КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124655

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Альфонс [Мирослав Жамбох] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Альфонс

Мирослав Жамбох

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -


Будинок був доволі гарним і знаходився в чудовій дільниці. Аж дивно, яким гарним і в якій чудовій дільниці. Переважно я працюю не для таких людей. Розкішний фасад, оздоблений барельєфами, а ще парк, відділений від вулиці не стільки огорожею, як невисокою декоративною стінкою. У власника мабуть гори бабла, щоб день і ніч оплачувати охорону від злодіїв, бандитів і вбивць, тобто саме таких типів як я.

Зупинили мене тільки тоді, коли я звернув з вулиці на бруковану алейку, засаджену підстриженими кипарисами. Як не дивно, вистачило сказати своє ім’я. Головний вхід був меншою версією головних воріт, тільки виконаною з інкрустованого дерева зі срібним орнаментом. А чому б і ні? Коли я піднімався сходами, два виряджених, гарненьких, як світанок охоронці в формі з алебардами заступили мені дорогу. Я мовчки чекав.

-- Чого тобі тут? – запитав той, що стояв зліва, не витримавши ніякової тиші. Говорив він байдужим тоном, ніби так насправді його це зовсім не обходило. Він весь день простирчав на сонці і його темно-блакитний мундир був вкритий плямами поту. Крім тієї смішної, декоративної алебарди, в нього збоку звисав ще меч. Охоронець дивився на мене з обережною увагою. Він не був аж таким вже дженджиком, як скидалося на перший погляд.

-- Я приніс дещо Грумукові, -- відповів я.

-- Пану Грумукові, -- виправив він мене автоматично.

-- Пану Грумукові, -- кивнув я головою.

Як на мене, то я міг би звертатися до Грумука – Ваша Світлосте.

-- Якщо заплатите мої узгоджені чотири сотні, то можу віддати й вам, -- сказав я голосно.

Вони здивовано переглянулися. Той, що стояв зліва без слова зайшов усередину. Його приятель, який залишився зі мною, виглядав вже не так безтурботно. Він уважно придивлявся до мене, його погляд мандрував від меча на поясі, перекинутому через плече, до ефеса кацбальгера на моєму лівому боці, прямо під рукою. Після прибуття до Аганоду в мене не було часу десь зупинитися і познімати залізяки. Я стояв нерухомо, дозволяючи, щоб тепле проміння сонця гріло мені спину. Люблю тепло. Охоронець закінчив свій огляд на моїх біцепсах. Як правило їх достатньо, щоб такі як він почали боятися. Сто двадцять п’ять кілограмів м’язів, кісток і сухожиль. Кожен, навіть найменший фрагмент тіла тренований для того, щоб товкти, бити, шматувати, копати, ламати й розривати. Тих, що мене не бояться, боюся я. Тільки вони про це не знають, такого задоволення я їм не дам.

Перший охоронець повернувся з якимось неохайно одягненим чуваком. Він був на голову вищим від мене, худим, і судячи по кольору шкіри, на сонечку він грівся не надто часто.

-- Заходь, пан Грумук чекає, -- запросив він мене.

Коли виявилося, що все нормально, цим двом біля входу відразу попустило. Але я весь напружився. Бо чому мною мав би займатися сам Грумук? Судячи по будинку, він дуже багатий купець, такий багатий, що, мабуть засідає в міській раді й дідько знає де ще. Невже він так нетерпляче чекав на те, що я йому ніс?

***

Грумук вже чекав на мене в своєму кабінеті. Звичайний чолов’яга з доглянутими вусиками й пальцями в перстенях. Перед шафкою, заповненою графинами й пляшками мальовничих форм, стояв стрункий чувак з чорним волоссям, стягненим срібним обручем. Долоні в нього були дрібні, рухи певні й докладні, та здавалося, наче він ті скляночки й напої пестив, наче це заняття приносило йому справжнє задоволення.

-- Приніс? – гаркнув Грумук нетерпляче, як тільки я з’явився в дверях.

Чувак з пов’язкою поставив на столі перед Грумуком стакан, тоді окинув мене поверхневим поглядом. Скривив вуста у дрібній посмішці, і після цього повернувся на своє місце. Я догнав і без офіційного знайомства, за що так насправді йому платили. Вистачало побачити, як він рухався.

-- Якщо це воно, -- я знизав плечима і поліз в ранець. Намацав дерев’яну шкатулку, простягнув перед себе.

Рука Грумука змією вискочила вперед. Спочатку футляр сам по собі був маленьким різьбярським дивом, але після того, як потовкся три місяці в подорожі, де-не-де трохи подряпався. Він урочисто поставив шкатулку на столі, відкрив і з побожним благоговінням витягнув намисто. Оправлені в золото, темно-зелені смарагди спокусливо виблискували на сонці.

-- Це він! – Грумук полегшено видихнув.

-- Ну, а мої чотири сотні золотих… -- нагадав я про себе спокійно.

В моїх словах не було ніякої прихованої погрози, однак красунчик в пов’язці щось таке відчув, бо втупив у мене важкий погляд.

-- Звичайно, звичайно! – Грумук закивав