Кожен день – інший. Щоденник [Галина Пагутяк] (fb2) читать онлайн

Галина Пагутяк Кожен день — інший ^{Щоденник}

Переднє слово

Люди чомусь вважають щоденник приватною справою, не призначеною для читання сторонніми. Насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках. Тут вони чудово знають, що кожне написане слово може свідчити за чи проти них, а тому самоконтроль і самоцензура в літературному щоденнику на вищому рівні. Писемність не може не бути засобом комунікації. Просто у деяких писемних витворах комунікативна функція обмежена. Господи, та я й не сподіваюсь, що цю книжку читатимуть так само охоче, як гостросюжетний роман! Вона — не для всіх. Як сказав би Герман Гессе: «Вхід не для кожного». Бо це той самий магічний театр, або ні — алхімічна лабораторія душі, де варто насолоджуватись самим процесом створення чогось універсального, кристалу, алхімічного дерева, філософського каменя. Писання — це диво, яке твориться зі жмені знаків і руки, що складає їх у певному порядку.

Людина наповнюється досвідом як глечик, і дуже часто не знає, що їй робити з цим вмістом. Це — одна причина для того, щоб писати щоденник. У письменника може назбиратися купа матеріалу у вигляді думок, які він запише сьогодні, щоб не забути завтра. Це — ще одна причина писати щоденник.

Але є потреба ділитись враженнями, зафіксувати вільне падіння думки, що наче лист падає з дерева і через мить зливається з іншими листками. У юності щоденник — спосіб звільнитись від напруги, у зрілості — це приватна колекція відчуттів, яку збираєш шанобливо і усвідомлено, розуміючи, що все це зіллється колись з ноосферою. Записане — краще, бо воно показує, куди ти прямуєш і навіщо, загострює розум і дисциплінує, розневидимлює приховане. Отже, писати щоденник є сенс. Це все одно, що знайти собі приятеля, готового тебе почути. Для того й випускаємо слова в холодний простір існування.

У мене є кілька щоденників. Опублікований той, що входить у книгу «Сни Юлії й Германа». Тут він пояснював, доповнював, показував шлях сюжету. Принаймні, текст роману був вільний від усього зайвого. Щоденник був його контекстом, а контекст щоденника — певний набір культурних уявлень певного гурту людей, які все ще читають мудрі книги. Чужому туди зась, я ж не посягаю на територію попсової культури чи псевдоінтелектуальної, тому не треба заходити на мою.

Цей наступний щоденник з’явився завдяки Василю Ґабору, члену потаємного і нечисленного клубу шанувальників дзуйхіцу, жанру, що має вже тисячу років. Саме слово перекладається як «вслід за пензлем», тобто це записування вражень, думок, навіть відомостей. Дзуйхіцу можна прив’язувати до дат, щоб у майбутньому відновити історичний контекст. Але культурний контекст не прив’язаний до дат, це частина ноосфери, яка існує вічно. Принаймні, ми на це сподіваємось. Я не кажу, що написала дзуйхіцу, але відчуваю з ним кровну спорідненість, відколи відкрила для себе Сей Сьонаґон. Якщо уявити собі візерунок цієї книги, то це буде наче клаптикова ковдра. Японці не мали клаптикових ковдр. Я вкриваюсь такою, зібраною з багатьох клаптиків ситцю, з різним малюнком, кольорами, підібраними спонтанно. Кравчині тримають у себе повні міхи обрізків тканини, які залишились від пошиття одежі. Я дала назву майже всім клаптикам.

Ось як все це було. Я вставала вранці, годувала котів, варила собі каву і сідала за комп’ютер. Є такий міжнародний сайт «Проза.ру», де можна вести літературний щоденник. Ніхто його не коментує, нічим його не треба прикрашати, і вже через мить твій крихітний есей, або, як називали його японці, дан, може прочитати будь-хто у цілому світі. Тема есею виникала спонтанно. Переді мною було вікно, яке поглинало всі гарні й погані сни, а за ним алича, на яку прилітали і сойки, і сороки, і синички. Я просто зосереджувалась і віднаходила для себе щось важливе: спогади, образ, чужі думки. Моя дочка поїхала навчатись до Єрусалиму, я мала квиток туди на лютий 2012 року. У ті дні я писала повість «Небесна кравчиня», хворіла, мерзла і спілкувалась виключно електронною поштою. Можливо, таке життя комусь видається смутним, а комусь розкішним, але я вже пройшла через воду, вогонь і навіть мідні труби, і збиралась йти далі, окремою, незалежною стежкою.

І ось я побачила Єрусалим, і зрозуміла, що оселилась в ньому навіки, і у всіх місцях, які я відвідаю після нього, я шукатиму відблиск Єрусалиму, не вилизаного на догоду туристам, не гламурного, а шорсткого, запашного і контрастного. Львів колись нагадував Єрусалим, та й зараз нагадує, але вже Єрусалим, окупований варварами. Шорстким, запашним і контрастним Львів був у часи моєї юності. Його хотілось притулити до серця й не відпускати.

Влітку я почала мандрувати галицькими містечками і в кожному віднаходила часточку Єрусалиму: чи то в Бібрці, чи Судовій Вишні, чи Щирці, де присутність варварів надто впадає в око, а не дурить тебе показним блиском.

Але Добромиль і досі не відпускає мене, бо я йому потрібна. Не його мешканцям, а його душі. Містичне місце Добромиль, я завжди відкриваю у ньому щось нове, і поїздка туди для мене як для когось поїздка до Кракова чи Відня. Я не колекціоную місця, я в них шукаю, як тепер виявилось, відблиск Святої землі.

Тепер про те, що шукатиме читач в моєму щоденнику. Бог його знає. Напевно, те, що я не промовила вголос. Вияви непублічності. Можливо, він знайде там підтвердження власних думок, а це означатиме, що комунікація налагодилась. І я буду тішитись, якщо про це дізнаюсь.

У мене були постійні читачі, декого я знаю особисто. Наприклад, Юлія Мельникова, що написала роман «Львів самотніх сердець», я цей роман переклала, а Василь Ґабор видав, Валентин Лученко, мислитель із Києва, який пише чудову медитативну прозу, Віталій Щербаков із Нікополя, дивовижна людина, який перекладав увесь цей час щоденник і розсилав по всьому світу друзям, передавав відгуки. Він же й переклав «Урізьку ґотику», «Слугу з Добромиля», «Зачарованих музикантів». Не було б моєї сторінки на «Прозі.ру», я б не пізнала цих людей, чия думка для мене дуже важлива, бо ми існуємо в єдиному культурно-етичному полі, і коли я писала щоденник, то думала про них, а часом писала для них. Алія Єгізбекова, Марина Гареєва, Олексій Ващук, Василина Іванина, і невідомі читачі, які нічим себе не виказали, хоча, можливо, ми знайомі. Я вважаю це просто виявом делікатності. Отож, перш ніж щоденник отримав паперову форму, він уже був прочитаний і навіть перекладений російською мовою. І тепер мені не страшно віддавати його на суд іншим читачам. Критики ж, звісно, на те і є, щоб ставитися з підозрою до подібного жанру. Або людині нема про що писати, або в неї манія величі — можуть подумати вони.

Насправді все просто. Уже дописуючи щоденник, щоб не став він моїм безкінечним обов’язком, я збагнула, навіщо це роблю. Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день — не схожий на інший, кожен день — це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім. Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття. Щоденник повернув мене якоюсь мірою самій собі, бо я відчула, що раптом впряглася у віз разом з іншими, а це — не моє. Дух нонконформізму витає наді мною все життя.

Культурний контекст зникає, коли ми втрачаємо свободу, спершу зовнішню, а тоді внутрішню. Багато речей з життя людей не перестає мене дивувати, бо я знаю, що марнославство, гординя, дріб’язковість знищують людську особистість. Така людина ніколи не стає дорослою, бо не була ніколи дитиною. Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах. Колись я написала: «Так є, але так не повинно бути». І я радію, коли чую ці слова від когось. Значить, комунікація відбулася. А тепер наступним кроком для нас нехай буде: «Якщо не можеш знайти двері, то намалюй їх на стіні».

Щиро Ваша Галина Пагутяк

Три сойки

Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних. Плоди давно зірвали люди, пообтрушував вітер, листя опало. Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.

Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую «Сойчине крило» Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. «Чи тямиш мене, Масіно?» — раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила. І тепер не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати. Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба. Йому на це потрібно втричі більше часу, ніж колись. Він спускається з гори в діл, звертає направо. У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє. І так він кожного дня йде до бібліотеки Оссолінських, і баночка чаю в кишені пальта гріє йому стегно, осипаються крихти хліба. В другій кишені шелестить папір і калатає олівець. На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак. На Сихові, де я сиджу зараз перед комп’ютером, ще нема нічого. Самі ліси й пасовиська.

3.11.2011

Нуль

Клени вже облетіли. Нуль градусів надворі. Холодний нуль, таке собі безтемператур’я. Нуль — це холод і темрява. Я рідко згадую ті часи, коли бувала у Львові транзитом, а якщо згадую, то це як нуль: холод і темрява душі. Руїни 90-х років, коли ламався не політичний устрій, а стосунки між людьми. Моє приватне і творче життя теж почало опускатися в бік мінуса, і це викликало в мене дуже багато емоцій.

Надто багато емоцій — це мінус, бо вони вимагають душевного ексгібіціонізму й помалу висушують серце. Може, тому й радять за мертвими не надто довго плакати, щоб не перетворитись на випалену пустелю, над якою безжально сяє сонце, схоже на нуль.

Врешті я позбулась усіх нулів, знайшовши собі стіни і двері. І коли я чую про чиюсь смерть, то думаю: «Що ж, вмирати — це природньо». Бо крім холодного і темного нуля існує ще безкінечність.

4.11.2011

Таємне життя ключів

Колись я рік мешкала на вулиці Сковороди у винайнятій квартирі-кавалєрці, в будинку, що був збудований з розібраного австріяками замку. Ніколи мене так не обдурювали і не зраджували, як в той рік, і ніколи мені не було так соромно за своє невміння розставити все на свої місця. Після того я знову перебралася з дочкою до Урожа, аж поки не отримала власну квартиру. Ці дві квартири схожі одна на одну тим, що я боялась загубити від них ключі, бо ніколи перед тим не мала ключів від помешкання. Я шукала для них місце в сумці, кишенях, але найкраще було б, звісно, тримати їх подалі від свого тіла, поряд з будинком, під каменем, у потаємному місці. І тепер, буваючи поза межами дому, я весь час намацую ключі, чи вони раптом не випали. Ці дві квартири як пекло і рай. Хоча і рай не є абсолютний. Щоб його втримати, потрібні зусилля. Я врешті цього навчилась, зрозумівши, що ключі без дверей — лише шматки металу, і не можна робити з них фетиш.

У тому будинку на Сковороди водились привиди, однак я боялась їх менше, ніж тієї реальності, що стуками, п’яними викриками й принизливим перешіптуванням переслідувала мене вдень і вночі. І я зрозуміла, яка величезна прірва між сільським та міським побутом, і що мені доведеться зависнути навічно над тією прірвою, затиснувши в жмені ключі. Так воно й вийшло, зрештою. Я й до цього звикнула. Так буває, коли не маєш вибору.

Ці та інші проблеми змушують мене писати про них, але в міфологічному часі й міфологічному просторі. Меа culpa.

5.11.2011

Одне яблуко

Немає у мене ні кумирів, ні ідолів, ні вдаваних, ні справжніх, тому й з подивом поглядаю на літературних фанатів, бо завтра вони оберуть собі нову жертву. Невже їм не буде соромно? Чи це не вважається за зраду? Плинність, змінність, яку автоматично фіксує час, атрибут Всесвіту і Позавсесвіту. Чому б цього не мало відбуватися зі свідомістю? Точка опори тільки в ній самій, у кожній свідомості своя.

Коло аличі росте тоненька яблунька, її гіллячко майже торкається балкона. Сильний вітер розгойдує єдине яблуко і не може зірвати. І дістати його не можна. Велике жовтувато-червоне яблуко. Скільки воно ще протримається? Хвилину, день, три? Це залежить від сили вітру й часу, а не від мого бажання. Одне-єдине яблуко, а в селі, мабуть, яблука вже вкрили землю, бо вітри там сильніші. І нема кому їх позбирати, так і лежатимуть цілу зиму, поки я залишатимусь у місті.

6.11.2012

Час зупинився

Дні відгороджені один від одного щільною стіною, бо в кожного дня свої враження. Учора пила каву в провінційному кафе з назвою «Імпресія». На стелі дзеркала, а на стіні гуцульсько-карпатський кіч. І то ледве знайшла місце, де не тхне поганим пивом і де не сидять за столиками пошарпані життям, підпилі чоловіки. То не Львів, що потрохи перетворюється на гламурне туристичне місто. Тут на людину, вдягнену по-дорожньому, дивляться з підозрою, як на цигана. Місто сковане провінційним дрес-кодом. На вокзалі ходила худа, як скіпка, жіночка, якій було дуже холодно. Здається, наркоманка. Вона відчувала холод і спрагу.

У мене в сумці була жменя солі, перемішаної з землею, яку я взяла на напівзруйнованому сільзаводі, де досі варять сіль, як і 700 років тому, тільки дерев’яні панви замінені на залізні. Спершу це була грудка, але розсипалась.

Колись сіль була перемішана з кров’ю, цінувалась як срібло, а нині нею посипають дороги, щоб не було слизько.

8.11.2011

Три шістки

Колись до мене кілька разів приїжджав один чоловік, намагаючись вплинути на мою свідомість, щоб я писала те, що йому потрібно. Він упродовж години читав мені лекції про ментальні шляхи, що пронизують Землю, і тому люди, які живуть уздовж цих шляхів, володіють таємними знаннями. Про Шамбалу і геометрію духу. Мені здається, з цим він їздив не лише до мене. І взагалі, я можу вислухати без емоцій будь-кого, що приваблює до мене не зовсім адекватних людей. І я не почала хреститись, коли він показав мені на чолі, під волоссям, три шістки, і коли сказав, що він пророк Антихриста. Мене здивувало лише те, що він надто грубо це робив, вербуючи мене для своєї справи. Він не брав до уваги мою особистість, мої почуття, мій душевний стан. І те, що я за природою аутист, а вони не піддаються навіюванню чи зомбуванню. Зрештою, він перестав з’являтись. Я викликаю розчарування в багатьох людей, висковзуючи з обіймів їхніх ідей, не бажаючи стати інструментом чужих амбіцій. Мені навіть байдуже, чи й досі той чоловік читає мої книжки і стежить за мною. Адже я сама обираю стежки для своїх думок.

9.11.2011

* * *

Портрети Діани Арбус і ґлянцеві обкладинки гламурних журналів. Навіть оті рідкісні фото, які зображають людей неприкрашеними, не порівняти з її роботами. В літературі те саме: непристойно писати про злидні. Бідні остаточно стали «лихими бідними». Певна річ, є митці, які керуються не власним еґо, а співчуттям до цього занапащеного світу, але їх сприймають, наче якийсь атавізм. «В очікуванні варварів» та «Життя і час Михайла К.» Кутзее написані 20 років тому, якщо я не помиляюсь.

Можливо, нам слід зосередитися на очах, на погляді людини. І вчитися читати кожну душу.

На руїнах заводського складу старий бездомний чоловік. Уночі він гріється в цеху, де випарюють сіль способом, що не змінився з часів неоліту. Перед тим я бачила, як жінка котила візочок з гарненькою, але розумово відсталою дівчинкою. Вона говорила їй, а дитя белькотіло у відповідь. Коло замкнулося. Минуле без минулого. Майбутнє без майбутнього. Так виглядає повна самоізоляція людини у світі, де її не приймають.

10.11.2011

Постмодернізм забороняє

Що гірше — спекулятивне мислення чи відсутність самостійного мислення як такого? Риторичне запитання. Вже те, що його поставлено, викликає дуже неприємні відчуття, ніби тебе загнали в куток і поставили на коліна. У кожному разі, тебе не посадять за стіл трапезувати стравами постмодернізму. Вчора на зустрічі в мене вирвалось: «Постмодернізм забороняє…» Я мала на увазі, що постмодернізм забороняє писати про бідність, тобто порушувати ті питання, які насправді хвилюють людину-читача. У ширшому сенсі постмодернізм забороняє називати речі їхніми іменами. Якимось чином покійний Мераб Мамардашвілі знав, до чого воно йдеться, коли писав, що світ врятує Закон називання речей власними іменами. Тому й постмодерністи намагаються сперечатися з Кантом, абсолютно прозорим у всьому, що стосується незалежного мислення.

Доля правдивого інтелектуала — завжди виходити надвір посеред дискусії, або не брати в ній участі. Бажано, ніколи.

11.11.2011

Пісок

Чи стануть люди кращими, якщо більше читатимуть, — звісно, ні. Усе залежить від того, що вони читатимуть, від їхнього особистого вибору. Книжки, на яких виростало моє покоління; «Степовий вовк», «Гра в бісер», «Сучасна латиноамериканська повість» з «Гонитвою» Кортасара, «Американська новела». Ще Кобо Абе і Курт Воннеґут. З українських — Леонід Кисельов, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук. Невеличка бібліотека, яку кожен доповнював на свій смак.

Уже так більше не буде. Замість фундаменту — пісок, який сповзає в порожнечу. Але ці книги все ще можна знайти біля пам’ятника Федорову, навпроти Порохової вежі. Старі пожовклі видання, які просяться до рук. Ноги самі ведуть туди, де на картонних коробках лежать книги, серед яких є ті, за які ми колись ладні були продати душу. Там можна зустріти Віктора Неборака, Василя Ґабора і Юрка Винничука та інших. В основному ми дивимось на двійників книжок, які у нас є вдома. Раніше я щочетверга ходила на роботу на Короленка й дорогою заходила до букіністів. Відчуття, що тобі треба порятувати якусь книжку, щоб вона не потрапила в пункт прийому макулатури, чи комусь зараз таке спаде на думку? Теперішні часи добрі тим, що не треба вдавати з себе культурну й освічену людину, якщо, звісно, цього не вимагає кар’єра. Будь профаном, будь хамом — але будь собою. Ні, ці часи недобрі. Це — лихі часи. І не можна читати будь-що. Не можна, щоб тебе примушували щось читати, і ставати таким, як усі. Чим більше нас закликають бути самими собою, тим більше ми стаємо такими, як усі.

12.11.2011

Сніг як метафора

Сніг супроводжує мене ще з ранньої осені. У «Чарівній горі» Томаса Манна він падає і в травні, і в липні, коли йому заманеться. Там це нікого не дивує. Приречені на довгу передсмертну аґонію пацієнти санаторію слухають лекції, які мають компенсувати їм неможливість самим пізнавати світ. Утім, розум не допоможе їм залишити Чарівну гору, лише інстинкт. Про жоден здоровий глузд тут не йдеться. Його знищують перш за все, перетворюючи на щось смішне до абсурду.

Сніг, можливо, випаде ще сьогодні. Моя нова книга теж наповнена передчуттям снігу, який мав би привести за собою народження нового життя, але цього не трапиться. Метафори, як камені Стоунхенджа, оточили мене колом.

13.11.2011

Архівація

Листи мої стали зовсім короткі, як ці передснігові дні. Часом згадую, що треба ж відписати, але щось тисне в голову і руки заклякають над клавіатурою. У селі на стриху коробка з листами, які мені писали в юності. Від деяких адресатів немає листів — я їх знищила. Ніяк не можу вирішити, коли їх спалити. Взимку — холодно, влітку — немає часу. Там же й мої старі рукописи, всі до одного. Більшість людей обходяться без архіву. Тут у мене немає горища, наді мною вісім поверхів інших життів.

Тому мені сниться сон про моє нове житло. Кімнати майже порожні, ніші, закапелки, подекуди немає вікон. Зате є стара тераса, де в кам’яних вазах можна посадити квіти. Плитка вищерблена, нерівна, кам’яна балюстрада і східці, що спускаються до лісу навпроти. Я бачила подібні тераси, але жодна з них не виходила на ліс.

Мрія про розширення життєвого простору нездійсненна. Мешкати мені не тісно — тісно жити. Усі мої листи, тексти займають кільканадцять мегабайтів, помістяться на найменшу флешку.

У дитинстві мені навпаки снився сон, як я зменшуюсь до безкінечності. Повернення до ембріонального стану. Чомусь він викликав жах і супроводжувався криком.

14.11.2011

Механічна музика

Механізми людського спілкування дозволяють передбачити людські вчинки. Іноді ці механізми викликають в мене відразу, частіше — сміх. І найчастіше стає просто нецікаво. Не хочеться повторювати той чи інший рух задля того, щоб здобути вигоду для себе чи своїх близьких. Насправді ці всі механізми з дефектом, бо кожна деталь не допасована: завелика чи замаленька, без врахування Блага всього існуючого. І одна людина тут нічого не вдіє, бо вона не інженер, а деталь. Залишається просто не діяти. Про це та інше пише Томас Манн. Хвороба — як недіяння. Поки я хворію, то не бачу від себе жодної шкоди.

Я не кажу, що все це істина, але доводиться чути довкола себе скрегіт незмащених механізмів. Музика виникла як спонукання до дії, перетворила людей на машини й деталі до машин. У Піднебесній розуміли владу музики над людиною й використовували її для гармонізації суспільства. Але на заваді стали бажання й забаганки людей з поганим слухом.

15.11.2011

Consolament

Дивне подумала я вчора вночі. Можливо, та річ, яку пишу зараз, стане колись для мене втішанням. Катари називали це consolament. Це важко пояснити. Колись таким утішанням для мене були Записки Білого Пташка. Минулого року вони знову стали для мене опорою. Бо мені не доведеться відчувати полегшення, входячи у Східні Ворота Притулку, я завжди була там. Я навіть не знаю, який світ поза межами Притулку. Той світ — це мої видіння і сни.

Довго я не писатиму це, бо хіба можна писати довго те, що вже написано. Я просто це все бачу: темний ліс, тихі голоси і небо, яке міняється щохвилини. От тільки не можу передати словами, як саме воно мене втішає. Як «Бідні люди» Достоєвського, чи як «Шинель» Гоголя, чи як розмова з найстаршою сестрою. Бо з ними відчуваєш, як близько до мрії.

16.11.2011

Париж

На початку 90-х, коли ми нарешті могли потримати долари в руках, мій знайомий розповідав про екскурсію в Париж. Як вони мешкали в готелі у передмісті, й наші жінки, яким було уже добре за тридцять, і не такі вже й бідні, якщо могли оплатити тур, зненацька кинулись в шалену розпусту, і, як підозрював він, не безкоштовно, з іноземними туристами. Він теж приїхав туди з коханкою, тож святим його не назвеш. Але він був шокований, і я теж, почувши прізвища своїх знайомих. Ясна річ, цей чоловік мовчав.

То був початок кінця. Ми зараз вже майже на дні. На ці долари жіночки накупили подарунків своїм дітям і чоловікам. І хоч зараз так уже не роблять, принаймні, грубо й прямо, бо власником доларів може стати кожен, купивши їх у банку, торгівля собою стала єдиним способом жити краще. Слід очікувати, що від нашестя варварів цивілізована Європа впаде, оскільки звикне до них, а згодом прийме їхні правила. Будь-яка цивілізованість — штучна, і природність — завжди краща. Та природність, яка керується моральним інстинктом, освіченим серцем. Справжнього Парижу, мабуть, уже й не існує, як і справжньої Венеції.

17.11.2011

Декларація незалежності

У цьому світі людина має вартість також у доларах чи євро. Нікого не цікавить, хто ти, а скільки ти коштуєш. У нас більш предметно: квартири, особняки, машини. На Заході вартість вимірюється безпосередньо — річний прибуток. Так воно й було раніше, але тоді ніхто не стверджував, що це суспільство рівних можливостей і статків. Спортсменів продають як на аукціоні, хтось сам виставляє собі ціну, хтось каже, що ніколи не продасться менш ніж за… Нікого це не дивує. Існує лише одна свобода — не торгувати собою за жодних обставин. Чим більше людей вийде з цього пекла суспільної угоди чи змови, тим більше шансів у нас бути несамотніми й вільними.

18.11.2011

Львівські контрасти

Два дні прогулянок Львовом. Лише раз визирнуло сонце, коли ми були на Святоюрській горі, таке вже зимове-біле. Субота. Біля палацу Потоцьких чекало своєї черги весілля. Заграли на сходах музиканти щось західноєвропейське, і замерзла юрба посунула всередину. Так кумедно й недоречно виглядали сільські люди з короваєм на тлі розкішного палацу й так не пасувала до них панська музика. Навряд чи вони це усвідомлювали, бо люди зазвичай не дивляться на себе збоку.

І ще оті пластикові вікна на площі Ринок. І сіра буда, оббита вагонкою, на терасі будинку з єдинорогом у стилі арт-деко. Колись цю терасу збудували, щоб пити на ній чай і милуватись видом на Замкову гору, а нині там «курник».

Так само недоречно чути російську мову на старих львівських вулицях. На Вірменській знімали не то кліп, не то рекламу заїжджі кіношники. Голий до пояса хлопець виходив на балкон і кидав звідти троянду, наче пляшку з-під пива. Лице його з кожним дублем виглядало все похмурішим. Сподіваюсь, він не захворіє.

А поруч — емальована табличка з написом: «До неба 12 м».

20.11.2011

Ґладіатори дискусій

Серед ночі прокинулась і подумала, що на моїх очах здійснюється велика несправедливість. Її можна назвати так: «Не можна мовчати — Не можна говорити». Ясна річ, людям, які не думають, не живуть, вона непомітна. Однак вони дивляться телевізор, що вкрай шкідливо для душевного здоров'я, і далеко не всі здогадуються, що ніхто не шукає істини, а намагається нав’язати вигідну йому думку якійсь частині суспільства, застосовуючи при цьому методи, властиві політикам, навіть якщо йдеться про мистецтво. Принизити опонента, висміяти, скомпрометувати, начепити йому ярлик відсталості чи некомпетентності — тут немає свободи думки, а звичайна ґладіаторська бійня. Аве Цезар… одне слово. І Цезар тут — суспільний егоїзм.

Можна уникати словоблудства, але мовчання — це так само не свобода слова, навіть якщо воно добровільне, це мовчання. Утім, у наші часи мовчання не буває добровільним, а лише вимушеним. Замість цензури, яка породжувала шляхетний спротив, ми отримали дещо гірше — заборону називати речі своїми іменами. Такий собі невидимий риф толерантності. Відваги говорити про це не бракує, але бракує мужності бути непочутим зараз. Потім вже буде запізно. Залишиться один переможець, але на наступній арені його уб’ють. Ніхто інший не може нам подарувати свободу, окрім нас самих.

21.11.2011

Блазні та юродиві

У контексті мовлення правди — блазнів чимало, юродивих катма. Блазень більше властивий західній культурі — раб, що говорить правду, яку знає від людей. Нічого особливого йому не загрожує, як не загрожує псові, що гавкає на ланцюзі й не може нікого вкусити. Натомість юродивий мовить правду, яку почув від Бога. Його стосунки з Богом — довірливі. Бог довіряє йому слова, які потрібно перетворити на образи, щоб вони не спалили людей. Тому юродиві завжди під Його захистом, і він забирає їх до себе зазвичай швидко. Вони тонуть в снігах, замерзають в калюжах, згорають, увійшовши в палаючий ліс.

