Дивовижний монгол [Джеймс Олдрідж] (fb2) читать постранично

З англійської переклала ЛЮДМИЛА ГОНЧАР

київ.

ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ «МОЛОДЬ». 1980.

В повести известного английского писателя рассказывается о необычных, захватывающих приключениях дикого коня. Таха, коня редкой в наше время породы, вывозят из Монголии в английский заповедник. Но он, пережив в пути много бедствий, возвращается домой.

За судьбой коня наблюдают монгольский мальчик и английская девочка, которые со временем становятся друзьями.

Главная тема произведения — неразрывная связь человека с природой.

У повісті відомого англійського .письменника розповідається про незвичайні, захоплюючі пригоди дикого коня. Таха, коня рідкісної в наш час породи, вивозять з Монголії в англійський заповідник. Але він, зазнаючи в дорозі багато злигоднів, повертається додому

За долею коня стежать монгольський хлопчик і англійська дівчинка, які з часом стають друзями.

Головна тема твору — нерозривний зв’язок людини з природою.

Перекладено за виданням: James Aldridge.

The Marvelous Mongol inn. Little, Brown and Company. Boston — Toronto. 1974.

1

Добрий день, англійська подруго Кігті Джемісон.

Я надсилаю цього листа а твоїм дідусем, професором Дж. Дж» Джемісовом, тому що він розповів мені про

тебе й твого ноні Пташку. Може, він розповість тобі дещо й про мене, а якщо ні, то повідомляю, що я монгольський хлопчик і звуть мене Бар’ют Мінга. Цього лис-та по-англійському пише моя тітонька Сероглі, яка викладав англійську мову в одному з наших інститутів іноземних мов. Я диктую їй усе по-монгольському, а вона записує по-англійському й сподівається, що робить не дуже багато помилок.

Однак я хочу розповісти тобі не про себе, а про дикого жеребця, якого твій дідусь везе додому з наших далеких країв до вашого заповідника для диких тварин в Уельсі. Там, як каже дідусь, живе твоя маленька лошичка-поні Пташка, що стане невдовзі подругою й товаришкою нашого дикого гірського коня. Сподіваюсь, що твоя Пташка буде йому вірним другом. Але якщо Пташка

з

настільки ручна, як казав твій дідусь, і не відстав від тебе ні на крок, мов цуценя, то не знаю, чим скінчиться їхня зустріч; адже наш дикий жеребчик — чи не найлютіший з усіх, що будь-коли траплялися моїм родичам (а в нашій родині на конях знаються, всі з діда-прадіда табунники) .

Я розповім тобі про нього докладно, про те, як на нього натрапили і як зрештою спіймали.

Всі знають, що наш монгольський дикий гірський кінь — найрідкісніший у світі. Власне кажучи, вчені не вірили, що він ще зберігся навіть у найглухіших пустелях та горах нашої країни. В Європі нашого дикого коня називають конем Пржевальського — на честь російського мандрівника, якому вдалося спіймати тут одного представника цього виду в 1882 році. А ми, монголи, називаємо його просто «тах», і тому твій дідусь впійманому лошаті дав ім’я Тах.

Колись наш народ полював на диких коней заради їхньої шкури та м’яса. Але років із п’ятдесят тому вчені розповіли нам про виняткову цінність цієї породи і пояснили, що це особливий вид доісторичної тварини, яка існувала задовго до появи людини. Дикі коні відтоді зовсім не змінились, бо людині ніколи не вдавалося приборкати або зробити їх свійськими. Вони як дві краплі води схожі на своїх побратимів, зображених первісною людиною на наскельних малюнках, що їх знайшли в печерах у Франції. І от коли ми довідались, наскільки цінні й рідкісні монгольські дикі коні, ми перестали полювати на них. Це було понад сорок років тому. Та, на жаль, цієї породи лишилося вже дуже мало. Тривалий час майже всі наші та зарубіжні вчені вважали, що монгольський дикий кінь вимер. Вони шукали його по всіх усюдах і не знайшли жодного. Лишилося всього кілька тварин у зоопарках, але вони вже не були справжніми дикими кіньми.

І я ніколи на власні очі не бачив дикого коня. Відтоді як мені довірили пасти табун, я об’їздив на своєму по ні Беті всі узгір’я й долини нашого краю, однак мені й на думку не спадало шукати диких коней — адже я знав, що їх більше немає. Проте мій батько, дідусь та мої дядьки часто розповідали мені про дикі табуни, які колись паслися на наших пасовиськах, там, де передгір’я переходять в пустельні рівнини, а міжгір’я такі стрімкі, що на них годі вибратися.

Одного разу, розшукуючи двох наших коней, що відбились од табуна, я заїхав далі, ніж звичайно, в пустельні гори, туди, де безліч глибоких скелястих ущелин і де ніколи не буває жодної душі. Там я й побачив двоє чудернацьких темно-рудих коней. Вони були схожі на поні — такі ж маленькі. Вони лежали на землі, а біля них — новонароджене лоша. Всіх наших коней я знаю, тому миттю збагнув, що ці двоє й лоша — чужі. В наших краях мимоволі