КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124655

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Білий Ріг [Іван Єфремов] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Іван Єфремов БІЛИЙ РІГ Оповідання


© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література



Переклад К. І. Юречко

Художнє оформлення та ілюстрації А. М. Іовлєва


БІЛИЙ РІГ



У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев із заздрістю стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятав пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розпечена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина; іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто опускався в безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там, далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив іноходця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що поділяли її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на фоні темних порід. Гора була значно вищою за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий в небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого говорили як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита вибивали частий дріб по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоювала збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були нап’яті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся, знову відчувши уже в який раз той самий сум.

— Хлопці не повернулися ще, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то у тебе пригорить плов. Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.



— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз[1] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир[2], — говорив уйгур.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувся і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилась на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою пом’ятого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було. сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев, освіжившись умиванням, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти свою совість думкою про визнану неприступність Білого Рога, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

«Що говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…» — «Порохом?» — гнівно запитав Усольцев і пішов, не сказавши нічого, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обслідувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, той, хто уникав зайвих зустрічей і обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до її намету. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа й шила повна дівчина в круглих окулярах. Вона дружелюбно привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету.

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у суворі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось трапилось?

— Нічого не трапилось, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного безділля. Ми поїхали в Підгорне за поштою. Управління телеграфувало ще минулого тижня про зміни дальшого плану. Чекаємо докладного розпорядження. Робота тут закінчена, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, прислали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[3]… І все. А родовище, яке було колись наверху, давно зруйноване, знесене!

— Так, якби збереглися вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий ріг, — зітхнула Віра Борисівна. — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам попросити сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет залишиться нерозгаданим, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— «Сходження на Еверест». Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен і по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище за саму себе.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору це — поразка. Вони самі це визнали. «Нам немає пробачення, ми розбиті в цьому чесному бою, переможені висотою гори і розрідженим повітрям», — прочитала Віра Борисівна, взявши книжку з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно високу мету, хай і невідповідну до ваших даних? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна оголена, скеляста гора. На тій неприступній висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту!

Усольцев мовчки слухав.

— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.

— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?

— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.

— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а в дійсності він виявляється малесенькою гіркою… ну, хоча б такою, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такою, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І в ту ж мить з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він пластом лежав на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе горох, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затри матися, він припадав до схилу всім своїм тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся вбік, покотився, перевернувся і повис, учепившись скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Одинока мовчазна боротьба в смертній тузі….

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…


* * *

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли, нарешті, північно-східного кордону планшета[4]. Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид[5], впритул стоять стародавні діорити[6]. Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі[7] — остання точка.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей[8], стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними[9] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь від того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесені. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилась, ця біла порода цілком збереглася. А гора наче зачарована: скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… Якась вічна, незламна порода складає білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу були знайдені два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу, Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову пережив невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

«Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зійшов місяць, треба дістати зубила».

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копатися в ньому.

Від дальнього намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

«Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…» — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

«Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юсь, ще подумає щось… Ніби я через неї поліз… А тут оця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!»


* * *

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні не впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай за підводою.

— Значить, переберемося ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну, і що ж? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.


* * *

Хмара куряви здіймалася за рудим іноходцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібно-шарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів по цей рік Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже вдалося піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини залишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати?

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. «Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба».

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової[10] жили, схожої на рване м’ясо. Він пересікає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил укритий дрібними шматочками щебеню, які котились, неначе дріб, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площадку, вірніше, виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площадки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

«Дивно, як це я раніше не бачив цієї площадки? Правда, зараз вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця».

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.


* * *

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в бік Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки хитнув головою.

— Товариш начальник, який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозними. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала; мимоволі посміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не говорив, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали[11], коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими фарбами. Такою вона, мабуть, і була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

… Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласса. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете[12]. Зав’язався кривавий бій. Джете були розгром лені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільш тішився він однією з полонянок. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Її викрали джете у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя, її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий воїн. Він приїхав сам-один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.

— Великий хане, — сказав прибулий, — я приїхав до і тебе з далекої жаркої країни, де пломінь сонця палить мертві піски на берегах гарячого червоного моря. Важкими були мої розшуки. Цілий рік блукав я горами й долинами від Коканда до синього Іссик-Кулю, поки чутки й поголос не привели мене до тебе. Скажи, чи і в тебе перебуває дівчина, яку ви взяли у джете Таласса і прозиваєте Сейдюруш?

Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:

— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинучи від спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях життя. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно я люблю свою наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній і повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.

Ледь помітна усмішка пробігла по грізному обличчю хана. Він промовив:

— Благородний воїне, будь моїм гостем. Залишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів Аллах.

Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселішими. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:

— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?

Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападаючих, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна; сильнішими удари його сокири. Але тут хан владним окриком зупинив нападаючих.

Знехотя відступив розлютований натовп, стискуючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.

— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.

— Правди, — відповів воїн.

— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!

Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.

— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.

Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється зігнутий арабський клинок.

— Так, хане, — була тверда відповідь.

— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.

— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.

Хан замислився.

— Зараз рік бика[13], — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? «В рік бика, хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ». Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз залишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти одержиш жінку.

Радість і страх охопили присутніх. Наказ хана пролунав як смертний вирок.

Але чужоземець не схитнувся, його похмуре обличчя прояснилось від гордої посмішки.

— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким і би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!

За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.

Ранок видався похмурий, вітряний. Ніби само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистів і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роздягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.

І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом, весь обідраний, закривавлений. Хан додержав слова — до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися ханові сини до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:

— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.

Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…


* * *

Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.

Усольцев спішився і ніжно погладив іноходця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь відійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.

— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання здавлює горло.

Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо вдасться…

Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.

Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що пересікало схил навскоси, піднімаючись вгору й ліворуч, його твердий верхній край ледь помітно виступав із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б наблизитися до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.

Усольцев мав намір забити в тріщини сланців над тонкою жилкою кілька зубил і за їх допомогою втриматися на карнизі.

І ось, приліпившись до стіни на висоті сто п’ятдесят метрів, геолог зрозумів, що не може навіть на найменшу долю секунди відвести од скелі хоча б одну руку. Становище виявилося безнадійним: щоб обійти виступаюче ребро і стати на карниз, треба було за щось ухопитись, а забити зубило він не міг.

Розплатаний на скелі, геолог з тривогою розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: «А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…» Усольцев раптово зробив крок убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. В ту ж секунду порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випрямитися і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену корку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистів, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавали йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев з радістю подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу[14], місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтонші і найлегші зубила, досить було одному з них зламатися і…

Піднявшись по зубилах, геолог змушений був перейти на південний бік кам’яної башти. Голови шарів[15] утворювали невеликі уступи — можливість підійматися вище. Тут вітер, який досі був вірним помічником, став небезпечним ворогом. Тільки тому, що скеля прикривала Усольцева від ударів вітру, він не впав. Кілька разів геолог зривався з сипких виступів і довго висів на руках, обливаючись холодним потом, гарячково намацуючи пальцями ніг опору. Дедалі більша кількість смертоносних метрів підйому залишалася внизу. Нарешті Усольцев останнім відчайдушним зусиллям, двічі зриваючись і двічі прощаючись у думці з життям, зумів знову перекинути тіло на західний бік вершини і знову, підхоплений вітром, учепився за край площадки біля підніжжя Рогу. Не думаючи про перемогу, без думок, неначе оглушений, він підтягнувся на руках і повалився на похилену до середини рівну поверхню завбільшки з невеликий стіл. Він довго лежав, виснажений годинами смертельної боротьби, чуючи тільки одноманітне різке виття вітру, розкраюваного гострим лезом Рогу. Потім у свідомість увійшли хмари, що линули низько над вершиною. Усольцев підвівся на коліна, повернувшись обличчям до загадкової білої породи. Вона була тепер перед ним, упиралася в його плече, здіймалася ще на кілька метрів угору. Усольцев міг помацати її рукою, відбити скільки завгодно зразків.

З першого погляду він розпізнав у білій породі грейзен — змінений високотемпературними процесами граніт, переповнений олов’яним каменем — каситеритом. У чистій білій масі безладно змішувалися срібні листочки мусковіту[16], жирно блискучі топази[17], схожі на чорних павуків «сонця» турмалінів[18] і — головна мета його розвідки — великі, масивні бурі кристали каситериту. Цей грейзен мав невідому раніше Усольцеву особливість: від самого граніту майже нічого не залишилося, його місце зайняв молочно-білий кварц, дуже щільний і міцний.

«Схоже на цілком змінену пластову інтрузію[19], — подумав Усольцев. — Якщо це так, то родовище, сховане під степом, унизу, може бути велетенським».

Геолог глянув униз. Гора спадала туди стрімко і раптово; її підніжжя тонуло в клубах піднятої вітром куряви. Усольцев стояв ніби на неймовірно високому стовпі, відчуваючи безмежну самотність, йому здавалося, що між ним і світом отам, унизу, обірвався будь-який зв’язок. І справді, між ним і життям лежала ще неперейдена смертельна межа: спуск був небезпечніший за підйом. І ще він подумав про те, що, коли йому судилося повернутися до життя, він повернеться іншим — не таким, яким був раніше. Надмірне напруження, вкладене у досягнення мети, якось змінило його душу.

Ледве відкинувши ці думки, Усольцев приступив до обов’язків дослідника. Нелегко вдалося йому знайти тоненькі, як ниточки, тріщини в скловидній масі кварцу. Вслід за цим під наполегливими ударами молотка вниз полетіли, гуркочучи, великі шматки білої породи. Усольцев уважно стежив за їх падінням: вони підскакували на гранях гори і з свистом летіли в долину. Геолог позначив місця, куди вони впали, на плані, накиданому в записній книжці, потім акуратно записав елементи залягання порід вершини, накреслив контур гаданого родовища і додав кілька слів про напрямок розвідувальних робіт.

Він відкрив першу сторінку і поперек крупно і чітко написав: «Увага! Тут дані про відкрите мною родовище Білого Рогу», поклав книжку в кишеню і застебнув ґудзик. На секунду промайнула картина: як перевертають його знівечений труп, шукають в кишенях документи… Усольцев мимоволі зажмурився, розмотав вірьовку, яку взяв із собою. Вона була коротка, проте її мало вистачити для спуску по стрімкій основі Рогу до забитих зубил.

«Де ж закріпити вірьовку? За оцей виступ? Вигідніше б нижче, на самій площадці…»

Шукаючи тріщину, геолог почав розгортати молотком тонкий шар щебеню. Вітер завивав дедалі дужче, підхоплені ним скалки щебеню били по обличчю і руках Усольцева. Раптом молоток брязнув по металу, і цей звук вразив геолога. Усольцев витяг з-під щебеню довгий важкий меч, золотий держак якого яскраво заблискотів. Зотліле лахміття розвівалося навколо піхов. Усольцев заціпенів. Образ воїна — переможця Білого Рогу з народної легенди — постав перед ним, як живий. Тінь минулого, відчуття справжнього безсмертя досягнень людини спочатку приголомшили Усольцева. Трохи згодом геолог відчув, як нові сили вливаються в його стомлене тіло. Наче тут, на цій неосяжній висоті, до нього звернувся з підбадьорливим словом друг. Усольцев накинув мотузяну петлю на невеликий виступ білої породи. Обережно підняв дорогоцінний меч, міцно прив’язав його за спиною і, посміхаючись, поклав на площадку свій геологічний молоток…

Біля підніжжя прямовисного фундаменту Білого Рогу геолог зупинився, вибираючи шлях. Прямо на Усольцева за вітром сунула хмара. В польоті величезної білої маси, що спокійно ширяла в повітрі, було щось невимовно вільне, сміливе. І Усольцев раптом гаряче повірив у свої сили. Він підставив груди вітру, широко розкинув руки і почав швидко спускатися схилом навстоячки, в радісному відчутті польоту, утримуючи рівновагу тільки за допомогою вітру. І вітер не зрадив людину: з ревом і свистом він підтримував геолога, а той, переступаючи босими ногами, залишаючи на схилі криваві сліди, спускався дедалі нижче. З примарною, неймовірною легкістю Усольцев досяг вузького карниза, поминув і його. Тут вітер притих, затриманий виступом сусідньої вершини, і знову почалася відчайдушна боротьба. Усольцев сунувся по схилу, розкраюючи тіло, кремсаючи ноги, перевертався, затримувався, знову сповзав. Свідомість реального оточення зникла зовсім, залишилося тільки відчуття необхідності чіплятися з усіх сил за кожен виступ кам’яної стіни, судорожно шукати під собою хисткі точки опори, з моторошною приреченістю притискуватися до каміння, борючись із силою, що відриває од гори, нещадно тягне вниз. Пізніше Усольцев ніколи не міг пригадати свого спуску з Білого Рогу. Пам’ять зберегла тільки найостанніший момент. Не залишилося вже ні сил, ні волі Усольцев торкнувся ногами гострого кам’яного виступу хитнувся назад, розслабив обідрані руки і полетів униз…


* * *

… Він розплющив очі і побачив над собою вранішнє золоте небо. У небі, зовсім низько, так, що видно було розчепірене пір’я на крилах, кружляв великий гриф.

Усольцев довго дивився на птаха, перш ніж зрозумів, що цього разу гриф спустився прямо до нього. Ні! Він не тільки не загинув — він переміг Білий Ріг, і гриф нічого не може зробити йому. Усольцев спробував сісти. Щось заважало йому. Геолог намацав прив’язаний за спиною меч, звільнився від нього і сів. І зразу йому пригадалися переживання вчорашнього дня. В голові запаморочилось. Жахнувшись, побачив Усольцев свої понівечені, почорнілі від крові руки й ноги, розідраний і закривавлений одяг. Зробивши кілька рухів, він переконався, що кості не пошкоджені. Тоді, не звертаючи уваги на нестерпний біль у ступнях, геолог підвівся. Він почув привітне іржання свого коня і знову поринув у морок.

Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.

— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.

— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.

— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось, глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.

Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої корки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.

Старий опустився на коліна, не доторкаючись до меча.

— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.

— Ні, — закрутив головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…


* * *

Два великі кулясті карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та урвищ червоних глин. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.

— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?

— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.

Усольцев уперше дивився на неї спокійно й сміливо.

— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно сказала Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… —Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!

Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.



ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ



Корабель помирав. Море, яке ще кілька годин тому покірно несло його на собі, тепер вдиралося в нього з глухим плескотом. Гаряче серце судна захолонуло і змовкло, в машинному відділенні запанувала гробова тиша.

Позбавлений ходу, корабель важко хитався з борту на борт, увалювався під вітер, рвучко кидався до вітру і знову нерівномірно кружляв.

Ніс корабля піднявся, високо виставивши над хвилями червоні скули та іржаве заокруглення форштевня. На палубі, заваленій уламками, битим склом, обривками тросів, не видно було людей, день, зранку сонячний і веселий, закінчився туманом, що прилипав до хвиль і, здавалося, душив навіть вітер. Туман густішав і обтікав корабель, охоплюючи його поволі, наче заздалегідь приречену жертву.

Сім годин тому «Котлас» був цілком справним транспортом і робив свій шостий рейс з Америки в СРСР. Разом з десятком великих пароплавів під конвоєм військових суден «Котлас» благополучно пройшов більшу частину шляху, незважаючи на два нальоти німецьких бомбардувальників.

Коли б корабель міг говорити, він розповів би, як в сонячній блакиті погожого осіннього дня з’явилися фашистські бомбардувальники і зав’язався бій. «Котлас», один з «малюків» каравану, ішов серед останніх кораблів. Брудно-сірий «Юнкерс», що спершу кружляв над головними великими кораблями, несподівано збочив і, задерши хвіст, кинувся на «Котлас». Зенітка безстрашно зустріла ревуче страхіття, але «Котласу» не пощастило. Одна бомба, розтрощивши гакаборт, розірвалася під кормовим підзором, підкинувши судно так, що знівечене стерно на секунду повисло в повітрі; друга — через пів’ют проникла в заднє відділення кормового трюму. «Котлас», втративши стерно і гвинти, випустив пару, щоб не затопити топки.

Гучне шипіння, наче тяжке зітхання, рознеслося навколо, повідомляючи караван про аварію одного корабля. Начальник конвою вважав, що він не має права з цієї причини затримувати весь караван. Один з кораблів охорони взяв «Котласа» на буксир, поранених перевезли на інше судно, і дим з багатьох труб закрив обрій попереду: караван, розвиваючи хід, рушив своїм шляхом.

Протягом п’яти годин обидва залишені кораблі йшли спокійно, сподіваючись незабаром побачити есмінець. Начальник конвою обіцяв вислати його назустріч, як тільки караван пройде небезпечну зону. Але подув лютий норд-вест, вітер розвів хвилю, буксир обірвався. Вся команда «Котласа», не виключаючи кочегарів та машиністів, крім тих, які в пітьмі трюмів боролися з водою, що проникала через розбитий рецес і тунель гребного вала, була на палубі, вибираючи важкий перлінь буксира. Відчайдушними зусиллями розрив буксира вдалося ліквідувати. Але перлінь розірвався вдруге, і майже біля самої корми буксируючого корабля. На довершення всього з’явився ворожий розвідник.