Я знала одну бабцю з чорними очима, яка ходила поблизу Винниківського ринку на Личаківській і говорила: «Ищите спасения душ!» То було наприкінці 80-х — на початку 90-х. Усім це видавалось кумедним. Іноді бабця продавала помаду й туш, але тоді не говорила про спасіння душі. У сучасному контексті її слова виглядають пророчими, бо коли, як не нині, треба негайно рятувати душу. Хоча вже й запізно.

Блазня можна подарувати чи продати. Він охоче йде на всілякі комерційні оборудки і не може існувати без хазяїна. Він не птаха небесна, яка отримує все задурно. Від блазнів пішла власне й література, як це не прикро усвідомлювати. Однак це правда.

22.11.2011

Люди без дна

У них немає дна, куди можна впасти й почати усе спочатку. Вони завжди у вільному польоті, бо не годяться для використання іншими людьми. Соціальні аутисти з очима новонароджених ягнят. їхні мрії так легко здійснити, але самі вони цього не можуть, а інші не хочуть.

Я знала колись одну жінку з довічного притулку — років сорока. Її звали Тоня. Вона допомагала на кухні й попросила мене принести старі листівки. Особливо їй сподобалась листівка з церквою — Андріївською. Вона так нею тішилась…

Можливо, підсвідомо я почала наслідувати цих людей, й собі збираючи листівки — старі й нові, радіючи кожному поповненню. Я можу собі це дозволити. У мене листівки з різних країн світу. Кілька разів на рік я купую антикварні листівки, підписані й з датою, без огляду на їх цінність. З часом це наслідування посилюється. Я не шукаю там, де є вигода, а там, де мені затишно. І розумію, що вільною ніколи не зможу бути, але принаймні зможу зійти зі шляху марнославства. Відчуваю, що це непокоїть моїх друзів, зрештою, серед них нема нікого із сильних світу цього. Я стаю нецікавою і непотрібною для інших.

А в Урожі я повертаюсь не до дитинства, а до своєї справжньої сутності.

23.11.2011

Культура

«…як за часів Гесіода», — я все ще чую відлуння вірша Василя Мисика. Розважливий речитатив неокласицизму. Велична, покраяна плугом скиба землі на вузькій смузі землі — загоні. Там, де не зорано, — щільне плетиво корінців того, що було колись пшеницею чи житом. Культура не розмножується за допомогою коріння. Поле треба засівати кожного разу добірним насінням, перед тим розділивши те, що на щоденний хліб, і те, що на майбутні метаморфози. Натомість на стерні, яку не збираються орати, водять ритуальні танці довкола священних корів. Чиє ж то полечко незоране?..

24.11.2011

* * *

Дні — як сіре полотно. Таким вкривають меблі від пилу, залишаючи дім надовго. Сидять на валізах, очікуючи на потяг зими, а його все немає. Що ми будемо робити, коли він не приїде на цю маленьку станцію чи забуде зупинитись? З’являться барви і заспівають птахи?

Із цієї сірої каламуті випливають окремі речі — швейна машинка, саморобна пічка, іграшковий ведмедик, ялинка на кроквах новобудови. Символи, які я залишилася прочитати. Нікуди я не поїду. Мене лякає білий колір. Більше, ніж чорний. Він холодний, у ньому не можна сховатись.

Цей щоденник — обрізки тканини, з якої я викроїла книгу, і тепер зшиваю клапті докупи. Інших щоденників я не пишу. Моє життя нікого не може зацікавити. Можливо, я ще знайду інше пояснення. Рукопис книги в одній кімнаті, щоденник в іншій. А третьою я користуюсь все рідше й рідше.

25.11.2011

Бароко

Із приходом вітру щось змінилось в отій сумній нерухомості останніх днів. Упало нарешті яблуко. Його дзьобали синички. Усе, що падає на землю, до весни зітліє, не залишиться й сліду. Ще одна таємниця життя.

Оминувши ренесанс, до мене невдовзі прийде бароко з його відгадуванням загадок. Те, що так довго залишалось чужим, стане моїм. Життя має сенс лише тоді, коли воно змінюється. Зміни — єдине свідчення існування часу. Людина — павук, що плете павутиння асоціацій між подіями. У бароковому світі можна поставити поруч те вперте яблуко, яке ніяк не бажало падати, і яблуко, пронизане перехрещеними мечами на родинному гербі Гербуртів. Треба тільки дозріти до цього. Думок стає більше, павутиння густішає. Не помітиш, як спіймаєш себе й почнеш розмовляти «мовою птахів» — шифром таємних орденів, алхіміків та підпільників. Тоді вже точно тебе ніхто не почує.

26.11.2011

Безсмертя

Учора запах воску нагадав мені не церкву, а похорон. Так пахне, коли заходиш попрощатися, з вулиці. Просто згадка, і більш нічого. Смерті бояться тоді, коли знають день і годину її приходу. Але про це знають лише засуджені на страту. Людина, про яку я буду писати, пережила досвід очікування смерті. Щось сталося в тій Вавельській вежі, після чого непокірного магната почали навідувати видіння. Трохи згодом, теж у в’язниці, видіння почали навідувати Шабтая Цві, якому так і не вдалось стати Месією. Зараз багато хто заявляє про свою симпатію до барокового мистецтва, але це все надто поверхово, аби підлатати постмодернізм. Без думок про межовий стан буття, про долю, про відчай зрозуміти бароко неможливо. Це — не гра словами й символами, а відчуття того, що ми не розуміємо мови Всесвіту, невірно її тлумачимо. І в ті часи були формалісти, що віддавали данину моді. У спадщині минулого є теж повно сміття і вцілілих рукописів. І так само мало пошуків істини, як і зараз. Утім, зараз від істини взагалі демонстративно відвертаються, або навіть плюють їй в обличчя.

Доказ безсмертя людської душі слід шукати в моральних та естетичних константах. Якби цього не було, людська істота виродилась би дуже швидко. Ознаки цього виродження нині видимі як ніколи. Зрештою, не вперше. Найперше мені спадають на думку забутий роман XVII століття про Сімпліція Сімпліціссимуса і «Мандри Гуллівера». Тут є все — причини і наслідки.

27.11.2011

Демони

Щоразу, коли сідаю писати, боюсь, що не зумію. Мушу спочатку подолати страх, звикнути до білого паперу. Завжди одне й те саме. Дуже рідко сідаю, щоб вхопити думку за хвіст і не дати їй зникнути. Зате вночі слова приходять цілими сторінками, не дають спати. Або навіть цілі сюжети. Відколи я покінчила з ходінням на службу, трохи вибралась зі злиднів, то почала більше писати. Це — добре, бо могло бути по-іншому: гординя робить людину творчо безплідною, намагання досягти успіху виснажує. Не надмірність є матір’ю одержимості, а смиренність і чистота. Десятки загублених доль пройшли переді мною за всі ці роки, одні опинились угорі, інші потонули в болоті, ніхто не залишився на полі смиренному. Усіх їх згубили гординя і егоїзм. Вони йдуть за кожним із нас, не дають ніколи спокою, хочуть нас зупинити. Самоприниження — теж з цього товариства демонів творчості.

28.11.2011

* * *

Важко щось робити, коли не маєш моральної підтримки. Може, люди, що ставлять собі конкретну мету завоювати якісь конкретні речі, гроші там чи успіх у вигляді потоку похвал і публічних демонстрацій свого «Я», того й не потребують. Завершили цикл операцій, і все. Для мене є загадкою: як такими стають? Очевидно, у них є інше джерело живлення. Щось на зразок наркотика, без якого настає депресія.

У мене була колись гадка написати щось про сучасну літературу, але коли уявила собі той стандартний набір засобів оборони як нападу, який виставлять проти мене, то волію викладати свої думки на зустрічах. Будь-який спосіб тверезо глянути на авторитети колись кваліфікувався як відвага. Нині — як заздрість. Це теж потребує пояснення. Я мало знайома з теорією і практикою чорного піару, тому не берусь стверджувати, що подібні звинувачування є типовим ходом. Важко уявити, що десь у Франції чи навіть у сусідній Польщі так розправляються з опонентами, хоча з їхніми літературами становище не набагато краще. Культура ведення дискусій може розвиватись, коли вона прищеплена ще з юності.

Сучасний письменник часто змушений поводити себе як бухгалтер, оскільки маса читачів теж бухгалтери. Він рахує кількість куплених книг, кількість людей, що прийшли на презентацію, загальний наклад, кількість рецензій та інтерв’ю. Скандали теж мають свою приховану бухгалтерію. І все це він використовує як важку артилерію проти будь-якої критики. Як не він, то ті рибки-прилипали, що годуються біля тіла акули, доки вона не помре. Тоді й вони помруть разом з нею.

Усе це може переважити саме лише почуття гідності. Але потрібно, щоб була потреба у цій гідності в якомога більшої кількості людей. Не дати себе ошукати, не дати себе висміяти, не дати вбити у собі дар залишатись собою. За це треба боротись кожного дня.

29.11.2011

Проводи осені

Я йшла вузькоколійкою через ліс Знесіння, шпали подекуди були вкриті памороззю, був навіть невеличкий, але справжній залізничний міст через невідому річечку. Ця колія спускалась на Підзамче, але я йшла в протилежний бік. Можливо, ця колія уривалась коло якогось напівживого заводу, і, можливо, довела б мене майже додому. Десь раз на добу нею проїжджає локомотив з кількома вагонами, мешканці будинків на пагорбах знають коли саме. Якби я не чула, то мене міг би наздогнати локомотив. Хтось вертається цими шпалами вночі, а потім вузькою стежечкою підіймається на крутий схил, падає дощ, слизька земля втікає з-під ніг, а внизу село, що вже давно перестало бути селом, будинки схожі на фортеці, безліч вогнів, кожен з яких сам собі окремо, як розсипи зірок. Патина часу, що так гармоніює з сухою травою й опалим листям, подекуди відчищена й пофарбована фінською фарбою або заклеєна пінопластом. Увечері цього, звісно, не видно. Тут уже бачать, що ти чужа. Сюди не забрідають туристи. Такий спокій властивий лише околиці зі старими одноповерховими чи двоповерховими будинками, базальтовою бруківкою, де внизу коло води вцілілу зелену траву скубуть брунатні кози з чорною смугою на хребті.

30.11.2011

Лише Бог знає всіх поіменно

Мені останнім часом не хочеться виходити, щоб не зустрітись з чимось відразливим і неприємним. Я не боюся людей, мене відштовхують наслідки їхньої діяльності, викликаної думками. Ці думки фрактальною сіткою вкривають все довкола. Через те я почуваюся дуже некомфортно. Місце, де я побувала вчора, — частина парку Знесіння з боку Кривчицької дороги, було вибране чисто імпульсивно. В лісі стояло повно великих дерев’яних хрестів — нових, побілених вапном. Спершу вони вели вздовж гори від статуї Матері Божої, а потім розсипались по лісі. Біля деяких стояли кошики зі штучними квітами. Ніде жодного напису. Оця німота мене найбільше вразила. Спитати було нікого. На щиті з планом парку — теж жодної інформації.

На вершині гори, де колись було городище, стояло велетенське біле розп’яття. Чи тут загинули оборонці Львова, чи жертви більшовицьких репресій — це можна дізнатись. Але такий спосіб увічнення трагічних подій неприйнятний в суспільстві з короткою пам’яттю. Він породжує лише міфи.

Один хрест був пофарбований синьою фарбою.

1.12.2011

Бунт

У мене була тітка, в якої чоловік-поляк украв дитину і вивіз під час війни. Вона була з ним невінчана і все життя прожила в сім’ї старшої сестри. Вона поступово замикалася. Спочатку перестала їздити до міста, тоді варити їсти на весіллях, тоді перестала ходити до крамниці, і врешті не наважувалась вийти за межі подвір’я. Її світ стискався, і невідомо, що вона отримувала навзамін. Які думки приходили до неї, які образи. Вона ніколи нічого не просила й на ніщо не скаржилась. Вона не хотіла від цього світу нічого. А від іншого?..

Як я її тепер розумію.

2.12.2011

Жорстокість існування

Мені нераз доводилось тікати, бо втеча — це також вибір, і дуже часто вибір сильного, а не слабкого. Люди по-різному поводяться, коли загнані в глухий кут. Одні стають агресивними, інші зливаються зі стіною, ще інші починають думати, як вийти зі становища. Останнім часом мені сняться сни, де я потрапляю в не вельми зручну ситуацію. Але не відчуваю особливих емоцій. Наче все вже вирішено за мене, і це — частина Великого Задуму: пройти через все. Нехай буде все, тільки не затхлість, не застій.

Моє житло засипане піском секунд, хвилин, годин, днів. Як би це не було прикро, але це мої секунди і мої дні, і я намагаюсь щось з ними робити. Якогось літа я залишилась сама на цілий місяць. Не було ґрат на вікнах, один із ключів був у невідомо чиїх руках. Вже вранці я чекала з нетерпінням вечора. І писала про жорстокість існування.

Зараз у мене всі ключі, й дім надійно захищений, і я знову чекаю з нетерпінням тієї жмені піску, яка з’явиться ввечері, бо розрівнявши її долонею, зможу написати про жорстокість буття, на яке проливається світлий дощ милосердя.

З образами легше розповісти те, що не можна передати словами.

3.12.2011

Схід

Туга — суто «східне» почуття. Степ, пустеля, море не мають меж, а якщо й мають, то подолання цих меж понад людські можливості. Є культури вертикальні, а є горизонтальні — східні. У порожнечі легше знайти те, що шукаєш. Навіть якщо ти знаєш, що шукати доведеться піщинку в пустелі чи краплю в морі. Схід живе за космічним часом, тому так приязно сприйняв вчення про карму та реінкарнацію. Захід живе за часом міфологічним і навіть зараз продовжує створювати міфи. І причина того, чому Захід і Схід не можуть бути разом, — в особливостях горизонту та конфігурації зірок. Найпершою з усіх наук була астрономія. Тоді вже можна було прокладати шляхи в пустелі і на морі. Потім музика — тужлива, монотонна, така сама безмежна.

У кожному з нас є частина Сходу, того місця, звідки ми прийшли чи куди прямуємо.

Ті, хто бездумно повторює слова Кіплінґа про Схід і Захід, навіть не можуть уявити собі велич їхнього протистояння.

4.12.2011

Добромиль

Несподівана знахідка у старій книзі про Добромиль. Зрештою, вся книга — знахідка. Написана в тридцятих роках минулого століття українським автором — це вже рідкість. Яну Щасному присвячено там цілий розділ. Народився він не у Фельштині, як я вважала, а у Боневичах, де, можливо, й помер. А помер він 31 грудня 1616 року і похований був у Добромилі на початку квітня. Мав бути вельми пишний похорон. Магнатів так і ховали: через кілька місяців. У Добромильському костелі, у той час дерев’яному, після жалобної меси вершник на коні зламав спис і впав з коня, імітуючи смерть. Нібито за римським звичаєм. Думка небіжчика навряд чи враховувалась. Але те, що його поховали не в родинній усипальниці у Фельштині, свідчить, наскільки дорогий був йому Добромиль. У 1636 році костел, де поховали Гербурта, завалився під час повені. Тепер там стоїть мурований.

Чи міг собі уявити Гербурт, що після смерті не матиме спокою? Ні в буквальному, ні в переносному значенні. Польські автори підніматимуть на сміх його приязнь до українського, видіння, які той бачив у Вавельській вежі, дивацтва, недостойні шляхтича. Цілком у дусі постмодернізму. Один Владислав Лозінський чого вартий. З одного боку український «іконопис», з іншого — прокрустове ложе польського шовінізму. Недалеко просунулась сучасна історична белетристика. По суті, та сама міфотворчість, тепер уже помножена на авторське еґо: надягнути бутафорський костюм і помилуватись собою у дзеркалі. Ніхто через усі ці дискурси й не помітить межі між професійною доброчесністю й дилетантством.

5.12.2011

Читач

Деградує література не тоді, коли перебуває під ковпаком ідеології. Тоді навпаки — в ній наростає опір. А тоді, коли починає зневажати людське чи просто оминати його. У романі Жозе Сарамаґи «Спогади про монастир» є момент, коли одночасно помирають дитя муляра і син короля. За труною сина муляра йде вся родина, батько з матір’ю. Король проводжає пишний похороннийкортеж, стоячи на порозі палацу. Просто знімає капелюха. Отой король — сучасна література. У ній забагато поверхового і замало глибинного. Калюжа більше впадає в очі, ніж джерельце, сховане в листі. Двадцять років вистачило, щоб зробити з читача споживача книжкового продукту, і далі буде ще гірше.

Мені приснився сон, ніби якась жінка в парку розпродувала бібліотеку, щоб звільнити квартиру, яка дісталась їй у спадок. Темніло, вона поспішала, а я все намагалась знайти щось для себе. На порожній коробці був напис «XVII ст.». Тобто люди вже купили те, що перевірене часом. Я сама рідко знаходжу в букіністів щось цікаве. Або все в мене уже є.

6.12.2011

Цап і решето

Міфи про неповноцінність української мови вигідні як її ворогам, так і «друзям». Перші взагалі не читають серйозних україномовних книжок, другі грають роль її рятівника і просто піаряться на цій темі. І тих, й інших просто не треба слухати, а взяти хоча б почитати українські переклади Канта Івана Мірчука та Ігоря Бурковського. Але ніхто не святкує вихід у світ «Критики чистого розуму» українською мовою, щороку виходять переклади нових книг Канта. Тиша. Зате горлають видавці неякісних перекладів з російської на українську Юкіо Місіми, і навіть часом не згадується імені перекладача. Щодо укрсучліту, то автори воліють збагачувати мову ненормативною лексикою, щоб якомога швидше її урбанізувати, хоч мова сама знає, куди їй пливти. Жаль, звісно, що мало людей це розуміють, але вони є, і їм не треба боротись за визнання української мови, витрачати сили на дурні суперечки.

Послухаймо українського Канта: «Уміння ставити розумні запитання — це вже важливий і необхідний доказ мудрості чи проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє». («Критика чистого розуму», переклад Ігоря Бурковського.) Я б замінила в цьому перекладі слово «виникає» на «постає», а слово «другий» на «інший».

7.12.2011

Діти — квіти

Такі невинні, чисті приходимо ми у цей світ, щоб нас полюбили. Але щоб світ прийняв нас, мусимо підлаштовуватись під нього, чинити всілякі погані речі, вчитися ненавидіти, зневажати тих, хто міг би нас полюбити. Вічна загадка життя. Її уособлює цар Едіп.

Пізніше не вірять у фатум, намагаються зберегти себе такими самими чистими й невинними герої Діккенса тим, що не бажають ставати дорослими. Зараз на вівтар конформізму кладуть дітей, вбиваючи їхню чистоту в особливо витончений і жорстокий спосіб — розбещенням. Це називають правдою, але хіба може бути правдою те, чого не може збагнути розум без досвіду? Розум, який не здатен замислитись над наслідками, розум безвідповідальний. Тому найкращі квіти виростають на людських смітниках, живлячись самою лише надією. Одне лише маленьке свято може на ціле життя наділити їх імунітетом проти зла.

8.12.2011

Із життя символів

Часом інтуїтивно використовуєш певні символи, а потім виявляється, що вгадала. Критики думають натомість, що це зроблено свідомо. Сковорода правду писав, що існує символічний світ, і час від часу він втручається в реальне життя. Я свідомо ввела в «Слугу з Добромиля» добрих людей (катарів), а потім несвідомо орден Золотої бджоли, а це один із символів катаризму, хоч про це дізналася лише вчора. Коли б звести ці та інші символи в одну площину, можна по-новому прочитати цю історію. Колись у романі «Господар» я дала ім’я чоловіку з рогами — Сава, а потім виявилось, що Сава — покровитель худоби. І знати цього я не могла. Зараз все простіше, бо є Інтернет. Кожна річ має потаємне ім’я, яке не кожному дано знати. І є знання, що передує досвіду. І є шляхи до цього неісповідимі. На які потрапляєш лише тоді, коли їх не шукаєш, а якщо й шукаєш, то без одержимості. Як шлях до Притулку, наприклад. Тоді це стає для тебе чимось більшим, ніж просто література. А Юнґа можна почитати згодом.

9.12.2011

Фаталізм

Колись читала спогади про те, як німці розстріляли ціле село в Білорусі. Один маленький хлопчик весь час кричав: «Боюся! Боюся!» А потім раптом вигукнув: НЕ БОЮСЯ! То лише спершу здається, що поріг високий. А переступиш… У мене бувало таке — останній вибух адреналіну перед стратою. Після цього страх вже не повертається. Збоку виглядає це дивним: щойно людина потребувала захисту, втішання, і раптом підводить очі й посміхається.

Утім, це не стосується страху людини, яка завинила. З сумлінням боротися не варто, через нього не можна переступати. Яке це пекло — навіть уявити не можна. Його можна лише трохи полегшити, але ошукати — небезпечно. Ні сумління, ні смерть не одуриш. Вони тебе знайдуть і замордують все одно в інший спосіб.

Усе це таке глибоко інтимне, що навіть торкатись боляче.

10.12.2011

Механіка

Серед чужих людей часом відчуваєш просто фізичний дискомфорт. Іноді він нестерпний. Один час я їздила на всілякі семінари, де люди були знайомі між собою, але я нікого не знала. Хоч ми і займались однією справою, але ніколи я не почувала себе таким чужорідним тілом. Звичайно, я була менш компетентною, а може, й ні, але в невеликих групах є тенденція виділити себе, довести свою значущість. І це робиться агресивно, попри підкреслену чемність. Кожен стає актором. Я не ставала, і мені було дуже самотньо. Я спостерігала за людьми й уявляла, які вони насправді. По суті, це вже той корпоративний світ, що, закликаючи до толерантності й креативності, вбиває у людині особистість. Я так і не звикла до цього. Воно навіть мене смішить. Але й раніше я приходила чужою і відходила чужою, коли не знаходила для себе, так би мовити, «родючого ґрунту». Стосунки між людьми — дуже складна річ, тому їх завжди намагаються автоматизувати. Хоча називати речі їхніми іменами й бути самим собою все-таки краще. Так можна змінити цілу Систему. Для зняття напруги часом вдаються до провокацій, але це діє недовго.

Взагалі, є повно літератури на цю тему, як вижити, втриматись, завоювати. Але в ній ви не знайдете відповіді: як бути, бо це література для тих, хто хоче стати «механоїдом» (антонім андроїда).

Мені наснилось сьогодні, що я мушу складати державний іспит з математики. Мене злякало не те, що я вже все забула, а те, що цей іспит цілком абсурдний особисто для мене, непотрібний.

11.12.2011

Криза літератури

Щоб мати уявлення про щось, треба насамперед відсторонитися від нього — стати спостерігачем. Усі так палко бажають істини, але зручної, вигідної, яка вписувалася б у їхнє життєве кредо й давала спати ночами. Щоб не брати в тому участі, краще промовчати, бо, може, не все так погано і ніхто не постраждає, а тебе не зроблять смішною. Я тепер вже не розкидаюся словами, та й який з мене обвинувач.

Тільки учора до мене раптом дійшло, наскільки література є віддзеркаленням влади. Тобто я це знала раніше, але не розуміла чому. Причина дублювання цієї схеми в тому, що слова є певним чином грошовою одиницею і повинні бути забезпечені капіталом. Якщо вони стають електронним чи паперовим сміттям, настає криза. Кризу повинна здолати влада. Якщо вона довела національну валюту до такого стану, то повинна звільнити місце для іншої влади, або відмовитись від усіх привілеїв, проводити реформи. У кожній літературі є своя схема захисту й самозбереження. В Україні вона навдивовижу точно копіює суспільний устрій, і коли він зміниться, зміниться так само її структура, що ґрунтується на корупції. Зараз ми маємо Дона і «сім’ю», олігархів, що підписали з сім’єю пакт про ненапад, тих, хто може співпрацювати з ними, і тих, хто ніколи не буде співпрацювати. А також медіа, які обслуговують сім’ю та олігархів. Якщо в політиці вже давно триває боротьба, яка виявляє ту чи іншу корупційну схему, то в літературі ця боротьба прихована і схована від читача. Тобто література наразі пасе задніх, відстає. Не можна вважати це природнім процесом і процесом безневинним. Знецінення слова має практично незворотні наслідки, та ще коли ніхто не зацікавлений у вливанні капіталу. Єдиний рецепт, що можна запропонувати, це принаймні знати правдивий стан речей і не співпрацювати ні з сім’єю, ні з олігархами.

12.12.2011

Жаль

Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують. За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали, що пожертвували мрією, коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими. Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо. Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні. Вони б і в такому разі шкодували за речами, які у світі живих вважають другорядними. Я впевнена в цьому.

Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював, — і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця, не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило би цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців. Нічогісінько. Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить. «Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить». Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненними бажаннями, бо більшість людей живуть саме так — в суєті й марноті. Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.

За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати «ні» або «так».

14.12.2011

Двері і вікна

Щоб потрапити з кухні до кімнати, де я зараз працюю, мені потрібно пройти через два дверні отвори. Коли знаєш, що кожного разу ці діри в стіні цуплять у тебе трішечки пам’яті, такий собі дріб’язок… Неприємно, але нічого не вдієш. Маю підозру, що іноді якась втрачена пам’ять може повернутися й стрибнути тобі на плечі. Скільки разів, коли я йшла з дому, мені здавалось, що не вимкнула газ. Не штука пройти через четверо дверей і вціліти. Здається, справу можна покращити, коли розташувати двері навпроти, тоді траєкторія руху не буде викривлятися. Двері — це не дошка, що затуляє отвір, а порожнеча, що знаходиться в отворі. Оце суть дверей. У мене немає клаустрофобії, коли не тісно. Тому я не люблю ні літаків, ні потягів, і час в дорозі знекровлює мою свідомість. Натомість прогулянка — справжня благодать, бо ритм завдаю я сама.

Змиритись із втратою дріб’язкової пам’яті можна, але коли вікно забирає в тебе назавжди сон — це дуже погано, бо деякі сни можна обміркувати й змінити свідомість, а з нею і життя. Але перше, що бачиш, розплющивши очі, це велике вікно, і сон твій вилітає через нього.

Люди про це знали давно. Кажуть, треба взяти, коли виходиш, з собою якусь річ, тоді вона нагадає про забуте. Тільки зі сну нічого не візьмеш. Наша свідомість не щільна й не глянцева, вона радше нагадує рій бджіл. Потривожиш — усе розсиплеться.

15.12.2011

Порохова вежа

Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви. Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам’яний склеп… На площі Ринок, як у Середньовіччі, стояла імпровізована шибениця і гупали барабани, як виявилось, бочки з-під солярки. Потужний звук. Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці. Не вміли гарно й гладенько говорити, зате від душі. Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом. Мені нічого того не було треба.

Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі, й мене перестріла якась бабця, спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те. Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід; поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика. Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові, як брили криги. Ріка пам’яті скресала. Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п’яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник. Зрештою, я так само, як і вони, належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.

16.12.2011

«Лілі Марлен»

Вчора в кафе, оформленому, як мені здавалось, у стилі 30-х років, з динаміка раптом почулась «Лілі Марлен», знаменитий німецький хіт часів війни. Ніколи не чула його в таких розважальних закладах, і тому трохи бурхливо відреаґувала, миттю згадавши однойменний фільм. Солдатам на війні потрібні такі пісні. Були вони і в супротивників, напевно, в усі часи. У мене «Лілі Марлен» викликала інші асоціації. Колись, дуже давно, я мешкала в будинку на вулиці Сковороди, двері квартири виходили у двір, і справа жила старша жінка, яка колись працювала в борделі для німецьких солдатів. А в парку Франка, колишньому Саду єзуїтів, до 90-х років простояв невеликий кінотеатр, збудований німцями під час війни. Я ще там дивилась «Москва сльозам не вірить». І цей воєнний Львів бачив Генріх Бйолль, описавши в романі «Потяг точно за розкладом». Молодий солдат, повертаючись з відпустки, має видіння, що не доїде до Стрия. Він гине у львівському борделі, покірно приймаючи смерть. Почуття фаталізму загострюється під час війни. Той солдат, простий рядовий, дивиться на карту, читає назви станцій, і розуміє, що у Стрию його вже не буде.

Тому моя реакція й була такою емоційною, бо я змогла зв’язати докупи реальні події і містику. Правда, згодом. І що дивно, перед тим в кафе грала зовсім інша музика — сучасна, і тому в мене не виникло бажання заплющити очі й повернутися в минуле, де, природньо, я не існувала ніколи.

17.12.2011

Поезія

Настає час, і людина повертається спиною до свого майбутнього. Те, що може ще трапитись, не таке уже й привабливе. Але прозріння — це теж велике диво, яке буде зігрівати довгої зимової ночі. «Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб увійти в зимову ніч, Вогонь — щоб мати друга». Ці рядки Елюара я пам’ятаю ще з юності. І ще з Коротича — «Покладіть мій попіл Богові на коліна. Чи він задоволений з того багаття?» І ще з десяток рядків утрималося в пам’яті. Часом мені вдавалось розгорнути з них сувій теми. Ось що означає для мене поезія. Знак чи пророцтво. Натомість бажання, які нібито змушують людину рухатись назустріч майбутньому, зустрічаються, як птахи, з бажаннями інших людей, і часто падають, закривавлені, на землю, бо суперечать одне одному. Коли бажання зникають, залишається безхмарне небо вічності.

19.12.2011

Самозневага

Сумніватися у силі Творця — гріх, сумніватися у собі — шлях до доброчесності. Але, мабуть, і тут не все так просто. Коли людина вважає своє життя лише невдалою репетицією справжнього, наївно гадаючи, ніби їй буде подароване інше життя за її самозневагу й самоприниження не лише перед Богом, але й перед близькими — а що, як ні? Іншого життя просто не буде, це все марна втіха тих, хто, почавши чистовик, перетворив його на чернетку. Самозневага вартує стільки, на скільки ми оцінили себе самі, тобто в даному випадку — нічого. А нічого породжує таку саму нікчемність.

Я надто часто бачу чоловіків та жінок, які вважають себе нікчемними, лише сировинним додатком до родини. Вони гадають, що не реалізувавши себе, не здійснивши жодної мрії, здобудуть на Божому суді велику ласку. Але насправді вони злочинці, які розбестили своїх дітей, продали душу дияволу за те, щоб їхні діти жили в багатстві, яке самі не створили. Це питання не егоїзму, а любові — подбати насамперед про свою душу, наповнити її мудрістю. І стати своїй дитині вчителем, а не слугою чи катом. А тоді яка різниця, де помреш: в хатинці чи в палаці.

Тому я бачу довкола себе багато дітей, які вже у два роки позначені печаттю бездумності й жорстокості.

20.12.2011

Безсоння

Старий чоловік знаходить на дорозі клаптик паперу, на якому написано: «…він міняв імена шість чи вісім разів». Він замислюється над тим, що ніколи не змінював свого імені, й людина, яка це зробила кілька разів, напевно змушена весь час ховатись від переслідувань.

Потяг зупиняється на станції. На пероні благальним поглядом дивляться дрібні торговці: купіть щось, панове. Але страх відстати від потяга змушує пасажирів весь час озиратися на свої вагони, бо ніхто не знає, коли рушить потяг.

Після кожного сну прокидаюся: друга година ночі, шоста година ранку. Обличчя, здається, вкрите інеєм. Встаю, йду на кухню, ставлю чайник. Визираю у вікно. По снігу поспішає жінка на першу маршрутку.

21.12.2011

Маленький чудовий світ

Можна оточити себе прекрасними речами й людьми з вродливими обличчями і світлою душею. Можна зробити так, що з вікна відкриватиметься оку лише приємне: міцні здорові дерева, квіти, чисті доріжки. Можна навіть зробити так, щоб поруч був театр, кондитерська, антикварна крамниця, книгарня, такі ж самі естетично вишукані. Жити в цьому маленькому чудовому світі, доки смерть не забере нас у свої прохолодні обійми, і повторювати: «Які ж ми щасливі, що у нас все це є!»

Нехай про нас забудуть у великому жорстокому світі. Ми будемо щосили підтримувати лад у своєму маленькому, намагатись, щоб там ніхто не страждав. А ще краще, щоб наші зусилля були не надмірні, обов’язки не обтяжливі.

27.12.2011

* * *

Початок нового — це закінчення старого. Його слід буде тягнутися ще якийсь час, як слід від брудних підошов. Ніщо не змінюється різко й негайно. Переміна мусить стати відчутною.

Відгороджена від усього світу, я дивилася сьогодні на тихе подвір’я, присипане снігом, наче сіллю, й відчувала, що мене нічого не єднає з цими милими людьми, які йдуть в гості чи вертаються з гостей, трохи втомлені, трохи розчаровані, бо знову не сталося дива, попри всі ритуали й словесні імперативи. Не єднає, але я разом з кожним усім серцем. Для мене останній день року був як усі. І перший так само. Але грітися в променях чужої радості — так приємно.

1.01.2012

Каліцтво

Кілька років поспіль я спостерігаю кожного ранку за чоловіком, схожим на пораненого птаха. Не знаю, що в нього за вада, але він не ходить з костуром, хоч так, напевно, легше. Він розмахує руками, мов крилами, часто зупиняється. Очевидно, щоранку виходить за покупками, дуже рідко на ринок, здебільшого в один з кіосків, де можна купити все. Мабуть, він живе сам, або у такий спосіб бореться з власною слабкістю. Йому важко стояти на одному місці, тому він завжди спирається на дерево.

Сьогодні побачила, як він не квапився повертатися. Зупинявся коло різних дерев, дивився на небо. Я ніколи не бачила, щоб він сідав, мабуть, йому важко встати з лавки. З кожним роком він слабне, хоч на вигляд йому не більше сорока.

Іноді тілесна слабкість компенсується душевною силою, але звідки вона береться, ця сила, — велика таємниця Творіння.

5.01.2012

Дитина книги

Під ранок почав падати сніг. Почувся стук дверей і зашурхотіла лопата. Усе це нагадувало сон, бо уві сні я намагалась встигнути на потяг і ніяк не могла зібратись. Сон був реальніший, бо в ньому лились через верх емоції — роздратування, невдоволення, жаль, хоч жодної трагедії в тому, що не встигаєш на потяг, немає, особливо, коли це не останній в житті потяг.

А ще я подумала, що здатна впоратися з усіма ударами й поворотами долі тому, що є дитиною книги. Я читала в дитинстві пригодницькі романи, де герої знаходили вихід з будь-якого становища завдяки власній винахідливості й оптимізму. Не телячим радощам, що їх плутають з оптимізмом, а вмінню осмислити ситуацію й тоді зробити відчайдушний вчинок, хай він і зламає якесь коліщатко у злагодженому механізмі існування. Більшість письменників, що розповідали оті правдиві й вигадані історії, були в житті респектабельними й несміливими. Але я про це не знала, а зараз мені це байдуже. Я живу в реальності, яку створила моя уява. Це найбільш стерпна реальність, бо вона керується за допомогою почуттів і розуму в рівних пропорціях.

14.01.2012

Повсякденність

Речі розмовляють з тобою, коли ти маєш свій дім, нехай тимчасовий. Коли довго живеш сама, то стаєш більш чутливою до їхніх вібрацій. Здається, Сей Сьонаґон писала, що дім самотньої жінки має бути трохи занедбаним. Це додає йому привабливості. Натомість все нове й бездоганне викликає підозру: значить, жінка має опору, тільки прикидається.

У мене нема сентименту до пам’ятних дрібничок, немає фетишів, але тихий шепіт речей створює неповторне тло повсякденності.

А коли йдеться про Уріж, де все разюче змінилось через ремонти та перебудови, то там самі стіни пам’ятають про мене, і увійшовши до схололої хати, я почуваю себе в безпеці й комфорті. Коли ти робиш все своїми руками, хай і невміло, отримуєш навзамін душевний спокій. І річ, написана тобою, хай і недосконала, здатна порятувати тебе від моторошної прірви людської бездушності й жорстокості. Це — ніби твоє тіло, і ти мусиш його любити. Настане час, і ти позбудешся його, але тінь ще довго супроводитиме тебе в іншому існуванні.

15.01.2012

Куди проситься душа

Все ближче той час, коли я віч-на-віч зустрінуся з Близьким Сходом, про що навіть не могла мріяти ще рік тому. Колись у дитинстві зачитувалась історією мандрів Василя Григоровича-Барського. Де зараз ота книжка, не уявляю. Я побачу пустелю і море посеред землі. Не знаю, куди сягає моє коріння, але Схід завжди мене зачаровував, несамовито притягував до себе. Можливо, це тому, що я не люблю швидких змін, суєтності, надмірної цивілізованості, дріб’язковості. Те, що має значення на Заході, не має значення на Сході.

Кілька років тому мені приснився сон, і вранці я написала «Розповіді прочанина», дуже дорогу для мене річ, алегорію свого життя.

Бездумні подорожі не для мене, як і гламурний туризм. Кожна моя мандрівка, навіть одноденна, дарує мені стільки думок, вражень, емоцій, скільки комусь не принесе навіть навколосвітня подорож. Мені нема потреби описувати ці мандри, вони так швидко входять в мою кров, що їх уже не відділити від себе. Усього треба в міру, це правда. Бо забагато подорожей — це вже схоже на втечу. Їхати треба туди, куди проситься твоя душа. Тоді доля ласкаво дає тобі шанс здійснити мандрівку.

16.01.2012

Внутрішня незалежність

Конфлікт поколінь в літературі, які разюче відрізняються одне від одного, я зараз спостерігаю як брутальний фарс. І рада б відвернути очі, не дивитися, але є в цьому щось повчальне. Агресія молодшого покоління і неспротив старшого. Я не вірю, що станеться якийсь поворот до традиції, загальнолюдських цінностей, як це бувало раніше. Світ надто деморалізований і не реагує на жодні застереження. Спершу треба змінити ставлення до світу, а тоді вимушена буде змінитись й література, яка нині нав’язує суспільству потреби, а треба навпаки, щоб суспільство вимагало від неї принаймні одного — називати речі їхніми іменами. Правда, воно ще не дозріло до цього, але це трапиться, коли похитнуться самі основи людського існування.

Іноді в мене таке враження, що людство ступило на інший щабель розвитку, який передбачає внутрішню незалежність кожної особистості. Доки ми не позбудемося тотального зомбування в усіх сферах буття, доти триватиме хаос. А позбутися можна лише поодинці чи невеликими братствами по духу.

17.01.2012

Кайзервальд

Дивитися увечері з засніженого пагорба Кайзервальду на Підзамче, коли звуки губляться в м’якій холодній вовні небесних отар, що спустились на землю. Силуети собак на вечірній прогулянці виглядають наче маріонетки через повідки. Яке тут усе невпізнаване, як легко загубитись, незважаючи на кольорові розсипи вогнів і підсвічену телевежу на Високому Замку. Як воно було сто чи двісті років тому — можна уявити, прибравши вогні, залишивши лише кволі бліді вогники гасових ламп і свічок. Небо тоді б отримало зовсім інший колір, ставши з блідо-рожевого сірим. А решта все таке саме. Пронизливий холод в ногах, вологе повітря, думки про «Мисливців на снігу» Бройґеля. Згадалося щойно — студенткою я знайшла десь тут типово бройґелівський пейзаж — галявину, що закінчувалася крутим схилом, по краях якої росли невисокі дерева з круглими кронами. Тобто я відчула зв’язок між уявним і реальним пейзажем, і то було суто інтимне сприйняття, яке не знайшло розвитку і врешті забулось, як те, що не можна передати словами.

18.01.2012

Прокляті музиканти

Нікого так жорстоко не карають, як музикантів. Китайці добре знали, на що здатна музика, її божественну силу.

Автор «Щедрика» Микола Леонтович був убитий уві сні енкаведистом, якого прийняв як гостя.

Денис Січинський, автор пісні «Чом, чом, земле моя», помер від виснаження й хвороби в готелі.

Артема Веделя, автора Херувимської, запроторили до київської божевільні, звідки він уже не вийшов.

Максим Березовський у 33 роки перерізав собі горло бритвою.

Вони заважали владі, партії, церкві, імперії. Потрібно було, щоб вони замовкнули назавжди і разом з ними замовкла навіки українська музика. Те саме відбувається зараз — музика заганяється в глухий кут, а її творці змушені або продаватись, або повільно вмирати в цілковитому забутті. Занепад музики прискорює занепад цивілізації.

19.01.2012

Свобода і безсмертя

Мабуть, не знайдеться людини, яка б не вважала, що в певні моменти життя зійшла з дороги, яка була їй призначена, або взагалі не знайшла цієї дороги. Так ми вже влаштовані, що захищаємо себе ілюзією, ніби в наступному житті отримаємо шанс і скористаємося з нього. Свідомість вимагає надати їй безсмертя, як звір у клітці прагне отримати свободу. Але той, хто тримає звіра за ґратами, боїться випустити його, адже навіть у свободи є свої правила, і звір мусить навчитися спершу бути вільним у клітці. Є свої правила й у безсмертя. Найперше — зробити більше, ніж ти можеш, ніж тобі дозволяють, ніж ти хочеш.

20.01.12

Між Плезантвілем і Содомом

Хтось прагне побудувати Плезантвіль, хтось — відбудувати Содом, а як пройти між ними, не дивлячись ні вправо, ні вліво? І при цьому мовчати, не вдаючись до жодних публічних дискусій, бо про право бути нормальною — вихованою і освіченою людиною не сперечаються. Кожен може реалізувати його для себе і допомогти принаймні своїм дітям. Навчити їх відрази до фальші, облуди й цинізму. Називати речі їхніми іменами. Цього вистачить. Це буде чесно й справедливо.

Привабливість життя у тому, що ми повинні відстоювати своє право бути собою, незалежно від тиску обставин. Як же не радіти кожній маленькій перемозі, яка робить нас сильнішими. Навіть поразка змушує квапитися вперед, шукати виходу. У мене в житті були безвихідні ситуації. Тоді я думала день і ніч, як з них вийти, і обов’язково знаходила вихід. І тоді відчувала велику радість, наче перемогла цілу армію. А я ж не є ні надто сильна, ні мудра, звичайна собі людина. Просто навчилася вмикати інстинкт самозбереження. Моральний імператив, про який писав Кант, теж не спускається згори, він є продуктом виключно нашої свідомості.

21.01.2012

* * *

Нас засипає снігом, а дочка надіслала мені з Єрусалиму фото квітучої гілки в передмісті. Здається, ґранатове дерево. Дивні ці ґранати. Я бачила в Каліфорнії таке дерево. Плід доспіває на ньому цілих два роки. На одному дереві різні покоління плодів: цвіт, старші, молодші. Як подумати, я все-таки трохи побачила в житті. І найдивовижнішими були рослини в їхньому природньому середовищі: кактуси, фіґи, помаранчі. Усе, що має смак і запах.

Сніг зараз захищає наші рослини від морозу, тож нема чого нарікати, особливо після осіннього безводдя. В Урожі нема кому прокинути сніг до хати. Так хочеться туди поїхати бодай на день.

Я так само далеко зараз від Урожа, як і від Єрусалиму. Не знаю навіть, куди хочу потрапити швидше. А змінити щось треба, бо вже дзеркало вкрилося пилом і зображення розпливається.

22.01.2012

Дракон

Коли тебе несправедливо звинувачують, більше відчуваєш подив, ніж образу. І чомусь це не пригнічує. Мабуть, усе залежить від того, наскільки людина самодостатня. Настільки, що їй нема потреби відбілювати себе від наклепу. Вона робить усе те, що робила досі, й життя її не змінюється. Але є ще один момент: ти розумієш, що безсила перед брехливим звинуваченням, і що навіть якби й хотіла протидіяти, зробиш лише собі гірше.

Отже, просто забудь про це. Будь-яка несправедливість рано чи пізно буде покарана.

Дивися, як падає сніг за вікном, як тепло в ньому дрімати деревам. Їхнє коріння не змерзне, а навесні прокинеться навіть найтонша гілочка.

23.01.2012

Відсутність неба

Смішно читати поверхневі судження молодих літераторів про стан літератури, бо далі власного обмеженого кола вони не здатні зазирнути. Оскільки ніхто з ними не веде дискусій і не накликає на них гніву небес, то вони починають вдаватися до вуличних арґументів. І це приваблює до них вже геть неосвічену публіку. Це лише один зі струмочків тотальної марґіналізації суспільства. Вчора вирішила трохи почитати історію Кабали, де вже з самого початку вказувалася основна проблема — зростання людського егоїзму, а саме вчення виводилося ще з Шумеру. Оте поняття ME — послання з небес, яке люди неправильно потрактували, і стало наріжним каменем Кабали. Сучасні кабалісти використовують ще образ ґвинтика з неприпасованою різьбою, що може призвести до руйнації машини. Я б наважилась запропонувати ще такий символ — відсутність неба. Над тими, хто пливе за течією марґіналізації, немає неба. Неба як зразка, стандарту, уособлення найвищих духовних вартостей. Не треба й казати, до яких катастрофічних наслідків це допровадить. Адже пошуків неба над собою і в собі ніхто не провадить.

24.01.2012

Самоствердження

У пострадянському суспільстві якісь абсолютно дикі уявлення про історію. В їхню основу покладено теорію світової змови. Але найбільше тривожить те, що важко провести межу між професійністю та дилетантством. Утім, коли знаходиш господаря-замовника, все стає зрозумілим. Те саме відбувається в літературі — жодного тобі уявлення про те, чим повинен займатись письменник, зате чітке бачення, як досягти успіху, дарма, що той успіх дрібний і нетривкий.

Усе це, мабуть, бере свій початок від того, що людина не вміє задовольнити потребу в самоутвердженні в природній спосіб.

25.01.2012

* * *

Надто багато ненависті усюди. Агресивної, жорстокої, не контрольованої жодними моральними зобов’язаннями. Це втомлює, насамперед. Ти розумієш, що кожне добре слово, сказане безкорисливо, можуть сприйняти з підозрою, як підступ. Це нівелює не лише безпосереднє спілкування, а й самі основи літературної творчості, заганяючи врешті у глухий і тривожний кут. Виникає потреба у якійсь життєвій філософії, щоб жити в цьому й протистояти, наскільки можливо. Творчість більше не лікує, вона роз’ятрує рани давні й нові. Навіть якщо ти й ступиш на стежку ненависті, тобі вже запізно отримувати від цього втіху. Навіть якщо й укріпиш дух свій нехитрими світоглядними принципами, це не надовго.

Навесні я поїду в село Корчин пошукати сліди однієї родини. В Америці ми зустріли стару жінку, батьки якої були родом звідти. Василь Мисливчик? 1891 року народження. Вона пам’ятала, ота жінка, лише кілька рядків української пісні, яку чула від матері, і заспівала нам. Недавно я знайшла картку з назвою села й цим прізвищем. Можливо, тієї жінки вже нема на світі, та й адреси її не знаю. Але я хочу поїхати туди, хоч не обіцяла нічого.

26.01.2012

Холодні дні життя

У таку холоднечу пригадуєш інші холодні дні життя. Мінус тридцять в дитинстві, коли нам не дозволяли йти до школи, але в хаті втримати не могли. Злі сльози, коли стоїш на зупинці після роботи, і немає автобуса. Сліпуче сонце й такий самий сніг викликають у мене розпач.

Темрява завжди тепліша. Вона вбирає тепло одних людських тіл і віддає його іншим тілам.

Але найхолодніші дні були у мене влітку чи наприкінці весни. Так я й не відігрілась.

27.01.2012

Світ марнотратства

Світ давно міг би бути кращим, якби передові технології не приховувались від людства. Ліки, що допомагають, альтернативні джерела енергії, речі, які можуть служити кільком поколінням. Схожу ситуацію описав Кліфорд Саймак в романі «Кільце довкола Сонця». Культ марнотратства підтримується прихильниками застою — нафтовими магнатами, фінансистами; питання в тому, скільки це все ще триватиме, перш ніж станеться вибух.

Структури гріха, поняття з соціальної доктрини церкви панують всюди: найперше в економіці та політиці. Але й культура принижена ними як ніколи: культ марнотратства висмоктує й випльовує з неї все, що було присутнє протягом століть: одухотвореність, красу, гармонію, апелювання до кращих людських якостей. Аморальність має легіон прихильників з гаслами свободи та толерантності. Насправді ж ці свобода і толерантність проплачені.

Якщо культура раніше розвивалась завдяки 10 відсоткам творців і мислячих людей, то тепер у ній, напевне, залишився один відсоток.

Вільям Блейк наводить як прислів’я Пекла вислів: «Дорога надмірностей веде до палацу мудрості». Але їх трактують нині як заохочення й спонукання, хоч Пекло завжди залишається пеклом.

28.01.2012

Діти не вдома

Батько Бенвенуто Челліні вдарив малого, щоб той на все життя запам’ятав саламандр, які танцюють у вогні. Не думав, що це був сон чи дитяча фантазія. Хлопцеві цього вистачило. Що ж стосується історичної пам’яті навіть одного покоління, то не всі батьки дбають про її збереження, та й не всі присутні при тому чи іншому героїчному або жахливому видовищі. Та й роль батька бере на себе влада з її тупим одноманітним інструментом — пропаґандою. Раз у раз, день у день вбивають вони в голову одну й ту саму правду або неправду, й історія зі вчительки життя перетворюється на наглядача з різками.

Ми не можемо бути очевидцями усього того, що відбувається, ми не можемо бути присутніми скрізь, але у нас є змога самим відшукати сліди минулого, перш ніж ми навчимося одним лише способом неупередженого і незалежного мислення охопити реальність як цілісне поєднання минулого, теперішнього і майбутнього. Справа надзвичайно складна, коли довкола тебе туман, наїжачений ненавистю, аґресією і просто нетерпимістю.

29.01.2012

Затишшя

Я потрохи перетворююсь на спостерігача, для якого творчість вже не є обов’язковою умовою існування, а якимось інерційним рухом. Утім, це не остаточна моя роль. Лев збирає інформацію, щоб зробити вирішальний стрибок. Про це нагадують мені сни: барвисті, сюжетні, часом прикрі, які змушують прокидатися. Вони майже одразу стираються з пам’яті, але їхні тіні прагнуть свіжої крові.

Люди здаються все більш дивними у намаганні забезпечити найближче майбутнє, не думаючи при цьому, що потрібно виправити все життя. Не все можна передати словами, особливо, коли з’являється почуття невпевненості у власних силах. Але я знаю, це минеться. Зачепиш одну струну — відізвуться інші.

30.01.2012

Зимно

На деревах іній. Вже й не пригадаю, коли таке було. Але зараз ця моторошна краса розтане під сонцем. Холодно навіть сидіти за комп’ютером, усі думки про те, як зігрітись. Як там моя жимолость в Урожі, жасмин і троянди? Чи витримають? Почуваю себе зрадницею, але їхати зараз туди — рівнозначно самогубству. І яблука в хаті, певно, усі померзли.

Людське тепло, загорнуте в кокон одежі, не зігріє вулицю. Птахи чекають, поки їм винесуть поїсти. Зараз вийду.

31.01.2012

«Суки!»

Страшно зазирати в глибини несправедливості, скільки б часу не минуло. Учора прочитала статтю про те, як після війни переможців-інвалідів вивозили тисячами і розстрілювали, щоб не псували краєвид каліцтвом і жебрацтвом. Або значно «гуманніше» — морили в притулках. Безрукі й безногі ветерани — у когось не було ні сім’ї, ні дому, від когось відмовились рідні, що їм залишалось робити, як не йти на вулицю помирати повільною смертю. Чи кричали вони тепер за «За Родину! За Сталина!»? Що вони могли відчувати, крім того, що їх використали і викинули? А потім вивезли у вагонах у степ і розстріляли. І через сімдесят років цілісінькі борці з бандерівцями, кати мого народу вимагають для себе пошанування, і їм вірять, бо в голові нормальної людини не вкладається, що можна брехати за крок від могили. І страшно ще більше, бо два покоління виросло без правди, і навіть якщо її намагаються розповісти — не вірять.

«Суки!» — закінчує статтю Сергій Мельникофф. Іншого не скажеш. І ми, і вони.

1.02.2012

* * *

Колись у «Жорстокості існування» я навела найбільш вражаючі факти несправедливості й ницості. Скільки б я зараз могла додати ще, бо системне деградування суспільства розв’язує руки насильству, а, отже, викликає бажання захисту. Однак, якщо раніше просили захисту у влади, то тепер захищають гроші. Але грошей на всіх не вистачає, тому вони знецінюються, метал стає папером, а папір — цифрами на моніторі. Далі, напевно, настане крах, і ми повернемось до натурального обміну.

Зупинити цей процес неможливо. Почнуться війни, екологічні катастрофи стануть ще масштабнішими. Занепад культури у цьому випадку цілком логічний: еротоманія, культ насильства, примітив — усе це вже пройшло етап нав’язування, тепер воно витіснило все, що має найменший натяк на пошуки істини.

У вогні війни й ненависті згорять всі невидані рукописи й забуті книги, а одержимі загинуть під уламками Лувру.

2.02.2012

Гідність

Звільнення не може бути від усього. Недосконала людина вийде і не знатиме, що робити зі своєю свободою. Вона візьме собі за охоронців демонів брутальності. Але найгірше те, що їй не властиві ні хтивість, ні жадоба успіху, ні жорстокість. Вона просто повторює чиїсь слова, імітує дії. Це так, ніби читати підручник з психіатрії і знаходити в ньому всі ознаки власної хвороби. Іпохондрія здатна завести дуже далеко, якщо ти не вмієш логічно мислити чи хоча б не маєш почуття гумору.

А чи була клітка взагалі, а якщо була, чи не перегнали нас в іншу, ще тіснішу й темнішу? Чим відрізняється табу на непристойність від табу на доброчесність? Хіба роздягатись привселюдно спершу не викликає внутрішнього спротиву, навіть коли тобі за це платять?

Кілька років тому я зустрілась з однією американкою, яка приїхала досліджувати насильство щодо українських жінок, а заодно і їхню нетрадиційну орієнтацію. Приїхала, бо під це отримала ґрант. Подібні речі щедро фінансуються. Бідолаха сама стала жертвою насильства: один п’яний міліцейський чин, залицяючись, вкусив її за руку. Вона була дуже налякана і беззахисна, і боялась скандалу, а тому відмовилась від допомоги. Перед від’їздом я привела її на зустріч з успішними й заможними українськими жінками — лікарями, юристами, викладачами. Це була для неї вже інша шокова терапія. Ті жінки вільно розмовляли англійською, багато читали і не зазирали в її гаманець. І головне — не дивились на неї як на вищу істоту. Гідність — це те, що здобуваєш власним розумом і досвідом. Її не можна навчити. Тому так важко протистояти промиванню мізків, яке вигідне сильним світу сього, щоб тримати нас в клітках.

