100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки [Софія Андрухович] (fb2) читать постранично

100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИ Антологія

Юрій АНДРУХОВИЧ ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО

1

Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями — так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували.

Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.

Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.

Отже, «чудовисько у людській подобі» і «робот-убивця». Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював свої спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.

Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.

Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 90-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді.

Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.

Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.

Не дивлячись на абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи