Ковчег для метеликів (Недитяча казочка) [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать онлайн

Галина ТАРАСЮК КОВЧЕГ ДЛЯ МЕТЕЛИКІВ (Недитяча казочка)

Спочатку він жив у шовковій хатинці-коконі, що погойдувалась на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева, і був крихітною рожевою лялечкою, такою крихітною, наче його й не було. І взагалі нічого не було, окрім щастя, що він є. Іноді знадвору долітали до нього відголоски щебетливого сміху і шелестіння лагідного голосу — то гомоніло до нього летюче дерево. Про що — він не чув, але в голосі летючого дерева було стільки любові й ніжності, що у відповідь він радісно вибрикував, сукав ніжками та пускав бульки, захлинаючись дрібненьким, схожим на зоряний пил, чутним тільки їм обом сміхом. Коли ж дерево, ритмічно погойдуючись, починало у такт стиха наспівувати колискову, він солодко засинав з бульбашкою блаженного усміху на вустах.

І так тривало хтозна скільки, і тривало б щасливо й далі, але безкінечного щастя не буває. І це всі знають, окрім хіба що крихітної рожевої лялечки, що тривала собі безжурно у шовковому коконі, що погойдувався на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева. Тому, коли одного разу летюче дерево, щойно привітне й веселе, раптом затремтіло, заметалося зі сторони в сторону, зашарпалось, ніби влетіло у страшну грозу чи тряску турбулентну зону, бідна рожева лялечка з переляку аж у вузлик зав’язалася. Такий тісний, сіренький, дрібненький, що в ньому ледь вмістилася мікроскопічна вуглинка — усе, що зосталося від щойно великого, осяйного, солодкого щастя.

Та, на щастя, горе теж не вічне. Тож небавом і буря минула, і стихла грімниця. Летюче дерево знову ожило, забриніло ласкою і любов’ю, запульсувало співучими соками, заспівало райськими птицями. Знову шовковий кокон у його лоні засвітився від вуглинки мерехтливим щастям, а посірілий від страху вузлик розв’язався щасливою рожевою лялечкою. І знову вони стали жити-поживати, рости-виростати — лялечка і щастя, аж доки не прийшла… ні, тепер уже не біда, а та найвища пора, яка приходить врешті-решт до кожної безкрилої лялечки і до кожного зашитого у кокон щастя і каже:

— Е-гей! Пора летіти!

— Летіти?! — здивувалася лялечка і порухала тим, що так її муляло за плечима.

— Авжеж! Пора розправляти крила! — сказала найвища пора.

Та лишень лялечка напружилась і з хрускотом розправила крильця, як усе довкіл затремтіло, закричало від болю і вона вилетіла з тісного кокона, з темного дупла, з болючого летючого дерева і полетіла туди, де вільно і легко — у високе сяюче небо! Туди, де вже літало-ширяло привільно її безтурботне щастя.

— Куди ж ти, Метелику? — заридало тої ж миті вслід летюче дерево, і мов зрубане впало на землю.

— Асфіксія! Удушшя! В реанімацію! І маму! Й дитину! — закричали у відчаї і в різнобій людські голоси. Наляканий переполохом, Метелик нічого не зрозумів, та все ж озирнувся, глянув униз, на землю, і зовсім розгубився: натомість летючого дерева… побачив простору білу, мов засніжене поле, залу, посеред якої стояло біле вузьке ліжко, на якому лежала бліда золотоволоса жінка, а біля неї купчилися люди у білих однакових комбінезонах, в білих масках, крізь прорізи яких поблискували гостро очі. Люди тривожно перемовлялися, розглядаючи крихітну, схожу на черв’ячка, рожеву лялечку, що конвульсивно дригала навсібіч пухкенькими кінцівками, ніби хотіла й собі злетіти, але натомість пускала ротиком бульбашки-звуки, які звіддалеки нагадували дитячий сміх. Жінка і лялечка були такі безпомічні, самотні і… дорогі Метеликові, що сердечко його вперше стиснулося від жалю, а крильця враз зів’яли і втратили охоту літати.

— Ти як хочеш, а я вертаюся! — зітхнув Метелик, перевівши погляд на синє безмежне небо, де в цей саме час його безжурне щастя витинало безстрашно дивовижні піруети та крутило карколомні віражі. — Мене кличуть…

— Як кличуть — то вертаймося! Бо й справді, що нам з тобою, Метелику, таким маленьким, робити в такому величезному небі? — засміялося безтурботно щастя, відхекуючись від крутих віражів і карколомних сальто.

