КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706123 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124650

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Країна снігу [Ясунарі Кавабата] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Ясунарі КАВАБАТА КРАЇНА СНІГУ Повість


Поїзд виповз з довгого тунелю на межі двох провінцій і зупинився на сигнальній станції. Звідси починалась країна снігу. Вечірня сутінь посвітліла.

Дівчина, що сиділа на другому боці вагона, підвелася й опустила шибку навпроти Сімамури. Знадвору війнуло морозяним холодом. Вихилившись із вікна, дівчина голосно гукнула, наче зверталася до когось удалині:

— Пане начальнику станції! Пане начальнику!

По м’якому снігу наближався чоловік з ліхтарем у руці, закутаний шарфом майже по ніс, у глибоко насунутій хутряній шапці.

«Невже так холодно?» — майнуло в голові Сімамури. Погляд його сковзнув за вікно. На схилі гори, наче заклякши від холоду, видніли бараки, призначені, певно, для залізничників; білінь снігу до них не доходила — її поглинула вечірня пітьма.

— Пане начальнику! Це я… Як поживаєте?

— О, це ти, Йоко? Вже вертаєшся? А у нас, бач, знову холоднеча!

— Здається, мій молодший брат у вас працює. Вибачте, що маєте з ним клопіт.

— Пусте… У цій глушині йому, мабуть, обридло. Жаль хлопця.

— Справді, він зовсім ще дитина. Тож, прошу вас, настановляйте його на добрий розум.

— Він молодець! Працює з охотою. А незабаром у нас буде ще більше роботи. Торік, пригадую, випало багато снігу. Часто в горах траплялися завали, поїзди надовго зупинялися, і селянам доводилось готувати для пасажирів їжу.

— Бачу, ви тепло вдяглися. А брат писав, що не холодно, мовляв, безрукавки ще не носить.

— Я таки одягаюся як слід. А молодь, як тільки холодніє, налягає на саке, потім он там валиться з ніг і підхоплює нежить, — рукою з ліхтарем чоловік махнув у напрямку бараків.

— Мій брат теж п’є?

— О ні.

— Повертаєтеся з роботи?

— Ні, поранився, йду до лікаря.

— Ой лишенько!

У європейському пальті поверх японської одежі чоловік, видно, не хотів довше мерзнути, тож пустився своєю дорогою, кинувши на прощання:

— Будь здорова, Йоко!

— Пане начальнику, а брата немає поблизу? — погляд Йоко перебігав по снігу. — Прошу вас, наглядайте за ним.

Голос Йоко був до болю прекрасний. Його високі ноти наче відбивалися від оповитого темрявою снігу.

Поїзд уже рушив, а дівчина все не відходила од вікна. Коли вагон наздогнав начальника станції, що йшов уздовж колії, вона гукнула:

— Пане начальнику, перекажіть, будь ласка, братові, щоб найближчого вихідного дня навідався додому!

— Гаразд! — натужно крикнув той.

Йоко зачинила вікно й долонями обхопила розпашілі щоки.

На випадок снігопаду чи обвалів у горах на станції стояли напоготові три снігоочисники, з південного виходу тунелю на північний було проведено електричну лінію сигналізації, день і ніч очікували тривожного сигналу п’ять тисяч робітників снігоочисних бригад і дві тисячі хлопців з юнацьких загонів пожежної служби.

Сімамура ще дужче зацікавився дівчиною, коли дізнався, що її молодший брат цієї зими працюватиме на цьому глухому полустанку, якому загрожує небезпека опинитися під сніговою лавиною.

Хоча Сімамура в думці називав Йоко дівчиною, він, звісно, не знав, ким доводиться їй супутник. Поводились вони як подружжя. Зрештою, що ж тут дивного? Адже чоловік, видно, хворий, а коли так, то відстань між ними скоротилася — адже чим дбайливіше жінка ставиться до чоловіка, тим більше здається, що вони подружжя. А надто коли жінка піклується про старшого за себе із старанністю молодої матері.

У думці відокремивши Йоко від супутника і піддавшись тільки враженню, яке справила на нього її зовнішність, Сімамура тут же вирішив собі, що вона, певно, незаміжня. У тому, що він, як зачарований, не зводив з Йоко очей, можливо, виною була і його чутлива вдача.

Збігло три години, а Сімамура сидів і знічев’я водив у повітрі вказівним пальцем. Чим палкіше він жадав пригадати образ жінки, на побачення з якою їхав, тим з глибшим розпачем відчував, що пам’ять зрадила — спогади зринали і відразу ж розпливалися як туман; лише той палець, зберігши на собі дотик її тіла, міг, здавалося, наблизити Сімамуру до далекої жінки. Зайнятий такими чудними думками, Сімамура підніс палець до носа, намагаючись пригадати собі запах жінки, потім ненароком провів ним по шибці, — і раптом побачив там жіноче око.

Від несподіванки він мало не скрикнув. Але вмить схаменувся, бо помітив, що тут нема нічого дивовижного: просто в шибці відбилося обличчя дівчини, що сиділа на другому боці вагона. За вікном западали сутінки, у вагоні горіло світло, отож вікно стало наче дзеркалом. Але, запітніле, воно почало відбивати лише тоді, коли Сімамура провів по ньому пальцем.

Уже саме око було прекрасне, та Сімамура припав до вікна й, удаючи, ніби сумовито поглядає на вечірній краєвид, протер долонею шибку.

Ледь нахилившись, дівчина не зводила погляду з хворого, її плечі виказували напруження, з яким, навіть не кліпаючи суворими очима, вона виконувала свій обов’язок. Хворий лежав головою до вікна, поклавши зігнуті ноги коло дівчини. Вагон був третього класу. Йоко з хворим займали місця на лаві не відразу на другому боці, а на ряд попереду, тому-то в шибці відбивалася верхня частина обличчя хворого настільки, що було видно вухо.

За дівчиною можна було стежити й так, бо вона сиділа навскоси від Сімамури, обличчям до нього. Відколи під час посадки, вражений її вродою, що наче холодом проникала в душу, він опустив очі й побачив у блідій руці хворого її руку, Сімамурі стало відваги лише раз чи два позирнути на дівчину.

Обличчя хворого, відбите у вікні, здавалося, дихало спокоєм тому, що було звернуте до грудей дівчини. Немічний стан чоловіка тільки підкреслював душевну злагоду між обома пасажирами. Шарф, що правив хворому за подушку і затуляв шию, підборіддя й рот, раз по раз сповзав униз. Чоловік не встигав навіть подати знак очима, як ніжні руки Йоко вже поправляли його. Йоко не забувала підтикати й поли пальта, що накривало ноги слабого. Сімамуру аж почав дратувати цей уже вкотре повторюваний вияв зворушливої уваги до хворого. Але ж у їхній поведінці не було нічого дивного. Зайняті тільки собою, вони справляли враження людей, які звиклися з думкою, що їдуть кудись далеко-далеко, байдуже куди. Сімамура не співчував чужому лиху, бо йому це видалося химерним сном. А вплинуло на нього те, що той сон він бачив у чарівному дзеркалі.

Краєвид за вікном і відображення у вікні напливали одне на одне як у кіномонтажі. Між дійовими особами і тлом не було жодного зв’язку. Дійові особи, прозорі, нетривкі, нереальні, і тло — потік хисткої темряви — зливалися докупи, творячи небачений символічний світ. А коли на обличчі дівчини спалахнув вогонь, запалений десь далеко в горах чи в полі, зворушений невимовною красою цього незвичайного світу, Сімамура відчув, як затремтіло його серце.

У небі над далекими горами дотлівали останні відблиски заграви, і тому в краєвиді за вікном ще вгадувалися обриси безбарвних уже предметів. Куди не глянь, усе буденні, одноманітні поля і гори. Лише в душі Сімамури відбувалося щось незвичайне: бурхливим потоком пропливали невиразні почуття. Ясна річ, то все через відбите у шибці обличчя Йоко. Оскільки крізь нього не проступало нічого знадвору, а мимо без упину проносився вечірній краєвид, воно здавалося прозорим. Але, розгубившись у здогадах, чи то обличчя пробігає поверх вечірнього краєвиду, чи навпаки — краєвид по обличчю, Сімамура не мав часу переконатися, що ж відбувається насправді.

У вагоні не було настільки ясно, щоб шибка могла обернутися на звичайне дзеркало. А тому, втупившись у вікно, Сімамура поволі забув, що бачить відбите зображення, йому видалося, наче на тлі нестримного потоку вечірньої темряви з’явився образ дівчини. В цю мить на її обличчі спалахнув далекий вогник. Ні відображення у вікні, ні вогник не могли затемнити одне одного. Холодне світло далекого вогника попливло по обличчю, не додаючи йому ніякого блиску. В ту мить, як вогник натрапив на зіницю, око дівчини сяйнуло між хвиль вечірньої пітьми чарівно-прекрасним світлячком.

Йоко, певно, не здогадувалася, що Сімамура пильно стежить за нею. Прикута до хворого, вона, навіть обернувшись до Сімамури, але не помітивши свого відображення, мабуть, не надала б жодної ваги тому, що він позирає надвір.

Довгий час Сімамура крадькома стежив за Йоко, забувши, що це негарно. Виною цьому, певно, була надприродна сила дзеркала з вечірнім краєвидом. Зрозуміло, що й тоді, коли дівчина гукала до начальника станції, проявивши і цього разу щедру, турботливу вдачу, цікавість Сімамури скидалася на нетерпіння читача, захопленого стародавньою романтичною повістю.

Коли поїзд рушив з полустанку, у вікні зовсім стемніло, зник краєвид, розвіялися чари дзеркала. Вродливе обличчя дівчини ще відбивалося у вікні, але, хоч Йоко дбайливо ставилася до свого супутника, Сімамура знову відчув, наче десь глибоко в ній зачаївся холод, і йому вже не хотілося витирати запітнілу шибку.

Десь через півгодини Йоко з хворим несподівано зійшла на станції водночас із Сімамурою. Той розгублено озирнувся, наче побоювався, щоб чогось не сталося й не залишило сліду в його житті, але, опинившись на холодному пероні, раптом засоромився своєї нетактовної поведінки у вагоні, наддав ходи і перейшов колію перед паровозом.

Коли чоловік, тримаючись за плече Йоко, і собі хотів перейти колію, залізничник помахом руки зупинив його. За мить з темряви виринув довгий товарний поїзд і заслонив собою обидві постаті.


Службовець — зазивач приїжджих гостей до готелю на гарячих джерелах — пишною блакитною зимовою одежею скидався на пожежника; на голові він мав теплу шапку, на ногах гумові чоботи. Якась жінка, що виглядала з вікна станційної чекальні, теж була в синьому плащі з піднятим каптуром.

Щойно вийшовши з теплого вагона, Сімамура не відчув справжнього холоду, але його, що вперше опинився взимку в країні снігу, трохи збентежили по-зимовому вдягнуті тутешні люди.

— Хіба тут так холодно, що ви всі закуталися?

— Холодно. Зима не за горами. Особливо холодно вечорами, як випаде сніг, а небо стає чистим. Мабуть, сьогодні вночі температура впаде нижче нуля.

— Нижче нуля? — Позираючи на тендітні бурульки на краях дахів, Сімамура сів із службовцем готелю в автомобіль. На сніговому тлі присадкуваті покрівлі будинків здавалися ще нижчими, селище наче вгрузло в землю.

— Щоправда, холод тут зовсім інший.

— Такого морозу, як торік, люди не пам’ятають. Аж цілих двадцять градусів.

— А снігу багато?

— Здебільшого його насипає на сім-вісім сяку. А іноді й на один дзьо.

— Бачу, цього року він уже падав.

— Атож. Випав на один сяку, але відразу розтав.

— То й відлига буває…

— Хтозна, коли випаде великий сніг.

Був початок грудня. Із застудженого носа Сімамури безперервно текло.

— Вчителька музики та її учениця ще мешкають тут?

— Еге ж, мешкають. Дівчина була на станції. Хіба ви не помітили темно-синього плаща?

— Невже то була вона? А потім можна буде її покликати?

— Увечері?

— Так, увечері.

— Вона казала, що зустрічає сина вчительки. Мовляв, він має повернутися додому останнім поїздом.

Отже, хворий, якого Йоко доглядала у дзеркалі з вечірнім краєвидом, — син господині тієї жінки, що на побачення до неї приїхав Сімамура. Сімамура відчув, як у душі щось ворухнулося. Однак цей випадковий збіг обставин не здався йому надто дивним. Більш несподіваним було те, що він не побачив тут нічого дивного. Десь глибоко в серці Сімамура передчував, що жінку, пам’ять про яку зберігав вказівний палець, і дівчину, що в її оці спалахнув далекий вогник, щось пов’язує, щось невідоме очікує. Це передчуття виникло, мабуть, тому, що він ще не звільнився від чарів дзеркала з вечірнім краєвидом.

— Рухомий вечірній краєвид за вікном — то, певно, символ нестримного часу, — раптом прошепотів сам до себе Сімамура.

Перед настанням лижного сезону в готелях на гарячих мінеральних джерелах мало гостей. Коли Сімамура вертався з купальні готелю, майже всі гості вже спали. Щоразу, коли його нога торкалася старої підлоги коридору, шибки дверей злегка деренчали. На повороті, біля конторки адміністратора, розіславши довкола себе на чорнолискучій підлозі поділ кімоно, стояла жінка. «Чи не стала гейшею?» — здивувався Сімамура, кинувши оком на поділ кімоно. Жінка не підходила, жодним порухом не виказувала, що спішить назустріч, стояла незворушна, наче завмерла. Ще здалека збагнувши складність становища, Сімамура заквапився вперед і спинився біля неї. Жінка намагалася всміхнутись, а її обличчя під густим шаром пудри наче плакало. Обоє мовчки рушили до кімнати.

Передусім Сімамура мав би попросити вибачення, якось пояснити, чого він після того, що було між ними, не прислав ні жодного листа, ні обіцяного альбому танців, ні приїхав удруге на зустріч — вона ж могла подумати, що він посміявся з неї і забув. Поки вони йшли, не дивлячись одне на одного, жінка не те що не дорікала, а всім єством виказувала ніжність і прихильність до Сімамури. Тож він, розуміючи, що будь-які слова звучатимуть зараз малопереконливо й недоречно, втішений її щирою радістю, аж перед сходами промовив:

— Оцей найкраще про тебе пам’ятав. — І перед очима жінки випрямив вказівний палець лівої руки.

— Невже? — Жінка взяла Сімамуру за палець і повела сходами.

Біля котацу вона відпустила палець, але відразу зашарілася і, щоб приховати збентеження, знову схопила його руку.

— Оцей пам’ятав?

— Ні, не правий, а цей, — Сімамура забрав з жінчиної долоні праву руку і приклав до котацу, а натомість простягнув їй ліву.

— Зрозуміло, — спокійно мовила жінка, а потім, раптом ледь усміхнувшись, погладила долоню Сімамури й припала до неї щокою. — Значить, оцей пам’ятав?

— О, яка ти холодна. Ще ніколи твоє волосся не було таке холодне.

— А в Токіо сніг ще не випав?

— Пригадуєш, що ти тоді сказала? І, як бачиш, помилилася. А то чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутину?


Тоді… То була пора, коли вже не загрожували снігові лавини, пора мандрівок у зазеленілі гори. Пора, коли з обіднього столу непомітно зникала приправа з пагінців акебії.

Сімамура, людина без певного, постійного заняття, схильний до меланхолії, того літа подався у гори з наміром наблизитися до природи і віднайти душевну рівновагу. Вернувшись того вечора у готель на мінеральних джерелах, після семиденних мандрів по горах снігового краю, він велів покликати гейшу. Покоївка пояснила, що з нагоди завершення будівництва дороги в сільському складі коконів шовкопряда, який водночас правив за театральне приміщення, влаштовано гучний бенкет, що для такого вечора навіть двох десятків тутешніх гейш замало, тож навряд чи можна сьогодні когось покликати. От якби пан, мовляв, погодився, щоб його розважала дівчина з дому вчительки танців і гри на сямісені, тоді інша річ — її можна запросити. Дівчина, мовляв, пішла допомагати на бенкеті, виступить з кількома танцями і незабаром вернеться. Коли Сімамура перепитав, про яку дівчину йдеться, покоївка розповіла, що та дівчина з дому вчительки не гейша, ба навіть не лаштується стати на цю дорогу, але іноді її запрошують на вечірки, радо приймають, — адже на відміну від літніх гейш вона охоче танцює. Її рідко можна зустріти у вітальні готелю за розмовою з гостем. Але не скажеш, що вона нічого не тямить у мистецтві гейш.

«Не може такого бути», — не повірив поясненню покоївки Сімамура. Та не минуло й години, як та привела дівчину. Вражений Сімамура аж стрепенувся. Покоївка хотіла відразу вийти, але дівчина вхопила її за рукав кімоно й змусила сісти. Перше, що вразило Сімамуру, це незвичайна охайність дівчини. «Певно, і між пальцями ніг у неї нема жодної порошинки», — подумав собі. Сімамура не хотів йняти віри очам, вважав, що вони, замилувані гірськими краєвидами перших днів літа, його обманюють. Манерою вдягатися дівчина скидалася на гейшу, хоч на ній було просте літнє кімоно з м’якої тканини без довгого подолу. Лише обі здавалося занадто дорогим як для такого кімоно.

Як тільки мова зайшла про гори, покоївка вийшла. Дівчина скоро вичерпала свої знання про навколишні гори й несподівано для Сімамури щиросердо розповіла про себе — про те, що вона родом звідси, із снігового краю, що за контрактом працювала в Токіо молодою гейшею, а звідти її викупив один чоловік; він обіцяв допомогти їй стати вчителькою японських танців і тим досягти незалежного становища в суспільстві, але той чоловік через півтора року помер, залишивши її на роздоріжжі. Проте дівчина не квапилася розказувати про найголовніший відрізок свого життя — як жила після смерті свого заступника. Сказала, що їй дев’ятнадцять. Підбадьорений тим, що дівчина мала вигляд двадцятидворічної, Сімамура відчув себе невимушено в її товаристві і перевів розмову на Кабукі. На превеликий свій подив, він переконався, що дівчина куди більше за нього обізнана з театральним життям і мистецтвом акторів. За безперервною палкою розмовою, — здавалося, Сімамура тільки мріяв про таку співрозмовницю, — він зрозумів, що в дівчини дещо є від мешканок кварталів розваги, побачив, що вона трохи вміє розпізнавати чоловічу вдачу. А проте, майже цілий тиждень позбавлений можливості як слід погомоніти з людиною, від самого початку певний, що дівчина наївна, невтаємничена в мистецтво гейш, він помітив, як у душі розлилося тепле почуття прихильності, ба навіть дружби до неї. Піднесений настрій Сімамури, викликаний мандрівкою в гори, вплинув і на дівчину.

Наступного дня перед обідом, залишивши потрібні для купання речі в коридорі, вона навідалась до Сімамури. Поки вона вагалася, сідати чи ні, Сімамура несподівано сказав:

— Порадь мені гейшу.

— Як це — порадь?

— Невже не зрозуміло?

— Ні. Я і гадки не мала, що хтось може з таким звертатися до мене. — Жінка ступила до вікна, глянула на гори, потім зашарілася й докинула: — У нас таких немає.

— Так уже й немає?

— Далебі немає, щиро кажу. — Жінка повернулась обличчям до Сімамури й сіла на підвіконня. — Гейшу не можна до чогось змусити. Кожна поводиться так, як їй до вподоби. І взагалі в готелях вам ніхто не зробить такої послуги, повірте мені. В найкращому разі можете когось покликати й самі про все домовитись.

— От я і довіряю це тобі.

— З якого дива?

— Гадаю, що ми друзі, і надалі ними залишимося. Тому й не пропоную тобі нічого.

— І це ви називаєте дружбою? — заворожена словом, наївно сказала жінка, а потім вигукнула: — Який жах! І ви посміли до мене звертатися з цим!

— А що тут такого? У горах людина оживає, набирається сили. От навіть з тобою я не можу спокійно сидіти й розмовляти.

Жінка опустила очі, замовкла. Сімамура майже був певний, що вона здасться перед його зухвалістю і згідливо кивне головою. Поки він стежив за теплими чарівними очима жінки під густими віями, обличчя її ледь відвернулося вбік і залилося рум’янцем.

— То кличте собі, яка вам подобається!

— Про що я тебе і прошу! Я тут уперше, зовсім не знаю, яка з них вродлива.

— Що значить — вродлива?

— Передусім молода. Тоді менша небезпека помилитись. Хотілося б і не дуже балакучу. А задумливу й охайну. Зрештою, якщо мені закортить поговорити, то покличу тебе.

— Я більше сюди не прийду.

— Не кажи такого.

— Не прийду, та й усе! Навіщо воно мені?

— Ти ж бачиш, я не збираюся тебе підмовляти. Мені досить і твого товариства.

— Справді?

— Якби між нами до чогось дійшло, то, можливо, наступного дня мені було б неприємно на тебе дивитися. Я щойно повернувся з мандрівки по горах і радий, що зустрів приязну людину. Тож навіщо мені тебе спокушати? Але ж як-не-як я подорожній…

— Може, й ваша правда.

— Таки моя. Коли б то була жінка, яка тобі не до вподоби, то, можливо, пізніше тобі не хотілося б зі мною зустрічатися. Інша річ, якби ти сама її порадила…

— Я вас не розумію! — Вона різко відвернулася, але відразу додала: — Хоча, може, у ваших словах і є частка правди.

— Такому знайомству завжди приходить кінець. Скоро набридає. Тож і я не сподіваюся на щось тривале.

— Ви, гості, всюди однакові. І там, у портовому містечку, звідки я родом, і тут, на мінеральних джерелах. — В голосі її забриніла щирість. — Гості — це здебільшого мандрівний люд. Я зовсім молода, але чого тільки не наслухалася! Найбільше западає в пам’ять той із них, хто й словом не прохопився про свою приязнь, хоч ти про неї здогадувалася. Такого гостя важко забути, навіть коли не один місяць мине. Найчастіше такий тебе і згадає та ще й листа напише.

Вона встала з підвіконня й неквапливо опустилась на мату. Здавалося, її думки витали в минулому, та за хвилину вона раптом згадала, що перед нею Сімамура.

В її голосі було стільки щирого почуття, що Сімамуру почало мучити сумління, ніби він її несамохіть ошукав.

Однак у Сімамури не було підстав ошукувати її. Жінка, видно, не була професійною гейшею. Сімамура звик шукати ласки тільки в таких жінок, що не залишали в нього відчуття провини. А в цієї не зважився. Бо була надто чиста. Ще коли вперше її побачив, то відчув: легковажна спокуса несумісна з образом цієї жінки.

Крім того, саме тоді Сімамура сушив собі голову, куди ж податися на відпочинок, як настане спекотливе літо, і тому мимоволі подумав: «А якщо приїхати в це селище на мінеральних джерелах з родиною? В такому разі ця жінка, — на щастя, не професійна гейша, — могла б товаришувати з дружиною і, щоб та не нудилася, навчати її танців». Отак цілком серйозно міркував собі Сімамура. В думці назвавши своє почуття до жінки дружбою, Сімамура ступив у неглибоку воду цього уявного броду.

Напевне, й цього разу йому здалося, наче перед очима щось схоже на той вечірній краєвид у шибці вагона. Звісно, Сімамуру лякав зв’язок із жінкою такого непевного становища. Крім того, образ цієї жінки видавався йому нереальним, як і обличчя дівчини, відбите в шибці на тлі вечірніх сутінків.

Та й, зрештою, його зацікавлення європейським балетом теж мало відтінок нереальності. Вирісши в торговому кварталі Токіо, Сімамура змалку познайомився з театром Кабукі. В студентські роки, однак, його привабили японські танці та японська танцювальна драма. А коли так, то Сімамура взявся розшукувати стародавні документи, бував у гостях у найвидатніших представників різних шкіл національного танцю, зав’язав стосунки з новими зірками танцювального світу, бо був такої вдачі, що не заспокоїться, поки всебічно не вивчить облюбований предмет. А тоді почав писати щось ніби розвідки й критичні статті. Та коли він, гостро невдоволений застоєм традиційних японських танців і самовпевненими, до самозакоханості, спробами їхнього оновлення, вирішив (заохочуваний деякими молодими поборниками національного мистецтва), що настав час і самому прислужитися їхньому розвитку, — саме тоді його вподобання несподівано перейшло на західний балет. Сімамуру перестали цікавити японські танці. Натомість він узявся збирати літературу й фотознімки про європейське танцювальне мистецтво, не шкодуючи зусиль, передплачував з-за кордону афіші й програми виступів. То не був простий потяг до екзотики чи до невідомого предмета. У новому захопленні приваблювало те, що Сімамура не мав змоги на власні очі бачити європейський балет у виконанні самих європейців. Саме через це Сімамура збайдужів до японських інтерпретацій цього балету. Писати про європейську хореографію, виходячи лише з європейських літературних джерел, — чи може бути безтурботніше заняття? Балет, якого людина ніколи не бачила, — це щось потойбічне. Писати про нього — однаково, що нанизувати пустопорожні міркування чи складати вірші про райське життя. Навіть якщо цю писанину Сімамура називав дослідженням, то все одно вона залишалася примхливим витвором його уяви: він давав оцінку не мистецтву живого, з плоті й крові артиста балету, а насолоджувався видивом танцю, породженим у його голові європейськими книжками й фотографіями. Та його пристрасть скидалася на кохання до дівчини, якої ніколи не бачив. Однак йому, людині без певного заняття, вона приносила душевну втіху, яку він, щоправда, сприймав не без іронії. Адже, вряди-годи ознайомлюючи японську публіку з європейським балетом, Сімамура здобув собі репутацію сякого-такого літератора.

Безперечно, розмова про танцювальне мистецтво допомогла Сімамурі зблизитися з жінкою, бо його знання про балет за час перебування в горах не знаходили собі застосування, хоча підсвідомо Сімамура сприймав жінку так само, як і європейську хореографію.

Отож помітивши, що його слова, сповнені легкого співчуття, здавалося, болісно відгукнулися в душі жінки, Сімамура відчув докори сумління, наче він її ошукав.

— Коли так, то наступного разу я приїду сюди з родиною і ми станемо друзями.

— Авжеж. Я вас розумію. — Жінка, стишивши голос, усміхнулась і трохи грайливо, як гейша, додала: — Мені самій дружні стосунки більше подобаються. Вони витриваліші.

— То покличеш когось?

— Зараз?

— Атож.

— Ви мене дивуєте. Яка може бути розмова з жінкою серед білого дня?

— Боюсь, що до вечора зостанеться самий непотріб.

— Ви, мабуть, вважаєте, що в тутешніх готелях на мінеральних джерелах усе продається за гроші. Це, певно, вбогий вигляд селища навіяв вам таку думку. Але ви помиляєтесь. — В її голосі вчувалася образа. Вона з притиском повторила, що тут немає таких жінок, яких він жадає. Коли ж Сімамура засумнівався, жінка спалахнула, але відразу ж здалася. Тутешні гейші, мовляв, самі вирішують, як їм поводитись. Однак якщо вони без дозволу покровителя залишаться на ніч у кімнаті гостя, то самі розплачуються за наслідки. Інша річ, коли одержать на це дозвіл, — тоді власник готелю несе відповідальність. «Ось у чому різниця», — пояснила жінка.

— А яка відповідальність?

— Йдеться про випадок, коли гейша завагітніє або заразиться поганою хворобою.

Сімамура силувано всміхнувся, дивуючись недоречності свого запитання. «Невже в цьому гірському селищі встановилися такі прості стосунки?» — промайнуло в його голові.

Мабуть, щоб бути непомітним, прибрати захисного забарвлення протягом днів, заповнених дозвіллям, Сімамура навчився інстинктивно відчувати дух місцевості, якою мандрував. Тож і цього разу, спустившись із гір, він одразу збагнув, що в цьому вбогому на вигляд селищі можна знайти спокій і затишок. А в готелі йому пояснили, що в країні снігу немає іншого приємнішого місця для відпочинку. Мовляв, ще недавно, коли не було залізниці, у цьому селищі лікувалися тутешні селяни. На дверях будинків — їдальні чи харчівні, — що користувалися послугами гейш, висіли збляклі бамбукові запони. Однак досить було глянути на старомодні заяложені сьодзі, як одразу брав сумнів, чи взагалі сюди заходять гості. Власники крамниці товарів широкого вжитку чи солодощів теж наймали гейш, а самі, видно, ще й працювали в полі. Професійні гейші не заперечували проти виступів дилетантки, знайомої Сімамури, на вечірках, певно тому, що та жила в домі вчительки гри на сямісені.

— То скільки їх усього?

— Гейш? Десь зо дванадцять.

— Яку ж ти мені порадиш? — Сімамура підвівся і натиснув на кнопку дзвінка.

— То я пішла, гаразд?

— Ні в якому разі.

— Мені неприємно, — і, немов струшуючи з себе приниження, додала: — Я йду! Але я ще прийду.

Проте коли в дверях з’явилася служниця, жінка, наче й нічого не сталося, знову сіла. Хоч та кілька разів перепитала, котру гейшу покликати, жінка не назвала жодної.

Незабаром у кімнаті все-таки з’явилася гейша років сімнадцяти, але любовна жага, що прокинулась у Сімамури, коли він спустився з гір у селище, миттю вивітрилася. Тонка, з темнавим відтінком шкіра на кощавих руках гейші видавала в ній ще зовсім юну дівчину. Силкуючись приховати своє розчарування, Сімамура дивився в її бік, та його погляд несамохіть блукав за вікном по зазеленілих горах. Розмова не клеїлася. А втім, цього й слід було сподіватися від гейші з глухого гірського села. Коли жінка, прочитавши на обличчі Сімамури невдоволення, мовчки підвелася і вийшла, в кімнаті запала ще прикріша тиша. Десь через годину Сімамура почав роздумувати, як би спровадити гейшу, і якраз згадав, що йому прийшов грошовий переказ по телеграфу. Разом з гейшею він залишив кімнату, щоб, мовляв, не спізнитися на пошту.

Ще з передпокою зачарований горами, що просякли терпким запахом молодого листя, Сімамура швидкою ходою побрався схилом уверх.

Бозна-чому його став розбирати сміх.

Коли Сімамура трохи притомився, то повернув назад і, підібгавши поділ кімоно за обі, щодуху побіг униз. З-під його ніг випурхнули два метелики.

Звиваючись один навколо одного, вони замерехтіли над обрисами гір, аж поки їхня жовта барва не розтанула вдалині.

— Що сталося? — У затінку криптомерії стояла жінка. — Ви так весело смієтеся.

— Вже перестав. — Сімамура відчув новий напад безпричинного сміху. — Я вже перестав.

— Справді?

Жінка рвучко обернулася й неквапливо пішла в глибину гаю. Сімамура подався слідом.

То був гай синтоїстського храму. Жінка сіла на плаский камінь біля зарослої мохом статуї пса — охоронця храму.

— Яка тут прохолода! Навіть у розпалі літа повіває свіжий вітерець.

— Тутешні гейші всі такі?

— Майже. Правда, серед старших можна знайти і вродливих, — опустивши очі, сухо проказала жінка. На її шиї, здавалось, відбивалася тьмава зелень криптомерій.

Сімамура глянув на їхнє гілля.

— Слава богу, минулося. Цього разу зовсім знесилів, аж сам дивуюся.

Стрункі криптомерії — такі височенні, що Сімамура мусив зіпертися руками на кам’яну брилу ззаду й задерти голову, щоб побачити вершечки, — своїм тьмавим листям заслоняли небо. Ледь бриніла тиша. Дерево за спиною Сімамури було найстаріше: гілля на його північному боці аж до самого вершечка пообсихало й оголилося, й здавалося, ніби у стовбурі стирчать гострі кілки, схожі на страхітливу зброю якогось божества.

— Отже, я помилився. Коли я спустився з гір, то першою зустрів тебе, а тому подумав, що всі тутешні гейші — красуні, — усміхнувся Сімамура й усвідомив, що жадоба якнайпростіше позбутися зайвої сили, що зібралася за тиждень мандрів у горах, зродилася вперше тоді, коли побачив цю чисту жінку.

Жінка вдивлялася у плесо далекої річки, що вигравала у відблисках призахідного сонця. Запала прикра мовчанка.

— Ой, я й забула!.. Ось ваші цигарки, — з удаваною грайливістю похопилася жінка. — Я оце вернулася, але вас у кімнаті не застала. Що сталося, думаю. Аж дивлюсь: ви щодуху піднімаєтесь схилом угору. З вікна побачила. То було таке кумедне видовище! Ви забули цигарки, от я і принесла їх.

Жінка витягла з рукава кімоно цигарки й черкнула сірника.

— Жаль тієї бідолахи.

— Нічого. Хіба гість не може відіслати гейшу, коли забажає?

Від кам’янистої річки долинав лагідний плюскіт води. Крізь стовбури криптомерій по той бік долини прозирали затінені зморшки гір.

— Невже ти думаєш, що мені буде приємно зустрічатися з тобою, якщо я проведу час з гейшею не такою вродливою, як ти?

— Не знаю… Який ви все-таки впертий! — насмішкувато сказала жінка. Однак якесь нове почуття торкнулося їхніх сердець. Зовсім інше, ніж до приходу гейші.

Щойно Сімамура усвідомив, що від самого початку прагнув цієї жінки, але за звичкою ходив манівцями. Він відчув до себе огиду. Зате жінка здалася йому ще привабливішою. А тоді, коли вона погукала його з-під тінистих криптомерій, від її постаті наче повіяло прохолодою.

На її обличчі виділявся тонкий прямий ніс, повні вуста видалися Сімамурі згорнутою в кільце п’явкою. Здавалося, вони ворушаться, навіть коли жінка мовчить. Якби вони були зморщені й бліді, то, напевне, відштовхували б. Але вуста приємно виблискували вологістю. Вії, обрамлені зверху дугами густих брів, розбігалися вбік навдивовижу прямо, як намальовані. Кругле й трохи випукле обличчя нічим особливим не вирізнялося, хіба що шкірою, схожою на білу порцеляну з тонким рожевим відтінком. Шия, тендітна й худа, видавала в ній дівчину. Мабуть, тому жінка вражала не красою, а, скоріше, охайністю. І ще в цієї такої молодої гейші були трохи запишні груди.

— Гляньте, скільки мошки раптом налетіло! — Жінка розгладила поділ кімоно й підвелася.

Серед тієї тиші обом чомусь стало ніяково.

Того ж вечора, десь близько десятої, жінка покликала Сімамуру з коридору й за хвилю майже впала в його номер, наче хтось її вштовхнув. Ледве тримаючись на ногах, неслухняними від сп’яніння руками порозсувала все, що було на столі, налила склянку води й жадібно випила.

Вона, мовляв, зустріла чоловіків, знайомих ще від торішнього лижного сезону; вони того вечора спустилися з гір у долину і запросили в готель на вечірку з гейшами й там напоїли.

П’яно похитуючи головою, жінка, здавалось, не могла спинитися.

— Не годиться покидати товариство. Я піду. А то похопляться й шукатимуть. Але я ще вернуся. — І вона, заточуючись, вийшла з кімнати.

Десь через годину Сімамура почув у коридорі її невпевнену ходу. Здавалося, жінка наштовхується на стіни, спотикається.

— Сімамура-сан! Сімамура-сан! — розітнув тишу її голос. — Я нічого не бачу! Сімамура-сан!

То безпорадне жіноче серце кликало на допомогу свого оборонця. Сімамура розгубився. Адже її можуть почути в готелі. Сімамура підвівся й попростував до дверей. Саме в цю мить жінка, вхопившись за край сьодзі, знесилено поточилася йому на груди.

— Як же мені погано!

Жінка опустилась на мату й зіперлася на Сімамуру.

— Я не п’яна! Їй-бо, не п’яна!.. Мені просто погано, та й усе… Але я розумію все, що роблю… Дайте води!.. І навіщо я мішала віскі з тим дешевим вином, що вони принесли?.. Тепер голова розколюється… А я не підозрювала. І от маєш…

Жінка долонею безперестанку розтирала обличчя.

Дощ за вікном раптом зашумів дужче.

Як тільки Сімамура послаблював обійми, жінка обм’якала. Його рука, що міцно обхопила жінку за шию, аж волосся її лоскотало щоку, опинилася під вилогою кімоно. Не відповідаючи на спокусливі слова, жінка загородилась руками, схрестивши їх на грудях.

— Що зі мною?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною? — Жінка в розпачі вкусила себе за зап’ястя.

Приголомшений Сімамура зупинив її. На її руці залишилися глибокі сліди зубів.

Однак жінка більше не опиралася. Здавшись на волю його рук, вона заходилась водити пальцем. Мовляв, хоче написати імена людей, які їй подобаються. Після того як згадала не один десяток артистів театру й кіно, її палець почав безперестанку виводити «Сімамура».

Чарівна опуклість під долонею Сімамури поступово тепліла.

— Ну от ти й заспокоїлась. Усе гаразд, гаразд, — приказував Сімамура, відчуваючи до неї невимовну ніжність.

Та жінку знову почав мучити головний біль. Вона аж звивалася, як в агонії, потім підвелася і впала долілиць у кутку кімнати.

— Ой, як погано! Як погано! Я йду додому, йду додому!

— Як же ти підеш? Надворі злива.

— Босоніж піду. Поповзу, а таки доберуся додому…

— Дорога ж небезпечна. Якщо вже ти наполягаєш, то я тебе проведу.

Готель стояв на пагорбі, дорога до нього була крута.

— Може б, ти розв’язала пояс? Полежиш трохи, й тобі стане легше.

— Ні в якому разі. Ось що я зроблю, мені не вперше. — Жінка випросталася і глибоко вдихнула. Але їй не полегшало. Вона підступила до вікна, відчинила його, хотіла блювати, але не змогла. Здавалось, вона ось-ось повалиться на підлогу й почне качатися. І не переставала повторювати: «Я йду додому! Я йду додому!» Тим часом минула друга година ночі.

— Лягайте спати! Я вам кажу, лягайте спати!

— А ти що робитимеш? — запитав Сімамура.

— Сидітиму. Трохи в голові проясніє, й піду додому. Піду, поки не розвидніє. — Вона підповзла на колінах до Сімамури і смикнула його за рукав. — Не зважайте на мене, лягайте спати.

Сімамура заліз під ковдру. Жінка сперлася на столик, випила ще склянку води.

— Вставайте! Чуєте, вставайте!

— То що ж мені робити: вставати чи лягати?

— Гаразд, лягайте.

— Я тебе не розумію. — Сімамура встав і притяг жінку до себе.

Спочатку вона одверталася, ховала обличчя, та за хвилю жагуче підставила губи для поцілунку.

Однак незабаром, мовби марячи, вона кілька разів повторила:

— Куди ж це годиться? Куди ж це годиться? Ви ж казали, що прагнете тільки дружби?

Її суворий голос настільки охолодив Сімамуру, що, помітивши на її чолі зморшки — ознаку того, що жінка намагається опанувати себе, — він навіть подумав, чи не слід дотримати свого слова.

— Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така. Хіба не ви сказали, що не сподіваєтесь на щось тривале?

Від алкоголю її тіло наче задерев’яніло.

— Не я винна, а ви. Це ви показали свою слабкість. Ви програли, а не я, — повторювала жінка й кусала рукав кімоно, намагаючись стримати свою радість.

Знесилена, вона якийсь час мовчала. Та зненацька, мовби щось пригадавши, вибухнула:

— Ви смієтеся! Ви смієтеся з мене!

— Та ні, не сміюся.

— В глибині душі смієтеся. А якщо не зараз, то згодом будете сміятися. — Обхопивши обличчя руками, жінка схлипнула.

Та за хвилину вона стала лагідною й приязною, наче ладна була здатися на ласку Сімамури. Забувши про головний біль, вона заходилась розповідати про своє життя. Про те, що між ними щойно сталося, вона й словом не згадала.

— Я так захопилася своєю розповіддю, що забула все на світі. — Жінка ніяково всміхнулась, мовляв, їй пора йти, поки не розвидніло. — Надворі ще темно. Але тутешні люди прокидаються рано. — Кілька разів вона підходила до вікна й виглядала надвір. — Вони мене ще не впізнають. До того ж падає дощ. Навряд чи хто посміє вийти в поле.

Проте жінка не квапилась іти, навіть коли крізь дощову пелену прозирнули обриси гір і дахів під ними. І аж коли мали прокидатися готельні покоївки, вона вискочила з кімнати, не дозволивши Сімамурі провести її надвір. Вона побоювалась, що хто-небудь побачить їх разом.

Того ж дня Сімамура повернувся в Токіо.


— Пригадуєш, що ти тоді сказала? От бачиш, ти помилилася. Інакше чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутану? Я не сміявся з тебе.

Жінка підвела голову. Навіть під густим шаром пудри було видно, як почервоніли її повіки й щоки, що притискалися до Сімамурової руки. Вони нагадали йому про нічний холод за вікном у цій країні снігу. І водночас чорне, як смола, волосся її наче випромінювало тепло.

Її обличчя світилося ледве стримуваним усміхом. Та слова Сімамури нагадали їй про те, що тоді сталося, і вона зашарілася. Жінка опустила голову, комір її кімоно відстовбурчився, і Сімамура помітив, як червоніє навіть її шия.

Ще недавно Сімамуру вражало, що від її волосся віє холодом. І тільки зараз він збагнув, що те враження не від холодної погоди, а від кольору волосся. Жінка тим часом взялася щось рахувати на пальцях, поклавши руки на котацу.

— Що це ти підраховуєш? — запитав Сімамура, але вона не відповідала.

— То було двадцять третього травня…

— Ти що, дні рахуєш? Не забудь, що липень і серпень мають по тридцять одному дню.

— Сто дев’яносто дев’ятий день… Якраз сто дев’яносто дев’ятий…

— Як же ти запам’ятала, що саме двадцять третього травня?

— Дуже просто. Глянула в щоденник.

— Щоденник? А ти хіба ведеш щоденник?

— Атож… Приємно переглядати старі записи. Щоправда, іноді соромно читати, а я про все пишу, нічого не втаюю.

— Коли ти почала вести його?

— Перед тим, як найнялася в Токіо молодою гейшею. Грошей було обмаль, навіть порядного паперу не було за що купити. Писала в простому блокноті за кілька сен. Сторінки так старанно розлінійовані, письмо чітке — видно, добре застругувала олівець. Всі аркуші зверху донизу списані, без жодного пропуску. А от пізніше, коли вже вистачало грошей і на добрий папір, записи виходили абиякі. Раніше я вправлялась у каліграфії на старих газетах, а тепер і чистого паперу не шкодую. Я зроду не дорожу речами.

— І записи в щоденнику не уриваються?

— Ні. Та найцікавіші записи припадають на час, коли мені було шістнадцять, і на оцей рік. Я завжди пишу, коли повертаюся з бенкету. Перевдягаюсь у нічне кімоно й берусь до щоденника. Повертаюсь пізно, і свідок тому щоденник. Бо тепер читаю і бачу — ось тут я задрімала.

— Он як…

— Звичайно, я пишу не щодня, буває, пропускаю день-другий. Бо в цьому гірському закутку цікавого мало. Тут і вечірки всі однакові. Цього року мені не пощастило: купила зошит, а там на кожній сторінці дата. Іноді як розпишуся, то однієї сторінки не вистачає.

Більше, ніж розповідь про щоденник, Сімамуру вразило те, що жінка з п’ятнадцяти років конспектує прочитані романи й повісті. У неї, мовляв, назбиралося вже близько десяти таких зошитів.

— Ти записуєш свої враження?

— Враження записувати я не вмію. Занотовую лише назву й автора, імена персонажів та їхні стосунки. Ото й усе.

— А яка ж з того користь?

— Ніякої…

— Марна праця…

— Виходить, що так, — відразу погодилась жінка, але пильно глянула на Сімамуру.

Сімамурі чомусь закортіло голосніше повторити: «Марна праця», — але ним заволоділа тиша така глибока, що, здавалось, було чути, як дзвенить сніг за вікном. То на нього находили жіночі чари. Усвідомлюючи, що для неї щоденник — не марна праця, він усе-таки кинув їй дошкульні слова. Він відчув: її образ став для нього ще чистішим і благороднішим.

Потім жінка заговорила про романи, хоча те, що вона читала, навряд чи було літературою в повному значенні цього слова. Тут, у цій глушині, вона могла роздобути в приятельок хіба що жіночі журнали, інше чтиво мусила шукати деінде. Читала все, що потрапляло в руки. Побачить у гостя якусь книгу чи журнал і просить почитати. Щоправда, про багатьох авторів, яких вона назвала, Сімамура навіть не чув. Вона згадувала про ті книжки, як про щось далеке, чуже, написане зарубіжними письменниками. Тоді в її голосі вчувався смуток — так жебрак, що змирився з гіркою долею, згадує про несподівану пожертву. Сімамурі спало на думку, що його уявлення про європейський балет, розбурхане книжками та фотографіями, нічим не відрізняється від її уявлень про літературу.

Не менш захоплено жінка говорила про кінофільми й вистави, яких і в вічі не бачила. Здавалося, наче вона давно мріяла про такого співрозмовника як Сімамура. Певно, забувши, що тоді, сто дев’яносто дев’ять днів тому, така ж розмова привела її в обійми Сімамури, жінка щораз більше запалювалась.

Тепер воназмирилася з тим, що їй не доведеться шукати щастя в місті — мрія виявилась нездійсненною. В її очах проглядало не гордовите невдоволення вигнанця, приреченого животіти в глухій провінції, а покірність людини, що колись плекала марні надії. Сама вона, мабуть, ні за чим не жалкувала, хоча Сімамурі й здалася засмученою. Якби Сімамура віддався цим думкам, то став би жертвою меланхолії і мусив би визнати, що його життя теж марне. Але він утримався від такої спокуси, бо перед ним була жінка із свіжим кольором обличчя, наче просякнута чистим гірським повітрям.

Як там не було, а зараз Сімамура дивився на неї зовсім іншими очима. Й хоч тепер вона була гейшею, йому забракло ніжних слів.

А тоді, п’яна, наче паралізована, вона вибухла: «Що це таке?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною?» — і люто вкусила себе за зап’ястя. Не встоявши на ногах, повалилася на мату і все повторювала: «Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така».

Сімамурі пригадалися ці слова, й він на мить задумався. Жінка не помітила й урвала його спогади словами:

— Опівнічний на Токіо.

Щойно пролунав паровозний гудок, як вона підвелася, рішуче розсунула сьодзі, відчинила вікно й, зіпершись на поруччя, сіла на підвіконня.

Знадвору війнуло холодом. Стукіт поїзда поволі віддалявся, аж поки не став схожим на шум вітру.

— Ти збожеволіла? Надворі ж мороз.

Сімамура підійшов до неї. Вітру вже не було. Перед вікном розстилався суворий нічний краєвид. Земля наче відлунювала тріскотінням сніжинок, що промерзали на холоді. Місяця на небі не було. Міріади зірок, мовби летючи до землі, яскравішали дедалі більше. Щораз далі назад відступало небо, чимраз густішою ставала його чорнота. Гори на межі країни снігу губили в сутінках свої зморшки й висіли край неба важкою чорною, мов сажа, масою. Над світом запанувала тиха злагода.

Здогадавшись, що Сімамура підходить до неї, жінка висунулась у вікно й грудьми налягла на поруччя. В тій позі на тлі ночі була не слабкість, а непохитна воля. «Невже все доведеться починати заново?» — подумав Сімамура.

Гори, незважаючи на свою чорноту, іноді раптом ставали білими від снігу. І тоді вони здавались прозорими й сумними. Між горами й небом зникала гармонія.

Сімамура поклав руку на шию жінки.

— Ти застудишся! Он як охолола.

Він спробував відтягти її від поруччя, але вона ще міцніше вчепилась за нього й захрипіла:

— Я піду додому!

— Іди!

— От тільки посиджу ще трошки…

— Тоді я піду скупаюся.

— Не треба. Побудьте тут.

— То зачини вікно.

— От посиджу ще трошки…

Селище наполовину ховалося за криптомеріями храмового гаю. Ліхтарі на станції — до неї від готелю десять хвилин автомобілем — так шалено миготіли, що, здавалось, от-от з дзенькотом луснуть від холоду.

Такої холоднечі Сімамура ще ні разу не відчував. Усе, до чого торкалися його руки, — жіноча щока, віконна шибка, власне ватяне кімоно, — було майже крижаним.

Холодком тягло й від мати, а тому Сімамура вирішив погрітися в купальні.

— Почекайте! Я з вами. — І жінка подалася слідом за ним.

Вона складала в кошик Сімамурину білизну, коли в купальню зайшов якийсь пожилець готелю. Помітивши жінку, що сховалась за Сімамурою, він збентежено промимрив:

— Ой, пробачте!

— Та нічого, заходьте. Ми підемо в оте відділення, — не довго думаючи, відповів Сімамура й, голий, з кошиком попрямував у суміжне жіноче відділення. Жінка пішла за ним. Хіба вони не могли б бути подружжям? Сімамура відразу, не оглядаючись, стрибнув у басейн. Від задоволення його аж поривало на сміх. Щоб стриматись, Сімамура нахилився до крана й голосно прополоскав водою рота.

Пізніше, вже в номері, вона підвела з подушки голову, покрутила мізинцем кучерики на скронях і мовила:

— Як же мені сумно!

Сімамурі спочатку здалося, що вона напіврозплющила свої чорні очі, та коли придивився, то побачив, що таке враження створювали її вії.

Жінка була така знервована, що цілісіньку ніч не склепила очей. Сімамура почув шурхіт обі й прокинувся.

— Вибачте, що я вас так рано збудила. Надворі ще темно. Гляньте! — Жінка вимкнула електричне світло. — Ви бачите моє обличчя?

— Ні, не бачу. Ще ж ніч!

— А ви пильніше придивіться. Ну що, видно? — Жінка відчинила вікно. — Ой, я забарилась. Уже розвиднюється. Час додому.

Стрепенувшись від ранкового холоду, Сімамура підвів голову з подушки. Небо було ще темне, а в горах уже наставав ранок.

— Чудово. Селянам тепер уже нічого робити на полі, тож ніхто рано не прокидається. Хіба що хто-небудь вирядиться на прогулянку в гори. — Жінка промовляла сама до себе й ходила по кімнаті, тягнучи кінець незав’язаного обі. — П’ятигодинним з Токіо нові гості не прибули. Отже, покоївки ще не скоро візьмуться до роботи.

Навіть після того, як жінка зав’язала обі, вона не могла заспокоїтися: то вставала, то сідала, то підходила до вікна й виглядала надвір. Тепер вона була схожа на нічного звіра, що з тривогою жде ранку. Здавалося, в ній пробудилася незвідана дика сила.

Тим часом у кімнаті посвітлішало — стало видно, як почервоніли жінчині щоки. Приголомшений тим яскравим рум’янцем, Сімамура запитав:

— Тобі не холодно? Ти така червона.

— Ні, не холодно. Просто пудра зійшла. Мені досить залізти під ковдру, як я одразу зігріваюсь, — сказала жінка і, повернувшись до дзеркала в головах, додала: — Нарешті розвидніло. Пора додому.

Сімамура поглянув на неї і зіщулився. В глибині дзеркала незайманою чистотою блищав сніг. На його тлі вимальовувались рум’яні щоки жінки. То була невимовної краси картина.

Сонце, здається, вже сходило, й сніг у дзеркалі запалав холодним блиском. Чорного, як смола, жінчиного волосся на сніговому тлі торкнулися фіолетові тони.


Мабуть, для того, щоб сніг не залежувався коло готелю, воду з басейну спускали по нашвидкуруч прокопаному рівчаку, й вона розливалася перед ґанком мілким ставочком. Здоровий чорний пес стояв на кам’яній плиті й довго хлебтав теплу воду. Під стіною комори сушилися лижі, призначені для гостей. Від них ширився ледь вловимий солодкий запах цвілі, змішаний з парою. Безформні — мабуть, від тепла — грудки снігу спадали з віття криптомерій на дах громадської лазні.

Наприкінці року цю дорогу замете снігом. І тоді на вечірку в готель доведеться ходити в гірських шароварах, гумових чоботях, у плащі з каптуром і вуаллю на обличчі. Товщина снігу досягне одного дзьо…

Так розповідала жінка того ранку, дивлячись з вікна готелю на спадисту дорогу, по якій зараз спускався Сімамура. Край дороги високо на мотузці сушилися пелюшки. Між ними і землею на межі провінції мирно виблискували засніжені гори. Де-не-де з-під снігу випиналися зелені стебла цибулі.

По рисових полях гасала на лижах сільська дітвора.

Забрівши в ту частину селища, що лежала над трактом, Сімамура почув шум, схожий на тихе хлюпотіння дощу.

З дахів, лагідно поблискуючи, звисали маленькі бурульки.

Якась жінка, що поверталася з лазні, побачивши, як сусід скидає сніг зі свого даху, сказала:

— Слухай, може б, заразом і з нашого трохи згріб?

Мружачись від сліпучого сонця, вона витерла чоло мокрим рушником. Напевне, кельнерка, що прибилася сюди на заробітки завчасно, ще до настання лижного сезону. Неподалік було кафе з перекошеним дахом і вицвілими картинками на шибках вітрини.

Дахи здебільшого були ґонтові, придавлені зверху камінням. Із сонячного боку сніг підтавав, і ці кругляки здавались зовсім чорними. Правда, почорніли вони не від вологи, а, скоріше, від холодних зимових вітрів. Будинки скидались на це каміння — присадкуваті, як то буває на півночі, вони цілими рядами повгрузали в землю.

Зграйка дітей гралася з льодом: витягала його з рівчака й шпурляла на дорогу. Мабуть, їх приваблювало те, як він легко розбивається на блискучі скалочки. Сімамура якусь хвилину стояв на осонні, вражений товщиною крижинок.

Дівчинка років тринадцяти, зіпершись об кам’яну огорожу, щось плела з вовни. Вона була в гірських шароварах, в гета на босу ногу, її почервонілі від холоду ступні були потріскані. Інша дівчинка, років трьох, умостившись поряд на купці хмизу, тримала в руках клубок вовни. Попеляста нитка, що тяглась від маленької дівчинки до більшої, ніби аж випромінювала тепло.

З лижної майстерні за сім-вісім дворів далі по вулиці долинав шурхіт рубанка. Навпроти, під карнизом будинку, гуртом стояли гейші й про щось розмовляли. Не встиг Сімамура подумати, що, може, й Комако там — сьогодні вранці він дізнався від покоївки, що серед гейш вона відома під іменем Комако, — як угледів її. Вона теж його помітила й одразу споважніла. «Напевне, зашаріється, та хоч би не виказала своєю поведінкою, що між нами щось було…» — тільки майнуло в голові Сімамури, як Комако густо почервоніла до самої шиї. Могла б і одвернутися… Так ні, лише ніяково похнюпилась, а голова тим часом поверталася вслід за Сімамурою.

Сімамура відчув, що і його щоки запалали. Він уже проминув жіночий гурт, як його наздогнала Комако.

— І чого ви сюди забрели? Мені ж незручно…

— Тобі? То мені незручно. Висипали цілою юрбою, аж страшно проходити. Ви часто так збираєтесь?

— Іноді, найчастіше по обіді.

— А червоніти й наздоганяти хіба зручніше?

— Ет! — відказала вона рішуче й, знову спаленівши, сперлася на стовбур хурми край дороги. — Догнала, бо подумала, що ви заглянете до мене.

— Хіба ти мешкаєш десь поблизу?

— Атож.

— Якщо покажеш свій щоденник, то загляну.

— Нізащо в світі. Я його перед смертю спалю.

— Здається, у вас дома хворий?

— О, вже дізналися!

— А хіба вчора ввечері ти не його зустрічала? Я ж тебе бачив на станції, ти була в темно-синьому плащі. А з тим хворим я їхав в одному вагоні, майже поряд. Його супроводила дівчина. Вона ще так старанно, турботливо його доглядала! Хто вона йому? Дружина? Вона їздила його забирати? Чи вони випадково разом з Токіо поверталися? Я аж розчулився, коли побачив, як вона по-материнському про нього турбувалася.

— Чого ж ви не розповіли мені про це вчора? Чому промовчали? — трохи роздратовано спитала Комако.

— Вона його дружина?

Комако повторила знову:

— Чого ж ви вчора не сказали? От дивна людина!

Сімамурі не сподобався її різкий тон. Чого це вона присікується? Адже ні він, ні вона сама не давали для цього приводу. Мабуть, у неї така вдача. Та коли Комако наполягала, Сімамура відчув, що її настирливість зачепила його за живе. Сьогодні вранці, побачивши обличчя Комако в дзеркалі на сніговому тлі, він справді згадав відображення дівчини в шибці вагона. Але чому ж він не розповів про це Комако?..

— Не має значення, є дома хворий чи ні. Все одно в його кімнату ніхто не навідується. — І Комако зайшла в отвір невисокої кам’яної огорожі.

Праворуч лежав засипаний снігом город, ліворуч, уздовж стіни сусіднього будинку, вишикувалися стовбури хурми. Перед будинком, видно, був квітник. Посеред нього, в маленькому ставочку для вирощування лотосів, плавали червоні коропи, а на його берегах лежали крижані скалки. Будинок був старий, обшарпаний, як і стовбури хурми. Дах, подекуди вкритий купками снігу, прогнив і хвилясто спускався до карнизу.

У сінях було тихо, з долівки тягло холодом. Очі Сімамури ще не звикли до темряви, а Комако вже потягла його по драбині нагору. Так, саме по драбині, бо кімната нагорі була просто горищем.

— Не дивуйтеся, тут раніше розводили шовкопрядів.

— Невже ти не падаєш з драбини, коли повертаєшся додому п’яна?

— Іноді падаю. Тоді я примощуюсь біля котацу й засинаю.

Комако просунула руки під ковдру, помацала котацу й пішла по жар.

Сімамура окинув очима цю чудернацьку кімнату. Одне-однісіньке віконце над самою підлогою виходило на південь, крізь свіжообклеєні сьодзі соталося сонячне проміння. Кімнатка, старанно обліплена рисовим папером, скидалася на стару коробку. Стеля — голі крокви й бантини — збігала до віконця, гнітячи душу чорною непривабливістю. «А що там за стіною?» — подумав Сімамура, і йому здалося, мовби кімната висить у повітрі, а долівка під ногами наче захиталася. Старі стіни й татамі, проте, були чисті-чистісінькі.

На мить Сімамурі здалося, ніби в цій кімнатці Комако така ж прозора, як і лялечки шовкопрядів, яких тут колись розводили.

Котацу вкривала ковдра з такої ж смугастої бавовняної тканини, що й гірські хакама. Комод був старий, з тонкою жилковиною дерева — мабуть, то була пам’ять про життя в Токіо. До туалетного столика грубої роботи він зовсім не пасував. На тому сірому тлі пишно вилискувала червона лакована скринька. Полички на стіні, запнуті тонкою мусліновою ширмочкою, правили, видно, за книжкову шафу.

На стіні висіло кімоно, яке було на Комако вчора ввечері, з-під його поли виглядала червона підшивка нижнього кімоно.

Комако вправно піднялася по драбині, тримаючи в одній руці лопаточку з жаринами.

— Взяла в кімнаті хворого, але кажуть, що вогонь завжди чистий…

Комако, нахиливши голову із старанно укладеним волоссям, розгребла попіл у котацу, а тим часом розповіла, що в сина вчительки туберкульоз і що він повернувся на батьківщину вмирати.

— Щоправда, тут не його батьківщина, звідси родом лише його мати. Раніше вона мешкала в портовому місті, там заробляла на прожиття як вчителька танців, навіть коли перестала бути гейшею. Та на п’ятому десятку її розбив параліч, і вона, щоб вилікуватись, повернулася в рідне селище на мінеральних водах. Син змалку захоплювався технікою і пізніше навіть пристав до одного годинникаря. Робота так припала йому до душі, що він зостався в портовому місті. Та незабаром його потягло в Токіо, там він працював і вчився у вечірній школі. Та організм не витримав такого напруження. А йому ж цього року сповнилося лише двадцять шість…

Усе це Комако випалила одним духом, тільки про дівчину, що супроводжувала хворого, не прохопилася й словом. Не сказала також, чому вона сама мешкає в цьому домі.

Проте й цього вистачило, щоб Сімамура відчув себе незручно в цій кімнаті, що зависла в порожнечі, й звідки голос Комако, здавалося, розлітався на всі боки.

Вже коло дверей його увагу привернуло щось біле. Він придивився — то був футляр сямісена з павловнії. Футляр видався йому довшим і більшим, ніж мав бути насправді. Сімамура навіть подумав: «Як це вона ходить по вечірках з таким одороблом?» У цю мить розсунулась закіптявіла фусума й пролунав ясний, до болю прекрасний голос, що от-от мав відбитися звідкись луною:

— Кома-тян, можна через нього переступити?

Той голос Сімамура запам’ятав добре. То був голос Йоко, що гукала з вікна до начальника станції.

— Можна! — відповіла Комако.

І Йоко в гірських хакама переступила через футляр сямісена. В руці вона тримала нічний горщик.

І вчорашня розмова з начальником станції, як з давнім знайомим, і гірські хакама свідчили, що дівчина з тутешніх країв. Яскраве обі відтінювало ясно-коричневі й чорні смужки хакама з грубої бавовняної тканини, а довгим мусліновим рукавам кімоно надавало особливої привабливості. Хакама з прорізом від колін до землі ледь ширшала на стегнах, хоч у цупкій тканині вгадувалася непіддатливість.

Йоко гостро зиркнула на Сімамуру і мовчки пройшла мимо.

Надворі Сімамура не міг позбутися відчуття, що той погляд, холодний, як далекий вогник, мерехтить на його обличчі. Бо згадав, як зворушив його вчора вечірній краєвид у вікні вагона, коли далека цятка світла в горах чи в полі проплила по обличчю Йоко й спалахнула чарівним блиском навпроти її ока. Водночас в його уяві з’явилися щоки Комако, що пломеніли рум’янцем на сніговому тлі в дзеркалі.

Сімамура наддав ходи. Він, охочий до гірських мандрів, впадав у блаженний настрій і мимоволі квапився, як тільки перед ним виринали гори. Йому, схильному до мрійливості, не вірилося, що вікно з вечірнім краєвидом і дзеркало із сніговим тлом — витвори людських рук. Для нього вони були часткою природи й водночас посланцями якогось далекого світу.

Навіть кімната, з якої Сімамура оце вийшов, здавалось, належала тому далекому світові.

У полоні тих дивних відчуттів Сімамура добрався до вершини пагорба й там зустрів масажистку. Немов шукаючи в неї порятунку, він спитав:

— Чи не могли б ви зробити мені масаж?

Масажистка, затиснувши бамбукову палицю під пахвою, правою рукою вийняла з-за обі кишеньковий годинник із кришкою, а пальцями лівої обмацала циферблат.

— За двадцять п’ять третя. О пів на четверту я маю бути в будинку навпроти залізничної станції. Та, гадаю, не біда, якщо трохи спізнюся.

— Дивно, як ви взнаєте час по тому годиннику!

— Він без скельця, і я намацую стрілки.

— То ви відчуваєте цифри на дотик?

— Ні, не відчуваю. — Вона ще раз вийняла трохи завеликий як для жінки срібний годинник і пояснила: — Ось тут — дванадцята година, там — шоста, а посередині — третя. Я визначаю час досить точно. Можу помилитися на одну хвилину, але на дві — в жодному разі.

— Он як… А як же ви ходите крутою дорогою? Не падаєте?

— Коли дощ, по мене приходить донька. Увечері я обслуговую людей тільки в селі, а на пагорб не піднімаюся. Готельні покоївки кепкують: мовляв, чоловік мене не пускає.

— А діти у вас великі?

— Старшій уже дванадцять, — відповіла жінка; вони саме заходили в готель.

Якийсь час, поки масажистка працювала, в номері панувала мовчанка. Та ось здалеку долинув звук сямісена.

— Цікаво, хто це?

— Хіба по звучанню сямісена ви вгадуєте, котра гейша грає?

— Часом вгадаю, а часом і ні… А ви, бачу, живете в достатку, бо тіло у вас м’яке й ніжне.

— Що, гладкий?

— Хіба що є невеличкий жирок на шиї… А так ви в міру гладкий. І саке, видно, не п’єте.

— Як же це ви вгадали?

— У мене ще троє клієнтів з точнісінько такою фігурою, як ваша.

— Нічого особливого в цій фігурі я не бачу.

— Чогось мені здається — як людина не п’є, то й не буває по-справжньому веселою, ніякої приємної згадки не лишається…

— Ваш чоловік, певно, п’є?

— Аж занадто.

— Хто ж це грає? А сямісен нікудишньо звучить.

— Ага…

— А ви вмієте грати?

— Вмію. З дев’яти років навчалась, та як вийшла заміж, не брала його і в руки. Вже років п’ятнадцять.

«Мабуть, сліпі видаються молодшими, ніж є насправді», — майнуло в голові Сімамури.

— Коли музику вивчаєш змалку, вона довго не забувається. Правда?

— Атож… Але руки мої вже не ті — придатні лише до масажу… А от слух ще добрий. Тому й хвилююся, як зачую гру на сямісені. Наче вертаюсь у молодість. — Масажистка прислухалась. — Здається, Фумі-тян з готелю «Ідзуцуя». Найлегше вгадати тих, хто грає добре або погано.

— А хто ж тут грає добре?

— От хоч би Кома-тян. Ще зовсім молода, але останнім часом її гра стала майстерною.

— Он як…

— А ви її знаєте? Я сказала «майстерною», але не забувайте, що в нас і вимоги до музиканта невисокі.

— Ні, я її не знаю. Я тільки знаю сина вчительки — їхав з ним вечірнім поїздом.

— То він уже видужав?

— Здається, ні.

— Невже? А Комако через нього стала гейшею. Він довго хворів, лежав у лікарні, тож вона йому висилала на лікування гроші, але що з того?

— А хто йому Комако?

— Кажуть, вони були заручені. Тому й вибивалася із сил, аби йому допомогти.

— І це правда?

— Та начебто правда. Але напевне не знаю. Кажу те, що від людей чула.

Почути від масажистки якусь плітку про гейшу з готелю на мінеральних джерелах — звична річ. Та цього разу новина приголомшила Сімамуру. Вся ця історія з Комако — як вона нібито заради нареченого стала гейшею — здалася йому настільки сентиментальною, що не хотілося й вірити. Можливо, причиною тому було незнання того, що штовхнуло на це Комако.

Сімамура сподівався більше дізнатися про стосунки Комако з хворим, але як на те, масажистка замовкла.

Отже, Комако була заручена з цим хлопцем, Йоко — теперішня його любов, а його самого жде смерть… Сімамурі знову згадалися слова «марна праця». Те, що Комако не порушила слова, даного при заручинах, навіть продавала свою дівочу честь, щоб оплатити лікування нареченого, — хіба це не марна праця?

«Тільки побачу Комако, скажу їй у вічі, що її зусилля — марні», — вирішив Сімамура, але відразу й відчув, що в його уяві образ її став чистішим і благороднішим.

Коли масажистка пішла, Сімамура довго не міг заснути, втішаючись своєю вдаваною нечутливістю, що мала для нього присмак явної небезпеки. Аж ось йому здалося, ніби холод проникає в саму душу. Він розплющив очі й помітив, що вікно розчинене навстіж.

В гірських ущелинах швидко залягали тіні, на землю спускалися холодні барви вечора. В надвечірніх сутінках далекі засніжені вершини, освічені призахідним сонцем, видавалися зовсім близькими.

Незабаром тіні на схилах погусли, але їхня чорнота була неоднаковою, залежною від висоти гір і відстані до них. А коли сонячні промені торкнулися вершин, на небі запалала вечірня заграва.

Криптомерієві гайки над річкою, біля лижної станції, навколо храму чорніли тепер найбільше.

Саме коли Сімамура поринув у безнадійний смуток, теплим променем світла з’явилася Комако.

Вона розповіла, що в готелі відбуваються збори, присвячені підготовці до лижного сезону, і що її запрошено на святковий бенкет.

Вона присіла біля котацу й раптом погладила Сімамуру по щоці.

— Які ви сьогодні бліді! Аж дивно… — Комако вщипнула його пухку щоку. — Який же ви дурник!

Здається, вона вже трохи випила.

Пізніше, вже повернувшись із бенкету, Комако впала перед туалетним столиком.

— Нічого не хочу знати!.. Нічого!.. Голова болить!.. Болить! Ой, тяжко мені, тяжко…

Вона ніби раптом сп’яніла.

— Хочу пити! Дайте води!..

Не звертаючи уваги на зачіску, вона лежала, припавши головою до татамі, й стискала долонями обличчя. Потім зненацька сіла й протерла щоки кремом. Без пудри вони так зачервонілись, що аж їй самій стало смішно, і вона довго хихотіла. Сп’яніння її проходило так само швидко, як і почалося. Її плечі тремтіли від холоду.

Згодом, заспокоєна, вона почала розповідати, що весь серпень промучилася від нервового виснаження.

— Я мало не збожеволіла. Все про щось думала, а про що, й сама не знаю. Просто жах! Не могла спати, а як засинала, то снилися страшні сни. Трохи оживала лише тоді, коли запрошували на вечірку. І нічого не їла. Бувало, сиджу цілий день і втикаю голку в татамі, втикаю і витягую.

— Коли ж ти стала гейшею?

— У червні… А могло статися, що тепер я жила б у Хамамацу.

— Збиралася туди заміж?

Комако кивнула. За нею упадав один чоловік з Хамамацу, та вона, мовляв, його не любила, а тому довго вагалася, що їй робити.

— Чого ж вагатися, якщо не любила?

— Все воно не так просто…

— Невже одруження тебе вабить?

— А у вас гострий язичок! Не в цьому річ. Просто я не зношу, коли мої особисті справи йдуть не як годиться.

— Он як…

— А ви несерйозна людина.

— У тебе було щось із тим чоловіком з Хамамацу?

— Якби було, то хіба б я вагалася? — випалила Комако. — Він навіть погрожував, що не дасть мені вийти заміж за іншого, казав, що обов’язково перешкодить.

— Як же він тобі міг перешкодити аж з Хамамацу? І ти зважила на такі дрібниці?

Якийсь час Комако лежала мовчки, ніби насолоджуючись теплом власного тіла, та раптом, ніби між іншим, сказала:

— Мені здавалося тоді, що я завагітніла. Як згадаю тепер, то аж сміх розбирає!..

Стримуючи сміх, Комако згорнулася калачиком, як дитина, і вхопилася за комір кімоно Сімамури.

Стулені густі вії створювали враження, ніби її чорні очі напіврозплющені.


Вранці, коли Сімамура прокинувся, Комако, зіпершись ліктем на край хібаті, щось писала на останній сторінці старого журналу.

— От біда, я не можу піти додому. Знаєте, я прокинулась, коли покоївка принесла жару для хібаті. Я схопилася з постелі, як опечена. Яка ганьба! А на сьодзі вже сонце. Вчора впилася, от і проспала.

— Котра зараз година?

— Уже восьма.

— Може, сходимо в басейн? — Сімамура підвівся з постелі.

— О ні! Мене ж побачать!

Такою спокійною вона ще не була. Коли Сімамура повернувся з купальні, вона старанно прибирала кімнату. Голова в неї була обв’язана рушником. По тому, як вона ретельно витирала ніжки стола, краї хібаті, як розгрібала попіл у жаровні, було видно, що для неї це — звичне діло.

Сімамура приліг на татамі, запхавши ноги під котацу, й закурив. Коли попіл з цигарки посипався на підлогу, Комако згребла його хустинкою, а Сімамурі принесла попільничку. Сімамура безтурботно засміявся. Засміялась і Комако.

— Якби в тебе була сім’я, ти б сварилася з чоловіком на кожному кроці.

— Хіба я з вами сварюсь? Така вже в мене вдача. З мене кепкують, що я навіть білизну для прання ретельно складаю.

— Кажуть, вдачу жінки можна визначити, заглянувши в її комод.

Пригрівшись за сніданком у потоці сонячного проміння, що заливало кімнату, Комако звела очі на прозоре, бездонне небо й сказала:

— Яка чудова погода! Треба було якомога раніше піти додому й пограти на сямісені. Такого дня і звук особливий.

Далекі гори повивав молочний серпанок. Здавалось, то зі снігу піднімався легкий димок.

Сімамура згадав слова масажистки і запропонував Комако пограти тут. Вона одразу погодилася — подзвонила додому, щоб їй принесли святкове кімоно й збірник нагаута.

«Невже в домі, де я вчора був, є телефон?» — подумав Сімамура, і відразу в його уяві запалали очі Йоко.

— Та дівчина принесе?

— Може, й вона.

— Кажуть, ти заручена з сином учительки?

— О, коли це ви чули?

— Вчора.

— Дивна ви людина. Вчора почули, а нічого не сказали.

Цього разу Комако всміхнулася щиро, не те що вчора опівдні.

— Як же скажеш, коли я до тебе не байдужий.

— Та ви думаєте, що говорите? Ох, ці вже мені токійці! Усі вони брехуни!

— От бачиш, тільки я заговорив, як ти переводиш розмову на інше.

— Нічого я не переводжу! І що, ви повірили?

— Повірив.

— Знову дурите! Ви ж не повірили!

— Справді… мені здалося, тут щось не те… Але ж кажуть, ніби ти заради нареченого подалася в гейші, щоб було на що його лікувати.

— Гидко, як у мелодрамі!.. Брехня! Я не була з ним заручена, хоча, здається, дехто вважає навпаки. Тим більше в гейші я пішла не заради нього. Просто я не могла інакше зробити.

— Ти все загадками говориш.

— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. От і все.

— Друзі дитинства.

— Так. Та й ми майже весь час жили окремо. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію. Про це написано на першій сторінці мого найдавнішого щоденника.

— Виходить, якби ви жили разом, то давно одружилися б?

— Сумніваюсь.

— Невже?

— Чого ви, власне, турбуєтеся про нього? Все одно він скоро помре.

— Я от думаю: негаразд, що ти не ночуєш удома.

— А я думаю: негаразд, що ви так кажете. Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Сімамура не знайшовся, що відповісти.

Але чому Комако знову не сказала жодного слова про Йоко?

З іншого боку, навіщо Йоко — тій Йоко, що самовіддано, по-материнському доглядала хворого у вагоні, — приносити, та ще й так рано, одежу Комако? Адже між сином учительки й Комако щось таки було…

Як звичайно, Сімамура дав волю своїм химерним здогадам.

— Кома-тян, Кома-тян! — почувся тихий прозорий голос. То був прекрасний голос Йоко.

— Спасибі! — Комако вийшла в суміжну кімнату. — Ти сама принесла? Такий тягар!

Йоко, здається, нічого не сказала і пішла.

Комако торкнулася струн пальцем, підтягла їх, настроїла інструмент. Часу було досить, щоб почути, як звучить у неї сямісен. А от двадцять п’єс для сямісена Ясіті Кінея, додатково до звичайного збірника етюдів, були для нього цілковитою несподіванкою. Він узяв їх у руки і спитав:

— Ти по них управляєшся?

— Так, у мене ж немає вчительки. Що ж я вдію?

— А домашня?

— Вона паралізована.

— Тоді хай пояснить словами.

— В тому-то й біда, що їй відібрало і мову. В танцях вона ще сяк-так може помогти, лівою рукою покаже, якою ще володіє. А от гра на сямісені завдає їй мук — вона ж безсила що-небудь порадити.

— І ти всі ці ноти розбереш?

— Аякже, розберу.

— Ти уявляєш, як зрадів би видавець, коли б довідався, що десь у горах не любителька, а справжня гейша вчиться по його нотах. Та ще й як старанно вчиться!

— Коли я працювала в Токіо молодою гейшею, мене навчали переважно танцю. Про гру на сямісені в мене збереглися невиразні спогади. А тут, якщо забуду, ніхто не підкаже. Одна надія на ноти.

— А як у тебе зі співом?

— Поганенько. Пісень, якими супроводжуються танці, якось навчилася співати. Нові заучую по радіо або від когось почую і запам’ятаю. От тільки не певна: погано чи добре в мене виходить. Одне слово, співаю, як умію. Смішно, але в мене свій стиль. Перед знайомими втрачаю голос, зате в чужому колі почуваюся чудово.

Вона трохи знітилася, потім опанувала себе і глянула на Сімамуру, немов ждала, щоб він заспівав.

Сімамура розгубився.

Вирісши в торговельному кварталі Токіо, Сімамура змалку познайомився з театром Кабукі, не раз чув, як виконують нагаута, але сам ніколи не заучував їх напам’ять. Саме слово «нагаута» викликало в його уяві театральну сцену, а не вечірку з гейшею.

— Ні, такого важкого гостя я зустрічаю вперше!

Комако закусила нижню губу й, поклавши сямісен собі на коліна, розгорнула нотний зошит. За мить вона наче перемінилась.

— Я вам заграю те, що вивчила цієї осені.

То була балада «Кандзінтьо».

Сімамура відчув, як зненацька холод пронизав його від голови до п’ят, а тіло ніби стало прозорим. У його голові, що, здавалось, тепер уміщала в собі цілий світ, відлунювали звуки сямісена. Сімамура був приголомшений, ні — скоріше немов збитий влучним ударом. Йому, охопленому божественним екстазом, омитому хвилями каяття, безпорадному, лишилося одне: з насолодою віддатися на волю потоку звуків, що линули з-під рук Комако.

«Чи ж можна було сподіватися від цієї молодої провінційної гейші такої гри на сямісені?.. Вона, певне, забула, що грає не на театральній сцені… Мабуть, атмосфера цього гірського краю розбудила в мені піднесені почуття…» — промайнуло в голові Сімамури. Комако навмисне співала речитативом, то вповільнюючи мелодію, то пропускаючи пасаж, важкий для виконання, аж поки не забула про все на світі, крім музики. Її голос став таким сильним і впевненим, а звучання сямісена таким яскравим, що Сімамура відчув щось схоже на острах. Щоб заспокоїтись, він приліг на татамі, з удаваною байдужістю поклавши руку під голову.

Коли балада скінчилася, Сімамура полегшено зітхнув, «Їй-бо, ця жінка в мене закохалась», — подумав він, але відразу засоромився свого недоречного здогаду.

— В такий день і звук особливий, — сказала Комако, глянувши на погідне небо над засніженою землею.

Вся атмосфера цього маленького концерту була особливою. Тут не було ні стін театру, ні публіки, ні міської пилюки, а був чистий, прозорий зимовий ранок і були звуки музики, що линули назустріч далеким горам під сніговим покривалом.

Комако звикла грати на сямісені в цілковитій самотині. Зовсім не свідома того, вона спілкувалася з величавою природою гір і долин, завдяки чому удари її плектра по струнах повнилися незвичайною силою. Не давши самотності і смуткові заволодіти її душею, Комако зміцнила свою волю. Можливо, в неї й були деякі навички, але, щоб самостійно вивчити по нотах складну п’єсу, засвоїти її і зіграти цілком вільно, для цього потрібні були неабиякі зусилля.

Її життя, що здавалось Сімамурі марним, сповненим нездійсненних мрій, пульсувало в звуках сямісена, утверджуючи свою самодостатню цінність.

Сімамура, необізнаний з тонкощами гри на сямісені, а здатний сприймати тільки загальне враження від музики, певно, був ідеальним слухачем для Комако.

Коли Комако заграла третю музичну п’єсу, «Міякодорі», сповнену звабливої ніжності, Сімамурі вже не здавалося, що його пронизує холод. Розслаблений і заспокоєний, він тепер уважно дивився на Комако й гостро відчував її фізичну близькість.

Тонкий, прямий ніс Комако, що завжди надавав обличчю сумного виразу, тепер на тлі розпашілих щік наче шептав: «І я тут, і я тут». Її губи, повні й прекрасні, як згорнута кільцем п’явка, що, здавалося, виблискували навіть тоді, коли стулялися, вабили до себе з такою ж непереборною силою, як і все її тіло. Трохи незвичні очі з прямим, наче під лінійку, розрізом повік, з дугами брів, тепер зовсім по-дитячому світилися вологим блиском. Шкіра Комако, без пудри, подекуди наче прозора після перебування у кварталі розваг Токіо, а тепер обвітрена гірським повітрям, була свіжа, як щойно очищений бутон лілеї, і передусім вражала чистотою.

Комако сиділа випроставшись, у строгій позі, але як ніколи мала вигляд юної дівчини.

Під кінець вона зіграла по нотах ще одну п’єсу — «Урасіма», пояснивши, що саме зараз вона вивчає її. Скінчивши грати, Комако мовчки запхала плектр під струни й, перемінивши позу, розслабилася.

І нараз від неї повіяло пристрастю.

Сімамурі наче одібрало мову, а Комако зовсім не цікавилася його думкою, просто вона в душі раділа.

— Ти можеш угадати на слух, хто з гейш грає?

— Звичайно, можу. Адже їх тут і двадцяти немає. Найлегше впізнати, коли грають «Додоіцу». В цій п’єсі найвиразніше виявляється манера виконання.

Комако знову взяла сямісен і поклала на литку зігнутої в коліні правої ноги. Її стегна ледь-ледь пересунулись ліворуч, а тулуб зігнувся праворуч.

— Ось так я вчилась, коли була малою… — І, втупивши погляд у гриф, вона по-дитячому заспівала: — Ку-ро-каа-міі-но…

— «Курокамі» — це перша п’єса, яку ти вивчила?

— Ага, — як і колись у дитинстві, кивнула вона головою.


Після цього, залишаючись ночувати, Комако вже не намагалась будь-що вернутися додому перед світанком.

«Кома-тян!» — іноді з коридору гукала, наголошуючи на закінченні слова, трирічна донька власника готелю. Комако звичайно брала її на руки, залазила з нею під ковдру біля котацу, й вони, забувши про все на світі, гралися, а потім ішли в купальню.

Після купання, розчісуючи мокре волосся, Комако розповідала:

— Ця мала, тільки побачить гейшу, кричить: «Кома-тян». І завжди підвищує голос на кінці. І фото, і картина, де жінки з японськими зачісками, — все це в неї «Кома-тян». Я люблю дітей, і вона це відчуває. Кімі-тян, ходімо в гості до Кома-тян.

Комако піднялась, але роздумала й знову вмостилася у плетене крісло на веранді.

— Ось вони, непосидющі токійці! Вже на лижах.

З Сімамуриного номера на узвишші було добре видно схил гори, де каталися лижники.

Сімамура, відвернувшись від котацу, глянув у вікно: на схилі тільки де-не-де був сніг, а кілька лижників у чорних лижних костюмах спускалися вниз по полях, розміщених на узгір’ї терасами. Снігу було мало, і лижники пересувалися поволі й незграбно.

— Мабуть, студенти… Сьогодні, здається, неділя. Невже їм приємно?

— Що ж, вони в хорошій спортивній формі. — Комако наче говорила сама з собою. — Кажуть, гості дивуються, коли зустрічають гейш на лижній базі. Гейша привітається, а гість їй: «О, невже це ти?» Воно й не дивно, адже гейша від сонця і снігу вмить засмагає. А ввечері — пудра…

— Ви теж катаєтеся в лижних костюмах?

— Ні, в гірських хакама. Неприємно, коли тобі на вечірці кажуть: «Може, стрінемось завтра на лижній базі?» Цього року я, мабуть, і не ставатиму на лижі… Ну добре, бувайте! Кімі-тян, ходімо!.. Сьогодні вночі випаде сніг. Перед тим, як випаде сніг, увечері завжди холодно.

Сімамура сів у плетене крісло на веранді. Комако тим часом уже верталася додому крутою дорогою мимо лижної бази. Вона вела за руку Кіміко.

На небі з’явилися хмари. Подекуди гори затягло тінями, а подекуди ще проглядало сонце. Світло й тіні щохвилини переміщалися, і в цій грі було щось похмуре й холодне. Незабаром і лижна база поринула в сутінки. Сімамура глянув униз, під вікно: на сухих кущиках хризантем висіли бурульки, ніби краплі желатину. Однак сніг на даху розтавав і краплини води безперервно видзвонювали у риштаку.

Снігу вночі не було. Спочатку пішов град, потім — дощ.

Напередодні від’їзду Сімамура ще раз запросив Комако до себе. Була ясна місячна ніч. Об одинадцятій годині надворі був лютий холод, але Комако заявила, що хоче прогулятися. Вона майже силоміць відтягла Сімамуру від котацу.

Дорога замерзла. Селище спало, скуте холодом. Комако підгорнула поділ кімоно й запхала його за обі. Місяць сяяв, як кинджал, устромлений в голубий лід.

— Ходімо на станцію.

— Ти що, збожеволіла? Туди й назад цілий рі.

— Ви ж скоро ідете. Підемо глянемо на станцію.

Сімамура зовсім задубів, холод скував його від голови до ніг.

Коли вони вернулися в номер, Комако враз посмутніла. Підсівши до котацу, вона засунула руки під ковдру й низько опустила голову. Навіть від купання відмовилась. Такого з нею ще не бувало.

Була приготована одна постіль. Кінець матраца впирався в котацу, а ще одна ковдра краєм лежала на тій, що вкривала котацу. Комако сиділа понурена, боком до котацу.

— Що з тобою?

— Я піду додому.

— Не вигадуй!

— То ви лягайте. А я так посиджу.

— Чого тобі заманулося йти?

— Та ні, я не йду. Я побуду тут до світанку.

— Що за химера? Чого ти така вперта?

— Зовсім я не вперта.

— То чого не лягаєш?

— Мені тяжко…

— Та чого ти?.. — Сімамура засміявся. — Лягай, я тебе не чіпатиму.

— Не хочу.

— Дурненька! Навіщо бігала в такий холод?

— Я йду.

— Ну, чого тобі йти? Побудь тут.

— Гірко мені, розумієте? Ви ж їдете. Додому, в Токіо… Гірко… — Комако впала обличчям на котацу.

«Гірко… Від власної безпорадності, нічого не може вдіяти, що закохалася в гостя… Від безнадійності цих хвилин розлуки? Невже серце завело її так далеко?» — подумав Сімамура й надовго замовк.

— Їдьте! Я вас не затримую.

— Я й справді вирішив завтра їхати.

— Чому ви від’їжджаєте? — Комако підвела голову, немов прокинулась зі сну.

— А що ж робити? Я все одно не зможу тобі допомогти, скільки б тут не залишався.

Якусь мить вона дивилась на Сімамуру, а потім раптом різко сказала:

— Оце й погано… Ви розумієте, погано… — Зненацька Комако рвучко встала й кинулась Сімамурі на шию.

— Що ви сказали? Вставайте! Вставайте, кажу вам! — В нестямі, забувши про все на світі, вона заголосила і впала на постіль коло Сімамури…

Потім вона розплющила очі. Вони світилися теплим вологим блиском.

— Так, справді, вам треба завтра їхати, — сказала вона спокійно і відкинула з чола волосся.

Наступного дня, коли Сімамура, що вирішив їхати о третій пополудні, переодягався в європейський костюм, готельний клерк викликав Комако в коридор. Сімамура чув, як Комако сказала: «Підрахуйте, будь ласка, за одинадцять годин». Мабуть, службовець готелю вирішив, що рахунок на шістнадцять-сімнадцять годин — це занадто.

Коли Сімамура переглянув рахунок, то побачив, що все враховано — коли Комако відходила о п’ятій ранку, а коли о дванадцятій наступного дня.

Накинувши пальто і білий шарф, Комако пішла проводжати його на станцію.

Щоб згаяти час, Сімамура купив подарунки додому — консервованих плодів ліани, маринованих грибів тощо, — і все одно до відходу поїзда лишалося хвилин двадцять. Прогулюючись по станційній площі на невисокому узвишші, Сімамура споглядав засніжені гори, що з усіх боків обступали цей вузький клапоть рівної землі. Чорне волосся Комако на тлі похмурих гір справляло гнітюче враження.

Тільки в одному місці — на схилі гори в пониззі річки — чомусь світилася сонячна пляма.

— А відколи я приїхав, снігу поменшало.

— За два дні його випадає на шість сяку. А якщо він і довше падає, то не видно он тієї лампочки на телеграфному стовпі. От задумаюсь про вас, налечу на дроти й поранюсь.

— Невже його стільки буває?

— Кажуть, у сусідньому містечку після снігопаду школярі вранці вистрибують з другого поверху гуртожитку голими прямо в сніг. Їхні тіла провалюються вниз. Кажуть, ніби вони плавають під снігом… Он дивіться, снігоочисник!

— Я з радістю подивився б на ваші сніги. Тільки під Новий рік у готелі, мабуть, повно туристів. А поїзди не зупиняються через снігові завали?

— Видно, живете в розкошах… — Комако уважно глянула на Сімамуру. — Чому б вам вусів не відпустити?

— Так-так… Я оце думаю відпустити…

Погладивши синювате після гоління підборіддя, Сімамура подумав: «У кутиках рота в мене ефектні зморшки, вони виразно відтінюють ніжність щік… Мабуть, Комако тому мене переоцінює…»

— Знаєш що… Коли пудра стирається, то в тебе таке обличчя, мовби ти щойно поголилась.

— Чуєте, зловісно ворон кряче! Хотіла б я знати, де він кряче?.. Як холодно! — Комако глянула на небо й притиснула до тіла лікті.

— Може, погріємось коло печі в залі чекання?

Саме цієї миті вони побачили, як дорогою до станції чимдуж біжить у своїх гірських хакама Йоко.

— Ой Кома-тян!.. Кома-тян!.. З Юкіо-сан… — Засапана, вона вчепилася в плече Комако, як дитина, що втекла від чогось страшного. — Іди мерщій!.. Йому погано! Мерщій!..

Комако заплющила очі, ніби для того, щоб витримати біль у плечі. Її обличчя зблідло. Та раптом вона заперечливо похитала головою.

— Я не можу зараз піти додому. Я проводжаю гостя.

Сімамура був приголомшений.

— Нічого, йди. Не треба мене проводжати.

— Ні, не можу! Я ж не знаю, приїдете ви ще чи ні.

— Приїду, приїду!

Йоко ніби й не чула цієї розмови. Вона схвильовано пояснювала:

— Я щойно подзвонила в готель… Мені сказали, що ти на станції. От я й примчала… Тебе кличе Юкіо-сан.

Йоко тягла Комако за рукав, але та мовчки опиралась. Якусь мить Комако роздумувала, та нараз висмикнула рукав і випалила:

— Дай мені спокій!

Потім ступила кілька кроків і заточилась. Її занудило, очі засльозилися, за шкіру проник холод.

Розгублена Йоко невидющими очима дивилася на Комако. Її обличчя, дуже серйозне, нічого не виражало — ні гніву, ні подиву, ні страждання — і скоріше скидалося на якусь примітивну маску.

Не змінивши виразу обличчя, вона обернулась і схопила Сімамуру за руку.

— Пробачте, будь ласка! Відпустіть її! Відпустіть! — з благанням у голосі наполягала Йоко.

— Я ж не тримаю… — Сімамура підвищив голос. — Не роби дурниць, вертайся швидко додому!

— А яке ваше діло? — відповіла Комако й відштовхнула руку Йоко від Сімамури.

Сімамура хотів покликати таксі, але Йоко з такою силоюстискала його руку, що та затерпла.

— Я відправлю її на таксі. А ви тим часом ідіть додому. Ідіть, а то люди на нас дивляться.

Йоко кивнула.

— Тільки швидше! — Вона обернулась і зникла. Проводжаючи її очима, Сімамура зовсім недоречно подумав: «І чого ця дівчина завжди така серйозна?»

В його вухах усе ще дзвенів до болю прекрасний голос Йоко, що от-от мав відбитися луною від засніжених гір.

— Куди це ви? — Комако затримала Сімамуру, що зібрався шукати таксі. — Я не поїду додому, не поїду!

Сімамура зненацька відчув до неї ненависть.

— Я не знаю, які стосунки між вами трьома. Але ж син учительки, можливо, зараз умирає. Мабуть, тому покликав, що хоче востаннє тебе побачити. Послухай і йди додому. А то все життя каятимешся. Поки ми тут сперечаємося, він може віддати богові душу. Що тоді? Не будь упертою, прости йому й забудь.

— Ні, ви мене не так розумієте.

— Хіба не він проводжав тебе на станцію, коли тебе продали в Токіо? Про це написано на самому початку твого найдавнішого щоденника. Тож і ти мусиш провести його в останню путь. Хай на останній сторінці його життя буде вписане твоє ім’я.

— Ні! Я не можу дивитися, як помирає людина!

Сімамура розгубився, бо в тих словах вчувалася і холодна безсердечність, і палка любов.

— Тепер я вже не зможу вести щоденник. Я його спалю… — бурмотіла Комако, а щоки її заливав рум’янець. — Ви, здається, щира людина. А коли так, то я вам вишлю свої щоденники. Ви з мене не сміятиметеся. Ви ж щира людина…

Зворушеному Сімамурі здалося, що він і справді — найщиріша людина в світі. Він більше не наполягав, щоб Комако йшла додому. Вона теж замовкла.

З’явився готельний агент і повідомив, що вже пускають на перон.

Зійшли з поїзда, а також сіли в нього мовчки тільки тутешні жителі, похмурі, одягнуті по-зимовому.

— Я не піду на платформу. До побачення!

Комако стояла у вікні залу чекання. Вікно було зачинене. З поїзда здавалося, ніби в закіптюженому скляному ящику фруктової крамнички в глухому злиденному селі забули чарівний плід.

Коли поїзд рушив, шибка в залі раптом засяяла. Сімамура подумав: «Ось зараз у цьому світлі запалає обличчя Комако…» Але воно спалахнуло тільки на мить і погасло. Спалахнуло яскравим рум’янцем, як того ранку в дзеркалі на сніговому тлі. І знову для Сімамури той колір був межею, за якою починався інший, нереальний світ.

Поїзд виповз на північний схил гір, що відділяли країну снігу від зовнішнього світу, й пірнув у довгий тунель. Бліде проміння зимового надвечір’я, здавалось, поглинула підземна темрява, а старенький поїзд скинув у тунелі свою яскраву шкаралупу. Після тунелю поїзд почав спускатися в долину серед звивин гір, повитих вечірніми сутінками. На південному схилі снігу ще не було.

Залізниця тяглася вздовж річки й вибігала на рівнину. Над краєм гори з чудернацько пощербленою вершиною і плавною лінією підніжжя висів місяць. Та темно-пурпурова гора чітко вимальовувалася на блідому тлі вечірньої заграви. Місяць не білий, а блідо-жовтий, без того холодного блиску, як то буває зимовими ночами. В небі жодної пташини. Там, де підніжжя гори, широко простелившись ліворуч і праворуч, збігало до річки, видніла біла-білісінька споруда, схожа на гідроелектростанцію. Тільки її можна було розрізнити на тлі сумного зимового вечора за вікном вагона.

Шибка запітніла. Рівнина, що пливла за вікном, темнішала, і в шибках з’явилося напівпрозоре відображення пасажирів. Повторилася та сама гра дзеркала й вечірнього краєвиду. Поїзд на цій лінії відрізнявся від поїздів на магістралі Токайдо — обшарпані, збляклі вагони старого зразка, тьмяне світло. Та й вагонів усього три чи чотири.

Сімамура віддався своїм химерним роздумам. Відчуття часу й простору зникло. Коли його охопив той блаженний стан, одноманітний стукіт коліс видався йому голосом жінки.

Її слова, короткі й уривчасті, наче свідчили про те, як невгамовно пульсує в ній життя, і Сімамура не міг про неї забути саме тому, що слухати їх було для нього мукою. Сімамура щораз далі віддалявся від жінки, і той далекий голос лише посилював дорожній смуток.

Мабуть, Юкіо вже помер. Чому Комако так не хотіла повернутися додому? Чи встигла вона попрощатися з Юкіо перед смертю?

Пасажирів було навдивовижу мало.

Лише двоє — чоловік років п’ятдесяти і рум’яна дівчина — сиділи одне навпроти одного й про щось говорили. Дівчина, в чорному шарфі на повних плечах, вражала своїми щоками, що наче пломеніли яскравим вогнем. Ледь нахилившись уперед, вона уважно слухала свого супутника й радо відповідала йому. Вони скидалися на близьких людей, що пустилися в далеку дорогу.

Та коли поїзд зупинився на станції, за якою височів димар шовкопрядильної фабрики, чоловік швидко зняв з полиці вербовий кошик й спустив через вікно на платформу.

— Бувайте здорові! Може, ще зустрінемось при нагоді, — сказав він і зійшов з поїзда.

Сімамура мало не пустив сльозу. Він сам аж здивувався, що ця сцена так розчулила його. Він чомусь подумав, що чоловік повертається додому після зустрічі з жінкою.

Йому й на думку не спало, що вони у вагоні опинилися випадково. Чоловік, певно, був мандрівним торговцем.


Коли Сімамура від’їжджав з Токіо, дружина нагадала йому, щоб не залишав одежу абиде — не клав у кошик, не вішав на стіну, — бо саме тепер міль відкладає яєчка. І справді, в готелі, куди він знову приїхав, було багато молі. Шість чи сім великих кукурудзяного кольору метеликів прилипли до декоративного ліхтаря, що звисав з піддашшя веранди. В сусідній кімнатці невеличка, але товста міль сиділа на вербовому кошику.

Вікна ще з літа були запнуті дротяними сітками від комах. На сітці знадвору теж умостився метеличок з блідо-зеленими, майже прозорими крильцями й тонкими, як пух, вусиками кольору кипарисової кори. Ті крильця були завдовжки з палець Комако. Пасмо гір у світлі надвечірнього сонця вже забарвилося в осінні тони, і блідо-зелена цятка метелика на цьому тлі здавалась безживною. Лише там, де верхні й нижні крильця склалися одне на одне, зелений колір густішав. Коли повівав осінній вітерець, крильця метелика тремтіли, як цигарковий папір.

«Живий чи ні?» — зацікавився Сімамура й стукнув пальцем по сітці. Метеличок не ворухнувся. Тоді Сімамура вдарив по сітці кулаком. Метелик відірвався, як листок з дерева, й легко запурхав у повітрі.

Сімамура уважно придивився — на тлі криптомерієвого гаю пролітали хмарки незліченних бабок. Здавалось, то носиться в повітрі кульбабин пух.

Річка біля підніжжя гори наче витікала з верхівок криптомерій.

Сімамуру зачарував сріблястий блиск буйного цвіту леспедеци, що вкривала схили невисокого пагорба.

Повертаючись з готельної купальні, Сімамура помітив біля входу мандрівну крамарку, росіянку. «Ти диви, забрела в таку глушину!» — подумав Сімамура й підійшов ближче поглянути, чим вона торгує. Нічого особливого — звичайна японська косметика й прикраси для волосся.

Жінці, мабуть, було за сорок. Її обличчя, вкрите неглибокими зморшками, здавалося немитим, зате повна шия була біла-білісінька.

— Звідки ви? — поцікавився Сімамура.

— Звідки? Я? — не знаючи, що відповісти, жінка почала складати свій крам.

Її спідниця, схожа на шмат брудної тканини, обмотаної навколо стану, мало скидалася на європейську одежу. Зате товар у барвистій хустині жінка понесла на плечах чисто по-японському. На ногах у неї були європейські черевики.

Господиня, що разом із Сімамурою дивилася вслід мандрівній крамарці, запросила його в контору. Там біля вогнища спиною до дверей сиділа огрядна жінка. Коли вони зайшли, жінка підвелася, поправила поділ святкового чорного кімоно з родинним гербом.

Сімамура впізнав цю гейшу. Він бачив її на рекламній фотографії лижної станції поряд з Комако. Обоє були на лижах, у вечірніх кімоно поверх гірських бавовняних хакама. То була вже немолода жінка з вишуканою зовнішністю.

