Історія України-Русі. Том 3. Частина 2 [Микола Миколайович Аркас] (fb2) читать онлайн

Микола Аркас
Історія України-Русі

том 3, частина 2.
Межигетьманство 1734-1750

Після смерті Данила Апостола, до того часу, поки обрано буде нового Гетьмана, на Україні встановлено було тимчасовий уряд, котрий звався „Правленіє Гетьманського уряду", - він мав керувати усіма справами на Україні так, як списано було у згаданих попереду „рЪшительныхъ пунктахъ". Було в ньому шість осіб, з них три - Українці і три - російські урядовці. На посади сі од Українців були призначені: Генеральний обозний Яків Лизогуб, Генеральний суддя Михайло Забіла і Підскарбій - Андрій Маркевич і запасним - осавул Хведір Лисенко, а од Московського уряду князь Олексій Шаховський, князь Андрій Барятинський, полковник Василій Гурьєв і запасний полковник Іван Сінявін. Почалося керування того уряду з того, що зроблено було перепись усієї людности на Україні: записано у ревізійні списки усіх козаків, селян, підсусідків усякого стану, городян і ремесників для того, щоб легче було обложити народ платіжами та повинностями і знати було, скільки має народ платити у царську казну.

У 1735 році знову почалася війна з Турцією. 6.000 козаків і 2.000 Запорожців ходили у Крим на підмогу генералові Лєонтьєву. Але сей похід був невдатний: загубивши од стужі 9.000 чоловік і стільки ж коней, генерал сей мусів вернутись назад, і на другий 1736 год послано було у Крим фельдмаршала Мініха, а в поміч йому Кошовий Іван Милашевич послав 3.000 Запорожців. Козаків було тільки 4.000. За того походу узято Перекоп і навіть Бахчисарай. Московське військо стало на зімівлю постоєм на Україні. Через се знову почалися такі, як і раніш були, утиски, і тяжко доводилося тим місцьовостям, де зімувало те військо. На другий год ізнов почався той похід під проводом того ж Мініха. Запорожці на своїх чайках та байдаках літали по Чорному морі, багато лиха зробили Туркам і допомогли Мініхові і козакам, котрі були у тому поході під проводом Миргородського полковника Капниста. Узято було Тоді Очаків. На зіму ізнов московське військо стало постоями на Україні, а Мініх зазімував у Полтаві. Тоді ото й склалася через ті постої приказка: „Москалики-соколики, поїли ви наші волики; а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови". Війна ся із Турцією тяглася у 1738 і у 1739 роках. Нічого путнього Московському урядові вона не дала і тільки важко одгукнулася на Україні.

У Петербурзі у ті часи страшенно лютувала „Тайна Канцелярія", заснована ще у 1699 році у Москві. Тепер Бірон, сей страшний і могутній Німець, - бо близький був до імператориці, - завдавав до неї усяких людей по одному тільки доносові, не розбіраючи, чи справедливий був той донос, чи ні; доволі було доносчикові сказати: „знаю на сього чоловіка „слово і діло", і бідолаху того хапали, без суду завдавали до сієї канцелярії, і там його мордували та страшенно катували на смерть. Багато безневинного народу загинуло там. Уряд вважав, що треба й у нас на Україні завести таку саму мордовню, котра звалася „Міністерська канцелярія" або „Тайная Експедіція". За донощиками діло не стало: втікачі-Москалі та инші бродяги й пьяниці, не завдоволені ким-небудь, або й по злобі, виказували на того чоловіка страшне „слово і діло", і його хапали, без усякого суду тягли до канцелярії, і там оддавали на люті муки, абож вимагали, щоб заплатив великого хабара, то тоді пустять на волю. Так, до одного з Чернигівських багатих дідичів приїхав раз московський офіцер Чекатунов, і коли дідич не вдовольнив його як слід, він доніс у канцелярію, що дідич той „палить на печі герб государственний". Зараз схопили того чоловіка і привезли на допит. Як він не впевняв, що то у нього зложена піч з кахель, і ті орли, що були на них, зовсім і не схожі на „герб государственний", що піч була зложена ще здавна, що орлів та инших птахів, звірів і таке инше ганчарі виробляють на кахлях заздалегідь і продають вже готові, - нічого не помагало, і тільки табуном коней, черідкою корів та чималою готівкою одкупився він од катування. Багато отаких доносів було в канцелярії, і роботи в ній не бракувало: людей мучили і катували, і вона, як важкий гніт, давила Україну. „Як би, - каже старе оповідання, - перстом Божим вийняти частину землі на тому місці, де стояла та канцелярія, то кров людська приснулаб з неї, як водомет (фонтан)". Як бачимо, і Україну не минула Біроновщина, що лютувала у Російській державі. На Україні стояв постоєм з військом московським у Стародубі Біронів менший брат - кривий, дуже негожий і ще лютійший од свойого старшого брата. Він жив, як кажуть, так пишно, як султан який: набірав силою дівчат і жінок у свій гарем, а тих жінок, у котрих були немовлята, силував годувати своїм молоком цуценят з його псюрні. Оповідання про його довго переказували у Стародубщині.

Тим часом ось яка оказія трапилася на Україні. У 1731 році царський полковник Вишневський їздив по Україні, набіраючи співаків до придворного хору. Заїхав він у село Лемеші Козелецького повіту Київського полку (тепер у Чернигівській губернії), і почув у церкві, як прегарно співав один парубок. Він узяв його із собою і повіз у Петербург. Голос у Олекси Розума, - так звали того тоді 22-літнього парубка, - справді був прегарний, і як почула його у церкві молода царівна Лизавета Петровна та побачила дуже гарного на вроду парубка, справдішного красуна, то, свідчать сучасники, так і зачарувалася ним, і з того часу простий козак Розум швидко пішов у гору. Як він втеряв голос, його зроблено придворним бандуристою, а потім управителем, спершу одного, а далі й усіх маєтків царівни і її камер-юнкером.

28-го листопада (ноября) 1740 року померла Імператориця Анна Іванівна. Перед смертью вона призначила правителькою свою племенницю Анну Лєопольдовну, Принцесу Мекленбургську, а малого сина її, Івана VI, зробила своїм наслідником. У грудні (декабрі) 1741 року придворна партія, у котрій був і Розумовський, Як тепер взивали колишнього козака Розума, з царським лікарем Лестоком і французьким послом Шетарді на чолі, з допомогою Преображенського полку, арештували Анну Лєопольдовну, її чоловіка й маленького царя Івана VI. Івана VI посажено у Шлісельбургську кріпость, і там за царювання Катерини II його вбито. Після арешту правительки Анни Лєопольдовни і її семьї, Імператорицею зробилася Лизавета Петровна. Розумовського зараз було зроблено генерал-поручником. 25-го травня (мая) 1742 року Лизавета коронувалася, і в сей день Розумовського було зроблено обер-єгермейстером, дано йому орден Андрія Первозванного і великі маєтності у Московському царстві і на Україні, а в-осенн того-ж року Імператориця одружилася з Розумовським у селі Перові під Москвою. У 1744 році його й брата його Кирила зроблено графами. Не вважаючи на таку близькість до Імператориці, Розумовський поводився при дворі з великою повагою і розумом; він у політику не втручався, а старався ісходитись із талановитими і вченими людьми, бо бажав од них здобути собі хоч яку-небудь освіту, - він добре почував, що її йому бракувало для того високого становища, в якому він опинився. Через свою мягку і високосправедливу вдачу, він хоч і стояв дуже високо, проте не мав собі ворогів: усі його любили й поважали, і дякуючи його впливові, при дворі на все українське дивилися не з погордою, як звичайно було досі, а з цікавістью. У томуж таки 1744 році захотіла Імператориця і сама побувати на Україні, і довгенько прожила у господі старої Розумихи у городі Козельці, у Чернигівщині. Там вона почувала себе дуже добре і познайомилась з усією ріднею Розума. З Козельця Імператориця поїхала в Київ. Скрізь по Україні її щиро вітали. Київом вона зачарувалася і промовила голосно: „Возлюби мене, Боже, в царстві небесному Твойому, як я люблю народ сей благонравний і незлобивий".

Старшина українська, покористувавшись тим, що Цариця була у Київі, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетьмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тодіж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського - Кирило.

Гетьман Кирило Григорович Розумовський 1750-1764

Кирило Розумовський народився у 1728 році, а у 1743 році був посланий братом своїм за границю у Германію і Францію з академиком графом Тепловим, щоб скінчити освіту. Він вчився у Кенігсберзі, Берлині, Геттінгені, перебував де-який час у Італії. У 1745 році повернувся він до Петербургу. На другий же год, коли йому було ледве 18 літ, він був настановлений презідентом Імператорської Академії Наук. Скоро після того сама Імператориця висватала йому свою сестру у-других, фрейліну Наришкину.

1747-го року 5-го травня (мая) вийшов указ Цариці про те, що дозволяється обрати нового Гетьмана, Імператориця Лизавета призначила сю посаду Кирилові, але він барився і не їхав на Україну.

22-го лютого (февраля) 1750 року прислано було у Глухів од цариці графа Гендрикова. Зібрав він раду для того, щоб обрати Гетьмана, і була вона дуже пишна: на майдані, коло церкви св. Миколи, був зроблений високий поміст, укритий червоним кармазином; навкруги стояло військо козацьке і прості люде; на помості та обгороженому навколо місці зібралося українське духовенство, з Київським митрополитом Тимохвієм Щербацьким на чолі, і старшина. У 10-тій годині вдарили з гармат, і почалася церемонія. Із великим торжеством старшина і бунчукові товариші принесли клейноди; за ними приїхав у кареті шестериком граф Гендриков, після того прочитано царську грамоту на обрання Гетьмана. Тоді митрополит, у промові своїй, вітав графа і дякував Цариці од усіх Українців за те, що дозволено обрати Гетьмана. Прослухавши промову, граф Гендриков звернувся до громади і запитав: „Кого бажаєте мати собі за Гетьмана?" Заздалегідь підмовлені козаки загукали враз: „Кирила Розумовського! Нехай Розумовський гетьманує!" Царський уповажений поздоровив старшину з новим Гетьманом, а після того палили з 101 гармати на шану нового Гетьмана. Народ гукав радісно, а козаки палили з рушниць. Щоб сповістити про се обрання, виряжено до Петербургу послів: Генерального бунчужного - Демьяна Оболонського, Ніжинського полковника - Семена Кочубея і бунчукового товариша - Іллю Журмана. 24-го квітня (апріля) Цариця прилюдно вітала сих послів і ствердила нового Гетьмана. Йому дано маєтності - так званий Гадяцький Ключ, себ-то великі маєтності навколо Гадячу, що ще од часів Богдана були ранговими землями і належали гетьманській посаді. Крім того, Розумовському дані були землі і в инших місцях. Батурин знов призначено було за гетьманську столицю; на Україні скасовано усякі комісії і страшну „Міністерську канцелярію", а усім московським урядовцям звелено виїхати з України. Окрім того, Гетьманові оддано було під владу Запорожську Січ, котра ще досі ні од кого не залежала. На другий год, літом 1751 року, новий Гетьман Кирило Григорович Розумовський з великою пихою в'їздив у Глухів.

Бучно почалося гетьманування, бучно воно й провадилось увесь час. Новий Гетьман побудував собі палаци у Батурині і Глухові, завів двір, на зразок царського, і жив як царь: балі, бенкети та театральні вистави, а далі постоянні подорожі у Петербург, бо жінка його нудилася на чужині, та й сам він звик і линув до пишного придворного життя. Через се все не багато оставалося в нього часу на порядкування справами в Україні. Свого наставника Теплова він зробив правителем гетьманської канцелярії і на його іздав усі справи, а на Україні усим керувала і верховодила старшина, поки Гетьман проживав у Петербурзі.

Гетьман поробив великі переміни у Генеральному суді, у котрому, окрім двох Генеральних суддів, було заведено неодмінно по одному виборному од кожного полку. Се був найвищий суд на Україні. По полках було засновано, окрім полкових судів, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди. Земський, Гродський і Підкоморський; по сотнях зоставлені були сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи, а з поважніщими треба було звертатися до Повітового суду. Судді, підсудки і земські писарі (секретарі) вибіралися вільними голосами з шляхти того повіту, до котрого належав суд.

При кінці листопада (ноября) 1761 року Гетьмана покликано до Петербургу. Він передав усі справи Генеральному обозному Кочубейові, Генеральному підскарбієві Гудовичеві, Генеральному писареві Безбородькові та Генеральному осавулові Журавці, а сам з усім домом своїм рушив в дорогу, а 25-го грудня (декабря) тогож року вмерла цариця Лизавета, і на короткий час Імператором став її небіж Петро ІІІ. Він був щирий Гольштинець, прихильник Пруського короля Фридриха II, і страшенно любив військові справи та муштри. Скоро він став царем, то й на Україну послав заклик, щоб йшли в його Гольштинське військо. Молодь українська з радістью відгукнулася на се і великими юрбами посунула до Петербургу. На знак того, що вони належали до Гольштинського війська, кожний з них мав на шиї червону гарусову хустинку. Не довго довелося їм бути у тому війську, і скоро вони, обідрані й голі, поневіряючись по-під чужими хатами, повернулися до-дому. А сталося се через те, що новий імператор Петро III через пів року був скинутий своєю жінкою Катериною ІІ-гою. Допомогли їй Гетьман Розумовський, Панін, князь Барятинський, Рєпнін та инші молоді офіцери Ізмайловського полку; брати Орлови, Пассек, Бредіхін, Хитрово, Потьомкин та инші. Як Петро вже зрікся престолу, його заслано під караулом у Ропшу, і там, начеб то зненацька, вбив його Орлов. Імператорицею зробилася кревна Німкеня, жінка твердої волі і розуму, Катерина II, і 28-го липня (юля) 1762 р. ступила вона на престол.

Тим часом якийсь генерал Мельгунов, що начеб то для гулянки їздив по Задніпрянських степах, написав до Петербургу, що він знайшов у сій стороні багато народу, котрий почитає себе ні од кого незалежним: „наче які Американці, - пише він - але до військової служби вони дуже здатні". На се до його прислано наказ з Петербургу, щоб він записував таких людей у пікінєри. Генерал той почав їздити по селах, скликати людей і, трактуючи їх горілкою, закликав записуватись у пікінєри; обіцяв усякі вольності і незалежність од якого-будь начальства, - ні перед ким, мовляв, шапкувати не будете!

Записувались у пікінєри саме нікчемство з козаків та хазяїнів, та харцизи й опіяки. З таких людей скомпановано 4 полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Не питаючись, приписали до сих полків ті села, з котрих хто з пікінєрів був родом. Сотенні правління по тих містах, що одійшли таким побитом до Пікінєрських полків, скасовано, корогви їх та архиви заперто по церквах, а то й просто знищено і понівечено. За старшину поназначувано письменних дяків, шинкарів та отаких инших, і названо їх ротмистрами. Сім год пікінєри ті не платили ніяких податків і нічого не робили; їм тільки натуркали голови, що вони й вищі, й кращі за усіх Українців і козаків, і на знак того - на шапки почеплено було їм білі стрічки з поворозок; шапки ті вони ні перед ким не здіймали, навіть і у церкву вони увіходили у шапках і здіймали їх тільки підходячи до вівтаря. Гетьман скаржився у Петербург на те, що під пікінєрів одібрано багато сіл та землі у полків українських та й у окромних людей, і що сим явно порушено стародавні права і вольності, стверджені раніщими Монархами. Але се нічого не пособило, а помоглося тільки аж те, що як заходилися шити мундіри на тих пікінєрів та готовити їх у поход, то вони почали тікати на Запорожжя і по хуторах.

Як ми бачили вже, Гетьман теж чимало тому допомагав, щоб Катерина зробилася Імператорицею. Чутка про се дійшла і на Україну і де-хто з старшини, чи по намові самого Гетьмана, чи самі од себе, ухвалили прохати Царицю, щоб уряд гетьманський зроблено було наслідковим - щоб переходив од батька до сина. Про се міркувалося на Генеральній раді, котру скликав Гетьман для вибору послів, що мали їхати до столиці вітати Царицю. Але проти того обурилося чимало старшин, бо вони вважали, що таким способом порушено буде права і вольності козацькі.

На зборах спинилася велика сварка. Про се Київський обер-комендант Чічорин сповістив у Петербург. Зараз же викликано туди Розумовського, і у січні (январі) 1764 р. він приїхав до столиці. Цариця, котра вже заздалегідь поклала собі знищити окремність усіх країн, що залежали од Росії, а між ними й України, рада була тій нагоді і звеліла Гетьманові податися в одставку. Довго змагався Розумовський, але нічого вже не можна було подіяти, - 10-го грудня (декабря) того ж року вийшов указ про те, що Гетьманський уряд скасовано.

Розумовський був останній Гетьман України. Йому дадено багато земель на Україні і чин Генерал-фельдмаршала. Останні годи свого життя він жив за границею, у Петербурзі і коло Москви у свойому селі Петровсько-Розумовському. Тільки аж у 1794 році оселився він у Батурині, де й помер у 1803 році.

У потайному наказі прокуророві Вяземському цариця Катерина каже так: „Малая Россія", Ліфляндія і Фінляндія - се країни, котрі правуються конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і порушити їх одразу - негаразд, але й вважати їх за чужоземні і поводитись з ними, як з чужеземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими землями. У Малоросії, як Гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули".

Отак почалося, так і провадилося далі царювання Катерини. На Україні, замість гетьманського уряду, була заведена „Малороссійская коллегія"; презідентом (головою) її, з титулом „Малороссійскаго генерал-губернатора", призначений був граф Румянцев.

Знову Малоросійська колегія

Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію", в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з графом Петром Румянцевим на чолі. Зараз же Колегії тій звелено було:

1. Зробити перепис і ревізію, бо досі уряд не збірав ніяких податків з України. 2. Не дозволяти вільно переходити людям з місця на місце, з земель одного дідича на землю другого. 3. Звернути увагу на те, що Українська старшина і духовенство ненавидять усе Московське і 4. Пильно стерегти, щоб ся ненавість не ширилась поміж народом на Україні, а для того наказано було вдавати, ніби уряд обороняє простий люд Український од йогож таки панства і старшини.

Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попереду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.

У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Комісію „для сочиненія новаго положенія" заступників од усіх народностей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.

Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво духовенство, міщане й селяне, по городах, селах і хуторах, одностайне стояли за автономію України - за те, щоб їм повернуто було давні права і привілеї, котрі мала Україна за Хмельницького і з ними вона доброхіть поєдналася з Москвою, як рівня з рівньою - ті права, що з того часу так понівечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хотілося! Було таке, що декого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „коварство і сваволю", „хвальшиві і республіканські мислі", як жалівся він урядові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засіданнях її своїми палкими промовами за права і вольності України визначався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі: „слъдовать своимъ непреклоннымъ ръшеніямъ" та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб - поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки прокидаються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріше взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.