3.02.2012

Перед мандрівкою

Завтра сніги залишаться позаду. Хай на тиждень, але забуду про холод у квартирі і холод надворі. Не дуже в мене гарно почався рік. Я наче потрапила в якусь моторошну пастку, з якої мене не хочуть випустити. Зрештою, я давно вже налаштувала себе на спокій: усе, що трапляється зі мною — це дрібниці супроти вічності, наслідки моїх вчинків, думок.

Хай я їду до Святої землі не надто здорова, не надто сильна духом і без жодних сподівань щось отримати, без віри в чудеса, і подорож буде нелегка, як усі подорожі взимку, — зате я побачу найріднішу мені істоту, якій везу чорний хліб і цукерки. А все решта — то лише багато теплого повітря й барви пустелі й моря.

4.02.2012

Брама для Месії

З Гетсиманського саду по той бік улоговини, якою з гуркотом мчать машини, видно мури Давидового міста. Всі брами відчинені, окрім брами, через яку має увійти Месія. Вона навіть не зачинена — замурована, бо правдивий Месія знайде спосіб увійти в Єрусалим на своєму ослику з пальмовою гілкою в руці.

Не знаю, про що просять єврейські чоловіки та жінки біля Стіни Плачу, мабуть, про одужання, достаток, щось особисте, але я певна, що серед тисяч молільників знайдеться бодай один, хто все ще чекає на Месію, який пробудить людство від сну конформізму й консюмеризму. Надто багато зараз тих, хто вірить в розплату й Кінець світу, і надто мало душ чистих, які мріють про тиху, але тверду ходу усміхненого Месії, що підніметься схилом і розсуне руде каміння, що ним закладено браму. Чому це так? Можливо, через брак довіри до себе — ось що насправді стоїть нам на заваді.

15.02.2012

Воскресіння мови

Дивно чути, їдучи в автобусі чи супермодерному єрусалимському трамваї мову Біблії, куди вкраплені нові слова «фейсбук», «інтернет». Мова м’яка, ледь шелестить. Мертва мова воскресла — рідкісний випадок. Ніхто не наважиться тепер засмітити її, образити, принизити, засумніватися в її досконалості, як це робили й продовжують робити з моєю рідною мовою. За теперішніх обставин наша мова поволі вмиратиме, як вмирала мова пруссів, наповнюючись чужомовними словами — байдуже якими, англійськими чи російськими. Таке було й з іншими мовами: краса не врятувала світ. Бо світ не бажав рятувати красу, що зникає.

А потім, можливо, її відновлять зі старих книг, якщо настане така потреба. Хоча невідомо, чи виникне потреба в українській мові на руїнах цивілізації. А поки що мусимо продовжувати їй життя бодай на день, поїти власною кров’ю, захищати від смертоносного подиху космополітизму.

Я бачила печери в рудих скелях поблизу Кумрану. Високо-високо. Невідомо, які ще згортки папірусу зберігаються в запечатаних глеках, і якими мовами. Їх розшифрують у будь-якому випадку, але чи буде потреба вдихнути у нихподих життя…

16.02.2012

Архітектура пам’яті

Пам’ять може в нашій уяві набувати архітектурних форм: брами, піраміди, вежі. Яд Вашем в Єрусалимі для мене буде завжди трикутним тунелем з просвітом у кінці. Щоб вийти до світла, мусиш пройти усі кола пекла й опинитись під холодним дощем з вітром. А вся історична пам’ять — це Вавилонська вежа, яку будують люди з різними голосами, від шепоту до крику. Ти знаєш, що за твого життя її не добудують, і сподіваєшся, що не побачиш її зруйнування, бо шкода цеглин, що постали з праху невинно замучених і убієнних. Їх принесли і вмурували у стіну ті, хто зазвичай мовчить.

Кожного дня мені сниться Єрусалим, ніби я звідти не повернулась. Тому так важко звикати тілу до львівського побуту і львівської роботи, до відсутності мурів, які були, але тепер від них не залишилось навіть сліду.

17.02.2012

* * *

Я повернулась із весни в зиму. Після квітучого мигдалю, нарцисів, півників, червоних анемон і лілових цикламенів на схилах Ен-Керем. Це дивніше, ніж би я повернулась зі спекотного літа, бо здавалося, що весна вже настала усюди. Весна — це якийсь незворотній процес наростання, а літо — це вже спад.

Дивні почуття охоплюють, коли бачиш у відкритому ґрунті величезні аґави, алое, кактуси, пальми, лимонні й апельсинові дерева. Тоді розумієш, якими вони є насправді. Цивілізовані люди нагадують ті вазонки, де ростуть мої кактуси, які ніколи не виростуть такими великими, як їхні брати в Ізраїлі чи Мексиці, навіть якщо їх туди пересадити. Вони вже генетично змінені. Не знаю, чи хтось проводив такий експеримент з рослинами, але ми всі добре знаємо, на що перетворюється людина, вирвана з цивілізованого світу екологічною катастрофою чи війною. Вона не готова до різких змін ні тілом, ні душею.

18.02.2012

Місто

Місто, поділене на дільниці, населені людьми певних національностей, завжди справляє приємне враження і значно краще, ніж безлике згуртування космополітичного міста. Навіть у невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.

Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.

19.02.2012

Життя після смерті

Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих — ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове — лише стимул подовше жити земним життям.

Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані — доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.

Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка — їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.

20.02.2012

Ополонка

Коло моїх контактів весь час звужується — і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.

Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.

У житті людини настає період, коли екзистенційна втома починає руйнувати їй душу і може навіть допровадити до смерті. Я стала більше помічати таких людей. І хоч мені не хочеться стати однією з них, не знаю, як можна витягти себе за волосся з ополонки.

21.02.2012

Криза віри

Вчора мені розповіли про переслідування німецького священика, який заявив, що проблема сучасності в тому, що люди перестали вірити в існування диявола, а отже, у них немає страху перед ним. Коли щось не існує, можна цим не перейматись. Натомість і далі триває ворожнеча між різними релігійними конфесіями, суперечки, чия віра в одного Бога краща. Зрозуміло, що ця ворожнеча має економічні мотиви, але вона послаблює пильність. Прагматизм, змішаний з дитячою жорстокістю.

Друге — це виразний і достатньо промовистий жест церкви, яка відвернулась від бідних і нужденних. Дедалі рідше чути від священиків осуд людей, які намагаються відкупитись щедрими пожертвами церкві від усіх гріхів. Вони просто іґнорують цю тему. Поява другого святого Франциска Асизького буде придушена в самому зародку, хоча ще можлива була 40 чи 50 років тому.

Толерантність церкви щодо гомосексуалістів теж розхитує підвалини релігії. Суспільство може толерувати що завгодно, але релігія має стояти осторонь від толерування того, що може знищити саму основу віри. Вміння відповідати на виклики часу і бути готовими відстояти власні принципи — цього могла б навчити нас релігія, але, на жаль, вона воліє підтримувати у віруючих ідолопоклонство.

22.02.2012

Вічність

Три дні в облозі урізького вітру в єдиній опалювальній кімнаті. Нікуди не підеш — віднесе. Дивно згадувати тераси з апельсиновими, мигдалевими та маслиновими гаями, що ніби сходи, які ведуть до неба. Повно сумних думок про те, що я хочу неможливого. Того, на що вистачило відваги Борхесу. Наприклад, зазирнути у Вічність і побачити там зотлілі останки, присипані пилом. Вічність мені нагадує склеп, відкопаний десь у пустелі. Тому думати про неї не вистачає сміливості.

А може, воно все не так. Просто їдеш у потязі метро зі швидкістю думки. Спробуй уявити, як тоді виглядає світ. Уява багато чого може собі намалювати. Але як воно виглядає насправді? Десь всередині цієї воронки з концентричними колами панує тиша і спокій. Той самий пил існування, що падає згори. Або знизу.

27.02.2012

Борхес

Вчора провела цілий день з Борхесом. Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити у свої гнізда оси постмодернізму. Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса. Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом. Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.

Колись давно я написала Євангеліє від шипшини. А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: «Найкраща помста — це забуття». Пам’ятаю, що в моєму апокрифі йшлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік. Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози. Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.

Але забуття — це не тільки помста, а й примирення. У Молитві Борхес просить про забуття для себе. Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення. Є шлях — то й добре.

Як у моїй останній речі, що написана під враженням давнього сну про дорогу в небі, якою йдуть двоє чоловіків і жінка. Я й досі не знаю, хто вони.

Ось про що я розмовляла учора з Борхесом.

28.02.2012

День-привид

Усю ніч падав сніг, а вранці здійнявся вітер. День, коли мала початись весна, але то вже завтра. Моя наївна відданість числам збереглась ще з дитинства, коли я шукала якоїсь опори для себе. Опори, щоб почати відлік часу. Весна починалась 1 березня, а не 15-го. Часом так і було. Наприклад, коли я навчалась у 10 класі. І цього вистачило, щоб повірити, ніби таке може бути щороку.

Дні тижня для мене досі виглядають так, як у шкільному щоденнику. По три на кожній сторінці, згори донизу. Без неділі. Неділя для мене день-привид. Як 29 лютого. Щось зайве й чужорідне. Найзатишніше виглядає вівторок. На нього падає тінь від наступної сторінки. Це день для мене особисто. Що б я не робила у вівторок, усе приносить мені втіху. Четвер — це ризик. Час прискорюється. Все робиться поспіхом, от і виходить день помилок через невиважені рішення. Чи так воно у всіх, чи тільки у мене — не знаю. Іноді люди просто не знаходять слів, щоб пояснити свої дитячі уявлення про час. Людина, яка по-іншому уявляє собі дні тижня, мабуть, поводиться не так, як я. Можливо, вона бачить дні тижня вишикуваними в ряд, де неділя позначена червоним. Не хочу заглиблюватись в етимологію українського слова неділя, бо частка «не», що зрослася з коренем, викликає моторошні думки.

29.02.2012

Запах землі

Гарно починати весну, читаючи «Георгіки» Верґілія чи «Труди й дні» Гесіода. Або Василя Мисика: «Як сім’я Всесвіту струмки зірок спадають у земну родючу скибу». Поетів, що пахнуть землею. Як садити виноградну лозу можна детально прочитати у Верґілія, хоч цього мені не доведеться робити. Наш виноград росте і в’ється біля хати, і ніхто не підрізає його, не стримує. Він кислий-прекислий і кожної зими може змерзнути. Це світ картоплі, у ній, як і сотні років тому, гарантія існування. Моя сестра купує на зиму багато картоплі й цибулі, квасить капусту, хоч живе в місті. Страх перед голодом не зникає. Але річ не лише в цьому. Це ніби ритуал: зібрати в себе під дахом найважливіші дари землі.

Коли я писала «Урізьку готику», то теж пахла землею.

2.03.2012

Сковорода в снігах

Дилетантські суперечки довкола Григорія Сковороди, чи був той масоном, чи ні. Приводом став черговий десакралізаційний опус одного з постмодерністів. Ця суперечка-сварка — лише одна з багатьох, які ведуть люди без доброї освіти й натренованого розуму. Є певне коло тем для профанів, на щастя, досить обмежене. Бійка мишей у спорожнілому Великому Льоху не чутна нагорі. По небу й досі йдуть безсмертні білою дорогою, мирно бесідуючи між собою. І Сковорода серед них — здивований як дитина, і мудрий як дитина. Той жест, який він робить в бік землі, — коан, що його потрібно розгадати. Дервіш, даос, юродивий і блаженний в одній особі, мандруючи по колу, завжди мандрував до неба, кожної весни підіймаючись все вище.

3.03.2012

Намокло оперення

Людина — наче стріла, випущена в туман. Летіти треба довго, можна й забути про те, куди летиш. Найчастіше так і є, але прокидаєшся якось вранці з думкою, що все не має значення, окрім одного — сповнити своє призначення. Ціль теж ховається в тумані, і так майже у всіх, крім одержимих. Намокло оперення, стріла обважніла, ось-ось уткнеться вістрям у землю. І так у кожного. Але хтось все-таки прокидається вранці з думкою, що немає нічого важливішого, ніж здійснити всі свої помисли.

От і маєш відповідь, друже, на ці беззмістовні дні, що минають один за одним в сірій порожнечі.

4.03.2012

Суспільний мутант

Якби мене просили про пораду, як вижити і не втратити себе в цьому світі, я б сказала лише одне: ти нікому нічим не зобов’язаний і ніхто не зобов’язаний тобі. Це випливає з мого досвіду. Почуття провини шкодить нашій відповідальності за свої вчинки, усвідомлений обов’язок не може суперечити моральному інстинкту. Спілкуючись з людьми, встановлюючи зв’язки для вигоди чи захисту, ми частіше втрачаємо, ніж здобуваємо людські якості. Та істота, що називають нині людиною, насправді не є нею. Це — суспільний мутант, який нездатний вижити самостійно. Він підсвідомо ненавидить того, хто керується принципами, і готовий розтерзати його, якщо йому дадуть команду «фас».

Уся масова культура стоїть на трьох китах: їжа, секс, насильство. Вона апелює до первісних інстинктів, тому її неможливо позбутись і дати їй альтернативу. Вона колективний витвір і намагається загарбати все індивідуальне й ориґінальне, що з’являється. У дуже простий спосіб — підкуп або шантаж. Врешті, сама ця цивілізація є цивілізацією підкупу й шантажу. Про це ще в XIX столітті попереджали американські трансцеденталісти.

5.03.2012

Дія

Виявляти зло і кривду, порушуючи при цьому свій і чийсь спокій, — не означає їх примножувати. Важливо при цьому не втратити людяності й віри в те, що рівновага — це закон Всесвіту, і рано чи пізно вона відновиться. Зло існує лише тоді, коли людина визнає його злом. Так само і добро. Коли вона забуває про їхнє існування, настають часи, схожі на наші: часи апатії, розгубленості й недовіри до себе. Тоді приходять пророки і просвітителі — своєрідні захисні сили хворого організму. Перші нагадують про існування зла і добра, другі пропонують спосіб лікування. І ті, й інші можуть помилятись, але дія завжди краща за бездіяльність.

І на Сході так само. Шлях (дао) — це теж дія, самопізнання і вдосконалення — також. Можна пізнавати із заплющеними очима, але спочатку їх треба заплющити.

6.03.2012

Мило і кров

Минулий рік був роком мильних бульбашок в літературі. За кілька місяців вони з тріском луснули, бо піар не може тривати вічно. Сама поява цих надмірно роздутих книг лежить суто на сумлінні видавців, які не дбають ні про власну репутацію, ні про репутацію письменника тим більше. Аж ось знайшла на щойновідкритому історичному сайті статтю, що розглядає цей феномен уже на віддалі і з позицій здорового глузду. Очевидно, що автор не критик і не літератор. Жоден критик чи літератор в Україні не є притомним, а якщо і є, то воліє промовчати. У статті відчувається принцип «отстранения». Може варто перекласти його як «очуднення», але найбільше відповідає «Погляд збоку й згори». Коли починаєш розуміти, що «люди таки дивні істоти». У цьому випадку — яскрава картина видавання бажаного за дійсне з метою отримання комерційного успіху. З домішкою української сентиментальності. Коли я мала справу з цими видавцями, то вони ще не відчули як слід запах крові.

8.03.2012

Шевченко

Риторика Шевченка містить виразний заклик до насильства задля встановлення справедливості. «Я різав все, що паном звалось, без милосердя і жалю». І водночас природня доброта в особистому житті. Перше відлякує майже всіх, друге приваблює. Мій Шевченко — це той, якого я читаю в ориґіналі, не вдаючись до послуг коментаторів і дослідників. Теперішні критики такі ж схильні до фантазій, як і їхні ідеологічно та партійно заанґажовані попередники. Ніхто з них не пробував подивитись на Шевченка під кутом його ж самоцензури. Мені здається, що Шевченко був аутистом, і чужорідні впливи ніколи не проникали глибоко в його свідомість, тому їх легко виявити. Звичайній людині не збагнути феномен Тараса Шевченка-поета і мислителя. Психологічний портрет, створений професіоналами, міг би багато чого прояснити.

9.03.2012

Автобусна зупинка

Вельми символічний сон, ніби я не можу повернутись додому. Стою на зупинці в незнайомому районі. Зупиняється безліч автобусів, але жоден не їде на Сихів. Я змушена підбігати до кожного автобуса й читати, що написано на ньому, або питати людей. Сутеніє, і шансів стає дедалі менше. І не видно ніде таксі. А опинилась я так далеко, бо перед тим у трамваї бачила, як збожеволіла жінка, побачивши щось страшне. Це через неї я збилась з дороги.

Але цей сон має зв’язок з минулим. Колись я їздила на роботу і часто зустрічала одну божевільну, яка поводилась дуже аґресивно. На неї не можна було навіть подивитись. Я їздила з маленькою дочкою і боялась за неї. Забивалась у куток, поверталась спиною.

Щодо сну, то, можливо, він символізує кінець респектабельного життя. У тому районі не було нічого відразливого, цілком пристойна околиця з невисокими будинками й садками, і люди привітні, намагались мені допомогти. Тільки оце наближення темряви. Я знаю, як усе змінюється з настанням темряви.

11.03.2012

Сповільнення

Зима весь час завертає — недалеко відійшла. Може, тому, що час уповільнився. Це трапилось наприкінці минулого року. Ніхто мені не повірить, але справді час розплився по поверхні буття. Людям, які не встигали раніше, це не допоможе, адже час уповільнює їхні рухи, і вони все одно не встигають.

Стримую себе від менш потрібних контактів з людьми, відкладаю на потім. За цю холодну зиму вимерзло, напевно, багато рослин. Невдовзі я сама можу побачити, що живе, що мертве. Попереду — та ж сама незавершеність буття, де нічого не відбувається остаточно, крім хіба що смерті. Життя зараз наче чорно-білий фільм Куросави: що має загинути, те загине. Гальмуй — не гальмуй.

12.03.2012

Насильство

Людина привчена чинити насильство і знаходити причини для його виправдання. Вона може освятити ніж і грати роль жерця. Або грати роль Бога, для якого життя його рабів нічого не варте. Це, на її думку, знімає з неї будь-яку відповідальність. Іноді виправдання власної жорстокості відбувається постфактум, щоб витіснити сумління. Перед Коліївщиною шляхетська золота молодь робила набіги на зимівлі запорожців, влаштовуючи таке собі «полювання на людей», вбивала козаків на місці або привозила як трофей і піддавала тортурам. Іновірці, чужинці стають жертвами освячених ножів, і тоді ми маємо Варфоломіївську ніч, Кришталеву або Уманську різню. У Біблії це вважається прокляттям, під назвою херем, коли знищують усіх підряд — жінок, дітей і старих.

За тисячоліття нічого не змінилось: полювання мажорів, масові убивства жінок і дітей, фанатичні розправи над порушниками релігійних приписів. І все це в періоди загострення соціально-економічних проблем. Правда, іноді ні з того, ні з сього з’являються Брейвіки, чи просто маньяки, які беруть на себе увесь тягар буття, вважаючи себе вищими істотами, але для того, щоб вони з’явилися, потрібні складні хімічні реакції.

Але усі жахливі злочини мають одну спільну рису. Кожному насильству передує знищення морального інстинкту або повна його відсутність.

15.03.2012

Золота рівновага

Люди, наділені розумом і талантом, живуть надто складним духовним життям, а тому мають мало точок дотику з реальністю. Вони нагадують сферу. Їхній егоїзм чи просто індивідуалізм вимушений. Від них важко вимагати, щоб вони звалювали на себе ще весь тягар буття, прагнули задовольнити всіх оточуючих, підштовхували до повного злиття з соціумом. У них інші завдання в житті. Проте не кожен витримує тиск, і не кожен розуміє, що бути іншим — це просто бути незалежним, а не вищим. Таким людям загрожують дві речі: конформізм або завищена самооцінка. Тому для них так важливо залишатись гуманістами.

16.03.2012

Історичні пісні

Пісні, що їх називають історичними, створювались для збереження пам’яті про події. З неписьменним військом йшов кобзар, який був наче репортером. На відпочинку він розважав воїнів, але всі добре знали, що цей чоловік, окрім розважання і піднесення бойового духу війська, несе значно важливішу місію — зберегти пам’ять. Відбувалось колективне обговорення при прослуховуванні. Потім пісня поширювалась іншими мандрівними співцями. Одне слово, відбувалось те саме, що й у часи завоювання Трої. Українська історія зобов’язана своїми джерелами насамперед історичній пісні. Шевченко, коли писав «Гайдамаків», створив теж свого роду «Іліаду». Чомусь Гомерові ніхто не закидає неправедності вчинків завойовників Трої — ні жорстокості, ні обману…

Багато пісень не збереглося, дещо можна знайти у Костомарова, Мордовцева, Куліша. У XX столітті записи піддавались цензурі з огляду не так на політкоректність, як на створення іміджу війська. А відтак ми маємо ідеалізовану історію, неправдиву й сфальшовану. Добрими намірами вистелили дорогу до українського пекла.

18.03.2012

Сад

Образ саду в українському бароко — це не райський сад, а сад Гетсиманський — сад страждань, що веде до духовного очищення. Чому я раніше над цим не замислювалась? Мабуть, треба було поїхати до Єрусалиму й побачити ті покручені вузлуваті оливи тисячолітньої давності. І прочитати апокрифи. Одна леґенда розповідає, що вигнаний з Раю Адам довго блукав по землі, не знайшовши поживи. А потім все-таки випросив у Бога шматок Раю, на якому і вчився господарювати. Бог дав йому рискаль і мотику для обробітку. Отже, праця коло землі благословенна Богом і водночас є покутою за гріхи.

Я також створювала сади. Вони були далекими від досконалості, але плоди їхні смакували мені найбільше. А в дійсності мені доводилось оплакувати кожне дерево, яке всихало або його зрізали, щоб не заважало. Приїжджаю до села — немає сливи, немає вишні. Горіх, який я посадила разом з татом, повалила буря. А молоді деревця, знаючи про долю своїх попередників, ростуть абияк — кволі й покручені.

Розмірковувати над цим — все одно, що плести нескінченне плетиво і жити у світі, де не існує пір року. Не падає дощ і сонце не гріє.

20.03.2012

Відмерлі клітини

Земля така суха, що нічого не проростає. Я ніколи не бувала цієї пори на Личаківському цвинтарі: ще не прибрано, усюди повно сухого листя. Ми згадували тих, хто відійшов, коли надибували їхні могили. Колись я не знаходила жодного знайомого імені, тепер вони чи не на кожному кроці. Але просто знайомі, з ким майже не спілкувалась, бачила раз чи два в житті. Цього замало, аби відчути гіркоту втрати. Але коли спиняєшся, то тебе наповнює порожнеча, а в куточку павутиння провини. Відмерлі клітини живого організму — ось що таке цвинтар. Які б пишні пам’ятники і багатослівні написи їм не присвячували.

22.03.2012

Америка

Навіть люди-машини чи люди-рослини в тому середовищі, що називається так велично «Життя», іноді бувають дуже складними. Пізнавати їх потрібно дуже довго, так довго, що може забракнути часу. А що вже казати про людей, у яких майже відсутні рослинні чи мехнічні компоненти… Ми бачимо лише берег континенту, а не те, що в його глибині. Та навіть берег постає щоразу в іншому ракурсі та іншому освітленні, доки корабель гойдається на хвилях.

В чужій країні зустрічаєшся з людьми і, знаючи, що більшість із них бачиш вперше і востаннє в житті, відчуваєш смуток від того, що розлука неминуча. Намагаєшся втримати їх, обмінюючись адресами, телефонами, візитівками.

А тим часом Америка — поруч. Та Америка, яку ми вже, здавалося б, відкрили. Та, виявляється, за ніч чи день берег змінився до невпізнання.

24.03.2012

Старе-мале

Я ніколи не можу зрозуміти дорослих, які змушують дітей грати у фільмах, де багато насильства. Таких фільмів дедалі більше: діти-привиди, діти-жертви, діти самогубці. Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити реальність від вигадки? А є ще конкуренція, амбіції, спокуса грошей і успіху. Так рано ставати ницими, а отже, дорослими. Ніхто не простежує їхньої долі згодом. Коли я бачу розмальованих десятирічних модельок, співачок, всіляких міс, то починаю розуміти, звідки такий спалах педофілії у світі і чому так процвітає дитяче порно, з яким намагаються боротися відповідні структури. Однак їм не впоратися з бізнесом, який диктує попит на цей товар. Це все одно, що боротися з алкоголізмом і продавати алкоголь.

Дедалі більше людей мріють, щоб їх забрали літаючі тарілки від усього цього.

26.03.2012

Осине гніздо

Я все відходжу кудись далі напевно й через те, що діється довкола, викликає все більшу відразу. Це виглядає як потік асоціацій з минулим. У письмі — кодові образи, які, здавалось, мали би дати поштовх до розуміння і стати символами. Як, наприклад, осине гніздо в покинутому й зруйнованому будинку. Я передбачаю собі читача-співрозмовника, що непомітно сам стає творцем, створюючи вже іншу книгу. Так у Кутзее часом за одним текстом йде розповідь про ту саму подію. Але це не варіант сюжету, а інше бачення. Наче паралельний світ.

Я сама вже як те осине гніздо в нікому не потрібній книзі. Ніхто не знає, що там усередині, тому намагається позбутися його дистанційно, не торкаючись руками. Але хто там стане зазирати в старий, понівечений часом будинок…

27.03.2012

Світ, що не змінився

Чотири дні залежності від погоди. Залишаю на ніч відхилену штору, щоб вранці побачити, чи не сильно гойдається віття дерев, чи не вкритий дах прибудови снігом. Вітер не дасть мені зійти на гору, а сніг — згрібати торішні бур’яни. Я ще не знаю, що по обіді може визирнути сонце і настати справжня весняна благодать. Ой рано я приїхала. Не можу зігрітись у хаті, де дме з-під підлоги. Така дошкульна ця весна. І від посухи нічого не росте, тільки перші квіти мати-й-мачухи розквітли, а по жимолості й ружах не скажеш, чи пережили вони зиму, чи ні. Таке розчарування, його я розбавила втіхою від тиші, новин, спаму й читанням «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, що затягнуло мене у світ, де тіло й душа віддаються випробуванням і де навіть влітку холодно в глибоченних ярах.

А сьогодні, вже у Львові, побачила сніг за вікном. Це нічого не змінює в моєму житті тут, не порушує жодних планів. І якась дивна думка вгніздилася: чому ми не прокидаємось вранці кимось іншим? Адже може таке зробити душа: помінятись з кимось тілом, без відома господаря? Нехай була б я не собою хоч трохи.

1.04.2012

Домашня бібліотека

Книжки, які я перечитувала десятки разів у дитинстві. Деякі з них досі в селі. Дитячих книжок у мене не було, то я читала історичні романи. Опільський, Мордовець, «Фараон» Пруса… А ще підлітковий роман про Марко Поло. Книжки позичали батьки, деякі з них так і пропали. Ага, ще «Неопалима купина» Сергія Плачинди, згодом заборонена. Зачитані до дірок Квітка-Основ’яненко і Нечуй-Левицький. Ювілейний «Кобзар» 1961 року, який мама привезла з Канева. Одне слово, здорове читання.

