Здичавіла корова [Богуміл Грабал] (fb2) читать онлайн

Богуміл ГРАБАЛ ЗДИЧАВІЛА КОРОВА Оповідання

У нашій місцевості всюди повно бездомних собак — собак, що їх повикидали з машин, і тепер вони цілими днями просиджують біля заправки чи місць відпочинку в лісі й дивляться на кожного водія, що вирішив зупинитися: чи не його це часом хазяїн? Але власники цих псяюк не зупиняються, щоб пригорнути до серця свого вірного песика, ні, вони радше зупиняться, щоб викинути з машини ще одного й швидесенько дременути геть — тож різних псяюк у нашому лісі доста. Це й на дорозі видно, бо ці пси навчені, що на господаря треба чекати там, де тебе залишено, як то буває, коли хазяїн іде купити молока, чи хліба, чи газету, коли тільки легенько прив’язує песика до ручки й за кілька хвилин повертається. Собаки, які чекають свого хазяїна, завжди найтихіші, але невдовзі починають роззиратися навсібіч, заглядати у вікна крамниць: а чи не йде вже господар? Ну та й у місті часто побачиш: стовп, а до нього прив'язана вівчарка, і сидить вона там і до обіду, і після обіду, і все дивиться на двері магазину — чи не вийде хазяїн? Так кожна псина походжає туди-сюди й чекає, коли вже нарешті з’явиться його власничок і він знову буде зі своїм паном-господарем удома — і вони в години тиші без кінця святкуватимуть потаємний зв'язок між господарем і його собакою. Собаки бігають часто й трасою, і щойно загоряються фари й починають сліпити рефлектори, коли машина пригальмовує, псяюки відразу ж підбігають, тішачись, що це вже очі їхнього господаря, але колеса вантажівок не знають жалю — розпластають пса, ніби пляцок, і стане з нього доріжка, килимок перед ліжком; і так поки доїде чоловік від нас до Праги, зустріне дорогою таких десять, а то й дванадцять розкатаних по асфальту собак, чи радше їх удвічі збільшених пласких зображень, з яких будь-хто з водіїв може зчитати, якої породи був той чи інший вірний і нещасний чотирилапий. І от один такий собацюра, мабуть, удома спав на соломі, тож і в нас улігся у корівнику, а коли доярки прийшли в хлів годувати худобу, подумав, що це йде його хазяїн, його пан-господар, але, побачивши потім, що це хтось чужий, почав гарчати, очевидно, стеріг ту солому, на якій спав. От і довелося мені, оскільки я якраз ніс службу і отримав повідомлення, що в корівнику на соломі прилаштувався підозрілий собака, піти туди й зі службового пістолета його пристрелити. Коли я прицілився, він став на задні лапки, а передніми просився, щоб я в нього не стріляв, щоб залишив його жити, бо йому треба йти й знайти свого господаря, свого повелителя. Після другого пострілу він сконав, і його відразу ж понесли білувати, бо в нашому селі печеня із собачатини вважається делікатесом — та, зрештою, це правильне й найгуманніше рішення: якщо у собаки немає господаря, то треба пустити його на печеню, як це роблять наші бригади дорожників: вони кожного приблудного собаку забирають до себе, зграї собак потім ходять за ними в магазин чи супроводжують їх до пивбару — і ці робітники гарно з ними поводяться: віддають їм те, що лишилося від обіду, чи куплять їм цілии ящик молока — не сказати, щоб вони дуже любили песиків, але вгодований собака — смачніший, а якщо ще й молоком підживлювати, то м’ясо буде куди ніжнішим. І так вони собі щотижня тихенько вбивають одного песика ударом труби по носикові, потім оббіловують і запікають. Інколи, звичайно, і двох песиків на тиждень, і ніхто не має права тримати через це на них зла, тому що кого й справді варто було б влупити трубкою по носі й здерти з нього шкуру, так це з господаря, який викинув свого псяюку з машини. Одначе! Коли я стріляв у цього собацюру на соломі, перелякалася одна корова, ялівка, красуня звідкись аж з Мекленбурга, так от вона відірвалася й посунула прямісінько на мене, бо я стояв у дверях із пістолетом. Я заледве устиг відхилитися, як корова промчала повз мене, немов бик на кориді — повз тореадора, і я відчув, як вона обтерлася м'яким боком мені об форму й об відзнаки, які я ношу на грудях, і, задравши хвоста догори та вирячивши від страху очі, мекленбурзька корова перескочила через огорожу навколо корівника й зникла в лісі. Я розпорядився, щоб фуражири йшли її шукати, але куди там: хіба знайдеш корову в керських лісах! Це як шукати голку в копиці сіна! Через місяць на корову наткнулися грибники, але я такого страху нагнав їй своїм службовим пістолетом, що, уздрівши людину, вона знову задрала хвоста й, продершись крізь молодняк, утекла, мов ударена мішком з-за рогу. Тепер нашими лісами пересувалися не тільки бродячі собаки, а ще й корова, здичавіла мекленбурзька ялівка, така — метрів п’ять у довжину. Я й кажу: ось восени в нас будуть лови, ну то що ж, я скличу мисливців, бо й сам мисливець — дійсний член нашого клубу мисливців — і застрелимо корову, якщо тільки зможемо її вистежити, звісно, тому що здичавіла корова може й напасти на людину, а людина — це міра всіх речей не тільки у філософії, а й у реальному житті, а сьогодні й поготів, коли ми з іншими товаришами стоїмо на варті соціалізму й захищаємо його від ворогів, навіть якщо цим ворогом виявляється здичавіла корова. Тож у домовлену суботу ми приїхали на колгоспному тракторі — з того колгоспу, звідки й утекла корова, — на місце, скупчилися роєм і ходили так, аж доки не вистежили здичавілу мекленбурзьку ялівку. Оце вже було завдання для нас, це вже була справа для повноправних мисливців — полювати на великого звіра, важкого як два олені, на важелезну, немов десять косуль чи сім муфлонів, ялівку, і не на якусь там спокійну свійську корову, а на здичавілу, як це й має бути — це ми так востаннє тут пристрелили лося, який сюди приблудився звідкись аж із Польщі, лося, який тричі нападав на машини на дорозі, і ось цей лось з рогами як ковші скреперів, якими копають придорожні кювети, так він взяв на ці роги три машини й підняв їх, сам при цьому тільки легко поранився, і завиграшки скинув у придорожну канаву три легкові автомобілі прямо на ходу. Здичавіла корова крутилася на місці й хотіла напасти на нас, але потім передумала й побігла геть з лісу, на велику галявину, але там їй назустріч ішов із мисливською рушницею Карел — чудовий стрілець, правда, кульгавий, але на нього можна було покластися: якщо вже ялівка наблизиться до нього на рушничний постріл, то Карел її точно покладе, навіть якщо ялівка надумає нападати. А трактор їхав за нами, ніби пересувне укріплення: ну бо раптом що — ми повистрибуємо на причіп, як ті гусити, спадкові гени й довгі руки яких аж із самого середньовіччя втілилися в нас; далі ми оточили корову на цій поляні — вона форкала й тупотіла, майже впала на коліна, щоб вибрати, на кого їй напасти, і потім вирішила помірятися силами зі старим Курелом, який, здається, з першого пострілу поцілив у ялівку, але вона бігла далі й зупинилася уже тільки на розораному полі й так там і лишилася стояти, розкарячено, з наставленою до бою головою, старий Курел подибав за нею, а ми з іншими мисливцями заскочили на трактора й поспішили на своїй атакувальній тязі на допомогу Курелові, який з відстані 50 метрів вистрелив у корову, але вона продовжувала стояти, ми на тракторі здалеку об’їхали навколо корови, й кожен з нас випустив смертельну кулю в її нутро, однак здичавіла корова все стояла й стояла, вибалушивши очі, і дивилася поперед себе, ми добряче перелякалися, коли вистріляли вже майже всі набої, які в нас були, а я вистрілив ще й зі службового пістолета, але корова все стояла й стояла, і дивилася поперед себе, а ми не знали, кого атакувати. Потім я вже схопився за службову рацію — хотів телефонувати пожежникам, щоб їхали сюди на своїй красивій червоній машині й обстріляли здичавілу корову з водомета, як тут із лісу вийшла така симпатична дівчина, так красиво вона пливла на своїх довгих ногах прямо на нас, ішла прямо на корову, і ми почали кричати їй — я як дільничний наказав їй зупинитися, розвернутися й повернути назад, тому що це здичавіла корова, яка будь-кого розтопче, але дівчина щиро підходила до корови все ближче й ближче, а ми кричали до хрипу й їздили на тракторі й причепі, тримаючи напоготові свої мисливські рушниці, щоб якщо корова нападе на дівчину, остаточно вбити ялівку спільним рушничним залпом. Але дівчина підійшла до корови впритул, підняла руки й штовхнула корову в бік, і корова перевалилася, ніби це була мармурова статуя, — ноги задерлися догори, сама корова завалилася набік, все ще страшно вибалушивши очі — тоді ми позіскакували на землю, дівчина обернулася, а коли ми вже підходили, дівчина обняла корову, а потім лягла їй на бік і сказала: «Так ця корова ж уже півгодини як мертва, її ж від страху шляк трафив, а це, панове, так званий передсмертний рігор, заціпеніння, не треба боятися». А я їй кажу, що ви таке говорите, хто тут боїться? Ми також це знали, правда ж, товариші? А потім ми по черзі сфотографувалися, як стоїмо в мисливських чоботях однією ногою на корові, а тоді ще зробили групову фотографію, бо мені подумалося, що новина про це, і з фотографією, повинна вийти в «Свободі» чи в «Німбурзьких шпальтах». Тоді я й кажу далі, а що ж ви тут робите, дівчино? Вона мені дала свій паспорт, я прочитав, яка вона ще молоденька, а потім відразу ж глянув графу професія, чи це раптом не дармоїдка яка, що заробляє проституцією і жебрацтвом, але ні — вона була вчителькою. І дівчина говорить нам: «Тут дуже гарно, і хто б міг подумати, що тут, на рівнині, буде так гарно?» А я їй і кажу, що по роботі це одна справа, але що ви, вчителька з Праги, тут робите? А вона й відповідає: «Ну а хіба ви, панове, не знаєте, що тут, у цьому невеличкому костьолі в Садській, грав на органі Моцарт?» Я кажу, що знаємо, що на органі, але нам більше духові оркестри подобаються… А вона тоді: «А чи знаєте ви, що в цьому селі, в Градіштьську, жили двоє вчителів, які були друзями Моцарта? І що один з цих учителів на прохання Моцарта подарував йому кілька пісень, які Моцарт потім використав у „Дон Жуані“?» А я їй на це: «А чи був у вчителя на це дозвіл?» А дівчина відповіла: «Тоді ще не треба було мати дозвіл, тоді це ще не вважалося незаконним вивезенням мистецьких об'єктів, тоді ще не знали про ідеологічну диверсію, і я дуже рада, що ви врятували мені життя від цієї здичавілої корови, мені було дуже приємно познайомитися з вами, мені вже час іти на пором, бо інакше я можу не встигнути на потяг, та й поромник мені сказав, що після п’ятої він уже не перевозитиме — іде грати в карти, а я люблю грати не тільки в канасту, а й у покер, і завдяки цій грі я ще здалеку, коли йшла сюди, змогла зрозуміти, що ця здичавіла корова вже півгодини як мертва», — сказала й пішла, а ми дивилися на її красиві ноги, на її коливальні кроки — вона йшла так, як ходять молоді дівчата, — викликаючи у нас почуття не менш сильні, ніж те, що ми завалили здичавілу мекленбурзьку корову й так вберегли наші ліси й села від спустошення точно так, як минулого року, ризикуючи своїми життями, здолали сумного величезного лося, котрий приблудив до нас із Польщі. Грім мене побий, це не людина, вона нежива, у цієї жінки немає тіла, зуб віддам, що це мавка, — розкричався старий Курел, мій славний стрілець. Я відповідаю, що це не могла бути мавка, кажу, Куреле, бо мавка не може мати й не має права мати паспорт. Ось так! І старий Курел пошкутильгав зі своєю рушницею за тією дівчиною, що поволі зникала вдалині, і кричав, що якщо вона не мавка, то точно бісиця! І він прицілився і вистрілив, потім ще раз, та так, що рушниця аж віддала йому в плече, ми бачили ціль на спині дівчини, яка віддалялася все далі й далі, і старий Курел, ні, він не промазав, він поцілив, бо старий Курел ніколи не промазував, але я боюся подавати про це рапорт, тому що ця красива дівчина йшла далі, потім обернулася, іще й помахала нам на прощання хусточкою… тому, як бачите, стільки всього в наших краях відбувається через те, що люди викидають на узбіччях доріг своїх псяюк, що тільки може статися, коли я, виконуючи свої обов’язки на благо інших, застрілюю в корівнику псюяку, і при цьому тікає й божеволіє дорогоцінна корова, яка зараз лежить тут, задерши ноги догори, а потім, після виручки тисяч на тридцять, опиниться на м’ясокістковому заводі чи в зоопарку. Тому не викидайте з машин собак!