КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124655

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Охайність розуму [Георгій Ґуревич] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГЕОРГІЙ ҐУРЕВИЧ ОХАЙНІСТЬ РОЗУМУ

Юленько, приїжджай попрощатися! Поспішай. Можеш спізнитися.

Тато.
Вона отримала цю телеграму на турбазі в урочистий час повернення, коли вони стояли на пристані, склавши біля ніг пошарпані рюкзаки, і подавальниця з їдальні обносила героїв походу традиційним компотом.

Похід був чудовий, такі на все життя запам’ятовуються. Сім днів вони пливли по звивистій річці, шкребли веслами по дну на перекатах, збирали в заплавах оберемки білих лілій з довгими стеблами, схожими на кабель; так і гребли — в купальниках і з вінками з лілій на волоссі. Купалися, пришльопуючи ґедзів, що немов шпильками кололи мокре тіло; палили багаття на узліссях; в чорних від сажі відрах варили какао й задимлену кашу, потім за північ співали туристичні пісні, перегрібаючи догораюче вугілля, сиділи й співали, бо нікому не хотілося лізти в намети, віддаватися на поталу ненаситним комарам, що не бояться ніяких метилфталатів.

Головне, група підібралася дружна, все молодь, здебільшого студенти, народ витривалий, ненажерливий, веселий і цікавий, кожен у своєму роді. Один був студент-історик, чорнявий, тонесенький і в окулярах, невичерпне джерело анекдотів про греків, римлян, хетів, ассірійців і про такі народи, про яких Юля й не чула зовсім. Інший — з театрального училища, кривляка трішки, але чудово читав вірші… Ще був один з Інституту журналістики; цей усе бачив, всюди побував; де не був — придумував. Його так і прозвали: «Коли я був у гостях в англійської королеви…» І ще чоловік вісім — усіх не перерахуєш. А дівчат було всього троє, бо в тижневий похід на веслах мало хто наважувався йти. Старша, Лідія Іванівна, — колишній майстер спорту, сива, але жилава й витривала; Муська — червонолиця й товстоп’ята, незграбна, але сильна, як кінь, і вона, Юлька, не тренована, не жилава, не могутня, але найазартніша — «ризикова», як казали хлопці. І була вона найвитонченіша, і найрухоміша, і найдзвінкоголосіша, і пісень знала більше за всіх: модних і забутих, російських народних, мексиканських і неаполітанських, туристських, студентських, водійських і дівочих сентиментальних — про нього, що її покинув, про неї, яка його чекає, про них, які зустрінуться неодмінно. Добре звучали ці пісні біля догораючого багаття в нічній тиші, коли вся природа тебе слухає, над червоніючими, трепетно спалахуючими, оповитими попелястою плівкою вуглинками.

Звісно, всі хлопці були трішки закохані в Юлю, все розпускали перед нею хвіст павича: для неї історик тривожив пам’ять хетів, а артист перевтілювався в Пастернака й Матвєєву, а журналіст згадував і придумував свої зустрічі з королевами. І навіть інструктор, мовчазний Борис, студент географічного, теж звертався до неї, показуючи визначні красоти. Явно на неї дивився в упор і не помічав, як крутиться біля нього Муська на привалах, як старається, накладаючи миску з верхом, наливаючи третій кухоль какао.

Всі погляди схрещувалися на Юлі, всі гострі слівця летіли до неї. Вона відчувала себе як на сцені, у фокусі поглядів, схвильована, напружена, радісна. І від загальної уваги ставала підтягнутою, ще жвавішою, ще меткішою, ще гарнішою навіть. Так було весь тиждень, аж до фінішу, коли вони вишикувалися над пристанню, склавши біля ніг спорожнілі рюкзаки, сирі від бризок, роси та поту. Борис віддав рапорт начальнику турбази, подавальниця пішла вздовж шеренги з тацею компоту і тут якась маленька туристка принесла Юлі телеграму, ще й зажадала станцювати. Юля, руки в боки, притупнула три рази, відклеїла присохлу стрічку і прочитала: «Поспішай. Можеш спізнитися…»

У хлопців теж було зіпсовано настрій через те, що Юля їх покидала. Всі пішли проводжати її на рейсовий автобус за чотири кілометри. Всі були сумні. Всі записали її адресу, обіцяли відвідувати в Москві, і журналіст зайняв їй місце в автобусі, історик сказав щось піднесено-латинське, артист обіцяв пропуск у Художній. А Муська розцілувала її в обидві щоки разів з десять…

Потім стояли й махали довго, поки автобус не виїхав на лісову дорогу, піднімаючи пилюку й перевалюючись на вибоїнах. Ще якийсь час на прямому бруковому шосе й навіть на станції біля каси Юля ще була з хлопцями якщо не думками, то настроєм. Якось не відразу тривожна телеграма витіснила бадьорість з її душі. Але в поїзді в перестуку коліс вона вже чула лише одне: «Поспішай, поспішай, поспішай…»

Мабуть, не можна так уже й звинувачувати її, що вона не відразу перелаштувалася. Батько був для неї чужою людиною. Він пішов із сім’ї, коли дівчинці було чотири роки, відтоді Юля бачила його раз або два на рік. Побачення ці були завжди натягнуті й нудні. Батько невміло розпитував дівчинку про оцінки та подруг, вона відповідала односкладово, знехотя, не бажаючи бути відвертою з малознайомим, «стороннім» батьком. Ні подарунків, ні цукерок батько не приносив ніколи. Значно пізніше Юля дізналася, що так вони домовилися з мамою. Юлина