Реформи в Україні почалися з того, що у 1775 році було зруйновано Запорожську Січ, бо се був безпешний і неспокійний осередок dольності. Про сю подію буде мова далі.

У 1781 і 1782 роках на Гетьманщині заведено було губерські установи, однакові з Російськими. „Малоросійську колегію" і козацьке правування було скасовано, і Україну поділено на намістництва: Київське, Чернигівське і Новгород-Сіверське; з Слободських полків ще у 1764 році було зроблено окрему Слободську губернію, а з кріпостів і осель, котрі були на землі Запорожських вольностей, зроблено було Новоросійську губернію. До сієї губернії додано було й частину власних земель Запорожських.

У 1783 році з козацьких полків зроблено було регулярне (постоянне) військо, так само як і у Московщині, і в сьомуж таки році на Україні заведено кріпацтво. Людей, що сиділи по землях земельних власників, було зроблено їх кріпаками; вони залежали у всьому од власників, не мали права переходити на инше місце та покинути ту землю, на якій сиділи; повинні були непремінно робити на власника-пана кілька день на тиждень дурно. Так почалася на Вкраїні справжня панщина.

Московський уряд завів кріпацтво на Україні для того, щоб ще дужче забезпечити себе од усякого розруху і щоб Україна найменш одрізнялася своїм внутрішнім ладом од Росії. Хоч вже й раніше наші селяне чимало залежали од заможніх дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер сього вже не можна було більш робити. Попереду й дідичі уважніще ставилися до залежних од них селян, або посполитих, як їх тоді звали, бо боялися, щоб вони не покинули його та не пішли до другого дідича. А тепер, як люде стали їх живим реманентом, були немовби яка мертва річ, то й вони до селян стали инші. Попереду дідичі одрізнялися від посполитих (простих селян) тільки своєю заможністью і їх не цурались, а тепер пан став чимсь иншим, чимсь вищим над ними, і усіма силами силкувався одріжнитись від них, не бути на них схожим а-ні звичаями, а-ні мовою, поспішався зрівнятись із російським дворянством та зріктися усього рідного, „мужичого". Але, як побачимо далі, хоч як нівечили наше панство, проте воно не в-край попсувалося і з-поміж його вийшли ті борці, котрі зрозуміли правду і вивели свою Україну на новий шлях відродження.

У 1785 році козацькій старшині і шляхті дана була грамота на дворянство, заведено дворянські установи, і козацькі ранги перейменовано у чини. Сим уряд мислив заспокоїти старшину і прихилити її на свій бік. Але таке касування давніх звичаїв українських не минуло зовсім таки спокійно, і ми бачимо, що інтелігенція українська обурилась і нишком почала шукати, як і в давніші часи, помочи проти Росії по чужих державах. У 1791 році до Берлину приїхав один з видатних Українців, Капнист, і клопотався, щоб Прусія подала помочі Україні і взяла її під свою руку, як що Українці повстануть за-для визволення з-під тяжкого ярма Московського. Але Прусія ухилилася від того. А тим часом Російський уряд пильно йшов до свого, і старшина наша - тепер вже російські дворяне - справді по-трохи почала звикати до свого нового становища та ще й квапитись на чини та посади, а найбільш на добре жалування. Вже в кінці царювання Катерини ми бачимо чимало наших земляків, котрі, забувши свій рідний край, служили у Петербурзі по всяких комісіях та міністерствах, а декотрі, як Безбородько, Завадовський, Трощинські, Тамари, Кочубеї та инші, дійшли високих посад і мали чималий вплив при царському дворі.

За ті часи Катерина постоянно з ким-небудь воювала - на те, щоб ще більшою зробити державу. У 1783 році звойовано Крим, а хана Кримського Шагін-Гірея присилувано було зріктися свого царства. Ще після останнього наскоку Татар на Україну, у 1769 р., російське військо, під проводом князя Долгорукова, вступило в Крим і позаймало усі значні міста того Ханства. Дуже допомогли в тому поході Запорожці, що вели перед і про все розвідували, що діється в ворожому війську. На чолі їх був Шкурятинський курінний отаман Панас Колпак. Після того походу Кримський хан Селім-Гірей утік до Константинополя, і на його місце, з допомогою Російського уряду, настановлено було ханом, незалежним від Турецького султана, Шагин-Гірея, про якого вже згадувалося.

У 1770 році, коли Запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Потьомкин, і заманулося йому, - так, примхи ради, - пристати у братчики до товариства війська Запорожського. Про се він удався із проханням до Кошового Петра Калнишевського. Звичайно, він був прийнятий і записано його у товариство Кущівського куріня, з прізвищем Грицька Нечоса. Сей князь Потьомкин, любчик Цариці, чимало рук приложив до того, щоб зруйнувати Січ Запорожську.

Після того, як звойовано було Крим, Потьомкина найменовано було Новоросійським Генерал-Губернатором. Щоб заселити той край, він почав будувати нові городи по степах Запорожських і в Криму, котрі після зруйновання Січі були повернуті у казну. Так, за його збудовано: Херсон, Катеринослав, Миколаїв і Севастополь.

У 1783 р. звойовано було Очаків і Хаджібей (теперішня Одеса). Чимало допомогли в сій справі Запорожці, - ті, що після зруйновання Січі не подалися у Туреччину і з них складено було так зване „військо вірних козаків", з першими своїми кошовими Сидором Білим та Харьком Чепігою.

Коли вже російські порядки були заведені по усіх краях, Потьомкин звернувся до Цариці з проханням, щоб вона приїхала та подивилась на свої нові землі. Дуже бучно і з великою ватагою прибічників вибралася Катерина у 1787 р. в дорогу до Київа. Там її дожидали великі роззолочені байдаки, на котрих побудовані були цілі палаци. Сівши на ті байдаки, попливла цариця Дніпром до Херсону. У Каневі її стрів Польський король Станіслав-Август Понятовський, клопочучись за своє власне становище і за становище свого пошарпаного королівства. Далі, біля Кодака її стрів Австрійський цісар Йосип ІІ, спільник цариці Катерини. З ним вона у Новому Кодаку зробила закладини великого міста, котре найменувала Катеринославом. Звідсіль вона рушила до Херсону, де було вже побудовано кілька кораблів. Се було перше місце, де засновано Чорноморський флот, що після переведено до Миколаєва.

Подорож Цариці у Крим була незвичайна: на береги Дніпра здалека зганяли народ, і він у празниковому убранні, коли пливли коло берега царські байдаки, мусів вітати Царицю, вклоняючись і голосно вигукуючи з усієї сили: „ура!". Се була для Українців незвичайна новина. Тим часом військо стрічало Царицю по всіх городах. Потьомкин переодягнув кілька колишніх Запорожських козаків лоцманами на царські байдаки, щоб провести їх Дніпром та через пороги, а кілька сот, під проводом одного з тих старшин Запорожських, що не пішли за Дунай, Сидора Білого, проводили царський поїзд берегом, виграваючи кіньми і дивуючи Царицю та її прибічників своєю одвагою, сміливістью та прегарною, хвацькою їздою на конях. Користуючись тим, що Царицю козаки дуже вразили, Сидір Білий із другими старшинами подали їй у Кременчузі прохання про те, щоб було вернуто Запорожцям їх колишні вольності і щоб знову можна було зібрати славне військо Запорожське. Цариця ласкаво зглянулася на те прохання, і справді через який час, коли почалася війна з Турцією, засновано було козацьке військо, що прозивалося „військо вірних козаків". Проїздячи суходолом по землях колишніх Вольностей Запорожських, у супроводі козаків, Цариця, минаючи зімовник Білого, що стояв у Вербовій балці на річці Вісуні (тепер у Херсонському повіті, сумежно із Кривим рогом), подарувала була се місце і землю навкруги Білого на знак своєї ласки до нього; але він не захотів прийняти той подарунок: ніяково, мабуть, було Запорожцеві забірати у власність товариську землю. Тоді, замість того, дадено йому табатирку, оздоблену дорогим камінням. Коли Цариця верталася до Петербургу, то Запорожці, із Білим на чолі, знов проводили її аж за річку Псьол. Уся ся подорож була на те, щоб показати людям, яке, мовляв, щастя для Українців од того, що панує над ними Російський уряд, а Цариці показати - як „благоденствують" Українські люде. Але кому треба було той добре розумів і бачив, що воно й до чого.

Наслідком подорожі було те, що Цариця захотіла оселити просторі степи Запорожські, котрі загарбано було після зруйновання Січи та звоювання Очаківських та Буджацьких земель. Для того вона закликала кілька десятків тисяч колонистів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб Німці охітніще оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацькоі крови, стали власністью чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кровью, мусіли поневірятись по чужинних степах, по чужих краях за Дунаєм та на Кубані.

***

Про становище Лівобічної України (Гетьманщини) ми вже доволі знаємо, - воно було, як ми бачили, не дуже веселе, і утиски уряду Російського надто давалися в знаки. Ще гірше було у Правобічній Україні, котру Петро І по Прутській умові мусів був віддати під владу Польської держави. Поки, за часів Палія, Поляки боялись козаків - чимало їх навіть у Польщу повтікало - доти на Вкраїні Правобічній жити було вільно. А тепер вони знов насунули туди і знов почали заводити свої старі розпорядки, встановляти свої закони. Щоб заселити сей край і землі, куди вони знов повернулися, пани польські та шляхта почали закликати людей на свої землі і дарували їм на тридцять літ вільне життя. Увесь сей час люде повинні були робити тільки на себе і нічого власникові землі не платити, - ніяких податків. Сила народу з Лівобічної України поквапилось на сю принаду. Сунули вони на Правоберіжжя, і спустошений край сей миттю залюднів. По степах постало багато сел; через вольності, що даровано було новим поселенцям, вони стали зватися „слободами". Але минули ті тридцять літ, і польські розпорядки знову скрізь проявилися. Під той час, як ми бачили, за цариці Лизавети, повернулися до-дому і Запорожці. І от селяне, котрим дошкулили утиски панів-Поляків, почали обертатися до Запорожців, шукати собі у них захисту. Такі невдоволені новими порядками люде, за приводом козаків з Гетьманщини та Запорожців, почали купитись у ватаги і заходилися нищити та грабувати панські маєтки, нападати на панські землі, убивати панів, а з ними й Жидів-орандарів. Таких людей стали звати „Гайдамаками". Чимало їх завелося на Правобічній Україні. Чим далі, Гайдамаччина та все дужче і дужче ширилася.

Окрім Київщини та Брацлавщини, вона обхопила вже й Волинь, і Полісся, і Поділля, і навіть Галичину, де Гайдамаків звали „опришками". Чималі ватаги сих Гайдамаків збіралися і купились коло своїх ватажків; з них за ті часи на Україні вславилися були: Верлан, що орудував у Брацлавщині, Скорич, Запорожець Грива, Харько, Іванець, Мамай та Жила, а у Галичині - Олекса Довбуш, про нього складено багато пісень у Галичині, що співають і досі. Довбуш сей придбав собі великої слави у Галичині своєю добрістью до бідних, своєю сміливістью та одвагою; багаті крамарі та Жиди-окономи, та орандарі боялися його й духу, бідні ж люде любили його і часто переховували його у себе. Окрім Галичини, він показувався і у Чорній горі, у Волощині, в Угорщині та на Покутті. У 1745 році у селі Космачах його вбито: кажуть, що зрадила його полюбовниця, Стефаниха Дзвінчиха, але його вбив Дзвінка, коли Довбуш прийшов рішати спір між Дзвінкою а його тестем о придане. Та з Довбушом не перевелися опришки у Галичині: у 1750 р. орудували там Гнат Боюрак, Гриня Мартинчук, Іван Бойчук і другі.

Саме тоді у Польщі, після смерті короля Августа II, було безкоролівья. Поляки розбилися на партії: одні, так звані конфедерати, стояли за те, щоб королем настановити Станіслава Лещинського, а другі встоювали за Августа III. Поки пани сперечалися та билися одні з другими, гайдамаччина все росла та росла. У сварку тих польських партій вмішалися й чужі держави, і цариця Анна Іванівна послала тоді у Польщу своє військо та українських козаків з Гетьманщини. Кончилися і ущухли ті суперечки тільки тоді, як королем став Август III.

Щоб боронитися од Гайдамаків та воюватися із своїми супротивниками з ворожої партії, пани по своїх замках позаводили надвірні козацькі полки; у ті полки набірали вони козаків з своїх селян та тих, хто йшов у козаки. Поки такий козак служив, він був вільний з усією семьєю своєю од панщини та од усяких податків.

У одному з таких полків князя Четвертинського у 1734 році сотником був Сава Чалий, родом з міщан містечка Комаргорода. Гайдамацький ватажок Верлан нахилив його на свій бік, і він з своєю сотнею пристав до Гайдамаків та орудував з ними проти панів, але вже у 1736 році він знов перейшов до Поляків і його настановлено полковником. У 1738 році Чалий перейшов полковником надвірних козаків у Немирів, маєток коронного Гетьмана Йосипа Потоцького, котрий вславився своєю лютістью до своїх посполитих. Здоганяючи у 1740 році Гайдамаків, Чалий ускочив із своїми козаками у Запорожські землі, поруйнував їх городи на р. Бузі, розігнав запорожську сторожу, спалив церкву і пограбував зімовники. Але на другий год гайдамацький ватажок, Запорожський козак Ведмедівського куріня Гнат Голий, котрий із своєю ватагою ще з 1737 року сидів кошем у Чорному лісі, тяжко покарав його за ті його вчинки проти Гайдамаків і Запорожців: саме на Різдво 1741 року він обступив хату Сави у селі Степашках і вбив його.

Гайдамацькі напади і наскоки на польських панів тяглися безперестанку аж до 1750 року, коли знов счинилося нове страшне гайдамацьке повстання. Київське та Брацлавське воєводства трохи не усі, як єсть, були в руках гайдамацьких. Гайдамаки взяли і поруйнували такі значні міста, як Умань, Винницю, Летичів, Хвастів та Радомисль. Але найдужче повстання було у 1768 році, і прозивається воно „Коліївщиною" (від слова колій, - той, що коле). Тій Коліївщині допомогли поширитися тогочасні обставини у царстві Польському. Окрім панського важкого гніту, добавилися сюди ще й утиски, котрі робило католицьке духовенство православному людові і людям иншої не католицької віри - „діссідентам", як прозивали Поляки.

Таким способом, Гайдамаки почали боротися не тільки проти панів, але й за свою віру. Петербурський уряд, котрому любо було дивитися на всякі непорядки у Польщі, бо од того йому буде краще, став допомагати діссідентам, послав своє військо в середину Польської держави, і з його намови та допомогою склалася так звана „Радомська конфедерація", котра й почала обороняти діссідентів. Проти неї у місті Барі на Поділлі засновалася друга конфедерація - Барська. Конфедерати розпочали люту боротьбу, і в Польському королівстві настало справжнє безладдя. Гайдамаки, до котрих приставало багато селян, тим часом здобувалися на більшу силу та ще дуже почали ширити свою роботу. Чимало допомагало їм і православне духовенство. Ігумен Мотронівського манастиря Мельхиседек Значко-Яворський брав поважну участь у повстанні православного люду на Правобережній Україні; найголовніший ватажок гайдамацький Максим Залізняк часом довгенько проживав у Мотронівському манастирі і з ігуменом його був дуже добрий.

Ще зімою почали покмічати, що багато людей з Запорожжя, по одиначці і цілими купами, переходили з Лівобічної на Правобічну Україну. Причину того стало знати по весні. Двісті Запорожців з'явилося у маєтку князя Любомирського; до них пристало кілька десятків тисяч селян, узброених хто що запопав: кому не стало зброї, той йшов із косою, вилами, ломакою, то-що. Повстання обхопило усю Польську Україну, котра тільки й мріяла про те, щоб визволитись з-під Ляхів та знову сполучитися із Лівобічною і почати спільне життя. Чи то ж так давно, за Палія, козаки вільно гуляли по Правобережжю, а польське шляхетство не наважувалося згадати про якісь свої права на Україні? Усе те ще не вмерло в памяті народа, а тяжких порядків польських не ставало вже снаги терпіти. Запорожці, як бачимо, теж спочували повстанню, помагали і були проводирями в ньому. На чолі його стає Запорожський козак Максим Залізняк, справжній Січовик, чоловік сміливий, дотепний, бувалий у всяких бувальцях. Він не квапився на гроші, коли нападав та грабував панські маєтки, і з охотою роздавав їх тим, хто допомагав йому.

Тепер, коли справді утиски ще дужчі стали, а до того Барські конфедерати почали вимагати од народу Українського грошей, харчів, паші для коней та иншого, чого їм було треба, та ще, до того, покликали собі до помочі Татар, - терпець народові увірвався, і повстання схопилося по всьому Правоберіжжю і розіллялося по ньому крівавими річками. За кілька тижнів полумья козацького повстання обняло усю південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Шляхта та Жиди кинулися по городах та панських замках, шукаючи захисту; найбільше їх згромадилося в Умані, головному місті в маєтності графів Потоцьких. Умань обсипаний був валами та ровами і мав тридцять дві гармати, і для оборони - скілька сот жовнірів та кілька тисяч надворніх козаків. Не диво, що Поляки та Жиди з переляку тікали світ-за-очі, - Гайдамаки не милували своїх гнобителів і для остраху у одному місті на крокві спаленого костьолу повісили ксьондза, Жида і собаку і під ними прибили такий підпис: „жид, лях та собака - усе віра однака". Багато треба зазнати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до сих страшних нелюдських вчинків, тремтіли з переляку та шукали захисту за мурами замків, котрі вважали міцними.

Залізняк тим часом стояв з своїм табором під Чигирином. Звідтіль порозсилав він свої універсали - закликав Українців одностайне стати на оборону своєї віри, свого краю і за визволення з панської неволі. Од московського війська, котрого багато було на Польській Україні, він не сподівався ніяких заходів проти себе, бо вважав, що й вони прийшли допомагати православним, а з польським військом, він певен був, що й сам упорається. Як один чоловік - одгукнулася на його універсали мало не вся Польська Україна, і під його рукою зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями. З ним він рушив на Лисянку, узяв се місто, перебив усю шляхту, що там сховалася, а надворні козаки, котрі мусіли боронити се місто, зараз перейшли до його. З Лисянки Залізняк рушив на Умань. Перелякана шляхта та Жиди зачинилися в замку, - надіялись на його гармати та військо. Залізняк підійшов до містечка Соколівки, взяв його і там отаборився; проти його з Умані тамошній губернатор (управитель) Младанович вислав надворних козаків, під проводом полковників Магнушевського і Обуха і сотників: Гонти та Уласенка. По-між уманських надворних козаків чимало було таких, що приятелювали з Гайдамаками. Мабуть, у сю ніч і Гонта бачився з Залізняком і погодився пристати до його, бо в душі він спочував тому, чого домагався народ, він так само, як і усі, мріяв про те, щоб оновити скасовану на Польській Україні козаччину, прогнати панів і шляхту та знищити унію.

