Сонети [Вільям Шекспір] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Вільям Шекспір
СОНЕТИ
Переклав Віктор Марач
1
Від ніжних роз ми приросту чекаєм, Щоб їх краса, не в’янучи, цвіла, Старі всихають – знов нові плекаєм, Щоб в молодих вже ніжність їх жила.
А ти, закоханий у свою вроду, Марнуєш все найкраще у тобі. Перетворивши річку повноводу В рівчак вузенький – ворог сам собі.
Ти – нетривала часу лиш оздоба, Лишень провісник весняних надій, Приречена вже в зародку ця спроба – Розтрат зазнав і в скнарості своїй.
Світ пожалій – не прирікай на тлін Надбання всі майбутніх поколінь.
2
Як сорок зим твої посріблять скроні Й глибокі зморшки ляжуть на чоло, Й ти в тім дранті сидітимеш на троні, Що королівським одягом було; –
Коли спитають: де краса поділась, Відрада вся твоїх колишніх днів?– Що скажеш? Що в очах твоїх втопилась? Але цим збудиш сором лиш і гнів.
Достойніш буде відповідь звучати, Як скажеш: Гляньте, ось – моє дитя!» – Це переважить всі твої розтрати, В нім – виправдання й сенс твого життя.
Й твоя з роками охолола кров Гарячою у ньому стане знов.
3
Глянь в дзеркало й скажи собі у ньому: Чи не пора і нам продовжить рід? Майбутня матір й світ осудять в цьому Тебе, як не залишиш в дітях слід.
Зерном твоїм яка б не захотіла Засіять свого лона цілину? І хто б згодивсь, щоб все взяла могила, Не залишивши згадку хоч одну.
Для матері ти – дзеркало: в нім квітні Стрічає знов – в тобі вони збулись; Так в вікна твоїх зморщок непривітні Квітуча юність зазирне колись.
Як житимеш, замкнувшись у собі, То вмреш і сам, і пам’ять по тобі.
4
О, марнотрате любий, нащо ти Краси своєї тратиш скарб безцінний? Не в дар дає природа з доброти, А позичає, й то лиш тим, хто бідний.
О, скнаро милий, ну навіщо те Привласнюєш, що мав би передати? Чому твоє багатство не росте, Як мало б буть, коли про нього дбати?
Торгуючи з собою лиш самим, Чи ж варт якісь очікувать прибутки? То ж в час прощальний відзвітуєш чим, Коли спитають про твої здобутки?
Краса – якщо не втілена в життя – З тобою вмре і кане в забуття.
5
Той самий час, що тішить нам серця Взірцем краси, приємної для зору, – В тирана перетворює творця, Над гарним щоб потворне брало гору.
Це він, неспинний, літо віддає Зимі суворій, цим замкнувши коло; Сік застигає, листя не стає, Мов саван, сніг вкриває все навколо.
Якби не квітка ця, яку зима Замкнула бранцем у скляній в’язниці, – Подумать міг би, що краси нема, І літа не було, а тільки сниться.
Нехай під снігом квіти і трава: Пропав лиш блиск, душа ж краси – жива.
6
Не дай зимі збороти літа шал В душі своїй, допоки не здолала Її нудьга; наповнюй свій фіал Весни красою, поки не зів’яла.
Не обзивають лихварем того, Хто з зиском повертає нам заставу. Щасливий, хто повторення свого Діждавсь; ще ліпше – з десятьма мать справу.
Ти будеш щасливішим в десять раз, Десятикратно в дітях повторившись, Не владна й смерть тоді – не вмреш зараз, Живим в своїх нащадках залишившись.
Не будь же впертим і не бійся змін, Щоб не лишив у спадок тільки тлін.
7
Поглянь на схід, коли уже світає, Як ранок осяйний встає і всі Йому радіють, всяк його вітає, Всі моляться святій його красі.
Як сонце в полудень дійде зеніту – Сяга так юність зрілої пори – Ще теж всі шлють йому слова привіту За золотисте сяєво згори.
Коли ж, як вечір вже, воно сідає, Втомившись, наче старець, від життя – Вже поглядом ніхто не проводжає Його, і слів не чутно співчуття.
Якщо без сина полудень минеш, То в світі цім, як мить, лишень майнеш.
8
Чом музики ти прагнеш лиш сумної, Хоч радість бачить радісне у всім, Чом лиш печаль бринить тобі струною, І навіть втіху ти знаходиш в цім?
Чи не тому, що ці чарівні звуки В акорді дружнім докором звучать Твоїй самотності, й сердечні муки Як лікувати, вони ніжно вчать.
Завваж: акорд не встиг ще відзвучати, Як інші уже линуть вслід за ним, Неначе батько, син, щаслива мати Співають пісню голосом одним.
Вливсь в дружний хор спів кожної струни: Один ні в чім не матимеш ціни.
9
Чи не із страху за вдовині сльози На холосте життя прирік себе, Та якби вмер раптово, – що не в змозі Ми передбачить – світ увесь тебе
Оплакав би – твоя вдова бездітна, – Що по собі нащадка не лишив. Вдова ж реальна не така невтішна: В очах дітей для неї муж ожив.
Не пропада, лиш іншим дістається Багатство, що спускає марнотрат, – А молодість одквітне й не вернеться, Нічим не надолужиш її втрат.
Не зможе той і інших полюбить, Хто так своє покликання ганьбить.
10
Скажи по правді, чи когось ти любиш, Хоч є немало люблячих тебе, Та так бездумно молодість ти губиш, Що ясно всім: не любиш ти й себе.
Ненавидиш себе й свої розтрати, Та цим свою лиш множиш самоту. Ти прагнеш той притулок зруйнувати, Що лагодити мав би за мету.
Одумайся – й образи я забуду, Не докори – лелій в душі любов, Будь, яким є, відкинь з очей полуду І стань до себе милосердним знов.
Ще в комусь повтори себе, молю: Подвой красу, яку я так люблю.
11
Йдучи на спад, в потомстві ти зростаєш, В своїх нащадках, що життя їм дав, В красі їх юній знову розквітаєш, Колишній дар твоїм здобутком став.
І мудрість, і краса, і поступ в цьому, Без них – безумство, старість, смерть і тлін; Не міг би світ здолать відчай і втому Й за шість десятиліть вже б згинув він.
Хай ті, кого природа обділила, Безликі й злі, безслідно пропадуть, Ті ж, кому щедро все вона вділила, Сторицею колись їй віддадуть.
Ти, мов печать, зразком їй мав служити, Щоб і по смерті у відбитках жити.
12
Коли дивлюсь, як час годинник лічить, Як світлий день в ніч чорну порина, Й фіалка в’яне, що весні так личить, Як скроні посріблила сивина;
Коли я бачу знов гаї безлисті, Де в спеку тінь знаходили стада, Й кива з возів у павутин намисті Снопів остистих сива борода; –
Тоді я згадую про твою вроду, Що і її загибель скоро жде. А втім, краса дасть радо на це згоду, Як бачить, що нова на зміну йде.
Час нищить помахом коси одним: Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.
13
О, будь собою! Ним ти можеш буть Не довше, ніж живеш на цьому світі. До смерті ж готуватись не забудь: В кімсь повторись – нехай це будуть діти.
Тоді твоя не кінчиться краса, По смерті не лишивши навіть згадку – Вона в майбутнє перейде уся, Твій образ повторивши у нащадку.
Хіба ж не милий нам батьківський дім, Його ми від негод оберігаєм, Від буревіїв і суворих зим, В нім смерті подиху не відчуваєм.
Не будь лиш марнотратом, любий мій: Ти батька мав – то й син хай має твій.
14
Хоч астрономію я поважаю, Та зорі не повідають мені, Чи недороду бути, чи врожаю, Чумі, потопу, голоду, війні;
Погоду я й на день не передбачу, Що буде завтра: вітер, дощ, роса; Й сказать не зможу: успіх чи невдачу Правителям віщують небеса.
В твоїх очах лиш вловлюю зізнання, Й підтверджують зірки пророцтва їх, Що вічне правди і краси єднання, Як у нащадках втілишся своїх.
А якщо ні, то щезне за тобою Краса – і правду забере з собою.
15
Коли я бачу, як краса згоря, Як мить лиш відділя ріст від згасання, Й що світ – лиш сцена, лиш вистава й гра, Щоб в ній збувались зорей віщування;
Коли дивлюсь, як нас ті ж небеса Ростять і нищать, мов стебло рослини: Леліють юних, як згаса краса – Байдужі, й забувають в домовині; –
Я ладен юнь твою боготворить, Схвильований несталістю такою, Де час і тлін взялись перетворить Твій юний день в ніч вічного покою.
Й мов пагону, тобі – вже так люблю – Змарноване все знов я прищеплю.
16
Але чому із часом у двобої До перемоги ти не прагнеш більш, Й для захисту вже не шукаєш зброї Надійнішої за мій скромний вірш?
Тепер, як ти досяг свого зеніту, Сади ж дівочі заглушив бур’ян, Вони твого живого прагнуть цвіту, А не під пензлем зрощених рум’ян.
Саме життя акценти всі розставить. Ні грифель часу, ні перо моє Не збереже й належно не представить В очах потомків надбання твоє.
Лиш втілившись у дітях за життя, Продовжиш цим земне своє буття.
17
Ну хто колись повірить у мій вірш, Хай ти у нім коштовніший перлини; Та – свідок бог – могили він не згірш: Все взявши, не покаже й половини.
Якби вмістити навіть зміг в сонет Красу очей твоїх в рядку одному, Потомок скаже: «Бреше цей поет, Божественне даруючи земному», –
Й на кпини візьме зжовклий папірець, Немов дідка, що здатен прибрехати; Мовляв, поет собі брав за взірець З античних од спотворені цитати.
Живи ж тоді твій син – і в спорі тім Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.
18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем? Миліший ти й чарівніший за нього. Буває, в травні холодом війне, Та й літо наше – кілька тижнів всього:
То спекою сяйне з усіх сторін, То лиш прогляне з хмар небесне око, Природа в круговерті примх і змін То нас леліє, то гнітить глибоко.
Але твоя не кінчиться краса, І літо твоє вічне не зів’яне, Безсила смерть тут і її коса, Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.
Ти будеш в ньому жити до тих пір, Допоки дишуть груди й бачить зір.
19
О, ненаситний часе, лева кігті Затуплюй, все живе винищуй, рви Із пащі тигра ікла, якщо б міг ти, То й фенікса спали в його крові;
У круговерті вічній пори року Тасуй, як хочеш, в радості й журбі; Пошли нам кару, навіть хай жорстоку – Забороняю лиш одне тобі:
О, не карбуй чоло його в знемозі, В глибоких зморшках усміх не гаси – У юності й краси апофеозі Хай він залишиться взірцем краси.
Та якщо навіть вчиниш ти найгірш – Він вічно юним увійде в мій вірш.
20
Ти у природи взяв обличчя жінки, Панянко-пане пристрастей моїх, Жіночу серця ніжність, та не вчинки Примхливі – корінь вад її усіх.
Такий же погляд, тільки без лукавства, Що в позолоті бачить все навкруг, Весь – гра відтінків, але без недбальства, Чаруєш друзів, зваблюєш подруг.
Тебе природа жінкою б створила, Та, спалахнувши пристрастю сама, Вона мене з тобою розлучила, Те давши, в чім потреб мені нема.
Для втіх жіноцтва створений – будь ним: Мені любов віддай, все інше – їм.
21
Ні, тих поетів не візьму подобу, В чиїх віршах фальшивий блиск краси, Які і в небі бачать лиш оздобу, Й лиш ангельські скрізь чують голоси;
Що з місяцем і сонцем все рівняють, З землею і з перлинами морів, З квітневим цвітом першим, всім, що знають У цім найкращому з усіх світів.
Дозволь мені, правдивому в любові, Й у вірші обійтися без прикрас – Він весь земний, не в осяйному слові, Як той, що з неба споглядає нас.
Та й що любові похвали мої – Я ж продавати не берусь її.
22
Не вірю дзеркалу, що постарів, До того часу, поки юний ти; Та ляже зморшка і тобі між брів, Як визнаю: й мені більш не цвісти.
Бо вся краса квітучих днів твоїх – Мого лиш серця сяючий убір, Що в твоїх грудях, як твоє – в моїх; Й не старший я за тебе вже з тих пір.
То ж, любий мій, і ти про себе дбай, Як я про тебе, в кім моє життя; Про серце в грудях теж не забувай, Як ніжна мати про своє дитя; –
Бо б’ються спільно юне і старе – Й твоє загине, як моє замре.
23
Як той актор невпевнений на сцені, Що з остраху з своєї ролі збивсь, Чи той безумець, що в злобі шаленій Безвольним і засліпленим зробивсь –
Так я, сором’язливий, забуваю, Що про любов сказати було б слід; Від ніжності більш мовчазним буваю, Не в змозі подолать любові гніт.
То ж хай хоч книга до тебе говорить, Німий посланець, мовою віршів; Що рветься з серця, хай вона повторить, Сказавши більш, аніж лавина слів.
Що пише – вмій читать – любов німа: Очима чути вчить вона сама.
24
Мій маляр-зір наніс лице твоє На найніжніше серця тло мого; Й за раму стало тіло вже моє, За перспективу ж – майстра ремесло.
А ти, щоб свій побачить силует, Крізь маляра вдивляйся в його твір; В моїх грудей майстерні твій портрет, Та вікна в ній вже склитиме твій зір.
На послуги очей взаємні глянь: Мої твій образ творять, а твої Є вікнами грудей моїх, крізь грань Їх сонце осяйне скарби мої.
Та їх майстерність з присмаком вини: Прикрашують, що бачили вони.
25
Хай хваляться, до кого схильні зорі, Хто славою, хто титулом своїм, А я, у них не будучи в фаворі, Отримав дар, який не рівня їм.
Вельможа знатний в славі і гордині – Та він під сонцем лиш нагідок цвіт, Й зотліє його слава в домовині, Як і вони – не лишиться і слід.
І полководець, чий тріумф відбувся, Як виграв сотні битв; одну ж програв – Одразу звань і титулів позбувся, Й забули всі заслуги, що він мав.
Я ж тішусь, що любимий і люблю: Любов не відберуть, сам не згублю.
26
Володарю мій любий! Бути бранцем Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст, Тобі рядок цей шлю своїм посланцем Засвідчить шану, а не власний хист; –
Таку глибоку, що слова убогі Навряд чи й виразять її, як слід, Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги До твого серця, влються в думки хід; –
До тих пір, поки – з долею у змові – Зоря сяйне і в сутінки мої, Й нове вбрання дасть і моїй любові, Щоб ти належно оцінив її.
Про неї лиш тоді скажу тобі, А поки-що таїтиму в собі.
27
За день втомившись, хочу я заснуть, Знайти у ліжку бажаний спочинок, Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть, У мандри звуть, снуються без зупинок.
Вони прямують в далеч від мене До тебе, мов до місць святих прочани; Хоч втомлений, та око й не змигне, Вдивляючись в пітьму, куди помчали;
Й знаходить в ній душі моєї зір Твою незриму тінь мені сліпому, Що морок розганя, мов сяйво зір, Й по-іншому явля красу знайому.
Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа – З-за тебе мені спокою нема.
28
Як повернуть мені блаженний спокій, Якщо й спочинок – втома лиш одна? Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки Гнітить щоночі день і ніч – щодня?
Хоч вороги, та, взявшися за руки, Заповзялись на мене день і ніч: Один – важкою працею; розпуки Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.
Я дню лестив: нехай негода злиться – Розсіє млу твій сонцесяйний зір; Я обіцяв, що й ніч смагляволиця Тобою осяйнеться замість зір.
Та день щодня поглиблює мій жаль, А ніч щоночі збільшує печаль.
29
Зневажений і богом, і людьми, Один свою оплакую неволю, Й тривожу небо відчаю слізьми, Себе жалію, проклинаю долю;
Бажаю бути схожим на того, Хто сповнений надій, хто друзів має, І прагну взяти все з надбань його, Чому в собі радів би, та немає, –
Хоч в цих думках моя розпука вся, Та все ж душа, коли тебе згадаю, Мов жайворонок, рветься в небеса Й співає гімни біля брами раю.
Я навіть спомин про твою любов На королівську не зміняв би кров.
30
Коли на суд блаженно-тихих дум Я викликаю спомин про минуле Й, згадавши втрати, відчуваю сум, Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –
Тоді ридаю я невтішно знов За друзями, яких взяла могила; І втрачену оплакую любов, І долі дорікаю, що немила;
Й зітхаю щемом давніх тих зітхань, Й страждаю тим стражданням ще сильніше; І нарікаю ехом нарікань, Й за все плачу, мов не платив раніше.
Та лиш тебе згадаю, друже мій, Як забуваю втрати й смуток свій.
31
У грудях в тебе пристрасть тих сердець, Що я вважав спочилими в могилі, Й любові найніжнішої взірець Найкращих друзів, їх обличчя милі.
О, та любов! З-за неї скільки їх З очей моїх пролито сліз пекучих? Ті ж чую голоси в словах твоїх; Їх мов і не було – втрат неминучих.
В тобі останній захисток знайшло Все, що любив, за чим тужив по тому, І зараз все те, що колись було У багатьох – тепер в тобі одному.
Їх всіх явля в тобі любов моя – І вам усім належу вже і я.
32
О, якщо ти той день переживеш, Як скнара-смерть прийде по моє тіло, То, може, скромні ці рядки знайдеш, Рукою друга черкнуті невміло.
Сучасне порівнявши із старим, Й віддавши виграш нинішнім поетам, Залиш їх з-за любові, не з-за рим, Вже перевершених натхнення злетом.
О, пошануй хоч подумки мене: «Якби з епохою зростала й муза друга – Його віршів проміння осяйне Живила б серця ніжного напруга.
Й хоч він помер і зріс поетів хист, Та в них ціню я форму, в ньому ж – зміст».
33
Я бачив часто, як звитяжний ранок Гірські вершини поглядом пестив, З долин зелених проганяв останок Пітьми, й потоку води золотив;
Й одразу ж, низьким хмарам волю давши Тинятись скрізь, де і стежок нема, Від світу ясного лице сховавши, До заходу схилявся крадькома.
Так сонечко й моє колись сяйнуло В ранкову пору ласкою й теплом; Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло, Моє добро враз обернувши злом.
Як хмариться й небесне – чи ж мене Промінням завжди грітиме земне?
34
Чому ти день погожий обіцяла, Що без плаща пустився я у путь? Щоб перестріла мене хмар навала – Ти ж в затишку могла дощ перебуть?
Мені не досить, що твій промінь знову Зігрів чоло, посічене дощем. Де взяти мазь мені й таку відмову, Щоб зцілювати й рани, й серця щем?
Розкаяння твоє мого вже лиха Не зменшує і втрати не верта, Бо кривдника печаль – слабка то втіха Тому, хто кривд важких несе хреста.
Та сліз цих перли! Вже і за одну Простити ладен всю твою вину.
35
Є в роз колючки, грязь – в струмку фонтана, Вчинивши зле – не побивайся так; Без плям і сонця, й місяця не стане; В найкращій бруньці селиться черв’як.
Всі грішні, навіть я, що в порівняннях Безчестя виправдовую твоє, Себе знеславлюю у намаганнях Простить тобі гріх більший, ніж він є.
Провини всі твої в собі вміщаю, З винувача захисником стаю; На зло собі я все тобі прощаю, Мирю ненависть і любов свою.
І хоч я вже довіку спільник твій – В мене ти крадеш, злодію ти мій.
36
Так, визнаю: я порізно з тобою, Любов же неподільна і одна; Хай всі гріхи залишаться зі мною, А честь твоя нехай ганьби не зна.
Бо в цій любові наша доля спільна, Недоля ж різна в кожного в житті; І хоч вона любов змінить не вільна, Та краде в неї миті золоті.
Я змушений тебе не впізнавати, Щоб навіть тінь не кинуть на тебе, – Не можеш ти й мене пошанувати Інакше, ніж знеславивши себе.
Побережись; така любов моя: Раз ти в мені – моя вже й честь твоя.
37
Як батько в старості знаходить втіху, Відчувши в дітях жвавість молоду – Так я, вступивши в осінь, радість тиху В твоїх добрі і правді віднайду.
Краса, багатство, знатність, розум, сила – Всім враз чи порізно з чеснот твоїх, Чим доля тебе щедро наділила – Прищеплюю й свою любов до них.
Вже не слабкий, не бідний, як здавалось, З тих пір, як став для мене ти взірцем; З твоїх щедрот щось і мені дісталось: Твоєї слави гріюсь промінцем.
Як все найкраще бачу у тобі, То в десять раз щасливіший тоді.
38
Що може моя муза ще бажати, Якщо свій подих в мій вливаєш вірш, Й блаженство це не в силах передати Мої слова, ну а папір – тим більш?
І вже завдячуй лиш собі самому, Якщо й в мені щось вартісне знайшли: Не висловить кому – хіба німому – Красі твоїй і доблестям хвали?
Десятою стань музою поету, Кориснішою решти в десять раз, Його віршам надай такого лету, Щоб все написане затьмили враз; –
Хоч слава б неоднакова була: Мені – лиш вдячність, а тобі – хвала.
39
Оспівувати як мені тебе, Якщо твоє все я в собі зберіг? Й що толку, як хвалитиму себе – Та й ще кого в тобі хвалити б міг?
То ж лиш з-за цього слід роздільно жить, Щоб дві любові не злились в одну, Щоб кожній з них в тобі я міг служить, Засвідчивши своєї глибину.
І хоч розлука мучитиме нас, Та все ж дозвілля дасть тобі й мені На спомини любовні втіху й час, Оманами заповнюючи дні.
Ти вчиш, як порівну все поділити, Й хоч там любов десь – тут її хвалити.
40
Візьми мої любові всі, що знаєш; Та щось чи зміниш цим ти у собі? Бо та любов, що справжньою вважаєш, Вона й раніш належала тобі.
