Іван Павлович Багряний

Іван Багряний (справжнє ім'я: Іван Павлович Лозов'ягін (також: Лозов'яга); нар. 19 вересня (2 жовтня) 1906, Охтирка Сумської обл. — † 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.
У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та в Краснопільській художньо-керамічній школі.
У 1920 р. став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.
У 1922-1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а в 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селян­ських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на про­житок. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, у Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському худож­ньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «полі­тично неблагодійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна пози­ція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, куди належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
У 1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. мешканці села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. На­ступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою дореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія».
1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилася стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після тієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука й О. Слісаренка «за політичний самостійниць­кий український ухил в літературі і політиці...», засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письмен­ник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Хар­ківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).
1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місце­вому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА* (Запрещенная в РФ организация).
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції в 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково вря­тувався.
1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного пере­бування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично- визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки ук­раїнських письменників, переклади зарубіжної літератури україн­ською мовою, узяв участь у створенні МУРу, який згодом у США перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) Багря­ний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репат­ріації не одного нещасного.
1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).
За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Зві­ролови» — 1946), «Сад Гедсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прір­вою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.
Письменник помер 25 серпня 1963 р. в санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Джерело: ukrclassic.com.ua

Автор

Поэзия  

Классическая проза  

Историческая проза  

Классическая проза  

Драматургия  

Классическая проза  

Историческая проза  

Классическая проза  

Иностранные языки   Историческая проза   Литература ХX века (эпоха Социальных революций)   Проза  

Историческая проза  

Публицистика