Гонта був родом з села Росошок (тепер у Липовецькому повіті в Київщині), Се був гарний на вроду, добре освічений чоловік. Воєвода Салезій Потоцький, котрому належав Умань, любив сотника Гонту і зробив його при собі довіреним чоловіком. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки сторожив там у замку Потоцького; за два походи, в котрих Гонта був з ним, він дав йому грамоти на два багатих села: його рідне - Росошки і сумежне - Орадовку, - дав йому у доживоття. Як бачимо, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і як що пристав до Залізняка, то тільки через те, що мріяв про визволення Правобічної України з-під польської влади і католицького гніту. Він покладав надії, як і Залізняк, що у тому визволенні допоможе Російське військо, котрого під той час було багато у Польщі.

Погодившись з Залізняком, Гонта, а з ним і другий сотник Уласенко, з усіма уманськими козаками пристали до Гайдамаків і прогнали од себе полковників Обуха і Магнушевського, котрі втікли за російську границю.

18-го червня (юня) о-південь Гайдамаки з козаками підступили до Уманя і стали здобувати його штурмом. Тридцять годин одбивалася шляхта, але нарешті не встояла проти величезної сили Гайдамаків, і вони увійшли у город. Два дні вони з козаками лютували в місті. Усіх, хто шукав захисту в Умані: панів, посесорів, окономів, ксьондзів, уніятських попів та Жидів, вирізали до-ноги, багато згубили жінок і дітей.

За ту страшну різанину вигублено в одному місті Умані не одну тисячу душ. Упоравшись із сією справою, Залізняк почав купчити ватаги і загони селян і, під проводом ватажків з козаків та Запорожців, посилав їх у Брацлавщину, Київщину, на Поділля і на Полісся, з наказом виганяти або вигубити скрізь шляхту і уніятських попів, котрі не схотять пристати на православіє.

Тим часом в Умані скликано було раду, на котрій Залізняка проголошено Гетьманом України, а Гонту - Уманським полковником. Хто його знає, на чомуб скінчилося те народне рушення, як би Польський уряд, переляканий тими подіями, не звернувся за допомогою до цариці Катерини. Катерина з радістью одгукнулася на те, бо те рушення було небажане і небезпешне і для самої Російської держави.

З Петербургу був присланий наказ до генерала Кречетнікова, котрий на той час командував російським військом, що роскидане було скрізь по Польській Україні. Кречетніков як-раз тоді облягав ватагу конфедератів у Бердичеві. Як тільки прийшов до нього наказ, він вислав до Уманя полк Донських козаків під проводом їх полковника Гурьєва. Підійшовши до Уманя, Гурьєв отаборився поруч із табором Залізняка і, вдаючи з себе приязного до Гайдамаків, присоглашав Залізняка і Гонту пристати до російського війська, щоб разом орудовати проти конфедератів. Такі приятельські розмови тяглися кілька день, поки до Гурьєва на підмогу не прийшов ще один полк піхоти. Тоді він закликає до себе Залізняка, Гонту та старшину козацьку на бенькет, котрий він робив начеб то з приводу того, що на поміч їм прийшов ще полк піхоти. Тим часом Гурьєв той наказав своїм Донцям частувати як найкраще Українців і, поки вони частуватимуться, крадькома захопити увесь їх військовий припас і загнати далеко в степ їх коні. Коли гості саме добре гуляли, Гурьєв подав гасло, кілька узброєних Донців ускочило в палатку і повязали старшину, а піхота московська із останніми Донцями ту-ж мить несподівано кинулась на безоружних козаків, хапала і вязала їх і забивала у кайдани.

Де-хто з Українців встиг утікти, але до рук Гурьєва попало більше як 900 козаків і уся їх старшина, - на ранок українського табору як не бувало. Гурьєв своїми руками дуже побив звязаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час,поки він був у московському таборі, ще по тричи на день, а полковник Гурьєв з радістью показував його шляхті, котра з'їздилася навмисно до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне за-для того викопаній ямі; усе тіло його було вкрито ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію.

Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з иншими козаками і посполитими (селянами), котрі були з Польської України, оддано Польському урядові, і під караулом одвезено до головної воєнної кватирі польської (вона була в той час у селі Сербах коло Могилева на Дністрі); Залізняка-ж, Запорожців і козаків з Лівобережної України одпроваджено до Київа і, до суду, замкнено у Київо-Печерській кріпості.

Найстарший начальник польського війська тоді був граф Браницький. Судова комісія, котру він визначив, присудила: 700 чоловіка повісити по ріжних селах України, а старшину покарати найлютішими карами - „для приміру" - як одписує Браницький Королеві. Та проте він нарешті помилував кілька сот засуджених на шибеницю людей, а замість того заслав їх на роботу у Камінецьку та Львівську кріпості. Що-до Гонти, то його присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати що-дня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий - обидві руки, на тринадцятий - вирвати серце і на чотирнадцятий - одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив сю кару і звелів стяти голову Гонті вже на третій день, а все инше, до чого його присужено, робити вже на трупі; дотого йому одрізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив. Ось як описують очевидці ту страшну кару. „Гонта вийшов з лицем веселим і спокійним… Кат одірвав йому пасмо шкури, кров бризкнула, але на лиці Гонта не одмінився. Після того, як оддерто було друге пасмо, він промовив; „от казали, що буде боляче, а воно й крихти не болить!" Один з товаришів (офіцерів) панцирної корогви, котра стерегла Гайдамаків з-вечера перед карою, звернувся до Гонти та попросив, щоб він подарував йому що-небудь на спомин про останні хвилини свого життя. „Добре", - одмовив Гонта - „нагадайте лиш мені завтра: я вам подарую пояса". Усю ніч товариш той мріяв про золотий пояс і, як вивели Гонту на кару, підійшов до його і сказав: „пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс". - „Я не забув", - одказав Гонта і з погордою усміхнувся, - „перше пасмо шкури, що здере з мене кат, нехай буде вам за пояс".

Так вмірати можуть тільки люде, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх праведне; так вмірати можуть тільки щирі діти свойого краю, котрі не бояться терпіти за нього усякі, хоч би й такі пекельні муки, як ото випали на долю Гонти, - в надгороду їм зостається те, що рідний край ніколи їх не забув, як не забула Україна й Гонти, хоч тому минуло вже більш сотні літ.

Що до Залізняка і 73 чоловіка його товариства, то ми знаємо, що, після суду, їх з Київо-Печерської кріпости заслано до Сібіру, але дорогою у Харьківщині, біля містечка Ахтирки, вони були втікли з-під караулу. Та скоро їх знов спіймано, люто катовано батогами і таки заслано на Сібір.

Коліївщина - се останнє вже гуртове народне рушення на Україні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади, - се був останній прояв довговічньої боротьби самого народу за свою волю. Хоч думка і бажання вернути козаччину прокидалися по-декуди на Вкраїні і пізніще, - у 1812, 1856 і 1877, і навіть у 1896 і 1904 рр, але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викликали ніякого співчуття, були приборкані і зникали так само скоро, як і виникали.

Тим часом Франція і Австрія побачили, що Росія самовладне порядкує у Польщі. І от, щоб як-небудь одвернути її увагу в инший бік, підмовили вони Турцію, щоб вона розпочала з Росією війну. Приводом до того був ось який случай. Коли Залізняк та Гонта порались в Умані, один загон Запорожців і Українців напав на містечко Балту. В Балті одна половина города належала Польщі, а друга - Турції. Не розбіраючи, яка польська, а яка турецька сторона, козаки перебили там багато народу. Турція розгнівалася за се, і хоч уряд Російський і впевняв її, що він про те нічого не знав - не відав, проте Турки посадили в тюрму російського посла у Константинополі. Через се Росія й мусіла була розпочати війну. Поки ся війна тяглася, Пруський король Фридрих II робив своє діло: бачучи, що в Польщі безладдя, що російське військо на війні у Туреччині і що усі держави у Європі звернули увагу на ту війну, - нишком увів своє військо у Польщу і пройшов з ним мало аж не до Варшави. У Польщі не було війська, і останні сили вона витрачала в усобицях та чварах, - тим-то вона й обернулася за допомогою до Франції. Король французький забезпечив її, що нічого лихого не буде з того, що пруське військо зайшло у Польщу, і що Австрія, коли буде треба, допоможе Полякам. Коли се й австрійське військо несподівано перейшло польську границю і зайняло Західну Галичину. Обурилися Поляки найбільш на свого короля Станіслава, котрого не любили, і хотіли посадити його в тюрму, але він якось утік. Ся подія дуже збентежила царські двори в Європі, і Прусія ще дужче стала домагатись, щоб зайняти польські, сумежні з нею, землі. А як Росія позичила в неї гроші на війну з Турками, то вона тепер намагалася, щоб гроші ті було їй вернуто польськими землями. Не приставала зразу на се імператориця Катерина, - їй любо було самовладне порядкувати у цілій Речі Посполитій (Польщі) - і зовсім вона не бажала приймати до спілки сусідів, та наостанці мусіла погодитись на тому, щоб поділити Польщу по-між сусідами. Проти такого шматування повстала була цісарька Австрійська Марія-Тереза і навіть задумала була разом з Турцією спинити те паювання, та як-раз Росії пощастило у Турецькій війні. Тепер на Турцію вже годі було покладатися, - осталася Марія-Тереза сама, і через те пристала на той розбір Польщи. Се був перший поділ Польщи - 5 серпня (августа) 1772 року. По ньому до Росії одійшло: Інфляндське воєводство і Біла Русь аж по ріки Двину, Дручь і Дніпро; до Прусії - Вармія і королівські Пруси аж до р. Нотиці; до Австрії - частина Малопольщи і Галичини, крім Кракова.

Чужоземні війська увійшли у зайняті частини Польщи, і сейм мусів ствердити той розділ. Але Поляки не могли спокійно дивитися на розпад свойого краю і, побачивши, що все лихо йде од безладдя, котре панувало у Польщі, замислили завести у себе констітуцію. На чолі партії, котра хотіла, щоб Польща оновилася, став граф Гнат Потоцький, і констітуція була ухвалена і ствержена 3-го травня (мая) 1791 року. Настав новий лад у Польщі, але зараз найшлися незадоволені новими порядками і тим, що на сеймі заборонено було вигукувати звичайне у польському сеймі „veto" („не позволяю!"). Сим одним словом колись кожен шляхтич міг зірвати яку завгодно постанову сейму. Сі невдоволені вже на другий год скупилися у конфедерацію; на чолі її стали Фелікс Потоцький та коронні гетьмани Браницький і Ржевуський, котрі обернулися за допомогою до цариці Катерини. Цариця вислала своє військо їм на поміч, а проти них виступили: племенник короля Іосиф Понятовський і генерал Тадеуш Костюшко, але російське військо їх розбило. Катерина присилувала короля Станіслава зректися констітуції і пристати до конфедератів. Тоді, за згодою Прусії, зроблено другий розділ Польщи - 23 січня (января) 1793 року, і по ньому Росії досталася решта Білорусі, Поділля Полісся і Волинь, а Прусії: Велико-Польща, Куява і Мазовія; Австрія не брала участі у сьому розборі. Щоб ствердити сей розділ, Російський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вговорити сейм, щоб він його ствердив. Сейм зібрався у Гродні, але що його не питали, не хотів нічого одказувати і завзято мовчав. Тоді Сіверс сказав, що не випустить з залі а-ні короля, а-ні депутатів доти, поки вени не почнуть говорити. Пройшло чимало часу. Вже й північ минула, вже й перша, друга, третя година, - ніхто ні пари з уст. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: „мовчать - то знак, що згодні". Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: „Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала сей розділ?" А як знов ніхто нічого не одказував, то було записано так: „Сейм усіми голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщи". 25-го жовтня (октября) 1793 р. постанова ся була підписана. Сейм сей прозвали „німим". Але ще до його постанови генерал Кречетніков розліпив скрізь по містах та містечках маніфест Цариці про те, що Польську Україну приєднано до Російської держави. Тим-то, чи говоривби він, чи мовчав - було все одно.

Саме тоді у Франції була революція, котра добре таки збентежила тогочасних монархів. Відгукнулася вона у Польщі новим повстанням, котре почалося у Кракові в березолі (марті) 1794 року під проводом того-ж таки Тадеуша Костюшки. Повстання те швидко обхопило всю Польщу. Костюшці по-первих поталанило розбити російське військо під Рославицями, але Прусія зараз увела у Польщу 40.000 війська, а Росія вислала своє військо під проводом генерала Суворова та Ферзена. Під м. Мацієвичами Костюшка було розбито і узято у полон, а Суворов підступив до Варшави, узяв її і у передмістьї її Празі вибив більш 12.000 жителів, - не дивлячися, чи старе, чи чоловік, чи жінка, - за те, що завзято не піддавалися. Короля Станіслава-Августа узято і одпроваджено у Гродно. Там він зложив свою корону і пробував аж до смерті Катерини. Імператор Павло І перевів його до Петербургу, і він там жив аж до смерти, а Польщу спільники поділили по-між себе у-третє по Петербурських умовах, що складені були 3-го січня (января) 1795 р.

Так кончилося політичне життя Польщи. Оглянемось тепер, що сталося після тих розділів з приєднаною до спільників Україною. Як бачимо, вона упала до рук Російської та Австрійської Імперій. А чи-ж краще стало життя людям? У Австрії, як і у Росії, в той час найбільшу силу мала шляхта та поміщики, і як не стало Польського уряду, то панству ще вільготнійше стало, бо тепер їх взяла під свою руку державна та поліцейська власть. Сього й у Польщі не бувало! Поміщик тепер мусів бути сам „поліцмейстером" у своїх маєтках, як мовляв імператор Павло. А коли пана обороняли та стерегли і воїнські команди і усяка адміністративна власть, то він собі жив зовсім безпешно і не мав ніякої потреби вважати на те, що підвладні йому крепаки чогось ремствують там. Шляхта, котру порозгонили були Гайдамаки, тепер верталася знов на Україну весела, і скрізь у обох державах їй до помочі ставала адміністрація (начальство), а коли треба, то й військо. Правда, за цісаря Іосифа ІІ (царював він од 1780 до 1790 р.), у Галичині було зроблено де-які полегкості крестьянам і хоч трохи приборкано свавільство поміщиків, та не на довгий час, бо після смерті Іосифа знову вернулися старі порядки. У Росії, за Павла І, котрий був невдоволений довгим царюванням Катерини і з радістью нищив усе, що вона позаводила, теж сподівались полегкостів, і Царь справді навіть хотів вернути на Україні гетьманство і козацький устрій. Та сі заміри його не справдилися, бо він процарював тільки 5 год і у 1801 р. його задушили прибічні царедворці, невдоволені на нього за його палку, нетерплячу вдачу, а як коли, то й немилосерді та непомірковані вчинки. Проте на Правобережній Україні власть панська над кріпаками була така велика, що а-ні в Галичині, а-ні у Східній Україні - колишній Гетьманщині - ніколи не бувало. Російські урядовці (чиновники), котрі заступили усі посади на Лівобережжі, були дуже невисокого розбору; хабарі, підкупство і сваволя - були всьому голова. Горді пани польські та шляхта були тому раді, і за найменший непослух який кріпаків, страшенно їх карали та гнітили, бо панам не було кого боятись, коли й справники і инша полиція була куплена їми. Тільки після нещасливого, польського повстання у 1831 році уряд трохи припинив панську сваволю та присилував панство, щоб воно зглянулося на кріпаків і зробило де-які, - незначні, правда, - полегкості. Отак, як бачимо, Українському людові не стало легче од того, що власть над ним перемінилася, а скрізь стало багато тяжче життя, бо панська власть над кріпаками стала ще міцніща. І стогнали сердешні люде од гніту того і у Галичині, і на Поділлі, і на Волині, і у Київщині, і у колишній Гетьманщині та по колишніх вільних степах Запорожських.

***

Послідні часи Січи Запорожської

Тим часом Січ Запорожська доживала останні свої дні. І те, що Запорожці допомагали Гайдамакам у Коліївщині, і те, що постоянно змагалися вони за власну землю та за те, що уряд Російський самовладно заселяв їх землі усякими чужинцями; сварки з-за землі з тими чужинцями, а на Сході - із Донськими козаками за те, хто має право ловити рибу на річці Кальміусі; скарги Запорожців на ті неправди та нагадування про універсали Гетьмана Хмельницького і инші, - усе те допекло урядові у Петербурзі, і там положили - скасувати Січ Запорожську, бо здавалося, що тепер славного війська Запорожського зовсім вже й не треба. Крім того, бентежило уряд ще й те, що от є така вільна, з власними своїми порядками, воєнна республіка, котра зовсім не вважає на ті порядки, що заведено по всій великій державі; до того ще, се бурхливе і невгамовне товариство кожну мить могло вистачити 15 і більш тисяч вояків, - кожен з них вартий десятьох, - і може наробити великого клопоту. Сього дуже боялися у Петербурзі і почали ото вигадувати усякі провини та шкоду од Запорожців, таке навіть, що ніколи його й не бувало; дорікали, наприклад, Запорожцям за те, що по їх статуту не можна було ніколи женитися, тоді коли таке саме у чужинців дуже вихваляли і навіть давали чималу грошову допомогу товариству Мальтійських Лицарів, котрі мали такий самий статут, як і наше славне Низове Лицарство, та тільки Мальтійське не здобуло собі ні тієї слави і не зробило стільки користі рідному краєві, як Запорожці. Одно слово, як схоче дужий зробити з чорного біле, то й зробить. Се добре розумів Кошовий отаман Петро Кальниш і, як чоловік розумний, добре бачив, що час настав инший; що одколи кончилася постоянна війна та наскоки на Татар і Турків, а часом і Ляхів, одне рибальство та ловецтво не прогодує товариства; окрім того уряд нахабно одбірав Запорожські Вольності (землі), то й сьому лихові треба було якось запобігти; жити так у Новій Січі (на р. Підпольній), як жили Запорожці раніш по инших своїх Січах, не можна було. То Кальнишевський і став оселяти землі Запорожські виходцями з України, котрих, багато приходило на Запорожжя з Полтавщини, Київщини, Чернигівщини, Поділля, Волині, навіть із Галичини, і через кілька вже років степів Запорожських не можна було впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простилялися роскішні лани, поорана віковічна цілина давала великі врожаї, - і навіть склалася у Запорожців така приказка: „Як був кошовий Лантух (у 1750 р.) - не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Кальниш, то з'явилися паляниця й корж і книш".

Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січи, дуже збентежила Запорожців, і до Петербургу зараз вирядили послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого й Лонгина Мошенського; доручили їм клопотатися про землі й вольності Запорожські, а для того дали їм: універсали Богдана Хмельницького 1655 року, Білоцерківські умови 1667 р. і випис з констітуції сейму 1717 р. та инші; окрім того доручили скаржитись на генерала Воєйкова, тодішнього Новоросійського губернатора, котрий багато чинив кривди Запорожцям; до всього того, посли повезли з собою подарунки усяким особам, що можуть у пригоді стати: шалі турецькі та перські, килими, Дамаські тканини, вина, дорогого овощу, хутра, бочки цедрового соку, наливок, меду і такого иншого; ковбас, сала, баликів, шамаї, рибця, уславленої Дніпрової щуки зімової свіжопросоленої, українських коней з дорогими сідлами черкеськими та у чабраках, а дотого повезли ще й грошей. Але все се мало помогло, і посланці одписалн на Запорожжя з Петербургу так: „Тут добре вміють брати, але одмовляються щось робити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і помогти у нашій справі нічого не може. Чутка йде, що хотять поділити наші землі по-між Петербурськими великими панами, як писано у Писанії: „І розділиша ризи його і меташа жребій".

Бачучи, що зверху не дуже приязно дивляться на Запорожців, менші урядовці давай і собі насміхатися з їх посланців. Так, на обіді, котрий Цариця звеліла справити Запорожським послам, їм подали до страви ложки з такими великими держаками, що чоловікові ніяк не можна було донести їх до рота. Тоді Січовики почали годувати ними один одного, самі з того глузуючи. Якісь два поважних царедворці, проходячи поміж столами, зупинилися і один з них спитав у другого по французьки - бо думав, що козаки сієї мови не второпають:

- „І де сей дурний народ родиться?"

- „Звісно, у їх дурацькій хохландії" - одказав другий.

Близчі Запорожці, почувши таке, переморгнулися по-між себе і почали голосно, щоб ті пани чули, таку розмову:

- Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!

- Та все які великі, та розумні! - одказав другий.

- І де вони тільки родяться?

- Звісно, де: у Петербурзі та Москві.

- А де вмірають? - спитав перший.

- Вмірають у Сібіру та Камчатці! - одказав другий.

Сим він натякав на те, що панство се хоч і велике, та не має волі й краплі, так що навіть не може сказати сьогодня, що спіткає його завтра або де він опиниться на завтра. Закрутили пани носами, почувши таке, та й пішли геть.

Тим часом на царській раді ухвалено було скасувати Запорожжя і зруйновати їх кубло - Запорожську Січ. Справу сю доручив Потьомкин генералу Петру Текелію і князю Прозоровському, щоб вони як найшвидче, але потаєнці, взялися до діла. Текелій повинен був облягти Січ, а Прозоровський тим часом рушити з великим військом у Запорожські паланки і позаймати їх московським військом. На той час у Січі, так само, як і по паланках, було не багато народу. Нічого не сподіваючись, - бо ще й посли їх не повернулися з Петербургу, - Запорожці розійшлися по великому просторі своїх степів на хазяйські роботи, на рибальство, на лови, то що. Коли се на Січ, де під той час було тільки 20 гармат та не більш як 10.000 Січовиків, насунуло і облягло її з усіх боків, як-раз на Зелені свята (4 юля 1775 року), величезне московське військо. У тому війську було: 8 полків конниці, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків Донських козаків, а усього - більш як 40.000. Три дні простояв Текелій навколо Січи, і коли йому прислано звістку, що князь Прозоровський зайняв уже усі паланки Запорожські, він послав посланця у кіш і запросив старшину до себе в гості. Кошовий отаман

Кальниш, або Кальнишевський, як його писали, зібрав на раду курінних отаманів і запитав:

- А що, панове отамани, робитимемо? Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи ні? Чи віддамо Січ-мати москалеві, чи не віддамо?!

Козацтво Запорожське дуже збентежилося. Воно обурене було тим, що їх крадькома і несподівано облягли та зламали усі договори і вольності їх.

Вони счинили страшенний галас і з запалом вигукували:

- Як?! Ламати присягу?… Однімати наше кревне, - те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?… Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибі Москалеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця - не буде!

Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й думати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу.

Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра І у 1801 році, його визволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати манастиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го листопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.

Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський манастирь, і не дозволено було виходити навіть і до церкви. Полковників: Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, Курінного отамана Головка і багато иншої старшини Запорожської засаджено по ріжних кріпостях та казематах, і там вони й кончили своє життя.

Військову скарбницю, військові зімовники, усе хазяйство та гурти старшини було взято у казну; військові отари, табуни теж було туди повернуто, а потім роздаровано поселенцям-Грекам та Арнаутам, що оселили запорожські землі коло Керчи. Січ і всі куріні, а по паланках усі зімовники, - усе було зруйновано до-щенту; Січову церкву пограбували Донці, а частину її багацтва і ризницю взято у Петербург до князя Потьомкина.

Землі Запорожські нахабно пограбовано і поділено. Потьомкин забрав собі безліч землі, - де й скільки хотів; князю Вяземському подаровано 100.000 десятин коло колишньої Чортомлицької Січи, князю Прозоровському - 100.000 коло Катеринослава, графові Каменському - 19.324 десятини, графові Браницькому - 21.614, генералові Стрекалову - село Грушівку і до неї більш як 30.000 десятин; ще й иншим панам московським пороздавано багато землі; яка-ж була нероздана, та зоставлена за урядом, і він незабаром став оселяти на тих землях колонистів, - зазвав їх з Німеччини, Греції та инших країв. Колонистів тих закликали, дарували їм чужі землі і давали великі вільготи, а козаків та селян, котрі позоставалися по селах Запорожських, скоро повернули у кріпацтво до тих панів, що їм досталися ті землі.

Текелій цілий тиждень сидів у свойому таборі, котрий тісно облягав Січ. Запорожці побачили, що допомогти свойому лихові нічим не можна, і надумали, як вони казали, „убрати Текелю у шори": вони пішли до його і стали прохати, щоб він дозволив їм вийти з Січи на рибальство. Текелій дозволив. Запорожські човни, повні Січовиків, покинули Січ-мати і, тільки їм одним відомими протоками та гирлами, майнули у море. Поки Текелій розібрав, що його обдурено, то на Січі зосталося тільки чоловіка з 20-30 слабих та старих Січовиків, а останні вже пливли по морю, роспустивши свої паруси і стали проти Тілігула, коло Одеси, поки здобули від Турецького султана дозвіл заснувати Січ на Дунаї. Туди вони скоро й подалися на своїх чайках, під проводом свого походного отамана Ляха, а частина їх зосталася на Тілігулі, постановивши собі куріні на Пересипу. Запорожці сі були, таким побитом, першими осадчими будучого великого торговельного города Одеси. Кажуть, що усіх Запорожців, що подалися до Турецького султана, було більш як 40.000, хоч погромщики Січи налічують їх тільки 10.000, бо їм користнійше було лічити як найменше тих, що встигли проскочити по-між їх пальцями.

Але покинемо на який час сих вольних синів Запорожжя і вернемося до тих товаришів славного війська Низового, котрі зосталися у Російській державі. Старшини, що не були заслані, були перейменовані у армейські чини Російської армії, а декотрі з них перейшли у гражданську службу. Положили - з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, - тільки дуже мала частина була віддана у Херсонський та Полтавський пікінерські полки.

Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, - він зрозумів, що небезпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обіцяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути минуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запорожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не поквапився; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (пробачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгукнувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зосталися в-дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бориславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запорожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин доручив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бориславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Върное войсько Запорожское". 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього війська, Антона Головатого - військовим суддею, Івана Підлесецького - військовим писарем і Олексу Кобеняка - військовим осавулом. Військо було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хоруговки) для курінів, Кошовому отаманові - булаву, а курінним - перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска Върнмхъ Козаковъ"; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом - у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині - у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших - 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.

Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, - саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби у Січ. Запорожці дождалися поки скінчиться служба, а тоді вийшли з церкви, озброїлися і кинулись до своїх човнів, щоб напасти на Турків. Але Турки не прийняли бою і подалися до Очакова. Через тиждень Суворов, котрий стояв тоді табором на Кінбурнській косі, дав наказ, щоб козаки на своїх човнах допомогли принцові Носсау-Зінгеру, що командував Російським флотом. Кошовий з усіма козаками, човнами та чайками підійшов до російського флоту, а згодом допоміг Принцові прогнати Гассана-Пашу з його кораблями; але Паша знов вернувся з усім своїм флотом з-під Очакова і розпочав люте бойовище. Тут Запорожці виявили свою надзвичайну одвагу і войовничий хист: на своїх чайках вони сміливо, не дивлячись на страшенний вогонь, підпливали до турецьких кораблів, зчеплялися з ними, вилазили на них і билися, як леви. Нарешті турецький флот був до-щенту розбитий. Але не дешево ся побіда досталася козакам: чимало їх було вбито і поранено, а по-між ними й Кошовий отаман Сидор Білий був тяжко поранений і через три дні помер. На його місце було обрано і стверджено Кошовим отаманом Харька Чепігу. Се було його Запорожське прізвище, а справжня фамилія його була Куліш.

Саме тоді Потьомкин обома берегами Бугу наступав на Очаків. Новий Кошовий з усім військом козацьким, - крім того, що було на чайках коло принца Носсау, під проводом свого полковника Мокія Гулака і 18 чайок, під проводом Головатого, що були при Потьомкину, - подався через село Корениху і далі через Аджигіол до Очакова, і там вони стояли до осени. Як Кабудан-Паша із своїм флотом покинув острів Березань, на котрому він поробив міцні кріпості і де був чималий склад пороху та харчів, Потьомкин звелів козакам узяти сей острів. Не легко було се зробити, але Запорожці, під проводом Антона Головатого, вибили Турків з берегових батарей, зайняли їх, повернули гармати, що там були, на кріпость, і почали обстрілювати її із тих батарей і з своїх чайок, і таким побитом узяли той острів. А через місяць усі козаки штурмували вже Очаків разом з московським військом і допомогли узяти сей міцний турецький город. За усі сі події військо „върнмхъ козаковъ" було перейменовано на „Військо Чорноморське"; окрім того козакам подаровані звойовані турецькі землі по-над Чорним морем од Бугу до Дністра, Кінбурнську косу з озерами і Єнікальський та Таманськй округи. Чорноморці з охотою почали оселювати сі землі і поділили їх на паланки, котрі назвали: Подністрянська, Березанська, Кінбурнська і Таманська; кошем-же вони стали у селі Слободзєї (Тираспольського повіту над Дністром).

Чорноморці

Дальша доля Чорноморського війська була така. У 1791 році скінчилася турецька війна; в Яссах зроблено було згоду. Вертаючись з Ясс, несподівано помер Потьомкин, котрий останні годи свого життя чимало допомагав Чорноморцям. Та тільки він не встиг виклопотати, щоб за ними затвержено було ті землі, котрі дано їм було; після-ж його смерті землі ті у Чорноморців забрали, а їм зоставили тільки невеличкий острів Тамань. Але на ньому не можна було оселити усе, чимале тепер, військо. Зажурилися Чорноморці, і весною 1792 року послали до Петербурга своїх депутатів, з Головатим на чолі, щоб вони поклопоталися про землю. Аж літом повернулися сі депутати у Слободзєю. Тут їх стрів Кошовий Чепіга із старшиною. Не дуже веселі звістки привезли депутати. Грамотою 30-го липня (юля) Чорноморському війську дадено на-віки Кубанську землю із островом Таманью, а землі по-між Бугом і Дністром вони повинні були покинути. Військові пожалувано: корогву, срібні літаври і дві срібні сурми. Кошовому отаманові - дорогу шаблю, а усім козакам - хліб-сіль на дорогу. На другий год Чорноморці перебралися на Кубань, і там на Пречисту 1793-го року заснували на р. Кубані новий кіш, котрий названо Катеринодаром, а по зайнятій землі побудували слободи-куріні, і подавали їм такі самі назвиська, які мали колишні куріні на Запорожжі.

У 1794 році Чорноморці з кошовим Чепігою ходили походом у Польщу і помагали штурмувати Варшаву. У 1794 р. Харько Чепіга помер у Катеринодарі, і його поховано з великою пошаною, Кошовим отаманом царь Павло І настановив Антона Головатого, але звістка ся до його не дійшла, бо він як-раз в той час був із Чорноморцями у поході на Персів; там він тяжко занедужав і 12-го січня (января) 1797 року помер. З того часу Чорноморське військо не мало вже Кошових, обраних з-поміж козаків, а до них назначався Наказний отаман з російських генералів. На землях війська Чорноморського оселилося багато народу з України, і воно значно поширилося. У 1860 році його приєднано було до війська Кубанського; при тому північні землі їх перейшли під гражданське управління, а значну частину козаків переселено на південь, близче до Кавказу, і там до них на Сході прилучено було кілька осель великоруських козаків.

***

Запорожці за Дунаєм

Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султанові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх вольності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Кошовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Волощини, і Запорожці повинні були виставляти тільки 1.000 чоловіка війська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у свойому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Некрасовцями" (Липованами), - Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра І. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль - у Дунавець, котрий одбили у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жилося тоді козакам під Турком. Тим-то, хоч і запрошував їх російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало", як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Російському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.

Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, - що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з православними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.

От через те-то, як Чорноморці із Російським військом стали на границі, то де-які Задунайці по одинці й перебігали до Руських; таких перебіжців зараз залічували до Чорноморського війська. Коли була війна із Турками (у 1806-1812 рр.), то головнокомандуючий Російською армією генерал Міхельсон знов послав „одкритий пригласительний лист" у Задунайську Січ та закликав козаків переходити до Руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили нате чоловіка з 500 і вивели їх з Туреччини. З тих козаків склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач, одпроваджено у Чорноморья, а другу - повернено у казених поселян і оселено у Бесарабії. Згадати треба і те, що року 1785 вісім тисяч Запорожців перейшло до Австриї і цісар Йосиф II позволив їм стати кошом в Банаті над долішною Тисою. Але довго вони ту не побули і розійшлися, одні вернули до Туреччини, другі до Россії.

Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм

Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм а-ні трошечки не одмінилося од того, як жили вони на Дніпрі: рибальство, лови і походи, як і там; одно тільки, що більше стало жонатих Січовиків, бо з України часто приходили втікачі із жінками і записувалися у військо. Таким побитом коло Січи з'явилися села, де жили жонаті козаки; такі села були: Райя біля озера Кругляка, Кара-Ормен, Беш-Тепе, Катерлез, Іванча, а так само рибальські оселі у Горгові, Вілкові та на острові Леті. Жонаті Запорожці за Дунаєм звалися „райя". Ся райя - усе виходці з України - раніш не мала ніякої ваги у військових справах та порядках, а через те у війську були стародавні споконвічні звичаї запорожські. Колиж їх набралося дуже багато, то вони почали повершати на раді, і з того, як побачимо, вийшло недобре для війська.

Готуючись до війни з Турками, Російський уряд, через свого коменданта города Ізмаїла, ген. Тучкова, послав у Задунайську Січ заклик до Запорожців, щоб вони вернулися з Турції; до того він додав, що ті козаки, котрі вернуться, здобудуть собі усякої ласки та вільгот. Кошовим тоді був Василь Незамаївський. На раді старшин, де писарь читав ті запросини, він рішучо заявив так: „Тікати?! Як його тікати?! Багато народу запропастимо: Турчин виріже. Ні, нехай хто заводив, той і виводе, а я не буду! Підождемо до Покрови, а там, як виберуть другого Кошового, то той нехай і робить се діло".

Гладкий Кошовим

І справді, на Покрову 1827 року Незамаївський ні за-що не захотів оставатись Кошовим на далі, і довелося вибірати нового. На раді якийсь Улас із райї виступив із такою промовою: „Годі вже Запорожцям верховодити! Багато вже вони становили Кошових, - гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хочби й кума мого, Платнірівського Курінного отамана Йосипа Гладкого!" Райя перемогла на раді, і Гладкого обрано було Кошовим. Він зараз завів нові порядки. Щоб йому не заважали старі Запорожці, котрі були иньших думок, він зараз поназначав курінними отаманами молодих козаків. Старі Запорожці, як от і Василь Незамаївський, не мали охоти тікати з Туреччини, де жилося усім доволі добре, але райя - ті, що не дуже давно покинули свій рідний край, - не могли так скоро забути його і призвичаїтись до нового життя; вони поквапились на те, що усі їх провини забудуть та ще й обіцяють їм усякі вільготи, то й заманулося їм як найскоріще вернутись у свій край. З таких був і сам Гладкий. Син бідного козака з Полтавської губернії, Золотоношського повіту, з села Мельників, де батько його Михайло був сільським головою, Йосип оженився рано і, маючи вже четверо дітей, загуляв, покинув жінку і діти і пішов чумакувати. Але скоро ми бачимо його бондарем у Одесі; звідтіль він через щось мусів був тікати до Керчі, а далі ще кудись, аж поки не опинився за Дунаєм. Тут пощастило йому; його обрали у-перед Курінним, а далі й Кошовим отаманом.

Зрада Гладкого

Тим часом султан Турецький готувався до війни з Росією; він вислав своє військо до Дунаю і звелів, щоб до Сілістрії вийшло 13.000 Запорожців. Гладкий зібрав 2.000 козаків з тих, що иншого були духу, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Великдень. Прийшовши до візіря, він сказав, що привів йому 2.000 чоловіка, а за останніми вернеться до-дому і скликатиме їх по плавнях, а тим часом переведе Січ і райю з Дунавця в Адріанополь, щоб, бува, як прийдуть Москалі, не поруйнували Січи і не вигубили багато народу. Візірь повірив йому і пустив його, а він, вернувшись до Січи, забрав церкву Січову, увесь скарб, клейноди і усякі фірмани (султанові укази) і грамоти, сів із своїми однодумцями - козаками на байдаки і поплив Георгієвським гирлом повз Катерлез у море. Усього з ним було чоловіка 500. Увійшовши у Кілійське гирло, вони пропливли ним до Ізмаілу. Там їх стрів комендант Тучков, котрий і привів Кошового та його товаришів, Задунайських козаків, до царя Миколи І. Гладкий поклав до ніг Цареві військові клейноди та грамоти і з товаришами своїми прохав царської ласки. - „Бог Вас простить, рідний край прощає і я прощаю", - промовив Царь.

