Щит і меч [Вадим Михайлович Кожевников] (fb2) читать онлайн

Вадим Кожевников ЩИТ І МЕЧ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської}

_{Переклали: В. БІЛОВА, Р. КАРУЦЯК, А. ЯЩЕНКО}

_{Перекладено за виданням: Вадим Кожевников. Щит и меч. Роман. М., «Художественная литература», Роман-газета, 1965, № 20–23.}

1

Влітку 1940 року в Ризі було вбито радянського громадянина, за національністю німця.

Співробітники латвійського карного розшуку встановили: вбито з вогнестрільної зброї особливого виду, зарядженої ампулами ціаністого калію; від розриву їх виникає концентрована пара, яка миттю і безшумно вбиває жертву.

Хоча в загиблого вкрадено різні цінності: обручку, годинника, гаманець, — проте деякі з цих речей вдалося знайти в пакунку, кинутому в каналізаційний колодязь, і це спростувало версію про вбивство з метою пограбування.

Скоріш можна було припустити організовану терористичну акцію.

Вбито було крупного спеціаліста в галузі радіотехніки — інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Його син Генріх Шварцкопф, студент Ризького політехнічного інституту, приголомшений смертю батька, не зміг дати ніяких показань.

До карного розшуку викликали Йоганна Вайса, слюсаря-механіка з авторемонтної майстерні Фрідріха Кунца.

За наявними відомостями, Йоганн Вайс у день вбивства довгий час був у квартирі Шварцкопфа, де монтував якісь прилади, замовлені інженером. Крім того, Вайс приятелював із сином Шварцкопфа, котрий захоплювався мотоциклетними перегонами, і Вайс, добрий механік, трохи вдосконалив Генріхів мотоцикл фірми «Цундап» і цим самим нещодавно допоміг Генріхові виграти змагання на кубок. Було відомо, що Йоганн Вайс акуратно відвідує збори Німецько-балтійського народного об'єднання й безплатно відремонтував автомашину крейслейтера^[1] цього об'єднання адвоката Себастьяна Функа, в якого він у вільний од майстерні час підробляв шофером.

На допиті Йоганн Вайс поводився дуже стримано, відповідав на запитання ухильно. А коли молодий співробітник латвійського карного розшуку роздратовано дорікнув Вайсові, ніби той не хоче допомогти слідству, хоча вбито його співвітчизника, Йоганн Вайс відповів, що не бачить нічого дивного в тому, що вбито саме його співвітчизника. Адже латиші ставляться зараз до німців украй недружелюбно.

Слідчий обурився. Він став докоряти Вайсові: і як, мовляв, йому, молодому робітникові, не соромно говорити таке? Хіба Вайс не розуміє, що саме тепер, як ніколи, почуття пролетарської солідарності повинне об'єднувати всіх робітників незалежно від їхньої національності?

Вайс слухав серйозно, уважно, але з його холодного, спокійного обличчя не можна було зрозуміти, як він сприймає слина слідчого — теж молодого робітника, який тільки-но став співробітником карного розшуку. Сюди його послала партійна організація скляного заводу, хоча до нової професії він не мав ні покликання, ні здібностей. Про це співробітник зопалу теж сказав Вайсові, але ніякого співчуття у Йоганна не викликав.

З карного розшуку Вайс пішов до кафе, замовив пиво, сосиски й неквапно поснідав. І так само неквапно попрямував до зупинки, пропустив один трамвай, сів тільки в другий і цілу дорогу меланхолійно дивився у вікно, але, не доїжджаючи зупинки до будинку, де жив крейслейтер Німецько-балтійського народного об'єднання адвокат Себастьян Функ, вийшов і поспіхом, мало не бігцем кинувся вперед.

Себастьян Функ, товстий, широкоплечий, майже квадратний чоловік з тугим животом і важко обвислими щоками, нетерпляче тупцяв біля під'їзду свого будинку. Коли Вайс подав до парадного старомодний «Адлер», Функ ледве вліз на передне сидіння й сердито спитав:

— Чому це я мушу чекати машину, а не машина мене?

Вайс покірно відповів:

— Вибачте, пане Функ, але в мене великі неприємності.

— Які там у тебе можуть бути неприємності? — бридливо буркнув Функ і пообіцяв: — Це я тобі сьогодні зроблю неприємність. — Однак, змилосердившись, спитав: — Ну, що там у тебе таке?..

В міру того як Вайс докладно розповідав, про що його допитували в карному розшуку, Функове обличчя набирало дедалі благодушнішого виразу. Він поплескав шофера по плечу.

— Це нічого, коли тебе посадять. Їм потрібен злочинець-німець. Ти німець.

— Але, пане Функ, ви ж мене знаєте. І я дуже просив би вас при потребі бути моїм адвокатом.

— Ніякої потреби не буде, — недбало кинув Функ. — Ти робітник, а робітника вони не підозріватимуть.

— Та який я робітник? — палко заперечив Вайс. — Ви ж знаєте, що я збирався стати фермером. Я не знав, що ферма вже не належить моїй тітоньці.

— Авжеж, ти цього не знав і тому кілька місяців так зворушливо доглядав свою хвору тітоньку, що всі говорили про тебе, як про винятково порядного юнака. Не дивуйся. Як крейслейтер, я вважаю за свій обов'язок знати про тебе все, чого навіть ти про себе не знаєш.

— Але ж я любив свою тітоньку, хоч, звісно, дуже засмутився, не одержавши спадщини.

Функ похитав головою.

— Я гадаю, на кладовищі ти плакав водночас і за тітонькою, і за спадщиною… — Спитав сухо: — Ти все ще вагаєшся — їхати тобі на батьківщину чи лишатися з більшовиками?

— Пане Функ, — промовив Вайс, — тепер я вирішив: їхати, і якомога швидше.

— Чому тепер, а не раніше?

— Сьогодні в карному розшуку я зрозумів, як погано тут ставляться до німців. Пан Кунц обіцяв залишити мені свою майстерню, щоб я став її фіктивним власником. Я думав, що матиму тут більше перспектив, ніж на батьківщині. Але я тепер зрозумів: майстерню конфіскують. І я змушений буду піти на завод простим робітником. А я волію краще бути солдатом на батьківщині, ніж робітником тут.

— Отепер я чую голос німецької крові! — схвально закивав головою Функ.

Увечері, коли Вайс, помивши машину, протирав скло замшевим клаптем, в гаражі несподівано з'явився Функ (раніше він ніколи туди не приходив) і спитав:

— Ти підеш сьогодні до сина Шварцкопфа, щоб висловити йому співчуття?

— Його батько завжди добре до мене ставився.

— Це я знаю, — сердито мовив Функ, — хоч не можу зрозуміти чому.

— Я завжди акуратно виконував його замовлення.

— І ще?

— Я допомагав йому, коли мав час, адже він був винахідником.

— А над чим він працював?

— На жаль, я недостатньо освічений, щоб розуміти, над чим він працював.

— Авжеж, дурна в тебе голова, — промовив Функ. Стишивши голос, сказав твердо й переконливо: — А тепер слухай. Якщо ти вирішив їхати на батьківщину, то це зовсім не означає, що ти поїдеш туди, бо ми цього ще не вирішили. Але ми вирішимо, щоб ти поїхав, коли поїде Генріх Шварцкопф. А щоб він поїхав, йому треба знати, що так само мав зробити його батько.

— А хіба він цього не знає?

— До останнього дня не знав. Він не знав, що недавно Рудольф надіслав мені листа… Ти скажеш Генріхові, що в мене є такий лист.

— А може, краще просто показати листа Генріхові, бо він завжди робив те, чого хотів його батько.

Функ скривився, але одразу ж, полагіднівши, сказав:

— Я тобі довіряю, Йоганне, довіряю, як своєму синові. Цей лист у мене десь зник. Я думаю, що його викрали агенти НКВС. І це вони вбили Рудольфа Шварцкопфа. Він був потрібен їм визначний інженер, що добре розумівся на техніці військового зв'язку. І коли вони дізналися, що Шварцкопф збирається виїхати, вбили його. — І промовив піднесено: — Тепер наш обов'язок — повернути батьківщині сина Шварцкопфа. Його дядько тепер велика людина в Німеччині. Він мріяв пригорнути до серця брата і племінника, і я обіцяв йому, що після повернення до Німеччини Шварцкопфи будуть на винятково привілейованому становищі в порівнянні з усіма нами. — Спитав: — Ти все зрозумів?

— Так, я скажу Генріхові, що буду найвідданішою йому людиною, коли він погодиться найближчими днями виїхати.

— Це добре, але я для тебе теж дещо зробив, — нагадав Функ. — Без моєї згоди ти звідси не виберешся.

Навіть найкращий спеціаліст не зміг надати спокійного виразу спотвореному жахом обличчю Рудольфа Шварцкопфа, — в труні його прикрили крепом.

Німці, котрі жили її Ризі, не полюбляли Шварцкопфа за те, що він з погордою ставився до впливових співвітчизників і надто демонстративно поважав професора Гольдблата.

Приятелювати з євреєм, нехай він хоч геній, — це ж виклик товариству!

Ходили чутки, нібито Шварцкопф вимагав, щоб син одружився з дочкою професора Гольдблата. Щоправда, подейкували також, що коли поєднати роботу Гольдблата — вченого-тсоретика — з енергійною діяльністю Шварцкопфа в галузі техніки, то це дасть такі патенти, якими можуть зацікавитися навіть великі держави.

Високий, ставний, із суворим обличчям і гордовитими манерами, Рудольф Шварцкопф зумів створити собі репутацію вольової, рішучої натури, хоч, власне, був людиною вкрай неурівноваженою, підозріливою і хворобливо самолюбною.

Небажання Шварцкопфа переселятися до Німеччини пояснювалося, головне, тим, що в нього там був менший брат, якого він небезпідставно вважав нездарою, тупим пруссаком. Прижитий батьком від покоївки ще за життя дружини й пізніш усиновлений, він тепер став значною фігурою в гітлерівському рейху. І він, безперечно, скористається своїм становищем, щоб по-своєму помститися старшому братові за його гидливо-пихате ставлення до себе: виявлятиме йому поблажливе покровительство, вимагаючи замість цього шанобливості до своєї матері, колишньої покоївки Анні, а тепер вдови пані фон Шварцкопф.

Рудольф Шварцкопф знав майже все, що стосувалось радіотехніки, і майже нічого з інших галузей людської думки.

До фашизму він ставився терпимо, вважаючи, що фашизм відбиває сліпий відчай нації, приниженої воєнною поразкою. І перемоги, які здобула тепер Німеччина в Європі, він пояснював тим, що народи переможених держав мають нормальне людське мислення, якому чужі ідеї несамовитої жертовності заради світового панування чи любові до вітчизни.

Рудольфів брат, штурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, не раз писав крейслейтерові Функу, що тепер, коли Латвія стала соціалістичною, подальше перебування там Рудольфа може зашкодити партійній кар'єрі його, Віллі, і вимагав від крейслейтера вжити рішучих заходів.

Незадовго до вбивства Рудольфа Шварцкопфа голова Раднаркому Латвії відвідав інженера й спитав, як той поставиться до висунення його кандидатури на пост директора науково-дослідного інституту.

Шварцкопф сказав, що подумає.

Того ж дня до нього без попередження прийшов крейслейтер Функ і з обуренням заявив, що німецькі кола в Ризі вважають поведінку Шварцкопфа зрадницькою по відношенню до національних інтересів рейху.

Генріх не надав особливого значення тому, що батько був дуже схвильований після цього візиту. Роздратоване самолюбство інженера особливо страждало, коли йому нагадували про брата — штурмбанфюрера, неабияк обізнаного у всіх його справах і поведінці.

Заспокоївся Шварцкопф тільки тоді, коли Йоганн Вайс приніс замовлені йому прилади, виконані не тільки з особливою старанністю, але й з додатковими технічними вдосконаленнями, не передбаченими в кресленнях.

Йоганн Вайс поводився у Шварцкопфа невимушено, але з тим особливим тактом, що мимоволі імпонував інженерові: той терпіти не міг будь-якої фамільярності.

Вайс відзначався стриманістю, готовністю прислужитися, однак на запобігливість у нього не було й натяку. Відчувалося, що він схиляється перед знаннями свого патрона. Проте його цікавість у галузі техніки не йшла далі замовлення, яке він виконував. І коли Шварцкопф захоплено починав розповідати про задумані праці, Вайс чемно нагадував, що він не досить освічений і, на жаль, йому важко зрозуміти технічні ідеї, які розкривав перед ним Рудольф Шварцкопф.

З Генріхом Шварцкопфом Вайс був дуже приязний, але і з батьком, і з сином він тримався із скромною гідністю людини, яка добре знає, що вони нерівня.

Незважаючи на це, Генріх не раз запевняв, що Йоганн — справжній друг, і навіть ввів його в дім професора Гольдблата, дочка якого Берта в неділі збирала в себе молодь, переважно музикальну. Берта вчилася в консерваторії, але вже давала концерти, і не тільки в Латвії: два роки тому вона виступала в Стокгольмі і Копенгагені. На музичних вечорах Йоганн Вайс скромно сидів десь у куточку. А перед вечерею ішов на кухню й допомагав куховарці нарізувати тоненько шинку для сандвічів, відкорковував пляшки, колов лід для коктейлів.

Коли Генріх запитував Йоганна, якої він думки про Берту, Вайс казав:

— Вродлива!

— Ну, а ще?

— Талановита…

— Ну-ну, далі, — нетерпляче вимагав Генріх.

— Вона буде знаменитою.

Генріх хмурнів і казав, нервово пересмикуючи плечем:

— От-от. І їй потрібен чоловік, який тягатиме за нею чемодан, обклеєний етикетками всіх готелів світу. І батько вимагає, щоб я одружився з цією гордячкою єврейкою заради його мети: він хоче зробити професора співробітником своєї фірми «Рудольф Шварцкопф».

— Та чому ти вважаєш її гордячкою?

— А тому, що вона із своїм фортепіано мріє про свою владу над натовпом так само, як ми, німці, про світове панування!

— Ну, це не те саме…

Генріх промовив роздратовано:

— Батько, мабуть, не дуже симпатизує фашизмові. Він сам хоче прибрати до рук Гольдблата, перетворити його задуми на патенти і стати одноосібним володарем фірми, що торгує технічними ідеями. І таким способом диктувати свою волю найбільшим світовим концернам.

— Він технократ і фантазер.

— Але він дуже талановита людина. А я?

Вайс завагався:

— Ти надто розкидаєшся. І, по-моєму, надміру захоплюєшся спортом.

— Це допомагає ні про що не думати.

— По-моєму, це неможливо — не думати.

— А я й прагну неможливого, — різко закінчив розмову Генріх.

Йоганн Вайс останні місяці завжди супроводив Генріха на мотодром і на узмор'я, де Генріх тренувався на мотоботі.

Місяців зо три тому, коли вони одного разу вийшли в море в негоду, знявся шторм. Крутою хвилею мотобот перекинуло. Вайс врятував Генріха. Та, коли Генріх урочисто заявив, що вся Рига дізнається про Йоганнів подвиг, Вайс попросив Генріха нікому про це не казати; якщо з'явиться замітка в газеті, власник автомайстерні Фрідріх Кунц звільнить його з роботи, бо власники майстерень, які обслуговують моторні судна, звинуватять Кунца в тому, що він порушує комерційні правила, посилаючи свого робітника обслужувати спортивні катери.

Йоганнове прохання Генріх виконав. Стриманість Вайса він вважав за обмеженість його натури, позбавленої пристрастей, захопленості чимось високим, а його розважливість вважав за суто національний практицизм, навіяний старонімецькою добропорядністю, не більш.

Про своє дитинство Вайс розповідав неохоче, посилаючись на те, що рано осиротів. Працював він на фермі, яка належала емігрантам з Росії. Родинне тепло відчув, тільки оселившись у тітки, а вона взяла його до себе, коли стала самотньою і її охопив страх смерті. Ця тітка допомогла йому відчути себе знову німцем. У неї була хороша бібліотека. І тільки з книг він почерпнув дещо про свою батьківщину, яку він, звісно, любить, та, на жаль, недостатньо знає. Зате лекції в клубі об'єднання допомогли йому глибше познайомитися з тим, що він знав лише поверхово.

У мотоклубі Вайс бував тільки як особистий Генріхів механік і ніколи не переступав межі, що відділяла технічного робітника від справжнього спортсмена. Він не відмовлявся підготувати машину до пробігу, зробити на місці дрібний ремонт, але, закінчивши роботу, кожного разу писав на блокноті рахунок, відриваючи аркушик, давав його власникові машини і був невдоволений, коли зволікали з розрахунком.

Одержуючи більше, ніж належить, він стримано дякував, але ніколи при цьому не усміхався.

Із спортсменами поводився з сухою чемністю. І хоч він подобався деяким дівчатам у шкіряних костюмах, що визивно обтягували їхні фігури, однак жодну з них він не погоджувався супроводити в далекі поїздки за місто. І коли Генріх, сміючись, спитав, чи не боїться він часом втратити невинність, Йоганн серйозно відповів, що найбільше боїться втратити клієнтуру майстерні: він тільки виконує ті правила поведінки, які йому прищепив пан Фрідріх Кунц.

Генріх назвав це виявом рабської психології.

Йоганн відповів, що дуже дорожить своєю службою і заради цього ладен відмовитися від багатьох втіх.

Генріх усміхнувся:

— На твоєму місці я хоча б з почуття класового протесту позбиткувався над буржуазією. Тим паче, зовнішні дані для цього в тебе цілком підходять.

Йоганн знизав плечима й одказав, що хоч тепер він справді робітник, однак це зовсім не означає, що він залишиться ним назавжди.

— Авжеж, — усміхнувся Генріх, — ти сподіваєшся, що перед тобою відкриються блискучі перспективи, як тільки переселишся в рейх!

— Ні, — сказав Йоганн, — на особливо блискучі перспективи я не сподіваюсь. Я знаю, що в Німеччині мене одразу візьмуть у солдати.

— І все-таки хочеш їхати.

— Сумніви у мене лишилися, — засмучено признався Йоганн, — але я німець, і обов'язок для мене над усе, хоч я і розумію, що бути солдатом — не таке вже велике щастя.

— Не журися, друже! — Генріх поблажливо поплескав його по плечу. — В дядька Віллі заочно родинні почуття до мене. Він велика людина, і навіть коли ми з батьком не поїдемо до Німеччини, ми дамо, або, вірніше, я дам тобі листа до дядька, і він приткне тебе в яке-небудь тепленьке місце. Можеш бути повний.

— Я буду за це дуже вдячний, — чемно сказав Вайс, — тобі, твоєму батькові і панові Віллі Шварцкопфу.

— Ну, батько його не полюбляє, вважає плебеєм, ревнує до фамільної честі нашого роду. А дядько весь час кличе, писав, що вже замовив спеціально для мене перегонову машину в Празі — він там близький до гаулейтера. Зараз дядько знову в Берліні, але писав, що зустріне нас з батьком на новому кордоні нової Німеччини і що ми навіть гадки не маємо, як близько від нас той кордон.

— А якого класу машина? — зацікавився Йоганн.

— У листі дядько докладно розписав її технічні якості.

— Мені було б цікаво познайомитись.

— Будь ласка, — сказав Генріх і простягнув Йоганнові листа.

Вайс запитав:

— Але ти не заперечуєш?

— Ну що ти!

Вайс пробіг очима листа, вигукнув захоплено:

— Вітаю! Це ж чудова машина. — І раптом заспішив, згадавши, що обіцяв хазяїнові допомогти в одній невідкладній справі.

2

Йоганн Вайс пішов до Шварцкопфів, надівши чорний галстук. Домоуправителька приймала співчуваючих візитерів у вітальні. Люстру було затягнуто чорним крепом.

Генріх Шварцкопф не виходив з батькового кабінету. Але Вайсові домоуправителька сказала, що молодий хазяїн чекає на нього. Вайс думав, що Генріх у відчаї, і трохи здивувався, помітивши, як той діловито розбирає батькові папери і складає їх у два великих шкіряних чемодани. Не подаючи Йоганнові руки, він сказав:

— Я їду. Дядько сповістив телеграмою, що виїде зустрічати. — Він був блідий, але не засмучений, а скоріш якийсь озлоблений. Спитав мимохідь: — Ти мене супроводитимеш?

Вайс кивнув. Потім додав:

— Якщо крейслейтер пан Функ оформить мій виїзд.

— Функ зробить усе, що я йому накажу, — владно заявив Генріх і злісно додав: — Дядько писав, що за цього типа гестапо ще візьметься. Функ мав би знати, що агенти НКВС готують замах на батька, аби перешкодити його виїздові з Латвії. І не вжив заходів, щоб врятувати його. Я певний, Функ — радянський агент. Він сам визнав, що почуває себе побічним винуватцем батькової смерті. Червоним треба було налякати німців, які вирішили покинути Радянську країну. Функ запевняє, нібито не знав, кого вони обрали жертвами.

— І давно Функ це запідозрив?

— Яке мені діло, давно чи недавно! Важливо те, що він сам мені а цьому признався. І має спокутувати це.

До кімнати зайшла Берта Гольдблат. Генріх, глянувши на неї, сказав:

— О! Тобі личить чорне!

Дівчина, удаючи, ніби не надає значення цим словам, чи й справді нехтуючи ними, обережно й ніжно торкнувшись довгими, тонкими пальцями Генріхового плеча, сказала:

— У тата серцевий приступ. Він пробачається, що не міг провідати тебе. — І, скидаючи чорні рукавички, додала: — Мені запропонували виступити в Москві з концертною програмою, але я підмовилась. — Вона опустила очі, немовби пояснюючи, чому підмовилась: — У тебе таке горе, Генріх!..

Генріх пересмикнув плечем.

— Євреї — в Москву! Німці — в Берлін! — Оглянувся на Вайса, вказавши очима на Берту, спитав: — Милуєшся, правда ж? Їй личить чорне! Але в Берліні ти не побачиш єврейки у жалобі по німцеві.

Борта гордо підвела голову.

— У Берліні ви також не побачите німку в жалобі по євреях, яких там убивають…

— Фашисти, — додав Вайс.

— Давайте краще вип'ємо, — примирливо запропонував Генріх і, налипаючи вино в келихи, заклопотано сказав — Я дуже засмучений хворобою твого батька, Берто. Проте в мене до нього величезне прохання, і він, як чесна людина, неодмінно його викопав би. Тому я звертаюсь з тим самим проханням до тебе. У вас у домі є деякі папери, що стосуються праць мого батька. Я прошу, щоб мені їх повернули, хотілося б одержати їх сьогодні ж.

— Але твій батько працював разом з моїм. Як я можу без татової допомоги визначити, які саме папери належать твоєму батькові?

— Це тобі порадив… Функ? — спитав Генріха Вайс.

Генріх зам'явся. Він ніколи не брехав. Промовив ухильно:

— Хіба я не можу наполягати, щоб усе батькове повернули мені, як спадкоємцеві?

— А мені здається, на цьому наполягає Функ, — сказав Вайс.

Генріх гнівно кинув оком на Йоганна, але той, анітрохи не збентежившись, пояснив:

— Пан крейслейтер мусить якоюсь мірою цікавитися всіма справами тутешніх німців — це природно. — І запропонував: — Якщо хочеш, я допоможу фрейлейн Берті розібратися в паперах. Я добре знаю почерк твого батька, крім того, він доручав мені незначні креслярські роботи.

— Будь ласка, прошу, — погодився Генріх.

Берта полегшено зітхнула:

— Буде найкраще, коли Йоганн мені допоможе.

Пролунав телефонний дзвінок. Вайс зняв трубку, подаючи її Генріхові, сказав:

— Професор Гольдблат.

— Так, — сказав Генріх, — я слухаю вас. Так, я дозволив крейслейтерові ознайомитись з усіма справами по спадщині. Але послухайте… Та вислухайте мене!.. — Він розгублено обернувся до гостей…

Берта, сполотнівши, підвелася з крісла. Вайс, з надмірною увагою розглядаючи свої новенькі черевики, пробурмотів:

— А мені здавалося, що покійний пан Шварцкопф ніколи не виявляв ані дружніх почуттів, ані особливого довір'я до Функа і дуже здивувався б, дізнавшись, що той так турбується про його праці.

Берта сказала тремтячим, зривистим голосом:

— Я дуже шкодую, Генріху. Дуже. Я мушу йти. — Холодно кивнула і вийшла з кімнати.

— Проведи, — попросив Генріх.

Вайс вийшов услід за Бертою. Вона йшла мовчки, швидко.

— Що з ним? — спитала вона, не обертаючись до Вайса.

Той знизав плечима:

— Його оточують зараз ті, кого не дуже полюбляв Рудольф Шварцкопф.

— Але ж неможливо так одразу стати зовсім іншим.

— Ви його любите?

— Так, мені подобається Генріх. Однак я ніколи не була в нього закохана.

— А він?

— Ви знаєте його краще, ніж я. Вибачте, але я візьму таксі. Я впевнена, в батька обшук. Там якісь люди з Німецького об'єднання. Це може вбити його.

— А чому б вам негайно не звернутися до властей? Ну, хоча б для того, щоб були свідки?

— Та ось ви й будете свідком.

— Я не можу, — квапливо сказав Вайс, — пан крейслейтер може перешкодите моєму від'їздові, і…

— Ви теж стаєте коричневим, Вайс. Ви мені неприємні. Я прошу вас залишити мене. — І Берта перейшла на другий бік вулиці.

Вайс повернувся до Шварцкопфа. Генріх спитав:

— Ну?

— Вона не чекала од тебе такого.

— Я питаю, не що вона, а що ти про мене думаєш.

Вайс сів зручніше а кріслі, закурив.

— Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.

— О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.

— Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.

— Ти любиш євреїв?

— Закоханий у Берту не я, а ти.

— Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…

— Що ти?

— Звичайна посередність.

— Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.

— Як саме?

— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?

— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.

— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.

— Та що йому до того?

— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.

— Ти й справді вважаєш мене негідником?

— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.

— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?

— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.

— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.

Вайс знизав плечима.

Генріх замислився. Потім спитав:

— Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?

— А що тобі казав Функ?

— Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.

— Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.

— Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?

— Але ти так йому скажеш?

— Без тебе я не поїду, — твердо промовив Генріх, — ти тепер єдина близька мені людина. — Всміхнувшись, він додав: — Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.

— Дякую тобі, Генріху, — сказав Йоганн.

Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…

Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.

Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.

Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:

— Акуратність і точність — характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?

— Так, пане крейслейтер.

— Хто ще там був?

— Професорова донька.

— Як пройшов вечір?

— Берта і Генріх посварилися.

— Причина?

— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.

— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?

— Так, пане крейслейтер.

— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?

— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.

— Чим?

— Дозвольте висловити припущення?

Функ кивнув.

— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.

— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.

— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.

— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.

— І тепер нічого не можна зробити?

— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?

— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.

— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?

— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.

Функ посміхнувся:

— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.

У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:

— Рот фронт!

Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.

Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт — Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.

Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього країну було поділено на райони — дейчбалтіше нахбаршафтен.

У провінції, де жило порівняно мало німців, головним чином фермери, одна нахбаршафт відповідала області, а в містах Ризі, Лібаві та інших — району. Начальник району називався нахбарнфюрер. П'ять-шість районів становили зону — крейс, на чолі якої стояв крейслейтер. Кожен, хто належав до організації, сплачував членські внески. Коли у вересні 1939 року почалося переселення бажаючих повернутися на батьківщину німців, Німецько-балтійське народне об'єднання очолило всю роботу з переселенцями. Було складено план. Визначено для кожної зони день і годину виїзду.

За кілька днів до від'їзду переселенцям посилали теслярів, а також пакувальні матеріали. Все майно, навіть меблі, вкладали в ящики й на машинах вивозили в гавань.

Пароплави були німецькі. Пасажирські судна дала німецька туристська кампанія товариства «Крафт дурх Фрейде» — «Сила через радість».

У призначену годину переселенці на автобусах прибували в гавань і сідали на пароплави, які йшли до Данціга, Штеттіна, Гамбурга.

На літо 1940 року переселення в основному закінчилося — в Латвії лишилась тільки невелика група німців. Це були люди, які не захотіли їхати, головне через мішані шлюби, й ті, хто не хотів жити в Німеччині з політичних мотивів. Проте знайшлися латиші, які теж з політичних причин прагнули виїхати до Німеччини, і їм вдалося за досить великі гроші оформитися членами Німецько-балтійського народного об'єднання.

Вивчаючи діяльність об'єднання, працівники радянських слідчих органів установили: деякі активісти — таємні члени націонал-соціалістської партії — чомусь не репатріювалися з першими групами. І щоб їхнє подальше перебування в Латвії не дуже впадало в око, вони штучно затримували від'їзд багатьох лояльно настроєних німців.

Та коли кількох активістів було викрито в шпигунстві, з Берліна прийшло розпорядження крейслейтерам товариства негайно завершити репатріацію. Очевидно, Берлін зважив, що доцільніше забрати свою явну агентуру, аніж викликати потім і так досить законне недовір'я уряду соціалістичної Латвії.

Проте за цей час невелика, щоправда, група лояльно настроєних німців — до них належав й інженер Рудольф Шварцкопф — вирішила залишитися в Латвії. Слід гадати, що корінники товариства після провалу своїх агентів розуміли, що в рейху їх за це не похвалять, а тут ще кілька німців не захотіли повертатися на батьківщину!

Терористичний акт був відплатою непослухам, а також попередженням для тих, хто вагався.

Це добро розуміли працівники слідчих органів. Але затримати запідозрених винуватців злочину тепер було неможливо. За міждержавною угодою, німецьке населення мало безборонно покинути Латвію. Порушення договору загрожувало дипломатичними ускладненнями. А прямих доказів проти Функа та його найближчих помічників поки що не було.

3

Коли Йоганн Вайс повернувся до автомайстерні, де він жив у відгородженій фанерою комірчині, він застав у себе нахбарнфюрера Папке; той разом з робітником-пакувальником приїхав по його речі. Вайс усміхнувся, ввічливо подякував Папке за люб'язність.

Долі стояв стосик книжок і серед них «Майн кампф» Гітлера, з якої стриміло безліч паперових закладок.

Папке сказав, беручи цю книжку в свої товсті руки з короткими пальцями:

— Це приємно свідчить про те, що в тебе на плечах непогана голова. Але є ще одна книжка, яка теж повинна завжди бути в німця все його життя. Я її не бачу.

Вайс витяг з-під матраца біблію і мовчки подав її Папке. Папке погортав її, промовив:

— Однак я не бачу, щоб ти так само старанно читав цю священну книгу.

Вайс знизав плечима:

— Вибачте, пане нахбарнфюрер, але для нас, молодих німців, учення фюрера так само священне, як і святе письмо. Ви начебто цього не схвалюєте?

Папке спохмурнів.

— Мені здається, ти не проти повідомити про це першому-ліпшому гестапівцю, як тільки переїдеш кордон?

І хоч усі німці в Ризі, а отже, і Вайс знали, що нахбарнфюрер Папке — давній співробітник гестапо, та він і сам, власне, цього не приховував, — Йоганн ображено одказав йому:

— Ви даремно, пане Папке, намагаєтесь дати мені дивне уявлення про діяльність гестапо. Але якщо мене удостоять честі бути чимось корисним для рейху, я виправдаю це високе довір'я всіма доступними для мене засобами.

Папке неуважно слухав. Потім, нібито це його не дуже обходило, зумисне байдужно спитав:

— До речі, як там справи в Генріха Шварцкопфа? Йому вдалося зібрати всі батькові папери?

— Вас цікавлять папери, що належали особисто Шварцкопфові, чи взагалі всі? Всі, — повторив він підкреслено, — які можна було взяти в професора Гольдблата?

— Припустімо, так, — сказав Папке.

Вайс зітхнув, розвів руками:

— На жаль, тут виникли суто юридичні труднощі — так я чув од Генріха.

— І що ж він думає далі робити?

— Мені здається, Генріха зараз цікавить тільки зустріч з його дядечком Віллі Шварцкопфом. Всьому іншому він не надає аніякісінького значення.

— Шкода, — невдоволено похитав головою Папке. — Дуже! — Але одразу додав: — Прикро, однак ми не можемо активно вплинути на Генріха. Доводиться зважати на його дядька.

Вайс одказав якось невпевнено:

— Мені здається, що штурмбанфюрер спочатку хотів, щоб Генріх лишився тут.

— Навіщо?

Вайс усміхнувся.

— Я гадаю, щоб чимось бути тут корисним рейхові.

— Ну, для такої ролі Генріх зовсім не годиться, — сердито буркнув Папке. — Мені відомо, що для цієї мети підібрані люди, які більше відповідають такому ділу. — Мовив ображено: — Невже штурмбанфюрер не задоволений нашими кандидатурами?

— Цього я не можу знати, — сказав Вайс і спитав з лукавинкою в голосі: — А що, коли попросити Генріха спитати у Віллі Шварцкопфа, якої він думки про тих осіб, що ви добрали? — Пояснив квапливо: — Я це пропоную тому, що знаю, який вплив на Генріха має пан Функ. А Функ, ви знаєте, не дуже до вас прихильний, і, коли трапиться у вас якась неприємність, навряд чи це його засмутить.

— Я знаю, — понуро згодився Папке й, несподівано всміхнувшись, з довірливою одвертістю сказав: — Ти бачиш, хлопчику, ми ще не прийшли в рейх, не виконали свого обов'язку перед рейхом, а вже починаємо заважати один одному виконувати цей обов'язок. А чому? Кожному кортить відкусити більший шмат, хоч не в кожного для цього вистачає зубів. — Усмішка Папке стала ще довірливішою. — Правду кажучи, спочатку я не дуже добре ставився до тебе. Для цього були деякі підстави. Але зараз ти мене переконав, що мої побоювання були зайві.

— Мені дуже жаль, пане нахбарнфюрер.

— Чого?

— Що ви тільки зараз переконалися, яким безпідставнім були ваше недовір'я до мене.

— У цьому ти сам винен.

— Але, пане Папке, в чому ж моя провина?

— Ти довго вагався, перш ніж вирішив репатріюватися.

— Але, пане Папке, я не хотів втрачати заробітку в Рудольфа Шварцкопфа. Він завжди щедро платив.

— Так, ми перевірили твої рахунки Шварцкопфові. Ти непогано в нього заробляв. І ми зрозуміли, чому ти ставив свій від'їзд у залежність од від'їзду Шварцкопфів.

— Це правда — мені хотілося зібрати більше грошей. Навіщо ж на батьківщині мені бути злидарем?

Папке примружився:

. — Ми перевірили твою ощадну книжку. Всі свої гроші ти взяв із каси перед тим, як подав заяву про репатріацію. І правильно реалізував свої заощадження. Це мені теж відомо. Ти людина практична. Це добре. Я радий, що ми про діло поговорили. Однак цілком можливо, що в день від'їзду я захочу з тобою ще про дещо побалакати.

— До ваших послуг, пане нахбарнфюрер. — Вайс клацнув каблуками.

Папке поїхав у колясці мотоцикла, за кермом якого сидів пакувальник, людина із похмурим виразом обличчя і явно військовою виправкою.

Вайс стомлено опустився на ліжко й потер долонями обличчя, немовби стираючи з нього той вираз запобігливості, з яким він проводив нахбарнфюрера до воріт майстерні. Коли він розтулив долоні, його обличчя було вкрай стомлене, тужне, страшенно заклопотане.

Недбало одсунувши ногою стосик книжок, в тому числі «Майн кампф» і біблію, він сів за збитий із дощок столик. Ввімкнув електричну плитку, що стояла на ньому, хоч у комірчині було тепло. З майстерні почулися кроки. Вайс швидко підвівся й вийшов у майстерню. Там на нього вже чекав літній чоловік у чорному дощовику — власник велосипеда, нещодавно зданого в ремонт.

Вайс сказав, що машину можна буде одержати завтра.

Проте чоловік не збирався йти. Уважно розглядаючи Йоганна, він сказав:

— Я знав вашого батька. Він медик?

— Так, фельдшер.

— Де він зараз?

— Помер.

— Давно?

— У 1926 році.

— Де ж його поховали?

— Він помер від тифу. Адміністрація госпіталю з метою боротьби з епідемією спалювала трупи померлих.

— Але, сподіваюсь, ви хоч трошечки пам'ятаєте свого батька?

— Аякже, звісно.

— Я пам'ятаю його досить добре, — сказав чоловік роздумливо. — Він був завзятий курець. Забув тільки, що він курив — люльку чи сигари? — Попросив: — Нагадайте, будь ласка, що курив ваш батько?

Йоганн зам'явся, пригадуючи всі бачені ним фотографії фельдшера Макса Вайса, — на жодній з них він не був зображений ні з люлькою, ні з сигарою в роті.

Чоловік сказав суворо:

— Але я зараз згадав, він курив велику люльку. У вас дома висіла сімейна фотографія, де він знятий з цією люлькою.

— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.

Зупинивши погляд на Вайсові, латиш у бобриковій куртці, шукаючи собі союзника, спитав:

— Ну, а ти, парубче, що думаєш?

Вайс помовчав, потім промовив роздільно, із зухвалою сміливістю дивлячись у вічі робітникам, які напружено чекали його відповіді.

— Ти правильно кажеш, — кивнув він у бік латиша в бобриковій куртці. — Нащо легковажно довіряти робітничому класу? Треба його спершу перевірити. Але поки ви, латиші, будете одне одного перевіряти, ми, німці, прийдемо і встановимо тут свій новий порядок.

Поклав гроші на стіл, підвівся й пішов до виходу. Чоловік у бобриковій куртці хотів був кинутися на Вайса а кулаками, але приятелі стримали його. Один з них сказав:

— Він правильно тебе зрозумів. Як бачиш, те, що ти говорив, влаштовує зараз німців, а не нас, латишів. От і виходить: цей німець, напевне, гітлерівець, хоча й був на твоєму боці, підтримав не тебе, а нас проти тебе.

Вийшовши з пивної, Вайс попрямував до гавані. Дощ подужчав. Здавалося, хтось чалапає по асфальту босими ногами. Чорна вода важко хляпала об бетонні палі причалів. Рибалки а жовтих прооліфених зюйдвестках при світлі бензинових ламп вивантажували улов у великі пласкі корзини.

На причалі юрмилися торговці, до приїхали сюди парокінними возами. Вайс сховався від дощу під повіткою, де було складено різний вантаж.

До нього підійшов невисокий чоловік у старенькому тірольському капелюсі, ввічливо підняв його, оголивши при цьому лису голову, і спитав, котра зараз година. Вайс, не глянувши на годинника, відповів:

— Без семи хвилин.

Чоловік, теж не глянувши на свого годинника, чомусь здивувався:

— Уявіть собі, на моєму так само. Яка точність! — Взявши під руку Вайса і йдучи з ним убік від причалу, поскаржився: — Типова грипозна погода. Завжди для профілактики я приймаю в такі дні таблетки кальцекса. Можете називати мене просто Бруно. — Скоса глянув на Вайса. — Я весь до ваших послуг. — Спитав суворо: — Певне, мені зайве нагадувати, що ви були знайомі з моєю покійноюдонькою, залицялися до неї і я ладен був вважати вас своїм зятем, але після того, як мене звільнили з мерії за неблагонадійне…

— Ви хочете вчинити мені тут екзамен? — неприязно спитав Вайс. — Один я вже нібито склав.

— Та що ви! — запротестував Бруно. Але зразу ж заперечив сам собі: — А чого? Хіба це вас ображає? Мене — анітрохи. — Спитав: — Хочете цукерочку? Солодке напрочуд благотворно діє на нервову систему.

Вайс спитав похмуро:

— Що з архівом Рудольфа Шварцкопфа?

Бруно опустив очі й, не відповідаючи на запитання, поцікавився:

— Ви не вважаєте, що ваша активність суперечить директиві? — Звів очі, несхвально глянув на низько навислі хмари, мовив нудним голосом: — Я б на вашому місці не поспішав би знайомитися з документами Шварцкопфа. Панові Функу це могло не сподобатися. Ви пішли на порушення. Я змушений офіційно констатувати це.

— Я ж хотів… — спробував був виправдатися Вайс.

— Все, все зрозуміло, голубе, чого ви хотіли, — доброзичливо перебив Бруно, — і ви були майже на вірному шляху, коли порекомендували Папке з'ясувати через Генріха у Віллі Шварцкопфа список резидентів. І ви маєте рацію, Папке — тупий солдафон. Проте вади його інтелекту цілком покриваються надміру розвиненою підозріливістю. Це його сильна сторона, яку ви не зовсім врахували, як не врахували й того, що Папке — дрібний гестапівець, а тільки солідний чин у гестапо може знати про такий важливий список. Ні Папке, ні Функ до цього не могли бути допущені. Є й інші особи, зовсім інші… — Бруно ласкаво всміхнувся Вайсу. — Та ви не ображайтесь. Я ж бо старший од вас не тільки за званням, досвідом, але й за віком. — Помовчавши, додав: — Повірте, найскладніше в нашій сфері діяльності — це дисциплінована цілеспрямованість. І не забувайте, що люди, які спрямовують вас, досить обізнані з багатьма обставинами, не відомими вам. І завжди краще відмовитись від того, що лежить на шляху до мети, нехай навіть дуже цінного, заради досягнення самої мети. Ви мене розумієте?

— Так, — погодився Вайс. — Ваша правда, я захопився, порушив інструкцію, приймаю вашу догану.

— Ну що ви! — всміхнувся Бруно. — Коли справа доходить до догани, людина йде собі, і її заміняє інша. Це я так, задля обміну досвідом — кілька дружніх порад. — Позіхнув, поскаржився: — А я, знаєте, завжди на дієті, а тут харчувався якоюсь жирною їжею. Погано себе почуваю. Свинина мені шкодить.

— Може, ви в мене перепочинете і приймете ліки?

— Ну що ви, Йоганне! — докірливо мовив Бруно. — Ми ж повинні тільки на вокзалі зустрітись і зрадіти цій зустрічі після кількох місяців розлуки. До речі, — задоволено сказав Бруно, — я, мабуть, обмину стройову службу в Німеччині — принаймні наші лікарі в поліклініці одностайно твердили, що за станом здоров'я я до неї зовсім не годен. Це — дуже щаслива для мене обставина. В гіршому випадку — служба в тиловій армійській канцелярії, проти чого я зовсім не заперечую. І якщо ви нагадаєте про старого Бруно вашому другові Генріху, це буде дуже мило. — Всміхнувся: — Адже я не перешкоджав вам залицятися до моєї покійної доньки… — І багатозначно підкреслив: — Ельзи…

— Звісно, Ельзи, — зажурено підтвердив Вайс. — У неї було біляве волосся, голубі очі, вона накульгувала на ліву ногу — покалічила її в дитинстві, невдало плигнувши з дерева.

— Стандартний портрет. Та нічого не вдієш, коли такий був і оригінал, — знизав плечима Бруно. Потім сказав діловито: — Ну ви, звісно, догадалися, візит невідомого і діалог про вашого батька мали суто тренувальний характер, як, до речі, і наша сьогоднішня зустріч. — Подав руку, піднявши тірольського капелюха з обвислою пір'їнкою, церемонно попрощався: — Ще раз засвідчую свою повагу, — і пішов у темряву, важко чалапаючи по калюжах.

О другій годині ночі, коли Вайс проходив повз будинок професора Гольдблата, все місто немов потонуло в темряві, світилося лиш одне вікно цього будинку. І звідти долинали звуки рояля. Вайс зупинився біля залізних ґрат, що оточували професорів будинок, закурив.

Дивно скорботні і гнівні, особливо виразні в тиші звуки лунали у вогкому тумані вулиці.

Вайс згадав, як Берта одного разу сказала Генріхові:

— Музика — це мова людських почуттів. Вона недоступна тільки тваринам.

Генріх усміхнувся:

— Вагнер — великий музикант. Але під його марші колони штурмовиків вирушають громити єврейські квартали…

Берта, пополотнівши, мовила крізь зуби:

— Звірі в цирку теж виступають під музику.

— Ти вважаєш наці мерзенними людьми й дивуєшся, чому вони…

Берта перебила:

— Я вважаю, що вони ганьблять людей німецької національності.

— Одначе, — вперто заперечив Генріх, — не хто-небудь, а Гітлер зараз диктує свою волю Європі.

— Європа — це і Радянський Союз?

— Але ж Сталін підписав пакт з Гітлером.

— І на підтвердження свого миролюбства Червона Армія стала на нових кордонах?

— Це був хитрий фокус.

— Радянський народ ненавидить фашистів!

Генріх зневажливо знизав плечима.

Берта промовила гордо:

— Я радянська громадянка!

— Поздоровляю! — Генріх насмішкувато вклонився.

— Так, — сказала Берта. — Я приймаю твої поздоровлення. Німеччина викликає зараз страх і огиду у чесних людей. А в мене є тепер вітчизна, і вона гордість і надія всіх чесних людей світу. І мені просто шкода тебе, Генріху. Я повинна ще дуже високо піднестися, щоб стати справжньою радянською людиною. А ти повинен дуже низько опуститися, щоб стати справжнім наці, що ти, до речі, й робиш досить успішно.

Вайс змушений був тоді піти разом з Генріхом. Він не міг лишатися, коди його друг демонстративно підвівся й попрямував до дверей, пошкодувавши, що Берта сьогодні занадто нервозно настроєна.

Та коли вони вийшли на вулицю, Генріх вигукнув з відчаєм:

— І навіщо я поводився, як останній негідник?

— Так, ти точно визначив свою поведінку.

— Але ж дівчина мені подобається!

— То чому ж ти так дивно виявляєш свою симпатію?

Генріх нервово пересмикнув плечем.

— Я думаю, що було б нечесно приховувати від неї мої переконання.

— А те, що ти казав, — це твої справжні переконання?

— Ні, зовсім ні, — зітхнув Генріх. — Мене мучать сумніви. Та коли припустити, що я такий, яким був сьогодні, чи зможе Берта змиритися з моїми поглядами заради любові до мене?

— Ні, не зможе, — з таємною радістю сказав Вайс. — На це ти не сподівайся. Ти сьогодні спалив те, що тобі слід було спалити тільки перед від'їздом. Я так думаю.

— Можливо, твоя правда, — покірно згодився Генріх. — Я щось спалюю в собі і втрачаю це безповоротно.

Дорогою вони мовчали. І тільки біля свого будинку Генріх спитав:

— А ти, Йоганне, тобі нічого спалювати?

Вайс помовчав, потім відповів обережно:

— Знаєш, я гадаю, що мені скоріш треба було б наслідувати тебе такого, яким ти став, аніж того Генріха, якого я знав раніше. Але я цього не зроблю.

— Чому?

— Я боюсь, що стану тобі неприємним і втрачу друга.

— Ти хороша людина, Йоганне, — сказав Генріх. — Я дуже радий, що знайшов у тобі такого щирого товариша! — І довго не випускав Вайсову руку.

Дощ переставав, небо яснішало, а музика звучала з більшим гнівом і пристрастю. Йоганн ніколи не чув у виконанні Берти цієї дивно хвилюючої мелодії. Він силкувався згадати, що це, й не міг. Нарешті повільно відійшов од ґрат, кинув недокурок і попрямував до авторемонтної майстерні.

4

Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.

На пероні вокзалу вишикувалася з речами остання група німців-репатріантів. І в усіх були однаково заклопотані, слухняні обличчя, всі ладні були виконати будь-який наказ, байдуже, хто б не наказував. На губах блукали люб'язні посмішки, невідомо кому призначені. Діти стояли, тримаючись за руки, нетерпляче поглядаючи на батьків. Батьки уже вкотре тривожними поглядами перелічували чемодани, клунки, сумки. Крадькома скоса зиркали навкруги, чекаючи начальства, наказів, перевірки. Жінки не випускали з рук саквояжів, у яких, очевидно, зберігалися документи й особливо цінні речі.

Крейслейтери і нахбарнфюрери, на яких запитливо й несміливо поглядали переселенці і до чийого всевладдя вони вже давно звикли, поводилися тут так само скромно, як і рядові репатріанти, і зовсім од них не відрізнялися. Коли хтось із від'їжджаючих, посмілішавши, щось запитував у когось з керівників Німецько-балтійського народного об'єднання, той ввічливо вислуховував, знімав капелюха, знизував плечима й очевидно уникав відповіді — мовляв, він не начальник і нічого не знає.

І так само, як усі переселенці, крейслейтери і нахбарнфюрери з готовністю улесливо всміхалися, тільки-но з'являвся якийсь латиш у службовій формі.

Проте, окрім двох-трьох службовців залізниці, на пероні не було нікого, кому слід було демонструвати запобігливу готовність підкорятися і бути люб'язним.

Підійшов поїзд. На дверях вагонів з'явилися провідники, розкрили клейончасті портфелики з безліччю відділень для квитків.

Та ніхто з репатріантів не наважувався увійти в жоден із трьох призначених для них вагонів. Усі чекали чиєїсь вказівки, а хто мав дати цю вказівку, ніхто не знав. Стояв поїзд, стояли провідники біля дверей вагонів, стояли пасажири. І тільки довга, як спис, секундна стрілка вокзального годинника, схожого на бочку з-під пального, серед цієї дивної загальної непорушності судорожними кроками обходила циферблат.

Проте досить було залізничнику, що проходив мимо, вражено спитати: «Чого ж ви стоїте, громадяни, через п'ятнадцять хвилин поїзд відходить?» — як усі пасажири, немовби за грізною командою, штовхаючись, рвонули до вагонів.

Почулися роздратовані вигуки, тріск зіткнутих чемоданів.

Начальницькі керівники об'єднання та рядові його члени однаково демократично боролися за право пробитися у вагон першими. І тут торжествував сильніший, спритніший і відчайдушніший.

І коли ще можна було зрозуміти таку поведінку людей, які намагалися першими зайняти місця в безплацкартному вагоні, то запеклу відчайдушність пасажирів першого класу просто важко було збагнути… Адже ніхто не міг зайняти їхні місця. Тим часом пасажири першого класу найзапекліше боролися за право ввійти у вагон раніше за інших. Та досить було репатріантам енергійно і галасливо ввалитися у вагони й захопити в них належний їм, так би мовити, життєвий простір, як майже. вмить по всьому поїзду настала добропристойна тиша. Загальне збудження вляглося, на фізіономіях знову з'явився вираз покірної готовності підкорятися будь-якому розпорядженню. І, придбавши в особі провідників начальство, пасажири всміхалися їм люб'язно, зніяковіло, з напруженням чекаючи якихось вказівок.

Як і раніше, вони — тепер крізь вікна вагонів — скоса тривожно поглядали на перон, чекаючи появи когось найголовнішого, хто міг усе змінити своєю всевладною волею.

Та ось на пероні з'явився латиш у військовій формі, сотні очей втупилися в нього тривожно й злякано. І коли він ішов уздовж поїзда, пасажири, проводячи його допитливими поглядами, підводилися з місць.

Військовий підійшов до газетного кіоска, де сиділа гарненька продавщиця, став, сперся ліктями на прилавок, і всі враз зрозуміли: цей чоловік зайняв тут позицію всерйоз і надовго.

Як тільки годинник на чавунному кронштейні показав ажурними, мистецьки викуваними залізними стрілками час відправлення, поїзд рушив. І в репатріантів почалося звичне вагонне життя, що нічим зовсім не відрізнялося від вагонного життя всіх інших пасажирів цього поїзда далекого слідування.

Дивним здавалося тільки те, що вони ні з ким не прощалися. Не було перед цими трьома вагонами звичайної вокзальної метушні, вигуків, побажань, обіймів. І коли поїзд відійшов, пасажири не висувалися з вікон, не махали хустками, не посилали поцілунків рукою. Цих від'їжджаючих ніхто не проводив. Вони назавжди покидали Латвію. Для багатьох вона була батьківщиною, і не одне покоління тут, на цій землі, свій вік звікувало, і кожен знайшов у цьому житті місце, становище, впевненість у своєму забезпеченому майбутньому В Латвії вони уникли тих злигоднів, яких зазнав увесь німецький народ після першої світової війни. Їх єднала з вітчизною тільки сентиментальна романтична любов і схиляння перед старонімецькими традиціями, яких вони свято додержувались. За багато років вони звикли з приємністю усвідомлювати, що тут, на латвійській землі, вони благоденствують, живуть значно краще, аніж їхні родичі на землі вітчизни. І раділи, що доля їхня не залежить від тих політичних бур, які вирували в Німеччині.

Довгий час для рядових трудящих німців Німецько-балтійське народне об'єднання було культурницькою організацією, в якій вони знаходили відраду, віддаючи данину своїм душевним симпатіям до всього, що в їхньому уявленні було справді німецьким. Але за останні роки дух гітлерівської Німеччини запанував і в об'єднанні. Його керівники стали фюрерами, які здійснювали в Латвії свою диктаторську владу майже так само жорстоко й підступно, як їхні земляки в самій Німеччині.

За незначним винятком — ідеться про тих, хто відкрито й мужньо ставав на боротьбу з фашистами і в період ульманісівського терору був страчений, чи ув'язнений, чи пішов у підпілля, — більшість латвійських німців піддалася політичному і духовному насильству своїх фюрерів. З істеричною готовністю прагнули вони довести відданість Третьому рейху всіма явними і таємними засобами, хоч би як ці засоби суперечили справжній природі людини.

Дух лицемірства, страху, рабської покори, несамовитої жаги домогтися панування над людьми не тільки тут, але й там, де фашистська Німеччина поширювала своє владарювання над поневоленими народами захоплених європейських держав, дух цей увійшов у плоть і кров членів об'єднання, і назовні виступило все те низьке, потаємне, що на перший погляд здавалося давно пережитим, принаймні в тих, хто, підкреслюючи добропорядність, додержувався тут, у Латвії, суворих рамок міщансько-бюргерської моралі.

І хоч пасажири цих трьох вагонів знов обернулися на добропорядних громадян, з їхніх приязно усміхнених облич не сходив вираз напруженої тривоги.

Одних мучив болісний неспокій, як зустріне їх вітчизна, чи будуть вони там раювати, як у Латвії, чи немає на них «плям», що завадять їм стати новими благонадійними громадянами рейху. Тих, хто не сумнівався, що їхні особливі заслуги перед рейхом будуть оцінені якнайкраще, непокоїло, чи зможуть вони безборонно перетнути кордон. Дехто, таких була меншість, потай щиро жалкував за покинутою латвійською землею, адже вона була для них батьківщиною, життям з усім тим, що відірвати без душевного болю просто неможливо.

Але страх кожного перед кожним, побоювання виявити свої справжні почуття і цим зашкодити собі колись у майбутньому і тепер приховували під машкарою звичного вже лицемірства. Тому репатріанти намагалися поводитись у поїзді зі звичною безжурною незалежністю, властивою кожному вагонному пасажирові.

… Йоганн Вайс не поспішав зайняти місце в безплацкартному вагоні, він стояв на пероні, поставивши на асфальт брезентовий саквояж, і терпляче ждав, коли зможе піднятися на приступку, не потурбувавши при цьому своїх попутників.

Несподівано підійшов Папке і поряд з брезентовим Вайсовим саквояжем поставив фібровий чемодан; другий, шкіряний, він весь час тримав у руці.

Не вітаючись з Вайсом і підкреслено не пізнаючи його, Папке уважно стежив за посадкою. І раптом, вибравши момент, схопив Вайсів саквояж і подався до м'якого вагона.

Вайс, гадаючи, що Папке помилково взяв його саквояж, побіг за ним з чемоданом. Але Папке злобно гримнув на нього:

— Навіщо ви мені тичете свій чемодан? Шукайте для цього носильника.

І Вайсові довелося вернутися у свій вагон, де він зайняв горішню лавку, поклавши в головах фібровий чемодан Папке.

Вся ця історія ставила Вайса в досить скрутне становище. Спочатку він подумав, що Папке розіграв комедію, щоб ознайомитися із вмістом саквояжа, і скоро поверне його, можливо, навіть вибачившись за «помилку». Час ішов, і Вайса почали непокоїти вже інші думки. На кордоні чемодан розкриють митники, і в ньому вони можуть виявити дещо таке, що перешкодить його власникові переїхати кордон, а власником чемодана став тепер Вайс.

Викинути чемодан або в слушний момент підсунути його під лавку комусь із пасажирів — тоді пропаде майно Папке.

Але ж Вайсові після того, як Функ виїхав у рейх і зв'язок з ним втрачено, важливо й надалі ладнати з Папке, і він не має права втратити його прихильність.

Напружено шукаючи способу розплутати зашморг, накинутий на нього Папке, Вайс звісив ноги з лавки й, похитуючи головою, став награвати на губній гармошці тірольську пісеньку, слова якої добре знали всі чоловіки, однак вимовляти їх у присутності дам не годилося. Проте жінки, слухаючи мелодію цієї пісеньки, багатозначно всміхалися молодому жартівникові, який так одверто виявляв свою радість з нагоди від'їзду на батьківщину.

Худий молодий німець налив у пластмасову чарку горілки й подав Вайсові.

— За здоров'я нашого фюрера! — Він молитовно закотив очі. — Йому потрібні такі молодці, як ми.

— Хайль! — Йоганн різко викинув уперед руку.

Німець суворо попередив:

— Ми ще не дома. — Осміхнувшись, додав — Але ми з тобою не родичі. І коли ти забудеш потім налити мені стільки ж із свого запасу, це буде з твого боку непорядно.

Літній пасажир із свіжопоголеною товстою потилицею пробурмотів:

— Ти маєш рацію, ми могли тринькати гроші в Латвії, але не повинні легковажити у себе вдома.

Худий спитав задирливо:

— Ти хочеш сказати, що в Латвії є жратва, а в рейху нема? Ти на це натякаєш?