Не встигли моряки «Котласа» до кінця вибрати буксир, як викликані розвідником бомбардувальники атакували з-за хмар обидва судна. Сторожовик, діставши дві пробоїни і ввібравши сотні дві тонн води, осів носом. Бомбардувальники намагалися знищити корабель охорони, розуміючи, що без нього безпомічний «Котлас» все одно не втече. Витративши важкі бомби, фашисти скинули на палубу «Котласа» лише кілька осколкових, І а потім довго сікли обидва судна кулеметними чергами. При цьому загинули капітан «Котласа», боцман і кілька моряків; дехто був поранений.

Літаки зникли, але пошкоджений ними сторожовик більше не міг буксирувати: він сам опинився в небезпечному становищі. Залишилося одне — йти звідси, поки сторожовик ще не втратив можливості рухатися своїм ходом. Командир сторожового корабля запропонував потопити «Котлас», але старпом пароплава, що замінив убитого капітана, відмовився. Разом з ним вирішили залишитися всі не поранені моряки «Котласа». Вони хотіли продовжувати боротьбу за життя гинучого корабля, І сподіваючись, що на допомогу скоро підійде конвойний есмінець.

Сторожовик пішов, забравши на борт поранених з «Котласа». Море було пустинне, і таким же спустілим, покинутим здавався «Котлас», що повільно дрейфував на зюйд-зюйд-ост. Рація на ньому більше не працювала, парові донки не могли відкачувати воду, світла не було. По суті, це був лише холодний труп корабля, що ледве тримався на воді. Але з ним залишились шість моряків.

Один з них, високий, худорлявий, оглядав рубку. Це був старпом «Котласа» Ільїн. Куточки його вуст опустилися, на щоках пролягли довгі вертикальні зморшки, через що обличчя стало напруженим і твердим. Туман — спершу друг, що прикривав корабель від ворога, — тепер став грізною небезпекою. Знайти «Котлас» у широкій зоні туману для конвойного корабля, який ішов на допомогу, було непосильним завданням. Дати радіо Ільїн не міг; для гудків не з було пари. Залишалося бити в дзвін, рискуючи приманити підводний човен або рейдер ворога.

Старпом замислився. Скоро ніч, норд-вест, мабуть, встановився надовго. Холодний зітер, промітаючи над теплими струменями Гольфстріму, підхоплює насичене водою повітря і жене його сюди, згущаючи в туман. Дрейф безсумнівний, і цей дрейф несе «Котлас» до ворожих берегів. До них далеко, але й осіння ніч довга, і якщо вчасно не надійде допомога… Ільїн стиснув зубами мундштук давно погаслої люльки, уявивши собі, як уранці розсіється туман, і «Котлас» опиниться на виду біля ворожого берега.

Хлюпнула хвиля, стиха дзенькнули дверцята шпигату. Цей звук нагадав старпомові картину недавнього похорону товаришів і капітана «Котласа», що загинули в бою. Ільїн любив капітана, і мало хто на судні знав про задушевну дружбу, яка єднала обох. У старпома знову защеміло серце, як у ту мить, коли він нахилився над смертельно пораненим капітаном. Востаннє глянув він в очі друга, які раптом втратили звичну серйозність і дивились на старпома по-дитячому відкрито і ясно. Побілілі губи ворухнулись. Ільїн вловив ледь чутний шепіт: «… вам… Ви збережіть для…» Старпом так і не узнав, чи капітан говорив про корабель, чи про свій заповітний зошит.

Капітан уже кілька років писав записки з історії російського флоту.

«Історія російського флоту, — не раз говорив капітан Ільїну, — для мене поділяється на три частини. Одна — це військовий флот, який має велику офіціальну історію. Друга — Торговельний флот, що не має такої історії. Довгий ланцюжок тягся від царюючого дому (тут капітан пускав круте морське слово) до хазяїв. Кому тут було писати історію? Проте російський торговельний флот зростав і розвивався, виховував чудових моряків і в цьому він нікому, крім російського народу, не завдячував. Про нього ви прочитаєте в різних творах, учбових і літературних. Але вже зовсім ніякої історії не мають ті російські моряки, яким не знайшлося місця в царській Росії, і вони змушені були піти на чужі кораблі. Про цих часом визначних моряків нічого невідомо, своєї історії вони ніякої не мають. Цю прогалину я пробую заповнити. Адже я — з старого моряцького роду знаю багато такого…»

Усе це Ільїн пригадав зараз, стоячи на знівеченій палубі «Котласа».


* * *

Два гасові ліхтарі, хитаючись і пускаючи кіптяву, не в силі розігнати задушливий морок. Вода вище пояса. При кожному розмаху судна важка маса води грізно й глухо б’є в перебірки. Ця чорна і, здається, неймовірно глибока вода — найневмолиміший, найнебезпечніший ворог.

— Ух, холоднеча! — почувся звідкись із темряви дзвінкий, молодий голос.

— Нічого, Вітю, зараз погріємось! — відгукнувся другий, хриплуватий голос. — Ану, Титаренко, давай її сюди.

— Не підіпреш, видавлює…

— А богатир наш де?

— Курганов, на підмогу!

— Не можу, ми тут з механіком…

— Стій! От попало… Давай, натискуй, дер-ржи-и-и! Ех, проклята!..

— Видавило знову? — запитав згори Ільїн. — Зараз я спущусь… Заводь під стрінгер… Стій!.. Так, бий!

Удари молота, плескіт води, уривчасті вигуки сповнювали темне й тісне приміщення.

— Тьху! — відсапуючись, сплюнув хтось. — Насьорбався…

— Смачна трюмна водиця? — пожартував інший голос.

— Наче все, Матвію Миколайовичу? — тихо запитав Ільїн.

— Поки що все, — відповів другий механік Головін, весь час відпльовуючись.

— З тунелем справилися, — вів далі старпом. — А в машинному?

— Там нічого не зробиш! — махнув рукою механік. Тільки рука його промайнула в світлі ліхтаря, а самого не видно було в темному кутку. — Гребний вал зігнутий, сальники протікають, ахтерпик розбитий, рецес розбитий, коридор пошкоджений — все одно давитиме…

— Так, тут підкріпити нічим, — погодився старпом.

Мокрі до нитки моряки повилазили на палубу, де їх відразу пройняв до дрожу в тілі холодний вітер. Сонце сіло, проте було ще досить видно, щоб бачити, який густий туман — навіть шпиль на піднятому носі «Котласа» розпливався. П’ятеро мокрих, тремтячих людей глянули на Ільїна, і на їхніх обличчях було написане одне й те саме питання. Молоде, красиве обличчя третього помічника здавалося розгубленим, механік люто закусив губу, а гігант-кочегар насупився. Ільїн запропонував усім негайно переодягтися і підкріпитись, а потім встановити чергування біля суднового дзвона, що висів на зігнутому стояку. Це була єдина можливість дати про себе звістку — дзвонити в дзвін. Робити це треба обережно, весь час прислухаючись, і як тільки що — припинити й кликати всіх наверх. «А там — як пощастить!» — закінчив Ільїн і в супроводі свого нечисленного екіпажу попрямував у каюту.


* * *

— Прибуває? — уривчасто спитав механік.

— Ще фут.

— Чимало, навіть занадто! — механік запитливо глянув на старпома.

— Запускайте, — наказав Ільїн. — Бензину мало, але іншого виходу немає.

Механік поманив рукою кочегара, й обидва зникли в темряві. Незабаром до розмірених ударів дзвона приєдналося пихтіння мотора. Механік закінчив регулювання, любовно погладив зелений циліндр бензинової помпи:

— Виручай, люба!

Трохи зніяковівши, він глянув на кочегара, що стояв з ліхтарем. Але кочегар прислухався до шуму сильного струменя води, яка лилась за борт, і схвально кивнув:

— Маленька, та вдаленька! Ех, коли б тільки бензину вистачило!.. — Кочегар замовк і зовсім іншим тоном промовив: — Ходімте, Матвію Миколайовичу.

Темна, непроглядна ніч, що нависла над кораблем, тяглась повільно. Моряки зібралися в каюті старпома ближче до виходу. Змінювалися чергові біля дзвона — входили закоцюблі, зігріваючись приготовленою на столі чаркою. Багато разів старпом і механік спускалися в трюм заміряти рівень води. Минав час, і чим ближче було до світанку, тим менше залишалося надії на врятування корабля. Вода прибувала дедалі більше. Глухий стогін перебірок і скрипіння упорів свідчили про наростаючий тиск води. Якщо ж і в помпі закінчиться бензин… Моряки намагалися не думати про це, скрашували важке чекання жартами й розповідями, але під кінець усі замовкли. Серед тиші в ледве освітленій каюті зловісно й уперто лунали поодинокі удари дзвона, і ніби повторюючи раз у раз: «Ні, ні…» Хвилинну тишу порушувало ледве чутне торохтіння помпи, і знову: «Ні, ні…»

Кочегар раптом ніяково посміхнувся:

— Ти б заспівав нам, Вітю…

Інші підтримали його.

Третій помічник, Віктор Метелицин, не примусив себе довго просити. Юне обличчя його зашарілось і стало мрійним, як тільки пальці торкнулися струн гітари, яку він приніс із своєї каюти. Високий сильний голос заспівав знаному всім пісню. Метелицин співав, трохи схилившись набік і підвівши своє красиве обличчя до тьмяно блимаючого ліхтаря. Темрява в каюті, квадрат білої скатертини на столі, і ззовні, через відчинені двері, — настирливі удари дзвона, які вже не здавалися зловісними, а ніби акомпанували пісні… Надовго запам’ятав цей досвітній час кожен з чотирьох моряків, що слухали молодого помічника.


Вітчизно, не мало страждала
Ти, люблячи вірних синів.
Ти довго на мене чекала…

Голос співака урвався. Остання висока нота ще бриніла в гітарній струні, коли раптом, ніби підкоряючись співакові, замовк і дзвін. Ільїн прожогом кинувся до чергового матроса Чегодаєва.

— Мотор, Антоне Петровичу! — прошепотів матрос.

Ільїн почув ледве чутне вуркотіння. Моряки довго стояли в німій нічній тиші. Потім знову запустили помпу, яку були спинили.

Наближався світанок, але туман не пропускав сонячних променів, і контури судна виповзали з досвітньої імли дуже повільно. Ільїн разом з молодим помічником наполегливо намагався визначити швидкість дрейфу корабля, поки після довгих розрахунків не переконався, що судно за ніч дуже віднесло на зюйд-ост і наблизило до ворожих берегів. Зникла остання надія на допомогу: занадто багато води ввібрав «Котлас», щоб довго триматися на поверхні, і занадто далеко віднесло його.

Під допитливими поглядами товаришів старпом залишався спокійним. Він не хотів повідомляти сумну звістку до того, як люди поснідають, і з бадьорим виглядом головував за столом, на похилій площині якого чудом трималися тарілки. Денне світло після сповненої тривогами ночі, здавалось, обіцяло швидку допомогу. Моряки повеселішали.

Раптом Головін змінився в лиці і, з гуркотом відсунувши стілець, кинувся на палубу. Всі змовкли, одразу зрозумівши, в чому справа: спинилася помпа. Це означало, що бочка бензину, шлангом з’єднана з баком мотора, спустіла і, отже, до загибелі «Котласа» лишилися лічені години.

— Ходімо, друзі, на палубу, на простір, порадимося! — Ці незвичні в устах суворого старпома слова підкреслювали наближення критичного моменту.

Палуба накренилась, і на ній важко було стояти. П’ятеро моряків притулилися спинами до передньої стінки рубки, що захищала їх од вітру, й очікувально дивилися на Ільїна. А він, згорбившись і розставивши ноги, щоб не втратити рівноваги на хиткій палубі, обдумував ті прості й грізні слова, які мусив сказати зараз товаришам. Хвилі заливали корму і набігали на палубу через нахилений борт. Зрідка корабель здригався, наче по його великому тілу пробігала судорога, і тоді глухо дзвякав маленький дзвін.

— Друзі, надії зберегти корабель більше нема, — почав тихо, не підводячи голови, старпом. — Через годину «Котлас» піде на дно. Нас віднесло вітром і течією до берегів Норвегії, захопленої німцями. Шлюпки розбиті. Є рятувальні плоти, але довго триматися на них ми не зможемо, а підібрати… підібрати нас можуть тільки вороги. Значить, полон. Якщо виживемо, нас приб’є до берега — теж полон… або…

Старпом прямо подивився на зблідлих товаришів.

Механік мерзлякувато здригнувся. В його уяві раптом постав клапоть брудної землі, обгородженої колючим дротом, і за ним — юрба змучених, змарнілих людей з погаслими очима… «Ні, ніколи!» Ніби відповідаючи йому, Метелицин вигукнув:

— Тільки не полон! — і стиснув рукою важкий автоматичний пістолет.

Шестеро моряків стояли віч-на-віч з нестерпною для мужніх людей долею — загинути без боротьби.

— Не треба, — одвів убік револьвер помічника кочегар Курганов. — Я думаю так, — кочегар ударив своїм велетенським кулаком по стіні рубки: — В полон нам не можна, а так умирати теж не годиться. Треба пробиватися до берега. Висадимось і будемо битися. Я себе менш ніж за десяток не продам. А патрони скінчаться — з цим завжди встигнемо… — Курганов показав пістолет.

Ніби гарячим вітром дихнуло на моряків од слів кочегара. Смерть в бою не здавалася тяжкою. Метелицин поквапливо сховав револьвер. Ільїн міцно потиснув кочегарові руку.

Туман розвіювався, видимість поліпшувалася.

— Зчепимо обидва плоти, — розпорядився старпом, — інакше нас швидко понесе в різні боки. Що приготували? — звернувся він до Метелицина.

— Воду, галети, шоколад, вино… — перелічував помічник.

— Горілку, спирт. А ковбаса є?

— Є.

— Ще один автомат візьміть у каюті капітана. Револьвери у трьох, одну гвинтівку про запас, патрони вантажте всі. Компас, ліхтар, журнал і карти району на всякий випадок… Та чоботи не забудьте добре попідв’язувати!

Старпом критично оглянув, як принайтовлені до плотів невеличкі тюки, і заквапився в капітанську каюту. Він обережно загорнув товстий чорний зошит у клейонку і бігом повернувся на палубу. Крен ставав дедалі більший, і це примушувало поспішати: вода з правого борту підступала вже до центральної надбудови, корма зникла у хвилях. Зошит капітана Ільїн засунув разом з картами і журналом у жерстяний ящик.

Ковзаючи по мокрій похилій палубі, моряки перетягли обидва зчеплені докупи плоти ближче до корми, наділи рятувальні нагрудники і похапцем випили по склянці горілки. Кочегар, старпом і стерновий узяли весла, щоб одвести пліт якнайдалі від тонучого корабля.

Вирішальна хвилина наближалась, але моряки мимоволі затримувалися на палубі. Всередині корабля почувся глухий, схожий на важке зітхання шум. Корпус здригнувся і почав помітно осідати.

— Пора! — різко скомандував старпом.

Моряки випросталися, обводячи поглядом палубу, прощаючись із рідним кораблем. Їх чекала самотність і цілковита невідомість. Ільїн нахмурився і, вхопившись за петлю леєра, потягнув пліт через фальшборт. Хвилі схопили моряків у свої крижані обійми. Плоти відчалили.

— Ну й вода! — насилу вимовив механік.

Ніхто не відповів. Усі дивилися в бік «Котласа».

Для кожного, хто уявляє собі загибель судна тільки з малюнків, звичайно постає в уяві занурений носом у воду корабель з працюючими вхолосту гвинтами і прапором, що майорить на кормі. Але страшно самому бачити тонуче судно, особливо коли воно йде на дно кормою. Корабель наче падає навзнак, у корчах піднімаючи високо ніс, потім повільно перевертається, показуючи слизьке, обросле днище, потворне, як посинілий розбухлий труп, і повільно зникає у хвилях. Таке видовище постало перед моряками «Котласа», гнаними вітром і течією в морську далечінь.


* * *

Ніхто з них не міг сказати, скільки минуло часу, — може лише кілька годин, а може — кілька діб: у свідомості моряків перестали існувати звичні людські уявлення. Тільки воля ще жила в цих напівмертвих тілах. Це вона змушувала людей підводити голови над розбурханими хвилями і триматися за леєри просунутими по лікоть у петлі руками: набряклі й зсудомлені кисті рук не могли більше служити морякам.

Інстинктивне відчуття того, що берег близько, проникло в затьмарену свідомість старшого помічника. Ільїн підвів важку голову і деякий час боровся з чорними плямами, що плавали перед очима. Нарешті йому вдалося розглядіти, що берег зовсім близько. Рідкий на морі, біля берега туман ставав густішим. У глибині скелястого коридора — фіорду — чорні ворота якого привернули увагу Ільїна, туман стояв щільною сизою стіною.

— Берег! Берег! — хрипким голосом крикнув кочегар.

