КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 412092 томов
Объем библиотеки - 550 Гб.
Всего авторов - 150988
Пользователей - 93934

Впечатления

кирилл789 про Богатикова: Ведьмина деревня (Любовная фантастика)

идеализированная деревенская жизнь, которая никогда такой не бывает. осилил половину. скучно.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Богатикова: На Калиновом мосту над рекой Смородинкой (СИ) (Любовная фантастика)

очень душе-слёзо-выжимательно. девушки рыдают и сморкаются в платочки: "вот она какая, настоящая любофф". в общем, читать и плакать для женского сословия.)

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Шегало: Меньше, чем смерть (Боевая фантастика)

Вторая часть (как ни странно) оказалось гораздо лучше части первой, толи в силу «наличия знакомства» с героиней, то ли от того, что все события первой книги (большей частью) происходили «на заштатной планетке», а тут «всякие новые миры и многочисленные интриги»...

Конечно и тут я «нашел ложку с дегтем», однако (справедливости ради) я сначала попытался сформировать у себя причину... этой некой неприязни к героине. Итак смотрите что у меня собственно получилось:

- да в условиях когда «все хотят кусочка от твоего тела» (в буквальном смысле) ты стремишься к тому, чтобы обеспечить как минимум то — чтобы твои новые друзья обошлись «искомым кусочком», а не захотели бы (к примеру) в добавок произвести и вскрытие... И да — тут все правильно! Таких друзей, собственно и друзьями назвать трудно и не грех «кинуть» их при первом удобном случае... но...

- бог с ним с мужем (который вроде и был «нелюбимым», несмотря на все искренние попытки защитить жизнь героини... Хотя я лично ему при жизни поставил бы памятник за его бесконечное терпение — доведись мне испытывать подобные муки, я бы давно или пристрелил героиню или усыпил как-то... что бы ее «очередная хотелка» не стоила кому-нибудь жизни). Ну бог с ним! Умер и ладно... Но героиня идет тут же фактически спасать его убийцу (который-то собственно и сказал только пару слов в оправданье... мол... ну да! Было... типа автоматика сработала а мы не хотели...)... Но сам злодей так чертовски обаятелен... что...

- в общем, тема «суперзлодеев» и их «офигенной привлекательности» эксплуатируется уже давно, но вот не совсем понятно что (как, и для чего) делает героиня в ходе всего (этого) второго тома... Сначала она пытается что-то доказать главе Ордена, потом игнорирует его прямые приказы, потом «тупо кладет на них», и в конце... вообще перебегает на другую сторону!)) Блин! Большое спасибо за то что автор показал яркий образец женской логики, который... впрочем не понятен от слова совсем))

- И да! Я понимаю «что тонкости игры» заставляют нас порой объединяться с теми..., для того что бы решать тактические задачи и одержать победу в схватке стратегической... Все это понятно! И все эти союзы, симпатии напоказ, дружба навеки и прочее — призваны лищь создать иллюзию... для того бы в один прекрасный момент всадить (кинжал, пулю... и тп) туда, куда изначально и планировалась. Все так — но вся проблема в том что я просто не увидел здесь такую «цельную личность» (навроде уже упоминавшейся мной героини Антона Орлова «Тина Хэдис» и «Лиргисо»). И как мне показалось (возможно субъективно) здесь идет лишь о вполне заурядном человеке (пусть и обладающем некими сверхспособностями), который всем и всякому (а в первую очередь наверное самому себе), что он способен на Это и То... Допустим способен... Ну и что? Куда ты это все направишь? На очередное (извиняюсь) сиюминутное женское желание? На спасение диктатора который заслужил смерть (хотя бы тем что он косвенно виноват в смерти мужа героини). Но нет — диктатор вдруг оказывается «белым и пушистым»! Ему-то свой народ спасать надо! И свои активы тоже... «а так-то он человек хороший... и добрый местами»... Не хочу проводить никаких параллелей — но дядя Адя «с такого боку», тоже вроде бы как «был бы не совсем плохим парнем»: и немцев спасал «от жестоких коммуняк», и раритеты всякие вывозил с оккупированных территорий... (на ответственное хранение никак иначе). А то что это там в крематориях сожгли толпу народа — так это не со зла... Так что ли? Или здесь сокрыт более глубокий (и не доступный) мне смысл?

В общем я лично увидел здесь очередного героя, который считает что вокруг него «должен вертеться мир», иначе (по мнению самого героя) это «не совсем справедливо и так быть не должно».

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Serg55 про Тур: Она написала любовь (Фэнтези)

душевно написано

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Шагурова: Меж двух огней (Любовная фантастика)

зачем она на позднем сроке беременности двойней ездила к мамаше на другую планету для пятиминутного "пособачится", так и не понял. а так - всё прекрасно. коротенько, информативненько, хэппиэндненько. и всё ясно и время не занимает много.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Веселова: Самая лучшая жена (Любовная фантастика)

всё, ровно всё тоже самое: приключения, волшебство, чёткий неподгибаемый ни под кого характер, но - умирающий муж? может следовало бы его вылечить сначала? а потом описывать и приключения и поведение, и вправление мозгов.
потому, что читая, всё равно не можешь отделаться: а парень-то умирает.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
кирилл789 про Старр: Игрушка для волка, или Оборотни всегда в цене (Любовная фантастика)

что в этом такого, если у человека два паспорта? один американский, второй – российский. что в этом такого, чтобы вызывать полицию? двойное гражданство? и что? в какой статье какого закона это запрещено? а, в американском документе имя-фамилия сокращены? и чё? я вот, не журналист, знаю, что это нормально, они всегда так делают. а журналистка нет?? глубоко в недрах россии находится этот зажопинск, в котором на съёмной квартире проживает ггня, и родилась, выросла и воспитывалась афтар. последнее – сомнительно.
а потом у ггни низко завибрировал телефон. и, сидя на кухне и разговаривая, она услышала КАК в прихожей вибрирует ГЛУБОКОЗАКОПАННЫЙ в СУМОЧКЕ телефон.
я бросил читать, потому что я не идиот.
а ещё по улицам ходят медведи, играя на балалайках. а от мысленных излучений соседей надо носить шапочки из фольги, подойдёт продуктовая.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

Дівчина, що гралася з вогнем (fb2)

- Дівчина, що гралася з вогнем (пер. В. М. Верховень) (а.с. Міленіум-2) (и.с. Карта світу) 2.48 Мб (скачать fb2) - Стіґ Ларссон

Настройки текста:



ДІВЧИНА, ЩО ГРАЛАСЯ З ВОГНЕМ

Пролог

Вона лежала на спині, міцно пристебнута ременями до вузького ліжка зі сталевою рамою. Один ремінь проліг упоперек грудей, зап’ястки закріплено до бічних рейок на рівні стегон.

Уже давно вона припинила будь-які спроби звільнитися. Вона не спала, а втім розплющувати очі не мало сенсу: довкола була пітьма, і тільки у вузькому просвіті над дверима ледь блимало тьмяне світло. В роті відчувався огидний присмак, і страшенно хотілося почистити зуби.

Підсвідомо вона весь час прислухалася, чи не пролунають за дверима кроки, що означатимуть його появу. Вона не знала, чи настав вечір, але здогадувалася, що час, коли можна чекати його приходу, вже минув. Раптом під нею завібрувало ліжко; відчувши це, вона розплющила очі. Схоже було, що в будинку запрацювала якась машина. За кілька секунд вона вже не була впевнена в тому, що це їй не здалося.

Подумки вона відзначила: минув іще один день. Сорок третій день її полону.

У неї засвербів ніс, тож вона повернула шию, щоб почухати його об подушку. В кімнаті було задушно й жарко, вона лежала геть спітніла, в нічній сорочці, що зібгалася брижами під попереком. Піднявши ногу, вона якось захопила вказівним і середнім пальцями краєчок подолу і помалу, сантиметр за сантиметром, витягла його з-під спини. Потім повторила те саме з другого боку, проте горб під попереком розпрямити не вдалося. До того ж мулький матрац був вельми незручним. В ув’язненні дрібниці, яких би вона за інших обставин навіть не помітила, забирали всю її увагу. Не надто туго затягнутий ремінь давав змогу змінити позу і повернутися на бік, але й це було незручно, бо в такому положенні одна рука залишалася за спиною і постійно терпла.

Страху вона не відчувала. Навпаки, її переповнювала злість, яка, не маючи виходу, наростала все більше.

А ще на додачу їй надокучали прикрі думки. В уяві знову й знову поставали картини того, що мало статися. Безпорадне становище, в яке її було поставлено, викликало у неї лють, і хоч як вона намагалася якось згаяти час, зосередившись на чомусь іншому, відчай усе одно нагадував про себе, не даючи й на мить забути про ситуацію, в яку вона потрапила. Зусібіч пойнята тугою, немов хмарою отруйного газу, що проникає крізь пори під шкіру і загрожує отруїти все її існування, вона знайшла для себе найкращий засіб від цього — подумки уявляти собі щось таке, що дає відчуття власної сили. Заплющуючи очі, вона намагалася викликати в пам’яті запах бензину.

Він сидів у авто з опущеним бічним склом. Вона підбігла до машини, хлюпнула у вікно бензином і чиркнула сірником. Це було справою однієї секунди, полум’я спалахнуло миттєво. Він корчився у вогні, а вона слухала, як він волає зі страху та болю, відчувала запах смаленого м’яса, тяжкий сморід палаючого пластику і пойнятої тлінням оббивки сидіння.


Здається, вона задрімала і не почула кроків, що наближалися, та враз прокинулася, коли відчинилися двері. Світло, що ринуло з дверного прорізу, засліпило її.

Він таки прийшов.

Він був довготелесий. Вона не знала, скільки йому років, але це був дорослий чоловік з густою каштановою шевелюрою, в окулярах у чорній оправі, з ріденькою борідкою, що пахла туалетною водою.

Вона ненавиділа його запах.

Він зупинився коло ліжка в ногах і мовчки роздивлявся її.

Вона ненавиділа його мовчання.

На тлі світла, що лилося з прорізу дверей, його обличчя здавалося темною плямою, так що вона бачила тільки силует. Раптом він заговорив — низьким голосом, дуже виразно, педантично наголошуючи на кожному слові.

Вона ненавиділа його голос.

Спокійно, без ознак глузування чи неприязні, він повідомив, що прийшов її привітати, адже сьогодні у неї день народження. Вона здогадувалася, що він бреше.

Вона ненавиділа його.

Він підійшов ближче і, ставши в головах, поклав їй на лоба пітну долоню, провів пальцями по її волоссю, що мало виражати дружелюбність. Мабуть, як подарунок до її дня народження.

Вона ненавиділа його доторки.

Він говорив їй щось іще — вона бачила, як ворушаться його губи, але відключилася і не слухала. Вона не хотіла слухати, не хотіла відповідати. Зрозумівши, що вона ніяк не реагує на сказане, він підвищив голос, в якому почулося роздратування. Адже він говорив про взаємну довіру. Через кілька хвилин він замовк. Вона ніби не помічала його погляду. Нарешті він знизав плечима і почав перевіряти ремені, якими вона була зв’язана. Підтягши ремінь у неї на грудях, він нахилився, щоб застебнути пряжку на наступну дірку.

Вона різко повернулася на лівий бік, наскільки дозволяли пута, і, лежачи до нього спиною, підігнула коліна, а потім щосили штовхнула його в голову. Вона цілилася в кадик і втрапила кінчиками пальців кудись у шию, та він був наготові і вчасно відскочив, тож вона тільки й змогла, що ледь торкнутися його. Вона знову спробувала дістати його, та він уже відійшов, і в неї нічого не вийшло.

Вона опустила ноги і витягнула їх на ліжку.

Простирадло звісилося з ліжка на підлогу, нічна сорочка задерлася ще вище, оголивши стегна.

Він мовчки постояв над нею, потім обійшов ліжко з іншого боку і почав припасовувати ножні ремені. Вона спробувала підігнути ноги, але він схопив її за кісточку, другою рукою притиснув коліно і прив’язав ногу. Знову обійшовши ліжко, він так само прив’язав другу ногу.

Тепер вона була зовсім безпорадна.

Піднявши з підлоги простирадло, він накрив її і хвилини зо дві мовчки дивився на полонянку. У темряві вона відчувала його збудження, хоча сам він його не помічав чи намагався не звертати уваги. Вона була впевнена, що в нього ерекція, що йому так і хочеться простягти руку і доторкнутись до неї.

Потому він обернувся, вийшов і замкнув за собою двері. Вона чула, як клацнула засувка, хоча не було жодної необхідності тримати її під замком, адже вона все одно не могла вивільнитися.

Кілька хвилин вона лежала, дивлячись на вузьку смужку світла над дверима. Потім поворухнулася, щоб перевірити, чи міцно затягнуті ремені. Досить було їй хоч трохи зігнути ноги в колінах, як ремінь відразу ж напинався струною. Припинивши спроби, вона завмерла і лежала нерухомо, дивлячись у порожнечу перед собою.

Вона чекала. І малювала в своїй уяві, як хлюпне бензином і як запалає сірник.


Вона бачила його, облитого бензином, і відчувала в руці коробку сірників. Ось вона струснула коробку, вона заторохтіла. Вона відкрила її і дістала сірника. Він щось сказав, але вона затулила вуха і не прислухалася до його слів. Підносячи сірник до коробки, вона спостерігала за виразом його обличчя. Вона чула шурхіт чорної головки, що чиркнула об бічну сторону коробки. Це було схоже на протяжний гуркіт грому. Спалахнуло полум'я…


Вона тихенько засміялася і вирішила не скорятися.

Цієї ночі їй виповнилося тринадцять років.

Частина 1 НЕПРАВИЛЬНІ РІВНЯННЯ 16—20 грудня

Рівняння позначають за вищим показником ступеня невідомої величини. Якщо він дорівнює одиниці, то це рівняння першого ступеня, якщо ступінь дорівнює двом, то це рівняння другого ступеня, і так далі. Рівняння будь-якого ступеня, вищого за одиницю, має декілька значень невідомих величин, які йому задовольняють. Ці значення називаються коренями рівняння. Рівняння першого ступеня (лінійне рівняння): 3х — 9 = 0 (корінь: х = 3)

Розділ 01

Четвер, 16 грудня — п'ятниця, 17 грудня

Лісбет Саландер зсунула сонячні окуляри на кінчик носа і, примружившись, уважно подивилася з-під крислатого капелюха. Вона побачила, як з бічного входу готелю вийшла мешканка тридцять другого номера й неспішно рушила до розставлених навколо басейну біло-зелених шезлонгів.

Лісбет раніше вже зустрічала цю жінку і вирішила, що їй має бути близько тридцяти п’яти років, хоча, поглянувши на неї, не можна було з певністю визначити її вік — чи то їй двадцять п’ять, чи всі п’ятдесят. Каштанове волосся сягало їй до плечей, вона мала довгасте обличчя і фігуру з округлими формами, як у моделей з каталогу дамської білизни. Жінка носила сандалі, чорне бікіні й сонячні окуляри з фіолетовими скельцями, а свій жовтий солом’яний капелюх вона кинула додолу поряд із шезлонгом, збираючись покликати бармена з бару Елли Кармайкл. Вона була американкою, і в її вимові відчувався південний акцент.

Поклавши книжку на коліна, Лісбет відпила кави із склянки, що стояла під рукою, і потяглася по сигарети. Не обертаючись, вона перевела погляд на горизонт. З тераси біля басейну вона бачила шматочок Карибського моря за стіною готельної території, що виднівся у просвіті між пальмами і рододендронами. У відкритому морі йшла вітрильна яхта, тримаючи курс на північ, у бік Санта-Лючії чи то Домініки. Ще далі видно було сіре вантажне судно, що рухалося на південь, до Гайани або однієї із сусідніх з нею країн. Слабкий бриз намагався розвіяти вранішню спеку, але Лісбет відчула, як у неї по лобі повільно стікає на брову крапля поту. Вона не любила смажитися на сонці і як могла уникала його, ховаючись у тіні, під тентом, та, незважаючи на це, засмагла до кольору горіха. Зараз на ній були шорти кольору хакі й чорна сорочка.

Із гучномовця, розташованого коло барної стійки, лунали дивні звуки в стилі стілпан.[1] Вона ніколи не цікавилася музикою і не змогла б відрізнити Свена Інґвара від Ніка Кейва, але стілпан привернув її увагу, і вона мимоволі прислухалася. Важко було собі уявити, щоб комусь удалося настроїти сковорідку, і ще більш сумнівним здавалося, що якась там каструля може видавати звуки музики, які не сплутаєш ні з чим іншим. Лісбет слухала як зачарована.

Зненацька щось відвернуло її увагу, і вона знову перевела погляд на жінку, якій щойно принесли келих з напоєм апельсинового кольору.

Звичайно, Лісбет це не обходило. Просто вона не могла зрозуміти, чому ця жінка залишається в готелі. Минулої ночі в сусідньому номері відбувалося щось жахливе. Звідти долинав плач, придушені схвильовані голоси і часом щось схоже на звук ляпаса. Роздавав ляпаси чоловік років сорока з гаком, з темним, рівно зачесаним волоссям з проділом посередині, який у наш час годі було й побачити, — як вважала Лісбет, чоловік пожилички. Судячи з усього, до Ґренади він приїхав у справах. Що це були за справи, Лісбет не мала жодного уявлення, але щоранку пожилець приходив до бару пити каву, вдягнений у піджак з обов’язковою краваткою, після чого, узявши портфель, сідав у таксі, що чекало на нього біля дверей.

До готелю він повертався надвечір, коли його дружина купалася в басейні, потім вони разом усідалися на терасі. Зазвичай вони обідали удвох, тихо і, здавалося б, задушевно розмовляючи. Видно було, що жінка полюбляє хильнути зайвого, проте вона ніколи це переходила межі пристойності і не завдавала неприємностей оточуючим.

Скандали в сусідньому номері відбувалися регулярно і починалися між десятою і одинадцятою вечора, саме тоді, коли Лісбет укладалася в ліжко з книгою про таємниці математики. Про злісне рукоприкладство не йшлося. Наскільки могла оцінити Лісбет, за стіною діялася звична і нудна сварка. Минулої ночі цікавість узяла гору, і Лісбет вийшла на балкон, щоб через прочинені двері послухати, чому лається подружжя. Дуже довго чоловік ходив із кутка в куток, називаючи себе жалюгідним типом, який не заслуговує її любові, і на всі лади торочив, що вона, звичайно ж, мусить вважати його брехуном. І дружина щоразу казала йому, що зовсім так не вважає, і як могла намагалася його заспокоїти, але він товк своєї, поки вона не здалася під його натиском і не підтвердила, як він вимагав: «Так, ти брехун». Досягнувши мети, він негайно ж скористався її вимушеним визнанням, щоб перейти в наступ, і напосівся на неї, докоряючи аморальністю та поганою поведінкою, зокрема обізвав дружину повією. Лісбет нікому не дозволила б такого стосовно себе, проте тут вона була ні до чого і тому не могла вирішити, як їй реагувати на те, що сталося, і чи слід узагалі щось робити.

Поки Лісбет дивувалася з того, як пожилець гризе голову своїй дружині, розмова раптом урвалася і почулося щось схоже на звук ляпаса. Вона подумала, що слід, мабуть, вийти в коридор і вибити двері сусіднього номера, але там враз усе стихло.

Сьогодні вранці, розглядаючи жінку, що сиділа біля басейну, Лісбет помітила синець у неї на плечі й садно на стегні, однак більше нічого особливо страшного не побачила.

За дев’ять місяців до цього Лісбет натрапила в римському аеропорту да Вінчі на покинуте кимось число «Поп’юлар сайєнс» і прочитала в ньому одну статтю, що викликала в неї невиразну цікавість до такої невідомої для неї галузі, як сферична астрономія.[2] Спонукувана пориванням, вона там же, в Римі, зайшла до університетського книжкового магазину і придбала основні посібники з цієї теми. Але для того, щоб зрозуміти сферичну астрономію, слід було розібратися в деяких математичних складностях. Подорожуючи, вона останніми місяцями не раз навідувала університетські книжкові магазини, щоб придбати ще якусь книжку на потрібну їй тему.

Її вчені заняття мали несистематичний та випадковий характер, і здебільшого книжки лежали в її сумці нерозпаковані. Так тривало, доки вона не побувала в університетському книжковому магазині Маямі, звідки вийшла з книжкою Л. Парно «Виміри в математиці» (Гарвардський університет, 1999). Цією книжкою вона захопилася, перш ніж вирушити на Флорида-Кейс, звідки почався її тур островами Карибського моря.

Вона побувала на Гваделупі, де пробула дві доби в жахливій дірі, на Домініці, де дуже добре і спокійно прожила п’ять діб, на Барбадосі, де цілу добу в американському готелі почувалася зайвою і небажаною, і, нарешті, на Санта-Лючії, де затрималася аж на дев’ять днів. На Санта-Лючії вона радо залишилася б і довше, коли б не твердоголовий молодчик з вуличної банди, який вважав себе хазяїном у барі її готелю. Зрештою їй урвався терпець, вона торохнула його цеглиною по довбешці, виписалася з готелю і взяла квиток на пором, що перевозив пасажирів у столицю Ґренади Сент-Джорджес. До того, як Лісбет піднялася на борт порома, вона ніколи навіть не чула, що є така країна. На Ґренаду вона висадилася о десятій ранку; на дворі стояв листопад і періщила тропічна злива. З путівника «Карибіен тревелер»[3] вона дізналася, що Ґренаду називають Spice Island, «острів прянощів», і що це один з найбільших у світі постачальників мускату. Населення острова — 120 000 чоловік, а крім того, приблизно 200 000 ґренадців мешкають у США, Канаді та Англії, з чого можна виснувати про незадовільний стан місцевого ринку праці. Ландшафт острова утворений узгір’ями навколо згаслого вулкана Ґранд-Етан.




З історичного погляду Ґренада була однією з численних дрібних англійських колоній. У 1795 році про Ґренаду заговорили після того, як колишній раб Джуліан Федон, окрилений ідеями французької революції, організував на острові повстання, змусивши королівську владу кинути проти нього війська, які перестріляли, порубали, перевішали і покалічили безліч повстанців. Для колоніальних властей було несподіванкою, що до повстанців приєдналася навіть певна кількість білих бідняків, які знехтували етикетом і расовими межами. Повстання було придушено, але Федона так і не вдалося схопити, він переховувався в гірському масиві Ґранд-Етану і з часом перетворився на легенду на зразок місцевого Робін Гуда.

Двісті років по тому, в 1979 році, адвокат Моріс Бішоп підняв народ на нову революцію, натхненниками якої, згідно з путівником, були комуністичні диктаторські режими Куби та Нікарагуа. Проте у Лісбет після знайомства з Філіпом Кемпбеллом — учителем, бібліотекарем і баптистським проповідником, у будинку якого вона винаймала кімнату, — склалося зовсім інше враження. Суть його полягала в тому, що Бішоп насправді був популярним народним лідером, що повалив божевільного диктатора, а крім того, мрійником, який захоплювався пошуками НЛО і витрачав частину й так скромного національного бюджету для полювання на літаючі тарілки. Бішоп обстоював принципи економічної демократії, першим запровадив закон про рівноправ’я чоловіків та жінок і був убитий у 1983 році.

Після вбивства Бішопа та додаткової різанини, під час якої загинуло сто двадцять чоловік, включаючи міністра закордонних справ, міністра у справах жінок і декількох видатних профспілкових діячів, США ввели на острів війська і встановили демократію. У Ґренаді це викликало зростання безробіття з шести до п’ятдесяти відсотків, а також призвело до того, що торгівля кокаїном знову набула першорядного значення і стала головним джерелом доходу. Філіп Кемпбелл тільки похитав головою, заглянувши в путівник, яким користувалася Лісбет, і дав їй кілька корисних порад на тему, яких людей і кварталів слід уникати, коли стемніє.

Таких порад Лісбет Саландер не потребувала. Знайомства з кримінальним світом Ґренади вона уникнула в основному завдяки тому, що їй відразу впав в око пляж Ґранд Анс Біч, розташований на південь від Сент-Джорджеса, — малолюдна піщана смуга завдовжки з милю, де можна було годинами блукати, ні з ким не розмовляючи і нікого не зустрічаючи на своєму шляху. Вона переїхала до «Кейса» — одного з небагатьох американських готелів на узбережжі — і пробула там сім тижнів, знічев’я гуляючи пляжем та напихаючись місцевими плодами чінапами, які їй надзвичайно сподобалися і своїм смаком нагадували шведський аґрус.

Пляжний сезон ще не розпочався, і готель «Кейс» був заповнений тільки на третину. І саме тут її спокій та математичні вправи на дозвіллі раптово були порушені неголосними скандалами в сусідньому номері.


Мікаель Блумквіст вказівним пальцем натиснув на ґудзик дзвінка коло дверей квартири Лісбет Саландер на вулиці Лундаґатан. Він не сподівався, що вона вийде на дзвінок, але вже звично приходив сюди кілька разів на місяць, щоб переконатися, що все залишається без змін. Навпомацки перевіривши її пошту, він виявив цілу купу рекламних аркушів. Була десята година вечора, і напотемки не вдавалося визначити, як виросла купа з часу його останніх відвідин. Нерішуче постоявши якийсь час на сходовому майданчику, він розчаровано повернувся спиною до дверей і вийшов з під’їзду. Далі неквапливо пройшовся до свого будинку на Белльмансґатан, увімкнув кавоварку і, очікуючи на програму вечірніх новин, утупився в газету. На серці було тоскно, він запитував себе, куди поділася Лісбет Саландер. Його охопило якесь нудотне хвилювання, і вже вкотре муляло питання, що ж із нею могло статися.

Рік тому Лісбет Саландер приїздила до нього на Різдво в заміський будинок. Прогулюючись, вони часто обговорювали наслідки бурхливих подій, учасниками яких обоє стали минулого року. Пережите тоді Мікаель сприймав як поворотний момент у своєму житті. Його було визнано винним у наклепі на відомого промисловця Веннерстрьома, і кілька місяців він відсидів у в’язниці, його журналістська кар’єра зазнала фіаско, тож йому довелося, підібгавши хвоста, покинути посаду відповідального редактора журналу «Міленіум». Та потім усе враз змінилося. Отримавши від промислового магната Хенріка Ванґера замовлення написати його біографію, він спочатку поставився до цього як до безглуздої, але добре оплачуваної синекури, проте архівні пошуки несподівано привели до сутички з невідомим серійним убивцею, хитрим і спритним.

Під час цього полювання він зустрів Лісбет Саландер. Мікаель мимоволі торкнувся легкого рубця під лівим вухом, залишеного зашморгом. Лісбет не тільки допомогла йому наздогнати вбивцю, а й буквально врятувала йому життя.

Не раз вона вражала його своїми дивовижними талантами: фотографічною пам’яттю та феноменальним знанням комп’ютера. Мікаель Блумквіст завжди вважав себе непоганим користувачем, але Лісбет Саландер орудувала комп’ютером так, немов їй допомагав сам диявол. Поступово він таки втямив, що вона — хакер світового рівня і що у віртуальному інтернаціональному клубі найвидатніших майстрів зі злому комп’ютерних кодів вона мала славу легендарної особи, хоча там її знали тільки під псевдонімом Wasp.[4]

Тільки завдяки її вмінню вільно мандрувати чужими комп’ютерами він здобув той матеріал, який дав йому змогу перетворити свою журналістську поразку на перемогу. Його розслідування справи Веннерстрьома привело до сенсаційної публікації, яка ще рік по тому залишалася й далі в центрі уваги відділу Інтерполу, що займається економічними злочинами, а Мікаелю давала привід регулярно з’являтися на телевізійному екрані.

Рік тому він мав величезну втіху від цієї публікації — з її допомогою він помстився за себе і відновив свою репутацію як журналіста. Проте радість скоро минула. За кілька тижнів він відчув, що йому набридло відповідати на одні й ті самі запитання журналістів і фінансової поліції та одно торочити: «Мені вельми шкода, але я не можу говорити про мої джерела». Тому коли раптом з’явився журналіст від англомовної газети «Азербайджан таймс», який приїхав спеціально для того, щоб поставити йому ті самісінькі безглузді запитання, Мікаелю урвався терпець. Він звів кількість інтерв’ю до мінімуму і за останні кілька місяців дав згоду тільки один раз — коли йому подзвонила «Та, з каналу ТБ-4» й умовила його виступати, якщо розслідування переходитиме в абсолютно нову фазу.

Його співпраця з «Тією, з каналу ТБ-4» мала свої особливі підстави. Вона була першою журналісткою, що вхопилася за опубліковані ним викриття, і якби не її підтримка в той знаменний вечір, коли в «Міленіумі» з’явилася сенсаційна публікація, ця історія, можливо, не мала б такого розголосу. Вже пізніше Мікаель дізнався, що вона зубами вирвала у редакції згоду, переконавши виділити місце цьому сюжету; що ця пропозиція наштовхнулась на потужний опір, оскільки знайшлося багато противників того, щоб підтримувати «цього дурника з „Міленіуму“», і до останньої хвилини перед випуском передачі ніхто не знав, чи подолає вона міцний заслін редакційних адвокатів. Старші колеги були проти і попереджали, що в разі помилки на її кар’єрі буде поставлено хрест. Вона наполягла на своєму, і ця історія стала сенсацією року.

Весь перший тиждень вона виступала як ведуча, адже з усіх репортерів тільки вона була поінформована. Та ближче до Різдва Мікаель помітив, що коментувати перебіг подій і повідомляти про нові повороти справи почали журналісти-чоловіки. Перед Новим роком Мікаель стороною довідався про те, що її потурили з програми, бо, бач, таку важливу тему мають коментувати серйозні репортери, фахівці з економічних проблем, а не якесь там дівча з Ґотланда або Берґслаґена,[5] чи звідки там вона взялася! Наступного разу, коли Мікаелю подзвонили з каналу ТБ-4 з проханням дати свій коментар подій, він прямо заявив: погодиться тільки з такою умовою, що питання ставитиме вона. Кілька днів тривало невдоволене мовчання, перш ніж хлопці з ТБ-4 капітулювали.

Певне послаблення інтересу до справи Веннерстрьома збіглося в часі із зникненням Лісбет Саландер із життя Мікаеля. Він так і не зрозумів, що сталося.

Вони попрощалися на другий день Різдва і після цього кілька днів не зустрічалися. Напередодні Нового року пізно ввечері він їй потелефонував, але вона не взяла слухавку.

Новорічного вечора він двічі ходив до її будинку і дзвонив у двері. Першого разу в її вікнах видно був світло, але вона йому не відчинила. Другого в квартирі було темно. У перший день нового року він знову спробував подзвонити, та відповіді не дочекався. Всі подальші спроби закінчувалися повідомленням, що абонент недоступний.

За наступні кілька днів він бачився з нею двічі. Не з’єднавшись із нею телефоном, він на початку січня пішов до неї додому і почав чекати під дверима квартири. Прихопивши з собою книгу, він терпляче простояв так чотири години, і нарешті близько одинадцятої вечора вона увійшла у під’їзд з коричневою картонною коробкою в руках. Побачивши його, вона прикипіла до місця.

— Привіт, Лісбет, — привітався він, згорнувши книгу.

Вона дивилася на нього без будь-якого виразу, погляд не потеплів, не видно було, щоб вона зраділа зустрічі. Вона просто пройшла повз нього і всунула ключ у замок.

— Не запросиш мене на філіжанку кави? — спитав Мікаель.

Вона обернулася до нього і тихо сказала:

— Забирайся геть! Я не хочу тебе бачити.

Потім зачинила двері перед носом безмірно здивованого Мікаеля Блумквіста, і він почув, як у замку клацнув ключ.

Удруге він побачив її через три дні. Він їхав у метро від Шлюзу[6] до «Т-Сентрален»[7] і на станції «Гамла стан»[8], визирнувши у вікно, побачив її на платформі за якихось два метри від себе. Двері саме зачинялися. Цілих п'ять секунд вона дивилася прямо на нього, як на порожнє місце, а потім, коли поїзд рушив, повернулася і зникла з очей.

Неважко було зрозуміти, що все це означає. Лісбет Саландер не хотіла мати з Мікаелем Блумквістом жодних стосунків. Вона викреслила його із свого життя так само ефективно, ніби стерла файл зі свого комп’ютера, нічого не пояснюючи. Вона змінила номер свого мобільного і не відповідала на листи електронної пошти.

Мікаель зітхнув, вимкнув телевізор і, підійшовши до вікна, дивився на ратушу.

Він задавався питанням, чи не помиляється, регулярно навідуючись до її будинку. Для нього завжди було правилом: якщо жінка ясно дає зрозуміти, що не бажає його знати, залишається тільки зійти з її дороги. А не врахувати таке побажання означало в його очах виявити неповагу.

Колись Мікаель і Лісбет спали разом, але це траплялося завжди з її ініціативи, і їх зв’язок тривав півроку. Якщо вона вирішила покінчити з цими стосунками так само неждано, як їх започаткувала, то Мікаель був готовий прийняти це не сперечаючись. Остаточно вирішувати мала вона. Раз так, Мікаель не надто переймався б і роллю колишнього бойфренда, але те, що Лісбет поводилася так, ніби взагалі не бажала його знати, стало для нього неприємною несподіванкою.

Він не був закоханий у неї — вони з нею були такими різними, якими тільки можуть бути двоє людей, — але ставився він до неї з щирою симпатією і дуже нудьгував за цією з біса непростою дівчиною. Він-бо думав, що їх дружні відчуття взаємні. Одним словом, він потрапив у дурне становище.

Мікаель довго простояв біля вікна і нарешті вирішив для себе таке.

Якщо наразі він аж такий нелюбий Лісбет, що, випадково зустрівшись у метро, вона навіть не побажала йому кивнути, то, очевидно, їхній дружбі настав кінець. Тут уже нічого не зміниш, і надалі йому варто облишити намагання побачитися з нею.


Лісбет Саландер глянула на свого наручного годинника і відзначила про себе, що, навіть сидячи в затінку, спітніла з ніг до голови. Було пів на одинадцяту, час наближався до полудня. Вона в думках повторила математичну формулу завдовжки в три рядки і згорнула книгу «Виміри в математиці». Потім прибрала зі столу ключ від свого номера і пачку сигарет.

Її номер був на другому поверсі двоповерхового готелю. Повернувшись туди, вона роздяглася і пішла під душ.

Із стіни під самою стелею на неї витріщилася двадцятисантиметрова зелена ящірка. Лісбет Саландер теж подивилась на неї, але не прогнала. Ящірки водилися по всьому острову і проникали до приміщення через розчинені вікна, крізь щілини в жалюзі, під дверима або через вентиляцію у ванній. Лісбет добре вживалася з цією компанією, яка звичайно нічим їй не заважала. Вода була прохолодною, але не крижаною, так що вона простояла під душем п’ять хвилин, відпочиваючи від жари.

Повернувшись у кімнату, вона роздягнена постояла перед дзеркалом, з подивом роздивляючись своє тіло. Маючи зріст сто п’ятдесят сантиметрів, вона, як і раніше, важила близько сорока кілограмів, і з цим, на жаль, нічого не можна було подіяти. Так само як з тонкими ляльковими кінцівками і вузькими стегнами, які не заслуговували на особливу увагу.

Зате тепер у неї з’явилися груди!

Все життя вона буда плоскогрудою, як дівчинка, що не досягла перехідного віку. Фігура була просто курям на сміх, тому вона завжди соромилася показуватися комусь неодягненою.

А тут раптом, не знати звідки взялися, з’явилися груди! Не такі, як у секс-бомби, — таких вона б і не хотіла мати, бо з її щупленьким тільцем це було б просто смішно, — але все-таки це були міцні округлі груди середнього розміру. Ретельно продумана операція не порушила пропорцій фігури, проте викликала разючі зміни як у зовнішності Лісбет, так і в її внутрішньому самовідчутті.

Для того щоб мати нові груди, вона вибрала клініку в околицях Генуї, де працювали кращі фахівці Європи, і провела там п'ять тижнів. Її лікар, приваблива і тверда як сталь жінка на ім’я Алессандра Перріні, погодилася з тим, що груди у пацієнтки недорозвинені, тож медичні показання не перешкоджали операції для їх збільшення.

Хірургічне втручання виявилося небезболісним, але новий бюст і виглядом, і за відчуттями був як справжній, а шрам тепер уже майже непомітний. Лісбет залишилася дуже задоволена і ні на мить не пошкодувала про своє рішення. Перші півроку після операції вона не могла з оголеними грудьми спокійно пройти повз дзеркало, щоб не подивитися на себе і не порадіти тому, наскільки кращим стало життя.

Перебуваючи в генуезькій клініці, вона видалила одне із своїх дев’яти татуювань — двосантиметрову осу, що прикрашала її шию з правого боку. Лісбет любила всі свої татуювання, особливо великого дракона, який займав простір від плеча до сідниці, але оси вирішила все-таки позбутися: та була на видному місці і могла стати чудовою особливою прикметою. Татуювання було видалене за допомогою лазера, і, проводячи пальцем по шиї, Лісбет відчувала маленький шрам. Засмага на цьому місці була трохи світліша, проте якщо не придивлятися, то й не помітиш. Загалом перебування в генуезькій клініці обійшлося їй у сто дев’яносто тисяч крон.

І вона могла дозволити собі таку витрату.

Помріявши, вона відірвалася від дзеркала і наділа трусики та бюстгальтер. Через три дні після того, як виписалася з генуезької клініки, вона вперше за своє двадцятип’ятилітнє життя пішла до магазину дамської білизни і накупила собі тих речей, якими раніше їй ніколи не доводилося користуватися. Тепер вона носила бюстгальтер і дуже тим тішилася.

Вона наділа джинси і чорну майку з написом «Consider this as a fair warnings»,[9] потім взулася в сандалі, прихопила солом’яний капелюшок і повісила через плече чорну нейлонову сумку.

Біля стійки адміністратора зібралася купка пожильців, які про щось жваво розмовляли. Наближаючись до виходу з готелю, Лісбет прислухалася, потім уповільнила крок і нашорошила вуха.

— Just how dangerous is she?[10] — питала чорношкіра жінка з гучним голосом і європейським акцентом.

Лісбет упізнала в ній пасажирку з групи, що прилетіла чартерним рейсом з Лондона десять днів тому.

Адміністратор із сивими скронями на ім’я Фреді Мак-Бейн, що завжди зустрічав Лісбет привітною усмішкою, зараз мав стурбований вигляд. Він пояснив, що всіх пожильців проінструктують і їм нема про що хвилюватися, головне — точно додержувати інструкцій, які вони отримають. У відповідь він почув зливу вигуків.

Лісбет Саландер спохмурніла і попрямувала до стійки бару, за якою була Елла Кармайкл.

— Про що це вони? — спитала Лісбет, показуючи великим пальцем через плече на пожильців, що стовпилися перед адміністратором.

— Є загроза, що нас навідає «Матильда».

— Хто така Матильда?

— Це ураган, що утворився тижнів два тому біля берегів Бразилії. Вчора вранці він налетів на Парамарібо — столицю Сурінаму. Поки що не ясно, в якому напрямі він рушить далі. Ймовірно, він піде на північ у бік США, але якщо він не змінить напряму і продовжить свій шлях на захід, то Тринідад і Ґренада опиняться якраз на його шляху. Отже, буде, мабуть, вітряно.

— Я думала, що сезон ураганів уже минув.

— Сезон-то минув. Зазвичай штормові попередження у нас бувають у вересні та жовтні. Але тепер пішла така плутанина через зміну клімату і парниковий ефект, що ніколи не знаєш, що може трапитися.

— Ясно. І коли ж очікується прибуття «Матильди»?

— Скоро.

— Я повинна щось зробити?

— З ураганом жарти кепські, Лісбет. У сімдесяті роки у нас тут пройшов ураган, який спричинив у Ґренаді великі руйнування. Мені було тоді одинадцять років, і я жила в селі в горах Ґранд-Етану неподалік від Ґренвілла. Я ніколи не забуду цієї ночі.

— Он як.

— Але ти можеш не хвилюватися. Просто в суботу не відходь далеко від готелю. Склади в сумку цінні речі, наприклад цей комп’ютер, з яким ти весь час возишся, і будь готова сховатися в підвалі, коли надійде розпорядження. Ото й усе.

— Добре.

— Налити тобі чого-небудь?

— Ні, не треба.

Лісбет Саландер обернулася й пішла не прощаючись. Елла Кармайкл провела її втомленою посмішкою. Їй знадобилося кілька тижнів, щоб звикнути до дивної поведінки приїжджої дивачки і зрозуміти, що Лісбет Саландер поводиться так не від зарозумілості, а просто тому, що вона не така, як усі. Втім, вона без сперечань платила за випивку, дуже не напивалася, ніколи не влаштовувала скандалів і лише трималася осібно.


Транспортні засоби на дорогах Ґренади були в основному представлені винахідливо прикрашеними міні-автобусами, які курсували своїми маршрутами, не надто дотримуючись таких формальностей, як, наприклад, зазначений на табличці розклад. Вони снували сюди-туди впродовж усього світлого часу доби, а після настання сутінків ті, в кого не було власного автомобіля, залишалися без будь-яких засобів пересування.

Лісбет зупинилася край дороги, що вела до центру Сент-Джорджеса, і вже за кілька хвилин перед нею загальмував один з автобусів. Шофер належав до растаманів, і з кабіни гриміли звуки включеного на всю потужність магнітофона, що виконував «No Woman No Cry». Постаравшись відключитися й цього не чути, Лісбет заплатила належний долар і втиснулася між могутньою жінкою із сивим волоссям і двома хлопчаками в шкільній формі.

Сент-Джорджес розташовувався по берегах підковоподібної бухти, де була внутрішня гавань під назвою Каренаж. Навколо гавані по уступах крутогорих схилів були розкидані житлові будинки, старовинні колоніальні споруди, і на самому краю обривистої кручі височіла фортеця.

Містечко було дуже щільно забудоване, будинки тулилися один до одного, між ними простяглися вузькі вулички з безліччю тісних провулків. Будинки немов дерлися під гору, і в усьому місті, мабуть, ніде не можна було знайти ділянки з горизонтальною поверхнею. Єдиний виняток становив розміщений на північній околиці майданчик для крикету, сполучений з біговими доріжками.

Лісбет проминула гавань і пішки попрямувала до магазину «Мак-Інтайрс електронікс», що стояв поблизу на вершечку невеликого крутого пагорба. Майже всі товари, які продавалися в Ґренаді, були імпортними, привезеними із США або з Англії, і відповідно коштували удвічі дорожче, ніж будь-де іще. Зате, на радість відвідувачам, у магазині були встановлені кондиціонери.

У Маямі вона купила собі портативний палмтоп зі складеною клавіатурою, щоб возити його з собою в нейлоновій сумці і читати електронну пошту, але це була вбога заміна її комп’ютеру Apple PowerBook G-4 titanium із сімнадцятидюймовим монітором. Проте старі батарейки вже дихали на ладан, і після півгодини роботи їх доводилося перезаряджати, а це дуже заважало, коли їй хотілося посидіти на терасі біля басейну. Крім того, електропостачання на Ґренаді залишало бажати кращого, і за той час, що Лісбет тут прожила, електрику відключали вже двічі, і на досить тривалий час. І ось замовлені Лісбет запасні батарейки нарешті прибули. Вона розплатилася кредиткою, виписаною на фірму «Уосп ентерпрайзис»,[11] склала батарейки в нейлонову сумку і знову вийшла на розпечену полуденною спекою вулицю. Заглянувши по дорозі до банку «Барклайз», вона зняла триста доларів і пішла на ринок, де купила пучечок моркви, півдюжини плодів манго і півторалітрову пляшку мінеральної води. Нейлонова сумка помітно поважчала, і, спустившись у гавань, Лісбет відчула, що дуже зголодніла і хоче пити. Спершу вона мала намір піти у «Натмег», але там ніде було і яблуку впасти. Тоді вона подалася далі в гавань до тихого «Черепашачого панцира», влаштувалася там на веранді і замовила порцію кальмарів із смаженою картоплею та пляшку місцевого пива «Кариб». Підібравши залишене кимось число місцевої газети «Ґренадіян войс», вона переглянула його за дві хвилини. Нічого цікавого там не знайшлося, окрім застереження про загрозливе наближення «Матильди». Ілюструвалося воно фотографією зруйнованого будинку і супроводжувалося спогадами про значні урагани минулого.

Лісбет згорнула газету, ковтнула пива прямо з горлечка, відкинулася на спинку стільця і тут раптом побачила знайомого їй пожильця з тридцять другого номера, що виходив на веранду з бару. В одній руці він тримав незмінний брунатний портфель, у другій — великий келих з кока-колою. Ковзнувши по дівчині байдужим поглядом і не впізнавши, він сів в іншому кінці веранди обличчям до моря і хвилин сім просидів нерухомо з відсутнім виглядом. Потім він раптом узяв келих, зробив три великі ковтки, поставив його знову на стіл і знову поринув поглядом у простір. Через деякий час Лісбет відкрила сумку і дістала з неї «Виміри в математиці».


Скільки Лісбет себе пам’ятала, вона завжди любила ребуси і загадки. Коли їй було дев’ять років, мама подарувала їй кубик Рубіка. Це було випробуванням для її логічних здібностей, і їй знадобилося майже сорок хвилин, щоб зрозуміти, як він влаштований. Зате надалі їй уже не важко було зібрати його. Газетні тести на рівень інтелекту не становили для неї труднощів; побачивши п’ять химерних фігур, вона завжди легко здогадувалася, яка має бути шоста.

Ще в дошкільному віці вона сама збагнула, що таке плюс і мінус, а поняття про множення, ділення і геометрію прийшли як природне продовження цього. Вона могла перевірити суму рахунку в ресторані, скласти накладну і розрахувати траєкторію артилерійського снаряда, випущеного із заданою швидкістю під тим або іншим кутом. Усе це було для неї чимось самоочевидним. До того як їй потрапила на очі стаття в «Поп’юлар сайєнс», вона не тільки ніколи не захоплювалася математикою, але навіть не замислювалася над тим, що таблиця множення — це частина математики. Таблицю множення вона колись запам’ятала на уроці з одного разу і не розуміла, чому вчитель возиться з нею цілий рік.

І ось одного разу її осяяла здогадка, що за доказами і формулами, що їх навчають у школі, стоїть якась непохитна логіка. Ця здогадка привела її до стелажу з посібниками з математики в університетській книжковій крамниці. Але лише коли вона дісталася до «Вимірів у математиці», перед нею відкрився новий світ. Виявилося, що математика — це логічна головоломка з незліченними варіантами рішень, безліч загадок, які можна розгадати. Арифметичні приклади тут далеко не головне. П’ять разів по п’ять завжди буде двадцять п’ять. Уся сіль у тім, щоб зрозуміти, як побудовані різні правила, що дозволяють розв’язати будь-яку математичну задачу.

Книга «Виміри в математиці» не була власне підручником математики. Ця груба, на тисячу двісті сторінок завтовшки, цеглина оповідала про історію даної галузі знання, починаючи від стародавніх греків і кінчаючи сучасними спробами освоїти сферичну астрономію. Ця праця була свого роду математичною біблією, що за значенням для серйозних математиків дорівнювала «Арифметиці» Діофанта.[12] Вперше розгорнувши на терасі готелю з видом на Ґранд Анс Біч «Виміри в математиці», Лісбет поринула в чарівний світ чисел, описаний чудовим педагогом, який умів зацікавити читача то смішним анекдотом, то несподіваною проблемою. За цією книгою Лісбет могла простежити розвиток математики від праць Архімеда до досягнень сучасної каліфорнійської лабораторії ракетних двигунів «Джет пропалшн». Вона зрозуміла методи, якими вони вирішували свої проблеми.

Теорема Піфагора 2 + у2 = z2), сформульована приблизно за п’ятсот років до початку нашої ери, стала для неї цілим відкриттям. Лісбет раптом зрозуміла суть того, що колись просто запам’ятала в старших класах на одному з небагатьох занять, на яких була присутня. У прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Її захопило відкрите Евклідом приблизно в трьохсотому році до нашої ери правило, що досконале число завжди є добутком двох чисел, з яких одне є яким-небудь ступенем числа 2, а інше — різницею між наступним ступенем числа 2 і одиницею. Це було уточненням формули Піфагора, і вона зрозуміла, що тут можлива величезна кількість комбінацій.

6 = 21 х (22 — 1)

28 = 22 х (23 — 1)

496 = 24 х (25 — 1)

8128 = 26 х (27 — 1)

Даний ряд Лісбет могла продовжувати до безкінечності, не зустрівши жодного числа, яке не відповідало б наведеному правилу. Ця логіка відповідала її принципам розуміння світу. Вона енергійно пропрацювала Архімеда, Ньютона, Мартіна Ґарднера і ще дюжину математичних класиків.

Потім вона дісталася до розділу про П’єра Ферма. Над його загадкою, теоремою Ферма, вона сушила голову цілий тиждень, що, можна сказати, було не так уже й довго, зважаючи на те, що теорема Ферма доводила математиків до божевілля упродовж майже чотирьохсот років, поки нарешті в 1993 році англієць Ендрю Уайлс примудрився її розв’язати.

Теорема Ферма справляла оманливе враження простої задачки.

П’єр де Ферма народився в 1601 році в південно-західній частині Франції в Бомон-де-Ломань. Дивно, що він був навіть не математиком, а державним чиновником, математику ж вивчав у вільний час, задля власного задоволення. Правда, він вважається одним з найталановитіших математиків-самоуків усіх часів. Так само, як і Лісбет Саландер, він обожнював розв’язувати ребуси і загадки. Особливо йому подобалося жартувати над іншими математиками, пропонуючи їм задачки і натякаючи, нібито в них уже приховано розв’язання. Філософ Рене Декарт наділив його досить зневажливим епітетом, англійський же колега Джон Волліс називав його «цей клятий француз».

У 1630 році вийшов переклад «Арифметики» Діофанта, де давалося повне зведення всіх теорій чисел, сформульованих Піфагором, Евклідом та іншими античними математиками. Вивчаючи теорему Піфагора, Ферма придумав свою безсмертну, абсолютно геніальну задачу. Він створив особливий варіант теореми Піфагора — у формулі 2 + у2 = z2) він замінив квадрат кубом: 3 + у3 = z3).

Суть у тім, що це рівняння, очевидно, не мало розв’язання у вигляді цілих чисел. Таким чином, Ферма, внісши невелику зміну академічного характеру, перетворив формулу, що мала нескінченну кількість розв’язань, на безвихідну задачу, що не мала ніякого розв’язання. Тим самим Ферма стверджував, що в нескінченному світі чисел не можна знайти жодного цілого числа, куб якого дорівнював би сумі двох кубів, і що це правило справедливе для чисел усіх ступенів, окрім другого, тобто для всіх, за винятком теореми Піфагора.

Дуже скоро всі математики погодилися з тим, що справа стоїть саме так. Шляхом проб і помилок вони переконалися в тому, що неможливо знайти жодного числа, що спростовувало б твердження Ферма. Проблема полягала в тому, що вони не змогли б перевірити всі існуючі числа (адже їх кількість нескінченна), навіть якби вони рахували хоч до кінця світу, а отже, не можна із стовідсотковою впевненістю стверджувати, що вже наступне число не спростує теорему Ферма. Потрібно було знайти спосіб точно довести це положення і виразити його загальнозначущою і математично коректною формулою. Математикам потрібно було відшукати розв’язання, з яким можна вийти на трибуну і сказати: «Справа стоїть ось так, тому що…».

Своїм звичаєм, Ферма дав колегам невеличку підказку. На берегах свого екземпляра «Арифметики» цей геній надряпав умови задачі й дописав у кінці кілька рядків, що зажили в математиці безсмертя: «Cuius rei demonstrationem mirabilem sane detexi hanc marginis exiquitas non caperet».[13]

Якщо він хотів розлютити своїх колег, то не знайшов би жодного способу зробити це успішніше. Починаючи з 1637 року кожен сповнений до себе поваги математик присвячував якусь, іноді досить значну, частину свого часу спробі відшукати доведення теореми Ферма. Кілька поколінь мислителів зазнали невдачі, доки нарешті Ендрю Уайлс таки досяг успіху, подавши в 1993 році доведення. Він думав над цією загадкою двадцять п’ять років, з яких останні десять присвячував їй майже весь свій час.

Лісбет Саландер була страшенно здивована.

Відповідь як така її, по суті, не цікавила. Головним для неї був пошук розв’язання. Якщо їй задали головоломну загадку, вона її розв’яже. У неї пішло багато часу на те, щоб зрозуміти логічний принцип і розгадати таємницю чисел, проте вона завжди знаходила правильну відповідь, не підглядаючи її в кінці підручника.

Тому, прочитавши теорему Ферма, вона взяла аркуш паперу і заходилась мережити його рядами цифр. Проте знайти доведення їй не вдавалося.

Вона не бажала бачити готового розв’язку і тому перегорнула ту частину книги, де наводилося доведення Ендрю Уайлса. Замість цього вона дочитала «Виміри» до кінця і переконалася, що ніякі інші проблеми, описані в цій книзі, не становлять для неї непереборних труднощів. Тоді вона день за днем, усе більше набиваючи собі оскому, присвячувала теоремі Ферма, роздумуючи над тим, яке «чудове доведення» хитрий француз мав на увазі. І раз по раз заходила у глухий кут.

Пожилець з тридцять другого номера несподівано підвівся і попрямував до виходу. Лісбет підвела погляд, потім глянула на годинник на руці і побачила, що просиділа тут уже цілих дві години і десять хвилин.

Елла Кармайкл поставила перед Лісбет Саландер келишок. Вона вже знала, що та не визнає різних дурниць на кшталт підфарбованих рожевих напоїв або декоративних паперових парасольок у келиху. Лісбет Саландер замовляла завжди одне й те саме — ром з колою, за винятком єдиного вечора, коли прийшла в якомусь дивному настрої і до того напилася, що Еллі довелося гукати на допомогу когось із персоналу, щоб її віднесли нагору в номер. Зазвичай вона пила каву з молоком, який-небудь простенький коктейль або місцеве пиво «Кариб». Як завжди, вона влаштувалася справа в кінці стійки і розгорнула книгу з незрозумілими математичними формулами, що, на думку Елли Кармайкл, було дуже дивно для дівчини її віку.

Вона також помітила, що Лісбет Саландер не виявляє аніякої цікавості до кавалерів, які заграють з нею. Нечисленні самотні чоловіки, що намагалися до неї під’їхати, наштовхувались на чемну, але рішучу відсіч, а з одним вона обійшлася і зовсім неввічливо. З другого боку, Кріс Мак-Ален, якого вона відшила, був місцевий лобур і давно напрошувався на добрячий прочухан. Цілий вечір він чіплявся до Лісбет з різними дурницями, тому Елла не надто захвилювалася, коли він раптом дивно захитався і впав у басейн. До честі Мак-Алена, він виявився незлопам’ятним і наступного вечора знову прийшов у бар уже в тверезому стані, щоб запросити Лісбет Саландер випити з ним по пляшці пива. Трохи повагавшись, дівчина прийняла запрошення, і відтоді вони, зустрічаючись у барі, ввічливо віталися.

— Все гаразд? — спитала Елла.

Лісбет Саландер кивнула і взяла келишок.

— Як «Матильда»? Є новини?

— Рухається й далі в нашому напряму. У вихідні, можливо, дасть нам перцю з маком.

— Коли ми точно дізнаємося?

— Взагалі-то тільки тоді, коли вона залишить нас позаду. Вона може рухатися прямо на Ґренаду, а потім передумати і звернути в найостанніший момент.

— І часто у вас бувають урагани?

— Час від часу. Найчастіше проходять повз, інакше від острова давно б уже нічого не лишилося. Але тобі нема про що турбуватися.

— Я й не турбуюся.

Несподівано поблизу пролунав дуже гучний вибух сміху. Обернувшись, вони побачили, що це регоче жінка з тридцять другого номера. Напевне, чоловік розповів їй щось забавне.

— Хто вони такі?

— Доктор Форбс із дружиною? Вони американці, з Остіна, що в штаті Техас.

Слово «американці» Елла вимовила з деяким несхваленням.

— Я знаю, що американці. Що вони тут роблять? Він хто — лікар?

— Ні, не лікар. Він приїхав сюди у справах фонду Діви Марії.

— Що це за фонд?

— Вони оплачують навчання здібних дітей. Він порядна людина. Веде перемови з департаментом народної освіти про спорудження нового навчального закладу в Сент-Джорджесі.

— Порядна людина, яка лупцює свою дружину, — пробурмотіла Лісбет Саландер.

Елла Кармайкл нічого не відповіла, а лише кинула на Лісбет виразний погляд і пішла до іншого кінця стійки — подавати «Кариб» клієнтам з місцевих жителів, які щойно підійшли.

Після того Лісбет посиділа в барі хвилин десять, уткнувши ніс у «Виміри». Ще в дитинстві вона зрозуміла, що має фотографічну пам’ять і тим самим дуже відрізняється від однокласників, але ніколи нікому не розповідала про цю свою особливість, за винятком Мікаеля Блумквіста, якому у хвилину слабкості дозволила проникнути в її таємницю. «Виміри» вона знала вже напам’ять і тягала з собою книжку як нагадування про загадку, що мучила її, мовби це було чимось на кшталт талісмана.

Але цього вечора вона ніяк не могла зосередитися на Ферма та його теоремі. Їй заважав бовваніючий перед очима образ доктора Форбса, який сидів нерухомо, втупивши невидющий погляд кудись у бік затоки.

Вона сама не могла пояснити, звідки в неї виникло це відчуття, але тут було щось не так.

Урешті-решт вона згорнула книжку, повернулася до себе в номер і увімкнула свій ноутбук. Про те, щоб зайнятися пошуками в Інтернеті, не могло бути й мови — в готелі не було широкосмугового Інтернету, але у Лісбет був вбудований модем, який підключався до мобільного телефону, і таким чином вона могла відправляти і приймати кореспонденцію по електронній пошті. Вона швидко набрала повідомлення на адресу <plague_xyz_666@hotmail.com>:[14]


Сиджу без широкосмугового Інтернету. Потрібна інформація про такого собі доктора Форбса з фонду Діви Марії та його дружину, що проживають в Остіні, штат Техас. Заплачу 500 доларів тому, хто виконає розслідування. Wasp.


Лісбет додала свій PGP-ключ,[15] зашифрувала послання PGP-ключем Чуми і натиснула на кнопку «відправити». Потім поглянула на годинник — виявилося, що вже майже пів на восьму вечора.

Вимкнувши комп’ютер, Лісбет замкнула за собою двері, вийшла на берег і, пройшовши чотириста метрів, перетнула дорогу на Сент-Джорджес і постукала в двері сарайчика на задвірках «Кокосового горіха». Там мешкав шістнадцятилітній Джордж Бленд, студент. Він збирався стати лікарем, або адвокатом, або, можливо, астронавтом, а поки вирізнявся такою ж, як сама Лісбет Саландер, щуплою статурою і невисоким зростом.

Лісбет зустріла Джорджа Бленда на пляжі в перший тиждень перебування на Ґренаді, наступного дня після свого переїзду в район Ґранд Анс. Прогулявшись берегом, вона сіла під пальмами. Перед нею біля моря група дітлахів грала у футбол. Вона розгорнула «Виміри» і поринула в читання. У цей час він прийшов і розташувався за кілька метрів попереду — худенький чорношкірий хлопчина в сандалях, чорних штанях і білій майці. Здавалося, він не звертав на неї уваги, а вона мовчки спостерігала за ним.

Як і Лісбет, він розгорнув книжку і став читати, і це теж був посібник з математики — «Основний курс». Він читав дуже зосереджено, потім почав щось писати в задачнику. Постеживши за ним хвилин п’ять, Лісбет кашлянула. Тут хлопчик її помітив і, в паніці схопившись, почав вибачатися, що завадив, і зібрався вже йти, але вона встигла запитати його, чи дуже важкі у нього приклади.

Це виявилась алгебра, і за дві хвилини Лісбет знайшла головну помилку в його обчисленнях. Через тридцять хвилин спільними зусиллями домашнє завдання було виконане. А ще через годину вони вже розібрали весь наступний розділ задачника, і Лісбет, як справжній педагог, пояснила Джорджу, як потрібно підходити до розв’язання таких прикладів. Він подивився на неї з повагою, і через дві години вона вже знала, що його мама живе в Канаді в Торонто, тато на іншому кінці острова в Ґренвіллі, а сам він мешкає неподалік звідси в сараї. У сім’ї він наймолодший, і в нього є три сестри.

На своє здивування, Лісбет Саландер відчула, що товариство цього хлопчика діє на неї заспокійливо. Вона майже ніколи не встрявала в розмови з іншими людьми просто для того, щоб поговорити, але не тому, що була сором’язливою. У розумінні Лісбет, розмова завжди мала конкретну мету: з’ясувати, наприклад, як пройти до аптеки або скільки коштує зняти номер у готелі. Розмови також допомагали вирішувати службові завдання: коли вона проводила розслідування для Драґана Арманського в «Мілтон сек’юриті», то їй не важко було вести довгі розмови задля отримання інформації.

Зате вона терпіти не могла приватних розмов, які завжди зводилися до питань про те, що вона вважала особистою справою кожної людини. Зате відповіді вона примудрялася давати найнепевніші, і спроби залучити Лісбет Саландер до подібних розмов зводилися приблизно до такого:

— Скільки тобі років?

— А як тобі здається?

— Як тобі подобається Брітні Спірс?

— А хто це?

— Як ти ставишся до картин Карла Ларссона?

— Ніколи над цим не замислювалася.

— Ти лесбіянка?

— Не твоє діло.

Джордж Бленд був незграбний і сором’язливий, але він тримався ввічливо і намагався підтримувати розмову про серйозні речі, не пробуючи змагатися з Лісбет і не вторгаючись у її приватне життя. Подібно до неї самої, він справляв враження самотньої людини, і вона з подивом зрозуміла, що її, Лісбет, хлопець сприймає як якусь богиню математики, що спустилася з небес на Ґранд Анс Біч, щоб ощасливити його своїм товариством. Вони провели на пляжі кілька годин, а потім, коли сонце почало схилятися до обрію, встали і попрямували геть. Разом вони дійшли до її готелю, Джордж показав їй халупу, яка правила йому за студентську келію, і ніяково запитав, чи не погодиться вона зайти до нього на чашку чаю. Вона погодилася, і він, здається, здивувався.

Його житло було звичайним сарайчиком і відзначалося надзвичайною простотою: вся обстановка складалася з обшарпаного столу, двох стільців, ліжка і шафи для білизни та одягу. Єдиним світильником була маленька настільна лампа, дріт від якої тягнувся до «Кокосового горіха», а для приготування їжі слугувала похідна гасничка. Джордж пригостив Лісбет обідом з рису і зелені, поданим на пластикових тарілках, навіть насмілився запропонувати їй місцевого забороненого курива, і вона погодилася це спробувати.

Лісбет легко помітила, що справила враження на нового знайомця, і він ніяковіє, не знаючи, як йому з нею поводитись. Вона відразу вирішила, що дозволить йому себе спокусити, але процес розвивався болісно і важко. Він, безперечно, зрозумів її натяки, але не мав ані найменшого уявлення, як йому слід діяти в цих обставинах. Він ходив околясами, ніяк не наважуючись до неї підступитися, поки в неї не урвався терпець. Вона посадила його на ліжко, а сама стала роздягатися.

Вперше після повернення з генуезької клініки Лісбет зважилася показатися комусь на очі голою. Відразу, як тільки виписалася, вона почувалася не цілком упевнено, і минуло досить багато часу, перш ніж вона переконалася, що ніхто на неї не витріщається. Раніше Лісбет Саландер нітрохи не хвилювало, як до неї ставляться люди навколо, тому вона ніяк не могла зрозуміти, чому ж тепер розхвилювалася.

В особі Джорджа Бленда вона знайшла чудовий об’єкт, на якому могла перевірити дію свого нового «я». Впоравшись нарешті — не без деякої допомоги з її боку — із застібкою її ліфчика, він, перш ніж самому почати роздягатися, спочатку погасив світло. Лісбет зрозуміла, що він соромиться, знов увімкнула лампу й уважно стежила за його реакцією, коли він незграбно почав до неї доторкатися. І лише через деякий час вона розслабилася, переконавшись, що її груди зовсім не здаються йому ненатуральними. Втім, Джорджу, судячи з усього, було особливо ні з чим порівнювати.

Заздалегідь Лісбет не гадала обзавестися на Ґренаді коханцем-тинейджером. Вона просто піддалася пориванню і, йдучи від Джорджа пізно увечері, зовсім не думала про повернення сюди. Але вже наступного дня вона знову зустріла його на пляжі і призналася собі, що їй приємно проводити час із цим незграбним хлопчиком. За сім тижнів, що вона прожила на Ґренаді, Джордж Бленд міцно посів місце в її житті. Вдень вони не зустрічалися, але вечірні години перед заходом сонця він проводив на пляжі, перш ніж піти в свою хижку.

Лісбет знала, що, прогулюючись разом по пляжу, вони скидалися на парочку підлітків.

Очевидно, його життя стало набагато цікавішим. У нього з’явилася жінка, яка навчала його математики і сексу.

Коли вона відчинила двері, Джордж радісно всміхнувся до неї.

— Тобі не завадить гостя? — спитала вона.


Лісбет Саландер вийшла від Джорджа Бленда на самому початку третьої години ночі. Відчуваючи внутрішнє тепло, вона вирішила не повертатися відразу в готель, а спочатку пройтися понад морем. Йдучи в темряві безлюдним пляжем, вона знала, що Джордж Бленд проводжає її, тримаючись позаду метрів за сто.

Він робив так щоразу. Вона ніколи не залишалася в нього до ранку, а він гаряче сперечався з нею, доводячи, що жінка не повинна повертатися в готель абсолютно одна пізно вночі, і наполягав на тому, що просто зобов’язаний провести її. Лісбет Саландер звичайно давала йому висловити свої докази, але потім припиняла дискусію рішучим «ні»:

— Я ходитиму, коли хочу і куди хочу. Все! Суперечку закінчено! І не треба мені ніяких проводжальців.

Уперше вона страшенно розсердилася, коли побачила, що він її проводжає. Але потім їй навіть сподобалося те, що він прагне її оберігати, і тому вона вдавала, ніби не помічає, як він чимчикує за нею назирці й повертається до себе не раніше, ніж вона в нього на очах увійде до готелю.

Вона запитувала себе, що він учинить, якщо на неї хтось раптом нападе.

Сама вона на цей випадок купила в магазині Мак-Інтайра молоток і носила в сумці, що висіла в неї через плече. Як вважала Лісбет Саландер, в реальному світі не багато знайдеться страховиськ, з якими не можна справитися за допомогою важкого молотка.

Цього вечора небо було усіяне мерехтливими зірками, світив повний місяць. Лісбет підвела погляд і побачила, що Регул у сузір’ї Лева стоїть низько над небосхилом. Вона вже майже дійшла до готелю, аж раптом завмерла на місці — попереду на пляжі, коло самої води, вона помітила неясні контури людської постаті. Це був перший випадок, раніше вона не зустрічала тут у темряві ані душі. Між ними залишалося метрів сто, але завдяки місячному сяйву Лісбет легко впізнала нічного гуляку.

Це був поважний доктор Форбс з тридцять другого номера.

Вона звернула вбік, декількома сягнистими кроками швидко перетнула пляж і зачаїлася в тіні дерев. Вона озирнулася, але Джорджа Бленда ніде не побачила. Чоловік біля крайки води поволі походжав уперед і назад, покурюючи сигарету, а через кожні кілька кроків зупинявся і нахилявся, ніби шукав щось у себе під ногами. Ця пантоміма тривала двадцять хвилин, потім він несподівано розвернувся, швидкою ходою попрямував до під’їзду готелю, що виходив на пляж, і зник.

Трохи почекавши, Лісбет підійшла до того місця, де ходив доктор Форбс, і повільно описала півколо, уважно дивлячись собі під ноги, але нічого, крім піску, кількох камінців і мушель, не побачила. Згаявши на це дві хвилини, вона припинила оглядати пляж і повернулася в готель.

У себе в номері вона вийшла на балкон, перегнулася через поручні й обережно перелізла на сусідній. Усе було тихо і спокійно. Вечірні відвідувачі бару давно відгуляли. Почекавши трохи, вона сходила по сумку, взяла аркуш паперу і скрутила собі косяк із запасу, яким забезпечив її Джордж Бленд. Влаштувавшись на балконі в шезлонгу і кинувши погляд на темні води Карибського моря, Лісбет задумливо закурила.

У її голові запрацював чутливий прилад, готовий, ніби радар, уловити найменший сигнал тривоги.

Розділ 02

П’ятниця, 19 грудня

Нільс Ерік Б’юрман, адвокат п’ятдесяти п’яти років, відставив філіжанку і став дивитися на людський потік, що плинув за вікном кафе «Хедон» на Стуреплан. Він бачив усіх, хто рухався повз у цьому нескінченному потоці, але ні на кому не зупиняв погляду.

Він думав про Лісбет Саландер. Про Лісбет Саландер він думав часто.

Ці думки доводили його до чортиків.

Лісбет Саландер знищила його. Він ніколи не забуде тих хвилин. Вона захопила над ним владу і принизила його. Це приниження в буквальному розумінні залишило невитравний слід на його тілі, а якщо точніше, на ділянці завбільшки в два квадратні дециметри внизу живота якраз над його статевим членом. Вона прикувала його до його власного ліжка, учинила над ним фізичну розправу і витатуювала абсолютно недвозначний напис, який не можна було вивести ніякими способами: Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК.