У нас були старі підручники з історії, деякі зникли, а решту я перевезла до Львова і вони ще знадобились моїй дочці в університеті, бо справді були хороші. Старезний німецько-російський словник 1947 року, хрестоматія для читання з історії Греції й Риму. Книжки тримали у книжковій шафі. Внизу були всілякі папери, серед яких я іноді знаходила щось давно нечитане. Або мені снилось, що знаходжу. Добра книжка завжди була м’яка, пошарпана, з витертими палітурками. Я й досі віддаю таким перевагу. Усе життя мене мучив книжковий голод, як іншим дошкуляє відсутність спілкування.

2.04.2012

Речі не на місці

Речі не на місцях, посеред кімнат наскладані дошки для нової підлоги. За зиму в кухонних рушниках миші встигли вивести мишенят і випустити їх у світ. Газети на полицях погризені, з горіхів акуратно виїдена серединка. Що вдієш, коли кіт-господар живе тепер в іншому місці й приходить тільки тоді, коли я приїжджаю. Тепер тут завжди холодно й незатишно. Колись я заберу до Львова свій портрет, що зараз висить на стіні. Мені на ньому вісім років. Я підстрижена коротко-коротко, щоб темніло моє надто руде волосся. І посміхаюся. Це була забракована фотографія, але тато з мамою вибрали саме її і вставили в раму.

3.04.2012

Віртуальна ненависть

Ненависть найогидніша тоді, коли її висловлюють, не дивлячись людині в обличчя і не показуючи власного. І ще коли ненависть маскується під дискусію. Не було б у мене Інтернету, я б і не знала про це. Я давно вже не задаю свого прізвища в пошук, бо з недавнього часу перед багатьма з нас постала проблема: як захиститись від анонімного бруду й хамства й виробити від нього імунітет. Це політики й шоумени мають імунітет: чим більше галасу, тим краще. Головне, щоб їх пам’ятали.

Та коли йдеться про мене, я думаю тепер, куди це все нас заведе. Ми живемо в будинку зі скляними стінами, і наше найінтимніше життя виставлене напоказ. Для того, щоб принизити нас якнайбільше. І загнані у глухий кут павуки всесвітньої мережі починають битися між собою. Апокаліпсис, мабуть, так і виглядає. Якийсь спонтанний неототалітаризм, спровокований найпростішими інстинктами. Але водночас утворюються вузькі спільноти, чиї інтереси не суперечать нікому, наприклад, спільноти любителів ірисів чи собак певної породи, чи гурманів. Їм дозволяють існувати, бо вони не здатні змінити світ.

5.04.2012

Цілу ніч падав дощ…

Цілу ніч падав дощ і нарешті пробудив землю. Я виглянула у вікно й побачила зелену траву. Тепер є на чому спочити втомленим очам. Таке саме повільне оновлення відбувається і в мені. Я не можу спілкуватися з тими самими людьми, наче мала з ними довгу-предовгу розмову і тепер потрібно зробити перерву. Не можу писати так, як раніше. Образно це можна пояснити наче паузу між весною і зимою. Та навіть тіло почало поводитись не так, як раніше. Надто довго я хворіла. Можливо, подібні речі відбуваються не тільки зі мною, а й з цілим Всесвітом. Єдине, що можна зробити, — це відпустити усі ті процеси, нехай діється те, що діється, хай навіть йде до гіршого.

Погано те, що сни більше не підказують мені, куди йти.

7.04.2012

Щоб вижити

Христа розіп’яли би у всі часи, коли б він не прийшов. Це — беззаперечна істина. Можна знову і знову описувати його пришестя, і все складатиметься саме так, як дві тисячі років тому. Уже декілька днів мене жахає ця думка, не знаю, чому. Може, під впливом роману Володимира Короткевича «Христос приземлився в Городні», який я зараз читаю. Радше, він став приводом замислитись над цим. Насправді я бачу, як мало залишилось людей, здатних любити щось окрім власного добробуту. Вони підуть на все, щоб тільки вижити, і будь-яка правда про те, що вони нікчемні боягузи, викликає в них ненависть.

Месію не народять знедолені бідністю чи багатством. Для того, щоб він прийшов, потрібно пройти випробування як багатством, так бідністю, як свободою, так неволею, і залишитись при цьому собою.

Сама я не вірю в казки про месію, який прийде хтозна-звідки. Тому мені близькі думки катарів, що в цьому світі неможливо спастися.

8.04.2012

Антиутопія

Місто, брудне й зруйноване, де живі торгують вбогими харчами, і все місто — це великий базар. Повсюди лежать мертві, на яких ніхто вже не звертає уваги. Єдиний шанс вирватися звідси, це мати квиток на потяг, який йде невідомо куди, головне, що подалі. У потязі — чисто й приємно. Провідниця вмовляє вдягнути уніформу, щось на зразок камізельки з сіро-синьої водонепроникної тканини. Сюди не можна потрапити, вкравши квиток. Навіть у місті квиток означає певну недоторканість.

Це не вперше мені сняться антиутопії. Вони завжди тоталітарні. Не знаю, чи бувають інші. Відколи Томас Мор усе це придумав, так воно і є. Правда, він назвав це по-іншому — Утопія. Але ніхто не захотів там жити. Як і в Місті Сонця Кампанелли. Станіславів побудований за планом Кампанелли графом Потоцьким. Він не схожий ні на антиутопію, ні на утопію, однак звідси хочеться втекти відразу по тому, як приїдеш.

9.04.2012

Зима в Боневиці

Я приїхала в село, півдня провела на обох цвинтарях, фарбуючи хрести на рідних могилах. Оскільки срібна фарба ніяк не закінчувалась, а нести додому з цвинтаря якісь речі не рекомендують, то я помалювала ще кілька іржавих хрестів по сусідстві, бо ці могили вже нема кому відвідувати. На якусь мить мені стало тоскно, що колись наші могили чекає те саме, але що ж, такий світ. Потім я пішла на Ласки. Під гарною дикою грушею на схилі поставили стіл і лавки, а на самій груші висіла гойдалка. Я на ній погойдалася, згадавши, як це робиться, щоб розігнатись і злетіти якнайвище. А тоді пішла на саму гору, вже зарослу соснами, хоч сосни, то не наше дерево. За фасадом лісу, де колись росли величезні гіркі черешні, була пустка — голий зруб.

Я повернулась до холодної хати, де, здається, оселилася юрма привидів, хоч померло там усього троє людей. А вночі мені приснилась зима в Боневичах очима заїжджого волинського шляхтича і Ян Щасний, що в гарячці розмовляв з двома ангелами — темним і світлим. І дивні слова-прохання: «Говори зі мною, як би говорив з Господом. Бо йому ж ти не казатимеш неправди». І ще інші слова. У мене теж почалась гарячка, я не могла позбутись фраз, образів, вони не давали мені заснути, прорвавши греблю страху перед горою, на яку я боялася зійти.

12.04.2012

Старість храму

Костел єзуїтів у Львові — ось я вчора й потрапила туди вперше в житті. Думала, що так ніколи й не потраплю. Усередині затхле повітря, вогко, але позолота на балюстраді, що йде довкола нефа, все ще сяє. Останнє місце у Львові, де зупинився час. А там прийдуть реставратори, відновлять облуплені фрески під куполом, почистять численні сповідальні від пилюки. Піднятися б дерев’яними сходами вгору — не можна. Біля вівтаря — біла постать Христа, знятого із хреста, лежить на столі, наче в морзі. Дерево, пофарбоване білим. Дві нові ікони — по обидва боки престолу, дві яскраві плями на темному тлі. Занехаяні пам’ятні й надгробні дошки на стінах. Тут ховали лише єзуїтів. Кілька сувоїв нових килимів, якими застелять невідчищену підлогу завтра. І так спокійно, час змирив з усім. Можна не пручатись, помаленьку старіти. Але не дадуть.

13.04.2012

Запах паски

Алхімія Великодня — паска. Солодкий ванільний запах досі чути в квартирі. Спекти паску — це наче подолати гірський перевал. Усі паски, якими завалено ринок, наче дерев’яні: ні смаку, ні запаху. У цьому я переконалася минулого року, коли в мене не вийшли мої паски, бо я вдалася до експерименту. Так було прикро.

Я не знаю сімейного рецепту, не записала, однак відчуваю за своїми плечима маму, бабусь, прабабусь, прапрабабусь. Колись моя дочка сама захоче спекти паску, хоч матиме, як і я, вибір: купити або спекти, пройти довгий шлях до цього дивовижного блаженного запаху, який дарує втіху від самоствердження.

14.04.2012

Світло

Життя в сутінках знесилює. Усе стає важче робити, на все йде більше часу. Поступово сутінки проникають в тебе і м’якими теплими руками накладають пута. Треба вирватись, поки не стало запізно. Усі мої втечі до Урожа — це спроба звільнитись, бо інші поїздки в інші місця не дають ефекту світла. Час повертається назад — це світло, відкриття внаслідок читання — світло, творчість, якою б похмурою вона не видавалась, перемога світла. У кожного те світло своє.

16.04.2012

Нове місто

Маленьке диво — з того місця, де був палац Гербурта, за великим зеленим полем, я побачила і впізнала шпилі костелу й ратуші Нового міста. Можна було піти туди навпростець, як у одному з фільмів-фентезі, коли втомлений від нестачі пригод герой знаходить нарешті щось таке, що обіцяє йому славу, багатство, навіть щастя. Над усім цим — холодне сіро-блакитне небо й дошкульний вітер.

Зрештою, виявилося, що то не місто, а село, яке було колись містом, і в ратуші з дерев’яним шпилем Народний дім і бібліотека, а двері зачинені. Казково доглянутий костел, один з найбільших в Галичині, на моріжку, оточений рештками земляних валів. Старі будинки довкола або покриті кіптявою часу, або замасковані до невпізнання євроремонтом. Віддалік ще один костел і руїни замку чи палацу. Славне було місто, де колись народився відомий викладач Гербест (Зелінський), єзуїт. Треба тут побувати нераз, щоб зрозуміти, що все воно пов’язане — гори, замки, палаци. З пагорбів видно Добромиль і Фельштин. Уночі можна запалити вогонь і передавати сигнали тривоги.

Предивний пречудовий світ, з якого я родом по духу. Маленька вузькоколійка, по якій бігає потяг з двома вагонами, зелені луки, чисте повітря і круглі шапки гір, де гніздяться орли, яких не можна вбивати, бо загине чийсь син. Іноді я почуваю себе останньою з роду.

19.04.2012

Недовіра

Врешті все закінчиться тоталітаризмом. Масова культура розкладає людство, високі технології дають змогу вистежити кожного, тому впоратися з цим безпринципним і боязким стадом тому, хто захоче мати владу, буде неважко. В Україні це дуже помітно.

Ще кілька років тому я писала про культуру самознищення, коли постмодернізм сприймали як одкровення, хоча варто питати себе в кожному випадку: що дає ця книга (картина, фільм) душі і серцю, і відкинути все, що не задовільняє наші духовні чи інтелектуальні потреби. Так можна залишитися особистістю і не дозволити нікому маніпулювати із загальнолюдськими вартостями. Але цього не трапилося, а відтак комерціалізація культури сіла нам на голову. Якась пані з Польщі назбирала з українських поетів грошей за їхні вірші і видала антологію перекладів. Ніби й добра справа, але хотілося б знати, яка дорога вимощена добрими намірами. Підозра — це лихо з розуму, який знає, що існує безліч способів його використати.

20.04.2012

Історія як детектив

З тією історією доводиться стати детективом. Там розбіжності в датах на двадцять років, там книга виявляється старішою майже на сто років і не того автора. Найгірше те, що немає навіть з ким проконсультуватися, бо фахівців уже немає поміж живих. Для роману це не так важливо, важливо для мене. Коли посилаються на книгу, не читаючи її, це вже нікуди не годиться. Мене ошукують на кожному кроці — кому тут вірити. Щоб встановити істину, треба багато років працювати в архівах та бібліотеках, а в мене інші завдання в цьому житті. Найсмішніше те, коли тобі дорікають в дилетантизмі, а ти цього й не заперечуєш, не сперечаєшся. Що ж, і це досвід. Мушу встановити, чи була у Добромилі друкарня в 30–40 роках XVI століття, бо тут залежить на репутації Гербурта. Здається, я єдина, кому на цьому залежить.

21.04.2012

Інфантилізм

За ніч зацвіла алича. Таке відчуття, що земля втомилась від зимування і веснування, від залежності від сонця. Ніщо не викликає такої тривоги в людині, як небесні знаки. Сонця стає дедалі менше. Воно не гріє так, як раніше. Це мені нагадує Добромильський літопис, писаний у XVIII ст., де переважна більшість записів про повені, засухи, неврожаї, знамення у небі, двоголових телят і моровицю, і жодної тобі політики. Маленький такий літопис, як маленьке життя маленької людини, констатація безсилля перед стихією. А от у Лукрецієвій поемі «Про природу речей» в книзі, присвяченій моровиці й природнім катаклізмам, увага зосереджується на поведінці людини за таких обставин. Люди миттю дичавіють і керуються винятково інстинктами, оскільки роблять ставку на Бога, а не на власні моральні якості й здоровий глузд. Вони убивають Бога в собі, якщо не отримують захисту. І при цьому навіть не здогадуються, що Бог завжди всередині, а не зовні.

Найбільше мене обурює в людях несамостійність вчинків. Але ще більше — несамостійність думки. Все це наслідок того, що не існує системи координат для людини у Всесвіті й повна дезорієнтація в інфантильному суспільстві, яким може керувати хто завгодно.

22.04.2012

Захід сонця

Один з найдивовижніших заходів сонця в Урожі, які я бачила. Контраст між чорним, темно-сірим і жовтим та золотим. І над лісом — там, де сідає сонце, — світла смуга, а над нею чорна. Чомусь я відразу подумала: світла смуга — то завтрашній день, а чорна — минуле. Наступний день і справді виявився безхмарним і світлим. Але не це головне — раптом я знову стала сильною і повірила, що в мене досі є майбутнє.

27.04.2012

* * *

Життя в нашій країні — як над прірвою. Кожної миті ми можемо розпрощатись з мирним побутом, втратити все, що маємо. Нас загнали в глухий кут, найглухіший, той, що називають беззаконням і безправністю. Тому так важливо зараз повернутись обличчям до минулого і дізнатись, як воно жилося в прірві. Іноді мені здається, що я могла б жити де завгодно, тільки не в Україні. Не тому, що мені так погано, а тому, що соромно від безсилля.

29.04.2012

Трави

Магія трави, сон про зелений пагорб, який раптово оточив туман, кульбабовий мед, який я варитиму сьогодні, квітучі вишні. Я пригадую, як хворіла в дитинстві і вийшла з хати, коли там нікого не було. І раптом побачила розквітлі вишні. Навіть тінь від них була біла.

Тут те саме. Багато-багато вишень і черешень. І така зелена трава, аж сліпить очі. Трава ближча до землі, вона сильніша.

У мене наче все вивернуте назовні, всередині нема нічого, порожнеча. Це через те, що діється довкола — надто все привабливе, надто звертає на себе увагу, не дає зосередитись.

Я посадила на балконі коріандр і базилік замість квітів. Їхній запах і смак нагадуватиме мені про ті краї, де я побувала.

30.04.2012

Модель Сущого і Не-Сущого

Чорна діра як вихід в іншу реальність. Можливо, ці реальності нагадують цеглини якоїсь будови, форму якої ми не можемо уявити. Можливо, вони розташовані подібно до щільника. Безперечно, існує якась модель. Але головне, що це все рухається за допомогою змін різних гравітаційних полів, адже існують різні маси.

У кожній реальності є свої супутники, реальності менші, створені побічно, мимоволі, які ми демонізуємо, приписуючи їм більшу силу, хоч цього не може бути. У ній теж існують свої чорні діри (ми так часто вживаємо цей вираз, щоб пояснити руйнування нашої реальності). Усе це фізика вищого порядку, а не містика.

Я не збожеволіла, а просто подивилась фантастичний фільм 70-х років, дуже наївний. І от виникли такі думки щодо моделі Сущого і Не-Сущого.

1.05.2012

Самогубство книги

У дитинстві мене вразив розділ з «Собору Паризької Богоматері», де йшлося про архітектуру. «Книга вбила будівлю». Однак, Гюґо мав на увазі лише те, що храми після Гутенберґа перестали бути книгою для неграмотних. Правда, неграмотних вистачало в усі часи, і каплиця Боїмів у XVII ст. виконувала функції такої книги, але ілюстрації доСвятого Письма вже супроводжувались подекуди текстами. Уся сакральна архітектура — це зашифроване послання до Бога, і такою вона буде вічно.

А єдине, що здатне вбити книгу, — це реклама, яка відволікає увагу від неї, й від самого життя. Це наче пройтись бульдозером через звивини мозку. Рекламою прихованою чи явною стали й книги маскульту, і самі їхні автори. Це якийсь нонсенс — виділятись зі стада, щоб стати на його чолі й повести на бійню або в провалля.

3.05.2012

Руки

Писати великі тексти на комп’ютері — пробувала і бачу, що це мені тільки шкодить. Звичайна ручка встигає за думкою, клавіатура її гальмує. Текст втрачає цілісність, виглядає штучним. Рука відчуває найтонші вібрації. Так само я мала проблеми з друкарською машинкою.

Побачила набір для вишивання бісером — раптом захотілось це зробити. У намистинах є щось магічне, як у коштовному камінні. Вони не можуть проявити себе без світла.

Якщо відібрати лише одну світлину з подорожі до Комарно, то я б вибрала ту зі зруйнованим надгробком: масивне тіло з каменю, що стоїть просто в траві, а зверху прикладена витончена голівка ангела з іншого надгробку. Якимось чином вони дуже підходять одне одному.

Спробувати зняти коротенький фільм нерухомою камерою. Тоді й звуки будуть чистіші. Тільки в мертвих руки не тремтять.

6.05.2012

Інша реальність

Філіпінська леґенда про прекрасних істот, схожих на ельфів, які живуть у неймовірно гарних містах. Вони приходять до земних жінок і чоловіків, а потім до дев’яти років забирають своє потомство, якщо дитина дає згоду. Іноді вони з’являються у вигляді диких свиней чи кажанів. Ніщо не буває досконалим — у них немає почуттів. Але чи всі наші почуття — ознака досконалості, у цьому я маю великий сумнів. У дітей деякі почуття зовсім нерозвинені, деякі з них шляхетні, а інші навпаки. Гадаю, почуття можна розділити на ті, що з’являються внаслідок зовнішніх подразників, і ті, що виникають внаслідок думок.

Я пам’ятаю себе дитиною — я не вагаючись пішла б із тими істотами у їхній прекрасний світ. І те саме зробила б зараз. Ніколи не могла жити в нашому світі. Можливо, таке буває, коли перестають боятися смерті, і в цьому суть леґенди. Але ж і Христос закликав, по суті, до цього, тому я не можу вважати цю думку ганебною.

7.05.2012

Досвід

Триматись подалі від будь-якого публічного літературного життя — гарантія літературного довголіття й душевного спокою. Критики нехай пишуть для критиків і читачів, для кого завгодно, але не для письменників. Вони тільки збивають з пуття. Письменники можуть оцінювати один одного, давати поради, філософи чи психологи трактувати їхні твори у своїх дослідженнях. А критики — від лукавого. За все життя я написала три рецензії, і мені неприємно про це згадувати. Це якесь неприродне заняття, глибоко мені чуже.

Для когось це єресь, але мені байдуже. Я заплатила за неї дорогу ціну, як то може видаватися збоку, але насправді й ціна для мене порожнє місце. Гадаю, більшість людей, які не належать до тієї каруселі, що зветься літературним процесом, мене зрозуміють. Як я розумію, чому Сковорода жив так як жив, Кафка просив спалити свої рукописи, а Селінджер відгородився від цілого світу.

9.05.2012

Судова Вишня

Дві гори — одна католицька, інша православна. На православній — світла мурована церква, збудована замість згорілої дерев’яної і український цвинтар. На католицькій — монастир францисканців і польський цвинтар. Місто чітко поділене на дві частини. У монастирі — психоневрологічний інтернат. Наче й не страшно, але я знаю, що там є корпус, де люди не встають з ліжка. Найубогіший притулок з усіх можливих, звідки єдина дорога на цвинтар, що розташований скраю польського. Безіменні хрести або якісь зливки цементу замість надгробків. Зате на кожному — букет штучних квітів. Сам польський цвинтар наче з оповідань Лавкрафта: хрести позбивані, обличчя скульптур розтрощені, плющ повністю огорнув надгробки. І несамовито кричать ворони над своїми гніздами.

Але травень усе це прикрасив нарцисами і пружною зеленою травою. А далі поле — три підопічні інтернату з мотиками йдуть розбивати скибу на городі.

11.05.2012

Віддалення

У ніщо — все. Суспільство диктує умови, які потрібні, щоб досягти успіху. Але ні умови, ні успіх не є тим, заради чого варто губити власну душу. Просто ми ставимо дешеву ціну там, де вона не передбачена апріорі: ані висока, ані низька. Усе це безмежно далеке від творчості й від потреби в любові. Щоб це зрозуміти — слід віддалитися. Іноді ми відходимо, тоді повертаємося кілька разів у житті, не перейшовши межі, за якою неможливе повернення. І це добре, що не відразу, це по-людськи. Катари знали, що у земному житті спасти душу абсолютно — неможливо. І навіть не варто. Але поступово віддаляючись, ми відчуваємо полегкість.

Мені в житті траплялося багато людей, які повірили у власне очищення і охололи серцем. Їхні вчинки суперечили їхнім словам. Особливо небезпечно це в літературі. Ментальний егоїзм спустошує, школа життя зачиняється. Ми повинні просто йти, весь час йти туди, де наша душа почуватиметься комфортно, водночас розвиваючи її, а не вкривати позолотою.

13.05.2012

* * *

Скульптури не виходять зі своїх ніш і повільно припадають пилом. Однак кожен митець прагне стати каменем, бронзою чи хоча б гіпсом. Чи потрібні ми у майбутньому, якщо навіть випереджаємо свій час? Некомфортність теперішнього існування може означати також те, що ми краще відповідаємо минулому. Хоча про нього знаємо лише з книжок і документів. Очевидно, тут ми маємо справу з непристосованістю взагалі, творчим аутизмом. Амбіції, збудовані на ілюзії, роблять нас ворогами чи недоброзичливцями. Ми дозволили втручатись у це людям, які не мають жодного стосунку до творчості — журналістам, критикам, просто закомплексованим людям, хамам, неукам. Час від часу я зазираю на якийсь літературний сайт, аби виміряти дистанцію, і кожного разу це нагадує мазохізм. Але водночас я препарую довколалітературне середовище, окуповане марґіналами.

Як можна весь час жити в цьому — загадка. Усе, що я хочу собі дозволити, це тверезий погляд на речі.

14.05.2012

Печера Платона і паралельні світи

Проблема не в тому, що можна створити собі паралельний світ і жити у ньому. Так живуть дуже багаті люди і дуже бідні, божевільні, наркомани, алкоголіки, їхні паралельні світи існують повністю ізольовано від інших. Основний світ, який у давнину вважали Серединним, неприйнятний для більшості з нас. Це світ суспільних та інших угод, світ покарань і гніту над особистістю, світ приниження. Він тримає нас не мудрими законами, а тим, що обіцяє захищати від хаосу. Ми платимо йому за захист непомірну ціну, хоча захист здебільшого нікчемний. Так було завжди.

Проблема у тому, що ці паралельні світи створюються задля втечі і є актом безсилля, а не перемоги. І що усі спроби створити досконалий Серединний світ приречені на невдачу. Ніхто не знає, яким він має бути, бо творці теорій самі недосконалі. Можливо, той справді досконалий світ перевершує нашу уяву і ми б відкинули його, якби хтось показав, як він виглядає. Платонова печера досі існує.

16.05.2012

* * *

Вечір п’ятниці, Львів. Ще видно, але вже присмерк і будівлі іншого кольору. Ще не увімкнули підсвітку на Оперному, Бернардинів і Домініканів. Людей більше, ніж удень, сама молодь. Галас, співи. Оскільки в Національному музеї зробили перерву до піводинадцятої, не вдалось потрапити на виставку. А робити більше нічого, в повітрі надмірне збудження, аж агресивність, і таке відчуття, що за тобою стежать як за потенційною жертвою. Я знаю, що пізніше і не в п’ятницю в центрі стає просторо. Можна йти і думати про щось своє.

І цілу ніч снилися неприємні сни, в яких не було того, що мало би бути, про що думала увесь день. Якби я писала це на папері, то зіжмакала б його, і залишилися б слова, які не написала, але які крутились у голові весь день: «Дім мови, дім смутку».

19.05.2012

Золота гора

У мене в «Королівстві» була загадка-лічилка: «Золота горо, де ти була вчора?» Або я не знаю, як це назвати. А вчора я була на справжній Золотій горі в Щирці із залишками княжого замку, з церквою XV століття, на стінах якої кілька століть поновлювали (підмальовували) сліди крові загиблих в часи татарської навали. Гора — розкішна і дуже велика. По ній можна ходити увесь день, лежати у м’яких зелених улоговинах, блукати по величезному єврейському цвинтарі ще з XIV століття, схованому в лісі, чути потяги, що пропливають зеленими і брунатними зміями біля підніжжя гори, не думати про те, що світ такий самий жорстокий, як і тисячі років тому.

Втім, можливо, я ще намалюю двері, щоб вийти і побачити, що за ними.

21.05.2012

Бузиновий мед

Ще тільки подекуди розквітають суцвіття бузини, а я вже зібралася варити бузиновий мед. Пахне всюди акацією, вздовж лісу ціла смуга дерев, що заглушують запахи міста. А в селі бузина біля річки, на кутах огорож, завжди рясна, живуча, яка з білої раптом стає чорною і стікає соком. В дитинстві один хлопчик, мамин учень, просто на очах зробив з бузини сопілку, виштовхавши іржавим цвяхом серцевину.

Ми їли пряні ягоди черемхи і боялись їсти солодкі ягоди бузини. Але коли я стала дорослою, то зрозуміла, що втратила зв’язок з цією гарною рослиною, яку оцінили по-справжньому лише птахи. Можливо, всі мої невдачі й поразки через те, що я не зізналась у тому, що бузина — сестра мені, і що ніколи мені не стати в очах людей вишнею, яблунею чи апельсиновим деревом.

23.05.2012

Больовий поріг мови

У ставленні до рідної мови — низький больовий поріг. І не лише у мене. Ніщо не завдає стільки болю, як нехтування нею чи загроза її існуванню. Може, у нас це вже закладено в генах. Ніяк не забуду те нещасне дитя, яке віддали до російської школи, щоб забезпечити йому світле столичне майбутнє. Воно ходило за мною і як зачароване слухало мову, яку відібрали у нього рідні батьки. Тепер це вже дорослий чоловік, неважко здогадатись, що в нього нема ні освіти, ні світлого майбутнього. І таких покалічених дітей сотні тисяч. Зі зґвалтованим інтелектом і відсутністю морального імунітету. Рідна мова дає, попри можливість розвитку, ще й імунітет. У мене теж могли би бути такі батьки і з мене нічого б не вийшло путнього.