Саме тоді московське військо шукало місця, де-б перебратись через Дунай. Гладкий, що добре знав усі плавні Дунайські, визвався показати місце, де переправа буде найлегша. Царь з охотою доручив йому сю справу. Коло Ісакчи через усі плавні, від Дунаю аж до берега, простягся невисокий горбочок; про нього не знали Турки, але добре знали козаки, бо там у плавнях вони постоянно рибальчили. До сього місця переїхало московське військо через Дунай човнами і, під проводом Запорожців, сим горбочком дійшло до Турецького берега. Як скінчилася переправа, Царь сів на запорожський байдак; на стерні на рулі сидів Гладкий, а на веслах пятеро Курінних отаманів та семеро старшин. Обдививши се місце, де перейшло військо, царь Микола, дуже задоволений, вернувся на тому-ж байдаці, подякував Гладкому і наградив його полковницьким чином; окрім того йому і усім старшинам дано було Георгієвські хрести.

Що-ж сталося із тими Запорожцями, що їх покинув Кошовий Гладкий у Туреччині? Довідавшись про те, що Кошовий і кілька сот Запорожців утікли і передалися Москалеві, візірь звелів зараз арештувати тих 2.000 козаків, котрі були у Сілістрії; од них одібрали зброю і одпровадили у-перед до Адріанополя і там хотіли були покарати на смерть, але потім посадовили у тюрму і що-дня по триста чоловіка посилали на кріпосну роботу. Про те содержували їх добре і роботою не обтяжали; з Адріанополя перевели їх до Константинополя на такі-ж самі роботи. Як скінчилася війна, почали міркувати про нову Січ. На Дунаї Турецький уряд не хотів зоставляти Запорожців і радив оселити їх у Салониках. Але вони не приставали на те, бо там, хоч і земля і рибальство були гарні, так було-ж далеко од України, котра своїми збігцями постачала їм народу. Запорожці прохали, щоб дано було їм землю хоч коло Ядерного (Адріанополя), хоч у Малій Азії. Але сього чогось не було зроблено, і Запорожці, повернувшись на Дунай, оселилися у Дунайських гирлах разом з тими, що осталися були дома, але вже як прості рибалки та хлібороби, а не козаки. Не добром згадували вони Гладкого; та й ті, що пішли були з ним, по-троху стали вертатися на Дунай, селитися тут, кленучи свого Кошового за те, що послухали його і через те на-віки втеряли свою Січ. „Занапастив, - казали Запорожці, - козацтво, обдурив нас Гладкий". І досі у Добруджі є чимало потомків наших Українців, котрі не перемінили а-ні своїх звичаїв, а-ні своєї рідної мови, і живуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трапляються у Галаці.

З початку сієї війни, ще у 1828 році, з останків Усть-Дунайського козацтва і з усяких людей, котрі приставали до його, а найбільш із збігців та бурлаків і навіть циган, складено було нове військо козацьке і найменовано його „Дунайське". Після війни йому дали були землі у Буджаці (Акерманському повіті). Князь Воронцов, котрий був в той час Новоросійським генерал-губернатором, чимало клопотався про козаків. Кіш, або головна кватиря того війська, був у Акермані. У 1855 році Дунайське військо перейменоване було у „Новоросійське", а у 1868 р. зовсім його скасовано.

Гладкий із тими козаками, що їх вивів з-за Дунаю, увесь час допомагав Москалям на війні і, як ми бачили, став їм у великійпригоді. Як же Російське військо зайняло Дунайську дельту (гирла і плавні), то він разом з Москалями прийшов у Січ на Дунавці і знов почав скликати до себе козаків. Чи багато пристало до нього людей, не знаємо, але у 1830 році усі козаки Гладкого вийшли з-за Дунаю і оселені були коло Азовського моря між Бердянськом Маріумполем; прозивалися вони „Азовське військо". Гладкий, вже з чином генерал-майора, настановлений був Наказним отаманом того війська. У 1849 році він покинув службу, бо у війську його не дуже любили, хоч він і отаманував там коло 20 літ. Пішовши в одставку, він оселився на свойому хуторі в Катеринославщині, і у 1866 році там і помер, маючи 79 літ життя.

Як Російське військо зайняло Кавказські береги, то найстарший командір Чорноморського флоту адмирал Лазарев порадив, щоб Запорожська флотілія (судна) стерегли Кавказські береги од турецьких контрабандистів (перевозчиків), котрі підвозили Черкесам усе, що треба їм для війни з Руськими. Ся служба випала на долю Азовцям; з них зроблено „баркасну команду", котра на своїх баркасах стерегла береги Кавказу од Сухуму до Анапи. Окрім того, на суходолі се військо брало участь у Кримській війні в роках 1853-1856, але через те, що воно не було справжнє велике козацьке військо, а тільки невелика жменя козаків, то у 1865 році його скасовано, клейноди і скарб передано у Чорноморське військо, частину козаків оселено на північному Кавказі, коло Анапи, а другу - повернено у простих селян.

ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ І КУЛЬТУРА

Кожда держава потрібує багато часу і праці, щоб виробити собі добрий і відповідний для себе устрій, щоб кождий єї горожанин знав, які його права і які обовязки, що, як і куди треба і вільно робити, Чим той устрій лучший, тим держава сильнійша, але, як сказано, до вироблення доброго устрою треба багато часу, треба праці і спокою. Україна XVII і XVIII віку не мала часу на таку працю, вона вела безнастанну боротьбу о свою независимість, о те, щоб могла сама собою управляти, а не мала як і коли подумати об тім, щоб тая управа була добра і корисна і для всіх справедлива. Длятого нам нині тяжко говорити про внутрішний устрій України від часів Хмельницького, бо багато в тім питанню є нерозслідженого й непевного, а часом навіть дивного. От так дивує нас приміром питання, яка властиво власть була в українській державі, найвисшою властию, чи козацьке військо, чи народна рада?

Заступником війська був Гетьман, але його вибирала рада - отже в нім зєдинялися властиво дві силі - воля народу і сила війська козацького. Рада, се відгук віча, нїби теперішний парлямент, тільки, що до парляментів вибирають послів, а там збиралася уся громада. На раду старшин приходили старшини генеральна і полкові, на раду козацьку козаки, на чорну раду йшов кождий, хто хотів.

Виговського й Многогрішного вибрала рада старшин, Самойловича й Мазепу козацька рада, а Брюховецький став Гетьманом з волі чорної ради.

Всі три ради не мали свого терміну, вони збіралися тоді, як було треба, отже Україна не мала певної і сильної верховної інституциї народньої. В тім лежала велика хиба і се було одною з головних причин єї слабости. До абсолютизму, т. є. до необмеженої власти гетьмана народ не хотів допустити, сам трівкої законодатної інституциї, як тепер парлямент, не витворив, отже як властиво мала Українська держава кріпко держатися?

Гетьмана, вибраного на котрійсь з рад, затвержував до часів Богдана Хмельницького, польський король а по Хмельницькім царь московський. На знак затвердження гетьманови доручувано бунчук, булаву, коругов і літаври. Богдана ніхто не затверджував і він був аж до Зборівської угоди Гетьманом з волі народа.

З тих потверджень йшло для України багато лиха. Ті, що хотіли стати гетьманами, заздалегідь запопадали ласки у московських воєводів, що стояли з військами по Україні, їздили до Москви (як приміром Данило Апостол), торгувалися, один другого перебігали, а те все діялося коштом самостійности й поваги українського народа.

Потверджений Гетьман був начальником війська, головою суду й адміністрації.

Навіть польські й московські війська на Україні ішли йому під руку.

Гетьман адміністрував краєм, видаючи універсали, які списувано в гетьманській канцелярії і розсилано з підписом Гетьмана і з його печаткою. (На зеленім полі козак з мушкетом через плече). Він роздавав також землі і се була дуже важна функция, котра підносила його вдасть і робила з його дуже важного чоловіка.

Після Мазепи, земельні грамоти, т. є. письма, котрими Гетьман надавав комусь землю, стверджував московський центральний уряд.

До Гетьмана належало також право збирати податки. Були се переважно оплати торгові й промислові. Фінанси велися погано. Не було осібної каси гетьманської, а осібної державної, тільки гроші йшли в суміш. Перший Мазепа додумався до того, щоб перевести реформу скарбу, а переведено єї аж за Данила Апостола. Тоді й настановлено над грішми осібного урядника, генерального підскарбія, по нинішньому - міністра скарбу (фінансів).

Гетьман рішав також в деяких важних судових справах. До нього належало потвердити присуд смерти, або ні. Словом - він мав таку вдасть, коли не більшу, як нинішні монархи і значіння його було також не меньше, хоть значіння залежить звичайно від чоловіка.

Гетьман, як і вся козацька старшина, не брав пенсиі з державного скарбу, тільки удержувався з маєтків, котрі приписані були на се.

В Правобережній Україні до Гетьмана належало ціле староство Чигиринське і містечко Обухів з округою; в Лівобережній Батурин з дооколичними селами, Гадяч з округою і теж велика Шептаківська волость на півночі Чернигівщини. Доходи з них і були Гетьманам замість жалування. Помалу Московський уряд зробив з Гетьмана слухняного урядовця, котрий прислухався до бажання уряду, а не народу, і Гетьман, спираючись на уряд Московський, почував себе незалежним од народу, - ми бачимо, що не раз навіть обірають Гетьмана не по своїй охоті, а з примусу.

Коло Гетьмана було чимало урядовців - Генеральна старшина. У Генеральній старшині, з титулом „Вельможних", були: Генеральний обозний, - по теперішньому „начальник Штабу". Він завідував усією арматою (артілєрією) військовою, городовою і кріпостною. Під час походу він повинен був поставити на кватирі військо, ставити обоз та укріпляти його. В ті часи обоз треба було обкопувати валами та ровом, і сим завідував Обозний. Тим-то вся армата була під його рукою. Арматня наука на Україні стояла тоді дуже високо, і в Глухові та Батурині були свої людвисарні, де виливали гармати. (Перший подбав о се Мазепа. Гармати виливано з гербом і іменем Гетьмана).

Генеральний обозний так само, як і инші козацькі урядовці, замість жалування мав „рангову маєтність", так звалося село, або кілька сел, котрі були одписані якомусь урядовцеві. На Генерального обозного одписувалася рангова маєтність у 400 дворів.

Далі йшов Генеральний військовий писарь, - те, що тепер кажуть канцлер. Він мав найбільшу силу на раді старшин; він був начальником Генеральної канцелярії, в котрій були старші та молодші канцеляристи. В канцелярію йшли люде освічені, - такі, що кончили Київську Духовну Академію. Знаком власти писаря була печатка та каламар (чорнилиця). Через руки писаря переходили усі найважнійші державні справи і документи гетьманські універсали, зносини з урядом Московським чи Польським і з чужоземними державами, поки Гетьман мав право зноситися з ними.

Генеральні судді (двох - мабуть тому, що оден не годен був дати ради тількій праці). Вони по черзі бували за предсідателів в Генеральному суді. Се був найвищий суд на Вкраїні, і на нього подавати апеляції не можна було. В сей суд подавали апеляції з сотенних та полкових судів. Були й такі справи, що просто йшли в Генеральний суд: справи земельні, з городськими магистратами, то що. І писарь і Генеральні судді мали свої рангові маєтності: писарь - 400 дворів, судді - по 300.

Генеральний Підскарбій - міністер фінансів. Завідував він Генеральною скарбовницею і скарбовою канцеляриєю і глядів усіх прибутків і видатків державних. Заведено сю посаду пізно, - аж за Гетьмана Данила Апостола.

Генеральний військовий осавул. Се мов теперішній „старший чиновник особих порученій". Завідував він усіма військовими справами на Україні. Усі полковники були йому підвладні. Їх було при Гетьманові один, а опісля двох. Осавул мав рангову маєтність на 200 дворів.

Ще були два урядовці, котрі мали право засідати в Генеральній раді, - се Генеральний військовий хорунжий і Генеральний бунчужний. Вони були потрібні тільки для церемоній: Хорунжий носив хоругов на парадах і в поході, а Бунчужний носив бунчук (кій з кількома кінськими хвостами, привязаними до нього). Обидва сі уряди були й при полковникові та сотникові, - тільки бунчуки у них були менші.

Коли Мазепа задумав завести свою українську шляхту, він завів ще так званих бунчукових товаришів. Се була тільки почесна сторожа коло Гетьмана.

Генеральний арматний отаман був начальником усіх пушкарів.

Отсі усі урядовці, з Гетьманом разом - Генеральна старшина - і були центральний (осередковий) уряд на Україні. Далі йдуть полковники і полкова старшина, бо ціла Українська територия ділилася на провінциї, як нині ділиться в Росії на губернії, а в Австриї на повіти. За польського уряду на Україні було 6 до 8 полків. Від Хмельницького далеко більше, бо 20 до 30.

Після Зборівської умови установлено було 10 полків на правому боці Дніпра, а 10 на лівому. На правому були: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Кальницький, Подольський, Брацлавський і Паволоцький. В Лівобережній були полки: Переяславський, Ніжинський, Київський, Чернигівський, Прилуцький.

Полковників вибірав увесь полк, але й сю виборну посаду Московський уряд (після Мазепи) скасував і почав полковників сам настановляти. Полковникові були підвладні усі справи військові, земські, судові і поліційні у свойому полку і уся полкова старшина. Клейноди полковницькі схожі з гетьманськими: хоругов, бунчук і, замість булави, пернач, - се теж булава, тільки не кругла, а з листків якого-небудь металю. Пернач носив полковник завжди з собою на війні і дома, коли виходив куди, як полковник. Крім того, у кожного полковника були ще невеликі перначі залізні або мідні; їх давав він, замість пашпорта, тим людям, котрим доручав якусь справу.

Полковий обозний - завідував полковою арматою і пушкарями.

Полковий суддя завідував судовими справами полкового, а після гродського суду.

Полковий писарь - начальник полкової канцелярії.

Полковий хорунжий - носив полкову хоругов.

Полковий осавул - їх було по двох у полку, се ніби отамани полкові.

Полковий канцелярист - їх було 10-16 чоловік у полку. Кожний полк поділявся на сотні, немовби на повіти: в полках було їх не однаково: 10-20, а часом 20-24. Деякі з полків виставляли по кілька тисяч козаків.

Сотник був старший у сотні; завідував усіма справами своєї сотні. Сотників було стільки у полку, скільки було сотень.

Отаман сотенний - другий після сотника, немовби поліцмейстер у сотенному місті. Він був заступником міщан.

Осавул сотенний - третій після сотника.

Хорунжий сотенний - однаковий з осавулом.

Писарь сотенний - завідував сотенною канцелярією.

Поодинокі села в сотні мали свого осібного урядовця - Курінного отамана. Се те, що тепер голова, війт, солтис або староста по містечках і селах.

Крім того, були ще значкові товариші при полках - се те, що Бунчукові при Гетьмані, та ще були Військові товариші - вони займали низчі уряди у сотні.

От які посади були у війську козацькому і на Україні. Окрім кінних козацьких полків, були ще полки піші, що звалися сердюками, і полки охочекомонні або компанійські. У тих полках були такі самі посади, що й в козацьких реєстрових полках. При боці Гетьмана, щоб його стерегти, була окромна невеличка ватага, що звалася придворна корогва.

Тепер поглянемо на суд і урядовців в ньому. Вони теж були виборні. Найвищий суд на Україні був - Генеральний суд, де, як вже згадувалося раніще, засідали: Генеральних суддів двох, уповноважених од полків - десять і писарь Генерального суду - за секретаря.

Потім був Гродський суд. Головою в ньому був полковник, суддею - Полковий суддя, писарем Гродським був Полковий писарь.

Далі - Підкоморський суд. Суддею в ньому був: Підкоморій - один, коморників (помічники Підкоморія) двох і Писарь підкоморський - за секретаря.

Нарешті - Земський або Повітовий суд. Земського суддю вибірали з шляхти української з того повіту, в котрому був Суд, Земський підсудок - все одно, що тепер член суда; Земський писарь (секретарь) і Возний - те, що тепер судовий пристав. Окрім того, по всіх сих судах було чимало канцеляристів і підканцеляристів.

Усі судові посади оплачувалися з тих справ, що до них вступали. Найвища судова установа на Україні був - Генеральний суд; вище вже за нього був Гетьман. До Гродського суду належали карні справи, або як їх тепер звуть „уголовні", до Повітового, або Земського суду, належали справи земельні, про права і грошові. Низчий од його (немов наш волостний) був суд Підкоморський. Як бачимо, була се військова організация краю, добра для воєнного часу, але невигідна в час миру; бо не все знати було, яка справа куди належить круг ділання урядників і права горожанина не були докладно сформуловані.

Шляхта

Шляхта українська була з старшини і дідичів (дідичами звали тих, що держали землю) і з тих чужоземних дворян, котрі здавна осіли на Україні. По статуту Литовському вони мали такі привілеї:

1. Мали право вибірати на всякі виборчі посади, а так само й вибірати короля;

2. Мали волю продавати, застановляти або дарувати, кому захочуть, своє майно земельне, котре досталося їм або через наслідство або через вислугу, або куповане;

3. Вільні були од постоїв і усякої повинності натурою;

4. Ніхто не мав права одняти од них їх посади і позбавити їх шляхетства по-за очі;

5. Ніхто не мав права заарештувати їх без суду;

6. Мали право їхати, куди завгодно і в чужі краї, окрім ворожих;

7. Усі шляхтичі, од найзаможніщого до найбідніщого, були рівні.

В українськім суспільстві шляхтичі не мали окремого політичного значіння, тільки перед польською державою вони хіснувалися такими великими правами. Були се дуки, котрим і в українськім військовім устрою було лекше виплисти, чим бідному козакови. Через те між визначними козаками було так богато шляхтичів, як ось Хмельницький, Мазепа, Виговський і тільки иньших.

Міщани

Міщанами звалися жителі полкових і сотенних городів. Вони вибірали собі заступників - міських отаманів, котрі давали їм і суд і порядок. Але було чимало городів, як от Київ, Ніжин, Чернигів, Переяслав, Стародуб, Погар, Мглин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський, котрі мали здавна Магдебурське право. Міщани в сих городах мали свого війта і Магістратський суд. Війти отсі брали участь у виборі гетьманів і гетьмани звичайно ствержували права міст магдебурських. До гетьманів відкликувалися засуджені судом магістрацьким.

Про міщан не має чого багато оповідати, хоч часом і міщанам мимохіть, а часом то й по волі, доводилось брати участь у справах козацьких, - тоді їм з ними й терпіти доводилось однаково. Проте життя їх було спокійніще од инших людей, і вони могли спокійніш собі крамарювати чи ходити коло ремества, хліборобства і такого иншого.

Про участь міщан в борбі о віру і о культуру, про їх брацтва, друкарні і т. д. була вже осібно мова.

Козаки

Та головним станом українського населення було козацтво. Наші козаки, се ніби польська шляхта. Належати до козацтва було й вигідно і почесне. Тому як найбільше людий перлося туди. Число козаків було всіляке. З початку польський уряд призначав їх тільки 6.000 чоловіка. При Хмельницькім число се зростало. Після Зборівської умови реєстр козацький установлено на 40.000 чоловіка, а по Білоцерківській в 20.000 родин. Та Хмельницький до кождої козацької родини приписував єще сімї підпомічників, бо мовляв, одній родині не легко виставити козака до війська. Козаки хіснувалися всіми правами свобідних горожан.

Посполиті

Хто не попав в козацький реєстр, оставав посполитим. І для посполитих людий добився Хмельницький особистої свободи. Як котрий з них мав досить власної землі, то й був собі своїм власним паном. Для того то народ і йшов так радо на кріваві бої з Польщею, щоб добитися тих прав, яких під Польщею для селянина не було. Там селянин був цілком безправним. Але згодом і на Вкраїні ставало селянам гірше, а то через землю і через те, що сусідні держави, Польща й Росия втручувалися до нас і хотіли поневолити селянина так, як він був у них поневолений, щоб не було ріжниці ї щоб пани усюди однако могли мати свої маєтки й однако панувати. А наше, українське панство, наша козацька старшина почала й собі також заводити то польські, то московські порядки і притісняти хлопів. Звідси йшли всякі непорозуміння. Народ знеохочувався до своїх панів, і вже не слухав їх поклику, як колись за Хмельницького. Так приміром було за Мазепи. Мазепа був добрим політиком, славним господарем і чоловіком дуже дбалим о культуру, але до селян він не був уважливим, за те рад був піднести високо українське панство. Тим то й нарід не ставився на його поклик, коли він задумав зірвати з Москвою, та вибитися на волю. Думав він, що народ піде на тую борбу так охочо, як за Хмельницького, та помилився.

Закріпощення селян йшло з попитом на землю. Як селянин хотів землі, то брав єї, чи від Гетьмана, чи від кого там, не зважаючи, що за тую землю треба було відробляти тому, хто землю давав, або платити дань. Зразу той відробок був малий, аж за Самойловича дійшов до двох днів в тиждні.

Коли правий беріг зруйновано, народ тікав на лівий і брав землю на тяжких умовах. Се й викликало панщину. Але все таки наш селянин, під українською управою, був не вміру свобіднійший від селян в Польщі та в Москві - головно через те, що йому вільно було перейти з місця на місце та як не тут, то там шукати собі лучшої долі. А в Польщі селянин був приписаний до рілі і робили ним як товариною.

Аж у 1763 році цариця Катерина завела справжнє кріпацтво: вона заборонила селянам переходити од одного пана до другого, а пізніше завела всякі кріпацькі порядки, які були в Московщині, всяке право панів до селян і тоді вже українському селяньству ніде не було ні добра, ні волі.

Духовенство

Духовенство на Україні було самостійне. Воно ніби підлягало царгородському патриярхови, але властиво само собою рядило, а громадяньство обсаджувало свобідним вибором важнійші духовні місця. Тільки вже за Самойловича московське правительство зробило так, що митрополит київський, голова української церкви піддався московському патриярхови, а царгородський патриярх мусів на те згодитися. З тої пори московська духовна зверхність взяла що-раз більше притісняти нашу церкву, заказуючи друкувати по українськи книжки, наглядаючи школи і пильнуючи, щоб не було ріжниці між московською, а українською церквою.

Патриярх Филярет видав 1672 року указ, щоб ніхто не купував ніяких книжок українського друку (тоді казали литовської печати). Тогож року спалено в Москві євангеліє Транквиліона-Ставровецького і Катехизіз Зизанія Тустановського. 1672 р. вийшов наказ, щоб дома українських книжок не держати, тільки, щоб їх „отдавати воеводъ" і т. д. Дійшло до того, що навіть не вільно було по українськи виговорювати слів Служби Божої та сьпівати пісень. Тим способом хотіла Москва оберегтися від єретицьких думок, котрі з заходу могли, не дай Боже, через Україну до Москви замандрувати і, що головнійше, через церкву хотіла вона московщити український народ (дабы никакой розни й особаго наръчія не било). Установлено навіть осібного цензора для книжок друкованих на Україні, а такий цензор не хотів навіть букваря дозволити друкувати.

Серед такого гнету важко жилося українському священьству. Його переслідувано, нівечено осьвіту, понижувано.

Колись залежало воно хіба від громадянства, яке удержувало церкви та обсаджувало церковні місця духовниками, а тепер московські духовні власти взяли їх у руки на спілку зі старшиною, що чимраз більше підкопувала автономію народу і так, як в Польщі магнати, хотіла запанувати над усім.

Запорожжя

Запорожжя, як і раніш, жило незалежним вільним життям і було притулком для усіх, кому важко жилося на Україні. Але після того, як Січовики, за Гетьмана Апостола, повернулись з Алешок і знов піддалися Російській державі, життя їх надто погіршало: їх землі пороздаровувано було виходцям з Сербії, Болгарії та Молдавії - за те, що ті виходці помагали колись Петрові І у його походах на Турцію. Сварки за ті землі з тими чужинцями не переставали, і Запорожці скаржились на них Московському урядові. Але се мало що помагало, бо найбільше такі справи кончалися не на їх користь, а уряд ще більш гнівався на Січовиків, - він почав дуже неласкаве дивитись на них, як на дуже неспокійних людей.

Запорожська Січ в половині XVIII століття була поділена на 38 курінів: Кущовський, Попсвичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербиновський, Титарівський, Шкуринський, Куренівський, Незамайківський, Рогівський, Корсунський, Калниболоцький, Уманський, Деревянківський, Нижнє-Стеблівський, Верхнє-Стеблівський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Бруховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Криловський, Донський, Сергіївський, Конелівський, Іванівський і Кисляківський.

Земля, або „Вольності Запорожські", поділена була на 8 паланок: Кодацька паланка - у Катеринославському повіті, Самарська - у Новомосковському пов., Орельська - у Павлоградському і Катеринославському пов., Протовчанська - у Павлоградському, Новомосковському і Катеринославському пов., Інгульська - у Херсонському і Александрійському пов., Прогноїнська - на Кінбурнській косі против Очакова, Кальміуська - в Александрійському і Бердянському пов., Бугогардівська - в Ананьївському і Єлисаветградському повітах.

На границях Запорожжя стояла постоянно сторожа Січовиків: у Переволочні - од Гетьманщини, в Бахмуті - од Слобожанщини, на р. Кальміусі - од Донців, у Микитина перевоза против Очакова - од Татар, на р. Гарді - од Поляків.

Старшину Запорожську усю вибірали.

Старшина: Кошовий отаман, Військовий суддя - він же й скарбівничий; Військові: писарь, обозний, осавул, булавний, хорунжий, бунчужний, перначовий, довбиш, пушкарь, тлумач (перекладчик), шафарі (збірщики на перевозах та инших місцях), кантаржий (доглядав за військовими важницями і збірав ралець, або платню на Січовому базарі), канцеляристи; Курінні: отамани, хорунжі; полковники до паланок, писарі до паланок, осавули до паланок, канцеляристи до паланок.

Усіх посад на Запорожжі було 149. Окрім того ще був отаман Січової школи, де вчилися, коштом Січовиків, діти Запорожців.

У Січі була церква Покрови, 14 церков по паланках, 2 походні церкви і Самарський манастирь. Усі вони були підвладні тільки Київському Межигорському манастиреві і не залежали од митрополитів; ігумен Межигорського Спаса настановляв до Січової церкви священників, а біле духовенство по паланкових церквах висвячував єпископ Кошової церкви святої Покрови, котрий почитався зверхником усього духовенства Запорожського.

Освіта

У сьому періоді, як і раніш, освіта на Україні була не аби-яка: у кожному селі при кожній церкві була своя школа; у ній вчили читати і писати дяки, що виходили з Київської Академії та українських Семинарій. Середню, як тепер кажуть, освіту давали Чернигівська і Харківська Колегія та Семинарії, а вищу - Київська Академія.

У Чернигівській, наприклад, Колегії, тільки третя частина дітей була з духовного стану, а дві третини було там дітей старшини, козацтва, ремісників і селян; у Київській Академії вищу освіту здобували не тільки Українці, а були учні і з-за границі. За Гетьмана Розумовського, перед смертью Імператориці Лизавети, у Батурині мав бути заснований університет, але з новим царюванням се діло залишено, а далі не то університет, а й школи потроху попереводились на Україні, а через те й народ втеряв освіту і любов до неї. А яка любов Українців до освіти була у ті часи, про се свідчить не один чужинець. Теплов, котрий був при Розумовському, пише, що якби було засновано університет в Батурині, то там би не бракувало ніколи учеників, як у Московському та Петербурському університетах: „Про охоту люду Малоросійського до науки не має чого й казати, - пише він - бо на Україні здавна заведені школи, без жадної помочі од уряду, а учеників, хоч вони не мають за вчення ніяких нагород (привілеїв або чинів), не тільки не меншає, а все більше та більше стає". Другий сучасник Шафонський (теж російський урядовець) свідчить „про Українців мусимо по правді сказати, що вони дуже охоче йдуть у науку: не тільки діти заможних, а навіть і найбідніщих міщан та козаків з доброї волі до школи ідуть".

Київська Академія

Головним вогнищем осьвіти була Київська Академія. Вона за Гетьмана Мазепи відродилася і до половини XVIII віка була головною школою не тільки для духовного, але й для світського громадяньства, школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє". На взір київської Академії засновувано школи в Чернигові, Переяславі, Харкові і по иньших містах, навіть в далекій Московщині.

Великим оборонцем київської Академії був митрополит Рафаїл Заборовський, котрий побудував нові будинки, церкви і бурси. Між учителями бачимо там тоді Довгалевського, Юрия Кониського, Михайла Козачинського, а між учениками, пізнійшого славного українського фільозофа Григория Сковороду й росийського письменника Ломоносова. Учеників бувало до 2.000.

Але всеж таки була се школа, де головно вчили богословських наук, тому й хотіли світлійші Українці заложити світський університет, на взір заграничних, в Батурині, тільки Москва не дала на се дозволу. Такий університет що йно пізнійше створено в Харкові заходом Українців, та вже без українського характеру.

Київська Академія стала у великій пригоді Московській державі; з неї вийшли такі діячі і письменники, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський та инші; всі вони залишили після себе коштовні твори і мали чималий вплив на тогочасні події.

Спутане цензурою українське письменьство не могло свобідно розвиватися. Тільки такий „Синопсіс" міг свобідно розходитися, а книжки справді гідні, надихані почуттям правдивої любови вітчини мусіли скриватися в рукописях. Не одна з них так і минулася. З цікавих письменників знаємо: Генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича. Зоставив після себе записки - він записував що-дня усякі події од року 1716 до 1767; Генерального хорунжия Миколу Даниловича Ханенка, правнука Правобічного Гетьмана Михайла Ханенка, залишив нам: 1. „Діаріуш або Журнал, щоденна Записка случающихся при дворі Гетьмана оказій і церемоній" і 2. „Дневник Генерального хорунжого Миколи Ханенка з 1719 по 1723 р. і з 1727 по 1753 р. Окрім того, Бунчуковий товариш Петро Симоновський написав „Коротке описаніє о козацьком Малоросійськом народі".

Любов до України та ненависть до єї ворогів і гнобитєлів будила „Істория Русів", котру приписувано Кониському, а котра була властиво твором Григория Полетики, українського депутата з 1767 року.

З XVIII віку маємо дуже цікаві твори драматичні, що причинилися немало до відродження нашої літератури. Такі драми як „Милость Божія Украйну отъ неудобъ ношмыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зъновія Хмельницкого свободившая" (написана 1728) будили спомини давної слави і зачіпали сучасні живі справи. Драма Георгія Кониського „Воскресеніе мертывхъ", застановлялася над положенням селян підданих, а інтермедії т. є. побутові комічні сценки, писані живою мовою, виводили живих людий, своїх і чужих.

Штука

Не зважаючи на прикрі й небезпечні часи - українська штука розвивалася чим раз красше, а тогочасні єї памятки дивують нас ще й нині своєю красотою.

Виглядає так, як колиб тая штука росла разом зі зростом українського панства, а той, що був того панства найбільшим оборонцем, був заразом і найпильнійшим опікуном штуки і культури на Україні. Маємо на гадці Гетьмана Мазепу, котрий пильно закладав школи, бував на іспитах та на виставах шкільних драм, будував церкви, іконостаси, та монастирі і випосажував їх образами, різьбами і книгами великої артистичної вартости. До нині остало по Україні споро отсих памяток Мазепиної щедрости і замилування до штуки, хоть як знаємо, московський уряд після битви під Полтавою пильно нищив усе, що нагадувало Гетьмана ізмінника. До нині остала по Мазепі чудово відновлена Київська Лавра з камяною огорожою, яка дивує око глядача величиною і викінченням. До нині стоїть там розкішна свята брама, твір високої вартости архітектонічної. До нині цілий ряд величавих церков і соборів по цілій Україні нагадує память великого любителя української осьвіти і культури і останнього видатного Гетьмана України.

З образів і різьб тогочасних, розсіяних по всім усюдам видно, як високо стояло у нас тоді мистецьтво і як поширена була потреба творів штуки.

Під Польщею

Гірше представляється українська справа під Польщею. І там, у Львові, Перемишлі та по монастирях виростають гарні будівлі, приміром катедра святого Юра у Львові, і там богаті міщани будують собі гарні мешкання та прибирають їх дорогоцінними портретами, образами та хатною обстановою, але сьвідомість українська, але почуття окремішности і воля самозавідування ниділи тут що-раз гірше. А що признакою україньства і обороною його була українська, православна церква, так Польський уряд звернув у той бік свої зусилля, щоб підірвати останній корінь української самостійности.

Митрополит Иосиф Шумлянський ішов у тому ділі під руку польському урядови.

Сойм польський 1676 року під карою смерти заборонив православним Українцям виїздити за границі краю та до патриярхів своїх повертатися з справами віри, брацтва віддано судам польським а 1700 року проголошено урядово унію. Держався тільки Манявський Скит старої, православної віри.

Польський уряд думав, що унія перетягне Українців на Поляків. Та воно інакше стало. Правда, що богато панів з унії перейшло пізнійше на латиньство, але тії слабосилі і хиткі характери булиб се і без унії зробили, для народуж живого і сильного грецько-католицька віра, або як також кажуть, унія, стала пізнійше такоюж українською вірою, як колись було православє. До нині в Галичині греко-католик, значить звичайно Українець, а римо-католик - Поляк, до нині там віра є одною з признак народности.

На борбі унії і православія минуло XVII і XVIII століття також Українцям на Угорщині, які там і нині живуть у великім національнім занепаді під мадярською кормигою, може гіршою єще від ляцької та московської.

Так ми бачимо, що любов до освіти і письменьства та до свойої культури, мимо тяжких політичних умов, все більш почала ширитись, і хто може сказати, якогоб розвитку вона дійшла, якби життя України йшло своїм природнім шляхом і якби вищі верстви людности Української не одчахнулися були од свого народу, не поласились на те московське дворянство та осталися на віки вірними синами свойого краю і народу! На жаль, ганяючись за особистою вигодою, за-ради власної користи, вони на довгий час спинили таки той розвиток, але тільки спинили, а не вбили - і саме тоді, коли вмер той старий напрямок, на руїнах його воскресла нова доба - відродилася знову Україна. Починається новий період - нового Українського життя, що чим далі, то все дужче росте і шириться, не вважаючи ні на які перешкоди та перепони на свойому шляху.

ПЕРІОД ПЯТИЙ
РОСИЙСЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ

Протягом XVIII століття збулося поневолення Українського народа. Висше бачили ми, як від полтавського бою росийський уряд старався усякими способами підкопати самостійність України, як зменьшувано власть гетьманів, присилано росийських воєводів в українські землі, як випроваджувано з України козаків на війни в далеких землях, або на всякі тяжкі роботи.

В кінци 1775 року збурено Січ - гніздо козацької волі.

Року 1780 заведено в Гетьманщині таку саму губерніяльну управу, як була в Росиї. Скасовано малоросийську колегію, генеральний суд, генеральну і полкову управу і Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сіверське. Року 1783 козацькі полки перемінено на росийські, полковникам дано чин бригадирський, иньшій старшині лишено волю, або йти собі у відставку, або вступити до росийської служби, а з козаків утворено осібний стан свобідного селяньства. Иньших селян перетворено в хлопів, як у Росиї, їм заборонено переходити з місця на місце і таким чином видано їх на поталу панів, котрі тільки й дбали про те, щоб з селянина витягнути як найбільше сили для роботи на панських ланах і щоб йому за се нічого не дати.

Тоді також зрівнано міста українські з московськими, а 1786 року відібрано українським монастирям їх маєтности, і визначено їм за те платню з державної каси.

Між тим упала Польща. Упала вона з власної вини, бо не вміла рядити собою, бо шляхта за богато брала для себе, а нічо не хотіла другим дати, бо замість упорядкувати свій власний, польським народом заселений край, вона захланне сягала по українські землі і замість кріпко держатися Балтийського моря, перлася над море Чорне. Війни з Хмельницьким та з гайдамаками підтяли єї до решти. І так 1772 р. Австрия, Росия і Пруси порозумілися і забрали від Польщі - Росия пограничні землі Білоруські, Пруси землі коло Балтийського моря, а Австрия Галичину.

До того Австрия заняла 1774 року Буковину, покликуючися на те, що тая країна належала колись до Галичини.

По тім розборі Польщі деякі з Поляків схаменулися і хотіли переводити всякі реформи, хотіли надати краєви конституцию. Але то було вже за пізно. На конституцию не годилися ті пани, що нічо більше не знали, як тільки жити з хлопської праці, вони підняли повстання проти реформам, (так звану торговицьку конфедерацию) і віддалися під опіку Росиї. Росия казала скликати новий сойм, а той скасував конституцию і віддав Росиї Київщину, Поділє, значну частину Волині та Білоруських земель. Але Поляки підняли за се проти свого короля 1794 року повстання, а тоді Росия і Пруси розібрали Польщу до решти.