Колись стокгольмський суд визнав Лісбет Саландер юридично недієздатною. Б’юрман був призначений її опікуном і керівником її справами, що ставило її в пряму залежність від нього. З першої ж зустрічі Лісбет Саландер навіяла йому еротичні фантазії, якимось чином вона його спровокувала, хоча він сам не розумів, як це сталося.

Якщо подумати, адвокат Нільс Б’юрман розумів, що зробив щось недозволене і що громадськість ніяк не схвалила б його дій. Він також усвідомлював, що з юридичної точки зору його вчинку не було виправдань.

Але для його почуттів голос розуму не відіграв ніякої ролі. Лісбет Саландер немов приворожила його з тієї хвилини, як він у грудні позаминулого року вперше її зустрів. Тут уже ніякі закони і правила, ніяка мораль і відповідальність не мали значення.

Вона була незвичайна дівчина — цілком доросла по суті, але цілковитий підліток з вигляду. Її життя опинилося в його руках, він міг розпоряджатися нею на свій розсуд. Проти такої спокуси неможливо було встояти.

Офіційно Лісбет Саландер вважалася недієздатною, а з її біографією ніхто не став би її слухати, якби вона надумала скаржитися. Це навіть не можна було назвати зґвалтуванням невинної дитини: з її справи виявлялося, що вона жила безладним статевим життям і мала чималий сексуальний досвід. В одному із звітів соціальних працівників було навіть сказано, що у віці сімнадцяти років Лісбет Саландер, можливо, займалася якоюсь формою проституції. Це донесення ґрунтувалося на тому, що поліцейський патруль одного разу застав молоду дівчину на лавці в парку Тантолунд у товаристві невідомого п’яного старигана. Поліцейські припаркувалися і спробували з’ясувати особу парочки; дівчина відмовилася відповідати на питання, а чоловік був надто п’яний, щоб сказати щось більш-менш зрозуміле.

Адвокат Б’юрман робив з цього абсолютно ясний висновок: Лісбет Саландер була шльондрою найнижчого ґатунку і була в його руках, так що він нічим не ризикував. Навіть якщо вона прийде із протестами до управління Опікунської ради, він завдяки своїй незаплямленій репутації і заслугам зможе виставити її брехухою.

Лісбет Саландер мала вигляд ідеальної іграшки — доросла, нерозбірлива у зв’язках, юридично недієздатна і цілком віддана в його владу.

У його практиці це був перший випадок, коли він використав одного із своїх клієнтів. До цього він навіть подумки не намагався знайти відповідну жертву серед тих, з ким мав справу як юрист. Щоб задовольняти свої потреби в нетрадиційних сексуальних іграх, він зазвичай звертався до повій. Він робив це потай, дотримувався обережності і добре платив, і лише одне його не влаштовувало — з повіями все було не серйозно, а навмисно. Це була куплена послуга, жінка стогнала й охала, грала перед ним роль, але все це було такою ж фальшивкою, як підроблена мазанина в порівнянні із справжнім живописом.

Поки тривав його шлюб, він пробував домінувати над дружиною, і вона погоджувалася підкорятися, але й тут була тільки гра.

Лісбет Саландер стала ідеальним об’єктом. Вона була беззахисна, не мала ані рідних, ані друзів — справжня жертва, абсолютно безмовна. Одне слово, йому трапилася добра нагода, і спокуса виявилась дуже велика.

І раптом неждано-негадано вона захопила над ним владу.

Він ніколи не думав, що вона здатна завдати такого потужного і рішучого удару у відповідь. Вона принизила його і заподіяла біль. Вона мало його не занапастила.

За два роки, що минули з того часу, життя Нільса Б’юрмана абсолютно змінилося. Після нічного вторгнення Лісбет Саландер до його квартири він якийсь час був ніби паралізований, не міг ні думати, ні діяти. Він замкнувся вдома, не відповідав на телефонні дзвінки і навіть не підтримував контакт зі своїми постійними клієнтами. Лише за два тижні він узяв лікарняний листок. Поточне листування в конторі вела за нього секретарка, скасовуючи призначені зустрічі і намагаючись відповідати на питання роздратованих клієнтів.

Щодня він, мовби його примушували силою, роздивлявся своє відображення в дзеркалі у ванній. Кінчилося тим, що дзеркало він прибрав.

Тільки на початку літа Нільс Б’юрман повернувся в контору. Розсортувавши клієнтів, він більшість передав колегам, собі ж залишив лише ті справи, які можна було вести шляхом листування, без особистих зустрічей. Єдиною клієнткою, що залишилась у нього, була Лісбет Саландер. Щороку він подавав за неї річний баланс і кожен місяць посилав звіт до Опікунської ради. Він робив усе так, як вона наказала: із змісту його цілком вигаданих звітів випливало, що вона абсолютно не потребує ніякої опіки.

Кожен звіт, нагадуючи про її існування, був для нього немов гострий ніж, проте в нього не залишалося вибору.


Осінь і початок зими Б’юрман провів у безсилому сумуванні, обдумуючи те, що сталося. У грудні він нарешті спромігся і, взявши відпустку, поїхав до Франції. Він заздалегідь замовив собі місце в клініці косметичної хірургії під Марселем, де проконсультувався про те, яким чином краще видалити татуювання.

Лікар здивовано оглянув його спотворений живіт і врешті-решт запропонував план лікування. Найдійовішим засобом була багатократна обробка за допомогою лазера, але розмір татуювання був такий великий, а голка так глибоко проникала під шкіру, що він запропонував замість цього серію пересадок шкіри — спосіб дорогий і довготривалий.

За два роки Б’юрман бачився з Лісбет Саландер тільки раз.

Тієї ночі, коли вона заскочила його зненацька і перевернула його життя, вона, йдучи, прихопила з собою запасні ключі від його контори і квартири. При цьому вона пообіцяла стежити за ним і навідувати його, коли він менше за все цього чекатиме. Після десяти місяців очікування він уже почав думати, що то була просто загроза, але все не наважувався поміняти замки. Адже вона недвозначно попередила: якщо вона коли-небудь застане його в ліжку з жінкою, то зробить надбанням громадськості дев’яностохвилинну плівку, на якій було знято, як він її ґвалтував.

І от одного разу, майже через рік, він раптом прокинувся о третій годині ночі, не розуміючи, що його розбудило. Він засвітив лампочку на нічному столику і трохи не закричав від жаху, побачивши в ногах у себе Лісбет Саландер. Вона стояла там, як примара, що раптом з’явилась у нього в спальні. Бліде обличчя дивилося на нього без жодного виразу, а в руці вона тримала цей чортів електрошокер.

— Доброго ранку, адвокате Б’юрман, — мовила вона нарешті. — Даруй, що цього разу я тебе розбудила.

«Боже мій! Невже вона й раніше вже приходила, поки я спав?» — у паніці подумав Б’юрман.

Він так і не зміг збагнути, блефує вона чи говорить правду. Нільс Б’юрман відкашлявся і відкрив рота, щоб відповісти, але вона жестом зупинила його.

— Я розбудила тебе, тільки щоб сказати одну річ. Скоро я від’їжджаю, і мене досить довго не буде. Ти як і раніше писатимеш кожного місяця звіти про те, що в мене все гаразд, але замість посилати один примірник на мою адресу, ти відправлятимеш його на адресу в хот-мейлі.

Вона дістала з кишені куртки складений удвічі аркуш і кинула його на ліжко.

— Якщо Опікунська рада захоче зв’язатися зі мною або моя присутність буде потрібна ще з якоїсь причини, ти надішлеш повідомлення за цією адресою. Зрозуміло?

Він кивнув:

— Зрозуміло…

— Мовчи. Я не бажаю чути твого голосу.

Він стиснув зуби. Він жодного разу не посмів зв’язатися з нею, бо вона забороняла йому шукати зустрічей і погрожувала в разі невиконання цього відправити фільм куди слід. Зате він уже кілька місяців обдумував, що скаже їй, коли вона сама з ним зв’яжеться. Він розумів, що йому взагалі-то нічого сказати на своє виправдання, і міг лише молити її про великодушність. Аби лиш вона дала йому шанс — тоді він постарається переконати її, що зробив свій вчинок у стані тимчасового потьмарення розуму, що він розкаюється в скоєному і хоче спокутувати свою провину. Він ладний був плазувати перед нею, тільки б розчулити її серце і тим самим відвести від себе небезпеку, що таїла в собі Лісбет Саландер.

— Мені потрібно сказати тобі, — почав він жалібним голосом. — Я хочу перед тобою вибачитись.

Вона насторожено вислухала його несподіване благання, а коли він закінчив, нахилилася над спинкою ліжка і вп’ялася в нього повним ненависті поглядом:

— Слухай-но мене! Ти — скотина. Я ніколи не відстану від тебе. Але якщо ти будеш поводитися добре, я відпущу тебе того ж дня, як буде скасовано рішення про мою недієздатність.

Вона дочекалася, поки він опустить очі, усвідомлюючи, що вона примушує його плазувати перед нею.

— Усе, що я сказала рік тому, залишається чинним. Якщо ти не зумієш виконати умови, я оприлюдню цей фільм. Якщо ти спробуєш зв’язатися зі мною якимось іншим способом, окрім вибраного мною, я оприлюдню фільм. Якщо я загину внаслідок нещасного випадку, трапиться те ж саме. Якщо ти мене зачепиш, я тебе уб’ю.

Він повірив їй. Тут не було місця для сумнівів чи перемовин.

— І ще одне. Коли я надумаю тебе відпустити, можеш робити все, що хочеш. Але до цього дня щоб ноги твоєї не було в тій марсельській клініці! Якщо поїдеш туди і почнеш лікування, я зроблю тобі нове татуювання. Але наступного разу воно з’явиться у тебе на лобі.

«Дідько! — промайнуло у нього в думках. — І звідки вона тільки дізналася, що…»

Наступної миті вона зникла. Він почув лише тихе клацання, коли вона повернула ключ у замку вхідних дверей. Це було справді ніби зустріч з примарою.

З цієї миті він так люто зненавидів Лісбет Саландер, що відчував цю ненависть, мов розжарену голку, яка впивається в його мозок. Усе його існування звелося до жагучого бажання знищити її. Подумки він малював собі картини її смерті, мріяв, як змусить її плазувати і благати про пощаду, але він буде безпощадний. Він мріяв, як стисне руками її горло і душитиме, доки вона задихнеться, як видавить їй очі з очниць і вирве серце з грудей, він зітре її на порох.

І дивно — тієї ж самої миті він відчув, що знову здатний діяти і що до нього повернулася чудова душевна рівновага. Він як і раніше був одержимий цією Лісбет Саландер, і всі його помисли ненастанно були зосереджені на ній, проте він виявив, що знову здатний розсудливо мислити. Щоб покінчити з нею, він мусить опанувати себе. У його житті з’явилася нова мета.

І цього дня він перестав малювати собі уявні картини її смерті, а почав планувати, як домогтися цієї мети.


Протискуючись із двома склянками гарячої, як окріп, кави з молоком до столика Еріки Берґер, Мікаель Блумквіст пройшов за якихось два метри поза спиною адвоката Нільса Б’юрмана. Ані він, ані Еріка ніколи навіть не чули його імені і тут, у кафе «Хедон», не звернули на нього ніякої уваги.

Наморщивши ніс, Еріка відсунула від себе попільничку, щоб звільнити місце для склянки. Мікаель зняв піджак і повісив його на спинку стільця, підсунув попільничку до себе і закурив сигарету, ввічливо випустивши дим набік.

— Я думала, що ти кинув, — зауважила Еріка.

— Це я так, ненароком.

— Я скоро відмовлюся від сексу з чоловіками, що пропахли тютюном, — усміхнулась вона.

— No problem! — усміхнувся й Мікаель. — Завжди знайдуться жінки, які не такі примхливі.

Еріка Берґер звела очі до стелі.

— То що ти хотів? За двадцять хвилин я зустрічаюся з Чарлі. Ми з нею йдемо до театру.

Чарлі — це була Шарлота Росенберґ, шкільна подружка Еріки.

— Мене турбує наша практикантка, донька однієї з твоїх подруг. Вона працює у нас уже два тижні і працюватиме ще вісім. Я так довго не витримаю.

— Я вже помітила, що вона у твій бік бісики пускає. Я, звичайно, певна, що ти будеш поводитися по-джентльменськи.

— Еріко, дівчиську сімнадцять років, а розуму в неї не більше, ніж у десятилітньої, та й то з натяжкою.

— Просто вона вдоволена можливістю працювати поряд з тобою і почуває щось на кшталт захопленого обожнювання.

— Вчора вона подзвонила мені в домофон о пів на одинадцяту вечора і хотіла зайти до мене з пляшкою вина.

— Ого! — вигукнула Еріка Берґер.

— Ось тобі й «ого»! Коли б я був на двадцять років молодший, я, мабуть, не роздумував би ні секунди. Але ти згадай — адже їй сімнадцять, а мені скоро сорок п’ять.

— І згадувати немає чого. Ми ж з тобою ровесники.

Мікаель Блумквіст відкинувся на спинку стільця і струсив попіл із сигарети.

Мікаель Блумквіст, звичайно, розумів, що справа Веннерстрьома перетворила його на зірку. Весь минулий рік він отримував запрошення на всілякі урочисті заходи від найнесподіваніших людей.

Він розумів, що його запрошували задля можливості потім хвалитися цим знайомством: люди, які раніше рідко потискали йому руки, тепер мало не лізли з поцілунками і прагнули виступати в ролі його щирих друзів. В основному це були навіть не колеги журналісти — з ними він і без того був знайомий, і в цьому середовищі в нього давно налагодилися або гарні, або погані стосунки, — а головним чином так звані діячі культури: актори, завсідники різних ток-шоу та інші напівзнаменитості. Заручитися присутністю Мікаеля на презентації або на приватному обіді стало престижно, тому торік на нього так і сипалися запрошення. Для нього вже стало звичним відповідати на ці пропозиції: «Я би з великою радістю, але, на жаль, уже пообіцяв бути в цей час в іншому місці».

Зворотним боком слави було і те, що тепер про нього з неймовірною швидкістю поширювались усілякі чутки. Якось Мікаелеві зателефонував один із знайомих, стривожений новиною, буцімто Мікаель лежить у клініці, де лікують від наркотичної залежності. Насправді все знайомство Мікаеля з наркотиками зводилося до того, що він підлітком викурив кілька сигарет з марихуаною і років з п’ятнадцять тому якось спробував кокаїн у товаристві молодої голландською рок-співачки. Вживанням алкогольних напоїв він грішив дещо більше, але упивався рідко, в основному на званих обідах і з інших урочистих нагод. А відвідуючи бар або ресторан, він зазвичай обмежувався однією порцією чогось міцного, а часто взагалі пив звичайне пиво. У домашньому барі в нього стояла горілка та кілька сувенірних пляшок односолодового віскі, але відкорковував їх він до смішного рідко.

У колі Мікаелевих знайомих і за його межами було добре відомо, що він живе холостяцьким життям, маючи безліч випадкових зв’язків, і це породило про нього чутки іншого ґатунку. Його багатолітні взаємини з Ерікою Берґер уже давно стали джерелом різних домислів. В останній же рік склалася думка, буцімто він страшенний бабій, який безсоромно користується своєю популярністю для того, щоб переспати з усіма відвідувачками стокгольмських ресторанів. Якийсь маловідомий журналіст навіть було порушив питання, чи не пора Мікаелю звернутися по медичну допомогу з приводу своєї статевої розбещеності. На цю думку його навів приклад одного популярного американського актора, який лікувався в клініці від відповідної недуги.

За Мікаелем справді водилося багато швидкоплинних зв’язків, й іноді траплялося, що вони збігалися за часом. Він і сам гаразд не знав, чому так виходило. Він гадав, що в нього непогана зовнішність, але ніколи не уявляв себе таким уже надзвичайним. Проте йому часто доводилося чути, що в ньому є щось привабливе для жінок. Еріка Берґер пояснила йому, що він справляє враження впевненості й водночас надійності і в нього особливий дар викликати у жінок почуття спокою, що змушує їх забувати про самолюбство. Лягти з ним у ліжко було саме такою справою, не важкою, не ризикованою і не складною, а, навпаки, легкою і приємною в еротичному відношенні, як, на думку Мікаеля, тій і слід було бути.

На противагу тому, що думали про Мікаеля більшість його знайомих, він ніколи не був ловеласом. У крайньому разі він давав зрозуміти, що він зовсім навіть не проти, але завжди надавав жінці право проявити ініціативу. В результаті справа часто само собою кінчалася сексом. Жінки, які побували в його ліжку, рідко належали до анонімних one night stands.[16] Такі, звичайно, теж траплялися на його шляху, але з ними все кінчалося механічними вправами, що не давали ніякої втіхи. Найкращі враження залишали у Мікаеля зв’язки з добре знайомими жінками, які йому справді подобались. Тому не дивно, що його стосунки з Ерікою Берґер тривали двадцять років: їх зв’язували дружба і водночас взаємний потяг.

Відколи він прославився, жінки стали виявляти до нього підвищену цікавість, яка йому самому здавалася дивною і непояснимою. Особливо його дивували молоденькі дівчата, які ні з того ні з сього раптом заходились робити йому аванси.

Мікаелеві чари зазвичай діяли зовсім на інших жінок, не схожих на цих захоплених струнких дівчат в коротеньких спідничках, що не досягли ще двадцятилітнього віку. Коли він був молодший, то часто спілкувався з дамами, старшими за нього, а іноді навіть набагато старшими і досвідченішими. Але в міру того, як він сам дорослішав, різниця у віці поступово скорочувалася. Поява в його житті двадцятип’ятилітньої Лісбет Саландер знаменувала собою в цьому сенсі помітний перелом.

Ось через це він так терміново призначив зустріч з Ерікою.

На прохання однієї з подруг Еріки в «Міленіум» недавно взяли практиканткою дівчину з гімназії, що спеціалізується в галузі засобів масової інформації. Щороку в редакції проходили практику кілька людей, так що в цьому не було нічого незвичайного. Знайомлячись із сімнадцятилітньою практиканткою, Мікаель увічливо з нею привітався, потім якось у розмові відзначив, що в ній начебто проглядає живий інтерес до журналістики, а не просто мрія виступати по телевізору. Втім, як підозрював Мікаель, робота в «Міленіумі» стала тепер престижною сама по собі.

Незабаром він зауважив, що дівчина не пропускає нагоди поспілкуватися з ним тісніше. Він вдавав, ніби не розуміє її досить-таки недвозначних натяків, проте в результаті вона лише подвоїла свої старання, і він почувався трохи ніяково.

Еріка Берґер несподівано розреготалася:

— Любий мій, схоже, ти став жертвою сексуальних домагань на роботі.

— Ріккі! Це дражлива річ! Я в жодному разі не хочу образити її або поставити в дурне становище. Але вона поводиться так само відверто, як кобилиця під час тічки. Я нервую, бо ніхто не знає, що ще вона викине наступної хвилини.

— Вона закохана в тебе, Мікаелю, і через молоді літа ще не вміє виявити своїх почуттів.

— Пробач, але ти помиляєшся! Вона дуже добре вміє їх виявляти. Вона весь час щось таке зображає і сердиться, що я ніяк не клюю на приманку. А мені тільки того й бракувало, щоб про мене пустили поголос, буцімто я старіючий ловелас, такий собі Мік Джаґґер, що ганяється за молоденькими.

— Добре, твоя проблема зрозуміла. Значить, учора увечері вона заявилася до тебе під двері.

— З пляшкою вина. Сказала, що була по сусідству на вечірці у знайомих, і зобразила справу так, ніби завернула до мене випадково.

— І що ж ти їй сказав?

— Я її не впустив. Збрехав, що вона прийшла невчасно, я, мовляв, не сам, у мене панянка.

— І як вона це сприйняла?

— Вона страшенно розлютилася і відвалила.

— І що, по-твоєму, я повинна зробити?

— Get her off my back.[17] У понеділок я збираюся з нею серйозно поговорити. Або вона від мене відчепиться, або я викину її з редакції.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не кажи нічого. Я сама з нею поговорю.

— У мене немає вибору.

— Вона шукає друга, а не коханця.

— Не знаю я, чого вона шукає, але…

— Мікаелю, я пройшла через те ж саме, через що проходить вона. Я з нею поговорю.


Як і всі, хто дивиться телевізор і читає вечірні газети, Нільс Б’юрман за останній рік заочно познайомився з Мікаелем Блумквістом. В обличчя він його не знав, але навіть якби й знав, то не звернув би уваги на його появу, позаяк йому не було відомо про існування будь-якого зв’язку між редакцією «Міленіуму» та Лісбет Саландер.

Крім того, він був дуже заклопотаний власними думками, щоб помічати, що відбувається навколо.

Після того як його відпустив інтелектуальний параліч, він потроху почав аналізувати своє становище і роздумувати над тим, як він може переграти Лісбет.

Усе впиралося в одну обставину. В розпорядженні Лісбет Саландер був дев’яностохвилинний фільм, знятий нею за допомогою прихованої камери, в якому було детально показано, як він її зґвалтував. Б’юрман бачив цей фільм. Його неможливо було витлумачити в якомусь схвальному сенсі. Якщо плівка потрапить до прокуратури або (ще гірше!) у розпорядження засобів масової інформації, його життя буде скінчене: це буде кінець його кар’єри і волі. Знаючи кримінальний кодекс, він сам підрахував, що за насильство в особливо жорстокій формі, використання особи, що перебуває в залежному становищі, заподіяння тілесних ушкоджень він загалом має дістати років шість позбавлення волі. Один з епізодів фільму досвідчений захисник може навіть подати як спробу вбивства.

Тієї ночі він ледь не придушив її від збудження, коли притиснув до її обличчя подушку. Зараз він шкодував, що не задушив її до кінця.

Вони ж ні за що не зрозуміють, що вона весь час грала зрежисовану виставу і заздалегідь усе спланувала. Вона його спровокувала, стріляла в нього дитячими оченятами і спокушала своїм тілом дванадцятилітнього дівчиська. Вона навмисне дала йому зґвалтувати себе. Це сталося з її вини…

Проте хоч як би він надумався діяти, він мусив спочатку дістати цей фільм і переконатися, що в неї не залишилося копій. Тоді проблему буде вирішено.

Можна не сумніватися, що така відьма, як Лісбет Саландер, упродовж років нажила собі чимало ворогів. Б’юрман мав одну велику перевагу. На відміну від усіх інших, хто з тієї або іншої причини міг затаїти зло на Саландер, у нього був необмежений доступ до її медичної картки, звітів до Опікунської ради і психіатричних висновків. Він був одним з небагатьох у Швеції, кому відомі її найсокровенніші таємниці.

Її особова справа, передана йому Опікунською радою, коли він був призначений її опікуном, була стислою і змістовною — всього п’ятнадцять сторінок, що змальовували картину всього її дорослого життя. Вона включала коротку виписку з висновку психіатричної експертизи, де викладено її діагноз, рішення стокгольмського суду про визнання її недієздатною та фінансовий звіт за минулий рік.

Він знову і знову вчитувався в її особову справу. Потім почав систематичне збирання відомостей про минуле Лісбет Саландер.

Як адвокатові, йому було чудово відомо, яким чином шукати інформацію в державних установах. Будучи її офіційним представником, він легко міг дістати доступ до засекречених папок, де зберігались медичні дані. Нільс Б’юрман належав до тих небагатьох людей, які мали право на отримання будь-якої довідки, що стосувалася Лісбет Саландер.

Та все ж йому знадобилося кілька місяців на те, щоб крихта за крихтою, через звіти соціальних служб, поліцейські розслідування і судове рішення відновити всю історію її життя, починаючи з найдавніших записів шкільних років. Він особисто зустрівся і обговорив стан її психічного здоров’я з доктором Єснером X. Льодерманом, психіатром, який у зв’язку з настанням її вісімнадцятиліття рекомендував для неї утримання в закритому лікувальному закладі. Він ретельно вивчив усі міркування, на яких ґрунтувалось ухвалене рішення. Всі надавали йому в цьому допомогу. Одна жінка із соціальної служби навіть похвалила його за незвичайну увагу, яку він проявив, не полінувавшись ознайомитися з усіма аспектами життя своєї підопічної Лісбет Саландер.

Але справжнім джерелом інформації виявилися два записники в твердих палітурках, що зберігались у картотеці в одного із службовців соціального відомства. У цих записниках були записи, зроблені попередником Б’юрмана, адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, судячи з усього, пізнав Лісбет краще, ніж будь-хто інший. Пальмґрен сумлінно щороку подавав до соціальної служби належний короткий звіт, але, крім того, він ретельно записував свої власні міркування у формі щоденника, і про це, як гадав Б’юрман, Лісбет Саландер нічого не знала. Очевидно, це були особисті робочі записи Пальмґрена, які, після того як його уразив інсульт, потрапили до соціального управління і залишилися там лежати, ніким не прочитані.

Це були оригінали. Копій не існувало.

Чудово!

Із записів Пальмґрена поставав зовсім інший образ Лісбет Саландер, геть не схожий на той, що його малювали звіти соціального відомства. Він зміг простежити нелегкий шлях, який пройшла Лісбет Саландер, перетворюючись з некерованого підлітка в молоду жінку, що влаштувалася на роботу до приватної охоронної агенції «Мілтон сек’юриті», — туди її взяли завдяки особистим зв’язкам Пальмґрена. З дедалі більшим здивуванням Б’юрман переконувався в тому, що Лісбет Саландер зовсім не була розумово відсталою помічницею в офісі, яка сторожувала копіювальний апарат і заварювала каву: навпаки, вона виконувала висококваліфіковану роботу, що полягала в проведенні розслідувань для «Мілтон сек’юриті» за завданнями віце-директора Драґана Арманського. Б’юрман також переконався в тому, що Арманський і Пальмґрен були знайомі й обмінювались між собою інформацією про свою спільну підопічну.

Драґан Арманський — це ім’я Нільс Б’юрман узяв собі на замітку. З усіх людей, згадуваних в біографії Лісбет Саландер, тільки ці двоє могли вважатися її друзями, і обоє, судячи з усього, дивились на неї як на свою підопічну. Пальмґрен зник зі сцени. З тих, хто міг бути потенційно небезпечним, залишався тільки Арманський. Б’юрман вирішив триматися подалі від Арманського і не шукати з ним зустрічей.

Записники багато що йому пояснили. Б’юрман тепер зрозумів, чому Лісбет так багато про нього знає. Він як і раніше не міг збагнути, як їй вдалося дізнатися про його перебування в марсельській клініці пластичної хірургії, яке він тримав у секреті. Проте багато з її таємниць він уже розгадав. Її роботою було розкопування подробиць чужого особистого життя, і він одразу ж подвоїв обережність, з якою вів власне розслідування. З огляду на те, як легко Лісбет Саландер проникала в його квартиру, тут було найбільш непідхоже місце для зберігання документів, що містили відомості про її життя, і він, зібравши всю документацію, перевіз її в картонній коробці на дачу в районі Сталлархольма, де все частіше збував час у самотніх роздумах.

Що більше він читав про Лісбет Саландер, то більше доходив думки, що вона патологічно ненормальна, психічно хвора, асоціальна особа. Його кидало у дрож на саму згадку, як він лежав, цілком перебуваючи в її владі, прикутий кайданками до власного ліжка. Б’юрман не сумнівався, що вона виконає свою погрозу і вб’є його, якщо він дасть їй для цього хоч найменший привід.

У неї не було ніяких стримуючих понять про поведінку в суспільстві, ніяких гальм. Вона — паскуда, хвора і небезпечна для оточуючих божевільна. Граната із зірваною чекою. Шльондра.


Щоденник Хольгера Пальмґрена дав йому ключ і до останньої загадки. Пальмґрен неодноразово робив у своєму щоденнику записи дуже особистого характеру про свої розмови з Лісбет Саландер. Чокнутий перестарок! У двох таких записах він наводив її вислів: «Коли стався Весь Цей Кошмар» — було очевидно, що так говорила сама Лісбет Саландер, проте Б’юрман так і не з’ясував, що ж це означає.

Спантеличений Б’юрман відзначив для себе вислів «Весь Цей Кошмар». Що то було? Рік, проведений у прийомній сім’ї? Якась одна недозволенна дія? Десь у тій величезній кількості інформації, що він уже зібрав, мало бути пояснення.

Він розгорнув звіт про психіатричну експертизу, проведену, коли Лісбет Саландер сповнилося вісімнадцять років, і уважно перечитав його вп’яте чи вшосте. І тут він зрозумів, що у відомостях, які вже є в нього, про Лісбет Саландер є одна прогалина.

У нього були виписки із шкільної характеристики із записом про те, що її мати була не в змозі її виховувати, були звіти з кількох прийомних сімей, що належали до років перед її повноліттям, і дані психіатричного огляду, проведеного у зв’язку з її вісімнадцятиліттям.

Коли їй було дванадцять років, сталася якась подія, що дала поштовх до її божевілля.

У біографії Лісбет Саландер виявилися й інші прогалини.

Вперше він, на свій подив, дізнався, що у Лісбет була сестра-близнючка, про яку жодним словом не згадувалося в матеріалах, що були в нього. Боже! Виявляється, їх таких дві! Проте він так і не зміг відшукати ніяких відомостей про те, що сталося з цією сестрою.

Її батько був невідомий, відсутні були також бодай якісь пояснення, чому мати була не в змозі її виховувати. Досі Б’юрман припускав, що Лісбет захворіла й у зв’язку з цим була направлена до дитячої психіатричної клініки і так далі. Тепер же в нього виникло переконання, що у віці дванадцяти-тринадцяти років з Лісбет Саландер щось сталося, вона пережила якесь потрясіння, інакше кажучи, Весь Цей Кошмар. Але ніде не було вказівки на те, в чому саме цей кошмар полягав.

У звіті судово-психіатричної експертизи він нарешті виявив посилання на доданий документ, якого в справі не виявилося: це був номер запису чергового в поліцейському журналі від 3 лютого 1991 року. Номер запису був проставлений від руки на берегах копії, знайденої ним у сховищі Управління із соціального забезпечення. Але, зробивши запит на цей документ, він зіткнувся з перешкодою — за королівським указом документ був засекречений. Йому відповіли, що він може звернутися до уряду й оскаржити цю постанову.

Нільс Б’юрман розгубився. У тому, що матеріали поліцейського розслідування у справі, в якій фігурувала дванадцятилітня дівчинка, виявилися засекречені, не було нічого дивного — цього вимагала турбота про недоторканність особи. Але він як офіційний опікун Лісбет Саландер мав право зажадати будь-який документ, що стосувався його підопічної. Чому звітові про розслідування було надано такий рівень таємності, що дозвіл на доступ потрібно було запрошувати в уряді?

Він автоматично подав заявку. На її розгляд пішли два місяці, і, на своє велике здивування, Б’юрман дістав відмову. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж такого драматичного мало в собі поліцейське розслідування п’ятнадцятилітньої давнини у справі дванадцятилітньої дівчинки, щоб його треба було охороняти з такою ж ретельністю, як ключі від Росенбада.[18]

Він знову повернувся до щоденників Пальмґрена і перечитав їх, не пропускаючи жодного рядка, намагаючись розгадати, що ж ховається за словами «Весь Цей Кошмар». Але текст не давав ніякої підказки. Очевидно, що Пальмґрен і Лісбет Саландер обговорювали між собою цю тему, але це ніяк не відбивалося в записах. До речі, згадки про «Весь Цей Кошмар» з’являлися аж у кінці довгого щоденника. Можливо, Пальмґрен просто не встиг зробити відповідний запис, перш ніж умерти від крововиливу в мозок.

Усе це навело Б’юрмана на нові роздуми. Хольгер Пальмґрен був наставником Лісбет Саландер починаючи з тринадцятилітнього віку і став її опікуном, коли їй сповнилося вісімнадцять років. Інакше кажучи, Пальмґрен виявився з нею поряд невдовзі після того, як стався «Весь Цей Кошмар» і коли Саландер опинилася в дитячій психіатричній лікарні. Тому, цілком імовірно, він знав, що з нею сталося.

Б’юрман знову пішов до Головного архіву соціального відомства. Цього разу він не став запитувати документи із справи Лісбет Саландер, а замовив тільки виховательський звіт, який складала соціальна служба, і дістав на руки матеріал, що на перший погляд видався суцільним розчаруванням. Усього дві сторіночки короткої інформації: мати Лісбет Саландер не в змозі виховувати своїх доньок, через особливі обставини дівчаток довелося розділити, Камілла Саландер була направлена до прийомної сім’ї, Лісбет Саландер поміщена до дитячої психіатричної клініки Святого Стефана. Можливість альтернативних рішень не обговорювалась.

Чому? Нічого, крім загадкового формулювання: «Через події, що сталися 3.12.91, Управління із соціального забезпечення прийняло рішення…». Далі знову згадувався номер чергового запису засекреченого поліцейського розслідування. Проте цього разу наводилася ще одна деталь — ім’я поліцейського, що складав звіт.

Побачивши це ім’я, адвокат Б’юрман довго не міг заспокоїтися від несподіванки. Воно було йому знайоме. Добре знайоме.

Тепер усе постало перед ним у цілком новому світлі.

Ще два місяці пішло в нього на те, щоб уже іншими шляхами дістати в свої руки потрібний документ. Це був короткий і чіткий поліцейський звіт, що налічував сорок сім сторінок формату А4, плюс шістдесят сторінок додатків і доповнень, долучених до справи за наступні шість років.

Спершу він не зрозумів, що до чого.

Потім узяв знімки судово-медичного дослідження і ще раз перевірив ім’я.

Господи! Не може бути!

Тут він раптом зрозумів, чому справу було засекречено. Адвокатові Нільсу Б’юрману випав джек-пот!

Ще раз уважно перечитавши документи рядок за рядком, він усвідомив, що на світі є ще одна людина, яка має підстави ненавидіти Лісбет Саландер так само пристрасно, як він.

Б’юрман був не самотній.

У нього знайшовся союзник. Найнесподіваніший союзник, якого тільки можна собі уявити!

І він почав без поспіху складати свій план.

На столик у кафе «Хедон» лягла чиясь тінь, і Нільс Б’юрман отямився від задумливості. Підвівши голову, він побачив світловолосого… здорованя. На цьому слові він врешті-решт зупинився. Від несподіванки він аж відсахнувся на частку секунди, перш ніж оговтатися.

Чолов’яга, що дивився на нього згори, був на зріст вище двох метрів і дуже могутньої статури. Безперечно культурист. Б’юрман помітив, що в ньому немає ані жиринки, ані найменшої ознаки слабкості. Навпаки, від нього йшло відчуття страшної сили.

У пришельця була по-військовому коротка стрижка й овальне обличчя з несподівано м’якими, майже дитячими рисами, зате очі крижаної голубіні дивилися жорстко. На ньому була коротка чорна шкіряна куртка, блакитна сорочка, чорна краватка і чорні штани. В останню чергу адвокат Б’юрман звернув увагу на його руки — попри високий зріст, величезні ручища цього чоловіка навіть для нього здавалися дуже великі.

— Адвокат Д’юрман?

Він говорив з виразним акцентом, але голос виявився несподівано тонким, і адвокат Б’юрман ледве стримався від мимовільної усмішки.

— Ми отримали вашого листа, — вів далі незнайомець.

— Хто ви такий? Я хотів побачитися з…

Чоловік з величезними ручищами не став слухати, про що його хоче запитати Б’юрман. Усівшись навпроти, він обірвав співрозмовника на півслові.

— Побачитеся замість нього зі мною. Кажіть, якого дідька треба!

Адвокат Нільс Ерік Б’юрман трохи повагався. Йому була страшенно неприємна думка про те, щоб видати себе з головою абсолютно незнайомій людині. Проте цього вимагала необхідність. Він ще раз нагадав собі, що він не єдиний, кому ненависна Лісбет Саландер. Йому потрібні союзники. Стишивши голос, він почав пояснювати, у якій справі прийшов.

Розділ 03

П'ятниця, 17 грудня — субота, 18 грудня

Лісбет Саландер прокинулася о сьомій ранку, прийняла душ, спустилася в хол до Фреді Мак-Бейна і запитала, чи знайдеться для неї вільний багі,[19] вона хоче взяти його на весь день. Через десять хвилин заставу було заплачено, сидіння і дзеркало заднього виду підігнані, зроблено пробну поїздку і перевірено наявність бензину в баку. Вона пішла в бар, узяла на сніданок каву з молоком і бутерброд із сиром, а також пляшку мінеральної води про запас. Час за їдою вона присвятила тому, щоб списати цифрами паперову серветку і подумати над задачкою П’єра Ферма:3 + у3 = z3).

Щойно пробило вісім, як у барі з’явився доктор Форбс — свіжопоголений, одягнений у темний костюм і білу сорочку з блакитною краваткою. Він замовив яйце, тост, апельсиновий сік і чорну каву. О пів на дев’яту він піднявся і вийшов до таксі, що чекало на нього.

Лісбет пішла за ним, тримаючись на деякій відстані. Доктор Форбс вийшов з таксі навпроти Морської панорами на початку бухти Каренаж і неквапною ходою подався понад берегом. Вона проїхала повз нього, припаркувалася на приморському бульварі і стала терпляче чекати, коли він пройде, щоб рушити услід.

До першої години дня Лісбет уже вся спітніла і ноги в неї опухли. Цілих чотири години вона провела, походжаючи вулицями Сент-Джорджеса. Темп прогулянки був повільний, але за весь час вони жодного разу не зупинилися, і нескінченні круті підйоми і спуски вже далися взнаки її м’язам. Допиваючи останній ковток мінеральної води, вона тільки дивувалася енергії Форбса. Лісбет уже почала подумувати про те, чи не кинути цю затію, аж раптом дорога звернула у бік «Черепашачого панцира». Почекавши десять хвилин, вона зайшла до ресторану і влаштувалася на веранді. Вони опинилися точнісінько на тих самих місцях, що й минулого разу, і він так само пив кока-колу і дивився удалину на воду.

Форбс був одним з дуже небагатьох людей на Ґренаді, що носив піджак і краватку. Лісбет відзначила, що він ніби й не помічає жари.

О третій годині він розплатився і вийшов з ресторану, і Лісбет довелося перервати свої роздуми. Доктор Форбс поволі плентався уздовж бухти Каренаж, потім ускочив в один з міні-автобусів, що йдуть у бік Ґранд Анс. Лісбет під’їхала до готелю «Кейс» за п’ять хвилин до того, як він вийшов з автобуса. У своему номері вона налила ванну і занурилася в холодну воду. Ноги нили, а на лобі у неї пролягли глибокі зморшки.

Але цю довгу прогулянку Лісбет відбула недаром і дещо дізналася. Щоранку доктор Форбс виходив з готелю свіжопоголений, з портфелем під пахвою, ніби на службу, — і ось він провів цілий день, не роблячи зовсім нічого, а тільки гайнуючи час! Які б причини не привели його на Ґренаду, це явно були не перемови про спорудження нової школи, але чомусь він прикидався, ніби приїхав сюди з діловими намірами.

Для чого весь цей театр?

Єдиною людиною, від якої він з якихось міркувань хотів приховати щось пов’язане з цією поїздкою, могла бути тільки його дружина. Він хотів створити у неї враження, ніби цілоденно заклопотаний важливими справами. Але чому? Можливо, справа провалилась, а він через власну гординю не хотів у цьому зізнатися? Чи то він приїхав на Ґренаду з якоюсь іншою метою? Не чекає часом він тут на когось або на щось?


Перевіряючи електронну пошту, Лісбет Саландер виявила чотири послання. Перше надійшло від Чуми і було відправлене вже за годину після того, як вона йому написала. У зашифрованому повідомленні було одне питання з двох слів: «Ти жива?» Чума ніколи не мав схильності до довгих і зворушливих послань. Утім, як і сама Лісбет.

Два наступні були відправлені о другій годині ночі. В одному той-таки Чума написав, не полінувавшись його зашифрувати, що один знайомий по Інтернету, відомий там під ім’ям Більбо, мешканець Техасу, клюнув на її запит. Чума додав адресу Більбо і PGP-ключ. За кілька хвилин після листа Чуми прибуло послання від самого Більбо. Коротке повідомлення містило тільки обіцянку протягом наступної доби надіслати їй відомості про доктора Форбса.

Четверте послання, також від Більбо, було відправлене вже увечері. У ньому була зашифрована адреса банківського рахунка і ftp-адреса з додатком у вигляді zip-файлу[20] на 390 kb. У ньому Лісбет виявила папку, що мала чотири jpg-зображення низької роздільності і п’ять текстових документів.

Дві фотографії являли собою портрети доктора Форбса, на одній він був знятий з дружиною на прем’єрі в театрі, ще на одній — сам-один на церковній кафедрі.

Перший документ становив звіт Більбо на одинадцяти сторінках, другий складався з вісімдесяти чотирьох сторінок, викачаних з Інтернету. Інші два документи містили відскановані й оброблені за допомогою програми OCR[21] газетні вирізки з місцевої газети «Остін америкен стейтсмен», а останній був нарисом, присвяченим релігійній громаді доктора Форбса під назвою Пресвітеріанська церква Остіна.

Хоча Лісбет Саландер напам’ять знала Третю Книгу Мойсееву (торік у неї були причини вивчити біблійний звід кримінальних законів), з історії релігії в цілому вона мала досить скромні знання. Вона неясно уявляла собі різницю між іудейською, пресвітеріанською і католицькою церквами — вона знала тільки те, що єврейська церква називається синагогою. Спершу вона злякалася, що доведеться детально вникати в теологічні питання, але відразу ж подумала, що їй абсолютно однаково, до якої там церкви належить доктор Форбс.

Доктору Річарду Форбсу, іноді називаному преподобним Річардом Форбсом, було сорок два роки. На домашній сторіночці церкви Остін Саут повідомлялося, що в неї є сім постійних служителів. Першим у списку йшов преподобний Дункан Клеґґ, котрий був, треба гадати, провідним богословом цієї церкви. На фотографії можна було бачити міцного чоловіка з сивою шевелюрою і пещеною сивою бородою.

Річард Форбс йшов у списку третім, він опікувався питаннями освіти. Після його ймення стояла в лапках назва «Фонд Холі Вотер».

Лісбет прочитала вступну частину послання цієї церкви. Воно говорило:

«Своїми подячними молитвами ми будемо сприяти настанню Остін Саут, пропонуючи йому ту стабільність, богослов’я та ідеологію надії, яку проповідує пресвітеріанська церква Америки. Будучи служителями Христовими, ми пропонуємо прихисток стражденним і надію на прощення через молитву і благодатне баптистське вчення. Порадіймо ж любові Господній! Наш обов’язок — усувати перешкоди між людьми і прибирати перепони, що стоять на шляху розуміння заповіданого Богом Євангелія любові».

Відразу ж після вступної частини йшов номер банківського церковного рахунка і заклик втілити свою любов у діяння.

Більбо надіслав Лісбет чудову коротку біографію Річарда Форбса. Звідси вона дізналася, що Форбс народився в Неваді, в містечку Седарс-Блафф. Він був аграрієм, жив з комерції, працював кореспондентом у газеті, що виходила в Нью-Мексико, і менеджером християнського рок-бенду і потім у віці тридцяти одного року прилучився до церкви Остін Саут. Він здобув спеціальність ревізора і, крім того, вивчав археологію. Проте Лісбет так і не знайшла ніде згадки про те, коли він дістав офіційне звання доктора.

На релігійних зібраннях Форбс познайомився із Джеральдіною Найт, дочкою власника ранчо Вільяма Е. Найта, як і він — одного з провідних діячів церкви Остін Саут. Річард і Джеральдіна одружилися в 1997 році, після чого церковна кар’єра Річарда Форбса швидко пішла вгору. Він став керівником фонду Діви Марії, завданням якого було «вкладати Божі гроші в освітні проекти для зацікавлених».

Форбса двічі заарештовували. У 1997 році, коли йому було двадцять п’ять років, він був звинувачений у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з автомобільною аварією. Суд його виправдав. Наскільки Лісбет могла робити висновок з газетних вирізок, він тоді справді був не винний. У1995 році він обвинувачувався в розкраданні грошей християнського рок-бенду, в якому працював менеджером, але й цього разу його виправдали.

В Остіні він став помітною фігурою і членом уряду штату в департаменті освіти. Він був членом демократичної партії, старанно брав участь у добродійних заходах і збирав кошти для оплати шкільного навчання дітей з незаможних родин.

Церква Остін Саут у своїй діяльності приділяла велику увагу іспаномовним родинам.

У 2001 році на Форбса упали підозри в економічних порушеннях, пов’язаних з діяльністю фонду Діви Марії. Так, в одній з газетних статей висловлювалася думка, що Форбс уклав у прибуткові підприємства більшу частину надходжень, ніж це дозволяв робити статут. Церква виступила із спростуванням цих звинувачень, і в дебатах, що розгорілися потім, пастор Клеґґ відкрито став на бік Форбса. Проти нього не було висунуто офіційного обвинувачення, і проведена ревізія не виявила ніяких порушень.

З особливою увагою Лісбет вивчила звіт про грошові справи Форбса. Він отримував непогану платню — шістдесят тисяч доларів на рік, якихось додаткових доходів не мав. Фінансове благополуччя родини забезпечувала Джеральдіна Форбс — у 2002 році помер її батько, і дочка стала єдиною спадкоємицею приблизно сорокамільйонного статку. Дітей подружня пара не мала.

Отже, Річард Форбс цілком залежав від своєї дружини. Лісбет нахмурила брови. Обставини мало сприяли тому, щоб чоловік мав право лупцювати Джеральдіну.

Увійшовши в Інтернет, Лісбет відправила на адресу Більбо коротке зашифроване повідомлення з подякою за надіслані ним матеріали, а заразом переказала п’ятсот доларів на зазначений ним банківський рахунок.

Потім вона вийшла на балкон і притулилася до поручнів. Сонце сідало. Вітер, набираючи силу, шумів у кронах пальм, що оточували кам’яну огорожу, яка відокремлювала готель від пляжу. Лісбет пригадала пораду Елли Кармайкл і, поклавши комп’ютер, «Виміри в математиці» і зміну одягу в нейлонову сумку, поставила її на підлозі біля ліжка. Потім вона спустилася в бар і замовила собі на обід рибу і пляшку «Карибу».

У барі Лісбет не зауважила нічого цікавого, крім того, що біля барної стійки Форбс, одягнений цього разу в тенісну сорочку, шорти і спортивні черевики, захоплено розпитував Еллу Кармайкл про «Матильду». Судячи з виразу його обличчя, він ні про що не хвилювався. На шиї у нього висів золотий ланцюжок, і він мав веселий і привабливий вигляд.


Ціла днина вимушених походеньок по Сент-Джорджесу вимотала Лісбет. Після обіду вона вийшла трохи прогулятися, але було вітряно і температура помітно знизилася, тому вона пішла до себе в кімнату і лягла в ліжко вже о дев’ятій годині вечора. За вікном шумів вітер. Вона хотіла трохи почитати, але майже відразу ж заснула.

Розбудив її якийсь несподіваний гуркіт. Лісбет кинула погляд на годинник на руці — чверть на одинадцяту вечора. Похитуючись, вона звелася на ноги і відчинила балконні двері — порив вітру штовхнув її з такою силою, що вона мимоволі відступила на крок. Притримуючись за одвірок, вона обережно висунула голову на балкон і роззирнулася.

Розвішені над басейном лампи розгойдувалися на вітрі, і садом метушились неспокійні тіні. В отворі воріт стовпилася купка розбуджених пожильців — усі дивилися в бік пляжу. Дехто тулився ближче до бару. На півночі виднілися вогні Сент-Джорджеса. Небо було затягнуте хмарами, але дощ не йшов. У темряві Лісбет не могла розгледіти море, але хвилі шуміли набагато гучніше, ніж завше. Ще дужче похолодало, і вперше за весь час перебування на Карибах вона відчула, що змерзла до дрижаків.

Стоячи на балконі, Лісбет почула гучний стукіт у свої двері; загорнувшись у ковдру, вона відчинила і побачила стривоженого Фреді Мак-Бейна.

— Вибач, що потривожив, але, схоже, насувається шторм.

— «Матильда».

— «Матильда», — кивнув Мак-Бейн. — Увечері вона налетіла на Тобаго, і надійшли повідомлення, що там були великі руйнування.

Лісбет порилася в пам’яті, пригадуючи свої знання з географії і метеорології. Тринідад і Тобаго знаходилися приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Ґренади. Тропічний ураган міг запросто захопити площу радіусом сто кілометрів, а його центр здатний переміщатися зі швидкістю тридцять-сорок кілометрів на годину. А це означало, що «Матильда» могла заявитися в гості до Ґренади і от-от уже бути на порозі. Все залежало від того, в який бік вона попрямувала.

— Зараз безпосередньої небезпеки немає, — говорив далі Мак-Бейн. — Але ми вирішили про всяк випадок вжити заходів. Я хочу, щоб ти зібрала найцінніші речі і спустилася в хол. Ми пригощаємо бутербродами і кавою за рахунок готелю.

Лісбет пішла за його порадою. Вона хлюпнула водою собі в обличчя, щоб прогнати сон, надягнула джинси, черевики і фланелеву сорочку й повісила через плече нейлонову сумку. Перш ніж вийти з номера, вона повернулася, відчинила двері ванної кімнати і засвітила світло. Зеленої ящірки ніде не було: мабуть, сховалася в якій-небудь шпаринці. Розумниця!

У барі вона попрямувала до свого звичайного місця і звідтіль почала спостерігати, як Елла Кармайкл роздає вказівки своєму персоналу. Зараз усі наповнювали термоси гарячим питвом. Незабаром Елла долучилася до Лісбет у її куточку.

— Привіт. Ти, схоже, щойно прокинулася.

— Я спала. І що тепер?

— Поки подивимося, що буде далі. На морі зараз шторм, і ми вже отримали з Тринідаду попередження про ураган, що насувається. Якщо стане гірше і «Матильда» попрямує в наш бік, ми спустимося в підвал. Ти не могла б допомогти?

— Що потрібно робити?

— У нас тут у вестибюлі лежить сто шістдесят ковдр, їх треба віднести в підвал. І крім того, потрібно прибрати багато всяких речей.

Наступну годину Лісбет допомагала носити до підвалу ковдри і збирати розставлені навколо басейну квіткові горщики, столики, шезлонги та інші речі. Коли Елла сказала, що досить, і відпустила її, вона пройшлася по доріжці, що вела на пляж, і навіть виглянула за ворота. У пітьмі розлючено гуркотів прибій, і гнівні пориви вітру загрожували звалити з ніг, так що доводилося напружувати сили, щоб устояти. Пальми біля огорожі тривожно розгойдувались.

Вона повернулася в бар, замовила каву з молоком і сіла біля стійки. Вже перевалило за північ. Пожильців і службовців готелю сповнювало тривожне очікування. Сидячи за столиками, вони перемовлялися притишеними голосами, час від часу поглядаючи на небо. Всього в залі зібралися тридцять два пожильці і чоловік десять обслуговуючого персоналу. Лісбет несподівано звернула увагу на Джеральдіну Форбс — та сиділа за найвіддаленішим столиком у кутку з келихом у руці і напруженим виразом на обличчі. Її чоловіка ніде не було видно.


Попиваючи каву, Лісбет уже заглибилася була в теорему Ферма, як раптом Фреді Мак-Бейн вийшов з-за конторки на середину зали.

— Прошу уваги! Я щойно отримав повідомлення, що шторм ураганної сили досяг Пті-Мартиніки. Попрошу всіх присутніх негайно спуститися в підвал.

Пті-Мартинікою називався маленький острівець, що належав до Ґренади і був розташований за кілька морських миль на північ від головного острова. Не заводячи ніяких розмов, припиняючи всі намагання розпитувати, Фреді Мак-Бейн рішуче спровадив своїх гостей до сходів у підвал, розташованих за стійкою адміністратора. Лісбет покосилася на Еллу Кармайкл і наставила вуха, побачивши, що та підійшла до Фреді.

— Як справи? Дуже кепські? — спитала Елла.

— Не знаю. Телефонний зв’язок обірвався, — відповів Фреді, стишивши голос.

Лісбет спустилася в підвал і поставила свою сумку на розстелену в кутку ковдру. Трохи подумавши, вона знову встала і пішла нагору, назустріч тим, що спускалися сходами.

Піднявшись у вестибюль, вона підійшла до Елли Кармайкл і запитала, чи не треба ще що-небудь допомогти. Елла подивилася заклопотано і заперечно похитала головою:

— Подивимося, що буде далі. Ця «Матильда» — ще та стерва.

Лісбет побачила, як з вулиці квапливо увійшли п’ятеро дорослих з десятком дітлахів. Їх зустрів Фреді Мак-Бейн і направив у бік підвалу.

Раптом Лісбет здригнулася від тривожної думки.

— Я правильно думаю, що зараз усі на Ґренаді ховаються до якого-небудь підвалу? — спитала вона приглушеним голосом.

Елла Кармайкл провела поглядом родину, що спускалася сходами.

— На жаль, у нас тут один з небагатьох підвалів, які є на Ґранд Анс. Прийдуть ще люди, щоб сховатися тут.

Лісбет тривожно заглянула Еллі в очі:

— А як же решта?

— Ті, у кого немає підвалу? — Елла гірко посміхнулася. — Засядуть у себе вдома або в якій-небудь іншій схованці. Більшість сподівається тільки на Бога.

Джордж Бленд!

Лісбет стрімко повернула до виходу і бігцем кинулася на вулицю.

Вона чула, як Елла її кликала, але навіть не обернулася.

Він живе в жалюгідній халупі, яка розвалиться від першого ж пориву урагану!

Вискочивши на дорогу, що вела до Сент-Джорджеса, вона відразу ж захиталася від рвучкого вітру, але вперто просувалася й далі вперед. Пориви зустрічного вітру ледве не збивали її з ніг. Їй знадобилося майже десять хвилин, щоб подолати чотириста метрів до житла Джорджа Бленда. На всьому шляху вона не зустріла ні душі.


Звернувши у бік халупи Джорджа Бленда, вона побачила крізь відтулину у вікні світло його гасової лампочки. І тієї ж миті ринув дощ, немов холодний душ зі шланга. За кілька секунд вона промокла до нитки, а видимість стала якісь кілька метрів. Лісбет затарабанила в двері, і Джордж Бленд, ставши на порозі, витріщив на неї очі.

— Що ти тут робиш? — гукнув він, намагаючись перекричати шум вітру.

— Ходім! Треба йти в готель. Там є підвал.

Джордж Бленд здивовано дивився на неї. Раптом буря різко зачинила двері, і йому довелося кілька секунд боротися з вітром, перш ніж знову вдалося їх відчинити. Лісбет утерла воду з обличчя, схопила його за руку і притьмом побігла назад.

Вони вибрали шлях через пляж, так було метрів на сто ближче, ніж дорогою, яка робила в цьому місці крутий закрут убік від води. На півдорозі Лісбет зрозуміла, що зробила помилку — на пляжі ніде було сховатися від негоди. Дощ і вітер так різко били їм назустріч, що кілька разів довелося зупинитись. У повітрі носилися пісок і обламані гілки, гуркотів прибій. Здавалося, ціла вічність минула, коли Лісбет нарешті побачила кам’яну огорожу, що забовваніла в мороці, і наддала ходи. Коли вони добігли до дверей, вона озирнулася у бік пляжу. І заклякла на порозі.

Крізь дощову завісу вона раптом розгледіла на пляжі, метрів за п’ятдесят звідси, дві людські постаті. Джордж Бленд тягнув її за руку, щоб скоріше заштовхнути у вестибюль, але вона вивільнила свою руку і, притиснувшись до стіни, стала вдивлятися в далечінь. На якусь мить пара зникла з очей, потім усе небо яскраво розпанахала блискавка.

Вона вже зрозуміла, що це були Річард і Джеральдіна Форбс. Вони стояли приблизно на тому ж місці, де вона вчора ввечері бачила Річарда Форбса, що походжав уперед і назад.

Коли блискавка спалахнула знову, їй здалося, що Річард силою тягне за собою дружину, що опиралася.

І тут окремі шматочки головоломки раптом склалися в цілісну картину. Фінансова залежність. Обвинувачення в шахрайстві в Остіні. Його неспокійне ходіння містом і непорушне сидіння в ресторані «Черепашачий панцир», коли він, здавалося, був заглиблений у тяжкі роздуми.

Він задумав убивство, щоб запопасти сорок мільйонів. Ураган для нього прикриття. Зараз він дочекався свого шансу.

Лісбет Саландер заштовхнула Джорджа Бленда у вестибюль і роззирнулася на всі боки. На очі їй потрапив забутий під дощем розхитаний стілець нічного сторожа. Вона схопила його, з розмаху вдарила об стіну будинку і озброїлася відламаною ніжкою. Джордж Бленд, нічого не розуміючи, кричав їй услід, щоб вона повернулася, але вона вже щодуху мчалася до пляжу.

Шквалистий вітер так і штурляв з ніг, але Лісбет, зціпивши зуби, пробивалася крок за кроком усе далі. Вона вже майже порівнялася з Форбсами, коли наступна блискавка освітила пляж і вона побачила Джеральдіну Форбс, що стояла навколішках біля самої крайки води. Схилившись над нею, Річард Форбс уже замахнувся, щоб завдати удару, в руках у нього було щось схоже на залізну трубу. Лісбет побачила, як його рука, описавши дугу, опустилася над головою дружини. Жінка перестала битися.

Річард Форбс не помітив Лісбет Саландер.

Лісбет ударила його по потилиці, ніжка стільця розкололася навпіл, а він лицем униз упав на пісок.

Нагнувшись, Лісбет узяла Джеральдіну Форбс за плечі і під різкими струменями дощу перевернула горілиць. Руки її раптом стали червоні від крові. На скроні у Джеральдіни Форбс темніла відкрита рана. Тіло жінки здалося важким, немов налите свинцем, і Лісбет у відчаї стала оглядатися, гадаючи, як дотягнути це бездиханне тіло до огорожі готелю. Але наступної миті на підмогу підоспів Джордж Бленд. Він гукнув їй щось, чого Лісбет не могла розібрати крізь завивання вітру.

Лісбет кинула погляд на Річарда Форбса. Той уже став накарачки, але вона бачила тільки його спину. Обвивши ліву руку Джеральдіни навколо своєї шиї, вона зробила знак Джорджу Бленду, щоб той підхопив жінку з іншого боку, і вони заледве потягли тіло по пляжу.

Не пройшовши і половини шляху, що залишався до огорожі, Лісбет почула, що геть вибилася із сили. І тут вона раптом відчула на своєму плечі чиюсь руку. Відпустивши Джеральдіну, вона штурхонула Річарда Форбса в пах, і він упав на коліна. Розбігшись, вона вдарила його ногою в обличчя і тут зловила переляканий погляд Джорджа Бленда. Але часу приділяти йому увагу в неї не було, і Лісбет, знов підхопивши Джеральдіну, потягла її далі.

Через кілька секунд вона оглянулася через плече. Річард Форбс, спотикаючись, плентався позаду, відставши на десять кроків, хитаючись під поривами вітру, як п’яний.

Ще одна блискавка розпанахала небо, і в Лісбет очі полізли на лоба.

Вперше вона заклякла від страху.

За спиною Річарда Форбса, у відкритому морі, на відстані ста метрів од берега, вона побачила Божий перст.

Наче моментальний знімок, у сяйві блискавки перед нею промайнув гігантський вугільно-чорний стовп і тут же зник з її поля зору, розтанувши у просторі.

«Матильда»!

Цього не може бути!

Ураган — так.

Але не торнадо!

У Ґренаді ніколи не бувало торнадо.

Химера урагану на острові, де не буває торнадо.

Торнадо не утворюються над водою.

Це проти всіх законів природи.

Це щось небувале.

«Він прийшов по мою душу», — промайнуло в думках.

Джордж Бленд теж побачив вихор. В один голос вони закричали одне одному: «Швидше, швидше!» — але обоє не почули, що кричить інший.

До огорожі ще двадцять метрів. Десять. Лісбет спіткнулася, і в неї підігнулись коліна. П’ять. Уже в воротах вона востаннє подивилася через плече. На мить перед нею промайнула фігура Річарда Форбса, і тої ж миті він, мовби схоплений невидимою рукою, зник, затягнутий під воду. На пару з Джорджем Блендом вони сяк-так затягнули свою ношу у ворота. Поки вони, похитуючись, брели через двір, Лісбет чула дзвін розбитих шибок і жалісливе скрипіння виламуваних віконниць. Одна відірвана дошка пролетіла у неї перед самісіньким носом. Наступної миті вона відчула болісний удар — щось хряснуло її по спині. Біля будинку натиск вітру зробився слабкішим.

Лісбет зупинила Джорджа Бленда і схопила його за комір. Притягнувши до себе його голову, вона крикнула йому в саме вухо:

— Ми знайшли її на пляжі. Чоловіка ми не бачили. Ти зрозумів?

Він кивнув у відповідь.

Вони підтягли Джеральдіну Форбс до сходів, і Лісбет ногою затарабанила в двері. На порозі показався Мак-Бейн. Від несподіванки він витріщив очі, потім підхопив непритомну жінку, впустив їх у підвал і зачинив за ними двері.

У ту ж мить нестерпний гуркітливий шум урагану стих, перетворившись на далеке буркотіння і постукування. Лісбет перевела подих.


Елла Кармайкл налила каву в кухлик і простягнула Лісбет. Від утоми та почувала себе такою знесиленою, що, здавалося, не могла навіть поворухнути рукою. Вона як сіла, притулившись до стіни, так і сиділа на підлозі не рухаючись. Хтось загорнув її і Джорджа Бленда в ковдри. Вона промокла як хлющ, і під коліном у неї була рана, з якої цебеніла кров. Одна штанина на джинсах була порвана, але вона не могла пригадати, звідки взялася ця десятисантиметрова дірка. Фреді Мак-Бейн та кілька пожильців клопоталися над Джеральдіною Форбс, перев’язували їй голову, і Лісбет байдуже спостерігала за цим. Якісь уривки фраз дійшли до її свідомості, і вона зрозуміла, що серед присутніх знайшовся лікар. У підвалі народу було напхом; крім пожильців готелю тут рятувалися і сторонні люди.

Нарешті до Лісбет підійшов Фреді Мак-Бейн і сів перед нею навпочіпки.

— Вона жива.

Лісбет нічого не відповіла.

— Що там сталося?

— Ми знайшли її на пляжі за огорожею.

— Впускаючи в підвал гостей, я недорахувався трьох. Не було тебе і подружжя Форбс. Елла сказала, що ти вибігла на вулицю як божевільна якраз тоді, коли починався шторм.

— Я побігла по мого друга Джорджа, — сказала Лісбет, киваючи у бік хлопця. — Він жив неподалік у халупі, яку, напевно, вже віднесло вітром.

— Дурний, але дуже сміливий вчинок, — сказав Фреді Мак-Бейн, поглянувши на Джорджа Бленда. — Ви не бачили там її чоловіка, Річарда Форбса?

— Ні, — байдуже відповіла Лісбет.

Джордж Бленд покосився на неї і теж похитав головою.

Елла Кармайкл подивилася на Лісбет із сумнівом і пильно зазирнула їй в очі. Лісбет холодно витримала її погляд.

Джеральдіна Форбс прийшла до тями о третій годині ночі. Лісбет у цей час уже спала, прихилившись до плеча Джорджа Бленда.

Якимсь дивом Ґренада пережила цю ніч. До світанку ураган ущух і змінився найогиднішим дощем із мрячкою, який будь-коли бачила Лісбет. Фреді Мак-Бейн випустив пожильців з підвалу.

Готель «Кейс» потребував серйозного ремонту — як і все узбережжя, він зазнав страшних руйнувань. Від бару Елли Кармайкл, що стояв біля відкритого басейну, не залишилося взагалі нічого, одна веранда була геть зруйнована. Віконні отвори по всьому фасаду зяяли порожнечею, і дах над виступаючою вперед частиною будинку був до половини здертий. У вестибюлі панували розгром і хаос.

Лісбет забрала Джорджа Бленда і пошкандибала з ним до своєї кімнати. Тимчасово для захисту від дощу вона завісила відкритий віконний отвір ковдрою. Джордж Бленд зловив її погляд.

Не чекаючи його питання, вона пояснила:

— Якщо ми скажемо, що не бачили її чоловіка, то доведеться давати менше пояснень.

Він кивнув. Вона стягнула з себе одяг, залишила його купою на підлозі і поплескала по ліжку, запрошуючи його до себе. Він знову кивнув, роздягся і теж забрався під ковдру. Вони заснули майже миттєво.

Коли вона прокинулася, був уже день і в проріхи хмар світило сонце. Усі м’язи в неї боліли, а коліно так розпухло, що ледве згиналося. Вона вилізла з ліжка, стала під душ і на стіні побачила ту саму ящірку.


Елла Кармайкл усе ще була на ногах. Вона мала втомлений вигляд, але бар уже запрацював, переїхавши у вестибюль. Лісбет сіла за столик поряд із стійкою, замовила пива і попросила до нього бутерброд. Непомітно поглянувши у бік розбитих вікон біля вхідних дверей, вона побачила поліцейський автомобіль, що стояв коло під’їзду. Їй видали замовлене, і в цей час із службового приміщення, розташованого за стійкою адміністратора, вийшов Фреді Мак-Бейн, а слідом за ним поліцейський. Помітивши її, Мак-Бейн щось мовив поліцейському, і вони обидва попрямували до Лісбет.

— Це констебль Ферґюсон. Він хоче поставити кілька запитань.

Лісбет ввічливо кивнула. У констебля Ферґюсона був натомлений вигляд. Діставши блокнот і ручку, він записав прізвище Лісбет.

— Міс Саландер, мені сказали, що ви і ваш знайомий знайшли місіс Форбс під час нічного урагану.

Лісбет кивнула.

— Де ви її знайшли?

— На пляжі навпроти воріт. Ми, можна сказати, наткнулися на неї по дорозі.

Ферґюсон записав відповідь.

— Вона що-небудь сказала?

Лісбет заперечливо похитала головою.

— Вона була непритомна?

Лісбет покивала на знак згоди.

— На голові у неї була свіжа рана?

Лісбет знову кивнула.

— Ви не знаєте, як вона дістала це поранення?

Лісбет помотала головою. Ферґюсон, здавалося, був незадоволений її мовчанням.

— У повітрі літало хтозна-скільки всяких уламків, — підказала вона люб’язно. — Я сама ледь не дістала по голові пролітаючою дошкою.

Ферґюсон розуміюче кивнув.

— У вас поранена нога? — Він показав на її пов’язку. — Як це сталося?

— Не пам’ятаю. Я помітила рану, тільки коли спустилася в підвал.

— Ви були з хлопцем?

— З Джорджем Блендом.

— Де він мешкає?

— У халупі позаду «Кокосового горіха». Це недалеко, по дорозі у бік аеропорту. Якщо, звичайно, халупу не віднесло вітром.

Лісбет не стала уточнювати, що зараз Джордж Бленд спить на другому поверсі в її ліжку.

— Чи бачили ви її чоловіка, Річарда Форбса?

Лісбет помотала головою.

Очевидно, констебль Ферґюсон більше не міг придумати, про що ще запитати. Він закрив блокнот.

— Дякую вам, міс Саландер! Мені доведеться писати рапорт про смертельний випадок.

— Хіба вона померла?

— Місіс Форбс? Ні, місіс Форбс у лікарні в Сент-Джорджесі. Очевидно, вам і вашому другові вона зобов’язана тим, що залишилася жива. Загинув її чоловік. Його знайшли на автопарковці біля аеропорту дві години тому.

Приблизно за шістсот метрів звідси на південь від готелю.

— Судячи з його вигляду, йому добряче дісталося, — додав Ферґюсон.

— Дуже сумно, — сказала Лісбет без найменших ознак душевного хвилювання.

Коли Мак-Бейн і констебль Ферґюсон відійшли, Елла Кармайкл вийшла з-за стійки і підсіла до Лісбет. Вона поставила на стіл два келишки з ромом, і Лісбет поглянула на неї запитливо.

— Після такої ночі необхідно чимось підкріпитися. Я пригощаю. Весь сніданок — за мій рахунок.

Жінки переглянулися. Потім підняли келишки і цокнулися.


Згодом урагану під назвою «Матильда» призначено було надовго стати предметом вивчення і вчених дискусій метеорологів країн Карибського моря і США. Таких потужних торнадо в цьому регіоні раніше ніколи не помічалося. Утворення торнадо над водною поверхнею раніше вважалося чимось теоретично неможливим. Кінець кінцем експерти прийшли до єдиної думки, що причиною виникнення подібного «псевдоторнадо» стало особливе поєднання погодних фронтів, тобто тут спостерігався не справжній торнадо, а лише щось зовні на нього схоже. Інакодумці виступали з теоріями, що звинувачували в усьому парниковий ефект і порушення природного балансу.

Лісбет Саландер не цікавилася теоретичною дискусією. З неї було досить того, що вона бачила, і вона вирішила надалі по можливості не траплятися на шляху «Матильдиних» братиків або сестричок.

Тієї ночі постраждали кілька людей. І можна було вважати дивом, що загинула тільки одна.

Ніхто не розумів, що змусило Річарда Форбса піти кудись у самому розпалі урагану. Швидше за все, вирішили люди, це було проявом нетямущості, притаманної всім американським туристам. Джеральдіна Форбс теж не могла сказати нічого, що пояснило б трагедію. Вона перенесла тяжкий струс мозку, і в неї збереглися тільки окремі незв’язні спогади про події тієї ночі.

Зате вона невтішно оплакувала загибель свого чоловіка.

Частина 2 FROM RUSSIA WITH LOVE 10 січня — 23 березня

Звичайно рівняння має одне або кілька так званих невідомих, що позначаються, як правило, літерами х, у, z і так далі. Про такі величини, за яких обидві частини рівняння дійсно дорівнюють одна одній, говорять, що вони задовольняють умови рівняння або являють собою розв'язання рівняння.

Приклад:

Зх +4 = 6х-2 (х = 2)

Розділ 04

Понеділок, 10 січня — вівторок, 11 січня

Літак Лісбет Саландер приземлився в аеропорту Арланда о пів на сьому ранку. Подорож забрала двадцять шість годин, дев’ять з яких вона провела в барбадоському аеропорту Ґрантлі Адамс. «Бритіш еруейз» не давали дозволу на виліт, поки не буде знешкоджено гаданого терориста, і один пасажир з арабською зовнішністю був перепроваджений для допиту. Після прибуття до Лондона вона запізнилася на останній рейс до Швеції, що вилітав з Гетвіка, і прочекала кілька годин, перш ніж їй поміняли квиток на завтрашній день.

Лісбет почувалася як мішок бананів, що дуже довго пролежав на сонці. При ній не було нічого, крім ручного багажу з ноутбуком, «Вимірами» і щільно утрамбованого змінного одягу. Через «зелений коридор» вона безперешкодно пройшла до ескалатора, а на площі, де зупинялися автобуси, її зустріла нульова температура і снігова каша під ногами.

Вона трохи нерішуче повагалася. Все життя їй мимоволі доводилося вибирати дешевшу альтернативу, і вона через силу звикала до думки, що відтепер є власницею трьох мільярдів крон, які вона власноруч викрала шляхом хакерської інтернет-комбінації, а просто кажучи, тим способом, який здавна називається шахрайством. За кілька хвилин вона махнула рукою на свої звичні правила і підізвала таксі поблизу. Назвавши таксистові адресу на Лундаґатан, вона майже відразу ж і заснула на задньому сидінні.

Тільки коли таксі зупинилося на Лундаґатан і шофер її розштовхав, вона зрозуміла, що сказала йому не ту адресу. Вона виправила свою помилку і звеліла шоферові їхати далі до Гьотгатсбаккен. Видавши йому гарні чайові в американських доларах, вона, чортихнувшись, висадилася прямо в глибоку калюжу біля хідника. Лісбет приїхала одягнена в джинси, майку і тонку вітровку, з сандалями і тонкими гольфами на ногах. Дошкандибавши через дорогу до магазину, вона купила шампунь, зубну пасту, мило, кефір, сиру, яєць, хліба, заморожені фрикадельки, каву, чай у пакетиках, консервовані огірки, яблука, велику упаковку піци і пачку сигарет «Мальборо лайт», розплатившись за покупки карткою «Віза».

Вийшовши знову на вулицю, вона не відразу вирішила, куди звернути. Можна було піти по Свартенсґатан в один бік або по Хьокенсґатан в інший, у напрямку Шлюзу. Якби вона вибрала Хьокенсґатан, їй довелося б пройти повз редакцію «Міленіуму», де був ризик зустрітися ніс у ніс з Мікаелем Блумквістом. Урешті-решт Лісбет вирішила не накидати гак тільки для того, щоб уникнути з ним зустрічі. Тому вона попрямувала у бік Шлюзу, хоча цей шлях був трохи довший, і потім звернула на площу Мосебакке. Вона пройшла навскоси мимо статуї Сестер біля «Сьодра театерн» і піднялася сходами, що вели до Фіскарґатан. Нагорі Лісбет зупинилася і задумливо подивилася на дім. Тут вона не почувала себе «вдома».

Вона роззирнулася навкруги. Провулок був розташований ізольовано в центрі Сьодермальма,[22] тут не було транзитних магістралей, і це їй якраз подобалося. Тут зручно було спостерігати за тим, що діється на вулиці. Влітку ця вулиця, можливо, і ставала популярним місцем прогулянок, але взимку по ній ходили тільки ті, у кого були справи по сусідству. Ніде не видно було ні душі і, найголовніше, не було нікого, кого б вона знала і хто, відповідно, міг би впізнати її. Лісбет поставила покупки прямо на снігову кашу і стала шукати ключ. Піднявшись на горішній поверх, вона відімкнула двері з табличкою, на якій було написано «В. Кюлла».


Ставши власницею великої суми грошей і тим самим забезпечивши собі фінансову незалежність поки й віку її (або ж поки кінчаться майже три мільярди крон), Лісбет насамперед зайнялася пошуками нового житла. Клопоти, пов’язані з придбанням квартири, були для неї чимось абсолютно новим. Ніколи в житті їй ще не доводилося витрачати гроші на щось більше, ніж звичайні споживчі товари, які можна купити за готівку або на виплат під невеликі відсотки. Найбільші її витрати були пов’язані з покупкою комп’ютерів і легкого мотоцикла «Кавасакі». Його вона придбала за сім тисяч крон — величезну суму, як на її мірку. Приблизно на таку ж суму вона накупила до нього запчастин і потім кілька місяців присвятила тому, щоб власноручно перебрати мотоцикл по деталях і довести його до ладу. Вона мріяла про автомобіль, але не зважилася його купити, не знаючи, як зібрати такі гроші.

Покупка житла була, як вона здогадувалася, справою значно складнішою. Вона почала з того, що стала читати оголошення про продаж квартир у вечірніх випусках газети «Даґенс нюхетер», і незабаром виявила, що це само по собі ціла наука.

Нічого не втямивши в таємничих абревіатурах, якими були наповнені оголошення, вона, почухавши потилицю, для проби зателефонувала за кількома телефонами, не знаючи заздалегідь, про що потрібно запитувати. Скоро вона відчула себе такою дурепою, що припинила ці спроби, а замість цього вирішила піти і на місці подивитися на все своїми очима. Першої ж неділі Лісбет побувала за двома адресами, де продавалися квартири. Перша була на Віндрагарвеґен на острові Реймерсхольм — це виявилася світла чотирикімнатна квартира в будинку з видом на Лонгхольмен і Ессинґен, і тут їй би сподобалося жити. Друга, розташована на Хеленеборґсґатан у районі Хорстюлла, була вбогою норою з видом будинку навпроти.

Складність полягала в тому, що Лісбет, по суті, сама не знала, де вона хоче жити, яким має бути її житло і які вона зобов’язана висувати вимоги, купуючи його. Досі вона ще ніколи не замислювалася над тим, яка повинна бути альтернатива тим сорока семи квадратним метрам, на яких вона провела своє дитинство і які стараннями Хольгера Пальмґрена перейшли в її власність, коли їй сповнилося вісімнадцять років. Усівшись на продавлений диван у кімнаті, що правила одночасно за вітальню і кабінет, Лісбет задумалася. Квартира на Лундаґатан виходила вікнами у вузький двір і була тісна і незатишна. Вікно спальні дивилося на брандмауер шпилястої стіни. З кухні виднілися стіна будинку, що виходив фасадом на вулицю, і двері до підвалу, де містився якийсь склад. З вікна вітальні можна було бачити вуличний ліхтар та кілька гілочок берези.

Отже, першою вимогою буде, щоб з її нової квартири відкривався гарний краєвид.

Вона завжди мріяла про балкон і заздрила удачливішим сусідам з горішнього поверху, які могли у спеку літньої днини посидіти з пляшкою пива під маркізою на своєму балконі. Тому другою вимогою буде, щоб у квартирі був балкон.

Яким має бути її житло? Вона пригадала квартиру Мікаеля Блумквіста на вулиці Белльмансґатан. Це була мансарда, переобладнана з горищного приміщення, вся квартира була єдиним простором у шістдесят п’ять квадратних метрів без перегородок. З вікон відкривалася панорама на ратушу і Шлюз. Лісбет там дуже подобалося. Їй хотілося жити в затишній, не заставленій меблями квартирі, в якій не потрібно довго морочитися з прибиранням. Це буде її третьою вимогою.

Упродовж багатьох років вона весь час жила в тісняві. Площа її кухні становила близько десяти квадратних метрів, у ній поміщалися невеликий кухонний столик і два стільці. Вітальня була завбільшки двадцять метрів, спальня — дванадцять. Четвертою вимогою буде, щоб квартира була простора, з кількома гардеробами. Їй хотілося мати справжній кабінет і велику спальню, щоб було де розвернутися.

Її нинішня ванна кімната була тісною коміркою без вікон, з чотирикутними цементними кахлями на підлозі, з незручною сидячою ванною і шпалерами, що миються, на стінах, які ніякими зусиллями не вдавалося по-справжньому відчистити. Вона хоче, щоб сама ванна була велика, а у ванній кімнаті була кахляна плитка на стінах, щоб там пахло свіжістю і щоб її можна було провітрювати. І пральна машина має бути прямо в квартирі, а не десь там у затхлому підвалі.

Обдумавши все гарненько, Лісбет вийшла в Інтернет і ознайомилася із списком посередницьких контор. Наступного дня вона встала раніше і подалася до агенції «Нобель», яка здалася їй найкращою в Стокгольмі. Вона прийшла одягнена в поношені чорні джинси, свою стару чорну шкіряну куртку і в простих черевиках. Зупинившись біля одного з віконець, вона неуважливо глянула, як за ним блондинка років тридцяти п'яти, відкривши домашню сторіночку агенції «Нобель», почала розміщувати на ній знімки будинків. Нарешті до Лісбет підійшов сорокалітній товстунчик з поріділою рудою чуприною. Вона запитала в нього, які тут пропонуються квартири. Спочатку він здивовано на неї витріщився, потім заговорив тоном доброго дядечка:

— А скажіть-но, мила панянко, ваші батьки знають, що ви збираєтеся переїздити до окремої квартири?

Лісбет Саландер мовчки подивилася на нього пильним поглядом і, почекавши, поки він перестане сміятися, висловилася ясніше:

— Мені потрібна квартира.

Він кашлянув і переглянувся зі своєю товаришкою по службі.

— Зрозуміло. І яку ж квартиру ви шукаєте?

— Мені потрібна квартира в районі Сьодера. Квартира має бути з балконом і з видом на воду. У ній повинно бути не менше чотирьох кімнат і ванна з вікном, така, щоб у ній було місце для пральної машини. Необхідне також приміщення, яке б замикалося, де можна тримати мотоцикл.

Жінка, що сиділа за комп’ютером, відірвалася від роботи і з цікавістю уставилася на Лісбет.

— Мотоцикл? — повторив товстунчик.

Лісбет Саландер кивнула.

— Пробачте… як вас звати?

Лісбет Саландер назвалася і у свою чергу запитала, як звуть його. Він назвався Йоакимом Перссоном.

— Тут, розумієш, така річ: купити квартиру в Стокгольмі коштує деякої суми грошей…

Лісбет не стала відповідати на цю репліку. Вона вже запитала, які квартири пропонуються на продаж, так що зауваження про необхідність платити гроші було зайвим.

— Ким ти працюєш?

Лісбет трохи подумала. Формально вона вважалася індивідуальним підприємцем, насправді ж працювала тільки на Драґана Арманського і «Мілтон сек’юриті», проте весь останній рік вона виконувала завдання лише час від часу, а ось уже три місяці взагалі не брала ніяких доручень.

— Зараз я не виконую ніякої певної роботи, — відповіла Лісбет щиру правду.

— Так-так… Я гадаю, ти вчишся в школі.

— Ні, я не вчуся в школі.

Йоаким Перссон вийшов із-за перегородки, дружелюбно обійняв Лісбет за худі плечі і повів до виходу.

— Ось що я вам скажу, юна леді. Через кілька років ми з радістю поговоримо з тобою, але для цього потрібно, щоб ти мала при собі трішечки більше грошей, ніж поміщається у свинці-скарбничці. Розумієш, у кишенькові гроші тут не вкладешся. — Товстунчик добродушно поплескав її по щічці. — Так що ласкаво просимо, панянко, через кілька років, тоді ми і для вас якось підшукаємо невеличку квартирку.

Лісбет Саландер зупинилася на вулиці перед агенцією «Нобель», міркуючи над тим, як сподобається Йоакиму Перссону, якщо запустити йому у вітрину пляшку з коктейлем Молотова. Постоявши трохи, вона повернулася додому й увімкнула комп’ютер.

Їй вистачило двадцяти хвилин, щоб увійти до внутрішньої мережі агенції «Нобель» за допомогою паролів, які вона ненароком підгледіла, неуважно спостерігаючи за тим, як їх набирала жінка за перегородкою. Ще через три хвилини Лісбет зрозуміла, що комп’ютер, на якому працювала дама, одночасно слугував сервером усього підприємства. Це ж треба бути такими тупими! А ще через три хвилини вона дістала доступ до всіх чотирнадцяти комп’ютерів, що входили до локальної мережі. Години за дві Лісбет переглянула бухгалтерію Йоакима Перссона і зробила висновок, що за останні два роки він приховав від податкової служби близько семисот п’ятдесяти тисяч крон чорного налу.

Вона викачала всі потрібні файли і переслала їх до податкової служби через анонімну електронну адресу на сервері, що знаходився в США. Зробивши це, вона викинула з голови всі думки про Йоакима Перссона.

Решту дня вона присвятила тому, щоб вивчити перелік найбільш дорогих об’єктів, пропонованих до продажу агенцією «Нобель». Найдорожчим виявився невеликий замок поблизу Марієфреда, але в неї не було бажання там поселитися. Тоді вона на зло ворогам вибрала із списку пропозицій другий за вартістю об’єкт — це була квартира біля площі Мосебаккеторґ.

Неквапливо роздивившись фотографії і вивчивши плани, вона нарешті вирішила, що квартира в районі Мосебакке[23] більш ніж відповідає всім її вимогам. Раніше ця квартира належала одному з директорів компанії АВВ, який пішов у тінь, устигнувши забезпечити собі «золотий парашут»[24] на суму в мільярд, що привернуло велику увагу преси і викликало різку критику.

Увечері вона зняла слухавку і зателефонувала Джеремі Мак-Міллану, співвласникові адвокатського бюро «Мак-Міллан & Маркс» у Гібралтарі. Їй уже доводилося мати справу з цією конторою. Колись він за щедру винагороду погодився відкрити кілька фіктивних юридичних адрес, на які потім були зареєстровані рахунки, що обслуговували статок, який вона викрала у фінансового ділка Ханса Еріка Веннерстрьома.

І ось вона знову звернулася до послуг Мак-Міллана. Цього разу вона дала йому доручення вести від імені її підприємства «Уосп ентерпрайзис» перемови з агенцією «Нобель» і купити у них вподобану нею квартиру на вулиці Фіскарґатан поблизу площі Мосебакке. На перемови пішло чотири дні, і коли договір було укладено, проставлена в ньому сума змусила її звести брови. Плюс п'ять відсотків як винагорода Мак-Міллану. Не минуло й тижня, як вона, прихопивши з собою дві картонні коробки з одягом, постільною білизною, матрацом і кухонним начинням, уже в’їхала до нового житла. Три тижні вона так і спала на матраці, присвячуючи весь час вивченню клінік пластичної хірургії, завершенню роботи над низкою рутинних справ (включаючи нічну розмову з якимсь адвокатом Нільсом Б’юрманом) і рахункам за житло, за електрику і таке інше, за що вона заплатила авансом.


Покінчивши з усім цим, вона замовила квиток і відправилася до італійської клініки. Завершивши лікування і виписавшись, Лісбет, залишившись сама в номері в римському готелі, задумалася про те, що ж їй робити далі. Слід було б повернутися до Швеції і почати влаштовувати своє життя, але з ряду причин їй навіть думати не хотілося про Стокгольм.

У неї не було справжньої професії. Робота в «Мілтон сек’юриті» не обіцяла їй у майбутньому нічого цікавого. Драґан Арманський у цьому не винен: він хотів, щоб вона влаштувалася до нього на постійній основі і стала ефективним гвинтиком робочого механізму, але вона, доживши до двадцяти п’яти років, не мала ніякої освіти, і їй не хотілося до п’ятдесяти років розкопувати персональні відомості про різних шахраїв. Це було для неї забавним хобі, але не годилося для того, щоб стати головною справою її життя.

Другою причиною, чому їй не подобалась думка про повернення до Стокгольма, був Мікаель Блумквіст, інакше «цей бісів Калле Блумквіст». У Стокгольмі вона напевно ризикує стрітися з ним, а в даний момент їй цього абсолютно не хотілося. Він образив її. Якщо чесно, то вона визнавала, що він зробив це без лихого наміру. Він був людина що треба. Вона сама винна, що закохалася в нього. Саме слово це здавалося якоюсь дикою безглуздістю, коли йшлося про нетямущу курку Лісбет Саландер.

Мікаель Блумквіст славився як дамський догідник. Вона виявилася для нього в кращому разі тимчасовою забавкою, одного разу він зглянувся на неї з жалю, коли вона була йому потрібна і коли під рукою не знайшлося нічого кращого, але швидко забув про неї, щойно повернувся до цікавішого товариства. Вона проклинала себе за те, що ослабила захист і впустила його в своє життя.

Коли мана минула, вона обірвала з ним будь-які контакти. Це далося їй не дуже легко, але вона трималася твердо. Востаннє вона бачила його з платформи метро на станції «Гамла стан», коли він проїхав повз неї у напрямку до центру. Вона дивилася на нього цілу хвилину і вирішила для себе, що не хоче більше сохнути за ним. Іди ти під три чорти! Він помітив її, якраз коли зачинялися двері, і дивився пильним поглядом, поки поїзд рушив, а вона повернулася до нього спиною і пішла геть.

Лісбет не могла зрозуміти, чому він як і раніше намагається поновити стосунки з таким завзяттям, ніби з його боку йшлося про якийсь соціальний проект. Вона сердилася на його недогадливість і щоразу, як він писав їй по електронній пошті, вона, зціпивши зуби, видаляла його послання, не читаючи.

Коротше, до Стокгольма її зовсім не тягнуло. Крім роботи за завданнями «Мілтон сек’юриті», кількох колишніх сексуальних партнерів та дівчат з колишньої групи «Персти диявола», ніщо не пов’язувало її з рідним містом.

Єдина людина, до котрої вона почувала певну повагу, був Драґан Арманський, хоча вона заледве могла б визначити свої почуття до нього. Вона сама трохи дивувалася, усвідомлюючи, що відчуває деякий потяг до свого начальника. Якби вій не був одруженим, сімейним чоловіком і на додачу таким консерватором, вона, мабуть, могла б зробити крок йому назустріч.

Урешті-решт вона дістала свій календар і відкрила розділ, у якому були географічні карти. Вона ніколи ще не бувала в Австралії або в Африці. Вона читала про піраміди і Ангкор-Ват,[25] але ніколи їх не бачила. Вона ніколи не каталася поромом «Стар феррі», який ходить між Коулуном[26] і Вікторією[27] в Гонконзі, ніколи не займалася підводним плаванням на Карибах і не загоряла на пляжах Таїланду. Якщо не рахувати кількох коротких відряджень по роботі, під час яких їй довелося побувати в Прибалтиці і сусідніх скандинавських країнах, та ще, розуміється, в Цюриху і Лондоні, вона за все своє життя майже нікуди не виїздила за межі Швеції. А якщо подумати, то майже ніде не бувала за межами Стокгольма.

Раніше це було їй не по кишені.

Лісбет підійшла до вікна свого готельного номера і почала дивитися на простерту внизу вулицю віа Гарібальді. Рим був схожий на купу руїн. Зважившись, вона надягнула куртку, спустилася у вестибюль і запитала, чи є поблизу яке-небудь туристичне бюро. Вона замовила один квиток до Тель-Авіва і провела кілька днів, гуляючи в Єрусалимі Старим містом, оглядаючи мечеть Аль-Акса[28] і Стіну Плачу. На озброєних солдатів на розі вулиць вона поглядала з побоюванням. Після цієї поїздки вона полетіла до Бангкока і потім усю решту року подорожувала й далі.

У неї була тільки одна невідкладна справа, у якій вона двічі з’їздила на Гібралтар. Уперше для того, щоб поглиблено вивчити людину, якій вона збиралася доручити управління своїми грошима, а вдруге на пострах, щоб додати йому старанності.


Дивне почуття переживаєш, уперше за такий довгий час повертаючи ключ у замку власної квартири!

Увійшовши до передпокою, Лісбет поставила сумку і пакет з продуктами, а потім набрала чотиризначний код, що відключав електронну сигналізацію. Потім зняла з себе весь одяг і, кинувши його на підлогу в холі, роздягнена пішла на кухню, увімкнула холодильник, прибрала в нього всі продукти і відразу ж попрямувала у ванну, щоб наступні десять хвилин провести під душем. Підживившись яблучними дольками і розігрітою в мікрохвильовці піцою, вона відкрила коробку з речами, дістала подушку, простирадло і ковдру — після цілого року зберігання від них відгонило цвіллю. У кімнаті, суміжній з кухнею, вона розстелила на підлозі матрац.

Через десять секунд, ледве поклавши голову на подушку, вона заснула і проспала майже дванадцять годин, майже до півночі. Піднявшись, Лісбет увімкнула кавоварку, загорнулася в ковдру і, підклавши подушку, зручно влаштувалася з сигаретою біля вікна, з якого відкривався краєвид на Юргорден[29] і на море. Мов зачарована, вона дивилася вдалину, роздумуючи в темряві над своїм життям.


Весь наступний день після повернення до Стокгольма у Лісбет Саландер був розписаний по хвилинах. О сьомій ранку вона вже зачинила за собою двері квартири. На майданчику вона трохи затрималася і, відчинивши сходове вікно, прикріпила між стіною і водостічною трубою підвішений на мідному дротику запасний ключ. Навчена досвідом, вона оцінила користь запасного ключа, що зберігається в потаємному місці.

На вулиці її зустрів пронизливий холод. Лісбет була одягнена в старі поношені джинси, продерті нижче сідниці, крізь дірку просвічувало блакитне трико. Для тепла вона натягнула поверх майки джемпер-поло, комір якого розтягнувся і не хотів прилягати до шиї, і дістала із запасів стару хутряну куртку із заклепками на плечах. Надягаючи куртку, вона подумала, що треба б віднести її у майстерню, щоб замінити подерту на клапті підкладку всередині кишень. На ногах у неї були теплі панчохи і черевики — загалом, одягнулася вона досить-таки відповідно для Стокгольма.

По Санкт-Паульсґатан вона дійшла пішки до Цинкенсдамма, а звідти до свого колишнього будинку на Лундаґатан. Там вона почала з того, що зайшла в підвал і перевірила в комірчині свій старенький «Кавасакі». Поплескавши його по сідлу, вона піднялася сходами і, переступивши через величезну купу рекламних листівок, увійшла до старої квартири.

Перед тим як поїхати із Швеції, вона, не придумавши ще, як вчинити із старою квартирою, залишила розпорядження щодо перерахування грошей на комунальні платежі. У квартирі як і раніше залишалася вся обстановка, старанно зібрана по сміттєвих контейнерах: надбиті чашки, два старі комп’ютери і купа різних паперів — нічого цінного.

На кухні вона знайшла чорний сміттєвий мішок і витратила п’ять хвилин на те, щоб вибрати рекламні буклети і покидати їх у нього. Пошти як такої виявилося не багато: головним чином банківські виписки, бланки податкових квитанцій від «Мілтон сек’юриті» та різного роду замаскована реклама. Однією з переваг офіційної недієздатності було те, що Лісбет ніколи не доводилося займатися податковими розрахунками: подібні офіційні папери вражали своєю відсутністю. Що ж до решти, то за рік особисто їй надійшли тільки три листи.

Перший лист надіслала адвокат Ірета Моландер, яка була офіційним куратором матері Лісбет. У короткому посланні Ґрета Моландер інформувала Лісбет про те, що був проведений опис майна, яке залишилося після її матері, й обом дочкам, Лісбет і Каміллі Саландер, належить отримати в спадщину по дев’ять тисяч триста дванадцять крон кожній. Відповідна сума переказана пані Лісбет Саландер на її банківський рахунок. Прохання підтвердити отримання. Лісбет засунула цього листа у внутрішню кишеню хутряної куртки.

Другий лист надійшов від дами на прізвище Мікаельссон, завідувачки еппельвікенського притулку для людей похилого віку, і містив люб’язне нагадування про те, що в притулку для Лісбет лежить коробка з речами, які залишилися після її матусі. «Просимо вас по можливості зв’язатися з еппельвікенським притулком і повідомити, як ви збираєтеся вчинити із спадщиною», — йшлося там. Наприкінці листа завідувачка повідомляла, що, коли протягом року від Лісбет або її сестри (адреси котрої вона не має в своєму розпорядженні) не надійде ніяких звісток, особисті речі покійної будуть викинуті. Лісбет глянула на дату вгорі листа, побачила, що його було написано в червні, і взяла мобільний телефон. Через дві хвилини вона дізналася, що коробка досі ціла і нікуди не ділася. Попросивши вибачення за те, що довго не давала про себе знати, Лісбет пообіцяла завтра ж приїхати по речі.

Останній лист був від Мікаеля Блумквіста. Подумавши трохи, вона вирішила кинути його в мішок, не відкриваючи.

Набравши цілий ящик потрібних і непотрібних речей, які вона хотіла зберегти, Лісбет на таксі повернулася на Мосебакке. Там вона зробила макіяж, наділа окуляри і світлий парик з волоссям до плечей і поклала в сумочку норвезький паспорт на ім’я Ірене Нессер. Поглянувши на себе у дзеркало, Лісбет відзначила, що Ірене Нессер дуже схожа на Лісбет Саландер, але в той же час це зовсім інша людина.

Нашвидку закусивши багетом із сиром брі та філіжанкою кави з молоком у кафе «Едем» на Гьотґатан, вона пішла на Рінґвеґен до агенції з оренди автомобілів. Там Ірене Нессер орендувала машину марки «Ніссан мікра». Вона поїхала до торговельного комплексу «ІКЕА» біля готелю «Кунгенскурв» і провела там три години, знайомлячись з асортиментом і занотовуючи номери потрібних товарів. Без довгих роздумувань вона навибирала багато всякої всячини.

Вона купила два дивани з оббивкою пісочного кольору, п'ять м’яких крісел, два круглі кавові столи натуральної лакованої берези, диванний столик та кілька непарних столиків. У відділі книжкових полиць і шаф вона замовила два гарнітури різних шаф і дві книжкові полиці, тумбочку для телевізора і закриті полиці. Насамкінець вона вибрала тристулковий гардероб і два маленькі комоди.

Вибору ліжка вона приділила багато часу і врешті-решт зупинилася на ліжку «Хемнес» із матрацом та іншим приладдям. Про всяк випадок вона купила ще одне ліжко для гостьової кімнати. Лісбет не розраховувала, що їй коли-небудь доведеться приймати в домі гостей, але якщо вже в квартирі була гостьова кімната, то чому б не обставити і її заразом.

Її ванна була вже повністю обладнана, в ній була підвісна шафка, шафка для зберігання рушників і пральна машина, що залишилася від колишнього власника, тому для ванної вона прикупила тільки корзину для білизни.

Зате кухня ще потребувала вкладень. Трохи повагавшись, Лісбет вибрала кухонний стіл з масивного буку із стільницею з особливо міцного скла і чотири стільці веселеньких кольорів.

Їй потрібні були меблі для кабінету, і вона дивувалася, роздивляючись різні «робочі куточки» з хитромудрими підставками для комп’ютерів і бічними столиками. Надивившись, вона похитала головою і замовила звичайний письмовий стіл, облицьований буком, із закругленими краями і великою шафою для паперів, що входила до комплекту. Стілець до нього вона вибирала довго і ретельно: адже на цьому стільці їй, швидше за все, доведеться просиджувати годинами, і вибрала одну з найдорожчих моделей.

Напослідок вона пройшлася по різних відділах і набрала солідний запас простирадл, наволочок, рушників, покривал, ковдр, подушок, столових наборів, кухонного посуду і каструльок, а ще обробні дошки, три великі килими, декілька настільних ламп і велику кількість канцелярського приладдя — папок, кошиків для паперів, різних скриньок тощо.

Закінчивши обхід, вона попрямувала із списком до каси, де розплатилася карткою, виданою компанією «Уосп ентерпрайзис», і показала паспорт на ім’я Ірене Нессер. Загальна сума чека — лише за покупки, доставку і складання меблів — склала дев'яносто з гаком тисяч крон.

До себе в Сьодер Лісбет повернулася на п’яту годину вечора і встигла дорогою заскочити до «Електроніки» Аксельссона, де придбала вісімнадцятидюймовий телевізор і радіоприймач. Уже майже перед закриттям вона потрапила до крамниці госптоварів на Хорнсґатан і роздобула там пилосос. У «Маріахаллі» вона обзавелася ганчіркою для підлоги, милом, відром, мийними засобами, рідким милом, зубними щітками і великим рулоном туалетного паперу.

Після цієї шопінг-оргії вона втомилася до знемоги, але залишилася дуже задоволена. Запхнувши всі покупки в орендований «Ніссан мікра», Лісбет знесилено впала на стілець у кафе «Ява» на Хорнсґатан. З узятої на сусідньому столику вечірньої газети вона дізналася, що соціал-демократи все ще залишаються правлячою партією і що за час її відсутності в країні начебто не відбулося ніяких значних змін.

Додому вона прийшла увечері, близько восьмої, під покровом пітьми вивантажила з машини всі свої придбання і перетягла їх до квартири з табличкою «В. Кюлла». Зваливши усе в одну високу купу в передпокої, Лісбет півгодини витратила на пошуки місця для паркування в сусідніх провулках, а потім пустила воду в джакузі, в якій могли вільно поміститися принаймні троє людей. Спершу вона стала думати про Мікаеля Блумквіста. До того як їй сьогодні вранці потрапив на очі його лист, вона не згадувала про нього кілька місяців. Вона подумала, що зараз він, мабуть, удома, а з ним, можливо, Еріка Берґер.

Нарешті вона набрала більше повітря, перекинулася лицем униз і занурилася з головою в воду. Вона поклала руки собі на груди, міцно затисла пальцями соски і затримала дихання на три хвилини, доти, доки їй здалося, що легені от-от розірвуться.


Редактор Еріка Берґер мигцем поглянула на годинник: Мікаель Блумквіст запізнився на редакційну нараду, присвячену плануванню наступного номера, майже на п’ятнадцять хвилин. Редакційна нарада незмінно збиралася о десятій годині ранку в другий вівторок кожного місяця. На ній приймався у загальних рисах план наступного номера і заздалегідь намічалося, що потрапить на сторінки журналу «Міленіум» у найближчі кілька місяців.

Мікаель Блумквіст вибачився за своє спізнення, яке було нечуваним порушенням свято дотримуваного розпорядку, буркнув щось невиразне на своє виправдання, але цих слів ніхто не розчув і не звернув на них уваги. У засіданні наради крім Еріки брали участь секретар редакції Малін Ерікссон, співвласник і художній редактор Крістер Мальм, репортер Моніка Нільссон і працюючі неповний день Лотта Карім і Хенрі Кортес. Мікаель Блумквіст відразу помітив, що сімнадцятилітньої практикантки немає, зате за столом для нарад у кабінеті Еріки з’явився зовсім незнайомий чоловік. Це було дуже незвичайно; як правило, Еріка не пускала сторонніх на засідання, де вирішувалися питання, що стосувалися складу майбутніх номерів «Міленіуму».

— Це Даґ Свенссон, — відрекомендувала незнайомця Еріка. — Незалежний журналіст. Ми збираємося купити один його матеріал.

Мікаель Блумквіст кивнув і потис простягнуту руку. У Даґа Свенссона були блакитні очі, коротко підстрижена білява чуприна і триденна щетина на щоках. Виглядав він років на тридцять, і його чудова фізична форма могла викликати заздрість.

— Зазвичай ми випускаємо на рік один або два тематичних номери, — вела далі Еріка. — Цей матеріал я хочу поставити в травневий номер. У друкарні у нас заброньовано час до двадцять сьомого квітня. Це дає нам три місяці на підготовку матеріалів.

— Яка там тема? — спитав Мікаель, наливаючи собі каву з термоса на столі.

— Даґ Свенссон приніс мені минулого тижня свою тематичну заявку. Я запросила його на наше засідання. Розкажеш сам про свою тему?

— Трафік[30] секс-послуг, — сказав Даґ Свенссон. — Тобто торгівля секс-рабинями. У даному разі головним чином дівчатами з Прибалтики та Східної Європи. Якщо розповісти все по порядку, то я пишу книжку на цю тему і тому звернувся до Еріки. Адже ви відкрили власне невелике видавництво.

На всіх обличчях з’явився задоволений вираз. На рахунку видавництва «Міленіум» була поки що тільки одна випущена книга, а саме — торішня «цеглина» Мікаеля Блумквіста про фінансову імперію мільярдера Веннерстрьома. У Швеції наклад додруковувався п’ять разів, а крім того, книга вийшла норвезькою, німецькою та англійською мовами, зараз готувався французький переклад. Зростання продажів здавалося непояснимим, позаяк розказана в книжці історія була вже відома з численних газетних публікацій.

— У галузі книговидання наші досягнення, мабуть, не такі вже й великі, — обережно зауважив Мікаель.

Даґ Свенссон усміхнувся:

— Я знаю. Але у вас усе ж таки є видавництво.

— Є інші видавництва, більші за наше, — вів далі Мікаель.

— Безперечно! — втрутилася Еріка Берґер. — Але ми вже цілий рік обговорювали питання про те, щоб разом з основною діяльністю почати видавати книжки, зайнявши певну нішу. Ми говорили про це на двох засіданнях, і всі цю думку схвалили. Ми уявляємо це собі як дуже обмежену за обсягом діяльність — три-чотири книжки на рік, у яких в основному будуть подані нариси на різні теми. Іншими словами, типово журналістська продукція. А це стане чудовим початком.

— Трафік секс-послуг, — задумливо повторив Мікаель і кивнув, звертаючись до Даґа: — Розповідай!

— Темою торгівлі секс-рабинями я займався чотири роки. Я натрапив на неї завдяки моїй подрузі Міа Берґман. Її спеціальність — кримінологія і гендерні[31] дослідження. Раніше вона працювала в Раді з профілактики злочинності і розробляла закон про заборону сексуальної експлуатації.

— Я її знаю, — зраділа Еріка. — Я брала в неї інтерв’ю два роки тому з приводу її доповіді про ставлення судових інстанцій до чоловіків та жінок.

Даґ Свенссон з посмішкою кивнув.

— Це викликало багато обурених відгуків, — сказав він. — Але вже п'ять чи шість років вона займається темою трафіку секс-послуг. Це і звело нас. Я писав нарис про торгівлю сексуальними послугами через Інтернет, і мені хтось підказав, що вона про це дещо знає. Вона справді знала! Коротше кажучи, ми почали працювати спільно, я — як журналіст, вона — як дослідник, потроху ми зближувалися, а через рік з’їхалися і стали жити разом. Вона працює над докторською дисертацією, навесні у неї захист.

— То значить, вона пише докторську, а ти?

— А я популярну версію плюс мої власні розслідування. А також короткий варіант у вигляді статті, яку я передав Еріці.

— Гаразд. Отже, ви працюєте однією командою. І про що ж ви пишете?

— Наш уряд запровадив суворий закон проти торгівлі сексуальними послугами, у нас є поліція, яка стежить за тим, щоб цей закон втілювався в життя, і суди, які повинні судити злочинців. Ми оголошуємо злочинцями клієнтів, що купують секс-послуги, і у нас є засоби масової інформації, які пишуть на цю тему та всіляко висловлюють обурення із цього приводу і так далі. У той же час Швеція входить до числа країн, у яких купується найбільша кількість повій на душу населення з Росії і Прибалтики.

— І ти можеш довести це фактами?

— Це аж ніяк не таємниця. Це навіть не новина для газети. Нове тут те, що ми зустрілися і поговорили з десятком дівчат типу «Лілея назавжди».[32] Більшості з них від п’ятнадцяти до двадцяти років, і походять вони з неблагополучних соціальних верств східних країн. Їх заманили до Швеції, пообіцявши їм тут ту або іншу роботу, але тут вони потрапили в лапи секс-мафії, яка ні перед чим не зупиняється. У порівнянні з деякими речами, які довелося пережити цим дівчатам, «Лілея назавжди» може видатися невинним фільмом для сімейного перегляду. Тобто я хочу сказати, що ці дівчата пережили таке, що неможливо зобразити навіть у кіно.

— Добре.

— Це є головною темою дисертації Міа. Але моя книга не про це.

Всі подивилися на нього з новим інтересом.

— Міа брала інтерв’ю у дівчат. Я ж вивчав постачальників товару і клієнтуру, яку вони обслуговують.

На обличчі Мікаеля з’явилася посмішка. Він ніколи раніше не зустрічався з Даґом Свенссоном, але раптом зрозумів, що Даґ такий журналіст, які йому подобаються: журналіст, який дивиться в самий корінь проблеми. Для Мікаеля головне правило репортера говорило, що в будь-якій справі є той, на кому лежить за це відповідальність. The bad guys.[33]

— І ти розкопав цікаві факти?

— Я можу, наприклад, документально підтвердити, що один чиновник департаменту юстиції, котрий має відношення до розробки закону про секс-торгівлю, сам використовував принаймні двох дівчат, які потрапили сюди через канали секс-мафії. Одній з них було п’ятнадцять років.

— Ого!

— Я працював над цією темою загалом три роки. У книзі є кілька прикладів конкретних доль окремих дівчат. У ній фігурують троє поліцейських, один з яких працює в службі безпеки, а другий у поліції моралі. П’ять адвокатів, один прокурор і один суддя. Є також троє журналістів, один з яких — автор кількох публікацій про секс-торгівлю. У приватному житті він втілює в реальність свої фантазії ґвалтівника з неповнолітньою повією з Таллінна… І в цьому випадку йдеться зовсім не про сексуальні ігри за взаємною згодою. Я маю намір розголосити їхні імена. Все цілком підтверджено документальними свідченнями.

Мікаель Блумквіст аж свиснув.

— Позаяк я знову став відповідальним редактором, я ще раз перегляну весь документальний матеріал під збільшувальним склом, — сказав він. — Одного разу я допустив недбалість, не перевірив з усією ретельністю джерело інформації і заробив три місяці в’язниці.

— Якщо ви візьметеся надрукувати нарис, ти отримаєш усю документацію, яку тільки забажаєш. Але в мене теж є своя умова, на якій я погоджуся продати матеріал «Міленіуму».

— Даґ вимагає, щоб ми надрукували і його книгу, — пояснила Еріка Берґер.

— Саме так. Я хочу, щоб її публікація справила враження бомби, що розірвалася, а в даний момент «Міленіум» — це найчесніший і найсміливіший журнал у Швеції. Не думаю, щоб у нас знайшлося багато видавництв, які наважилися б зараз випустити подібну книжку.

— Отже, не буде книги — не буде і статті, — підбив підсумок Мікаель.

— По-моєму, те, що ми чули, звучить дуже здорово, — сказала Малін Ерікссон.

Хенрі Кортес підтримав її схвальним буркотінням.

— Стаття і книга — це дві різні речі, — зауважила Еріка Берґер. — У першому випадку відповідальність за публікацію лягає на Мікаеля, у другому — на автора книги.

— Знаю. — Даґ Свенссон кивнув. — Мене це не турбує. Як тільки вийде книга, Міа негайно ж подасть до поліції заяву на всіх осіб, яких я там називаю.

— Це все одно що розворушити осине гніздо, — сказав Хенрі Кортес.

— Це ще не все, — підхопив Даґ Свенссон. — Крім того, я розкопав частину тієї мережі, яка заробляє гроші на секс-торгівлі. Таким чином, йдеться про організовану злочинність.

— І кого ж ти там виявив?

— У тому-то й трагедія! Секс-мафія — це жалюгідне збіговисько шісток. Сам не знаю, що я сподівався побачити, починаючи розслідування, але в якомусь сенсі ми всі — або, принаймні, я — чомусь уявляли собі, що мафія — це така гламурна компанія, що обертається у вершках суспільства і хвацько роз’їжджає у шикарних лімузинах. Мабуть, такому уявленню посприяли американські фільми. Твоя історія про Веннерстрьома, — Даґ Свенссон кинув погляд на Мікаеля, — доводить, що іноді це справді так. Але Веннерстрьом у деякому розумінні був винятком. Я ж виявив зграю грубих негідників із садистськими схильностями, які не вміють до ладу читати й писати, круглих ідіотів тому, що стосується організаційних і стратегічних питань. Почасти вони якось пов’язані з байкерами та іншими, більш організованими гуртками, але загалом і в цілому секс-торгівлею займається всякий брудний набрід.

— Це дуже добре видно з твоєї статті, — погодилася Еріка Берґер. — У нас є законодавчі органи, поліцейський корпус і органи правосуддя, які ми з року в рік фінансуємо мільйонними відрахуваннями з наших податків задля того, щоб вони поклали край цій секс-торгівлі, а вони не можуть дати ради навіть з купкою якихось ідіотів.

— Відбувається кричуще порушення прав людини, але дівчата, яких це стосується, посідають у суспільстві таке низьке становище, що перебувають ніби поза правовою системою. Вони не голосують, вони майже не говорять шведською, їх словникового запасу ледь-ледь вистачає на те, щоб домовлятися про ціну. Дев’яносто дев’ять цілих і дев’яносто дев’ять сотих відсотка всіх злочинів, пов’язаних із секс-торгівлею, не стають предметом розгляду, бо про них не надходять заяви до поліції, за ними не висуваються обвинувачення. У кримінальному світі Швеції це, напевне, найбільший айсберг. Якби йшлося про пограбування банку, то такого байдужого ставлення до справи неможливо навіть уявити собі. На жаль, я дійшов висновку, що такого стану справ ніхто не потерпів би ані дня, якби у наших правоохоронних органів справді було бажання з ним покінчити. Злочини проти неповнолітніх дівчат з Таллінна або Риги нікого не цікавлять. Шльондра є шльондра — це частина системи.

— І ні для кого це не секрет, — додала Моніка Нільссон.

— Ну і що ж ви скажете? — спитала Еріка Берґер.

— Мені подобається ця ідея, — відгукнувся Мікаель Блумквіст. — Цією публікацією ми потривожимо тихе болото, а заради цього ми й затіяли колись видавати «Міленіум».

— А я заради цього і досі працюю в цьому журналі. Відповідальний редактор повинен іноді викидати несподіваний кульбіт, — заявила Моніка Нільссон.

Усі, крім Мікаеля, засміялися.

— Він був єдиний, у кого вистачило дурної голови стати відповідальним редактором, — сказала Еріка Берґер. — Ми пустимо це в травневе число. Одночасно вийде і твоя книжка.

— А книга готова? — поцікавився Мікаель.

— Ні, — сказав Даґ Свенссон. — У мене є готовий синопсис, проте книжка написана тільки наполовину. Якщо ви дасте згоду випустити її і заплатите мені аванс, я зможу цілком присвятити себе цій роботі. Розслідування загалом уже закінчене. Залишилися лише окремі дрібниці, щоб доповнити картину. По суті, весь матеріал вже у мене в руках. І ще потрібно провести зустрічі з клієнтами цього бізнесу, імена яких я збираюся розкрити.

— Ми зробимо все точнісінько так само, як з книжкою про Веннерстрьома, — кивнув Крістер Мальм. — Макет можна зробити за тиждень, і два тижні знадобиться, щоб надрукувати наклад. Зустрічі ми проведемо в березні і квітні, це дасть нам останні п’ятнадцять сторінок тексту. Таким чином, рукопис буде готовий в остаточному вигляді п’ятнадцятого квітня, і тоді ми встигнемо пройтися за всіма джерелами.

— Як щодо договору і всього решти?

— Я ще ніколи не складала контракту на книгу, так що мені доведеться спершу переговорити з адвокатом. — Еріка заклопотано наморщила лоб. — Але я пропоную оформити його як договір на роботу за цим проектом на чотири місяці, з лютого по травень. Ми не платимо завищених ставок.

— Я згоден. Мені потрібна фінансова база, щоб я міг, не відволікаючись на щось інше, зосередитися на роботі над книгою.

— У решті наше звичайне правило — це прибуток навпіл, після вирахування витрат на видання книги. Як ти на це дивишся?

— Про мене, це дуже гарна пропозиція, — схвалив Даґ Свенссон.

— Тепер конкретні робочі доручення, — сказала Еріка Берґер. — Тебе, Малін, я хочу призначити редактором з планування тематичного числа. Це буде твоїм головним завданням починаючи з першого числа наступного місяця; ти працюватимеш безпосередньо з Даґом Свенссоном і редагуватимеш статтю. І це означає, Лотто, що тимчасово, на період з березня і по травень включно, тобі дістануться обов’язки секретаря редакції. Ти отримуєш повну ставку, Малін або Мікаель у разі потреби тобі допоможуть.

Малін Ерікссон кивнула.

— Тебе, Мікаелю, я хочу бачити редактором книжки. — Тут Еріка поглянула на Даґа Свенссона. — Мікаель цього не афішує, а тим часом він редактор, яких пошукати, а крім того, зуби з’їв на роботі з документами. Він перегляне твій текст і під мікроскопом перевірить кожен склад. Він як шуліка схопить кожну деталь. Я дуже вдоволена тим, що ти вирішив видавати книжку у нас, але у «Міленіуму» є свої проблеми. У нас немало ворогів, які тільки й мріють зжити нас зі світу. Якщо вже ми потривожимо тихе болото, то наша публікація повинна бути такою, щоб у ній ні до чого не можна було прискіпатися. Все повинно бути вивіреним на сто відсотків, іншого ми не можемо собі дозволити.

— Я і сам не хочу нічого іншого.

— Чудово. Але чи витримаєш ти, якщо всю весну хтось стовбичитиме у тебе над душею і критикуватиме все підряд?

Даґ Свенссон усміхнувся і переглянувся з Мікаелем:

— Валяй критикуй!

Мікаель кивнув.

— Якщо ми випускаємо тематичне число, то нам потрібні ще статті. Мікаелю, я доручаю тобі написати про економічний бік секс-торгівлі. Який її річний грошовий обіг? Хто заробляє на торгівлі сексуальними послугами і куди йдуть гроші? Чи можна знайти докази, що частина доходу йде в державну казну? Від тебе, Моніко, я сподіваюся отримати статтю, в якій ти зробиш огляд щодо злочинів, пов’язаних із сексом загалом. Поговори з черговими жіночих кризових центрів, з ученими, лікарями і представниками влади. Ви обидві і Даґ пишете головні тексти. Хенрі потрібно буде взяти інтерв’ю у подруги Даґа Міа Берґман, сам Даґ цього не може зробити. Нам потрібний її портрет: хто вона така, чим займається як дослідник і які її висновки. Потім тобі треба буде ознайомитися і дати приклади окремих випадків поліцейських розслідувань. Крістере, з тебе фотографії. Я не знаю, які тут повинні бути ілюстрації. Подумай над цим сам.

— Мабуть, це єдина тема, де ілюстрації сприймаються як художні роботи. Так що жодних проблем.

— Дозвольте мені зробити одне зауваження, — втрутився Даґ Свенссон. — Серед поліцейських зустрічаються такі, які справді сумлінно виконують свою роботу. Можливо, варто було б узяти інтерв’ю у когось із них.

— Ти можеш дати їхні прізвища? — спитав Хенрі Кортес.

— І номери телефонів, — кивнув Даґ Свенссон.

— Чудово. Отже, тема травневого номера — торгівля сексуальними послугами. Головна ідея, яку повинні передати всі матеріали: трафік секс-послуг — це злочин проти прав людини, винуватців злочину потрібно назвати на ім’я і поводитися з ними як з військовими злочинцями, або ескадронами смерті, або з тими, хто застосовував тортури. А тепер до діла!

Розділ 05

Середа, 12 січня — п’ятниця, 14 січня

Коли вперше за вісімнадцять місяців Лісбет під’їжджала орендованою машиною «Ніссан мікра» до Еппельвікена, усе навколо здалося їй чужим і незнайомим. З п’ятнадцяти років вона регулярно, кілька разів на рік, навідувала притулок, у якому жила її мати відтоді, як стався «Весь Цей Кошмар». Незважаючи на те що вона бувала там вряди-годи, відвідини Еппельвікена стали невід’ємною частиною її існування. Тут її мати провела останні десять років свого життя і ось нарешті померла від крововиливу в мозок у віці всього лише сорока трьох років.

Її матір звали Агнета Софія Саландер. Останні чотирнадцять років її життя були позначені постійними невеликими мозковими крововиливами, які зробили її нездатною самій піклуватися про себе і справлятися із звичайними повсякденними справами. Часом хвора випадала з реальності і не завжди впізнавала доньку.

На згадку про матір у Лісбет завжди виникало почуття безпорадності і непроглядного мороку. Дівчам вона часто мріяла, як мама раптом видужає і між ними виникне взаємна довіра. Але розум завжди підказував їй, що цього ніколи не станеться.

Мама була маленька і худенька, але далеко не такий дистрофік з вигляду, як Лісбет Саландер. Навпаки, вона могла вважатися по-справжньому гарною і ставною жінкою. Достоту як сестра Камілла.

Камілла…

Про сестру Лісбет згадувати не любила.

Їх разюча відмінність між собою самій Лісбет завжди здавалася якоюсь іронією долі. Вони народилися двійнятками, з різницею всього двадцять хвилин.

Лісбет була старша. Камілла була красуня.

Вони були зовсім не схожі одна на одну, і заледве вірилося, що вони вийшли з однієї матки. Коли б не якийсь невідомий збій в генетичному коді, Лісбет могла б стати такою ж писаною красунею, як її сестра.

І напевно, такою ж дурепою.

Змалечку Камілла була товариська, мала популярність і добре встигала в школі. Лісбет була мовчазна, замкнута і рідко відповідала на питання вчителів, що найприкрішим чином відбивалося на її оцінках. Ще в початковій школі Камілла почала віддалятися від Лісбет. Спочатку це виявлялося лише незначною мірою — дівчатка стали ходити до школи різними маршрутами. Вчителі й однокласники помічали, що сестри ніколи не спілкуються одна з одною і ніколи не сідають поряд. Починаючи з третього року навчання вони розійшлися по паралельних класах. З дванадцяти років, коли стався «Весь Цей Кошмар», вони росли нарізно, в різних прийомних сім’ях. До сімнадцяти років вони не зустрічалися, і перше ж побачення кінчилося тим, що Лісбет заробила синець під оком, а Камілла залишилася з розквашеною губою. Лісбет не знала, де зараз Камілла, і навіть не намагалася що-небудь про неї дізнатися.

Сестри Саландер не любили одна одну.

В очах Лісбет Камілла була брехливим, зіпсутим дівчиськом, яке прагнуло маніпулювати людьми. Проте судове рішення про розумову неповноцінність було ухвалене щодо Лісбет.

Залишивши машину на парковці для відвідувачів і наглухо застебнувши шкіряну куртку, Лісбет під дощем попрямувала до парадного входу. Біля садової лавки вона зупинилася і роззирнулась. Якраз на цьому місці вісімнадцять місяців тому вона востаннє бачила свою матір живою. Тоді вона під впливом якогось інтуїтивного відчуття навідалася до еппельвікенського притулку по дорозі на північ, куди прямувала, щоб допомогти Мікаелю Блумквісту в полюванні на передбачливого, але божевільного серійного вбивцю. Матір вона застала у тривожному настрої. Агнета Софія, здавалося, не впізнавала доньку, але все одно не хотіла її відпускати, вона тримала її за руку і розгублено заглядала їй в обличчя. Лісбет відчула, що з неї досить. Вона вирвала руку, поцілувала матусю і помчала на своєму мотоциклі.

Як здалося Лісбет, директриса Агнес Мікаельссон була щиро рада її приходу. Вона привітно зустріла її, провела до камери схову і дістала там велику картонну коробку. Лісбет прийняла з її рук свій спадок. Коробка важила два-три кілограми, і якщо врахувати, що тут були всі придбання людини за ціле життя, то підсумок виходив досить мізерний.

— Я не знала, що мені робити з речами твоєї мами, — сказала пані Мікаельссон. — Але я завжди відчувала, що ти коли-небудь повернешся по них.

— Я виїздила, мене не було у Швеції, — відповіла Лісбет.

Вона подякувала, що цю картонну коробку зберегли до її приїзду, віднесла її в машину і назавжди поїхала з Еппельвікена.


На Мосебакке Лісбет повернулася на початку першої і віднесла коробку з маминими речами до себе в квартиру. Вона залишила її в холі, не розкриваючи, і знову вийшла на вулицю.

Коли вона виходила з парадного, мимо повільно проїхала поліцейська машина. Лісбет зупинилася і настороженим поглядом провела представників влади, що виявилися по сусідству з будинком, у якому тепер жила вона. Проте поліцейські не проявляли нічого схожого на ворожість, і вона вирішила: нехай собі їдуть куди хочуть.

Протягом дня Лісбет пройшлася по магазинах і одягнулася з голови до ніг, придбавши повний набір щоденного одягу — брюк, джинсів, кофтин і панчіх. Вона не прагнула купувати речі дорогих марок, але почувала деяке задоволення від того, що могла не змигнувши оком купити відразу шість пар джинсів. Найекстравагантнішу покупку вона зробила в «Твільфіт», де набрала безліч комплектів нижньої білизни. В основному вона і тут віддала перевагу щоденним моделям, але потім, після півгодинних пошуків, зніяковіло вибрала один комплект, який можна було назвати словом «сексі». Можливо, він навіть належав до категорії еротичної білизни, коротше, таку річ вона раніше ні за що не зважилася б купити. Примірявши увечері цей комплект, Лісбет відчула себе в ньому страшенно по-дурному. У дзеркалі вона побачила загорілу дівчину з татуюваннями, що вбралася в якийсь ідіотський костюм. Вона стягнула з себе білизну і кинула її у відро для сміття.

У магазині «Дін ско»[34] вона купила гарненькі зимові чобітки і дві пари туфель, щоб носити в приміщенні. Потім під впливом раптового поривання вона придбала вихідні чобітки на високому каблуці, які додавали їй кілька сантиметрів зросту. Крім того, вона наглянула ще непогану зимову куртку з коричневої замші.

Привізши покупки додому, Лісбет зварила собі каву і приготувала бутерброди й тільки потім поїхала здавати орендовану машину до агенції на Рінґвеґен. Додому вона прийшла пішки і всю решту вечора просиділа біля вікна, милуючись морем.


Міа Берґман, докторантка, що пише дисертацію з кримінології, нарізала сирний торт і прикрасила його зверху малиновим морозивом. Спочатку вона подала тарілочки з десертом Еріці Берґер і Мікаелю Блумквісту, а вже потому поставила пригощання Даґу Свенссону і собі. Малін Ерікссон навідріз відмовилася від солодкого, обмежившись чорною кавою, яку було подано в незвичайних старомодних філіжаночках з квіточками.

— Це сервіз моєї бабусі, — пояснила Міа Берґман, помітивши, як Малін роздивляється філіжанку.

— Вона страшенно боїться за ці філіжанки, — додав Даґ Свенссон. — Їх ставлять на стіл тільки у виняткових випадках для особливо важливих гостей.

Міа Берґман усміхнулася:

— Кілька років я виховувалась у бабусі, а цей сервіз узагалі-то єдина річ, яка в мене збереглася після неї.

— Просто краса, — сказала Малін. — Моя кухня на сто відсотків уся з магазинів «ІКЕА».

Мікаелю Блумквісту кавові філіжанки з квіточками були ніскілечки нецікаві, його значно більше привертав торт. Він уже подумував, чи не розсупонити ширше пасок. Еріка Берґер, судячи з усього, поділяла його почуття.

— Ой, Боже! Треба б і мені утриматися від солодкого! — сказала вона і, кинувши винуватий погляд на Малін, озброїлася ложечкою.

Спочатку ця зустріч задумувалася як звичайний робочий обід, що мав за мету відзначити початок співпраці і продовжити обговорення тематичного числа журналу «Міленіум». Даґ Свенссон запропонував влаштувати скромне застілля у нього вдома, і курча в кисло-солодкому соусі, приготовлене Міа Берґман, виявилося смачнішим за все, що Мікаель коли-небудь куштував. За обідом вони випили дві пляшки іспанського міцного червоного вина, а на десерт Даґ Свенссон запропонував гостям «Тулламор Д’ю» і дістав з буфета келихи. Тільки Еріка Берґер, як дурненька, відмовилася.

Даґ Свенссон і Міа Берґман жили в квартирі-двійці у стокгольмському передмісті Енскед. Вони були разом уже кілька років і от нарешті рік тому вирішили з’їхатися.

Застілля почалося о шостій годині вечора, але до пів дев’ятої, коли було подано десерт, про головний привід до зустрічі ніхто ще не сказав ані слова. Зате Мікаель зрозумів, що Даґ Свенссон і Міа Берґман йому симпатичні і їх товариство йому приємне.

Врешті-решт Еріка Берґер узяла ініціативу на себе і завела мову про те, що вони збиралися обговорити. Міа Берґман дістала віддруковану копію своєї праці і поклала її на стіл перед Ерікою. У цієї наукової праці виявилася несподівано іронічна назва — «From Russia with love»,[35] — яка, звичайно ж, виникла за асоціацією з класичною серією Яна Флемінґа про агента 007. Підзаголовок говорив: «Нелегальні канали постачання секс-послуг, організована злочинність і відповідні дії суспільства».

— Вам потрібно враховувати, що моя дисертація і книжка Даґа — це різні речі, — сказала вона. — Даґова книжка — швидше пропаганда, спрямована проти тих, хто дістає вигоду з трафіку секс-послуг. Моя праця включає статистику, польові дослідження, цитати з тексту законів і аналіз того, як суспільство й суди поводяться щодо жертв.

— Тобто щодо дівчат.

— Молоденьких дівчат, як правило, від п’ятнадцяти до двадцяти років, малоосвічених, які за своїм походженням належать до нижчих класів. Часто ці дівчата вийшли з неблагополучних родин і зазнавали тієї або іншої форми насильства ще в дитинстві. До Швеції вони кинулися, тому що хтось їх сюди заманив, набрехав повний мішок і наплів усяких небилиць.

— Очевидно, це й були торговці секс-послугами.

— У проблемі наявний свого роду гендерний аспект, і моя праця це враховує. Рідко буває, щоб ролі учасників так точно розподілялися відповідно до їхньої статі. Дівчата — жертви, чоловіки — злочинці. За винятком окремих жінок, що мають вигоду із секс-торгівлі, неможливо знайти більше жодної форми кримінальної діяльності, де статева належність слугувала б передумовою злочину. Не можна також назвати більше жодної форми кримінальної діяльності, до якої суспільство виявляло б таку терпимість і так мало робило б для того, щоб покінчити з нею.

— Якщо я не помиляюся, то в Швеції все ж таки існують досить суворі закони, спрямовані проти торгівлі секс-послугами, — сказала Еріка.

— Не смішіть мене! Щороку до Швеції привозять кілька сотень дівчат (тут відсутні точні статистичні дані) для того, щоб вони займалися проституцією, і в даному разі це означає, що вони за плату віддають своє тіло для зґвалтування.

З часу запровадження закону він усього кілька разів давав підстави для судового процесу. Вперше це сталося в травні дві тисячі третього року, коли розглядалася справа щодо звинувачення однієї божевільної бандерші, яка зробила собі операцію із зміни статі. І звичайно ж, її було виправдано.

— Стривай, мені здавалося, що її визнали винною?

— Засудили за утримання борделю. Але виправдали за звинуваченням у постачанні секс-рабинь. Річ у тім, що дівчата, які стали її жертвами, одночасно були свідками обвинувачення. А вони зникли, повернувшись до себе у Прибалтику. Власті намагалися повернути їх для виступу в суді, їх навіть розшукували через Інтерпол. Розшуки тривали кілька місяців, але результатів не дали.

— Що ж з ними сталося?

— Нічого. Телевізійна програма «Інсайдер» провела власне розслідування, пославши своїх представників до Таллінна. Їм знадобилося всього кілька годин для того, щоб з’ясувати, що двоє з цих дівчат живуть на батьківщині в своїх сім’ях, а третя виїхала до Італії.

— Іншими словами, талліннська поліція діяла не дуже ефективно.

— Відтоді у нас було ухвалено ще кілька обвинувальних вироків, але в усіх випадках йшлося про осіб, затриманих за інші злочини, або виключно безголових злочинців, які не зуміли уникнути затримання. Цей закон — чиста формальність. На ділі він не застосовується.

— Ясно.

— Проблема в тому, що злочин у даному разі являє собою грубе насильство, часто у поєднанні із заподіянням тілесних ушкоджень, тяжких тілесних ушкоджень, з убивством за допомогою вогнепальної зброї, у деяких випадках у поєднанні з різного роду позбавленням волі, — докинув Даґ Свенссон. — Для таких дівчат це звичайна річ, коли їх, нафарбованих і одягнених у короткі спіднички, відвозять на яку-небудь віллу в передмісті. У дівчат немає вибору, їхати їм чи не їхати: або вони їдуть і трахаються з п’яним мужиком, або сутенер їх жорстоко б’є і катує. Втекти вони не можуть — не знаючи мови, не маючи поняття про закони і порядки, вони навіть не уявляють, куди потрібно звертатися. Вони не можуть поїхати додому — тут у них щонайперше відбирають паспорти, а в справі бандерші їх додатково тримали під замком у квартирі.

— Схоже на невільничий табір. А дівчата що-небудь отримують за свої послуги?

— Дещо отримують, — сказала Міа Берґман, — на утіху за страждання їм перепадає деяка винагорода. Як правило, їм доводиться відпрацювати декілька місяців, перш ніж їх відпускають на батьківщину Іноді вони везуть із собою пристойну пачку грошей: дві, а то й три тисячі крон, що в перерахунку на російську валюту є цілим скарбом. Але на додачу вони часто встигають нажити тяжку алкогольну або наркотичну залежність і звичку до такого способу життя, за якого гроші дуже швидко закінчуються. Завдяки цьому система стає самовідтворюваною: через деякий час вони повертаються сюди на заробітки, так би мовити добровільно віддаючись у руки своїх мучителів.

— Скільки грошей обертається в цій сфері за рік? — спитав Мікаель.

Міа Берґман подивилася на Даґа Свенссона і трохи подумала, перш ніж відповісти:

— Важко сказати напевно. Ми багато разів намагалися робити розрахунки, але в більшості випадків наші цифри досить приблизні.

— Ну хоч би приблизно!

— Добре. Ми знаємо, наприклад, що у бандерші, яку засудили за звідництво, але виправдали за звинуваченням у постачаннях секс-рабинь, за два роки було використано тридцять п’ять жінок із Східної Європи. Їх термін перебування становив од кількох тижнів до кількох місяців. У ході судового розгляду з’ясувалося, що за ці два роки вони заробили в цілому близько двох мільйонів крон. Виходячи з цього, я обчислила, що одна дівчина дає приблизно п’ятдесят тисяч крон на місяць. З цієї суми слід відняти приблизно п’ятнадцять тисяч крон на витрати — поїздки, одяг, житло і таке інше. Умови, в яких вони живуть, далекі від розкоші, часто банда тримає їх по кутках у якійсь квартирі. З решти тридцяти п’яти тисяч крон бандити беруть собі від двадцяти до тридцяти тисяч. Половину — тисяч п’ятнадцять — ватажок банди забирає собі, решту роздає своїм підручним: шоферові, бійцям та іншим. Дівчині залишається десять-дванадцять тисяч крон.

— Тоді на місяць…

— Якщо, скажімо, у однієї банди є двоє або троє дівчат, які на неї працюють, то за місяць вони заробляють близько п’ятдесяти тисяч. У середньому кожна банда складається з двох-трьох осіб, які за рахунок цього годуються. Ось такий приблизно вигляд має економіка секс-бізнесу.

— І скільки ж приблизно людей цим охоплено, якщо взяти в цілому?

— Можна виходити з того, що в кожному конкретному випадку так чи інакше жертвами сексуального рабства стає близько сотні дівчат. Звідси витікає, що загальний обіг, якщо взяти всю Швецію в цілому, становить приблизно півтора мільйона крон, тобто на рік близько ста мільйонів крон. Йдеться тільки про дівчат, втягнутих в постачання секс-послуг.

— Суща дрібниця!

— Справді дрібниця. Але для того, щоб отримати цей порівняно скромний прибуток, над сотнею дівчат чинять наругу. Мене це просто розлючує.

— Щось ти не схожа на неупередженого дослідника. Але якщо на одну дівчину припадає три бандити, це означає, що на ці гроші живуть п’ятсот чоловік.

— Насправді їх, очевидно, менше. Я б сказала, що їх чоловік триста.

— Не така вже, здавалося б, нерозв’язна проблема, — зауважила Еріка.

— Ми приймаємо закони, б’ємо на сполох у засобах масової інформації, але майже ніхто жодного разу не поговорив з повією з країн Східного блоку і не має уявлення про те, як вона живе.

— І як же все відбувається? Я маю на увазі — на практиці. Адже, напевно, дуже важко вивезти з Таллінна шістнадцятилітню дівчину так, щоб ніхто цього не помітив. І що відбувається, коли вона приїжджає сюди? — спитав Мікаель.

— Коли я починала дослідження, я думала, що йдеться про якусь строго організовану діяльність, що цим зайнята якась мафіозна структура, яка більш-менш продуманим способом провозить дівчину через кордон.

— А насправді це не так?

— Процес у цілому й справді відбувається організовано, але поступово я розібралася, що беруть участь у ньому в основному багато дрібних, ніяк не організованих банд. Забудьте про костюми від Армані і спортивні автомобілі! Середня банда складається з двох-трьох людей, половина з них росіяни або прибалти, половина — шведи. Портрет ватажка: йому сорок років, він сидить у майці, п’є пиво і колупає пупок. Він не здобув ніякої освіти і деякою мірою може вважатися соціально неповноцінною особою, все життя у нього були якісь проблеми.

— Вельми романтично!

— На жінку він дивиться з позицій кам’яного віку. Він часто б’ється і напивається і дасть у морду тому, хто скаже йому всупереч хоч слово. Порядок у банді тримається на кулаках, і підлеглі часто його бояться.


Через десять днів до квартири Лісбет привезли куплені нею меблі. Два дужих хлопці з фірми «ІКЕА» потисли руку білявій Ірене Нессер, та, нітрохи не бентежачись, шпарила норвезькою. Привітавшись, вони по частинах переправили меблі нагору за допомогою маломісткого ліфта і цілий день складали столи, шафи та ліжка. Вони працювали дуже вправно і, судячи з усього, проробляли все це не вперше. Ірене Нессер сходила до супермаркету «Сьодерхалларна», купила там грецької готової їжі і покликала робітників до столу.

Хлопці з «ІКЕА» справилися до п’ятої години. Зачинивши за ними двері, Лісбет Саландер зняла парик і стала повільно походжати квартирою, гадаючи, чи приживеться вона в новій обстановці. Кухонний стіл мав такий елегантний вигляд, що здавався ніби чужим. Кімната поряд з кухнею, з двома входами — одним з холу й іншим з кухні, — тепер стала її новою вітальнею з сучасним диваном і м’якими кріслами навколо кавового столу, який стояв ближчим до вікна. Спальня їй сподобалася: вона обережно сіла на краєчок ліжка і спробувала рукою матрац.

Заглянувши до кабінету з видом на море, вона сказала собі: «Єс! Це чудово. Тут мені добре працюватиметься».

Над чим вона працюватиме, Лісбет ще напевно не знала. Критично оглянувши меблі, вона відчула деякий сумнів, але врешті-решт вирішила: «Гаразд, поживемо — побачимо, що з цього вийде».

Решту вечора Лісбет провела, розпаковуючи і розбираючи своє майно. Вона розклала в шифоньєрі рушники, простирадла, скатертини і серветки, вийняла з мішків і розвісила в одежній шафі новий одяг. Хоча покупок була ціла гора, шафа не заповнилась і наполовину. Лампи і кухонне начиння — каструльки, сервізи і столові набори — Лісбет теж розставила по місцях.

Окинувши критичним поглядом голі стіни, вона подумала, що треба було купити постери, або картини, або ще щось подібне. У нормальних людей заведено, щоб на стінах висіли такі штучки. Не завадив би й горщик з квітами.

Потім вона відкрила картонні коробки зі своїми речами, привезеними із старої квартири на Лундаґатан, і розмістила в шафах книжки, журнали, кліпи і записи старих розслідувань, які, мабуть, краще було викинути. За одним заходом вона широким жестом викинула зношені майки і продірявлені панчохи. Раптом їй потрапив під руку фалоімітатор, визивний подарунок на день народження від Міммі, що так і лежав нерозпакованим у магазинній коробці, і вона скривила губи в посмішці. Лісбет геть забула про його існування і жодного разу так і не випробувала. Вирішивши, що виправить цю помилку, вона поставила фалоімітатор на комод біля ліжка.

Потім вона знову посерйознішала. Від думки про Міммі Лісбет відчула докори сумління. Цілий рік вони були нерозлийвода, а потім вона геть закинула Міммі заради Мікаеля Блумквіста, навіть нічого їй не пояснивши. Вона не попрощалася, не попередила, що їде з Швеції. З Драґаном Арманським і дівчатами з «Перстів диявола» вона теж не попрощалася і не повідомила про свій від’їзд. Мабуть, вони думають, що вона померла, а можливо, забули про неї: вона ніколи не відігравала помітної ролі в цій компанії. Вона немовби відвернулася від усіх. Раптом Лісбет пригадала, що і з Джорджем Блендом не попрощалася, їдучи з Ґренади, і подумала — раптом він там шукає її на пляжі? Їй навернулися на пам’ять слова Мікаеля Блумквіста: дружба ґрунтується на пошані й довірі. «Я розкидаюся друзями», — подумала Лісбет. Цікаво, де зараз Міммі і чи дасть вона про себе знати?

Вона засиділася за північ, розбираючи папери в кабінеті, налагоджуючи комп’ютер, а потім блукаючи по Інтернету. Перевіривши, в якому стані її вклади, вона побачила, що за рік її багатства ще зросли.

Провівши рутинну перевірку комп’ютера, що належав адвокатові Б’юрману, вона не виявила нічого цікавого в його кореспонденції і вирішила, що він поводиться сумирно і не висовується.

Їй не потрапило на очі ніяких ознак того, що він поновив зв’язок з марсельською клінікою. Судячи з усього, Б’юрман звів свою професійну і приватну діяльність майже до нуля. Він рідко користувався електронною поштою, а виходячи в Інтернет, в основному відвідував порносайти.

Тільки о другій годині ночі вона вимкнула комп’ютер. Спочатку Лісбет пройшла в спальню, роздяглася і повісила одяг на стілець, потім попрямувала митися в ванну. У кутку біля передпокою були два великі дзеркала від підлоги до стелі, розташовані під кутом один до одного. Вона зупинилася і довго себе роздивлялася, уважно вивчила своє з різкими рисами іронічне обличчя, свої нові груди і татуювання на спині. Це був красивий малюнок — довгий дракон, зроблений червоною, зеленою і чорною тушшю, що починався від плеча і протягнувся через усю спину. Його вузький хвіст, спустившись по сідниці, закінчувався на правому стегні. За рік подорожей вона відпустила волосся до плечей, але наприкінці одної гарної днини перед від’їздом з Ґренади взяла ножиці й обстригла їх. Короткі пасма знову стирчали їжаком у різні боки.

Раптом Лісбет усвідомила, що в її житті відбулась або почала відбуватись якась дуже важлива зміна. Можливо, виною тут було несподіване придбання мільярдного статку, завдяки якому вона перестала лічити кожну копійку. Можливо, вона нарешті здобула собі місце в світі дорослих, а може, смерть матері підвела остаточну риску під її дитинством.

За рік, проведений за кордоном, вона позбулася багатьох татуювань. У генуезькій клініці з медичних міркувань у зв’язку з операцією довелося ліквідувати чорне кільце навколо соска на грудях. Потім вона прибрала пірсинг з нижньої губи, а на Ґренаді — і пірсинг на лівій частині статевих губ — він їй заважав, і вона сама не розуміла, навіщо колись його вставила.

Широко відкривши рота, вона вигвинтила клинець, який проносила там сім років, і поклала в мильницю на поличці над умивальником. У роті стало якось порожньо. Тепер, якщо не брати до уваги кількох сережок у вухах, у неї залишилося тільки два пірсинги: одне колечко на правій брові і друге в пупку.

Нарешті вона пішла до спальні і вляглася під новеньку, щойно куплену ковдру. Придбане нею ліжко здавалося величезним, Лісбет займала в ньому лише маленьку частину простору — ніби лежиш на краю футбольного поля. Лісбет щільніше загорнулася в ковдру і довго ще не спала, поринувши в думки.

Розділ 06

Неділя, 23 січня — субота, 29 січня

Агенція «Мілтон сек’юриті» займала три поверхи офісного будинку недалеко від Шлюзу. За допомогою ліфта Лісбет Саландер піднялася з гаража відразу на п’ятий — останній з них. Для цього вона скористалася піратською копією універсального ключа, якою передбачливо обзавелася про всяк випадок ще кілька років тому. Виходячи в темний коридор, вона автоматично глянула на годинник на руці. Було 03.10 ночі, неділя. Нічний черговий сидів коло пульта охоронної сигналізації на третьому поверсі, і вона знала, що, скоріше за все, крім неї, на всьому поверсі немає більше нікого.

Вона, як завжди, здивувалася про себе, що професійна охоронна агенція допускає такі прорахунки в захисті власної безпеки.

У коридорі п’ятого поверху за минулий рік мало що змінилося. Вона почала з відвідин власного кабінету — маленького закутка, відокремленого від коридору скляною стіною, який відвів у її користування Драґан. Двері були не замкнені. Лісбет вистачило кількох секунд, щоб переконатися, що в її кабінетику нічого не змінилося, тільки біля дверей з’явилася картонна коробка з різним паперовим сміттям. У кімнатці стояли стіл, канцелярський стілець, кошик для паперів і відкритий книжковий стелаж. Технічне оснащення складалося з простенького комп’ютера «Тошиба» 1997 року з манюсіньким жорстким диском.

Лісбет не помітила ніяких ознак того, що Драґан віддав це приміщення іншому службовцю. Вона сприйняла це як добрий знак, усвідомлюючи, проте, що він не багато значить сам по собі. Для комірки площею близько шести квадратних метрів, що правила їй за кабінет, важкувато було придумати інше застосування.

Зачинивши двері, Лісбет нечутними кроками пройшлася по всьому коридору, щоб переконатися, що ні в одній з кімнат ніхто не засидівся за роботою. Вона й справді була тут сама. Перш ніж пройти далі, вона зупинилася перед кавовим автоматом, натиснула на кнопку і запаслася стаканчиком капучино. Потім вона подалась до кабінету Драґана Арманського і ввійшла туди, відімкнувши двері піратським ключем.

У кабінеті Арманського, як завжди, панував дратуюче ідеальний порядок. Вона швидко обійшла всю кімнату, дорогою заглянула на полицю, потім сіла за його письмовий стіл і увімкнула комп’ютер.

Діставши з внутрішньої кишені нової замшевої куртки CD-диск, вона вставила його в дисковод і почала вводити програму, яка називалася «Асфіксія 1.3». Програму вона створила сама, і її єдиним призначенням було зробити апгрейд Інтернет-Експлорера жорсткого диска в комп’ютері Арманського, щоб той набув сучаснішого вигляду. Вся процедура забрала близько п’яти хвилин.

Закінчивши, Лісбет вийняла диск і почала працювати з новою версією Інтернет-Експлорера. Зовнішній вигляд програми залишився той самий, і вона поводилася абсолютно так само, як це було за старої версії, але трішечки збільшилася і працювала тепер на одну мікросекунду повільніше. Всі настановні дані були ідентичні оригінальним, включаючи дату інсталяції. З нового файлу не помітно було ніяких змін.

Вона вписала ftp-адресу сервера, що був у Голландії, і отримала kommandorute. Відкрила вікно із словом «копіювати», вписала ім’я Armanskij/MiltSec і клікнула ОК. Комп’ютер відразу ж почав робити копію жорсткого диска Арманського на сервер у Голландії. Годинник на екрані показував, що процес займе тридцять сім хвилин.

Поки йшло копіювання, Лісбет дістала запасний ключ від письмового столу свого начальника, що зберігався в декоративній вазі на книжковій полиці. Наступні півгодини вона присвятила вивченню папок, що лежали у верхній правій шухляді письмового столу, в яких шеф тримав поточні і термінові справи. Коли комп’ютер пискнув на знак закінчення копіювання, вона поклала папки на місце в тому ж порядку, в якому вони лежали раніше.

Потім вона вимкнула комп’ютер, погасила настільну лампу і, забравши з собою порожній стаканчик з-під капучино, покинула офіс «Мілтон сек’юриті» тим же шляхом, яким і прийшла сюди. Коли вона входила в ліфт, годинник показував 04.12.

Пішки повернувшись на Мосебакке, Лісбет увімкнула свій комп’ютер і, з’єднавшись із сервером, що був у Голландії, ввела туди копію програми «Асфіксія 1.3». Коли програму було запущено, відкрилося вікно з пропозицією вибрати жорсткий диск. Були чотири десятки варіантів на вибір, і Лісбет почала переглядати список. Серед них їй потрапив на очі жорсткий диск «Нільс Б’юрман», який вона перевіряла приблизно раз на два місяці. Секунду вона зачекала, дійшовши до «МікБлум/ лептоп» і «МікБлум/офіс». Вона не відкривала цих іконок уже більше року і навіть подумувала про те, щоб їх стерти. Проте з принципових міркувань вирішила все-таки залишити: позаяк вона брала з них інформацію, то було б нерозумно цю інформацію стирати, а потім, якщо знадобиться, наново повторювати всю процедуру. Те ж саме стосувалося й іконки під назвою «Веннерстрьом», яку вона також давно вже не відкривала, бо носій цього імені вмер. Іконка «Арманський/МілтСек» з’явилася останньою за часом і була аж у кінці списку.

Вона давно вже могла б клонувати його жорсткий диск, але так і не зробила цього, бо сама працювала в «Мілтоні» і будь-якої миті мала доступ до інформації, яку Арманський спробував би приховати від решти світу. Її наліт на його комп’ютер не мав ніяких ворожих намірів: вона просто хотіла знати, над чим працює підприємство і як справи зараз. Лісбет клацнула мишкою, і відразу ж відкрилася нова папка з новою іконкою, на якій було написано «Armanskij HD». Вона перевірила, чи відкривається жорсткий диск, і переконалася, що всі файли в ньому на місці.

Читаючи доповідні Арманського, його фінансові звіти та електронну пошту, вона просиділа за комп’ютером до сьомої ранку. Нарешті Лісбет задумливо хитнула головою і вимкнула комп’ютер. Вона пішла у ванну, почистила зуби, а потім попрямувала до спальні, роздяглася, кинувши одяг просто додолу, лягла в ліжко і проспала до пів на першу.


Останньої п’ятниці січня правління «Міленіуму» проводило свої щорічні звітні збори. Були присутні касир підприємства, зовнішній ревізор, а також четверо співвласників — Еріка Берґер (тридцять відсотків), Мікаель Блумквіст (двадцять відсотків), Крістер Мальм (двадцять відсотків) і Харієт Ванґер (тридцять відсотків). На збори була запрошена також секретар редакції Малін Ерікссон як представник співробітників і голова профспілки видавництва. Членами профспілки були, крім неї, Лотта Карім, Хенрі Кортес, Моніка Нільссон і начальник відділу маркетингу Сонні Маґнуссон. Раніше Малін ще ніколи не доводилося брати участь у подібних заходах.

Збори правління відкрилися о 16.00 і завершилися за годину з чимось. Значна частина часу пішла на доповіді, присвячені економічним питанням, і на ревізійний звіт. Збори ухвалили, що економічна база «Міленіуму» зміцнилася в порівнянні з періодом кризи, яку підприємство пережило два роки тому. Ревізійний звіт показав, що підприємство отримало прибуток у розмірі 2,1 мільйона крон, з яких приблизно мільйон дала книга Мікаеля Блумквіста про Веннерстрьома.

За пропозицією Еріки Берґер було вирішено один мільйон відкласти до спеціального фонду на випадок майбутніх криз, двісті п’ятдесят тисяч крон виділити на необхідні витрати для ремонту редакційного приміщення, придбання нових комп’ютерів та іншого технічного устаткування, а триста тисяч крон використати для збільшення фонду зарплат і на те, щоб прийняти співробітника редакції Хенрі Кортеса до штату на повний робочий день. З решти суми пропонувалося перерахувати по п’ятдесят тисяч крон кожному із співвласників «Міленіуму», а також розподілити сто тисяч крон порівну у вигляді бонусу між чотирма постійними службовцями редакції, незалежно від того, працюють вони на повній чи на половинній ставці. Начальник відділу маркетингу бонусу не отримував. Він працював за контрактом, за яким йому належали відсотки доходів від реклами, завдяки чому він час від часу ставав найбільш високооплачуваним співробітником «Міленіуму». Пропозицію було одноголосно прийнято.

Коротку дискусію викликала запропонована Мікаелем Блумквістом ідея скоротити оплату матеріалів від незалежних журналістів, з тим щоб надалі можна було взяти ще одного репортера на півставки. Мікаель мав на увазі Даґа Свенссона, який міг знайти в «Міленіумі» базу для своєї журналістської діяльності, а згодом і стати повноправним співробітником журналу. Еріка Берґер заперечувала, позаяк вважала, що журналу потрібно багато матеріалів, що надходять від позаштатних репортерів. Еріку підтримала Харієт Ванґер, а Крістер Мальм відмовився брати участь у голосуванні. Кінчилося тим, що вирішили не чіпати гроші, відведені на оплату незалежних журналістів, але подивитися, чи не можна вийти із становища за рахунок інших витрат. Усім дуже хотілося прийняти Даґа Свенссона хоча б на півставки.

Після короткого обговорення майбутньої стратегії і планів розвитку журналу Еріку Берґер було переобрано головою правління на наступний рік. Після цього збори були закриті.

Малін Ерікссон за весь час не сказала ні слова. Провівши подумки розрахунки, вона зрозуміла, що співробітники отримають від прибутку бонус у розмірі двадцяти п'яти тисяч крон, тобто суму, що перевищує місячну зарплату, і не бачила причин заперечувати проти цього рішення.

Відразу після звітних зборів правління Еріка оголосила позачергову нараду співвласників журналу. Тому Еріка, Мікаель, Крістер і Харієт затрималися в конференц-залі після того, як решта співробітників розійшлись. Щойно зачинилися двері, Еріка почала нараду:

— На порядку денному стоїть тільки одне питання. Згідно з угодою, укладеною з Хенріком Ванґером, Харієт ставала співвласницею журналу на дворічний термін. Зараз термін нашого контракту закінчується. Тому ми повинні вирішити, чи залишиться за тобою, а точніше, за Хенріком право на статус співвласника.

Харієт кивнула:

— Ми всі знаємо, що рішення Хенріка стати співвласником журналу було прийняте імпульсивно під впливом цілком особливої ситуації. Нині цієї ситуації більше не існує. Що ви пропонуєте?

Крістер Мальм роздратовано мотнув головою. Він єдиний у цій кімнаті не знав, у чому саме полягала ця особлива ситуація. Він розумів, що Мікаель і Еріка щось від нього приховують, але Еріка пояснила йому, що йдеться про дуже особисту справу, що стосується Мікаеля, яку вона ні за яких обставин не погодиться обговорювати. Крістер був не дурень і здогадувався, що Мікаелеве мовчання якось пов’язане з Хедестадом і Харієт Ванґер. Він знав також, що для ухвалення принципових рішень йому немає потреби знати правду, і надто поважав Мікаеля, щоб здіймати через це галас.

— Ми утрьох обговорили це питання і прийшли до спільної думки, — сказала Еріка. Вона зробила паузу і подивилася в очі Харієт. — Перш ніж повідомити наші міркування, ми хочемо знати, що ти думаєш з цього приводу.

Харієт Ванґер по черзі перевела погляд з Еріки на Мікаеля і Крістера. Потім її погляд зупинився на Мікаелі, але вона так нічого і не прочитала з виразу їхніх облич.

— Якщо ви хочете викупити мою частку, то це коштуватиме вам близько трьох мільйонів крон плюс відсотки, бо стільки родина Ванґер вклала в «Міленіум». Вистачить у вас коштів на це? — привітно спитала Харієт.

— Вистачить, — відповів Мікаель з усмішкою.

За роботу, виконану за дорученням Хенріка Ванґера, старий промисловий магнат заплатив йому п’ять мільйонів. За іронією долі частина цієї роботи полягала в розшуках Харієт Ванґер.

— У такому разі остаточне рішення за вами, — сказала Харієт. — У контракті сказано, що з цього дня ви маєте право викупити частку Ванґерів, якщо забажаєте. Я б на місці Хенріка ніколи не склала контракт з такими непродуманими формулюваннями.

— Якщо потрібно, ми могли б викупити свою частку, — сказала Еріка. — Так що питання в тому, що ти збираєшся робити. Ти керуєш індустріальним концерном, по суті справи, двома концернами. Який інтерес для тебе зв’язуватися з таким маргінальним підприємством, як «Міленіум»? Ми проводимо наради правління щокварталу, і ти чесно відсиджувала їх і кожного разу приходила вчасно з того дня, як замінила на цій посаді Хенріка.

Харієт Ванґер доброзичливо подивилася на голову ради. Вона мовчала досить довго. Нарешті поглянула на Мікаеля і відповіла:

— Від самого свого народження я завжди була власницею чогось. І я провожу свої дні, керуючи концерном, у якому закручено стільки інтриг, скільки не зустрінеш в любовному романі на чотириста сторінок. Коли я почала брати участь у зборах, я робила це з обов’язку, від якого не могла відмовитися. Але за минулі вісімнадцять місяців я зрозуміла, що мені цікаво бути в цьому правлінні, ніж у решті всіх правлінь, разом узятих!

Мікаель задумливо кивнув. Харієт перевела погляд на Крістера:

— «Міленіум» — немов іграшкове підприємство. Всі проблеми тут маленькі, зрозумілі і легкодоступні для огляду. Воно, звичайно ж, хоче отримувати прибуток і давати гроші — це обов’язкова умова. Але мета вашої діяльності полягає не в цьому — ви хочете щось створити.

Вона ковтнула мінеральної води і перевела погляд на Еріку.

— Що саме є вашою метою, якраз не зовсім ясно. Постановка завдання розпливчата до неохайності. Ви не політична партія і не організація, об’єднана на основі спільних інтересів. У вас немає ні перед ким зобов’язань, на які потрібно було б орієнтуватися в першу чергу. Але ви критикуєте недоліки суспільства і любите сперечатися з визначними діячами, які вам не подобаються. Ви часто прагнете щось змінити або на щось впливати. Хоча всі ви прикидаєтеся циніками й нігілістами, у вашого журналу є правила, і я не раз уже на конкретних прикладах переконувалася, що мораль у вас своя власна. Не знаю, як це назвати, але у «Міленіуму» є душа. І це єдине правління, роботою в якому я горджуся.

Вона замовкла і мовчала так довго, що Еріка раптом розсміялася.

— Те, що ти сказала, було приємно чути. Але ти так і не відповіла на наше питання.

— Мені добре у вашій компанії і страшенно сподобалося бути членом вашого правління. Ця пригода помітно прикрасила моє життя. І якщо ви згодні залишити мене тут, я з радістю залишуся.

— Гаразд, — сказав Крістер. — Ми довго міркували і прийшли до єдиної думки. Ми розриваємо з тобою контракт і викупляємо твою частку.

Очі Харієт ледь помітно розширилися.

— Ви хочете розстатися зі мною?

— Коли ми підписували контракт, ми лежали головою на пласі і чекали удару сокири. У нас не було іншого вибору. Ми від самого початку лічили дні, коли настане час, щоб викупити частку Хенріка Ванґера.

Еріка розгорнула папку перед собою, дістала з неї документ і передала Харієт Ванґер разом з чеком, на якому була проставлена точнісінько та сума, яку назвала Харієт як викуп її частки. Харієт перебігла папір очима, потім, не кажучи ані слова, взяла зі столу ручку і поставила свій підпис.

— Ну ось, — сказала Еріка. — Усе пройшло безболісно. Я хочу подякувати Хенрікові Ванґеру за той час, коли діяв цей контракт, і за ту допомогу, яку він надав «Міленіуму». Сподіваюся, що ти йому це перекажеш.

— Обов’язково перекажу, — відповіла Харієт Ванґер спокійно.

Вона нічим не виказала своїх відчуттів, але в душі переживала гірку образу і розчарування. Адже вони змусили її сказати, що вона хотіла б залишитися у них у правлінні, а потім так легко вигнали її геть. Могли б, чорт забирай, і обійтися без цього!

— І одночасно я хочу запропонувати тобі цілком інший контракт, який, можливо, буде тобі цікавий, — сказала Еріка Берґер.

Вона дістала новий стос паперів і підсунула їх через стіл до Харієт.

— Ми хочемо запитати тебе, чи не бажаєш ти особисто стати членом правління «Міленіуму». Сума за контрактом така ж, яку ти зараз отримала. Різниця полягає в тому, що в цьому договорі не прописано ніяких тимчасових обмежень і додаткових умов. Ти входиш до підприємства як рівноправний співвласник з такою ж відповідальністю і обов’язками, як і всі решта.

Харієт скинула бровами:

— Навіщо було обставляти це такими складнощами?

— Бо рано чи пізно це потрібно було зробити, — сказав Крістер Мальм. — Ми могли б поновити старий контракт, продовживши його на рік до наступного засідання ради або до першого випадку великих непорозумінь у раді, і тоді вигнати тебе геть. Проте у нас був підписаний контракт, і потрібно було спочатку виконати його умови.

Харієт відкинулася на спинку крісла і спрямувала на Крістера вивчаючий погляд. Потім вона подивилася по черзі на Мікаеля й Еріку.

— Річ у тім, що контракт із Хенріком ми підписали під тиском економічних труднощів, — сказала Еріка. — Контракт з тобою ми підписуємо тому, що ми цього хочемо. І на відміну від старого контракту, тепер тебе буде не так-то легко вигнати з правління.

— Для нас це дуже велика різниця, — тихо додав Мікаель.

Це були єдині слова, вимовлені ним за всю дискусію.

— Бачиш, ми просто вважаємо, що ти даєш «Міленіуму» щось більше, ніж економічні гарантії, які надає прізвище Ванґер, — пояснила Еріка Берґер. — Ти людина розумна і розсудлива і часто підказуєш конструктивні рішення. Досі ти трималася весь час у тіні, як сторонній спостерігач. Але з тобою це правління здобуло небувалу раніше міцність і стійкий курс. Ти розумієшся в ділових питаннях. Ти якось запитала, чи довіряю я тобі, про те саме і я хочу тебе запитати. Тепер ми обоє знаємо відповідь. Я ставлюся до тебе з симпатією і довірою: і я, і всі решта. Ми не хочемо, щоб ти була присутня на особливо обумовлених умовах, у рамках безглуздих штучних правил. Ми хочемо, щоб ти була нашим партнером і повноправним членом правління.

Харієт підсунула до себе контракт і на п’ять хвилин заглибилася в читання. Уважно прочитавши його, вона підвела голову.

— То це ваше одностайне спільне рішення? — спитала вона.

Усі троє дружно кивнули. Харієт узяла ручку і поставила свій підпис. Потім передала чек через стіл Мікаелю, і той його розірвав.


Потім співвласники «Міленіуму» пішли обідати у «Горщик Саміра» на Тавастґатан. Утворення правління в новому складі вони відсвяткували тихим застіллям з гарним вином і кускусом з ягнятиною за мирною розмовою. Харієт здавалася схвильованою, і все це нагадувало перше побачення, збентежені учасники якого знають, що має щось статися, але що саме, ще не розуміють.

Уже о пів на восьму Харієт Ванґер зібралася йти. Вона перепросилася, сказавши, що хоче повернутися в готель і лягти спати. Еріці Берґер потрібно було повертатися додому до чоловіка, і вона сказала, що піде з Харієт, бо їм по дорозі. Вони розлучилися коло Шлюзу. Мікаель і Крістер залишилися самі і посиділи ще трохи, потім Крістер теж сказав, що йому час додому.

На таксі доїхавши до «Шератона», Харієт Ванґер піднялася в свій номер на сьомому поверсі. Вона роздяглася, прийняла ванну і, накинувши готельний халат, сіла біля вікна, за яким виднів Ріддаржольм. Відкривши пачку «Данхілла», Харієт закурила. За день вона викурювала всього три-чотири сигарети і вважала себе практично некурящою, так що могла потихеньку потішити себе кількома затяжками, не відчуваючи докорів сумління.

О дев’ятій годині в двері постукали. Вона відчинила і впустила Мікаеля Блумквіста.

— Ах ти пройдисвіт! — сказала вона.

Мікаель усміхнувся і поцілував її в щічку.

— На секунду я і справді повірила, що ти хочеш мене вигнати.

— Ми ніколи не зробили б цього в такій формі. Ти розумієш, чому ми вирішили переписати контракт?

— Так. Це неважко зрозуміти.

Мікаель просунув руку під її халат, поклав долоню на груди Харієт і обережно стиснув.

— Ах ти пройдисвіт! — повторила Харієт.


Лісбет Саландер зупинилася перед дверима, на яких було написано прізвище By. З вулиці вона бачила, що у вікні горить світло, а зараз до неї з-за дверей долинали звуки музики. Прізвище залишилось колишнє. Тому Лісбет Саландер зробила висновок, що Міріам By як і раніше живе в тій же однокімнатній квартирі на Томтебуґатан біля площі Санкт-Еріксплан. Діло було увечері в п’ятницю, і Лісбет з надією думала, що Міммі, напевно, не виявиться дома, що вона подалася куди-небудь шукати розваг і, коли вона прийде, у квартирі буде темно і порожньо. Тепер залишалося з’ясувати, чи не образилася Міммі на неї остаточно, чи сама вона зараз і чи захоче взагалі розмовляти.

Лісбет подзвонила в двері.

Міммі відчинила і здивовано скинула бровами. Потім вона притулилася до одвірка і взялася руками в боки.

— Ти, Саландер! А я вже думала, що ти, може, скопитилася чи як там ще!

— Чи як там ще, — відповіла Лісбет.

— Чого прийшла?

— На це питання одним словом не відповісти.

Міріам By обвела поглядом сходовий майданчик і знову подивилася на Лісбет:

— Спробуй на перший раз сказати хоч слово.

— Ну, наприклад, щоб дізнатися, чи сама ти живеш як і раніше і чи не потрібна тобі компанія на ніч.

Міммі здивовано втупилася в неї і за кілька секунд вибухнула гучним реготом.

— Ну, ти справді єдина людина серед тих, кого я знаю, хто може спочатку пропадати півтора року, а потім раптом подзвонити в мої двері і запитати, чи не хочу я потрахатися!

— Ти хочеш, щоб я пішла?

Міммі перестала реготати. Кілька секунд тривала мовчанка.

— Лісбет! Боже мій, та ти, здається, це серйозно!

Лісбет чекала.

Нарешті Міммі зітхнула і розчинила перед нею двері.

— Заходь! Філіжанку кави, принаймні, я можу тобі запропонувати!

Лісбет увійшла за нею до квартири і сіла на один із стільців біля обіднього столу, який Міммі поставила в передпокої, майже впритул до вхідних дверей. Квартирка була площею двадцять чотири квадратних метри і складалася з тісної кімнатки та абияк обставленого передпокою. За кухню правив закуток у кутку передпокою, куди Міммі провела воду, протягнувши туди шланг із туалету.

Поки Міммі наливала воду в кавник, Лісбет роздивлялася її. Мати Міммі була родом з Гонконгу, батько — з Будена.[36] Лісбет знала, що батьки Міммі досі одружені і живуть у Парижі. Міммі вивчала соціологію в Стокгольмі, і в неї була старша сестра, яка вивчала антропологію в США. Материнські гени наділили Міммі чорним як вороняче крило прямим волоссям, яке вона коротко стригла, і дещо східними рисами обличчя, а батьківські — блакитними очима, завдяки чому зовнішність Міммі була вельми своєрідною. Великий рот і ямки на щоках дісталися їй не від мами і не від тата.

Міммі був тридцять один рік. Вона любила, вирядившись у лаковий одяг, тусуватися по клубах, у яких давалися перформанси, вона й сама іноді виступала в таких шоу. Лісбет перестала ходити в клуби, відколи їй сповнилося шістнадцять років.

Разом із заняттями в університеті Міммі один день на тиждень працювала продавчинею в «Доміно фешн» на одній з бічних вулиць у районі Свеавеґен. У «Доміно фешн» придумували і шили вбрання для оригінальної публіки, що жадала одягатися у форму санітарки, виконану з гуми, або в наряд відьми з чорної шкіри. Разом з кількома подружками Міммі була співвласницею цього магазину, що давало їй скромну щомісячну добавку у вигляді кількох тисяч крон. Лісбет Саландер вперше побачила Міммі кілька років тому на фестивалі геїв і лесбіянок, де та виступала в незвичайному шоу, після чого вони вже пізно ввечері зустрілися в пивній ятці. Міммі прийшла в яскравому лимонно-жовтому костюмі з пластику, в якому вона здавалася швидше роздягненою, ніж одягненою. У Лісбет були деякі проблеми із сприйняттям еротичних нюансів цього вбрання, але вона була досить п’яна, щоб раптово відчути бажання помацати дівчину, що вирядилася фруктом з роду цитрусових. На невимовний подив Лісбет, цитрус стрельнув у неї очима, засміявся, без найменшої сором’язливості розцілував її і заявив: «Хочу тебе!» Вони пішли до Лісбет додому і всю ніч займалися сексом.

— Я така, яка є, — сказала Лісбет. — Я поїхала, щоб утекти від усього і від усіх. Але треба було спершу попрощатися.

— Я думала, з тобою щось сталося. Але останнім часом ми з тобою нечасто бачились і тоді, поки ти ще не поїхала.

— У мене було багато справ.

— Ти така таємнича. Ти ніколи не розповідаєш про себе, і я навіть не знаю, де ти працюєш і кому мені телефонувати, якщо твій мобільник не відповідає.

— У даний момент я ніде не працюю, а крім того, ти така самісінька. Ти хотіла шістьох, хоча була зовсім не зацікавлена в постійному зв’язку. Правда ж?

Міммі скоса подивилася на Лісбет.

— Так, правда, — відповіла вона нарешті.

— Ось те ж саме було й зі мною. Я тобі ніколи нічого не обіцяла.

— Ти змінилася, — сказала Міммі.

— Не дуже.

— Ти стала старша. Доросліша. Ти інакше вдягаєшся. І ти щось напхала у свій бюстгальтер.

Лісбет не відповіла, але посовалася на стільці. Міммі зачепила болючу для неї тему, і вона не знала, як пояснити їй, у чому річ. Міммі вже бачила її голою і тепер неодмінно помітить різницю. Врешті-решт Лісбет опустила очі і буркнула:

— Я зробила собі груди.

— Як ти сказала?

Лісбет підвела очі і заговорила голосніше, не усвідомлюючи, що в її тоні з’явилася вперта нотка:

— Я з’їздила до італійської клініки і зробила там операцію, щоб у мене були справжні груди. Ось чому я пропала. А потім я стала подорожувати. І ось я повернулася.

— Ти жартуєш?

Лісбет подивилася на Міммі без жодного виразу.

— Яка ж я дурепа! Адже ти ніколи не жартуєш!

— Я не збираюся ні перед ким вибачатися. І я кажу правду. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, так і скажи.

— Ти справді зробила собі нові груди?

Лісбет кивнула. Міммі By раптом голосно розреготалася, і Лісбет спохмурніла.

— В усякому разі, я не хочу відпускати тебе, не подивившись, як це виглядає. Ну будь ласка! Please!

— Міммі! Я завжди була рада зайнятися сексом з тобою. І тобі не було ніякого діла до того, як я живу, а якщо в мене не було часу, ти знаходила когось іншого. І тобі абсолютно наплювати, що про тебе подумають люди.

Міммі кивнула. Ще в старших класах школи вона зрозуміла, що народилася лесбіянкою, і після довгих боязких пошуків у сімнадцять літ нарешті була посвячена в таємниці еротики, коли випадково пішла з однією приятелькою на свято, що його проводила в Ґетеборзі РСФЛ.[37] 3 того часу вона ніколи не думала про те, щоб якось змінити свій стиль життя. Тільки одного разу, коли їй було двадцять три роки, вона спробувала зайнятися сексом з чоловіком. Вона механічно проробила все, що було потрібно і чого від неї чекав її партнер, але не дістала ніякого задоволення. Крім того, вона на додачу належала до тієї меншини серед меншини, яка нітрохи не прагнула до міцних стосунків, взаємної вірності і затишного домашнього сюсюкання вечорами.

— Я повернулася до Швеції кілька тижнів тому. Я хотіла дізнатися, треба мені вирушати на пошуки когось іншого чи ти ще мене не забула.

— Сьогодні я збиралася гризти граніт науки.

Міммі розстебнула на Лісбет верхній ґудзик блузки.

— Тоді якого біса…

Вона поцілувала Лісбет і розстебнула ще один ґудзик.

— Це я неодмінно повинна побачити.

Міммі знов поцілувала її.

— Ласкаво просимо додому!


Харієт Ванґер заснула близько другої години ночі. Мікаель Блумквіст не спав і лежав поруч, прислухаючись до її дихання. Врешті-решт він підвівся, витягнув з її сумочки пачку «Данхілла» і взяв сигарету. Не одягаючись, він сів на стілець поряд з ліжком і дивився на сонну.

Мікаель не збирався ставати коханцем Харієт. Навпаки, після всього пережитого в Хедестаді він відчував бажання триматися від родини Ванґер подалі. Минулої весни він кілька разів зустрічався з Харієт на засіданнях правління і старанно дотримував дистанції; обоє знали таємниці одне одного і могли б тримати одне одного на гачку, але, за винятком зобов’язань Харієт щодо «Міленіуму», їх, здавалося, нічого тепер не зв’язувало.

Торік на Трійцю Мікаель уперше за багато місяців поїхав на вихідні на свою дачу в Сандхамні, де ніхто до нього не чіплятиметься і він спокійно зможе посидіти на самоті на причалі з яким-небудь детективчиком. У другій половині дня в п’ятницю, через дві години після приїзду, він пішов у кіоск по сигарети і несподівано носом до носа зіткнувся з Харієт. Їй теж захотілося відпочити від Хедестада, і вона замовила собі на уїк-енд номер в готелі Сандхамна, де вона жодного разу не бувала ще з дитинства. Із Швеції вона втекла в шістнадцять років, а повернулася в п’ятдесят три. Знайшов її Мікаель.

Вони привіталися, і після кількох нічого не вартих фраз Харієт зніяковіло замовкла. Мікаель знав її історію, а вона знала, що, погодившись не розголошувати страшні таємниці родини Ванґер, він змушений був поступитися своїми принципами. Почасти він зробив це ради неї.

Через деякий час Мікаель запросив її подивитися його будинок. Він зварив каву, і вони кілька годин пробалакали, сидячи на помості. Це була їх перша серйозна розмова після її повернення до Швеції. Мікаель не витримав і спитав:

— Що ви зробили з тим, що знайшли в підвалі Мартіна Ванґера?

— Ти справді хочеш це знати?

Він кивнув.

— Я сама прибрала все, що там було. Спалила все, що можна було спалити. Потім я потурбувалася про те, щоб дім знесли. Жити в ньому я б не могла і не могла його продати, я не мала сил дивитися, як там хтось живе. Для мене з цим будинком було пов'язано тільки зло. Я збираюся побудувати на цьому місці щось інше, який-небудь літній будиночок.

— І ніхто не здивувався тому, що ти зносиш будинок? Адже це була гарна сучасна вілла.

Вона всміхнулася:

— Дірк Фруде пустив поголос, ніби будинок весь уражений грибком, так що дати йому лад обійдеться дорожче, ніж побудувати новий.

Дірк Фруде був сімейний адвокат Ванґерів.

— Як поживає Фруде?

— Йому скоро буде сімдесят. Я стежу за тим, щоб він не нудьгував без діла.

Вони пообідали разом, і якось непомітно для Мікаеля вийшло так, що Харієт почала ділитися з ним найінтимнішими подробицями свого життя. Коли він перервав її розповідь і запитав, чому вона це робить, вона, подумавши трохи, сказала, що в її житті він, здається, єдина людина, від якої їй немає сенсу щось приховувати. До того ж як не розтанути перед хлопчиком, якого вона няньчила сорок років тому.

У її житті було троє чоловіків, з якими вона займалася сексом. Першим бук її татусик, другим — братик. Татуся вона вбила, а від брата втекла. Їй якось вдалося все це пережити, зустріти свого майбутнього чоловіка і почати життя заново.

— Він був ніжний, кохав мене, був надійним і чесним. Я була з ним щаслива. Ми прожили з ним двадцять років, потім він захворів.

— І ти більше так і не вийшла заміж? Чому?

Вона знизала плечима:

— Я залишилася сама з трьома дітьми і величезним фермерським господарством на руках. Мені просто ніколи було пускатися на пошуки романтичних пригод. І відсутність сексу ніколи мене не хвилювала.

Вони помовчали.

— Уже пізно. Мені час повертатися в готель.

Мікаель кивнув.

— Ти хочеш мене спокусити?

— Так, — відповів він.

Мікаель устав і за руку повів її в будинок і нагору сходами до спальні. Раптом вона його зупинила.

— Я навіть не знаю, як поводитися, — сказала вона. — Я вже відвикла від цього.

Вихідні вони провели разом і відтоді зустрічалися раз на три місяці, після зборів правління «Міленіуму». Міцних стосунків у них не склалося: Харієт Ванґер була цілодобово поглинута роботою і часто виїздила із Швеції, позаяк кожний другий місяць проводила в Австралії. Але, судячи з усього, своїми нерегулярними і необов’язковими зустрічами з Мікаелем вона дорожила.


Через дві години Міммі вже варила каву, а Лісбет, гола і спітніла, лежала поверх простирадла на ліжку. Вона курила сигарету, роздивляючись Міммі через прочинені двері, і заздрила її тілу. Міммі мала чималі м’язи, тому що три рази на тиждень вечорами тренувалася в спортзалі. Один вечір вона присвячувала заняттям чи то тайським боксом, чи то чимось на зразок карате, завдяки чому була в чудовій фізичній формі.

На вигляд вона була просто як цукерочка. Це була не краса фотомоделі, а справжня привабливість. Вона любила провокувати і дражнити оточуючих, а у святковому вбранні могла зацікавити будь-кого. Лісбет не розуміла, чому Міммі звертає увагу на таку мокру курку, як вона.

Але вона була рада цій увазі. Секс із Міммі давав їй почуття цілковитої свободи, Лісбет забувала про все і лише тішилася тим, що давала їй Міммі.

Міммі повернулася до ліжка з двома кухлями і поставила їх на підставку, потім лягла і поторкала, сосок Лісбет.

— Вони в тебе ого, — сказала Міммі, — дуже навіть непогані.

Лісбет нічого не відповіла, роздивляючись груди Міммі, які опинилися в неї перед очима. У Міммі теж були зовсім маленькі груди, але вони чудово підходили до пропорцій її тіла.

— Якщо чесно, Лісбет, ти маєш шикарний вигляд.

— Усе це дурниці. Подумаєш, груди! Такі чи такі — хіба не все одно? Хоча я рада, що в мене вони тепер, принаймні, є.

— Ти дуже багато думаєш про своє тіло.

— Хто б казав! Сама он тренуєшся як навіжена!

— Я тренуюся як навіжена, тому що мені подобається тренуватися. Я від цього дістаю кайф, майже такий самий, як від сексу. Спробувала б теж!

— Я займаюся боксом, — сказала Лісбет.

— Який там у тебе бокс! Ти іноді цілий місяць не займаєшся, а коли приходиш, то тільки тому, що тобі подобається завдати чосу цим сопливим хлопчакам. Це зовсім не те, що тренуватися заради гарного самопочуття.

Лісбет знизала плечима. Міммі всілася на неї і тепер дивилася згори:

— Лісбет! Ти вічно гризеш сама себе і дуже комплексуєш через своє тіло, але зрозумій, у ліжку ти мені подобаєшся не через зовнішність, а за те, як ти поводишся. По-моєму, ти страшенно сексапільна.

— А по-моєму — ти. Тому я до тебе і повернулася.

— Через це? А не через кохання? — спитала Міммі підкреслено скривдженим тоном.

Лісбет похитала головою:

— У тебе зараз є хто-небудь?

Міммі подумала і кивнула:

— Можливо. Щось начебто. Мабуть. Словом, тут усе непросто.

— Я не лізу в твої справи.

— Я знаю. Але я не проти розповісти. Це жінка з університету, трохи старша за мене. Вона замужем вже двадцять років, і ми зустрічаємося потай від її чоловіка. Там приміська вілла і все таке інше. Вона прихована лесбіянка.

Лісбет кивнула.

— Її чоловік часто буває в роз’їздах, так що час від часу у нас бувають побачення. Це тягнеться з нинішньої осені і потроху починає мені набридати. Але вона справді чарівна. Крім того, я, звичайно, спілкуюся з колишніми знайомими.

— Взагалі-то я якраз хотіла тебе спитати, чи будемо ми з тобою зустрічатися ще?

Міммі кивнула:

— Я буду дуже рада, якщо ти про себе нагадуватимеш.

— Навіть якщо я знову зникну на півроку?

— А ти давай про себе знати! Мені ж не однаково, жива ти там ще чи ні. Я, принаймні, не забуваю твого дня народження!

— І ніяких претензій?

Міммі посміхнулася і зітхнула:

— Знаєш, ти якраз така дівчина, з якою я б погодилася разом жити. Ти б не чіплялась до мене, коли мені не хочеться, щоб до мене чіплялись.

Лісбет промовчала.

— Усе б добре, але річ у тім, що насправді ти ніяка не лесбіянка. Можливо, бісексуалка. Але головне, що ти дуже сексуальна: ти любиш секс, а на стать партнера тобі взагалі-то начхати. Ти — чинник ентропії і хаосу.

— Я сама не знаю, хто я така, — сказала Лісбет. — Але я повернулася до Стокгольма, і в мене тут зовсім немає знайомих. По правді кажучи, я взагалі нікого тут не знаю. Ти перша людина, з ким я поговорила після приїзду.

Міммі пильно подивилась на неї:

— Тобі справді потрібні тут знайомі? Адже ти найзамкнутіша і найнеприступніша особа з усіх, кого я знаю!

Вони трохи помовчали.

— Але твої нові груди — це справді красота!

Вона доторкнулася до соска Лісбет і відтягнула трохи шкіру.

— Вони тобі саме враз. Не малі і не великі.

Лісбет полегшено зітхнула, почувши схвальну оцінку.

— І на дотик вони зовсім як справжні.

Вона так сильно стиснула їй груди, що у Лісбет сперло дух і вона навіть відкрила рот. Вони поглянули одна на одну. Потім Міммі нахилилася і поцілувала Лісбет. Лісбет відповіла на її поцілунок і обняла Міммі. Кава в кухлях так і охолола невипита.

Розділ 07

Субота, 29 січня — неділя, 13 лютого

Білявий гігант в’їхав у містечко Свавельшьо, розташоване між Ерна і Вагнхерадом, у суботу об одинадцятій годині ранку. Містечко складалося приблизно з п’ятнадцяти будинків. Прибулець зупинився біля останнього будинку, що стояв на відлюдді, метрів за сто п’ятдесят від решти. Це була стара і занедбана споруда промислового типу, в якій раніше містилася друкарня, а тепер на ній красувалася вивіска про те, що тут розташовується «Свавельшьо МК». На вулиці не було ні душі, але все-таки гігант уважно огледівся, перш ніж відчинити дверцята і вийти з машини. Холоднішало. Він надягнув коричневі шкіряні рукавички і вийняв з багажника чорну спортивну сумку.

Приїжджий не надто турбувався, що його можуть побачити. Будь-який автомобіль, поставлений поблизу старої друкарні, відразу впадав в очі, і якби якась державна служба вирішила встановити спостереження за цим будинком, їй довелося б одягнути своїх співробітників у камуфляж, дати їм підзорну трубу і влаштувати спостережний пункт у якій-небудь стічній канаві по той бік поля. А це було б дуже швидко помічено кимось із місцевих жителів, і новина миттю розлетілася б всеньким містом. А що до того ж три будинки в місті належали членам «Свавельшьо МК», то про це відразу стало б відомо і в клубі.

Проте входити до будинку він не хотів. Поліція з різних приводів уже кілька разів робила обшук у приміщенні клубу, і не можна було знати напевно, чи не встановлено там підслухачку. З цієї причини в клубі зазвичай велися розмови тільки про машини, жінок і випивку, іноді обговорювалось питання про те, в які акції варто вкладати гроші, але дуже рідко там говорили про важливі речі, не призначені для чужих вух.

Тому білявий здоровань терпляче чекав, коли Карл Маґнус Лундін вийде у двір. Тридцятишестилітній Маґґе Лундін був головою клубу. Взагалі він був миршавий з виду, але з роками набрав вагу і тепер міг похвастатися солідним пивним черевцем. Біляве волосся він носив зав’язаним на потилиці у хвостик, одягнений він був у чорні джинси, добрячу зимову куртку і важкі черевики. На його рахунку було п’ять судимостей: дві за незначні порушення законів про наркотики, одна за приховування краденого з обтяжувальними обставинами й одна за крадіжку автомобіля та керування машиною в нетверезому стані. П’ята судимість, найсерйозніша, кілька років тому дала йому рік ув’язнення за заподіяння тілесних ушкоджень, коли він п’яний почав хуліганити в одній із стокгольмських пивничок.

Маґґе Лундін і здоровань поручкалися вітаючись і стали прогулюватися попід огорожею, що оточувала двір.

— Від останнього разу минуло вже кілька місяців, — сказав Маґґе.

Білявий гігант кивнув.

— Є гарненьке дільце. Три тисячі шістдесят грамів амфетаміну.

— Умови як минулого разу.

— Навпіл.

Маґґе Лундін витягнув з нагрудної кишені пачку сигарет і кивнув. Він любив вести справи з білявим гігантом. Амфетамін в роздрібному продажі йшов по сто шістдесят — двісті тридцять крон за грам, залежно від попиту. Відповідно, три тисячі шістдесят грамів мали дати близько шестисот тисяч крон. «Свавельшьо МК» міг розпродати три кілограми, розділивши їх на порції по двісті п’ятдесят грамів і роздавши дрібним розповсюджувачам з числа своїх постійних членів. У цьому разі ціна знижувалася до ста двадцяти — ста тридцяти крон за грам, і дохід дещо зменшувався.

Ці операції були надзвичайно вигідні для «Свавельшьо МК». На відміну від усіх інших постачальників, білявий гігант ніколи не вимагав передоплати і не домовлявся заздалегідь про тверду ціну. Він привозив товар і брав собі п’ятдесят відсотків від прибутку, тобто цілком прийнятну частку. Вони приблизно прикидали, скільки дасть кілограм амфетаміну, але точна сума доходу залежала від того, як вигідно Маґґе Лундін зуміє продати товар. Різниця в порівнянні з очікуваною виручкою могла скласти декілька тисяч, але після закінчення операції білявий гігант повинен буде отримати приблизно сто дев’яносто тисяч крон і стільки ж дістанеться на частку «Свавельшьо».

За роки знайомства вони обкрутили чимало таких оборудок, увесь час дотримуючись однієї і тієї ж системи. Маґґе Лундін знав, що його постачальник міг би подвоїти свій дохід, якби сам займався розповсюдженням товару. Знав він також і те, чому білявий гігант до цього не прагнув: він волів залишатися в тіні, тоді як весь ризик брав на себе «Свавельшьо». Партнер Маґґе Лундіна отримував менший, але порівняно надійний дохід, і їхні стосунки ґрунтувалися на діловій основі, на кредиті й довірі. Ніяких чвар, причіпок чи погроз.

Одного разу білявий гігант навіть зазнав збитку майже в сто тисяч крон у зв’язку з постачанням зброї, що зірвалося. Маґґе Лундін не знав у цій сфері нікого іншого, хто міг би спокійно пережити таку невдачу. Сам він не тямився від страху, змушений пояснювати, як воно так вийшло. Він виклав йому в подробицях усі причини зриву постачання і яким чином один поліцейський з Центру профілактики злочинів зумів знайти велику партію товару в одного члена «Арійського братства» у Вермланді. Але гігант навіть бровою не ворухнув. Більш того, він мало не висловив співчуття. Всяке, мовляв, трапляється. Маґґе Лундін тоді не дістав ніякого прибутку, а п’ятдесят відсотків від нуля рівні нулю. Їх залишалося тільки списати.

Але Маґґе Лундін і сам був не дурень. Він розумів, що це дуже приваблива ідея — будувати свій бізнес на принципах отримання хай не найбільшого, зате не пов’язаного з ризиком прибутку.

Надути партнера йому навіть не спадало на думку. Це був би дохлий номер. Білявий гігант і його компаньйони погоджувалися на помірний прибуток, поки розрахунки велися чесно. Якби Лундін надумав хитрувати, то після чергової зустрічі зі здорованем навряд чи залишився б живий. Отже, про це не варто було й думати.

— Коли ти привезеш товар?

Білявий гігант опустив на землю спортивну сумку.

— Вже привіз.

Маґґе Лундін і не подумав відкривати сумку та перевіряти її вміст. Він тільки простягнув руку на знак того, що договір відбувся і що він готовий прийняти умови, не торгуючись.

— Є ще одна справа, — сказав гігант.

— Яка?

— Ми хотіли домовитися з тобою про особливе доручення.

— Розповідай.

Білявий гігант дістав з внутрішньої кишені куртки конверт. Відкривши його, Маґґе Лундін знайшов там паспортну фотографію і папірець з даними особи, про яку йшлося. Він запитливо звів брови.

— Її звуть Лісбет Саландер. Вона живе в Стокгольмі на вулиці Лундаґатан у районі Сьодермальм.

— Добре.

— Можливо, зараз вона за кордоном, але рано чи пізно вона там знову з’явиться.

— Добре.

— Мій замовник хоче поговорити з нею спокійно і без свідків. Отже її потрібно доставити живою. Пропонується зробити це через приміщення складу поблизу Інґерна. Потім потрібна буде людина, яка прибере там після розмови. Вона повинна зникнути безслідно.

— Це ми можемо виконати. Як ми дізнаємося, коли вона повернеться?

— Коли прийде час, я приїду і повідомлю.

— Ціна?

— Ну, скажімо, десять кусків за все? Робота нескладна. З’їздити до Стокгольма, забрати її, доправити до мене.

Вони знову потисли одне одному руки.


У свій другий прихід на квартиру на Лундаґатан Лісбет розташувалася на продавленому дивані і стала міркувати. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, одне з яких стосувалося того, залишати за собою цю квартиру чи ні.

Вона закурила, пускаючи дим під стелю і струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під кока-коли.

В неї не було причин любити цю квартиру. Вони в’їхали сюди з мамою і сестрою, коли їй було чотири роки. Мама жила у великій кімнаті, а вони з сестрою в маленькій спальні. Коли їй було дванадцять років і стався «Весь Цей Кошмар», її відправили до дитячої клініки, а потім, після того як їй сповнилося п’ятнадцять, вона кілька разів переходила з однієї прийомної сім’ї до іншої. Її опікун Хольгер Пальмґрен здавав квартиру і потурбувався про те, щоб у вісімнадцять років, коли їй знову знадобився дах над головою, вона отримала своє житло назад.

Ці кімнати завжди залишалися в її житті чимось незмінним. І хоча тепер вони їй були вже не потрібні, Лісбет не хотілося просто так їх віддати. Адже це означало, що якісь чужі люди хазяйнуватимуть в її житлі.

Залишалася також і логістична задача, тому що її пошта (якщо така з’явиться) приходитиме за її старою адресою на Лундаґатан. Якщо розстатися з цією квартирою, то доведеться заводити нову поштову адресу. А Лісбет Саландер хотіла якомога менше світитися і мелькати в якихось там базах даних. Публічності вона уникала з маніакальною затятістю, тим паче що в неї не було підстав особливо довіряти офіційним установам, та й узагалі хоч би кому.

Вона поглянула у вікно і побачила той же брандмауер заднього двору, який стирчав у неї перед очима все життя. І тут вона відчула полегшення від самої лише думки, що їй більше не доведеться жити в цій квартирі. Вона ніколи не почувала себе тут у безпеці. Щоразу, повертаючи на Лундаґатан до свого під’їзду, вона і в тверезому, й навіть у нетверезому стані уважно придивлялася до навколишнього оточення — до припаркованих машин і перехожих на вулиці. Вона неабияк підозрювала, що є деякі люди, що прагнуть заподіяти їй зло, і найзручніше їм здійснити свої наміри в околицях її будинку, коли вона повертається до себе або виходить на вулицю.

Досі, хоч як дивно, на неї жодного разу не напали. Але це не означало, що вона могла розслабитися. Її адреса на Лундаґатан значилася в будь-якій базі даних, а за всі минулі роки в неї не було змоги забезпечити свою безпеку ніякими іншими засобами, окрім власної пильності. Свою нову адресу на Мосебакке вона воліла по можливості приховати, позаяк інстинктивно відчувала, що їй слід триматися подалі від усіх, хто захоче її відшукати.

Проте ці міркування не допомагали розв’язати питання про те, що робити з цією квартирою далі. Подумавши ще трохи, вона взяла мобільник і зателефонувала Міммі.

— Привіт, це я.

— Привіт, Лісбет. Невже ти вирішила зателефонувати мені всього через тиждень після нашої зустрічі?

— Я зараз на Лундаґатан.

— Ну.

— Я подумала, чи не хочеш ти переїхати до цієї квартири?

— Переїхати?

— Адже в твоїй коробочці нема де повернутися.

— Мені тут подобається. А ти що — переїздиш до іншої?

— Я вже переїхала. Ця квартира порожня.

На іншому кінці дроту помовчали.

— І ти ще питаєш, чи хочу я до неї переїхати! Але, Лісбет, у мене немає таких грошей.

— Права на цю квартиру викуплені. Плата до кондомініуму[38] становить трохи менше за півтори тисячі крон на місяць, тобто, очевидно, це навіть дешевше, ніж ти платиш за свою коробочку. Гроші заплачені за рік наперед.

— І що ж, ти хочеш її продати? Я думаю, вона повинна коштувати щонайменше мільйон, а то й більше.

— Півтора мільйона, якщо вірити газетним оголошенням.

— У мене немає таких грошей.

— Я не збираюся її продавати. Можеш переїздити сюди хоч сьогодні ввечері, живи скільки захочеш, і цілий рік тобі не треба буде платити за квартиру. Я не збираюся віддавати її в найми, але можу вписати тебе до свого контракту як другого мешканця, тоді у тебе не буде зайвого клопоту з товариством.

— Лісбет, ти жартуєш?

Лісбет залишилася незворушно-серйозною:

— Мені ця квартира не потрібна, і я не хочу її продавати.

— Тобто ти хочеш сказати, що я можу жити в ній безкоштовно. Ти це серйозно?

— Так.

— Як довго?

— Скільки захочеш. Ти згодна?

— Звичайно, згодна. Не щодня мені пропонують безкоштовну квартиру в районі Сьодер.

— Є одна умова.

— Я так і думала.

— Мені як і раніше буде надходити пошта на цю адресу, і я буду тут її забирати. Все, що від тебе вимагається, це переглядати пошту і зателефонувати мені, якщо там виявиться щось важливе.

— Лісбет, ти найприкольніша дівчина з усіх, кого я знаю. Що ти взагалі зараз робиш? Де ти сама житимеш?

— Про це краще іншим разом, — уникла відповіді Лісбет.


Вони домовилися зустрітися трохи пізніше, щоб Міммі могла як слід подивитися квартиру. Закінчивши розмову, Лісбет відчула, що настрій у неї набагато покращився. Вона поглянула на годинник і зрозуміла, що до приходу Міммі залишається ще досить багато часу. Вийшовши з будинку, вона дійшла до Торгового банку на Хорнсґатан, отримала талончик з номером і стала терпляче чекати своєї черги.

Показавши документ, вона пояснила, що жила якийсь час за кордоном і тепер хоче ознайомитися із станом свого ощадного рахунку. Капітал, який вона декларувала, складав вісімдесят дві тисячі шістсот сімдесят крон. З рахунком не проводилося ніяких дій, за винятком одного надходження у розмірі дев’яти тисяч трьохсот дванадцяти крон — це була спадщина від матері, що надійшла восени.

Лісбет зняла з рахунка суму спадщини і задумалася. Їй хотілося витратити ці гроші на щось таке, що сподобалося б матері. Роздумуючи і намагаючись підібрати що-небудь підходяще, вона дійшла до пошти на Росенлундсґатан і відіслала гроші анонімним переказом на рахунок одного з жіночих кризових центрів Стокгольма, сама не знаючи чому.


О восьмій годині вечора в п’ятницю Еріка вимкнула комп’ютер і потягнулася. Майже весь день вона працювала над остаточним варіантом березневого числа «Міленіуму», а що Малін Ерікссон була дуже заклопотана редагуванням тематичного числа Даґа Свенссона, то більшу частину редактури їй довелося зробити самій. Їй допомагали Хенрі Кортес і Лотта Карім, але вони в основному звикли самі добувати матеріал і писати статті, а редактура була для них справа не дуже знайома.

Після такого дня Еріка Берґер дуже втомилася, у неї боліла спина, але в основному вона залишилася задоволена і цим днем, і життям взагалі. З фінансами все йшло гаразд, усі криві йшли вгору, матеріали надходили у призначений час, у крайньому випадку з невеликим запізненням, серед співробітників панували бадьорість і дух задоволеності, який не покидав їх після справи Веннерстрьома.

Спробувавши сама помасажувати занімілу шию, Еріка незабаром зрозуміла, що краще б прийняти душ. Вона могла б скористатися душовою кабіною за буфетною, але йти було ліньки, і вона просто поклала ноги на письмовий стіл. Через три місяці їй мало сповнитися вже сорок п’ять років, і так зване майбутнє значною мірою для неї вже позаду. Незважаючи на тонку сіточку зморщок і глибокі лінії навколо очей і рота, вона як і раніше мала непоганий вигляд. Двічі на тиждень вона незмінно відвідувала гімнастичний зал, але стала помічати, що їй усе важче стає підійматися на щоглу, коли вони з чоловіком ходять у плавання під вітрилом. А дертися на щоглу було її обов’язком: Ґреґер страждав від страшних нападів запаморочення.

Еріка сказала собі, що її сорок п’ять років, незважаючи на чорні і білі смуги, в основному минули щасливо. У неї були гроші, гарне становище в суспільстві, чудовий будинок і улюблена робота. У неї був чоловік, що ніжно кохав її і після п’ятнадцяти років шлюбу, а понад те ще й невтомний коханець, який хоч і не зігрівав їй душу, зате цілком задовольняв її фізичні потреби.

Пригадавши Мікаеля Блумквіста, вона всміхнулася. Цікаво, коли він нарешті зважиться утаємничити її у свої стосунки з Харієт Ванґер. Ані Мікаель, ані Харієт жодним словом нікому не обмовилися про свій зв’язок, але Еріка не була сліпа. Те, що між ними щось відбувається, вона помітила на одному засіданні правління в серпні, перехопивши погляд, яким обмінялися Мікаель і Харієт. Спересердя вона спробувала увечері зателефонувати на мобільники їм обом і не надто здивувалася, переконавшись, що вони вимкнуті. Зрозуміло, це не можна було вважати переконливим доказом, проте і після наступного засідання правління Мікаель знову виявився недоступний. Еріці було навіть забавно спостерігати, як поквапливо Харієт покинула обід після зборів, присвячених підбиттю підсумків за рік, пояснивши, що їй треба повернутися в готель і лягти спати. Еріка не була ревнива і не стала шпигувати, але вирішила про себе, що при нагоді треба буде їх подражнити.

Вона ніколи не втручалася у стосунки Мікаеля з іншими жінками і сподівалася, що роман з Харієт не викличе надалі ускладнень у правлінні. Проте вона не дуже хвилювалася з цього приводу. Мікаель, як правило, зберігав дружні взаємини з колишніми коханками, і лише дуже рідко справа кінчалася неприємностями.

Сама Еріка Берґер була дуже рада мати такого друга і надійного товариша, як Мікаель. У чомусь він був абсолютним простаком, зате в інших випадках виявляв проникливість оракула. Наприклад, Мікаель ніколи не розумів, за що вона кохає чоловіка. Він просто не міг зрозуміти, що вона цінує Ґреґера як чудову людину, теплу, привабливу, великодушну, а головне — вільну від тих недоліків, які так дратували її в багатьох інших. Ґреґер був для неї тим чоловіком, поряд з яким вона хотіла зустріти старість. Колись вона мала намір народити від нього дитину, але тоді не було можливості, а потім виявилося запізно. Але в ролі супутника життя вона не уявляла собі нікого кращого і надійнішого, на нього вона могла покластися без будь-яких застережень, і він завжди був поруч, коли вона його потребувала.

Мікаель був зовсім іншим. Маючи дуже мінливий характер, він справляв враження людини, в якій уживаються кілька особистостей. У роботі він часом проявляв маніакальну впертість: узявшись до якої-небудь справи, він працював над нею, доки досягав досконалості, зібравши в один вузол усі розрізнені нитки. У кращих випадках він давав блискучі результати, в гірших — принаймні, вище середнього рівня. У нього був талант угадувати, в якій історії таїться щось цікаве, а які належать до звичайного, другосортного товару. Еріка Берґер жодного разу не пошкодувала про те, що колись вирішила співпрацювати з Мікаелем.

Вона також жодного разу не пошкодувала про те, що стала його коханкою.

Свої потреби вона обговорювала з чоловіком, і він з розумінням ставився до її сексуальної захопленості Мікаелем Блумквістом. Йшлося тут не про зраду, а про бажання. Секс із Мікаелем Блумквістом давав їй таку втіху, якої не міг дати ніхто інший, навіть Ґреґер.

Секс відігравав важливу роль у житті Еріки Берґер. Вона втратила невинність у чотирнадцять років і більшу частину своєї юності провела в пошуках задоволення. Дівчиськом вона спробувала все — від примітивного флірту з однокласниками і таємного зв’язку з немолодим учителем до «сексу по телефону» й «оксамитового сексу» з невротиком. В еротиці вона перепробувала все, що тільки могло її зацікавити. Вона не визнавала ніяких забобонів і побувала членом клубу «Екстрим», що влаштовував такі свята, які широка громадськість навряд чи схвалила б. У сексуальні зв’язки з жінками вона вступала не раз, але мала від того лише розчарування, переконавшись, що це не для неї: жінки не викликали у неї і десятої частки того збудження, яке вона відчувала з чоловіком. Або з двома. Разом з Ґреґером вона спробувала секс із двома чоловіками — другим був славетний власник художньої галереї. Тоді їм відкрилося, що в її чоловіка була сильна схильність до бісексуальності, а сама вона мало не впадала в нестяму від блаженства, коли відразу двоє чоловіків насолоджувались нею і задовольняли її. В той же час вона відчувала задоволення, яке важки передати словами, коли бачила, як інший чоловік насолоджується її чоловіком. Для повторення цього експерименту вони з Ґреґером потім обзавелися двома постійними прихожими партнерами.

Так що їхнє з Ґреґером сексуальне життя аж ніяк не було нудним чи безрадісним. Просто Мікаель Блумквіст давав щось особливе.

Він був талановитий. Він давав їй справжній СКС — Страшенно Класний Секс.

Ці двоє — Ґреґер як чоловік і Мікаель як коханець — робили її сексуальне життя повним і гармонійним. Вона не могла жити без них обох і не збиралася робити між ними остаточний вибір.

Її чоловік зумів зрозуміти головне: у неї є й інші потреби, крім тих, які він може задовольнити, пропонуючи їй найвигадливіші акробатичні комбінації в джакузі.

У Мікаелі Еріка над усе цінувала те, що він майже не намагався її контролювати. Він не був ревнивий, і хоча в неї самої двадцять років тому, коли їхні стосунки тільки починалися, кілька разів траплялися напади ревнощів, вона скоро зрозуміла, що це ні до чого. Їхні взаємини ґрунтувались на дружбі, і як друг він виявився винятково вірним. Такі стосунки могли пережити найтяжчі випробування.

Еріка Берґер усвідомлювала те, що її спосіб життя навряд чи міг бути схвалений християнською організацією домогосподарок із Шьовде, але це її не хвилювало. Ще в далекій юності вона вирішила: все, що вона робить у ліжку, і те, як вона живе, нікого, крім неї, не стосується. Але її все ж таки дратувало, що багато хто з її знайомих перешіптувалися і розпускали плітки за її спиною про її стосунки з Мікаелем.

Мікаель — чоловік. Він міг скільки завгодно переходити з одного ліжка в інше, ніхто навіть бровою не поведе! А вона — жінка, і тому, маючи одного коханця за згодою свого чоловіка і зберігаючи вірність йому протягом ось уже двадцяти років, вона стає улюбленим предметом застільних світських балачок.

Та ну вас усіх до дідька!

Подумавши трохи, вона зняла слухавку і зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий! Що ти робиш?

— Пишу.

Ґреґер Бекман був не тільки художником; найперше він викладав, читав лекції з історії мистецтва, а також написав декілька книжок на цю тему. Він часто брав участь у публічних дебатах, і по його допомогу зверталися відомі архітектурні бюро. Весь нинішній рік він працював над книгою про значення художнього декору будівель і про причини того, що люди добре себе почувають в одних будинках, а в інших ні. Книга поступово перетворювалася на пристрасний памфлет проти функціоналізму і, як гадала Еріка, повинна була викликати деякий галас серед естетів.

— Як тобі пишеться?

— Чудово. Без затримок. А як твої справи?

— Щойно закінчила наступне число. В четвер ми здаємо його до друкарні.

— Вітаю.

— Я зовсім видихалася.

— Здається мені, ти щось задумала.

— У тебе вже були які-небудь плани на сьогоднішній вечір чи ти будеш дуже незадоволений, якщо я не прийду сьогодні ночувати?

— Передай Блумквісту, що він дражнить долю, — сказав Ґреґер.

— Думаю, його це не налякає.

— Гаразд. Тоді передай, що ти чаклунка і тебе неможливо задовольнити, отож він постаріє передчасно.

— Це він і без того вже знає.

— У такому разі мені залишається тільки накласти на себе руки. Писатиму, доки мене зморить сон. Бажаю весело провести час.

Вони попрощалися, і Еріка зателефонувала Мікаелеві. Він був у гостях у Даґа Свенссона і Міа Берґман в Енскеді і цієї хвилини якраз підсумовував обговорення деяких складних деталей у книзі Даґа. Вона запитала, чи зайнятий він сьогодні вночі, чи в нього знайдеться час, щоб помасажувати чиюсь натомлену спинку.

— Ключі в тебе є, — відповів Мікаель. — Так що будь як дома.

— Гаразд, тоді через дві години побачимося.

Пішки до Белльмансґатан було всього десять хвилин. Вона прийняла душ ї приготувала каву еспресо, а потім, роздягнена, вляглася в Мікаелеве ліжко і стала нетерпляче чекати, коли він прийде.

Оптимальне задоволення вона, мабуть, дістала б від сексу утрьох — з чоловіком і Мікаелем відразу, але можна було із стовідсотковою впевненістю сказати, що цього ніколи не буде. Для цього Мікаель був дуже правильний. Вона навіть сердилася на нього і звинувачувала в гомофобії, але чоловіками він абсолютно не цікавився. Проте не можна ж мати все.


Білявий гігант сердито насуплював брови. Він обережно вів автомобіль зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину такою огидною лісовою дорогою, що на мить навіть подумав, чи не збився зі шляху. Якраз коли почало сутеніти, дорога раптом зробилася ширшою і попереду показався будинок. За п’ятдесят метрів він зупинив машину, вимкнув мотор і огледівся.

Він був поблизу Сталлархольма, неподалік від Марієфреда. Перед ним стояв самотній будиночок, збудований у п’ятдесятих роках посеред лісу. Крізь дерева виднілася світла смужка вкритого кригою озера Меларен.

Йому було важко збагнути, як можна мати втіху від життя в безлюдній лісовій глушині. Коли він зачинив за собою дверцята автомобіля, йому раптом стало чомусь моторошно. З усіх боків його обступив ворожий ліс, і здавалося, ніби хтось за ним спостерігає. Він поволі попрямував до садиби, але раптом почув якийсь тріск і завмер.

Приїжджий пильно вдивлявся в лісову гущавину. Вечоріло. Навколо було тихо, ні вітерцю. Хвилини дві він простояв у напрузі, як раптом помітив краєм ока якусь істоту, що прокрадалася між дерев. Коли він поглянув туди, істота завмерла метрів за тридцять, не зводячи очей з прибульця.

Білявий гігант запанікував у душі. Він намагався краще розгледіти істоту і побачив карлика приблизно метрового зросту з темним, похмурим обличчям. Одягом йому слугував маскувальний костюм, що нагадував собою наряд з ялинового гілля і моху. Хто це — баварський лісовий карлик? Ірландський лепрекон?[39] Можливо, він небезпечний?

Відчуваючи, як у нього сторч стає волосся на потилиці, гість лісового будиночка затамував подих.

Потім він енергійно поморгав і потряс головою. Коли він знову подивився в тому ж напрямку, мара встигла переміститися приблизно на десять метрів правіше. Нічого там немає, подумалося йому. Це всього лише гра уяви. Проте істота цілком виразно виднілася серед дерев. Раптом вона зрушила з місця і стала наближатися. Здавалося, вона пересувається швидкими ривками і описує півколо, готуючись напасти.

Приїжджий бігцем подолав решту шляху до будинку. У двері він постукав трохи сильніше і трохи настійніше, ніж належало, але, як тільки зсередини почулися звуки, що говорили про присутність людей, панічний страх відступив. Він знизав плечима. Нічого там не було!

Та лише коли двері відчинилися, він зміг перевести дух. Адвокат Нільс Б’юрман увічливо зустрів гостя і впустив його в дім.


Перетягнувши до комірчини для великого мотлоху останні мішки з речами Лісбет, вони нарешті піднялися з підвалу, і Міріам By зітхнула з полегкістю. У кімнатах панувала лікарняна чистота, линули запахи мила, фарби і свіжозвареної кави. Останнє було справою рук Лісбет. Сидячи на стільці, вона задумливо оглядала спустошену квартиру, з якої, наче по щучому велінню, зникли гардини, килимки, купони на знижку на придбання холодильника і звичний безлад у передпокої. Вона сама здивувалася, якою великою після цього стала квартира.

