Розгін [Павло Архипович Загребельний] (fb2) читать постранично

Розгін Павло Загребельний

Доганяємо їх доганяєм

Як коня що вітрами переня

Ти й бачиш сам ростем щодня

Ростем ми туго так як жолудь

а все ж дерзотний сміх

Та хіба ж не завше молодь

молодіша од усіх

П. ТИЧИНА

"ЧЕРНІГІВ"

Книга перша

АЙГЮЛЬ

Жінки відчувають чоловічу пересічність навіть на відстані. Так само обдарованість. Досі Анастасія була впевнена, що теж щедро наділена цією дивною здатністю, яка підносила її над чоловічим світом, давала право ставитися до його представників коли й не зневажливо, то принаймні поблажливо. Анастасія називала це: зведення історичних рахунків. Ось ви пригнічували нас, кабалили, топтали, спихали на саме дно, сподівалися, що ніколи жінці не дано скинути з себе обмежень природи, відірватися від її джерел, злетіти у високі сфери свободи й духовності, а тим часом ми знали про вас усе, бачили приховане для вас, складали вам ціну, судили вас завжди й усюди, були, власне, арбітрами в суддівській ложі, сиділи на вигідних місцях в амфітеатрі, а ви цілі тисячоліття — на арені, перед нашими очима, в змаганні, у грі, у запалі, в гонах і перегонах...

Так і сяк ловила вона в об'єктив чергового промовця. Блискали імпульсні лампи, довкола Анастасії колеги з інших видань робили те саме, що й вона, на всяк випадок хапали в об'єктиви всіх, хто сьогодні виступає, хоч знали напевне, що фотографіям їхнім судилося лежати там, де лежать, скажімо, тисячі знімків з футбольних змагань. Щоразу біля кожних воріт цілі купи фотографів упродовж дев'яноста хвилин гри клацають затворами апаратів, а чи бачив хтось бодай один знімок? Все залягає в чорних конвертах у редакторських шухлядах, Недостатньо було винайти фотографію: потрібні були ще й чорні конверти, які не пропускають світла і не випускають назовні людську думку. Бо ж у фотографіях так само конденсується людська думка, як і в усьому, до чого доторкується людина. Іноді з'являлася спокуса зрівняти редакторські голови з отими чорними конвертами, але то було в хвилини, сказати б, безвідповідального дозвілля. Коли ж ти виконуєш завдання редакції, то промовляють у тобі обов'язок, честь, фахова гордість, і ти робиш свою справу так, як тільки вмієш, але водночас не забуваєш ні на мить і про те, що ти жінка, молода, вродлива, розумна, чутлива, іноді навіть занадто, надмірно, просто протиприродно.

Той, кого вона ловила в об'єктив свого маленького "Петрі", був утомлений і, здається, зовсім негарний чоловік. Невиразний голос. Якісь смішні жести. Зовсім позбавлений віку, мов обчухране й обстругане дерево. Ні високий, ні низький, ні повний, ні худорлявий, велика голова і широкі плечі, а шия ніби хлоп'яча. Обличчя несерйозне, якесь теж хлоп'яче, трохи подивоване, трохи зухвале, трохи мовби навіть єхидне. Цілковите невміння пристосовуватися до аудиторії. Чоловік пробує виголошувати якісь сентенції, коли від нього потрібно кілька загальних фраз. Бо хто ж друкуватиме сентенції в газетах? Газетярі приречені вислухувати те, що давно вже знають. Щоб порятуватися від набридливого тягаря (а може, намагаючись помститися), вони змушують до того самого й читачів. Епідемія затертих слів. У що вилилась та чи інша подія? В яскраву демонстрацію. Як дивимося, скажімо, на наших учених? З гордістю й надіями. Завдання полягає в тім, щоб... Можна з певністю сказати, що...

А цей дивак: "Люди люблять лише зміни, які вони роблять самі". Єдині зміни, які вони визнають,—це нові моди, так само як для пенсіонерів нові таблетки. А той знову: "В поведінці людини роль свідомого пізнання максимальна, інстинктів — мінімальна". А вона жила інстинктами, як пташка або бджола. Анастасія збайдужіло опустила свій "Петрі". Наївність ще може прикрашати жінку, хоч у наш час це теж ніяка не цнота, але наївний чоловік, та ще серед учених? Перший кандидат для чорного конверта.

— Анестезія, ти що? — клацаючи всіма своїми шістьма апаратами, перелякано зашепотів їй бог репортажу Яша Лебензон.— Чому не знімаєш? Це ж Карналь!

"Анестезією" прозвав її саме Яша, але вона не ображалася на нього. Лебензонові все прощалося, бо ж він "бог"!

— Карналь? — спитала вона байдуже.— А хто це? І що він мені?

— Бог кібернетики!

— Для тебе всі боги, раз ти сам затесався до них.

Лебензонові вже сто, а може, тисяча років, він фотографував Наполеона, Александра Македонського і льотчика Уточкіна, міністрів, президентів, маршалів, генералісимусів, але й досі не втрачав здатності захоплюватися, мов дитина.

— Кажу тобі: бог кібернетики! Щоб я так живі

— А хто ж тоді Глушков?

— Глушков — верховний бог.

— Рядові боги мене не цікавлять. Я атеїстка-монотеїстка. Вже коли вішатись, то на високім дереві.

— Ти здурілаї

— Вже давно. Ти й не помітив?

Вона дістала