Року 1815 уставлено той поділ так, як він нині є.

В тих землях, що дісталися під Австрию, т. є. в Галичині і в Буковині, Австрия зачала заводити добрі порядки. Цісарева Мария Тереса і єї син цісар Йосиф II дбали о добро своїх підданих і хотіли добути селян з панської неволі.

Мария Тереса обмежила кріпацтво, дала деякі права селянам і захистила іх перед самоволею панів. Вона звернула також свою увагу на український народ і щоби йому дати мудрий провід, заложила у Відні духовну семинарию для Українських священиків. Єї син Иосиф II зніс крепацтво, дітям селянським відчинив вступ до шкіл і заложив у Львові духовну семинарию та університет з українською викладовою мовою. Але український народ, давлений цілими століттями панським ярмом та неволений Польщею, не вмів скористати з тих прав і незабаром, коли змінилися часи прихильні для Українців і настали иньші, прихильнійші для Поляків, він знова попав під польську насилу, з котрої що йно тепер вибивається остаточно на волю.

Гірше діялося тим Українцям, що попали під Росию. Там не тільки покасовано гетьманщину і козаччину, але заведено крепацтво, т. є. неволю селян саме тоді, як цісар Йосиф II зносив се крепацтво в Галичині. Народ терпів, а коли вже не було сили стерпіти того гнету, то він кидав усе рідне і тікав за Дунай і на Кубань, хоч воно було й далеко. Але по дорозі їм були колишні Запорожські землі, котрі забрало собі панство. Панству тому треба було якось оселювати ті землі, і от воно стало приймати тих втікачів, що світ-за-очі тікали од своїх панів. Приймаючи таких втікачів, Новоросійське панство давало їм притулок у себе, обороняло їх од поліції, котра за те брала добрі хабарі, а бідні втікачі, щоб мати хоч будь-який спокій, робили за те на тих панів і, як не втікали од них ще далі, то робилися їх кріпаками.

Непомітно для України проминуло царювання Павла І і Олександра І. За Павла І повернуто де-що з того, що було перед Катериною, як Генеральний суд і иньші установи. Причинився до того Олексаандер Безбородько, довірений царя, а український патриот. Але по смерти Павла, Олександер І став заводити на Україні ті порядки, що були за його бабки Катерини II. За Олександра І у 1812 р., коли на Росію насунув Наполеон І з Французами та иншими спільниками, у Полтавщині, Київщині та Чернигівщині набрано було кілька козацьких полків і одпроваджено у армію. Доля тих козаків була невесела: до-дому вони верталися з походу обідрані і голі. Те, що на війну з Французами узято було козацькі полки, подало Українським людям надію, що буде знову заведено колишні козацькі порядки та скасовано кріпацтво. І люде заворушилися, але заворушилися не скрізь і не одразу по всій Україні, а так де-не-де, - то тут, то там, - то скоро той рух був приборканий. Крім того, за Олександра І, з царського наказу, Аракчеєв, найблизчий до Царя генерал, позаводив на Україні воєнні поселення. Такі поселення заведено було в Слобідській Україні та у Новоросії. Се були села, в котрих оселювали Москалів; дісціплина по них була така сама, як і у війську; так само воєнно-поселенці поділялися на полки і роти, мали своїх офицерів, котрі жили по тих селах, навіть діти їхні, - прозивалися вони „кантоністами", - одбували військову службу. Тільки й одріжняло тих поселенців од справжніх москалів, що вони, крім муштри, були хлібороби та жили не по казармах десь по городах, а в хатах із своїм семейством по воєнних поселеннях. У 1837 році позаводили такі поселення ще у Подолії, а у 1838 році і в Уманщині. Були вони аж до 1857 року, коли царь Олександер ІІ скасував їх, бо вони дорого коштували і не справдили тих надій, що на них покладали. І досі ті великі села з широкими, рівними, як на шнурочку, вулицями, з високими церквами, нагадують те, що було, та минулося.

У 1848 році спалахнула велика революція у Західній Європі; одгукнулася вона і в Австрійському царстві. 13-го березоля (марта) у Відні, столиці Австрійській, після крівавих розрухів на вулицях, тодішній цісарь Австрійський Фердинанд І мусів був завести в своїй державі констітуційний лад. Констітуція ся хоч і не довго продержалася (у 1851 році вона була скасована), проте для Галичини була дуже корисна: через неї 16 квітня (апріля) 1848 року скасована була панщина, себто примусова праця селян на панських ланах, що особливо в Галичині, під насилою польської шляхти, далася українському селянинови добре в знаки. На памятку знесення отсего тяжкого обовязку скрізь по галицьких селах побудовано памяткові хрести і день 15 мая обходять ту немов радісне свято знесення панщини. Тогож, 1848 года, Фердинанд І зложив свою корону, і цісарем Австрійським зробився Франц-Йосиф І, котрий царює і досі.

Та хоч панщина була й скасована, проте доля селянська у Галичині не багато краща стала: великі податки, обмаль власної землі, малі заробітки, дешева плата, народня темнота - довели до того, що через скільки років Галичане, не знаходячи собі ніякого рятунку або способу, щоб допомогти собі, мусіли були шукати кращого життя далеко за Окіяном і, як побачимо далі, їх чимало вже є тепер у Америці.

Революційні події у Австриї та Угорщині дуже налякали Австрийський уряд і він обернувся за допомогою до Російського імператора Миколи І. Микола І з радістью одгукнувся на те і послав своє військо в Угорщину допомагати Австрийському урядові проти його революціонерів; він сподівався, що як і йому доведеться коли шукати помочи, то він знайде її у Австрийського цісаря. Проте, як через шість літ почалася Кримська (Севастопольська) війна, то Австрия не згодилася допомагати Росії, і вона осталася сама і в тій війні мала великі втрати. Ся війна одразу виявила усе, що було негаразд у російській армії, усі непорядки у внутрішніх справах та управлінню і кончилась вона тим, що Севастополь, після 11-місячної оборони, узяло спільне військо Французів, Англичан та Турків. Росія мусіла була замиритися на тяжких умовинах, котрі складено було і підписано у Парижі. По тих умовах забрали од неї частину Бесарабії, а крім того вона мусіла зректися права мати свої воєнні кораблі та кріпості у Чорному морю.

Царь Микола не стерпів такої тяжкої втрати й образи і вмер ще до кінця сієї війни. Згода була підписана вже молодим імператором Олександром II. Через ту війну видніще стало те безладдя та неправда, що панували в державі. На се звернув увагу й Царь. Він справедливо розміркував, що старі порядки не можуть далі бути і казав про се так: „Краще зробити реформи зверха, ніж дожидатись, поки зачнуть їх робити із низу", - себ-то, що треба урядові самому узятись та позаводити нові кращі порядки, а не дожидатись, поки почне се робити сам народ. І справді, скоро після війни, 19 лютого (февраля) 1861 року, на віки було скасоване у Росії кріпацтво, потім заведено земство, нові суди і виборніх мирових суддів. Почалося нове життя й на нашій Україні.

Тепер вернемося назад та поглянемо, як відродилася Україна і що здобула вона з того часу аж досі. А як ся нова пора в житті Українського народу однаково обнімала й Галичину і Україну і нове життя переливалось з однієї в другу, то ми й розглядатимем його разом, у обох частинах нашого краю. Про життя та праці наших письменників ми ширше не говоримо, бо хто захоче більше про них довідатись, той обернеться до історії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в новій історії нашого краю. Дякуючи сим працьовникам на ниві письменства, історія наша не скінчилася разом з політичним життям України, а ті діячі на ниві науки та письменства на своїх плечах винесли усі важкі її удари, не переставали будити народню свідомість: хто ми й що ми є? - не давали їй загинути, хоч і як захожувалися та старалися наші вороги. І на Україні і в Галичині боролися та боряться й досі завзято великі і малі діячі народні за кращу долю свого народу, і зброя їх - не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого народу, до рідного краю. Про сю боротьбу і буде у нас мова далі, щоб краще можна було зрозуміти життя Українського народу за останні часи.

При кінці XVIII віку на Україні, як ми бачили, одна за одною скоро наступали великі реформи (переміни),котрі у-край перевернули та понівечили усе стародавнє життя. Народ запрягли у кріпацьке ярмо, і він не бачив собі просвітку; заведено було нові городські та сільські установи, нові суди із чужою, незрозумілою мовою; усякі урядовці, що наїхали на Україну та позаймали нові посади, не розуміли мови і не знали звичаїв того народу, що приїхали ним порядкувати. Панство, здобувши собі дворянський чин, одвернулося од свого народу, стидалося своїх звичаїв, своєї мови; школи, котрих було так багато на Україні, знищено, бо тепер вони були небажані для панів: панам краще було, як їх кріпаки будуть темні та неосвічені; духовенство на Україні, втративши свою автономію, опинилося під началом митрополитів, - здебільшого, за останні годи, з Великоросів, і вони нещадно винищували усе українське в Київській Академії та й скрізь, де тільки могли, і тим по-малу вони одірвали духовенство од його народу, бо стало воно народові чуже; у Галичині-ж, при кінці XVIII віку, духовенство було без міри темне та неосвічене, бо за гроші можна було купити священство, хочби й зовсім неписьменному чоловікові. Ясно, що такі пан-отці не мали ніякої сили у своїй парохії і їх ніхто не поважав; польські-ж пани просто знущалися над ними, казали їм робити панщину і не раз карали їх самовладне канчуками. Чи-ж могли вони піддержати свій народ у тяжку годину? Чи-ж міг і народ у таких пан-отців шукати собі помочи та поради? Отак в ту добу усе ущухло, усе завмерло. Народ покинула його інтелігенція, не могло його вести бідне духовенство; так він і не розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути свою рідну мову і потрохи став призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що мова його - мова мужицька; що для панів, або й так людей трохи вищого стану, вона не годяща. Так воно діялося і на Україні, і у Галичині, - була тільки та одміна, що галицьке панство вживало польської мови, а українське - московської. Сих мов, замість своєї рідної, окрім панства і духовенства потроху стали вживати і крамарі і городяне та навіть і селяне, котрі пожили який час по городах. І так воно велося доти, поки на Заході Європи не заходилися Славянські народи прокидатися од сну до нового життя. Перші прокинулися Чехи, за ними Серби, Поляки та инші Славяне, а з ними й Українці. Немов новий вітер повіяв на Славянській землі і навіяв любов до свого народу, до його життя, мови, до його минувшини. Спочатку захожуються коло того поодинокі люде; потім їх стає все більше і більше, вони починають приставати до гурту, нарешті пристає до них і увесь народ, і тоді вже вони добиваються усі разом прав на самостійне культурне життя. Таке саме почалося і на Україні. Розпочалося з поодиноких людей, котрі почули своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу.

Котляревський

Батьком нового українського письменства був Іван Петрович Котляревський (з Полтави). Він перший почав писати чистою народньою українською мовою; в році 1798 з'явилася на світ його „Енеїда". Се ніби весела казка віршом про те, як Еней, по збуренню Трої блукав по сьвіті, шукаючи собі нової вітчини; а на ділі се великий образ життя на Україні по збуренню Січи та по скасованню гетьманщини. Отеє життя змалював Котляревський так живо та жваво, що люди не могли начитатися його Енеїди, а читаючи єї, привикали також до тої народньої української мови, якою вона написана і яка з тої пори стала літературньою мовою. З того часу зачинається нова пора в житті України.

Правда, і перед Котляревським були письменники, котрі оберталися часом до рідної мови, але оберталися вони до неї дуже рідко, та й то мішали її з чужою мовою, російською або польською. Такий письменник був і славетний Григорий Сковорода, перший український философ, - тоб-то чоловік, що хоче всьому найпершої причини дійти. Він складав пісні і байки, але мішаною мовою. Він був вчителем у Харьківській Колегії і мав великий вплив на сучасне громадянство. Дякуючи йому та Василю Каразіну, у 1850 році у столиці Слобідської України, в Харькові, заснований був університет, котрий робиться осередком, до якогось часу, духовного життя України. Тут з'являються один за другим українські діячі і письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, відомий своїми оповіданнями з сільського життя; тут у Харькові вперше з'являється журнал, писаний українською і російською мовами, виходять альманахи (збірники); з 1819 року починаються видання збірників українських народніх дум та пісень - Цертелева, Лукашевича, Метлинського; у 1818 році вийшла перша граматика української мови (наука, як по українському говорити й писати) Павловського; тут починає свою діяльність славетний історик український Микола Костомаров, автор опису війн Хмельницького і багато иньших творів про минувшість нашого народа.

Тим часом ся, так звана доба славянського відродження, у 1820-1830 роках захопила й Галичину. Там ще у 1784 р. імператор Йосиф II заснував у Львові університет і визначено було кілька професорів, щоб вони українською мовою викладали науку. Незабаром і в Австрії знову перемінилося на гірше: пани знову взяли велику силу і понівечили усе добре, що робилося за-для селян.

Шашкевич

Але-ж через який час у Львівській Семинарії склалося потайне товариство, з Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем на чолі, і воно поклало собі боротися проти спольщення Галичини, а для того задумали вони видавати книжки, друковані народньою українською мовою. Перша книжка, котру видали вони у 1837 році, звалася „Русалка Дністрова". Незабаром власті її заборонили, де кого з членів того гуртка засудили у тюрму і гурт той порозгонили. Але після 1848 року заступники Української людности зібрали „Головну Руську* (Українську) раду", котра стала на сторожі прав свого народу і вела завзяту боротьбу за його самостійність. [* У Галичині уживають слово „Руський” замість слова „Українець”, Галичане зовуть себе Русинами і Руськими, так як і наші Українці часто звуть себе Руськими.]

В той час проявилося перше видання (1840 року) „Кобзаря" Тараса Шевченка - найбільшого нашого поета.

Тарас Шевченко

Тарас Григорович Шевченко родився 25 лютого (февраля) 1814 року у селі Моринцях, Звенигородського повіту, у Київщині і був кріпак пана Енгельгардта. Малим зостався він сиротою, пас вівці та свині, ходив вчитись до пьяного дяка, потім до маляра, поки пан не зробив його покойовим козачком. Як він підріс, то його віддано у малярську науку - уперед у Варшаві, а потім в Петербурзі. У Петербурзі, через свого земляка Сошенка, познайомився він з українським письменником Гребінкою, з славетними російськими письменниками Жуковським та Григоровичем, з художниками Брюловим та Венеціановим. Усі вони зацікавилися долею талановитого парубка і склавшись, викупили його у пана за 2.500 карбованців у 1838 році. Після того Шевченко поступив до Академії Художеств у Петербурзі.

З сього часу починає він писати свої вірші, котрі мали і досі мають такий величезний вплив на людей, так вражають своєю щирістью, красою і силою, так ваблять до себе та змушують оглянутись і замислитись кожного над тим, яких ми, справді, батьків та чиї діти? Поезія (вірші) Шевченкова зробила таке велике діло, яке тільки й може зробити справдешній велитень мисли і слова. У 1845 році Шевченко приїхав до Київа, де тоді вже працював ще один з видатнійших наших письменників, Пантелеймон Куліш; сюди переїхали з Харькова Максимович та Костомарів.

Кирило-Мефодієвське Братство

Тут Шевченко, разом з Кулішем, Костомаровим, Білозерським, Миколою Гулаком, Панасом Маркевичем, Пильчиковим, Навроцьким та иншими заснували у Київі, котрий вже мав в той час університет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося „Кирило-Ме?одієвське Братство". Усі спільники того товариства були Українці, котрі щиро любили свій народ, свою Україну і положили спільними силами доходити правди та добра свойому народові та иншим народам Славянським. Вони мріяли про те, щоб завести федеративний устрій в Славянстві, - щоб кожен Славянський народ, а між ними й Український, жив собі самостійно, по своїй волі, вибіраючи собі начальство по своїй уподобі; щоб не було так, що один народ панує над другим, але щоб жили кожний вільно і тільки були у братерському союзі між собою - спільними силами собі помагали й боронили оден одного. Вони бажали поставити свій народ нарівні з другими Славянськими народами, котрі повинні були увійти у ту спілку, і домагалися, щоб не було неволі між людьми, щоб не було кріпацтва та панського права над селянином; щоб не було полегкостей для одних, а тягарів для других; щоб що мужик, що дворянин, що купець - було все одно; щоб усі мали рівні права; щоб кожній вірі і народності була воля вірити так, як хто хоче, а не силою привертати до якої-небудь віри; щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, всякі думки висловляти, і щоб за се не можна було людей карати.

Таку роботу взяв на себе той гурт молодих, щирих людей. Але святу їх роботу було скоро припинено: якийсь студент з Київського університету, Петров, підслухав одного разу, що говорилося в товаристві і доніс про те жандарам. Зараз братчиків арештували, посадовили по тюрмах, а потім позасилали по ріжних містах. Так, Куліша заслано у Тулу, Костомарова у Саратов, а Шевченка покарано найтяжче - оддано його у салдати без строку і заборонено йому писати, або малювати; заслано його уперед до Оренбургу, а потім у Ново-Петровську кріпость, над Каспійським морем. Тільки у 1857 році, вже за царя Олександра II, коли за Шевченка почали клопотатись високі особи, його нарешті визволено. Як бачимо, Київу на сей раз не пощастило зробитись осередком духового розвитку України, і та робота, що так жваво розпочали були молоді Українці, була припинена на самому початку.

У Галичині в той час, як констітуцію було скасовано, теж підупав народно-політичний рух, проте там з весни 1848 року почала виходити перша Українська газета „Зоря Галицька", доволі гарною українською мовою; того-ж року скликана була у Львові „Головна Рада", котра повинна була пеклуватись про Українську народність у Галичині; такі самі ради засновано було і по повітових городах: у Стриї, Коломиї та инших; склався був гурток людей, щоб видавати українські книжки, - звався він „Галицько-Руська Матиця". Але не всі Галицькі Українці стали на праву путь. У Галичину почав наїздити професор Московського університету Погодін, і от послухавши його та ще де-кого з Галичан, прихильних до російських порядків, частина Галичан одцуралася своєї рідної мови, вважаючи її за „хлопську" - почали говорити, що вони ті самі люде, що й Великоруси. „Нема Русинів (Українців), - казали вони - а є Росіяне!" Вони почали писати й друковати книжки якоюсь мішаниною - не то московською мовою, не то церковною. Сієї нісенітниці не то у Росії ніхто не второпає, а навіть і самі ті, що писали. Такі люде є ще й тепер у Галичині, і прозивають їх „москвофилами"; за них тягне руку Російський уряд і усім їм допомагає. Але багато завинила ту також і польська насила. Люди доведені польською господаркою до розпуки, мимохіть поверталися в другий бік, до Росиї, думаючи, що там їм краще булоби. Нарешті у 1866 році в Австрійському царстві заведено констітуцію. Усім народам, а між ними й Галицьким Українцям, дано рівне право, свободу віри, слова, печати. Для справ, котрі належать до всієї держави, заведено Державну Раду (Думу) у столиці Відні, а для справ поодиноких країв - Сойми. Один такий Сойм заведено у Львові, а другий - у Чернівцях і там виборні депутати порядкують своїми справами. Але львівський сойм став скоро не галицьким, а польським сеймом і наші посли галицькі мусять не мало витрачувати сил, щоб гідно заступати свій народ і обороняти його права. Кожде придбання галицьких Українців, чи школа, чи своя мова в уряді, чи що, коштує їх багато труду і заходу.