У Міріам By і Лісбет Саландер були різні смаки щодо одягу, обстановки квартири та інтелектуальних уподобань. Причому в Міріам By був добрий смак і своя думка про те, який вигляд повинно мати її житло, які меблі потрібно купити і які слід вибирати сукні, а у Лісбет Саландер, як вважала Міммі, смаку не було взагалі.

Побувавши на Лундаґатан і прискіпливо оглянувши квартиру, вони все обговорили, і Міммі заявила, що майже всю обстановку потрібно викинути на смітник. Найперше жалюгідний темно-коричневий диван, який стоїть у вітальні.

— Ти, Лісбет, збираєшся щось зберегти?

— Ні.

Після цього Міммі кілька робочих днів, а потім ще протягом двох тижнів і всі буденні вечори присвятила оновленню житла, викинула старі меблі, зібрані колись по сміттєвих контейнерах, перемила зсередини шафи і шухляди, відскребла ванну і пофарбувала стіни в кухні, вітальні, спальні та передпокої, а також полакувала паркет у вітальні.

Лісбет такі вправи ніскільки не цікавили. Лише іноді вона заглядала, проходячи повз, і з подивом спостерігала за діями подруги. Коли все було зроблено, квартира спорожніла: у ній не залишилось нічого, крім старенького кухонного столика із суцільного дерева, який Міммі вирішила відшліфувати шкуркою і наново полакувати, двох міцних стільців, якими Лісбет розжилася принагідно, коли з горища викидали зайвий мотлох, і солідного книжкового стелажу у вітальні, який Міммі хотіла в майбутньому якось використати.

— На вихідних я сюди переїду. Ти точно не шкодуєш про своє рішення?

— Мені ця квартира не потрібна.

— Але ж це розкішна квартира! Тобто, звичайно, бувають більші і кращі, та зате вона в самому центрі Сьодера, а плата — сущі дрібниці. Лісбет, якщо ти її не продаси, ти втратиш величезні гроші!

— Гроші в мене є, мені вистачає.

Міммі замовкла, не знаючи, що приховується за лаконічними відповідями Лісбет.

— Де ти житимеш?

Лісбет не відповіла.

— Можна як-небудь тебе навідати?

— Не зараз.

Відкривши сумку, яку носила через плече, Лісбет дістала з неї якийсь папірець і простягнула Міммі.

— Я залагодила з кондомініумом усе, що стосується контракту. Найпростіше було вписати тебе як пайового власника, я написала, що продаю тобі півквартири за ціною в одну крону. Тобі залишилося підписати.

Міммі взяла простягнуту їй ручку, поставила свій підпис і додала дату народження.

— Це все?

— Все.

— Лісбет, взагалі-то я завжди вважала, що ти трохи дивакувата, але ти хоч розумієш, що віддаєш мені задарма півквартири? Я рада отримати це житло, але боюся, що коли-небудь ти раптом пошкодуєш про вчинене і між нами почнуться чвари.

— Не буде ніяких чвар. Я хочу, щоб ти тут жила. Я всім задоволена.

— Але так, щоб задарма? Безкоштовно? Ти божевільна!

— Ти стежитимеш за моєю поштою. Це була моя умова.

— На це в мене йтиме чотири секунди на тиждень. А ти іноді приходитимеш заради сексу?

Лісбет пильно подивилася на Міммі і через деякий час сказала:

— Так, буду, з радістю. Але це не входить до контракту. Можеш жити, як сама хочеш.

Міммі зітхнула:

— А я вже була зраділа, що дізнаюся, як живеться утриманці: коли хтось тебе утримує, платить за твою квартиру і час від часу навідується до тебе потай, щоб потрахатися в ліжку!

Вони трохи помовчали. Потім Міммі рішуче встала, пішла у вітальню і вимкнула лампочку без абажура, що горіла під стелею.

— Йди сюди.

Лісбет пішла за нею.

— Я ніколи ще не займалася сексом на підлозі в тільки що відремонтованій квартирі, де пахне фарбою і немає ніяких меблів. Таке я бачила у фільмі з Марлоном Брандо про одну парочку, там діло було в Парижі.

Лісбет покосилася на підлогу.

— Мені охота погратися. Ти хочеш?

— Я майже завжди хочу.

— Мабуть, я буду домінуючою стервою. Сьогодні я командую. Роздягайся!

Лісбет усміхнулася і роздяглася — це забрало десять секунд.

— Лягай на підлогу. На живіт.

Лісбет виконала наказ. Паркет був прохолодний, і шкіра в неї відразу ж взялася сиротами. Міммі зв’язала Лісбет руки її ж власною майкою з написом «You have a right to remain silent».[40]

Лісбет подумала, що це було дуже схоже на те, що два роки тому робив з нею адвокат Нільс Бісів Шкарбан Б’юрман.

На цьому схожість кінчалася. З Міммі Лісбет переживала приємне почуття очікування. Вона слухняно дала перевернути себе на спину і розсунути ноги. Стягнувши з себе майку, Міммі, як зачарована, роздивлялася її в темряві, захоплюючись її ніжними персами, а потім своєю майкою зав’язала Лісбет очі. Лісбет чула шурхіт одягу, а за кілька секунд відчула дотик її язика до свого живота і пальців до внутрішнього боку стегон. Такого сильного збудження вона не відчувала вже давно; міцно замружившись під пов’язкою, вона дозволила Міммі робити із собою все, що завгодно.

Розділ 08

Понеділок, 14 лютого — субота, 19 лютого

В одвірок легенько постукали. Драґан Арманський підвів голову і побачив у відчинених дверях Лісбет Саландер, що тримала в руках дві філіжанки кави з автомата. Він повільно відклав ручку і відсунув від себе аркуш з донесенням.

— Привіт, — мовила Лісбет.

— Привіт, — відгукнувся Арманський.

— Ось прийшла вас навідати, — сказала Лісбет. — Можна увійти?

Драґан Арманський на мить заплющив очі, потім показав їй на крісло для відвідувачів. Вона поглянула на годинник — пів на сьому вечора. Лісбет Саландер подала йому філіжанку і сіла в крісло. Вони мовчки дивилися одне на одного.

— Більше року минуло, — заговорив Драґан.

Лісбет кивнула:

— Ти сердишся?

— А мені є за що сердитися?

— Я не попрощалася.

Драґан Арманський поворушив губами. Він ще не оговтався від несподіванки, але в той же час почув полегкість, дізнавшись, що Лісбет Саландер, принаймні, жива. Несподівано він відчув напад сильного роздратування й одночасно втоми.

— Не знаю, що й сказати, — відповів він. — Ти не зобов’язана доповідати мені, що ти робиш. Навіщо ти прийшла?

Голос його пролунав холодніше, ніж він хотів.

— Сама гаразд не знаю. Головне, хотіла просто побачитися.

— Тобі потрібна робота? Я не збираюся більше давати тобі завдання.

Вона заперечливо похитала головою.

— Ти працюєш в іншому місці?

Вона знову похитала головою. Очевидно, вона збиралася на думці. Драґан чекав.

— Я подорожувала, — сказала вона нарешті. — До Швеції я повернулася зовсім недавно.

Арманський задумливо покивав і подивився на неї уважно. Лісбет Саландер змінилася. Вона якось незвично… подорослішала, чи що, це позначалося і в її одязі, і в манері поведінки. І вона щось напхала в свій ліфчик.

— Ти змінилася. Де ж ти була?

— У різних місцях, — відповіла вона ухильно, але, помітивши його сердитий погляд, повела далі: — Я з’їздила до Італії, потім на Середній Схід, а звідти до Гонконгу і Бангкока. Побувала в Австралії і Новій Зеландії, відвідала різні острови Тихого океану. Місяць жила на Таїті. Потім проїхалася по США, а останні місяці провела на Карибах.

Він кивнув.

— Сама не знаю, чому я не попрощалася.

— Тому що, по правді кажучи, тобі ні до кого немає діла, — спокійно констатував Арманський.

Лісбет Саландер закусила губу. Його слова змусили її задуматися. Він сказав правду, але в той же час його докір здався їй несправедливим.

— Насправді нікому немає діла до мене.

— Дурниця! — заперечив Арманський. — У тебе неправильний підхід до людей. Люди, які до тебе добре ставляться, для тебе просто сміття під ногами. От і все.

Запала мовчанка.

— Ти хочеш, щоб я пішла?

— Роби, як знаєш. Ти завжди так і робила. Але якщо ти зараз підеш, то можеш більше не повертатися.

Лісбет Саландер раптом злякалася. Той, кого вона справді поважала, збирався від неї відмовитися. Вона не знала, що йому відповісти.

— Два роки минуло відтоді, як у Хольгера Пальмґрена стався удар. І за весь час ти жодного разу його не відвідала, — безжально вів далі Арманський.

— То Пальмґрен живий?

— Ти навіть не знаєш, живий він чи мертвий!

— Лікарі говорили, що він…

— Лікарі багато чого говорили, — перебив її Арманський. — Він був тоді дуже поганий і не міг спілкуватися, але за останній рік йому стало набагато краще. Говорити йому поки важко, так що зрозуміти його нелегко. Він багато чого не може робити сам, але все-таки здатний без сторонньої допомоги дійти до вбиральні. Люди, для яких він щось означає, відвідують його.

Лісбет оніміла від несподіванки. Два роки тому, коли з ним стався удар, вона перша знайшла його і викликала «швидку допомогу». Лікарі тоді хитали головами і не обіцяли нічого доброго. Цілий тиждень вона не виходила з лікарні, поки хтось із медиків не повідомив їй, що хворий лежить у комі і, судячи з усього, навряд чи коли-небудь прийде до тями. З цієї миті вона перестала хвилюватися і викреслила його зі свого життя. Вона встала й пішла з лікарні, жодного разу не озирнувшись. Але, як це видно тепер, спочатку слід було перевірити факти.

Згадуючи той час, Лісбет насупилася. Тоді на її голову звалилися нові клопоти через адвоката Нільса Б’юрмана і поглинули всю її увагу. Але ж ніхто, включаючи навіть Арманського, не повідомив їй тоді, що Пальмґрен живий, і вже тим більше вона не знала, що він почав одужувати! Їй же така можливість узагалі не спадала на думку.

Раптом вона відчула, що на очі навертаються сльози. Ніколи в житті вона не почувала себе такою підлою егоїсткою! І ніколи в житті ніхто так жорстко не вичитував їй таким тихим і стриманим голосом. Вона опустила голову. Запала мовчанка. Першим її порушив Арманський:

— Як твої справи?

Лісбет знизала плечима.

— На що ти живеш? У тебе є робота?

— Ні, роботи в мене немає, і я не знаю, ким би я хотіла працювати. Але гроші в мене є, так що на життя вистачає.

Арманський дивився на неї вивчаючим поглядом.

— Я тільки зайшла на хвильку, щоб побачитися. Роботу я не шукаю. Не знаю… для тебе я б у будь-якому разі погодилася попрацювати, якби тобі це знадобилося, але тільки якщо це буде щось цікаве…

— Гадаю, ти не збираєшся мені розповідати, що там сталося в Хедестаді торік.

Лісбет не відповіла.

— Адже щось-таки сталося. Мартін Ванґер мало з глузду не з’їхав після того, як ти прийшла сюди і взяла прилади для спостереження. Хтось же намагався вас убити. І сестра його раптом воскресла з мертвих. М’яко кажучи, це була сенсація.

— Я пообіцяла нічого не розповідати.

Арманський кивнув.

— І гадаю, ти нічого не розкажеш мені й про те, яку роль ти зіграла в справі Веннерстрьома.

— Я допомогла Калле Блумквісту в проведенні розслідування, — сказала Лісбет досить холодно. — От і все. Я не хочу бути в це замішаною.

— Мікаель Блумквіст так і нишпорив, намагаючись знайти тебе. До мене він навідувався щонайменше раз на місяць і запитував, чи не чув я чого-небудь новенького про тебе. Він теж про тебе турбується.

Лісбет нічого на це не сказала, але Арманський помітив, як вона стиснула губи.

— Не певен, що він мені подобається, — вів далі Драґан, — але йому ти теж небайдужа. Я зустрів його якось восени, і він теж не захотів говорити про Хедестад.

Лісбет Саландер, у свою чергу, не хотіла говорити про Мікаеля Блумквіста.

— Я тільки зайшла побачитися з тобою і сказати, що я повернулася до Стокгольма. Не знаю, чи надовго я тут затримаюся. Ось номер мого мобільника і моя нова поштова адреса про всяк випадок, якщо тобі знадобиться.

Вона простягнула Арманському папірець і встала з крісла. Він узяв аркуш. Коли вона була вже в дверях, він її окликнув:

— Зачекай! Що ти збираєшся робити?

— Поїду навідати Хольгера Пальмґрена.

— Добре. Я мав на увазі, де ти будеш працювати?

Вона подивилась на нього задумливо:

— Не знаю.

— Тобі ж треба заробляти на життя.

— Я ж сказала, з цим у мене все гаразд, на життя вистачає.

Арманський відкинувся в кріслі і задумався. Маючи справу з Лісбет Саландер, він ніколи не міг бути впевнений, що правильно її розуміє.

— Я був такий сердитий на тебе за твоє зникнення, що майже вирішив ніколи більше до тебе не звертатися. — Обличчя його незадоволено скривилося. — На тебе не можна покластися. Але ти чудово збираєш відомості. Мабуть, у мене якраз знайшлася б підходяща для тебе робота.

Вона похитала головою, але повернулася й підійшла до його письмового столу:

— Я не хочу брати у тебе роботу. У сенсі, що мені не потрібні гроші. Я серйозно кажу: щодо фінансів я цілком забезпечена.

Драґан Арманський насупив брови, на його обличчі був сумнів. Нарешті він кивнув:

— Гаразд! Фінансово ти забезпечена, що б це не означало. Я готовий повірити тобі на слово. Але якщо тобі знадобиться заробіток…

— Драґане, ти друга людина, яку я відвідала після того, як повернулася. Гроші твої мені не потрібні. Але ти кілька років був одним з небагатьох, кого я поважаю.

— Гаразд. Але ж усім людям потрібно якось заробляти.

— Мені дуже шкода, але я більше не зацікавлена в розслідуваннях заради заробітку. Зателефонуй мені, коли в тебе справді будуть проблеми.

— Які такі проблеми?

— Такі, в яких тобі буде не розібратися. Коли ти зайдеш у глухий кут і не знатимеш, що робити далі. Якщо хочеш, щоб я на тебе попрацювала, треба, щоб це було щось по-справжньому цікаве. Можливо, з оперативної роботи.

— З оперативної роботи? Для тебе? Ти ж можеш зникнути, коли тобі здумається.

— Не кажи дурниць! Хіба я коли-небудь підводила тебе, якщо вже бралася до роботи?

Драґан Арманський дивився на неї в цілковитій розгубленості. Вислів «оперативна робота» на їх жаргоні означав що завгодно, починаючи від обов’язків охоронця до охорони виставок, на яких демонструвалися твори мистецтва. Його оперативники були людьми позитивними, надійними ветеранами, часто колишніми поліцейськими. На додачу дев'яносто відсотків з них належали до чоловічої статі. Лісбет Саландер з усякого погляду була цілковитою протилежністю тому, яким має бути оперативний склад агенції «Мілтон сек’юриті».

— Мгу… — почав він із сумнівом.

— Не мучся даремно! Я візьмуся тільки до такої роботи, яка буде мені цікава, так що дуже великий шанс, що я відмовлюся. Дай мені знати, коли з’явиться по-справжньому складна проблема. Я вмію розгадувати загадки.

Вона рішуче повернулася до нього спиною і вийшла. Драґан Арманський похитав головою. Дивна вона людина! Справді дуже дивна!

За мить вона знову постала в дверях:

— До речі! У тебе двоє людей цілий місяць були зайняті тим, що захищали цю актрису Крістіну Ратерфорд від тих дурнів, які надсилають анонімні листи з погрозами. Ви вважаєте, що це хтось із близького до неї оточення, бо тому, хто писав, відомо багато подробиць її життя…

Драґан Арманський здивовано витріщився на Лісбет Саландер. Його ніби струмом ударило. Вона знову взялася за старе. Її репліка стосувалася справи, про яку вона абсолютно нічого не могла знати, їй просто нізвідки було це знати.

— Що?

— Забудь про це. Це фальшивка. Ці листи писала вона сама на пару зі своїм дружком, щоб привернути до себе увагу. Найближчими днями вона отримає ще один лист, а на тому тижні вони зіллють частину інформації в пресу. Викресли її з числа своїх клієнтів.

Не давши Драґанові оговтатись, Лісбет зникла, перш ніж він устиг відкрити рот. А він так і залишився сидіти, втупившись у порожній дверний отвір. Вона жодним чином не могла нічого знати про цю справу. Мабуть, у «Мілтон сек’юриті» є людина, яка ділиться з нею інформацією. Але тут про погрози актрисі знали лише четверо чи п’ятеро людей: сам Арманський, начальник оперативного відділу та кілька працівників, безпосередньо зайнятих цією справою, а це були перевірені і надійні професіонали. Арманський тільки потер підборіддя.

Він перевів погляд на письмовий стіл. Папка із справою Ратерфорд лежала в замкнутій на ключ шухляді, весь офіс був поставлений на сигналізацію. Поглянувши на годинник, Арманський зрозумів, що начальник технічного відділу Харрі Франссон уже пішов додому. Тоді він увімкнув поштову програму і відправив Франссону повідомлення з проханням прийти завтра до контори і встановити приховану камеру спостереження.


Лісбет Саландер пішки попрямувала додому на Мосебакке. Сходами вона збігла стрімко — у неї було таке відчуття, що слід поспішати.

Вона зателефонувала до лікарні Сьодёра і після кількох перемикань з одного комутатора на інший дізналася зрештою, де Хольгер Пальмґрен. Ось уже чотирнадцять місяців він лежав в Ерставікенському реабілітаційному центрі в Ельті. Перед очима в неї відразу ж постав Еппельвікен. Вона зателефонувала, і їй відповіли, що зараз хворий уже спить, але завтра його можна відвідати.

Весь вечір Лісбет з важкою душею міряла кроками свою квартиру. У ліжко вона лягла рано і майже відразу ж заснула. Прокинувшись о сьомій, вона прийняла душ і поснідала в супермаркеті, а близько восьмої вже була в агенції з оренди автомобілів на Рінгвеґен і взяла той самий «Ніссан мікра», що й минулого разу. «Треба буде обзавестися своєю машиною», — подумала вона. Під’їхавши до реабілітаційного центру, Лісбет занервувала, але, набравшись сміливості, увійшла до вестибюлю і сказала, що хотіла б побачити Хольгера Пальмґрена.

Жінка, що сиділа за столиком адміністратора, з бейджиком на грудях, на якому значилося ім’я Марґіт, заглянула в свої папери і повідомила, що зараз пацієнт на занятті з лікувальної фізкультури і його можна буде бачити не раніше одинадцятої. Відвідувачці вона запропонувала посидіти в кімнаті чекання або зайти ще раз пізніше. Лісбет повернулася на парковку і, поки чекала, викурила в машині три сигарети. Об одинадцятій вона знов увійшла до вестибюлю. Її направили до їдальні — по коридору праворуч, потім ліворуч.

Вона зупинилася на порозі і в напівпорожній залі відразу побачила Хольгера. Він сидів обличчям до дверей, але вся його увага була звернута на тарілку. Виделку він незграбно стискав у кулаці і зосереджено трудився над тим, щоб донести її до рота. Приблизно третина цих спроб закінчувалася невдало, і їжа падала на стіл.

Вигляд у нього був безнадійно пониклий, обличчя якесь нерухоме — він здавався столітнім стариком. І лише зараз, бачачи його в кріслі-гойдалці, Лісбет по-справжньому усвідомила, що він справді живий і Арманський її не обдурив.


Хольгер Пальмґрен вилаявся про себе, утретє безуспішно спробувавши підібрати на виделку чергову порцію макаронів. Він змирився з тим, що не може як слід ходити, що дуже багато чого він не в змозі робити сам. Але те, що він не може навіть нормально їсти і що іноді в нього, як у малюка, тече слина, було для нього нестерпно.

Розумом він чудово розумів, як це робиться. Потрібно нахилити виделку під прямим кутом, підчепити їжу, підняти її і піднести до рота. Проте щось розладналося в координації рухів. Рука жила мовби своїм окремим життям. Коли він наказував їй підніматися вгору, вона поволі пливла кудись убік. Коли він підносив виделку до рота, рука останньої миті змінювала напрям і він потрапляв собі в щоку або в підборіддя.

Проте він знав, що реабілітація вже принесла деякі успіхи. Всього лише шість місяців тому руки в нього так трусилися, що він узагалі не міг донести їжу до рота. Тепер же, хоча прийняття їжі забирає багато часу, все ж таки він справляється без сторонньої допомоги. І він не збирався здаватися, поки знов не навчиться володіти своїм тілом.

Він тільки-но опустив виделку, щоб узяти наступну порцію макаронів, як раптом з-за плеча до нього простягнулася чиясь рука і м’яко забрала виделку. Він побачив, як ця рука підчепила і підняла з тарілки шматок макаронної запіканки, і відразу ж упізнав цю тонку лялькову ручку. Обернувшись, вій зустрівся очима з Лісбет Саландер, що стояла до нього впритул. Вона дивилася на нього вичікувально, з виразом боязкості на обличчі.

Пальмґрен довго, не рухаючись, дивився на неї. Серце, незрозуміло чому, відчайдушно закалатало. Нарешті він відкрив рот і прийняв запропоновану їжу.

Шматочок за шматочком, вона його погодувала. Взагалі-то Пальмґрен терпіти не міг, щоб його годували за столом, але він зрозумів, що у Лісбет це був порух душі. Вона робила це не тому, що він став незграбний, як тюхтій. Своїм вчинком вона виявляла співчуття, яке взагалі було їй не властиве. Вона подавала їжу досить великими шматочками і терпляче чекала, поки він прожує. Коли він показав їй на склянку з молоком і соломинкою, що стриміла в ній, вона спокійно піднесла її до рота хворого і тримала так, щоб йому було зручно пити.

За весь час сніданку вони не перекинулися й словом. Коли він проковтнув останній шматок, вона поклала виделку і запитливо подивилась на нього. Він похитав головою: ні, досить, добавки не потрібно.

Хольгер Пальмґрен відкинувся на спинку крісла-гойдалки і глибоко зітхнув. Лісбет узяла серветку й обтерла йому рота. Він раптом відчув себе кимось на кшталт глави мафіозного клану з американського фільму, таким собі capo di tutti сарі,[41] котрому якийсь підручний надає дрібні послуги на знак пошани. У думках він уже бачив, як вона цілує йому руку, і мимоволі посміхнувся такій грі фантазії.

— Як ти думаєш, чи можна тут де-небудь розжитися філіжанкою кави? — спитала Лісбет.

Він пробурмотів щось невиразне. Язик і губи не слухалися його, звуки не складалися в слова.

— Биффт зиргом. — «Буфет за рогом», — як вона зрозуміла.

— Тобі принести? З молоком і без цукру, як раніше?

Він кивнув. Вона забрала піднос і за кілька хвилин повернулася з двома філіжанками кави. Він відзначив, що вона п’є чорну каву, що було для неї незвично, а потім усміхнувся — вона зберегла соломинку, крізь яку він пив молоко, і поставила її в кавову філіжанку. Вони мовчали. Хольгер Пальмґрен хотів поставити їй тисячу питань, але не міг вимовити жодного складу. Зате вони раз у раз зустрічались очима. У Лісбет був страшенно винуватий вигляд. Нарешті вона перервала мовчанку.

— Я думала, що ти вмер, — сказала вона. — Я не знала, що ти живий. Якби знала, я б ні за що… Я б давно вже навідала тебе.

Він кивнув.

— Пробач мені!

Він знову кивнув і посміхнувся. Усмішка вийшла кособока, неначе він скривив губи.

— Ти перебував у комі, і лікарі сказали, що ти помреш. Вони думали, що ти помреш найближчими днями, а я взяла й пішла. Мені дуже соромно. Пробач!

Він трохи підвів руку і поклав на її стиснутий кулачок. Вона міцно потисла її і з полегкістю зітхнула.

— Тее диго неуо. — «Тебе довго не було».

— Ти говорив з Драґаном Арманським?

Він кивнув.

— Я подорожувала. Я мусила поїхати. Поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ти хвилювався?

Він похитав головою.

— Ніколи не треба через мене хвилюватися.

— Я ніои за тее неилюася. Ти зави спавляеся. Ааськи иуасся. — «Я ніколи за тебе не хвилювався. Ти завжди справляєшся. Арманський хвилювався».

Тут вона вперше посміхнулася. У Хольгера Пальмґрена відлягло від серця — це була звичайна її кривувата посмішка. Він пильно розглядав її, порівнюючи образ, що зберігався в його пам’яті, з дівчиною, яка зараз стояла перед ним. Вона змінилася. Вона була жива і здорова, добре і акуратно вдягнена. Зникло кільце з губи і… гм… татуювання у вигляді оси, яке раніше було в неї на шиї, тепер теж зникло. Лісбет подорослішала. Вперше за багато тижнів він засміявся, і його сміх був схожий на кашель.

Лісбет ще більше скривила рот в усмішці і раптом відчула, як серце її переповнилося давно забутим теплом.

— Ти добе спавилася. — «Ти добре справилася», — сказав він, показуючи на її одяг.

Вона кивнула:

— Я чудово справляюся!

— Як тоі нови пікун? — «Як тобі новий опікун?»

Хольгер Пальмґрен помітив, як спохмурніла Лісбет. Губи її трохи стиснулися, але вона відповіла з незворушним виглядом:

— Він нічого… Я знаю, як з ним поводитися.

Брови Пальмґрена запитливо звелися. Лісбет обвела поглядом їдальню і змінила тему:

— Як давно ти тут?

Пальмґрен не був дурнем. Він переніс удар, він заледве говорив і втратив координацію рухів, але інтелект його не постраждав, і внутрішнім чуттям він одразу ж уловив у тоні Лісбет Саландер фальш. За ті роки, що вони були знайомі, він зрозумів, що вона ніколи не бреше йому прямо, але в той же час не завжди буває цілком відверта. Її спосіб приховування правди полягав у тому, щоб відвернути його увагу. З новим опікуном безумовно щось було не так, і Хольгера Пальмґрена це зовсім не здивувало.

Раптом він відчув напад розкаяння. Скільки разів він говорив собі, що треба б якось зв’язатися з колегою Нільсом Б’юрманом і поцікавитися, як справи Лісбет Саландер, але щоразу відкладав! І чому він не зайнявся питанням про її недієздатність, поки ще був її опікуном? Та тому, що егоїстично хотів зберегти з нею контакт. Він полюбив це чортове проблемне дівчисько, як рідну доньку, якої в нього ніколи не було, і хотів зберегти ці стосунки. Крім того, йому, старому шкарбуну з притулку для інвалідів, який заледве справляється з тим, щоб розстебнути в туалеті штани, було дуже складно і важко почати таку справу. А зараз він почував себе так, ніби підвів Лісбет Саландер. «Але вона виживе в будь-яких умовах, — подумав колишній адвокат. — Вона найнепотопельніша особа з усіх, кого я коли-небудь зустрічав».

— Сст.

— Не зрозуміла.

— Суд.

— Суд? Про що це ти?

— Tea відмнити рішшеня по твою неієдатніі…

Хольгер Пальмґрен весь почервонів, обличчя його перекосилося від марного зусилля вимовити потрібне слово. Лісбет поклала долоню на його руку й обережно її потиснула:

— Не… турбуйся за мене, Хольгере! У мене вже є план, як найближчим часом позбутися статусу недієздатної. Це зараз не твій клопіт. Але цілком може бути, що мені ще знадобиться твоя допомога. Добре? Ти погодишся бути моїм адвокатом, якщо мені це знадобиться?

Він заперечливо похитав головою:

— Натто стаий! — Він постукав кісточками пальців по столу. — Стаий дуень.

— Звичайно, ти бісів старий дурень, якщо так говориш! Мені потрібний адвокат. І я хочу, щоб це був ти. Хоч ти і не зможеш виступати в суді як захисник і виголошувати довгі промови, але ти завжди зумієш дати мені розумну пораду. Добре?

Він знову похитав головою. Потім кивнув.

— П’ацюеш?

— Не зрозуміла.

— Де ти п’ацюеш? Не в Ааськи. — «Де ти працюєш? Не в Арманського?»

Лісбет хвильку помовчала, не знаючи, як сказати і як пояснити йому своє нинішнє становище. Питання було складне.

— Я більше не працюю в Арманського, Хольгере. Мені не потрібно в нього працювати, щоб заробляти собі на життя. У мене є гроші, і в мене все добре.

Пальмґрен знову звів брови.

— Тепер я буду часто тебе навідувати. Я все тобі розкажу, тільки не треба поки хвилюватися. Зараз я хочу зайнятися іншим.

Вона нагнулася, підняла з підлоги сумку і, поставивши її на стіл, вийняла звідти шахівницю.

— Ми з тобою вже два роки не різалися в шахи!

Він змирився з неминучістю. Очевидно, вона затіяла якісь інтриги і не хоче про це розповідати. Напевно він би їх не схвалив, але Хольгер достатньо вірив у неї і знав: якщо вона щось затіяла, значить, це можливо. Сумнівно з юридичної точки зору, але не суперечить божим законам. На відміну від більшості Хольгер Пальмґрен був переконаний, що Лісбет Саландер — людина від природи порядна. Проблема була лише в тому, що її особиста мораль не завжди збігалася з настановами закону.

Лісбет розставила перед ним шахові фігури, і приголомшений Пальмґрен упізнав свою власну дошку. Либонь, вона поцупила її з квартири, коли його поклали до лікарні. Лісбет дозволила йому грати білими, і він раптом зрадів цьому, як дитина.


Лісбет Саландер провела у Хольгера Пальмґрена дві години. Тричі вона його обіграла, але тут у самому розпалі чергової партії увійшла доглядальниця і сказала, що йому час на післяобіднє заняття лікувальною фізкультурою. Лісбет зібрала фігури і сховала дошку в сумку.

— Чи не могли б ви розповісти мені, як справи з лікувальною фізкультурою? — спитала вона доглядальницю.

— Ми робимо вправи для розвитку сили і координації і вже досягли успіхів, правда ж?

Питання було звернене до Хольгера Пальмґрена. Той кивнув.

— Ти вже можеш пройти кілька метрів, а до літа почнеш самостійно гуляти в парку. Вона твоя дочка?

Лісбет і Хольгер Пальмґрен перезирнулися.

— Прмм доча. — «Прийомна дочка».

— Як добре, що ти прийшла його навідати!

Іншими словами: «Де ти, чорт забирай, до сього часу пропадала?» Лісбет зробила вигляд, що не помітила прихованого докору. Вона нагнулася до старого і поцілувала в щоку:

— В п’ятницю я знову прийду тебе навідати.

Хольгер Пальмґрен заледве підвівся з інвалідного крісла, вона провела його до ліфта, і там вони розсталися. Як тільки двері ліфта зачинились, Лісбет попрямувала до адміністратора і запитала, чи можна побачити лікаря Пальмґрена.

Її направили до доктора А. Сиварнандана, якого вона знайшла в кабінеті в кінці коридору. Лісбет назвалася і сказала, що вона прийомна дочка Пальмґрена.

Доктор А. Сиварнандан, власник рябого обличчя і тоненьких вусиків, розгорнув карточку Хольгера Пальмґрена і став читати перші сторінки. Лісбет чекала, все більше дратуючись. Нарешті він підвів голову і заговорив, на її подив, з помітним фінським акцентом:

— У паперах нічого не сказано про дочку або прийомну дочку. Згідно із записами, з найближчих родичів у нього є тільки вісімдесятишестилітня двоюрідна сестра, що проживає в Емтланді.[42]

— Він піклувався про мене з того часу, як мені сповнилося тринадцять років, і до того дня, як у нього стався удар. Тоді мені було двадцять чотири.

Вона попорпалася у внутрішній кишені куртки і кинула на письмовий стіл доктора А. Сиварнандана ручку.

— Мене звуть Лісбет Саландер. Запишіть моє ім’я в його карточку. Я його найближча родичка на всім білім світі.

— Можливо, — строго відповів А. Сиварнандан. — Але якщо ви його найближча родичка, то щось надто довго ви збиралися його навідати. Досі його лише зрідка навідувала одна людина, що не є його родичем, але записана як та особа, з якою слід зв’язатися у разі погіршення стану хворого або його смерті.

— Мабуть, це Драґан Арманський.

Доктор А. Сиварнандан здивовано звів брови і задумливо покивав:

— Правильно. Бачу, ви знаєте його.

— Ви можете зателефонувати йому і переконатися, що він теж мене знає.

— У цьому немає потреби. Я вірю вам. Мене повідомили, що ви дві години просиділи з Хольгером Пальмґреном за шахами. Проте я не можу обговорювати з вами його здоров’я без його дозволу.

— А такого дозволу цей упертий чорт ні за що не дасть, бо він убив собі в голову дурницю, ніби не повинен обтяжувати оточуючих своїми нещастями, а ще ніби як і раніше він відповідальний за мене, а не я за нього. От як було діло: два роки я була певна, що Пальмґрен помер. Тільки вчора я дізналася, що він живий. Якби я знала, що він… Це важко пояснити, але я хочу знати, який прогноз і чи може він видужати.

Доктор А. Сиварнандан узяв ручку й акуратно вписав ім’я Лісбет Саландер у карточку Хольгера Пальмґрена, з’ясувавши до того ж її ідентифікаційний номер і телефон.

— Гаразд. Тепер ви офіційно його прийомна дочка. Можливо, я роблю не зовсім за правилами, але, беручи до уваги, що ви перша людина, яка навідала його після Різдва, коли до нього приїздив пан Арманський… Ви бачили його сьогодні і самі спостерігали, що в нього проблеми з координацією рухів і негаразд з мовою. Він переніс удар.

— Я знаю. Це я його тоді знайшла і викликала «швидку».

— Он як! У такому разі ви знаєте, що він три місяці пролежав у лікарні і довгий час був непритомний. Часто пацієнти в таких випадках не виходять з коми, але іноді все-таки приходять до тями. Очевидно, його час ще не настав. Спочатку його перевели до відділення для хронічних хворих з порушеною розумовою діяльністю, абсолютно не здатних обходитися без сторонньої допомоги. Всупереч очікуванням у нього раптом почали з’являтися ознаки поліпшення, і тоді його дев’ять місяців тому перевели до реабілітаційного центру.

— Що чекає його в майбутньому?

Доктор А. Сиварнандан розвів руками:

— Можливо, у вас є магічний кристал, сильніший за мій? Я справді не маю про це ніякого уявлення. Він може вмерти від крововиливу в мозок хоч сьогодні вночі. А може прожити ще двадцять років у порівняно доброму стані. Не знаю. Тут, можна сказати, все від Бога залежить.

— А якщо він проживе ще двадцять років?

— Реабілітація проходила в нього важко, і лише в найостанніші місяці ми справді змогли відзначити помітні поліпшення. Шість місяців тому він ще не міг їсти без сторонньої допомоги. Всього лише місяць тому він заледве міг устати з інвалідного крісла — почасти через те, що його м’язи атрофувались від довгого лежання. Але тепер він, у всякому разі, трохи може ходити.

— Йому стане краще?

— Так. Причому навіть набагато краще. Важко було спочатку, а зараз ми щодня відзначаємо нові успіхи. З його життя випало два роки. Я сподіваюся, за кілька місяців, на початку літа, він зможе гуляти в нашому парку.

— А мова?

— Його проблема полягає в тому, що в нього були уражені мовний і рухові центри. Довгий час він був мішок мішком. Відтоді ми добилися, що він знову навчився управляти своїм тілом і розмовляти. Йому буває важко пригадати потрібне слово, і довелося заново вчитися говорити. Але в той же час він вчився не як дитина — він розуміє значення слів і лише не може їх вимовити. Почекайте кілька місяців, і ви побачите, що його мова в порівнянні з сьогоднішньою стала кращою. Те саме стосується і здатності орієнтуватись. Дев’ять місяців тому він плутав, де права рука, де ліва, де верх і де низ.

Лісбет задумливо кивнула і дві хвилини роздумувала. На її подив, їй сподобався доктор А. Сиварнандан з його індійською зовнішністю і фінською вимовою.

— Що означає «А.»? — спитала вона несподівано.

Він подивився на неї з підозрою, але відповів:

— Андерс.

— Андерс?

— Я народився у Шрі-Ланці, але мене всиновили і вивезли в Турку, коли мені не було ще й року.

— Добре, Андерсе! Чим я можу вам допомогти?

— Навідуйте його. Йому потрібні інтелектуальні стимули.

— Я можу приходити щодня.

— Мені не потрібно, щоб ви приходили щодня. Якщо він вас любить, то я хочу, щоб він чекав ваших відвідин і заздалегідь радів. Мені не треба, щоб вони йому набридли.

— Чи потрібна йому допомога яких-небудь фахівців, щоб він скоріше видужав? Я оплачу їх, якщо це знадобиться.

Він швидко посміхнувся, але відразу ж знову став серйозним:

— Боюся, що ми і є ці фахівці. Звичайно, мені хотілося б мати більше коштів у своєму розпорядженні і щоб нам не урізали забезпечення, але можу вас запевнити, що він отримує найкраще лікування.

— А якби ви не боялися скорочення коштів, що б ви тоді могли йому запропонувати?

— Ідеальним варіантом для таких пацієнтів, як Хольгер Пальмґрен, був би, звичайно, особистий тренер на повний робочий день. Проте такі можливості в Швеції давно вже нікому не надаються.

— Найміть йому тренера.

— Що ви сказали?

— Найміть персонального тренера для Хольгера Пальмґрена. І виберіть найкращого з усіх. Завтра ж! І простежте за тим, щоб у нього було все необхідне устаткування і решта, що там потрібно. Я влаштую так, щоб уже на кінець нинішнього тижня були виділені гроші на оплату тренера і покупку устаткування.

— Ви жартуєте?

Лісбет прямо і жорстко подивилася в очі докторові Сиварнандану.


Міа Берґман натиснула на педаль гальма і спрямувала свій «Фіат» до хідника перед станцією метро «Гамла стан». Даґ Свенссон відчинив дверці і на ходу сів у машину. Нахилившись, він поцілував Міа в щоку — вона в цей час міцно тримала кермо, об’їжджаючи автобус.

— Привіт! — сказала вона, не зводячи очей з транспорту, що рухався попереду. — У тебе був такий серйозний вигляд. Щось сталося?

Даґ Свенссон зітхнув і застебнув ремінь безпеки.

— Ні, нічого серйозного. Невелика затримка з текстом.

— А що таке?

— Залишився місяць до здачі. Я провів дев’ять з двадцяти двох запланованих нами розмов. І тут раптом проблеми з Бйорком із Служби безпеки! Як на зло, він узяв лікарняний, засів удома і не підходить до телефону.

— Може, він у лікарні?

— Не знаю. Ти пробувала коли-небудь отримати якусь інформацію у Службі безпеки? Вони навіть не кажуть, чи працює він у них.

— Ти не пробував телефонувати його батькам?

— Вони обоє померли. І дружини в нього нема. Є брат, але той живе в Іспанії. Просто не знаю, як мені до нього добратися.

Міа Берґман покосилася на свого друга. Вона вела машину по Шлюзу, намагаючись дістатися тунелю, що вів до Нюнесвеґена.

— У крайньому разі доведеться викинути шматок про Бйорка. Блумквіст вимагає, щоб усі, кого ми в чомусь звинувачуємо, дістали шанс висловити свою точку зору, перш ніж ми опублікуємо їхні імена.

— Було б шкода пропустити представника таємної поліції, який тягається з повіями. Як ти вчиниш?

— Постараюся його розшукати, звичайно. Ти сама як? Не нервуєш?

— Загалом, ні. За місяць у мене захист докторської, а я спокійна, як прокисле молоко.

— Ти знаєш свою тему. Чого ж тобі нервувати?

— Поглянь на заднє сидіння!

Даґ Свенссон обернувся і побачив там коробку.

— Міа! Вона надрукована! — вигукнув він.

У його руках опинилася надрукована дисертація під заголовком:

FROM RUSSIA WITH LOVE
Нелегальні канали постачання секс-рабинь,
організована злочинність
і відповідні дії суспільства
Міа Берґман

— Я думав, вона буде готова не раніше наступного тижня. Ой чорт! Треба буде вдома відкоркувати пляшку вина. Вітаю вас, докторе!

Він потягнувся до неї і знову поцілував у щічку.

— Тихше! Доктором я буду ще тільки за три тижні. І будь ласка, прибери руки, поки я веду машину.

Даґ Свенссон засміявся, але тут же знову став серйозним:

— До речі, щодо ложки дьогтю в бочці меду і так далі… Кілька років тому ти ж брала інтерв’ю у дівчини, яку звали Ірина П.

— Ірина П., двадцять два роки, із Санкт-Петербурга. Вперше приїздила сюди в дев’яносто дев’ятому році, потім побувала ще кілька разів. А що?

— Я сьогодні зустрів Гюльбрансена. Поліцейського, який ліквідував бордель у Сьодертельє.[43] Ти читала минулого тижня, що в каналі Сьодертельє виловили утоплену? Про це писали у вечірніх газетах. Вона виявилася Іриною П.

— Боже, який жах!

Обоє помовчали. В цей час вони проїздили Сканстулль.

— Вона згадується в моїй праці, — сказала нарешті Міа Берґман. — Під псевдонімом Тамара.

Даґ Свенссон розгорнув «From Russia with love» на тій частині, в якій були різні інтерв’ю, відшукав там Тамару і заглибився в читання. Машина тим часом проїхала площу Гюллмарсплан і Глобен.[44]

— Її привезла до Швеції людина, яку ти називаєш Антоном.

— Я не можу називати справжніх імен. Мене вже попередили, що на захисті це може викликати критичні зауваження, але я не можу видавати дівчат. Їх можуть за це вбити. І тому я не можу називати імен клієнтів, що користувалися їхніми послугами, інакше можна буде вирахувати, з ким з дівчат я розмовляла. Тому в усіх конкретних прикладах я наводжу псевдоніми і прибираю всі деталі, на підставі яких можна було б ідентифікувати окремих персонажів.

— Хто такий Антон?

— Імовірно, його звуть Зала. Мені так і не вдалося з’ясувати його особу, але думаю, що він поляк або югослав і насправді його звуть якось інакше. Я розмовляла з Іриною П. чотири чи п’ять разів, і лише при нашій останній зустрічі вона його назвала. Вона збиралася змінити життя і кинути своє заняття, але страшенно його боялася.

— Гмм, — відгукнувся Даґ Свенссон.

— Що ти хочеш сказати?

— Та так… Недавно мені доводилося чути це ім’я.

— Яким чином?

— У мене була зустріч із Сандстрьомом, одним з тих самих клієнтів. Він журналіст. Рідкісна паскуда, мушу сказати!

— Чому?

— Взагалі-то він і не журналіст навіть. Він робить рекламні брошури для різних підприємств. Але він поведений на фантазіях про насильство і здійснював їх із цією дівчиною…

— Знаю. Я ж сама брала в неї інтерв’ю.

— А ти відзначила, що він зробив для Інституту охорони здоров’я макет інформаційного буклету про заразні хвороби, що передаються статевим шляхом?

— Цього я не знала.

— Я зустрічався з ним минулого тижня. Коли я виклав перед ним усю документацію і запитав, чому він користується неповнолітніми повіями з країн Східного блоку для здійснення своїх сексуальних фантазій про насильство, він спочатку був абсолютно розчавлений.

— І що ж виявилося?

— Сандстрьом потрапив у таку ситуацію, коли йому довелося бути не тільки клієнтом, а й виконувати доручення мафії сексуальних послуг. Він назвав мені імена, які були йому відомі, зокрема Зала. Ніяких подробиць про нього він мені не розповідав, але ім’я досить незвичне.

Міа покосилася на Даґа.

— І ти більше нічого про нього не знаєш? — спитав Даґ.

— Ні, мені так і не вдалося з’ясувати нічого конкретного. Але його ім’я часом спливає то тут, то там. Дівчата, схоже, жахливо його бояться, і жодна не погодилася бодай щось про нього розповісти.

Розділ 09

Неділя, 6 березня — п’ятниця, 11 березня

Увійшовши до їдальні, доктор А. Сиварнандан з порога побачив Хольгера Пальмґрена і Лісбет Саландер — ті сиділи, схилившись над шахівницею. Лісбет узяла собі за правило відвідувати хворого раз на тиждень, найчастіше в неділю. Вона приїздила на третю годину і проводила з ним кілька годин за шахами, а йшла близько восьмої вечора, коли йому потрібно було лягати спати.

Доктор А. Сиварнандан помітив, що в спілкуванні з Пальмґреном вона не виявляє турботливості, звичайної щодо тяжкого хворого, та й узагалі ніби як не вважає Хольгера за хворого. Навпаки, вони, здавалося, постійно підштрикували одне одного, а вона ще й дозволяла йому догоджати їй, наприклад приносити їй каву.

Доктор А. Сиварнандан насупив брови. Він ніяк не міг розібратися в цій дивній дівчині, яка називала себе прийомною дочкою Хольгера Пальмґрена. У неї була дуже незвичайна зовнішність, а на всіх навколо вона дивилася з неприхованою підозріливістю і не розуміла жартів. Вести з нею звичайну розмову було неможливо: якось він запитав її, ким вона працює, але вона ухилилася од відповіді.

Через кілька днів після своїх перших відвідин вона повернулася з пачкою паперів з приводу створення спеціального фонду сприяння центру в реабілітації Хольгера Пальмґрена. Головою фонду був якийсь адвокат з Гібралтара, правління складалося з голови, теж адвоката з Гібралтара, і ревізора Хуго Свенссона із Стокгольма. Фонд мав у своєму розпорядженні два з половиною мільйони крон, до яких доктор А. Сиварнандан діставав доступ з метою надання Хольгерові Пальмґрену якнайкращих можливостей для лікування. У разі потреби доктор А. Сиварнандан повинен був звернутися до ревізора, який і провадив виплати.

Умови були незвичайними, якщо не сказати унікальними.

Сиварнандан кілька днів роздумував про те, наскільки етично з його боку піти на таку угоду. Не знайшовши якихось конкретних заперечень, він вирішив приставити до Хольгера Пальмґрена в ролі персонального асистента і тренера тридцятидев’ятилітню Юханну Кароліну Оскарссон — дипломовану спеціалістку з лікувальної гімнастики, що мала потрібну підготовку в галузі психології, а також великий досвід роботи в реабілітаційному центрі. Вона була офіційно прийнята на посаду новоутвореним фондом, і, на велике здивування Сиварнандана, відразу ж після підписання контракту їй було виплачено авансом місячну платню. До цього моменту його мучила неясна підозра, чи не виявиться все це яким-небудь шахрайством.

Судячи з усього, вжиті заходи дали добрий результат. За. місяць занять з особистим тренером координація рухів і загальний стан Хольгера Пальмґрена помітно поліпшились, що підтверджувалось щотижневими обстеженнями. Сиварнандан не міг з певністю сказати, наскільки це поліпшення було пов’язане з тренуваннями, а якою мірою було заслугою Лісбет Саландер. Хольгер Пальмґрен, безперечно, старався на всю силу і з дитячим нетерпінням чекав її відвідин. Здавалося, його страшенно радували його регулярні програші в шахи.

Раз доктор Сиварнандан склав їм компанію під час гри і мав нагоду спостерігати надзвичайно цікаву партію. Хольгер Пальмґрен грав білими, він почав з сициліанського захисту і все робив абсолютно правильно.

Він довго і ретельно обдумував кожен хід. Незважаючи на фізичну шкоду, заподіяну ударом, його інтелект ніскільки не постраждав.

Лісбет Саландер у цей час читала книжку, присвячену такій рідкісній темі, як частотне калібрування радіотелескопів в умовах невагомості. На дуже низький для неї стілець їй довелося підкласти подушку. Після того як Пальмґрен робив свій хід, вона підводила голову від книги і не замислюючись пересувала яку-небудь фігуру, після чого знову поринала в читання. Після двадцять сьомого ходу Пальмґрен оголосив, що здається. Саландер підвела очі і, зсунувши брови, кілька секунд дивилась на дошку.

— Ні, — сказала вона. — У тебе є шанс звести до нічиєї.

Пальмґрен зітхнув і п’ять хвилин роздивлявся дошку. Нарешті він уп’явся очима в Лісбет Саландер і зажадав:

— Ну ж бо доведи!

Вона перевернула дошку і стала грати його фігурами, в результаті чого добилася нічиєї на тридцять дев’ятому ходу.

— Боже! — вигукнув Сиварнандан.

— Така вже вона є! — сказав Пальмґрен. — Ніколи не грай з нею на гроші.

Сиварнандан і сам змалку любив шахи, підлітком він брав участь у шкільному чемпіонаті в Турку і навіть посів у ньому друге місце. Для аматора він був, як йому здавалося, непоганим шахістом. За його спостереженнями, Саландер була шахістом-самоучкою — вона вочевидь ніколи не грала в клубних командах, а коли з приводу однієї з партій він зауважив, що це варіант класичної партії Ласкера, з виразу обличчя Лісбет було видно, що їй це нічого не говорить. Напевно, вона ніколи не чула про Еммануїла Ласкера. У душі доктор мимоволі запитував себе, чи природжений це талант, а якщо природжений, то які ще приховані в ній здібності, цікаві для психолога.

Але він ні про що не запитав. Він тільки бачив, що від часу надходження до реабілітаційного центру Пальмґрен ніколи ще не почував себе так добре.


Адвокат Нільс Б’юрман повернувся додому пізно ввечері, після того як чотири тижні безвиїзно прожив на дачі поблизу Сталлархольма. Він почував себе пригнічено: ще не було зроблено нічого конкретного для зміни того жахливого становища, в якому він опинився, і єдиним зрушенням стала отримана через білявого гіганта відповідь, що його пропозицією зацікавилися потрібні люди і виконання обійдеться в сто тисяч крон.

На підлозі під поштовим отвором дверей назбиралася ціла купа кореспонденції; Б’юрман підняв її і поклав на кухонний стіл. Від якогось часу він став байдужий до всього, що стосувалося роботи і навколишнього світу, і лише перегодом звернув увагу на гору паперів і заходився неуважно їх перебирати.

Один конверт був від Торгового банку. Розкривши його, Б’юрман відчув щось близьке до потрясіння: це була копія документа про зняття дев’яти тисяч трьохсот дванадцяти крон з рахунка Лісбет Саландер.

Вона повернулася!

Він пішов у кабінет, поклав документ на письмовий стіл і з хвилину простояв, збираючи докупи думки і не зводячи з папірця ненависного погляду. Номер телефону довелося довго шукати, але потім він зняв слухавку і зателефонував на мобільний. Білявий гігант відповів після невеликої паузи:

— Алло!

— Говорить Нільс Б’юрман.

— Якого біса ви телефонуєте?

— Вона повернулася до Швеції.

На іншому кінці помовчали.

— Добре. Більше не телефонуйте за цим номером.

— Але…

— З вами скоро зв’яжуться.

На велике незадоволення Нільса Б’юрмана, розмова на цьому закінчилася. Подумки вилаявшись, він підійшов до бару, налив собі сто грамів бурбона «Кентуккі» і двома ковтками спорожнив склянку. «Треба трохи менше пити», — подумав він і тут же налив собі ще двісті грамів. Із склянкою в руці він повернувся в кабінет до письмового столу і прикипів очима до квитанції Торгового банку.


Міріам By масажувала спину і шию Лісбет Саландер. Двадцять хвилин вона трудилася, з силою розминаючи м’язи, тоді як Лісбет головним чином задовольнялася тим, що час від часу стогнала від блаженства. Масаж у виконанні Міммі був надзвичайно приємний, і вона почувала себе немов кошеня, яке тільки муркотить і махає лапками.

Коли Міммі нарешті ляснула її по сідниці, так що та затряслася, Лісбет стримала мимовільне зітхання розчарування. Вона ще трохи полежала, сподіваючись, що Міммі продовжить масаж, але та потягнулася до келиха вина, і Лісбет, зрозумівши, що її сподівання марні, перекинулася і лягла на спину.

— Дякую, — сказала Лісбет.

— Напевно, ти цілими днями нерухомо просиджуєш за комп’ютером. От у тебе спина і болить.

— Я просто потягнула м’яз.

Обидві лежали голі на ліжку Міммі в квартирі на Лундаґатан, пили червоне вино і багато сміялися. Відколи Лісбет поновила знайомство з Міммі, вона ніби не могла насититися спілкуванням з нею. У неї з’явилася погана звичка телефонувати мало не щодня, безумовно дуже часто. Дивлячись на Міммі, вона подумки нагадала собі, що вирішила ніколи більше ні до кого надто сильно не приростати серцем, інакше для когось це може кінчитися великою образою.

Міріам By раптом перегнулася через край ліжка і відкрила шухляду нічного столика. Вийнявши звідти маленький плаский згорток, завернутий у подарунковий папір з квіточками і перев’язаний золотим шнурком з розеткою нагорі, вона кинула його Лісбет.

— Що це?

— Подарунок тобі до дня народження.

— Він буде ще тільки за місяць.

— Це тобі за минулий рік. Тоді мені було тебе не знайти. Він попався мені під руку, коли я пакувала речі до переїзду.

Лісбет трохи помовчала.

— Можна розгорнути?

— Будь ласка, якщо хочеш.

Вона поставила келих на столик, потрясла згорток і обережно розгорнула. Під обгорткою виявився гарненький портсигар, прикрашений червоно-синьою емаллю і китайськими ієрогліфами на кришці.

— Краще б ти кинула курити, — сказала Міріам By. — Але якщо вже ти куриш, то, принаймні, триматимеш сигарети в естетичній упаковці.

— Спасибі, — сказала Лісбет. — Ти єдина людина, яка дарує мені подарунки на день народження. А що означають ієрогліфи?

— Почім мені знати? Я не знаю китайської. Це просто дрібничка, я знайшла його на блошиному ринку.

— Дуже вишуканий портсигар.

— Дешева дрібничка. Але мені здалося, він просто створений для тебе. До речі, у нас закінчилося вино. Сходити, чи що, на вулицю принести пива?

— Це означає, що треба вставати з ліжка й одягатися?

— Боюся, що так. Але яка радість жити в Сьодері, якщо ніколи не ходити по барах?

Лісбет зітхнула.

— Годі тобі! — сказала Міріам By, доторкнувшись до прикраси в пупку Лісбет. — Потім можна знову повернутися сюди.

Лісбет ще раз зітхнула, спустила на підлогу одну ногу і потягнулася до джинсів.


Даґ Свенссон сидів за письмовим столом, тимчасово відведеним йому в куточку редакції «Міленіуму», коли почув, як раптом скрипнув ключ, повертаючись у замку вхідних дверей. Поглянувши на годинник, він побачив, що вже дев’ята вечора. Мікаель Блумквіст, здавалося, здивувався не менше за нього, заставши когось у редакції.

— Полум’я старанності і все там таке!

— Здоров, Мікке! Переглядав книжку і засидівся. А ти що тут робиш?

— Забув одну книжку і от зайшов. Ну як, усе гаразд?

— Так, тобто як сказати, не зовсім. Я витратив три тижні на розшуки цього клятого Бйорка із Служби безпеки. Таке враження, що його викрала іноземна розвідка — він мов крізь землю провалився.

Даґ розповів Мікаелю про свої невдалі пошуки. Мікаель підсунув до себе стілець, сів і задумався.

— А ти не пробував застосувати трюк з лотереєю?

— Це як?

— Вибираєш собі навмання яке-небудь прізвище, пишеш листа, в якому повідомляєш, що він виграв мобільний телефон з GPS-навігатором або ще щось подібне. Роздруковуєш лист так, щоб він мав пристойний і переконливий вигляд, і надсилаєш на його адресу, в даному разі на його поштову скриньку. Ніби він уже виграв мобільний телефон, а крім того, увійшов до числа двох десятків гравців, серед яких розігрується приз у сто тисяч крон. Усе, що від нього вимагається, це взяти участь в маркетинговому дослідженні кількох продуктів. Дослідження забере одну годину, опитування проводитиме професійно підготовлений фахівець. Ну і от…

Даґ Свенссон тільки рота відкрив від здивування:

— Ти це серйозно?

— А що? Ти ж спробував решту всіх способів, а тут навіть спец із Служби безпеки зміркує, що обіцяний виграш у сто тисяч не такий уже певняк, якщо там беруть участь двадцять чоловік.

Даґ Свенссон розреготався:

— Ти з’їхав з глузду! А це взагалі-то законно?

— Не бачу нічого незаконного в тому, щоб подарувати людині мобільник.

— Ні, ти просто божевільний!

Даґ Свенссон усе реготав і ніяк не міг зупинитися. Мікаель трохи подумав. Узагалі-то він збирався додому і рідко ходив до пивної, але товариство Даґа йому подобалося.

— Хочеш, підемо і вип’ємо пива? — запропонував він, скоряючись несподіваному пориванню.

Даґ Свенссон поглянув на годинник.

— Гаразд, — сказав він. — Я із задоволенням. Пропустимо по кухлю. Тільки спочатку я зателефоную Міа. Вона пішла поговорити з дівчатами і по дорозі назад має заїхати по мене.


Вони вибрали «Вітряк» — головним чином тому, що він був найближче. Даґ Свенссон сміявся, подумки вже складаючи листа до Бйорка. Мікаель із сумнівом поглядав на товариша, якого так легко зумів утішити. Їм пощастило знайти вільний столик біля самого входу, обоє замовили по кухлю міцного і, схилившись один до одного, почали обмивати тему, якою зараз був заклопотаний Даґ Свенссон.

Мікаель не помітив, що в барі була також Лісбет Саландер на пару з Міріам By. Відступивши назад і ховаючись за спиною Міммі, Лісбет з-за плеча подруги стежила за ним.

Уперше після свого повернення вона зайшла до пивної і, звичайно, відразу наткнулася на нього, на цього чортового Калле Блумквіста.

Відколи вона бачила його востаннє, минуло вже більше року.

— Що сталося? — спитала Міммі.

— Нічого, — відповіла Лісбет Саландер.

Вони продовжили розмову. Вірніше, Міммі продовжила розповідь про те, як кілька років тому в Лондоні зустріла одну лесбіянку і в якому дурнуватому становищі опинилася, намагаючись клеїтися до тої дівчини. Лісбет час від часу кивала і, як завжди, пропустила найголовніше.

Мікаель Блумквіст майже не змінився і, як відзначила про себе Лісбет, мав просто безсовісно гарний вигляд: безтурботний, невимушений, але обличчя серйозне. Слухаючи, що говорить йому співрозмовник, він весь час кивав: схоже, розмова йшла про важливі речі.

Лісбет перевела погляд на його товариша. Світловолосий, коротко стрижений хлопець, на кілька років молодший за Мікаеля; він говорив із зосередженим виглядом, неначе пояснюючи щось співрозмовникові. Лісбет ніколи раніше його не бачила і не мала ніякого уявлення, хто це може бути.

Несподівано до столика Мікаеля підійшла ціла компанія, всі почали вітатися з ним за руку. Одна жінка сказала щось таке, від чого всі розсміялися, а вона жартівливо поплескала його по щоці. Мікаель явно зніяковів, але реготав разом з усіма.

Лісбет Саландер спохмурніла.

— Ти мене зовсім не слухаєш, — сказала Міммі.

— Та ні, я слухаю.

— Ходити з тобою в бар ніякого задоволення. Все, з мене досить! Може, підемо краще додому і покайфуємо?

— Стривай хвилинку, — відповіла Лісбет.

Вона присунулася до Міммі трохи ближче і злегка обняла її за талію. Міммі згори кинула погляд на свою супутницю:

— Так би й поцілувала тебе.

— Не треба.

— Ти боїшся, що люди сприймуть тебе за лесбіянку?

— Зараз я не хочу привертати до себе увагу.

— Ну то ходім додому!

— Не зараз. Трохи згодом.


Їм не довелося довго чекати. Вже за двадцять хвилин товаришеві Мікаеля зателефонували по мобільнику; вони допили пиво й одночасно встали з-за столу.

— Слухай, — раптом зміркувала Міммі. — Та це ж Мікаель Блумквіст! Після справи Веннерстрьома він став знаменитістю, кращою за будь-яку рок-зірку.

— Треба ж! — сказала Лісбет.

— Ти що, нічого про це не знала? Це було якраз тоді, коли ти подалася в мандри.

— Здається, я щось про це чула.

Почекавши ще п'ять хвилин, Лісбет поглинула на Міммі:

— Ти хотіла мене поцілувати.

Міммі витріщилася на неї з подивом:

— Та я ж пожартувала!

Лісбет підвелася навшпиньки, притягла до себе голову Міммі і поцілувала її взасос. Коли вони відірвалися одна від одної, навколо пролунали оплески.

— Ну ти даєш!


Лісбет Саландер повернулася до своєї квартири тільки о сьомій годині ранку. Відтягнувши комір майки, вона принюхалася і подумала, що треба б прийняти душ, але махнула рукою на це, роздяглася і, кинувши одяг додолу, лягла спати. Спала вона до четвертої години пополудні, після чого встала, пішла до «Сьодерхалларна»[45] і там поснідала.

Тим часом вона обдумувала своє враження від зустрічі з Мікаелем Блумквістом у пивній. Його присутність її розтривожила, але, як вона відзначила, вже не завдала їй душевного болю. Він перетворився для неї на маленьку цятку на видноколі, трохи дражливу деталь навколишнього світу.

У житті були й інші речі, які хвилювали її набагато більше.

Але вона враз подумала, як добре було б підійти до нього і заговорити.

А можливо, переламати йому кістки. Чого їй хотілося більше, вона й сама не знала.

Хай там як, їй раптом стало цікаво, що він тепер поробляє.

Решту дня вона ходила у справах, але, повернувшись близько сьомої вечора додому, увімкнула комп'ютер і запустила програму «Асфіксія 1.3». Іконка «МікБлум/лептоп» як і раніше була на голландському сервері. Двічі клацнувши мишею, вона відкрила копію жорсткого диска Мікаеля Блумквіста. Вперше за рік, від часу свого від’їзду із Швеції, вона знову зайшла в його комп’ютер. Собі на втіху, вона виявила, що Мікаель досі не зробив апгрейдингу свого комп’ютера на найновіший варіант MACOS. Якби він це зробив, «Асфіксію» було б видалено і вона втратила б свого жучка. Подумки Лісбет взяла собі на замітку, що потрібно буде переписати програмне забезпечення, щоб можливий апгрейдинг не зашкодив їй.

Обсяг жорсткого диска збільшився приблизно на 6.9 гігабайт у порівнянні з тим, що вона застала під час останніх відвідин. Значна частина збільшення відбулася за рахунок pdf-файлів і документа під назвою «Quark». Документ виявився невеликим за розміром, зате багато місця зайняли папки з фотографіями, незважаючи на те що фотографії зберігалися в стислому вигляді. Повернувшись на посаду відповідального редактора, Мікаель, очевидно, почав зберігати в архіві копії всіх чисел «Міленіуму».

Вона впорядкувала жорсткий диск за датами, починаючи з найдавніших документів, і помітила, що в останні місяці Мікаель приділяв багато уваги папці під назвою «Даґ Свенссон», яка, очевидно, містила проект книги. Потім вона відкрила Мікаелеву пошту і ретельно вивчила список його кореспондентів.

Одна адреса змусила її здригнутися. Двадцять шостого січня Мікаель отримав повідомлення від Харієт Ванґер, чорт би її забрав! Лісбет відкрила повідомлення і прочитала кілька лаконічних рядків щодо майбутніх щорічних звітних зборів у редакції «Міленіуму». В кінці стояла фраза, що Харієт зупиниться в тому ж номері, що й минулого разу.

Якийсь час Лісбет перетравлювала цю інформацію. Потім знизала плечима і скачала пошту Мікаеля Блумквіста, рукопис книги Даґа Свенссона під робочою назвою «П’явки» з підзаголовком «Стовпи суспільства та індустрія проституції». Потрапила їй на очі також копія вченого дослідження під заголовком «From Russia with love», написаного жінкою на ім’я Міа Берґман.

Вона від’єдналася, пішла на кухню і поставила кавник. Потім влаштувалася зі своїм ноутбуком на новому дивані у вітальні, закурила сигарету з портсигара, подарованого Міммі, і провела решту вечора за читанням.

О дев’ятій годині працю Міа Берґман було прочитано. Лісбет задумливо закусила нижню губу.

О пів на одинадцяту вона дочитала книгу Даґа Свенссона і зрозуміла, що незабаром «Міленіум» знову викличе велику сенсацію.


О пів на дванадцяту, закінчуючи читання електронної пошти Мікаеля, Лісбет раптом здригнулася і широко розплющила очі.

По спині побігли мурашки.

Перед нею був лист Даґа Свенссона до Мікаеля Блумквіста.

Побіжно Свенссон згадував, що в нього є особливі міркування щодо одного гангстера із Східної Європи на ім’я Зала, який має посісти визначне місце в його розслідуванні. Проте Даґ скаржився, що не певен, чи вистачить йому часу, щоб устигнути розібратися з цим до визначеного терміну. На це повідомлення Мікаель не відповів.

Зала!

Лісбет Саландер поринула в думки і сиділа не ворушачись, аж поки згас екран.


Даґ Свенссон відклав записник і почухав потилицю. Угорі тієї сторінки, на якій записник було розкрито, самотньо красувалося слово з чотирьох літер.

Зала.

Протягом трьох хвилин він робив те, що неуважно обводив це ім’я кружечками, поки лінії переплелися між собою, утворивши лабіринт. Потім він підвівся і приніс собі з буфетної кухоль кави. Судячи із стрілок наручного годинника, час було йти додому і лягати спати, але він полюбив засиджуватися до пізньої ночі в редакції «Міленіуму» — тут у тиші і спокої йому дуже добре працювалося. Остаточний термін здачі рукопису невблаганно наближався. Книжка була готова, але зараз він уперше з початку проекту відчув у душі сумнів. Чи не пропустив він дуже важливу деталь?

Зала.

Досі йому не терпеливилося скоріше закінчити роботу й опублікувати книгу, але зараз він раптом почав шкодувати, що залишається дуже мало часу і він щось не встигне.

Йому згадався протокол розтину, який дав йому почитати інспектор поліції Гюльбрансен. Тіло Ірини П. знайшли в каналі Сьодертелье із слідами жорстоких побоїв, у ділянці обличчя і грудної клітки були численні переломи. Причиною смерті став перелом шиї, але, крім того, ще дві травми розцінювались як несумісні з життям. У неї було зламано шість ребер і проколено ліву легеню. Також у результаті побоїв стався розрив селезінки. Патологоанатом висунув гіпотезу, що для побиття застосовувався кийок, загорнутий у матерію. Навіщо вбивці знадобилося загортати знаряддя вбивства, залишилося нез’ясованим, але переломи не були схожі на ті, які зазвичай утворюються від таких ударів.

Убивство залишалося нерозкритим, і, за словами Гюльбрансена, шанс на його розкриття був дуже мізерний.

У матеріалах, зібраних Міа Берґман за останні роки, ім’я Зала згадувалося в чотирьох випадках, але щоразу побіжно, десь на задньому плані. Ніхто не знав, хто ця людина і чи існує вона взагалі. Деякі дівчата згадували про нього як про невиразну загрозу, про якусь силу, яка може покарати у разі неслухняності. Даґ присвятив цілий тиждень пошукам відомостей про Залу, розпитував поліцейських, журналістів, звертався до кількох джерел, пов’язаних із секс-мафією, які йому вдалося виявити.

Він ще раз зустрівся з журналістом Пером-Оке Сандстрьомом, причетність якого до справи збирався розкрити в своїй книзі. У цей час Сандстрьом устиг усвідомити всю серйозність навислої над ним загрози і слізно благав Даґа Свенссона зглянутися над ним, навіть пропонував гроші. Даґ зовсім не збирався відмовлятися від свого наміру викрити Сандстрьома, але скористався своєю владою над ним, щоб витрясти інформацію про Залу.

Результат виявився гнітючим. Сандстрьом, продажний негідник на побігеньках у секс-мафії, ніколи особисто не зустрічався із Залою, але говорив з ним по телефону і знав, що ця людина дійсно існує. Ні, номер телефону йому невідомий. Ні, він не може сказати, через кого було налагоджено контакт.

Даґ Свенссон навіть трохи розгубився, зрозумівши, що Пер-Оке Сандстрьом дуже наляканий. І це був не просто страх перед викриттям, що йому загрожувало. Це був страх за своє життя.

Розділ 10

Понеділок, 14 березня — неділя, 20 березня

Поїздки до Хольгера Пальмґрена в реабілітаційний центр під Ерставікеном громадським транспортом забирали багато часу, а кожного разу брати автомобіль напрокат було майже так само клопітно. В середині березня Лісбет Саландер вирішила купити машину, але спершу потрібно було добути місце для паркування.

Їй належало місце в гаражі під будинком на Мосебакке, але їй не хотілося, щоб машину можна було пов’язати з квартирою на Фіскарґатан. Тим часом кілька років тому вона записалася в чергу для отримання місця в гаражі при своєму старому житловому товаристві на Лундаґатан. Зателефонувавши і запитавши, до якого номера в черзі вона просунулася за цей час, Лісбет з’ясувала, що вже стоїть у списку першою і, більш того, одне вільне місце має з’явитися вже в наступному місяці! Оце пощастило! Вона зателефонувала Міммі і попросила її підписати з товариством відповідний контракт, а наступного дня пішла підшукувати собі автомобіль.