Літній пасажир, такий солідний і вайлуватий, раптом жалюгідно закліпав, обличчя його вкрилося потом, і він квапливо почав запевняти худого молодика, що той неправильно його зрозумів. Він хотів тільки сказати, що треба було більше їсти, щоб менше продуктів лишалося латишам, а в Німеччині він їстиме менше, щоб більше продуктів лишалося доблесним рицарям вермахту.

— Гаразд, — сказав худий. — Вважай, що ти викрутився, але тільки після того, як почастуєш мене і цього хлопця, — кивнув він на Вайса. — Нам із ним потрібна добра жратва. Такі, як ти, черевані, повинні вважати за честь почастувати майбутніх солдатів вермахту.

Коли Бруно зазирнув у той вагон, де влаштувався Вайс, він застав там веселе бенкетування. І лише господар кошика з їжею понуро тулився скраєчку лавки, поступившись місцем біля столика молодикам.

Бруно, всміхаючись, підняв капелюха, побажав усім смачного. Побачивши серед пасажирів Вайса, він кинувся до нього з обіймами, сяючи від цієї несподіваної і такої щасливої зустрічі. І почав з таким палким нетерпінням розпитувати Вайса про їхніх спільних знайомих і так нестримно намагався розповісти йому про них, що Вайс, як людина вихована, змушений був попросити Бруно вийти з ним у тамбур, бо ж не всім пасажирам приємно слухати його гучний і ляскучий голос.

Бруно, вибачаючись, знов підняв над білою лисиною капелюх із грайливою півнячою пір'їною і, приклавши обидві долоні до вух, пояснив, що розмовляє так голосно тому, що недавно в нього було запалення середнього вуха і він зовсім погано чув навіть свій власний голос, а тепер, коли його вилікували, ніяк не може звикнути говорити нормально: то горлав, як фельдфебель на плацу, то шепоче так тихо, що на нього ображаються навіть найближчі люди. Кланяючись, Бруно довго вибачався за своє вторгнення і вийшов з Вайсом, по-дружньому підтримуючи його під лікоть.

Воші вийшли з тамбура на площадку між вагонами, де бряжчали вафельні залізні плити і крізь складені гармошкою брезентові стінки завивав вітер.

Вайс, нахилившись до вуха Бруно, розповів йому про чемодан Папке. Бруно кивнув і одразу пішов у сусідній вагон з таким виглядом, нібито після всього того, що він почув, зразу втратив охоту мати будь-що спільне з Йоганном, котрий вскочив у халепу.

Та через деякий час Бруно знову з'явився у вагоні, де їхав Вайс. Поставивши на Вайсону лавку поряд з фібровим чемоданом Папке невеликого плетеного кошика, він заявив, що пішов зі свого місця, та нехай це нікого не турбує: він зовсім не збирається когось тут витісняти, просто він весела людина і хоче розважити шановних співвітчизників кількома смішними фокусами.

Витягши з кишені колоду карт, він почав показувати фокуси, і хоч фокуси були зовсім нехитромудрі й робив їх Бруно не дуже й спритно, він вимагав, щоб присутні чесно заплющували очі перед тим, як загадати карту, і з таким щирим відчаєм бентежився, коли загадану карту не вдавалося назвати, що дуже сподобався всім. А потім, недбало підхопивши фібровий чемодан, пішов, заявивши, що знайде собі затишне місце.

Після того як Бруно пішов, Вайс поліз на свою горішню лавку й ліг, поклавши під голову руки, і заплющив очі, ніби заснув.

Було вже під обід, коли знову з'явився Бруно з чемоданом. Знову, весь час вибачаючись, закинув його на Вайсову лавку, витяг з кишені бутерброд, акуратно загорнутий у промащений папір, і сказав, що зараз розкошуватиме обідом.

Та коли літній німець простягнув Бруно курячу ніжку, той ввічливо відмовився, мовляв, він не хоче повнішати, оскільки твердо вірить, що знадобиться батьківщині, як солдат. Цим Бруно викликав до себе ще більшу симпатію. І щоб не заважати пасажирам обідати, поліз на горішню лавку, вмостився поруч із своїм кошиком і обняв його. Проте одразу з властивою йому природною жвавістю спустився додолу і з кошиком у руках вийшов, сказавши на прощання, що спробує знайти собі місце поруч з якою-небудь дамою не старшою за сто і не молодшою за тринадцять років. Погладив свою лисину й похвалився:

— Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.

Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.

Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.

Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.

У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.

У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:

— Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне — не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?

У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці:

— Ось вам вічний шах. — І, потираючи руки, докинув єхидно: — Це моя люб'язність, я не зробив мата вашому королю тільки виключно з міркувань такту. — Поблажливо дивлячись на Йоганна, порадив: — Учіться, молодий чоловіче, вигравати, не ранячи самолюбства противника, тоді ви не втратите прихильності партнера. — Скоса глянув на пасажира з пакунками: — Ви, добродію, дбаєте про свій живіт так ревно, що забуваєте про престиж рейху. Невже ви не розумієте, що попрацювали зараз на червоних, вселяючи їм думку про те, нібито в Німеччині народ у скруті? Негарно! — Він підвівся і, зневажливо піднявши плечі, попрямував у свій вагон.

Пасажир став розгублено переконувати Вайса, що він дуже хороший німець, справжній німець і член націонал-соціалістської партії, що він ладен прийняти всі зауваження і чим завгодно спокутувати свою провину, навіть викинути куплене, це тільки помилка, та й годі… Він так хвилювався, так болісно переживав звинувачення, кинуте йому, що Йоганн, змилосердившись, порадив товстунові не надавати великого значення зауваженню: адже він не виняток, усі пасажири робили те саме, а якщо він потім зверне увагу німецьких властей на негідну поведінку репатріантів, це зніме обвинувачення з нього самого.

Товстун палко подякував Вайсові за цінну пораду. І потім усю дорогу поглядав на нього віддано, з вдячністю.

На прикордонній станції пасажирам запропонували пройти в митний зал для виконання необхідних формальностей. Митники оглядали речі нашвидку, інколи тільки запитували, що лежить у чемоданах. І все-таки пасажири нервували, це видно було з надмірної запобігливості, непотрібної готовності показати все, що вони везуть, і навіть у жалюгідних спробах пояснити, що виїздять вони до Німеччини не з політичних мотивів, а з бажання провідати родичів, з котрими давно не бачилися.

Папке, незважаючи на заперечення митників, вивернув на оббиту лінолеумом стойку всі речі з Вайсового саквояжа й заявив, що везе тільки найнеобхідніше, бо не впевнений у тому, що Німеччина стане його батьківщиною: адже справжня його батьківщина — Латвія, де в нього багато друзів — латишів і євреїв, дорогих його серцю.

Митник, не переглядаючи речей і дивлячись поверх голови Папке, попросив скласти все назад у саквояж. Папке підібгав губи, нібито його образили, але обличчя його видовжилося, коли митник попросив відкрити шкіряний чемодан.

Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.

Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:

— Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. — І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: — Це ж безглуздо гадати, що така література може вважатися забороненою!

Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:

— Дайте мені спокій з вашим фюрером. — І порадив митникові: — Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.

— Он як! — розлючено скрикнув Бруно. — Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.

— Громадяни! — суворо промовив митник. — Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.

Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:

— Дозвольте…

Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:

— Ключ од вашого чемодана?

Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:

— Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. — Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.

— Дякую, — сказав Йоганн. — Ви дуже люб'язні.

Відкривши чемодан, Йоганн опустив очі, дивлячись, як руки митника недбало перебирають там речі.

Митник спитав, чи не везе він чогось недозволеного.

Вайс заперечливо похитав головою. Митник перейшов до іншого пасажира, сказав Вайсові:

— Можете взяти ваш чемодан.

Після митного огляду репатріанти перейшли на інший перон, де на них чекав поїзд з німецьких вагонів. Прикордонники роздавали пасажирам їхні документи після перевірки. Вручаючи документи, офіцер-прикордонник механічно ввічливо бажав кожному по-німецьки:

— Приємної подорожі! — І брав під козирок.

Офіцер-прикордонник був ровесник Йоганна і навіть трохи схожий на нього — сіроокий, з прямим носом, чистим високим лобом і строгою лінією рота, ставний, підібраний, з невеликими кистями рук. Кинувши на Йоганна байдужий погляд і звіривши таким чином з оригіналом фотографію на документі рейху, прикордонник, акуратно склавши, простягнув Вайсові документ, козирнув, побажав йому, як і іншим приємної подорожі й перейшов до другого пасажира. На його обличчі був той самий вираз службової люб'язності, за якою, однак, відчувалося, які вони чужі йому, молодому радянському хлопцеві у військовій формі, усі ці люди, і разом з тим було видно: він знає про них таке, що тільки йому належить знати.

В м'якому купейному вагоні цей офіцер-прикордонник підійшов до Папке й, старанно і чітко вимовляючи німецькі слова, вибачився за турботу, але він змушений просити Папке пройти разом з ним у приміщення вокзалу для з'ясування деяких формальностей, яких, певне через канцелярську помилку, не було повністю дотримано в документах Папке.

І Папке підвівся й покірно пішов попереду прикордонника на перон.

З другого вагона вийшов Бруно, так само, як і Папке, в супроводі військових. Він збуджено сперечався і намагався забрати з рук прикордонника свій кошик.

Коли Бруно порівнявся з Папке, він шанобливо вклонився, піднявши свого тірольського капелюха з грайливою пір'їнкою, і вигукнув патетично:

— Це ж насильство над людиною! Я буду протестувати!.. — Звернувся до офіцера-прикордонника, киваючи в бік Папке: — Шановний громадський діяч, відома особа! І раптом… — Він у відчаї розвів руками.

— Не треба зчиняти галасу, — серйозно попередив прикордонник.

— А я буду галасувати, буду! — не вгавав Бруно. Всміхаючись Папке, попросив: — Я гадаю, ви не відмовите підтвердити тутешнім властям, що я людина лояльна, і якщо в моїх речах знайшли предмети, не рекомендовані для вивезення за кордон, то тільки через непорозуміння. Не знав, що можна вивозити, а чого не можна.

Через якийсь час Папке із знервованим обличчям повернувся у вагон, в руці він тримав шкіряний чемодан.

Ешелон з репатріантами увійшов до прикордонної зони і зупинився. Обабіч залізничного полотна тяглася, зникаючи за обрієм, чорна смуга зораної землі. Ця темна безмежна риска немов розділяла два світи.

Прикордонники з електричними ліхтарями, пристебнутими шкіряними петельками до бортових ґудзиків шинелей, старанно робили зовнішній огляд поїзда, спускалися навіть у колійну канаву, щоб звідти обстежити нижню частину вагонів.

Здається, було б природно, якби кожен пасажир у ці останні хвилини перед виїздом за кордон відчував хвилювання. Проте нічого подібного не було помітно, майже ніхто з них нічим не виявляв своїх почуттів. Усе це підказувало Йоганнові, що більшість переселяється в Німеччину не під тиском обставин, скоряючись наказу, а керуючись своїми особливими, далекосяжними цілями Очевидно, в багатьох є серйозні підстави приховувати до певного часу свою справжню мету й надії.

І чим більше байдужості, покидаючи Латвію, виявляв той чи інший пасажир, тим глибше проймався Йоганн тривожним відчуттям небезпеки, яка криється тут для нього у кожному з цих людей, що вміють керувати своїми почуттями, маскувати їх.

У цій останній партії репатріантів тільки незначна кількість родин неохоче покидала Латвію, скоряючись зловісній волі Німецько-балтійського народного об'єднання. Небагато з них журилося за своїми обжитими гніздами, за людьми, з якими їх зв'язували довгі роки праці й життя.

Переважали тут ті, що до останніх днів у Латвії вели подвійне життя, збираючи все, що могло бути зараховане їм у Німеччині як особливі заслуги перед рейхом. І тільки надто показова байдужість й удаваний вираз нудьги на обличчі виказували тих, хто нічім не хотів виявити себе перед вирішальними хвилинами, коли переїде кордон.

Вайс у думці підмічав шаблонний спосіб маскування, миттю взятий, мов за наказом, нечутно відданим кимось, хто невидимо командував тут усім. І він і для себе взяв до виконання цей безмовний наказ. І теж із смутком: зрідка поглядав у вагонне вікно, чекав так само байдуже, як майже всі пасажири.

Поїзд повільно рушив. І колеса почали вистукувати на стиках рейок з ритмічністю годинникового механізму.

Та як не стримувався Йоганн, цей сталевий ритмічний відстук грізного часу, невблаганного і необоротного, сповнював його таким відчуттям, нібито він падає кудись у невідому глибину. І щоб вирватися із стану болісної скорботної втрати всього дорогого для нього й швидше кинутися навстріч тому невідомому, що невимовним болем проймало всю його істоту, Йоганн струснув головою, примружився і бадьоро оголосив пасажирам:

— Панове, насмілюсь привітати вас, здається, вже на землі рейху. — Він встав, виструнчився. Обличчя його стало якимсь благоговійно захопленим.

Всі шанобливо замовкли, а Вайс витяг з кишені загорнутий у папірець значок із свастикою і приколов до лацкана піджака. Це було неначе сигналом: усі заходилися розпаковувати чемодани, переодягатися, чепуритися.

За півгодини пасажири мали такий вигляд, ніби всі вони збиралися йти в гості або чекали на гостей. Кожен заздалегідь старанно продумав, як одягнеться, щоб зовнішній вигляд свідчив про солідність, респектабельність. А деяка підкреслена старомодність одягу мала свідчити про відданість їхніх власників старонімецькому консерватизму, незмінності смаків і переконань. На столиках з'явилися викладені з чемоданів біблії, чорні, не зовсім свіжі котелки, рукавички. Запахло парфумами.

Несподівано поїзд судорожно брязнув гальмами і, немов спіткнувшись, зупинився. По проходу протупали німецькі солдати в касках, на грудях у кожного висів чорний автомат. Обличчя солдатів були грубі, непорушні, рухи різкі, механічні. Увійшов офіцер — сірий, сухий, бундючний, із зневажливо примруженими очима.

Пасажири, мов за командою, посхоплювалися з місць.

Офіцер підняв палець, промовив неголосно, ледь розтуляючи вузькі губи:

— Тиша, порядок, документи.

Гидливо брав напери затягнутою в рукавичку рукою і, не обираючись, подавав через плече єфрейторові. Єфрейтор, в свою чергу, передавав документ чоловікові в цивільному, а той точним і пронизливо уважним поглядом звіряв фотографію на документі з особою його власника. І не в одного пасажира виникало відчуття, що цей погляд пронизує його наскрізь і на стіні вагона, мов на екрані, в цю мить виникає коли не його силует, то трепетний абрис його думок.

Забравши документи в останнього пасажира, офіцер тими ж важкими, свинцевими словами оголосив:

— Порядок, спокій, непорушність.

І вийшов.

Солдати лишилися біля дверей. Вони дивилися на пасажирів, начебто не бачачи їх. Стояли в низько спущених на брови сталевих касках, широко розставивши ноги, стиснувши щелепи.

Дивне почуття охопило Вайса. Йому здалося, що він десь уже бачив цього офіцера. І цих солдатів бачив такими, якими вони є насправді, такими, якими вони хотіли здаватися. І від збігу уявлюваного з тим, що Вайс бачив зараз сам, він відчув полегкість. Дружелюбно й шанобливо, навіть заздрісно поглядав він на солдатів — так, як, на його думку, і мав би дивитися на них цивільний юнак-німець.

Коли офіцер повернувся у вагон в супроводі сержанта і чоловіка в цивільному й почав роздавати пасажирам документи, Вайс устав, виструнчився, витягнув руки по швах, захопливо й весело дивлячись офіцерові у вічі.

Той поблажливо всміхнувся.

— Сядьте.

Та Вайс, ніби не чуючи, стояв у тій самій позі.

— Ви ще не солдат. Сядьте, — повторив офіцер.

Вайс підняв підборіддя, промовив твердо:

— Батьківщина не відмовить мені в честі і прийме до славних рядів вермахту.

Офіцер доброзичливо поплескав його рукавичкою по плечу. Чоловік у цивільному зробив у себе в книжці якусь помітку. І коли офіцер пішов у інший вагон, Йоганнові попутники голосно поздоровили його: безперечно, він справив з першого ж свого кроку на землі рейху найкраще враження на представника німецького окупаційного командування.

Поїзд котився по землі Польщі, яка тепер стала територією Третьої імперії, її воєнною здобиччю.

Пасажири невідривно дивилися у вікна вагонів, безцеремонно, наче господарі, обмінювалися різними думками про нові німецькі землі, хизуючись одне перед одним діловитістю і зневагою до слов'янщини. У вікнах вагонів мелькали зруйновані бомбардуванням селища.

Під конвоєм німецьких солдатів полонені поляки ремонтували мости. На станціях скрізь було поприбивано новенькі акуратні таблиці з німецькими назвами або написами німецькою мовою.

І чим більше траплялося на шляху слідів недавньої битви, тим вільніше й бундючніше трималися пасажири. Вайс так само, як і всі, невідривно дивився у вікно й так само, як і всі. захоплювався вголос могутністю блискавичного німецького удару, і його очі збуджено блищали. Збудження охоплювало його все більше, але причини цього збудження були іншого порядку: він уже давно чітко й точно вкарбовував у своїй пам'яті ті пейзажі, де споруджували величезні сховища для пального, склади, розширювали шляхи, укріплювали мости, де на лісових галявинах повзали важкі котки, утрамбовуючи землю для майбутніх аеродромів.

І все, що бачив і запам'ятовував, вія майже автоматично розміщував на незримій, але чіткій у думці карті. Так видатні шахісти напам'ять грають складну партію без шахової дошки.

У цій напруженій роботі пам'яті виявлялося тренування, доведене до ступеня механічної реакції, — та ба, ділової необхідності в усьому цьому не було… Вайс добре знав, що мине чимало часу, поки він зможе передати їх своїм, але тоді ці відомості вже застаріють, хоч він пам'ятатиме їх так само чітко.

Вголос захоплюючись купою металу, що лежав під деревом із відчахнутою від удару верхівкою, — усім, що лишилося від розбитого польського літака, пасажири жартома під'юджували Вайса, радячи йому вступити в повітряні сили рейху, щоб стати знаменитим асом. І Вайс, ніяково всміхаючись, казав, що він вважає за найбільшу честь для себе закріпляти на землі перемоги славних асів, але не сміє навіть і мріяти про крила, яких гідні лише найкращі сини рейху. І, розмовляючи отак з пасажирами, він водночас гарячково вирішував, як бути. Так, усе, що він побачив і запам'ятав, лежить у забороненій від нього зоні, але він зробив відкриття, яке приголомшило його, і це відкриття зараз найважливіше в світі. Накладаючи на незриму карту окремі будови, які споруджувалися німцями в Польщі й мимо яких вони їхали, він раптом виразно зрозумів їхню грізну націленість на країну, від якої все більше й більше віддалявся. Усе в ньому кричало про страшну небезпеку, що нависла над його батьківщиною. Неспокій охопив його.

І коли всі можливі обставини, за яких людина може втратити владу над собою, включаючи тортури й загрозу страти, були обмірковані з наставниками, а старанне самоспостереження дало йому тверду впевненість, що будь-яку небезпеку він гідно зустріне, не втративши волі, самоконтролю і рішучості, то це випробування здалося йому майже непосильним.

А поїзд усе йшов і йшов, і колеса так само ритмічно постукували по шпалах. Ось він збавив хід, зупинився. Невеличка станція. До перону під'їхав грузовик з солдатами. З нього скинули на землю два якихось важких мокрих мішки, але ту ж мить Йоганн з жахом побачив, що це не мішки, а люди. Два скривавлених чоловіки із скрученими на спині руками повільно підвелись і тепер стояли, спираючись один на одного, щоб не впасти, дивилися запухлими очима на пасажирів. На шиї в них на білих чистеньких шнурках висіли однакові таблички: «Польський шпигун». Написи були зроблені майстерно: каліграфічним староготичним німецьким шрифтом по-німецьки і чіткими, розбірливими буквами по-польськи.

— Но! Но! — гримнувобер-лейтенант. — Вперед! — Конвойний штовхнув одного арештованого прикладом.

Той, хитаючись на скривавлених ступнях, повільно рушив уздовж платформи, його товариш — слідом за ним.

— Швидше! — знову вигукнув обор-лейтенант. — Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

— По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною — навіть ціною власного життя — повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

— Я у вас нічого не візьму.

— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.

— Ходімо, — наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.

— Бідолашний Генріх, — сказав професор. І повторив: — Бідолашний хлопчик.

Берта застала тільки кінець цієї сцени — не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.

Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.

У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:

— Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.

— Тату, — засмучено мовила Берта. — В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком — інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.

Професор уперто одказав:

— Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.

Всього цього Вайс не знав.

Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.

Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:

— Ну, як подорожуєш? — і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: — Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… — повів очима на Вайса, — мій батько був ним задоволений.

Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:

— На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.

— А фельдмаршал? — нагадав Генріх.

Баронеса відповіла з гідністю:

— У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. — Усміхнулась: — Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.

— Запевняю вас, — жваво сказав Генріх, — фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.

— Так, я про це читала, — згодилася баронеса. — Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.

— Так само, як і ті до нього, — зауважив Генріх.

— Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська — це звучить тривожно.

Вайс дозволив собі делікатно втрутитися:

— Смію запевнити вас, пані баронесо, що наш фюрер повівся з комуністами рішучіше, аніж кайзер.

Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:

— Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, — додала вона, звівши густі темні брови.

— Даруйте йому, баронесо, — заступився за Йоганна Генріх. — Але він хотів сказати вам лише приємне. — І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: — Ми ще побачимося.

Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.

Вайс спитав:

— Принести ваш чемодан?

— Так, звичайно. — Звівшись на лікті, Папке спитав: — Нічого не забрали?

— Усе ціле.

— А мене добряче випотрошили, — поскаржився Папке.

— Щось цінне?

— А ти як думав! — Раптом розсердився й аж простогнав: — Мабуть, у них на тайники особливий нюх. — Заявив з тріумфом: — Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.

— Ну що за манірність.

Папке хитро примружився й заявив:

— Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. — І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.

— Тоді, — осудливо мовив Вайс, — ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.

— Це правда, — погодився Папке. — Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.

«Ще б пак! — подумав Вайс. — Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».

— Дякую тобі за послугу, — сказав Папке.

— Я зараз принесу чемодан.

— Візьми свій саквояж.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — спитав Вайс.

— А в тебе у ньому щось таке?

— Можливо, — сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: — Деякі сувеніри для майбутніх друзів.

Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.

Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце — як йому пояснили мого начальники — надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.

І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого — сильного, мудрого, пильного — принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає сигнали небезпеки, які треба вмить гасити новим перенапруженням волі, щоб твою реакцію на ці сигнали жодна людина не помітила.

І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він — Вайс, створений тобою, — керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.

Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника — інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше — звикнути до небезпеки».

Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.

— Це вже спрацьована пара, — казав наставник з жалем. — Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки — помилка природи. Повторювати пройдене — означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда — сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник — правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них — означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.

Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не пишуть в анкетах. Таким, як він, не присвоюють професорських звань. Їхні праці розмножують в якомусь десятку примірників і зберігають не на бібліотечних полицях, а в сталевій неприступності сейфів.

Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.

Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети — ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.

Що таке Папке на його шляху — побічне чи головне?

Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо — хіба цього мало?

Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.

Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.

До Варшави прибули вночі, місто було чорне, безлюдне. Пасажирам не дозволили вийти з вагонів. По перону і коліях металися вогні ручних ліхтарів. Чути було уривчасті слова команди, тупіт солдатських чобіт, раптом пролунав вибух гранати, тріск автоматних черг. Потім усе стихло.

Через якийсь час пероном, гупаючи кованими чобітьми, пройшов конвой. В середині конвою згорблено ступав солдат, затиснувши під пахвами ноги людини, яку він волік за собою по асфальту. Людяна була мертва, широко розкинуті її руки метлялися по боках. Потім з'явилися поліцейські з ношами — вони несли трупи солдатів, прикриті паперовими мішками.

Пасажири сумирно сиділи у вагонах, з виразом терплячого спокою. Здавалося, все побачене не справило на них ніякого враження.

Та за недбалою байдужістю, з якою вони перемовлялися про сторонні речі, прозирав судорожний острах прохопитися ненароком таким словом, яке потім могло зашкодити їм. Було ясно: ці люди бояться зараз одне одного більше, ніж навіть можливого нападу на поїзд польських партизанів.

Йоганн, уважно спостерігаючи своїх супутників, зробив для себе важливий висновок: потаємність, пересторога, лицемірство, здатність до мімікрії і постійне відчуття несподіваної небезпеки — ось загальний дух рейху. І Йоганнові супутники, які заочно пройнялися цим духом, здавалося, давали йому, Вайсові, наочний урок пильності і лицемірства, як основних рис, типових для благонадійних громадян Третьої імперії.

Йоганн зробив ще й інше цінне психологічне відкриття.

Коли поліцейські несли трупи німецьких солдатів, убитих польським диверсантом-одинаком, худий молодик — Йоганнів сусіда — підхопився, підняв руку й крикнув несамовито:

— Слава нашим доблесним героям, які не пошкодували життя в ім'я фюрера!

Хоч безглуздість цього вигуку була очевидна: один убитий польський партизан і троє німецьких солдатів, загиблих від його гранати, не привід для тріумфу, — пасажири із захватом підхопили цей вигук і почали голосно й збуджено вихваляти вермахт.

Здавалося, в серцях репатріантів враз спалахнуло полум'я фанатичного патріотизму, і потім довго ніхто не наважувався першим погасити в собі бурю захоплених переживань, хоч уже вичерпалися емоції, були сказані всі потрібні як на такий випадок слова і мускули обличчя стомилися від судорожного виразу захоплення і благоговіння.

Винуватець цього високого переживання уже й забув про свій патріотичний порив. Він лежав на лавці і, ялозячи по губах гармошкою, видував грайливу пісеньку.

А коли гнівна рука видерла у нього з рук гармошку і літній пасажир розлючено закричав: «Встати, негіднику! Як ти смієш турликати в такі високі хвилини!» — молодик, пополотнівши, схопився й тремтячими губами винувато, злякано почав просити в усіх пробачення і клявся, що це він ненароком.

І всі пасажири, забувши, що саме цей худий хлопець викликав у них вибух патріотичних почуттів, кидали на нього підозріливі, обурені погляди. І коли літній пасажир заявив, що за таку образу патріотичних почуттів треба притягти молодика до відповідальності й що він сповістить про все нахбарнфюрера, пасажири підтримали його.

Мовчки стежачи за своїми супутниками, Вайс зробив відкриття, що існує якась психологічна вибухівка і коли її своєчасно підкинути, то можна знайти вихід навіть з дуже складної ситуації, коли сила розуму вже не діє. Поєднання дисциплінованої добропристойності і шалено виявлених емоцій — ось сучасне духовне обличчя прусського обивателя, і це теж слід узяти на озброєння. За духовною модою треба стежити так само старанно, як за кроєм одягу, що має відбивати не смаки його власника, а вказувати на його місце в суспільстві.

І ще Йоганн підмітив, що в його супутників крізь оболонку страху, пригнічення, підозріливості дедалі дужче проступають риси фюреризму — жаги будь-що утвердити своє напування над іншими, скористатися миттю розгубленості, щоб піднестися над ними і потім кожного, хто спробує не скоритися цій самозваній владі, жорстоко й підступно звинуватити в політичній неблагонадійності. Та коли переможений покірно й безперечно скориться, обіцяти йому за це покровительство надалі й деякі переваги перед іншими.

Так сталося з худим хлопцем. Літній пасажир, що несподівано став головною персоною у вагоні, милостиво прийняв несміливе запобігання невдахи музиканта, поблажливо простив його. І потім довго з поважним виглядом втовкмачував йому, що тепер кожен істинний німець повинен виховувати в собі риси, які поєднують послух з умінням наказувати. Бо кожен німець на нових землях — представник всевладної Німеччини, але перед фюрером кожен німець — піщинка. Одна з піщинок, які в цілому й становлять граніт нації.

Оці міркування викликали у Вайса гостре почуття азарту, жагуче бажання перевірити на практиці своє нове відкриття. Не втримавшись, він звісився з лавки й недбало кинув:

— А ви, виявляється, соціаліст!

Літній пасажир побагровів і важко задихав. Вайс уперто повторив:

— Не націонал-соціаліст, а саме соціаліст!

Літній стривожено підвівся і, обережно торкаючись Вайсового плеча, сказав несміливо:

— Ви помилились…

Вайс сухо промовив:

— Мені жаль вас, — й одвернувся до стіни.

У вагоні запала тиша, літній пасажир, нервово покашлюючи, шукав поглядом співчуття, він поривався швидше пояснити всю безглуздість звинувачення, але всі од нього одверталися. А худий молодик, метляючи головою, завзято і грайливо турликав на губній гармошці.

5

На світанку приїхали в Лодзь.

Стародавні польські землі, колиску Польської держави — Познанське воєводство, Сілезію, Кучвію і частину Мазовії — гітлерівці включили до складу Третьої імперії. Лодзь фашисти зарахували до міст Німеччини.

На всіх інших землях Польщі було створено тимчасову резервацію для поляків, так зване генерал-губернаторство, яке мало постачати Німеччині сільськогосподарські продукти і робочу силу.

Лодзь — Ліцманштадт — фатерланд.

Це мусив зрозуміти кожен німецький репатріант.

Це рейх.

І все слов'янське засуджене тут до вигнання, до знищення, до страти.

У вогкому, сивому тумані, мов тіні, снували силуети людей. На пероні вишикувалися носильники. За кожним стояла людина в цивільному. Репатріантів супроводили в гуртожиток поблизу вокзальної площі й наказали не виходити. На другий день їх по черзі почали викликати до Центрального пункту переселення німців — Айнвандерерцентральштелле. Ця організація, крім політичної перевірки й оформлення нової документації репатрійованих, розподіляла також репатріантів на роботу по заявках відомств. Тому для проходження всіх стадій обліку й перевірки приїжджі мали перебувати в спеціально відведених приміщеннях — наче в карантині. Для багатьох німців це була водночас і біржа праці.

Від чиновників Центрального пункту переселення залежала доля репатріантів: кого на ферми, кого на заводи в промислові райони Німеччини. Тут-таки представники таємних фашистських служб зустрічали своїх давніх агентів, як-от Папке, і вербували нових — тих, хто міг би підійти для такої служби.

Старанно одягаючись перед візитом до Центрального пункту, Вайс майже механічно відтворював у пам'яті:

«Чиршський Карл, оберштурмбанфюрер СС, колишній співробітник дрезденського СД, заступник начальника переселенського відділу Головного управління імперської безпеки. В Лодзі очолює переселення німців з прибалтійських та інших держав. Прикмети: тридцять шість років, високий на зріст, худорлявий.

Зандбергер, тридцять вісім років, штандартенфюрер СС, начальник переселенського відділу Головного управління імперської безпеки, постійно проживає в Берліні, в Лодзі буває наїздами.

Редер Рольф, тридцять п'ять років, оберштурмбанфюрер СС, середній на зріст, блондин, нормальної статури, кругловидий, співробітник СД по перевірці німців, які переселяються до Німеччини з інших країн…»

Навряд чи була зараз практична потреба в цій подорожі в думці по досьє, але така гімнастика пам'яті дорівнювала ранковій розумовій зарядці, що звільняла голову від різних побічних думок, не тільки стомлюючих, але й марних у теперішній обстановці.

Передбачаючи, що допит може перетворитися на небезпечний поєдинок, Йоганн змусив себе, поки дозволяв час, дати повний відпочинок своєму розумові.

І він знову з усмішкою згадав свого наставника, який учив, що навіть коли вранці чистиш зуби, то й ці хвилини слід використовувати плодотворно — для роздумів. Наставник старанно уникав службового лексикону. Слова «подвиг», «героїзм» він не вживав, заміняючи їх іншими: «робота», «кмітливість». Найвищою похвалою в його устах звучало слово «розумно».

Доктор Редер Рольф сидів, розвалившись у кріслі. Чорний есесівський кітель розстебнутий. Біла крохмальна сорочка туго обтягує випукле черевце. Розглядаючи свої відполіровані маніккіршею нігті, не дивлячись на Вайса, Редер ліниво махнув рукою. Йоганн сів.

— Ну, що скажете?

— Я прибув, щоб віддати життя справі мого фюрера.

Редер знехотя підняв руку.

— Хайль! — Підсунувши стосик анкет, наказав: — Пройдіть до тієї кімнати й заповніть.

Вайс узяв анкети, встав і, коли повернувся, несподівано відчув спиною, потилицею прицільний, гострий погляд Редера. Нестерпно хотілось обернутися, щоб зустріти цей пронизливий погляд. І соратники Гітлера, переймаючи фюрерову манеру, теж вважали, що володіють гіпнотичною силою. Йоганнові хотілося випробувати, чи зможе він своїм незворушно спокійним поглядом притлумити упертий намір Редера читати чужі думки. Проте він зразу ж подолав у собі це непотрібне бажання, потихеньку вийшов і обережно причинив за собою двері.

В анкетах стояли запитання, на які він уже безліч разів відповідав на заняттях: чим підтверджується німецьке походження, мотиви, що спонукали до від'їзду в Німеччину, — все це було давно, чітко розроблено.

І зараз він тільки намагався заповнити анкету саме за той час, який потрібен людині, не підготовленій до запитань, на обдумування відповідей. Здавши анкету чиновникові, Вайс чекав у приймальні, гадаючи, що тепер Редер візьметься до нього серйозніше. Чекати довелося довго. І коли нарешті його викликали, Йоганн був здивований запитанням Редера:

— А, ви ще тут?

— Пане штурмбанфюрер, — твердо сказав Вайс, — я був би щасливий, коли б ви приділили мені кілька хвилин.

Редер спохмурнів, його обличчя стало підозріливим.

— Я хотів би просити у вас поради, — коротко пояснив Вайс. — Про ваше високе становище в рейху мені казав пан крейслейтер Функ. Я в нього працював шофером.

Велике Редерове обличчя розпливлося у самовдоволеній посмішці.

Йоганн вів далі, скромно опустивши очі:

— Як вам відомо з моєї анкети…

— Так, там усе гаразд, — недбало кинув Редер.

— Пан Функ був задоволений моєю роботою. Але я не жонатий. І пан Функ казав, що це несолідно — бути нежонатим у моєму віці. Це не завадить мені знайти тут хороше місце?

Редер, відкинувшись у кріслі, реготав. Його тугий живіт так і підскакував.

— Який же ти простак! — аж захлинаючись од сміху, казав Редер. — Йому, бачте, потрібне благословення штурмбанфюрера.

Увійшов чиновник. Редер кивнув на Вайса:

— Він просить мене знайти йому дівку, щоб почати негайно плодити солдатів для фюрера, а самому ухилитися од військової служби. Ну й шельма! — І махнув рукою в бік дверей.

Вайс з винуватим і розгубленим поглядом уклонився й вийшов.

За кілька хвилин чиновник, посміхаючись, видав йому документи, поважно зазначивши при цьому:

— Ти не з розумників, та це не біда, коли ти вмієш водити машину. Досить хорошої рекомендації — і, можливо, для тебе знайдеться місце в нашому гаражі. Моє прізвище Шульц.

— Слухаюсь, пане Шульц! Дуже вам вдячний.

Повернувшись до гуртожитку, Вайс з радістю дізнався, що посланець приніс йому записку од Генріха. Після перевірки репатріантам дозволили виходити в місто. Вайс пішов за адресою, вказаною в записці.

Генріх займав апартаменти в одному з найкращих готелів. Він був не сам: оберштурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, як і обіцяв, зустрів племінника і того ж дня збирався виїхати з ним на машині в Берлін.

Генріх відрекомендував Вайса своєму дядькові. Той, не подавши Йоганнові руки, недбало кивнув головою з чорним, зачесаним на брову, як у Гітлера, пасмом. Над його товстою губою стирчали гітлерівські ж вуса. Був він гладкий, обличчя якесь висмоктане, під очима мішки, одна щока нервово сіпалася.

На круглому столику, крім звичайного готельного телефону, стояли в шкіряних ящиках два армійських телефонних апарати, їхні товсті проводи в'юнилися по підлозі.

Генріх сказав Вайсові, що виїздить у Берлін і, можливо, більше вони не побачаться. Потім сказав поблажливо:

— Пам'ятаючи твої послуги моєму батькові… Коли тобі буде щось потрібно… — І запитливо глянув на дядька.

— Авжеж, — сказав оберштурмбанфюрер, витягаючи якісь папери з портфеля, на замку якого висів ланцюжок із сталевим браслетом, — можна дати йому грошей.

Йоганна боляче вколов милостиво-зневажливий Генріхів тон, та легкість, з якою його недавній друг прощається з ним. Він зрозумів, що непоправно гинуть надії, які він покладав на дружбу з Генріхом, на можливість використати Віллі Шварцкопфа, а він сподівався на це, і не тільки він…

Вайс прояснів і сказав із щирим зворушенням:

— Я дуже вдячний вам, пане Шварцкопф, і вам, пане оберштурмбанфюрер. Та коли ви вже такі ласкаві, в мене маленьке прохання, — клацнув каблуками й схилив голову перед Віллі Шварцкопфом. Прохально всміхнувся. — У мене є можливість одержати місце в гаражі Айнвандерерцентральштелле. Ваше доброзичливе слово могло б мати вирішальне для моєї кар'єри значення.

Віллі Шварцкопф звів брови, тупувато спитав:

— Ти хочеш служити там шофером?

Вайс ще раз шанобливо схилив голову.

Віллі Шварцкопф узяв телефонну трубну, назвав номер, сказав:

— Говорить оберштурмбанфюрер Шварцкопф. — Запитливо глянув на племінника: — Як його звуть? — Повторив у трубку: — Йоганн Вайс. Він працюватиме у вас шофером. Так. Ні. Тільки шофером. — Кинув трубну, поглянув на годинника.

Вайс зрозумів, подякував і дядькові, і племінникові. Біля дверей Генріх всунув йому в кишеню конверт з грішми, мляво потиснув руку, побажав успіху. Двері зачинилися.

Ось і кінець знайомству з Генріхом, і все виявилося марно, все, на що витрачено стільки душевних сил, з чим пов'язувалося стільки далекосяжних планів. Чи винний тут сам Вайс? І в чому? Не розгадав Генріхову душевну черствість, був не досить напористий, не досить наполегливий, щоб стати йому близьким повіреним? Не дооцінив впливу Функа, потім Віллі Шварцкопфа? Гадав, що пробуджені симпатії до фашизму не так швидко погасять юнацький запал Генріха, його, здавалося б, щиру прихильність до товариша?

Вайс розумів, що припустився не тільки службової помилки, яка може відбитись на всій операції, але по-людськи помилився і ця помилка залишить слід у його душі. І як би там не було, а Генріх йому подобався своєю щирістю, довірливістю до людей, хоч ця довірливість легко корилася будь-якій грубій волі ззовні. Піднесення почуттів легко змінювалося в нього пригніченням, несміливість переходила в зухвальство, він каявся, мучився, щиро зневажав себе за погані вчинки, метався в пошуках мети життя. Оця поривчастість, бентежність, невдоволення собою і здавалися Йоганнові по-людськи цінними в Генріху, і він радів, коли бачив, що його обережний вплив іноді позначався на Генріхових вчинках і думках. Це зближувало Йоганна з молодим Шварцкопфом, і з об'єкта, на якого Вайс робив ставку, Генріх якось поступово перетворився на його супутника. Якщо йому й не можна було звірити найпотаємніші думки, то принаймні не так гостро відчувалася власна самотність.

І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.

Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.

Шульц зустрів його схвальним смішком.

— А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, — сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. — Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?

— Та що ви, — здивувався Вайс, — хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.

— Гаразд, — приязно сказав Шульц. — Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?

— Весь до ваших послуг. — Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.

Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.

Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:

— Ніяких жінок!

Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:

— Принаймні не в моєму домі.

Йоганн пробелькотів збентежено:

— Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.

— Прибирати свою кімнату ви мусите самі!

— Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…

— Чому тітка?

— Я сирота, мадам.

— О! — вигукнула милостиво фрау Дітмар. — Бідолашний хлопчик! — І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього — захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено — так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби — навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

Були переваги і в незалежності його становища. Коли він напочатку скаже щось не так або чогось не знатиме, це сприйметься природним для агента гестапо, і він може сміливо цікавитись тим, про що німецькому шоферові-професіоналу питати було б небезпечно.

Ну й, звичайно, при потребі можна зразу спробувати домогтися деяких переваг. Келер, цей літній і норовистий чоловік, сповнений почуття власної гідності, незважаючи на іронічні посмішки шоферів, перший простягнув Йоганнові руку й так палко потиснув, начебто зустрів довгожданого друга.

Вайс одержав новеньку високоосну чехословацьку «Татру» з мотором повітряного охолодження — машину, пристосовану до армійських потреб, із спеціальними кріпленнями у передній і задній частині корпусу для встановлення кулемета.

Хоч на машині вже не було заводської змазки, Вайс заново почистив деталі. Колись він пройшов курс навчання на всіх марках машин, які випускає Німеччина, але ніхто тоді не думав, що Німеччина загарбає Чехословаччину і йому доведеться працювати на чехословацьких машинах; тому Йоганнові довелося напружити всю свою технічну кмітливість, щоб після пробного виїзду з честю оволодіти «Татрою». І, звичайно, спочатку він не все зробив як слід.

В гаражі існували свої неписані закони.

Ніхто з німецьких шоферів не сідав за кермо у тій самій спецівці, в якій готував машину до виїзду.

Ніхто, будучи в гаражі, не користувався своїми інструментами — брали гаражні, хоч вони були значно гірші. В туалетній кімнаті висів на дерев'яних роликах рушник. Усі ним втиралися протягом робочого дня, але, збираючись додому, кожен виймав із шафки свого власного рушника.

Якщо попросиш когось порадити в чомусь чи допомогти, треба одразу ж пригостити сигаретою, а якщо забрав більше часу — віддати всю пачку.

Дехто з шоферів не вважав для себе за сором красти бензин, що був неймовірно дорогий, і торгувати ним на чорному ринку, та коли хтось забував у гаражі запальничку чи щось інше, другого дня загублене лежало на прилавку прохідної.

Першим треба здоровкатися тільки з єфрейтором Келером та механіком гаража, з шоферами — на вибір, але слюсарі і мийники машин мусили першими вітати шоферів, особливо тих, хто возять начальників.

Вільгельм Брудер — шофер штурмбанфюрера Редера — був фігурою значнішою, ніж Келер, і з ним шанобливо розкланювалися абсолютно всі, а він не завжди вважав за потрібне відповідати.

Йоганн, хоч усе це що більше поглибило неприязнь до нього в гаражі, встигав раніше за всіх клацнути своєю запальничкою, коли Брудер ще тільки виймав з кишені сигарети.

Йоганн не був особистим шофером якогось начальника, отже, не мав покровителя, але тінь Папке була йому прикриттям від можливих зіткнень у гаражі.

Їздив Вайс поки що тільки в межах міста і возив головним чином незначних службовців Центрального пункту переселення німців, очевидно, сповіщених Келером, що при цьому шофері базікати зайве не слід. Йоганн і перед цими людьми старався зарекомендувати себе з кращого боку: шанобливо відчиняв дверці, підносив чемодани, питав, з якою швидкістю бажає їхати пасажир. Та коли якийсь балакучий пасажир пробував побесідувати з ним, навіть на патріотичні теми, Йоганн від розмов ухилявся, ввічливо пославшись на правила статуту. Одержавши перше жалування, він запросив у ресторан Брудера, Келера і водія напіввантажної броньованої машини Карла Ціммермана, що був у гаражі на особливому становищі, бо ніхто не знав, у якому відомстві він служить.

Йогани помітив, що кітель Ціммермана на животі з обох боків відстовбурчений двома пістолетами, а в кабіні його машини на спеціальному держаку укріплено гранату й зі стелі звисають шкіряні петлі, в яких лежить автомат. Ніхто в гаражі не мав права торкатися машини Ціммермана — він готував її сам, і виклик йому привозив завжди мотоцикліст. Кожного разу, одержавши виклик, Ціммерман розписувався в наказі й повертав його мотоциклістові.

Погани вирішив: найкраще буде, коли він нічого не замовлятиме в ресторані, а скромно запропонує гостям зробити вибір на їхній власний смак.

Ціммерман, підкреслюючи, що тут він себе вважає за найголовнішого і щоб дати іншим відчути це, голосно заявив, самовдоволено поглядаючи на Келера:

— Не бійся, якщо навіть тебе, п'яного, затримає патруль, я скажу їм таке, що вони відсалютують тобі, як генералові. — І підморгнув Йоганнові.

Ціммерман, Келер і Брудер, як виявилося, були мастаки випити на дурничку. Пиво зі шнапсом — це тільки перший захід. Йоганн розумів, що троє таких різних людей, які вперше зібралися разом, хоч би які вони були п'яні, не розкриють один одному душі. Наївно було б навіть думати, що і шнапс розв'яже їм язики. І не на це сподівався Вайс. Він знав: новачкові годилося почастувати співробітників, — він просто віддавав належне традиції.

Йоганн ніколи ще не напивався, а в тих випадках, коли доводилося це робити, умів себе контролювати. І зараз він неначе збоку з цікавістю стежив за всіма стадіями власного сп'яніння. Разом із сп'янінням до нього прийшла якась дивовижна легкість. Він наговорив стільки приємного своїм сьогоднішнім дружкам по чарці, що в кінці вечора у них з'явилися до нього щирі дружні почуття.

Фрау Дітмар дуже засмутилася, відчинивши Йоганнові двері й почувши запах спиртного. Казала, що вважає себе за матір Йоганнову і не може собі простити, що не запропонувала йому почастувати гостей дома: адже в її домі вона ніколи не дозволила б йому пити шнапс. Вона була така схвильована, така засмучена усім тим, що цілу ніч тримала на голові холодний компрес, пила серцеві краплі. Вранці Йоганн просив у неї пробачення так щиро й сердечно, як уже багато місяців ні з ким не говорив.

6

Якось похмурого дощового дня, випадково проходячи повз бюро по найму служниць, Вайс зустрів баронесу, Генріхову сусідку по купе. Вона приїхала парокінною коляскою із замка, що раніше належав знаменитому польському роду і який тепер генерал-губернаторство віддало їй замість залишеного в Латвії невеличкого маєтку.

Баронеса була чимось засмучена, вона схудла,зморшки на її обличчі поглибилися, шкіра одвисла складками. Одягнена вона була. в хутра і недбало ступала по калюжах у своїх замшевих туфлях з перламутровими пряжками.

Баронеса одразу розговорилася. Певне, вона почувала себе самотньою тут і зраділа, побачивши знайому людину.

Довідавшись тепер, що Вайс був не просто шофером Шварцкопфа, а так наче військовим чином і що його хазяїн — поважна персона, вона остаточно пройнялася до нього довір'ям. Балакаючи про те та се, вона розповіла Вайсові і про свої тривога. Їй здається, що в колишніх власників замка є родичі в Англії і це може їй колись зашкодити. По суті, вона не схвалює конфіскації майна в польської аристократії, і хоч слов'янство — нижча раса, до стародавніх родів расовий принцип незастосовний. І якщо деякі польські аристократи фрондують тепер своїм патріотизмом, то це не становить небезпеки для рейху. Це цілком розсудливий патріотизм. А ось надії поліських мужиків на Росію — це небезпечно…

На прощання баронеса ласкаво запросила Йоганна в замок і пообіцяла, що управитель почастує його добрим обідом.

Після гулянки в ресторані Вайс помітив, що його дружні стосунки з Келером, Брудером і Ціммерманом ускладнили стосунки з рядовими працівниками гаража. І це було йому дуже гірко.

Спочатку вони цуралися Вайса й говорили тільки необхідне по роботі.

Та згодом, як це завжди буває, робота зблизила їх із Вайсом. Люди праці проймаються довір'ям до людини, коли бачать, що та має руки справжнього майстра.

Багато чого Бєлов навчився на заводі, де працював і батько, але значно більше вміння він набрався в інститутській лабораторії, у студентському науковому гуртку під керівництвом академіка Линьова.

Вайс знав термітне і газове зварювання, умів визначити марку сталі по зламу, з точністю лекальника відшліфувати деталь, і ці універсальні знання дивували німецьких робітників, захоплювали їх, хоч попервах вони ніби й не помічали цього.

Спочатку з небагатослівних реплік Вайс дізнався, що старший з них, Венер, учасник першої світової війни, був тяжко поранений на Східному фронті і якийсь російський солдат, легше поранений, взяв його в полон, повів, а потім, після того як вони покурили, сидячи в напівзасипаному окопі, махнув рукою і пішов, забравши тільки Венерову гвинтівку.

Вайс сказав:

— Виходить, серед росіян трапляються хороші люди, але цей, певне, не був більшовиком.

Венер довго не відповідав, неначе заклопотаний роботою, потім спитав:

— Ти не знаєш, який уряд запропонував нам тоді мир?

— Здається, більшовики.

— Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?

Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.

Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:

— Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, — ось де такому хлопцеві сходи вгору.

— А ти чого по них не йдеш?

— Я робітник.

— І тобі це подобається — бути робітником?

— Авжеж, — сказав Вінц. — Подобається.

— А де носа перебив, на роботі?

— Так, — сказав Вінц, — на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.

— Хто?

— Та кому вже належить.

— Зрозуміло, — промовив Вайс.

— Що саме?

— Сміливий ти хлопець.

— Це тому, що так кажу? — Вінц усміхнувся. — Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.

— Авжеж, я не був на фронті, — прикинувся наївним Йоганн.

— Вони не на фронті.

— А де?

— В гестапо!

— Еге ж, хлопці там міцні, — сказав Йоганн, уважно дивлячись на Вінца, й додав з усмішкою: — Адже ти це хотів сказати.

Вінц теж усміхнувся й похвалив:

— А ти й справді метикований хлопець, не з тих, хто плює товаришеві під ноги.

— І ти не з таких.

— Вірно, — погодився Вінц. — Поцілив у самісіньку точку.

Інколи Вайс після роботи заходив із своїми напарниками в пивну, де вони статечно, неквапливо пили пиво з великих кухлів і розмовляли про свої родини, згадували про домівки, читали одержані листи.

Якось Йоганн спитав, чи буде війна з Росією. Венер відповів загадково:

— Бісмарк принаймні не радив.

Вінц сказав:

— А він плювати хотів на твого Бісмарка. Візьме й накаже, сьогодні або завтра накаже.

— А буде ще післязавтра, — ухильно сказав Венер.

— І що тоді? — допитувався Вінц. — Що післязавтра буде?

— Може, ти хочеш, щоб я встав і почав горлати на всю пивну те, що буде? — розсердився Венер.

Вінц, пильно дивлячись на Йоганна, підняв кухоль:

— За твоє здоров'я! — І випив до дна.

Йоганн теж випив до дна, але вирішив сказати про всяк випадок:

— За тебе й за нашого фюрера.

— Ох, і спритний ти хлопець! — кинув Вінц. — Тобі б у цирку працювати.

Повагу робітників гаража Вайс завоював своїм умінням спокійно, без зайвих розмов виконувати складну технічну роботу по ремонту машин. Разом з Вінцом і Венером він відбудував розбиту пересувну електростанцію, змонтовану на кузові грузовика з потужним дизельним двигуном.

Здаючи відремонтовану електростанцію військовому інженерові, Вайс удостоївся не тільки похвали, але й грошової винагороди.

Увечері в тій самій пивній він розділив гроші між своїми напарниками.

Венер і Вінц замовили, як завжди, свої великі кухлі пива і, як завжди, статично, повільно потягували ниво, ковтаючи разом а напоєм гіркий дим сигарет. Та коли вийшли на вулицю, майже водночас, очевидно, не змовившись заздалегідь, але прийшовши до однакового рішення, обидва робітники запротестували, вимагаючи, щоб Йоганн узяв собі більшу пайку одержаних грошей.

— Це ж чому? — спитав Вайс.

— Знаєш, хлопче, — суворо сказав Венер, — ти у себе в Прибалтиці нанюхався соціалізму. А в нас тут зовсім інший запах.

— Лайном смердить, — пояснив Вінц. — І ти ще до нього не принюхався.

— Ну, от що, — мовив Йоганн. — Мій ніс сам мені підкаже, де чим пахне, а ви йдіть собі.

— Виходить, не візьмеш своїх грошей?

— Ось що, — сказав Йоганн, — нічого я вам не давав. А тільки заплатив. Заплатив, зрозуміло?

— Так багато?

— А це — моє діло. Я хазяїн, я плачу.

— Значить, ти з тих, хто хазяї?

— Так, — сказав Йоганн, — саме з тих.

— Значить, не візьмеш?

— Ні.

Вони довго мовчки йшли темною, з погаслими ліхтарями вулицею. І раптом Вінц міцно плеснув по спині Вайса й сказав:

— А ти, Йоганне, справжній німецький робочий хлопець, таких у нас в Рурі було колись немало.

— У Гамбурзі теж, — додав Венер.

І вперше за весь цей час Йоганн відчув щиру радість від того, що його визнали за німця…

Поступово Йоганн переконався, що чим вище становище тієї чи іншої особи, тим менше схильна вона до одвертості. Пропорціонально до посади збільшується таємний контроль за особою. Чим поважніша персона, тим довший хвіст агентури. І цей хвіст може стягнути на Йоганнові зашморг, коли він лізтиме в нього, ще недостатньо і всебічно захищений.

Спостерігаючи і розмірковуючи, Вайс відкрив для себе цікаву і дуже корисну істину: чим вища посада, тим бундючніше володар її ставиться до підлеглих і тим суворіше вимагає зберігати в таємниці різні інформації. Але бундючність, яку виявляють до найближчих підлеглих, по відношенню до дрібних службовців набуває часто характеру зневаги до них. І як німецький генерал ніколи не дозволить собі вийти до офіцера без кітеля, а перед солдатом не вважає за непристойне розгулювати в спідній білизні, так і вищі чини в присутності нижчих службовців не дуже бережуть службові таємниці.

У службовій системі, де старші часто передовіряють молодшим свою роботу, в старанно продуманій і бездоганній схемі траплялися окремі «організми», що за своїм становищем нижчого чину виконували відповідальну роботу.

Ці «організми» готували звіти, донесення, зведення, доповіді. Всі вони здебільшого були люди освічені, згодні безвідмовно трудитися в тилу, вважаючи за найвище благо хоча б те, що їх не посилали на фронт.

Ось із такими службовцями-солдатами Вайс прагнув зблизитися. Та поки що не знав як.

І ще. В окупованій Польщі німецькі офіцери не тільки тішилися свідомістю свого всевладдя, але й намагалися обставити перебування тут з найбільшим комфортом. Навіть недавні кадети з бюргерських родин, привчені з дитинства до скромного домашнього побуту, тут позаводили прислужників і обертали своїх денщиків на лакеїв. І чим вищу мав посаду офіцер, тим більше людей обслуговувало його.

Повари, лакеї-денщики, покоївки користувалися більшою прихильністю старших офіцерів, аніж молодші офіцери. І ця публіка була поінформована про своїх хазяїв краще, ніж найнаближеніші особи.

То була справжня каста. Стройовики зневажали її, і тільки штабні чиновники розуміли особливий вплив цієї касти, яку небезпечно було не визнавати.

В оце специфічно середовище Вайс хотів проникнути, але, розуміючи своє особливе становище, люди цього середовища тримались із кастовою замкнутістю.

І Вайс з усмішкою думав, що, якби баронеса раптом схотіла прийняти його як рівного і рекомендувала своїм знайомим, він знав би, як триматися з німецькою аристократією, — книжки, фільми, тренування були для цього надійною основою. А про німецьку прислугу він знав значно менше. Він мав на практиці вивчити цей новий для нього соціальний прошарок. Спроби знайти ключ до таємниць цього середовища з допомогою фрау Дітмар закінчилися нічим. Фрау Дітмар сказала обурено:

— Прислуга — це ворог у домі. Я почала обходитися без прислуги відтоді, як моя куховарка зробила мені зауваження. Вона посміла сказати, що, коли я не буду до повернення чоловіка з роботи гарно зачісуватися, він покине мене. Це нахаби, підглядачі в сім'ї!

Життєвий досвід Вайса не давав нічого корисного в пізнанні саме таких людей. І якщо в декого з його знайомих і були хатні робітниці, то вони перебували скоріше на становищі члена сім'ї, від якого залежать усі інші, до того ж усі завжди з тривогою ждали, що от-от хатня робітниця заявить: з такого от дня вона студентка, або працівниця прилавка, або їде на новобудову.

Сотні машин з'їжджалися щосуботи ввечері до продовольчого цейхгаузу по пайки, розміри і асортимент яких відповідали званню і посаді тієї чи іншої особи. Пайки для своїх хазяїв одержували куховарки, денщики, повари. Але їм не давали транспорту, і пропонувати будь-кому з них свою машину було необережно.

Якось Йоганнові пощастило нав'язати свої послуги єфрейторові, що видає на складі обідні сервізи з трофейного фонду. Та завести знайомства не вдалося. Слуги з такою пожадливістю хапали сервізи, так сперечалися, хто з їхніх хазяїв чого вартий, що, крім образливих слів, це спілкування нічого Вайсові не дало. Правда, дещо під час цього короткого знайомства його зацікавило. Коли ад'ютант гаулейтера Польщі захотів узяти старовинний французький сервіз на сто персон, єфрейтор не дозволив і грубо сказав ад'ютантові, що в того руки надто короткі.

— Цей сервіз призначено… — і багатозначно закотив очі під лоба.

І ад'ютант, так само багатозначно кивнувши, слухняно згодився взяти простіший сервіз.

Значить, у Польщу має прибути коли не Гітлер, то хтось із його наближених. Але хто? Куди? Коли?

Вечорами Йоганн бував дома з фрау Дітмар. Бесіди з нею збагачували його відомостями про той спосіб життя, який вели тут німці; вони так само, як і в Латвії, трималися в Польщі відособленою колонією, зберігаючи традиції старо-німецького побуту.

Фрау Дітмар розповідала, як налякав спочатку багатьох місцевих німців прихід фашистів до влади. Але розправи з комуністами, робітничим рухом у Німеччині заспокоїли навіть тих, хто вважав Гітлера авантюристом. Потім знову почалася смуга страху, побоювання, що агресивне загарбання Гітлером Чехословаччини і Польщі втягне у війну Англію, Францію та Росію. І тоді неминуча нова поразка Німеччини. Але тепер, коли Англія і Франція без будь-якого опору поступилися Польщею, навіть старовинні прусські спадкові родини військових не тільки стали прихильниками Гітлера, а й проголосили, що геній Фрідріха Великого втілено у фюрері. І, може, це справді так, зробила висновок фрау Дітмар, тому що астрологи, які приїздили сюди з Берліна, підтвердили, що прихід Гітлера до влади напророкований Всевишнім.

— А ви вірите в астрологію? — спитав Вайс.

Фрау Дітмар заявила з гідністю:

— Я християнка. Вірю в бога. Але чому Гітлер не може бути посланцем бога? Новим Ісусом? Так назвав проповідник нашого фюрера.

— І ви теж вважаєте його сином божим?

— Господи милосердний! — сердито сказала фрау Дітмар. — Та звідки ж йому ще взятися? Всі ми Ісусові діти!

І Йоганн побачив, що навіть дуже мила і добра фрау Дітмар, яка обіцяла бути йому за матір і з материнською турботою ставилася до нього, — навіть вона не одважується бути щирою, коли заходить мова про політику. І вона, вважаючи себе матір'ю Йоганна, боїться, що названий син зрадить її.

Так, не дуже легко пробити цей панцир недовір'я кожного до кожного. Усі, немов черепахи, тягають на собі його кістяну, тверду шкаралупу, щоб ховатися під нею, як плазуни, і вижити, вижити, вижити…

І все-таки саме фрау Дітмар допомогла Йоганнові проникнути в середовище, куди він досі марно намагався попасти.

Коли він після закінчення служби божої під'їхав до кірхи, схожої на гігантську крижану бурульку чи на сталагміт, з її високих арочних дверей вийшла фрау Дітмар під руку з дамою в накидці з білячого хутра. Фрау Дітмар відрекомендувала Йоганна дамі, сказала, що та служить економкою в полковника фон Зальца й що вона знайома з фрау Марією Бюхер дуже давно — ще з дитинства.

Спочатку Йоганн одвіз додому фрау Дітмар, а потім поїхав з Марією Бюхер у центр міста, в особняк полковника фон Зальца.

У відповідь на чемне, поставлене байдужим тоном запитання: «Як вам тут живеться?» — Вайс балакуче виклав своє життєве кредо. Знайомих у нього нема нікого, шофери гаража — погано виховані люди. Вечорами він буває з фрау Дітмар. Користуючись книжками її сина, потроху вчиться. Після військової служби хотів би відкрити своє діло: він досвідчений механік і міг би непогано заробляти, аби тільки пощастило придбати невеличкий гараж, щоб обладнати там авторемонтну майстерню.

Марія Бюхер слухала його неуважно, здавалося, її зовсім не цікавлять життєві плани цього молодика. Та коли вони приїхали, фрау Бюхер раптом спитала досить зацікавлено:

— У вас є кошти, щоб купити таку майстерню?

— У мене є голова, — хвальковито сказав Вайс.

— О, цього, на жаль, не досить, — поблажливо зауважила фрау Бюхер. Але одразу додала: — Та голова у вас є, і дуже непогана, коли в ній такі солідні думки. — Повагавшись, сказала рішуче: — Ви зараз вип'єте зі мною чашечку кави. — Вона вийшла з машини, відімкнула ключем залізну хвіртку в сад, зайшла з чорного ходу в свою кімнату, добре вмебльовану, але захаращену чемоданами і ящиками, акуратно оббитими залізними смугами.

Знявши білячу накидку, фрау Бюхер постала перед Вайсом у блакитній сукні з тонкого джерсі, що наочно демонструвала усі випуклості її могутньої фігури.

Частуючи Вайса кавою, домоуправителька так кокетувала з ним, заводила розмови на такі грайливі теми, що Вайс занудьгував, бо нізащо в світі не одважився б прокласти шлях у недоступне йому середовище ціною такої самопожертви.

Та, на щастя, мадам Бюхер так само стрімливо перейшла від фривольного патякання до діла. Вже зовсім іншим тоном вона сказала, що її донька — дуже мила дівчина, яка закінчила гімназію і працює перекладачкою у полковника, — теж, як Вайс, військовослужбовка. Полковник займає важливий пост в абвері й за своєю діяльністю виїздить надовго, тому в доньки буває вільний час, який вона могла б проводити з пристойним юнаком, звичайно, в товаристві матері. На закінчення мадам Бюхер пообіцяла, що перекаже через фрау Дітмар, коли Вайс зможе знову провідати її.

7

Професіональних шоферів у гаражі було всього два чи три. Інші влаштувалися в тиловій частині за допомогою різних махінацій і, щоб приховати відсутність досвіду, принизливо підлещувалися до начальства і ревно козиряли один перед одним у відданості фюреру.

Колишні крамарі, синки фермерів, власники кустарних майстерень, пивних закладів і дешевих готелів, лакеї і офіціанти, комісіонери і маклери безвісних фірм — люди підозрілих професій — всі вони мали надійні соціальні, політичні й побутові переваги перед робітниками — слюсарями та механіками, що жили на казарменому становищі в гаражі.

Одного разу старший писар штабу транспортної частини Фогт наказав Йоганнові знайти спеціаліста по ремонту друкарських машинок. Йоганн запропонував свої послуги. І не тільки полагодив і вичистив машинку Фогта, але й приємно вразив його грамотністю і швидкістю друкування, яку продемонстрував, перевіряючи справність машинки. І Фогт вирішив звалити на рядового солдата частину роботи, дорученої йому в ці дні. Те, що старший експлуатує молодшого, вважалося тут нормальним явищем і було властиве всім.

Він наказав Вайсові прийти ввечері до канцелярії, але попередив, щоб про це ніхто не знав.

Фогт умостився на дивані, підклавши під голову згорнуту шинель, і почав диктувати Вайсу списки солдатів, відчислених із різних транспортних підрозділів для укомплектування ударних частин. Суворо попередив, що все це абсолютно секретні матеріали.

Друкуючи, Йоганн швидко засвоював і запам'ятовував найважливіші відомості: допомогло тривале тренування, яке він проходив, щоб майже автоматично, з першої читки запам'ятати до десятка сторінок. І який же вдячний він був зараз своєму наставникові, котрий твердив, що чим більше зовсім несподіваних професіональних знань має розвідник, тим більше він може маневрувати і менше залежить від посередників. Свого часу, коли Йоганн добре навчився друкувати на машинці, наставник оцінив це досягнення вище за його успіхи по засвоєнню зброї іноземних марок.

Вночі Йоганн зробив записи, зашифрував їх, переніс шифровки на сторінки однієї з книжок сина фрау Дітмар, поставив книжку на найвищу полицю шафи й ліг спати із зрозумілим почуттям задоволення: роботу почато вдало.

На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину.

І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність.

Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту.

Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини.

І ці рицарі вермахту — нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, — сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності.

Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами.

Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер — ніколи.

І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них…

Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір?

Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи!

Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні.

Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства.

На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів.

Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі — по живому тілу народу ступали наці.

Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро:

— Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд?

Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно:

— Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так.

— О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер!

— Оскар! — нагадав Папке й мовив засмучено — Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я.

— А третій?

Папке сказав понуро:

— Я попереджав його — не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок.

— Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве?

Папке замислився, потім сказав, зітхнувши:

— Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав.

Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням — очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха.

Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, — далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано.

Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе.

Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше — і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ — шахрай.

Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу — техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи — гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо — це партія, і зачепити гестапо — однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла.

Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили.

Колишній його приятель, тепер штурмшарфюрер, наказав Папке взяти на вулиці одного чоловіка й одвезти, куди накажуть двоє цивільних, як здалося Папке, агентів гестапо. За містом цивільні почали дубасити цього чоловіка гумовими шлангами, для ваги набитими піском. Вони вимагали, щоб чоловік підписав якогось папера, а той не згоджувався.

Самому Папке ніколи не доводилося нікого катувати. Але він бачив, як катували комуністів у підвалах ульманісівського Центрального політичного управління. Він пам'ятав кваліфіковані способи катувань і запропонував застосувати до непокірного один із них.

Це допомогло, і чоловік підписав напір. Тоді цивільні наказали Папке одвезти його, куди той захоче, а самі пішли собі пішки.

Прийшовши до пам'яті після побоїв і катувань, пасажир, підопічний Папке, став люто лаятися. І Папке зрозумів, що має справу не з політичним злочинцем, а з комерсантом — компаньйоном тих двох. І папір, який вони вимагали підписати, був просто комерційним документом, і тепер, хоч цей чоловік уклав більше капіталу у шкіряний завод, відібраний у поляків, частка його прибутку буде менша. І він казав, що донесе на Папке в гестапо за участь у шантажі.

Та коли Папке сказав штурмшарфюреру, що ті двоє цивільних — авантюристи і обдурили його, штурмшарфюрер прикинувся, наче зовсім не розуміє, про що йдеться. А потім удав, нібито зрозумів, і сказав, що Папке зловжив своїм становищем у гестапо, спокусившись на хабар, а за це належить розстріл. Пам'ятаючи колишню дружбу, штурмшарфюрер сам не доноситимо на нього, та коли комерсант добереться до вищих осіб, хай Папке нарікає на себе.

Розповідаючи, Папке, не соромлячись, плакав тяжкими сірими сльозами, губи в нього тремтіли. Він твердив нестямно:

— Мені, старому наці, плюнули в душу. І я мушу мовчки терпіти це!

— А чого б вам не повідомити в партію про вчинок штурмшарфюрера?

Сльози в Папке миттю висохли.

— Я ж тобі казав: гестапо — це партія. Партія — гестапо. Честь наці не дозволить мені це зробити.

— Але штурмшарфюрер — поганий член партії, коли він бере хабарі.

— Ні, Вайс, ти не правий, — похитав головою Папке. — Він просто розумніший, ніж я думав. Зрештою це один з виявів нашої здатності підноситися над мораллю простачків-дурнів, щоб утвердити панування сильної особистості. І коли хочеш знати, я схиляюсь перед штурмшарфюрером і пишаюсь, що він був колись моїм другом.

Йоганн уважно стежив за виразом обличчя Папке — перевіряв, чи хоч якась тінь нещирості промайне на ньому. Ні, унтерштурмбанфюрер щиро схилявся перед своїм колишнім приятелем.

«Який же ти раб і мерзотник!» — подумав Йоганн і сказав:

— Ви, пане унтерштурмбанфюрер, для мене зразок наці і відданості ідеям.

— Оскар! Називай мене, будь ласка, Оскар. Мені приємно, коли мене називають на ім'я, — жалібно попросив Папке. І щиро признався: — У Латвії я почував себе якось впевненіше на землі. А тут мені кожен крок дається важко, неначе по льоду ходжу. — Зітхнув: — У Ризі я знав не тільки, що в кожного німця в голові, але й що в нього в тарілці. А тут… — І скрушно розвів руками. — Поляки — підступний народ: підсунули мені донос — виявилось, наш агент. Така наволоч! — Випростався, коричневі очиці заблищали. — Але ти не думай, що старий Оскар розкис. Він ще себе покаже. У мене є надія висунутися на євреях. З ними простіше. Попереду велика операція. З поваги до мого партійного стажу обіцяли зарахувати в групу… Однак! — Папке насварився пальцем.

— Будьте спокійні, — сказав Вайс і зробив такий рух, начебто відкушує собі язика.

— Ну а ти ж як?

Вайс сумно знизав плечима.

— Працюю на вантажній — й нічого більш.

— Возиш трофеї?

— Авжеж.

— І нічим поживитися?

— Пане унтерштурмбанфюрер, я чесна людина.

— Оскар, Оскар, — сердито нагадав Папке.

— Дорогий Оскаре, — не дуже впевнено вимовляючи ім'я Папке, несміливо попросив Йоганн, — може, вашій групі буде потрібен добрий шофер — то я до ваших послуг.

— Хочеш заробити? — по-своєму зрозумівши, підморгнув Папке. — Їм накажуть прийти на пункт збору з ручним вантажем — не лахміття ж вони візьмуть!

— Це природно, — підтакнув Вайс. — Та я клопочуся не про те, в мене інша мета. Просто моє становище в гаражі зміцніє, коли мене виділять для спеціальної операції. Знаєте, на легковій машині легше працювати: у кожного свій шеф. Після того як я попрацюю у вашій групі, Келер відзначить, мабуть, висуне мене. Адже він теж наці.

— Гаразд, — пообіцяв Папке і простягнув руку. Вайс вдячно потиснув її. Потім Папке вийняв з бумажника фотографію дружини і дітей, приставив до пляшки з горілкою і попросив Вайса підійти ближче. Показуючи на фотографію, сказав: — Це мій рейх. І заради них старий Оскар ладен на все, що накаже йому фюрер. Випиймо за цих німців, Німеччиною для них буде весь світ.

Він надто перебрав цього вечора, і Йоганн умовив його залишитись ночувати. Допомагаючи Папке роздягтися, він слухав його безладне белькотіння про те, що молодість безповоротно минула і в свої п'ятдесят років він носить чин, який зараз мають усі молодики, що рано чи пізно на службі він на чомусь зірветься — і тоді фронт, смерть. І Папке плакав. І, вже роздягнений, впав навколішки, звертаючись з молитвою до Всевишнього, щоб той не покидав його і наставляв у хвилини сумнівів і смутку.

Вранці одяг Папке був випрасуваний, вичищений, кітель акуратно висів на спинці стільця.

Йоганн сказав, що все це зробила його хазяйка. Як він і гадав, Папке посоромився зайти попрощатися і подякувати фрау Дітмар за цю люб'язність. Всміхаючись, Йоганн розказав Папке, що той заснув не одразу: пробував заспівати солдатську пісню, не дуже пристойну.

Папке вийшов навшпиньках. Коли він був уже коло дверей, Йоганн нагадав про вчорашню обіцянку.

Вночі йому довелося як слід попрацювати праскою і щіткою, щоб з жіночою старанністю вичистити костюм свого гостя. Зате морочився недаремно: на хлібній м'якушці Йоганн зробив відтиск гестапівського жетона з шифром і особистим номером Папке. Записна книжка і обробка інших документів забрали всю ніч майже до ранку. Дещо згодиться, і Йоганн був щиро вдячний Папке за те, що той згадав про нього, навідав. Добрий чоловік Оскар, більше б отаких! А ось фрау Дітмар була іншої думки й твердо заявила Вайсові, щоб він не смів приводити в її дім таких невихованих панів, які, виходячи вже, не вважають за потрібне попрощатися з господинею.

8

На початку зими в Лодзі посилилися патрулі військової поліції. Побільшало контрольних пунктів. Дороги часто перекривали на кілька діб, і їздити ними без спеціальних перепусток було заборонено.

Якщо кілька місяців тому різні військові частини складалися з людей старших віком, ніж мобілізовані, то тепер легко можна було помітити, що всі солдати молоді і що до Польщі прийшли бувалі фронтовики, за плечима в яких лежав переможний похід до Данії, Норвегії, Франції, розгром англійського експедиційного корпусу — про це свідчили їхні значки, медалі, ордени. Кількісну перевагу військовослужбовців з моторизованих танкових та авіаційних підрозділів також зовсім не важко було встановити по петлицях, окантуванню, значках на мундирах. Прогулюючись щодня однією з центральних вулиць для підрахунку зустрічних військовослужбовців і класифікації їх за родом військ, Йоганн зробив висновок, що на території Польщі німці, без сумніву, зосереджують могутнє ударне угрупування.

Розформування Центрального пункту по репатріації німецького населення засмутило й стривожило особовий склад автобази. Багатьох уже відправили в стройові частини, це саме загрожувало й Вайсові.

Система особливої секретності передислокації військ діяла невідворотно і повсюдно.

Начальницький склад спеціальних служб ходив у цивільному.

Танкові частини пересувалися тільки нічними маршами по заборонених для всіх видів транспорту дорогах. Над ними пролітали чотиримоторні транспортні літаки «Люфтганзи» застарілих типів, щоб своїм гулом заглушити гуркіт танків.

У багатьох районах було оголошено начебто санітарний карантин, і есесівські патрулі нікого в них не впускали без пропусків, форма яких мінялася кожні три дні. Нижчі чини військової поліції, контррозвідники абверу, агенти гестапо після комендантської години безцеремонно перевіряли документи у перехожих, навіть у старших офіцерів. Номерні знаки всіх видів автотранспорту було замінено новими. За будь-які позаслужбові розмови, бодай такі, що торкалися тільки особистих стосунків, військовослужбовців нещадно карали. В цих умовах старший писар транспортної частини рішуче відмовився від послуг Вайса.

Щодо Келера, то він так боявся попасти у фронтову частину, що з ненавистю дивився на кожного шофера, ще не відчисленого з гаража.

На Папке теж не можна було покладатися. Діставши призначення в особливу групу гестапо по прийому єврейського населення, що прибувало в спеціальних ешелонах з окупованих європейських держав, Папке одразу ж припустився помилки. Він простодушно гадав, що коли євреїв відправляють у концентраційні табори, то треба одразу дати їм відчути, хто вони такі і що їх жде.

Він не звернув уваги на те, як люб'язно гестапівці попервах поводилися з євреями: не гидували брати попід руки старих, щоб допомогти зійти драбинкою в кузов грузовика, поплескували ласкаво по щоках дітлахів, бажали всім щасливої дороги.

А Папке поводився грубо, намагаючись підкреслити перед службовцями свою ревну відданість ідеології наці.

І що ж? Після того як остання машина з євреями відійшла, гауптштурмфюрер покликав Папке й, зневажливо дивлячись холодними очима в його спітніле обличчя, крикнув:

— Дурень, свинцева довбешка! — І наказав: — Повторити!

Папке відчислили з особливої групи. І тепер він уже не в гестапівській формі і не в званні унтерштурмбанфюрера, а в звичайній армійській, в чині унтер-офіцера, тиняється по дешевих пивничках і заводить дружбу з солдатами. Але ж на цьому кар'єри не зробиш!

Папке був такий пригнічений, що, забутий про обережність, сказав Вайсові:

— Так, я груба людина. Але я правдива людина. І коли людей везуть на смерть, я не можу прикидатися, нібито вірю, що їх везуть на курорт. — і додав сердито: — Твій дурень Ціммерман возить у табори банки з гарненьким товаром…

— Що саме? — немов щоб підтримати розмову, поцікавився Вайс.

— Вироби «Фарбеніндустрі» — газ «циклон Б», розкішний засіб для винищення мишей, тарганів і людей, — буркнув Папке.

Вайс застеріг його:

— Ви зовсім даремно сказали мені про це.

— Але ж ти мій приятель.

— Все одно цього не слід було робити. — І Вайс повторив виразно: — Ви мені сказали, що газом «циклон Б» умертвлятимуть в'язнів у концентраційних таборах. Вірно?

— Та що ти! — злякано пролепотів Папке. — Навіщо ж так?

— Негарно, — докірливо сказав Вайс. — Негарно зайве базікати. — І попрощався з Папке, хоча той хотів ще щось пояснити, просити, щоб Вайс забув його слова. Та Вайс безжально покинув Папке, знаючи, що той прагнутиме тепер швидше зустрітися знову. І коли Папке не може зараз допомогти Вайсу уникнути служби у фронтовій частині, то принаймні тепер він на гачку, і Вайс так просто, за якусь дурничку не відчепить його з цього гачка. І разом з тим не можна занадто лякати Папке: наляканий, він донесе щось на Вайса або, ще простіше, пристрелить. Боягузи зо страху бувають здатні на сміливість. А от коли довго, обережно, помаленьку водити Папке за носа, може вийти щось корисне. Та де взяти часу для цього?

Зразу після того, як вдалося влаштуватися тут шофером, Йоганн послав у Львів листівку, куплену в армійській крамниці: опецькуватий малюк сидить на горщику і пухкими пальчиками затискає собі носа.

«Дорога Лізхен, — писав уночі на цій листівці Йоганн. — Я радий поздоровити тебе з днем народження. Нехай завжди буде над вашою родиною боже благословення. Твій Міхель».

А потім у чарці з чистою водою обережно пополоскав ріжок носової хустки, вмочаючи в цю воду заструганого сірника, м'яко, щоб не подряпати поверхні паперу, повідомив між рядків шифром про себе й про те, що готовий приймати радіопередачі.

Фрау Дітмар часто страждала від мігрені й під час приступів не виносила шуму. Тому вона попросила Йоганна забрати до себе в кімнату її старенький дволамповий радіоприймач, щоб постоялець розповідав їй ранками за сніданком політичні новини.

Через тиждень після того, як Вайс відправив листівку, він, блукаючи настройкою по ефіру, почув адресовані йому особисто позивні — тоненькі, ледь виразні і такі рідні! Після цього він систематично став одержувати повідомлення з Центру.

Майстерність складати максимально короткі, гранично чіткі повідомлення, окрім літературних здібностей їх автора, як і всяка майстерність, залежить від якості добутих відомостей. Чим цінніший, значиміший зміст повідомлень, тим місткіше він укладається в мінімум слів. Деякі великі відкриття знаменитих розвідників, добуті ціною терпеливої, безстрашної праці, на яку пішли роки, відібрані у власного життя, вкладалися в короткі рядки цифрових знаків.

Подібно до наукового відкриття, до якого — невтомна, багаторічна праця, подвиг, завершений короткою формулою, що можна записати на цигарковій коробці, хоч вона несе революційну зміну цілого напряму якоїсь галузі людського пізнання, — подібно до нього відкриття розвідника, що іноді вміщується на сірниковій коробці, часом впливає на долю держав і народів.

Але як для кожної наукової роботи потрібна сила-силенна фактів, вивчення їх, класифікація, так і в дослідженні розвідника факти — матеріал поступовий, складний аналіз якого приводить до синтезу узагальнення, що дорівнює відкриттю.

В період акліматизації Вайс почував себе як студент-практикант, що твердо зазубрив формули, але тільки на виробництві побачив їхнє втілення в гігантські, могутні механізми, багатогранна дія яких дуже далека від умоглядного уявлення про них, одержаного з підручників.

Можна витратити місяці життя на послідовне вивчення підприємства, щоб встановити його потужність. Але можна по викинутій стружці із заводської лабораторії визначити, на що націлені ці потужності.

Аналіз краплини нового пального або машинного масла може багато сказати про напрям наукових досліджень, що ведуться в країні.

Але щоб встановити цінність факту, його достовірність, треба відрізнити випадкове від закономірного; для цього потрібен крижаний спокій аналітичного розуму, всебічні знання, цілковита відсутність марнославної самовпевненості і відважна здатність у малому розглядіти велике, значне, хоч би яким незначним, дріб'язковим, не вартим уваги здавалося воно на перший погляд.

Систему охорони військової таємниці скрупульозно розробили відділи штабу вермахту, і діяла вона всеосяжно. Ця система увібрала в себе все цінне з досвіду першої світової війни. Рейхсвер досконало відшліфував її.

У свій час держави-переможниці розкинули в Німеччині висококваліфіковану шпигунську сітку на чолі з резидентами, які мали світову славу. Проте рейхсверу вдалося багато чого приховати від їхнього невсипущого ока. Цим він завдячував блискучій системі збереження військової таємниці й добро вимуштруваному особовому складові, що вмів тримати язик за зубами; кожен пам'ятав: всякий промах карається нещадним вироком військового суду, що вмить виконується.

Блискавичний розгром європейських армій і вершина німецької стратегії — удар зненацька по всій лінії Польща — Франція — все це не тільки захоплювало торжеством гітлерівської воєнної машини, її могутності, але й підтверджувало незрівнянні здатності армії, її особового складу зберігати в таємниці бойові накази, підготовку до здійснення їх.

Кожна розбійницька перемога над черговою країною-жертвою вселяла гітлерівському солдатові свідомість переваги німецької нації над європейськими народами, фанатичну віру в. надлюдську здатність Гітлера управляти долею світу, міняти своєю волею течію історії. І навіть маститі генштабісти, які вважали себе особливою кастою, елітою і чванилися своїм військовим родовим аристократизмом, зрештою схилилися перед «генієм» Гітлера, котрий не раз грубо і зневажливо відкидав те, що здавалося їм незаперечним. Гітлер угадав нетерплячу жагу великих держав зробити Німеччину сліпою зброєю в їхніх руках, націлити її для удару поРадянському Союзу. Він спритно експлуатував цей стан речей, шантажував великі держави, шантажував, як найманий вбивця, набиваючи собі все більшу ціну. І він одержав як аванс країни Європи. А потім штрикнув ножем у живіт своїх хазяїв: спершу поранив Францію — майже смертельно, а потім Англію. Підступна політика фашистської держави, втілена в стратегію і тактику німецької армії, вимагала збереження військових таємниць, бо на цьому базувалося багато її успіхів.

Вермахт нагадував хижого плазуна, який довго відлежувався, здавалось, охоплений сонним заціпенінням, у кривавій каші, що лишилася після першої світової війни, але при цьому зажерливо поглинав і життєві ресурси країни, і душі людей. Поступово він вкривався важкою металевою бронею, наїжачувався зброєю, а кожна клітинка його військового організму обростала добре припасованою лускою, призначеною охороняти, приховувати те, що треба було приховати.

Цей досконалий захист забезпечувала гігантська контр-розвідувальна сітка і найсуворіша, безвідмовно діюча дисципліна всього особового складу. Дисципліну, в свою чергу, підтримували страхом жорстокої кари за найменше порушення статутних правил, вони пунктуально передбачали також найменші можливі щілини, крізь які можуть просочитися відомості, що залізно охоронялися.

Всі спроби Вайса завести розмову з армійськими нижчими чинами, проникнути в розташування частин закінчувалися невдачею. Шофери автобази відповідно до наказу Келера не мали права розкривати один одному маршрути своїх поїздок. Окрім усього, машини, за винятком Ціммерманового броньовика, використовувалися лише в межах міста. Але Ціммерман ніколи не говорив про свою роботу, і Йоганн нічого не знав про неї, хіба тільки те, що Ціммерманова машина за добу проходила інколи понад триста кілометрів — це легко можна було перевірити за спідометром. Та хоч яка була непроникна броня, що приховувала передислокацію німецьких частин, Йоганн мусив проникнути крізь неї. І проник. Як і всі великі відкриття, це виявилося напрочуд просто.

Келер останнім часом став так нехтувати Вайсом, що доручив йому вивозити на спеціальний сміттєспалювач за містом паперову макулатуру з різних установ, яка підлягала знищенню.

Перші ж поїздки Вайса на сміттєспалювач дали йому те, чого він так довго й марно шукав. Він розглядав клапті іноземних газет, ілюстрованих журналів, старі накладні, уважно вивчав і класифікував їх.

Неважко було догадатися, що ті чи інші певні клапті газет та ілюстрованих журналів окупованих німцями країн свідчать, що до Польщі прибули німецькі штабні частини, які раніше стояли в цих країнах.

Не гребував Вайс і німецькою продукцією. А клаптиків газет можна було встановити, з яких районів Німеччини прибули в Лодзь німецькі військові частини.

Він вивчав сміття не менш захоплено і натхненно, ніж археолог свої знахідки.

Проте скоро він втратив джерело такої інформації і дуже жалкував за цим, хоч яке мало привабливе воно було: Келер звільнив його від перевезення сміття. Про це Йоганн повідомив у кінці чергового листа-шифровки, де викладав свої спостереження про передислокацію німецьких частин, спершу, з властивою йому старанністю, перевіривши вірогідність аналізу відомостей, добутих на сміттєспалювальній станції, шляхом спостережень за номерами новоприбулих армійських машин у місті.

Коли Йоганн їхав на машині сам, він завжди залюбки підвозив когось із армійських. За це з ним розплачувалися натяканням.

Хіба можна бути неуважним до свого хлопця, такого привітного і люб'язного, якщо до того ж він от-от має вийти звідси з маршовою ротою. Щоправда, він ще не нюхав фронту, але він дуже шанобливо ставиться до фронтовиків, радячись, у яку частину найкраще піти служити.

Танкістам Йоганн вихваляв авіацію, льотчикам — танкові частини.

У цих коротких, але палких дискусіях про переваги того чи іншого виду зброї Вайс черпав чимало істотних відомостей.

Одного разу під час чергової облави в місті Йоганн побачив у ніші воріт хлопця з блідим, як бринза, лицем, хлопець озирався, тримаючи праву руку в кишені.

Вайс зупинив машину, зняв запасне колесо, випустив повітря, поманив хлопця і, подаючи йому насос, показав жестом, що він йому наказує накачати скат. Хлопець послухався.

Підійшов патрулі, Вайс показав свої документи. Патрульний спитав, киваючи на хлопця:

— А цей з тобою?

Вайс, ухиляючись від прямої відповіді, сказав невизначено:

— Полковник викликав машину, а ми ось запізнюємося.

Патруль пішов.

Закінчивши накачувати повітря в камеру, хлопець запитливо глянув на Вайса, спитав по-німецьки:

— Мені можна йти?

— Може, підвезти за твою роботу?

Юнак завагався, потім, одважившись нібито на щось відчайдушне, сів поряд з Вайсом. Довго їхали мовчки. Нарешті юнак не витримав, спитав:

— Ти чому мене виручив?

— Це ти мене виручив, — сказав Йоганн, — накачав колесо.

— Дивний німець.

— Чим?

— Та от виручив, — уперто повторив хлопець, — і везеш. Я ж поляк.

— Бачу.

— Ти що, хороший німець?

— Що значить «хороший»?

— А ось із таких. — Хлопець підняв руку із стиснутим кулаком.

Вайс знизав плечима.

— Рот фронт! Не знаєш?

— Ні, — сказав Вайс.

— То якого ж чорта ти мене виручив? — розсердився поляк.

Вайс, одриваючи руку від керма, стискаючи її в кулак, спитав:

— А де це ти бачив таких німців?

Лице в хлопця знов пополотніло.

— А ти, виходить, з гестапівців, так? Прикидався, так? Піймав, так? — І рвучко засунув руку в праву кишеню.

Вайс, не обертаючись, порадив:

— Не гарячкуй. Полічи до десяти й подумай.

Далі їхали знову мовчки.

— Я тут зійду, — сказав хлопець. Відчинив дверцята й поліз спиною до виходу.

Вайс нахилився.

— А гроші?

— Які? — здивувався хлопець.

— За проїзд.

Хлопець витяг зім'яті злоті, сказав:

— Тут і на пачку сигарет не стане.

— Все одно давай, — суворо сказав Вайс. Ховаючи гроші, всміхнувся: — А ти думав, німець тебе задарма повезе?

Розвернув машину. Майнуло розгублене, здивоване обличчя хлопця. Він несміливо помахав рукою. Вайс не відповів.

І хоча Йоганн здорово це придумав, узявши з хлопця гроші за проїзд, все одно виручати його — це була вільність, на яку він не мав права.

«Погано, товаришу Бєлов, — в думці сказав собі Йоганн. Але зразу ж мимоволі подумав: — А вдало це вийшло з камерою. Всі німецькі шофери так роблять: примушують першого-ліпшого польського перехожого качати ручку насоса. І я примусив…»

Та коли через кілька днів на вулиці п'яний німецький солдат бив по щоках якусь нафарбовану жінку й та кинулась до Вайса, благаючи захистити, Йоганн мовчки відсторонив її і пройшов мимо. Вайс пройшов мимо так байдужно, нібито все це відбувалося в потойбічному світі. Після випадку з хлопцем він ще довго ставився до себе критично, «проробляв» себе. Він розумів: прикмети радянської людини, її моральні особливості тут так само небезпечні й шкідливі, як жалість для хірурга. І він байдуже пройшов повз жінку, яку били, твердо знаючи, що його обов'язок вищий за ці почуття.

Кілька днів Йоганн возив місцевого німця, фермера Клюге — члена фрейкору — п'ятої колони в Польщі, функціонери якої здійснювали диверсії напередодні гітлерівського вторгнення, а потім виконували роль гестапівських підручних.

Обважнілий, коротконогий, з м'ясистим лицем, хворий на ядуху, Клюге, дізнавшись, що Вайс із Прибалтики, сказав докірливо:

— Таких хлопців слід було тримати там до певного часу, щоб ви потім за нашим досвідом влаштували там гарненьку поросячу різанину.

Вайс спитав:

— Ви вважаєте, що в нас була б така можливість?

— Я думаю, була б.

— Навіщо ж ми виїхали звідти?

— Отож і я кажу: навіщо? — понуро мовив Клюге. І раптом, осміхнувшись, втішив: — Нічого, хлопче, все ще попереду.

У Клюге на фермі працювало кілька десятків військовополонених поляків і французів, але він узяв підряд на доставку щебеню для шляхового будівництва, і всіх полонених загнав у каменоломню, і за наглядачів приставив до них сина й зятя. Тепер Клюге добивався нових військовополонених для ферми, запевняючи, що всі попередні повмирали від дизентерії.

Вайс запитав:

— А що ви робитимете взимку з такою кількістю військовополонених?

Клюге сказав:

— Головним конкурентом людини в споживанні основних харчових продуктів є свиня. А в мене самих плідників більш десятка, і чотири з них — медалісти. — Спитав: — Зрозумів?

— Ні, — сказав Йоганн.

— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.

— Свиней?

— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.

— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.

— Авжеж.

— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.

— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.

— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?

— Раз війна, значить — і полонені.

— А буде?

Клюге знизав плечима іі собі спитав:

— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..

Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.

Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:

— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.

Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.

Клюге сказав:

— Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.

Вайс сказав:

— Виходьте.

— Я не вийду.

Вайс розвернув машину і погнав її в місто.

— Але ж у мене там на дорозі лишилися речі!

Вайс мовчав.

— Зупинись!

Вайс загальмував машину.

Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші.

Йоганн відштовхнув його руку.

— Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться.

Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей.

Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав:

— Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі.

— Я так і зробив, — сказав Вайс.

У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку.

Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить.

Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання.

Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку.

Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками.

За ці місяці Йоганн немов позбувся того неймовірного напруження, в якому він невідступно тримав себе весь час, аби бути таким, як навколишні люди, адже на їхні манери, звички, погляди, особливості наклала відбиток ціла історична смуга існування нації, її побутовий соціальний устрій.

Сталося полегшуюче перевтілення — те, що пророкував йому інструктор-наставник. Воно прийшло як благотворний результат гігантської роботи розуму, волі, пам'яті.

Це було вже не прикидання, а міцне відчуття себе тим, ким він мусив стати. Шліфуючи кожну уявну рису Йоганна Вайса, щоб вона стала душевною власністю, треба було разом з тим нічого не втратити од себе самого. Нічим своїм не поступитися Вайсові. Бо Йоганн Вайс повинен бути не тільки життєздатним, як самостійна особа, але цілком скоритися тому, хто надів на себе його личину.

9

Фрау Дітмар урочисто сказала Йоганнові, що Марія Бюхер у неділю справляє день свого народження і запросила їх обох до себе.

— Це дуже приємна новина, — зрадів Йоганн.

— Але ваш мундир…

— Я одягну цивільний костюм.

— Та він же світлий, це ж не для вечірнього візиту! — вигукнула фрау Дітмар і дорікнула Вайсу: — Не можна бути таким легковажним. Адже в Марії доросла донька — що вона про вас подумає? — Але одразу заспокоїла його: — Не журіться, Йоганне, — і принесла з своєї кімнати загорнутий у простирало синів костюм. — Поміряйте, — звеліла вона. — Я впевнена, ви будете в ньому, мов принц.

Справді, Фрідріхів костюм дуже личив Йоганнові. Замислено дивлячись на нього, фрау Дітмар сказала сумно:

— Останнього разу, коли я бачила Фрідріха, він був у формі штурмовика. Це жахливий одяг… — і, схаменувшись, зразу ж поправилась: — Для юнака… Сядьте лишень, — запропонувала фрау Дітмар і сказала дуже серйозно: — Я мушу попередити вас, Йоганне. Марія — розумна жінка. Ми всі її дуже поважаємо, та є обставини, які ви повинні знати, її дочка Ангеліка, — ви побачите, чарівна особа, але справа в тому, що, коли вона була ще зовсім юна, батько полковника Йоахіма фон Зальца, генерал-лейтенант фон Зальц, перебуваючи уже в більш ніж зрілому віці… Ну, одне слово, міг бути великий скандал, кримінальний суд. Дівчинка хотіла заподіяти собі смерть. І якби не розум її матері, могло б скоїтися лихо. На сімейній раді фон Зальців, у якій брала участь і Марія, було вирішено, що вона — тоді тільки старша покоївка у генераловому маєтку — стане домоуправителькою, а на ім'я її доньки фон Зальци напишуть дарчу на шість гектарів землі і до її повноліття виплачуватимуть щорічно певну суму. Марія наполягла також, щоб генерал передав їй документ, в якому визнавав, що Ангеліка — його позашлюбна донька. Цей документ давав Марії гарантію, що фон Зальци, коли все владнається, не відмовляться від своїх зобов'язань. А вважати Ангеліку за свою позашлюбну доньку для генерала було пристойніше, ніж визнати те, що сталося.

Коли генералів син Йоахім фон Зальц повернувся з військового училища, батько сказав йому, що в нього є «сестра». Звичайно, Йоахімові все це було вкрай неприємно, але такі історії часто трапляються і в більш вельможних родинах. Довелося змиритись, але зустрічатися з «сестрою» Йоахім не хотів.

І тут Марія проявила таку жіночу мудрість і такт, що Йоахім невдовзі переконався: вона зовсім не заміряється на фамільну честь фон Зальців і не претендує на родинні зв'язки.

Не так давно він згодився познайомитися зі своєю «сестрою» і після цього взяв її до себе перекладачкою. Полковник ставиться до Ангеліки строго офіціально, та це зовсім не означає, що він не почуває до неї деякої симпатії. Йоахім фон Зальц займає значну посаду в абвері не тільки тому, що належить до знатного роду, — він добре зарекомендував себе на дипломатичній службі в Англії і Франції.

Повагавшись, фрау Дітмар сказала наче по секрету:

— Марія Бюхер — моя подруга, і я могла б не розповідати вам усього цього. До того ж тут є ще одна обставина. Свого часу Фрідріх і Ангеліка… Моні здається, краще вам не знати і, звичайно, забути, якщо… — Фрау Дітмар усміхнулася. — Якщо у вас з'являться якісь серйозні наміри. Ви самі переконаєтесь. Я щиро люблю Ангеліку — вона чудова дівчина, хоч трохи й дивакувата.

Одверта розповідь фрау Дітмар про цю маленьку сімейну історію не з кращого боку рекомендувала Марію Бюхер та її доньку, а слова про «серйозні наміри» досить цинічно розкривали причину запросин на родинне свято. Не дуже порадував Йоганна й одвертий материнський егоїзм фрау Дітмар (її Фрідріхові не потрібна була така дружина), однак Вайсу було приємно, що вибір фрау Бюхер упав саме на нього. Значить, він зумів вселити їй таке уявлення про себе, якого домагався, коли віз її з кірхи. «Непогана робота», — похвалив себе Йоганн і зразу ж відзначив, що в думці вимовив ці слова з інтонацією їхнього інструктора-наставника. Було це після того, як Йоганн, виконуючи урок, довів йому, чому саме німці — вища раса, і підтверджував свої міркування цитатами з виступів Альфреда Розенберга — теоретика німецького фашизму. Доповідав він у двох варіантах: перший належав рядовому солдатові, другий — офіцерові вермахту.

— Хоч і зверхбезглуздо, — всміхаючись, сказав наставник, — але загалом… — І промовив схвально: — Непогана робота.

І коли Йоганн побідкався, що в нього зараз таке відчуття, ніби він наївся гидоти, інструктор-наставник сказав докірливо:

— Неправильно реагуєш, Бєлов. Це ж їхня ідеологія. Зневажати — будь ласка, але знати й розуміти — твій обов'язок. Без цього ти серед них здаватимешся неповноцінним, і тоді ти там ніяких перспектив на просування не матимеш. І не забувай: Йоганн Вайс — хлопець скромний, але собі на умі. За офіцерський погон може й на підлість піти. — Квапливо додав: — З нашої точки зору, звичайно, а там це вважається «лови момент». Людина людині — вовк і таке інше.

У фрау Марії Бюхер зібрались, очевидно, найближчі її друзі. Вони називали одне одного тільки на ім'я, але при цьому були підкреслено ввічливі й люб'язні. Двоє чоловіків і три жінки. З їхнього одягу і манер важко було визначити, що вони за люди.

Літній чоловік на ім'я Герберт був у солідному двобортному піджаку. На плетеному жилеті — ланцюжок. Він був сповнений почуття власної гідності, і на його м'ясистому обличчі лежав вираз глибокої байдужості до всього на світі. Він казав якомусь кволому панові в смокінгу, що англійцям після Дюнкерка найрозумніше укласти з фюрером мирний договір, щоб спільно розв'язати східну проблему. За це фюрер може дозволити їм залишити собі деякі північні території Росії, які вони окупували в свій час і потім втратили: За це Англія, звісно, повинна поділитися з Німеччиною деякими своїми колоніальними володіннями.

Та кволий пан у смокінгу на ім'я Пауль обережно заперечував, доводячи, нібито фюрер зробить те, що не вдалося Бонапартові. І німецькі солдати будуть так само переможно марширувати вулицями Лондона, як вони марширують зараз по Парижу.

Дама в парчевій сукні з короткими, товстими, як окости, оголеними руками, перебиваючи цих двох співрозмовників, заявила дуже авторитетним тоном, що фюрер, хоч і ненавидить англійців, знає, що Черчілль вважає Росію ворогом номер один, і пан Мослі обіцяв фюрерові сприяти тому, щоб громадська думка Англії схилилась на користь історичних цілей фюрера.

— Вільма — наш Ріббентроп, — киваючи на повну даму, сказала гарненька блондинка в голубій короткій сукні вище колін.

Більма з улесливою посмішкою відповіла блондинці:

— Ти, Єво, як і наша прародителька, завжди спокуслива. Очевидно, в пана бригаденфюрера з'являється бажання з'їсти яблуко, коли він бачить тебе.

Єва, втішена, загадково всміхнулася:

— Не заперечила б.

Пан у смокінгу обернувся, ліниво поаплодував:

— Браво, Єво!

Фрау Бюхер проголосила, захоплено дивлячись на Єву:

— О, Єва — найспокусливіша з валькірій! І хоч я жінка, я розумію бригаденфюрера.

На Вайса ніхто з гостей не звернув уваги, але фрау Дітмар зустріли дуже шанобливо. І щиро зраділи, що вона прийшла. А коли Єва, перед якою всі запобігали, вигукнула: «К бісу політику! Зрештою ми жінки!» — фрау Дітмар суворо поправила її:

— Німецькі жінки, люба. — І, сівши поряд з чоловіками, спитала: — Ну як, Герберте, з ким ми воюватимемо ще?

Пауль не дав Гербертові відповісти:

— Ви хочете спитати, фрау Дітмар, які ще країни стануть частиною великої Німеччини?

— Ой, облиште! — невдоволено обірвала його фрау Дітмар. — Ви тут не з своїм хазяїном. Ми можемо не клеїти дурня.

— Як шкода, що серед нас немає вашого Фрідріха, — сказала блондинка. — Він такий серйозний юнак.

— Так, Фрідріх, — підхопила Більма, — він, звичайно, серйозний юнак, та коли б ти, Єво, вкоротила спідницю ще на п'ять сантиметрів…

— Юний штурмовик не витримав би штурму, — закінчив з реготом Пауль.

З подальших розмов Вайс зрозумів, що пан Герберт служить експертом-оцінювачем у конторі «Пакет-аукціон», куди звозять майно репресованих жителів з окупованих областей. Ця сама контора видає конфісковане майно різним службовим особам. Найзначніші цінності вручають як особистий подарунок фюрера за особливі заслуги, а також у свята або в дні воєнних перемог, що прирівнювались за своїм значенням до великодніх і різдвяних днів. Імперська канцелярія складає спеціальні списки осіб, які заслуговують на той чи інший подарунок. І пан Герберт як експерт визначає цінність предметів для подарунків. І може оцінити річ за сто марок, коли насправді вона коштує тисячу.

Найвисокопоставленіші особи зацікавлені в прихильності Герберта. Адже коли він захоче або вважатиме для себе вигідним, він добере такі речі для подарунків на тисячу марок, справжня вартість яких — ціле багатство.

Та Герберт змушений був сповіщати особистому представникові Гіммлера про всі особливо цінні предмети, які надходили на склади контори, відкладати їх і передавати в фонди гестапо. І ось чому: ніхто з сьогоднішніх гостей не знав, що в роки післявоєнної кризи Герберта було присуджено до нежиттєвого ув'язнення за аферу з маргарином. Його виготовляли із сировини, шкідливої для здоров'я людей, і багато людей, головним чином діти, тяжко захворіли, отруїлися.

Колишній начальник прусської таємної поліції, а тепер начальник служби безпеки групенфюрер СС Рейнгард Гейдріх — високий, кощавий, з безживними, холодними очима, тонкими губами і сухим гачкуватим носом — наказав випустити Герберта з ув'язнення і послати в контору «Пакет-аукціону». Гейдріх був певен, що цей чоловік, завдячуючи йому життям, буде безмежно відданий і справний, бо знає, що за першин-ліпший промах його ту ж мить кинуть до в'язниці й засудять як отруйника німецького народу.

Ось чому Герберт був бездоганно чесний у своїй складній справі.

Уважно слухаючи, про що розмовляють гості фрау Бюхер, Вайс досить скоро зрозумів, що вони, очевидно, повторюють міркування своїх хазяїв, яких всіляко прагнуть наслідувати і словами, і манерами. Він слухав усі ці претензійні розмови в цікавістю, хоч нічого нового для себе не взяв: про всі маневри гітлерівської кліки, про загравання з Англією центру вже було відомо з інших, вірогідніших джерел. Проте було приємно почувати себе невимушено в цій незвичній компанії. Вайс своєчасно подав Єві попільничку, щоб вона не зронила попелу на сукню, і Єва жваво подякувала йому.

Коли Герберт, вилаявши поляків, які сховали найцінніші гобелени із замку Вавель, казав, що знайдуться засоби примусити їх викрити завітний тайник, Йоганн поцікавився, чи знає пан Герберт, яка доля «Дами з горностаєм» Рафаеля. І Герберт, з повагою глянувши на Вайса, пояснив йому, яка дорогоцінна ця картина. Потім він вказав, що коли б такі освічені молоді люди, як Йоганн, служили в органах розвідки, то Німецька імперія не втратила б на окупованих землях багато творів мистецтва, хоч, звичайно, спеціальним підрозділам СС доручено негайно брати під свою охорону музеї і приватні колекції, знаходити їхніх попередніх: охоронців і, застосовуючи відповідні методи допиту, домагатися того, щоб жодна картина, скульптура чи якась інша річ, що має художню цінність, не була втрачена для рейху.

Фрау Вільму Йоганн спитав, як вона гадає, чи нагородить фюрер вождя англійських фашистів Освальда Мослі рицарським хрестом за діяльність на користь Німеччини. На це Вільма відповіла, що пан Мослі, безперечно, заслуговує такої високої нагороди, але, на її думку, нагородити його слід тоді, коли війська вермахту висадяться на узбережжі Англії, або тоді, коли Мослі, як він обіцяв Ріббентропу, здійснить у Англії фашистський переворот.

До розмови втрутився Пауль — спитав Йоганна, в якій країні він хотів би воювати. Йоганн сказав жартома:

— Там, де амазонки.

Всі засміялися. Пауль запропонував:

— Не забудьте тоді запросити мене з собою. Я навчу їх збивати коктейлі.

Герберт спитав Єву:

— Ну як, товстунко, твій генерал усе ще ревнує тебе до кожного солдата? І не без підстав?

— Ох, Герберте, — зітхнула Єва, — який ти все-таки цинік! — Але так переможно всміхнулася, дивлячись у тьмяні очі Герберта, що можна було не сумніватися; Герберт влучив у точку.

Фрейлейн Ангеліка, дівчина з хворобливо-блідим обличчям, була довготелеса, як підліток. Здавалось, худі, тонкі ноги і довгі мляві руки чимось заважають їй. Маленьке личко з тугою, прозорою, наче вкритою парафіном шкірою непорушно застигло. Великі сині очі з голубуватими білками і туманним поглядом надавали її обличчю такого виразу, ніби говорить вона не те, що думає.

За столом Йоганн опинився поряд з Ангелікою. Вона байдужно всміхнулась йому і сказала, ліниво розтягуючи слова:

— Вам приємно сидіти поруч мене?

Йоганн, заклопотано розгортаючи серветку й кладучи її собі на коліна, вигукнув.

— О фрейлейн, я в захваті! — спитав: — Що можна вам запропонувати?

Тим самим лінивим тоном вона мовила:

— Я майже нічого не їм.

— Може, кілька листочків салату?

— Тільки щоб зробити вам приємність. Налийте, будь ласка, вина. — І вперше уважно глянула на нього. Спитала: — Ви фронтовик?

Йоганн заперечливо мотнув головою.

— Нічого, ви ним будете, — твердо пообіцяла Ангеліка. Звела очі, сказала багатозначно: — Але майте на увазі, несміливих і невмілих вбивають в першу чергу.

— Навіщо ж такі похмурі думки за веселим столом! — автоматично зауважив Йоганн.

— А мені таких не жаль. Ніколи! Я не можу жаліти тих, хто не хоче чи не вміє воювати.

Спочатку така одвертість здалася Йоганнові підозріливою. І він сказав єлейно:

— Усі ми смертні, фрейлейн, але душі наші безсмертні. І там, нагорі, — він звів до стелі очі, — жде нас Всевишній…

— Дурниці! — гидливо кинула дівчина. — Ніхто ніде нас не жде.

— Ангеліко! — ласкаво нагадала з протилежного кінця столу фрау Бюхер. — Поклади, будь ласка, панові Вайсу оцей шматочок. — І несміливо глянула на доньку.

Ангеліка й голови не повернула в її бік. Насилу розтуляючи бліді губи, спитала:

— О, я можу ще позалицятися до чоловіка. Чи не так? — Повагавшись, сказала серйозно: — Ми з вами люди одного покоління. У наших батьків поразка в тій війні вбила душу. Це в одних. У інших — забрала життя… — Додала з усмішкою: — Мені ще пощастило: мама казала, що в ті роки народжувалися немовлята без пігтів і волосся — потвори. І в матерів не було молока, дітей вигодовували штучно. Такі собі вагнерівські гомункулуси. І ми маємо право мстити за це. Так, мстити, — твердо повторила вона. — І я хотіла б служити в допоміжних жіночих частинах, щоб відомстити за все.

— Кому? — поцікавився Вайс.

— Усім. Усім.

— Ви член Спілки німецьких дівчат?

— Звичайно, — рішуче відповіла Ангеліка й так мотнула при цьому головою, що пишно волосся, кольору осінньої трави, розсипалося по плечах. Поправляючи зачіску, вона сказала: — Але я не люблю слухати радіо. Ненавиджу крикливих дикторів. Ми маємо право говорити з усім світом навіть пошепки, але весь світ повинен з благоговінням слухати нас.

— Вибачте, фрейлейн, але я майбутній солдат і вважаю: команда повинна бути голосна.

— Виходить, я теж повинна кричати, — всміхнулася Ангеліка.

— Якщо захочете мною командувати…

— А ви любите, щоб вам наказували? — спитала дівчина.

Фрау Бюхер голосно поцікавилась:

— Про що розмовляє молодь?

Йоганн усміхнувся й так само голосно спитав:

— Дозвольте, фрау Бюхер, піднести цей келих за здоров'я вашої доньки?

Гості зааплодували.

Ангеліка кинула невдоволений погляд на Йоганна й, опускаючи очі, прошепотіла:

— Ви занадто люб'язні.

Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги.

Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала:

— Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню?

Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами.

Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів.

Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших.

Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани.

Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки.

І, все ще говорячи, Вайс напружено шукав лазівку, щоб вислизнути із створеного ним самим небезпечного становища. Вайс раптом мило всміхнувся й спитав:

— Як вам подобаються мрії отакого собі ідилічного Міхеля? — І серйозно додав: — Що ж до мене, то я буду там, де мені накажуть інтереси рейху.

— Браво, — сказала фрау Бюхер, — ви хитро купили нас, пане Вайс!

— Цей юнак знає, за який кінець слід тримати гвинтівку, — схвально зауважив Пауль.

— Пане Вайс, — вигукнула фрейлейн Єва, — вам дуже личитиме офіцерський мундир!

Пауль попередив:

— Стережіться, вона захоче вам його випрасувати вранці!

— Ви цинік, Пауль, — млосно сказала Єва.

Після цього інтерес до Вайса вичерпався, ніхто більше не звертав на нього уваги.

Полишений на самого себе, Йоганн сів за столик у кутку й почав гортати альбом з кольоровими видовими листівками. На одній з них він побачив зображення такого знайомого йому Ризького порту… В думках він мимоволі перенісся в це місто, з якого недавно виїхав. Йому згадалася Ліна Йорд, дочка суднового механіка, студентка політехнічного інституту, з ляльковим, гладеньким, немов емальовим, личком, мініатюрна, з маленьким картузиком на світлому волоссі і вдумливими темно-сірими суворими очима.

Вона докоряла Йоганнові за його прихильне ставлення до всіх заходів Німецько-балтійського народного об'єднання.

— Мені здається, — казала вона насмішкувато, — ви прагнете уподібнитися типам, які щосили намагаються бути схожими на коричневих хлопців з рейху.

— Та мені просто приємно бувати в колі своїх співвітчизників.

— Дивно! — промовляла вона недовірливо. — Ви такий серйозний і, мені здається, мислячий чоловік — і раптом з благоговійною увагою слухаєте вкрай безглузді розумування про винятковість німецької натури і ці жахливі доповіді, сповнені зловісних намірів.

— Але ви теж їх слухаєте.

— Заради тата.

— Він вас змушує ходити на ці доповіді?

— Навпаки. Я це роблю для того, щоб вберегти нашу родину від небезпечних пліток.

Одного разу вона запросила Йоганна до себе додому.

Лінин батько, Гуго Йорд, бувалий моряк, недавно вернувся з плавання. Вайлуватий, спокійний, з вицвілими, примруженими очима, він був невисокий на зріст, як і дочка, але кремезний, широкоплечий, з важкими руками. В куточках маленького, щільно стуленого рота дві глибокі поздовжні зморшки. Судно, на якому він плавав, належало німцеві, і екіпаж складався із самих німців. Вони ходили в Мурманськ по ліс, а коли поверталися — рушила крига. Судно затисло. Від натиску крижаного поля лопнула обшивка, гребний гвинт зламався.

Та капітан не хотів викликати радянське рятувальне судно. Вони дрейфували разом з крижаним полем, намагаючись власними силами відремонтувати судно.

А потім почався шторм із завірюхою, крижані поля розійшлися, і все кінчилося б погано, коли б не підійшла радянська звіробійна шхуна.

Гуго Йорд сказав Вайсові похмуро:

— Ці радянські хлопці із звіробійної шхуни лагодили нашу посудину так, начебто не нам загрожувала небезпека, а їм. Потім, коли ми знову опинилися на своєму ході, наш капітан запросив до себе в каюту їхнього шкіпера і боцмана на випивку. І сказав:

«А ми ж бо німці…»

«То й що? — сказав шкіпер. Потім він побачив на капітановому столі вимпел із свастикою, спитав: — Ви що, фашист?»

«Так, — відповів капітан, — саме так».

Тоді обидва вони — і шкіпер, і боцман — мовчки наділи бушлати і шапки.

Капітан спитав:

«Жалкуєте, що нас виручили?..»

Шкіпер сказав:

«У вас пального дійти не вистачить, можу відкачати півтори тонни як потерпілим. У вас у кубрику лід, команді навіть обігрітися нічим».

Потім, коли ми пішли своїм ходом, на шхуні підняли вітрила. Виходить, російські моряки віддали нам своє останнє пальне.

Усе це розповідав Гуго уривчасто, понуро, немовби ображений чимось.

Йоганн, долаючи хвилювання, спитав:

— Але ж на морі завжди годиться так робити?

— А на землі? — спитав Гуго.

Йоганнові дужо сподобався Гуго, але зустрічатися з ним він уникав, німці з Народного об'єднання говорили про Гуго як про людину чужу. Спілкування з ним могло зашкодити Вайсові.

Саме через це він змушений був насторожено ставитись і до Ліни. Вона спочатку приписувала це Йоганновій сором'язливості. Сама просила після вечорів у компанії проводити її додому. Брала під руку, заглядала в його заклопотане лице, мало не стаючи навшпиньки для цього.

У неї був жвавий і вільний розум.

Почуваючи приховану ніжність до цієї дівчини, засмучений тим, що доводиться прикидатися, мимрити, приховувати свої переконання і думки, хоч йому часом дуже хотілося блиснути своїми знаннями, які він мусив маскувати так само, як і своє почуття до неї, бо не мав права на це, Вайс похмуро відмовчувався, поспішав швидше довести її до дому. Вона ледве встигала за ним, дріботячи своїми маленькими ніжками. Мило сердилася. Казала, що вона зовсім не поспішає додому і що їй подобається отак іти поруч з Йоганном куди завгодно. Сміялася, закидаючи назад обличчя з темно-сірими очима, які чогось ждали.

І, тільки повертаючись додому сам, Йоганн давав волю мріям і в думках говорив те, що хотів би сказати дівчині. Та майже одразу він різко осмикував себе, бо навіть у думках не мав права відрізнятися од Йоганна Вайса. Не має він такого права, навіть якщо це необхідно для душевного спочинку. Та й не сміє він втішатися душевним спочинком, коли при цьому може завести в оману цю дівчину, коли це буде причиною її горя.

Він перестав зустрічатися з Ліною.

А через деякий час Гуго Йорд найнявся на норвезький танкер, і його родина переїхала в Осло.

Йоганн прийшов у порт тільки тоді, коли пасажирське судно, на якому була Ліна, вже знімалося з рейду.

З палуби великого білого пароплава долинала музика. Базальтового кольору хвилі важко бились об палі причалів.

Стоячи на холодному мокрому вітрі, що обдував гірким водяним пилом, Йоганн з тугою і хвилюванням думав, що, мабуть, вже ніколи не побачить Ліну. Який же залишиться він у її пам'яті?..

Зараз, сидячи у цій кімнаті і дивлячись на Ангеліку, він не відчував ані найменшого хвилювання і спокійно, старанно продумував, як йому далі поводитися в цією дівчиною, щоб привернути її увагу й викликати в неї бажання покровительствувати йому. Це було б так корисно зараз! Звичайно, фрау Дітмар розмалювала тут усі мислимі і немислимі достоїнства Вайса, опікаючи його, вона щиро пишалася ним. Але що саме може викликати симпатії в Ангеліки?

Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.

Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.

— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.

— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.

— А він мені не подобається.

— Тоді — й мені теж.

Ангеліка звела брови:

— У вас немає своєї думки?

Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав:

— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.

— Ви так про мене думаєте?

— Мені так здалося.

— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.

— Але ви не з таких.

— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.

— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».

— Бачу, ви начитаний!

Вайс знизав плечима:

— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.

— Слушна думка. Вам подобається в нас?

— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.

— Чому?

— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.

— Можливо.

— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.

— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.

— Я радий, коли ви це зрозуміли.

— Ви гадали, я здатна таке оцінити?

— Саме на це я й сподівався.

— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?

— Інтуїція, — сказав Йоганн.

— А що, коли ви помиляєтесь?

Йоганн розвів руками:

— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.

— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?

— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.

— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?

Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.

— Вас любить Фрідріх?

— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.

— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…

— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:

— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.

— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє.

— А ви? — спитав Вайс.

Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо:

— Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти.

— Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн.

— Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко!

— Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете?

Ангеліка опустила повіки.

— Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому.

Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям.

Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину.

Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати.

Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало зпровалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість.

Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно:

— Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж.

— І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка.

— Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому.

Гості вже розходилися, і фрау Дітмар зайшла на кухню по Вайса. Заставши молодих людей за дружньою розмовою і зрозумівши, що Ангеліка не від того, щоб якось допомогти Вайсові, фрау Дітмар поклала руку на його плече й сказала з гордістю:

— Ви, Йонанне, справили на всіх сьогодні дуже гарне враження. — Звернулась до Ангеліки, попросила: — Ти знаєш, я з материнською ніжністю ставлюсь до цього самотнього юнака. Допоможи мені його куди-небудь влаштувати. Адже в тебе такі можливості!

Соромлива усмішка блукала на обличчі у Вайса. Він опустив голову й очі, щоб приховати їх напружений, очікувальний вираз.

— Я спробую. — Ангеліка поцілувала в чоло фрау Дітмар і подала Вайсові руку — тонку, білу, вологу.

Через кілька днів фрау Дітмар з радістю сповістила, що на прохання Ангеліки полковник Зальц розмовляв з Шварцкопфами по телефону і ті прихильно висловилися про Вайса. Усі його папери передано з Центрального переселенського пункту в службу абверу. І якщо гестапо не заперечуватиме, Вайса візьмуть шофером у штаб абверу. Але має пройти ще якийсь час, поки гестапо дасть на це дозвіл.

Потяглися тижні тривожного чекання.

Йоганн добре розумів, що з своєї волі всунув голову в пащеку гестапо і найменша неточність у документах або якась помилка, допущена ним тут, може стати для нього смертним вироком з попередніми старанними допитами, катуваннями…

Про все це він сповістив у Центр.

Та все обійшлося щасливо. Того ж дня Йоганн, як завжди, вдосвіта прийшов у гараж, щоб підготувати грузовик до виїзду. До нього підійшов Келер і пробурчав сердито:

— Ну й спритний же ти хлопець! Нічогенько собі влаштувався! — Показав очима на новенький, щойно з заводу, «БМВ» мишачого кольору з двома запасними балонами над багажником і заздрісно сказав: — Хазяїн у тебе, слід гадати, тиловий чиновник…

Та Келер помилився.

10

Майор Аксель Штейнгліц почав кар'єру розвідника що до першої світової війни. Сим незаможного селянина, він соромився свого низького походження і тому з особливою настирливістю прагнув зайняти гідне місце в офіцерському корпусі, де професія шпигуна тоді ще не вважалася почесною, хоч генеральний штаб особливо благоволів до представників цієї служби.

Одного разу Штейнгліца образили в офіцерському клубі, і він викликав кривдника на дуель, але той відмовився прийняти виклик, пояснивши, що для честі прусського офіцера принизливо стрілитися з людиною, яка ніколи відкрито не виймала зброї.

Війна і особливо післявоєнні роки змінили становище. Професія шпигуна набула забарвлення всіх романтичних кольорів героїзму. Про чорних рицарів багато писали, ними захоплювалися, створювали про них легенди, намагаючись принадити представників «пропащого покоління» подвигами таємної війни.

Штейнгліц не попав у той список розсекречених шпигунів, яким уряд рейху надав широкої можливості для нестримної реклами. Він добре себе проявив, виконуючи різні таємні доручення. Але, перебуваючи на спеціальній службі, на багато років був змушений попрощатися з офіцерським мундиром. Тільки тепер, коли Гітлер почав похід на Європу, Штейнгліц знову надів мундир, дістав підвищення у званні й посаду, яка давала йому деяку незалежність, значні кошти і відкривала найпринадніші перспективи в майбутньому.

Канаріс, начальник обперу, добре знав Штейнгліца, його вади і його сильні сторони.

Слабістю Штейнгліца було марнославне прагнення добитися визнання пінного офіцерського корпусу. Сильною стороною — готовність на будь-яку підлоту заради цього. Сюди слід додати величезний досвід і сміливе вміння добиватися мети всілякими засобами, колекція яких була в нього унікальною і перевіреною на багатьох людях, що одійшли в небуття за обставин вельми загадкових.

Ставши шофером майора, Йоганн у перші ж дні засвоїв одне: цей вилощений чоловік, з рідко кліпаючими совиними очима і сухим, майже безгубим лицем, що не дозволяв собі жодного зайвого руху, — зараз для нього і найбільша небезпека, і найбільша надія.

Наслідуючи Канаріса, Штейнгліц говорив м'яко, тихо, скрадливо, намагався працювати за улюбленим висловом свого шефа: «Людина стане на вашу точку зору, якщо ви не дратуватимете її, тільки тоді вона може виявитися розсудливою». Сам Штейнгліц був не здатний самостійно виробити власну точку зору. Сила його переконаності полягала у відсутності будь-яких переконань. Його життєвий досвід професіонального шпигуна підтверджував, що в усі часи історії Німеччини люди його професії становлять особливу касту і які б політичні зміни не відбувалися в країні, хто б нею не управляв — Гогенцоллерни, Гінденбург, Гітлер, — військовий генералітет і кадри професіональних розвідників зберігаються в священній недоторканності.

Доручені завдання Штейнгліц розробляв з педантичною скрупульозністю, застосовуючи системи планування, які він старанно вивчив в архівах кримінальної поліції. Методику і прийоми операцій він запозичив з практики найвидатніших професіональних злочинців.

За спиною в Акселя Штейнгліца було кілька майстерно організованих убивств. Але він не знав ні мети цих убивств, ні того, хто були його жертви. Та й не цікавився цим. Він займав тоді незначну посаду і дисципліновано виконував завдання за вказівкою тих, хто займав вищі посади. Він працював, щоб завоювати таке становище, яке дало б йому змогу робити такі вказівки іншим. І він досягнув такого становища, щоправда, в досить зрілому віці. Але його кар'єра була потьмарена обставинами, які свідчили, що самого тільки професіонального старання для успішної шпигунської діяльності все-таки не досить.

Похмуру чотириповерхову будівлю № 74/76 на вулиці Тірпіцуфер у Берліні, де містився абвер, Аксель Штейнгліц вважав за храм Всевишнього, за храм володаря шпіонажу імперії, яким не без підстав здавався йому Канаріс, таємний покровитель убивць Карла Лібкнехта й Рози Люксембург. Під час першої світової війни, коли Канаріса заарештували в Італії як німецького шпигуна, йому вдалося задушити тюремного священика і в його одязі втекти. Сивий червонощокий здоровань, демократично компанійський, балакучий, з манерами розбалуваного пана, що афішує свої дивацтва і зворушливу любов до свійських тварин, колекціонує твори мистецтва, любить музику й ніжно ставиться до сім'ї, він по-батьківськи і з цілковитим знанням справи вчив своїх агентів уміння умертвляти людей. Він цінував у агентів професіональну вишколеність і не полюбляв тих, хто виявляв схильність до самостійних рішень, чим би вони не диктувалися.

Та, крім абверу, іноземним шпіонажем посилено займалися ще й гестапо, служба безпеки, так звана СД, і агентура Ріббентропа.

Гітлер заохочував конкуренцію між ними, але особливо підтримував гестапо.

Аксель Штейнгліц одержав від Канаріса завдання виїхати до Англії і викрасти портфель з документами в кур'єра англійського міністерства закордонних справ. Зробити це треба було, коли кур'єр вийде з машини з охороною і зайде в приміщення міністерства. Портфель буде закріплений на сталевому браслеті на лівій руці кур'єра.

Вивчаючи обстановку, де мала відбутися операція, Штейнгліц помітив, що це саме робить людина, обличчя якої видалось йому знайомим. Невелике зусилля пам'яті — і він згадав, хто цей чоловік, — бачив його фотографію в картотеці таємної кримінальної поліції: Шерман — дрібний шахрай, — він гучно прославився звірячим убивством своєї коханки.

Штейнгліца глибоко образило таке недовір'я шефа, який послав оцю нікчему його дублером.

В Британській публічній бібліотеці він видер із старого комплекту «Фелькішер беобахтер» сторінку з репортажем про суд над Шерманом та його портретом. Вклав у конверт разом із запискою, з якої можна було дізнатися, що в Лондоні переховується цей німецький криміналіст, і відправив поштою в Скотленд-Ярд.

Завдання Штейнгліц виконав.

У вестибюлі міністерства іноземних справ він дочекався кур'єра і вскочив слідом за ним у службовий ліфт, встигнувши клацнути дверима перед носом супроводжуючого. І тут, у кабіні ліфта, вбив кур'єра ударом кастета в скроню, розрізав спеціально виготовленими кліщамн-кусачками ланцюжок, яким портфель був прикріплений до сталевого браслета на зап'ясті кур'єра, а потім спокійнісінько вийшов з міністерства.

Того ж дня він повернувся у Берлін, на Тірпіцуфер, № 74/70.

Аксель Штейнгліц сподівався, що його підвищать по службі, дадуть чималу грошову винагороду, та все обернулося інакше: перемога стала його найбільшою поразкою.

Ще очолюючи прусську таємну поліцію, Рейнгард Гейдріх мав надійні зв'язки з англійською поліцією; ставши начальником служби безпеки — СД, він не тільки не втратив цих зв'язків, але й розвинув їх на новій основі.

Виявляється, Шерман був довіреним агентом гестапо і завдання одержав від самого Гіммлера. Англійці повідомили Гейдріха про провал Шермана, і той догадався, чия це робота.

Гейдріх тріумфував: ну, тепер Канаріс в його руках! Адже коли всесильний Гіммлер дізнається, що його агента в Англії ліквідував агент Канаріса, тому це так не минеться. За своє мовчання Гейдріх міг зажадати від Канаріса якої захоче, навіть найбільшої послуги. Але це ще не все: тепер Канаріс не одважиться доповісти Гітлерові про операцію, успішно проведену абвером у Лондоні, і не одержить за неї нагороди. Не одержить її і Гіммлер, котрий, коли б його агент не провалився, був би не від того, щоб почванитися перед Гітлером успіхом гестапо. Для Гейдріха це, безперечно, вигідно, і його конкуренти лишилися ні з чим.

Канаріс і Гейдріх жили поряд — у передмісті Берліна, на Долленштрасе, і Гейдріх в неділю частенько навідував сусіда, грав у крокет з його дружиною та двома доньками.

І коли Гейдріх під час чергового візиту розповів Канарісові про вчинок Штейнгліца, начальник абверу одразу збагнув, чим цей вчинок йому загрожує. І вирішив діяти.

Він міг розправитися з Штейнгліцом, ліквідувати його без зайвого шуму — для цього він мав досить можливостей. Та Канаріс зберіг своєму агентові життя. Зовсім не з жалю до Штейнгліца і не з поваги до його заслуг. Канаріс був зв'язаний з англійською поліцією ще тісніше, ніж Гейдріх. Використовуючи свої зв'язки, Канаріс домігся того, що Шерман, не витримавши методів допиту англійської кримінальної поліції, дав згоду Інтеллідженс Сервіс на співробітництво з нею. Відповідні докази Інтеллідженс Сервіс люб'язно подала Канарісу, і він пред'явив їх спочатку Гейдріху, щоб звільнитися від залежності од нього по цій справі, а потім Гіммлеру, запевнивши, що про зраду агента гестапо знають тільки двоє: Гіммлер і Канаріс. Третього нема й не буде. І цим Канаріс навіть трохи сподобався Гіммлерові.

Щодо Штейнгліца, то Канаріс підвищив його у званні, підкреслюючи перед Гейдріхом бездоганність свого підопічного. Та віднині Штейнгліц втратив довір'я шефа і, лишаючись майором абверу, міг сподіватися тільки на чорнову роботу.

Його місія в окупованій Польщі була вкрай незначна — хіба доручать серйозну справу опальному співробітникові, який живе тільки тому, що Канаркові знадобилося зберегти його як пішака в небезпечній грі з Гіммлером і Гейдріхом.

Та сам Аксель Штейнгліц зовсім не збирався так просто розлучатися з тим, до чого рвався все життя. Другий відділ абверу — диверсії і терористичні акти — ще запише в своїх анналах ім'я Штейнгліца. Майор самовпевнено покладався на свій професіональний досвід, цінність якого він звик визначати в доларах — найстійкішій валюті в період підкорення Європи гітлерівським вермахтом.

Безживний, удавано тьмяний погляд, ліниво жовані слова про те, куди їхати, поштовх стеком у шию шофера, коли треба зупинитися, — все це лише незначною мірою віщувало ті труднощі, які стояли перед Йоганном Вайсом, і ясно було, що йому потрібне буде не тільки самовіддане терпіння і вправність водія, а й найвища майстерність — майстерність радянського розвідника, щоб щасливо втриматися на своїй посаді при майорі. Про те, що Штейнгліц — маститий німецький розвідник, Йоганна повідомили з Центру, як тільки він сповістив про місце своєї нової роботи.

З найрізноманітніших джерел надходили в Центр вірогідні відомості про те, що вже наприкінці 1940 року гітлерівська Німеччина відкрито дислокувала свої армійські групи поблизу кордонів Радянського Союзу. Про все це негайно доповідали Сталіну.

Фашистська Німеччина послідовно виконувала свою мілітаристську програму, сформульовану Гітлером у його «Майн кампф». «Ми, націонал-соціалісти, — проголошував Гітлер, — свідомо підводимо риску під зовнішньою політикою Німеччини довоєнного часу. Ми… переходимо до політики майбутнього — до політики територіальних завоювань. Але коли ми зараз говоримо про нові землі в Європі, то ми повинні насамперед мати на увазі лише Росію і підвладні їй окраїнні держави. Сама доля немовби вказує цей шлях».

Майор Штейнгліц немало попрацював у Польщі у вересневі дні 1939 року, створюючи диверсійні терористичні групи з місцевого німецького населення. Та його заслуги не були відзначені. Тоді, скориставшись легким пораненням у ногу, що сталося випадково на навчанні терористів, Штейнгліц надовго відбув у гірський санаторій.

Проте його сподівання не справдилися: про нього ніхто не згадував. Тоді він нагадав про себе сам і дістав сумнівну посаду інспектора диверсійно-розвідувальних шкіл, націлених на Радянський Союз і розташованих на окупованій території Польщі. Ало майор був спеціаліст по західних країнах. Російською мовою він не володів, про Радянський Союз мав зовсім туманні уявлення. І розумів, що в цій ситуації при першій же помилці його розжалують і пошлють на фронт.

Штейнгліц скористався можливістю затриматися на деякий час у Лодзі й почав оббивати пороги різних високопоставлених осіб, сподіваючись з допомогою протекції зайняти певніше й стійкіше становище.

Приходив він не з порожніми руками, заручившись для цього послугами експерта контори «Пакет аукціон» пана Герберта, маргаринова афера якого була відома йому ще з картотеки кримінальної поліції.

Та Герберт знав, що майор невіглас, зовсім не має смаку, і відбувався неоковирними імітаціями художніх творів.

Йоганнові доводилося возити на склади «Пакет-аукціону» конфісковані в музеях та особистих колекціях унікальні полотна. І він підмітив систему розподілу конфіскату на складі.

Супроводячи майора на склад, щоб віднести в машину відібране ним, Йоганн одразу ж здогадався про махінації Герберта, який безцеремонно підсовував майорові дешеві підробки. А в того жадібно розгоралися очі, коли Герберт називав їхню нібито казкову ціну.

І ось Йоганн зробив перший рішучий крок на шляху до того, щоб Штейнгліц нарешті звернув на нього увагу. Досі мертвий, сонний погляд майора означав лише, що, коли замість Вайса за кермом опиниться інший солдат, він цього не помітить.

Вайс рішуче попрямував у темний закапелок складу, освітив ліхтарем стелажі, на яких лежали прикриті лахміттям, навмисно недбало звалені картини старих майстрів, стародавні кубки, рідкісні хутра, і сказав голосно й багатозначно:

— Пане майор, ось річ, гідна вашої уваги!

За ті кілька днів, які служив у нього цей шофер, Штейнгліц вперше почув його голос. До речі, він вважав природним, що солдат мовчить.

Вайс знав, що ця його сміливість може не сподобатись.

Майор і справді підійшов тільки для того, щоб, не підвищуючи голосу, зробити Вайсові зауваження за недоречне втручання. Але солдат, тримаючи в одній руці якусь картину в масивній рамі, а другою освітлюючи її ліхтарем, промовив чітко:

— Жан-Етьєн Ліотар, вісімнадцяте століття, оригінал!

Герберт зблід.

— Пане майор! Це неможливо. Зберігається для особистої колекції фельдмаршала…

Вайс, загортаючи картину в папір, недбало кинув через плече:

— Тільки тоді, коли від неї відмовиться пан групенфюрер СС, — і, затиснувши картину під пахвою, виструнчився перед майором.

Той махнув рукавичкою:

— Пшов. — І повільно, замисленою ходою попрямував до виходу.

Йоганн, грубо відтіснивши плечем Герберта, встиг відчинити ворота перед майором. Потім забіг наперед, відчинив дверцята машини, поклав картину на заднє сидіння і знову виструнчився, притиснувши праву руку до пілотки, а лівою притримуючи дверцята.

Два наступних дні Штейнгліц, як і раніше, мертвими, сліпими очима ковзав по Вайсовому обличчю, здавалося, не бачачи його. І всі накази Вайс виконував мовчки.

На третій день вранці Штейнгліц промимрив сонно:

— Ім'я?

— Рядовий Йоганн Вайс, пане майор!

І більш ні слова.

І лише вночі, коли Вайс віз майора із заміської резиденції оберфюрера СС у готель, Штейнгліц так само мляво і сонно поцікавився:

— Хто твій начальник?

— Пан майор Аксоль Штейнгліц!

— Добре, нехай так.

І знов кілька днів тільки ледь виразне коротке бубоніння майора, який наказував, куди їхати.

І раптом одного разу Вайс почув дивні схлипуючі звуки. Він злякано обернувся. Майор дивився на нього нерухомими, немов скляними, як у чучела, очима, але губи його кривилися од сміху.

— Слухай-но, ти! Якщо в тебе голова завжди так варить, я буду тобою задоволений.

Обер-фюрер СС, якому Штейнгліц, смертельно боячись пошитися в дурні, підніс картину, був од неї в захваті. І, як подяку за такий цінний подарунок, обер-фюрер вважав за можливе не тільки поділитися надзвичайно секретною інформацією, але й пообіцяв підтримувати майора в його діяльності, що мала, за словами обер-фюрера, особливо важливе значення для майбутнього Німеччини на Сході.

Хист до малювання давав Йоганнові в його щасливому і, вдавалося б, недавньому минулому, коли він був ще Сашком Бєловим, два громадських навантаження: стінну газету і художнє оформлення приміщення до свят, а також неприємності, коли він малював карикатури. Товариші часто ображалися за це, і він спокутувався самокритичними автошаржами. Любов до фарб, до кольору була в нього з дитинства.

Батько мріяв, що син піде по його стопах на завод, і, розглядаючи малюнки, скрушно бубонів:

— Ну що ж, давай, комусь треба бути й художником!..

Але син знав, що батько в душі пишається його хистом, захоплюється ним.

Академік Линьов заспокоював Сашка Бєлова, коли той ділився з ним своїми сумнівами:

— Та ви не хвилюйтесь, це не роздвоєння особистості, а очевидна здатність сприймати колір і форму. В науковій роботі емоційне сприйняття різноманітних явищ природи таке саме нормальне, як і в будь-якому іншому творчому процесі, а творчість — завжди дослідження з безліччю невідомих.

Інструктор-наставник сказав якось:

— З тебе, Бєлов, можливо, Рєпін вийшов би, коли б ти по цій лінії пішов. — І, зітхнувши, пожурився: — Швидше б ця морока з імперіалізмом кінчилася! Коли не буде воєн, кожна людина на землі зможе на повну силу розвинути свої здібності.

Коли Бєлов дуже вдало намалював портрет одного визначного радянського розвідника, начальник відділу товариш Баришев, уважно подивившись на портрет, потім на Бєлова, сказав:

— Які в нас люди талановиті, га? — І додав для ясності: — І він, і ти. — І ще уточнив: — Однак тобі, Сашко, до нього, — кивнув на портрет, — ще багато тягнутися треба. — Схаменувся: — Але ти здорово намалював. — Сказав винувато: — Вибач, друже, та навіть у нашому клубі на стіну повісити — не дозволять. Товариш знову на засіданні. — І постарався втішити: — Будь певен: настане час — будь ласка, хоч у Третьяковку.

— Це коли ж, при комунізмі?

Баришев замислився:

— Не обов'язково. Але десь на підході…

Олександра Бєлова знали букіністи. Одержавши стипендію — спочатку на робфаку, потім в інституті, — він того ж дня йшов розшукувати рідкісні репродукції. Кожної неділі він бував у Третьяковці, в Музеї прикладних мистецтв. На канікули їхав у Ленінград, щодня до відкриття приходив в Ермітаж і залишав його майже останній.

Те, що він тепер не мав змоги малювати, дуже гнітило його душу, він відчував майже фізичну недугу, яку пояснював тим, що йому ще нічого не вдалося тут зробити. А тим часом інформації, які надходили від Йоганна Вайса, разом з іншими даними точно й вірогідно свідчили: над Радянським Союзом нависла грізна небезпека.

— Ти добре заробляв, коли торгував картинами? — як завжди несподівано, проскрипів Штейнгліц.

Вайс розгадав цю провокаційну манеру: самим запитанням поставити людину в таке становище, нібито про неї вже все відомо, цікавлять лише окремі моменти, — ось як зараз. Чи багато він заробляв. А те, що він торгував картинами, — це, мовляв, для майора безсумнівне.

— Ні, — сказав Йоганн. — Я ніколи не торгував картинами. Інженер Рудольф Шварцкопф, брат штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа, був колекціонер, і на його замовлення я робив плафони для спеціального освітлення картин, а коли я їх установлював, пан Рудольф знаходив час, щоб пояснювати мені позитивні якості його полотен.

Після довгої паузи Штейнгліц промовив, не розтуляючи губів:

— Ця картина з «Пакет аукціону» виявилася підробкою. Довелося її викинути!

— Винуватий, пане майор! — з полегкістю згодився Вайс, розуміючи, що Штейнгліц, підготував цю версію на випадок, коли б полотно Ліотара справді призначалося комусь із високопоставлених осіб.

Усі ці дні разом з майором у машину сідав чоловік у цивільному; тримався він із Штейнгліцом досить незалежно. Двічі вони відвідали лодзинську тюрму, потім, прихопивши з собою якогось поляка — теж у цивільному, але з військовою виправкою, — наказали їхати в Модлін. По дорозі зупинялися в містах, де були тюрми або старі фортечні будівлі, перетворені на місця ув'язнення. З окремих слів Йоганн зрозумів, що вони шукають офіцера польської розвідки, який украв у німецькому військовому міністерстві багато секретних документів і навіть добув начерк плану нападу на Польщу. Але польський генеральний штаб відмовився вірити своєму розвідникові, і після повернення на батьківщину його запроторили в тюрму.

А поляк, котрий їхав з ними, теж був агент польської розвідки в Німеччині, та, судячи з усього, провокатор, двійник, працював на фашистів. І він переконував Штейнгліца, що треба негайно ліквідувати того офіцера, якого вони шукали, якщо, звичайно, пощастить його знайти в одній із тюрем.

Майор мовчав, мовчав і німець у цивільному. А коли поляк попросив спинити машину в безлюдному місці й пішов у кущі, німець у цивільному сказав:

— Якщо той погодиться на нас працювати, нехай повідомить яку-небудь польську організацію, що цей служив нам, — вони пристукнуть. Дурень, котрий звик, щоб за нього складали дезінформації! А потім ми тому допоможемо перебратися через Ла-Манш, і англійці самі знову закинуть його сюди. Буде збирати патріотів докупи. Не бігати ж за кожним окремо!..

Біля воріт модлінської фортечної тюрми Вайс простояв більш як добу. Прикмети провокатора-поляка він добре запам'ятав і навіть у думці вклав їх у шифровку.

На світанку до машини підійшли майор і німець у цивільному. Вайс запитливо глянув на Штейнгліца.

— Лодзь, — наказав майор. Обличчя і в нього, і в його супутника були сердиті, стомлені.

Цілу дорогу обидва пасажири понуро мовчали. Коли під'їхали до Лодзі, цивільний сказав уривчасто:

— Якби він після всього вижив, можна було б, мабуть, погодитись на його прохання.

— Авжеж, — кивнув головою Штейнгліц. — Розстріл — це почесно.

Німець у цивільному всміхнувся, очевидно, згадуючи про щось кумедне, спитав хвальковито:

— Ти помітив, на нього спочатку справило приємне враження, — і зробив такий рух зігнутим вказівним пальцем, немов натиснув на спусковий гачок, — коли я в його присутності того пройдисвіта, який його зрадив?.. — Зітхнув. — Було добре продумано. Але ми зробили все можливе.

Майор кивнув, згоджуючись.

Йоганн спершу машинально додавав швидкості, але потім піймав себе на тому, що його тягне врізати машину разом з пасажирами в першу-ліпшу вантажну машину, і навіть прикинув, як зручніше з кабіни вискочити. Та це не було б розплатою. Це було б злочинною слабістю перед тією справою, якій він служив. Він примусив себе поступово збавити швидкість. Руки в нього стали вологі. Перед очима поплив туман. Йоганн відчув, як раптом він зразу ослаб від голоду, від безсонної ночі в машині, від усього того, що йому довелося зараз ворожити…

Але, зупинивши машину біля під'їзду готелю, відчинив дверцята, виструнчився, придержуючи їх ліктем, козирнув і, віддано дивлячись в лице Штейнгліцові, запитав:

— Які будуть далі вказівки, пане майор?

Не діставши відповіді, так само квапливо забіг наперед, штовхнув вхідні двері, взяв у портьє ключ, ідучи на певній відстані від Штейнгліца, піднявся сходами, знову забіг наперед і відчинив двері номера.

В номері став біля вішалки, з готовністю чекаючи розпоряджень.

Майор стомлено опустився в крісло, скинув спершу один чобіт, потім другий. Вайс подав йому пантофлі, забрав чоботи й пішов до машини.

З багажника витяг мазь для взуття, щітку і з такою люттю начистив чоботи, ніби хотів спокутати свою миттєву слабість у машині, ніби ця робота була добровільною карою за слабовільне, на мить, відступництво від чекістського обов'язку, який владно вимагає од нього постійної, невідступної мобілізації всіх душевних сил.

Коли Вайс приніс блискучі чоботи в номер, його пасажири спали: Штейнгліц — на дивані, людина в цивільному — на майоровій постелі.

Вайс узяв черевики й одяг людини в цивільному, вийшов у тамбур і так довго шукав на вішалці взуттєву й одежну щітки, аж поки ознайомився з усім, що було в кишенях пальта, штанів, піджака. Потім поклав одяг так, як його кинули на стільці. Спустився вниз, одвів машину в гараж, помив, відлакував замшею, заправив пальним.

Прокинувся, як і звелів собі, о 3-й годині ночі і о 4-й годині 27 хвилин закінчив шифровку телеграми й переніс її тайнописним складом на звичайну поштову листівку.

«Полковник Курт Шнітке, Курт Шнітке», — двічі написав Йоганн, щоб переконатись, що ім'я одного з керівників Кенігсберзького розвідувального відділення абверу, спеціалізованого для дій проти Радянського Союзу, розшифрують правильно. Він передав також, що Шнітке одержав секретний наказ про негайне сформування штату керівників для диверсійних шкіл на території Польщі, повідомив шифр адресу розвідувального відділення абверу в Кенігсберзі й те, що це відділення зажадало двадцять комплектів літнього обмундирування командного складу Червоної Армії.

На ранок, коли Йоганн подав машину до під'їзду готелю, майор наказав одвезти його на аеродром.

Уже виходячи з машини, Штейнгліц, як завжди, недбало процідив ледь чутно крізь зуби, не вимовляючи закінчень слів:

— Два дні. Тут. Година раніше, — й пішов, хизуючись виправкою істукана.

Ну що ж, значить, два дні свободи — добрий подарунок майора Акселя Штейнгліца радянському розвідникові Олександру Вилову!

На Гітлерштрасе Вайс зупинив машину біля розкішного кондитерського магазину «Союз сердець». Напису «Тільки для німців» на дверях і вітринах не було: уся ця вулиця особняків, з яких виселили поляків, стала центром чисто німецького району.

Військові, поліцейські патрулі й агенти в цивільному пильно охороняли національну недоторканність цієї частини міста. Вечорами на Гітлерштрасе поважно прогулювались виряджені юрби німців, і коли б експерт контори «Пакет-аукціон» пан Герберт знайшов час побувати тут, він побачив би на плечах, на головах і навіть на ногах цих німців багато привезеного на склади «Пакет-аукціону» після конфіскації в польських громадян.

Майже до всіх німецьких чиновників, військових із спеціальних служб, гестапівців, націстських функціонерів, комерційних і промислових агентів — уповноважених найрізноманітніших німецьких концернів, що освоювали нові території рейху, наїхала з Німеччини сила-силенна родичів. Одні, енергійні, — сподіваючись на поживу, інші, ліниві, — просто щоб нажертися, випити на дурничку, натішитися владою над кожним ненімцем.

Сюди тягли дідів і бабусь, підлітків, немовлят, не забували про собак, котів, канарейок, папуг, бо тверезо міркували, що дешевого і добрячого харчу тут стане на всіх. Ну, а про поляків турбуватися зайве: однаково вони приречені на винищення.

Вечорами на Гітлерштрасе відбувався своєрідний мерзенний парад переможців-мародерів, що слідом за вермахтом повзли вирядженим натовпом по чорній від згарищ і мокрій од крові землі.

В кондитерській спеціально підібрані продавщиці — свіженькі, гарненькі, в блакитних сукенках, сніжно-білих мереживних фартушках і наколках на високих зачісках, — хизуючись берлінською вимовою, вміло і ввічливо обслуговували відвідувачів.

Усі вони перебували під наглядом спеціальної служби Крепса, що піклувалася про здоров'я вищих чиновників і офіцерів, які через жадібність і необачність часто попадали в армійські госпіталі з причин, далеких од військових подвигів.

Тут торгували не тільки кондитерськими виробами. Але прусської статечної добропристойності неухильно дотримувалися й тут. І продавщиця без жодного натяку на кокетство серйозно й шанобливо вислуховувала покупця, який вселяв довір'я і надії, і записувала адресу, куди їй самій слід було доставити покупку. Конверт з певною сумою на «транспортні витрати» вона недбало клала в кишеньку мереживного фартушка й, кивнувши клієнтові, підходила до другого клієнта з виразом стриманої люб'язності й готовності, якщо, звичайно, він того заслуговував.

Вайс купив велику коробку пончиків з яблучною начинкою, які любила фрау Дітмар, і пішов до виходу. Та цю ж мить із сусіднього од магазину кафе його гукнула гарненька блондинка, — він одразу пізнав Єву — гостю фрау Бюхер. Єва сиділа за столиком сама. Прибравши свої покупки, вона запропонувала Йоганнові сісти поруч.

Здобне, миловиде лице її, обрамлене майстерно укладеними локонами, сяяло доброзичливістю. На ній був пухнастий норвезький жакет, широкі м'які штани — їхнього походження Вайс не зміг визначити — і французькі туфлі-танкетки без каблуків. В ушах, на шиї і на грудях блищала чехословацька біжутерія.

— Ви когось ждете? — спитав Йоганн.

— Я — ніколи. Мене — завжди, — кокетливо відповіла Єва.

Вайс підвівся трохи, даючи зрозуміти, що не хоче заважати їй. Єва пухкою ручкою зупинила його.

— О, я прийшла сюди тільки поласувати. Страх люблю солодке! Це — для мене найвища втіха. — Дорікнула: — Пане Йоганн, у вас склалося про мене уявлений, як про легковажну жінку. Ало ж я зовсім не така. Я люблю…

— Дітей, кухню, церкву, — підказав Йоганн, гадаючи, що Єва образиться і в нього буде привід покинути її.

Та Єва простодушно згодилася:

— Це правда, я така. Ви задоволені своєю новою посадою, пане Вайс? — раптом спитала вона.

— Так, і я дуже вдячний фрейлейн Ангеліці за її турботу про мене.

— Але чому Ангеліці? — здивувалася Єва. — Це я для вас постаралась. — Помовчавши, додала: — Щоправда, на прохання Ангеліки. Та коли б я не захотіла… Невже вона вам нічого не сказала?..

І Єва, невимушено базікаючи, ніби між іншим, з жіночим єхидством розповіла Войсові дещо для нього цікаве. Виявляється, син фрау Дітмар був заручений з Ангелікою (а втім, про це Йоганн і сам догадувався), і, хоч історію її падіння вдалося попервах од нього приховати, він, розгніваний, повернув їй слово, коли дізнався про все. І університет покинув не тому, що захопився фашизмом. У кар'єрі націстського функціонера він побачив більше можливостей піднестися над аристократами Зальцами. Та ба, помилився. Гітлер віддав перевагу не штурмовикам, а прусському родовому офіцерству. Зальци знов увійшли в силу. Полковник Йоахім фон Зальц теж вступив до націонал-соціалістської партії. І, очевидно, як колись його батько, тепер має до Ангеліки не тільки «родинні» почуття. Тому фрау Марія Бюхер дуже стурбована, щоб полковників батько, дізнавшись про це, не відібрав у Ангеліки дарчої. Та коли б Ангеліка вийшла зараз заміж, її стосунки з Йоахімом Зальцом не являли б ніякої небезпеки ні для кого. Фрау Дітмар теж дуже хвилюється, боїться, що коли Фрідріх дізнається про зв'язок Ангеліки спершу з генералом фон Зальцом, а потім з його сином, то він одважиться на якийсь непродуманий вчинок. Він такий запальний і самолюбивий! Тому обидві дами й вирішили, що в особі Йоганна вони знайшли вихід із скрутного становища, яке створилося в цих двох дуже пристойних родинах. Що думає про все це Ангеліка, невідомо. Спитати бояться. Але принаймні поки що вона вважала зайвим турбувати полковника фон Зальца, а попросила Єву допомогти влаштувати Вайса — та любить дражнити свого генерала ревнощами. І Єва просила генерала про Вайса — просто для того, щоб іще раз перевірити свою жіночу принадність.

Усе це Єва розповіла Вайсу, безперестану уминаючи тістечка.

— А коли приїде Фрідріх і про все довідається? — спитав Вайс.

Єва, облизуючи липкі пальці, сказала твердо:

— Він не приїде. І ні про що не довідається.

— Чому?

— Та хіба ви не знаєте? Він у Пепемюнде: там винаходять якусь страшну зброю. І працюють не тільки наші вчені, залучено навіть неарійців. Вони всі там, як у концентраційному таборі, звичайно, комфортабельному. Фрідріха послали туди тому, що він майже інженер і до того ж наці. Він просто знахідка для. гестапо: освічена людина і їхній таємний агент. Це рідкість. Я впевнена, що він тепер не менш ніж гауптштурмфюрер. — Нарешті фрау Дітмар може вважати себе щасливою матір'ю.

— А хіба раніше не вважала?

— Звичайно, ні. Вона не вірила в політичну кар'єру Фрідріха. Вона вірила в інші його здібності.

— Упадати коло дівчат?

— Ну що ви! — Єва навіть образилася за Фрідріха. — Він такий розумний чоловік! Якось приніс на різдвяний бал у мерії Санта-Клауса із пап'є-маше, і цей Санта-Клаус рухався за велінням Фрідріха і кланявся найпочеснішим гостям.

— Чарівник!

— Ну, звичайно. Усі так думали, особливо діти. Та потім Фрідріх пояснив, що зроби в усе це з допомогою радіо. В усякому разі, мій групенфюрер казав, що досліди з цією іграшкою згодяться Фрідріхові в Пенемюнде. І якщо він не буде таким роззявою, як його батько, він багато чого доб'ється.

— Я дуже радий за фрау Дітмар, — щиро вигукнув Йоганн. Він і справді був радий значно більше, ніж могла подумати Єва. Пенемюнде… Пенемюнде — оце новина!

Цікавитись далі цією темою було б необережно, і Йоганн одразу змінив тон і тему розмови.

— Фрейлейн, ви наче квітуча яблунька! — сказав він стиха й торкнувся рукою пухкого Євиного ліктика.

Але вона відсмикнула руку й сказала серйозно:

— Облиште, Йоганне. Мені ці штучки смертельно набридли. Я хотіла щиро поговорити з вами, як із своїм хлопцем, — адже я теж із села. І як тільки зберу достатньо грошей, вернуся до батька, заплачу за східних робітників, і, запевняю вас, я знаю дорогу до щастя… Адже я, власне, дуже добропорядна дівчина. — Вона знизала повними плечима. — Не якась там берлінська повія з Александерплац. Бачите: не курю, не люблю міцних напоїв, до одного лише не байдужа: до ласощів. — Спитала багатозначно: — Ви зрозуміли мене, пане Вайс?

— Авжеж, — неуважно згодився Йоганн і заклопотано поцікавився: — Але хто вам сказав, що я працював на фермі?

— Боже мій! — Єва аж руками сплеснула. — Невже ви гадаєте, що мій шеф, не ознайомившись з усіма вашими паперами, згодився порадити майорові Штейнгліцу взяти вас шофером? — Сказала гордо: — Я б теж не могла бути на своїй теперішній посаді в обергрупенфюрера, коли б мене не рекомендувало гестапо і, звісно, пастор, якому я сповідаюся в усіх своїх гріхах. — І Єва всміхнулася Вайсові й тепер сама простягла йому руку.

Особняк обергрупенфюрера, куди Вайс привіз Єву, охороняли есесівці в чорними автоматами на грудях. І якби не їхня занадто пильна цікавість, Єва, можливо, запросила б Йоганна на чашку кави. А вмовляти солдата в присутності охорони обергрупенфюрера Єва вважала непристойним для себе і тому стримано попрощалася з Вайсом.

11

Все молоде покоління фашистської Німеччини із зовсім раннього віку піддавалося націстській обробці: юнгфольк, потім гітлерюгенд, обов'язкові трудові табори, дворічне перебування в охоронних або штурмових загонах і, нарешті, школи Адольфа Гітлера для особливо достойних, яких спеціально готували до служби у фашистському партійному і державному апараті.

Слід гадати, Фрідріх Дітмар, пройшовши такий шлях, навряд чи міг зберегти ті риси свого характеру, про які з ніжністю і захопленням розповідала Йоганнові фрау Дітмар.

Та разом з тим у Йоганна виникали невиразні надії на Фрідріха, коли фрау Дітмар казала, що в своїх листах до сина розповідає, який турботливий, який уважний до неї квартирант. Йоганн прагнув, щоб Фрідріх запам'ятав його ім'я, і просив фрау Дітмар в кожному листі писати синові, що солдат Вайс шанобливо кланяється йому.

Йоганн був невимовно радий, коли сяюча фрау Дітмар одного разу попросила виконати Фрідріхове доручення. Записку од сина, де були перелічені книжки й конспекти університетських лекцій, які він хотів одержати з дому, привіз їй ротенфюрер СС, по-загальновійськовому — старший єфрейтор.

Поки фрау Дітмар частувала ротенфюрера й розпитувала про сина, Йоганн відібрав за цим списком Фрідріхові книжки й конспекти, склав, акуратно запакував і вручив посланцеві.

Розуміючи, що матері. дорогий кожен папірець, одержаний од сина, він швидко зробив копію списку й, віддавши Фрідріхового листа фрау Дітмар, одвіз ротенфюрера на військовий аеродром. Та як не пробував Вайс дізнатися що-небудь про те, як поживає пан Дітмар, ротенфюрер мовчав. Піймати його на цінному признанні пощастило лише на прощання, коли Йоганн, подаючи ротенфюрерові прогумований плащ, сказав: «У вас там зараз дощі, вітри: погода в Пенемюнде в такий час завжди паскудна», — ротенфюрер кивнув, згоджуючись.

Але й цього було досить, щоб переконатися у вірогідності відомостей, одержаних від Єви.

Вивчення списку книжок і тематика лекцій підтвердили, що Фрідріха зовсім не випадково цікавлять зараз електронна техніка, системи дистанційного радіорелейного управління, навігаційна автоматика.

Розмірковуючи над усім тим, що вдалося дізнатися од фрейлейн Єви, Йоганн вирішив найдоцільнішим усю турботу про своє влаштування приписати виключно Ангеліці Бюхер. І хотів подякувати своїй благодійниці, порадившись з фрау Дітмар, як це краще зробити.

Фрейлейн Ангеліка згодилася прийняти Вайса вранці, попередивши через фрау Дітмар, що в неї дужо обмаль часу, бо полковник фон Зальц доручив їй надзвичайно важливу і невідкладну роботу.

Перші ж дні спілкування з майором Штейнгліцом дали Вайсові багато повчального, корисного. Майор своїм зовнішнім виглядом являв собою ідеал пруссака — бундючного, чистоплотного франта.

І ось, одержуючи нове обмундирування, Вайс щедро тикав кому слід марки, і йому видали все, що належало, не тільки точно по фігурі, але й кращого гатунку. Крім того, за солідну суму він придбав тут-таки, в цейхгаузі, шкіряний мундир есесівського самокатчика.

У перукарні Вайс зажадав, щоб майстер зробив йому таку саму зачіску, як у майора Штейигліца.

І коли він, зовсім інший, з'явився перед майором, той удав, ніби нічого не помітив, однак зразу ж наказав Йоганнові супроводити його в установи, які він відвідував, наче Вайс був його ад'ютантом, хоча майорові й не належало мати ад'ютанта. Вигляд і поведінка Йоганна були цілком ад'ютантські, і це надавало Штейнгліцу особливої ваги.

Розшаркуючись і розсипаючись подяками, Вайс підніс Ангеліці коробку шоколаду, куплену в кондитерській «Союз сердець» на Гітлерштрасе, й відзначив при цьому, що його нова зовнішність і наслідок її — нові, самовпевнені манери — справили на дівчину якнайкраще враження.

Полковникові Йоахіму фон Зальцу справді останнім часом потрібні були не тільки ліричні, але й суто ділові послуги своєї секретарки: подані йому списки осіб, відібраних у диверсійно-терористичні групи, призначені для перекидання на територію СРСР, виявилися незадовільними.

Абверу було надзвичайно важко формувати групи п'ятої колони на території СРСР напередодні свого підступного нападу. А досі ж йому вдавалося блискуче здійснити це під час загарбання багатьох європейських держав.

Мистецтву викликати людей на одвертість присвячені цілі томи глибоких і тонких теоретичних досліджень німецьких психологів, професорів шпіонажу. В архівах відповідних служб зберігаються звіти агентів, компільовані й систематизовані в картотеках по розділах. І все оце, продумане, вивірене, досконально вивчене, витиснуте аж до квінтесенції, набуло вищого ступеня системи, таємницю якої могли збагнути, затвердити, визубрити тільки чорні рицарі, посвячені в орден німецького шпіонажу.

Та дух прусської дисципліни, яка чванливо проголошувалась характерною національною рисою, тяжів нещадно і над діячами таємних служб, над їхнім розумом, волею, вимагаючи суворого, невідступного дотримання шаблонних прийомів, вироблених «геніями розвідки». Якщо вважати шпіонаж за мистецтво, то навіть найкращі його зразки, без ліку повторені, втрачали свою первісну цінність і часто скидалися на жалюгідні репродукції з картини великого художника, безліч разів повтореної на упаковці дешевого мила.

Гітлер вніс великий вклад у науку підлості. Його повчання: «Я проводжу політику насильства, використовуючи всі засоби, не дбаючи про моральність і кодекс честі… В політиці я не визнаю ніяких законів. Політика — це така гра, в якій допустимі всі хитрощі і правила якої змінюються залежно від майстерності гравців… Коли треба, не зупинимося перед підробкою чи шахрайством», — це його повчання надихнуло всі фашистські таємні служби на нелюдські акції, допомогло їм перебрати міру всіх підлот, які будь-коли зналаісторія. Та ніщо не допомогло фашистам збагнути радянський характер, зламати його.

Фрейлейн Ангеліка була приємно здивована, побачивши Вайса якимсь новим, привабливішим. Вона не приховувала від Йоганна, а, навпаки, підкреслила, яка рада і навіть захоплена його виглядом. Ангеліка розважливо вирішила скористатися цим візитом для того, щоб викликати Йоганна на розмову, потрібну їй зараз. Адже Вайс — прибалтійський німець, він жив у Латвії за Радянської влади й, мабуть, зможе дати які-небудь рекомендації, а Ангеліка запропонує їх від свого імені фон Зальцу, прихильністю якого вона останнім часом дуже дорожила, зв'язуючи з полковником свої далекосяжні плани на майбутнє.

Йоганн теж хотів побалакати з Ангелікою — може, вдасться вивідати в неї що-небудь. Він знав до певної міри прийоми німецького шпіонажу; припустімо, так — досить вдатися до шантажу: «Фрейлейн Ангеліко, мені дещо відомо про вас, і про татуся Зальца, і про теперішні ваші стосунки з його синком», — і, звичайно, фрейлейн Ангеліка розкисне.

Прийом хоч і шаблонний, однак цілком у дусі методики, визнаної всіма імперіалістичними розвідками.

Та замість цього випробуваною, безпромашного й такого простого засобу Вайс став на шлях складніший, бо гадав, що на подібний шаблонний прийом відповідають так само шаблонно: спочатку він якийсь час одержуватиме незначні матеріали, а потім піде донос у гестапо.

Ангеліка досить розумна й зуміє виступити в ролі викривача свого шантажиста. Зрештою її звабив не хтось там, а німецький барон. Чи так це вже принизливо в очах того товариства, до якого належить Ангеліка?

Усе це з блискавичною швидкістю промайнуло в Йоганновій голові, але ніяк не відбилося на його обличчі — воно виражало тільки захоплення гарненькою і діловою дівчиною. Видно було, що йому дуже приємне її довір'я до нього.

І, відповідаючи на недбале, поставлене ніби тільки задля ввічливої цікавості до Вайсового минулого, запитання Ангеліки про його знайомих і друзів у Ризі, він з піднесенням розповів, як ловив уночі рибу в затоці разом із своїм другом Генріхом Шварцкопфом.

— І з дівчатами, — так нервово й насмішкувато додала Ангеліка, що Йоганн вирішив перейти до іншої теми.

Вона була трохи небезпечна, та зате давала можливість зрозуміти, чому це Ангеліка так зацікавилася ним.

Сумно зітхнувши, Вайс сказав:

— Вибачте, фрейлейн, але для кожного прибалтійського німця важка безповоротна втрата — як би там не було — батьківщини.

— Чому ви кажете — безповоротна? — суворо спитала Ангеліка й багатозначно додала: — Я трохи інакше, ніж ви, уявляю собі майбутні кордони рейху.

Вайс заперечив жваво:

— О, я теж думав інакше. Але пакт, укладений з Москвою, ми, німці, там, у Латвії, розцінили, як крах наших надій. — Шепнув зніяковіло: — Сподіваюсь, про це ви нікому не скажете?

— О, звичайно, — запевнила Ангеліка. І порадила: — Будьте зі мною якомога одвертіші, так само, як і я з вами. — Поклавши руку Вайсу на коліно, поспівчувала: — Я розумію ваші переживання. — Повагалася і раптом сказала рішуче: — Йоганне, я обіцяю вам: якщо ви — і дуже скоро — запропонуєте мені покататися човном по вашій Ризькій затоці, я охоче прийму запрошення.

— Фрейлейн, ви обіцяєте мені спокусливі сни…

— Більш я поки що нічого не можу вам сказати, — обірвала Ангеліка цю галантну фразу. І серйозно глянула на Вайса.

Йоганн подумав, чи не занадто поспішно дав зрозуміти Ангеліці, як сприйняв її слова, і промимрив:

— Авжеж, коли б не цей пакт… — І сказав немовби сам до себе: — Але ж у нас з Польщею теж був договір?..

Ангеліка поблажливо всміхнулася.

— О, нарешті. Як ви все-таки повільно міркуєте. — Відкинувшись на спинку стільця, поправляючи зачіску, спитала зацікавлено: — Ну, а ці більшовики вас дуже утискали в Латвії?

Вайс опустив очі.

— Якщо поводитися з ними обачливо… — Швидко підвів очі й, вловивши на обличчі в Ангеліки вираз жадібної уваги, знову опустив очі, пробурмотів неохоче, — то можна було уникнути неприємностей. — Встав. — Вибачте, фрейлейн, мені час уже…

Ангеліка схопилася, поклала обидві руки йому на плечі.

— О, прошу вас… — І пообіцяла багатозначно: — Залиштесь, ви не пожалієте.

Йоганн удав, ніби сприйняв це як заклик і рішуче обняв дівчину. Як він і гадав, вона сердито випручалась.

— У вас солдатські манери!

— Але я солдат, фрейлейн.

— Якщо ви хочете завоювати мене, то треба діяти не так…

— А як? — осміхнувся Вайс.

— Будьте розумником, Йоганне. Сядьте й розкажіть мені все, що ви знаєте. — Додала лагідно: — Прошу вас! — І знов поклала руку на його коліно.

Перебираючи її тонкі, холодні, ледь вологі пальці, Йоганн сказав мовби знехотя:

— Коли вам так хочеться, фрейлейн, ну що ж, я готовий.

— О! — із задоволенням зітхнула Ангеліка й ближче підсунулася до нього.

Йоганн по-діловому, точно й докладно розповів те, що йому рекомендували передати при потребі німецькій розвідці як свій особистий патріотичний дарунок.

Це був хитромудрий набір фактів начебто значних, за деякими ховалася пастка, а інші були такі оголено правдиві, що не могли не спокусити…

Ангеліка слухала уважно й напружено, спитала:

— Звідки вам відомі ці подробиці, Йоганне?

— Ви знаєте, я працював у автомайстерні, і мені доводилося ремонтувати їм машини. І після ремонту супроводити в пробних виїздах. Це дуже недовірливі люди.

— Вони називають це пильністю?

— Пильність — це трохи інше. Це звичай перевіряти документи. І чим більше в тебе документів, тим більше ти вселяєш довір'я…

Ангеліка встала, видко було, що її дуже цікавила розмова з Йоганном.

— Одну хвилинку. — І вийшла з кімнати. Скоро вона повернулася й мовила урочисто:

— Йоганне, полковник Йоахім фон Зальц чекає на вас у себе в кабінеті.

Переступивши поріг, Вайс побачив блідого, сутулого чоловіка, із впалими грудьми й такими самими запалими скронями і щоками на костистому, довгому, похмурому обличчі. Скельця пенсне дужо збільшували банькаті очі, в яких була втома, глибока байдужість до всього. Полковник недбало, трохи схиливши плішиву голову, відповів на Вайсове привітання й одночасно вказав йому на шкіряне крісло з пневматичною подушкою в головах. Коли Вайс сів, полковник втупився в нього прозорими, безбарвними, некліпними очима з червонястими жилками. Потім склав поперед себе кисті рук так, що палець торкався пальця, і, втупивши погляд в свої нігті, почав пильно й зосереджено розглядати їх.

Вайс теж мовчав.

— То як? — раптом зронив полковник, не підводячи очей і не міняючи пози.

— Ну, повторіть, повторіть! — нетерпляче наказала Ангеліка.

Вайс устав, як для доповіді, і стисло, але ще твердішим голосом повторив те, що він розповідав Ангеліці.

Полковник усе ще сидів у тій самій позі, прикривши очі тонкими сизими повіками. Ні разу він не перебив Вайса, ні разу не звернувся із запитанням.

Допитливо вдивляючись у фон Зальца, Йоганн силкувався вгадати, яке враження справляють на того його слова, але полковникове обличчя лишалося непроникним. І коли Вайс закінчив, полковник так само глибокодумно споглядав свої нігті.

Мовчання ставало обтяжливим. Навіть Ангеліка відчувала деяку незручність, бо не знала, як сприйнято її настійливе прохання вислухати Вайса.

І раптом полковник спитав сильним, трохи скрипучим голосом:

— Хто з ваших земляків, які перебувають тут, може виконати обов'язок честі перед рейхом і фюрером?

— Пане полковник, Ми всі, як справжні німці…

— Сядьте! — почувся наказ. — Це зайве. Назвіть ім'я.

— Треба вміти користуватися парашутом? — рішуче спитав Вайс.

— Ім'я!

— Папке, пане полковник. — І, знову виструнчившись, віддано дивлячись у вічі фон Зальцу, Вайс відрапортував — Колишній нахбарнфюрер, середнього віку, чудового здоров'я, рішучий, розумний, добро знає обстановку, володіє зброєю, часто виїздив у прикордонні райони, має там зв'язки.

Полковник подумав, узяв телефонну трубку, назвав номер, промовив недбало, з нудьгою в голосі:

— Дайте терміново довідку про Папке, що прибув з Риги. — Поклав трубку й знову поринув у мовчазне споглядання своїх пещених нігтів.

Останнім часом Папке уникав зустрічей з Йоганном, але розпитував про нього в співробітників і навіть навідувався, коли того не було дома, до фрау Дітмар, намагаючись дізнатися, як проводить час її пожилець. Тому не дивно, що Йоганн спробував при першій же нагоді спекатися Папке, тим більше, що, коли в Радянську Латвію зашлють саме Папке, знешкодити його можна буде дуже легко. Для цього досить сповістити в шифровці його ім'я — прикмети й так відомі.

Полковник, як і раніше, сидів у позі застиглої статуї, зрідка підводячи порожні, невидющі очі.

Йоганн оглянувся на Ангеліку, немов запитуючи, що йому робити далі.

Ангеліка відповіла суворим поглядом.

Здорово видресирував її полковник, якщо вона в його присутності боїться й слово мовити. Цікаво, наодинці вони так само безсловесні?

Задзвонив телефон.

Полковник приклав трубку до блідого, широкого, відстовбурченого вуха й, зрідка киваючи, сказав кілька разів, неначе прокаркав: «Так, так». Поклав трубку й запитливо глянув на Вайса, немов дивуючись, чого він тут. Ангеліка поспішно встала й, оглянувшись на Вайса, пішла до дверей. Він зрозумів, устав, клацнув каблуками, повернувся і, бадьоро карбуючи крок, вийшов у супроводі Ангеліки.

Як тільки вони опинилися самі, пролунав дзвінок.

— Одну хвилинку, — вибачилась Ангеліка й зникла за дверима кабінету.

Повернулася вона не скоро. Та коли вийшла, усміхалася її тримала в руці незапалену сигарету. Простягла її Вайсові.

— Це вам від полковника.

— То все гаразд? — спитав Вайс.

Ангеліка поблажливо поплескала його по спині й провела до внутрішніх сходів.

Коли Вайс зустрів на аеродромі майора Штейнгліца, він так палко привітав його, що навіть завжди байдужому й пихатому майору стало приємно на душі і він великодушно простив Йоганнові, коли той у метушні з речами мало не впустив термос. Вайс підготувався до зустрічі: уткнув у багажну січку за передньою спинкою букет.

Майор, звичайно, побачив квіти, але, завжди скритний, удав, ніби нічого не помітив.

За довге своє перебування на спеціальній службі Штейнгліц виробив правило вишукувати в кожного слабі сторони і, бувши великим знавцем всіляких підлот, почував себе впевнено тільки з тими людьми, що самі були готові на будь-яку підлоту. А коли дослідження особи в цьому напрямку не увінчувалося успіхом, то він вважав цю особу недалекою і ні на що не здатною.

Разом з тим Штейнгліц любив з гордістю повторювати фашистські сентенції, як-от: «Нордичне селянство — еліта еліт», «Дрібні селяни та юнкери з'єднані спільністю долі, вони спинний хребет воєнної могутності країни і є потенціальним новим дворянством землі і крові».

Син селянина, він немало страждав у догітлерівські часи від зневаги титулованих офіцерів рейхсверу. І наївно сподівався, що тепер селянське походження відкриє йому дорогу в армійську еліту. А те, що Вайс працював колись на фермі і був племінником фермерші, змусило майора відмовитися від звичної підозріливості. У Штейнгліца з'явилася навіть деяка симпатія до свого шофера, він гадав, що саме в таких, як Вайс, і зберігаються первородна простота, покора і довірливість — риси, властиві селянським дітям, які не втратили благотворного родинного зв'язку з землею.

Прийшовши до цього умовиводу, майор повірив у нього, як у неспростовну істину, так само як він назавжди повірив у вироблену його службою спеціальну систему, де все — аж до способів відплати тим, хто посміє хоч трохи відступити від цієї системи, — було передбачено заздалегідь.

Щиру Вайсову радість майор вважав за підтвердження того, що селянин — хоч би ким він був — відчуває вроджене благоговіння перед своїм паном і це благоговіння — свідчення расової чистоти німецького селянства.

А Йоганн справді дуже зрадів, що майор повернувся. І не збирався приховувати своїх почуттів з цього приводу. Радість його пояснювалася тим, що йому вдалося дещо дізнатися про свого хазяїна і він ладен був служити йому з натхненням, самовідданістю і героїзмом — невід'ємними доданками, необхідними для виконання завдання, покладеного на радянського розвідника.

До того ж Йоганн не проти був запозичити дещо з досвіду майора Штейнгліца, котрий, хоч і попав у немилість, був одним з найкращих знавців таємної канцелярії гітлерівського генерального штабу. Вони ще мали зіткнутися в майбутньому, і Йоганн хотів бути у всеозброєнні, щоб вийти з цієї сутички переможцем.

Йоганн думав про все це, коли обережно вів машину, скоса спостерігаючи в дзеркало майора. Та обличчя його пасажира зберігало звичний холодно-замкнутий вираз.

Біля входу в готель Штейнгліц, як завжди, недбало, крізь зуби, не доказуючи закінчень слів, процідив:

— Година нуль-нуль. З повним запасом пального. Свої речі — теж.

Йоганн зрозумів, що покидає Лодзь, і, можливо, назавжди.

12

Бідолашна фрау Дітмар! Як заметушилася, як розпачливо заметалася вона, коли дізналася, що Вайс їде. Здавалось, ця звістка засмутила її не менше, аніж розлука з Фрідріхом. Очі її були мокрі од сліз.

Йоганн мимоволі згадав, як метушилася, металась, виряджаючи сина, мати Сашка Бєлова, вкладала в чемодан теплу білизну, вовняні шкарпетки, умовляла взяти мало не дві дюжини носових хусточок, тикала сітку з продуктами. І син не міг сказати їй, що мусить усі свої речі залишити в спеціальній кімнаті на аеродромі, де має переодягтися і взяти на дорогу зовсім інший чемодан.

Йоганн згадав, як тримався, прощаючись зі своєю матір'ю, котру не можна було хвилювати. Вона й так була вкрай стривожена таємничою розлукою. І він бадьорився, жартував, запевняв, що тепер працюватиме на засекреченому підприємстві. Та мати знала, що він вигадує, хоч і удавала, ніби вірить кожному синовому слову.

Батько не міг утаїти од неї, яку горду дорогу обрав їхній Сашко. І вона поклялася мовчати, у неї вистачило сили прикидатися перед сином у годину розлуки. І він знав, що вона навіть обдурюватиме, запевнятиме всіх, що її Шуркові живеться добре, розповідатиме, як він там працює, на своєму засекреченому оборонному заводі, придумуватиме листи од нього. І що вона плакатиме крадькома від чоловіка, у котрий раз розглядаючи синові фотографії…

А батько? Здавалося, того вечора назавжди залягли в нього на обличчі глибокі зморшки. І хоч він бадьориться, бурмоче про те, як воював у громадянську війну, про те, що він парубком теж маху не давав, очі в нього тужливі, і зразу ясно: не вміє старий лицемірити, прикидатися — до для нього найстрашніше. І він не вірить, що його Сашко, його хлопчик, такий чистий, правдивий, безмежно щирий, зможе обманювати, прикидатися…

Вдень Йоганн устиг заскочити в контору «Пакет-аукціон» і, пам'ятаючи майорові слова про маргарин, які ще тоді вплинули на Герберта гнітюче, розв'язно заявив, що він приїхав не по маргаринові вироби, а по гарну дамську плетену кофту. Але зразу ж, заспокоюючи Герберта, показав гаманець.

Чи можна, звітуючи, піднести цю суму в рубрику «спеціальні витрати», Вайс твердо не знав. Та він одважився на це, гадаючи, що в крайньому разі, ну що ж, бухгалтер вирахує із заробітної плати в десятикратному розмірі за невиправдану перевитрату іноземної валюти.

Але не подякувати фрау Дітмар за всі її турботи він не міг. Вона була щиро уважна до нього. Крім того, знайомство з нею дало йому чимало користі, і хто зна, що знадобиться ще од неї згодом.

І коли фрау Дітмар примірювала теплу плетену кофту й казала, що не наважується прийняти такий цінний подарунок, з рум'янця на щоках і червоних плям на шиї видно було, яка вона щаслива.

Та хоч які зворушливі були ці хвилини прощання, Йоганн не забув попросити у фрау Дітмар дозволу написати Фрідріхові листа й подякувати йому за гостинність. І фрау Дітмар дала Йоганнові номер синової польової пошти, попередивши, що Фрідріх не дуже полюбляє сам писати листи. І пообіцяла, що вона знову напише Фрідріхові, яка хороша людина жила в його кімнаті…

У точно визначений час Вайс під'їхав до готелю. Виніс майорові чемодани, поклав у багажник.

— Варшава, — процідив Штейнгліц, відкинувся на спинку сидіння, простягнув ноги, заплющив очі й наказав собі заснути. Він пишався тим, що може примусити себе спати: адже на це здатна лише вольова надособа, за яку самовпевнено і вважав себе майор.

Падав мокрий сніг, земля оголилася на проталинах, в долинах стояв туман. Холодно, зимно, похмуро. Безмежно тяглася дорога, геть зрита вирвами од авіабомб. Лунко гули під колесами настили недавно відбудованих мостів. Напередодні розбійницького нападу на Польщу 1 вересня 1939 року німецькі диверсійні групи висадили більшість мостів в повітря. Пробігали чорні руїни будівель у повітових містечках. Через певні проміжки часу машину зупиняли біля контрольних пунктів. Штейнгліц прокидався, недбало показував свої документи, а частіше металевий жетон на ланцюжку, який справляв на начальників патрулів неабияке враження.

Часом написи вказували, що треба їхати в об'їзд, бо дорога закрита для всіх видів транспорту. Вайс, начебто не помічаючи цих покажчиків, небавом доганяв моторизовану колону або проїздив повз армійське розташування, аеродром, будівництва, складські споруди. І хоч по всьому шосе були дорожні знаки, що вказували шлях на Варшаву, Вайс чомусь знаходив привід часто звірятися з картою, особливо коли траплялися об'єкти, що привертали його увагу.

Та кожного разу, перш ніж дістати карту, він поглядав у дзеркало над вітровим склом, в якому відбивалася фізіономія сонного Штейнгліца. Ніяких позначок на карті Вайс не робив, покладаючись на свого пам'ять.

Коли під'їхали до лісистої місцевості, патруль затримав машину. Майор показав свої документи, витяг жетона — не допомогло. Унтер-офіцер шанобливо доповів, що проїзд одиночним машинам заборонено, бо в лісі переховуються польські терористи.

— Ганьба! — пробурчав Штейнгліц. Вийшов з машини на узбіччя і потім, застібаючись, сказав унтер-офіцерові:

— Їх треба вішати на деревах, як собак. Скільки в них дерев, стільки їх і вішати.

— Ви маєте рацію, пане майор. Треба вішати.

— То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! — Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: — Витерти! — А коли той нахилився, сказав гидливо: — Боягуз! У тебе навіть руки тремтять — так ти боїшся цих лісових свиней.

Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.

Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.

Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів — він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.

Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під'їхали до якихось будівель — очевидно, раніше це був маєток, — обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.

Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар'єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті — намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.

Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в'язнів, які добровільно посадили себе в кам'яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам'яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.

А тих цивільних, хто мав право спілкуватися із зовнішнім світом, при виїздах перевіряли кілька патрульних постів. Ці пости обслуговував спеціальний підрозділ СС, якому, певне, й було доручено зовнішню охорону.

Очевидно, есесівці не підкорялися властям розташування, бо безцеремонно освітлювали ліхтарями пасажирів кожної машини, що виїздила чи в'їздила; забирали документи, односили в комендатуру для перевірки й не поспішали їх повернути. А коли повертали, навіть якщо перевірений, виявлялося, досить високопоставлена особа, козиряли недбало й незалежно.

Вільне пересування Вайса по території було вкрай обмежене: господарські будівлі, плац, вимощений бруківкою, — і все. Він не мав права переступати за межі цієї риски. Незримі кордони стерегла внутрішня охорона; у кожного пістолет, граната в брезентовій торбинці, автомат.

Для чого все це, Йоганн поки що з'ясувати не міг.

Усі тут трималися відлюдно. Йоганнові здавалося, що його оточують глухонімі Навіть спілкуючись між собою, ці люди, привчені до мовчання, охочіше користувалися мімікою і жестикуляцією, аніж простими людськими словами.

В гаражі лежала ціла купа залізних номерних знаків — після кожного тривалого виїзду номер на машині міняли. Кілька разів Йоганн бачив, як перефарбовували майже нові машини. У трьох легкових стекла були напівнепроникні, у двох — такі, крізь які не побачиш, що там у кузові, окрім, звичайно, вітрового скла.

Харчувався Йоганн у їдальні разом з тими, хто, як і він, не мав права виходити за межі незримого кордону. Система харчування побудована була на самообслуговуванні. Їли довго й багато, мовчки, зовсім не цікавлячись один одним. Кілька дівок з чоловічими манерами з підрозділу допоміжної служби, вимуштруваних, як і всі тут, із ситими, байдужими обличчями не оживляли загальної похмурої картини. Коли якусь із них обіймали за столом, дівка, не міняючись на обличчі, спокійно, як кобила в стійлі, не переставала їсти. А коли це заважало поглинати їжу, вона так само мовчки, щосили відштовхувала зальотника.

На вечерю давали шнапс, іноді ниво, і можна було зіграти в кості на свою порцію. І коли хто-небудь пропонував свою випивку дівці і та приймала її, навкруги починали хихикати й поздоровляти щедрого з весільними втіхами.

Та й цієї розваги вистачало на хвилину, не більш, а потім усі знову змовкали й не звертали вже ніякої уваги на пару, яку допіру грубо висміювали.

Минуло багато днів, а майор Штейнгліц не давав про себе знати. Життя в цьому дивному ув'язненні виснажувало Йоганна своєю тупою, безглуздою одноманітністю. Він навіть не міг з'ясувати, яке це з'єднання, хто його обслуговує, що тут люди роблять.

Якось у кухні зіпсувався електромотор, що крутив м'ясорубку. Йоганн запропонував полагодити його й полагодив. Повар кивнув головою — і все. Жодного слова ні від кого не почув Йоганн, хоч працював на кухні понад три години, а людей тут було вдосталь. І коли він допомагав механікові гаража, той охоче приймав його послуги, але дякував тим самим мовчазним кивком.

Самотність, бездіяльність, безглуздість перебування тут робили його життя дедалі нестерпнішим.

А Штейнгліц чи то забув про існування Вайса, чи то навічно здав його в цю частину — ні в кого не можна було нічого вивідати.

Кожного ранку у відгороджений колючим дротом загін приходив дресирувальник собак із своїм підручним.

Товстий, коротконогий, з м'ясистими плечима дресирувальник у одній руці тримав канчук, а в другій палицю зі шкіряним зашморгом на кінці. Одягнений він був у білий светр, шкіряну коричневу жилетку, замшеві залиснілі шорти, товсті вовняні шкарпетки, бутси на шипах і тірольський капелюх з безліччю значків, Обличчя випещене, професорське, завжди чисто поголене.

А що за людина підручний, зрозуміти важко. Справжнє живе опудало. Стьобаний брезентовий комбінезон з дротяною маскою фехтувальника на обличчі. Шия, немов ковбасними кільцями, обмотана брезентовим шлангом, набитим тирсою. Низ живота захищений фартухом, викроєним з автомобільного балона, поверх фартуха — брезентовий мішок.

Дресирування було немудре. Поки підручний ішов по рівній лінії, собаки покірно сиділи коло ніг дресирувальника. Досить було підручному зробити різкий рух убік, як собаки кидалися на це живе опудало й починали рвати кільця шланга, набиті тирсою, і брезентовий мішок, що висів на фартусі, захищаючи низ живота.

Якщо собаки збивали підручного з ніг і, не звертаючи уваги на команду, продовжували рвати, дресирувальник розгонив їх ударами канчука, а найлютішому псові накидав на голову шкіряний зашморг, прикріплений до палиці, і відтягував убік.

Дресирувальник та його підручний ніколи не розмовляли. Команди подавали собакам не словами, свистком.

Одного разу, коли підручний заверещав од болю, дресирувальник не зразу, як завжди, розігнав, озвірілих псів, а виждав якийсь час і, після того як вони розбіглись, ударив, старанно примірившись, повалену на землю скривавлену людину тупим носком бутси.

Помітивши, що Вайс спостерігає за ним, дресирувальник почав ввічливо здоровкатися й завжди перший казав: «Доброго ранку» чи «Доброго дня».

Якось він підійшов до дротяної огорожі, спитав:

— Гарно? — Похвалився — Ці тварини слухняні, як діти. Треба тільки мати талант, волю до влади. — Поскаржився: — Зараз стало важко діставати потрібні екземпляри. В усіх відомствах у справах військовополонених при ОКВ і штабах округів завели тепер власні розплідники. І це похвально. Хороший пес може так само нести службу, як хороший солдат.

Вайс вказав очима на собак:

— В таких шубах їм російський мороз не страшний! Як ви думаєте?

— Звичайно, — згодився дресирувальник. Поцікавився: — Ви не любите холоду? — Втішив — Фюрер обіцяв блискавично покінчити з Росією. Слід гадати, різдво там святкуватимуть тільки наші гарнізони…

— О так, безумовно, — підтакнув Вайс.

Ось іще одне підтвердження небезпеки, навислої над його країною. Що ж, можна було б інформувати Центр і про те, що військове міністерство Німеччини навіть собак уже мобілізувало для Східного фронту.

Інструктор-наставник якось сказав Олександрові Бєлову:

— Ну що ж, коли почнеться війна, — обов'язок чекіста рятувати армію, народ від підлих ударів у сипну. А для того, щоб відвернути такі удари, потрійна всевидюща проникливість наших людей, що працюють по той бік. Ось тобі вся твоя довгочасно діюча директива. Проста і ясна, мов день. А додаток до неї — розумна ініціатива, кмітливість і тверда свідомість того, що за кожну краплину крові, проліну радянськими людьми, ми несемо особливу відповідальність — кожен з нас особисто, хоч би де був…

13

До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день — о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, — з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.

І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.

Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.

Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.

Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.

Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.

І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.

Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.

Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:

— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.

— Фрейд, — кинув хтось недбало.

— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.

— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.

— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.

— Ти б за свої діла попросив звання арійця.

— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.

— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.

— А суд божий?

— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.

— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?

— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.

— Скільки тобі дали?

— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.

— І довго ти з нею водився?

— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.

— Побатрачив…

— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.

Хрипатий промовив замислено:

— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!

— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…

— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.

— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…

— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!

— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.

— А хто накапає?

— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.

— Сволота!

— Іменно…

Хтось розказав:

— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.

— А на дідька тобі ці здатності?

— Ну, все-таки…

— А я, панове, перше, що зроблю, — замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…

— Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута — ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип — зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити — з пістолета.

— Ну й дурень!

— А що? На собі тягти в радянську лікарню?

— А ти б як хірург — ножичком!

— Ех ти, різник!

— Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.

— Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.

— Ну навіщо знову грубощі? — умиротворно промовив баритон. — Весна, скоро великодні свята.

— А де ти їх справлятимеш?

— Де ж іще, як не в російських Рязанях?

— Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.

— НКВС, — суворо поправив тенорок. — Не треба бути такими відсталими.

— Визубрив…

— А чого ж, з двадцятого року дома не був.

— Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.

Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.

Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:

— Ей, солдате, закурити є?

Вайс зосереджено крутив у руках балон.

— Хочеш, я сам дам тобі сигарету? — знову спитав шепелявим баритоном цибатий.

Вайс мовчки робив своє.

— Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, — сказав кремезний. І спитав по-німецьки: — Ей, солдате, котра година?

Вайс відповів:

— Немає годинника. — І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.

Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:

— А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! — Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: — Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.

Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:

— От і проливай кров за них. — Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: — Молодець солдат! Знаєш службу. — Підняв руку — Хайль Гітлер!

Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.

Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.

Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.

Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.

А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.

Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.

Солдат, котрий пише листа додому, — таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.

Верховодив у них, видко, той, сухорлявий, бритоголовий, з правильними рисами обличчя, із сірими холодними очима й витягнутими в ниточку бровами на сильно скошеному лобі. Коли він кидав короткі репліки, всі змовкали, навіть той, з гаркавим по-панськи баритоном, любитель афоризмів: «Для того щоб убити, не обов'язково знати анатомію», «Серед негідників я міг би бути новатором», «Найдорожче доводиться платити за безкорисливу любов».

Якось він сказав млосно:

— Здасться, я колись був жонатий на худенькій жінці з великими очима.

Бритоголовий посміхнувся:

— І загнав її в Бейруті ліванському євреєві.

— Ну, навіщо ображати — арабові, і навіть, можливо, шейху.

Бритоголовий звів погрозливо брови, процідив крізь зуби:

— Що це ти мені тут белькочеш?

Власник баритона вмить зів'яв:

— Ну гаразд, Хрящ, твоя правда, твоя.

Сухенький, жилавий дідок з маленьким, зморшкуватим горбоносим лицем спитав з кавказьким акцентом:

— Шейх? Що таке шейх? Я сам шейх. Почім продав, не пам'ятаєш?

Чоловік з обвислим лицем і миршавим волоссям, зализаним на лисину, тільки знизав плечима. Бритоголовий сказав:

— Нам, панове, слід би й тут навести порядок.

— У німців?

— Я маю на увазі російську еміграцію. Одних Гітлер надихнув, вселив надії, а інші — з оцих, спролетарених, — почали тривожитися про долю вітчизни.

— Різати треба, — порадив старий.

— Не виключено, — згодився бритоголовий. — Я декого назвав шефові, запропонував наші послуги — усунути власноручно. Це було б показово, ми публічно продемонстрували б нашу готовність карати відступників. Та ба, шеф відмовив. Пообіцяв, що за це візьметься гестапо. А жаль, — сумно закінчив бритоголовий.

Чоловік з обвислим лицем мовив замріяно:

— А в Росії зараз теж весна-а!

— Стрибатимеш, не забудь узути калоші, щоб ноги не замочити.

— Я гадаю, вже підсохне…

— Польщу вони за три тижні на обидві лопатки.

— Ну, Росія — не Польща.

— Це ж яка тобі Росія? Більшовицька?

— Ну, все-таки…

— І цей теж! Заскиглив, як пес.

— У кожного з нас є щось од тварини…

— Ти пам'ятай номер на своєму нашийнику, а все інше забудь…

Сухе, пропахле пилом сонячне проміння падало на цю заковану в бруківку землю, на заґратовані вікна будівель, на цю погань, на зрадників, що доношували трофейні мундири переможених європейських армій. Від високого паркана з навислим дощаним карнизом, обплетеним колючим дротом, падали широкі темні тіні, і здавалося, нібито двір оперезують чорні рови. Гупали по настилах сторожових вишок важкі чоботи вартових. Згорбившись, сидів Йоганн, тримаючи на колінах дощечку з аркушем паперу, і щось старанно виводив на ньому олівцем. Він теж був тут в'язнем, в'язнем, підкореним розміреному і суворо, як у тюрмі, регламентованому життю.

І все-таки він був тут єдиною вільною і навіть щасливою людиною. І з кожним днем у цьому страшному світі все більше переконувався, що він тут єдиний, хто має щастя. Щастя бути людиною, яка використовує кожну хвилину свого життя для справи, для блага свого народу.

Ось і зараз, сидячи на осонні, Йоганн терпеливо й старанно працював. Так, працював. Малював на тонких аркушах паперу добре підструганим олівцем портрети цих людей. Кожного він хотів зобразити двічі: в фас і в профіль. Він малював із старанністю мініатюриста.

Ніколи раніше Сашко Бєлов не відчував такого трепетного хвилювання, такої жаги утвердити свій талант художника, як у ці години.

І якщо в мистецтві йому був зовсім не властивий холодний ремісницький об'єктивізм, то зараз тільки цей метод зображення міг замінній йому фотооб'єктив. Він мусив відтворити на папері ці обличчя з такою точністю, немовби це не малюнки, а зроблені з фотографій копії.

Малюючи, він повинен був зберігати на обличчі сонний, замислений вираз людини, яка важко добирає слова для листа. А тим часом від успіху теперішньої його роботи, можливо, залежатиме доля і життя багатьох радянських людей.

До їдальні приходило подружній глухонімих. Він повний, плечистий, чорнявий, з крупними рисами непорушного обличчя. Очі насторожено уважні, з відлюдно ворожим некліпаючим поглядом.

Вона пухнаста блондинка, тонка, висока, нервова, чутлива до найменшого прояву до неї уваги чи, навпаки, неуваги. На її обличчі мимоволі вмить відбивалося те, що її зараз схвилювало. Це була якась незвичайно виразна міміка оголеної чутливості, що підбивала найменший відтінок переживання.

Ця пара не належала до обслуговуючого персоналу. Вони були тут на особливому становищі, коли судити з того, що глухонімий поводився так, начебто не помічав нікого а тих, що сиділи за столом, а ті не наважувалися в його присутності, користуючись глухотою цих двох людей, говорити про них щось образливо.

Одного разу в їдальні обідав приїжджий унтер-офіцер — здоровенний вгодований баварець. Кинувши крадькома погляд на глухоніму, він сказав сусідові:

— Нічогенька жіночка, я б не проти ближче познайомитися з нею.

Глухонімий устав, повільно підійшов до унтер-офіцера, коротко вдарив по шиї ребром долоні. Підняв, тримаючи під пахви. Знову посадив на стілець і вернувся до дружний. Ніхто з присутніх навіть не ворухнувся. Обідали собі, наче нічого й не сталося.

Йоганн знав цей спосіб бити, він викликав короткий параліч від больового шоку.

Унтер-офіцер з білим, мокрим од поту лицем розкритим ротом хапав повітря. Йому було зле, він сповзав із стільця.

Йоганн вивів його на двір, потім завів до себе в кімнату, поклав на ліжко. Відчувши, що йому краще, унтер-офіцер встав і заявив зловісно, що глухонімому це коштуватиме веселенького знайомства згестапо. І пішов у штаб розташування. Та скоро повернувся назад збентежений, пригнічений.

Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.

Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.

На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.

Але ця пара агентів виявилася штрафниками.

Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.

Та їм довелося повернутися до родів.

Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.

Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.

І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.

Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.

— Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.

Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:

— Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.

Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:

— Я змушений був допомогти унтер-офіцерові — вам могли загрожувати неприємності.

Глухонімий зневажливо випнув губи.

Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.

Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.

Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.

Вайс сказав:

— Я розумію ваше горе. Але жити треба.

Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.

— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».

Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:

— Так твердить Еріх Ротакер — наш великий історик.

Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.

— Я теж так не думаю, — сказав Вайс. — Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.

Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.

Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.

Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.

Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.

В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.

Вайс спитав:

— А коли б ви не погодилися вернутися додому до народження дитини?

Глухонімий швидко написав на грифельній дошці: «Невиконання», — і провів у себе по горлу ребром долоні, закотивши очі.

Коли Вайс написав, що він з Прибалтики, жінка красномовно перезирнулася з чоловіком і швидко накидала на дошці:

— «Догадувались, що ви не з рейху».

— Чому?

— «Деякі слова ви вимовляєте інакше».

— І багато таких слів?

— «Ні, зовсім небагато. І, можливо, вимовляєте ви їх вірно, але артикуляція губів інша, не завжди нам зрозуміла».

Якось у неділю глухоніма поскаржилася Вайсові на те, що її чоловік не хоче молитися.

Глухонімий знизав плечима, торкнувся ушей, губів і насварився на небо кулаком.

Жінка й собі підняла до неба руку з відкритою долонею, потім показала на чоловіка й торкнулася своїх грудей і, ніжно всміхаючись, схилила голову.

Вайс зрозумів її.

Проходячи повз уже відомих Вайсові диверсантів, що грілися на осонні, глухонімі гидливо одвернулися.

Коли зайшли за флігель, Вайс зобразив, піднявши руки й присідаючи, парашутиста, що приземляється. Глухонімий кивнув, показав, нібито виймає пістолет, і спрямував руку з витягнутим пальцем, наче стволом пістолета, на дружину, на себе.

Вайс показав на свій погон.

Глухонімий, протестуючи, захитав головою і знову показав на дружину, на себе.

Вайс зрозумів. Глухонімий пояснював, що диверсанти покликані вбивати не військових, а цивільних людей.

Між бруківкою на плацу ріс сякий-такий бур'янець, але глухоніма умудрялася знаходити серед цієї чахлої травиці рослинки з малюсінькими твердими квіточками, трохи більшими за головку шпильки, складала з них мініатюрний букетик, вдихала нечутний запах, блаженно заплющуючи очі. Лице в чоловіка при цьому ставало засмучено-винуватим.

Вайс написав на грифельній дошці: «Але ж ви зможете потім купити собі ферму?» Глухонімий іронічно всміхнувся. Написав: «Дресирувальник собак заробляє більше за нас». Знову витягнув палець, зображуючи ствол пістолета, примружився, цілячись, дописав: «Ось за це добре платять».

Жінка, прочитавши, звела очі до неба, потім перевела погляд на чоловіка й похитала головою. І, суворо дивлячись Вайсові у вічі, насварилася на нього пальцем.

Виходить, подружжя вирішило, що він, як абверівець, людина одної з ними професії, але вони не схвалювали тих, хто вбиває. Через тиждень Вайс побачив, як глухонімий у супроводі офіцера сідав у машину. Його обличчя було темне, понуре, очі хворобливо блищали.

А ще через кілька днів вивезли й глухоніму. Вайс ледве впізнав її, коли вона йшла до машини з маленьким чемоданчиком у руці. Вона насилу тягла ноги, голова понурена, плечі опустилися, на лоба звисало пасмо, нижня губа закушена, а лице було, як у мертвої, — сіро-землисте, очі — нерухомі. І коли в поле зору її впав Вайс, вона, як здалося Йоганнові, не зрозуміла, хто це, — її погляд був тьмяний, невидющий.

Виходить, подружжя розлучили.

Тепер вони, певне, мали працювати кожне окремо. Як живі запам'ятовувальні апарати для візуального підслухування.

Повітря було сире, тьмяне, вологе, з гаража гостро тягло бензином, що добувався шляхом переробки кам'яного вугілля. Високоякісний румунський бензин ішов тільки на потреби авіації.

14

Вайс невтомно шукав можливості вирватися з ув'язнення. Раз на тиждень він посилав фрау Дітмар шанобливі ніжні листи. Відповіді не було. Очевидно, номер польової пошти, який йому тут дали, належав якійсь частині, що була далеко звідси. Нарешті йому пощастило довідатися, що кур'єр їздить до пошту тільки раз на місяць. І ось настав день, коли Йоганн одержав одразу цілу купу листів од фрау Дітмар. В останньому вона мимохідь згадала, що до неї заходив обер-єфрейтор Бруно, запитував про Вайса.

Невже Бруно?! В Йоганна від хвилювання аж перехопило подих, але, відповідаючи фрау Дітмар, він тільки ніби між іншим попросив дати обер-єфрейторові, якщо, звичайно, той зайде ще раз, номер своєї польової пошти.

Тут майже неможливо було сховатися від стороннього ока. Довелося скористатися єдиним зручним для цього місцем. І там, накинувши гачок на дощані двері з вирізом у вигляді сердечка, Йогани побовтав у заздалегідь припасеній банці ріжок тієї самої носової хусточки, просякнутої хімічною речовиною, і написав розчином симпатичного чорнила між рядків записки свої гадані координати, накреслив схему доріг, що вели до розташування, і вказав можливе місце для тайника.

Наступною дня він здав листа в незаклеєному конверті у віконце охоронної комендатури.

Обов'язки двірника виконував тут літній понурий солдат, призначений на цю посаду завдяки клопотанню дочки, яка невідлучно знаходилася в штабному флігелі.

Солдат був глухуватий і тому похмурий. Хоча йому і лестило, що його дочка — старша в жіночому допоміжному підрозділі, але йому не подобалося, що вона надто дисципліновано виконувала перше-ліпше бажання офіцерів. І коли одного разу він обізвав її шлюхою, дочка відправила його на п'ять діб на гауптвахту, хоч могла б віддати під воєнно-полковий суд: адже татусь був всього на всього рядовим, а вони єфрейтором.

Якось раз ця атлетичного складу дівка-єфрейтор, після того як Вайс відремонтував на кухні електром'ясорубку, доручила йому поміняти спіралі на спеціальній жаровні. На жаровні спалювали напери, які підлягали знищенню після ознайомлення з ними.

Вайс лагодив жаровню увечері в канцелярії під наглядом єфрейторки.

Вона спитала:

— Хочеш випити?

— Ні.

— Жонатий?

— Заручений. — Цю версію Йоганн висунув із суто оборонних міркувань, єфрейторка сиділа на стільці, поклавши ногу на йогу так, що видно було, де кінчалися в неї панчохи.

Закинувши обидві руки собі на шию, випнувши повні груди, вона спитала насмішкувато:

— І ти їй так само вірний, як і рейхові?

— Так само.

Єфрейторка іронічно знизала плечима:

— Якщо вона не в допоміжних частинах, то однаково, як і всі жінки, призвана і відбуває зараз десь трудову повинність. А коли жінка працює дванадцять годин, а потім іде не додому, а в казарму, в гуртожиток, де інші пускають до себе вночі під ковдру своїх начальників-тиловиків, рано чи пізно вона все одно пустить-таки когось під свою ковдру, як і всі інші.

— Вона не така.

— Я теж була не така.

— Ви з села?

— Авжеж.

— У вас своя ферма?

— Ні. Ми працювали з батьком у пана рейхсфюрера Гіммлера, у нього під Мюнхеном величезна птахоферма. Він великий знавець і любитель чистопородних індичок. На різдво ми їх забивали й цілими грузовиками відправляли не тільки п Мюнхен, а й у інші міста.

— У нього великі прибутки від цієї птахоферми?

— Ха! Він тепер один з найбагатших в імперії, ферма — це так, задля розваги.

— Ви його знали, бачили?

— Так, і досить часто.

— І який він?

— Знаєте, такий турботливий. Захворів індик з Голландії, то він наказав звідти прислати йому спеціального ветеринара-орнітолога. І той вилікував.

— Вам добре платили на фермі?

Єфрейторка сказала замислено:

— Батько під різдво взяв на фермі кілька жмень горіхів, якими відгодовували індичок. Він хотів їх загорнути в срібний папір і почепити на ялинку.

— То й що?

— Ми зустрічали різдво без батька. Його побив управитель і замкнув у сараї на всі різдвяні дні. — Мовила з надією: — Сподіваюсь, у генерал-губернаторстві мені дадуть землю, і тоді ми з батьком заведемо свою птахоферму.

— Ви на це сподіваєтесь?

— А то як же! Я член націонал-соціалістської партії, вступила ще до того, як ми стали хазяями в Європі. Кожен з нас одержить свій шмат. — Позіхнула, ліниво спитала: — То як, почастувати шнапсом? — Вайс нічого не відповів. — Якщо ви соромитесь, можна піти до мене. — Похвалила: — Ви хороший, майстер. — І враз додала: — Та зараз це не має значення. Німеччина має в своєму розпорядженні таку кількість робочих рук з усіх своїх нових територій, що треба вміти тільки ними командувати — і все.

— Так, — сказав Йоганн, — ми, німці, — нація панів. Ваш батько чомусь забув про це, коли брав горіхи, призначені на корм для індичок.

Єфрейторка заперечила простодушно:

— Але скоро він зможе сам так покарати наймита, коли в нас буде своя птахоферма.

— А якщо почнеться війна в Росією?

Єфрейторка замислилась, потім сказала:

— Все-таки я хотіла б одержати свій клапоть землі не там, а тут, у генерал-губернаторстві.

— Чому?

— В Росії суворі зими і треба добряче втеплювати пташні, це зайві витрати. — Витягнувши ноги в блискучих панчохах і дивлячись на них заклопотано, спитала: — Вам не здається, що вони в мене гарні й повні, як у справжньої дами? Так мені багато хто каже. — Мовила замислено: — А коли я працювала на фермі, були, як патики, сухі, різні знизу догори.

— Так, — згодився Поганії, — тут непогано годують.

Попрощався він з єфрейторкою майже по дружньому.

На прощання вона сказала йому співчутливо:

— Я знала тут ще таких хлопців, як ти. Вони не можуть. Кажуть, це від великих нервових переживань після особливих завдань.

— Ні, — всміхнувся Йоганн, — щодо мене, то я не нервовий, не помічав за собою нічого такого.

— Це тому, — сказала єфрейторка, — що тобі не доводилося бути агентом.

— Так, — згодився Йоганн, — не доводилося. Не всім же бути винятково хоробрими. Тільки ось шкода, що вони дещо втрачають після цього й не можуть потім завести нащадків.

Тема розмови, видко, дуже цікавила єфрейторку. Вона помітно пожвавилась:

— Мені один есесівський офіцер по секрету розповідав, що Герда Борман, дружина рейхслейтера Мартіна Бормана, збирається звернутися до всіх жінок Німеччини із закликом дозволити своїм чоловікам багатоженство і навіть сама написала проект закону. І вручила чоловікові особисту довіреність, яка дозволяє йому мати трьох жінок із зобов'язанням відвідувати кожну родину раз на тиждень.

— Ну, це так, вигадка, — засумнівався Вайс.

— Слово честі, це правда, — поклялася єфрейторка й додала серйозно: — І це було б дуже патріотично з боку німецьких жінок. Адже ми повинні допомогти фюрерові заселити нові території німцями. І нас повинно бути на землі більше, ніж усіх інших народів. Це ж ясно.

— Ну, гаразд, нехай так, — згодився Вайс, складаючи інструмент у брезентову сумку. Клацнув вимикачем. Спіралі в жаровні, розжарюючись, пашіли сухим жаром, що відгонив гарячим металом.

Іноді вечорами Йоганн допомагав акумуляторщикові Паулю Рейсу перебирати, мити, відчищати свинцеві пластини від осадків окису, і тоді вони бесідували.

Пауль бум родом з Баварії, його батько — власник невеличкої бондарної майстерні, де робили не тільки бочки, але й різьблені дерев'яні розмальовані кубки на пиво.

Пауль огрядний, веселий, добродушний. Він показав Вайсові значки, які одержав, виграючи не раз першість на пивних турнірах. Пояснив:

— Хоч це й шкодило здоров'ю, зате кращої реклами для бондарної майстерні не придумаєш.

У 1938 році, 9-10 листопада, по всій Третій імперії прокотилася криваво-чорна хвиля єврейських погромів. Пауль у ті дні дав притулок у своїй майстерні родині лікаря Зальцмана, котрий колись врятував йому життя, зробивши сміливу й, головне, безплатну операцію, коли Пауль помирав від завороту кишок. Хтось доніс на Пауля.

Він був членом націонал-соціалістської партії. Віддали на суд честі. Виключили, заслали в трудові табори.

Пауль казав, ображено відкопилюючи пухкі губи:

— На суді честі я доводив, що зробив це лише з ділових мотивів. Я вважав: мій борг Зальцману марок п'ятсот. Це велика сума. Відмовити Зальцману в притулку означало б, що я вирішив таким чином спекатися кредитора… Це могло підірвати довір'я до батькової фірми.

— Справді?

— Авжеж. Дехто спекався своїх кредиторів тим, що доніс щось про них у гестапо.

— Доносили тільки на євреїв?

— Де там! На всіх, кому не хотіли повертати борги. — Пауль сказав з гордістю: — В нашому роді Рейсів усі були бондарі, а троє з наших предків — цехові прапороносці. І ніхто з Рейсів ніколи не робив комерційно нечесних вчинків.

— Виходить, якби ви не були винні лікареві гроші, то й не подумали б його ховати?

Пауль сказав ухильно:

— Нас двоє братів — я і Густав. Густав старший. Він учитель. Коли батько зрозумів, в який бік дме вітер, він наказав одному з нас стати наці. Я менший, нежонатий. Довелось підкоритися.

— Це наче так, як ото в старі часи віддавали в рекрути?

— Не зовсім так, — одказав Пауль, — Серед нашої молоді я мав спортивну славу.

— Ти спортсмен?

Пауль нагадав:

— Я ж тобі показував значки. Наше спортивне об'єднання утримувалося коштом багатющих пивоварів. Вони з самого початку підтримали фюрера, коли він ще не був фюрером. А ти що думав, тільки Круппи відкривали йому кредит?

— Ну, а до чого тут ти?

— Як це «до чого»? Я ж відомий спортсмен. Маю деякий вплив. І якщо я наці, значить, виграють наці.

— На пивних турнірах?

— Вони в нас набули після цього характеру політичних мітингів.

— Он як!

— А ти що думав? Фюророні потрібні віддані люди. Але ж не в робітничих пивних їх слід було шукати, я так гадаю.

— Ти хочеш сказати, що робітники не підтримують фюрера?

— Я так не казав, — занепокоївся Пауль. — Ти сам розумієш, Німеччина — це фюрер. — Помовчав, додав, хитро примружившись: — У нас в майстерні до приходу фюрера до влади працювали по дев'ять годин, а потім стали працювати по дванадцять за ті самі гроші. — Закінчив повчально: — Народ повинен нести жертви в ім'я історичних цілей рейху.

— А твій батько?

Пауль сказав сумно:

— Теж. Імперський уряд подає підтримку тільки великим промисловим об'єднанням. За ці роки багато дрібних власників розорилося. Маленькі пішли вниз, великі — вгору. — Промовив із заздрісною гордістю: — Ось пан Герінг почав з монопольної фабрикації «почесних кортиків» для СА і СС, а тепер у нього концерн: більш як сто заводів, десятки, гірничопромислових і металургійних підприємств, а торговельних компаній, транспортних і будівельних фірм теж вистачає.

— Ти це про маршала Германа Герінга?

— Він більше, ніж маршал. Він магнат. І Мартін Борман — теж, а з чого почав свою політичну кар'єру? Вступив у 1920 році в «Союз проти піднесення єврейства», й тут запримітили його здібності.

— А ти, виходить, промахнувся?

Пауль знизав повними плечима, згодився:

— Так, не вийшло а мене «бритого звіра».

— А що це означає?

— Ну, так ми навивали себе в партії.

— А твій брат, він як, заради фірми так і не вступив у наці?

— Він загинув під час нашого прориву в Арденнах.

— Виходить, тобі все-таки поталанило, — промовив Вайс.

— Авжеж, — згодився Пауль, — поталанило, але цей талан мені недарма дався. Я зобов'язався женитися.

— На кому?

— На нашій єфрейторці з допоміжного жіночого підрозділу. Це вона взяла мене сюди з маршової роти. Я їй багато чим завдячую.

— О, я з нею познайомився.

— А я не з ревнивців, — поспішив запевнити Пауль. — Вона жінка з головою і характером — це головне для сімейного життя.

Розмови з Паулем переконали Йоганна в тому, що товариськість, вміння за всіх обставин бути в доброму настрої, привітні манери — усе це часом швидше викличе безтурботну одвертість у співрозмовника, аніж хитромудрі викрутаси, які можуть викликати бажання змагатися в розумі та бажання приховати справжні свої думки, щоб вивідати таємні думки співрозмовника.

Йоганн умів заводити знайомства з найрізноманітнішими людьми, це допомагало йому пізнати середовище, в якому він змушений був діяти. Вивчення топографії душ давало йому змогу впевненіше пересуватися від однієї людини до другої. Він не прикидався, не вдавався до такої собі своєрідної мімікрії, до якогось захисного кольору, щоб злитися з особливостями особи співрозмовника; лишаючись до певної міри самим собою, він щиро цікавився життям кожного нового знайомого, і ця щирість приваблювала більше й була міцніша, проникливіша, результативніша, ніж брехливе прикидання і запевнення в однодумстві. Вдаватися до цього останнього засобу варто тільки в двох випадках: як до засобу вимушеної самооборони або нею завдати удару співрозмовникові і звинуватити в недостатній відданості рейхові.

Йоганн прийшов до висновку, що для одержання ширших відомостей корисніше удавати людину, яку ще треба переконувати. Наївний опір розпалює співрозмовника більше, аніж заохочувальне підтакування йому. Крім того, не можна втрачати суто людського інтересу до співрозмовника. Кожен, хто б він не був, інстинктивно прагне подобатись іншим. І коли інший має в його очах якісь позитивні якості, тим більше він намагається завоювати його прихильність до себе.

Отже, за всіх обставин треба вміти показувати товар лицем. Нехай то будуть професіональні знання чи обізнаність, яка стосується різних галузей знань, моральна сила переконання чи прихильність до твердих устоїв, доброзичливість, якщо вона не лицемірна, вміння гнучко користуватись обмеженим правом лишатися самим собою, зберігати порядність в умовах, коли для цього майже немає ніяких умов. Усе це немовби становило духовне озброєння в таборі противника. І чим краще Йоганн володів такою зброєю, тим надійніше захищеним він себе почував.

Уникати спілкування з низькими, підлими людьми — це тут для нього було недозволенними розкошами, і чим виразніше проступали в людях ці риси, тим енергійніше він мусив зближуватися з їх носіями, щоб вивчити не тільки безліч варіантів різноманітних підлот, але й простежити джерела, які їх живлять.

В поле зору потрапляли не тільки політичні концентрати націзму, але й розчини його; в крові тих, хто навіть не називав себе наці. З такими напівотруєними людьми треба було поводитись особливо вдумливо і обережно, бо вони могли стати водночас корисними і небезпечними.

Вайс розумів, що кожна людина дивиться немовби в дзеркало власних уявлень про саму себе.

Та для його діяльності було вкрай потрібно постійно відчувати, як сприймають його особу інші, і відповідно до цього уявлення виробляти в собі риси, які збігалися б з образом, що вже існував у свідомості інших. Замість того щоб підніматися вгору сходинками, займати дедалі вигідніше становище, просуватися вперед, треба дати відчути всім навколо себе і свою перевагу, але в такій мірі, щоб вона не викликала ревнивих заздрощів, а здавалася б такою, начебто він не вміє виявити свої здібності без поблажливої підтримки. Завжди знайдуться охочі підтримати людину з головою, ощасливити її такою підтримкою. А якщо не знайдуться самі, то можна їх знайти.

Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.

І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.

Одного разу літній солдат — батько нареченої Пауля Рейса — не звернув уваги на грузовик, що саме розвертався на подвір'ї, й попав під колеса. Солдата поклали в санітарну частину, яка була тут-таки, в господарському містечку.

Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:

— Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.

Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.

І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.

Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.

Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.

Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.

Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.

Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.

І все-таки він трохи промахнувся.

Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими, щоб почути, коли хтось увійде в гараж. І… попався.

Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.

Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.

Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.

— Хто?

Йоганн доповів:

— Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.

— Це хто?

Йоганн подивився на малюнок.

— Не можу знати.

Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.

— Хто? — повторив він.

І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:

— Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. — Попросив з надією в голосі:— Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.

Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.

Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного — оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.

І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.

Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.

Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись, не ховаючись ні від кого.

Йоганн дуже побоювався за долю своєї справи і власну долю, прагнув спокутувати непростиму помилку — ось які музи надихали його на творчість.

Він був досить обізнаний з напрямком, властивим мистецтву гітлерівської Німеччини.

Насамперед парадна помпезність. Портретист міг суперничати в майстерності лише з гримером із моргу, що шанобливо розмальовує обличчя мерців під живі, надаючи їм виразу величі — неодмінної ознаки кожного чиновного трупа.

Блиск базарних олеографій мерхнув перед крикливими громіздкими полотнами в масивних бронзових рамах. І всі художники старалися якомога фотографічно точно відтворити мундири: талант кравця був для цього необхідний так само, як і талант живописця.

Але був і другий напрямок у портретному живопису. Послідовники першого — чиновницького, догідливого, бюрократично педантичного — віддавали на портретах усі зовнішні атрибути величі, вважаючи за найвище досягнення вміння відтворити оболонку. Прихильники другого прагнули відобразити ідею особи. Їм здавалося, що чим несамовитіша, історичніша мазанини, чим більше на ній якихось таємничих, тільки їм зрозумілих містичних натяків, тим краще передає вона емоції на обличчях тих, кого вони силкувалися зобразити, бо вони створювали не портрети, а ідеї портретів, міфи. І якщо для представників першого напрямку потрібне було хоч і ремісницьке, але усе-таки вміння, то для прихильників другого будь-яке вміння було протипоказане, і чим зухваліше зневажалися прийоми, які навіть у малярів були за основу основ, тим більшої значимості досягав символічний ефект полотна.

Брак часу, надзвичайна схвильованість і разом з тим полика відраза до об'єкта — натури зображення — штовхнули Вайса на цей другий шлях.

В майорі умовній, зухвалій він перемалював зі солдатського календаря портрети імперських вищих діячів і, щоб не гаяти часу на мундири і регалії, задрапірував торси в римські тоги, пам'ятаючи про прагнення рейхсканцлера та його наближених наслідувати манери стародавніх імператорів.

Закінчивши перший комплект малюнків, Вайс одніс їх у гуртожиток і засунув під матрац на своєму ліжку. Другий комплект він виконав уже в іншому стилі, що скидався на той, де були намальовані всі зовнішні риси суб'єкта із кличкою Хрящ — ці риси вже самі по собі були доказами.

Накидав голови дресирувальника собак, повара, майора Штейнгліца, дівки-єфрейтора і все це теж поклав під матрац, спершу припорошивши кожен аркуш пилом.

До самого вечора Вайс не повертався в гуртожиток. А коли перед сном витяг з-під матраца свої малюнки, він з радістю переконався, що його завбачливість на цьому етапі цілком виправдана. На аркушах не було й слідів пилу. Значить, хтось цікавився ними. Значить, його догадка про те, що пан у цивільному не залишить поза увагою зустріч з «художником», підтвердилася. А оскільки тим, хто займається розвідувальною діяльністю, художній хист досить корисний і навіть необхідний для замальовування оборонних об'єктів і топографічних зйомок, то в пана у цивільному, безперечно професіонала, нічна Вайсова робота викликала природну підозру, і як наслідок — цей обшук.

Але портрети вищих імперських осіб, виконані у вільній манері, далекій від тих вимог, які ставляться до майстрів розвідки, могли захистити Вайса від підозр у тому, що він здатний точно виконувати розвідувальні завдання топографічної зйомки.

А зарисовки, зроблені в іншій манері, погано передавали портретну схожість і тому свідчили, що захоплення, якому солдат віддавав свій вільний час, цілком безпечне для вермахту.

Усе це Вайс встиг прикинути й оцінити. Та хоч як логічно Йоганн міркував, вночі він не міг заснути. Наступного дня він встиг сховати портрети терористів-диверсантів у тайнику на дорозі, однак тривога не покидала його.

Того ж дня Вайса викликали в штабний флігель, і там серед людей у цивільному він вперше за багато днів побачив свого хазяїна — майора Штейнгліца. Вайсові звеліли принести малюнки.

Він приніс аркуші й акуратно порозкладав на столі. Обличчя, зображені на них аркушах, вимагали пошани. І тому присутні шанобливо розглядали Йоганнові малюнки, не робили ніяких зауважень. Зате портрети дресирувальника, повара, дівки-єфрейтора вони зневажливо висміяли.

Йоганн сам вважав портрети за халтурні, однак дещо все-таки в них було. І, на мить забувшись, він щиро засмутився через таку зневагу до свого хисту. Його щирість була чудовим свідченням безкорисливого захоплення солдата малюванням і зміцнила до нього довір'я, що було похитнулося. А коли майор Штейнгліц згадав, як майстерно Вайс зумів знайти картину Ліотара на складі «Пакет-аукціону», підозра остаточно розвіялася. І всі присутні одностайно вирішили, що Вайс мусить зробити портрет генерала фон Браухіча.

Почали радитися. І Вайс довідався, що генерала фон Браухіча призначено командуючим великим угрупуванням і, можливо, найближчими днями він одвідає дане розташування. Його послуги зараз потрібні генералові. Щоправда, безпосередньо це розташування підлягає Берліну, та на Браухіча теж доводиться зважати, бо незабаром вони мають рушити на Схід разом з його угрупуванням.

Вайс спитав, на якому фоні найкраще зобразити Браухіча, і запропонував силует Варшави. Хтось із цивільних засміявся:

— Краще б московський Кремль.

Та його, осмикнули: якщо фюрер дізнається, що Браухічу піднесли такий портрет, це може викликати ревниве невдоволення.

Вайс усе зрозумів і запропонував зобразити Браухіча на фоні прапорів і зброї. З ним погодились. Тоді він нагадав, що потрібні будуть різні матеріали — полотно, фарби, пензлі, і йому дозволили з'їздити за всім цим у Варшаву.

Все складалося надзвичайно вдало: справа в тому, що наближалася дата, коли Йоганн, за домовленістю з Центром, мав виходити на місце зустрічі у Варшаві.

Через два дні (саме на кінець третього дня і мала відбутися ця зустріч) Йоганн добув велосипед і помчав у Варшаву. Не так просто було вмовити начальника зовнішньої охорони, що їхати треба саме велосипедом. Обер-єфрейтор хотів, щоб Йоганна одвезли мотоциклом. Але велосипед був єдиною можливістю спекатися проводиря, і Йоганн наполіг на своєму, пославшись на те, що слід берегти пальне, призначене для воєнних цілей. І навіть, осмілівши, звинуватив обер-лейтенанта в тому, що той марно витрачає засоби забезпечення дальших походів вермахту.

Багато районів Варшави було перетворено каральним нальотом авіації на руїни, каменоломні. Авіабомби, як дрючки, попровалювали черепи будинків. Цими авіадубинами гітлерівці намагалися вибити в поляків пам'ять про їхню славну, багатовікову історію. Ще 22 серпня 1939 року Гітлер за вечерею серед своїх наближених обіцяв:

— Польща обезлюдніє, і її заселять німці. А згодом, панове, з Росією станеться те саме… Ми розгромимо Радянський Союз. Тоді настане німецьке світове панування…

І Герінг, почувши це й аж захлинаючись від захвату, скинув із себе мундир, скочив напівголий на стіл і, зображаючи дикуна, танцював на ньому, і його запливле жиром, пухке бабське тіло тряслося.

Польський розвідник, якого гітлерівці нещодавно задушили в тій самій тюремній камері, куди кинули його правителі буржуазної Польщі, вчасно поінформував цих останніх, окрім усього іншого, й про вечерю в Гітлера, й про те, що на ній говорилося.

Буржуазні правителі Польщі зрадили патріота, як зрадили весь польський народ.

І коли Йоганн бродив серед трагічних руїн, серед шпичастих решток стін, що стриміли, наче скелі, він згадував, як свого часу повернули йому у військкоматі документи. Повернули їх із засмученим виглядом і всім іншим студентам, робітникам, службовцям, які виявили бажання вступити добровольцями в армію. Сталося це після відмови польського буржуазного уряду пропустити через свою територію частини Червоної Армії для того, щоб захистити Польщу від загрози несподіваного нападу гітлерівського вермахту.

Агенти Гітлера довели до відома правлячих кіл Англії про те, що напад на Польщу вже готується, маючи на меті дізнатися таким чином, що в цьому випадку загрожуватиме Німеччині. І ось що вони дізналися. Буде формально оголошено війну Німеччині. І вона була оголошена. І дістала назву «дивної» війни, сидячої війни.

Так Польщу було кинуто під ноги фашистам в надії полегшити Гітлерові похід на Схід — на країну соціалізму.

Із змовою імперіалістів проти всього людства, що здійснювали таємні служби за допомогою якнайпідліших засобів, боролися люди, серед яких був і Олександр Бєлов.

Він, Олександр Бєлов, студент, один з найнадійніших учнів академіка Линьова, перший інтелігент у робітничій династії Бєлових, відмовився від наукової діяльності, від усього, що обіцяло йому життя, і пішов на фронт, як у роки громадянської війни, з обов'язку комуніста, пішов воювати його батько. Це був інший фронт — фронт таємної війни. Радянського розвідника Олександра Бєлова послали сюди, в стан фашистів, для того, щоб запобігати ударам, відводити їх, коли вони націлені в спину його народу, і самому завдавати ударів по ворогові в їхньому ж лігві.

Сили були нерівні. Йоганн був один серед ворогів. І коли він побачив Бруно, що пробирався стежкою, розчищеною серед варшавських руїн, його знайому кволу постать, жваве обличчя з постійною гримасою іронії над своїми тілесними недугами; зцілитися од яких у нього ніколи не вистачало часу, Йоганн відчув те саме, що відчуває випущений з тюрми в'язень, коли біля воріт його зустрічає рідна людина. І хоч як вишколив він себе за ці місяці, хоч як старанно готувався до цієї зустрічі, стриматись він не міг і рвучко кинувся до Бруно.

— Емоції! А без емоцій не можеш? — невдоволено сказав Бруно.

Йдучи слідом за Йоганном вузькою стежкою в руїнах, Бруно діловито бубонів своїм глухуватим голосом:

— У нас там теж почались емоції, коли зв'язок з тобою припинився. Ти трошки розкидався, та загалом нічого, діяв грамотно. Портрети терористів одержано, перезнято, роздано опергрупам. Сподобалися. Талант!

Вайс зупинився.

— Йди, — наказав Бруно. — Коли поміняємося місцями, я слухатиму, а поки що прошу мене слухати. — Промовив тихо: — Війна. Ось-ось. — Повторив суворо: — Іди. Іди, не озирайся. Тепер про найважче для тебе. Війна почнеться — не рипатися. Пережити спокійно, з витримкою. Зв'язок у перші дні буде перервано. — Зітхнув: — Так, брат, перемучся, як хочеш, та щоб ніяких емоцій, окрім відданості рейху. І нічого — зрозумів? — нічого, тільки вживання. Що б там не було — вживатися. — Потім Бруно повідомив Вайсові все те, що йому слід знати. З дивовижною пам’ятливістю, майже дослівно переказав зміст листів його батьків. Сказав, що був у них вдома. Передав рекомендації керівництва, додав свої поради. Сказав: — На зв'язок з тобою буде послано іншого товариша. А тепер кажи коротко, слухаю.

І Бруно, обминувши Вайса, пішов трохи попереду.

Йоганн доповів про все, що він встиг передати через тайник. І коли він, закінчивши службове, хотів перейти до того, що сьогодні найбільше хвилювало його, — до слів Бруно про близьку війну, стежка вивела їх із руїн на площу.

Тут два німецьких солдати розійшлися — один пішов праворуч, другий ліворуч. Вони не знали, що мають зустрілися ще один раз, востаннє…

Вайс купив усе, що йому було потрібне, сів на велосипед і покотив назад у своє тюремне розташування. Робити портрет фон Браухіча, вірніше, змальовувати його з барвистої обкладинки армійського журналу. Він бадьоро під'їхав до залізних воріт, пред'явив вартовим звільнювальну на три години сорок п'ять хвилин за службовим завданням. Портрет фон Браухіча Вайс зробив. Але фон Браухіч не появився тут. Гітлерівські війська, зосереджені на кордоні СРСР, були цілком готові до нападу. І ждали тільки команди фюрера.

З того дня й почалися Йоганнові випробування, які вимагали від нього всієї сили духу, витривалості, гнучкості. Часто це було так, як наче самому здерти з себе заживо шкіру, вивернути її навиворіт, знову натягти й при цьому всміхатися. Удавати, ніби ти не почуваєш мук і вся твоя істота не здригається від непереборної потреби зараз, цю ж мить відомстити. І відомстити не за себе — хіба думаєш про себе, коли спливає кров'ю твій народ!

Та він буз приречений на подвиг бездіяльності. Вбивають радянських людей, а ти серед убивць, у їхньому стані мусиш слухняно виконувати свій обов'язок, ждати. Ждати, щоб виконати все точно за час, визначений волею і розумом тих, хто одвертає таємні удари таємних сил фашизму і своїм життям відповідає за життя кожного.

15

Йоганн Вайс був призначений підлеглим майора Штейнгліца в спеціальний підрозділ, якому доручалося, йдучи за наступаючими частинами вермахту, збирати на захопленій території матеріали для розвідувальної та контррозвідувальної служб абверу.

Подібні обов'язки входили також у коло діяльності гестапо, і тому виконувати їх треба було особливо спритно, щоб переплюнути конкурента. Усі, кого зарахували в підрозділ майора Штейнгліца, мали пройти спеціальні підготовчі курси.

На курсах Йоганн Вайс разом з іншими службовцями абверу ознайомився з оригіналами радянських документів: партійними та комсомольськими квитками, паспортами, орденськими книжками, командировочними розпорядженнями, службовими посвідченнями, перепустками, різними довідками. Він заслухав також ряд лекцій про структуру радянських державних установ, партійних організацій, систему обліку, форми складання звітів і документації.

Кілька разів Йоганн возив майора Штейнгліца в місто. Одного разу він сказав Штейнгліцу:

— Пане майор, під час стоянки в резиденції рейхскомісара до мене в машину підсів зондерфюрер гестапо — повний блондин років тридцяти, без якихось особливих прикмет. Дав спочатку пачку сигарет, потім дві. Пообіцяв наступного разу додати пляшку шнапсу. Дозвольте спитати, що йому про вас доповідати?

Усе це Вайс промовив діловим, байдужим тоном, нібито нічого тут особливого немає: так годиться по службі — і більш нічого.

І хоч майор змовчав, нічого не відповів, немовби не розчув, не зрозумів, не звернув жодної уваги, але з того, як примружилися його очі, як присохли до зубів губи, Йоганн вловив безпомильно: його слова влучили в ціль.

Тільки наприкінці тижня під час чергової поїздки Штейнгліцпоцікавився недбало:

— Ну як, зустрічав того хлопця? — і точно повторив прикмети, названі Вайсом.

Йоганн в тон майорові відповів недбало:

— Бачив, але ухилився од розмови, бо не дістав од вас вказівки, що слід йому доповісти.

— Ти повинен сповіщати службі фюрера все, що її цікавить, — коротко зазначив майор.

Вайс помовчав, міркуючи, що криється за цим ходом, потім раптом широко і добродушно посміхнувся:

— Пане майор, тітка вчила мене: якщо твоєму хазяїнові добре, то й тобі добре, а в того, хто міняє хазяїв, немає хазяїна в голові.

— У тебе розумна тітка.

— Вона померла, — нагадав Вайс.

Майор сказав сухо:

— Іншим разом розвідай усе, що його цікавить. — Поліз у кишеню, витяг бумажник, простягнув марки. — Це вам з ним на пиво.

— Дякую, пане майор.

Проте експлуатувати цього вигаданого гестапівця, щоб помучити Штейнгліца страхом і, головне, дещо вивідати про нього самого, Вайсові не вдалося: наступної ночі спеціальний підрозділ зненацька підняли по тривозі. Разом з іншими Йоганн покинув розташування і виїхав до східного кордону. Розквартирувалися на хуторі, з якого вже давно вигнали населення. Проїжджаючи заборонену зону, Йоганн бачив військові піхотні та моторизовані частини другого ешелону: вони стояли на вихідних позиціях. Було це шістнадцятого червня 1941 року.

Останні вказівки, віддані обер-єфрейтором, колишнім чиновником міністерства освіти доктором Зуппе, стосувалися головним чином методів розсортовування документів противника. Їх слід було складати за певною системою в захисного кольору брезентові мішки і скрині: партійні — в одні, державні — в другі, економічні — в треті і т. д. У відра з кришками клали значки, медалі, ордени, печатки, штампи. Кожен солдат одержав сумку, таку, як носять листоноші.

Напередодні від'їзду підрозділ поповнився чотирма солдатами, спорядженими набором злодійських інструментів і газовими різаками для злому вогнетривних шаф.

Той-таки Зуппе розповів, як поводитися з радянськими громадинами, коли треба буде витягнути з них відомості про місце зберігання документів та їхню систематику. На закінчення Зуппе процитував фюрера:

— «Я звільняю людину від принизливої химери, що зветься совістю. Совість, як і освіта, калічить людину». — І додав од себе — Велич нашої свободи полягає в тому, що ми звільнилися від таких сковуючих особу понять, як жалість, великодушність, милосердя до ворога.

Літній солдат Курт Рейнхольд зневажливо сказав про Зуппе:

— Цей проноза все силкується замазати свої ліберальні промови в період Веймарської республіки. Потім він доносив на професорів і студентів. Це було враховано, коли його брали в абвер.

— А ти звідки знаєш?

Рейнхольд скоса глянув на Вайса:

— Служив швейцаром у Лейпцігському університеті, ходив за його дорученнями з пакетами у відділ гестапо. Значить, знаю.

В сусідньому хуторі розмістився підрозділ зондеркоманди СД. Вайс дізнався, що солдати цього підрозділу недавно пройшли практичний курс навчання в концентраційних таборах, створених при кожному полку СС ще в лютому 1933 року.

В усіх населених пунктах Німеччини гестапо мало на кожні п'ять будинків по інформатору, який виявляв осіб, що підлягали табірному концув'язненню.

Методику обробки людського матеріалу, що доставлявся в табори, було якнайстаранніше продумано. Найдокладніші інструкції передбачали геть усе: були креслення табірних споруд, статистичні дані про те, які епідемічні захворювання найефективніші за числом смертельних випадків; медичні поради, яких застережень слід дотримуватися персоналові, щоб уникнути інфекції; табірне меню для підтримки в'язнів на час виконання ними трудових обов'язків і спеціальний голодний раціон, розрахований на контингент, обтяжливий для рейху та економіки табірного господарства.

За вказівкою до спеціальних табірних блоків, де ставляться наукові медичні досліди, результати яких можуть бути корисні для збережений здоров'я громадян Третьої імперії, вхід стороннім особам був якнайсуворіше заборонений. І будь-яке розголошення методики цих дослідів нещадно каралося.

Існували схеми ровів, де позначалась їхня відстань од місць ув'язнення. Рекомендації про те, як найдоцільніше укладати мертві тіла. Таблиця ємкостей ровів при певній глибині і профілях. У примітці говорилося, що, оскільки Німеччина не визнає Женевської угоди, відповідний режим поводження для військовополонених має виробити табірна адміністрація.

В розділі «Заходи покарання порушників табірного розпорядку» зазначено: «Найефективніші».

Ці настанови нікому з солдат не видавали на руки.

Офіцер, командуючий підрозділом, гримав настанову в планшеті за целулоїдною прозорою кришкою і давав прочитати кожному солдатові, не випускаючи планшета з рук.

Останнім часом Вайс підмітив, що всі солдати підрозділу життєрадісно настроєні і задоволені своєю долею. Ще б пак! Адже вони уникли служби в лінійних армійських частинах, і війна для них не страшна: просування вслід за ударними частинами вимагає самої лише виконавської і канцелярської запопадливості.

Деякі навіть казали, що взагалі люблять подорожувати і війна відкрила перед ними можливість задурно побачити багато країн Європи, привезти звідти сувеніри. Для чоловіка перестати воювати — однаково, що жінці перестати родити. І охоче згадували стару німецьку приказку: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі всього світу».

Здебільшого це були солідні, статечні люди — дрібні чиновники, крамарі, власники майстерень; змінивши цивільні костюми на солдатські мундири, вони відчули себе в них цілком затишно.

Дехто в свій час тішився ілюзіями, що Гітлер, як він обіцяв у своїх «революційних» промовах початку тридцятих років, створить умови для процвітання дрібної німецької буржуазії за рахунок обмеження могутніх концернів.

Він обіцяв навіть конфіскувати великі універмаги, щоб розмістити в них дрібних торговців. Такими обіцянками він зробив дрібних торговців і підприємців палкими і пристрасними прихильниками фашизму. Одні з них, спритніші, ринулися до наці, інші постаралися влаштуватися в армію, в спецпідрозділи, де їхня соціальна благонадійність була запорукою того, що й тут вони не пропадуть.

Це були бюргери в солдатських мундирах, заклопотані лише тим, щоб з найменшими незручностями і втратами пройти переможний шлях, визначений їм фюрером. Вони давно привчили свою свідомість до того, що фашистська партія — «носій державної думки». І якщо раніше їхні жінки вишивали на серветках доброчесні сентенції на всі випадки життя, то тепер стіни їхніх квартир прикрашали вигадливо вишиті висловлювання Гітлера, Геббельса, Розенберга.

І якщо раніше вони повчали своїх дітей цитатами з біблії, то тепер за найвище мірило моральності правили висловлювання фюрера: «Ми виростимо молодь рішучу, вимогливу і жорстоку… Я хочу, щоб вона скидалася на молодих диких звірів».

І багато з тих неофітів, заповнюючи анкети, з гордістю писали, що їхні сини виконують свій обов'язок перед рейхом у частинах гестапо, СД, СС, абверу. Це давало батькам безліч усяких привілеїв, зокрема й право на службу в спеціальному підрозділі.

Майор Штейнгліц зайняв невелику віллу разом з капітаном Оскаром фон Дітріхом.

З Дітріхом майора єднало давнє знайомство, майже дружба. Майже! Бо він не звик обтяжувати своє життя нерозлучними друзями, хоч би хто вони були; він дотримувався правила: кожен сам за себе, і ніхто — за всіх. Кожен платить за себе й не бажає платити за тарілки, розбиті кимось, — цей девіз визначав не тільки побутові, але й моральні устої Штейнгліца: для нього протягом усього його життя дружба з будь-ким була тільки прийомом, шляхом до мети.

Дітріх походив із знатного юнкерського роду. Пропорції його черепа, носа, вух могли б захопити кожного дослідника благородних ознак арійської раси.

Він здобув не тільки військову, але й ширшу освіту і ризикував попасти під формулу фюрера, проголошену під час виступу в рейхстагу 30 січня 1930 року: «Інтелігенція — це покидьки нації…» Проте і з цього боку ніщо не загрожувало капітанові Оскару фон Дітріху, керівному співробітникові відділу абверу «ІІІ-Ц» — контррозвідка.

Аксоль Штейнгліц служив у другому відділі «Ц» — диверсії, саботаж, терор. Багато років він був виконавцем, трудягою і власноручно виконував чорну роботу… Людина неосвічена, Штейнгліц у період виконання завдання міг видатися якоюсь мірою за освіченого, простудіювавши матеріали, дібрані йому університетськими професорами, які співробітничали в межах своєї спеціальності в імперській розвідці. Але так само як, повернувшись із завдання, він з полегкістю скидав костюм, в якому виконував це завдання, так само легко він розлучався і з дещицею знань, потрібною йому для успішного завершення операції.

Для Штейнгліца спецслужба була роботою, професією — та й тільки. Найвищим для себе досягненням він вважав таке становище у відділі, за якого в його розпорядженні була б велика непідзвітна сума в іноземній валюті для винагородження агентури, не забуваючи при цьому, звичайно, й себе.

Для Оскара фон Дітріха робота в третьому відділі «Ц» була не просто служба, професія, навіть не кар'єра. Це був гармонійний комплекс, у якому він знайшов втілення своїх надій, переконань, ідеалів надособи, вільної від законів моралі, що сковують звичайну людину.

І найголовніше, що він одержав, — владу, владу над людьми. Що може бути вище за любострасну гру людським життям — найазартнішу гру!

Аксель Штейнгліц наковтався на своєму життєвому шляху чимало принижень від старших за нього званням, посадою, однак це не наклало похмурого відбитку на його мислення.

Оскар фон Дітріх не знав таких прикрощів, але дещо йому все-таки довелося пережити. В час юнацької зрілості він хворобливо соромився жінок, а коли спробував це подолати, виявився безсилим. Дітріха довго переслідувала насмішкувата жалість ровесників.

У військовому училищі він став послідовником стародавніх патриціанських розбещених звичаїв і знайшов покровителя в особі викладача фехтування, який примусив кадетів з повагою ставитись до Оскара. А втім, особливих труднощів це не становило, бо погані нахили побутували в закритих учбових закладах Німеччини.

Якимсь чином про інтимну дружбу з учителем фехтування дізнався Оскарів батько, заслужений офіцер рейхсверу, колишній ад'ютант кайзера. Між батьком і сином відбулася важка розмова, під час якої син посмів натякнути, що і в кайзера були такі самі нахили, як в обожнюваного ним учителя фехтування. Кінчилося все тим, що батько відмовив синові в щомісячному пенсіоні.

Щоб не бідувати, Оскар украв у матері деякі фамільні коштовності. І хоч його вчинок сімейство Дітріхів приховало, Оскар, що любив матір, довго переживав свій ганебний вчинок, бачачи її тепер завжди злякано, сумне обличчя.

Був ще один випадок у житті Оскара фон Дітріха, згадка про який і тепер, через кілька років, змушувала його червоніти. Якось на відкритий табірний полігон, де саме провадилося навчання юнкорів, заблукала біленька кізочка. Зрадівши розвазі, юнкери відкрили по ній безладну стрілянину. Зранена коза спочатку металася із жалібним криком, а потім поповзла, тягнучи перебиті задні ноги. Юнкери з'юрмилися навкруги і з цікавістю стежили за її агонією. І в цю мить Оскар не витримав — розридався.

Це було непристойно.

На офіцерській раді училища Оскарові довелося вислухати справедливі докори в тому, що він зганьбив училище, що його обурлива поведінка, не гідна майбутнього офіцера, справила вкрай неприємне враження на юнкерів. Казали навіть, що його слід відчислити з училища.

Викликали батька; і якщо під час розмови про не зовсім пристойну дружбу з учителем фехтування батько тільки іронічно посміхався, а потім позбавив Оскара пенсіону, сказавши, що юнкер, який не платить дівкам на Александерплац, може жити економніше, то тепер полковник фон Дітріх несамовито горлав на сина, гарячково хапав його за лацкани мундира венозними старечими пальцями й навіть пробував дати ляпаса.

Зрештою Оскар покаявся, і все владналося.

Після закінчення училища Оскар фон Дітріх вміло використав батькову протекцію для проходження служби в армії, вступив до абверу і обрав третій відділ тому, що тут була необмежена можливість принижувати інших з помсти за приниження, заподіяні колись йому самому.

Та з роками прийшов досвід, фон Дітріх, займаючи дедалі значніші посади, переконався, що ця служба багато дає йому. Вона не тільки рятує від комплексу неповноцінності, про що він з великою радістю вичитав у Фрейда, але й озброює філософською теорією переваги сильної особи над іншими. Цю теорію він може застосовувати на практиці, зовсім не зловживаючи службовим становищем, навіть навпаки: адже, діючи відповідно до своїх ідеалів, він тим самим немовби зміцнює могутність рейху.

І поступово з Оскара фон Дітріха виробився той особливий тип контррозвідника, якого так шанував керівник абверу. Мислитель, інтелектуал, адмірал Канаріс гадав, що контррозвідка — це не рід спеціальної служби, а система світогляду, доступна лиш обраним. Вищу владу над людьми може мати тільки той, хто обізнаний з усіма її таємними слабостями, провинами, підлотами, а коли хтось не піддався спокусам, то, виходить, ці спокуси були недостатні або не ті, якими можна спокусити людину.

Справжній контррозвідник, за переконанням Канаріса, не повинен викривати, — йому слід тільки збирати докази проти власть імущих, щоб мати змогу використати їх, коли хтось із цих людей виявить непокору. І чим більше в нього, контррозвідника, отаких відомостей, тим коротшим буде його шлях до особистої влади.

Світила генерального штабу вермахту, усе найближче оточення Гітлера, були представлені в секретній картотеці Канаріса енциклопедією крові, бруду, гидот, яких ще не знала історія. І Канаріс плекав мрію пред'явити коли-небудь кожному з цих людей відповідний запис у своїй картотеці, сподіваючись, що від нього відкупляться, давши йому місце на вершині тієї піраміди, яку вони зводять.

Але поводився він при цьому обережно, знаючи, що фюрер, сам колись перебуваючи у званні єфрейтора, був армійським шпигуном і вже тоді зумів оцінити усі безмежні можливості такої діяльності. І тепер Гітлер, побоюючись, коли б той, хто очолить об'єднані органи шпіонажу, не захопив владу в Третій імперії, не одважився зосередити цю могутню силу в одних руках і розділив її між багатьма органами.

І Канаріс зовсім не образився, тільки став діяти ще обережніше, коли йому переказали, що фюрер обізвав його «гієною в сиропі», — це навіть лестило його самолюбству.

Період таємної війни з європейськими державами давав Канарісові більше можливостей зблизитися з Гітлером, ніж війна явна. Праця підручного постачальника доказів для винесення смертних вироків здавалась йому маловишуканою і такою ж малоперспективною, якщо врахувати пріоритет у такій діяльності і гестапо, і СС, і СД, яким Гітлер виявляв особливе довір'я і покровительство, віддаючи їм перевагу.

Батько Оскара фон Дітріха був близький з Канарісом, тому капітан дещо знав про це все. Його самолюбство теж часто страждало. Офіцери гестапо, СС, СД грубо й одверто підкреслювали свою перевагу над співробітниками абверу, змушеними обмежувати поле діяльності лише інтересами вермахту, його штабів.

Худорлявий, аж тендітний, однак не позбавлений грації, надзвичайно стриманий у поводженні, Оскар фон Дітріх навіть із старшими за посадою був такий гордовито, бундючно, тонко і холодно ввічливий, що це давало йому змогу за будь-яких обставин зберігати гідність і бездоказово принижувати інших.

І, дивлячись прозорими, голубими, майже жіночими очима на старшого і за званням, і за посадою армійського офіцера, розмовляючи з ним про щось стороннє, Дітріх втішався своєю незримою владою, бо мав таку інформацію, яка могла кожну мить обернути цього офіцера на солдата або навіть на мішень для вправ чергового підрозділу гестапо.

Незважаючи на те, що майор Штейнгліц був старший за званням, він ставився до капітана Дітріха, як підлеглий. Це було мимовільне схиляння плебея перед аристократом, неімущого — перед імущим. І таємна надія на протекцію Дітріха.

Ніяка націстська пропаганда не змогла вибити з тверезого мозку Штейнгліца переконання, що справжні правителі гітлерівської Німеччини, так само як і Німеччини всіх часів, — промислові магнати і вищий офіцерський корпус — це вічне, незмінне. А націсти — що ж, вони очистили Німеччину від комуністів, соціалістів, профспілок, лібералів, від грізної небезпеки робітничого класу, що згуртовується в єдину силу, — провели роботу різників.

І хоч фюрер — вождь фашистів і глава рейху, та коли рейх — Третя імперія, то Гітлер — імператор, такий самий, як кайзер. І, як у кайзера, його опора — магнати, багатії, крупні поміщики, військова еліта.

Так думав своїм мужицьким розумом Штейнгліц і далекоглядно догоджав представникові військової еліти капітанові Оскару фон Дітріху. І коли Оскар розбив патефонну пластинку з улюбленою своєю пісенькою «Айне нахт ін Монте-Карло», Штейнгліц вмить запропонував дістати у відділі пропаганди другу.

16

Була тепла, ясна червнева ніч. Глянсувата поверхня ставків відбивала і місяць, і зорі, і синяву неба. Гірко і млосно пахли тополі. А з засіяних полів, порослих суріпкою, повівало ніжним медовим запахом. Йоганн неквапно вів машину сірою, сухою дорогою зі слідами танків, глибоко впресованими в асфальт.

Проминули довгу панську алею, посмуговану тінями дерев. Потім знову пішли нерозорані простори полів. А далі почалися ліси, і стало темно, як у тунелі.

Йоганн ввімкнув повне світло, і в цю мить почулася розрізнена стрілянина, крики і глухий звук удару, за ним — брязкіт скла.

Фари освітили автомобіль, що ввіткнувся розбитим радіатором у стовбур каштана.

Два офіцери військ зв'язку — один з пістолетом, другий з автоматом у руках, — бліді, скривавлені, скочили на підніжку й зажадали, щоб Вайс швидше гнав машину.

Вайс кивком указав на Штейнгліца.

Майор наказав недбало:

— Сядьте. І ваші документи.

— Пане майор, кожна секунда…

— Поїхали, — сказав Штейнгліц Вайсові, повертаючи документи офіцерам. Спитав: — Ну?

Офіцери зв'язку, усе ще так само хвилюючись і перебиваючи один одного, пояснили, що трапилося.

Кілька годин тому якийсь солдат заліз у машину з полковою рацією, оглушив радиста і його помічника, викинув їх з кузова, а потім помчав машиною. Чергові станції незабаром виявили, що десь у цьому районі почала працювати нова радіостанція, що передавала відкритим текстом російською мовою: «Усім радіостанціям Радянського Союзу! Двадцять другого червня війська фашистської Німеччини нападуть на СРСР…»

Розшукувати станцію виїхали пеленгаційні установки, на одній з них були ці офіцери. Незабаром на шосе вони побачили вкрадений грузовик і стали переслідувати його, сповістивши про це в ефір, але на повороті їхня машина з лихої волі шофера, а може, через його недосвідченість врізалася в дерево.

Йоганн змушений був додати швидкості. Офіцер, який сів з ним поряд, поглядав то на спідометр, то на дорогу і, видко, невипадково вперся Йоганнові в бік дулом автомата.

Азарт захопив і Штейнгліца, і він теж тикав Йоганнові в спину стволом вальтера.

Через якийсь час попереду вони побачили машину-фургон, в яких завжди розміщувалися полкові радіоустановки, і хоч це було поки що безглуздо, зв'язківці і Штейнгліц виставили зброю за борт машини й почали завзято палити вслід фургону.

На підйомі фургон трохи зменшив швидкість. Вайсова машина почала невблаганно доганяти його.

І тоді Йоганн вирішив, що теж влаштує аварію і теж на повороті, але постарається зробити це майстерніше, ніж загиблий шофер: вріже машину не в дерево, а в кам'яні тесані стовпці загороди. Досить зім'яти крило — і вже треба буде зупинитися, щоб або зірвати його, або вирівняти вм'ятину над переднім колесом, а фургон за ці секунди подолає підйом.

Він уже намірився якомога вдаліше зробити задумане, коли раптом їх випередив бронетранспортер. Із скошеного сталевого щита над вітровим склом судорожно вихоплювалося синє кулеметне полум'я.

Аварія вже не допоможе. Йоганн помчав на шаленій швидкості, але транспортер не дав обігнати себе: кулеметні черги віялом прошивали дорогу, і Йоганн не наважився підставити свою машину під кулі. Кулеметна пальба зливалася з ревом мотора.

І ось заскреготіли об асфальт металеві диски коліс з пробитими шинами, пролунав гуркіт, і фургон упав під укіс. Все було кінчено.

Йоганн загальмував машину на тому місці, де фургон, втративши управління, розбив загороду з товстих кам'яних тумбочок і покотився з шосе в яр, порослий чагарником.

Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.

Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.

Вайс звернувся до Штейнгліца:

— Дозвольте?

Майор повільно опустив повіки.

Зрозумівши це як згоду, Вайс відсторонив водія, вліз у транспортер і зачинив за собою важкі сталеві дверцята. Чи то задля того, щоб позбавити страждань людину, сплющену в кабіні грузовика, чи то щоб опинитися самому в цій могутній, озброєній двома кулеметами машині з тісним, наче труна, кузовом, — він сам не знав навіщо…

Тільки-но він почав спускатись, як одразу відчув, що ця багатотонна машина не хоче слухатися. Весь її сталевий тягар немовби перелився на один борт, наче машину заповнювали тонни ртуті і тепер ця ртуть хлюпнула вбік, і нічим не втримати смертельного крену. І коли, ввімкнувши мотор, Йоганн рвонув машину назад, цей рідкий сталевий тягар теж перелився назад. Ще секунда — і машина почне перекидатися з торця на торець, як колода. А він повинен примусити її сповзти повільно і покірно, ледь ялозячи загальмованими колесами в напрямку, протилежному до спуску. Борячись з машиною, Йоганн проймався все більшою й більшою зневагою до себе. Навіщо він запропонував це? Щоб по-дурному загинути, так? Чи покалічитися? Він не мав на це права. Коли з ним щось скоїться, це буде найбездарніша розтрата сили, неначе він сам себе викрав із тієї справи, якій мав служити. І чим більша зневага до себе охоплювала його, тим з більшим завзяттям, осатанінням, відчаєм боровся він за своє життя.

Йоганн так знеміг у цій боротьбі, що, коли, здавалось, останнім зусиллям все ж таки змусив транспортер покірно сповзти на дно яруги, він ледве зміг попасти в тремтячі губи сигаретою.

Тим часом на місце події під'їхав Дітріх і два полковники в супроводі охорони. І санітарна машина.

Йоганн і тепер не звільнив місця водієві транспортера. І коли за фургон зачепили троси і могутній транспортер перевернув його, Йоганн під'їхав ближче й, не вилазячи на землю, став спостерігати все, що робилося.

Солдати, штовхаючи один одного, намагалися відчинити пом'яті дверцята. Йоганн вийшов з транспортера, скочив на підніжку фургона з другого боку, заліз на радіатор і з нього переповз у кабіну, бо лобове скло було розбите. Чоловік, що лежав тут, не ворушився. Солдати, впоравшись нарешті з дверцятами, допомогли відігнути рульову колонку й витягти шофера. Поламане, липке тіло поклали на траву. Клапоть здертої з лоба шкіри закривав обличчя шофера.

Штейнгліц підійшов, нахилився і акуратно підняв клапоть на лоба скаліченої людини. І в цю мить Йоганн побачив обличчя шофера. То було обличчя Бруно.

Водій транспортера спрямував засвічені фари на розпростерте тіло.

Санітари принесли ноші, підійшов лікар із сумкою медикаментів.

Але розпоряджалися тут не полковники, а представник контррозвідки капітан Дітріх. Дітріх наказав оглянути пораненого тут таки, на місці.

Лікар розрізав мундир на Бруно. З грудей стирчав уламок ребра, що пробив шкіру. Одна нога вивернута. Кисть руки роздушена, розплющена, схожа на червону рукавичку.

Лікар випростався й сказав, що ця людина вмирає. І не варто приводити її до пам'яті, тому що, крім мук, це їй нічого вже не дасть.

— Він мусить заговорити, — твердо мовив Дітріх. І, посміхнувшись до лікаря, додав: — Я вам дуже раджу, гер доктор, не втрачати часу, якщо, звичайно, ви не хочете втратити дещо важливіше.

Лікар почав квапливо відламувати шийки ампул, наповнював шприц і знову й знову колов Бруно.

Дітріх одразу ж підбирав кинуті, спорожнені ампули. Лікар оглянувся. Дітріх пояснив:

— Гер доктор, ви дозволите потім зібрати невеличкий консиліум, щоб встановити, наскільки сумлінно ви виконали моє прохання?

Лікар зблід, але руки його не здригнулися, коли він знову встромив голку в груди Бруно. Йоганнові здалося, що штрикав він у самісіньке серце.

Бруно з хрипом зітхнув, розплющив очі.

— Чудово, — похвалив лікаря Дітріх. Наказав Штейнгліцу: — Зайвих — геть… — Але лікаря попросив: — Лишіться. — Присів на землю, помацавши спершу її долонею, сказав невдоволено — Вогкувато.

Штейнгліц скинув із себе шинель, склав і підсунув під зад Дітріхові. Той подякував кивком і, нахилившись до Бруно, сказав з посмішкою:

— Чиє завдання і коротко зміст передач. — Погладив Бруно по вцілілій руці. — Потім лікар вам зробить укол, і ви абсолютно безболісно зникнете. Отже, прошу вас…

Вайс ступнув був до транспортера, але один з полковників, підкинувши на руці пістолет, наказав пошепки: «Марш!» — і навіть провів його до насипу. Вже звідти він гукнув охоронникам:

— Потримайте-но його в своїй компанії!

Самокатники в шкіряних комбінезонах спустилися за Вайсом, привели на шосе, посадили в мотоцикл і застебнули брезентовий фартух, щоб він не міг, чого доброго, вискочити з коляски.

У нічній тиші було добре чути роздратований голос Дітріха:

— Яку ногу ви крутите, лікарю?! Я ж вам казав — поламану! Тепер в іншому напрямку. Та віддеріть ви к бісу оцю ганчірку! Нехай бачить… Будь ласка, ще укол. Чудово. Краще коньяку. Ану, станьте йому на лапку. Та не соромтесь, лікарю! Це тонізує краще за всякі уколи.

Йоганн весь напружився, йому ввижалося, що все оте робиться не там, на дні яруги, а тут, нагорі… І здавалося, в самі вуха, ламаючи черепну коробку, лізе нестерпно гидкий голос Дітріха. І не було цьому кінця.

Раптом усе змовкло. Пітьму осяяло вогнище, запахло чимось жахливим.

Йоганн рвонувся, і ту ж мить йому в груди вперся автомат. Він схопився був за ствол, але його вдарили ззаду по голові.

Йоганн отямився, спитав:

— Та що це ви? — І пояснив, чому хоче вилізти з коляски.

Один з охоронників сказав:

— Якщо не можеш терпіти — клади в штани! — І зареготав. Та зразу, немовби вдавившись, змовк.

Через якийсь час на шосе вилізли полковники, Дітріх і Штейнгліц.

Дітріх попрощався:

— На добраніч, панове! — І попрямував до машини.

Самокатники випустили Вайса.

— Їдьмо! — наказав Штейнгліц.

Обидва офіцери мовчали. Дітріх поскаржився вередливо, ображено:

— Я ж його так логічно переконував…

Штейнгліц спитав:

— Будеш доповідати?

Дітріх заперечливо хитнув головою.

— А якщо ті це зроблять?

Дітріх засміявся.

— Ці армійські тупиці ладні були лизати мені чоботи, коли я запропонував свою версію. Що може бути простіше: п'яний солдат украв машину і зазнав аварії.

— Чого ж це так? — здивувався Штейнгліц.

— А того, — повчально пояснив Дітріх, — що полковники не уникнуть слідства, якби, припустімо, радянський розвідник зухвало вкрав польову рацію і передав своїм дату початку подій.

— Ну й біс з ними, нехай відповідають за те, що вловили ґаву. Ясно — це радянський розвідник.

— Так, — сухо промовив Дітріх. — Але в мене немає доказів. Та й навіщо вони, власне?

— Як це «навіщо»? — вражено спитав Штейнгліц. — Адже він усе передав!

— То й що! Нічого тепер від цього вже не зміниться. Армія готова для удару, і сам фюрер не захоче відкласти його ані на хвилину.

— Це так, — згодився Штейнгліц. — А якщо червоні зустрінуть ударом?

— Не зустрінуть. У нас є особлива директива Сталіна. Він наказав своїм військам в разі бойових дій на кордоні відтіснити противника за межі демаркаційної лінії і не йти далі.

— Ну, а якщо…

— Якщо кому-небудь стануть відомі ці твої ідіотські міркування, — суворо обірвав майора Дітріх, — знай, що в мене в сейфі зберігатиметься їхній запис.

— А якщо я донесу раніше, ніж ти?

— Нічого, друже мій, у тебе не вийде. — Голос Дітріха звучав ласкаво.

— Чому?

— Твоя інформація спізниться. І за її зловмисну затримку тебе розстріляють.

— Здорово! Але чому ти надаєш усьому цьому такого значення?

Дітріх відповів томно:

— Я дорожу честю третього відділу «Ц». У нас ніколи не було ніяких промахів у роботі, у нас і зараз немає ніяких промахів. І не буде.

Штейнгліц вигукнув палко, щиро:

— Оскаре, можеш бути спокійний: я тебе зрозумів!

— Як твердить Вінкельман, спокій — це якість, найбільш властива красі. А мені подобається бути завжди і за всіх обставин красивим… — І Дітріх поблажливо поплескав Штейнгліца по щоці.

Світало. Небо а того боку, де була Йоганнова Батьківщина, поступово все більше й більше яснішало — сходило сонце. Тепло повітря променилося блиском і чистотою. Крізь спущене сило в машину проникав ніжний, млосний запах трав.

Йоганн автоматично вів машину. Його охопило мертвотне заціпеніння. Всі душевні сили були вичерпані. Зараз він обернеться і застрелить своїх пасажирів. Потім приїде в підрозділ і знову буде стріляти, стріляти, тільки стріляти! Це — єдине, що він тепер спроможний зробити, єдине, що йому лишилося.

Рука Йоганна потяглася до автомата, і ту ж мить він немов почув голос Бруно, його останній заповіт: «Що б там не було — вживатися. Вживатися — в ім'я перемоги і життя людей, вживатися».

Та й чого Йоганн доб'ється своєю легкодухістю? Ні, це не легкодухість, навіть зрада. Бруно не простив би йому.

Коли б сталося чудо, і Бруно лишився живий, і його б попросили оцінити свій подвиг, найбільше, що він сказав би: «Хороша робота, хороша робота радянського розвідника, він виконав свої службові обов'язки відповідно до обстановки». Він би так сказав про себе, цей Бруно.

Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві — дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.

Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.

І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер — серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.

Та на зміну цього часу має прийти інший час. Мине багато, дуже багато часу, перш ніж, діти чекіста зможуть сказати: «Батько наш…» І їхня розповідь прозвучить, як легенда, дивна, малоправдива, неймовірна легенда про час, коли це називалося просто: робота радянського розвідника у ворожому тилу.

Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть — робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».

Людина ця, котру називали Бруно, — радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?

Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це — про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.

Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.

В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?

Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.

І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо — як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.

Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.

Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.

Повага товаришів — таких самих чекістів, усвідомлення, що ти виконав свій обов'язок перед партією, перед народом, — ось найвища нагорода розвідникові.

Йоганн знав, що, коли випаде нагода, він коротко повідомить у Центр: «Посилаючи радіограми про строки нападу на СРСР, загинув Бруно. Противник даних про нього не має». І все. Решта — белетристика, на яку розвідникові потім вказують, як на марнування відведеного на зв'язок часу.

Йоганн знову й знову аналізував усе, зв'язане з подвигом Бруно. Ні, невипадково Бруно опинився поблизу їхнього розташування. Він, певне, гадав, що Йоганн здатний на необачний вчинок і, дізнавшись про дату гітлерівського нападу, може себе провалити, якщо зробить так, як це зробив Бруно. Йоганн пробрався в само гніздо фашистської розвідки. Бруно це не вдалося, і тому він вирішив за краще виконати те, що було необхідно виконати, і загинути, а Йоганна зберегти. Бруно, напевне, гадав, що про викрадену рацію стане відоме Йоганнові і він зрозуміє, що інформацію передано.

Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка — збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.

Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу виконано». Саме «роботу». «Обов'язок» він не сказав би. Він не любив гучних сліп. «Робота» — ось найзначніше з усіх слів, які вживав Бруно.

— Ей ти! — Дітріх ткнув Вайса в спину. — Що скажеш про аварію?

Йоганн знизав плечима і відповів, не обертаючись:

— Хильнув шнапсу, ошалів. Буває… — І зразу ж, долаючи муку, повільно, виразно додав: — Пане капітан, а ви так старалися врятувати життя цьому п'яниці…

Так, саме ці слова вимовили Йоганнові губи. І це було найважче, що випало на його долю за все, нехай поки що недовге життя.

— Добре, — сказав Дітріх. І в дзеркальце Йоганн побачив, як він торкнув ліктем Штейнгліца. Потім Дітріх повторив ще раз: — Все добре. Чудово.

Штейнгліц мовив не без заздрощів:

— У тебе справді аналітичний розум, ти все врахував.

— Розум — добре, — сказав Дітріх. — А добрий апетит — ще краще. — Заявив: — Однак я зголоднів.

Вони під'їхали до хутора. Вайс зупинив машину біля вілли і за наказом Дітріха пішов розшукувати повара.

Настав день, світило сонце, службовці спецпідрозділу біля колодязя чистили зуби, вмивалися, брилися, посхилявшись над тазами. В спідній білизні, в трусах вони зовсім не схожі були на солдат. Деякі вийшли в домашніх теплих пантофлях з картатого сукна на повстяній підошві. Пахло туалетним милом, м'ятною зубною пастою, одеколоном. І треба було жити, всміхатися, розмовляти. Наче нічого й не сталося і не було цієї ночі, ніколи не було на світі Бруно…

17

Фашистська Німеччина точно розрахувала, вміло вибрала момент для розбійницького нападу на Радянський Союз. Могутній зосереджений удар струснув країну.

І було б невірно зображувати рейхсканцлера Адольфа Гітлера тільки біснуватим істериком психопатом, як це роблять тепер, намагаючись переплюнути один одного, його однодумці. Багато корисних для німецького мілітаризму стратегічних ідей Гітлер запозичив у найвидатніших державних діячів таких могутніх імперіалістичних держав, як США, Великобританія, Франція.

Вони не тільки заохочували Гітлера в його прагненні завдати головного удару на Сході, але й люб'язно надали йому грошові позики, стратегічні матеріали, сприяли порадами.

Адольф Розенберг на обіді, даному на його честь в Лондоні, куди він прибув за особистим дорученням Гітлера, відповідаючи на люб'язність люб'язністю, обіцяв: «Німеччина знищить більшовиків з цілковитого схвалення і за дорученням Європи».

І слід гадати, що Гітлер був не менш хитрий за багатьох глав великих імперіалістичних держав, якщо зумів примусити їх авансом, у рахунок оплати за майбутнє знищення Країни Рад, за платити фашистській Німеччині цілими європейськими країнами.

Оця здатність організовувати міжнародні операції пояснює ту обставину, що не випадково саме на нього, а не на когось іншого імперіалістичні держави покладали свої найпотаємніші надії.

Спочатку Гітлер не цурався скромної ролі найманого вбивці, він усіляко намагався зобразити, що керується нібито лише політичними мотивами і має намір спрямувати свої дії тільки проти одного народу — радянського. Та коли великі держави виплатили йому наперед усю європейську готівку і Франція сором'язливо оголила перед німецьким імперіалізмом свої державні кордони, Гітлер, нічим уже не стримуваний від спокуси, за п'ять тижнів зламав марний опір і заволодів і Францією, делікатно залишивши урядові Віші чудовий куточок на півдні країни для розмірковувань у солодкій знемозі про мінливість долі.

Поразка в Дюнкерку англійського експедиційного корпусу знаменувала занепад могутності британських сухопутних армій. І з туманного неба на Лондон нещадно посипалась лавина німецьких авіабомб.

Зовсім не з милосердя, а спонуканий спільністю імперіалістичної ідеології та інтересів, Гітлер послав 10 травня 1941 року в Лондон свого заступника Гесса з поблажливою пропозицією укласти мир.

Правлячі кола Англії змушені були тоді ухилитися від зговору з фашистською Німеччиною, хоч і який спокусливий він був. Адже замість воєнної поразки вони зазнали б тяжкої економічної поразки, і не від кого-небудь, а від своїх головних конкурентів на світовому ринку — німецьких промислових магнатів. Крім того, навіть коли б вони й пожертвували інтересами ринку, в ті часи вже не можна було не зважати на англійський народ, бо його ненависть до фашизму могла впасти на голову уряду, що капітулював перед Гітлером.

За свідченням фельдмаршала Вільгельма Кейтеля, «плануючи напад на СРСР, Гітлер виходив з того, що Росія перебуває на стадії створення власної воєнної промисловості і цей процес ще не закінчений, а до того ж Сталін у 1937 році знищив найкращі кадри своїх вищих воєначальників».

Це і багато чого іншого вселило генеральному штабові вермахту непохитну впевненість у тому, що детально розроблений і таємно розмножений всього в дев'яти примірниках план нападу на Радянський Союз, план «Барбаросса», — найвище досягнення німецького воєнного генія.

Війну проти СРСР гітлерівські стратеги сподівались провести за шість-вісім тижнів і принаймні за будь-яких обставин закінчити до осені 1941 року.

Німецькі військові сили, таємно зосереджені на кордонах Радянського Союзу, на той час були найбільш могутні, високооснащені і найдосвідченіші з усіх армій світу.

Фашистська Німеччина, захоплена воєнними перемогами, реакційно згуртована після того, як гестапо просіяло трудове населення країни крізь тюремні грати, а кращих синів народу кинуло в концентраційні табори, кладовищенські простори яких зайняли значні життєві простори, — ця Німеччина була надійним тилом, надійною опорою вермахту.

Уже на літо 1940 року під контролем фашистської Німеччини й Італії опинилися країни з населенням близько 220 мільйонів чоловік, і всі економічні ресурси цих країн йшли на посилення могутності німецької воєнної машини.

8 липня 1941 року Гітлер віддав наказ: «Москву і Ленінград зрівняти з землею, щоб повністю позбутися населення цих міст і не годувати його цілу зиму…». «Що ж до Москви, — роз'яснював Гітлер, — цю назву я знищу, а там, де стоїть сьогодні Москва, я зроблю велике звалище». Про населення його директива була така сама коротка і ясна:«Слов'яни повинні стати невичерпним резервом рабів у дусі Стародавнього Єгипту чи Вавілону. Звідси повинні йти дешеві сільськогосподарські і будівельні робітники для німецької нації панів».

22 червня 1941 року, близько четвертої години ранку, на світанні, гітлерівські полчища напали на СРСР.

Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу. Вона тривала 1418 днів і ночей.

У другому ешелоні разом із штабами, службами тилу, господарськими взводами, ротою пропаганди, медичними батальйонами, кухнями, трофейними командами просувався і підрозділ майора Штейнгліца.

Спека, задуха, курява…

Обабіч шосе горіли села, ліси, хліб на полях, сама земля. І здавалося, не від сонця така спекота, а під палаючих згарищ.

І якщо колона чогось зупинялась і змовкав гуркіт моторів, зразу западала глуха, немовби на дні прірви, тиша, і чути було тільки потріскування полум'я, шурхіт та глухі обвали палаючих колод…

Небо було чисте, прозоре, ясне, і ритмічно, через точні проміжки часу, його неначе розтинав уздовж металічний гуркіт бомбардувальників, які щільним строєм летіли низько, і по землі повзли їхні сірі плавучі тіні. Та бомбардувальники пролітали, і знову все навкруги обволікала тягуча, як розплавлене скло, тиша.

Біля переправи колони зупинилися. Усі вийшли з машин, розминалися, обтрушували пилюку.

Тут тяглась оборонна смуга, очевидно, недобудована: валялися лопати, кирки, бочки з цементом, колоди для накатів, пучки арматури. І трупи. Безліч трупів. Траншеї всюди пересічені відбитками танкових гусениць — отже, кінець бою вирішила моторизована частина.

Військовослужбовці тилових підрозділів з тією зневагою до мерців, на яку здатні лише люди, що зуміли викрутитися від небезпеки фронту, жадібним натовпом кинулись дивитися на вбитих більшовиків.

Мабуть, тільки один майор Штейнгліц з виглядом знавця діловито оглядав трупи й перевертав їх, щоб переконатися в правильності своїх умовиводів.

У більшості вбитих він побачив численні поранення, навіть тяжкопоранених перев'язували тут-таки, на полі бою, і по кілька разів. Виходить, і поранені не покидали позицій, вели бій, не відходили в тил.

Судячи з документів, які Штейнгліц витяг з кишень убитих, це були молоді солдати, — вони не прослужили ще й року.

Біля ручного кулемета лежав на боці солдат, голова його вдавлена в землю, обрубок лівої руки товсто перебинтований і біля плеча стягнутий джгутом з телефонного проводу в чорній гумовій оболонці. А ось іще один, теж без руки, а в зубах, як сигарети з міді, блищить вибухівник. Між колін — граната, так і схилився над нею…

І всі вони, настигнуті смертю, завмерли, заціпеніли, немов зупинили плин часу, відтворивши своїми нерухомими тілами найнапруженіший момент бою.

Жінка з санітарною сумкою, з розірваними пачками патронів у судорожно стиснутих руках лежить щокою на гвинтівці, і хтось безсоромно задер їй спідницю.

Одні мерці в окопах, інші попереду, за бруствером, але немає жодного позад окопів, у ходах сполучень, у недобудованих бліндажах.

У канонірі, куди, очевидно, зносили непритомних поранених, — купа мертвих тіл. Штейнгліц зрозумів: роздратований втратами німецький офіцер не захотів стримувати солдатів од розправи…

Вернувшись до машини, майор до свого звичайного «поїхали» додав:

— Не подобаються мені ці росіяни. — І пояснив: — Вести бій з переважаючими силами, не маючи елементарних умов для оборони, можуть тільки несамовиті фанатики.

Через кілька кілометрів вони побачили на напівобгорілій пшеничній ниві розбиті радянські танки «Т-26», озброєні лише кулеметами. Вести на таких машинах танковий бій — однаково, що в стародавньому рицарському спорядженні починати двобій з гарматним розрахунком.

Та серед цих сталевих трупів були й два німецьких танки. Видно, не випадково радянські танки зіткнулися з ними, таранили їх, запаливши пальним із розбитих баків.

Штейнгліц зазначив мимохідь:

— Росіяни не тільки не вміють робити свої машини, але й водити їх. — Довго дивився у вікно на неозорі ниви пшениці, схвально сказав: — О, тут багаті маєтки, я таких не бачив у Європі. Цікаво, де зараз їхні господарі? — Подивився на годинника: — Час обідній, у мене розгорівся апетит. — І наказав Вайсові зупинитися в найближчому селі, довідатися, де його староста, щоб умитися, пообідати й відпочити в нього.

Це село горіло, як і всі інші села, але ніхто з тих небагатьох жителів, що лишилися тут, не пробував загасити полум'я.

Майор вийшов з машини, підійшов до старого, що копав яму в палісаднику, і пояснив жестами, що хоче напитися. Старий зрозумів, устромив лопату в землю й так спокійно і повільно зайшов у палаючу хату, нібито це був не вогонь, а тільки яскраве світло вогнистого кольору.

Він повернувся з корячком і подав його Штейнгліцові. Той підніс коряк до губів, надпив з насолодою і тієї ж миті побачив мертву молоду жінку, що лежала край ями.

Старий поплював на долоні і знову почав копати землю.

Майора жахнула думка, що вода отруєна. Але зразу ж, за властивим йому логічним мисленням, він прогнав цю думку, як безглузду: звідки в старого отрута, і потім він так спокійно поводиться…

Штейнгліц витяг сигарети, запропонував старому. Той узяв машинально, важко спираючись грудьми на держак лопати, і, дивлячись променистими, якимись по-дитячому сумними очима, вказав на яму:

— Ось, онуку ховаю. Ви її вбили, значить. Зрозумів? Ви!

Штейнгліц вирішив, що він просить ще сигарет, і знову витяг з кишені пачку, взяв одну сигарету, подав старому. Той поклав її про запас за вухо і таким самим воркуючим голосом сказав:

— Ти, німець, видать, добрий, та однаково я вас різатиму. Я тепер людина немилосердна, прощати не буду.

Майор сприйняв ці слова як подяку і поплескав старого по плечу, а потім обернувся, збираючись іти до машини.

І в цю мить старий, як сокиру, підняв лопату ребром над головою Штейнгліца.

Майора врятувало лигає те, що він якраз послизнувся на глині, викиданій з ями. Лопата розітнула повітря і встромилася в дошки, наготовлені для могили.

Засовуючи тремтячими руками пістолет у кобуру, майор вліз у машину й, незважаючи на задуху, підняв з обох боків стекла, нібито захищаючись ними. Він навіть не дозволив Вайсові зчистити глину зі свого мундира. Наказав швидше їхати в штаб найближчої частини СС, щоб зажадати розправи над усіма жителями за замах на його життя.

Але Вайс дозволив собі висловити припущення, що старий, напевне, просто образився: адже майор вилив на землю воду, не допивши її, а тутешні жителі вважають це за найстрашнішу образу свого дому.

— Справді? — здивувався Штейнгліц. — Яка дикість!

Чи жалкував Йоганн за тим, що старий не вбив Штейнгліца? Ні. Якби це сталося, він втратив би канал для проникнення в службу абверу. І Вайс вирішив, що стримуватиме майора від небезпечних подорожей. Зараз Штейнгліц був йому особливо потрібен. Тільки зберігши йому життя, використавши його в своїх інтересах, Йоганн зможе відомстити Штейнгліцу за все і за смерть цього старого з очима дитини.

І він сказав зовсім щиро:

— Пане майор, за те, що я відпустив вас самого, я вважаю, мене треба повісити.

— О!

— Можете в мене стріляти, але тепер я не відступлю од вас ані на крок.

Штейнгліц, розчулений такою відданістю, дозволив собі навіть пожартувати:

— Добре. За винятком, звичайно, тих випадків, коли моя дама вважатиме твою присутність небажаною. — Майор вперше в житті пішов на таку фривольність у розмові з людиною, що стоїть нижче за нього.

Відтоді як Йоганн побачив рідну землю, обпалену, скривавлену, розтерзану фашистами, його охопила рятівна, закрижаніла лють, якийсь мстивий спокій. Так, він тут, у безпеці, тягнеться в другому ешелоні, і за спиною в нього розвалився, насолоджуючись відпочинком, визначний німецький розвідник. І коли Йоганн вважатиме за потрібне, він запростака уколошкає його або купу таких самих фашистів з автомата. Може висадити в повітря штаб. Взяти за своє життя сотні ворожих. Може. Та не повинен. Не має права.

Від нього, радянського розвідника, зараз вимагається незмірно більше — спокій. Подвиг бездіяльності, подвиг вичікування, подвиг мовчання, коли все в ньому, кожен його нерв кричить.

Як же це так, казали: ні п'яді не віддамо!

Хто ж винен, хто?

Адже Бруно передав, передав же Бруно по рації про все!

А хіба й він, Йоганн Вайс, не повідомляв кожного тижня про зосередження на кордоні гітлерівських армій, яких збирали тут у кулак з усіх окупованих країн Європи? В своїй останній інформації він передав, що в багатьох глибинних містах Польщі з'явилися митники і прикордонники. Це означало, що вермахт прийняв кордон від прикордонних частин.

Хіба коли-небудь стихала ненависть до фашистів у радянського народу, хіба не жив радянський народ у мужньому чеканні битви з фашизмом?

Хіба хоч в когось був сумнів, що війна неминуча?

То чому ж фашисти застали його країну зненацька? Чому?

На шосе з'явилися дорожні знаки з написами: «Увага! Небезпека! Об'їзд!»

Колона, в якій вони їхали, звернула на путівець, і тепер машини тряслися на колодах настилу, пірнали у вибоїни, загрузали в низьких заболочених місцях, і весь час зліва, звідти, до липні носи шосе, долинали часті, але економно короткі кулеметні черги, глухі вибухи гранат, могутні залпи гармат.

Скоро Вайс дізнався про причину об'їзду. Виявляється, малесенький гарнізон дота перекрив кулеметним вогнем рух на шосе й веде бій з німецькою артилерією і танками.

Штабний офіцер сказав Штейнгліцу, що червоні ланцюгами приковують своїх солдатів до кулеметів і гармат. Штейнгліц іронічно порадив офіцерові виділити спеціальні підрозділи і спорядити їх слюсарним інструментом, щоб вони допомогли червоним звільнитися від ланцюгів.

Вайс помітив, що куточки сухих губів Штейнгліца ображено обвисли, він роздратований і видовище слідів переможного прориву німецької армії не збуджує, а якось навіть пригнічує його.

І справді, Штейнгліц почував себе глибоко ображеною, обійденою людиною.

Східний фронт був для нього своєрідним засланням. Його спеціальність — Захід. Але після лондонської історії його позбавили звичного поля діяльності. Він не був боягузом. Під час війни в Іспанії він пробрався в республіканські частини, боровся в них і давав інформацію про те, як ефективно ручні гранати із висадниками миттєвої дії розриваються в руках бійців-республіканців, а снаряди, не розриваючись, падають в окопи франкістів, як непоправно відмовляють кулемети, як стволи гармат лопаються після першого ж пострілу.

Усе це озброєння і боєприпаси гітлерівці продали республіканцям через підставних осіб. І Штейнгліц у бойових умовах перевірив, наскільки успішно здійснив цю таємну операцію другий відділ «Ц».

Коли Каммхубер, який розробив план убивства німецького посла в Празі і довірив неабияку роль у цій операції Штейигліцеві, запропонував йому в 1940 році вирушити у Фрейбург, щоб під час нальоту на нього гітлерівської ескадрильї «Едельвейс» зразу ж організувати докази, що це німецьке місто розбомбили французькі літаки, Штейнгліц чудово справився з дорученням. Навіть осколки німецьких бомб, витягнуті хірургами з потерпілих під час нальоту, Штейнгліц замінив осколками бомб французького виробництва; виявив, хто з німців — жителів Фрейбурга — добре розуміється на силуетах літаків, і знищив їх, як небезпечних свідків. Це була чиста, захоплююча робота, до того ж вона дала нагороди і підвищення по службі.

А що мав дати йому Східний фронт? Весь успіх припишуть собі армійські полководці, а блискавичне просування механізованих військових частин не дає змоги розгорнути сітку агентурної розвідки для серйозної диверсійно-терористичної роботи.

Штейнгліц знав, що його колеги, спеціалізовані на східних районах, давно підготували з буржуазно-націоналістичних елементів диверсійні банди, в завдання яких входило знищувати зв'язок, сіяти паніку, вбивати ні в чому не винних людей. Він знав також, що десанти цих бандитів, переодягнених у червоноармійську форму, уже закинуті сюди, на російську землю, з німецьких літаків.

Знав він і про сформований ще в кінці 1940 року полк особливого призначення «Бранденбург». Цей полк створили для проведення диверсійних актів на Східному фронті. Він був скомплектований з німців, добре обізнаних з російською мовою, його особовий склад обмундирували в радянську військову форму і видали радянську зброю.

Та все це чужі, а не його, Акселя Штейнгліца, досягнення. Груба, примітивна робота, її може виконувати кожен старший офіцер вермахту. Фельдмаршал Браухіч напхав у цей «Бранденбург» вискочок із свого почту. Хто-хто, а вони таки напевне одержать рицарські хрести за успішне виконання особливого завдання. Ну й нехай одержують! Штейнгліц вважав принизливим для себе керувати безпечними масовими вбивствами довірливих радянських солдатів та офіцерів і зовсім не хотів, щоб йому доручили командувати такою диверсійною частиною. Це заняття для армійців. Професіональна гордість матерого шпигуна, досвідченого диверсанта була уражена вже самим тим, що йому, нібито він сміттяр, доручили збирати покинуті радянські документи.

І переможне просування німецьких армій по радянській землі Штейнгліц сприймав у ці дні, як свою поразку, як крах своїх надій, як загибель кар'єри.

Спочатку Вайс не міг зрозуміти причини пригніченого настрою майора, його похмурої, сумної заклопотаності. Але поступово з гидливих, іронічних реплік Штейнгліца стало ясно, що той невдоволений своїм теперішнім становищем, обтяжений покладеним на нього дорученням, ревнує до успіхів армійців. І після того, як довелося звернути з шосе в об'їзд, він зловтішався, що ні артилерія, ні танки не можуть так довго розправитись із самотнім радянським гарнізоном, який засів у доті і затримав пересування тилових колон.

Він навіть похвалив старого, що мало не вбив його. Сказав, що росіяни, хоч вони й неповноцінні в расовому відношенні, однак, чимось нагадують йому іспанців і даремно капітан Дітріх сподівається, що шлях до Москви стане такою самою веселою прогулянкою, якою була для німецької армії дорога до Парижа.

І Вайс зрозумів, що Штейнгліц засмучений неприємностями по службі, роздратований і, в свою чергу, ладен зробити неприємність будь-кому, аби тільки вгамувати образу, завдану йому начальством.

Населений пункт, який, згідно з дислокацією, відводився для розміщення ряду спецслужб, був, як виявилося, місцем бойових дій. Радянський гарнізон, відступаючи, зайняв його і перетворив на вузол оборони.

Ця несподіванка внесла сум'яття і розгубленість у колони другого ешелону, і офіцери не знали, що їм робити. Наказано було влаштуватися в цьому населеному пункті, а як влаштуєшся, коли він у руках противника? Порушити наказ неможливо. Виконати — теж неможливо.

Порадившись, командири спецслужб розпорядилися зійти з дороги й розміщуватися поблизу населеного пункту, але в такому місці, де вогонь противника не міг завдати шкоди.

У тому, іншому житті, де Йоганн був не Йоганн, а Сашко, він у туристських студентських походах, на полюванні з батьком навчився з найменшими невигодами пристосовуватися до найрізноманітніших умов, незалежно від природи, клімату і пори року. Та й служба в армії дещо дала йому.

І зараз він у заболоченій місцевості вибрав сухішу місцинку, до купини були з бурим сухим відтінком, намітив лопатою квадрат, обкопав його з усіх боків канавою. Нарубав шелюги, виклав квадрат оберемками гілок, потім торфом, знов гілками і на цьому п'єдесталі розтягнув палатку. Розклав усередині її димне вогиище з гнилючок, викурив комарів і аж після того затягнув запоною.

Штейнгліц неподалік розмовляв про щось із Дітріхом, при цьому вони нещадно стьобали себе по обличчях гілками, одмахуючись від комарів.

Вайс доповів, що палатка готова і в ній забезпечена цілковита гарантія від комарів.

Штейнгліц запросив Дітріха.

Хотіли того обидва офіцери чи ні, але обійтися без Вайса вони не могли, хоч приймали всі його послуги як належне. Він прилаштував Дітріхів чемодан замість столу, застелив протиіпритною накидкою і навіть умудрився пристойно сервірувати. Швидко приготував на вогнищі гарячу вечерю і, стоячи навколішках — палатка ж бо низька, — обслуговував офіцерів. І, дбаючи про здоров'я свого хазяїна, наполягав, щоб той пив шнапс, а не вино, запевняючи, що комарі розносять малярію і немає кращого засобу уникнути хвороби, як пити спирт.

Дітріх ще більш, ніж Штейнгліц, піклувався про своє здоров'я й тому пив безперестану.

В палатці було темно. Йоганн спробував був знову розпалити вогнище, та від їдкого диму почало дерти в горлі і сльозилися очі. Довелося загасити вогонь. А Дітріх раз у раз занепокоєно обмацував своє розпухле від комариних укусів обличчя і неодмінно хотів подивитися на себе в дзеркало.

Йоганн узяв порожню бляшанку, напхав у неї жиру від консервованих сосисок, надрізав трошки брезентові поворозки, якими з'єднувалися полотнища палатки, встромив у жир, розпушив і засвітив, як ґноти. І вийшов чудовий каганець.

Обидва офіцери були п'яні, і кожен по-своєму.

Штейнгліц вважав випивку турніром, поєдинком, в якому він мав вистояти, зберегти пам'ять, ясну свідомість. Алкоголь — добрий засіб розслабити волю, притупити настороженість партнера, щоб викликати його на нестримну балаканину. І Штейнгліц вміло користався цим засобом, а себе привчив долати сп'яніння, і чим більше пив, тим дужче в нього боліла голова, блідло обличчя, конвульсивно сіпалася ліва брова, але очі лишалися, як завжди, уважно-тьмяні, і він не втрачав контролю над собою.

Він ніколи не відчував задоволення від сп'яніння і пив зараз з Дітріхом лише задля чемності.

До Дітріха разом із сп'янінням приходило солодке почуття звільнення від усіх умовностей і разом з тим усвідомлення своєї цілковитої безкарності. Ось і тепер він сказав:

— Слухай, Акселю, я зараз зовсім роздягнуся — залишу тільки кашкет і портупею з пістолетом, — вийду голий, підніму своїх людей і проводитиму стройові навчання. І, запевняю тебе, жодна свиня не посміє навіть здивуватися. Виконуватимуть усе, що я їм накажу. — І почав роздягатися.

Штейнгліц спробував зупинити його:

— Не треба, Оскаре, застудишся.

Дітріх через силу висунув голову за запону палатки, перевірив.

— Так, вогкувато… Туман. — Задумався на секунду й сказав, радіючи, що знайшов вихід: — Тоді я накажу всім роздягтися й командуватиму голими солдатами.

Штейнгліц буркнув:

— У нас з тобою різні смаки.

Дітріх образився. Зневажливо глянув на Штейнгліца, спитав:

— Як ти вважаєш, ми дотримуємося правил пристойності в своїх міжнародних зобов'язаннях?

— А навіщо?

— От! — зрадів Дітріх. — Добре! Сила і мораль несумісні. Сила — це свобода духу. Звільнення від усього. І тому я хочу ходити голий. Хочу бути, як наш дикий пращур.

Штейнгліц мовчки курив, обличчя його пересмикувалося від головного болю.

Вайс подав каву. Підставляючи пластмасову чашку, Дітріх сказав:

— По суті, все можна зробити зовсім просто. Якщо дати кожному по одному метру землі, то людство поміститься на території трохи більшій як п'ятдесят квадратних кілометрів. Плацдарм на п'ятдесят кілометрів! Дай папір і олівець, я полічу, скільки треба стволів, щоб накрити цю площу, скажімо, протягом години. Година — і ф'юїть, нікого! — Підвів голову, спитав: — Ти знаєш, хто придумав версію, нібито Радянський Союз дозволив частинам вермахту пройти через свою територію для завоювання Індії? — І сам же відповів з гордістю: — Я! Адже чудове прикриття, інакше як пояснити зосередження наших військ на радянському кордоні?

— Дитячий лепет, примітив, ніхто не повірив.

— Даремно ти так думаєш. Дезінформація і повинна бути неймовірно примітивною, як малюнок дикуна. — Замислився, спитав: — Ти читав заяву ТАРС від 14 червня? — Він попорпався в сумці, витяг блокнота, прочитав: — «… За даними СРСР, Німеччина так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, з огляду на що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини порвати пакт і вчинити напад на СРСР позбавлені будь-якого грунту…» — Переклад звучав механічно точно.

Штейнгліц свиснув.

— Першокласна дезінформація. Наша робота?

— Ні. — Голос Дітріха звучав сухо. — Це не робота нашої агентури. Ми вчора захопили важливі радянські документи. Уяви собі, на випадок нашого вторгнення Наркомат оборони наказує своїм військам не піддаватися ні на які провокації, щоб не викликати великих ускладнень, та й годі. В цьому я бачу вияв сліпої віри більшовиків у зобов'язання, в закони міжнародного права.

— Дурниці! — одказав Штейнгліц.

Дітріх втупився в блимаючий вогник каганця, сказав переконано:

— Нам слід зібрати їх усіх докупи. — Ї показав руками, як це робити. — Скільки під них треба — десять-двадцять квадратних кілометрів, — і всіх… — Він підняв палець. — Усіх! Інакше вони нас… — І так різко махнув рукою, що од вітру погас каганець.

Вайс знову засвітив гнотики і запитливо глянув на Дітріха.

Той, напевне, сплутавши Вайса із Штейнгліцом, взяв його за плечі, пригнув до себе й прошепотів на саме вухо:

— Акселю, ти осел! Ми влізли у війну, перемогу в якій принесуть не виграні битви, а тільки цілковите знищення більшовиків. Цілковите! Щоб жодного свідка не лишилося на землі. І тоді ми всі ходитимемо голі, всі. І ніхто не скаже, що це непристойно. — І знову спробував роздягтися, але ту ж мить звалився додолу, захропів.

Вайс разом із Штейнгліцом поклали Дітріха спати. Вийшли з палатки.

Болото курилося туманом, місяць просвічувався на небі масною плямою, кумкали жаби.

Помовчали. Закуривши, Штейнгліц вирішив за потрібне пояснити Дітріхову поведінку:

— Вчора капітан понервувався: допитував двох поранених радянських офіцерів, вони поводились, як хами, — визивно. Оскар ткнув одному з них в око сигарету, а той йому зухвало пообіцяв зробити з Берліна попільницю. А один полонений ударив головою йому в живіт. По суті, нічого такого від них і не вимагали: повернутися до своїх і запропонувати оточеній частині капітулювати. Могли б зрештою і обдурити. Дивна поведінка… — Потягнувся, позіхнув. І раптом похитнувся, встиг схопитися Вайсові за плече, признався: — Шнапс у ноги вдарив. — І поліз у палатку спати.

18

На другий день підрозділ майора Штейнгліца приступив нарешті до своїх прямих обов'язків.

У великій, госпітального типу палатці за розкладним столом чотири солдати, серед них і Вайс, сортували документи. Часто траплялися зіпсовані, залиті кров'ю. Такі документи кидали в сміттєві кошики з різноколірного дроту.

Нумерували печатки і штампи після того, як з них було зроблено відбиток на аркуші паперу, і складали у велику скриню.

Карти, коли на них не було ніяких позначок, викидали, а коли були позначки або написано щось рукою, — передавали єфрейторові Вольфу. Той старанно вивчав кожну таку карту і деякі з них, обережно склавши, ховав у портфель, у звичайний цивільний портфель з ременями і двома пласкими замками.

Солдати-канцеляристи працювали з чиновницькою заповзятливістю, і розмови вони вели мирні: про своє здоров'я, про листи з дому, про ціни на продукти, одяг, взуття. І, сортуючи, переглядаючи папери, вони періодично витирали пальці гумовими губками, змоченими дезинфікуючою рідиною, щоб не підхопити інфекції. І якби не це, не їхні мундири та жовте світло в целулоїдових віконцях палатки, все схоже було б на звичайну канцелярську контору й ні на що інше.

Вольф, виявивши заплямовані кров'ю папери, казав усім:

— Панове, нагадую: будьте уважні й викидайте неохайні папери, які не мають цінності.

За ці кілька діб табір на болоті перетворився на акуратне військове містечко: скрізь прокладено доріжки з колод, стоять стовпи з покажчиками, штабні палатки обкопані траншеями, насоси день і ніч відкачують з траншей воду. Навіть комарів стало менше після того, як у повітрі розпилили якусь їдку рідину, пристосувавши для цього ранцеві вогнемети.

І не тільки офіцери, а й солдати. мали підкреслено охайний вигляд, начебто й не було в них під ногами зміючої, грязької безодні, непролазного багна, трясовини.

Містки з перилами з білих березових стовбурів, такі видимі вночі, настили для транспорту, лінії дротів зв'язку, акуратно укладені на торфові бруски або підняті на бамбукових жердинах, — усе це й багато чого іншого свідчило про досвідченість, майстерність, армійське вміння, дисципліну штабних команд, про їхнє чудове матеріальне оснащення. І тільки одне було безглузде — ці тилові служби розмістилися в болоті, а не на сухому пагорку за кілька кілометрів від пункту, призначеного для дислокації.

Мотомеханізовані з'єднання німецької армії стрімко й глибоко кліщами вгризалися в тіло країни, безбоязно залишаючи у себе в тилу оточені, ізольовані і покремсані в нерівних боях острівці радянських гарнізонів: їх залишали на розтерзання спеціальним частинам, щедро спорядженим всіма найновішими засобами знищення.

За даними німецької розвідки, в населеному пункті Кулички спочатку зайняли оборону кілька танків і близько півроти прикордонників, але поступово кількість радянських солдатів збільшувалася. Кожної ночі до Куличок із відчайдушними боями проривалися все нові бійці, хоч кожного разу при прориві до гарнізону Куличок майже половина їх гинула.

Німецьке командування вважало таке винищення ворога економічним. Для знищення гарнізону підійшла артилерійська частина, і все було підготовлено. Старанно розрахували, скільки треба боєприпасів на відповідну площу, із кількох стволів вони повинні бути випущені, і гармати вже стояли в належному порядку навколо плацдарму. Та однак, незважаючи навіть на те, що своїм вогнем радянський гарнізон не давав німецьким частинам просуватися по шосе, німці не поспішали із штурмом, чекаючи на підхід танків.

Штейнгліц і Дітріх не сиділи склавши руки. Вони часто виїздили на вогневі позиції, щоб спостерігати поведінку противника, але оскільки спеціальності в них були різні, то й цікавили їх різні сторони цієї поведінки.

Вайсові довелося перепинити роботу в канцелярській палатці, щоб супроводити Штейнгліца в його поїздках.

Було відомо, що радянські танкісти в Куличках, коли в них скінчилося пальне, закопали свої машини в землю. І ніхто не побоювався раптового прориву танків з боку оточення гарнізону.

Та однієї ночі, коли Штейнгліц і Дітріх, як завжди, проглядали в стереотруби із спостережного пункту спеціально залишене дефіле, до. якого запекло й відчайдушно пробивалися крізь кулеметний вогонь розрізнені групки радянських солдат, рантом у бік шосе, стріляючи з гармати й кулемета, рвонувся самотній радянський танк.

Ту ж мить пролунали залпи, і точно пристріляні по секторах батареї підбили танк.

Штейнгліц і Дітріх наказали солдатам взяти в загиблих танкістів документи. Вони правильно розміркували, що для цієї машини, очевидно, було зібрано останні залишки пального і екіпаж дістав завдання пробитися до більшого радянського з'єднання не стільки по допомогу, скільки по те, щоб одержати наказ, як діяти гарнізонові далі: відступити чи захищати цей плацдарм до кінця.

Такі накази і запити про них уже не раз попадали до рук офіцерів абверу. До того ж німецькі радисти багато разів перехоплювали в ефірі звертання оточеного гарнізону до вищих штабів.

Солдати, послані до розбитого радянського танка, не змогли виконати наказ: обложений гарнізон відкрив такий вогонь, що троє німців були зразу ж убиті, а двоє, поранені, ледве приповзли назад.

З наступних п'яти солдатів не повернувся жоден.

Якщо обложений гарнізон охороняє підбитий танк, не шкодуючи дорогоцінних боєприпасів, значить, він має документи, які ні в якому разі не повніші попасти ворогові до рук.

Нову п'ятірку солдатів примусили повзти до танка тільки під погрозою розстрілу. І знову троє були одразу вбиті. Двоє проповзли не більш як десяток метрів і зарилися в болото, лежали, не наважуючись підвести голови.

Небо, ясне, зоряне, заболочена рівнина в скалках бакаїв, сріблиться верболіз, тиша. А там, під пагорком, височіє темне груддя двобаштового радянського танка в сталевому рваному дранті пробоїн від німецьких снарядів.

На спостережному пункті, в чистенькому, чепурному дзоті, обшитому світлим тесом, сидять на складаних стільчиках німецькі офіцери. Яскраво горить електрична лампа, на столику судки термоси з гарячою вечерею, на колінах в офіцерів паперові серветки, вони їдять і розмовляють про їжу.

Армійський офіцер шанобливо слухає Штейнгліца. Майор розповідає про особливості іспанської, англійської, французької, італійської кухонь. Розповідає він докладно, з цілковитим знанням усіх кулінарних тонкощів. Він добре знає ці країни, був там резидентом.

Дітріх зрідка ліниво докидає свої зауваження. Він теж знавець європейських кухонь, навіть більш обізнаний, ніж Штейнгліц: він багато подорожував і зупинявся в найкращих готелях. Штейнгліц не міг собі цього дозволити. Адже він бував за кордоном не задля розваги — виконував агентурні завдання, працював. І завжди, навіть здійснюючи найвідповідальніші операції, намагався зекономити на свою користь якомога більшу суму з коштів, відпущених йому на проведення тієї чи іншої операції. І коли готувався до неї, досконально продумуючи всі її деталі, він не менш старанно прикидав, як вигадати більше для себе, хоч заздалегідь був відомий розмір належної грошової винагороди і він завжди одержував її від начальника другого відділу «Ц» або готівкою, або у вигляді чека.

Армійський офіцер сказав, що викликав танк, години через дві він підійде і тоді можна буде наблизитись до підбитої радянської машини, щоб забрати в мертвих танкістів документи. А поки що лишається терпляче ждати.

Вайс, як це стало тепер звичаєм, мовчки прислуговував офіцерам. Міняв тарілки, розкладав м'ясо, наливав вино в похідні пластмасові стопочки, краяв хліб; підігрівав на електричній плитці галети з тмином і консервовану, залиту смальцем ковбасу в пласких банках. І, спритно роблячи все це, міркував, як йому слід зараз діяти. Півтора десятка німецьких солдатів не досягли мети, і мало шансів досягти її. Риск дуже великий. Чи має він право рискувати?

Йому казали вдома: твоє життя тенор тобі не належатиме. Це не твоє життя, коли од нього може залежати життя інших. І якщо ти необачно, непродумано підеш назустріч загибелі, то загинеш не тільки ти, а можливо, й ще багато радянських людей: вони стануть жертвами фашистських диверсій, підступних задумів, які ти міг би відвернути. Життя хорошого розвідника часом дорівнює іксові, помноженому на велике число, а за ним — людські і матеріальні цінності. Та коли цей розвідник тільки те й робить, що грається власним життям, чваниться своєю особистою хоробрістю, він нічого, окрім шкоди, не дасть. Адже сам по собі він нічого не важить, хоч би як пиндючився, хоч би якою ефектною, героїчною здавалась йому власна загибель. Розвідником має керувати глибоко і далекоглядно виправданий розрахунок. І розумна бездіяльність за певних обставин незмірно цінніша за якусь там поквапну і непродуману дію, нехай хоч яку відважну на перший погляд, але спрямовану на розв'язання лише найближчого, часткового завдання, і, непродумано зважившись на цю дію, забувши про головне, він перестає бути для противника небезпечним. Він стає мертвим радянським розвідником, а якщо попаде в руки ворога живим, його катуватимуть, аби дізнатися про все, пов'язане з його попередніми ділами.

Як же повинен у даній ситуації діяти Йоганн? Звичайно, він може загинути, взявшись добратися до радянського танка. Але ж не обов'язково він загине. А коли доповзе, то влізе в танк і знищить пакет, який, безперечно, передали одному з танкістів. Якщо гарнізон зібрав усе пальне, аби тільки танк прорвався, якщо до нього, рискуючи залишитись без боєприпасів, не дають підійти, значить, пакет дуже важливий, від нього залежить життя багатьох, певно, не менш як тисячі радянських солдатів і офіцерів. Отже, пропорції зараз такі: один до тисячі.

І хоч Йоганнові заборонено рискувати собою, при такому співвідношенні він, мабуть, має право на риск. Є ще одна обставина, на яку він не може не зважати. Довготерпіння його не безмежне. Скільки ж можна споглядати з непричетним виглядом скривавлену, обпалену землю Батьківщини, дивитись, як убивають радянських людей, і догідливо прислуговувати вбивцям так, нібито нічого іншого в нього й на думці нема! Він повинен дати собі перепочинок, хоч на кілька хвилин вирватися з цього нестерпно бездіяльного, повільного існування. Лише кілька хвилин дії — і він знову знайде в собі силу волі, спокій, здатність прикидатися. Кілька хвилин — це так небагато, і потім він знов, як і раніше, буде вичікувати, вичікувати без кінця й краю. Ну, може він собі це дозволити? І нічого з ним не скоїться, він буде дуже обережний і зуміє доповзти до танка. І не про себе одного він думає: він хоче знищити пакет, щоб врятувати людей. Ну, що тут поганого? Він знищить пакет і зразу ж повернеться, і знову все піде так, як і досі. Ні, навіть не так: він стане ще гнучкішим, ще хитрішим, ще обережнішим і терплячішим.

Йоганн розклав на тарілки акуратні шматочки гарячої шинкової ковбаси і паруючу картоплю, налив у пластмасові стопочки залишки коричневого рому, зняв фартух, поправив пілотку.

— Пане майор, якщо я зараз більш не потрібен, дозвольте мені взяти документи з підбитого радянського танка. — Усе це він сказав таким тоном, яким запитував: «Ви дозволите підлити вам соусу?»

Штейнгліц, з відомих тільки йому міркувань, не захотів показати, яке важливе для нього це прохання. Що ж, солдат хоче вчинити подвиг — це природно і навіть обов'язково для німецького солдата. І майор, не підводячи очей від тарілки, мовчки кивнув головою.

Йоганн зняв із стіни брезентову сумку, з якої стирчали довгі дерев'яні ручки гранат, каску і автомат армійського офіцера, надів усе це на себе й, козирнувши, вийшов з бліндажа.

19

Небо похмурніло, затяглося обрідними хмарками, та блекле світло його, як і раніше, чітко освітлювало кожен горбочок. Було тихо, сонно, сіро, понуро. Трава застигла в прохолодній росі.

Йоганн уважно оглянув болото. До танка найбезпечніше добиратися не по прямій, а зигзагами: від падини до падини, від купини до купини, від горбочка до горбочка. Прикинув і запам'ятав орієнтири, щоб не збочити з потрібного напрямку.

Він поповз, як тільки проминув окоп бойової охорони, і, здавалося, не до танка, а вбік од нього. Змушував себе часто відпочивати, повзти повільно, звиваючись, як плазун, вдавлюватися у землю, тертись обличчям об траву. Наказував собі боятися найменшого тріску гілочки, ледь чутного брязкоту заліза, кожного шереху, бездиханно завмирати, як не завмирає навіть найпослідущий боягуз, коли він просто божеволіє зо страху. Та саме розум наказував Йоганнові поводитись так, як поводиться людина, що нестямно боїться смерті. Йоганн теж боявся, але боявся не смерті: він боявся втратити життя, яке йому не належало. У нього було таке відчуття, нібито він піддає смертельній небезпеці не себе, а найдорожчу йому людину, життя якої незрівнянно значніше, важливіше, ніж його власне. Вони її довірили Йоганнові Вайсу, а він не виправдав цього високого довір'я. І він тремтів за цілість цієї людини і робив усе, щоб врятувати її, вберегти від величезної небезпеки, якій піддав її Йоганн Вайс.

Він повз дуже повільно, безсоромно боягузливо, Старанно, боязко вибираючи найменше прикриття. І, напевне, офіцерам набридло стежити за ним в стереотрубу, а Штейнгліц відчув навіть щось схоже на конфуз: який же боягуз його хвалений шофер! Та звичайно, їм набридло стежити в стереотрубу за Вайсом, який повз, наче сіра мокриця, за цим боягузом, що ганьбить мундир німецького солдата. І добре, якось легше, коли за тобою не стежать.

Йоганн глянув на світні стрілки годинника. Виявляється, він тільки трохи більше двох годин безупинно й повільно тягне себе по болоту, раз у раз зупиняється й знову повзе в тиші, у вогкості, в багнюці. І в цю мить пролунав постріл, перший постріл, і всім тілом відчув Йоганн, як ударилася об землю куля радянського снайпера. А потім почалося полювання на Вайса. Поки стріляв один снайпер, німці мовчали, та коли пролунали короткі кулеметні черги, на них, немовби знехотя, відповіли безприцільними довгими чергами, а потім рішуче стукнув міномет — один, другий.

Йоганн, уже збираючи останні сили, зигзагоподібними кидками чимраз ближче й ближче підбирався до танка, і чим коротшою ставала до нього відстань, тим довшими ставали черги радянського кулемета. Йоганн побачив, як біля самого його обличчя немовби пробігли ланцюжком польові миші — це черга лягла біля його голови. Він завмер, потім почав перекочуватися, потім знову повз: кидок вправо, кидок вліво, два кидки вліво, один вперед. Якщо й поранять, то хоч не в голову, не в серце. Тоді він все-таки доповзе і встигне зробити те, що він мусить зробити.

І ось Йоганн лежить прикритий танком.

Пахне металом. В кількох місцях зяють рвані пробоїни, і з них кисло й гостро відгонить пороховим гаром.

Передній люк відчинений, з нього звісилося нерухоме тіло. Йоганн прожогом перекинувся в люк, кулеметна черга безпечно вдарила по броні, начебто жбурнули жменю гальки, та не встиг він цього подумати, як біль обпік його: куля пробили ногу.

Йоганн не схотів гаяти часу він і потім встигне скинути чобота, перев'язати рану. Втягнув мертвого танкіста в люк, швидко оглянув його кишені. Пакета немає. Біля важеля скорчився ще один танкіст — мертвий, залитий кров'ю. Присвічуючи собі в темряві запальничкою, Йоганн оглянув і його кишені. Нічого, ніяких паперів. Може, в халяві? Йоганн нахилився, і раптом залізо сковзнуло по його голові й ударило по плечу.

Йоганн діяв так, як його вчили діяти в подібних випадках. Він не схопився, хоч інстинкт підказує людині зустрічати небезпеку стоячи, а вміло звалився на спину, зігнув ноги, притис їх, щоб захистити живіт і груди, і, раптом розпрямився, з величезною силою вдарив обома ногами.

Біль у ключиці і перебитій нозі на мить кинула його немов у чорну яму. Отямився він від нового болю: танкіст, який лишився живим, бив його головою об сталеву підлогу, пробував душити слизькими від крові руками. Йоганн відірвав од себе його руку, затис під пахвою і різко перевернувся, стараючись вивернути руку з суглоба. Тепер він лежав на танкісті, але задихався, не міг вимовити й слова і відпочивав, щоб зітхнути, щоб хоч що-небудь сказати. Потім настійливо, владно заговорив:

— Зрозумій! Я свій. — Зітхнувши, Йоганн сказав: — А тепер слухай! — І почав виразно, немов диктуючи, твердити: — За двадцять кілометрів від Куличок на північний захід Висілки, база пального. — Звелів: — Повтори! Ну, повтори, тобі кажуть… І запам'ятай. Тепер де пакет? Адже є пакет?

Танкіст потягнувся за пістолетом. Йоганн сказав квапливо:

— Не треба… Прийде фашистський танк. Зрозумів? Танк. Треба знищити пакет.

Танкіст опустив пістолет.

— Ти хто?

Йоганн подав запальничку.

— Пали.

Танкіст відповз від Йоганна й, не опускаючи пістолета, вийняв пакет, чиркнув запальничкою, підніс полум'я до пакета, спитав:

— А хто про базу сповістить?

— Ти!

— Виходить, мені назад, до своїх?

Йоганн кивнув.

— Можеш не добратись, уб'ють, і пакет залишиться при тобі. Зрозуміло?

Танкіст, повагавшись, промовив:

— У мене ще карта з нашими вогневими позиціями і мінним полем. Палити?

— Давай її сюди.

Танкіст навів пістолет. Йоганн спитав:

— А що карта є?

— Яка?

— Така сама, тільки чиста.

— Припустімо…

Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:

— Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.

— Та ти хто?

— Давай карти, — знову звелів Йоганн. — У тебе ж пістолет!

Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:

— Світи!

Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.

Танкіст, опустивши пістолет, стежив за його роботою. Похвалив:

— Здорово виходить! — І знову спитав: — Та хто ж ти?

Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:

— Повісь на нього планшет.

Танкіст виконав його наказ.

— А тепер, товаришу, — голос Йоганнів здригнувся, — прощавай…

Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:

— Візьмеш з собою ось його.

— Та він мертвий.

— Метрів сто протягнеш, потім залиш — німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.

— А ти? — спитав танкіст.

— Що я?

— А ти ж як?

Йоганн трохи підвівся, обмацав себе.

— Нічого, якось поповзу.

— Тепер мене слухай, — сказав танкіст. — Я поповзу, ти — за мною, бий услід з автомата. Картинка вийде ясна. Може, зустрінемося. — І танкіст знову повторив — То не хочеш сказати, хто ти?

— Не не хочу, а не можу. Зрозумів?

— Ну що ж, товаришу, давай руку, чи як! — І танкіст простягнув свою.

Виліз із люка, витяг тіло загиблого товариша й поповз, поклавши його на спину.

Через кілька хвилин Йоганн виліз за ним. Старанно прицілився з автомата й почав бити трохи праворуч частими чергами, встиг навіть кинути вбік гранату. А потім німці відкрили вогонь — могутній, вступили мінометні батареї, поруч розірвалася міна, гаряче і якесь важке повітря підкинуло Йоганна, жбурнуло, і нестерпним болем насунула пекуча, липка темрява. Очевидно, вже непритомний, він все-таки приповз до танка, сховався під його захистом.

20

Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.

Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне — не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.

За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими — ротенфюрер Барч.

Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його робота. Його перекладали з палати в палату, з ліжка на ліжко, аби він міг чути, про що марить фронтовик. Або що він потім розповідає про бої.

Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стількихарактер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.

Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.

Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.

В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.

Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.

Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:

— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

— Не ти його, то він би тебе.

— Але ж він і так був увесь зранений.

— Росіяни живучі.

— Але він просив не вбивати.

— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

— А коли який-небудь попросить?

— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.

— Так, — обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

— А де той? — І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

— Я своїх ворогів ненавиджу.

— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?

Барч відповів туманно:

— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…

— А тобі скільки їх треба?

— Я б узяв п'ять-шість.

— Чому не десять-двадцять?

Барч зітхнув:

— Коли б батько ще прикупив землі… А поки що, ми розрахували, п'ятьох-шістьох вистачить. Все-таки їх доведеться утримувати. У нас скотарська ферма в Баварії, і вигідніш годувати зайву худобу, аніж зайвих робітників. — Почванився: — Я закінчив у тридцять п'ятому році агроекономічну школу. Батько й тепер радиться зі мною, куди вигідніше вкладати гроші. В роки кризи батько їздив пожирувати до міста. — Показав на долоні: — Отакенький шматочок шпику — і, будь ласка, дівчина. Мати знала. Ключі від комори ховала. Батько зробив відмичку. Він і тепер ще бадьорий.

— Краде шпик для дівчат?

— Узяв двох із жіночого табору.

Вайс промовив мрійливо:

— Хотів би я все-таки з тобою на фронті зустрітися, дуже хотів би…

Барчу ці Вайсові слова не сподобалися, він змовк, одвернувся до стіни…

Під час операції і болючих перев'язок Йоганн поводився, мабуть, не дуже розумно. Він мовчав, зціпивши зуби, облипаючись потом від нестерпного болю. І ніколи не скаржився лікарям на слабість, нездужання, не випрошував додаткового, посиленого харчування і ліків, як це робили всі поранені солдати, щоб підіслати додому або продати на чорному ринку. Він надто відрізнявся від інших, і це могло викликати підозру.

Барч розповідав, що в Чехословаччині він міняв найпаршивіші медикаменти на годинники, брошки, обручки й навіть купував за них жінок, використовуючи безвихідне становище тих, у кого хворів хтось із близьких людей. Місця на медикаменти треба мало, а одержати за них можна дуже багато. Він сказав Вайсові по секрету, що відповідні служби вермахту мають наказ одразу ж вилучати всі медикаменти на захоплених територіях. І не тому, що в Німеччині не вистачає ліків, а для того, щоб сприяти скороченню чисельності населення на цих територіях. І Барч позаздрив своєму шефові Фішеру, під контролем в якого всі медикаменти, які надходять у госпіталь: Фішер чималу частину їх сплавляє на чорний ринок. На нього працюють кілька солдатів з підозрілими пораненнями — в кисть руки. Вони знають, що, коли приховають хоч пфеніг з його виручки, Фішер може в перший-ліпший момент передати їх військовій поліції.

Потім Барч сказав шанобливо, що ніхто так добре, як Фішер, не знає, коли й де готується наступ і яких втрат зазнає німецька армія.

— Звідки йому знати? — усумнився Вайс. — Брешеш ти все!

Барч навіть не образився.

— Ні, я не брешу. Фішер — неабиякий чоловік. Він відповідно до встановлених норм складає список медикаментів, необхідних для кожної військової операції, і потім відсилає звіт про витрачені медикаменти, кількість яких зростає відповідно до втрат. А також актує не повернене госпіталям обмундирування.

— Чому не повернене? — здивувався Вайс.

— Дурень, — сказав Барч. — Що ми, солдат голих ховаємо? У нас тут не концтабір.

Це одверте Барчове натякання аж наче зціляло Йоганна.

Його рани заживали не зовсім добро. Через сепсис близько трьох тижнів трималася висока температура, і він змушений був втрачати всі свої душевні і фізичні сили, щоб не загубити під час непритомності тієї часточки свідомості, яка допомагала йому і в маренні бути абверівським солдатом Вайсом, а не тим, ким він був насправді.

Під час болючих перев'язок поранені кричали, верещали, вили, а деякі навіть силкувалися вкусити лікаря, і це вважалося нормальним, й ніхто не вбачав у цьому чогось негожого.

Йоганн терпів під час обробки ран, ні разу не застогнав, не зойкнув, хоч біль був просто нестерпний. А на це теж потрібні були сили, яких у нього вже майже не лишилося. І все-таки він з нечуваною впертістю тримався й тут, у перев'язочній, коли в цьому не було аніякої потреби. Хто зна, можливо, ця безглузда боротьба із стражданнями була доцільна, бо інакше Йоганн по ночував би себе людиною.

І він став повільно повертатися до життя.

Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.

І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.

А тут ще Йоганн дізнався від поранених, що гарнізон, оточений у Куличках, був атакований після могутньої артпідготовки і повністю знищений.

Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.

Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!

Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.

І танкістові теж було все ясно — він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.

Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.

Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.

І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.

Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.

Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.

Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений танкіст звалив на себе пораненого товариша, в якого був планшет з картою, і поповз назад, до своїх. Та вогонь був дуже сильний, танкіст злякався й покинув пораненого. Не знаючи завдання й того, що карта фальшива, він повинен був узяти планшет. Але не зробив цього і був розстріляний.

На цей допит Дітріх запросив і Штейнгліца. І Штейнгліц діловито допомагав добиватися в особіста признання. Потім послали солдата перевірити зізнання, і солдат доповів, що в указаному місці справді закопано труп розстріляного танкіста.

І обидва офіцери переконалися, що полонений сказав їм правду.

Поки перевіряли його показання, особіст встиг трохи передихнути. А коли знову почали допит, він накинувся на Дітріха і вп'явся зубами йому в щоку, ще раніше зміркувавши, що цей жіночний, вилощений контррозвідник мас тремтіти за свою зовнішність. І Дітріх, люто захищаючись, вихопив пістолет і впритул застрелив особіста, чого той і домагався, на що надіявся, уважно стежачи за цими двома фашистськими офіцерами й вірно розгадавши дошкульне місце одного з них.

Штейнгліцу було не до сварок з Дітріхом, хоч той і знищив необачно такого цінного полоненого. Зараз вони мусили триматися один одного. Адже вони обидва повірили дезінформації противника і обидва в однаковій мірі відповідають за це. Які вже тут сварки, треба швидше виплутуватися. І, мабуть, навіть краще, що полонений мертвий. Нема ніякої потреби записувати його показання. Не змовляючись, вони написали зовсім інше: після того, як карта попала німцям у руки, противник змінив розташування вогневих позицій і перемінував поле. Ось які «показання» дав полонений. І оці його «показання» обидва абверівці скріпили своїми підписами, що одночасно надовго скріпило їхню тепер уже вимушену дружбу.

Що ж до Вайса, то з ним усе було ясно: за свій безперечний подвиг солдат заслуговує медалі і звання єфрейтора. А із загальновійськовим командиром, котрий керував знищенням оточеного ворожого гарнізону, домовитись неважко, з ним можна поладнати.

Німецькій розвідці було відомо з радіоперехоплень, що радянська ставка наказувала своїм офіцерам і генералам будь-що утримувати зайняті ними рубежі навіть в умовах глибоких флангових обходів і охватів. Мала німецька розвідка й директиву наркома оборони від 22 червня, в якій він вимагав від радянських військ тільки активних наступальних дій, але водночас, наказував «і далі до особливого розпорядження наземним військам кордон не переходити». А фашистські армії уже вторглися на територію Радянської країни і з кожним днем просувалися все далі й далі.

Якби армійський генерал доповів, що абверівці Штейнгліц і Дітріх повірили дезінформації противника, не відкинули його задуму, то, щоб відомстити генералові, вони могли позбавити його лаврів переможця, сповістивши куди слід, що розгром ворожого гарнізону треба приписати не оперативному досвідові генерала, а відсутності такого досвіду в противника. І якщо генерал має й далі просуватися по ворожій території отакими методами, тобто бити по тих ділянках, де не було жодної батареї, то йому слід керувати не військовою частиною, а похоронною командою.

Справедливо оцінивши «корисну» роботу Штейнгліца і Дітріха й вислухавши у відповідь оцю їхню контраргументацію, генерал вирішив за найрозумніше представити обох абверівців до нагороди. І Штейнгліц, користуючись нагодою, розхвалив генералові подвиг свого шофера. Бо тільки той подвиг і був безперечний в усій оцій сумнівній історії, і заохочення шофера немовби осяяло ореолом вірогідності нагороду Штейнгліца.

Після того як Фішер зачитав наказ про нагородження Вайса медаллю і присвоєння йому звання єфрейтора, Барч почав ставитись до Йоганна з більшою довірою.

Фішер, збираючи потрібні відомості, раз у раз переміщував Барча з ліжка на ліжко, з палати в палату, щоб він завжди знав про настрій того чи іншого пораненого.

Та Барч отупів від довгого лежання, і йому важко було складати письмові звіти. І коли з'ясувалося, що єфрейтор абверу Вайс не тільки має чудовий почерк, а й доладно пише, Барч вирішив використати його як свого помічника в письмових звітах.

Вночі санітари перекладали Вайса і Барча на лікарняні ноші й привозили в порожню палату, спеціально відведену для того, щоб там можна було поговорити без свідків. Вставши з ноші і з насолодою розминаючись, Барч казан Вайсові, про що слід писати у знітах, причому кожного разу підкреслював, що фрази повинні бути не тільки красивими, але й енергійними. Він навіть замовив спеціальну дощечку, щоб Вайсові зручніше було писати лежачи. І ось Йоганн лежав на своїх ношах і писав за Барча рапорти, поклавши папір на цю дощечку. Поступово їхні ролі стали мінятися. Вайс казав, що йому потрібні матеріали більш різнобічного характеру, ніж ті, які повідомляв йому Барч, інакше він не зуміє добре скласти звіти про плодотворну роботу політичної адміністрації госпіталю. Можливо, ці матеріали й не цікавили начальство Фішера, проте вони потрібні були Олександрові Бєлову.

Ще корисніші відомості почерпнув Йоганн, розмовляючи з пораненими. В госпіталі лежали солдати найрізноманітніших родів військ. Йоганновими сусідами по палаті були солдати метеорологічної служби і бортмеханік з бомбардувальника. І ось із розмов з метеорологами Йоганн зрозумів, що німці педантично пов'язують із станом погоди дії не тільки авіації, але й мотомеханізованих частин. З того, звідки негайно вимагали прогноз погоди на тій чи іншій території, можна було точно встановити напрямок гаданих наступальних операцій. Німці закидають метеорологів-розвідників у наші тили — особливо багато в ті райони, на які націлені удари. Дізнався про все це Вайс, розізливши солдатів своїми насмішками. Казав, що ні до чого метеорологам бойова зброя. Замість автоматів їх треба озброїти парасольками. Слід би також позабирати в них пістолети, а кобуру залишити — нехай буде для термометрів, і каски треба відібрати — їх з успіхом замінять на головах відра водомірів. І взагалі навіщо потрібна ця метеослужба? Хіба що для того, щоб офіцери і генерали знали, коли їм слід брати плащі, виходячи з дому, а коли не слід.

Слухати все це пораненим було прикро, і вони дуже серйозно захищали свою професіональну воїнську честь, грунтовно доводили Вайсові, як він помиляється, недооцінюючи роль метеорологічної служби в перемогах вермахту, І чим переконливіше вони заперечували Вайсові, тим краще уявляв він німецьку систему метеослужби.

Не лишав Вайс поза увагою і свого найближчого сусіда по ліжку, бортмеханіка. Постійною турботою, послужливістю він так привернув до себе цього понурого й замкнутого чоловіка, від якого раніше ніхто й слова не чув, що той потроху розговорився. Вайс був уважний, терплячий та співчутливий співрозмовник і зміг багато чого вивідати в бортмеханіка.

Бомбардувальник «Ю-88», на якому літав бортмеханік, повертаючись після операції, розбився за лінією своїх військ, тому що в баках не вистачило пального.

Довідкові дані німецьких військово-повітряних сил про дальність польотів бомбардувальників не відповідають справжнім можливостям літаків.

Та ніхто не наважується внести виправлення в довідники, бо шеф авіації Герінг — друга особа в імперії. Бойові вильоти плануються за довідниками, затвердженими Герінгом, і екіпажі змушені брати менше бомбове навантаження, ніж треба, або ж скидають бомби, не долетівши до цілі. Тільки окремі, найдосвідченіші екіпажі, віртуозно економлячи пальне, можуть виконувати завдання з належним бомбовим навантаженням. Усі про це знають, і тепер вирішено збудувати аеродроми ближче до лінії фронту, щоб мати змогу скидати бомби в глибоких тилах. Прицільне бомбометання з пікіруючих бомбардувальників добре забезпечує успішні дії наземних військ, але підготовка штурманів і пілотів для пікірувальників забирає багато часу. До того ж для стратегічного знищення великих площ нема потреби в прицільному бомбометанні. От генштаб і вирішує зараз, що робити: випускати більше важких бомбардувальників чи створити бомби величезної руйнівної сили. Очевидно, схиляються до того, що необхідно створити пекельну бомбу, яка замінить тисячі звичайних.

Усе це Вайс вивідав не зразу, а поступово, день у день обережно граючи на самолюбстві бортмеханіка.

Спочатку він співчутливо сказав, що розуміє стан бортмеханіка: адже це ганьба — гепнутися на своїй території, та ще після того, як бомбардувальник цілий вирвався і з-під зенітного вогню, і від радянських винищувачів. І бортмеханік, захищаючи власну честь, дуже докладно пояснив Вайсові, чому його літак зазнав аварії.

Про те, де базуються аеродроми бомбардувальників, Вайс дізнався ось як. Одного разу в палаті зайшла розмова про переваги тиловиків. І Вайс голосно позаздрив бортмеханікові. Як добре, безпечно служити в бомбардувальній авіації, адже вона базується в глибокому тилу, та ще поблизу населених пунктів, не то що винищувачі: ті завжди ближче до лінії фронту. І бортмеханік одразу ж і дуже обгрунтовано відкинув Вайсові слова.

Іншим разом Вайс, виявивши глибоку обізнаність з воєнною історією мало не з стародавніх часів, захоплююче розповів про велику боротьбу між снарядом і бронею. Бортмеханік, щоб не лишатися в боргу, продемонстрував не менш глибокі знання в галузі авіації. Розвиваючи думку про закономірність протиріч між способами повітряного транспортування і засобами руйнування, він розповів про два напрямки в сучасній авіаційній стратегії і пояснив переваги й недоліки кожного з них. Сам він вважав перспективнішою бомбу — бомбу гігантської руйнівної сили. Якщо ж її не вдасться створити, переможуть прихильники бомбардувальника, здатного нести більшу кількість звичайних бомб.

Одне слово, Вайс трудився, і досить успішно, всіма способами наводячи співрозмовника на певні висловлювання так само, як штурман наводить літак на певну ціль.

Та цим його діяльність не обмежувалася. Вайс постарався, щоб Фішер узнав, хто складає за Барча звіти таким чудовим стилем і переписує їх не менш чудовим почерком, і скоро одержав доручення, якого й домагався. Тепер він допомагав Фішерові складати звіти про витрачені медикаменти й вимоги на перев'язочні матеріали та медикаменти для польових госпіталів відповідно до масштабів намічених командуванням бойових операцій.

Ніщо не додає людині стільки душевних та фізичних сил, як думка, що вона живе, працює недаремно. Поступово Вайс перейшов у розряд одужуючих, став навіть потрошку підводитися з ліжка, а потім і ходити.

Тут, у госпіталі, поки він лежав на своїй чистій постелі, Йоганн дістав цікаві відомості. І дістав їх без особливих зусиль, перебуваючи в умовах майже комфортабельних. А його так зване «прикриття» було таким міцним і переконливим, що він почував себе немовби захищеним непроникною бронею. Не раз він згадував про своїх прозорливих наставників, які твердили, що результати роботи розвідника видно не зразу. Та яке потрібне феноменальне, ні на мить не слабнуче напруження волі, всіх духовних, людських якостей, щоб талановито відповідати всяким, навіть найтоншим особливостям обстановки, в якій живе, діє, бореться розвідник!

Хоч би які мудрі були наставники, настає момент, коли виконувати їхні поради стає дуже важко, і тоді виникає найбільша з усіх небезпек, з якими стикається розвідник.

Ця небезпека — нетерпіння.

Зібрано дорогоцінні відомості, і необхідно якомога швидше передати їх своїм. Несила більше берегти їх, адже вони такі важливі для перемоги, адже вони потрібні людям сьогодні, зараз!

Оце нетерпіння стало вогнем пекти Йоганна, й чим. більше збиралося в нього матеріалів, чим значніші вони: були, тим дужче спалювало його душу нетерпіння.

І знову він немов почув застуджений і такий рідний голос Бруно, його останні слова, його запоміг: «Що б там не було — вживатися».

Вживатися… І знову приходила нескінченна безсонна ніч, і Йоганн, щоб позбутися спокуси, знову повторював те, чого вчили його наставники.

Розвідник — насамперед дослідник, він повинен бачити взаємозв'язок часткового і загального, вміти узагальнювати окремі явища, щоб передбачити можливість виникнення подій, що випливають з них. Кожна випадковість зв'язана з необхідністю, випадковість — форма виявлення необхідності. Тому так важливо бачити зв'язок і взаємодію явищ. Без окремого, одиничного нема й не може бути загального. Загально існує лиш завдяки одиничному, через одиничне. Але й одиничне, окреме — лише частина загального й немислиме поза загальним. Ефектна загибель — не завжди подвиг для розвідника. Подвиг у тому, щоб ужитися в життя на ворожому боці. Розвідник — чутлива, мисляча сигнальна точка, часточка загальної сигнальної системи народу, він покликаний попереджати про таємну небезпеку, про підступний задум ворога, запобігати ударам у спину. Центр — колективний орган дослідження, — узагальнюючи й аналізуючи окремі відомості, що надходять від розвідників, встановлює головну небезпеку і виробляє тактику її відвернення.

Метод шукання скарбів не підходить для розвідника.

Адже за випадкову знахідку часто доводиться розплачуватися життям, а загибель розвідника — це не тільки втрата одного людського життя, це загроза багатьом іншим людям, життя яких не захищене від небезпеки, можливо, і їхня загибель.

І коли вибуває один, тільки один розвідник, та ділянка, на якій він працював, стає невідомою Центру, отже, не можна одвернути небезпеку, що криється на цій ділянці. Йоганн не має права самостійно розпоряджатися своїм життям, хоч би що керувало ним. Адже те, в чому він вбачає головне, в затильному масштабі, можливо, лише частковість, та й до того ж далеко по вирішальна.

Так думав Йоганн, змучений безсонням, але не знаходив спокою. І його палило нетерпіння. А тут іще він одержав відповідь на свої дві листівки, які послав з госпіталю фрау Дітмар. В її листі, повному ойків та зойків з приводу всього, що з ним сталося, не було й натяку на те, що хто-небудь запитував у неї про Вайса.

Невже після загибелі Бруно зв'язок із своїми обірвався?

Ніколи Йоганн не думав, що добуті розвідником відомості можуть завдавати йому таких страждань. І як нестерпно тяжко марно берегти їх. І як треба володіти собою, щоб неквапно, повільно, обачно шукати способу передачі цих відомостей. І знайти цей спосіб часом важче, ніж добути дорогоцінні відомості.

Він почував себе, як підривник, що успішно заклав міну під ворожі укріплений, але в останні секунди раптом побачив, що шнур десь обірвано і для того, щоб зробити вибух, лишається тільки підпалити шнур безпосередньо коло самої міни, отже, й загинути. А на це Йоганн не мав права.

21

У палаті, де лежав Йоганн, з'явився нещодавно єфрейтор Алоїс Хаген.

Казали, що кульове поранення він дістав не на фронті, а в Варшаві. Разом з есесівськими хлопцями він переслідував партизанів у місті. Одному з червоних все-таки пощастило зникнути. А Хагену він продірявив ногу, коли той його вже майже наздогнав. Йоганн чув, як есесівці, що привезли єфрейтора в госпіталь, вихваляли Хагенову хоробрість, яку виявив той, переслідуючи партизана.

Цей Хаген був ідеальним зразком нордичного типу арійця. Атлетичної будови, довговидий, із світлими, холодними очима. Тримався він визивно зухвало. Закоханий у себе, як Нарцис, він без кіпця видивлявся в дзеркальце, вередливо вимагав, щоб його особливо старанно лікували, домігся підвищеного раціону й не дозволяв зачиняти кватирку, щоб у палаті завжди був приплив свіжого повітря.

Часто біля ліжка Хагена лунав жіночий сміх. Він залицявся до сестер, сиділок, лаборанток — всіх жінок, незалежно від віку, називав сильфідами. Вважав це «прусським компліментом».

Коли Фішер, широко всміхаючись, почав опитувати Хагена, щоб з'ясувати деякі моменти його біографії, невиразно викладені в анкеті, яку той недбало заповнив, Хаген, не відповідаючи, мовчки втупився у Фішера, уважно розглядаючи його. Потім так само мовчки розсунув циркулем вказівний і середній пальці й, неначе виміряючи, торкнувся його носа, лоба, підборіддя.

Фішер спитав вражено:

— У вас температура?

Хаген кинув зневажливо:

— У тебе не кров, а коктейль. — Примружившись, поцікавився: — Як це тобі з такими вухами й носом вдалося проскочити расовий відділ? — Він поблажливо поплескав Фішера по коліну й заспокоїв: — Та нехай уже, живи. — Наказав, нібито перед ним сидів підлеглий: — Щоб завжди був одеколон, я не можу терпіти, коли смердить сортиром. — І одвернувся до стіни.

Від ліжка Хагена Фішер одійшов навшпиньках.

Куций, з короткими руками, одвислим черевом і приплюснутою головою, що росла, здавалося, просто із жирних плечей, з темним, як у фюрера, пасмом, начесаним на астматично випукле, тютюнового кольору око, Фішер знав, що йому не пройти навіть найпоблажливішої експертизи в расовій комісії. А до п'ятого ж коліна, відомого родині Фішерів, всі вони були чистокровні німці. І за що тільки природа так злісно покарала його, не наділивши основними біологічними ознаками арійця? І на зріст він не вдався, і волосся в нього не біляве, і очі не голубі. А вже про форму носа, вух, черепа годі й казати. Щоправда, коли б він менше жер, то міг би схуднути, й тоді, мабуть, у нього з'явилася б якась схожість з фюрером. Так, із самим фюрером! Ну, а коли Хаген справді заявить у расову комісію, що тоді? Подивляться на нього й скажуть: «Фішер не арієць». От і починай доводити. Доведеш. А пляма однаково залишиться: підозра ж таки була!

І Фішер мудро вирішив не дратувати цього Хагена, терпіти його зухвальство: адже фюрер теж колись був єфрейтором. Хаген — зразок арійця. Він може кого завгодно звинуватити в расовій неповноцінності. А це не менш небезпечно, ніж звинувачення у зраді рейху. Та коли відкинути біологічні фактори, Фішер ночував себе справжнім арійцем, арійський дух був у ньому сильний, він його проявляв у ставленні до поранених. Якщо солдат не міг відповідати на запитання стоячи, то Фішер примушував його відповідати сидячи.

Особливо часто Хаген робив «прусські компліменти» обер-медсестрі фрейлейн Ельфріді, яка гордо, наче шолом, носила копицю свого рудого волосся. Халат в обтяжку так вигідно підкреслював усі жіночі принади обер-медсестри, що в деяких солдатів аж носи блідли, коли вони кидали на неї погляд.

Хаген голосно заявив фрейлейн Ельфріді, що, скоряючись волі фюрера, він готовий виконати свій обов'язок: умножити з її допомогою число справжніх арійців. Примружившись, оглянув її і суворо сказав:

— Так, мабуть, нам варто попрацювати для фатерланду. — І наказав: — Ви мені нагадаєте про це, коли я буду вже на ногах.

Він так владно поводився з Ельфрідою, що та на його вимогу всупереч правилам принесла йому в палату мундир і все спорядження.

Хаген повісив кітель на спинку стільця. Чоботи поставив під ліжко, бриджі акуратно поклав під матрац, а парабелум, недбало оглянувши, засунув під подушку. Пояснив не так Ельфріді, як своєму сусідові по ліжку, хворому на коліт співробітникові роти пропаганди, котрий не раз докоряв Хагенові, що той зовсім не читає.

— Як тільки я чую слово «інтелект», — Хаген цитував Ганса Йоста, керівника фашистської палати в справах літератури, — моя рука тягнеться до спускового гачка пістолета. — І, не одводячи мертвенно-прозорих очей від худого обличчя фашистського пропагандиста, поляпав по подушці, під яку засунув парабелум.

Йоганн аж тремтів од ненависті до цього нахабного прусського красеня. Він намагався якомога менше бувати в палаті, хоч йому й важко було надовго покидати постіль. Він виходив у коридор і годинами лишався там, аби не бачити огидно вродливого обличчя Хагена, не чути його голосу, його чванливого варнякання.

Очевидно, Йоганн теж не сподобався Хагену. Щоправда, коли якийсь генерал у супроводі почту відвідав госпіталь, і йому відрекомендували Хагена, й генерал милувався Хагеном, як породистим конем, і Хаген, як коняка, хвалькувато демонстрував себе, бо все в ньому було за арійським екстер'єром, за пропорціями відповідної таблиці, Хаген доповів, що єфрейтор Вайс — теж чудовий екземпляр арійця, хоч і трохи дрібніший. І Вайс теж удостоївся прихильного генералового кивка.

Йоганн помітив, що Хаген нишком стежить за ним і, зав'язавши розмову, не стільки вдумується в слова, сказані Вайсом, скільки уважно вслухається в те, як він ці слова вимовляє.

Вайс і собі крадькома теж пильно стежив за Хагеном. Пруссакове обличчя завжди лишалося непорушним, мармурово холодним, а от зіниці… Стежачи за виразом Хагенових очей, Вайс помітив, що його зіниці то розширюються, то звужуються, хоч освітлення палати не мінялося. Отже, пуста балакаина з Вайсом чимось збуджує, хвилює Хагена. Чим же?

Вайс, тримався вкрай насторожено. І скоро переконався, що й Хаген теж насторожено ставиться до нього. Хаген зовсім одужав, ходив по палаті і коридорах. Очевидно, його не виписували з госпіталю тому, що обер-медсестра вжила заходів, щоб довше затримати тут цього красеня з фігурою Аполлона і хвилястим білявим чубом, який він інколи милостиво дозволяв їй причісувати. Можливо, він виконав свою обіцянку: Ельфріда тепер, умліваючи од щастя, з рабською покорою робила все, що пошепки наказував їй цей пройдисвіт.

Йоганн уже давно міг ходити, але був дуже кволий і, щоб швидше зміцніти, став потай робити зарядку ранком, коли всі ще спали. І піймався.

Одного разу, як завжди, в досвітніх сутінках робив він на своєму ліжку гімнастичні вправи, і раптом його пройняло сковуюче відчуття якоїсь невідомої небезпеки. Йоганн завмер і ту ж мить зустрівся поглядом з Хагеном: той теж не спав, лежав, спершись на лікоть, і уважно стежив за Йоганном. Обличчя його було суворе, але не зневажливе, ні, скоріш, мабуть, приязне…

Йоганн, відчуваючи незрозуміле збентеження, одвернувся до стіни, заплющив очі…

Цілий день Хаген не звертав на Йоганна уваги. А ввечері, коли курив біля відчиненої кватирки, раптом сказав йому з якоюсь багатозначною інтонацією:

— Вайс, закури-но офіцерську сигарету. Я хочу підвищити тебе у званні. — І простягнув сигарети.

Йоганн підійшов, нахилився, щоб витягти сигарету з пачки, але Хаген в цю мить чомусь різко підніс руку, в якій тримав сигарети, притис до плеча. Вайс вражено втупився в Хагена, і у відповідь той виразно й сердито прошепотів по-російськи:

— Зарядка не та. Система вправ у німців, можливо, інша… — Поплескав Вайса по плечу, спитав голосно: — Ну що? Скоро будемо ласувати в Москві слов'янками?.. — Зареготав: — У них, кажуть, взуття сплетено з кори. Уявляю собі їхні ножиська.

В палату ввійшла обер-медсестра. Хаген ступнув до неї, недбало підставив поголену щоку. Ельфріда благоговійно припала до неї губами, засяяла всім своїм ситим, молочно-білим обличчям.

Після цього випадку Хаген уникав не тільки говорити з Вайсом, але й стрічатися з ним поглядом.

Хто ж він, цей Хаген? Провокатор, якому доручено викрити Вайса й передати гестапо? Значить, Хаген або досвідчений шпигун, або…

І хоч скільки думав Йоганн, хоч як стежив за Хагеном, встановити він нічого не міг і жив тепер у постійному тривожному чеканні.

Хаген йшов звечора, вертався в палату на світанку й спав до обіду. І Ельфріда, відкинувши будь-який сором, вимагала, щоб усі додержували цілковитої тиші, коли спить єфрейтор Хаген.

Так минув тиждень. І тоді Хаген раптом сказав Йоганнові, що його Ельфріда добула коньяк і запрошує їх обох повечеряти.

Увечері він без стуку відчинив двері в кімнату Ельфріди, вона з нетерпінням ждала за накритим столом. Посідали. Ельфріда з молитовним благоговінням дивилася на свого володаря, котрий командував тут так, як єфрейтор командує солдатами на плацу. Та, випивши, Хаген полагіднішав і, поклавши руку Ельфріді на коліно, з млосною ніжністю дозволив їй перебирати його пальці. А сам поринув у спогади, розчулено згадував шкільні роки. Він розповідав про свого учителя Клауса, висміював його звички, манеру розмовляти, повчати, повторював його улюблені вирази. І голосно реготав, але при цьому серйозно поглядав на Вайса, немовби чекаючи од нього чогось, немовби Йоганн мусив щось зрозуміти.

І раптом Йоганн зрозумів. Зовсім не про якогось там Клауса говорить Хаген, а про начальника відділу Баритова. Авжеж, про нього! Адже це його манери і звички. Він завжди ріже сигарету навпіл, щоб менше курити. У нього колись була прострелена легеня. І це ж його афоризм: «Вічними бувають тільки автоматичні ручки, але й ті псуються, коли треба розписатися в одержанні вироку». Він завжди казав: «Поняття обов'язку — це і сума, яку ти позичив і маєш повернути, і те, що ти мусиш зробити, щоб бути людиною, а не просто фігурою з погонами». А оце його найулюбленіше: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер…»

Йоганн схвильовано, радісно навіть перебив Хагена й кінчив:

— «Посієш характер — пожнеш долю»..

Та Хагенові не сподобалася надмірна Йоганнова догадливість. Глянувши спідлоба, він запропонував:

— Давай пити. — І дорікнув Ельфріді: — Могла б запросити якусь, хоча б фольксдойч. А то сидить єфрейтор, дивлячись на тебе, облизується.

Ельфріда квапливо схопилася. Хаген стримав:

— Нехай уже, іншим разом…

Через якийсь час, відчувши, що він зайвий, Йоганн підвівся з-за столу. Хаген сказав:

— Підожди, вернемося в палату разом.

Потім вони удвох ходили по госпітальному двору: солдат внутрішньої охорони, якому Хаген віддав недопитий коньяк, дозволив їм погуляти.

Олексій Зубов належав до тих щасливих натур, чиє душевне здоров'я вже саме по собі забарвлює життя в райдужні тони.

Впевнений у тому, що життя є щастя, цікавий і допитливий, він поміняв чимало професій..

Тільки-но оголошувалася мобілізація на яку-небудь будову, він перший зголошувався їхати туди, на найважчу її ділянку, захоплений жагою побачити нові місця, перевірити самого себе на міцність.

Та як тільки будова втрачала характер героїчного штурму й період знегод і труднощів лишався позаду, він починав знемагати, нудитися й перебирався на інший об'єкт, де обстановка первозданності вимагала від кожного готовності до подвигу.

Товариський від природи і щиро доброзичливий, привітний, він вмів легко переживати знегоди й труднощі, самовіддано ставитись до товаришів і був зовсім байдужий до турбот про власні блага. Усім цим Зубов швидко завойовував повагу людей, якою дорожив над усе в світі.