29.05.2012

Те, що важливо

Перше. Часом ми надто жорстокі до тих, хто не виконує свої обов’язки як слід. Це означає, що ми граємо за тими ж правилами, що й усі інші, а не захищаємо певні моральні та духовні вартості, як нам здається. Я маю на увазі Яна Щасного Гербурта, магната, що порушив правила гри.

Друге. Я прочитала рецензію на автобіографічний роман Степана Процюка, і мені раптом стало легко: таки не годиться влаштовувати бенкет під час чуми, роздавати підсолоджені піґулки, як це робить вся сучасна світова література і, особливо, дитяча. Так можна втратити імунітет. Землетрус і радіоактивна катастрофа в Японії показали, що людство не вміє виживати і захищати себе. Воно приспане солодкими піґулками. Сам роман я теж читала, але ще не встигла виокремити в ньому те, що мені потрібне. Або просто не прийшов час.

30.05.2012

Дощ у Городку

Мені подобається подорожувати, бо це як гра в невидимку. У моїх поїздках є щось дитяче. Я знаю, що ніхто не ставитиметься до мене серйозно, і тому просто спостерігаю. Якщо захочу виявити себе, то почнеться промивання мізків і втратиться невинність сприйняття. Їхати вперше кудись з кимось — це те саме. Я повинна перша прокласти стежку. В мені прокидається інстинкт самозахисту, і я жодного разу не втрапляла в халепу. І в мені також прокидається почуття довіри до світу, і він розкривається переді мною. Отже, все гаразд. Якби ці відчуття перенести на щодень, мета моя була б досягнута. Але потрохи воно зрушується, хоча невідомо: може якогось дня я втрачу пильність Робінзона Крузо і стану жертвою людожерів. Учора мене захопив дощ у Городку і пощастило купити синій просторий дощовик, що зразу звело нанівець усю мою мімікрію. Але все закінчилось добре. Вбога книгарня з попсовими дитячими книжечками і шпаргалками нагадала мені про культурний вакуум, в якому перебуває більшість українців. Неможливо все це наповнити, без того, щоб не вийти з ґетто.

Серце Ягайла, поховане в тутешньому костелі, теж ув’язнене, теж у ґетто.

2.06.2012

* * *

Вчора я подумала, що переросла літературну творчість як спосіб самовираження, але наразі не маю альтернативи. Хоча може не існувати потреби в самовираженні. Мають бути якісь інші форми духовного буття. Ми творимо, щоб отримати щось навзамін. У цьому сенс будь-якої потреби. Щоб розібратись у цьому, я б не хотіла звертатись до східних духовних практик, а пошукати вирішення проблеми в самій собі. Життя моє захаращене словами. У ньому немає тиші і втіхи від життя як пригоди. Звідси й утома, і прагнення зачинити за собою всі двері.

4.06.2012

Більґамес

Чому мене все життя так вабить Шумер, а не, наприклад, Єгипет чи Індія? На це варто пошукати відповідь. Мої роздуми над історією — це постійне додавання клаптиків, які врешті змінюють бачення того чи іншого явища. Сам текст Епосу про Ґільґамеша мене не вразив так, як його сюжет. Натомість я була глибоко пройнята простими словами найдавніших гімнів чорноголових, бо шумерами їх назвали завойовники. Тепер я зрозуміла, що написана сумішшю двох мов поема, яка має глибоке коріння, затьмарює сприйняття цієї надзвичайно глибокої історії про безсмертя. Більґамес пірнає на дно морське, знаходить траву, але засинає на березі. Його розум спить. Тоді змія викрадає траву, і він залишається ні з чим. Повертається в Урук, який, можливо, вже захоплений ворогами. Розчарований і спустошений. Народ радіє цій порожній оболонці. Історія колонізації чи передчуття історії колонізації?

6.06.2012

Бібрка

Я йшла дорогою поміж зелених пагорбів, ставків і городів. Пора першого сінокосу. За цим не видно було й міста, маленького, але впертого містечка Бібрка. Те, що мене виманило на околицю, було не старовинним будинком, а недобудованим і покинутим домом, всередині якого пустили коріння дерева. Хтозна, чому господарі його залишили.

Дорогою я дійшла до колишньої німецької колонії, впізнала її по солідних, але вже геть зруйнованих стайнях, а там почалася траса. За нею у квітах спочивав великий гарний триповерховий дім, теперішня лікарня, але що там було до цього, невідомо. Іноді не хочеться питати, просто бути невидимою. Хоча тепер безпечно. Існує одне правило — ніколи не їздити по таких місцях в суботу чи неділю. Місцеві люди стають аґресивними від випитого. Напевно, так усюди.

Увечері я читала «Записки вчительки» Уляни Кравченко. У свої 23 роки вона твердо знала, чого хоче. Я свій вибір зробила тільки тепер, але наші вибори схожі. Невипадково Бібрка притягнула мене сюди. Непомітна містика — яку видно, лише відійшовши трохи далі.

9.06.2012

Бен-Гур

«Бен-Гур» повернув мене в Єрусалим до стін Старого міста. Я згадала літніх арабських жінок, які торгували кинзою і м’ятою вранці на вулиці, що починалась від Далматинських воріт. Вони виростили її в горщиках тут же, серед каменю. Принаймні я в це повірила, бо бачила всюди крихітні садочки, де навіть дерева подекуди ростуть у горщиках. Тут вміють шанувати рослини і тут вони — диво. У фінікових гаях до кожної пальми підведена вода. Цим людям, напевно, легше вбити людину, ніж зрубати дерево. Усе потребує праці, але не монотонної, як у нас, з безконечними загонами картоплі й буряків, коли щедрим урожаєм не діляться, а закопують у землю, бо не можуть продати, а творчої. Пустеля — вчитель життя. Вона вчить цінувати воду і все живе, і навіть милосердя. Вчення Ісуса могло з’явитись тільки тут. Як любов, що нічого не просить і нічого не вимагає. Тому мені було тут так легко на серці, бо це як побувати на батьківщині. Звідти видно, де опинились усі ми і які ми жалюгідні в нашому марнославстві і суєті.

10.06.2012

Безпорадність

Дедалі більше ураганів, землетрусів та інших природніх аномалій. З цим доведеться жити тим, хто вже є, і хто ще буде. Одурманені запахом наживи й розваг, люди перейшли ту вузеньку смужку ледь прим’ятої трави, за якою починається агонія планети. Абсолютно неготові до цього, усе ще діти. Дорослість починається з внутрішнього благочестя, благоговіння перед життям. Від матері Кант запозичив усе найкраще, що було в пієтизмі, — подив перед Сущим і Вічністю, здатність робити моральний вибір навіть тоді, коли вибору немає.

Ніхто не знає, що робити. Хіба що заховатись під стіл.

11.06.2012

Простір

З вікна моєї львівської квартири погано видно небо. Нема неба — нема простору. Я завжди любила простір. У селі з порога видно гори, спускаєшся до річки — за нею поле. Душа якось зразу втихомирюється. На другий день відриваєшся від міського життя й виходиш з клітки, відчуваєш, як з тебе виходить отрута. Робити щось на городі, або просто йти, впускати у себе думки. Я думала, що більшість з нас навіть не здогадуються про те, що у нас всередині є поле з родючою землею. Треба просто звільнити її від мертвеччини, і насіння само прилетить з неба.

15.06.2012

Прохання мертвих

Не знаю чому, але писання цього роману виснажує мене емоційно, ніби я опиняюсь на початку XVII століття в Боневичах поблизу Добромиля і стаю активним учасником подій. І розповідаю цю історію людям, для яких вона більш зрозуміла, ніж моїм сучасникам. Боюсь, вона буде так само незрозуміла, як і моя історія про Кеніґсберг. Я ніби пишу вістрям голки по живому тілі. Це вже не література. Я намагаюсь дати людям те, що їм непотрібно. Ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра вже не буде людей. Воно не нагадує голлівудські подорожі в часі і вже ж не костюмовані драми. Тут головне втримати себе в стані напіводержимості, пережити цю історію і повернутись. Іноді мені здається, що я виконую прохання мертвих.

17.06.2012

Подих Гербурта

Вірш Гербурта після битви під Гузовом, написаний латиною: IN JOANNEM FELICEM HERBORT, FUGIENTEM EX PROELIO. Я знайшла цілу книгу віршів, які написали учасники рокошу Зебжидовського. Ця поразка була для них справжньою трагедією, для нас лише рядок в історії Речі Посполитої. Я ще цілком не переклала цей вірш: дуже динамічний, з повторами і українським словом-звертанням «Юначе!». А далі вкраплення польською «dla Boga, ne zabijajce!». Тоді Гербурт врятувався втечею, і після цього життя його вже не було таким, як раніше. Його поволі нищили цілих десять років. Вірш — це голос людини, що задихається. Якби не поезія, ніхто б не почув його. Чи боявся Ахілл, що відчував Агамемнон на полі бою? — Гомер нам цього не розповів.

19.06.2012

Староста мостиський Гербурт

Я тримала в руці карту й раз у раз позирала на неї. Вхід до замку залишився той самий, тільки міст вже не підіймається. Замість сторожової вежі над брамою бетонно-скляна коробка. Я зайшла з іншого боку, куди заїжджають машини, і ніхто мене не зупиняв. Думали, що я прийшла замовити пластикові вікна чи надгробний пам’ятник. Замість трьох будинків, тут було декілька. На одному був барельєф «1967», на іншому — «1973». Ще в одному місці був обгороджений розритий котлован, а при самих валах — ставок, дуже низько, з берегами, зарослими кропивою і будяками. Це місце пережило й завод. А історія зберігається у вигинах і випуклостях рельєфу. Якби не було заводу, були б гарні зелені пагорби з черешнями, вкритими дрібними солодкими ягодами. Я знайшла одну таку. Дивилась на місто і думала, що це таке бути старостою мостиським Гербуртом. А вчора переклала його вірш з латини. Дуже приблизний переклад. Я геть заплуталася в часах. Але так воно й повинно бути, напевно. Ми не знаємо історії і мусимо пізнавати її інтуїтивно.

22.06.2012

Гіпсовий рай

Тихе божевілля: на гуртовому ринку поміж саджанцями рододендронів, магнолій, самшиту і ще бозна чого — гіпсові, трохи вигорілі на сонці їжаки завбільшки з гуску, вівчарки явно нереального розміру, гноми, качки, гриби, жаби… Я все частіше наштовхуюся в місті на гіпсових розмальованих потвор і альпійські гірки, схожі на могили домашніх улюбленців. А коли їду в автобусі через села, то в очах іскрить від цієї барвистої розкоші. Це не моє божевілля, не мій несмак, але від того не легше. Починається все від китайських іграшок, отруйних як за кольором, так і за суттю, дитячого одягу неприродніх кольорів, блискіток та стразів на жіночому одязі. Усе це можна скопіювати й продукувати, відкривши власний бізнес: дешево і яскраво. Мабуть, так уявляють собі рай злидарі або ті, що не можуть забути про власні злидні. У дитинстві я бачила сон-видіння: тихий присмерк і багато білих лілій у густій траві. Таким я уявляла собі рай, куточок раю.

Тепер з’явились ще гіпсові українці. Про гіпсових святих, що стоять на газонах, я вже мовчу. Люди йдуть і хрестяться на них. А з пластикових вікон зникли хрести, що якимось чином захищали дім від лиха.

24.06.2012

Фашизм в Україні

У Станіслава Лема є рецензія на неіснуючу книгу про Голокост якогось Аспернікуса. Я вже читала її кілька разів, кожного разу з іншої потреби. Тепер мене цікавив ґрунт, на якому виростають фашизм і нацизм. Так от, Лем вважає, як справжній інтелектуал, що ці явища створюються людьми з нерозвинутим інтелектом із нижчих суспільних прошарків, для яких характерне невміння домовлятись, що взагалі є згубним у глобалізованому світі. Абсурд і кіч — основні елементи фашизму. Він нежиттєздатний і нетривалий.

Тому мені такими симптоматичними видаються гіпсові звірята і вся попса, літературна й музична. Бо це кіч. Ніщо вперше створене не є кічем. Кіч — завжди вторинний. В основі постмодернізму покладено теж кіч — байдужий до почуттів людини і прихильний до її основних інстинктів.

26.06.2012

Помилки

Подумала, що перестаю зважати на власні помилки, як забувають про рану, коли вона не на обличчі. Виходити у той спосіб на люди, як виходжу я, і робити помилки — вкрай небажано й необережно. Я потрапляю в потік, а звідти у вир чужих думок, які дезорієнтують. Що з того, що основні принципи мого життя незмінні. Колись назбирається повно помилок, які можуть і їх змінити.

Чого б ото турбуватись про дрібні помилки в цьому здеґрадованому світі, де панують безкарність і несправедливість, де навіть зло не з розуму, а зі сліпоти. Та тому, що ніхто не захистить мою душу, окрім мене.

Мені судилась скромна роль, але головний актор захворів і мене випхали на сцену. Жити всупереч долі — нелегко. Тому я й інтуїтивно обрала сюжет нового роману, де відбувається щось подібне. Якби йшлося про часи героїчні, але ж ні — настали часи ганебні й підлі.

27.06.2012

Подорож

Немає сонця — нема роботи. А вчора цілий день було як в мішку, потрапила під дощ. Щось не помічала за собою залежності від сонця. Увесь день просиділа над чужим рукописом. Утім, є користь від цієї монотонності. Якась частина моєї свідомості побувала на краєчку Всесвіту, колись я напишу про це. Інша — на Алтаї, де між гір є дивовижне озеро, а мені завжди подобались гірські озера, що кидають виклик логіці земного тяжіння. Потім я побувала в Єрусалимі, згадавши казкові розсипи овочів і фруктів на найбільшому ринку, просто естетичне задоволення бачити це взимку, таке здорове, свіже, гарне. І поруч жебраки, що калатають бляшаними пуделками, вимагаючи пожертви. Не просять, а вимагають. Схід — прекрасний. Там злидні не пригнічують, там люди не переймаються завтрашнім днем і не лукавлять. І там твоє життя належить лише тобі і ти за нього відповідаєш. Не знаю, чи звертали колись увагу на те, як східна ментальність вплинула на Ісуса Христа. Чи як Єрусалим впливав на Львів. Араб на нашому ринку обіцяв мені принести затар і хумус. Є у нього і справжня халва з Ізраїлю. Думка про це розсуває межі світу. А ще я подумала, що не вистачить життя, аби побувати в усіх куточках України, така вона велика. І як хотілося б.

29.06.2012

Грузія

Записи в щоденнику, як листки, що падають з дерева. Впавши — стають чужими одне одному. Тільки так я розумію, що кожен день справді інший, і цим засвідчую своє невміння вибудувати щось цілісне. Вчора згадала свій давній задум — написати про царицю Шушанік за мотивами її життєпису V століття. Мій зв’язок із Грузією все ще існує. Гарно було б туди поїхати ще колись, але вже в іншій якості — пожити, як живуть усі люди в цій країні. Спершу написати, а тоді поїхати.

Чим далі ти від дому, тим менше відчуваєш відстань. Ніби потрапляєш у паралельний світ. Хрест, сплетений з лози, приставлений до дерева, ось перше, що виринає в пам’яті, коли згадую Грузію. Я першою прокидалась у Тбілісі, раніше, ніж саме місто.

1.07.2012

* * *

Вперше за стільки років душа відкрилася до сонця, що сходить. Лише спів птахів, роса по коліна, туман під лісом і синюваті гори. Світ, який не змінюється, в якому я назавжди залишилася дитиною. Він мене приймає, захищає і відпускає. Мій вічний притулок, у ньому немає і ніколи не буде людей.

5.07.2012

Добромиль

Добромиль — три тисячі населення, промисловість зруйнована вщент, молодь — одні наркомани. Здається, лише цього разу, подивившись згори з ратуші на місто, де моє серце, я зрозуміла, що його очікує. Добромиль на це не заслуговує. Коли я розповідала про Слугу з Добромиля, небо прорвалось і линув короткий дощ, і я відчула присутність цієї істоти.

Кеніґсберг уже був зруйнований, і Кант давно спочивав під стіною собору. У цьому спекотному отупінні надто багато смерті. Напевно, жити тут важко, в понурому мовчанні й сезонних ритуалах механічного життя. Воно й відновиться, як відновлюється природа після стихійних катаклізмів: повільно й негармонійно, саме по собі, всупереч бажанню, бо так треба. Місто, яке занепадає, ніколи не може гідно померти.

9.07.2012

Лише влітку

Лише влітку бувають такі дні: сумирні й погідні, коли всі забувають про тебе й нікому від тебе нічого не потрібно. Такі щедрі, що викликають бажання ділитися з кимось, зробити щось для когось. І такі короткі й швидкоплинні. Вночі падав дощ, коли ж він був востаннє? Стало прохолодніше. Вранці я чую голос нашої двірнички, яка голосно розповідає про себе світу, бо вікна прочинені тепер весь час. Вона трохи ксенофобка, з села, чи не з Романіва, у неї день народження 21 липня. Ввечері активізуються підлітки, кричать. Хтось у сутінках запустив феєрверк. Усе як у «Вині з кульбаб». Навіть вино у мене є: дві пляшки кульбабового вина.

11.07.2012

Григір Тютюнник

Певно, то лише в Україні буває, що совісна й чутлива людина не може жити, ні в селі, ні в місті, хоча саме так і живе, хитаючись, як маятник. Згадала незакінчену повість Григора Тютюнника «День мій суботній», наче вступила в теплу річкову воду. Не дивуюсь, що він її не закінчив, бо це не закінчується ніколи в совісної й чутливої людини. Це не можна передати словами. Коли доходиш до розуміння того, що слова безсилі, не хочеться жити взагалі.

14.07.2012

Сон за склом

Дивитись на світ наче з вікна автобуса і знати, що ти не маєш уже до нього стосунку, і відчувати радість від того проминання. Немає значення, де ти — серед людей чи сама. Все одно тебе закриває невидимий щит, і так було завжди, тільки ти про це не знала.

Власне через це світ намагається тебе позбутися: сипле піском в твоє скло, пробує злякати, звабити вже не грошима чи успіхом, а цікавим заняттям.

Мені завжди подобалося просто йти, не думаючи, куди й навіщо. Ось так я побувала в місці свого давнього сну: за полем і лісом покинуті будинки, навіть обриси ті самі. На заході, де влітку сідає сонце. Мене довго непокоїв той сон, у якому нічого не відбувалось. І тепер — так само. Тільки пласт чорної глини, нашпигованої скалками слюди, і кущик материнки край дороги. Материнка не росте в наших краях, і глини такої я не бачила. Це може бути знаком того, що й інші сни стануть, можливо, колись реальністю.

22.07.2012

Марина Мнішек

Вже все сказано про Марину Мнішек, усе, що можна. Шукаю той кут, з якого ніхто не дивився. Ось вона в Тушино просить батька, щоб той надіслав їй чорного оксамиту. Кожної хвилини може вмерти, а однак думає про такі речі. Акторка чи просто дитина, яка все ще думає, що в неї є ангел-охоронець. Або той випадок, коли вона, вже одружена, відмовляється їхати до чоловіка, почувши, що той веде легковажний спосіб життя. Старша сестра вдало вийшла заміж, вона хоче її перевершити. От і перевершила, тішиться, що стане царицею московською. Мабуть, лише жінка може її зрозуміти, але про Марину пишуть чоловіки.

Ким би вона була зараз? Ходила б у гості, в нічні клуби, плакала б за зіпсованим манікюром. Вона залишалась би такою жадібною до життя завжди. Я знаю чимало таких жінок.

Але листи в неї гарні, дуже емоційні і щирі. Вона передає в них усе, що думає у цей момент, не озираючись у минуле й не заглядаючи у майбутнє. Їй, по суті, байдуже, що про неї думають, адже вона виконує лише чужі бажання. Тож нехай інші дбають про її репутацію.

23.07.2012

Жива Земля

Земля — це жива істота, але наскільки вона мисляча, чи, може, просто керується інстинктами. В наш час не може бути пророків, бо їх не сприймають. Чи існує товариство людей, які замислюються над тим, як врятувати Землю і заодно й себе, бо ми також частина землі? Вийшли з неї і підемо в неї. Хоча поводимо себе як насіння, занесене з космосу. Але тільки люди. Тварини — це рідні діти Землі, з ними легше знайти порозуміння.

Ось ці думки заважають мені думати про інші, проминальні речі.

Пригадую прочитане в дитинстві оповідання. Конан Дойля «Коли Земля зойкнула». Треба завдати комусь болю, щоб переконатись, що він живий. Мові, наприклад.

25.07.2012

Полин

Небо затягнуте сірим, парить, але дощу нема. Вчора ходила по траві: роса була якась липка. І боляче жалила кропива на старому єврейському цвинтарі у Щирці. Набрала з собою полину, везла жмут, притуливши до себе, ніби хотіла обгородитись гірким запахом від чогось. Таке відчуття, ніби це триватиме вічно.

27.07.2012

Недільне

Неділя. Люди йдуть до церкви. Це видно по тому, що в них немає нічого в руках, і по цілеспрямованій швидкій ході. З дитинства я була від цього відлучена й так потім і не змогла ходити по неділях до церкви, коли це стало можливим. Того тижня треба піти замовити поминальну службу за маму й тата. У мами — день народження, у тата — день смерті. Я вже знаю, як це робиться. Наступної неділі мене не буде у Львові.

Богові треба нагадувати імена. Прізвища йому непотрібні. Я чомусь вірю, що від того, що у церкві помоляться за маму й тата, вони про це знатимуть. Хоч їхні стосунки з Богом завжди були складними. Однак мертвих не питають, чи потребують вони молитви. Знають, що вона не може зашкодити нікому. Вона — наче їжа для душі. І молитва, і пам’ять.

29.07.2012

Львів самотніх сердець

Не можу натішитися книгою Юлі Мельникової «Львів самотніх сердець», така вона гарна і тепла. В Ізраїлі заново відтворили всі розписи Ходорівської синагоги, які використали для обкладинки. Якимось дивом у мене зберігся календар з цими зображеннями. Неіснуючі розписи для неіснуючого Львова. Ще одна ниточка, що пов’язує Львів з Єрусалимом.

Що мене найбільше приваблює в цій книзі — природність неприроднього. Сови переносять людей у повітрі, Шабтай Цві перетворюється на вужа, дібук нападає на хлопчину зі Стрия. Утім, це просто майстерність, яка не впадає в око. Є місця, що самі допомагають реалізувати потенціал уяви. Для Юлі це Львів, для мене — Уріж і Добромиль. Виникає містичний зв’язок людини з місцем. Добре, коли є засоби для його вираження.

А ще мене нестримно вабить Бібрка з її сабатіанцями. Чи вдасться мені знайти щось про них?

1.08.2012

Скафандр і крейдяне коло

Зневага до традиції — це вияв страху перед нею. Під цим кутом багато чого стає зрозумілим. Насамперед, люди традиції позбавлені відчуття меншовартості й краще захищені. Вони ходять по музеях, перечитують великих майстрів, слухають класичну музику. Цьому передує або гарне виховання, або самоосвіта. Проте жодної підтримки такі люди не мають. Вони живуть у своїх скафандрах або в крейдяному колі. Варто засумніватись, що світ за колом істинніший, і що треба кудись йти, і вже захист зруйнований.

Мені себе часом шкода, бо я руйную свій захист з вищевказаної причини і потрапляю в якісь дрібні пастки. Далеко я вже не зайду, мене стримуватиме моральний інстинкт, але я можу перестати обробляти землю у своєму колі й померти від голоду і спраги, і від неможливості бачити справді людські обличчя. І відсутність страху теж має свої вади: перестаєш співчувати тим, хто боїться. Можливо, настав час вибору, але я ще не здатна його чітко окреслити.

2.08.2012

Спас

Я й раніше бувала у селі Спас, де на Замковій горі — благодатне відчуття спокою і гармонії зі світом, ростуть дикі груші, напівдикі яблуні й цвіте материнка. Але тільки подивившись з гори Сторожньої зуміла побачити усю красу цього місця: і Дністер, і Бескиди. Нічого ворожого, самі лиш м’які обриси. І натовп людей, що прийшов на закладини пам’ятника королю Леву — такий самий приязний, розніжений під серпневим сонцем. Мене знову тягне туди, і я вже прораховую, як би вирватись найближчим часом і поблукати по цих горах. Так мало часу, він так нестримно біжить, на ходу перегортаючи маловартісні сторінки.

5.08.2012

Дежавю

Отут, подалі від товариства ненароджених і мертвих письменників, корисливих критиків і невибагливих або просто дезорієнтованих читачів, зникає будь-яке бажання мати справу з літературою. Навіть якщо з’являється нагода сказати, що про це думаю, я просто мовчу. Тут мої принципи можуть похитнутися, а навіщо мені цей клопіт? Нехай все це собі розкладається і гниє, а я буду ловити ці неймовірно гарні дні. Учора була страшна спека, сьогодні, добре, що не залишила відчиненими двері на балкон, — шалений вітер, аж виє. Підлога ще не просохла від фарби, можна відкласти всі господарчі справи й робити щось приємне.

Мені навіть здається, що я наче відновила тут свій спосіб життя в Урожі: це уповільнення, ця невинність дитинства і простота людини, яка втішається з того, що має, і думає, ніби інші відчувають те саме. Не прірва, а улоговина, поросла довгою м’якою травою.

7.08.2012

Портрет

Страх перед писанням виникає тоді, коли не віриш, що ти це зможеш: створити минуле. Тут треба вміти описувати речі, а я волію описувати почуття, як вони змінюються. От учора переді мною постало питання: як раніше люди сприймали портрети? У ті часи, коли їх майже не було і створювались вони довго, і тільки пензлем або різцем скульптора. Я ніколи не сприймала епітафію Георгія Боїма в його каплиці, де зображено кілька поколінь, так, як сприймали її глядачі 400 років тому. Там вкупі живі і мертві творять спільну молитву.

Може, вони думали, що портрет зберігає частинку життя? Не так примітивно, як ми думаємо зараз, але я хотіла б це уявити. Можливо, у цьому завдання моєї книги — зрозуміти, навіщо це було їм потрібно. Чому народи Близького і Середнього Сходу вважають зображення людей чимось цілком неможливим? Звідки в ісламі та юдаїзмі таке упередження? Певно, воно було ще й до того. Певна річ, є різні пояснення, але мене вони не влаштовують, оскільки це лише історичні пояснення, продукт наукового, логічного, а не міфологічного мислення. Пояснення знаходиться десь на лінії життя-смерті. Все-таки добре, що я не вмію правильно міркувати. Так легше щось пізнати.

10.08.2012

Касандра

Які наслідки матиме для майбутнього те, що відбувається зараз, страшно навіть уявити. Інтуїтивно українські письменники починають писати антиутопії, жанр, що практично не існував у нашій літературі раніше. Це знак того, що ми ще не втратили больової чутливості. Весь час я намагаюсь уникнути больового шоку, але жодні мантри на зразок «Це мине, і це також мине» не діють. Натомість довбе у голову: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми зробили з тим, що з нами зробили». Нестерпно годувати шакалів своїми думками, а для решти пластикові вікна, залізні двері та євроремонт — єдиний сенс буття. Вони тебе не почують, якщо навіть ти роздряпаєш лице нігтями і повириваєш волосся. Моє життя зараз суцільний знак питання.

