Лис та інші детективні історії. [Мирослав Іванович Дочинець] (fb2) читать онлайн

Мирослав Дочинець Лис та інші детективні історії

Надія звертається до пам'яті, і обидві обманюють.

Зі старого зеленого батькового зошита.

Пізнай і прийми печаль. І дай їй ім'я. І полюбиш її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані світлом.

Андрій Ворон, мій духовний учитель.

ЛИС

Мертвий час

У райцентрівських готелях, навіть дорогих, живе незнищенний дух дешевого мила, крохмалю і злежалого гіпсу. І тільки забутий зів'ялий букетик уплітає в нього зворушливий аромат провінції. У денний час тут мешкає лунка тиша.

Чоловік середніх літ, що поселився в обідню пору, стояв перед відчиненим вікном, вбираючи очима і тремтливими ніздрями новий простір. Гранітний тротуар із першими золотими монетами акацієвого листя, кумедна крихітна церквичка, газетний кіоск, а за ними млява ріка з дивною назвою Латориця. На березі діти гралися з рябим мисливським собакою. Їх голоси, що танули в кронах дерев, підхоплювала і несла вниз ріка.

Делікатно вдарив кілька разів церковний дзвін, провіщаючи полудень. Новий пожилець видобув телефон і набрав Будапешт, куди він прямував дві години тому.

— Сьогодні я не буду. І завтра, мабуть, теж.

— Зрозуміло, — сказали там. — А коли вас чекати?

— Не знаю.

Там промовчали якусь мить і перепитали. Він говорив досить голосно і чітко, та й зв'язок був добрим. Просто ті не звикли досі чути від нього таких відповідей — «не знаю».

А він і справді не знав. Не знав, що робитиме за хвилину, за годину, завтра. Вживаючись у новий свій стан, обійшов нерозпаковану валізу, ліг на ліжко і заплющив очі.

Хотілося стріпнути з себе цю ману, заснути, прокинутися і посвіжілим поїхати собі далі. Наче нічого того й не було. Наче він не звертав із траси в це містечко, щоб напитися чаю. Наче не було тієї запилюженої вулички під липами, того фасаду з облущеними кахлями і старого горіхового дерева, що стомлено оперлось своїми рудими грудьми на дах сірої будівлі. Але ж це було, сталося, навідліг різонуло по очах і незнайомо стисло груди. Та так, що фіолетова завіса захиталася перед ним. Мусив зупинитися, вимкнути двигун і занурити обличчя в долоні.

Ні-ні, заспокоював себе, я просто не виспався, втомився. Ось посиджу трохи, нап'юся десь чаю і поїду далі. Що там уже до Будапешта… А тут я ніколи не міг бути. Ніколи. Такі фасади радянська епоха залишила повсюдно. Нехитра символіка щасливого дитинства: дівчинка притискає до груденят букет, а хлопчик тримає над головою літачка. Вони сміються, і сонце всміхається над ними. Сонце з жовтих, подзьобаних часом кахлів. Сонце сміється тільки одним оком, бо замість другого — сіра дірка. Плитка відпала…

Памороки ще сильніше стискають його скроні. Що ж це таке: очі заплющені, а він угадує картинку тієї стіни. Вона ніби виринула із задавненого моторошного сну і зараз постала вочевидь первісним оригіналом.

Піднімає обличчя і розплющує, холодіючи серцем, очі. Однооке сонце зі стіни блідо підморгує йому: «Привіт, хлопчику, як же довго тебе не було»…

Останні сили покидають його, але він хапається за рятівну думку: а що як це збіг? А може, це якесь дежавю? Тобі здається, що подібне вже ставалося з тобою, а насправді того не було. Химерна пам'ять генів, гра уяви. Мабуть, це якийсь типовий дитсадок чи школа. Скільки їх, потворних клонів, розсіяно по колишній імперії. Підбадьорений таким здогадом, виходить з авто і спроквола рушає до брами. Ось він зараз прочинить синю, недавно фарбовану хвіртку, і ліворуч не буде металевої сторожки з гратами у вигляді сонця на вікні. (І тут сонце!) Але його тут не буде. Хоча звідки він добув цю картину, з яких закапелків пам'яті вона зринула зараз? І цей лоскітно-тривожний запах…

Хвіртка подається з протяжним зітханням. Він робить хиткий крок на подвір'я — і побачене протвережує його, як ковток крижаної горілки. Ліворуч синіє теж свіжопофарбована будка з жовтими арматурними променями на вікні. Його уста кривляться у смертній посмішці, ніздрі хворобливо тремтять — той же запах кропиви і негашеного вапна. Щоб опертися на щось, простягає руку до стовбура горіхового дерева, і долоня (його затверділа доросла долоня) вгадує теплу шерехату плоть кори. Таке до болю знайоме відчуття.

3-позаду сторожки вийшов чоловік у картатій сорочці, завчено привітався.

— Діти зараз сплять.

— Що? — він не встиг розібрати звуків чужого голосу.

— Сплять, кажу. Мертвий час. А ви когось провідати?

Він машинально кивнув.

— Кого?

Він оглянувся, наче шукаючи когось поблизу. Але не знайшов і тихо відповів:

— Себе.

Сторож не розчув, але він не повторив, повернувся і поплівся до машини. Ішов важко, наче в траві до пояса, і шепотів: «Мертвий час. Мертвий час. Тут завжди був мертвий час».

Горішок, на який натрапила нога, був твердий, костякуватий, як і тоді. Як же вони мучилися, щоб добути з них крихти білих солодких зернят. Він підняв горіх, розбив його каменем і заходився длубати. Старанно й уважно, щоб за роботою вирішити — що ж далі. Молода жінка проходила мимо, і він несподівано для себе запитав, де в їх місті найкращий готель.

Зараз, лежачи на готельній канапі, він розумів, що не засне і навіть не зможе спокійно лежати чи сидіти. Але й їхати він нікуди не буде. Бо він — приїхав…

«Добре, — сказав він собі за півгодини, підводячись. — Необхідно пливти далі». Так він завжди казав, коли приймав на сьомому подиху якесь рішення. Його треба було прийняти до сьомого подиху, бо інакше схибиш. Цьому навчив його Тата.

Новий пожилець легко збіг донизу і проминув нечутно хол. Дама на рецепції почула тільки, як тихо цоркнули за ним вхідні двері. «Тренер з Києва, — подумала вона, — чи бізнесмен з діаспори. А може, якийсь перевіряючий…» Вона піймала себе на думці, що їй приємно вгадувати, і взагалі — думати про цього клієнта. Хоча він не дозволив собі ніякої грайливості, в його стриманій упевненості вгадувалась якась загадкова чоловіча сила, що без натиску і навіть без слів змушує жінок довірливо-винувато посміхатися. Ця дама, з нальотом зворушливої прив'ялості, бачила на віку багатьох мужчин і чимало їх знала, а тому навчилася оцінювати їх найчастіше одним словом. «Порода» — відмітила вона подумки цього разу. В ньому відчувалася якась особлива порода. А що за цим, — розшифровувати вона не бралася.

Був він середнього зросту, непевного віку «за сорок». Колір очей і волосся теж було важко визначити на перший взір. Сказати б — колір попелу, того попелу, що залишається після спалення фруктових дерев. Сумішка сірого, білого і рудого. До того ж, це мінялося пасмами і відтінками. Особливо очі. Здавалося, вони живуть своїм окремішнім життям. То вичахають холодною байдужістю, то враз оживають, як жаринки під попелом на вітрі. І навіть займаються, полум'яно іскрять. Під сорочкою в чорну цятку, що не потребує праски, вгадувалося зграбне, лите тіло. Засмагле передпліччя оксамитовим лиском було схоже на круп коня. Руки мав невеликі, але гарні й тверді, із задавненими рубцями. Тонкий білий рубець перетинав і обличчя від лівого ока до куточка губів. Через це здавалося, що він мружиться в стриманій посмішці. І була легкість, якась особлива легкість у тілі. При неквапливості і скупості рухів він ішов навдивовиж легко, пружно і настільки безшумно, що ті, кого він проминав, сахалися від несподіванки. Може, цьому сприяли м'які дорогі черевики? Хоча ні, це було результатом не одного року тренувань. А ще вабив око широкий пас зі стильною пряжкою і вишуканий платиновий перстень із двома іскринками діамантів.

Чоловік прямував повз перехожих, не дивлячись їм у вічі і, здавалося, ні на що не звертаючи увагу. З огляду на його бадьору, цілеспрямовану ходу, ніхто не здогадався б, що він не знає, куди йде. Чи не вперше в житті. Втім, ноги самі його несли туди, вгадуючи дорогу.

З дворів млосно пахло стиглою ізабелою і флоксами. На вулицях м'яко шелестіла малознайома говірка. Ніхто, крім нього, нікуди не поспішав. Заклопотаність городян була якась упокорена, домашня. На центральному майдані чинно сиділи на лавицях старики, поклавши підборіддя на ключки палиць. Тверді й мовчазні, як чавунне литво. А поряд бронзові апостоли з книгами в руках суворо дивилися на високу дзвіницю зеленкуватої ратуші, звідки щогодини проливався на місто лункий протяжний дзвін.

Під ноги, зблискуючи шоколадним глянцем, падали каштани.

Загублені сліди

Виляски дитячих голосів проривалися крізь горіхове верховіття далеко на околицю. Сторож, що знову постав за дверима, відвів його до ближнього помаранчевого корпусу з пластиковими вікнами. Усередині теж було все по-новому, як нині кажуть — євроремонт. Лише журнальні картинки з російських казок у старому багеті засвідчували, що колишня епоха ще не цілком здалася.

У приймальні біля вікна стояла молода жінка і гортала журнал. Сонце бавилося з її волоссям, як із перестиглим снопиком.

— Мені б директора, — сказав він.

— А я вам не зможу допомогти? — привітно запитала вона.

— А ви, даруйте, хто?

— Консультант.

— Мабуть, що ні, — сказав він сухо. — Мені потрібна не консультація, а інформація. З перших рук, — і розвів руками, мовляв, не ображайтесь.

Жінка, посміхаючись, підійшла до телефону.

— Алло, це магазин «Золото тигра»? Будьте люб'язні покликати Степана Петровича. Скажіть, що з дитбудинку… Степане Петровичу, до вас відвідувач. Передаю слухавку.

— Уважно вас слухаю, — почув він казенно поставлений голос на тому кінці дроту.

— Мене цікавить хлопчик, — почав він.

— Ви бажаєте всиновити дитину?

— Ні, я журналіст із Києва. Збираю, так би мовити, матеріал, і маю деякі навідні дані. Але потрібна ширша інформація. Цей хлопчик виховувався у вашому дитбудинку…

Директор помовчав, а потім чемно, але чітко прочеканив:

— Звичайно, ми розглянемо ваш запит. Але тільки на офіційному бланку і з круглою печаткою органу, який ви представляєте. З вичерпним обгрунтуванням. Розглянемо протягом десяти днів. Згідно з вимогами законодавства. Хоча мушу зауважити, що не впевнений у позитивному вирішенні вашого клопотання. Ви ж самі розумієте, це дуже делікатні речі — приватне життя, людські долі. Можливо, у вашому випадку варто вдатися не до персоналій, а до узагальнень, до творчої уяви. Мій консультант вичерпно розповість вам про зміст нашої роботи. Я дам розпорядження. Хоча, безумовно, ви маєте право і на особливі відомості. Якщо це, звичайно, не суперечить відомчим приписам і не є вторгненням у святая святих — приватне життя. Залиште, будь ласка, заяву на столі. І нехай вам щастить.

Із стиснутими губами він поклав слухавку. Рубець на його щоці побілів, і від цього його посмішка здавалася ще більш жорсткою. «Припливли», — ледь помітно ворухнулися його губи.

— Що? — перепитала жінка. Вона стояла зараз навпроти сонця і сама променилася задерикуватим дівочим лицем. Цього вигляду надавали їй зібране надвисоким чолом волосся відтінку старої міді, тонко різьблений ніс і теплі іронічні очі.

— Нічого. Ваш шеф — дуже принципова людина. Мені подобається його стиль. Приємно мати справу з фахівцями. З вашого дозволу я оглянув би територію. Ні-ні, я сам. — Рушив до дверей і, вже переступаючи поріг, обернувся. — Вам поталанило з керівником.

Жінка-дівчина мовчки усміхалася своїм думкам. Коли столичний гість був уже в коридорі, вона тихо сказала сама до себе: «Мені поталанило, хоча йому зі мною не дуже», — і затягнула стрічкові штори на вікні.

А його знову вели ноги, і він не переставав дивуватися. Думки-спогади випереджали погляд. Ось криниця, вимурувана з рудого вапняку, залізна водонапірна вежа, іржаві ребра покинутої теплиці. Забуті в ній саджанці пробили скляну стелю і розкинулися гіллям над дахом. Замурзана котельня, але вже без терикона вугілля — провели газ. Покручені, як паралітики, сосни. Їх сім, тоді він ще не вмів рахувати. Озерце, що кліпає темним оком до неба. Над стрілкою комиша зависла бабка, а жаби кумкають мляво, вже по-осінньому. Сюди їх не пускали, але він продирався. І навіть далі.

Зараз, за цим цегляним кістяком недобудови, за кущами бузини буде огорожа із зубчатих рейок. Неначе зварена зі старих ручних пил. Ось вона ошкірилася іржавими зубами. Через пожухлі, чіпкі бур'яни він пробрався до неї і торкнувся сталевих зубів. Вони були теплі, нагріті вересневим сонцем. Кров ударила йому в щоку, він торкнувся рубця. Здалося, що пальці знову відчули липке і мокре. Здалося, що знову треба продертися через ці пили. Здригнувся, а тіло взялося гусячою шкірою. І він притьма рушив назад.

Від ігрового павільйону з радісним вереском бігли йому назустріч діти. «Дядю, дай жуйку!», «Маєш копійки?», «Дядю, за ким ти прийшов?», «У тебе є машина? Покатаєш мене?» Він поспіхом розпаковував принесені пакети і розкладав на лавиці їх вміст: цукерки, печиво, фрукти, олівці, альбоми, іграшки. Діти з'юрмилися над подарунками, як мурашва. Хапали гостинці обіруч і знову бігли до нього з новими запитаннями.

— Так не можна! Що ви робите?! — з корпусу чеберяла, плутаючись у товсті ноги, переполохана вихователька. — Наші діти не голодні, вони все мають. Так не робиться, шановний. Якщо ви хочете зробити гуманітарний внесок, це треба оформити офіційно.

— З круглою печаткою органу?

— Не обов'язково з печаткою, але акт передачі скласти треба, — збуджено торохтіла вихователька.

— Але ж це не гуманітарний внесок. Це просто цукерки, — наче виправдовуючись, сказав він.

— Не має значення. Це матеріальні цінності. До того ж, без висновку санепідемстанції. Діти, ану нараз несіть сюди, хто що взяв! Бо будете покарані!

Діти неохоче верталися до лавиці. Але тої миті відчинилося вікно приймальні і з нього визирнула мідноволоса голівка:

— Марто Михайлівно, облиште. Це наш гість. Нехай діти ласують.

Вихователька-квочка примирливо здвигнута плечима:

— Нехай. Про мене. Аби Степан Петрович не гнівався.

Жінка-консультант обернулася до нього:

— Спасибі вам за гостинці. Хоча дядям з вулиці ми й справді не дозволяємо частувати дітей, — в її очах цього разу не було іронії.

— Степану Петровичу поталанило з консультантом. І я це… не з вулиці, — сказав він різкувато і повернувся, щоб іти.

— Чи сподобався вам готель? — наздогнало його її запитання.

— Готель? — зупинився він.

— Це ж я вам ранком порадила готель. Але, мабуть, він задорогий. Я не знала, що ви журналіст.

— Нічого, все нормально. В мене високі гонорари.

Жінка нічого не сказала, але в її очах з'явилась іронічна лукавинка.

Назад він ішов знову через центральний майдан. Надвечір'я війнуло росянистою свіжістю, запалило вітрини кав'ярень і крамниць. Електричні ліхтарі-смолоскипи освітлювали мармуровий фасад однієї з них. Із барельєфу на перехожих ошкірявся тигр. Проминаючи магазин, він прочитав неонову вивіску «Золото тигра». На бордовому оксамиті за склом ряхтіли хижим блиском золоті фігурки тварин. Черево магазину було наповнене, як скіфська чаша, таємничим урочистим сяйвом.

Ангели й чорти не старіють

До ріки навпростець вів запущений сквер. Збоку церква з прозеленкуватою кам'яною огорожею. Посірілі, стомлені лавки в реп'яхах. Шатро липи в комашиному гудінні. А під ним старий у линялому піджаку, з такою ж линялою козою. Чи то він її пасе, чи вона його водить.

— Доброго вечора, добрий чоловіче, — привітався дід.

— Доброго вечора, — відповів він і від несподіванки зупинився. Ніхто з незнайомих не вітався з ним раніше.

Коза потягла старого геть, і він теж пішов далі. Але ця вечірня картинка, ця зустріч влили в його серце спокій, урівноважили день. І він сказав собі: «Все добре. Пливемо далі».

Увечері зателефонували з Тбілісі.

— Гамарджоба, генацвале.

— Гамарджоба, Coco.

— Щось негаразд, брате?

— Та ні, все стелиться.

— Ти впевнений, брате?

— Як ніколи.

— Там, де ти заліг, після кончини Кеші немає правильних хлопців. Якщо там щось колотиться, скажи — і я зніму п'яток бійців із Праги. Від тебе — тільки «фас».

— Усе під контролем, Coco. Я просто вирішив перевести дух. Тут гарні краєвиди, мінеральна вода.

— Тобі видніше. Ти старий лис.

— Ну от, уже й старий…

— Не переймайся. Ангели й чорти не старіють.

— Спасибі, ти вмієш утішати. Я відпочину кілька днів, Coco. А потім Лис стрибне далі.

— Вважай, генацвале. Не можна перескочити провалля в два кроки, казав мій великий тезка, пахан народів Сталін.

— Він знав, що каже, твій землячок.

— Завваж, він не тільки говорив, але й робив.

— Знаю, читав про його роботу, тріски дотепер летять в очі… Але я, Coco, давно не мав відпустки. Я її заслужив.

— І я теж, але в нашій професії, брате, відпустки бувають лише в небіжчиків. Тьфу-тьфу…

— Ти, як завжди, розвеселив мене, Coco.

— Ха-ха-ха. Ми ще не раз посміємося з тобою, генацвале. А поки що пий свою мінералку маленькими ковтками, як учив нас Тата.

Заснув він одразу. І спав майже без снів. Лише над ранок йому приснилося, як він мордується, розбиваючи горіх. Гамселить по ньому кулаком, відтак мобільником, потім золотою фігуркою якоїсь тварини. І нарешті горіх розколюється на дві половинки, і з однієї на нього глядить янгольське личко хлоп'яти. А другу половинку він затискає в кулаці, боячись туди заглянути.

І прокинувся. Акації дрібно шелестіли прив'ялим листом, і сонно цямкотіла між темними валунами Латориця.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Особа, що зацікавила вас, під кодовим іменем Лис, протягом останньої доби не перетинала українсько-угорського кордону в жодному з пунктів переходу. Жодна людина з поданого переліку прізвищ і описаної зовнішності не проходила прикордонний і митний контролі. Імовірність перебування означеної особи на нашій території перевіряється.

Для більшої ефективності пошуку просимо надіслати фото чи хоча б фоторобот.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик.

Лілові туфлі

Ріка за вербником курилася сивим туманцем. Тягло запахом риби. Гумовий плащ самотнього рибалки лаково блищав росою. Набережною поспішав люд на недільну службу. Коли він теж зважився підійти до церковної брами, сонце вже пронизало крони і сіяло по двору благодатне ранньоосіннє тепло. Рядочок вірників, що не вміщалися всередині, врочисто виводив під огорожею: «Всякую нині, нині жительськую запиши печаль…»

Заколисаний гармонією співу і розважливим речитативом молодого священика, він аж забувся, прикипів до стовбура липи, прислухаючись до свого душевного строю, чекаючи, як усі, подальшого перебігу ритуалу. Йому подобалась ця зворушлива мішанина російської, української і церковнослов'янської — слова ніби підсвічувалися давньою мудрістю. Подобалися вбрані святочно люди, об'єднані просвітленням колективної молитви. Трохи осторонь стояла літня нужденна жінка в босоніжках із явно чужої, меншої ноги. Чорні пальці лежали в пожухлій траві. Довкола них ярмаркували червоні жуки-хрестоносці. Священик, що вийшов з кропилом на подвір'я, завбачив візочок зі сплячим немовлям, стишив голос.

Діти безборонно пустували у дворі, весело скрикуючи. Ніхто їх тут не зацитькував. Під кінець літургії на вулицю вибігла дівчинка з рожевим бантом. Запримітила його і скомандувала: «Нахиліться!» Він знітився, але присів навпочіпки. Дівчинка поклала йому руки на плечі і притулила свого лобика до його чола. Вона пахла пташкою. «Я помирувалася. Тепер і ви мирований…» — поважно пояснила і побігла до дитячого гурту. Він устиг помітити олійну плямку на її білому чолі. І мимоволі торкнувся свого, обережно, трепетно, наче до якогось таємничого знаку. І було гарно йому, як ніколи. Але і лячно водночас від незвичного стану — тіло ніби розм'якло, навіть кістки. Очі не мружилися, відпочивали на зеленій траві.

Потім він пив чай на терасі готелю, поглядаючи на ріку. Вітерець легенько куйовдив кущі аронії, обриваючи тоненьку волосінь павутини. Так само легко, обриваючись, снувалися його думки-спогади…

… Тупа студена машинка немилосердно чикрижить голівку, висмикує цілі пасма. Сльози бризкають на коліна. Рученятами намагається перехопити руку тітки в білому, та ляпаси по лиці й потилиці зупиняють його. Потім здирають одяг і кидають хлопчика на бляшаний стіл. Квацяють зеленкою, він пручається, його тримають, стискаючи до синців, намащують сірчаною маззю. Далі надягають кусючі штаненята й сорочину й запихають під таку ж кусючу, пропахлу хлоркою ковдру. Скрізь смердить хлоркою, сечею і прокислою капустою. Він забивається, як цуценя, в шмаття і в гіркому безпросвітну скиглить. Від холоду, від болю і образи.

…Ніч. Місяць залив величезну кімнату олов'яним світлом. Він лежить біля батареї, в якій увесь час щось зітхає і булькає. Боїться розплющити очі, бо в закутках ворушаться кошлаті сині звірі. Чорна рука галузки шкрябає шибку. Діти кашляють і схлипують уві сні. Під дощатою підлогою попискують миші. Страх стискає серце так, що не можна дихати. Він зістрибує на холодну підлогу і прожогом вилітає надвір, біжить до перекинутої бочки, в якій спить великий рудий собака. Залізає в бочку, обнімає пса, тулиться до нього, заривається в його м'якеньку теплу шерсть і засинає.

А вранці його витягують з бочки за вухо, волочать волоком до корпусу і кидають у комірчину на дерев'яну гратчасту решітку. Діти бавляться, а він, як песик, сидить у цій конурі. Коли заглядає хтось із дорослих, він повинен стояти на колінах. Це вже завчено. Після полудня, коли дітей укладають спати, його знову кидають на коліна. Мертвий час на колінах.

…У нього в руці вуглик. Ним він малює щось на стіні. Підходить дебела тітка з металевими зубами. «Що ти робиш?» — питає крижаним голосом. «Малюю собачку», — відповідає він. «Ах, собачку. Та ти сам зараз будеш гавкати». І відбирає вуглик, і пхає йому до рота: «Гризи, гризи, собако, щоб ніколи більше не малював на стінах».

…З алюмінієвої каструлі кожному ляпають в алюмінієву миску варішку каші. І згори підливають смердючого жиру. Всі дружно починають стукати ложками, виїдаючи вариво начисто. А він не їсть. І тоді над ним постає сухоребра тітка і тонким, як гумова пискалка, голосом наказує: «Ану їсти! Ану жерти!» А він ще дужче стискає губи. Гнутою ложкою тітка зачерпує тягучої, слизької каші і плюскає йому на ніс, на чоло, на вуха. Діти дружно сміються.

… Матраци завжди мокрі, аж гнилі. Особливо зранку. Дітей беруть за шкірку і тицяють носами в жовті плями: «Будеш таке робити?»

І було слово. І перше слово було «писок». Але воно найчастіше звучало з іншими словами: «Стули писок», «Помий писок», «Не пхай писок»… Ці слова звучали скрізь — у їдальні, в спальні, на дворі. Бо всюди були їхні набридливі малі сопливі писки, які постійно щось просили, питали, рюмсали, жували чи просто відкривалися в подиві.

І зрідка було сіре липке солодке коливо з білими скалками цукру, яке ці писки дуже любили. Мабуть, це була халва. В неділю після обіду її насипали на спільну тарілку, і діти притьма хапали ці крихти. Ховалися по закутках і старанно вилизували солодкі долоньки.

До делікатесів належав і нектар роздертих квіточок, і довгі коричневі кленові лопатки, і кисла травичка «зайчикова капуста». А також горіхи. Але їх було немилосердно мало, як і всього смачного. Під колючими очима сторожа горіхи вони збирали у відро. А коли все витереблювали під лопухами, він кожному діставав із відра по горішку. І кожен хазяйновито брався за діло. Шукав камінець і тверде місце, щоб розколоти свій трофей і поживитися ним. Костяні горіхи не давалися, і саден на руках було більше, ніж тої лакомини.

Вони любили зазирати в темне пахуче нутро сторожки. Там на дротах сушилися яблука, щось рожеве булькало в бутлі і точився зі скрині, висів золотавим туманцем у сутенній кімнаті солодкавий аромат. То пахли жовті волохаті плоди, що, зірвані, набирали там опуклої вощаної стиглості і молитовної запахущості. Бішолмо — називав їх сторож-угорець із колючими вусами-метеликами…

…Але звідки, звідки приходять зараз до нього ці незрозумілі й досі йому слова, ці розбиті друзки видінь, ці обривки запахів?.. І чому він не може згадати імені того хлопчика, що з горішком у кулаці стоїть на порозі металевої будки і зачаровано розглядає золоті плоди бішолмо?..

І була жінка в лілових туфлях. Її не любили тітки, зате любили діти. Вона була такою ж рідкою насолодою, як і халва. З нею було весело. З нею була музика і танці. Сідала за облізле піаніно, вдаряла обома руками — і очі дитячі засвічувалися. Діти бралися за руки і дріботіли колом то в один бік, то в другий. Так вона їх навчила. Коли їй набридало грати, ставала в їх коло і плескала в долоні. Вона завжди посміхалася і не говорила слів «писок», «паскудь», «копил». І гарно пахла. Так, як маленька пляшечка, яку він знайшов на вулиці під перукарнею.

А ще ця жінка носила лілові туфлі з блискучими, як кінське око, ґудзиками. Гострі підбори цокали і дірявили старий лінолеум, і він боявся загаятись, щоб не потрапити під них.

Та одного разу таки це сталося. Після якоїсь святкової веремії, в літнє надвечір'я. Він любив ховатися на задньому дворі, біля озера. Пес купався з ним у тепленькій воді, плесом шурхотіли жуки-плавунці. Після купелі він лежав на траві голим, мружачись до призахідного сонця. І почув м'які кроки, хруст підборів, що вгрузали в млакуватий пісок. Гарний запах випереджав жінку, і він здогадався, що це вона. І чомусь заплющив очі.

Вона стояла над ним і погойдувалась. І зараз до звичного запаху її волосся вплітався ще й той, який чувся від сторожа, коли він був надто гамірливим. Але тьотя-музикантка мовчала. Вона розглядала його здивовано-усміхненими очима.

— Ей ти, маленький пляжнику! Ти що, заснув? Прокидайся.

А він завмер і не кліпав. Тьотя підняла ногу і своїм холодним підбором торкнулася його заціпенілого горобчика. Поворушила туди-сюди несподівано набубнявілий клубочок, муркочучи:

— Ану ховай своє господарство, безсоромнику. Не бачиш — дама перед тобою.

Йому здавалося, що серце вилетить із грудей, як пташка. Сполохано розплющив оченята і побачив жіночі ноги, що струнко здіймалися вгору і губилися в темному мереживі. Не розуміючи, що чинить, він обіруч узяв туфельку і притулився до неї гарячою щокою. Туфля була гладенькою, як яблуко. І сльози його стікали по ній.

— Ей, хлопчику, що ти робиш? Ану відпусти.

Але він не відпускав. Він тримався за туфлю, як за найдорожче, що було в нього у цьому світі. Найдорожче своє після пса і горіхового дерева. Тримався, як тримається потопаючий за дрівце.

Вона вже не сміялася. Схилилася і поклала йому на голову руку. Теплу, лагідну, пахучу долоню. І ніжно запитала:

— Хлопчику, як тебе звати? Як тебе звати?

«Хлопчику, як тебе звати?» — запитував зараз і він себе. І відповідь танула в шумовинні Латориці, розбивалася об камінні бики мосту.

«Ось як буває, Тата. Ти називав мене любимим сином, а я не знаю навіть свого імені. Ти казав, що найважча ноша — це наша пам'ять. А як тоді бути з непам'яттю, котра до того легка й порожня, що навіть не знаєш, як її нести і куди».

Офіціантка принесла млинці по-швабськи. Він машинально глянув на її ноги. В неї були шльопки на босу ногу і порепані п'яти.

Генерали піщаних кар'єрів

— Здравія бажаю, товаришу генерал!

— Тобі того ж, генерале, — телефонний голос старого звучить ще бадьоро, із знайомою напускною суворістю.

— Я ніколи не носив погон, Оксентію Петровичу.

— Зате в своїх сферах ти не менше, ніж генерал.

— Хіба що генерал піщаних кар'єрів. Був такий фільм. І був такий боєць із номерною личкою на грудях. Не мені вам нагадувати.

— Всі ми кимось були. Та головне — ким стали. Я, коли служив рядовим, ледве дисбату уникнув. Хто старе пом'яне — тому око вирви.

— Я чув і інше: якщо забуваєш своє минуле, воно може повернутися.

— Усе можливе в Господа. Але ми з тобою не філософи, Сашко. Яке в тебе діло до відставного генерала?

— Потрібен родовід одного шкета з вашого колишнього відомства. Не документи, а просто почути — хто, що, звідки, куди? З самого початку. Ну, ви мене розумієте…

— Я розумію. Але навіщо тобі заглядати туди? Якщо довго дивишся в безодню, вона рано чи пізно гляне на тебе. Воно тобі треба, Олександре?

— Виявилося, що треба, Оксентію Петровичу. Прізвище ви знаєте…

— Ти сказав, я почув. Години за дві-три тобі зателефонують. Послухай, що скажуть, і забудь.

— Забувати я вчуся весь час, правда, не дуже успішно.

— Я теж, хлопче, — голос генерала наприкінці був теплішим.

Зателефонували раніше.

— Ви готові зараз вислухати інформацію? — спитав застуджений, стомлений баритон.

— Так, будь ласка, — сказав він і вимкнув світло, щоб ніщо не відвертало його уваги.

— Лисицький Олександр Михайлович, рік і місце народження не відомі, батьківство і національність теж. Прибув до Одеської колонії неповнолітніх злочинців у лютому такого року. Із супровідних документів виходить, що до цього виховувався в інтернаті № 67 для круглих сиріт. Оцінки добрі, чого не скажеш про поведінку. З характеристики — потайний, малоговіркий, кмітливий, упертий, непоступливий, непередбачуваний. Гіпертрофоване почуття справедливості. В роботі учнівського активу участі не брав. Неформальний лідер. Прізвисько Лисеня. У восьмому класі відправлений до колонії за безпричинне побиття вихователя.

— Так і написано — безпричинне?

— Написано так: «Без поважних причин наніс легкі тілесні ушкодження».

— Шкода, що легкі…

— Даруйте, що?

— Нічого, це я так. А що там до інтернату?

— В інтернат його привели фактично з вулиці. Старцював по вокзалах і пляжах, бурлакував, тулився з такими ж, як сам, по одеських катакомбах. Це печери такі, прорубані в пісковику.

— Я чув. А яке прізвище він мав до інтернату?

— Тут є приписка з дитячої кімнати. Жінку, яка його всиновила, невдовзі позбавили батьківських прав. Жереб Зоя Борисівна. Вона записала його Жаном і використовувала для жебракування. Але він постійно втікав із дому, поки не втік остаточно. Суд прізвище скасував і встановив для нього нове — Лисицький. Очевидно, з подачі інспекції у справах неповнолітніх, де його знали як малого бомжа Лисеня.

— А до всиновлення?

— Цих даних у справі немає. Слід шукати, мабуть, у дитбудинку. Але це вже інше відомство. Записи про його поведінку в колонії читати?

— Ні, не треба. Тим більше, що вона, мабуть, не була зразковою…

— Не була, це точно. Зразкового там не шукають…

У застудженому баритоні вчувалася ще більша втома.

За годину він набрав номер із довідника.

— Доброго дня. Це мукачівський РАГС?

— Так, ми до ваших послуг, — здавалося, лункий жіночий голос був готовий запросити його на рушничок щастя.

— Вас турбують з компетентних органів. Ви розумієте?.. Підполковник Кисельов.

— Так, так, — дещо приглушила свою радісність жінка.

— Отже, потрібне невеличке уточнення. В документі, що фігурує в нашому провадженні, погано прочитуються деякі рядки. Документ, очевидно, видавала ваша установа. Йдеться про прізвище дитини до всиновлення. А всиновила хлопчика Зоя Борисівна Жереб.

— Зрозуміло. Який реєстраційний номер свідоцтва?

— На жаль, теж нерозбірливо. Документ погано зберігали.

— Нічого, нам з вами пощастило. Буквально три дні тому архів нашого РАГСу комп'ютеризували. Всі документи, починаючи з 1945 року. Голландський грант. Тож шукаємо рік і прізвище… хвилинку… Так, виписувалося таке свідоцтво згідно з рішенням суду про всиновлення. Хлопчика всиновили в дитбудинку № 12, прізвище він мав Неділик Іван, батьківство невідоме. Цього вам достатньо?

— Цілком. Велике вам спасибі.

— Будь ласка. Кому я дала інформацію, як ви себе назвали?

Але він м'яко поклав слухавку.

«Ну ось і познайомились, хлопчику».

Конфіденційно

Комісару Інтерполу на теренах Східної Європи

П'єру Ферне

На ваш запит повідомляємо таке: засідання так званого Клубу нових інвесторів, яке планувалося в Будапешті у вказаний день, не відбулося через відсутність головуючого — представника з України Олександра Лисицького. Причина його неприбуття не відома. Засідання відкладено на невизначений термін.

Уповноважений штаб-квартири в Угорщині

Імре Сейкелі

Синичка

Він помітив, що вже не завважує бій курантів на ратуші. Він і раніше рідко поглядав на годинника, відчуття часу жило всередині. Він завжди встигав зробити те, що замислював, встигав туди, куди хотів потрапити. Але зараз не дослухався до заведеного роками ритму серця, що, як міцна пружина, тримав його завжди в напруженій готовності. Він просто спостерігав новий довколишній світ. І починав відчувати до цього смак.

За столиком біля клумби червоних сальвій замовив зелений чай.

— Принести «Вітер піднебесної»? — запитало дівча.

— Ні, краще щось земне.

— А може, спробуєте місцевого чаю? З нашої Червоної Гори.

— Тут росте чай?

— Плантацію заклали ще за вказівкою Сталіна. Вона не мала промислового застосування, але ентузіасти дещо з того зберегли.

А Мукачево фестивалило. Фестиваль меду — треба ж таке вигадати. Втім, від готельної покоївки він уже знав, що це край фестивалів. Немає тижня, щоб якесь свято — сільське, міське чи районне — не скликало сюди гостей. Фестиваль вина, розповідала та, у різдвяні дні запруджує вулиці зранку до півночі, і вина ллються ріками. Є фестивалі гуцульської бринзи, полуниці, кукурудзи, картоплі, домашніх страв, навіть сливового варення. Є форуми ковалів, гончарів, вівчарів, різників. Привселюдно вони проводять свої майстер-класи, дарують вироби і частують екзотичними смаколиками.

Люди, як комашня, обліпили намети й столики з медом, прополісом, квітковим пилком, бурштиновими куснями воскових стільників. З діжечок точили в шклярики медовуху, настояну на ягодах. А з дерев'яного помосту виголошували промови пасічники й науковці, розповідали про диво-бджолу «карпатянку», яка полонила весь світ. Бо немає їй рівних за працьовитістю, невибагливістю до умов і миролюбною вдачею. Цій бджолі навіть пам'ятник спорудили в одному гірському селі.

Запросили до слова місцевого письменника, вусатого, із сумними очима. Він говорив, що карпатська бджола наче запозичила головні риси від підкарпатців, які її вивели. І що владі нинішній варто повчитися від цих бджіл мудрості й самовідданості. І що зажирілу матку бджоли не годують тижнями, щоб вона досягла необхідної кондиції і могла поповнювати рій… Письменник зійшов униз і, розгорнувши газету, сів за сусіднім столиком.

Хлопець-рознощик клав перед кожним листівки, які запрошували відвідати перепоховання мощей місцевого святого. Він пробіг очима коротке житіє старця і подумав: «Який щедрий край. І вино своє, і мед свій, і чай, і письменники. І навіть свої святі…»

Тої миті він побачив її, дівчину-консультанта з дитбудинку. Вибирала мед на табуреті в якоїсь бабусі, до якої не підходив майже ніхто. Мед був густий і мутний, як сірчана мазь. Може, це відштовхувало покупців. Вона купила трохи меду в пляшечці з-під соусу, зав'язаній сухим кукурудзяним листом. Сполоснула руку під водограйчиком, стряхнула і подалася в його бік. Він привітався і підсунув їй стілець. Ніяковіючи, дівчина стала перекладати течку з паперами в іншу руку, і пляшечка вислизнула. Рука його автоматично спружинила і перехопила її за двадцять сантиметрів від бруківки. Поклав мед на стіл і запитав:

— То що, заслужив я ложечку меду до свого чаю?

— Звичайно, звичайно, — ще більше зніяковіла вона, але таки сіла на крайчик стільця. — Ну й реакція у вас. Робер де Ніро в таких випадках казав: «Цього не проп'єш».

— Шкода стало такої апетитної покупки.

Він і справді піддів кукурудзиння і зачерпнув якийсь грам меду.

— Пахне старим сідлом ковбоя. А на смак… хвилинку… як кленовий сироп із витриманим кагором.

Вона дзвінко засміялася.

— А ви гурман.

— Ні, просто це мед диких шершнів. Вони на льоту нападають на бджіл, висмоктують з них назбираний нектар разом з їх переляканими серцями й несуть до свого лісового дупла, яке охороняє сердита сова.

— Як це мило. Тепер я розумію — ви журналіст-натураліст.

— Я збирач золотого пилку. Ось на ваших віях тремтить декілька таких пилинок.

— Це пудра від тіней для повік тремтить там, де не слід. Результат поквапливого макіяжу. Беріть ще меду, бо я поспішаю з паперами на підпис, — кивнула на сусідню крамницю.

— «Золото тигра» — це філія вашого дитбудинку? — діловито поцікавився він.

— Ні, тут працює дружина нашого директора. А він тепер у відпустці. То ми передаємо невідкладні документи через неї.

— Що ж, не буду ані на секунду затримувати вашу невідкладну місію, — підвівся, загорнув пляшку в серветку і вклав у її руку.

Зблизька вона здавалася вищою.

— Спасибі за врятований мед, — посміхнулася дівчина. — У мене часто падають речі з рук.

«Я знаю», — шепнув їй навздогін.

Сів за столик і розтулив кулак. На долоні лежав крихітний годинничок з браслетом-змійкою. «Пробач, Тата, ти так довго відучував мене від цього, але зараз я мусив це зробити». Позолота на корпусі де-не-де стерлася, на тильному боці було вигравірувано «Яночці від мами в день повноліття».

— Ви знаєте, що таке повноліття? — спитав він письменника, який покинув читати газету й споглядав фестивальну метушню.

Той уважно подивився на нього сумними очима:

— Повноліття — це коли в тебе повно літ і мало осеней та зим. Це не про нас із вами.

Йому сподобалася відповідь письменника і не хотілося на цьому завершувати розмову.

— Ви, мабуть, знаєте і як вибрати добрий мед.

— Ніхто цього не знає. Щонайменше половина меду тут — фальсифікат.

— Невже і бджоли фальшують?

— З допомогою людей. Цукровим сиропом їм легше забити стільники, ніж нектаром із різнотрав'я, який треба шукати за кілометри від вулика. І тут індустрія. Шукайте мед, що різко пахне, не найкраще виглядає, найбільше зацукрений і найменше солодкий.

— Тобто все навпаки. Не як у людей.

— Тобто — все як у природи.

Він не розумів, чому в цьому містечку їздять на автомобілях. Причому густо, тісно, в три ряди. Таке враження, що ляльковий театр напхали залізяччям, яке гарчить, курить і рухається по кілька метрів за хвилину. Автомобілі випадали з органічного ансамблю міста, як чужорідні деталі. Душа міста верталася в рідні мури лише вночі і грілася в затишку під кулястими бароковими гронами ліхтарів.

Він ходив тут пішки. Ходив, не знаючи вулиць, сув'язі провулків та численних двориків, які тут називали дуфортами. Все тут було своє, і слова теж. І всі вулиці, якими б він не ходив, дивним чином вели його до стіни-панно з обчухраними кахлями. До околичного сиротинця.

— Доброго вечора. Не сподівався вже застати вас у такий час.

Консультант директора лячно скинула очі — двоє пухнастих джмеликів.

— Ви мене налякали. Я не почула, як ви увійшли.

Годинник ліг на розкладені папери.

— Оце так! — вигукнула вона.

— Ви пішли, а годинник лежав біля стільця. Я подумав, що ваш.

— Мамин подарунок. Я його дуже люблю, хоча це й стара модель. Не модна вже.

— Хіба гарні речі виходять з моди? Тим більше, коли вони тобі дорогі.

Вона хитнула головою:

— Ви сьогодні вже вдруге мене виручаєте.

— Пусте, — відмахнувся він. — Хоч якась тут користь від мене…

— Він не знав, що далі казати. І вона не знала.

— Ну ось, — нарешті розвів руками, — годинника вам повернув. Тепер час знову працює на вас. І водночас є нагода попрощатися перед від'їздом.

— Уже від'їжджаєте? — якось по-дитячому спитала вона.

— А що мені залишається? Ваш директор дав зрозуміти, що розраховувати на інформацію — безнадійна справа. Та й чекати довго я не маю часу. Доведеться брати якусь іншу тему. Шкода, але…

Вони дивилися одне на одного трішки збентежено, як завжди буває, коли затягується прощання малознайомих людей. Він прочитав на її пластиковому бейджі «Я. Синичка».

— Ви — Синичка. Ось і познайомились на прощання.

— Я Яніна Сергіївна.

— Це я можу забути. Я пам'ятатиму вас як Синичку.

Вона не знала, що відповісти. Це був добрий знак. І він знав, що вона скаже за хвилину. Не знав тільки, як це буде сформульовано.

— А може, не все так безнадійно, — почала вона. — Може, я чимось зможу допомогти. Хоча це не мої, звичайно, повноваження.

— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.

— Заплатити? — запитально глянула йому в очі.

— Так, і доволі пристойну суму.

— Якщо питання ставиться так, то я допомагати вам не буду.

— Даруйте, наша справа запропонувати. Але якщо це справді складно, закриємо тему. Не хочеться наостанок псувати враження. Мені справді було приємно спілкуватися з вами.

Він кивнув, повернувся і швидко вийшов з кімнати. Пройшовши кроків десять коридором, почув, як двері прочинилися.

— Зачекайте. Як звати вашого хлопчика? — сухо запитала дівчина.

— Іван. Іван Неділик.

Вона стояла посеред напівтемного коридору, така світла й чужа на цьомуказенному тлі у своїй сукні тілесного кольору. І це світло мідно-солом'яним волоссям, плечима, яблучками грудей, віолончельними стегнами і стрункими ногами ніби стікало додолу, на сірі бетонні плити. Він повільно спустився поглядом за цим живим серпанком і побачив лілові туфлі. І якийсь час нічого не чув, нічого не бачив.

— Я кажу — веселе прізвище, — нарешті долинув до нього її голос.

— Веселе, — згодився він.

— Спробую щось нарити.

— Я буду вам дуже вдячний.

— Це не обійдеться усною подякою. З вас тістечко в кафе «Едушо» і розповідь про вашу письменницьку роботу. Влаштовує?

— Цілком, — сказав з вимученою бадьорістю. А сам подумав: «Краще б я подарував тобі кафе замість цієї розповіді».

Вона пішла, не попрощавшись. І це теж було добрим знаком. Підбори зацокали по плитах із якоюсь стальною ніжністю. Кожен звук той відлунював у його скронях. І лілові туфельки танцювали в його зіницях.

«Хлопчику, як тебе звати?» Цей оксамит вологих очей, цей тонко різьблений носик, повнявий овал губ, ці вушка, як квітки лілії… Ось звідки незрозумілий потяг до цієї дівчини з першої їх зустрічі.

…І цей голос, що ніби сам себе слухає, сам собі радіє: «Як тебе звати, хлопчику?»

І справді — як? Олександр, Жан, Іван? Жереб, Лисицький, Неділик? Чи якось інакше? Чий ти, хлопчику? Тата називав тебе своїм сином, кажучи: «Хто б ти не був, де б ти не був, — ти мій син». І він із цим жив. Він спирався на це. А зараз… Хіба в людини можуть бути два батьки?..

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Фото особи, що вас цікавить, під кодовою назвою Лис, отримали. «Вольво» синього кольору означеної моделі того дня бачив працівник ДПС на околиці Мукачева. Радіус пошуку ущільнимо в цьому районі. Опрацювання беру безпосередньо під своє керівництво.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик

Рецепт гарного настрою

Розбудив його телефон.

— Привіт, друзяко Лисе!

— Привіт, Петюню!

— До тебе дістатися важче, ніж до Путіна.

— Це його проблеми, вашого Путіна.

— Проблеми можуть бути і в нас, точніше у вас. Митько з Володькою, як ми й передбачали, таки зважилися кинути трубу в обхід Хохляндії.

— То хай ті й журяться, що на трубі сидять.

— Лисе, треба скуповувати землю.

— Я це знаю. Я це роблю весь час.

— Землю не просту — землю золоту треба купувати, доки не пізно. Це вєрняк, Лисе.

— Ти радиш мені скуповувати трасу вздовж нової труби? Знаючи, що в мене всі вільні кошти засаджені в «Євро-12»?

— До «Євро» ще дожити. І хтозна чи його від вас ще не заберуть. А землю купувати треба точково. Під запроектованими компресорними станціями, контрольними пунктами, інфраструктурними вузлами. У мене карта на руках. Свіженька, з Кремля. П'ятий примірник.

— А експертиза, Петюню? Ти віриш кремлівським посіпакам?

— Я вірю нашим хлопцям. Усе сходиться. Але я прокатаю ще через одну контору. І якщо все в масть, за тиждень-другий карта з вірним кур'єром може бути в тебе.

— Якщо карта мені сподобається, чим зможу тебе зацікавити я?

— Пусти, Лисе, мій банк на півострів. Ну, і хатинку з пляжиком не завадило б для наїздів.

— Тобі подобаються сосни чи виноградник?

— Мені подобається і те, і те.

— Смаки в нас схожі, Петюню. Розкинемо, прицінимось — може, й виноградничок тобі випаде, і соснячок при пляжі. Для такого друга нічого не шкода.

— Лисе, невже Петюня колись ганяв порожняки? Невже я хоч раз тебе кинув?

— А хто коли мене кинув? Ти пам'ятаєш таких, десь зустрічаєш таких, Петюню?!

— Гм. У тебе сьогодні гарний настрій, Лисе.

— Є надійний рецепт.

— Який?

— Якщо хочеш мати гарний настрій — думай про гарних жінок.

День і справді почався гарно. Голуби ярмаркували на його підвіконні, били крильми об жерсть і скрипіли дзьобами об шибку. Гортанно воркували, заглядаючи до кімнати червоними очицями. Птахи — на новину, згадав він.

Не встиг умитися, як зателефонували з Ростова.

— Доброго ранку, Олександре Михайловичу.

— Вітаю, Льоню.

— Біда в нас.

— Кажи.

— Вночі спалили базу. Тридцять комбайнів. Щойно з Франції. У заводській змазці.

— Хто?

— Ще не знаємо.

— Техніка застрахована?

— Так.

— Це добре.

— На згарищі записку залишили «Хохлы, вам мало своего чернозема?»

— Вони його скуштують…

— Що, Олександре Михайловичу?

— Нічого. Колун біля тебе?

— Так. Даю йому телефон.

— Колуне…

— Я, босе.

— Одразу ж повідом про це губернатора. І скажи від мого імені, що за кожний комбайн скидається відсоток з його долі. Так буде й надалі. Це по-перше. По-друге, знайди цих покидьків. Пробий по всіх каналах. Зніми, якщо треба, хлопців з Пітера. Буде потреба — підключи полковника Григораша. Його попередять. Вони мають пошкодувати про це. Чуєш, Колуне?

— Чую, босе. Закопаємо на два метри.

— Не треба в землю. Але чорнозем вони їсти мають.

— Будуть жерти. Без олії будуть.

— Це шестірки, Колуне. А козирні, мабуть, сидять у Москві…

Голуби сито воркували і безцеремонно заглядали в кімнату. «Мабуть, вони ще не все повідомили мені», — подумав. І тоді його покликали до телефону в рецепцію. Це була вона.

— Ваш хлопчик знайшовся, — сказала скоромовкою, не вітаючись.

Він затамував подих, щоб не сполохати наступних слів.

— Такий хлопчик справді тут виховувався. Від одного до шести з половиною років. І його всиновила самотня жінка з Одеси.

— А до року? Де він був до року?

— До дитбудинку його перевели з обласної дитячої лікарні. Документів немає. Є тільки медична картка. На ній хімічним олівцем написано «Іван М. Неділик». Про народження і батьківство ніде ні слова. Таке буває з дітьми, яких підкидають. Мене тільки насторожує ця літера «М». У подібних випадках по батькові не вказується, тільки в повноцінному документі. А тут оце «М». Таке враження, що той, хто підписав карту, знав ім'я батька і механічно його скоротив. Як необов'язкове, та все ж… Неначе підказку зробив для журналіста, який прийде через тридцять вісім років. Тобто для вас… Агов, ви мене чуєте?

Він чув, але не знав, як це сприймати. Наче мова йшла про якусь безіменну, безтілесну, аморфну істоту. А й справді, чи був хлопчик взагалі? І яке йому діло до того хлопчика? І чи потрібно йому далі занурюватися в загадку, що весь час вислизає від нього?

— Так, чую. Це вельми цікаво.

— Я залишу вам тут копії. Два дні мене не буде, їду в Братиславу.

Він хотів сказати, що може відвезти її туди, але не сказав. Сказав інше, несподівану дурницю:

— Мукачево до вашого приїзду буде випране, накрохмалене і випрасуване.

Вона стримано розсміялася.

— Там є ще світлина. На ній декілька дітей. Ви зможете впізнати того хлопчика?

— Зможу, — не дуже впевнено відповів він, потираючи рубець на щоці. В такі моменти його шрам білів і ставав схожим на губу великої риби.

Чорноволоса жінка, що пахла цигарками ще більше, ніж їхній сторож, з'явилася навесні. Вона була цілком чорною. Чорні колючі очі, чорні губи, чорні сухі пальці. І в чорному плащі.

— Ця тьотя буде твоєю мамкою, — сказала вихователька. — Привітайся з нею.

Він не хотів вітатися. Чорна жінка скривила губи, показавши рідкі жовті зуби.

— Мене звати Зоя. Мама Зоя.

Вона витягла з-під плаща дві паперові коробки, перев'язані блискучою стрічкою. Одну простягла виховательці, а другу йому. І потріпала кощавою рукою за чуприну.

— Будь слухняний, і я скоро приїду за тобою, — в її чорних очах хилиталися білі вогники.

Він поніс коробку до кімнати і став розглядати намальовану на ній дівчинку з мереживною червоною шапочкою і з кошиком у руках. У нього ще не було такого гарного подарунка. Але тут налетіли старші хлопці, видерли коробку, розпакували і почали розхапувати цукерки. Одна з них упала на підлогу і її в борюканні розтоптали. Коли вони втекли регочучи, він підібрав цукерку і ощадливо надкусив. Під крихтами шоколадної скоринки блищав жовтий кислуватий мармелад. Він смоктав його довго, не ворушачи язиком, щоб подовжити насолоду. Потім підібрав кришку понівеченої коробки і тулив до лиця, нюхав. Вона пахла цигарками.

Чорна жінка знову прийшла під осінь. У тому ж чорному плащі. Він привітався першим, чекаючи гостинця. Але вона нічого не добувала з-під плаща. Вони гуляли садом, тримаючись за руки. Її рука була суха й тверда, як гілка. Вона йшла швидко й тягла його за собою. І від неї ще гірше, ніж тоді, пахло тютюном. Його нудило, вже й цукерок не хотілося від неї.

— Я повезу тебе до моря. Це велике озеро, де плавають великі зубаті риби. Якщо не будеш слухняним, я кину тебе тим рибам і вони тебе проковтнуть. Був такий капосний хлопчик — і немає. І ніхто за тобою не заплаче.

Йому самому кортіло плакати. Кортіло повернутися до дітей, до звичних тіток, які, хоч і лаялись, і бились, але не лякали зубатими рибами. Смикнув руку, але суха клешня тримала міцно.

— Ану, не сіпайся мені.

Він заплакав.

— І не скигли. Мама Зоя цього не любить, — в чорних очах її пострілювали іскри.

І так йому стало моторошно, що з усієї сили рвонув рученя. І видер його, і побіг, шпортаючись об лопухи.

— Ану стій, малий паскуднику! — кричала вона. — Чуєш, стій мені! Від мене не втечеш.

Та де б він став? Летів, петляючи між кущів, дріботів ноженятами. Із бур'яниська вигулькнув собака, пустився перед ним, ведучи до заповітної дірки в паркані, через яку вони не раз вибиралися звідси в білий світ. Але чорна тітка шурхотіла позаду, зовсім близько, і він зрозумів, що до лазу йому не добігти. Примірявся очима до найширшої шпарини в зубчатому паркані. І став просувати своє худеньке тільце. І вже було майже протулив, та голова виявилася більшою за той просвіт. А він цього не врахував і тягнув її живодером за своїм тілом. І світ в очах захитався, розколовся навпіл, і щось липке й гаряче потекло шиєю під сорочку. За хвилину він лежав на траві і пес облизував його червоне обличчя.

... Вона мала рацію, та чорна жінка. Йому не вдалося від неї втекти. Настав день, коли вони сіли в автобус, потім на поїзд і вийшли в людному місті, де вітер зривав з нього картузика, жбурляв у лице мокре листя, і з-поза сірих будинків раптом оглушив-налякав його сірий рухливий простір, якому не видно було кінця-краю.

Світ тут уривався для нього.

Мине багато років, і Тата якось скаже йому: «У кожної людини є, повинно бути щось найголовніше в житті. Щось таке, що вона може, повинна назвати одним словом. Тільки одним. Що для тебе, синку, найголовніше в цьому житті?» — «Море», — відповість він.

Море відріже йому дорогу назад і змиє пам'ять. Років через п'ять-шість він начисто забуде все, що залишилося там, за горами.

…Тут, за горами, де несподівано віднайшовся його мерехкий слід.

Наука розчарувань

Голуби залишили його вікно — отже, новин, мабуть, більше не буде. Два вільні дні лежали перед ним, як два чисті аркуші. І треба було з чогось починати. Згадав, що він «письменник», і цю легенду належало невдовзі захищати.

Набережна щоранку все більше пожовчена тополиним листом, що, зволожений росою, пахне кислою терпкістю. Циганська пара двірників — чоловік і жінка — споро підмітають його. Чорнющі від сонця, якісь колючі й запилені, наче будяки при дорозі. Метуть плече в плече. Зупинилися покурити — і віники їх, затиснуті під ліктями, стирчать іззаду, як обчухрані хвости дикобразів. Йому дивно, що він помічає таке, і це навіть веселить його око. Нова ясність приходить у стрій його думок.

За тим столиком, де він двічі бачив письменника, було порожньо. Зайшов до найближчої книгарні. Кучерява продавчиня гортала на самоті журнал.

— Я шукаю мукачівського письменника…

— Книги?

— Ні, його особисто. Імені я не знаю. Про смішне він говорить із дуже серйозною міною…

— А з серйозного сміється, так? Тих, що пишуть, багато. Письменників одиниці, а тих, що гарно мовчать, — ще менше. Це його слова…

— Мабуть, це таки він.

— За годину він обіцяв занести до нас книжки.

— Перекажіть йому, будь ласка, що я чекатиму його поряд, за столиком біля кав'ярні «Галка».

Чай подали з медом. Поцікавився — з якої пасіки. Мед болгарський, пояснила дівчина, порційний, в одноразових чарочках. Що тут скажеш?

Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.

— Дядьку, дайте п'ятдесят копійок.

— А чому саме п'ятдесят?

— А хіба ви дасте гривню?

— Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було соромно ніколи, гроші заробляють.

— А що я можу робити? — хлопець скорчив кумедну гримасу.

— Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.

Малий затис п'ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.

Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього уваги.

— А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не вернуся з газетами?

Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть лагідно, але зі сталевим акцентом.

— Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш — і пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю на газети.

Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп'як отримав своє за послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик наступив на неї.

— Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?

— Але ж це гроші…

— Тим більше, — процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку — той аж писнув від болю. — Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці. Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.

Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав:

— Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?

— Приходь завтра на дев'яту до готелю «ML».

Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книг.

— Це ви шукали моє тіло?

— Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.

— Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю. Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.

— В мене до вас дещо дивне прохання…

— Не сумніваюся, — мурмотів письменник. — На мого читача ви не схожі. На туриста тим більше.

— Я не турист, — згодився він. — Я мандрівник.

Письменник ковзнув примруженим поглядом:

— Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт, і лише тими маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?

— Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.

Письменник поклав на стіл книги і з полегкістю зітхнув:

— Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди бреше.

Чоловік замовив ще два чаї з болгарським медом. Йому здалося, що мед трішки пахне морським піском.

— Мені потрібна ваша допомога.

— А мені здалося, що ви з тих, які самі допомагають, — зауважив письменник.

Чоловік посміхнувся.

— Хотілося б дещо дізнатися про літературну працю. Я заплачу вам.

— За що платити? За слова на вітер? Навчити писати неможливо.

— Я не хочу писати. Я хочу знати, як це роблять інші. Якщо ви не хочете брати гроші, то я куплю ваші книги.

— Не треба купувати мої книги. Їх куплять ті, хто їх прочитає, — незлобиво відмахнувся письменник.

— Гаразд. Тоді як мені бути?

— Вчинимо просто. Мах на мах. Обміняємо мій урок про словоблудство на вашу історію.

— Яку історію? — здивувався незнайомець. — Ви гадаєте, в мене є якась цікава історія?

— І не одна. Це у вас на обличчі… хотів сказати написано, але було б неточно. Це у вас на обличчі приховано…

Його візаві мимохіть торкнувся пучкою свого лиця. І пожалкував, що зачепив цього в'їдливого борзописця. З письменниками, мабуть, так же важко говорити, як і з художниками. Художники лякали його ажурністю слів і розмитістю фраз, схожих на їх акварелі. Підвів очі до співбесідника і зустрівся з пильним поглядом, у якому порівну були замішані іронічна байдужість і співчутлива теплота. Несподівано для себе він запитав:

— І ви готові все вислухати?

— Не все. Тільки головне, — письменник відсьорбнув з горнятка. — А все інше я домислю.

— Що ж, згода. Тоді ваш перший хід, маестро слова.

— О! — письменник легенько стукнув кулаком по книжці. — З цього й почнемо. Що ви знаєте про слово?

— Нічого. Але свого часу за одним присідом я прочитав дві шафи книг. Та й тепер інколи почитую.

— Тоді я за вас спокійний. Бо хто читає книги, той керує тими, хто дивиться телевізор. Але читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, виходить друге, а читач прочитує третє. Причому щось своє там знаходить кожен читач. В цьому й полягає певна абсурдність письменства і книги взагалі. Ісус лише один раз брався щось креслити на піску, та коли підійшли учні, затер це сандалею. Чому Він ніколи нічого не писав, не залишив по собі жодного написаного рядка?

— Чому?

— Бо слово написане, на папір перенесене — спотворене, облудне, брехливе. Думка, слово, образ ніколи не зливаються воєдино. Як ніколи не зіллються в одну істоту риба, птиця і змія…

— Тоді чому цим займаються? Чому, приміром, ви пишете?

— Дійсно, все справжнє давно написане. Та залишається ілюзія, мрія кожного письмовця (слово Коцюбинського), що він найбільше наблизить слово до Образу. Залишається вічний і болісний пошук магії слова. Бо ти мусиш вимовити те, що мовчазно переживає світ. І від твого письма й сам світ повинен мінятися. Так, друже мій, без літератури немає життя, хоч як це не смішно звучить. Наше життя — просто прожиті й забуті епізоди. А записані — вони стають фактом, подією, історією. Таким чином, життя робить життям література. Недарма Біблію називають Книгою буття.

— Звідки ви знаєте, про що і як слід писати?

— Лев Толстой навчив мене, що треба писати про щось важливе. Франс Кафка — що писати можна про будь-що. Франсуа Бобен — що писати можна ні про що. І все це — Література. Про що писати… Якщо ти довго й уважно дивишся на світ, то світ починає тобі диктувати. Встигай тільки записувати.

— А як розрізнити: вартісне це чи ні?

— Бачите, пустий, хоч і добротно написаний твір, за душу не бере. А в талановитому є якась мудра міра, золота жила, якась пружина, що змушує його читати з прискореним серцебиттям. Талановите письмо оповите якоюсь магічністю. Оця магічність, якої більше між рядками, ніж у рядках, і робить написане цікавим та інтригуючим. Це відчуваєш із перших речень. Бо справжні книжки не розповідають, а слухають читача, налаштовуються на амплітуду його душі. Справжні книжки перечитують. Ось головна міра їх вартості… Книг тисячі видаються. Десятки стають популярними. Деякі називають бестселерами. І тільки на одиниці падає слава читацького неминущого інтересу. Вони «заводять» читача і тримають на прив'язі. І ніхто не розгадає цю загадку.

— А як взагалі пишеться? Що штовхає в цей стан — цікава книжка, подія, зустріч чи щось іще?

— Навіть запахи, обривки мелодії, постріл жіночого погляду, зронене кимось слово або чиєсь красномовне мовчання… Хтось чекає натхнення, але натхнення — це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Ти думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш над словом — ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ з'являється як зблиск. В одну мить. А далі його замучують, заглушують, як бур'яни, слова, слова… Через те творчість — це безнастанна нещадна боротьба зі штампами. Гарно писати означає насамперед гарно метафорично думати. Метафора — це проба на звання майстра. Наскільки сильна його уява, багате асоціативне мислення, розкіш образів. А глибину думки виражають його епітети. Це коли двома-трьома ретельно відібраними словами передається на аркуші думка, барва, звук, світло. Ні, це не красиві слова, це картина, намальована словами-мазками. В добрій книзі немає місця позолоті, тут кожне слово — як стріла в суть.

— А де ви берете сюжети?

— Життя безсюжетне. Я не гонюся за фактами, повчальними історіями. Для мене цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Я би назвав себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу, як рідкісного метелика. Це згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Я вважаю, що література має не стільки розповідати, розважати, як акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя. Цією солодкою каторгою я і займаюся.

— А мова, яка її роль у творі?

— Це половина краси твору. Якщо там ясні думки, то й проза повинна світитися. Слова повинні вміщувати запах, колір, рух. Читач повинен радіти їм, як зустрічі з цікавою і гарною людиною. Для того ти й письменник, щоб дібрати слово замашне, пахуче. Бо можна сказати, приміром, корч, а можна — корчомаха; не насупився, а насурмився; не мляво, а пиняво; не багатолюдно, а глітно; не кволий, а крихкотілий; не крадькома, а затайливо; не сутінки, а намерки; не залицяльник, а увива; не легковажна, а повійна; не сварити, а псярити; не підліток, а недоліток; не писати, а малякати… Якщо ти пишеш, то багато мусиш читати, ковтати вітаміни від геніїв. І мусиш ходити словниками, як затишними кімнатами. Бо наша родова мова — це оселя духу. Це духовна шкіра, без якої ми духовні трупи. І якщо цього не розумієш, то просто будеш продукувати мертводруки…

Неквапно, притишено лилася його бесіда, і стороннім могло здатися, що приятелі, зрілі і чимось схожі чоловіки, ведуть задушевну розмову про якісь важливі житейські речі.

Нарешті письменник похилитав порожньою чашкою і схрестив руки на грудях:

— А зараз ваша черга, друже.

— Що ж, я спробую, але моя розповідь буде довшою, ніж ваша.

— В такому разі нам варто замовити пляшку молдавського мерло.

— Я ніколи не пив молдавське мерло.

— Треба інколи дозволяти собі гарне вино. За тиждень продали аж п'ять моїх книг. Тож я вас пригощаю.

— Вітаю і дякую. Я ніколи не пив вино, зароблене письменницькою працею. Один мій старший друг радив: коли вирушаєш у далеку дорогу, позич окраєць у робочої людини, котра заробляє свій хліб чесною працею.

Коли вино було налито в келихи, він почав:

— Жив-був хлопчик. Хлопчик без роду-імені. Ні, спочатку він не жив. Та й потім, зрештою, життя його важко назвати життям…

Куранти на ратуші розсікали час рівномірним глухим бемканням. Поверталися вже додому в Росвигівський бік ті, що йшли повз них у своїх справах ополудні. Помінялася зміна офіціантів. Потягло з Латориці рибним вітром-свіжаком, він неначе роздмухав ліхтарі над їх головами. А вони все сиділи й сиділи, опустивши голови й загостривши плечі. І в очницях їх залягли тіні, схожі відтінком на порожню пляшку.

Вони більше мовчали, ніж говорили. Їм було про що помовчати.

Діти бульвару

Лопотіння крил провістило новий ранок. Голубів таки принаджувало його вікно. Тепер він зрозумів чому. Майже врівень з його вікном скісно лежав дашок дерев'яної альтанки. А нагорі хтось дуже ранній снідав канапками і кришив на нього булку. Через це птахи й зчиняли такий гармидер.

Шкет, який учора приносив для нього газети, вже стовбичив біля паркану, ловлячи дрижаки. А ще й восьмої не було. Він вийшов надвір.

— Урок номер раз: з'являтися завжди треба вчасно. Ні раніше, ні пізніше. Ти прийшов на годину раніше. Людина, яка себе поважає, не викине годину на вітер.

— Я боявся, що не застану вас.

— Урок номер два. Ходиш ти, як босота. Хто з таким захоче мати справу? З грошей, які я зараз дам, купиш собі пристойні кросівки і куртку. А потім підеш до книгарні, що біля кафе «Галка»…

— Книгарня — це бібліотека?

— Ні, це магазин, де продають книги. Купиш усі, які там є, книги цього письменника. Тут записано. Книги віднесеш до лікарні і роздаси хворим. Потім підеш до іншої книгарні і там викупиш книги. Обійдеш усі. І все — до лікарні. В різні відділення. Одну книгу залиш собі і читай. Коли запитаю — розповіси. Якщо ні, вважай, що знову безробітний.

Малий, шморгаючи носом, кивав головою.

— Писати знаєш?

— Знаю. Я в Будинку школярів стінгазету випускав.

— Завтра вранці принесеш звіт.

— Що таке звіт?

— Це список того, що ти зробив і скільки на це витратив грошей. До копійки. І все щоб чесно. Помічу обман — залишишся без вух і без роботи.

— Та хіба я лох?

— Запам'ятай: завтра рівно о дев'ятій.

— Я годинника не маю.

— Годинники майже в кожного перехожого.

— Вкрасти? — хлопець лукаво скосив очі.

— Запитати. А тепер — за роботу. Зачекай… Як хоч звати тебе?

— Щур. Коля Щур.

— У людини має бути одне ім'я. Людське.

— Ну, тоді просто Коля.

— І ще одне, Колю. Прийдеш завтра немитим — зніму штраф із зарплати. Знаєш, що таке штраф?

— Знаю — бабки вріжете. Але де я помиюся? У нас воду разом із газом відключили.

— Це не моя жура. Хоч у річці мийся. Краще рибою пахнути, ніж козлом.

— Ги-ги-ги, — оцінив жарт Коля. Засилив руки в кишені зашмуляної джинсівки і поскакав, як білченя, вузеньким бетонним бордюром.

«Мабуть, щоб зігрітися, — подумав він, проводжаючи очима рухливу сіру постать. — Ну, ось уже й діти на тебе працюють. І скажи після цього, що світ не повертається на кола свої. Таки хтось перевертає над нами піщані годинники, в яких не пісок часу струменить, а ми самі…»

В люди його вивели десь за місяць-другий після приїзду в нове місто. На той час він уже довго міг сидіти в дерев'яному ящику і не кривитися від болю. Ноги, затиснуті між дощечок і перехоплені ремінням, вже не муляли. До споду ящика дядя Боря прикріпив коліщатка з підшипників — вийшов візок. У тому візку його поклали в металеву будку на машині. Там, у смердючому мороці, мишвою вовтузились дітлахи. Попискували і по-старечому покашлювали. Час від часу машина зупинялася, дверцята відчинялися в ранкову мряку і рудий парубійко брав одного з них в оберемок і скидав, як лантушок, на землю. Його коліщатка дзенькнули об бруківку біля сірої кам'яної жінки з голими цицьками.

— Картуз на землю, руки на груди і голос жалібний, як учили, — простуджено прохрипів рудий і скочив на підніжку автолавки.

О, як учили, він добре пам'ятав!

Дядя Боря, худий гачконосий веселун, приходив майже щодня з пляшкою і рибиною. Якось хлюпнув і йому в алюмінієве горнятко. Випар із нього аж очі їв, і він не торкнувся посудини.

— Хвалю, — ляснув його по плечу дядя Боря. — Це в роботі не підмога. А нам з тобою, хло, скоро до роботи ставати.

Вони пили з мамою Зоєю, заїдаючи рибою і супом, що варився з пакетиків. А потім ішли до іншої, маленької кімнатки. Там їм було весело. В усякому разі мама Зоя лише там сміялася вголос. А так вона лише зрідка посміхалася вузькими очима і синіми губами.

Одного разу дядя Боря, хижо посміхнувшись, згріб його своїми лапами, підламав ноги і зв'язав їх реміняччям. З несподіваного болю він заревів.

— Закуси зуби, хло. Буде трішки боляче. Але нічого, буває й гірше, казав старий зек, збираючись на розстріл. Буває, перебивають ноги. А ти будеш калічкою при своїх ногах. І ще колись мені подякуєш, що не дав тебе скалічити, — і поніс його, спеленаного пасами, на балкон, що виходив на здичавілий сад. І поклав його на злежаний сінник.

Рясно котилися сльози з очей, бо це було гірше, ніж колінкувата на дерев'яній решітці.

— Поплач, поплач, хло. Одеса-мама сльозам вірить…

І так щоранку. Перші дні тортури були нестерпними. В ногах спочатку ломило, потім пекло, потім ними снували мурашки. Біля полудня вони дерев'яніли й ставали твердими нечутливими цурпалками. І тоді він починав вивчати свій маленький балконний світ. Розглядав пожовклі, набубнявілі від вологи книги, дотягувався до гронець дикого винограду, бавився з тарганами, що газдували під зогнилою діжкою. Мама Зоя, що покидала квартиру на цілий день, залишала йому булку і закляклий суп в алюмінієвій кварті. Булкою він навчився принаджувати голубів. Спочатку кидав їм крихти на висунуту дощечку, а перегодом вони вже нахабно всідалися йому на плечі і хляпали крильми по голові, смішно клювали з долоньок. Голуби частково розвіювали його безпросвітній сум за дітьми, за тим двором під могутнім горіхом, де жив його великий рудий собака.

Тепер у нього були птахи. І було море. Вірніше, дух моря, що гучав десь за піджовклими деревами або зловісно шепотів, двигтів землею і куйовдив його чубчик вологим солоним вітром. І приносив у сни тривогу.

Нікому він не був потрібен. Мама Зоя озивалася до нього лише короткими й сухими, як перепалений папір, командами: «вставати», «одягатися», «вмиватися», «їсти», «спати». А тут, на балконі, хоч ніхто не діймав його. І пахло йодистою свіжістю, не те що у квартирі, де навіть стіни прогіркло смерділи тютюном. Отже, не все так погано, сказав би знайомий старий зек дяді Борі… Хіба що ноги зв'язані, зате руки вільні.

А коли його винесли на бульвар, він з лячним захватом убирав очима безмежжя синьо-зеленого простору. Строкаті натовпи людей шурхотіли понад ним, і тільки дзенькання копійок у його картузі сполохувало його зачарування.

Життя набувало сенсу. Перебути ніч у задушливій пліснявій квартирі, годину хитавиці в смердючій автолавці — і воля-вольная празникового узбережжя. Свято душі й очам забава. Скільки див твориться довкіл! Які кораблі ковзають морською синявою! А скільки вуличних пригод!

Якби йому ще гулюкати не треба: «Дорогі дядьки й тітки, чужі таточки й чужі мамочки! Згляньтеся над сиротиною! Мало того, що безрідний, та ще й ущерблений долею. Не людина, а півлюдини. Без ніг життя починаю…»

Він не прислухався до своїх слів, не вникав у їх зміст. Вони жили окремим життям від нього, ці механічні вигуки, які він стелив під ноги людської юрби. Їх навчила його мама Зоя, супроводжуючи лайками й запотиличниками.

Що три години підходив рудий вайло, скрадливо озираючись, витрушував картуз у валізу і, відпустивши йому щиглика в чоло, дибав далі. Коли бульвар був незалюднений, йому було видно й іншого калічку з автолавки — того, що мав випулені очі без брів і рот, як у зайця. А десь за рогом ліворуч старцював Генка з усохлою рукою.