І вони, Метелик і щастя, стали плавно і тихо, як по срібній павутинці, спускалися з неба на землю. Та не встигли торкнутися білого стола посеред білої кімнати, як радісно скрикнув праворуч від Метелика з-під білої маски дзвінкий жіночий голос:

— Дивіться — він засміялося! Хлопчик живий!

— Ну, слава Богу! А то я вже подумала, що… до Бога полетів… — відповів стримано інший, хриплуватий від хвилювання, зліва від Метелика.

— Справді — сміється! Ледве хекає і — сміється! Я таке бачу вперше в житті… Вони ж або плачуть, або, не дай Боже, мовчать! А цей — сміється! Після таких тяжких мук… і сміється! — й далі диву давався жіночий голос справа.

— Може, він водами захлинувся?! — занепокоївся чоловічий голос, плескаючи лунко Метелика по голому задку. — Відкачати і в барокамеру!

— Та ні! Все в порядку! Він справді сміється! — навперебій зажебоніли жіночі голоси. — Це воно, бідненьке, так тішиться, що на світ білий вирвалось! А ручками як тріпоче! Як метелик крильцями! Бачите? Ох ти ж наш метелику-веселику! І завдав же ж ти нам клопоту! А тепер смієшся? О, чуєте, лікарю?

— Та чую… Боюсь, що з нашою екологією, вони скоро заговорять… — зітхнув лікар, нахиляючи над Метеликом переполовинене білою маскою лице з голубими добрими очима. — Справді, ніби все в порядку… Та все ж… майже 3 хвилини… на грані… В барокамеру!

І тільки-но Метелик, поворушивши лапками й мізками, почав здогадуватись, де він і що тут, в цій залі, відбувається, як… ураз усе забув! І про летюче дерево, і про лялечку, і про все-все, що було з ним у минулому житті… наче взагалі нічого й не було… Єдине, що зосталося від колишнього в матриці його пам’яті — радісне відчуття безмежного, сліпучого, всепоглинаючого щастя. Щастя, що він — є!

Минав час. Метелик ріс, виростав, і поволі абстрактне відчуття щастя набирало зримих рис і реальних образів: ніжної, мов золота хмаринка, мами, яка солодко пахла квітами і молоком, затишної, м’якої, ніби подушка, баби, надійного і безстрашного, як великий птах, тата. Вони були завжди поруч: ніжне, затишне, надіне — триєдине Метеликове щастя. Не встигав Метелик вранці розплющити оченята, як до нього вже щебетала мама:

— Ну що, Метелику, полетимо в небонько? Ой, ти ж мій малесенький, ой, ти ж мій гарнесенький! Мій золотюсінький-солодюсінький! Ой полетимо-політаємо! Високо-високо! Далеко-далеко! Аж попід оболоки!

І щоразу Метелик радісно лепетав і лопотів від щастя крильцями, бо дуже вже любив літати разом з мамою попід оболоки. І вони літали, заливаючись щасливим сміхом, ширяли-кружеляли високо-високо в синьому-синьому небі, незважаючи на те, було на світі на ту пору зелено чи біло, цвіли дерева рожевим квітом чи осипалися багряним листом.

А потім Метелика в небі перехоплював тато, схожий на великого сильного птаха. Від нього віяло суворим духом невідомого Метеликові світу, від чого душечка його разом з крильцями згорталася зляканим калачиком, та вже за мить чужі загрозливі запахи розчинялися у звичних, теплих і затишних, і Метелик радісно лопотів крильцями, злітаючи разом з татом ще вище, як з мамою, аж попід самі зорі, дрібненькі, сяйливі і розсипчасті, як Метеликів безжурний сміх.

— Скільки живу, не бачила такої веселої дитини… — дивувалася десь далеко внизу пухнаста, як подушка, лагідна баба. Вона теж вміла літати, тільки не високо в небі, а при землі — серед квітів та дерев, що росли перед хатою у дворі. Однак Метелик любив літати і при землі, пурхаючи з квітки на квіточку, з листочка на гілочку, радіючи кожній билинці-бадилинці.

Але Метеликова втіха від польотів чомусь лякала бабу. Замість того, щоб радіти разом з Метеликом, баба зводила до неба очі і просила пошепки когось невидимого:

— Господи, спаси й помилуй! Господи, воно тішиться так, ніби востаннє або… спаси й помилуй… на якусь біду…

І як у воду дивилася — біда прийшла, і, звісно ж тоді, коли її ніхто не чекав. Підкралася нечутно до Метелика в ту саму мить, коли вони з бабою літали безжурно поміж розквітлих тюльпанів, стиснула сердечко, перехопила горлечко, і тільце Метелика забилося в болісних конвульсіях. Перелякана баба притиснула Метелика до грудей і закричала щосили не своїм голосом:

— «Швидку»! Лікаря! Ради Бога, викличте «швидку»!

Бабин страх тільки розохотив біду. Вона трусила і тіпала Метеликом, викручуючи йому ручки-ніжки, ламаючи крильця, аж вони тріскотіли від болю.

І враз усе стихло: і буря, і біль, і страх, лишень було чути, як тривожно щось гупотить-гатить у бабиних грудях, і хтось волає на весь світ її нещасним голосом:

— Господи! Боже великий і милостивий, спаси й помилуй! Спаси й помилуй нас… Господи помилуй, Господи помилуй… Врятуй від поганої… від страшної хвороби…

Метелик розплющив очки і побачив над собою, зовсім близько, небо, тепле і синє, а на небі того, до кого говорила, але кого не бачила налякана баба. А Метелик — бачив. Той, до кого молилася баба, був схожий водночас на лікаря з голубими добрими очима і веселого білого метелика, тільки великого, і крила мав великі й прозорі. Він дивився на Метелика, усміхався, гладив його по голівці крилом, приказуючи:

— Не бійся, Метелику, не бійся нічого й нікого, бо я коло тебе завжди і нікому не дам в обиду… Не плач, Метелику. Заспокойся й поспи… Метелику треба спатоньки… спатоньки… а-а-а… лю-лі-лю-лі… прилетіли білі гулі, стали собі туркотати, Метелика колисати…

Метелик відчув, як легкий пахучий вітерець піднімає його разом з бабою у привітне синє небо, погойдуючи та заколисуючи, і він слухняно поринув у тихий щасливий сон…

Минав час. Сонце й далі сходило і заходило, літо переходило в осінь, осінь — в зиму, а зима стікала талими снігами у зелену весну. І все було б добре, якби одного дня Метелик знову не відчув наближення страшної біди. Щось страшне і безжальне знову стиснуло його бідне сердечко, перехопило подих. Метелик хотів засміятися, але не зміг — чорна судома люто скрутила його тільце, і він забився, з останніх сил намагаючись розправити затерплі крильця і спурхнути назустріч мамі, бабі і татові, які нахилившись над ліжечком, дивилися на нього круглими від переляку очима. Обезсилений корчами Метелик спробував усміхнутися, однак вони не відповіли йому радістю. Навпаки, з очей мами покотилися сльози, баба закрила руками лице, а тато, похмурий, як грозова туча, одвернувся до вікна. Метелик кволо засовав ручками-ніжками, залопотів крильцями, намагаючись прогнати від себе жорстоку потвору хвороби. Він зрозумів, що це вона — причина маминих сліз і татового невдоволення. Але не розумів, чому вони сердяться на нього, свого Метелика.

Коли напад минув і судома, скотившись із його ліжечка, відповзла у темний коридор, мама з бабою почали спішно кудись збиратися і збирати Метелика. Метелик не противився, не вередував, а слухняно терпів, коли його вмивали, одягали, виносили з теплої хати у холодний рясний сніг. Потім усі залізли в тісну машину, посадили мамі на коліна, і кудись повезли сірою дорогою поміж сірими будинками. І тільки коли за вікнами авто почали пролітати засніжені чорні дерева, він стрепенувся, залопотів крильцями, засміявся, і полетів разом з машиною низько-низько над землею…

Небавом машина зупинилася і тато, непривітний і занепокоєний, поніс його на руках білим коридором, а мама бігла позаду, теж заклопотана, знервована, лише баба жалісно посміхалася, підбадьорюючи наляканого Метелика. Потім вони зайшли в кімнату, повну людей у білому. Метелика роздягнули, посадили на стіл і почали розглядати, приязно погладжуючи по голівці, зазирали в оченята, теребили йому ручки-ніжки і лоскотали крильця. Метелик, вражений такою щирою увагою, забув про недавню тривогу, радісно крутив навсібіч голівкою, хапав людей за блискучі цяцьки на білих халатах, лопотів крильцями і, як дзвіночок, заливався щасливим сміхом. Люди теж усміхалися, а мама… Метелик глянув на маму і зіщулився: вона плакала! Сльози котилися по її рожевому личку, і робили його старим і нещасним. Метелик сіпнувся, згорнув крильця і душечку — в лялечку, і притих, лякаючи білих людей не дитячим смутком величезних і круглих, як блюдця, очей. Люди, глянувши на Метелика, спішно відводили погляди, і від того йому ставало зимно й незатишно, і так самотньо-самотньо. Щоб не дивитися на людей, він звів печальні оченята на стелю і… засміявся — стелі не було, було небо, синє і тепле, а з нього дивився Той, що був схожий на доброго лікаря і великого білого метелика.

— Метелику, — лагідно сказав Той, Хто дивився з неба, — не бійся і не журись, я завжди біля тебе… — і розтанув. І Метелик перестав боятися, тим більше журитися, лиш було жаль йому невимовно маму з татом і бабу, яким люди в білому говорили незрозумілі слова, від яких ті чорніли, як від страшного горя. Так було жаль, що раптом запекло щось дуже в груденятах, під лівим крильцем, так, ніби хотіло пропекти його наскрізь. Метелик хотів заплакати, та натомість засміявся, з відчаєм спостерігаючи, як його срібний сміх безгучно тане у чорній печалі білої кімнати.

Після тієї подорожі до білого будинку з білими людьми, нічого не змінилося у світі: сонце сходило і заходило, літо приходило в осінь, осінь — в зиму, а зима — у весну. От тільки щастя поменшало у світі, і в сердечку метелика — теж. Мама з бабою часто плакали, тато все рідше приходив додому, а навесні взагалі пропав.

Метелик, відчуваючи в тому свою вину, засумував, але замість того, щоб плакати, як усі діти, сміявся, шукаючи очима за татом.

— Тато поїхав заробляти Метеликові на велосипед і скоро приїде, — сказала сумно мама. Але метелик знав, що тато поїхав назавжди. Він пригадав, як недавно на кухні баба плакала і нарікала на когось: «Він каже, що ти винна в тому, що народила слабу дитинку? Та як він може?! Так це ж в його роду були несповна розуму! Згадай його тітку!» — і сердечко йому підказало, що то баба сварилась на тата за якусь слабу дитинку. Метелику стало шкода тої дитини і він вирушив шукати її, зазираючи у шафи, попід столи та за дивани, але дитинки не було, як і тата.

А незабаром не стало і мами. Пішла кудись і забрала з собою Метеликове щастя. Зосталися в хаті тільки він, нещасний, та печальна баба.

Баба мила посуд на кухні. Побачивши стривоженого і нещасного Метелика, погладила по голівці, заспокоїла, що мама поїхала заробляти йому на велосипед. Скоро повернеться.

Метелик хотів засміятися, сказати, що не треба йому велосипеда, що йому треба мами й тата, але тільки застогнав, як старий чоловік. А баба навпаки, заплакала, як мала дитина. І коли чорна почвара біди от-от мала схопити Метелика за горлечко, стиснути сердечко, з осіннього сивого неба за вікном зіткався схожий на веселе сонечко Той, Хто там жив, і спитав Метелика:

— Метелику, ти чого сумуєш?

— Нема щастя… — зітхнув Метелик. — Усі мене покинули… І щастя — теж. Нема!

— Не журись, Метелику, бо те щастя, що тебе покинуло, вигадали люди. А в тебе своє щастя — метеликове. І воно тебе ніколи не покине.

— Тоді чого мені так сумно і самотньо? — спитав Метелик. — Ніби я один у цілому світі…

— Гаразд, — зітхнув Той, Хто на Небі. — Щоб тобі не було так одиноко у світі, пришлю тобі братика.

— Братика? — здивувався Метелик. — А що це?

— Зараз побачиш… — усміхнувся загадково Той, Хто на Небі, підняв до вуст долоню, хукнув на неї, і тої ж миті на землю до Метелика стрибнув з неба пухкенький ясноокий хлопчик з крилечками за спиною. Хлопчик був такий гарний і так дзвінко сміявся, що Метелик і собі залився срібним дзвіночком, залопотів крильцями навстріч, питаючи:

— Хто ти?

— Я — твій братик Ангелик.

— А чому ти там, а не тут — зі мною і мамою? — ще більше здивувався Метелик.

— Бо наша мама не хотіла мене народжувати, а в тата не було грошей, а в баби часу мене няньчити, тому я й полетів на небо і став Ангеликом, а тепер ось прилетів до тебе і буду твоїм ангелом-охоронцем, — пояснив Ангелик як умів свою заплутану історію, яка попри все закінчилась так щасливо для них обох. Бо що не кажи, а одному, без брата, навіть у раю не зовсім весело, а на землі — й поготів. А у двох, та ще й з братом, скрізь однаково весело лопотіти крильцями, пурхати та ширяти, розсипаючись дрібненьким і срібним, як зоряний пил, щасливим сміхом.

— Сміється, бідне… Видно, з ангелами розмовляє… — скрушно здогадалася баба, дивлячись на Метелика, що безтурботно щось лепетав та лопотів ручками, наче крильцями.

