Нахабка [Валентина Журавльова] (fb2) читать постранично

Валентина Журавльова НАХАБКА

Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.

За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.

Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.

— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?

Дитинка охоче відгукнулася:

— Так, звичайно.

— Чудово, чудово! — вигукнув автор і, заохочувально посміхаючись, запитав: — А що саме?

— Вірші Антокольського. На чотирнадцятій сторінці є вісім рядків — це здорово!

Лише тут я побачила, що немає боязкої дівчинки з круглими від подиву очима. Є нахабне чортеня в зелених штанцях і бузковій шкірянці з відстовбурченими від книг кишенями. Є єхидні очі, підведені (ще не надто вміло) олівцем.

З цього часу наші засідання перетворилися, за висловом першого постраждалого учасника, в перекури біля бочки з порохом.

До мене Нахабка ставилася з деякою поблажливістю. Найкаверзніші зауваження вона висловлювала не при всіх, а пізніше, проводжаючи мене додому. Якось я запросила її до себе, відтоді вона приходила майже щовечора. Мені це майже не заважало. Вона копалася в книгах і, коли знаходила щось цікаве, годинами мовчки сиділа на дивані. Звісно, мовчання було відносне. Вона гризла нігті, схвально пирскала, а якщо їй щось особливо подобалося, тихо присвистувала. Так, на її думку, свистіли фантастичні ракопавуки з якогось оповідання. Читала вона все, не лише фантастику.

— Між іншим, Ромео дурень, — сказала вона, відкладаючи томик Шекспіра. — Я вам поясню, як треба було вкрасти Джульєтту…

Але по-справжньому вона любила лише фантастику. Вона читала навіть найубогіші оповідання і потім довго дивилася в стелю незрячим поглядом. Від цього її неможливо було відучити: вона ставила себе на місце героїв, перекроювала сюжет і дуже скоро втрачала уявлення, де прочитане і де те, що вона сама придумала.

Одного разу, наприклад, вона цілком серйозно заявила, що зустріла невидиму кішку.

— Звук є, а кішки не видно. Я відразу подумала, що це вона.

— Хто?

— Кішка, з якою робив дослід Гріффін. Кемп тоді запитав Невидимця: «Невже й зараз по світу гуляє невидима кішка?» А Гріффін відповів: «Чом би й ні?» Ну, як ви можете не пам’ятати такі речі?! У невидимої кішки й кошенята мають бути невидимі. Уявляєте?…

Взагалі Нахабка добачала у фантастиці деталі, на які рідко звертають увагу. Куди, скажімо, поділася модель машини часу? Саме модель, а не сама машина. У романі Велса мигцем ідеться про те, що модель вирушила подорожувати в часі. Так от, чому після Велса написали безліч оповідань про машину часу і жодного — про цю мандрівну модель?..

Втім, найбільше Нахабку цікавило «чому не зараз?». Вона вимовляла це як одне слово: «чомнезараз». Чи можна, наприклад, оживити відрізану голову якогось професора — «чомнезараз»? Чи можна наповнити ванну рідким гелієм і сунути туди кого-небудь для анабіозу — «чомнезараз»?..

Якось їй попалося оповідання про політ людини на крилах, що мають «електропластикові» м’язи. Вона довго крутила журнал, розглядаючи картинки, потім запитала:

— Чомнезараз?

Вона перестала читати і три дні діймала мене цим «чомнезараз». Зрештою я повела її до знайомого інженера. У нього було приголомшливе терпіння, він міг спокійно розмовляти навіть із винахідниками вічних двигунів.

Нахабка відразу ж виклала журнал з оповіданням і затягла своє «чомнезараз». Тоді інженер дістав книги з теорії польоту й докладно роз’яснив, чому не зараз.

Чим більше розмір живої істоти, тим менш вигідне співвідношення між потужністю, що розвивається нею, та її вагою. Тому великі птахи — дрохви, лебеді — погано літають. Кінь не міг би літати, навіть якщо б у нього були крила. Вага людини знаходиться десь на межі допустимого: потужність, що розвивається людиною, є достатньою, щоб підняти в повітря 70–80 кілограмів. Але треба врахувати й вагу крил, а тоді співвідношення виходить несприятливе.

Все це інженер найретельнішим чином втлумачував Нахабці — з цифрами, графіками, прикладами. Вона слухала, не перебиваючи, і зневажливо морщила ніс. По суті, я тоді її ще мало знала. Я не зрозуміла, що це