Моряки заворушилися, збираючи останні сили. Ільїн дістав завітну пляшку із спиртом. Дев’яностоп’ятиградусна рідина вливалася в горло, і в очах моряків з’явився живий, осмислений блиск. Ільїн настільки отямився, що промовив до кочегара:

— Ох і гарний же зараз наш десант!

— Сховатися треба на березі, поки трохи оговтаємось, — озвався Курганов.

Стрімкі темно-сірі стіни фіорду насувались і росли, випливаючи з туману. Тепер моряків відносило ліворуч, за скелястий мис чи острів, за яким фіорд розгалужувався, висуваючи посередині скелястий клин. Від клина йшла смуга рівної землі, зарослої деревами, осіннє листя на яких ледь червоніло крізь туман. Далі нічого не було видно, а біля гирла фіорду, на уривистому кам’яному мисі проглядали чотири білих будиночки, які один за одним тулилися на положистому схилі.

Напроти мису хвилі почали шарпати плоти. З великими труднощами морякам удалось обійти мис, і вони опинилися на спокійній темній воді, в білястій імлі густого туману. Прямовисні скелі відступили, утворивши півкруглу бухту. Близький берег бухти являв собою нагромадження величезного каміння, порізаного вузькими протоками. Між цим камінням виднілися дві високі щогли парусного судна, а далі крізь туман невиразно вимальовувався цілий ліс щогл.

Ільїн від несподіванки тихо цмокнув язиком. Пліт з моряками обережно посувався протокою, під надійним прикриттям чорних каменів, що височіли обабіч. Бушприт судна, щогли якого моряки помітили при вході в бухту, перегородив вузький просвіт. Напружено витягши шию, всі шестеро намагалися розглядіти це судно. Щось було в ньому таке, ідо свідчило — судно давно не ходило в море: рангоут був прибраний, шви конопатки проступали чіткими сірими лініями на чорному борту.



Тихо причаливши до тупого парусника, моряки уважно прислухалися. Жодного звуку не долітало з палуби чи зсередини. На судні, очевидно, не було людей. Старпом мовчки кивнув. Товариші зрозуміли його без слів. Вузькою смугою води між лівим бортом і кам’янистим урвищем люди швидко добралися до стерна, сподіваючись по ньому піднятися на судно, і побачили штормтрап, що звисав по зрізаній прямо кормі парусника.

Учепившись за стерно, неважко було піднятися по штормтрапу, але виявилось, що в моряків не вистачає для цього сили. Нарешті кочегар відчайдушним зусиллям підштовхнув угору старпома і, скрегочучи зубами від напруження, видерся сам з леєром на шиї. На палубі в обох усе пішло обертом перед очима, Ільїн упав, але кочегар втримався і почав розмотувати лінь, щоб допомогти піднятися на палубу іншим.

Раптом десь унизу заскрипіли дошки під важкими кроками — на палубі виросла величезна постать у синій сорочці, високих морських чоботях і… зупинилася здивована. Вітер кошлатив світле, як солома, волосся і вузьку золотисту бороду, якою обросло крупне, сміливе лице невідомого. Курганов випростався — два світловолосі гіганти стояли один проти одного. Ільїн теж підвівся і став поруч з кочегаром.

Високий норвежець допитливо розглядав незнайому форму і промовив щось, показавши в бік моря. Ільїн і Курганов перезирнулися, потім старпом рішуче відповів англійською мовою:

— Російські моряки… врятувалися із затонулого судна….

— Рашен, рашен… — забурмотів норвежець, помітно схвильований. Він обвів рукою довкола фіорду і додав каліченою англійською мовою: — Німці повсюди, будуть хапати… — І стиснув у кулак розкриту долоню.

Кочегар труснув головою і вдав, ніби цілиться з гвинтівки. Норвежець знову подивився уважно на моряків — ледь помітний глузливий вогник загорівся в його спокійних очах. Тут із-за борту з’явилась голова Метелицина. Турбота за товаришів додала сил тим, хто залишився на плоту, і вони почали видиратися на парусник. Норвежець мимоволі позадкував, але кочегар просто, по-товариськи взяв його за руку і підвів до борту. Норвежець знову стривожився і промовив кілька слів, серед яких одне було англійське: «ховати». З допомогою норвежця моряки підняли на борт плоти. Потім красномовними жестами чужоземець дав зрозуміти що скоро подує вітер з фіорду, розсіє туман, а тому з палуби треба негайно все прибрати.

Плоти спустили в трюм. Норвежець засвітив ліхтар і повів несподіваних гостей униз, у носову частину парусника. Зігнувшись в три погибелі, він проліз через низенькі дверцята в невеличке приміщення, щось на зразок кладової чи шкіперської, і підвісив ліхтар до стелі, енергійно тупочучи важкими чоботищами. Він подав знак, і моряки опинилися за масивною перебіркою, в маленькій каюті, заваленій старими парусами, які норвежець розіслав на підлозі.

В стелю виходив шпор бушприта, охоплений залізними стяжками й обрамлений масивними дубовими балками. Відповідно до похилого положення бушприта стеля каюти піднімалась у напрямі до носа, а до виходу знижувалася так, що ввійти можна було, тільки дуже зігнувшись. Непорушне повітря, просякнуте запахом смоли, злежаної парусини і дуба, здалося людям задушливим, їхні обличчя, вишмагані водою і вітром, загорілися. Хазяїн став на коліна і почав жестикулювати, часто повторюючи англійською мовою: «Не відчиняти! Не відчиняти!» Ільїн пояснив товаришам, що норвежець, мабуть, збирається йти і просить росіян не відчиняти, якщо хтось з’явиться на судні. Коли він повернеться, то постукає їм отак: кулак норвежця стукнув об підлогу двічі подвійними ударами, як б’ють склянки. Ільїн кинув норвежцеві: «Ієс»[20], і той швидко вийшов, дбайливо зачинивши двері.

Моряки деякий час мовчки дивились один на одного. Тепло приміщення приємно огортало їх, затуманюючи свідомість. Знемагав сон.

— А чи не пішов наш друг до фриців? — тривожно спитав механік, висловивши загальне недовір’я, що виникло у моряків, коли хазяїн квапливо вийшов.

Тільки кочегар енергійно запротестував:

— Я перший зустрів його і зазирнув, можна сказати, в самісіньку душу, коли міркував, чи не луснути його по головешці. Ні, він моряк і смілива людина, не буде він за фашистів, які плюндрують його батьківщину. Такому можна вірити.

Старпом підтримав кочегара:

— Діватися зараз усе одно нікуди, зброя в нас при собі, норвежець не знає, про неї. Незабаром ніч. Забарикадуємося добре, почнуть ламати двері — обов’язково почуємо. Зате як слід відпочинемо, а там… побачимо.

Усі погодилися з старшим помічником. Надійно заклинивши міцні двері болтом і знайденою тут же невеличкою палею, моряки почали стягати з себе і викручувати мокрий одяг. Невимовне відчуття тепла, спокою і слабості оволодівало змученими людьми, але все ж таки в них вистачило енергії розв’язати тюк із зброєю, акуратно протерти автомати й гвинтівки і покласти їх по три з кожного боку. Моряки вкрилися кількома полотнищами парусини і, притулившись один до одного голими тілами, майже вмить міцно заснули.

Глухо, наче здалеку, Ільїн почув крізь сон неясний шум, потім у двері постукали. Старпом, відкинувши парус, рвучко сів. Сну як не було. Кривлячись од болю в усіх м’язах, Ільїн розбудив товаришів. Тимчасом за дверима чулося настійливе «тук-тук-тук-тук» — умовний стукіт хазяїна.

З револьвером у руці, зігнувшись, старпом рушив до дверей, а за ним, виставивши плоскі багнети, вишикувались усі інші. Як тільки відчинилися двері, моряки побачили тьмяне денне світло, що падало зверху крізь люк. За дверима почувся знайомий голос — норвежець промовив до когось кілька слів своєю мовою. Крекчучи і чіпляючись спиною за низький одвірок, у каюту проліз сивобородий старик, майже такий на зріст, як хазяїн, що зайшов слідом за ним і відразу ж зачинив двері.

Обидва норвежці зачудовано розглядали незвичайну картину. В низькій, душній кімнаті тьмяне світло ліхтаря під стелею, завішаною мокрим одягом, ледве освітлювало шістьох зовсім голих людей, що стискували в руках зброю. Старик суворо посміхнувся і щось сказав хазяїнові. Той звернувся до моряків, як і раніше каліченою англійською мовою.

— Ось. Старий моряк. Він може. Німців нема. Нагорі вартують ще кілька чоловік.

Старик зробив крок уперед, безстрашно відвіз автомат кочегара і, з полегшенням випроставши спину, сів. Хазяїн помацав одяг моряків, покрутив головою, швидко зібрав його в оберемок і вийшов.

Моряки посідали навпроти старика, все ще не випускаючи з рук зброї. Старий норвежець оглянув кожного гострими, глибоко запалими очима, пошкрябав пальцем густу бороду і заговорив англійською мовою. Всі, навіть ті, хто не знав мови, уважно слухали. Хазяїн тихо ввійшов і сів на підлозі, приєднавшись до слухачів. Старик підморгнув морякам і запалив смердючу люльку. Тільки тепер моряки згадали, як давно не курили. Знайшовся клапоть паперу, дві неймовірних розмірів самокрутки пішли з рук у руки, а Ільїн обережно витяг з револьверної кобури свою вірну люльку. Моряки насолоджувалися. Тільки Курганов, який не курив, кашляв і чортихався та час від часу вторив йому хазяїн, що теж не курив.

Старпом почав перекладати товаришам слова старика:

— Ми потрапили у фіскевер (рибальський порт) Тут є німецький загін берегової охорони, але морська база — в сусідньому фіорді. Цей парусник стоїть тут уже давно, його привели сюди з Кумагсф’юра; шкіпер утік до англійців, команда теж розбіглася. В бухті близько шістдесяти рибальських моторних суден. На ловлю не ходять — не хочуть постачати німців, а німці інакше не дозволяють виходити в море, та й пального нема. Наш хазяїн живе тут тому, що німці виселили його з братом з будинку по той бік фіорду — там розмістилася берегова охорона. От і облюбував він собі цей парусник: приміщення просторе, і ненависних фашистів не бачить. Виявляється, наш хазяїн учора ввечері бігав у селище, рибалки зібрали раду: що з нами робити? Старий запитав мене, що ми самі думаємо. Я відповів: «Битися з німцями. Кожен моряк вартий десяти німців, так за шістдесят ми ручаємось». Він відповів, що тут їх понад шістсот. Але облишмо жарти. Рибалки вирішили, що коли справа дійде до бою, німці на сто кілометрів довкола всіх переб’ють або посадять у в’язницю — думатимуть, що сховали парашутний десант. Рибалки пропонують нам тікати, і якнайшвидше. З бухти жодне моторне судно не вийде, нема пального. Крім того, від мотора шум. Найкраще на цьому ж паруснику, де ми зараз перебуваємо: він стоїть дуже зручно, біля самого входу в бухту.

В цю пору року завжди тумани, коли вітер з моря. Надвечір вітер змінює напрям — дме з фіорду на захід — і зганяє туман у море. Якщо ми встигнемо вийти зразу, разом з туманом, успіх забезпечений. Парусник іде безшумно, і за ніч ми зможемо відійти далеко од берега, в зону, де патрулюють англійські судна. Як почне сутеніти, в тумані, на судно прийдуть рибалки з селища — поставлять реї і прив’яжуть паруси. Звичайно, судно велике, морське, справитися нам з парусами буде дуже важко. Крім того, і небезпечно — оснастка стара. Але іншого виходу немає — провести нас у гори до партизанів вони не беруться: немає вмілої людини. А молодці! Слово не розходиться з ділом: цієї ночі, поки ми спали, вони доставили сюди два бочонки води, продукти, хоч у самих нема чого їсти, — принесли сиру, солоної риби, ячного хліба. От люди! А проспали ми, виявляється, понад дванадцять годин, — закінчив старпом. — То як? Я думаю, діло варте уваги?

— Звичайно; варте! — хором обізвалися моряки.

— Стривайте, — звернувся Ільїн до старика по-англійськи. — Німці ж помітять, що зникло велике судно.

— Це наш клопіт, — відповів старик. — Ціла ніч. Приведемо стару велику шхуну і затопимо тут, щоб стирчали щогли.

Хазяїн приніс висушений біля печі одяг і казан з гарячою кавою.

— Товаришу старпом, — сказав раптом Курганов, — ви запитайте в нього, — кочегар кивнув на хазяїна, — може він з нами? Чого йому тут з німцями? Чоловік хороший.

Старик з насмішкуватим вогником в очах переклав запитання старпома хазяїнові. Той посміхнувся і швидко заговорив по-норвезьки.

— Він каже: не можна, сім’я загине. Його браті одвіз обидві сім’ї — свою і його — в Рерос, там дядько в лісництві працює. Взимку й він туди.

— Шкода, підходяща людина, — відповів кочегар. — Ну, прізвище його і адресу запишіть, добре б зустрітися після війни… А куди це ми потрапили?

— Та хай йому біс, не можу розібрати назви селища, вони її так вимовляють… — зніяковіло признався Ільїн. — А район зветься Лоппхавет, поміж великими островами Серьо і Арньо. Це значить на північний схід від Тромсе.

Моряки міцно потиснули руки норвежцям. Потім старпом, виконуючи спільне бажання, записав на двох аркушах паперу прізвища і адреси радянських моряків і вручив їх обом норвежцям. Старик старанно згорнув записку і довго запихав її кудись за пояс, кинувши кілька уривчастих слів.

— Він каже, що це треба добре заховати, — переклав старпом. — Якщо побачать німці, то смерть йому.

Норвежці пішли. Збуджені моряки жваво обговорювали дальший план дії.

— Що я казав? — торжествував Курганов.

— Не поспішай радіти, — буркнув Титаренко. — Може, це все липа, щоб легше нас взяти…

— А ти не каркай, вороно! — сердито обірвав кочегар. — Не може фашистська наволоч усіх людей розпаскудити. Є ще люди… Собі віриш, а інші, думаєш, гірші за тебе?

Стерновий, розгубившись від несподіваного красномовства кочегара, замовк. Ільїн, наказавши товаришам не з’являтися на палубі, вирішив оглянути судно, а головне — побачити, в якому стані стерновий привод, і обережно піднявся скрипучими сходами. нагору. Дерев’яний ковпак, що прикривав люк з боку носа, заважав бачити море; зате фіорд був увесь як на долоні.

Вузький язик майже чорної води вповзав далеко всередину урвистих гір. Суворі, покраяні тріщинами скелі наступали на береги. Розкидані вздовж берега будиночки боязко тулилися біля підніжжя скель. Трохи далі, на кам’яному майданчику, височіла дивна будівля. Балюстрада з маленьких стовпчиків підтримувала кілька лускатих дерев’яних покрівель, які піднімалися одна над одною. Здавалося, що на один будинок посаджено другий, менший, а на цьому точнісінько так же сидів ще менший, з чотиригранною покрівлею, яка завершувалась загостреною башточкою з високим шпилем. Будівлю прикрашали залізні флюгери у вигляді драконових голів із роззявленою пащею і висолопленим тонким язиком.

Вражений дивною архітектурою, Ільїн довго вдивлявся, поки не розглядів невеличкі хрести. Очевидно, це була старовинна норвезька церква. Дерево почорніло від часу, і вугласта форма будівлі, що підносилася вгору, чітко вирізнялася на фоні сірих оголених скель. Голови драконів дивилися похмуро і погрозливо. Темні ялини оточували церкву, а позаду вже сідали на гори білясті, непривітні хмари. Ця північна обитель, сповнена холодного спокою, раптом навіяла на Ільїна смуток.

Ховаючись за борт, він виліз на палубу. Висота щогли йому, звиклому до пароплавів, спершу здалася непропорціональною. Фок-щогла мала поперечні реї і, отже, прямі паруси, бізань озброєна гіком і гафелем. Це була бригантина. Обабіч люка, з якого щойно виліз Ільїн, стояли дві лебідки для марса-фалів і брам-фалів. «Марселі розрізні, з лебідками — може, впораємося», — відзначив старпом, кваплячись пригадати свою парусну практику, яку проходив колись у мореплавних класах. Складні переплетення тросів, які то здіймалися високо і були схожі на тонку павутину, то спадали з щогли вниз, на борти, на палубу, на бушприт, на другу щоглу, — здавалися абсолютно незбагненними. А йому, начальникові, треба буде керувати цим судном, командувати.

Ільїн скривився і глянув на море. З лівого боку бушприта, вдалині вздовж чорної тіні від скель фіорду, море було перегороджене ланцюгом куполоподібних, розташованих близько один до одного островів. Вони були схожі на кісточки велетенського підводного кулака, що виступали над водою. «Обійдемо мис, тримаючи правіше, тільки миль через десять лягати на чистий вест», — міркував далі старпом. Оснастка судна ще досі турбувала його. «Була б це шхунка… та що завгодно, аби менше і з косою парусністю….» Він перехилився через борт і прочитав напис на носі: «Свольвер».

Передбачення старого норвежця збулися дуже точно. Надвечір фіорд заповнився густющим туманом, ще непрогляднішим, ніж учора. Моряки вилізли нагору і раптом схопилися за гвинтівки: на палубі одна за одною почали з’являтися людські постаті. Скоро на судні стало повно людей. Норвежці неквапливо, але не гаючи жодної хвилини, обтягували такелаж, витягали, розгортали і піднімали паруси, посміхаючись до радянських моряків. Порядкував кремезний старик, неголосно покрикуючи на працюючих.

— Це старий капітан, — пояснив Ільїну знавець англійської мови, що приходив уранці.

Небезпечна робота наближалася до кінця. Кремезний капітан підійшов до Ільїна, потиснув руку:

— Я Оксхольм. Усе готове. Паруси поставив левентік до вітру, який зараз. Подме з фіорду — для такого положення рей буде бакштаг. Коли вітер рвоне з фіорду, брасопити реї буде ніколи: розклепуйте якорні ланцюги — і гайда. Стривайте, ще: бом-брамселі, бом-клівери — цих парусів не ставимо. Вони попріли. Стакселі теж не всі. Замість крюйс-стеньги-стакселя ми поставили штормовий апсель.

— Дякую, — промовив Ільїн, коли зміркував, що немає бом-брамселя — паруса, який міститься на тій найжахливішій висоті, що вразила його в першу мить, і полегшено зітхнув.

Вітер ущух, паруси, стиха полощучись, повисли, наближався час втечі. Норвежці, витираючи піт, як і вперше мовчки по-дружньому потискували радянським морякам руки або плескали по плечу і зникали за бортом. Курганов обняв хазяїна парусника, повторюючи йому своє прізвище, аж поки той не вимовив майже чисто: «Курганофф».

— Вітру і щастя! — почувся з-за борту голос капітана Оксхольма. — О, вітер є, розклепуйте ланцюг. Гуд бай!

Паруси, здіймаючись в тумані над головами моряків, розправили складки. Вітер з фіорду тихо зашипів поміж снастями. Часу залишилось небагато. Кочегар озброївся заздалегідь приготовленими інструментами і почав вибивати шпильку, розклепуючи верхню змичку якірного ланцюга; механік взявся за другий. Туман глушив удари, проте вони розносилися по бухті. З гуркотом, від якого моряки аж здригнулись, якірний ланцюг упав у воду, за ним — другий. Ледве помітний поштовх пройшов по судну; повільно, майже невідчутно воно рушило. Із збільшенням швидкості почало, нарешті, діяти стерно і саме вчасно: навіть крізь такий туман можна було помітити попереду неясні контури скелястого мису.

— Ліво руля! — тихо командував Ільїн, не знімаючи руки з штурвала.

Тупий, важкий ніс ледве чутно хлюпав об воду: хвиля стала попутною, бушприт швидко майнув ліворуч. Титаренко, прикусивши губу, закрутив штурвал у зворотний бік.

— Увалюється, притримуй! — прошепотів Ільїн, вдивляючись у сіру стіну туману, яку судно розсікало своїм бушпритом.

На щастя, вихід з фіорду був широкий. Поминувши мис, Ільїн повернув на північ, узявши до вітру. В густому тумані судно безшумно йшло у відкритий океан, покидаючи норвезький берег, де зовсім несподівано для себе радянські моряки знайшли товариську підтримку багатьох людей. Передбачення старого капітана збувалося — бригантина не зустріла нікого.

За годину вона знову лягла в бакштаг на вест І пішла значно швидше. Старпом зібрав свого нечисленну команду, оголосив, що парусну науку треба буде вивчати на ходу, і запропонував поки що ознайомитися з оснасткою бригантини.

— Помізкуйте як слід, метикуйте, яким чином упоратися в разі потреби. Шлюпочні паруси всі ви знаєте, тепер освоюйте справжні. Ось, до речі, судно увалисте, отже треба…

— … зменшити парусність на фок-щоглі, — швидко відповів Метелицин.

— Правильно! Хоч і невигідно, а доведеться брам сель згорнути: мало парусів у нас на бізані — виходить неврівноважена парусність. До цієї справи всім нам треба братися, а я не можу відійти од стерна, поки Титаренко не призвичаїться.

— Ми вчотирьох, — обізвався механік.

І моряки кинулися до лебідок.

Бригантина вийшла далеко у відкрите море; її дуже гойдало на великій хвилі. Метелицин першим досяг салінга і, намагаючись не дивитися вниз, поліз по вантах, добираючись до верхнього брам-рея. Палуба зникла в тумані, щогла тяглася далеко вниз, а брам-стеньга здавалася занадто тонкою. Чутно було, як вона потріскує в езельгофті. З кожним креном судна щогла описувала в повітрі дугу. Коли бригантина пірнала носом, щогла ніби провалювалася під Метелициним, і він гарячково хапався за перекладини вантів. Ще гірше було молодому морякові, коли судно піднялося на хвилю — велетенська щогла похилилась на нього, ніби хотіла вдарити, ноги гойднулися вперед, і він повис над палубою вниз спиною. Чоло Метелицина вкрилося потом, моряка трохи нудило на незвичній висоті. Але він швидко освоївся і зміг роздивитися проводку снастей — гітових, топенантів і горденів.

Спільними зусиллями на кофель-планках біля бортів судна розшукали ходові кінці цих снастей — правих і лівих. Навалившись животами на парус і упершись ногами в хисткі, наче розгойдана колиска, перти, «парові мореплавці» зуміли впоратися з незвичайним завданням. Незважаючи на темряву, брамсель згорнули.

Вітер став дужчий і почав заходити, але екіпаж бригантини вже трохи призвичаївся до снастей. Реї обрасопили як слід, парусність урівноважилась, і старе судно бігло морем із швидкістю десяти вузлів. Єдине, що бентежило моряків, — це сильний скрип і тріск, що чулися звідкись із глибини судна.

— Чи це завжди так на парусниках? — дивувався Метелицин, звертаючись до старпома. — Хлопці турбуються, коли б не розвалилася наша посудина.

— Не знаю. Мені теж здається, що тут не все гаразд. Вода в трюмі не прибуває?

— Тече потроху, але що то за теча: двома помпами покачали — й сухо.

— Спущусь-но я сам, — вирішив Ільїн, — а ви тут побудьте.

Взявши ліхтар, який залишили їм норвежці, старпом спустився в трюм, ступаючи по вкритих водою хитких дошках, покладених поверх баласту. Сильний тріск сповнював задушливий простір трюму, заглушаючи шум моря, що билося об дерев’яні борти. Походивши по трюму, старпом з’ясував, що тріскотить майже весь корпус бригантини, а оглушливий скрип іде від щогл судна. Ільїн постояв і повернувся на палубу.



— Негаразд, звичайно, — відповів він на помічникове запитання. — Біс його знає, посудина розхиталася, та й наш стоячий такелаж, мабуть, не завадило б ще раз обтягти.

— Ніч, як сажа, де вже тут до цього братися з одним ліхтарем?

— Усе ж таки спробуйте.

— Зараз приступимо.

— Ліхтар захопіть!

— А хіба він вам біля компаса не потрібен?

— Ой, морячок! — засміявся Ільїн. — На компас не глянув! З казанка спирт давно вже випили чи висох. Куди вітер, туди й ми, тільки б швидше відійти якнайдалі. Хіба не все одно — вест, зюйд-вест чи норд-вест? Побачення з англійцями у нас, на жаль, не призначене. Ви, мабуть, хотіли б за всіма морськими правилами, в бейдевінд, з переміною галсів? А як ви, друже, вчотирьох упораєтеся з такою парусністю? Отож то. Кишеньковий світний компас є, і добре… Чорт, як курити хочеться.

Протягом цієї ночі Ільїн і стерновий чуйноприслухалися до звучання вітру в парусах.

Як тільки шум вітру ставав дужчий і дзвінкіший, обидва моряки вже знали, що судно кинулося до вітру. Зростаючий опір штурвального колеса негайно сигналізував про те саме. Для інших чотирьох ніч минула в безперервній тяганині з парусами. Руки моряків, звичні до зовсім іншої роботи, боліли, а на долонях повискакували пухирі.

Вранці судно опинилося в розбурханому морі. Вітер послабшав, але великі хвилі весь час зростали, кидаючи бригантину, мов тріску. Хід судна став нерівний, паруси важко лопотіли, коли бригантина судорожно пірнала. Тріск і скрипіння посилились, здавалося, що дошки палуби вібрують j гнуться під ногами.

— Розвалиться наша посудина, слово честі!.. Он вода стала прибувати помітніше, — бурчав механік.

— Чого ви боїтесь, Матвію Миколайовичу? — невпевнено зауважив Метелицин. — Поки що прямо здорово…

— «Марсофлот» цей не до душі мені, не розуміюсь я на цьому ділі. А коли не розумієш, почуваєш себе не зовсім добре… як і ви, любий Вітю. — І механік поблажливо поплескав Метелицина по плечу.

Той спалахнув і відкрив рота, щоб заперечити, але в цю мить почувся різкий, сухий тріск і оглушливі удари — розірваний одразу в кількох місцях фок бив по щоглі і штангах. Величезні клапті парусини обкручувалися навколо снастей, лупцюючи моряків, які кинулися до паруса. Чегодаєва так вдарило по обличчю, що він упав на палубу.

— Ножем, ножем ріжте гордені! — закричав знизу старпом.

Порада була дуже вчасною. З-під рея шугонули вгору білі килими-самольоти, чіпляючись за штанги, наче не бажаючи розлучатися з судном, і полетіли, кружляючи і зникаючи за валами, що здіймалися перед парусником.

Нові парусні матроси на чолі з «боцманом» Метелициним збентежено стали перед старпомом.

— Ви тут ні при чому, — похмуро сказав він, — паруси, мабуть, дуже попріли.

За три години гарцювання по хвилях бригантина втратили ще три паруси — бізань-гаф-топсель, форстаксель і верхній марсель: то лопалися снасті, то рвалася перегнила парусина.

А хвилі все більшали, сунули на судно, гальмуючи й без того сповільнений хід.

— Коли б шторм не розгулявся! — кричав старпом своєму помічникові крізь скрип і тріск щогл та снастей. — Шкода, барометра в нас немає. Давайте задраїмо люки якнайщільніше, закладемо румпельталі!

— Аз парусами як? — тривожно запитав Метелицин.

— З парусами? — спроквола промовив старпом. — Зараз. Давайте поміркуємо… Більше як половини парусів уже немає, але треба, треба…

— Може, бізань згорнути, — обережно підказав помічник.

— Бізань само собою. Тоді в нас на бізань-щоглі залишиться тільки оцей скісний парус, який рухається по бізань-штангу, як його той парусний спец називав — апсель. Він сказав, що це спеціально штормовий. Клівери, звичайно, доведеться згорнути, але на фок-щоглі в нас залишиться єдиний парус і здоровенний — нижній марсель. Доведеться залишити, тільки глухі рифи взяти. Стривай, ще, здається, спускають на палубу верхні реї та гафель — оце треба зробити. Мабуть, і все. Починайте з парусів. Ви гадаєте, іще що-небудь? — запитав Ільїн, бачачи, що помічник наче зам’явся.

— Ні, що ви, Антоне Петровичу, але… Як цей марсель глухо зарифити і що означає — глухо?

Ільїн пояснив Метелицину, сам дивуючись, як могли так довго зберігатися в пам’яті всі ці деталі прямого парусного озброєння. А моряки вже поралися біля бортів, підтягували риф-талі і гордені, потім полізли на рей. Площина величезного паруса дуже зменшилася. Моряки тягли ще і, зменшивши її до краю, почали прив’язувати риф-сезні.

— Поплавати б отак місяців два — хвацькими парусниками були б! — сказав Ільїн Титаренкові, що знову став до стерна після короткого перепочинку.

Українець ствердно хитнув головою, стежачи за гігантським із сталевими відблисками валом, який грізно здіймався праворуч.

Склавши свої крила, бригантина скидалася тепер на великого пошарпаного птаха. Небо закривали густі хмари. Вітер то слабшав, то налітав поривами, несучи здалеку ніби хор глухих зойків, у який час від часу вривалися пронизливі звуки труб.

Якесь важке, лиховісне очарування було в голосі наростаючого шторму. Велетенська його сила ладна була ринути на стару бригантину, що борсалася серед хвиль, і шестеро моряків відчули себе такими ж одинокими, як тоді, коли залишали свій тонучий «Котлас».

Море шаленіло. Величезні, згори до низу вкриті піною вали здіймалися на десятиметрову височінь. Вітер з ревінням обламував гребені, і піна, схожа на розкуйовджені сиві патли, летіла за вітром. Здавалося, кожен велетенський вал, здіймаючись з моря, простягав свої довгі руки назустріч судну. Всі звуки моря злилися в безугавний важкий грім, якому вторило ревіння вітру.

Бригантина під єдиним уцілілим марселем мчала на фордевінд. Скрип судна, голоси людей потонули в оглушливому гуркоті шторму. Щогли, здавалося, безшумно розгойдувались і гнулися в своїх гніздах, загрожуючи звалитись на палубу. Бушприт то опускався вниз, ніби збирався врізатися у прямовисну водяну стіну над глибоким урвищем між двома хвилями, то намагався простромити важкі бурі хмари. На палубі мчала, кружляючи, запінена вода, водоспадом падаючи із шканців. Іноді передня частина судна зникала, відрізана стіною піни, що хлюпала поперек палуби, або велетенський вал обрушувався своєю верхівкою, наздогнавши втікаючий парусник. Тоді, чіпляючись з усіх сил за поручні, зігнувшись, затамувавши подих, моряки відчували, як осідає під ними судно, придавлене багатотонною вагою і, нарешті, рвучко, ніби зібравши останні сили, випростується, скидаючи з себе гнучкі щупальця моря, які, звиваючись і пінячись, знову зникають за бортом.

Старпом разом з Титаренком, обливаючись потом під наскрізь промоклим одягом, міцно тримали штурвальне колесо. Штурвал чинив опір, найменша несправність стерна загрожувала негайною загибеллю. Ільїн намагався вгадувати в шаленому танці хвиль ту лінію, тримаючись якої, судно, мов балансуюча над прірвою людина, можливо, і врятувалося б.

Решта моряків, знемагаючи від утоми, безупинно качали помпи: вода в трюмі — через шви, що розійшлися — швидко прибувала. Ніхто не відчував страху — занадто шаленою була боротьба за життя.


* * *

У просторій кают-компанії англійського крейсера «Фірлес» яскраво горіло світло. Більшість вільних офіцерів зібралися тут, розмістившись у зручних шкіряних кріслах. Качка виснажувала, не даючи можливості щось робити чи спати.

— Жахлива річ, джентльмени, бути зараз у морі! Наше патрулювання припало якраз на початок осінніх штормів, — промовив молодий лейтенант до свого сусіда.

— Нічого, скоро повернемось на базу, — обізвався той, не розплющуючи очей.

— Люте тут море, — говорив лейтенант. — Я тепер розумію, чому норвежців вважають найкращими моряками в світі!

— Де це ви таке чули, Нойєс? — глузливо і недбало запитав інший офіцер. — Найкращі моряки ми, англійці.

Між офіцерами виникла суперечка. Настрій трохи покращав. До кают-компанії, прикривши очі хустинкою, зайшов ще один офіцер. Червоне обличчя прибулого свідчило, що він тільки-но з палуби. Кілька голосів навперебій привітали офіцера:

— Нарешті, Кеттерінг! Змінилися?

— Ми нудьгували без ваших старовинних оповідань…

— Що там нагорі?

— Бенкет сатани, — відповів Кеттерінг на останнє запитання. — Зараз сам капітан на містку. Будемо повертати на фордевінд.

— Чудово! — зрадів хтось.

— А ми тут сперечалися, сер, — шанобливо звернувся до Кеттерінга лейтенант Нойєс. — Чекаємо вашого авторитетного висновку.

— Про що сперечалися?

— Які моряки найкращі в світі.

— І що ж вирішили?

— Думки розійшлися, — втрутився офіцер, що сперечався з Нойєсом. — Я кажу — ми, англійці, Нойєс — норвежці, Уотсон — японці, а Кольвер присягається, що кращих за турків не було й немає моряків.

— Суперечка цікава, — посміхнувся Кеттерінг, — але я боюсь поспішати з висновком. Можу розповісти одну невеличку історію, яка відбулася понад століття тому. А потім ми обміркуємо всі доводи на користь тієї чи іншої нації. Згода?

Офіцери погодились. Кеттерінг сів зручніше в кріслі, розставивши довгі ноги, і запалив люльку. Помовчавши, він почав:

— Ви знаєте, що я працював до війни в архіві Адміралтейства за дорученням Парусного клубу. Серед інших документів знайшов цікавий рапорт полковника індійських колоніальних військ Чеверленджа і сублейтенанта флоту його величності Губерта про причини загибелі трищоглового корабля Ост-Індської компанії «Фейрі-Дрегн» у тисяча вісімсот сімнадцятому році.

Цей корабель потрапив у великий циклон в Індійському океані. Шквал налетів так раптово, що рангоут корабля був дуже пошкоджений, вантаж перемістився в трюмах унаслідок крену. Тільки вправність досвідченого капітана та героїчна робота матросів вивели «Фейрі-Дрегн» з надзвичайно небезпечного становища. На нещастя, шквал був передвісником страшного циклону, опиратися якому пошкоджений корабель, кінець кінцем, уже не міг… Чорт! — урвав свою розповідь Кеттерінг.

Крейсер повалився на борт, різко вирівнявся і шугонув у протилежний бік.

— Слава богу, повернули… Коли розбитий корабель уже занурювався в океан, — почав знову Кеттерінг, — з нього помітили бриг невідомої національності, що також ішов на фордевінд і наздоганяв тонучий «Фейрі-Дрегн». Незграбний широкий корпус судна час від часу весь зникав у велетенських хвилях, було видно тільки верхівки двох його щогл. Судно йшло під єдиним парусом, який не відповідав силі циклону, — нижнім марселем. Вражені тим, що судно було в цілком задовільному стані, моряки з тонучого корабля дали сигнал небезпеки. Невідомий бриг почав обережно наближатися до «Фейрі-Дрегн», але тут «Фейрі-Дрегн» пішов на дно…

До кают-компанії швидко зайшов старший офіцер у штормовому одязі, з якого ще стікала вода, і кинув мимохідь стюардові:

— Віскі!

— Щось трапилося, сер? — тривожно запитали офіцери, підводячись з крісел.

— Нічого. В морі парусник невідомої національності, під єдиним марселем, іде на фордевінд, як і ми.

— Що таке, сер? — підхопився Кеттерінг. — Часом не чорне двощоглове судно?

Старший офіцер в свою чергу здивувався:

— Ви вгадали, Кеттерінг! Щоб я пропав, коли знаю яким чином. Справи його погані. Я сигналізував — не відповіли, тільки запалили, здається, фальшфейер. На мить щось спалахнуло. Допомогти зараз неможливо, проте ми йдемо одним курсом, і шторм починає стихати. Сигналізували, щоб трималися біля нас, але близько не підходили, бо потопимо. Може, це німецька пастка?

Старший офіцер випив своє віскі і вийшов. За ним рушив до виходу Кеттерінг.

— Стоп! Розповідь — на найцікавішому місці! — загукали до нього.

— Обов’язково закінчу, тільки погляну на судно, — відповів Кеттерінг уже з-за дверей.

Слідом за ним почали підводитися й інші офіцери.


* * *

Шторм затих. Червоні промені призахідного сонця де-не-де пробивалися крізь хмари. Багряні відблиски мерехтіли на мокрій палубі.

Щойно закінчився важкий маневр — піднімання рятувальної шлюпки. Люди, що скупчилися на палубі, з повагою розступилися перед шістьма російськими моряками, яких старший офіцер повів переодягтися.

Згодом офіцери обступили Кеттерінга, що повернувся від командира.

— Ну, як росіяни?

— Сплять, — посміхнувся Кеттерінг і в кількох словах розповів дивну історію шістьох моряків з «Котласа».

— Оце історія! — вигукнув лейтенант Нойєс. — Шість «парових» моряків і впоралися з таким парусником! А ми вважали росіян сухопутною нацією.

Довгу мовчанку, якою був відзначений подвиг росіян, порушив високий офіцер:

— Кеттерінг, а кінець вашої розповіді? Він так дивно збігся з появою судна, що я ладен думати…

— Ви не помилилися, — швидко відповів Кеттерінг. — Доля вже закінчила розповідь замість мене. Той бриг, що звався «Ніор», був французьким судном… але команда була російська, і вів бриг після смерті капітана-француза російський помічник. Російські моряки виявили тоді гідне подиву мистецтво. Їм удалося врятувати частину екіпажу «Фейрі-Дрегн», в тому числі й авторів рапорту, і щасливо справитися з циклоном, незважаючи на грубу оснастку та незграбний вигляд судна. Починаючи розповідь, я хотів показати вам, то є нація, морські здібності якої часто недооцінюються.

— Годі, Кеттерінг! — перебив високий офіцер. — Невже ви наважуєтесь ставити росіян поруч з англійцями? Ми створили всю культуру мореплавства, науку про море, всі флотські традиції… Як же може бути, щоб континентальний народ виявився таким здібним до морського мистецтва?

— Мені здається, тут справа в особливих властивостях російського народу. З усіх європейських націй російська сформувалася на найобширнішій території, до того ж з суворим кліматом. Цей витривалий народ одержав від долі нагороду-здібності, сила яких, здається мені, в тому, що росіяни завжди прагнуть знайти корінь речей, дістатися до основних причин будь-якого явища. Можна сказати, що вони бачать природу глибше за нас. Так і з морським мистецтвом: росіянин дуже швидко розуміє мову моря і вітру, і справляється навіть там, де пасує віковий досвід.

— Але… — почав високий офіцер.

— Але, — перебив Кеттерінг, — поміркуйте над нашою зустріччю! У нас ще багато часу, щоб закінчити суперечку до повернення в Англію.

На світанку «Фірлесс» зупинив пароплав, що йшов з Англії в СРСР, і шестеро радянських моряків продовжували відпочивати вже по дорозі на Батьківщину. © http://kompas.co.ua

… Осіннє сонце хилилося до заходу, коли Ільїн вийшов із штурманської рубки. Він знав: до місця зустрів з конвоєм залишилося тільки дві години ходу. Старпом ввійшов у коридор і зупинився. Юрба скупчилась біля напіввідчинених дверей, звідки линув чудовий тенор Метелицина. Він співав ту саму пісню, яка так захопила Ільїна в темній каюті тонучого «Котласа». Тільки в голосі Метелицина тепер не бринів смуток:


Вітчизно, не мало страждала
Ти, люблячи вірних синів…
Ти довго на мене чекала,
І ось я до тебе приплив!

Ільїн тихо вийшов на палубу. Далеко попереду, в ясному небі проступала світла смуга — відблиск недалеких полярних льодів. Там — поворот на схід.



АТОЛ ФАКАОФО



Невеликий світлий зал був переповнений. Серед різноманітних цивільних костюмів виділялися сині кітелі моряків. Повільно оглянувши зал. капітан-лейтенант Ганешин помітив чиїсь енергійні жести в дальньому ряду — знайомі запрошували на вільне місце. Ганешин почав пробиратися до них поміж рядами стільців.

— Навіть ви прибули! — промовив капітан другого рангу Ісаченко, потискуючи йому руку. — Весь флот, чи що, збирається?

— А що? — здивувався Ганешин.

— Ткачов доповідь робитиме.

— Який це Ткачов? Той, що по непотопленню?

— Навпаки, по потопленню, — відповів дотепом Ісаченко. — Командир сторожового корабля Північного флоту.

— Он як, — байдуже озвався Ганешин. — А що за доповідь?

— Та він нічогісінько не знає! — вигукнув Ісаченко.

Моряки, які оточували співрозмовників, засміялися.

— Ну ж бо, просвітіть, — добродушно посміхнувся Ганешин.

— Сьогодні ж заключне засідання сесії Академії наук, присвяченої морським справам. Ну, а Ткачов виловив незвичайного гада; командуючий наказав йому обов’язково довести це до відома вчених. Ткачов — сміливий командир, але до доповідей не любитель… А втім, починається, — урвав розмову Ісаченко, — самі про все дізнаєтесь.

Почувся дзвінок головуючого. На кафедру рішуче зійшов середній на зріст, світловолосий офіцер з гострим обличчям.

Орден Нахімова прикрашав його старанно випрасуваний кітель. Моряк окинув поглядом притихлий зал і почав говорити, від хвилювання часто й обережно доторкуючись до верхнього гаплика на комірі. Але незабаром доповідач оволодів собою.

Ганешин не раз плавав у тих місцях і тому слухав Ткачова з особливим інтересом. Як тільки Ткачов промовив: «Мій корабель п’ять діб патрулював далеко у відкритому морі, біля тридцять другого меридіана, по-нашому — в четвертому районі», перед очима Ганешина постало похмуре, свинцевого кольору море…

Водний простір не відчувався в холодному, мутному від вологи повітрі. Горизонт був близько і тому таїв v собі небезпечні несподіванки… Поява німецького підводного човна, що йшов повним ходом у надводному положенні, була цілковитою несподіванкою. Очевидно, німці не думали зустріти радянський сторожовий корабель так далеко від берегів, і поки човен занурювався, Ткачову вдалося наблизитися до ворога.

Над морем пролунали постріли, схожі на удари в гігантський бубон, і трохи попереду від того місця, де щойно зникла рубка підводного човна, здійнялися водяні стовпи, пронизані червоними блискавками і хмарками червоного диму. Це рвалися глибинні бомби, поставлені на незначне заглиблення. Досвідчений винищувач човнів, Ткачов в одну мить визначив приблизний сектор знаходження ворога і почав закидати його бомбами.

Тим часом корабель досяг того місця, де занурився підводний човен. Ткачов наказав припинити скидання бомб і застопорив машину. Лейтенант Малютін подав Ткачову навушники гідрофонів, однією рукою продовжуючи обертати рукоятку підсилювача. Невиразний шум моря, що віддавався в гідрофонах, не виявляв присутності підводного ворога. Ткачов зрозумів: підводний човен, почувши, що гвинти над ним стихли, теж застопорив мотори.

Кивнувши лейтенантові, Ткачов рвонув ручку машинного телеграфу, машина почала працювати на повний хід, гвинти зашуміли в гідрофонах, як водопади. Знову пролунав дзвінок телеграфу. В ту ж мить машина зупинилась, і у відлунні руху корабля Ткачов уловив зникаючий, здавалося, дуже далекий шум гвинтів підводного човна.

— Ліво на борт!

Як і раніше, з глибини було чутно рівномірні глухі шуми. Ткачов уявив собі підводний човен там, унизу, як він нишком намагається вислизнути, виляючи на ходу і стопорячи свої електромотори. Через кілька секунд підводний човен знову зупинив свої мотори. Шум гвинтів затих. Але Ткачов уже знав пеленг, приблизну глибину і напрям, в якому тікав противник. Швидкі руки мінерів установили гідростатичні підривні капсулі на глибину дев’яносто метрів: вибух важких глибинних бомб ефективніше діє вгору, ніж в глибину. Ткачов поставив ручку телеграфу на «повний вперед», судно рвонуло з місця, потужні машини збурили за кормою велетенський пінястий вал. Коли швидкість судна досягла п’ятнадцяти вузлів, Ткачов почав натискувати по черзі спускові важелі правого і лівого лотків. Кожна глибинна бомба, схожа на бочку з-під бензину, м’яко падала своєю багатопудовою вагою в спінену за кормою воду, і на її місце поважно, неквапливо підкочувалась інша. А зверху, вздовж лотка безперервним ланцюгом котилися нові й нові чорні, гладенькі бочки, такі невинні на вигляд.

Сторожовий корабель пройшов по широкій дузі, залишаючи за кормою зелені водяні стовпи, вже без вогненних проблисків і значно нижчі. Ткачов стежив за розміщенням вибухів, одночасно обчислюючи розміри та площу накриття. «Ще одну, останню, для певності, — подумав Ткачов, натискуючи на правий важіль бомбоскидувача. — Все одно нікуди не дінеться. На дно він не ляже, глибина тут майже кілометр. Попався!»

Лейтенант, що стежив за секундоміром, здивовано знизав плечима. Вже минув час, необхідний для занурення бомби, а вибуху не було. Ткачов наказав повернути корабель назад, щоб прослухати човен у покритій бомбами зоні.

— Гавриленко! — гукнув лейтенант до мінного старшини. — Ви як поставили підривний капсуль в останній?

— Точнісінько як у всіх: дев’яносто метрів, товаришу лейтенант!

— Мабуть, підривний капсуль відмовив. Дивно, це в мене перший випадок, — промовив здивовано Ткачов.

У цю мить за півкабельтова праворуч від судна здійнявся низький водяний бугор. Ледь чутний удар долинув з глибини, зразу ж заглушений сильним сплеском хвилі, що вдарила в ніс. Корабель хитнуло. Ткачов ухопився за поручень, уривчасто спитав:

— Час, лейтенанте?

— Дві хвилини сорок п’ять секунд, — відповів Малютін.

— Ого! Значить, потонула майже на півкілометра, тому й вибух такий слабкий… Ясно, в підривному капсулі дефект… Ага, піймалися! — крикнув раптом Ткачов, прикипівши очима до того місця, де по схилах невисоких хвиль розпливалася величезна масна пляма.

Машина затихла, і знову чутливі підводні вуха гідрофонів насторожилися, стежачи за боротьбою вже підбитого ворожого човна. Почувся шум гвинтів, уже не рівний, а уривчастий, змовк, знову виник. «Ну й пірнули! Мабуть, заклепки течуть», — подумав Ткачов і послав за новим пеленгом ще дві бомби, не перестаючи стежити в бінокль за спіненою поверхнею води.

— Ліворуч за кормою предмет! — пролунав позаду голос червонофлотця.

Здивований невідповідністю щойно взятого пеленга і місцем виплиття, Ткачов рвучко обернувся, спрямував бінокль на невиразну червону пляму поблизу того місця, де була скинута остання бомба, і мало не відсахнувся од несподіванки. Лінзи бінокля в опаловому серпанку наблизили до його очей обриси гігантського червоно-бурого тіла серед рівномірного коливання хвиль. Це була якась тварина небачених розмірів і забарвлення. Ткачову здалося, що в неї широке тіло, велетенські плавці і могутня кругла шия: голова й хвіст ховалися у хвилях. Найдивовижнішою була гладенька шкіра, подекуди покрита зморшками і складками густо-червоного кольору, що переходить у темно-бурий.

— Праворуч від носа бульбашки!

Голос сигнальника повернув командира до дійсності, і Ткачов знову зосередив свою увагу на боротьбі з під. водним ворогом. Тисячі повітряних бульбашок укрили поверхню хвиль. За хвилину корабель стояв уже над місцем, звідки виходило повітря, і вслухався в глибину.

Раптом вода заклекотіла — це знизу відразу надійшла велика кількість повітря. Одночасно в гідрофонах виник короткий, тупий і невиразний гул. Люди мовчки дивилися. Корабель уже втратив хід і ставав лагом до хвилі. Минуло кілька хвилин. Останні повітряні бульбашки зникли. Жоден звук не долинав знизу в гідрофон. Тільки масна пляма розпливалася дедалі ширше, вирівнюючи загострені гребені хвиль.

Десь далеко внизу, під морською поверхнею, розбитий човен, що не зміг виплисти, провалювався все глибше в безодню, і нещадний тиск води видушував з нього повітря й масло. Ткачов дав кораблю хід і підійшов до Малютіна, що саме знімав навушники.

— Запишемо ще одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!

На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.

Ткачов з досадою протер пойняті сльозою від напруження очі: «Невже приверзлося? Та ні…»

Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.

Відгукнулися зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.

— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?

— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.

Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. «Ех, досадно, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..»

Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів:

— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсований підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може, й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручаюсь, а п’ять разів клацнув: дуже вже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив був пригвинчений.

Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозріваючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…

Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все ж вони вийшли недосить чіткими: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати у Москву, на морську сесію Академії наук.

— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомляти вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо ж учені не повірять тому, що бачила ціла група моряків, — тоді нема чого покладатись на їхній авторитет…

Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.

Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось залишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося — схопленої, але вислизнулої таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши найрізноманітніших людей.

У президії зборів зчинився рух. На кафедру зійшов величезний на зріст старик з широкою сивою бородою. Зал притих: багато з присутніх пізнали відомого океанографа, який прославив російську науку про море.

Учений нахилив голову, показавши дві глибокі залисини над масивним чолом, обрамленим сріблястим густим волоссям, і спідлоба оглянув зал. Потім поклав здоровенний кулак на край кафедри, і могутній розкотистий бас залунав у найвіддаленіших куточках залу.

— Ось він, наш Георгій Максимович! — шепнув Ганешину Ісаченко. — З таким голосом лінкором під час шторму командувати, а не лекції читати.

— Та ж він і командував, — кинув Ганешин.

— Товариші, — говорив тимчасом океанограф, — я надзвичайно радий, що мені довелося почути гідне подиву повідомлення капітана Ткачова. Його доповідь дуже до речі припала на заключне засідання нашої сесії. Ми занадто звикли до існування нерозгаданих таємниць моря, багато питань океанографії вважаються досі нерозв’язними. Але, я думаю, всім присутнім відоме повідомлення сміливого американця професора Біба, що спускався в сталевій кулі — батисфері — на кілометрову глибину. Біб спостерігав величезних тварин, що пропливали у неймовірній темряві перед вікнами його батисфери, занадто великих для жалюгідного освітлення, яке давав його прожектор, і для невеликого поля зору кварцових ілюмінаторів. Чи відомо вам, що незадовго до війни біля східних берегів Африки була піймана величезна риба — латимерія — з породи, яка давно зникла з поверхні землі і вважалася вимерлою ще в стародавню геологічну епоху, мало не сто мільйонів років тому? І ось зараз незнаний гад, виявлений у Баренцовому морі капітаном Ткачовим, дає нам ще одне підтвердження таємничого життя морських глибин. Це поки що тінь, яка промайнула перед нами, але тінь уже реального, справді існуючого.

Незважаючи на війну, флот і наші вчені продовжують розширювати знання про море. Але перемога вже близько, товариші, і я сподіваюся побачити вас незабаром на післявоєнній морській сесії, коли наші можливості незмірно зростуть.

Я звертаюся до вас, товариші моряки, від імені науки. Перед нашим флотом — велике майбутнє. Ви, озброєні технічними знаннями і колосальною виробничою могутністю нашої країни, після війни, в спокійних умовах роботи, зможете подати величезну за своїм значенням допомогу науці… — Вчений спинився, голосно зітхнув і загримів ще дужче. — Багато хто думає, що ми знаємо море. Ще б пак, звичайно, ми добре вивчили його поверхню. Всім нам відомо, наприклад, що в Індійському океані зустрічаються найкрутіші хвилі. Льодовитий океан відзначається гігантськими хвилями з надзвичайно довгими фронтами, а Атлантичний дає найвищу морську хвилю. Немає потреби перелічувати вам досягнення океанографії — ви знаєте їх не гірше за мене. Але як тільки від поверхні океану ми переходимо до його глибин, одразу ж відчувається наша слабкість.

Звичайно, ми знаємо загальне розміщення осадків на дні океану. Винайдення ехолота відразу зрушило вперед вивчення рельєфу морського дна, і не за горами той час, коли ми знатимемо цей рельєф не гірше за рельєф суходолу. Але вся справа в тому, що саме дно океану, будова і склад його корінних порід нам зовсім невідомі. Я не перебільшу, коли скажу, що поверхню Місяця ми вивчили значно краще. Уявіть собі океан у вигляді кам’яної чаші, наповненої водою. Так ось, саму чашу ми зовсім не знаємо і поки що не в силі вивчити її.

Моря й океани займають сімдесят один процент поверхні нашої планети. Тому геологія при вивченні земної кори змушена поки що обмежуватися тільки двадцятьма дев’ятьма процентами цієї поверхні. Недивно, що найголовніші, основні питання геології, пізнання яких дасть нам справжню владу над скарбами земних надр, не можуть бути розв’язані без дослідження геології морського дна. Нам потрібні очі й руки в найстрашніших глибинах морів. Ви, молоді командири й інженери, поміркуйте над цим!

Я дозволю собі затримати вашу увагу ще на п’ять хвилин. У центрі Тихого океану, на північ від островів Самоа, є група коралових островів Токелау, частина яких — низькі атоли, тобто кільцевидні коралові острови, часто з лагуною в центрі. Серед вас багате молоді, і я не думаю, щоб їй доводилося бачити справжні атоли; А низький атол, тобто острів, що дуже мало виступає над поверхнею моря, — це незабутнє видовище. Як влучно висловився один із старих капітанів, низький атол — це кільце безупинного гуркоту, туману й піни від шаленіючих навколо хвиль. Біле кільце піни, накрите райдужною, блискучою шапкою сонячних променів, відбитих найдрібнішими краплинами водяного пилу, надзвичайно красиве здалеку на сяючій голубій рівнині моря. Але поблизу такий атол має суворий, а під час припливу навіть і страшний вигляд. Рівні хвилі, що гойдають навколо поверхню океану, біля самого атолу раптом виростають, з шумом мчать і з надзвичайним гуркотом обрушуються на атол. Якщо ж вам доведеться побувати на низьких атолах під час урагану, — запасайтесь мужністю. Густі хмари закриють сонце, і море відразу стане темним і грізним, переораним, наче зморшками гніву, чорними проваллями велетенських валів. Хвилі, здіймаючись усе вище, ринуть на атол, заливаючи й трощачи все на своєму шляху. Тільки одна-дві невеличкі ділянки коралового кільця залишаться незатопленими, і на них, напівзадушена вітром, оглушена гуркотом, засліплена бризками, людина шукатиме порятунку. Жах охоплює і неполохливі душі, коли вони бачать острів, що ніби тоне в страшній самотності посеред шаленіючого океану.

Так ось, серед низьких атолів Токелау є атол Факаофо — невеликий острів, близько трьохсот метрів у діаметрі; проте населення на ньому шістсот душ. Під час припливу від Факаофо над поверхнею моря можна бачити тільки щільний, сіро-зелений купол густих заростей кокосових пальм. Атол Факаофо лежить на дев’ять градусів нижче від екватора, на шляху постійних ураганів. У той час, коли урагани затоплюють сусідні острівці, жителі Факаофо почувають себе в безпеці. Бронзовошкірі, природжені моряки-полінезійці обнесли острів стіною з великих шматків коралового рифу і зробили насип усередині, піднявши поверхню свого острова майже на п’ять метрів над рівнем припливу. Таким чином, туземці не маючи ніякісіньких механізмів, створили собі безпечний притулок. Яку безстрашність і глибоке, вікове знання океану треба було мати, щоб протиставити грізній могутній стихії слабкі сили простих людських рук!

Атол Факаофо завжди є для мене прикладом могутності людини і її влади над морем. І я розповів про цей атол, щоб показати, чого можна досягти найпростішими засобами. Невже ж ми, озброєні могутньою сучасною наукою і технікою, не доб’ємося остаточної перемоги над океаном — влади над його глибинами!

Оце все, що я хотів вам сказати. Дозвольте мені залишитись при надії, що дехто з вас винесе хоч мрію про підкорення глибин океану. А мрія розумної і сильної людини — це вже дуже багато…


* * *

Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.

Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись від роботи машин. Один з вахтових задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час від часу мучив його ще й тепер, через кілька років. Ганешин притулився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.

Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Знайшов Ганешина і звернувся до нього:

— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…

— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..

— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.

Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід від холодної темряви і безмежності моря до теплого затишку рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками скрипкової мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги до нього товаришів по роботі. Зараз, в мирних умовах, це здавалося йому зайвим.

— Продовжуйте свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і вийняв люльку.

Мічман зніяковів, тихо відповів:

— Я… я, власне… просто милувався ним…

— Ага, так вам подобається наш новий ехолот, — схвально подивився на юнака Ганешин. — А чим, по-вашому, він кращий за х’юзівський, останньої моделі?

— Та хіба ж можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість, дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехолота і тут же на стрічці курсові позначки…

— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.

— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.

Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним. у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.

Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатися і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрічці. Тут, між товстою рисою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія пологого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.

Ганешин задоволено посміхався:

— За рейс чотирнадцять «зубчиків» уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…

— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні «зубчики» тобі для нового приладу потрібні?

— Угадав, угадав Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою будемо пробувати його в роботі одразу ж, як повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає — принцип побудови приладу ми ке держимо в таємниці. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність у розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже близькозорої людини. Я добився хороших результатів тим, що створив «нічне око» — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкішу ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід являє собою щось інше?

— Ні, ні! — винувато почав виправдуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке «око», звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю якусь там чи рибину, і все.

— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.

— Так-то воно так, а далі?

— А далі — руки.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.

— Але ж рук ще немає?

— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…

— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.

— Не, знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.

— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?

— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…

— … вісім миль, — підказав Щитов.

— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.

Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.

Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали і спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і в ту ж мить щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вартового: «Вогонь прямо по носу!..»

Не менш як через п’ять хвилин ледве помітне мерехтіння перетворилося в білу зірочку — зустрічне судно. Хвилини минали, проте ніякісіньких ознак бортових вогнів. Не більше двох миль розділяло кораблі, що зближалися, коли Щитов подав команду:

— Увага, попереду гакабортний вогонь!

— Будемо обганяти, товаришу капітан другого рангу? — запитав вахтовий помічник.

— Обов’язково. Воно ледве плентається.

— А як же курс на промірі?

— Не біда, трохи відхилимося.

Кораблі зближалися, все ще залишаючись у створі кільватера. Помічник узявся за ланцюжок гудка — два короткі, низькі і сильні звуки пронеслися над темним морем, стерновий привід застукотів, і ніс корабля повернув ліворуч.



У просторій каюті Ганешина горіла неяскрава нічна лам полка. Ганешин скинув кітель, чоботи і ліг на диван. Роздягатись і залазити на койку не хотілося, та вже й вставати скоро… Ганешин думав про свій новий апарат. Глибинний телевізор уже готовий, за результат остаточних випробувань винахідник не турбувався. Цим вів виконав першу частину завдання, яке поставив колись перед собою. Кілька років тому старий учений, якого зараз уже немає в живих, говорив про перемогу над океаном, про атол Факаофо. Він говорив не тільки про «очі», але й про «руки»; отже, тепер справа за «руками». В уяві поставкерований телемеханічно складний механізм, що всвердлюється, як бур, в океанське дно під наглядом телевізора. Основний принцип — робота без будь-яких герметичних закупорок; уже давно винайдені низьковольтні, високоамперні електромотори, що чудово працюють у воді. Вода мусить бути для цих механізмів таким же природним середовищем, як повітря для наших земних машин: тоді не страшний величезний тиск — ось у чому весь секрет успіху!

Від уривчастих гудків задрижала перебірка. Ганешин машинально прислухався: два короткі — поворот ліворуч. «Когось обганяємо…» Зустріч суден у відкритому морі завжди хвилює душу моряка. Ганешин схопився і почав взувати чоботи.

На містку Щитов і помічник побачили червоний бортовий вогонь, а над топовим вогнем — ще яскравіше червоне світло.

— Траляче судно, — тихо промовив помічник. — Це був не гакабортний вогонь, а круговий топовий, і вище — триколірний ліхтар.

— Бачу, бачу, — обізвався Щитов. — А оце бачите?.. Вахтовий сигнальник, до мене!

На невидному ще борту невідомого судна замиготів вогник. Короткі спалахи чергувалися з гострими довгими променями, що справляли враження протяжного крику «а-а-а-а».

— Викликають нас, — буркнув Щитов. — Еге, так ось у чому справа!

Три короткі спалахи змінилися одним довгим: у темряву ночі одна за одною летіли латинські букви — благання про допомогу.

На містку з’явився задиханий сигнальник з ратьєрівським ліхтарем. Одночасно зійшов на місток Ганешин.

— Скажіть Соколову, щоб зупинив ехолот! — дав розпорядження капітан.

Два кораблі серед океанської ночі перемигувалися світловими спалахами: «Ріковері», Сан-Франциско», «Аметист», Владивосток».

— У мене є кілометр кабельного троса, — пробурчав до Ганешина Щитов, — можу їм позичити…

— Дуже добре! Давайте підходити, може ще чимось допоможемо.

— Прожектор! — скомандував Щитов.

На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор «Аметиста» пробив у темряві широкий освітлений канал. В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. «Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…» Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім «Аметист» знову запалив світло і почав наближатися до незграбного на вигляд «американця».

— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво проговорив Ганешин («американець» передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?

«Аметист» підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем і стальна куля залишалася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, як тільки припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм залишилося повітря тільки на дванадцять-п’ятнадцять годин…

Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказуючи на хвилі, Ш° поглинули стальну кулю.

— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…

Ганешин мовчки хмурився, позираючи на «Ріковері».

— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.

Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.

Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.

— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.

— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.

— Дозвольте задати вам кілька питань, — говорив далі Ганешин. — Вибачте, що я так коротко, треба поспішати, якщо ми хочемо…

— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.

— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.



— Слухаю вас, — швидко відповів американський капітан.

— Скільки у вас тралячих тросів?

— Два.

— Який завдовжки трос залишився на батисфері?

— В тім то й біда, сер, що канат обірвався якраз біля місця його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.

— На батисфері є радіо?

— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.

— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?

— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найжорстокішій економії.

— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?

— Продовжувати тими ж засобами — поки що нічого не вдієш. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшого швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і наближаючись до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військові судна, зараз вони пішли в бухту Макдональд.

— Дякую, капітане. Сподіваюсь, ми зможемо допомогти вам. Будьте ласкаві, покажіть ваші лебідки і підіймальні пристрої.

Ганешин і Пенланд зійшли на широку палубу, захаращену бухтами тросів з величезною лебідкою в центрі. Електрична лампа, гойдаючись разом з щоглою, освітлювала нагромадження найрізноманітніших предметів.

— Мені здається, становище безнадійне, сер, — швидко промовив капітан Пенланд, коли вони відійшли трохи од містка. — Поміркуйте самі: величезна глибина, відкрите море, ніякої можливості ні пеленгувати, ні кинути буйок… Я роблю, що можу, дві доби не сходив з палуби. Там, на містку, дружина Мілльса, гідрохімік нашої експедиції. Я не хотів у її присутності висловлювати свою думку.

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — Навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо усміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.

— Боже мій! — вигукнула американка.

Але Ганешин м’яко перебив:

— Вибачте, час не жде, — звернувся до всіх, хто стояв на містку: — Радянське гідрографічне судно «Аметист» негайно вживе заходів для врятування. Це, звичайно, не виключає вашої роботи, але зараз, коли ви згодні довіритись нам, прошу на якийсь час відійти од місця занурення батисфери. В моєму розпорядженні є прилади, дуже важливі для даного випадку, проте основний прилад зараз у Владивостоці. Я викличу швидкісний літак. Раніше як через п’ять-шість годин він не зможе прибути — дуже велика відстань. За цей час спробуємо знайти батисферу і позначити її місце буйком. Це значно полегшить рятувальні роботи після прибуття літака, коли в нас залишиться всього сім годин. Піднімати батисферу доведеться вам, у нас немає таких потужних лебідок і тросів. Усе. Дайте сигнал нашому судну, щоб погасили прожектор, і засвітіть овій. Я повертаюсь на «Аметист».

У світлі прожектора «Ріковері» невидимий досі за сліпучим сяйвом «Аметист» раптом з’явився в усій своїй білосніжній пишноті. Гострий обрис корпуса, легкість надбудов поєднувалися з могутністю відігнутих назад труб — ознакою сили машини.

— Це гідрографічне судно? — вигукнув капітан Пенланд. — Та це ж лебідь!

Справді, білий, сяючий вогнями, корабель скидався на велетенського лебедя, що розпростерся на воді перед зльотом.

— Це військове гідрографічне судно, — підкреслив Ганешин, підніс руку до козирка і пішов з містка.

Його шлюпка швидко помчала по широкому світловому коридору. Американські моряки мовчки дивилися їй вслід, трохи спантеличені як появою Ганешина, так і його впевненими розпорядженнями.

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив, нарешті, помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На «Ріковері» знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди півсвідомо вірили: білий красень-корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей чоловік з розумними, упертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тимчасом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось, нарешті, радист повернув до офіцерів спітніле обличчя.

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішена доля тих двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Якщо вдасться викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж «Аметиста», що вже загорівся бажанням врятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів просьбу і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: «Даю розпорядження, бажаю успіху».

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де, гадали, затонула батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора «Аметиста» вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив «американцеві» прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур «Лузітанії», зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, зовсім не можна порівнювати з «Лузітанією»: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки два метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.:

— А точність регулювання? — в тон йому відловів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту «Аметиста» перед носом «Ріковері» загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовувались у підводній війні, і тут усе залежить від міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря залишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од «Аметиста», начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось «Аметист», показавши зелений вогонь, знову повернувся до «Ріковері» і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе наближався, його гострий ніс виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на «Аметисті» стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: «буй».

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечалися, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з «Аметиста» спокійно повідомив у мегафон:

— Батисферу знайдено!

Півсотні людей на палубі «Ріковері» відповіли радісним вигуком.

У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних результатів притуплювали увагу, і треба було весь час зусиллям волі загострювати пильність. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.

— Є! — радісно вигукнув Ганешин.

Помічник стрілою майнув на місток. Продзвенів двічі телеграф — «стоп» і «назад». Щитов крикнув:

— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!

І важка бомба шубовснула з лівого борту.

— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.

— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу залишилось мало, але треба чекати. Я тут на дивані поваляюсь, поки літак…

На дверях з’явився помічник:

— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?

Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:

— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.

«Аметист» поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, наче відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири і влаштувалися в рубці. Тільки вахтові дивилися в бік американського судна. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.

Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.

— Ні, не наш! — визначив Щитов.

Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення, біля бортів «Ріковері» пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високоносий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.

— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…

Цього разу, як тільки підійшла шлюпка, з борту «Ріковері» почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, залишалося сім годин.

— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — говорив капітан Пенланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудесного втручання, воно вже менш потрібне.

Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, відхиляються… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…

— Може відхилятися, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка наближалася до нього.

Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.

— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюсь тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?

Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, ї раптом голосно й весело промовив:

— Літак? Він тут!

Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом діючої лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. «Пікірує для швидкості», — зрозумів Ганешин.

Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля «Аметиста». Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус «Аметиста», замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на «Аметист» і, посміхаючись, сказав американцям:

— Зараз ми побачимо батисферу.