Що видати любов мою бажаєш Вже за свою – не ставлю у вину, Лиш дорікну за те, що зневажаєш Її за терпкий присмак полину.
Я все прощаю, злодію мій милий, Хоч бідняка ти нагло обікрав – Образ любовних глибше ранять стріли, Ніж якби кривди явної зазнав.
Лукавство хтиве, добрим злом своїм Убий – та ворогом не будь моїм.
41
Хоч прикро, та дрібні образи всі, Як вільний ти і серцем не зі мною, Все ж личать твоїй юності й красі, Бо скрізь спокуси ходять за тобою.
Стрункий – то ж всі запрошують в танок, Вродливий – терпиш напади серцеві, Та й як спокус і домагань жінок Уникнути, як сам – нащадок Єви?
Якби ж то ще й приборкати зумів Ти буйство юності, краси і лесті, Щоб шал його нестримний не довів Тебе вже до подвійного безчестя:
Її – бо вродою причарував, Свого – бо болю цим мені завдав.
42
Ще не печаль вся, що тобі належить Вона – я ж палко так любив її; Що ти належиш їй – це більш бентежить: Втрачаю враз любові дві свої.
Вам любі кривдники, все вибачаю: Ким я для неї був – ти зараз став, В тобі ж вона любов ту зустрічає, Що ти в дарунок від мене дістав.
Як друга втратив – милій він дістався, А втратив ту – знайшов товариш мій, Всі в виграші, я ж в програші остався Подвійному, і хрест нестиму свій.
Одне втіша: як в нас вже все одне – Вона в тобі кохає все ж мене.
43
Найкраще бачу, як заплющу очі, А вдень приречений на сліпоту, Ти в снах мені являєшся щоночі Й для зору осяваєш темноту.
Якщо лиш тінь твоя така яскрава Моїм очам крізь тіней млу нічних, – Яскравішою сонця була б з’ява Твоя у блиску тіней дня ясних.
Проснувшись, як хотіли б мої очі, Щоб ти явивсь в живім відлунні дня, – Так образ твій у мертвій тиші ночі Мій зір сліпий заполонив до дна.
Без тебе видавсь ніччю день мені; Ніч – днем ясним, як ти явивсь вві сні.
44
Якби враз думкою зробилось тіло, Вже відстані не розлучили б нас, За мить одну до тебе б долетіло, Ні простір не завадив би, ні час.
Хай навіть би знаходивсь якнайдалі Від тих країв, де зараз квітнеш ти – Ніщо для думки суша й море, далі Вмить подолавши, досягла б мети.
Шкода, що я, мов думка, не полину В світи далекі, щоб тебе знайти; Й оплакую, скорившись, воду й глину, З якої створені і я, і ти.
Й що взяти з них, повільних, наче віз – Хіба що сліз, важких, пекучих сліз.
45
Повітря і вогонь – це дві стихії, Що поруч тебе, доки ти в мені; Бажання подих, полум’я надії Мені в розлуці втіхою одні.
Й коли стрімкі ці дві до тебе линуть, Любові мої ніжні посланці, Одразу ж інші дві, повільні, зринуть Й обсядуть душу, наче ті старці –
Аж поки знов я втіхи не діждуся, Як ті гінці повернуться назад Із звісткою, якою звеселюся, Довідавшись, що в тебе все гаразд.
Тоді щасливий, та лише на мить, Бо знов до тебе моя думка мчить.
46
Мій зір із серцем в грізному двобої, Не можуть вони скарб свій поділить, Мій зір бажає володіть тобою, А серце хоче в грудях затаїть.
Клянеться серце, що лиш в нім незримо Присутня ти у днях його й ночах, А зір спростовує це невмолимо Й засвідчує: живеш ти лиш в очах.
На поклик їх зійшлись думки, щоб спору Покласти край в їх марній боротьбі, Й рішили, що належатиме зору, Й що серцю із чеснот всіх у тобі.
Отож: очам – вся зовнішня краса, А серцю – внутрішня любов уся.
47
Мій зір із серцем вже давно у змові, Й біль іншого, немов свою сприйма, Як серце задихається з любові, Чи плачуть очі, як тебе нема.
Після розлуки, виснажене постом, На своє свято око й серце зве, Пізніше вже у серця око гостем – Йому твій образ в мріях оживе.
То ж, зримим образом чи лиш в уяві, Ти у мені присутня кожну мить. Вже в думці не дивуюсь твоїй з’яві, До мене звідусіль вона домчить.
А якщо й думка спить – ти в тьмі ночей Приходиш в снах до серця і очей.
48
Завбачливо, рушаючи в дорогу, Й дріб’язок свій весь під замок я брав, Й розвіював цим острах і тривогу, Чи хтось його, як в мандрах я, не вкрав.
Ти ж, поряд з ким і скарб мій весь – дрібничка, Найвища цінність, зараз же – мій біль; Тебе, без кого й день мені, як нічка, Всі вкрасти можуть в мене, й звідусіль.
Й куди ж ховати б мав свою богиню, Щоб від усіх для себе зберегти? Хіба що – в найніжнішу серця скриню, Яку покинуть завжди вільна ти.
Але боюсь, що вкрадуть тебе й там, Бо скарб свій добровільно не віддам.
49
На чорний день – якщо колись він буде – Коли засудиш вади всі мої, Коли любов твоя мою забуде, Прибутки й трати зваживши свої; –
На чорний день – коли ти пройдеш мимо, Відвівши погляд сонцесяйний вбік, Коли любов десь дінеться незримо, В байдужий спокій втілившись навік; –
На чорний день той лиш одне врятує Мене – зізнання у своїй вині; Хай піднята рука відсалютує, Що на твоїй законність стороні.
Мене залишить безліч є підстав, То ж на любов твою не маю прав.
50
Яка важка ця подорож була, Бо те, що ціллю я вважав своєю, Явило, яка відстань пролягла Між мною і коханою моєю.
Ледь плентався мій кінь, і хоч німу Печаль мою не міг він зрозуміти, Але інстинкт підказував йому, Що вершнику нема куди спішити.
Він і острог не слухається вже, Коли вдається до спонук розпука, Зітха лиш тяжко й час від часу рже, Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука, –
Немов зітхання здатне розуміть: Все більш нас розділяє кожна мить.
51
Готовий був я виправдать коня, Що так повільно ніс мене від тебе. Й куди спішить я мав би того дня? Та зараз, як вертатись мені треба,
Й на мить одну затримки б я не зніс, Бо і галоп мені уже повільний; Я б підганяв, якби і вихор ніс Мене до тебе, а не кінь свавільний.
Мої бажання кінь не дожене, Бо це любов зробила їх такими, Що обганяють кожну мить мене; Мій кінь – лінива шкапа поряд з ними:
Як ледь бреде від тебе – я мовчу, І проклинаю, як до тебе мчу.
52
Я – мов багач той, що, як зажадає, Відкрить скарбницю може в кожну мить, Але не часто скарб свій оглядає, Щоб насолоди цим не притупить.
Тому-то й рідко так свята врочисті Між присвятками, щоб згадать не раз; І навіть у розкішному намисті Не часто справжній трапиться алмаз.
Хай час тебе ховає, наче скриня Наряди зберігає у собі – Знов явишся мені, немов святиня, Й нове щось я відкрию у тобі.
В твоїх чеснот промінні і я гріюсь: Як вдвох – радію, як один – надіюсь.
53
З якої ти був виліплений глини, Що у мільйонах тіней твоя тінь? В той час, як інші мають лиш по тіні – Даруєш власну кожному з створінь.
Уявимо Адоніса – у ньому Ти втілений, він – копія твоя; В Єлені, що взірець краси у всьому, В зразках античних – магія твоя.
Згадаймо весну юну й щедру осінь: Одна – лише краси твоєї тінь, А інша – лиш дари твої приносить; Обох зігріла їх твоя теплінь.
У всьому ти – довершеність сама, І тільки в серці вірності нема.
54
О, в скільки раз красиве ще гарніше, Як правда йому дасть вбрання нове, Й прекрасна роза нам іще миліша За аромат п’янкий, що в ній живе.
Червиві квіти той же колір мають, Що й рози ніжні, і колючки ті ж, Й однаково пелюстки розкривають Назустріч сонцю, під дощу капіж.
Та їх краса фальшива, не радіють Цвітінню їх і не відчують втрат, Коли зів’януть. Справжні ж – обнадіють, У спомини свій вливши аромат.
Так і з тобою, радосте моя: Ввійде у вірш любов і юнь твоя.
55
Розкішний мармур, королівські вежі Переживе цей мускулистий вірш, І сяятимеш ти в його одежі Запліснявілих каменів не згірш.
Хай смерч воєнний статуї повалить І поруйнує вежі буревій – Та час не знищить і вогонь не спалить Відлитий в слово світлий образ твій.
Крізь смерть і розбрат, через дні і ночі Проліг твій шлях. Бентежачи серця Нащадків, сонцем ти сяйнеш їм в очі, Аж поки світ цей не дійде кінця.
Й до Суду дня, що оживить твій прах, Ти будеш в слові жити, в їх очах.
56
Спалахує по-новому любов. Чи ж лезо це від голоду тупіше? Сьогодні – ситий, але завтра знов Сильніше дошкуляє, ще гостріше.
Так і любов: сьогодні напоїв Її голодні очі до нестями; А завтра глянеш – наче і не пив, Жадаєш знову спраглими устами.
Мов океан, нехай розлуки час Між нашими проляже берегами, Щоб день новий, що знов з’єднає нас, Світивсь весь сонцесяйними огнями.
Нехай зимою видасться розлука – Блаженства літнього це запорука.
57
Слуга твій, я б і думать не посмів Робити щось, крім того, що бажаєш; Час гаяти, хай навіть би й хотів, Для інших справ, крім тих, що вимагаєш.
Й ні в чім уже не виявлю нудьгу, Як на твої всі примхи час марную; Ні смуток свій, як ти свого слугу За двері виставиш, – я не ревную;
Й не смію навіть подумки спитать, Де ти, що робиш, в радості чи гніві – Слуга покірний, можу лиш гадать, Які ж вони, з ким зараз ти, щасливі.
Роби, що хоч – я винний сам у всьому, Тобі ж не дорікаю вже ні в чому.
58
Хай бог боронить, щоб, слугою бувши Твоїм, тебе перевіряти став, Чи стежити, що наймит лиш, забувши, За ходом і дозвілля, й твоїх справ.
О, дай мені – напохваті у тебе – Всі забаганки витерпіть твої Й, найменші вдовольняючи потреби, Не сміть і згадувати про свої.
Де хочеш будь – на це ти маєш право; Вирішуй сам, миліший хто з усіх; Твої чесноти сяють так яскраво, Що сам собі ти відпускаєш гріх.
Я буду ждати: й це – пекельна річ; Все ж не виню, що день твій – моя ніч.
59
Якщо все не нове з того, що є, Й було колись, лиш розум розпізнати Не зміг – старе новим вже видає: Дитям колишнім знов вагітна мати; –
Ну що ж, назад я подумки пробіг Кругів з п’ятсот, що сонце подолало, Й постав твій образ з найдревніших книг З тих пір, як слово вперше зримим стало.
Не впевнений, чи світ античний знав Те, що в тобі злилось так досконало: Нас перевершив, чи від нас відстав; А може, лиш повторення тривало; –
Та певний я: не кращі все ж за ці Ті речі, що хвалили мудреці.
60
Як хвилі в берег кам’янистий б’ють, У вічність й наші так спішать хвилини, Звільнивши місце іншим, стрімко йдуть Одна вслід одній, й кожна далі лине.
Родившись щойно, місяць молодий Росте до зрілості і знов згорає, Вінця позбувшись, серп його блідий; Щось давши, час його і забирає.
Кладе він зморшки на чоло краси, Ним вбита юності квітуча врода; Не уника безжальної коси Все краще, що являє нам природа.
Та часу непідвладні ці рядки: Уникнеш в них і ти його руки.
61
Чи не з твоєї волі образ твій В мої повіки б’ється серед ночі, Бентежить знов, сон відганяє мій, І тінь твоя мої туманить очі?
Шлеш чи не власну душу мені ти Підглянуть в мої вчинки і сумління, Щоб в них неправду й лінощі знайти Й підтвердить цим ревниві підозріння?
О ні! Якою б не була твоя Любов, з моєю все ж їй не зрівнятись, Бо сторожем нічним давно моя Зробилась, щоб про тебе піклуватись.
Я виглядатиму тебе й таку: Мені – далеку, а комусь – близьку.
62
Гріх себелюбства у моєму зорі, Він вже проник у плоть саму і кров; Настільки ним душа і серце хворі – Якби й хотів, його вже б не зборов.
Мені здавалось – не знайти гарніших, Вірніших і правдивіших нема; Вважав, що перевершив я всіх інших, Що не суперник мій – і ти сама.
Коли ж себе я в дзеркалі побачу Всього у зморшках, що прорізав час, То себелюбство все одразу ж втрачу, Й збагну, який насправді, без прикрас.
Себе я, мила, підміняв тобою; Вечірню ж фарбу – ранку голубою.
63
На чорний день, коли любов мою, Як і мене, безжальний час зруйнує, Коли роки остудять кров твою І зморшок сіть красу лиця змарнує;
Як в ніч старечу юний ранок твій Вступатиме, як твоя врода згасне, Або згасатиме, і вітровій Розвіє твоїх весен світло ясне; –
На час такий вже зброя в мене є, Що не затупиться і не зігнеться: Хай врода хоч, як не життя твоє, Із пам’яті людської не зітреться.
Твоя краса у чорних цих рядках, Постійно юна, житиме в віках.
64
Коли я бачу, як рукою часу Безжально стерті надбання віків, Високі вежі й мідь – гробниць окрасу – У лоні вод поховано й пісків;
Як бачу, коли хвилі без устану Б’ють в берег, щоб відняти хоч би п’ядь, А острів вироста з дна океану, Щоб втрату й виграш в сумі урівнять;
Коли я бачу безперервну зміну Держав – то розквіт, то занепад їх – Я розумію: не спасти від тліну Тебе й любов – відраду днів моїх.
Від смерті вже пощади не доб’юсь Й оплачу все, що втратити боюсь.
65
Якщо вже мідь, граніт, земля і море Під часу натиском не устоять, То як вціліє в цім із смертю спорі Твоя краса – пелюсток ніжних п’ять.
Як зберегти медовий подих літа, В облозі днів настирних щоб не згас, Якщо розвіє в прах і міць граніту, І сталь зруйнує невмолимий час?
О, відчай думки! Де від часу в часі Найкращій квітці схованку знайти? Де та рука, що не заклякне в страсі, Й красу від смерті зможе вберегти?
Ніде! – Єдине, що втіша мене: Колись любов з чорнил цих ще сяйне.
66
Втомившись жить, всесильну смерть зову. Не бачити б, як доблесть жебракує, Неправда душить істину живу І над любов’ю зрада торжествує;
Дівочу цноту, віддану на глум, Приниження й поневіряння честі, Не поступ, а метання, спіх і тлум, І похвалу, настояну на лесті;
Беззубу силу, мову муз німу, І дурість, до хули й повчань охочу, І мудрість, що не зна себе саму, І зло, яке добром назватись хоче.
Втомившись цим, вже не бажаю жить, – Та як тебе самотнім залишить?
67
Скажи, чому живеш ти так гріховно, Й зло виправдовуєш буттям своїм? В твоїй красі зневаги й лесті повно, Освячені й гріхи ім’ям твоїм.
Малярству на підробку хто дав право?– Краде лиш тінь з рум’яних щік твоїх. Чому ж краса шукає так лукаво Фальшивих роз, хоч вдосталь є живих?
Тобі сприя природа марнотратна, Твоєю кров’ю з сорому пала, Бо вже створити щось нове нездатна, То ж, зморена, з твого п’є джерела –
І береже, ще маючи сама, Те благо, що було, та вже нема.
68
Твоє обличчя – зліпок з давніх днів, Коли краса цвіла і відмирала, Мов квіти зараз – і в наряд із слів Фальшивих ще себе не наряджала;
Бо гріх був мати з тліну й забуття Користь, й покійниць пасму золотому На іншій голові давать життя; Красою мертвою годить живому.
Блажен той час і ти – його межа: Й прикрас не треба – все в тобі чудове, В твоєму літі зелень – не чужа, Старе не крадеш – все вдягаєш нове.
Взірцем тебе природа береже: Де врода ще, а де – підробка вже.
69
До того, що знаходить в тобі зір, Нічого ні додати, ні відняти; Не тільки друг хвалитиме, повір, А й ворог вад не зможе відшукати.
За зовнішність – й повага зовні лиш: Всяк хвалить те, що бачить з свого боку; Та інша річ – ілюзії облиш – Як судять те, що недоступне оку.
Шукають і в душі твоїй принад, І в цьому їм мірилом твої справи – Руйнують ніжний аромат троянд Так запахом своїм бур’ян і трави.
Чому ж твій вид із запахом невлад? Річ в тім, що доступ мають всі в твій сад.
70
Нехай ганьблять – в тобі відсутнє зло, Красу ж чекає наговір щомиті. Не затіняє ж сяйва дня крило Ворони, що зрина в небес блакиті.
Прекрасна ти, й ще збільшують ціну Твоїм чеснотам заздрість і обмови; Шука черв’як лиш квітку чарівну, Ти ж вся – неначе зіткана з любові.
Ти всіх спокус уникла юних днів, Їх поборола або ж обминула, Та від лихих не захистилась слів, Бо заздрісникам уст ще не замкнула.
Якби і цих обмов зняла вінець – Царицею була б усіх сердець.
71
Як я умру, за мною потужи Не довш, ніж змовкне поминальний дзвін, Звістивши, що в світи подавсь чужі, Змінивши цей на черв’яків і тлін.
Читаючи рядки ці, ти мене Не згадуй, бо я так тебе люблю, Що хай і в думці смуток не майне; Забудь мене, мене забудь – молю.
ні, не хочу, щоб тобі цей вірш Нагадував мене й бентежив знов, То ж хай помре й тебе не мучить більш Зі мною разом і твоя любов.
Не боязнь смерті – інший в серці жаль: Що натовп осміє твою печаль.
72
О, щоб тебе не зміг заставить світ Пояснювать, за що мене любила, Забудь мене, як вмру на схилі літ, Бо ти чеснот в мені не знайдеш, мила;
Хіба що, лише вдавшись до брехні, Хай і невинної, бо для мого спасіння, Заслуг ти стільки віднайдеш в мені, Що буде проти і моє сумління.
О, щоб в лукавстві не зайшла за край, Й любові цим своєї не згубила; Щоб нас не ганили, візьме нехай Із тілом ще й ім’я моє могила.
Зганьблять мене за страчене життя, Тебе ж – лиш за любов і співчуття.
73
Ту пору року бачиш ти в мені, Коли вітри і холоди надворі, І голий ліс, що в пишнім був вбранні, Й синиці свист – прощальний голос в хорі.
В мені ти бачиш смуток того дня, Як захід, просіявши, завмирає, І в сутінки повільно порина, І ніч, неначе траур, все вкриває.
В мені ти бачиш зблиск того вогню, Що в попелі літ юних догоряє, Й чим жив колись, тепер – вже й не збагну – Чомусь останні сили забирає.
Ти бачиш все і любиш ще сильніш: Й ця пізня осінь нам весни миліш.
74
Будь певна: якщо нагло під арешт Візьмуть мене, не давши на поруки – Від мене щось в рядках цих, врешті-решт, Залишиться тобі й після розлуки.
В них віднайдеш минулі наші дні, Де тільки ти, й затьмила всіх собою. Землі – земне, найкраще ж, що в мені – Моя душа – залишиться з тобою.
Все інше – осад лиш на дні життя, Для червів здобич – тлінне моє тіло: Злодійський ніж – і кане в небуття – Твоєї пам’яті не заслужило.
Все ж найдорожче, що ношу в собі – Воно твоє й залишиться тобі.
75
Тамуєш ти мій спраглий дух і зір, Як висохлу ріллю дощами хмара, І я вступаю знов з тобою в спір, Який веде з своїм багатством скнара.
То гордий він, то сумніви гризуть, Злякавшись, що позбудеться запасу; – Так я: то наодинці хочу буть, То всім являть життя свого окрасу.
То ситий я тобою, то в журбі Без тебе майже з голоду вмираю; Щось маю сам, а щось беру в тобі, То – наче лід, то в полум’ї згораю.
То ситий, то голодний – й так щодня: Чи повний вщерть, чи випитий до дна.
76
Чому мій вірш не радує мене Відтінків грою? Все у ньому рівне. Чому не зблисне в нім, не промайне Зворот химерний, порівняння дивне?
Чому повторюю весь час одне, Якщо й нове, то у старій одежі, Де кожне слово видає мене Й весь досвід мій в свої вміщає межі?
Кохана, знай: все, що пишу – тобі; Лиш ти й любов – віршів моїх основа, Все, що здобув я в радості й журбі – Нове вбрання лиш для старого слова.
Моя любов – мов сонце у блакиті: Вона й нова, й стара вона щомиті.
77
Покаже дзеркало твоєї вроди збиток, Годинник – як марнуєш ти свій час, Листки ж, що прийняли душі відбиток, В цій книзі збережуть тебе для нас.
Правдиво зморшки дзеркало покаже, Цим нагадавши про майбутній тлін, Як час від нас втіка – годинник скаже – Як крадькома сплива у вічність він.
Віддай, що втримать в пам’яті не можеш, Цим білим аркушам: жагу й любов; Від них звільнившись, дітям цим поможеш Мужніти – їх колись зустрінеш знов.
Думкам, записаним, щоб не забути, Визнання й славу суджено здобути.
78
Так часто музою тебе вважав, Мені давала ти таке натхнення, Що всяк, хто пише, досвід перейняв: Ввійшло й у вірші їх твоє імення.
Німим устам спів тенора даєш, Безкрилу посередність вчиш літати, Змужнілим крилам – пера додаєш, Найкраще вчиш, як досконалим стати.
