Зміїне молоко [Михайло Успенський] (fb2) читать постранично

Михайло Успенський Зміїне молоко

«Жаба хитра,

Та маленький хрущ із ґвинтом

Значно за неї хитріш».

Барон Хіраока

Від автора

Імена братів Стругацьких я почув дуже давно — страшно сказати, в 1957 році. По радіо анонсували «Країну багрових хмар», і книжку я, звісно, добув. Ну, тут усе й почалося. З батьківської електробритви я змайстрував модель всюдихода «Хлопчик», приробивши з боків пару гайкових ключів і гусениці від іграшкового трактора. Надалі творчість Стругацьких я використовував із менш згубними наслідками, тобто сам став вигадувати всілякі міжпланетні пригоди. Кожна нова книга або публікація Стругацьких ставали подією, і я досі прекрасно пам’ятаю, де й за яких обставин придбав ту чи іншу книгу — де придбав, а де й замилив.

Думаю, зайва річ говорити про роль, яку відіграли брати Стругацькі в моїй літературній долі. Але наслідувати не хотілося, тому довелося наполегливо шукати власний стиль. Але завдяки саме їм я зрозумів, що таке стиль взагалі.

А скільки інших авторів відкрив я для себе завдяки їм!

Якщо в тексті траплялася цитата, треба було доконче з’ясувати, звідки саме вона взялася. Тільки письменника Строгова я ніде не знайшов, але дуже підозрюю, що Аркадій і Борис Натановичі зашифрували таким чином радянського класика Георгія Мокійовича Маркова, у якого, як відомо, є роман «Строгови».

І перші претензії до радянської влади у мене виникли саме через те, що вона припинила у свій час друкувати Стругацьких. Істотніші претензії з’явилися пізніше.

Тому я охоче прийняв пропозицію брати участь у цій збірці. Спочатку збирався написати третю частину до «Понеділка» і «Казки», але потім подумав, що це було б занадто легко й очевидно, ось і вибрав «Хлопця з пекла», де, здавалося б, уже всі крапки розставлені. І спробував поставити цього хлопця з ніг на голову…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.

Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…

— Самі бачите, юначе — цивільне населення озвіріло, ловить солдатів і влаштовує самосуд. Тож ви замість мундирчика надіньте щось інше, чи хоча б і цей халат згори накиньте…

— Ну вже ні, пане військлікарю, — кажу. — Форму з мене тільки з мертвого знімуть. Гуманісти хрінові, демократи… Уряд національної довіри… Котеня задушили й радіють…

— Давайте ящики розвантажувати, — метушиться мій доктор.

— Зараз, пане військлікарю. Не квапте мене, — кажу, — а то я дуже квапитися почну, й біда станеться.

Шоферюга такі справи почув, лізе з кабіни, а з ним битися все одно що з рядовим Драмбою, будь ти Бійцівський Кіт, будь ти сам дракон Ґуґу. У нього пика ширша за колісний ковпак.

— Почекайте, — кажу. — Люди ви чи не люди?

Дістаю ніж, підстрибую, однією рукою чіпляюся за піддашок перед входом, другою перерізую струну й устигаю підхопити задушене Котеня. Ніж йому при цьому ще в бік увійшов — пробач, брате хоробрий, тобі нині байдуже.

Відніс його на клумбу. Важкий він був, як усі мертвяки. Але я там, у Корнія, здорово погладшав. Либонь, у самого герцогського синочка на столі такого не бувало, що я там їв… Тільки до чого це при покійнику згадувати?

Тягали ми ці ящики, тягали — потім виходжу я на шпитальний ґанок з лопатою, щоб бідолаху цього зарити. Богадільників, звісно, тепер удень із вогнем не знайдеш.

Земля м’яка. Та скільки я її, землі цієї, за війну перекидав!

Мабуть, купа вийшла б вища за шпиталь.

Бував я вже в цьому шпиталі. Мене там від дистрофії лікували, а дистрофія, доповім я вам, це така штука: підеш у сортир, а тебе віддача від струменя на стінку кидає.

Темніє. Скоро зірки з’являться. Сонце земне, либонь, теж випнеться, тільки мені його не розрізнити серед інших. Ось наше сонце я з Землі бачив, Корній показував. Зірка як зірка, не подумаєш, що рідна…

Ех, зірка моя рідна, столиця дорога, Айда-Алай, Серце Алаю… Що ж із тобою вчинили! У бухті танкери горять, Пагорб Полеглих Ангелів, здається, дощенту снарядами знесли, Браґґівка наша відважна, розбійна, теж у вогні, а герцогський палац… Краще не бачити зараз його тому, хто раніше бачив…

І, головне, хто все це натворив? Свої ж і натворили. Та візьми столицю… щурожери — й то, мабуть, такого не було б. Щурожери будівлі й барахло бережуть через жадібність свою та лінь, і якщо вже куди ввійдуть, то назад ні за що не вийдуть, так і залишаться жити. Командир-щурожер швидше роту марно покладе, ніж хоча б одне скельце розіб’ється. Та й чого йому людей жаліти, коли щурожерихи