Жінка, стримавши вигук, зробила крок до Ганешина. Той, вгадуючи її думки, додав:

— Якщо хочете, я з великою охотою… Зараз поїдемо.

Ганешин попросив капітана Пенланда почекати, поки встановлять телевізор, а після того, як буде знайдено батисферу, негайно зближуватись з радянським кораблем і діяти за його сигналами.

У цей час на «Аметисті» механік, розмахуючи ключем, виголошував промову перед машиністами і монтерами.

— Від того, як швидко буде встановлена привезена машина, — говорив він, — залежить врятування людей, — адже у них тільки на шість годин повітря. І ще: якщо ми їх врятуємо, — це буде чудо, зроблене руками радянських моряків.

— Ще б пак не чудо! Я працював водолазом, розумію, що це значить з трьох кілометрів отаку комашку дістати, — відповів один машиніст. — Упораємось, я так гадаю…

Капітан Щитов не був здивований появою гості. Її запросили до рубки, і Щитов негайно прикомандирував до неї мічмана, який володів англійською мовою. Дружина інженера Мілльса неуважно слухала його пояснення і часто позирала у вікно рубки на палубу, де кипіла робота: там згвинчували якісь станини, тягли проводи, вивантажували з літака ящики.

На хвилину до рубки зазирнув Ганешин. Молода жінка зразу ж метнулася йому назустріч.

— О, вибачте мені, але ваш прилад, здається, дуже складний. Чи встигнуть його зібрати, адже… — І вона мовчки показала на великий годинник, прикріплений До перебірки.

— Ще шість з половиною годин у нашому розпорядженні, — відповів Ганешин. — Прилад справді складний, але наші моряки, якщо захочуть, зроблять цю — Не приховую — неймовірно важку роботу. А вони хочуть… Вірте нашим морякам, місіс Мілльс. ви можете їм довіритись.

Змученій молодій жінці не залишалося нічого іншого, як знову чекати. Коли б вона могла допомогти змонтувати цей таємничий апарат… Страшне ревіння оглушило її. Для напружених нервів молодої жінки це було занадто.

— Господи, що це таке? — знеможена, прихилилася вона до перебірки.

— Гудок. Він у нас справді дуже сильний, — заклопотано пояснив мічман. — Це «Аметист» дає сигнал, що апарат готовий, і розшуки починаються.

Мічман не помилився. Відразу ж до рубки зайшов Щитов і запросив дружину Мілльса вниз. Глибоководна частина апарата розгойдувалася на винесеній за борт стрілі, величезна котушка з тросом і кабелем була вставлена в лебідку. Корабель повільно прямував до буйка, що позначав місце батисфери.

— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, як тільки той з’явився на палубі.

— Мабуть, пора.

— А ти не боїшся?

— Чого?

— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…

— Ні, він багато разів перевірений, випробуваний. Спускай сміливо, та швидше…

Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель іде довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне «око» не досягло, нарешті, потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команда передавалася на палубу, до лебідок.

Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганещин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч від екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилась чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані виглядало незвичайно. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в неї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого «ока», обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.

Маніпулюючи різними регуляторами, Ганешин змінював межу чіткого зображення, одночасно повільно повертаючи прилад, і відповідно змінювалося зображення на екрані. Спершу вдалині з’явилася чорна стіна, яка поступово в сильному світлі прожектора набувала червоного відтінку, потім у ній почали прояснюватися деталі: величезна скісна тріщина, опуклий виступ… Але в цю мить телевізор повернувся, і похмурі скелі зникли в сяючій блакиті, яка освітлювала екран. У глибині екрана з’явилися туманні гострі зубці; наближаючись, вони ставали чіткішими, виразнішими, але основа їхня губилася в синьо-чорній темряві заднього плану.

— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.

Високі зубці підводного кам’янистого пасма виглядали похмурими, ледве вирізняючись серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — Всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу. який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.

Батисфери ніде не було. «Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!» Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткими. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і Відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.

— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, значить вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Зараз найголовніше — подивимось, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.

Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав то спалахував знову. Присутні зрозуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран залишався чорним. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.

— Живі! Передайте на «Ріковері», нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час синє світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони говорять… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук падаючого тіла.

— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.

— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — «Не можемо зрозуміти, як…» Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.

Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, Що вживаються заходи для їхнього: порятунку.

Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, окрики в мегафон. Шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям в батисфері залишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали всіх зусиль, щоб їх врятувати.

Перемога була здобута непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускали з «Ріковері» за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок «Аметиста», і в ту ж мить машиніст на лебідці «Ріковері» переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.

Трос витримав: У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка прикувала зараз лебідка «Ріковері», яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин залишилося до вирішальної миті; «Не встигнемо, задихнуться…»

Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на «стоп».

— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.

Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивляючись за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.

Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…



Ганешин стояв, розставивши ноги, і уважно дивився на врятовану батисферу. Щитов поклав свою важку руку йому на плече:

— Леоніде Степановичу, адмірал цікавиться результатами.

— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… І як наша гостя?

— Я відправив її назад. Там вона потрібніша, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть тебе шукала, щоб подякувати.

Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до «Ріковері». Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.

— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — відносно твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.

Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.

— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.

— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.

— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.

— Ні, не поїду.

— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…

— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.

На американському судні були заклопотані піднята тям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор «Аметист» запитав про здоров’я врятованих, одержав відповідь, що «слабі, але небезпека вже минула», розвернувся і почав набирати хід. Американці не розуміюче стежили за діями «Аметиста» і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з «Ріковері» шалено замахав прапорцями, але «Аметист» наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт, врятовані дослідники, офіцери й матроси, всі, як один, дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на «Аметисті» замайоріли зірки і смуги американського прапора.

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин, мріючи про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки, стежив, як укладали телевізор. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали «Аметист» на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. До сухого потріскування радіо з «Ріковері» раптом приєдналося різке клацання позивних «Аметиста», характерне для потужної радіостанції лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особистому складу «Аметиста». З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на «Ріковері» начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: «Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з врятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі».

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.


* * *

Осінній владивостоцький дощ безперервно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

«Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, ще не збагненних світом…»

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: «На питання, як я досяг таких результатів у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставленого завдання і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий учений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти «очі» й «руки», що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що віл необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — «око» людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно «руки», які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…»

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: «Тому я вважаю, що ваша подяка повинна бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось причина тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…»

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.



БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ



Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся на наступний поверх і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, закінчуючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома хімічними стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяла трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок, що виник під час читання відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити зроблені йому критичні зауваження.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть зараз у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і «залізняк», у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінгко з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики з боку авторитетних учених, і зараз у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому праві. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От якби мати в руках докази справжнього існування «дерева життя» середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще було відоме це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вигляд, який воно має, залишались неясними. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись від них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кірхеріуса зветься по-латині «лігнум віте» або «лігнум нефрітікум», що означає «дерево життя» або «ниркове дерево».

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою «коатль» («зміїна вода»). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, проведені славнозвісним Бойлем, який описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще нез’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Кондрашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена «Берізка». Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Я й побігла за вами… — вона дружньо посміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безкраю російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню нестримність знань, які все більше й більше поширюються по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи дедалі більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилась загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — вірніше морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але зараз же стрималась, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтесь, це Борис Андрійович, мій великий великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — і бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували. справді не сталося… Але це прекрасно — знайти мене тут!.. Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила:

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, яка зможе пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!


Усі троє опинилися у професора на квартирі, і тут льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський одержав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розголосити те, що зараз ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію, як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Борис Андрійович був призначений у дальній безпосадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Кроки ставали чіткими тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.

Сергієвський радісним поглядом окинув свою машину, що вже вирулила на старт. Літак був висотний, пасажирського типу, з обох боків його товстого фюзеляжу виднілися невеликі вікна. Спереду фюзеляж закінчувався суцільним металевим конусом, верхня частина якого була перерізана заскленою смугою. Довгі, трохи підняті крила мали кожне по два мотори, захищені широкими кільцями полірованого дюралю. Їхні трилопатеві гвинти повільно оберталися. Позаду чітко вирізнявся дуже високий руль. Сяючи своєю сріблистою голизною, літак був визивно красивий, скидався на зухвалого альбатроса.

Командування аеродрому прибуло на проводи. Сергієвський озирнувся на урочисті і серйозні обличчя проводжаючих і, посміхнувшись, глянув на годинник. Усе було готове. Останні жадібні затяжки — і цигарка полетіла в калюжу. Сергієвський рішуче підійшов до літака.

Тривожне напруження довгої й старанної підготовки зникло, настав час діяти. Полегшено зітхнувши, льотчик подивився на похмуре небо. Там, за хмарами, на величезній висоті, на якій він поведе свого «альбатроса», сяє яскраве літнє сонце…

Кілька чітких команд, герметичні двері зачинилися, почулося м’яке шипіння Це радист перевіряв кран зрівнювача повітряного тиску, — потім усе потонуло в оглушливому ревінні тисячосильних моторів.

Двадцятитонний срібний «альбатрос» легко відірвався од землі, підкоряючись ледве помітному руху руки пілота, і майже вмить щез у непроглядній, похмурій млі. Горизонт у сірій панелі автопілота показав крутий нахил; стрілки альтиметрів неухильно повзли вгору. Туман, що застилав вікна, почав раптом рожевіти, перетворився на жовтогарячий серпанок, і, нарешті, яскраве світло ринуло через похилі стекла. Літак пробив товщу хмар, залишивши їх унизу. Верхівки хаотичного нагромадження хмар сяяли, наче гірський сніг, глибокі западини і «провали» тьмяно сіріли. На висоті сім тисяч метрів Сергієвський ліг на курс, перевів мотори на крейсерські оберти і ввімкнув автопілот.

Другий льотчик, Ємельянов, що займав праве сидіння, зняв навушники і, хмурячи високе з залисинами чоло, пробував послабити занадто тугу пружину. Позаду Ємельянова тихо шелестів сторінками довідника штурман.

Сергієвський зручніше сів у м’якому кріслі, час від часу поглядаючи на прилади. Літак повинен пролетіти тисячі миль над океаном, перш ніж знову ляже під його крилами чужа, але гостинна земля. Годинник, що містився над просвітом центрального скла, показував восьму. Ще півгодини, і почнеться небезпечний район. Там, у спокійній небесній блакиті, нишпорять німецькі повітряні хижаки. Хоч висотний «альбатрос» і оснащений чотирма кулеметами, зустріч з меткими «мессерами» була дуже небезпечною.

Сергієвський думав не про себе, а про дорогоцінний вантаж, що лежав позаду нього в кабіні. Тимчасом товариші Сергієвського спокійно робили кожен своє діло, не розмовляючи і навіть не обмінюючись жестами. Усі ніби мовчки домовились, що говорити, власне, нема про що, поки небезпечний район не лишиться позаду. Найбільш заклопотаний вигляд мав механік, який стежив за численними стрілками приладів.

Срібний «альбатрос» летів з величезною швидкістю. Заспокійливо і рівно гули мотори. Товстий шар хмар, як і раніше, висів між землею і літаком. Зрідка серед хмар темніли глибокі провали з нерівними краями. Там мелькала далека і байдужа до людей у літаку земля, що з такої висоти здавалася рівним темним полем без будь-яких подробиць.

Так минула година, за нею друга. Літак заглибився вже далеко в небезпечний район, розміри якого були, на жаль, занадто великі. Стрільці до болю в очах вдивлялися в чисту синяву неба, у білі хмари. О десятій годині сорок хвилин Сергієвський випрямився в кріслі, міцно стиснувши штурвал.

— Увага! Три ворожі літаки!

Далеко попереду, перед закучерявленим клубком білих хмаринок, з’явилися три невеликі чорні рисочки. Воля до боротьби об’єднала в одне ціле маленьку групу людей, наглухо замкнених у просторій кабіні. Ємельянов, що дивився в бінокль, раптом голосно і презирливо промовив:

— Ці нам не страшні, Борисе!

Знову тисячі сил і тисячі обертів сколихнули літак. Метнулася праворуч стрілка покажчика швидкості підйому. Спідометр хитнувся ліворуч. Ворожі літаки наблизились, розходячись в сторони. Сергієвський, нарешті, припинив підйом, і машина помчала з попередньою швидкістю, залишивши внизу похмурих переслідувачів, які марно намагалися досягти такої ж висоти.

Біла рівнина хмар, що залишилася далеко внизу, розірвалася на велетенські пухнасті клапті. Під ними тьмяним олов’яним листом лежало море, а ліворуч було видно таку ж, тільки трохи темнішого відтінку, смугу землі з примхливими вирізами.

Усе далі й далі прямував літак, пересікаючи небезпечну зону. Змінили курс. Узявши на південь, Сергієвський збільшив швидкість. Ще трохи — і літак досягне океану, залишивши позаду район дій противника. Здавалося, літак зупинився над безмежною гладінню океану-таке одноманітне було все навкруги. З семикілометрової висоти хвиль не було видно, матова блискуча поверхня води здавалась опуклою. Попереду простягався фронт хмар, і це загрожувало порушити спокійну досі обстановку польоту. Проте зміни сталися раніше.

Кількість пройдених кілометрів становила вже понад три тисячі, коли в повітрі знову виникли загрозливі чорні рисочки, а далеко-далеко внизу з’явилися крихітні силуети військових суден. Два ворожі літаки, задерши носи, почали набирати висоту, а третій тримався на певній відстані попереду, біля вигнутого краю густої довгої хмари. Час ніби спинився.

Усе, що сталося потім, відбулося ніби в одну секунду неймовірного напруження. Кулеметні черги полоснули літак поперек фюзеляжу, але глухі звуки пострілів були майже нечутні через шум моторів. Сергієвський нахилив машину і різко кинув її вліво. В ту ж мить зацокотіли кулемети обох турелей. Ще поворот — перед вікном промайнув «мессершмітт», що боком падав униз, потім «альбатрос» понісся з наростаючим ревом униз в пологому піке, швидко зближаючись з третім ворожим літаком. Знову зацокотіли кулемети — повз обличчя Сергієвського пролетіло щось гаряче, бризнули на всі боки осколки, — і «альбатрос» пірнув у густу білясту імлу.

Сергієвський відчув на обличчі майже твердий струмінь холодного повітря і зрозумів, що в носі кабіни пробоїна. Літак і далі мчав крізь непроглядну хмару, Мотори, як і раніше, гули свою переможну пісню. Ось, викликаючи тривогу, сяйнуло яскраве сонячне світло, але назустріч насувалася нова стіна хмар. Знову й знову спалахувало і зникало сонячне сяйво, поки літак остаточно не занурився в глибину багатокілометрової товщі хмар, що високо над океаном ішли з заходу. Літак почало гойдати: повітря було неспокійне, воно ніби намагалося скинути багатотонну вагу корабля.



Скорчене від напруження тіло Сергієвського розслабилося. Він вирівняв літак, кинув погляд на гірокомпас і застиг від подиву: вся верхня частина стойки з приладами являла собою нагромадження знівеченого металу. Сергієвський озирнувся. Злива бронебійних і розривних куль, розбивши передню частину кабіни, пронеслася, мабуть, далі — між пілотами — і вдарила в основу стойки турелі, де була змонтована радіоустановка. Радист лежав на розбитому апараті, притиснувши руку до щоки. Механік, не звертаючи уваги на кров, що просочувалась у нього на плечі, зосереджено гасив якісь тліючі уламки, а другий пілот, Ємельянов, похмуро обмацував руку крізь розірваний рукав комбінезона. Почало стукотіти у вухах, стало важко дихати — тиск у пошкодженій кабіні понизився, зрівнявшись із розрідженим висотним повітрям, і без кисневих апаратів довго протриматися на цій висоті було неможливо.

Поки товариші забивали широку пробоїну в передній частині кабіни і перев’язували поранених, Сергієвський, переконавшись, що товща хмар досягає такої висоти, на якій літак з пошкодженою кабіною триматися не може, пішов на зниження.

Становище літака внаслідок пошкодження основних ведучих приладів та радіоустановки було тяжким. Летіти без сонця над позбавленим орієнтирів океаном — це майже все одно, що летіти сліпим польотом. Поки налагоджували вцілілий магнітний компас, Сергієвський мріяв про пташине відчуття напрямку. Яке особливе чуття веде птахів під час їхніх тривалих перельотів у дощ і туман над морем? Чи виробиться таке почуття у людини, яка теж стала птахом?

Магнітний компас, хоч девіація під час такого струсу і зміщення напевне змінилася, все ж міг давати бодай у межах чверті горизонту, той напрям, без якого навіть найдосконаліший майстерний сліпий політ перетворюється в небезпечну і непевну гру…

Довкола почало темніти. Насувався шторм. Ось по вікнах заструмувала вода; цілі потоки її періщили по літаку, легкий прозорий туман змінився мутною, сірою водяною завісою. Ємельянов з штурманом, втративши надію полагодити радіоустановку, витягли й почали припасовувати аварійну. Механік, балансуючи на правому кріслі, пробував полагодити прилади, які вціліли, але не діяли.

