Фіалки по середах [Андре Моруа] (fb2) читать постранично

Андре МОРУА ФІАЛКИ ПО СЕРЕДАХ Новела

— О, Женні, лишіться!

За обідом Женні Сорб’є була блискучою. Талановита акторка і неперевершена майстриня слова, вона полонила усіх хитросплетінням влучних жартів та дотепних історій. Для гостей Леона Лорана — захоплених, вражених, переможених — годинка, проведена в її товаристві, промайнула, як одна мить.

— Ні, вже майже четверта, а сьогодні середа… Ви ж знаєте, Леоне, що саме цього дня я ношу квіти своєму коханому.

— Як шкода! — відповів господар своїм розкішним голосом, який приніс йому неабияку славу на сцені. — Та я добре знаю Вашу вірність. Тож, не наполягатиму…

Поцілувавши на прощання жінок та прийнявши поцілунки від чоловіків, Женні пішла. Як тільки за нею зачинилися двері, гості наперебій кинулися розхвалювати її:

— Вона і справді неймовірна! Скільки їй років, Леоне?

— Близько вісімдесяти. Коли я був маленьким, мама водила мене на ранкові вистави у «Комеді Франсез»; так Женні вже тоді славилася роллю Клементіни. А я ж і сам далеко не юнак.

— Геній старості не знає, — промовила Клер Менетріє. — А що це за історія з фіалками?

— О, так про це ж можна написати цілий роман… Вона розповіла мені цю історію одного дня, але в жодних мемуарах ви її не знайдете. Та я не ризикую виступати оповідачем після Женні, адже порівняння буде зовсім не на мою користь.

— Порівняння взагалі рідко буває на користь. Але ми — Ваші гості, і ваш обов’язок — розважати нас. Ви просто зобов’язані замінити для нас Женні, якщо вже вона покинула наше товариство.

— Гаразд, у такому разі, я спробую розповісти вам історію фіалок по середах. Боюсь, аби лишень вона не здалася надто сентиментальною як на наш час…

— Не бійтеся! — мовив Бертран Шмідт. — Наша епоха спрагла за справжніми почуттями. А цинізм — це лише маска, під якою ми марно намагаємося заховати ностальгію.

— Ви так вважаєте? Ну що ж, нехай! Спробую втамувати цю спрагу… Ви всі тут надто юні, аби пам’ятати про часи, коли слава і краса Женні були в зеніті. Її вогняно-руде волосся вільними хвилями спадало на розкішні плечі; лукаві примружені очі; її голос, уривчастий, майже різкий, раптово наповнювався нотками чуттєвості. Такою вона була у своїй сліпучій та гордовитій красі.

— Чудова орація, Леоне!

— Мабуть, вона трохи старомодна… Та все ж дякую. Свою першу премію Женні отримала ще в Консерваторії, у 1895 році. Тоді її одразу ж запросили в Комеді Франсез. На жаль, я з власного досвіду знаю, наскільки складно там буває новачкам. Кожне амплуа закріплено за відомим актором, який ревно оберігає свою роль. Навіть найкраща із субреток може років з десять чекати на нагоду отримати вдалу роль у п’єсі Маріво чи Мольєра. Чарівниця Женні боролася за місце під сонцем із визнаними та могутніми королевами сцени. Будь-яка інша панянка на її місці давно б уже примирилася зі своєю долею або, зачекавши рік-два, пішла б працювати в театри на Великих Бульварах. Та не такою була Женні. Вона сміливо кинулася в битву, пускаючи в хід усі свої козирі: талант актриси, блискучу освіту, природну чарівність і навіть своє розкішне волосся.

Дуже скоро в театрі вона здобула славу першокласної актриси. Женні стала улюбленицею директора. Автори вимагали саме її для виконання складних ролей, які, як казали вони, вона одна здатна зіграти достойно. Критики співали їй дифірамби із неймовірною постійністю. І навіть жахливий Сарсе писав про неї: «Звуки її голосу, його бентежні інтонації здатні заворожити навіть крокодила».

Мій батько знав її тоді і розповідав, що вона обожнювала свою професію, говорила про неї розумно, постійно перебувала в пошуку нових хвилюючих підходів та технік. В театрі тоді панував трохи наївний реалізм. Та коли Женні мала в якійсь п’єсі померти від отрути, вона вирушала до лікарні, аби побачити муки постраждалих від трутизни. А боротьбу людських почуттів вона вивчала на собі самій. Заради мистецтва вона нехтувала будь-якою делікатністю по відношенню до себе, наче Бальзак, який, заради правдивості своїх романів, ретельно вичав власні емоції та пристрасті коханої жінки.

Звісно ж, ви розумієте, що прекрасна дівчина, яка у двадцять два роки здобула гучну славу, не могла не мати море залицяльників. Друзі по театру, драматурги, банкіри — всі вони пробували щастя. Вона ж обрала банкіра Анрі Сталя. І не тому, що він був багатим, — Женні мешкала зі своєю родиною і їй нічого не бракувало. Але він, як і вона, був наділений незбагненним шармом, до того ж, він запропонував їй одружитися… Думаю, ви знаєте, що цей шлюб відкладався три роки через те, що батьки нареченого були проти, а потім він швидко розпався, бо незалежна Женні не змогла витримати обмежень сімейного життя. Та це вже інша історія. Повернімося до Комеді Франсез, дебютів нашої Женні… та до фіалок.

Уявіть собі театральне фойє в той вечір, коли Женні знову з’явилася у виставі Дюма-сина «Багдадська принцеса». Хоч би як мені подобалася творчість Дюма, зокрема, такі