Щоденники Ієрихар. Ваза [Володимир Савович Лис] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (45) »
Володимир Лис Щоденники Ієрихар. Ваза
Щоденники Ієрихар Роман
Розділ перший Світлана Ігорівна
21 серпня
Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила — я відчула спершу її подих — притулилася і стала мене обціловувати. — Що з тобою, Ірусю? — Мені страшно, мамо. Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала трохи пізніше, коли вона заспокоїлася. А спочатку спитала: — Що сталося, маленька? Чого тобі страшно? І донька стала розповідати — гарячково, пошепки — що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що у неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття — ця зірка стане такою великою, що поглине її. Або схопить у свої холодні обійми. — Схопить чим? — Я мимоволі посміхнулася. — Може, руками, — цілком серйозно сказала Іринка. — Не смійся, мені так здалося. — Я не сміюся. — Може, променями, — сказала моя страхопудка. Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть — аж ребра світяться. — У тебе світяться ребра, — посміхнулася я. — Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало. — У тебе теж. — Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося? Моя наймолодша донька має привілей — звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати. — У селі діти так не кажуть батькам, — ось її залізний аргумент. — Мамо, а коли повернеться тато? — повертає мене до дійсності Іринка. — Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці. — Знову п’яний? — П’яний? Чому п’яний? — обурююся я. — Він поїхав до дядька Павла на храмове свято. — Храмове свято... О-о-о, — голос у Іринки мрійливо-сонний. — У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти. — А як кажуть? — розгублююся я. — Празник. — Спи вже, філологине... — Філо... ло... ло... Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю. Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халата, якого накинула наопашки, дивлюся на зоряне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранкова зірка. Чи навпаки, вечірня? Зненацька приходить думка — я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився! Він просив мене поїхати на те свято — Спаса, Преображення Господнє — до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я. — Які ж то далекі родичі... Він запрошував... — Тобі аби випити.. — Ти хочеш сказати, що я алкоголік? — Нічого я не хочу сказати. — Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною. — Я не відмовляюсь і тепер ходити. — А їхати? — Сьогодні — не хочу. Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу. Враз я відчуваю, як одна із зірок справді починає ніби наближатися. «Ну от іще», — кажу я собі подумки. У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі та цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.22 серпня
Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, сутулу постать (нащо він згинається?), синяк під оком. «Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», — казав хтось мені. «Він ще не пропащий», — заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу. — Будеш лаятися? — спитав Петро. Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти. — Чого ти мовчиш? — сказав мій чоловік. — Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою. — Ти з кимсь мене переплутав, — сказала я. — Переплутав? — П’янюгою я тебе ніколи не обзивала. Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Повернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я би не дозволила. Подумала, що десь я його навіть розумію. Він таки був добрим- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (45) »
Последние комментарии
7 часов 38 минут назад
1 день 58 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад