КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706317 томов
Объем библиотеки - 1349 Гб.
Всего авторов - 272771
Пользователей - 124662

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

DXBCKT про Калюжный: Страна Тюрягия (Публицистика)

Лет 10 назад, случайно увидев у кого-то на полке данную книгу — прочел не отрываясь... Сейчас же (по дикому стечению обстоятельств) эта книга вновь очутилась у меня в руках... С одной стороны — я не особо много помню, из прошлого прочтения (кроме единственного ощущения что «там» оказывается еще хреновей, чем я предполагал в своих худших размышлениях), с другой — книга порой так сильно перегружена цифрами (статистикой, нормативами,

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Миронов: Много шума из никогда (Альтернативная история)

Имел тут глупость (впрочем как и прежде) купить том — не уточнив сперва его хронологию... В итоге же (кто бы сомневался) это оказалась естественно ВТОРАЯ часть данного цикла (а первой «в наличии нет и даже не планировалось»). Первую часть я честно пытался купить, но после долгих и безуспешных поисков недостающего - все же «плюнул» и решил прочесть ее «не на бумаге». В конце концов, так ли уж важен носитель, ведь главное - что бы «содержание

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Москаленко: Малой. Книга 2 (Космическая фантастика)

Часть вторая (как и первая) так же была прослушана в формате аудио-версии буквально «влет»... Продолжение сюжета на сей раз открывает нам новую «локацию» (поселок). Здесь наш ГГ после «недолгих раздумий» и останется «куковать» в качестве младшего помошника подносчика запчастей))

Нет конечно, и здесь есть место «поиску хабара» на свалке и заумным диалогам (ворчливых стариков), и битвой с «контролерской мышью» (и всей крысиной шоблой

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
iv4f3dorov про Соловьёв: Барин 2 (Альтернативная история)

Какая то бредятина. Писал "искусственный интеллект" - жертва перестройки, болонского процесса, ЕГЭ.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
iv4f3dorov про Соловьёв: Барин (Попаданцы)

Какая то бредятина. Писал "искусственный интеллект" - жертва перестройки, болонского процесса, ЕГЭ.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Порнографія [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Вітольд Гомбрович Порнографія


З польської переклав Олександр Гриценко

Від автора


Дія «Порнографії» відбувається у Польщі під час війни. Чому? Частково тому, що атмосфера війни — найбільш відповідна для неї. Частково ж — через те, що книга все-таки польська, вона навіть задумувалася спочатку, принаймні трішки, на кшталт «дешевого роману» Родзевичувни або Зажицької (можливо, це наслідування стало непомітним після пізніших доробок?). А частково — всупереч цьому, аби нагадати нації, що в її лоні знаходяться й інші драми, конфлікти, ідеї, окрім отих, «теоретично обгрунтованих».

Польщі часів війни я не знаю. Мене тоді там не було. Я взагалі не бачив Польщі після 1939 року. Отже, й описував усе так, як собі уявляв. Тому Польща в книзі — уявна, і не варто перейматися тим, що дещо в ній часом — помилкове, а часом — навіть фантастичне, бо правдивість якихось деталей не має жодного значення для подій, які в книзі відбуваються.

І ще одне. Хай ніхто не вишукує в сюжетних лініях, пов'язаних з Армією Крайовою (у другій частині) якоїсь критики чи іронії. АК може цілком розраховувати на мою повагу. Я просто вигадав певну ситуацію (яка могла скластися в будь-якій підпільній організації), бо цього вимагала композиція книги і її атмосфера, що стає у цьому місці трохи мелодраматичною. Йдеться про АК чи не про АК, все одно, люди — це люди, й скрізь може зустрітися ватажок, охоплений боягузтвом, або вбивство, продиктоване конспірацією.


ЧАСТИНА ПЕРША


1

Я розповім вам про мою пригоду, можливо, одну з найфатальніших.

Тоді, — а йдеться про 1943 рік, — я перебував у колишній Польщі й у колишній Варшаві, на самісінькому дні доконаного факту. Поріділе коло моїх друзів та приятелів з колишніх кав’ярень — «Зодіаку», «Зем'янської», «Іпсу» — збиралося щовівторка в одній квартирі на вулиці Кручій. Там, за чаркою, ми намагалися й надалі залишатися артистами, письменниками, мислителями, продовжуючи свої старі розмови й суперечки про мистецтво. Гай-гай, я й тепер наче бачу людей, що сидять чи лежать у густому цигарковому диму: один трохи подібний до скелета, інший — увесь неначе поламаний, і всі кричать, галасують. Один кричить: «Бог!», інший: «Мистецтво!», третій: «Народ!», четвертий: «Пролетаріат!» Ми дискутували запекло, й так воно тяглося, тяглося: Бог, Мистецтво, Народ, Пролетаріат, — але одного разу з'явився гість — середнього віку, чорнявий, худий, з орлиним носом, — і представився окремо кожному з присутніх, дотримуючись усіх формальностей. Потому він уже майже не розкривав рота.

Він дуже чемно подякував за поданий йому келишок горілки і з не меншою старанністю додав: «Я би попрохав іще сірника…» — після чого став чекати… а коли йому врешті подали сірника, почав запалювати цигарку. Дискусія тим часом продовжувалася: Бог, Пролетаріат, Народ, Мистецтво, — а сморід стояв уже такий — не продихнеш. Хтось запитав: «Яким вітром занесло вас сюди, пане Фридерику?» — й одразу ж отримав вичерпну відповідь: «Від пані Еви я дізнався, що тут буває Пєнтак, тож зайшов, бо маю для нього три заячі шкурки й підошву». — А щоб не бути голослівним, показав шкурки, загорнуті в папір.

Йому подали чай, він випив його, але на блюдці лишився шматочок цукру, тож він простяг руку, аби взяти цукор, та, мабуть, визнав цей порух за недостатньо обгрунтований, тож руку відсмикнув; це видалося йому вочевидь ще недоречнішим, тому він знову простяг руку і з’їв цукор, з’їв, мабуть, уже не задля приємності, а тільки задля того, аби не поводитися недоречно… щодо цукру чи щодо нас? Щоб якось вийти з незручного становища, він кашлянув, а щоб обгрунтувати свій кашель, вийняв носовичка, але витерти носа не наважився, тільки здвигнув ногою. Цей рух ноги, здавалося, приніс йому нові ускладнення, тож він узагалі затих і знерухомів. Ця незвичайна поведінка (він, власне, нічого не робив, тільки «поводився», безупинно «поводився») вже тоді, під час першої зустрічі, зродила в мені зацікавлення. Протягом кількох наступних місяців я близько познайомився з тим чоловіком. Як згодом з’ясувалося, він був досить добре вихований, а також непогано обізнаний у царині мистецтва (свого часу займався театром). Справа в тім… справа в тім… але досить буде сказати, що ми зайнялися удвох невеличким гендлем, який давав нам засоби для існування. Втім, це тривало недовго, бо одного дня я отримав листа від так званого Гіпа, себто Іполіта С., поміщика з-під Сандомира, з пропозицією відвідати його. Іполіт зауважував при цьому, що хотів би обговорити з нами деякі свої варшавські справи, у яких могла б придатися й наша допомога. «Тут у нас спокійно, нічого такого, але тиняються банди, часом нападають — нема, знаєте, порядку… Тож приїздіть удвох, так буде спокійніше».

Їхати? Удвох? Якісь сумніви, досить невиразні, виникли у мене з приводу цієї подорожі удвох… Взяти його з собою, аби там, у селі, він продовжував свою гру… А його тіло — це тіло таке… специфічне? Взяти його з собою, незважаючи на цю його мовчазно-промовисту непристойність? Обтяжувати себе кимось, настільки скомпрометованим, а внаслідок цього й компрометуючим? Наражатися на цей «діалог», що так уперто вестиметься з… власне, з ким? А його «знання», ці знання про…? А його хитрощі? А його підступність? О так, все це мені не дуже імпонувало, але з іншого боку, у своїй нескінченній грі він був таким особливим, таким відстороненим від нашої спільної драми, таким далеким від дискусій про «Народ, Бога, Пролетаріат, Мистецтво»… й саме це давало мені змогу відпочити, розслабитися… А водночас — яким бездоганним, спокійним і обережним він був! Отже, їдьмо, удвох буде значно приємніше! Зрештою ми пропхались до вагона, вдерлися до його натоптаних людьми нутрощів… І невдовзі потяг рушив, скрегочучи.

Була третя година пополудні. Стояла імла. Спина якоїсь баби ламала Фридерика надвоє, дитяча нога тицялася йому в підборіддя; так він і їхав, але їхав, як завжди, бездоганний, добре вихований. Він мовчав. Мовчав і я, вагон шарпало й кидало, все довкола ніби склеїлося в суцільну масу, та крізь окрайчик вікна я міг бачити синюваті сонні поля, якими ми проїжджали під розхитаний гуркіт… Це була та сама одвічна пласка широчінь, охоплена обрієм, покраяна на нивки земля, тікаючі дерева, хатка, якісь господарчі будівлі позад неї… Те ж саме, що й завжди, що можна описати, не дивлячись до вікна… Але — не те саме! І тільки тому, що, власне, все те саме! Невідоме, незрозуміле, навіть незбагненне, невловиме! Дитина заворушилася, баба чхнула…

І цей кислий запах… Ця віддавна знайома, одвічна жалюгідність їзди залізницею, ця монотонна лінія дротів або канав, несподівана поява у вікні дерева, стовпа, будки, швидке зникнення усього цього позаду, прослизання повз вікно… а натомість там, удалині, який-небудь комин або горбок з'являлися й стовбичили довго, настирливо, немов якась велика, всепоглинаюча турбота… — поки не зникали повільно за поворотом. Фридерик був просто переді мною, відокремлений лише двома головами, його голова — ось тут, поруч, я міг до неї доторкнутися. Він мовчки їхав, і присутність чужих тіл — нахабних, настирливих — лише поглиблювали відчуття, що ми з ним сам на сам, наодинці, безмовні, а я волів би, далебі, не їхати з ним удвох і щоб ця поїздка взагалі не здійснилася! Адже, втілений у живу плоть, він став просто ще одним тілом серед інших тіл, не більше… але все ж був… і був якийсь відокремлений і невблаганний… Цього вже не можна було ані виправити, ані позбутися, якось владнати, затушкувати — він зоставався у цій тисняві, він був… А його їзду, його рух у просторі не можна було порівняти з рухом решти — це був значно вагоміший, може, навіть грізний рух…

Час від часу він посміхався до мене, щось казав, але, мабуть, лише для того, аби уможливити мені перебування на самоті, зробити свою присутність менш обтяжливою для мене. Я зрозумів — видобути його з міста, кинути у позаваршавські простори було досить ризикованою акцією, адже на тлі цих просторів деякі його внутрішні якості мусили розгорнутися ширше… Він і сам, вочевидь, це знав, бо ще ніколи я не бачив його таким притихлим, непомітним. У якийсь момент присмерк — ця субстанція що пожирає форми, — почав поступово розмивати їх, робити невиразними в цьому розгойданому вагоні, що в’їжджав у ніч, прямував до небуття. Але й це не послабило його присутності — вона стала тільки менш доступною для очей: Фридерик неначе зачаївся за серпанком присмерку. Раптом спалахнуло світло, знову витягнувши його перед мої очі, показавши підборіддя, кутики затиснутих уст, вуха… а він навіть не здригнувся, так і сидів, втупившись поглядом у якийсь повислий шнурок — й надалі був! Потяг зупинився, десь позаду зачовгали ноги, тиснява трохи пересунулася, поточилася, а він усе був і був! Ми знову рушили, назовні стояла ніч, паротяг пирхав іскрами, сидіння у вагоні також стало нічним, — так, навіщо було його брати з собою? Навіщо я обтяжив себе цим товариством яке, замість полегшувати становище, пригнічувало ще більше? Ця поїздка, переплутана зупинками, тривала багато сонних годин, й лише наприкінці стала, власне, їздою задля їзди, сонною і затяжною. Так ми їхали, доки не прибули до Цьмельова і — з валізками в руках — не опинилися на стежці, що бігла уздовж колії.

Ланцюг потяга зникав у дедалі тихішому гуркоті. Тиша, загадковий вітрець, зорі. Цвіркун.

Я, вирваний із багатогодинної їзди й тисняви, несподівано кинутий на цю стежку, а обіч мене — Фридерик, з плащем на руці, тихий і непорушний… Де ми були? Що це було? Адже я знав цю місцевість, не чужий був для мене і цей вітрець, але — де ми були? Ген, навскіс через колію — знайомий будиночок Цьмельовської залізничної станції, кілька ліхтарів, але… Де, на якій планеті ми приземлилися? Фридерик стояв поряд, власне, тільки стояв. Ми рушили до станції, він — за мною; аж ось бричка, коні, фурман; бричка знайома і знайомий привітальний рух фурманського кашкета, тож чому я так уперто до всього придивляюся?..

Сідаємо, Фридерик — за мною, і їдемо піщаною дорогою, під ледь освітленим темним небом; з боків час від часу нависає чорне дерево або кущ, аж ось в'їжджаємо до села Бжустового: паркан, побілений вапном, собаче скавучання… загадкове… і спина фурмана переді мною… загадкова… а збоку — цей чоловік, який мовчки, чемно складає мені компанію. Невидима поверхня дороги заколисувала або підкидала нас під час їзди, а ями мороку та згустки темряви серед дерев поглинали наші погляди. Я звернувся до фурмана, аби лишень почути власний голос:

— Ну, як тут у вас? Спокійно?

І почув відповідь:

— Поки що спокійно. В лісах є банди… але чогось особливого останнім часом…

Обличчя його — невидиме, а голос той самий і — не той самий. Я бачив перед собою лише спину, вже хотів нахилитися вперед, щоб зазирнути у вічі тій спині, але стримався, бо Фридерик… адже він був тут, поруч зі мною, і був неймовірно тихий. Сидячи поруч із ним, не хотілося нікому зазирати у вічі, бо мені раптом спало на думку: оте щось, що сидить обіч мене, попри свою тихість, — радикальне, радикальне до божевілля! Так, це був екстреміст! Та ще й несамовитий! Ні, його існування не було звичайним існуванням, воно було значно хижішим, сповненим таких крайнощів, про які я раніше поняття не мав! Тому й волів би не дивитися в обличчя — у будь-чиє обличчя, навіть фурманове, що його спина пригнічувала мене, як гора, тоді як невидима земля гойдала, підкидала бричку, а довколишня темрява, поблискуючи зірками, вбирала зір. Дальша путь минула без жодного слова. Нарешті ми звернули в алею, коні пішли легше, ось і брама, сторож, собаки, зачинений дім і його трудне, скреготливе відмикання… поява Гіпа з лампою…

— Ну, слава Богу, ось і ви!

Це він чи не він? Мене вразило й насторожило його набрякле червоне обличчя, якесь розпливчасте… він узагалі виглядав набряклим, розпухлим, все в нього стало велетенським, розрослося на всі боки, тіло було неначе вулкан з м’ясива… Взутий у чоботи, він простягнув нам свою апокаліптичну лапу, а його очі визирали з обличчя, наче через кватирки. Тим часом він пригортав мене, обнімав… Засоромлено шепотів:

— Розперло мене… хай йому чорт!.. Гладкий став. Від чого б це? Мабуть, від усього.

І гукнув:

— А ось моя дружина!

Після чого буркнув уже ніби сам до себе:

— Ось моя дружина.

Тоді загорлав:

— А це моя Генюся, Генютка. Генечка!

І повторив сам до себе, майже нечутно:

— Це Генюся, Генютка, Генечка.

Потім гречно, вишукано звернувся до нас:

— Як добре, що ви приїхали, але, прошу тебе, Вітольде, познайом мене зі своїм приятелем… — закінчивши, він закрив очі й повторив… губи у нього ворушилися. Фридерик надзвичайно ввічливо поцілував ручку господині, чия меланхолія від цього забарвилася ледь помітною усмішкою, чия тендітна постать злегка затремтіла… Потому нас втягнуло у вир знайомств, запрошення до хати, розмов — і це після нашої нескінченної подорожі… А світло лампи навіювало сон. Вечерю подавав лакей. Зморював сон. Горілка. Борючись зі сном, ми намагалися слухати, розуміти, йшлося про різні неприємності, про АК, про німців, про банди, адміністрацію, польську поліцію, реквізиції, про дедалі вищу хвилю страхів, насильства… Свідчили про це, між іншим, і віконниці з додатковими залізними штабами, а також забарикадовані бічні двері. Сенехув спалили, в Рудниках управителеві поламали ноги, у селі — біженці з-під Познані, а найгірше — це невідомість; в Островці, в Бодзехові, де фабричне селище, все причаїлося, прислухається, поки що спокійно, але все вибухне, тільки-но наблизиться фронт… — Вибухне! Буде, пане, різанина, буде вибух, скандал! Так, буде скандал! — гукнув він і буркнув сам до себе, замислившись:

— Так, буде скандал.

І закричав:

— А найгірше, що нема куди тікати!

І прошепотів:

— А найгірше, що нема куди тікати.

Потому лампа, вечеря. Сонливість. Велетень Гіп, повитий густим серпанком сну; віддалік нечіткі обриси господині, Фридерик, нічні метелики б’ються об лампу, метелики в лампі; метелики — лампа, круті сходи нагору, свічка, падаю на ліжко, засинаю. Вранці — сонячний трикутник на стіні. Чийсь голос за вікном. Встаю з ліжка, розчиняю віконниці. Ранок.


2

Групки дерев стояли уздовж мальовничих закрутів алей, садок плавно спускався туди, де за липами угадувалося дзеркало ставка, — ах, ця зелень у тінистій і осяяній сонцем росі! Коли ж ми вийшли після сніданку на подвір’я, то дім — білий, двоповерховий, з мансардою, обрамлений ялинами й туями, доріжками й клумбами, — дім, що приголомшив нас, як незатьмарене видиво давнього, вже такого давнього передвоєнного минулого… цей дім у своїй давній незмінності здавався реальнішим від довколишньої реальності… І водночас — усвідомлення, що все це несправжнє, що дім суперечить дійсності, робило його чимось на кшталт театральної декорації… отже, цей дім, парк, небо й поля стали врешті-решт одночасно і театром, і дійсністю. Але ось наближається поміщик — могутній, набряклий, в зеленій куртці на розбухлому тілі, — справді, наближається так, як це бувало в минулому, вітаючись із нами здалеку й питаючи, як нам спалося. Ліниво балакаючи, не кваплячись, ми вийшли через браму в поле й оглянули хвилясті пагорби, що простяглися аж ген до виднокола, а Гіп, розбиваючи чоботом грудки землі, перемовлявся з Фридериком про жнива, про врожай.

Розвернувшись, ми рушили в напрямку дому. На ганку з’явилася пані Марія, крикнула: «добридень»; по траві біг малий опецьок, може, син куховарки? Отак ми рухалися того ранку, що був повторенням давно померлих ранків — втім, не все було так просто… у краєвид закрався якийсь гандж, й мені знову здалося, що, хоч усе довкола ніби таке саме, насправді ж — зовсім інше. Яка страхітлива думка, яка замасковано прикра думка! Поруч ішов Фридерик, настільки реальний в ясному світлі дня, що можна було полічити волосинки, що визирали у нього з вух, а також дефекти блідої міської шкіри, Фридерик, повторюю, зсутулений, хирлявий, із запалими грудьми, в окулярах, з нервовими вустами, руки — в кишенях, загалом — типовий міський інтелігент на грубому тлі села… Але в цьому контрасті село вже не мало переваги: дерева ніби втратили надійність, небо було невиразне, корова не чинила достойного опору, віковічність села була тепер якась стривожена, невпевнена, немовби підтята… тепер Фридерик виглядав чи не реальнішим від трави.

Реальнішим? Ця думка непокоїла, мучила, вона була брудна, дещо істерична, навіть провокаційна, настирлива, підбурлива… я не знав, чи це він, Фридерик, викликав її, чи, може, війна, революція, окупація… чи, може, одне й друге, одне з другим? Втім, поводився він бездоганно, розпитуючи Іполіта про господарство, бо саме такої розмови чекають у подібних випадках, — й тут ми побачили Геню, що йшла до нас по траві. Сонце палило шкіру, очі в нас були сухі, вуста теж пересохли. Геня сказала:

— Мама вже готова. Я наказала запрягати

— До костьолу, на службу, бо нині неділя, — пояснив Іполіт. І повторив тихо, сам до себе: — На службу до костьолу.

Потім оголосив:

— Якщо панове бажають з нами, то дуже просимо, але примусу в нас нема, толерантність, то що? Я їду, бо, поки я тут, їздитиму! Доки буде костьол, то я — до костьолу! З дружиною, з дочкою, в екіпажі, бо я не бажаю ні від кого ховатися, хай дивляться! Хай собі видивляються, як через фотоапарат… Нехай фотографують!

І прошепотів:

— Нехай фотографують!

А Фридерик якнайувічливіше уже засвідчував нашу готовність взяти участь у службі Божій. І ось ми в екіпажі, колеса, вгрузаючи в піщаний шлях, глухо стогнуть, а коли виїжджаємо на пагорб, перед нами поволі розгортається земний обшир, низько покладений на самісіньке дно під височинами неба, обмежений нерухомими хвилями горбів. Там, удалині, залізниця. Мені хотілося сміятись. Екіпаж, коні, цей фурман, гарячий запах шкіри й лаку, курява, сонце, набридлива муха біля обличчя, писк гумових коліс, що котили по піску, — адже все це знане одвіку, адже нічого, абсолютно нічого не змінилося! Та коли ми опинилися на пагорбі й нас обвіяло подихом простору, на межі якого маячіли Свєнтокшиські гори, двозначність нашої їзди просто-таки приголомшила мене — ми були неначе з олеографії, неначе з мертвої фотокартки у старому фамільному альбомі, — а тут, на пагорбі, наш давно померлий екіпаж було видно звідусіль, внаслідок чого довколишня місцевість стала злостиво-насмішкуватою, жорстоко пихатою. А двозначність нашої їзди передалася й блакитній довколишній топографії, яка почала майже непомітно рухатися під впливом і тиском саме нашої їзди. Фридерик на задньому сидінні, поруч з пані Марією, роззирався довкола й дивувався місцевому колоритові, їдучи до костьолу так, неначе й справді їхав до костьолу. Мабуть, ніколи ще не був він таким ввічливим і товариським! Ми з’їхали у грохоліцький яр — туди, де починається село, де завжди багнюка…

Я пригадую (й це має певне значення для подій, про які йтиме мова): найсильнішим у мене було відчуття того, що ми їдемо натщесерце, а ще — знову, як попередньої ночі, мені хотілося нахилитися вперед і зазирнути в обличчя фурманові, та це було б незручно… отже, я залишався позаду дещо загадкової спини, і вся наша їзда, таким чином, відбувалася за його плечима. Ми в'їхали в село Грохоліци: праворуч — річка, ліворуч — досить рідкі халупи, паркани, курка та гуска, бочка та баюра, пес, селянин або по-празниковому вбрана баба, стежка до костьолу… спокій та сонливість нашого села…

Але це виглядало так, неначе наша смерть, нахилена над дзеркалом води, роздивлялася своє власне обличчя: давноминулість нашої їзди віддзеркалювалася в цьому одвічному селі й відлунювала у цьому забутті, яке було лиш маскою, слугувало для приховування чогось зовсім іншого… Чого? Будь-який сенс війни, революції, насильства, вседозволеності, злиднів, розпачу, надії, боротьби, люті, крику, вбивства, неволі, ганьби, вмирання, прокляття або благословення… будь-який, повторюю, сенс здавався занадто слабким, щоб пробитися крізь кришталеву товщу цієї ідилії, лишаючи незмінним цей краєвидик, давно віджилий, перетворений на порожній фасад… Фридерик вів якнайгречнішу балачку з пані Марією — а може, він підтримував розмову лише для того, аби не сказати чогось іншого? Так ми під’їхали під мур, що оточував костьол, почали висідати… але я й далі не знав, чим що є, яким щось є… чи сходи, що ведуть на майдан біля костьолу, є звичайними сходами, чи, може, вони?.. Фридерик подав руку пані Марії і, знявши капелюха, повів її до костьольної брами, а люди дивилися на них. Втім, можливо, й супроводив він її лише для того, аби не зробити чогось іншого? За ним вкотився Іполіт, він пер своїм тілиськом уперед — незламний, послідовний, ніби розумів, що завтра його можуть зарізати, як свиню — пер, немов стихія, наперекір злобі, понурий і покірний. Поміщик! А може, й поміщиком він був лише дія того, аби не бути кимось іншим?

Та коли нас проковтнула напівтемрява, простромлена палаючими свічками, виповнена задухою стогоноподібного співу, дзвінкого шепоту людської маси — прісної, скуленої… одразу ж зникла притаєна багатозначність, неначе рука, сильніша від наших, повернула всьому верховний лад служби Божої, Іполіт, який щойно виглядав поміщиком, що намагається приховати злобу й бажання вціліти, тепер, заспокоєний І шляхетний, сів на лаву, легким уклоном вітаючи родину управителя маєтку з Іканя, що сиділа навпроти. Це була остання хвилина перед початком служби: люди без ксьондза, люди, полишені на себе, зі своїм співом — ревним, старанним, писклявим і нездарним, але цей спів міцно тримав їх, робив нешкідливими, як собака на цепу. Ах, яке заспокоєння, яке полегшення дарувалося в цій кам’яній віковічності: селянин знову ставав селянином, пан — паном, служба — службою, камінь — каменем, все ставало самим собою!

Але Фридерик, що сидів на лаві поруч з Іполітом, раптом опустився на коліна… це трохи порушило мій спокій, бо було вже трішки занадто… й мені важко було відігнати думку, що на коліна він опустився, аби не зробити чогось, що не було б опусканням на коліна. Та задзвонив дзвіночок, вийшов ксьондз із чашею, поставив її на олтарі й поклонився. Дзвіночок. І раптом моє єство пронизав якийсь вирішальний акцент — пронизав з такою силою, що я — змучений, напівпритомний — теж став на коліна й мало не почав шалено молитися. Але Фридерик! Я відчував, підозрював, що Фридерик, який і досі стояв на колінах, також «молиться» — я навіть був певний, що він не вдає, а справді «молиться» — в тому розумінні, що не тільки інших хоче ошукати, а й самого себе. Він «молився» задля інших і задля самого себе, та його молитва була лише ширмою, яка закривала безмір його немолитви… себто це була дія виняткова, «ексцентрична», вона виносила його з костьолу назовні, в безмежні простори цілковитої невіри, в простори заперечливі за самою суттю своєю. Що діялося? Що починало діятися? Нічого подібного я раніше не переживав. Я не повірив би, що подібне взагалі може статися. Але що, власне, сталося? Нічого, власне, лиш те, що чиясь рука відібрала в цієї служби увесь зміст, усю суть: ксьондз рухався, вклонявся, переходив з одного боку вівтаря на інший, причетники дзвонили в дзвіночок, здіймався дим з кадила, але суть відлетіла, неначе повітря з кульки, служба неначе обвисла від цілковитої імпотенції… обвисла… нездатна вже до запліднення! Це позбавлення суті виглядало вбивством, вчиненим між іншим, за кулісами, поза нами, поза самою службою, за допомогою безмовного, але смертельного коментаря з вуст особи, яка дивиться на все збоку. А служба не могла від цього захиститися, позаяк воно відбулося цілком між іншим, адже ніхто в костьолі не противився службі, навіть Фридерик брав у ній участь якнайщиріше, в якщо й убивав її при цьому, то, так би мовити, з опущеним забралом. А цей побічний коментар, ця вбивча глоса була наслідком підступності, справою гострої, холодної, все проникної, невблаганної свідомості… і я зрозумів, що приводити цього чоловіка до костьолу було цілковитим божевіллям. Бога ради, його належало тримати якнайдалі! Костьол був найстрашнішим з місць, де він міг з’явитися!

Але все вже сталося. Процес, що відбувався, мав на меті осягнення дійсності in crudo[1]… передусім він руйнував ідею спасіння, бо ніщо вже не могло врятувати цих хамських пик — кислих, позбавлених будь-якого ушляхетнення святістю, не освячених… сире м'ясо, та й годі. Це вже не був «народ», не було «селянство», не були навіть «люди», це були створіння, такі... такі, які вони є... І бруд їхній був уже позбавлений милості. Але дикій анархії цього сірого багатоголів'я відповідала не менш нахабна безсоромність наших облич, які теж перестали бути «панськими», чи там «культурними», чи «витонченими», а перетворилися на щось кричущо ототожнене з самим собою, на карикатури, у яких одібрано прообраз, карикатури не на «щось», а самі по собі, ще й оголені, як задниці! І цей двобічний вибух потворності, панської та хамської, з’єднувався у жесті ксьондза, який благословляв — що? Що? Нічого. Але й це ще не все...

Костьол перестав бути костьолом. До нього вдерся простір — простір космічний, чорний, усе відбувалося навіть не на землі: Земля перетворилася на якусь планету, підвішену у Всесвіті, скрізь був присутній космос, усе відбувалося десь на його обширах. Ба, навіть полум'я свічок, навіть денне світло, що продиралося крізь вітражі, стало чорним, як ніч. Отже, ми не перебували вже в костьолі, ані на селі, ані на землі, а десь — і то згідно з дійсністю, з правдою, — у космосі, зависли там разом зі своїми свічками, зі своїм блиском, і там, у безмірах, витворяли ці дивні речі з самими собою, поміж себе, подібно до мавпи, яка кривлялася б у невагомості. Це було так, наче ми, десь у галактиці, дражнимо самі себе, це була людська провокація у темних просторах, дивні рухи в безодні, кривляння в астрономічному безмежжі. А супроводжувалося це занурення у простір страшенним зростанням конкретності: ми були в космосі, але були чимось вражаюче певним, чимось визначеним у всіх подробицях. Продзвонили дзвіночки, Фридерик знову опустився на коліна.

Цього разу він своїм опусканням неначе добивав, — так дорізують курку, — і служба наближалася до кінця, вже смертельно поранена, белькотіла, мов божевільна. «Ite, missa est»…[2] І тут — о, тріумф! Яка перемога над цією месою! Яка слава! Цей кінець став для мене немовби жаданою межею, нарешті я сам, нікого й нічого довкола, сам у цілковитій пітьмі… отже, я досяг власної остаточності, опанував пітьму! Гірка межа, гіркий смак досягнення й гірка мета! Але яка то була гордість, як захоплювало подих, що свідчило про невблаганну зрілість духу, вже самостійного! І водночас — який жах, позбавлений будь-якої опори; я відчував себе в собі, мов у лапах якоїсь потвори, здатний витворяти сам із собою все-все, все що завгодно! Спустошена гординя. Холод остаточності. Суворість і порожнеча. Ну, то що ж? Служба закінчилася, я сонно розглядався довкола, стомлений, ох, треба виходити, їхати додому, до Повурної, тим самим піщаним шляхом… але тут мій погляд… мої очі… очі збентежені й обважнілі… Так, щось притягувало… очі… й очі. Поневолюючи, спокушуючи — так! Що? Що притягувало, що манило? Щось чудесне, немов уві сні, якісь завуальовані місця, яких ми жадаємо, не вміючи розгадати, довкола яких кружляємо, немов з німим криком, у всепожираючій тузі — болісній, щасливій, захопленій.

Отак і я кружляв довкола, ще непевний, збентежений… але вже піддаючись солодкому поневоленню, яке мене проймало — заворожувало — захоплювало — причаровувало — вабило — завойовувало… І контраст між космічним холодом тієї ночі та цим потужним джерелом насолоди був такий незмірний, що я, плутаючись у думках, подумав: Бог і чудо! Бог і чудо!

Однак, що це було?

Це було… Край щоки і смужка шиї… вони належали комусь, хто стояв попереду нас, у натовпі, за кілька кроків…

Ох, я мало не вдавився! То був…

(хлопець)

(хлопець)

А збагнувши, що це тільки хлопець, я почав швидко виходити зі свого екстазу. Зрештою, я його майже не бачив, лише трохи звичайної шкіри — шиї й щоки. Раптом він ворухнувся, і від нього поруху, ледь помітного, мене пронизало несамовите захоплення!

Але ж тільки (хлопець)!

Нічого, тільки (хлопець)!

От халепа! Звичайна шістнадцятирічна шия, підстрижене волосся, звичайна (хлопцева) шкіра, трохи обвітрена, та (молода) постава голови — найзвичайнісінька, — тож невідомо від чого у мене це тремтіння! О, раптом я побачив обрис його носа і вуст, позаяк він повернув обличчя трохи вліво — й нічого особливого, я побачив звичайне обличчя (хлопця) під кутом, звичайнісіньке! Це не був селянин. Учень? Практикант? Звичайне (молоде) обличчя, не заклопотане, трохи вперте, але приязне — з тих, що гризуть олівці, грають у футбол, у більярд, — комірець сорочки був прикритий комірцем піджака, шия засмагла. І все ж серце моє закалатало! Від нього віяло божественністю, і чимось він заворожував, захоплював у безмірній порожнечі цієї ночі, був джерелом тепла й заспокійливого світла. Милість. Чудо незбагненне: чому ця незначність стала такою значущою?

Фридерик? Чи знав про це Фридерик, чи бачив, чи впало це йому також в око?.. Аж ось люди рушили до виходу, з’юрмилися при дверях. І я був з усіма. Переді мною йшла Геня — її спина, її школярська шийка, — вони самі постали переді мною, а вже поставши, геть мною оволоділи — й так доладно пов’язалися з тією шиєю… І раптом я легко, без зусилля збагнув: ця шия й ота шия. Ці дві шиї. Ці шиї були…

Як же це? Що це? Це було так, ніби її (дівчини) шия виривалася і поєднувалася з тією (хлоп'ячою) шиєю; ця шия, немов вхоплена тією шиєю, і сама хапала за шию! Прошу вибачити мені незграбність цих метафор. Трохи незручно говорити про це (крім того, муситиму ж я колись пояснити також, чому беру в дужки слова (хлопець) та (дівчина) — так, це теж потребує витлумачення). Рухи її, поки вона йшла переді мною — у натовпі в жаркій тисняві, — теж якось «відносилися» до нього, були неначе пристрасним додатком до його рухів — тут, поруч, у тому самому натовпі. Чи це так? Чи це не омана? Але раптом я побачив її руку, опущену й притиснуту до тіла в густій юрбі — ця притиснута рука немовби віддавалася довірливо до його рук, через гущавину зліплених тіл. Адже ж все у ній було «для нього»! А він — там, далі — спокійно йдучи разом з натовпом, був водночас до неї спрямований, нею напружений. О, ця непереможна, сліпа, ця байдужа закоханість у себе, ця пристрасть! Ага! Ось чому! — Тепер я вже бачив, у чому секрет, що так захопило мене від першої ж миті!

Ми випірнули з костьолу на площу, залиту сонцем, і натовп розсипався, натомість вони — він та вона — постали перед моїм зором на ввесь зріст. Вона — в світлій блузці, в темно-синій спідниці, з білим комірцем, — стояла збоку, чекаючи на батьків, замикаючи застібку на молитовнику. Він… він підійшов до муру і, піднявшись навшпиньки, зазирав на той бік — незрозуміло, для чого. Чи були вони знайомі? Втім, хоч кожне з них стояло осібно, знову, навіть ще сильніше впадало у вічі, як вони пасували, були створені одне для одного. Я примружився: на майдані біліло, зеленіло, блакитніло, тепліло…

Я примружився. Він — для неї, вона — для нього, хоча й стояли на відстані і зовсім не цікавилися одне одним. І таке сильне було враження, що вуста його були призначені не просто для її вуст, а для всього її тіла, тоді як її тіло було підлеглим йому!

Боюся, що в останньому реченні я зайшов, мабуть, трохи задалеко… Може, слід би просто сказати, що це був винятковий випадок добору… хоча, можливо, не лише статевого? Трапляється часом, що, дивлячись на якусь пару, ми говоримо: ну, ці вже підібралися! Але в даному випадку добір, якщо можна так сказати, виявився ще відчутніший, оскільки не в дорослих… не знаю, чи ясно я висловлююся… однак ця малолітня чуттєвість променіла, як Скарб Природи, власне, тому, що вони були б одне для одного щастям, дорогоцінним і найважливішим! І я на цьому майдані, під оцим сонцем, одурілий, отупілий, не міг збагнути, мені просто не вміщувалося в голові, як же це так, що вони не звертають уваги одне на одного, не тягнуться одне до одного! Вона — окремо, й він — окремо.

Неділя, село, спека, лінива сонність, костьол, ніхто нікуди не квапиться, поутворювалися групки: пані Марія торкається пальцем свого обличчя, неначе перевіряючи якість шкіри: Іполіт розмовляє з управителем із Іканя про контингенти, поруч — Фридерик, ввічливий гість, з руками в кишенях піджака… Ах, ця картинка закрила недавню чорну безодню, в якій так несподівано з'явився яскравий вогник… І лише одне дратувало мене: чи помітив усе це Фридерик? Чи знав він?

Фридерик?

Іполіт запитав управителя:

— А з картоплею? Що робитимемо?

— З півметра можна дати.

Той (хлопець) підходив до нас.

— А це мій Кароль, — мовив управитель і підштовхнув його до Фридерика, який подав руку. Хлопець привітався з усіма. Геня сказала матері:

— Поглянь! Галецька одужала!

— Ну то як, зайдемо до панотця? — спитав Іполіт, та одразу ж буркнув: — Навіщо? — й гукнув: — Їдьмо, любі мої, час додому!

Прощаємося з управителем. Сідаємо в екіпаж, і з нами — Кароль (а це що таке?), який примостився поруч з фурманом: їдемо, гумові колеса, ковзаючись по наїжджених коліях, глухо стогнуть, піщана дорога, тремтливе й ліниве повітря, зависає золотиста муха… а коли дістаємося на пагорб, бачимо квадрати ланів і залізницю в далині, там, де починається ліс. Їдемо. Фридерик, сидячи поруч з Генею, пливе крізь типовий для цієї місцевості блакитнувато-золотавий серпанок, який, пояснює він, утворюється з порошинок лесу в повітрі.

Їдемо.


3

Екіпаж котився. Кароль сидів на козлах, поруч з фурманом. Вона — на передній лавочці, й там, де закінчувалася її голівка, починався він, посаджений над нею, — неначе поверхом вище спиною до нас. Видно було лише його худорлявий обрис (а вітер надимав йому сорочку), і ця комбінація її обличчя з відсутністю його обличчя, це доповнення її зрячого лиця його незрячою спиною вразило мене своєю темною, пекучою роздвоєністю… Вони не були надто вродливими — ані вона, ані він, — лише настільки, наскільки це притаманне їхньому вікові, але здавалися прекрасними у своєму замкнутому колі, у взаємному прагненні й захопленні — у тому, в чому ніхто інший де міг би взяти участь. Вони були одне для одного, й ні для кого більше. Тим паче, що були такими (молодими). Отже, й мені не слід було їх розглядати, і я намагався не робити цього, а позаяк Фридерик сидів переді мною, на лавочці поруч з Генею, я знову й знову запитував себе: чи бачив він? Чи знав? Я чекав хоча б на один його погляд, той, знайомий — ніби байдужий, побіжний, але жадібний.

А інші? Що знали інші? Бо важко було повірити, щоб річ настільки очевидна могла пройти повз увагу батьків панночки, тому після обіду, коли ми з Іполітом пішли дивитися корів, я звернув розмову на Кароля. Правда, нелегко було розпитувати про (хлопця), котрий викликав у мене таке збудження й водночас сором, натомість Гіп, вочевидь, не вважав цієї теми за гідну уваги.

— Ну, чого там. Кароль, звичайно, хлопець непоганий, син управителя, був у підпіллі, його послали кудись під Люблін, але він там щось накоїв… е-е-е, така вже дурість, щось ніби підстрелив приятеля, чи командира, чорт його знає, одним словом, дурість, потім утік звідтіля додому, а тут свариться з батьком, лобуряка, мало не б’ються, тож я взяв його поки що до себе — він знається на машинах, та й узагалі краще, коли в домі більше чоловіків, на випадок чого...

— На випадок чого… — повторив він сам до себе лагідно й роздушив грудку носком чобота. І одразу ж почав говорити про щось зовсім інше. Чи це тому, що шістнадцятилітня біографія не виглядала для нього надто вагомою? Чи може, не було іншого способу, окрім не сприймати всерйоз хлоп’ячі вибрики, щоб позбутися пов’язаних з ними переживань? «Підстрелив чи застрелив?» — подумав я. Якщо застрелив, то це можна виправдати віком, і я запитав, чи давно вони знайомі з Генею. — 3 дитинства! відповів Іполіт і поплескав по спині корову, приказуючи: — Голландська! Високомолочна! Тільки хвора, хай йому чорт!

Оце й усе, про що я довідався. Звідси випливало, що він і його дружина анічогісінько не помічали — принаймні нічого серйозного, що могло б зродити в них батьківську підозру. Як таке можливо? Я подумав, що якби вся ця справа була дорослішою, якби не була така хлоп’ячо-дівчача… але справа здавалася менш вагомою через незрілий вік.

А Фридерик? Що помітив Фридерик? Після костьолу, після того вбивства, коли захлинулася служба, я мусив знати, чи знає він щось про них, і його незнання було для мене нестерпним! Жахливо, що я ніяк не міг поєднати двох станів своєї душі — того чорного, що почався через нього, Фридерика, з отим світлим, пристрасним, що пов'язувався з ними; обидва стани не поєднувалися, були несумісними! Та що міг помітити Фридерик, коли поміж ними нічого не відбувалося!.. Для мене було фантастичним, абсурдним те, що вони поводилися так, ніби між ними не існувало спокуси! Даремно я чекав, що вони нарешті видадуть себе! Неймовірна байдужість! Я спостерігав за Каролем під час обіду. Дитя й негідник. Симпатичний убивця. Усміхнений невільник. Юний вояк. Безсердечність і лагідність. Страшна, навіть кривава розвага. Це дитя, все ще життєрадісне, а точніше, усміхнене, було, проте, залучене дорослими до своєї жорстокої гри: таїв у собі суворість і спокій молодика, завчасно прийнятого до гурту чоловіків, втягненого у війну, вихованого війною. Коли він мазав хліб маслом, коли їв його, ставала помітною та особлива стриманість, якої учить голод. Його голос часом наче нижчав, ставав глухішим. Було в ньому щось металеве. Щось від ременя, щось від свіжозрубаного дерева. А на перший погляд — цілком звичайний хлопець, спокійний і приязний, слухняний, ба навіть послужливий. Розполовинений на дитину та чоловіка (що робило його водночас безневинно-наївним і невблаганно-досвідченим), він, однак, не був ані тим, ані тим, він був чимось третім — самою молодістю, такою запальною й задирливою, і тому відданою на поталу жорстокості, насильства й послуху, приреченою на неволю й приниження. Нижчий, бо молодший. Гірший, бо молодший. Чутливий, бо молодий. Палкий, бо молодий. Нищівний, бо молодий. І в своїй молодості — гідний зневаги. Але найцікавіше, що його усмішка, — найвишуканіше з усього, що він мав, — була саме тим, що пов’язувало його з приниженням, бо ця дитина не могла чинити опору, обеззброєна власною готовністю до сміху. Отже, все кидало його на Геню, як пса на сучку: він палав пристрастю до неї, але, ясна річ, це не було коханням, це було щось принизливе, бо відбувалося на його рівні, — це була «хлопчача» любов у всій своїй деградації. І водночас — це зовсім не було любов’ю, адже він ставився до неї, як до панночки, з якою знайомий «з дитинства», і розмова їхня була вільною, невимушеною. «Що у тебе з рукою?» «Поранився, коли відкривав бляшанку». «А ти знаєш, що Роблецький у Варшаві?» І нічого більше, навіть жодного погляду, анічогісінько, тільки це, тож хто на підставі цього міг запідозрити бодай найлегший роман? Що ж до неї, то, притиснута хлопцем (якщо можна так сказати), під його тиском, була неначе апріорі згвалтованою (якщо цей термін взагалі щось означає), не тільки не втративши своєї невинності, а навіть зміцнивши її в обіймах його незрілості, проте була немов спарована з ним у темряві його брутальності, ще не зовсім чоловічої. Про неї не можна було сказати, що «знає мужчин» (як це кажуть про зіпсованих дівчат), але тільки — що «знає хлопця», а це звучало водночас і більш невинно, і більш розпусно. Так мені здавалося, коли вони їли локшину. А їли вони так, як їсть пара, знайома з дитинства, яка звикла одне до одного, навіть трохи набридла одне одному. Як же бути? Чи міг я сподіватися, що Фридерик щось зауважить, чи не було все це лише моєю гідною сорому оманою?

Так минав день. Смеркало. Подали вечерю. Ми знову зібралися навколо столу при скупому світлі єдиної гасової лампи, при замкнених віконницях, забарикадованих дверях. Їли картоплю з кисляком, пані Марія торкалася пальцем кільця для серветок, набрякле Іполітове обличчя втупилося в лампу. Було затишно, хоч одразу за стінами починався сад, сповнений невідомих шурхотів та шумів, а за ним — поля, здичавілі за роки війни. Розмова затихла, всі дивилися на лампу, об скло якої бився нічний метелик. У кутку, де було досить темно, Кароль розбирав і чистив ліхтаря зі стайні. У цю мить вона нахилилася перекусити нитку (шила собі блузку) — й цього несподіваного нахилу було досить, щоб Кароль розцвів, запалився, хоча навіть не здригнувся. Відклавши блузку, вона поклала руку на столі — рука лежала просто й бездоганно, пристойна у всіх відношеннях рука старшокласниці, мамина й татова власність. І водночас — рука була оголена, просто гола, світила голизною навіть не руки, а коліна, що виглядало з-під сукні… ніби ще й ноги босої… ця рука, по-школярському нахабна, дражнила його, дражнила «з дурної молодості» (важко назвати це інакше), але водночас брутально. І ця брутальність супроводжувалася співом — низьким, чудесним, він бринів десь в них чи навколо них. Кароль чистив ліхтар. Вона сиділа. Фридерик ліпив з хліба кульки.