Власник готелю підсмажував на залізних щипцях булочки овальної форми з квасолевою начинкою.

— Будь ласка, пригощайтесь. То прощальний подарунок гейші, що оце заходила. Скуштуйте хоч шматочок, просто так, для розваги.

— А що, хіба вона кинула свою професію?

— Так, кинула.

— Знаменита гейша.

— Відпрацювала свій строк і тепер на прощання обходить своїх знайомих.

Сімамура подув на булочку й одкусив шматок. Тверда скоринка, трохи кислувата, відгонила цвіллю.

За вікном у надвечірньому промінні грілися стиглі червоні плоди хурми. Відбите від них світло ніби аж проникало навіть у бамбукову трубку з гачком над вогнем.

— Яка довжелезна трава! Що це, сусукі?

Вражений Сімамура дивився на круту дорогу, якою спускалася бабуся з в’язкою трави на спині. Трава здавалась удвічі вищою за стару, до того ж мала довгу волоть.

— Це міскант.

— Міскант? Невже?

— На виставці, що рекламує гарячі мінеральні джерела, організованій міністерством залізниць, є павільйон — для відпочинку чи для чайної церемонії, не скажу, — так от, стріха на тому павільйоні з місканту. Кажуть, його відкупив якийсь токієць.

— Кажете, міскант? — наче сам до себе повторив Сімамура. — Виходить, це міскант розцвів у горах? А я був подумав, що то леспедеца.

Перше, що впало в очі Сімамурі, коли він зійшов з поїзда, — це білі квіти в горах. Сріблястий цвіт буяв на косогорі, а надто біля його гребеня. Здавалось, своїм блиском він не поступався щедрому осінньому сонцю, що в його промінні купалися гори. Сімамура не стримав свого захоплення.

Але зблизька величні стебла місканту мали зовсім інший вигляд, ніж ті, в далеких горах, що так зворушили Сімамуру.

Величезні в’язки закривали постаті жінок, що несли їх на спині. Снопи шурхотіли, тручись об кам’яну огорожу обабіч крутої дороги. Волоть справді була велетенська.

Сімамура повернувся в номер. У передпокої, тьмяно освітленому лампою на десять свічок, товстий метеличок повзав по чорному лакованому кошику, мабуть, відкладав яєчка. Метелики під карнизом билися об декоративний ліхтар.

Цикади скрекотіли від самого полудня.

Комако трохи спізнилася.

У коридорі вона зупинилася і глянула Сімамурі у вічі.

— Навіщо ви приїхали? Навіщо?

— Зустрітися з тобою.

— Чи ви думаєте, що кажете? Не терплю я токійців! Усі вони брехуни! — Комако сіла й понизила голос. — Нізащо більше не проводжатиму. Важко передати, що зі мною тоді діялося.

— Ну що ж, цього разу я звідси виїду потай.

— Ні, я хотіла сказати, що тільки не проводжатиму на станцію.

— А що з тим чоловіком?

— Помер, що ж іще…

— Поки ти була зі мною на станції?

— Не в тому річ. Я ніколи не думала, що проводжати так важко.

Сімамура гмикнув.

— А де ви були чотирнадцятого лютого? Знову піддурили. А я вас ждала, так ждала! Ні, більше я вам ніколи не повірю!

На чотирнадцяте лютого в цій країні снігу припадає щорічне дитяче свято — Полохання птахів. За десять днів перед цим збираються діти, взуті в солом’яні чобітки, й утоптують сніг на полі. Потім вирізують з нього великі цеглини, завдовжки і завширшки в два сяку. З них будують сніговий храм. Ширина й довжина його — приблизно три кени, висота — більше одного дзьо. Чотирнадцятого лютого перед храмом запалюють багаття з традиційних новорічних солом’яних гірлянд. У цьому селищі Новий рік святкують першого лютого, а тому гірлянди висять до чотирнадцятого на дверях кожної хати. Потім, штовхаючись і борюкаючись, діти вилазять на дах цього храму, співають пісень. Після цього заходять у храм і, запаливши лампадки, залишаються там до світанку. А рано-вранці п’ятнадцятого знову співають на даху пісень.

Сподівались, що снігу того року випаде чимало, отож Сімамура пообіцяв приїхати на це свято.

— У лютому я кинула роботу й навідалась до батьків. Але чотирнадцятого повернулась, гадала, ви приїдете. Якби знаття, не верталася б, краще б доглянула…

— А що, хтось хворів?

— Вчителька музики їздила в портове місто й там захворіла на запалення легенів. Я одержала від неї телеграму, коли була в батьків, тож і поїхала її доглянути.

— Одужала вона?

— Ні…

— Погано вийшло… — проказав Сімамура, немов просячи вибачення за те, що не дотримав слова, й водночас засмучений смертю вчительки.

— Справді… — Комако раптом заспокоїлась і взялася хусточкою витирати столик. — Ой, скільки їх!

З обіднього столика на мату посипалися крихітні крилаті створіння. Хмарка метеликів кружляла навколо лампи.

Сітку на вікні знадвору теж обліпила комашня. В прозорому світлі місяця вони виднілися чорними цятками.

— Ой, шлунок болить… — сказала Комако й, засунувши руки за обі, опустила голову на коліна Сімамури.

На її густо напудрену шию з відстовбурченим коміром кімоно дощем сипались малюсінькі комашки. Деякі з них відразу ж завмирали.

«Її шия погладшала, розповніла за цей рік. Їй уже двадцять один», — подумав Сімамура.

Він відчув, що його коліна зігріла тепла волога.

— Тут у конторі сміються: «Кома-тян, заглянь у номер „Камелія“»… От капосні! Я оце проводжала на поїзд подругу, тільки повернулася додому, думала відпочити, а мені кажуть: «З готелю дзвонили». Я була така втомлена, що йти не хотілося. А вчора ще перепилася: подруга влаштувала прощальний вечір… А в конторі тільки сміються, а не кажуть, хто дзвонив. Аж це ви! Цілісінький рік вас не бачила. Ви взяли собі за звичку приїжджати раз на рік.

— Я теж скуштував прощальної булочки.

— Ви? — Комако підвела голову. Її обличчя, почервоніле в тих місцях, що були притиснуті до колін Сімамури, раптом прибрало дитячого виразу.

Комако сказала, що провела ту гейшу аж до третьої станції.

— Тепер тут погано, не те що колись. Раніше, бувало, з усіма дійдеш згоди. А тепер усі такі себелюбні, кожна тільки про себе думає. Так, багато чого змінилося. Як на те, зібралися гейші, що ніяк не зійдуться вдачею. Коли Кікую поїхала, мені стало сумно. Вона в усьому була першою, гостям подобалась, та й господарі на руках її носили. Славна була гейша!

Сімамура запитав, що Кікую тепер збирається робити — вийти заміж чи самій відкрити ресторан? Адже вона відробила своє і від’їхала на батьківщину.

— Вона така нещасна! Адже й прибула сюди після невдалого заміжжя. — Комако вмовкла, вагаючись, розповідати далі чи ні, поглянула на тераси полів, залитих місячним світлом. — Бачите он той новий будинок на схилі?..

— Маленький ресторанчик «Кікумура»?

— Ага. Так от, вона його прогавила через свою не врівноважену вдачу. Який жах! Вона звеліла своєму покровителеві звести цей будинок, та коли дійшло до переїзду, то й слухати не захотіла. А все через нового коханця, бо сподівалася вийти за нього заміж. Та він її обдурив. Після того вона ходила сама не своя. Коханець утік, а вернутися до колишнього покровителя вона вже не могла. Від сорому не знала куди дітися. Вирішила податися світ за очі й почати все спочатку. А подумати, то вона глибоко нещасна людина. Виявляється, — ми, щоправда, цього не знали, — чоловіків у неї було чимало.

— З півдесятка?

— Хто зна… — ледь усміхнулася Комако, відвернувшись від Сімамури. — Кікую піддатлива, боязка…

— Що ж вона могла вдіяти?

— Як що?! Не треба втрачати розуму за кожним, хто тобі сподобався… — Понуривши очі, Комако пошкребла голову декоративною шпилькою. — Як тяжко було її проводжати!

— А як же ресторан?

— В ньому господарює законна дружина.

— Сміхота! Законна дружина господарює в ресторані коханки!

— Іншої ради не було. Адже ресторан уже був готовий для відкриття. От дружина й переселилася сюди з дітьми.

— А їхній колишній дім?

— Ніби бабусю там залишили. Вони селяни, та чоловік любить погуляти. Цікава людина.

— Гультяй? Мабуть, уже підтоптаний?

— Та ні, молодий, років тридцяти двох-трьох.

— А хіба Кікую старша за дружину?

— Ні, однакового віку, обом по двадцять сім.

— Ресторан названо на честь Кікую? Дружина не заперечувала?

— Не годиться ж міняти готову вивіску.

Сімамура запнув вилоги кімоно, а Комако підвелася й зачинила вікно.

— Кікую знала все про вас. Це вона мені сказала, що ви приїхали.

— Я бачив, як вона приходила в контору прощатися.

— Вона вам що-небудь казала?

— Нічого.

— Ви розумієте, що діється в мене на душі?

Комако розсунула щойно зачинені сьодзі й сіла на підвіконня. За якусь хвилю Сімамура озвався:

— Тут зорі не такі, як у Токіо. Вони наче висять у порожнечі.

— Тільки не сьогодні. Бо місяць занадто яскравий… Цього року страх скільки снігу насипало.

— Кажуть, і поїзди часто не ходили.

— Ага, аж страшно було. Та й автомашини почали їздити на місяць пізніше, ніж звичайно, аж у травні. Пам’ятаєте крамницю на лижній станції? Так там снігова лавина провалила дах. Будинок двоповерховий, внизу начебто ніхто нічого не помітив. Тільки шум якийсь почули, думали, пацюки вовтузяться на кухні. Дивляться — ніяких пацюків, а на другому поверсі снігом вибило віконниці. Зсунувся лише верхній шар снігу, але й про це радіо розголосило повсюди. Лижники злякалися, й носа сюди більше не потикали. Я теж вирішила, що не стану більше на лижі, ще наприкінці минулого року їх збулася. Однак разів два-три з гори спускалась… Я змінилась?

— Де ти була, коли померла вчителька музики?

— Чого вас це турбує? В усякому разі, в лютому я ждала вас тут.

— Чому ж ти не написала мені з портового міста?

— Не могла! Не могла писати жалюгідні листи, які б вам не страшно було показати своїй дружині. А брехати не хочу, бо боюсь комусь завдати клопоту.

Комако говорила швидко, різко. Сімамура мовчав.

— Може б, ви світло загасили? Он скільки комашні налетіло…

Місяць сяяв так яскраво, що було видно звивини жінчиних вух. Проникаючи глибоко в татамі, місячне сяйво забарвлювало їх у бліді, холодні тони.

Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п’явка.

— Ні, не треба! Пустіть мене додому.

— А ти анітрохи не змінилася. — Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.

— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.

На її обличчі залишився густий рум’янець, властивий дівчатам з півночі. А випещена, як у гейш, шкіра вилискувала у місячному світлі, наче перламутрова черепашка.

— Ви знаєте, що я тепер мешкаю в іншому домі?

— Після смерті вчительки? Покинула ту кімнатку, де розводили шовкопрядів? Певно, живеш тепер у справжньому будиночку для гейш?

— Який там будиночок! Крамниця, де продають дешеві солодощі й цигарки… Я там сама. Тепер я на справжній службі, за контрактом… Коли повертаюся пізно, читаю при свічці.

Сімамура засміявся й обняв її за плече.

— Я не можу марно витрачати електрику. Адже в них є лічильник.

— Он як…

— Господарі мене цінують, аж не віриться, що я в наймах. Як дитина зарюмсає, господиня виходить з нею надвір, тільки б мені не заважати. Нічого мені не бракує, одне лиш погано — постіль нерівно стелять. Коли пізно прийду додому, вона вже застелена, але то ковдра косо лежить, то простирадло зібгане. А це мені не подобається! Але ж перестелювати не годиться — люди ж старалися для мене.

— Заведеш свою сім’ю — важко тобі буде.

— Всі так кажуть. Така вже в мене вдача. А там, де я мешкаю, четверо дітей. Безлад, звичайно, великий. Я цілий день тільки те й знаю, що прибирати за ними. От розумію, що все знову порозкидають, тільки я відвернусь, але нічого не можу вдіяти з собою. Хочеться жити чисто, наскільки можливо…

— Атож…

— Ви розумієте, що в мене на душі?

— Розумію.

— Коли розумієте, то скажіть — що! — Голос Комако став різким, суворим. — Скажіть!.. Нічого ви не розумієте. Вам би тільки дурити мене. Ви легковажна людина, живете в розкошах… Нічого ви не розумієте. — Потім, уже лагідніше, додала: — Сумно!.. А я дурепа… Ви їдьте собі завтра ж додому.

— Чого ти прискіпуєшся? Ніби так усе просто?

— А то ні? Жорстокий ви… — В голосі Комако вчувся розпач. Але за мить вона заплющила очі й, немов упевнившись, що Сімамура розуміє її становище, спокійно мовила: — Хоч раз на рік, а приїжджайте. Неодмінно приїжджайте хоч раз на рік, поки я тут.

Вона, мовляв, найнялася в гейші на чотири роки.

— Коли я їздила до батьків, мені й не снилося, що знову стану гейшею. Я навіть лижі віддала, коли їхала. Одного я тільки досягла — відучилася курити.

— Так, ти раніше багато курила.

— Коли клієнти частували цигарками, я нишком ховала їх у рукав. Прийду, бувало, з вечірки й витрушу на столик цілу купу.

— Чотири роки, кажеш? Довго…

— Незчуюся, як і промайнуть…

— Яка ти тепла… — Сімамура пригорнув Комако до себе. — А вранці та ввечері тут у вас уже холодно, мабуть?

— П’ять років, як я вже тут. Спочатку така туга брала за душу… Невже, думаю, доведеться жити в такій глушині? Перед тим як провели залізницю, тут було ой як сумно… Та от ви вже третій рік приїжджаєте сюди…

За неповних три роки Сімамура побував тут тричі. «Й щоразу, — подумав він, — у житті Комако ставалися якісь зміни».

Нараз засюрчали коники.

— От набридлива комашня!

Комако встала з колін Сімамури.

Дмухнув вітер з півночі, й метелики спурхнули з сітки на вікні.

Вже знаючи, що густі вії Комако створюють враження, ніби її очі напівзаплющені, Сімамура все-таки придивився зблизька, щоб зайвий раз упевнитися, що це справді так.

— От бачите, тільки перестала курити, як одразу поповніла.

Справді, Сімамура помітив, що в талії вона розповніла.

І раптом воскресла давня ніжність, повернулося все, що приспали час і відстань.

Комако приклала руку до грудей.

— Одна трошки повніша.

— От дурненька! Напевне, то його звичка — її одну…

— Як вам не соромно! Схаменіться!

Комако враз перемінилася. «Таке вже з нею траплялося», — пригадав Сімамура.

— А ти скажи йому, щоб обидві однаково…

— Обидві однаково? Так і сказати: обидві однаково? — Ніжні очі Комако наблизилися до Сімамури.

З цієї кімнати на другому поверсі було чути, як навколо готелю стрибають ропухи й квакають. Тому кваканню не було кінця.

Коли вони повернулися з готельної купальні в номер, Комако, вже заспокоєна, взялася розповідати про своє життя.

Навіть розповіла, що на першому медичному огляді з неї посміялися й довели до сліз, бо вона роздяглася тільки до пояса. Мовляв, вона думала, що це такий же огляд, як і для гейш-учениць. На одне з питань Сімамури вона відповіла:

— Воно в мене настає на два дні раніше, ніж попереднього місяця.

— Гадаю, воно тобі не заважає приймати запрошення?

— Ні… А хіба ви щось у цьому тямите?

Комако щодня купалась у гарячих водах, відомих своїми лікувальними властивостями, ходила на запрошення пішки від старого до нового джерела, жила в гірській закутині, де люди не засиджуються до пізньої ночі, а тому була міцна й здорова. Щоправда, як здебільшого і всі гейші, вона мала вузькі стегна. І все-таки Сімамуру тягло до неї, і він приїжджав у цю глушину аж з Токіо. Йому було жаль її.

— Цікаво, чи могла б я мати дітей? — цілком серйозно запитала Комако. І відразу ж додала: якщо, мовляв, вона підтримує стосунки тільки з одним, то, виходить, вони — подружжя.

Оце вперше Сімамура почув, що в Комако хтось є. Вона розповіла, що знайома з тим чоловіком п’ять років, відтоді, як їй сповнилось сімнадцять. Лише тепер Сімамура збагнув те, що його раніше так дивувало, — чому в деяких речах вона була такою необізнаною і легковажною.

Все, мовляв, почалося тоді, коли вмер перший покровитель, який викупив її з гейш-учениць, і вона повернулася в портове місто. Правда, той новий покровитель їй ніколи не подобався, ні колись, ні тепер; вона не могла відкрити йому своєї душі.

— Це ж добре, що ваші стосунки тривають ось уже п’ять років.

— Я двічі могла з ним порвати. Перший раз, коли найнялася сюди гейшею, а вдруге — коли перебралася з дому вчительки на теперішню квартиру. Та, на жаль, у мене воля слабка. Наполегливості не вистачає.

Той чоловік живе в портовому місті. Він передав її під нагляд учительки, коли та переїжджала сюди, бо утримувати жінку там, де сам мешкаєш, йому незручно. Людина він добра, і їй, мовляв, жаль, що вона ні разу не підпустила його до себе. Він уже в літах, а тому рідко до неї навідується.

— Я часто думаю, як би з ним порвати? В розпусту вдатися, чи що?..

— Розпуста до добра не доведе.

— Та я й на це не здатна, не такої вдачі. Я дорожу своїм тілом. Якби гуляла, з ким трапиться, то чотири роки за два роки відробила б. Та я себе не силую, здоров’я бережу. Звичайно, я б чимало заробила, якби пустилася по цій дорозі. Однак мені досить і того, що хазяїн не зазнає збитків за той строк, на який мене найняв. Увесь борг розподілено по місяцях. Сюди ще входять проценти на позичену суму, податок і харчування, ото й усі видатки. Досить їх покрити, а за зайвими грішми не варто гнатися. Якщо вечірка мені не подобається, я нишком тікаю додому, на ніч у готель мене не викликають, хіба що до давнього знайомого. Якби я хотіла розкошувати, то мусила б працювати набагато більше. Та я волію скромне життя. Більшу половину боргу я вже сплатила. За неповний рік. І все-таки щомісяця мені зостається якихось тридцять єн на дрібні витрати.

Комако сказала, що сто єн на місяць — непоганий заробіток. Минулого місяця, небагатого на гостей, вона заробила шістдесят. Її запрошували дев’яносто разів, частіше, ніж будь-яку іншу гейшу. З кожної вечірки вона мала свою частку. Чим більше в неї запрошень, тим більший заробіток. Хазяїнові, щоправда, це не вигідно. Нарешті вона пояснила, що тут, на гарячих джерелах, жодній гейші ще не доводилося продовжувати контракт для сплати боргу.

Наступного дня Комако прокинулася рано-вранці.

— Мені снилося, ніби я прибираю цю кімнату разом з учителькою ікебана, і я прокинулась.

У дзеркалі біля вікна відбивався багрянець лісистих гір і яскравий блиск осіннього сонця.

Цього разу одежу Комако принесла донька хазяїна крамнички дешевих солодощів. Сімамура не почув, як колись, до болю прекрасного, прозорого голосу Йоко.

— А що з Йоко?

Комако зиркнула на Сімамуру.

— Все ходить на цвинтар. Гляньте, он там, край лижної станції, видно поле під гречкою. Там ще біліє цвіт… Так от — цвинтар ліворуч.

Коли Комако пішла додому, Сімамура подався в село на прогулянку.

Під білою стіною дівчинка в новісіньких гірських хакама з червоної фланелі гралася гумовим м’ячиком. Сімамурі ця сцена ще раз нагадала, що справді настала осінь.

Уздовж вулиці тяглися будинки старосвітської архітектури, здавалося, споруджені ще за часів, коли тут проїжджали місцеві князьки. Піддашшя звисало низько над землею, широкі віконні сьодзі були низенькі. Фасади будинків заслоняли плетені з місканту штори.

Стрункі блідо-жовті стебла сусукі буяли на глиняній огорожі. Їхні билинки казковим фонтаном тяглися до сонця.

На солом’яній маті, розстеленій на осонні край дороги, якась дівчина лущила квасолю. То була Йоко.

Квасолинки вистрибували з пересохлих стручків скалочками світла.

Йоко з обв’язаною рушником головою, мабуть, не помітила Сімамури, а, розставивши коліна, лущила квасолю й співала тим до болю прекрасним голосом, що от-от ніби мав відбитися звідкись луною:

Співає все у горах —
Метелики і коники,
І цвіркуни не знають впину.
«Який великий той ворон, що злітає з криптомерії у потік надвечірнього вітру!» — написано в одному вірші. Як і вчора, на тлі криптомерієвого гаю, що простягався перед вікнами готелю, Сімамура бачив хмарки бабок. Коли спадали сутінки, вони немов чимраз більше непокоїлися і прискорювали свій політ.

Від’їжджаючи з Токіо, Сімамура купив у привокзальному кіоску новий путівник по тутешніх горах. Неуважно переглядаючи його, він вичитав, що поблизу однієї з вершин на межі провінцій — вікно його кімнати в готелі виходило саме на ці гори — понад стежкою серед прекрасних озер і боліт на вологій смузі землі буйно цвітуть різноманітні високогірні рослини, і влітку в цьому царстві спокою літають безтурботні червоні бабки, які сідають туристам на шапки, на руки й навіть на оправу окулярів. Ті бабки, мовляв, як небо від землі відрізняються від своїх замучених міських посестер.

Сімамура дивився, як у повітрі снують бабки, і йому здалося, ніби їх щось переслідує. А може, вони щодуху гасали для того, щоб їхні силуети не розтанули на тлі криптомерій, потемнілих перед настанням вечора?..

Коли призахідне сонце освітило далекі гори, було видно, як їхні схили, починаючи з вершин, поступово вкриваються багрянцем.

«Людина — тендітне створіння. Кажуть, хтось упав зі скелі й розбив собі голову, поламав кістки. А от ведмідь зірветься з кручі, й на ньому подряпини не побачиш…» — пригадалося Сімамурі. Ці слова сказала Комако сьогодні вранці, коли вона показала на гору, де знову стався нещасний випадок.

Якби людині таку товсту й цупку шкуру, як у ведмедя, то й чутливість її була б, напевне, іншою… Та люди люблять ніжну й гладку шкіру… Споглядаючи гори у промінні надвечірнього сонця, Сімамура затужив за жіночим тілом.

«…Метелики й коники…» Того раннього вечора, коли Сімамура сів вечеряти, десь співала гейша під невправний супровід сямісена.

Путівник по тутешніх горах давав короткий опис маршрутів, місць ночівлі та пов’язаних з мандрами видатків. Але й цього вистачало, щоб розбудити спомини Сімамури. Він згадав, як уперше зустрівся з Комако, коли спустився в курортне селище з гір, щойно зазеленілих з-під клаптів снігу. І от тепер, споглядаючи ці гори, які сходив власними ногами, Сімамура відчув, що вони його причаровують. Тим паче, що осінній туристський сезон саме був у розпалі.

Йому, що звик до безтурботного життя, мандри по горах, зайві труднощі здавалися прикладом марних зусиль. І саме завдяки цій суперечності зі здоровим глуздом вони його вабили.

Коли Комако не було поблизу, Сімамура сумував за нею. А коли приходила, заспокоювався. Мабуть, завдяки близьким стосункам з нею його прагнення до жіночої ласки й принада гірських мандрів тепер утратили свою гостроту, ніби давній сон. Минулу ніч Комако провела в його номері. А зараз Сімамура сидів у тиші своєї кімнати й усе сподівався, що Комако прийде й без його запрошення. Поки за вікном збуджено гомоніли школярки, що вирушали в похід попутними автомашинами, Сімамуру зморив сон. Не дочекавшись вечора, він заснув.

Вночі, здається, йшов короткий осінній дощ.

Наступного ранку Сімамура розплющив очі й побачив, що Комако статечно сидить край столика й читає книжку. На ній було хаорі й звичайне шовкове кімоно.

— Уже прокинулись? — обернувшись до Сімамури, тихо спитала Комако.

— А що ти тут робиш?

— Уже прокинулись?

«Невже вона тут ще звечора?» — подумав Сімамура й оглянувся навколо. Потім підняв годинник в узголів’ї: було тільки пів на сьому.

— О, як рано!

— А покоївка вже принесла жару для котацу.

Зовсім по-ранковому з чайника виривався струмок пари.

— Час уставати! — Комако сіла коло його подушки. Вона поводилась точнісінько, як дружина. Сімамура потягся й позіхнув. Його рука намацала на коліні Комако її руку й погладила маленькі пальці з мозолями від гри на сямісені.

— Спати хочеться. Хіба вже сонце зійшло?

— Добре спалося самому?

— Ага…

— А ви все-таки не відпустили вусів?

— Так-так, пригадую, останнього разу ти казала — заведіть вуса.

— Та нічого. Я знала, що ви забудете. Зате ви завжди чисто голитеся, аж до синяви.

— А в тебе, коли зітреш пудру, щоки теж наче поголені.

— У вас лице начебто розповніло… Уві сні воно таке бліде й кругле, що вуса дуже личили б.

— А хіба не приємно, коли обличчя гладеньке?

— Воно у вас якесь ненадійне.

— Значить, роздивлялась мене. Це вже негарно!

— Еге, — кивнула Комако й раптом засміялася; її руки, що тримали пальці Сімамури, мимоволі стиснулися. — Я сховалася в шафу. Покоївка навіть не помітила.

— Коли?.. І довго ти там сиділа?

— Тільки коли покоївка заходила в кімнату.

Комако не могла стримати сміху, пригадавши, мабуть, свою витівку, та зненацька почервоніла по самі вуха й, щоб приховати збентеження, взялася смикати ковдру.

— Вставайте! Скільки можна спати!

— Холодно! — Сімамура вчепився за ковдру. — А в готелі вже всі повставали?

— Не знаю. Я зайшла через задвірок.

— Через задвірок?

— Від криптомерієвого гаю видряпалася прямо сюди.

— Хіба там є дорога?

— Дороги нема, зате близько.

Сімамура здивовано глянув на неї.

— Ніхто й не знає, що я тут. Хіба що в кухні почули, як я заходила. Парадні двері, певно, ще замкнуті.

— Ти й тепер рано прокидаєшся?

— Сьогодні не могла заснути.

— А вночі був дощ…

— Невже?.. То он чому бамбукове листя мокре. Ну гаразд, я піду, а ви ще поспіть.

— Який там сон! Я вже встаю! — Не випускаючи руку Комако, Сімамура підвівся. Потім підійшов до вікна й глянув туди, звідки недавно Комако пробралася в готель. Пагорб від криптомерієвого гаю й до середини схилу потопав у чагарниках. Прямо під вікном росли звичайнісінькі овочі — редька, солодка картопля, цибуля тощо. Під ранковим сонцем, вони вразили Сімамуру розмаїттям зелених відтінків. Він ще наче такого й не бачив.

З галереї, що вела до купальні, службовець готелю кидав у ставок поживу червоним коропам.

— Погано їдять. Мабуть, тому, що похолодніло, — сказав він Сімамурі, поглядаючи, як пожива — крихти сушених лялечок шовкопряда — плаває на воді.

Коли Сімамура вернувся з купальні, Комако сиділа в тій же статечній позі.

— В такому затишному місці тільки б шити.

Кімната вже була прибрана. Осіннє сонце проникало глибоко в трохи потерті татамі.

— Хіба ти вмієш шити?

— Та ви що? Я мусила працювати більше за будь-кого з моїх сестер. Відколи я себе пам’ятаю, наша сім’я не вилазила із злиднів, — задумливо промовила Комако, а потім уже жвавіше додала — Покоївка страшенно здивувалася… Кома-тян, каже, коли це ти сюди забралася?.. А я мовчу, не знаю, що відповісти. Не могла ж я знову ховатися в шафу… То я піду. Я сьогодні дуже зайнята. Вночі ніяк не могла заснути, думала, встану раніше та помию голову. Треба ще висушити волосся, укласти зачіску до обіднього бенкету. У вашому готелі теж буде вечірка. Мене сюди ще вчора запрошували, та запізно — я вже погодилась бути на іншому бенкеті. Сьогодні субота, важкий день. Тож до вас завітати я не зможу.

Однак Комако наче й не збиралася йти.

Забувши усі свої справи, вона повела Сімамуру на задвірок. Під галереєю, через яку Комако, мабуть, прослизнула в готель, лежали її мокрі гета й табі.

Зарості низькорослого бамбука, крізь які Комако пробралася в готель, здалися Сімамурі непролазними. Тому вони пішли вздовж городів, туди, звідки долинав плюскіт води. Там була річка з крутим берегом. З каштана долинали дитячі голоси. На траві під ногами валялися зелені каштани. Комако наступала на них, і каштани вилізали назовні. Вони були ще зовсім дрібненькі.

Крутий схил гори на протилежному березі, порослий міскантом, мінився сліпучим сріблом у промінні вранішнього сонця. Ні, то мінилося не срібло — то плив осіннім небом прозорий образ скороминущого життя.

— Ходімо он туди, де видно могилу твого нареченого.

Комако випросталась, пильно глянула на Сімамуру й раптом кинула в нього жменею каштанів.

— Ви що, глузуєте?

Сімамура не встиг ухилитися й каштани влучили йому в чоло. Було боляче.

— З якого дива вам заманулося йти на його могилу?

— Чого ти така сердита?

— Бо багато пережила останнім часом. Я ніколи не легковажила, як дехто, схожий на вас.

— Хто легковажить? Я? — промимрив Сімамура.

— Навіщо ж тоді казати — наречений? Я ж вам казала, що він не був моїм нареченим! Чи забули?

Ні, Сімамура не забув.

Сімамура пам’ятав, як вона сказала:

— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. Та й ми майже весь час жили окремо. От і все. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію.

А коли над тим хлопцем нависла смертельна небезпека, Комако, залишившись ночувати в Сімамури, випалила:

— Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Хіба можна про таке забути? Цей Юкіо вмирав саме тоді, коли Комако проводжала Сімамуру на станцію. А коли прибігла Йоко й сказала, що хворому погіршало, Комако не пішла додому й, мабуть, не попрощалася востаннє з бідолахою. Сімамура ніяк не міг забути того Юкіо.

Що ж до Комако, то вона вперто уникала розмови про нього. Нехай він і не був її нареченим, але ж вона ніби й пішла в гейші, щоб оплатити його лікування, отже, її ставлення до нього не було таким уже легковажним.

Комако якусь мить не могла збагнути, чому Сімамура не розгнівався, коли вона кинула в нього жменю каштанів, та враз наче надломилась і припала до нього.

— А все-таки ви щира людина! Правда? Вам прикро?

— Діти он з дерева дивляться…

— Я вас не розумію… Ви, токійці, всі якісь складні. Навколо вас метушня й шум, тож і в душі цілковитий розлад.

— Усе розладналося…

— Глядіть, а то ще й життя розладнається! То підемо на цвинтар?

— Сам не знаю…

— От бачите! Вам узагалі не хотілось іти на цю могилу.

— Ти ж сама вагаєшся.

— Я ще ні разу туди не ходила, тому й вагаюся. Справді, ні разу. А тепер перед учителькою незручно, вони лежать поруч. Я не піду, бо то саме блюзнірство.

— А ти, бачу, складніша за мене.

— Чому?.. Із живим не була відвертою, то хоч з мертвим буду.

Крізь криптомерієвий гай, де тиша, здавалось, от-от закапає холодними краплями; вони вийшли до лижної станції, а звідти рушили вздовж залізничної колії. Цвинтар містився на невеличкому пагорбі, що розділяв рисові поля. Тут стояло кілька замшілих надгробків і фігура Дзідзо — покровителя дітей та подорожніх. Навкруги — пустка. Жодної квітки.

Несподівано з тіні дерев за фігурою Дзідзо виринула постать Йоко. Її обличчя, і так завжди поважне, вмить перетворилося на кам’яну маску, а очі запалали вогнем. Незграбно вклонившись, Сімамура завмер на місці.

А Комако почала:

— Йоко-сан, так рано?.. А я до перукарки…

Та нараз і Комако, і Сімамура зіщулились, наче від раптового зловісно-чорного урагану.

Зовсім поряд з гуркотом промчав товарний поїзд.

— Йоко! Йоко! — почулося крізь цей несамовитий гуркіт. Хлопець у дверях чорного вагона махав картузом.

— Саітіро! Саітіро! — гукнула Йоко.

Її голос… Той самий, яким вона зверталася взимку до начальника станції. До болю прекрасний голос, що немов кликав людину на далекому кораблі, яка його ніколи не почує.

Поїзд промчав, і вони побачили, як по той бік залізничного насипу цвіте гречка. З їхніх очей наче спала полуда. Всюди цвіт, тільки цвіт на червонястих стеблах.

Зустріч з Йоко була настільки несподіваною, що вони й не помітили, як наблизився поїзд. Він пронісся мимо й розвіяв початкове напруження.

І тепер, здавалося, в повітрі дзвенів не стукіт коліс, а голос Йоко, що от-от мав відбитися луною чистого кохання.

Йоко проводжала очима поїзд.

— Може, сходити на станцію? На поїзді мій брат…

— Але ж поїзд не ждатиме.

— Справді…

— Щоб ти знала, я не ходжу на могилу Юкіо-сан.

Йоко кивнула головою, мить повагалась, а тоді присіла перед могилою, побожно склавши руки.

Комако не ворухнулась.

Сімамура відвернувся, кинув погляд на Дзідзо. Трилике, довгобразе божество. Одна пара благально складених рук спереду, дві — з боків.

— Іду зачіску вкладати, — кинула на прощання Комако й межею подалася до села.

Край стежки, якою вони йшли, селяни в’язали снопи. Тут снопи вішають сушити на дерев’яних і бамбукових жердинах, перекинутих з одного дерева на інше. Кілька рядів таких підвішених на жердинах снопів рису нагадують ширму.

Дівчина в гірських хакама, вигнувшись, подавала снопи вгору. Чоловік згори підхоплював їх і, ніби розчесавши солому, насаджував на жердину. Звичні, спритні рухи повторювалися з машинальною одноманітністю.

Комако погойдала на долоні колосся, що звисало зі снопа, немов зважувала якусь коштовність.

— Гарно вродило! Такий рис приємно в руки взяти. Не те, що торік.

Її очі звузились, вона ніби відчувала невимовну насолоду від дотику колосків. Безладна зграйка горобців пролетіла над її головою.

Старе оголошення над дорогою промовляло: «Робітникам на пересадці рису — дев’яносто сен на день, харчування безплатне. Жінкам — шістдесят процентів названої суми».

Коло будинку Йоко, що стояв у глибині городу осторонь від дороги, теж сушилися рисові снопи. Вони висіли на жердинах у лівому кутку двора, між деревами хурми, що росли вздовж білої стіни сусіднього будинку. Між двором і городом, під прямим кутом до дерев хурми, теж висіли снопи. З одного краю у снопах був прохід. Двір скидався на курінь, побудований не з рогожки, а з рисових снопів. На городі серед прив’ялих жоржин і троянд розкинуло своє велетенське листя таро. Стіна снопів затуляла ставок з червоними коропами й лотосом. За нею ховалося й вікно мансарди для розведення шовкопрядів, де торік мешкала Комако.

Майже сердито кивнувши головою на прощання, Йоко зникла в проході між снопами.

— Вона тут сама живе? — запитав Сімамура, проводжаючи очима ледь зсутулену постать Йоко.

— Може, й не сама! — відрізала Комако. — Аж гидко! Не піду я робити зачіску… Не дали людині й побувати на могилі. І все через вас! Завжди ви пропонуєте зайве.

— Це ти через свою впертість не захотіла побути з нею на могилі!

— Ви ж не розумієте, що в мене на душі… А голову я таки помию, якщо встигну… Може, трохи припізнюся, але й до вас прийду. Неодмінно прийду.

Була третя година ночі.

Сімамура прокинувся від різкого стукоту сьодзі. І відразу ж йому на груди впала Комако.

— Сказала прийду — і прийшла… Сказала прийду — і от, бачите, прийшла.

Вона важко дихала, аж груди здіймалися.

— Яка ти п’яна!

— От бачите, сказала прийду — і прийшла…

— Та так! Прийшла!

— Дороги зовсім не видно. Зовсім. Ой, як мені погано!..

— І як же ти видряпалася сюди таким крутим схилом?

— Не знаю, нічого я не знаю. — Вона хитнулася назад і впала на Сімамуру.

Сімамурі сперло дух, він силкувався встати, але знову впав на постіль. Його голова лягла на щось гаряче. Він аж розгубився.

— О, та ти ж уся гориш!

— Невже? Вогняна подушка… Глядіть, не обпечіться…

— Справді, можна обпектися, — Сімамура заплющив очі йвідчув, як той жар шугає йому в голову й пробуджує його до життя. Уривчасте дихання Комако нагадувало, що це не сон. Його душа, переповнена солодким каяттям, здавалось, спокійно ждала заслуженої розплати.

— Сказала, що прийду, і прийшла… — повторювала Комако. — Прийшла, а тепер і додому можна. Голову митиму…

Вона простягла руку до склянки й ковтнула води.

— Та хіба ти дійдеш така?

— Дійду… Я не сама… А де мої купальні речі?

Сімамура підвівся й увімкнув світло. Комако обхопила обличчя долонями й ткнулася в татамі.

— Не треба світла!

На ній було яскраве муслінове кімоно в стилі генроку, облямоване на вилогах чорним шовком, стан перехоплював вузький пояс. Коміра спіднього кімоно не було видно. Навіть її босі ноги, здавалося, були п’яні. Щоб сховатися, вона згорнулася в клубок, та все одно мала на диво привабливий вигляд.

На маті валялися мило й гребінець — видно, Комако розгубила свої купальні речі.

— Переріж, я ножиці принесла.

— Що перерізати?

— Ось що! — Її рука торкнулася потилиці. — Думала, вдома заплітки одріжу. Та руки не слухаються, тому й до вас заскочила, щоб помогли.

Сімамура обережно розрізав заплітки. Пасмо за пасмом волосся розпустилося, й Комако трохи заспокоїлась.

— Котра зараз година?

— Вже третя.

— Ой, як пізно! Обережно, не обріжте волосся.

— Ого, скільки в тебе тих запліток!

При коренях її волосся Сімамура відчув пальцями вологе тепло.

— Уже третя? Я, напевне, відразу заснула, коли вернулася з вечірки. Я раніше домовилася з подругами піти в купальню, от вони й узяли мене з собою. А зараз, мабуть, хвилюються — куди це я запропастилась.

— Вони ждуть тебе?

— У громадській лазні, їх троє. У мене було шість запрошень, але я встигла побувати лише в чотирьох місцях. Наступного тижня листя зовсім стане багряним, наїде багато гостей, і я буду дуже зайнята… Спасибі!

Вона підвела голову, розчісуючи волосся і мружачись від усмішки.

— Ой, як смішно! Навіть не знаю чому. — Комако неуважно зібрала волосся. — То я піду, незручно перед подругами. Коли повертатимусь, уже не зайду до вас.

— А знайдеш дорогу?

— Знайду!

Однак, піднявшись з місця, вона наступила на поділ кімоно й заточилася.

«Двічі на добу такої незвичної пори — о сьомій ранку й о третій ночі — Комако знаходила час забігти до мене», — згадував Сімамура наче про щось особливе.


Службовці готелю прикрашали ворота багряним листям, як під Новий рік сосновим гіллям і бамбуком: йшли приготування до прийому туристів, охочих милуватися золотими барвами осені.

Усім самовпевнено керував один із тимчасово найнятих службовців, що жартома називав себе перелітним птахом. То був один із тих, що працюють на тутешніх джерелах від зеленої весни до багряної осені, а зимою шукають заробітків на півострові Ідзу — в Атамі або Нагаока. Повертаючись сюди навесні, він не обов’язково влаштовувався в той самий готель, що й торік. Розводячись про свій досвід роботи на людних курортах Ідзу, він поза очі гудив порядки в тутешніх готелях. З клієнтами він був улесливий, та його вигляд виказував у ньому брехливого жебрака.

— Пане, ви куштували коли-небудь плоди акебії? Якщо захочете, я можу роздобути, — звернувся він до Сімамури, коли той вертався з прогулянки.

Плоди акебії разом з лозиною службовець прив’язав до кленової гілки.

Багряні клени, зрубані, мабуть, у горах, були високі — до піддашшя, з навдивовижу великим листям і такі яскраві, що парадні двері, здавалось, сяяли їхньою барвою.

Стискаючи в руці холодні плоди акебії, Сімамура випадково глянув у бік конторки. Там біля вогнища сиділа Йоко.

Господиня підігрівала в мідному казанку саке. Йоко сиділа навпроти й щоразу, коли до неї зверталися, кивала головою. Замість гірських хакама й хаорі на ній було щойно випране й випрасуване просте шовкове кімоно.

— Нова служниця? — ніби знічев’я спитав Сімамура.

— Так би мовити, з вашої ласки. Гостей наїхало чимало, а робочих рук не вистачає. От і найняли її.

— З тієї ж причини, що й вас.

Йоко в номерах не з’являлась, видно, працювала на кухні. Пожильці переповнювали готель, гомін у кухні дужчав, але прекрасного голосу Йоко не було чути.

Якщо вірити покоївці, Йоко мала звичку співати, купаючись перед сном у басейні. Але й того співу Сімамура не чув.

Сама думка, що Йоко тут, у готелі, бентежила Сімамуру, він навіть вагався — запрошувати до себе Комако чи ні. Любов Комако до нього видалась йому марним зусиллям. Виною тому, певно, була його власна душевна порожнеча, схильність до химерних фантазій. Однак вона давала йому можливість відчути пульс того життя, яким намагалася жити Комако. Жаліючи Комако, Сімамура жалів і себе. Що ж до Йоко, то Сімамурі здавалося, що поглядом своїх невинних очей, схожим на промінь світла, вона зможе проникнути в його душу й зрозуміти його розгубленість. Тому його й вабило до неї.

Комако часто приходила до нього й без запрошення.

Якось Сімамура вирядився в гірську ущелину — милуватися гірським потоком в облямівці багряного листя. Коли він проїжджав мимо будинку Комако, вона, зачувши гуркіт автомашини й вирішивши, що це Сімамура, вискочила з дому. Та він навіть не озирнувся. Вона його за це назвала безсердечним. Одержавши запрошення в його готель, вона заходила в номер Сімамури. По дорозі в купальню навідувалася теж. Якщо її запрошували на бенкет, вона приходила на годину раніше й сиділа в його номері доти, доки її не кликала покоївка. Часто крадькома залишала гостей, прибігала в номер Сімамури й перед дзеркалом пудрила обличчя, поправляла зачіску, та за хвильку похоплювалась і казала:

— Зараз піду працювати, у мене ж робота. Ви розумієте, робота!

Наче навмисне, вона забувала в нього якусь річ — футляр для плектра, хаорі чи щось інше, — щоб мати причину вдруге заскочити в його номер.

— Учора ввечері прийшла додому, а в чайнику хоч би крапелька окропу. Щоправда, на кухні залишився суп з місо й мариновані сливи, ото й уся моя вечеря. Все холодне… Сьогодні вранці мене не розбудили, і я заспала — прокинулась о пів на одинадцяту, а збиралася ж устати о сьомій. Усе пішло шкереберть…

І ще розповідала, в якому готелі була спочатку, куди пішла згодом, з усіма подробицями описувала вечір.

— Я ще прийду, — казала й, випивши склянку води, вже від порога додавала: — А може, й ні. Бо на тридцять гостей нас, гейш, усього три. Роботи стільки, що й на хвильку не вислизнеш.

Та незабаром вона поверталася.

— Так важко! На тридцять гостей — тільки три гейші! А мені перепадає найбільше, бо одна гейша вже в літах, а інша — ще зовсім молода, недосвідчена. Та й клієнти абиякі — самі скупердяги… Напевне, якась туристична група. На таку юрбу треба принаймні шість гейш. От піду нап’юся та налякаю всіх!..

І так повторювалося щодня. Комако ладна була крізь землю запастися — мабуть, боялася за себе, не знала, куди заведе її теперішній душевний стан. Закоханість, оповита відчуттям самотності, надавала їй якоїсь особливої чарівності.

— Коли я йду до вас, підлога в коридорі рипить, і мені соромно, що про мене все знають. Хоч і намагаюсь тихо ступати, все одно чують. Іду повз кухню, а вони сміються: «Кома-тян, знову в номер „Камелія“?» Ніколи не думала, що так буду соромитися…

— Та це ж і не дивно, адже ти живеш у такому маленькому селищі, де все на видноті.

— Про нас уже все знають.

— Це неприємно…

— Атож. У такому селищі як пустять про тебе славу, то, вважай, тобі кінець, — сказала вона, та, глянувши на Сімамуру, всміхнулась. — Та нічого, для нас робота всюди знайдеться.

Для Сімамури, що жив на успадкованому від батьків добрі, щирість Комако була цілковитою несподіванкою.

— А хіба не однаково, де заробляти? Тож не варто переживати.

В її байдужому тоні Сімамура почув чисто жіночі нотки.

— Нема чого журитися, правда?.. А взагалі тепер тільки жінки вміють любити по-справжньому… — Комако злегка почервоніла й опустила очі.

Комір її кімоно, що відстовбурчився трохи назад, одкривав її плечі — розкрите біле віяло. Густо напудрене тіло, кругле й чомусь сумне, здавалося схожим і на вовняну тканину, й водночас на шкуру якоїсь тварини.

— Справді, в теперішньому світі… — промимрив Сімамура й аж похолов від безглуздої порожнечі власних слів.

— Завжди так було, — просто сказала Комако й, підвівши голову, додала: — А ви хіба не знали?..

Коли Комако підвела очі, прилипле до тіла червоне спіднє кімоно сховалося під коміром.

Сімамура перекладав твори Валері й Алена, статті французьких авторів про російський балет у період його розквіту у Франції. Ці переклади він готувався видрукувати власним коштом у розкішному оформленні й невеличким тиражем. Така книжка зараз не могла принести жодної користі для сучасного театрального життя Японії, але, мабуть, саме це його влаштовувало. Глузувати з власної роботи — в цьому Сімамура, здається, знаходив втіху. Можливо, тут зародився жалюгідний світ його химерних фантазій. Одне слово, квапитися було нікуди. Та ще й тепер, коли він подорожував.

Сімамура уважно спостерігав, як умирають маленькі крилаті створіння.

Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер й неживі падали на татамі. Жучки перекидались на спину й більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли й нарешті витягували ніжки. Їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо й без мук. Та придивившись уважніше, Сімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.

Іноді, взявши пальцями мертву комаху, щоб викинути її у вікно, Сімамура раптом згадував своїх дітей.

На дротяній віконній сітці завжди сиділи метелички, та несподівано Сімамура помітив, що деякі з них уже мертві — вони падали на землю, як сухі листочки. Декотрі падали зі стін. Підбираючи мертвого метелика, Сімамура задумувався: навіщо його створено таким гарним?

Згодом сітки з вікон зняли. Комашиного дзижчання більше не було чути.

Червоно-рудувата барва гір на межі країни снігу стала густішою. У промінні надвечірнього сонця їхні схили, вкриті осіннім листям, тьмяно виблискували, наче були вирізьблені з холодного мінералу. Готель переповнили гості — настала пора милуватися красою багряних кленів.

— Сьогодні я, мабуть, не зможу прийти. Наші тутешні влаштовують бенкет, — одного вечора сказала Комако, забігши на хвильку у номер Сімамури.

Невдовзі з бенкетного залу долинули звуки барабана й жіночий вереск. Крізь цей гамір несподівано зовсім поряд Сімамура почув ясний, прозорий голос:

— Пробачте, будь ласка… Це вам… Кома-тян просила передати.

Йоко простягнула руку стоячи, як листоноша, але відразу похопилась і ввічливо опустилася на коліна. Поки Сімамура розгортав листа, за нею і слід загув. Сімамура не встиг їй нічого сказати. На папері п’яною рукою було написано: «Веселюся, галасую. П’ю саке».

Та не минуло й десяти хвилин, як з’явилася Комако. Хода її була невпевнена, ноги запліталися.

— Йоко заходила? Щось принесла?

— Так, принесла.

— Отже, принесла? — Комако весело примружила одне око. — У мене так радісно на душі! Я сказала, що йду замовляти саке, а сама тихенько вислизнула. Портьє помітив, що я тікаю, й насварив. Та мені байдуже! Хай сварить! Нехай і підлога в коридорі рипить!.. Ой, як мені погано! Тільки зайду до вас, відразу п’янію. А в мене ж іще робота…

— Справді, ти вся аж червона!

— А мене ще робота жде… Що вона сказала? Ви знаєте, вона така ревнива!

— Хто?

— Вона таки когось уб’є!

— І вона, здається, тут прислуговує?

— Розносить пляшечки з підігрітим саке. Стоїть у тіні коридора й стежить. А очі блищать! Вам такі очі подобаються, правда?

— Мабуть, вона дивиться на вас і думає: яке жалюгідне видовище!

— Тому я і послала її до вас із запискою… Пити хочу! Дайте води!.. А яка жінка нікчемна, не дізнаєшся, поки її не зведеш. Скажіть, я п’яна?

Вона заглянула в дзеркало й мало не впала, але встигла схопитися за туалетний столик. Потім випросталась і, війнувши подолом кімоно, гордовито вийшла з кімнати.

Бенкет, видно, скінчився, бо людський гомін раптом стих, лише дзенькотів порцеляновий посуд. Тільки-но Сімамура подумав, що, мабуть, Комако повели в інший готель, як Йоко знову принесла від неї записку.

