Порнографія [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать постранично

Вітольд Гомбрович Порнографія

З польської переклав Олександр Гриценко

Від автора

Дія «Порнографії» відбувається у Польщі під час війни. Чому? Частково тому, що атмосфера війни — найбільш відповідна для неї. Частково ж — через те, що книга все-таки польська, вона навіть задумувалася спочатку, принаймні трішки, на кшталт «дешевого роману» Родзевичувни або Зажицької (можливо, це наслідування стало непомітним після пізніших доробок?). А частково — всупереч цьому, аби нагадати нації, що в її лоні знаходяться й інші драми, конфлікти, ідеї, окрім отих, «теоретично обгрунтованих».

Польщі часів війни я не знаю. Мене тоді там не було. Я взагалі не бачив Польщі після 1939 року. Отже, й описував усе так, як собі уявляв. Тому Польща в книзі — уявна, і не варто перейматися тим, що дещо в ній часом — помилкове, а часом — навіть фантастичне, бо правдивість якихось деталей не має жодного значення для подій, які в книзі відбуваються.

І ще одне. Хай ніхто не вишукує в сюжетних лініях, пов'язаних з Армією Крайовою (у другій частині) якоїсь критики чи іронії. АК може цілком розраховувати на мою повагу. Я просто вигадав певну ситуацію (яка могла скластися в будь-якій підпільній організації), бо цього вимагала композиція книги і її атмосфера, що стає у цьому місці трохи мелодраматичною. Йдеться про АК чи не про АК, все одно, люди — це люди, й скрізь може зустрітися ватажок, охоплений боягузтвом, або вбивство, продиктоване конспірацією.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Я розповім вам про мою пригоду, можливо, одну з найфатальніших.

Тоді, — а йдеться про 1943 рік, — я перебував у колишній Польщі й у колишній Варшаві, на самісінькому дні доконаного факту. Поріділе коло моїх друзів та приятелів з колишніх кав’ярень — «Зодіаку», «Зем'янської», «Іпсу» — збиралося щовівторка в одній квартирі на вулиці Кручій. Там, за чаркою, ми намагалися й надалі залишатися артистами, письменниками, мислителями, продовжуючи свої старі розмови й суперечки про мистецтво. Гай-гай, я й тепер наче бачу людей, що сидять чи лежать у густому цигарковому диму: один трохи подібний до скелета, інший — увесь неначе поламаний, і всі кричать, галасують. Один кричить: «Бог!», інший: «Мистецтво!», третій: «Народ!», четвертий: «Пролетаріат!» Ми дискутували запекло, й так воно тяглося, тяглося: Бог, Мистецтво, Народ, Пролетаріат, — але одного разу з'явився гість — середнього віку, чорнявий, худий, з орлиним носом, — і представився окремо кожному з присутніх, дотримуючись усіх формальностей. Потому він уже майже не розкривав рота.

Він дуже чемно подякував за поданий йому келишок горілки і з не меншою старанністю додав: «Я би попрохав іще сірника…» — після чого став чекати… а коли йому врешті подали сірника, почав запалювати цигарку. Дискусія тим часом продовжувалася: Бог, Пролетаріат, Народ, Мистецтво, — а сморід стояв уже такий — не продихнеш. Хтось запитав: «Яким вітром занесло вас сюди, пане Фридерику?» — й одразу ж отримав вичерпну відповідь: «Від пані Еви я дізнався, що тут буває Пєнтак, тож зайшов, бо маю для нього три заячі шкурки й підошву». — А щоб не бути голослівним, показав шкурки, загорнуті в папір.

Йому подали чай, він випив його, але на блюдці лишився шматочок цукру, тож він простяг руку, аби взяти цукор, та, мабуть, визнав цей порух за недостатньо обгрунтований, тож руку відсмикнув; це видалося йому вочевидь ще недоречнішим, тому він знову простяг руку і з’їв цукор, з’їв, мабуть, уже не задля приємності, а тільки задля того, аби не поводитися недоречно… щодо цукру чи щодо нас? Щоб якось вийти з незручного становища, він кашлянув, а щоб обгрунтувати свій кашель, вийняв носовичка, але витерти носа не наважився, тільки здвигнув ногою. Цей рух ноги, здавалося, приніс йому нові ускладнення, тож він узагалі затих і знерухомів. Ця незвичайна поведінка (він, власне, нічого не робив, тільки «поводився», безупинно «поводився») вже тоді, під час першої зустрічі, зродила в мені зацікавлення. Протягом кількох наступних місяців я близько познайомився з тим чоловіком. Як згодом з’ясувалося, він був досить добре вихований, а також непогано обізнаний у царині мистецтва (свого часу займався театром). Справа в тім… справа в тім… але досить буде сказати, що ми зайнялися удвох невеличким гендлем, який давав нам засоби для існування. Втім, це тривало недовго, бо одного дня я отримав листа від так званого Гіпа, себто Іполіта С., поміщика з-під Сандомира, з пропозицією відвідати його. Іполіт зауважував при цьому, що хотів би обговорити з нами деякі свої варшавські справи, у яких могла б придатися й наша допомога. «Тут у нас спокійно, нічого такого, але тиняються банди, часом нападають — нема, знаєте, порядку… Тож приїздіть удвох, так буде спокійніше».

Їхати? Удвох? Якісь сумніви, досить невиразні, виникли у мене з приводу цієї подорожі удвох… Взяти його з собою, аби там, у селі,