Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))
По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...
В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная
подробнее ...
оценка) состоит в том, что автор настолько ушел в тему «голой А.И», что постепенно поставил окончательный крест на изначальной «фишке» (а именно тов.Софьи).
Нет — она конечно в меру присутствует здесь (отдает приказы, молится, мстит и пр.), но уже играет (по сути) «актера второстепенного плана» (просто озвучивающего «партию сезона»)). Так что (да простит меня автор), после первоначальных восторгов — пришла эра «глухих непоняток» (в стиле концовки «Игры престолов»)) И ты в очередной раз «получаешь» совсем не то что ты хотел))
Плюс — конкретно в этой части тов.Софья возвращается «на исходный предпенсионный рубеж» (поскольку эта часть уже повествует о ее преклонных годах))
В остальном же — финал книги, это просто некий подведенный итог (всей деятельности И.О государыни) и очередной вариант новой страны «которая могла быть, если...»
p.s кстати название книги "Крылья Руси" сразу же напомнили (никак не связанный с книгой) телевизионный сериал "Крылья России"... Правда там получилось совсем не так радужно, как в книге))
По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.
cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".
Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.
Итак: главный
подробнее ...
герой до попадания в мир аристократов - пятидесятилетний бывший военный РФ. Чёрт побери, ещё один звоночек, сейчас будет какая-то ебанина... А как автор его показывает? Ага, тот видит, как незнакомую ему девушку незнакомый парень хлещет по щекам и, ничего не спрашивая, нокаутирует того до госпитализации. Дальше его "прикрывает" от ответственности друг-мент, бьёт, "чтобы получить хоть какое-то удовольствие", а на прощание говорит о том, что тот тридцать пять лет назад так и не трахнул одноклассницу. Kurwa pierdolona. С героем всё ясно, на очереди мир аристократов.
Персонажа убивают, и на этом мог бы быть хэппи-энд, но нет, он переносится в раненое молодое тело в магической Российской империи. Которое исцеляет практикантка "Первой магической медицинской академии". Сукаблять. Не императорской, не Петербургской, не имени прошлого императора. "Первой". Почему? Да потому что выросший в постсовке автор не представляет мир без Первого МГМУ им.Сеченова, он это созданное большевиками учреждение и в магической Российской империи организует. Дегенерат? Дегенерат. Единица.
Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно
Я завжди був з нею, а Вона зі мною. Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжали її очі, її ніжні руки, її теплий, животворний подих.
Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.
Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:
— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?
— Зачекай, — тихо говорила Вона, — виростеш, прийде час…
— Але я хочу знати!
— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.
— Я хочу сам.
Відчувши в себе могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:
— Ти бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?
– Іди! — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!
І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великою любов’ю.
Я залишився сам.
— Вільний! — закричав я, гасаючи по своєму притулку.
— Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!
А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.
Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись у свій чарівний притулок, але він зник.
Мене оточувала Безмежність.
— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися! Я буду слухатись тебе, я не порушу твого бажання…
Відповіді не було.
Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її.
Я стрімголов кинувся туди. Наступила ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.
Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.
Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття. Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.
Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол… Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.
Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.
Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.
Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…
«Потім знайду, — подумав я. — Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»
З вогняного дракона пересів я на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.
Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме сонце стане служити мені! Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невмолимим бажанням.
Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.
І все ж таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?
Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.
Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, я заплакав:
— Де ти, Істино?
Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…
— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!
Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт. Я знайду Тебе! Чуєш? Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення!
Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя! І те щастя — Ти!
Последние комментарии
2 часов 2 минут назад
2 часов 6 минут назад
2 часов 6 минут назад
2 часов 15 минут назад
2 часов 18 минут назад
2 часов 28 минут назад