КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124656

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Чаликушу [Решат Нурі Ґюнтекін] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]





ЧАСТИНА ПЕРША


Б., вересень, 19…

Я вчилася в четвертому класі. Мені ще не було й дванадцяти років. Одного дня sœur[1] Алексі, вчителька французької мови, загадала нам таке завдання: «А спробуйте описати найперші враження вашого життя. Побачимо, що вийде. Для розвитку вашої уяви це буде добра вправа».

Ніколи не забуду, як виховательки, котрим я обридла своїми пустощами та балаканиною, відокремили мене від дітей і посадили за парту, яка стояла в кутку.

Якщо послухати директрису, то мене прирекли на довічне заслання, аж поки я не заводитимуся з подругами та не буду чемною з виховательками.

З одного боку біля мене стояв здоровенний стовп — мій гінкий статечний сусід. Цей стовп все спокушав мене, і я своїм ножиком без упину оздоблювала його різьбою. Та стовп гордо зносив ту наругу.

З другого боку — вузьке вікно, завжди зачинене віконницями, наче задля того, щоб утримувати тут похмуру пітьму й прохолоду. Все це, здавалося, було необхідне для монастирського виховання. Я зробила важливе відкриття. Злягаючи грудьми на парту, треба було підняти підборіддя вгору, тоді в щілинці поміж віконницями виднілися клаптик неба, та в плетиві листя високої акації одне-однісіньке віконце, та грати чиїхось ганків. Як направду, то картина неприваблива. Вікно ніколи не відчинялося, а на ганках щодня висів дитячий матрацик та ще ковдрочка. Але я й цим тішилася.

На уроках я клала підборіддя на сплетені під ним пальці, і вчителькам моє лице здавалося дуже натхненним, а коли я зводила очі до неба, того справжнього неба, яке зазирало в щілинку між віконницями, вони раділи, гадаючи, що я почала навертатися на розум. Мені ж здавалося, що я, милуючись життям, яке вони намагалися приховати від мене, ошукала їх — і відчувала з того приємну насолоду помсти.

Сестра Алексі пояснила нам, що маємо робити, і залишила нас самих. Окраса нашого класу, серйозні учениці, що сиділи за першими партами, одразу ж кинулися до роботи. Я не сиділа поруч з ними, але добре знала, що вони пишуть, неначе зазирала через плече в їхні зошити. Це була поетична брехня приблизно такого змісту: «Найперше, що я пам’ятаю, — це чарівна золотоволоса голівонька коханої матусі, схилена над моїм маленьким ліжечком, та ще блакитні, мов небо, очі її, повні усміху й любові…»

Хоча у тих матусь могли бути й інші кольори, не тільки золотаві та блакитні, ми, учениці сестер, мусили описувати їх, бідних, тільки так, бо цього вимагала наша метода.

Що ж до мене, то я була зовсім інакшою дитиною. Моя мати померла так рано, що я її майже не пам’ятаю. Одне знаю напевне, що в неї не було ані золотавого волосся, ані блакитних очей. І ніяка сила не змогла б примусити мене не тільки полюбити, а навіть мріяти про якесь чуже, не справжнє, материне обличчя.

Мене полонили роздуми. Що ж його написати? Годинник із зозулькою під образом діви Марії цокав та й цокав, мені ж ніяк не вдавалося зрушити з місця. Я розв’язала стрічку на голові, почала куйовдити коси, напускаючи їх аж на очі, а ручку застромила в рот й заходилася гризти зубами.

Чухати ніс, коли пишеш, або посмикувати себе за підборіддя — то все дивні звички поетів та філософів. Але саме так і в мене: гризти ручку та кошлати коси — найперша ознака того, що я глибоко задумалася.

Але задума моя, на щастя, буває рідко, інакше життя скидалося б на заплутаний клубок вовни, розснувати який так само важко, як і сюжети відомих казок про Чаршамба-кариси та Ожак-анаси.

З того часу минуло чимало літ. Я сиджу в готелі чужого міста й починаю писати спогади тільки на те, щоб якось прогнати самоту цієї довгої, здається, вічної ночі, та все смикаю, як і раніше, себе за коси й опускаю їх на очі.

Мені здається, що ця звичка пов’язана з моїм дитинством. Я була аж надто безтурботна і легковажно віддавалася життю. А коли зустрічала жорстокість, то намагалася відгородити, запнути довколишній світ моїми косами, щоб лишитися наодинці з думками.

А от звідки у мене звичка гризти ручку, начеб-то був шашлик, цього я й сама не знаю. Одне знаю, що з моїх губ ніколи не сходили фіолетові плями. А то якось, я вже була чимала, прийшли провідати мене в пансіон, і як побачили під самісіньким моїм носом намальовані вуса, та сказали мені про це, я ладна була під землю провалитися.

То про що мої спогади? Ах, так… Про те, як sœur Алексі загадала нам описати наші перші враження. Дарма що я тоді стільки думала, все одно спромоглася написати тільки таке:

«Мені здається, що я народилася в озері, як риба. Сказати, що я зовсім не пам’ятаю матері, було б неправильно. Батька я теж пам’ятаю, й няньку, і батькового ординарця Хюсейна… І ще малого чорного песика, який гнався за мною на вулиці. Пам’ятаю, як із кошика крала нишком виноград, і бджола загнала мені в палець жало… У мене боліли очі, й мені закапували їх червоними ліками, як з нашим любим Хюсейном переїхали до