Так вони у трьох: баба, Метелик і Ангелик — і перезимували. А навесні приїхала мама. Зовсім як не мама — очужіла, холодна, роздратована. На Ангелика, сина свого небесного, навіть не глянула, ніби його й не було тут, зате Метелика взяла на ручки, пригорнула, як колись… Коли ж Метелик від щастя замахав крильцями, нагадуючи мамі про їхні польоти, вона з досадою поправила йому чубчик і сказала чужим холодним голосом:

— Метелику, ти вже великий хлопчик… Мамі важко з тобою… літати… — і заплакала, опустивши долу.

Душечка Метелика зібгалася у грудочку, крильця зів’яли, а сам він забився у кутик за шафою, відчуваючи наближення страшної почвари, яку баба називала «поганою хворобою». Але почвару випередив Ангелик. Він майже вихопив Метелика з її гострих кігтів, підкинув угору і вони закружляли в небі, але тихо-тихо, намагаючись бути невидимими і нечутними, щоб не дратувати бабу з мамою. І це їм вдалося, бо небавом баба з мамою взагалі про них забули за сердитою сварливою розмовою.

— Мамо, — сказала мама бабі, — я познайомилась з хорошим чоловіком… розумієш… я хочу почати життя спочатку… І не хочу, розумієш, щоб Іван знав, що в мене… хвора дитина… Правду кажучи, боюся, що це, сама розумієш, відштовхне його від мене. Злякає… Бо, розумієш, Іван хоче дітей. Звичайно, своїх і… здорових… Мамо, ти ж знаєш, які ці чоловіки…

— Знаю, але не знаю, що робити тепер! Що накажеш мені робити? Вбити цю бідну дитину, втопити чи в ліс віднести, бо тобі якийсь Іван трапився? Бо якби він такий прехороший, то взяв би тебе з дитиною!

— Мамо, ну що ти починаєш?! Тут рідний батько відмовився, не хоче проблем, а ти хочеш, щоб чужий чоловік взяв на себе такий клопіт?! Такий тягар! А ти… замість того, щоб зрозуміти мене, помогти, починаєш дорікати, ніби я звір який. Ніби мені душа не болить! Але ж, мамо, ти бачиш, яка я нещасна! А роки йдуть. Не можу ж я себе закопати з… цим горем! Тим більше, що тато його, Андрій, себе не закопав! Утік геть, зробивши усіх винними! І живе собі приспівуючи з другою, кажуть, вже й дитинку прижили. А я… а я… Боже, чого я така нещасна?! — заридала мама, сховавши лице в долоні.

— Кажу тобі, тихо, не кричи! Бо дитина почує, — зашепотіла баба, озираючись на Метелика. — Він все розуміє. Стривожиться і почнуться судороги, а я вже не витримую на ті муки дивитись!

— А думаєш мені легко?! Мені — хоч вішайся! — зайшлася мама гірким плачем.

— Не плач, — й собі схлипнула баба. — Наче мені легко, ніби не шкода… Шкода! І тебе, і його… Але, кажи, що робити?!

— Не знаю… Я вже нічого не знаю…

— Може, поїхати з ним на літо в село? До баби Насті?

— І що це дасть?!

— Може він там, на свіжому повітрі, в спокої і виправиться…

— Мамо, не будь наївна! Діти з таким діагнозом не виправляються. Це каліки на все життя! Боже, чому я тебе тоді послухала і не зробила аборт?! Я наче відчувала, що не треба цієї дитини… Але ти! Ти вперлася: хай буде!!!

— Що ти винного шукаєш, замість того, щоб Бога просити… І скільки можна було вже тих абортів робити?! От, може, за той гріх і кара така божа…

— А ти не подумала про Чорнобиль?! Хіба це не гріх?! Але це ваш гріх, совків ненормальних, які вірили своїй чортовій партії! А впав він на нас, дітей і внуків!.. Це зараз ти Бога згадуєш на кожнім слові! А тоді?! Чого ти тоді, як вибухнув той реактор, не відвезла мене до баби в село? А тримала тут, у Києві, на асфальті?! Щоб я жерла цю радіацію?! Вірила тим партійним покидькам, що все добре! А тепер мене виниш!

— Зачекай, не відчаюйся так…

— Як це — не відчаюйся?! Японці правду казали: відгукнеться вам Чорнобиль через 20 років! От і відгукнувся! Піди подивись у дитячі будинки — скільки там… калічок, від яких батьки відмовились! І я їх розумію! Бо це… стидно… ні, жахливо, це неможливо з таким… горем жити! Щодня бачити і катуватись, що не можеш цьому зарадити! Це не життя — це… пекло! Краще вмерти… Вмерти, і нічого цього не бачити…

— Господь з тобою, дочко! Що ти таке кажеш? Люди ж якось живуть…

— Якось! Я ж тобі кажу: віддають в інтернат, щоб якось… хоч якось жити!

— Не плач… Треба потерпіти… Може, якраз із роками переросте. Самі ж лікарі кажуть, що при доброму догляді та на свіжому повітрі діти багато хвороб переростають…

— Мамо, повторюю: не з цим діагнозом! А поїздка в село тільки віддалить розв’язку і то не на мою користь. Бо як не ховай шила в мішку, не сховаєш! Ти ж сама знаєш! А городиш таке, наче з дуба впала! А я не хочу! Не хочу втрачати Івана, бо це мій останній шанс! Який він вже не є, але… ти розумієш — останній шанс!

— То що ж робити? Ти ж чогось приїхала! З якимсь рішенням. Тож кажи, що ти вирішила робити далі? А то розкричалась, розревілась!

— Що робити? Я ж товчу тобі, що єдиний вихід для нас усіх — інтернат… Мамо, що ти на мене дивишся так, наче я падло яке чи вбивця рідної дитини? — ридала мама.

— Інтернат?!! Та це ж — тюрма!!! І як… як таку крихітку безпомічну віддати до чужих людей?! Якщо рідне не жаліє, то чи пожаліє чуже? І… взагалі… Як я в очі людям і Богові буду дивитися? — бідкалася баба, ламаючи руки.

— Ну тоді відправ мене — у психушку! В дурдом! Давай! Викликай «швидку»! Ти цього хочеш?

— Не хочу! Але й не хочу чути про інтернат! Бо як тоді мені жити?! Скажи, як мені жити, знаючи, що воно, бідне, десь мучиться?! Або… я теж поїду з ним у той інтернат! Піду! Буду там санітаркою! Щоб не перебивати тобі щастя!

Слова, якими сварилися баба з мамою, важкими розпеченими каменюками літали по кімнаті, глухим болем відлунюючи в його бідній голівоньці. Та все ж кілька черкнули різко і гостро невідомістю.

— Що це — інтернат? — спитав Метелик в Ангелика, котрий кружеляв довкола нього, вимахуючи що ангельського духу крильми, аби хоч якось уберегти від мами-бабиного каменепаду.

— А то такий… ковчег! Для метеликів! — відповів вдавано безжурно невтомний Ангелик.

— Ковчег? А що це? — не второпав Метелик.

— А це такий… ну великий корабель… така хата, де живуть метелики… ну, перед тим, як… відлетіти у рай, — вже серйозно пояснив Ангелик.

— А що таке — рай? — запитав ледь чутно, ніби з-під великої купи каміння, Метелик.

Та цього разу Ангелик нічого не відповів, лиш показав очима на стелю. Метелик глянув і побачив замість неї, сірої, високе синє небо, а за ним безмежні зелені простори, розцвічені квітами, над якими пурхали, граючись та розсипаючи золотий і срібний пилок сміху, барвисті, схожі на квіти, метелики, а поміж ними походжав білий чоловік, подібний на доброго лікаря і великого білого метелика. І було там було так гарно, світло і радісно, що Метеликові нестримно захотілося уже полетіти туди, на зелені, заквітчані квітами й метеликами, луки, однак… не пускала велетенська гора із кам’яних слів, що висіла над його бідною душечкою, заступаючи небо і рай…

І раптом мама закричала страшно-страшно:

— Іди! Забирай цього каліку і йди до дідька! Ненавиджу вас!

І Метелик побачив, як падає на нього велетенська чорно-пречорна гора… Він тріпнувся, щоб відскочити вбік, та не встиг… Під вагою розпеченого каміння тільце його кволо скинулося судомою, задихнулося і зів’яло… Ледве встигла випорснути з нього душечка і злетіти під стелю, за якою враз заголубіло небо…

— Боже, він помер! Викликай «швидку»! Чуєш, викликай «швидку»! Ой Бо-о-оже! — закричала баба, схопивши в оберемок зів’ялого Метелика.

— О-о-о-ой! Бо-о-ожечку! Ой синочку… Ой Метелику… — заридала мама, шукаючи по хаті телефон. А знайшовши, заволала в слухавку: — «Швидку»! Швидше! Швидше! Дитина! Дитина… моя дитина… помира-а-ає… рятуйте! Рятуйте…

А тоді, мов безумна, вихопила дитину з бабиних рук, притиснула до серця, заметалася по кімнаті, не відаючи, що діяти, куди бігти, як рятувати. І враз… впала зі стогоном на підлогу, мов зрубане летюче дерево.

