КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 710617 томов
Объем библиотеки - 1389 Гб.
Всего авторов - 273938
Пользователей - 124925

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

Михаил Самороков про Мусаниф: Физрук (Боевая фантастика)

Начал читать. Очень хорошо. Слог, юмор, сюжет вменяемый.
Четыре с плюсом

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Влад и мир про Д'Камертон: Странник (Приключения)

Начал читать первую книгу и увидел, что данный автор натурально гадит на чужой труд по данной теме Стикс. Если нормальные авторы уважают работу и правила создателей Стикса, то данный автор нет. Если стикс дарит один случайный навык, а следующие только раскачкой жемчугом, то данный урод вставил в наглую вписал правила игр РПГ с прокачкой любых навыков от любых действий и убийств. Качает все сразу.Не люблю паразитов гадящих на чужой

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Влад и мир про Коновалов: Маг имперской экспедиции (Попаданцы)

Книга из серии тупой и ещё тупей. Автор гениален в своей тупости. ГГ у него вместо узнавания прошлого тела, хотя бы что он делает на корабле и его задачи, интересуется биологией места экспедиции. Магию он изучает самым глупым образом. Методам втыка, причем резко прогрессирует без обучения от колебаний воздуха до левитации шлюпки с пассажирами. Выпавшую из рук японца катану он подхватил телекинезом, не снимая с трупа ножен, но они

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
desertrat про Атыгаев: Юниты (Киберпанк)

Как концепция - отлично. Но с технической точки зрения использования мощностей - не продумано. Примитивная реклама не самое эфективное использование таких мощностей.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Журба: 128 гигабайт Гения (Юмор: прочее)

Я такое не читаю. Для меня это дичь полная. Хватило пару страниц текста. Оценку не ставлю. Я таких ГГ и авторов просто не понимаю. Мы живём с ними в параллельных вселенных мирах. Их ценности и вкусы для меня пустое место. Даже название дебильное, это я вам как инженер по компьютерной техники говорю. Сравнивать человека по объёму памяти актуально только да того момента, пока нет возможности подсоединения внешних накопителей. А раз в

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Кожен день – інший. Щоденник [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Галина Пагутяк Кожен день — інший Щоденник

Переднє слово
Люди чомусь вважають щоденник приватною справою, не призначеною для читання сторонніми. Насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках. Тут вони чудово знають, що кожне написане слово може свідчити за чи проти них, а тому самоконтроль і самоцензура в літературному щоденнику на вищому рівні. Писемність не може не бути засобом комунікації. Просто у деяких писемних витворах комунікативна функція обмежена. Господи, та я й не сподіваюсь, що цю книжку читатимуть так само охоче, як гостросюжетний роман! Вона — не для всіх. Як сказав би Герман Гессе: «Вхід не для кожного». Бо це той самий магічний театр, або ні — алхімічна лабораторія душі, де варто насолоджуватись самим процесом створення чогось універсального, кристалу, алхімічного дерева, філософського каменя. Писання — це диво, яке твориться зі жмені знаків і руки, що складає їх у певному порядку.

Людина наповнюється досвідом як глечик, і дуже часто не знає, що їй робити з цим вмістом. Це — одна причина для того, щоб писати щоденник. У письменника може назбиратися купа матеріалу у вигляді думок, які він запише сьогодні, щоб не забути завтра. Це — ще одна причина писати щоденник.

Але є потреба ділитись враженнями, зафіксувати вільне падіння думки, що наче лист падає з дерева і через мить зливається з іншими листками. У юності щоденник — спосіб звільнитись від напруги, у зрілості — це приватна колекція відчуттів, яку збираєш шанобливо і усвідомлено, розуміючи, що все це зіллється колись з ноосферою. Записане — краще, бо воно показує, куди ти прямуєш і навіщо, загострює розум і дисциплінує, розневидимлює приховане. Отже, писати щоденник є сенс. Це все одно, що знайти собі приятеля, готового тебе почути. Для того й випускаємо слова в холодний простір існування.

У мене є кілька щоденників. Опублікований той, що входить у книгу «Сни Юлії й Германа». Тут він пояснював, доповнював, показував шлях сюжету. Принаймні, текст роману був вільний від усього зайвого. Щоденник був його контекстом, а контекст щоденника — певний набір культурних уявлень певного гурту людей, які все ще читають мудрі книги. Чужому туди зась, я ж не посягаю на територію попсової культури чи псевдоінтелектуальної, тому не треба заходити на мою.

Цей наступний щоденник з’явився завдяки Василю Ґабору, члену потаємного і нечисленного клубу шанувальників дзуйхіцу, жанру, що має вже тисячу років. Саме слово перекладається як «вслід за пензлем», тобто це записування вражень, думок, навіть відомостей. Дзуйхіцу можна прив’язувати до дат, щоб у майбутньому відновити історичний контекст. Але культурний контекст не прив’язаний до дат, це частина ноосфери, яка існує вічно. Принаймні, ми на це сподіваємось. Я не кажу, що написала дзуйхіцу, але відчуваю з ним кровну спорідненість, відколи відкрила для себе Сей Сьонаґон. Якщо уявити собі візерунок цієї книги, то це буде наче клаптикова ковдра. Японці не мали клаптикових ковдр. Я вкриваюсь такою, зібраною з багатьох клаптиків ситцю, з різним малюнком, кольорами, підібраними спонтанно. Кравчині тримають у себе повні міхи обрізків тканини, які залишились від пошиття одежі. Я дала назву майже всім клаптикам.

Ось як все це було. Я вставала вранці, годувала котів, варила собі каву і сідала за комп’ютер. Є такий міжнародний сайт «Проза.ру», де можна вести літературний щоденник. Ніхто його не коментує, нічим його не треба прикрашати, і вже через мить твій крихітний есей, або, як називали його японці, дан, може прочитати будь-хто у цілому світі. Тема есею виникала спонтанно. Переді мною було вікно, яке поглинало всі гарні й погані сни, а за ним алича, на яку прилітали і сойки, і сороки, і синички. Я просто зосереджувалась і віднаходила для себе щось важливе: спогади, образ, чужі думки. Моя дочка поїхала навчатись до Єрусалиму, я мала квиток туди на лютий 2012 року. У ті дні я писала повість «Небесна кравчиня», хворіла, мерзла і спілкувалась виключно електронною поштою. Можливо, таке життя комусь видається смутним, а комусь розкішним, але я вже пройшла через воду, вогонь і навіть мідні труби, і збиралась йти далі, окремою, незалежною стежкою.

І ось я побачила Єрусалим, і зрозуміла, що оселилась в ньому навіки, і у всіх місцях, які я відвідаю після нього, я шукатиму відблиск Єрусалиму, не вилизаного на догоду туристам, не гламурного, а шорсткого, запашного і контрастного. Львів колись нагадував Єрусалим, та й зараз нагадує, але вже Єрусалим, окупований варварами. Шорстким, запашним і контрастним Львів був у часи моєї юності. Його хотілось притулити до серця й не відпускати.

Влітку я почала мандрувати галицькими містечками і в кожному віднаходила часточку Єрусалиму: чи то в Бібрці, чи Судовій Вишні, чи Щирці, де присутність варварів надто впадає в око, а не дурить тебе показним блиском.

Але Добромиль і досі не