Темрява густішала. Літак здригався від різких поштовхів. На висоті двісті метрів у вікнах посвітлішало: машина виходила з хмар. Ще п’ятдесят метрів — і внизу з’явилися звивисті білі гребені хвиль. Океан бушував. Під похмуро навислими хмарами, у вузенькій щілині між ними і велетенськими хвилями, літак, неначе справжній буревісник, з навальною силою прокладав собі шлях. Машину кидало й розгойдувало, уламки й неприкріплені предмети перекочувалися по кабіні.

Пориви вітру, приглушувані ревом моторів, з шаленою силою накидалися на літак і безсило спливали по гладеньких, полірованих, помітно вібруючих крилах. Чудова конструкція літака давала йому змогу сідати й на воду; але шаленство збурених вод було згубним навіть для літаючого човна. А втім, пілоти були зараз заклопотані зовсім іншим: складні розрахунки можливих помилок ненадійного магнітного компаса, дрейф повітряного корабля, витрата пального…

Сергієвський передав управління Ємельянову (рана в другого пілота була незначною), а сам разом з штурманом схилився над розгорнутими картами. Аварійна радіоустановка чомусь ніяк не хотіла діяти, і серйозно поранений радист не міг допомогти льотчикам. Наближався вечір, туман над океаном густішав, а ще й досі жоден радіопеленг не пролунав у навушниках.

— Давайте англійську карту 2927! — наказав Сергієвський.

Зубчасті голубі, червоні лінії штормів і пасатів перехрещувалися з стрілками на квадратній сітці карти. Обчислення були не досить точні — дуже мало допомагали дані уцілілих навігаційних приладів. Проте гостинний берег — там, далеко попереду, — простягався на тисячі миль. Відхилитися так далеко на північ чи на південь, щоб поминути його, було неможливо. Зваживши все, Сергієвський заспокоївся.

Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали і розбиті шибки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватись про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі залишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.

Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала значно наблизитись.

Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібного швидкістю.

Сергієвський намагався заспокоїти себе розумними міркуваннями, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода не сприяла намаганням визначити місце літака: область циклону зосталася позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок залишалося більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!

Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од потрібного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.

Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.

Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалось, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!

Те, що земля не з’являлася, здавалось неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали свою жертву — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим, як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.

Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.

— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, повинна вже з’явитися земля.

Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала і ширшала. Ось її верхній край став нерівним — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.



Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо маяк.

Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи очей від свого командира. Зліва берег повертався до середини суходолу і відхилявся на захід. Літак перелетів через гребенястий, довгий, вкритий пальмами мис, і в цю мить раптом стало тихо. Мотори спинилися. Тільки крайній лівий ще зробив кілька ривків, схожих на постріли, перед крилами замахали лопаті пропелерів, наче попереджаючи, що вони вже більше не можуть тримати корабель у повітрі.

— Стрибати по черзі через ліві двері. Ємельянов, командуй! — наказав Сергієвський, штовхнув штурвал уперед і повів важку машину вниз по похилій лінії, намагаючись розтягти спуск і в той же час уникнути згубної втрати швидкості.

Серед грізної тиші опускався літак. Він похитнувся. Справа здійнялися вгору зелені вершини гір. Ще трохи — і блискуче металеве тіло красивого птаха сплющиться, розлетиться на безформні шматки разом з понівеченими трупами льотчиків. Але екіпаж літака мовчав, затамувавши подих, не наважуючись розлучитися з прекрасною машиною, надіючись на майстерність пілота. А Сергієвський, віддавши наказ, уже не думав про людей, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб зберегти літак і вантаж. Дві-три секунди — земля наближалася… Та раптом пілот помітив невеличку спокійну бухту, одгороджену від ударів прибою зарослими лісом виступами берега. Блискавкою майнуло рішення: поворот, ще крутіший нахил літака вниз — і земля помчала назустріч…

Сергієвський різко рвонув штурвал на себе, осадив величезну машину, як слухняного коня. Не випускаючи шасі, літак зачепився за низенький лісок на виступі берега; затріскотіли зламані дерева, впали з гуркотом. Знесилений срібний птах підім’яв дерева, як траву, і важко плюхнувся в воду, здійнявши стовпи бризок. Пробігши сотні півтори метрів, він зупинився майже біля самісінького протилежного берега. В останню мить Сергієвський встиг випустити шасі, використовуючи найменшу можливість, щоб затримати інерцію важкого корабля. Маневр удався: велетенська машина лягла на прозору блакитну воду, трохи накренившись на праве крило.

Літак ще погойдувався і здригався, коли льотчики вилізли на крило. Мов кам’яна гора звалилася з плечей Сергієвського. Він випростався, радіючи сліпучому сонцю, ласкавій воді і буйній тропічній зелені. Літак упирався колесами шасі в тверде піщане дно, глибина в тому місці, де він зупинився, не перевищувала трьох метрів. Герметична кабіна не пропускала води, а носова пробоїна була вище рівня осадки літака.

— З прибуттям, товариші! — весело промовив Сергієвський. — Правда, не зовсім на місце призначення, та це не біда. Могло бути гірше. А зараз ми десь у Флоріді…

Спека, химерні форми небачених рослин свідчили про те, що це далекий південь.

Усе, що сталося протягом останньої доби, здавалось якимсь примарним сном.

— Ну, робінзони, ще раз оглянемо літак і трохи поспимо. Рекомендую роздягтись, а то зваримося в комбінезонах.

Порадившись з механіком і другим пілотом, Сергієвський вирішив після відпочинку підперти хвостову частину і праве крило якимись стояками, щоб машина не загрузла в ґрунті під час відпливу.

Полуденне сонце нагріло літак, сліпуче відбиваючись од його полірованої поверхні. Льотчики повилазили, віддихуючись, назовні. Поранений радист почував себе краще. Його зручно влаштували, вийнявши двоє вікон, щоб створити освіжаючий протяг.

Льотчики розгорнули складаний гумовий човен: треба було дістатися до берега і знайти там підпірки для машини. Сергієвський залишив одного стрільця чергувати в літаку і, зійшовши на верхню частину лівого крила, оглянув бухту, вибираючи найбільш підхожі дерева.

Гладенька вода бухти мала серцевидний контур. Посередині берегового виступу височіла стрімка скеля, на якій росли тонкі, зігнуті пальми. Мис, що виднівся праворуч і нагадував собою кіготь, поріс перистими деревами, — поспіль вкритими білими квітами. Мис пересікала широка дорога, прокладена літаком. Увагу Сергієвського притягли зламані верхівки, вивернуті з корінням дерева, нагромаджені біля самої води покалічені, розчахнуті стовбури. «Чимало матеріалу для стояків заготовили», — посміхнувшись, подумав льотчик. Деякі уламки дерев були відкинуті далеко вглиб бухти — настільки сильним був удар літака, настільки міцним — його корпус.

— Ну, якби не ця пружиниста перепона… — вголос промовив сам до себе Сергієвський і, не закінчивши думки, подивився на протилежний берег бухти, об який довгокрила машина неминуче розбилася б ущент.

Сівши в човен, льотчики повільно рушили до берега, зламавши дзеркальну гладінь води. Там, де в прозорій воді громадилися розчахнуті уламки дерев, придавлені зверху справжнім лісовим завалом, льотчики були враджені неймовірною, незабутньою картиною.

Рівний твердий пісок на дні утворював однотонну поверхню, яка здавалася бурою крізь голубіючу воду. Над нею, у воді, пронизаній променями сонця, в усіх напрямках згиналися й рухались, перепліталися й змішувались струмені густо-синього і вогняно-золотистого кольору.



Невеличкий піщаний бугорок на дні, під купою навалених стовбурів, був оточений світло-синім півкільцем, сповненим клубками мерехтливого золота і найчистішої сині. Часом поміж золотом і синню звивалися ясно-червоні, вогненно-пурпурові та ізумрудно-зелені струмені. Казкова симфонія сяючих фарб переливалася, відсвічувала, клуботала й струменіла, приковуючи погляд своїм майже гіпнотичним очаруванням.

Приголомшені побаченим видовищем, льотчики довго не могли відвести очей, аж поки, нарешті, Сергієвський рішучим поштовхом не спрямував човен прямо в клуботливе золото. Ліворуч два уламки, відкинуті в глибочінь, стояли майже вертикально, встромившись у дно, і довкола них звивалися такі самі струмені золота з синню, тільки вужчі й прозоріші.

Солодкі пахощі таємничих дерев сповнювали повітря, підсилюючи враження чогось чудесного. Вода в цьому куточку бухти опалесцирувала слабкими, наче дуже розведеними, але такими ж бездоганно чистими фарбами золота, сині й пурпуру.

Сергієвський і його товариші забрели у воду біля берега і почали вибирати підхожі для стояків уламки дерева. Стовбури були не товсті, всього шість-сім сантиметрів у діаметрі, з дуже твердою і важкою деревиною. Темно-бура на колір серцевина дерева була оточена майже білим зовнішнім шаром.

Механік, знайшовши розщеплений навпіл стовбур, занурив його для спроби у воду. Спочатку — перші дві-три хвилини — у воді повільно розпливалася ледве помітна голуба опалесціююча хмаринка, потім від стовбура почали відокремлюватися невеликі райдужні струмені.

Так ось у чому розгадка чудесного забарвлення води в бухті — присутність розщепленої деревини загадкового дерева! Сергієвський уважно дивився на берег, намагаючись запам’ятати обриси дерев. Нічого особливого не було в їхньому розлогому гіллі, в перистому листі, в гронах білих квітів.

Зненацька звідкись із-за мису почувся ледве чутний, але виразний, який не можна було сплутати ні з яким іншим звуком, мотор! Далеке гудіння було рівним і сильним, воно безперечно наближалося до бухти.

— До літака! Швидше! — скомандував Сергієвський.

З лівого крила, що здіймалося над водою, було видно хвилі, які рівномірно й безупинно набігали на берег. Обігнувши довгий східний мис, сірий моторний катер несподівано розсік спокійні хвилі білим від піни буруном. Ніс, високо піднявшись над водою, злегка похитувався, під ним лежала чорна тінь, а металеві частини гарматної і прожекторної установок поблискували тьмяними вогниками.

Катер повернув, мотори змовкли, і маленьке судно підлетіло до літака. На його носі з’явилися кремезні постаті моряків берегової охорони в білих куртках і широких трусах, які здавалися легковажним порушенням необхідної суворості військової форми.

Переговори тривали не довго, і катер зник так само швидко, як і з’явився, а трохи згодом два куцих гідролітаки важко спустилися на воду у великій бухті, за кілометр на захід від бухти «райдужних струменів». Поранений і частина вантажу були забрані на гідролітаки, баки радянського літака заповнили дві тонни бензину. Залишалося дочекатися прибуття двох суден, які під час відпливу мали відбуксирувати літак з маленької бухти через вузький прохід між рифами.

Дуже скоро сутінки змінилися густою темрявою. Сергієвський спохватився, що необхідно взяти з собою зразок чарівного дерева, бо все, що вони бачили в бухті, незабаром здаватиметься неймовірним сном. Чекаючи, поки зійде місяць, льотчик вийшов на крило літака і побачив виразне блакитне сяйво, що поширювалось у воді навколо стояків, які підпирали крило й хвіст літака. Здивований ще одним виявом чудес бухти, пілот глянув у бік потрощеного літаком лісу. На тому місці, де вдень сяяли райдужні струмені, оточена темною водою, яскраво світилася голуба пляма.

Сергієвський сів у човен і поплив до світної плями. Вода навколо розщеплених стовбурів здавалася сяючою газовою хмаркою, що кидала сріблясті відблиски на обличчя й руки Сергієвського. Світла, випромінюваного водою, було досить, щоб орієнтуватись, і льотчик швидко відібрав кілька шматків деревини, а також кілька гілок з листям і квітами.

В той час, коли літак відбуксирували з бухти, Сергієвському було не до розпитувань, а коли бухта «райдужних струменів» залишилася позаду, льотчикові вже нічого більше не вдалося узнати. Дерево, про яке він розповідав, місцеві жителі називали солодким деревом. Воно зустрічалося тут рідко, і ніхто нічого не чув про чудесні якості його деревини.

Повільно й обережно, разом з відпливом, срібний корабель вивели на широкий морський простір, і ревіння моторів сколихнуло спокійний тропічний берег.

«Альбатрос» залишив назавжди чудесну бухту і незабаром переніс назад через океан всю невеличку групу людей, яким судилося бачити одно з невідомих чудес природи.


* * *

Професор Кондрашев повернувся на високому стільці назустріч Сергієвському, що зайшов у лабораторію, і мовчки простягнув йому стойку з пробірками, на дні яких лежали маленькі шматочки чарівного дерева, привезеного льотчиком.

У воді переливались і блищали струмочки й хмаринки вогняно-жовтого і синього кольору, набираючи часом зеленувато-жовтих або сяючих голубих тонів.

— Схоже на вашу бухту? — запально посміхнувся професор.

— Не зовсім, — серйозно відповів льотчик. — Там фарби і світіння були значно яскравішими.

— Ну, звичайно, — спохватився Кондрашев, — адже в бухті вода морська! — І капнув у пробірку кілька краплин якогось розчину.

В ту ж мить синь згустилася і з прозорої стала майже непроникною для ока, а жовті хмарки здавалися відлитими з червоного золота.

— Виявляється, — пояснив професор, — додавання до прісної води невеликої кількості лугів різко підсилює здатність дерева забарвлювати воду. А втім, це не фарба, а якась особлива речовина, ще не розгадана наукою, її властивість світитись і опалесціювати може бути дуже цінною. Мені вдалося визначити дерево — воно близьке до звичайних сірих горіхів, але є дуже древнім представником цієї групи і називається ейзенгартія. Ейзенгартія з’явилася не менш як шістдесят мільйонів років тому. Зараз це чагарник, дуже поширений на півдні Сполучених Штатів, але він уже не має ніякісіньких чудесних властивостей — очевидно, виродився в несприятливих умовах життя. Та виявляється, що в Південній Мексіці, на Юкатані, і дуже рідко там, де ви були, оця сама ейзенгартія збереглась у вигляді невеликого, дерева, так само як і в стародавні епохи свого існування. Це дерево має особливі, вже відомі вам властивості. Саме воно і є той «коатль» ацтеків, або «дерево життя» середньовічних учених. Вам, любий мій, належить честь відкриття, вірніше, відновлення відкриття цієї цінної рослини.

Професор підвівся і, урочисто відчинивши скляну шафочку, дістав невеликий бокал, виточений з темної деревини ейзенгартії.

— Вам, — говорив він далі, наливаючи в бокал чисту воду з колби, — по праву належить честь першим випити чарівний напій, який зберігав колись здоров’я середньовічних володарів.

Вода в темному бокалі здавалася дзеркальцем густої блакиті. Сергієвський, ніяково посміхаючись, узяв бокал з рук професора і не вагаючись випив до дна.



ЗМІСТ


Білий Ріг

Останній марсель

Атол Факаофо

Бухта райдужних струменів


Примітки

1

Ак-Мюнгуз (уйгур.) — Білий Ріг.

(обратно)

2

Шемшир — меч.

(обратно)

3

Каситерит — окис олова; важкий, твердий мінерал.

(обратно)

4

Планшет — частина якоїсь карти.

(обратно)

5

Скид — опускання ділянки земної кори, тоді як сусідня залишається в попередньому положенні.

(обратно)

6

Діорит — порода, споріднена з гранітом.

(обратно)

7

Метаморфічна товща — пласти осадочних порід, що зазнали змін під впливом тиску й температури в більш глибоких шарах земної кори.

(обратно)

8

Горизонталі — лінії на карті, що з’єднують точки однакових висот.

(обратно)

9

Тектоніка — відділ геології, що вивчає рух мас земної кори.

(обратно)

10

Пегматитовий. — Пегматит за своїм складом подібний до граніту, але більш крупнокристалічний.

(обратно)

11

Піала — широка фарфорова чашка без ручки.

(обратно)

12

Джете — в давнину так називалися великі розбійницькі загони або племена.

(обратно)

13

Рік бика — мусульманський сонячний календар має дванадцятирічний цикл, кожен рік якого зветься ім’ям тварини.

(обратно)

14

Кліваж — система різних за величиною тріщин, які пронизують породу.

(обратно)

15

Голови шарів — краї похилих шарів, зрізаних обривом або якоюсь поверхнею.

(обратно)

16

Мусковіт — біла слюда.

(обратно)

17

Топаз — прозорий напівдорогоцінний камінь.

(обратно)

18

Турмалін — напівдорогоцінний камінь, має багато різновидностей. Часом зустрічаються променисті скупчення кристалів («сонця»).

(обратно)

19

Пластова інтрузія — проникнення розплавленої лави між шарами осадочних порід. Після остигання сама вивержена порода залягає у вигляді пласта.

(обратно)

20

Так (англ).

(обратно)

Оглавление

  • Іван Єфремов БІЛИЙ РІГ Оповідання
  • БІЛИЙ РІГ
  • ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ
  • АТОЛ ФАКАОФО
  • БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ
  • ЗМІСТ
  • *** Примечания ***