«Відмовилась від готелю „Гірський вітер“. Йду в номер „Слива“. На добраніч».

Сімамура збентежено посміхнувся.

— Дякую!.. А ти тут прислуговуєш?

— Так. — Йоко кивнула, зиркнувши на нього своїми проникливими, чарівними очима.

Сімамура вкрай збентежився.

Дівчина, яку він часто зустрічав і якою щоразу захоплювався, тепер сиділа перед ним спокійно й невимушено. Сімамуру охопила якась дивна тривога. Надто вже серйозною була вона, ніби опинилася в гущі якихось незвичайних подій.

— Ти завжди начебто зайнята.

— Ага… Але ж я нічого не вмію.

— Я тебе стільки разів зустрічав! Уперше, коли ти поверталася додому з хворим… Ти його так доглядала у поїзді!.. Пам’ятаєш, ти ще просила начальника станції доводити до розуму твого брата?

— Так, пам’ятаю.

— Кажуть, перед сном ти співаєш у басейні?

— Ой, як погано!.. Я така невихована! — Її голос був на диво чарівним.

— Мені здається, наче я про тебе знаю все.

— Невже?.. Вам Кома-тян розповідала?

— Ні, вона мені нічого не розповідала. Вона взагалі не любить про тебе говорити.

— Невже? — Йоко одвела погляд. — Кома-тян добра, але вона нещасна. Будь ласка, не кривдіть її!

Вона промовила це одним духом, а наприкінці її голос ледь-ледь затремтів.

— Але ж я не можу їй нічим допомогти…

Здавалось, Йоко от-от задрижить усім тілом.

Ухилившись від небезпечного блиску її очей, що, ніби насувалися на нього, Сімамура всміхнувся.

— Можливо, для неї було б краще, коли б я швидше вернувся в Токіо.

— Я теж збираюся в Токіо.

— Коли?

— Байдуже коли.

— Може, вдвох поїдемо?

— Ой, з радістю! — не роздумуючи, але цілком серйозно сказала Йоко, аж Сімамура розгубився.

— А домашні не заперечуватимуть?

— У мене нікого немає, тільки молодший брат, що працює на залізниці. Я можу сама вирішувати, що мені робити.

— А до кого ж ти звернешся в Токіо?

— Не знаю.

— Ти з нею радилась?

— З Кома-тян? Ні, не радилась. Вона мені не подобається.

Вологими від хвилювання очима Йоко глянула на Сімамуру, й він відчув, як душу його полонять її дивні чари. Та в цю ж мить любов до Комако спалахнула новим вогнем. Повертатися в Токіо з незнаним дівчиськом, немов з коханкою, — хіба це не жорстоке визнання провини перед Комако? А може, й розплата?

— А ти не боїшся їхати з чужим чоловіком?

— А чого боятися?

— Та невже тебе не лякає, що в Токіо тобі ніде притулитися? До того ж, ти навіть ще не вирішила, що робитимеш.

— Нічого, самотня жінка якось собі зарадить, — сказала Йоко, і її прекрасний голос наче підкреслив кінець фрази. Вона пильно глянула на Сімамуру й додала: — Може, візьмете мене до себе служницею?

— Що ти! Служницею?

— Коли щиро, то я не хочу бути служницею…

— А ким ти працювала, коли жила в Токіо?

— Медсестрою.

— В лікарні чи в школі медсестер?

— Та ні, я тільки збиралася нею стати.

Перед очима Сімамури знову зринув вагон і постать Йоко, що старанно доглядала хворого сина вчительки. «Певно, в тій старанності і втілилась її заповітна мрія», — подумав Сімамура й усміхнувся.

— А тепер ти хочеш вивчитися на медсестру?

— Ні, не хочу.

— Погано, якщо ти не можеш щось твердо вирішити.

— Не розумію, до чого тут це? — немов відкидаючи обвинувачення, засміялася Йоко.

Той сміх здався б недоречним, якби не був таким прозорим і дзвінким. Однак до глибини Сімамуриного серця він не дійшов, а розтанув у повітрі.

— Чого ти смієшся?

— Бо я могла доглядати тільки одного хворого!

— Не розумію.

— Більше я нікого не зможу доглядати…

— Он що… — тихо проказав Сімамура, наче приголомшений несподіваним ударом. — А тепер, кажуть, ти щодня ходиш на цвинтар біля гречаного поля…

— Так, ходжу.

— І ти гадаєш, що ніколи в житті не доглядатимеш іншого хворого, не ходитимеш на іншу могилу?

— Ні.

— А як же ти покинеш могилу й поїдеш у Токіо?

— Ой, пробачте!.. Візьміть мене з собою!

— Комако сказала, що ти страшенно ревнива. А хіба той хлопець не був її нареченим?..

— Юкіо-сан? Неправда! Все це неправда!

— То чому ж ти ненавидиш Комако?

— Кома-тян? — промовила Йоко так, наче кликала Комако, й пильно глянула на Сімамуру. — Прошу вас, допоможіть Кома-тян!

— Чим же я їй допоможу?

В очах Йоко зблиснули сльози. Вона схопила пальцями метелика, що впав на татамі, й схлипнула.

— Кома-тян казала, що я збожеволію, — промовила вона й вибігла з кімнати.

Сімамура відчув, що його морозить.

Він відчинив вікно, щоб викинути метелика, що його придушила Йоко, й побачив, як Комако грається в кен з клієнтом. Вона саме зігнулася так, наче готувалася кинутись йому навздогін. Небо було похмурим. Сімамура подався у купальню.

У суміжне, жіноче, відділення зайшла Йоко з донькою хазяйки готелю.

Приємно було чути, як Йоко, купаючи дівчинку, розмовляє з нею ніжно й лагідно, як мати зі своєю дитиною.

А невдовзі знайомий голос заспівав:

На задвір’ї три соснини,
А за ними — три кедрини.
Знизу ворон гніздо звив,
Угорі горобчик сів…
А в коника-стрибунця
Пісня довга, без кінця…
Де кедри віти розпустили,
У землі лежить мій милий…
Йоко співала дитячу пісеньку для гри в м’яч з такою дитячою безпосередністю, так жваво, що Сімамура засумнівався: чи справді оце недавно вона заходила до нього, чи то тільки сон?

Йоко з дівчинкою вийшла з купальні, а її голос усе бринів і бринів, як звуки флейти. Сімамура чомусь зацікавився сямісеном у павловнієвому футлярі, що стояв на чорній лискучій підлозі біля парадних дверей, чітко виділяючись на тлі тихої осінньої ночі. Він підійшов, щоб прочитати ім’я власниці інструмента, як з того боку, звідки долинав дзенькіт посуду, з’явилася Комако.

— Що це ви розглядаєте?

— Він залишився тут ночувати?

— Хто?.. A-а… Ви про сямісен? Думаєте, такий тягар легко носити щодня з собою? Іноді інструменти по кілька днів залишаються тут, а гейші ночують дома.

Комако засміялась, але, відразу ж задихнувшись, заплющила очі. Похитнувшись, вона наступила на поділ кімоно й притулилася до Сімамури.

— Проведіть мене додому.

— Навіщо тобі додому?

— Ні-ні, я мушу йти. З бенкету, що влаштували місцеві клієнти, всі подалися в інший готель ще на одну вечірку, одна я відстала. У мене тут було ще одне запрошення, тож ніхто не заперечував… Та якщо подруги по дорозі до купальні не застануть мене вдома, то це вже занадто.

Хоча Комако добряче впилася, проте крутим схилом спускалася досить упевнено.

— Навіщо ви довели дівчину до сліз?

— Ти знаєш, вона й справді трохи дивна.

— Хіба вам цікаво дивитися на людей з такого боку?

— Ти ж сама їй сказала, що вона зійде з розуму! Коли вона згадала твої слова, їй стало жаль себе, й, мабуть, тому заплакала.

— Хай буде так.

— А знаєш, хвилин через десять вона вже співала в купальні. Голос такий приємний…

— Це в неї така звичка — співати в купальні.

— І дуже просила, щоб я тобі допоміг.

— От дурненька! Та ви могли б мені цього й не казати.

— Не казати?.. А чого ти стаєш дибки, як тільки заходить розмова про неї? Ніяк не второпаю.

— То, може, вам її захотілося?

— Та що ти кажеш?!

— Я не жартую. Як гляну на неї, то не можу позбутися відчуття, що вона стане прикрим тягарем для мене. Не знаю чому, але так мені здається. Якщо вона вам не байдужа, то придивіться до неї уважніше й тоді зрозумієте, що я маю на увазі. — Повиснувши на його плечі, Комако раптом захитала головою: — Ні-ні! Якщо вона потрапить до рук такому, як ви, то, може, й не збожеволіє. А ви б не зняли з мене цей тягар?

— Не кажи дурниць!

— Думаєте, я п’яна і тому базікаю казна-що? Якби я була певна, що ви її любитимете, я згодна поховати себе живцем у цих горах. Яка б я була рада!..

— Слухай!..

— Перестаньте!..

Комако пустилася бігти. З розгону налетіла на віконниці будинку, в якому жила.

— Зачинили, думали, що вже сьогодні не повернешся.

— Зараз відчиню.

Комако налягла й відчинила пересохлі рипучі двері.

— Заходьте, — прошепотіла вона.

— В такий час?

— Всі вже сплять.

Ясна річ, Сімамура впирався.

— Тоді я вас проведу.

— Гаразд…

— Е ні. Ви ще не бачили моєї теперішньої кімнати.

Вони зайшли через задвірок всередину, й Сімамура побачив безладно розкидані тіла сонних мешканців цього дому. Тьмяно-жовто світила лампочка, а на матрацах з такої ж твердої бавовняної тканини, що й гірські хакама, старих і вилинялих, спали хто як — господар, господиня й зо п’ятеро дітей. Найстаршій доньці було років сімнадцять. То була картина, повна безнадії й водночас непереборної жаги до життя.

Тепле дихання сонних людей ніби штовхнуло Сімамуру назад, і він несамохіть позадкував до дверей, та Комако вже зачинила за собою двері й сміливо затупала по підлозі. Сімамура навшпиньки поспішив за нею. Серце в нього тьохкало від сумнівної нічної пригоди.

— Почекайте тут. Я запалю нагорі світло.

— Навіщо?

Сімамура навпомацки побрався сходами вгору. Оглянувся. Внизу, за мирними обличчями сонних людей, видніло приміщення крамниці.

На другому поверсі було чотири кімнатки з потертими, як у селянських домах, татамі.

— Для мене однієї тут занадто просторо, — сказала Комако.

Старі меблі й домашнє начиння в кутку, розсунуті фусума між кімнатками, вузенька постіль під закіптявілою стіною і вечірнє кімоно на гачку — все це разом здалося Сімамурі лігвом лисиці-чародійки[1].

Комако запропонувала Сімамурі один-єдиний дзабутон, а сама сіла на постіль.

— Ой, яка я червона! — здивувалася вона, глянувши в дзеркало. — Невже я така п’яна?

А потім понишпорила на комоді.

— Ось мої щоденники, — мовила до Сімамури.

— Ого, скільки їх!

Поряд зі щоденниками на комоді стояла маленька скринька з цигарками.

— Гості частують, а я кладу їх у рукав або запихаю за пояс, тому вони трохи зім’яті. Зім’яті, але не брудні. Яких тільки гатунків тут нема! — Спершись рукою на татамі, Комако розгорнула свої трофеї. — А от сірників нема. Та вони й зайві, бо я перестала курити.

— Чудово! А як із шиттям?

— Часу обмаль. Гостей багато. Всі спішать милуватися золотом осіннього листя.

Комако обернулась і прибрала з-перед комода шитво.

Комод з чудовим візерунком деревини — мабуть, пам’ятка з часу перебування в Токіо — й коштовна червона лакована скринька були такими ж, як у мансарді вчительчиного будинку, схожого на стару паперову коробку; серед цих злиднів вони видавалися зовсім недоречними.

Від лампочки до постелі тягся тонкий шнурок.

— Коли перед сном кінчаю читати, смикаю за нього й гашу світло.

Граючись цим шнурком і чомусь бентежачись, Комако сиділа статечно, як одружена жінка.

— Ти як лисиця-чародійка, що збирається заміж.

— Справді.

— І в цій кімнаті тобі доведеться жити чотири роки?

— Півроку вже минуло. Промайне і решта.

Розмова поволі згасала. Знизу доносилося дихання сонних людей, Сімамура заквапився додому.

Перш ніж зачинити за ним двері, Комако висунула голову, глянула на небо.

— Хмари віщують сніг… Кінчилася вже золота осінь, — сказала вона.

А коли вийшла надвір, згадала вірш:

Багряне листя не опало,
Та сніг іде,
Бо ця хатина в горах.
— Ну, на добраніч!

— Стривайте! Я вас проведу. До готелю.

Та Комако зайшла і в номер.

— Лягайте, добре? — сказала вона й кудись зникла. За хвилину повернулася з двома склянками холодного саке й звеліла:

— Пийте! Пийте, кажу!

— Де ти роздобула?

— Я знаю, де роздобути.

Вона, певно, вже встигла випити, коли наливала саке з бочки в склянки. Хміль, видно, вдарив їй у голову. Втупивши важкий погляд у саке, що переливалося через край, вона сказала:

— У темряві воно не п’ється…

Сімамура одним духом вихилив склянку, що її подала Комако.

Від такої порції годі було сп’яніти, та Сімамура, видно, перемерз надворі, і його занудило, розморило. Відчувши, що йому погано, він заплющив очі й приліг. Комако заметушилась коло нього. Незабаром гаряче жіноче тіло заспокоїло його, як мати дитину.

Комако була з ним несміливою, горнула його до себе так, як юна дівчина чужу дитину. Підвівши голову, вона, здавалось, стежила, як засинає те маля.

Через деякий час Сімамура проказав:

— Ти добра дівчина…

— Чому? Чим це я добра?

— Ти добра дівчина…

— Ну навіщо таке казати! Які ви капосні! Схаменіться! — вигукнула вона уривчасто, немов жбурляючи слова йому в обличчя, і відвернулась.

Потім захихотіла.

— Ніяка я не добра! Прикро мені, прошу вас, їдьте додому. Мені тепер і вдягти нічого. Хотілося приходити до вас щоразу в новій одежі. А де її взяти? Оце кімоно я позичила в подруги. Погана я, правда?

Сімамура не знайшов, що відповісти.

— Що ви знайшли в мені доброго? — Голос Комако зів’яв. — Коли я вас уперше зустріла, то подумала — от неприємна людина… І справді — хто б посмів так зухвало зі мною говорити? Ви мене так принизили!

Сімамура похнюпився.

— А ви знаєте, чому я досі про це не згадувала? Бо коли жінка таке каже, то це вже кінець.

— Та нічого…

— Ви так гадаєте?

Комако довго мовчала, немов оглядалася на пережите, її невгамовне єство захлюпнуло його хвилею тепла.

— Ти добра жінка…

— Що значить — добра?

— Добра жінка…

— От дивна людина! — Комако відвернула голову вбік, вона хотіла потерти підборіддям плече, потім зіперлася на лікоть, підвела голову. — Що ви маєте на увазі? Що?

Сімамура здивовано глянув на неї.

— Скажіть, ви заради цього приїжджали до мене? Отже, ви з мене сміялися? Таки сміялися?!

Розпашіла Комако прикипіла до нього поглядом — ждала відповіді. Та нараз її обличчя зблідло, плечі затрусилися від нестримного гніву, а з очей закапали сльози.

— Як прикро! Як прикро!

Вона сповзла з постелі й сіла до Сімамури спиною.

Раптовий здогад, що Комако хибно його зрозуміла, кольнув його в серце. Та Сімамура мовчав, заплющивши очі.

— Як мені сумно! — прошепотіла Комако і, припавши головою до колін, зіщулилась у клубок.

Виплакавшись, вона взялася штрикати татамі декоративною шпилькою, але за хвилину несподівано вийшла з кімнати.

Сімамурі несила було її затримати. Його мучило сумління, адже правда була на її боці.

Та невдовзі Комако нишком повернулася й тонким голосом покликала з-за сьодзі:

— В купальню підете?

— Що ж, можна…

— Пробачте, я все передумала.

Вона не збиралась заходити в номер, а тому Сімамура, прихопивши рушника, вийшов у коридор. Комако похнюплено спішила попереду, наче спійманий злочинець. Та зігрівшись у теплому басейні, вона аж надміру розвеселилася. Про сон не могло бути й мови.

Наступного ранку Сімамуру розбудив спів «Утаї».

Якийсь час він лежав мовчки й дослухався. Комако, що сиділа перед дзеркалом, обернулася і, всміхаючись, сказала:

— Це в номері «Слива». Мене вчора після бенкету запрошували туди.

— Це хто, гурток любителів «Утаї»?

— Начебто.

— Сніг падав?

— Ага. — Комако встала й розсунула сьодзі. — Кінець багряної осені.

З сірого неба, обрамленого вікном, спадали донизу великі лапаті сніжинки, схожі на пелюстки півоній. Незвичайна тиша облягла землю. Заспаний Сімамура невидющими очима дивився на сніг.

Виконавці «Утаї» забили в барабан.

Пригадавши, як торік його зачарував уранішній сніг у дзеркалі, Сімамура перевів погляд на туалетний столик. У дзеркалі холодні пелюстки здавалися ще більшими, ніж були насправді. Спадаючи вниз, вони залишали плетиво білих ліній навколо Комако, що сиділа з розкритим коміром і витирала шию рушником.

Її шкіра була такою чистою, наче Комако щойно викупалася. Сімамура не міг повірити, що це та сама жінка, яка недавно образилась на його непродумані слова, сказані несамохіть. Сімамурі чогось стало сумно.

Далекі гори, що кожного дня втрачали своє червоно-буре забарвлення, наче ожили, заясніли від першого снігу.

У гаю, обсипаному білим пухом, вирізнялася кожна криптомерія. Дерева стояли серед снігу, встромивши в небо гострі вершини.


В снігу прядуть, у снігу тчуть, у сніговій воді промивають, на снігу вибілюють. Усе в снігу — від першої нитки до зітканої тканини. Ще в давнину хтось написав: «Є сніг — буде креп. Сніг — батько крепу».

Той креп у країні снігу виробляли сільські жінки довгими зимовими вечорами. Сімамура так його вподобав, що нишпорив за ним по крамницях поношеної одежі й вживав для літнього кімоно. Використовуючи свої давні — від часу захоплення танцювальним мистецтвом — зв’язки з крамницею, що торгувала театральним реквізитом, Сімамура просив хазяїна, якщо трапиться добрий матеріал, з тонкої пряжі, залишати креп для нього. Він і спіднє кімоно шив собі з конопляного крепу.

Кажуть, у давнину, після першої відлиги, коли сніг розтавав і з вікон знімали бамбукові штори, що захищали оселю від заметів, для того полотна влаштовували спеціальні ярмарки. У містечку були навіть окремі готелі для купців, що наїжджали сюди з великих міст — Едо, Осаки й Кіото. На ярмарок ішли люди з навколишніх сіл, щоб подивитися на полотно, зіткане дбайливими дівочими руками за півроку. У такі дні на ярмарку відкривалася сила-силенна рундуків і яток з ткацькими виробами, всюди панувало пожвавлення й радість, як на місцевому святі. До тканини пришивали ярлик з ім’ям ткалі й назвою села, звідки вона родом. Тут же визначався її ґатунок — перший або другий. При такій нагоді вибирали й наречених. Здебільшого найкращий креп виготовляли дівчата у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У старшому віці ткати ставало важче, і тканина не мала потрібної довершеності. Дівчата, певно, старалися як могли, намагаючись потрапити в число найкращих ткаль в околиці. Прясти починали в жовтні, за місячним календарем, а вибілювати закінчували в лютому наступного року. Дівчата вкладали в роботу все своє вміння, всю душу, тим більше, що взимку тут нічим було зайнятися.

Можливо, серед кімоно Сімамури були й зіткані в кінці епохи Едо або на початку правління імператора Мейдзі.

Свій одяг і тепер Сімамура доручав вибілювати на снігу. Ясна річ, щороку посилати старі кімоно, які раніше невідомо кому належали, на вибілювання туди, де їх колись виткали, — чималий клопіт, але Сімамура згадував старанність дівчат, котрі в давнину цілу зиму віддавали ткацтву, й переконував себе, що лише тут можна вернути їм утрачений блиск. На саму думку про те, як розіслане на глибокому снігу полотно виграє червоною барвою у промінні ранкового сонця, Сімамурі здавалося, що з кімоно сходить літній бруд і він сам аж очищується. На душі від цього ставало приємно. Однак відбілюванням старих кімоно займалися власники крамниць у Токіо, тому Сімамура не був певен, чи не змінився давній спосіб обновлення тканини.

Відбілювальники велися тут з діда-прадіда. Самі ткалі, кажуть, рідко цим займалися, а віддавали готове полотно відбілювальнику. Білий креп вибілювали зітканим, кольоровий — у пряжі, натягнутій на спеціальні рами. Відбілювали протягом січня та лютого за місячним календарем, розстелюючи креп на засипаних снігом полях і городах.

Тканину чи нитки замочували на ніч у розчині лугу, наступного ранку полоскали у воді й, викрутивши, розстеляли на снігу. Так повторювалося кілька разів. «Із чим іще порівняєш червонястий блиск відбіленого крепу в промінні вранішнього сонця? От би цю красу та показати людям південних провінцій!» — написано в одній стародавній книзі. В країні снігу колись казали: кінчають вибілювати креп, отже, скоро весна.

Батьківщина конопляного крепу лежала неподалік гарячих мінеральних джерел, де ущелина в пониззі річки переходила в рівнину. Її, напевне, було видно з вікна Сімамуриного номера. Усі містечка, що колись славилися своїми ярмарками крепу, з’єднала залізниця, й тепер вони відомі як осередки текстильної промисловості.

Однак Сімамура не був тут ні в розпалі літа, коли носять креп, ні холодної зими, коли його тчуть, тому й не мав нагоди поговорити про нього з Комако. Не мав він також слушного приводу простежити історію цього народного мистецтва.

До речі, зачувши спів Йоко в купальні, Сімамура подумав: у давні часи ця дівчина, певно б, так само співала, схилившись над прядкою чи ткацьким верстатом. В уяві Сімамури її голос якнайкраще доповнював загальну картину.

Відомо, що з конопляної пряжі, тоншої за вовну, нічого не зробиш без такої природної вологи, як сніг. Отже похмура зимова пора — найперша умова для її обробки. З давніх-давен люди передавали з уст в уста, що полотно, зіткане взимку, приємно охолоджує в спеку. Бо такий закон єдності двох протилежних сил — тепла й холоду, світла й темряви. В душі Комако, що своєю пристрастю не давала Сімамурі спокою, теж, здається, був холод. Тому-то її надмірна жага зворушувала й засмучувала водночас.

Таке її кохання навряд чи тривке. Воно, мабуть, набагато коротше, ніж може служити креп. Хай ця тканина, витвір людських рук, і не довговічна, а все ж кімоно з неї, якщо його шанувати, не зблякне й за п’ятдесят років. А от людська прихильність розвіється куди швидше… Сімамура зненацька уявив собі, що Комако завагітніла від когось іншого, й злякано оглянувся. «Невже я так перевтомився?» — подумав він.

Він так забарився тут, що наче й забув про дружину й дітей. Забув, що треба повертатись додому. Власне, ніщо його тут не затримувало — просто він звик щодня ждати приходу Комако. Та чим наполегливішою й відчайдушнішою ставала вона, тим більше Сімамура мучився, що не може кинутись у бурхливі хвилі життя. Відчуваючи холод у власному серці, він здатен був лише на байдуже споглядання. Сімамура ніяк не міг збагнути, чому Комако до самозабуття віддавалась йому. Всі її помисли сходилися на ньому, а він, здається, нічим їй не міг віддячити. У Сімамури було таке відчуття, ніби Комако розпачливо б’ється об глуху стіну, а його серце запорошує сніг… Яка жінка могла б це витримати?

«Наступного разу я вже, мабуть, не приїду на ці мінеральні джерела», — подумав Сімамура й, зіпершись на хібаті — провісника холодної осені, — почув, як посвистує, наче вітер у верховітті сосен, старий чайник, виготовлений у Токіо, що його приніс Сімамурі власник готелю. Чайник був майстерно інкрустований срібними птахами й квітами. У посвисті того чайника можна було розрізнити два тони — близький і далекий. За далеким Сімамурі марився тонкий безперервний дзенькіт. Сімамура наблизив вухо до чайника й прислухався. І раптом між переливами дзвіночка Сімамура побачив маленькі ніжки Комако, що, віддаляючись, дрібно вистукували влад з одноманітною мелодією чайника. Сімамура стрепенувся й вирішив, що час додому.

І саме тоді йому спало на думку відвідати батьківщину білого крепу. Ця поїздка, вирішив він, буде поштовхом, щоб остаточно розпрощатися з мінеральними джерелами.