Двері на веранду забарикадовано, віконниці зміцнено залізними штабами… Наш затишок біля лампи, довкола столу підсилювався загрозою з боку непогамовного зовнішнього простору. Предмети, — годинник, шафа, полиця, — здавалося, живуть якимось власним життям, у цій теплій тиші їхня матеріальність також посилювалася, сповнювалася інтуїцією й ніччю, створювала поле власного збудження, якесь замкнене коло. Аж здавалось, що речі прагнуть привабити пітьму тієї, зовнішньої стихії, яка кружляє в полях, що вони її потребують… хоча й виглядають спокійно, навіть сонно. Фридерик гасив цигарку в недопитій склянці чаю, гасив повільно, неквапно, але раптом пес заскавучав десь удалині — й рука швидко придушила недопалок. Пані Марія тонкими пальцями торкалася своїх же тендітних пальців — так торкають осінній листок, так нюхають прив’ялу квітку… Геня заворушилася… Кароль теж ненароком ворухнувся… цей рух, поєднуючи їх, вихлюпнувся й розбризкався по кімнаті, а її білі коліна кинули (хлопця) на коліна — темні, темні, темні нерухомі коліна в кутку. Червонобрунатні, м’ясисті Іполітові лаписька, в яких було щось допотопне, також лежали на скатертині, і він мусив миритися з ними, бо вони належали йому.

— Ходімо спати, — позіхнув він. І прошепотів: — Ходімо спати.

Ні, цього незмога було терпіти! Нічого, нічогісінько! Тільки моя порнографія, що підживлювалася ними! Та моя лють, спричинена їхньою безмежною глупотою: цейшмаркач, дурний, як дірявий чобіт, і ця гуска-дурепа! Адже тільки глупотою можна було пояснити те, що — нічого, нічогісінько! Ах, коли б вони були на два роки старші! Але Кароль сидів у своєму кутку, зі своїм ліхтарем, зі своїми хлопчачими руками й ногами, й не робив анічогісінько, тільки лагодив ліхтар, закручуючи гвинтики… І що поробиш, коли цей куток був омріяним, дорогоцінним, коли в ньому крилося найвище щастя — у цьому недорозвинутому Богові!.. Він, бач, гвинтики закручував. А Геня — сонна, при столі, зі своїми знудьгованими руками… Нічого! Як таке можливо? А Фридерик, Фридерик, що знав про них Фридерик, гасячи цигарку, бавлячись кульками з хліба? Фридерик, Фридерик, Фридерик! Фридерик, що сидів тут, за цим самим столом, в цьому домі, серед цих нічних полів, у цьому клубку стихій! Зі своїм обличчям, яке було суцільною провокацією, бо понад усе остерігалося саме провокацій. Фридерик!

У Гені злипалися очі. Вона побажала нам доброї ночі. Одразу ж і Кароль, старанно загорнувши гвинтики в папір, пішов до своєї кімнати на другому поверсі.

І тут я обережно мовив, дивлячись на лампу й шурхітливе царство комах довкола неї:

— Симпатична парочка!

Ніхто не відповів. Пані Марія торкнула серветку пальцями.

— Геня, — сказала вона, — як Бог дасть, за кілька днів заручиться.

Фридерик, що досі ліпив кульки з хліба, запитав із ввічливим зацікавленням, не перериваючи свого заняття:

— Правда? З кимось із сусідів?

— Так… Сусід, Вацлав Пашковський з Руди. Це недалеко. Він часто у нас буває. Дуже порядний чоловік. Надзвичайно порядний, — її пальці затремтіли.

— Правник, розумієте? — ожив Іполіт. — Перед війною збирався відкрити контору… Здібний чоловік, серйозний, голову добру має, та й освічений! Мати у нього — вдова, хазяйнує в Руді, маєток — перший клас, шістдесят влук[3] землі, за три милі звідси.

— Праведних звичаїв жінка.

— Власне, вона походить зі Східної Польщі. Тшешевська її дівоче прізвище, родичка Голуховських.

— Генька трохи замолода… але кращого жениха не знайдемо. Чоловік відповідальний, здібний, начитаний, інтелект, панове, має першорядний. Якщо приїде сюди, матимете з ким побалакати.

— І надзвичайно вдумливий! Шляхетний, виняткової моральної чистоти. У матір свою вдався. Надзвичайна жінка — глибоковіруюча, майже свята, непорушних католицьких принципів. Руда, її маєток, це моральний оплот для всіх нас.

— Принаймні не голодранець. Відомо, хто й звідки.

— Принаймні знаємо, кому дочку віддаємо.

— Слава Богу!

— Як би там не було, Генька вдало заміж вийде. Як би там не було… — ще прошепотів Іполіт, ніби сам до себе, замислившись.


4

Ніч минула гладко, непомітно. На щастя, у мене була окрема кімната, тож я уник необхідності бачити його під час сну… За розчиненими віконницями стояла ясна днина з хмарками над блакитнуватим росяним садом. Сонце, ще невисоке, прошивало усе косими променями, й тому предмети видавалися перекошеними, наче в якійсь довгастій проекції: кінь косий, дерево конічне! Як дотепно! Дотепно й весело! Горизонталі немов піднімалися вгору, а вертикалі стояли навскіс. І серед цього світанку — я, збуджений і майже хворий від учорашніх спалахів, від того вогню й блиску, адже треба зрозуміти, що все це впало на мене зненацька після кількох років свинських, задушних, спустошливих, сірих або ж божевільно спотворених. Протягом цих років я майже забув, що таке краса. Лише — запах трупів. І от раптом переді мною замайоріла можливість палкої ідилії на тлі весни — весни, з якою я вже попрощався був назавжди. — коли замість огиди бачиш чудесний апетит двох юних людей. Нічого іншого мені вже не хотілося! Агонії давно набридли. Я, польський письменник, я, Гомбрович, кинувся услід за цим непевним вогником, як за приманкою… Але що знав Фридерик? Потреба пересвідчитися, чи він знає, що він знає, про що думає, стала вже геть нестерпною, я не міг без цього жити — точніше, не міг жити поряд із ним, не довідавшись про це! Розпитати? Але як розпитати? Як все це висловити? Чи, може, облишити його й просто слідкувати, чи не зрадить він сам себе збудженням…

Нагода трапилася, коли ми сиділи удвох на ганку після вечері. Я почав позіхати й сказав, що піду посплю трохи, але, відійшовши, причаївся за фіранкою у вітальні. Це вимагало деякої… ну, не відваги, а сміливості, адже трохи нагадувало провокацію, а позаяк до провокацій він сам мав нахил, то все це виглядало як «провокація провокатора». Моє стояння за фіранкою стало першим виразним порушенням наших дотеперішніх взаємин, початком якоїсь нової, нелегальної їх фази.

Зрештою, кожного разу, коли мені вдавалося глянути на Фридерика у такий момент, коли він не відповідав поглядом на погляд, зайнятий чимось іншим, я почувався так, наче робив якусь підлоту, бо він сам ставав тоді підлим. І все-таки я ховався за фіранкою. Фридерик досить довго сидів у тій самій позі, витягнувши ноги, й дивився на дерева.

Потім заворушився, встав. Почав неквапно розгулювати подвір’ям, обійшов його тричі… після чого звернув у бік саду. Я ішов за ним на такій віддалі, аби не губити з очей. І мені вже почало здаватися, що я натрапив на слід.

У садку, біля картоплі, була Геня, — може, туди він прямував? Ні. Звернув на бічну алейку, що вела до ставу, й зупинився біля води. Мав при цьому вигляд гостя, туриста… Отже, його прогулянка була лише прогулянкою. Я вже хотів повернутися й піти геть, певний того, що все це був лише вигаданий мною міраж (адже я знав, що цей чоловік має доброго носа для таких справ, і якщо нічого не винюхав, то нічого справді нема), але раптом я побачив, що він вертається до саду. Я пішов за ним.

Він ступав неквапливо, часом зупинявся і задумливо розглядав кущі, або його мудрий профіль ніби ненароком схилявся над листочками. В саду стояла тиша. Моя підозра почала розвіюватися, та час від часу знову зринала отруйна думка: чи не ламає він комедії і сам перед собою? Якось занадто вже метушився він у цьому саду.

І я не помилився. Ще двічі він звертав у інший бік — ось заглибився в сад, ось пройшов трішки, зупинився, позіхнув, огледівся… А вона тим часом за якихось сто кроків від нього, біля погреба, на соломі перебирала картоплю! На мішку, підібгавши коліна! Він ковзнув по ній поглядом.

Позіхнув. Ох, це вже щось неймовірне! Маскарад якийсь! Перед ким він грає? Навіщо? Ця його обережність… він ніби не дозволяв власній особі взяти участь у тому, що робив… Але ж видно, що оте кружляння до неї було спрямоване, до неї!

…О, тепер він віддалявся в напрямку будинку, але — ні, вийшов далеко в поле, зупинився, розглядаючись, як це роблять на прогулянці… потім, роблячи велику дугу, рушив до току… уже було ясно, що прямує на тік. Тому я, скільки мав сили, побіг через кущі навперейми, аби зайняти спостережний пункт за хлівом. Продираючись з тріском крізь зарості над ровом, куди викидали котяче падло й де стрибали жаби, я подумав, що втаємничую і цей рів, і ці зарості у наші справи. Сховавшись за хлівом, я побачив його: стояв біля воза, на який накидали гній. Раптом коні потягли воза, й він опинився навпроти Кароля, що розглядав якесь залізяччя на току.

І тут Фридерик зрадив себе. Вже не схований за возом, він не витримав відкритого простору між собою та об’єктом спостереження: замість спокійно стояти далі, стрибнув за паркан, аби хлопець не побачив його — і там завмер, важко дихаючи. Але цей раптовий стрибок демаскував його, тож, наляканий, він вийшов на стежку, маючи намір повернутися до будинку. І тут віч-на-віч стрівся зі мною. Ми йшли просто один на одного.

Будь-які виверти були вже неможливі. Я спіймав його на гарячому, він — мене. Він побачив того, хто за ним підглядав. Ми йшли назустріч один одному і, мушу визнати, мені стало якось не по собі, адже тепер мала відбутися радикальна зміна у наших стосунках. Я знав, що він знає, знає, що я знаю, що він знає, — ось що крутилося у мене в голові. Нас розділяла ще чимала відстань, коли Фридерик крикнув:

— А, пане Вітольде, ви таки вийшли дихнути свіжого повітря!

Це було мовлено театрально, слова «пане Вітольде» свідчили про гру, адже він ніколи так мені не казав. Я тупо відповів:

— Звичайно…

Він узяв мене під руку, чого теж ніколи не робив, і продовжив не менш ухильно:

— Який чудовий вечір, як пахнуть дерева! Може, разом продовжимо цю милу прогулянку?

Я відказав з такою самою менуетовою гречністю, підхопивши його тон:

— Авжеж, звичайно, я в захопленні від вашої пропозиції!

Ми рушили в напрямку будинку. Але хода наша вже не була звичайною… це виглядало так, неначе ми повертаємося до саду після втаємничення, урочисто, мало не під звуки музики… до того ж я підозрював, що слугую за інструмент якоїсь інтриги. Що з нами сталося? Вперше я відчував з його боку ворожість, навіть певну загрозу. Він і далі по-дружньому тримав мене під руку, але ця близькість була цинічна й холодна. Проминувши будинок (він при цьому без упину розводився про «гаму світлотіні», викликану заходом сонця), я зауважив, що ми найкоротшою дорогою, навпростець через газони, йдемо до неї… до дівчини… а парк, покраяний світляними смугами, виглядав, як букет, як палаюча лампа, з чорними плямами випростаних ялин і сосен. Ми йшли просто на неї. Геня глянула на нас, сидячи на мішку, зі складаним ножиком у руках. Фридерик запитав:

— Ми не заважаємо?

— Ні, що ви. Я вже скінчила з картоплею.

Тоді він, уклонившись, вимовив голосно й м'яко:

— Чи в такому разі можемо ми просити, аби панночка склала нам компанію у нашій вечірній прогулянці?

Вона піднялася, розв'язала фартушок. Ця покірність… зрештою, це могла бути лише ввічливість. Звичайне запрошення на прогулянку, зроблене трохи награним тоном старого парубка… але… але в тому, як він підходив до неї, як звернувся, мені ввижалася якась непристойність, що її можна б висловити так: «бере з собою, аби щось із нею зробити», а також: «вона йде з ним, аби з нею щось зробив».

Найкоротшим шляхом, через газони, ми йшли до току, й вона запитала:

— Ми йдемо до коней?..

Його мета, його невідомі наміри витали серед павутиння стежок і алейок, дерев і клумб. Фридерик не відповідав — і те, що він ніяк не пояснив, куди веде її, знову ставало підозрілим. Дитина… адже це шістнадцятирічна дитина… Та ось уже й тік, його чорна, дещо похила поверхня, оточена стайнями, стодолами, з кленами попід парканом, з дишлами возів біля колодязя… І — дитина, дитина… Але там, біля стельмашні, стоїть іще одне напівдитя й розмовляє зі стельмахом, тримаючи в руках якусь залізяку; поруч — купа дощок, кілків і трісок, неподалік — віз із мішками, запах січки… Ми наближалися, йдучи цією опуклою, чорною площиною. Підійшовши, усі троє зупинилися.

Сонце заходило, встановилася особлива вечірня видимість — ясна й водночас притемнена; пеньок, щілина в даху, дірка в паркані ставали байдуже виразними, самими собою, чіткими у всіх деталях. Чорно-брунатна поверхня току простягалася аж ген, до хлівів. Кароль балакав про щось із стельмахом — повільно, по-сільському, з шматком заліза в руках, спершись на стовп, що підпирав дах стельмашні. Він не перервав розмови, тільки поглянув на нас. Ми зупинилися разом з Генею — й ураз вся сцена визначилася так, що то ми йому її привели, — тим більше, що всі мовчали. А ще більше тому, що не озивалася й Геня, і мовчання її викликало почуття сорому. Кароль облишив залізне колесо й рушив з місця, хоча неясно було, до кого він іде — до нас чи до Гені… і це зродило якусь двоїстість, незручність, кілька секунд він стояв наче нерішуче, та водночас вільно й навіть весело, по-юнацьки. Але мовчання — наслідок загальної незручності — протривало ще кілька секунд… і цього було досить, щоб важкий і гнітючий розпач, жаль, геть усі ностальгії Долі й Провидіння заклубочилися над нами, немов у тяжкому, хворобливому сні…

Жаль, туга, чарівність худорлявих форм — звідки все це, якщо не з того, що Кароль іще не був чоловіком? Адже ми підвели до нього Геню, як жінку — мужчині, а він ще не був… не був самцем. Не був паном. Не був володарем. Не міг володіти. Ніщо не належало йому, не мав ні на що права, був тим, хто має служити й підкорятися: його тендітність і податливість несподівано увиразнилися на цьому току, поруч з дошками, кілками, а вона відповідала йому тим самим — тендітністю й податливістю. Отже, вони поєдналися, але не як чоловік і жінка, поєдналися в чомусь іншому, у спільній жертві незнаному Молохові, нездатні володіти одне одним, здатні лише жертвувати собою. І статевий добір поміж ними поступився місцем якомусь іншому доборові, в чомусь страшнішому, а, можливо, красивішому. Я повторюю, що все це відбувалося протягом кількох секунд. Та, власне, нічого не відбувалося — ми просто стояли. І тут Фридерик сказав, показуючи пальцем на холоші Каролевих штанів, які були трохи задовгі й волочилися по землі:

— Треба підгорнути холоші.

— Справді, — сказав Кароль і нахилився.

Фридерик додав:

— Зачекай хвилинку.

Було видно: нелегко йому сказати те, що він хоче сказати. Він став якось боком до них, дивлячись прямо перед собою, і голосом хрипким, але виразним нарешті вимовив:

— Нехай вона підгорне. — І повторив:

— Нехай вона підгорне.

Це було щось безсоромне, це було вторгненням до їхніх душ, це було проявом того, що він чекає від них збудження: зробіть це, цим ви порадуєте мене, цього я прагну… Це продемонструвало їм міру наших жадань, наших мрій про них. Якусь мить стояла збентежена тиша, я чекав наслідків отієї викривленої зухвалості Фридерика. Але те, що сталося, було скромним, слухняним і легким — таким «легким», що навіть у голові запаморочилося, як від несподіваної безодні посеред рівної дороги.

Вона не сказала нічого. Тільки нахилилася й підгорнула йому холоші, і він також навіть не ворухнувся: тиша їхніх тіл була абсолютною.

А мене раптом вразила оголена широчінь току — із задертими дишлами возів, з тріснутим коритом, з нещодавно полатаною стодолою, яка світилася немов пляма на брунатному тлі землі й деревини.

Й одразу ж обізвався Фридерик:

— Ходімо! — Ми рушили в напрямку будинку: він, Геня і я. Це вже ставало безсоромним і очевидним. Наш прихід на тік, як з'ясувалося, мав єдину мету — ми приходили для того, аби вона підгорнула йому штани; і ось тепер повертаємося: Фридерик, я, вона. Вже було видно будинок з двома рядами вікон — нагорі й унизу — і ганком. Ми йшли, не вимовивши й слова.

Позаду нас почулися кроки — то біг Кароль по траві, догнав і приєднався до нас… Він був ще задиханий, але швидко пристосувався до нашої ходи і спокійно пішов поруч. Це його вторгнення — бігом, із запалом — було позначене ентузіазмом. Отже, йому сподобалися наші розваги, вирішив приєднатися, а швидкий перехід від бігу до спокійного мовчазного повернення означав, що він розуміє необхідність дотримання зовнішніх правил пристойності. А довкола уже вимальовувалася та надломленість буття, що завжди знаменує прихід ночі. Ми йшли крізь присмерк — Фридерик, я, Геня, Кароль, — немов якась дивна еротична комбінація, неймовірний чуттєвий квартет.


5

«Як це сталося? — розмірковував я, лежачи на пледі, розісланому на траві, й відчуваючи поруч з обличчям вологий земний холод. — Що це було? Отже, вона підгорнула йому штани? Зробила це, бо могла зробити, річ ясна, немає тут нічого незвичайного, невеличка послуга… але ж вона знала, що робить. Знала, що це — дія Фридерика, дія його задоволення, себто погоджувалася, щоб він отримував від неї задоволення… Від неї, але не самої… А з ним, з Каролем… Ага, он як! Все-таки вона розуміла, що удвох вони можуть когось збуджувати, вабити… принаймні Фридерика… І Кароль теж розумів, якщо взяв участь у цій грі… Проте в такому разі вони не були аж такими наївними, як могло видатися! Знали де, в чому смак! І, можливо, знали це всупереч своїй — позірно нерозумній — молодості, адже саме молодість відчуває подібні речі сильніше від зрілого віку, саме вони найкраще знали ту стихію, в якій перебували, знали своє молоде тіло, свою молоду кров.

Але, в такому разі, чому сам на сам вони поводилися, як діти? Невинність? І чому не були невинні в присутності третіх осіб? Адже при нас вони виявляли таку витонченість! Найбільше мене непокоїло те, що до «третіх» належав Фридерик — саме він, такий обережний, такий витриманий! Отой наш марш через парк навпростець, як виклик, як початок воєнних дій — той марш з дівчиною до хлопця! Що це було? Що це могло бути? І чи не сам я усе це викликав, підглядаючи за ним, викрив його потаємний шал, завдяки чому стала явною його таємниця! А тепер випущений з клітки звір його прихованих жадань, поєднавшись із моїм звіром, гасав на волі! Тепер справа виглядала так, що ми усі, вчотирьох, були фактично співучасниками — у цій мовчазній, потаємній справі, де будь-які пояснення стали б нестерпними, де сором просто душив…

Коліна, четверо колін її-його, у штанях, у сукні, (молодих)… А пополудні з'явився обіцяний ще позавчора Вацлав. Нічого не скажеш, вродливий мужчина! Високий елегантний пан. Він був обдарований досить видатним носом — тонким, із рухливими ніздрями, а також оливкового кольору очима і глибоким голосом. Під його чутливим носом, над повною, червоною губою красувалися акуратно підстрижені вусики. Це був тип чоловічої вроди, що подобається жінкам… а жінки полюбляють як показну статуру, так і аристократичну витонченість деталей, наприклад — нервовість рук з довгими пальцями, з охайно обробленими нігтями. Хто міг піддати сумніву шляхетність його ноги — з високим підйомом, в жовтому вузькому черевику, або його зграбні, невеличкі вуха? Хіба не привабливо виглядали оті залисинки над чолом, що робили його інтелігентнішим? А білизна шкіри, чи не була це білизна трубадурів? Ясна річ, ефектний пан! Рішучий адвокат! Правник з вишуканими манерами! Я фізично зненавидів його уже з першої хвилини — ненавистю, змішаною з огидою, — сам дивуючись цій раптовій і свідомій несправедливості, адже він усе-таки був сповнений шармом і взагалі — «комільфо»! Справді, було б неслушно й несправедливо чіплятися до таких дрібниць, як деяка округлість, помітна на його щоках і долонях, біля живота, бо й вона у нього виглядала вишуканою. А може, мене дратувала надмірна й дещо хтива рафінованість його органів: уста — занадто зручні для смакування; ніс — ніби створений для винюхування; пальці — занадто майстерні в дотиках. Адже саме це й робило його коханцем! Не виключено, що мене дратувала неможливість його оголеності: це тіло потребувало комірця, запонок, носовичка, навіть капелюха, воно було тілом у черевиках, воно неодмінно вимагало туалетно-галантерейних доповнень… але хтозна, чи не найбільше вражало мене оте перетворення вад — лисуватості, обм'яклості — на атрибути елегантності й шику. Тілесність простого хама має ту величезну перевагу, що хам не звертає на неї уваги, внаслідок чого вона не так вражає, навіть якщо й не узгоджується з естетичними нормами. Натомість чоловік, який себе пестить, викохує, тим самим вирізняє власну тілесність, длубається в ній, бабрається, й тому будь-який дефект стає убивчим. Однак звідки у мене раптом така вразливість щодо тіла? Звідки така охота до підглядання — соромливого, прихованого, неначе крізь замкову шпарку?

Втім, я мусив визнати, що гість поводиться розумно, навіть висококласно! Він зовсім не задавався, говорив небагато й не надто голосно. Був дуже ввічливим. Ця ввічливість і скромність випливали з його чудового виховання, але водночас пояснювалися глибиною його натури, яка відбивалася у погляді й неначе промовляла: «Я шаную тебе, і ти мене шануй». Ні, він зовсім не був захоплений самим собою. Знав власні вади і, мабуть, з охотою став би іншим, але лишився самим собою в якнайкультурніший, якнайрозумніший спосіб, тримався з гідністю. Здавалося, що, попри позірну лагідність і делікатність, насправді він непоступливий, ба навіть завзятий. Вся його тілесна культура жодною мірою не була проявом слабості, вона виражала якийсь принцип — імовірно, моральний. Він трактував її як своєрідний обов’язок щодо інших, і водночас у цьому чітко й визначено проявлялася порода, стиль. Можливо, він вирішив захищати власні цінності, до яких належали витонченість, делікатність, чутливість, тож захищав їх тим упертіше, чим грубіше на них наступала історія.

Приїзд Вацлава викликав серйозні зміни у нашому невеличкому світі. Іполіт, здавалося, узяв себе в руки, перестав шепотіти (сам до себе) й сумовито замислюватися. Йому неначе дозволили дістати з шафи свої давно не вдягані костюми, тож він з охотою в них красувався — гучноголосий, радісно-гостинний шляхтич, без будь-яких сумнівів. «Ну, як там? Ну, що там? Хто не курить і не п’є, здоровеньким той помре!» Господиня також закружляла у своїх легких шалях і, рухаючи на всі боки пальчиками, розгортала крила своєї гостинності.

На повагу Вацлава Фридерик зі свого боку відповідав якнайщирішою повагою: біля дверей пропонував пройти першим, і тільки після легкого уклону Вацлава таки увіходив сам, але так, наче підкорявся його волі. Справжній Версаль! Розпочався конкурс добрих манер, при цьому цікаво, що кожен з них робив послуги передусім самому собі, а не іншому. Вацлав з самого початку здогадався, що має справу з особою неординарною, але надто добре був вихований, аби це показати. А ті високі якості, які він подумки приписав Фридерикові, пробудили й у ньому самому почуття підвищеної власної гідності… Він забажав виглядати à la hauteur[4] і поводився так, ніби вдяг білі рукавички. Фридерик. пристосовуючись до цієї прискореної аристократизації духу, теж трішки задер носа — час від часу брав участь у розмові, але з таким виглядом, ніби його мовчанка стала б для решти незаслуженою катастрофою. Що ж до Гені (власне, вона була метою візиту Вацлава) та Кароля, то вони раптом втратили будь-яку значущість. Геня сіла в крісло біля вікна й стала слухняною панночкою, а хлопець виглядав як брат, присутній при залицяннях до сестри, і лише крадькома зиркав, чи не брудні у нього руки.

Що за вечір! На столі з’явилися тістечка та варення! Потім ми вийшли до саду, де ще панував сонячний спокій. Попереду йшла молода пара, Вацлав з Генею. А ми, старші — позаду, аби не бентежити їх… Іполіт та пані Марія — зворушені, дещо знервовані, — а поруч я з Фридериком, який розповідав про Венецію.

Вацлав про щось розпитував Геню, щось їй пояснював, а вона, повертаючи до нього голівку, уважна й доброзичлива, вимахувала стеблинкою.

Кароль ішов по траві трохи збоку, як брат, знудьгований залицяннями до сестри, і явно не знав чим зайнятися.

— Прогулянка, немов до війни… — сказав я пані Марії і вона замахала ручкою. Ми наближалися до ставка.

Але знудьгованість Кароля зростала, набирала сили, було видно, що він ніяк не знайде, що б йому таке зробити, і мусив стримувати свої нетерплячі рухи, а водночас мало-помалу все, що говорила Геня до Вацлава, перетворювалося на мовлене для Кароля, хоча слова до нас не долітали, однак усе її єство якось незбагненно знову пов'язувалося з (хлопцем), хоч вона й не повертала голови, не знала навіть, чи йде з нами Кароль. І ця її розмова з Вацлавом, уже майже розмова нареченої з нареченим, під впливом (хлопця), що тягся десь позаду, раптом знецінювалася, а сама дівчина немовби мінилася якоюсь підступною багатозначністю. Закоханий адвокат у цю мить нахилив гілку глоду, щоб вона собі трохи нарвала, і Геня виглядала дуже вдячною, навіть зворушеною, але ця її реакція не замикалась на Вацлава, вона йшла до Кароля, і там поєднувалася із чимось нерозумно-молодим, шістнадцятилітнім, по-дурному легковажним і знудьгованим… Щось неначе стягувало почуття донизу, позбавляло його ваги, надавало йому гіршого, нижчого гатунку, туди, де вона була недозрілим шістнадцятилітнім дівчам поруч із таким самим шістнадцятилітнім хлопцем. Ми проминули ліщинові кущі над станом і побачили бабу.

Баба прала у ставку білизну, а загледівши нас, випросталася, повернулась у наш бік і втупилася поглядом. Вона була вже літня, присадкувата й повногруда, досить негарна, безформна й бруднувата. Дивилася на нас маленькими очицями, тримаючи дерев’яну копистку в руках.

Кароль відокремився від гурту, підійшов до баби, так ніби хотів щось сказати. І зненацька задер їй спідницю! Засвітився білий живіт і чорна пляма волосся! Баба заверещала. Підліток зробив на додаток непристойний жест і побіг геть — вернувся до нас по траві так, неначе нічого не сталося, а розлютована баба лаялася йому услід.

Ми не промовили й слова. Це свинство було таке несподіване, так вразило нас своєю брутальністю… А Кароль знову йшов поруч з нами, спокійний і знудьгований. Пара Вацлав-Геня, поринувши у розмову зникли за поворотом, — може, вони нічого не помітили? — а ми йшли за ними: Іполіт, трохи налякана пані Марія, Фридерик… Що це? Що це? Що сталося? Мій шок пояснювався навіть не тим, що Кароль утнув таке неподобство, а тим, що його вибрик, яким би вражаючим не був, одразу — в іншій тональності, в іншому вимірі — перетворився на щось якнайприродніше… А сам Кароль ішов поруч з нами, сповнений навіть якоїсь привабливості, дивовижної привабливості підлітка, що чіпляється до старих бабів, привабливості, яка зростала в моїх очах, дарма що її природа була для мене незрозуміла. Як оте свинство щодо баби могло додати йому симпатичності? Від нього плинули незбагненні чари, й Фридерик, поклавши мені руку на плече, буркнув майже нечутно:

— Ну-ну!

Та відразу ж заокруглив мимовільне слівце у речення, вимовлене голосно й не без штучності:

— Ну-ну, що там чути, любий пане Вітольде?

Я відповів:

— Та нічого, нічого, пане Фридерику!

Пані Марія звернулася до нас:

— Я покажу вам чудовий екземпляр американської туї! Сама посадила.

Йшлося про те, аби не перешкоджати Гені та Вацлавові. Ми оглядали тую, коли раптом з боку стодоли з'явився наймит, він біг, подаючи нам якісь знаки. Іполіт швидко рушив йому назустріч — що таке? — німці приїхали з Опатова… І справді, було видно людей перед стайнею, тож Іполіт, ураз розчервонівшись, прискорив ходу, за ним — дружина, за ними — Фридерик, який, мабуть, думав, що зможе прислужитися знанням німецької. Мені хотілося, наскільки це буде можливо, не брати у цьому участі, гнітила сама думка про німців — неуникних, страхітливих. От халепа… Я вернувся до будинку.

Будинок — порожній, анфілада кімнат за відсутності людей вражала ще більше… Я чекав наслідків візиту німців, що відбувався, не знати як, десь перед стайнею… але це чекання поволі обернулося на чекання Гені з Вацлавом, що зникли за поворотом стежки… І нарешті в порожньому будинку в голові мені сяйнуло: Фридерик. Де був Фридерик? Що робив? Був з німцями. Чи справді з німцями? А що, коли його треба шукати деінде — понад ставом, там, де ми залишили нашу дівчину?.. Він там! Він мусив там бути! Він повернувся туди, щоб підглядати! Але що він, у такому разі, бачив? Мене охопила заздрість. Порожнеча будинку випихала мене з нього — я побіг ніби до стайні, де були німці, але звернув у бік ставу, тоді через зарості, уздовж рову, в якому гидко плюскали жирні жаби. Обійшовши став, я побачив їх — Вацлава й Геню, — вони сидіти на лавці, у самому кінці саду, навпроти луки. Вже смеркало, було майже темно, волого. Де ж Фридерик? Адже його не могло тут не бути. Я не помилився — там, у пітьмі поміж вербами, стояв він на посту за кущем і підглядав. Я не вагався ані хвилини, тихесенько прокрався до нього й став поруч, — він навіть не здригнувся, і я знерухомів теж, а мій виступ у ролі глядача був неначе проголошенням того, що я — його спільник! На лавці вимальовувалися їхні обриси, вони, напевно, про щось шепотіли, але нічого не можна було почути.

Це була зрада, її підла зрада, он вона тулиться до адвоката, тоді як хлопця, якому повинна бути вірною, ніби взагалі не було… Це засмутило мене так, наче в моєму світі, зараженому розкладом, конанням, сумом, огидою, була втрачена остання можливість краси… От нікчема! Чи він хоча б обійняв її? Чи тримав за руку? Яке це було відразне й ненависне місце для її рук — його долоні! Та раптом я відчув — як це буває уві сні, — що ось-ось настане одкровення, і, оглянувшись, помітив щось… дивовижне.

Фридерик був не сам — поруч з ним, за кілька кроків, майже захований у заростях, маячив Кароль.

Кароль — тут? Поруч з Фридериком? Але яким чудом Фридерик привів його сюди? Під яким приводом? І все-таки він був тут, і я знав, що він тут задля Фридерика, а не задля неї: він зацікавився не тим, що діється на лавці, його привабила присутність Фридерика. Це виглядало водночас і темним, і витонченим, і я не був певен, чи зможу це пояснити словами… Я мав таке враження, що (хлопець) з’явився тільки для того, аби дужче розгарячити… щоб сильніше заграло… щоб нам стало болячіше. Імовірно, ще, коли той, старший чоловік, вражений зрадою дівчини, став тут підглядати, то юнак, безумно виринувши з гущавини, став поруч, не мовлячи ані слова. Це було дико й сміливо! Але все заслонив морок, — ми були майже невидимі, — а також тиша, ніхто не міг вимовити й звука. Тому яскравість факту тонула в небутті ночі й мовчання. Варто додати, що дії (хлопця) немовби згладжували, виправдовували все, за легкість і тендітність відпускалися йому гріхи. Він, такий (молодий) і симпатичний, міг, власне, приєднатися до будь-кого… (колись я поясню сенс цих думок)… Й раптом він пішов геть так само легко, як і з’явився.

Але його делікатне приєднання призвело до того, що лавку неначе прошило током! Це злісне, це нечуване приєднання (хлопця) до нас у той час, як (дівчина) зрадила його! Усі ситуації на світі — це якісь шифри. Стосунки людей і взагалі явищ бувають просто незбагненні. Так і цю ситуацію — таку промовисту — не можна було до кінця збагнути, розшифрувати. Як би там не було, але світ від того наче ходором заходив…

Раптом з боку стайні пролунав постріл. Ми кинулися навпростець усі разом — байдуже, хто з ким. Вацлав біг поруч зі мною, Геня — поруч з Фридериком. Фридерик, який у критичні моменти ставав діяльним і розсудливим, звернув за стодолу, а ми — за ним. І побачили: нічого страшного. Якийсь німець, під газом, розважався — стріляв з рушниці по голубах. Потім вони посідали до автомобіля, махаючи на прощання руками, й поїхали. Іполіт злісно зиркнув на нас:

— Облиште мене.

Цей погляд вирвався з нього, немов крізь відчинену кватирку, але він одразу ж позачиняв у собі всі вікна й двері. І рушив до будинку.

Пізніше, під час вечері, налив усім горілки — червоний, розчулений:

— Ну то що? Вип'ємо за здоров’я Вацека й Гені! Вони вже домовилися!

Фридерик і я висловили найкращі побажання.


6

Алкоголь. Шнапс. П’яна пригода. Пригода, схожа на чарку оковитої, — іще одну чарку, — але це була пиятика на слизькому: нам щомиті загрожувало падіння в бруд, в багно, в чуттєве болото. І все ж — як тут не пити? Адже пияцтво стало нашою єдиною гігієною, адже кожен оглушував власну свідомість чим міг, як міг, і я також, намагаючись при цьому врятувати бодай трохи гідності, зберігаючи під час пиятики міну дослідника, який щось вивчає, не зважаючи ні на що, який і напивається, аби вивчати. Отже, я вивчав.

Після сніданку наречений залишив нас. Але було вирішено, що післязавтра, усім домом, ми поїдемо до Руди.

Потім бричкою під ганок під’їхав Кароль. Він вирушав до Островця по гас. Я запропонував скласти йому компанію.

І Фридерик теж уже відкрив був рота, аби зголоситися до нас третім, але раптом потрапив у скрутне становище… ніколи не можна було сказати, в яку мить з ним це станеться. Він уже відкрив рота, але потім закрив, потім знову відкрив — так і лишившись у пастці цієї страшнуватої гри, поблідлий, доки не від'їхала бричка з Каролем і мною.

Підстрибування конячих задів, піщаний шлях, розлогість краєвидів, повільне кружляння горбів, що ховалися один за одним… Серед світанку, серед простору, я — з ним, я — поруч нього, ми обидва, видобуті з сонного роздолля Повурної, видні зусібіч: моя з ним нецензурність, виставлена на далекий загальний огляд.

Я почав так:

— Ну, Каролю, що ж це ти з бабою витворив учора, біля ставу?

Я запитав трохи недовірливо, аби краще окреслити характер свого запитання.

— А що?

— Адже всі це бачили.

Такий вступ не був надто конкретним — так, аби зав’язати розмову. Він засміявся, про всяк випадок чи для того, аби розмова була менш серйозною:

— Нічого особливого, — сказав він, байдуже змахнувши батогом.

Я висловив здивування:

— Якби хоч щось путнє… А то якась лахудра найнижчого гатунку, та ще й стара… — І, оскільки Кароль не відповідав, я тиснув далі: — Водишся зі старими бабами?

Він знічев’я стьобав батогом по кущах. Але тепер, неначе знайшов правильну відповідь, ударив по конях і вони шарпнули бричку. Ця його відповідь була мені зрозумілою, хоча й не перекладалася на слова. Якийсь час ми їхали швидше. Потім коні уповільнили біг, він усміхнувся, приязно блиснувши зубами, і промовив:

— Яка різниця, стара чи молода?

І знов зареготав.

Мене це занепокоїло. Наче по спині навіть легкий дрож пробіг. Що б це означало? Я сидів біля нього. Перш за все впадали в око його зуби: зуби грали в ньому, вони були його внутрішньою білістю, вони очищали. Зуби були важливіші від того, що він говорив, — виглядало це так, неначе говорив він для зубів і з приводу зубів, й говорити міг будь-що, позаяк говорив для розваги, для приємності, знаючи, що його зубам пробачать найбридкішу, найвідворотнішу мову. Хто ж тоді сидів поруч зі мною? Хтось, подібний до мене? Зовсім ні, це була суттєво відмінніша істота — прекрасна, родом з квітучої країни, мила, красива. Чому ж тоді цей принц кидався на старих бабів? От питання! І чому це тішило його? Може, його тішило саме жадання? Чи його тішило те, що, бувши принцем, він водночас відчував голод, який змушував його жадати жінок навіть найбридкіших, — чи це його тішило? Ця краса (пов’язана з Генею) настільки себе не шанувала, що їй було майже байдуже, чим себе тамувати, з ким водитися? Але тут виникало щось темне. Ми спускалися з пагорба у Грохоліцький яр. Я відкривав у Каролеві якесь блюзнірство, яким він явно насолоджувався, я знав, що це щось не байдуже для його душі, й водночас — щось розпачливе за самою своєю суттю.

(А втім, можливо, я віддавався цим розумовим спекуляціям лише задля того, аби зберегти позу спостерігача під час пиятики?)

Може, він задер тій бабі спідницю, вдаючи із себе вояка? Хіба ж це не виглядало по-солдатськи?

Я запитав (для пристойності змінивши тему, адже мусив матися на бачності):

— А з батьком ти за що воюєш?

Від несподіванки він завагався, але одразу ж збагнув, що я дізнався про це від Іполіта. Й відказав:

— Бо він маму гнобить. Не дає їй жити, стерво. Якби не був моїм батьком, то я б його…

Відповідь була чудово врівноважена: я міг зробити висновок, що він любить матір, позаяк признавався, що ненавидить батька, це рятувало його від сентиментальності. Але, бажаючи приперти його до стіни, я запитав прямо:

— Ти дуже любиш матір?

— Аякже! Мати…

Мовляв, у цьому нема нічого надзвичайного, так ведеться, що син має любити матір. Однак це було дивно. Я придивлявся до нього ближче, адже хвилину тому він уособлював чисту анархію, кидаючись на стару бабу, а тепер підкорився законові синівської любові. Що ж він у такому разі визнавав, анархію чи закон? Втім, не для того він так слухняно піддавався звичаєві, аби набити собі ціну, а скоріше для того, щоб позбавити себе значущості, зробити свою любов до матері чимось звичайним, буденним. Навіщо він позбавляв себе значущості? Ця думка не йшла в голову: навіщо він позбавляв себе значущості? Ця думка була, неначе алкоголь; чому поруч з ним будь-яка думка ставала привабливою або відразливою, і завжди — пристрасною, динамічною? Ми вже підіймалися на пагорб за Грохоліцами. Ліворуч тяглася жовтава стіна урвища, в якій було викопано підвали для картоплі. Коні йшли повільною ступою, стояла тиша. Несподівано Кароль розговорився:

— Чи не могли б ви мені знайти якусь роботу в Варшаві? Може, в контрабанді? Я б тоді й мамі зміг трохи допомогти, якби заробляв, їй треба на лікування, а батько увесь час збиткується, адже я не працюю. Вже набридло! — Він розговорився, бо йшлося про справи практичні, матеріальні, тут було про що говорити, а звертання з цим до мене виглядало природно, й водночас — чи дійсно це було таке природне? Чи не було це лише приводом, щоб «домовитися» зі мною, старшим, щоб зблизитися? Справді, в наш важкий час хлопець повинен знайти когось старшого, дужчого, а це можливе лише завдяки особистій симпатії… правда, кокетувати хлопцеві значно складніше, аніж дівчині, якій приходить на допомогу стать… отже, в нього був саме такий розрахунок — хай несвідомий, безневинний: він одверто звертався до мене по допомогу, але насправді йшлося не про роботу в Варшаві, а тільки про зміцнення своєї позиції, позиції того, ким опікуються, про розтоплення льоду. Все інше прийде саме собою… Розтоплення льоду? В якому сенсі? І що таке — «все інше»? Я тільки розумів чи, точніше, підозрював, що це — намагання його юності увійти в контакт з моєю дорослістю; я здогадувався, що він мною не гидує, і що його голод, його жадання роблять його доступним… Все в мені затерпло, коли я відчув його потаємний намір зближення… Не знаю, чи ясно я висловлююся… Зближення мужчини з хлопцем звичайно відбувається на грунті технічних справ, опікування, співробітництва, але коли воно стає безпосереднім, розкривається його нечувана непристойність. Я відчув, що ця істота хоче завоювати мене своєю молодістю. Це було так, ніби я, дорослий, наражався на неминучу компрометацію.

Але слово «молодість» щодо нього було недопустимим — його не можна було вживати.

Ми виїхали на пагорб, і знову відкрився незмінний краєвид: поля, оточені пагорбами, цими застиглими хвилями, в косих променях, що подекуди пробивалися крізь хмари.

— Сиди вже краще тут, при батьках. — Моя репліка прозвучала категорично, я говорив, як старший, і саме це дозволило мені запитати звичайнісіньким тоном, немовби продовжуючи розмову — Тобі подобається Геня?

Найважче запитання злетіло з уст навдивовижу легко, й він також відповів без особливих труднощів:

— Звичайно, подобається.

І продовжив, тицьнувши батогом:

— Бачите ген там кущі? Так то не кущі, а верхівки дерев у яру біля Лисін, який тягнеться до Бодзеховського лісу. Там інколи ховаються банди… — Він криво усміхнувся, й ми рухалися далі, повз дерев’яну фігурку Христа. А я знову повернувся до своєї теми, ніби й не відходив від неї… несподіваний внутрішній спокій, причина якого була для мене неясною, дозволив зігнорувати паузу:

— Але ти не закоханий у неї?

Це питання було значно ризикованіше, було вже спробою дістатися до суті, своєю настирливістю воно могло зрадити мої темні поривання (мої й Фридерикові), що народилися біля їхніх ніг, біля ніг, біля ніг… я почувався так, ніби доторкнувся до сплячого тигра. Та страх був безпідставний.

— Ні-і-і… адже ми знайомі з дитинства!.. — це було мовлено без тіні arriére-pensée[5]… хоча можна було сподіватися, що недавня подія біли майстерні стельмаха, таємними співучасниками якої були ми обоє, дещо утруднить йому відповідь.

Нічого подібного! Ті події для нього були, вочевидь, десь на іншому плані, й тепер, поруч зі мною, він утратив з ними зв’язок. А його протягле «ні-і-і» мало присмак капризу, легковажності, навіть лобурякуватості. Він сплюнув, і той плювок іще підсилив його легковажність… А сміх обеззброював, перекреслював будь-яку можливість іншої реакції. Кароль глянув на мене скоса, хитрувато:

— Я б волів з пані Марією!

Ні! Це не могло бути правдою! Сльозава пані Марія, зі своєю худорбою! Навіщо він це сказав? Чи тому, що задер спідницю старій бабі? Але чому він задирав ту спідницю, що за абсурд, що за нестерпна загадка! Водночас я знав (це був один з канонів мого письменницького знання людей), що існують людські дії, на позір цілком безглузді але потрібні людині хоча б тому, що вони її у певний спосіб характеризують: так (наведемо найпростіший приклад) дехто здатен на цілком самогубний вчинок, аби тільки його не вважали боягузом. А хто потребує подібного характеризування більше, аніж юнаки?.. Тому я був певний, що значна частина дій або висловів підлітка, який сидів поруч зі мною, стьобаючи батогом, «призначалися для самого себе». Я навіть припускав, що наше — моє і Фридерика — потайне, захоплене підглядання заохочувало його до гри з самим собою більше, аніж, він це усвідомлював. Ну гаразд, виходить, учора він ішов з нами на тій прогулянці, нудився, не знав, що робити, й задрав бабі спідницю, аби трохи розохотити себе, імовірно, для того, аби з жаданого перетворитися на жадаючого. Хлоп'яча еквілібристика! Ну, гаразд. Але чому він тепер знов повертався до цієї теми, заявляючи, що «волів би з пані Марією», — чи не крилося за цим якихось — уже агресивних — намірів?

— Гадасш, я тобі повірю? — сказав я. — Тобі хочеться пані Марії більш, ніж Гені? Що за дурниці ти вигадуєш?

На це він уперто одказав, мружачись від сонця:

— А таки хочеться!

Нісенітниця й брехня! Але навіщо, з якою метою? Ми наближалися до Бодзехова, уже виднілися вдалині великі островецькі доменні печі. Чому, чому він оборонявся від Гені, не бажав Гені? Я знав і не знав, розумів і не розумів. Чи це його очевидна молодість віддавала перевагу комусь старшому? Чи він бажав бути «зі старшими»? Що за думка, куди вона веде, — її несамовитість, її драматичність, її пекуча гострота одразу ж кинули мене на слід, адже у його країні я теж став керуватися почуттями і збудженнями. Чи цьому шмаркачеві забажалося погуляти на теренах нашої дозрілості? Справді, цілком звичайна річ, коли хлопець закохується в гарненьку панночку, й усе розвивається по лінії природної симпатії, але, може бути, він потребував якихось ширших, сміливіших зв’язків, може, він не хотів бути тільки «хлопцем з панночкою», але — «хлопцем з дорослими», хлопцем, який вривається в дорослість! Що за темна, збоченська ідея! Але ж у нього за плечима вже був досвід війни, анархії; я не знав і не міг знати, що і як його сформувало. Він був, як навколишній краєвид, знайомий і незнайомий, і тільки в одному можна було не сумніватися: цей лобур давно вже вийшов з пелюшок. Щоб увійти — куди? Власне, це лишалося невідомим, так само як і те, кого й що він собі уподобав насправді. Може, він просто хоче побавитися з нами, а не з Генею? І саме тому дав зрозуміти, що вік — не перешкода? Як же це? Як це? А так: знудився, захотів розважитися, побавитися у щось, чого, може, й сам не знав, про що, власне, навіть і не думав, — з нудьги, мимохідь і без зусиль… з нами, а не з Генею, бо ми у всій своїй бридоті могли завестийого далі, нас ніщо не обмежувало… і через це він казав мені (маючи на увазі той випадок біля майстерні стельмаха), що відрази не відчуває… Досить! У мене викликала огиду сама думка про те, що його краса шукає моєї бридоти. Я змінив тему.

— Ти до костьолу ходиш? У Бога віриш?

Питання, що закликає бути серйозним, захищає від його підступної легковажності.

— У Бога? Ну, те, що ксьондзи кажуть…

— Але в Бога віриш?

— Та вже ж… Тільки…

— Тільки що?

Він замовк.

Я повинен був ще раз запитати: «Чи ходиш до костьолу?» А натомість запитав:

— Чи ходиш до жінок?

— Як вийде…

— Маєш успіх?

Він одразу ж засміявся:

— Ні! Звідки! Я ще занадто молодий.

Занадто молодий. Було в цьому щось принизливе, й тому міг цього разу вільно ужити слова «молодий». Але мені, для кого в цьому хлопцеві Бог переплутався з жінками у якомусь гротесковому й хмільному qui pro quo[6], слова «занадто молодий» прозвучали дивно, застережливо. Отже, занадто молодий, як для жінок, так і для Бога, занадто молодий для всього, — і несуттєво було, вірить він чи не вірить, має успіх у жінок чи не має, адже він був «занадто молодим» взагалі, й жодне його почуття, жодна думка, жодне слово не могли мати значення: він був непевний, «занадто молодий». «Занадто молодий» і для Гені, і для всього, що між ними народжувалося, «занадто молодий» також для Фридерика і мене… То чим же була ця худорлява незрілість? Адже він нічого не значив! Як міг я, дорослий, усю свою серйозність вкладати у його несерйозність, з трепетом дослухатися до когось, настільки неповажного? Я роззирнувся довкола. Звідси, з височини, було видно Камінну, долинав навіть ледь чутний гуркіт потяга, що наближався до Бодзехова. Просто перед нами лежала долина річки й шосе вздовж неї, а праворуч і ліворуч — жовто-зелена клаптикова ковдра полів, скільки око сягало — сонна одвічність, але тепер — ніби з кляпом у роті, німотна. Все просякло духом безправ’я, а серед цього безправ’я — ми з хлопцем, «занадто молодим», занадто слабим, занадто легковажним, але його недостатність, неповнолітність перетворювалася в цих умовах на якусь первісну силу. Як боронитися від неї, коли нема на що спертися?

Ми виїхали на шосе, бричка затрусилася на вибоїнах, заскреготіли окуті залізом колеса, зарясніти люди на дорозі, ми їх проминали, вони сходили на стежку обіч шосе: той у кашкеті, цей у капелюсі; потім нам трапився віз з вузлами, — чиєсь усеньке добро, — віз посувався повільно, крок за кроком, а потім нас затримала якась жінка, ставши посеред шосе. Вона підійшла ближче, й ми побачили досить інтелігентне обличчя, замотане селянською хусткою; на ногах — великі чоловічі чоботи, що виглядали з-під чорної шовкової спідниці. Окрім того, вона мала велике декольте — просто-таки як для балу, — а в руці тримала щось загорнуте в газету. Жінка замахала тим згортком, щось хотіла сказати, але зціпила уста, знову намагалася заговорити, тоді махнула рукою, відскочила вбік — і стояла так, поки ми віддалилися. Кароль засміявся.

Нарешті ми дісталися до Островця, з голосним гуркотом, так підскакуючи на бруківці, що навіть щоки трусилися, проминули німецький контрольний пост перед фабрикою; містечко було те, що й раніше, цілком те саме, ті ж високі корпуси й труби фабрики, її довгий мур, потім — міст через Камінну, залізничні рейки, головна вулиця, що веде до ринку, а на розі — кав’ярня Малиновського. Бракувало, звісно, тільки одного: євреїв. Як завжди, чимало людей на вулицях, пожвавлений рух; якась баба викидає сміття з сіней; хтось іде з мотком товстої мотузки під пахвою; невеличкий натовп біля продовольчої крамниці, а трохи далі хлопчик намагається камінцем поцілити голуба, що сидить на комині. Ми придбали гасу, зробили ще кілька дрібних справ і квапливо залишили цей дивний Островець, зітхнувши з полегшенням, коли звичайна польова дорога знову прийняла бричку на своє м'яке лоно.

Але що робив Фридерик? Як поводився, залишений на самого себе? Спав? Сидів? Ходив? Я знав його скрупульозні правила поводження, розумів, що коли він, скажімо, сидів, то зберігав при цьому максимальну обережність… І все ж мене мучило незнання того, чим він, власне, займається. Та коли ми з Каролем, прибувши до Повурної, сіли до пізнього обіду, його ніде не було видно. Пані Марія сказала, що він… сапає. Що? Прополює алею в садку.

— Боюся… що йому нудно у нас, — додала вона не без смутку, ніби йшлося про гостя у передвоєнні часи. Іполіт також прийшов, щоб повідомити:

— Знаєш, твій приятель у садку, сапає.

Щось у його голосі свідчило, що той чоловік уже починає його обтяжувати: Іполіт виглядав якимось засоромленим і безпорадним.

Я пішов до Фридерика. Побачивши мене, він поклав сапку й запитав із звичайною ввічливістю, чи вдалою була поїздка… а потім, відвівши погляд убік, обережними словами висловив думку, що, може, варто вже повергатися до Варшави, бо, врешті-решт, користь тут від нас невелика, а полишати надовго наш варшавський гендель було б необачно; так, власне, ця поїздка не була досить продуманою, може, ліпше пакувати манатки… Він наче торував у собі шлях цьому рішенню, призвичаювався до нього… призвичаював себе, мене, навколишні дерева… А як я вважаю? Бо, з іншого боку, на селі краще, незважаючи ні на що… але… правда, можна було б завтра й виїхати? Його випитування ставало дедалі настирливішим, і я зрозумів, що з моїх відповідей він хоче довідатися, чи зумів я про щось домовитися з Каролем; він здогадувався, що я мав намір його прозондувати. А тепер йому хотілося знати, чи існує якась тінь надії на те, що наречену Вацлава колись обіймуть хлоп'ячі руки Кароля! А водночас він таємно сповіщав мене, що такій ілюзії не сприяє нічого з того, про що йому вдалося довідатися.

Важко передати огидність цієї сцени. Обличчя літнього чоловіка, що зусиллям волі намагається замаскувати свій розлад чи принаймні надати йому більш-менш привабливих форм; у цьому обличчі, поза його волею, проступало розчарування, прощання з надіями, з чарами, з пристрастями, а геть усі зморшки поглибилися, ставши чіткішими, неначе на трупі. Він був покірно нікчемним у своїй капітуляції перед власною огидністю, та ще й мене заразив цим свинством настільки, що і мої черви зароїлися в мені, повилазили… Але найбільш огидним було навіть не це! Гротескова страхітливість полягала передусім у тому, що ми нагадували закохану пару, зраджену в своїх почуттях, відіпхнуту іншою парою коханців. Наше збудження, наша пристрасть не мали тепер виходу й вирували поміж нами самими… нічого не лишалося, окрім нас самих… і, гидуючи самі себе, ми все ж залишалися разом, поєднані розбудженою чутливістю. Тому, власне, й не дивилися один на одного. Сонце припікало, від кущів плинув запах кантариди.

Під час цієї конспіративної наради я нарешті зрозумів, яким ударом стала для нього й для мене уже цілком очевидна байдужість тих двох. Дівчина — наречена Вацлава. Юнак — зовсім не переживає з цього приводу. Все тоне в їхній молодечій сліпоті! Загибель наших мрій!

Фридерикові я відказав: хтозна, можливо, наша відсутність у Варшаві й справді небажана… Він одразу ж учепився за мої слова. Тепер уже все відбувалося під знаком втечі — йдучи поволі алейкою, ми призвичаювалися до нового рішення.

Але за рогом будинку, на доріжці, що вела до контори, раптом наткнулися на них. Вона — з пляшкою в руці. Він — навпроти. Розмовляють. Дитинність їхня, цілковита дитинність була очевидною: вона — старшокласниця, він — школяр, шмаркач.

Фридерик запитав: — Що ви тут робите?

Вона: — Корок впав до пляшки.

Кароль, тримаючи пляшку проти світла: — Я витягну його дротинкою.

Фридерик: — Це не так легко!

Вона: — Може, краще пошукати іншого корка?

Кароль: — Не бійся… я витягну…

Фридерик: — Шийка затонка.

Кароль: — Як упав, так і вийде.

Вона: — Або розкришиться й попсує сік.

Фридерик мовчав. Кароль легковажно погойдувався на ногах. Вона стояла, тримаючи пляшку. Тоді сказала: — Пошукаю корків нагорі. Бо в буфеті нема.

Кароль: — Я кажу тобі, що витягну.

Фридерик: — Цій шийці непросто дати раду.

Вона: — Шукайте, і знайдете!

Кароль: — Знаєш, візьми з тих пляшечок, що в шафі

Вона: — Ні, там ліки.

Фридерик: — Можна відмити.

Пролетів птах.

Фридерик: — Що то за птах?

Кароль: — Іволга.

Фридерик. — Їх тут багато?

Вона: — Диви, який великий черв’як!

Кароль все ще погойдувався на розставлених ногах, вона підняла ногу, щоб почухати собі литку… Раптом носок його черевика піднявся, зробив півоберта на підборі й роздушив черв’яка… але тільки з одного боку, наскільки дозволила величина його ступні, бо відривати ногу від землі йому, вочевидь, було ліньки. Решта черв’ячого тіла шалено звивалася, а він спостерігав за цим з великим інтересом. Це було б не більш цікавим, аніж конання мухи на липучці, або нічного метелика за склом лампи, якби до того черв’яка не присмоктався погляд Фридерика — нерухомий, скляний, він вбирав у себе черв’якові муки. Могло здатися, що Фридерик обурений, але насправді в його погляді не було нічого, окрім проникнення в тортури, окрім прагнення винити чашу до останньої краплі… Він вбирав, усмоктував і, — задерев’янілий, німотний, охоплений болем, — не міг зрушити з місця. Кароль поглядав на нього спідлоба, але черв’яка не добивав: Фридериків жах був для нього збудником.

Тут ворухнувся черевик Гені, й вона роздушила черв’яка.

Але… тільки з іншого краю, давши змогу середині звиватися й надалі.

Все це — таке незначне… лишень дріб’язкове роздушення черв’яка.

Кароль: — А під Львовом більше птахів, аніж тут.

Геня: — Мені треба чистити картоплю.

Фридерик: — Я вам не заздрю… Нудна робота.

Ще якусь хвилину ми розмовляли, повертаючись до будинку, а потім Фридерик десь зник. Я не знав, де він, але знав, чим він займається. Він занурився в думки про легковажні ноги, що об’єдналися на розчавленому черв’яку у спільно вчиненій жорстокості. Жорстокість? Це була жорстокість? Ні, скоріше щось дріб’язкове — звичне вбивство черв’яка, так, знічев’я, бо сам підліз під черевика… адже стільки тих черв’яків ми роздушуємо! Ні, це — не жорстокість, це скоріше бездумність, яка дитячими очима спостерігає за смішними корчами конання, не відчуваючи болю. Так, дрібниця. А для Фридерика? Для свідомості, яка вміє вдумуватися? Для вразливості, яка вміє перейматися чимось? Звичайно, цей випадок не був і для нього чимось приголомшливим, від чого холоне кров, однак біль і мука так само страшні у хробачому тілі, як і в тілі велетня, біль — «один», так само, як простір — один, вони не діляться на частки, і скрізь, де біль з’являється, він несе в собі ту саму — цілісну — страхітливість. Тож для Фридерика цей вчинок мусив видатися, власне, страшним, викликати біль, муку. Кароль та Геня своїми підошвами перетворили спокійне існування того черв'яка на пекло. Важко уявити собі більший злочин, важчий гріх… Гріх, гріх… Так, це був гріх, але якщо гріх, то їхній спільний гріх, адже ноги обох поєдналися на судомному тілі хробака…

Я знав, про що він, навіжений, думає! Навіжений! Він думав про них — думав, що це вони «для нього» розтоптали хробака! «Не дай себе обдурити. Не вір, що між нами — нічого нема. Адже ти бачив: один з нас розтоптав… і другий розтоптав… хробака. Ми зробили це для тебе. Аби поєднатися — перед тобою, для тебе — у гріху…»

Такими мусили бути цієї миті Фридерикові думки. Втім, можливо, я приписував йому свої власні. Але хтозна — може саме він у цю мить підсовував мені свої думки… й думав про мене саме те, що я про нього думав… Себто, цілком можливо, що кожен з нас плекав власні думки, нав’язуючи їх іншому. Це видалося мені дотепним, я засміявся — і подумав, що, може, й він тепер сміється…

«Ми зробили це для тебе, щоб поєднатися при тобі в гріху…»

Якщо саме такий таємний зміст прагнули вони передати нам ногами, що топчуть… якщо саме про це йшлося… то таких речей не треба повторювати двічі! Розумний збагне з півслова! Я знову усміхнувся від мислі, що й Фридерик тепер усміхається від думки, що я думаю про нього отаке; повивітрювалися з наших голів працелюбні рішення про від'їзд, і знову він — як гончак, що натрапив на слід, сповнений пробуджених надій.

А надії — і перспективи — відкривалися широченні, зроджені коротким словом «гріх». Бо якщо тому хлопцеві й тій дівчині захотілося гріха… одне з одним… але й з нами… Ах, я неначе бачив, як Фридерик десь медитує, підперши голову руками, про те, що гріх змушує до найглибшої довіри, поєднує міцніше, аніж найгарячіші ласки, що гріх, — приватний, потайний, соромливий, — втаємничує в єство іншого так само, як фізична любов — у тілесність. Якби це було так… то це виникало із того, що він, Фридерик («що він, Вітольд» — думав Фридерик)… ну, що ми обоє… не надто старі для них, себто, що їхня юність не цілком для нас неприступна. Отже, навіщо цей спільно вчинений гріх? Цей гріх зроджений для того, щоб квітучих хлопця й дівчину таємно заручити з кимось… не таким принадним… з кимось старшим, серйознішим… Я знову усміхнувся. У своїй цноті вони були замкнені для нас, герметичні. Але в гріху — могли мати справу з нами… Ось про що думав Фридерик! Я наче бачив, як він, приклавши пальця до вуст, шукає гріха, що зблизив би його з ними, як він розглядається довкола у пошуках гріха, або, можливо, думає про те, що і я тепер розглядаюся довкола в пошуках гріха. Яка система дзеркал! Я дивлюся на себе в ньому, він на себе — в мені; і так, приписуючи один одному свої думки, приходимо до висновку, якого жоден з нас не визнає своїм власним!

Наступного ранку ми мали вирушати до Руди. Поїздка стала темою численних дріб’язкових нарад: яких брати коней, якою дорогою їхати, якими екіпажами. Врешті-решт мені випало їхати в одній бричці з Генею. Оскільки Фридерик волів не приймати рішень самостійно, то кинули монетку, і доля визначила мене як супутника дівчини.

Довгий, якийсь загублений ранок. Далекий шлях крізь розхвильовані поля, що в них поврізалися путівці з жовтими узбіччями, убого прикрашені то кущем, то деревом, то коровою; а попереду то маячив, то зникав екіпаж з Каролем на козлах. Вона — у святковій сукні, в побілілому від куряви пальті, накинутому на плечі: наречена, що їде до свого нареченого. Тож я, розсердившись, сказав їй після кількох вступних слів:

— Поздоровляю! Ви вийдете заміж, створите родину. Матимете дітей!

Вона відказала:

— Матиму дітей.

Відказала, але як! Слухняно, старанно, наче учениця. Ніби хтось давав їй уроки. Ніби при згадці про власних дітей сама ставала слухняною дитиною. Ми їхали далі. Конячі хвости спереду і конячі зади… Так! Вона хотіла заміж за того адвоката! Хотіла мати з ним дітей! І казала про це, тоді як там, попереду, вимальовувалася постать юного коханця!

Ми проїхали повз купу щебеню, викинутого просто обіч шляху, а потім — повз дві акації.

— Вам подобається Кароль?

— Звичайно… Ми здавна знайомі…

— Я знаю. З дитинства. Але я питаю, чи ви щось до нього відчуваєте?

— Я? Я його дуже люблю.

— Любите? І все? Чому ж тоді ви з ним розтоптали черв'яка?

— Якого черв’яка?

— А холоші? Холоші, які ви йому підгорнули на току?

— Які холоші? Ах, звичайно, адже вони були задовгі. Ну то й що?

Сліпучо-гладенька стіна брехні, мовленої зі щирою вірою в неї, брехні, що завдяки цьому не сприймалася за брехню. Але як я міг добиватися від неї правди? Це створіння обіч мене — досить дрібне, не досить виразне, — навіть ще жінкою не було, лише готувалося стати жінкою.

— Кароль закоханий у вас!

— Він? Він не закоханий ані в мене, ані в жодну… Для нього важливо тільки, щоб… ну, щоб переспати…

Потім вона сказала те, що справило їй приємність. Висловилася буквально так:

— Адже він — шмаркач, а до того ж… ну, ви знаєте, краще про таке не згадувати! — Це був очевидний натяк на не дуже світле минуле Кароля, але мені, незважаючи ні на що, здалося, що в ньому прозвучала якась зичлива нотка, якась немовби тінь «органічної симпатії», трохи приятельської: ні, вона висловилася не з осудом, навпаки, наче їй це було навіть трішки приємно, навіть з деякою фамільярністю… Це виглядало так, що вона, як наречена Вацлава, суворо засуджує Кароля, але водночас солідаризується з ним, з його бурхливою долею, спільною для всіх, народжених під знаком війни.

Я одразу ж за це вчепився, натискаючи на клавіш її втаємниченості. По-дружньому, трохи недбало я сказав, що вона теж дещо пережила, теж не зовсім свята, отже, могла б із ним переспати, чому б і ні? Вона сприйняла мої слова спокійно, значно спокійніше, аніж я сподівався, навіть з деякою готовністю чи послухом. Погодилася одразу, що «звичайно, могла б», тим більше, що це у неї вже сталося з одним хлопцем з АК, який ночував у них минулого року. «Звичайно, ви не скажете батькам!» Але чому це дівча так легко довірило мені свої справи? Та ще й одразу після заручин з Вацлавом? Я запитав, чи батьки ні про що не здогадуються (у зв’язку з тим хлопцем з АК), на що вона відповіла:

— Здогадуються, вони навіть застукали тоді нас. Але щодо суті не здогадуються…

«Щодо суті» — геніальний вираз! З його допомогою будь-що можна сказати. Вираз, що геніально все затемнює. У цей час ми спускалися шляхом до Бжустова, попід липами… Сонячні тіні, коні уповільнюють ходу, упряж зсовується їм на шиї, пісок рипить під колесами.

— От і добре! Але тоді — чому? Якщо був той, з АК, то чому б і не цей?

— Ні.

Ця легкість, з якою жінки кажуть «ні»! Ця здатність до відмови. Це «ні» у них завжди напоготові, і коли видобувають його з себе, то не знають милосердя. Але… чи закохана вона у Вацлава? Чи звідси її непоступливість? Я сказав щось таке, мовляв, для Вацлава це було б ударом, якби він довідався про її «минуле», він, який так її шанує, він, такий релігійний, з принципами. Я висловив надію, що вона ніколи йому про це не скаже, краще його від цього оберегти… його, який вірить у їхню духовну єдність… Вона сердито перебила:

— А ви гадаєте, що я… не маю моральності?

— Він має католицьку моральність…

— Я теж. Адже я католичка!

— Як? І ви ходите до причастя?

— Звичайно!

— І вірите в Бога? Так буквально, по-католицькому?

— Якби не вірила, то не ходила б до сповіді й до причастя. Ви не думайте! Мені дуже пасують принципи мого майбутнього чоловіка. А його мати — це майже моя мати. Побачите, що то за жінка! Для мене велика честь, що я входжу до такої родини. — І за хвилину додала, вдаривши коней віжками: — Принаймні як вийду за нього, то не гулятиму!

Пісок. Дорога. Під гору.

Банальність її останніх слів — навіщо це? «Не гулятиму». Вона могла б висловитися делікатніше. Звучання цієї фрази було якесь двоїсте… В ній містилося прагнення чистоти, гідності й водночас — негідність, заниженість у самому формулюванні… І знову це збуджувало… збуджувало мене… позаяк наближало її до Кароля. І ще раз, як під час поїздки з Каролем, в мені зродилася хвилинна зневіра: адже від них нічого не можна дізнатися, бо все, що вони кажуть, думають, відчувають, є тільки грою почуттів і збуджень, постійним самоподразненням, розпаленням нарцистичного самозамилування — і самі вони стають першими жертвами власного спокушання. А ця дівчина? Ця дівчина — суцільна зваба, вона просто поневолювала собою, своїм невтомним, гнучким, захланним кокетуванням… І ось тепер вона сиділа поруч зі мною у своєму пальтечку, зі своїми малими, занадто малими ручками… «Як вийду за нього, то не гулятиму!» Це звучало суворо, як обітниця: для Вацлава, через Вацлава, але водночас було довірливим і спокусливим визнанням власної слабкості. Отже, вона залишалася збуджуючою навіть у своїй цноті… Але там, вдалині перед нами — екіпаж, що спинається на пагорб, а на козлах обіч фурмана — Кароль… Кароль… Кароль… На козлах. На пагорбі. Вдалині. Не знаю, чи через те, що він виднівся «вдалині», чи через те, що «на пагорбі», але в цій ситуації, в такому «показі» Кароля було щось таке, що мене розлютило, і я, сердито показуючи на нього пальцем, сказав:

— Але топтати з ним хробаків вам подобається!

— Чого ви причепилися до того хробака? Він придушив, ну, і я додушила!

— Ви добре розуміли, що хробак мучитиметься!

— Що ви хочете цим сказати?

І знову нічого не ясно. Вона сиділа поруч зі мною. На якусь мить у мене зродилася думка, що треба все це облишити… Моє становище, оте купання в їхньому еротизмові — цього неможливо було терпіти! Слід якнайшвидше зайнятися чимось іншим, чимось відповіднішим, зайнятися серйозними справами! Але як важко було повертатися до нормального, важливішого, добре знаного стану, в якому такі-от фіглі-міглі з молоддю є чимось гідним зневаги! Та коли людина збуджена, то милується власною збудженістю, розпалює її в собі.

І все інше уже не становить її життя! Показавши іще раз на Кароля своїм компрометуючим пальцем, я сказав з притиском, прагнучи приперти її до стіни, вирвати з неї зізнання:

— Ви не належите собі! Ви — для когось. Але, в такому разі, ви — для нього. Ви належите йому!

— Я? Йому? Що ви вигадуєте! — Вона розсміялася. Ох, цей їхній постійний, настійливий сміх, — її та його, — сміх, що все затемнював, вкидав у розпач!

Вона відпихала його… сміючись… Відпихала сміхом. Її сміх був короткий, він одразу ж урвався, але за цю коротку мить через її сміх я побачив і його сміх. Ті самі усміхнені вуста, ті самі зуби. Це було «красиво»… на жаль. На жаль, це було «красиво». Вони обоє були «красиві». Тому вона й не хотіла!


7

Рýда. Ми висипали перед ганком з обох екіпажів, з’явився Вацлав, підбіг до майбутньої дружини, щоб привітати її на порозі свого дому… А нас приймав із зворушливою, але дуже спокійною гречністю. В передпокої ми цілували руку немолодій пані — засушеній, дрібній, пропахлій травами й ліками. Вона старанно, акуратно потисла наші пальці. Будинок був переповнений: вчора несподівано приїхали родичі з-під Львова, їх розташували на другому поверсі, у вітальні стояли ліжка, служниця бігала туди-сюди, діти гралися на підлозі, серед вузлів та валіз. Побачивши це, ми одразу ж сказали, що ночувати повернемося до Повурної, але пані Амелія не хотіла нічого слухати, просила «не робити цього», адже всі якось розмістяться. На користь швидкого повернення додому говорили також інші аргументи, а саме: Вацлав утаємничив нас, чоловіків, що прибуло двоє людей з АК, просяться не ніч, а з їхніх скупих натяків випливає, що вони готуються до якоїсь акції у цих краях. Усе це створювало досить нервову атмосферу, але ми посідали в фотелях темного багатовіконного салону, і почалася розмова… пані Амелія ввічливо зверталася до Фридерика й до мене, розпитуючи про наші пригоди. Її голова, надто стара й висохла, підносилася над шиєю, сяючи, мов зоря. Вона була, вочевидь, людиною непересічною, до того ж саме повітря, здавалося, тут мас надзвичайну силу… Ні, пеани на честь цієї пані не були перебільшенням: перед нами була не просто вельможна провінційна господиня, але особистість, яка своєю невідпорною силою формувала всю атмосферу довкола. Важко визначити, в чому конкретно це проявлялося. Така ж, як у Вацлава, хіба що навіть глибша повага до іншої особистості. Делікатність, одухотвореність і натхненність, і водночас — надзвичайна простота. І — праведність. Втім, десь у глибині все це було дивовижно категоричне, підпорядковане якійсь вищій істині — абсолютній, несумісній з найменшим сумнівом. Тож для нас — для мене і, напевне, для Фридерика — цей дім з його чітко окресленою високоморальністю став одразу ж чудесним місцем відпочинку, оазою. Адже тут усім керував принцип метафізичний, себто позатілесний, керував, кажучи коротко, католицький Бог, позбавлений тіла і занадто благородний, аби перейматися Генею та Каролем. Усе виглядало так, наче розумна материнська рука дала нам потиличника й закликала до порядку, тому й усе довкола повернулося у свої нормальні виміри. Геня з Каролем, Геня плюс Кароль стали тим, ким нони були насправді — звичайними підлітками, натомість Геня з Вацлавом набрали значущості, але тільки завдяки коханню й любові. І ми, старші, повернули собі сенс своєї старшості, яка так надійно нас захищала, що й мови не могло бути про будь-яку загрозу звідти, знизу. Одне слово, повторилося «витвереження», яке Вацлав привіз нам тоді до Повурної, але ще більшого ступеня. Гнітючий дотик молодих колін до наших грудей раптом зник.

І Фридерик ожив. Врятований з-під їхніх ніг— проклятих ніг, що його розчавлювали, — він немовби повірив у себе, легко зітхнув, засяяв, як тільки міг. Все, що він говорив, не було ані надзвичайним, ані премудрим, він просто говорив, аби підтримати розмову, але кожна дрібниця набирала ваги, заряджена його особистістю, його досвідом, його самосвідомістю. Найзвичайніші слова, — такі як «вікно», або «хліб», або «дякую», — звучали зовсім по-іншому з вуст, які так добре «знали, що кажуть». Він казав наприклад: «усі люблять маленькі радощі життя», — і це ставало значущим, або тактовним маскуванням значущості. Дуже відчутним став його «модус», той своєрідний спосіб життя, що був продуктом його розвитку й досвіду. Несподівано все це стало проявлятися в конкретиці, і, зрештою, якщо людина щось значить лише завдяки тому, що сама надає собі значення, то в даному випадку ми мали справу з велетнем, гігантом, адже важко було уявити собі, наскільки нечуваним явищем він є у власних відчуттях, нечуваним не за шкалою суспільних вартостей, а в бутті, екзистенції.

А Вацлав та його мати приймали цю самотню велич з широко розкритими обіймами — так, ніби висловлювати повагу було для них найбільшою насолодою. Навіть Геня — як-не-як, а головна діюча особа у цьому домі, — трохи посунулася на другий план, і все закрутилося довкола Фридерика.

— Ходімо, — сказала пані Амелія, — поки не принесли обіду, я покажу вам краєвид з тераси на річку!

Вона була так заполонена ним, що тільки до нього й зверталася, забувши про Геню, про нас… Ми вийшли услід за ними на терасу: місцевість, пожвавлена схилами, переходила у гладінь водяної смуги, ледь помітної і ніби мертвої. Це виглядало непогано. Але Фридерик мимоволі вимовив:

— Бочка.

І знітився… адже він, замість милуватися й захоплюватися краєвидом, помітив щось геть послідуще, як та перекинута бочка, нічим не примітна, покинута під деревом. Він не розумів, як це йому вдалося об неї спіткнутися, й не знав, як з цього становища вийти. А пані Амелія повторила:

— Бочка.

Повторила тихенько, але проникливо, ніби перевіряючи й упевнюючись у цьому, ніби в якійсь несподіваній і добрій згоді з ним, ніби їй також не чужі були несподівані фіксації і затримки на якомусь випадковому предметі, що раптом стає найважливішим саме завдяки цій затримці… О, у цих двох, виявляється, багато спільного!

За обід, окрім нас, сіла ще й згадана родина біженців з дітьми. Але велика кількість людей за столом, тиснява, дитяча біганина, імпровізовані страви — все це не сприяло апетитові… Обтяжливий то був обід. І ввесь час теревені про «ситуацію», як про загальну, в зв'язку з німецьким відступом, так і про місцеву, а я почувався розгубленим серед цих сільських, «тутешніх» розмов, таких несхожих на варшавські, розумів п'яте через десяте, але не розпитував, бо знав, що не варто, та й нікого моя думка не обходила. Та, зрештою, про все й так потім довідаюся. Тому серед загальної розмови я тільки пив і дивився, як пані Амелія, керуючи усім з висоти своєї засушеної голівки, трактує Фридерика з якоюсь особливою чуйністю, на диво зосереджено, могло видатися навіть, що вона у нього закохана… Кохання? Ні, це скоріше була магія його невичерпної свідомості, в чому і я вже пересвідчувався раніше. Тож Амелія, підготовлена, мабуть, частими медитаціями та духовними зусиллями, одразу пронюхала, з ким має справу. Страшенно зосереджений, непіддатливий на жодні спроби відволікти його увагу, украй серйозний — у порівнянні з ним усі інші виглядали просто по-дитячому. Відкривши Фридерика, пані Амелія пристрасно забажала знати, як поведеться цей гість щодо неї: чи прийме її, чи відіпхне разом з тією істиною, яку вона в собі виплекала?

Вона здогадалася, що Фридерик невіруючий — це відчувалося в її обережності, в дистанції, яку вона зберігала щодо нього. Вона знала, яка прірва існує поміж ними, та незважаючи на це, чекала саме від нього визнання й схвалення. Всі інші — ті, з ким вона зустрічалася раніше, — були віруючі, але не сягали в глибини, натомість цей, невіруючий, був надзвичайно глибокий, тому не міг не визнати її глибини; він був «остаточний», отже, і її остаточність повинен був прийняти, позаяк він «бачив», він «розумів», він «відчував». Амелії йшлося про те, щоб випробувати свою остаточність на його остаточності. Чимось вона нагадувала провінційного митця, який вперше показує знавцеві своє творіння, — тільки і того, що творінням була вона сама, її власне життя, для якого тепер шукала визнання. Але, як то кажуть, вона не могла цього висловити і, ймовірно, не змогла б навіть, якби атеїзм не стояв на заваді. Проте наявність чужої глибини неначе пробудила її власні глибини: вона старалася принаймні своєю увагою й готовністю показати, як багато він значить і чого від нього чекають.

Що ж до Фридерика, то він поводився, як завжди, бездоганно, з максимальним тактом. І все ж ницість — та сама, що й тоді, при сапуванні, коли він зізнавався в поразці, — почала поволеньки позначатися на його поведінці під впливом господині. То була ницість безсилля. Все це нагадувало копуляцію — духовну, звичайно. Амелія бажала, щоб він визнав, якщо не Бога, то її віру, однак цей чоловік нездатний був на подібний акт, власний нездоланний холод прирікав його на вічний страх перед буттям. Він був такий, який був, і тільки придивлявся до Амелії, переконуючись, що й вона є такою, якою є. Власне, під променями її тепла він ставав іще безсилішим, як труп. І атеїзм його тільки зростав під впливом її атеїзму: вони вже глибоко загрузли в цій фатальній суперечності. А тілесність Фридерика так само набирала сили під впливом її духовності, й рука його, наприклад, стала дуже, дуже, дуже рукою (не знати чому це нагадало мені того черв'яка). Я навіть перехопив погляд, яким він роздягав пані Амелію, неначе донжуан — юну дівчину; погляд, в якому виразно читалося запитання: як вона виглядає голою, — і то, ясна річ, не з якихось еротичних мотивів, а просто щоб краще знати, з ким він розмовляє. Під цим поглядом пані Амелія скулилася й зненацька замовкла — зрозуміла, що для нього вона є тільки тим, чим вона є для нього, не більше.

Це сталося на терасі, вже по обіді. Вона підвелася з крісла й звернулася до нього:

— Прошу вас подати мені руку. Прогуляємося трохи.

Вона сперлася на Фридерикову руку. Можливо, в такий спосіб, через фізичний дотик, сподівалася призвичаїти його до себе й подолати цю його тілесність? Вони йшли удвох, поруч, як пара закоханих, а ми ушістьох — трохи позаду, як почет. Втім, це справді виглядало, як роман, хіба не так само ми нещодавно йшли за Генею й Вацлавом?

Роман, але трагічний. Я уявляю, як у пані Амелії пробігли мурашки по спині, коли вона зловила погляд, що роздягав її, — адже ніхто ніколи так з нею не поводився, адже повага й любов усього оточення належали їй з ранніх літ. Що ж такого він знав про неї, яким було це його знання, щоб зважитися так її трактувати? Завжди певна того, що духовні зусилля, які забезпечували їй людську симпатію, не можуть бути піддані сумнівам, пані Амелія, власне, боялася не за себе, а за світ: адже тепер в протиріччя з її баченням світу вступало інше бачення, не менш серйозне, так само продиктоване відходом на крайні позиції…

Отже, ці два авторитети поволі крокували під ручку по широкій луці, а сонце тим часом знижувалося, більшало, червонішало, витискаючи з нас довжелезні тіні. Геня йшла з Вацлавом. Іполіт — з Марією. Я — збоку. І Кароль. Пара спереду занурилася в свій діалог. Втім, діалог нічого не значив. Вони говорили про… Венецію.

Якоїсь миті вона зупинилася.

— Погляньте довкола. Яка краса!

Він відповів:

— Так, без сумніву. Дуже красиво.

Це було сказано, аби тільки потвердити її слова.

Вона раптом здригнулася, нетерпеливлячись. Його відповідь була незначущою — так, аби уникнути справжньої відповіді, — хоча й вимовлена старанно, навіть «з почуттям», але з почуттям актора. А вона хотіла щирого захоплення цим вечором, цим творінням Бога, хотіла, щоб він полюбив Творця бодай через його витвір. Вся її чистота втілилася в цьому прагненні.

— Але я прошу вас справді подивитися і сказати! Хіба ж це не прекрасно?

Цього разу, закликаний до порядку, Фридерик зосередився, зробив зусилля й промовив з усією щирістю, на яку був здатний, навіть з деяким зворушенням:

— Так, прекрасно, так, надзвичайно гарно!

Для претензій не було підстав. Він, безсумнівно, докладав зусиль, аби задовольнити її прохання. Але ця його фатальна риса, коли він щось говорив, складалося враження, що говорить, аби не сказати чогось іншого… Чого? Амелія вирішила грати з відкритими картами, тож, не рухаючись з місця, заявила:

— Ви — атеїст!

Перш ніж висловитися у такому делікатному питанні, він кинув погляди праворуч і ліворуч, ніби пересвідчуючись в існуванні світу. І сказав, бо мусив це сказати, бо не міг сказати нічого іншою, бо відповідь була вже продиктована запитанням:

— Так, атеїст.

Але він знову говорив, аби не сказати чогось іншого! Це відчувалося! Вона замовкла, наче позбавлена можливості продовжити полеміку. Якби Фридерик справді був невіруючим, тоді вона могла б із ним змагатися, показуючи щонайглибшу «остаточність» своєї істини, змагатися, як рівний з рівним. Але слова служили йому тільки для приховування… чогось іншого. Чого? Чого? Якщо він не був ані віруючим, ані невіруючим, то ким був? Перед нею розкривалася сфера невизначеного, тієї дивної «іншості», від якої вона губилася, вражена, виведена з гри.


***

Пані Амелія повернула до будинку, і ми всі — за нею, відкидаючи кілометрові тіні, які, стелячись по траві, сягали незнаних нам, далеких місць аж десь біля стерні. Чудовий вечір. Але вона — можу поклястися — перебувала в страху. Йшла вперед, уже не звертаючи уваги на Фридерика, який, однак, покірно прямував за нею, наче песик. Виведена з гри… як той, у кого вибито з рук зброю. Ніхто не нападав на її віру, тож не було потреби її захищати: Бог ставав зайвим перед лицем атеїзму, що служив тільки ширмою. Вона відчула себе самотньою, без Бога, і могла розраховувати лише на власні сили в зіткненні з іншим існуванням, що грунтувалося на якихось незнаних принципах, котрих вона не могла збагнути. І власне це — нездатність збагнути — компрометувало її. Це показувало, що католицькому духові може на рівній дорозі зустрітися щось таке, чого він не знає, чого не передбачив, чого не осягнув. Раптово спіймана Фридериком у якийсь незбагненний спосіб, вона стала й для себе самої чимось незбагненним.

Того вечора, на тій луці наша компанія розтягнулась, як змія. Трохи позаду, навкоси від нас, ішли Геня з Вацлавом, обоє дуже ввічливі, цивілізовані, міцно закорінені у родинах: він — син своєї матері, вона — дочка своїх батьків, тож адвокатове тіло не почувалося зле з шістнадцятилітньою дівчиною, маючи поруч двох матерів та батька. А Кароль ішов сам, збоку, засунувши руки до кишень, нудьгуючи, а може, навіть не нудьгуючи, він просто ступав ногами по траві: лівою, потім правою, потім лівою, потім правою, потім лівою, потім правою, потім лівою, у просторо-лугово-зеленому неробстві, при низькому, присмерковому сонці, яке трохи пригрівало, а вітрець прохолоджував… Отак він ступав і ступав, то тут, то там часом уповільнював ходу, часом прискорював, поки не порівнявся з Фридериком (що йшов з пані Амелією). Якийсь час вони мовчки йшли поряд. Потім Кароль обізвався:

— Ви не дали б мені старого піджака?

— Навіщо тобі?

— Треба. Для гендлю.

— Що з того, що тобі треба?

— Треба! — нахабно повторив Кароль, засміявшись.

— То купи собі, — відказав Фридерик.

— Нема грошей.

— У мене теж нема.

— Дайте мені піджака!

Пані Амелія прискорила кроки, Фридерик також, і Кароль разом з ними.

— Дайте мені піджака!

— Дайте йому піджака!

Це була Геня. Вона приєдналася до них, залишивши нареченого трохи позаду, ішла поруч з Каролем, і голос її, рухи її були — для нього.

— Дайте йому піджака!

— Дайте мені піджака!

Фридерик зупинився, комічно піднявши руки вгору:

— Дайте мені спокій, діти!

Амелія віддалялася дедалі швидше, не оглядаючись, так наче її переслідували. А й справді, чому вона бодай раз не обернулася? Вона неначе втікала від малолітніх шибеників, тоді як її син залишався на задньому плані. Та от питання: від кого вона втікала — від них чи від нього, Фридерика? Чи, може від усіх разом? Видавалося неможливим, щоб вона здогадалася про щось із того що діялося поміж цими неповнолітніми, — ні, аж такого нюху в неї не було, та й самі вони здавалися їй чимось занадто другорядним. Геня мала для неї значення лише разом з Вацлавом, як майбутня його дружина, але Геня з Каролем — то були діти, підлітки… Тож, може, вона втікала від Фридерика, від панібратства, — незбагненного для неї, — що його допускав щодо Фридерика Кароль, панібратства, проявленого в неї на очах і спрямованого проти неї… адже цей чоловік, атакований хлопцем, тим самим руйнував і нівечив авторитет, який створив був перед нею… На додаток панібратство було посилене голосом синової нареченої! Отже, втеча пані Амелії свідчила про те, що вона все це зауважила, прийняла до відома!

Коли вона віддалилася, ті двоє одразу ж перестали чіплятися до Фридерика з його піджаком. Тому, що вона віддалилася? Чи тому, що минулася їхня жартівливість? Мабуть, не варто додавати, що Фридерик, вражений цією молодечою атакою, виглядав так, наче щойно вирвався з лап зграї нічних хуліганів у передмісті. Він ужив якнайрішучіших запобіжних заходів, щоб не викликати того «вовка з лісу», якого він хоча й не знав, але дуже боявся. Одразу ж приєднавшись до Іполіта з Марією, він заходився «забалакувати» недавню незручність, навіть покликав Вацлава, щоб і з ним завести свою звичайну, заспокійливу розмову. І всю решту вечора був тихий, як кролик, жодного разу не глянув навіть на Геню з Каролем, на Кароля з Генею, прагнучи розрядки й спокою. Вочевидь, його лякали оті несподівано розкриті глибини, пов'язані з Амелією. Лякали вони його особливо у поєднанні з гнучкою, юною легкістю, легковажністю. Він відчував, що ці два виміри не можуть співіснувати, тому й боявся розколу, крізь який вдерлося б… що? Що? Так-так, боявся цієї вибухонебезпечної суміші, цього А (себто «Амелія»), помноженого на (Г + К). Отже, вуха — прищулити, хвоста — під себе, тихо, ша! Він зайшов так далеко, що під час вечері (яка відбувалася в родинному колі, тоді як біженцям з-під Львова подано страви нагору) виголосив тост на честь наречених, від усього серця бажаючи їм усіляких гараздів. Більшої бездоганності важко було б чекати. Та, на жаль, одразу ж дався взнаки той механізм, через який Фридерик завжди вгрузав тим більше, чим більше старався вибратися, а цього разу все відбулося особливо драматично. Сама поява над столом його виструнченої постаті, — щойно він піднявся з місця, — викликала несподіване замішання, а пані Марія не змогла стримати нервового «ах», адже невідомо було, що він скаже, що може сказати… Щоправда, перші його фрази звучали заспокійливо, цілком звичайно, навіть з гумором; вимахуючи серветкою, він подякував за те, що ного холостяцьке життя прикраситься спогадом про такі милі заручини, і в кількох заокруглених зворотах дав дуже прихильну характеристику нареченим… Та в міру того, як тяглася промова, за всім, що він казав, почало виростати те, чого він не казав, — ох, завжди та сама історія!.. Врешті-решт, на пострах ораторові, виявилося, що вся його балаканина служить лише відволіканню нашої уваги від справжньої суті, яка проявлялася в мовчанні, поза словами, й містила те, чого у словах не було. Крізь вправні фрази проривалося його єство: ніщо не могло замаскувати цього обличчя, цих очей, що викривали невблаганні факти… А він, відчуваючи, що стає страшним, небезпечним для самого себе, просто зі шкіри пнувся, аби справити приємне враження, і вів далі свою миролюбну риторику в архіморальному, архікатолицькому дусі: про «родину, як клітинку суспільства», про «прекрасні традиції». І водночас — просто бив у обличчя Амелії й усіх інших своїм обличчям, позбавленим ілюзій, невблаганно настирливим. Це була найприголомшливіша промова, яку я будь-коли чув. Видно було, що та сила — натяків, підтексту — несе промовця вперед, мов кінь! Він закінчив побажаннями щастя. Сказав щось у такому роді:

— Вони, шановне панство, заслуговують на щастя — отже, будуть щасливими!

Це означало:

— Я говорю, щоб говорити.

Пані Амелія поспішно промовила:

— Ми дуже, дуже вдячні вам!

Цокання келишками заглушило тривогу. Амелія, незмінно ввічлива, зосередилася на обов’язках господині: може, комусь докласти м'яса, може, комусь долити горілки?.. Всі водночас заговорили, — аби тільки почути власний голос, — і в гаморі стало легше. Подано пиріг з сиром. Наприкінці вечері пані Амелія встала й вийшла до буфетної кімнати, а ми вже розігріті горілкою, жартували, оповідаючи панночці, що і як їлося з такої нагоди до війни, яких делікатесів вона не скуштувала. Кароль сміявся ввічливо й щиро, підставляючи свого келишка. Я помітив, що пані Амелія, повернувшись з буфетної, якось дивно сідала на стілець — постояла поруч, а потім, наче з наказу, сіла… Не встиг я про це подумати, як вона впала зі стільця на підлогу. Всі підхопилися з місць. На підлозі розпливалася червона пляма. З кухні долинув жіночий вереск, потім за вікном гахнув постріл, і хтось, — здається, Іполіт, — накинув свого піджака на лампу. Темрява, ще один постріл. Квапливе замикання дверей, перенесення Амелії на канапу, гарячкові рухи в темряві… Піджак на лампі почав тліти, вогонь затоптали, несподівано все заспокоїлося, затихло, всі почали прислухатися, а Вацлав тицьнув мені до рук двостволку й підштовхнув до вікна в сусідній кімнаті: стежте! Я побачив тиху місячну ніч, сад, а напівзасохлий листок на гілці, що зазирала до вікна, час від часу повертався до мене сріблястим нижнім боком. Лише горобець ворушився в гущавині. Нарешті грюкнули десь двері, хтось голосно обізвався, хтось йому відповів, і я зрозумів, що паніка минула.

Поруч зі мною з’явилася пані Марія:

— Ви знаєтеся на медицині? Ходімо. Вона помирає. Її вдарили ножем… Ви знаєтеся на медицині?

Амелія лежала на канапі, голова — на подушці, у кімнаті повно людей: родина біженців, слуги… Непорушність цих людей вразила мене. Від них віяло безсиллям, імпотенцією — тою самою, що часто з’являлась у Фридерика… Всі відступиливід Амелії, залишивши саму, віч-на-віч зі своїм конанням. Її профіль був нерухомий, наче витесаний з каменю, а поруч нерухомо стояли Вацлав, Фридерик, Іполіт… Чи довго вона вмиратиме? На підлозі — таз із ватою й кров’ю. Але тіло Амелії було не єдиним тілом, яке лежало у цій кімнаті: там, на підлозі в кутку, лежало ще одне… я не знав, хто це, звідки воно взялося; не міг, зрештою, навіть роздивитися, хто там лежить, але водночас відчув неясний здогад, що тут вплуталося щось еротичне… Кароль! Де Кароль? Спершись рукою на спинку стільця, він стояв, як усі, а Геня скулилася в кріслі. Погляди всіх були спрямовані на пані Амелію, тож я не мав змоги придивитися до іншого тіла — понаднормового, непередбаченого. Ніхто не рухався. Але всі напружено спостерігали, у поглядах читалося запитання: як вона помре? Адже від неї належало сподіватися чогось більш гідного, аніж пересічна смерть. Цього сподівалися від неї її син, і Іполіт, і Геня, і навіть Фридерик, який не зводив з неї очей. Це було парадоксально: вони чекали якоїсь дії від особи, вже нездатної до діяльності, застиглої в безсиллі. Вона була єдиною людиною в кімнаті, покликаною до дії. Вона знала про це. Несподівано Іполітова дружина вибігла з кімнати й повернулася з розп’яттям. Це виглядало як заклик до дії, і з наших душ спав тягар чекання, ми знали: зараз почнеться. Пані Марія з розп’яттям у руках стала поруч з канапою.

Але тут сталося щось просто-таки скандальне, незважаючи на всю витонченість, щось схоже но удар… Вмираюча, ледь кинувши погляд на розп'яття, повернула очі до Фридерика і з'єдналася з ним поглядом: це було майже неймовірно, нікому й на думку не спала б можливість подібного ігнорування хреста, що обернувся на зайву річ в руках пані Марії! Саме це ігнорування надало поглядові Амелії, втупленому в Фридерика, особливої ваги. Вона не зводила з нього очей. Нещасний Фридерик, упійманий зором вмираючої, — себто, зором небезпечним, — скам’янів, зблід, став майже струнко. Вони дивилися одне на одного. Пані Марія і далі тримала хреста, але час плинув, й лишалося невикористаним це печальне, безробітне розп’яття. Чи й справді в смертну годину для цієї святої жінки Фридерик став важливішим, аніж Христос? Чий справді вона була в нього закохана? Ні, це не було любов’ю, йшлося про щось навіть більш особисте: жінка бачила в ньому суддю, вона не могла погодитися з тим, що помре, не переконавши його, не довівши йому, що вона не менш «остаточна», фундаментальна, як явище, не менш важлива. Отак рахувалася вона з його думкою! Але те, що не до Христа зверталася вона за визнанням і схваленням свого існування, а до нього, смертного, дарма що обдарованого непересічною свідомістю, було для неї дивовижною єрессю, зреченням абсолюту на користь життя, визнанням того, що не Бог, а людина може бути суддею людини. Можливо, тоді я не розумів усього цього настільки ясно, та все ж мурашки побігли у мене по спині від її напруженого погляду на людську істоту, тоді як Бог в руках Марії лишився непоміченим.

Її вмирання, яке, втім, майже не посувалося вперед, ставало під вагою нашого зосередженого очікування дедалі більш напруженим. Добре знаючи Фридерика, я боявся, що, стоячи поруч з чимось настільки особливим, як людська смерть, він може не витримати й учинити якусь недоречність… Але він стояв струнко, стояв, як у церкві. Єдине йому можна було закинути — час від часу, відводячи погляд від Амелії, він зиркав углиб кімнати, туди, де лежало інше тіло, для мене таємниче, зрештою, його не можна було роздивитися з того місця, де я стояв. Дедалі частіші зиркання Фридерика змусили мене до того, що я вирішив-таки його роздивитися… І наблизився до кутка. Яке ж було моє здивування, чи, радше, приголомшення, коли я побачив (хлопця), худорлявість якого була наче повторенням худорлявості (Кароля), (хлопця), який лежав, але не був мертвий, більше того, був уособленням золотаво-білявої краси, з темними, величезними очима, з неприродно скуленими на підлозі руками та босими ногами!

Дикий, хижий блондин, — босий, сільський, але сповнений краси, розкішний брудний божок, що й тут, на підлозі, не втратив своєї звабливості. Це тіло! Це тіло! Що означало це тіло тут? Чому він тут лежав? Отже… це було повторення Кароля, але — на кілька порядків нижче… й раптом у кімнаті юність не лише зросла кількісно (бо двоє — це одне, а троє — це зовсім інше), але й якісно змінилася — стала дикішою, нижчого гатунку… І одразу, ніби відлунням, ожило тіло Кароля, — підсилене, зміцнене, — а Геня, хоча й далі побожно схилена, увірвалася всією своєю білістю у сферу грішного й потайного порозуміння з тими двома. Одночасно і вмирання Амелії якось неначе порушилося, набрало певної підозрілості — адже що могло пов’язувати її з цим сільським красунчиком, яке відношення мав цей (хлопець) до її смертної години? Я зрозумів, що ця смерть відбувається у двозначних обставинах, набагато двозначніших, аніж могло видатися…

Фридерик, засунувши у забутті руку до кишені, одразу ж її вийняв і випростав у здовж тулуба.

Вацлав стояв навколішках.

Пані Марія невтомно тримала хреста, адже нічого іншого робити не могла: відкласти розп'яття вбік було неможливо.

Палець Амелії затремтів, підвівся й почав кивати… кивав і кивав, кличучи Фридерика, який підходив повільно й обережно. Вона кивала пальцем, доки він не схилився над нею, а потім несподівано голосно промовила.

— Прошу вас не відходити. Ви побачите. Я хочу, щоб ви бачили. Все. До кінця.

Фридерик вклонився й відступив назад.

Тільки тоді вона звернула погляд на хрест і, мабуть, молилася, судячи з тремтіння, що часом з’являлося на її вустах. Нарешті все було, як мало бути: хрест, її молитва, наша зосередженість, — і тривало це надзвичайно довго, час був єдиною мірою щирості цієї нескінченної молитви, цього невідривного погляду на розп'яття. Нерухома, майже мертва, хоча й тремтлива зосередженість, зростаючи в часі, наче освячувала її, тоді як ми — Вацлав, Іполіт з дружиною, Геня, слуги — теж поставали на коліна. І Фридерик укляк, але даремно. Хоч вона і втупилася в хрест, зберігало силу її прохання, щоб він усе бачив. Навіщо це їй? Щоб навернути його до віри останнім, передсмертним зусиллям? Щоб показати, як треба вмирати по-католицькому? Та чого б вона не хотіла, саме Фридерик, а не Христос був тут найвищою інстанцією: якщо вона молилася Христові, то — для Фридерика, ставання на коліна йому не допомагало, адже він, а не Христос, залишався найвищим суддею й божеством, адже для нього відбувалася ця смерть. Яка складна ситуація! Мене не дивувало, що він ховає обличчя в долонях. Хвилини минали, ми знали, що з кожною хвилиною гасне в ній життя, але вона продовжувала свою молитву саме для того, щоб напружитися, як струна, до останку. Ті палець знову піднявся й почав кивати, цього разу — до сина. Вацлав наблизився, обіймаючи Геню. Палець спрямувався просто на них, вона в поспіху вимовила:

— Присягайтеся мені тут, зараз… Любов і вірність… Швидко.

Вони похилили голови під її рукою, Геня заплакала. Але палець знову підвівся й закивав у тому напрямку, де в кутку лежав… Почалася метушня. Його підняли, я побачив, що він поранений, — у стегно, здається, — й принесли до неї. Вуста у неї заворушилися, і я подумав, що нарешті дізнаюся, в чому справа, чому він тут, з нею, цей (молодий) і також скривавлений, що сталося між ними…

Але раптом вона почала задихатися, хапнула повітря раз, другий… І побіліла. Пані Марія підняла хрест. Пані Амелія втупилася поглядом у Фридерика й померла.


ЧАСТИНА ДРУГА


8

Фридерик підвівся з колін і ступив на середину кімнати.

— Віддайте їй честь! — закричав він. — Віддайте шану!

Він вийняв з вази троянду, кинув квітку перед канапою, потім простягнув руку Вацлавові:

— Ця душа гідна янгольських хоралів! Нам залишається тільки схилити свої голови!

Ці слова звучали б театрально на вустах будь-кого з нас, не кажучи вже про жести, а він немовби пронизав ними усіх владно, мов король, якому дозволено пафос і який встановлює для себе інший рівень природності, вищий від пересічного. Король-володар, церемоніймейстер! Вацлав, підкорений суверенністю цього пафосу, підвівся з колін і гаряче потиснув Фридерикові руку. Здавалося, втручання Фридерика має на меті затушкувати всі недоречності, які трохи затьмарили останні хвилини пані Амелії, повернути їм належний блиск. Фридерик ступив кілька кроків праворуч, потім ліворуч, — це виглядало якоюсь метушнею серед нас, — нарешті наблизився до (хлопця), що лежав у кутку.

— На коліна! — наказав він. — На коліна!

Наказ цей був, з одного боку, природним продовженням попереднього наказу, але з іншого боку, звучав недоречно, адже стосувався пораненого, який не міг рухатися. Незручність зросла, коли Вацлав, Іполіт і Кароль, настрахані його владним голосом, кинулися в куток, щоб поставити (хлопця), як наказано. Так, це вже було занадто! І коли руки Кароля ухопили (хлопця) під пахви, Фридерик неначе зашпортнувся, притих і згас.

Я був приголомшений, спустошений… стільки переживань… але ж я знав його, я знав: він знову розпочне якусь гру з нами, із самим собою… У цій напрузі, створеній присутністю небіжчиці, розгорталося якесь нове дійство, виплекане його уявою. Так, все це мало певну мету, хоча, можливо, власні наміри ще були неясні навіть йому самому, можливо, він знав тільки вступ до дійства. Та я був би дуже здивований, якби йшлося справді про почесті для Амелії. Ні, йшлося про те, аби ввести поміж нас того, хто лежав у кутку, в усій своїй драматичності й скомпрометованості, йшлося про те, щоб «видобути» його, звернути на нього увагу, «зв’язати» з Генею й Каролем. Але який зв'язок міг виникнути поміж ними? Очевидно, цей золотоволосий дикун пасував до нашої пари хоча б через те, що теж був шістнадцятирічним, жодного іншого зв’язку я не бачив і гадав, що його не бачить також Фридерик. Він діяв наосліп, керуючись таким самим, як і в мене, неясним відчуттям, що той, у кутку, посилює їх, демонізує… Тому й намагався Фридерик прокласти дорогу від (хлопця) в кутку до них.

Тільки наступного дня (сповненого приготувань до похорону) я довідався докладніше, як відбувалися фатальні події. Вони виявилися неймовірно заплутаними, чудернацькими, несамовитими. Реконструкція фактів була нелегкою, залишалося чимало темних плям, тим більше, що єдині свідки, — саме той Юзек, Юзек Скузяк, а також стара служниця Валерія, — плуталися у хаосі своїх нерозумних, неосвічених голів. Все свідчило про те, що пані Амелія, вийшовши до буфетної, почула шурхіт на сходах до кухні й наткнулася там на Юзека, який прокрався до будинку, аби щось поцупити. Почувши її кроки, він заскочив до перших-ліпших дверей, що вели до кімнатки служниці, і розбудив її. Валерія запалила сірника. Дальший перебіг подій був відомий головним чином з її белькотання. «Як я запалила сірника, та як побачила, що хтось стоїть, то геть уся стерпла, з місця зійти не могла, а сірник у пальцях увесь згорів, і пальці осьде попекло. А пані господиня навпроти нього стоїть, у дверях, і теж ані руш. А в мене сірник погас. Нічого не видно, бо вікно затулене, лежу, дивлюся, нічого не бачу, темно, хоча б підлога зарипіла, а то нічогісінько, наче їх нема, я вже Богу молюся, але нічого, тихо, тоді я на підлогу глип, бо там сірник догоряв, та нічого він не освітлював, так і догорів… І знов нічого, хоч би хто дихав, чи що… Раптом… (тут її мова загальмувалася, ніби натрапивши на колоду, кинуту впоперек шляху)… раптом так якось… як кинеться пані господиня! На нього!.. Так, наче йому під ноги… Та й попадали!.. Я й не знаю, хай Бог боронить, як це, але хоч би котресь озвалося, ні, нічого, тільки вовтузяться на підлозі, я хотіла покликати на поміч, але де там, сили нема, аж тут чую: ніж у тіло входить раз, другий, потім знову чую — ніж у тіло, а потім обоє втекли крізь двері, от і все! Тут я геть зомліла! Зомліла!»

— Це неможливо! — гнівно прокоментував Вацлав її оповідь. — Так не могло бути! Я не вірю, що мати… могла так поводитися! Та баба щось наплутала, щось накрутила від своєї дурості, ох, краще вже куряче кудкудакання, справді, краще! — крикнув він. — Краще вже куряче кудкудакання!

Він тер рукою чоло.

Однак зізнання Скузяка сходилися з тим, що говорила Валерія: господиня кинулася на нього першою і «повалила» його, бо кинулася «під ноги». З ножем. Він показував не лише поранений бік і стегно, але й виразні сліди укусів на шиї й руках.

— Кусалася! — говорив він. — Ножа я у неї видер, так вона на нього настромилася, і тоді я втік; по мені стали стріляти, а у мене нога віднялася, і я сів на землю. Тут і зловили мене…

Ну, в те, що Амелія «настромилася» на ніж, ніхто не повірив.

— Бреше! — сказав Фридерик. — А щодо укусів, то, Боже мій, в боротьбі за життя, в судомному змаганні з озброєним мерзотником (бо то у нього був ніж, а не в неї)… ну, й нерви! Тож не варто дивуватися. Інстинкт, знаєте, інстинкт самозбереження…

Так він говорив. А проте все це виглядало дуже дивно… І шокуюче… Пані Амелія, що кусає цього… А щодо ножа, то й тут справа залишалася неясною, позаяк з’ясувалося, що ніж належав Валерії — довгий, гострий кухонний ніж, яким вона зазвичай нарізала хліб. Так от, цей ніж лежав на столику біля ліжка — саме там, де стояла Амелія. З цього мало випливати, що вона, намацавши у темряві ножа, кинулася з ним на…

Вбивця Амелії був босий, з брудними ногами, й вирізнялися в ньому два дещо простацькі кольори: золото кучерів спадало на чорні очі, понурі, немов лісові калюжі. Ці кольори контрастували з вишукано-ясним блиском зубів, білизна яких нагадувала мені про…

Отже, що? Отже як? Отже можна зробити висновок, що пані Амелія, опинившись у темній кімнатці з цим (хлопцем) у лещатах напруженого чекання, не витримала і… і… намацала ножа. А намацавши, стала дикою. Кинулася, щоб убити, а коли попадали обоє, то почала кусати де попало, як навіжена. Вона? З її святобливістю? В її віці? Вона, така зразкова, з усією своєю моральністю? Імовірніше все це було фантазією, народженою в темних головах кухарки й парубка, дикою легендою, що відповідала їхньому баченню світу і сформувалася через переінакшення того, що відбувалося в темряві й було майже недоступним раціональному відтворенню! Чи темрява кімнати посилилася їхньою похмурою уявою? І Вацлав, тонучи в страшній пітьмі, що збивала з ніг, не знав, що діяти. Все це вбивало матір в його очах більше, аніж той ніж, це отруювало її, спотворювало, він не знав, як забути про шаленство, що розписалося на шістнадцятирічному тілі материних і зубами, ножем для нарізання хліба. Така смерть наче рвала на клапті усе її життя. Фридерик, як міг, старався морально підтримати його.

— Не можна покладатися на їхні свідчення, — казав він. — Передусім, вони нічого не бачили, бо було темно. По-друге, це зовсім несхоже на вашу матір, це неможливо уявити, тож можна сказати лише одне з цілковитою певністю: так, як вони розповідають, не могло бути, воно було якось інакше в тій темряві, однаково недоступній і нам, і їм… Це безперечно, це не викликає сумніву… хоча, звичайно, якщо темно, то… (— То що? То що? — питав Вацлав, помітивши його вагання.) То… ну, темрява, знаєте… темрява — це така річ, яка може вибити із… Треба пам'ятати: людина живе у світі. А в темряві світ зникає. Знаєте, навколо — нічого нема, тільки ти, сам на сам із собою. Звичайно ж, ви це знаєте. Ми всі знаємо, що всякий раз, коли ми вимикаємо лампу, робиться темно, але це не виключає тих випадків, коли темрява може, навпаки, осліпити, розумієте? Але пані Амелія навіть у такій темряві мусила залишатися пані Амелією, чи не так, Хоча в даному випадку темрява містила в собі щось… (— Що? — запитав Вацлав. — Кажіть!)… Та ні, нічого, ідіотизм, дурниця… (Що саме?) Нічого, тільки… той хлопець — молодий, із села, може, навіть неписьменний… (— Що з того, що неписьменний?)… Та ні, нічого, я тільки хочу сказати, що в даному випадку темрява містила в собі юність, містила босого хлопця… а з молодим простіше вчинити щось подібне, аніж… себто, якби це був хтось серйозніший, тоді б… (— Що б тоді?)… Я хочу сказати, що з молодим це легше, так, легше, та ще й у темряві, легше вчинити щось таке молодому, аніж старшому і…

— Та не тягніть мене за язика! — закричав Фридерик, справді перелякавшись бо навіть піт з’явився на його чолі. — Це тільки так… теоретично… Але ваша матір… ач, ні, це абсурд, це неймовірно, нонсенс! Чи не так, Каролю? Скажи, Каролю?

Чому він звертався до Кароля? Якщо боявся сам, то навіщо і його вплутував? Однак Фридерик належав до людей, які викликають вовка з лісу саме через те, що не хочуть його викликати, власне, притягають своїм страхом, який все перебільшує, гіперболізує, матеріалізує. А викликавши, уже не можуть не дражнити його, не роз’яряти, його свідомість тому була такою дражливою і некерованою, що сам Фридерик відчував її не як щось світле, але — як темряву. Для нього вона являла собою стихію не менш сліпу, аніж інстинкт, він не довіряв їй, перебував під її владою, не знав, куди вона його заведе. А ще — він був поганим психологом, бо мав багату уяву й інтелект: в його широкому баченні людини могло вміститися будь-що, тож і пані Амелію він міг уявити в будь-якій ситуації.

Пополудні Вацлав поїхав, щоб «уладнати справу з поліцією», себто, чималим хабарем вгамувати слідчу пристрасть, бо якби влада почала у цьому копирсатися, невідомо, що б із того вийшло. Похорон відбувся наступного ранку — скорочений, навіть квапливий. А ще наступного дня ми вирушили назад, до Повурної, і з нами — Вацлав, полишивши будинок на милість Божу. Мене це не здивувало: я розумів, що тепер він не може розлучитися з Генею. Попереду їхав екіпаж, в якому сиділи жінки, Іполіт та Вацлав, а за ним — бричка, з Каролем на козлах, на ній були ми з Фридериком, і ще дехто: Юзек.

Ми забрали його з собою, бо не знали, що з ним робити. Відпустити? Але ж він — убивця. І, зрештою, Вацлав ні за що б його не відпустив, адже ту смерть ще не залагоджено, адже неможливо так усе облишити… І, передусім, він плекав надію, що зможе з Юзека витягнути якусь іншу версію смерті, більш пристойну, менш скандальну.

Тож на дні нашої брички, на соломі, перед переднім сидінням лежав неповнолітній убивця-блондин. Він лежав просто під ногами у Кароля, який правував кіньми й через це сидів навкоси, поставивши ноги на крило. Фридерик та я — позаду. Бричка то виїжджала вгору, то спускалася вниз по нерухомих земляних хвилях, видноколо то розкривалося перед очима, то згорталося, коні бігли крізь куряву й спекотний запах стиглого жита. Отже. Фридерик, сидячи позаду, мав просто перед собою тих двох, саме в такому, а не іншому положенні. Та й ми всі учотирьох, на тій бричці, що котилася з пагорба на пагорб, являли собою незгіршу комбінацію, значущу формулу, дивне зіставлення… І в міру того, як ми мовчки їхали, утворена нами фігура ставала дедалі нав'язливішою. Скромність Кароля видавалася безмежною, збитий з пантелику хлопець зіщулився під ударами таких трагічних подій, він виглядав щонайтихішим, поштивим, слухняним, навіть вдягнув чорну краватку. А все-таки вони обоє — тут, перед Фридериком і мною, за якихось півметра, на передньому сидінні. Бричка котилася, коні бігли вперед. Обличчя Фридерика вимушено звернене до них… Що він такого зараз бачив? Постаті двох ровесників неначе утворювали єдину постать, настільки об'єднувала їх спільність віку. Але Кароль нависав над лежачим — з віжками, з батогом, взутий, з підсмиканими холошами штанів, — і не було між ними ані симпатії, ані порозуміння. Була радше різкість, — хлопця до хлопця, — холодна недоброзичливість, ба навіть грубість, й видно було, що Кароль належить до нас — до мене й Фридерика, що він — з нами, людьми свого класу, проти нього сільського хлопця, якого стеріг. Але обоє були у нас перед очима, і то протягом кількох годин піщаної дороги (яка часом ширшала, ніби шосе, а тоді знову зіщулювалася поміж вапняковими стінками)… вони удвох були перед нами, і де якось діяло, щось утворювалось, установлювалось поміж ними… А там, попереду, вимальовувався на узвишші екіпаж, в якому їхала вона — наречена. Екіпаж то з’являвся, то зникав, але не давав про себе забути, його то не видно було досить довго, то він знову виростав, а скошені квадрати полів та стрічки лук, нанизані на лінію нашого руху, напливали і відпливали. І серед цієї зануреної в простір геометрії — нудної, миготливої — вимальовувалося обличчя Фридерика, його профіль поруч з моїм. Про що він думав? Про що думав? Ми їхали услід за екіпажем, наздоганяючи його. Кароль, маючи в себе під ногами того, іншого, — з темними очима, золотавого, босого, немитого, — і сам якось таємничо змінювався: він наздоганяв екіпаж, як зірка — зірку, але вже разом з приятелем, що тримав його знизу, як кайдани, і хлопець-Кароль був поєднаний з тим, другим хлопцем настільки, що коли б вони почали разом їсти вишні або яблука, то я б зовсім не здивувався. Бричка котилася, коні бігли вперед. Так, саме це уявляв собі, напевно, Фридерик, — чи, може, уявляв собі, що я це собі уявляю, — профіль його був поруч з моїм, а я не міг визначити, у кому з нас все це зроджувалося. Проте, коли після багатьох годин руху полями ми дісталися до Повурної, то ті «двоє приятелів» уже були разом «щодо Гені», поєднані ставленням до неї, утверджені в цьому багатогодинною їздою услід за нею, на наших очах.

Ми помістили в’язня в порожню комору з загратованим вікном. Його рани виявилися поверховими, тож він міг утекти. Змучені до краю, ми попадали на ліжка й проспали важким сном ніч і ранок, з ранку мене обсіли якісь невловимі враження, набридливі, як муха, що кружляє довкола носа. Що за муха! Мені трохи прояснилося вже перед обідом: коли я запитав Іполіта про якусь деталь наших недавніх переживань, в його відповіді мені почулася майже непомітна зміна тону, — не те щоб холодність, але якась неначе зверхність, чи то неуважність, чи то пиха, — так, ніби ця історія вже почала йому набридати, чи в нього з’явилися важливіші справи. Важливіші від того убивства? А згодом і в голосі Вацлава я вловив щось, — принаймні, так мені здалося, — сухувате або трішки забарвлене зверхністю. Зверхність? Але чому вони зверхні? Ця зміна тону була легка і вражаюча водночас, бо як міг Вацлав задирати носа за два дні після тієї смерті? Мої чутливі нерви одразу ж сформували в мені підозру, що десь на нашому небосхилі виникла зона підвищеного тиску, й вітер подув в інший бік — але куди? Щось переінакшувалося. Щось змінювало напрямок. Лише надвечір ця тривога набрала виразнішої форми, коли я побачив Іполіта, що ходив туди-сюди вітальнею, й казав, а вслід за тим шепотів:

— Скандал, пане, скандал!.. — Раптом він сів на стілець, спохмурнілим, тоді підвівся, наказав запрягати коней і одразу ж поїхав. Тепер я збагнув: сталося щось нове. Але розпитувати не хотілося, тож тільки увечері, побачивши, що Фридерик з Вацлавом, кружляючи по подвір’ю, ведуть розмову, я приєднався до них в надії довідатися-таки, «що в траві пищало». Нічого подібного! Вони знову розмовляли про позавчорашню смерть — у тому самому тоні, що й раніше. Йшла конфіденційна балачка притишеними голосами. Фридерик, похиливши голову, втупившись поглядом у власні черевики, знову копирсався у тому вбивстві, розглядав, зважував, аналізував, шукав… доки змучений Вацлав не почав боронитися, просячи перепочинку, навіть натякаючи, що це безтактно!

— Що? — мовив Фридерик. — Як це зрозуміти?

Вацлав попрохав змилуватися над ним. Адже рана ще свіжа, він до неї ще не звик, не може усього збагнути, наче розуміє, але й не розуміє, все це занадто несподіване й страшне! І тут Фридерик кинувся на його душу, як орел.

Може, це порівняння й поверхове. Але було виразно видно, що він кидається, й кидається звисока. У тому, що Фридерик говорив, не було ані втіхи, ані милості, навпаки — містилася вимога, аби син випив до останньої краплі чашу материної смерті. Так, як переживають католики мить по миті Христову Голгофу. Він застеріг, що не є католиком. Що у нього нема навіть так званих моральних принципів. Нема цнот. Тоді чому, запитаєте ви (казав Фридерик), заради чого я жадаю від вас, аби ви випили ту чашу до решти? Я відповім; тільки в ім’я власного розвитку. Що таке людина? Хто може про це знати! Людина — це загадка (навіть така банальність злетіла з його вуст, як щось сором'язливе й саркастичне, як біль, як янгольська й диявольська безодня — бездонніша за люстро). Але ми повинні (це «повинні» було конфіденційне й драматичне), повинні переживати все дедалі глибше. Цього, знаєте, уникнути неможливо. Це необхідність нашого розвитку. Ми приречені на розвиток. Закон цей має місце як в історії усього людства, так і в історії окремої людини. Погляньте на дитину. Дитина лише починається, дитини ще нема, дитина — це дитина, тобто вступ, утаємничення… А юнак (він майже виплюнув це слово)… Що він знає? Що може відчувати він… цей ембріон? Але ми!

— Ми! — закричав він. — Ми!

І зауважив мимохідь:

— Я одразу ж глибоко порозумівся з вашою матір’ю. Не тому, що вона була католичка. А тому, що була підпорядкована внутрішньому примусові поваги… ви знаєте… вона зовсім не була легковажною…

Фридерик поглянув Вацлавові у вічі — раніше цього ніколи не траплялося, тож Вацлав занепокоївся, але відвести погляд не наважився.

— Вона сягала… суті.

— Що ж мені робити?! — крикнув Вацлав, піднімаючи руки. — Що мені робити?!

Розмовляючи з кимось іншим, він не дозволив би собі цього викрику й піднесених рук так само. Фридерик узяв його під лікоть, рушив уперед і, тицяючи пальцем просто перед собою, відповів йому:

— Бути на висоті завдання! Можете робити, що хочете. Але нехай це буде не менш скрупульозне у своїй… у своїй авторитетності.

Авторитет, як найвищий і невблаганний постулат зрілості; жодної поблажки, нічого такого, що могло б ослабити бодай на мить напругу погляду, який дошукується суті… Вацлав не міг захиститися від цієї суворості, адже то була саме суворість. Якби не вона, можна було б сумніватися в серйозності поведінки Фридерика, у щирості його жестів, трохи метушливих… але цей театр відбувався в ім'я виконання найвищого обов’язку свідомості, і це для Вацлава було незаперечним. Його католицизм не міг погодитися з дикістю атеїзму (адже для віруючого атеїзм — дикість), світ Фридерика був для нього лише хаосом, позбавленим володаря, а отже, й закону, заселеним тільки безмежною людською сваволею… Та водночас католик не міг не шанувати морального наказу, хай навіть зродженого дикими вустами. При цьому Вацлав боявся, щоб смерть матері не залишилася в його душі назавжди, боявся, що не впорається із своєю драмою, а також із своєю любов’ю, тож більше, аніж безбожності Фридерика, боявся він власної пересічності, боявся того, що робило його пристойним адвокатом «із зубною щіточкою в руці»… Тому він і тягнувся до рішучої вищості Фридерика, шукаючи в ній підтримки… ах, усе одно як, усе одно з ким, але дізнатися все про ту смерть, до найменших деталей! Пережити її! Для цього й потребував він хай навіть дикого, але спрямованого до суті погляду, й цієї своєрідної, страшенної завзятості в переживаннях.

— Але що мені робити з тим Скузяком? — скрикнув він. — Хто повинен його судити, питаю я? Хто повинен карати? Чи маємо право ми тримати його в ув’язненні? Ну гаразд, поліції ми його не віддали, бо це неможливо, але ж не можна тримати його вічно в коморі!

Наступного дня він заговорив про це з Іполітом, але той лише змахнув руками:

— Чи варто перейматися! Не задурюйте собі ким голови! Тримати в коморі, або віддати поліції, або всипати нагаїв і відпустити, нехай іде собі! Все одно!

Коли ж Вацлав намагався йому розтлумачити, що йдеться все-таки про вбивцю його матері. Іполіт розлютився:

— Який там убивця! Гівнюк, а не вбивця! Робіть, що хочете, дайте мені спокій, бо в мене зовсім інше в голові.

Він не бажав нічого слухати, й складалося враження що у недавньому вбивстві для нього важливе лиш одне — яким був труп Амелії, і геть байдуже — яким був убивця. Зрештою, він був явно поглинутий іншими турботами. У Фридерика, який стояв біля грубки, раптом щось немовби сяйнуло в голові — він здригнувся, маючи намір щось сказати, але тільки прошепотів:

— Охо-хо…

Не промовив уголос. Прошепотів. Але саме тому, що ми не були готові до його шепоту, він прозвучав виразніше, аніж коли б Фридерик говорив у повен голос. Отак, шепочучи, він і стояв, а ми чекали, що ж він казатиме далі. Та він мовчав. Тоді Вацлав, який уже навчився помічати найменші зміни в поведінці Фридерика, запитав:

— Що сталося, що ви хотіли сказати?

Той розглянувся по кімнаті і відповів:

— Ну, так, із таким, власне… можна робити, що заманеться… що кому заманеться…

— Із яким? — крикнув Іполіт з незрозумілою злістю. — Із яким таким?!

Фридерик почав пояснювати, трохи збитий з пантелику:

— З таким — ну, ясно, з яким! Із ним! Що хто захоче. Що кому заманеться.

— Зараз, зараз… Адже те саме ви казали про мою матір, — несподівано втрутився Вацлав. — Що моя мати саме його могла… ножем… тому що… — він затнувся. А Фридерик, уже виразно присоромлений, одказав:

— Та нічого, нічого, я тільки так… Не будемо про це говорити!

Який актор! Адже видно було, що його гру шито білими нитками, а він їх і не приховував. Але водночас було видно, як важко це йому дається, як він справді блідне й тремтить, ведучи гру. Для мене, принаймні, було ясно, що він намагається надати цьому вбивству й цьому вбивці якомога дражливішого характеру. А може, й не намагається, може, справа тут о якійсь неминучості, сильнішій за нього самого, якій він підкорявся, блідий і наляканий? Звичайно, це була гра, але ця гра формувала його самого і формувала ситуацію. В результаті — всі почувалися якось непевно. Іполіт різко повернувся й пішов геть, а Вацлав замовк. Але завдані гравцем удари досягали їх, незважаючи ні на що, і Юзек у коморі перетворювався на дедалі похмурішу постать, атмосфера взагалі була неначе отруєна якимись незвичайними й незрозумілими намірами (та я знав, на кого вони спрямовані, кого він мав на меті)…

Юзекові треба було щовечора промивати рану, цим займався Фридерик, який нібито знався трохи на медицині, і Кароль допомагав йому. А Генюся тримала лампу. Це знову була процедура значуща, ба навіть компрометуюча: вони утрьох схилялися над ним, і кожен з них тримав у руках щось, що виправдовувало його участю Фридерик — вату, Кароль — миску й пляшечку зі спиртом, а Геня — лампу. Але їхня схиленість утрьох над пораненим стегном неначе виривалася з кола предметів, які вони тримали, й оберталася звичайною схиленістю над ним. А лампа світила. Після цього Вацлав замикався з Юзеком і допитував його, — чи то довірливо, чи то погрозливо, — але нижчість хлопця, немитість, селюцтво робили з нього автомат, він раз у раз повторював те саме: що кинулася, що кусала. І що він мав робити? Призвичаївшись до запитань, він звик і до своїх відповідей:

— Пані господиня мене кусала! Осьде сліди!

Коли Вацлав вертався після таких допитів, виснажений, наче після хвороби, Геня сідала біля нього, тиха й вірна… Супутниця… А Кароль або накривав на стіл, або розглядав старі ілюстровані журнали… І коли я дивився на дівчину, силкуючись уявити її «з Каролем», то, як не протирав очі, не міг побачити й сліду збуджень, які вже не збуджували. І відрікався від власної пристрасті. Таж нічого поміж ними, нічого, нічого! Вона — лише з Вацлавом! Зате з ним — яка захланна! Який апетит! Яка пожадливість! Як хижо вона підбиралася до нього, ніби чоловік до панночки! Перепрошую, я не мав на увазі нічого поганого, я тільки хотів сказати, що вона з непогамовною пристрасністю добиралася до його душі, що вона жадала його сумління, що саме його честь, відповідальність, гідність, усі пов’язані з цим страждання були предметом її жадання. Будь-яка старшість у ньому притягувала її настільки, що, здавалося, лисина Вацлава вабить її навіть більше, аніж його вуса!

Але у всьому цьому, звичайно, проявлялася і притаманна їй пасивність: вона вбирала його старшість, підсівши й притулившись до нього. Вона приймала пестощі чоловічої руки, нервової й витонченої, дорослої, вона прагнула поважності перед лицем драматичної смерті, її тілесна невмілість ховалася за чужою зрілістю! От клята! Замість того, щоб бути красивою поруч з Каролем (це їй би вдалося). Геня воліла халтурити й прибіднюватися поруч з адвокатом, горнучись до його виплеканої бридоти! Адвокат був їй вдячний за те й тихенько гладив її. А лампа світила.

Так минуло кілька днів. Якось по обіді Іполіт повідомив, що ще одна особа, пан Сем’ян, прибуде невдовзі з візитом… і прошепотів, розглядаючи свій ніготь:

— Прибуде з візитом…

І заплющив очі.

Ми прийняли це до відома, не ставлячи зайвих питань. Байдужість у його голосі не могла приховувати: за «візитом» крилася якась сіть, що може впасти на всіх нас, зв'язуючи докупи, але водночас роблячи ворогами… Таємниця… Кожен говорив лише те, що можна говорити, а все решта було — докучливе, важке мовчання, а також — здогади… Але тепер принаймні набирала реальних обрисів загроза, яка вже кілька днів звіддаля порушувала одностайність наших почуттів з приводу трагічних подій у Руді, й тягар, що душив нас, перекидався з недавнього минулого у безпосереднє, чим і небезпечне, майбутнє. Увечері, під дощем, — одним з тих дрібних, уривчастих, невпевнених дощів, які поступово переходять у мжичку на цілу ніч, — під'їхало авто, і крізь ненароком прочинені двері передпокою я побачив високого пана у пальті, з капелюхом в руці. У супроводі Іполіта з лампою він попрямував до сходів нагору, де вже чекала на нього кімната. Дмухнув протяг, мало не погасивши Іполітової лампи, двері хряснули. Я впізнав його. Так, зовнішність цього чоловіка була мені знайома, хоча сам він мене не знав… Зненацька я відчув себе в цьому будинку, немов у пастці. Випадково я знав, що побачений мостивий пан — велике цабе у підпільному русі, керівник, на чийому рахунку чимало карколомно-сміливих вчинків, його давно шукають німці… так, це був саме він, а скоро так, то його поява в будинку стала появою Непередбаченого, адже всі ми тепер залежали від його милості чи немилості, його відвага перестала бути його особистою справою: наражаючи на небезпеку себе, він наражав на неї і нас, втягував, вплутував, адже, якби він зажадав чого-небудь, ми не змогли б відмовити йому. Нас об'єднувала нація, робила товаришами й братами, — тільки й того, що братерство це було холодне як лід, кожен був лише знаряддям для кожного іншого, будь-ким можна було скористатися на власний розсуд для спільної мети.

Отже, цей чоловік, такий близький і такий небезпечно чужий, пройшов неподалік від мене, як втілена загроза, й від цього моменту все насторожилося й зачаїлося. Я розумів ризик, зроджений його появою, і все-таки не міг позбутися почуття несмаку, викликаного усією цією театральністю: «акція», «підпілля», «вождь», «конспірація», — неначе у поганому романі, неначе запізніле втілення пустих юнацьких мрій… Взагалі я був ладен тепер прийняти будь-що, будь-який парад, окрім, власне, такого: тієї хвилини нація та всі пов'язані з нею романтизми були для мене неперетравлюваною сумішшю, ніби виготовленою мені на зло! Однак неможливо було скривитися її відмовитися від того, чим нас почастувала доля.

Я познайомився з «вождем», коли він спустився на вечерю. Виглядав, як перевдягнений офіцер — зрештою, так і було: кавалерійський офіцер, з пограниччя, здається, з України, сорока років з гаком, обличчя темне від нещодавно поголеної щетини. Елегантний, навіть з певним шармом. Привітався з усіма, й видно було, що він не вперше сюди приїздить. Поцілував ручки дамам:

— А, так-так, я вже знаю, яке нещастя! А ви, панове, з Варшави?..

Час від часу він примружував очі й скидався на людину, яка дуже довго їде у потязі… Його посадили у дальньому кінці стола, очевидно, він перебував тут у ролі якогось техніка, або чиновника, що наглядає за хворобами худоби чи станом озимини — обережність, не зайва з огляду на слуг. Коли ж ідеться про нас — тих, хто сидів за столом, — то одразу було видно, що всі більш-менш поінформовані, хоча розмова тягнулася сонно й безбарвно. Але в дальньому кінці стола почали діятися дивні речі, а саме — з Каролем; так, з нашим (молодим) Каролем. Присутність нового гостя зродила у ньому напружену й охочу слухняність, квапливу готовність: захлинувшись вірністю, напружений, він ураз опинився в зоні смертельної небезпеки — партизан, воїн, підпільник, у чийому тілі забродила тиха вбивча сила! Він, наче пес, готовий був виконувати накази господаря: слухняний, вишколений, вправний. Зрештою, не він один. Я не знаю, чи Кароль спричинився до цього, але уся та романтична бридота, що так дратувала мене нещодавно, збадьорилася, й ми всі, пізнавши правду й силу в єдності, перетворилися на підрозділ, що, сидячи за столом, чекав наказу, готовий до діяльності й боротьби. Конспірація, акція, ворог… все це стало раптом важливішим від щоденного життя, увірвалося, наче свіжий вітер, зникла болісна виокремленість Гені та Кароля, усі почувалися соратниками.

Однак це братерство не було зовсім чисте. Ні, чулося в ньому щось дражливе, навіть бридке! Адже, поклавши руку на серце, чи не виглядали ми, старші, комічними й гидкуватими у цій «боротьбі», як це буває з коханням у похилому віці? Чи пасувало все це нам — брезклості Іполіта, кощавості Фридерика, виснаженню пані Марії? Утворений нами підрозділ був підрозділом відставників, і єднав нас наш розлад: меланхолія, байдужість, огида кружляли над нашим братерством у борні. Часом мені здавалося: як чудово, що братерство й порив ще можливі, незважаючи ні на що! А часом хотілося закричати Гені й Каролеві: ах, тримайтеся від нас подалі, уникайте нашого бруду, нашого фарсу! Та вони (бо й вона теж) горнулися до нас, тисли на нас, хотіли бути при нас, віддавалися нам, готові виконувати наші накази, готові були з нами, для нас, за нас, хай-но лиш вождь подасть знак! І так тривало увесь вечір. Принаймні, я так це відчував. Але — чи я так відчував, чи Фридерик?

Хтозна, можливо, однією з найпохмуріших загадок людства — і найтрудніших, — є саме таке «поєднання» людей різного віку, спосіб, за допомогою якого юність раптом стає доступною старості, й навпаки. Ключем до розгадки в нашому випадку був офіцер, котрий уже тим, що він — офіцер, робив з решти рядових і молодих… Це стало ще очевиднішим, коли, після вечері, Фридерик запропонував Сем’янові подивитися на вбивцю в коморі. Я не повірив у випадковість цієї пропозиції, бо розумів, що перебування молодого-вбивці-Юзека у коморі тисло на Фридерика, ставало нав’язливим, відколи Кароль віддався офіцерові.

Ми рушили туди — Сем’ян, Фридерик, я, Геня, а також Кароль з лампою. Юзек лежав на соломі у загратованій кімнатці — сплячий, скулений, а коли ми поставали над ним, ворухнувся й, не прокидаючись, затулив очі долонею. Виглядав по-дитячому. Кароль освітлював його лампою. Сем’ян зробив рукою знак, щоб не будили. Він дивився на нього, як на вбивцю пані Амелії, однак Кароль освітлював його не як убивцю. Виглядало це скоріше так, наче він показував його вождеві не як молодого вбивцю, а як молодого солдата, як свого приятеля. Освітлював, наче рекрута, наче йшлося про призов… а Геня стояла поруч і дивилася, як він освітлює. Мені раптом видалося чимось незвичайним вартим якнайбільшої уваги те, що рядовий освітлює офіцерові рядового: між ними, рядовими, було щось дружнє, навіть братерське, але водночас — щось страшне, зрадливе… Не менш значущим мені видалося й те, що юнак дорослому освітлював юнака, хоча я й не розумів як слід, що це означає…

У тій коморі із загратованим вікном стався німий вибух — вибух отих трьох довкола лампи, в її світлі. Безгучний вибух, і незнаний, несміливий, квапливий був зміст його. Сем’ян кинув на них побіжний погляд — на якусь мить, — але цього було досить, аби я зрозумів, що й у нього промайнули подібні думки…


9

Чи я вже згадував раніше, що чотири невеличких острівці, розділені позеленілими від ряски каналами, утворювали продовження ставка? Через канали було перекинуто місточки. У самому кінці саду алея, звиваючись поміж заростів ліщини, жасмину і туї, давала можливість обійти суходолом довкола цього архіпелагу, підтопленого стоячими водами.

Я простував алеєю, коли раптом мені здалося, що один з острівців чимось відрізняється від решти… чим же?… враження було побіжне, але цей сад був уже занадто втягнутий до гри, щоб ним злегковажити. Однак… нічого. Зарості на острівці, густі плюмажі його дерев залишалися непорушні. Спекотний день уже хилився до вечора, в напівпересохлому каналі блищала шкаралуща мулу, у якому де-не-де ясніли зелені очі води. Береги поросли очеретом… Та будь-яку незвичайність належало в наших умовах піддавати терміновій перевірці, тому я перебрався на другий берег. Острівець дихав спекою, трава на ньому вибуяла густа й висока, в ній аж кишіло комах, а вгорі вели своє незалежне існування крони дерев. Я пробрався крізь зарості і… ага, ось воно! НесподіванкаІ

Там стояла лавка. А на лавці сиділа вона, але з нечуваними ногами: одна нога взута й у панчосі, зате друга — оголена аж вище коліна… це не виглядало б так неправдоподібно, коли б у нього — він лежав поруч на траві, — нога не була так само оголена, з закасаною вище коліна холошею. Неподалік — його черевик, у ньому — шкарпетка. Обличчя й очі у неї були повернуті вбік. І він не дивився на неї, рукою затуливши голову, що лежала на траві. Ні, ні, може, усе це й не виглядало б скандально, якби не суперечило так явно їхньому природному ритмові: застиглі, дивно нерухомі, неначе й не вони… і ці ноги, такі неймовірно оголені — тільки по одній з кожної пари… Вони світилися своєю тілесністю серед задушної, гарячої вологи, яку переривав лише жаб’ячий плюскіт! Він — з оголеною ногою, і вона — з оголеною ногою. Може, вони бродили по воді?.. Ні, за цим стояло щось більше, чого не можна було пояснити… він — з оголеною ногою, й вона — з оголеною ногою. Її нога ледь ворухнулася, простягнулась. Обіперлася ступнею об його ступню. І не більше.

Я спостерігав. Мені стала очевидною власна дурість. Ох, ох! Як можна було лишатися настільки наївним — і мені, і Фридерику, — вважати, що між ними «нічого нема»… дати себе обдурити зовнішніми проявами! Тепер переді мною було спростування, воно било, наче обухом по голові! Значить, вони зустрічалися тут, на острівці… Сильний, переможний крик втамування спраги німо рвався з цього місця. а їхнє зіткнення тривало без жодного руху, без звуку, навіть без погляду (бо вони не дивилися одне на одного). Він — з оголеною ногою, і вона — з оголеною ногою.

Ну, добре… Але… Так не могло бути. Проглядалось у цьому щось штучне, щось незбагненне, ба й збоченське… Звідки ця омертвілість, ніби їх зачакловано?Звідки такий холод у їхньому паланні? На якусь частку секунди у мене промайнула думка, що саме так мусить бути, що саме так це має відбуватися між ними, що це — правдивіше, аніж якби… Дурниця? Й одразу ж прийшла інша думка, а саме: що тут криється якесь шахрування, комедія; вони, мабуть, якось дізналися, що я тут проходитиму, і зробили це навмисно — для мене. Адже це було якраз для мене, саме в дусі моїх думок про них, мого сорому! Для мене, для мене, для мене! Під тиском думки, — що це для мене, — я продирався крізь кущі, вже не звертаючи ні на що уваги. І тут картина стала повною: на купі глиці, під сосною, сидів Фридерик! Це було — для нього!

Я зупинився… Він, уздрівши мене, сказав до них:

— Треба буде повторити іще раз.

І тут (хоча я все ще нічого не розумів) від них повіяло холодом юної розбещеності. Зіпсутості. Вони не рухалися — їхня молода свіжість була жахливо холодною.

Фридерик підійшов до мене, увесь — люб’язність:

— А, як ся маєте, любий пане Вітольде! (Це привітання було зовсім непотрібним, адже ми бачилися годину точу). Що ви скажете про цю пантоміму? — він показав округлим рухом у їхній бік. — Непогано грають, чи не так, ха-ха-ха? (Цей сміх був так само непотрібний, зате голосний.) — На безриб’ї і рак риба! Не знаю, чи вам відомо про мої режисерські захоплення? Я також був певний час актором. Вам відома ця деталь моєї біографії?

Він узяв мене під руку й повів по траві, надзвичайно театрально жестикулюючи. Ті двоє дивилися на нас, не мовлячи й слова

— Я маю ідею… сценарію… кіносценарію… правда, деякі сцени трохи ризиковані, потребують опрацювання, експериментів із живим матеріалом…

— На сьогодні досить. Можете одягтися! — не оглядаючись на них, він повів мене через місток, голосно й жваво оповідаючи про різноманітні свої задуми. На його думку, дотеперішні методи написання п’єс та сценаріїв «у відриві від актора» були цілком застарілі. Слід було починати саме з акторів, «співставляючи» їх різними способами, і на цих співставленнях будувати сюжет. Адже мистецький твір повинен «лише видобувати те, що вже потенціально міститься в акторах, як у живих людях, що мають власний діапазон можливостей». Актор «не повинен перевтілюватися у вигаданого сценічного героя, вдавати когось, ким він не є, навпаки, — сценічний образ мусить бути пристосований до нього, пошитий за його міркою, як вбрання».

— Я намагаюся, — продовжував він, усміхаючись, — досягти чогось подібного з цими шмаркачами, за це я їм пообіцяв подаруночок, адже це теж праця! Що поробиш, людина нудиться у цьому забутому селі, треба ж чимось зайнятися — хоча б заради здоров’я, пане Вітольде, заради здоров’я! Ясна річ, я не бажав би цього афішувати, бо, хтозна, може, все це виявиться занадто сміливим для шановного Іполіта та його Іполітихи, не хотілося б їх нервувати!..

Так він розводився — голосно, щоб усі могли чути, — а я, йдучи поруч і дивлячись на землю, із розжареним цвяхом недавнього відкриття у голові, слухав його лише краєм вуха. От спритник! От комбінатор! От лис! Таке диво з ними виробляв, таку розвагу скомбінував! Все падало донизу, у безодню цинізму й збоченства, а полум'я цього морального розкладу пожирало мене, я просто-таки корчився у муках заздрості! Відлуння розпеченої уяви все ще освітлювало мені їхню холодну розбещеність, безневинно-диявольську, особливо це стосувалося її, її, адже неможливо було припустити, щоб ця вірна наречена ходила у зарості на такі «сеанси»… за обіцяний «подаруночок»…

— Без сумніву, цікавий театральний експеримент! — відповів я на це. — Так-так, цікавий експеримент! — І якомога швидше пішов від нього, аби мати можливість подумати. Адже розбещеність стосувалася не тільки їх, і, як виявилося. Фридерик діяв значно ефективніше, аніж я гадав, він навіть зумів так безпосередньо дістатися до них самих! Отже, він робив свою справу без перерви! Ще й за моєю спиною, на власний розсуд! Йому не шкодила патетична риторика, адресована до Вацлава з приводу смерті пані Амелії, він діяв, і питання лише в тому, як далеко встиг зайти? І як далеко іще зайде? Коли йшлося про нього, то проблема цієї межі ставала особливо пекучою, тим більше, що він і мене тяг за собою! Я перелякався.

Надходив вечір — це майже непомітне випаровування світла, поглиблення й насичення темних барв, виповнення усіх дірок і закапелків соусом ночі… Сонце сховалося за деревами. Я згадав, що залишив книжку на ганку, пішов по неї… і виявив у книжці конверт без адреси, а в ньому — папірець, увесь покритий невиразною олівцевою базграниною:

«Я пишу, щоб порозумітися, бо не хочу бути у цьому всьому самотнім — самопасом, самограєм.

Коли ти сам, то не можеш бути впевненим, що не збожеволів, скажімо. Удвох — то інша річ. Удвох — це дає впевненість і об'єктивну гарантію. Удвох нема божевілля!

Та я не цього боюся. Бо знаю: я не можу збожеволіти, навіть якби захотів. Це для мене виключено, я — антибожевільний! Я хочу убезпечити себе від іншого, може, серйознішого, себто від певної, так би мовити, Аномалії, певного збільшення можливостей, яке настає, коли людина віддаляється, сходить з однієї-єдиної дозволеної дороги… Ви розумієте? На докладні пояснення немає часу. Якби я вирушав з Землі на іншу планету — хочби на Місяць, — то так само волів би мати супутника, про всяк випадок, щоб людське в мені мало від чого віддзеркалюватися.

Тож писатиму до вас, інформуючи. Суто конфіденційно, неофіційно, в таємниці також і від нас, тобто листа слід спалювати й ні з ким не обговорювати, навіть зі мною. Так, наче нічого й не було. Бо нащо дражнити, та й кого — самих себе? Краще без демонстративності.

Навіть добре, що ви були там, на острові. Коли бачать двоє, це не те, що один. Але вся праця пішла коту під хвіст: замість збудитися і зійтися — вони були холодні, мов актори, усе — тільки для мене, на моє прохання, і якщо кимось і збуджувалися, то саме мною, а не одне одним! От халепа! От невдача! Ви знаєте, як це було, адже ви бачили. Але дарма. Ми їх врешті-решт розпалимо.

Ви бачили, але тепер треба, щоб це побачив пан Вацлав, щоб ви його туди заманили. Хай він побачить! Прошу вас сказати йому таке:

1) гуляючи, ви випадково побачили їхнє рандеву на острові;

2) ви вважаєте своїм обов'язком розповісти про це йому;

3) вони не знають, що ви їх бачили.

Отже, завтра вам слід привести його на виставу. Йдеться про те, щоб він побачив їх, не побачивши мене, я вам все опишу в деталях, ви отримаєте дальші інструкції. Обов'язково! Це важливо! Саме завтра! Він мусить знати, мусить побачити!

Ви запитаєте, який у мене план? Жодного. Я рухаюся за лінією напруги, розумієте? Йду за лінією збуджень. Тепер мені потрібно, щоб він побачив, і щоб вони знали, що їх бачили. Треба зафіксувати зраду! А там — буде видно, що далі.

Прошу вас зробити це. Прошу не писати відповіді. Листи я лишатиму вам на мурі, біля брами, під цеглиною. Прошу їх спалювати.

А той, інший, № 2, той Юзек, як бути з ним, у якій комбінації його з ними скомбінувати, щоб усе це заграло, заграло, адже він пасує до цього, як ніхто… Голову ламаю, але не можу нічого придумати, та дарма, потихеньку якось складеться, сплететься, тільки — вперед, тільки — далі! Прошу виконати все точно!»

Цей лист наче ошпарив мене! Я почав ходити туди-сюди по кімнаті і, зрештою, вийшов з листом надвір — у поле, де мене привітала сонність розхвильованої горбами землі, далекі узгір’я на тлі втікаючого неба, дедалі дужчий нічний тиск усіх речей довкола. Краєвид був уже добре знайомий: я знав, що побачу його, але лист виривав мене з краєвиду, о, цей лист вибивав мене з колії, і я раз по раз повторював: що робити, що робити? Що робити? Вацлав, Вацлав, але я нізащо такого б не зробив, такого взагалі не можна робити. Особливо жахало мене те, що туманність фантастичної пристрасті матеріалізувалася в факт, в конкретний факт, в конкретний факт, що лежав у моїй кишені, у цілком конкретне завдання! Втім, чи не збожеволів Фридерик? Чи не був я потрібний йому лише для того, щоб випробувати на мені власне божевілля? Справді, надійшов найзручніший момент, щоб розірвати з ним стосунки, і зробити це було б дуже просто: розповісти Вацлавові й Іполітові… Я вже бачив, як розмовляю з ними: «Послухайте, тут складна справа… Боюся, що Фридерик… страждає від якогось психічного порушення… я помічав це за ним уже досить давно, ну, а після таких страшних подій — не він перший, не він останній… в кожному разі, на це слід звернути увагу… боюся, що це — якась манія, манія еротизму, до того ж, здається, на грунті Гені й Кароля…»

Так би я говорив. І кожне з моїх слів виводило б його поза коло здорових людей, робило божевільним, а проробити усе це потрібно було за його спиною, перетворюючи Фридерика на об’єкт нашої опіки і таємного нагляду. Він нічого про це не знав би, а не знаючи, не зміг би боронитися: з демона перетворився б на божевільного, от і все. А я натомість повернув би собі рівновагу. Ще не пізно. Я ще не вчинив нічого, що б мене скомпрометувало, адже цей лист був першим втіленням моїх з ним спільних дій… тим-то він став для мене таким тягарем.

Отже, треба вирішувати. Повертаючись до будинку, коли дерева вже розпливалися в темні плями, посновані невизначеністю, єдиним змістом якої був морок, я плекав у собі рішучість знешкодити його, перевівши у сферу звичайного божевілля. Але біля брами забіліла цеглина, я під неї зазирнув, а там на мене вже чекав новий лист.

«Черв'як!» Ви це знаєте! Ви це збагнули! Ви це тоді, напевно, відчули так само, як і я!

Черв'як — це Вацлав! Вони поєдналися на черв'якові. Поєднаються й на Вацлавові. Розтоптуючи Вацлава.

Не хочуть одне з одним? Не хочуть? Ви побачите, як Вацлава ми невдовзі перетворимо на ліжко, в якому вони паруватимуться.

Треба обов'язково вплутати у це Вацлава, треба:

1) щоб він це побачив.

Д. Б. Далі буде!»

Я заніс листа нагору, до моєї кімнати, і тільки там прочитав. Мене пригнічувало те, що його зміст був настільки ясним і зрозумілим, наче це я сам писав! Так, Вацлав повинен був стати спільно роздушеним черв’яком, повинен був забезпечити їх гріхом, зробити грішними, закинути їх у пітьму визволеної пристрасті. А що, власне, стояло на заваді, чому вони НЕ ХОТІЛИ одне з одним? Ох, я це знав, але й не знав, це було щось знане — й невловиме, завдяки своїй молодості воно вислизало від дорослої думки… В кожному разі, залишалася якась стриманість, якась мораль, якісь закони, внутрішні заборони, що їм вони підкорялися… тому Фридерик, мабуть, не помилявся, вважаючи, що коли вони удвох розправляться з Вацлавом, коли розбестяться на Вацлавові, то це їм розв'яже руки! Якщо вони стануть коханцями для Вацлава… то стануть коханцями й одне для одного! А для нас застарих, це — єдина можливість еротичного зближення з ними… Вплутати їх у зраду! Коли вони опиняться там разом з нами, відбудеться переміщування й поєднання! Я розумів це! Знав також, що гріх не зіпсує їх — навпаки, їхня молодість і свіжість тільки посиляться, заплямувавшись, коли ми їх втягнемо своїми перезрілими руками у зіпсутість, поєднаємо з собою. Так, я розумів і це! Вже досить покірної і вдячної юності, тепер мова йде про створення іншої молодості — трагічно просякнутої нами, старшими.

Ентузіазм. Хіба ж не викликало це в мені ентузіазму? Так, без сумніву. Я, опинившись поза всякою красою, позбувшись мінливого серпанку привабливості, уже непривабливий, нездатний приваблювати, звиклий до байдужості природи… Ого, я ще був здатний захоплюватися, але знав, що моє захоплення вже нікого не захопить… тож брав участь у житті, як побитий пес, паршивий пес… Та коли в моєму віці трапиться оказія потертися біля юності, — коли вона саме розквітає, — навіть коштом розпусти, коли виявляється, що й бридота може бути корисною, може споживатися красою… така спокуса знищує всякий опір, вона нездоланна! Так, ентузіазм, навіть шал — але, з іншого боку… Але все-таки!.. Але як же?! Ні! Це надто божевільне! Так не роблять! Це занадто своє, занадто приватне, відрубне. І — безпрецедентне! Вийти на цю демонічну дорогу з ним, з істотою, якою я боявся, позаяк відчував її екстремальність, розумів, що він може завести дуже далеко!

Уподібнившись до Мефістофеля, знищити Вацлавове кохання? Ні, це підла й дурна фантазія! Це не для мене! Ні за що! Отже, як бути? Вийти з гри, піти до Іполіта, Вацлава, перетворити це на клінічний випадок, зробити з диявола божевільного, з пекла — шпиталь?.. Я вже збирався йти, щоб ухопити, як обценьками, цю буйну стихію, що так розгулялася. Розгулялася? Де? Що він робив у цю мить? Те, що він цієї миті щось робить, а я про це не знаю, підштовхнуло мене, як пружина. Я вийшов у двір, підбігли собаки, ніде нікого, тільки будинок, щойно мною залишений, з’явився й став поруч, наче річ. В кухонних вікнах — світло. На другому поверсі — вікно Сем’яна (про нього я забув). І я перед будинком, прошитий відстанями зоряного склепіння, загублений серед дерев. Я завагався, потім подріботів туди, де стояла брама, а при ній — цеглина, я підійшов до неї, наче виконуючи якийсь обов’язок, підійшов, а коли став поруч, роззирнувся довкола. Чи не стоїть він десь у кущах? Під цеглиною — новий лист. Ну й розписався!

«Чи ясно ви все розумієте?

Я вже дещо собі вимудрував.

1) ЗАГАДКА: чому вони одне з одним не…? Га? Ви знаєте? Я знаю. Бо це було б надто ПОВНЕ для них. Надто ЦІЛКОВИТЕ. НЕПОВНОТА — ПОВНОТА, от де ключ!

Великий Боже! Ти — Повнота! Але це — красивіше за Тебе, і я зрікаюся Тебе на користь Цього!

2) ЗАГАДКА: чому вони горнуться до нас? Чому фліртують з нами?

Бо вони одне одного з допомогою нас хочуть. Нас. А також — Вацлава.

Нас, пане Вітольде, любий мій, нас, нас. Вони мусять — через нас. Тому з нами кокетують!

Чи бачили ви коли-небудь щось подібне? Ми їм для цього потрібні!

3) Знаєте, що страшне? Те, що я, на вершині свого духовно-інтелектуального розвитку, перебуваю в легких, недозрілих руках! Боже! Адже вони ще ростуть! Вони легко-легко, ковзючи по поверхні, занурюють мене у щось, що я муситиму повністю вичерпати — розумово й чуттєво. Вони легко-легко подадуть мені чашу, яку я муситиму випити до останньої краплі…

Я завжди здогадувався, що на мене чекає щось подібне. Я — Христос, розіп’ятий на шістнадцятирічному хресті! Ну, бувайте!

До побачення на Голгофі! Бувайте!»

Ну й розписався! І знову я сидів при лампі у своїй кімнаті нагорі: видати його? Зрадити? Але в такому разі, я й себе мусив зрадити й видати!

І себе самого!

Це все було не тільки його. Це було й моє також. Зробити з себе божевільного? Зрадити свою єдину можливість потрапити, потрапити… Куди? Куди? Що це було? Знизу мене покликали на вечерю. Коли я опинився у нашому щоденному товаристві, що розташувалось довкола столу, то всі обговорювані справи — війна, німці, село, клопоти, — ураз повернулися і посунули на мене… але ніби з далекої відстані… І вони вже не були моїми.

Фридерик також сидів тут, на своєму звичайному місці — і вів розмову про становище на фронтах поїдаючи пиріжки з сиром. І кілька разів звернувся до мене, питаючи про мою думку.


10

Втаємничення Вацлава у цю справу відбулося точно за програмою. Нічого непередбаченого не сталося й не ускладнило втаємничення, все пройшло гладко й спокійно.

Я сказав йому, що «хочу щось показати». Привів до каналу, на визначене місце, з якого крізь просвіт у деревах можна було роздивитися всю сцену. Вода в цьому місці каналу стояла досить високо — необхідна пересторога, аби Вацлав часом не вдерся на острівець і не виявив Фридерика.

Отже, я показав йому.

Сцена, задумана Фридериком на Вацлавову честь, була така: Кароль — під деревом, вона — одразу ж позад нього, обоє задерли голови, наче задивившись на щось між гіллям, може, на птаха. Потім він підняв руку, й вона також підняла руку.

Їхні долоні високо над головами «мимоволі» переплелися. А переплівшись, одразу ж різко відсмикнулися назад. Якусь хвилю обоє, нахиливши голови, дивилися на власні руки. А тоді раптом попадали в траву — не видно було, хто кого пхнув, і здавалось, що то їхні власні руки кинули їх на землю. 

Упавши, вони якусь мить лежали разом, але зараз же скочили на ноги й стояли, ніби не знаючи, що робити далі. Потім вона поволі пішла вбік, він — услід за нею, і обоє зникли в кущах.

Сцена досить вигадлива, попри позірну простоту. Простота поєднання рук у цій сцені закінчувалася несподіваним потрясінням — падінням на землю; природність змінювалася майже конвульсивним ускладненням, відхиленням від норми настільки раптовим, що якусь мить вони здавалися маріонетками, відданими на поталу стихії. Але це тривало лише мить, бо їхнє вставання, їхній спокійний відхід давали зрозуміти, що все це не є для них чимось незвичним… Неначе подібне траплялося з ними вже не раз. Неначе все це давно їм знайоме.

Туманні випари над поверхнею каналу. Задушливо вологість. Нерухомі жаби. Була п'ята година, сад виглядав стомленим. Спека.

— Навіщо ви мене сюди привели?

Він запитав про це, коли ми верталися до будинку.

Я відповів:

— Вважав це своїм обов'язком.

Він замислився.

— Дякую вам.

А коли ми підійшли вже близько до будинку, додав:

— Я навіть не припускаю, що це може… мати важливе значення… Але, як би там не було, дякую, що ви звернули мою увагу… Я порозмовляю з Генею.

І більше нічого. Він пішов до своєї кімнати. Я залишився сам, розчарований, як завжди, коли вдасться щось здійснити. Адже здійснення завжди якесь мляве, не досить виразне, позбавлене масштабу й чистоти задуму. Втіливши задум, я перетворився на безробітного (бо що робити далі?), спустошений фактом, який сам породив. Вже смеркалося. Знову смеркалося. Я вийшов у поле й пішов межею, похиливши голову. Ішов, аби йти, й земля під моїми ногами була звичайнісінька: тиха й приязна. Повертаючись, я зазирнув під цеглину, але там на мене ніщо не чекало, окрім самої цеглини — темної від вологи, холодної. Я перейшов стежкою подвір’я і зупинився перед будинком, не маючи сили увійти туди — у вир подій, які там відбувалися. Але тієї ж миті спекотність їхніх сплетених рук, їхньої рано пробудженої крові, їхній тиск і переплетеність накрили мене такою гарячею хвилею, що я, розчахнувши двері, увірвався до будинку, аби й далі все здійснювати! Увірвався! Однак там на мене чекав один з несподіваних поворотів, які часом так вражають…

Іполіт, Фридерик і Вацлав покликали мене з кабінету. Підозрюючи, що зібрання пов’язане з тією сценою на острівці, я обережно наблизився до них… але щось мені підказузало: йдеться про зовсім інше. Іполіт сидів за письмовим столом, осовілий, і витріщав на мене очі. Вацлав ходив по кімнаті. Фридерик напівлежав у кріслі. Всі мовчали. Потім Вацлав мовив:

— Треба розповісти панові Вітольду.

— Вони хочуть ліквідувати Сем’яна, — пояснив Іполіт, наче між іншим.

Я ще нічого не розумів. Та услід за цим прийшло й роз’яснення, яке змальовувало мені наше нове становище. Знову запахло театральними штампами патріотичної конспіративності, можливо, що й Іполіт це трохи відчував, бо говорив різко, немовби навіть з милості до мене. І суворо. Я дізнався, що вночі Сем’ян «бачився з особами, які прибули з Варшави» з метою визначення окремих деталей акції, яку він мав здійснити в тутешніх околицях. Але під час розмови стався «скандал, пане», позаяк Сем’ян начебто сказав, що ані цієї акції, ані будь-якої іншої вже не здійснюватиме, що від цього моменту назавжди виходить з гри й «вертається додому». Скандал, ясна річ! Почався гвалт, вони стали на нього тиснути, доки він, геть рознервувавшись, не видушив із себе, що вже зробив усе, що міг, а більше не може, бо в цьому «скінчилася сміливість», бо «сміливість перетворилася на страх», і, зрештою, «дайте мені спокій, щось в мені зламалося, боязкість якась поселилася, сам не знаю, як це сталося». Говорив, що він уже негодящий, і доручати йому справу в таких умовах було б легковажно, про що він лояльно повідомляє й просить звільнити його від обов’язків. Це вже було занадто. В ході нервової розмови почала народжуватися спочатку неясна, а потім дедалі чіткіша підозра, що Сем’ян або збожеволів, або, принаймні, нервово цілком спустошений. Від цього у них почалася паніка: секрет, також довірений Сем’янові, опинився під загрозою, адже тепер не можна бути певними, що Сем’ян його не викаже… А це, з огляду на деякі обставини, могло закінчитися катастрофою, розгромом, майже кінцем світу! Тож у цьому натиску, напрузі, плутанині врешті-решт сяйнуло страхітливе рішення про смертний вирок, про негайну ліквідацію. Іполіт розповідав, що спочатку прибулі з Варшави хотіли одразу ж піти до Сем'яна й застрелити його, але він випрохав відстрочення до наступної ночі, посилаючись на безпеку мешканців дому. Вони погодилися почекати, але не довше, як добу: боялися, що Сем’ян відчув загрозу й утече. Зрештою, Повурна дуже пасувала до їхнього задуму, позаяк Сем’ян прибув сюди у глибокій таємниці й ніхто тут його не шукав би. Вирішено було, що вночі вони повернуться сюди, аби «усе владнати».

Чому реалії нашої боротьби з ворогом, з окупантом повинні були з'явитися перед нами в такому яскравому вбранні? Все це виглядало якимось роздратовано-гнітючим, нагадувало погану театральну виставу, хоча й були у ній якнайсправжніші кров і смерть. Щоб краще зрозуміти ситуацію, щоб більше до неї призвичаїтися, я запитав:

— А що він робить тепер?

На це Іполіт відповів:

— Він нагорі. У своїй кімнаті. Замкнувся на ключ. Наполегливо просив коней, хоче виїхати звідси. Але ж я не можу дати йому коней!

І прошепотів сам до себе:

— Але ж я не можу дати коней.

Ясна річ, він не міг. То вже зовсім інший бік питання, що так не роблять: не знищують людину без суду, без формальностей, без жодного папірця! Але це час не стосувалося. Ми розмовляли, як люди, на чиї плечі впало нещастя. Втім, коли я запитав, що вони збираються робити, на мене чекала майже банальна відповідь:

— А чого ви хочете? Нема про що говорити, справа мусить бути зроблена! — Тон Іполіта знаменував рішучу переміну в наших стосунках. Я перестав бути гостем, опинився на службі, втягнутий разом з усіма в насильство, в жорстокість, які оберталися проти нас так само, як і проти Сем’яна. Чим завинив він перед нами? Раптово, як Пилип з конопель, з’являлася необхідність забити його, наражаючи на небезпеку й власне життя.

— Поки що нам робити нічого. Вони повернуться о пів на першу. Свого сторожа я послав до Островця, дав йому начебто термінове доручення, псів не спускатиму з ланцюга. Мені треба лише провести їх до нього, нагору, а там хай роблять, що хочуть. Я тільки поставив умову, щоб усе було без шуму, бо увесь будинок прокинеться. Щодо тіла, то сховаємо його… я вже обміркував… у повітці. А завтра хтось із нас начебто відвезе Сем’яна на станцію, й квит. Все буде тихо, влаштуємо гладко, жодна душа не довідається.

Фридерик запитав:

— У тій старій повітці, за током?

Запитав по-діловому, як змовник, як виконавець, і, попри все, я відчув полегшення, дивлячись на його мобілізованість: він був наче пияк, взятий у рекрути. Невже він кинув пити? Зненацька ця нова авантюра видалася мені чимось здоровим, значно пристойнішим, аніж попередні наші вчинки. Але спокій мій тривав недовго.

Одразу після вечері (вона відбулася без Сем’яна, який уже кілька днів «був недужий» і їжу йому відносили нагору) я про всяк випадок пішов до брами, а там під цеглиною на мене вже чекав папірець:

«3'явилося ускладнення. Це псує нам увесь парад.

Треба перечекати. Тихо!

Треба роздивитися, що і як. Як відбуватимуться події. Якщо підніметься шум і треба буде тікати — нам, напр., до Варшави, а їм — деінде, ну що ж, тоді все розсиплеться…

Треба знати цю стару ку… Знаєте, кого я маю на увазі? Вона — це так зв. Природа. Якщо Вона натисне на нас збоку чимось несподіваним, то не слід протестувати, опиратися, треба слухняно, покірно пристосуватися, зберігаючи хорошу міну, але внутрішньо — не розслаблятися, не втрачати з очей нашої мети, щоб вона все-таки бачила: незважаючи ні на що, у нас — інша, власна мета. Спочатку Вона, буває, втручається дуже наполегливо, дуже рішуче і т. д., але згодом це ніби перестає її цікавити. Вона дивитиметься на нас крізь пальці, і тоді можна потихеньку повернутися до своєї роботи, розраховуючи навіть на певну поблажливість… Увага! Ви повинні пристосовувати свою поведінку до моєї! Щоб не було суперечності. Я вам писатиму. Цей лист спалити обов’язково».

Цей лист… Лист, що здавався листом божевільного іще більше, аніж попередні… але як чудесно розумів я це божевілля! Воно так легко мною прочитувалося! А тактика, якої він дотримувався у своїх взаєминах з Природою, була й для мене далеко не чужою! І було цілком очевидно, що він не забуває ані на мить про свою мету: листа написано саме для того, щоб не поступитися, щоб зафіксуватися у вірності своїм наміром. Цей лист, удаючи поступливість, був водночас закликом до опору й непоступливості. Та й хтозна, чи для мене писано його, чи для Неї, щоб знала: ми не збираємося поступатися! Через мене він звертався до Неї. І я подумав: адже кожне слово Фридерика, та й кожний його вчинок, тільки формально стосувалися того, до кого були звернені, а насправді ж вони становили його невтомний діалог з Вищими Силами… діалог хитромудрий, де брехня служила правді, а правда — брехні. Ах, як старався він удавати в тому листі, що пише потай від Неї, тоді як насправді писав, аби Вона довідалася! Ще й розраховував, що ця хитрість її роззброїть — можливе, розсмішивши…

Решта вечора пройшла в чеканні. Ми крадькома позирали на годинники. Лампа ледве освітлювала кімнату. Геня, як і щовечора, притулилася до Вацлава; він, як звичайно, обійняв її, і я вирішив, що «острівець» ніяк не змінив його почуттів до неї. Непроникний, він сидів поруч з нею, а я ламав голову: наскільки він переймається справою Сем’яна, а наскільки його зачіпає шум і грюкіт, якого наробив Кароль, щось перекинувши під час порядкування в скринях… Пані Марія шила (так само, як і «діти», вона не була допущена до секрету). Фридерик напівлежав у кріслі, простягнувши ноги й поклавши руки на бильця. Іполіт сидів на стільці, втупившись поглядом в одну точку. Наше збудження сповила втома.

Ми, чоловіки, становили окрему групу, відокремлені Сем’яном, нашим таємним завданням. Але Геня раптом запитала:

— Що ти там витворяєш із начинням, Каролю?

— Дай спокій! — одказав він.

Голоси їхні пролунали в порожнечі, невідь-що означаючи й невідь-куди спрямовуючи. Ми навіть не ворухнулися.

Близько одинадцятої вони разом з пані Марією пішли спати, а ми, чоловіки, почали крутитися. Іполіт приготував лопати, лантух, мотузки, Фридерик про всяк випадок перевірив зброю, а я з Вацлавом проінспектував подвір’я. Всі вікна в будинку згасли, крім одного — Сем’янового. Звідти крізь фіранку пробивалася бліда імла світла й тривоги, тривоги й світла. Як могло бути, що відвага в ньому несподівано перетворилася на страх? Що сталося з цією людиною, що зламало його так раптово? Перетворитися з вождя на боягуза! От так пригода!

Зненацька мені видалося, що будинок виповнений двома несхожими різновидами божевілля: Сем'ян — на другому поверсі, Фридерик — на першому (що вів свою гру з Природою)… Обох так чи інакше притиснуто до стіни, доведено до крайнощів. Повернувшись до будинку, я мало не розреготався, побачивши, як Іполіт розглядає два кухонних ножі, пробуючи їхні вістря. Боже мій! Наш вельмишановний гладун, перетворившись на вбивцю й готуючись до різанини, нагадував фарсового героя! І раптом наша халтурна добропорядність, вплутана у вбивство, та ще й таке незграбне, перетворила «акцію» на аматорську виставу — більш смішну, аніж страшну. Зрештою, це робилося про всяк випадок, воно не мало вирішального характеру. Та водночас блиск ножа вразив мене своєю невідворотністю: жереб кинуто, вже з’явився ніж!

Юзек!.. І очі Фридерика, втуплені в ніж, не лишали сумніву, про що він тепер думає. Юзек… Ніж… Дуже схожий на той ніж, у пані Амелії, майже ідентичний, тут, поміж нами… Ох, цей ніж нагадував про недавнє вбивство, викликав його, був неначе його повторенням. Аналогія була щонайменше дивна, повторення — знаменне… Ніж Вацлав також дивився на нього напружено. Отже, два розуми — Вацлава й Фридерика — уже схопили цього ножа, вже працювали над ним. Однак ми перебували на службі, виконували завдання, а тому, сховавши це в собі, продовжували готуватися та очікувати.

Цю роботу треба було виконати обов'язково. Але як змучила, спустошила нас ця мелодрама історії, як прагнули ми ковтка свіжого повітря! Опівночі Іполіт вирушив потихеньку на зустріч з підпільниками, Вацлав пішов нагору, щоб слідкувати за дверима Сем’яна, а ми з Фридериком залишилися внизу. Ніколи ще перебування з ним наодинці так не пригнічувало мене! Я бачив, що він хоче щось сказати, але спілкування було заборонене, тож він мовчав, і, хоча нікого поблизу не було й ніхто нас не міг підслухати, ми все одно поводилися, як чужі люди. Наша обережність немовби матеріалізовувала з порожнечі присутність когось третього — невідомого, невловимого, але й невблаганного. Обличчя Фридерика — таке близьке мені, обличчя спільника — зоставалося неначе відокремлене стіною. Один біля другого, ми залишалися тільки один біля другого, нічого більше, тільки сиділи й сиділи. Нарешті почулися важкі кроки й сопіння Іполіта. Він повертався сам. Що сталося? Ускладнення? Якась невдача. Накладка! Переполох. Ті, що повинні були усе зробити, не прибули. З’явився натомість хтось інший, але й він уже поїхав. Що ж стосується Сем’яна, вів далі Гіп, то…

— Робити нічого, мусимо самі з цим упоратися. Бо вони не можуть, їм треба тікати. Такий наказ.

Що?! Як війнуло примусом від слів Іполіта! Це наказ, випускати його не можна ні під яким приводом, особливо тепер, коли від цього залежить доля багатьох людей, ризикувати не можна, це наказ, ні, не письмовий, не було часу, взагалі часу нема, про що ми говоримо, треба виконувати! Нам доручено! Такий був наказ — брутальний, панічний, зроджений в умовах невідомої ним напруги. Піддавати його сумніву? Це перекинуло б на нас відповідальність за всі наслідки, які могли бути катастрофічними, адже до таких драматичних заходів не вдаються безпричинно. Опір з нашого боку виглядав би пошуками способу викрутитися, а ми ж чекали один від одного повної готовності! Тож ніхто нікому не дозволив би й тіні слабкості, і якби Іполіт одразу ж повів нас до Сем’яна, ми б, мабуть, «упоралися» з ним умить. Але несподівані ускладнення давали нам привід відкласти акцію до наступної ночі, адже треба розподілити ролі, приготуватися, все забезпечити… І всім стало ясно, що коли можна відкласти, то треба відкласти… Отже, мені доручили пильнувати Сем’янові двері до світанку, після чого мене замінив би Вацлав. Ми розійшлися, сказавши один одному «добраніч», адже були вихованими людьми. Іполіт, забравши лампу, рушив до спальні, а ми якусь хвильку затрималися на сходах, що вели на другий поверх. Раптом чиясь постать промайнула в темній анфілад кімнат. Вацлав, у якого був ліхтарик, пустив промінь світла. Кароль. В піжамі.

— Де ти був? Що ти робиш тут поночі? — крикнув неголосно Вацлав, не в змозі опанувати нервів.

— Я був у ванній.

Це скидалося на правду. Вочевидь, так і було. А Вацлав не скрикнув би так несподівано, якби не його власний ліхтарик виявив Кароля. А виявивши, скрикнув голосно, майже непристойно. Здивував він нас цим криком. Та не менше здивував небувало грубий і викличний тон Кароля:

— Чого вам треба?

Він був готовий битися. Наречений одразу ж вимкнув ліхтарика.

— Дуже перепрошую, — почули ми в темряві. — Я тільки так запитав. — І швидко пішов геть.

Мені не потрібно було виходити з кімнати, щоб слідкувати за Сем'яном, адже ми мешкали через стіну. У нього було тихо, хоча світло не гасло. Я вирішив не лягати, побоюючись, що засну, тож сів біля столу. У голові все ще пульсував ритм прискореного перебігу подій, з яким важко було дати собі раду, адже понад фізичним потоком фактів плинула ще й містична сфера символів та знаків, наче сонячне проміння над коловоротом води. Так сидів я близько години, задивлений у блискотливий вир, коли раптом помітив папірець, який чекав на мене, заткнутий у щілину дверей.

«Щодо останнього конфлікту В — К. Як вибухнула злість! К. готовий був його побити!

Вони вже знають, що він їх бачив. Ось через що.

Вже знають, бо я їм сказав. Сказав, що ви мені сказали, а вам сказав Вацлав, що він випадково побачив те, на острові. Що він побачив їх (не мене), прогулюючись стежкою, цілком випадково.

Як неважко здогадатися, вони засміялися, тобто, засміялися разом, бо я сказав обом разом, а вони, бувши разом, повинні були засміятися… бо — разом, та ще й у моїй присутності! Тепер уже їх ЗАФІКСОВАНО, як веселих мучителів Вацлава. Втім, лише тоді, коли вони разом, у парі, як пара, бо ви ж бачили за вечерею, що вона сама, поодинці, залишається вірною своєму нареченому. А вдвох — сміються з нього!

А тепер — про НІЖ. Цей ніж створює зв'язок С (Сем'ян) — С1 (Скузяк).

А з цього випливає: (СС1) — В. Через А., через вбивство Амелії.

Але яка хімія! Як усе сполучається! Правда, ці сполуки ще невиразні, та вже видно, що існує СХИЛЬНІСТЬ у цьому напрямку! Подумати тільки, я не знав, що робити з тим Скузяком, а тепер він сам влазить сюди зі своїм НОЖЕМ. Але обережно! Не злякаймо! Не треба форсувати… Не треба нав'язуватися, плиньмо за потоком подій, наче ми ні при чому, вишукуймо тільки кожну можливість, аби наблизитися до нашої мети.

Треба взяти участь у цій підпільній акції Гіпа. Не показуючи, що наша підпільна акція — зовсім інша. Поводьтеся так, ніби вас дуже хвилює патріотична боротьба, дії АК, дилема Польща-Німеччина, ніби про це йдеться… тоді як насправді йдеться про те, щоб

ГЕНЬКА З КАРОЛЕМ!

Але цього не можна показувати! Не можна зізнаватися нікому. Ані мур-мур! Нікому. Навіть самим собі. Не можна цього підсовувати, пропонувати. Тихо! Хай усе робиться саме…

Нам треба відваги й упертості, бо ми мусимо мовчки наполягати на своєму, хай навіть це виглядає, як хтиве свинство. Свинство перестає бути свинством, якщо на ньому наполягатимемо! Ми мусимо йти вперед, бо якщо здрейфимо, то втонемо у свинстві. Не давайте себе збити, не зраджуйте справи! Дороги назад нема!

Моє вам шанування. Спаліть це.»

«Спаліть це» — наказував він мені. Але вже було написане: «йдеться про те, щоб ГЕНЬКА З КАРОЛЕМ»… Для кого це призначалося? Для мене? Чи для Неї, для Природи?

Хтось постукав.

— Прошу!

Зайшов Вацлав.

— Чи можу я з вами порозмовляти?

Я запропонував йому свого стільця, він сів. Я сів на ліжку.

— Я страшенно перепрошую, розумію, що ви дуже стомилися. Але саме тепер я впевнився, що не зможу заплющити очей, не порозмовлявши з вами. Не так, як раніше. Цілком щиро. Сподіваюся, ви не ображатиметеся. Ви, мабуть, здогадуєтеся, про що піде мова. Про… про те, на острові.

— Я мало чим міг би вам…

— Знаю. Знаю. Вибачте, що перебив вас. Знаю, що ви нічого не знаєте. Але хочу знати, що ви про це думаєте. Я не можу дати собі ради з власними думками. Що ви думаєте про це? Що — думаєте?

— Я? Що я можу думати… Я тільки показав вам те, вважаючи своїм обо…

— Звичайно! Я вам дуже вдячний. Навіть не знаю, як і дякувати. Але мені хочеться знати вашу точку зору. Може, спершу я викладу власну? Мені здається, що між ними нічого немає. Нічого серйозного, адже вони знають одне одного з дитинства… В цьому більше дурощів, аніж… Зрештою, в такому віці! Мабуть, колись раніше поміж ними щось… було, може, щось таке, напівдитяче, знаєте, чіпляння, звіряння, а тепер це набрало якоїсь специфічної форми — дивацької, чи не так? І часом вони повертаються до цього. Якесь брунькування, перше розпукування чуттєвості. Крім того, не слід виключати можливості зорових деформацій, адже ми дивилися здалеку, з-за кущів. Я не можу сумніватися в почуттях Гені. Не маю права. Не маю підстав. Я знаю: вона кохає мене. І як взагалі можна порівнювати наше кохання з таким… дітвацтвом! Безглуздим!

Тіло! Він сидів просто переді мною. Тіло! Він був у халаті, був із своїм тілом — випещеним, викоханим, пухкуватим, білуватим, туалетним, халатним! Він сидів із своїм тілом як з валізкою, навіть як з несесером. Тіло! Я, розлючений цим тілом і через те сам тілесний, роздивлявся його насмішкувато, мовчки, але відверто насміхаючись, майже посвистуючи. Ані крихти милосердя! Тіло!

— Ви можете мені вірити чи не вірити, але я справді б цим не переймався… Тільки от… мучить мене одне… Я не знаю, може, це омана… Тому й хочу вас запитати. Одразу перепрошую, якщо це видасться дещо… фантастичним. Мушу признатися, що навіть не знаю, як про це сказати. Те, що вони робили… пам’ятаєте, несподівано впали, потім встали… погодьтеся, це було… досить незвичайно. Так це не робиться!

Він замовк, ковтнув слину й засоромився.

— У вас склалося таке враження?

— Це було ненормально! Знаєте, якби вони цілувалися, ну, звісно… Якби він, скажімо, кинув її в траву — але так, як звичайно це робиться… Якби він навіть оволодів нею на моїх очах… Таке б мене менше… здивувало… аніж ця… незвичайність їхніх рухів…

Він узяв мене за руку. Глянув у вічі. Я аж занімів від огиди. І — зненавидів його.

— Прошу вас сказати щиро, чи я маю рацію? Може, я не побачив усього як слід? Може, дивацтво — у мені самому? Я не знаю! Прошу, скажіть!

Тіло!

Приховуючи свою легковажну, проте немилосердну злостивість, я сказав, власне, нічого такого не сказав, тільки долив олії у вогонь:

— Чи я знаю… Справді… Може, якоюсь мірою…

— Але ж я не знаю, якої ваги слід надавати цьому?! Чи є в цьому щось істотне? І як далеко вже зайшло? Перш за все, скажіть: чи вважаєте ви, що вона з ним?..

— Що?

— Пробачте. Я маю на увазі sex-appeal… Те, що називають sex-appeal. Коли я вперше побачив їх разом… це було десь рік тому… це одразу кинулося мені в очі. Sex-appeal. Притягання. Статеве притягання. Він і вона. Але тоді я ще не думав серйозно про Геню. А потім, коли вона пробудила в мені почуття, такі речі відійшли на другий план, поряд з моїми почуттями це вже не мало значення, і я перестав звертати увагу. Адже це дітвацтво! І тільки тепер…

Він зітхнув.

— Тепер я боюся, що це може виявитися найгіршим — гіршим за все, що я міг уявити.

Він підвівся.

— Кинулися на землю… не так, як повинні були кинутися. Одразу встали — теж не так. І пішли не так… Що це таке? Що це означає? Цього так не роблять!

Знову сів.

— Що це? Що? В чому тут річ?

Глянув на мене.

— Як це перевертає всю мою уяву! Ну скажіть бодай щось! Скажіть нарешті! Не залишайте мене з цим самого! — він кволо усміхнувся. — Пробачте.

Отже, й він шукав мого товариства, не бажаючи «бути з цим сам». Я справді мав успіх! Але на відміну від Фридерика, цей благав, щоб я не підтверджував його шаленства, схвильовано чекав мого спростування, переведення всього у сферу химер. Від мене залежало — чи заспокоїти його… Тіло! Якби ж він промовляв до мене, як душа! Але тіло! І ця моя легковажність! Для того, щоб лишити його в пеклі, не потрібно особливих зусиль, досить буркнути кілька невиразних слів: «Мушу визнати… Мабуть… Важко сказати… Може бути, що…» Я сказав їх. Він відповів:

— Вона кохає мене, і я знаю напевно, що кохає. Вона кохає мене!

Незважаючи ні на що, він боронився.

— Кохає? Не маю сумніву. А чи не здається вам, що поміж ними кохання необов'язкове? Кохання їй потрібне з вами, а не з ним.

Тіло!

Довгий час він не озивався. Сидів мовчки. Я теж сидів і мовчав. Тиша огорнула нас. А Фридерик? Чи спав він? А Сем’ян? А Юзек у коморі? Як він там? Чи спить? Будинок був ніби віз, запряжений кількома кіньми, і кожен тягнув у інший бік.

Вацлав сумно всміхнувся.

— Це справді прикро. Щойно я втратив матір. І ось тепер…

Він замислився.

— Я просто-таки не знаю, як мені вибачитися за це нічне вторгнення. Залишатися самому було для мене неможливо. Та я хотів би іще дещо сказати, якщо дозволите. Те, що я скажу, буде… Ось яке. Послухайте. Мене самого часом дивує, що вона… щось відчуває до мене. Мої почуття до неї — зовсім інша річ. Я відчуваю до неї те, що відчуваю, бо вона створена для кохання, вона — для того, щоб її кохали. Але що вона могла полюбити в мені? Мої почуття, мою любов до неї? Та ні, не тільки: вона й мене самого теж кохає, але чому? Що вона любить в мені? Адже ви бачите, який я! Ілюзій в мене нема, я й сам собі не надто подобаюся, а тому — не знаю, не можу збагнути, що вона в мені знайшла? Більше того: це мене вражає. І якщо я й можу щось їй закинути, то… саме те, що вона до мене… така ласкава. Чи вірите, в хвилини найвищого екстазу я злюся на неї саме за її екстаз, саме за те, що вона поділяє його зі мною! Тому я ніколи не почувався з нею цілком вільно, для мене завжди в цьому була якась ласка, щось віддане в тимчасове користування, я мусив шукати в собі якогось цинізму, щоб скористатися такою «дозволеністю», таким подарунком долі. Ну, гаразд. Як би там не було, а вона мене кохає. Це факт. Незаслужено чи заслужено, дозволено чи не дозволено, а вона кохає.

— Кохає. Без сумніву.

— Заждіть! Я знаю, що ви хочете мені сказати: що те — поза коханням, в цілком іншій сфері. Правда! Саме тому випадок, що стався зі мною, він… аморальний, варварський, надзвичайно вишуканий у своїй злостивості, так що навіть важко зрозуміти, у який диявольський спосіб це могло статися! Якби вона зраджувала мене з іншим чоловіком…

— Моя наречена гуляє з кимось таким… — раптом вимовив він зовсім іншим тоном і глянув на мене. — Що це означає? І як я можу захищатися? Що мені робити?

— Гуляє з кимось зовсім… — додав він, — та ще й так дивно… незвичайно… нечувано… це пронизує мене наскрізь, знаєте, я відчуваю цей смак, з схоплюю це… Чи ви повірите: на підставі того епізоду, який ми спостерігали, я подумки реконструював усе, що могло між ними бути, усе їхнє спілкування. І це настільки… еротично геніальне, що я не знаю, як могло їм таке спасти на думку! Неначе уві сні! Хто це вигадав? Він чи вона? Якщо вона, то вона — митець!

За хвилю він додав:

— І знаєте, що мені здається? Що вона не віддалася йому. А це навіть страшніше, аніж якби вони жили одне з одним. Така думка — справжнє божевілля, чи не правда? І все-таки! Бо якби вона йому віддалася, то я міг би захищатися, а так… не можу… Може бути, що вона, не віддаючись йому, належить йому ще більше. Бо все поміж ними відбувається інакше, інакше! Це — інше! Інше!

Ха-ха! Одного він не знав: того, що все, що відбувалося на острові, робилося для Фридерика і черезФридерика, що все це було байстрюком, породженим ними разом з Фридериком! І яка розкіш — тримати його в невідомості, аби він поняття не мав, що я, його довірений, насправді — по той бік, разом із стихією, яка його нищить! Хоча це була не моя стихія (бо замолода). Хоча я належав до його кола, а не до їхнього, тож, руйнуючи його, руйнував також і себе! Але — яка розкіш, яка легкість!

— Все через війну, — сказав він. — Це все через війну. Але чому я повинен вести війну із шмаркачами? Один убив мою матір, інший… Це вже занадто, це трішки занадто. Знаєте, що я зроблю?

— Я слухаю. Говоріть.

— Я не відступлю ані на крок!

— Ага.

— Не дозволю задурити голову ані їй, ані собі!

— Як це розуміти?

— Я зможу стояти на своєму й пильнувати свого! Я її кохаю. Вона мене кохає. Тільки це має значення, А решта мусить відступити, на решту не слід зважати, бо я так хочу. Я зможу цього захотіти. Знаєте, я, власне, не вірю в Бога. Мати була віруюча, а я — ні. Однак я хочу, щоб Бог існував. Хочу — це важливіше, аніж коли б я був просто переконаний у його існуванні. Тож і в цьому випадку я зможу хотіти і доведу свою правоту, свою моральність. Закличу Геню до порядку. Дотепер я не розмовляв з нею, але завтра ж порозмовляю й закличу до порядку.

— Що ви їй скажете?

— Я поводитимуся пристойно і закличу її до пристойності. Я поводитимуся поважно, я її поважатиму — отже, змушу, щоб і вона мене поважала. Я ставитимуся до неї так, щоб і вона не могла відмовити мені у своїх почуттях і своїй вірності. Я, знаєте, вірю, що повага й пошана зобов’язують. І з тим шмаркачем теж поводитимуся належно. Нещодавно він вивів мене з рівноваги, але цього вже не повториться.

— Отже, ви хочете поводитися… серйозно?

— Саме це я й хотів сказати! Серйозно! І їх змушу бути серйозними!

— Так, але серйозність потребує ваги. Серйозний — це той, хто займається чимось вагомим. А що найвагоміше? Для вас найвагомішим є одне, а для них — інше. Кожен обирає собі щось, виходячи з власних поглядів та власної міри…

— Як же це? Це я — серйозний, а не вони! Як можуть вони бути серйозними, адже це — дітвацтво, дурниці! Ідіотизм!

— А що, як для них важливіші їхні дітвацтва?

— Що? Найважливішим для них мусить бути те, що важливе для мене! Що вони знають? Я все знаю краще! Я змушу їх! Адже ви не будете заперечувати, що я — важливіший за них, отже, й моя думка має бути вирішальною.

— Чекайте. Мені здавалося, що ви вважаєте себе за важливішого з огляду на свої моральні принципи… але тепер виходить, що ваші принципи важливіші, позаяк ви сам — важливіший. Особисто. Як особа. Як старший.

— Не вмер Данило, то болячка задавила! — крикнув він. — Це одне й те ж! Але прошу пробачити мене! Ці освідчення в такий пізній час… Дуже вам вдячний.

Він вийшов. Мене розбирав сміх. От дивина! Ковтнув гачок — і борсається тепер, як рибина!

Але яку штуку утнула з ним наша парочка!

— Страждає? Страждає? Авжеж, страждає, але його страждання гладкеньке, розніжене, лисувате…

Краса — на їхньому боці. Отже, і я теж був на «їхньому» боці. Все, що походило «від них», — розкішне, привабливе, уміло захопити… Тіло.

Цей бугай, удаючи, ніби охороняє мораль, насправді пхався просто на них усією своєю вагою. Пхав себе. Нав'язував їм свою мораль тільки тому, що це була «його» мораль — важча, старша, розвиненіша… мораль дорослого чоловіка. Нав’язував її примусом!

От бугай! Несила було його терпіти. Та тільки… чи ж я сам не був до нього подібний? Я — чоловік… Думаючи про це, я раптом знову почув стук у двері. Я був певний, що це повернувся Вацлав, а там стояв Сем’ян! Я закашлявся просто йому в обличчя від несподіванки.

— Вибачте, що вас турбую, але я чув голоси і зрозумів, що ви не спите. Чи можна попросити у вас склянку води?

Він пив поволі, маленькими ковтками, не дивлячись на мене. Без краватки, з розстебнутою сорочкою, зім’ятий увесь, із напомадженим, але розкуйовдженим волоссям, яке він щохвилини куйовдив рукою. Допив склянку, але не йшов. Стояв на місці й далі куйовдив волосся.

— Яка арабеска! — пробурмотів він. — Важко повірити!..

Він стояв собі, наче мене не було поруч. Я навмисне не відповідав йому. Сем’ян говорив притишено, наче сам до себе:

— Мені потрібна допомога.

— Чим я можу прислужитися?

— Ви знаєте, що у мене стався нервовий злам? — запитав він байдуже, так, наче йшлося не про нього.

— Мушу визнати… Я не розумію…

— Таж ви мусите бути «в курсі»! — засміявся він. — Ви ж знаєте, хто я такий. І знаєте, що у мене злам.

Чухраючи волосся, він чекав на мою відповідь. Так чекати він міг безконечно, бо перебував у глибокій задумі, точніше, був зосереджений на якійсь одній мислі, хоча й не думав ні про що. Я вирішив довідатися, чого йому треба, тож визнав, що я, справді, «в курсі»…

— Ви симпатична людина… Я там, за стіною, вже більше не міг… на самоті… — він показав пальцем у бік своєї кімнати. — Як би це пояснити? Я вирішив звернутися до когось. Вирішив звернутися до вас. Може, тому, що ви людина симпатична, а може, тому, що ви мешкаєте поруч… Я вже не можу — на самоті. Не можу, й квит! Ви дозволите сісти?

Він сів, і рухи у нього були, неначе після довгої хвороби — обережні, ніби він не зовсім володів тілом і обдумував кожен рух наперед. — Я б хотів отримати від вас інформацію, — мовив він, — чи тут готується щось проти мене?

— Навіщо? — запитав я.

Він спочатку вирішив засміятися, але потім сказав:

— Перепрошую, я б хотів говорити відверто… але спершу дозвольте мені пояснити, у якій ролі я з’явився тут, перед вами, шановний. Треба розповісти дещо про моє життя. Дуже прошу вислухати. Зрештою, ви, мабуть, чимало про мене чули. Чули, що я чоловік відважний, можна сказати навіть, небезпечний… Ну, так… Але тепер, віднедавна, найшло на мене оце… Сталася невдача, ви знаєте… Отака штука. Тиждень тому. Я сидів, розумієте, біля лампи, і раптом в голові у мене зринуло питання: чому ти до цього ніколи не послизнувся? А що, як завтра послизнешся і впадеш?

— Але ж таке, мабуть, не раз спадало вам на думку?

— Звичайно! Не раз! Але тут на цьому не скінчилося, бо в голову одразу ж прийшла інша думка — така, якої не повинно бути, бо це б мене розм’якшило, відкрило, хай йому чорт, доступ небезпеці! Я подумав, що краще так не думати. І тільки-но я подумав, то вже не міг відчепитися від тієї думки, вона схопила мене, і тепер увесь час мушу думати про те, що послизнувся і що про це не слід думати, бо таки послизнувся, і так без кінця. Пане! Мене схопило, як пастка!

— Це нерви.

— Ні, це не нерви. А знаєте, що? Це перетворення. Перетворення відваги на страх. Цьому не можна зарадити.

Він запалив цигарку. Затягнувся, випустив дим.

— Знаєте, ще три тижні тому у мене була мета, було завдання, боротьба, об’єкт — той чи інший… Тепер нема нічого. Все це спало з мене, наче, пробачте, штани. Тепер я думаю тільки про те, щоб зі мною нічого не сталося. І маю рацію. Той, хто боїться за себе, завжди має рацію. Найгірше те, що я маю рацію, тільки тепер маю рацію! Але чого ви хочете від мене? Я тут сиджу вже п’ятий день! Прошу коней — не дають. Ви тримаєте мене, наче у в’язниці. Що ви хочете зі мною зробити? Я в цій кімнатці звиваюся, як вуж… Чого ви хочете?

— Вам треба заспокоїтися. Це нерви.

— Хочете знищити мене?

— Ви перебільшуєте.

— Я не такий дурень! Я потрапив у халепу… Моє нещастя в тому, що я розповів їм про свій страх, тепер вони це знають. Доки я не боявся, вони боялися мене. Тепер, коли я боюсь, стаю небезпечним. Я це розумію. Мені не можна довіряти. Але до вас звертаюся, як до людини. Я прийняв таке рішення: встати, прийти до вас і сказати все відверто. Це мій останній шанс. Я звертаюся до вас відверто, бо в моєму становищі нема іншого шляху. Послухайте, це якесь замкнуте коло. Ви боїтеся мене, бо я боюся вас, я боюся вас, бо ви боїтеся мене. Я не можу з цього видобутися інакше, ніж стрибком, тому вдираюся до вас серед ночі, хоча ми й незнайомі. Ви людина інтелігентна, письменник, зрозумійте ж мене, подайте мені руку, щоб я вибрався звідси!

— Що я повинен зробити?

— Хай мені дозволять поїхати звідси. Хай відчепляться. Тільки про це я мрію. Щоб відчепилися. Щоб вийти з гри. Я б пішов навіть пішки, але ви готові перестрінути мене десь у полі й… Поклопочіться, щоб мені дозволили поїхати, бо я нікому нічого вже не зроблю, бо в мені вже все перегоріло, бо я більше не можу… Я хочу спокою. Спокою. Якщо від мене відчепляться, то жодних ускладнень не буде. Зробіть це, благаю вас, бо, знаєте, я більше не можу… Або допоможіть мені втекти. Звертаюся до вас, бо не можу бути один проти всіх, подайте мені руку, не залишайте мене так. Ми незнайомі, але я вибрав вас. Я — до вас. Навіщо ви мене переслідуєте, якщо я вже знешкоджений, мені амінь! Скінчилося!

От тобі й сюрприз — в особі цього чоловіка, якого вже починало трясти… Що йому сказати? Я був іще переповнений Вацлавом, коли раптом з’явився він… І ці його благання про допомогу… Переді мною постала проблема в усій своїй фатальності: я не міг його відштовхнути, бо його імовірна смерть була тепер підсилена його тремтячим життям. Прийшовши до мене, він став близьким і через те — величезним, життя й смерть його виростали у мене на очах до небес. І водночас поява його повертала мене — відриваючи від Вацлава — до обов’язку, до нашої акції, керованої Іполітом, тож він, Сем’ян, знову ставав лише об’єктом дій, а як об’єкт, викидався назовні, виключався з нашого кола, я не міг ані познайомитися, ані порозумітися з ним, ані навіть порозмовляти щиро — треба було зберігати відстань, не підпускати його до себе, маневрувати, вести політику… тому душа моя на якусь хвилю стала дибки, як кінь перед важкою перешкодою… Він звертався до людських почуттів, хотів зблизитися зі мною, як з людиною, а мені не можна було бачити в ньому людину. Що я міг відповісти? Найважливіше — не підпустити його до себе, не дозволити, щоб він увійшов у мою душу!

— Пане, — сказав я. — Йде війна. Країну окуповано. Дезертирство в таких умовах — це розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Слід пильнувати один одного. Ви це знаєте.

— Це означає, що… ви не бажаєте зі мною… говорити щиро?

Він трохи почекав, наче милуючись мовчанням, яке розділяло нас дедалі більше.

— Пане, — промовив урешті він, — у вас ніколи не спадали штани?

Я знову не відповів, збільшуючи відстань.

— Пане, — продовжував він терпляче. — 3 мене це все спало, у мене цього всього нема. Давайте без церемоній. Якщо вже я приходжу до вас уночі, незнайомий до незнайомого, то порозмовляймо без усього подібного, га?

Він замовк, чекаючи на мою відповідь. Я не відповів нічого.

— Мені байдуже, що ви про мене думаєте, — додав він апатично. — Але я вибрав вас — своїм спасителем або вбивцею. Що ви вибираєте?

Тут я вдався до очевидної брехні, очевидної для нього так само, як і для мене:

— Мені нічого не відомо про якусь загрозу для вас. Це перебільшення. Нерви.

Це наче підрубало його. Він не відповів. Але й не пішов, залишився, нерухомий… пасивний. Я ніби забрав у нього можливість вийти звідси. Мені здалося, що так може тривати годинами — він не рушить з місця, бо навіщо йому рушати… він залишиться, тяжіючи наді мною. Я не знав, що з ним робити, а він тут нічим не міг мені допомогти, адже я відкинув його, відштовхнув, і таким чином залишився сам проти нього. Здавалося: він у мене в руках. Та між мною і ним не було нічого, окрім байдужості, холодної непривітності, відрази… Він був мені чужий, навіть огидний! Пес, кінь, курка, навіть хробак видавалися мені симпатичнішими за цього вже літнього чоловіка — спустошеного, на обличчі якого ніби було написане все його життя. Мужчина не зносить мужчини! Нема для чоловіка нічого відразливішого, аніж інший чоловік — йдеться, ясна річ, про літніх чоловіків із слідами власного життя на обличчі. Він не привабив мене, о ні! Він не міг перетягти мене на свій бік. Не міг викликати милосердя. Не міг подобатися! Відразу в мені викликали і духовна, і тілесна його істоти — так само, як у Вацлава, навіть більше. Він відштовхував мене, як і я його, ми б могли вдаритися рогами, як два старих тури, а те, що я для нього був не менш гидкий у своїй спустошеності, аніж він — для мене, тільки збільшувало огиду. Спочатку Вацлав, тепер він — і обидва огидні. І я разом з ними! Чоловік може бути зносним для іншого чоловіка лише як зречення, коли він зрікається самого себе на користь чогось — честі, цнот, нації, боротьби… Але чоловік як чоловік — що за потвора!

Але він вибрав мене. Він звернувся до мене, й тепер уже не відступав. Сидів переді мною. Я кашлянув, і це нагадало мені, що ситуація стає дедалі складнішою. Смерть його, якою відразливою вона б не здавалася, була тепер за якийсь крок від мене, обминути її не можна було.

Я мріяв про одне — аби він пішов геть. Потім усе обдумаю, спершу хай піде. Чому я не міг сказати йому, що погоджуюся, що допоможу? Це не зобов’язувало б мене ні до чого, адже таку обіцянку потім легко обернути на підступ, маневр — себто, вирішивши-таки його погубити, розповісти про все Іполітові заради успіху нашої акції, нашої групи, адже мені навіть радили здобути його довіру, аби знати про наміри. Тож якщо я вирішу його погубити… Чому б не збрехати людині, яку ти губиш?

— Послухайте мене. Передусім — опануйте свої нерви. Це найважливіше. Спустіться завтра на обід. Скажіть, що це була нервова криза, яка вже минає. Що ви знову набираєте форму. Удавайте, що все пройшло. А я зі свого боку порозмовляю з Фридериком, постараюся якось влаштувати ваш від’їзд. А тепер — вертайтеся до себе, сюди може хто-небудь увійти…

Кажучи таке, я не знав, що кажу — правду чи брехню. Допомагаю чи зраджую? Потім усе виясниться, а тепер — нехай іде собі! Він підвівся, випростався, я не помітив у ньому ані тіні надії, жоден м’яз не здригнувся в нього на обличчі, він не зробив спроби ані подякувати, ані — хоч поглядом — сподобатися мені… знав заздалегідь, що нічого не вдасться, що нічого не залишається, тільки бути таким, який він є, продовжувати своє малосимпатичне, немиле буття, кінець якого, втім, був би іще огидніший. Він неначе шантажував своїм існуванням. О, як це було несхоже на Кароля!

Кароль!

Коли Сем’ян пішов, я почав писати листа до Фридерика. Це був звіт — я звітував про обидва нічних візити. Цим звітом я явно погоджувався на спільні дії. Письмово. Починав діалог.


11

Наступного для Сем’ян з’явився на обід.

Я встав пізно й зайшов до їдальні саме в той момент, коли всі сідали за стіл — і тут з’явився Сем’ян: поголений, напомаджений, пахучий, з хусточкою, що виглядала з верхньої кишеньки піджака. Це була поява трупа, адже ми умертвляли його ось уже другий день. Однак труп з кавалерійською грацією поцілував ручку хазяйці і, привітавшись з усіма, став пояснювати, що «небоєготовність, яка оволоділа була ним, уже минає», що йому легше, що йому остогидло киснути там, нагорі, коли тут «зібралася вся родина». Іполіт власноручно підсунув йому стільця, швиденько принесли прибор, і наша увага до нього теж повернулася, ніби нічого не сталося. Він сидів поважно, з почуттям вищості, як першого вечора. Подали суп. Він попросив горілки, зробивши, вочевидь, неабияке зусилля: труп, який розмовляє, труп, який їсть і п’є, — зусилля, викликане могутньою енергією неприязні до всього, силою страху. «Апетит мій іще не теє, але цього супчику скуштую». «Горілочки я б іще ковтнув, якщо ваша ласка…»

Обід цей… якийсь розпливчастий, але з прихованим динамізмом, багатий невловимими крещендо, просякнутий суперечливими мотивами, незбагненний, наче текст, написаний поверх іншого тексту… Вацлав сидів на звичному місці, поруч з Генею, він, мабуть, уже порозмовляв з нею, «завоював своєю повагою», позаяк обоє виявляли одне до одного чимало уваги, щохвилини робили знаки ввічливості; вона пошляхетнішала, і він пошляхетнішав. Обоє — шляхетні. Фридерик був, як завше, багатослівний, товариський, але явно відтручений на задній план Сем’яном, котрий непомітно заволодів усіма… так, навіть більше, аніж першого разу, він викликав у нас послух і внутрішню готовність виконувати його бажання, аж по найдрібніші: вони зроджувалися у нього, як прохання, а до нас доходили, як накази. Я, знаючи, що ця його перелякана нужденність прикидається давньою, вже відмерлою владністю, дивився на це, як на фарс. Спочатку він ще трохи маскувався добродушністю офіцера з пограниччя, трішки — козака, трішки — заводія, але потім крізь усі пори з нього полізла похмурість, а ще — холодна, апатична байдужість, яку я помітив у ньому ще вчора. Він ставав дедалі понурішим і бридкішим. Зі страху він намагався стати тим, давнім Сем’яном, яким уже не був, якого боявся не менше, аніж нас, якому не міг опиратися, — «небезпечним» Сем’яном, фахівцем у галузі того, як наказувати людям, як користуватися людьми, як убивати одних людей руками інших.

«Я б попрохав он ту цитринку…» — це звучало ввічливо, по-провінційному, трохи навіть по-російськи, але слова його неначе мали кігті, неначе десь у глибині ховали неповагу до чужого існування; він сам це відчував, а тому боявся, і від страху зростала його загрозливість. Я розумів, що Фридерик упивається, вочевидь, цим одночасним зростанням загрози й страху в одній особі. Та Сем’янова гра не була б такою навальною, якби з іншого кінця столу Кароль власного грою не підтримав усіма силами його владності.

Кароль сьорбав суп, мастив хліб маслом, але над ним моментально як і першого разу, запанував Сем’ян. Хлопець знову мав господаря. Його руки стали по-солдатському вправними. Уся його недозріла істота одразу й легко піддалася Сем’янові, піддалася й віддалася, і якщо він їв, то щоб краще служити Сем’янові, якщо мастив хліб, то за його дозволом, і голова його зі своїм коротко підстриженим чубом теж цілком підпорядковувалася Сем’янові. Він не проявив цього якоюсь певною дією, а просто став іншим — так змінюється обличчя людини в залежності від освітлення. Можливо, сам Сем'ян не повністю це усвідомлював, але між ним і хлопцем одразу ж установилися якісь стосунки, і Сем’янова похмурість, просякнута владністю (вже тільки вдаваною), почала шукати Кароля, почала збиратися, немов хмара, саме над ним. А в ролі асистента виступив Вацлав — шляхетний Вацлав, що сидів поруч з Генею… Справедливий Вацлав, що домагався любові й доброчесності… Він жадібно спостерігав, як ватажок затьмарюється хлопцем, а хлопець — ватажком.

Він — Вацлав — повинен був відчувати, що все це обертається проти тієї поваги й поважності, які він обстоював, які обстоювали його, адже між ватажком та хлопцем наростало не що інше, як зневага — передусім зневага до смерті. Хіба ж не віддавав хлопець ватажкові свого життя (аж до смерті) саме тому, що той не боявся ані вмирати, ані вбивати, й саме це давало йому змогу панувати над іншими людьми. А вслід за зневагою до життя та смерті йшла решта зневаг, йшов океан знецінень, тож хлоп’яча схильність до зневажання перепліталася з похмурою владною зневагою Сем’яна: вони утверджували один одного, вони не боялися ні смерті, ні мук, бо один був хлопцем, інший — ватажком. Уся справа несподівано загострилася й значно виросла у розмірах, оскільки явища, викликані штучно, найгірше піддаються контролю, а Сем’ян прикидався ватажком уже тільки зі страху, з бажання врятуватися. Цей штучний ватажок, перетворюваний підлітком на ватажка справжнього, у відповідь придушував, гнобив, страхав цього підлітка. І Фридерик тепер (я знав це) мусив упиватися несподіваним підсиленням напруги між трьома особами — Сем’яном, Каролем та Вацлавом, — яка вже почала загрожувати вибухом, тоді як вона, Геня, спокійно схилялася над тарілкою.

Сем'ян їв, аби показати, що він здатний їсти, як усі… він намагався подобатися нам за допомогою свого степового шарму, який був уже отруєний трупним холодом, і який, дійшовши до Кароля, перетворювався на насильство й кров. Фридерик упивався. Але тут сталося ось що: Кароль попросив склянку, Геня подала її, і мить, коли склянка переходила з рук у руки, здалася трохи, зовсім трішечки довшою. Могло здатися, що Геня на якусь частку секунди пізніше відірвала свою руку. Могло бути. Але чи справді було так? Однак ця дрібна недоведена провина немовби прошила Вацлава списом, він ураз посірів, а Фридерик ковзнув по них поглядом — цілком байдужим поглядом.

Подали компот. Сем’ян мовчки сидів. Він ставав тепер дедалі неприємніший, ніби в нього геть вичерпалася ввічливість, ніби він остаточно відмовився від спроб сподобатися й ворота загрози розчинилися перед ним настіж. Він був холодний. Геня почала гратися виделкою, і вийшло так, що Кароль у цей час також торкав свою виделку — власне, невідомо було, чи він бавиться нею, чи просто торкає, це могло бути цілком випадковим, адже виделка лежала у нього під рукою, але Вацлав знову сполотнів, бо чи ж могло це бути випадковим! Ну, звичайно, могло, адже це така дрібниця, майже непомітна! А що, як саме незначущість таких дрібниць і дозволяла їм подібну гру — легку, легесеньку, мікроскопічну, в якій (дівчина) могла віддаватися чомусь подібному з (хлопцем), не порушуючи взаємин з нареченим. Все це було таким невловимим… Може, саме легкість і спокушала їх, збуджувала… а найлегший рух їхніх долонь ставав для Вацлава ударом? Може, їм несила було втриматися від такої забави саме тому, що вона (така незначна) була для Вацлава погромом? Сем’ян доїв компот. Якщо Кароль справді дражнив Вацлава, хай навіть неусвідомлено, то це жодною мірою не порушувало його вірності Сем’янові, адже й розважався він, як вояк, готовий іти на смерть, а тому — трохи легковажний. Та й ця гра мала риси якоїсь невловимої штучності: розвага з виделками була лише продовженням театральних сцен на острівці, цей непомітний флірт між ними також виглядав «театрально». Таким чином, я опинився за цим столом поміж двох містифікацій, більш напружених, аніж будь-що з того, що могла б запропонувати реальна дійсність. Штучний ватажок і штучне кохання.

Усі підвелися. Обід скінчився.

Сем’ян підійшов до Кароля.

— Гей, шмаркачу… — мовив він.

— А що? — відказав ощасливлений Кароль.

Потім офіцер звернув до Іполіта свій неприємно-холодний погляд і запропонував крізь зуби:

— Побалакаємо?

Я хотів бути присутнім під час цієї розмови, але він зупинив мене коротким:

— Ви — ні…

Що це? Наказ? Чи він забув, як ми розмовляли уночі? Але я підкорився й залишився на веранді, натомість Сем'ян з Іполітом рушили до саду. Геня стояла поруч з Вацлавом, узявши його під руку, наче між ними нічого не сталося: вона знову була йому вірною. Але Кароль, стоячи в розчинених дверях, поклав на них руки (рука Кароля на дверях, рука Гені на плечі Вацлава). Тож наречений мовив до панночки:

— Ходімо, прогуляємося?

— Ходімо… — почулася її відповідь, як відлуння.

Вони віддалялись алеєю, а Кароль лишився, як непогамовний, невловимий жарт… Фридерик, спостерігаючи за нареченими та Каролем, буркнув:

— Жартують!

Я відповів йому легкою усмішкою… призначеною тільки для нього.

За чверть години Іполіт повернувся й покликав нас до кабінету.

— Треба з ним кінчати! — сказав він. — Цієї ж ночі треба все владнати. Він тисне!

І, впавши безсило на канапу, повторив сам до себе, заплющуючи очі:

— Тисне!

Виявилося, що Сем'ян знову зажадав коней, але цього разу то вже було не прохання — ні, то було щось таке, від чого Іполіт не міг прийти до тями:

— Панове, це пройдисвіт! Це вбивця! Він вимагав коней, я сказав, що сьогодні нема, може, завтра… тоді він стиснув мені руку пальцями, отак узяв руку і стиснув, кажу вам, як тиловий вбивця! І сказав, що коли завтра, на десяту ранку, не буде коней, то…

— Стиснув! — злякано повторював він. — Сьогодні ж уночі треба все владнати, бо завтра муситиму дати йому коней.

І додав ледь чутно:

— Муситиму!

Це стало для мене сюрпризом. Очевидно, Сем’ян не втримався у тій ролі яку ми запланували вчора, й, замість поговорити чемно, спокійно, обнадійливо, почав погрожувати… Певно, він був підкорений, застраханий отим екс-Сем’яном, тією небезпечною особою, яку він викликав у собі під час обіду, і це породило в ньому погрози, накази, насильство, жорстокість (яким він не міг чинити опору, адже боявся їх більше, ніж будь-хто інший)… Отже він знову став небезпечним. Але було добре принаймні те, що я вже не почувався відповідальним за нього, як тоді, вночі, у кімнаті, що тепер я ділив відповідальність принаймні з Фридериком.

Іполіт підвівся. Панове, то як ми це зробимо? Хто? Він витяг чотири сірники й відламав голівку в одного. Я поглянув на Фридерика, очікуючи якогось знаку. Чи розповісти про мою нічну розмову із Сем'яном? Фридерик виглядав страшенно блідим. Ковтнувши слину, він вимовив:

— Пробачте, я не знаю, чи…

— Що? — спитав Іполіт.

— Смерть… — коротко сказав Фридерик, дивлячись убік. — За-би-ти його?

— А як інакше? Адже є наказ.

— За-би-ти… — повторив він, не дивлячись ні на кого. Він був сам на сам із цим словом. Нікого, лише він і «за-би-ти». Не могла бути нещирою його крейдяна блідість, вона походила від розуміння, що значить — забити. Він розумів — тієї миті — усю глибину сказаного.

— Я… цього… не… — вимовив він, стріпуючи пальцями кудись убік, убік, кудись поза собою… Потім повернув обличчя до Вацлава.

Виглядало так, ніби його блідість пояснюється іншою причиною, і перш ніж він заговорив знову, я вже розумів: він не перелякався, а тільки вправно керує ходом подій, тільки маневрує, не гублячи з очей Гені та Кароля, прямуючи в їхньому напрямку! Отже, в чому річ? Він перелякався? Чи знову ловить їх?

— Ви — також ні? — звернувся він до Вацлава навпростець.

— Я?

— Як ви це зробите… ножем? Адже треба ножем, а не з револьвера, щоб не було шуму. Як ви це зробите ножем, якщо вашу матір нещодавно також ножем?.. Ви? Ви… з вашою матір’ю, ви, католик? Я питаю, як ви зможете це зробити?

Він неначе плутався в словах, але слова його були добре продумані, ще й підсилені його обличчям, яке наче кричало «Ні», дивлячись в обличчя Вацлава. Без сумніву, він «знав, що каже». Знав, що таке «забити», знаходився на грані витримки, не в змозі впоратися з тим усім… Ні, це була не гра, не тактика, він був цілком щирий!

— Отже, ви дезертируєте? — холодно обізвався Іполіт.

У відповідь Фридерик безпорадно й дурнувато усміхнувся.

Вацлав ковтнув слину, наче його змусили з’їсти щось неїстівне. Гадаю, що досі його стосунок до подій був обумовлений війною, і це вбивство було для нього одним з багатьох — гидке, але все-таки звичайне, навіть необхідне, якого не можна уникнути. Але ось його видобуто з маси й поставлено осібно, як щось незмірне. Вбивство само по собі? Він також зблід. А до того ж іще мати! І ніж! Ніж такий самий, як той, що ним його матір… Отже, ножем, видобутим з тіла матері, він зробив би такий самий рух і так само встромив би його в тіло Сем'яна… А може, під його наморщеним чолом перемішалися мати та Геня, і саме Геня, а не мати, стала вирішальним фактором? Він мусив бачити себе в ролі Скузяка, який встромляє ножа… але як же тоді вистояти проти Гені й Кароля, як опиратися їхньому поєднанню: Гені — в обіймах (хлопця). Гені, перетвореної в його руках також на підлітка. Гені, безсоромно зануреної у це хлоп’яцтво? Забити Сем'яна, як це зробив Скузяк, але ким тоді стане він сам? Скузяком? Що він зможе протиставити цій малолітній силі? Якби Фридерик не зробив цього Вбивства відокремленим і велетенським… але дарма, тепер воно було вже ВБИВСТВОМ, і удар ножа потрапив би у його власну гідність, честь, цноту, у все те, з допомогою чого він боровся за матір проти Скузяка, за Геню — проти Кароля.

Мабуть, тому він сказав, повернувшись до Іполіта, сказав тупо, наче підтверджуючи щось давно відоме:

— Я цього не зможу…

Фридерик запитав мене майже тріумфальним тоном, який сам по собі диктував відповідь:

— А ви? Ви заб’єте?

Ага! Он як! Отже, це тільки тактика! Він лише переслідував певну мету, удаючи страх, примушуючи нас відмовлятися! Незбагненна річ: його страх — блідий, спітнілий, тремтячий, такий безперечний, — був насправді лише конем, на якому Фридерик мчав… туди, до юних колін та рук! Він використовував власну переляканість з еротичною метою! Трактував себе, як власного коня! Але його порив захопив і мене: я відчув, що мушу мчати разом з ним. Крім того, я не бажав убивати, ясна річ! Я радів, що з'явилася можливість викрутитися: адже наша дисципліна й одностайність порушилася. Тож я відповів:

— Ні.

— Дурниці! — грубо кинув Іполіт. — Досить задурювати нам голови! І, коли вже так, то я сам це зроблю. Без вашої допомоги.

— Ви? — промовив Фридерик. — Ви?

— Я.

— Ні.

— Чому?

— Ні-і-і!

— Пане, — сказав Іполіт, — подумайте краще. Адже не можна бути свинею. Треба мати хоч трохи почуття обов'язку. Це наш обов’язок, панове! Це наша служба!

— Отже, з почуття обов’язку ви хочете у-би-ти невинну людину?

— Це наказ. Ми одержали наказ. Це операція, панове! І я не діятиму сам, усі мусять взяти участь. Так треба! У цьому — наша відповідальність! А ви чого хочете? Випустити його живим?

— Це неможливо, — погодився Фридерик. — Я знаю, що це неможливо.

Іполіт витріщив очі. Чи він чекав, що Фридерик скаже: «Так, відпустіть його»? Чи на це він розраховував? Якщо в цьому полягала його прихована надія, то відповідь Фридерика відрізала йому шлях до відступу.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Хтозна, звичайно… необхідність… обов’язок… наказ… Неможливо його не… Але ж ви… Ви його не за-рі-же-те… Ви — ні… Ви не зможете!

Іполіт, наштовхнувшись на це «Ні», — тихе, майже пошепки сказане, — сів. Це «ні» знало, що таке — забити, й це знання, спрямоване просто на Іполіта, створювало величезну трудність. Замкнений у своєму огрядному тілі, він витріщався на нас, наче з вікна.

Отже, «звичайна» ліквідація Сем’яна ставала неможливою після трьох наших відмов, сповнених гидливості. Вона ставала відразливою під впливом нашої огиди. Та й сам Іполіт уже не міг дозволити собі поверховості. Він не був ані особливо глибоким, ані проникливим, однак належав до певного середовища, до певних суспільних кіл, тож якщо ми ставали глибокими, й він не міг залишатися поверховим — принаймні, з товариських міркувань. Етикет змушував його бути глибоким, змушував разом з нами проникати углиб слова «забити» — і він побачив його так, як бачили ми, як щось жахливе. І так само відчув безсилля. Забити людину власними руками? Ні, ні, ні! Але в такому разі залишалося тільки «не вбивати», й це «не вбивати» означало — порушити наказ, зрадити, стати боягузом, не виконати обов’язку! Він розвів руками. Він стояв поміж двох огидних речей і мусив вибрати одну з них для себе.

— Ну то як? — запитав Іполіт.

— Хай це зробить Кароль.

Кароль! Ось куди вів нас цей лис! Цей хитрун! Ось куди гнав він і самого себе, як коня!

— Кароль?

— Звичайно. Він з цим справиться. Якщо ви йому накажете.

Фридерик говорив так, наче все було по-дитячому легко, жодних труднощів. Наче йшлося про те, що Кароль має купити щось в Островці. Незрозуміло чому, але ця зміна тону сприймалася, як щось очевидне.

Іполіт завагався:

— То що, ми звалимо це на нього?

— А на кого ж? Ми самі цього не зробимо, бо це — не для нас, а зробити треба, іншого виходу нема! Ви йому скажете, й він зробить, якщо вдасться. Для нього це не буде складною проблемою. Чому б йому цього не зробити? Накажіть йому.

— Певно, що так, якщо я накажу, то він зробить… Але як же це? Чому? Це ж виходить, що він — замість нас?

Нервово втрутився Вацлав:

— Ви не берете до уваги, наскільки це ризиковано. Яка це відповідальність! Не можна прикриватися ним, перекладати на нього ризик, це неможлино! Так не роблять!

— Ризик ми можемо взяти на себе. Якщо справа розкриється, скажемо, що це вчинили ми. Про що йдеться? Лише про те, аби хтось замість нас узяв ножа і вдарив. А в нього це вийде краще, аніж у нас.

— А я кажу, що ми не маємо права використовувати його, бо ж йому тільки шістнадцять років, не можемо ми вплутувати його… Прикриватися ним.

Вацлав був у паніці. Вплутувати Кароля у вбивство, якого він сам не зміг би вчинити. Кароля, експлуатуючи його молодість… Кароля, бо він шмаркач… Ні, це було не за правилами, до того ж ослаблювало Вацлава щодо хлопця, а він мусив бути сильним щодо цього хлопця! Вацлав заходив туди-сюди по кімнаті.

— Це було б аморально! — вибухнув він урешті й почервонів, наче зрадив якісь потаємні свої почуття.

Натомість Іполіт уже почав звикати до цієї ідеї:

— Можливо… Справді, це було б найпростіше… А од відповідальності ніхто не ухиляється. Йдеться лише про те, щоб не бруднитися… самим фактом… Це — робота не для нас. Це — для нього.

І заспокоївся, наче його торкнули чарівною паличкою, наче раптом знайшлося єдине правильне й природне рішення. Визнав, що все це відповідає законам природи. Він не ухилявся. Просто його призначення — давати накази, а призначення Кароля — їх виконувати.

До нього повернулися спокій і здоровий глузд. Він знову був аристократом.

— І як це мені раніше не спало на думку! Саме так!

Справді, це було досить цікаве видовище: двоє чоловіків, з яких один був присоромлений тим, що другому повернуло почуття гідності. «Експлуатація неповнолітнього» сповнювала одного соромом, другого — гордістю, й один від цього ставав начебто більш мужнім, а другий — менш мужнім. Але Фридерик — який геній! Як зумів він уплутати Кароля в цю справу, як усе повернув на нього… й завдяки цьому запланована смерть розпалилася, розгорілася, і не тільки Кароль був до цього причетний, але й Геня, їхні руки, їхні ноги, запроектований труп ураз розквітнув забороненою, хлоп’ячо-дівчачою, незграбною й жорсткою чуттєвістю. Стало гаряче, смерть стала еротичною. Все — ота смерть, наш страх, наша огида, наша нездатність — було лиш задля того, щоб молоді, надто молоді руки простягнулися до неї… І я заглиблювався у все це уже не як у вбивство, а як в авантюру для їхніх недорозвинених, ще глухих тіл. Яка насолода!

Але водночас була в цьому їдка іронія, навіть присмак поразки: ми, дорослі, вдавалися до послуг хлопця, який міг учинити те, чого ми вчинити не могли. Наче це вбивство було вишнею, що висить на занадто тонкій гілці й доступна тільки найлегшому… Легкість! І все рушило в цьому напрямку — Фридерик, я, Іполіт, — усі ми прийшли до неповнолітнього, як до якоїсь таємної полегшуючої алхімії.

І тоді Вацлав також погодився на Кароля.

Бо в іншому разі він мусив би взятися за справу сам, бо ми вже були поза грою. А по-друге, щось у ньому, мабуть, перемінилося, — чи не озвався в ньому католицизм, породжуючи думку про те, що, скажімо, Кароль у ролі вбивці буде для Гені так само огидний, як і він, Вацлав, у ролі вбивці, — помилка, спричинена тим, що він нюхав квіти душею, а не носом, і надто вірив у красу цноти й бридкість гріха. Він забув, що злочин Кароля матиме інший присмак, аніж його злочин. Тож вчепившись за цю ілюзію, Вацлав погодився, бо, зрештою, не міг не погодитися, якщо не бажав порвати з нами й опинитися самому в таких заплутаних обставинах.

Фридерик, боючись, що рішення може змінитися, квапливо почав шукати Кароля, а я — разом з ним. У будинку Кароля не було. Геню ми побачили — вона розкладала в буфеті чисту білизну, але не її ми тепер шукали. Нервова напруга зростала. Де Кароль? Ми шукали дедалі квапливіше, не озиваючись один до одного, як чужі.

Кароль був у стайні, оглядав коней. Ми покликали, й він підійшов, усміхаючись. Я дуже добре пам'ятаю його посмішку, бо саме у той момент, коли ми його кликали, мені стала раптом очевидною уся карколомність нашого задуму. Адже він обожнював Сем’яна! Він був відданий Сем’янові! Як же змусити його до чогось подібного? Але посмішка Кароля одразу наче перенесла нас до іншої країни, де все було приязним і нескладним. Це дитя вже усвідомлювало свої переваги. Він знав: якщо нам від нього щось і потрібне, то це його молодість, і він наближався, трохи насмішкуватий, але й готовий до нової розваги, його наближення сповнювало нас щастям, воно свідчило про те, як вільно він нам довіряється. І дивна річ — ця готовність до розваги, ця усміхнена легкість були чи не найкращим вступом до тієї брутальності, яка чекала на нього.

— Сем’ян зрадив, — коротко пояснив Фридерик. — Цьому є докази.

— Ого! — сказав Кароль.

— Треба його уколошкати ще сьогодні, вночі. Ти зробиш це?

— Я?

— Боїшся?

— Ні.

Він стояв поруч з дишлом, на якому висіла упряж. Його вірність Сем'янові ніяк не проявилася. Щойно почув про вбивство, одразу став мовчазним, навіть трохи засоромленим. Замкнувся в собі, ніби затвердів. Схоже було, що вже не стане протестувати. Я подумав, що для нього не існувало різниці, чи забивати Сем’яна, чи забивати за наказом Сем’яна — з тим чоловіком його поєднувала смерть, усе одно, чия. Поруч із Сем’яном він ставав сліпим виконавцем, ставав солдатом, але так само виконавцем і солдатом він був, діючи проти Сем’яна, за нашим наказом. Було видно, що його сліпий послух вождеві швидко переродився в мовчазну готовність убивати. Наш наказ його не здивував.

Тільки й того, що цей (хлопець) кинув на нас швидкий погляд. Якийсь секрет був у цьому погляді (він неначе запитував: чи вам потрібен Сем’ян, чи… я сам?). Але не сказав нічого. Стояв і тактовно мовчав.

Приголомшені такою неймовірною легкістю (вона наче переносила нас у якийсь інший вимір), ми пішли з Каролем до Іполіта, який провів додатковий інструктаж, що треба рушати вночі, з ножем, і що треба обійтися без шуму. Іполіт уже цілком повернув собі душевну рівновагу і наказував, як офіцер — був на своєму місці.

— А якщо він не відчинить дверей? Адже він замикається на ключ.

— Знайдемо спосіб, щоб відчинив.

Кароль пішов.

І те, що він пішов, збурило в мені шалені почуття. Куди він пішов? До себе? Що це означало — до себе? Чим була ця його сфера, цей світ, де вмирають так само легко, як і вбивають? Ми зустріли в ньому готовність і покору, з чого випливало, що він був на це здатний! Як гладко все пішло! І як розкішно він пішов від нас — тихо, слухняно… Я не мав сумніву, що це до неї, до Гені він пішов з руками, до яких ми вклали ножа. Геня! Без сумніву, тепер він — хлопець з ножем, хлопець, що вбиває, — був близький до того, щоб здобути її, оволодіти нею… І коли б не Іполіт, який затримав нас для дальшої розмови, ми б побігли, аби прослідити за ним. Але з Іполітового кабінету ми вийшли лише за деякий час і, прямуючи до саду — за ним, за нею, — були вже в передпокої, коли з їдальні долинув приглушений, раптово обірваний голос Вацлава — там щось сталося! Ми звернули до їдальні.

Сцена була подібна до тієї, на острівці. Вацлав стояв за два кроки від Гені — невідомо, що між ними відбулося, але щось таки мусило відбутися. Кароль стояв трохи позаду, біля буфета. Побачивши нас, Вацлав промовив:

— Я дав їй ляпаса.

І вийшов.

Тоді вона сказала:

— Б’ється!

— Б’ється! — повторив Кароль.

Вони сміялися! Кепкували! Злі, але веселі. Зрештою, не дуже, не занадто, тільки трішки кепкували. Але яка елегантність була в тих кпинах! Їм навіть подобалося, що «б’ється», вони наче знаходили в цьому розрядку.

— Яка муха його вкусила? — запитав Фридерик. — В чому справа?

— Та в чому ж! — відповіла Геня. Вона потішно блимнула очима, наче кокетуючи, й одразу нам стало ясно, що це стосується Кароля. Дивовижним, зворушливим було те, що вона навіть не показала на нього очима — знала, що в цьому нема потреби. Досить було краплі кокетства, вона знала, що може подобатися нам тільки «з Каролем». Як легко ми знаходили спільну мову! Ясно було, що обоє вони впевнені в нашій до них прихильності, пересвідчені, що вони нас приваблюють. Це було видно з їхньої грайливості.

Неважко було здогадатися, чому Вацлав не витримав — вони знову, вочевидь, роздратували його якимось майже невловимим поглядом чи рухом… О, ці їхні дітвацькі провокації!

Фридерик несподівано запитав її.

— Кароль тобі нічого не казав?

— А що?

— Що сьогодні вночі… Сем’яна…

Він зробив смішний рух долонею, який мав означати перерізання горлянки. Це виглядало б потішно, якби та втіха не була для нього надто серйозною. Він грався всерйоз. Він сів на стілець.

Ні, вона ні про що таке не знала, Кароль нічого їй не сказав. Фридерик коротко розповів їй про заплановану «ліквідацію» й про те, що вчинити її повинен Кароль. Він говорив так, наче йшлося про цілком звичайні речі. Вони (вона й Кароль) слухали — як би це сказати, — не чинячи опору. Інакше слухати вони не могли, адже мусили нам подобатися, і це утруднювало їхню поведінку. Тільки й того, що, коли Фридерик скінчив, вона не обізвалася — і Кароль теж, — з їхнього боку запанувала мовчанка. Незрозуміло, що вона, власне, означала. Але (хлопець) — там, біля буфета — став похмурим, і вона теж посерйознішала.

Фридерик пояснював:

— Головна трудність у тому, що Сем’ян уночі може не відчинити дверей. Буде боятися. Тому ви могли б піти удвох. Ти б постукала під якимось приводом. Тобі він відчинить. Йому й на думку не спаде — не відчинити. Скажеш, наприклад, що у тебе для нього лист. А коли відчинить, ти відступиш убік, а Кароль увірветься… Це, як мені здається, найкращий спосіб… Як ви гадаєте?

Він пропонував це без особливого тиску, «так собі», що, зрештою, було логічним, адже увесь задум виглядав досить сумнівно, не було ніякої певності, що Сем'ян так одразу й відчинить їй двері. З його слів проглядав справжній сенс цієї пропозиції — втягнути в справу Геню, щоб вони удвох… Він організовував усе, як тоді, на острівці. Мене вразила не стільки Фридерикова ідея, скільки спосіб, у який він почав утілювати її в життя: адже він запропонував це раптово, ніби мимоволі, використовуючи момент, коли вони мусили ставитися до нас особливо прихильно, входити з нами в спілку, й навіть кокетувати з нами — удвох, удвох! Було видно, що Фридерик розраховує на «добру волю» цієї пари, на те, що вони погодяться без особливих роздумів, аби задовольнити його. Отже, він знову розраховував на «легкість», на ту саму легкість, яку ми вже бачили у Кароля. Він просто хотів, щоб вони «разом» розтоптали й цього хробака… Але зміст його наміру — зміст еротичний, чуттєвий, любовний — практично вже неможливо було приховати, він став очевидним! Якусь мить мені здавалося, що на наших очах іде боротьба між двома обличчями Фридерикової пропозиції: з одного боку, це була досить страшна пропозиція, адже йшлося про те, щоб і цю дівчину вплутати у гріх, у вбивство… Але з другого боку, пропозиція була «п’янка і збуджуюча», адже йшлося про те, що вони — «разом»…

Що переважить? Я мав досить часу, аби сформулювати сам для себе це питання, бо вони не одразу дали відповідь. Водночас я цілком виразно побачив, що вони — так, як стояли перед нами, — самі по собі і досі не відчувають однедо одного потягу, і досі холодні, байдужі одне до одного, однак той факт, що вони нас збуджують і що ми чекаємо від них взаємного любострастя, робив їх поступливими. Ця поступливість, власне, відповідала їхній глибинній суті: вони існували для того, щоб бути поступливими. Це знову-таки був один із тих вчинків, що їх «роблять із собою», вчинків, притаманних молодості, вчинків, які настільки запаморочують, що майже втрачається їхній об’єктивний, внутрішній зміст. Не Сем'ян, не його смерть були для них найважливішими, а вони самі.

(Дівчина) обмежилася такою відповіддю:

— Чому б і ні? Можна зробити.

Кароль розсміявся раптом якось по-дурному:

— Як удасться, то все зробиться, а не вдасться, то не зробиться.

Я відчув, що ця дурнуватість зараз йому необхідна.

— Ну, гаразд. Значить, ти постукаєш, потім відскочиш убік, а я його жахну! Так воно й буде, тільки от невідомо, чи він відчинить?

Вона засміялася:

— Не бійся, якщо я постукаю, то відчинить!

Вона також виглядала тепер дурнувато.

— Все це, ясна річ, має залишитись між нами, — мовив Фридерик.

— О, будьте спокійні!

На цьому розмова скінчилася, таких розмов не слід затягувати. Я вийшов на веранду, а звідти в сад, бажаючи трохи подихати повітрям, адже події помчали так швидко, що голова наморочилася. Смеркало. Кольори втрачали скляну плівку блиску, зелені й червоні барви перестали різати очі, наче відпочиваючи в сутінках. Що приховуватиме ніч? Отже… оте розтоптування хробака… але хробаком став не Вацлав, а Сем’ян. У мене не було певності, що наш план триматиметься купи: в мені то спалахував похмурий вогонь, то все опускалося в зневірі, навіть у розпачі, адже все виглядало надто фантастично надто довільно, навіть нереально. Це була якась гра, а власне, з нашого боку це була саме «гра з вогнем».

Опинившись на самоті, поміж паркових дерев, я зовсім заплутався у своїх думках… І тут побачив, що до мене наближається Вацлав.

— Я хотів би вам пояснити! Прошу зрозуміти мене! Я б її нізащо не вдарив, якби не таке свинство, так, просто-таки свинство, кажу вам!

— Що сталося?

— Вона вчинила мені свинство! Нахабне свинство, хоча й витончене… Ні, це не був самообман з мого боку! Саме свинство — витончене, але грубе! Ми розмовляли в їдальні. Зайшов він. Коханець. Я одразу відчув, що вона говорить до мене, але звертається — до нього.

— Звертається до нього?

— До нього, не словами, а… всім! Уся! Неначе розмовляє зі мною, а водночас — зачіпає його й віддається йому. При мені. Розмовляючи зі мною. Ви можете в таке повірити?.. Я бачив, що вона розмовляє зі мною, перебуваючи з ним, та ще й… цілковито… Так, наче мене там і нема… Я вдарив її в обличчя. І що мені тепер робити? Скажіть мені, що мені робити?

— Цього не можна владнати?

— Але ж я її вдарив! Поставив крапки над «і». Вдарив! Тепер уже все визначене й затверджене. Вдарив! Я сам не знаю, як я міг… Знаєте, що? Мені здається, що якби я не згодився з тим, що він буде виконавцем тієї… ліквідації… то я б не вдарив її.

— Чому?

Він швидко глянув на мене:

— Бо я вже не зовсім повноцінний — щодо нього. Я дозволив йому виручити мене. Я втратив моральну правоту, тому й ударив. Ударив, бо мої муки вже нічого не значать. Вони не заслуговують на повагу. Я втратив честь. Тому б’ю, б’ю, б’ю… а його я б не лише вдарив — убив би!

— Та що ви кажете!

— Убив би, ще й без жодних утруднень… Адже це — ніщо! Убити такого? Це те саме, що розтоптати хробака! Дрібниця! Дрібниця! Але з іншого боку — убити такого… Скандал! Сором! Це значно важче, аніж дорослого. Це неможливо! Вбивство може відбуватися лише поміж дорослих людей. А якби я їй різонув по горлянці?.. Ну, припустімо! Не турбуйтеся, це я так, для жарту! Адже це все жартики! Зі мною жартують, чому б і мені не пожартувати? Великий Боже, вирятуй мене з жартів, до яких я потрапив! Боже, Боже мій, єдиний мій рятунку! Що, власне, я хотів сказати? Ага, я мушу забити… але Сем’яна… Я мушу це зробити, ще є час, треба поспішити… поки є час відібрати це вбивство у того шмаркача… бо поки я перекладаю завдання на нього, я — неповноцінний, неповноцінний!

Він замислився.

— Надто пізно. Ви мене забалакали. Як я тепер відберу в нього це завдання? Адже тепер уже буде ясно, що втручаюся сюди не з огляду на свій обов’язок, а лише для того, аби не віддати йому її, аби не втратити своєї моральної переваги над нею! І вся моя моральність — тільки для того, аби нею заволодіти!

Він розвів руками:

— Не знаю навіть, що робити. Боюся, що мені вже нічого не залишилося…

Потім він сказав ще кілька гідних роздумів речей: «Я — голий! Боже мій! Геть роздягли мене! Я, в такому віці, вже не повинен бути голим! Голизна — це для молодих!»

А потім — ще: «Вона зраджує не лише мене. Вона зраджує мужність. Мужність взагалі. Бо зраджує мене не з чоловіком. Чи це означає, що вона — ще не жінка? Але в такому разі, скажу я вам, вона експлуатує те, що вона ще не жінка».

«Вони експлуатують якусь свою відмінність, щось дуже специфічне, про існування чого я раніше не знав…»

І далі:

«Я тільки хочу запитати: звідки вони це взяли? Повторюю те, про що вже казав: самі вони до цього не додумалися б. До того, що було на острівці. До того, що витворяють зі мною… до всіх цих провокацій… Це занадто хитромудро. Сподіваюся, ви мене розумієте: вони не могли цього вигадати, бо це надто вигадливе. Отже, звідки вони це взяли? З книжок? Хтозна…»


***

Долиною розпливалися дедалі густіші присмерки, заважали зорові, і якщо крони дерев іще вимальовувалися на тлі неба, то стовбури знизу вже стали невиразними, непроникними для очей. Я заглянув під цеглину. Лист.

«Прошу поговорити з Сем’яном.

Скажіть йому, що вночі ви й Геня виведете його у поле, де чекатиме Кароль з бричкою. Що Геня постукає до нього вночі, щоб провести його. Він повірить. Він знає, що Кароль — його, а Генька — Каролева! Повірить охоче! Це найліпший спосіб примусити його відчинити двері, коли постукають. Це важливо! Прошу цього не забути!

А ще прошу пам'ятати: назад дороги нема. Дорога назад веде тільки до свинства.

Скузяк — що робити з ним? Що? Ламаю голову. Він не може залишитися обік цього, вони повинні утрьох… Але як?

Обережно! Форсувати не треба! Краще делікатно, потихеньку, щоб не роздражнити, не викликати чогось зайвого, бо досі, тьху-тьху, щастя сприяє нам. Тільки б не зіпсувати справу! Майтеся на бачності! Обережно!»

Я пішов до Сем’яна.

Постукав. Пересвідчившись, що це я, він відчинив, але одразу ж упав знову на ліжко. Чи давно вже він так лежав? Був у шкарпетках, а черевики, начищені до блиску, сяяли на підлозі серед купи недопалків. Він курив цигарку за цигаркою. Тримав цигарку в руці — тонкій, видовженій, з перснем на пальці. Не виявляв охоти до розмови. Лежав на спині й дивився на стелю. Я сказав, що прийшов, аби його застерегти: хай не має ілюзій, Іполіт не дасть коней.

Він не відповів.

— Ані завтра, ані позавтра. Більше того, ваші тривоги, що вас не випустять живим, можуть виявитися слушними.

Мовчанка.

— Тому я хочу запропонувати вам… план втечі.

Мовчанка.

— Я хочу вам допомогти.

Він не відповідав.

Лежав, як колода. Я подумав, що він боїться, але це був не страх, а злість. Злобна злість. Він лежав, охоплений злобною злістю, й нічого більше. Він колюче дивився на мене. Це через те (подумав я), що я втаємничений у його слабкість. Я знав про його слабкість, тому вона оберталася на злість.

Я виклав свій план. Сказав, що Геня постукає до нього, й ми виведемо його у поле.

— Куррр…

— Гроші у вас є?

— Є.

— Тоді все в порядку. Ви мусите бути готовий невдовзі після півночі.

— Куррр…

— Це слово вам не допоможе.

— Куррр…

— Не будьте таким банальним. Ви ще потім передумаєте.

— Куррр…

На тому я його й залишив. Він приймав нашу допомогу, дозволяв нам його рятувати, але не дякував. Кинутий на це ліжко, довгий, пружний, він усе ще уособлював агресивність і владу — володар, роздавач наказів, — але на насильство вже був нездатний. Насильство в ньому вичерпалося. І він знав, що я про це знаю. Якщо донедавна він не потребував жодної милості, бо міг нав’язати будь-що силою, то тепер лежав переді мною у всій своїй чоловічій агресивності й розлюченості, але вже позбавлений якогось стрижня, змушений шукати співчуття… Він розумів, що виглядає несимпатично, відразливо… а тому ногою в шкарпетці почухав іншу ногу… потім підняв ногу, поворушив пальцями… це був жест граничного егоїзму, немов хотів показати, що йому до одного місця — подобається він мені, чи ні… І я теж йому не подобався… він тонув в океані огиди, йому хотілося блювати… мені також. Я вийшов. Цей своєрідний чоловічий цинізм отруював мене, як цигарковий дим, і коли в їдальні я наткнувся на Іполіта, то мене наче щось відштовхнуло від нього, я мало не виблював, я був на волосок від цього — так, на єдиний волосок, один з тих, що росли у них і в мене на руках! В ту мить я не міг бачити Чоловіка!

А їх — чоловіків — було в будинку п’ятеро. Іполіт, Сем’ян, Вацлав, Фридерик і я. Бррр… У тваринному світі ніщо не досягає такої потворності. Який кінь, який пес міг би суперничати з цією розбещеністю форми, з цією потворністю форми? На жаль, на жаль! Після тридцяти люди входять у потворний стан. Уся краса була на іншому боці, на боці юності! Я, чоловік, не міг знайти притулку серед моїх колег-чоловіків, бо вони викликали відразу.

І штовхали мене до цього!


Пані Марія стояла на веранді.

— Куди всі поділися? — запитала. — Куди пощезали?

— Не знаю… Я був нагорі.

— А Геня? Ви не бачили Гені?

— Може, вона в теплицях.

Пані Марія затріпотіла пальцями:

— У вас не склалося такого враження?.. Вацлав видався мені якимось знервованим. Навіть прибитим. Може, у них там щось не так, як треба? Може, щось зіпсувалося? Це починає мені не подобатися, треба порозмовляти в Вацлавом… або з Генею… не знаю… Господи!

Вона була занепокоєна.

— Я не знаю нічого. А те, що виглядає прибитим… ну що ж. він утратив матір.

— Ви гадаєте, що це — через матір?

— Звичайно! Мати — це мати!

— Справді? Я теж думаю, що це через матір. Втратити матір! Її навіть Геня йому не замінить! Мати — це мати!

Вона помахала в повітрі пальцями й цілком заспокоїлася, неначе сила слова «мати» була така велика, що навіть слово «Геня» втрачало вагу, неначе в ньому містилася найбільша святість!.. Мати! Адже й вона сама була матір’ю. І вже тепер — нічим іншим, тільки матір’ю. Ця істота, що перетворилася виключно на матір, поглянула на мене відквітлим, віджилим поглядом, і віддалилася разом зі своєю побожністю щодо матері. Я знав, що не варто боятися будь-яких перешкод з її боку: в нинішньому стані, в стані матері, вона нічого не могла вчинити… Заграли, віддаляючись, її колишні принади.


***

По мірі наближення ночі й того, що віщував її прихід, — засвічування ламп, замикання віконниць, накривання столу для вечері, — мені ставало дедалі гірше, я тинявся туди-сюди, не знаходячи собі місця. Дедалі чіткіше вимальовувалася суть моєї з Фридериком зради: ми зрадили мужність із (хлопцем плюс дівчиною). Блукаючи кімнатами, я зазирнув до вітальні, де стояла сутінь, і побачив там Вацлава, що сидів на канапі. Я увійшов і сів у фотель — зрештою, досить далеко від нього, під протилежною стіною. Наміри мої були туманні. Розпливчасті. Це була розпачлива спроба — чи не вдалося б якимось зусиллям перемогти відразу, поєднатися з ним в мужності, в чоловічності. Та натомість відраза зросла до велетенських розмірів, підштовхнута моїм приходом, розміщенням мого тіла неподалік від його тіла, підсилена його неприязню до мене, неприязню, яка, роблячи мене відразливим, робила відразливою також мою відразу до нього. І навпаки. Я розумів, що в таких обставинах не може бути й мови про те, щоб хтось з-поміж нас засяяв тим світлом, яке, незважаючи ні на що, було нам доступне: маю на увазі світло цнот, розуму, самопожертви, героїзму, шляхетності, ми ще могли їх виявити, вони ще жили в нас потенціально… але відраза була всемогутня. Чи не могли ми подолати її насильством? Насильство! Насильство! Адже для чого ми були мужчинами? Мужчина — це той, хто діє насильством, хто нав’язує свою волю силою. Мужчина — той, хто панує! Мужчина не питає, чи він подобається, бо він дбає лише про те, щоб йому було приємно, тільки його язик може визначати, що добре на смак, що погане, — добре й погане для нього й тільки для нього! Мужчина — сам для себе й ні для кого більше!

Саме це насильство я прагнув, мабуть, викресати з нас… Але в такому становищі, як зараз, ми обоє — він і я — були імпотентами, позаяк не були самими собою, самі для себе. Ми призначалися для того, молодого світовідчуття, і саме це занурювало нас в огиду. Та якби я зумів хоча б хвилину в цій вітальні побути для нього, для Вацлава, а він — для мене, якби ми зуміли бути мужчиною для мужчини! Чи не зміцнило б це нашу мужність? Чи не силував би один одного мужністю до мужності? Отакі були мої розрахунки, грунтовані на рештках зневіреної, розпачливої надії. Адже насильство, яким є чоловік, мусить спочатку зродитися з мужності, поміж чоловіками… Тож нехай би моя присутність біля нього замкнула нас у цьому герметичному колі… Величезне значення я надавав тому, що темрява послаблювала нашу ахіллесову п’яту — тіло. Я сподівався, що ми, використовуючи це послаблення тілесності, зможемо об’єднатися, зміцнитися, станемо в достатній мірі чоловіками, аби не гидувати один одним — адже сам собою ніхто не гидує, тож достатньо стати самим собою, щоб позбавитися огиди! Такі були мої, геть розпачливі, наміри. Але він залишався нерухомим… я теж… і ніяк не могли щось розпочати, нам бракувало початку, власне, невідомо було, як почати…

Раптом до вітальні прослизнула Геня.

Не помітивши мене, вона підійшла до Вацлава, сіла поруч із ним, тиха й мовчазна. Так, наче пропонувала злагоду. Вона виглядала (правда, я не міг як слід роздивитися) люб’язною. Готовою миритися. Поступливою. Слухняною. Може, безпорадною. Непевною себе. Що це? Що це? Чи й для неї вже було досить… усього того… чи й вона злякалася, захотіла припинити це, й тому шукала в нареченому опори, рятунку? Гречно сидячи поруч з ним, мовчазна, вона віддавала йому ініціативу, що мало означати: «Ось я, перед тобою, роби щось із нами».

Та Вацлав навіть не здригнувся, навіть пальцем не ворухнув.

Сидів непорушно, мов жаба. Я не міг зрозуміти, що вирує в його душі. Гордість? Ревнощі? Образа? Чи може, він просто зніяковів і не знав що вчинити. А мені хотілося кричати, щоб він її принаймні обійняв, чи хоча б руку на неї поклав, адже від цього залежав порятунок! Остання соломинка порятунку! Його рука віднайшла б у ній мужність, а я допоміг би своїми руками, і якось би воно пішло! Насильство, насильство у цій вітальні! Але — нічого. Час минав. Він не ворушився. Це було, як самогубство — гаплик, повний гаплик! І дівчина встала, вийшла… а за нею — я.


***

Подали вечерю, під час якої, з огляду на пані Марію, точилася розмова ні про що. По вечері я знову не знав, куди себе подіти: здавалося б, що за кілька годин до вбивства мусить бути багато роботи, однак жоден з нас нічим не займався, всі кудись порозходилися… Може, це тому, що акція, яка мала здійснитися, носила такий потаємний і драматичний характер?

А Фридерик? Де Фридерик? Він також кудись зник, і його зникнення враз засліпило мене, неначе мені пов’язкою очі зав’язали, я не знав, що і як, я мусив його знайти — тепер, цієї ж миті — і розпочав пошуки. Вийшов на подвір’я. Збиралося на дощ, в повітрі стояла гаряча волога, на беззоряному небі вгадувалися обриси хмар; зривався вітер, кружляв по саду, потім знов затихав. Я пройшов поміж деревами майже навпомацки, відгадуючи напрямок доріжок, з тією сміливістю, яку диктують кроки у незнане, і лише час від часу знайомі обриси дерев або кущів підказували мені, що все вірно, що я потрапив туди, куди намірявся потрапити. Але виявилося, що я геть не підготований саме до цієї незмінності саду, що саме вона мене дивує… мене менше б здивувало, якби у темряві сад увесь вивернувся навиворіт. Ця думка розгойдала мене, як човна у відкритому морі, і я зрозумів, що суходіл уже зник з моїх очей. Фридерика не було. Я дійшов аж до острівців, ця мандрівка відібрала у мене рештки почуття реальності: кожне дерево, кожен кущ, що виростали перед очима, виглядали елементами настирної фантастики, бо хоч вони й були такими, якими мали бути, однак могли б бути інакшими. А Фридерик? Фридерик? Мені страшенно бракувало його, без нього все виглядало недовершеним. Де він ховався? Що робив? Я повертався до будинку, аби пошукати ще й там, і раптом наткнувся на нього в кущах біля кухні. Він свиснув, як вуркаган. Здавалося, його не надто радує моя поява, а може, трохи навіть присоромлює…

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Ламаю голову.

— Над чим?

— Над тим, — він тицьнув рукою на вікно комори. Водночас показав мені щось у простягнутій руці. То був ключ від комори. Тепер уже можна поговорити, — сказав він вільно й голосно. — Листування непотрібне. Тепер уже вона — ну, знаєте… ну— Природа… не зіграє з нами жарту, бо справа зайшла надто далеко, ситуація надто однозначна… Нема сенсу ховатися!..

Він говорив якось дивно. З’явилося в ньому щось особливе. Невинність? Святість? Чистота? Було очевидним, що він перестав боятися. Відламав гілку, кинув її на землю. Раніше він тричі б задумався: кинути чи не кинути.

— Я забрав цього ключа, — додав він, — аби змусити себе до якогось рішення. Стосовно цього... Скузяка.

— І що? Придумали?

— Авжеж.

— Можу я про це дізнатися?

— Поки що… Ще ні… У відповідний час ви все побачите. Хоча ні. Розкажу вам зараз. Прошу!

Він простяг до мене другу руку — з ножем, великим кухонним ножем.

— Що це таке знову? — спитав я, неприємно здивований. В цю мить я вперше ясно зрозумів, що маю справу з божевільним.

— Нічого кращого я не зміг придумати, — вимовив він, наче виправдовуючись. — Але й цього достатньо. Бо якщо молодий заб'є старшого, то тут і старший заб'є молодого. Ви вловлюєте думку? Це створює цілісність. Це поєднає їх, усіх трьох. Ніж. Я давно вже зрозумів: те, що об’єднує їх, — це ніж і кров. Ясна річ, все повинне бути зроблене одночасно. Коли Кароль вгородить ножа в Сем’яна, то я вгороджу ножа в Юзекааа… ааа!

Отака ідея! Божевільна ідея! Хворий, ненормальний — як він його буде вбивати?! Однак це божевілля в якомусь іншому вимірі виглядало цілком природним, навіть само собою зрозумілим, цей шаленець мав рацію: таке їх би поєднало, «створило б цілість»… Чим кривавіше й страшніше виглядало це шаленство, тим більш воно поєднувало… І, наче цього було мало, ця думка — хвороблива, безумна, виродженська, здичавіла, відразлива думка інтелектуала, — вдарила, наче задушливі пахощі цвіту! Так, вона захоплювала! Це захопило мене! З якогось «іншого» боку, з їхнього боку. Захопило це криваве посилення вбивчої молодості, це поєднання ножем (хлопця й дівчини). Було, власне, байдуже, яка жорстокість чинитиметься з ними — чи ними, — бо будь-яка жорстокість посилювала їхній смак, як гострий соус!

Невидимий сад сповнився ароматами. Хоч і вологий, і похмурий, і з цим божевільним почварою, сад дав мені можливість вдихнути свіжого повітря, я неначе скупався в чудесно-гіркій, гостро-звабливій стихії. Знову все, все, все довкола стало юним і чуттєвим, навіть ми! Та все ж… ні, я не міг на таке погодитись! Тут він явно перебрав міри! Це вже було неприпустиме, неможливе — вбивство хлопця в коморі… Ні, ні, ні…

Він засміявся:

— Та заспокойтеся! Я лише хотів пересвідчитися, чи довіряєте ви моїм клепкам. І правда! Як можна! Це просто такі собі вигадки… від злості, що нічого не придумалося з тим Скузяком. Це просто такий собі ідіотизм!

Ідіотизм. Справді. Коли він сам у цьому признався, ідіотизм постав переді мною, як на тарілочці, й мені стало соромно, що я так легко дав себе обдурити.

Ми повернулися до будинку.


12

Розповідати залишилося небагато. Власне, потім усе пішло гладко, дедалі більш гладко, аж до самого фіналу, який… ну, навіть перевершив наші сподівання. Все відбувалося так легко — мені часом аж сміятися хотілося від того, що такі гнітючі труднощі завершуються такою окриленою легкістю.

Моя роль знову полягала у пильнуванні за Сем'яновою кімнатою. Я ліг навзнак на своєму ліжку, підклав руки під голову й почав прислухатися. Запанувала ніч, і будинок, здавалося, увесь заснув. Я чекав, коли ж зариплять сходинки під ногами пари юних убивць, але було ще зарано, залишалося якихось п'ятнадцять хвилин. Стояла тиша. На подвір'ї вартував Іполіт. Фридерик був унизу, біля виходу з будинку. Нарешті, точно о пів на першу, десь унизу скрипнули сходи під їхніми ногами — напевно, роззутими. Цікаво, голими чи в шкарпетках?

Незабутні хвилини! Знову тихенько зарипіла сходинка. Навіщо вони так скрадалися, адже було б природно, якби вона вільно збігла нагору, тільки хлопець мусив пильнувати — втім, чому дивуватися, що і їх заразила конспірація… Та й нерви у них, мабуть, були напружені. Я наче бачив, як вони переступають зі сходинки на сходинку, спершу вона, за нею він, мацаючи ногою, щоб менше скрипіло. Мені стало гірко. Хіба ж це скрадання не було для мене лише поганим сурогатом іншого скрадання, у сто разів жаданішого, де вона стала б метою його скрадливої ходи?.. А втім, і в цьому випадку мета, — не стільки Сем’ян, скільки його вбивство, — була не менш тілесна, грішна й палка, аніж мета любовна, тож і скрадання їхнє було не менш напружене… Ах! Іще раз заскрипіло! Юність наближалася. Я відчував невимовну насолоду, бо під їхніми ногами жахливі дії перетворювалися на щось квітуче, були, наче повів свіжого повітря… та от тільки… якою була ця скрадлива юність, чи була вона чистою, чи була справді свіжою, простою й природною, чи була невинною? Ні. Вона була «для дорослих», бо коли ці двоє й дали себе затягти в цю авантюру, то — для нас, вони робили нам послугу, намагаючись сподобатися, фліртуючи з нами… А моя зрілість, «призначена для» юності, повинна була поєднатися на тілі Сем’яна з їхньою юністю, «призначеною для» зрілості — ось таке це було рандеву!

Однак саме в цьому й полягало щастя — і гордість — ах, яка гордість! Це п’янило наче горілка: адже вони, у згоді з нами, за нашим намовлянням і через щось, подібне до обов’язку служіння нам, так наражалися на небезпеку, так скрадалися тепер, на такий зважилися злочин! Це було божественно! Це було нечувано! В цьому крилася одна з найбільших насолод цього світу! Я, лежачи в ліжку, просто-таки шаленів від думки, що ми з Фридериком були натхненниками цих двох пар ніг… Ага, знову заскрипіло, тепер уже значно ближче, й усе затихло, запанувала тиша… Я подумав: може, вони не витримали. Хтозна, може, збуджені цим спільним скраданням, вони забули про свою мету, повернулися одне до одного й тепер, в обіймах, забули про все, діставшись врешті до своїх заборонених тіл! У темряві. На сходах. Задихані. Могло таке статися? Чи й справді? Справді?.. Але — ні, нове скрипіння повідомляє, що надія марна, що нічого не змінилося, що вони й далі йдуть сходами — отже, виявилося, що ця моя надія була цілковито, так, цілковито нездійсненною, вона взагалі не могла братися до уваги, виключалася зі стилю їхньої поведінки. Надто юні. Надто юні. Надто юні для цього! Тому вони мусили прийти до Сем’яна й забити його. Однак у ту мить (бо на сходах знову все стихло) я подумав, чи не забракло їм відваги, чи, бува, не схопила вона його за руку й не потягла донизу, бо раптом усвідомила увесь велетенський тягар дорученого їм завдання, усю гнітючу масу цього «убити». Що, як вони збагнули це й перелякалися? Ні! Ні за що! Це теж було виключене. І з тих самих причин. Безодня притягувала їх саме тому, що вони могли її перескочити, з легкістю вони прямували до найкривавіших пригод, власне, тому, що у них ця кривавість перетворювалася на щось інше, а їхнє наближення до злочину було саме нищенням злочину. Здійснюючи, вони перекреслювали дію.

Скрипіння. Ця їхня чудесна конспірація, цей легкий, скрадливий (хлоп’ячо-дівчачий) гріх… я наче бачив їхні поєднані таємницею ноги, їхні напіврозтулені вуста, чув їхні недозволені подихи. Я подумав про Фридерика, що у цей час прислухався до тих самих звуків на першому поверсі у передпокої, де йому відведено пост; я подумав про Вацлава, я уявив їх усіх, разом з Іполітом, з пані Марією, з Сем’яном, який тепер, напевно, як і я, лежав на ліжку… Стук-стук-стук.

Стук-стук-стук!

Стукіт. Це вона стукала до дверей Сем’яна.

Власне, на цьому закінчується моя розповідь. Фінал був надто… гладенький і надто… громоподібний, надто… легесенький, щоб я міг його більш-менш вірогідно переповісти. Тож обмежуся поданням фактів.

Почувся її голос:

— Це я…

Ключ у Сем’яновому замку прокрутився, двері відчинилися, за цим був удар і падіння тіла — вочевидь, воно упало навзнак, просто на підлогу. Мені здалося, що хлопець для певності іще двічі вдарив ножем. Я вискочив у коридор. Кароль уже засвітив ліхтарика. Сем’ян лежав на підлозі. Коли ми його перевернули, то побачили кров. 

— Справу зроблено, — сказав Кароль.

Але що це — обличчя якось дивно замотане хусткою, наче у нього боліли зуби… це був не Сем'ян… лише за кілька секунд ми збагнули: Вацлав!

Вацлав замість Сем’яна, на підлозі, мертвий! Але й Сем'ян теж був мертвий, тільки й того, що лежав на ліжку, з раною від ножа у боці, уткнувшись носом в подушку.

Ми запалили світло. Я розглядав усе це, сповнений якихось дивних сумнівів. Усе це… здавалося не зовсім справжнім. Надто складне — і надто легке! Не знаю, чи ясно я висловлююся, але хочу сказати, що так не могло бути насправді, що в такому вирішенні сховалася якась таємна ускладненість… наче у казці, наче у казці…

Сталося, мабуть, ось що: одразу ж після вечері Вацлав дістався до кімнати Сем’яна через двері, які поєднувати обидві їхні кімнати. І вбив його. Просто. Потім чекав приходу Гені з Каролем і відчинив їм двері. Зробив усе, щоб вони його забили. Просто. Для певності він погасив світло й зав’язав собі обличчя хусткою, щоб не впізнали одразу.

Жах мого роздвоєння полягав у тому, що трагічна брутальність цих трупів, кривава їхня правдивість була надто важким плодом надто легкого, гнучкого дерева! Ці два нерухомих трупи — й ці двоє убивць! Так, наче якась смертельно-остаточна ідея була хрест-навхрест перекреслена легковажністю…

Ми повиходили з кімнати у коридор. Вони дивилися на мене нічого не кажучи.

Раптом ми почули, що хтось біжить сходами. Фридерик. Побачивши Вацлава, він зупинився. Махнув нам рукою — невідомо, що це мало означати. Витяг з кишені ножа, потримав його хвильку в руках і кинув на землю… Ніж був закривавлений.

— Юзек, — сказав він. — Юзек! Ось воно.

Він був невинний! Невинний! Наївна невинність фонтанувала з нього! Я подивився на нашу пару. Вони усміхалися. Так, як звичайно роблять молоді, коли важко знайти вихід зі складного становища. І на якусь мить вони й ми, у цій катастрофі, подивилися у вічі одне одному.


Перекладено за виданням: Witold Gombrowicz, Pornografia, Wydawnictwo Literackie, Kraków, 1990.

© Олександр Гриценко, 1992, переклад українською мовою.



Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)


1953 рік.
Субота.
Г. Р. показав мені листа із Польщі, кажучи, що він, власне, призначається мені. Я переписав звідти такі фрагменти:

«Справді, я не бажаю знати — нічого, анічогісінько, хочу тільки вірити. Я вірю в непомильність моєї віри й у справедливість моїх засад. Здорова людина не бажає заразитися якоюсь інфекцією, так само й я не бажаю вдихати розумових міазмів, що можуть попсувати віру, конче необхідну мені для життя й навіть невіддільну від мого життя».

«Вірити можна лише тоді, коли хочеш вірити, коли плекасш в собі віру, а якщо хтось зумисно піддає свою віру випробуванням, щоб дізнатися, чи віра його все витримає, значить, він не вірить у свою віру. Отже, треба не тільки вірити. Треба вірити в те, що треба вірити. Треба мати віру в віру! Віру в собі треба полюбити».

«Віра без віри у свою віру — слабка, вона не принесе справжнього задоволення».

Я прочитав усе це вголос у кав'ярні «Фрай Мочо». Мене з цікавістю запитували, чи в Польщі й досі вірять у Бога, як і раніше? Я відповів, що сьогоднішня Польща — немов висохлий окраєць хліба, який з тріском ламають на дві половини — віруючу та невіруючу. А повернувшись додому, я подумав, що наведені фрази потребують дальшого осмислення. Ця «Віра в віру», цей сильний наголос саме на вольовий акт, яким віра створюється, цей вихід із власне віри у сферу, де вона твориться, — ось що мене зачіпає найбільше.

А крім того, яким має бути моє ставлення до католицизму? Йдеться не про мою мистецьку працю, позаяк у ній не вибирають позицій, а чи посад, мистецтво твориться саме по собі; ні, я маю на увазі мої питання громадського спрямування — всілякі статті, фейлетони… Я тепер залишився сам на сам з цією проблемою, бо наша інтелектуальна думка, паралізована від 1939 року, в царині цих засадничих питань не просунулася відтоді ані на крок. Ми не можемо ні про що подібне думати, бо голови у нас не вільні. Наше мислення настільки прикуте до нашого становища, настільки зайняте комунізмом, що ми здатні думати лише супроти нього або на користь нього, й перш ніж беремося за перо, ми вже прикуті до його воза, переможені ним, хоче й тішимося позірною свободою.

Тож і про католицизм тепер можна думати лише як про силу, здатну на опір, а Бог перетворився на пістолет, із якого ми прагнемо застрелити Маркса. Ця нова святиня, перед якою схиляють голови найзапекліші масони, викорінила у публіцистиці будь-які антиклерикальні жарти, продиктувала поетові Лехоню зворушливі звертання до Матері Божої, повернула професорам-соціалістам зворушливу невинність часів першого причастя, і взагалі творить чудеса, які й не снилися нашим філософам. Але… чи це — тріумф Бога, чи — Маркса? Коли б я був Марксом, то пишався б цим, коли ж Богом — то, як Абсолют, почувався б дещо незручно. О фарисеї! Якщо вже вам знадобився католицизм, то майте ж до нього хоч трохи поваги й спробуйте щиро наблизитися до нього! Хай ваш із ним спільний фронт не буде самою лише політикою. Йдеться, власне, про те, що, коли вже щось робиться в нашому духовному житті, то хай воно робиться в якомога глибший і ретельніший спосіб. Прийшов час атеїстам шукати нової спільної мови з церквою.

Однак це завдання, сформульоване так принципово, одразу ж стає настільки складним, що просто руки опускаються. Як знайти спільну мову з тим, хто вірить, прагне вірити і не припускає жодної думки, яка б не узгоджувалася з догмами? Чи може взагалі існувати спільна мова між мною, нащадком Монтеня й Рабле, та отією закостенілою в своїй вірі авторкою листа?

Хоч би що я їй сказав, все вона примірятиме до своєї доктрини.

Для неї вже все давно вирішене, бо їй відома остаточна істина про наш світ, отже, її людська сутність має характер, цілком відмінний від моєї, — характер, на мій погляд, дещо дивацький. Щоб дійти з нею згоди, я мусив би зруйнувати деякі з-поміж її істин, однак чим переконливішим я буду для неї, тим більш по-диявольськи виглядатиму й тим міцніше вона затулятиме вуха. Їй не вільно сумніватися, мої аргументи лише зміцнюватимуть її позицію: «Вірую, бо це абсурдно!»

Тут вимальовується невесела аналогія. Коли ви говорите з комуністом, чи не складається у вас враження, що він — віруючий? Для комуніста все так само вирішено, принаймні на даній фазі діалектичного процесу, він володіє істиною, він — знає! Більше того, він вірить, і ще більше — хоче вірити. Навіть якщо ви його переконаєте, він не буде переконаним, бо віддався на волю Партії: Партія знає краще, Партія знає за нього. Тож чи не видавалося вам, коли ваші слова відбивалися від нього, як горох від стінки, що справжня лінія поділу проходить між віруючими й невіруючими, і що цей континент віруючих охоплює такі розсварені церкви, як католицизм, комунізм, нацизм, фашизм… У таку мить я почуваю себе, немов перед колосальною Святою інквізицією…


Четвер.
Він, Мілош, як і всі вони (літератори певної школи, виховані на «суспільній» проблематиці), зазнає внутрішньої боротьби, мук, сумнівів, абсолютно невідомих письменникам минулого.

Рабле поняття не мав, «історичний» він чи «понадісторичний». Він не збирався займатися ані «абсолютною літературою», ані служити «чистому мистецтву», ані, навпаки, бути «речником своєї епохи». Він писав так, як дитина вдовольняє певну потребу під кущиком, — задля полегшення. Він бив по тому, що мого дратувало, боровся з тим, що стояло на його шляху, він писав для власного й чужого задоволення, писав про те, що трапляло під перо.

Тим не менше Рабле був речником своєї епохи й передчував епоху наступну, а на додаток залишив нам твори невмирущого, найчистішого мистецтва. Все це сталося тому, що він, виражаючи себе з цілковитою свободою, виражав водночас і вічну сутність людини, і себе, як сина свого часу і як парость майбутнього.

А нині Мілош (і не він один) прикладає палець до лоба й медитує: як і про що мені треба писати? Де моє місце? В чому мій обов'язок? Чи не зануритися мені в історію? Чи, може, пошукати «другого берега»? Ким я повинен бути? Що маю робити? Небіжчик Жеромський мав звичку в подібних випадках казати: пиши, що тобі серце підказує. Це порада, яка мені найбільше до душі.

Коли ж ми, нарешті, покладемо край тиранії ідолів абстракції, щоб по-новому побачити реальний світ? Оті філософські антиномії виявляються настільки потужними, що Мілош цілковито забуває, до кого він промовляє, й нав'язує мені роль захисника «чистого мистецтва», роль якогось естета. Що в мене з цим спільного? Якщо я борюся проти шаблону, що загрожує надто «злободенній літературі, то зовсім не для того, аби нав'язувати інші шаблони. Я не обстоюю ані вічного мистецтва, ані чистого мистецтва, я лише кажу Мілошеві: треба дивитися, щоб під нашим пером життя не перетворилося на політику, або — на філософію, або — на естетику. Я не хочу робити літературу ані заангажованою, ані чистою — я хочу свободи, хочу творчості «природної» — такої, яка б стала невимушеним втіленням людського.

А він на те: «Я боюся… боюся, що, віддалившись від історії (себто від трюїзмів нашої доби), я осамотнію». А я йому скажу так: «Цей страх — непристойний, більше того, вигаданий. Непристойний — через те, що він є відмовою не лише від власної значущості, а й від права на власну істину, відмовою від того, що, гадаю, становить гордість, животворну силу літератури. Той хто боїться людської зневаги, хто боїться самотності серед людей, нехай мовчить.

Цей страх також вигаданий, бо популярність, яка здобувається завдяки служінню читачеві й інтересам епохи, означає лише великі тиражі й нічого більше. Тільки той, хто зумів відділитися від решти людей, утвердитися як індивідуальність і лише тоді здобути собі двох, трьох, десятьох шанувальників, братів — тільки той перемагає самотність (у межах, дозволених митцеві).

А він каже (усе ще під владою тих своїх розумувань, які так суперечать найціннішим якостям його особистості), що ми, поляки, можемо тепер сміливо й на рівних говорити із Заходом «просто тому, що (цитую дослівно) наша країна стала тереном найважливіших перемін, які лише можуть відбуватися, і в цих перемінах чується спів майбутнього…»

На це можна порадити — прикласти ці слова також до Болгарії або Китаю, котрі так само перебувають у згаданому «історичному авангарді». Ні, Мілошу, ніяка Історія не замінить тобі власної свідомості, зрілості, глибини, не врятує тебе від себе самого.

Якщо ти щось значиш як особистість, то, хоч би ти жив у найконсервативнішому закутку землі, свідоцтво про тебе матиме вагу, натомість жоден історичний коток не видушить значущих слів із незначущих людей.

Отак усе стає важким, сумнівним, неясним, заплутаним під тиском ускладненої софістики нашого часу, і все повертається до кришталевої ясності, тільки-но ми збагнемо, що ми пишемо не якимось цілковито новим, особливим способом, а так, як це робилося від початку світу. Жодні концепції не замінять нам прикладу великих майстрів, жодна філософія не замінить генеалогічного древа літератури, численні пагони якого сповнюють нас гордістю. Вибору нема: можна писати лише так, як писали Рабле, По, Гейне, Расін та Гоголь, або взагалі не писати. Спадщина цього великого роду, яка дісталася нам, це єдиний закон, який нами керує. Втім, тут я полемізую не з Мілошем, який належить до породистих коней, а з тим хомутом, з тим навантаженим сумнівами возом, у яким його запрягло власне минуле.


1954 рік.
П'ятниця.
Лист від незнайомого мені пана Г. з Лондона. Він запитує: чи не є, на мою думку, антисемітом, гідним затаврування, один польський дипломат, який у газеті назвав якогось єврея «паршивцем».

Я жалкую, що не зберіг копії своєї відповіді на цей лист, яка була приблизно така:

«Ви глибоко помиляєтесь. Прізвиськом, яке вживають щодо євреїв, є слово «пархатий». Натомість слово «паршивець» у побутовій мові вживається щодо неєвреїв не менш часто, отже, хоча обидва слова мають спільний корінь, ніщо не вказує на те, що згадана особа була названа паршивцем з огляду на єврейське походження. Текст, про який ідеться, я читав кілька днів тому, і мені не спадало на думку підозрювати автора в антисемітизмі. Втім, мушу зізнатися, що й у мене (хоча з моїх творів легко зробити висновок, що з антисемітизмом я не маю нічого спільного) часом вирветься слівце «пархатий», коли дуже вже допече якийсь семіт. Це трапляється тому, що я — не якийсь скам'янілий, схоластичний семітофіл, але — семітофіл у вільному, неорганізованому стані, з усіма атавізмами шляхтича, мій паночку, людини неміської».

Я припускаю, що така відповідь не задовільнить мого кореспондента. Що ж… Зрештою, деяка сором’язливість не дозволяє мені писати саме того, чого від мене чекають. Безмір злочинів, заподіяних євреям, пронизав і мене наскрізь, назавжди. Однак я не хотів би цього згадувати а листі. Втім, згадав би — але в листі до антисеміта.

Однак і таке присікування до слова не надто мені подобається. В цьому є щось несерйозне, саме з огляду на розміри трагедії. Я б навіть сказав, що єврей, який наполегливо добивається, щоб його трактували, «як людину», тобто так, наче він нічим не відрізняється від інших, видасться мені не надто свідомим власного єврейства. Жадаючи рівності, він має рацію, — це правильно, це зрозуміло, — але це не цілком відповідає особливостям його існування. Це надто просто, надто легко…

Мені не подобається в євреях, коли вони опиняються не на висоті свого покликання. Мене багато разів дивувало, коли в розмовах з євреями — причому розумними — я натикався на дріб'язковість в оцінці власної долі. Чому у світі не люблять євреїв? Та саме тому, що вони — здібніші, багатші, створюють конкуренцію іншим. Чому у світі не бажають визнати, що євреї — такі самі люди, як усі інші? Але ж це — наслідок пропаганди, расових забобонів, неосвіченості.

Коли я чую від цих людей, що єврейська нація — така сама, як усі інші, то думаю, що в подібний спосіб і Мікеланджело міг би казати, що він нічим ні від кого не відрізняється, і Шопен міг би домагатися для себе «нормального» життя, і Бетховен запевняв би, що він має право на рівність. На жаль! Той, хто має право на вищість, не має права на рівність.

Вочевидь, нема нації більш геніальної — я кажу про це не лише тому, що євреї дали найвищі злети людського духу, що вони щохвилі дарують світові безсмертне ім'я, що вони залишили свій відбиток на світовій історії. Єврейський геній — очевидний за самою своєю будовою, тобто за тим, що він, подібно до генія індивідуального, якнайтісніше пов'язаний із хворобою, занепадництвом, приниженням. Геніальний, бо хворобливий. Вищий, бо принижений. Творчий, бо анормальний. Ця нація, подібно до Бетховена, Мікеланджело й Шопена, є занепадом, який перетворюється на творчість і поступ. Ця нація не має легкого контакту з життям, вона — в постійній незгоді з життям, тому вона стає культурою.