Увечері, коли їх завантажували в транспорт і водій з рудим щось обговорювали, діти придивлялися одне до одного, перекидалися словами. Діти бульвару. Маленькі професійні старці. Часто біля нього сиділа голомоза дівчинка з голубими очима. Вона не розмовляла. Але одного разу взяла його руку і поклала на долоньку запорошеного льодяника.

Опівдні їм приносили пиріжки з лівером і воду, зачерпнуту бляшанкою з водограю. Якось його притисла гостра потреба. І покотився на коліщатах у бік парку, до кущів. Але дорогу йому заступив огир у кльошах і тільнику.

— Куди поліз, потворо? Що, межі не січеш? — видер із рук картуза і пересипав дріб'язок собі до кишені. А самого ногою штовхнув на східці, що вели до підземної вбиральні. І він покотився донизу, гуркочучи ящиком і рахуючи кожну сходинку головою, плечима, руками.

Коли рудий витягав його звідти, потовченого на квасне яблуко, ще й від себе наляпав по шиї. А потім з бурчанням передав дяді Борі.

— Нічого, хло, — примирливо дихав сивухою дядя Боря. — Буває гірше, як казав старий зек, збираючись на розстріл. Тепер у тебе фотка ще більш жалісна. Одеса таких любить, — і простяг йому кульку мармеладу.

— Замість того, щоб писок натовкти, даєш ласощі, — скрипіла мама Зоя. — Тепер тиждень без зарплати сидіти через паскуду…

А потім з'явилася жінка, яка відкрила йому очі на самого себе.

Вона вела за руку білявого хлопчика, і той з переляканими очима зупинився перед ним.

— Мамо, що це?

— Жебрак. Дай йому яблучко.

— А чому він тут сидить?

— Милостиню просить. Він нещасний хлопчик, каліка, не такий, як усі…

Жінка кинула білу монетку, і та монета втрапила не в шапку, а в саме серце. Він не такий, як інші… Жебрак. Сирота убогий. Ущербний. Покидьок. Чому він повинен просити, а інші повинні йому давати? Через те, що в нього зв'язані ноги і сховані під онучкою в ящику? Виходить, що він обдурює людей. І себе обдурює. Він ще не міг у всьому цьому розібратися, та вже перестав голосити на весь бульвар. Йому раптом стало соромно. Лише тоді, коли здаля наближався рудий, вигойкував свою звичну жалібну пісню.

На «заробітках», звісно, це позначилося. Наступного дня також. І це прийомним батькам не подобалось. Увечері, після того як дядя Боря звично розпеленав його і кинув у ліжко, він почув їх приглушену бесіду в малій кімнатці.

— Навіщо ти розв'язуєш його? — роздратовано скрипіла мама Зоя.

— Ти про що? — без звичної веселості запитав дядя Боря.

— Я не довіряю йому. У цього щеняти задній розум. Він дременув від мене ще в сиротинці. Нутром чую — ковтнемо ми з ним клопоту… А якщо не розв'язувати ноги, тижнів зо три-чотири, вони помалу атрофуються і всохнуть.

— І ти туди ж, Зойко?

— Дурню, і нам полегкість, і для діла користь. Куди він дінеться від нас без ніг?..

— Ну, тобі видніше. Ти в нас ма-а-ати… — недобрим голосом блазнював дядя Боря, булькаючи в склянку сивуху.

Уночі він не спав. Коли за дверима втишилося, прокрався на кухню і намацав маленького ножика. Сховав на споді ящика з коліщатами. І подумав: тут цей ящик — єдина його власна річ. Засинаючи, вже знав, що більше ніколи не скаже нікому: «Згляньтеся над безрідною сиротиною». Ніколи нічого не попросить…

І був ранок. І груди кам'яної жінки блищали росою. А ніж холодив його руку ще більше, ніж вітер. Але картуз не лежав на землі, а був на голові, як належить.

Тільки-но брунатна автолавка зникла з овиду, він щосили відштовхнувся від бетонного постамента. Візок скотився на червону паркову доріжку і зашурхотів поміж кущів назустріч студеному подиху моря. Серце калатало, руки кривавились об цегляні крихти. Потім покотився галькою, дедалі мокрішою.

Море гучало вже зовсім поряд. Коліщата вгрузали в рінь, і він на руках тягнув себе до води разом із візочком. Нарешті хвиля підхопила ящик і понесла, як тріску. Хитала, вертала на мілину і підхоплювала знову. Він шалено гріб руками від берега, боячись, що його виловлять і повернуть на бульвар.

Вутлий його кораблик несло у відкрите море. Коли ящик трохи вирівнявся на воді, видобув ніж і гарячково заходився перерізати реміння на ногах. Коли лезо зісковзувало з твердої шкіри, затерпле тіло не відчувало болю. Кров не лякала його. Мордувався, квапився, боячись озирнутися назад, де крізь хвищу, здавалося, горланить дядя Боря: «Куди ти, хло?! Ану вертайся, бо буде гірше!..»

Спливе добрих десять років, і вечірнім бульваром чвалатимуть троє відчайдухів-жиганів, нахабно загороджуючи весь тротуар. Так, що зустрічні обачно відходитимуть вбік. Нові діти Одеси-мами — господарі її нічних вулиць. І один з них зупиниться біля п'яного волоцюги з дрібкою монет у бляшанці.

— Привіт, веселий чоловіче!

Злидар з баклажанним горбатим носом розтулить спухлі очі і опустить їх додолу, знаючи, що з такими бесіда коротка:

— Бабла нема. Вся іржа на землі.

— Не парся, хло, — з веселою жорсткістю скаже жиган. — Западло брати чесно зароблене на паперті. Мені не це, мені правда потрібна. — І присяде напочіпки, і лезо, як риба, виблисне з-під його рукава і посуне до порослого рота бурлаки.

— Зціли зуби, хло. Буде трішки боляче… Скажи мені, поки я не кинув твого язика бакланам… Чому старий зек казав, що буває гірше, збираючись на розстріл? Ти маєш це знати, бо й сам, як я розумію, волочив не один круг. То чому?

Жебрак зітхне хрипло, як ковальський міх, і, пускаючи криваву слину, прохрипить:

— Буває гірше, ніж розстріл. Буває, випустять тобі кишки і приб'ють до дерева. А пером штрикають у зад, і ти повзаєш довкола стовбура, намотуючи на нього свої черева, плутаєшся в них…

— І це найгірше?

Мотне струпуватою головою бідолаха:

— Ще гіршими бувають сни, після яких не хочеш прокидатися. Але доводиться прокидатися і жити далі…

— Живи, дядьку Борю, живи. І випий за моє здоров'я, за мої легкі ноги. — Хлопець витягне жужмом з кишені рублі і засіє ними жебрачі коліна. — Мої сердечні вітання мамі Зої.

— Немає Зойки. Немає бідарочки, — буркотітиме чоловік, збираючи похапцем гроші.

Але щедрий жиган, доганяючи свою компанію, цього вже не чутиме.

Веселе прізвище

— Доброго дня. Для мене тут залишили конверт.

Жінка з тонкими незворушними губами підійшла до столу й дістала з шухляди синій пакет. Розпечатаний, причім досить грубо.

Він подякував і вийшов. Осіння тиша гусла над двором. Садівник підрізав пожухлі квіти. Кухарка, поклавши відро, розмовляла по мобільному телефону. Перефарбовував ворота сторож. Привітався з гостем, уже знайомим, і повідомив:

— Цирк приїхав. Спонсори й повезли дітей. А ми от на хазяйстві. Бо директор у відпустці, а Яніна Сергіївна до матері поїхала.

— Погостювати?

— Та де, хвора мати. Дуже хвора. Аж у Братиславі лікують. Душа-людина. Працювала в нас.

— Музикант? — несподівано вихопилося в нього.

— Музика, співи. Ви знаєте її? — поцікавився сторож, радий бодай якійсь розмові.

— Трохи.

Пакет холодив руку підозрою вторгнення в його мізерну задавнену власність, що становила декілька напівзіжмаканих аркушиків. Вочевидь, конверт раніше був заклеєний, залишилися сліди. «Лізуть, а навичок, як працювати з документами, не мають», — відмітив він, промацуючи кожен рубчик, кожен крайчик папірця. І нюхав, ніби запашний плід, намагаючись перетнути внутрішнім поглядом товщу років. Пахло старим пилом. Старозавітний обгортковий папір, в який тоді загортали все: і масло, і оселедці, і цукерки, і книги. Як він зворушує: в сіру ламку фактуру впресовані лусочки й трісочки деревини. Яка природність! Бліді чорнильні рядочки танцюють абияк, повідомляючи про якісь щеплення, аналізи і про те, що хлопчик «здоров». І понад цим розмашистим синім розводом виведено «Іван М.». А нижче іншою, стараннішою рукою, приписано «Неділик».

Мабуть, останнє слово, хлопче, не стосується тебе. Чиясь примха, фантазія. А все інше — то твоє, кревне. Здоров був, Іване. Час і в очі тобі глянути. Фоточка в півдолоні — матова чорнота з жовтою ряботиною. На звороті — фіолетові прізвища. Четверо стрижених пташат зі сполоханими очима, в темних джемперах на змійці. Чорні цятки очей, сірі яблучка лиць, однакові гороб'ячі чубчики — як тут їх розрізнити? Та ні, ось воно…

Підніс брелок-лупу до світлини і чітко розгледів на сірому тлі обличчя білу підківку від ока до губи. Одне око дітвака примружене більше, ніби підморгує йому. Тавро невдалої втечі, слід від капкана огорожі. Останній праворуч. Неділик. Веселе прізвище. Веселе до сліз…

А ось і її аркушик, складений удвоє: «Якби я була тут, я б вам допомогла в подальших пошуках. Спробуйте знайти в лікарні когось із ветеранів, які працювали тоді. Я. Синичка». Літери граційно видовжені й нахилені трішки вліво. Неначе горнулися до пера, коли їх писали. Аж кортить за ними вернутися ззаду наперед: «Я. Синичка… Якби я була тут».

Аркушик пахнув живицею.

Дерева в лікарняному дворі якісь корчаві, в сірих лишаях, неначе й самі хворі. І тріщини на асфальтових хідниках — як рвані рани. Тут ходять біль і смуток.

Дівчина з лицем ляльки дрібно кліпала довгими наквацяними віями, боячись навіть доторкнутися до похмурого старого бланка.

— Мені не траплялися такі в наших реєстрах. Це дуже стара картка. Хто б їх стільки тримав у реєстратурі? Тут лише діти лікуються.

— А якщо спитати когось із старших? Може, вони щось порадять.

Дівчина стенула плечима:

— Хіба Мальвіна Петрівна?.. Ходімо.

Хупава чепурненька бабуся в кабінеті «Статистика» перебирала папірці й занотовувала щось у журнал. Вона діловито розгладила принесений документ, поправила окуляри і радісно повідомила:

— Це Ліза! Її почерк. Бачите ці завитки, як на козацькій грамоті? Ліза — із Запоріжжя, похвалялася, що козацького роду.

— То це вона заповнила картку?

— Звісно. Акушер, який прийняв пологи, тиждень-другий спостерігав дитину — залежно від потреби. Тоді, дорогенькі, не було такої вузької спеціалізації, імпортної апаратури… Бути дві руки і одна голова, в якій мало вміститися все те, що нині в комп'ютерах…

— А Ліза ця… Тепер вона де?

— Як де? Каштани свої збирає.

— Що, вибачте?

— Біля парку її зустрічала, коли на роботу йшла. А вона вже з другою ходкою. Ліза вона і є Ліза. Завжди щось вигадає. Вічно, як окунь, проти води…

— А як упізнати її?

— Лізу не можна не впізнати. Сива, аж синя. Лице у зморшках, як карта Мукачева. Це вона сама так каже. Очі завжди сміються. Це ж Ліза. Та вам її будь-хто покаже. Пів-Мукачева прийняла на світ. Тільки ви її запитуйте конкретно по справі, бо інакше забаламутить вам голову на півдня.

Каштани від Лізи

Провінційні містечка зручні тим, що тут легко знайти тих, кого шукаєш, бо всі мешканці обертаються в радіусі якогось кілометра. Парковою доріжкою тюпала літня жінка в старомодному плащі, в кросівках і з німбом шляхетної сивини.

— Дайте допоможу, — підступив він збоку. — Нам, здається, в один бік.

— Хитрун, — сяйнула лукавинкою бабуся. — Напевно, вже й ви прочули про мою калганівку…

— Та ні, я з соцзабезу. Вивчаємо умови життя самотніх пенсіонерів.

— А що їх вивчати? Як мучилися, так і мучаться. Доброго вже й не чекають. Колись нам обіцяли, що настануть кращі часи. От вони, кращі, й настали, але чомусь — для гірших.

— Хіба часи змінюються? Змінюються люди.

— Власне. Всі ми помінялися. Хто як. От я, радянська акушерка, ніколи б не подумала, що стану на старі дні бізнес-леді.

— А це сировина для вашого бізнесу? — труснув торбами з каштанами.

— Ні, це моя власна програма енергозбереження. Нині це модно. Смієтесь? Усі сміються. А даремно. Каштани — чудове паливо. Три роки тому ліквідували нашу котельню. Заможні сусіди зробили собі автономне опалення, а такі, як я, гріються, хто як може. Добре, що в мене залишилася стара чеська грубка. Покійний чоловік не дав розбити, казав, що прийде час і ми ще її перепрошувати будемо. Час той і прийшов. Спочатку напалюю ватру дощечками з ящиків, а потім кидаю сухі каштани й жолуді. Ви не уявляєте, як вони тримають жар.

— Не уявляю.

— Правда, треба походити, назбирати їх. Але ж це й добре, своєрідний моціон. Я день при дні на ногах. Ще й по деревах лажу. Не вірите?

Він, хоч і не впевнено, сказав, що вірить.

— Щось мені ваші очі знайомі, — радісно торохтіла баба Ліза. — Підкажіть, де ми могли зустрітися з вами раніше.

— Не знаю, не пригадую.

— А я очі не забуваю. Людину можу забути, її ім'я, а очі ні. Знаєте, очі — це єдине, що не міняється в людини. З якими за розміром і кольором вона народилася, з такими й помре. Кажу вам це як медик.

Звернули в комунальний дворик. Дощами облизані стіни, облущені двері, закіптюжені шибки. Убогість колись заглянула сюди, щоб звідси більше не виходити. Він хотів залишити поклажу на її порозі, але жінка простягнула вперед темну від горіхового лушпиння долоню:

— Прошу до світлиці.

Увійшов з острахом, як до печери.

Слово «світлиця», мабуть, найбільше пасувало цьому живому притулку в прибазарних комунальних нетрях. Світла, пахуча і сповнена дивовижного затишку.

— Сонце заглядає до мене першої, — сміялася Єлизавета Петрівна, — бо я його чекаю вже вбраною, зачесаною і помоленою, щоб почати свої денні труди. І «євроазіатський ремонт» я сама тут зробила. Надибала стару вапняну яму, а фарбу виміняла в п'яничок за настоянку.

Його вразили не стіни, а те, що на них. Віхтиками, снопами, гірляндами звисало зілля, наповнюючи помешкання луговим ароматом. А ці аплікації — з листя, кори, трави, квітів, бадилля та гілочок… Фактично зі сміття, яке топчемо. А тут, в гармонійній сув'язі, химерно переплетені, вони вбирали очі, розбурхували дивовижні асоціації. На полицях, підвіконнях, у кутках — оригінальне коріння, пеньки, галузки, каміння — витвори несподіваних примх природи.

— Це мій бізнес, — пояснила баба Ліза, наче боячись підозри в надмірному романтизмі. — Тепер, знаєте, модно робити різні альпінарії, зимові сади, куточки природи в офісах. А натуральних штукенцій до них не густо. Одним словом, не зайнята ще ніша.

Вона сміялася постійно. Очевидно, це для неї як дихання. Сміялася навіть тоді, коли розповідала таке. П'ятнадцять років тому помер чоловік. Почала жити на мізерну пенсію. Розміняла задля доньчиної сім'ї квартиру, сама переселилася в однокімнатну в дворовій системі. Молоді допомагали. Однак через декілька років її красуня донька-одиначка гине при загадкових обставинах. Уже й так побляклий з кончиною чоловіка світ після цього потьмарився зовсім. Повернулася з цвинтаря, замкнулася вдома, лягла і не хотіла підводитись. З мороку заціпеніння її підняло гупання у двері. Сусіди привели голодного онука. Зять по-чорному запив.

Хлопця треба було годувати, виряджати до школи, вчити жити. Хоча як жити? Що вона, донька лікарів і сама лікарка в минулому, кохана дружина офіцера, знала і вміла дотепер — граціозно дефілювати в гарних сукнях, накривати стіл рипучими накрохмаленими скатертинами, грати на піаніно… На ці чесноти попит скінчився.

Спочатку продала рештки коштовностей, потім картини, килими, посуд, антикварні меблі. Платили дешево — євреї повиїздили, а нові цінителі ще не сформувалися, вони гонилися за іномарками. Порожніла квартира, ще більше порожніла з розпачу і безсилля її душа. Прийшов час, коли онук все частіше став просити: хочу чогось смачного, такого, як у шкільному буфеті. Не було ні копійки, ні речей для продажу, ні продуктів, ні сил. Сусіди обачно відвертали погляди, наче боячися заразитись вірусом нужди. Тоді вона змирила свою гординю і подалася шукати якусь чорну роботу. Але місця прибиральниць, виявилося, позаймали пробивні жіночки з колишньої інтелігенції, а сторожів і вахтерів тепер вибирали з молодих і сильних мужчин, які одночасно могли бути вантажниками й двірниками.

Поринувши в борги, Єлизавета Петрівна втратила не лише надію, але й сон. Якось після чергової безсонної ночі вона виволокла своє стомлене тіло надвір. Сходило сонце. Через віття бузку проміння вдарило їй в очі, засліпило. У цьому сяянні вона побачила в янгольській подобі обличчя рідної доньки. Привітно посміхаючись, та промовляла: «Йди, мамо, йди». Жінка, в чому була, наосліп рушила вперед. Спам'яталася в лісі. Казково щебетали птахи, пронизливо пахли квіти. Вона стала рвати їх, тулила до грудей, плакала. Диво — на поляні натрапила на ціле сімейство білих грибів. Зняла кофту, набила їх туди, ледве тягла. На шосе поруч неї пригальмувала шикарна машина. Стрижений хлопець крикнув: «Продайте, бабко, чічки. Моя коза лише польові любить». Із салону вистрибнула дівчина, верещала з радості, пестячи квіти. Жінка незчулася, як у руці її опинилася двадцятидоларова банкнота.

Того вечора вони бенкетували з онуком. На виручені за гриби гроші купила харчів, за долари — хлопцеві черевики і майку. Завтрашнього світанку вона чекала з нетерпінням, заздалегідь приготувавши кошик і кандир. А вже за кілька годин стояла на базарі з грибами й ожиною. І так щодня. Ліс відкривав їй свої багатства й таємниці. За природними дарами, що оберталися на матеріальні блага, стала помічати живу красу, насолоджуватися пахощами, музикою потоків, які поступово вимивали з серця гіркоту втрат і страх перед незахищеністю. Зцілювали душу.

Інколи на ринку біля неї торгувала травами древня бабуся з Ділка, вчила її, лікарку, що чим лікувати. Якось бабуся заслабла і більше не з'являлася, але давні клієнти приходили, замовляли трави. Тепер Ліза прихоплювала з лісу віхтики цвіту, коріння чи якогось зілля. Накупила книг з фітотерапії.

Постійними пацієнтами стали базарні люди, що роками заробляють тут артрити, ревматизми і хронічні бронхіти. Хто відмовиться випити за копійки кухлик пахучого чаю? Кому від нежиті, кому від тиску, від голови чи печінки. А які мазі від радикуліту навчилася робити баба Ліза з лілії! Масажисти навперебій замовляють, навіть в Угорщину возять.

Комірчина тріщить від банок, пляшок, діжечок — соління, маринади, сиропи, компоти, настоянки, сушені гриби, дички, зелені прянощі, горіхи. Окремих делікатесів у Мукачеві можна скуштувати, мабуть, лише тут. Приміром, пікантний салат з їстівної папороті або мариновані равлики. Так-так, оті, що їх французи та бельгійці звозять із цілого світу. А Єлизавета Петрівна знає два такі місця в Березинському лісі. Бочками можна збирати їх після дощу. Равликів вона тримає у картонних коробках з борошном. Там вони очищаються. Потім, перед приготуванням, посипає сіллю, щоб випустили слиз. Чистить щіточкою — і в окріп. Витягує з мушлі м'ясо, викидає геть чорну печінку і готує дієтичні бульйони та пікантну печеню. Равлик поживніший, ніж кролятина. А крім смакоти, це ще й найкращі ліки від остеохондрозів, хвороб суглобів і кісток.

Ліс годує і лікує. Але сезонно. Кожна пора диктує свій бізнес. Той же фірмовий чай із трав і лісових ягід, чи то вина, настоянки, наливки.

— Вам доводилося пити настій саламандри і молодої павутини? Таке смакували лише фараони, щоб довго бути молодими й сексуальними… — націдила йому в циліндричну чарочку буруватого трунку.

Або її горілка з калганом — козацьким женьшенем. Є версія, що саме цей еліксир здобув запорожцям таку славу. Баба Ліза знає потаємні плантації лісового калган-зілля, аралії маньчжурської, елеутерококу, родіоли. Диваки викидають шалені гроші за бальзам Бітнера, про який австрійці навіть не чули, а чудодійні соки землі предків — під ногами…

Найкраща реклама для її продукції — вона сама. У свої 72 — тоненька і пругка, як струна. Немає дерева, на яке не залізе. Адже волоські горіхи по пустирищах — це окрема і значуща стаття доходів. Восени назбирує їх мішками, а зимовими вечорами чистить, фасує у мішечки і продає циганам, котрі їх переправляють в Угорщину. Спартанський уклад і тісний контакт з природою надиктували їй чітку лінію життя, від якої не відхиляється другий десяток років. Встає і лягає, як тибетський монах, із сонцем. І здорово, й економно. Їй подобається французька приказка: зароби в себе сам. З раціону назавжди виключила білий хліб, цукор, сіль, жир — «білі вороги людини». З ними відступили і старі болячки. А коли перестала вживати воду з крана, замінивши її на живу, джерельну, — тіло налилося молодою енергією. Раз-двічі за тиждень ходить до криниці під Червону Гору. Щоранку натще випиває кварту з ложкою меду і ложкою цитринового соку. І кожного вечора з'їдає декілька зубчиків часнику, вважаючи, що він чистить не лише кров, але й мозок.

В онука є друзі художники. Подивилася баба Ліза на їх непутяще життя-творчість і сказала строго: «Годі вам бавитися в невизнаних геніїв. Ніхто не прийде за шедеврами у ваші занехаяні підвали». Зібрала під пахви картини і подалася на електричку. За день обійшла три санаторії і вернулася з грошима. Генії очі витріщили. А вона рознарядку дала: у вільний від творчих мук час писати пачками мальовничі краєвиди, замок і монастир, а в погідні дні малювати в оздоровницях нудьгуючі пики курортників. І список перших клієнтів дала.

Цікава людська природа. Коли сиділа без копійки, їй здавалося обтяжливим піти копати картоплю до сільських родичів, щоб заробити мішок для себе. Зараз не пропустить жодної нагоди підзаробити, якщо зиск становить бодай гривню. І не пускає гроші на дурнички. Хоче вивчити онука на архітектора.

— Ми бідні не тому, що дурні, а тому, що дурно тратимо гроші, — запалюється Єлизавета Петрівна. — І тому, що ліниві. Ліниві не так тілом, як мозком. Гляньте на більшість безробітних: вони думають не про те, де і як заробити, а прихитряються, як би не робити. На тимчасову роботу не підуть, на віддалену від дому теж, а якщо кличуть їх десь підсобити, то менше ніж за 50 гривень вони з двору не висунуться. Для чого, коли за п'ятірку можна купити пляшку самогонки і день веселитися. Держава свідомо плодить пролетарів… У нашому дворі більше половини живе з грошових допомог, гуманітарок і дрібних крадіжок. Якщо завтра німецький чи російський капіталіст запустить знову «Мукачівприлад», на роботу підуть лічені одиниці. Люди відвикли працювати, відвикли від якісного життя. Можна жити без роботи і без грошей. Це жах! Я кажу молодому сусідові: замість пиячити візьми й пофарбуй ворота, обріж дерева, вивези сміття. Кожен за це у дворі дасть кілька гривень. За ці гроші купи фарбу, вапно, щітки і піди в інші двори. У кожному другому треба щось підмайструвати, залатати. Якщо гроші не дадуть, — нагодують. Головне — контакти, знайомства. Дивишся, через місяць-другий тебе самі шукатимуть. Але будь людиною. Немає чоловіка, який би вичистив вигрібну яму, наточив ножиці, полагодив городній інструмент, велосипед, зробив масаж удома, повів дітей у похід, організував людей на корисну справу… До того ж я ще й дворовий і базарний адвокат. Написати скаргу, лист чи заяву до влади, оформити підприємницькі документи… До мене вигідніше йти, ніж у юридичну контору. Я це зроблю за копійки або просто за так. Гірко дивитися, як люди мучаться. А захисту ніякого…

— Єлизавето Петрівно, може, ви й нам допоможете в одній справі? — витяг свого конверта. — Порадили звернутися до вас. Тут старі документи.

Окуляри без дужок тримаються на самих зморшках. Їм там зручно у виярках лиця. Від ясних очей, здається, навіть скельця потепліли. Тривале, незвичне для неї мовчання. Лише губи, зібрані, як на старому кисеті, беззвучно ворушаться. А для нього кожна секунда чекання — сердечна мука.

— Здається, це ваш автограф… — допомагає зрушити цю несподівану мовчанку.

— Народилися вони в неділю, — почала тихо і якось урочисто. — Як нині пам'ятаю той день…

— Мабуть, ви не зрозуміли. На знімку різні діти. А нас цікавить лише цей, крайній.

— Про нього й кажу. Народилися вони пополудні в неділю. Близнята. Саме на моє тридцятиріччя. Я чергувала тоді. Такий був гарний вересневий день, що оси залітали у вікно скуштувати наш лікер. Ми робили свій фірмовий бузиновий лікер. Лікарня тоді розміщалася в дерев'яних бараках, ще з першої світової війни, коли з фронтів сюди направляли ешелони поранених. А потім померлих від тифу звозили в Борок-Телеп і скидали у величезні ями з вапном. Ці місця загучали хащами бузини. Санітарочки настоювали цвіт у криничній воді з цукром. А потім додавали медичного спирту… До того жменя горіхів, яблука, пиріжки з сиром, які напекла свекруха, — от і гостина на мої іменини. Неділя спокійна, тиха — наче ангел у родильну палату залетів. Та не встигли ми пригубити лікер, як заторохтіла на дворі підвода. На ній жінка лежала на вереті поверх сіна. Непорушна, біла, як пеленка. «Готуйте операційну!» — крикнула я дівчатам, бо одразу збагнула, що тут сильна кровотеча. Чоловіки внесли її на тому ж покривалі. Один із них — Мішо, наш молочник із Кленового. Так і є, це була його дружина. Я нараз і не впізнала її змарнілий, вимучений вид. Вона в нас народжувала чи не щороку. Але вже й не згадаю її ім'я. Така була маломовна, сором'язлива жіночка, повна протилежність чоловікові. А його, звичайно, пам'ятаю… Та, може, вам усі ці подробиці нецікаві?

Він хотів щось сказати, але твердий клубок застряв йому в горлі, і він лише мотнув головою — мовляв, продовжуйте.

— Мішо носив нам молоко. Бувало, ми ще й халати не встигли одягти, а він уже клав на приступок свої білі сакви з алюмінієвими кандирями, обв'язаними лопухом чи виноградним листом. Молоко в нього було густе, трохи синювате, бо корову, казав, діти водять по ярках і вона ягоди пасе. Його він продавав задешево і з фіглями.

— З чим?

— З жартами, приповідками. Бо такий він був чоловік, завжди мав напохваті замашне слово чи якусь байку. Добрий був чоловік, світлий. Не знаю, чи й живе ще. Коли виноград підходив, то він неодмінно клав нам кілька грон на посудину. І яких — як коти завбільшки, пахучі, сік липнув до пальців. Ми гроші пхали, а він відмахувався: «Паніки золоті, та де би я щось узяв від вас. Моя знову тяжка ходить. До року-нівроку ми знову у вас». Це правда, віз його з породілею майже щороку скрипів лікарняним подвір'ям. Я б вам тепер і не сказала, скільки в нього вже було дітей, як дружина померла на моєму столі.

— Померла? — аж скрикнув він.

— Ви, чоловіки, гадаєте, що легше раз в році народити, ніж кожного дня бороду брити. Але повірте — нелегка ця доля жіноча. А надто в селі. Я й того Мішу не раз сповідала: чого ж ти жіночку так мордуєш? Мало що на ній хата висить, город, худоба і птиця, ще й коло цицьки завжди дітвача дрібне тулить. А ти їй продиху не даєш, гадаєш, що жіноче тіло залізне — лише для ваших утіх і для родів служить. Гигикав, на жарти перекидав… От вона й надірвала виснажений організм. Відшарувалася плацента, пішла кров. А вона, бідолашна, ще й приховувала, гадала, що само минеться. І тепер, знекровлена, згасала на моїх очах… На наркоз не було часу, я швидко зробила розтин і вибрала першу дитину, цілком здорову. А другий хлопчик, оцей з вашої фотографії, був зовсім кволенький, інтоксикація вже вразила його. Але ще дихав… Зашивати жінку вже не було потреби, хіба що для годиться. Коли її провадили на теліжці, здавалося, що осклілі очі втішено дивляться на немовлят. Ніколи не забуду того погляду. Очі вже були мертві, але я впевнена, що душа її все це бачила. Вона витала над дітьми. Ніхто з нас потому не доторкнувся до гостини, а одну сестричку навіть знудило.

В кімнаті знову залягла тиша, лише цвіркунець десь у віхтику зілля цідив свою тріскучу мелодію.

— Ви так добре все це пам'ятаєте…

— Як не пам'ятати? Той випадок місяць розбирали в області. Молода акушерка в райлікарні прийняла пологи в напівживої жінки і врятувала плід… Вони гадали, що я мала б почуватися героїнею, а я не годна забути Мішу — як він розгладжував руками простирадло на сіні, коли вкладали мертву жінку на підводу. І як поклав їй на чоло свою долоню, чорний, розгублений, прибитий, і як щось шепотів їй на вухо, йдучи за возом. З вікна я не чула що. І не хотіла чути… За здоровим хлопчиком прийшли за тиждень. А на цього сестра Мішова глянула, як на криваву ганчірку — бордове, кривеньке, безголосе, як черв'ячок, ноги до чола вигнуті… І винувато промовчала. І ми промовчали, все зрозумівши. Куди ще й цього недоробка? І так рокаш дітвори на бідолаху. Аби тим раду дати. Кухарка наша Марта, що з того села, була на похороні. То розказувала, що Мішо двором ходив, як трачений. Люди на панахиді стоять, моляться, а він дрова рубає, і тріски фуркають на стіл перед попом, на хліб, у якому свічка встромлена… Прости нас, Господи, слабих і нерозумних. Недавно на базарі Марту бачила, але не здогадалася запитати, як той Мішо, чи ще живе. По тому він до нас молоко більше не носив…

— Що ж хлопчик? — нетвердим голосом запитав він.

— А хлопчик вижив. Господь милосердний до сиріт. Сторож Іван носив для нього козяче молоко і квітковий пилок із пасіки. Ми ним соску притрушували, вітаміни крапали. Помалу став схожий на людське дитя. І навіть попискував. Я похвалилася сторожу, а він засміявся у вуса і хитро питає: «А як назвемо малого Іванка, Єлизавето Петрівно?» Так він і залишився Іванком, лікарняною іграшкою. Інші народжувалися і з матерями покидали пологове відділення, а він собі жив у дерев'яних ночвах, прикритих марлею, щоб мухи не діймали. Гріх сказати, навіть не зареєстрований. Спочатку гадали, що от-от помре, а далі якось забулося. І лише за півроку, коли помінявся в нас головний, новий шеф сказав, що це неподобство — нічийна дитина, без жодного документа, на балансі роддому. Треба його кудись спроваджувати. От я й виписала йому документ на дорогу. А дівчата й прізвище вигадали — Неділик, бо в неділю народжений. Дуже гарною була та вереснева неділя. Не для матері, правда…

— Так він опинився в обласній лікарні…

— А де ще? Туди всіх нічийних чи підкинутих дітей звозять. Там кухня, цілодобовий догляд. Там байстрючата й підростають, поки їх не розберуть по дитбудинках. Така їх сирітська планида.

— А той хлопчик-близнюк, братик? Щось про нього відомо?

— Це Марта мала б знати. У мене десь був її телефон. Замовляла в неї торт на ювілей. Ви мали чути про кленовецькі торти. Це вона з доньками пече. З Мукачева до них їздять.

— Я б теж замовив…

У старенькому записнику баби Лізи знайшовся потрібний телефон. Простягаючи папірець, придивлялася до чоловіка:

— Мені щось колір вашого лиця не подобається.

— Пусте. Це від утоми. Роботи багато.

— Е ні, чоловічку, від роботи не бліднуть. Доведеться мені за вас узятися всерйоз. Зараз же вип'єте чаю з цинторії. А потім, обіцяйте мені, будете робити так, як я скажу. Щоранку прогулянка понад Латорицею, коли ще молочний туман клубочиться. Це фтор, калій. Вдихайте ці ліки, цей спокій води. А чиста вода на столі — обов'язково! Не лінуйтесь їздити за джерельною водою і щодня випивати її більше двох літрів. Хочеться чи не хочеться. Вода промиє тіло й думки. От побачите, як ставатимете іншою людиною.

— Я вже це помічаю, — прошепотів він і підвівся.

— Зачекайте, в мене чай завжди запарений у скриньці грубки. Чехи знали, що роблять.

Підійшла до барокової пічки з фігурними кахлями і відхилила металеві дверцята посередині. Там у теплій ніші умлівав глечик, з якого вона налила склянку. Він ковтнув гіркуватого чаю, що пахнув літнім лугом. Світ довкола вирівнявся і затих. Сила спокою верталася до нього. Господиня розсипала по долівці принесені трофеї. Чималий закутень кімнати був перегороджений скринею, за якою насипом шоколадно темніли каштани. Її стратегічне паливо.

— Єлизавето Петрівно, гадаю, що вдасться включити вас у програму встановлення автономного опалення для ветеранів праці.

— Скажу наперед, що більше трьох тисяч гривень одразу я не можу дати, — змовницьки притишила голос жінка.

— Взагалі нічого не треба. Це безкоштовна програма.

— Хіба ще є щось безкоштовне? — здивувалася стара.

Він не знав, що відповісти, і мовчки рушив до дверей.

На порозі вона його зупинила:

— Ось візьміть, — простягла двійко глянцевих каштанів. — Тримайте їх у кишені, а вільної хвилини просто перекочуйте в руці. Дуже заспокоює.

Він подякував. Це те, що справді йому було зараз потрібно.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Чоловік під кодовим ім'ям Лис зупинився три дні тому в Мукачеві. Поселився в готелі «ML». Видає себе за журналіста. Спілкується переважно з працівниками соціальної сфери та медицини. Ймовірно, на предмет доброчинності. З місцевими політиками, бізнесменами та кримінальними елементами не зустрічався.

Стеження ведеться цілодобово.

Керівник спецвідділу при Закарпатському управлінні МВС

полковник

Леонід Правик.

Хто вміє чекати

Назад повертався парком. Обабіч сіріли старі бетонні статуї. Масивні фігури з оббитими кінцівками. Радянські герої на дротяних ногах. А здаля здавалося — що на нитках, за які вже нікому смикати. Діти муштрували плямистого спанієля, а художник з етюдником ніяк не міг знайти потрібний ракурс. Він підійшов до нього і запитав:

— Ви малюєте на замовлення портрети?

Художник часто закліпав очима і поспішно заперечив.

— Шкода, — сказав він і пішов алеєю далі.

Сонце ще мало силу: твердими гарячими руками підштовхувало в спину. Треба було дати лад своїм думкам. Перебирав, просіював через пам'ять заповіти Тата, шукаючи в них опори.

«Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. Це ти любив повторювати, Тата. І я, нарешті, цьому навчився. І до чого ж я прийшов? Чи що до мене прийшло вчасно?

Ти й інше радив, Тата. Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає… А я хочу зазирнути. Але не знаю, що хочу побачити там.

Ти навчив мене бути над усім. Над людьми, над обставинами. І мені здавалося, що це додає мені сили.

Ти навчив мене знаходити те, що шукаю. Людей, знання, успіх. Потрібних людей я знаходив з-під землі. Потрібні знання я добував власною шкурою. Успіх я видирав зубами… Але ти не навчив мене, Тата, знаходити себе. Тепер цю науку я опановую сам. Настільки глибоко, що за якийсь крок, Тата, я вже перестану бути твоїм сином. Це гірко, дуже гірко, але через це також слід переступити…»

Номер, що засвітився на екрані телефону, не був знайомий йому.

— Пан Лисовський?

— Припустимо.

— Вам зручно вислухати важливе повідомлення?

— Цілком.

— Привіт від дяді Жори.

— І йому мої вітання.

— Пане Лисовський, за вами стежать.

— Спасибі, я знаю.

— Не просто стежать. Щодня вони зливають інформацію про вас «за паркан».

— Це вже цікавіше.

— Дядя Жора просив передати, що це той випадок, коли він не може прикрити вас.

— Передайте дяді Жорі, що я дуже вдячний йому за клопіт.

Розмова урвалася. Ці люди ніколи не вітаються і не прощаються.

Письменник сидів на звичному місці і щось знічев'я записував на паперовій серветці.

— Вітаю майстра слова.

— Вітаю майстра діла, — відповів письменник, ховаючи серветку до кишені.

— Над чим працюєте?

— Над собою.

— Даруйте за безглузде запитання.

— Пусте. Я звик, що більшість запитань задають для годиться. А котрі серйозні, то на них немає відповіді.

— Як вам пишеться?

— Погано. Коли вже знаєш, як не треба писати, то писати дуже важко. І коли пишеш мало, писати треба гарно. А це теж важко. Та ще й коли купують твої книжки. Всі підряд. Їх стали купувати, як навіжені. Я знав, що рано чи пізно це станеться, але щоб із таким розмахом…

— Людей важко зрозуміти.

— Та ще й наших.

— Я помітив, закарпатці — особливі.

— А що ви хочете? Мадяри тримали цю жменьку землі в чорному тілі понад тисячу літ. Потім прийшли другі, за ними треті. Щоб залишитися собою, не втратити кореня, тутешній народ мусив викручуватися, хитрувати, пристосовуватися. Вони все чуже, що їм нав’язували, приймали смиренно, але до хати не вносили, скидали біля порогу. Повідаю вам лише одну деталь, яка вражала європейців. У 20-30-х роках минулого століття тут, у центрі Європи, панував жахливий голод, плямистий тиф, спадковий сифіліс. Уряд Масарика прислав русинам хліб, масло, какао, шоколад. Знаєте, що вони робили з шоколадом? Вимазували ним свої глиняні хижі, щоб було гарно…

— Ви русин?

— Українізований русин, який після тотальної мадяризації не піддався русифікації.

— Звучить кумедно.

— Так, настільки смішно, наскільки печально. Є така картина — «Викрадення Європи». Це про нас. Одні від нас її крали, інші її сюди не пускали. Ми — тамбур перед вагоном першого класу, де можна покурити, висякатися, справити нужду. Ми провінція, яка й досі запопадливо оглядається на різні столиці. Як завжди, про всяк випадок. І от стоїмо, як розгублені діти, не знаємо, в яке ж себе слово подіти… Так сказав один поет. Але досить про сумне! Книгарні сьогодні відвалили мені купу грошей. Нам вистачить і на мерло, й на шоколад.

— А я пригощу вас новою історією.

— Про що?

— Про жінку, яка збирає каштани…

В газеті «Новини Мукачева» він окреслив рекламу, яка здалася йому переконливою. Зателефонував:

— Ви займаєтесь монтажем опалювальних систем?

— Ми робимо все, що пов'язано з трубами, — молодцювато відрапортували з фірми, яка себе рекламувала.

— Це добре. Потрібно встановити автономне опалення в однокімнатній квартирі, замінити сантехніку і по ходу виконати необхідний ремонт.

— Нема проблем. Але в нас досить високі розцінки.

— Мене не цікавлять розцінки. Мене цікавлять оперативність, акуратність і супровідні документи.

— Фірма гарантує. Коли і куди посилати майстрів?

— Хоч завтра. Але спочатку ви покладете мені на стіл проект і кошторис.

— Елементарно. Але тоді з вас аванс.

— Буде й аванс, і преміальні. Та є ще одна вимога: майстри поводитимуться дуже шанобливо і не вимагатимуть від господині ніяких могоричів.

— Хе, ця бабка що — вдова героя?

— Як тебе звати і хто ти там?

— Я директор. Степан. А що?

— Послухай, Стьопко. Вдовою героя буде твоя жона, якщо ти не втямив того, що я сказав. І від твоєї фірми залишиться іржава цівка, якщо бабка буде чимось незадоволена. Ти мене зрозумів?

— Та пішов ти разом з бабкою і своїми бабками! — і телефон вимкнули.

Тоді він набрав інший номер.

Хвилин за двадцять йому зателефонували. З попереднього номера.

— Алло… Це Степан. Вибачте, будь ласка, — голос тепер був зовсім інший, замішаний на переляку й лестощах. — Усе буде зроблено за вищими стандартами… Чесне слово… Як матері рідній зроблю… Вибачте за те, що я ляпнув… Я сам особисто до неї піду. Вже йду…

— Добре, Степане. І не забудь, коли прийдеш, поцілувати бабусі руку. Повір, вона того заслуговує.

— Так-так. Звичайно… Я розумію.

— Рахунок віддай людям, котрі з тобою розмовляли.

— Та… Це не головне. Ви не переймайтесь. Все буде добре…

В цьому він не сумнівався. Бодай у цьому.

Він вишукував собі клопоти, щоб не думати про головне. Бо тоді потрібно було б приймати рішення. А рішення належало приймати на сьомому видиху. А ще краще на п'ятому, на четвертому, поки розгарячіле серце не проймав холодок сумніву, тягучої розсудливості. Раз — і відрубано. Філософія ножа. Ніж не розмірковує. Ніж діє, блискавично і точно. І далі залишається холодним, гострим, блискучим… Людина, яка назвала себе ножем, не може припуститися іржі сумнівів.

А він сумнівався. Не знав, чи зупинитися, чи зробити ще один крок. До чого? Для чого? Щоб посіяти нові сум'яття в душу — чи їх не досить? Щоб обтяжити себе новими відкриттями — чи вони тебе втішать? Щоб наблизитись до чужих людей, яким досі не було до тебе діла, які викинули тебе за борт свого життя — а тобі вони для чого здалися?

Навіщо тобі звертати зі своєї дороги на темні манівці? Лише через те, що десь там начебто залишився твій мимовільний слід? Твій послід. Твоя пуповина, закопана в цю чужу тверду землю…

Лисе, ти ж не дворняга, яка лиже все те, що нюхає…

Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…

Рішення належало приймати до сьомого видиху. А він боявся починати відлік. Боявся, що не стане рішучості рубонути — так чи ні.

На мить йому здалося, чомусь здалося, що якби поруч була вона і він заглянув би в її насмішкуваті і водночас такі довірливі очі, — він знав би, як чинити. Розумів, що це смішна й безглузда думка, але очі ті стояли перед ним — волого-чисті, теплі і чомусь не чужі.

Він знову витяг папірець, що пахнув живицею. Розгладив його і ще раз уважно перечитав, марно шукаючи там якийсь потаємний зміст.

«Папір зроблено з дерева, от і пахне деревом. А я собі щось вигадую», — встиг подумати перед тим, як заснути.

Солодкий день

Вранці за Лізиним приписом належало подихати калієм над Латорицею. Але за брамою вже стовбичив Коля Щур у новому прикиді — кросівки, дута куртка і кепка-бейсболка. Усе різних кольорів. З кишені дістав чистою рукою клапоть паперу, в який було загорнено решту грошей, а сам аркуш помережаний крупним округлим почерком.

— Тут усе розписано: скільки книг, почім і куди, — чинно прокоментував. — У нижньому рядку — ціни за лахи. Я відроблю.

— Сам до книг заглядав?

— Узяв собі найтоншу, за вісім гривень.

— Щось сподобалось?

— Угу. Про Мукачево. Той, хто живе не в Мукачеві, лише прикидається, що живе. Або інше: Париж — найкраще місто після Мукачева. Ги-ги-ги. Це він приколюється?

— Та ні, мабуть, він знає, що пише.

— Яка сьогодні в мене робота, дядьку Сашо?

— Звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Від готельного сторожа. Він запитав мене: чому ти приходиш до дяді Саші? Я сказав, що працюю у вас.

— Так і є. Сьогодні ти почнеш із приємного. Потрібні квіти.

— У тітки Магди на ринку найдешевші гербери. Але під вечір, коли прив'януть.

— Ніяких гербер, тим більше прив'ялих. Дешеве завжди дорого обходиться. Це собі затям. Ти нарвеш польових і лісових квітів. За містом. Букет має бути великий, пишний і пахучий. Ти знаєш, що таке букет?

— Аякже. Я ж стінгазету випускав у таборі. Ви що, забули?

— Я нічого, на жаль, не забуваю, Колю. І ти не забудь: побільше різних квітів, гілка калини, глоду, обліпихи, ще там чогось… Тітка Магда повинна пустити слину. Чим більшим буде букет, тим більше ти на ньому заробиш.

— Тоді я візьму в діда Кунді теліжку.

— Візьми, але транспортні витрати за твій рахунок.

— Само собою…

З учорашнього дня біля рецепції з'явився столик, а за ним вовкуватий охоронець у новенькому однострої. Він читав газети, а коли хтось заходив чи виходив, — підводив свої колючкуваті очі. На нього він демонстративно не звернув увагу.

— Вибачте, ви не порадите, де можна замовити торт?

Охоронець здригнувся і скоромовкою запитав:

— Тобто? Який торт?

— Смачний, гарний. Хіба я знаю?..

З рецепції озвалася жінка-адміністратор, яка його поселяла:

— Торти можна купити в цукрарнях «Едушо», «Білий какаду», «Шері», «Ваніль». Але якщо ви хочете щось особливе, креативне, то раджу кленовецьку випічку. Недалеко від міста, зате це буде щось. Тих кондитерок там усі знають. Біля церкви живуть.

— Спасибі. Мабуть, я так і зроблю.

Охоронець з кам'яним обличчям невідривно читав газету. Мабуть, він солодке не любив.

— Алло, це пані Марта?

— Йой, так красно мене ще ніхто не називав. Золотику, ваша пані ще затемна корову доїть, гусей годує і на всю файту готує фриштик. А пак береться тісто місити. Багато говорити — мало слухати. Кажіть, що маєте мені казати.

— Маю замовити у вас торт.

— Це я здогадалася. Який торт?

— А який би ви спекли для дорогої вам людини? Мені порадила вас Єлизавета Петрівна, акушерка, з якою ви працювали.

— Ліза? Най Господь її береже і її золоті руки. Не знаю, чиї ще сотворили стільки добра людям. Ліза любить «Дунайські хвилі». Мені теж цей торт смакує. Але чи вам полюбиться? Ану, зробимо так, по-панськи, як своєму. Донька вам зажене на телефон рецепт і образчик, а ви скажете, чи ляже вам до дяки.

— Добре. Я ще вас хотів запитати про свого… далекого родича. Мішо… Прізвище не пам'ятаю. Дружина його померла при пологах у вас… Близнята народилися, а вона померла. Єлизавета Петрівна розтин робила. Він, той Мішо, молоко до вас носив у лікарню…

— Та де б не знала? Скільки того села.

— Живе він?

— Чому б не жив? І позавчора дзвонив…

— Що?

— Дзвонив на Службу. Він дзвонар при церкві. І прізвище в нього Звонар, і в дзвони б'є на празники. Роки вже не ті, щоб на дзвіницю лазити, але деколи ще зможеться. А так — помалу сторожить Мішо у винниці. Ще з радгоспу, хоч ті землі вже давно викуплені…

— Сам живе?

— З невісткою. Сина десь на Уралі деревом прибило… А той дітвак, що живий лишився по Анці, прощена би була, той Миколка… чи знаєте, хто він нині?

— Не знаю, я давно тут не був.

— Архімандрит Лука. В монастирі нашому. Та хто його не знає? З цілої області везуть до нього розслаблених на молитву.

— Та що ви кажете?!

— Кажу, як є. Але ви мене, пане, так завгурили, а я служниці, перебачте, не маю…

Невдовзі затьохкав сигнал повідомлення. Ось він — ніздрюватий кусень, ув'язаний рум'яними, коричневими й білими шарами, хвилеподібний згори, облитий матовим шоколадом. А всередині відверта м'якоть плодів стікала густим соком. Зранку він не мав у роті й рісочки, і від цього дива йому засмоктало під грудьми.

«Дунайські хвилі». Тісто: 2 склянки борошна, 250 г масла, б яєць, 1 склянка цукру-пудри, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку до печива, 1 пачка ванільного цукру, ром, 1 кг свіжих фруктів (персики, абрикоси, ананаси, айва).

Крем: 250 г масла, 1,5 склянки молока, 1,5 склянки цукру, 2 ст. ложки борошна, 2 ст. ложки крохмалю, 1 пачка ванільного цукру, 1 цитрина.

Помадка: 125 г масла, 3 ст. ложки води, 3 ст. ложки цукру, 3 ст. ложки какао.

Розтираємо в макітрі масло з цукром-пудрою, поступово додаючи по одному жовтку, ванільний цукор, просіяне через сито разом з порошком до печива борошно, ром. Вкінці додаємо збиту з білків піну й замішуємо тісто. Ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао і 2 ст. ложки води. На вистелену промащеним папером бритванку, що має високі стінки, викладаємо ложкою білу частину тіста, рівномірно розподіляючи його по всій формі, на неї таким самим чином викладаємо тісто з какао. Посипаємо його білими сухарями — вони вберуть вологу. Зверху розкладаємо густо нарізані фрукти (в довільному порядку, рядами або хвилями). Висота фруктового шару може бути 2 см. Випікаємо в нагрітій печі не менше, ніж 45 хв. Коли корж охолоне, змащуємо його зверху кремом, а потім заливаємо помадкою.

Помадку готуємо так: вказані продукти нагріваємо, доки не розчиниться цукор, весь час помішуючи, охолоджуємо і виливаємо на корж.

Крем. Змішуємо цукор, борошно та крохмаль, розводимо суміш молоком. Після цього ставимо на малий вогонь і варимо до загустіння, при цьому інтенсивно помішуючи. Охолоджений крем поступово по ложці додаємо до розтертого в макітрі масла і добре розтираємо. Наприкінці даємо сік з однієї цитрини.

Ніколи нічого складнішого він не читав. Збентежений тим, що нічого не запам'ятав, хотів перечитати ще раз. Однак передумав і швидко написав відповідь: «Так».

Букет прибув раніше, ніж він сподівався. І який букет! Цілий сніп строкатого зілля, ягідних китиць, ще й гілка сріблястої ялини була засилена всередину, і оксамитові кийки комишів. Залишалося викинути перев'язь із старих колготів, обрізати кострубаті кореневища стебел і запакувати пахучий оберемок у багажник авто. Після цього порожнього місця там не залишилося.

Розпашілий Коля аж цвірінчав від збудження:

— На трасі біля Червоної Гори мене крутий зупинив: продай віник. Не можу, кажу, я на роботі. Він не відстає, за моєю теліжкою на мерсі їде. Продай, дурню, я тобі двадцять п'ять гривнюків дам. Але я не продав…

— То дурень і є. Треба було продати і повернутися за другим букетом.

Малий дивився сполошено, недовірливо, а далі зблиснув зубами:

— А я так і зробив, дядьку Сашо. Тільки цей букет ще кращий, ніж той, який я йому продав.

— Що зізнався — похвально. Погано, що продешевив. Зараз маєш обідню перерву. А потім поїдеш у Кленове. До речі, де ти обідаєш?

— Коли де. Я горіхів дорогою назбирав. Хочете?

— Хочу.

Він стис у кулаці два горіхи і ті розкришилися на дрібні крихти. «Цікаво, чому досі мені траплялися лише тверді горіхи?» — подумав він.

«Вольво» зашурхотіло по щебеню і зупинилося. Через скло він помітив у напіввідчиненій хвіртці сиротинця темне лице.

«Край сторожів, — подумки промовив. — Цікаво, чи тут ще роблять щось крім того, що сторожать». У вересневий полудень сумовито вплітався віддалений звук курантів з ратуші. «Край сторожів і дзвонарів…»

Коли був за три кроки до воріт, хвіртка стала повільно зачинятися. Але він устиг устромити між двері ногу. Клин вилицюватої пики ще більше скривився.

— Мертвий час, — понуро сказав сторож. Він явно не мав бажання говорити.

— У мене справа до Яніни Сергіївни.

— Її немає. Вона вже тут не працює.

— Відколи?

— Від сьогодні.

— А де її можна знайти?

— Не знаю. Дайте мені закрити двері. У нас мертвий час. — Сторож силоміць тягнув на себе металеву раму.

— І все-таки, де її можна знайти? — перепитав настирливий відвідувач, і його металевий голос сперечався зі скрипом заліза.

— Я не довідкове бюро, — буркнув сторож і одразу ж застогнав.

Чужі пальці стискали його обручку — коли той устиг її вхопити! Давня обручка, що ніколи не знімалася і з роками в'їлася в тіло, зараз гнулася в пальцях-лещатах цього зайди. Затерпла плоть, хруснула кістка. А той повільно тягнув до себе сплющене кільце, здираючи шкіру і живе тіло.

— 5-77-52… Її телефон, — промукав сторож, благально заглядаючи в очі прийшлого бузувіра. В їх студеній сірій слюді танцювали криваві чоловічки.

Сторож тряс звільненим пальцем, жалісно поглядаючи на спотворену обручку.

— Ну от, золото нікому не приносить радості, — гидливо сказав гість і рушив до свого автомобіля.

За парканом весело лящали діти. Вони нічого не знали про мертвий час.

— Алло. Яніно Сергіївно, вас турбує все той же зануда.

— Інформацію збирати ви вмієте. Уже й телефон маєте… — голос її звучав притишено, втомлено.

— Мені його люб'язно дав ваш сторож. Душа-чоловік. Мені незручно бути вашим боржником. Здається, я обіцяв тістечко і якусь лекцію.

— Вважаєте, що я заслужила їх?

— Ви заслуговуєте більшого. Але почнімо хоча б із цього…

— Мабуть, мені і справді варто розвіятися. Тим більше, що й часу в мене зараз удосталь. Душа-сторож, гадаю, розповів вам і про це. Якщо зручно, то я буду рівно за годину в кав'ярні «Едушо». Це в пасажі, по-старому його називають Латоричним Двором.

«Дівчинко, я, старий лис, знайду й без назви», — кортіло йому сказати, але натомість він обережно натиснув червону клавішку.

На майдані мало не з-під ніг виринув Коля, жуючи щось із пакетика.

— Тебе Щуром назвали через те, що ти їси різну гидоту?

— Це чіпси.

— Гидота і є. Ти ж маєш гроші, дай матері, нехай щось приготує.

— Ага, дам. Вона проп’є.

— Тоді піди до шкільної їдальні.

— Ремонтують. Ви думаєте, чому я у вас на роботі? Дах на школі протікає. Цілий вересень уроків не буде, — радісно пояснив і побіг показувати «Едушо».

Цукрарня дихнула лоскітним ароматом смаколиків, жебоніла приглушеними голосами. Вільних столиків не було, та йому махнули з дальнього кінця під темними дерев'яними колодами. Дівчина в джинсах і м'яких коротких чобітках, як у середньовічного менестреля. Спочатку він подумав, що це підкликають не його, але кликали таки його, і це була вона. Просто в іншому образі. Платиновий водограй волосся спадав на такого ж відтінку блузку, і цей обклад гарно окреслював матову засмагу шиїта обличчя. Та ще й зрадливий рум'янець підсвітив бронзу лиця. Йому здалося, що він теж ніяковіє.

— Бачу, сьогодні в Мукачеві солодкий день, — сказав, окидаючи поглядом духмяну залу.

— Тут кожен день солодкий, — сяйнула вона своєю фірмовою посмішкою. — Чи ви не чули, що в кризу солодкого їдять більше?

— Щоб життя не здавалося гірким?

— І це також. А крім того, втрачається вартісність грошей, і людям легше дозволяти собі маленькі задоволення. Під час кризи, до речі, частіше відвідують театри, концерти, виставки, більше купують книжок.

— Про книги я чув. А ви добре орієнтуєтесь у процесах. Класичний консультант.

— Я вже не консультант. Та, зрештою, ніколи й не була ним. Але не будемо про це. Як ваш незнаний?

— Хто?

— Так називають дітей з невідомим батьківством. Дітей нічиїх і нізвідки, — вона нахилилася до нього і продовжувала пошепки: — Знаєте, скільки дітей знаходять під парканами, на пустирищах і навіть у нужниках?! Віднедавна, як держава почала виплачувати матерям допомогу, їх поменшало. Але такі діти будуть завжди. Діти випадку, діти гріха, нерозділеного кохання… Сиротинців не меншає, ще й додатково відкривають будинки сімейного типу.

— Незнані, — сказав він задумливо. — Цікаве слово.

— Ну, слова — це ваш матеріал…

— Незнані, — ще раз повторив він. — Ніхто їх не хоче знати.

— Помиляєтесь. Ними навіть дуже цікавляться. І ви в тому числі…

Вона це сказала з легким докором. Підійшла офіціантка.

— Яке ви любите тістечко? — запитала його дівчина.

— «Хвилі Дунаю», — інших назв він просто не знав.

«Хвиль» тут не виявилося, і він згодився нате, що любила вона — «Тірамісо». Такі слова можуть запам'ятати тільки жінки.

— Я скористався вашою порадою і майже все дізнався про того хлопчика.

Дівчина знову наблизила своє обличчя і чітко, розміреними складами промовила:

— Ніколи ніхто не дізнається всього про цих дітей… Та й не треба, — тріпнула волоссям. На нього війнуло запахом живиці. Так пахне бурштинова соснова смола, розм'якла на сонці.

— Принесли тістечка. До них смакував чай із ромом.

— Ром — молоко піратів, — зауважив він, щоб зіскочити з теми. — Колись я плавав юнгою на маленькій шхуні і старі матроси вчили мене пити чай з ромом. Знаєте, як це буває? У прокуреній портовій таверні збирається матросня, щоб після місячної хитавиці спокійно посидіти собі до ранку. Замовляють чай із ромом. Відпивають з кухля ковток і доливають рому. Відпивають і знову доливають. І так до ранку.

Вона всміхнулася, і він пошкодував, що немає фотоапарата, щоб зупинити цю посмішку. Йому ще й ще хотілося смішити її.

— А зараз, як обіцяли, розповідайте мені про свою творчість, — попросила вона і склала, як учениця, на столі руки.

— Так, обіцяв, — непідроблено зітхнув він і неохоче почав: — Що ви знаєте про слово?

— Про яке слово? — стрепенулася.

— Про написане слово.

— Ну, я люблю читати. Читаю, відколи себе пам'ятаю.

— Читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, а виходить інше…

— Ви не схожі на письменника, — несподівано встромила дівчина.

— Чому? — без здивування запитав він.

— Я знаю трохи одного письменника. Він зовсім інакший. Він так дивиться, що ти, навіть не читаючи книг, віриш йому. Він говорить смішні речі, а в очах жура за весь світ.

— А я безжурний…

— Ні, не це. У ваших очах теж зачаєний смуток, але ще більше в них упевненості. Суворої впевненості. Як у гладіатора. Ви бачите лише те, що хочете бачити, відсікаючи непотрібне, зайве… Ви знаєте, що з вами було, що є і що з вами буде. А якщо не хоче бути, то ви зробите так, щоб було. Ви схиляєте людей своїм поглядом, тембром голосу. Кажете про слова… Слова не мають значення для таких людей, як ви… Я спостерігала за вами тоді, коли вас культурно відшив наш директор, і боялася, що від вашого погляду спалахнуть фіранки, а телефонна слухавка в руках розкришиться на пісок…

— І ви злякалися за свого директора?

— Ні, за вас. Я здогадалася, що це вам дуже потрібно і ви можете встряти в халепу.

— Так, письменники різні бувають, — промимрив він.

— А директора мені не шкода. За нього є кому подбати. Вона знову взялася за тістечко, збираючи довгими тонкими пальцями шоколадні крихти і підносячи їх до рота. На золотавому пушку над губою зачепилася крихітка, і йому кортіло обережно зняти її і піднести до своїх губ. Здавалося, навіть відчуває на язиці смак тієї окрушини. «Синичко, дай мені крихітку з твого дзьобика», — попросив подумки, а вголос промовив:

— Яніно Сергіївно, мені дуже прикро, що так сталося. Це через мене у вас неприємності на роботі?

— Навпаки. Неприємності скінчилися. Я давно поривалася піти звідти. А зараз тим більше мене там нічого не тримає. Буду забирати маму з лікарні. За нею потрібен догляд. Її лікували в Братиславі, в інституті крові. Далі, кажуть, немає сенсу там лежати. Або операцію робити, або лікуватися вдома. А з ними я розрахувалася сповна. Тепер буду уроками заробляти. Бо ж я ніякий не консультант, я — перекладач, вчитель іноземних мов. Англійської, французької і трохи іспанської…

— А мені з русинською не допоможете?

— Радо.

— Тоді я круглий ваш боржник. Але чим я можу вам допомогти?

— Можете. Допоможіть мені зібрати яблука на дачі.

— З дитинства люблю цю роботу. Особливо в чужих садах.

І знову вона сміялася. І знову йому хотілося зупинити, затримати цю мить, що наповнювала темний куток цукрарні світлим затишком.

Потім вони їхали підвечірнім містом, яке скоро порожніло. Надмірно запруджене воно лише вдень, а ввечері на вулицях залишаються тільки таксисти, запізнілі п'янички і безпритульні собаки, що діловито ревізують урни зі сміттям. Коли під'їхали до старої п'ятиповерхівки над Латорицею, дівчина протяжно мовила:

— Ось я й дома.

Вона відчинила дверцята авто, але виходити не поспішала, наче згадувала дещо, про що забула сказати.

— У вашій машині пахне, як у лісі.

Він вийшов, відкрив багажник і обома руками витягнув букет. Коли простягав їй, букет затулив дівчину майже цілком. Вона зойкнула, наче глибоко вдихнула повітря. Серед квітів домінували крупні яскраво-жовті.

— Це топінамбур, — сказала дівчина, — по-нашому гарпічовка. Солодка картопля. Польові ласощі мого дитинства. Ви колись куштували?

— Ні. У вас знайдеться така велика ваза?

— У мене знайдеться глиняна діжечка, в якій кваситься на зиму капуста.

— Букет також можна засушити на зиму. Я бачив такий у старенької лікарки, яка розповіла мені про незнаного хлопчика.

Не відриваючи рук від букета, дівчина на прощання поворушила йому пальцями і пішла.

«Вона не поспішає — це добрий знак», — відмітив подумки.

Вологе повітря, настояне на хризантемах, приємно холодило його обличчя. І він теж нікуди не поспішав. Ніби теж був дома.

«Напевно, це від рому…»

«Чи не забагато на сьогодні солодкого?» — подумав він, коли з першими намерками прижеліпав Коля з тортом. Поклав на столик у дворі і, як дорослий, витер шапкою чоло. Торт було запаковано в прозору пластикову коробку. Шоколадні гори принадно тьмаріли під ліхтарем.

— Чому такий горбатий? — запитав він у малого. Просто, аби щось запитати.

Хлопець стояв із шапкою в руці і натужно вдивлявся в торт:

— Це не я. Чесне слово, я не відкривав коробку… Може, в дорозі згорбився. Знаєте, як автобус трясе…

— «Хвилі Дунаю». Може, це хвилі? Може, так і повинно бути? — вголос розмірковував чоловік.

Малий напружено мовчав.

— Ну, бувай, Колю, до завтра.

— Бувайте, дядьку Сашо. А з тортом що робити?

— Як що? З'їсти. Дрібними шматочками. І не забудь пригостити матір. Чи хто там ще в тебе є?

— Нікого. Сестра в інтернаті. Батько сидить. А мати не повірить, подумає, що я вкрав.

Дядько підняв пластикову кришку, відламав гілочку і вишкрябав на шоколадній глазурі «Колі від Саші». Хлопець захоплено дивився на його рухи.

— Дядьку Сашо, а звідки ви знаєте, що в мене вчора був день народження?

— Я все знаю, Колю. Вітаю і бажаю успіхів у навчанні і праці.

— Дякую. А що мені завтра робити?

— Знаєш стару жінку, що в парку збирає каштани?

— Бабу Лізу? Хто її не знає.

— У неї вдома ремонт. Відряджаєшся туди. Будеш їй у всьому помагати. Скажеш, що ти волонтер.

— Який я Волонтир? Я — Дзьобак.

— Та йди вже, хлопче, йди. Бачиш, охорона хвилюється. Як Дунай.

Коля слухняно повернувся і пішов, обережно тримаючи перед собою, як на таці, «Хвилі Дунаю».

Пісок на зубах

— Салют, Маркізе.

— О, як гарно це звучить! Ну, хто, крім Лиса, ще пам'ятає це поганяло? Як радісно мені чути твій оксамитовий баритон.

— Не прибріхуйся. Можеш спокійно проводити уїк-енди в тому маленькому замку в Люксембурзі. Я дам розпорядження. До речі, весь час забуваю, де ти застряв — у Софії чи в Братиславі? Завжди плутаю ці міста…

— Лисе, я громадянин світу. Належу до тих людей, які живуть у світі, а не в містах.

— А чим ти ще займаєшся крім того, що живеш?

— Упізнаю твій стиль розмови. Лисе, ти не повіриш — я лікую людей.

— Що? Взявся за старе?

— Тіпун тобі на язик. Я продаю технології.

— Щось подібне каже мій знайомий художник з Феодосії: «Я продаю повітря».

— Та ні, це дуже серйозні речі — нове медичне устаткування. Вже нині можна вилікувати майже все. А завтра ми лікуватимемо абсолютно все.

— Навіть нежить? Здається, я підхопив його на ранковій прогулянці біля річки…

— Ну, з цим складніше. Нежить треба пережити, як кохання. А в тебе, Лисе, крім цього, ще якість проблеми?

— У мене, Марку, проблем не буває. Це я можу бути проблемою для когось.

— Пам'ятаю твій почерк, Лисе.

— Еге, він зовсім не докторський. Але зараз потрібен гарний доктор. Може, й не один. У Братиславі є інститут крові. Занотуй, будь ласка, прізвище хворої. Треба показати її кращим фахівцям. І дати все краще. Ну, твої передові технології. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого? Це моя сфера.

— Тоді ще одне запитання: чим ти живеш, Маркізе?

— Я розумію, що ти питаєш, Лисе… Мабуть, я живу донькою. Вона вивчає філософію в Сорбонні. Але ми щодня розмовляємо по телефону. Ще чим я живу?.. Вечорами люблю слухати старий джаз під келих вина. Або дивитися старі радянські фільми. Тебе це смішить?

— Ні.

— …Ну, й робота мене гріє. Все-таки, мабуть, не найгірше — лікувати людей, гамувати біль, відсувати смерть…

— Це — найкраще, Марку.

— …Але, знаєш, Лисе, пісок все одно скрипить на зубах.

— Який пісок?

— Той пісок… Одеський. Буває, спиш, а він тисне тобі на груди. Прокинешся — а рот неначе повний піску. І ніс, і очі, й вуха… Як тоді… Це як хвороба якась…

— Маркізе, вилікуйся. Новітні технології тепер лікують майже все. Десь я чув… Ну, бувай, брате. Зустрінемося на Різдво в Люксембурзі.

…Пісок був скрізь — на стінах, на стелі, на долівці. Пісок був їх домом. Їх постіллю і столом. Був їх водою — нерідко шмарували себе ним, коли довго не виходили з печери кар'єра. Піском присипали рани.

Плин часу під землею вони відчували, як кажани. І, як кроти, орієнтувалися в гнітючому підземеллі. Коли над пластами вапняку й піску сходило сонце, вони прокидалися. Згортали пісок із грудей і пліч, стріпували його з волосся, з вій, з вух, спльовували жовту в'язку жижу. Ополіскували роти солоною морською водою, але пісок до решти не вимивався і далі весь день скрипів на зубах. А в кутиках очей і губ залишалися сірі кірочки, які вимивало тільки море…

Густою вервечкою вони плуганилися до виходу, м'яко шурхаючи босими п'ятами. Першим виряджали Лисеня, бо в нього була гостра чуйка. Він на відстані відчував ментівські засідки чи закрадки чужих, не берегових, зграй. Він був відчайдушним пролазою і в руки нікому не давався. А якщо й був спійманий і дико битий, то затято мовчав і жодного разу не привів ворогів до підземного стану «бакланів».

І від рибалок Косоокого Паші він раз і назавжди втік. Хоч там і жилося ситніше й безпечніше. Зате цілими днями мусив випускати риб'ячі тельбухи і там же, в смердючих бочках, гнити сам. Косоокий Паша підібрав його в морі, коли той борсався в дірявому ящику, втікаючи від своєї прохацької долі на бульварі. Через це він і зараз оминав бульвар. А тоді, коли його витягували на баркас, шмаркач штрикав у повітря ножиком — відбивався. І Косоокий Паша, заламуючи йому руки, сміявся: «Чортове морське вовченя! З таких вовки виростають…»

Вовком морським не став. А кличка Лисеня прилипла до нього після того, як Тухлий здибав його в піщаній норі. Стояла сльотава осінь — і малий утікач рахував дрижаки в собачій ямі, загорнувшись у діряве руде кашне. «Агов, Лисеня, ти наче здихаєш?» — озвався до нього Тухлий. Хлопченя, дрібно вистукуючи зубами, позирало гострими запаленими очима. Тухлий витяг із кишені пахучий марокканський апельсин і простягнув малому сіромасі. Той не ворухнувся. «Бери, коли дають. Біжи, коли доганяють. Бийся, коли нападають», — чвиркнув крізь зуби разом із слиною свій філософський кодекс Тухлий. Замість лівого ока в нього мокріла гнила яма. І це найбільше в ньому страшило дітлашню. Око він утратив у набігу на порт.

«Не бійся, Лисеня, дядя маленьких не зобижає, — сказав він тоді, криво посміхаючись. — Ходімо з нами, відігріємо, нагодуємо. Один загнешся тут». Тухлому потрібні були нові люди, бо після останньої облави виводок «бакланів» добряче переполовинили.

Промишляли вони на узбережжі — рибний базар, причали, пляж. Прихоплювали, де що погано лежало, чистили відпочиваючих, п'яних рибарів, зазіхали на дрібні морські вантажі, коли туди не потикалися «докери». «Докерів» вони уникали, зате ті підстерігали їх біля порту з металевими прутами й сікли на капусту. Порт був занадто ласим шматком, щоб ним ділитися з кимось. Порт гріли законники.

Мирно співіснували «баклани» лише з «дачниками» — бездомними п'яницями та іншою крихкотілою шантрапою, що тулилася по пустирищах і закинутих дачах, годувалася з садів та городів передмістя. Зате смертно ворогували «баклани» з «пасажирами».

«Пасажири» порядкували на вокзалі і в потягах, вважаючи себе вуличними аристократами — прилизані, прибарахлені, нахабні. Вони полюбляли спускатися на узбережжя, щоб тринькати легкі гроші. Тоді Тухлий піднімав своє кодло. Малеча налітала зі жменями солоного піску і жбурляла в баньки прибулих. Далі давала залп артилерія — грудками ніздрюватого ракушника. І вже летюча кавалерія з палицями наголо блискуче довершувала операцію. Трофеї — кепки, майки, годинники, окуляри, кастети — ділили чесно. Спочатку вибирав Тухлий, потім його компанія, а відтак інша дрібнота. Лисеня не належав ні до тих, ні до інших. Він був сам по собі, понурий і мовчазний, ще й не надто старанний у промислі.

Така поведінка в комуні «бакланів» не схвалювалася. Тухлий спочатку кепкував з нього, кривдив, а раз жорстоко побив, коли той відмовився прати його труси. Це було ввечері в загальній печері. Варили макарони з рибою. Побитий хлопець мовчки підвівся, підійшов до ватри і копнув ногою казан на Тухлого. Кипляча страва виверглася тому на ноги, і він заревів, як олень. Лисеня вхопив іржавий багнет і став у кутку печери. З війни від партизанів, що ховалися в катакомбах, залишилося багато зброї і різного причандалля. Навіть банки тушонки, яка була ще цілком їстівна. Краще спродували на Привозі, інше залишали собі.

…І тоді Тухлий, скорчений від болю, крикнув: «Маркізе, забери в нього багнет!» Маркіз несміло посунув уперед, та Лисеня й не думав віддавати багнета. «Маркізе, або ти забереш від нього ножаку, або я тебе сполосую ним сам!» — ревів, як навіжений, Тухлий. Бідолашний Маркіз ступив ще крок і, заплющивши очі, простягнув руку. Так і стояв, трусячись, поки не відчув на долоні руків'я багнета. А Лисеня, несподівано віддавши зброю, стояв біля стіни з опущеними очима. «Ну, ходімо надвір, — сказав Тухлий, — не хочу, щоб інші бачили твої муки». Вони подалися з ліхтарем до виходу. А за півгодини повернулися. І кожен з них сів мовчки у свій куток.

І більше ніколи по тому Тухлий не чіпав Лисеня. А коли той якось серед зими втік з дитячої кімнати і повернувся в катакомби, де залишилися зимувати всього якихось п'ять-шість небораків, — Тухлий тоді радо підійшов до нього, міцно обняв і кинув йому на плечі свій новенький мічманський кітель з кортиком, поцуплений з військових складів…

…Пісок їх діймав найбільше. В'їдався в тіло і мозок, і, здавалося, скрипів у суглобах. Та все ж це була найзатишніша, найтепліша в холодну пору і найбезпечніша криївка. Ніхто, крім них, не проникав у саму глибину катакомб, де в кілометрових нетрях розгалужень можна було наткнутися на кістки чи то партизанів-підпільників, чи теперішніх мертвяків, яких тут ховали подалі від очей. Лише вони знали напам’ять свої лабіринти, орієнтуючись за запахами, легенькими протягами, відлунням кроків і смаком вологих стін.

Діти підземних сутінків. Генерали піщаних кар'єрів. Малі язичники не святих катакомб.

З диким гелготом, розганяючи ще сонних чайок, лопотіло це плем'я до моря і кидало в шумовиння прибою свої голі тіла. Відтак, на ходу жуючи припаси з кишень, бомженята розбігалися по вотчині. Орудували групками, парами й поодинці, як мурахи. А бувало, Тухлий знаходив бригадний підряд, і тоді вони різношерстим скопом вантажили контрабанду, збирали мідії чи рапанів, формували саманну цеглу, різали ракушняк, розбирали сараї. Найменш спритні збирали пляшки і брухт. Найзухваліші скубали вози з товаром, автолавки, ятки і павільйончики. «Чистильники» проводжали очима в море купальників і в кліп ока перетрушували їхні речі на пляжі. Двоє «бомбістів» працювали на замовлення — громили столи й намети торгашів-конкурентів на базарі.

Тухлий провадив загальний нагляд і опинявся завжди в гарячій точці берегового фронту. Увечері здобич зносилася до великої печери і зсипалася на кін — облізлий туркменський килим з генеральської дачі. Коштовності й більша частина грошей ревізувалася на данину, за якою щодругого дня приїздив на жовтому «жигулику» лисий Лопата. Решту витрачали на харч, ласощі, сигарети, ліхтарі і вино для братви. Одяг кожен добував собі сам.

Були й розваги.

Могли натягнути в сутінках рибальську волосінь через тротуар. А потім, наче допомагаючи п'яненьким перехожим, витрушували їх кишені. Або вилити банку сечі на парочку закоханих у парку. Чи лавки обмастити смолою. Або вкинути дохлу кішку у відчинене вікно. Або пробити цвяхом бочку з пивом. Або в зайняту кабінку туалета підсунути запалене клоччя, а ще ліпше — бляшанку з карбідом…

Та найкращою розвагою був дикий пляж. Його собі крадькома влаштовували на мисі, за бетонним хвилерізом, дюжина хіпі та іноземні студенти. Пацани залягали в заростях хвоща і годинами, затамувавши подих, спостерігали за голими пляжниками. Звичайно, за жінками, яких завжди було менше. Одноокий партизанський бінокль із катакомб передавався з рук у руки. Окуляр бінокля найдовше затримувався на зморщених пипках грудей і кучерявих горбиках лон. Найбільше їх дивувало, чому ті патлаті недороби не торкаються цих заповітних місць і навіть не дивляться на таку доступну принадну наготу.

І злісно мстили їм за це. Хтось (а найкраще це вдавалося Лисеняті) нишком підкрадався і цупив купки з одягом. Тут же, в хвощах, вони підпалювали його і вкидали у вогонь жменю бойових патронів. А самі пускалися навтьоки. І вже здаля, регочучи, поглядали, як туди летів береговий патруль.

…Згасало літо, розчиняючи в морі рештки свого тепла. Вони сиділи на малому пірсі, бовтали в воді ногами і смакували морозивом. Тухлий підсів до нього.

— Треба дещо перетерти.

— Кажи.

— Звалюю я від вас, Лисеня. Кличуть на бульвар. Трьохсотметрівку дають.

— Пастимеш малих жебраків?

— Не все ж мені пісок гризти… Ось хотів порадитися, кого замість себе залишити. Будеш під Маркізом ходити?

— Під Маркізом буду.

— От і славно. Тобі руль не пропоную, бо ще салага. Без образи?

— Без.

— На мене зла не тримай. Я ж тебе підібрав, рахітика…

— Я це пам'ятаю, Тухлий.

— І я на тебе види маю, Лисеня. Ти кент правильний, зі стержнем. А головне — з казанком на плечах. Шушвалі всякої — як піску, а таких мало. Он, мені хотіли на бульварі капусту довірити, а я з математикою не дружу. Візьмуть якогось комсомольця, зате грамотного. Хоч у вечірню школу записуйся. До чого я волочу… Вчитися тобі треба, Лисеня. Грамота ще ні одного злодія не зіпсувала. В козирних, прикинь, усі розумні фігури ходять… Безлад почався на узбережжі. До того ж олімпіада на носі. Будуть Одесу-маму чесати густим гребенем. Це тобі треба? Ти, Лисок, не блатна тля. Мені глядиться одним оком, що ти з благородних. Одним словом, для тебе я завжди на бульварі. Підростай, набирайся розуму, а я тебе просуну. Ми ще гульнемо Одесою, братухо! То що, рука?

— Рука, Тухлий.

Того разу він послухався Тухлого. На початку вересня, шли діти несли вулицями букети, він добровільно здався в інтернат.

Яблуко неандертальця

«Вона, бач, злякалася за мене, — перше, що згадав, коли прокинувся. — Смішно. За мене досі ще ніхто не лякався. Навіть я сам».

Це справді було смішно. Але чомусь не смішило.

Її дача була на Чернечій Горі. Автомобіль залишили під монастирською брамою і двором, повз сливовий сад, рушили вгору.

Вона знову була іншою. Спокійно усміхненою, якоюсь сама собою наповненою. Пухнастий светрик горнувся до посвіжілих щік. Щоправда, в грубих черевиках з квадратними писками вже не здавалася такою тендітною, як раніше. Пружні ноги впевнено долали крем'янистий крутосхил. Зібрані над потилицею кісочки хиталися, як солом'яні віхтики. Притягально біліла відкрита ніжна шия.

— Ви сьогодні схожі на пташку…

— Синичку? — запитала сміючись.

— Ні, на журавлика. Вони стоять серед води на одній нозі і замріяно поглядають на горизонт.

— Це про мене. Теж інколи здається, що стою серед води, не знаючи куди брести. Та ще й очікую якогось дива.

— Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…

— Що?

— Нічого. Згадалося десь почуте.

Позаду пиняво трюхикав дачник із знайомим обличчям. На плечі в нього теліпався новенький рюкзак. А черевики були зовсім не для цієї дороги.

— Ви сьогодні без етюдника? — весело гукнув він до нього. — Шкода, тут гарні краєвиди.

Дачник щось муркнув і притишив ходу.

— До речі, про краєвиди, — підхопила дівчина. — Якщо хочете, я покажу вам мою улюблену панораму Мукачева.

Він хотів. І вони повернули в бік дубового гаю. Брели піджухлою вже отавою. Коники лупкали зеленими лобами в їх коліна і зачмелено розліталися в боки. У низькому ожиннику інтимно ціпоніла невидима вода. А поряд по блідому моховинні — розсип кизилових пацьорків. Вона почала збирати їх і підносити до рота. Декілька поклала йому на долоню. Потяглася до червоних кетягів калини, і він побачив оголену смужку її твердого мармурового живота. Кинув дрібку ягід до рота і згадав знайому упокорену гіркоту вересня.

Під зруйнованим муром сидів старий пастух, грів босі ноги на осонні. Скинуті чуні причаїлися в траві, як двоє звірят.

У сідловині пагорба вони вмостилися на суху папороть і мовчки якийсь час вбирали очима картину розлогої долини. Будинки, наче жмені кольорових камінців, омиті рікою, ряхтіли внизу. Місто ніжилося в теплому лоні між трьох сторожових веж — Монастиря, замку-фортеці Паланок і Червоної Гори із золотими цибулинами нового храму. І все це ув’язане пульсуючою пуповиною Латориці.

— Колись усе потопало в буйній зелені, — дівчина стеблом щавелю малювала в повітрі. — Латориця тоді була повноводною, з широкими рукавами. В заплавах паслися тури і мамонти. А гори були вкриті могутніми тисовими деревами. Згодом ліс звідси відправляли в Римську імперію. Перші люди тулилися на узгір'ях у печерах, де нині петляє дорога на Лавки. Ці печери придалися потім першим виноробам, коли в Середньовіччі тамплієри завезли сюди виноград. Їм дісталися напівготові пивниці від неандертальців. Задовго до хрещення Києва тут осіли схимники зі слов’янських земель, навіть мали печерну церкву… Ну, а найперші поселенці жили общинами по 25–30 чоловік. До весни в сім'ї залишалося хіба що п'ятеро. Інших з'їдали через голод. У першу чергу дітей, бо їх можна собі народити ще. Своїми списами з гострими камінцями вони не могли вполювати 5-тонного мамонта чи печерного ведмедя, що важив 600 кілограмів. Обкурювали їх у лігві. Живилися вони трупами звірів і риб, які приносила крижана ріка. А також корінням і рослинами, їх поїдали в 240 разів більше, ніж ми тепер. Тіло їхнє було суцільними м'язами. І мозок був більшим за наш. Вони вміли робити все потрібне для того, щоб вижити при наступі льодовика. Це були дуже загадкові люди. І вони залишили свої сліди на моїй дачі…

— Звідки ви все це знаєте? — зачаровано дивився на неї чоловік.

— Від отця Луки з нашого монастиря. Він учений. Зібрав на цій горі і описав сотні камінців і фігурок, що розповідають про ці речі. Досі такі реліквії знаходили тільки в Піренеях.

— Ви знайомі з ним?

— Мама знайома. Вона колись навчала його музики. Він ходив з інтернату до неї в музичну школу.

— А в дитбудинку вашому вона хіба не працювала?

— Працювала і в дитбудинку за сумісництвом. Розривалася, бо самій доводилося мене піднімати.

— Їй це вдалося. Ви гарно піднялися, — демонстративно зміряв очима її стан.

— Вам дурнички, а яблука хто — неандертальці будуть збирати?

Він зривав і подавав їй повні кошики на дерев'яній ключці. Вона відносила їх у погріб під крихітним будиночком з білої цегли. Найрясніше вродили пурмінки — жовті, з червоними шерехатими позументами. Рум'яно-рябі шоварки з крихкою білою плоттю торохтіли в руці зернятками. Лаково блищали бордові гузенцята йонатанок. Біля самого тернівника тулилася стара, поросла мохом яблуня. З її гілок-шнурків звисали маленькі, як кулачок дитини, рябі яблучка. Він невпевнено вкусив одне — і сік весело чвиркнув запахом його дитинства, котре він так болісно намагався згадати. Це був задавнений і ласкаво-знайомий смак. Він смачно хрумав цими кисло-солодкими яблучками, витираючи сік з підборіддя.

— Я теж їх дуже люблю, — гукнула дівчина. — Але не знаю, як називаються. І мама не знає.

— Тоді нехай це буде яблуко неандертальця.

Потім вони обідали за дощатим столом під шовковицею. Булка з висівок, грибовий паштет, сир і помідори. Мурахи діставалися до зефіру, який вони запивали чаєм із суданської троянди. Павутина зачепилася за сережку в її вусі. Він простяг руку, щоб зняти її і, коли торкнувся мочки, вона легенько здригнулася. І далі їли мовчки й дивилися на монастирські бані, що сліпуче палахкотіли в просині.

Благодать раннього бабиного літа огортала сад. Про щось своє зелене думала стара яблуня. І про щось своє міркувала ця молода жінка.

— Про що ви думаєте? — запитав він. — Знаю, що людину видають дурні запитання, та все ж, про що ви думаєте?

— Про що може думати жінка біля незнайомого чоловіка, який з кожною хвилиною спілкування стає ще незнайомішим? Хто він? Що він тут робить?

— Він збирає яблука, які залишили неандертальці.

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то він збирає себе. Збирає кусочками, фрагментами. Як діти збирають розкидані пазли.

— Легше, мабуть, збирати яблука, — зауважила вона.

— Значно легше. Та ще й з вами…

— Ой, дивіться хто до нас завітав! — вигукнула дівчина.

Величезна жаба у тьмаво-золотистій лівреї, роздуваючи борлак, некліпно дивилася на них магнетичним поглядом.

— Це, мабуть, їх царівна, — здогадався він і зламав бадилину, що стирчала з трави. — А ось і стріла царевича. Вночі він прийде, щоб забрати її.

— На синьому «Вольво»? — в її очах знову ожили маленькі веселі джмелики.

— Казки переписуються кожні сто років. Кажу вам як письменник.

— Кажіть мені «ти».

— Ну, звісно. На «ти» звертаються до Бога…

Вона так дзвінко засміялася, що горобець спурхнув із шовковиці:

— Умієте ви розсмішити.

— Неправда. Ви смієтесь очима, голосом, але не серцем. Що сталося там, Синичко?

Він поклав свою долоню на її руку. Дівчина не забрала її, лише згорнула в кулачок.

— Ваша рука не схожа на письменницьку. У вас рука гладіатора у відпустці.

— Така гаряча? — тепер сміявся він.

— Ні, така пописана рубцями і така тверда… Дивно, я не вірю жодному вашому слову, але чомусь довіряю вам беззастережно. Я не впевнена, що ви добра людина, та знаю, що чесна.

— Чому так гадаєте?

— Інтуїція. Знаєте таке слово?

— Я й інше знаю — «чуйка». Коли ти шкірою, кожною клітинкою мозку відчуваєш близьку небезпеку. Коли в суцільному мороці за звуком підошв обираєш потрібну дорогу. Коли чуєш, як павук тче павутину і в якому напрямку риє землю кріт під твоїми ногами. Коли вгадуєш за десять метрів — замкнені двері чи ні. Коли бачиш в очах партнера його карти. Коли в лісі знаходиш гриби за запахом, а в морі відчуваєш рибу за коливанням води. Коли, тримаючи руку на руці іншої людини, знаєш, про що вона мовчить… Це називається «чуйка»…

— Щось не зовсім людське, — насторожено зауважила дівчина.

— Можливо, це від неандертальця.

Озвався її телефон. Вона глянула на номер і побігла в глиб саду. Розмовляла недовго і повернулася сяюча.

— Яке гарне завершення гарного дня. Телефонував мамин лікар з Братислави. Цілий консиліум збирався, щоб оглянути її. Сказали, що операція не потрібна. Мають допомогти спеціальні процедури в Ізраїлі. Всі витрати бере на себе якийсь фонд. Уявляєте? Ну, тепер вони мені не потрібні й поготів…

— У безробітніх теж своя гордість.

— Я й не працювала в дитбудинку. Я просто відробляла материне лікування. Спочатку на це пішли заощадження, потім продали австрійський рояль, трофейні картини й меблі, що залишилися від діда, його колекцію люльок. Добре, що директор знав, кому це можна спродати. А потім я прийшла до нього: дайте мені якусь роботу. Він сказав, що посади для мене немає, та й зарплата в них мізерна, але він може порекомендувати мене одній впливовій людині. Може, я підійду… Першої ж зустрічі я зрозуміла, що підійшла… Ви про це не напишете, правда?

— Ні, не напишу.

— Впливову людину звати Барак, його всі в місті знають. Тут він один з перших бізнесменів, а до того сидів. Глянув на мене — наче одяг здер. У суботу, каже, нову сауну запускаю. «Можеш там крутитися на прихваті». «Я не хочу на прихваті, — відповідаю, — в мене дві освіти». — «Добре, якщо ти така розумна, то будеш там старшою. Але коли буду я паритися, то ти сама будеш прислуговувати». «Як це розуміти», — питаю. «Так і розумій, тут двох дипломів не треба…» Грюкнула я дверима. Та не далеко втекла. Того ж вечора підстеріг він мене біля дому. Я в авто відмовилася сісти, то він сам неохоче вийшов. Сказав, що даремно я образилася. Він не просто так хоче зі мною, а постійно. Сподобалася я йому. І роботу має для мене гарну — в ювелірному магазині, на золоті. Я сказала, що люблю срібло, і пішла додому. За кілька днів покликав мене директор дитбудинку. «Ти знаєш, — каже, — як я добре ставлюся до твоєї матері. Я сказав Бараку, щоб тебе не чіпав, бо ти не така. І він погодився, навіть зголосився допомогти. Пообіцяв влаштувати матір до клініки в Братиславі, має там зв'язки… Але ж ти знаєш, ці круті нічого не роблять просто так. Мусиш нам, Яночко, допомагати. За своїм, так би мовити, фахом…» І стала я перекладачем у сиротинці. Та оскільки така посада не передбачена, назвали мене про людське око «консультантом». Роботи не багацько. Хіба коли приїдуть на всиновлення іноземці. Тоді я з ними і як перекладач, і як гід, і як консультант з усіх питань. Іноземці наших дітей всиновлюють радо, все-таки це не Індія і не Ангола, діти — європейці. Їхні бездітні пари готові на все. Роками чекають дозволу у своїх країнах, потім прибувають до Києва. Тут і зав'язується ланцюжок бебі-аукціону. Свої чиновники, юристи, свій ескорт. Дістають рознарядку, приїжджають. Тут їх уже чекають. Влаштовується огляд. Усе чинно, з комфортом — кава, коньячок. Діти прибрані, вмиті. Показують малюночки, танцюють, читають віршики. Я перекладаю. Всі зворушені, зі сльозами замилування. «Це твоя мама. Хочеш поікати з нею в Англію?» — «Хочу». Кожна дитина тут щохвилини чекає батьків. Настає час, і дітей приводять. І вони їх вибирають, помічаючи на аркушику бали. У кожної дитини своя ціна, своя вартісність. Навіть у рахітичної циганочки, яка на півдні Франції зійде за гарненьку мулатку… Хочете ближче познайомитись з дитиною — будь ласка. Поживіть, побавтеся з нею якийсь тиждень. Барак для цього навіть готельчик облаштував…

— Чи не той, куди ви мене спровадили? — запитав він.

— Ні… А може, бажаєте, щоб дитина приїхала до вас на літо в гості? Теж нема проблем. Тьоті з освітніх установ і опікунської ради щиро підуть вам назустріч. Звичайно, ви звикнете до дитини за цей час, прилипнете серцем, але не все так просто, черга на всиновлення все більша, а дітей в Україні народжується все менше. Се ля ві, мадам. Проблема, містере. Але все можна залагодити. Рішення суду без суду — кого там слухати. Фіктивні відмови батьків, довідки РАГСу. Закордонний паспорт за день… Ми, мовляв, розуміємо, як вам тяжко дається кожен день перебування в цій країні. Тому і йдемо вам назустріч. Сервіс, панове, бізнес. Робота по-вашому… Гроші — діти — гроші…

— Ви теж цю роботу виконували, — докинув він якось розгублено.

— І я, звісно. Але, по-перше, я не брала за неї ні копійки. Я відпрацьовувала лікування мами. А по-друге, я робила це радо.

— Радо?

— Може, повести вас у котрийсь гуртожиток, щоб ви зрозуміли це? Їх називають «бужнями» і «блюварнями». Або в глибину котрогось дворика, які зовні так зворушують туристів. Там, де в кімнаті, якщо це можна назвати кімнатою, живе по семеро душ. І рідко коли батьки бувають хоч годину тверезими. І приходять чужі дяді й тьоті і злягаються на очах дітей або й з ними. Добре, коли наварять їм каструлю макаронів. А так — харчі на смітниках. Скільки малих волоцюжок тиняються в щоденному сум'ятті, не знаходячи собі місця в цьому світі. Вони виростають, не знаючи такої цінності як «свій дім». Я мовчу про циганський табір, де навіть дворових нужників немає, де варять трупи тварин і сифілісом хворіють як батьки, так і діти… Або, може, вам розповісти про інтернат для круглих сиріт, де дванадцятирічні вже проходять школу дорослості. Уявляєте, що це таке?

— Трохи.

— То що, великий гріх на мені за те, що я допомагала дітям уникнути цього? Тепер вони живуть у родинах у Франції, Канаді, Швеції, Іспанії', Америці. Від них приходять світлини. Циганчук Сергій ловить рибу з батьком на власній яхті. Донька алкоголіків Аня — краща учениця в школі поблизу Шампані, її туди возить персональний водій. Братики з Верховини, чиї батьки згоріли, відвідують школу лідера, хочуть стати бізнесменами, щоб приїхати сюди з інвестиціями. Так і пишуть, щоправда, англійською… Діти забувають мову швидше, ніж за рік. Вивітрюються і спогади, хоча ще довго тривожать їх. Декотрі часто бунтують, конфліктують з новими батьками. Залишається якась невиразна ностальгія, жалість до тих, що залишилися. Вони пориваються назад. Але з ними працюють психологи, і все влягається. Після шістнадцяти-сімнадцяти років вони бояться приїздити сюди навіть на екскурсію. Хоча тоді мають уже юридичне право вибирати батьківщину. Але вони приховують, звідки вони. Ніщо їх сюди не вабить… Я раділа за кожного з них, бо це був шанс вирватися з цього болота. Подарунок долі. Гірко усвідомлювати, що в нас усе так робиться. В Україні щонайменше кожна сота дитина — безбатченко. В нашій області таких, а також сиріт при живих батьках, — більше двох тисяч. Третина з них підлягають усиновленню. Не розумію, чому держава, якщо їй не потрібні свої діти, віддала це в брудні руки! Не знаю тонкощів, але це дуже гидко. Зате вигідно. Інакше Барак цим не займався б. Готель побудував, віллу на Солоних озерах, розкішний ювелірний магазин відкрив — «Золото тигра». Втім, він не гребує нічим: і нелегалів переправляє через кордон, і жінок туди поставляє. Добре, якщо на це йдуть дорослі дурепи, але я боюся, що вони візьмуться й до дітей. Якщо вже не взялися. Це, якщо хочете, ще одна причина, чому я там залишалася… Мене не завжди кликали перекладати. З деякими клієнтами приїздив київський перекладач Влад. З центру всиновлення. Молодий, з бородою, гоноровий. Весь час обурювався, чому немає якогось там віскі, коли ми вечеряли. Хвалився, що пише детективи, а тем йому вистачає, мовляв, сама робота підкидає. «Мафія безсмертна, мила Жінет, — загадково посміхався він, потягуючи чеську бехеровку. — А нам з тобою своє робити. Бо гроші не пахнуть, вони смердять своїм господарем»… Якось у місто приїхав один політик. Виступав, давав інтерв'ю. Сауну підготували для його почту. Чую, наших дівчаток готують, щоб вони виступили на застіллі перед високими гостями і виконали «танець зірочок» у прозорих платтячках. Директор сам їх повезе і привезе… Я сказала, що якщо він це зробить, я заявлю в прокуратуру і редакцію газети. Дівчаток не повезли, але мене після цього на роботу тиждень не кликали. І ось тепер цей конфлікт… Шепнули директору, що я нишпорила в архіві і передала якісь матеріали сумнівному типові, який декілька днів тут ошивається. Це про вас. Він прибіг як на пожежу. Кричав, що за таке я не тільки роботу втрачу і матір з клініки додому відправлять, а ще й матиму купу проблем. Він перед Бараком не буде мене захищати. Я набралася нахабства запитати: «А що, Барак уже міністр соціального забезпечення? Чи, може, він той самий Барак Обама?» «Ти догралася, дівчинко!» — бризнув він слиною і втік…

— Дивно, що їх злякав витік такої невинної інформації.

— Директора лякає все. Страх має великі очі. А Барак, гадаю, з тих, які взагалі нічого не бояться.

— Так не буває. Навіть тваринам-хижакам властиве почуття страху перед небезпекою, якщо вони здорові.

— Не знаю. Не хочу про це думати. Але годі сповідатися. Це слід робити не на дачі, а нижче, в монастирі. Якщо ми зараз підемо, то, може, побачимо отця Луку. Він зазвичай відпочиває в такий час під своєю липою.

В долину спускалися, неначе несли з собою легкість літеплого вечора. Мукачево засвічувало ранні вогні. В монастирському саду черниця в білій хустці стояла з рябою коровою під деревом, обтяженим сизою хмарою слив. Вона привіталася першою. Донизу їх проводжав сонним жеботінням струмок. Обабіч на декотрих могилках кліпали свічки. У глибині порожнього двору вони побачили кремезного бородатого чоловіка, що сидів на лавці. Сутана його зливалася з чорним стовбуром липи. І лише книга на колінах біліла звіддалік. Здавалося, він не читав, а дивився повз книгу на землю.

Вийшовши біля своєї п'ятиповерхівки з автомобіля, дівчина намацала в кошику яблуко і простягла йому:

— Від неандертальця. З подякою за допомогу. Прощатися не будемо.

— Чому?

— Бо не знаю, як з вами прощатися.

— Я теж, — сказав він.

І це була правда.

Світом правлять прості слова

— Привіт, Лисе!

— Привіт, Наркозе… ой, вибач, Маркізе.

— Бачу, ти в доброму гуморі.

— Так, бо вже дійшли добрі вісті з Братислави.

— Лисе, оту жінку не лікували, а лише підліковували. Фахівці, яким я довіряю, сказали, що її лікар не міг цього не розуміти. Або не було бажання всерйоз лікувати, або це затягувалося навмисно. Покидьків вистачає скрізь. Та менше з тим. Її вже готують до відправки в Єрусалим. Там є клініка, краща в світі, де проводять очищення крові. Результати вражаючі.

— Спасибі, Маркізе. А чи немає десь клініки, що очищає пам'ять?

— Якби така була, я б записав тебе другим.

— Чому другим?

— Бо першим був би сам… Чуєш, Лисе, є запитання в тему. Я на безсонному дозвіллі не раз думаю про нас тодішніх, про піщаних кротів. Чимало кадриків перетрушую. І не все мені ясно… Якось западло мені було питати тебе раніше про той випадок із багнетом. Коли ви вийшли з Тухлим, ми гадали, що він тебе скалічить, порве, як мавпа газету. А ти повернувся без подряпини. Що там сталося, що ти сказав йому тоді?

— Нічого особливого. Я сказав йому: «Не бий мене, Тухлий. Краще заріж. Бо інакше заріжу тебе вночі я». Це все, що я сказав. Світом правлять прості слова, Маркізе. До речі, що там із Тухлим сталося?

— Якось я кіно дивився. Одеська кіностудія, Висоцький там грає. І Тухлий біля нього. Прикинь? Епізод крихітний, та все ж. Кіно про післявоєнний бандитизм. Здається, його навіть не гримували. Такий типаж… Тухлий якийсь рік на бульварі смажився, а потім його на Привоз призначили, дістав свій квадрат. «Бакланята» при ньому мали туди доступ. Але ти тоді в жаб'ятнику вже скнів. А ми нічого, жили нівроку, їли смачно, спали м'яко. Поки Привоз чорнота не обсіла. Жидка вони ще стерпіли б, а слов'янина — куди. Простромили Тухлому сечовий міхур. Так що списали нещасника, кинули конати. Таке кіно… Коли тебе, Лисе, через того підора з жаб'ятника в короїдку спровадили, я про це стукнув Тухлому. То він його славно полоскотав, обрізання зробив конкретне. Гадаю, по тому він хлопчиків не займав.

— Я цього не знав… Нехай Тухлому пухом буде земля на грудях. Якби ти знав, Маркізе, скільком я заборгував на цьому світі… Часто чомусь згадую одного безіменного зека. Ми тоді мостили дорогу на Туруханськ. Виснажені, обідрані, голодні. Я ще зовсім пацанчик зелений. І от бачу, як один арештант крадькома підходить до яблуні на узбіччі. Став підстрибувати до гілки. Ледь устиг ухопити яблучко, коли ззаду підскочив вертухай і вдарив його прикладом у потилицю. Той заточився, впав, а потім все-таки якось доплівся до своєї бригади. Зупинився біля мене, кволо посміхнувся, витяг яблуко, потер об штанину і простягнув мені. Дотепер я відчуваю смак того яблука, пам'ятаю ті очі… Знаєш, все зле якось вивітрилося, Маркізе, а таке пам'ятається.

— А я дедалі частіше батьків своїх згадую. Вони в мене, Лисе, були медиками.

— Та невже?

— Так, Лисе, я з благополучної родини. Може, навіть дворянської крові. Моє рідне прізвище Воронцов, я його знову собі повернув, уже на Заході. Тобі дивно? А не дивує тебе, чому до мене прізвисько таке прилипло — Маркіз?

— Хіба над цим замислюєшся, хто кого як там колись назвав?..

— Не буває нічого випадкового з людьми.

— Хіба що народжуються вони випадково.

— А це тим більше не так. Я інколи книжки гортаю розумні. Буддисти вважають народження людини таким дивом, яке можна порівняти з тим, що черепаха, весь час спливаючи на поверхню води, раз на 400 років потрапляє головою в намисто, що плаває, загублене кимось в океані. Отже, потрібно було комусь, щоб народилися такі, як ти і я. І щоб нас Тухлий підібрав і дав путівку в життя… Мої батьки працювали в медінституті над темою впливу ядерного удару на людину.

— Звідки ти знаєш про це, Маркізе?

— Я зібрав про них усе, що можна було, до дрібнички. Це ж мої батьки, Лисе. Батьки! Я навіть могилу знайшов їх під Семипалатинськом. Забур'янений курган, а згори залізний бовдур з іржавою зірочкою. Я встановив там пам'ятник… Тата й маму відрядили в пустелю на випробування. Вони живцем згоріли за якусь хвилину. Уявляєш? Обернулися в мумії, — так розповідали ті, хто вцілів. Метал на танках обпливав, як сир на сонці… Дядько забрав собі нашу квартиру, а мене здав у притулок. Я звідти дременув, шукав їх могили по кладовищах. Там і підібрав мене Тухлий… Знаєш, я, може, через батьків і пішов у медичний бізнес. Їх би це, мабуть, утішило. Бодай це. Для мене дуже важлива їхня думка звідти…

— Маркізе, простеж особисто, щоб за тією жінкою добре доглядали в Єрусалимі.

— Ти міг би цього й не казати, Лисе.

— І ще одне: її буде супроводжувати моя людина.

— Хіба я колись перечив тобі?

— Було таке. Якось я похвалився, що вилізу на п'ятий поверх по дикому винограду, а ти не повірив, сказав, що обкакаюся…

— Я міг це допустити теоретично, але не міг повірити, що ти зважишся.

— Світом, Маркізе, править ще й віра.

Тоді зібралася вся їх шайка, як на атракцію. Він скинув кеди, поплював на руки і поліз. Галузяччя гойдалося і тріщало, але він устигав хапатися за іншу ліану. Порох забивав очі, та й добре, бо на рівні третього поверху він злякався. Гілки ставали все тоншими і чіплялися за гнилі балконні рами якось ненадійно. Поблизу десь цвірінькали горобці, і вітер холодив чоло. А голоси знизу танули у виноградному листі. Його пойняв страх…

Тоді він ще не знав одинадцятої заповіді Тата.

«Не бійся, мій хлопчику, нічого не бійся», — Тата різко встромив лезо в його розбухлу скроню. Звідти чвиркнула сукровиця.

«У-у-у-мг!» — застогнав він, скрегочучи зубами.

«Мовчи й терпи, — сухо наказав Тата. — Це ще дурниця. Бджілка вжалила та й годі. Усміхнись — і далі біжи. Нічого не бійся, хлопче.

Ось тобі моя одинадцята заповідь. Не бійся „мусорів“, цього ганебного племені. Бо є лиш один наглядач над нами, якого треба боятися. Один він нас буде судити, про це пам'ятай. А з іншими тримай коромисло прямо. Не бійся чесних, правильних злодіїв. Прислухайся, поважай, але не бійся. А тим більше — всякої потолочі, яка зазіхає нишком і ззаду. Не будеш боятися їх — вони боятимуться тебе. І нічого тобі не зможуть заподіяти, крім смерті».

«Хіба це мало, Тата?»

«Смерть — це найменше, чого треба боятися. Бо смерть — найменший з усіх різновидів болю. Зрозумієш це і будеш легко й довго жити. Будеш жити завжди.

Смерть очищає. А страх загиджує. Страх має свій запах, свій сморід. Коли весь час боятимешся, то й сам відчуєш його. Це гірше, ніж брудні шкарпетки чи гнилі зуби. А побореш його раз, вдруге, втретє — і позбавишся, врятуєшся. І будеш над страхом, як скеля над болотом. Твердий, спокійний і байдужий».

«Але, Тата, я боюся. Ні, не тоді, коли вони кидаються на мене із заточками. Тоді злість спалює мій страх. Я боюся до того, а особливо — після, коли прокидаюся вночі…»

«Нічого, хлопчику, це нічого. Так з усіма буває. Навіть зі мною інколи. В кожній душі є більша чи менша частина ночі. З нею треба боротися, а не із заточками. Бо що вони? — осині жала та й годі», — хрипло сміявся Тата, і тьохкала його права легеня, проткнута колись спицею.

— Колегія адвокатів слухає.

— Привіт, Костику.

— Доброго дня, Олександре Петровичу.

— Вітаю з новим призначенням. Бачу по телевізії, що ти на політиків переорієнтувався.

— Все врешті-решт політика. І те, чим ви займаєтесь, Олександре Петровичу.

— Те, чим я займаюся, називається роботою.

— Вам давно слід зайнятися політикою.

— Звісно, кому, як не злодію в законі, займатися законодавчою діяльністю…

— Облиште, Олександре Петровичу, світом керує капітал. Ви у бізнесі непохитний авторитет. Вам сам Бог велів іти у велику політику.

— Бог нікому цього не велів, Костику. Кесарю — кесарево.

— Таким, як ви, люди вірять.

— Ось тому я туди і не пхаюся. Поки вірять. А тобі рекомендую.

— Наш час ще не прийшов. Але вже скоро. І, повірте, ми знатимемо, що робити з державою. Бо це наша держава, ми в ній виросли. А теперішні виросли в іншій — з культами, голодоморами, з дружбою народів задля одного народу… Гени не зітреш… Теперішні, як миші, набили вже свої нори по вінця та й оглядаються на котів, а між собою гризуться. Скільки б не зібрати мишей докупи, тигра з них не вийде. Дайте нам, Олександре Петровичу, якихось п'ять років — і ми покажемо, що вміємо…

— Даю, Костику. А поки що займись тут одним дільцем. Є у вас така контора — Центр усиновлення дітей. Чоловічок там один працює перекладачем. Звати Владом, любить дорогі напої, пописує детективи. Ось ти йому й розтлумач як юрист, що він може сам вляпатися в детективну історію. Як поганий герой. А може просто — як свідок. Гаразд? Ось така історійка…

— Мені все зрозуміло.

— Гонорар тобі передадуть.

— Облиште, Олександре Петровичу. Це дрібниця. Гадаєте, я забув, на чиї кошти навчався?

— Не парся, це ти давно відпрацював. А за добру пам'ять хвалю. Ти краще порадь зі столиці, за кого нам, провінціалам, голосувати?

— На цей рахунок можу вам лише вас процитувати: «Єдино правильного вибору не буває».

— …Навіть коли вибирають нас.

Яблуко лежало на ноутбуку і притягувало очі. І руку. Тепла зелена плоть лагіднила долоню. «Як же ти, нерозумне дитинча дерева, прихитрилося вродитися таким рябим, коли довкола всі твої побратими жовті, червоні й зеленаві?» Бавлячись яблуком, він переглядав електронну пошту. Листів і повідомлень було багато. Добрих і не дуже. Але хоч би хтось побажав йому просто доброї ночі.

Він вимкнув комп'ютер і дістав телефон.

— Здрастуйте ще раз.

— Здрастуйте. Щось трапилося?

— Ні. Але я подумав, що, може, ніхто вам сьогодні не побажав доброї ночі…

— Дякую, вже побажали. І попередили, що якщо я дзявкну десь не те, що слід, опинюся біля матері. Ліжко в ліжко… Тому ще раз прошу вас: забудьте про те, що з мене вихлюпнулося. Не треба їх дратувати.

— Собака, що гавкає, не кусає.

— З собаками, може, й так. Але ви не знаєте цих людей.

— Тим краще для них.

— Ви все жартуєте. А я починаю нервувати.

— Синичко, я можу говорити й серйозно. Наприклад, про ваших неандертальців. Коли насувався льодовик, вони зв'язували плоти і пливли до тепліших рік і морів… Все далі й далі від батьківщини. А коли зрозуміли, що льодовик не обійти, загорнулися у звірячі шкури й рушили йому назустріч. Гартовані, злі й рішучі. І перемогли. І завдяки цьому тепер є ми. Ті ж неандертальці, тільки з тоншою шкірою і дезодорантом. Необхідно пливти далі, Синичко. Все буде добре. В усякому разі, з тобою і твоєю матір'ю.

— А з вами?

— А я — кроманьйонець, — засміявся він. — Я ніколи не втікав від льодовиків. Я сам із льоду.

— Ви знову жартуєте. Але мені від цього стає спокійніше. Бажаю і вам доброї ночі.

Ніч накривала Мукачево духмяною пеленою ізабельної стиглості.

Світла забагато не буває

Охоронець, як завжди, читав свою газету. Здається, одну й ту ж. Він дізнався в нього, де можна купити парасольку, і побачив через вікно змоклу фігурку Колі. «Ось хто мені зараз конче потрібен».

— Здається, хлопче, ти поправився за два дні.

— Торт ми з'їли втрьох.

— Хто третій?

— Баба Ліза. Вона живе з нами.

— Що ти верзеш?

— Бачили б ви, дядю Сашо, що в неї діється. Дах зняли. Чесне слово. Кажуть, там зроблять ще одну кімнату і комору для трав. Ми з мамою покликали її пожити поки що в нас. У літній кухні. Мама вже другий день не п'є. Баба Ліза їй чай варить із жовтих гірких квіточок. Мені шепнула, що цим чаєм вона не одного вже віднадила від горілки. Ми й ваш торт їли з тим чаєм. Баба Ліза сказала, що це улюблений її торт і так уміє пекти тільки її знайома з Кленового.

— Який усе-таки тісний світ провінції! Колю, ти знаєш, хто такий Барак?

— Хто не знає?

— Як він виглядає?

— Просто. Здоровий бугай, із косичкою, як у дівчини. А ланцюг у нього знаєте який на шиї?! Мене би до землі зігнув. І на пальцях золоті гайки…

— А в носі кільця немає?

— Ні, в Барака немає.

— Слухай, Колю, мені потрібен столяр.

— Хіба Олекса. Зараз у зав'язці. Коли не п'є — золоті руки. Я в нього відходи беру на розпал.

— Я намалюю креслення, а ти віднесеш Олексі. Мені потрібна будка на коліщатах. Нехай він змайструє її з найтоншої і найлегшої фанери. Пофарбує і напише те, що я скажу. Залучиш хлопців, і доставите її в одне місце. Не скупися, щоб робота була зроблена надійно і в строк.

— Дядю Сашо, за гроші тепер що не зроблять…

— Мабуть, твоя правда, Колю. Гроші — не головне, це те, що йде перед головним.

Заходячи в «Золото тигра», намагався згадати, коли востаннє бував у таких крамницях. І не міг пригадати. Розкіш опорядження била по очах. Ряхтіння прикрас, ліпнина, скульптури, венеціанські стіни і натяжна французька стеля. Європейські технології поєднані зі східними мотивами, азіатською химерністю. Таки незнищенні в нас чингісханівські гени. І нові чингісхами це підтверджують скрізь.

Жінка з блідим пісним обличчям, очевидно, директорка, щось обмірковувала з дженджуристим молодиком, що тримав у руках ватман.

— А на ці полиці я дав би ще більше світла, — пояснював той. — Скісними фіолетовими пучками, що надасть виробам ефект принадності й загадковості.

Професійним боковим зором директорка помітила відвідувача і щось сердито цвіркнула дівчатам, які безтурботно собі теревенили. Одна з них хутко підійшла до нього і проникливо запитала:

— Допомогти вам щось вибрати?

— Здається, я вже вибрав. Ось ця запальничка.

В очах дівчини засвітилася повага:

— Якщо вас зацікавить і портсигар до комплекту, то зможемо запропонувати знижку.

— Спасибі, я користуюся люлькою.

Поки пакували покупку, він устиг побачити за притемненими скляними дверима в глибині залу кремезного чоловіка, що говорив по телефону.

Біля виходу директорка попрощалася сухою ввічливою усмішкою. А молодий дизайнер голосно правив своє:

— Смолоскипи в руках амазонок зробимо яскравішими, їх мерехтіння символізуватиме золотий вогонь. Розумієте? Золота і світла ніколи не буває забагато…

«Цей хлопець дещо тямить у своїй справі, — відмітив він подумки. — Вогонь золоту пасує».

У порожньому сквері знайшов уцілілу лавицю, присів і набрав номер «Золота тигра», який допіру вичитав на стіні в «Кутку споживача».

— Магазин «Золото тигра», — цей тон міг належати лише директорці.

— Вас турбують зі страхової компанії «Надійна». Чи не бажаєте скористатися нашими послугами?

— Спасибі, але ми вже застраховані в «Універсальній».

— У нас низка сезонних пропозицій і гнучка бонусна система.

— Залишіть координати, я передам власнику.

— Мабуть, краще ми навідаємось до вас із пакетом документів…

За кілька хвилин через довідкову службу він дізнався інший потрібний телефон.

— Страхова компанія «Універсальна» слухає.

— Це телефонує вам власник «Золота тигра».

— Щось сталося?

— Боронь Боже. Навпаки, я б хотів збільшити страхову суму. Хоча б удвічі.

— Тобто ви бажаєте розірвати попередній договір і укласти новий?

— Мабуть що так. Часи знову стають непевними.

— Але процедура з експертизою займе щонайменше день-два. Ви готові до того, що в цей період магазин не перебуватиме під страховою опікою? Тобто, якщо з майном щось станеться, то…

— Ні-ні, це нам не підходить.

— Тоді краще дочекатися кінця терміну вашої страховки. Залишається менше двох місяців.

— Ну добре…

— Ваше звернення зареєстровано. Ми зателефонуємо заздалегідь. Спасибі за співпрацю.

— І вам спасибі.

Щоб продовжити телефонний марафон, він зійшов до річки, порослої ріденьким верболозом.

— Привіт, студенте.

— Чолом б'ю, професоре.

— То що, друзяко, легше: гризти граніт науки чи підривати його?

— Поки зуби цілі, то з усім можна миритися.

— Їж кожен день огірки і матимеш зуби, як у молодого вовка.

— Я це запам'ятаю, як і попередні ваші настанови.

— Послухай, студенте, я давно не влаштовував собі свят.

— Професоре, вам гріх клопотатися цим. Вам свята повинні влаштовувати ваші колишні учні. Особисто я готовий хоч одразу.

— Спасибі, але інколи хочеться самому. Руки просяться.

— І в мене так. Душа тягнеться до книги, а рука — до пива.

— То займи її іншим. Записуй. Перше: потужний портативний сканер-блокувач. Щоб і зчитував, і ламав сигналізацію одночасно. Друге: вітринний склоріз із висувним циркулем. Тільки не італійський. Третє: кумулятивний факел. Світла повинно бути багато. Тут це люблять.

— Танк згорить за п'ять хвилин. Перевірено недавно в Грузії.

— Зауваж, студенте: потрібен спопеляючий феєрверк, а не банальна пожежа.

— Пожежникам там робити буде нічого. Бо залишаться тільки обсмалені стіни. Це вам не макаронники. Made in Russia.

— Молодці росіяни. Те, що люблять, те вміють зробити. А як на рахунок часу?

— Враховуючи, що найближчий до вас склад під Львовом, кур'єр доставить передачу ввечері.

— Годиться.

— Інструктора не пропоную, щоб не образити вас, професоре.

— Добре робиш. Хоча я давно вже не дозволяю собі такої розкоші — ображатися на когось.

— Це я теж запам'ятаю, вчителю.

Час телефонних розмов скінчився. Він не глянув на годинника, але знав, що вже одинадцята. Час пити чай. Письменницький стілець біля «Галки» знову був порожнім. Чипіти одному за столиком якось незатишно. Офіціантка посміхнулася йому, як знайомому:

— Вам тут дещо передали, — зайшла досередини і повернулася з конвертом. Сірим, уживаним, незаклеєним.

— Благословенне місто, де пошту передають у незапечатаних конвертах, — весело прокоментував він.

До конверта було вкладено кілька аркушів і записка.

«Я помер щонайменше на тиждень. У цей період житиме тільки моє перо. Коли воскресну знову для вуличного життя, радо роздушу з вами пляшечку-другу мерло. Можливо, навіть дозволю вам пригостити мене.

Ваша історія живе в мені, як вірус, з яким неможливо боротися. Почав накидати фрагменти. Ось один із них».

Курси крою і життя

Інтернат, або «жаб'ятник», як його називали, тулився до професійного швейного училища. Власне, це був комбінат-інкубатор для юної босоти, яку сюди збирали з усієї області. Дівчатка з випускних класів плавно переходили до швейного цеху, а хлопців готували на закрійників та ремонтників швейного обладнання. Нитки і клаптики сукна валялися скрізь на підлозі і на подвір'ї, пух висів повсюдно в повітрі. За стінами спальної зали вдень і вночі стрекотіли, немов цикади, оверлоки. Поруч з убогою інтернатівською табличкою на фасаді висіла крупна вивіска «Курси крою і життя». Якийсь хуліган виламав бляшану літеру «ш» і натомість намалював «ж».

«Жабенята» світили синіми поголеними головами і ходили в шерстяних костюмчиках з начосом, до яких немилосердно чіплялися реп'яхи, нитки, павутина і льодяники. В холодну пору на голови одягали такі ж берети. Вдяганка була рудого і зеленого кольорів, інакше не можна було розрізнити дівчаток і хлопчиків. Лише в останньому, восьмому, класі вони вдягали темно-коричневі плаття і сині тужурки. Кожен мав кілька зошитів, залізне солдатське ліжко і дерев'яну тумбочку, до якої, крім назбираних надворі полотнин, камінців і листочків, не було що класти.

Йому ще рано було одягати тужурку, тож отримав свою запрану жаб'ячу шкуру. І став, як усі. Вранці, ловлячи дрижаки, вони виходили на зарядку. Під веселий хриплий голос із репродуктора махали руками, піднімали ноги, присідали. Потім ішли колоною до їдальні з масними запітнілими стінами. Ставали кожен над своєю кашею в залізній мисці. Їм бажали смачного, вони хором дякували. Дзенькало залізо об залізо, і чулися виляски скриків, коли когось тріскали ложкою по голові. Далі вони дружно піднімалися і голосно дякували: «Спасибо нашим поварам за то, что вкусно варят нам!» І колоною розходилися по класах. Тут було вільніше, можна подрімати чи щось малювати на клаптику. Тільки не пустувати, бо тоді вчителі боляче стьобали паличками-указками по руках.

Йому подобались географія і біологія, які викладав худорлявий і сміхотливий учитель Кук. Він ніколи нікого не бив. Він показував пляшечку з мутною рідиною — водою з далекої ріки Ніл. І навіть давав її понюхати. Там, де протікає ця широка ріка, ростуть пальми з солодкими липкими сливками, а на деревах блазнюють мавпи. А зовсім недалеко від ріки починається безмежна піщана пустеля, де чорні люди в білих простирадлах мандрують на горбатих верблюдах. За все життя вони бачать тільки пісок і сонце.

Іншим разом учитель приносив камінець із вулкана, який колись накрив ціле місто — і розкішні палаци, і сади, і людей. Камінець передавали рядами парт із рук у руки, і хтось навіть пробував його лизнути. Запам'ятався жовтий зуб ведмедя, котрий одним помахом лапи міг відірвати людині голову. І рожеві пір'їнки африканської птиці фламінго, яка любить танцювати в призахідних променях сонця, заграючи з гіпопотамами. Одну пір'їнку він нишком заховав до кишені, і, коли розглядав її надворі під дощем, з пір'їнки змилася фарба… Перегодом, згадуючи про це, він зрозумів, що й вода з Нілу відгонила хлоркою.

Хлорки було багато. Хлорка була скрізь. Нею смерділи столи й посуд в їдальні, коридори, вмивальники, лазня і дворовий сортир — штаб «тужурок», які пресували тут «жабенят». Цього об'єкта уникнути було неможливо, бодай раз у день заглядав сюди кожен інтернатівець. І проходив перед дверима через стрій «тужурок». З кишень пуцьвірінка витрушувалося все вартісне; копійки, олівці, горішки, льодяники, які зрідка давали на обід. Далі кілька запотиличників, копняків — і ти летів (нерідко обличчям) у смердюче нетрище, яке ніколи не прибиралось, зате густо посипалось хлоркою. Місце під стіною завжди було зайняте «тужурками», які крізь дірку в мурі, гигочучи, підглядали за дівчатками, а бувало, що й руки туди пхали.

Тут, за вбиральнею, відбувалися всі інтернатівські розбірки й розправи. Тут дрібноту вчили шанувати старших, «гнобили» тих, які відмовлялися для «тужурок» щось зробити — вкрасти чи просто утнути якусь хохму задля втіхи.

Двоє синьопіджачників якогось дня перестріли перед нужником і новенького. На кофтині його вогненною емаллю яскріла зірка, знайдена ще на пляжній волі. Капловухий старшокласник поманив пальцем: «У ритмі вальсу підійшов до нас. Зняв медальку і вигорнув кишені. Борзо!» Він засилив руки в кишені, але не вивертав їх. І до них не ступив і кроку. Тоді вони розвальцем рушили самі. Один вирвав з м'ясом значок, другий коліном ткнув його в пах. І тої ж миті обидва заверещали, хапаючись за стегна. Він тримав у руках шило, чекаючи другого нападу. Але ті більше не сунулися. Зате від корпусу бігло ще зо п'ять «тужурок». Вони оточили новачка, знімаючи паски з металевими пряжками. І навперебій стали хльостати його. Він прикрив голову однією рукою, присів навпочіпки і, кидаючись, як звіря, навсібіч орудував правою рукою з шилом. Заревіли ще декотрі з них, коло карателів розімкнулося — і хлопець прослизнув між ними й понісся господарським двором. Ціла зграя «тужурок» летіла навздогін.

За сараями і майстернею бовваніла височезна чорна труба котельні. Тут він зупинився, іншої дороги для втечі не було — тільки в небо. Пружиною кинув тіло вгору, вхопився за нижній арматурний виступець, підтягнувся і поліз. Троє «синіх» під гулюкання й свист інших полізли за ним. Подолавши десять метрів, зупинилися — висота лякала. Тільки не його. Як білченя, сновигав він уже під верхотурою. Каміння, пожбурене переслідувачами, не досягало, бемкало об метал і падало їм під ноги.

І ось запаморочлива вершина. Обхопивши прут громовідводу, він став ногами на обід труби. Вирівнявся, ледь похитуючись у сизих клубах диму, і розкинув руки, наче хотів злетіти. Так легше було балансувати, щоб не впасти в чорнюще тепле жерло, не зірватися вниз.

Вся інтернатівська людність, від малого до старого, стояла на подвір'ї, прикипівши жахними очима до маківки труби з живим рухливим хрестиком. Зблідлі жінки затуляли очі долонями. Чоловіки боялися голосом сполохати загуслу тривожну тишу. Директор із позеленілим лицем ходив поміж них чомусь навшпиньках і плаксиво шипів: «Мужики, щось робіть. Робіть щось, мужики…»

Ніхто нічого не робив. Усі стояли, як зачаровані. Лише вчитель Кук із розгубленою посмішкою витяг фотоапарат, двічі клацнув і гукнув у складені човником долоні: «Агов, на трубі! Я вже сфотографував тебе. Можеш злізати. Час годувати лисицю». На тлі бурого осіннього неба було видно іскри, що ріденьким снопиком вихоплювалися з труби і зловісно підсвічували крихітну фігурку. Ось вона хитнулася, зігнулася біля громовідводу і поволі, як павучок, стала спускатися донизу. Кук рушив до котельні, дочекався, коли хлопець сплигне на землю, поклав йому руку на плече, і вони пішли в бік сараю, де жила куківська звірина. І натовп розступався, утворюючи їм коридор.

Тоді він ще мало що розумів, не вмів аналізувати, сприймав як належну чинність перебіг свого життя. Як день і ніч, як ситість і як голод, як небезпеку і як хвилинний затишок, як біль і як спізнану радість світу. Але згодом почав помічати, що його непросте життя ніколи не доходить до краю, не оглушує його свинцевим обухом до отупіння. Крізь холодну стіну самотності й безталанності раптом пробивалися промені просвітку, зло і чужість розвіювали несподівані приязнь і доброта. Душа розморожувалася, відкривалася, щоб спрагло набратися цього вітаміну життя. Але щось чи хтось дивним чином урівноважував його дорогу, а іноді ще й підносив на ній скупі дарунки. І, зціпивши зуби, не нарікаючи ні на що, йшов далі.

Сміхотливий учитель Кук ходив із книгою в кишені і фотоапаратом наперевіс. Він розповідав незбагненні речі. Наприклад, як ловити зайців. Кладеш на цеглину моркву і дрібку тютюну. Сірий прибігає вночі, скік до моркви — починає гризти. А там тютюн. Він чхи-чхи! — мордою об цеглину і простягається, причмелений… Учитель ловив змій у степу і тримав їх між шибками своєї кімнати, наче в акваріумі. Змії тицяли головами в скло і не дивилися людям в очі. Ще в цьому звіринці жили дві сови, бурундук, їжак і лисиця.

Лисиці хлопчик приносив з їдальні котлети. Вона боком підкрадалася до поживи, довго і, здавалося, байдуже нюхала її, клацала зубами — і котлета зникала. Він не встигав помітити, коли вона відкривала писок. Лисиця лягала в темному кутку і звідти зорила скляними вологими очима. Вони завжди здавалися заплаканими. Їй було дуже самотньо тут. Інколи ночами вона протяжно скімлила, немов кликала когось.

Якось Кук застав його біля клітки з лисицею і сказав:

— Не дивися їй довго в очі.

— Чому?

— Бо в них є магнетизм, що затягує. Це все одно, що дивитися на вогонь чи на воду, що тече… Незбагненна тварина, ніколи не знаєш, що в неї на гадці. Але сама вона знає, що їй потрібно. Чи відомо тобі, як лисиця позбавляється бліх?

— Ні.

— Вона бере до писка галузку і повільно, дуже повільно, заходить у воду. Блохи перебираються на галузку, а лисиця пускає її за водою.

Його й справді притягували ці очиці — блискучі зеленкуваті живинки, що, здавалося, насміхаються з тебе, а інколи ніби щось просять. І він здогадався, що саме просить лисиця. З дроту, як учив Тухлий, зігнув гачок і легко відімкнув замок. Лисиця сторожко понюхала повітря волі і беззвучно сплигнула на землю. Він довго марудився з сіткою, щоб відірвати її від дошки, а відтак знову замкнув колодку.

Сині «тужурки» не могли йому пробачити своєї ганьби. Він знав, що готується «темна», і був готовий. Коли вночі навалилися з подушками, він вив'юнився з-під грудомахи тіл і чиркнув сірником. Смолоскип із клоччя освітив спальню. І він кинувся на кривдників, розмахуючи вогненним кийком, шмагаючи ним їх голі тіла. Зчинився вереск, ґвалт, розкидані іскри тліли на ковдрах і простирадлах. Добре, що увірвалися вихователь із сторожем і не дали спалахнути пожежі…

Директор остаточно вирішив позбавитися від нього, з'ясовував формальності. Але всі відкараскувались від такого. Крім Кука. Той доручив йому збирати черв'яків і равликів для сов, яких звали Цезар і Клеопатра. Равлика вибирали з мушлі і на шпичці простягували в клітку. Сови прицільно били дзьобами і, допомагаючи собі кігтями, роздирали здобич. У їх холодних бундючних вічках не було ніякого прохання, ніякого тепла.

«Тужурки» його вже не зачіпали. Вчителі теж. Усе поступово вляглося.

Щовечора «жаб'ятник» шикували на лінійку. Директор, лисий черевань у короткуватих штанях, підсумовував день, розбирав, хто як виконав завдання. «Жаб'ятник» шив матраци для в'язниць, і після уроків усі, крім найменших, займали свої робочі місця в просторому цеху-бараку. Одні складали у форми клоччя, другі зв'язували його, треті нарізали тканину, четверті зшивали її в мішок, п'яті пакували клоччя в матрацні мішки, а ще одні зашивали їх і відносили на склад. Підпилі майстри керували виробничою артіллю і припиняли пустощі замашною мотузякою.

По роботі дітей передавали в руки вихователів, які вели їх на вечерю, а звідти на лінійку. Там викликали з рядів штрафників і лінюхів, які сачкували, і перед строєм словесно їх шпетили. Далі оголошувався розклад на завтра, а відтак жовто-зелена кудлата колона рухалася до своїх спалень. Діти неохоче брязкали тазиками з холодною водою, скидали на табурети костюми і залізали під кусючі сині ковдри з витруєним хлоркою написом «Ноги».

Хлопчачий вихователь на прозвисько Глист, з рідким прилизаним волоссям і чиряками на шкірі, мірно рипів чоботами, поки братія не затихала. Бувало, він виходив на десять-двадцять хвилин і тоді зграя шибеників зривалася з ліжок — у спальні зчинявся такий несусвітний розгардіяш, що дзвеніли кришки відер з водою. Одні стрибали на інших і душили їх, замотували в простирадла, били ремінцями, хлюпали воду під ковдри, мазюкали ваксою, гамселили подушками одні одних, закидали в труси заздалегідь заготовлених жуків і хробаків…

Ця вовтузня чинилася в темній глухій тиші, бо тим, хто пищав і рюмсав, затуляли роти рушниками… Якщо вихователь вривався у спальню й запалював світло раніше, ніж завершувалося побоїще, то каральна акція була неминучою. Ті, кого він устиг помітити, за наказом роздягалися догола і виходили в самих черевиках у коридор. Штрафники шикувалися обличчям до стіни, сплівши руки на потилиці. Глист ішов до своєї комірчини за тоненьким ошкуреним вербовим прутиком.

Світло в коридорі вимикалося, і в тьмавій підсвітці дворового ліхтаря розпочиналася екзекуція. Хлоп'як, котрого штрикав ціпочком Глист, повертався до нього і покаянним речитативом хлипав: «Я такий-то, брудна скотина і невдячна сволота, розгнівав свого любимого вихователя Семена Борисовича Глістера і зараз прошу за це пробачення. Дорогий Семене Борисовичу, даю чесне піонерське слово, що ніколи більше не завдам вам прикрощів і буду сумлінно виконувати всі ваші настанови й побажання».

Глист зі зловтішною посмішкою нахилявся і стьобав прутиком хулігана по члену. Той смикався, скімлив, а вихователь зловісно запитував:

— Будеш таке ще робити?

— Ні.

І знову прутик різко опускався на бідолашну посинілу плоть.

— Будеш?

— Ні-і-і-і!

Наставала черга іншого. Глист нікуди не поспішав. Часу до підйому було вдосталь. Інтернатівець на прізвисько Лисеня ще не потрапляв йому на гачок. Не тому що він не брав участі в нічних побоїщах, а тому що він заздалегідь уловлював кроки за дверима і вчасно опинявся в ліжку. Але він знав, як Глист карає порушників дисципліни. Знав про нього й дещо інше. Діти сором'язливо розповідали про це, та й сам не раз дослухався.

Після таких екзекуцій Глист залишався в спальні, м'яко походжаючи між рядами ліжок, поки дітвора не засинала. А потім тихенько присідав до котрогось. Лисеня чув шарудіння ковдри, сонне бурмотіння хлопця і владний заспокійливий шепіт Глиста. І далі якісь плямкаючі звуки. Останнім часом Глист примощувався все частіше і вибирав завжди інших. Лисеня також готувався до цього.

І не даремно. Якоїсь ночі він почув, як щось м'яко опустилося на табурет. А відтак, скрипнувши, подалися пружини ліжка. А з ними обірвалося і його серце. Уривчасте дихання і запах брудного волосся нависли над ним. Ковдра відгорнулася, і тремтяча рука посунула до нього. Але наткнулася на щось тверде. І відсахнулася, бо тої миті це «щось» вдарило по ній. То була палиця від старого віника. І Лисеня обіруч хряскав нею Глиста по голові, по шиї, по плечах. Продовжував бити навіть після того, як той зашпортався об табурет і впав…

— А ось тепер, миленький, «короїдки» тобі вже точно не уникнути, — бризкав слиною розпашілий директор.

Він мав рацію. І по-своєму він був утішений.

Наступного дня Лисеня посадили в загратовану машину. Поки оформляли папери, підійшов учитель Кук. З незвично сумовитою усмішкою. Простягнув через грати камінець і сказав:

— Це з Голгофи. Коли тобі буде зле, стискай камінець у руці і проси собі сили.

Камінець він згодом загубив. Бо не вірив у каміння. Та й не знав, що таке «Голгофа».

Білий портрет

День послань продовжувався. На мобільний надійшло повідомлення від Кості з Києва. «Детективник Влад розколовся. Через нього якийсь Барак пропонував людей для вилучення органів голландцю і швейцарцю. Ті поки що думають».

Прибіг захеканий Коля. Доповів, що фанерна будка буде готова завтра пополудні. Якщо Коля допомагатиме Олексові. Хлопець поклав на стіл полотняну торбинку:

— А це від баби Лізи.

Він розв'язав її. Там була пляшка з темною рідиною і складений аркуш з учнівського зошита.

— Пошта в цьому місті таки мусить збанкрутувати, — зронив він, розгортаючи листа.

«Милий Олександре. Дозвольте мені вас так називати. Даруйте, що звертаюся до вас заочно. Але в мене вдома розгром. Робота нуртує в три зміни. Майстри носяться зі мною, як із писанкою. Коли в молодості я читала свого улюбленого Бальзака, то заздрила чомусь тим, хто жив на мансардах. Відтепер я теж матиму свою мансарду. Так вони сказали, ваші підлеглі. Вони вас дуже поважають і навіть бояться. Хоча мені ви й не здалися суворим.

З дитинства мене вчили любити людей і допомагати їм. Усе життя я стараюся так робити в міру своїх сил. І ніколи не чекаю віддарунків. Але цей незмірний подарунок, який несподівано звалився на мене завдяки вам, я не знаю як оцінити, як сприйняти… Але ми ще про це поговоримо.

Коли смакували ваш торт, я зателефонувала Марті в Кленове. Вона сказала, що зустрілася в поліклініці зі старшою донькою Міші, про якого ви мене розпитували. Не знаю, чи це ще вас цікавить. Якщо так, Марта може вам дати її адресу.

Дорогий Олександре. Даруйте, що не знаю як вас по батькові… Бережіть себе. Осінь надворі. Укріпляйте імунітет, пийте мою настоянку на прополісі, ехінацеї, хроні та різних ягодах. Можна з чаєм.

Я мріяла про сина. Бог дав мені доньку, а потім забрав її. Я заздрю вашій матері, що має такого сина. Ліза».

Він відкрутив заткальце пляшки і булькнув з неї у своє горнятко. Очі затягло вологою паволокою. Він подумав, що тепер у нього очі — як у тієї лисиці, яка мовчазним поглядом просилася на волю. Але ж він на волі…

— Дядьку Сашо, — подав голос Коля. — Вам щось упало в око. Треба послинити ріжок хустки і протерти. Хочете, я зроблю?

— Не треба. Тебе чекає столяр. А ввечері, напевно, поїдеш за тортом.

— У вас день народження, дядьку Сашо?

— Щось таке, — розсіяно кинув він.

З монастиря над плесом Латориці котився бадьорий дзвін, що кликав на обідню. За ці дні він навчився на відстані розрізняти їх — монастирський і бундючне бомкання курантів ратуші. Після збирання яблук він уже двічі бродив під білими стінами монастиря. Двічі підходив до брами і, наче якийсь поганин чи невпокаяний грішник, вертався назад. Під розлогою липою ченця не було. В ранніх сутінках він дивився на освітлені вікна, намагаючись угадати його келію, обстановку в ній. А про нього не знав що й думати.

— Алло. Тітка Марта?

— Овва, я вже не пані… А ви — той пан, що моїм тортом гостить цілий світ?..

— Він того вартий, ваш торт. Хочу замовити ще якийсь.

— Із чим би ви хотіли цього разу?

— З сиром.

— З сиром тістечок багато. Я б вам порадила «Гаратанець».

— Вам я цілком довіряю.

— Ні-ні, зробимо, як минулого разу. Донька вам пошле знімки, а очі виберуть самі.

— Добре, тітко Марто. Єлизавета Петрівна передає вам вітання. Казала, що ви бачилися з Мішиною донькою.

— Ай, з Марусею. Нещастя на жону. На бідного ще й хворота ліпиться. Не дурний сказав: біда біду родить.

— То вона в Мукачеві?

— А де ще? Як вернулися з Росії, купили хижку біля річки. Стареньку, веранда ще з дерева тесана. Та вони там у скверику день при дні кози пасуть. Чи старий, чи вона, коли не слаба…

— Якось провідаю.

— Зайдіть, зайдіть. Бо в нещасті ні брата ні свата… Що вас ще хочу запитати: якщо виберете «Гаратанець», то з яким джемом — сливовим чи агрусовим?

— А можна і той, і той? Чи це буде засолодко?

— Не буде. Сироту ягодою не лякають…

Гаратанець . Тісто: 3 склянки борошна, 250 г маргарину, 1/2 склянки цукру-пудри, 4 жовтки, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку для печива, пачка ванільного цукру.

Сирна маса: 1/2 кг сиру, 4 яйця, 125 г масла, 1/2 склянки цукру.

Білкова маса: 4 білки, 3/4 склянки цукру-пудри.

Для змащування: 1 склянка джему (агрусового, сливового).

Борошно пересіваємо з порошком для печива, натираємо до нього на грубій тертці маргарин, додаємо жовтки, розтерті з цукром, і все разом січемо ножем. Швидко замішуємо тісто руками й ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао. Після цього ставимо обидві частини тіста на кілька годин у холодильник.

Сирну масу готуємо так: сир перемелюємо через м'ясорубку, відділяємо жовтки від білків. У макітрі розтираємо масло, цукор та жовтки. Коли маса буде вже добре розтерта, порціями додаємо сир і далі розтираємо. Білки (трішки посолити) збиваємо на густу піну, додаємо до сирної маси і лопаткою легенько круговим рухом все вимішуємо.

У бритванку, вистелену промащеним папером, викладаємо розкачане біле тісто, при цьому формуючи невисокі бережки. Змащуємо невеликою кількістю джему, зверху викладаємо сирну масу і покриваємо білковою піною. Згори натираємо на грубій тертці тісто з какао і випікаємо в нагрітій до 200 градусів духовці протягом 50–60 хвилин. Щоб гарячий пиріг добре різався, ніж потрібно вмочити в гарячу воду або розігріти над вогнем.

Останнє зауваження зацікавило його найбільше. Цього він і справді не знав.

Той, хто творив світ, робив це з веселою мудрістю. Куди б ти не ходив і скільки б не ходив, проте завжди повертаєшся.

Бо світ круглий і наші дороги — це кола. Рано чи пізно це розуміє кожен. Але навколо чого ми кружляємо? — ось головне питання.

Отже, старий у линялому піджаку, який першим у цьому місті привітався з ним, — її чоловік. Він сидів на почорнілій від дощів лавиці, схрестивши руки на грудях. Двоє кіз паслися біля встромленого в землю кілка.

— Як мені знайти Марусю?

Старий здригнувся, перервавши дрімоту. Мовчки підняв свою паличку і показав на паркан з іржавого дроту. Хвіртка рипнула так само іржаво. Рудуватий песик мовчки зустрів гостя, наче признав за свого. Він ступив камінними східцями на дерев'яний ганок, під яким сушилася цибуля. На прочинених дверях висіла підкова. Всередині муркотіло радіо. Він чомусь зрадів, що не доведеться натискати на клямку.

— Це ти, Василю? — запитали з кімнати.

— Ні, я хотів поговорити…

Жінка була в спортивних штанях і вовняному светрі. Такому ж перістому, як і її волосся. Вона глянула на нього з легким замішанням, примружуючи м'які, сумирні очі.

— Ви з кредитної спілки? Ми вже виплатили за холодильник.

— Я на вибори записую. Хто у вас голосує?

— Тільки ми з дідом. Діти в Росії живуть.

— Добре. Тоді я запишу ваші дані.

Жінка підсунула йому стілець, а сама сіла на кушетку, склавши на колінах вузлуваті подагричні руки.

— Давно тут живете? — запитав, оглянувши бідненько опоряджені сіни.

На блідому, нездоровому лиці жінки виступив ледь помітний рум'янець.

— Як вам сказати? Живу тут, відколи віддалася сюди. Сама ж я із села. З Кленового. Але жили ми тут не весь час. Довго в Росії глядалися. Та ліпше своє лико, як чужий ремінь.

— Цікаво. Розкажіть.

— Що розказувати? Не знає чоловік, де знайде, а де втратить… Може, вип'єте з дороги компоту з грушок і винограду? — жінка дивилася такими зичливими очима, що відмовитися було неможливо.

— Тільки без цукру.

Напій трішки зняв його напругу. Але що далі питати, він не знав. З кухні вона принесла коржики, притрушені цукровою пудрою. І знову примостилася на кушетці, погладжуючи руки. Він хрумав коржик і запивав компотом, боячись підвести на неї очі. В якусь мить здалося йому, що бачив себе збоку: прийшлий чоловік відсторонено сидить у чужому домі, відсторонено потягує кислуватий компот і мовчить. І не знає, що він хоче почути чи побачити. І що далі робитиме. З такою невпевненістю дивишся на свою стару фотографію чи на близьку людину, яку давно не бачив. Крихти сипалися на коліна, він збирав їх і підносив до рота.

— Може, скинете плащ? — запитала господиня.

Сама підвелася, допомогла зняти плащ і поклала його збоку на кушетку. Простягла рушничок, щоб стер цукор з пальців. І всміхнулася підбадьорливо. Йому здалося, що якби вона зараз запропонувала йому роззутися і прилягти трішки подрімати, він би не перечив. Через пучки пальців, через кінчики волосся, через очі й дихання виходила з нього, покидала його напруга, жорстка сила, яку весь час він тримав у кулаці.

— Що розказувати? — якось аж співучо повторила жінка. — Сім років мак не родив — і голоду не було. А ми того не трималися. Бо так кортіло, щоб і тобі велося в нитку… Я четверо дітей коло няня на ноги поставила. Без мамки. А пак своїх почала плекати. У цій хижці, з глиняною підлогою. Ми в одній кімнаті, а свекор із свекрухою в другій…

Батько чоловіка мав тут шмат землі, двадцять на п'ятсот метрів. Садовину і виноград возами возили, до Львова провадили. Прийшла постанова — усе відрізали, роздали на ділянки і дачі. Для молодої сім'ї клаптика не вистачило. Доля якось їх оминала з самої молодості. Маруся на хлібокомбінаті вагонетки вантажила, руки досі ночами горять. Василь розвозив балони з газом, поки один не вибухнув. Так і не вернули йому права, контуженому. Пішов чорноробом. Змагалися на власну хижку. Та тих грошей стягалося хіба на колибу.

А жила в родині легенда. Буцімто ще за чехів за монастирем золото шукали, копали берег, в коритах промивали рінь. Дідо помагав шукачам. Потім геологи з Праги приїхали, бурили землю. Казали дідові, що обов'язково повернуться сюди на розробки, щоб він ті свердловини пильнував. Та війна все скаламутила. А визволителі вдосталь мали золота на другому кінці країни. Що з цими крихтами марудитись? Фіглі поза фіглі, прийшло Баникам (за прізвищем чоловіка) на гадку пошукати свій клондайк, бо тут руками заробити не вдавалося.

В Якутії племінник працював головним лікарем із дипломом медбрата. Покликав: приїжджайте, якути робити не люблять, за три роки машину заробите. Приїхали, три дні в готелі жили. Скінчилися гроші — продавали привезений часник. За півкілограма день жити можна. Місцева валюта. З півроку крутилися на прихваті, то одне, то друге. Новачків кадровики пропускали через густе сито. Золото ж!

Потім Баників скерували на копальню «Пелікан». Копальні розподілялися на артілі, об'єднувалися в комбінат. Ціла Якутія — гігантський золото- й алмазодобувний комбінат. Гадали, що потрапили на чужину, а тут скрізь українська й закарпатська бесіда. Добрі вісімдесят відсотків — українці, решта молдавани, прибалти, росіяни. Якути — здебільшого начальнички, комірники, прибиральники. Та й спирт їм працювати заважав. Українці ж гарували, як звірі. Через це партнери їх і недолюблювали.

День і ніч рипіли драги, добувалося золото. Працювали за себе й «за того парня». Бригади ущільнювалися, освоювалися суміжні професії. Вихідний — лише неділя. Протягом зміни робітник намивав добрих півкілограма золота. Але щоб добути один грам, доводилося перелопатити три тонни породи. Василь працював у фельдохороні, Маруся — приймальницею. Скільки самородків пройшло через її руки — «ензушок», дрібних, як воші, і завбільшки з яйце.

Як мозолили, так і заробляли, — багато. Будь-яке авто можна було взяти в кредит, та кожен рублик тиснули, відносили до ощадкаси. Усе на будинок в Мукачеві. Українці й на вічній мерзлоті залишалися землеробами — на 50-градусній спеці і 70-градусному морозі. В дощатих лотках над землею вирощували добірну картоплю, в теплицях — огірки, помідори, капусту, цибулю, редис. Це обмінювалося на апельсини, корейські яблука, марокканський виноград, кубинський ром, балики. Ікру носили відерцями. Чого тільки душі не забаглося — все там було в крамницях. Постачали золотий край по-золотому, щоб люди трималися роботи й не крали. Спробуєш заховати крихту золота — 10-І5 років в'язниці. Подруга лише хотіла показати злиток доньці з вікна — дістала п'ять років. Золото призначалося не людям, а імперії, що потребувала гігантського валютного запасу.

Але в житті так: як іде вгору, так піде і згори. Дала та імперія тріщину. Процес, як казав один відомий політик, пішов. Люди заговорили про свої вітчизни, нишком стали збиратися. Баники теж. Аж раптом розпорядження: Україні, Прибалтиці, Молдові, Білорусі грошей не давати. За один день можна було посивіти. На чоловіковій ощадкнижці лежало 164 тисячі рублів, на її — 159 тисяч. Це повний двір автомобілів. І — не давати!

Контора сипалася на очах. Ледве видерли відпускні. Мовляв, відпочинуть удома, перечекають поки все вляжеться… А процес не просто йшов, а мчався з прискоренням і пересіював усе на шляху, як драги. Росія стала чужою країною. Діти, що навчалися в технікумі, там залишилися. А їх ніхто не тримав. Через чотири роки перед ними письмово вибачилися, пояснили, що комбінат приватизовано, а нові господарі-акціонери єдине, що можуть зробити для ветеранів-передовиків, це виділити їм по 25 акцій. Українців, мовляв, уже не треба, роботи ведуть переважно японці. Їм це якось зручніше.

Коротше кажучи, як у тій пісні співається, тільки навиворіт: хто був ніким, той став ні з чим.

— Так ми шилом меду вхопили. З чим пішли, з тим прийшли, — м'яко всміхається Маруся. — Що тут голову попелом посипати? Знайшов — не радуйся, а загубив — не реви. Нажуру немає часу. Город, кози, кури… Картоплю з невісткою садимо у селі. Пенсію беремо. Хоч і мінімальна, та все ж гроші. Це наш золотий запас. Заслужили. Купили собі холодильник недавно в кредит. Доки тепло, миємось у казані під шопою, бо ванни немає. Веранду якось залатали, не тече на голову. З весни збираємося стіни побілити. Коби здоров'я… Може, пане, молочка вам козячого налити? Годину тому як здоїла.

— Ні, дякую.

— А нас воно держить. І мені на легені помічне, і чоловіка кріпить. Йому в голові весь час крутиться. Довго на ногах стояти не годен, посижкує з козами. А коли така погода, як зараз, то зовсім глухне.

— Я говорив до нього, то чув.

— По губах здогадується.

— У вас, крім дітей, ще якісь родичі є?

— Родина в нас нівроку. Нянько в селі живе. Невістка при ньому, разом і газдують. Слабушковатий уже, нога в коліні не згинається, але ще сторожить у винниці. Там, у селі, і брат Петро. На крані робив, а як жона вмерла, відтоді він з дітьми. Вона стекла кров'ю при родах, як наша мамка. Біда не сама ходить, а з дітками. Петро столики й табурети робить, з того й живуть. Ще маю брата монаха, в нашому монастирі служить. Кожної неділі видимося на службі. Одного брата дерево сокрушило в Комії. Ще один осів у Литві. Як поїхав туди дітваком за шифером, так і приженився там. Відрізаний кусень. А Павлик — художник. У Мукачеві біля замку живе. По світу їздить, малює. Ану, гляньте, як він нянька намалював. Як живий…

Маруся повела його до кімнати. У напівсутіні на стіні білів квадрат картини. Дід у білій сорочці, з білим йоржиком волосся сидів босоніж за грубим дерев'яним столом. Під лавицею походжали білі кури, а на столі біліли аркуші паперу.

— Що він пише? — здавлено запитав гість.

— Нянька попросили написати книгу про село. Бо він знає хмару всяких легенд і казок. Послухати мого нянька — то щось. Таких мудряків мало.

Він пильно вдивлявся в портрет. А жінка збоку уважно дивилася на нього.

— Я теж на нянька схожа. А хлопці наші в мамку пішли. Ану лишень хвилинку…

Вона дістала з шафи синій альбомчик, погортала і показала на стару світлину. Він глянув — і упізнав себе. Молоденький сержант дивився на нього його ж очима. Усміхався його ж губами, тільки без рубця.

— Коли ви зайшли, я аж здригнулася, — збуджено провадила жінка. — Ну, гадаю, чисто наш Миколка. Той, що монах…

Він хотів посміхнутись, але губи не подавалися. Неначе були не його, а пришиті, чужі… Віддав альбом і повернувся в сіни.

— На вибори підете, Маріє Михайлівно? — сухо запитав.

— Аякже, — пожвавилась жінка. — Ми все голосуємо зі старим. Недалеко тут, у школі.

Він розуміюче кивнув і рушив до виходу. Жінка проводжала його на вулицю. Старий стояв біля лавиці і запитально дивився на них великими сумними очима. Кози теж стояли, нашорошивши вуха.

— Пане, за кого ж нам голосувати? — сором'язливо запитала жінка, потираючи руки.

— За себе, — сказав він і пішов навпростець по столоченій козами траві.

Харизма осінньої хризантеми

До ночі він вештався берегом ріки. Хотів сповна надихатися днем, урівноважити розхристані думки, повернути собі знову звичний холодний спокій. Та марно. Повертатися в готель не хотілося…

В монастирі знову дзвонили, провіщаючи для когось нічні чування.

Латориця зносила вниз срібні габи дзвону, які, здавалося, коливали голівки хризантем біля прикутого до бетонної плити якоря, знайденого колись у намулі ріки. Мабуть, ще за чехів, коли ті шукали золото. Всі барви осені були емальовані в суцвіття цих пізніх квітів. Соковиті, тверді, аж рипучі, і вже прихоплені на кінчиках пелюстків нічною студінню. Щось радісне і водночас сумне випромінювали вони. Ці квіти, цей останній подарунок осені…

Корчма поряд називалася «Біля якоря». «Може, й мені тут кинути свій?» — запитав сам себе і увійшов у теплий пахучий зуск хмільної людської втіхи.

— Що вам налити? — одразу ж звернувся до нього червонолиций хлоп із-за шинквасу.

— Хеннесі. Розливу вісімдесятого року.

— З вісімдесятого тут тільки я, — щербато вишкірився той.

— Тоді чому ставиш дурні запитання? Наливай те, що іншим.

Бармен націдив йому стограмовий келишок горілки і окремо хлюпнув лимонаду. Він підійшов до темної знадвору вітрини і кивнув власному відображенню: «Ну, будь, Іване-Жане-Лисе-Олександре… Чи як там ще тебе. Будемо вважати, що день народження вдався. Хоча й без подарунків». Трьома ковтками вихилив чарку і повернувся в ніч.

Біля якоря він нахилився і зірвав найкрупнішу хризантему, намагаючись не дихати на неї алкоголем. І подався шукати потрібний будинок.

На четвертому поверсі він вибрав затоновані під горіх двері без номера і легенько постукав. Якби його запитали, яким чином він обрав у темному казенному під'їзді саме цю квартиру, він зізнався б, що не знає. І то була правда. Він цього не знав. Зате знали ніздрі, що, сторожко тремтячи, всотували через стіни складні чужі запахи, фільтруючи і вибираючи єдино потрібний.

— Хто? — запитали за дверима.

— Пан ніхто.

Ключ повернувся, і двері прочинилися на ланцюжку.

— Пан ніхто, який про всіх все знає, — сказала дівчина, тамуючи позіхання. Не видно було, щоб вона надто здивувалася. — Що трапилося?

— Трагедія. Я з'їв чарівне яблуко і став самотнім у цьому місті.

— Тоді поплачте і, може, сльози розтоплять крижинки у ваших очах.

— Трагедія номер два: я не вмію плакати.

— Це не найгірший діагноз, — сказала дівчина, впускаючи його до квартири. — До речі, в мене теж невтішна новина. Ваш букет на балконі склювали пташки.

— Я це підозрював. Ось вам заміна, — витягнув з-під поли хризантему. Знайшов її руку і поклав квітку на долоню.

В приміщенні було темно. Вона не понюхала квітку, як це роблять усі, а притулила її до голих грудей. І мрійно промовила:

— Харизма осінньої хризантеми.

— Харизма… Я чув це слово, та не знаю, що воно означає.

— Воно означає, що біля когось ти почуваєшся по-особливому. Насолоджуєшся його присутністю, дихаєш ним. Хочеться підкорятися йому.

Він намацав вимикач — і кімнату залило світло. Вона стояла босоніж у прозорих шовкових трусиках і жакеті на голе тіло. В тому ж жакеті він її бачив у сиротинці.

Він дивився на неї. Вона на нього.

— Гарна комбінація, — зронив нарешті. — Вам бракує тільки лілових туфельок.

Вона мовчки ступила вперед, проминула його і пішла в коридор. Через непритулені двері він бачив як вона, не нахиляючись, всуває ступню в лілову туфельку. За хвилину повернулася і знову стала посеред кімнати. І дивилася на нього не кліпаючи.

Тримаючи її за стан, він сповз навколішки, ліг на килим. Підібгав під себе ноги, як дитина, і притулився щокою до її кісточки. Ногою вона відчувала, як б'ється живинка на його скроні. За мить вона теж опустилася на коліна, відгорнула жакет і лягла на нього.

— Туфлі залиш, — почула благальний голос водночас із звуком роздертого шовку.

Скрипнула підлога, підбори зацокали об паркет. Він обхопив її гладенькі сідниці долонями-клешнями, втискаючи її в себе, розбухаючи всередині гарячою пульсуючою твердістю. Голова її то піднімалася, то опускалася, губи намагалися зловити його губу, повіку, мочку вуха. Присмоктувались на мить, губили і знову спрагло шукали. Зуби їх, зустрічаючись, цокали. Її ланцюжок холодив йому груди, його дихання обпікало їй шию. Клапті шовку прилипли до тіла, і стегна їхні злилися в єдиній дрожі. Коли вона завмерла, здригаючись, щоб прийняти його всього, він затулив їй рукою рота, аби не почули сусіди. І вибухнувши одне в одному, як дві гранати, вони розлетілися на осколки і відірвалися одне від одного…

Потім він мовчки підвівся. Підняв з килима зім'яту хризантему й поклав на столик. У коридорі дістав гаманця, підсвітивши собі мобілкою, і витяг купюру, другу, третю. Роздратовано хмикнув і увіпхав гроші назад. Коли прочиняв двері, з кімнати долинуло нарочито зухвале:

— Туфлі вже можна скидати?

Він нічого не відповів, тихо зачинив за собою двері.

Коли здоровань у жовтій шкірянці і з рудою косичкою на потилиці вийшов із «Золота тигра», він підвівся з лавки і пішов йому назустріч. Обидві руки в нього були зайняті. В одній тримав коробку з тортом, у другій — передачу зі Львова. За два кроки до автомобіля вони зіткнулися плечима.

— Вибачте, — недорікувато сказав чоловік із тортом, бо в роті тримав незапалену цигарку. — Могли б ви мені припалити?

На мить їх погляди схрестилися, висікши іскру. О, як він добре знав такі погляди — підозрілі, тверді, жорсткі, що шмагали на відстані, коли не було можливості вдарити рукою чи чимось іншим. Безнастанні змагання очей вимуштровують такі погляди тільки там, де від одного позирку можна обпектися, заробити косяк, а можна й фарт зачепити в кентовці.

— Я не маю чим, — буркнув шкіряник.

— В мене запальничка в лівій кишені. Якщо вам не важко…

Той сягнув рукою вниз. Спочатку обережно помацав кишеню зовні (не простачок!), відтак дістав запальничку і клацнув на витягнутій руці (не комсомолець!). Чоловік смачно затягся і посмішкою подякував тому. Здоровило з цікавістю оглянув запальничку і дещо потеплів очима. Перевів погляд на нього.

— Ні-ні, не золото, — приязно пояснив чоловік. — Просто гарна робота фірми Сваровскі.

Шкіряник похмуро, наче на власному похороні, посміхнувся і вернув цяцьку до його кишені. Перламутровий «Додж» кліпнув йому у відповідь зі стоянки на сигнал брелка.

А чоловік із пакунками бадьоро пішов собі далі. Йому гарно було на душі — такі люб'язні люди довкола. І будка йому сподобалась — ошатна, голубенька, з червоним написом «Партія гуманної демократії». Її, як він і просив, притулили до тильної стіни бібліотеки, за якихось десять метрів від «Золота тигра». Ніби ненароком він зачепив будку плечем — і вона ковзнула на коліщатах. Мобільна партія готова була рухатися в будь-якому напрямку. Коля хвалився, що власноручно малював літери. Бо ж він оформляє стіннівки в Будинку школяра. Тому й виглядала «демократія» трішки по-дитячому кордубато.

Але не це його зараз бентежило. Його думками володіла вона. Він думав про неї навіть у сні, обмацуючи руками порожній простір. І руки все ще пахли нею. На пальцях залишався спогад про змокрілу білизну. В розбурханій уяві домальовувався невиразний малюнок ночі. Вранці голячись, він побачив у запітнілому дзеркалі лазенки її обличчя. В зібганому покривалі йому привидівся віолончельний вигин її стегон.

Та більше, ніж крамольне жадання лілових туфельок, його непокоїло інше бажання, дивне і зовсім йому не знайоме, — бажання говорити з нею. Бажання розповідати їй про те, що він думає, що знає і що приховує. Хотілося розмовляти з нею і бачити при цьому її очі. Ніхто ніколи в житті не слухав його так, як вона. З радісним подивом і легкою іронією — своєрідною формою самозахисту. Навіть коли вона мовчала, слухаючи його, то випромінювала свіжість сприйняття, дух причетності. Теплі блискітки її очей ніби торкалися його губ, ніжили їх.

Саме цього він злякався ще раніше. Пробував обдурити себе, що це лиш емоційна фантазія на тлі сумбуру останніх днів. Звична пригода, поклик плоті, який легко вгамувати й забути. І вчора, коли це сталось і воно не просто сподобалось, а приголомшило, розплющило його, — він розгубився. Поривався стерти цю ніч з пам'яті, а вона щоразу виринала, мов підземна ріка.

Либонь, уперше щось володіло, керувало ним, а не він сам.

«Таки щось ми оминули з тобою, Тата…

Так, ти навчив мене головним речам. Навчив бути вільним. Навіть за колючкою. Бо несвобода — це не тісний простір. Це тіснота душі, мілина серця. Вільними ми приходимо в цей світ, і ніхто не в змозі накинути пута на нашу безсмертну душу. „Де б ти не був, синку, ти завжди вдома. Так і живи, так і поводься“. Мені, бездомному і безрідному байстрюку, ці слова відкрили сутність свободи. Свободи, яка не зовні, а всередині, в тобі. І я став дихати вільно.

Ти навчив мене відчувати час і не боятися його. Ми скоро минаємо і зникаємо, якщо починаємо залежати від часу. Він невблаганний, ми не можемо ні прикупити собі його, ні подовжити. Ми мусимо лише скоритися йому і здатися на його плин. Бо ми — піщинки ріки часу. Якщо ти віддаєшся цій ріці, вона винесе тебе куди потрібно. Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. „І яка різниця, хлопчику, — життя чи смерть із тобою? Хто в труні, а хто на поминках — це, власне, тільки деталь…“

Ти навчив мене ритму. Мудрої, злагодженої вібрації тіла, кожної клітини, кожного нерва. Ритму серця, думки, крові, сперми. У всьому — ритм. Птах, що завис у небі, — це ритм. Риба, що завмерла в глибині, — це теж ритм. Змія, що ковзає по каменю, — теж ритм. Самовладна замкнутість системи. „Знайди свій ритм, підкори його собі — і підкориш свій настрій, спокій, мислення“.

Ти навчив мене слухати людей і говорити з ними. „Слухай людей — і все, що тобі треба, і саме тоді, коли треба, почуєш. Говори так, щоб слова відлітали від зубів, і тебе почують. Говори „так“ або „ні“. Говори коротко, чітко і загадково. Бо всієї правди й так не викажеш словами. Та й кому вона потрібна?..“

Ти навчив мене, Тата, любити життя. Міцно, чіпко… Ламаючи нігті й зуби, вгризатися в нього, смакувати ним.

Ти навчив мене захищати це життя. Спочатку ножем. До знайомства з тобою я, впертий відказник і табірний „боєць“, виявляється, навіть не знав, як годиться тримати ножа. Кут леза має більше значення, ніж його довжина. А рука, твоя рука, має бути легкою і теплою, як тоді, коли хочеш погладити жіночу грудь. І погляд, твій погляд, повинен бути холодним і гострим, як ніж. Тоді ти втричі дужчий, бо вкупі з тобою — ніж, рука і очі… І тоді буде тільки один удар, який не осоромить ні тебе, ні твою жертву. Один, як „цок“ годинника, штрик.

„Бо ми не різники, ми не можемо дозволити собі колоти двічі. Бо це — людина, хоч і шакал. Бо це твій ворог, до якого слід мати повагу… І не дивися в очі. Дивися в ямочку, в кругленьку заглибину під борлаком. Там, де найбільше життя, і де воно найменш захищене. Це лише „плотва“, „комсомольці“ й слиняві фраєри зі страху чинять криваву мокроту. А потім хлюпаються в крові разом із пораненим… Нам так чинити западло, хлопче. Не ми ліпили душу людську, не нам її губити. Хіба що тебе згубити хочуть — тоді захищайся“.

Не раз я згадував тебе, Тата, коли стояв проти якоїсь падлюки чи цілого кодла з жалом, — стояв завмерлий і холодний, як гад, з легкою рукою і легким серцем, без краплі страху. Некліпно вдивляючись у чуже підборіддя, завжди давав їм шанс, простір для відступу. І лише відморожений покидьок, без крихти поваги до твого і свого життя, ліз далі, жадаючи чужої крові. І тоді — „цок“ казав його годинник і замовкав назавжди.

Ти навчив мене всього, Тата, тільки одного не навчив — кохання до жінки. Я завжди купував собі їх, скільки хотів і яких хотів. І завжди платив дорого, як за гарне вино чи за добрий автомобіль. Бо так навчений тобою — за все платити дорого. Бо тоді й тобі дорого повертається. А коли ти купуєш задешево, то це завжди дорого виходить… А вчора вперше я не знав, скільки заплатити. І не заплатив.

А коли я щось не зміг купити, це, мабуть, означає, що воно для мене дороге…

Чи як, Тата?»

Дощ — найкращий друг ночі

Торт ліг на бюро рецепції, і дама-адміністратор здивовано скаблучила брови. Йому незручно і все таке інше; до нього мали завітати гості, але не вийшло; він просить прийняти цей торт, бо інакше він пропаде намарно; і, звичайно, нехай пригостить ним і охоронця, якому чипіти цілу ніч… Вартовий стримано посміхався. Дама проникливо дякувала і просила долучитися і його, посидіти з ними часину за бергамотовим чаєм. А, може, й пропустити щось міцніше в цей сльотавий вечір. Не гріх біля такого розкішного пирога. Він мусів гречно відмовитись, бо щойно повечеряв і збирається одразу ж лягти — завтра вранці важлива зустріч. То просить, щоб його розбудили о пів на сьому, і нехай заберуть почистити черевики, які він залишить у коридорі під дверима.

Розпрощалися, як рідні, і він подався до свого номера. Передача зі Львова була вже спакована в сукняний саквояж. Студент обачно вклав туди і рукавички, і еластичні бахіли. Він переодягнувся в джинси і куртку з капюшоном, взув кросівки. Коли відчинив стулку вікна і ступив на карниз, дрібна вуаль дощу лягла на обличчя. Але це його не засмутило.

«Дощ — найкращий друг таких ночей», — подумав, сплигуючи на дах навісу. Відтак жилавими галузками плюща спустився на землю. Кількома кроками гайнув між туями до паркану і оглянувся. За вологим туманцем скла вартовий і адмін-дама любенько чаклували над його тортом. І йому ніскільки не була шкода «Гаратанця».

Перехожих на вулиці майже не було. Лишень біля нічних генделиків блищали мокрі туші автомобілів. Побачивши свою будку, тихо зрадів, що нарешті сухо буде і йому. Озирнувся і легенько штовхнув її — вона покотилася мокрим тротуаром, порипуючи, як теліжка інваліда. Біля вітрини «Золота тигра» будка зупинилася. Він пройшовся туди-сюди — вулиця порожньо мокла під млявими ліхтарями.

З саквояжа добув ваговиту скриньку, увімкнув її і налаштував потрібні параметри. Тоді підніс її до одвірка, де за склом кліпало червонувате вічко сигналізації. Натиснув на кнопку «Control». Сканер загудів, завібрував у руці. Миготіли цифри й літери, тріщав електронний мозок, шукаючи потрібну комбінацію. Аж поки не засвітило на табло слово «Enter». Тоді він легенько натиснув «Delete». За дверима луснуло — і вогник згас.

Він повернувся до будки і шурхнув досередини. Задньої стінки на будці не було, саме тим боком будка притулялася прямо до крамниці. Неспішно натягнув рукавички і поверх кросівок прогумовані бахіли. Тоді видобув різак, склав його, приліпив присосками до вітрини і налаштував потрібний діаметр. Алмазне вістря заскрипіло по склу. Звук приглушувало жебоніння дощу в ринві. Якби хтось проходив мимо, то не зрозумів би, що це і де скрипить. Молотком обстукав прорізане коло і потягнув до себе. Воно не подалося. Знову різак хижо заскрипів, угризаючись в товстезне скло.

Нарешті скляний млинець подався і він проліз в отвір, як в ілюмінатор. Дістав флакон і пройшовся з ним уздовж вітрини, покриваючи скло сріблястим аерозолем. Тепер знадвору ніхто не міг бачити, що діється всередині — тільки власне відображення на склі.

Золото тигра спало в мерехтливому сяйві нічних смолоскипів. Втім, чи спить золото взагалі? Мабуть, ні вдень ні вночі не пригасає до нього людський інтерес. Як от зараз. У спорожнілий саквояж полетіли вишукані прикраси, масивні фігурки, різні коштовні брязкальця. Позолочені сувеніри, посуд та інший баласт він не чіпав.

Наповнивши саквояж, він увійшов до офісної кімнати. На вішалці висів чоловічий піджак, в кишені якого він знайшов носовика. «Це має влаштувати собачок». На крісло була накинута шкура уссурійського тигра. Він згріб її в оберемок і поніс до бокового загратованого віконця, що виходило в двір. Молотком розбив скло і увіпхав туди хутро.

Повернувшись до будки, вкинув у салон циліндричний пакунок з наведеним годинником. Такий же залишив у офісі. Поклав скло на місце, заліпив прозорим скотчем. Покинувши будку, заглянув у двір. У траву, під ноги, кинув позичений носовик. Відрізав пасмо тигрячої шерсті, підпалив, задув і поклав до пакетика. З кишені обережно дістав запальничку, до якої досі не торкався, і повернувся до входу в магазин. Опустив запальничку між ребрами металевої решітки для витирання ніг.

Облізлий пес терся об тротуарний смітник, боязко позираючи на нього. «Пробач, тигре, що поділився твоїм золотом із партією, — обізвався він до пса. — Партія — наш керманич», — згадав гасло, що висіло на стіні ленкімнати в їх колонії. І попхав будку на її попереднє місце.

Дощ ущух, і прогулянка на протилежний кінець міста не здавалася такою дошкульною. Саквояж він обачно заховав у покинутому каналізаційному колекторі біля моста. Взяв тільки сканер і півжменьки золота. Готель Барака, про який розповів Коля, він розшукав і огледів ще вчора. Перламутровий «Додж» стояв на звичному місці між альтанкою та водограєм. Він легко переплигнув через чавунний паркан і зачаївся в альтанці. Крізь дерев'яну решітку добре проглядався напівосвітлений хол. Там нікого не було. Сплять. Що їм ще робити о такій порі?

Навпочіпки підкрався до машини і увімкнув сканер. Ця сигналізація «зламалася» за п'ять секунд. Легенько відкрив багажник, відгорнув килимок і кинув під нього прихоплені прикраси. Відтак привідчинив дверцята і розсіяв по сидінню водія присмалену щетину тигра. «Ти, мабуть, любиш цього звіра — то нехай ним пахне тут». Зачинив авто і знову увімкнув сигналізацію.

«Ці просунуті молоді незабаром грабуватимуть, сидячи на диванах», — весело подумав, ховаючи пристрій.

Зітхнув полегшено і оглянувся довкола. Збоку кокетливо вигинала стан молода берізка. Важкі темні кетяги низько нахиляли гілки куща глоду. Олов'яним килимом, набравшись дощу, стелився газон. А позаду, на пагорбі, бовванів замок-фортеця з підсвітленим залізним орлом Турулом. Колись цей легендарний птах указав кочовим мадярським племенам із-за Уралу шлях на нову батьківщину. Привів їх сюди. Він розуміюче посміхнувся Турулові. Бо щось і нащось привело сюди і його.

Біля альпінарію дзюркотів декоративний водограйчик, і він умив після золота руки. І пішов назад, передчуваючи гарний сон. Єдине, що не радувало, — доведеться рано підводитись.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Стеження за Лисом продовжується. Якихось насторожуючих моментів не зафіксовано. Об'єкт поводиться скоріше як відпочиваючий. Контактує з пересічними громадянами, цікавиться їх побутом, родинними справами. Можливо, когось шукає.

Допускаємо, що в нього зав'язалися інтимні стосунки з молодою городянкою, перекладачкою. Тепер безробітна. Дає приватні уроки. Без кримінального шлейфу. Вона доводиться внучкою покійному полковнику медичної служби. У Другу світову війну той вивіз із Німеччини чимало трофейного антикваріату. А також володів унікальною колекцією раритетних люльок. Доля колекції невідома, як і доля інших старожитностей його спадку. Чи ховається тут якийсь інтерес Лиса, наразі невідомо.

Днями Лис мигцем, не виключено, що випадково, зіткнувся на вулиці з місцевим кримінальним авторитетом на прізвисько Барак. Сидів за рекет і згвалтування. Нині успішно бізнесує.

Цікаво, що цієї ночі дотла згорів ювелірний магазин, що належав Бараку. Оперативні дії підтвердили очевидний підпал магазину та крадіжку ювелірних виробів. Лис стосунку до цього немає. В нього повне алібі, підтверджене нашою людиною. Підозрюють самого Барака. Тепер він на підписці про невиїзд.

Щодо Лиса, то він продовжив термін свого проживання в готелі ще на тиждень.

Дещо про делікатеси

Нарешті. Ось вона йде.

Ступає через пістрявий натовп, наче крізь дим, розтинаючи його крилами дражливих парфумів. Від них очманіла ранкова оса, що заблудилася в її волоссі. В очах — зеленкуваті бісики, позбирані з полотен Босха. Її сороміцькі напіврозтулені губи вигнуті, як шийка дзбаника, з якого ось-ось бризне молоде вино. Про що вони мовчать? Повіки схожі на тонкий пергамент, у прожилках якого просвічують таємні письмена. Хто й коли прочитає їх? Скроні молитовно бліді й сухі. Скроні мадонни і вії блудниці.

Вона йде як пише. Пише поезію свого нічного падіння і свого ранкового злету. Пише повільно, з насолодою, млосно, по-лев'ячому колихаючи стегнами, налитими гріховним струмом. Тіні від чоловічих фігур, як лагідні собаки, труться об її коліна, не наважуючись піднятися вище. Кожен мужчина крадькома обертається їй услід. Так поденні маляри споглядають Рафаеля. Жодна жінка не проминає її здивовано-колючим поглядом. Так безбожники дивляться на храм.

Вона йде, і зелені бомбочки каштанів салютують її ногам. Камінці посміхаються до її лілових туфельок і ажурних чорних панчіх. Вона йде вільно, покволом, відсторонено, ніби не знаючи куди.

— Синичко! — зупиняє її голос іззаду.

Граційно повертає свою медальну шийку й запитує з променистою приязню:

— Хіба ми з вами знайомі?

— А хіба вчителька й учень повинні бути конче знайомі? Досить того, що в них спільні знайомі — слова.

— Отже, ви хочете, щоб я вчила вас слів?

— Хочу. Але в нас немає класу.

— Нічого. Ми скористаємося методом Арістотеля. Він навчав, прогулюючись з учнями під оливами.

— Воістину мудрець. Замість олив у нас будуть ці липи.

— То з якої мови почнемо? — лукаво примружилась.

— З французької.

— Цікаво, для чого французька людині з англійськими звичками. Зокрема — зникати не попрощавшись…

— О, тут я справді інтернаціоналіст. Мені імпонує ще й болгарський звичай — ствердно кивати головою, коли щось просять, і робити навпаки.

Вона йшла трішки попереду і від неї віяло свіжістю. Він ще раніше це вловив. Так пахнуть молодим листям дерева, що ростуть біля води. Навіть у спеку.

— Що ви знаєте по-французьки? — спитала вона.

— Буквально декілька слів. Та й ті, здається, французи вкрали від нас, коли їх звідси гнали назад до Європи.

— Що ви таке кажете?!

— Наприклад, аперитив — «а перед тим». Або сомельє — «сам наллє»…

Вона розкотисто засміялася.

— Ви не знали? Араби теж від нас чимало запозичили, — жваво продовжував він. — Наше «з салом налий, кум» вони переінакшили в «салам алейкум». Я вже не кажу про москалів…

— Не кажіть, не кажіть. Поки сонце зійде, Росія очі виїсть.

Перекидаючись слівцями, як м'ячиками, вони звернули в тиху безлюдну вулицю. Хідник оторочувала самшитова огорожка. Дівчина весь час звертала його увагу на якісь милі придибенції. Вона все це називала по-французьки. Кришка люка з давнім австрійським литвом. Гірка різнокольорових гарбузів у якомусь дворі. Бляшаний півень над рундуком. Деревцята, що виросли на даху покинутої недобудови.

— Небесні дерева, — переклала саму себе. — Їх посіяли там птахи, які дають їм скупу поживу. А дощ і роса напувають їх. Коли зривається вітер, їм, напевно, здається, що вони літають. Але коріння не дає їм злетіти. Навіть там…

За живоплотом причаївся крихітний павільйончик з білими виносними столиками.

Кивнувши в той бік, він спитав:

— А учні Арістотеля мали перерви?

— Коли вони стомлювалися, то сідали десь біля джерела і провадили годинку запитань і відповідей.

Вони теж сіли, і вона замовила для них банош.

— Це наш делікатес, — пояснила. — А зараз питайте, що вас цікавить.

— Мене цікавить, чому ти носиш лілові туфлі?

— Шановний незнайомцю, а ви хіба не знаєте, що все робиться для когось. Я взула їх для вас. Вони ж вам подобаються. Жінка завжди відчуває, коли її помічають як жінку. Коли ви вперше побачили мене як жінку — це було під вечір у коридорі дитбудинку, — то зачаровано дивилися на мої туфлі. Інші зазвичай мене роздягають очима. А ви — роззували. Це було дивно, але мені сподобалося. Краще залишатися босоніж, аніж голяком під масними поглядами. Хоча ваш не такий. Ви оглянули мене знизу вгору і зупинилися на очах, а не на чомусь іншому. І поки піднімалися ваші очі, я теж росла в своїх очах. Неначе піднімалася навшпиньки, як дівчинка-підліток, що прагне швидко підрости. І взуває материні туфлі… Я теж крадькома брала її найкращі святочні лілові туфельки. Я завжди хотіла бути схожою на свою маму. Якби ви знали, якою вона була в молодості.

— Здогадуюся. Я бачив портрет на стіні.

— Вона сьогодні зателефонувала з Єрусалима. Приймає процедури, каже, що давно не почувала себе так добре. У світі ще існують дива… Але я не завершила про туфлі. Тоді я мріяла, що коли виросту, то теж матиму саме такі, як мамині. Котрі вона взувала на концерти. А потім забула про це. І ось навесні в Братиславі я побачила у вітрині лілові туфлі. Я не могла їх не купити. Сільвупле, месьє… Я задовольнила вашу цікавість?

— Цілком.

— А тепер запитання моє: чому ви усміхаєтесь тільки одним оком, а друге залишається сумним?

— Гм. Мабуть тому, що я наполовину оптиміст, а наполовину песиміст. У всякому разі так було досі. Але обіцяю, Синичко, що тобі я посміхатимусь повноцінно.

— По-болгарськи…

Цього разу зареготав він. Аж знітилася офіціантка, що принесла паруючу страву.

— Це давня їжа наших верховинців, — пояснила дівчина. — Вони ніколи не мали вдосталь хліба, колотили на вогні кукурудзяну крупу з водою. А при можливості присмачували її всім, що доброго було під рукою, — сметаною, сиром, яйцем. Ось і з'явився банош.

— Смачно, як у дитинстві. Щось подібне я їв у Дагестані.

— Взагалі, майже всі делікатеси з'явилися через бідність.

— Як уся техніка — від лінощів, — докинув він.

— Не смійтеся, це справді так. Візьмемо хоча б французів, їхні вівчарі, силуючись, уперше з'їли зіпсований, запліснявілий сир, який згодом назвали рокфором. Ваші болгари за відсутності м'яса пекли на ватрі овочі. Слов'яни, щоб риба не гнила, солили її і в'ялили. Ось вам і балик. Так само, щоб не псувались, скидали в діжки з ропою огірки, гриби, капусту. Тепер ми смакуємо соліннями. Або взяти угорців, які прибули сюди тисячу років тому. Вони мандрували верхи десятки верст щодня. Кусні грубої конятини клали під сідло — там вони просякали кінським потом, маринувалися. Відтак їх доварювали в казані з гіркими коренями й духмяними травами. Так з'явився гуляш-бограч.

— Ти ще згадай про делікатес китайських імператорів. Яйця, за відсутності холодильників, закопували в землю. І, бувало, що забували про них. Чим довше вони зберігались у землі, тим вишуканішими й дорожчими ставали — улюбленими ласощами.

— Нащо нам китайські яйця, коли маємо український борщ, який називають геніальним рецептом кулінарії. А це, власне, мішанина з усього, що росло під вікном господині, — буряк, капуста, морква, петрушка, цибуля, картопля, часник і пожовкле згіркле сало в коморі, яке ні на що більше не годилося.

— А де ж твій закарпатський патріотизм?

— Закарпатці виростають на квасолі з капустою. Смішно, але провідні дієтологи називають цю страву найбільш збалансованою і поживною. Хоча що тут смішного? У жмені квасолі міститься половина добової норми білка для людини. Без холестерину, на відміну від м'яса. А у квашеній капусті значно більше вітаміну С, ніж у лимоні. Пригадую, як тітка в селі готувала цю страву. Коли квасоля ставала м'якою, брала промиту квашену капусту і висипала в каструлю, варила, помішувала, доки капуста не стане м'якою. Додавала розсіл. Тоді відсувала горщик на край шпора, брала сковороду, наливала пахучої олії, кришила цибулю й смажила до коричневого кольору. Черпала варішку пшеничного борошна, висипала до цибулі і смажила далі, поки борошно не стане теж коричневим. Після того ранташ зливала в горщик. Запах було чути аж на вулицю. Квасоля з капустою залишалася смачною протягом тижня. Горщик із цією стравою завжди стояв у кухні на чільному місці… М'яса закарпатці, на відміну від сусідів-мадярів, їдять мало. М'ясоїди агресивніші, більш вольові, схильні до домінування. А городина, молоко і крупи налаштовують на мирний, споглядальний лад. Рослинна їжа прив'язує людину до землі. До своєї землі. Не те що тваринництво, воно схиляє до кочування, до загарбництва чужих територій. Яка їжа — такі люди.

— То які ви?

— Як голубці.

— Як хто?

— Це ще одна чисто наша, закарпатська, страва. Їх ще називають тут голубками. Банальна крупа хитро упакована в капустяний чи виноградний лист і складена в казані. Кожен самодостатній екземпляр, кожен із потаним умом. Ніби й усі разом, але кожен у «своїй хижці». А під твердим листом смиренна готовність до того, що хтось тебе легко з'їсть. Це таки наша страва.

— Цікаво, — підвівся він, — але сьогодні ми будемо робити все по-французьки. Аперитив буде в «Якорі», вино питимемо у «Вишневому саду» і завершимо десертом в «Едушо». Бо, як кажуть у Парижі, коли ти сидиш за столом, ти не старієш, — останню фразу сказав по-французьки.

Вона з подивом глянула на нього:

— Такі здібні учні мені ще не траплялися.

— Здібні учні здібні на все.

Потім вони прогулювалися парком із пораненими часом скульптурами. Інтелігентний дідок бігав доріжками, тікаючи від інфаркту. Інший пилкою нарізав собі сушняк на дрова. Під горіхом вовтузилися діти.

Цілий вечір стелився перед ними за цими завмерлими деревами, і вони не поспішали. Звільна вийшли до набережної і, зіпершись на поручні, дивилися на монастир, що накрохмалено білів у пречистій просині.

— Князь Федір Корятович з Подолії колись оселився тут, — розповідала дівчина. — Він залишився без спадку й батьківщини, прикипів серцем до цього рутенського краю. Світанками, коли Латорицю огортали савани туману, любив прогулюватися її берегами. І якось у хащі йому зустрівся «змій-драконт». Князь покликав на поміч святого Миколая і поборов змія. І звелів закласти наріжний камінь для Божої обителі на честь свого рятівника — Миколая. Така дійшла до нас легенда. А монастир стоїть.

Він обняв її ззаду і поцілував у шию. Дрібна дрож пробігла її тілом.

— Я спала з твоєю хризантемою, — сказала дівчина з легким зітханням.

— А ти мені снилася, — сказав він. — І я прокинувся від страху, що тебе немає поряд.

— Мабуть, тобі слід звернутися до отця Луки. Він читає молитви від страху.

— Я так і зроблю.

Обіймаючи її міцніше, він тулився лицем до її волосся, потилиці, глибоко вдихав теплий лоскітний аромат плоті, і це збурювало в ньому гостру радість.

— Що ти робиш? — тремтливо шепотіла вона.

— Дихаю тобою. Ти мій делікатес.

— Мені подобається це слово.

— Тобі подобається слово «делікатес»?

— Ні, мені подобається слово «мій», — сказала дівчина і повернулася до нього обличчям.

Вічний Жид

Вранці він набрав Єрусалим.

— Шолом, Юхвіде. Як маєшся, добрий, мудрий старче?

— О-о-хо-хо-хо. Невже Лисенятко?! Шолом, мій дорогий хлопчику. Не гнівайся, що я називаю тебе так. Бо ти назавжди залишився для мене Лисенятком. Яке, втім, легко може відкусити лапу левові…

— З левами я давно вже приятелюю. З такими левами, як ти, Юхвіде.

— Начуваний, начуваний. Поговір про тебе пронизує кордони. Я втішений. А ти, мабуть, хотів пересвідчитись, чи живе ще старий жид Юхвід.

— Ні, я знаю, що ти вічний жид. І мені потрібна твоя допомога.

— Моя? Не вірю. Ти розігруєш мене.

— Та ні, потрібно переміняти «рижйо» на тверді гроші. Що скажеш на це?

— Скажу, що ти поміняв смаки. Тобі ж ніколи не подобався той нікчемний метал…

— Я вірний своїй зневазі до нього. Це потрібно не мені, а близькій людині. То якою буде твоя позитивна відповідь?

— Я заздрю тобі. Ти маєш час на благодійництво.

— Мабуть, рано чи пізно кожному з нас доведеться знайти на це час.

— Вай-вай, твоя правда, мій український хлопчику. Колись про це теж обмовився простий єврейський хлопець, і його, як фраєра, потягли на гору під назвою Голгофа, яку я щодня споглядаю зі своєї тераси…

— Юхвіде, старий пронозо, чому ти кажеш мені «український хлопчику»? Хіба я колись називав свою національність? Хіба я знаю, якого я племені?..

— Вай-вай, чи мені метрику треба, щоб побачити глибинний смуток український у твоїх очах? А він у вас, повір мені, не менший, ніж в очах єврейських. До того ж, там, на Україні, десь зотліла і моя вербова колиска…

— Я теж загруз тут в одній дірі. Мукачево називається.

— Як? Як ти сказав, хлопче? Ану повтори.

— Мукачево.

— І ти це кажеш із такою зверхністю, наче про якийсь задрипаний Париж?! Чи знаєш ти, бродяго, на якій землі стоїш? Це другий Єрусалим. Воістину обране місто обраного народу. Моїх предків покликали сюди з Австрії ще в сімнадцятому столітті, бо край дуже зубожів і знелюднів. І вже за кілька місяців тут постали корчми, майстерні, закладалися винниці й сади. За Чеської Республіки кожен другий мукачівець був євреєм. Це місто стало великою іудейською торговицею. З якою теплотою розповідала мені про нього мати. Її батько, мій дід, був помічником у рабина їх общини. Його за мудрість називали мукачівським Соломоном. Сам чеський президент приїздив до нього радитися. Вже за життя його вважали святим. Перед кончиною він провістив людям прихід війни і жахливий холокост, але маловірні не зважили на це. Всю його родину, і мою теж, загнали у вагони і повезли на захід. І що ти гадаєш? На глухому полустанку ешелон, що правив до Освенцима, зупинили, зняли пломби на одному з вагонів, вивели кількох людей і посадили у фургон Червоного Хреста. Це були його рідні. Можна уявити, в яких високих інстанціях приймалося таке рішення! Були люди в нашому племені… А чи знаєш ти, хлопче, що й моє золото десь спочиває у твоєму Мукачеві?

— Досі я гадав, Юхвіде, що твій капітал працює, а не спочиває.

— Ні, цей спочиває. На віки вічні. Мати розповідала, що їх зігнали, тринадцять тисяч міських євреїв, у гетто поблизу ратуші. Для цього перегородили вуличку і звільнили будинки. На день сюди завозили теліжку хліба і бочку води. А вони й тут залишалися євреями. Виділену на 10 чоловік буханку щодня давали ділити іншому, який залишав для себе останній шматок. Щоб вижити, обмінювали в охоронців прикраси на продукти. Наші коштовності дід закопав нишком під стіною синагоги. Але мати не пам'ятала точне місце. Якось я їздив туди, але там тепер розташований суд… А золото мого дядька — в Латориці.

— Де?

— На дні ріки. Коли почалася перша хвиля єврейської еміграції, наші заворушилися. Я тоді сидів, і мене це не стосувалося. А вони почали готуватися. Збирали документи і те, що належало повезти туди. Який єврей без припасів?! Але кадебісти цілком знавісніли. Кожному, хто подав документи на виїзд, давали рознарядку добровільної здачі золота. Як неофіційний викуп. Дядько відмовився, він був завмагом тканин. То його заарештували прямо в магазині. Вірні люди шепнули тітці, що завтра прийдуть із трусом. Бідолашна так налякалася, що в помішанні зібрала всі цінності і вночі вийшла з дому. Стала посеред мосту і почала кидати в воду коштовності і валюту, яку вдалося купити на дорогу… Ось таке, брате, єврейське щастя.

— Невесело. А що вже тоді казати про українське щастя?.. Та повернімося, Юхвіде, до наших золотих баранів. Тут і справді купа масивних звірят із «рижухи». Далеко їх не понесеш.

— Я почув тебе, хлопче. Завтра ополудні зайдеш у годинникову майстерню біля Зеленого ринку, спитаєш старого Лейбу. Він уже на пенсії, але щодня приходить привітатися зі своїми учнями. Він, як і я, ніяк не покине справи. Передаси йому вітання від мене, і він тебе відведе до потрібних людей. Вони не будуть знати, хто ти насправді, але базар буде чесним. Наскільки це дозволяють собі євреї.

— Я ніколи не сперечався з ними, Юхвіде. Спасибі.

— Не дякуй. Не ображай мене. Ти ж знаєш, що я твій вічний боржник.

— Будь здоровий і живи довго, мудрий старче. Коли будеш під стіною плачу, поплач і за мене.

— Та ні, під стіною плачу не плачуть. Сюди приносять Богові аркушики зі звітом.

— Гм, як же збюрократів цей світ, коли вже й Бог вимагає офіційних паперів…

Десь із далекої Святої Землі долинув хриплий сміх старого грішника.

Вічний Жид — так його називали в короїдці. А тут слова мали вагу. Як і все, зрештою. І «короїдка» — краще не назвеш виправно-трудову колонію для неповнолітніх злочинців. Вона точила юну душу дощенту, залишаючи незагойні дірки. Територія, де закон відпочива. Режимний закон не міг вгамувати й вирівняти різношерсту босоту-бісоту і збивався на жорстке насильство. А «понятія» — ідеально зверстаний кодекс невільного світу — тут, у короїдці, лише накреслювався і панував у своєму звироднілому вигляді. Немає гіршого, безогляднішого свавілля, ніж дитяче. Ті, що пройшли через усі кола короїдки, ставали або відмороженими биками в дорослих зонах, або фізичними і моральними каліками.

Стомлений, зі спитими очима, капітан, оформляючи його, процідив:

— Тут, паря, про подвиги свої забудеш. А якщо потягне на них, буду бити сильно, буду бити довго і буду бити чоботами. А мало здасться — додадуть твої друзяки. Інструктаж завершено, сопля, йди за матрациною.

І він отримав смердючий смугастий матрац, із тих, що вони шили в жаб'ятнику, — єдину власність свою, кавалок теплого прихистку в цьому холодному і тривожному домі.

Увечері його «посвятили» — пропустили через стрій, де кожен хльостав мокрим рушником. І одразу ж погнали до вбиральні шкрябати залізні вічка. А самі влаштовували вечірні «концерти». «Машка» голяком обгортався в простирадло і танцював на тумбочці. Сороміцько вихляв задом, відгортаючи час від часу тканину, — до причинного місця був припасований клапоть чорної вушанки, а на грудях — рожеві мильниці. «Музиканти» бухали в тазики і гундосили через гребінці, обтягнуті газетою. Інша пацанва підтанцьовувала довкола, блудячи руками в трусах. «Нюхачі» поглядали на комедію через поліетиленові мішки з клеєм, напнуті на голови. Хтось підстьобував себе, закусуючи хлібом, з якого щойно зішкрябав ваксу для взуття.

Потім його кинули на карти і вирішили зробити «горщиком». «Козирні» (у свої шістнадцять-сімнадцять тут кантувалися вже й мокрушники) лінувалися ходити в туалет. На перший їх поклик «горщик» мав підбігати з посудиною. І не тільки підставляти її для справляння потреби, а й підтримувати його пуцюрину, поки той мочився. Лисеняті подали бляшанку і пояснили, як діяти. Але він затявся і пожбурив її в закут кімнати. Верховод Штопор поманив до себе корешів, щось пошепталися і розійшлися. А коли всі вляглися, четверо пацанів притисли Лисеня із обох боків скрученими простирадлами до ліжка. Інші дружно потяглися сюди з табуретками. Повилізали на них і з радісним реготом спрямували на нього свої струмені.

Якимось дивом йому вдалося вивільнитися. Вхопив вільну табуретку і кинув у вікно. Вже на підвіконні збагнув, що йому не пролізти через павутиння дротів. А жива підкова підступала до вікна.

Що мав робити?! В нього були голі руки і скляні друзки під ногами. І він почав обіруч хапати їх і кидати в голе братство. Ті відринули, кинулисяврозтіч. А він уже біля другого вікна гатив у шибки — і скло сипалося на голову, а відтак, запущене ним, летіло на кривдників, що захищалися ковдрами. Підхопивши найбільший кусень, стікаючи кров'ю сам, він посунув на Штопора. І в очах його множинно і страшно танцювали осколки ненависті. Тоді хтось іззаду (на той час він ще не навчився потиличного зору і вміння вловлювати вібрацію чужого тіла за три кроки від себе) оглушив його табуретом по голові…

Поки провадили розгляд, він хирів у «больничці». Рани поволі затягувалися струпами, біля ока чорніли три металеві скоби, які нашвидкуруч наклав їхній ліпило. Відтоді це око ніколи не сміялося. А тоді йому взагалі було не до сміху. Тим більше дивувала хитрувата усмішечка носатого вайлуватого чоловіка, що заходив у «больничку» за нашатирем для якоїсь роботи.

Його називали тут Вічним Жидом, і ніхто з пацанви нічого про нього не знав. Не належав він ні до попок-ментів, ні до вольняшок, ні до іншої верстви людності короїдки. А мав він особливий статус, без якого не могла обійтися громіздка імперія ВТК. Статус «майстра». І належав до еліти цього темного світу, до тих, що авторитет здобувають не силою, а талантом. І такі завжди в пошані як у блатних, так і в тюремників, бо вони — порода рідкісна. Вони — пахани своїм рукам.

Вічний Жид належав до золотого фонду невільних «майстрів» і давно кочував із зони в зону, тягнучи за собою майже розстрільну статтю. Пеніцитарні структури стояли в черзі за ним, щоби бодай на кілька місяців затягнути до себе у відрядження. Бо був він золотарем, ювеліром геніальної руки, учнем великого Пажване. Такий чоловік не міг не сидіти в 70-ті роки. Причому сидіти глухо, тихо, подалі від стороннього ока. Через те й заховали його тут, подалі від законників. Крім того, тут, як і в кожній колонії, було своє виробництво — виготовлення голярського приладдя. А отже, була своя плавильна піч і гальваніка, такі потрібні для його ремесла.

У крихітній майстерні Вічний Жид творив свою алхімію. Сюди стікався цінний конфіскат і різні коштовні речові докази. Він це оглядав і оцінював. Щось поверталося в державну казну, щось перепродувалося наліво, щось (найвартісніше) залишалося йому для ексклюзивної роботи. Метали переплавлялися, самоцвіти за потреби дробилися і шліфувалися — і під руками майстра народжувалися розкішні подарунки: годинники, портсигари, канцелярське приладдя, інкрустована зброя. Вони підносилися до ювілеїв найвищому начальству або відправлялися в захмарні московські кабінети. Ця секретна кузня була гордістю МВС.

Вічний Жид ходив у фланелевій сорочці під новенькою куфайкою і м'яких юхтових чоботях. Поголений, рум'яний, з хитро примруженими очима за скельцями окулярів.

— Салют, боєць, — обізвався він, хитрувато всміхаючись до нього. — Це в тебе ніс розквашений чи в натурі єврейський?

— Нормальний у мене ніс.

— Зате сам ти не нормальний. Чи, може, ти гадаєш, що, розмахуючи руками, можна від звірів врятуватися? Цим ще більше роздратуєш їх.

— А чим можна врятуватися? — вовкувато запитав він.

— Розумом. Або відкупитися грошима. Що одне й те ж.

— Я не маю грошей.

— Зате я маю, — блиснув фіксою Вічний Жид і покинув «больничку».

За тиждень знайомий капітан знову сопів навпроти нього, обдаючи перегаром:

— Бив би я тебе, паря, як циган залізо, але й так живого місця на тобі немає. Руками ворушити можеш?

— Можу.

— Будеш працювати з Вічним Жидом. Ночуватимеш поки що в «больничці». Кожну суботу о такій порі зустрічаємось. Будеш доповідати, що нас цікавить. А тепер — вільний, як сопля в польоті.

— Можеш називати мене Юхвідом, — сказав майстер, коли вони залишилися самі.

— Чому? — здивувався Лисеня.

— Бо в деяких людей бувають людські імена. Я один з них.

Так розпочався воістину золотий період його тогочасного життя. Після кількох уроків він ішов на задній двір, роздягався догола і вартовий запускав його в «спецхран». Там одягав робу і брався за роботу. Увечері — зворотний процес. А Юхвід тут і жив, і їв, вибирався тільки за потрібними матеріалами. Жодна крихта золота не сміла просочитися звідси. Щотижня провадилась ревізія — що зроблено, які матеріали в роботі, які в резерві.

Увесь інший час вони були полишені на самих себе і золото. Тихо муркотів «Рекорд» і сичав Юхвідів паяльник. А він, Лисеня, здебільшого колотив різні розчини і полірував камінці.

— Гадаєш, ти камінь шліфуєш? — питав його Юхвід. — Ти себе шліфуєш. Бо терпіння і труд усе перетруть. Один мудрий єврей сказав. Камінь твердий, але його можна розколоти, розтрощити на порох. А ти будь — як вода. Вона пристосовується до будь-якої посудини і наповняє її собою. Ми, євреї, як вода. Ми скрізь, ми просочуємося через кожну шпарину і наповнюємо її сенсом.

Юхвід навчив його пити воду. На столику завжди стояв графин, і золотар час від часу наточував собі склянку.

— Пий, — припрошував він. — Пий навіть тоді, коли не хочеш. Вода промиє тіло і освіжить голову.

Втім, на самій воді вони не сиділи. Юхвід діставав спецпайок, а охорона приносила під полою ще й кефір, добрий чай, копчену ковбасу, мандарини, пряники і навіть шоколад. Усе це ділилося навпіл. Після жаб'ятника і короїдської їдальні ювелірна шарашка була раєм для Лисеняти.

Юхвід відучував його воювати. Останнє діло — воювати із зоною. Вона нездоланна, як доля. Але її можна перемогти ізсередини. Для цього треба збагнути і прийняти її закони, що далеко не пусті. І треба знайти тут своє місце. І утвердити себе. Для цього не потрібні ні сильні руки, ні дурна відвага. Потрібна тільки воля. Якщо примусиш інших поважати себе, матимеш усе, що мають вони. Люди слабі, вони туляться до сильних.

— А сильний — це який?

— Це розумний, хитрий і вмілий. Той, що вміє жити сам і дає жити іншим.

Якось Юхвід попросив його показати руку.

— Ні, золотарем ти не будеш. Але золото до цих рук саме буде липнути. Хочеш ти цього чи не хочеш.

А ще Юхвід повчав, що за все на цьому світі треба платити. Він нагадав про це своєму юному помічникові конкретно через кілька місяців їх благодатного тандему.

— Я знаю, Лисеня, що по суботах перед лазнею тебе водять до кума. І там розпитують про мене. Я ціню, що ти не злив нічого такого, що їм знати не треба. Юхвід рідко помиляється. Я не помилився, що вибрав тебе. — Він примружив на нього білясте око, як зазвичай прищурювався на нову каблучку. — Базар веду до того, що час платити по рахунках, боєць. І час збирати розкидане каміння, як казав один мудрий із мудрих євреїв.

Лисеня здогадувався, яке каміння той мав на увазі. Він не все розумів, але бачив, як Юхвід окремі камінці ховав у тріщини штукатурки і замазував розжованою кашкою з булочки. По-перше, хто міг усе достеменно порахувати після його роботи? По-друге, камінці він розпилював і колов. Якось розбив флакон з-під одеколону, і Лисеня довгий час шліфував ці скалки так, як показував майстер. В роботу пішов і червоний абажур з лампи, і виміняний мундштук, і горлянки з пивних пляшок… А в інкрустованих піхвах для кинджала хто розрізнить, де справжній самоцвіт, а де скельце, коли вони ряхтять десятками сліпучих блискіток?

Юхвід виклав йому свій план.

…За годину до кінця роботи Лисеня загупав у металеві двері. Вартовий через віконце заглянув у майстерню. Вічний Жид лежав на землі, спазматично хапаючи ротом повітря. Охоронець кинувся в «больничку». Вільнонайманий фельдшер Борис прилетів за кілька хвилин. Помацав пульс і скрушно похитав головою. «Серце. Без кардіологів загнеться». Доповіли начальнику, пояснили, що рушати хворого не можна. Той дав дозвіл впустити кардіолога сюди. Борис зателефонував на швидку.

За півгодини охорона завела молодого лікаря з валізкою. Той оглянув хворого, зробив укол. Сказав, що все минеться, просто різко підвищився тиск. Валізка стояла під дверима, і ніхто не помітив, як Лисеня поклав до неї ваговитий згорток у марлі…

Ще тричі по тому переправляли звідси передачі на волю. За гратами на стіні була прикріплена водостічна труба. Рука якраз дотягувалася до неї. Юхвід випалив у блясі дірку. Нитку прив'язували до пакуночка і опускали в трубу. Коли Лисеня увечері виходив у двір, Юхвід попускав нитку і пакунок з цівки падав йому в руку.

Далі він діяв сам. Щодня під обідню пору до їдальні приїздив фургон із свіжим хлібом. Поки хлопці-чергові вивантажували лотки, водій пив чай на кухні. Лисеня підстерігав момент, щоб підкинути на дах фургона пакет, до якого був прикріплений магніт. І золото з волі знову верталося на волю. Така, мабуть, його доля — вічно циркулювати темними лабіринтами цього світу…

І ось одного вечора Юхвід, потягуючи кефір, зронив:

— Відкидаюся я, Лисеня.

— Як? — сторопів він.

— А так. Вічний Жид не означає — вічний зек. Прокурори теж люблять «рижйо». А Юхвід любить аромат свободи і кошерну кролятину. А тобі скажу ось що. Пресувати тебе не будуть. Ні погони, ні шпана. А якщо якісь замутки — одразу йди до ліпила Бориса. Мій чоловічок. Не соромся, за все заплачено. Ти заробив… Ну, боєць, живи, лови свій фарт. Земля кругла, може, побачимось…

Таки побачились.

Коли чечени Дудаєва бомбанули пітерський «общак», Лиса послали на розбір. Тінь лягала явно від своїх. Він мав усе з'ясувати, порушити «роздрай» і покарати винних. Свою роботу він робив, як завжди, вміло, чітко, жорстко. Приводили розтерзаних бідолах, які мали стосунок до «общака». Він їх допитував коротко і сухо, висновуючи свої здогади, які, зрештою, поставали ясною картиною. І це, визнавали всі, від нього не відбереш.

Привели й кинули на стілець опецькуватого чоловічка. Розсічена губа, розкуйовджені віхті довкола плішини, окуляри без одного скельця.

— Вічний Жид. Бухгалтер, — пояснив один із місцевих биків. — Це від нього, сучари, відібрали ключі.

Вони впізнали одне одного відразу.

— Знаєш закон, бухгалтере? — запитав Лис. — Знаєш, що належить за це?

— Знаю, — просипів Юхвід. Його прискал був той же, тільки без лукавої хитринки.

— То що скажеш на своє виправдання?

— Що я можу сказати? Тільки те, що гроші і ключі були в повному порядку, коли їх відбирали чечени…

Лис голосно засміявся.

— Тоді йди. До тебе претензій немає.

— Схаменися, Лисе! — стрепенулися бики. — Паша Пітерський сказав: усіх цих прижмурити.

— Прижмуряться ті, що мали гроші вартувати, а не рахувати. Це бухгалтер, а не боєць. З Пашею я ще вестиму базар, і він сам відповість за своїх людей.

Паша Пітерський на нього справді потім накинувся:

— Не просікаю, Лисе, чому ти жидка відпустив?

— Тому, Пашо, бо він Вічний Жид, а ми з тобою тимчасові.

І тому нічого не залишалося, як криво посміхнутися. Хоча тоді йому було не до сміху.

Відійти від зла

Порожньо й тихо у трапезній. Насельниці вже по келіях. Пізню вечерю довершували двоє — ігуменя та архімандрит Лука. Архімандрит ковтнув квасу і схрестив руки на столі.

— Сеї ночі я знову її чув. Походила-походила коридором — і вернулася в кам'яну вежу, під останню келію. І тихо плакала звідти. Як заблукана в лісі дитина… Крихка людська душа. Ой крихка.

Ігуменя дивилася на нього сумно і так же сумовито мовила:

— То, мабуть, душа сестри Мокрини. Третім днем без хліба й води. Приготовлена, каже. Я за лікарем хотіла послати — вона відраяла.

— То й не треба. Інший лікар чекає її там.

Увійшла черниця, вклонилася:

— Чоловік до вас проситься, отче. Не каже, за якою потребою. Нехай завтра вже прийде?

— Прийму. Приведіть до келії, — і напрочуд легко підвів своє крупне тіло.

Прибулому показали на модриновий стілець з рубленими серцями та хрестиками. У білостінній кімнатці — канапа, два стільці і скриня, що правила за стіл. Одну стіну затуляли полиці з книгами. І на скрині стос книг, а згори яблуко. Восковий пломінь свічі купався у глянсі плоду, здавалося, похитував яблуком. І це була єдина жива річ у цій аскезі вченого сповідника.

— Яка скорбота вас привела? — архімандрит запитав сухо, але від слів його соталося тепло. Сухе тепло.

— Чому гадаєте, що скорбота?

— Бо з радістю сюди не приходять.

— Грішний я, отче.

— Всі ми грішні. І найперший грішник сидить навпроти вас.

— Грішний, а гріха не боюся. Немає в мені страху. Нічого не боюся. Розумієте, отче?

— До мене приходять зі страхами, а ви без страху… Але це той же страх, тільки навиворіт. Кажете, не боїтеся, а ходите з ножем.

Відвідувач мимоволі притис ліктем піджак.

— Це сувенір, — пояснив невпевнено.

— Кажете, не боїтеся, а носите перуку. І вуса приклеїли…

Чоловік, бліднучи, винувато опустив очі.

— Усі бояться. І ви теж. Але не того боїтеся. Немає в вас страху Господнього. Через те й мучитесь.

— Не знаю, чи вірую я…

— Неправда. Якщо прийшли сюди, то віруєте. Всі вірують. Усі! Кажу це вам не тільки як ієрей, але й як учений. Відмова від Бога — самообман, пуста фраза. Думка про Верховну істоту не придумана, не нав'язана кимось, вона одержана нами від предків. Якщо хочете знати, зачатки релігійності були вже навіть у напівлюдей — неандертальців. Вони ховали своїх небіжчиків і вважали, що повністю ті не зникають. Спостерігалися лише зблиски свідомості, але вони вже знали, що таке докори сумління. Людина — це вічне каяття. А отже, — вічне відродження. Без Бога вона раб, а з Богом — дитина мудрого Всесвіту. Озирніться назад, на своє життя, — і ви побачите там Його присутність. Він випробовує вас. Так. Від кого багато відбирається, тому багато й дається. Він любить вас. Любить, хоч ви і гнівите Його.

Чоловік підняв на ченця очі. Рубець, що починався від брови, побілів і сіпався.

— Інколи я й справді відчуваю це…

— То чого боїтеся? Чому не довіряєте Йому? — монах запитував майже грізно. — Вірити — це довіряти. Поділіться з Господом своїм тягарем. Не несіть один. Звільніть душу від зайвого багажу.

— Кому віддати такий багаж?

— Йому. Тільки Йому.

— З таким багажем не допомагають, отче. З таким знищують. І це справедливо.

— Брате мій, Господь не справедливий, Господь — милосердний. Це земні судді судять і знищують у тюрмах. А Він рятує. Він Спаситель.

— Хіба спастися може кожен?

— Кожен, хто увірує в це. Розбійник на хресті увірував — і тої ж миті спасенний був.

— Я не розбійник, отче.

— Знаю. Інакше б не так з тобою говорив, брате.

— Чому ви називаєте мене братом?

— Я всіх називаю братами і сестрами.

— І вони такі ж близькі вам, як рідні брати й сестри?

— Такі ж. Або й ближчі навіть.

— Усі?

— Усі. Бо всі діти Божі. І ти також.

Відвідувач помовчав. Відтак глибоко вдихнув, ніби збираючись на силі.

— Отче…

— Називай мене братом.

— Що мені робити, брате?

— Відійти від зла.

— І все?

— Це немало. Це перший крок. Зробиш перший крок до Нього — він ступить два назустріч. Не поспішай. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його мудрому плину. Увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому. Щоб простити в собі минуле, щоб пізнати сьогодення і розгадати своє майбутнє. І прийдеш до тихої води…

Архімандрит підвівся, поклав долоні йому на голову і прошепотів коротку молитву.

— А тепер іди з миром, — сказав коротко й підійшов до вікна.

— Чи можна мені ще якось навідатися? — запитав прибулий.

— Моя келія відкрита для кожного з доброю волею.

— Дякую, брате Миколо.

Чернець обернувся й глянув на нього дитинно здивованими очима.

— Лука я. Наречений у схимі Лукою…

Коли той пішов, він приліг і довго лежав у пітьмі з розплющеними очима. Дослухався — але не нипало коридорами, не плакала нічия душа, пориваючись від мирської юдолі. Та однаково не спалося. Накинувши вовняну реверенду, вийшов надвір. Вереснева опівніч кольнула свіжістю. Огром липової крони нависав над ним, як могутній дзвін. Архімандрит розкинув по-дитячому руки, підняв голову, приплющив очі і глибою вдихнув.

— Іди з миром, іди з легкістю, — прошепотів Лука.

Очі, щоки й борода його волого блищали. Хоча перша роса ще не впала.

Ліхтарі залили фіолетом горбатий брук монастирської вулички. Як він м'яко не ступав, кроки все ж відлунювали в сторожкій тиші. Здавалося, чувся навіть шурхіт листя, що лягало на синій камінь. Вдихав різке, підгірчавлене горобиною повітря і ніяк не міг остудити думки. «Хвоста» начебто не було. В готелі він навмисно голосно сказав адміністраторці, що збирається в монастир. Відбуде службу, покладе свічки… І його не супроводжували. Бодай сюди. Але зараз… зараз він не був упевнений, що полишений на самого себе.

Піднявся на насип дамби. За верболозом скрадливо плюскотіла ріка. Зійшов з дамби в мокру траву. Час від часу зупинявся, але вода заважала дослухатись. Доведеться в поміч попросити вітер, подумав він. Зняв із себе перуку і пожбурив у течію. Відліпив вуса. Ніздрі вільно втягнули і процідили повітря. Кислувато пахло вербою, підсохлим хвощем, свіжим коров'яком. І в цю сумішку дратівливо вплітався запах тютюну. Не від самої цигарки, а від завзятого курця. Ось що приніс йому вітерець. Може, рибалка десь сидить за кущем?..

Вибрався на тверде і рушив на вогні мостових ліхтарів. Ноги грузли в грубому гравії. І раптом на його кроки наклалися чужі, поспішливі й важчі. Як тінь нічної птиці, майнуло щось над головою. Швах — і цю «тінь» він зустрів своєю рукою, в якій хижо блиснуло напроти місяця біле жало. І почувся тамований скрик, і дзенькнуло щось металеве під ноги. Підтримуючи настромлену на лезо кисть нападника, він гострим п'ястуком ударив його в борлак. Той гикнув, захитався і бухнув навзнак. Біля свого кастета.

Він схилився над ним, витер ніж об знайому жовту шкірянку. Підсвітив обличчя мобілкою. Тоді кінчиком ножа штрикнув вухо. Зіниці зреагували миттєво.

— Послухай-но сюди, барачна вошо. Я міг повернути ніж на двадцять сантиметрів нижче. Це означає, що ти вже зараз не хрипів би. Я не зробив цього свідомо. Бо я не вбиваю. Навіть таких, як ти. Недотраханих на зоні. Я знаю, що ти сидів за гвалтування… Тобі мало повій? Кажи, мало? За дітей узявся?!

Барак заклекотав горлом, але слова не видобув. Довелося підрізати йому комір сорочки.

— Я вирахував тебе, фраєре, по запальничці, — нарешті прохрипів той. — Гадаєш, як одягнув маскарад, то сховаєшся від мене?.. Хто ти?

— Я твоя совість, смердючий Бараче.

— Ти мстиш за неї?

— Я ніколи не мщу. Я не можу дозволити собі такої розкоші.

Барак зіперся на лікоть, глянув на свою продірявлену руку і гидливо скривився.

— Ти спалив мій бізнес. Знаєш, як це називається?

— Знаю. І ти б знав, якби на кічі в ленкімнаті читав книги. Це називається «вирівнювання рівнів». Комуністи дбали про це. Погано, коли дехто має все, а більшість — нічого. Але зараз це нікого не бентежить. То чому б цим не зайнятися мені? Я, звичайно, не Господь, на милосердність не претендую. З мене досить елементарної справедливості… Отже, починаю з тебе. Паскудний твій бізнес, Бараче. Наскрізь паскудний і незаконний.

— Ти мене не лікуй. Закону давно немає. Ні прокурорського, ні злодійського. А ти чому лізеш?

— Тому що в мене свій закон.

— Я на твій закон поклав з пробором, — Барак здоровою рукою ляснув себе нижче живота.

Тонюсіньке лезо знайшло його ніздрю. І він затих, притискаючи скривавлену руку до грудей. Насуплено кліпав.

— Послухай, гнидо. Мене важко розсердити, але можна. Я щойно з монастиря і не хочу брати нового гріха на душу. Облиш дітей. З цієї хвилини забудь про них. Чуєш?

— Сучку свою проси, а не мене.

В сутінках не було видно, як побілів рубець на щоці чоловіка, що нахилився над лежачим Бараком.

— Я не прошу. Я попереджаю. — Це було мовлено тихим тріскучим голосом. Слова ніби відскочили від зубів. — Більше я тобі нічого не скажу.

Він рвучко підвівся і розтанув у нічній мряці.

— Фраєр дешевий. Тобі навіть слабо чоловіка прирізати, — долинав з берега істеричний голос. — Якщо я сьогодні тебе не завалив, то завтра… Це моє місто. Тут я командую. І ти це побачиш…

Ріка, нуртуючи на перекаті, гасила ті вигуки.

«Відійти від зла, кажеш, брате. Але як, коли зло само ходить за мною назирці все життя? Воно наче проклятий мій двійник. І сікається, лізе в очі, намагається сокрушити. Як, куди мені відійти? В моєму світі вагу має тільки сила. Сила, що долає іншу силу. І поки я сильний, можу боронити себе й слабших. Можу протистояти злу».

А зараз його просять відійти від зла. На противагу Тата, який учив зло нищити.

«Один наглядач над нами. Один він судити нас буде. Про це пам'ятай. Тому держи коромисло душі своєї прямо. Допустився гріха — добром спокутуй. Не словом сопливим, не слізливими молитвами, усе це — попівський туман. Добром, тільки добром спокутуй. Чуєш, хлопчику?»

«Чую. Але що є гріхом, Тата?»

Тата глянув тоді на нього суворо, навіть сердито.

«Гріх? Це нікчемна слабість, фраєрство, коли душу свою запродуєш, оскверняєш неподобством. Коли впускаєш у неї сумнів і страх. Довго варнякати про це. Одне скажу: тримай душу в строгості й чистоті — і вона сама тобі підкаже, коли, що і як чинити».

«А добро що, Тата?»

Старий опустив обм'яклі повіки, зітхнув:

«Добро — це милість, хлопчику, до всього сущого, до кволого, слабого. До всього, що до сонця тягнеться, а його затоптують і гноблять.»

«То як їх врівноважувати — добро і зло?»

«А так і роби: розтоптав дикий бур'ян на дорозі, а рукою поправ, визволи колосок, що пробивається крізь терня. Нехай росте, нехай радіє світу. Дивишся, він комусь користь принесе. Так і сонце чинить — і палить, і гріє… Душа усе підкаже, хлопчику. Вона в тебе обсмалена, але здорова. Немає в ній спокою, немає великої радості, але нічого, все вляжеться. За злою хвилею добру чекай».

«То, може, ти й мене за такий колосок маєш, Тата, що возишся зі мною?»

«Може й так. Але в одному заклинаю тебе, Лисе: не впускай у душу свою ані гніву, ані сумніву. Бо це такі черв'яки, що живого сточать. І друге: не вбивай. Бий немилосердно, карай паскуд, трощи і винищуй гнидву, але — не вбивай. Бо, вбиваючи, не когось убиваєш, а себе. Не в землю жмурики ляжуть, а на твої плечі. Я замолоду цього не розумів — і от ношу на собі камені. Аж землі тяжко піді мною… Розклад, хлопчику, такий: душі чужі не нами в світ приведені і не нами зведені мають бути. Супроти закону це, найвищого закону.

Живи й іншим дай жити. Але — в законі. З цим строго. Як тут, за колючкою, так і на вільному вітрі. Стежити за цим покладено на нас. На таких, як я, як Coco, як кульгавий Віліс, як ти. Не вибирають таких, як депутатів, не призначають кадровики. На таких — перст судьби-злодійки», — і старий твердо втиснув пальця в його чоло.

«А що, цікаво, скажеш на це ти?»

Він видобув мобільний телефон і відкрив «галерею». Білоголовий дід дивився на нього з веселою хитрістю. Тоді, в Марусі, він непомітно сфотографував білий портрет. І коли випадала спокійна хвилина, заглядав до «галереї». Хоча те зображення давно оселилося в його зоровій пам'яті. Настільки, що непомітно почав зріднюватися з ним.

Ніч бажань

Знайомі двері під горіх відчинилися перед ним цього разу без ланцюжка.

— Привіт, Синичко.

— Привіт, Яструбе.

— Чому ти називаєш мене так? Бо в мене з пальців стирчать пазурі?

— Не з пальців, а з очей.

— Це як? Щось я такого не помічаю в дзеркалі.

— Бо твої пазурі розраховані на інших. Вони висуваються нишком з очей і лагідно впиваються в жертву, притягуючи до себе. І проникають усе глибше й глибше.

— Хіба ти моя жертва?

— Добровільна. В усякому разі, твої пазурі вже в моєму тілі. Ось-ось дістануться до серця.

— Бідолашне серденько, — він підгорнув блузку і торкнув губами її груденя. Пуп'янок відповів шоколадною твердістю.

— Смішно, але я й справді не знаю, як тебе називати, — кумедно морщила носик.

— Називай мене… Називай, як тобі хочеться.

— А як любила називати тебе в дитинстві мама?

— Мама? Вона називала мене… Лесиком.

— Як гарно. Я теж буду називати тебе Лесиком.

— Чим ти жила, Синичко, сьогодні?

— Подякою.

— Сьогодні день подяки?

— Можна й так сказати. Я розмовляла з маминим лікарем. Виявляється, він емігрант, із Чернівців. Сказав, якщо така динаміка збережеться, то мама може за місяць цілком одужати. Важко повірити. Це як подарунок з неба. Увесь день я дякую Богу.

— Я теж учора був у монастирі. Зустрічався з Лукою. Суворий дядько.

— Суворий? Та він — як голуб. Так усі кажуть.

— А зі мною розмовляв строго. Мабуть, я великий грішник.

— Кажуть, Бог грішників любить. О, як я його розумію в цьому випадку, — прошепотіла зі збитошними бісиками в очах і потягла його за шию до себе. Він хотів щось сказати, але вона затулила рот своїми вустами.

Після поцілунку він урочисто оголосив:

— У мене пропозиція. Давай день подяки завершимо вечором бажань.

— Загадувати можна будь-що? — запитала скоромовкою.

— Будь-що.

— Навіть нездійсненне?

— Всі бажання здійсненні, Синичко.

— Хіба? Нас цьому не вчили, месьє.

— Як це вчителька не знає такого простого?! Отже, загадуй своє перше бажання!

Вона почала щось уявно малювати пальцем у повітрі:

— Я бажаю… я бажаю ягоду мандрагори.

— А що це таке?

— Біблійна ягода. Ягода, якою причарувала юна виноградарка Суламітка богорівного царя Соломона. Вона подарувала йому намисто з мандрагори і прихилила його холодне, стомлене мудрою печаллю серце. І небо запалило в ньому вогонь, і спалахнуло між ним кохання, воістину царське кохання. Від якого сильніша тільки смерть. І вельможний правитель, видатний суддя, до якого за справедливістю з'їжджався весь народ, перемінився. Не бенкетував з послами та радниками, навіть не проголошував нових притч, які напам'ять заучував весь ізраїльський край. Лише сидів під оливою і віршував сороміцькі пісеньки, що їх горлали потім по корчмах блудниці:

— Ти так багато знаєш, Синичко. Але нічого, такій гарній дівчині можна це пробачити.

Він підвівся і взявся розпаковувати принесений пакет. Поклав на стіл рожеве артемівське шампанське, баночку ікри, кусень сьомги, мигдаль, фундук, чорний шоколад, тілесно ніжні плоди хурми і звичайний півлітровий слоїк з блискучими чорними ягодами. Вранці йому передав його Коля Щур від баби Лізи.

— Вуаля! — як кажуть твої французи. — Ягоди мандрагори з піднебесної гори Стой.

— Зачекай, — попросила вона і побігла на кухню. Повернулася з ложечкою в руці. Він обережно зачерпнув чорниць, щоб не поранити їх.

— Відкрий дзьобик, Синичко.

Вона стягнула ягоди губами. Тоді відібрала ложечку і зачерпнула для нього.

— Мій дід казав: якщо зорі — очі неба, то ягоди — очі землі. Він був військовим лікарем, дуже розумним чоловіком. І ягоду вважав найціннішою їжею.

Навперебій годували одне одного чорницями, поки банка не спорожніла. Насамкінець вона старанно облизала в його руці ложечку. Ложечка була срібною, старовинною, із зображенням птаха з розпростертими крилами.

— У тебе, Синичко, навіть на ложечках птахи.

— Це теж дідове. Все, що залишилося від колишньої розкоші. Кілька чайних ложечок, срібний підстаканник і люлька з бурштину. Улюблена дідова. — Вона зняла з книжкової полиці люльку і простягла йому.

Таємниче медове тепло сочилося через відполірований руками камінь. Люлька була витесана з суцільного янтарю у вигляді хвоста. А сама головка із срібла зображувала мавпу, що сидить і чухає голову-кришку. Йому доводилося бачити багато шляхетних речей, але ця була змайстрована з особливою філігранністю.

— Це єдина оригінальна копія люльки Чарльза Дарвіна, — пояснила вона. — Ану поглянь через неї на світло.

Він підніс люльку до лампи. У бурштині чорніла комаха.

— Послання з глибини віків, — мрійливо провадила вона. — Якось, у предковічні часи, комашка прилипла до згустка соснової живиці і застигла в ньому. А потім ця сосна впала в море. Дерево зігнило, а смолу омивали хвилі, шліфував пісок. Поки вона не затвердла на камінь.

— У твого діда теж неначе кам'яний профіль, — сказав він, розглядаючи портрет на стіні.

— Стійкий олов'яний солдатик…

— Що?

— Так він себе інколи називав. Дід любив сидіти на балконі під китайською трояндою. Завжди ретельно поголений і зачесаний, застебнутий на всі ґудзики, в начищених черевиках. Він сидів з люлькою і вдивлявся в нашу дачну гору. Поряд завжди стояла карафка з портвейном. Це знеболювало його прострілений живіт. Рана час від часу відкривалася, і він заглушував біль тютюном і портвейном. Але він ніколи не був п'яним. Від вина просто ставав мовчазним і холодно врочистим, як на своїх фронтових фотографіях. Дід закінчив війну полковником. Так-так, я не хто-небудь, я внучка полковника, кавалера чотирьох орденів… Його шпиталь розташовувався в Дрездені в якійсь розкішній резиденції. На бинти різали шовкові фіранки і скатертини. Під поранених стелили перські килими. Для анестезії носили з підвалу французькі коньяки і рейнські вина. Коли покидали Дрезден, кожен брав трофеїв, скільки міг понести, А в діда був фургон з похідною хірургією. В мішки з білизною запакував картини, гобелени, посуд, статуетки і колекцію люльок. Саме вона стала його пристрастю. Знаючи про це, оригінальні люльки йому надсилали бойові друзі з цілого Союзу. Один естонський дипломат приїздив подивитися на колекцію. Я бачила, як трусилися в нього від хвилювання руки… До речі, курити люльку набагато безпечніше, ніж сигарети.

Він у задумі підніс люльку до рота.

— А тобі пасує.

— На кого я більше схожий: на мавпу чи на комашку, яку хоче склювати синичка?

— На лисицю, яка бавиться з синичкою… — грайливо відрізала вона.

Він зміряв її довгим прискіпливим поглядом і промовчав.

— Коли в тебе буде день народження, — продовжувала вона, — я подарую тобі цю люльку. Де б ти не був. Нічого дорожчого в мене немає.

— Колекції не роздаровують наліво-направо, — зауважив він із жорстким притиском.

— І ти мені докоряєш, як мама. Що ж, справедливо. За якийсь день я все пустила за вітром. Те, що збиралося десятки, може, й сотні років. Нічого в житті я так не бажаю, як усе те повернути…

— Вечір бажань продовжується, Синичко. І всі бажання здійсненні. Тільки декотрі з них здійснюються не одразу.

Вона поблажливо усміхнулася, як до дитини, і поклала свою вузеньку теплу долоню на його руку. Він прикрив її своєю долонею. Вона нахилилася і опустила голову на його плече. Йому залоскотало в ніздрях від цього жаданого запаху і від несподіваного розчулення.

— Ти нічого не розповідаєш про інших родичів.

— Бабуся померла від раку, коли я була малою. А батька взагалі не було. Музикант-гастролер, якому мама акомпанувала на концертах. Кажуть, нібито він зараз у Канаді.

— Хотіла б його побачити?

— Дуже, — аж скрикнула радісно.

— Після того, як він тобою знехтував?..

— То й що? Він же мій батько. Він подарував мені життя — найбільший дар на цьому світі… Хоча прізвище я ношу дідове.

— Як дід тебе називав?

— Моя князівно.

— Гарно. Але чому?

— О, це окрема тема. Історія його першого кохання.

— Цікаво. Там теж не обійшлося без мандрагори?

— Будь серйозний, — по-вчительськи попросила вона. — Слухай. Дід шістнадцятирічним хлопцем потрапив у будьонівську кавалерію. Там і зустрів він цю жінку. Її відбили в денікінців разом з кількома пораненими. Тих одразу ж шльопнули, а її комполка залишив. Ну, звісно для чого. Висока, туга в тілі, волосся густе, як коноплі. І синьоока — наче два наперстки Сиваша під блідим чолом. Кілька днів сиділа понуро в халабуді. Комполка її не чіпав. І бійців теж застеріг цівкою нагана. Шептали, що вона — князівна, що була при якомусь офіцерові. Так того любила, що плуганилася за ним у походах. І всі вірили цим переказам, бо таку кістку породисту мала, такий взір соколиний, таку поставу, наче з мармуру тесану… Третьої ночі князівна вийшла вмитися до криниці, а бійці зорили зі своєї криївки. І ніхто з них не бовкнув жодного солоного слова в її бік. І жоден не сікався до неї. Бо кожному дозволено поглядати на гору, можна й зіп'ястися на вершину, але дістатися неба — хіба дурневі прийде це в голову. Так казав мій дід, і очі його горіли, як жаринки під попелом… Як вони чекали тих ночей, тих хвилин сяйва прекрасного дівочого тіла, що іскрилося в місячній росі. А потім і денне сонце вона заступила їм, коли одягла сіру шинелю і пішла до поранених. У поруділому від крові наметі урвалися стогони, звідколи увійшла туди сестра милосердя. Князівна. А далі пішло-поїхало. Вона літала з ескадрою в степовій куряві, спала в кибитці, їла козятину зі спільного казана і осявала їх голубінню соколиних очей. Але мовчала. Тріщали кулемети, хрипіли коні, ревіли командири, скрипів пісок на зубах, спекотне марево степу розчахалося навпіл. А вона мовчала. Лише її шинеля сірим птахом металася в гарячій пилюці, припадаючи до тих, що стогнали, що спливали кров'ю… Якось дід побачив, як вона перев'язувала молоденького кавалериста. Розпорола штанину і протирала змоченою самогоном онучкою скривавлений пах. Ліва рука її пестила скроню юнака, і чувся тихий воркітливий голос: «Потєрпі, мільонок. Крєпісь, мальчік. Кровушка тєчот мєрно, ето хорошо. Рана бистро очістітса». І той одчайдушний зарізяка затих, принишк, як куріпка. «Невтомно просив я Господа, щоб поранило й мене, — зізнавався дід. — Щоб я стікав під жимолостю малою кров'ю. І щоб вона присіла поряд і торкалася мого тіла своїми довгими тонкими пальцями. Нічого більшого понад це не мріялося мені на тій війні…» Але вбили її раніше, ніж його поранили. Посікли вночі із зальотної махновської тачанки. Падаючи, він устиг побачити в світлі багаття, як стьобали кулі її шинель — і сірі дірки одразу ж темніли. І як вона, обтяжена кулями, зсунулася на коліна і глухо впала обличчям у жухлу ковилу. Неначе в молитві прощалася з ними — своїми і чужими. Чи, може, дякувала за смерть-рятівницю. І дід мій, судорожно хапаючи пальцями ніч, падав услід за нею…

Синичка змовкла. У кімнаті залягла густа тиша. Було чути, як бубнів телевізор за стіною в сусідів.

— До речі, вечір бажань не скінчився, — озвалася вона з напівсутіні. — Ваш хід, маестро.

— Знаєш, мої бажання дуже приземлені…

— Натякаєш на килим? — запитала вона, пустотливо мружачись.

— І на лілові туфлі… Хочеш випити шампанського, моя князівно?

Вона підвелася, закинула голову і двома великими пальцями підчепила бретельки сарафана. Тканина ковзнула тілом і лягла на підлогу.

— Я хочу пити тебе.

…Коли вони наситились одне одним і лежали, млосно розпластані на килимі, він сказав:

— Японці мудрі люди, що сплять на підлозі. У цьому щось є.

— І на меблях заощаджуєш, — усміхнулася вона, — і знаєш, що не впадеш із ліжка.

Нічний вітер розгойдував ліхтар за вікном, і в кімнаті ворушилися, немов великі кудлаті собаки, сині тіні. Час від часу він прокидався і щоразу міцно притискав її до себе. І тіла їх знову тісно зливалися, вгадуючи знайомі западини й горбочки, і тріпотіли в тривкому солодкому дрожі.

— Ти ненаситний… Ти невтомний, — шепотіла вона, покусуючи мочку його вуха.

— Стійкий олов'яний солдатик, — механічно відповідав він.

Коли вже сіріло за вікном, він знову виплив із дрімоти.

Вона сиділа, підібгавши ноги, і розглядала його. Тінь безсонної ночі лежала на її лиці.

— Ти весь у шрамах…

— Чому ти не спиш, Синичко?

— Бо мені шкода марнувати на це час, коли ти поряд. І я не хочу, щоб закінчувалася ніч бажань.

— І це бажання здійсненне, — сказав він і натягнув над ними ковдру, як шатро.

Гра в солдатики

— Здрастуй, Колуне.

— Доброго дня, босе.

— Від тебе жодних вістей. Коли Колун мовчить, говорить його пушка…

— Цього разу ні. Все залагоджується, тому й не хотів вас турбувати. Губернатор сказав, що це його проблема. Все, що не додадуть страховики, буде компенсовано. Це їхні місцеві війни, політичні замутки. Вибори ж на носі.

— І там вибори? Як ми любимо вибирати. Дарма, що не вміємо це робити.

— Самих паліїв ми накрили, босе.

— Ти от що, Колуне… відпусти їх з Богом.

— З Богом? Бачили б ви їх пики, босе. Відморожені дегенерати.

— Тим більше. Це ж піхота. Ти сам розумієш.

— Розумію. Але писки я їм начищу. Носи переламаю.

— Що з тобою вдієш? Колун і є колун.

— Як ви там, босе?

— Нудьгую. Через те й телефоную. Потрібна мені тінь. Знайди акуратного хлопця. З тих, що я сам готував. Буде тінню ходити за мною, страхувати. Але щоб я його не бачив і не чув. Досить того, що мені в спину дихають усі, кому не ліньки.

— Таке скажете. Щоб ви — і не чули, й не бачили… Але бійця дам путящого. Гуцул. Він до вас найближче, в Румунії. Підходить?

— Той чорнявий, з вусиками? Годиться.

— Увечері вже буде.

— Гаразд. Оселиться в готелі поруч. Зі мною — жодних контактів. За залізо братися в крайньому випадку. Чуєш, у крайньому?

— Чую. Що там за війна у вас, босе?

— Це не війна, Колуне. Це гра в солдатики…

Імпозантного меткого єврейчика Цезаря, який приїхав до Мукачева за вказівкою Юхвіда (самого Юхвіда!), здивували манси клієнта. На вигляд не мажор, цілком реальний перець, а фігури малює втемну. Товару на руках не має («В нього, мовляв, алергія на „рижйо“»), заникав десь у каналізаційному колодці. І він, Цезар, повинен його звідти дістати й оцінити. Якби не Юхвідові розклади, сказав би він цьому фраєру кілька веселих слів. А так — сопи в дві дірки і слухай єресь. З розрахунком — інший фортель. Гроші не йому принести, а якійсь бабці. Та ще й виставу розіграти. Текст сценарію й документи додаються. Ці провінціали навіть магазини бомблять із сантиментами. І йому тепер доведеться, як причучвереному, ламати комедію. Бо старий Юхвід, бач, попередив: усе залагодити так, як для його власного сина… «Синок» виглядає покладливим, але сам товар навіть не зважив, проби не зафіксував, камінці не описав. Свята простота…

Тихого пообіддя в дерев'яну хвіртку Баників загупали з вулиці. Маруся, що на ганку лущила квасолю, побігла відчиняти. Двоє молодих чоловіків стояли в костюмах і при краватках.

— Баник Марія Михайлівна?

— Айно, це я, — збентежено підтвердила жінка.

Мовчки увійшли до сіней, поклали на стілець шкіряну валізку.

— Ми уповноважені компанією «Якутголдінвест».

— З Якутії? — здивувалася жінка.

— З Якутії. Компанія здійснила перерахунок акцій, що належать колишнім працівникам. Тут ваша з чоловіком доля з належними за цей період відсотками. Плюс пільгова пенсія за шкідливість, компенсація на лікування і таке інше. Просимо поставити підпис, що отримали передачу.

Господиня, сором'язливо посміхаючись, старанно вивела на аркуші своє прізвище.

— А чоловік кози пасе на цвинтарі. Я за ним побіжу…

— Не обов'язково. Ми вам довіряємо.

— Компоту вип'єте з айви? — спохопилася. — А, може, чогось…

— Ні-ні, спасибі. У нас ще маршрут.

— Розумію. Наших там много робило.

Другий, що досі мовчав, висунувся наперед і відчеканив, як по писаному:

— Шановна Маріє Михайлівно. Компанія «Якутголдінвест» висловлює вам щиру подяку за вашу самовіддану працю. Ваші з чоловіком імена занесено до почесної книги підприємства. Але просимо не розголошувати про наш візит. Компанія зберігає конфіденційність інформації. Розумієте?

— Та де не розумію, — самими губами пролепетала жінка.

Кучерявий, схожий на єврея, поклав фірмовий бланк на стіл і вийшов першим.

Коли хвіртка за ними рипнула, Маруся доклала зусиль, щоб подагричною рукою покласти валізку на стіл. «Тяжка. Майже консерви», — подумала. Розстебнула один замочок, другий — і звідти випнулася сиза твердість пачок з банкнотами. Жінка кинула згори рушник і осіла, як втрачена.

Зозуля з годинника, привезеного колись із Сибіру, прокувала четверту. Маруся здригнулася:

— Йой, зараз треба доїти кіз…

Людину оточують речі. Вони довговічніші за неї. Вони несуть на собі печать вічності, загадку плину часу. Через те дехто й уражений цією пристрастю. Холодною, стійкою, тривалою пристрастю до володіння неживим предметом, який переживе тебе і твій час. Жертовнішої, безкорисливішої любові немає навіть до живих істот. Хоча більшість пересічних людей і вважають мукачівську антикварну крамницю «Святий Марко» згромадженням пустих речей.

Цей кислувато-терпкий аромат не сплутаєш ні з чим. Ні в Парижі, ні в Мукачеві. Здається, тут зупинився час. Тихо і врочисто, як у склепі. Ветхий дідок дрімає під бронзовим канделябром, як змій на осонні. Але це тільки здається, що він дрімає. Як тільки тенькне скляна пацьорка над дверима, чіпкі вічка прицільно стрельнуть у бік відвідувача. Що за птиця? А заходять сюди люди трьох категорій: роззяви, щоб полупати баньками на красу; місцеві малярчуки — щоб пропхати свіжу картинку на реалізацію; і, нарешті, поодинокі покупці, вражені вірусом потягу до старожитностей. Такого старий Бейло нюхом чує, такого він, як рідного брата, зустріне. Але такі навідуються рідко. Як оцей, доладно вбраний, упевнений у собі чоловік, з годинником, що тягне на добру шафу його товару.

— Пана щось цікавить? — свердлить його хитрим поблиском пенсне.

— Цікавить.

— Що б ви бажали?

— Бажав би купити щось вартісне.

— Наприклад?

— Наприклад, яйця Фаберже. Обидва.

Зморщене, як торішнє яблуко, личко антиквара береться довкола очей промінцями, розгладжується на щічках, оголяючи дрібні мишачі зубки. І лунає його сміх, мишачий, пискливий:

— Ці-ці-ці-ці. Я ще такого не чув. Люди з гумором — найсерйозніші люди.

— У мене справді серйозні наміри, — зауважуєчоловік, стромляючи до рота янтарну люльку. (Він її позичив на день, щоб похизуватися на одній зустрічі).

— Ви дуже розумно робите, що вкладаєте гроші в антикваріат, — підносить догори пташиний палець-кіготь дідок. — І криза — найкращий для цього період, — а очиці його обмацують, обсмоктують люльку, як чарівний талісман.

— Скажу вам відверто, — клієнт довірливо нахиляється над різьбленим бюрком. — Я не місцевий, і не колекціонер…

— О, молодий чоловіче, колекціонерів я впізнаю за версту. У них зовсім інший погляд. Погляд шляхетного алкоголіка, що любить добре старе вино. Якби ви знали, що тільки не збирають люди: гудзики, запонки, старі праски, метеликів, пивні кухлі, афіші, фальшиві гроші, анекдоти і навіть помилки в газетах… Фантазія збирачів може дійти до абсурду. Хоча як на це подивитися. Коли я навчався у Львівському університеті, ми дружно сміялися зі студента, який колекціонував… кришки каналізаційних люків. Звичайно, не самі чавунні кола, а їх фотознімки. Зафотографувавши весь Львів, на канікулах він їздив у Ригу, Вільнюс, Ленінград, Калінінград. І ось на останньому курсі за кордоном видають розкішний альбом його світлин із люками. І поляки замовляють йому інший — про старі ковані брами. А далі пішли склепи на кладовищах, вітражі, флюгери, криничні журавлі… Гай-гай, збирачі — це особлива каста людей, мій друже.

— Не вам мені розповідати, шановний. Я вже рік працюю на такого. Географію ногами вивчаю. Мій бос із Донецька, помішаний на люльках. Ось учора, до речі, купив для нього штучку…

— Люльки — антик специфічний, — солодко тягне Бейла. — У наших краях гідних екземплярів трапляється мало. Хоча було таке, що гарну люльку я колись продав Іллі Еренбургу, коли той вертався через Мукачево з Парижа.

— Знаючі люди шепнули, що в Мукачеві десь застряла путня колекція люльок якогось полковника. От би її зачепити.

— Якщо десь і застряла, то знаєте чому?

— Чому? — запитав чоловік з люлькою.

— Тому що немалих грошей коштує, — вкрадливо пояснив антиквар.

— Гроші — не питання, — тріпнув той віялом пальців. — За інформацію окрема премія.

Старий пожував губи.

— Ну як тут не допомогти спорідненій душі? Чи мені не розуміти вашого начальника? Люлькарі — публіка серйозна, можна сказати, еліта серед нашого брата. Ви залишіть телефончик, а я передам його в перші руки. Може, й домовитесь… А мені, будь ласка, дайте на хвильку вашу цяцьку. Це, як я розумію, англійська виправа…

Поки старий через лупу милувався люлькою, покупець розглядав картини.

— Кого із закарпатських майстрів порадите придбати, якщо вивільняться якісь кошти?

— Бокшая, Ерделі. З ними ніколи не прогадаєте. Ерделі — віртуоз мазка, європейський авторитет. А Бокшай — барвиста душа цього краю. Ніхто так проникливо й геніально не оспівав Закарпаття на полотні, як він. Можете сміло вкладати гроші. Це — валюта, яка не інфлює.

Прощалися мило, як давні приятелі. І вже коли відвідувач простяг руку до клямки, антиквар зупинив його запитанням:

— А ви придивлялися до мавпи на вашій люльці?

— А що?

— Хі-хі-хі, — смачно захіхікав старий. — Вона показує нам язик.

Чоловік придивився і теж посміхнувся:

— Мабуть, вона знає, що робить.

— Привіт, пані Гелено.

— Доброго дня, пане Алексе.

— Почув ваш голос — і війнуло Європою.

— Спасибі, ваші компліменти завжди нестандартні. Мабуть, вас цікавить звіт про наш барвистий бізнес, як ви його називаєте.

— Мене цікавить, який у вас настрій і яка в Празі погода.

— Пане Алексе, настрій у мене завжди однаковий, бо не він керує мною, а я ним. Це вільні художники можуть дозволити собі місяцями чекати настрій і натхнення, а мені з ними працювати щодня. І погода тут нормальна. Празі пасує будь-яка погода.

— Прага — найкраще місто після Мукачева.

— Після чого?

— Це так. Цитата.

— Я чула, що ви десь на відпочинку.

— Так, у Мукачеві.

— Справді? А знаєте, що воно колись також було чеським?

— Знаю. І чехи возили сюди шоколад, а місцеві жителі фарбували ним свої хати.

— Як мило.

— Мабуть, і чехам так здавалося тоді…

— Ви навіяли мені родинні спогади. Мій дід, коли більшовики в Росії захопили владу, емігрував до Чехословаччини. Їх тут радо приймали. З офіцера він мусив перекваліфікуватися на вчителя математики, і його відрядили в глухе верховинське село на Закарпатті. До своєї кончини він із теплотою розповідав про тих приязних, терпеливих і нужденних людей. Потім діда перевели до Мукачева, завучем у торговельну школу. А бабуся викладала музику. У мого батька про цей період залишилися найсвітліші спогади. Він теж був студентом школи і, якби не окупація, радо залишився б там назавжди. А я, на жаль, ніколи не була в Мукачеві…

— Шкода. Це місто зворушливої еклектики. З Руським кінцем за річкою Латорицею, зі швабським Підгородом, мадярським ринком-піацом, княжим замком Паланком, дикуватою Шайбою, срібнодзвонним Підмонастирем, забур'яненим Борок-Телепом, цегляними вуликами хрущовських Черьомушок, «рокфеллерівськими» Садами, казарменими коробками Пентагону і канально-фекальним циганським табором. Це місто-загадка. Місто привидів невпорядкованої історії. Місто-ностальгія. Місто-фортеця, яка не здається навіть сама собі. Місто ратних і духовних подвигів, черничої схими і бордельної завгури. Тут однаково затишно й домашньо почуває себе в'яло патріотичний русин, національно активний галичанин, москаль-ветеран, тихий шваб, сумлінний мадяр, спритний циган, цадик з Єрусалима й мільйонер із Нью-Йорка. Бо це місто з купажним ароматом мов, говірок, жартів, звичаїв, свят, фестивалів, вин і страв…

— Ви так живописно розповідаєте, пане Алексе.

— Так розповідає мій приятель, місцевий письменник. Але стривайте, це ще не повний портрет Мукачева. Це місто контрастів. Рустикальна Ратуша тут сусідить із дворовими нужниками, Білий палац — з помийкою, храми — з корчмами, пам'ятники — з відкритими каналізаціями, цвинтарі — з дачами, заводи — з базарами, банкомати — з жебраками, лімузини — з теліжками. Тут ви побачите пам'ятник танку, який потолочив піввікову історію міста. А також пам'ятник чужим монахам, зате немає жодному із своїх. Є вулиці комісарів, партизанів і піонерів, але немає на них імен тих, котрі любовно зводили тут неповторну кам'яну сецесію, напували королів, царів і гетьманів духмяними винами, котрі навчили місцевий люд гендлювати і вирощувати найкращі в державі кукурудзу й овочі… Це місто відставних офіцерів і молоденьких черниць. Місто успішних бізнесменів і політиків з великої дороги. Місто геніальних художників без звань і поетів без книжок. Місто вуличних мудреців, футболістів, моржів, попів і революціонерів. Місто книгарень — їх тут найвищий відсоток на душу населення в державі. Зрештою, це місто — пестунчик королів, княгинь, генералів, прапорщиків і домоуправів. Найбільш віддалене від Києва і найбільш наближене до вашої Європи…

— З ваших слів, пане Алексе, в Мукачево можна закохатися. Але чи немає за таким захопленням жіночого сліду?

— Жінки тут теж особливі. Прочитаю вам, творчій душі, вірш, який я вчора почув на подвір'ї Білого палацу. Там тусуються художники й поети.

Але спустимося із хмар, пані Гелено. Як наші галерейні справи?

— Похвалюся. З міністерства культури навідувалися, взяли паспорт галереї для відзначення як кращої за підсумками року.

— Я завжди казав, що ви не тільки Єлена прекрасна, але й премудра.

— Спасибі. Стабільно продаються росіяни нової хвилі, серія старого Криму, росте інтерес до молодіжних інсталяцій.

— А закарпатці?

— Хто?

— Я тут оглянув місцевий арт-салон і мене зацікавили етюди Бокшая.

— Ну, Йосип Бокшай — це для серйозного поцінувала. Це високий, я б сказала, духовний академізм. До речі, ми маємо його солідне панорамне полотно. Називається «Ісус роздає хліб закарпатцям». Вас цікавить?

— Так, пані Гелено.

— Зараз гляну супровідний аркуш… Отже, куплена картина була в 1991 році у вашому Мукачеві. Звідти вивезена до Угорщини. Там її перекупив італієць. Відтак продав мистецькому фонду, від якого викупили ми. Зараз її номінальна вартість близько сімдесяти тисяч євро.

— Вам подобається вона?

— Такі роботи не можуть не подобатись. Я особисто торгувалася за неї на аукціоні.

— Знаєте що? Ця картина повинна повернутися в Мукачево.

— Як скажете, пане Алексе.

— Пані Гелено, ця картина висітиме в дуже гідному місці. Її бачитимуть тисячі людей, яким це особливо потрібно.

— Не треба нічого пояснювати. Вашим рішенням я довіряю абсолютно, — в голосі празької галерейниці дзвеніла холодна металева нотка.

— Пані Гелено, я знаю, як важко вам прощатися з гарними роботами. Але повірте, що в цьому випадку ваша бабуся Єлена дала б вам удячний цьомик…

— Звідки ви знаєте, як звали мою бабусю?

— Я тримаю в руках книгу «Енциклопедія Мукачева в іменах». Вашій бабці тут відведено півтори сторінки. Вона відкрила в Мукачеві першу безкоштовну студію музичної грамоти для русинських дітей. Тут і фото є. У вас, пані Гелено, такий же високий лоб і такий же задерикуватий носик.

— Годі, пане Алексе. Бо я зараз розплачуся, і мій настрій справді відповідатиме класичній празькій сльоті…

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Вважаю за необхідне повідомити про нові обставини, які можуть мати прямий чи опосередкований стосунок до особи, що вас цікавить. При цьому зауважу, що коли він і причетний до нижчеподаних фактів, то поводиться справді, як лис. Зовні провадить життя інтелігента на відпочинку — прогулюється, відвідує арт-салон, монастир, ресторани, підтримує стосунки з уже згадуваною молодою особою.

Лис відвідав годинникову майстерню біля зеленого ринку, щоб поміняти скло на годиннику. За цим місцем здавна ведеться слава підпільної скупки золота й коштовностей, у тому числі й крадених. Наступного дня в Мукачеві було помічено колишнього валютника на кличку Цезар, вихідця з міста, нині бізнесмена, який свого часу притягувався за створення підпільного конвертаційного центру та фінансових пірамід.

Вчора близько п'ятої години в провулку біля кінотеатру в Лиса стріляли. Пролунали два постріли. Перша куля зачепила шию, від другої він ухилився. Цікаво, що він пішов далі, ніби нічого не сталося. Тільки приклав до рани хустку. Зате той, хто стріляв, був збитий з ніг невідомим і лежав непритомний, коли моя людина викликала міліцію. Втім, коли прибув наряд, його на місці вже не було, тільки гільзи від патронів. За фотороботом агента, згідно з нашою картотекою, це може бути кілер на прізвисько Гранат, що перебуває в розшуку. Особу другого, котрий його знешкодив, не встановлено. Очевидно одне: це був професіонал. Не виключено, що він також провадив стеження. Але невідомо за ким: за Лисом, за кілером чи за нашим співробітником?

Вночі на подвір'ї готелю вже згадуваного мною Барака було спалено його авто — дорогу модель «Доджа». Причому під вечір він нібито телефонував до страхової контори і просив підвищити суму страховки на автомобіль. До речі, схожий дзвінок був і напередодні пожежі в його ювелірній крамниці.

Експерти встановили, що підпал здійснено в зачиненому і поставленому на сигналізацію авто. Загорання сталося через шнур, устромлений до гнізда прикурювача. При увімкненому запалюванні двигуна. Сама ручка прикурювача знайдена в кишені Баракового плаща вдома. Всі докази проти нього. Або він сам себе грубо спалює, або хтось його елегантно підставляє. Барака взято під варту.

Цікаво, що за день до цього Барак звернувся до хірурга з пробитою наскрізь кистю руки. Не виключається ножове поранення. Це я веду до того, що в поданні на Лиса відмічається його виняткове володіння ножем.

На цьому пригоди не скінчилися. Під ранок мешканцям готелю Барака зателефонували й повідомили, що залишатися тут небезпечно — витік ртуті. Бригада МНС, що оперативно прибула сюди, справді встановила високу концентрацію випарів ртуті. Готель закрили. За оцінкою експертів, знешкодження може тривати щонайменше рік, вимагається серйозний демонтаж.

Наводячи ці факти, водночас підкреслюю, що досі жодна пряма підозра не падає на Лиса. Наша людина підтвердила, що він протягом ночі не відлучався з готелю. Втім, без кримінального розслідування стверджувати щось напевно важко.

Посилене стеження за Лисом продовжується.

Начальник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик.

Ягода мандрагори

Письменник сидів під каштаном, зарослий, схудлий, зате очі весело іскрилися.

— Вітаю, — вигукнув, побачивши його здаля. — Я вгадав, що ви з'явитесь о цій порі на променад.

— Радий вас бачити, хоч ви й виглядаєте, наче втекли з в'язниці.

— Так воно і є. Але на волю я вирвався з чистою совістю. Видав на гора сорок сторінок. Воістину рядкогони сорому не ймуть. Ви знаєте, що таке творчий запій?

— На щастя, ні.

— Це сверблячка писання. Коли голова кипить думками, а рука не встигає за ними. Усе, що досі знав, чув, бачив, ти, як ворона в гніздо, тягнеш у свою книгу. Лавина слів обвалюється на тебе, ти досі й не підозрював, що стільки їх знаєш. День завершуєш, обриваючи рядок, з мідним дзвоном у голові. І сни тобі сняться з розділовими знаками і абзацами. А прокидаєшся від голосів героїв, які вже ведуть діалоги десь поруч. І що тільки вони не витворяють з тобою. Не коряться, водять тебе за ніс, вимучують, несподівано стають гіршими чи кращими або взагалі кудись зникають. О, як я розумію графа Льва Толстого, коли той, мало не плачучи, скрушався: «Що вона зробила зі мною, моя Анна!»

— Дійсно, — співчутливо мовив візаві. — Не знати, що краще: звичайний запій чи творчий.

— Краще поєднувати їх. Тому замовимо мерло.

— Звичайно. Істина ж у вині, казали мудреці.

— Ті мудреці були п'яницями, — усмішливо зауважив письменник.

— Як би там не було, а мені бракувало і вас, і мерло.

— А мені бракує матеріалів з перших уст. Тому я й виліз на світ Божий зі свого ашрану. Отже, як ви познайомилися з Тата?

Про Тата він чув і раніше. Але побачив його вперше у Владимирській «критці». Еге, тут сиділи достойники. І його сюди вкинули, обчуханого етапом і невдалою втечею. Це була четверта його втеча і перша — невдала. Він скористався замішанням після того, як у теплушці підрізали Пупа. Він знав, що поїзд зупинять і штрафний вагон вишикують на задвірках якогось полустанку. Так і було. Шоблу вели вздовж пакгаузів. Праворуч стояла колона машин. Він і стрибнув під одну. А потім одним махом кинув тіло через борт і… влип у рідкий бетонний розчин. Ніхто це й не засік.

Машини рушили, і він бачив крізь щілину борту, як братву шикують на «ломку». І тут на вибоїнах розчин почало хилитати — тверда рухлива маса накрила його. Він вистромляв голову на поверхню, хапав ротом повітря, але бетон оглушував знову, забивав ніздрі і виїдав очі. Ноги і руки налилися свинцем, він захлинався глевким розчином, трощив зубами камінці. Раптом його вдарило головою об борт, і, втрачаючи свідомість, устиг пошкрябати рукою у віконце водія…

Тоді його зняли з етапу і доправили у Владимирку. Йому тут світила одиночка, але на той час він уже не боявся самотності. І солодко вдихнув плісняву камінної тиші. Тут можна було відпочити від товкотнечі, козлячого смороду немитих тіл і завчених тупих жартиків табірної тлі.

Після кількаденного перепочинку він ліниво «розколовся» слідаку і був виведений на прогулянку в дворик. Молодь гигикала попід стінами, щоб не зачепити чинних пасажирів, що вільготно проходжалися. А під бляшаним козирком сидів на поліні старий у білосніжній майці. Ні, не приплющені, як мідні монети, повіки, не дурнувата кульбабка в руці, не золотий годинник на зап'ясті, а саме ця білосніжна майка найбільше вразила його тоді. Неначе срібне блюдо в нужнику.

Він, як і належить зайшлому сосунку, прилип до заднього муру і мовчки зорив на старого. Вбирав очима спокійну міць його тіла, тверду ліпнину голомозого черепа, баранячу волохатість грудей, пліч, рук. І ось той розклепив повіки і глянув зовсім не сонно і не ліниво, навіть весело. Ковзнув по чорних фігурах, по облупленій стіні із загратованими проймами і зупинив погляд на ньому. Цибатий білявий пацан дивився на нього відкрито й пронизливо.

Ні, цей дядя був не з простих паханів. Такий за мить війнув би долонею — і пара-друга шісток поволокла б нахабноту на «знайомство». І добре, якби воно обійшлося лише кривавим харканням. А цей лише посміхнувся своїм думкам і знову приплющив, заліпив очі мідними монетами.

«Ні, таки це не простий бугор», — подумав тоді він.

Потім, у хаті, куди його рознарядили з одиночки, він спитав Червака:

— Хто ж тепер глядить у Владимирці?

— Як хто — грузин Коца. Бубнового носить на пальці.

— А Тата?

— Що Тата? Командировка в нього тут, по ходу, з верхотури. Але Коца під ним. Усі під Тата ходимо. Навіть криша. І навіть там, кажуть, — Червак кивнув на запітніле віконечко. — Орден у Тата від самого Горбатого.

— Від котрого Горбатого? Від кишинівського?

— Ну ти, бля, Лисеня, ліпиш в натурі. Від їхнього, від міченого — Горбачова…

А якоїсь ночі розштовхали його й повели до Коци. Коридорний дубак сам відчинив і зачинив за ним двері. Коца сидів закутаний у бавовняний плед, покашлював. На столику перед ним лежали апельсини, гранати, лимонад.

— Пригощайся, — застуджено прохрипів.

— Я ситий.

— Здається, твоє поганяло Лисеня?

— Так кличуть.

— А вже, начебто, й не малолітка. Міг би вже й поважно називатися.

— Ніяк не встигну на зоні паспорт поміняти. Дуже люблю вільне повітря.

— Бо дурник ще, — темнозубо вицірився Коца. — Ніде немає більшої свободи, ніж тут. Ти ще дійдеш до цього. Бо очко, бачу, в тебе не полохливе… Слухай діло, Лисеня. Душняк зараз у критці, душняк капітальний. Коня не дають нам пустити з поселухи. А маляву треба передати на повітря — кров з носа. Дуже поважна ксива. Від самого Тата. Чув, може, про такого?

— Чув.

— Тут мітлами шурують, що ти вмазався на етапі. Правда?

— Я по вуха замазаний.

— Це і добре, і погано. Шепни кумові, що козла включаєш. Шнирьом тебе призначать на дворі, ми їх купимо. Маляву зашиємо в бутсу. А там тягу треба дати. Як — ми ще розкинемо пасьянс. Поки що карти не лягають…

— Я знаю як.

— Дурня ломиш?

— Правда. Коли я на нову поселуху приходжу, одразу січу, як звідси тягу дати.

— Начуваний про твої фортелі. Колися.

І він виклав Коці свій план утечі.

Пахан слухав, некліпно встромивши в нього колючки очей і спльовуючи кісточки граната.

— Послухати тебе — картина маслом. Я на це відмашку даю. Але перетремо ще з Тата. Бачу, ти бродяга тямкий. Чому бичишся? Нам головатих більше треба, як рукатих. Пресують нашого брата нині. Козирних на викуп ставлять, масті змішують, падли. Там, за колючкою, в них канитель, то вони й нас опустити хочуть. А чому, просікаєш?

— Чому?

— Бо владу бояться втратити. На болоті стоять. Бедлам розсусолили. Після Сталіна закон їх — порохно. Пудрити мізки мужикам уже нічим. А в нас понятія — як сталь. У нас общак. Ми їх скоро з потрухами купимо. Але триматися нам треба тісно, як ці зернята, — Коца простяг йому половинку граната. — Солома силу ломить. А дерево вітер гне й вириває з корінням. Ти це зарубай собі на носі. Не вічно ж тобі бігати туди-сюди. Немає, братухо, такого коня, на якому можна від себе втекти… Як це діло обтулиш, по масті підеш. Моє слово.

А потім його повели до Тата. В камері світло не горіло. Кремезна фігура за столом біліла майкою і темніла лицем.

— Сам змикитив? — спитав спокійний і на подив бадьорий серед ночі голос.

— Сам.

— Не боїшся?

— Я волі не боюся.

— А якщо розіб'єшся?

— Тоді пошлете іншу маляву.

— Добре кажеш. Але не добре, що так ризикуєш. Життя — то найбільший дар, хлопче.

— Я Лисеня.

— Герої не мають імен, — почувся з темряви сміх. — Можеш іти. Гуляй на волі, якщо так її любиш, Лисе.

— Я Лисеня.

— Ні, ти Лис.

З того часу його називали Лисом.

Втеча вдалася. Під вечір, коли вже залягали осінні намерки, його вивели підмести скляні друзки — хтось розбив вікно. І раптом почали сипатися шиби з інших вікон. На другому поверсі зчинилася буза. Черговий наряд кинувся туди. Прожектори з вишок теж спрямували на вікна. Тим часом він шуснув попід муром до крайнього стовпа з ліхтарем, який теж хтось знеструмив. Перекинув через кронштейн мотузку. Підтягнувся кілька метрів угору і став розхитуватися, як на гойдалці. Коли вже розмах був достатній, він перелетів через дротяне павутиння і вхопився за гілку дерева, що росло вже за парканом. І потягнув за собою мотузку…

— Ніхто не знав справжнього імені Тата. Ніхто не знав, якого він племені. З мужиками розмовляв їхніми рідними мовами. Навіть з узбеками гугнявив по-їхньому. Жартував: «У мені тільки десята частина слов'янської крові. Решта — орда». Ніхто достеменно не знав його послужного списку. Скільки й за що він сидить. Казали, що його помилували з-під вишки за особливі заслуги перед батьківщиною. Він і тут мав особливий статус. Як би це сказати словом громадянським — граючий тренер, ревізор, представник центру… Він мандрував із зони на зону, провадив розбірки, звільняв і призначав козирних, наводив порядок на зсучених територіях, судив…

— Кримінальний Соломон, — підказав письменник.

— Мабуть. Хоча зовні він не мав жодної блатної ознаки. Зате блатні всі трепетали перед ним. Він підкоряв, зачаровував голосом, поглядом, манерою розмови й дивовижним спокоєм, що обволікав тебе, як сон дитинства.

— Мушу відмітити, що ви його добрий учень, — зауважив письменник.

— Тата називав мене сином. І я, безбатченко, радо це прийняв. Завдяки йому я не впав. Не загруз у табірній пилюці і не став звіром. Він зробив мене тим, ким я є… Кажете, Соломон?.. У нього, начебто, було якесь незвичайне кохання…

— І воно народило величну «Пісню пісень». Золоті тексти.

— Ви знаєте цю історію?

— Авжеж. Свого часу я навіть новелу про це писав.

Нелегко він ішов до своєї величі. Юним підлітком почав боротьбу з підступним братом за трон. Допомогла мати і та лагідна красуня, що на смертному одрі батька зігрівала старому кості. Жінки любили його. Та полюбив і Бог. Полюбив за те, що не мав він погорди і просив собі мало. Коли вигубив ворогів довкола і підступив до царського трону, то зрозумів, що не знає ні входу, ні виходу в науці владарювання. І став молитися Господу в сльозах, щоб послав йому розумне серце, навчив розрізняти добре від злого. Бог приходив двічі уві сні, щоб навчити його ходити вірними дорогами у чистоті серця і правоті. Так і сталося. Дійшов Соломон такої слави, якої не було в жодного з-поміж царів. Здобув таке багатство, що срібло в країні не вважалося за щось цінне.

Бог напучував його, як чинити, як учитися самому і як навертати народ. Навчався цар усьому спрагло, пив науки, як пісок п'є воду. Жага пізнання повела його у такі тайники, куди остерігалися заглядати навіть вищі жреці і варварські чаклуни. І напившись, як губка, знань, сягнувши висот розуміння, пізнавши глибини мудрості, розгубився Соломон. Став наче посеред води без весел. Куди пливти далі?! За чим? Велика мудрість лише множить печаль. Не радість вона відкриває, а сумну істину — що людина безмежно гріховна, слабка і самотня.

Маючи під рукою своєю людей, як піску в морі, віддаючись любощам з тисячею жінок, відчув Соломон, що він одинокий, наче Вавилонська вежа на вітрі. І немає того тепла під сонцем, яке б зігріло його душу, вистуджену розумом. Усе — марнота, усе, що робимо, пригнічує дух. І дорога в царя і раба та сама, до одного кінця. І життя — то мить, невловима, як тінь птаха. «Все минає» — викарбував він слова на своєму персні. Бо вищої істини не дійшов.

Зрозумів він єгипетських фараонів, що все життя зводили для свого смертного притулку кам'яні гроби. Ні, не про смерть вони дбали, а втікали від неї… втікали у клопоти будівництва. Бо поки людина в дорозі — вона живе.

І замислив він храм на горі Моріа. Такий, що посоромив би не тільки піраміди, але й небесне склепіння. Вісімдесят тисяч каменярів і сімдесят тисяч носіїв готували плити для стін, майже сорок тисяч дроворубів тесали дерева в Лівані. Очі раділи з того дійства, коли ходив у хмарах кам'яної куряви. Але недовго. Ось виросте церква, якої не бачили небеса небес, і Господь поселиться там, і страдники знайдуть прихисток. А що ж йому з того? Чи є такий храм, де його тривожному розуму було б привільно і весело?..

Затим ще тринадцять літ будував собі палац і насаджував виноградник у Ваал-Гамоні. Той, у котрому й зустрівся з тією дівчиною…

Будував не стільки для того, щоб показати свою славу й багатство, скільки для того, щоб зайняти турботами своє серце, холодне і порожнє, як черево Молоха. Але й це не принесло жаданої втіхи. Згасав інтерес до судів, слава про які гомоніла по цілому світу. Який суддя виправить гріховність і порочність народу, коли це не підвладно навіть Богу?! І коштовні самоцвіти з його копалень уже не збуджували уяву загадковим блиском, як колись. Давно він розгадав їх магічний вплив і лікувальну силу. Доторком руки міг зцілювати людей від чорної хвороби і біснуватості. І лише від своєї печалі не в силах був зцілитися…

Не знав, не сподівався цар, що доля готує йому в дар самоцвіт над самоцвітом, ліки над ліками. Щоб засліпити спопеляючим сяйвом, щоб напоїти дурманним трунком. Бо сказано: кого Господь любить, того картає, як батько сина.

Давно підмітив цар, що життя зіткане не із законів, а з випадковостей. Якби двоє передніх носіїв на прогулянці в гаю не поранили ноги об вориння, чи спізнав би він свою Суламітку? Ця олива тоді ще була молодою. Але листя її і нині так молодо шепче.

…Коли побігли за підмогою для носіїв, він пішки подався до винограднику. Почув у кущах шарудіння. Ага, лисиці крадуть мій виноград! Підняв дрючка, розсунув листя і справді побачив… двох лисенят, що рожевими мордочками пнулися з тісної дівочої сукні. Двоє гострих пуп'янків. Пилок від цвіту золотив її губи, кучеряве волосся чорно блищало, як і очі. Щоки спалахнули тривожною сором'язливістю.

Він розпитував її про щось пусте, намагаючись подолати незнайоме сум'яття, і не слухав відповідей. Чув лише музику слів, що, як іскри, палили його серце. Свіжа, як росяне гроно, жвава, як сарничка, вона то бризкала нестримним сміхом, то вдавано хмурила чоло.

Юне дівча краєчком лукавого жіночого ока оцінююче розглядало його.

— Мене звуть Суламітка. А тебе? — сміливо запитала нарешті.

Якесь живлюще тепло, невідоме, ласкаве, рідне струменіло від її гожої фігурки. Вицвіле плаття, поколоті пальці, запилені ноги — це їй личило більше, ніж найдорожчі прикраси його фавориток-коханок. І навіть цариці Савської Балкіс, жінки, що ховала в довгу туніку своє довершене тіло від чоловічих поглядів. Обличчя наложниць, умілих і хитрих у любощах, блякли перед нею. Променистим поглядом вдивлялася вона в його очі, і цар силою стримував себе, щоб не простягнути назустріч руки.

— Хочу купити в тебе винограду, — відірвав і простягнув золоту застібку свого хітона.

— Ой, ти що! — скрикнула дівчина. — Це коштує більше за мою річну платню. Ти такий багатий.

— Цієї миті мені здається, що це справді так…

— Я пригощу тебе задурно.

— Чому?

— Ти красивий, як цар. А може, ще й гарніший, — хіхікнула грайливо.

За ним гукнули слуги, встиг лише запитати, де вона мешкає. Вона сказала й простягнула намисто з сухих ягід, нанизаних на шкіряну шворку. На блідо-зелених пацьорках бурі плями. Її крові. Наворожила бабуся в дитинстві, що чекає її велике кохання, воістину царське кохання. І дала намисто з мандрагори, ягоди, що привертає кохану людину.

А вночі Соломон уперше не пішов до жіночих покоїв. Перебраний у простолюдина, крався брудними вуличками до кам'яниці її братів, що орендували клапоть його виноградинка. До світанку стояв під вікном, мокрий від роси й хвилювання, і вдивлявся в щілини, тихенько кликав її. Лише над ранок на мить майнула за фіранкою її постать. Здавалося, відчув запах волосся, що затлумив нічні пахощі саду. А вдень ходив, як сновида, між виноградними рядами, жадаючи зустріти вчорашнє видіння. Аж поки не почув її сумний спів.

І була їм за постіль трава, за стіни — кедрини, за стелю — кипариси. І обличчя її в долонях його цвіло, як лілея між тереном, а груди пахли мандрагорою. А потім привів цар дівчину до свого палацу. Виділив їй кращі покої, призначив ліпших служанок, одягнув у найтонші шати, прикрасив найдорожчими діамантами. І коли побачила її горда й велемудра цариця Савська, то наказала спорядити коней, бо зрозуміла, що в Соломоновім домі їй залишатися більше не варто.

Як гаддя, розповзалися Ізраїлем чутки. Цар збожеволів! Сплутався з дикункою, тиждень з опочивальні не виходить.

Ложе заслонило царські справи. І це той, котрий учив: стережи добрий розум і розважливість — і вони будуть життям для твоєї душі… Підеш безпечною дорогою, а нога твоя не спіткнеться… Ось і спіткнувся сам. Мудрий, як змій, сильний, як кремінь.

Сім днів і сім ночей кохав Соломон Суламіту і не міг втамувати спрагу з джерела, яке відкрила для нього. Сім днів і сім ночей стерегли їх любощі шістдесят вірних лицарів, не пускаючи до покоїв ні радників, ні послів, ні писарів. Бо не потрібні слова, коли говорить любов. Сім днів і сім ночей жило в палаці щастя двох, найзагадковіше із щасть.

Аж поки від ножа ревнощів не впало мертве тіло Суламітки. Гадала роз'ятрена цариця Астис, що смерть, як ріка забуття, змиває всі сліди. Що немає сильнішого за смерть. Та помилилася.

Все частіше на схилі літ приходив Соломон до заповітної оливи, де вперше зустрів Суламітку. Все більше гнітила його скорбота. В одну з таких хвилин священик і товариш його Завуд лагідно спитав:

— Пощо ти сумуєш, владико? Наче вороги твої не винищені, наче слава твоя не сяє над Ізраїлем і Юдою, наче багатство твоє не множиться день при дні?

— Не вберіг я багатство своє найкоштовніше, — відповів цар. — Кохання своє єдине. Через те сумно мені й одиноко.

— Даруй мені, не відаю я тонкощів у таких справах, — провадив Завуд, — але невже почуття до смертної істоти сильний розум не може подолати?

— Ні, друже. Це як печатка на серці. Бо сильніше кохання за смерть. Його жар — жар огню, полум'я Господнє.

І царював ще довго Соломон. І знався з багатьма іншими жінками, шукаючи поміж них єдину. Та так і не знайшов схожу на Суламітку, бо кожний з нас неповторний у роді людському. Жінки лише множили його печаль і пересит духу, тягли в невіру, схиляючи стомлене серце до поганських богів. І повірив він у потойбічність, звіздарство та інші штукарства, підносив жертви Молоху, Астарті, Мілкому та іншим гидотам. А насамкінець нібито поклонявся лише благенькому намисту з мандрагори, що висіло над його ложем.

У заповіті велів цар загорнути це намисто з його тілом, коли скінчиться його шлях земний, щоб у світі тіней могла вона впізнати його. І вірив, щиро вірив цей зневірений у печальній мудрості чоловік, що так воно й буде. Бо тільки одне багатство в людини на землі. Тільки одне.

Зустріч сонця

Серед ночі він прокинувся. І відчув порожнечу, гнітючу і давку. Лише кволий зуск пізнього комарика наповнював її.

Раніше йому ніколи не було самотньо. Нудьгувати міг у товаристві, а на самотині ніколи. Тижнями, місяцями міг бути сам, залігши в норі, не потребуючи чиєїсь присутності. День і ніч переливались одне в одне, час проминав десь поруч, не зачіпаючи його, — як ріка, коли сидиш на березі. У тиші самотності він шліфував, вирівнював душу. Порожня тиша вливалася в неї спокоєм, гусла, світліла. Загострювала слух, нюх, чуйку. Заглибившись у себе, він знаходив там, на дні криниці пам'яті, усе, що йому було потрібне. І вимітав зайве, пусте, хворобливе. Розчиняючись у порожнечі, він ліпив, формував себе іншого, такого, що вже не боявся нічого. Бо він перейшов убрід цю вічну тишу, цю пустельність душі, тіла й розуму — і виплив у новій цілості. І переміг.

Цьому навчили його безнастанні ДИЗО і ШИЗО. Кам'яні мішки, куди вкидали на 10 і 15 діб. А потім, коли він не ламався, не «козлився», тобто не ставав на шлях виправлення, — «крутили через матрац». Призначали нову порцію ШИЗО.

Це заборонялося режимом, але адміністрація на це йшла, щоб переломити «відказника» через коліно. А він не ламався. І наставав час, коли, махнувши на нього рукою, відпускали. І, хитаючись, як тінь, чорний, зарослий, волік худюще тіло на шконку. І всі розступалися, як перед прокаженим. Із вкрадливим страшком в очах. Бо того, хто сам не боїться нічого, починають про всяк випадок боятися інші.

Так він, сам того не надто бажаючи, без особливих кримінальних заслуг і всупереч понятійній градації, став тут «правильним пасажиром», а відтак і законником.

Бо він умів не боятися і вмів чекати. А останньому його навчив Тата.

«Навчися і умій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть якщо вже нічого не чекаєш доброго, все одно — чекай. І коли нічого не робиш, не просто сиди і лежи, а — чекай. І навіть коли відходиш — чекай. Чекай до прощального подиху».

І він здобував усе, що хотів. Бо він цього чекав. І знав навіщо.

«Сила в тому, щоб її не використовувати — силу», — казав Тата. І він опановував цю найбільшу із сил.

Але зараз… Зараз йому було одиноко і тоскно. Як у дитинстві, тут, у Мукачеві, коли він так гостро відчував свою неприкаяність. Він розумів, що цієї миті бракує йому її. Він відкрив у собі щось нове — пам'ять тіла. Руки, губи, стегна виразно, фізично пам'ятали її тіло і спрагло жадали його. Так, що шкіру переймала якась млосно-трепетна сверблячка. Здавалося, пучками пальців відчуває крупинки її родимок на талії, м'який візерунок вушка, зворушливі западини на сідницях, теплу твердість живота, що переходить у шорсткий горбочок, який пахне гніздом птиці… Синичка.

Він глянув на годинника. Була четверта. Час, коли відкриваються небеса, як казав Тата, і на землю спадає місячна роса істини.

Він посміхнувся сам собі і почав одягатися. З неба падала не роса, холодні краплі від недавнього дощу скапували з гілок. І цвьохкали по тім'ю, стікали за комір. Була пора найглибших снів. Уже полягали злодії, і ще не прокинулися двірники. В старі добрі часи в таку пору вулицями ходили сторожі, постукуючи калаталами — спіть спокійно, мирні мешканці… Він увімкнув калатало двигуна і виїхав за ворота.

Приїхав до брунатної п'ятиповерхівки в Росвигові і зупинився під платаном. Будинок спав. І поряд, згорнувшись на лавиці калачем, спав безпритульний пес. Він також загорнувся щільніше в плащ і став чекати світанку. Озвався мобільний, телефонували з Кримського парламенту.

— Пане Лисовський, вам пропонують взяти участь у міжнародному бізнес-саміті в Осло.

— Спасибі, але я не зможу.

— Ваша участь дуже бажана. Делегацію очолює сам Президент.

— Розумієте, я готуюся до дуже важливої зустрічі.

— Тоді даруйте, що потурбували, пане Лисовський. До побачення.

— Будьте здорові. Мені дуже шкода.

«Мені зовсім не шкода. Я готуюся до зустрічі сонця».

Він думав про них. Синичка і Лис. Гарна пара, нічого не скажеш! Небо і земляна нора. Крила й ікла. Політ і плазування. Радість і хитрість. Цвірінькання і виття… Чим не поєднання?!

Раптом її вікно засвітилося. І одразу ж відчинилося. Вона була в помаранчевому халаті з каптуром. У руках тримала пакетик.

— Мені не спиться. І я вирішила підсипати корму у годівницю. Мама до цього призвичаїла тутешніх птахів.

— Як ти гарно співаєш, Синичко. Впусти і мені зі свого дзьобика крихітку. Лишень не зернятко гірчиці. Бо досі я збираю тільки їх… Вийди на балкон, затупи місяць своїм сяйвом. Він уже й так від заздрощів зблід.

— Що це за світанкові серенади? Що це за коктейль Крилова з Шекспіром? Чому так рано?

— Я прийшов запросити тебе на зустріч із сонцем.

— Як мило. Востаннє я робила це в студентські роки. Зачекай, я зараз.

Знову пішов дощ. Вона бігла до авто, прикриваючи голову долонями. Застрибнула збуджена й свіжа, із запахом мокрого очерету.

— Привіт, моя маленька пташко, — радісно привітався він.

— О-о-о, в нашому лексиконі нові слова. «Моя пташко», — грайливо передразнила вона.

— Просто в мене ніколи ще не було своєї пташки.

— Хіба всі повинні мати приватну пташку?

— Не всі. Але мені цього дуже хотілося. Ще з дитинства. У нашого начальника була канарка. Я приходив до його помешкання на світанні й чекав, коли відчиниться вікно і він покладе клітку на підвіконня. І пташка радісно зацвірінькає, привітає мене. Мені здавалося, що вона співає тільки для мене. Єдина істота, що робила щось для мене просто так.

— Де це було, Лесику?

— В таборі.

— В якому таборі?

— В піонерському.

— А-а-а, ти вже тоді був романтичний…

— Так, я вже тоді заздрив птахам, які мають крила.

— Ну, що ж, вважай, Лесику-лисику, що ти маєш свою пташку. Ти триматимеш її в золотій клітці?

— Ні, я не люблю золота. Я триматиму її в клітці зі срібної павутини.

— І все-таки — клітка. Щоб не літати…

— Повір, маленьким пташкам безпечніше в клітці. Якщо ти співаєш, ти відносно вільна, хоч і в клітці. До того ж ця клітка буде з павутини — і пташка будь-коли зможе розірвати її крильцятами й полетіти собі.

— Як сумно ти говориш, Лесику.

— Коли тобі дістається щось дуже дороге, завжди трішки сумно.

— Дивно. Я цього не знала.

— Я теж не знав цього досі.

Дощ ущух. «Вольво» котило безлюдними вулицями, розсікаючи калюжі. Виїхали за місто, піднялися на пагорб біля Кучави. Звідси відкривалася долина, що сіріла у мряці народжуваного дня.

— Чому тобі не спалося, Синичко? — запитав він.

— Не знаю. Мені було самотньо… Знаєш, як мама присипляла мене в дитинстві? Вона вкладала мене і легенько дмухала на очі, щоб я їх не розплющувала. Так я засинала.

Він пригорнув її і вклав собі на коліна. Відтак почав дмухати на обличчя. Вона затріпотіла довгими віями, блаженно примружилася.

— А тобі чому не спиться, Лесику? — запитала пошепки.

— Не знаю.

— Мій знайомий лікар у таких випадках каже, що потрібна вітамінна терапія.

— Мабуть, мені потрібен вітамін С. Тобто — Синичка. Я починаю його приймати вже, — нахилився, шукаючи її губи.

Вітер на часину розколошкав хмари, за ріденьким дубняком прояснів драглистий пруг неба. Це й мало бути сонцем, але воно цього ранку так і не з'явилося. Хоча їм у запітнілій бляшанці авто було тепло і затишно.

Рука майстра

Колі Щуру цього ранку довелось попотіти. Спочатку відніс флешку в комп'ютерний клуб, щоб роздрукувати потрібні документи, що надійшли з Києва. Потім побіг до майстрів за проектом Лізиної мансарди й кухні. Нарешті його відрядили на ринок купити букет і віднести на вказану адресу тьоті Яні. До вибору букета йому було поставлено три умови: його належало купити на вулиці в бабусь, він мав бути без целофану і пахнути. Чим рідкісніші квіти, тим краще. А ще дядько Саша питав, чи знає він дорогу в Кленове. Як не знати? Вони туди їздять на озеро купатися.

На сидінні автомобіля мелодією Моцарта озвався телефон. Це була вона.

— Алло, невідкладна швидка допомога?

— Тобі погано, Синичко? — запитав він.

— Навпаки, мені дуже добре. І починаю до цього звикати. Я запитала хлопчика, який приніс від тебе квіти, хто він. Сказав, що працює в тебе. Ти його начальник.

— Негарне слово.

— Я поцікавилась, чим ви займаєтесь. Хлопчик відповів, що ви всім допомагаєте. А я нічого про це не знаю. Може, ти справді професійний янгол?..

— А ти хіба не помітила крил?

— На тому місці я помітила тільки рубці.

— Так, колись мені зробили операцію з видалення крил. Це було давно.

— Через те я й не помітила крил. Зате я помітила інше: відколи ти з'явився, зі мною стаються дива.

— Дива трапляються з усіма. Але люди сплять і не помічають цього.

— Спасибі, Лесику, за квіти. Не знаю, як вони називаються по-книжному, моя бабуся їх називала «когутячі гаті». Вони росли в неї під вікном, біля корита з дощовою водою. Я вмивалася з нього і бризкала на квіти. І вони розхитували на довгих тонких стеблах свої мокрі рожеві штанці. Я гадала, що такі квіти бувають лише в дитинстві. А виявляється, що ні… Мабуть, я відволікаю тебе своїми дурницями. Чую, ти за кермом. Лети, мій янголе!

Він летів у Кленове. Вузька дорога між старими черешневими деревами була порожньою. На полях добирали картоплю, рвали кукурудзяне бадилля, пасли худобу.

Асфальтівка плавно перейшла в щербатий путівець. Пригальмував біля церкви, запитав у жінки, як знайти Петра Звонаря, котрий меблі робить. «Ось він миє чоботи в потічку», — махнула та рукою. За корчем крушини випросталася вутла фігурка у вицвілому светрі і високих гумаках. Рідке волосся тріпотіло на вітрі іржавим німбом.

Чоловік перетнув вулицю і став коло живоплоту. З вузеньких монгольських очей бризкав смішок.

— Щось'ся, Ильку, імив за косу, як мадяр за диню?

— Мусай, Петре, дашто робити, — статечно відповів сусід.

— Ага, собі ганьбу, людям —сміх.

— Ти, хло, дуже немудро ріжеш. Ліпше свою пилу змасти, бо реве, як полонинський ведмідь.

— Яка вдасть, така масть.

— Ти, Петре, фіглюй собі, а я піду уп'ю децу.

— Випивка — діло добре, бо економне. Більше п'єш — менше їж…

Чоловік повернувся і пішов вулицею в долину. Приїжджий привітався до нього:

— Доброго дня, пане майстре. Як діла?

— Діла в депутатів, а в мене робота, — стрельнув косим поглядом через вузькі шпарини очей.

— А ви чому в депутати не йдете? Зараз це модно.

Той засміявся крупними зубами, а очі зовсім пропали в зморщках.

— Я давно мав бути в парламенті, якби не дідо-куркуль. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І нам показив долю… Якщо ви до мене, то нам горі перти, — Петро кивнув на провулок за потічком. — Лишив я село і пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, пташки свищуть, людської паскуді менше. Але ж на небі жити не будеш — не настільки святий. Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж свої… За півночі — голова й очі. Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направиме тридцятеро. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди. Тридцять не тридцять, а п'ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі — дамо ділянку. Дали під горою Гранкою, — показав на узгірок, де посеред саду утвердилася сіра «коцка» під шифером. — Так я навічно заліз, як червак, у цю землю. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів…

З хати вистрибнуло тонке, як прутик, дівча з відром і побігло до колодязя.

— Донька, — пояснив Петро. — Молодша. Старші дві віддалися в Полтавську область. Поїхали на буряки та й лишилися. А ця ще зі мною, і дітвак малий у школі. Зараз свіжа водиця буде, то й пополуденкуєте зі мною за компанію.

Він став відмовлятися, але газда наче й не чув. За мить на садовий стіл лягли брунатні гарячі деруни, солоні грузді, лагідно дзенькнула запітніла чвертка. Гостеві принесли з хати різьблений модриновий стілець. Дівчина ледве тягла його обіруч. Він упізнав роботу — на такому ж недавно сидів у монастирі. Після першої чарки грушівки, та ще підігрітий запитаннями, Петро розговорився.

Розсікаючи засмаглою рукою простір, окреслював свій маєток. Очі впиралися в крутий город, що натужно спинався вгору. Навіть кози лінуються підніматися туди. Нагорі, куди Петро з мотикою ще не дістався, росте лише папороть. Цупка, як дріт. Тому й гора здається кучерявою. Колись там стояла смерекова церквиця. Та людям важко було туди вилізати і вони перенесли її в долину. Коли котили дзвін, той загруз у ямі і до ранку млака його засмоктала. Зараз там криниця, діти припадають вухом до камінного кадуба і чують нібито мідне відлуння. Ось такий у Петра дараб, така землиця.

— Що найкраще родить? — питав гість господаря.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

Це правда, нива й тепер була поцяткована десятками горбиків свіжої землі. А камінь увесь унизу. З нього вимурували фундамент, пивницю, східці, укріпили берег. А навесні буде ще. Коли інші орють, Петро збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші й коси. Але — це його земля і її належить обробляти. Коли з камінням покінчено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів і бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи землю від дичини. Часто доводиться колінкувати, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці.

З сумовитою уважністю гість дивився на нього, на цього жилавого худенького прометея, що безнастанно довбає скелю з дециметровим шаром грунту. І запитав, де він для цього бере силу.

— Була сила, коли мамка цицьку носила, — відмахнувся той жартом.

Хтось обгортає ряди — а Петро мостить тераси, щоб відвойовані грядки не знесло дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду — а Петро сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. З року в рік. Смішний чоловік. Хтось понуро позирає на розпечене небо — а Петро з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається про неврожай — а Петро несе торбами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нічого. Збризнута вапняним молоком і ретельно просушена на сонці, вона золотою горою встеляє пивницю. Тут же — шеренги банок з маринуваннями та соліннями, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош на нього йде. «Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота».

— А чому у вас ніякої живності немає?

— Щоб мені в дворі смерділо… — і загинає пальці. — Сіно міняю з сусідом на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Полтавщину до доньок і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе мені ледве не до хижі. На рік маємо м'яса.

Не переводяться гриби. Щоранку, ще до роботи, за годину-другу Петро з повною кошаркою вертається з лісу. Походи за грибами, крім усього, мають діловий характер. Приглянути дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи. Скромний, але бізнес.

— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Петро будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. У буквальному значенні. Каміння носили цілою родиною з городу й потічка. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Петро зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію виготовлення легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали цегляний бій і шлак із печей. Його змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна і трохи цементу і заливали це між дощату опалубку. А далі розчин щільно забивали кусками цегли. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв у руках жодного відра. На кожному куті будинку стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою матеріал на верхотуру. Там порався Петро. Так само на землі було розкраяно, нарізано і витесано крокви. А нагорі вони лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам несанкціоновано «забрів» у його капустиння. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Петро присік його легко: «Що, цю хащу твій няньо садив?»

З підбережної кринички викопав шанець, кинув шланг — своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. З двох широких труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.

Непросто, але жити можна, коли чоловік своїй голові пан. Він любить казати: «Надійся на доброє, а недоброє й само прийде». Так і сталося. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла тоді враз і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них».

Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, звільнився з роботи. Робітнича еліта, віртуоз баштового крана, в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найліпше родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б малого віддати до інтернату, Петро відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала до інтернату?»

Чухав голову: що робити, аби не робити, а мати гроші. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В селі безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси на тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Петро й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться, не тріскаючись. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на яшму виточує ніжки. По заводських складах все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. З усього цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні для села меблі. Між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, вигадливо вигнутим гілляччям. В його руках воно обернеться на оригінальні підставки для квітів. «Зроби мало, але красно» — його трудовий кодекс.

Зробив стільці для монастиря, де брат служить. Вирізьбив крісло з орлом для голови сільради. Той сидить у ньому, як цар. Адже що людям нині потрібно — або дешеве з тирси, або щось модне, поліроване. А йому це не цікаво. З принуки робить, для хліба насущного. А от витесати бричку з дерева — це мрія. На стальних ресорах, зі скрипучими шкіряними сидіннями і високими кованими ліхтарями. Навмисно сховав для взірця стару світлину, де граф Шенборн стоїть біля свого фіакра…

Цікаво інше. Уже добрі півтора року як Петро мав отримувати пільгову пенсію. Є таке положення для батьків, що самостійно виховали п'ятеро дітей і мають відповідний стаж. Дивно, що ніхто це йому не підказав — ні в сільраді, ні в соціальних службах. Коли кинулися збирати документи, постала інша прикрість: у різних документах по-різному звучить прізвище: в одних Звонар, в інших — Звонарь. Десь якийсь писар дописав букву — і пішов різнобій у метриках батьків і дітей. Процес оформлення пенсії на цьому застопорився. Не допомогли й адвокати. Доводьте через суд, котре прізвище правильне, — сказали у пенсійному фонді.

Три місяці минули у виснажливих митарствах. Воістину наш бюрократ невтомний у паперовому крутійстві. Замість того, щоб зранку йти до майстерні, Петро голився, надягав піджак і їхав до міста. А звідти вертався роздратований, з новими й новими довідками, яких усе не вистачало. Сусіди жартували, підбадьорюючи його, а він лише зітхав: «Мені ця буква у серці — як Ленін». Сердитий, але й їх смішив: «Так довго цю пенсію виходжую, що вже й піп за задатком на двір прийшов…» Грішним ділом і на цвинтар ходив — подивитися, як на хресті в діда написано…

В суді сказали чекати місяць-другий, рішення надішлють поштою. Цікаво, міркує Петро, на яке прізвище прийде — Звонар чи Звонарь. Ну, хто докаже достеменно, який він істинний чоловік: з м'яким знаком чи без?

— Я твердий, як камінь, що на моєму городі родить, а мене розм'якшують на гівно. Така от дзяма на пісній олії.

Але він чекає, він терплячий. І несміло планує, що купить із перших пенсій. Доньці мобілку, малому — велосипед. Собі — новий вал на верстат, вугілля в кузню. Йому багато не треба. Светр, пластикові капці на літо, а на осінь гумаки.

Клієнт одразу ж запропонував аванс. Хіба що за матеріал, — згодився Петро і повів його вибирати деревину. Для полиць вибрали ялицю, а для кухонних меблів — дику черешню.

Петро постукав пальцем по брусу:

— Чуєте, як дзвенить? Шість років на вітрі сушиться. Чоловік гладив рукою теплу шерехату дошку, неначе просяклу рожевим соком. Вона пахла черешневими кісточками, і він з насолодою втягував цей терпкий запах.

— А у вас теж руки майстра, — несподівано сказав Петро. — Це видно здалеку, хоч я й не знаю, чим ви займаєтесь.

Клієнт не сказав на це нічого. І вже на вулиці, прощаючись, несподівано запитав:

— А карету ви з якої деревини хотіли робити?

— З акації, — блиснув очима Петро. — З пропареної і пропаленої акації. Вона дзвеніла б на бруківці, як срібна чаша. І служила б довше, як залізна. Акацієві стовпці у винницях по п'ятдесят років стоять. Якщо не вірите, батька мого спитайте…

— Я вірю, — сказав той і пішов уздовж потічка, що, звиваючись в'юном, дзямкотів у кременистому руслі.

Хтось любить люльки

Цікаво, що Тата його теж «упізнав» по руках.

Тоді, під Кустанаєм, після різанини в «303-му», де трьох червоноперих пришпилили до воріт, піднятий у багнет омон вихопив із палаючої зони дюжину авторитетів і «танків» і вивіз у степ.

— Заборонені речі — перед себе на землю! — весело гаркнув майор.

Обсмалений ряд не ворухнувся.

— Слухай команду: скинути одяг!

Знову анічичирк. Майор, не повертаючись, рукою прокреслив у повітрі дугу. Клацнули затвори, і понад головами зеків затріщали, пересікаючись, автоматні черги. Спроквола почали розстібати тужурки.

— Закопувати будуть, — почув він хриплуватий голос збоку. Тата?! Так, це був той старий із Владимирської «критки».

Солодко потягуючись, наче на пляжі, він знімав куртку, відкриваючи білосніжну майку над дрімучим хутром шерсті. Збоку щось тихо цокнуло. Це з-під штанини Тата сповз ніж.

Тонкої білої сталі, з ручкою янтарного набору. Замашна цяцька. Один із стрілків перехопив сонячну блискітку сталі, рушив у їх бік. І тої миті він, Лис, босою ступнею легенько присунув ніж до себе, накинув на нього майку.

— Ув'язнений, два кроки назад, — шепеляво скомандував ряболиций сержант.

Лис скорився, криво посміхаючись. Рудий запилюжений чобіт відгорнув одяг — біле вістря сліпило на сонці очі. Хутко підійшов офіцер. Ряба пика щось шепнула йому.

— Твій ніж? — сухо спитав майор.

— Винен, громадянине начальнику.

— Ще раз запитую: ти впевнений, що ніж твій?

— Ну-у-у, таку штучку не сплутаєш. Дорога.

— І заплатиш дорого, — сказав майор зовсім тихо і обійшов його збоку.

— З дорогим задоволенням, — устиг промовити і від глухого удару впав обличчям на жорстку колючку.

Це було подарунком, бо коли всіх, у кого знайшли зброю, закопали по шию в пісок, він не знемагав так довго, як інші, від спраги і не божеволів, коли в очі, ніздрі й вуха лізли мурахи; й коли охоронці задля розваги мочилися на їх голови, а відтак посипали їх піском, щоб тверда кірка розпікала тім'я…

Його відкопали першого, облили водою й затягли до якогось підвалу. І він зрозумів, що це протекція Тата. Старий сидів навпроти й перетирав зубами курагу. У білосніжній майці.

— Негарно брати чуже, — промимрив, не перестаючи жувати.

— Надто гарне перо. Полакомився.

— А ти б своє завів, бродяго.

— А я маю. Подарунок від корейця Чу, — випростав долоню і стулив пальці в гострий палаш. Долоня, чорна і тверда, була неначе вкрита кам'яним мозолем.

— Ого, ти нею ачей стіни пробиваєш?! — здивовано осміхнувся Тата.

— Буває, що й стіни, — відповів він, — коли дуже на волю кортить.

— Дурило картонне. Воля не в кулаці. Воля в голові. Якщо є голова, звичайно…

Він його не впізнав, бо потім, за спільною трапезою, запитав:

— Звідки і куди путь тримаєш, хлопчику? — Тоді він уперше назвав його хлопчиком.

— А нізвідки і нікуди.

— Що нізвідки — це при твоєму віці не дивно. А от куди — годиться знати. Бо ведуть нас не ноги, не очі, а розум, — Тата торкнувся скроні, неначе скинув комашку.

— А якого роду будеш?

— Дворянського. Двір — моя хата, мати — кіча, батько — кримінальний кодекс, тітка — решітка. Яких ще родичів треба?..

— Славно співаєш. З такою метрикою вірна дорога в закон. Та ще при твоїй бойовій удачі. Хвалю. Хвалю, але не радію, — коротко обірвав розмову й заплющив очі.

…Мине якийсь час, і Тата, втаємничивши його у всі тонкощі «понятій», у всі розклади блатного світу, несподівано заявить, що руки в нього — не зека. Руки в нього — майстра. І він такого майстра — тонких справ — зліпить з нього. Для цього нагострить його очі, відточить розум, вимуштрує волю. Для цього він домігся його переведення на тиху Туруханську шабашку, де сиділи й мутили щось у лабораторіях технарі-науковці. А Лис при них був бібліотекарем. Сам начитувався до мідного дзвону в голові, вивчав з ленінградським професором іноземні мови, самотужки студіював юриспруденцію.

А невдовзі передали його в лапаті руки Мочалова, понурого єгеря з Уссурійського краю, що сидів за вбивство двох посадових браконьєрів. І той виклав йому науку, яку в жодних книгах не вичитаєш. Науку живого лісу. Мочалов і тут, на зоні, організовував для начальства полювання. І брав із собою Лиса. Той зрозумів тоді, що немає вищого знання, ніж знання Природи. І людина в ній — істота не найкраща, не наймудріша. Після цієї школи його можна було називати Тигром. Але він залишився Лисом.

Тоді він ще не знав, яким «майстром» хотів бачити його Тата. Той усе більше потерпав від старої рани в грудях і готував собі заміну. Лис мав стати послом, людиною-змичкою між двома майже рівносильними світами, які розмежовував колючий дріт. Між зоною і не зоною.

«Ударить грім, — казав Тата, — і ці світи не тільки наблизяться впритул, але й зіллються. І тоді такі люди, як ми, хлопчику, стануть на вагу золота. І навіть дорожчі за золото, бо золота буде багато, а тих, кому порядкувати ним, — обмаль».

Він упізнав його одразу. Наче той зійшов з картини, яку він носив у своєму мобільнику. Навіть сидів зараз так — зіпершись ліктем на стіл і випнувши вперед груди. Тільки голова вже майже лиса, поплямована ластовинням, як камінь лишаєм. А на горбатому носі іржавий віхтик волоссячка. І лице сіряве, наче свіжим попелом притрушене. А сам легкий, верткий. Лише очі важкі, оловом налиті.

Він упізнав його одразу, коли дорогою від Петра зупинився біля сільського генделика, щоб запитати адресу кондитерки Марти. Четверо літніх чоловіків у святочній одежі сиділи за столиком на вулиці і обмірковували церковні справи. Один із них підвівся і став детально пояснювати йому, як знайти «сокачку» Марту. Але він нічого не чув, краєм ока розглядаючи довготелесого горбоносого діда. «А всі гадають, що це в мене ніс поламаний», — несподівано для себе подумав він. Сів за сусідній столик і замовив собі чаю. А старим принесли пляшку, пиво й закуску.

Дослухаючись до їх жвавої говірки, не всі слова розуміючи, він здогадався, що один із них приїхав з Канади. З цього приводу вони й зібралися. Згадували різні історії, перебиваючи одне одного, сміялися. Той, що допіру розмовляв із ним, напирав на другого, червонолицього буцмака:

— Ти видів! Що ти, Митре, видів — цуцлик жидів. От Мішо, той не вчений, але товчений. Той знає, на чому світ стоїть. Скажи йому, Мішу.

— Що сказати, — хмикнув голомозий. — Ота наука не пиво — в рот не увіллєш. — Голос був м'який, протяжний, з лукавими інтонаціями.

— Розкажи панові Юркові, як ти від смерті відпросився.

Всі засміялися. Гість підохотив:

— Ану, Мішу. Я давно твоїх казок не чув.

Старий утішно наморщив носа, відсьорбнув з кухля.

— Вмерти я мав ще в сорок четвертім. Студебекер двох солдатів колесами упластав, а мені правий бік розквасив, утоптав у тіло і гранату, й казанок. Лежав я і гнив у шпиталі. Як падалиця в траві — половина ціла, половина червива. Дохтори якось позашивали голову, склали рамено, а клуб закостенів, закляк. Монашки перевертали мене, як кимака, і перстові хрестики на чоло клали. Лежав я ночами в липкій постелі і просився в Неї. Дай, Небого, мені в Кленовому ще церкву перекрити, бо вже й по іконостасу дощі течуть. Лише дарабчиками встиг поплатати — і зняли мене з турні на війну. Мушу се зробити, Паніко, мушу. Бо хто ж?.. І тут гіби спицею щось мене вкололо в бік. Раз і вдруге. Та так, що аж із постелі якась сила на землю верла. Заскрипіло щось у мені, як у старій вербі, хрумкнуло — і подався мій клуб, захляпав у холоші. І встав я, і пішов ногами до криниці напитися.

…І вдруге відпросився я. Нараз по Хрущову то було. Возили ми касу лісорубам за Майдан. Міст поточина знесла. То я рушився трос натягувати через оту повінь. З дерева на дерево. А смеречиною хлипнуло — дріт мене по голосниці тріснув і клецнув я голідрига. Било мною по камінному воринню, як чорт ногавицями, і в папороть кинуло. Увечері до тямки прийшов. Посуканий, як бляшане горня. Совався черваком по соломі — ані кісточки живої. І проситися в Неї зачав, шептати, казати замір свій. Діло книжне. Напоумило мене написати історію про наше село. Що від нянька чув, від уйковів, інших старших людей. Та й сам щось видів на віку, щось міркую. Інтерес не малий, а роботи ще більше. Пласт років і хмара людської старанки. Не фігля. Розказати все — тижня мало. А тут — письмо. І хто се зробить, як не я. Хто?! Відпросився…

— То як писанина? — запитав канадець.

— А все готове. Давно. Лише в книжку не складене. Бо грошей нема на друк. Чекаю. І Вона чекає… Цоркне, буває, під ніч у сінях. Заснується білим протягом крізь одвірок. Стане позад мене. Аж плечі студінню судомить. Постоїть німо, торгне папірець на столі, другий, третій — усе на місці, все уготоване в друк. На людські очі. Усе, як книжка пише… Постоїть, постоїть, хавкне, як стара лисиця, і повіється геть у темний грабівник. А я лишаюся. Живу…

Стіл вибухнув реготом. Дзенькнули келишки. Оповідач з порожевілим лицем обернувся назад — як там мимовільний слухач? І очі їх зустрілися. Вицвілі олов'яні очі старого і блискучі стиглі агрусини його очей. І роти їх пом'якли в зніяковілих, таких схожих усмішках. Якби чоловіки за столом добре приглянулися до незнайомця, вони впізнали б у ньому молодого Мішу. Але вони сповна віддалися відрадному застіллю.

А він так і не торкнувся чаю. Підвівся і пішов до машини, гостро відчуваючи на собі допитливий погляд. І брова над його розсіченим оком дрібно сіпалася.

Озвався і засвітив незнайомий номер телефон.

— Доброго дня. Вас турбують від антиквара зі «Святого Марка».

Цей казенно поставлений голос він упізнав одразу.

— Так, я просив дещо знайти для мене.

— Вас цікавлять люльки?

— Мене цікавить конкретна колекція — полковника Синички.

— Така колекція є. Але мушу зауважити, що вона доступна далеко не кожному охочому.

— Я далеко не кожний охочий. Де колекція?

— Шановний, вам не здається, що ви ставите некоректні запитання?

— Добре, запитаю коректно: скільки вона коштує?

— Колекція не продається.

— Он як. А я гадав, що все продається.

— Гроші інфлюють. Не мені вам про це казати. Колекція міняється на будинок.

— Я не маю тут будинку.

— Будинок є. Ви просто купите його на ім'я, яке задиктує вам рієлтор.

— Ви хочете за чужу колекцію будинок?

— Так, хочу.

— А хуху не хохо?

— Що? Що ви собі дозволяєте?

— Дозволяю собі нагадати, що жадібність фраєра згубить. Бажаючи будинок, фраєр може втратити дитбудинок…

— Якщо ви так, то нічим не зможу вам допомогти, — прошипів телефон і вимкнувся.

«Смішні люди. Як ти правильно, Господи, підмітив дорогою на Голгофу: не мені допомагайте, а собі допоможіть…»

Не сподівався, що знову доведеться навідатися сюди. Ще раз пройти крізь цей смуток. Прочиняти рипучу хвіртку — так стогне стомлене залізо. Топтати буре листя, що в усі часи однаково печальне цієї пори.

Перед директорським кабінетом його перехопила наполошена тітка, але він пройшов, як криголам. «Куди прете? Ви не в себе вдома!» — кричала та навздогін. «Та ні, — кортіло відповісти, — якраз я в себе вдома».

За столиком пив каву з еклерами молодцюватий опецьок з кучерявими бачками. Незадоволено кинув на тацю газету і підкреслено офіційно зронив:

— Слухаю вас уважно.

— Спочатку уважно прочитайте, а слухати будете потім, — відвідувач кинув на стіл папери і вмостився у фотелі під вікном. Тут любила сидіти Синичка.

— Що це? — гидливо спитав директор.

— Це свідчення, — приязно пояснив той. — Щоправда, вони на іноземних мовах. На мовах оригіналу, так би мовити. Але нижче подано короткий зміст. Якщо цього не достатньо, можу порекомендувати гарну перекладачку. Зазвичай їй нічого за це не платять.

— Не треба, — притишено буркнув опецьок, пробігаючи аркуші полохливими очицями. — Але ж це брехня, шановний, не знаю, хто ви там є… Це брудний наклеп. Розправа перед виборами, — він розчервонівся і вищирив рідкі зуби.

— Ви теж берете участь у виборах? — співчутливо запитав прибулий.

— А що? Хіба я не заслуговую?!

— Про те, що ви заслуговуєте, вам скажуть пізніше. А поки що можу вам дати візитівку доброго адвоката.

— Мені не потрібен ваш адвокат!

— Авжеж, ви можете захищати себе й самі. Вольному воля. Поки що, — незнайомець мило посміхнувся і підвівся.

— Зачекайте, — директор кинувся до дверей і замкнув їх. — Не знаю, хто ви, але бачу, що ділова людина.

— Ну, не настільки, як ви…

— Будемо говорити відверто. Все має свою ціну, правда?

— Не все, нешановний. Але обійдемося зараз без філософії. Ось моя ціна. По-перше, ви пишете заяву про звільнення і будете обходити чужих дітей десятою дорогою. До кінця життя.

— Це не чужі діти. Це сироти. Ми їх ставимо на ноги…

— Ви ставите їм ярлики з цінами. Там, у свідченнях, цифри в різних валютах. Не сердіть мене.

— Ні-ні. Я просто…

— По-друге, у виборах ви братимете участь виключно як свідомий виборець. Це країна виборів, і тут нічого не вдієш. Правда?

— Так, я розумію…

— Третє: колекція люльок полковника Синички та інші його речі. Це ви повернете. Все, до останнього цурпалка. Ви заволоділи ними хитрістю за безцінь. А доньку полковника Синички в Братиславі ви не лікували. Там, серед паперів, є свідчення і про це.

— При чому тут я?

— При чому? При чужому антикваріаті, пане Гнидюку.

— Я Гнатюк. Дещо я вже продав…

— Мене не цікавить ваш комерційний талант. Бачу, ви вперто намагаєтесь мене розізлити.

— Я спробую, але…

— На це виділяються вам рівно дві доби. В суботу о вісімнадцятій годині всі речі полковника Синички повинні бути на своєму місці. Ви були на квартирі?

— Був. Я дуже добре ставився до Елеонори Василівни.

— Це вам зарахується. Ключі від квартири вам передадуть в суботу вранці. Більше не відбиратиму вашого часу. Попереду у вас багато справ.

— Навіщо вам люльки? — крикнув йому навздогін директор. Голос був дратівливий, мармиза в розпачі.

Незнайомий зупинився в дверях.

— Як вам пояснити? Хтось любить дітей, а хтось люльки…

— Я дам вам замість них гроші.

— Дякую. Гроші залишіть собі. Безробітним вони більше потрібні.

Біля хвіртки він зібрався з силами, щоб знову пережити скрип утомленого заліза. Сторож із дерев'яним обличчям вийшов зі своєї халабуди, готовно виструнчився на безпечній відстані.

— Знайдеться мастило, щоб змастити двері? — запитав його цей дивний чоловік.

— Завтра змащу. З дому принесу.

— Зробіть це, щоб мені не було соромно за вас перед новим директором.

— Добре, добре, — п'янувато кліпав сторож.

«Яка власть, така масть», — згадав він Петрову приповідку, й на душі потепліло.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

На ваш запит про особу з кримінальним прізвиськом Барак повідомляємо, що такий віднедавна значиться в нашій картотеці як імовірний співучасник міжнародного злочинного угруповання з торгівлі жінками та дітьми. Контакти через Словаччину. Справа перебуває в розробці.

Комісар Інтерполу на теренах Східної Європи

П'єр Ферне.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні Гансу Браке

На ваше прохання повідомляти про все, що може мати стосунок до дій і зв'язків Лиса, даю короткий звіт.

Барак несподівано зізнався в підпалі своїх магазина й автомобіля. Хоча останні експертизи це заперечують. Є підозра вважати, що таким чином Барак намагається приховати щось інше, відвернути увагу слідства.

Так само несподівано подав заяву на звільнення директор дитбудинку Гнатюк, а також зняв свою кандидатуру на посаду мера. До цього він підтримував з Бараком приятельські стосунки, подейкують, що спалений магазин був їх спільним бізнесом. Зауважу, що Лис декілька разів відвідував той дитбудинок. Це перше місце, куди він навідався в Мукачеві. Наші спроби опосередковано, через нейтральних людей, довідатися щось від Яніни Синички нічого не прояснили. Або вона нічого не знає, або не хоче про це говорити.

Сьогодні Лис підніс дорогий подарунок місцевому монастиреві — велику картину засновника Закарпатської школи живопису Й. Бокшая. З цього приводу ігуменя та архімандрит вшанували його заздравною літургією і святковим обідом. Картину ми «пробили» по реєстру — «чиста».

Їздив Лис у село Кленове. Цікавився рецептами тортів і кустарними промислами.

Інших суттєвих подій не спостерігалося.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик.

Ісус перейшов Перевал

Старовинний вітраж кидав на їх стіл сніп карамельного світла, і вино в скляній карафці виглядало, як оливкова олія. Архімандрит підняв келих:

— Моя заздоровниця — за вас. Нині ви подарували людям скарб. Отже, цей скарб завжди буде з вами. А там, де скарб, там і ваше серце.

Ігуменя пригубила вино і, посилаючись на справи, покинула трапезну.

— Пригощайтесь, — війнув широким рукавом отець Лука. — Тут немає делікатесів, зате ці яства подаровані нам Згори не тільки як найліпша їжа, а й ліки. Так стверджував мій учитель, блаженний старець Веніамін. Упродовж свого довгого подвижницького життя він споживав тільки ці сім заповітних страв: червоний буряк, цибулю, рибу, кашу або квасолю, кисле молоко, яблука й горіхи. Він уважав, що, харчуючись таким чином сім років поспіль, можна цілком оздоровити й навіть обновити тіло.

— А чи казав ваш старець щось на рахунок обновлення душі? — запитав гість-благодійник, підвівши очі, які досі, здавалося, ховав.

Чернець відклав виделку і випростав дужі плечі. Плечі десантника.

— На рахунок цього можу повторити його достеменно, бо свого часу ці слова стали для мене визначальними. Прийде час, казав блаженний Веніамін, і ви не схочете, не зможете бути такими, як раніше. Це може статися враз. І не слід цього боятися. Все змінюється в цьому світі. І людина теж. Змінюйтесь. Одягайте іншу сорочку на тіло. Одягайте душу в нові шати. І не чекайте для цього нового ранку чи понеділка. Ставайте новою людиною вже. Якщо мало працювали — працюйте більше. Якщо забагато — працюйте менше. І так у всьому. Вирівнюйте себе з Природою. Скидайте з себе недобрі звички старої людини (без огляду на те, скільки вам років) — і обновитесь. І з полегкістю підете вперед. І не озирайтесь, не жалкуйте за тим, що лишилося позаду, що впало з вашого горба… Так казав мені той мудрець.

— І так ви прийшли до Бога? — запитав уважний його слухач, що майже нічого не їв.

— Бог завжди був зі мною, — сяйнув антрацитовими очима чернець. — Я це відчував, відколи він покликав мене у цей світ. Моя мати, народивши в муках двох дітей-близнят, померла. А я вижив. Я жив за двох, ніби перебрав на себе їхні долі. Якось у дитинстві я допомагав товаришеві нести колоду з лісу. Щоб скоротити шлях, ми пішли не на міст, а до старої кладки. Була рання весна, вода нуртувала під нами, била об палі крижаними окрушинами. Я підсковзнувся, колода хитнулася і скинула мене в ріку. А того хлопця вдарила по голові другим кінцем, і він одразу пішов на дно. А я вхопився за колоду обома руками і поплив. Поки мене не виловили. Я навіть не застудився. Тоді я зрозумів, що мушу нести на собі ще один хрест. Але на цьому мої випробування не скінчилися. Мене відправили служити в Афганістан. Туди посилали багатьох хлопців з гірських районів. Ця війна була жахлива тим, що з нами не воювали, нас просто знищували. І їх, афганців, судячи людськими мірками, можна зрозуміти. Але нам, молоденьким солдатам, від цього легше не було. Ми супроводжували у вузьких ущелинах автоколони з пальним і боєприпасами. А вони стежили за нами зі скель, вичікуючи зручну нагоду. Весь час я відчував чужі очі на своїй спині. Як беззахисна дичина під прицілом мисливця. Можете уявити той стан крихкої юної душі?

— Можу, брате Луко. Можу. І вихід із того стану тільки один — самому ставати мисливцем. Жорстоким і влучним.

Монах ледь осміхнувся. Це молодило його, навіть при сивуватій бороді.

— Це вже питання вибору. Але мисливець — суддя і кат. Я вибрав інше. Я вручив себе в руки Господа. І душа моя заспокоїлась. А кулі обминали тіло. Хоча хлопців поряд рвало на шматки. Душмани поціляли в першу і останню машини, а потім спокійно розстрілювали нас. Чи знаєте ви, брате, як вибухає вантажівка з мінами і як палає бензовоз?! — архімандрит розповідав начебто спокійно, але обличчя його побордовіло.

— Мені доводилося бачити це в Чечні, — стримано докинув співрозмовник.

— Тоді ви мене розумієте. Хлопці згоряли живцем, шматки тіл розкидало на сотні метрів. А я брав автомат і стріляв у каміння. Я боявся навіть випадково поцілити в чужу людину, яка захищала свою батьківську землю. Вони нас не кликали сюди. І я стріляв у каміння… Якось я їхав у голові колони з водієм та офіцером. Ми побачили на дорозі молодого орла, що волочив за собою крило. Водій засигналив, але птах не зійшов на узбіччя. Я попросив у капітана дозволу вийти і зігнати орля. Він ліниво кивнув. Я рушив до птаха із закривавленим крилом. «Добре б рану посипати стрептоцидом і перев'язати», — подумав я. Але птах не давався в руки, підстрибом побіг уперед. І я кинувся його наздоганяти. І тоді світ розколовся від грому, гаряча хвиля кинула мене в ожиновий кущ. Наша вантажівка розлетілася на друзки. В цинкові труни потім не було що покласти. А я залишився жити. Тільки закинув на плечі ще два хрести…

«Як по-різному, брате, ми захищали свої душі… На Колимі то було, здається, третя ходка. Він відмовився лізти в молібденову шахту. Краще гнити в карцерах, ніж замолоду ставати живим трупом. Карцери не допомагали. І тоді кум шепнув блатним, щоб розібралися з ним. Пахан Шпок бісером не сипав: „Зона — не ополонка, де лайно може бовтатися, як йому заманеться. Або до шобли приставай, або йди горбатити під землю“. Він відповів: „У вас своя музика, в мене своя“. — „Тоді твоєю музикою буде кукурікання“, — сказав Шпок і махнув бійцям. Він дістав заточку і, спроквола підкидаючи її на долоні, сказав: „Якщо комусь кортить побачити почерк корейця Чена — ласкаво прошу“. І ніхто тоді не посунув, бо про Чена чули. А Шпок склав три пальці пістолетом і коротко націлив на нього. Йому добре було відомо, що означає цей знак… І почалися безсонні ночі, бо знав, що приріжуть уночі. Його обминали, як чумного, і чекали. Він ходив, як сновида, а вночі сидів на шконці із заточкою, струшуючи з себе сон. І розумів, що довго так не протягне. Що ось-ось сам, смертельно знесилений, упаде їм під ноги і посічуть його перами на капусту… І тоді прийшло рішення, просте й холодне, як сама смерть. Під сорочку сховав кришку з відра і звалився в безодню солодкого сну. І коли вчув залізний скрегіт у себе на грудях, пружиною скочив з матраца. І заметався у жахкому танці по бараку, описуючи заточкою нищівні дуги — лише криваві цівки бризкали навкруги…»

Це він згадав подумки, а вголос запитав Луку:

— Важка, мабуть, ноша?

— Важка була б, якби ніс її самотужки. А так… Розповім вам притчу. Жив один чоловік. Жив праведно, і тому шлях його був легким. Повсякчас відчував допомогу з Неба. Але настали для чоловіка сутужні часи. Та він не зламався, ревно молився і пережив лихоліття. І ось під кінець його земної путі відкрилося йому чимало істин, навіть дар бачити потаємне. І оглядаючись назад, спостеріг свою дорогу: скрізь, де йшов, бачив не одну, а дві пари слідів. Тільки на найважчому відрізку життя сліди були сиротливо одні. І прийшовши до Господа, спитав чоловік: «Отче, Ти завжди був поряд і підтримував мене, і я ступав Тобі вслід. Але де Ти був, коли мені було найважче, найсутужніше?» — «Тоді Я ніс тебе на руках», — відповів Господь.

До трапезної увійшла черниця і шепнула, що з'явився художник.

— Це мій брат, — пояснив архімандрит. — Рідний. Я попросив його допомогти вибрати в храмі місце для картини.

Художник, худорлявий, гостроокий, з притрушеними попелястою щетиною щоками, з порога прикипів до картини. Здавалося, не він убирає її поглядом, а вона витягує його очі. Обличчя аж загострилося, запало на вилицях.

— Подивіться на руки. На руки дивіться, — зачудувано шепотів. — На всьому можна сфальшувати. На руках — ні. Руки малювати найважче. Лише великий майстер може писати їх так відкрито й сміливо. — Він підсунув лавку, став на неї й уважно вдивлявся в лівий куток полотна. — Так і є! Ось його знак. Бокшай, коли починав роботу, малював у кутику хрестик. Перед тим він молився, одягав чисту сорочку й обов'язково краватку-метелик. Ну, скажіть, хіба без цього можна сотворити таке?!

Вони мовчали, стоячи зобіч.

— Стільки чув про цю роботу, — захоплено продовжував художник. — Гадав, що це така ж талановита фігуральна композиція, як його знамениті «Бокораші». А тепер збагнув, що хотів нам сказати Бокшай. Ісус не зупинився на Перевалі, як уважали ті, хто називав наш край землею без імені; Він перейшов Перевал, Він приніс сюди свій хліб душі.

— Ця картина — дуже дорогий для нас дар, — мовив Лука.

— Вперше зустрічаюся з таким, щоб Бокшая привозили сюди із закордону, — посміхався художник.

— Досі було навпаки.

Картина стояла приперта до колони. Фігури на ній були в натуральну людську величину, і троє людей, що стояли поряд, такі різні і в чомусь невловимому такі однакові, — наче доповнювали той гурт людей, що чекали від радісного Спасителя свій кусень хліба.

Художник заходився з робітниками прилаштовувати картину, а Лука провів дарувальника на подвір'я. Під липою вони зупинилися. Чернець звик, що відвідувачі, діставши благословення, тамуючи душевну піднесеність, спішно покидали обитель. А цей не поспішав. Та й сам архімандрит не давав знаку, що бесіда завершена. Настав час прощатися, але кожен з них цього не хотів. Якась недовершеність зустрічі повисла в повітрі.

— Брате Луко, — наважився гість, — ви сказали, що ваша мати народила двох дітей. Яка ж доля другого?

— Ніхто не знає. Батько привіз додому тільки одне немовля — мене.

— А, може, й той живий?

— Може. У Господа все можливо. Так чи йнак, а я молюся за нього. Я і вас хотів попросити, — Лука простягнув темну книжечку. — Запишіть своє ім'я. Ми відправимо подячну літургію.

Чоловік, умостивши блокнот на долоні, швидко щось написав у ньому і простяг ченцеві. Той уклонився йому головою і пішов до своєї келії. Стомлено осів на хрещато різьблений стілець і розгорнув книжечку. Літери розгонисто танцювали на папері. Насилу він прочитав їх: «На один чужий хрест, брате, ви носите менше».

На старій каплиці ударив перший малий дзвін. Монах стрепенувся, перервавши наплилий спомин і, посміхнувшись, згадав, що й він — син дзвонаря.

Конфіденційно

Комісару Інтерполу на теренах Східної Європи

П'єру Ферне

На ваш запит стосовно діяльності в Росії О. П. Лисовського можу повідомити, що він провадить тут легальний бізнес — торгівля і оренда сільськогосподарської техніки. Має свої представництва в п'яти найбільших аграрних регіонах. В антизаконних оборудках не помічений.

З приводу його кримінального минулого — тут і справді білі плями. Відсутність матеріалів може мати дві причин: або їх викрадення, що малоймовірно, або цілеспрямоване знищення документів Міністерством внутрішніх справ. Такі розпорядження даються у виключних випадках на високому рівні.

З особистих розмов із посадовцями тих часів можу констатувати таке: в останні роки своєї кримінальної кар'єри Лисовський (Лис) досягнув дуже високого статусу в тій ієрархії, фактично був правою рукою авторитета першого ешелону Г. Татарського (Тата), в минулому господарника, науковця, депутата Верховної Ради СРСР, Героя Соцпраці, підпільного мільйонера. Більше того, є усні свідчення, що Лисовський активно співробітничав з вищою адміністрацією пеніцитарної системи, часто на різні терміни відлучався із зони, де перебував на особливих умовах. З цих же джерел випливає, що Татарський і Лисовський згодом були причетні до перерозподілу так званого золота партії. Тобто займалися створенням і кредитуванням перших підприємницьких структур на теренах СНД під чужі прізвища. Однак документальними підтвердженнями цього ми не володіємо. Зрозуміло, що їх просто не існує.

Шеф штаб-квартири Інтерполу в Росії

Борис Волков.

Ненагороджений

В таборі під Мінусінськом було. Коли до кабінету «кума» увійшов цей веселоокий міднолиций офіцер у польовому однострої, здалося, що за ним залетів вітер. Сухо глянув на господаря — і той мовчки вийшов. Погонів на камуфляжі не було, з-під куртки виглядав смугастий тільник.

— Я генерал Карташ, — голос його рипів, як і десантні черевики. — Ти можеш не представлятися, — кинув на стіл розбухлу сіру папку з його прізвищем. Волохаті пальці забарабанили по картону. — Знаєш, звідки я?

— Знаю, — відповів Лис. — Із лісу. З дубового. Там біля вогнища ви їли печену баранину з помідорами й цибулею. Випили трішки коньяку. Сиділи чи лежали на хутрі. На ведмежій шкурі. На десерт їли ягоди. Потім їхали в машині. Скоріше вантажній, з поганим карбюратором. Дорогою дрімали. Перед тим, як зайти сюди, відвідали тюремний клозет…

— Сучий син! — весело мотнув головою генерал і дістав сигарету.

— Навіщо? — спитав зек. — Ви ж фактично не палите.

— Півроку кидаю. Але тютюн за собою ношу, як дівка помаду. — Устромив сигарету під кошлаті вуса й шумно втягнув ніздрями повітря. — Начуваний про тебе, братику. Спочатку гадав, що це табірні побрехеньки.

— Братва на голому городить, громадянине начальнику. Їх послухаєш — вуха відламуються.

— А я не їх слухав, — усміхнувся генерал. — Для мене Мочалов більший авторитет, ніж члени Політбюро. Хоч він і зек. Я його в ділі бачив. Таких полювань королі не знали, які він нам влаштовував. І ще один далеко не пустий чоловічок нашептав про тебе. І виходить, що ти Лис на всі двісті. Кажуть, що ти нетільки людей і звірів можеш обхитрувати, але й стіни…

— Себе, проте, не обхитруєш.

— Можливо. Але я не мудрувати сюди прийшов. Я прийшов торгуватися з тобою. Скільки тобі ще трубіти?

— Хазяїн цього кабінету каже, що все життя.

— Я не про це. Скільки з останнього строку залишається?

— Шість років.

— Так от, відсидиш усього шість місяців. Точніше — відробиш.

— Я не маю спеціальності.

— Зате маєш таланти.

— Я ніколи не козлився й не купувався на кумівські мутки.

— Я не мент! — гримнув генерал і від гніву аж підскочив. — Я — бойовий офіцер! Я «афганку» починав капітаном, якщо тобі це про щось говорить. А тепер — генерал з особливими повноваженнями. І мені потрібні путні люди.

— Що, на волі вже немає солдат?

Генерал побагровів. Витягнув сигарету з рота, знову встромив, але не підпалив її. Смоктав губами і пронизливо дивився йому в обличчя.

— Добре питаєш, хлопче. Людей у Росії навалом, але в скрутний час їх завжди доводиться нашкрібати жменьками. Ти не воювати будеш, ти навчиш моїх людей, як це робити. Бо воювати нам належить без патронів. Мусимо захистити людину, за якою завтрашній день Росії, — він дістав з кишені газету з портретом на першій полосі.

— Чув про нього?

— Чув.

— Що скажеш?

— Скажу, що з начальством ніколи не дружив. Ніяким.

— Не бійся, «дружити» не будеш. Будеш тінню його. Я консультувався — це не суперечить вашим «понятіям».

— У мене свої «понятія».

— І про це я чув, Лисе. Що авторитетів для тебе не існує… І все-таки глянь на оце, — генерал видобув із нагрудної кишені складений аркуш і кинув на стіл.

— Тата? — запитав зек, не торкаючись записки.

— Ти й папір бачиш наскрізь? — посміхнувся генерал.

Лис розгорнув аркуш.

«Привіт, хлопчику. Я в Москві, в Бутирці. Тут я зараз потрібніший. Таке заварилося, що в маляві не розпишеш. Але скоро в нас буде багато роботи. Чоловік, який передасть це тобі, правильний. Звичайно, у них своя війна. І чорт їй радий. Але так вимальовується, що ця війна краще, ніж гнилий мир. І, зрештою, що нам втрачати, крім кайданів? Обнімаю і сподіваюся тебе побачити. Тата».

Генерал очікуюче дивився на нього, не проронивши ні слова. Відтак підняв ваговиту папку і притишено мовив:

— Якщо ми будемо вгорі, хлопче, зникне не тільки твій строк, але й це. Карташ ні своїми словами, ні своїми людьми не розкидується. Та й не потрібні мені ніякі досьє. Мені потрібні бійці з чистого аркуша. Як самураї, без звань і без імен.

— Але ж це не Азія, генерале.

— Ще й яка Азія, хлопче. І будемо ми ставити на престол нового царя. Царя нової Росії. До речі, мене звати Оксентій Петрович, — викинув уперед волохате лапище.

— А мене, здається, Олександр.

— То якою буде твоя відповідь, Сашко?

— Хіба ви не бачите, що я готовий? Мені тільки шапку забрати.

— Це не обов'язково. Ми їх не шапками будемо закидувати…

Йому подобався цей офіцер, від якого пахло свіжим чоловічим потом, коньяком і вітром.

Наступного дня пополудні в Москві, в якомусь ангарі, їх вишикували в повній екіпіровці. Єльцин, усміхаючись товстими блідими губами, кожному потиснув руку. Вони мали замшеві рукавички. Можливо й тому, що на деяких руках були татуювання.

Того разу, двічі окинувши поглядом шеренгу, він визначив — було їх 32. А через півроку, коли вручали нагороди, з того складу залишилося 12. Чи не щотижня хтось відлітав, як лист із банного віника, в цій духотній парильні війни-не-війни, але жорсткого протистояння двох систем, двох Росій.

Вночі несли варту, часто переховуючись разом з «особою», уникали погонь, самі пресували кого потрібно, проникаючи в квартири й особняки, доставляли декого в «бункер», захоплювали об'єкти, вивчали оперативну ситуацію у вузлових місцях столиці. Вони були очима, вухами й руками генерала Карташа, який найчастіше літав з ними, без погонів і зброї.

Щотретьої доби їх почергово привозили відсипатися в дерев'яні будиночки в сосновому лісі, де їх чекали повні холодильники, бари й молоді зговірливі покоївки.

Відтак були десантні відрядження в Ленінград, Литву, Грузію, Чечню. І нарешті — сліпучо-лункий Колонний зал. Лиск чобіт тут змагався з дзеркальним паркетом, а бокали, зустрівшись, дзвеніли, як шаблі. Високий носатий полковник приколював їм ордени і бадьоро тиснув руки. І коли дійшов до останнього, оксамитова подушка, яку несли за ним, була порожньою. Полковник став роззиратися — де ще одна нагорода? І тоді з президентської свити виступив генерал Карташ і міцно обняв того останнього, ненагородженого. Якого взагалі не було в списку. В жодному.

І коли їх підвели до столів, запруджених царськими наїдками й напоями, той боєць весь час поглядав поверх цього сліпучого застілля — на вікно в цілу стіну, де знадвору дощ приліпив до шиби кленовий лист. Йому було цікаво й важливо, коли той лист відірветься нарешті й полетить собі з вільним вітром.

Кам'яний грот

Він знав, здогадувався, що десь це існує, мусить бути, якщо існують про це книги і фільми. Навіть там, на зоні, у тісному згромадженні людських тіл і оголених пристрастей, де на одного припадало два квадратні метри простору, деякі леліяли це почуття, жили ним і великою мірою виживали завдяки йому. Він і сам потім не цурався жінок, з цікавістю перехоплював їх погляди — коли відверто закличні, а коли полохкі, і не раз відповідав на них. Але сплески радості тілесного єднання цим і обмежувалися, що, освіживши його, облегшивши, — стікали, як вода в пісок. Можливо, це було дивно, навіть неприродно, але йому не хотілося бути з жодною жінкою аж до ранку, не те що добу, місяць чи все життя. А може, знаючи тільки вузькі нари, він не звик до цього. І не хотів звикати. Не мав потреби.

Втім, із Синичкою це було по-іншому. Щойно розлучившись із нею, вдихнувши на прощання її запах, він знав, що гостро чекатиме цього знову; весь час натикатиметься на думки про неї; у своїй постелі в нічній самотині шукатиме губами ніжну родимку на ключиці; вигадуватиме собі заняття, щоб виконувати його з утіхою передчуття майбутньої зустрічі.

Спочатку він смиренно чекав, що це минеться, розтане, як навіяна мана. Спробував боротися, наказувати собі, а виходило, як із цвяхом: чим сильніше його б'єш — тим глибше входить. І він ходив-митарив із цим солодким цвяхом у серці, з камінцем у черевику, який годі викинути.

Коли він зайшов у ресторан, вона стояла біля шинквасу й пила сік. Та він не підійшов. Сів за дальній столик і якось приречено дивився на неї. Лискуче, як каштан, волосся було гладко зачесане й зібране на потилиці. Тілом донизу стікала чорна і теж блискуча сукня, туго напнута округлостями пліч, грудей, стегон. Бездоганної ліпнини ноги були завуальовані чорними колготками і взуті в елегантні туфельки. Гострі, як його потаємна радість. Щось було в її тугій і лінькувато розслабленій фігурі безсоромно хтиве і водночас таке беззахисне, щось чуже в неприхованій привабливості і нестерпно рідне, — що йому від розчулення залоскотало в ніздрях. І тієї миті він збагнув, холодіючи серцем, що вона йому потрібна, конче потрібна. Навіть якщо не потрібен їй він.

Нарешті вона помітила його і, ніяково посміхаючись, рушила до його столика.

— Привіт, Синичко.

— Привіт, Лесику.

— Ми сьогодні сумненькі?

— Якісь передчуття. Щось серце хоче сказати мені…

— А моє серце, Синичко, радіє, бо ти знову поряд.

— Справді? — огорнула його теплим поглядом. — Я тільки боюся, щоб твоє серце не наситилося мною.

— Дивно, саме про це думав я, коли щойно милувався тобою.

— Лесику, може, я дурепа, може, я кажу не те, але я весь час хочу подобатися тобі. І не впевнена в собі. Раніше, коли я розуміла, що подобаюся іншим, мені було приємно і тільки. А зараз усе, що я роблю, я роблю з думкою про тебе. Для тебе. Я живу тобою, Лесику. Але не бійся, я нічого від тебе не хочу.

— Цього я й боюся.

— Не бійся зі мною нічого, Лесику.

— Вже не боюся.

Вони сміялися, і полум'я свічки на столі ламалося, коливалося, відбиваючись у їх зіницях, засвічуючи їх. І люди за сусідніми столиками з цікавістю оглядалися. Синичка схаменулася:

— Чим ти живеш? Як твої справи?

— Краще, ніж учора, але гірше, ніж будуть завтра.

І знову сміялися. Синичка дзвінко, на повні груди. А він тільки губами і правим оком. Ліве не сміялося.

— А які твої плани на найближче майбутнє?

— Головний план — повезти тебе в Коктебель.

— Коктебель? Це коньяк?

— Це коктейль. Коктейль сонця, моря і вина. Це гарне й наївне містечко. Його будиночки — як жменька рахат-лукуму, розсипаного між крем'янистих пагорбів, що зачепилися за акації, аби не скотитися в море. Там молоді татарки з круглими, як диня, лицями носять пляжами фрукти. Там гуляє солоний бриз, підбитий полиновим духом степу. І платиново-бірюзовий обрій весь час перед твоїми очима, як мрія. Там усі голі, гарячі й засмаглі. Навіть кози. Там вулиці завмирають і застигають, як жарини на вітрі, тільки на світанку. Там на кілометрових бетонних стінах пишуть фарбою вірші. Там на прибережних брилах таблички з іменами поетів, що не мислили свого життя без цього краю. Там на високій горі під гранітною плитою спочиває великий сонцепоклонник Макс Волошин, який заповів приносити до нього камінці з узбережжя. Тверді сльозинки моря. Він і після смерті залишився великим романтиком…

— І ти так романтично розповідаєш. Коли повезеш мене туди? — удавано капризуючи, запитала вона.

— Мабуть, за тиждень.

— Ой, через тиждень у мене день народження. Що ти мені подаруєш?

— Я подарую тобі Карадаг.

— Це що — камінець?

— Ні, ціле кам'яне диво, що піднімається до неба хребтами, скелями, гротами, водограями, печерами й бухтами. Закам'янілий космос, що притягує до себе, як магніт. Вранці його сповиває зеленкуватий серпанок, наповнений сонячним димом, який пронизують блискітки скельних кристалів.

— Що ми там будемо робити?

— Ми будемо пити на терасі «Кам'яного грота» рожевий мускат. Повільно й довго, спостерігаючи, як щодвадцять хвилин міняється відтінок мису Хамелеон.

— А потім?

— А потім я буду любити тебе. Теж повільно і довго, і цикада в густій аличі буде грати нам на своїй зеленій скрипочці.

— А без мускату ти мене не любитимеш?

— Синичко, я любитиму тебе завжди. Навіть якщо ти цього не хотітимеш.

— Не сподівайся, я хотітиму. Я вже хочу, — вона торкнула його під столом туфелькою, притисла ногу до його ноги.

Вогник свічки горів рівно, але в її очах танцювали іскри зовсім іншого вогню. Рука, вигнута човником, повільно посувалася скатертиною до його руки. Він поклав на стіл купюру і, не дочекавшись замовлення, вони вийшли в провільглу сутінь. З перехнябленого, напівіржавого якоря, здавалося, скрапують солоні сльози моря.

Карташ тоді дотримав слова. Отримавши рішучу відмову служити в нього офіційно, генерал поклав перед Лисом чорний «дипломат». Там був вирок суду про дострокове звільнення і горезвісна сіра папка, замацькана сотнями рук тюремників. Папка з його прізвищем.

— Як виявилося, це все твоє майно, — криво посміхнувся генерал. Дістав із сейфа пачку грошей і долучив до паперів. — Для початку вистачить, а далі дивися. Вольному воля. Пам'ятай, що в мої двері ти можеш постукати будь-коли. І ще… Там, під папкою, для тебе конверт. Твій старий друг помер у Бутирці. Рана відкрилася, і за добу він стік кров'ю. Просив передати тобі листа.

Помітивши, як сполотніло його лице, генерал пом'якшив голос:

— Справді, нічого не можна було вдіяти. Я професуру привозив. А в Бутирку він сам напросився, так легше було нам працювати. Головатий був чоловік. Перед таким нікому не ганьба шапку скинути. І він зняв кашкета.

У великому конверті був невеличкий лист. Мовляв, відходжу, не маю сил багато розписувати. Та й нема що. Не наївся — не налижешся. Кілька разів він перечитав останні речення: «Я дав тобі все. Ти зрозумієш це пізніше. Живи й за мене. Прошу тебе, хлопчику. Тата».

Була ще приписка — віднести маленький конверт, не розпечатуючи його, за вказаною адресою. Адреса була простою: Коктебель, «Кам'яний грот», Алім.

В Коктебелі він запитав першого зустрічного і, на подив, той шанобливо відвів його до потрібного місця. Це була винарня, прорубана в скелі, з грубими бочками замість столів і корабельними ланцюгами, на яких висіли полиці з пляшками. Кучерява буфетниця, довідавшись, кого він шукає, неохоче прочинила двері до сусідньої кімнати. Там за тихою розмовою сиділо кілька чоловіків. Один із них, товстогубий і сумний на лиці, мовчки прийняв від нього листа й пішов читати до кімнати. За хвилину повернувся, щось шепнув кучерявці, дістав з полиці вино і сів біля нього.

— Син мого друга — мій син, — мовив зі східним акцентом, не порушуючи серйозності на обличчі.

— Друг. Я був другом Тата. Молодшим другом, — пояснив прибулець.

Господар налив червоного, аж чорного вина. Хилитаючись у склянках, воно довго ще темнило скло.

— Син, — повторив Алім і поклав долоню на складений вдвоє аркуш. — Тут написано — син.

Гість промовчав. Мабуть, вино було дуже терпке, бо ліве око його засіпалося й видушило сльозину. Алім це завважив і делікатно опустив очі на свою склянку.

— Воно в мене скалічене, — пояснив молодий чоловік, — і буває, що сльозавить, коли вип'ю чи з'їм щось гостре.

— Розумію, — сказав Алім і накрив його твердий, з оббитими кісточками п'ястук своєю м'якою засмаглою рукою. — Тобі треба відпочити. Ти заслужив це, хлопчику.

Якби до нього звернувся так хтось інший, то за мить разок зубів з кривавими драглями чвиркнув би по стіні. Але зараз ці слова прозвучали так знайомо і так рідно, що він лише стомлено посміхнувся.

— Тут найкраще в світі місце для відпочинку душі, — воркітливо говорив Алім, розкраюючи запечений баранячий бік. — Ось той чоловік це теж свого часу зрозумів, — кивнув на пам'ятник патлатому бороданеві, що зі свого постаменту по-домашньому поглядав на містечко. — Він це зрозумів юнаком і відмовився від європейських столиць. І побудував тут, на дикому березі, дім, і привів сюди кохану жінку, і написав тут гарні книги, намалював гарні картини. І гідні люди з цілого світу приїздили до нього, щоб навчитися бачити світ його очима. Щоб навчитися радіти так, як радів він світові…

Це було так дивно слухати, ніби Алім розповідає якусь казку. А той, потягуючи темними губами темне вино, правив далі:

— Віднині, хлопчику, ти маєш свій дім. Він стоїть у ялівцевому гаю під скелею Пила. Стара добра жінка готуватиме тобі смачнючий лагман, шурпу, рибну солянку. А якщо захочеш, то й борщ, — він чомусь смачно засміявся.

— А ти будеш провідувати мене зі своїм вином?

— А я буду провідувати тебе з баклажкою найкращого сапераві. Ми будемо пити його під густою чинарою, а ти розповідатимеш мені про Тата. Я ще багато чого не встиг навчитися від нього… А потім ми будемо мовчати і слухати море. Будемо міцно по-чоловічому мовчати.

— Мовчати Тата мене навчив, — сказав, легко зітхаючи, хлопець. — Довге мовчання породжує коротку і точну відповідь.

— О! — радісно вигукнув Алім і, клацнувши пальцями, показав кучерявці на порожню пляшку. — Вип'ємо ще за блаженну пам'ять Тата, а завтра я покажу тобі місце, де він учився мовчанню.

…Шановна Юлія, колишня вчителька географії, виявилася сестрою Тата. Вона відвела його в простору кімнату з двома шафами книг і блідими акварелями на стінах. За ялівцевим гаєм бовваніла зазубрена скеля Пила. Прогулюючись довкола неї, він натикався на ніздрюваті брили, колишні зуби камінної гори. Повітря у світанковий час тут також було гострим, продирало груди кислуватою терпкою свіжістю. Рудими, пружними від старої хвої стежками він збігав до моря і віддавався вранішній купелі. Це був час, коли сонячна куля лежала ще на хребті мису Крокодил, а море ледь-ледь здригалося, сміялося до нього платиновими лусочками.

Якщо плаваєш щодня, щотижня, щомісяця, то рано чи пізно море впустить тебе у свою плоть і ти станеш його краплинкою, його кристаликом.

Море вимивало втому і темні спогади. Він ставав легким і безтурботним, як хлопчик. І навіть його тінь на піску, здавалося, була прозорішою, світлішою.

Від моря він вертався до книг, які читав присмоктом, до мерехтіння в очах. Джованьолі, Джек Лондон, Бальзак, Флобер, Сент-Екзюпері, Гоголь, Толстой, Гемінгвей, Драйзер, Ремарк, Маркес… Прочитане напластовувалося в душевній порожнечі, просторо влягалося, тверділо і здіймалося вгору, підносячи і його серце.

Кожного ранку його будив шурхіт велосипедних коліс. Це чоловік від Аліма привозив свіжих рапанів, мідії, рибу, сир і молоко. І вони сідали з шановною Юлією за сніданок, присмачений її нескінченними розповідями про Старий Крим. Такими ж ажурними, як комірці її старозавітних блузок.

А вечеряли з Алімом у глибині саду під рипучою чинарою. Той рідко приходив сам, були гості з Москви, Пітера, Києва, Тбілісі, Казані, Ростова, були й іноземці. Велика імперія розколювалася, як галера на рифах, і з трюмів її крізь усі шпари сипалися скарби. Майже нічийні. «По золоту ходимо, хлопці», — любили тоді казати спритники. Ці ж люди, що чинно попивали під чинарою густе сапераві, золото не топтали. Вони його обачно підбирали.

«Золотий шлях» завертав сюди, в Коктебельську Бухту-Барахту, як свого часу нарік її Бунін, перекинувшись тут на човні. І хто із сторонніх міг здогадатися, що маршрути і схеми цього шляху малює на старих картах шановної Юлії її квартирант у вицвілій тенісці і стоптаних кедах? І за тими маршрутами курсують ешелони, фури і баржі, люди, документи і гроші.

«Я гадав, що я — голова, — сказав якось Алім. — А я біля тебе хвіст».

Ця оцінка щось значила. Алім був у Тата головною довіреною особою на волі.

Шановна Юлія не дожила до зими. Заснула, як стара риба, біля моря на шкіряному ослінчику. Йому залишився просторий будинок з дірчастого каменю і з такою ж огорожею, щільно прошнурованою плющем і китайським лимонником. Без господині тепер усюди тут хазяйнував осінній вітер. Торгав клямки і гортав сторінки книг про мандри.

Через тиждень він підібрав на пляжі камінець сердоліку і поніс на могилу шановної Юлії. І там опустив його на бурий горбик, як сльозу моря. Камінь цокнув об камінь — і він відчув себе в цю мить знову круглим сиротою.

Виноградне зернятко

Тоді, в монастирі, художник Павло дав йому візитівку. І ось він знайшов цей дворик, що збігав під самісінькі мури замку, замкнений глухими сусідськими стінами. За високою дерев'яною брамою схований простір, ретельно вибудуваний для спокійного і гармонійного відлюдництва. Химерні алейки, садова хижка, піч, виноградні арки, скляна мансарда, кам'яні бовдури в саду, тесане дерево, полив'яні кахлі і всюдисущий шнауцер Рокі. У всьому якийсь прихований зміст, приглушений тон, недомовленість.

І в рисунках також. Ось на тьмавому тлі старого ватману хтось схилився навколішки. Навіть не видно, чи то жінка, чи чоловік.

— Як вона називається? — запитав гість.

— «Любов», — відповів художник. — Але чому ви звернули увагу саме на цю роботу?

— Не знаю.

— Якось тут побував власник музею живопису з Нью-Йорка. Він теж хотів купити цю роботу. Сказав, що вона заговорила до його серця. Але я деякі роботи не продаю. В тому числі й оцю…

На картині був намальований усміхнений старий з великими очима-виноградинами. Виноградні лози переплели його, вросли в тіло, а на голові вінок з виноградного листя. І вже не розбереш, де прожилки рослини, а де людські вени і зморшки.

— Це мій батько. Він художник винограду. Він деміург вина. Ще й зараз доглядає виноградник. Щоправда, чужий.

Споглядаючи скупе, але виразне, експресивне письмо, гість зауважив:

— Ваша палітра не надто мажорна.

— Коли художникам не вдається рисунок, його рятують фарбами. Видиме зобразити легко, але мені кортить вловити невидиме — настрій, почуття. Навіщо змагатися з природою, яка подарувала нам розкішні краєвиди? Найбільший художник — Бог, от і милуйся Його творіннями. А чого піддаватися спокусі копіювати їх, продукувати штучні кольорові картинки? Мене цікавить пляма, лінія, світло, тінь — те, з чого зіткана людина і простір, у якому вона живе. Рисунок — вино живопису. І, звичайно, улюблений мій жанр — портрет.

— Кого ви малюєте?

— Мені цікаві люди на межі, які щось пережили, втратили або здобули. Люди з характерами, з печаттю таємниці на обличчі. Можна сказати, ізгої. Так, мої портрети не тішать снобістських смаків, але це відбиток нашого життя. І нашої людської природи. До речі, у вас теж цікаве обличчя, обличчя характерника.

— А це як називається? — запитав гість, щоб сплигнути з теми.

— «Упокорений». Можна сказати, що це я. Все життя був непокірним, якого важко було приборкати. Намучився зі мною няньо. А з часом я таки збагнув, що вище благо — душевна упокореність. Хтось сповідує одержимість, а я — протилежне. До цього йду і дякую Тому, хто веде мене.

Він уважно розглядав картини, що недбало висіли на стінах, були розкидані на широкому столі, громадилися купами в кутках. І не було звичного відчуття замилування, вони чіпляли твою увагу, дряпали взір, протвережували, як крижане повітря.

— Ви жорсткий реаліст, — задумливо мовив.

— Так, я сповідую магію, таємницю реалізму, — сказав художник. — Захоплююсь тим, як пульсує, тремтить і міняється людське обличчя. І відштовхуюсь у роботі від природних форм. Шкода, але останнім часом спостерігається втрата інтересу до особистості. Молоді митці не хочуть занурюватись у людську сутність, натомість експериментують із формальними композиціями. Це дорога в нікуди. Це химери. А вони гадають, що таким чином виражають себе. На комп'ютері можна продукувати мільйони більш цікавих комбінацій, ніж здатні це зробити людський мозок і рука. А творчість цінна саме своїм рукодільництвом. Живе повинно відображати живе.

Він нахилився до малюнка, розглядаючи його зблизька, і був уражений, не побачивши на ньому рисок, штрихів.

— Чим же ви малюєте?!

Попеляста щетина на обличчі господаря взялася брижами посмішки.

— Динаміку роботі надають не барви, а вимуштрувані рука і око. Вони вгадують тон, політ лінії, загадковість плями. І, щоб це передати, годиться все — цурпалок олівця, вуглина чи просто палець, умочений у сажу. Іноді в мене таке відчуття, що я лише стираю порох з поверхні, щоб там проявився дух. Олівець сам веде мене в містичні глибини матеріалу… Ви пробували аналізувати миттєвості свого життя? Хіба не складаються вони в струнку гармонійну картину? Наче хтось малює для нас ескізи життя, а ми лише прикрашаємо їх візерунками…

— І встигаєте давати ще й цьому раду? — розвів руками гість.

— Я домашній художник. Майстрування і робота в саду — найкращий для мене відпочинок і відновлення сил. Коли не йде рисунок, беруся за помідори й виноград. Або за оце, — показав на довгу дошку, на якій вишикувалися маленькі брички, карети, диліжанси, фаетони, тачанки й колісниці. Філігранна робота, тонкий розпис кожної детальки. — Мій брат Петро з Кленового має золоті руки. І підбиває мене разом виготовляти такі речі, от я й зробив для початку муляжі. Але хто таку роботу сьогодні оплатить?! Хоча Мукачеву вони більше пасували б, ніж уазики й пазики.

— І не тільки Мукачеву, — згодився подивований гість. — До речі, я теж збираюся в Кленове.

— Неодмінно загляньте на Гойдів виноградник. Там сторожує мій батько Мішо Звонар. Він пригостить вас таким вином, яке ви ніде більше не скуштуєте. Не вино, а молитва. Я передав би для нього ліки, якщо вас це не обтяжить.

— Із великим задоволенням, — сказав чоловік, тамуючи в голосі бентегу.

І це була правда.

Спочатку йому зустрілася криниця. Він зупинився, не наважуючись іти далі, бо грубий білий пес вовкувато поглядав у його бік. З хижки, складеної з просмолених шпал, вийшов дід у засмальцьованому картузі з цебром. Він його впізнав на відстані. Приязно заглядаючи йому в очі, дід відповів на привітання і поклав відро на цямрину.

— Добра вода? — запитав незнайомець.

— Голодна. За нею будете їсти, як крадений кінь. А добре в мене вино. З няньового корча. Коли з Аргентини вертався, привіз пару копачиків. Не вино, а молитва. Перший погар наливаю задурно.

— Тут син ліки вам передав.

— Хе, що ліки? Мені здоровля без них стачить до смерти, — старий легенько штовхнув його на стежку поперед себе. — А Павлик сердиться, що я не лікуюся. До себе мене жити кличе. І Маруся кличе. Я їм обіцяю, що на зиму спущуся в Мукачево. Але то лише казки. Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська — як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен.

Підійшли до сторожки. Сіли під навісом, укритим толем. З дощатого стола дід змахнув на землю крихти й лушпайки. Бозна-звідки в його руці з'явився щербатий запітнілий графин. Зацямкотіла золотава «леанка». Лоскітно-кислуватий аромат діткнувся ніздрів.

Гість невпевнено став відмовлятися.

— Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного бетяра: ніколи не шкодуй від себе погар вина.

Випили. Вино було легким, пахучим, з солом'яною гірчинкою. Над виноградником зависла тиша. Лише вітерець порушував безгоміння і стара ворона інколи огризалася з корчавої вільхи.

— Мала ворона, а великий писок має, — кивнув, лукаво посміхаючись, старий. — Я й сам живу, як потя. Там ягоду вщипну, там яблучко, горішок. Розлінився ниньки народ, урожай на деревах лишають. А так — капуста, крумплі і пасуля — руська годуля. Козу тут тримаю. Трафляється, Дуці зайця притягне чи фазана.

Пес Дуці піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.

— А вліті тут благодать, — утішно воркоче дід. — Начальник мені дозволив насадити вздовж огорожі свої корчики. От і бабраюся з ними. Вони тракторами свою ізабелу мотлошать, а я свій шорик руками обробляю. Зате з моїх грона, як коти, звисають. І окові любо, і в погар не ганьба налити.

У верховітті яблунь тануло відлуння дзвону з сільської церкви.

— А в село часто спускаєтесь?

— А раз-двічі на тиждень. Якісь харчі невістка приладить. І на службу Божу хожу. Колись сам дзвонив у церкві, а після операції на коліні не лізу на турню. Церквиця в мене тут і своя є. Он там під старим горіхом печера з камінним хрестом. Прийду, постою, попрошу собі: Господи, пужай мене, кілько хочеш, лише не карай… Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Пригадую, легінчуком був. Розуму — як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я навісив срібну няньову годинку, взяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: «Давай сюда, мать тваю». Інші, котрі молодші, за жінок узялися. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: «Солдатом бить хочеш, парнішка?» — «Ай». — «Тогда показивай, у кого лошаді». Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму і погнали перед собою. Добровольці! Через три тижні запхали мені в руки дві гранати і показали на бетонний бункер над дорогою: «Унічтожіть!» Підповз я, жбурив гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. Добре, що з Мукачева там служив чоловік, мій дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Втішився, а вони не дуже. Довго радилися — плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з іншими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як п'ясть поза вуха…

Старий перепрошує і шкандибає в хлівча кинути козі сухих віників. Утробно гугнить звідти:

— Питаєш, як там жилося-малося… А так, бідного гадина й на коні вкусить. Ми дорогу насипали з каміння. По сто метрів тягли за день. Такі голодні, що гору з'їли би. Як вивели нас у поле, ожили хлопці — морква, капуста, бурак. А садили вигнані куркульські жони й доньки. І що собі думаєш, купили вони в конвоїрів за самогонку мене собі в поміч. Дров нарубати, гній вивезти, сесе-тото. Робота як робота. Зате яка їда! Наївся я, як на Великдень, і в хлів іду спати. А неволяшна жінчовка посмішкується, як пес на гарячі крупи. Я, каже, мужичок дорогий, тебе не лише для чорної роботи взяла. І перину збиває на постелі. Я почервонів, як рак, і з хижі бігом. Газдинька через вікно лише гойкнула: «Не хочеш ти, захоче другий». Так і сталося. Вернули мене каміння цубрити, а до них іншого послали. Поміняв я око на коко… Хлопці, конечно, сміялися. А я не шкодував. Сто років мак не родив, а голоду не було. Тюрма не тюрма, а совість мати треба.

Бурими черепашачими нігтями старий підчіпає цигарку, за мить пускає в рукав гірку цівочку.

— Як Сталін умер, нас домів порозганяли. В селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, й ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився я місяць-другий — і втік у хащу, — показав цигаркою на закожушений лісом узгірок. — Зліпив хижку з лободи, живу якось. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися — не блюдо розбити. Сестра каже: Мішо, ти вже черствий легінь, за тебе хіба вдовиця піде. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Най буде прощенна на тому світі, скінчилася при родах. А няньо тоді радувалися: висока, до верхньої полиці в коморі сягала. Мама були низькі, весь час ослінчик з-під няня витягали. Це його нервувало…

Спершу я на дорозі робив. Лупали тунель. Але мені то не любилося. Мене тягло до садовини. Коли руські винзавод відкрили, я попросився у винницю. Жона сміховалася: поміняв зарплату на заплату. Обійшов я п'ять сіл, визбируючи в газдів марочні сорти. Як нині тямлю — бокотор, липовина, шосла, цвайгер, трамінер, отелло, золодьоньд… Дідо Митро з Кальника показав мені таке грозно, що восени його веретами обертав від студени і до морозів держав на колах. Сік, як мед густий, стікав з бумбульок. Вино з нього переже возили паніям до Праги. Таким вином доста було губи змастити…

Дали мені ланку. З раннього рана до смерку били ми поклони землі. Засаджували гори, що загучали терням. Каменем викладали тераси, копали й витоптували ярки для води, мурували пивниці, носили на собі гній. А тоді бралися за регураш, плантаж по-вченому. Щоб корч довго жив і рясно родив, землю довкола треба перекопали на метр углиб. З хащі жони носили в кошарах чорний і легкий, як попіл, грунт. Ним стелили ямку, клали чубук, розправляли кожний корінчик. Згори притрясували-солили пухкою землицею, укріпляли битою цеглою і камінцями. Пак крем'яну черленицю топтали босими ногами, кидали перегній і заливали водою. А згори під листок насипався маленький горбик, як кротовина. Аби сонце не виссало мізерний корчик. За день такої роботи садили рядок винниці…

— І так ви садили в радгоспі, на чужому? — дивувався гість.

— Так Бог приказав садити. Інакше, який хосен? Перші роки заганяли вино Хрущову. Велика челядь у нас гостилася. Американський художник Рокуел Кент, поет Рильський. Вино хвалив, але паленка з абрикос йому більше смакувала. Був пізніше і Расул Гамзатов. Ото був сміхар, фурт комсомолок за гузички щипав. Та недовго комунішти мали регулу бавитися файними винами. Навчилися хитрувати, доки не перехитрили самих себе. Цистернами зачали возити чуже — з Марокко, Аргентини, Чілі, Алжиру. Добрі вина, гріх брехати. Ми відрами пили і не п'яніли. Казали, що їх міняли за самольоти й танки. А в Мукачеві розливали — і на Москву. Винограду все менше родило, а панів з корчагами все більше. Лише дурний і лінивий не крав. Як напоїш таких, що пропили би й ризи? Винниці помали загучали ізабеллою і делаваром. За чехів і мадярів самі пусті люди їх садили. А ниська і тим не кожний похвалиться. Хто буде ворожити з вередливими сортами, коли й це перебродить, а порошки, спирт і цукор доправлять. Недавно онук приніс мені пляшку купованого в магазині. Упозірує на вино, а на смак — пахняча киселиця зі спиртом. Якби я свому батькові такого націдив, він би мені в очі вилив… Казки казками, ліпше я тебе пригощу своїм виноградом.

Вони минули ряди витягнутих у струни шпалер і підійшли до межі, яку означав цей осібний виноградний ряд, що здаля видавався малолистим, рудим. Аж то золотили його грона, що висли в тугій обтяжливості. Старий надів окуляри і кривим ножиком підтяв кетяг. Гість прийняв його двома долонями, вдихаючи лоскітну запахущість. Тверді прозорі виноградини хрумтіли й спливали смачнючим соком. Він пучками відривав їх по кілька і кидав у рот. І мовчав, поки не доїв ваговите гроно.

Дід з прихованим усміхом дивився на нього. Скупий вересневий промінь грав на скельцях його рогових окулярів. Шкарубкі пальці погладжували лозу. Він і сам був, як лоза, тонкий, вузлуватий, динамічний.

І коли вони повернулися до сторожки і мовчки випили ще по скляночці, старий нахилився до нього через стіл і довірливо, як найріднішому, тихо мовив:

— Чи повіриш, не так мені тяжко цей світ лишати, як винницю.

І він не знав, що на це відказати. Тільки глянув у його очі по-особливому. І цього було достатньо.

Пес Дуці зірвався з місця і полетів повз ліщину прогоном, яким натужно піднімався сріблястий джип.

— Мої газди, — пояснив сторож. — Скоро урожай збирати, контролюють, приміряють, що видасть. То що, з Богом, неборе. Не люблять вони, щоб тут чужі никали. Наговорив я тобі міх казок і півтайстри правди. Напийся води з криниці й забудь…

Повертаючись, він і справді зупинився біля криниці. І зачерпнув із живого дзеркала, отороченого зелепатим моховинням. Вода була студена — аж очі колола. І пахла осіннім туманом. На денці кухля танцювало виноградне зернятко.

Діти вересня

Якийсь владний внутрішній поклик змусив його підійти до вікна. За павутинням жимолості сіріла розмита нічною мжичкою фігура. Розчахнув стулки — так, це була вона. Прожогом вибіг на вулицю, взяв у долоні її злякане обличчя. Губами збирав холодні краплини з її щік і вій. А вона незмигно дивилася на нього, мовчазна й розгублена. Метрів за двадцять бовваніла автобусна зупинка, і він повів її туди, посадив на лавицю.

— Хто ти? — відчужено запитала вона, втупившись поглядом у свої мокрі руки.

Він мовчав.

— Я нічого про тебе не знаю. Не знаю, що й думати.

— Це тому, що я незнаний, — спробував пожартувати.

— Відколи ти з'явився, чиняться якісь дива. Моє звільнення, арешт Барака, самовільне звільнення нашого директора, успіхи в мами… Навіть квіти твої не в'януть. Я боюся, Лесику.

— Синичко, єдине, що я можу тобі сказати напевно: мене тобі боятися не треба.

— Не тебе, боюся я своїх почуттів до тебе. Не знаю, як з ними справитись.

— І я не знаю.

— Я прийшла додому і ледь не померла. Всі речі мого діда на своїх місцях. Навіть люльки.

— Ти ж бажала цього.

— Лесику, я відчуваю, що ти не дуже хочеш пояснити все це…

— Не дуже.

Під'їхав порожній автобус, і водій запитально глянув на них. Але вони не підвелися з лавиці.

— Може, поїдемо кудись? — запитав він із розгубленою усмішкою.

— Куди?

— Хоча б до твоєї мами.

— В Єрусалим? — здивувалася вона.

— В Єрусалим. Там тепло й сухо.

— Ще один вечір бажань?

— Їх буде багато, Синичко. Тобі досить завтрашнього дня, щоб зібратися?

Вона дивилася на нього великими здивованими очима, закусивши нижню губку. Терпнучи від напливу ніжності, він підхопив її на руки і поніс, затуляючи своєю потилицею її обличчя від дощу.

До кабінету бізнесмена Миколи Гойди увійшли троє. Мовчки всілися на м'який диван. Господар, міцний, огрядний чолов'яга з ранньою сивиною, помітно занервував. Подумки вгадував, ким би могли бути ці мовчазні, впевнені в собі жевжики.

— Нас цікавить виноградник, — сказав наймолодший із них, що не виймав рук із кишень плаща.

— Вибачте, але виноград я продаю угорцям, — діловито відчеканив бізнесмен.

— Виноград нас не цікавить. Тим більше гібридні сорти. До речі, ви знаєте, що в Європі, і в тій же Угорщині, вони заборонені для промислового вирощування? Бо, зброджуючи, утворюють метил…

— Це їх проблеми. Я продаю те, що маю. Вони купують.

— А чому не вирощувати кращий виноград? — присікався молодик. — З нього і вино краще, дорожче.

— Можна, але ви знаєте, скільки часу й коштів треба, щоб закласти новий виноградник і дочекатися врожаю? А його ще зберегти треба. Хто буде чекати, ризикувати?!

— Ваш сторож ризикнув і дочекався. На узбіччі, де росла дика ожина. І тепер ви і ваші діти ласують виноградом із тих кущів, а не з власних…

Гойда спохмурнів, лице його налилося кров'ю.

— Ви прийшли читати мені мораль?

— Ні, це безглуздо. Ми прийшли, щоб допомогти вам із коштами.

— Тобто?

— Скільки вартує сотка землі, придатної під виноградник?

— Ну… до однієї тисячі доларів.

— Гаразд. Ми купуємо ваш старий виноградник по дві тисячі за сотку. Цього вам з лишком вистачить на культивацію і посадковий матеріал. Якщо хочете всерйоз займатися виноградом.

Бізнесмен набрижив зморшками чоло.

— А хто вам сказав, що виноградник продається?

— Ми сказали, що він купується, — процідив крізь зуби другий, з твердим, наче камінним лицем.

Гойда, ухиляючись від його погляду, перевів дух.

— Можливо, — пом'як голосом, — але моє угіддя обгороджене, там готове зариблене озеро, тверда дорога, камінний підвал на сто метрів. Усе це потягне на більше.

— Не потягне, і ти це добре знаєш! — здоровило з камінним лицем рвучко підвівся й уперся ручищами в стіл. — Якщо ні — ми купуємо землю поряд і закладуємо полігон для утилізації сміття.

— Нині це теж вигідна справа, — докинув молодий. — Але тоді вам не дозволять саджати поряд навіть ізабеллу. І ви не продасте всі свої гектари й за штуку.

— Ходімо, хлопці, — лагідно мовив третій, з рубцем під оком. І першим рушив до дверей. Гойді здалося, що він бачив його вчора біля сторожа.

— Хвилинку, — запобігливо зупинив їх. — Я готовий обміркувати вашу пропозицію.

— Міркувати тут немає над чим. Якщо ви згодні, папери ми оформимо сьогодні. Оплата в будь-якій формі і валюті. Урожай, звісна річ, зберете самі. Рибу теж можете виловити…

— Я згоден! — видихнув Гойда.

— Але є одна умова. Виноградник ви не продасте, а подаруєте.

— Подарую? Кому?

— Тому, хто посадив його. Хіба це не справедливо?

Бізнесмен, розгублено кліпаючи, кивнув.

…Ще звечора він розрахувався за готель і кинув валізу в авто. Примушував себе подрімати, але марно. В заплющених очах на веселкові фрагменти дробився проминулий день. Кумедно заклопотаний Коля Щур з корзиною овочів, фруктів і лотком м'яса, вибраного й купленого за його наукою на ринку. Радісна Синичка в джинсовому балахончику і зі срібною тасьмою у волоссі. Вони допомагали йому пакувати в багажник припаси. Дорогою забрали в Марти горіховий завиванець, притрушений шоколадною потерухою. За селом кілька разів вистрибували, підбираючи місце для пікніка.

Нарешті облюбували галявину при річці, оточену рідким ліщинником. За перекатом над водою хнябився покинутий дерев'яний місток. «Може, з цього колись упав Лука-Микола», — подумав він.

Коля носив хмиз, Синичка нарізала закуски, він готував м'ясо за рецептом Аліма. Довго витискав його у джерельній воді, відтак плющив ребром долоні на дощечці. Тоді посипав сіллю, перцем, травами і розминав із роздушеними помідорами й дрібно посіченою цибулею. Коли м'ясо було готове до випікання, підніс його понюхати Синичці. Її тонко різьблені ніздрі затремтіли, як у сарнички.

— Татари їдять таке м'ясо без вогню, — зауважив він.

— Мабуть, тому й панували над нами стільки років, — додала вона.

З бука він настругав шпички, нанизав на них м'ясо і розташував над жаром між камінцями. А згори накинув мокрий аркуш. М'ясо шкварчало, рум'янилося, апетитно умлівало, сотаючи довкруж приголомшливий аромат.

Коля приніс повну шапку сироїжок, їх теж настромляли на дерев'яні шпажки й пекли. Плесо ріки, що заходило в глиб галявини, віддзеркалювало пухкі білі хмари, в яких, як у ваті, сновигали дрібні брунатні рибки. Коля задурював їх хлібом. Коли шашлик було спечено, чоловік налив у пластикові чарочки вино і запитав:

— За що вип'ємо?

Коля чомусь оглянувся довкола, шукаючи якусь зачіпку.

— За вересень, — рішуче сказала Синичка. — Просто за цей благодатний вересень.

— Я народився у вересні, — встромив Коля.

— Я теж, — посміхнулася Синичка.

І вона, і Коля запитально глянули на нього.

— Ви ще сумніваєтесь?.. Чи, може, показати вам паспорт?

— Я глянула б, — сказала Синичка, — але ти не покажеш. Та це не головне. Головне, що ми діти вересня. І ми сьогодні уклінно дякуємо йому за щедрі подарунки. Особливо я, — вона підійшла до нього, витерла губи і поцілувала в ліве око.

Її доторки, її запах довго залишалися з ним, перетворюючись у пожадливу потребу його єства.

Він вирішив не боротися далі з безсонням, не чекати світанку, а вирушити в Кленове вже. Прийняв контрастний душ, одягнувся і вийшов. Новий охоронець, приємний чоловік його віку, сторожко зорив зі свого напівтемного кутка.

— Не спиться? — співчутливо запитав.

— Бачу, що й вам.

— Я на роботі, — зауважив охоронець.

— На службі, — поправив його з усмішкою чоловік і вийшов надвір.

«Вольво» промчало сонним містом і впливло в туманну прирічну долину. За п'ятнадцять хвилин він був на місці. У сторожці тьмаво світив каганець. Він дістав течку з паперами і пірнув у холодінь передсвітання.

«Ну що, батьку, приймай свого блудного сина. Він хоче розрахуватися з тобою за твоє вино. І водно поцікавитись, чи знав ти, чи здогадувався, що десь по світах блукає ще один твій син? Чи думав ти бодай зрідка про нього? І якщо думав, то яким уявляв собі його?»

Трава під ногами м'яко пружинила. Розвиднялося. Уже забіліла вдалині бляшаним дашком криниця. Та раптом завалували пси. Але десь у чагарях. Водночас рипнули двері на сторожці. Старий вийшов на ганочок із ліхтарем. Він гукнув щось у пітьму, звідти озвалися ламкі голоси, приглушені кущами. І тої миті з навісним гавкотом вилетіла з виноградника зграясобак. На вигоні вона розсипалася, пси запетляли, кидалися в різні сторони, збуджено скавуліли. Бухнув постріл. Собаки завмерли, тут же розвернулися й кинулися в його бік.

З другого боку у високих гумових чоботиськах лопотів йому навперейми старий, щось стривожено гукаючи. Він зупинився — і все зрозумів. Це було полювання. Пси гнали лисицю, і лисиця зараз узяла керунок прямісінько на нього. Усміхнувся, розгадавши маневр хитрої звірки. Що ж, він їй підіграє. Витягнув з огорожі тичку і став посеред дороги, щоб затримати собак. Лисиця, блиснувши скляним сльозавим поглядом (такий знайомий йому з дитинства погляд!) шуснула йому між ногами. І тут гримнув другий постріл, прошивши пластикову папку, яку він застромив за пояс. Безвільно зсуваючись у траву, намагався спертися на тичку, але древко хруснуло — і пси перестрибом через нього продовжили свій шалений гін…

Свідчення мисливця

Я, голова районного товариства мисливців Людвіг Ковач, з приводу інциденту, що стався в урочищі Вінкош поблизу с. Кленове, пояснюю таке. Кілька місяців поспіль нам скаржились громади сіл Кленове, Ключки та Визники на лисиць, що нахабно проникають на дворогосподарства, викрадаючи птицю, кролів та цуценят. А недавно потривожений лис накинувся на дітей, що збирали ягоди. На щастя, ніхто не потерпів, зате було виявлено лисячу нору в урочищі Вінкош, біля приватного виноградника.

Ми домовилися про влаштування облави. Напередодні сторож попередив про це інших працівників виноградника та мешканців найближчих будинків. Знаючи повадки лисиці, ми, шестеро мисливців, заступили на позиції ще опівночі. Коли почало світати, собаки вистежили лисиць, що поверталися до нори, і погнали їх на нас. Я вистрелив першим і влучив у самку. Однак лис змінив траєкторію втечі і побіг уздов межі. Собаки за ним. Один з нашої бригади, що засів у живоплоті, вистрелив йому навздогін. За кущами йому погано було видно місцевість.

Ще до цього сторож, який на гамір вийшов з будки, побачив між шпалерами й парканом людину, що простувала в наш бік. Він криком застерігав нас, але за собачим гавкотом ми цього не почули. Не почув його, мабуть, і той чоловік на дорозі. Сторож потім розповів, що після другого пострілу той упав на землю, а неушкоджений лис прослизнув повз нього. Сторож не бачив, що було далі, бо зашпортався об кротовину і загубив окуляри.

Коли ми підійшли до місця пригоди, там і справді лежала непритомна людина. Але на тілі не було ані подряпини. Хоча поряд на траві залишалися значні сліди крові.

На запитання, чому людина лежала і звідки ця кров, я відповісти не можу. Якби то була кров пораненого лиса, то криваві сліди тяглися б і далі. Але довкола нічого подібного не виявили. Живого лиса увечері бачив місцевий грибник.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

З приводу зникнення Лиса повідомляю.

Напередодні пригоди ніяких сумнівних дій з його боку не помічалося. Відпочивав, спілкувався з місцевим художником, цікавився вирощуванням винограду в селі Кленове, де, власне, все це й сталося вчора на світанку.

Увечері він розрахувався, повідомивши, що завтра покидає готель. Я вирішив чергувати особисто, щоб простежити його маршрут. Він вийшов, коли надворі було ще темно. Я повільно рушив за його автомобілем. Лис приїхав на околицю Кленового і вийшов з авто. В руках мав якусь папку. Пішов у бік виноградника, який відвідував два дні тому. Раптом за віддаленими кущами почувся собачий ґвалт, а відтак пролунав постріл.

Я приготував зброю, подумавши, що хтось здійснив замах на нього. Але він не ховався, підібрав ціпок і став посеред дороги. Дивно це було бачити мені зі своєї засідки. Ще дивніше відбулося потім. З-поза виноградних шпалер вихопилася зграя собак, що гналися за якимось звіром. Лис підняв палицю — і тут пролунав постріл. Я бачив, як він лівою рукою схопився за груди й намагався опертися на ціпок…

Більше я нічого не бачив, бо знепритомнів від удару в потилицю. До тями мене привели мисливці, які, виявляється, влаштували тут облаву на лисиць. Виходить, що Лис став випадковою жертвою. І зник. Очевидно, його підібрав той, хто оглушив мене. Коли я їхав туди, то помічав віддалік на дорозі фари авто, але не надав тому значення. Здається, це той же почерк, що й у випадку, коли в Лиса стріляли в Мукачеві.

Наразі його місцезнаходження (і чи живий взагалі) нам не відоме.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик.

Троянди й виноград

Наша газета не раз писала про завзятого виноградаря Михайла Звонаря з Кленового. Це під його орудою закладалися після війни виноградники, які уславили наш район у країні. Методи соціалістичного господарювання і так звані кампанії боротьби з п'янством звели майже нанівець ті елітні плантації. Але виноградар з діда-прадіда Михайло Звонар ніколи не полишав улюбленого заняття. Він і далі працює охоронцем і консультантом на тому винограднику, який свого часу приватизував відомий бізнесмен Микола Гойда. Сам Михайло Звонар зберіг і примножив тут у локальному вигляді старі рідкісні сорти винограду. До того ж, вивів два нові. За живцями сюди охоче приїздять колеги з Угорщини, Словаччини, Румунії.

І ось до славного 80-річного ювілею виноградаря йому піднесли знаменний подарунок. Віднині цей виноградник є його власністю. Сповна оцінено більш ніж піввікову натхненну працю землелюба. Воістину справдився чесний лозунг: земля повинна належати тим, хто на ній працює.

Вшановуючи ювіляра в сільському Будинку культури, йому вручили разом з державним актом на землю розкішний букет троянд. А його онука, школярка місцевої десятирічки, прочитала дідусеві символічного вірша «Троянди й виноград».

До слова, в мукачівському видавництві «Карпатська вежа» виходить друком книжка про історію, звичаї та обряди села Кленове, яку теж підготував Михайло Звонар. Її допомагає видати батькові донька Марія Баник. Книжку подарують кожному мешканцю села.

Д. Мирон, кор. газети «Новини Мукачева».

Весняні діалоги

(Наступного року)

— Алло. Доброго дня. Це Мукачівський дитбудинок?

— Так. Директор Яніна Синичка.

— Вас турбують з Міністерства освіти.

— Слухаю вас.

— Пані Яніно, маємо гарну новину. Наші колеги з Іспанії запропонували оздоровити ваших дітей у пансіонаті на березі моря. Запрошують на ціле літо. Іспанська сторона бере на себе трансфер, екіпіровку, повне утримання там, екскурсії тощо. Це рідкісна пропозиція, пані Яніно.

— Ще б пак. А чому саме ми?

— Цього я не знаю. Заявка конкретно на ваш заклад. Обов'язкова умова, щоб супроводжували дітей ви особисто — Синичка Яніна Сергіївна. Це ж ви — усе збігається?

— Ніби так.

— Тоді готуйте списки, документи. До речі, крім ваших дітей, до списку потрібно включити ще одного — Миколу Дзьобака, вуличне прізвисько Щур. Дивно. Ви такого знаєте?

— Здається, знаю.

— Тоді все гаразд. Прийміть ще раз наші вітання.

— Спасибі.

— Алло. Нам потрібен художник Павло Звонар.

— Це я.

— Вам телефонують з Барселони.

— Звідки?

— З мерії міста Барселона. Іспанія.

— Так. Зрозуміло.

— Маємо до вас пропозицію. Наше місто готове замовити вам кінні карети.

— Що?

— Ми володіємо інформацією, що ви з братом можете виконати таку роботу. Карети повинні відповідати європейському ретро-стилю. Якщо ви згодні, чекаємо ескізи й кошторис.

— Я можу вже показати моделі в мініатюрах, дюжину взірців, відлитих з воску.

— Чудово. Це значно спростить нашу співпрацю. Взірці бажано доправити до посольства Іспанії. Витрати, звісно, вам компенсують.

— Добре. А чи можна поцікавитись, хто вам порекомендував мене?

— О, рекомендація дуже серйозна. Пан Іван Звонар. Цей проект здійснюється під його патронатом. Напевно, ваш родич?

— У мене в Іспанії немає родичів.

— Тоді це однофамілець. Буено, пане художнику.

— Буено.

— Здрастуйте. Коктебель на проводі. Будинок відпочинку письменників. Ви, мабуть, чули?

— Чув. Там добре відпочивалося Максу Волошину.

— Тут добре відпочивається всім.

— Мені за них радісно.

— Мені за вас теж. Вам виділено двокімнатний люкс із вікнами на море. З повним пансіоном, комп'ютером та інтернетом.

— Ви щось плутаєте. Це Мукачево. І я не класик, я ще живий.

— Це добре, бо путівка для вас викуплена з травня по вересень включно. Причому ви можете взяти з собою дружину чи когось іншого там…

— Стривайте, а може, це якась політакція? То мушу одразу сказати, що я не пишу нічого на замовлення.

— Можете нічого не писати. Тут навіть на читання далеко не всі марнують час.

— Хто?

— Що хто?

— Хто викупив, як ви сказали, для мене путівку?

— Вдячний читач. Так і сказав. А ще залишив для вас три коробки вина. Молдавське мерло. Втім, якщо схочете, його можна поміняти на кримське.

— З цим не поспішайте.

— Які ще будуть побажання до вашого приїзду, пане письменнику?

— Які?.. Відгорніть, будь ласка, фіранку. Я люблю сонце.

У двері з облізлим дерматином подзвонила елегантна дама в блакитному костюмі. Відчинив високий бадьорий дідок із розкуйовдженою чуприною і книжкою в руках.

— Ви Мері Поппінс? — запитав він.

— Ні, я просто Марія. А ви Дмитро Сильвестрович Кукін?

— Просто Кук. Мого пращура колись з'їли туземці. Може, ви чули?

— Звичайно. Дмитре Сильвестровичу, ми хочемо запросити вас в інтернат.

— Але я ще не пристарілий. І при своєму розумі. Начебто.

— Ви не так зрозуміли. Ми запрошуємо вас взяти участь в одному заході в інтернаті, де ви працювали. Вам буде цікаво з деким познайомитись.

— Знаєте, мені вже цікавіше знайомитися з людством, ніж із людьми.

— Це відбере небагато часу. Якусь годинку.

— Часу в мене багато. Хочеться так гадати…

На вулиці їх чекав лімузин. А на подвір'ї інтернату — стовписько учнів і вчителів. І грав оркестр, як у старі добрі-недобрі часи. Він не одразу прочумав, про що йшлося у виступах начальства. Потім смикнули широке простирадло — і посеред шкільного майдану постав бронзовий чоловік. Високий, худорлявий, з розвіяним чубом, з фотоапаратом через плече і з піднятою рукою. Всі повернули голови до Кука. До живого. А відтак знову до пам'ятника.

— Впізнаєте себе? — притишено спитала його жінка в блакитному.

— Веселий жарт.

— Це не жарт, Дмитре Сильвестровичу. Це — пам'ятник.

— Відколи пам'ятники ставлять ветеранам освіти?

— Це пам'ятник не ветерану освіти. Це пам'ятник «Доброму вчителю». Вам, Дмитре Сильвестровичу.

Старий подав голову вперед, примружив очі за скельцями окулярів.

— Що це я… він тримає в руці?

— Камінець із Голгофи.

— Справжній?

— На цей раз справжній, Дмитре Сильвестровичу.

— Вітаю, пане полковнику Правик.

— Я підполковник.

— Виходить, розжалували… Повірте, мені шкода.

— А мені ні.

— Здогадуєтеся, з ким розмовляєте?

— Звичайно. Я мав нагоду слухати вас, вірніше, прослуховувати три тижні поспіль, коли ви гостювали в Мукачеві.

— Я знаю, підполковнику. Повинен зізнатися, дещо я говорив особисто для вас.

— Я здогадувався. І мені подобалися ваші афоризми. Хоча б цей… про гроші. Гроші не пахнуть, вони смердять своїми хазяями.

— Все має свій запах. Хто володіє запахами, той володіє всім. Навіть людьми. Бо люди теж якось пахнуть.

— Пане…

— Можете називати мене Лисом. Так, як називали у своїх рапортах.

— Пане Лисе, якщо у вас такий гострий, даруйте, нюх, то чому ви тоді у винограднику не відчули, що за вами йдуть назирці?

— Я відчув. Але я залишив вас на того, хто йшов назирці за вами. А от чому такий досвідчений опер, як ви, не відчув за собою «хвоста»? Ви також знали, зізнайтеся?

— Я рідко зізнаюся. І часто сам не раджу цього робити тим, кого допитую.

— Письменник мав рацію: ви гарна людина. Його думка важить для мене.

— Для мене теж. Щось подібне він казав і про вас.

— Цікаво. Виходить, ми з письменником говорили про вас, а ви з ним — про мене…

— Таке вже містечкове селяві.

— Леоніде… здається, вас так звати? У мене є для вас подарунок. Його сьогодні доправлять у Мукачево.

— Подарунок? За що?

— Ні за що. За щось дають хабара. А подарунки дають ні за що.

— То що це, пане Лисе?

— Це те, про що ви останнім часом весь час думаєте. Подарунок вам сподобається. Хоча він не зовсім для вас. Ці речі занадто дорогі, щоб ними володіла, милувалася одна людина.

— Гаразд, я запитаю по-вашому: чим це пахне?

— Чим? Це пахне сонячним ранком, гарячим бруком, вологими магноліями, загубленим голубиним пером, стиглою ізабеллою, бур'янами Латориці… Це пахне Мукачевом. І цей аромат не минає. Він не мине навіть тоді, коли проминемо ми… І ви це заслужили, пане… таки полковнику. Можете сьогодні спати спокійно, нікого не підслуховуючи й не підозрюючи…

— Буенос діас, Олександре Петровичу.

— Привіт, Костику. Тільки це не Олександр Петрович.

— Там вас називають дон Алехандро?

— Ні, сеньйор Іван Звонар.

— Непогано звучить.

— Я згоден, Костику.

— Як поживаєте?

— Я не поживаю. Я живу.

— Даруйте, але я чув, що тоді на Закарпатті сталася якась історія… Ну, проблеми з вашим здоров'ям. Повірте, я це питаю не для красного слівця.

— Я знаю. Усе гаразд. Ось добуваю свій санаторний строк під Ламанчею.

— Це там, звідки Дон Кіхот?

— Саме так. Але знаєш, я тут не зустрів жодного вітряка.

— Бо всі вони на Україні.

— То, може, організувати вам на Україну експорт Дон Кіхотів?

— Їх тут вистачає також. Власне, до цього я й хилю розмову, пане Олександре, чи то пак, Іване. Формується серйозна сила з нового покоління, яка готова взяти владу.

— Вам потрібна зброя чи гроші? Чи одне й друге, як усім революціонерам?

— Потрібні голови. Такі, як ваша.

— Наскільки я знаю, Костику, тямущих голів на Україні не бракує. Але при кожній голові є ще й ненаситний живіт, який годі набити. І є заячі полохливі серця.

— Ось тому й потрібні нам Лиси.

— Ну от, а ти питаєш, як мене звати. Ти ж добре знаєш, як. Усі знають.

— Усі знають. І таким, як ви, довіряють. Бо вам не треба набивати народними грошима живіт, не треба торгувати землею. Ви її маєте по всьому світу.

— Я навіть маю маленький виноградник на Закарпатті.

— Вітаю. Це патріотично.

— Костику, ти знаєш, що таке Patria?

— Здається, Батьківщина…

— Ти хочеш брати владу і не знаєш, що це таке? Не знаєш, із чого починається патріотизм?.. Patria — це батько, і водночас це Бог. Це твій виноградник, який саджали твої предки. І ти мусиш виростити на ньому кращий виноград, а в разі чого — захищати його зубами. Чуєш — зубами. Як греки захищали від троянців. Спливаючи кров'ю на землі, вони намагалися ще вкусити їх у п'яти…

— Захищати треба вже. Бо завтра може бути пізно. Хтозна на яких і чиїх теренах опиняться наші виноградники. Пане Іване, я уповноважений ініціативною групою, до якої входять відомі вам люди, запросити вас до нашої команди. На вашу допомогу сподіваються. Що ви скажете на це?

— Що? Я завжди кажу тільки одне: необхідно пливти далі…

2010 рік. Мукачево — Крим

МАЛЕНЬКА НІЧНА СЕРЕНАДА

У всіх нас вистачить сил,

щоб знести страждання ближнього.

Ларошфуко.

Слідчий Правик завжди заздрив тим, хто всерйоз міг віддатися якомусь захопленню. Служба, ця солодка каторга, відбирала в нього майже весь вільний час, вимотувала й виснажувала, не залишаючи місця в душі для таких витребеньок як хобі. Хоча (душу не обдуриш) у товщі сірих міліцейських буднів ні-ні та й з'являлася якась світла шпарина — невинна й недовговічна забавка на зразок вечірніх пробіжок околицями Мукачева чи таємних щоденникових описів людських характерів, з якими стикався день у день. Та все це було уривчастим і скороминущим, врешті-решт навіть зайвим. Ще не відомо: може, всі ці хобі — просто втеча від свинцевої одноманітності в оту ж флоберівську вежу зі слонової кістки, в священну келію посеред лабіринтів внутрішнього світу. В кого як, хто на що багатий… Але ця дівчина…

— Вона казала: «Хочеш глянути на світ очима Бога — поклади на програвач платівку Моцарта». Так і сказала. Ну й штучка, ще подумала я тоді. Зрозуміло, якби Пугачову чи того навіженого Леонтьєва… «Побалдіти» під настрій… Але Моцарт! Бачте, які ми. Е-е-е, думаю собі, з тобою все ясно, голубко. Недарма ти й досі не одружена. Злобно подумала, зізнаюся. Потім я полюбила її. За що? А ні за що. Це поважають за щось, а люблять за те, чого самому бракує. По собі знаю, багато пожила, ще більше ковтнула. А Ларці нашій всього бракувало: і вроди, і здоров'я, і гордості. Лише тихого добра в серці — з лишком. На десятьох. Така, наче з раю вийшла і заблукала. Блаженна. Але, видно, потрібні і такі серед нас, вовків, ой як потрібні. До нас народець, знаєте, різний приходить, сволотний трапляється народець. Вистоять чергу, ще більше озвіріють, чекають дрібної зачіпки, щоб розрядити себе. Та тільки рот роззявлять — а очі Ларині блись-блись… і в них покірність, вина за всіх і все на світі. На таку глянеш — і ошелешено замовкнеш, засоромишся на таку писок відкривати. Ми у своїх віконцях гиркаємося, як собаки, а в Лари тихо-мирно — ніби янгол пролетів. Така була…

Опасиста, червонощока приймальниця хімчистки Ольга Варахоба трубочкою витягла губи, запхала між них сигарету і, косуючи одним оком, припалила.

— Кажете, музику любила? — спитав Правик, відсахнувшись від струменя диму.

— Любила — не те слово. Обожнювала. Та в неї тих платівок, далебі, більше, ніж пір'їн у подушці. Ще раніше оберемками купувала в день зарплати, в каві собі відмовляла. Та що там казати, вона й парфумами не користувалася, навіть одненького імпортного бюстгальтера не мала… Музики повна шафа, а заскочиш до неї інколи з пляшечкою лікеру, то й послухати нема що. Бахи, ахи, охи. Арії, одним словом. Я тих арій на роботі наслухаюся, та ще й милий співає, як приповзе…

Приймальниця відкопилила нижню губу — сигарета наче прилипла до густої помади.

— Хворіла часто?

— З вигляду хвороблива завжди була, а дня не пропустила.

— А це… Мала когось?

— Я ж вам сказала — блаженна, свята. Щоб когось у ліжко затягнути, треба спочатку з неба на грішну землю гримнутися. Якось я її дражнила: ти хоч уявляєш, як це, що це?.. Дурненька так засоромилася, що аж носик почервонів. Незаймана на всі двісті. Вам дивно, не вірите?

— Чому ж, — знітився майор. — А подруги, приятельки були?

— Платівки.

— Що?

— Вона дружила тільки з платівками, — жінка в задумі випустила дим. — І я розумію її. Ці подруги були надійнішими, ніж живі. Вони не заздрять, не плещуть язиками. Але все це дурниці. Не про те я думаю після того, як Лapa… Ось ви скажіть: для чого вона жила? Щоб до вечора нишпорити в купах смердючого ганчір'я, аби перевірити, чи всі гудзики відрізано, а потім замикатися, зашторювати від світу вікна і слухати свого Моцарта? Нікому немає діла до тебе, ніхто не парить тебе. Могла померти десять років тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від цього? Що? Стривайте хвилинку… Головного я не сказала. А головне те, що я теж так живу, як вона. І друга така, третя, четверта… Лара пішла, а ми живемо. Радіти треба — а не радіється. Чому?

Так часто бувало, що під час слідства не тільки Правик питав — запитували його. І найчастіше таке, на що відповідей він не знав.

Триповерховий дім, як і годиться для комунального майна, в міру був обшарпаний зовні і похмурий зсередини. Зведений ще в хрущовські часи, він стримів, як викинута морем галера серед сірих торосів кооперативних майстерень і заготівельних контор. Хуліганський клинопис на стінах під'їзду відбивав лексичне надбання не одного покоління, бруд десятиріч з'їв бетон східців і вкрив їх масним шаром незбагненної мозаїки. Дільничний міліціонер, що вів їх, зупинився на третьому поверсі перед двома дверима, розташованими надзвичайно близько. Одні з них, ліві, були опечатані. Міліціонер здер паперову пломбу.

— Ось вона.

В глибині темної кімнати, на застеленому ліжку, Правик побачив тендітну жінку, не жінку — підлітка. Обіч світилася шкала програвача. На чистому, затертому лінолеумі виднілися підсохлі сліди.

— Крім вас тут ще хтось тупцював? — запитав Правик.

— Ні. Як тільки мене викликали, я зламав двері, підійшов до ліжка і, зрозумівши, що вона мертва, повернувся і замкнув двері. Замок не зламаний.

Майор і сам бачив — інших слідів не було. Він скинув черевики і ввійшов. Тут жив лише годинник, що показував пів на одинадцяту. Скромне кубельце, вилизане до врочистого блиску. Старожитня шафа-гардероб, етажерка з дюжиною книжок, пластикові квіти на столі. Телевізора нема, зате на тумбочці програвач «Ноктюрн», стоси картонних коробок, очевидно, для платівок. Одна — на колесі програвача, голка дійшла до кінця, зупинилася.

Жінка лежала обличчям до стіни. Голова була запнута вицвілим рушничком, з-під нього виглядали бігуді. Скоцюрблені пальці вчепилися в покривало. А обличчя… Кажуть, людське обличчя зліплене з двохсот м'язів. Так от, всі двісті м'язів її лиця, здавалося, передавали жах смерті. Смугастий плед наполовину зсунувся з ніг на підлогу, до ніжок табурета, на якому лежала миска з яблуками. Одне з них було надкушене.

— Вона не прийшла на зміну, — чомусь пошепки пояснював дільничний. — Там спохопилися — такого за нею не велося. Послали водія, той грюкав-грюкав — тихо. Запитав сусідку, чи не виходила сьогодні. Ні, не виходила. Тоді мене знайшли. Така ось петрушка. Товаришу майор, я гадаю, що це інфаркт. Уже й молодих косить.

Правик не озвався. Підійшов до програвача, двома пальцями зняв зі стержня платівку, відгорнув фіранку і прочитав уголос: «Моцарт. Маленька нічна серенада».

— Що? — не второпав міліціонер.

— Маленька нічна серенада соль мажор. Ви не маєте поліетиленового мішечка?

— Не маю. Навіщо?

— Яблука ці забрати. Розживіться десь, будь ласка, і викличте «швидку».

Дільничний пішов. Правик знову поклав платівку і, обгорнувши хусткою пальці, поклав на неї головку. Штепсель стримів у розетці, облямованій латунною пластиною з примітивною любительською чеканкою. Зазвучала музика. І яка музика! В затхлому, напівтемному приміщенні, заставленому невиразними дешевими речами, дихати стало легше.

З трьох інших квартир на сходовій клітці відчинено було тільки в пенсіонерки Завадської. Вона чекала візиту: запобігливо вистромила голову, тільки-но дільничний торкнувся гудзика дзвінка. Проникливо-жадібні очі, тонка пташина шия, густі зморшки, що розсікали обличчя не горизонтально, а вертикально, як складки на гармоні. «О, ця не змусить себе довго випитувати», — подумав слідчий.

— Галино Луківно, — глянув до списку, — ви, так би мовити, ветеран цього дому. Без вашої консультації не обійтися. Будь ласка, декілька слів про кожного із сусідів.

Пенсіонерка гордо тріпнула головою і гидливо відкопилила нижню губу:

— Забагато честі, щоб я їх описувала. Всі на один копил.

— Ну, Галино Луківно, навіть сірники в коробці — і то різні, — делікатно зауважив Правик і тихо, по-змовницьки, додав: — Ми на вашу допомогу дуже розраховуємо.

Стара рішуче засилила руки в халат непевного кольору, відчеканила скоромовкою:

— Ну, хіба що треба прислужитися закону. Прошу до покоїв.

У «покоях» сісти, однак, було ні на що. Всі площини, крім підлоги і ліжка, займали горщики із запиленою геранню та пляшечки і коробки з ліками. Господиня манірно закотила догори очі, зосередилася.

— Отже, почнемо із Сусика. П'яниця й розпусник. А ще — розвідник. Що, не розумієте? Розлучений, кажу, п'ять років тому… брешу, п'ять з половиною. Вліз у відділ постачання меблевого комбінату. Більше у відрядженнях, ніж дома, на щастя. Зараз теж, півтора тижня як виїхав. Добра птиця. Знаєте, як він каже? «Відрядження — це туризм за державний кошт». Посоромився б таке говорити мені, чесній жінці… Ага, коли вдома — від його дівиць проходу немає. Буває, одразу по дві навідуються. І все різні, про таких зараз навіть по телевізору говорять. Аж соромно слово вимовити. Коли виходять, тихенько дріботять східцями, а декотрі навіть роззуваються. Та я все чую, я сплю, як заєць, — мене не обдуриш.

— А що, Лариса Буркуш теж заходила до нього?

— Смієтеся. Сусик же мужчина, як з картинки, а вона… Гидке каченя. Одна забавка в неї — музика. День і ніч крутила. Як це?.. меломанка, прости Господи. Ні, я претензій не мала, вона тихенько пускала і музику слухала культурну, давню.

— Ви бували в неї?

— Заходила.

— Як вона жила?

— Мирно жила, чого брехати, чистенько. Як пташка небесна. Прийде з роботи, картопельки насмажить, подзьобає трішки, кефірчику поп'є, підлогу помиє, витре скрізь пилюку — це обов'язково, як вечірня молитва. І лягає музику свою слухати. А пластинок тих у неї!..

— Лягала, кажете, музику слухати?

— Еге, не танцювати ж їй на самоті.

— Таки правда, — відчужено погодився Правик. — А що про третіх сусідів скажете?

Стара скривилася:

— Саладії? Скнари і святоші. На солі економлять. Вона з сином по неділях до церкви ходить, а він усе щось паяє на кухні. Голосу не подасть, хворий, мабуть.

— Чому так гадаєте?

— Не п'є… і в піжамі ходить.

Правик посміхнувся, але тут же, перехопивши її обурений погляд, посерйознішав.

— Двері їх квартири якось дуже близько з дверима Буркуні…

— А це тому, що раніше їх квартири були однією. Там тітка Ларина жила, моя ровесниця й приятелька. Вона здавала в найм одну кімнату квартирантам Саладіям… Тоді ще в них дитини не було, якраз побралися. Тітка хворіла й покликала до себе жити племінницю з села. Влаштувала її на роботу в хімчистку, пожила ще півроку і спочила бідолаха. А з квартирою тяганина почалася. Врешті-решт її розділили між обома квартиронаймачами, бо й Саладії, і Лара були прописані. Ті хотіли викупити в неї половину, давали гроші й вона, здається, попервах згодилася, намірялася вернутися в село. Та подруга з хімчистки відрадила. Є там така розмальована квочка, курить і на зеленій машині їздить. То Сіладії внутрішні двері замурували, прорубали нові й живуть собі.

— З Ларисою не конфліктували?

— Без скандалів живуть, чого нема того нема. Та Ларку й сам Люцифер не спокусив би на сварку. Не та людина, не дано, — з явним співчуттям розвела руками Галина Луківна, котру, дізнався Правик потім від дільничного, сусіди позаочі прозивали Люциферівною.

— Галино Луківно, ви сказали, що спите, як заєць… Учора звечора або вночі хтось приходив до Лариси?

— Ніхто з чужих, крім хлопчика з третього під'їзду, не був на нашій площадці. Вони з Васьком Саладієм прийшли близько п'ятої і через годину пішли. Васько повернувся з матір'ю. Близько сьомої, як завжди, прийшла з роботи Лара. За нею згодом Саладій, та одразу хвилин на двадцять кудись вийшов, певно, в магазин. А Лара позичила в мене три сірники — її скінчилися.

— Ви всіх бачили, коли хто приходив? — здивувався майор.

— Ні, чула.

— Невже впізнаєте кроки?

— Молодий чоловіче, коли доживете до моїх літ і залишитеся один у чотирьох стінах, то навчитеся розпізнавати дзижчання різних мух, не те що сусідські кроки.

«Цілком імовірно, — розсіяно подумав Правик. — І це буде далеко не найкраще з того, чого навчило мене життя».

Пенсіонерка мала рацію: тої фатальної ночі до небіжчиці ніхто не заходив. Експертиза підтвердила це: на стерильно чистій підлозі й речах жодних слідів не виявлено. Молодший слідчий Сергій Баранов знайшов у шухляді тумбочки учнівський зошит з каталогом платівок, який вела господиня. Звірив з ним наявні у фонотеці — жодної не бракувало. Отже, вбивство з метою викрадення колекції дисків, що нині вже мають певну антикварну цінність, відпадало. Хоча хтозна, майор нетерпляче чекав висновків медичної експертизи. Його непокоїло надкушене яблуко на табуреті біля ліжка. Можна було припустити й самогубство, але хто перед тим накручує волосся на бігуді, позичає сірники для приготування вечері… Скоріше померла природною смертю. Ольга Варахоба обмовилася, що Лариса не пила кави. Може, сердечниця? Інфаркт? Інсульт?

Міряв у задумі відстань між столом і вікном, за яким вітер зривав останні листки з облисілих дерев, гримів ринвами, стогнав на горищі.

«Ідеальна погода для вмирання», — невесело подумав Правик.

Увійшов Баранов, поклав на стіл два аркуші.

«В яблуках, поданих на хімекспертизу, отруйних сполук не виявлено. Вміст нітратів і нітритів близько допустимої норми».

«Гр. Буркуш Л. О. померла близько 01.00 години. Смерть настала від спазму м'язів, в результаті чого припинилося серцебиття і постачання крові. Причиною цього могла бути раптова криза одного з життєво важливих органів, нервово-психічний стрес, ураження струмом тощо.

Отруйних речовин в організмі не виявлено. На кінчиках пальців правої руки незначні опіки. Медичне обстеження дозволяє зробити висновок, що до моменту смерті гр. Буркуш Л. О. була практично здоровою».

Правик перечитав усе ще раз.

— Ну ось і все, — обернувся до Баранова. — Оформляйте документи, повідомте її рідних.

Озвався телефон.

— Здрастуйте. Мені б слідчого Правика. Це ви? Ольга Варахоба з хімчистки. Ну, що скажете? Ми собі місця не знаходимо…

— Що тут скажеш? Готуйте вінки і все інше. Як належить у таких випадках.

— Та це зрозуміло, ми все вже організували. Я про інше — від чого вона, Ларочка?..

— Можливо, несподіваний приступ, а, можливо, — електрика. Вона ж музику слухала опівночі.

— Господи! Електрика? І нехай після цього мене хтось переконує, що немає судьби. Ні, товаришу слідчий, таки справедливо кажуть: кому судилося втопитися, той не помре на шибениці… Минулого тижня її так трусонуло струмом, що мало очі не повилазили… Вибачте.

— Кого?

— Ларку. Кого ж іще? Програвач вимикала, її й тріпнуло. Та так, що з півгодини дух не могла перевести. Побоялася далі висмикувати вилку з розетки, покликала сусіду.

— Сусика?

— Та ні, другого.

— Саладія, того, з котрим тітчину квартиру поділили?

— Так.

— Спасибі, Ольго Миколаївно. Ми обов'язково обстежимо той програвач.

Електрика Правик привів з їх управління. Довговидий немолодий чоловік з сумними очима постояв мить перед «Ноктюрном», наче хірург перед операційним столом.

— Можна ввімкнути?

— Авжеж. І поставте ось це, — майор простягнув Моцарта. Йому здалося, що електрик чогось остерігається, боїться — знав про смерть власниці програвача. Але він помилився. Електрик устромив штепсель у розетку, облямовану жовтуватою пластиною, поклав на диск платівку. Затим обережно, справді як лікар, торкнувся пальцем одної металевої деталі програвана, другої, третьої, легенько обмацав шнур, штепсель, пластину з чеканкою.

— Що ви робите? — схаменувся майор. — Для цього ж існує індикатор. Чи однієї жертви тут мало?..

Електрик здивовано озирнувся, поблажливо посміхнувся, показуючи Правику лапату долоню — шкіра на ній здавалася панциром.

— Ось мій індикатор.

— Але ж у мережі 220 вольт, — здивувався Правик.

— Коли менше, коли більше.

— Хочете сказати, цього мало, щоб відкинути копита?

— Чому ж, інколи й двадцяти може вистачити. Якщо вхопишся за два дроти, а ще мокрий чи п'яний…

— І все-таки ви ризикуєте, — хмикнув Правик.

Електрик махнув рукою.

— Гляньте, товаришу майор, у якій я обувці, — підняв грубий черевик на товстій підметці. — До того ж я знаю свій організм, мене щипне та й годі. А тут нічому й щипати — машинка справна. — Він уже без остороги погладжував «Ноктюрн».

— Яка до біса справна, коли дівчину двічі трусонуло, і вдруге — смертельно! — накинувся на нього слідчий.

Електрик стенув плечима, винувато закліпав.

— Гаразд, можете йти, — пом'якшав майор. І вже коли той натиснув клямку, зупинив його запитанням:

— То, кажете, мокру людину струм вражає певніше?

— Так. Спітнілу, наприклад, чи після ванни. І навіть стомлену, знервовану. Так книжка пише, — вибачливо посміхнувся електрик.

«А Лариса Буркуш звечора мила волосся під бігуді. Так, так… І душа її, певно, була стомленою…»

Звучала серенада. Врочисто-піднесений голос скрипки збуджував, тривожив, солодким дрожем проникав у кожну клітину тіла. Правик раптом усвідомив, що ця музика, яку він прослуховує як «речовий доказ», нібито для справи, — має владу над ним. Як би хотілося йому, щоб вона не закінчувалася, звучала довго-довго, жила в ньому, аж поки не вимиє з душі втому.

«„Маленька нічна серенада“, написана Моцартом в пору творчої зрілості, належить до жанру розважальної побутової музики. З давніх пір в Австрії існувала традиція супроводжувати різні свята концертами, що часто відбувалися просто неба. Невеличкі інструментальні оркестри виконували п'єси маршового і танцювального характеру, об'єднані в сюїту. „Маленька нічна серенада“ — зразок подібного роду творів. Перша частина (алегро) з її закличними початковими інтонаціями і маршовим ритмом — справжня святкова музика, сповнена енергії та життєрадісності. Друга частина (романс) має романтичний відтінок. Менуету і фіналу притаманне невимушене змішання гумору, лірики і віртуозного блиску»…

Він поклав конверт з платівкою на полицю і вийшов з квартири.

…Саладії вечеряли в тісній кухоньці. Посеред столу сковорідка з картоплею, вишкварки і покраяний оселедець. Бідний стіл, скромна обстановка і затрапезний домашній одяг — все тут виказувало, що статки в сім'ї невеликі. Їх половина виявилася ще тіснішою, ніж Ларисина. А живуть же втрьох! До того ж, запримітив Правик, дружина Саладія, жінка з невиразним, замкнутим обличчям, вагітна. Його візит не збудив у ній ніяких емоцій. Насторожено зиркав хлопчик років семи. Лише глава сім'ї зустрів гостя покірною, аж надто старечою для своїх літ усмішкою. Запросив тут же присісти, але слідчий панічно позадкував з цього вузенького закапелка, де ледве могли розминутися двоє. Розмовляли в коридорі навстоячки.

З сусідкою Буркуні Саладії майже ніяких стосунків не мали. Вони люди сімейні, Лара — дівчина. Хіба що по-сусідськи перекинуться словом на східцях чи у дворі. Про що балакати?.. Як жила вона? На роботу ходила, музику слухала, зрідка в село вибиралася до родичів. Спокійна, не конфліктна жіночка. Чи бував він, Саладій, у неї?

— Після смерті Олени Йосипівни, Лариної тітки, не був. Що мені там шукати?

— Можливо, щось полагодити, допомогти чоловічою рукою, — допитувався Правик.

— Ні-ні, в мене жінка ревнива. Могла б це не так зрозуміти, — дурнувато підморгнув Саладій. Говорив він мляво, неохоче, після кожного речення робив паузу і ворушив вилицями, наче дожовуючи рештки їжі.

Правика ледве не знудило, хотів якомога скоріше завершити бесіду.

— Це правда, що сусідка збиралася повернутися в село?

— Планувала нібито. Самі зважте: робота нікудишня, зарплата — як заплата, жодної рідної душі в місті. Та й квартира не паска. Ми живемо, бо дітися нікуди. Заліз хробак у хрін, та й гадає, що то його дім…

— Тісно, що й казати, — згодився Правик.

— Тісно, факт. Лариса оце каже: я поїду, а ви розширяйтеся. Ми, звісно, подякували, але це ще як міськвиконком вирішить. Безквартирних ниньки багато, ачей більше, ніж безмашинних. Бідненька Лара… Добра душа була. Та що коли хворобливою вдалася. А від хвороби ніхто не відкупиться з нас, ой, не відкупиться.

Хлопчик вистромив з кухні стрижену голівку, дослухався, але мати щось буркнула і шарпнула його назад.

Правик вибачився за вторгнення — «формальності служби» — і розпрощався. Надворі зупинився, щоб припалити. Глянув ще раз на дім через плече. Не світилося тільки одне вікно. Йому здалося, що звідти долинають ледь вловимі звуки скрипки і альта.

До наради в полковника Баглая залишилась добра година. Однак майор розмірковував не над тим, що доповідатиме, з голови не йшли слова Ольги Варахоби: «Могла померти років десять тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від того? Що?!»

Ох, ця вічна людська ностальгія за безсмертям, прагнення залишити бодай дещицю пам'яті по собі! Тільки це може надати живого забарвлення, якогось сенсу сірій низці буднів. Людині мало прийти у світ, пожити в ньому з радощами й муками і рано чи пізно покинути його, звільнивши місце для прийдешніх. Вона претендує на вічність. Усе життя мислитель-утопіст Микола Федоров розвивав задум воскресити всіх померлих. Вірив, що колись це стане можливим завдяки зусиллям науки й моралі. Та ба, утопістів і мрійників серед нас все менше. Стаємо практичними, діловими й сильними. Настільки сильними, що легко зносимо страждання ближнього.

Присунув до себе телефонний апарат і накрутив номер хімчистки.

— Ольго Миколаївно, здрастуйте. Хочу повідомити вам, що все-таки це не струм. Скоріше, це був якийсь приступ. З програвачем усе гаразд. Та й Саладій до Лариси давно не заходив. Щось ви не так зрозуміли. Або вона не так розповіла…

— Не заходив? Та він ще тоді пригортав її жартома. Ларису це дуже обурило. Говорив, що дружина вже хропе і він міг би ремонтувати програвач хоч до ранку. Якби справді несправний. А Ларці було не до жартів — її направду трусонуло. Не знали ви її, такі даремно не патякають. Я ще казала, що відправлю свого, нехай подивиться. А вона: не треба, сусіда все перевірив при мені… A-а, що було — те було, хіба тепер це важливо?

«Хтозна», — подумав Правик, а вголос запитав:

— Лариса, здається, хотіла виїжджати з міста, пропонувала квартиру цим же Саладіям?

— Дідька лисого! Ой, вибачте. Це ж тоді, як їх розділили, вони вмовляли її відмовитися від своєї долі. Обіцяли дві штуки… тисячі. Ларка розгубилася, ледве не пристала, дурненька. Поки ми з дівчатами не просвітили її, щоб подавала документи на приватизацію.

— Отже, залишати свою квартиру не збиралася?

— Та що ви, Леоніде Петровичу! Де зараз такого дурня зустрінеш, щоб відмовлявся від прописки в обласному центрі?

Такі «дурні» йому справді не траплялися. Зате скільки подибував інакших, що всілякими способами прихитрялися заволодіти цією непохитною твердинею. Гай-гай, усі ми кріпаки, довічні раби квартир. У кого вони є. Відомий німецький художник Генріх Цілле сказав: «Щоб убити людину, не треба сокири, її можна вбити житлом». Житло… Його й не називають уже домом, частіше житловою площею, квадратними метрами.

Другий дзвінок був у міськжитлоуправління.

— Кому передбачається віддати квартиру померлої Буркуш? — запитав слідчий.

— Комісія ще не розглядала це питання, — відповів сухуватий голос, — але, очевидно, її житлова площа залишиться сусідам Саладіям. Сім'я живе в тісняві, має повне право на поліпшення умов.

— У мене таке враження, що вам добре знайома ця квартира.

— По-перше, це наш обов'язок — добре знати свій житловий фонд. А, по-друге, ми якось мали з нею справу. Квартиронаймачка Буркуш хотіла добровільно звільнити свою половину, начебто кудись виїжджала з міста.

— Вона сама заявляла вам про це?

— Ні, Саладії клопоталися, щоб за домовленістю сторін передати площу їм. Ми, власне, не заперечували, та справа потім призабулася. Життя є життя…

«А смерть є смерть», — кортіло додати Правику.

Смерть за загадкових обставин… А якщо вона все-таки не природна? Якщо це вбивство? «Куї продест?» — запитували себе в таких випадках ще римські центуріони. Кому вигідно?

Загибель Лариси Буркуш була вигідна тільки Саладіям.

Дворові хлопчаки нещадно розстрілювали одне одного з пластмасової зброї і картинно, з насолодою падали в згромаджені двірником купи листя. Окремі купи тліли, пахло древнім запахом диму, що навіває спокій, умиротворення. Правик збіг східцями на третій поверх і коротко постукав. Двері неохоче відчинилися, полохливо визирнула знайома голівка сина Саладіїв.

— Впустиш? — з показною серйозністю запитав Правик.

Малий, нічого не сказавши, покірно пішов углиб квартири. Слідчий увійшов. Він побачив на підлозі картонну коробку від взуття, перев'язану нитками. Крізь щілину блимало горіховими оченятами кошеня.

— Що це ти, чоловіче, задумав?

— Посилку роблю. Хочу бабусі відправити Васька. Вона сама живе, з ним їй веселіше буде.

— А як же ти без котика?

— Мені Ромко з третього під'їзду дасть хоч трьох. Їх Клара малих народила. Однаково топити будуть, — розсудливо, як дорослий, пояснив хлопчик.

— Діло хазяйське. Ти сам удома?

— Тато з мамою за капустою пішли. Будемо на зиму квасити.

— Що ж, тоді, якщо ти не заперечуєш, я трохи зачекаю.

— Чекайте, — згодився малий.

На кухні було парко — горіли дві конфорки на газовій плиті, підсушуючи в'язанки нарізаних яблук. Мізерна площа тут використовувалася майже з інженерною вигадкою. Шафи, щоб займати менше місця, були навісними, на рівні підборіддя. Стільниця підіймалася до стіни, стільці теж розкладні, під стелею акуратно підвішено на кілочки велосипед і дитячу коляску. Чи не третину кухоньки займала висока скриня, оббита алюмінієм.

— Що тримаєте в цьому ящику? Чей картоплю? — поцікавився Правик.

— Інструменти. Тато ремонтує, кому що потрібно в домі. Свіжа копійка, — діловито пояснив малий.

Слідчий кивнув.

— І часто майструє?

— Щовечора. А буває, і вночі. Ми з мамою спимо, а він паяє.

Вчора Правик встиг коротким поглядом професійного ока зафіксувати всю обстановку на кухні. Тільки не це… Маленька, завбільшки з книжку, іконка на стіні між двома підвісними шафами. На ній зображена розкрита біблія, зі сторінок Святого Письма проростає біла лілея, яку скропляє кров з великогосерця, отороченого терновим вінком. А зверху підківкою біліє напис: «Пом'яни мене, Господи, коли прийду в царство Твоє». Робота не стара, але досить добротно намальована. Ні, не міг він її не помітити. Не було вчора цієї іконки. Перехопив погляд малого.

— Гарна картинка, — ковзнув поглядом по стіні.

Малий ствердно кивнув:

— Бабуся подарувала. Ми до неї в неділю їздили.

— А ти віриш у Бога? — несподівано запитав Правик.

Малий глянув на нього з підозрою, але ніякої каверзи не запримітив.

— Коли як…

Правик з розумінням хитнув головою. Помовчали. Нарешті хлопчик озвався:

— Дядьку, ви посидьте тут, поглядіть за газом, а я до Ромки збігаю. Однаково ж вам чекати…

— Що ж, біжи, коли довіряєш мені своє добро.

— Хіба ви щось украдете? Ви ж міліціонер, я знаю, — і вислизнув з хати.

А Правик знову став вивчати іконку. Як на нього, її б пересунути ліворуч сантиметрів на п'ятнадцять. Тоді висітиме симетрично. Дивно, в цьому помешканні, де кожна річ наче влита у свій строго відведений, вирахуваний до сантиметра простір, допущено таку неуважність. До того ж, іконка до стіни не прилягає, незграбно випинається, наче їй заважає щось. Підвівся, ступив крок і заглянув збоку. Так воно й було: під іконкою виднілася розетка. Правик потер скроню, сів. Отже, для материного подарунка місце виділили тільки тут. Ним заховали розетку. Іконку привезли в неділю, а повісили тільки в п'ятницю. На кухні, над розеткою… Стривай-стривай. Він прожогом кинувся з квартири, намацуючи в кишені ключ від дверей Буркуш. Відімкнув їх, засвітив, підійшов до ліжка. Його цікавила пластинка з чеканкою, що прикривала розетку, в яку Лариса встромляла вилку від програвана. Так і є… Вона красувалася на суміжній з квартирою Саладіїв стіні.

В кишені піджака він завжди носив складаний ножик. Ще з юності — «який комсомолець без ножика!» Ось він і зараз згодився. Викрутив шурупи, але пластина не піддавалася — наче вросла в штукатурку «з м'ясом». Підчепив лезом з боків — і нарешті вона з брязкотом упала на підлогу. Від того, що він побачив, здригнувся, наче від струму. Стара запилена розетка була в двох місцях розколота, в щілини могли полізти цвяхи. І тоді Правик про все здогадався, майже про все…

Приладнав пластину на місце і прикріпив її шурупами. Вернувся до Саладіїв. Господарів ще не було, молодий котяра бавився на кухні фіранкою. Правик підняв віко скрині. Там теж був лад і суворий порядок — десяток різновеликих секцій з інструментами, коробки зі свердлами, бляшанки з цвяхами та шурупами, в'язанки гайок та шайб. Диво-ящик, скарб для майстра. З тильного боку кришки — одразу й не запримітив — ремінцями закріплено два паяльники. Цілком однакові. Втім, один відрізнявся хіба що штепселем, точніше — незвично довгими саморобними стержнями вилки. Слідчий прикинув — завдовжки з півцеглини. Таку товщину мала стіна, що розмежовувала квартири Саладіїв та Лариси Буркуш.

Ось тепер він зрозумів достеменно все. Встромив довгу вилку паяльника в розетку, приховану іконою, знайшов у тій же скрині індикатор і подався знову в сусідню квартиру. Торкнувся латунної пластини над ліжком Лариси — лампочка індикатора червоно спалахнула.

Поряд мертво мовчав «Ноктюрн».

1989 рік

ОСКАЛ СОБАКИ

Студент

Ой леле, які вони недорікуваті, ці міліціянти… Невже так важко доп'ясти, що після внутрівенної ін'єкції дещиця крові потрапляє через голку в шприц? Елементарні закони фізики. Особливо доскіпується цей молодик, що назвався Козловим чи Барановим. Прищавий, хирявий на вигляд, а позирає веселим чортом.

— Отже, чебурашка? — перепитує в'їдливо.

— Так, — відповідаю я. — Пляма була схожа на чебурашку.

— Це порівняння вам зараз прийшло на гадку?

— Ні, я полуденкував у буфеті, до мене підсіла санітарка з кардіологічної бригади, посміхнулася й каже: «На твоєму халаті пляма крові, схожа на чебурашку». Глянув на плече: справді…

— Коли вона з'явилася?

— Хто, санітарка?

— Кров на халаті. Чебурашка ваша.

— Мабуть, після першого виклику. Я робив там укол і…

— Не соромтеся, розкажіть про все докладно, — єхидно припрошує молодий мент, косуючи краєм ока на старшого — сухорлявого, франтуватого, що, спершись ліктем на підвіконня, з нудьгою поглядає на вулицю. Там шумить дощ.

Я розповідаю…

«Дев'ята, на виклик, дев'ята, на виклик», — сповістив тріскучий голос гучномовця. Я автоматично зіскочив з ліжка-носилок і розгладив долонями на собі халат. У віконце встромив сиву голову лікар, проспівав по-блазенськи: «Сердце не зря дано, сердце болеть должно». З ним я вже їздив якось, запам'ятав лише одне — як той робив уколи. Стискав голку між двома пальцями і з приплеском вганяв у сідницю хворого. Потім приєднував до неї шприц. Не так боляче. Хоча при цьому й порушується режим стерильності. Та хто на це зважає?.. А ще всім жінкам він говорив «мамочко». Це їм подобалося, а ще більше потішало його самого.

Хряснув за собою дверцятами водій Іван, котрий завжди смокче цукерку. Ось і зараз простягнув нам з лікарем по «барбарисці» і став без угаву торохтіти, що рак можна вилікувати нафталіном. Його теща знає рецепт.

Пригальмували біля ошатного особняка. З хвіртки вибігла повнява дівчинка і вчепилася в мій ящик з ліками — допомагати. В синюватих її вічках тремтіли сльози. Молода господиня, що лежала на канапі, кивнула на сусідню кімнату:

— У тата серце трішки забарахлило. Вчора ходив на цвинтар, а там на материній могилі накидано каміння й сміття. Суботник був, виявляється. Тато рознервувався і ось…

Лікар узяв воскову долоню діда з аскетичним обличчям, щоб порахувати пульс. І раптом на стінному годиннику закувала зозуля. Лікар незадоволено хмикнув, старий болісно посміхнувся. Я тим часом розглядав морських свинок у круглому, як казан, акваріумі. Звірята зіп'ялися на задні лапки й марно дерлися на скляну стінку.

— Чим їх годуєш? — запитав дівчинку.

— Вони, як люди, їдять усе.

Жінка дивилася з сусідньої кімнати уважно, трішки задерикувато. Замість того, щоб метушитися, бідкатись чи глухо схлипувати, як це роблять у більшості випадків при візитах «швидкої», вона сумирно примостилася в затінку. Чимось вона була схожа на Марту. Такою ж приязністю, незалежністю променилися її очі.

Поки старий дихав киснем, пили чай з липового цвіту.

— Спасибі вам, — сказала жінка.

— А ви, мамочко, часом не хворі? — в голосі лікаря звучали дратівливі нотки. І я зрозумів причину: йому не подобалося, як господиня приймала нас. У ліжку…

— Hi, — весело відповіла жінка.

— Мама ніколи не хворіє. Мама — спортсменка, — защебетала дівчинка.

— Он воно що. Яким видом спорту займаєтесь, мамочко?

— Верховою їздою. Трішки.

— Неправда, багато-багато, — знову встряла мала. — Майже щодня.

— Це, мабуть, дуже стомлює, вимагає тривалого відновлення сил? — з неприхованою іронією поцікавився лікар.

— Ніскільки. Мені звично, — усміхнулася жінка. — Тато, колишній геолог, ще малою брав мене з собою в експедиції. Відтоді й катаюся на конях.

На стінах висіли колекції метеликів та мінералів, над акваріумом лимонно світив торшер. І кожна річ, здавалося, знала тут своє усталене місце: пузатий глобус, картина з водоспадом, томики книг, килим трав'яного відтінку, майолікова ваза з бузком і милиці. Навіть елегантні милиці старого, що вилискували темним лаком.

Хворий дрімав, важко дихаючи. Заплющені повіки блищали, як мідні монети. Лікар зробив йому внутрівенний укол і подав мені шприц, щоб викинув. Зі стіни ванни на календарі безсоромно мружилася гола краля. Розхристана копиця волосся, хтиво-п'яні очі, ніжні пуп'янки грудей, каштановий трикутник лона… Я незчувся, як кров із шприца бризнула мені на плече…

— Хто твоя мати? — запитав я дівчинку, повернувшись до кімнати.

— Вихователька в дитбудинку. Це там, де діти без мам і тат. Якби я не мала мами, то була б теж у дитбудинку. А так — у дитсадку. Розумієте?

Я зрозумів. Бо батька і в мене не було, а мати раз у місяць приїжджала в село, де я виховувався в тітки.

Лікар теж пішов мити руки. Це означало, що треба збиратися. Жінка з канапи люб'язно подякувала, вибачилася за клопоти. Дівчинка виряджала нас, чалапаючи ззаду.

— Твій дід ходить на костурах? — спитав я.

— Це мама.

— Мама? Що, ногу зламала?

— Ні! — дивно, якось спересердя відрубала мала.

Вже біля хвіртки вона смикнула мене за пояс халата і тихо мовила:

— У моєї мами ніг немає. Коли вона була маленькою, впала з вікна… Але ви не думайте, вона вміє ходити й без костурів. Мама навіть танцює зі мною. А костури бере тоді, коли дуже стомиться. Сьогодні вона змучена, бо працювала вночі. Ви не сердитесь?

— Ти про що?.. Звичайно, ні.

— А він сердився, я бачила, — мотнула голівкою в бік фургона.

— Миколо, сідай хутко, ми й так до біса затрималися тут, — буркнув лікар через віконце…

Молодий «слідак» слухає мене начебто з цікавістю, але рухливі ґудзики його очей виказують інше: «Чи не набридло тобі, голубе, вішати нам локшину на вуха?» Він обертається до старшого, що в тій же позі нудьгує на підвіконні, й коментує з глузливим апломбом:

— Філолог.

В його устах це звучить майже як «фійолоп». Нарешті його старший колега виходить зі стану нірвани й оглядає мене так, наче щойно почуте прояснює в мені бозна-яку таємницю. Його сірі, як теплий попіл, очі дивляться не на мене, а якось через мене.

— І все? — розчаровано запитує він. — Крім цієї злощасної чебурашки вам нема що більше згадати?

Я знизую плечима.

— Далі протягом нічного чергування ви провадили якісь маніпуляції, пов'язані з кров'ю?

— Ні. Ця ніч була порівняно спокійною.

Прищавий виклично хмикає, спішно записує щось до протоколу. Другий розуміюче похитує головою. Він не зводить з мене проникливо-сумних очей, але мені здається, що мене він не бачить.

— Спокі-і-і-йною, — протяжно повторює він. — Ще б пак, ви встигли навіть побувати вдома під час чергування.

«І про це знають», — подумки відмічаю я без ентузіазму. А вголос кажу:

— Бачите, в нас був фальшивий виклик. «Ложняк». Через це ми заощадили півгодини.

— І часто трапляються «лозняки»?

— Трапляються. Надто вночі.

— Чому вночі?

— Не знаю, — брешу я.

Насправді добре знаю, чому. Вночі випадає нагода дошкульніше насолити таким чином недругові. Вночі до багатьох навідуються тривожне безсоння й відчай самотності, що й штовхає на безглузді, безтямні способи спілкування. А буває, що автором «ложняка» стає і сам санітар. Повернеться, похитуючись від утоми, з холодної ночі в тісну санітарську, а канапи обліплені тілами так, що нитку не просунеш. А заколисуюче гоготання полум'я в грубці так кличе, так кличе… А дружнє хропіння так підкошує ноги… І зламається м'якодухий хлопчина, зажене глибоко в підсвідомість рештки сумління й побіжить до телефонної будки в дворі. Набере заповітне «03» й удавано прохрипить: «Швидка? Приїжджайте мерщій — приступ». І через хвилину-другу котрогось нещасливця здеруть з нагрітого дерматину й поженуть ловити дрижаки на далеку сонну околицю. Щоб не заснути, він рахуватиме бліді ліхтарі вздовж дороги, а колега-зловмисник завзято хропітиме на лукаво відвойованій царинці твердого, як скриня, тапчана. Щоб могти не спати вночі, треба бути старим. А санітари на «швидкій» такі молоденькі.

Увійшла жінка в міліцейській формі, простягла старшому зеленавий папірець. Він розсіяно кивнув, жінка вийшла.

— …То ось кажу, — веду я далі. — Ми мали заощаджених півгодини, і лікар вирішив повечеряти вдома. Це мені по дорозі, я вистрибнув біля дому, де винаймаю кімнату. Але їсти не хотілося (не скажеш їм — катма що), і я подався в сад. Що робив там? Нічого. Спостерігав за бджолами над малинником (навіщо їм знати, що обікрав бабу на дві жмені смородини?). Подрімав на лавці. А за годину засигналив з вулиці водій і я побіг до машини.

— Коли це було?

— Близько дев'ятої. В хазяйки бубнів телевізор, я розпізнав мелодію її серіалу.

Старший, здається, не чує мене, ретельно, як дитина обгортку цукерки, розгладжує зеленавий папірець.

— Протягом вашого перебування в саду нічого надзвичайного не сталося? — запитує, тамуючи позіхання.

— Нічого. У всякому разі я нічого не помітив.

— Звісно, ви ж спали безтурботним сном немовляти, — підсміхується молодик.

«Трапився б ти мені десь у іншому місці», — мляво думаю я, бо злитися насправжки не маю сил.

— Не спав, — сердито відрубую. — Дрімав, куняв, давив комарика…

— Філолог, — знову зневажливо коментує прищавий.

Старший на його кпини не реагує.

— Отже, ви нікого не бачили поблизу? — ліниво цікавиться він. — Приміром, сусіду Сливака?

— Чому ж, бачив його крізь гілля дерев. Він порався в саду.

— Говорили з ним?

— Ні, ми не розмовляємо.

— Чому?

— Тому, що він мені не симпатичний.

— А дружина його? — масно ошкіряється молодик. Старший підсікає його недобрим поглядом, моторно підводиться.

— Отже, за вами засигналили — і ви пішли. Що в цей час робив Сливак?

— Не знаю, не бачив. І взагалі… я хочу спати. Цілу ніч мотався по викликах, а завтра залік з теорії літератури.

— Він хоче спати! — вигукує в захваті молодий. — Як це вам подобається, Петровичу?

— Бажання цілком природне. Та й законне, врешті-решт, — глянув на годинника, відтак прочинив двері в коридор. Увійшов міліціонер.

— Відведіть цього хлопця в порожню камеру.

— Ходімо, — тихо сказав той.

— У камеру?! — зарепетував я. — Що ви собі дозволяєте?! Як це?.. В мене завтра залік.

Старший наблизився до мене майже впритул. Я відчув запах дорогого одеколону. Зблизька його очі здавалися ще теплішими. Зовсім не міліцейськими.

— Послухай-но сюди, студенте. Завтра в тебе не залік, а іспит. Тобі належить відповісти на запитання, звідки на твоєму халаті кров.

— Сказав же — бризнув зі шприца ненароком! — майже волаю я.

— Я не про «чебурашку», хлопче. З нею все гаразд. Але на твоєму халаті виявлено ще й кров, що належить убитій людині. Вчора, в сусідньому саду.

— Що?..

— Ось свідчення медекспертизи, — втрутився прищавий. — Читай, філолог.

В його руці затріпотів, як метелик, зеленавий папірець. Той, що недавно занесла руда міліціонерша.

Правик

Труп лежав на боці, підім'явши нескошену траву. Ніякої незграбності в позі, навпаки, — здавалося, що людина після денних трудів прилягла перепочити. Ліхтарик вихопив з напівсутіні ослінчик із садовим інструментом: пилка, секатор, ізоляційна стрічка. На траві лежала перекинута банка з садовим варом. Далі — кривий ніж із засохлою кров'ю. За виноградними шпалерами Баранов знайшов зібгану ковдру. Після кількох фотоспалахів труп перевернули — на шиї запеклася широка рана. «Сонна артерія», — сказав хтось. «Швидка» ще не прибула. Надворі сутеніло, оглядати ймовірні сліди на стерні не було рації.

Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.

— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.

Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.

— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.

— Гадаю, вам краще знати.

Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.

— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…

— Я побачила кров на ножі.

— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.

— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…

Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…

Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.

— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.

Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:

— Він дуже дбав про свою зовнішність…

«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».

— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.

Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.

— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.

— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.

В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.

— Ох, ці пси…

— Звідки вони? Чиї?

— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…

Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.

«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.

— Де була вечірка, Марто Василівно?

— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.

— До котрої години ви пригощалися?

— До сьомої приблизно.

— А потім?

— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.

«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.

— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?

— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?

— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?

— Подумала, що він наклав на себе руки.

— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?

— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.

«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».

— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.

«Гм, з нею не знудьгуєшся».

— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?

— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.

— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?

— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.

«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».

— А з другого боку хто мешкає?

— Пенсіонерка, вдовиця.

— Сама?

— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.

— Спілкувався з вашим чоловіком?

— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.

— А між вами?

— Не розумію, — стрельнула очима.

— Між вами й студентом було щось спільне?

— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.

— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»

Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:

— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.

— А що каже сусідський студент?

— Той, що квартирує в баби? Його вдома немає. Начебто підробляє на «швидкій допомозі». Чергує цієї ночі.

— Он як. Виходить, у нього алібі. Чи як?..

Студент

Диваки, кров вони, бачте, знайшли на халаті. Ха, та цього добра в моїй роботі скільки завгодно. Буває, ніч закінчуєш з виглядом різника. Приміром, коли доставляєш когось після різанини на весіллі. Може, й зараз щось подібне розкручує міліція, шукає кінці. Дався їм мій халат з плямою крові… Але стривай-стривай, я ж сам запевнив слідчого, що перед чергуванням одержав чистий халат і, крім тієї «чебурашки», крові за ніч не було. Чи й справді — не було? Хіба я прокрутив у пам'яті всі виклики? Спробуй згадати усе після безсонної колотнечі. Скільки разів брався записувати цікаві деталі під час візитів, а потім відкидав той санітарський щоденник, не вистачало терпіння.

Що ж було після «ложняка»?..

Був жовтолиций дід із широким рубцем на чолі, напевно, офіцер у відставці. Напад астми. У балоні не виявилося кисню. Я шепнув лікареві, той сказав уголос: «Даруйте, але нам ніде заправити балон». Дід з налитими кров'ю очима відрубав:

— Мене це не колише. Заправляйте хоч у кіоску.

І ми поїхали з водієм за новим балоном. Не квапилися, «швидка» ніколи не квапиться, коли з нею так поводяться. Дорогою водій хотів заскочити додому, глянути на місячну доньку. Я відраджував його, мовляв, мала давно вже спить. Але він затявся. «Напевно, ти хочеш пересвідчитись, що тепер там немає когось, хто не входить до складу сім'ї, — підколов я. — Тоді інша справа». У нього почервоніло не тільки обличчя, а й руки. Можливо, раніше й не думав про це, а зараз подумав. Але додому не заїхав.

Дідові-астматику полегшало, він подобрішав. «З вашої милості я з'їв дві кисневі подушки». Навіть пригостив нас чаєм з ліверними пиріжками, які студенти називають «собачою радістю»… Ні, крові тут не було.

Далі. Брудненька квартирка. У бабці сердечний приступ. Легенький. Вона обм'якло охає, бідкається, скиглить: «Це інфаркт, докторе?» Над ліжком портрет молодої жінки, гарної, рум'яної, сміхотливої. Виявляється, це вона в молодості. Голова колгоспу. На другому ліжку спить, розкинувши татуйовані руки, кремезний чоловік. Невістка пече торт на кухні, нас ніби й не помічає… Теж безкровний виклик.

У рації затишшя. Дрімаю на ношах під ковдрою, що просякла лікарняним духом. Ніч тиха і лагідна, як у Фіцжеральда. Жерсть машини ніжно погладжує листям каштанова гілка. Під цей шелест дрімати ще солодше. Увижається Марта, наше перше знайомство… Забігла до моєї хазяйки, а тої немає — поїхала в село до сестри. Я сам коло телевізора, вечір гумору показують. «А наш заклявся, — каже, — майстра вже тиждень чекаємо. Присяду на хвильку». — «Будь ласка».

Сіла, з телевізійних жартів сміється розкотисто й дражливо. А я відчуваю — для мене. І очі блищать, як мокрі сливи. Скінчився гумор, говоримо про те, про се, більше про медицину — з нею кожен обізнаний. Гостя скаржиться, що спину протягло, ниє. Диктую рецепт: скипидар, оцет, яйце в шкаралупі, кілька днів хай вистоїть. «Гаразд, я приготую, а ви мене розітрете, бо чоловік з пасікою в гори поїхав». Я червонію кожною клітиною, а вона: «Що тут такого, ви ж медик. А я вас нагодую. Бідненький, такий худющий». — «Еге, — намагаюся оволодіти собою. — Баба теж так каже: одні мощі торохтять». Вона сміється: «Хо-хо-хо, кістки, шкіра, м'язи. Більше нічого й не потрібно…» Марто, Марто…

Хтось обережно торгає мене за лікоть. Це водій. Сонно посміхається: «Вйо, бо коні мокнуть!» Значить, знову в ніч. Як там у Нодара Думбадзе: «Випиймо за ніч, що дніє». Це про мене. Їдемо. Знову дрімаю, притулившись скронею до холодної шибки. Лікар торгає мене — боїться, щоб на вибоїнах не вилетів з машини. Були трапунки.

…Алкогольне отруєння. Між бурхливими приступами блювання хлопець благає: «Мамо, чому тато дивиться, чому він дивиться?! Скажи йому, хай піде звідси, ну скажи…» Батько мовчки протирає скельця окулярів, знову втуплюється в сина. Жінка шепнула нам, що він не п'є зовсім. А син…

Напад істерики в молодої вродливої жінки. Її все ще тіпає, прекрасні, як у діви Марії, очі, стомлені й порожні. Чоловік з винуватим виглядом вибігає на вулицю й рве з квітника нарциси. В яскравому ліхтарному світлі видно, як він боязко озирається. Квіти мокрі, пахучі, хрусткі. Він вручає їх нам з лікарем. Жінка задоволено киває. Лікар робить їй укол у сідницю й промовляє: «Будете жити, мамочко».

І ще було… Маленька, хирлява постать з білим клуночком при грудях біля воріт м'ясокомбінату. Клуночок виявляється забинтованою рукою, щойно порізаною ножем. На марлі чорна пляма, вона росте, росте… Стоп! Я допомагаю їй сісти, пропоную: «Покладіть руку на тапчан, легше тримати». Відгортаю ковдру. Закутуляна рука лежить на зеленій клейонці, як немовлятко. Кривава пляма — як личко. Ця кров… вона могла залишитися на клейонці, а потім потрапити на мій халат, коли я знову приліг…

— Відчиніть! Чуєте?! Покличте слідчого! Я все згадав.

Правик

— Картина, Леоніде Петровичу, ясна й проста, як канцелярська скріпка, — бадьоро мовить Баранов. — Ось як я бачу її. В саду відбувалися їх вечірні побачення. Пригадуєте слова баби-сусідки? «Безсоромна, тільки відлучиться чоловік, а вона — пасти собак із квартирантом у сад». Фольклор точний. Отже, Сливак, вірний своєму розпорядку, близько дев'ятої лаштується спати, вони — на гульки. Для цього й ковдра припасена за винницею. Так і того вечора. В студента лучилося вільних півгодинки під час чергування (це не від нього залежало — ми перевірили), і він покликав свою пасію. Далі — райські кущі. Однак Сливак, рогатий муж, здогадується про зраду, слідкує за дружиною… або просто випадково опиняється в садку — забув щось: той же ніж, з яким удень щепив грушу. Шкода, щоб іржавіло добро. Натрапляє на полюбовників. Спалах ревнощів, жадання помсти кидає його на студента. Але той спритніший — і ніж опиняється в його руці. Один помах — і сонна артерія перетята. Коханці швидко про все змовляються: він, мовляв, був на нічному чергуванні, вона — на вечірці в колеги. Алібі добротні. Тихо розходяться…

— Забувши ковдру на траві, — підкидаю їжачка.

— Ковдра залишилася за виноградними шпалерами, не в полі зору. В сум'ятті можна було й забути про неї. Не бачу в цьому нічого дивного.

Час докинути нового їжачка:

— Зате трішки дивно, — кажу, — що на ковдрі не виявилося жодної ворсинки з одягу студента, хоча інших, різних, там добра жменя.

Баранов регоче. Я знаю, що він подумав.

— Ні, ти помиляєшся, Льошо. Навряд чи це пір'я численних когутів-залицяльників симпатичної блудниці. Щось не те. А ніж? Чому на ньому лишень відбитки пальців Сливака?

— Дуже просто. Спочатку його вбили, витерли руків'я ножа, знову затисли в його руці й відкинули вбік.

— Навіщо?

— Імітували самогубство.

— Самогубство? Ніж за два метри від трупа…

— Груба імітація, звісно, але злочин не готувався заздалегідь. Дії вбивці були похапливі, сліпі, позбавлені логічного обумовлення.

— Гай-гай, Льошо, багато чого в цій історії позбавлене логічного обумовлення.

— Наприклад? — Баранов позирає насторожено, готовий до чергової шпички в свою версію.

— Наприклад те, що ніхто не бачив, коли і як повернулася Марта Сливак з гостини. А вона там була до сьомої, це вияснено. По-друге, сліди від черевиків студента. Вони ведуть лише до живоплоту Сливаків, до кущів смородини. Кінолог з собакою теж потвердив це. Невже він літав над садом чи стрибав з дерева на дерево? До ковдри у винограднику треба було якось добратися. Щиро кажучи, мене ця ковдра непокоїть. Крім цілої колекції ворсинок, волосин і ниток, вона має ще одну цікаву прикмету. Протерта на вигинах, нагадує накидку з заднього сидіння легковика. Як це тобі подобається, братуню?

Баранов, перетравлюючи сказане, міркує вголос:

— Авто… Було авто. Марту могли підвезти й непомітно висадити. Що ж, автомобілі — це хобі Гайовича.

— Я вже дав йому команду.

— Так чи інак, — набурмосено резюмує Баранов, — а кров жертви на халаті студента — доказ незаперечний. А з фактами не сперечаються, їх пояснюють. До речі, що він ще вигадав після того, як поранена робітниця м'ясокомбінату не «пройшла»?

— Сказав, що пили квас із бочки на вулиці. Продавець простягнув йому кухоль, а з пальця кров стікає. «Що сталося?» — запитав студент. «Якась підлота вкусила», — відповів той. «Що, палець?» — «Та ні, кухоль. А я порізався». Студент приніс пачку бинта й дав продавцеві… Наші хлопці перевірили, розпитали водія — було таке. Але кров, звичайно, не та, що нас цікавить. Тоді я припинив гру в кішки-мишки, сказав йому, що на халаті виявлено кров убитого Сливака.

— А він що? — запитав Баранов.

— Вирячив з подиву очі.

— Артист. Філолог. Але міцний горішок.

Студент

Невже це правда — убито Сливака?

Хоча навіщо їм жартувати зі мною. Ні, так не жартують. Слідчий сказав про це якось неохоче, роздратовано, наче сердиться на мене й на себе водночас. І при цьому несамовито зачісував волосся. А що ж я? Вирячив очі: як убили, хто?! Слідчий підглядав за мною з тривожною цікавістю, і очі його промовляли: «Ти, ти?..» Я прошепотів: «Це якась чортівня». А сам злякався. Ні, не того пронизливо-пильного погляду, самого себе злякався. Як тоді… І якби слідчий тої миті строго запитав: «Ти чи не ти?», я відповів би: «Не знаю». Бо в затуманених очах стояла Сливакова масна рожева лисина в темно-зеленавій шахті колодязя.

Він завжди, коли щось просив, починав з кінця, з приємної обіцянки. На кшталт: «Заходьте, пивка вип'ємо. З медом. Я вчора свіженького качнув, липового». І наче згадавши щось, заклопотано додав: «Три камінці обвалилися з колодязної стінки. Залатати б їх. Підсобите?» Я понуро згодився, намагаючись не дивитися в лукаво-улесливі очі. Тоді ми ще спілкувалися по-сусідськи, вірніше, він залучав мене як дешеву робочу силу.

І ось він прив'язав до корби товсту мотузку, до неї примуцував ослінчик, сів на нього й махнув мені: «З Богом». Я спустив корбу на потрібну глибину й зафіксував. Потім подав йому відро з цементним розчином. Він мурував, наспівуючи, а я спостерігав за роботою, опершись на цямриння. На лисині його рясно зібрався піт, вона блищала, як великий рожевий слимак. Я ще подумав: Сливак-слимак… Він наспівував якісь сороміцькі куплети про Манечку і Ванечку, котрі, «як гвинтик і гаєчка, не зійшлися діаметром». Час від часу підводив голову й підморгував мені. А я гидливо відвертався… Цей нікчемний чоловік, цей слимак у людській подобі володіє Мартою, моєю Мартою. Та ще й безсоромно принижує її розпусною немічністю. А на мене дивиться зверхньо, поблажливо, як на слухняного телепня, яким завжди можна послужитися, кинувши кісточку зі столу. Слимак… Тоді мій погляд ковзнув на сокиру, загнану в поліно. А потім — на корбу, з якої звисали напнуті, як струни, мотузки. І холодок пробіг хребтом: досить одного удару по мотузці — й Слимака немає. Сокира притягувала до себе, як магніт. Долоні аж змокріли — так вчепилися в шерехату цямрину, щоб ноги самі не рушили до поліна. Досить лише черкнути лезом по шворці — і все. Марта вільна, і тільки моя…

Шайба, санітар з «невідкладної», каже: людину вбити — як два пальці обслинити. Він ветеран на «швидкій», набачився смертей. Зачерствів, огрубів. За пляшку пива відкушує жабі голову і знічев'я спльовує під ноги, наче вишневу кісточку. А дівчата не вірять. Щоб Шайба, цей красунчик і чепурун… Ніколи не приляже в халаті, акуратно складе його в головах. Як і я, навчений з дитинства шанувати одежину… Зачекай, над ранок ми з Шайбою спали поряд. Так, так, і обидва скинули халати. Коли за мною прийшов старший фельдшер з двома незнайомими, я сонно простягнув руку за халатом і пішов за ними. Хіба я бачив, котрий беру? Міг узяти Шайбин. А він же їздить на «невідкладній», ця бригада й трупи відвозить у морг. Кров Сливака могла опинитися на Шайбиному халаті, який ненароком я вхопив замість свого. Як усе просто…

Досить з мене цих нар! Досить принизливих виправдувань: що я робив кожної секунди того вечора в бабиному городі. Ну, їв смородину, ну, дрімав на лавці, чекаючи лікаря. Що чув? Нічого, крім пташок. Та ще шурхіт збоку, що розбудив мене. Щось шуснуло в кущі, коли я підвівся. Людина? Ні, не людина, звісно. Скоріше — пес. Їх до біса бродить по нашій околиці.

Марта

Немає Андрія… Це якась нісенітниця. Тихе божевілля. Хіба можливо, щоб його не було? Він завжди існував, відколи себе пам'ятаю, завжди заповнював час і простір довкола мене. Такий живий, незнищенний, непохитний у звичках і смаках. Дворазове гоління — вранці і ввечері; млинці з сиром на сніданок і грибовий суп у неділю, неодмінна пляшка пива на обід, з медом або зі сметаною; вічна посмішка примружених очей, які все розуміють і все приховують; постійна, як молитва, фраза: «Якби люди були такі ж організовані й дисципліновані, як бджоли, ми давно побудували б комунізм». І ця скнарість, що спочатку мене смішила, а потім точила, точила, як шашіль дерево.

Відмірював на тиждень уперед цукор, чай, крупи і борошно — якраз стільки, скільки мали споживати від неділі до неділі. Так само гроші. І хоч вони вільно лежали в табакерці на холодильнику, ти знала: витратиш за один день — будете інші шість днів жити надголодь. Він удаватиме, ніби й не помічає, що на столі немає м'яса, тістечок і пива — в табакерці до урочного часу не з'явиться жодної копійки. А я давно перестала щось просити від нього… Відколи нічого не просить він.

Між нами давно діяла негласна угода: кожен сам по собі вдома — і як одне ціле за воротами, серед людей. Ідеальна сімейка. Ти згодився на це з поблажливо-сумною посмішкою, бо не хотів плювати собі в криницю. А головне — хотів залишити мене біля себе. Чекав, сподівався, що прийде час — і я впаду тобі на груди, заллю їх гарячими сльозами й скажу: «Все, що було, — туман. Ти в мене найлюбіший, таточку». Як тоді, в перші наші дні. Тоді я зверталася до тебе на «ви» і справді вважала трішки батьком. І як дико здивувалося наївне дитя, коли ти почав домагатися свого. Смішно згадати, ледве не згоріла від ганьби й переляку. А потім, після «того», ходила, як зачумлена, боялася зайти в ванну, глянути на твою бритву, щоб не вчинити щось із собою або не кинутися з нею на тебе…

Ти, Андрію, все життя вважав, що я повинна бути тобі вдячною. Так, дорогий, ти мав рацію, хоча я зрозуміла це не одразу. Сам того не бажаючи, ти допоміг мені стати тою, ким повинна бути кожна особина моєї статі — жінкою. З її головним покликанням — хвилювати й захоплювати чоловіцтво. І коли одного прекрасного дня ти побачив мене такою — вжахнувся. Твоя покірна рабиня, мила руденька попелюшка стала звабливою дамою, яку не минають погляди ні чоловіків, ні жінок. Пригнічене деревце стало розкішною ліаною і виповзло через хащу до сонця. І ти зрозумів, що битву програно, час твій минув.

Розважливий і хитрий, як міг ти не знати, що цуценя, яке тримають на припоні, з часом або хиріє, або виростає в злого й підступного пса?

Так, це я вбила тебе, Андрію, я… Руками бідолашного хлопця. Тої миті, як побачила скривавлений ніж, одразу ж зрозуміла, в чому річ. Не так все було, як я розповіла міліції. Хоча я не певна, що той сухорлявий скептик-слідчий повірив мені.

…Навіщо кидати тінь на солідну людину? З вечірки того дня я приїхала не сама. Він зупинив машину на пустирі, позаду нашого саду, й поклав мені на коліно свою долоню. Запитав, ласо посміхаючись: «Пригостите малиною, Мартусю?» Тиждень тому цей чоловік призначив мене завідуючою дамською перукарнею. Такі жести не робляться лише з благородства, за них треба платити. Я неохоче згодилася, хоча серце віщувало щось недобре. Він прихопив з машини ковдру, і ми розстелили її в траві між виноградними шпалерами. Від сусідів ніхто нас не помітив би, а ти о цій порі вже влягаєшся. Тільки-но ми сіли й він незграбно обійняв мене, як збоку схарапуджено вигулькнув великий собака. Знавісніло хекаючи, він пірнув у кущі пустиря. Я підвелася і пішла в глиб саду. Те, що побачила, було жахливе: ти нерухомо лежав під деревом, а поруч валявся скривавлений кривий ніж. Я скрикнула, прибіг мій супутник. Зиркнув і тільки встиг шепнути: «Мене тут не було». Очманіло кинувся геть. Я глянула в бік сусіднього саду…

Бідний дурник, навіщо він це вчинив?! Невже справді подумав, що зараз мене хтось може образити, принизити?

Хотів позбавити від домашнього тирана, який насправді давно вже не тигр, а хатній кіт… Але ж це я сама, сама спровокувала його, втішаючи своє відьомське самолюбство й не помічаючи, що бавлюся з вогнем. Це тільки зовні він такий сором'язливий, нерішучий, а всередині клекоче вулкан. Спробуй роздражнити мале вовченя… Якою ненавистю горіли його очі, коли я сказала, що Андрій забороняє мені користуватися косметикою й носити модні сукні. «Безголовий тиран», — скреготнув він зубами. «Ет, хлопчику, то ще квіточки. Мій чоловік не пускає мене в сауну, аби на моє тіло не дивилися навіть жінки. А сам… сам підглядає в щілину, коли я купаюся у ванні, і приглушено сопе». «Як це можна?! — кипів у ньому гнів. — Та таких убивати треба». «Ти міг би… вбити людину? Заради мене зміг би?» — під'юджувала я. Замислився. «Заради тебе я зміг би все. Знаєш, у смерті немає нічого незвичайного. Це те ж, що й життя, тільки навиворіт. Я так боявся зустрітися з першою смертю, а вона виявилася такою буденною… Чистенька тендітна бабуся в стародавньому чепчику, кволо вибачалася: „Не сердьтеся, золотенькі, я ніколи не викликала „швидку“. Сусідка ось…“ Лікарка заходилася оглядати її, а я взяв розгорнуту книжку зі столу. Алоіс Ірасек. Бабуся помітила, каже: „Гарна книжка. Візьміть собі, почитайте“. Просто так мовила, як до онука. Лікарка написала щось на картці й простягла мені: „Обширний інфаркт, викликай спеціальну бригаду“. Вийшов я на вулицю, зателефонував, заодно купив булку й пляшку кефіру. Страшенно їсти хотілося, а попереду ніч. Доки вернувся, а бабуся вже мертва лежить. Маленька, гурджувата, як недогарок свічки. Знесли ми її з шофером до фургону, чекаємо, поки лікарка папери заповнить. А їсти так хочеться. Не витерпів, узяв булку. І так мені дивно: поряд смерть, а я булку їм і думаю про тебе». — «Про мене?» — «Так, про тебе. А ще думаю: якби бабуся не померла, то взяв би книжку, а так незручно вже якось. Уявляєш?»

Боже мій, що з нами тепер буде? Що він накоїв навіжений? Що я накоїла з ним?..

Правик

На столі лежить сірникова коробка. На етикетці зображена химерна ваза з дутого скла. Конфігурацією схожа на крутостегнасту жінку. Нехай це буде Марта Сливак. Протилежний бік коробки — білий картон. Білий… А це нехай буде студент у санітарному халаті. Кладу коробку на ріжок стола, так, щоб можна було підкинути її нігтем великого пальця. В таку забавку ми грали студентами. І я завжди програвав. Тепер зіграю сам із собою, зі своїми сумнівами. Отже, хто з них убив?

Торохтячи сірниками, коробка злітає вгору, падає, перекидається й лягає етикеткою догори. Я записую на аркуші: «Марта Сливак». Якби хтось збоку підгледів за мною, по-дружньому заспокоїв би, що психіатра боятися не треба, що з кожним це може статися в наш скажений час…

Отже, Марта Сливак, чи могла вона вбити? Могла. Складна, сильна, приховано свавільна натура. Вродлива й розумна жінка з поламаною долею, а отже — з тамованим болем у душі, з ностальгією за чимось ліпшим, гідним її. Для жінки немає стелі ні в чому, надто для тієї, яку не обділено принадами. Сливака вона не любила, його не любив ніхто. Ті, яких любити важко, приречені любити самих себе. Зіткнулися двоє егоїстів. Але вона шукала прихильності, кохання, обожнювання і знайшла це в особі красунчика-студента. Можливо, після цього почалися ускладнення в сім'ї, скандали… В такій ситуації вона могла піти на це. Якщо вона й не вбивця, то співучасниця, ініціатор.

Знову коробка підлітає вгору. Цього разу на поверхні «білий халат». Що ж, цілком імовірно… В нього обличчя наївного упертюха, по-дівочому вродливе. Гордий, потайний мовчун. Розмовляє короткими різкими фразами. Нічого зайвого, порожнього. Захищається мляво, неохоче. Схоже, що в Марту закоханий по вуха. Звісно, якщо в твої двадцять років тобі віддається така розкішна дама… Це не походи на морозиво з першокурсницями. Але це й злам, навала не тільки почуттів і відчуттів, а й випробувань. Саме так — випробувань. А він, цей амбіційний хлопчак, ще й конкурента мав під боком. Нехай законного, але…

«Приведіть студента», — наказую черговому.

Увійшов, одразу з порогу схвильовано заговорив:

— Я знаю, звідки кров на халаті. Сливака в морг відвозила п'ятнадцята бригада?

— Звідки тобі це відомо?

— П'ятнадцята доставляє травмованих, потерпілих… ну й трупи. Їм за це навіть доплачують, — усміхається запаленими від безсоння очима.

А далі викладає таку незбагненну версію, що прикрасила б найвитонченіший детектив. І найдивовижніше в ній те, що це могло бути реально. «Безглуздя правлять світом, — вигукував Іван Карамазов, — і без них не могло б нічого статися…» Щиро кажучи, я навіть остовпів на хвильку: або цей хлопчаквоістину артист, або я став тугодумом після низки справ про крадіжки мобілок і мопедів. Нарешті оговтався.

— Тоді як бути з «чебурашкою»? — питаю. — Вона ж з'явилася під час першого візиту. Таким чином твій халат мічений, обміну бути не могло.

Він сів, як підкошений. Щоб дати йому трішки отямитись, я почав поливати кактуси на підвіконні. В кабінет зазирнув Баранов.

— Я на секунду, товаришу майор. Це дуже важливо.

Поклав на стіл перегнутий навпіл аркуш і хутко вийшов.

Але двері, як це часто буває з нашими дверима, не зачинилися.

Дмухнув протяг, і я побачив, як щойно принесений папірець метеликом злетів зі столу і влігся студенту прямісінько на коліна, в які той якраз втупився посоловілими від безпорадності очима. Тієї миті обличчя його побіліло, як папір, а губи затремтіли. Я підійшов ззаду і прочитав каракулі Баранова: «М. Сливак зізналася, що це вона вбила чоловіка. Сама».

— Неправда, неправда, — істерично зашепотів студент. — Це я вбив, я…

— З її допомогою, — додав я.

— Ні! Вона до цього не причетна. Я сам, сам. Чуєте?!

«Жнивний на зізнання день, — подумав я. — Але двоє незалежних один від одного вбивць при одній жертві — це занадто».

— А якщо я не повірю тобі, хлопче?

— Як це — не повірите? — здивувався він.

— А отак, візьму й не повірю. Та ще й відпущу тебе здавати свої заліки.

— Які заліки? А кров на рукавах мого халата! Хіба вам цього мало?

Так і сказав: «Кров на рукавах…» Тоді я засумнівався всерйоз. Цей упертюх гадає, що в убивць заюшені кров'ю обов'язково рукави.

— Чому ж ти не змив цю кров? — поцікавився я.

— Не встиг поміняти халат, — буркнув студент.

— Гаразд, — примирливо сказав я. — Ходімо.

— Куди? — запитав насторожено.

— Ходімо, покажеш, як усе це було.

Я глянув на сірникову етикетку з химерною вазою. «Отже, знайшла спосіб заплямувати халат невинного хлопця…»

Друга половина дня мала пройти в слідчих експериментах. Однак вони завершилися набагато скоріше, ніж я сподівався. Замість експериментів розігралися спектаклі. Студент розгубився одразу ж, як тільки йому запропонували вибрати з чималої колекції ніж. Показав на фінку Бели Цигана, котрий уже чотири роки мотав строк. Далі, перехопивши іронічну посмішку Баранова, показав на вила-трійчата, приперті до дерева. А відтак взагалі відмовився давати будь-які свідчення. А Марта… Марта похмуро заявила, що штрикнула чоловіка в груди. Коли попросили уточнити місце, вона коротко мовила: «В серце». Я пояснив, що кривим ножем не так уже й просто простромити серце, легше розпороти живіт. Вона швидко кивнула, мовляв, так воно й було. Тоді я сказав, що ні на животі, ні на грудях у Сливака не виявлено ран. Жінка важко вдихнула повітря, завмерла в нервовому дрожі, і я помітив, як з кутиків її очей ковзнули два вологі шнурочки…

Вечоріло. Я сидів у саду самотиною і ні про що не думав. Іноді робити це необхідно, треба вивітрити з голови всі помилкові думки, щоб звільнити місце для нових. Шемрало птаство в кронах над головою, з яруг напливало жаб'яче кумкання. Здавалося, що в цій благодатній закутині не може бути місця для насильства ніколи. Недарма покійний господар колись викарбував на фундаменті котеджу фразу: «Малий дім — великий спокій». А дім, думав я, не такий вже й малий, куди до нього моїй двокімнатній квартирці на п'ятому поверсі… Нахилився до білої лілії — вона пахла жіночим тілом.

Раптом у кінці городу щось зашаруділо, з винограднику вигулькнула цибата постать Гайовича. Він був червоний, засапаний.

— Ти звідки виринув, тать нічний? — здивувався я.

— За малинником у живоплоті є непомітний лаз. Через нього можна пробратися з пустиря.

— Ти знав про це раніше?

— Ні. Мені щойно сказав про це той, хто підвозив з вечірки Марту. Висадив на пустирі, через це ніхто й не помітив її повернення. Він розповів ще дещо. Виявляється, на той час, коли вони приїхали, Сливак був уже мертвий.

— Де ти знайшов цього свідка?

— Сам заявився. Муки сумління й тому подібне… Як на мене, просто змандражив. Злякався за свою ковдру. Ходімо, він чекає на вас в управлінні.

Ми пішли в глиб саду, де під деревами вже залягли густі кошлаті тіні. Прослизнули у вузький лаз, опинилися в ярку, потім минули чагарник і вийшли на вузьку ґрунтову дорогу. Гайович був моїм поводирем. Зненацька він зірвався з місця й рвонув до автомобіля, що стояв неподалік з відчиненими дверцями.

— Чортівня! — вилаявся він. — Цього ще бракувало.

— Що сталося? — запитав я.

— Ну ось, поцупив сосиски, які я купив дорогою.

— Хто?

Гайович сердито кивнув на дорогу, якою втікав великий рудий кудлатий собака. Його я вже раз бачив у маєтку Сливаків. Ще один господар саду.

Собака

Ранній ранок. Сад дихає вологою прохолодою. Навісніють птахи, їх щебетання схоже на звуки поцілунків. На осонні бджоли спивають сік із ранок груш-гниличок. Роса — як розсипана ртуть на масних пелюстках лілій. Марта в тому ж халаті-кімоно, поділ набрався роси, обвис і потемнів. Здається, що й кутики очей і губ обвисли печальними підківками. Волосся розмаяне, як в естрадної співачки, в ньому заплуталася бджола, але жінка байдужа до того. Студент нервово жує нижню губу, боїться глянути на жінку, що крадькома ловить кожен його рух. Вона обертає до слідчого змарніле за ці дні лице й смиренно запитує:

— Можна сісти на лавку?

— Авжеж. Ви не мали б питати дозволу. Ви вдома. Це ми тут гості-татари.

Правик неквапливо ходить взад-вперед по стежині, час від часу зупиняється й піднімається на носках черевиків біля горбика, вкритого мішковиною. Павук на сірій нитці падає з гілки йому на ніс, він сердито відбивається від нього. Баранов з Гайовичем зосереджено спостерігають за цією боротьбою. Нарешті шеф різко повертається й сідає на лавицю поруч зі студентом.

— Я зібрав вас, щоб сказати… Одним словом, слідство завершене.

Баранов та Гайович здивовано лупають очима. Студент перестає жувати губу. Жінка незворушно бавиться бадилиною.

— Чому для цього повідомлення я зібрав вас тут? Бо хочу показати вбивцю. Всім чотирьом.

Чотири пари очей втупилися в нього.

— Так-так, я не жартую. — Він кивнув підборіддям на людиноподібний матерчатий тулуб, набитий ватою. — П'ять днів тому, після дев'ятої вечора, ви, Марто Сливак, наштовхнулись на труп свого чоловіка в саду. Те, що він мертвий, ви зрозуміли, коли побачили кривавий ніж у траві. Тіло лежало на боці, приховуючи рану. Назвались убивцею, прагнучи врятувати дорогу вам людину, та не знали навіть, у яке місце втрапив удар ножа. Не кажучи вже про інші деталі, які одразу не запримітили й фахівці. — Правик кинув побіжний погляд на колег. Ті напружено мовчали.

— Ви не вбивали, Марто Сливак. У вас є надійне алібі і свідки, які довели, що ви не причетні до цього. Тоді хто вбив? Найімовірніше той, у кого виявлено на одежі кров жертви, — студент-санітар. У часі й просторі тієї фатальної ночі все збігається, вказуючи на студента. Можна відшукати й причину. Отже, підозра, а далі й пряме звинувачення грізною силою нависло над ним. Він, звичайно, хитрує, виляє, вдається ледве не до міфотворчості, але нас це не дивує. Дивує інше: як цей юний убивця, котрий, судячи з усього, здійснив злочин несподівано, стихійно, примудрився не залишити анінайменшого сліду. Мастак, артист, міцний горішок… — Правик знову зиркає в бік помічників. — Але цей горішок, виявляється, з тріщиною. Мастак-убивця не пам'ятає навіть, яким знаряддям орудував і як. Що це: продовження гри, нові хитрощі? Ні, просто ви не вбивали, юначе.

— Хто ж тоді? — вихопилося в Баранова.

— Хто? — тихо перепитав слідчий, підняв із землі черешню, потер об штанину й кинув до рота. Відтак обернувся до студента. — Пригадуєте, як я мучив вас просьбами десятки разів переповідати мені все, що сталося за той відрізок часу, поки ви були в саду… Про ваші дії, про побачене й почуте, про ваші думки, про запахи довкола. Кожного разу я довідувався про все нові й нові деталі, а деталі, як відомо, це — бог. Енного разу ви обмовилися, що перед тим, як прилягти на лавку, зняли халат і повісили на кущ. Бо з дитинства навчені шанувати одежу. Через дрімоту вловили незрозумілий шум. Але ж обривати солодке марево сну так неохота. Остаточно прокинулися й підвелися тільки тоді, коли поряд щось зашаруділо й кинулося в кущі. Саме в цей час за вами засигналили з вулиці і ви, підхопивши із землі халат, побігли до машини. Завважте: халат ви підняли із землі. Чому? Адже недавно чіпляли його на кущ. Отой, наскільки я здогадуюсь? — Правик показав у бік Сливакової ділянки, що розташовувалась ярусом нижче.

Студент, напружений, спітнілий, кивнув.

— Ідемо далі, — провадив слідчий, і знов підчепив двома пальцями черешню з трави. — Виходить, ваш халат хтось чи щось скинуло з куща… Погода була безвітряна. Отже — хтось. Нагадайте нам, будь ласка, що було в кишенях халата.

Студент прокашлявся, набрав повітря в легені, однак голос його був помітно кволим, надтріснутим.

— У лівій кишені книжечка новел Стефана Цвейга і гребінець, в другій — пряники. Мені їх видали в буфеті замість здачі.

— Скільки було пряників?

— Я ж вам казав — три. Один десь потім витрусив.

— Не витрусили. Його вкрали.

— Хто? — студент пришелепувато закліпав очима.

— Той, хто вбив Сливака. Якщо вбивці-самозванці, тобто ви і Марта, не могли залишити на місці злочину жодних слідів, то справжній убивця — залишив. Однак ми спочатку не надали їм значення. На кишені вашого халата (не на руках, як ви гадали), на банці з садовим варом і на ножі, яким убито Сливака, знайдено кров і тонкі світлі волосини. Вони не належать людині.

— А кому ж? — ошелешено вигукнув Баранов.

Правик пройшов кілька метрів і носком черевика відкинув мішковину з горбика. Під нею лежав мертвий собака — великий, кудлатий, рудий. Жовті зуби шкірилися в дикому оскалі. Кожному стало не по собі. Найжахливішим було те, що в цій морді проглядалось щось людиноподібне.

— Експертиза встановила ідентичність тих волосин і шерсті цього безпритульного пса. Це він винуватець усього, що сталося тут п'ять днів тому. Спробуймо вишикувати події в ряд. Сливак нарізує живці з груші для щеплення. Драбина, як бачите, приперта до стовбура. Він на дереві. В цю мить садом пробігає рудий пес, що вже надокучив цілій околиці. Зупиняється біля ослінчика з інструментами, принюхується до банки з садовим варом. До нього, як виявила експертиза, Сливак додав смалець і мед — тоді маса більш живлюща і краще принаджує бджіл. Вар і пса принадив, той перекинув банку. Ось гляньте. — Правик видобув з кишені конверт з фотографіями, знайшов потрібну й простяг Баранову.

— Він ретельно склав інструменти на ослінчику, а банка лежить у траві. Педантичний Сливак не потерпів би такого. І ще про педантизм… На його робочому фартуху — повздовжній розріз. А він не мирився навіть із крихітною дірочкою чи з відсутністю ґудзика, який і застібати не треба… Сливак побачив з дерева собаку, хотів чимось кинути в нього і зірвався. На одній з гілок здерта кованим черевиком кора. Можливо, падіння не було б настільки фатальним, якби він не зачепився фартухом за сучок. Голову шарпнуло вбік, і гострющий ніж у руці механічно черкнув по шиї, перетяв сонну артерію. Сливак одразу втратив свідомість і почав стікати кров'ю. Кров принадила пса… Коли той далі подався шукати якийсь харч, писок був забруднений кров'ю. В кишені халата винюхав пряники, і, поки студент прокинувся, встиг добути один з них і замацькати кишеню кров'ю. Навмисне не придумаєш… Вчора я наказав відловити цього собаку, але він чкурнув із засідки гицлів. Довелося його пристрелити. Пес, що скуштував людської крові, небезпечний ще більше.

Жінка гидливо і водночас пильно вдивлялася в брудну волохату звірину.

— Ось, власне, і вся історія, — підсумував Правик і випростався.

— А як же тепер ми? — жінка теж повільно підвелася. У великих темних очах її застигла розгубленість.

— Ви поза підозрою. Ви — вільні люди, — розвів руками слідчий.

Він розумів, що мала на увазі Марта, що тривожно забилось у запитанні, яке вихопилося в неї мимохіть. Але що він міг сказати їм?

«Усміхніться, красуне, це вам так личить…» «Не вішай носа, хлопче. Здати вчасно залік — далеко не головне в житті…»

Що він міг їм сказати? Хіба він знав, як їм бути далі? Тільки ці бджоли, запрограмовані вищим розумом, достеменно знають, як і що їм робити зараз, завтра, позавтра, завжди…

1990 рік

СІЛЬСЬКИЙ УЇК-ЕНД

День почався гарно — дзвінком Бучина.

— Вітаю вас, майоре. Цвак опритомнів.

— Повтори! — гукнув у слухавку Правик.

— Кажу, бібліотекар ожив, навіть не стогне вже. Дві миски каші виїв.

— А лікар що?

— Каже, що криза минула, житиме чортяка. Які будуть розпорядження?

Правик секунду поміркував:

— Поклади в найближчій церкві свічечку.

Бучин силувано зареготав.

— Свічка зачекає… А от нам би поквапитись, поки залізо гаряче! Я оце… не втримався… почав розпитувати його і, знаєте, що він сказав?

— Що? — майор затамував подих.

— Сказав: «Я нічого не пам'ятаю. Ніхто мене не вбивав. Нещасний випадок. Дайте мені спокій». А сам позирає злякано, як щур з муки. Боїться чогось. Не хоче, мабуть, видати вбивцю.

— Та це ж чудово! — видихнув Правик.

— Не розумію вас, товаришу майоре, — здивувався Бучин.

— Цей воскреслий чорнокнижник, напевно, вперше в житті зробив добру справу. Перед брамою пекла згадав, що існує таке поняття, як сумління.

Бучин ледве не рюмсав на тому кінці дроту:

— Убийте мене, але я нічого не розумію. Може, після безсонної ночі в лікарні мій мозок погано працює…

— Отож. Кидай усе, поснідай і відсипайся.

— Товаришу майоре, але ж справу треба довести до кінця…

Правик підсумував жорстко і зовсім тихо — він завжди говорив так, коли хотів дати знати співбесіднику, що розмову закінчено:

— Сержанте, від сьогодні «справи бібліотекаря» не існує. Вважай, що ти мав рацію щодо попільниці…

День почався гарно. Настрій не зіпсував навіть маленький поріз на борлаку під час гоління. Правик старанно припік ранку угорськими квасцями, заходився розтирати долонею потилицю, що тупо нила зранку. А сам згадував, перебирав у пам'яті останні три дні, «сільський уїк-енд», як назвав їх полковник Баглай.

Ось так завжди. Ледь-ледь розпогодиться над твоєю бідною головою, задрімає сатана, втихомириться на день-другий міська шпана — можна б нарешті розслабити розшарпані нерви, привести до ладу папери і власні думки, відпочити від крові й житейського бруду… Та де там. Шеф ревно оберігає його від розмагнічення, дбає про його робочу форму. Гадає, що коли навантажиш віслюка недостатньо, той ляже… Цікаво, що цього разу хоче підкинути? Здається, в місті спокійно.

Полковник заклопотано перетасовував аркуші на столі, наче розкладав хитромудрий пасьянс: яким би це козирем приголомшити карний розшук? Підкрадався манівцями.

— Ти славно покрутився за цей місяць. Продихни трохи, відпочинь від міської веремії. Знаєш що? — а махни на село. Подихай озоном, пожуй садовину без нітратів.

Правик звів у подиві брови.

— Що, вже й міліцію посилають на косовицю? — в'їдливо запитав.

Баглай спохмурнів:

— Районщики запарились, треба хлопцям допомогти. Всього на день-другий роботи. Від тебе вимагається лишень консультація. Дільничний там, кажуть, меткий хлопець. Ти його тільки спрямуй, а сам сиди й вишневими кісточками плюй у небо. Уїк-енд. Ти ще мені дякувати за це будеш.

— Дякую, — приречено зітхнув Правик.

Полковник ще довго розводив про службову солідарність і жертовність на вахті державної законності й правопорядку, а майор втупився очима у вату, що стирчала з вуха шефа, і подумки промовляв своє давнє закляття: «Хіба можна гніватись на людину за те, що вона не така, якою хочеш її бачити ти». Ця молитва не раз рятувала його від внутрішніх вибухів. Допомогла й зараз.

— Напевно, когось прохромили вилами на межі? — запитав примирливо. Не сумнівався, що там убивство, інакше для чого виряджати його, та ще з такою підбадьорливою тирадою. Леоніду Правику вже кілька років доручали здебільшого «мокрі» справи.

— Ні, бібліотекаря вбили в Сорочому. Уявляєш? Можеш узяти ще когось.

— Спочатку сам гляну…

Сороче лежало обіч магістрального шляху, за крем'янистою горою, у розлогій балці. Будинки, двори і навіть вулиці ховалися від спеки під кронами старих черешень, у вітті яких діловито ярмаркували сороки. Ось чому — Сороче. Приїзд гостя вони привітали істеричним скрекотом.

Правик заїхав у двір клубу й побачив у сусідньому городі, відмежованому зеленим тином, молоду жінку в дорогій, як на будній день, дірчастій льняній сукні.

— Де бібліотека?

Вродлива русявка кивнула на облущені двері з тильного боку споруди. Та його вже помітили з вікна, вийшли назустріч. Молодий вусатий міліціонер і миршавий чоловічок у м'ятому костюмі. Його виснажене обличчя було неначе припорошено пилом.

— Дорофей, завклубом, — блиснув той запаленими білками очей і нерішуче простяг кощаву руку.

«Тихий п'яничка», — подумав Правик.

— Дільничний інспектор Віктор Бучин, — відкозиряв симпатичний молодик у формі. І проникливо затарахкотів: — Я як побачив на підлозі труп, одразу побіг до школи…

— Навіщо? — поцікавився Правик.

— По крейду. Треба ж було зробити обрис його положення.

В приміщенні ліворуч від столу майор побачив розкарячену фігуру, виведену крейдою на зачовганій дерев'яній підлозі. Поряд лежав перекинутий фанерний ящичок з читацькими формулярами й чимала каменюка.

— Він був непритомний, але ще живий. На чолі рана з ум'ятиною. Ось на цьому місці, — дільничний помацав спітніле чоло Дорофея. Той дрібно закліпав очима, шморгнув носом. — А це — зброя, — міліціонер наблизив палець майже за міліметр до каменя-попільниці.

Власне, це був уламок якоїсь магматичної породи з видовбом у формі виноградного грона. Камінь правив за попільницю.

«Такою цяцькою і коня можна вкоськати, — подумав Правик. — Отже, коли було нанесено удар, жертва або сиділа, або стояла біля столу… Ні, не сиділа, інакше не відлетіла б на два метри. А якщо не сиділа, то бачила намір зловмисника, могла боронитися. В лоб несподіваних ударів не буває. Чому бібліотекар не захищався? Чому не втікав? Дав себе ударити каменем зі свого столу… І що це за вбивця, котрий прийшов убивати чоловіка на робочому місці, його ж попільницею?!»

— Хто перший застав його тут? — запитав уголос.

— Прибиральниця, — відповіли ті двоє хором.

— Де вона?

Бучин запитально глянув на Дорофея, той — на годинник.

— Як де? Дома, корову доїть, — пояснив як щось само собою зрозуміле.

Майор торкнув Бучина за рукав.

— Збігайте по неї. А дорогою назад порозпитуйте сусідів, хто що бачив о тій порі. До речі, шли це сталося?

— За моїми підрахунками, близько тринадцятої.

— Так, десь три години тому, — підтвердив завклубом.

Дільничний пішов.

Майор став розглядати речі на столі. Перев'язаний пак нових книг, декілька зашмуляних учнівських зошитів, ще один повний ящичок, лупа з надщербленою лінзою, кулькова ручка — вона лежала на стосику формулярів. Правик розгорнув верхній, пробіг очима останній запис: «Еліза Ожешко», «Над Німаном». Відтак ручкою бібліотекаря черкнув на чистому аркуші. Взяв лупу і почергово роздивився цей штрих і запис у формулярі — паста та сама. Свіжа. В інших формулярах, що лежали під ручкою, останній рядок теж написаний сьогодні, їх було сім. Ці семеро читачів, отже, нині були тут. Хтось із них? Але міг бути й восьмий, а формуляр прихопити з собою. Чому ж залишив попільницю? І чи витер після себе «пальчики»?

Глянув на камінь через лупу. Дорофей некліпно спостерігав за діями слідчого. Той перехопив його погляд, знітився, уявивши картинність своєї пози. Спересердя кинув лупу на книгу, різко запитав:

— Ну, то кому заважав ваш бібліотекар?

Завклубом стенув плечима.

— Не знаю, особисто мені не заважав.

— Спасибі за щирість. І все-таки мені цікаво: за що можна вбити бібліотекаря?

— Звідки мені знати? На це є ви, — буркнув той.

Правик сів на підвіконня.

— Ви людина культури, повинні мене зрозуміти. Наше ремесло дуже схоже на їх, — кивнув на полиці з книгами. — Письменників. З тою різницею, що наша робота брудніша й ще менш удячна, ніж їхня. Письменники намагаються відповісти на запитання: що, де, коли? Нам же не відоме основне: хто? Ми ловимо чорного кота в темній кімнаті. Морок — це невідомість, чому кіт нашкодив. Запитання «чому?» нелегке навіть для письменника, інженера людських душ. А його повинен ставити собі щодня опер, тобто я. Інакше моя місія залишатиметься різновидом сізіфової праці. Отже, чому міг статися замах на вашого бібліотекаря?

Очі Дорофея почервоніли ще більше. Він щось натужно ковтнув і сам запитав:

— А чому рік тому в сусідньому селі згвалтували сімдесятирічну жінку? Чому кожна дискотека завершується бійкою? Чому недавно задушили шестирічного хлопчика біля ресторану в місті? Чому немовлят викидають на смітник? Чому? Та що там балакати, — злобно махнув він рукою. — Люди Бога колись боялися, нині не бояться вже й міліції. Дійшло до того, що тюрмою похваляються.

«А цей Дорофей не такий уже й простачок», — подумав майор.

— Гаразд, про це поговоримо потім. Я б хотів дещо про вашого бібліотекаря дізнатися. Намалюйте його, так би мовити, соціально-психологічний портрет.

— Андрій Цвак уродженець нашого села. Мій ровесник, тобто сорок шість років. У бібліотеці працює ледве не з пелюшок, свого дядька заступив. Розлучений, поставив собі недавно дім на сестриному городі, завзято ґаздує. Він це вміє, енергійний чоловік. Був… Знаєте, хто на що вдався. Одні гроші люблять, інших гроші люблять.

— Заздрите?

— Ні, краще своє горе, ніж чужий гаразд.

— Маєте рацію. А ще кажуть: бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. Ану гляньте на ці формуляри. Хто є хто?

Дорофей дістав окуляри.

— Пенсіонер, ветеран війни, — кинув формуляр на стіл. — Вчителька, теж на пенсії вже. Учень. Ще одна учениця. Інші троє теж. Хто в цей час читає книги? — старі та діти. Люди в роботі, косовиця наспіла.

— Чи припускаєте ви, що хтось із них міг?..

— З оцих — ніхто, — аж надто поспішно запевнив Дорофей.

Правик удав, що така відповідь не здивувала його.

Барабанив пальцями по верхньому формуляру.

— А ветеран… Як його? Володимир Олексійович Орел… Чому ж він не міг? Теоретично.

— Та хоча б тому, що він цю попільницю обіруч і не підніме. Правиця в нього паралізована.

Увійшов Бучин, за ним — вайлувата літня жінка в гумових чунях на босу ногу. Запахло солодкаво-нудотним духом хліва. Жінка кольнула Правика гострим поглядом і без запитань почала:

— Прийшла я до бібліотеки по одинадцятій. Якраз троє дітей вибирали книжки. Цвак з ними фіглював. Діти пішли, зайшла Марта Михайлівна, вона мою доньку рахункам вчила в школі. Показкували ми з нею про болячки свої. Цвак хвалився, що якісь ліки їй дістане. Я домила підлогу і вийшла разом з Мартою Михайлівною. На вулиці ще поговорили хвилинку, а пак я пішла прибирати клуб. Десь коло полудня замкнула його, бо завклубом іще не вернувся з города. Надворі згадала: треба набрати Цвакові свіжої води і сказати, що завтра прийду пізніше, бо веземо бика здавати. Дивлюся — двері відчинені. Не схоже це на нього, страшно мух боїться. Ступила на поріг і залящала не своїм голосом. Коло столу Цвак лежить. Тихо гойкнула на нього — не ворушиться. Тоді я бігом у сільраду.

— До попільниці ви не торкалися? — запитав Правик.

— Ні, Бог не дасть збрехати.

— Хто ще заходив до бібліотеки після вчительки?

— Товаришу майор, — втрутився Бучин. — Я розмовляв із сусідом навпроти. Він ногу вивихнув, посижкує у холодочку біля воріт. Зранку в бібліотеку забіг гурт дітей, потім вчителька-пенсіонерка Марта Михайлівна. Після неї Володимир Олексійович Орел, наш ветеран. Більше ніхто не заходив. Хіба що ось прибиральниця.

— Старші ниньки не в моді. Тому й забирає їх смерть до часу, — ледь чутно промимрила стара.

Бучин глянув на неї, тоді на Правика.

— Можна ще розпитати самого Володимира Олексійовича. Він підсів до сусіда з хворою ногою, і вони майже півгодини розмовляли, поки зять не підібрав його машиною. В останню хвилину бібліотекар виніс бриля, якого забув Орел. Віддав і повернувся назад.

— Бог не палицею карає, а смертю, — знову шепнула сама до себе жінка.

«Виходить, ветеран поза підозрою, — підсумував подумки Правик. — Відбитки пальців доведеться брати лише в прибиральниці і Дорофея. Тут усе просто. А ти вже ладен був побудувати химерний ребус у стилі „Агати Крісті“».

— Налийте мені, будь ласка, води, — обернувся до прибиральниці.

— Я вам свіжої принесу, — стрепенулася, виказуючи готовність прислужитися. Схопила графин і зачеберяла до дверей.

«Цей графин треба забрати з собою на експертизу. А про бібліотекаря вона не надто шанобливо говорить. Втім, як і Дорофей», — відмітив про себе майор.

Книги, ці вічно свіжі джерела духу, пахнуть усе-таки тліном і пилом. Тому він з насолодою вдихнув надворі лоскітний запах прив'ялого сіна й плодів. Зірвав жменю слив, що звисали низько-низько, хоч губами їх діставай. Усміхнувся, як давній знайомій, молодій жінці в сусідньому саду. Вона плела гачком. Напевно, приїжджа, міська гостя. Для неї тут справжній уїк-енд, не те що для нього.

Та ба, одним днем вимушений уїк-енд у Сорочому не завершився. Гадав, що як тільки будуть готові результати дактилоскопії, зателефонує в прокуратуру району, — хай самі вже там розбираються, чому і як це вона вчинила.

Однак результати ошелешили: на попільниці відбитків пальців прибиральниці не виявили. Можна припустити абсурдну гіпотезу, що баба одягала рукавички, але на тій же попільниці — свіжі сліди, що не належать ні самому Цвакові, ні Дорофею. А крім завклубом, що заглянув до Цвака перед поїздкою на районну нараду, прибиральниці і тих семи читачів, до бібліотеки не заходив більше ніхто. У всякому разі, сусід бачив тільки цих. Якщо читачі не торкалися попільниці — а це належить вияснити — очевидно, був хтось восьмий. Був, і він подбав про те, щоб проникнути сюди і зникнути потім безслідно. Залишити відбитки на каменюці не боявся — в картотеці управління внутрішніх справ вони не зареєстровані. Не боявся також, що на нього впаде підозра. Міг з'явитися як читач, вибрати книжку, розписатися, а потім зробити своє чорне діло і встромити відкладений формуляр в один з ящиків. Тобто забезпечити собі про всяк випадок алібі — мовляв, міняв книжки, помацав диковинну попільницю. Це в разі, якщо ним зацікавляться…

А як проник сюди? Городами. Або сховався заздалегідь на горищі, в коридорі, в якомусь закапелку. А в урочний час вийшов. Погомоніли хтозна про що… і коли Цвак розгадав лихий намір візитера, було вже пізно. Бібліотекар устиг зробити лише два кроки назад. Найімовірніше, що той, хто вбивав, був сильний і спритний… Однак не міг він зникнути безслідно. Хтось мусив бачити, як він утікав городами… Треба розпитати сусідів, хоча б оту кралю, що плела. Розпитати не завадить, але чи варто так примітивно трактувати дії обачного вбивці. Стрибки через паркани, біг стрімголов у кукурудзинні… Він міг далі сидіти в криївці, а потім, коли зібрався натовп роззяв, непомітно приєднатися до них. А міг через горище перебратися в клуб — і шукай вітра в полі…

В нейрохірургії, куди майор зателефонував, новини теж були невтішні. Цвака привезли з проломом черепа, спішно зробили операцію. Передбачення, як кажуть англійці, фіфті-фіфті — однакові шанси як на летальний кінець, так і видужання. Та й ото гарантію, що до нього повернеться пам'ять і здоровий глузд, ніхто не дає.

«Як важко жити в світі, де ніхто не дає гарантій», — буркнув сам до себе Правик. Тоді зателефонував Бучину, щоб зібрав усіх учорашніх відвідувачів бібліотеки, і виїхав у Сороче.

Опитування нічого не прояснило, хіба запевнило слідчого, що невідомий «восьмий» таки був. З читачів ніхто попільниці не чіпав. Бібліотекар поводився звично, жартував, і, як завжди, просив про якусь дрібну послугу. Семикласникам дав «Одіссею капітана Влада», але наказав, щоб до вечора був мішок конюшини для його кролів. Вчительці пообіцяв дістати брошуру про лікування шкіри глиною і одразу ж поцікавився, чи не допомогла б його племіннику-студенту з контрольною роботою. Як відмовиш? Старого Орла силоміць умовив подарувати для бібліотечного стенда кілька фронтових фотографій. Така вже в нього вдача була.

Люди пішли. Прибиральниця, що, слухаючи їх, голосно зітхала в кутку, зараз принишкла. Правику стало шкода її. Лагідно попросив:

— Огляньте уважно приміщення. Чи все тут так, як було до вашого вчорашнього прибирання? Може, бракує чогось?

— Не знаю, я не заглядала в шафу. Бігме, не заглядала.

Правик розгледівся.

— Про яку шафу ви кажете?

— Ондечки та, — жінка повела очима в куток, де стояла вузенька шафка на одні дверцята. Такі можна зустріти в лазнях або робітничих роздягальнях. Клямка навісного замка висіла без колодки. Правик підійшов ближче і, перш ніж відчинити дверцята, запитав:

— Що тримав тут Цвак?

— Як вам сказати? — полохливо загнулася жінка. — А він живий?

— Цвак? Так, йому зробили операцію.

— Тоді в нього й запитайте. Я в шафі не газдувала.

Бучин кашлянув, грізно глянув на стару:

— Ви зрозуміли запитання товариша майора?

Останнє слово, напевно, справило на неї враження, бо одразу ствердно замотала головою:

— Самогонку тримав, прости Господи…

— Випивав на роботі?

— Та не для себе, на продажу. Магазинної не накупуєшся, увечері й поготів. А Цвак чисто жене, що брехати. І людям дешевше, і він має якусь копійчину. Хижу, гадаєте, з чого підняв — з книг?

Правик запитально глянув на дільничного.

— Цілком можливо, хоча скарг не було, — неохоче прокоментував той.

«Щодалі цікавіше», — подумав Правик.

— Отже, в шафі він тримав горілку?

— Паленку і Дюму, — притишено відповіла стара.

— Що? — перепитав Бучин.

Правик посміхнувся, бо здогадався, що мала на увазі прибиральниця. О, зворушливе середньовічне невігластво «найбільш читаючого у світі населення»!

На двох верхніх полицях шафки тісно вишикувалися червоні томи з готичними вензелями на корінцях і золотавим тисненням «Дюма». На нижній — закутуляний у грубий папір добрячий оберемок пляшок. Пакет акуратно загорнутий, схоже, що з нього нічого не викрадено. А от Дюма… Одного тому, четвертого, бракувало у верхній шерензі. Правик погортав останній. Це була збірка творів у дванадцяти томах, 1977 року видання. Слідчого здивувало, що книги такого читабельного автора ніскільки не зачитані — наче вчора з друкарні. Із змісту довідався, що в четвертому томі вміщено роман «Віконт де Бражелон, або Десять років по тому».

— Ці книги він давав комусь читати? — обернувся до прибиральниці.

— Давав добрим людям. Але перед тим загортав у газету.

— Добрі люди… це хто?

— Голова сільпо, завфермою, зубний лікар, синові священика давав. Кому іншому — не бачила, що брехати.

— Обраним, значить, — уточнив майор. — А шафу тримав замкненою?

— Само собою, золотенькі. Там же цінність.

— Яка? — насторожився Бучин.

— Та самогонка ж, — стару здивувала нетямковитість міліціонера.

Той тихо засміявся. Правика це не розвеселило. Метаморфози з переоцінками цінностей давно вже його не дивували.

— Чому ж дверцята не замкнені? — запитав.

— Сама дивуюся, видать, не встиг замкнути, — заокруглила великі сливові очі стара.

«Не встиг… Це я й сам розумію».

Відпустив прибиральницю, Бучина відрядив до сусідів, чиї городи межували з подвір'ям клубу. А сам ще раз уважно оглянув приміщення, приміряючись до нової роботи. Колись, у юному віці, коли весь розум і серце його заполонили книги Хаггарда, Роні, Сабатіні, Купера й того ж Дюма, він мріяв стати бібліотекарем. Щоб у затишку книжних полиць, під лапатим фікусом безборонно пірнати в запаморочливі таємниці, що їх ховають потріпані, вичовгані обкладинки. З тих пір книга завжди була для нього маленьким дивом, жаданою втіхою. Щоправда, невдовзі таємниці перекочували з книг у дійсність, і смислом його життя стало розгадувати їх. Тільки ці таємниці вже не збурювали солодку дрож і натхненні поривання — ці стомлювали, часто ранили душу, псували настрій.

Ось іще одну з них підкинув йому цей алогічний не книжковий світ… Устиг чи ні Цвак заповнити формуляр шанувальника Дюма? З одного боку, тому це було навіть вигідно — в разі необхідності пояснювало, чому на попільниці його відбитки. Зате зайве, щоб формуляр кидався в очі. Отже, формуляр з четвертим томом Дюма треба шукати у двох повних ящиках. Він, звичайно, з більшим задоволенням зараз дістав би з полиці Андрія Платонова чи Костянтина Воробйова, які не потрапили в шафу цінностей, незаймано лежать під табличкою «Книги радянського періоду». Та ба…

Перший ящик він перебрав одним духом. Безрезультатно. Кінчики пальців заніміли від гортання сторінок, у носі засвербіло від паперової порохняви. Розчахнув вікно і взявся за другий ящик. В саду шелеснуло. За кущами смородини майнула знайома плетена сукня. Вродлива сусідка вкладалася на лавицю до свого рукоділля. Йому добре було видно її звідси. Бліде зосереджене обличчя. Руки зграбно перебирають нитки, раз у раз відкидаючи за вухо русяве пасемце. Повнява, але струнка ніжка, закинута на коліно, грайливо похитує синьою в білу горошину пантофлею.

«Ні, не надто оригінально проводить своє дозвілля ця молодичка», — подумав Правик і неохоче повернувся до свого заняття.

Перед очима — маленькі корячкуваті літери, з них ледве висновувалися імена письменників, часто без закінчень. Правик механічно доточував їх, розшифровував, як міг, тоді, схаменувшись, відправляв формуляр у ящик. Того, що він шукав, не було.

За вікном дзенькнуло. В'язальниця, граціозно похитуючи тугими стегнами, несла з хати філіжанку. Сіла, дмухнула на паруючу рідину, піднесла до губів. Правик напружив ніздрі — відчув терпкий аромат на язиці. Під грудьми засмоктало. Спересердя зачинив раму, щоб не лакомитись. Вона почула, ковзнула поглядом і помітила його. Нараз потупила знічено очі, відклала філіжанку.

«Скромниця!»

Залишалася дюжина формулярів. Один, другий, третій… Нарешті! Ось він: «Дюма, 4 т.». Останній формуляр.

«Овва, не надто оригінальне мислення у вбивці. Якщо, звичайно, це він власноруч сюди поклав картку. Однак, чому порожня графа „підпис читача“? Та що це: титульна сторінка теж не заповнена, лише недбало накреслене слово „Білос“. Чи „Біляс“. А може, „Білас“?»

Грюкнули двері, повернувся Бучин. Став посеред кімнати, ляснув себе по стегнах.

— Інформації — нуль. У той час усі були на косовиці. Навіть діти з табору праці та відпочинку.

— А ця дама-рукодільниця теж нічого не бачила? — майор кивнув на вікно.

— Хто, Віруня? Вона саме приїхала, коли ми Цвака виносили до машини. Валізи розпаковувала на ганку. Я й поговорити з нею не встиг. Однокласниця. Дванадцять років не бачились.

— Звідки приїхала?

— З Києва. Тут мати її живе. Сама залишилася.

Правик уважно розглядав жінку, відчуваючи, як вона по-дівочому зіщулюється, напружується під його поглядом.

— Як же ти красуню таку до Києва відпустив, друзяко?

— Ох, товаришу майор, — лукаво зітхнув дільничний. — Не для мене ця пташка. В неї чоловік знаєте хто? Професор. Світило медицини. А я хіба що сільське світило — з ліхтарем винюхую по підвалах самогон та крадених кролів.

І в цьому зітханні прочитав Правик щось більше, ніж просто розчулення від зустрічі зі шкільною подругою. Енергійний, симпатичний Бучин подобався йому.

— Не сумуй, сержанте. Твій і мій ліхтарі заглядають у шпарини, куди не потрапляє сонячне проміння. Вони висвітлюють зло, щоб воно не залишилося безкарним. І це велика місія, друже. Бо страшний не сам злочин, а безкарність, яка розбещує, розкладає людину, суспільство і нарешті — націю. Безкарність неминуче веде до повторення зла. Кожен злочинець мріє придумати «ідеальний злочин», такий, що розгадати неможливо. Та вони помиляються: ідеального злочину не існує. Навіть за виняткової обачності злочинця в ході слідства обов'язково трапиться якась деталь, за яку треба вчепитися обіруч. Бачиш цей формуляр? Він належить убивці.

— Ви знаєте хто?! — прошептав одним видихом Бучин.

— Поки що ні, але скоро знатимемо. Чи проживає в Сорочому хтось на прізвище Білос?

— Ні, немає такого. Біласи є.

— Багато?

— Десяток родин набереться.

— А Біляси?

Бучин заперечно хитнув головою.

— Тоді слухай. Женеш у сільраду і хутко складаєш список усіх Біласів. Придумай якесь звернення до сельчан. Хоча б заклик дотримуватися санітарії у дворах… Одним словом, кожен з дорослих Біласів повинен розписатися про ознайомлення з цим документом. Люди не насторожаться, звикли до бюрократії. Зауваж, розписуватимуться твоєю ручкою, яку ти перед цим добре протреш хусткою. Після кожного візиту непомітно загорни її в папір і поміть ім'я та по батькові «підписанта». Знайдеш стільки ручок?

— У мене сестра в крамниці канцтоварів, візьму напрокат, — збуджено вигукнув дільничний.

— Зачекай. Якщо вдасться, кинь оком на їх полиці з книгами. Може, помітиш том Дюма. Подивися ще раз, як виглядає.

— Та пам'ятаю. Стоїть перед очима, як…

Порівняння майор не почув — міліціонер був уже за дверима.

Правик теж вийшов, хотів ще раз оглянути клуб, горище. Відчинив побиті ногами двері, увійшов до вестибюля, похмурого й сирого навіть у таку спекоту. Десь у нутрощах будинку скімлив баян. Темним залом пішов на той звук, стрибнув на сцену і побачив вузеньку смужку світла збоку. Двері верескнули, як живі. В задимленій комірчині сидів до нього спиною Дорофей і знічев'я награвав уривки народних мелодій. Неохоче обернувся, мружачи запалені сльозаві очі.

— A-а, це ви. Сідайте в нас, — мовив байдуже. Був напідпитку. — Післязавтра обласний огляд, треную руку.

Майор окинув поглядом убогу обстановку гримерної. Пахло зацвілим мотлохом і кислим вином.

— Ну, то як чується наш бібліотекар? — з несподіваною іронією запитав Дорофей.

— Нічого, операція пройшла успішно. Вам передавав вітання, — подібним тоном відповів Правик.

Завклубом зиркнув насторожено, посоловілі очі на мить проясніли.

— Направду?

— Авжеж.

— Що, він і того назвав, хто його той?..

— Назвав.

Правик відчужено барабанив пальцями по столу. Завклубом рвучко підвівся.

— Хто?

— А ви ніби не знаєте…

Той змовчав.

— Знаєте, знаєте, Дорофею.

Завклубом моторошно посміхнувся синіми губами.

— Він мене назвав?

На таку відповідь Правик не сподівався. Уважно глянув на цього нужденного чоловіка. Той стиснув кулачки, вдарив себе по колінах і залящав:

— Так, так, так! Я сказав йому того ранку, що з превеликим задоволенням розтрощив би йому диню тим каменем, котрий він, до речі, нахабно забрав із шкільного музею. Але ж я тільки сказав, пригрозив, чуєте? Присягаю, що оту попільницю я й до рук не брав. Якби п'яний чи що, але ж зранку я був тверезий, як гад. Будь-хто вам скаже…

Він притис обличчя до міхів баяна і протяжно скреготнув зубами. Правик не одразу й збагнув — людині чи інструменту належить цей звук.

— На чому ви посварилися?

— Дві півлітри сливовиці в нього попросив. А він по п'ять гривень на кожну згори накинув. Наче я з шабашки вернувся і грошам ліку не знаю. Ну, я й згадав йому все… І те, як покривав його, коли він начебто на сесії їздив, а насправді в клуні балахристив з одною молодичкою. І те, як він у дітей скуповував за безцінь гриби та ягоди, а сам австрійцям здавав… Як роками, поки йому ребро не зламали, ошукував роботяг — укладав договори в Росії і за це здирав більше, ніж кожен з них мав за місяць каленицької праці. Я вже не кажу про те, скільки він сільських дівчат перепсував, лисий огир… Гроші на простирадлі провітрює, щоб не підпліснявіли — сам бачив — а мені пошкодував пляшку. Підлота він, смердюча підлота. Перепрошую, звичайно.

— А ви б не пили з самого Божого ранку.

— Та не для себе я просив. Худрада мала вирішувати, кого відібрати на обласний огляд. А відбір, знаєте, який? Передове село — отже, передова й художня самодіяльність. Є хліб — є й пісня. А наше село тільки черешневими садами та ще сороками славне. Зате співають дівчата гарно.

— Все-таки їдете на обласний?

— Їдемо, — зітхнув завклубом.

— Без Цвакової горілки.

— Дайте спокій, пане слідчий. Намолов я вам тут зопалу.

— Краще б намололи раніше.

— Злякався. Це ж треба: вранці пригрозив убивством, а через кілька годин того знайшли з проломленим черепом. Себе злякався. Містика якась. Цілу ніч не спав, місця собі не знаходжу. Не стримався, остограмився, перепрошую… Але ви… ви вірите, що це не я?

— Я вірю дактилоскопії і трішки Ломброзо.

— А це хто?

— Італійський психіатр і криміналіст. Він окреслив тип людей, що схильні до скоєння злочинів. За біологічними ознаками ви в цю рамку не влізаєте.

— Слава Богу. Бо я вже почав самого себе підозрювати. Нерви.

— Нерви спиртним не лікують, Дорофею. І затямте: поразка починається з тої миті, коли ти подумав, що програв. А тепер показуйте своє хазяйство.

Смеркалося, коли повернувся Бучин.

Важкий день стер з його обличчя бронзову свіжість. Кинув на стіл жменю паперових трубочок, стомлено гепнувся в плетене крісло. Прикрив долонею очі.

— Люди гиркаються. У селі вбивство, а я помийницями їх лякаю. Біласів одинадцятеро, тобто глав сімей. Декотрі на заробітках. Один шоферує на дальнобої. Один у лікарні. Всі інші розписалися. Та щось не віриться мені, товаришу майор, що це міг зробити хтось із них. Прості робочі люди. І поводяться звично, нічого підозрілого.

— Знаєш, сержанте, один убивця двох людей, коли ми за ним прийшли, просив лагідно: «Дозвольте мені сісти у вашу машину трохи далі від дому. Ви незабаром спіймаєте справжніх злочинців, вибачитесь переді мною, підете собі, а мені жити тут. Що про мене подумають сусіди, коли побачать, що я поїхав у супроводіміліції?» На початку судового засідання він палко вигукнув: «Вимагаю викрити справжніх убивць і якнайсуворіше їх покарати!» А на третій день зізнався.

Бучин шарпнувся в кріслі:

— А якщо в цьому випадку зізнаватися нікому?!

— Тобто як?

— А біс його знає, Леоніде Петровичу. Ви любите Конан Дойля?

— Не знаю. Давно не читав.

— В одному з оповідань про Шерлока Холмса викрали призового коня. Злодій при цьому вбив тренера. Підозрюється чимало людей. А Холмс виявив, що тренера вбив сам кінь…

Правик весело зареготав:

— Молодець Конан Дойль! Не Холмс, а Дойль. Ми ж у даному випадку шерлоки холмси, хоч це й звучить тривіально, і спрощувати собі роботу фантастичними версіями не маємо права.

— Чому ж? А може, Цвак хотів покласти попільницю на шафу, а вона зірвалася і… Або просто бавився нею, підкидав над головою і ловив…

— Годі, Вікторе. Дочекаємося завтрашньої експертизи. Ти стомився, ходімо підвезу тебе.

Ніч зустріла їх мирним сюрчанням коників і жаб'ячим кумканням. Машина, напечена за день, вкрилася краплинами роси. Правик відчинив дверцята зсередини, але Бучин сідати не квапився.

— У мене, товаришу майор, постійно стоїть перед очима той червоний том Дюма. Ну чисто мана якась. Бачив я вже цю книжку, бачив недавно… до того, як ми шафу відкрили! А де — не можу пригадати. Десь мигнула перед очима… Але де?.. Набігаєшся по селу, спробуй згадай. От і сушу собі голову.

— Даремно. Якщо безупинно щось згадувати, не згадаєш. Дай мозку спочити. Сідай.

— Спасибі, я пішки.

— Тоді на добраніч. Вранці зустрінемось.

Правик розумів стан Бучина. З ним також інколи траплялося подібне. Здавалося, що деякі ситуації, розмови, відчуття, навіть запахи вже траплялися йому раніше. Усе було достеменно так, як цієї миті. Коли мозок працює в одному напрямі, то народжує жадане, очікуване, маленькі галюцинації… А що, коли Бучин і справді десь бачив той злощасний том?

Завів двигун, зачекав, поки нагріється. У вікні сусіднього будинку хитнулася фіранка, визирнуло знайоме жіноче обличчя. Він посміхнувся білявці, але вона одразу ж відійшла від вікна.

Затія з рейдом по Біласах виявилася марною. Жодні з відбитків пальців не збіглися з тими, що на попільниці. А Цвак не приходив до тями.

Уранці Бучин, ніскільки не посвіжілий за ніч, нервово м'яв формений кашкет. Майор широкими кроками міряв кімнату, розмірковував:

— Напис на формулярі може й не бути прізвищем. Бачиш, після слова «Білас» — крапка. Отже, це може бути скорочення. Біласенко, Біласюк…

— Немає таких у селі. Але я знаю, що робити. Ось прочитайте, товаришу майор, — простяг видертий з блокнота аркушик.

«Оголошення. У зв'язку з переінвентаризацією бібліотечного фонду просимо всіх читачів терміново здати книжки. Прийом щодня до 23.00».

— Запустимо по селу такі оголошення. Якщо формуляр убивці тут, він повинен принести Дюма. Побоїться приховати, прийде як миленький. Годиться такий маневр?

— Годиться, — кивнув Правик. — Принаймні це ліпше, ніж збирати по селу відбитки пальців. Що ж, я буду за бібліотекаря, заодно й порозпитую читачів. А ти проведи бесіду в таборі праці й відпочинку. Поцікався, що читає шкільна юнь, чи любить Дюма… Розумієш, до чого веду? Підліток не пропустить книжку про мушкетерів.

Дільничний рішуче підвівся.

— Де тут беруть воду? — несподівано запитав майор.

— Хочете пити? Я мінералки принесу.

— Ні, просто не бачу у дворі колодязя.

— Мабуть, носять від сусідів. Ну, я побіг.

Учорашнє обстеження горища переконало Правика, що злочинець туди не забирався. В коридорі й самій бібліотеці теж навряд чи затримувався — тут не було надійного сховку. Таки вислизнув ніким не помічений. Але дивував цей формуляр і недбало покинуте знаряддя вбивства. З одного боку, чітко продуманий прихід і зникнення (чи не в шапці-невидимці?), з другого — безтурботно залишені грубі сліди. Усе це не в'язалося.

Під обід почали сходитися читачі. Переважно старенькі та юні. Тихо клали на стіл книжки, боязко роззираючись по кімнаті, називали прізвища. Нічого цікавого жоден не повідомив.

Коли Правик остаточно знудився, озвався телефон.

— Дюма знайшов, товаришу майор, — стомлено повідомив Бучин.

Правик аж сіпнувся, вихопив гребінець, став несамовито зачісуватись.

— Молодчина, сержанте! Але чому не відчуваю в голосі пафосу?

— Бо нічому радіти. Том другий і штемпель на ньому не наш, а бібліотеки з Чернігівщини. Брат одного хлопчака поцупив із заробітків. Пролітаємо знову.

— Нічого, сержанте. «Віконт де Бражелон» нікуди від нас не втече, — мляво підбадьорив його слідчий.

— Ой не втече… Я не заспокоюся, поки не знайду його. Вночі пригадав кожну годину того дня: що робив, куди заходив, де міг бачити цю кляту книженцію. Тринадцять об'єктів вийшло. Зараз помандрую ними знову. Обідайте без мене.

Їсти не хотілося, мучила спека. Націдив з графина уже третю сьогодні склянку. Вода тут смачна, м'яка, солодкава, далеко до неї міській. Він не випадково запитав Бучина про воду. Прозорий синюватий графин, коли він уперше ввійшов до бібліотеки, був повний по вінця. Він це завважив своїм набитим оком. А прибиральниця сказала, що вранці забула набрати води і хотіла зробити це під обід. Тоді й застала Цвака на підлозі оглушеним. А графин був повний. Невеличка деталь. Але ж деталі — це Бог! Той же Бучинів Шерлок Холмс, завдяки феноменальному вмінню їх помічати й обсмоктувати, легко розгадує дивовижні таємниці. І розгадка найчастіше проста, вона лежить на поверхні. Вчора увечері Правик попросив у племінниці Конан Дойля і встиг прочитати два оповідання. Далі його зломив сон.

Постукав нігтем по графину. Замислився. Булькнув рештки води в бочку з фікусом і вийшов надвір. За ним підглядали. Він скоріше це відчув, ніж перехопив погляд знайомих очей. Вона сиділа на тій же лавчині під грушею й невідривно дивилася на нього. І заклик, і жіноча ніжність, і насторога були в цих очах. Правик зніяковів. Підняв графин.

— Мені б води.

Жінка не вимовила ні слова, тільки повела очима вбік. У малиннику Правик запримітив сіре цямриння колодязя, але з місця не рушив — перед ним стояв заглушений жимолостю паркан.

— Хвіртка за сарайчиком, — озвалася нарешті білявка.

Проминув шопу, де тримали паливо для клубу, і знайшов напівзогнилі фанерні двері. Коли проходив повз молоду господиню, та виклично глянула йому в очі. Обличчя її пашіло. Правик ледве не послизнувся на падалиці.

«А жіночка справді нічого», — міркував, повільно викручуючи корбу. — Породиста постава, ніжна матова шкіра, туге перевесло русявого волосся на потилиці. Усе на місці, усе на п'ять балів, сказав би його помічник Льоша Баранов. Хіба що руки трохи завеликі, міцні селянські руки. Правильно каже американське прислів'я: можна дівчину вирвати з села, але село з неї — ніколи.

Спочатку напився сам, відтак наповнив посуд. Пішов подякувати вродливій хазяйці. Вона, відклавши рукоділля, читала. Тримала на колінах грубезну книгу в червоній оправі. Майор здригнувся — з графина на жіночу пантофлю хлюпнуло кілька краплин. Вона не ворухнулася, втупивши очі в сторінки. Тоді Правик сів поруч, поклав графин у траву.

— Почитайте вголос, — попросив.

Жінка слухняно скорилася. Почала читати:

— Меланхолія вам не до лиця.

— Ви помиляєтесь: гляньте на молодого француза.

— На віконта де Бражелона? Ви теж? Прокляття! Очевидно, всі мої знайомі збожеволіють через нього. Таж у нього є причина для меланхолії…

Голос її затремтів.

— Достатньо, — зупинив Правик. — Вас не дивує моє безцеремонне поводження?

— Ні. Я вас чекала. Ось уже третій день чекаю. Господи, ви так довго долали ці двадцять кроків?

Закрила книжку і простягла йому, дивлячись уперед порожніми очима.

— Чому ви це зробили? — запитав Правик.

— Вам цікаво знати?

— Це моя професія.

— Гарна професія. Безкоштовно розважатися з чужих сповідей і драм. Погана професія.

— Яка вже є.

— А я не маю ніякої. Тільки і вмію, що плести й читати. Завдяки йому, — кивнула в бік бібліотеки. — Ще маленькою прилучив мене до книг. Привів за ручку, всадовив на коліна і показав книжку з чарівною дівчинкою. «Це Білосніжка, — сказав. — Ти схожа на неї», — і потріпав рукою волоссячко. Книжку дозволив узяти додому. З тих пір завжди називав мене Білосніжкою і давав читати найкращі книжки. Інші дітлахи це право заробляли — одні бігали йому за цигарками, другі клеїли подерті обкладинки, треті збирали в саду горіхи, рвали траву для кролів. А я була його пестункою. Білосніжкою…

«Так ось що означає це — „Білос.“», — подумав Правик.

— Згодом я зрозуміла, чому він був такий лагідний до мене. Моя мати жаліла його, підтоптаного холостяка, і часто заносила в бібліотеку то млинці, то молоко, то грушок із саду. Ні, він не з тих, що люблять лишень за любов і чинять добро за добро. Проте любов до книг, захоплення книжною романтикою він назавжди посіяв у мою душу. Коли прийшов час обирати професію, я сказала: буду бібліотекарем, як Андрій Петрович. «Правильно, і не простим, а начальником над бібліотекарями», — підтримав моє рішення. Потім довго шептався з моєю мамою, взяв від неї гроші і повіз мене в Київ. А в поїзді напився і став до мене чіплятися. Після вибачався, мовляв, що з п'яного візьмеш? Вступні іспити я склала посередньо, не пройшла за конкурсом. Ревіла, вертати додому було соромно. Він заспокоїв: «Нічого, я влаштую тебе на підготовчі курси, а житимеш у мого приятеля». Ним виявився літній професор медицини, вдівець, одразу ж згодився мене прихистити. Навіть плату відмовився брати, за це я мала прибирати йому в квартирі і готувати. Виділив мені одну з чотирьох кімнат. Хотіла я влаштуватися десь на роботу, відраяв: хіба тут мало роботи? Чи чогось не вистачає? Кажи, не соромся. Гладив мене по голові, пустотливо щипав за щоку. Лагідний дідусь. Так прожила я перший рік. Прибирала розкішні покої, ходила на базар, вибираючи найсвіжіше, найдорожче і читала, читала, читала…

Жінка перевела подих, приплющила повіки.

— Приїхав Цвак, привіз від матері гостинці. Кинулася йому в обійми, плачу з радості — рідна душа. А він каже: «Професор тобою задоволений. Будь до нього добрішою, приголуб інколи дідуся. В нього ж немає нікого». Лукаво підморгує. «А як же моє навчання?» — питаю. «Пусте. Він тебе влаштує в медичний інститут. Це солідніше». Переночував у нас, а вранці, коли прощався, я побачила, що професор дав йому гроші: «Це вам за труди. Віруня — просто скарб». — «Гарно дякую. Ще трішки — і вона зовсім приручиться. Ось побачите», — захихотів Цвак. Тоді я все і зрозуміла: він продав мене. Продав, як книжку, як цуценя. В шаленстві, в чому була, вирвалася з цієї багатої ями і — бігти. Два дні блукала, як примара, вулицями. Без документів і копійки в кишені. Вночі професор знайшов мене на вокзалі, упав до ніг, плакав: «Не покидайте мене, голубко. Не губіть. Ви для мене, як донька, як мати. Усе, що я маю, — ваше». Я повернулася і невдовзі стала офіційною професорською жоною. Відтоді не чипіла на кухні, не чухала дорогі килими, це робила прислужниця. Розмови про навчання й роботу відпали одразу, чоловік не хотів про це й слухати. Волів, щоб я існувала тільки для нього. Гостей теж не водив, бо хворобливо мене ревнував. Вибиралися кудись дуже рідко, та я й не поривалася, відчуваючи свою неотесаність. Боялася столичних вулиць, людей, життя. Його я знала тільки з книг. Я спала… Господи, яким глибоким і довгим був той сон!

Руки її затрусилися. Дістала графин і жадібно ковтнула з шийки.

— Рік тому він помер. Це мене і розбудило. За дванадцять років спільного життя я по-своєму звикла до нього, хоча полюбити так і не змогла. Можливо, у своїй медицині він і був талановитий, але ніколи не гадала, що талант може бути таким цинічним і нікчемним. Він прищепив мені нехіть до всіх чоловіків. Його не стало, і я зрозуміла, що мертва ще більше, ніж він… Одразу ж знайшлися його донька, перша дружина, ще якісь родичі. Шуліками налетіли на професорське добро, залишивши мене в голих стінах. Та й те, що вціліло, я змушена була продавати, щоб якось жити. Спробувала стати десь на роботу, але на мене вилуплювали круглі очі — без жодного диплома, без професії, без трудової книжки. «Що ви робили досі?» — «Спала летаргічним сном», — хіба що так я могла відповісти.

Жінка ковтнула знову. Графин вона тримала на колінах, приголубивши, як кошеня.

— Далі так жити я не могла. Спакувала речі у дві валізи, замкнула двері осоружної квартири і сіла в поїзд. Приїхала додому — двері на замку. Мама на косовиці, вона, на відміну від безталанної доньки, трудитися вміє і любить. Сіла я коло цієї криниці і думу думаю свою. Коли чую — рипнули бібліотечні двері. Цвак ішов по воду, пісеньку мугикав. Не встигла сховатися. «Білосніжка! Яким вітром?» А я очі на нього звести не можу — гидко. Незчулася, як до бібліотеки мене поволік. Примовляє: «Твій приїзд треба відзначити. І книжки я своїй Білосніжці такі знайду, як нікому». Пішла, бо вдома однаково читати нема що. Відімкнув шафу. «Дюма хочеш? „Трьох мушкетерів“?» — вишкіряється втішно. — «Читала». — «А „Віконта де Бражелона“?» — «Перші частини тільки…» — «Тоді на тобі продовження — четвертий том». Черкнув щось у новенькому формулярі і запхав його до ящика.

Випитує, як живу-маюся, чи не завела собі полюбовника. Якщо ні, то він, мовляв, ще й сам ого-го… Дивлюся на нього й думаю: та це ж ти, паскуднику, мене, материну одиначку, віддав у барліг старого ведмедя. Це ти мене в сімнадцять літ заживо поховав. Та ще й приндишся тут… А він, мабуть, не так зрозумів мій погляд, став мене руками лапати. До столу притис, лізе цілуватися. Запручалася я, вперлася в стільницю і наткнулася рукою на той камінь, на попільницю. Ось і все…

Жінка замовкла. Підвелася.

— Ви куди? — здивувався Правик.

— Як куди? В тюрму.

— Сядьте, — різко наказав. — Ще встигнете.

Хвилини зо дві сиділи мовчки.

— Що мені за це буде? — тихо запитала вона.

— Все залежить від вашого бібліотекаря. Він у важкому стані. Моліться, щоб не помер. А поки що… вважайте, що цієї сповіді не було. Я просто заходив по воду.

Вона пильно глянула на нього. Але в погляді вже не було попереднього напруження. В кутиках прекрасних очей іскрилися дві сльозини. Правик нагнувся за графином.

— Даруйте, можна вас дещо запитати? — промовила жінка. — У вас вигляд бувалого чоловіка. Скажіть, будь ласка, вам доводилося зустрічати абсолютно щасливу людину?

— Абсолютно щасливу? Доводилося.

— Справді? Заздрю вам, — зітхнула вона.

— Даремно заздрите, — махнув рукою майор.

— Чому?

— Ця щаслива людина… вона була божевільною.

І тоді тихий спекотний сільський полудень розітнув жіночий сміх. Сміх був такий невтримний і заразливий, що Правик і собі засміявся. Вперше за цей уїк-енд.

1900 рік ^[1]

Примітки

1

Саме цю дату зазначено у паперовому оригіналі. Скоріш за все помилково. — Примітка конвертувальника.

(обратно)
(обратно)

Оглавление

ЛИС

  Мертвий час

  Загублені сліди

  Ангели й чорти не старіють

  Лілові туфлі

  Генерали піщаних кар'єрів

  Синичка

  Рецепт гарного настрою

  Наука розчарувань

  Діти бульвару

  Веселе прізвище

  Каштани від Лізи

  Хто вміє чекати

  Солодкий день

  Пісок на зубах

  Яблуко неандертальця

  Світом правлять прості слова

  Світла забагато не буває

  Курси крою і життя

  Білий портрет

  Харизма осінньої хризантеми

  Дощ — найкращий друг ночі

  Дещо про делікатеси

  Вічний Жид

  Відійти від зла

  Ніч бажань

  Гра в солдатики

  Ягода мандрагори

  Зустріч сонця

  Рука майстра

  Хтось любить люльки

  Ісус перейшов Перевал

  Ненагороджений

  Кам'яний грот

  Виноградне зернятко

  Діти вересня

  Свідчення мисливця

  Троянди й виноград

  Весняні діалоги

МАЛЕНЬКА НІЧНА СЕРЕНАДА

ОСКАЛ СОБАКИ

СІЛЬСЬКИЙ УЇК-ЕНД

*** Примечания ***