Однак Сімамура не знав, яке саме містечко в пониззі річки вибрати. У велике місто, центр текстильної промисловості, їхати не хотілось, а тому Сімамура висів на глухій, як йому здавалось, залізничній станції й незабаром опинився на головній вулиці, характерній для містечок, розташованих уздовж поштового тракту.

Дахи будинків, підперті з країв рядами дерев’яних стовпів, виступали далеко над вулицею. Такі піддашшя, під якими торговці виставляли свій товар, можна було колись бачити перед крамницями в стародавньому Едо. З одного боку піддашшя тяглися суцільно, від будинку до будинку, й узимку, коли випадав глибокий сніг, люди вільно ходили під ними, як тротуаром.

Ясна річ, сніг з дахів доводилося скидати на середину дороги, й він лежав тут високою греблею. Щоб переходити з одного боку вулиці на інший, жителі містечка робили в ній отвори, схожі на тунель. По-тутешньому це, здається, називалось: «Проникати в лоно великого Будди».

Селище на мінеральних джерелах, де жила Комако, теж лежало в країні снігу, але там піддашшя сусідніх будинків не змикалися, як у цьому містечку. Суцільне піддашшя Сімамура побачив уперше, воно його зацікавило, й він трохи пройшовся під ним. Під старим дахом панувала темрява. Деякі стовпи похилилися, при землі струхлявіли. Сімамура ніби заглянув у похмурий будинок, споконвіку засипаний кучугурами снігу.

Судячи з вигляду цього старого містечка, життя ткаль, приречених на безперервну роботу під сніговими заметами, не було таким радісним і світлим, як витвір їхніх вправних рук — конопляний креп. В одній стародавній книзі автор, наводячи слова з поезії Цінь Тао-юя, китайського поета епохи Тан, пише: «В жодному домі ткаль не наймали, бо ткання звичайного полотна забирало багато часу, й тримати робітницю було невигідно».

Зазнавши чимало злигоднів, безіменні майстрині давно повмирали, залишився тільки креп на втіху таким, як Сімамура. Вони пошили собі з нього розкішне кімоно, яке і в спеку холодить їхнє тіло. Невже кожен людський вчинок, сповнений найпалкішої любові, коли-небудь надихне когось іншого?.. Отак роздумуючи, Сімамура вийшов з-під даху на середину вулиці.

Як і її давній предок — поштовий тракт, — вулиця була пряма й довга. Вона, певно, починалася в селищі на мінеральних водах, де жила Комако. І ґонт, і каміння на дахах — усе було таким, як і в тому селищі.

Дерев’яні стовпи, що підпирали дах, кидали на землю бліду тінь. Непомітно западав вечір.

Оглядати було нічого, тому Сімамура сів на поїзд і зійшов на наступній станції. Нове містечко нічим не відрізнялося від попереднього. Знічев’я прогулюючись його вулицями, Сімамура змерз і, щоб зігрітись, зайшов у їдальню поласувати локшиною.

Їдальня стояла на березі річки, яка, мабуть, брала початок десь біля мінеральних джерел. Було видно, як через міст безладними купками по двоє, по троє дріботять буддійські черниці. На ногах у них були солом’яні сандалі, за плечима в декотрих метлялися брилі з широкими крисами. Певно, поверталися в монастир з пожертвами мирян. Здавалося, то ворони квапляться до свого гнізда.

— О, скільки черниць! — спробував Сімамура заговорити з власницею їдальні.

— Ага… Там у горах жіночий монастир. У сніг звідти, мабуть, нелегко вибратися. Ото вони й спішать.

Гори по той бік мосту, вже білі від снігу, поволі гасли в надвечірніх сутінках.

У цьому краї, коли опадає листя і дме холодний вітер, дні стають по-зимовому похмурі. Заслане хмарами небо віщує снігопад. Близькі й далекі вершини гір біліють. Місцеві жителі тоді кажуть: «Оббілило верхів’я». Вздовж узбережжя шумить море, а в горах стугонить земля, як далекий грім. Тоді люди кажуть: «Гори гудуть». Коли оббілить верхів’я, а в горах загуде — значить, бути снігу… Сімамура пригадав, що так написано в одній стародавній книзі.

Перший сніг уже притрусив землю, коли Сімамуру розбудив спів пожильців, що приїхали милуватися багряною осінню. Цікаво, чи відгули вже гори, чи відшуміло море? Невже тут, на гарячих джерелах, де він жив сам, спілкуючись тільки з Комако, у нього загострився слух? Сімамурі досить було подумати про шум моря й відлуння гір, як одразу вчувалося, наче вуха вловлюють далеке гримотіння.

— То невдовзі й черниць сніг відгородить від усього світу? Скільки їх там?

— Та чимало.

— Цікаво, що вони роблять у ті зимові місяці? Здається, в давні часи тут навіть у монастирях ткали конопляний креп.

На слова допитливого Сімамури жінка тільки всміхнулася.

Сімамура добрих дві години чекав на станції зворотного поїзда. Бліде сонце сіло за обрій, і на небі заяскріли, немов одшліфовані холодом, зорі. Сімамурі почали мерзнути ноги.

Зовсім забувши, що його спонукало до цієї поїздки, Сімамура повернувся в селище на мінеральних джерелах. Коли таксі, поминувши залізничний переїзд, порівнялося з храмовим гаєм, Сімамура побачив самотній, яскраво освітлений будинок і полегшено зітхнув. То був ресторанчик «Кікумура». Біля дверей купка гейш про щось розмовляла.

Тільки Сімамура подумав, що, мабуть, і Комако там, як помітив її.

Машина раптом поїхала повільніше: шофер, видно, знав про стосунки Сімамури з Комако.

Сімамура озирнувся назад: на снігу залишилися виразні сліди шин. При світлі зірок очі бачили навдивовижу далеко.

Автомашина порівнялася з Комако, й та стрибнула на приступку. Таксі не зупинилося, а поволі поповзло схилом угору. Зігнута, Комако міцно трималася за ручку.

Комако наче прилипла до дверцят. Її поведінка не видалася Сімамурі ні дивною, ні відчайдушною. В нього було таке відчуття, наче його торкнулося щось тепле. Одна рука Комако була на шибці. Крізь товсте скло виднів кольоровий рукав нижнього кімоно й пронизав своїм блиском задубілі від холоду повіки Сімамури.

Притиснувшись чолом до скла, Комако дзвінко гукнула:

— Куди ви їздили? Куди?

— Упадеш! Не дурій! — так само голосно крикнув Сімамура, але це була тільки поблажлива гра.

Комако відчинила дверцята й упала йому на коліна. Та в цю хвилину машина зупинилася: попереду височіла гора.

— Куди ви їздили?

— Навіщо тобі знати?..

— Куди?..

— Власне, нікуди…

Комако розгладила поділ кімоно рухом професійної гейші, і Сімамура чомусь здивувався.

Шофер мовчав. Сімамура спіймав себе на думці, що безглуздо сидіти в машині, яка опинилася в тупику.

— Зійдемо? — Комако поклала свою руку на його. — Ой, яка холодна!.. Чого ви мене не взяли?

— А що?..

— Як це — що? От дивна людина!

Весело сміючись, Комако піднімалася крутими кам’яними сходами.

— Я побачила, як ви від’їжджали. Це було десь о другій чи незадовго до третьої…

— Правда…

— Почула гуркіт машини й вибігла на дорогу. А ви навіть не обернулися.

— Що?..

— Не обернулися назад. Чому?

Сімамура збентежився.

— То ви не бачили, що я вас проводжаю?

— Не бачив.

— Я так і знала! — Комако знову весело засміялась і притулилася до нього плечем. — Чому ви не взяли мене з собою? Ой, як холодно!.. Аж неприємно…

Несподівано забив на сполох пожежний дзвін.

Вони обернулися.

— Пожежа! Пожежа!

— Справді.

Посеред села шугав угору стовп іскор.

Комако зойкнула й схопилася за руку Сімамури.

З чорних клубів диму раз по раз вихоплювалися язики полум’я. Здавалось, вогонь поповз убік і вже лиже піддашшя сусідніх будинків.

— Де ж це? Біля вчительчиного дому?

— Ні.

— А де?

— Трохи вище. Біля станції…

Вогонь здіймався, рвався все вище в небо.

— Ой, та це ж склад горить! Склад коконів! — Комако притулилася щокою до плеча Сімамури. — Склад горить!

Вогонь розгорявся сильніше. Хоча з підгір’я пожежа під безмежним зоряним небом і здавалася іграшковою, все-таки виникало враження, що от-от почується тріск розшалілого полум’я.

Сімамура обняв Комако за плечі.

— Чого ти боїшся?

— Ні-ні… — Комако затрясла головою й схлипнула, її обличчя в Сімамуриній долоні здавалося меншим, ніж звичайно. На твердих скронях пульсували жилки.

Комако розплакалась, помітивши пожежу, та Сімамура не поцікавився, чому вона плаче, тільки пригорнув її до себе.

Нараз вона заспокоїлась і підвела голову.

— На складі сьогодні показують кінофільм… Людей повно, багато зібралося…

— От жах!

— Покалічаться, згорять…

Зверху долинув людський гомін, і вони стрімголов побігли вгору кам’яними східцями. На другому й третьому поверхах готелю сьодзі були розсунуті навстіж. На галереях, залитих світлом з кімнат, стояли люди й дивилися на пожежу. Край саду з темряви виступала грядка зів’ялих кущів хризантеми й ніби відбивала спалахи далекого вогню. За хризантемами теж юрмилися люди. З пітьми вигулькнуло кілька готельних службовців.

Напруженим голосом Комако спитала:

— Скажіть, це горить склад?

— Склад.

— А жертви є?

— Людей рятують… Зайнялася плівка, а потім усе спалахнуло… По телефону сказали… Гляньте, що діється! — Один із службовців підняв руку. — Кажуть, дітей спускають прямо з другого поверху…

— Що робити? — Комако кинулася вниз по сходах за службовцем.

Їх переганяли люди. Підхоплена натовпом, Комако побігла. Сімамура за нею.

Знизу пожежі майже не було видно. Тільки іноді над дахами витикалися вогненні язики. Дзвін розносив по селу своє бамкання і збільшував тривогу в душі Комако.

— Обережно, не посковзніться! Ожеледь! — Комако зупинилася й глянула на Сімамуру. — А зрештою, чого вам туди? Я — інша річ, мене доля людей турбує.

А й справді, навіщо йому бігти на пожежу?.. Спантеличений Сімамура мимохіть глянув під ноги — перед ним пролягала залізнична колія. Виявляються, вони вже були на переїзді.

— Молочний Шлях… Який гарний!.. — прошепотіла Комако, глянувши вгору, й знову побігла.

Молочний Шлях… Сімамура теж глянув на небо, і йому здалося, ніби його тіло пливе назустріч великій річці. Сяєво Молочного Шляху підступало так близько, що от-от мало б підхопити Сімамуру до себе. Невже й небо над розбурханим морем, яке колись бачив Басьо під час своїх мандрів, було таким же яскравим і безкраїм? Молочний Шлях, немов палаючи жагою обійняти голу нічну землю, спадав униз. Нестерпна спокуса! Сімамурі ввижалося, наче його власна маленька тінь падає на ту велетенську дорогу. Небо було таке прозоре, що на ньому вирізнялися не тільки міріади зірок, а й сріблясті пилинки осяйних туманностей. І все ж погляд тонув у його безодні, як у чорному проваллі.

— Гей-гей! — кликав Сімамура Комако.

— Агов! Ідіть сюди!

Комако бігла в напрямку Чорної гори, над якою нависав Молочний Шлях.

Видно, Комако підхопила поділ верхнього кімоно, бо щоразу, коли вона змахувала рукою, у світлі зірок нижнє кімоно мерехтіло своїм червоним кольором.

Сімамура щодуху наздоганяв Комако.

Вона вповільнила біг й, опустивши поділ кімоно, взяла Сімамуру за руку.

— Ви теж туди?

— Ага…

— Що, цікаво? — Комако знову підняла зі снігу поділ кімоно. — Вертайтеся, а то люди з мене сміятимуться!

— Та я недалеко…

— Незручно перед людьми… Скажуть, аж на пожежу привела…

Сімамура кивнув і зупинився, та Комако й далі йшла, тримаючи його за рукав.

— Десь тут зачекайте. Я невдовзі повернуся. Де вам зручніше?

— Байдуже де.

— Тоді проведіть мене ще трохи. — Комако заглянула йому в очі, та нараз захитала головою. — Ні, я так більше не можу!

І кинулася йому на шию. Сімамура аж похитнувся. Край дороги з-під неглибокого снігу виступала грядка цибулі.

— Які ви безсердечні! — сказала Комако скоромовкою. — Пам’ятаєте, ви сказали, що я добра жінка? Навіщо ви це сказали? Ви ж все одно від’їжджаєте…

Сімамурі згадалося, як Комако штрикала татамі декоративною шпилькою.

— Я заплакала, пригадуєте? Потім і вдома плакала. Мені страшно розлучатися з вами… Але їдьте… І швидше… Так буде краще… Я не забуду, як ви довели мене до сліз.

Серце в Сімамури стислося з жалю, що просте непорозуміння так глибоко вразило Комако. Але в ту хвилю від пожежі долинули людські голоси, у небо сипонув новий стовп іскор.

— Ой, знову запалало!

Вони побігли, немов у цьому знайшли порятунок.

Комако бігла швидко. Її гета наче й не торкалися примерзлого снігу, руки не метлялися, а міцно прилягали до тіла. Вся її сила ніби зосереджувалась у тугих грудях. «Яка вона зграбна!» — подумав Сімамура. Йому невдовзі забило дух. Та все ж він біг, не спускаючи очей з Комако. Однак і вона скоро задихалась і, похитнувшись, пригорнулася до Сімамури.

— Аж очі сльозяться від холоду.

Щоки пашіли, а очам було холодно. І в Сімамури очі засльозилися. Він кліпнув повіками й побачив, як став розпливатися Молочний Шлях… Стримуючи неслухняну сльозу, Сімамура промовив:

— Молочний Шлях щовечора такий?

— Молочний Шлях?.. А правда, гарний?.. Не кожного вечора… Сьогодні небо дуже прозоре.

Молочний Шлях пролягав туди, куди вони поспішали. На обличчі Комако, здавалось, застигло його світло.

А проте її тонкий, гострий ніс не мав чітких обрисів, а маленькі вуста втратили свій колір. «Невже таке бліде те сяйво, що заливає небо?» — здивувався Сімамура. Зоряне світло, без сумніву, блідіше за світло місяця-молодика, а Молочний Шлях набагато ясніший, ніж місяць уповні, та все одно він не залишав на землі жодної тіні. Обличчя Комако спливало в цій напівтемряві як стародавня маска. І дивно було усвідомлювати, що навіть під тією маскою б’ється жіноче серце.

Сімамура ще раз глянув на небо, й знову йому здалося, ніби Молочний Шлях поривається обійняти землю.

Його світло, як велетенське сяйво, пронизало Сімамуру, викликавши відчуття, ніби він стоїть на краю світу. Холодний смуток, змішаний із зачарованим подивом, оповив його душу.

— Як тільки ви поїдете, я заживу чесно, — сказала Комако, пригладжуючи волосся.

Вона ступила кілька кроків і знову обернулася:

— Що з вами? Я так більше не можу…

Сімамура стояв як укопаний.

— То почекайте. А потім підемо разом у номер…

Ледь піднявши ліву руку, Комако побігла. Її постать наче розчинилася на тлі чорної гори. Молочний Шлях наразився на хвилясті гори й, наче відбившись у небо широким віялом, залишив їх у ще більшій темряві.

Коли Сімамура рушив, Комако вже завернула на головну вулицю і щезла за будинками.

— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — почулися дружні вигуки.

По дорозі гурт людей тяг помпу. Ззаду спішили селяни. Сімамура вискочив на головну вулицю з бічної, що виходила до неї під прямим кутом.

З’явилася ще одна помпа. Її тягли на довгій мотузці кілька чоловік, решта пожежників підштовхували. Кумедне видовище — помпа маленька, ручна, дерев’яна й стара-престара. Сімамура пропустив її, побіг ззаду.

Комако теж зійшла з дороги, пропускаючи людей з помпою. Помітивши Сімамуру, вона побігла разом з ним. Людський натовп розступався перед помпою, а потім кидався услід так, наче його затягувала якась сила. Комако й Сімамура були часткою юрби, що мчала на пожежу.

— Таки не дає спокою? Цікавить?

— Ага… Жалюгідна помпа! Мабуть, зроблена ще до епохи Мейдзі.

— Мабуть… Обережно, не впадіть!

— Справді, слизько.

— А ви хоч раз приїхали б сюди зимою, коли завиває хурделиця! Але ви не приїдете… Тоді зайці та фазани самі у двір забігають…

Збуджений, ясний голос Комако перемішувався з вигуками пожежників, з мірним тупотом юрби. Ноги ніби самі несли Сімамуру.

Тепер вони почули, як гуготить полум’я, побачили зблизька вогняні язики. Комако вхопилась за лікоть Сімамури. У спалахах пожежі низькі чорні дахи будинків уздовж вулиці то виринали з темряви, немов дихали, то знов щезали. Під ногами текла вода від насосів. Комако й Сімамуру перепинив людський вал. До запаху згарищ примішувався й інший — наче варили кокони.

Тут і там люди голосно казали, що спочатку зайнялася кіноплівка, що дітей спускали прямо з другого поверху, що, на щастя, ніхто не постраждав, що, слава богу, на складі не було ні коконів, ні рису… І все ж навколо панувала тиша, наче на картині, де завмерли людські голоси й зупинився час. Здавалося, люди тільки слухали, як бурхає полум’я і розбризкує воду помпа.

Іноді хтось підбігав і гукав своїх родичів. І тоді у відповідь лунали радісні крики — тільки вони порушували тишу. Дзвону вже не було чути.

Щоб не привертати уваги, Сімамура непомітно відступив од Комако і став за дитячим гуртом, який від жару поволі задкував. Сніг під ногами наче розм’як. А далі й зовсім розтанув, перетворився у квашу.

Сімамура стояв на городі перед складом разом з іншими людьми, що збіглися на пожежу.

Зайнялося, певно, біля виходу, де стояв кінопроектор, і вогонь уже встиг поглинути півбудинку. Стовпи та балки ще тримались, але й вони поволі горіли. Склад — і дах, і стіни, і поміст — був дерев’яний, та ще й порожній, а тому всередині його майже не було диму. Хоча ґонтова покрівля, рясно полита водою, ніби не горіла, та все-таки полум’я де-не-де пробивалося. Три струмені води відразу кидались на цей спалах, — і звідти, пирскаючи іскрами, валив чорний дим.

Іскри розсипалися по небу й гасли, і Сімамурі знову примарилось, ніби він пливе назустріч Молочному Шляху. Дим піднімався вгору, а в цей час Молочний Шлях спадав униз. Іноді струмінь води не влучав у покрівлю, а розлітався білястими бризками, що, здавалось, відбивали сяйво Молочного Шляху.

Комако, з’явившись бозна-звідки, стиснула руку Сімамури. Він обернувся, але нічого не сказав. Комако дивилась на вогонь, а на її зосередженому, трохи розпашілому обличчі витанцьовували відблиски полум’я. Сімамура відчув, як його груди стисло. Волосся в Комако покуйовдилося, шия напружено витяглась. Сімамурі кортіло її погладити. Його рука була тепла, її — гаряча. Сімамура чомусь виразно відчув, що час розлуки близько.

Біля дверей знову спалахнуло — видно, зайнявся стовп. В ту ж мить бризнув струмінь води — балка й крокви зашипіли й почали хилитися.

Натовп ойкнув і завмер: згори падало жіноче тіло.

Будівля складу мала й другий поверх — ярус для глядачів на випадок, коли тут буде вистава, щоправда, дуже низький. З нього тіло мало б упасти за секунду, та людям здалося, що воно падало дуже довго — вони виразно простежили, як воно летіло вниз. Певно, тому, що жінка падала якось дивно, наче лялька. Відразу було ясно, що вона непритомна, бо впала на землю, навіть не скрикнувши. Скрізь було мокро, тому й пилюки не знялося. Жінка впала якраз посередині між новим язиком полум’я і старим, що здійнявся з-під попелу.

Жіноча постать виринула на другому поверсі саме тоді, коли дугастий струмінь води шугнув на спалах вогню. Жінка падала якось дивно — зовсім горизонтально. Сімамура завмер від несподіванки, навіть не встигши відчути страху. То було щось нереальне. Тіло, щойно туге, непіддатливе, у повітрі наче розм’якло, падало вільно й безживно, без усякого опору, як лялька. Здавалося, воно застигло на грані життя і смерті. В Сімамури майнула лише одна тривожна думка: тільки б голова не опустилася нижче, не вигнулися стегна, не зігнулися коліна й не порушили цієї ідеальної горизонтальної лінії. Таке могло статися, але не сталося — тіло впало так само горизонтально, як і падало.

— О-о-ой!

Комако зойкнула і затулила обличчя долонями, Сімамура дивився на все це не кліпнувши очима.

Коли ж Сімамура збагнув, що ця жінка — Йоко? І переляк у юрбі, і зойк Комако, і судома, що пробігла по нозі Йоко, — усе, здавалось, сталося за одну мить.

Розпачливий крик Комако різонув Сімамуру. Конвульсія ноги Йоко обдала його морозом з голови до ніг. Серце шалено забилося від нестерпного смутку й болю.

Конвульсії Йоко були ледве помітні й невдовзі припинилися.

Сімамура помітив їх пізніше, а перед тим він побачив обличчя Йоко й червоне кімоно з візерунком летючих стріл. Йоко впала навзнак. Поділ кімоно задерся й оголив одне коліно. Вона, напевне, була непритомна, бо коли вдарилась об землю, тільки нога конвульсивно сіпнулася. Сімамура ще чомусь не відчув її смерті. Йому здалося, що в житті Йоко сталася тільки якась зміна, якесь перевтілення.

На другому поверсі, звідки впала Йоко, кілька балок нахилились і запалали над її обличчям. Її прекрасні, проникливі очі були заплющені, підборіддя випнуте, шия напружена. По обличчю пробіг хисткий відблиск полум’я.

Серце защеміло знову, коли Сімамура пригадав, як кілька років тому, їдучи на зустріч з Комако, він побачив на обличчі Йоко, відбитому в шибці вагона, спалах далекого польового вогника. За одну мить той вогник освітив, ніби прожектором, роки, проведені з Комако. Нестерпний біль і смуток знов кольнули в серце.

Комако кинулась уперед. Це сталося майже відразу після того, як вона, зойкнувши, затулила обличчя руками, а натовп затамував дух.

У довгому кімоно гейші, спотикаючись на згарищі, залитому водою, Комако підбігла до Йоко, взяла її на руки й ступила кілька кроків. Під її відчайдушно напруженим обличчям звисала голова Йоко. Здавалось, вона от-от знесеться в небо — таким блаженним було її непритомне обличчя. Комако йшла так, наче несла чи то свою жертву, чи то розплату.

Враз юрба одностайно загула і, розступившись на мить, щільно зімкнулася навколо Комако.

— Дайте пройти! Дайте пройти!..

Сімамура почув крик Комако:

— Вона збожеволіла!.. Збожеволіла!..

Сімамура кинувся на цей нестямний голос, але, відтиснутий чоловіками, що спішили забрати Йоко з рук Комако, похитнувся. А коли встояв на ногах і звів очі вгору, Молочний Шлях з гуркотом наринув на нього.

Примітки

Саке — рисова горілка, п’ють її підігрітою.

Сяку — міра довжини, 30,3 см.

Дзьо — міра довжини, 3,03 м.

Котацу — кімнатна жаровня, вкрита ковдрою, основний засіб опалювання в японських будинках.

Акебія — декоративна рослина сімейства Лардізабалевих.

Обі — широкий пояс до кімоно.

Кабукі («мистецтво пісні й танцю») — класичний японський театр, виник на початку XVII ст.

Нагаута — пісня-балада в стародавній японській поезії.

«Кандзінтьо» («Книжка пожертв») — пісня-балада про героя феодального епосу Йосіцуне Мінамото (1159–1189).

Плектр — пластинка, за допомогою якої защипують струни і тремолірують на деяких струнних інструментах (так званих «плекторних»), у тому числі і на сямісені.

«Міякодорі» — пісня-балада на мотив з «Ісемоногатарі» — поетичного збірника, супроводжуваного прозаїчним текстом.

Леспедеца — рослина сімейства бобових.

Сусукі — висока колюча трава на японських луках і пустирях.

Міскант (або міскантус) — багаторічна декоративна рослина сімейства Тонконогових.

Кен — міра довжини, 1,81 м.

Хаорі — коротке кімоно.

Місо — густа маса з перекислої сої, використовується для приготування супу.

Кен — тут: назва гри на пальцях.

Едо — назва Токіо до революції Мейдзі (1867).

Мацуо Басьо (1644–1694) — великий японський поет, майстер жанру хайку.

Примітки

1

В японському фольклорі розповсюджені сюжети, у яких лисиця може перетворюватися на людей.

(обратно)

Оглавление

  • Примітки
  • *** Примечания ***