Ненависть, зневага, страх, відраза, які ця нація породжує в інших націях, належать до того самого типу, що й почуття, які викликав у німецьких селян хворий, глухий, брудний, істеричний Бетховен під час своїх прогулянок. Хресний шлях єврейства — той самий за своєю природою, що й у Бетховена. Історія цього народу — це таємна провокація, так само, як і біографії усіх великих людей — провокація долі, накликання на себе усіх лих, що сприятимуть виконанню місії… обраного народу. Які стихії спричинили це, невідомо, але нехай ті, що належать до цього народу, ані на хвилю не мають ілюзії, що їм вдасться вибратися на рівний шлях з їхньої безодні.

Цікаво, що життя навіть найпересічнішого, найздоровішого єврея завжди є до певної міри життям визначної людини: він і здоровий, і звичайний, і нічим не відрізняється від інших, але водночас — він інакший, і ставляться до нього інакше, він мусить бути осібним, він — навіть коли не бажає цього — поза якоюсь межею. Можна сказати, що навіть пересічний єврей приречений на велич уже тому, що він — єврей. І не лише на велич, він приречений на самовбивчу й розпачливу боротьбу із власною формою, бо він не любить себе (як і Мікеланджело).

Отже, ви не упораєтеся з цим лихом, запевняючи себе, що ви — «звичайні», годуючись ідеалістичним бульйончиком гуманізму. Необхідно лише, щоб ця боротьба світу проти вас не була такою підлою. Що ж до мене, то сяйво, що йде від вас, не раз мені світило, і я багато чим вам завдячую.


Понеділок.
Проти комунізму я можу висунути шерег аргументів інтелектуального характеру.

Ця філософія є для мене непереконливою з багатьох причин, але передусім тому, що комунізм, на мій погляд, становить проблему не так філософську або етичну, як технічну. Ви кажете: для того, щоб дух почав правильно функціонувати, слід заспокоїти тілесні потреби? Ви твердите, що кожному слід забезпечити мінімальний життєвий рівень? Але де гарантія, що саме ваша система здатна забезпечити цей рівень? Чи є вона в Совєцькій Росії, яка й досі нездатна себе прогодувати без рабської праці? Чи є вона у ваших розумуваннях, де йдеться про будь-що, але не про технічну ефективність системи? Якщо комунізм — це матеріалізм, що шляхом зміни матеріальних умов хоче вплинути на дух, то чому ви так багато розводитеся про дух і так мало — про те, в який спосіб стане можливим оте переборення матерії?

Дискусію, яка мала б точитися серед фахівців у сфері виробництва йорганізації, переносять на загальні рейки — так, неначе йдеться про якусь звичайнісіньку філософію. Але доти, доки не буде доведеною технічна можливість комунізму, будь-які інші рішення залишаться лише мріями.

Та навіть якби зараз чорним по білому з ваших розрахунків випливало, що ваша система подвоїть або потроїть кількість матеріальних благ на душу населення, то я все одно не міг би перевірити цих обрахунків, позаяк ця технічна проблема вимагає технічних знань, яких у мене, нефахівця, немає. Тому я міг би лише повірити вам — але а таким самим ефектом в міг би повірити іншим фахівцям, чиї обрахунки доводять цілком протилежне. І на таких крихких підвалинах мусить базуватися моє ставлення до революції, яка руйнує усі дотеперішні культурні структури? І мовчки проковтнути усі насильства, які це руйнування супроводжують?


Четвер.
У мене знайшлося б іще чимало закидів інтелектуального характеру до комунізму.

Та чи не буде правильніше з точки зору моєї особистої політики не писати про це й навіть про це не думати?

Митець, який дає себе заманити на терени таких розумових спекуляцій, втрачає себе. Ми, люди мистецтва, останнім часом надто покірно дозволяємо водити себе за носа філософам та іншим науковцям. Не вміємо бути достатньо автономними. Надмірна пошана до наукових істин затулила від нас власну істину, у надто палкому бажанні зрозуміти дійсність ми забули, що наше призначення — не розуміти дійсність, а виражати її, що ми, мистецтво, самі є дійсністю. Мистецтво — це факт, а не причеплений до нього коментар. Не наша справа — тлумачити, роз'яснювати, систематизувати, доводити. Ми — слово, яке твердить: оце мені болить, оце мене захоплює, оце я люблю, оце — ненавиджу, оцього — прагну, оцього — не бажаю… Наука назавжди залишиться абстрактною, але наш голос — це голос людини з плоті й крові, це — індивідуальний голос. Не ідея, а особистість має для нас значення. Ми втілюємо себе не у сфері понять, а в сфері особистостей. Наша роль полягає в тому, щоб у дедалі більш абстрактному світі не затихало живе людське слово. Отже, я гадаю, що я нашому столітті література надто вже віддалася на ласку професорів і що ми, митці, муситимемо поводитися щодо науки дуже грубо й непристойно, щоб втратити охоту до нездорового флірту з формулами наукового інтелекту. Наш власний розум, наше особисте життя й наші почуття слід якнайгостріше протиставити лабораторним істинам.

Тому було б, мабуть, краще, якби я не намагався зрозуміти марксизм і дозволив би цьому явищу проникати я мене настільки, наскільки воно носиться в повітрі, яким ми дихаємо.

Однак така інтелектуальна втеча означала б, що я як особа не в змозі йому опиратися. Тому, можливо, слід-таки увійти до цього чужого мені царства, але — як нападник, що заявляє свої власні права. Я повинен сказати так: мене на обходять ваші аргументи та контраргументи, увесь той контраданс, у якому однаково легко губляться і мудреці, і невігласи. Але маючи притаманне людині чуття, я придивляюся до ваших облич, поки ви говорите, і бачу, як теорія перекривлює ваші обличчя. Моє покликання — не в тому, щоб визначати слушність ваших розумувань. Я хочу, щоб ваші розумування не перетворили ваших облич на мордяки, щоб ви під їхнім впливом не стали відразливими, ненависними, неприйнятними. Я не збираюся контролювати ідей — я хочу лише спостерігати, як ідеї впливають на особистість. Митець — це той, хто скаже: оцей чоловік мудро говорить, але сам він — дурень. Або ж: з вуст цієї людини плине якнайморальніша мова, однак сам він, нездатний дорівнятися цій моралі, є негідником.

Все сказане зводиться до одного: ідея, відірвана від людини, існує ніби не повністю. Не існує ідей, окрім втілених. Слово, яке не стало плоттю, не існує.


1956 рік.
Неділя.
Відлига… Припустимо, що вона призведе в Росії та Польщі до якогось сурогату свободи й правди. До свободи на 45 %, до правди на 47 %. Ну й що з того?

Якби я був в'язнем тамтешньої в'язниці, я б ухопився за це обома руками. Якщо раніше не дозволялося виходити з камери, то хіба ж це не втіха — прогулянка тюремним подвір'ям під уважним поглядом охоронця? Хто сумнівається, що на практиці менша брехливість — ліпша за більшу брехливість? Однак поза одноразовим приростом свободи все ж існує питання польської форми, польського стилю, польського способу творити себе… А позаяк я не зношу ерзацу й скрізь — і в ресторані, і в житті — протестуватиму, коли під виглядом зайця мені подадуть кішку, то й у цьому випадку не погоджуюся на ерзац, сурогат, липу й фальшивку. Свобода з дозволу, ліцензія на умовну свободу — що це таке? Ні риба ні м’ясо. Для автентичності польського життя це навіть гірше, аніж стопроцентне ярмо — воно принаймні не бреше. Це існування метека — нечисте, слабке, напівживе, не доведене до власного, притаманного йому виразу.

Я вважаю найжахливішим у нашій історії та, що ми завжди — добровільно чи примусово — обмежували свій дух. Уся наша література, усе мистецтво про це свідчать. І коли останнім часом польську самосвідомість посадили в холодну, то це, можливо, не так погано для нашої душі. Адже припинено нашу дотеперішню неповновартісну словесну продукцію, замінивши її явною брехнею, — натомість в’язень міг говорити сам із собою і це, сподіваюся, були щирі розмови. Життя розпалося на зовнішню фальш та внутрішню правду, — це положення важке, але не отруйне. Адже хтозна, чи ця глупота не шліфувала десь там, у глибинах, нашого розуму?

А випускання душі на умовну свободу за умови, що вона двічі на тиждень повинна реєструватися в найближчій контрольній дільниці, — це буде лише затушкуванням різкої, але рятівної межі, яка раніш відділяла ув'язнену правду від вільної брехні. Ми увійдемо в зону напівправди, напівжиття, неповної творчості, самозаспокоєння позірним — і що з цього вийде?

Я не заперечую, що й цю нагоду для майбутнього вибивання дверей до свободи слід політично використати. Але ж я не політик. Я тільки знаю, що стиль, форма, спосіб виразу, — байдуже, чи в мистецтві, чи в житті — не можуть бути досягнуті шляхом половинчатості, що їх не можна відмірювати невеличкими дозами.

Часом мені кажуть — звідти, — що нині мій обов'язок щодо вітчизни — в тому, щоб повернутися. Цікаво, навіщо? Щоб перетворитися на когось, гідного жалю? Адже коли інженер чи робітник за того ладу ще мають право на пошану, то літератор, цей їхній «письменник», якого водять за носа і який сам водить за носа, являє собою постать відразливу, гротескову, комічне поєднання метра й школяра, цих двох іпостасей дидактизму. Однак якщо вже ви кажете, буцімто я тут, на чужині, втрачений для вітчизни, то я розповім, яку важливу національну роль я для себе визначив.

Вживаючи їхнього словника, якого роду «соціальне замовлення» могло б виправдати моє американське існування, зробити його корисним хоча б для деяких людей у Польщі? Яких саме? Не для тих, кому вистачає й дитячих коротких штанців. Та не підлягає сумніву, що поза тією штучною, дитиною, підлеглою, боязкою дійсністю у Польщі існує інше розуміння життя — проникливе, гостре, тверезе, яке не дасть себе ошукати; існує інший тон — розумніший, дозріліший. Тож моє завдання полягає в тому, щоб прорватися саме до цього польського звучання, прорватися до трагічного й свідомого поляка. Не для того, щоб нафарширувати його іншими ілюзіями, щоб щось йому полегшити. Я хочу виразити силу цього польського прагнення, яка домагається повноти свідомості й повноти існування. Чи ж це не парадокс: я, у котрого не все гаразд саме із свідомістю в її філософському аспекті, все ж мушу (бо це — сильніше за мене) наполягати на цьому, жадати цього як необхідної умови нашої людськості?


1957 рік.
Вівторок.
Це сталося зі мною вчора… Я міг би сказати, що ніщо не може дорівнятися — в певному розумінні, в певному значенні, — за своєю огидністю тій дилемі, яку я пережив… Що я опинився там, де гуманність почала б блювати… Я міг би так сказати. Я міг би також мучити себе цим спогадам — або не мучити, — це, власне, залежить від мене самого.

Я лежав під сонцем, заховавшись між гірських хребтів, утворених піском, що його наніс вітер у кінці пляжу. Це були піщані горби, дюни, багаті перешийками, відгалуженнями, долинами — розлогий і сипучий лабіринт, де-не-де порослий кущиками, що тремтіли під невтомним вітром. Мене відгороджувала чимала Юнгфрау — благородно кубічної форми, пихато-зверхня, але вже за десять сантиметрів від мого носа починався вихор, що безупинно сік розпечену Сахару. Якісь жуки — не знаю їхньої назви — працьовито снували туди-сюди цією пустелею з невідомими цілями. А один з них, не далі як на відстані простягнутої руки, лежав, перевернутий на спину. Вітер його перекинув. Сонце пекло йому черевце, що, мабуть, було для нього дуже неприємно, зваживши, що черевце у жука звичайно перебуває в затінку. Він лежав, перебираючи лапками (було ясно, що йому нічого не лишасться, як монотонно й розпачливо перебирати лапками) — і вже зомлівав, мабуть, після багатогодинного лежання, — і вже конав.

Я, велетень, неохопний для нього у своїй велетенськості, котра робила мене для нього неіснуючим, — я подивився на це махання лапками і, простягнувши руку, врятував його від муки. Він рушив уперед, за якусь секунду повернутий до життя.

Та тільки-но я це зробив, як побачив трохи далі такого самого жука, в такому самому положенні. Він махав лапками. Вставати з місця мені не хотілося. Але — чому того я врятував, а цього — ні? Чому той… якщо цей?.. Ти ощасливив одного, а другий повинен мучитися? Я взяв паличку, простягнув руку — і врятував.

Та тільки-но я це зробив, як побачив трохи далі такого самого жука, в такому самому положенні. Перебираючого лапками. А сонце пекло йому черевце.

То що, перетворювати свій пообідній відпочинок на «швидку допомогу» для конаючих жуків? Але я вже занадто призвичаївся до цих жуків, до їхнього чудернацького, беззахисного перебирання лапками… І ви, вочевидь, розумієте, що, розпочавши це рятування, я вже не мав права спинитися в довільному місці. Це було б надто жахливо для того, третього, жука — загальмувати саме на порозі його смерті… занадто жорстоко, ні, неможливо, нездійсненно… От якби поміж ним та тими, яких я вже порятував, була якась межа, щось, що могло б підштовхнути мене до зупинки — але не існувало геть нічого подібного, тільки іще десять сантиметрів піску, такого самого піскового простору: справді, «трохи далі», але тільки «трохи»… Лапками ж він перебирав так само. Втім, роззирнувшись, я побачив іще чотирьох жуків, що перебирали лапками, смажачись під сонцем, — не було на те ради, я став у всій своїй величі й порятував усіх. Вони рушили.

І тут моїм очам відкрився лискучо-пекучо-піщаний схил сусіднього горба, а на ньому — п'ять чи шість перебираючих чорних точок: жуки. Я рушив до них з порятунком. Визволив.

І так уже зріднився з їхніми муками, так у них занурився, що, зауважуючи на сусідніх рівнинах, горбах, яругах нову купку приречених чорних точок, я кидався до неї по піску, як навіжений — з порятунком, з порятунком, з порятунком! Однак я знав, що це не може тривати вічно — позаяк не лише мій пляж, а й усе узбережжя, скільки сягало око, було ними засіяне, тому мусив надійти момент, коли я скажу «годі», й мусить бути перший непорятований жук. Котрий? Котрий? Щохвилини а казав собі: «Цей!» — і все ж рятував його, не в змозі зважитись на це страшне рішення, адже чому — цей, чому саме цей?

Нарешті, в мені стався перелом — несподівано й легко я зупинив у собі співчуття, став і байдуже подумав: «Ну, досить уже, час повертатися». Зібрався й пішов геть. А жук, той жук, на якому я зупинився, так і залишився перебирати лапками (що для мене, власне, було вже байдуже, наче я знудився цією розвагою, але я розумів: ця байдужість нав'язана мені обставинами, тому ніс її в собі, як щось чужорідне).


1960 рік.
Середа.
Що відбулося за двадцятирічну історію польського письменства у вигнанні? Які творці? Твори? Ідеї?

Часами я буваю у надзвичайно нудних аргентінських літераторів, де зав'язуються розмови: «Ну, які нові таланти з’являються у вас?» На таке питання я міг би відповідати годинами. Ну як же, в прозі у нас є Юзеф Мацкевич, Чеслав Страшевич, а ще — Новаковський та Бобковський, а в поезії Балінський, — всі вони, власне, народилися як митці в еміграції, а ще ж скільки є задерикуватих публіцистів, а скільки інших митців, котрих не можна оминути… А як можна забути про численні видатні твори, якими письменники, відомі ще до війни, збагатили свій доробок! Справді! «Чудову сторінку вписано в літературу еміграції…» — і так далі. Авжеж, авжеж. Та тільки… з історичної точки зору…

Коли вже зайшла мова про історію, то — яке історичне завдання стояло перед польським мистецтвом та польською думкою?

Нічого складного. Дуже просто: жити, жити за будь-яку ціну. Не вмирати! Зізнаймося, що це — досить простенька програма, навіть разом з усіма її додатковими пунктами, як-от: не бути ідолом, не бути плакальницею, не бути могильником, не цитувати, не повторюватися, не возвеличуватися, не здрібнюватися, не гриміти й не завивати, не займатися жартиками. Та передусім — ревізія! Ревізія усього, чим ми володіємо, а на додаток — ревізія нас самих. Адже коли все навкруги змінюється, як можемо ми залишатися в непорушній ідентичності з тим, що нас колись створило, але вже не вміщається я теперішньому часі?


П'ятниця.
В одному напрямку, слід визнати, ми працювали інтенсивно. Ми обгородилися й забарикадувалися в антикомунізмі, у війні проти «червоної» Польщі.

Ну, принаймні на щось нас вистачило. Та тільки от на якому поверсі відбувалася ця робота? Повинна ж бути, чорт вас забирай, якась різниця поміж антикомунізмом політики, пропаганди й антикомунізмом мислителя й поета. Порахунки еміграційної літератури з цим ворогом необов'язково було зводити до вигуків «мерзотники!», до знущань, до ридань, до причіпок та прокльонів. Адже поза такою поверховістю, що поспішно засвоювала усі шаблонні прийоми, вистачило б місця й на розумові і взагалі духовні зусилля, що відповідали б більш-менш розмірам цього величезного потрясіння, чи не найбільшого з часів, поки Польща є Польщею, до однієї з найбільших авантюр, що їх пережило людство.

Але тут ми мусили б вчинити над собою насильство, бо без нього — ані руш. Слід було б для початку поставитися до комунізму спокійно, навіть з деякою зичливістю… слід було б відчути себе справді «товаришами». Та друга половина цього самонасильства виявилася б іще більш чужою нашій натурі — ми мусили б поставитися вороже до себе самих і до всього того, що нас створило, тобто до всієї попередньої історії нації. Нічого собі! Побрататися з Кремлем і відіпхнути геть найдорожчі свої скарби — ось чого від нас вимагають!

А як інакше ви хочете осягнути ворога? Не вникнувши якомога зичливіше у його аргументи, не наблизившись якомога серйозніше до його ідеалу? Варто б також охопити його бруд і отруйність, невіддільні від його чеснот, — і лише тоді ваші удари могли б бути влучними. Та, може, це перевищує ваші сили? В такому разі зостається іще холодний об'єктивізм, справедливість, яка помічає злочини по обидва боки барикади, яка судить власні гріхи настільки суворо, що це дає право займатися чужим гріхом.

Отже, будь-яка критика комунізму повинна поєднуватися із рахунками власного сумління, що не відступить перед правдою. Хто з-поміж вас виявився на це здатним? Лише у Мілоша є ця холодність, у нього та у Мєрошевського, який увів холодну тверезість до політики. А поза ними? З ліхтарем треба шукати у цій вашій еміграційній поезії минулого двадцятиліття такої боротьби, яка лояльно шукає супротивника на його власній території — шукає, знаходить, б'є. Література еміграції поводилася інакше… втім, послідовно… і, на жаль, саме так, як можна було передбачити. Коли тебе викидають а рідної домівки, що ти маєш робити?

1) Стогнати.

2) Згадувати.

3) Закликати до помсти.

4) Клястися у власній невинності.

Саме ця програма й була втілена в життя, саме вона позбавила нашу полеміку з комунізмом класу, масштабу, творчого характеру.

Головна частина цієї літератури під проводом пророка (аякже!) Лехоня та редактора Гридзевського служить саме цьому. Решта ж писання — лише для того, щоб довести, що ви — усе ще письменник, і то такий, яким були раніше!

Я навмисне не уточнюю, кого маю на увазі під цим «ви». Усіх, поза невеликим винятком. Адресати самі себе зрадять.


Вівторок.
Усі провали (жахливі) комуністів у питаннях мистецтва випливають з того, що вони не збагнули сенсу його (мистецтва) існування.

Сила мистецтва, його непоступливість, його нетлінність пояснюються тим, що через мистецтво виражає себе індивідуум. Людина. Окрема людина. Наука є справою масовою, адже розум і знання не становлять приватної власності: наукові, абстрактні істини переходять із покоління в покоління, й учений є свого роду будівничим, який просто докладає іще одну цеглину в будівлю, розпочату своїми попередниками. Істини філософські, поняттєві можуть бути й абстрактними, й комуністичними, не втрачаючи масового характеру (доки філософ не стане митцем, що нерідко трапляється).

Натомість виходячи на терени мистецтва — будьте обережні, комуністи! Адже це — приватна власність, найбільш приватна з усіх, створених людиною. Мистецтво настільки особисте, що кожен митець починає від самого початку, — і кожен творить його у собі, для себе. Воно є втіленням одного існування, однієї долі, особистого світу. В наслідках своїх, у механізмах свого впливу воно — суспільне, але в первнях своїх і в духу — індивідуальне, осібне, конкретне, єдине.

А що сталося б, якби ви ліквідували мистецтво, комуністи? Кажете, що нічого? Поступ людства не зупинився б, не запало б тиші чи порожнечі, звучали б і далі голоси Науки, Філософії, Партії, а може, навіть, і Релігії, кожен новий день приносив би нові відкриття? Напевно, так. Однак чи готові ви до одного страшного зречення? З цього моменту уже ніколи не буде відомо, що думає і відчуває людина. Окрема людина.

Це було б нестерпно. Але чому комунізм ніяк не зважиться на визнання окремого місця за мистецтвом, неповагу до його потреб? Така резервація була б їм потрібна, вона б дозволила (іншим, але — й собі) оцю приватну власність, оцей аристократизм. Чому ж вони цього не роблять? Не знаю.


Гомбрович вважав, що винятково несприятливі обставини змушують його виступати у «Щоденнику» в ролі режисера своєї особистої драми (хоча, можливо, це пояснювалося самим духом його творчості, в якій надто часто з'являється ідея режисури, постать режисера), тому ніхто не має права йому за це докоряти. Адже він писав я умовах справді гнітючих: заборонений у рідному краї, відрізаний від широкого читача специфічністю польської мови, задихаючись в еміграційній тісняві. Так народжувалися його нещасливі твори — на додаток нелегкі, настільки нелегкі, що навіть у самому Парижі він мусив тяжко виборювати визнання.

Показником неймовірного обміління польських голів, з якими він мав справу у тій задушливій еміграції, може служити те, що навіть цей «Щоденник», значно легший за інші твори, часто не знаходив шляху до читацьких голів. На нього наліплено етикетку зі словом «егоїзм» — і квит! Більшості цих емігрантських читачів та критиків-полоністів, поетів, письменників, інтелектуалів — взагалі не спадало на думку, що розповідати про себе можна різними способами, що «я» в «Щоденнику» — це не «я» тривіального себелюбця чи наївного Нарциса, це «я» особистості, яка усвідомлює, що… коли це й егоїзм, то — методичний, дисциплінований, що він свідчить саме про високу й холодну об'єктивність. Вони побачили тільки шаблонний прийом. І одразу — в крик: егоїст! Зарозумілий! Нетактовний! Дратівливий, поганий, несимпатичний!

Це правда, що Гомбрович часом дратував читача навмисне. «Я дратую її, щоб вона на мене не кинулась», — так сказав він колись, твердячи, що «Дурість — це виняткова бестія, яка не кусається саме тоді, коли її тягають за хвоста».


Перекладено за виданням: Witold Gombrowicz. Dziennik. Wydawnictwo literackie, Kraków, 1989.

© Олександр Гриценко, 1992, переклад українською мовою.



Олександр Гриценко Конструктор «пекельних машин»

В околицях Канн, за якихось кільканадцять кілометри від Мужена, де доживав віку й був похований Володимир Винниченко, — на кладовищі невеличкого містечка Ванс знайшов останній притулок іще один слов’янський блукалець — польський прозаїк і драматург Вітольд Гомбрович.

Уже не вперше, знайомлячи українського читача із невідомим ім’ям, мусимо додавати: один з найбільших європейських письменників XX століття. З Вітольдом Гомбровичем справа стоїть саме так. А втім, не зовсім: адже поляк Гомбрович прожив майже чверть століття в Аргентіні, яка практично стала для нього другою батьківщиною, й до певної міри може влежатися «польськомовним аргентінським письменником» (як, скажімо, Кафка — німецькомовним чеським).

Однак усе по порядку. Вітольд Гомброаич народився 1904 року у поміщицькій родині (старовинного шляхетського роду) в маєтку Малошіце, Сандомирського воєводства. Варшавську гімназію хлопець закінчував саме тоді, коли військо молодої польської держави здійснило «чудо на Віслі» — розгромило й відкинуло від столиці Червону Армію. Поступивши на відділення права Варшавського університету, але не маючи до юриспруденції особливої охоти, так-сяк закінчив його й вирушив 1927 року до Парижа — продовжувати навчання, цього разу з права міжнародного. Втім, ані дальша наука, ані (парадоксально!) Париж не привабили його — і за рік Гомбрович повертається до Польщі. Починає працю в суді, але одверто нудиться, воліючи гаяти час по артистичних кав’ярнях Варшави — «Зем'янській», «Іпс», «Зодіак»…

Зрештою робить першу літературну спробу — пише повість, цілком невдалу, й без вагань знищує її. Та Рубікон уже перейдено, й невдовзі одне по одному народжуються ранні гротесково-фантастичні оповідання Гомбровича, які 1933 року склалися у першу книжку — «Спогади з часів дозрівання». «Солідна» критика, не бажаючи або не маючи досить кебети, щоб чесно розібратися в новаторстві молодого автора, всю незвичність книжки списала на «недозрілість» (адже сам дебютант, мовляв, зізнався у цій незрілості, давши таку назву!). Однак Гомбрович знаходить прихильників та поціновувачів серед мистецької молоді, стає близьким приятелем Я. Івашкевича, Бруно Шульца, Ігнаци Віткевича. Втім, критичні обвинувачення у «незрілості» першої книжки зіграли дуже істотну роль у дальшій творчій долі письменника — задумавши спочатку своєрідне есе про незрілість як «гідну відсіч» короткозорим критикам, Гомбрович у ході праці перетворює його на повість «Фердидурке», яка, зрештою, й принесла йому по десятиліттях європейську славу. Однак тоді, 1937 року, коли книжка уперше з'явилася друком, розголос був хоча й зі скандальним присмаком, та не надто широкий. Разом з Віткевичем та Бруно Шульцем Гомбровича віднесли до напрямку «експериментальної прози», на тому справа й скінчилася.

Несподіваний поворот долі стався влітку 1939 року. Відбувши на два-три тижні пароплавом до Аргентіни, Гомбрович у дорозі довідується про початок ІІ світової війни, а коли ступає на пірс Буенос-Айреса, польської держави вже на існує. Два-три тижні в Аргентіні перетворилися на 23 роки — повертатися до Польщі Берута й Гомулки письменник не схотів. До закінчення війни Гомбрович геть забув про літературу — жив з випадкових заробітків, потім став службовцем місцевого «Банко Поляко», читав також лекції з філософії у провінційних університетах, а оволодівши як слід іспанською, почав писати й до місцевих газет. Вечори проводив, за звичкою, в кав'ярнях, де швидко здобув широкі знайомства серед аргентінської мистецької молоді.

Саме ці нові друзі й допомогли Гомбровичу повернутися в літературу — але в досить своєрідний спосіб. Не знаючи польської, з підрядника, зробленого самим автором, і за його активної співучасті кілька молодих літераторів здійснюють іспанський переклад «Фердидурке». Книжка з'явилася 1947 року, й розголос знову-таки мала невеликий, переважно в колах інтелектуальної еліти. Втім, чогось іншого Гомбрович і не сподівався — пізніше він казав, що латиноамериканці нездатні повірити, що європеєць, якого не знають у Парижі, може бути справді видатним митцем.

Але воскресіння відбулося. Тоді ж Гомбрович пише драму «Шлюб» та повість «Транс-Атлантика» (в останній основна дія відбувається уже в Буенос-Айресі). Зав'язується інтенсивна співпраця з паризьким емігрантським видавництвом «Культура». Тут виходить «Транс-Атлантика», а в журналі «Культура» починає регулярно публікуватися «Щоденник» Гомбровича — суміш спогадів, есеїстики та власне щоденникових записів — загалом щось на кшталт «Дневника писателя» Достоєвського (улюбленого письменника Гомбровича) або «Ни дня без строчки» Олеші. Новим друзям Гомбровича у Парижі вдається зацікавити французьких критиків та видавців його творами (тут дуже придалися іспанські переклади), тож невдовзі у Франції з'являються переклади «Фердидурке», «Шлюбу», «Транс-Атлантики» За французькими перекладами йдуть німецькі, потім — англійські. Приходить всеєвропейський резонанс, навіть слава, але — лише у вузьких колах інтелектуалів. Гомбрович прекрасно розумів, що його ускладненим творам не судився масовий читач, а мало не вроджена відраза до «групівщини», нехіть приєднуватися до якогось «модного» напрямку виключали можливість галасливо-скандального успіху. Крім того, Гомбрович усе-таки був емігрант зі Сходу, якого ніхто не читає в оригіналі… А це означало, що західний читач просто не мав можливості оцінити його як «одного з найбільших польських стилістів усіх часів» (за словами критика Константи Єленського), як творця «антропології польщизни». Сам же Гомбрович писав до старенької Анелі, колишньої служниці в родині Гомбровича, ще з літ його дитинства: «Книжки мої чимало слави мені принесли, а грошей менше, бо вони для Ясніших писані, а не для Темніших, тому й розпродуються повільно».

Стара Анеля (яку юний Вітольд колись прозвав Темною, бо вона називала його «ясним паничем») відіграла у формуванні «панича», вочевидь, істотну роль — принаймні, у творах Гомбровича ми часто зустрічаємося із слівцями й фразами, які він колись чув від «Темної» Анелі. Пригадується зацукрений образ Арини Родіонівни, однак погляди Гомбровича на взаємини митця й «народу» далекі від підручникових…

Паралельно з працею над «Щоденником» (яким врешті-решт склав три чималих томики за 1956–1966 роки) Гомбрович створює романи «Порнографія» (1958) та «Космос» (1966), п'єсу «Оперетка» (1966), а також пише «Польські спогади», нариси «Мандрівки Аргентіною». Трішки наробили галасу його есе «Проти поетів», та «Берлінські нотатки» (ці останні — вже після від'їзду з Аргентіни).

А як тим часом на батьківщині, в Польщі? Там Гомбровича теж не забували, о ні! Віце-прем'єр Циранкевич говорив про нього на якомусь урочистому зібранні 1953 року: «На сторінках паризької «Культури», цього осередку емігрантської ренегатськи-космополітичної думки, ми прочитали нещодавно ось які патякання на тему великих геніїв польської національної культури: «… — Генії? До холери з тими геніями! Чи мене обходить Міцкевич?» Або ще: «— Милуючись своєю культурою, ми оголюємо власний примітивізм…» Автор цих слів, один з тих еміграційних «тимчасових поляків», із запалом підхоплює аргументи німецьких шовіністів…»

Шановний віце-прем'єр мав на увазі ті рядки із «Щоденника» Гомбровича, які у сьогоднішній вільній Польщі стали вже майже хрестоматійними. Ось як звучать вони насправді (а не в обчикрижених цитатах, що нагадують знаменитий репортаж про «п’яного Єльцина» на радянському телебаченні):

«Колись довелося мені брати участь в одному з тих зібрань, присвячених польському взаємозміцненню духу, де, проспівавши «Роту» й протанцювавши краков'яка, всі перейшли до вислуховування промовця, який прославляв націю, позаяк «ми зробили Шопена», позаяк «ми маємо Склодовську-Кюрі», Вавель, Словацького, Міцкевича, крім того, ми були форпостом християнства, а Конституція 3 Травня[7] була дуже прогресивна… Він пояснював собі й присутнім, що ми — велика нація, і це хоча й не збуджувало, можливо, ентузіазму аудиторії (цей ритуал був їй давно відомий), але сприймалося із задоволенням, бо виконувався патріотичний обов'язок. Та я відчував у цьому ритуалі щось пекельне, ця національна меса ставала для мене чимось сатанинськи-знущальним й злісно-гротесковим. Адже, підносячи Міцкевича, вони принижували себе, а вихваляючи Шопена, показували лише те, що не доросли до Шопена. Милуючись своєю культурою, оголювали власним примітивізм.

Генії! До холери з тими геніями! Мені хотілося сказати зібранню: — Чи мене обходить Міцкевич? Ви для мене важливіші від Міцкевича. І ні я, ні хтось інший не судитиме про польську націю за Міцкевичем або Шопеном — судитиме за тим, що тут у цій залі, відбувається й мовиться тепер… Насправді Шопен з Міцкевичем служать вам лише для унаочнення вашої власної дріб’язковості, адже ви з дитячою наївністю розмежуєте перед носом знудьгованого закордону тими полонезами лише для того, щоб зміцнити поношене почуття власної гідності. Ви схожі на бідняка, який хвалиться, що його бабця мала маєток і бувала в Парижі. Ви — бідні родичі світу, котрі намагаються сподобатися собі й іншим».

Такі неприємні речі говорив своїм землякам «ренегат-космополіт» Гомбрович іще 1953 року. Доводиться лише пожалкувати, що й по сьогодні ніхто не насмілився сказати українцям таких же гірких, але справедливих слів. Ясна річ, подібні слова далеко не всім подобаються, тож не дивно, що Гомбрович нажив собі численних ворогів не лише у «народній Польщі», а й серед «національно свідомої еміграції». Та помилиться той, хто гадатиме, що письменник натомість хвалив «непровінційний» Захід. Ось його думки про паризьких інтелектуалів (у «Щоденнику» за 1963 рік):

«…В одному з інтерв'ю я сказав, що вони схожі на собак Павлова. Краще б я цього не говорив! Адже після цього одразу виття зманірених псів розляглося вулицями у нічній тиші!

…Їхнє спілкування — із будь-чим, — відбувається за допомогою системи усталених знаків, ніби через телефон, і будь-яку безпосередність суворо заборонено. Умовний рефлекс — ось у чому секрет! Коли потрібно, щоб у собаки Павлова потекла слина, можна не показувати м'яса, а лише натиснути на дзвоник. Коли потрібно, щоб вони впали у захват, слід процитувати вірша Кокто або показати картину Сезанна — і вони будуть у захваті, у них виникне рефлекторна асоціація з Красою, потече слина, чи, точніше, пролунають оплески…»

Чи слід дивуватися, що після подібних зауважень у Гомбровича з’явилися щирі неприхильники в західних інтелектуальних колах — з тих, у кого тече рефлекторна слина захвату, щойно вони почують слова-символи «Фрейд!» або «Маркс!». Приклад — П. Пазоліні, чий відгук на «Щоденник» Гомбровича вміщує «Всесвіт».

Сам Гомбрович був, як ніхто, далекий від будь-яких ідеологічних чи літературних схем, шкіл, шаблонів. Німецький критик Едгар Райхман назвав його «Вольтером нашої епохи», котрий, коли «більшість схилялася перед ідеологіями, перед фанатизмами расовими, класовими, державними, партійними — він стояв прямо, з іронічною посмішкою…»

Минав час, надійшов 1956 рік, коли відлуння XX з'їзду прокотилося й Польщею. Після народного вибуху у Познані біля керма влади сталіністів змінили «ліберали», й невдовзі старі друзі Гомбровича — Ярослав Івашкевич, Артур Сандауер — починають «пробивати» у друк книжки донедавна забороненого емігранта, «декадента й здрайці». 1957 року у Польщі знову виходить «Фердидурке», за нею — збірка оповідань «Бакакай». Але роман нової влади з письменником виявився коротким, 1963 року знову починається нагінка в офіційній пресі, знову Гомбровича, перебріхуючи його слова, поливають брудом, а друзі змушені мовчати. Головною мішенню стала «Порнографія». Втім, лайка з-поза «залізної завіси» не зашкодила успіхові книжки в колах європейської інтелектуальної еліти. Про Гомбровича пишуть кращі критики, інтерв'ю з ним з'являються в кращих журналах, його п’єси ставляться у Парижі й Лондоні. Навіть удома, тобто в Аргентіні, звертають увагу на дивака-поляка, котрого раніше не сприймали всерйоз. А Гомбрович і тут вірним собі: в інтерв'ю найбільшій аргентінській газеті «Кларін» він заявлає: «Я завжди розумів, що не можу стати відомим у Аргентіні, бо тут це відбувається лише з породистими бугаями».

Втім, ці слова виявилися своєрідним прощанням з Аргентіною, бо дуже скоро по тому Гомбрович ступив на палубу корабля, яким знову рушив через Атлантику, але — в зворотний бік, до Європи. Пробувши кільканадцять днів у Парижі, письменник вирушає до Західного Берліна, де лишається протягом року, з травня 1963-го по травень 1964-го, як стипендіат Фонду Форда. Це було майже повернення додому — адже від Берліна до польського кордону менш як сто кілометрів, але реакція Гомбровича й цього разу виявилася «не як у людей»: замість відчути приплив сил, він відчув наближення смерті: «… Тоді налетіли на мене (коли я гуляв парком Тірґартен) різні запахи — суміш запахів трав, води, каміння, кори… я не можу навіть сказати, чого ще… так, Польща, це вже було польське, таке саме, як в Малошицях, Бодзехові — дитинство, так-так, те саме, адже це вже недалечко, за межею, та сама природа… яку я покинув чверть століття тому. Смерть. Замкнувся цикл, я повернувся до тих самих запахів, значить — смерть…Чому я не розумів, що для мене Європа стане смертю? Адже для людини я моєму становищі будь-яке наближення до дитинства й молодості повинне бути вбивче…» Цей несподіваний надлом помітили й знайомі письменника, — втім, вони витлумачували його значно прозаїчніше: різка зміна клімату й способу життя, загострення старих хвороб — астми, виразки шлунка, хронічних ангін, та ще й клаустрофобія… Втім, усі стверджують, що тримався Гомбрович добре, терпляче зносив і хвороби, й лікування. Повернувшись із Берліна до Франції, письменник, чиє матеріальне становище значно поліпшилося, розпочав цілком статечне життя — переселився на середземноморське узбережжя й навіть оженився.

«На шістдесят першому році життя, — писав він у «Щоденнику» за 1966 рік, — я отримав те, що нормальний чоловік має десь у тридцять років: родинне життя, помешкання, песика, котика… А крім того без сумніву (адже все про це свідчить), я став «письменником». Кумедна історія, яка тяглася чудернацько й невиразно від ранньої молодості крізь усе моє життя, врешті набрала барв. І от я — «письменник»…»

У Вансі Гомбрович продовжує інтенсивно працювати, незважаючи на хвороби — завершує «Космос» та «Оперетку», задумує новий твір: «Я хотів би, — зізнавався він дружині, — досягнути такої довершеності форми, як Бетховен у Чотирнадцятому квартеті, дуже простому на позір, але — такому складному… Я б хотів, щоб темою стало зіткнення людини з болем. Героїв буде лише двоє; чоловік та муха, яка страждає». Цьому задумові (до речі, зародок його — муха з обірваними крилами у пантофлі «сучасної панночки» — ми бачили ще у «Фердидурке») не судилося здійснитися: 24 липня 1969 року у Вансі Гомбрович помер.

Та життя його творів, не менш примхливе й чудернацьке, аніж сам автор, продовжується: у Ніцці й Стокгольмі, у Лондоні й Кельні виставляються його п'єси; у Парижі, такому нелюбому, діє «Асоціація любителів Гомбровича»; у Мюнхені виходить дивовижний журнал з назвою «Фердидуркіст. Часопис на підтримку фердидуркізму в Німеччині, Австралії і Швейцарії»… Кільканадцять монографій про Гомбровича з'явилося я Польщі, Франції, Німеччині. 1991 року вперше зустрівся з ним радянський читач: «Иностранная литература» вмістила переклад «Фердидурке». Однак критики визнають, що й досі нікому не вдалося дати більш-менш цілісну й вичерпну характеристику творчості письменника та його особистості. Більше того: за словами Франсуа Бонді, що відкрив Гомбровича для французів, сьогодні критиці слід «визволитися від впливу самого Гомбровича, який був найкращим критиком власних творів», і здобутися на самостійні інтерпретації.

Ж.-П. Сартр назвав твори Гомбровича «пекельними машинами», маючи на увазі, вочевидь, бездоганні сюжетні конструкції та їхній вибуховий ефект. Мабуть, недарма Гомбрович зарахував Конан Дойла та Агату Крісті до своїх улюблених авторів. Втім, Сартра він цінував чи не найбільше серед сучасників. Це й не дивно — адже твори Гомбровича просто-таки просякнуті екзистенційним духом, часто значно концентрованішим, аніж, скажімо, у «Сторонньому» або «Нудоті». Втім, крижаний холод сартрівських філософських побудов викликав у Гомбровича протест: його власний екзистенціалізм зароджується не з похмурих розумувань про абсурдність світу, а з тілесної природи людини, з «біології», як він сам це називав. Гомбрович постійно нагадує нам, що молодість, старість, зрілість — явища біологічні, що вони часто відіграють у нашому житті роль значно більшу, аніж явища суспільні. Втім, на суспільне життя Гомбрович дивиться надзвичайно тверезо й без ілюзій: у його творах не має значення ані справедливість, ані доброта, ані право — слабший програє, дужчий перемагає, хоч би яким неправим він був. Переможений може або втекти (як це робить герой «Фердидурке»), або — загинути. Втім, це також своєрідна «біологія». В своєму прагненні зіштовхнути читача із неприємною дійсністю, якої той не хоче помічати, Гомбрович не зупиняється ні перед чим — ані перед своєрідним самооголенмям, ані перед тим, що хтось назве «провокацією» або «непристойністю». Втім, непристойність тут специфічно-гомбровичівська, витончено-психологічна й, сказати б, евфемічна, як у «Порнографії», коли хлопець і дівчина удвох розтоптують черв'яка — й саме це, за словами Франсуа Бонді, «є найнепристойнішим фрагментом повісті». Гомбровича часто порівнювали з Жаном Жене, та й сам письменник відчував якусь спорідненість «з тим нещасним педерастом», що так сильно вплинув на французьку літературу й кіно початку 60-х років. Однак у Гомбровича й близько нема характерної для Жене поетизації бруду, «сакралізації Зла й Збочення». Всі гомбровичевські «провокації» та «непристойності» випливають з того, що він, за словами Чеслава Мілоша, «жив у світі вічної боротьби й конфліктів, без хвилини спочинку» й іншим не давав такого спочинку. «Я — той, хто протестує, я — той, хто говорить правду», — ось позиція Гомбровича, творча й людська.

Твори Гомбровича містять силу-силенну автобіографічного: не в плані подієвому, а — глибинному, психологічному. Скажімо, оповідач у «Порнографії» має ім'я Вітольд Гомбрович (хоча у той час, коли відбувається дія повісті, письменник перебував за тисячі миль від Польщі), водночас інший персонаж, Фридерик, також є напівгротесковим автопортретом. Критики зауважували, що таке роздвоєння ліричного героя — на оповідача та його «двійника» — можна знайти у багатьох речах Гомбровича. «Оповідач, — писав К. Єленський, — це Гомбрович літній, спокійний, оптимістичний, натомість «двійник» являє собою Вітольда більш глибинного, загостреного, «демонічного». Завдання двійника — йти далі, ніж оповідач… Двійникові, своєму «альтер его», Гомбрович віддає роль режисера, котрий будує «пекельну машину».

У читача здебільше не виникає особливої симпатії ані до оповідача, ані — тим більше — до двійника. Втім, це ніколи не було метою автора. Майструючи «пекельні машини», влаштовуючи психологічні стриптизи, провокуючи, Гомбрович змушує нас зазирнути углиб власних душ, побачити — й усвідомити! — усе те брудне й неприємне, на що ми так звикли заплющувати очі.

Залишається тільки дивуватися творчій відвазі цього самотнього й недужого чоловіка, який мучився астмою, боявся заходити до ліфта й запалювати газову плиту!

Дехто з критиків вважає найзначнішим твором письменника його тритомний «Щоденник». Можна з цим погоджуватися чи ні, це, зрештою, справа смаку, але одне видається безперечним: «Щоденник» був би сьогодні надзвичайно корисною лектурою для українських читачів, особливо — інтелігенції, зануреної в бурхливі потоки національних та державотворчих проблем. Дуже потрібно нам нині вчитатися як слід у ті спокійні, глибокі, тверезі, часом — парадоксальні, часом — просто жорстокі слова, що їх говорив колись Вітольд Гомбрович своїм польським колегам по перу, своєму народові, і про те, що «жодна славна історія не змінить вам самосвідомості, зрілості, глибини, ніщо не спокутує ваших власних гріхів». І про те, що «Бога перетворюють на пістолет, з якого збираються застрелити Маркса…». І про те, що, «опиняючись поряд з Польщею, поляк стає манірним і неприродним», а тому — «оскільки саме Польща зробила нас такими, які ми є, то, щоб бути справжнім поляком, слід перестати носитися зі своєю «польськістю» й стати, нарешті, самим собою».

Учімося бути самими собою й давати раду самі собі — ось, гадаю, головний урок Вітольда Гомбровича.


Журнал "Всесвіт", №10 (766), 1992 р.

Примітки

1

У первісному вигляді (лат.).

(обратно)

2

«Можете йти. служба скінчилися!» — (Лат.). Слова ксьондза після закінчення богослужби.

(обратно)

3

Стара польська міра земельної площі, приблизно 18,8 гектара.

(обратно)

4

На висоті (франц.).

(обратно)

5

Прихована думка (франц.).

(обратно)

6

Непорозуміння (лат.).

(обратно)

7

Конституція, прийнята 1793 року революційним урядом Т. Костюшка.

(обратно)

Оглавление

  • Вітольд Гомбрович Порнографія
  • Від автора
  • ЧАСТИНА ПЕРША
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • href=#t17> Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)
  • Олександр Гриценко Конструктор «пекельних машин»
  • *** Примечания ***