Пишаюсь я, що теж доклав зусиль, І що мій вірш живе лишень тобою – В чужих рядках ти правиш тільки стиль, Лиш грацію їм придаєш собою.
Ти вмієш і буденну прозу дня Перетворить в мистецтва надбання.
79
Коли була прихильна лиш до мене, В мій тільки вірш вливався чар твій весь, А зараз в’яне вчора ще зелене І квола муза заблукала десь.
Я визнаю, кохана: твоя врода Достойнішого вимага пера, Але така поета вже природа: Те віддає, що в тебе забира.
Він славить цноту, та краде це слово Із твоїх вчинків, а красі хвала З твого обличчя взята, а не нова, Поезія його в тобі жила.
То ж дякувать за вірш нема підстав: Що в тебе взяв, тобі ж те і віддав.
80
О, як мені день видався за рік, Коли згадав, яким поетом видним Оспівана твоя краса навік; З ним поряд вірш мій здався жалюгідним.
Як океану все одно, кого Гойдають його хвилі неозорі – Так човник мій за кораблем його З’явивсь зухвало на твоїм просторі.
Мені в штормах загинуть не даси, Штиль подаруєш, відведеш негоду; Його ж напнулись туго паруси, Він гордовито кілем ріже воду.
Хай і на дно судилося піти – В любові й смерть не боязно знайти.
81
Чи перш тобі судилося померти, Чи я піду раніше в небуття, Та смерті пам’ять про тебе не стерти, Тоді, як весь я кану в забуття.
Твоє ім’я підхоплять дужі крила, А мій зотліє безіменним прах; Чека мене для жебраків могила, Твоя ж гробниця – у людських серцях.
Твій пам’ятник в рядках моїх нетлінних, Нащадків очі прочитають їх; Воскреснеш ти в прийдешніх поколіннях Й коли вже не залишиться живих.
Ти вічно житимеш в моїх віршах, Де й дихання живе – на їх устах.
82
Ні музи не цінуєш, ні мене ти, Тому спокійно і сприймать могла Слова присвят, які тобі поети Дарують, щоб прихильною була.
Твоїх думок і вроди досконалість Мої не в змозі виразить слова; Ти прагнеш інших, де б тобі дістались Свіжіші барви й форма більш нова.
Будь так – та після вивертів словесних І фальші всіх цих риторичних фраз Ти знов признань моїх, простих і чесних, Захочеш і згадаєш їх не раз.
Рум’янять тих, в кого щока бліда: Ти ж гарна й так – жагуча й молода.
83
Тебе не бачив я в рум’ян одежі, Красі твоїй не личить їхня фальш. Я певен: перевершуєш ти межі, Які поета не пускають дальш.
І ось чому нема похвал для тебе У мене більш; являєш ти сама Поезію в собі – чи ж є потреба Й у віршах ще, де вже її нема.
Моє мовчання ти гріхом вважаєш, Я ж до заслуг відношу німоту; Принаймні, хоч до інших не рівняєш, Чий кволий вірш ганьбить любов святу.
Те, що живе лишень в очей красі – Не виразять твої поети всі.
84
Хто скаже більш? Хто може щось додати До слів хвали, що ти – це лише ти? В яких скарбницях потайних шукати, Щоб хоч тобі подібне щось знайти?
Навряд чи до чеснот твоїх добавить Моє перо нужденне щось нове; Але свій скромний вірш в віках прославить Той, хто тебе тобою назове –
Хай лиш відтворить, що в тобі так ясно Природа втілила краси взірцем; Й не згине його слава передчасно, І світ увесь назве його творцем.
А щоб уникнуть лесті і хвали, Знай: для краси це гірше від хули.
85
Принишкла моя муза безсловесна, В той час, як інші пруться напролом, Щоб втілить в слово юні твої весни Талантом – хтось, хтось – золотим пером.
Що в слові в них – я в думці лиш лелію; В кінці їх гімнів прошептать «Амінь», Немов дячок гугнявий – все, що вмію: Не пісні навіть – тільки еха тінь.
Я лиш повторюю: «О так, звичайно», – Й додать до цього ще б щось чи й зумів, Я подумки освідчився б негайно В коханні, а сказать – забракне слів:
Шануй поетів інших за їх спів, Мене ж – за думку, хай вона й без слів.
86
Чи не віршів його тугі вітрила, Що славу і хвалу тобі несуть, Мої думки скували? Як могила Нутро їм стало, де вони ростуть.
І чи не дух його, що в духів вчився Майстерності, мене так сколихнув? О ні – ні він, ні той, хто з ним зріднився, Двійник його, на вірш не посягнув.
Ні він, ні дух – нічний його облесник – Що так лукаво догоджав йому, Затьмарить не змогли б надій воскреслих, І я змовкаю зовсім не тому; –
Та якщо сонцем входиш в його вірш, То мій блідніє і згаса все більш.
87
Прощай! Твій скарб не для мого достатку, Йому ціну ти знаєш і сама. Ти вільна, починай усе спочатку, Затримувать тебе підстав нема.
Чи ж не отримав я тебе задаром? Щоб володіть, які заслуги мав? Я знав: вернуть прийдеться незабаром; Варт захотіти: я вже б не тримав.
Тому дарунку й ти ціни не знала, Чи ж я його належно міг цінить? Тепер, прозрівши, ти назад забрала Той скарб, який вже нічим замінить.
Я королем був, доки сон тривав, А як проснувся – знов слугою став.
88
Коли захочеш день мені згасити І піддаси презирству і ганьбі – На твоїм боці, за тебе просити Я буду, й помагатиму тобі.
Гріхи всі власні знаючи найкраще, На суд людський я виставлю себе; Скажу, яке життя моє пропаще, Аби лиш зняти докори з тебе.
І я від цього теж здобутки маю, Бо щасливіша ти, як мені гірш, А успіх твій, як власний, вже сприймаю; Ти – в виграші, а я – удвічі більш.
Я твій настільки й так тебе люблю, Що ради цього сам себе згублю.
89
Скажи, що заслужив твою огуду Якоюсь вадою – я не втаю її; Назви калікою – і я кульгати буду, Прийму на віру доводи твої.
Щоб пояснити й виправдать розлуку, Ти не зневажиш так мене, як сам Тобі в догоду, а собі на муку; Що знав тебе – і виду не подам.
Не стрінусь більш тобі, із уст святому, Кохана, імені вже не злетіть; Лиш тільки б хтось в тобі мою знайому Не запідозрив – ладен все стерпіть.
За тебе сам з собою в боротьбі: Тобі чужий – не милий і собі.
90
Якщо колись розлюбиш – хай це буде Тепер, коли нічому вже не рад, Хай світ мене осудить і забуде, Але не будь останньою із втрат.
О, не додай до відчаю ще й зраду, Коли і так обсяде серце жаль; Нехай світанок принесе відраду, А не поглиблює дощем печаль.
Залиш мене, та не в останні миті, Коли зігнусь я і від менших бід; Тепер залиш, щоб міг я зрозуміти: Вже більших втрат мені чекать не слід.
Щоб навіть горе з розпачем тяжким Вже після цього не здалось таким.
91
Хто хвалиться походженням, хто вмінням, Хто силою, хто з погреба вином, Хто одягом, хто дорогим камінням, Хто соколом, хортами, скакуном.
З них кожен має й інші вподобання, Але знаходить радість в чімсь однім. Мені ж одне дісталося надбання, Та інші всі вмістилися у нім.
Твоя любов за родовід знатніша, За скарб дорожча, краща за вбрання, За полювання з соколом миліша, Вельможніша за титули й звання.
Ти можеш все забрать, чим володію. – О, як тоді одразу ж я збіднію!
92
Найгірше вчиниш, кинувши мене, Бо все моє життя в руках у тебе, Й одразу згасне, як любов мине: Не любиш ти – то й жити вже не треба.
Чи ж варт мені боятись більших бід? Й найменша ставить нездоланну межу. На долю нарікати все ж не слід: Від примх твоїх принаймні не залежу.
Вже б і до ревнощів не довела, Бо твоя зрада рівносильна смерті. О, яке щастя, доле, ти дала: Коханим буть – блаженство, щастя – вмерти.
Та є і в цьому присмак гіркоти: Чи ж певен я, що не лукавиш ти?
93
Що ж, буду жить, важаючи: ти вірна Мені, любимим віриш так устам, Що вже не люблять, з виду хай покірна; Очима – тут, а серцем – вже десь там.
У багатьох – і сумнів, і відвага – Все на обличчі – хмурість брів, їх згин. Хоч погляд твій не затіня зневага – Чи ж певен, що нема і в серці змін?
Напевне, вища сила так звеліла, Щоб усміх ніжний осявав уста; Яка б неприязнь в серці не кипіла, В очах твоїх лиш ласка й чистота.
Та Єви яблуко – спокуса вроді й цноті, Якщо за ними не стоять чесноти.
94
Хто здатен скоїть, та не чинить зла, Недобрий намір стримавши завчасно; Хто інших рушить, сам же, мов скала, Став непорушно, гордо, безпристрасно –
Той доблесть успадковує з небес, А від землі – усі її багатства; В нім благородства й честі дух воскрес, А інші всі – його слухняна паства.
Так літом квітка нам красу явля, Хоч лиш для себе і цвіте, і в’яне; Та досить лиш, щоб завелась в ній тля, Як і бур’ян за неї кращим стане.
Й красу злі вчинки зводять нанівець: Отруйних роз миліший нам мокрець.
95
Як вмієш прикрашать ганьбу свою, Яка руйнує, мов черв’як у розі, І добре ймення, і красу твою – Твої гріхи в якій розкішній тозі!
Ті, хто розносять плітки і хулу, І все ганьблять, що тільки заманеться – Щораз хулу міняють на хвалу, Лиш імені твого язик торкнеться.
В яких покоях захисток дала Гріхам своїм, й сама стоїш на чатах! Ти вродою маскуєш плями зла – Їх око не впізнає в пишних шатах.
Але цим шкодиш, перш за все, собі ж: Від зловживання щербиться і ніж.
96
За твій недолік юність хтось вважає, Свавілля хтось, а ще хтось – благом їх. На цю відмінність мало хто зважає, В чесноти ти вдягаєш навіть гріх.
Як скло просте у персні королеви Вважають всі за справжній діамант – Так вчинок злий в оздобі кришталевій За благо видать вміє твій талант.
Скількох ягнят життя позбавить міг би Вовк, що ягням прикинувсь між овець; Пусти в хід чари – о, який проліг би Слід із тобою зваблених сердець!
Ах, зупинись! Я так тебе люблю, Що навіть гріх твій в себе переллю.
97
О, як зимою видалась мені Твоя відсутність, любко незабутня! Який мороз! Які похмурі дні! Яка самотність й порожнеча грудня!
А час минав – і літо вже сплива; Вслід осінь йде з багатими дарами, Мов, щойно мужа втративши, вдова, Так щедро завагітнена плодами.
Мені здавалось: пишні хай дари, Але сирітської їм не уникнуть долі; Нема ні літа, ні його жари Без тебе, не щебечуть птахи в полі.
А там, де й чуть несмілий, тихий свист – В передчутті зими вже в’яне лист.
98
З тобою я розстався навесні, Як квітень роздавав всім одяг звабний; Усе цвіло, звучали скрізь пісні, З небес всміхався і Сатурн незграбний.
Та не могли ані пташиний спів, Ні перших квітів запахи і колір Розвіять сум моїх зимових снів; Не рвав я квітів, не гуляв у полі.
Не тішила мене весни краса, Ні пурпур роз, ні білизна лілеї: Лиш краплю їм вділили небеса Твоєї вроди, ніжності твоєї.
Мені й весна без тебе – мов зима; Лиш тінь твоя, коли тебе нема.
99
Фіалці ранній докір кинув я: «Свій запах крадеш де, злодійко мила? Не з уст коханої? І чи ж своя Краса пелюсток, чи тобі вділила Із щік своїх теж подруга моя?»
В лілеї – рук коханих білизна, Твоє ж волосся – в бруньках майорану, І в розах теж: та біла, мов стіна – З твого відчаю, з сорому ж – багряна,
А третя, інша, все, що й ті, взяла, В додачу ж – з подиху ще й аромату; Та все ж злодійкам не уникнуть зла: Хробак їх сточить, беручи з них плату.
О, скільки квітів зір милують мій, Та в кожній – запах або колір твій.
100
Де, музо, ти? Як довго забувала Сказать про те, що славою було б Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.
Вернись, заблудла музо, надолужуй Все, що змарноване раніш було; Спокутуй в пісні вірш свій недолугий, Перо гартуй, щоб вже не підвело.
Встань, сонна музо, глянь в лице коханій, І якщо знайдеш зморшку хоч одну – Це час зневажив риси бездоганні – Й за це зухвальство ти помстись йому!
Затримай час і в слово втіль красу, Відвівши смерті щерблену косу.
101
Лінива музо, марні всі старання Красу – спасти, а істину – згубить; Зійшлися в дружбі перша і остання: Себе прославить – друга полюбить.
Чи, може, музо, в відповідь почую: «Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить? Як істину на колір просвічу я? Як досконале кращим ще зробить?»
Похвал не прагнув друг, але німою Не будь і у мовчанні не вини; Хай навіть над могильною пітьмою – Йому хвалою вічність осяйни!
Тебе навчу я, музо, як змогти Його таким, як нині, зберегти.
102
Люблю сильніше, хоч не тішусь тим; Любові більше там, де менше лесті, А хто торгує почуттям святим – Кричить про це на кожнім перехресті.
Слав пісню й я колись тобі навстріч, Своїй любові вірив лиш і квітню – Так шаленіє соловей всю ніч Весною, й замовкає в пору літню.
Чи ж літня ніч не чарівна ж така – Хай ті ридання й гімни віддзвеніли: Спів, що лунає з кожного сучка, І ставши звичним, слуху вже не милий.
І я змовкаю часом, як і він: Щоб не набридла пісня – прагну змін.
103
Шкода, що моя муза так збідніла. З чеснот твоїх що в слові залишив? Бо й гола проза дати б більш зуміла, Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.
Не докоряй, що не пишу вже більше; Глянь в дзеркало, у сяєво лиця, Перед яким блідніють усі вірші – Їм не під силу досконалість ця.
Хіба ж не гріх – покращити старатись, Та цим псувать лиш те, що й так – взірець: Не може із природою зрівнятись Ні слово, ні палітра, ні різець.
Хоч як хотів я втілить все у вірш – Та дзеркало твоє вмістило більш.
104
Для мене не старієш ти. Сьогодні Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад Краса твоя. Вже три зими холодні З лісів струсили літній їх наряд.
Три жовті осені зелені весни Змінили тричі – ти їх привела. В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли П’янких три квітні. Ти ж – як і була.
Як стрілка завмира на циферблаті, Зійшовши з мітки, мов спиняє хід – Так і краса твоя не має втрати; В ній оку не помітний часу слід.
Й тобі не старіти, а лиш цвісти, Бо старість вмерла, як з’явилась ти.
105
Не називай поганською любов І не приймай за ідола кохану, Хоч шлю пісні й молитви знов і знов Лиш їй, про неї – й слать не перестану.
Любов моя з новим не слабне днем, Горить високо й рівно. Мої вірші Незгасним тим же сповнені вогнем; Не надихають їх сюжети інші.
Краса, добро і цнота – доказ мій, Краса, добро і цнота – лиш три слова; Шукав замін їм в пам’яті своїй, Та марно. В них чеснот твоїх основа.
Краса, добро і цнота – ще колись Розрізнені – тепер в тобі злились.
106
Коли з пергаменту крізь тлін і прах Сяйне теплом очей, давно вже згаслих, Й майне краса в римованих рядках Панн чарівних і лицарів прекрасних –
Й твої між них я риси впізнаю: Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся – Ніхто б не втілив так красу твою, Як це античне багатоголосся.
Вони передбачали твій прихід, А всі їх вірші – то лише пророцтво Твоєї з’яви; твій шукали слід, Хоч їм впізнать тебе й було непросто.
Сучасники ж твоїх щасливих днів, Ми в захваті – та не знаходим слів.
107
Ні страх мій власний, ні душа пророча Землі в передчутті прийдешніх змін Любов мою не спинять, не відстрочать, Якій, здалось, не встати вже з колін.
На зло всім передбаченням брехливим, Затемнення здолавши й небуття, Шле місяць нам надію, і оливам Мир обіцяє й світле майбуття.
Любов моя цвістиме разом з ними, Я ж буду вічно жити в цих рядках, А племена залишаться німими – Розвіється їх безсловесний прах.
І ти переживеш, на заздрість їм, Гробниці і герби в рядку моїм.
108
Що міг би ще паперу передать, Щоб образ твій ясніше всім явити? Що мовити і що нове згадать, Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?
Нічого. Мов молитву, доказ свій Щодня повторюю: ти не змінився; Старе – нове мов, мій ти, а я – твій, Мов тільки вчора ти мені зустрівся.
Любові сяє вічно так вінець Над часом, що розпростує доль згорток, Красу античну взявши за взірець; Не зна вона ні старості, ні зморщок.
Й там торжество її, де повсякчас Їй смерть віщують поголос і час.
109
О, не кажи, що безсердечний я, Нехай розлуки мій вогонь й остудять; Чи ж кину сам себе, якщо моя Душа знайшла притулок в твоїх грудях.
Тут храм любові мій: де б не скитавсь, Мов блудний син, я знов сюди вертався, І завжди вчасно, й з часом не мінявсь, Немов в цілющих водах омивався.
Не вір! – хоча уникнути не зміг Розчарувань й узнав життя марноти – Що ніжний щем той в серці не зберіг І що забув про всі твої чесноти.
Без тебе світ цей пусткою назву; Кохана, лиш для тебе в нім живу.
110
О так, це правда – де я не бував, Як тільки не прийшлося блазнювати; Безцінний скарб за безцінь продавав, Міняв старий борг на новіші втрати;
Й це правда: скільки правди не боров, Не відрікавсь, але настала днина, Як серце втомлене розквітло знов, І зрозумів я: ти – любов єдина.
З тим кінчено, нетлінне я здобув І від нудьги вже не потрібні ліки; Про мандри й вічний пошук свій забув; Божку любовний, я вже твій навіки.
Сягнув небес, незнаних для людей, Припавши знов до люблячих грудей.
111
О, не мене, а долю звинувачуй, Богиню злу моїх негарних справ. Що я здобув за квіт душі? Віддачу Яку на людних торжищах зібрав?
Анічогісінько! Лишень прокляття Печать, що на ім’я моє лягла – Рука явля так маляра заняття; То ж пожалій, збав цього ремесла.
Мов хворий той, чия вже гасне зірка, Всі муки стерпить лікарських старань – Й мені від гіркоти уже не гірко, Я сам подвою строгість покарань.
О пожалій! Твоє лиш співчуття Мені верне знов силу і життя.
112
Любов’ю змити лиш один зумів ти З мого чола тавро образ і зрад; Тобі я вдячний і за те, що вмів ти Добуть чесноти навіть з моїх вад.
Ти – всесвіт мій, хулу й хвалу – хотів би – Щоб з уст твоїх лиш вловлював мій слух; Якщо б не ти, то хто ще так зумів би Звеличити й загартувать мій дух?
В таку безодню лесть зміїну кинув, Що став глухим я до сичань її; Дух навісний зневаги в мені згинув Й не оскверняє більш уста мої.
Живу тобою, пагін з твоїх віт, Й мені без тебе, наче пустка – світ.
113
З розлуки дня в себе заглибивсь оком, Те ж, що веде, як по життю бреду, Ледь бачить вже в засліпленні глибокім, Хоч зримих змін у ньому не знайду; –
Бо серцю передать воно не може У формах, які здатне те сприйнять, Ні квітки, ані пташки, й не поможе В душі видіння власні розпізнать; –
Бо бачить каламутне чи прозоре, Бридке й красу, тьму ночі й світло дня, Ворону й голуба, гору чи море – Лишень до тебе всіх воно рівня. .
Якщо так зміг заполонить мій зір – Душі і серцю теж уже не вір!
114
Чи розум мій, повінчаний з тобою, Впиває лесть – всіх королів чуму; Чи, може, зір ще не програв двобою Й любов’ю щось лиш зроблено йому,
Щоб перевтілити потвор жахливих У херувимів, схожих на тебе, А хижаків – у зайців полохливих, Твоїм лиш світлом осяйнуть себе.
Все ж перше правда – лесть в твоєму зорі; По-королівськи розум її п’є, А око зна його всі примхи хворі І до смаку йому напій дає; –
Хай і отруєний – це менший гріх, Бо око пробує раніше всіх.
115
Збрехали ті рядки, де запевняв, Що я любить не можу вже сильніше; Як змусити – тоді цього не знав – Й це полум’я палать ще яскравіше.
Та як безжальний час міняє все, Найбажаніше зводить до відрази; Красу марнує, тлін життю несе, Ламає клятви, відміня укази.
То ж, тиранії часу боячись, Тоді: «Люблю найбільш» – не міг зізнатись, До сумнівів постійних вдаючись: В цю мить – ще вірить, в інші – вже вагатись.
Любов – дитя; а здатному рости Дай меж своїх в зростанні досягти.
116
Перешкоджати двох сердець єднанню Не стану я. Не визнає замін Любов, не підкоряється бажанню. Їй не страшні ні відстані, ні тлін.
О ні! Вона, мов сонцесяйна мітка, Яку не згасять бурі і туман, Немов зоря, мов Аріадни нитка, Всім, хто в житті бреде серед оман.
Любов не ходить в дурниках у Часу, Що все стинає, рівня вона з ним: Хоч щедро тратить дні свого запасу – Воскреснуть здатна й спомином одним.
Якщо ж це лжа, що в слові залишив, – То не кохав ще й не писав віршів.