У неї вистачило б грошей навіть для того, щоб купити хоч найексклюзивніший «Ролс-ройс» або «Ферарі» кольору мандарина, але Лісбет зовсім не бажала обзаводитися предметом, що привертає до себе увагу. Тому вона відвідала двох автомобільних дилерів у Наккі і зупинила свій вибір на чотирилітній винно-червоній «Хонді» з автоматичною коробкою передач. Ціла година пішла на те, щоб переконати доведеного до відчаю завідувача магазину перевірити разом з нею всі деталі мотора. З принципу збивши ціну на кілька тисяч, Лісбет розплатилася готівкою.

Потім вона відігнала «Хонду» на Лундаґатан, заглянула до Міммі і залишила в неї запасні ключі. Вона дозволила Міммі, коли знадобиться, користуватися машиною, але тільки заздалегідь про це попереджати. Позаяк місце в гаражі мало звільнитися лише на початку наступного місяця, вони тимчасово залишили машину на вулиці.

Міммі саме збиралася на побачення з подругою, з якою вони домовилися піти в кіно. Лісбет ніколи раніше не чула про неї, але, дивлячись на яскравий макіяж Міммі та її специфічне вбрання з коміром, схожим на собачий ошийник, вирішила, що йдеться, мабуть, про чергове захоплення Міммі. Тому на питання, чи не хоче вона долучитися, Лісбет відповіла «ні» — у неї не було ані найменшого бажання опинитися в ролі третьої зайвої поряд з однією з довгоногих подружок Міммі, напевно дуже сексуальною, але в порівнянні з якою вона почуватиме себе безнадійною дурепою. Пославшись на невідкладні справи в місті, вона дійшла разом з Міммі до станції метро «Хьоторгет» і там з нею розсталася.

Лісбет попрямувала по Свеавеґен до «Он-офф» і встигла проскочити в двері магазину за дві хвилини до закриття. Там вона купила тонер для свого лазерного принтера і попросила видати їй покупку без картонної упаковки, щоб касета помістилась у неї в наплічнику.

Вийшовши з магазину, вона відчула, що зголодніла. Дійшовши до Стуреплана, Лісбет навздогад вибрала кафе «Хедон», у якому ще ніколи не бувала і навіть не чула про нього. Ще з порога вона відразу ж упізнала із спини адвоката Нільса Б’юрмана і повернула назад. Влаштувавшись коло вітрини на хіднику, вона витягла шию і почала спостерігати.

Б’юрманів вигляд не збудив у Лісбет Саландер якихось бурхливих емоцій: вона не почувала ані злості, ані страху. На її погляд, світ без нього був би кращий, але вона дозволила йому залишитися живим, тверезо розсудивши, що живий він їй корисніший. Навпроти Б’юрмана сидів чоловік; Лісбет поглянула на нього. В цей час він підвівся, і Лісбет широко розплющила очі. У голові щось клацнуло.

Він впадав в очі своїм високим зростом — не менше двох метрів — і при цьому був дуже гарної статури. У нього було невиразне обличчя, коротко стрижене біляве волосся, і загалом він мав дуже мужній вигляд.

Лісбет побачила, як білявий гігант нахилився до Б’юрмана і сказав йому кілька слів. Б’юрман кивнув, вони попрощалися за руку, і Лісбет помітила, як швидко Б’юрман сховав простягнуту руку.

«Що ти за птаха і які в тебе справи з Б’юрманом?» — подумки спитала вона незнайомця.

Швидкими кроками відійшовши од вітрини, Лісбет зупинилася перед дверима тютюнової ятки. Коли блондин вийшов з кафе «Хедон», вона уважно читала першу сторінку якоїсь газети. Опинившись на вулиці, він, не оглядаючись, повернув ліворуч і пройшов повз неї майже впритул. Вона дозволила йому відійти метрів на п’ятнадцять і лише тоді рушила слідом.


Йти довелося недалеко. Білявий гігант спустився в метро на Бірґер-Ярлсґатан і купив квиток, а потім спустився до платформи, біля якої зупинялися потяги південного напрямку (куди, до речі, треба було і їй) і сів у потяг, що йшов до Норсборґа. Біля Шлюзу він вийшов і пересів на зелену лінію у напрямку Фарста, але доїхав тільки до зупинки «Сканстулль», звідки пішки подався в кафе «Блумберґ» на Гьотґатан.

Лісбет Саландер залишилася чекати на вулиці. Вона уважно роздивилася людину, до якої підсів білявий гігант. Клац! Лісбет відразу здогадалася, що тут затівається якась темна справа. Цей чоловік мав худе обличчя, зате широке пивне черево. Волосся його було зібране в кінський хвіст, під носом красувалися світлі вуса. На ньому були чорні джинси і джинсова куртка, на ногах черевики з високими каблуками. На кисті правої руки виднілося татуювання, але Лісбет не вдалося його розгледіти. На зап’ясті він носив золотий ланцюжок і курив «Лакі страйк». Погляд його здавався засклілим, як у людини, що часто буває під кайфом. Лісбет також помітила в нього під курткою жилет і зробила висновок, що, швидше за все, він байкер.

Білявий гігант нічого не замовляв. Здавалося, він щось пояснює. Чоловік у джинсовій куртці старанно кивав, але сам нічого не говорив. Лісбет нагадала собі, що час нарешті екіпіруватися як слід і купити дистанційну підслухачку.

Не минуло й п'яти хвилин, як білявий гігант уже встав і вийшов з кафе. Лісбет заздалегідь відсунулася від входу, але він навіть не поглянув у її бік. Метрів за сорок він звернув на сходи, які вели до Алльхельгансґатан, там він підійшов до білого «Вольво» і відчинив дверці. Завівши машину, він обережно виїхав на вулицю, але Лісбет усе-таки встигла розгледіти номер, перш ніж автомобіль сховався за рогом.

Потім вона повернула назад у кафе «Блумберґ». Її не було менше трьох хвилин, але столик уже спорожнів. Лісбет огледілася, але чоловіка з кінським хвостом ніде не було видно. Потім вона поглянула на той бік і встигла помітити, як він промайнув, сховавшись за дверима ресторану «Макдональдс».

Їй довелось увійти слідом за ним. Він сидів у дальньому кутку в товаристві іншого чоловіка, одягненого в тому ж стилі, — у цього жилет був надітий поверх джинсової куртки, і Лісбет прочитала на нім слова «Свавельшьо МК». На малюнку було зображено стилізоване мотоциклетне колесо, що нагадувало виглядом кельтський хрест із сокирою.

Вийшовши з ресторану, Лісбет з хвилинку постояла нерішуче на Гьотґатан, а потім рушила в північному напрямку. Всередині неї немовби запрацювала тривожна сирена — її інтуїція сигналізувала про крайню небезпеку.


Лісбет Саландер зупинилася біля супермаркету і купила продуктів на тиждень: велику упаковку піци, три порції замороженої рибної запіканки, три сандвічі з беконом, кілограм яблук, дві білі хлібини, півкіло сиру, молока, каву, блок сигарет «Мальборо лайт» і вечірні газети. По Свартенсґатан вона дійшла до Мосебакке і, перш ніж набирати код квартири на Фіскарґатан, роззирнулася на всі боки.

Один сандвіч з беконом вона сунула в мікрохвильовку і прямо з упаковки випила молока. Увімкнувши кавоварку, вона сіла за комп’ютер, активізувала програму «Асфіксія 1.3» і скачала дзеркальну копію жорсткого диска адвоката Б’юрмана. Наступні півгодини вона провела, уважно вивчаючи вміст його комп’ютера.

Нічого цікавого вона там не знайшла. Судячи з усього, Б’юрман рідко користувався електронною поштою, так що вона виявила лише десяток повідомлень від знайомих та його відповіді. Жоден лист не мав відношення до Лісбет Саландер.

Зате знайшлася нова папка з фотографіями в стилі жорсткого порно, яка говорила про те, що він, як і раніше, цікавиться темою садистського приниження жінок. Але формально він не порушив її заборону на сексуальні контакти.

Відкривши папку з документами, що стосувалися його опіки над Лісбет Саландер, вона прочитала кілька щомісячних звітів. Вони відповідали тим копіям, які він на її вимогу і далі надсилав їй на різні електронні адреси.

Все, здавалося б, було в нормі.

Окрім, мабуть, одного невеликого відхилення… Зазвичай він створював документ із щомісячним звітом у перших числах кожного місяця, в середньому чотири години витрачав на редагування і надсилав до Опікунської ради точно в призначений термін — двадцятого числа кожного місяця. Зараз уже йшла середина березня, але складати звіт за поточний місяць він ще не починав. Що це — халатність? Адвокат пустився в загул? Був заклопотаний іншими справами? Чи затіяв якусь гру? На лобі Лісбет пролягла зморшка.

Вона вимкнула комп’ютер, сіла в крісло біля вікна і відкрила подарований портсигар Міммі. Закуривши сигарету, вона сиділа і дивилася в темряву. Вона ослабила контроль над Б’юрманом, а він же слизький, як вугор.

Лісбет захвилювалася. Спершу бісів Калле Блумквіст, потім ім’я Зала, а зараз ще бісів гівнюк Нільс Б’юрман, а на додачу до нього ще й напханий анаболіками альфа-самець з контактами в клубі маргіналів. Буквально за лічені дні спокій того впорядкованого світу, який намагалася створити навколо себе Лісбет, був порушений відразу кількома сигналами тривоги.


Тієї ж ночі, о пів на третю, Лісбет уставила ключ у двері будинку на Уппландсґатан поблизу Уденплана, де мешкав адвокат Нільс Б’юрман. Обережно відхиливши поштовий отвір, вона просунула всередину надзвичайно чутливий мікрофон, куплений у лондонському магазині шпигунської техніки. Вона ніколи не чула про Еббе Карлссона[46] і не знала, що в цьому ж магазині він купив техніку для прослуховування, використання якої в кінці 1980-х років стало причиною поспішної відставки міністра юстиції. Лісбет вставила у вухо навушник і відрегулювала гучність.

Вона почула глухе гурчання холодильника і дзвінке цокання принаймні двох годинників, один з яких висів на стіні у вітальні зліва від вхідних дверей. Вона ще раз відрегулювала звук і, затамувавши подих, стала слухати. З квартири доносилося різне потріскування і скрипіння, але нічого, що свідчило б про людську діяльність. Збігла хвилина, перш ніж вона вловила слабкий звук важкого рівномірного дихання. Нільс Б’юрман спав.

Вона витягла з отвору мікрофон і сховала його у внутрішню кишеню шкіряної куртки. На Лісбет були темні джинси, на ногах — спортивні черевики на ґумовій підошві. Вона безшумно вставила в замок ключ і обережно трохи відхилила двері. Перш ніж відчинити двері ширше, вона дістала із зовнішньої кишені куртки електрошокер. Іншої зброї вона з собою не брала, вважаючи, що цього їй вистачить, щоб упоратися з Б’юрманом.

У передпокої вона зачинила за собою вхідні двері і, безшумно ступаючи, пройшла в коридор, з якого вели двері до його спальні. Побачивши слабке світло, вона завмерла, але тут же почула хропіння. Вона пройшла далі й опинилася в його спальні. Увімкнута лампа стояла на вікні. Що це ти, Б’юрмане? Чи побоюєшся темряви?

Зупинившись перед ліжком, Лісбет кілька хвилин спостерігала за сплячим. Б’юрман мав постарілий і занепалий вигляд. Запах у спальні говорив про те, що він перестав стежити за собою.

Це не викликало у Лісбет ані найменшого жалю. На мить в її очах спалахнула іскра нещадної ненависті. На нічному столику стояла склянка — нахилившись і понюхавши, вона вловила запах алкоголю.

Нарешті вона вийшла із спальні. Швидко обійшовши кухню і не виявивши там нічого вартого уваги, Лісбет зайшла у вітальню і зупинилася на порозі кабінету. З кишені вона дістала щіпку крихт хрусткого хлібця і, не запалюючи світла, розсипала їх на підлозі. Якщо хто-небудь крадькома піде через вітальню, вона почує, як захрустять крихти.

Розташувавшись за письмовим столом адвоката Нільса Б’юрмана і поклавши перед собою електрошокер, щоб весь час був під рукою, вона почала методично переглядати шухляди і кореспонденцію, пов’язану з банківськими кредитами і фінансовою документацією. Вона відзначила, що він став неохайнішим і менш педантичним у веденні своїх справ, але нічого цікавого не знайшла.

Нижню шухляду столу було замкнено на ключ. Лісбет Саландер спохмурніла. Рік тому, під час її попередніх відвідин, шухляди стояли відчинені. Нерухомо втупившись у порожнечу незрячим поглядом, вона подумки уявила собі вміст цієї шухляди. Там лежали тоді фотоапарат, телеоб’єктив, маленький касетний плеєр, альбом фотографій у шкіряній оправі, коробочка з намистом, коштовними прикрасами і золотим перснем з написом «Тільда і Якоб Б’юрман. 23 квітня 1951 р.». Лісбет знала, що так звали адвокатових батьків, уже покійних. Вона вирішила, що перстень, мабуть, шлюбний і зберігається як пам’ять.

Значить, він тримає під замком речі, які вважає цінними.

Вона перейшла до переглядання шафки позаду письмового столу і дістала звідти дві папки з документами щодо її власних справ, якими він відав як опікун. За п’ятнадцять хвилин вона уважно переглянула там кожен папірець. Звіти були бездоганні і говорили про те, що Лісбет Саландер — доброчесна і працелюбна дівчина. Чотири місяці тому він подав висновок про те, що, на його думку, вона є розумним і корисним членом суспільства і це дає підставу наступного року переглянути питання про необхідність подальшого опікування. Висновок був елегантно сформульований і мав стати першим кроком на шляху до скасування судового рішення про її недієздатність.

У папці була написана від руки пам’ятка про зустріч Б’юрмана з якоюсь Ульрікою фон Лібенсталь з управління опіки для попередньої розмови про загальний стан Лісбет. Слова «потрібний висновок психіатра» були підкреслені.

Лісбет стисла губи, прибрала папки на місце і роззирнулася.

На перший погляд вона не побачила нічого вартого уваги. Б’юрман, здавалося, поводився відповідно до її інструкцій. Вона покусала нижню губу. Чомусь у неї було таке відчуття, що назрівають якісь події.

Вона вже встала із стільця і збиралася погасити лампу, як раптом передумала і знову дістала папки. Щось не давало їй спокою.

У папках чогось бракувало. Рік тому там лежав короткий опис її розвитку, починаючи з дитячих літ і до призначення опіки. Тепер цього папірця не було на місці. Чому Б’юрман прибрав документ з поточної справи? Лісбет насупила брови, не в змозі підшукати цьому пояснення — якщо тільки він не тримає ще якісь документи в іншому місці. Вона обвела поглядом шафку і нижню шухляду столу.

Позаяк у неї не було з собою відмички, вона обережно зайшла до його спальні і витягнула з піджака, що висів на вішаку, в’язку ключів. У шухляді виявилися ті ж речі, які були в ній минулого року. Але тепер до них додалася пласка коробка із зображеним на кришці револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Подумки вона перебрала дані про Б’юрмана, які зібрала про нього два роки тому. Він займався стрільбою і був членом стрілецького клубу. Згідно з опублікованим списком власників зброї, у нього була ліцензія на володіння револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Вона знехотя визнала, що замкнути цей ящик було цілком природно.

Їй не сподобалося те, що вона знайшла, проте вона так і не придумала ніякого приводу розбудити Б’юрмана і поговорити з ним по-свійськи.


Міа Берґман прокинулася о пів на сьому. З вітальні доносилося неголосне бурмотіння телевізора — йшла ранкова передача — і долинав запах свіжозвареної кави. Чутно було також поклацування клавіатури ноутбука: Даґ Свенссон уже сидів за роботою. Вона усміхнулася.

Ще над жодним із своїх нарисів Даґ не працював так старанно. Пощастило їм з «Міленіумом». Узагалі Даґ відзначався надмірною впертістю і незговірливістю, але спілкування з Мікаелем Блумквістом та Ерікою Берґер, здається, пішло йому на користь. Блумквіст указував йому на слабкі місця рукопису, і після розмови з ним Даґ часто приходив додому засмучений. Та зате, переконавшись у його правоті, він брався до роботи з подвійною енергією.

Міа подумала, що зараз, напевно, непідходящий момент, щоб відривати його від роботи. Її місячні затримувались на три тижні. Але в неї ще не було цілковитої впевненості, і тест на вагітність вона теж ще не проводила.

Вона питала себе, чи не час це зробити.

Скоро їй сповниться тридцять років. До захисту залишилося менше місяця. Доктор Берґман! Вона знов усміхнулася і вирішила нічого не говорити Даґові, поки сама не знатиме напевно, а можливо, варто почекати, поки він закінчить книгу, і відкласти розмову до бенкету з приводу захисту докторської.

Вона полежала ще десять хвилин, потім встала і, загорнувшись у простирадло, вийшла у вітальню. Він підвів голову.

— Ще немає й сьомої, — сказала вона.

— Блумквіст знову прискіпувався!

— Лаяв тебе? Так тобі й треба! Тобі він симпатичний, так?

Даґ Свенссон розвалився на дивані і подивився їй в очі.

Помовчавши трохи, він кивнув:

— Працювати в «Міленіумі» добре. Вчора у «Вітряку» я поговорив з Мікаелем, перш ніж ти по мене заїхала. Він запитав мене, що я збираюся робити далі, коли закінчиться робота над цим проектом.

— Ага! І що ж ти сказав?

— Що не знаю. Я вже стільки років вештаюся в незалежних журналістах! Хотілося б знайти постійне місце.

— І цим місцем може стати «Міленіум».

Він кивнув:

— Мікке промацував ґрунт. Він запитав, чи не хочу я влаштуватися на половинний робочий день, на тих же умовах, що Хенрі Кортес і Лотта Карім. Я отримаю робочий стіл в редакції і базову зарплату, а до цього можу приробляти, як зумію сам.

— Тебе це влаштує?

— Якщо вони прийдуть з конкретною пропозицією, я скажу «так».

— Добре. А поки ще немає сьомої години, і сьогодні субота.

— Та ну! Я хотів ще трішки покопирсатися в тексті.

— А мені здається, тобі краще повернутися в ліжко і зайнятися дечим іншим!

Вона усміхнулась йому і відкинула край простирадла. Він перемкнув комп’ютер у режим очікування.


Значну частину наступної доби Лісбет Саландер не відходила від ноутбука, присвятивши весь час збиранню матеріалу. Вона вела пошуки фактів у різних галузях, іноді сама не знаючи, що, по суті, вона шукає.

Частина роботи була не важка. По архівах засобів масової інформації вона зібрала відомості про історію клубу «Свавельшьо МК». Уперше цей клуб, що тоді називався «Тельє Хоґ Райдерс», згадувався в газетних замітках в 1991 році у зв’язку з поліцейським рейдом. У той час він займав покинуту шкільну будівлю в околицях Сьодертельє, і приводом до рейду стали скарги сусідів, які були стривожені звуками пострілів у районі старої школи. Поліція задіяла великі сили і своєю появою перервала збіговисько, що починалося як пивна гулянка, проте незабаром перейшло в змагання із стрільби. При цьому використовувався автомат АК-4, викрадений, як з’ясувалося потім, на початку вісімдесятих років з арсеналу розпущеного стрілецького полку, що дислокувався у Вестерботтені.

Згідно з даними однієї вечірньої газети, в клубі «Свавельшьо МК» значилося шість чи сім постійних членів і десяток прихильників. Усі постійні члени мали в минулому судимості за різні незначні злочини, у деяких випадках пов’язані із застосуванням насильства. Із загальної маси особливо виділялися двоє. Очолював клуб «Свавельшьо МК» такий собі Карл Маґнус, інакше Маґґе Лундін, портрет якого був видрукуваний у вечірньому випуску газети «Афтонбладет» у зв’язку з поліцейською перевіркою клубу в 2001 році. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Лундін уже мав п’ять судимостей. У трьох випадках йшлося про крадіжки, приховування краденого майна і злочини, пов’язані з наркотиками. Одну з судимостей він заробив за тяжкі злочини, серед іншого — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, за що він дістав вісімнадцять місяців в’язниці. Лундін вийшов на волю в 1995 році і з того часу став головою клубу «Тельє Хоґ Райдерс», тоді ж перейменованого в «Свавельшьо МК».

Другою особою в клубі був, за даними поліції, якийсь Сонні Ніємінен, тридцяти семи років, ім’я якого аж двадцять три рази зустрічалося в реєстрі кримінальних покарань. Свою кар’єру він почав у шістнадцять років, коли суд за заподіяння тілесних ушкоджень і крадіжку, згідно із законом, вирішив установити за ним нагляд. Протягом наступних десяти років Сонні Ніємінен п’ять разів потрапляв під суд за крадіжку, раз за крадіжку у великому розмірі, двічі за погрози, двічі за злочини, пов’язані з наркотиками, і здирство, раз за застосування насильства щодо поліцейських, двічі за незаконне володіння зброєю і раз за незаконне володіння зброєю за обтяжувальних обставин, за керування автомобілем у п’яному стані та аж шість разів за заподіяння тілесних ушкоджень. З якихось незрозумілих для Лісбет міркувань покарання обмежувалося передачею його під нагляд, штрафами або двома-трьома місяцями в’язниці, поки нарешті в 1989 році його таки посадили на десять місяців за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і пограбування. Через кілька місяців він уже знову був на волі і якось протримався до жовтня 1990 року, коли під час відвідин пивної в Тельє став учасником бійки, що закінчилася вбивством, після чого його було засуджено до шести років ув’язнення. На волю Ніємінен вийшов у 1993 році, вже як кращий друг Маґґе Лундіна.

У 1996 році його було заарештовано за причетність до озброєного пограбування з нападом на транспорт, що перевозив коштовності. Сам він у нападі не брав участі, але забезпечив трьох молодиків зброєю, необхідною для цієї мети. Це був другий великий злочин в його житті, і його засудили до чотирьох років ув’язнення. Вийшовши з в’язниці в 1999 році, Ніємінен відтоді дивом уникав арешту. А тим часом його підозрювали в співучасті щонайменше в одному вбивстві, жертвою якого став один із членів конкуруючого маргінального клубу — Лісбет прочитала про це в газетній статті 2001 року. Ім’я Ніємінена не згадувалося, але всі обставини були описані так детально, що можна було легко здогадатися, про кого йдеться.

Лісбет знайшла також паспортні фотографії Ніємінена і Лундіна. Ніємінен був писаний красунчик з чорними кучерями і вогненними очима, Маґґе Лундін виглядав як кінчений ідіот. У Лундіні вона відразу ж упізнала чоловіка, який зустрічався з білявим гігантом у кондитерській «Блумберґ», а в Ніємінені того, хто чекав його в «Макдональдсі».


За базою зареєстрованих автомобілів вона вияснила власника білого «Вольво», яким поїхав білявий гігант. Виявилося, що машина належить фірмі «Автоексперт» в Ескільстуні, що здавала авто в оренду. Вона зняла слухавку і поговорила з якимсь Рефіком Альбою, що працював на цьому підприємстві.

— Моє ім’я — Гунілла Ханссон. Вчора мого собаку задавила машина, водій зник з місця пригоди. Цей мерзотник їхав машиною, яка, судячи з номерів, була орендована у вас. Це був білий «Вольво».

Вона продиктувала номер машини.

— Дуже шкодую.

— Цього мені мало. Я хочу знати ім’я мерзотника, щоб зажадати від нього відшкодування.

— Ви заявили про те, що сталося, до поліції?

— Ні, я хочу домовитися по-доброму.

— Дуже шкодую, але без заяви до поліції я не можу повідомляти імена наших клієнтів.

Голос Лісбет Саландер став жорсткішим. Вона поцікавилася, чи справді з погляду ділової репутації для них буде краще, якщо вони змусять її заявити на свого клієнта до поліції, замість залагодити справу мирно. Рефік Альба знову висловив свій жаль, але повторив, що нічим не може допомогти.

Вона витратила на вмовляння ще кілька хвилин, але так і не домоглася, щоб він назвав їй ім’я білявого гіганта.


З ім’ям Зала вона також зайшла в глухий кут. У товаристві півторалітрової пляшки кока-коли, зробивши дві перерви на поїдання піци, Лісбет Саландер провела за комп’ютером майже цілу добу.

Вона знайшла сотні людей на ім’я Зала. Кого там тільки не виявилось, починаючи з італійського спортсмена вищого класу і кінчаючи аргентинським композитором! Але нічого схожого на те, що вона шукала, знайти так і не вдалося.

Вона спробувала пошукати на прізвище Залаченко, але не знайшла нічого вартого уваги.

Розчарована, Лісбет, хитаючись, допленталась до спальні і проспала дванадцять годин. Прокинулася вона об одинадцятій ранку, увімкнула кавоварку і наповнила джакузі. Додавши у воду піну для ванни, вона взяла з собою каву та бутерброди і поснідала, лежачи у ванні. Їй раптом страшенно захотілося, щоб поруч була Міммі, але ж та навіть не знала, де Лісбет тепер живе.

Близько дванадцятої вона вилізла з ванни, розтерлася волохатим рушником і одягла купальний халат. І знов увімкнула комп’ютер.

Пошуки на імена Даґа Свенссона та Міа Берґман дали кращі результати. Через пошукову систему «Google» вона легко змогла зібрати відомості про їхню діяльність у попередні роки. Вона скачала копії кількох статей Даґа, відшукала його фотографії і не дуже здивувалась, упізнавши в ньому людину, яку недавно бачила в товаристві Мікаеля Блумквіста у «Вітряку». Ім’я набуло обличчя, а обличчя дістало ім’я.

Відшукала вона й кілька текстів, у яких йшлося про Міа Берґман, а також текстів, написаних нею самою. Кілька років тому загальну увагу привернуло її дослідження про різне ставлення до чоловіків і жінок у суді. У зв’язку з цим з’явилося чимало дошкульних висловів у передовицях газет і дискусійних відгуків з боку різних жіночих організацій. Сама Міа теж опублікувала кілька статей на цю тему, і Лісбет Саландер уважно все прочитала. Феміністки вважали, що висновки, зроблені Міа Берґман, мають дуже важливе значення; інші критикували її за «поширення буржуазних ілюзій». Проте в чому саме полягали ці буржуазні ілюзії, годі було зрозуміти.

О другій годині пополудні Лісбет увімкнула програму «Асфіксія 1.3», але замість адреси «МікБлум/лептоп» вибрала «МікБлум/офіс» — настільний комп’ютер Мікаеля, який стояв у його кабінеті в редакції «Міленіуму». Вона з досвіду знала, що все важливе Мікаель зберігає майже виключно в ноутбуці, а редакційним комп’ютером користується хіба що для пошуку в Інтернеті, та зате там було зосереджено все, що стосувалося адміністративного управління редакції. Вона швидко відшукала необхідну інформацію, включаючи пароль внутрішньої комп’ютерної мережі «Міленіуму».

Для того щоб забратися в інші комп’ютери редакції, самого лише дзеркального жорсткого диска, розміщеного на сервері в Голландії, було недостатньо, для цього потрібно, щоб був увімкнутий і приєднаний до внутрішньої мережі офісний комп’ютер Мікаеля. Але їй пощастило. Очевидно, Блумквіст був на своєму робочому місці і його комп’ютер був увімкнутий. Почекавши десять хвилин, вона не виявила там ніяких слідів активності і вирішила, що Мікаель, мабуть, увімкнув комп’ютер, прийшовши на роботу, пошукав щось в Інтернеті, а потім зайнявся чимось іншим, але комп’ютер залишив увімкнутим.

Тут потрібно було діяти обережно. Протягом години Лісбет Саландер побувала по черзі в усіх комп’ютерах і скачала електронну пошту Еріки Берґер, Крістера Мальма і незнайомої їй співробітниці Малін Ерікссон. Нарешті вона дісталася до настільного комп’ютера Даґа Свенссона — згідно із системною інформацією, це був досить старий «Макінтош Пауер ПК» з жорстким диском усього на 750 мегабайт, який співробітники журналу, очевидно, використовували час від часу тільки для роботи з текстами. Комп’ютер був увімкнутий, а це означало, що зараз Даґ Свенссон у редакції. Вона скачала його електронну пошту і переглянула жорсткий диск, на якому знайшла папку під назвою «Зала».


Білявий гігант був у поганому настрої. Йому було недобре. Він щойно отримав рівно двісті три тисячі крон готівкою, що було несподівано багато за три кілограми амфетаміну, які він передав Маґґе Лундіну в кінці січня. Гарний заробіток за кілька годин реальної роботи: забрати амфетамін у кур’єра, потримати його в себе якийсь час і переправити до Маґґе Лундіна, а потім отримати в нього п’ятдесят відсотків прибутку. У білявого не залишалося сумнівів у тому, що «Свавельшьо МК» у змозі робити оборот на таку суму щомісяця. А банда ж Маґґе Лундіна була лише однією з трьох, що залучалися до таких операцій: у районі Ґетеборга і Мальме були ще дві. Таким чином, зграя могла розраховувати більш ніж на півмільйона чистого прибутку кожного місяця.

А проте в нього було так кепсько на душі, що край поля неподалік від Ерни він з’їхав на узбіччя, зупинив машину і вимкнув мотор. Він не спав уже тридцять годин поспіль, і в голові макітрилося. Відчинивши дверці, він вийшов, щоб розім’яти ноги, і помочився в канаву. Ніч випала зоряна і прохолодна.

Конфлікт мав майже ідеологічний характер. Менш ніж за сорок миль від Стокгольма було джерело амфетаміну, який на шведському ринку мав великий попит. Останнє було питанням логістики: як можна доправляти ходовий продукт з пункту А до пункту Б, а точніше кажучи, з талліннського підвального складу до стокгольмського Фріхамна.[47]

Налагодити регулярні перевезення з Естонії до Швеції було дуже складно, і, незважаючи на багаторічні зусилля, цю задачу щоразу доводилося заново розв’язувати шляхом усе нових імпровізацій, знаходячи несподіваний вихід.

Проблема полягала в тому, що останнім часом усе частіше виникали якісь нестиковки. Білявий гігант пишався своїм організаторським талантом. За кілька років він створив добре налагоджений механізм контактів, які підтримувалися за допомогою зваженого використання батога і пряника. Це коштувало йому неабиякого клопоту: він особисто підбирав партнерів, проводив переговори про умови операції і стежив за тим, щоб постачання вчасно доходили до місця призначення.

Пряником були умови, пропоновані середній ланці розповсюджувачів, таким людям, як Маґґе Лундін: вони отримували пристойний прибуток з порівняно невеликим ризиком. Система діяла бездоганно. Маґґе Лундіну не треба було робити ніяких зусиль для того, щоб отримати необхідний товар: на його пайку не припадали ні клопіткі роз’їзди, ні вимушені переговори з поліцейськими з відділу по боротьбі з наркотиками або представниками російської мафії, кожен з яких міг роздути ціну, як йому забагнеться. Лундін знав тільки, що білявий гігант поставить йому товар, а потім візьме свої п’ятдесят відсотків.

Батіг застосовувався у разі різних ускладнень, і останнім часом це відбувалося все частіше. Один язикатий вуличний розповсюджувач, що забагато дізнався про задіяний ланцюжок, мало не видав «Свавельшьо МК». Білявому довелося втрутитися і покарати винного.

Білявий гігант був майстер карати.

Він зітхнув.

Підприємство дуже розрослося, так що вже важко було за всім устежити. Дуже різносторонньою стала його діяльність.

Він закурив сиг арету і пройшовся узбіччям, щоб розім’ятися.

Амфетамін був чудовим, непомітним товаром, що легко продавався, — з невеликим ризиком він давав великий прибуток. Торгівля зброєю в якомусь сенсі теж виправдувала себе за умови, якщо дотримуватися обережності і не хапатися за нерозумні випадкові справи. Враховуючи ризик, продаж двох одиниць ручної вогнепальної зброї двом безмозким шмаркачам, що задумали пограбування сусідньої крамниці, з прибутком у якісь дві тисячі був ділом абсолютно невигідним.

Окремі випадки промислового шпигунства або контрабанди продукції високих технологій на Схід також здавалися до певної міри економічно виправданими, хоча цей ринок останнім часом значно зменшився.

А от завезення повій з Прибалтики в економічному відношенні спричинювало абсолютно невиправданий ризик. Прибуток вони давали нікчемний, зате непотрібних ускладнень на цьому ділі можна було дістати цілу купу. Будь-якої хвилини це могло дати поштовх до появи лицемірних статейок у засобах масової інформації і викликати дебати в дивній політичній установі, що зветься шведський риксдаг; з точки зору білявого гіганта, правила гри в ньому в кращому разі можна було назвати нечіткими. Повій люблять усі: прокурори і судді, поліцейські нишпорки і дехто з депутатів риксдагу. Так що краще б уже їм не докопуватися, а то, чого доброго, самі й покладуть край цьому.

Навіть мертва повія не обов’язково повинна викликати політичні ускладнення. Якщо поліція зловить очевидного підозрюваного через кілька годин і з плямами крові на одязі, це, звичайно, не може не стати причиною обвинувального вироку та кількох років ув’язнення в якій-небудь відповідній установі. Але якщо підозрюваного не вдасться затримати протягом сорока годин, то, як пересвідчився білявий, поліція незабаром займеться іншими, важливішими справами.

Проте білявий гігант не любив наживатися на проституції, його дратували повії з їх наквацьованими мармизами і дурнуватим п’яним реготом. Вони були нечисті. Прибуток з цього капіталу ледве покривав витрати. А до того ж цей капітал мав дар мови, і завжди залишався ризик, що якійсь дівасі раптом спаде ідіотська думка кинути цю справу чи розбовкати все поліції, або журналістам, або ще кому-небудь з непосвячених. А в такому разі він буде змушений втрутитись і покарати винну. Якщо викривальні відомості виявляться досить переконливими, це змусить до дії прокурорську і поліцейську братію, адже інакше в чортовому риксдагу зчиниться такий шарварок, що всім перехочеться сміятись. Отож у діловому відношенні повії були чимось на кшталт баласту.

Типовим прикладом такого баласту також були брати Атхо і Харрі Ранта. Так вийшло, що ці двоє непотрібних нікому паразитів дуже багато знають про справу. Він би радо зв’язав їх одним ланцюгом і втопив у порту, але замість цього довелося відвезти їх на естонський пором і терпляче дочекатися, поки вони опиняться на борту. Тобто відправити їх у відпустку, бо якийсь негідник журналіст почав пхати свого носа в їхні дільця, і тоді було вирішено, що вони на якийсь час повинні зникнути, поки вгамується буря.

Він знову зітхнув.

Найбільше білявому гігантові не подобалась принагідна справа, пов’язана з Лісбет Саландер. Зі свого боку він був у ній абсолютно не защікавлений — йому вона не дасть ніякого зиску.

Йому не подобався адвокат Нільс Б’юрман, і він не міг зрозуміти, чому було вирішено виконати його доручення. Але жалкувати пізно, м’яч уже покотився. Розпорядження віддане, і доручення прийняте до виконання підрядчиком, у ролі якого виступає «Свавельшьо МК».

Але йому все це абсолютно не подобалось. Його мучили погані передчуття.

Він підвів погляд, подивився вдалину на поле, що розкинулося перед ним, і викинув сигарету в канаву. Раптом він краєм ока помітив якийсь рух, і в нього по шкірі пробіг холодок. Він напружив зір. Тут не було ліхтарів, але в слабкому світлі місяця він метрів за тридцять від себе виразно побачив контури якоїсь чорної істоти, яка повзла в його бік. Істота рухалася поволі, з короткими зупинками.

У білявого гіганта ураз виступив на лобі холодний піт.

Він ненавидів істоту, що плазувала полем.

Більше хвилини він простояв і як паралізований зачаровано спостерігав за повільним, але цілеспрямованим просуванням невідомої істоти. Коли вона наблизилася так, що вже став помітний блиск її очей у темряві, білявий повернувся і кинувся до машини. Він ривком відчинив дверці і тремтячими руками намацав ключі. Паніка не покидала його, поки нарешті йому вдалося завести мотор і увімкнути фари. Істота вже вибралася на дорогу, і в світлі фар білявий гігант зміг її розгледіти. Вона була схожа на величезного ската, що поповзом пересувався по землі, і в нього було жало, як у скорпіона.

Одне було ясно: це чудовисько, що виповзло з-під землі, з’явилося сюди з іншого світу.

Він увімкнув передачу і ривком рушив з місця. Проїжджаючи повз, він побачив, як пекельне створіння стрибнуло, але не дістало машину. Лише коли він проїхав кілька кілометрів, його перестало проймати рясним потом.


Лісбет провела всю ніч, вивчаючи матеріали щодо трафіку секс-послуг, зібрані Даґом Свенссоном і «Міленіумом». Поступово з тих фрагментів, які вона знайшла в електронній пошті, у неї склалася досить повна картина.

Еріка Берґер запитувала Мікаеля Блумквіста, як проходять зустрічі, він коротко відповідав, що виникли труднощі з пошуками людини з «Чека». Вона розшифрувала це в тому сенсі, що один з майбутніх героїв репортажу працює в Службі безпеки. Малін Ерікссон переправила Даґові Свенссону короткий звіт про проведене нею додаткове дослідження, одночасно направивши копії Мікаелю Блумквісту та Еріці Берґер. У посланнях у відповідь Свенссон і Блумквіст висловили свої коментарі й запропонували від себе деякі доповнення. Мікаель і Даґ обмінювались електронними посланнями по кілька разів на день. Даґ Свенссон надіслав звіт про свою зустріч з якимсь журналістом на ім’я Пер-Оке Сандстрьом.

З електронної пошти Даґа Свенссона вона також дізналася, що той листувався з людиною на прізвище Гюльбрансен через поштову скриньку на Yahoo. Лише через якийсь час вона зрозуміла, що Гюльбрансен, очевидно, служить у поліції і цей обмін інформацією відбувається неофіційно, так би мовити off the record,[48] для чого замість службової поліцейської адреси Гюльбрансен використовує особисту поштову скриньку.

Папка під назвою «Зала» виявилася до прикрого худою і мала тільки три документи. Найбільший з них, обсягом 128 кілобайт, називався «Ірина П.» і містив фрагментарну біографію повії. Із записів випливало, що вона померла. Лісбет уважно прочитала короткі висновки, зроблені Даґом Свенссоном після вивчення протоколу розтину.

Наскільки могла зрозуміти Лісбет, Ірина П. стала жертвою побиття такого жорстокого, що серед отриманих нею травм аж три були смертельними.

У тексті Лісбет помітила одне формулювання, яке дослівно збігалося з цитатою з праці Міа Берґман. Там йшлося про жінку на ім'я Тамара, і Лісбет вирішила, що Ірина П. і Тамара — це одна і та ж особа, через що прочитала уривок з інтерв’ю з особливою увагою.

Другий документ мав назву «Сандстрьом» і був значно коротший. Як і в стислому звіті, який Даґ Свенссон надіслав Мікаелю Блумквісту, в ньому йшлося про те, що якийсь журналіст на ім’я Пер-Оке Сандстрьом був одним з двох клієнтів, які користувалися послугами дівчини з Прибалтики, але, крім того, виконував доручення секс-мафії, отримуючи за це винагороду у вигляді наркотиків або сексуальних послуг. Лісбет особливо вразило, що Сандстрьом, виступаючи як незалежний журналіст, написав кілька статей для однієї з газет, у яких з обуренням відзивався про торгівлю секс-послугами і з викривальним пафосом повідомляв про те, що один шведський підприємець, чиє ім’я він не називає, будучи в Таллінні, відвідував бордель.

Ім’я Зали ні в тому, ні в тому документі не згадувалось, але, позаяк обидва були в папці під назвою «Зала», Лісбет зробила висновок, що тут має бути якийсь зв’язок з ним. Третій, і останній, документ цієї папки називався безпосередньо «Зала». Він був дуже короткий, і його зміст був розписаний за пунктами.

Згідно з відомостями Даґа Свенссона, починаючи з 1990 року ім’я Зали дев’ять разів згадувалось у зв’язку з наркотиками, зброєю або проституцією. Судячи з усього, ніхто не знав напевне, хто такий цей Зала, і різні джерела зазначали, що він югослав, поляк або, можливо, чех. Усі дані були отримані з других рук; ніхто з тих, з ким доводилося розмовляти Даґові Свенссону, особисто нібито ніколи не зустрічався із Залою.

Даґ Свенссон мав докладну розмову про Залу із джерелом Г. (Гюльбрансен?), в основному про те, чи міг Зала бути вбивцею Ірини П. У записі нічого не говорилося про те, якої думки дотримується щодо цього Г., зате там згадувалося, що питання про Залу стояло на порядку денному «спеціальної групи з розслідування діяльності організованої злочинності». Це ім’я стільки разів виникало з різних приводів, що поліція зацікавилась ним і намагалася з’ясувати, існує взагалі цей Зала чи ні.

Наскільки вдалося дізнатися Даґові, ім’я Зали вперше вигулькнуло у зв’язку із скоєним у 1996 році пограбуванням транспорту, що перезозив коштовності до Еркельюнґе. Грабіжники заволоділи сумою в три і три десятих мільйона крон, але так жорстоко між собою пересварилися, що вже наступної доби поліції вдалося виявити і захопити учасників зграї. За добу було заарештовано ще одну людину — злочинця-рецидивіста Сонні Ніємінена, члена клубу «Свавельшьо МК», який, згідно з показаннями свідків, спорядив злочинців зброєю для пограбування, за що був засуджений до чотирьох років тюремного ув’язнення.

Через тиждень після пограбування транспорту ще троє людей були заарештовані за співучасть. Таким чином, усього було притягнено до відповідальності вісім чоловік, семеро з яких вперто відмовлялися відповідати на питання поліції. Восьмий, дев’ятнадцятилітній хлопчисько на ім’я Бірґер Нордман, зламався і заговорив на допиті. Завдяки цьому обвинувачення завиграшки провело процес, а через два роки Бірґера Нордмана, що не повернувся у визначений час з відпустки, було знайдено мертвим під шаром піску в піщаному кар’єрі у Вермланді.

Як повідомляло джерело Г., поліція підозрювала, що ватажком зграї був Сонні Ніємінен, за наказом якого Нордмана було вбито, але довести це не вдалося. Ніємінена вважали особливо небезпечним і безжалісним злочинцем. У роки ув’язнення його ім’я згадувалося також у зв’язку з «Арійським братством» — організацією в’язнів нацистського напряму, яка, в свою чергу, була пов’язана з «Братством Вовчої Зграї», а звідти нитки вели вже до антигромадських об’єднань байкерів і таких нацистських організацій, що проповідують насильство, як, наприклад, «Рух опору» і таке інше.

Проте Лісбет Саландер цікавило зовсім інше. На одному з допитів покійний учасник пограбування Бірґер Нордман показав, що застосовувану під час нападу зброю вони отримали від Ніємінена, а тому, в свою чергу, передав її югослав на ім’я Зала, з яким Нордман не був знайомий.

Даґ Свенссон прийшов до висновку, що це було прізвиськом, яке зустрічалося в кримінальних колах. Позаяк у реєстрі населення не можна було знайти осіб на ім’я Зала, Даґ вирішив, що це кличка, проте могло бути й так, що під ним переховується особливо хитрий шахрай, який свідомо прибрав фальшиве ім’я.

В останньому пункті були відомості про Залу, отримані від журналіста Сандстрьома. Їх було не багато. За словами Даґа Свенссона, Сандстрьом якось говорив по телефону з людиною, що має це ім’я. У записах не повідомлялося, про що йшлося.

Близько четвертої години ранку Лісбет Саландер вимкнула ноутбук, сіла перед вікном і стала дивитися на море. Вона просиділа так дві години, задумливо скурюючи одну сигарету за другою. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, проаналізувати факти і зробити відповідні висновки.

Вона вирішила, що їй слід відшукати Залу, щоб раз і назавжди покінчити з усіма непорозуміннями.


У суботу ввечері, за тиждень до Великодня, Мікаель Блумквіст був у гостях в однієї давньої приятельки на вулиці Сліпґатан поблизу Хорістулла. Цього разу він проти звички прийняв запрошення на вечірку. Приятелька давно вже вийшла заміж і не виявляла ніякого бажання поновити з ним інтимне знайомство, але вона теж працювала в засобах масової інформації, і, випадково зустрічаючись, вони завжди віталися. Вона щойно закінчила писати книгу, над якою працювала десять років і яка була присвячена такому цікавому питанню, як жіночий погляд у журналістиці. Мікаель почасти допоміг їй у збиранні матеріалу, що й стало причиною нинішнього запрошення.

Мікаелева роль обмежилася підбором даних з одного конкретного питання. Він витягнув на білий світ ті плани щодо розвитку рівноправ’я, якими так хвалилися «ТТ», «Даґенс нюхетер», «Заппорт» і деякі інші видання, а потім відзначив галочками, скільки чоловіків і жінок налічується на посадах вище за секретаря редакції. Результат виявився гнітючим. Віце-директор — чоловік, голова правління — чоловік, головний редактор — чоловік, закордонна редакція — чоловік, шеф редакції — чоловік і так далі, і лише в кінці довгого ланцюжка нарешті як виняток виникала якась жінка.

Вечірка була влаштована для вузького кола, і зібралися на ній в основному люди, які так чи інакше допомогли господині в написанні книги.

Настрій панував веселий, частування вийшло на славу, за столом велися невимушені балачки. Мікаель збирався піти додому раніше, але більшість гостей були його давніми знайомими, з якими він рідко зустрічався. Крім того, в цьому товаристві ніхто не чіплявся з розмовами про справу Веннерстрьома. Вечірка затяглася допізна, і лише о другій годині попівночі більшість гостей почали збиратись додому. Всі разом вони дійшли до Лонгхольмсґатан і лише там розійшлися кожен у свій бік.

Нічний автобус від’їхав у Мікаеля з-під носа, проте ніч була тепла, і він вирішив, не чекаючи наступного автобуса, дійти додому пішки. По Хьогалідсґатан він дістався до церкви і повернув на Лундаґатан, і відразу ж у ньому прокинулися спогади.

Мікаель дотримав даної в грудні обіцянки не ходити більше на Лундаґатан, гріючи в серці надію, що Лісбет Саландер сама знову з’явиться на його обрії. Цього разу він зупинився на іншому боці вулиці навпроти її будинку. Його так і поривало перейти через дорогу і подзвонити до неї в двері, але він розумів, що навряд чи застане її, і ще менш ймовірно, щоб вона погодилася з ним розмовляти.

Врешті-решт він знизав плечима і продовжив свій шлях у напрямі Цинкенсдамма. Пройшовши близько шістдесяти метрів, він обернувся на якийсь звук, і серце так і завмерло у нього в грудях. Важко було не впізнати цієї маленької фігурки. Лісбет Саландер щойно вийшла на вулицю і прямувала у протилежний бік. Біля припаркованої машини вона зупинилася.

Мікаель уже відкрив був рота, щоб погукати її, але крик застряг у нього в горлі. Він раптом побачив, як від однієї з машин, що стояли коло хідника, відокремилась якась тінь. Це був чоловік високого зросту з помітно випнутим уперед животом і з волоссям, зав’язаним у кінський хвіст. Він безшумно наближався до Лісбет Саландер іззаду.


Збираючись відімкнути дверці винно-червоної «Хонди», Лісбет Саландер почула якийсь звук і краєм ока вловила рух. Він підкрався до неї збоку, з-поза спини, і вона обернулася за мить до того, як він устиг підійти впритул. Вона відразу ж упізнала в напасникові Карла Маґнуса, інакше Маґґе Лундіна, тридцяти шести років, з клубу «Свавельшьо МК», який за кілька днів до цього зустрічався з білявим гігантом у кафе «Блумберґ».

Вона подумки визначила, що вага Маґґе Лундіна становить приблизно сто двадцять кілограмів і що настроєний він агресивно. Використовуючи в’язку ключів на кшталт кастета, вона не роздумуючи, із зміїною швидкістю зробила випад і завдала йому глибокої різаної рани від перенісся до вуха. Поки він хапав ротом повітря, Лісбет Саландер немов провалилася крізь землю.


Мікаель Блумквіст бачив, як Лісбет Саландер розмахнулася для удару. Влучивши у кривдника, вона миттю впала додолу і закотилась під днище автомобіля.


Ще за мить Лісбет уже стояла на ногах з другого боку автомобіля, готова битися або тікати. Зустрівшись над капотом поглядом зі своїм супротивником, вона вибрала друге. По обличчю в нього текла кров. Не чекаючи, поки він зосередиться, вона рвонула по Лундаґатан у напрямку Хьогалідської церкви.

Мікаель, як паралізований, залишився стояти з розкритим ротом. Він навіть не встиг схаменутись, як напасник уже прожогом кинувся за Лісбет Саландер — мовби танк, що женеться за іграшковою машинкою.

Лісбет мчала сходами нагору, перестрибуючи через сходинки. Опинившись нагорі, вона оглянулася через плече і побачила, що її переслідувач досяг підніжжя сходів. Швидко бігає! Вона трохи спіткнулась, але в останню секунду побачила виставлені на дорозі триноги і купи піску на місці, де велися дорожні роботи і бруківка була розкопана.

Маґґе Лундін уже майже дістався гори, коли в його полі зору знов з’явилася Лісбет Саландер. Він устиг помітити, як вона щось кинула, але не встиг зреагувати на кидок, і чотирикутний булижник, вилетівши збоку, зачепив його по лобі. Кидок виявився не дуже влучним, але камінь був важкий і залишив на його обличчі ще одну рану. Ноги в нього підігнулися, все пішло обертом, і він задом наперед полетів униз по сходах. Ухопившись за залізні поручні, він зумів утриматися, проте кілька секунд були на цьому втрачені.


Коли невідомий чоловік зник біля сходів, Мікаель нарешті отямився і загорлав йому вслід, щоб той, чорт забирай, припинив дуріти.

Перебігаючи майданчик, Лісбет на півдорозі почула Мікаелів голос. Це ще звідки? Вона повернулась і виглянула крізь поручні. Стоячи на висоті трьох метрів над вулицею, вона побачила на деякій відстані від сходів Мікаеля. Зачекавши частку секунди, вона знову кинулася бігти.


Рвонувши до сходів, Мікаель на бігу помітив, як навпроти під’їзду, де була квартира Лісбет Саландер, рушив з місця «Додж»-фургон — до того він стояв поряд з машиною, яку вона намагалася відчинити. Від’їхавши від хідника, фургон обігнав Мікаеля і попрямував у бік Цинкенсдамма. Коли «Додж» проїздив мимо, перед Мікаелем промайнуло обличчя водія. Номера машини Мікаель у темряві не розгледів.

Нерішуче покосившись на фургон, Мікаель, проте, не зупинився, переслідуючи чоловіка, який нападав на Лісбет, і наздогнав його нагорі сходів. Незнайомець стояв до Мікаеля спиною, роззираючись на всі боки.

Щойно Мікаель з ним порівнявся, він обернувся і завдав йому удару зліва по обличчю. Мікаель був до цього не готовий і полетів зі сходів сторч головою.


Лісбет почула приглушений Мікаелів крик і сповільнила крок. Що там ще відбувається? Обернувшись через плече, вона побачила метрів за сорок від себе Маґґе Лундіна і відзначила: Він бігає швидше, мені від нього не втекти.

Кинувши роздумувати, вона звернула ліворуч і щодуху помчала вгору сходами до розташованого терасою дворика між будинками. Вона опинилася посеред двору, на якому не було ніяких закутків, де можна було б сховатися, і добігла до наступного рогу, показавши такий час, якому позаздрила б сама Кароліна Клюфт.[49] Звернувши праворуч, вона зрозуміла, що її занесло в глухий кут, і знову повернула на сто вісімдесят градусів. Ледве добігши до наступного будинку, вона побачила нагорі сходів, що виходили у двір, Маґґе Лундіна. Вона помчала далі, пробігла, не оглядаючись, кілька метрів і припала до землі, сховавшись за живоплотом з рододендронів, що простягнувся уздовж фронтону.

Вона чула важкі кроки Маґґе Лундіна, але не могла його бачити. Притиснувшись до стіни, Лісбет завмерла за кущем.

Лундін пробіг повз її схованку і зупинився за якихось п’ять метрів од неї. Почекавши секунд десять, він підтюпцем оббіг увесь двір. За кілька хвилин він повернувся і зупинився на тому ж самому місці. Цього разу він простояв на ньому тридцять секунд. Лісбет уся напружилась, готова миттєво тікати, якщо він її помітить. Нарешті він рушив з місця і пройшов повз неї за якісь два метри. Вона слухала, як його кроки поступово затихали в іншому кінці двору.


Коли Мікаель, похитуючись від запаморочення, заледве звівся на ноги, в нього боліла потилиця і нила щелепа. В роті відчувався присмак крові, яка сочилася з розбитої губи. Він спробував ступити кілька кроків, але відразу ж спіткнувся.

Через силу піднявшись аж нагору сходів, він огледівся. Метрів за сто по вулиці тюпцем віддалявся напасник. Ось чоловік з кінським хвостом зупинився, вдивляючись у проходи між будинками, потім знову побіг далі. Мікаель підійшов до краю тераси і звідти провів його поглядом. Незнайомець перебіг через Лундаґатан на той бік і сів у «Додж», який раніше стояв перед будинком, де жила Лісбет. Машина відразу ж зникла за рогом, прямуючи в бік Цинкенсдамма.

Мікаель поволі рушив верхньою частиною Лундаґатан, видивляючись Лісбет Саландер. Її ніде не було видно. Навколо взагалі не було ні душі, і Мікаель здивувався, якою безлюдною, виявляється, може бути стокгольмська вулиця о третій годині недільної ночі в березні. Трохи згодом він спустився вниз, до під’їзду Лісбет. Порівнявшись із машиною, біля якої стався напад, він наступив на якусь річ. То були її ключі. Нахилившись до них, він побачив під машиною її сумку.

Не знаючи, що робити далі, Мікаель надовго зупинився, вичікуючи. Нарешті він підійшов до вхідних дверей і спробував ключі. Жоден не підійшов.


Лісбет Саландер, не рухаючись і лише зрідка поглядаючи на годинник, перечекала за кущами п’ятнадцять хвилин. О третій годині з чимось вона почула, як відчинилися і знов зачинилися вхідні двері і хтось пройшов до стоянки велосипедів.

Коли кроки стихли, вона поволі підвелася на коліна і висунула голову з-за кущів. Вона уважно огледіла кожен куточок двору, але ніде не побачила Маґґе Лундіна. Ступаючи якомога тихіше, вона пішла до вулиці, щохвилини готова повернути назад і кинутися навтіки. Дійшовши до рогу будинку, вона зупинилася, щоб обдивитися вулицю. Там вона угледіла Мікаеля Блумквіста, що стояв перед її під’їздом з її власною сумкою в руках. Побачивши, що Мікаель обводить поглядом вулицю, вона завмерла не рухаючись, сховавшись за ліхтарем. Мікаель її не помітив.

Він простояв перед її під’їздом хвилин тридцять. Вона уважно спостерігала за ним, намагаючись не ворухнутися, аж поки він, утративши надію, пішов у бік Цинкенсдамма. Коли він зник з її очей, вона почекала ще трохи і тільки потім стала міркувати, як стався такий збіг.

Мікаель Блумквіст.

Вона ніяк не могла зрозуміти, яким чином він раптом опинився тут. Сам напад здавався нітрохи не яснішим.

Бісів Карл Маґнус Лундін!

Маґґе Лундін зустрічався з білявим гігантом, якого вона бачила одного разу в товаристві адвоката Нільса Б’юрмана.

Бісів гівнюк Нільс Б’юрман!

Цей покидьок найняв якогось клятого альфа-самця, аби той розправився з нею. А вона ж йому зрозуміло пояснила, що з ним буде у разі чогось подібного.

Лісбет Саландер раптом розлютилася. Вона так розізлилася, що навіть відчула в роті присмак крові. Тепер вона мусить його покарати.

Частина 3 АБСУРДНІ РІВНЯННЯ 23 березня—2 квітня

Рівняння, позбавлені смислу і невірні для будь-яких величин, називаються абсурдними.

(а + b)(а — b) = а — b2 + 1

Розділ 11

Середа, 23 березня — четвер, 24 березня

Мікаель Блумквіст поставив червоною ручкою знак оклику на берегах рукопису Даґа Свенссона, обвів його кружечком і дописав слово «виноска». Це твердження вимагає посилання на джерело.

Діло було в середу ввечері, напередодні Великого четверга, і в «Міленіумі» майже весь тиждень були вихідні. Моніка Нільссон поїхала за кордон, Лотта Карім вирушила з чоловіком відпочивати в гори, Хенрі Кортес чергував у видавництві на телефоні, щоб відповідати на дзвінки, але Мікаель відпустив його додому, бо ніхто не телефонував, а сам він так і так збирався затриматися. Сяючи з радощів, Хенрі втік до своєї нинішньої подружки.

Даґ Свенссон кудись запропав і не показувався. Мікаель на самоті морочився з його рукописом, виловлюючи «бліх». Як з’ясувалося останнім часом, книга за обсягом мала двісті дев’яносто сторінок і ділилася на дванадцять розділів, з яких Даґ здав в остаточному варіанті дев’ять. Мікаель Блумквіст перевірив у них кожне слово і повернув текст авторові зі своїми зауваженнями там, де потрібно було внести уточнення або якось інакше сформулювати думку.

На погляд Мікаеля, Даґ Свенссон дуже добре володів пером, так що в своїй редакторській роботі він в основному обмежувався зауваженнями на берегах. Мікаелю доводилося потрудитися, щоб знайти щось, що потребувало правки. За ті тижні, упродовж яких на Мікаелевому столі з’являлися нові частини рукопису, вони не змогли дійти згоди тільки в єдиному випадку. Йшлося про одну сторінку, яку Мікаель хотів викреслити, а Даґ запекло боровся за те, щоб залишити її як є. Але це була суща дрібниця.

Коротше кажучи, «Міленіум» отримав чудову книгу, яка скоро мала піти в друкарню. Мікаель не сумнівався, що ця книжка викличе в газетах зливу схвильованих відгуків. Даґ Свенссон так нещадно викривав людей, що користувалися послугами повій, і так переконливо вибудовував докази, що кожен мусив би ясно зрозуміти: тут щось не так у самій системі. Тут зіграла роль і його письменницька майстерність, і подані факти, на яких будувалася вся книга, отримані в результаті видатного журналістського розслідування.

За минулі місяці Мікаель дізнався про Даґа три речі. Даґ був досвідчений журналіст, який не залишав ніяких прогалин у своєму розслідуванні. У нього була відсутня глибокодумна риторика на межі із словоблудством, на яку так часто грішать репортажі на теми суспільного життя. Це був не просто репортаж, а оголошення війни. Мікаель задоволено усміхнувся.

Даґ Свенссон був молодший за нього років на п’ятнадцять, але Мікаель пізнавав у ньому ту пристрасть, яка колись надихала його самого, коли він кинув виклик нікчемним журналістам, що відали питаннями економіки, і випустив скандальну книгу, якої йому досі не пробачили в деяких редакціях.

Але книжка Даґа Свенссона має бути такою, щоб у ній ні до чого не можна було прискіпатись. Якщо репортер пише на таку пекучу тему, у нього все повинно бути на сто відсотків підкріплено фактами, інакше до подібного завдання взагалі краще не братися. У Даґа Свенссона міцність доказів досягала дев’яноста восьми відсотків, але залишалися слабкі місця, що потребували ретельного доопрацювання, і траплялися деякі твердження, які, на думку Мікаеля, були недостатньо підкріплені документами.

О пів на шосту він відкрив шухляду свого письмового столу і вийняв сигарету. Еріка Берґер заборонила куріння в редакції, але зараз він був тут сам, і всі свята ніхто сюди не прийде. Попрацювавши ще сорок хвилин, він зібрав усі аркуші і поклав переглянутий розділ на стіл до Еріки для прочитання. Даґ Свенссон обіцяв надіслати завтра електронною поштою остаточний варіант трьох останніх розділів, щоб Мікаель устиг пропрацювати цей матеріал за вихідні. На перший вівторок після великодніх свят було заплановано нараду, на якій Даґ, Еріка, Мікаель і секретар редакції Малін Ерікссон збиралися затвердити остаточний варіант тексту книги і статей, призначених для «Міленіуму». Після цього залишалася тільки розробка макета, що в основному було завданням Крістера Мальма, і після цього можна буде віддавати рукопис у друк. Мікаель вирішив знову покластися на те підприємство, де була надрукована його книжка про справу Веннерстрьома і з яким відносно як ціни, так і якості не могла змагатися ніяка інша друкарня.


Поглянувши на годинник, Мікаель дозволив собі викурити потай ще одну сигарету, а потім сів біля вікна і став дивитися на Гьотґатан. У задумі він поторкав язиком болюче місце на губі. Воно потроху заживало. Всоте він запитував себе, що ж сталося тоді на Лундаґатан біля дверей будинку, де мешкала Лісбет.

Єдине, що він тепер знав напевно, це те, що Лісбет Саландер жива і повернулася до Стокгольма.

Після цієї пригоди він щодня пробував зв’язатися з нею: надсилав електронні листи на адресу, якою вона користувалася рік тому, але не отримав ніякої відповіді, кілька разів ходив на Лундаґатан. Мікаель уже почав утрачати надію.

Напис на дверній табличці змінився, тепер там значилося «Саландер — Ву». У реєстрі народонаселення виявилося двісті п’ятдесят людей з прізвищем Ву, і приблизно сто сорок з них проживали в Стокгольмі, проте ні в кого не була зазначена адреса на Лундаґатан. Мікаель не мав ані найменшого уявлення, хто з цих Ву міг поселитися у Лісбет Саландер — завела вона бойфренда чи здала комусь свою квартиру. На його стукіт ніхто не відчинив.

Урешті-решт він сів і написав їй звичайного старомодного листа:


Привіт, Саллі!

Не знаю, що сталося рік тому, але тепер уже і до такого тугодума, як я, дійшло нарешті, що ти порвала зі мною всі стосунки. Ти маєш цілковите і незаперечне право сама вирішувати, з ким ти хочеш спілкуватися, і я не збираюся тобі нав’язуватись. Я тільки хочу сказати, що як і раніше вважаю тебе своїм другом, що я скучив за тобою і хотів би зустрітися з тобою за філіжанкою кави, якби ти погодилася.

Не знаю, у яку біду ти там влізла, але переполох на Лундаґатан викликає в мене стурбованість. Якщо тобі знадобиться допомога, ти можеш зателефонувати мені у будь-який час. Як відомо, я перед тобою у великому боргу.

Крім того, у мене залишилася твоя сумка. Якщо вона тобі потрібна, ти тільки дай знати. Якщо ти не хочеш зі мною зустрічатися, то тобі досить повідомити мені адресу, за якою я міг би її тобі переслати. Я сам не прийду до тебе, після того як ти так ясно дала мені зрозуміти, що не бажаєш мати зі мною ніякої справи.

Мікаель


Зрозуміло, у відповідь не надійшло ані слова.

Повернувшись додому на ранок після пригоди на Лундаґатан, він відкрив її сумку і виклав вміст на кухонний стіл. Там були гаманець, у якому лежала поштова квитанція за грошовий переказ, приблизно шістсот шведських крон готівкою і двісті американських доларів, а також місячний квиток Транспортних ліній Великого Стокгольма. Ще там лежала почата пачка «Мальборо лайт», три запальнички «Віс», коробочка пігулок від горла, почата пачка одноразових носових хустинок, зубна щітка, зубна паста і в окремій кишеньці три тампони, початий пакет презервативів з етикеткою, з якої було видно, що його куплено в лондонському аеропорту Ґетвік, блокнот у чорній твердій палітурці формату А5, чотири кулькові ручки, балончик із сльозоточивим газом, невелика сумочка з губною помадою і косметикою, радіо-FM з навушником, але без батарейок і вчорашній номер газети «Афтонбладет».

Найбільш інтригуючим предметом у сумці виявився молоток, який лежав у легкодоступному зовнішньому відділенні. Проте напад стався так несподівано, що Лісбет не встигла дістати ані молоток, ані балончик із сльозоточивим газом. Очевидно, вона скористалася тільки в’язкою ключів, яка придалася їй замість кастета: на ній залишилися сліди крові і здертої шкіри.

На її в’язці висіло шість ключів. Три з них були типовими ключами від помешкання — від парадних дверей, від квартири і від французького замка. Проте до замків на Лундаґатан вони не підійшли.

Блокнот Мікаель розгорнув і переглянув сторінку за сторінкою. Він відразу впізнав її гарний акуратний почерк і з першого погляду зрозумів, що це зовсім не схоже на звичайний дівочий щоденник. Приблизно на три чверті блокнот був заповнений математичними значками. У лівому верхньому кутку першої сторінки було написано рівняння, знайоме навіть Мікаелю: х33= z3.

Мікаель ніколи не мав проблем з математикою. Гімназію він закінчив з відмінними оцінками; добрим математиком він не був, але спромігся засвоїти шкільну програму. Проте на сторінках записника Лісбет Саландер траплялися значки, яких Мікаель не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Одне довге рівняння зайняло цілий розворот, у ньому було багато закреслень і виправлень. Мікаель не міг навіть визначити, чи були це серйозні математичні формули і розрахунки, але, добре знаючи Лісбет, він вирішив, що рівняння це справжні і в них приховано якусь езотеричну суть.

Він довго гортав цей блокнот. Рівняння були зрозумілішими не більше, ніж вервечки китайських ієрогліфів. Але він здогадувався, задля чого вона записала рівняння33 = z3). Вона захопилася загадкою Ферма, про таку класику Мікаель Блумквіст усе-таки чув. Він глибоко зітхнув.

На останній сторінці блокнота виявилося кілька зовсім коротких і загадкових записів, що не мали ніякого відношення до математики і абсолютно не схожих на формули:

(Блондин + Маґґе) = НЕБ

Це було підкреслено і обведено кружечком, що нітрохи не прояснювало суті. Десь аж унизу сторінки був записаний телефон фірми «Автоексперт», розташованої в Ескільстуні, що здавала в оренду автомобілі.

Мікаель навіть не став намагатися розшифрувати ці записи. Він вирішив, що це просто карлючки, які вона написала, задумавшись про щось інше.


Еріка Берґер почала святкові вихідні з невеселої і дуже напруженої трикілометрової пробіжки, що закінчилася біля пароплавного причалу в Сальтшьобадені. В останні місяці вона запустила заняття в гімнастичному залі і відчувала, що тіло її стало млявим і неслухняним. Поверталася вона повільною ходою. Ґреґер читав лекції на виставці в Музеї сучасного мистецтва і мав повернутися не раніше восьмої вечора; Еріка збиралася відкоркувати пляшку гарного вина, приготувати ванну і спокусити свого чоловіка. Це, принаймні, допоможе їй забути на якийсь час проблеми, що не давали їй спокою.

Чотири дні тому віце-директор одного з найбільших шведських медіа-підприємств запросив її на ланч. За салатом він цілком серйозно повідомив, що хоче запропонувати їй посаду головного редактора їх найбільшої щоденної газети. «На правлінні обговорювалося кілька імен, і ми дійшли висновку, що ви дасте газеті велику користь. Ми хочемо залучити вас до роботи», — сказав він. У порівнянні з платнею на запропонованій їй посаді її дохід у «Міленіумі» виглядав до смішного жалюгідним.

Нова пропозиція виявилася несподіваною, як грім серед ясного неба, і вона розгубилася. «Чому саме я?» — запитувала вона.

Він довго опирався, уникав відповіді, але врешті-решт усе-таки сказав, що вона відома, поважана людина і добре зарекомендувала себе на керівній посаді. Те, як вона зуміла витягнути «Міленіум» з болота, в якому він був протягом двох років, викликає повагу. Крім того, Великий Дракон потребував припливу свіжої крові. Благородний наліт старосвітщини, який прикрашав газету, відвернув передплатників з числа молоді, кількість яких стала постійно знижуватись. Еріка відома як сміливий і зубастий журналіст. Поставити на чолі найконсервативнішого органу преси Мужньої Швеції жінку і феміністку буде визивним і зухвалим жестом. Її вибрали одноголосно. Тобто майже одноголосно. В усякому разі, за неї одноголосно висловились усі, від кого залежить рішення.

— Але я не поділяю основних політичних поглядів газети!

— Яке це має значення! Але ж ви й не затята противниця. Ви будете головним редактором, ухвалення політичних рішень — не ваше діло, а передовиця вже як-небудь сама про себе потурбується.

Вирішальне значення для вибору мало також, хоч цього він і не сказав уголос, походження Еріки з вищих верств суспільства, що дало їй відповідне виховання і зв’язки.

Вона відповіла, що пропозиція здалася їй привабливою, але вона не може негайно дати відповідь, спочатку їй потрібно гарненько все обміркувати. Вони домовилися, що найближчим часом вона повідомить про своє рішення. Віце-директор додав, що коли її сумніви викликані розміром оплати, то можна продовжити обговорення цього питання. Крім усього іншого, тут передбачається надзвичайно могутній «золотий парашут» — а їй же пора вже потурбуватися про свою майбутню пенсію.

Скоро їй сорок п’ять. До цього віку вона завдяки власним заслугам поставила на ноги «Міленіум» і стала головним редактором, і ось тепер їй пропонують почати все спочатку на новому місці і зробитися заступником у когось іншого. Момент, коли вона муситиме зняти слухавку і сказати «так» чи «ні», невблаганно наближався, а вона все ще не знала, що їй відповісти. Весь минулий тиждень вона кілька разів збиралася обговорити це питання з Мікаелем Блумквістом, але так і не зібралася. І от зараз вона відчувала, що темнила у стосунках з ним, і через це її мучила совість.

Безперечно, ця пропозиція мала не самі тільки світлі сторони. Позитивна відповідь означала, що доведеться припинити співпрацю з Мікаелем. Він ніколи не піде слідом за нею до Великого Дракона, хоч як би вона його спокушала. Гроші йому не були потрібні, йому і без них було добре — тільки б ніхто не заважав спокійно працювати над своїми текстами.

Еріка чудово почувала себе в ролі головного редактора «Міленіуму». Завдяки цій роботі вона завоювала в журналістиці певний статус, який у душі сприймала швидше як успіх, що дістався їй не по заслузі. Вона була редактором, а не автором новин. Де була не її сфера, свій рівень як журналістки, здатної писати, вона вважала середнім. Зате в неї добре виходило вести розмови на радіо або на телебаченні, але в першу чергу вона була блискучим редактором. Крім того, їй взагалі подобалася поточна редакторська робота, яка входила до її обов’язків на посаді головного редактора «Міленіуму».

Проте пропозиція все ж таки спокушала Еріку не стільки високою оплатою, скільки тим, що ця посада зробить її однією з найсильніших фігур на медійному полі в цій країні. «Таку пропозицію можна отримати тільки раз у житті», — сказав їй віце-директор.

Десь біля «Ґранд-готелю» в Сальтшьобадені вона, на свій жаль, зрозуміла, що не зможе сказати «ні», і заздалегідь затремтіла від думки про те, як повідомить цю новину Мікаелю Блумквісту.


Як завжди, обід у родині Джанніні проходив в обстановці деякого хаосу. У Анніки, Мікаелевої сестри, було двоє дітей: тринадцятилітня Моніка і десятилітня Єнні. На піклуванні її чоловіка, Енріко Джанніні, начальника скандинавського відділення компанії, що розробляла біотехнології, був шістнадцятилітній Антоніо, його син від попереднього шлюбу. До решти гостей належали його мама Антонія і брат П’єтро, братова Ева-Лотта та їхні діти Петер і Нікола. Крім того, в тому ж кварталі жила Енрікова сестра, Марчелла. На обід була також запрошена Енрікова тіточка, Анджеліна, яку рідня вважала абсолютно божевільною чи, в усякому разі, неабиякою дивачкою, разом з її новим бойфрендом.

Тому рівень хаосу, що панував за чималеньким обіднім столом, був досить високий. Діалог вівся на гримучій суміші шведської та італійської мов, інколи всіма одночасно. Ситуація аж ніяк не легшала тому, що Анджеліна присвятила цей вечір обговоренню питання про те, чому Мікаель досі ще холостяк, супроводжуючи дискусію пропозицією відповідних кандидатур з числа дочок своїх численних знайомих. Кінець кінцем Мікаель заявив, що він би і радий одружитися, але, на жаль, його коханка вже заміжня. Від таких слів навіть Анджеліна на деякий час замовкла.

О пів на восьму вечора запищав Мікаелів мобільник. Він думав, що вимкнув телефон, і, покинувши співрозмовників, надовго застряг у передпокої, відкопуючи апарат у внутрішній кишені куртки, яку хтось закинув на полицю для капелюхів. Телефонував Даґ Свенссон.

— Я, здається, невчасно?

— Та ні, нічого. Я обідаю у сестри, і її родичі намагаються мене приперти до стінки. А що трапилось?

— Трапилися дві речі. Я намагався додзвонитися до Крістера Мальма, але він не відповідає.

— Сьогодні він у театрі зі своїм бойфрендом.

— От чорт! Ми з ним домовлялися зустрітися завтра вранці в редакції, щоб подивитися фотографії та ілюстрації для книги. Крістер обіцяв зайнятися ними на святах. Але Міа раптом вирішила з’їздити на Великдень до батьків у Даларну, щоб показати їм свою роботу. Тому завтра ми рано-вранці виїжджаємо.

— То їдьте.

— Мої фотографії всі на папері, і я не можу надіслати їх електронною поштою. Чи не можна сьогодні ввечері передати ці фотографії тобі?

— Гаразд… Але тільки слухай, я зараз у Леннерсті. Я побуду тут ще якийсь час, а потім повернуся в місто. Щоб потрапити в Енскед, мені треба буде зробити зовсім невеликий гак. Мені неважко заїхати до тебе по фотографії. Нічого, якщо я буду годині об одинадцятій?

Даґ Свенссон відповів, що це підійде.

— Є ще одна річ, яку я хотів сказати. Боюся, це тобі не сподобається.

— Валяй розповідай!

— У мене тут з’явилась одна заковика, яку я хотів би перевірити, перш ніж книжка піде у друк.

— Гаразд. І про що йдеться?

— Це — Зала. Пишеться через «зет».

— І що це за Зала?

— Це гангстер, напевне із Східної Європи, можливо, з Польщі. Я згадував про нього в нашому листуванні кілька тижнів тому.

— Вибач, не пам’ятаю.

— У матеріалах це ім’я виникає то тут, то там. Схоже, що всі його страшенно бояться і ніхто не хоче про нього нічого говорити.

— Он воно що…

— Кілька днів тому я знову наткнувся на нього. Мені здається, він зараз у Швеції, і його слід буде включити в список клієнтів у п'ятому розділі.

— Слухай, Даґу! Не можна ж додавати новий матеріал за три тижні до того, як відправляти книгу до друкарні.

— Розумію! Але це особливий випадок. Я тут розмовляв з одним поліцейським, який теж чув про Залу, і… Я думаю, варто присвятити кілька днів наступного тижня тому, щоб до нього докопатися.

— Навіщо? У тебе й так, здається, достатньо в тексті мерзотників.

— Але цей, схоже, особливо видатний мерзотник. Ніхто до пуття не знає, хто він такий. Чуття підказує мені, що в цьому варто було б розібратися.

— До чуття завжди треба прислухатися, — сказав Мікаель. — Але, чесно кажучи, ми вже не можемо відсовувати час здачі. З друкарнею укладено договір, і книжка має вийти одночасно з числом «Міленіуму».

— Розумію, — слабким голосом відповів Даґ Свенссон.


Міа Берґман щойно зварила свіжої кави і налила її в термос, коли в двері подзвонили. Була без кількох хвилин дев’ята. Даґ Свенссон стояв саме біля дверей і, гадаючи, що це Мікаель прийшов раніше обіцяного часу, відчинив, навіть не глянувши у вічко. Але замість Мікаеля він побачив перед собою мініатюрну дівчину, яка на перший погляд здалася йому зовсім дівчам.

— Мені потрібно бачити Даґа Свенссона і Міа Берґман, — сказала дівчина.

— Я — Даґ Свенссон.

— Мені потрібно з вами поговорити.

Даґ автоматично поглянув на годинник. Міа Берґман теж вийшла в передпокій і з цікавістю дивилася на гостю з-за плеча Даґа.

— Чи не запізно для візиту? — спитав Даґ.

Дівчина терпляче дивилася на нього і мовчала.

— Про що ти хотіла поговорити?

— Я хочу поговорити про книжку, яку ти збираєшся видати в «Міленіумі».

Даґ і Міа перезирнулися.

— Хто ти така?

— Мене теж цікавить ваша тема. Ви мене впустите чи ми будемо розмовляти просто на майданчику?

Даґ Свенссон секунду повагався. Звичайно, дівчина була йому зовсім незнайома, і час для відвідин вона вибрала дивний, але вона здалася йому досить невинною істотою, яку можна впустити до квартири. Тому він запросив її у вітальню і посадив за стіл.

— Хочеш кави? — спитала Міа.

Даґ незадоволено подивився на свою подругу.

— Як щодо того, щоб пояснити, хто ти така? — звернувся він до дівчини.

— Дякую, так. Це щодо кави. Звуть мене Лісбет Саландер.

Міа знизала плечима і відкрила термос. Чекаючи на Мікаеля Блумквіста, вона заздалегідь розставила на столі філіжанки.

— А звідки ти знаєш, що я збираюся публікувати книжку у видавництві «Міленіум»? — спитав Даґ Свенссон.

Його раптом почали брати сумніви, але дівчина мовби не чула його. Вона дивилася на Міа Берґман, і на обличчі її з’явилася гримаса, яку можна було витлумачити як криву усмішку.

— Цікава праця, — сказала вона.

Міа Берґман страшенно здивувалася:

— Звідки тобі відомо про мою працю?

— Трапився якось примірничок, — загадково відповіла дівчина.

Даґ Свенссон дратувався все більше.

— А зараз усе ж таки поясни, навіщо ти прийшла! — зажадав він.

Дівчина подивилась йому в очі. Він раптом помітив, яка темна у неї райдужна оболонка: на світлі її очі здавалися чорними, як вуглини. Він подумав, що, мабуть, помилився щодо її віку і вона старша, ніж йому видалося спочатку.

— Я хочу знати, чому ти всюди розпитуєш людей про Залу, про Олександра Залу, — сказала Лісбет Саландер. — І щонайперше я хочу знати, що саме тобі про нього відомо.

«Олександр Зала», — розгублено відзначив Даґ Свенссон. Він ніколи ще не чув, що Зала — це прізвище і що його власника звуть Олександром.

Даґ пильно подивився на дівчину, що сиділа навпроти нього. Вона взяла філіжанку і відпила ковток, не зводячи з нього погляду, в якому не було й крихти людського тепла. Раптом йому стало моторошно.


На відміну від Мікаеля і решти дорослих гостей — попри те що святковий обід був влаштований з нагоди її дня народження — Анніка Джанніні пила тільки легке пиво, не торкаючись до вина і добре закушуючи випивку. Тому до пів на одинадцяту вона залишалася цілком тверезою, а що старшого брата вона мала де в чому за бовдура, про якого слід піклуватися, то шляхетно запропонувала відвезти його до Енскеда. Спочатку вона збиралася підкинути його тільки до зупинки автобуса на Вермдовеґен, на це пішло б значно менше часу, ніж на поїздку до міста.

— Ну чому ти не обзаведешся власним автомобілем? — жалісно запитала вона, коли він застібав ремінь безпеки.

— Тому що на відміну від тебе я живу поряд з роботою і ходжу туди пішки, а машина мені буває потрібна приблизно раз на рік. Крім того, я все одно не міг би вести машину, бо твій чоловіченько пригощав мене сконською горілкою.

— Значить, потроху він стає шведом. Десять років тому він пригощав би італійською.

Ця поїздка дала їм можливість поговорити по-родинному, як брат із сестрою. Якщо не брати до уваги ревну тіточку з батькового боку і двох менш ревних тіточок з материного, та кількох кузин і кузенів, і якихось ще троюрідних братів і сестер, у них зовсім не залишилося близьких родичів. Поки вони росли, через трилітню різницю у віці в них було мало спільного, зате, ставши дорослими, вони дуже зблизилися.

Анніка закінчила юридичний факультет, і Мікаель вважав, що з них двох вона, безперечно, найталановитіша. Закінчивши університет, вона кілька років пропрацювала в цивільному суді, потім була в помічниках у одного з найбільш знаменитих адвокатів Швеції і вже після цього відкрила власну адвокатську контору. Анніка спеціалізувалася на сімейному праві, а з часом зайнялася новим проектом щодо захисту рівноправ’я.

Вона відстоювала права жінок, що зазнали насильства, написала книгу на цю тему і стала дуже відомою. До всього вона ще активно займалась політикою на боці соціал-демократів, за що Мікаель дражнив її, давши їй прізвисько Політрук. Для себе Мікаель ще на початку своєї діяльності вирішив, що неможливо поєднувати партійність із журналістською чесністю. Тому він намагався не брати участі у виборах, а в тих випадках, коли все ж таки голосував, то навіть Еріці Берґер відмовлявся говорити, за кого віддав свій голос.

— Як твої справи? — спитала Анніка, коли вони переїздили через міст Скурубро.

— Дякую, все гаразд.

— То що ж тоді не так?

— Не так?

— Я ж знаю тебе, Мікке. Ти весь вечір був якийсь задумливий.

Мікаель помовчав.

— Це складна історія. В даний момент у мене дві проблеми. Одна пов’язана з дівчиною, з якою я познайомився два роки тому, вона допомагала мені у зв’язку із справою Веннерстрьома, а потім раптом взяла і зникла з мого життя без будь-яких пояснень. Вона як здиміла, і до минулого тижня я її жодного разу навіть не бачив.

Мікаель розповів сестрі про напад на вулиці Лундаґатан.

— Ти подав заяву до поліції? — поцікавилася Анніка.

— Ні.

— Чому?

— Ця дівчина живе дуже потайно. Нападу зазнала вона. Отже, їй і писати заяву.

Останнє, як вважав Мікаель, було вкрай малоймовірно і навряд чи входило до найближчих планів Лісбет Саландер.

— Уперта твоя голова! — сказала Анніка і погладила Мікаеля по щоці. — Завжди хочеш сам упоратися з усіма справами. А в чому друга проблема?

— Ми готуємося надрукувати в «Міленіумі» один сюжет, який викличе бурхливий відгук. Я сьогодні весь вечір думав, чи не порадитися з тобою. У сенсі, попросити про консультацію як адвоката.

Анніка із здивуванням покосилася на брата.

— Ти хочеш проконсультуватися зі мною! — вигукнула вона. — Це щось новеньке!

— Наш сюжет буде на тему каналу постачання секс-рабинь і застосування насильства до жінок. Ти працюєш над цією темою і ти — адвокат. Звичайно, ти не займаєшся питанням свободи преси, але мені б дуже хотілося, щоб ти прочитала тексти до того, як ми їх випустимо. Там і журнальні статті, і книга, так що читати доведеться багато.

Анніка мовчки звернула на Хаммарбю-фабриксвеґ і, минувши Сикла-слюсс, добиралась до повороту на Енскедевеґен вузькими вуличками, що простяглися паралельно Нюнесвеґен.

— Знаєш, Мікаелю, я тільки раз у житті була на тебе справді сердита.

— Не знав.

— Це було, коли проти тебе подав позов Веннерстрьом і тебе засудили до трьох місяців ув’язнення за наклеп. Я так злилася на тебе, що трохи не луснула від злості.

— Чому ж? Я ж сам справився.

— Ти і раніше не раз справлявся сам. Але цього разу тобі потрібний був адвокат, а ти ні щоб звернутися до мене! Ти визнав за краще відсидіти у в’язниці, і всі тебе поливали брудом у пресі і в суді. Ти навіть не захищався! Я трохи з глузду не з’їхала.

— Тут були особливі обставини. Ти б нічого не могла вдіяти.

— Правильно. Але ж я це зрозуміла тільки рік по тому, коли «Міленіум» знову звівся на ноги і розмазав Веннерстрьома по стінці! А доти я була на тебе страшенно ображена.

— Ти все одно не могла б виграти в суді цю справу.

— Не в цьому суть, мій розумний старший братику! Я теж розумію, що це була безнадійна справа. Я читала вирок. Суть у тому, що ти не звернувся до мене по допомогу. Слухай, мовляв, сестричко, мені потрібний адвокат. Тому я навіть на суд не прийшла.

Мікаель задумався над почутим:

— Пробач! Напевно, мені треба було це зробити.

— Звичайно, треба!

— Я той рік прожив як у відключці. Взагалі ні з ким не хотів розмовляти. Єдине, що мені хотілося, це лягти і тихо вмерти.

— Але ж не вмер!

— Пробач мені!

Анніка Джанніні раптом розсміялася:

— Здорово! Вибачення через два роки! Добре. Я охоче прочитаю тексти. Це терміново?

— Так. Ми скоро здаємо їх у друк. Тут поверни ліворуч.

Анніка Джанніні припаркувала машину на вулиці Бйорнеборґсвеґен через дорогу від парадного, в якому була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман.

— Я лише на хвилинку, — сказав Мікаель і, перебігши через дорогу, натиснув кнопки кодового замка.

Ледь увійшовши до під’їзду, він відразу ж зрозумів, що діється щось недобре. Сходовою кліткою гучно розносилися гучні голоси. Пішки піднявшись на третій поверх, де була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман, він зрозумів, що головна колотнеча відбувається тут. Двері до помешкання Даґа й Міа стояли відчинені, перед ними метушилося чоловік п’ять мешканців сусідніх квартир.

— Що сталося? — спитав Мікаель швидше здивовано, ніж стурбовано.

Голоси замовкли. П’ять пар очей уп’ялися в нього: троє жінок і двоє чоловіків, усі пенсійного віку. Одна з жінок була в нічній сорочці.

— Тут, здається, стріляли, — відповів чоловік років сімдесяти, одягнений у коричневий халат.

— Стріляли? — перепитав Мікаель, дивлячись на старичка з дурнуватим виразом.

— Щойно. Стріляли в квартирі хвилину тому. Двері були відчинені.

Мікаель протиснувся наперед, натиснув на ґудзик дзвінка й одночасно переступив поріг.

— Даґу? Міа? — погукав він.

Ніхто не відповів.

Раптом у нього мороз пробіг по шкірі. Він відчув запах сірки. Ступивши крюк у вітальню, він одразу побачив — не приведи Боже! — тіло Даґа Свенссона. Той лежав обличчям у метровій калюжі крові біля столу, за яким вони з Ерікою кілька місяців тому обідали.

Мікаель кинувся до Даґа, одночасно вихоплюючи мобільник і набираючи номер 112, щоб викликати на допомогу рятувальників. Там відразу взяли слухавку.

— Мене звуть Мікаель Блумквіст, потрібна «швидка допомога» і поліція.

Він назвав адресу.

— Що сталося?

— Тут чоловік. Очевидно, йому вистрелили в голову, і він не подає ознак життя.

Мікаель нагнувся і спробував намацати пульс на шиї. Тут він побачив величезну дірку в потилиці Даґа і побачив, що сам стоїть ногами в чомусь, що, очевидно, було мозковою речовиною. Він поволі прибрав руку.

Ніяка «швидка допомога» на світі не зможе вже врятувати Даґа.

Раптом він побачив череп’я однієї з філіжанок, які Міа Берґман отримала у спадок від бабусі і які так берегла. Він квапливо встав і оглянувся на всі боки.

— Міа! — покликав він голосно.

Сусід у коричневому халаті увійшов слідом за ним у передпокій. Мікаель обернувся до нього з порога вітальні і владно тицьнув пальцем у його бік.

— Не заходьте! — крикнув він. — Повертайтеся на сходи!

Сусід спочатку подивився на нього з таким виразом, начебто хотів щось заперечити, але послухався. Постоявши п’ятнадцять секунд, Мікаель обійшов калюжу крові й, обережно пробравшись повз Даґове тіло, попрямував у спальню.

Міа Берґман лежала на спині на підлозі коло ліжка в ногах. Ні, ні, ні, ні! Боже, і Міа теж! Їй куля влучила в обличчя, увійшла знизу під щелепу біля лівого вуха. Вихідний отвір на скроні був завбільшки з апельсин, очниця зяяла порожнечею. Крові витекло, здається, ще більше, ніж у її співмешканця. Куля вилетіла з такою силою, що стіна над узголів’ям ліжка, за кілька метрів від простертого тіла, була забризкана кров’ю.

Тут Мікаель помітив, що все ще гарячково стискає в руці увімкнений мобільник, не перервавши з’єднання з рятувальним центром, і що в нього сперло дихання. Він видихнув і підніс до вуха телефон:

— Нам потрібна поліція. Тут двоє застрелених. Схоже, вони мертві. Покваптеся!

Він чув, що йому із служби порятунку щось говорять, але не міг розібрати слів. Йому здалося, що в нього щось сталося із слухом. Навколо стояла мертва тиша. Спробувавши щось сказати, він не почув звуку власного голосу. Опустивши мобільник, Мікаель позадкував з квартири. Опинившись за порогом, він відчув, що його трясе як в ознобі, а серце колотиться як ненормальне. Не кажучи ані слова, він протиснувся повз заціпенілих сусідів і сів на сходинку. Немовби звідкись іздалеку до нього доносились голоси сусідів. Вони щось запитували. Що сталося? Як вони? Що це було? Йому здавалося, що голоси лунають з якогось довгого тунелю.

Мікаель був немов оглушений. Він зрозумів, що в нього шоковий стан. Він нагнув голову якомога нижче. Потім почав думати. Боже! Їх же вбили. Їх щойно застрелили. Вбивця, можливо, ще ховається в квартирі… Ні… Я б його побачив. У квартирі всього пише п'ятдесят п'ять квадратних метрів. Він ніяк не міг справитися з тремтінням. Даґ лежав обличчям униз, так що він не бачив його виразу. Зате спотворене oбличчя Міа так і стояло у нього перед очима.

Несподівано слух повернувся до нього, ніби хтось раптом повернув вимикач. Він квапливо звівся на ноги і побачив перед собою сусіда в коричневому халаті.

— Ви стійте тут, — сказав Мікаель. — Стійте і нікого не впускайте до квартири. Поліція і «швидка допомога» вже їдуть. Я спущуся і відчиню їм вхідні двері.

Мікаель збіг униз, стрибаючи через дві сходинки. Опинившись на першому поверсі, він кинув побіжний погляд на сходи, що вели в підвал, і завмер на місці. Потім зробив крок у бік підвалу. На середині прольоту просто перед очима лежав револьвер. Мікаель розгледів, що це, здається, «Кольт-45 Маґнум» — така самісінька зброя, з якої був убитий Улоф Пальме.[50]

Він уже нахилився, щоб підняти револьвер, але вчасно схаменувся. Повернувшись до виходу, він відчинив двері і став чекати на свіжому повітрі. Тільки тут він почув короткий сигнал клаксона і пригадав, що в машині його чекає сестра. Він перейшов до неї через дорогу.

Анніка Джанніні вже відкрила рота, щоб сказати щось в’їдливе з приводу його довгої відсутності, але тут побачила його обличчя.

— Ти кого-небудь помітила, поки чекала мене тут? — спитав Мікаель.

Голос його звучав хрипко і неприродно.

— Ні. Про кого ти питаєш? Що сталося?

Мікаель кілька секунд помовчав, оглядаючи місцевість довкола. На вулиці все було спокійно і тихо. Він попорпався в кишені куртки і витягнув пом'яту пачку, в якій залишилась остання сигарета. Закурюючи, він почув здалеку звук сирен, що наближалися, і поглянув на годинник. Стрілки показували 23.15.

— Анніко, схоже, ми затримаємося тут надовго, — сказав він, не дивлячись на неї.

Тієї ж миті з-за повороту показалася поліцейська машина.


Першими на місці опинилися поліцейські Маґнуссон і Ольссон — перед цим вони були на Нюнесвеґен, куди їздили за помилковим викликом. За цими двома приїхало керівництво — комісар зовнішньої служби Освальд Мортенссон, який у той час, коли надійшов виклик з центральної диспетчерської, був у районі Сканстулля. Вони прибули з різних боків майже одночасно і побачили посеред вулиці чоловіка в джинсах і темній куртці, який жестом закликав їх зупинитися. В той же час із припаркованого за кілька метрів від чоловіка автомобіля вийшла жінка.

Усі троє поліцейських застигли на кілька секунд. Диспетчерський центр передав повідомлення про двох убитих, а чоловік у куртці тримав у лівій руці якийсь темний предмет. Але незабаром вони переконалися, що це всього лише мобільний телефон, одночасно вийшли з машин, поправили ремені і придивилися до чоловіка ближче. Мортенссон відразу ж перебрав командування на себе:

— Це ви повідомили до служби порятунку про постріли?

Чоловік кивнув. Видно було, що він пережив велике потрясіння. Він курив, і рука з сигаретою тремтіла, коли він підносив її до рота.

— Як ваше ім’я?

— Мене звуть Мікаель Блумквіст. Тут в одній квартирі щойно хтось застрелив двох. Їх звуть Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вони на третьому поверсі. Біля дверей зібралися кілька мешканців із сусідніх квартир.

— Боже! — вихопилось у жінки.

— А ви хто? — спитав Мортенссон.

— Мене звуть Анніка Джанніні.

— Ви живете тут?

— Ні, — відповів Мікаель Блумквіст. — Я домовився з убитими, що заїду до них. Це моя сестра, я обідав у неї в гостях, і вона хотіла відвезти мене додому.

— То ви стверджуєте, що двох застрелили. Ви бачили, як це трапилось?

— Ні, я знайшов їх убитими.

— Треба піднятись нагору і поглянути, — сказав Мортенссон.

— Стривайте, — зупинив його Мікаель. — За словами сусідів, вони почули постріли буквально перед моїм приходом. Я зателефонував до служби порятунку за хвилину після того, як увійшов. З того часу минуло менше п’яти хвилин. Це означає, що вбивця ще десь поблизу.

— Але ви не знаєте його прикмет?

— Ми нікого не бачили. Можливо, що хто-небудь із сусідів когось помітив.

Мортенссон зробив знак Маґнуссону, той узяв свій переговорний пристрій і почав неголосно доповідати в центральну службу. Комісар обернувся до Мікаеля:

— Відведіть нас куди потрібно.

Увійшовши до парадного, Мікаель зупинився і мовчки показав на підвальні сходи. Мортенссон нахилився і побачив там револьвер. Спустившись аж до нижнього майданчика, він перевірив підвальні двері і переконався, що вони замкнені.

— Ольссоне, зостанься і приглянь тут, — звелів Мортенссон.

Купка сусідів перед квартирою Даґа й Міа порідшала. Двоє пішли до себе додому, але старий у коричневому халаті все ще був на своєму посту. Побачивши поліцейських, він очевидячки відчув полегкість.

— Я туди нікого не впускав, — відзвітував він.

— Це дуже добре, — в один голос похвалили його Мікаель і Мортенссон.

— На сходах, здається, є криваві сліди, — зауважив поліцейський Маґнуссон.

Усі подивилися на відбитки черевиків. Мікаель поглянув на свої італійські мокасини.

— Очевидно, це мої сліди, — сказав він. — Я заходив до квартири. Там було дуже багато крові.

Мортенссон запитливо подивився на Мікаеля. Прочинивши двері за допомогою авторучки, він відзначив, що в передпокої також залишилися сліди.

— Праворуч! Даґ Свенссон у вітальні, а Міа Берґман у спальні.

Мортенссон швидко оглянув квартиру і вже за кілька хвилин вийшов. За допомогою переговорного пристрою він попросив прислати йому на допомогу криміналістів; тим часом прибула «швидка допомога». Закінчивши розмову, Мортенссон звернувся до медиків:

— Там двоє людей. Наскільки можу судити, їм уже не допоможеш. Хай хто-небудь з вас туди загляне, але по можливості постарається не затоптати слідів.

Щоб переконатися в тому, що медикам тут нема чого робити, не знадобилося багато часу. Черговий лікар «швидкої допомоги» зробив висновок, що тіла не потрібно доставляти до лікарні для реанімаційних заходів, позаяк тут навіть чудо не допомогло б. Мікаель раптом відчув жахливий напад нудоти і звернувся до Мортенссона:

— Я вийду. Мені потрібно на повітря.

— На жаль, я поки не можу вас відпустити.

— Не турбуйся, — сказав Мікаель. — Я тільки посиджу на вулиці.

— Покажіть, будь ласка, ваші документи.

Мікаель дістав гаманець і віддав його Мортенссону, а потім, не кажучи ні слова, повернувся, спустився вниз і сів на хіднику перед будинком, де його все ще чекала Анніка в товаристві поліцейського Ольссона. Анніка сіла перед ним навпочіпки:

— Мікке, що сталося?

— Двох людей, які мені дуже подобались, убито. Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це його рукопис я хотів тобі показати.

Анніка Джанніні зрозуміла, що зараз не час чіплятися до Мікаеля з розпитами. Вона обняла його за плечі і залишилася сидіти з ним, дивлячись, як прибувають нові поліцейські машини. На протилежному боці вулиці вже зібралася купка цікавих до всього нічних перехожих. Мікаель мовчки дивився на них, а поліція тим часом встановлювала огорожу. Почалося розслідування вбивства.


Лише під ранок, на початку четвертої, Мікаель і Анніка нарешті покинули кримінальний розшук. Годину вони просиділи в машині Анніки перед будинком в Енскеді, чекаючи на чергового прокурора, який повинен був почати попереднє слідство. Потім обох, позаяк Мікаель був другом убитих і саме він виявив трупи і викликав поліцію, попросили проїхати з поліцейськими до Кунгсхольма,[51] щоб, як вони висловилися, допомогти слідству.

Там вони довго прождали, перш ніж їх нарешті допитала інспектор Аніта Нюберґ — особа з волоссям кольору стиглого жита, років двадцяти з вигляду.

«Схоже, я починаю старіти!» — подумав Мікаель.

До третьої години попівночі він устиг випити стільки філіжанок чорної кави, що почував себе вже абсолютно тверезим і хворим. Йому навіть довелося раптово перервати допит і бігти до вбиральні, де його вирвало. Перед очима в нього весь час так і стояло спотворене обличчя Міа Берґман. Перш ніж повернутися до кабінету, він випив кілька кухлів води і довго вмивався, намагаючись зібрати докупи думки, щоб детально відповісти на питання, які задавала йому Аніта Нюберґ.

— Чи були у Даґа Свенссона і Міа Берґман вороги?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Чи надходили їм які-небудь погрози?

— Ні, наскільки я знаю.

— Які у них були стосунки?

— Очевидно, вони кохали одне одного. Якось Даґ обмовився про те, що вони збираються завести дитину, коли Міа захистить докторську.

— Чи вживали вони наркотики?

— Не маю ніякого уявлення, проте не думаю. Хіба що як виняток могли викурити косяк з якого-небудь особливого випадку.

— Чому ви так пізно приїхали до них додому?

Мікаель детально пояснив.

— Чи не здається вам це дуже незвичайним — заявитися в гості такої пізньої години?

— Так, звісно. Це був перший такий випадок.

— Як ви з ними познайомилися?

— По роботі, — сказав Мікаель і знову пустився в довжелезні пояснення.

Знову і знову йому доводилося відповідати на питання, пов’язані з тим, що він вибрав такий невідповідний час для своїх відвідин.

Постріли чув увесь будинок. Вони пролунали один за одним з інтервалом менше п'яти секунд. Сімдесятилітній сусід в коричневому халаті жив ближче за всіх до цієї квартири. Зараз він був на пенсії, а раніше служив у береговій артилерії в чині майора. Він підвівся з дивана, на якому дивився телевізор, відразу після другого пострілу і негайно ж вийшов на сходовий майданчик. Якщо врахувати, що в нього погано працювали тазостегнові суглоби і, щоб підвестися з дивана, йому знадобилися деякі зусилля, виходило, що дійти до дверей і вибратися з квартири старий зумів секунд за тридцять. Ані він, ані хто інший із сусідів не бачили злочинця.

Згідно з приблизною оцінкою всіх свідків, Мікаель з’явився перед дверима квартири через дві хвилини після пострілів чи навіть трохи раніше.

Мікаель і Анніка могли бачити все, що робиться на вулиці, приблизно протягом тридцяти секунд — поки Анніка шукала потрібний під’їзд, припарковувала машину і Мікаель, перекинувшись з нею кількома словами, переходив через дорогу і піднімався сходами. Це означало, що перед зупинкою машини Анніки навпроти під’їзду у злочинця було тридцять чи сорок секунд для того, щоб вийти з квартири, спуститися вниз, кинути зброю на сходи в підвал, покинути будинок і сховатися. І все це йому вдалося зробити, залишившись непоміченим.

Усе говорило про те, що Мікаель і Анніка розминулися з убивцею за лічені секунди.

У якусь мить Мікаель зрозумів, що кримінальний інспектор Аніта Нюберґ схиляється до думки, що вбивцею цілком міг бути він сам: що він просто спустився на наступний майданчик, а потім, коли зібралися сусіди, зробив вигляд, ніби щойно увійшов у будинок. Але у Мікаеля було алібі — свідчення його сестри і переконливий розрахунок часу подій. Усі його дії, включаючи телефонну розмову з Даґом Свенссоном, могли підтвердити численні члени родини Джанніні.

Нарешті Анніка не витримала і втрутилася. Вона сказала, що Мікаель надав усю можливу допомогу і сприяння, але тепер він втомився і погано почувається. Час закінчувати допит і відпустити його додому. Вона нагадала про те, що виступає як адвокат свого брата і що в нього, як у кожної людини, є права, встановлені якщо не Богом, то, принаймні, риксдагом.


Вийшовши на вулицю, вони постояли біля машини.

— Йди додому і поспи, — порадила Анніка.

Мікаель похитав головою:

— Мені треба з’їздити до Еріки. Вона їх теж знала. Не можу я просто повідомити їй це телефоном і не хочу, щоб уранці вона почула про це в програмі новин.

Анніка хоч і не відразу, але погодилася, що він має слушність.

— Ну що ж, коли треба, значить, поїхали до Сальтшьобадена, — сказала вона.

— А ти зможеш?

— А інакше навіщо потрібні молодші сестри!

— Якщо ти підвезеш мене до Накка-центру, я можу зловити там таксі або дочекаюсь автобуса.

— Не говори дурниць! Сідай-но, я тебе відвезу.

Розділ 12

Великий четвер, 24 березня

З вигляду Анніки було помітно, що вона теж втомилася, і Мікаелю вдалось умовити її не їхати задля нього навколо Леннерстасунда, на що знадобилася б зайва година, а просто висадити його в Накка-центрі. Цмокнувши сестру в щічку, він подякував за все, що вона зробила для нього цієї ночі; коли вона розвернулася і зникла з очей, він викликав телефоном таксі.

У районі Сальтшьобаден Мікаель бував усього кілька разів, коли навідував Еріку та її чоловіка, та й то вже більше двох років тому. Мікаель не знав подробиць того, як проходить їхнє сімейне життя. З Ерікою він познайомився на початку вісімдесятих років і збирався продовжувати цей зв’язок, поки не постаріє так, що вже не зможе навіть забратися в крісло-гойдалку. Їхні стосунки уривалися тільки одного разу в кінці вісімдесятих, коли він одружився, а Еріка вийшла заміж. Перерва тривала понад рік, але потім обоє зрадили своє подружжя.

Після цього Мікаель розлучився. Чоловік Еріки, Ґреґер Бекман, зробив висновок, що коли вже їхня взаємна пристрасть така сильна і здатна протриматися довгі роки всупереч усім умовностям і загальноприйнятим моральним нормам, то вже ніщо не в змозі відірвати їх одне від одного. Він заявив також, що не хоче втратити Еріку подібно до того, як Мікаель утратив свою дружину.

Коли Еріка призналася чоловікові, що зрадила його, Ґреґер Бекман вирішив зустрітися з Мікаелем Блумквістом. Той уже чекав його приходу і заздалегідь побоювався: він почував себе негідником. Але замість набити Мікаелю морду, Ґреґер Бекман запросив його пройтися разом по барах. Після третьої пивниці в Сьодермальмі вони нарешті відчули, що достатньо набралися для того, щоб перейти до серйозної розмови, яка відбулася вже на світанку на парковій лавці поблизу від площі Маріаторґет.

Мікаель спочатку не повірив своїм вухам. Ґреґер Бекман навпростець заявив йому, що, коли Мікаель спробує зруйнувати його шлюб з Ерікою, він прийде до нього на тверезу голову і з дрючком. Якщо ж ідеться всього лише про потяг плоті і нездатність духу впокорити її бажання, тоді, мовляв, він готовий поставитись до цього поблажливо.

Відтоді Мікаель і Еріка більше не намагалися приховувати своїх стосунків від Ґреґера Бекмана, і їхній зв’язок тривав уже з його відома. Наскільки Мікаелю було відомо, Ґреґер і Еріка як і раніше були щасливі в шлюбі. Ґреґер змирився з їхнім зв’язком так, що Еріка могла коли завгодно зателефонувати йому і сказати, що вирішила провести цю ніч з Мікаелем, причому таке траплялося нерідко.

Ґреґер Бекман ні разу не сказав про Мікаеля жодного поганого слова. Навпаки, він, здається, навіть вважав, що зв’язок того з Ерікою має свій плюс: ця обставина підтримує їхній шлюб у тонусі, не дає йому перетворитися на рутину, а йому самому занудьгувати поряд з дружиною, яка нібито нікуди від нього не подінеться.

На відміну від Ґреґера Мікаель завжди почував себе в його товаристві ніяково і вважав це неминучою платою за вільні від забобонів погляди на життя. Ось тому він рідко бував у Сальтшьобадені, відвідуючи лише великі звані вечори, на яких його відсутність була б дуже помітна і справила б неприємне враження.

І от він стоїть перед їх просторою віллою площею двісті п’ятдесят квадратних метрів. Йому дуже не хотілося приходити сюди з поганими новинами, але він рішуче натиснув ґудзик дзвінка і не відпускав близько сорока секунд, аж поки почув кроки. На порозі показався сонний і злий Бекман Ґреґер з обмотаним навколо пояса рушником, але, побачивши перед дверима коханця своєї дружини, він тут же постарався відігнати сон.

— Здорові були, Ґреґере, — сказав Мікаель.

— Доброго ранку, Блумквісте. Котра, чорт забирай, година?

Ґреґер Бекман був білявий і худий, з густим заростом на грудях і майже лисою головою. На щоках у нього красувалася тижнева щетина, а над правою бровою проліг помітний шрам — слід серйозної аварії під час подорожі на парусній яхті, що сталася кілька років тому.

— Початок шостої, — відповів Мікаель. — Ти не міг би розбудити Еріку? Мені потрібно з нею поговорити.

Ґреґер Бекман вирішив, що коли вже Мікаель, переборовши себе, прийшов проти звички до Сальтшьобадена, отже, сталося щось екстраординарне. До того ж весь вигляд Мікаеля говорив про те, що йому терміново потрібний кухоль грогу або, принаймні, ліжко, в якому він міг би виспатися. Тому Ґреґер відчинив двері і впустив нежданого гостя.

— Що сталося? — спитав він.

Перш ніж Мікаель устиг відповісти, на сходах з’явилася Еріка, на ходу зав’язуючи пояс білого махрового халата. Побачивши, що внизу стоїть Мікаель, вона зупинилася на півдорозі.

— Що таке?

— Даґ Свенссон і Міа Берґман, — сказав Мікаель.

На його обличчі було ясно написано, з якою він прийшов новиною.

— Ні! — вигукнула вона і зразу ж закрила долонею рот.

— Я до вас прямо з поліції. Даґа й Міа сьогодні вночі вбито.

— Вбито! — одночасно вигукнули Еріка і Ґреґер.

Еріка недовірливо поглянула на Мікаеля:

— Ти серйозно?

Мікаель засмучено кивнув:

— Хтось увійшов до них до квартири і застрелив обох. Я натрапив на тіла.

Еріка сіла на сходинку.

— Я не хотів, щоб тобі довелося дізнатися про це з ранкових новин, — сказав Мікаель.


Уранці Великого четверга Мікаель і Еріка увійшли до приміщення редакції «Міленіуму», коли на годиннику була без хвилини сьома, Еріка вже встигла зателефонувати Крістерові Мальму і секретареві редакції Малін Ерікссон і, піднявши їх з ліжка, повідомити про те, що Даґа й Міа було цієї ночі вбито. Крістер і Малін жили набагато ближче до редакції, тому вони прибули туди першими і приготували каву.

— Що, чорт забирай, сталося? — спитав Крістер Мальм. Малін Ерікссон цитьнула на нього і ввімкнула семигодинний випуск новин.


Двох людей, чоловіка й жінку, застрелено вчора в квартирі одного з будинків у районі Енскеда. Поліція повідомляє, що сталося подвійне вбивство. Жоден із загиблих досі не був відомий поліції. Нікому не відомо, що таїться за цим убивством. Наш репортер Хана Улофссен повідомляє з місця події:

«Незадовго до півночі до поліції зателефонували і повідомили, що в одному з будинків на Бйорневеґен у районі Енскеда з квартири чулися постріли. За словами сусідів, у квартирі було зроблено кілька пострілів. Про мотиви нічого не відомо, і поки що злочинця не заарештовано.

Поліція нікого не впускає до квартири, і там працюють криміналісти».


— Дуже коротке повідомлення, — сказала Малін і зменшила звук. Потім вона розплакалась.

Еріка підійшла до неї і обійняла за плечі.

— От чорт! — вилаявся Крістер Мальм у простір.

— Сідайте! — твердо розпорядилася Еріка Берґер. — Мікаелю…

Мікаель ще раз розповів про події цієї ночі, монотонно, сухою мовою газетної статті описав, як він знайшов Даґа й Міа.

— От чорт! — повторив Крістер Мальм. — Це ж якесь божевілля!

Малін знову не справилася з хвилюванням, але вона й не намагалася стримати сліз.

— Пробачте мені! — тільки і сказала вона.

— Я почуваю те ж саме, — сказав Крістер.

Мікаель здивувався, що сам не може плакати. Він тільки відчував у душі величезну порожнечу і був немов оглушений.

— Отже, на цю годину нам відомо дуже небагато, — почала Еріка Берґер. — Потрібно обговорити дві речі. Перше: залишилися три тижні до здачі матеріалів Даґа Свенссона. Чи збираємося ми як і раніше робити цю публікацію? Друге ми з Мікаелем обговорювали по дорозі сюди.

— Ми не знаємо, чому сталося вбивство, — сказав Мікаель. — Можливо, причиною стало щось із приватного життя Даґа й Міа, або це міг бути якийсь божевільний. Проте не можна виключати, що це якось пов’язано з їх роботою.

За столом запала мовчанка. Нарешті Мікаель відкашлявся:

— Як уже сказано, ми готуємося опублікувати дуже непростий сюжет, де будуть названі імена людей, які менше за все хочуть подібної слави. Два тижні тому Даґ почав зустрічі із згадуваними особами. Тому я подумав, чи не міг хтось із них…

— Зажди, — сказала Малін Ерікссон. — Ми готуємо викриття трьох поліцейських, двоє з яких працюють в таємній поліції і один у відділі моралі, кількох адвокатів, одного прокурора й одного судді, а також парочку неохайних щодо порнографії журналістів. Невже ж хтось із них скоїв подвійне вбивство задля того, щоб не допустити публікації?

— Мгу, не знаю, що й сказати, — задумливо протягнув Мікаель. — Звичайно, їм є що втрачати. Але, сказати правду, на мій погляд, з їхнього боку було б великою дурницею думати, ніби можна відвернути викриття, просто вбивши журналіста. Але крім них в матеріалі фігурує ціла низка сутенерів та їх клієнтів, і навіть якщо ми будемо описувати їх під вигаданими іменами, неважко вичислити, про кого йдеться насправді. Декотрі з них уже мають судимості за злочини, пов’язані з насильством.

— Гаразд, — втрутився Крістер. — Судячи з твоїх слів, це вбивство більше за все схоже на розправу. І якщо я правильно зрозумів, то герої нарису Даґа Свенссона якраз не відзначаються високим інтелектуальним рівнем. То чи здатні вони скоїти подвійне вбивство і при цьому не попастися?

— Чи багато треба розуму, щоб зробити два постріли? — спитала Малін.

— Зараз ми з вами міркуємо про такі речі, про які нам нічого не відомо, — зауважила Еріка Берґер. — А ми повинні розглянути інше питання: якщо Даґові статті чи, можливо, дослідження Міа стали причиною вбивства, то нам потрібно посилити заходи безпеки нашої редакції.

— І ще третє питання, — додала Малін. — Чи йти нам до поліції з цими іменами? Що ти сьогодні вночі сказав поліцейським?

— Я відповів на всі їхні питання. Я розповів, над яким сюжетом працював Даґ. Але мене не розпитували про деталі, і я не називав ніяких імен.

— Очевидно, нам слід було б це зробити, — сказала Еріка Берґер.

— Не так уже це й очевидно, — заперечив Мікаель. — Припустімо, ми дамо їм список імен. Але що ми будемо робити, якщо поліція почне розпитувати про наші джерела? Адже ми не можемо видавати їх, якщо вже вони захотіли залишитись анонімними. А це стосується багатьох дівчат, з якими розмовляла Міа.

— Ну й каша у нас заварилася! — вигукнула Еріка. — Це повертає нас до першого питання: будемо ми це публікувати?

— Стривай! Ми можемо поставити це на голосування, але я як-не-як відповідальний редактор і збираюся вперше за всю свою практику прийняти рішення цілком самостійно. Моя відповідь буде «ні». Ми не можемо опублікувати цей матеріал в наступному числі. Було б зовсім нерезонно робити все по-старому, ніби нічого не сталося.

Над столом повисла мовчанка.

— Я дуже хочу опублікувати цей матеріал, але нам, очевидно, потрібно буде багато що в ньому змінити. Вся документація була у Даґа й Міа, і Міа збиралася подати до поліції заяву осіб, чиї імена будуть названі в публікації. Вона спиралася на свої професійні знання. А у нас вони є?

У цей момент грюкнули вхідні двері і на порозі з’явився Хенрі Кортес.

— Це були Даґ і Міа? — мовив він, ледве переводячи дух.

Усі кивнули.

— От чорт! З глузду можна з’їхати!

— Звідки ти про це почув? — поцікавився Мікаель.

— Ми з моєю дівчиною поверталися додому після свят і в таксі почули розмову по радіозв’язку. Поліцейські розпитували про рейси на цю вулицю. Я взнав знайому адресу і не міг не прийти.

У Хенрі Кортеса був такий приголомшений вигляд, що Еріка підійшла й обняла його, перш ніж запросити за стіл. Після цього вона знову повернулася до обговорення.

— Мені здається, Даґ хотів би, щоб ми опублікували цей матеріал.

— Я теж так вважаю, і ми це зробимо. Книгу — обов’язково. Проте з публікацією статей за нинішньої ситуації нам поспішати не слід.

— То що ж ми будемо робити? — спитала Малін. — Адже проблема не в тому, щоб замінити одну статтю. Це тематичне число, і тоді доведеться міняти весь зміст журналу.

Еріка трохи помовчала і раптом слабо усміхнулася — це була перша людська усмішка за весь час.

— Ти сподівалася, що на Великдень будеш вільна від справ, Малін? — спитала вона. — Забудь про це! От як ми вчинимо: ти, Малін, разом зі мною і Крістером засядеш за складання абсолютно нового числа без матеріалу Даґа Свенссона. Подивимось, чи не можна буде підготувати для нього кілька текстів з тих, які повинні були увійти до червневого числа. Скажи, Мікаелю, скільки матеріалу ти встиг отримати від Даґа?

— В остаточному варіанті у мене лежить дев’ять розділів з дванадцяти; крім того, Даґ збирався надіслати мені десятий і одинадцятий — треба подивитись мою електронну пошту. Але від дванадцятого, завершального, розділу я отримав тільки частину. Там він збирався підсумувати розслідування і зробити висновки.

— Але ж ви з Даґом обговорювали разом усі розділи?

— Якщо ти маєш на увазі, чи знаю я, що він збирався там написати, то так, я це знаю.

— Гаразд, ти засядеш за тексти. Візьмеш і книжку, і статті. Я хочу знати, скільки залишилося недопрацьованого і чи зможемо ми відтворити те, чого не встиг доробити Даґ. Чи можеш ти дати приблизний висновок ще сьогодні?

Мікаель кивнув.

— Я хочу також, щоб ти продумав, як нам поводитися з поліцією. Що можна сказати, а чого не можна, не порушивши прав тих, хто повідомив нам відповідну інформацію. Ніхто із співробітників журналу не буде нічого говорити, не порадившися з тобою.

— По-моєму, це буде правильно, — схвалив її рішення Мікаель.

— Ти серйозно думаєш, що Даґова праця могла стати приводом до його вбивства?

— Вона або дослідження Міа… Не знаю. Проте таку можливість не можна виключати.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, цього ми не можемо зробити. Доведеться тобі взяти це на себе.

— Що взяти на себе?

— Розслідування.

— Яке розслідування?

— Наше розслідування, чорт забирай! — Тут Еріка раптом підвищила голос. — Даґ Свенссон був журналістом і працював на «Міленіум». Якщо його вбили через роботу, то я хочу це знати. Доведеться нам самим докопуватися до того, як було діло. Ця частина роботи лягає на тебе. Почни з перевірки всього матеріалу, який Даґ подав у видавництво, і подумай, чи міг він стати приводом до вбивства.

Потім вона звернулася до Малін Ерікссон:

— Малін, якщо ти допоможеш мені сьогодні скласти приблизний план абсолютно нового числа, то ми з Крістером візьмемо на себе чорну роботу. Але ти дуже багато працювала з матеріалом Даґа Свенссона і рештою текстів для поточного числа. Тому я хочу, щоб ти разом з Мікаелем простежила за ходом розслідування.

Малін кивнула.

— Хенрі, ти можеш сьогодні попрацювати?

— Звичайно, можу.

— Обдзвони решту співробітників «Міленіуму» і повідом про те, що сталося. Потім зателефонуєш до кого треба в поліції і дізнаєшся, що зроблено за цей час. Довідайся, чи не намічається якої-небудь прес-конференції або чогось подібного. Нам потрібно бути в курсі подій.

— Добре. Спершу я обдзвоню співробітників, а потім заскочу ненадовго додому, щоб прийняти душ і поснідати. Повернуся за сорок п’ять хвилин, якщо тільки не подамся прямо з дому до Кунгсхольма.

— Підтримуй з нами постійний контакт!

У кімнаті запала мовчанка.

— Гаразд, — сказав нарешті Мікаель. — Обговорення закінчено?

— По-моєму, так, — відповіла Еріка. — Ти кудись поспішаєш?

— Авжеж. Треба зателефонувати одній людині.


Харієт Ванґер сиділа на скляній веранді в будинку Хенріка Ванґера в Хедебю за сніданком, що складався з кави і тостів із сиром і апельсиновим джемом. Раптом задзвонив мобільний телефон. Вона відповіла, не глянувши на дисплей, і почула голос Мікаеля Блумквіста:

— Доброго ранку, Харієт.

— Спасибі на добрім слові! А я думала, що ти ніколи не встаєш раніше восьмої.

— Так і є, крім тих випадків, коли я до ранку не лягав. Сьогодні була якраз така ніч.

— Щось сталося?

— Ти слухала новини?

Мікаель коротко розповів їй про пригоду.

— Який жах! — сказала Харієт Ванґер. — Як ти почуваєшся?

— Дякую, нічого. Хоча бувало й краще. А зателефонував я тобі тому, що ти член правління «Міленіуму» і тобі потрібно бути в курсі. Думаю, що скоро який-небудь журналіст довідається, що це я виявив Даґа й Міа, а це викличе всілякі припущення. А коли стане відомо, що Даґ працював за наш кошт над розслідуванням, пов’язаним з великими викриттями, то неминуче виникнуть питання.

— І ти вважаєш, що я маю бути до цього підготовлена. Гаразд. Що ж мені слід відповідати?

— Скажи все як є. Ти знаєш про те, що сталося. Ти, зрозуміло, приголомшена жахливим убивством, але ти не знайома із змістом його праці і тому не можеш давати коментарів. Розслідування вбивства — це справа поліції, а не «Міленіуму».

— Дякую, що ти мене попередив. Я можу щось зробити?

— Зараз нічого. Але якщо я дізнаюся щось нове, то дам знати.

— Добре. І будь ласка, Мікаелю, тримай мене в курсі!

Розділ 13

Великий четвер, 24 березня

О сьомій годині ранку Великого четверга прокурор Ріхард Екстрьом отримав офіційне розпорядження, згідно з яким йому доручалося ведення попереднього слідства у справі про подвійне вбивство в Енскеді. Його колега, що чергував цієї ночі, досить молодий і недосвідчений юрист, усе ж таки зрозумів, що вбивство в Енскеді є чимось незвичайним, і зателефонував помічникові прокурора свого лена, а той, у свою чергу, нічним дзвінком підняв з ліжка начальника поліції лена. Порадившись, вони вирішили доручити цю роботу добросовісному і досвідченому прокуророві, їхній вибір припав на Ріхарда Екстрьома, сорока двох років.

Екстрьом був худорлявою і щуплою людиною, зростом сто шістдесят сім сантиметрів, з рідким світлим волоссям і невеликою борідкою. Завжди бездоганно одягнений, через малий зріст він носив черевики на високих підборах. Свою кар’єру він починав помічником прокурора Уппсали; звідти його перевели на посаду ревізора до департаменту юстиції, де він працював над узгодженням шведського законодавства і законодавства ЄС і так добре справився зі своїм завданням, що якийсь час служив начальником відділу. На цій посаді він звернув на себе увагу розслідуванням організаційних недоліків у сфері правозабезпечення і висловився за посилення ефективності, замість того щоб за прикладом колег зажадати збільшення ресурсів. Пропрацювавши чотири роки в департаменті юстиції, він перейшов до прокуратури Стокгольма, де займався різними справами, пов’язаними з гучними пограбуваннями та іншими кримінальними злочинами насильницького характеру.

У державній адміністрації його вважали соціал-демократом, насправді ж Екстрьом був абсолютно байдужий до партійної політики. Він уже був до певної міри відомим у ЗМІ, а в коридорах влади його поважали як особу, на яку зважає вище начальство. Він, безумовно, був кандидатом на високі посади, і завдяки приписуваним йому політичним переконанням у нього утворилися широкі зв’язки в політичних колах і силових структурах. Серед поліцейських ходили різні думки про його здібності. Його робота в департаменті юстиції викликала до нього неприхильне ставлення в середовищі тих, які вважали збільшення чисельності особового складу найкращим способом зміцнення правопорядку. Але з другого боку, Екстрьом показав себе людиною, яка не звикла церемонитися, коли потрібно було довести справу до суду.

Отримавши від чергових криміналістів короткий звіт про події цієї ночі в Енскеді, Екстрьом відразу зрозумів, що справа ця непроста і напевно викличе бурю в ЗМІ. Це не було звичайним убивством. Убитими виявилися вчений-кримінолог і журналіст — останніх він часом ненавидів, часом любив, залежно від ситуації.

На самому початку восьмої Екстрьом поспіхом поспілкувався по телефону з начальником кримінальної поліції лена. О чверть на восьму він знову зняв слухавку і підняв з ліжка інспектора кримінального розшуку Яна Бубланськи, відомішого серед товаришів по службі під прізвиськом Констебль Бубла, тобто Булька. Взагалі-то у Бубланськи був вихідний, його відпустили на всі свята за рахунок перепрацьованих годин, що назбиралися за рік, але тепер його попросили перервати свій відпочинок і негайно з’явитися до поліцейського управління, щоб очолити групу з розслідування вбивства в Енскеді.

Інспекторові Бубланськи було п’ятдесят два роки, і більше половини свого життя, з двадцятитрилітнього віку, він пропрацював у поліції. Шість років він від’їздив патрульним, попрацював з торговцями зброєю і злодіями і лише після цього, пройшовши перепідготовку, був з підвищенням переведений до відділу боротьби з насильницькими злочинами кримінальної поліції лена. За останні десять років він брав участь у розслідуванні тридцяти трьох убивств. По сімнадцяти з них він сам очолював слідство, в результаті чотирнадцять справ були розкриті, а ще по двох поліція з’ясувала, хто був убивцею, проте для передачі справи до суду забракло доказів. І лише в одному-єдиному випадку шестирічної давнини Бубланськи і його співробітники зазнали невдачі. Йшлося про вбивство затятого алкоголіка і скандаліста, зарізаного у себе вдома в Бергсхамрі. На місці злочину було знайдено незліченну кількість відбитків і слідів ДНК, залишеної там десятком осіб, які протягом року перебували в цьому будинку і брали участь там у різних п’янках та бійках. Бубланськи і його співробітники не сумнівалися, що винуватця треба шукати серед п’яниць і хуліганів, які складали широке коло знайомств убитого, проте, незважаючи на всі зусилля, злочинцю вдалося залишитися невідомим.

Загалом і в цілому в інспектора Бубланськи були дуже гарні показники розкриваності, і серед товаришів по службі він мав репутацію заслуженого працівника.

Але в той же час колеги сміялися з його дивацтв — почасти вони пояснювалися тим, що він був євреєм і у великі свята свого народу з’являвся в коридорах поліцейського управління в ярмулці. Колись один з тодішніх великих поліцейських начальників висловився в тому сенсі, що, мовляв, на його думку, поліцейському так само не личить з’являтися на службі в ярмулці, як, наприклад, у тюрбані. Проте обговорення цього питання на тому й закінчилося. Один із журналістів причепився до цього вислову і почав ставити питання, після чого начальник швидко ретирувався до службового приміщення.

Бубланськи належав до сьодерської громади і, коли не знаходилося кошерної їжі, замовляв вегетаріанські страви, проте не був аж так ортодоксальний, щоб не працювати по суботах. Бубланськи теж швидко зрозумів, що подвійне вбивство в Енскеді не обіцяє простого розслідування. Щойно він на початку дев’ятої прийшов на службу, Ріхард Екстрьом відразу ж відвів його вбік.

— Схоже, що це кепська історія, — сказав замість вітання Екстрьом. — Убита пара — це журналіст і жінка-кримінолог. І мало того: виявив їх теж журналіст.

Бубланськи кивнув. Сказане означало, що розслідування проходитиме під пильним наглядом ЗМІ, які не залишать без уваги жодної дрібниці.

— І ось тобі ще сіль на рану: той журналіст, що першим їх знайшов, — це Мікаель Блумквіст з «Міленіуму».

— Ого! — відгукнувся Бубланськи.

— Той, який прославився галасом навколо справи Веннерстрьома.

— Нам що-небудь відомо про мотив злочину?

— На цю хвилину абсолютно нічого. Особи обох убитих нам не знайомі. Дівчина за два тижні мала захищати докторську. Розслідування у цій справі буде для нас завданням першочергової ваги.

Бубланськи знову кивнув. Для нього будь-яке вбивство становило завдання першочергової ваги.

— Ми сформуємо групу. Ти повинен розпочати роботу якнайшвидше, а я простежу за тим, щоб ти був забезпечений усіма необхідними ресурсами. На допомогу тобі будуть додані Ханс Фасте і Курт Свенссон, а також до тебе буде прикомандирований Єркер Хольмберґ, блискучий фахівець з обстеження місця злочину. Він працює над убивством в Рінкебю, але там злочинець, схоже, утік за кордон. Можеш залучати на допомогу слідчих з Головного управління кримінальної поліції.

— Мені потрібна Соня Мудіґ.

— Чи не надто молода?

Бубланськи звів брови і кинув на Екстрьома здивований погляд:

— Їй тридцять дев'ять років, так що вона не набагато молодша за тебе. До того ж вона дуже прониклива.

— Гаразд. Тобі вирішувати, кого ти хочеш включити до групи, а там як вийде. Керівництво вже цікавилося нашими справами.

Останню заяву Бубланськи сприйняв як деяке перебільшення. Керівництво о цій ранній годині, мабуть, ще тільки сідало снідати.


Справжнє поліцейське розслідування стартувало на початку дев’ятої, коли інспектор Бубланськи зібрав свою групу в конференц-залі кримінальної поліції лена. Огледівши зібрання, він залишився не зовсім задоволений складом групи.

З присутніх у приміщенні найбільше він сподівався на Соню Мудіґ. Вона працювала в поліції вже дванадцять років, з них чотири роки у відділі насильницьких злочинів і вже не раз брала участь у розслідуваннях під керівництвом інспектора Бубланськи. Вона працювала ретельно і методично й до того ж мала певні якості, які Бубланськи вважав найважливішими в розслідуванні заплутаних справ, — розвинену уяву й асоціативне мислення. Принаймні в ході двох складних розслідувань Соні Мудіґ вдалося знайти зв’язок віддалених один від одного фактів, якого інші не помітили, і в результаті цього вивести розслідування на правильний шлях. Крім того, вона вирізнялася холоднуватим інтелектуальним гумором, який Бубланськи умів гідно оцінити.

Радувало керівника також те, що він дістав у свою групу п’ятдесятип’ятилітнього Єркера Хольмберґа родом з Онґерманланда. Незграбний і педантичний, він був геть позбавлений тієї уяви, яка становила неоціниме достоїнство Соні, зате був, можливо, кращим в усій шведській поліції, як вважав Бубланськи, фахівцем з дослідження місця злочину. За минулі роки їм не раз доводилося працювати в одній слідчій групі, і Бубланськи не сумнівався, що коли на місці злочину залишилися якісь сліди, то Хольмберґ неодмінно їх знайде, тому його головним завданням стало керівництво всією роботою в квартирі жертв.

Курта Свенссона недавно перевели з поліції Хюддінґе, де він багато років займався бандами, і його Бубланськи ще не знав як співробітника. Це був мовчазний, міцної статури тридцятивосьмилітній блондин з таким коротким їжачком на голові, що здавалося, ніби він лисий, який за чутками був запальний і важкий на руку. Алегорично це могло означати, що він, очевидно, застосовував щодо підслідних методи, які не цілком відповідають поліцейському статуту. Одного разу, десять років тому, надійшла заява, в якій Курт Свенссон обвинувачувався в застосуванні фізичних методів дії, але в результаті проведеного розслідування Свенссон був визнаний невинним за всіма пунктами.

Проте репутацію йому створив інший випадок. У жовтні 1999 року Курт Свенссон з одним товаришем по службі їздив по хулігана, якого потрібно було доправити на допит. Поліції цей хуліган був уже знайомий, кілька років він тримав у страху своїх сусідів, які скаржились на його грубу і визивну поведінку. Цього разу поліція отримала інформацію про те, що він підозрюється в пограбуванні відеомагазину в Норсборзі. Цей на перший погляд абсолютно рутинний поліцейський захід викликав великі неприємності, бо хуліган, замість того щоб покірно дати себе відвести, пустив у хід ножа. Зав’язалася боротьба, напарник Курта Свенссона дістав численні рани на долонях і втратив великий палець на лівій руці, а потім злочинець узявся до Курта Свенссона, і вперше за всю свою поліцейську практику той мусив пустити в хід службову зброю. Курт Свенссон випустив три кулі. Спочатку він зробив попереджувальний постріл, потім вистрелив на ураження, але, хоч як це дивно, примудрився не влучити в злочинця, хоча відстань між ними становила менше трьох метрів. Третя куля потрапила нещасному в корпус і розірвала велику артерію, через що той за кілька хвилин сплив кров’ю. Подальше розслідування зняло провину з Курта Свенссона, що викликало в ЗМІ гучні дебати, в ході яких обговорювалося монопольне право держави на застосування насильства, а ім’я Курта Свенссона згадувалося в одному ряду з двома поліцейськими, що забили до смерті Осмо Валло.[52]

В інспектора Бубланськи спочатку були щодо Курта Свенссона деякі сумніви, проте за півроку він так і не знайшов прямих причин для докорів. Навпаки, з часом Бубланськи навіть почав відчувати деяку повагу до цього мовчазного і досвідченого співробітника.

Останнім членом слідчої групи під керівництвом інспектора Бубланськи став сорокасемилітній Ханс Фасте — ветеран відділу боротьби з насильницькими злочинами, який пропрацював у ньому п’ятнадцять років. Проте саме він став головною причиною, через яку Бубланськи був незадоволений її складом. У Фасте були свої позитивні і негативні сторони. До першій належали його досвідченість і навички, набуті в ході складних розслідувань, а до других, на погляд інспектора, його егоцентризм і дурнуватий гумор, здатний вивести із себе будь-яку розсудливу людину, — принаймні, самого Бубланськи він неабияк дратував. Деякі рисочки та особливості цього Фасте Бубланськи просто терпіти не міг. Але втім, якщо не давати йому розпускатися, він показував себе цілком компетентним слідчим. Крім того, для Курта Свенссона, що зовсім не відзначався дурнуватою смішливістю, Фасте став чимось на кшталт ментора. У ході розслідувань вони часто працювали як напарники.

На збори групи була запрошена кримінальний інспектор чергової частини Аніта Нюберґ — вона проінформувала присутніх про проведений уночі допит Мікаеля Блумквіста, а також комісар Освальд Мортенссон із звітом про те, що вони застали на місці злочину, коли прибули туди за викликом. Обоє мали вимотаний вигляд і мріяли скоріше потрапити додому і поспати, але Аніта Нюберґ уже вийняла фотографії з місця пригоди і пустила їх по колу серед присутніх.

Після півгодинної розмови всі дістали ясне уявлення про хід подій. Бубланськи підбив підсумок:

— Беручи до уваги, що технічне обстеження місця злочину ще не закінчене, діло, очевидно, відбувалося так: невідома особа, не помічена сусідами чи іншими свідками, проникла до квартири в Енскеді і вбила обох співмешканців, Свенссона і Берґман.

— Ми ще не знаємо, чи є знайдений там револьвер знаряддям убивства, але його вже відправлено до криміналістичної лабораторії, — втрутилася в розмову Аніта Нюберґ. — Це першочергова справа. Ми також знайшли кулю — ту, що потрапила в Даґа Свенссона, — у стіні між вітальнею і спальнею в порівняно цілому стані. А от від кулі, яка вразила Міа Берґман, залишилися самі фрагменти, так що я сумніваюся, що ця знахідка нам що-небудь дасть.

— Спасибі й на тому. Взагалі цей бісів ковбойський револьвер «Кольт Маґнум» слід було б зовсім заборонити. Серійний номер у нас є?

— Поки що немає, — сказав Освальд Мортенссон. — Я відправив револьвер і фрагмент кулі з посильним до криміналістичної лабораторії прямо з місця злочину, не чіпаючи його. Я вирішив, що так буде краще.

— Це добре. Я ще не зміг з’їздити туди і сам оглянути місце пригоди, але ви двоє там були. Які ваші висновки?

Аніта Нюберґ і Освальд Мортенссон перезирнулись, і Нюберґ дозволила старшому товаришеві відповідати на задане їм обом питання.

— По-перше, ми вважаємо, що це був убивця-одинак. Це мало вигляд жорстокої розправи. У мене склалося враження, що це вчинила людина, у якої були вагомі причини вбити Свенссона і Берґман, і вона виконала намічене дуже рішуче.

— І на чому ґрунтується твоє враження? — поцікавився Ханс Фасте.

— У квартирі був порядок, усі речі на своїх місцях, немає ознак пограбування, побиття або чогось подібного. По-перше, стріляли тільки двічі й обидві кулі були пущені точно в голову. Отже, йдеться про людину, яка добре володіє зброєю.

— Добре.

— Погляньмо на схему… Згідно з нашою реконструкцією подій, Даґ Свенссон був застрелений з дуже близької відстані, можливо, ствол револьвера торкався його лоба. Навколо вхідного отвору помітний опік. Ймовірно, він загинув першим. Постріл відкинув Свенссона до меблів, що стояли в кімнаті. Очевидно, вбивця був на порозі холу або в дверях вітальні.



— Добре.

— За словами сусідів, постріли пролунали один за одним з інтервалом у кілька секунд. У Міа Берґман вистрелили з холу. Ймовірно, вона стояла на порозі спальні й намагалася втекти. Куля увійшла нижче лівого вуха і вийшла над правим оком. Сила пострілу відкинула її в спальню, де її і було знайдено. Вона вдарилася об спинку ліжка і впала на підлогу.

— Це був досвідчений стрілець, — підтвердив Фасте.

— Більше того. Після нього не залишилося слідів, що ведуть у спальню, він не пішов перевіряти, чи мертва вона. Він знав, що вбив її, і відразу повернув назад і пішов з квартири. Отже, два постріли, двоє вбитих і зникнення з квартири. Крім того…

— Що?

— Не хочу випереджати висновок технічної експертизи, але підозрюю, що вбивця користувався мисливськими боєприпасами. Смерть, очевидно, настала миттєво. В обох жертв наявні жахливі ушкодження.

За столом ненадовго запала мовчанка. Нікому не хотілося заглиблюватися в дискусію із цього приводу. Звичайні мисливські кулі складаються із свинцевого осердя, поміщеного в оболонку з твердішого матеріалу, — вони проходять крізь тіло наскрізь, заподіюючи порівняно невеликі ушкодження. Але існують так звані експансивні, інакше розгорнуті кулі, які, потрапляючи в ціль, розкриваються, дуже швидко віддаючи енергію жертві, при цьому завдають важких ушкоджень, розриваючи м’язи і руйнуючи кістки. Є дуже велика різниця між ураженням від кулі діаметром дев’ять міліметрів і ураженням від кулі, яка розгортається до двох і навіть трьох сантиметрів. Боєприпаси останнього типу мають завдання викликати широку внутрішню кровотечу — для лосиного полювання це вважається гуманним, позаяк убиває здобич досить швидко і безболісно. Використання мисливських боєприпасів у військових діях заборонено міжнародними угодами, бо людина, поранена експансивною кулею, майже завжди гине, незалежно від того, куди її поранено.

Проте шведська поліція два роки тому прийняла мудре рішення ввести ці кулі до свого арсеналу. Навіщо це було зроблено, так і залишилося неясним, зате було цілком очевидно, що якби знаменитий учасник демонстрації в Ґетеборзі Ханнес Вестберґ був поранений у живіт кулею такого типу, вижити йому не вдалося б.

— Таким чином, постріли були зроблені з метою вбити обох, — сказав Курт Свенссон.

Його слова стосувалися пригоди в Енскеді, але в той же час висловлювали його думку в тій дискусії, яка безмовно велася за столом.