12.08.2012

На Маковія

Дощі як у Макондо, спека — теж. Коли ми всі зникнемо, залишиться хіба історія клімату. Зорепади, затемнення Сонця, викиди сонячної енергії, землетруси, тайфуни… Те, що мало б турбувати найбільше, нікого не обходить, бо здається несистемним, випадковим. Бо система має владу над людиною, применшує її значущість, вбиває її егоїзм. Треба вірити у Фатум, як вірили давні греки і люди часів бароко. Саме тоді людський Дух зумів піднятися високо-високо, кинувши виклик Невблаганності. Тепер він солодко спить, обпившись маковим настоєм.

14.08.2012

Мудрість

Ніколи нічого не просити, самі прийдуть і все дадуть — це справді вірно, коли йдеться про особисту вигоду. А інше треба брати самим. Найперше — знання. Мудрість у нас є від самого народження, тільки треба її відшукати в собі. Не їхати за нею на край світу. Я добре пам’ятаю слова однієї сільської жінки: «Як мама не дала мудрості, то чужа не допоможе». Але ми можемо впізнавати свою мудрість у книгах, коли її вже передано словами, завжди трохи спотворену словами, змінену ними, але коли ті слова вчасні, вони дають одкровення. Ми навіть думаємо, що це чиясь заслуга, але то винятково наша заслуга, наша праця. А потім знову з’являються хмари, постають перешкоди.

Четвертий день не видно сонця у небі, доводиться шукати його в іншому місці.

16.08.2012

Порятунок від страху

Люди — не лихі, вони просто слабкі. За інших обставин вони були б і чесними, і правдивими, і навіть милосердними. Такі люди були в Німеччині перед тим, як Гітлер взяв владу. Страх викликає не лише паніку, примирення зі злом, а й бажання захистити себе приналежністю до вовчої зграї. Коли вожака вбивають і нема кому стати на його місце — це вже пік страху. Бо тиран встиг стати Богом, а смерть Бога — це вселенська катастрофа. Тому так важливо наважитись посміятись над тираном. Щодо України, то ми маємо не страх, а нагадування про минулий страх, яке продовжує деморалізувати суспільство. Найгірше те, що люди не усвідомлюють, куди вони йдуть, не розуміють, що порушують всі мислимі й немислимі моральні заповіді, єдине, чим вони можуть захиститися, — це кількістю грошей. Остання фраза стосується практично цілого людства, за винятком тих народів, які йдуть десь позаду цивілізації. Все важче не бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує.

Мені приснився сон, що я живу у якомусь будинку зі сходами, не відчуваю його своїм. А потім виходжу і на мене кидається пес, що прив’язаний ланцюгом. Він обриває ланцюг, збиває мене з ніг, і я опиняюся в непроникній темряві. Потім вертаюся до будинку, зачиняю за собою замок, досить нікчемний, двері так само старі й нікудишні, й раптом усвідомлюю, що цей дім таки належить мені. Тиха радість.

21.08.2012

Амітівіль

Будинок з лихою славою, де колись син убив усю свою родину. Ніби до цього намовив його злий дух індіанського вождя. Звідти з’явилось безліч фільмів жахів, ну що ж, треба на чомусь заробляти. Але документальне кіно, чи книга — це вже інша річ. Один писака цинічно розповів, що напише книгу про амітівільську трагедію, щоб до кінця життя ніжитись на березі Тихого океану. Оскільки ця книга принесе йому мільйони. Йдеться не про пошуки істини, вона давно відома, а про звичайну спекуляцію на трагедії. Чим далі, тим більше цинізму. Я помітила, що уникаю нових фільмів. Ще можна дивитись фільми 90-х, найкраще — 70—80-х, в яких відчувається ще моральний стержень. Простежується тенденція до деґрадації. Демократія без десяти заповідей — ось що таке Амітівіль. Купка людей усвідомлює це, і з кожним роком вона тане.

23.08.2012

Магелланова хмара

«Магелланова хмара» Станіслава Лема. Один із членів космічної експедиції втратив контроль над собою від хвороби і націлює пістолет на товариша. Той тихо питає: «Невже ти можеш вбити людину?» Чоловік затуляє обличчя руками, плаче. Звісно, він не може. 2069 рік за земним календарем.

Ніхто не будує нині ідеальний світ без насильства. Швидкість цивілізаційного потягу збільшується. У ньому чотири вагони, як чотири коні Апокаліпсису: захланність, неосвіченість, розбещеність і агресія. Попереду — смерть. Усе почалось наприкінці 60-х років.

26.08.2012

Борислав постіндустріальний

Три дні подорожі, яку, можливо, й подорожжю не назвеш, а відвідинами друзів і рідних.

Борислав. Ностальгійно-пізнавальна екскурсія. Скрипіння дверей у зруйнованому адміністративному корпусі фарфорового заводу. Величезний зал з калюжами води і потрощеними стільцями, простенька капличка з вигорілими від сонця образками на прохідній, руїни, які могли б ідентифікувати лише археологи. А далі — заросла травою залізнична колія і два станційні будинки: один розвалений, інший — новенький. Колишні нафтові свердловини на подвір’ях, обшарпані будинки ззовні, але всередині чудово збереглися дубові сходи й паркет у вестибулі. Повно квітів, яблука просто на землі, циганське дівча в пишній білій сукенці, невідь чим заклопотані люди, що вважають непристойним посміхатися на вулиці. Під усім цим — порожнеча, нафта, газ, озокерити, отруєні потоки. Нафтові качалки нагадують цих людей з їхніми механічними рухами…

Врешті я почала шукати залізні стовпи, що підпирають бориславське небо. Їх залишилось усього два: чавунні ручної роботи, з будкою для переодягання електрика внизу, трохи вкриті іржею, бо простояли сто років під дощами, а дощі не завжди невинні й чисті.

31.08.2012

Намалювати двері

Літо — це хаос. Його плоди можна побачити лише восени. Вчора ходила лісом і відчувала, що впораюся з будь-чим. Я ніби випромінювала силу. Зрідка з’являлись якісь підозрілі особи, як це буває в приміських лісах, але вони розчинялись у лісових сутінках, відступали. Перед тим був моторошний покинутий завод в Бориславі.

Літо я провела в Інтернеті, здригаючись від шокуючих новин, які завдавали мені справжнього болю; я занурювалася в цю каламуть,розчинялась у ній, здогадуючись, що мушу навчитись не боятись, не панікувати і вийти врешті на чистий простір, й дивитись на усе збоку, відокремити себе. Мабуть, це відбувається зараз не лише зі мною. Однак не думаю, що хтось вважає за доцільне ділитись такими інтимними душевними подробицями, бо це не вперше. Однак кожного разу — двері інші. І ці двері треба намалювати, бо їх не знайти.

1.09.2012

Прості речі

Високе мистецтво рятує людину від деґрадації. Я цим не винайшла колесо, але причина, мабуть, у гармонії, якою це мистецтво наповнює свідомість. Так само діє народна творчість в її кращих зразках, і природа. В якийсь момент ми починаємо відокремлювати себе від усього несправжнього й вульґарного, і можемо віддалитись на таку відстань, що втрачаємо усі зв’язки з реальністю. Проте мусить залишитися зв’язок на рівні серця — бажання допомогти іншим приєднатися до цього братства. Це зло воює з усім, а добро завойовує прихильність.

2.09.2012

Маленьке біле кошеня

Маленьке біле кошеня цілу ніч спало біля мене після важкого дня. Я підібрала його, бо воно страшенно кричало біля чужого під’їзду. Воно навіть не тікало, і коли я несла його додому, від голоду кусало мені пальці. Одні бездушні люди вчать інших бути бездушними. Це виглядає наче кровна помста: око за око.

Я згадала вірш Костянтина Бібла про білу бездомну кішку, схожу на зламану лілею, про те, що голий тротуар коли-небудь її уб’є. Пам’ятаю його ще з юності. І повторюю, коли опиняюся перед вибором: врятувати чуже життя, чи пройти повз нього.

5.09.2012

Самбір

Минуло вже багато часу, встигла забути про щоденник. Деякі речі випадають з життя, витіснені брутальним натиском реальності, хоча коли згадати Самбір з його дивовижною парафіяльною школою XVIII ст. наповнену почасти бойківським дерев’яним причандаллям, вибіленим і вичищеним, з такими впізнаваними речами — маґлівницею, терницею, маслянкою, ціпами й решетами, нецками… Гарне, веселе місто, з якого так легко доїхати до Львова, з темними старими садами і пагорбами, на яких стоять храми і просто гарні будинки. І було все добре, доки я не увійшла в бернардинський костел, перетворений на органний зал, де мене охопив крижаний холод, настільки пекучий і болісний, що я звідти відразу вибігла, геть перестрашена. Ніколи такого зі мною не траплялось. Наче атака привидів. То й не дивно: єзуїти міцно вкоренились у цьому місті і довго підбивали тутешній люд на авантюри, маніпулюючи свідомістю. А тепер ніхто про це не хоче знати, на історію Самбора накладено печать, хоча скільки таємниць могло б відкритись.

18.09.2012

Мова птахів

Дощ збудив мене вночі — так і не заснула до ранку. І вранці дощ продовжує падати. Це вже осінь. Думала над тим, що ніколи не писала про вигнанців, можливо, тому що сама добровільно обрала собі життя в екзилі, і обираю весь час. А це прочинив свою душу Андрій Содомора, видавши переклади Теогніда і написавши до них передмову. Дивиться він з-за прочинених дверей на всі ці торги, і серце обливається кров’ю. А мені дивно збагнути, яким чином взагалі твориться висока культура у цьому світі, де не знайдеш справжньої людини зі свічкою. Звідки беруться праведники? Звідки береться така книжка, як «Про що думає людина» Василя Ґабора з пронизливими шляхетними візіями спорожнілого міста вигнанців?

Такі, як ми, давно вже не присутні тут душею, а тіла наші стали тінню, слова дедалі більше незрозумілі, стають мовою птахів.

20.09.2012

Нелегітимність зла

Слово «мораль» серед наших митців та інтелектуалів звучить як образа вже досить давно. Бо так, мовляв, ставляться до нього їхні колеги в цивілізованій Європі. Мораль — у ґетто, аморальність — на свободу. Мене ніколи не влаштовував цей примітив, перевертання з ніг на голову речей, що не підлягають обговоренню. Людина заслуговує на те, щоб її принципи поважали. Вседозволеність — це відносність або навіть відсутність принципів. Про це часто писали американські трансцеденталісти, книги яких досі не переклали українською мовою, а імена не введено в культурний обіг, або, як тепер кажуть, дискурс. Тепер я розумію чому. Апелювання до власного сумління не кожен витримає. Ясна річ, йдеться не про моральний фундаменталізм, та його вже фактично не існує в нашому суспільстві, а про те, що його замінила демонізація аморальності, й тепер ми маємо аморальний фундаменталізм, який не менше шкодить, навіть більше, бо порушує мої чи чиїсь принципи. Колись я читала казку, в якій маленька красуня потрапила в країну негарних людей, де її вважали потворною і вона в це вірила, доки не вийшла за межі цього перевернутого світу. Навряд чи «прогресивні» колеги з Європи сумніваються у легітимності десяти заповідей. Для них це коріння, як і мова, традиції, історія, а якщо хтось і піариться на моральному нігілізмі, то його сприймають всерйоз хіба що підлітки. Зло не може бути легітимним.

22.09.2012

Добромильські сніги

Так легко вчора занурилась у добромильські сніги, ніби повернулась додому, а попереднє життя було лише гостиною. Бо відтоді, відколи в цьому світі перестали розмовляти про шляхетність і вважати її чимось кумедним, краще б назавжди залишитись тут, де літає останній орел. Але як би там не було, мушу розриватись між двома світами, бо я не одержима. Бракувало чогось, зовсім трішечки, щоб перейти межу. Дунай я перейшла, межі — ні. Бо тоді цей нешляхетний світ просто залишиться без моєї опіки.

Замерзлі дерева, я їх бачила нераз, як і засипану-заметену дорогу, яку втоптати може лише велике горе чи велика нужда. Одначе тільки в Добромилі 1617 року вони мають сенс, передаючи весь безмір людської самотності.

24.09.2012

Молоко

Мені приснився сон, ніби я стою в черзі за молоком з літровою банкою, довго і терпляче. Підходить вихователька з дітьми-сиротами, геть обдертими. Я їй кажу, що стою тут від 10 години ранку. Врешті я виходжу з черги, бо не маю кришки закрити банку, і можу розхлюпати молоко. Прокинулась і згадала 1990 рік, коли ми з Ладусею мешкали у Львові. Як я не могла купити молока дитині, бо всюди стояли величезні черги. Одного разу я встала о 6-ій ранку і пішла на Галицький ринок. Було ще темно і холодно. Але й там не продавали молока жінки. Вони приносили його для постійних клієнтів. Якось я стояла у довжелезній черзі в магазині. Там стояла також жінка з неадекватним хлопчиком років восьми, який підходив і бив людей. Вдарив він і мене. Але всі мовчали.

Молоко я перестала купувати, коли Ладуся вчилася вже у школі. Коли знайшла у пляшці шматок скла. Надто далека відстань від мого дитинства, коли я стояла з горнятком під стайнею і цьоця Кася наливала мені тепле спінене молоко просто з відра, а часом доїла в горнятко. Я випивала його відразу.

26.09.2012

Меч Гамлета

Гамлет у фільмі Дзефіреллі всюди ходить з мечем, розмахує ним вряди-годи, щоб скористатись, коли настане час. Таким в ідеалі мало би бути моє покоління, що росло в часи холодної війни. І таких «гамлетів» було багато. Втім, воювати з американськими імперіалістами ми не збирались. У нас був інший ворог — наше сумління проти конформізму. Врешті ми вчинили самогубство, щоб врятувати собі честь. Навіть ті, хто обрав еміґрацію. Тому ніхто не знає про нас. Мертві нікому нецікаві. Якби ж то тільки ми були мертві…

29.09.2012

Даровані книги

Вчора підшуковувала одяг для персонажа: делія, кунтуш, жупан, щоб не були ні надто вбогі, ані надто викличні. Для вистави, що має відбутися на ґанку будинку в Боневичах. Ще шапка і чоботи. Потрібен докладний опис. От і згодилася мені пошарпана книга-альбом Яна Матейка, видана ще в 30-х роках. Багато повирізуваних сторінок. Таку книгу нікому не віддаси. Сьогодні заберуть книжки, які я віддаю до бібліотеки. Краще допомагати якійсь одній бібліотеці, ніж кільком. Хай люди читають. Вони не звикли купувати книжок, а мені ці не потрібні. Я ніколи не помиляюся, коли дарую книги. Ніколи не можна віддавати книжок рідкісних і таких, що мають дуже малий попит, стосуються певної галузі. Я маю багато книг з історії музики, історії України, мистецтва. Такий підхід до дарування з’явився у мене внаслідок роботи в музеях, де важливі інтуїція і правильний відбір.

У селі мене чекає книга про життя польських магнатів. Навіть коли я вже використала книги, вони залишаються в мене назавжди. Як друзі, що їх не бачиш роками, але все одно думаєш про них з теплом.

30.09.2012

Мистецтво життя

Не так важливо, як ми проживемо своє життя, а як його закінчимо. Можна стерти всі добрі спогади про себе в старості внаслідок хвороби, стати тягарем для оточуючих, зненавидіти себе. Можливо, в усьому винна ненависть до себе, яка нападає підступно й зненацька. Раніше я про це не думала. Мистецтво життя полягає в любові до себе, самопрощенні, а не самоконтролі, як я думала раніше. Треба, щоб тіло і мозок постійно працювали. Смерть подібна до сходження на вершину, а не падіння в провалля.

1.10.2012

Звуки осені

Гупання яблук на лаву й на землю.

Торохкотіння горіхів по даху.

В останній день знявся такий вітер, що все обтрусив.

Гул дощу. Він надходить хвилею, наче морський прибій.

У Багнах десь мають гнізда круки. Вони літають над лісом і каркають. У такому лісі мовчать сойки. Хрускає гілля, здається, хтось ходить лісом, але я помилилась. Почула голос струмка, раніше, ніж побачила. Щось у тому лісі було дивне. Невідь звідки налітав сильний вітер, наче вихор, збиваючи жолуді. На полі взагалі не було вітру, ледь накрапав дощ і стогнала машина на розбитій дорозі за заслоною кущів. Ніби в Багнах з’явилося якесь провалля, наскрізна діра, де живе велетенська істота, чий подих потужний, як вітер.

Вночі я прокинулась, здалося, що хтось мене кликав. Забула відізватися. То, певно, був мій ангел.

Час від часу грюкали миші. Я їм поклала на підлогу сухарі, щоб не нишпорили по шафах. Від нагрітої піччю кімнати прокинулась оса. Безтямно кинулась на люстру, потім на мене. Не знаю, чи бувають скажені оси. Вранці я її випустила.

В останній день сполохала зграю куріпок за рікою. Давно не чула, як лопотять десятки маленьких крил. Куріпки були круглі, як реп’яшки.

Вранці — тиша. Неділя. Дощ наздогнав мене уже в дорозі. Знайома жінка спитала: «Додому?» А я думала, що мій дім в Урожі.

8.10.2012

Життя з принципами

Письменник не мусить мати власної літературної теорії, важливо, щоб він дотримувався певних творчих принципів і час від часу контролював себе. Спокуса побалакати про літературу в письменників велика, особливо тих, які давно не відчувають серця життя. Тут їх не перебалакаєш. Я чомусь завжди відчуваю себе ідіоткою, коли відвідую літературні сайти або ж читаю літературну критику. Всі виглядають такими розумними, доки не почитаєш власне саму літературу. Дякувати Богу, ніхто мене не коментуватиме за ці слова. Люди, в яких немає принципів, нагадують перекотиполе. Вони ненавидять тих, хто постійно живе на одному місці й змінюється природнім шляхом. Дивно, що я досі цим переймаюсь. Нам бракує таких тверезих голів, як в американських трансцеденталістів півтора століття тому. Бракує громадянського суспільства, яке не витрачає час на порожні балачки.

11.10.2012

Калейдоскоп

Посередині осені починає тривожити те, що доводиться збирати чужі плоди замість власних, тобто досі не можеш зосередитися на власне своїх ділах. Зате коли беру в руки зошит і ручку, зразу впадаю в транс, бо нарешті віднайшла ритм розповіді, яка, може, й не буде для когось цікавою, може, навіть не має сенсу. Таким безсенсовним видається життя, коли розглядати його день за днем, шукати якоїсь стратегії, що можлива лише в романах. Насправді безліч знаків творять калейдоскоп. Один порух — і картина змінюється. І ці порухи роблю я, будучи даймоном, а не деміургом. Цей світ уже існував, а я його потривожила.

Це не передати словами. Можна, але не треба. Йдеться лише про те, що важливіше — предмет чи його тінь. Я маю спершу побачити цю тінь. Але для того мусить з’явитися сонце.

13.10.2012

Хома Брут

Суспільство дебілізується просто на очах, от і повиповзала всіляка нечисть у культурі. Кому це не подобається, може втішатись жіночими романами чи національно-свідомою порнографією. Щоб витримати цей наступ на всіх фронтах — потрібно або мешкати у вежі зі слонової кості, або мати стійкий імунітет, що дається лише з досвідом. А хто не має досвіду, той зупиниться на проміжній стадії. Тиск як ззовні, так і зсередини, особливо не дає спати чужий успіх. Це нагадує три ночі Хоми Брута у церкві. Перша ніч була у 90-і, зараз — друга. А потім прийде Вій і спалить своїм поглядом останню живу душу.

15.10.2012

Пісня

Прірва між Заходом і Сходом України — явище ідентичне із Заходом і Сходом Німеччини, тільки у нас немає фізичного муру. Втім, і в об’єднаній Німеччині немає його теж. Редагую книжку, написану в Сєвєродонецьку. Житейська історія, написана не професійно, але не в цьому річ. У суто український текст із класичними реаліями вриваються російські частушки й совєцькі пісні. От я й подумала, що пісня зберігає генетичний код. У дитинстві я чула багато українських пісень, і персонажами уявляла дорослих: свою тітку і її кавалерів. Співали по неділях на вулиці, у рейсових автобусах, а екскурсії завжди були співочі. З тих пір я живу у цьому ритмі — української пісні. Створеної не в Галичині, здебільшого, а запозиченої зі Сходу. Тому й виникає єретична думка: а раптом центр України там, де люди продовжують жити під покровом народної пісні, створеної у високому стилі? Тоді, мабуть, не варто порівнювати Україну з Німеччиною.

18.10.2012

Останні відвідини Добромиля

Шукала місце Низького замку, де б я сама його збудувала. Недалеко від костелу й ринку, з видом на Сліпу гору. Вздовж Добромиля і далі до Боневич тягнеться плато. Можливо, десь внизу. Двір був би замаскований і захищений від зимових вітрів, і звідти видно було б усе місто, як на долоні. Будувати посеред міста — небезпечно. Замок був дерев’яний. Крім того, центру загрожували повені. Ось так я міркувала. Там ще ростуть дуби, ціла алея, але скільки їм років важко сказати. Можливо, 300, може, й більше. Треба буде послухати інші гіпотези. Мені не вдалося нікого зустріти. Сліпуче сонце, під яким я пройшла кілька кілометрів, геть виснажило мене.

Я знайшла дорогу, що веде через Розендорф до Боневич, вздовж річки Тернавки, яка впадає у Вирву, навпроти Високого замку на Сліпій горі. Шкода, що так мало часу було. Колись я ще пройду цією дорогою.

20.10.2012

Есе про Гербурта

Ввести в культурний обіг бодай одне забуте ім’я — добра справа. Особливо, коли відчуваєш містичний зв’язок з людиною, якої давно нема, але образ її тривожить, часом втішає, як найліпший приятель, допомагає, надає твоєму життю сенсу. Буває так, що це треба робити з обов’язку, але харизма тієї особи обволікає, зачаровує, дух її заволодіває твоїм тілом на добре чи на зле. Як я розумію цих одержимих. Вони вже не самотні. Вони перебувають в єдиному полі, де часу не існує.

22.10.2012

Зруйнування храму

Холод наступає повільно, обмежує ззовні й вивільнює простір всередині. Я останнім часом думаю, що ми всі стаємо дедалі більш неадекватними реальності. Не те, що про гармонізацію з нею, навіть про пристосування не може бути мови. Нам загрожують всілякі психічні розлади, як це буває, коли світ перевертається з ніг на голову. Недаремно я згадую Гамлета, який так і не назвав речі їхніми іменами. Слова, що їх кажуть божевільні чи ті, хто вдає з себе божевільних, ведуть у моторошну порожнечу. Я спостерігаю, як сама, й інші, висловлюючи публічно ставлення до реальності, вже не можемо контролювати себе. Система самоконтролю розбалансована. Це страшенно тривожить. Бували й гірші часи, але залишалась система координат. Тепер храм світогляду роз’їдає тотальна іржа масової деґрадації. Хто з нас вціліє — напевно, небагато. І, дай Боже, щоб ми змогли ще тверезо міркувати.

24.10.2012

* * *

Якби я мала змогу, то оселилася б у Старому місті в Єрусалимі, й нічого більше б не хотіла. Може, так воно й буде в іншому житті, оскільки я цього дуже хочу. Бачу там себе, і всі інші подорожі не мають сенсу. Хіба що Кеніґсберг — поранене місто, яке кричить від болю. Вони мене обрали, вони мене прийняли й увійшли в мою систему координат.

А тим часом я дедалі глибше поринаю у світ Яна Щасного, долю якого повторюю, бо нікому вже не вірю, окрім себе. Є й інші знаки, що вказують на зміни. Вони мене лякають, як лякають симптоми одужання хворого, що знає про невиліковність своєї хвороби.

25.10.2012

Стрий

Вчора спостерігала, щойно виїхали за Львів, як туман почав заливати усі кутки, яри і балки. Жалібне скавчання собаки десь біля мотелю, замучені першокурсники коледжу, яким зустріч зі мною була непотрібна, як і мені. Однокурсниця, яку я не впізнала і яка все плутала у спогадах, майже порожні вулиці. Кілька людей в книгарні, зі стелі якої звисали жіночі сумки. Я довго розповідала про Кеніґсберг, аж він матеріалізувався переді мною. Здавалось, ніби я вийду зараз і побачу форт з червоної цегли, скріпленої яйцями. Одна жінка сказала, що вихід існує — треба залишатися собою. Але я більше не хочу залишатися собою. Я хочу бути сильною, щоб давати силу слабким. Я була такою ж розгубленою, як і ті, хто прийшов мене послухати.

Водії з хижо-зніченим оскалом, сховані у напівтемряві кабіни, автобуси, де я боялась заснути, щоб не проспати свою зупинку…

26.10.2012

Подорож і прагнення померти

Дочитала вчора «Марш Радецького» Йозефа Рота. Дуже густий і водночас легкий стиль. Уявила собі Броди сто років тому: руді євреї-крамарі в чорних капелюхах, офіцери, що п’ють каву, проводжаючи потяг. Через півстоліття там офіцерував Михайло Брук, і його спогади про веселе офіцерське життя вже не видаються мені такими нереальними. Треба б і мені поїхати у Броди, нехай трохи потепліє. Знайти вокзал, готель, відчути прикордоння, як відчула я його в Радивилові, бо мої єдині відвідини Бродів були несправжніми, я навіть центру не бачила. Хоча там і досі військова частина. Кожна подорож повинна мати мету, певну налаштованість до сприйняття, тому я так доскіпливо вибираю місце, куди хотіла би поїхати, обов’язково сама, щоб ніхто не відволікав. Можна додати до цього ще підсвідоме бажання смерті як мотив подорожі. Це я прочитала між рядками Рота.

29.10.2012

Есхатологічне

Есхатологічні очікування — індивідуальні й колективні — свідчать про прагнення самознищення. Іноді я відчуваю, що уособлюю все людство, але це не ґарантує мені безсмертя, оскільки весь організм приречений. Життя, яке присипляє, ошукує розум, я це відчуваю на собі як ніколи перед тим. Холодний вітер прорвався сюди просто з космосу. Коли він буде повертатися назад, нехай забере мене з собою.

1.11.2012

Прозоре життя

Дерева просвічують наскрізь, бовтається останнє листя. Пам’ятаю, як минулого року довго не починалась зима, і безлисті дерева виглядали мертвими. Що тільки не примариться з вікна. Коло змикається. Воно стало вужче. Багато людей відійшло від мене і теж наче мертві. Не хочеться їх завертати, бо мені все одно в інший бік. Вони туди не захочуть, і я боюсь їм зашкодити. Це не сумно і не страшно. Це життя, яке я бачу в сукупності всіх його циганських шляхів і деталей. Свій безлюдний світ я можу наповнити вигаданими персонажами.

3.11.2012

Батарейки пекла

Мені приснились два чорні камені, схожі на вугілля, які називались батарейки пекла. Нічого пекельного у сні не було. Я виміняла ці камені на інші, напівкоштовні. А може, тільки збиралась виміняти. У цей момент мене турбувало, як я повернусь додому. Це було реально, але втомливо. Чим є цей сон, як не прихованим бажанням позбутись майбутніх страждань, усієї тієї чорноти, що назбиралася за останній час, яку я ввібрала з інтернетівських новин, з життя за вікном. Воно все так обтяжує серце.

Відколи поміняли час на зимовий, хребці існування змістились. Дні стали довші й з’явилось багато порожнечі, яку треба заповнювати, і є чим заповнити, однак немає сили. Це як наливати воду в бездонну бочку.

4.11.2012

Бульдозер існування

Все те, що зараз відбувається у світі, — логічний наслідок минулого. Бульдозер вперся у стіну, яку не може розвалити. А якщо зможе, то нічого доброго за цією стіною не чекає: повний хаос. Найкращий вихід — покинути бульдозер і повернутись назад читати сліди діяльності бульдозера і виправляти те, що можна виправити.

Подібна проблема є і в кожного, і в мене самої. Задля цього я відійшла. Щоб прочитати усі знаки, яких раніше не помічала. Нехай на це піде решта життя. Наразі я зрозуміла одну річ — не можна підпускати до себе людей, у яких немає відваги змінити своє життя. Вони бігтимуть за бульдозером до останнього, доки він не зажене їх під стіну. Навіть тоді вони не прозріють.

6.11.2012

Мантри і принципи

Аґресивна толерантність — я почала знаходити подібні визначення в інших людей, отже, це мені не примарилось. На практиці AT нагадує такі забуті дисципліни, як науковий атеїзм і науковий комунізм.

Молодь, звісно, про це не чула. Поїду до Урожа, може, знайду ці підручники на стриху. Повторювати мантри на зразок «ви — дикуни й варвари» легше, ніж шукати вихід з темної зони несправедливості й людиноненависництва. Я вже нажила собі купу ворогів тим, що апелюю до історії й намагаюсь уголос у чомусь розібратись. Назвати мерзотника мерзотником і при цьому пожаліти його безсмертну душу, принаймні, те, що від неї залишилось, — це в мене було завжди. Я не бачу жодної ідеї, задля якої могла б відмовитись від цієї думки як від мрії про гуманне суспільство, бодай частково гуманне, де люди не завдають болю не лише один одному, а й всьому сущому. Виховати дитину чутливою, доброю і справедливою, й сильною у спротиві злу, і коли таких дітей буде більше, отоді й матимемо гуманне суспільство.

8.11.2012

Похресниця

Вчора йшла по центру, побачила лоток зі сріблом і золотом, хитнулась назустріч: мені ж треба купити на хрестини подарунок. І раптом зрозуміла, що це мій волинський шляхтич має в неділю йти на хрестини у Тарнаву, а не я. І у 1617 році, а не в 2012-му. Про це я писала ввечері, і, незважаючи на всі мої меркантильно-побутові справи, підсвідомість працювала. Так зворушливо.

9.11.2012

Сентименти

Родинні портрети Бандрівських так і стояли, притулені до стіни, як і два роки тому. Я вийняла їх з рам і віднесла додому. Дякувати Богу, вдалось врятувати. Не знаю, коли обізветься Христя Бандрівська, яка просила це зробити, але в мене світлини, що їм майже сто років, не пропадуть. Більше з родини ніхто не зацікавлений їх мати. Навіть якби я привезла їх до Борислава. Запхнули би десь за шафу. Я з цим надто часто зустрічаюся, щоб думати по-іншому.

Світлини зроблені у якомусь салоні у Львові, є підпис майстра. Можливо, вдасться визначити, хто це був. Важко уявити собі подібну зневагу десь у Польщі від нащадків давніх шляхетських родів. Я зберігаю в себе листи свого дядька, якого війна занесла до Ґданська і де він помер від туберкульозу, фото його донечок. Навряд чи ми коли-небудь зустрінемось, але вони існують в моїй пам’яті разом зі старими вишивками другої невістки цьоці Касі.

14.11.2012

Голос крові у переддень зими

Приїхати бодай раз на місяць, щоб відчути голос крові. Він не слабшає завдяки спогадам дитинства і тихої ночі будить: «Галю!» А я потім думаю, що він мені хоче сказати, довго не можу заснути. Я йшла селом і вгадувала, де чия хата, і за мною йшли тіні людей, яких уже давно немає, а коли я нарешті дійшла до нашої хати, то не впізнала її, бо стояла вона серед безлистих дерев, нічим не захищена, і навіть колір у неї змінився — вона ж була раніше жовта! Так, але вже багато років темно-вишнева. Я просто вийшла з іншого часу.

Кров — це ще не все. Якби кров була для мене усім, я б назавжди залишилась у пастці часу, у вистеленому пір’ям і травинками гніздечку, яке нікому не заважає, а тому нікому не потрібне.

Останнім часом я занепокоєна планами, які просто існують в моїй голові: зробити те, поїхати кудись. Але щось мене стримує: я здогадуюсь, що вони є лише провокацією, а не тим, чого я потребую. Тихого зимового сну, зітканого з моїх слів.

15.11.2012

* * *

Творчість — це самоорганізація і виявлення невидимого. Тому вона має таку сильну психотерапевтичну дію. Я не знаю, як сприймають світ люди, що не вміють творити, як працює їхня голова, чим вони компенсують відсутність творчості. Це — біла пляма. І при цьому я здатна влізти в чиюсь шкіру — чоловіка, старих, дітей, інших істот. Я не знаю навіть, як вони виглядають, мені неважливо, як їх звати, — з іменами завжди маю клопіт. Очевидно, це якісь форми думки, що виходять з-під мого контролю й починають далі розвиватися самі. Але навіть тоді я намагаюся ними опікуватись — захищаю, щоб світ не зруйнував їх.

Я пройшла шлях від уривчастого писання, дискретних форм, до щільно затканого килима. Спершу я навчилась прясти, тепер вчуся ткати, але чи зможу я кроїти, точніше, чи встигну — невідомо. Тому я й написала свою «Небесну кравчиню». Донька, почувши цю назву, відразу знайшла паралель між Небесною Ткалею й Небесною Кравчинею. Але сподіватись на те, що інші також впізнають, не варто. Ще років 20 тому — так. Культурно-асоціативний банк захопили рейдери постмодернізму. Втім, після всього цього процесу інфляції витвориться інша картина, не менш цікава.

10.11.2012

Кабала

Думки будять мене на світанку — і все стає раптом чітким і зрозумілим. Думки ці стосуються близьких мені людей. Я починаю розуміти їхні справжні проблеми. Це ніби телепатія, але насправді — наслідок тривалої роботи на підсвідомому рівні. З одного боку, мене тішить цей прорив, а з іншого — дуже виснажує. Хоча позитиву більше. Тепер я знаю, що розірвала плівку, яка відділяла мою реальність від Реальності. Модель цього — моя квартира на Сихові зі мною. Довкола неї існує світ, що впливає на цю досить комфортну й захищену місцину. Мені просто треба збагнути, як відбувається цей вплив, щоб зрозуміти, як духовний світ впливає на матеріальний. Це так просто.

Насправді, зовсім непросто. Це треба описати, щоб зрозуміти. Словами чи схемами. Навіть молитву треба створювати в процесі писання, бо вона не дійде до Адресата. Ментальний простір довкола надто перенасичений, і свідомість застрягає у цьому липкому середовищі.

20.11.2012

Сага безвинних

Стати устами тих, хто не може розповісти про себе світові. Найперше спадає на думку Вільям Блейк з його піснями, Лоренс Стерн з «Сентиментальною подорожжю», «Бідні люди» Достоєвського (я й досі перечитую їх, щоб набратися сили).

Тарас Шевченко. Григір Тютюнник.

Егоїзм літераторів зріс надзвичайно. Усі вони пишуть виключно про себе, тому що бачать довкола лише те, що хочуть бачити, — Себе. Підняти чиєсь скромне існування до зірок — нехай Бог цим займається. Але Бог хоче, щоб ми самі це робили.

Петро Яценко часом списує своїх персонажів з натури, але за допомогою певних алхімічних операцій перетворює їх на символи. Його «Повернення придурків» вразило мене могутньою вірою в те, що можна змінити світ егоїзму, встановивши справедливість. А останні рядки вбили цю віру. Їх просто треба закреслити.

21.11.2012

Сучасність

Фільм «Фауст» Олександра Сокурова, відзнятий в Італії. Розпанахані мерці з геніталіями крупним планом, потворні оголені тіла — все це не треба було пов’язувати з Ґете, від якого залишилося кілька цитат, їх не переплутаєш з тупими репліками. Врешті я вимкнула і стерла з компа цей постмодерний виплід хворої фантазії. Фізіологія — це вже клініка. По поверхні культури плаває лайно, все, що чогось вартує, просто потонуло.

Мені лише цікаво, коли все це дійде до логічного завершення і яким буде його апофеоз. Ніхто не хоче до Бога, бо той забирає до себе рано, а такими тупими, в лайні, з ґлянцевими посмішками Він гидує. Вони житимуть довго і помиратимуть важко.

23.11.2012

Голод

Жити — це кожного дня робити усвідомлений вибір. Для цього треба бути королем самому собі, абсолютним монархом. Але не беззахисним німим жебраком. Бо якщо ти нічим не володієш, ти не можеш нічого віддати, і будеш завжди голодний.

24.11.2012

Нерухомий світ

Це в мене нульовий час — кінець осені, початок зими. Ніби його і нема на календарі. Я живу за ним. Це означає майже повну відсутність спілкування, нікуди не виходити, обмежувати себе, де це можливо. У моїх паперах — звичайних і електронних — повний безлад. Важко рухатись у середовищі без руху. Вночі приснився текст книги, яку я могла б написати — про котів та їхнього господаря. Дуже легковажний. І хто це мене так спокушає, відтягує від XVII століття? Моя дорога депресія. Не знаю, чи хтось потрафить жити так, як я — в добровільному вигнанні. Коли воно закінчується, важко адаптуватись. Навіть якби я хотіла щось змінити, мені забракне вміння.

Ми пишемо власною кров’ю.

26.11.2012

Оптимізм

У довколалітературному середовищі точаться дискусії щодо змішування попсової та елітарної літератури. У культурній і освіченій країні такого просто не існує. Я пригадую, як сама шукала орієнтири, йдучи від книжки до книжки, і тепер мене вже не зіб’єш з пантелику. Але доводити комусь, що біле є білим, я не буду. Мені просто шкода свого часу. Тільки неприємно потрапляти в одну обойму, де всі гамузом, і це начебто називається плюралізмом, ота різношерстна компанія. Найгірше, коли тебе ошукують люди, які вважаються серйозними, мають наукові звання, їздять за кордон. Але то нічого — я навчуся ще. Ніколи не треба впадати у відчай через помилки, це школа життя, з якої виходиш після смерті. І краще сидіти в ній на останній парті.

29.11.2012

Мутація

Різні звуки, різні знаки, але мова спільна для всіх істот. У цьому суть хасидської притчі, яку наводить Мартін Бубер у своєму романі. Та легкість, з якою я прийняла Єрусалим і весь Близький Схід, можливо, має причиною саме спільну мову. Зрештою, звичаї, міфи, казки різних народів теж це підтверджують. Втім, люди ще можуть порозумітися між собою, але здолати розрив між людиною й птахами та звірами — майже безнадійна справа, бо розрив дедалі збільшується. Людина підмінена мутантом, який постав внаслідок неправильного розвитку цивілізації, що оголосила війну всьому, що не вкладається в її тверде прокрустове ложе. Провину завжди можна звалити на інопланетян.

1.12.2012

Анатомія мови

Інтонація, мелодія — це і є мова птахів, яку можна зрозуміти, хоча вона й позбавлена звичного змісту. Римований вірш — це теж мова птахів. Існує леґенда, ніби Адам у раю розмовляв віршами. Смерть римованої поезії в сучасній літературі вбила поезію взагалі.

Образи — це мова символів, шифр. Нею можна читати вже прочитані книги як цілком нові. Але ніхто так не читає, бо треба дуже довго шукати ключ. Ян Щасний Гербурт написав мовою символів власну біографію «Геркулес слов’янський». Рабле — «Ґаргантюа і Пантаґрюеля». Сервантес — «Дон Кіхота». Шекспір також має подвійне дно.

Цифри й букви — це мова Кабали, вища духовна математика.

Колись цими мовами володіло багато людей, зараз — одиниці. Втім, ніхто не заносить їх до реєстру вимираючих мов. Людство вимирає. Воно продукує мутантів, а не нову расу.

3.12.2012

Закон іменування

Наша свідомість нагадує стан розширення Всесвіту від якогось центру. Те саме відбувається з людьми — вони намагаються знайти центр у собі й втрачають зв’язок з іншими людьми, хоча на позір об’єднуються в групи за інтересами, де кожен дбає виключно про свій власний інтерес. Хаотична свідомість повинна якимось чином себе впорядкувати, щоб не загинути. Ще Монтень радив навчитись правильно мислити. Існує лише один спосіб — називати речі їхніми іменами. Це добре на початок. А потім дивитись, як змінюється світ.

5.12.2012

Холодно

Невпізнавані села і вулиці, бо сніг сховав обриси і з’їв кольори. Післязавтра знову в дорогу. Зігрітися можна думками, музикою, яку я так давно не слухала, піклуванням про когось. Холод — звідусіль. Така холодна країна, яка ненавидить кожного і бажає йому смерті.

В одному селі олігарх побудував котеджі для багатих. Селянам побудував церкву і дорогу. Люди мають роботу: охороняють, працюють у садах, прибирають. Добре? Ні, бо на своїй землі вони стали людьми третього сорту. Прислугою, прав якої ніхто не відстежуватиме. Коли знаєш історію — стає ще холодніше.

6.12.2012

Буддизм

Синички довбають сало, яке я підвісила для них на балконі. Прилетіла сорока, намагалася відірвати увесь шматок, але не змогла. Такі сніги довкола, таке біле безпросвіття, що приносить стільки страждань. Буддизм не міг виникнути серед снігів, він би задихнувся серед голодних і холодних.

12.12.2012

Школа співу

Сни змінились. Вони стали більш керованими. По них я можу визначити, чого насправді потребую зараз, а на що не слід звертати увагу. Сьогодні мені приснилась школа співу з методом, відомим з п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». Наставник хотів віднайти в кожній (то були самі жінки) власний голос, точніше, звільнити його від страху, зневіри, відчаю. Поряд стояли ті, хто вже навчився, і ті, які зовсім не вміли співати. А ті, що співали, співали якісь старовинні мадриґали латиною, тримаючи в руках ноти. Вони виглядали радісними і щасливими, відчувши гармонію Всесвіту.

Раніше мені снилося, що мене примушують виходити на сцену і грати, хоча я не знаю своєї ролі.

Мабуть, це добрий знак, а не вияв примирення зі світом. Я опинилася на безпечній відстані від нього.

13.12.2012

Годинник

Писання затягує, коли ритм тексту синхронізується з ритмом життя. Цікаво було б побачити той годинник, що так відчайдушно цокає, так прагне, щоб його хтось почув. Не хтось, врешті, а я. Цокання чужих годинників не співпадає, як не намагайся їх узгодити. Давно я цього не робила. Іноді думаю, чи не підозріло мати стільки задумів, стільки ненаписаних книжок? Я обов’язково їх напишу, якщо буде цокати мій годинник. Виходить так, ніби продовжую сама собі життя, всупереч власній волі. Ще в юності з мене дивувались: як це я живу всупереч логіці. Згідно логіки, то я дійсно не повинна жити в цьому світі лихварів і облудників. Але я живу згідно Божої волі, не знаючи Бога. Зате Він знає мене.

15.12.2012

Щоденник

Часом сни і листи перетікають у щоденник. Думала про покарання за змарноване життя. Ті люди, що понівечили собі душу, в майбутньому житті стануть каліками фізично, щоб відчути справжній, а не надуманий біль. Таке мені приснилось на вчора. Пересторога.

Щоденник продовжується в листах. Глина, з якої ліплять горщики, схована під снігом і замерзла. Навіть коли не збираєшся нічого ліпити, думати про це сумно.

Єдиний міф, який я хотіла би перенести у дійсність, це мій Слуга з Добромиля. Хочу, щоб люди знали, що він існує. Вчора він повернувся у мій новий роман. Це додасть іншого акценту начебто історично-біографічному тлу, дуже пристойному, без містики.

А що перетекло зі щоденника у життя? Либонь, наміри. Наприклад, вибудувати свій день як дім зі строгими пропорціями ззовні й теплом і комфортом усередині. Тим більше, що сніг так м’яко сиплеться і стелиться на горе птахам і звірятам.

16.12.2012

Сніг і біла ружа

Вночі надворі світло, чи то від снігу, чи від місяця. У мене в романі також зима та й зима. Замок Гербуртів на Сліпій горі. Поїхати б до Тарнави, але замело дороги. Хоч би раз побачити Добромиль взимку. Тихенько прокрався Слуга з Добромиля, поклав на мідну тацю білу ружу поруч зі сріблом, золотом, сувійчиком полотна і перловими кульчиками. Ні добрий, ні злий. Іноді він забуває, що людям ніколи не сягнути його розуміння, не охопити суть речей. У його світі речі називають власними іменами.

Згадала, коли засинала, дві картини Вермеєра на виставці у Вашинґтоні. Затягнула туди своїх попутників: дивіться. Низька стеля у підвалі, картини біля одвірка, світло, яке здається синім, хоч насправді біле. Так треба дивитись Вермеєра, а не у великому старосвітському залі, де загубився автопортрет Ван Ґоґа з відрізаним вухом. Вони теж жили у світі, де називають речі їхніми іменами. За все прекрасне заплачено самотністю і болем.

17.12.2012

33-й

Існує межа злиднів, за якою неможливий спротив. Лише паралізуючий страх. Світ змінює не воля до життя, а воля до смерті. Тільки твоя смерть повинна дорого коштувати твоїм мучителям. Покора викликає ще дужчий тиск, доки зовсім не розчавить. Це не мудрість — терпіння від страху, а ганьба. Я назавжди запам’ятала слова Монтеня: «Якщо я вже впаду, то принаймні хочу, щоб усі знали, звідки я впав». Життя набуває все більшої горизонталі, коли немає звідки падати.

18.12.2012

Дім дивних дітей

На Миколая отримала від дочки книжку Ренсома Ріґґса «Дім дивних дітей», написану за мотивами дитячих фотографій початку XX століття. Ту ж саму книгу я подарувала їй. Містичний збіг. Вибрати серед безлічі книг саме цю. Я ще навіть її не читала. А вчора Ілля Запорожець з Миргорода описав свій сон: як діти провалюються під кригу на річці й ніхто не може їх врятувати.

Для мене все це знак тривоги, якою охоплений увесь світ. Не передчуття того «кінця світу», що нібито буде післязавтра, а глибинна тривога людства за майбутні покоління, яких чекають страшні випробування, з якими вони можуть не впоратися, через те, що ми не навчили їх рости. Самі ж бо не доросли до того, щоб бути людьми.

І можливо — надія на те, що якимось чином їм, усупереч логіці, вдасться змінити світ на краще.

19.12.2012

Львів і Єрусалим

Вечір, мороз, слизько. Хлопчина з Харкова відчиняє для нас підвал будинку на вулиці Франка. Там майже біля входу, на стелі розпис, як у синагозі. Два леви тримають скрижалі з написаними івритом заповідями Мойсея. Стеля хвиляста, згідно канону фреска мала би бути на стіні. Леви зовсім не грізні: у них висолоплені язики між білих ікол, гарно виписані темні гриви. Обдерті зі штукатурки стіни оголили теплу червону цеглу. Так світло і тепло. Будинок з 1911 року, вхідна брама зі вставленим вітражним склом і силуетами львівських будинків. Такого самого кольору, як скляна крапля з Єрусалиму, що Лада подарувала мені на Миколая. Львів не замінить мені Єрусалиму, але ніщо не обірве золоту ниточку, що пов’язує для мене ці два лев’ячі міста.

А щодо кінця світу, який має нібито настати завтра, то птахи, коти і собаки нічого про це не кажуть і не виявляють ні найменшої тривоги, отже, нічого такого не буде.

20.12.2012

Пам’ять про зиму

У творчості я покладаюсь на пам’ять. Що залишиться — те й добре. Решта осяде десь у підсвідомості, як той орел, що після грози гнався за зайцем на схилі гори Магури, і ми, мокрі, радісні, що пережили увесь цей жах з громами і блискавками серед дерев, співчували дебелому зайчиськові. Він таки втік. Я думаю, що це був Вищий промисел. Такі речі не для дитячих очей. Кожен день ми ризикуємо власним життям, уникаємо смерті. І так звикли, що навіть не усвідомлюємо, до чого доторкнулись. Ця внутрішня черствість накладає відбиток на наші вчинки, і ось це справді засмучує. То неправда, що зараз я у своїй квартирі-фортеці. Я зараз переживаю весь жах покірної беззахисності істот, багато з яких просто не переживуть цієї зими. І мені холодно.

21.12.2012

Мистецтво бесіди

Чим більше аргументів, суперечок, тим легше виявити інтелектуальну безпомічність моїх сучасників. Давно вже зникло мистецтво бесіди, важко сказати, коли саме, мабуть, ще в часи Сковороди з його архаїчними діалогами. Хтось може читати Платона, але навряд чи стане вчитися у нього мистецтву розмовляти з людьми, бо потреба в бесіді давно зникла. Спілкування — це не бесіда, у ньому немає жодних правил. Інтерв’ю — засіб піару відомої особи або в кращому випадку виведення її на чисту воду. Є таке російське слово «разоблачение». Зняття одежі, під якою сподіваються знайти монстра або голого короля. Усе, що важке, нам непотрібне. Легше стрибати по камінцях, аніж довго будувати кладку. Вміти правильно мислити не вміють навіть ті, хто вдається до спекулятивного мислення і знайомий із законами логіки.

Все це так мало нагадує спільні пошуки істини, що його намагаються замаскувати іншомовними словами й термінами, що імітують вченість. Якщо такі слова або терміни можна перекласти рідною мовою і вживати, то чому б і ні? Іноді перекладеш, і тоді явиться перед тобою вся убогість бесідника чи автора монологу, який уявив собі, ніби він воює з привидами. Чи не пошукати мистецтво бесіди в житті, коли двоє людей хочуть дізнатися про якусь річ і щедро діляться між собою усім своїм досвідом і навіть почуттями?..

22.12.2012

Стихія і поза нею

Часом здається, ніби я порушила якесь правило і через те покарана. Але якщо ніколи не живеш за правилами, то хіба можна їх порушувати? А тоді й покарання, наче у байці Глібова: «І щуку кинули у річку». Отак і я живу в своїй стихії, отримую по носі, коли порушую незрозумілі правила, але це вже давно не боляче. А жити в місці, де хворі — нормальні, а здорових намагаються зробити хворими, як каже Валентин Лученко, якось незручно. Де тебе примушують любити нелюбих і називають це толерантністю, де рибка клює лише на збочену наживку, де ходять по колу, виспівуючи мантри злочинам супроти людства і людяності, де творча праця цінується нижче праці сторожа. А якщо хтось скаже, що все так було досі, то я знайду сили відповісти: ні, не було.

24.12.2012

Активне пізнання

Між богами і людьми існує проміжна ланка: клір і пророки. Важко з цим не погодитись. Але будь-який посередник ніколи не передасть точно свою розмову з Вищою сутністю. Ось це вже збагнути важче. Швидше, їх делегують для розмови. Не так важливо, що кажуть боги, а що вимагають від них люди. Тому релігія так перенасичена магією — наміром побороти невідоме й непізнане. Це активне пізнання, з якого потім виділилась наука.

25.12.2012

Горностай у снігу

Дочка надіслала мені фото горностая, якого бачила недавно у снігу далеко від дому. Біле на білому. Вона досі пам’ятає, як упершепобачила цю чудову спритну істоту. Було їй років три або чотири. Ми вертались з прогулянки і побачили, як біля критого сховища для льону мишкував горностай. Чомусь такі зустрічі запам’ятовуються на все життя. Три білі голуби, які кружляли над нами, коли ми сиділи на траві біля іржавої споруди, що подавала воду у колгоспні стайні. Орел, який полював на зайця. Мама-куниця, що переходила з дітьми дорогу. У траві вони нагадували купку боровиків. Товста веретільниця, поворозник і полоз у лісі. Краса і ґрація, недоступні людям. Зафіксувати вдалося лише горностая, і то не того. Інші чудові видіння можна описати лише словами. Тисячі образів, які заслуговують на вічність, зберігаються в темних водах. Наостанок вони виринуть замість образів людей і розчиняться в містичному світлі небуття. Це і буде справедливість. Те, що для людей не має жодної цінності, якраз найцінніше.

26.12.2012

Кінець щоденника

Інформація видавця

ББК 84(4Укр)

П 12

В оформленні книжки використано фрагмент української вибійки

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

© Галина Пагутяк, 2013

© Василь Ґабор, автор проекту, 2013

© Андрій Кісь, худ. оформл., 2013

© ЛА «Піраміда», 2013

ISBN 978-966-441-305-0

ПРИВАТНА КОЛЕКЦІЯ

Серія заснована у 2002 році

Літературно-художнє видання

Галина ПАГУТЯК

КОЖЕН ДЕНЬ — ІНШИЙ

Щоденник

Видавець Василь Гутковський

Художнє оформлення Андрій Кісь

Комп'ютерне верстання Роман Івах

Літературний редактор Наталя Троян

Здано на складання 20.12.2012 р.

Підписано до друку 23.01.2013 р. Формат 70x100/32. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 7,8. Обл.-вид. арк. 8,36. Замовлення № 451.

Літературна агенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006. а/с 10989.

м. Львів, вул. Плугова, 6.

тел./факс: (032) 235-53-28

e-mail: piramidabook@ukr.net

www.piramidabook.com

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛA «ПІРАМІДА», свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.

Пагутяк Галина.

П 12 Кожен день — інший: Щоденник / Галина Пагутяк. — Львів: ЛА «Піраміда», 2013. — 192 с.

ISBN 978-966-441-305-0

Примітки верстальника

Перелік помилок набору, помічених і виправлених верстальником

С. 5: Просто у [деяким] => деяких писемних витворах комунікативна функція обмежена.

С. 91: Колись я їздила на [работу] => роботу і часто зустрічала одну божевільну, яка поводилась дуже агресивно.

С. 97: Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити [рельність] => реальність від вигадки?

С. 101: Я давно вже не задаю свого прізвища в пошук, бо з недавнього часу перед багатьма з нас [поставила] => постала проблема: як захиститись від анонімного бруду й хамства й виробити від нього імунітет.

С. 107: Час повертається назад — це світло, відкриття внаслідок читання — світло, творчість, [яка] => якою б похмурою вона не видавалась, перемога світла.

С. 113: Я посадила на балконі коріандр і [базилію] => базилік замість квітів.

С. 116: Триматись подалі від [буль-якого] => будь-якого публічного літературного життя — гарантія літературного довголіття й душевного спокою.

С. 119: Час від часу я зазираю на якийсь [літературнмй] => літературний сайт, аби виміряти дистанцію, і кожного разу це нагадує мазохізм.

С. 155: Ясна річ, йдеться [не моральний] => не про моральний фундаменталізм, та його вже фактично не існує в нашому суспільстві, а про те, що його замінила демонізація аморальності, й тепер ми маємо аморальний фундаменталізм, який не менше шкодить, навіть більше, бо порушує мої чи чиїсь принципи.

С. 156: Бракувало чогось, зовсім трішечки, [шоб] => щоб перейти межу.

Оглавление

Галина Пагутяк Кожен день — інший Щоденник

Інформація видавця

Примітки верстальника