Почувши мамин стогін, душечка Метелика оглянулась, побачила почорнілу від горя бабу на колінах перед непритомною мамою з дитиною в обіймах, брата Ангелка над ними, і не знала, що далі чинити: чи летіти в небо, чи до мами вертатися? А тому лиш дивилася, як раптом у кімнату швидко зайшло двоє людей у білій одежі і білих масках. Вони кинулись до мами, підняли, привели до тями, а потім, забравши з її чіпких обіймів бездиханне тіло дитини, поклали його на стіл і швидко заходилися чаклувати над ним, поблискуючи різними цяцьками, котрі дістали з білої скриньки. Люди чаклували над малюком, за їхніми плечима стояли почорнілі від горя мама з бабою, над ними, розправивши крила, ширяв Ангелик, а душа Метелика дивилася на все це розпачливо з-під сірої стелі.

— Асфіксія… — нарешті сумно зітхнув один з білих людей, опустивши руки і очі долу. — Зробив усе, що міг… На жаль, я не Господь Бог…

При цих словах Ангелик усміхнувся, глянув на стелю, вона розступилася, і зітканий зі світла небесний чоловік, звертаючись до душі Метелика, промовив:

— Що ж, Метелику, мусиш сам вирішувати: чи летіти тобі на небо чи зоставатися з мамою…

— Боже! — закричала мама, падаючи на коліна перед білими людьми. — Лікарю! Спасіть! Рятуйте мою дитину! Боже, не карай мене так… Не забирай в мене… мого Мете-е-елика…а-а-а…

— Ну то що, Метелику? — спитав Той, Хто на Небі.

— Мами шкода, — вперше в житті схлипнув Метелик…

— Мені теж, — озвався луною Ангелик. — Тяжко їй буде без нас на цім світі…

— Тоді залишайтеся. Ви ж бо можете прилетіти до мене, коли схочете…

— Я знаю… Але не знаю, як залишитись… — знітився Метелик.

— Цим не журись. Просто вдихни на повні груди, — порадив Той, Хто на Небі. І Метелик вдихнув.

— Боже! — скрикнула мама, ридаючи, але вже від щастя. — Лікарю! Погляньте! Він живий! Він ожив! Мій хлопчик! Мій метелик!

Лікар, що вже було опустив руки, побачивши, що Метелик ще й усміхається, аж потом вкрився. Узяв маля за ручку, намацав пульс, зчудувався:

— Як у космонавта! Чудасія… А щойно ж… Ти чого, парубче, так жорстоко з медициною жартуєш? То в тебе є пульс, то нема… То ти вмер, то ожив… Як Лазар біблійний… Ти таке бачив, Петре, за свою практику медбрата?

Метеликові від цих слів стало легко й весело, і він засміявся, хоч і не так радісно, як завжди.

— Ну от, йому весело! — й собі здивувався медбрат Петро. — Майже 20 хвилин був відключений по повній програмі, і йому весело! А я ледь не здурів! Нема гіршого, коли дитина помирає в тебе на руках, а ти нічого не можеш вдіяти! Але… звичайно, це воскресіння радує, хоча, чесно кажучи, й лякає, бо ви, Богдане Ігоровичу, справді, не Господь Бог, і я взагалі не зрозумів, що сталося… Може те, що пишуть про дітей з такими діагнозами в пресі, правда?

— І що ж вони там пишуть? — заклопотаний Метеликом, неуважно перепитав лікар.

— А те, що нібито діти з таким діагнозом насправді не хворі, а закинуті до нас, на землю, з якоїсь планети, яка нібито на грані техноекоекзогенної катастрофи. Так вони, ті інопланетяни, — медбрат ткнув пальцем у стелю, — нібито намагаються зберегти чи переховати свій генофонд. Точніше, нібито наша земля для них — своєрідний Ноїв ковчег…

— А вони що, на тій планеті, зовсім… «того» чи про Чорнобиль наш не чули?! Теж мені ковчег для генофонду знайшли! — злегка, щоб не стривожити воскреслого Метелика, розсердився лікар на нерозумних інопланетян.

— Мабуть, у них ще гірше… — заступився за нерозбірливих прибульців медбрат.

— Та вже гірше, як в нас, ніде нема у всесвіті! — зітхнув лікар, прикладаючи якусь холодну лоскотливу цяцьку до груденят Метелика. Метелик ловив цяцьку і сміявся, гадаючи, що то так з ним грається цей білий дядько, чимось схожий на тата, і на Того, Хто на небі.

— Тому-то ці діти, потрапивши до нас, і не можуть адаптуватися і стають… коротше, хворіють, — уточнив медбрат, усе ще не годен прийти до тями.