117
Так, звинувачуй, що скупився знов Свій борг тобі оплачувать щорічно, Що забував тебе, мою любов, З ким серцем вже пов’язаний навічно;
Що часто те із іншими ділив, Що найдорожче й лиш тобі належне, Й, вітрам довірившись, від тебе плив Туди, де море пінилось безмежне.
Мою вину і впертість зрозумій, Від зерен повних відділи полову, Покірно стріну грізний погляд твій; Ненавистю не спопеляй лиш знову.
Любові запорука – й ця вина, Бо свідчить всім, яка міцна вона.
118
Подібно тому, як гіркі приправи Вживаємо, щоб апетит збудить, Як п’єм завчасно порошки і трави, Щоб від недуги тіло захистить;
Як, навіть повний ніжністю твоєю, Додать до неї прагнув гіркоти; З переситу бажав труїтись нею, Щоб в розквіті бажань і сил злягти; –
Лукавство так любов рядить в недугу: Ще вчора – повен сил, і враз охляв – Я й сам, відчувши в серці щем і тугу, Собі на шкоду ліків накупляв.
Вже лиш отрута – потім зрозумів – Всі ліки, як любов’ю захворів.
119
Який узвар із сліз гірких Сирени Пив, мов смолу пекельну – як забуть! Надія й страх сплелись, вселившись в мене: Все ще втрачав, хоч мав би вже здобуть.
І що за гріх гніздився в моїм серці, Коли – здалось – блаженства вже сягнув? Як вистояв у цім з безумством герці, Де і на мить очей я не зімкнув?
І в злі є сенс, бо гарне ще милішим Стає, здолавши круговерті зла; Спалахує вогнем ще яскравішим Любов колишня, спалена дотла.
І в горі втіху я собі здобув: З ним я багатший, ніж до нього був.
120
Твоя жорстокість та корисна нині Мені, бо, сам ту звідавши печаль, Зігнусь я і від власної провини, Коли ще нерви маю, а не сталь.
Бо якщо ти жорстокістю моєю Була так вражена, як я – це жах, Й мені, тирану, втіхою своєю Чи ж варт вважать, що був і я в сльозах?
О, як ця ніч скорботна нагадала, Що мучивсь сам в полоні каяття. Я шлю тобі, як ти на поміч слала Колись мені, любов і співчуття.
В провинах наших користь є своя: Моя спокута – ти, а я – твоя.
121
Вже краще грішним буть, ніж ним здаватись, Страшніш чийсь наговір, ніж докір свій, Й краса не тішить, якщо милуватись Очам не власним, а з-під інших вій.
Хіба ж хоч іскру співчуття розбудить В чужих очах гаряча кров моя? Як – грішник сам – гріхи мої осудить, Якщо вважа злим те, що добрим – я?
Ні, я – це я, й що з їхньою межею Звірять слід рівень мій – не визнаю; Міг щирим буть, вони ж – кривить душею; В їх судженнях себе не впізнаю.
Крім зла загального, твердять вони, Зло в кожнім з нас, тож винен без вини.
122
Дарунок твій, таблиці, в серці в мене, Заповнювала пам’ять їх рядки; Немов у вічність послане знамено, Пройдуть крізь тлін, переживуть віки.
Принаймні, поки серце й пам’ять будуть Таїть в собі хоч іскорку життя, – Цей запис і тебе в нім не забудуть, Аж поки всі не канем в забуття.
Хай знайдеш в них місця, події, дати, Та з цих таблиць не видобудеш ти, Що може серце любляче згадати, Що здатна пам’ять чуйна зберегти.
Щось нотувать, щоб знов тебе згадати – На забуття себе лиш прирікати.
123
О, часе, не хвались, що ти мене Змінив, що в пірамідах – велич дня. Мені це не нове, як все земне, – Вдягнув ти лиш старе в нове вбрання.
Життя – як мить, тому красою ми Звем і старе, щось ледь змінивши в нім, І впевнені, що творим те самі, В чім прадіда рука ще зрима всім.
До тебе і до хронік – що мені! Давно не вірю в те, що є й було; Ні свідкам, ні істориків брехні, Бо в поспіху добро змішали й зло.
Залишусь вірним істині й красі Наперекір тобі й твоїй косі.
124
О, будь моя любов дитям нагоди, Байстрям би долі мала йти у світ, З веління часу чи з його незгоди, Бур’ян між бур’янів, чи з квіту квіт?
О ні! Був злет її не випадковим, Не терпить розкіш наглу, не схиля Себе по-рабськи ідолам черговим, Нашестя мод спостеріга здаля.
Її не залякають вже погрози Тих, що на мить лишень орендарі. Вона все стерпить – спеку і морози; Не тоне в зливі, не горить в жарі.
Що, блазню часу, в нього заслужив? Та благо й смерть, якщо для зла ти жив.
125
Чи ж варто і мені твій балдахін Тримати щоб засвідчити цим шану, Й коронувать на вічність те, що тлін Розвіє й так, мов куряву піщану.
Чи ж я не бачив тих, хто все втрачав, Платоспроможність переоцінивши, На вишуканість дорогих приправ Просту й дешеву їжу замінивши?
Ні, дай мені у серці твоїм жить, Прийми ж дари ці, щирі, хоч і бідні; Давати дар – взаємний заслужить: Тобі – я, ти – мені, і вже ми рідні.
Геть, злий облеснику! Чим наговір Твій більший, тим до тебе менш довір.
126
О, хлопчику мій, мов серпом, щоднини Клепсидрою стинаєш ти години. Як збиток йде у ріст, ти демонструєш, І як любов зів’яла знов нуртує.
Природа ж, що руйнує все підряд, Твій рух вперед вважа за рух назад, Й для забаганки лиш тебе трима, Щоб знищить те, чим тішилась сама.
Бійсь, о пестунчику, цієї гри: Вона щадить тебе лиш до пори,
Коли ж терпіння кінчиться запас, Й тобі за все платити прийде час.
127
Колись не дуже чорне цінувалось І не вважалось символом краси; Тепер воно з прекрасним урівнялось, Й не врода вже без чорної коси.
Підробка і підміна скрізь огульна, Мистецтво й нице видасть за взірець; Зневажена всіма і безпритульна, Краса вже не підкорює сердець.
І ось тому, як ніч, в подруги брови, Волосся ж – мов вороняче крило, Бо колір цей – жалоби і любові За всім прекрасним, що колись було.
Й така ти гарна в нім, що кажуть всі: Не личить бути іншою красі.
128
О, музико моя, коли ти граєш На клавесині, як мій тішать слух Акордів звуки; клавіш, що торкаєш Так ніжно, як мене бентежить рух.
Я заздрю їм, бо кожного голубить Твоя рука, лиш їм – тепло долонь; Збирать врожай цей мали б мої губи, Взамін же – тільки ревнощів вогонь.
О, як хотів би з ними помінятись, Щоб по мені пройшлась ти, не по них; Яке зухвальство – спомином остатись Для мертвих клавіш, а не губ живих!
Блаженство це не вибриніть струні: Залиш їй пальці, губи ж – дай мені!
129
Надмірна пристрасть, сорому утрата – Ось хтивість в дії. В запалі вона Сліпа, безжальна, груба, біснувата, Нестримна, віроломна, навісна.
Втамована – навіює відразу, У домаганнях – зграї гончих варт, Мов проковтнув приманку, і одразу – Весь божевілля, збурення, азарт.
Шал – в володінні, в спомині ж – розпука, Вся крайнощі: до й після, злет і спад; За мить блаженства – вічні біль і мука, Вогонь спочатку, далі ж – дим і чад.
Це звісно всім – не зна лиш той, хто йде: Що стежка райська в пекло заведе.
130
Ніщо супроти сонця її очі, З коралом не зрівняєш губ жагу, Не білосніжна шкіра перс дівочих, Волосся ж – дріт, що сплівсь в косу тугу;
Я бачив роз пелюстки незрівнянні, Та на її щоках не знайдеш їх, Й нема нічого в запаху й диханні Від аромату квітів лугових;
Приємний в неї голос, але нині Звучить для мене музика миліш; Не бачив ще, яка хода в богині, Кохана ж по землі ступає лиш.
І все ж вона собою тих затьмить, Що ідеалом нам здались на мить.
131
Свавільна ти, немов красуні ті, Що сяють нам в жорстокості й гордині, Бо знаєш: всім пожертвую в житті Тобі, як найкоштовнішій перлині.
Нехай говорять, що твоє лице Смагляве, що не варта мук любовних – Оспорювати не наважусь це, Хоч доказів є вдосталь безумовних.
Щоб певним бути, з іншими не раз Тебе порівнював: котра миліша? Вже сумніву позбувся: й без прикрас – Клянусь! – з поміж усіх ти найгарніша.
Не шкіри темний колір твій, повір, А вчинки чорні плодять наговір.
132
Люблю я очі, що прощення просять За муки, що ти серцем завдала, Й цей колір чорний, мов жалобу, носять За тим усім, що дать мені могла.
Не оживляє сірі щоки сходу Так промінь сонця на досвітнім тлі, Зоря не осяває з небозводу Так захід згаслий в вечоровій млі,
Як смуток цих очей твоє обличчя. О, якби й серце ти вдягнуть могла В цей траур, я забув би і про відчай, Й про тугу, що, мов камінь, налягла.
Я б присягнувсь, що врода чорна теж, Й потворне все, що випада з цих меж.
133
Я проклинаю серце, що завдало Сердечних ран і другу, і мені – Мене одного мучить тобі мало, Вже й друг найліпший теж у цім вогні.
О, ти безжальна; ненаситне око Твоє взялось потроїть муки ті: Його, себе й тебе позбувсь жорстоко; Я тричі втрьох розп’ятий на хресті.
Моє вже серце хай в твоїй в’язниці, Але хоч серце друга пожалій; Дай на поруки, визволь із темниці, Хоч бути вартовим при нім звелій.
В твоїй в’язниці я, тож віддаю Й те найдорожче, що в собі таю.
134
Отож він твій – і в цім вина моя; Я у твого свавілля теж в закладі, Щоб визволить того, хто другим я Моїм вже став, та не в моїй це владі.
Не хочеш ти, та прагне й сам в твоїм Полоні і надалі залишатись, Бо поручився підписом своїм За мене він, щоб боржником вважатись.
Лихварко зла, яке ненаситиме У тебе серце: взять за борг красу! Тепер і він той хрест важкий нестиме З вини моєї, що і я несу.
Крім мене, і його ти маєш теж: Він борг сплатив, а я не вільний все ж.
135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,[2] Бо іменем своїм «бажання» значу; Молю тебе: щоб зменшити мій біль, До всіх бажань візьми й мене в додачу.
Невже притулку так і не знайти В твоїй всесильній для моєї волі? У свій Едем невільницю впусти, Де затишок знаходять навіть кволі.
Як океан у повноводдя хвиль Дощі приймає, в спеку марить ними, В твої бажання хай ввіллється й Віль, Нехай вони зіллються із моїми.
О, змилуйсь! Не жени мене звідтіль! Бажання всі з’єднай в одному: Віль!
136
Коли душа твоя мою минає, Ти поясни душі сліпій: я – Віль, А волі все дозволено, хай знає, Хоч не любов ще це, лиш тихий біль.
Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю; О, хоч скраєчку приголуб в собі: Ніхто й не запримітить одиницю У неозорій воль твоїх юрбі.
І в цій юрбі для інших хай незримим Останусь я, та хочу буть одним Для тебе лиш, тобою лиш любимим Сьогодні – й вічно залишатись ним.
Всі волі злить в одну – візьми за ціль, Тоді й мене полюбиш, бо я – Віль.
137
Сліпа любове, що зробила ти Моїм очам: вже й зримого не бачать; Краси не відрізнять від красоти, Що краще й гірше – навпаки тлумачать.
Якщо вже зір все здатен спотворить: Що в бухті став на якір, не в калюжі – Чого ж мене так прагнеш підкорить Й від серця вимагаєш теж ілюзій.
Як серцю стать галявина могла За Всесвіту неміряні простори? Як сяйвом для очей здалась імла І за взірець краси – лице потвори?
Очам і серцю віри більш нема: Їх пристрасть спотворила, мов чума.
138
Коли клянешся пристрасно і з блиском, Вдаю, що вірю, бачачи брехню, Стать мріючи в очах твоїх хлопчиськом, Що за врожай приймає і стерню.
І, тішачись, що юним їй здаюся, Хоч молодість змарнована давно, Я лестощам повірить не боюся, В цій грі лукавств я з нею заодно.
Для чого ж їй в неправді признаватись, Й мені навіщо визнавать свій вік, Якщо в любові головне – здаватись, Й закохані рокам втрачають лік.
Брехні й лукавства поміж нас туман, Та нам обом солодкий цей обман.
139
О, полюбить не змушуй мене, мила, Твою несправедливість і обман, Вже хай воює проти сили сила, А лестю не нанось сердечних ран.
Скажи, що вже не любиш, та від мене При зустрічі свій погляд не ховай; Одним цим здатна вибить із стремена, То хоч лукавством мук не завдавай.
У серці щем терпіть немає мочі, Мій лютий ворог – ніжний погляд твій. Мене жаліючи, відводиш очі, Хоч раниш інших стрілами з-під вій.
О, не жалій! Хай око не мигне: Вбий поглядом, від мук звільни мене.
140
Така ж будь мудра, як була жорстока, Зневагою мене більш не карай, Бо відчаю ріка моя глибока, Відлившись в слово, вихлюпне за край.
І хоч не любиш, та введи в оману, Ран не ятри своїм безжальним «ні»; Від лікаря не правди, а обману Так хворий жде, що доживає дні.
Презирством не доводь до божевілля, В шаленстві ж свій язик вже не спиню; А світ, де торжествують зло й свавілля, Підхопить радо будь-яку брехню.
Ти ж перед натовпом себе не гудь: В душі – лукав, а з виду – щира будь.
141
Признаюся: мій зір тебе не любить, Він тисячі в тобі вбачає вад; А серце, воно всю тебе голубить, Не дослухаючись очей порад.
Ні доторк рук, ні гнучкість твого стану Не тішать око, голос твій для вух Не милозвучний, не введуть в оману, Хоч злий в апофеоз зір, дотик, слух.
Не здатні серце навісне одне Ні розум мій, ні п’ять його чуттів Від чар звільнити, визволить мене З твого полону, як би не хотів.
Одну відраду маю все ж звідціль: Що ти – мій гріх і плата за мій біль.
142
Любов – мій гріх. Ти справедливо ним Обурена, хоч грішна теж в любові. Та порівняй свої гріхи з моїм, І знайдеш ти в моїм заслуги нові.
Якщо й грішив, то все ж не ці вуста Кидати мають докір і поради – Зневажена давно їх чистота Словами лестощів, лукавства, зради.
Хай я люблю тебе, ще когось – ти, За ним лиш сохнеш, я ж тебе лелію; Дай в серці сходам жалості зійти, То пожаліє й він, як я жалію; –
Бо співчуття не маючи в собі, Від когось ждать не варт його й тобі.
143
Ось глянь, як хоче курицю впіймати, Що ненароком в шкоду забрела, Дитя зсадивши з рук, дбайлива мати, Й жене її, забувши всі діла.
Плачем дитя її увагу хоче До себе від втікачки навернуть; Та ж вислизає з рук, крильми тріпоче – А на дитину ніколи й зирнуть.
Так мчиш від мене й ти за чимсь летючим, Я ж – мов дитя, якому світ не люб; Якщо впіймаєш, то мене не муч їм: Вернись – молю; мов ненька, приголуб.
Благатиму, щоб знов твоїм став Віль; Скоріш вертайсь, вгамуй мій плач і біль.
144
Любові дві для втіхи і відчаю, Два ангели живуть в душі моїй: Юнак білявий – світло в нім вбачаю, Чорнява жінка – темний ангел мій.
Мій демон прагне скинуть мене в пекло І розлучить із ангелом моїм, Із світлом тьма змагається запекло, Щоб перевтіливсь в біса херувим.
Від святості його чи щось осталось, Незнаю, та вони вже заодно; Здружились так обоє, що, здавалось, Вже кожний в пеклі іншого давно.
І знать тоді лиш буду: так чи ні, Як демон ангела верне мені.
145
«Ненавиджу» – зірвалось слово Із губ тих, за якими чах Дні й ночі, та спинив раптово Її відчай в моїх очах.
І, щоб не ранити сильніше, Вона притримала язик, Що похвалу шептав раніше, Чи докір, вже до чого звик.
«Ненавиджу» – й кінець змінила, Мов день зайнявсь, що ніч зборов; Так вдосвіта нечиста сила Тіка до пекла стрімголов.
«Ненавиджу»– та щоб не згас Знов день цей, додала: «не вас».
146
Душе, ти в плоті мешкаєш гріховній. Бунтуючи і прагнучи до змін, Чого ж у злиднях і нужді духовній Ти тратишся на пишний розпис стін?
Чи ж варто весь спускати заощадок Й, хоч наймане, житло оздобить все ж, Що скоро й так черві відійде в спадок; Тлін знищить все, і тіло твоє теж.
Живи ж, душе! Щоб сумніви не жерли, Взамін утрат нові скарби здобудь; І з сміття теж вчись добувати перли; В собі багата, а не зовні, будь.
Здолай і смерть, що прибирає всіх; Ти ж вічно жити будеш для утіх!
147
Любов – гарячка, й вимага вона Того, що лиш поглиблює недугу, Отрути знов тієї, що одна, Та лиш на мить, тамує біль і тугу.
Хоч лікар – розум – лікував любов Мою, та марні всі його старання. Мене залишив він, й бунтує кров, Заснуть навік – надія вже остання.
Раніше в ліки вірив, зараз – ні, Душа ні в чому спокою не має, Слова й думки змішалися в мені, Я божевільний, розум мій дрімає; –
Бо ту вважав за найсвітлішу річ, Що зла, мов пекло, чорна, наче ніч.
148
О, як любов мій викривила зір, Він і уявне дійсністю вважає, Чи розум згас й очам наперекір Сприймати все по-іншому бажає.
Якщо я вірить зору ладен знов – Чом не підтримає мене в цім жодний? А якщо ні – тоді, мабуть, любов Його спотворює: я з цим вже згодний.
О, так! Любовним поглядам не вір, Очам в коханні заважають сльози. Що ж дивного, що обманувсь мій зір?– І сонце сліпне, як бушують грози.
Любов лукава: сльози шле, не сміх, Щоб не розгледів твій за ними гріх.
149
Що не люблю, картаєш. О, жорстока! Ти пригадай, в незгодах як тебе Оберігав, немов зіницю ока, Мій деспоте, як не жалів себе.
Чи з ворогом твоїм я був у змові? Любив когось, що зневажала ти? Чи не шукав собі докори нові, Щоб до заслуг і гнів твій віднести?
Якої б тут гордині встояв спротив, Щоб зневажать тебе за розпач свій, Якщо й твій гріх миліший за чесноти, Й наказ для мене – кожен погляд твій?
Ненавидь! Злись! Мені вже все одно: Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.
150
О, звідки ти черпаєш стільки сили В сердець змаганні вигравать борню, Щоб зору любе я вважав немилим І присягавсь, що світло шкодить дню?
Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?– Як їй не личить безсердечність справ. Таке могуття у твоїм лукавстві, Що все в тобі, й найгірше, покохав.
Хто вчив тебе любов’ю надолужить, Що вчинками ти б нанівець звела? Як те люблю, що інший хтось паплюжить – Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.
Якщо любов так збуджує твій гріх – Люби й мене, не позбавляй утіх.
151
Любов ще юна, щоб сумління муки Їй відати, хоч то – її плоди. Мені грішить ти не давай спонуки, Бо і своїх вад явиш цим сліди.
Тобою зраджений, на відкуп плоті Все віддаю, що у душі бринить; Й не золоту – дешевій позолоті Вона радіє, й шал цей не спинить.
Твоє ім’я вже сповнює жагою; Царице, я б вже тим гордитись міг, Що дозволяла буть своїм слугою, Стать поруч себе, впасти біля ніг.
Знімає навіть докори сумління Любов, що знає злети і падіння.
152
Я клявсь любить тебе й не стримав слова, Ти ж два зламала в присягань борні: Подружня вірність зраджена і нова Любов, в якій ти так клялась мені.
Що в двох винить, коли прийшлось самому Клятвопорушником буть двадцять раз? Тобою клявсь, й твоя вина у тому, Що все звелось лиш до порожніх фраз;
Бо я боживсь: нема душі і тіла Понад твої, в чеснотах присягавсь, Ставав сліпцем, щоб ти одна світила, Очам велів, щоб зір мій помилявсь.
Я клявсь, що ти невинна і свята: О, як брехнею оскверняв уста!
153
Амур лиш задрімав, як ухопила Проворна німфа факел з його рук І у воді холодній загасила Вогонь, що завдавав сердечних мук.
Від полум’я любовного взяла Вода таку цілющу й дивну силу, Що багатьох на ноги підвела, Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.
Він і мене тим факелом торкнувсь, Від подруги очей знов запаливши; І в серці враз любовний щем проснувсь. Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.
Вода і жодна із земних речей Не зцілять – лиш вогонь її очей.
154
Божок кохання якось задрімав, Поклавши поруч смолоскип любовний. Гурт німф веселий мимо пробігав, Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.
Одна з них, найцнотливіша, вогонь, Що смертним стільки мук завдав сердечних, Вхопила й кинула в струмок його, Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.
З тих пір вода, що смолоскип згасила, Завжди гаряча, навіть хай зима: Від всіх недуг її цілюща сила; І я там лікувавсь, та все дарма.
Любов нагріла воду, мов вулкан, – Саму ж не остудив би й океан.
2
Сонети 135 і 136 побудовані на грі слів. Скорочене ім’я поета від “William” – “Will”, а слово “will” в перекладі з англійської означає «воля, бажання»(обратно)
Последние комментарии
4 часов 51 минут назад
22 часов 11 минут назад
22 часов 35 минут назад
22 часов 49 минут назад
22 часов 50 минут назад
22 часов 51 минут назад