При кінці 1850-х і на початку 1860-х років братчики Кирило-Ме?одієвського братства, бувши в той час уже на волі, почали з'їздитись до Петербургу і почали там гуртуватися. Там було жити вільніше, як в иншому якому місці, і туди на якийсь час і переносять свою роботу Українці. Тут починають вони видавати книжки, а у 1861-62 рр. розпочали перший український що-місячний журнал „Основа". За ті часи багато з'явилося українських письменників: Як знаменита своїми оповіданнями з народнього побуту, особливо з життя кріпаків, Мария Марковичева (Марко Вовчок), а дальше байкар Леонід Глібів, поет Степан Руданський, Д. Мордовцев, О. Стороженко, Ганна Барвінок (жінка Кулішева), О. Кониський, Я. Щоголів, Л. Свідницький і инші. Вони починають видавати тут свої твори, - появляються українські букварі, граматки, щотниця (арихметика) і другі книжки для шкіл. Куліш заводить власну типографію і починає друкувати у ній старі й нові українські книжки; з друкарні тієї вийшли його „Записки о Южной Руси" і повість з часів Руїни „Чорна Рада", твори Котляревського, Марка Вовчка та инші. Костомаров почав видавати свої писання про українську історію, Куліш писав про українське письменство. Вперше тоді виходила українська наука на ширшу дорогу. Тепер, коли правительство взялося само до того, щоб визволити кріпаків, багато Українців взялося за працю для свого народу, взялися допомагати, щоб те визволення було як найкраще зроблено. Для того, щоб селяне знали свої права, заходилися писати книжечки про закони та порядки державні. Щоб між народом була більша освіта, допоминалися, щоб наука в школі була мовою українською - рідною, щоб дитина її розуміла. Заводили школи і для дорослих - такі, де можна було вчитися вечорами та у неділю робітникам та слугам неписьменним, і в них вчили по українськи. Але не минуло й два роки після визволення кріпаків, як уряд припинив всяку роботу на користь народові. Багато українських діячів було заслано, книжки, писані українською мовою, заборонено було друковати, - тільки й дозволено було видавати невеличкі оповідання, та й то цензура дуже присікувалась до них.

26-го лютого (февраля) 1861 року у Петербурзі помер Тарас Григорович Шевченко, не діждавши кілька день, щоб почути про волю для свого народу, за якою він так тяжко побивався і так гірко проливав свої святі сльози. З великою пошаною тіло його одвезено на Україну, як він того бажав, і тут, над Дніпром, недалеко Канева, поховано на високій могилі. Хрест, що стоїть над ним, видко з-далека. Він до-віку буде сяяти на Україні, будити свідомість в Українському народі та додавати натхнення й охоти працьовникам.

З початку 1870-х років знов оживає національний рух на Україні, і осередком його стає Київ. Тут визначаються такі вчені, як Володимир Антонович (історик), Михайло Драгоманів, П. Чубинський, П. Житецький, В. Науменко, Михальчук і инші; тодіж таки починає працювати й відомий усій Україні її музика - композитор Микола Лисенко, а в українському письменстві здобувають собі слави - Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександер Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка. У Одесі з'являється Марко Кропивницький, сей батько українського театру. Він складає труппу (товариство артистів), пише пьєси (драми й комедії), їздить по Україні і виставляє свої та чужі пьєси. В його труппі були такі славетні артисти, як Марія Заньковецька, Карпинська (Затиркевич), брати Тобілевичі (для театру вони прибрали прізвища: Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий), з них - Карпенко-Карий зробився видатним драматургом і написав багато пьєс для українського театру. У ті часи було заборонено виставляти українські пьєси в Правобічній Україні, через те Київ та губернії Київська, Подільська і Волинська не могли бачити свого рідного театру. Аж у 1887 році Марко Кропивницький, побувавши із своєю труппою у Петербурзі, зацікавив українським театром навіть царя Олександра III, і тоді Кропивницький виклопотав дозвіл робити свої вистави скрізь по Україні.

Указ 1876 року

Як вже говорилося, у початку 1870-х років почала відживати українська література (письменство), утиски цензури трохи було помягчали, та знов не на довгий час: вже у 1876 році несподівано вийшов новий закон, котрим заборонялося видавати всякі книжки, писані українською новою, окрім віршів та оповідань, заборонено було привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь українською мовою та співати українських пісень (пізніще, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляти й пьєсу російською мовою). Ося заборона на українські книжки була аж до року 1906 - рівно тридцять літ. - Не можна було ніякої доброї книжки по-українськи видати - чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку, - рідко яка за десятки літ якимсь дивом прискочила; не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов, - навіть Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей - щоб не звикали до рідної мови, або для шкіл - щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для забавки годящі, а в котрих була яка поважніща думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою" - правописом, котрим почав писати П. Куліш (сей правопис от і в нашій книзі), а силували, щоб скрізь писати все „общепринятим" правописом („єрижним"), як у нас його звуть, через букву „ЬІ", котру неодмінно треба було писати замість нашого „И"). Се було дуже не з руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.

З року 1881 усі сі утиски трошки, хоч дуже не багато, полегшали були, і у Київі зараз (у 1882 році) почав виходити що-місячний журнал „Кіевская Старина"; в ньому й почали працювати наші талановиті письменники та вчені. Проте, одного сього журнала, котрий переважно мусів друковати статті писані російською, а не українською мовою, було мало. Через те наші письменники і вчені почали свою роботу українську переносити за-границю до Галичини. Львів, таким побитом, як колись у ХІІІ віці, знову робиться осередком духового життя усієї України. Туди переїздить професор київського університету Михайло Драгоманів, а пізніще - Михайло Грушевський; наукова робота їх там, за-границею, мала і має тепер величезну вагу для України.

Товариство імени Шевченка

Там таки-ж, у Львові, засновано було ще у 1873 році, заходом Олександра Барвінського і Олександра Кониського, „Товариство імени Шевченка", котре на початку 1890-х років перетворюється у „Наукове Товариство", на взірець європейських Академій Наук.

На чолі його стає професор Львівського університету Михайло Грушевський. Він жваво і палко почав працювати, і за короткий час постановив се Товариство на таку височінь, що з неї воно своїм світлом засяяло по всій Україні і звернуло на себе увагу європейських вчених. На науковому полі працюють в Австриї отсі найвидатніщі вчені та письменники, як І. Франко, професори Горбачевський і Пулюй (з Праги), К. Студинський та О. Колесса, Хв. Вовк, В. Гнатюк, І. Верхратський, Томашевський, Рудницький і Левицький. Вони видали багато наукових розслідів про Україну і Український народ. Товариство імени Тараса Шевченка видавало девять літ що-місячний журнал „Літературно-Науковий Вістник", котрий тепер, як полекшено в Росії цензуру, виходить разом і у Львові і у Київі, видає науковий журнал: „Записки Наукового Товариства імени Шевченка" і багато иншого, Крім згаданих галицьких вчених, за останні десятиліття в Галичині і на Буковині вславилися поети та письменники, що добре знають і описують народне життя: Юрій Федькович, Кобринська, Кобилянська, Стефаник, Мартович, Семанюк, Лепкий, Ковалїв, Бордуляк, Маковей та инші. А в росийській Україні тим часом здобули слави на полі науки й письменства - Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, А. Кримський, Дніпрова Чайка, В. Самійленко, А. Грабовський, Грицько Григоренко, М. Чернявський, Модест Левицький, В. Винниченко, С. Єфремов, В. Доманицький та ще багато других. З артистів-малярів найславнійші: Труш, Новаковський, Красицький, Сластьопа; з різьбарів: Гаврилко й Паращук; з музиків, крім Лисенка, Людкевич, Колесса, Ніжанковський, Вахнянин, Січинський; зі сьпівців: Крушельницька, Мишуга й Менцінський. Усе се свідчить, що вже з 50-х років минулого століття українська інтелігенція помалу вертається до свого народу. На жаль, прикрі, тяжкі обставини за останні часи не дали всім сим кращим людям нашим розгорнути свої могутні крила.

На Буковині

Так само і Буковина, завдяки невтомимим заходам проф. Стоцького, посла Василька та других патриотів, а розбуджена піснями Федьковича та Воробкевича, збудилася зі сну. Виборено там українські гімназії, кілька катедр на університеті, повні права української мови по урядах, осьвідомлено селянина читальнями й вічами, а добробут його скріплено всілякими товариствами економічними, спілками та артелями.

Тільки угорська Україна спить сном непробудимим, а всякі заходи, щоб єї розбудити, розбиваються об гнет мадярського уряду, котрий хоче конечно винародовити славянські народности.

Еміґрация

Добробут селянського люду і на Україні, і в Галичині, що-року ставав гірший; людей більшає, землі стає дуже мало, заробітків нема, нема де роздобути, чого треба, а через те люде мусіли шукати собі кращого життя і виселятись з своєї батьківщини. Раніще почали переселятися над Чорне море, на Кубань, у Таврію та на Кавказ; а як тут стало повно, то подалися до Оренбурської губернії, у Сібір, Барнаульську землю (царські землі у Томській губернії), на Амур та в Усурійський край. Сі місцевости найбільш оселені Українцями, надто з Правобічної України; Лівобічні і Галичане - ті шукають собі притулку в Америці: там їх налічують вже більш як пів міліона. Вони мають там великі колонії (осади) свої у Сполучених Штатах, в Канаді та Бразілії. Окрім хліборобства, вони найбільш роблять по шахтах. Духовий розвиток їх іде все вперед: вони вже впорядкували у себе видання українських часописів (газет), засновують книгозбірні, читальні і на далекому Заході не забувають ні своїх звичаїв, ні рідної мови і з-за Окіяну пильно слідкують за тим, що діється в свойому рідному краї. Запобігають лихови спілки, (артелі), котрі невсипучо організує Микола Левицький. Та останніми літами еміґрация наша з Галичини слабне, а то тому, що в Галичині стає нашим людям дещо лекше дихати. Селяне розкупили та поділили між себе багато маєтків панських, перестали пити, позичають гроші в своїх інституциях, а не в жидів на лихву і закладають всілякі спілки. Там є тепер велике товариство асекурацийне (страхове) „Дністер" у Львові, що має кілька міліонів маєтку, є український земельний Банк, що випускає свої власні папері, котрі йдуть в світ як гроші, є велика позичкова каса в Перемишли і багато, багато иньших таких товариств скрізь по містах та селах в цілій Галичині. Крім того є товариство господарське, яке дбає, щоб селянин краще господарював та лучше продавав товар і збіжє, є молочарські спілки, є початки свого власного промислу. Багато коло того всього заслужилася львівська „Просвіта", яка видала сотки книжок, заложила тисячі читалень, та урядила багато віч по всім краю. Два роки тому скликала вона перший економічний конгрес т. є. великий учений з'їзд до Львова, а того самого року відбулася перша українська вистава в Стрию, де галицькі Українці мали нагоду похвалитися тим, що доси для власного свого добра і розвитку зробили.

Школамиж журиться Товариство педагогічне і товариство „Наша школа" у Львові. Вони удержують кілька приватних, себто не урядових а народних гімназий, як ось в Рогатині та Яворові, кілька семинарий, в котрих вчиться молодіж на народних учителів та багато всіляких иньших шкіл. В однім 1910 році видано на тії школи пів міліона корон, зібраних дрібними датками від українських урядників, професорів, попів, та від селян, котрі що раз більше та краще розуміють вагу рідної школи. Доказом того селянин Телевяк, що ціле своє добро дав на українські гімназиї. Крім того закладають Українці бурси, себто такі великі доми, де молодіж шкільна може дешево, або й даром проживати, щоб ходити до шкіл. Декотрі з таких бурс, як ось бурса товариства Педагогічного у Львові, дає захист кількасот ученикам.

По всіх більших містах Галичини та на Буковині побудовано народні доми, в котрих містяться українські товариства і в котрих є салі на вітчити, віча, збори, на забави та на вистави українського львівського театру, що їздить з місця на місце, розбуджуючи любов до народньої штуки.

Коли мова про театр, то згадаймо також і те, що у Львові і в Чернівцях є висші школи музичні імени Миколи Лисенка, де плекають українську музику. Закладають також у Львові висшу школу торговельну (українську), а в Перемишлї є вже здавна висший інститут, в котрім кількасот дівчат виховується на образованих і сьвідомих жінок-Українок. Крім тих приватних шкіл є також 5 державних ґімназий з українською викладовою мовою, є кілька катедр українських на львівськім університеті та багато народних шкіл, де вчать дітий своєю рідною, українською мовою.

Того всього добився народ своєю власною працею, власними жертвами а при помочи своїх послів до сойму і до парляменту у Відні. Українських послів в австрійськім парляменті є тепер 28 і вони заступають перед урядом і державою український народ, домагаючися для нього рівних прав з другими народами Австриї.

Тепер іде борба о власний український університет у Львові, себто о найвисшу школу для тої півторатисячі студентів, що мусять вчитися по чужих університетах. Багато єще належиться українському народови в Австриї, але то, що він там досі добув, ставить його в ряди висококультурних народів і дає запоруку славної будучности. А запорука тим безпечнійша, що народна робота опирається в Галичині не на одиницях, а на широких народних масах, котрі згуртовано в читальнях, касах, спілках, а останніми часами також в „Січах" і „Соколах", т. є. товариствах гімнастичних і пожарних.

„Соколи” і „Січи".

До тих „Січий" (заснував їх Др. Трильовський з Коломиї) і „Соколів" (головою „Сокола" є професор Боберський у Львові) належить тепер 50.000 парібків і дівчат, котрі вправляються в муштрі, розвивають силу тіла та вчаться, як на випадок пожару гасити його та ратувати людське добро.

По-між інтелігенцією на Україні тим часом все більше і більше виявляється самосвідомість, національний рух шириться, і се добре виявилося було у 1903 році на Полтавському святі, коли одкривали у Полтаві памятник батькові українського письменства, Іванові Котляревському. 30 серпня (августа) 1903 року на свято се з'їхалося до Полтави сила народу. Тут були заступники од усіх країв України, з Галичини і Буковини, - зібрались і вчені, і письменники наші.

Маніфест 1905 р.

Тяжке життя по селах, дороги, земля, важкі заробітки за останні роки, нещаслива війна з маленькою Японією, котра побила велике російське військо, - усе се привело до того, що й уряд росийський зрозумів, що далі бути так не може. І от 17 жовтня (октября) 1905 р. було проголошено царський маніфест, котрим усім у державі дарувалася: незайманість особи, свобода слова, свобода віри, свобода печати, свобода збіратися, а для того, щоб завести кращий лад у державі, ухвалено було скликати у Петербурзі так звану „Державну Думу", з заступників од усього народу. Велика радість настала тоді в державі, і пригнічене слово, не криючись, радісно залунало по всій країні, закликаючи людей до боротьби з старим ладом і його оборонцями. Але та радість, те невпинне бажання кращого життя і визволення з-під гніту старого ладу, те бажання скоріще упитися здобутою волею, не довго панували, і страшні кари посипалися, як із мішка. Проте скасування цензури - для нашого краю, для України, зробило велике діло: у Лубнях, Одесі, Київі, Харькові, Катеринославі, Могилеві-Подільському, навіть у Петербурзі і Москві, почали виходити часописи (газети), тижневі та що-місячні журнали, писані нашою рідною мовою. Хоч багато з них скоро було заборонено, про те ті, що осталися, мають великий вплив на селян і все громадянство, і культурна їх робота незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили.

Державна Дума

27-го квітня (апріля) 1906 року і 20-го лютого (февраля) 1907 р. скликано було першу і другу Державну Думу у Петербурзі. Обидві вони скоро були розпущені. Вони нічого не встигли зробити - поклали тільки нові підвалини новому життю, що з того часу починається для Росії, а з нею й для нашої України, бо те, що минуло, не могтиме вже вернутися ніколи. Цікаво те, що в обох Думах, як і в Комісії, що скликала була у 1767 році цариця Катерина, українські посли висловили таке саме бажання автономії для рідного краю. Партія (громада) Українців в Думі була чимала - в першій Думі було 80 чоловіка членів, а в другій - 42, з усього числа 500 послів, На чолі Української громади в першій Думі стояв „Український Парламентський 'Клуб", з Шрагом, Шеметом, Чижевським та Біляшевським на чолі, а в другій Думі в „Українській Думській Громаді" перед вели посли: Рубіс, священик Гриневич, козаки Сайко і Хвіст. „Українська Парламентська Громада" у другій Думі видавала газету для селян „Рідна Справа", в котрій сповіщалося про те, що робиться в Думі та в Українській Громаді. В третю думу, скликану на нових законах, нарід не міг вислати самостійно вибраних послів і тепер українська справа в третій Думі представляється гірше, чим в 1-шій і в 2-гій.

Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали заснувати українські просвітні товариства „Просвіти", котрі засновано вже, на зразок Львівського „Товариства імени Шевченка", у Одесі, Київі, Каменці-Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернигові, Миколаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають - ширити самосвідомість серед Українського люду, нести освіту у народ по найдальших кутках, де живе він, а для того - видавати і ширити дешеві, корисні для людей, книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке инше. Товариства сі повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним братствам. Хоч обставини життя тепер і не ті, але праця їх однаково свята й велика. За остатні часи робота просвітних Товариств припинилася через лихоліття у державі і через неприхильний настрій правительственних сфер до україньства, але мине якийсь час, і Товариства сі стануть на твердий ґрунт та зроблять те велике діло, якого дожидає од них 30 мільонів Українського народу.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

15.08.2008

Оглавление

том 3, частина 2. Межигетьманство 1734-1750

ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ І КУЛЬТУРА

ПЕРІОД ПЯТИЙ РОСИЙСЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