Аніта Нюберґ і Освальд Мортенссон дружно кивнули.

— Звідси і ця неймовірна часова схема, — додав Бубланськи.

— Саме так. Зробивши постріли, вбивця негайно покинув квартиру, спустився сходами, кинув зброю і зник у пітьмі. Відразу після цього — очевидно, йдеться про кілька секунд — машиною прибули Мікаель Блумквіст і його сестра.

— Гмм… — промимрив Бубланськи.

— Можливий такий варіант, що вбивця утік через підвал. Там є бічні двері, якими він міг скористатися; вийшов на задній двір, а звідти через лужок на паралельну вулицю. Але в цьому разі він повинен був мати ключі від підвалу.

— Чи є ознаки того, що вбивця зник цим шляхом?

— Немає.

— Таким чином, у нас немає навіть приблизної схеми, на яку можна було б спертися, — сказала Соня Мудіґ. — Але навіщо йому було кидати тут зброю? Якби він забрав її з собою або викинув десь подалі від будинку, знадобилося б більше часу, щоб її відшукати.

Всі знизали плечима — на це питання ні в кого не було Відповіді.

— Як ставитися до Блумквіста? — спитав Ханс Фасте.

— Він був вочевидь приголомшений тим, що сталося, — сказав Мортенссон. — Але діяв правильно й адекватно і справив враження чесної людини. Його сестра підтвердила факт телефонної розмови і поїздки машиною. Не думаю, що він тут замішаний.

— Він — знаменитість серед журналістів, — зауважила Соня Мудіґ.

— ЗМІ ще влаштують нам цирк, — погодився з нею Бубланськи. — Тим більше причин для нас розібратися з цією справою якнайшвидше. Гаразд… Ти, Єркере, займешся, звичайно, дослідженням місця злочину і сусідами. Ти, Фасте, разом з Куртом збереш інформацію про вбитих: хто вони такі, що робили, яке в них коло знайомих, у кого міг бути мотив для вбивства? Ми з тобою, Соню, переглянемо отримані вночі показання. Потім ти складеш почасовий графік того, що робили Даґ Свенссон і Міа Берґман останньої доби перед смертю. Наступну нашу зустріч призначимо на чотирнадцяту тридцять.


Беручись до роботи, Мікаель щонайперше всівся за стіл, який редакція надала цієї весни в розпорядження Даґа Свенссона. Якийсь час він просто сидів, збираючись з думками, потім нарешті увімкнув комп’ютер.

У Даґа Свенссона був власний лептоп, і здебільшого він працював у себе вдома, але іноді він бував і в редакції: як правило, двічі на тиждень, а останнім часом і частіше. У «Міленіумі» він користувався стареньким комп’ютером PowerMac G3, який стояв на столі і призначався для тимчасових співробітників. Мікаель увімкнув його. У комп’ютері залишилась усяка всячина, з якою працював Даґ Свенссон, в основному дані, зібрані в Інтернеті, але знайшлося і кілька розрізнених папок, куди він скопіював зміст свого лептопа. Окрім цього у Даґа Свенссона був повний архів у вигляді двох zip-дисків, що зберігалися в замкнутій шухляді письмового столу. Він щодня робив копію нового та оновленого матеріалу, проте, позаяк останніми днями він не заходив до редакції, останню запасну копію було зроблено в неділю увечері. Бракувало матеріалів за три дні.

Мікаель скопіював zip-диск і замкнув його в сейф у своєму кабінеті. Після цього він за наступні сорок п’ять хвилин швидко переглянув зміст оригінального диска, на якому було тридцять папок і сила-силенна підпапок. Це було повне зібрання даних, накопичених за чотири роки вивчення каналів постачання секс-рабинь. Мікаель став читати назви документів, намагаючись відшукати ті, в яких були засекречені Даґом матеріали з іменами джерел інформації. До джерел, як відзначив Мікаель, Даґ підходив дуже акуратно: всі подібні матеріали містилися в папці під назвою «Джерела/таємно». Сто тридцять чотири документи різного обсягу, що були в цій пащі, часто дуже короткі, Мікаель відзначив і зітер, причому не відправив до кошика, а перетягнув на іконку програми «спалити», яка ретельно знищувала дані, байт за байтом. Потім він узявся до електронної пошти. У Даґа була власна поштова адреса в millenium.se, якою він користувався як в редакції, так і на своєму лептопі, з власним паролем, але з цим у Мікаеля не виникло труднощів, позаяк на правах адміністратора він мав доступ до всього поштового сервера. Він скачав копію електронної пошти Даґа Свенссона і зітер CD-диск.

Насамкінець він заходився з тим стосом паперів, у якому лежали цитати для посилань, різні записи, газетні вирізки, судові рішення і кореспонденція, коротше, все, що назбиралось у Даґа Свенссона за час його роботи. Вирішивши діяти напевно, Мікаель пішов до копіювального апарата і скопіював усе, що здавалося йому важливим, загальною кількістю близько двох тисяч сторінок, на що пішло три години.

Він відібрав усі матеріали, які могли мати якесь відношення до джерела. Набралася пачка сторінок сорок, в основному там були записи з блокнота формату А4, який Даґ зберігав у замкнутій шухляді письмового столу. Все це Мікаель склав у конверт і відніс до свого кабінету, а решту матеріалів, що стосувалися проекту Даґа Свенссона, повернув на колишнє місце на його письмовому столі.

Лише покінчивши з цими справами, він перевів дух і спустився до супермаркету навпроти, щоб випити філіжанку кави і закусити піцою. Він керувався хибним припущенням, що поліція може прийти у будь-яку мить, щоб ознайомитися з умістом робочого столу Даґа Свенссона.


Перший успіх у ході слідства з’явився вже на початку одинадцятої ранку, коли зателефонував доцент Леннарт Гранлунд з Державної кримінально-технічної лабораторії в Лінчьопінґу.

— Я щодо подвійного вбивства в Енскеді.

— Уже?

— Револьвер надійшов до нас сьогодні рано-вранці, і хоча я ще не закінчив аналіз, але вже можу повідомити дещо для вас цікаве.

— Чудово. Розкажи, що ти з’ясував, — терпляче попросив констебль Бубла.

— Револьвер марки «Кольт-45 Маґнум», виготовлений у США у вісімдесят першому році.

— Далі.

— Ми знайшли відбитки пальців і, можливо, зразок ДНК, проте цей аналіз потребує часу. Ми обстежили також кулі, якими були застрелені жертви. Постріли справді робилися з цього револьвера, як це зазвичай і буває, якщо зброю знайдено поряд з місцем убивства. Кулі розірвалися на дрібні шматочки, але є фрагмент, придатний для порівняння.

— Я гадаю, револьвер нелегальний. Серійний номер є?

— Револьвер абсолютно легальний. Він належить адвокатові Нільсу Еріку Б’юрману, куплений у вісімдесят третьому році. Б’юрман — член поліцейського стрілецького клубу і мешкає на вулиці Уппландсґатан поблизу Уденплана.

— Слухай, це ж чортзна-що!

— На револьвері ми також знайшли кілька відбитків пальців. Відбитки залишені принаймні двома різними особами.

— І що ще?

— Можна припустити, що частина з них належить Б’юрманові, якщо тільки револьвер не було вкрадено або продано, але такої інформації у мене, в усякому разі, немає.

— Ага! Таким чином, у нас з’явилася, що називається, ниточка.

— Інша особа знайшлася в поліцейському реєстрі за відбитком великого і вказівного пальців.

— Хто це?

— Жінка, дата народження тридцяте квітня сімдесят восьмого. Її було затримано з приводу бійки в Старому місті в дев’яносто п’ятому році, тоді ж у неї були зняті відбитки пальців.

— А ім’я у неї є?

— Звичайно! Лісбет Саландер.

Констебль Бубла скинув бровами і записав ім’я та ідентифікаційний номер у блокнот, що лежав перед ним на столі.


Повернувшись до редакції після пізнього ланчу, Мікаель Блумквіст пішов у свій кабінет і замкнувся там на ключ на знак того, що йому не можна заважати. Він ще не встиг розібратися з усією інформацією, яка знайшлася в електронній пошті і записах Даґа Свенссона. Тепер він читав книгу і статті Даґа зовсім іншими очима, пам’ятаючи, що автор уже мертвий і нічого не відповість на питання, що можуть виникнути.

Ще треба було вирішити, чи можливо взагалі коли-небудь видати цю книгу, а крім того, з’ясувати, чи є в книзі матеріал, який міг стати приводом для вбивства. Увімкнувши свій комп’ютер, Мікаель почав працювати.

Ян Бубланськи швидко переговорив з начальником слідчого відділу і поділився з ним даними, отриманими криміналістичною лабораторією. Було вирішено, що Бубланськи і Соня Мудіґ навідаються до адвоката Б’юрмана для розмови, яка може обернутися допитом або, якщо того вимагатимуть обставини, арештом, тоді як співробітники Ханс Фасте і Курт Свенссон звернуться до Лісбет Саландер за поясненням, яким чином її відбитки пальців опинилися на знарядді вбивства.

Знайти адвоката Б’юрмана на перший погляд здавалося справою неважкою. Його адресу можна було знайти в реєстрах платників податків, власників зброї і автовласників; крім того, він просто значився в телефонній книзі. Бубланськи і Мудіґ під’їхали до Уденплана, і їм пощастило проскочити в під’їзд будинку на Уппландсґатан слідом за якимсь хлопцем.

Далі пішло гірше. Вони подзвонили в двері, але ніхто не відчинив. Вони поїхали в контору Б’юрмана на площі Святого Еріка і тут зазнали такої самої невдачі.

— Можливо, він у суді, — припустила інспектор Соня Мудіґ.

— А може, він пристрелив цих двох і полетів до Бразилії, — відгукнувся Бубланськи.

Соня Мудіґ кивнула і покосилася на свого колегу. Їй подобалося його товариство, і вона була б не проти навіть пофліртувати з ним, якби обоє вони не жили щасливим сімейним життям, причому вона сама була матір’ю двох дітей. Прочитавши таблички на сусідніх дверях цього майданчика, вона з’ясувала, що Б’юрмановими сусідами були зубний лікар Нурман, контора під назвою «Н-Консалтинг» та адвокат Руні Хоканссон.

Вони постукали в двері Руні Хоканссона.

— Доброго дня, моє прізвище Мудіґ, а це інспектор кримінального розшуку Бубланськи. Ми з поліції і прийшли у справі до адвоката Б’юрмана. Чи не знаєте ви, де його можна бачити?

Хоканссон похитав головою:

— Він тепер рідко показується. Два роки тому він серйозно захворів і майже зовсім припинив свою професійну діяльність. Табличка все ще висить на дверях, але він з’являється тут не частіше ніж раз на місяць.

— А на що він хворий? — спитав Бубланськи.

— Я напевне не знаю. Завжди крутився як заведений, а тут раптом зник. Мабуть, рак або щось подібне. У мене з ним тільки далеке знайомство.

— Ви лише думаєте чи точно знаєте, що рак? — спитала Соня Мудіґ.

— Ну… не знаю. У нього була секретарка, Брітт Карлссон чи Нільссон, загалом, щось таке. Немолода жінка. Він її звільнив. Вона й розповіла, що він захворів, але на що саме, я не знаю. Це було навесні дві тисячі третього року. Я зустрів його потім уже наприкінці року, за цей час він постарів на десять літ, весь був такий виснажений і враз посивілий… Ну от я і подумав. А що? Він що-небудь накоїв?

— Ні, нічого такого, — відповів Бубланськи. — Проте ми розшукуємо його, у терміновій справі.

Вони ще раз з’їздили на Уденплан і знову подзвонили в Б’юрманову квартиру, і знову їм ніхто не відповів. Наостанок Бубланськи зі свого мобільника спробував зателефонувати на мобільник Б’юрмана і почув у відповідь: «Абонент, якого ви шукаєте, зараз недоступний, будь ласка, передзвоніть пізніше».

Він набрав номер домашнього телефону. За дверима було чути слабкі дзвінки, потім увімкнувся автовідповідач, пропонуючи залишити повідомлення. Бубланськи і Соня Мудіґ переглянулись і знизали плечима.

Була вже година пополудні.

— Кави?

— Краще вже гамбургер.

Вони пройшлися пішки до «Бургер Кінга» на Уденплані, де Соня Мудіґ замовила «хопер», а Бубланськи — вегетаріанський бургер; закусивши, вони повернулись до управління.


Прокурор Екстрьом призначив нараду в своєму кабінеті на другу годину дня. Бубланськи і Мудіґ сіли поряд під стіною біля вікна. Курт Свенссон з’явився на дві хвилини пізніше і розташувався навпроти. Єркер Хольмберґ увійшов з підносом, уставленим паперовими стаканчиками з кавою. Він побував в Енскеді і збирався ще раз повернутися туди ближче надвечір, коли техніка закінчить там свою роботу.

— Де Фасте? — спитав Екстрьом.

— Він в соціальному відомстві. П’ять хвилин тому він телефонував і сказав, що трохи затримається, — відповів Курт Свенссон.

— Гаразд. Хай там як, ми починаємо. Що у нас є? — без зайвих слів узявся до діла Екстрьом і спочатку кивнув інспекторові Бубланськи.

— Ми намагалися розшукати адвоката Нільса Б’юрмана. Його немає ні вдома, ні на роботі. За словами його колеги-адвоката, він захворів два роки тому і з того часу майже припинив будь-яку діяльність.

Соня Мудіґ продовжила:

— Б’юрманові п’ятдесят шість років, він не значиться в списках кримінальної поліції. За фахом в основному займається економічними питаннями. Більше мені нічого не вдалося про нього дізнатися.

— Але він — власник револьвера, з якого було скоєно вбивство в Енскеді.

— Тут усе чисто. У нього є ліцензія на зброю, і він член поліцейського стрілецького клубу, — відповів Бубланськи. — Я поговорив з Гуннарссоном із збройового відділу, адже він голова клубу і дуже добре знає Б’юрмана. Він вступив до клубу в тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році і був у правлінні на посаді скарбника в період з вісімдесят четвертого по дев’яносто другий рік. Гуннарссон характеризує Б’юрмана як чудового стрільця, спокійну і розсудливу людину, без якихось відхилень.

— Цікавиться зброєю?

— Гуннарссон сказав, що, на його думку, Б’юрмана цікавила не стільки стрільба як така, скільки спілкування. Йому подобалося стріляти по мішені, але він не робив із зброї культу. У вісімдесят третьому році він брав участь у стрілецькому чемпіонаті і посів тринадцяте місце. Останні десять років він зовсім закинув стрільбу і з’являвся тільки на щорічних зборах і тому подібних заходах.

— У нього кілька одиниць вогнепальної зброї?

— Відколи він вступив до стрілецького клубу, у нього було чотири ліцензії. Окрім «Кольта» це була «Берета», «Сміт-і-вессон» і спортивний пістолет марки «Рапід». Усі три інших пістолети десять років тому були продані в клубі, і ліцензії перейшли до інших його членів. Ніяких неясностей.

— Але ж нам невідомо, де він зараз.

— Це так. Але ми почали пошуки тільки сьогодні о десятій годині ранку, так що він, можливо, просто вийшов погуляти в Юргорден, або потрапив до лікарні, або щось подібне.

У цей момент увійшов засапаний Ханс Фасте.

— Вибачте за спізнення! Дозвольте увійти?

Екстрьом зробив запрошувальний жест.

— Виявляється, з ім’ям Лісбет Саландер пов’язано багато цікавого. Я провів день в Соціальному відомстві і в Опікунській раді.

Ханс Фасте зняв шкіряну куртку і повісив її на спинку стільця, потім сів і розгорнув блокнот.

— В Опікунській раді? — спохмурнів Екстрьом.

— Ця діваха хвора на всю голову, — сказав Ханс Фасте. — Вона оголошена недієздатною, і над нею встановлено опікунство. Вгадайте, хто її опікун? — Він зробив театральну паузу. — Адвокат Нільс Б’юрман, власник зброї, яку було використано в Енскеді.

У всіх присутніх брови полізли вгору. Протягом п’ятнадцяти хвилин Ханс Фасте викладав відомості, що їх він зібрав про Лісбет Саландер.

— Отже, якщо коротко, — підсумував Екстрьом, — на знарядді вбивства ми маємо відбитки пальців жінки, яка до повноліття неодноразово була під наглядом у психіатричній лікарні, яка, за наявними відомостями, заробляє на життя проституцією, судом визнана недієздатною і схильна до застосування насильства, чому є документальні підтвердження. Так якого біса вона досі вільно ходить вулицями?

— Схильність до насильства була помічена в неї ще в початковій школі, — сказав Фасте. — Схоже, що тут ми маємо справу із справжньою психіатричною хворою.

— Але поки що у нас немає нічого, що пов’язувало б її з убитою парою. — Екстрьом постукав по столу пальцями. — Гаразд, можливо, це вбивство виявиться не таким уже важким у розкритті. У нас є адреса Саландер?

— Вона зареєстрована на Лундаґатан у Сьодермальмі. Податкове відомство повідомляє, що періодично вона підробляла в «Мілтон сек’юриті». Це охоронна агенція.

— І яку ж вона для них виконувала роботу?

— Не знаю. Проте протягом кількох років вона мала від них скромненький річний дохід. Можливо, працювала прибиральницею або ще кимось.

— Гм, — буркнув Екстрьом. — Це потрібно з’ясувати. Але зараз у мене таке відчуття, що треба негайно розшукати цю Саландер.

— Згоден, — сказав Бубланськи. — Деталями займемося потім. Тепер ми вже маємо підозрюваного. Фасте, ви з Куртом поїдете на Лундаґатан і спробуєте затримати Саландер. Будьте обережні! Адже ми не знаємо, раптом у неї є ще й інша зброя, і невідомо, наскільки вона осудна.

— Добре.

— Бубла, — втрутився Екстрьом. — «Мілтон сек’юриті» очолює Драґан Арманський. Я познайомився з ним кілька років тому у зв’язку з іншим розслідуванням. На нього можна покластися. З’їзди до нього й особисто поговори з ним про Саландер. Ти ще встигнеш застати його до кінця робочого дня.

В інспектора Бубланськи зробилося незадоволеним обличчя — почасти тому, що Екстрьом, звертаючись до нього, ужив його прізвисько, почасти тому, що його пропозиція прозвучала як наказ.

— Мудіґ, ти продовжиш пошуки адвоката Б’юрмана. Заглянь до його сусідів. Мені здається, що його теж потрібно швидше знайти.

— Добре.

— Треба пошукати, чи є якийсь зв’язок між Саландер і парою з Енскеда. Також потрібно знайти сліди Саландер в Енскеді в той час, коли сталося вбивство. Ти, Єркере, візьмеш її фотографії і розпитаєш сусідів. Зайди до них увечері. Прихопи з собою хлопців у формі.

Бубланськи замовк і почухав потилицю.

— Чорт забирай! Ще б трішки везіння, і, дивись, ми впораємося з цією справою за сьогоднішній вечір. Адже я думав, що вона затягнеться надовго.

— І ще одне! — додав Екстрьом. — Передбачається зустріч з представниками ЗМІ. Я призначив прес-конференцію на третю годину. Я проведу її як слід, якщо дістану на допомогу когось із представників прес-служби. Думаю, хтось із журналістів зателефонує і вам. Так-от: щодо Саландер і Б’юрмана постарайтеся якомога довше нічого не говорити!

Всі закивали на знак згоди.


Драґан Арманський збирався піти з роботи раніше. Сьогодні був уже Великий четвер, а вони з дружиною хотіли на всі свята поїхати до заміського будинку на Бліде. Він саме застебнув портфель і надягнув пальто, як раптом йому зателефонували знизу з вестибюлю і сказали, що до нього прийшов інспектор кримінального розшуку Ян Бубланськи. Арманський не був знайомий з інспектором Бубланськи, проте вже того, що до нього завітав представник поліції, було досить, щоб, зітхнувши, повернути пальто на вішак. Йому не хотілось нікого приймати, але фірма «Мілтон сек’юриті» не могла дозволити собі бути неввічливою з поліцією. Гостя він зустрів у коридорі біля ліфта.

— Дякую, що погодилися приділити мені час, — почав Бубланськи. — Мій шеф, прокурор Ріхард Екстрьом, переказував вам свої вітання.

Вони потисли одне одному руки.

— Екстрьом… Так, мені доводилося мати з ним справу кілька років тому. Хочете кави?

Взявши в кавовому автоматі два стаканчики, Арманський відчинив двері свого кабінету і посадив Бубланськи за столик перед вікном, біля якого стояли зручні крісла для відвідувачів.

— Арманський — це російське прізвище? — поцікавився Бубланськи. — У мене теж прізвище на — ськи.

— Мої предки родом з Вірменії. А ваші?

— З Польщі.

— Чим я можу стати у пригоді?

Бубланськи дістав блокнот і розгорнув на потрібній сторінці.

— Я працюю над розслідуванням убивства в Енскеді. Думаю, ви чули про це в ранкових новинах.

Арманський кивнув.

— Екстрьом говорив, що ви здатні тримати язика за зубами.

— З моєю роботою сваритися з поліцією ні до чого. Можу вас запевнити, що я вмію мовчати.

— Добре. Зараз ми розшукуємо людину, яка раніше у вас працювала. Це жінка, її звуть Лісбет Саландер. Ви знаєте її?

Арманський відчув, як у животі в нього немов заворушився важкий камінь, але він і бровою не повів.

— З якої причини ви розшукуєте фрекен Саландер?

— Скажімо так: у нас є причини вважати її причетною до цієї справи.

Камінь у животі Арманського виріс розміром і завдавав майже фізичного болю, але вираз його обличчя залишався непроникним. З першого дня знайомства з Лісбет його не покидало тривожне відчуття, що деякі особливості її вдачі неминуче приведуть цю дівчину до якої-небудь катастрофи, але він завжди подумки бачив її в ролі жертви, а не злочинниці.

— Тобто ви підозрюєте Лісбет Саландер у скоєнні подвійного вбивства в Енскеді. Я правильно зрозумів?

Зачекавши секунду, Бубланськи ствердно кивнув.

— Що ви можете розповісти про Саландер?

— А що ви хотіли б знати?

— По-перше, як нам її знайти?

— Вона живе на Лундаґатан. Щоб сказати точну адресу, мені потрібно подивитися записи. У мене є номер її мобільного телефону.

— Адресу ми знаємо. Номер мобільника — це цікаво.

Арманський відійшов до письмового столу, знайшов номер і продиктував його. Бубланськи записав.

— Вона у вас працює?

— Вона працює як індивідуальний підприємець. Іноді я доручав їй деякі справи, починаючи з дев’яносто восьмого року, востаннє це було років півтора тому.

— Яку саме роботу вона виконувала?

— Збирання відомостей.

Бубланськи підвів голову від блокнота і від несподіванки здійняв брови.

— Збирання відомостей, — повторив він здивовано.

— Якщо бути точнішим — вивчення особистих обставин.

— Хвилиночку… Про кого ми говоримо? — вів далі здивований Бубланськи. — Та Лісбет Саландер, яку ми розшукуємо, не змогла навіть отримати свідоцтва про закінчення школи і була визнана недієздатною.

— Тепер це вже не називається визнанням недієздатною, — терпляче поправив співрозмовника Арманський.

— Та начхати на те, як це називається! Дівчина, яку ми розшукуємо, згідно з документами, хвора на важкий психічний розлад і схильна до насильства. Крім того, у нас є документ від соціального відомства, в якому сказано, що наприкінці дев’яностих років вона займалася проституцією. В її паперах ніщо не вказує на те, що вона здатна виконувати кваліфіковану роботу.

— Одна річ папери, інша — людина.

— Ви хочете сказати, що вона здатна виконувати збирання відомостей про особисті обставини для агенції «Мілтон сек’юриті»?

— Не тільки здатна. Вона в цій галузі кого завгодно за пояс заткне.

Бубланськи поволі опустив ручку і насупив брови.

— З ваших слів можна подумати, що ви її поважаєте.

Арманський опустив очі, відчуваючи, що опинився на роздоріжжі. Він завжди знав, що коли-небудь Лісбет Саландер неодмінно у щось уклепається. Він абсолютно не міг уявити собі, яким чином вона могла виявитися замішаною в подвійному вбивстві в Енскеді (чи то як основний винуватець, чи то в якійсь іншій ролі), проте він не міг не визнати, що досить мало знає про її приватне життя. З чим же вона зв’язалася? Арманський пригадав її несподіваний візит і загадкову заяву, що в неї є гроші на життя і робота їй не потрібна.

Єдиним розумним рішенням у цей момент було відмежуватися від Лісбет Саландер, а головне, показати, що вона не має ніякого відношення до «Мілтон сек’юриті». Арманський мимоволі подумав, що не знає самотнішої людини, ніж Лісбет Саландер.

— Я поважаю її професійні здібності. Про них нічого не сказано в характеристиках і показаннях.

— Отже, вам відоме її минуле.

— Я знаю, що в неї є опікун і що в неї було важке дитинство.

— І ви все одно взяли її на роботу.

— Саме тому і взяв.

— Поясніть!

— Колишній її опікун, Хольгер Пальмґрен, був адвокатом старого Ю. Ф. Мілтона. Він піклувався про неї ще відтоді, коли вона була підлітком, і умовив мене взяти її на службу. Спочатку я доручив їй сортування пошти, обслуговування копіювального апарата і таке інше. Потім з’ясувалося, що в ній, виявляється, приховані незвичайні таланти. А записи в звітах соціального відомства, що вона буцімто займалася проституцією, можете просто забути. Це цілковита нісенітниця. У підлітковий період у Лісбет Саландер були важкі роки, і вона справді була дещо шибайголовою, але ж це ще не злочин. А вже в повії вона зовсім не годиться.

— Її нового опікуна звуть Нільс Б’юрман.

— З ним я жодного разу не зустрічався. У Пальмґрена років два тому стався крововилив у мозок. Незабаром після цього Лісбет Саландер припинила на мене працювати. Останнього разу вона виконувала моє завдання півтора року тому.

— Чому ви перестали давати їй роботу?

— Це було не моє рішення. Вона сама перервала зі мною стосунки і, ні слова не сказавши, виїхала за кордон.

— Виїхала за кордон?

— Так, на цілий рік.

— Цього не може бути. Адвокат Б’юрман весь минулий рік регулярно надсилав звіти про зустрічі з нею. У нас в Кунгсхольмі лежать звіти.

Арманський знизав плечима і неголосно хихикнув.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Приблизно два місяці тому, на початку лютого. Вона раптом прийшла, де не взялася, з візитом ввічливості. На той час я вже рік нічого про неї не чув. Увесь минулий рік вона провела за кордоном, подорожуючи по Азії і на Кариби.

— Даруйте, але я щось не розумію! Йдучи сюди, я вважав, що Лісбет Саландер психічно хвора дівчина, яка не закінчила навіть середньої школи і визнана недієздатною. І раптом чую від вас, що ви наймали її як висококваліфікованого фахівця з вивчення особистих обставин, що вона працює як індивідуальний підприємець і заробила стільки грошей, що змогла цілий рік нічого не робити, а подорожувати навколо світу, і попри все це її опікун навіть не вдарив на сполох. Щось тут не сходиться!

— Багато чого не сходиться, коли йдеться про Лісбет Саландер.

— Дозвольте запитати: а що думаєте про неї ви самі?

Арманський трохи помовчав.

— Вона одна з найбільш незалежних людей, яких я будь-коли зустрічав у своєму житті, — мовив він нарешті.

— Незалежних?

— Вона ніколи не робить нічого такого, чого їй не хочеться робити. Їй абсолютно байдуже, що про неї подумають інші. Вона має високорозвинений інтелект і абсолютно ні на кого не схожа.

— Ця божевільна?

— Що ви розумієте під словом «божевільна»?

— Чи здатна вона із спокійною душею вбити двох людей?

Арманський довго мовчав і нарешті сказав:

— Мені дуже шкода, але я не можу відповісти на це питання. Я — цинік. Я вважаю, що в кожній людині ховаються сили, здатні спонукати її на вбивство іншої людини. З розпачу, з ненависті або хоча б заради самозахисту.

— Тобто ви не вважаєте, що це можна повністю виключити.

— Лісбет Саландер нічого не робить без причини. Якщо вона вбила когось, це означає, що, на її думку, у неї були для цього серйозні підстави. Дозвольте запитати: чому ви думаєте, що вона замішана в убивстві в Енскеді?

Бубланськи помовчав вагаючись, потім подивився в очі Арманському:

— Цілком конфіденційно.

— Цілком.

— Знаряддя вбивства належало її опікунові. На ньому знайшли відбитки її пальців.

Арманський зціпив зуби. Це було дуже тяжким доказом.

— Я тільки чув про вбивство в програмі новин. Через що воно сталося? Наркотики?

— Вона якось пов’язана з наркотиками?

— Я нічого такого не знаю. Але, як я вже говорив, у неї був складний підлітковий період і її кілька разів бачили дуже п’яною. Я думаю, що в її медичній карті зазначено, чи балувалася вона наркотиками.

— Труднощі в тому, що нам невідомий мотив убивства. Ці двоє були працюючими людьми. Вона — кримінолог, от-от мала захистити докторську. Він — журналіст. Їх звали Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вам ці імена нічого не говорять?

Арманський похитав головою.

— Ми намагаємося зрозуміти, який зв’язок існував між ними і Лісбет Саландер.

— Я ніколи нічого про них не чув.

Бубланськи підвівся з крісла:

— Дякую, що приділили мені стільки часу, було дуже цікаво з вами поговорити. Не знаю, чи багато корисного я почерпнув з цієї розмови, але сподіваюся, що все сказане залишиться між нами.

— Можете не турбуватися.

— Я ще зайду до вас, якщо знадобиться. І якщо раптом Лісбет Саландер дасть про себе знати, то…

— Само собою, — відповів Драґан Арманський.

Вони потисли одне одному руки. У дверях Бубланськи зупинився і знов обернувся:

— Можливо, ви знаєте когось, з ким спілкується Лісбет Саландер? Друзі, знайомі…

Арманський похитав головою:

— Я абсолютно нічого не знаю про її приватне життя. Один з небагатьох, хто має для неї значення, — Хольгер Пальмґрен. Напевно, вони бачаться. Він у реабілітаційному центрі для інвалідів в Ерставікені.

— До неї ніхто не ходив у гості, коли вона тут працювала?

— Ні. Вона працювала за власним графіком, а сюди приходила тільки доповісти про результати. З клієнтами вона, за небагатьма винятками, теж не зустрічалася. Можливо…

Арманському раптом спала на думку несподівана річ.

— Що?

— Можливо, є ще одна людина, що підтримує з нею стосунки. Це журналіст, з яким вона спілкувалася два роки тому і який запитував про неї, коли вона була за кордоном.

— Журналіст?

— Його звуть Мікаель Блумквіст. Пам’ятаєте справу Веннерстрьома?

Бубланськи зняв руку з дверної ручки і поволі попрямував назад до Драґана Арманського:

— Убитих в Енскеді виявив Мікаель Блумквіст. Ви щойно підтвердили зв’язок між Саландер і жертвами злочину.

І Арманський знову відчув, як у животі заворушився важенний камінь.

Розділ 14

Великий четвер, 24 березня

Упродовж півгодини Соня Мудіґ тричі намагалася додзвонитися до Нільса Б’юрмана і щоразу чула у відповідь, що абонент зараз недоступний.

О пів на четверту вона сіла в машину, поїхала на Уденплан і подзвонила у вже знайомі двері. Результат був той самий, що й уранці. Наступні двадцять хвилин вона присвятила тому, що обійшла інші квартири цього будинку, розпитуючи сусідів, чи не відомо їм що-небудь про нинішнє місцеперебування Б’юрмана.

В одинадцяти з дев’ятнадцяти квартир, які вона обійшла, нікого не виявилось дома. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що вибрала невдалий час, та й узагалі у великодні свята розраховувати нема на що. У восьми квартирах мешканці відгукнулися на її дзвінок і зголосились надати допомогу. Мешканці п’яти квартир знали, хто такий Б’юрман — це люб’язний і ввічливий добродій з четвертого поверху, але ніхто не міг сказати, де він зараз. Після довгих розпитувань з’ясувалося, що Б’юрман, здається, спілкувався зі своїм сусідом, бізнесменом на прізвище Шьоман. Проте на її дзвінок і там ніхто не відчинив двері.

Засмучена Соня Мудіґ нарешті ще раз зателефонувала Б’юрманові, дочекалась, поки увімкнувся автовідповідач, а потім назвала себе, залишила номер свого мобільника і попросила при першій змозі з нею зв’язатися.

Повернувшись до його квартири, вона написала на аркуші з блокнота записку з проханням зателефонувати, додала до записки свою візитку й опустила в його поштову скриньку. В ту мить, коли вона збиралася закрити отвір поштової скриньки, у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Вона нахилилась і прислухалася: сигнал пролунав чотири рази, потім увімкнувся автовідповідач, але повідомлення не надійшло.

Закривши скриньку, вона постояла, дивлячись на двері. Вона й сама не могла б сказати, що змусило її натиснути на ручку, і тут вона, на свій подив, виявила, що замок не замкнуто. Відчинивши двері, Соня заглянула в хол.

— Є хто-небудь? — обережно спитала вона і прислухалася.

У відповідь не пролунало ані звуку.

Вона ступила крок у хол і зупинилась, вагаючись. Її вчинок можна було витлумачити як порушення права на недоторканність житла — без ордера на обшук їй не слід було входити до Б’юрманової квартири, навіть якщо двері незамкнено. Глянувши ліворуч, з холу вона побачила частину вітальні. Соня вже вирішила була піти, аж раптом її погляд упав на тумбочку, що стояла в холі, на якій красувалась картонна коробка від револьвера марки «Кольт Маґнум».

Несподівано Соні Мудіґ стало моторошно. Розстебнувши куртку, вона дістала свою службову зброю, чого раніше майже ніколи не робила.

Знявши револьвер із запобіжника і тримаючи його дулом униз, вона пройшла до вітальні і заглянула в двері. У кімнаті вона не помітила нічого особливого, але неприємне відчуття, яке її охопило, тільки посилилось. Повернувшись у хол, вона заглянула до кухні. Порожньо. Вона пройшла в коридор і відшукала двері до спальні.

Адвокат Нільс Б’юрман, голий, стояв навколішки перед ліжком, опустивши на нього голову, ніби збирався прочитати на ніч молитву.

Соня побачила його збоку і вже з порога зрозуміла, що він мертвий. Постріл в потилицю зніс йому півлоба.

Соня Мудіґ позадкувала до виходу з квартири. Опинившись на майданчику, вона, не випускаючи з руки револьвера, вийняла мобільник і зателефонувала кримінальному інспекторові Бубланськи. Він не відповідав. Тоді вона зателефонувала прокуророві Екстрьому і запам’ятала час. Було вісімнадцять хвилин на п’яту.


Ханс Фасте розглядав під’їзд будинку, де, згідно з переписом населення, була зареєстрована, а тому, можливо, й жила Лісбет Саландер. Він подивився на Курта Свенссона, потім перевів погляд на годинник. Десять хвилин на п’яту.

Дізнавшись від консьєржки код під’їзду, вони вже побували в будинку і послухали під дверима, що діється в квартирі з табличкою «Саландер — Ву». Зсередини не доносилось ані звуку, і на дзвінок ніхто не вийшов. Тоді вони повернулися в машину і стали спостерігати за під’їздом.

З машини вони зателефонували у довідковий відділ і дізналися, що недавно в контракт на володіння квартирою на Лундаґатан була включена якась Міріам Ву, тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року народження, яка раніше проживала на площі Святого Еріка.

Над радіоприймачем у них була прикріплена паспортна фотографія Лісбет Саландер. Фасте висловився на кшталт того, що вона схожа на сороку.

— Чорт забирай! Щось повії стають усе страховиднішими. Таку без особливої потреби навряд чи хто захоче зняти.

Курт Свенссон нічого не відповів.

О четвертій двадцять їм зателефонував Бубланськи і повідомив, що він вийшов від Арманського і прямує до «Міленіуму». Фасте і Свенссона він просив почекати його на Лундаґатан. Лісбет Саландер треба буде відвести на допит, але прокурор ще не вважає, що її можна пов’язувати з убивством в Енскеді.

— Ага, — сказав Фасте. — Бубла говорить, що прокурор не любить заарештовувати підозрюваних, поки вони не зізналися.

Курт Свенссон мовчав. Вони ліниво поглядали на перехожих на вулиці.

У двадцять хвилин на п’яту на мобільник Ханса Фасте зателефонував прокурор Екстрьом.

— Події розгортаються. Адвоката Б’юрмана знайдено, він лежить у своїй квартирі застрелений. З моменту смерті минуло не менше доби.

Ханс Фасте так і підскочив на сидінні:

— Зрозумів вас. Що ми повинні робити?

— Я вирішив оголосити Лісбет Саландер у розшук. Її відсутність дає вагому підставу запідозрити її в потрійному вбивстві. Ми оголошуємо негайний розшук по всьому лену. Її потрібно затримати. Вона небезпечна і, можливо, озброєна.

— Зрозумів.

— Я висилаю на Лундаґатан пікет. У них буде дозвіл увійти й оглянути квартиру.

— Зрозумів.

— Бубланськи з вами зв’язувався?

— Він у «Міленіумі».

— І, очевидно, вимкнув свій мобільний. Спробуйте додзвонитися до нього і проінформувати про перебіг подій.

Фасте і Свенссон переглянулися.

— Питання, що нам робити, коли вона з’явиться, — сказав Курт Свенссон.

— Якщо вона буде сама і обставини це дозволять, ми самі її візьмемо. Якщо вона встигне повернутися до квартири, діятиме пікет. Ця дівчина — божевільна і лише дивиться, кого б убити. У квартирі в неї може бути прихована інша зброя.


Поклавши чималий стос рукописів на стіл Еріки Берґер, Мікаель Блумквіст раптом відчув смертельну втому і важко опустився в крісло для відвідувачів біля вікна, що виходило на Гьотґатан. Усю другу половину дня він намагався вирішити, як бути з незавершеною книгою Даґа Свенссона.

Це була дражлива тема. Минуло лише кілька годин після загибелі Даґа, а його працедавець уже з усієї сили роздумував, як розпорядитися його журналістською спадщиною. Мікаель усвідомлював, що на сторонній погляд його поведінка могла видатися цинічною і бездушною. Сам він сприймав це інакше. Він почував себе немов підвішеним у порожнечі — кожному працюючому журналісту відомий цей «синдром невагомості», що додає сили в кризовій ситуації.

Коли інші люди вдаються в горе, журналісти, що працюють з новинами, трудяться особливо ревно. І незважаючи на приголомшуючий удар, якого зазнали всі нинішні члени редакції «Міленіуму» ранком Великого четверга, професіоналізм переміг особисті почуття і вони з головою поринули в роботу.

Мікаелю це здавалося чимось само собою зрозумілим. Даґ Свенссон був зліплений з того ж тіста і на його місці вчинив би так само. Даґ Свенссон залишив у спадок рукописи, в яких висловлювався вибухонебезпечний сюжет. Він витратив кілька років на збирання матеріалу, сортування фактів; у цю роботу він уклав усю душу, але йому не вдалося довести її до кінця.

Головне, що він працював у «Міленіумі».

Вбивство Даґа Свенссона і Міа Берґман не було подією особливого масштабу, як, наприклад, убивство Улофа Пальме, що шокувало всю країну, за ними не буде оголошено національний траур. Але для співробітників «Міленіуму» цей удар був, мабуть, навіть сильнішим, позаяк торкнувся їх особисто. У Даґа Свенссона були широкі зв’язки в журналістських колах, і ці люди ставитимуть незручні питання.

Тепер перед Мікаелем і Ерікою постало завдання закінчити роботу над книгою Даґа Свенссона і з’ясувати, хто скоїв це вбивство і чому.

— Я можу відновити текст, — сказав Мікаель. — Нам з Малін потрібно буде пройтися по книжці, не пропускаючи ані рядка, і заповнити посилання, що їх бракувало, щоб ніщо не залишилося недомовленим. Головним чином потрібно просто йти шляхом, наміченим у записах Даґа, але в розділах п’ятому і шостому, які побудовані здебільшого на інтерв’ю, взятих Міа, у нас залишаються нерозв’язані проблеми, бо тут ми іноді просто не знаємо, з яких це взято джерел. Але я вважаю, що як першоджерелом ми можемо користуватись її дисертацією.

— У нас немає останнього розділу.

— Вірно. Але в мене є Даґові начерки, і ми з ним стільки разів їх обговорювали, що я точно знаю хід його думок. Я пропоную просто зробити загальне резюме і поставити його як післямову, в якій я опишу його погляди.

— Гаразд. Але чи не вийде так, що ми припишемо йому власні думки?

— Цього не станеться. Я напишу розділ від свого імені і поставлю під ним підпис. Буде цілком зрозуміло, що це пишу я, а не він. Я розповім, чому він почав роботу над цією книгою і що він був за людина, а наостанку наведу те, що він говорив під час наших розмов — за останні місяці їх було не менше десяти. Багато що я можу процитувати з його власних начерків. По-моєму, це буде непоганий матеріал.

— Чорт забирай! Зараз мені більше, ніж коли-небудь раніше, хочеться опублікувати цю книгу, — сказала Еріка.

Мікаель кивнув. Він чудово розумів, про що вона думає.

Еріка Берґер поклала на стіл окуляри для читання і похитала головою. Вона встала, налила дві філіжанки кави з термоса і сіла навпроти Мікаеля.

— У нас з Крістером є приблизний план наступного числа. Ми візьмемо дві статті, призначені для подальших чисел, і додамо тексти наших незалежних журналістів. Але це все одно буде безглузде число без певної теми.

Вони помовчали.

— Ти слухав новини?

Мікаель заперечливо похитав головою.

— Ні. Я і так наперед знаю, що вони скажуть.

— В усіх новинах це вбивство — головна тема. На другому місці — добірка з центру.

— Тобто більше нічого в країні не відбувалося.

— Поліція ще не назвала імен Даґа й Міа. Їх називають працюючою парою. І поки не кажуть, що це ти їх знайшов.

— Думаю, поліція зробить усе, щоб приховати цей факт. В усякому разі, для нас це вигідно.

— Навіщо поліції це приховувати?

— Для того, що поліція взагалі не любить зв’язуватися із ЗМІ. Для неї це цирк. Я досить відома людина, і тому поліція тільки рада, що ніхто не знає, що це я їх знайшов. Думаю, що скоро — сьогодні вночі або завтра вранці — про це стане відомо.

— У такі молоді роки і стільки цинізму!

— Не такі вже ми з тобою молоді, Ріккі. Я це відчув, коли мене допитувала та жінка з поліції. Вона здалася мені схожою на студентку.

Еріка невесело засміялася. Їй вдалося поспати вночі кілька годин, але зараз вона вже відчувала втому. А скоро їй доведеться постати перед публікою в ролі головного редактора однієї з найбільших в країні газет. Ні, досить відкладати, час уже поділитися цією новиною з Мікаелем.

— Недавно телефонував Хенрі Кортес. Він повідомив, що слідчий на прізвище Екстрьом збирав о третій годині щось на кшталт прес-конференції.

— Ріхард Екстрьом?

— Так. Ти його знаєш?

— Він учинив цілком політично. ЗМІ гарантовано влаштують цирк. Адже вбиті не якісь там ринкові торговці з глушини. Ця справа не може не викликати великого галасу.

— За його словами, поліція вже напала на слід і сподівається незабаром розкрити справу. Але загалом і в цілому він не сказав нічого. Зате журналістів на прес-конференції зібралася повнісінька зала.

Мікаель тільки знизав плечима і провів рукою по очах.

— Я ніяк не можу забути образ мертвої Міа, він так і стоїть у мене перед очима. Чортзна-що! Я ж тільки недавно з ними познайомився.

Еріка похмуро кивнула:

— Поживемо — побачимо. Я впевнена, це який-небудь бісів псих…

— Не знаю, не знаю. Я тут думав про це весь день.

— Що ти маєш на увазі?

— У Міа стріляли збоку. Я бачив у неї вхідний отвір кулі збоку на шиї і вихідний у лобі. Даґові вистрілили прямо в лоб, і куля вийшла через потилицю. Наскільки я зрозумів, було зроблено всього два постріли. Не схоже на роботу божевільного.

Еріка задумливо подивилась на Мікаеля:

— Що ти цим хочеш сказати?

— А якщо це був не божевільний, значить, має бути якийсь мотив. І чим більше я над цим думаю, тим більше мені здається, що цей манускрипт дуже добре підходить як мотив.

Мікаель показав на пачку паперів, що лежала на столі перед Ерікою. Еріка перевела погляд туди, потім вони подивились одне на одного.

— Це не обов’язково повинно мати відношення до самої книги. Можливо, вони дуже далеко зайшли в своїх розслідуваннях і їм вдалося… Не знаю… Але хтось міг відчути, що йому загрожує небезпека.

— І найняти кілера. В американських фільмах так і буває, Мікке. У книзі йдеться про тих, хто користується послугами повій, перелічуються імена поліцейських, політиків, журналістів… Що ж, це означає, хтось із них убив Даґа й Міа?

— Не знаю, Ріккі. Але ми планували за три тижні надрукувати найбільш убивчий матеріал про постачання секс-рабинь, який будь-коли публікувався в Швеції.

Тут у двері заглянула Малін Ерікссон і повідомила, що прийшов кримінальний інспектор Ян Бубланськи і хоче поговорити з Мікаелем Блумквістом.


Привітавшись за руку з Ерікою Берґер і Мікаелем Блумквістом, Бубланськи всівся в третє крісло біля столу, розташованого перед вікном. Уважно подивившись на Мікаеля Блумквіста, він відзначив його запалі очі і відрослу за добу щетину.

— З’явилося щось нове? — спитав Мікаель Блумквіст.

— Можливо. Наскільки мені відомо, це ви знайшли в Енскеді вбитих і викликали поліцію.

Мікаель утомлено кивнув.

— Я знаю, що ви ще вночі відповідали на питання чергового слідчого, але хотілося б уточнити деякі деталі.

— Що вас цікавить?

— Чому ви такої пізньої пори приїхали до Свенссона і Берґман?

— Це вже не деталь, а цілий роман, — утомлено посміхнувся Мікаель. — Я був у гостях у сестри на званому обіді, вона живе в районі новобудов. Даґ Свенссон зателефонував мені на мобільник і сказав, що не зможе, як ми з ним домовлялися, зайти до редакції у Великий четвер, тобто сьогодні. Він збирався занести туди фотографії для Крістера Мальма. Річ у тім, що вони з Міа вирішили з’їздити на великодні вихідні до батьків Міа, для цього їм потрібно було виїхати дуже рано. Він запитав, чи не можна йому замість редакції заглянути завтра вранці до мене додому. Я відповів, що перебуваю зараз не так далеко і, повертаючись назад від сестри, можу сам заїхати до нього.

— Значить, ви поїхали до Енскеда по фотографії?

Мікаель кивнув.

— Ви не уявляєте собі, який міг бути мотив убивства Свенссона і Берґман?

Мікаель і Еріка перезирнулись, але промовчали.

— Ну то як?

— Ми, звичайно, обговорювали сьогодні це питання, але не прийшли до єдиної думки. Точніше, у нас немає впевненості. Тому нам не хотілося б говорити про припущення.

— Розповідайте!

Мікаель пояснив, про що йдеться в майбутній книзі Даґа Свенссона і що вони з Ерікою підозрюють можливий зв’язок убивства з її змістом. Бубланськи помовчав, перетравлюючи отриману інформацію.

— Значить, Свенссон збирався викрити поліцейських.

Розмова набувала дуже неприємного характеру. Бубланськи виразно уявив собі, в якому контексті по засобах масової інформації піде гуляти інформація про «поліцейський слід».

— Ні,— заперечив Мікаель. — Він збирався викрити злочинців, серед яких, можливо, є поліцейські. До речі, він також збирався згадати про кількох представників тієї професійної групи, до якої належу я, тобто про журналістів.

— І ви маєте намір зараз розголосити цю інформацію?

Мікаель поглянув на Еріку.

— Ні, — відповіла вона. — Сьогодні ми якраз займалися весь день тим, щоб замінити зміст чергового числа. Найпевніше, ми опублікуємо книгу Даґа Свенссона, але тільки якщо дізнаємося, що сталося. І за нинішніх обставин книгу доведеться значно переробити. Можу вас заспокоїти: ми не маємо наміру ускладнювати роботу слідства у справі про вбивство двох наших друзів.

— Мені потрібно подивитись робоче місце Даґа Свенссона, а позаяк це редакція журналу, то, можливо, знадобиться також провести обшук у приміщенні.

— Весь матеріал у настільному комп’ютері Даґа Свенссона.

— Зрозуміло, — кивнув Бубланськи.

— Я вже розбирав його письмовий стіл, — сказав Мікаель. — Я прибрав з його матеріалів деякі записи, в яких були вказані імена джерел, що побажали залишитися анонімними. Все решта у вашому розпорядженні. Я поклав на стіл записку, щоб там нічого не чіпали і не перекладали. Але проблема в тому, що до виходу з друку зміст книги Даґа Свенссона повинен зберігатися в таємниці. Тому нам би дуже не хотілося, щоб рукопис ходив по руках у поліції, тим паче що ми збираємося викрити кількох поліцейських.

«От чорт! — подумав Бубланськи. — І як же я раніше не здогадався послати сюди кого-небудь ще вранці». Проте він тільки кивнув і не став розвивати цієї теми.

— Гаразд. Є одна особа, яку ми хочемо допитати у зв’язку з убивством. У мене є підстави вважати, що ця особа вам знайома. Я хочу знати, що вам відомо про жінку на ім’я Лісбет Саландер.

Першої миті Мікаель Блумквіст від несподіванки став схожий на живий знак питання. Бубланськи відзначив, що Еріка Берґер кинула на нього пронизливий погляд.

— Я щось не розумію!

— Ви знайомі з Лісбет Саландер?

— Так, я знайомий з Лісбет Саландер.

— Що це за знайомство?

— А чому ви питаєте?

Бубланськи досадливо махнув рукою:

— Я вже сказав, що ми хочемо поставити їй деякі питання у зв’язку з убивством. То якого роду ваше знайомство?

— Але ж це… це цілковита бридня! Лісбет Саландер ніяк не пов’язана з Даґом Свенссоном і Міа Берґман.

— От ми й займемося тим, щоб спокійно і без поспіху з’ясувати цей факт, — терпляче відповів Бубланськи. — Але моє питання не скасовується: як ви познайомилися з Лісбет Саландер?

Мікаель почухав щетину на підборідді, протер очі, намагаючись зібратися з думками, і нарешті зустрівся поглядом з Бубланськи.

— Два роки тому я наймав Лісбет Саландер для збирання матеріалу щодо зовсім іншої справи.

— Що це за справа?

— Дуже шкодую, але це питання порушує конституційні гарантії, захист приватного життя і таке інше. Повірте мені на слово, це не мало ані найменшого стосунку до Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це було зовсім інше розслідування, яке давно закінчене.

Бубланськи зважив почуте. Йому не подобалося, коли йому заявляли, що є таємниці, які не можна розкривати навіть у зв’язку з розслідуванням убивства, проте вирішив до певного часу не наполягати.

— Коли ви востаннє бачили Лісбет Саландер?

Мікаель помовчав, обдумуючи відповідь:

— Так от: востаннє я спілкувався з Лісбет Саландер восени позаминулого року. Того року до Різдва всі наші справи були закінчені, і після цього вона зникла з міста. Понад рік я її ніде не бачив, і так було до минулого тижня.

Еріка Берґер звела брови, і Бубланськи зробив висновок, що для неї це новина.

— Розкажіть, як ви зустрілися.

Набравши в груди побільше повітря, Мікаель коротко описав те, що відбулося біля її будинку на Лундаґатан. Бубланськи слухав його з усе зростаючим здивуванням, намагаючись зрозуміти, правда це чи Мікаель усе вигадав.

— То ви з нею не розмовляли?

— Ні, вона сховалася за будинками у верхньому кінці Лундаґатан. Я прочекав досить довго, але вона більше не з’являлася. Я написав їй листа і попросив, щоб вона дала про себе знати.

— І вам нічого не відомо ні про які зв’язки між нею і парою з Енскеда?

— Ні.

— Гаразд. Ви можете описати чоловіка, який, за вашими словами, напав на неї?

— Навряд чи. Він відразу накинувся на неї, вона захищалася, потім утекла. Я бачив його приблизно на відстані сорока або сорока п’яти метрів. Діло було вночі, на вулиці було темно.

— Ви були п’яні?

— Я був трохи напідпитку, але не п’яний як чіп. Це був блондин з волоссям, зібраним у кінський хвіст, з товстим пивним животом, одягнений у коротку, до пояса, куртку. Піднімаючись сходами на Лундаґатан, я бачив його тільки зі спини, але потім він обернувся, щоб ударити мене. Мені здається, у нього було худе обличчя і світлі, близько посаджені очі.

— Чому ти не розповідав про це раніше? — втрутилась Еріка Берґер.

Мікаель Блумквіст знизав плечима:

— Спочатку завадили свята, і ти поїхала до Ґетеборга брати участь у цих клятих дебатах. У понеділок тебе не було, а у вівторок ми тільки мигцем бачились. І ця подія якось відійшла на задній план.

— Але після того, що сталося в Енскеді… Ви нічого не сказали про це в поліції, — уточнив Бубланськи.

— А з якої речі мені було говорити про це в поліції? З таким же успіхом я міг би розповісти про те, що зловив на місці злочину злодюжку, який місяць тому спробував обікрасти мене в метро на станції «Т-Сентрален». Між пригодою на Лундаґатан і тим, що сталося в Енскеді, немає ніякого зв’язку.

— Але ви не заявили до поліції про напад?

— Ні.

Мікаель трохи помовчав, не знаючи, на що зважитися:

— Лісбет Саландер дуже дорожить недоторканністю свого приватного життя. У мене була думка піти до поліції, але потім я подумав, що вона має право сама вирішувати, чи подавати їй заяву. У будь-якому разі я хотів спершу поговорити з нею.

— Але ви цього так і не зробили?

— Я не розмовляв з Лісбет Саландер від другого дня Різдва минулого року.

— Чому ваші, якщо можна так сказати, стосунки були перервані?

Мікаель спохмурнів і відповів, ретельно добираючи слова:

— Я цього не знаю. Вона несподівано перервала зі мною всі контакти.

— Що-небудь сталося?

— Ні. Тобто ніяких сварок або скандалів, якщо ви це маєте на увазі. Тільки-но у нас були дружні взаємини, як раптом вона перестала відповідати на телефонні дзвінки. Так вона зникла з мого життя.

Зваживши Мікаелеву відповідь, Бубланськи вирішив, що, мабуть, він говорить правду, тим паче що це підкріплювала і майже ідентична розповідь Драґана Арманського про те, як вона раптом перестала з’являтися в «Мілтон сек’юриті». Очевидно, минулої зими у Лісбет Саландер щось сталося. Бубланськи звернувся до Еріки Берґер:

— Ви теж знайомі з Лісбет Саландер?

— Я бачила її тільки одного разу. Ви не могли б пояснити, чому у зв’язку з тим, що трапилося в Енскеді, ви ставите питання про Лісбет Саландер?

Бубланськи заперечливо похитав головою.

— Вона має деяке відношення до справи. Ось усе, що я можу сказати. Але мушу признатися, що чим більше я чую про Лісбет Саландер, тим більше вона мене дивує. Що вона за людина?

— Тобто? — не зрозумів Мікаель.

— Ну, як би ви, наприклад, її описали?

— У професійному плані вона один з кращих пошуковців, яких я будь-коли зустрічав.

Еріка Берґер покосилась на Мікаеля Блумквіста і закусила губу. Бубланськи був переконаний, що для цілісної картини не вистачає якоїсь деталі і що їм, здається, відомо щось таке, чого вони не хочуть йому говорити.

— Ну а в особистому плані?

Мікаель мовчав досить довго, перш ніж відповів:

— Вона дуже самотня і незвичайна людина. Вона дуже нетовариська і не любить розповідати про себе. В той же час у неї дуже сильна воля і тверді моральні принципи.

— Моральні принципи?

— Так. Свої власні переконання. Неможливо змусити її вчинити наперекір своїм переконанням. У її світі всі речі діляться, так би мовити, на правильні і неправильні.

Бубланськи подумки відзначив, що, описуючи Лісбет Саландер, Мікаель Блумквіст знову вжив ті ж самі слова, що й Драґан Арманський. Двоє людей, що знали її, висловили про неї абсолютно однакову думку.

— Ви знаєте Драґана Арманського? — спитав Бубланськи.

— Ми кілька разів зустрічалися. Торік, коли я намагався з’ясувати, куди поділась Лісбет, ми з ним посиділи разом у пивниці.

— І ви кажете, що вона чудовий пошуковець, — нагадав Бубланськи.

— Кращої за неї я нікого не зустрічав, — повторив Мікаель.

Якийсь час Бубланськи тарабанив пальцями по столу, повернувшись до вікна, з якого виднів безперервний людський потік, що рухався по Гьотґатан. Його враження були дуже суперечливі. З документів психіатричної експертизи, здобутих Хансом Фасте в Опікунській раді, випливало, що Лісбет Саландер хвора на глибокі порушення психіки, що вона схильна до насильства і мало не розумово відстала. З відгуків же Арманського і Блумквіста поставав цілком інший портрет, який різко відрізнявся від висновку психіатрів, що ґрунтувався на багаторічних спостереженнях. І Блумквіст, і Арманський описували її як дуже незвичайну людину, але в голосі обох при цьому чулось захоплення.

Блумквіст на додачу сказав, що у них із Саландер «були стосунки», що, мабуть, указувало на зв’язок сексуального характеру. Бубланськи подумав, що цікаво було б дізнатися, які правила діють відносно осіб, оголошених недієздатними. Можливо, Блумквіст винен у якихось порушеннях, наприклад безвідповідально скористався довірою недієздатної особи, що перебуває в залежному становищі.

— А як ви ставились до її обмежених соціальних можливостей? — спитав Бубланськи.

— Обмежені можливості? Що це означає?

— До того, що вона перебуває під опікою, і до її психіатричних проблем?

— Під опікою? — здивовано повторив Мікаель.

— Психіатричні проблеми? — спитала Еріка Берґер.

Бубланськи здивовано переводив погляд з Мікаеля Блумквіста на Еріку Берґер і назад. Вони нічого не знали. Вони справді нічого не знали! Раптом Бубланськи відчув велику досаду на Блумквіста й Арманського, а найбільше на Еріку Берґер з її елегантним убранням і розкішним кабінетом з видом на Гьотґатан. Ач! Сидить тут і повчає людей, що вони мусять думати про те чи про інше! Проте своє роздратування він спрямував проти Мікаеля.

— Не знаю, що сталося з вами і з Арманським! — заговорив він.

— Даруйте?

— Лісбет Саландер майже не виходила з психлікарні, коли була підлітком. Спираючись на результати психіатричного обстеження, цивільний суд ухвалив рішення, що вона не може сама вести свої справи. Її було оголошено недієздатною. Документально підтверджено, що вона страждає на схильність до насильства і в неї все життя були непорозуміння з властями. І зараз вона підозрюється в… причетності до подвійного вбивства. А ви з Арманським говорите про неї так, мовби вона якась принцеса!

Мікаель Блумквіст сидів не ворухнувшись і не зводив очей з Бубланськи.

— З вашого дозволу, я б висловив це так, — вів далі інспектор. — Ми шукали зв’язок між Лісбет Саландер і вбитою в Енскеді парою. Сполучною ланкою виявилися ви — людина, яка знайшла обидві жертви. Ви хочете це якось прокоментувати?

Мікаель відкинувся на спинку крісла. Заплющивши очі, він намагався розібратися в ситуації. Лісбет Саландер підозрюється у вбивстві Даґа й Міа. Це неправильно. Цього не може бути. Хіба вона здатна на вбивство? Зненацька перед внутрішнім поглядом Мікаеля постало її обличчя і той вираз, з яким вона кинулася на Мартіна Ванґера з ключкою для гольфа. Вона, безперечно, убила б його. Вона не зробила цього тільки тому, що їй треба було поспішати рятувати його, Мікаелеве, життя. Він машинально поторкав шию в тому місці, де її стискав зашморг Мартіна Ванґера. Але Даґ і Міа? Ні, в цьому немає ніякого сенсу.

Мікаель усвідомлював, що Бубланськи пильно спостерігає за ним. Так само як Драґанові Арманському, йому довелось вибирати. Рано чи пізно йому все одно треба вирішити, на чий бік йому стати, якщо Лісбет Саландер буде притягнута до суду за обвинуваченням у вбивстві. То винна вона чи не винна?

Перш ніж він устиг відкрити рот, щоб відповісти, на столі Еріки задзвонив телефон. Вона зняла слухавку, потім простягнула її інспекторові Бубланськи.

— Вас питає людина, яка назвалася як Ханс Фасте.

Бубланськи взяв слухавку й уважно вислухав, що йому говорили. Мікаель і Еріка помітили, як поступово мінявся вираз його обличчя.

Вони мовчки чекали.

— Так яку ти говорив адресу? Лундаґатан… Гаразд. Я тут поблизу і зараз під’їду.

Бубланськи квапливо підвівся з крісла:

— Вибачте, я мушу перервати нашу розмову. Нинішнього опікуна Лісбет Саландер щойно знайдено застреленим. Тепер її оголошено в розшук як підозрювану в трьох убивствах.


Взяття квартири на Лундаґатан в тактичному відношенні великих труднощів не становило. Ханс Фасте і Курт Свенссон залишились чекати, сховавшись за капотом автомобіля, тоді як озброєний до зубів поліцейський пікет зайняв сходову клітку й увірвався до дворового флігеля.

Через дві хвилини озброєні поліцейські переконалися в тому, що Фасте і Свенссон і без того вже знали. У квартирі ніхто не відгукувався на дзвінки.

Від Цинкенсдамма до Хьогалідської церкви було встановлено загородження, на прикрість пасажирів автобуса номер 66. Ханс Фасте оглянув вулицю: один автобус застряг за лінією загородження на схилі і не міг рушити ні назад, ні вперед. Урешті-решт Фасте сам підійшов і наказав поліцейському, що там стояв, відійти вбік і пропустити автобус. Безліч цікавих зібралися на пагорбі у верхній частині Лундаґатан і спостерігали звідти за метушнею, що панувала внизу.

— Напевно, можна було зробити це якось простіше, — сказав Фасте.

— Простіше, аніж що? — спитав Свенссон.

— Простіше, аніж посилати штурмовий загін, коли тільки й треба, що заарештувати якесь дівчисько.

Курт Свенссон утримався від коментарів.

— В усякому разі, наскільки мені відомо, йдеться про дівчисько зростом півтора метра і вагою сорок кілограмів, — додав Фасте.

Вирішено було, що молотом вибивати двері в квартиру немає потреби. Бубланськи підоспів на місце, коли слюсар висвердлював замок, щоб запустити у квартиру штурмовий загін. Знадобилося всього лише вісім секунд, щоб неозброєним оком оглянути сорок п’ять метрів житлової площі і переконатися, що Лісбет Саландер не ховається ні під ліжком, ні у ванній кімнаті, ні в одній із шаф. Після цього Бубланськи дав знак своїм помічникам, що можна увійти.

Троє поліцейських з цікавістю роззиралися в ідеально прибраній і зі смаком обставленій квартирці. Всі меблі прості, кухонні стільці пофарбовані в різні світлі пастельні кольори. На стінах кімнати висіли вставлені в рамки чорно-білі художні фотографії. У кутку передпокою розташовувалася полиця із CD-програвачем і великою колекцією дисків. Бубланськи переконався, що серед них було все, починаючи від хард-року і кінчаючи оперою. Все мало досить вишуканий вигляд, стильний і зі смаком.

Курт Свенссон обшукав кухню і не знайшов там нічого вартого уваги. Він перегорнув складені в стос газети і перевірив вміст посудної шафи, духовки і морозильної камери холодильника.

Фасте оглядав шафи і шухляди письмового столу в спальні. Наткнувшись на кайданки і різні іграшки із секс-шопу, він тихенько свиснув. В одній із шаф він знайшов набір одягу з латексу, сам вигляд якого вже неабияк стурбував би його матусю.

— Тут весело проводили час, — мовив він, виставивши перед собою лаковий наряд, створений, якщо вірити етикетці, дизайнерами якогось невідомого йому «Доміно фешн».

Бубланськи поглянув на столик у передпокої, де лежала ціла купка нерозпечатаних листів, адресованих не кому іншому, як Лісбет Саландер. Переглянувши всю пачку, він зрозумів, що вона складається з рахунків і банківських виписок, серед яких стався тільки один особистий лист, — від Мікаеля Блумквіста. Поки виходило, що останній говорив правду. Потім інспектор нагнувся і підняв з підлоги свіжу пошту, на якій відбилися сліди поліцейських чобіт. Кореспонденція складалася з журналу «Тай-про-боксинґ», безкоштовного журналу про новини Сьодермальма та трьох конвертів, на яких адресатом значилася Міріам By.

У Бубланськи виникла неприємна підозра. Він зайшов у ванну і відчинив шафку. У ній він знайшов картонну коробку з альведоном і напівпорожнім тюбиком з цитодоном. При цитодоні був відповідний рецепт. Ліки були виписані на ім’я Міріам By. У шафці була тільки одна зубна щітка.

— Фасте, чому на дверях написано «Саландер — Ву»? — спитав Бубланськи.

— Не маю уявлення, — відповів Фасте.

— Добре. Ще я хотів би запитати, чому на підлозі лежить пошта, адресована якійсь Міріам Ву, а у ванній у шафці лежить тюбик цитодона з рецептом на ім’я Міріам By? І чому там тільки одна зубна щітка? І ще чому, якщо, згідно з нашими даними, зріст Лісбет Саландер — від землі не видно, ті шкіряні брюки, які ти якраз тримаєш у руках, підходять персоні, зріст якої має бути не менше ста сімдесяти п’яти сантиметрів?

Ненадовго в квартирі запала ніякова мовчанка.

Першим її перервав Курт Свенссон.

— Тьху ти! — тільки й мовив він.

Розділ 15

Великий четвер, 24 березня

Повернувшись нарешті додому після цілого дня наднормової роботи, Крістер Мальм відчув, що страшенно втомився і замучився. З кухні линули пряні запахи. Він увійшов туди й обійняв свого бойфренда.

— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав Арнольд Маґнуссон.

— Як мішок лайна, — відповів Крістер.

— У новинах про це вбивство говорили весь день. Імені вони не назвали. Але враження кошмарне.

— Це справді кошмар. Даґ працював у нас. Це була гарна людина, і мені він дуже подобався. Я не знав його подругу Міа, але Мікке й Еріка були знайомі і з нею.

Крістер огледів кухню. Квартиру на Алльхельгансґатан було куплено недавно, і вони переїхали сюди всього кілька місяців тому. Зараз раптом вона здалася йому якоюсь чужою і незнайомою.

Задзвонив телефон. Крістер і Арнольд поглянули один на одного і вирішили не брати слухавку. Увімкнувся автовідповідач, і пролунав добре знайомий голос:

— Крістере, ти тут? Зніми слухавку!

Це була Еріка Берґер. Вона зателефонувала, щоб повідомити новину: за підозрою у вбивстві Даґа й Міа поліція тепер розшукує колишню помічницю Мікаеля Блумквіста.

Ця звістка лише додала Крістеру відчуття нереальності всього того, що відбувається.


Хенрі Кортес пропустив бурхливі події на Лундаґатан тільки тому, що весь цей час провів у поліцейському прес-центpi на Кунгсхольмені, так що практично був у зоні інформаційного вакууму. Після того як у першій половині дня пройшла покваплива прес-конференція, ніяких новин більше не повідомлялося. Він втомився, зголоднів і дуже злився, бо ті люди, до яких він звертався з питаннями, весь час його відфутболювали. Тільки близько шостої години вечора, коли рейд у квартиру Лісбет Саландер закінчився, до нього дійшли чутки про те, що в поліції з’явився підозрюваний, якого оголошено в розшук. Найприкрішим було те, що цю інформацію він отримав від колеги з однієї вечірньої газети, який підтримував зі своєю редакцією тісний зв’язок. Незабаром після цього Хенрі пощастило роздобути номер особистого мобільного телефону прокурора Ріхарда Екстрьома. Хенрі назвався і поставив йому головні питання: хто, як і чому?

— Як, ви сказали, називається ваш журнал? — перепитав Ріхард Екстрьом.

— Журнал «Міленіум». Я був знайомий з одним з убитих. Як повідомило джерело, поліція розшукує певну особу. Що саме відбувається?

— Зараз я нічого не можу повідомити.

— А коли зможете?

— Сьогодні ввечері ми, можливо, проведемо ще одну прес-конференцію.

У голосі Ріхарда Екстрьома відчувалася невпевненість. Хенрі Кортес посмикав себе за золоту сережку.

— Прес-конференції проводяться для журналістів новинних видань, чиї матеріали відразу йдуть у друк. Я ж працюю в щомісячному журналі, і ми чисто по-людськи хочемо знати, що робиться.

— Нічим не можу зарадити. Доведеться вам, як усім решті, набратися терпіння і чекати.

— З моїх джерел мені стало відомо, що розшукується жінка. Хто це?

— Зараз я не можу висловлюватись із цього приводу.

— Ви можете спростувати відомості про те, що це жінка?

— Ні, я говорю, що не можу висловлюватись із цього приводу…


Інспектор кримінальної по