— Петре, ти без одного року лікар, а таку дурню городиш… Газети пишуть, що на голову налізе, а от про те, що Чорнобиль дається нам взнаки — ні слова. Бо на медицину й екологію гроші потрібні. А на байки про прибульців — ні… А жаль, бо якщо так і далі триватиме, то нам самим скоро доведеться ковчег лабудати для наших дітей… Правда, космонавте? — спитав лікар, звертаючись уже до Метелика. І Метелик, щоб лікареві не було так сумно від правди, засміявся, хоча все ще не дуже весело.

— От бачиш, — зітхнув лікар, — він усе розуміє… Усе знає… Вмер, воскрес і сміється! А ти, дивишся на нього і не знаєш, що думати, тим більше, казати…

Мама, видно було по її очах, теж не зовсім розуміла, що відбувається, а тому все поривалася схопити воскреслого Метелика в обійми. Помітивши це, лікар змінив тему:

— Так! Чуєте, мамашо, що каже мій юний колега Петро? Він каже, що мусите берегти сина, так би мовити, для майбутніх цивілізацій. А я кажу, що маєте запам’ятати собі, або записати, що в дітей з таким діагнозом смерть може наступити в любий момент. Ви чуєте? В любий момент! Від нервового напруження, переляку, шоку і навіть від… як би це сказати?.. Авжеж, нелюбові до них. Такі вони чутливі мають душі. І тільки любов їх може вилікувати від того, що ми називаємо недугою, синдромом… Не важно… Зрозуміли? Що тільки ваша любов може адаптувати вашу дитину до нашого суспільства… Тільки так… Бачите ж самі, які мутації починаються у наших душах і тілах без любові, без моралі… Врешті, без страху Божого… та ще з нашою екологією… Хоч самому бери та теши ковчег, як той Ной… Так що беріть, мамашо, свого космонавта і бережіть його, як зіницю ока. А ти, хлопче, дивись мені — не жартуй з… ну, сам знаєш з чим…

Лікар печально помовчав, погладив Метелика по голівці, потім повернувся до все ще ошелешеного медбрата:

— Здається, нам пора, Петре. О! А це ще що… мерехтить тут? Чи це вже в мене від утоми мутлі перед очима літають? Хоч… чого дивуватися! Такого часом надивишся за зміну, що хоч сам собі «швидку» викликай…

— «Швидка», Богдане Ігоровичу, вам не допоможе, бо, на жаль, ви не сприймаєте серйозно теорію грядущого космічного колапсу і всесвітньої кризи, від яких усі наші хвороби, епідемії і мутації, — не проминув дорікнути лікареві медбрат, рушаючи до дверей. — Але, як ви кажете, на медицину потрібні гроші. От і я замість гризти граніт науки, на двох роботах роблю, а зарплати не маю жодної. Про стипендію взагалі мовчу. То хіба від такого життя не заведуться в голові метелики?!

— Стій, Петре! А куди ж це ми йдемо — без дитини?! Чуєте, мамашо, чи ви, бабо, збирайте свого воскреслого Лазаря та й поїдемо в лікарню… На обстеження. Хоча… м’яко кажучи, нам усім не завадило б обстежитись… — зітхнув лікар і заспішив із квартири.

І тої ж миті за ним слідом випурхнули на вулицю і щасливі Метелик з Ангеликом і злетіли високо-високо у безмежне синє небо, і полетіли, ширяючи та осипаючись срібним, як зоряний пил, сміхом, на маму, бабу і лікаря з медбратом, що теж летіли, але важко і при самій землі, з незвички смішно перебираючи ногами, вимахуючи руками та охкаючи від страху і незручності перед перехожими.

Однак перехожі їх не помічали, бо, задерши до неба голови, дивувалися на різні голоси з іншого дива.

— Подивіться, скільки метеликів! — кричали вражені перехожі. — Боже, яка краса!

— Просто чудо! Цікаво, куди це вони мігрують?

— Господи Боже мій, та тож… янголи! Подивіться — над Києвом янголи! Невже кінець світа?!! Свят-свят…

— А я думаю, що якесь знамення… Але цікаво — на добре чи погане янголи літають?

— Які ще янголи?.. Яке знамення?! То пташки… або кульки кольорові…

— Які кульки?! Ви, що — сліпі?! Це ж НЛО! Натуральне НЛО! Кажуть, щось таке в небі над Чорнобилем висіло в ніч перед катастрофою…

— Та ви що, чоловіче, людей лякаєте тим… енелом?! Скрізь воно вам мерещиться… Хтось пускає змії паперові, а ви… роти пороззявляли…

— Від такого життя ще й не таке примерещиться…

— Та то планеристи літають… Бачили по телевізору?! Видно, до параду на День Незалежності тренуються…

— А я взагалі нічого не бачу… Ні, вже бачу! Справді, метелики! Але звідки?

— Звідки?.. З доброго дива, от звідки… У нас усе — з доброго дива…