Він був правдивий до нетактовності і в цьому розумінні нещадний до себе й інших. І якщо коли й втрачав владу над собою, то лиш зіткнувшись із грубого брехнею; тоді лють охоплювала його, нестямна, гнівна, відчайдушна.

Він палко схилявся перед тими, чиє життя здавалося йому високим зразком служіння обов'язкові.

При всьому тому він був поблажливий до людських слабостей і завжди вмів бачити їх смішний бік.

Як і багато його ровесників, він думав, що життя, яким він живе, з усіма вигодами і благами, уготоване йому революційним подвигом старшого покоління, перед яким він за це в боргу.

Близько двох років Зубов працював на тракторному заводі, де в одному з цехів випускали танки. Тут він працював під керівництвом бригадира німця-політемігранта, який вдосконалив його шкільні знання німецької мови. Він зумів передати своєму здібному учневі усі найтонші відтінки берлінської вимови. І потім сам тішився, слухаючи його бездоганну німецьку мову.

Своє прагнення вивчити німецьку мову Зубов пояснював тим, що Німеччина — одна в найрозвиненіших технічно країн, отож у неї сильний робітничий клас, а якщо робітничий клас сильний, виходить, Німеччина стоїть на порозі революції, і тому треба якомога швидше вивчити мову своїх братів по боротьбі за соціалізм. В цьому переконанні Зубова всіляко підтримував його бригадир німець-політемігрант, пророкуючи в якнайближчий час революційний вибух у Німеччині. В можливість такого вибуху вірили багато людей, що пояснювало й моду радянської молоді тих років — юнгштурмівку, і захоплення піснями Ернста Буша, і поширеність привітання піднятим вгору стиснутим кулаком — Рот фронт! — і тверду надію на те, що Тельман переможе.

Батьки Зубова — батько — завгосп лікарні, який під час громадянської війни дев'ятнадцятилітнім хлопцем уже командував полком, і його мати — фельдшериця, яка в ті самі роки й того самого віку уже займала пост голови губвиконкому, — вважали Олексія мало не за недоростка.

Призваний у Червону Армію, Зубов поступив курсантом у школу прикордонників. Потім служив у званні лейтенанта на тому прикордонному пункті, через який проходили ешелони з німецькими репатріантами з Латвії. В останньому з ешелонів був і Йоганн Вайс.

Начальник прикордонного пункту і присутній при цьому Бруно дали зрозуміти Зубову, що це «особливий німець», і ще тоді на прикордонному посту, лиш мимохідь глянувши, Зубов запам'ятав його обличчя. Він пізнав Вайса в госпіталі, але довго не показував йому цього, виявивши тим самим велику силу волі і витримку…

Вдосвіта того ранку, коли гітлерівці напали на нашу країну, Зубов був саме в секреті. Він вів бій до останнього патрона, і, коли прикордонну смугу ворог уже захопив, Зубов опритомнів після контузії від ручної німецької гранати.

Була піч, але небо, здавалося, корчилося в багрових судорогах відблисків пожеж. Гірко пахло гаром, згорілою вибухівкою. Залізним обвалом гулко котилися по шосе, по путівцях ворожі моторизовані частини.

Оглушений, напівнепритомний, Зубов поповз у лісок, до переховувалися ще кілька поранених прикордонників і дівчина-санінструктор. На світанку санінструктор побачила, як на шосе з'явилися дві полуторки, в яких сиділи в чистеньких, новеньких мундирах наші піхотинці.

Санінструктор вибігла на шосе і зупинила машини. Та це були ненаші бійці. То був підрозділ Бранденбурзького полку, спеціально призначеного для виконання провокаційно-диверсійних акцій у тилу нашої армії.

Командир підрозділу, люб'язно всміхаючись санінструкторові, взяв з собою кількох солдатів, пішов з ними в ліс, де лежали поранені, неквапливо порозмовляв з ними, втішаючись бездоганно точним знанням російської мови. А потім віддав наказ застрелити поранених, як він пояснив санінструкторові, з гуманних міркувань, щоб позбавити їх страждань.

Зубов врятувався тільки тому, що лежав трохи оддалік від загальної групи поранених, несподівано скований шоком, що викликала контузія.

Командир підрозділу Бранденбурзького полку не дозволив своїм солдатам глумитися з дівчини-санінструктора, а акуратно вистрелив їй у потилицю, відступивши на крок, щоб не забризкатися.

В затьмареній свідомості Зубова, що тимчасово втратив слух, усе це проходило в беззвучній німоті. І ця беззвучність ще поглиблювала страшну простоту вбивства, вчиненого на його очах.

Те, що це вбивство вчинено так просто, спокійно, майже беззлобно, мимохідь, бо воно було лише надокучливим обов'язком цих людей, які поспішали на інше вбивство, — усе це встромилося у серце Зубова, мов крижана голка, й заморозило те, що раніше становило його природну сутність і було таке властиве його душевно здоровій людській природі.

Кілька днів Зубов відлежувався в лісі. Потім у нього стало сили вбити німецького військового поліцая, що залишив велосипед на узбіччі й зайшов був у кущі.

Зубов переодягся в його мундир, ознайомився з документами й, сівши на велосипед, покотив дорогою, але не на схід, а на захід.

Усе це дало Зубову безсумнівне право одиночки-бійця діяти на власний страх і риск. Завдяки своїй нахабнуватій товариськості і самовпевненості він вільно пересувався в прифронтовому тилу.

Попервах він тільки придивлявся, втручався розв'язно в розмови, щоб вивідати, чи є в німця, що зустрівся йому, хоча б трошки гіркого відчуття від своєї причетності до злочину, й, не знайшовши такого відчуття, з холодним самовладанням, обачністю, продумано і безжально вершив суд — розправу. Отож немало його співрозмовників пішли на той світ, з очима, застиглими од жаху перед несподіваною смертю.

В дорозі Зубов спритно користався нарукавними пов'язками, які він знімав з убитих німців: шляхової служби, контрольно-пропускного пункту, регулювальника.

Якщо в легковій машині було кілька пасажирів, він обмежувався тим, що шанобливо козиряв, перевіряючи документи. В усіх інших випадках, не встигаючи погасити чемної посмішки, вмить натискав на спусковий гачок автомата…

Якось він побачив радянського льотчика, що викинувся на парашуті з падаючого літака.

Вилаявши льотчика за те, що той у десятирічці погано вчив німецьку мову, примусив його завчити фрази, необхідні при звертанні нижчого чину до старших за званням, переодягнув у німецький солдатський мундир. І тепер уже мав підлеглого.

Удвох вони виручили від патруля польського вчителя, що невдало кинув саморобну бомбу: не спрацював висадник.

Потім вони добралися до Бєлостока, де жили вчителеві родичі, по дорозі поповнивши компанію радянським залізничником, — він напередодні гітлерівського нападу супроводив вантажі в Німеччину відповідно до торгового договору.

Для збереження особового складу і в зв'язку з його культурною відсталістю — так жартома оцінював Зубов те, що його соратники не знали німецької мови, — рекогносцировки й окремі операції в Бєлостоці він попервах проводив самостійно.

Чудовий більярдист (у клубі на заставі був більярдний стіл), Зубов став не тільки постійним відвідувачем бєлостоцького казино, але й здобув славу майстра вищого класу. Удостоюючись партії з офіцерськими чинами, делікатно щадячи самолюбство партнерів, підігравав їм, що свідчило про його вихованість і приймалося із вдячністю.

Якось його викликав на більярдний поєдинок офіцер роти пропаганди барон фон Ганденштейн.

Виграючи кожного разу контрольну партію, Зубов довів свого партнера до такої нестями, що ставка в останній партії виросла до нечуваної суми.

Ефектним ударом, недбало загнавши останню кулю в лузу, Зубов поцікавився, коли він зможе одержати виграш.

Барон мав цілковиту можливість вмить послати на фронт молодшого поліцейського офіцера. Але ж програш! Це обов'язок честі. Тут потрібна була висока делікатність. У канонах офіцерської касти несплата програшу вважалася такою ж ганьбою, як невідомщений ляпас.

Зубов запропонував баронові дати йому в рахунок виграшу, вірніше замість нього, посаду начальника складів роти пропаганди, яку за штатним розписом має право займати тільки офіцер — інвалід війни.

Барон наказав оформити Зубова і знехтував тим, що немає його особової справи, оскільки Зубов пояснив, що за ним у військовій поліції є невеличкий грішок: привласнення деяких цінностей з майна жителів прифронтової зони. А тут, у роті пропаганди, він збирається почати нове, чисте життя.

Тонко програвши фон Ганденштейну в другому турнірі, ощаслививши барона титулом чемпіона Бєлостоцького гарнізону й удостоївшись за це його дружби, Зубов, виявилося, був усе-таки людиною невдячною. Коли барон дістав призначення на пост коменданта концтабору, Зубов взявся провести його на нове місце служби, куди той так і не прибув…

Мабуть, невразливість Зубова, котрий так зухвало діяв у німецькому оточенні, полягала в тому, що він і тут не втратив ні своєї життєрадісності, ні привітної товариськості, ні того душевного здоров'я, яке рятувало його в найтрагічніші хвилини життя.

Він так непохитно був переконаний у справедливості і необхідності того, що ній робить, що жоден з його вчинків не лишав болісних згадок у його пам'яті й анітрохи не тривожив його совісті.

Наприклад, проводячи вечір із співробітником гестапо в казино, Зубов з апетитом вечеряв, йому подобалося вино, яке вони пили, і те приємне, збуджене сп'яніння, яке це вино викликало.

Він з інтересом, з незмінною допитливістю слухав розповідь офіцера, сина поміщика, про життя в заможному маєтку, і уявляв його в думці таким, як розповідав гестапівець, і думав, як цікаво ловити форель у холодній, стрімкій гірській річці, що пахне льодом.

І коли офіцер, кажучи про свою любов до тварин, розповідав, як він страждав, коли загинув чистопородний бугай-плідиик, який, розігнавшись, розвалив череп об трактор, Зубов уявив собі цього могутнього бугая, що в останньому смертельному зусиллі лиже випадаючим язиком жалісливу хазяїнову руку.

Гестапівець нарікав, що за родом служби змушений вдаватися до деякого насильства під час допитів. І це він, з його чутливим серцем! Батько одного разу, коли він був ще хлопчиком, відлупцював його, й від такого приниження він мало не вкоротив собі віку. І тепер оця страхітлива робота, безсоння, гидливе здригання від вигляду крові!

Зубов спитав:

— Коли вам не подобається, навіщо ж ви це робите?

— Такий мій обов'язок, — твердо сказав співрозмовник Зубова. — Обов'язок усієї нашої нації — утверджувати своє панування, тяжкий, неприємний, але найвищий обов'язок в ім'я досягнення великої історичної мети.

Цей гестапівець був збитий на смерть автомашиною, неподалік од свого будинку, де він прогулювався пізньої години, змучений безсонням після страти на базарному майдані кількох польських підпільників.

З досадою скривившись, Зубов сказав своїм соратникам, що вдало провели цю нелегку операцію:

— Звичайно, слід було б порішити хоча б гауптштурмфюрера, що командував стратою, а не цього унтерштурмфюрерчика. Але навіщо він фотографувався під шибеницею поруч із страченим? Брехав — пережинає… Ні, це ідейна наволоч, і я з ним зробив правильно, принципово.

П'ятим членом групи став німець-солдат, що працював на складі музичного інвентаря роти пропаганди.

Покійний приятель, унтерштурмфюрер СС, порадив Зубову бути обережним з цим солдатом, сказавши, що найближчими днями він підпише наказ про арешт цього підозрілого типа, можливо, комуніста, що переховується від гестапо на службі в армії.

… Переконати німецького комуніста, досвідченого конспіратора, в тому, що Зубов — радянський офіцер, було дужо важко.

Зубову довелося скласти серйозний екзамен, відповідаючи на різні запитання про життя Радянської країни, аж поки цей німець переконався в тому, що Зубов не провокатор.

Саме Людвіг Куперт надав діям цієї самодіяльної партизанської групи більш організованого, планового і цілеспрямованого характеру.

Висадження в повітря двох військових ешелонів.

Підпали складів з провіантом.

Було висипано по півмішка цукру-піску в автоцистерни з авіаційним бензином, внаслідок чого сталася аварія п'яти транспортних чотиримоторних «Юнкерсів».

Усе не розробив Людвіг Куперт.

І, нарешті, напад на радіостанцію, що закінчився загибеллю груші, крім самого Зубова.

Але в цьому Людвігової провини не було. Випадковість, яку неможливо завбачити: монтер ремонтував прожектор і, відремонтувавши, спрямував промінь світла не на зовнішню загороду, для чого був призначений прожектор, а всередину двору, і в білому товстому стовпі холодного, їдкого світла стало виразно видно офіцера охорони, що ницьма лежав на камінні, і двох солдатів охорони, які стояли обличчям до стіни, розкинувши руки в позі розп'ятих на хресті. А позад них — Людвіг з автоматом.

Зубов був легко поранений, але, прикинувшись переслідувачем диверсантів, вирішив, що доцільно додати до вогнестрільного поранення контузію із втратою мови і здатності ворушити ногами, тим більш що цей стан він уже знав.

Він дозволив покласти себе на ноші, подати першу допомогу, а потім у зв'язку з підозрою про пошкодження хребта не заперечував, щоб його доставили у фронтовий госпіталь, де він був оточений неабияким комфортом.

Зубов діяв винятково безстрашно. Крім усього іншого, був ще один момент, який пояснював оцю його властивість.

Зубов переконав себе, що він, як матеріаліст, повинен ставитися до, можливо, дуже близької своєї смерті як до больового відчуття, що лиш трохи затяглося, після чого настане його власне персональне ніщо. Як несподіваний розрив кінострічки, коли механік не встигає ввімкнути світло, й замість зображення на екрані — темрява в залі, і ти зникаєш у цій темряві. Пошкодження усувають, і всі без тебе додивляються життя на екрані.

Немов виправдовуючись за такі думки, він, бувало, казав своїм соратникам:

— Що ж, хіба я не маю права на самовтішливу філософію? Маю право! Заліків я тут не складаю. Оцінки ніхто не ставить. Вмирати не хочеться. А непомітно для себе вибути з життя — це інше.

Людвіга Куперта він запитував тривожно:

— Ви не ображаєтесь на мене, що я іноді з вашими співвітчизниками надто вже грубий?..

Людвіг суворо присаджував:

— Першою жертвою гітлерівського фашизму став сам німецький народ, я вдячний вам за те, що ви й за нього боретесь доступними тут для вас засобами.

Якось Зубов познайомився на вулиці з гарненького полькою, такою граціозною і миловидною, що він, приховуючи від товаришів, став залицятися до неї.

Запальна, дотепна, вона захопила Зубова, і ось одного разу ввечері, коли він проводив її, вона зупинилася біля руїн якогось будинку й зайшла туди, щоб поправити панчоху. Зубов вирішив піти за пою, і тут на нього накинулися двоє юнаків, а дівчина намагалась його задушити.

Рятуючись од засади, він ганебно втік, і вслід йому стріляли з його ж пістолета.

Зубов згадував про цю пригоду із захватом і смутком. Із захватом, бо дівчина, на його думку, виявилася справжньою героїнею, а із смутком тому, що коли раніше в нього до неї були суто візуальні, як він пояснював, почуття ніжності, які здатна викликати кожна гарненька дівчина, то тепер неабияк зажурився, вважаючи, що назавжди втратив горду, чисту істоту, гідну благоговійного поклоніння.

Людвіг, лікуючи травми Зубова, — наслідок боротьби з молодими польськими патріотами, зітхаючи, казав:

— Це був би найбезглуздіший парадокс, коли б вас, радянського офіцера, задушили борці польського народу. І я вважаю, що ви за свою легковажність заслуговуєте більш пам'ятних позначок на тілі, аніж ті, які вам перепали. — Мовив іронічно — Ви забули про те, що бути німецьким окупантом не тільки заманливо, але й вищою мірою небезпечно для життя. І ваша власна, вже немала практика є безперечним доказом цього.

Зубову було властиве безтрепетне самовладання, що поєднувалося з самовідданою сміливістю.

Коли він довідався, що в казино готується банкет на честь німецького аса, що кинув на Москву бомбу-торпеду, Зубов пішов у готель, де зупинився цей льотчик, довго, терпляче дожидався його у вестибюлі і, коли льотчик вийшов, подався за ним. Відрекомендувався, попросив дати автограф.

Папірець з автографом відніс Людвігові, і той, підробивши почерк аса, написав записку, адресовану організаторові банкету, де просив вибачити йому: на банкеті він не зможе бути, бо дістав наказ негайно відбути на фронт.

Прийшовши в призначений час, льотчик не побачив ні організаторів банкету, ні розкішного банкетного столу.

Обурено відкинувши спроби інших офіцерів вітати його, він вийшов, і зустрів коло вішалки Зубова, і від Зубова, як від свого першого поклонника, поблажливо прийняв пропозицію розважитися на приватній квартирі.

Зубов віз офіцера у пошарпаному малолітражному «Оппель-кадеті». Вибачившись за непрезентабельну машину, Зубов розпитував льотчика про його героїчний політ. І дозволив собі усумнитися в руйнівній силі вибуху. Льотчик сказав, що спеціально зробив небезпечне коло, щоб пересвідчитися і помилуватися тим, що торпеда досягла мети, і тепер він один з небагатьох, кому доручено здійснювати такі нальоти на Москву із застосуванням цього дорогого, але такого ефективного засобу руйнування радянської столиці.

Зубов загальмував машину, закурюючи й даючи закурити асу. Потім, розвівши руками, сказав:

— Тоді я змушений вас убити. — І додав, наставивши пістолет: — Нічого не вдієш — війна на смерть. — І, вже натискаючи спусковий гачок, додав: — А ви не солдат, а злочинець!

Повернувся до своїх соратників Зубов блідий, похмурий, як ніколи. Не міг заснути, цілу ніч сидів на ліжку, безперестану курив, пив воду. Вперше побідкався, що в нього здали нерви, і раптом заявив, що пробиратиметься до своїх, щоб воювати нормально, як усі, а так він більше не може…

Польський учитель Броніслав ІІшегледський порадив:

— Щоб ви не помилились і прийняли всебічно продумане рішення, я настійно рекомендую вам відвідати тремблінські табори знищення. І тільки після того вирішити, які способи боротьби з ворогом можуть вважатися за прийнятні і які за неприйнятні.

А незабаром Зубов побачив, як з вагона ешелону, що прибув з Голландії, виштовхували дошками пачки злиплих мертвих тіл. Ті, що лишилися живі, ледве ворушилися і під ударами насилу доповзали до вантажних машин, що належали концтабору.

І тепер, повертаючись стомлений після чергової операції до себе на базу, падаючи на ліжко, Зубов міцно засинав і не бачив більше тривожних снів.

Франтуватий, добродушний на вигляд, атлетичної будови білявий арієць — Зігфрід, як прозвали його приятелі, німецькі офіцери в казино, — Олексій Зубов знову набув зухвалої самовпевненості справжнього арійця, який бундючиться своєю зовнішністю. І цинічно підсміювався в колі поклонників зі своєї жалюгідної посади начальника складів роти пропаганди, яка пасує хіба що інвалідові. Він казав, що в інтересах рейху — зберігати його як плідника для поповнення потомства майбутніх володарів світу.

Проте в куточках його м'якого, але чітко окресленого рота залягли дві поздовжні різкі зморшки, колись задерикуваті блискучі очі потьмяніли і набули сірого, металевого відтінку, на скронях чітко позначилась сивина, яка личила йому, та була така завчасна, що мимоволі виникала думка: цей молодик пережив нервове потрясіння або тяжку душевну травму.

Один з молодших офіцерів зондеркоманди, доктор Ротенбург, пояснюючи Зубову сутність історичної місії німецької імперії, сказав:

— Ми повинні бути сильні і в ім'я цього знесилити всі інші нації. Доброта — ознака слабості. Вияв доброти з боку кожного з нас — зрада. І з такими треба розправлятися, як із зрадниками. Людьми править страх.

Усе здатне викликати страх має служити рейху так само, як страх смерті становить першооснову для релігійних вірувань.

Ми відкрили найвеличніший принцип фюреризму. Фюрер — вершина, ми її підніжжя, і в цілковитому підкоренні волі одного — наша національна сила. Знищення євреїв — тільки акція перевірки національної самосвідомості кожного з нас, своєрідна національна гігієна…

Ми хочемо скоротити число споживачів цінностей. Щоб раса панів стала єдиним їхнім споживачем, а інші народи тільки виробляли для нас ті цінності. В цьому найвища мета, вона звільняє нас від усіх моральних забобонів, що заважають досягненню цієї мети.

— Гаразд, нехай так, — згодився Зубов. — Ну, а коли вас особисто вб'ють? Як ви ставитесь до такої можливості?

Ротенбург сказав:

— Ви знаєте, я сам умію вбивати. Гадаю, що я зумію вмерти за фюрера з цілковитою гідністю.

І Ротенбург збрехав: він благав, повзав у ногах Зубова, коли, вирушивши з ним на заміську прогулянку, дізнався, хто він, цей Зубов, і вислухав його вирок…

— Як же це так, — з усмішкою сказав йому Зубов. — Ви казали «ідейний, зумію вмерти за фюрера» і раптом так принижуєтесь. От зараз я вас уб'ю. То скажіть, за що ви віддаєте своє життя? Ну!..

Крім благань про пощаду, Зубов нічого не почув від доктора Ротенбурга.

А як боялися його всі офіцери Бєлостоцького гарнізону — цього красномовного, фанатичного філософа-наці, що любив страчувати жінок і твердив, ніби первородна жіноча соромливість у засуджених дуже велика і, навіть стоячи край рову, вони намагаються затулити себе руками не так від куль, як від поглядів виконавців страти.

Він вихвалявся перед фронтовиками, що досконало знає всі способи умертвіння. І докторові Ротенбургу згодилися його знання. За хвилину до смерті він благав Зубова вистрілити йому в потилицю й показав рукою, куди слід стріляти, знаючи з досвіду, що точне влучання в це місце позбавить тривалої агонії.

Після загибелі своїх соратників під час нальоту на радіостанцію Зубов лишився сам.

Лежачи в госпіталі, він спочатку пожалкував, що на ньому був єфрейторський мундир, а не офіцерський. Тоді б він лежав у офіцерській палаті, де, очевидно, краще доглядають і лікують. Він хотів якомога швидше стати на ноги, щоб продовжувати свій поєдинок з ворогом.

Він поблажливо дозволив обер-медсестрі закохатися в себе, маючи на прикметі тільки одне: завдяки її турботам швидше одужати, стати на ноги.

Пізнавши Бєлова, він терпеливо ждав моменту, щоб довіритись йому, виявляючи при цьому ту саму виняткову витримку, яка допомагала йому і в подвигах.

Проте, вислухавши Зубова, Бєлов не схвалив багато чого з того, що той встиг зробити.

— Вибач, — сказав насмішкувато Зубов, — я людина справедлива. Що заслужили, те й мали.

Бєлов глянув на небо, осяяне кристалами зірок, на бліде обличчя Зубова з твердими зморшками в куточках рота. Спитав замислено:

— А коли війна закінчиться? Ти ким будеш?

Зубов опустив очі, довбнув носком черевика землю, сказав понуро:

— Найімовірніше, грунтом, на якому ростиме щось таке підхоже. — ] зразу ж попередив — Та, поки я живий, я тимчасово безсмертний. Така в мене позиція. З неї я й стріляю.

— Один ти.

— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.

— Не можна про це так говорити.

— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.

— Але ж ми будемо!

— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов'язання на себе не беру — вижити.

На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:

— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.

Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.

Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.

А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.

Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.

Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:

— Запам'ятав?

Зубов сказав, образившись на таке запитання:

— Можливо… — І простягнув руку.

— Таки ідеш?

Зубов кивнув.

Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.

Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.

Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»

Він знову сам серед ворогів, знову приречений на бездіяльність, мусить вживатися в чуже йому, огидне життя. І ждати, готувати себе до виконання того завдання, заради якого його сюди послали. Він вірив, що це завдання буде надзвичайно важливе, значне. Він не міг думати інакше. Тільки ця впевненість додавала йому душевних сил. У фашистських газетах і журналах була сила-силенна фотографій. Захоплені радянські міста. Згарища. Зруйновані будівлі. Страти народних месників. Шибениці. І трупи. Скрізь трупи. Трупи чоловіків, жінок, стариків, дітей. І над усім цим фашистські прапори із свастикою, ніби страхітливий ненависний павук уп'явся в російську землю. І він, Олександр Бєлов, змушений спокійно дивитися на ці знімки. Йому непогано: вилежується на м'якій постелі, його смачно й досхочу годують, його турботливо доглядають оці самі фашисти, і він — тепер Йоганн Вайс — один з них…

22

У госпіталь почали привозити танкістів з чорними опіками третього ступеня.

Йоганн не раз чув міркування Штейнгліца про переваги танкових з'єднань. Майор казав Дітріхові, що Сталін ще в середині тридцятих років зробив фатальну помилку, коли розформував могутні механізовані корпуси й замінив їх дрібнішими танковими бригадами. Так само необачно зробила й Франція. Розпорошивши свої значні танкові сили, вона створила цим найкращі умови для просування могутніх моторизованих німецьких з'єднань. І Німеччина негайно скористалася з цього: блискавично вбила могутні танкові клини в самісіньке серце країни. Штейнгліц теж твердив, що Радянська Армія не має не тільки спеціальної протитанкової артилерії, але й протитанкових рушниць. І те, що за радянським польовим статутом командир завжди повинен бути попереду, вести свою частину чи підрозділ у бій, — неоціненна послуга противникові: можна, як на полігоні, вибивати командний склад. Казав Штейнгліц і про те, що Радянська Армія не досить оснащена радіоапаратурою і більше покладається на лінійний зв'язок. Німецьким диверсійним групам не так уже й важко буде руйнувати лінійний зв'язок і тим самим позбавляти радянські штаби можливості керувати військами.

Про все це Йоганн інформував Центр. Він не знав, звичайно, й не міг знати, як було сприйнято його шифровку, коли Баришев доповів про неї Берії. Берія сказав:

— Що? Перебуваючи за рубежем, зухвало зводить наклеп на наші збройні сили! Треба перевірити цього типа, кому він там ще служить!

І дуже можливо, коли б не Баришев, Олександра Бєлова спіткала б доля тих радянських розвідників, які настійно наполягали на тому, що напад фашистської Німеччини на СРСР найближчим часом неминучий. Розуміючи, що Берія не захоче їх слухати — знали, як він ставився до тих, хто наважувався з ним не погоджуватись, — вони пробували обійти його, з неймовірними зусиллями пробивалися до Сталіна. Але Сталін одсилав їх до того ж таки Берії. І розвідників звинувачували «у фальшивій провокаційній інформації, яка переслідує мету зіткнути СРСР і Німеччину».

І Бруно теж чекав, що його спіткає така доля. Він подав детальну доповідну записку про свої спостереження, висновки з яких суперечили твердженням Берії. Бруно вважав, що репатріація німців з Прибалтики проведена Німеччиною для того, щоб поповнити спеціальні частини вермахту контингентом, знайомим з місцевими умовами. Назад у Прибалтику вони повернуться вже як завойовники. Він добув відомості про те, що ці частини проходять армійську бойову підготовку на місцевості, яка нагадує Прибалтику.

Бруно побував у районах демаркаційної лінії і бачив, як спеціальні команди, виділені із складу розвідки абверу німецьким урядом, переносять тіла загиблих у бою з поляками німецьких солдатів, щоб поховати їх на польській землі, яка стала тепер територією Німеччини. І Бруно встановив, що цим актом німці хочуть тільки ввести в оману Радянський уряд. Ховаючи трупи німецьких солдатів на «своїй» землі, Німеччина тим самим немовби підтверджує, що не посягає на радянську територію. Та похорони покійників лиш маскування, потрібно для того, щоб німецька розвідка могла вивчити прикордонні райони. Бруно «засік» німецького розвідника з цієї похоронної команди під час його роботи, дуже далекої від сумної офіційної місії.

І все це, і багато іншого Бруно виклав у своїй доповідній.

Та хіба міг знати Бруно, що Берія доповідав Сталіну про повну репатріацію німців з Прибалтики як про незаперечне свідчення того, що фашистська Німеччина вірна укладеному з Радянським Союзом пакту. І відомості, що німецькі команди вивозять трупи своїх солдатів із звільнених земель західних областей Білорусії та України, теж подавалися як свідчення мирних прагнень Гітлера і політичної далекоглядності Сталіна в цьому питанні…

Баришев розумів, що загрожує Бруно і як буде сприйнято його доповідну записку. І не приховав цього од Бруно. І, щоб зберегти Бруно, послав його з важливим завданням у ворожий тил, гадаючи, що там він буде, мабуть, у більшій безпеці, ніж дома.

Берії потрібні були тільки ті, хто своїми донесеннями влучно підтверджував міркування Сталіна. І він жорстоко переслідував тих розвідників, вірних принципам Дзержинського, тих радянських чекістів, які вважали за свій найвищий обов'язок говорити правду, хоч би яка вбивча і гірка була вона. Тільки правду. І щоб добути цю необхідну партії, народові правду, вони йшли на все, і якщо треба було життям заплатити за цю правду, вони платили, не задумуючись, як зробив це Бруно. Але як часто їхнє життя було ще не найдорожчою ціною!..

І те, що Йоганн Вайс так довго не одержував цілеспрямованого завдання й діяв, по суті, на свій страх і риск, було не випадково.

Працюючи в гаражі переселенського пункту в Лодзі, Вайс зумів з'ясувати систему зашифровки номерних знаків на армійських машинах і розшифрував умовні позначки. Старанний, систематичний аналіз наштовхнув його на узагальнення. Вайса приголомшили зроблені ним підрахунки, і він одразу ж передав інформацію в Центр. Підтверджувалося, що німецькі частини забезпечені транспортними засобами значно краще, аніж відповідні радянські частини. Більше в німців припадало й тягачів на артилерійську батарею, а про штабний і тиловий автотранспорт нічого й казати. Усе це свідчило про рухливість німецьких з'єднань і, отже, про їхню маневреність.

І хоч куди потрапляв Вайс, хоч би з якими явищами стикався, він намагався осмислити їх і передати свої міркування Центру.

Інформації Олександра Бєлова незмінно викликали гнів Берії. І щоразу на оперативних парадах у Берії виникали суперечки із старими радянськими розвідниками. Вони зовсім інакше розцінювали донесення Олександра Бєлова, раділи зі стійкості свого молодою товариша, з його твердої рішучості, коли треба було повідомити найгіркішу правду.

Напад фашистської Німеччини підтвердив правдивість вірних своєму обов'язкові радянських розвідників. Тепер стало неможливо не зважати на них.

Йоганн Вайс і гадки не мав, що він багато разів був у небезпеці, й не тут, серед ворогів, а дома, серед своїх. Не знав він і про те, що, відколи почалася війна, багато чого для нього змінилося, що вирішено було доручити йому особливо складне завдання й що Центр уже розробив усі деталі цього завдання.

Танкістів у госпіталі з кожним днем ставало все більше. Танкісти скаржилися, що, коли вони, вважаючи себе в цілковитій безпеці, «врізувалися в м'яке черево» радянських піхотних частин, солдати закидали їхні машини пляшками з пальною сумішшю. Торбинки з цими пляшками висять на поясі в кожного солдата, і вони полюють на танки, охоплені якимсь азартом, а не логікою ведення війни. Адже піхотна частина, зіткнувшись з мотомеханізованою частиною, безумовно, мусить визнати свою поразку.

Те саме, незважаючи на правила бою, роблять радянські артилеристи: вони на руках викочують гармати на відкриті позиції попереду піхоти і прямою наводкою б'ють по танках.

Та коли вже вони так діють, треба до них пристосовуватись. Німецькі автоматники мусять іти в атаку не позаду, а попереду танків, щоб оберігати їх від піхотинців, озброєних пляшками з пальною сумішшю, і вибивати обслугу артилерійських батарей. Це кожному ясно, але це не відповідає ні німецькому статуту, ні звичці німецьких солдатів — атакуючи, надійно захищатися бронею.

У перші дні війни радянські піхотинці тікали від німецьких танків, а тепер вони йдуть на них з гранатами й пляшками. І така практика ворога не тільки несподівана, але й незрозуміла, адже фюрер оголосив, що Радянську Армію вже розгромлено, а солдати цієї розгромленої армії, чи то не знаючи, чи то не бажаючи знати про це, б'ються так, нібито кожен з них поодинці може перемогти армію противника. Росіяни не хочуть визнавати або не розуміють, що зазнали поразки. І ця їхня помилка завдає значних втрат німецьким військам, що здобули перемогу…

Слухаючи такі міркування танкістів, Йоганн намагався навести їх на розмову про те, чому Німеччина за півтора місяця розгромила збройні сили Голландії, Бельгії, Франції, завдала поразки англійським експедиційним військам, а тут, у відсталій країні, — несподівано натрапила на такий опір.

— Напевне, припустив він, — це тому, що там, у Європі, були хороші дороги, а в Росії — погані.

Танкісти зневажливим мовчанням зустріли ці Вайсові слова.

Тоді він сказав, що треба озброїти німецьку піхоту пляшками з пальною сумішшю, коли вже ці пляшки такі ефективні.

Але й ці його слова зустріли тим самим зневажливим мовчанням. Тільки один танкіст, увесь попечений, забинтований, як мумія, спитав глухо:

— А ти б ліг з міною під радянський танк? — Голос його звучав ніби з м'якої труни.

Вайс заявив гордо:

— Якщо мені особисто накаже фюрер!

— Брешеш, не ляжеш! А вони кидаються на танки й під танки без наказу, самочинно.

— Можливо, з відчаю, — сказав Вайс.

— З відчаю не на танк кидаються, а від танка, — приглушено прохрипів забинтований. — Вони б'ються так, ніби ця земля — їхнє власне тіло.

Йоганнові дуже хотілося побачити обличчя танкіста, сховане зараз під бинтами. Який він? Та навіть коли зняти бинти, обличчя не побачиш: воно обгоріле. А щось же він зрозумів і, напевне, міг би сказати про цю війну й про радянських солдатів що більше. Яке все-таки юго обличчя?

Може, обличчя робітника?

Йоганн знав, що Герінг, призначений у 1936 році генеральним уповноваженим по чотирирічному плану, провів повну мілітаризацію всіх німецьких промислових підприємств. Жорстоке законодавство казармено закріпачило робітників на заводах і фабриках. Фашистські спеціальні служби нещадно розправлялися з тими, хто намагався відстоювати навіть мінімальні права робітників. Герінг заявив, що не зупиниться перед «застосуванням варварських методів», і не зупинявся: за невиконання норми звинувачували в саботажі й кидали в концтабори, штурмовики й есесівці просто в цехах убивали профспілкових діячів, робітників-активістів.

Скривавлений, замучений, загнаний фашистським терором робітничий клас Німеччини! Який він тепер? Йоганн дуже хотів знати це. Можливо, танкіст з обгорілим обличчям — робітник. Але Йоганн не міг побачити його обличчя, та й поговорити більше не вдалося. Хтось із поранених доніс на обпаленого вогнем солдата, і Фішер перевів танкіста у флігель із заґратованими вікнами. Очевидно, його оцінку противника вважали недооцінкою переможної могутності вермахту. Та в цій людині з обпеченим обличчям Йоганн відчув риси тієї Німеччини, на честь якої радянська молодь носила юнгштурмівки. У цій Німеччині була Баварська радянська республіка 1919 року, Червона армія Мюнхена, яка доблесно боролася в квітні 1919 ропу. Її сини билися в рядах іспанських республіканців. Вона дала світові Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернста Тельмана. Це була Німеччина революції, Німеччина любові і надій радянського народу. І, можливо, танкіст у запечених кров'ю бинтах був з тієї Німеччини, яку шанував Олександр Бєлов? Але він не міг, цей танкіст, забинтований зараз, як мумія, показати своє обличчя: воно було обпалене війною. Так хотів думати Йоганн, і так він думав про цього танкіста.

Огрядна, але на диво моторна, з пухнастим мідним волоссям і ніжними коров'ячими очима, обер-медсестра Ельфріда кілька разів зазивала до себе Вайса, щоб повідати йому свою жіночу печаль: адже Йоганн був другом Хагена.

Вайс обережно питав, як поводиться Фішер після зникнення Алоїса Хагена.

Ельфріда безтурботно відповідала:

— Як завжди. — І перекривляла: — «Ану, крихітко, переступимо державні кордони пристойності!»

— Фішер твій коханець?

— Та ні, що ти! — обурилась Ельфріда. — Просто я інколи виявляю йому ласку. Та й до того ж, — вона знизила голос, — він міг би наробити мені чимало неприємностей.

— Як саме?

Ельфріда немов не дочула питання й заговорила про інше:

— Тепер, коли всіх німок мобілізували на примусові роботи і в допоміжні частини, чоловіки заходять у жіночі казарми, в гуртожитки, на підприємства, як у бордель. Деяким жінкам, може, це й подобається — так виявляти свій патріотизм, а інші бояться бути вередливими. Тим більше що фюрер благословив нас на все, окрім, звичайно, зв'язків з унтерменшами. — Вигукнула обурено: — Я б на місці Гіммлера наказала привезти в рейх тубілок з нових територій, щоб наші чоловіки відвідували їх за невелику плату на користь місцевих муніципалітетів. Адже фюрер казав: «Я повинен дати робітникові, що заробляє гроші, можливість витрачати їх, якщо він нічого не може на них купити, для підтримання в народі доброго настрою».

— У тебе голова міністра!

— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.

— А як же Алоїс?

— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.

Ельфріда заплакала. Поскаржилась крізь сльози:

— А він же міг женитися на мені. Я з дуже пристойної родини. Мій батько — сільський пастор. Батько благав мене не вступати в гітлерюгенд, а я вступила. І одразу наш юнгфюрер присікався до мене. Погрожував донести, що батько дружить з якимось євреєм. Я злякалася! А потім юнгфюрер посміявся з мене й сказав, що цей єврей — Христос.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Йоганн.

— А що трапилося? — стривожилась Ельфріда.

— Та з Христом: він же справді єврей.

— Ет! — вигукнула сумно Ельфріда. — Я зараз думаю не про Христа, а про Алоїса.

— А що таке?

Ельфріда нахилилася до Йоганна, прошепотіла на вухо:

— До нас сюди привезли напівмертвого радянського льотчика. У нього немає ніг, рука розчавлена. Та його конче треба було оживити. Йому величезними дозами впорскували тонізуюче, весь час вливали кров і глюкозу.

— Навіщо?

— Та як ти не розумієш! Він літав на новій радянській машині, а коли літак підпалили, він навмисно розбив його, і тепер не можна взнати, яка це була машина.

— Виходить, його хотіли оживити тільки задля того, щоб дізнатися, яка це була машина?

— Та звісно!

— До чого ж тут Алоїс?

Ельфріда збентежилась, зблідла так, що на її шиї і руках проступило ластовиння.

— Коли я чергувала біля постелі льотчика, Алоїс пробрався до мене.

— І що ж?

— Він наказав мені вийти, сказав, що говоритиме з льотчиком.

— Справді?

— І льотчик йому привітався.

— Чудово! Молодець Алоїс!

— Тепер Алоїс може повідомити штабу ВПС про новий радянський літак, якщо тільки…

— Що тільки?

— Якщо тільки льотчик не опритомніє й не вибовкає все сам.

— Це можливо? — спитав заклопотано Вайс.

— Ні! — гордо сказала Ельфріда. — Тепер це вже неможливо.

— Чому?

— Тому що я довела Алоїсові свого любов.

— Чим?

— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.

— Ти вбила його?

— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.

— А чого?

— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.

— Ти думаєш, він хотів померти?

— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб'ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.

— Комуніст?

— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.

Йоганн суворо зауважив:

— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.

— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.

— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.

Ельфріда зашарілася.

— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…

З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.

Ельфріда з'ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.

На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.

Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:

— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.

Йоганн запропонував ввічливо:

— Я можу написані тобі…

Ельфріда знизала плечима:

— Як хочеш. — Але ту ж мить схаменулась: — Я не знаю номера своєї нової польової пошти. — Похвалилася: — Адже я дістала підвищення. З гером професором я виїжджаю в Аушвітц. Професор займатиметься там науковою роботою, йому навіть виділили спеціальний блокгауз.

— Яка ж це робота?

— Секрет! — І Ельфріда насварилася на Йоганна товстим, схожим на молочну сосиску пальцем.

— Ну що ж, бажаю успіху! — сказав Йоганн. І потиснув Ельфріді руку.

Отже, Ельфріда виїздила в Аушвітц. Аушвітц — так німці називали польський Освеицім. Але Йоганн навчився володіти собою, говорити не те, що думав, і він легко, просто, безтурботно вимовив ці слова: «Сажаю успіху!» — саме так, як на його місці сказав би будь-який наці.

Йшов дощ, було похмуро, з мокрих дерев падало мертве, жовте листя. Зелені автофургони з червоними хрестами на кузовах безперервно в'їжджали у широко відчинені залізні ворота величезного фронтового госпіталю, і так уже геть переповненого.

Йоганн дерев'яним тротуаром дійшов до пустирища, перетвореного на кладовище. Над могилами стирчали куці білі хрести. На деяких із них висіли сталеві каски. Поляки-військовополонені спускали на вірьовках у глибоку могилу труну за трупою. Ця могила була багатоповерхова. Біля неї лежав заздалегідь заготовлений хрест. На ньому стояло тільки одне ім'я: німецького унтер-офіцера.

Пастор у військовій формі сидів на сусідній могилі й курив, чекаючи, коли спустять останню труну, щоб прочитати молитву.

Йоганн козирнув пасторові. Той, не встаючи, витягнув руку в партійному вітанні:

— Хайль Гітлер!

— Зіг хайль, — сказав Вайс і побрів назад, відчуваючи мертвий тягар глини на чоботах. Даремно він поплентався сюди, сподіваючись знайти могилу, в яку кинули радянського льотчика. Тут-бо й німців ховають навалом.

Йоганн ішов і думав про цього невідомого льотчика, про те, що казав цей льотчик лейтенантові Зубову, коли просив легкою смертю врятувати його від смерті нестерпно тяжкої.

Він думав про Ельфріду, про підвищення, яке вона дістала. В Аушвітці, у тому таборі смерті, Ельфріда допомагатиме своєму геру професорові мордувати в'язнів. Робити досліди над живими людьми. Ця руда пасторова донька, тупа й сентиментальна, хтива й байдужа, дурна й лукава, — вона така розпусна, що розпусту не вважає за розпусту. І не сільський юнгфюрер її розтлив — фашизм.

Перед очима Йоганна постала сутула постать пастора-фашиста, що терпляче сидів під сірим дощем із сигаретою в зубах на могилі солдата: він чекав, коли можна буде похапцем пробубоніти молитву над складеними в штабелі покійниками, з яких лиш один удостоювався права на те, щоб його ім'я було написане на хресті. Один, а не всі мертві. Імперія з комерційною завбачливістю ставить такі фальшиві хрести, щоб ніхто не взнав про її програш у східній кампанії.

На осінь Гітлер обіцяв переможно завершити війну з Росією. На осінь!

Автофургони з червоними хрестами на кузовах, розбризкуючиболото подвійними задніми скатами, усе в'їздили і в'їздили в широко розчинені залізні ворота госпіталю.

Було сльотаво, вогко, сиві хмари висіли над черепичними шпичастими дахами, на асфальті, наче клапті шкіри, валялося в'яле листя.

Йоганн ледве дотягнув свій важкий мішок до шосе, перепочив на узбіччі й, розплачуючись сигаретами з шоферами попутних машин, надвечір дістався до містечка в передмістях Варшави, де розташувався підрозділ майора Штейнгліца.

23

Майор жив в особняку, що колись належав знаменитому польському художникові. Старого художника розстріляли за те, що він повісив у костьолі ікону, на якій була зображена розп'ята на свастиці Польща…

Вартовий навіть не підпустив Вайса до воріт. Але Вайс вперто наполягав, заявивши, що має сповістити щось незвичайне і коли вже його не можуть пропустити, то нехай майор вийде до нього.

І коли Штейнгліц вийшов і, ледь кивнувши, байдуже втупився в нього, Вайс, простягаючи пляшку трофейного французького коньяку, який дала йому Ельфріда, клацнув каблуками, козирнув і доповів:

— Пане майор, ви посилали за цією маркою коньяку. Прошу пробачення, трохи затримався…

Штейнгліц усміхнувся.

Вайсові цього було досить, щоб незалежно пройти повз вартового.

Далі він діяв так безцеремонно, як і вирішив діяти. Удавши, ніби не помічає нового шофера Штейнгліца, оглянув машину, вичистив сидіння. А коли шофер спробував заперечити, Вайс нагримав на нього, кажучи, що за такий догляд машини розстріляти й то мало.

А вранці подав у постіль Штейнгліцові сніданок, приготовлений з продуктів, якими наділила його Ельфріда. Сказав весело:

— Пане майор, у вас чудовий вигляд. Я щасливий бачити вас!

Поснідавши, майор буркнув:

— Ти налякав мою хлопця.

— Жалкую, що не вбив! — вигукнув Вайс. — Гальма в такому стані, що я аж здригнувся, коли зрозумів, у якій небезпеці було ваше життя.

Вайс не міг церемонитися с шофером. Це як рукопашний бій. І той, хто його виграє, залишиться у Штейнгліца. Вайс мав його виграти. І виграв.

Він подав машину до під'їзду й чекав майора, тримаючи на колінах гайкового ключа. Шофер стояв трохи віддалік.

Вийшов Штейнгліц, сів поруч Вайса і, нібито не помічаючи другого шофера, нетерпляче ворухнув підборіддям. Цей рух Вайс уже знав.

Це означало, що майор поспішає.

І тільки-но машина рушила, як до неї приєднався транспортер з автоматниками. Так, справи в майора йдуть непогано, коли тепер його супроводить такий ескорт.

— Вітаю, пане майор! — І Йоганн кивнув на машину з охороною.

Штейнгліц не відповів, тільки спідня губа в нього ледь одвисла. Отже, він схвалив догадливість свого шофера, поздоровлення було приємне йому.

Не всі ще розуміли, що з нього знято опалу, а Дітріх просто зумисне удавав, нібито не знає, яке довір'я виявлено Штейнгліцу, яке важливе доручення йому дали, й не міняв свого поблажливо-покровительського тону. Але Штейнгліц мирився з цим. З контррозвідником, коли він навіть називає себе твоїм другом, найкраще триматися так, немов він виявляє тобі честь своєю дружбою.

Ось і зараз, коли їм слід було б удвох розшукувати об'єкт і разом вирішувати, що більше підійде, Дітріх хроне в постелі. І, потинявшись на околицях Варшави, майор Штейнгліц змушений буде доповісти капітанові Дітріху про наслідки своїх пошуків, а той, позіхаючи, можливо, скаже йому, як минулого разу:

— І все-таки, Аксель, ти йолоп. Мабуть, свого часу ти спритно працював пістолетом, А от головою — ні. Головою ти ніколи не вмів працювати. Порівняти її із задом — це значить образити зад.

Звичайно, Штейнгліц міг би таке відповісти Дітріхові!.. Але Штейнгліц — людина розумна. Він змовчав. Адже за подібний натяк Дітріх зуміє так хитро спровадити його в гестапо, що навіть сам адмірал Канаріс не виклопоче для нього заміни страти штрафною ротою.

Вайс, дивлячись на майора в дзеркало, сказав з гордістю:

— О пане майор! У вас нагорода?

— Це давно, — недбало кинув Штейнгліц.

— Тоді, пане майор, вважайте, що я поздоровив вас із наступною!

Штейнгліц не відповів. Однак ще раз оцінив Вайсову уважність. Як цей солдат, ні, вже єфрейтор, вміє одвернути від неприємних думок! Треба відправити назад у частину того, нового шофера. Тільки й знає, що дивиться відданими, собачими очима та тремтить, коли б не послали на фронт. А цей Вайс — хоробрий солдат. І разом з тим як він уміє відчувати настрій свого начальника!

Ось Вайс помітив, що Штейнгліц задивився на сільську дівчину, яка високо підняла спідницю, переходячи через калюжу, і — будь ласка — уповільнив хід машини. Ні, він надзвичайно чутливо розуміє свого хазяїна. Добре, що його не вбили. Треба зробити йому щось приємне. І Штейнгліц сказав:

— Тут для нижчих чинів уже є будинок з дівками. Ордер на відвідування — у відділі обслуговування.

— Дякую вам, пане майор! — широко всміхнувся Вайс. Коли б тільки майор знав, як зрадів Йоганн цій несподіваній ласці!

Виходить, коли настане потрібний момент, буде привід відлучитися, щоб обстежити нове розташування, таке саме таємниче, як і те, попереднє, де Вайс тик довго пробув на становищі в'язня.

Майор Штейнгліц невтомно гасав навколо Варшави, старанно обстежуючи поміщицькі садиби, замки, вілли, фольварки, і робив це так прискіпливо, з такою зацікавленістю, нібито наглядав маєток для себе.

Тепер у ці поїздки майор брав з собою колишнього ротмістра польської охранки Душкевича. Панові Душкевичу було вже далеко за п'ятдесят, але він дуже пильнував себе. Рідке волосся, розчесане на прямий проділ, пофарбоване, брови висмикані в стрілку, як у жінки, запалена від частого бриття шкіра припудрена.

Обрезкла синюшна фізіономія і великий живіт, що звисав між розкарякуватих ніг, не псували доспи, солідного вигляду у його добротному англійському пальті і чорному котелку. І тримався він з німецьким офіцером солідно, без запобігань. Він навіть сказав Штейнгліцу з докором:

— Гер майор, смію вас запевнити: до останнього часу ми не втрачали розумної надії, що разом з вами, разом з великою Німеччиною ми покінчимо з більшовиками, та, на жаль…

Штейнгліц, дивлячись у вікно, спитав:

— Як це називалося раніше?

— Варшавське воєводство, гер майор.

— Ні, вся оця країна?

Пан Душкевич побагровів.

Майор зазирнув прозорими, крижаними очима у випуклі, тютюнового кольору очі Душкевича, порадив:

— Я б не рекомендував вам обтяжувати пам'ять старовинними спогадами: це може шкідливо відбитися на здоров'ї.

— Багаторічний досвід боротьби з комуністами дає змогу думати, що саме тепер моєму здоров'ю нічого не загрожує, — з гідністю відповів пан Душкевич.

Штейнгліц змовчав.

Душкевич возив з собою карту околиць Варшави, тримав її на товстих колінах, і, коли треба було, чіпляв на носа пенсне із золотим ланцюжком на завушній дужці, і, як кожна далекозора людина, гордовито відхилившись, розглядав карту, і в ці хвилини скидався на заслуженого професора.

Одного разу він сказав глибокодумно:

— Я людина освічена, майже закінчив гімназію, працював з інтелігенцією і, як знавець, смію дещо запропонувати. Публічні страти, звичайно, ефективні, однак вони роблять польську інтелігенцію надміру популярною в народі. Смію рекомендувати власний досвід. Я брав групу політичних і випускав на волю найвиднішого з них. Через якийсь час підсаджував до тих, що лишилися, свого, і він сповіщав в'язнів, що той, звільнений, — зрадник. І не перешкоджав їм інформувати про це свою організацію. Спосіб цілком результативний.

— Старе як світ, а втім, зверніться до капітана фон Дітріха. Його це може зацікавити.

— Пане майор, ви, колего, розумієте, як це забезпечує свободу маневру?

— Та коли маневр не вдасться, ми вас, мабуть, повісимо.

— Ні, пане майор, — твердо сказав Душкевич. — Ви мене не повісите. Це буде нерозумно…

Управитель баронеси Корф не дозволив Штейнгліцу без її відома оглядати маєток. Не дозволила цього й сама баронеса. Вона вийшла на ганок у жакеті з чорнобурок і в простих брудних чоботях. Не випускаючи з рота сигарети, астматично задихаючись і кашляючи, баронеса дуже милостиво, як із давнім знайомим, поздоровкалася з Йоганном. На пана Душкевича вона й не глянула, а Штейнгліца спитала єхидно, на якому він грає інструменті. І коли Штейнгліц сердито відповів, що він не музикант, а офіцер абверу, баронеса обірвала його:

— Пан Канаріс у моєму салоні користувався успіхом, граючи на флейті, а пан Гейдріх грав на скрипці. І якщо ви не музикант, вам тут робити нічого. — Але одразу змилосердилася й наказала управителеві, щоб він запросив панів поснідати в нього у флігелі.

Під час сніданку управитель сказав Штейнгліцу, що баронеса просить його допомогти їй влаштувати невеличкий концтабір для тих військовополонених, які працюють у маєтку. Це дисциплінувало б їх, до того ж табірний раціон харчування економічніший.

Штейнгліц образився, відсунув тарілку, сказав, що це не входить у його обов'язки. Але так чи інакше баронеса могла б звернутися до нього сама, а не через посередника.

Управитель зауважив:

— Баронеса гадала, що серцю німецького солдата близькі три заповіді фюрера. — Загинаючи чистенькі старечі пальці, перелічив: — Онімечування, виселення, винищення. — Звів очі, мовив багатозначно: — Крім усього, за згаданий благоустрій баронеса згодна внести від сорока до п'ятдесяти п'яти марок з кожної голови!

— Дуже шкодую, — сказав Штейнгліц, — але не маю можливості допомогти баронесі. — І він підвівся з-за столу.

Управитель, не встаючи, попрощався з ним, недбало кивнувши головою.

Та він помилився в Штейнгліці. Майора не купиш так дешево. Йому доводилося, виконуючи завдання, вбивати і викрадати людей — це була його робота. Проте коли вбивство не маскувалося грабунком, він ніколи не забирав ніяких цінностей. І викрадена людина так само це могла його власкавити благанням про своїх дітей, як і спокусити грішми. Штейнгліц вважав, що його непідкупність коштує дорого, що колись він одержить за неї сповна, і не дозволяв собі розмінюватися на дрібниці. Ось і тепер він вирішив показати, як ображений тим, що йому запропонували хабар.

Дивлячись на управителя холодними, риб'ячими очима, Штейнгліц раптом наказав різко:

— Встати!

Управитель скорився. Майор підняв руку:

— Сісти! Встати!

Старечі коліна управителя тремтіли, але він старанно виконував накази, ловлячи, як риба, ротом повітря.

— Швидко. Ще швидше, — командував Штейнгліц. І коли управитель упав, знеможений, майор пішов до машини, сів і задоволено відкинувся на сидінні, витягнувши навскоси сухі довгі ноги в блискучих чоботях з високими задниками.

Пан Душкевич після цієї сцени вже не одважувався сидіти в котелку поруч майора. Він тримав котелок на колінах і надівав, тільки коли виходив з машини.

За характером вимог, які невідступно висував Штейнгліц, обстежуючи без кінця маєтки, замки, помістя, Йоганн встановив, що той шукає щось схоже на попереднє секретне розташування, і не одне, а кілька потрібних місць. Призначаються вони не для розміщення штабів і, очевидно, не для концтаборів, хоч люди в них не матимуть змоги вільно пересуватися чи спілкуватись із зовнішнім світом.

Безперечним було одне: головну базу Штейнгліц збирається розмістити десь тут, в околицях Варшави, і Вайс протягом тижня сповістив листівками адресатів у Ровно, Львові й навіть у Берліні про те, де він зараз перебуває. Серед його речей збереглася знайома нам носова хусточка, і, вмочивши її ріжок у чашку з чистою водою, Йоганн написав між рядків кожної листівки свої координати.

24

З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах.

Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей.

Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає.

Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, — значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся.

Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос.

Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді.

Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, — на ньому блукала мрійлива усмішка.

Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки.

— Мені подобається, як ти читаєш, — сказав Лансдорф. — Читай далі!

Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх.

Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка:

— Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, — і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: — «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. — Тут Лансдорф поцмокав губами.

Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника.

— Панове! — сказав Лансдорф верескливо. — Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. — І тим самим невдоволеним голосом вів далі: — Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати».

Дітріх докинув нетерпляче:

— Ми одержали цей наказ.

Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном:

— Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою.

Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності.

Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року.

Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів.

— Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. — Помовчав. І закінчив після паузи: — На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні.

Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.

Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.

Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті.

Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.

Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.

Вайс скромно відповів:

— На жаль, тільки за хоробрість!

— А що в тебе є ще?

— Голова, пане генерал!

— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?

— Я хотів би бути вам корисний.

— Чим?

— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…

— Так, звичайно!

— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.

— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.

Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.

— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.

— А що з того виходить?

— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.

— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?

— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.

— Чому?

— Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.

— А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф.

Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:

— Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу.

— І коли ти все це придумав?

— Оце допіру, — довірливо признався Вайс. — Відчув вашу прихильність і от наважився… — Прошепотів: — Я трошки знаю російську мову. — Додав квапливо: — Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. — Пояснив: — Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію.

Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно:

— Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності.

Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха.

Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро.

Лансдорф сказав:

— Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. — І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: — Ти ж хоробрий.

Вайс похолов, у нього аж пальці на ногах зсудомило од відчуття провалу. Ось до чого привела ця ризикована розмова, яку він розпочав, маючи на меті зовсім інше. Виходить, він прогадав, не зумів оцінити цього старого сибарита. Не треба було набиватися йому. А як не набиватися, коли він стоїть значно ближче, ніж навіть Штейнгліц, до того джерела відомостей, куди так поривався Йоганн? І як дізнатися, чи справді Лансдорф вважає його підхожим для роботи в тилу противника, чи тільки хотів випробувати його?

Роздумувати не було коли, і скоріш машинально, аніж свідомо, Вайс сказав задоволеним голосом:

— Дякую вам, пане Лансдорф. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за своє рішення.

— А чого б це я жалкував? — примружившись, поцікавився Лансдорф.

— Річ у тім, — сказав Вайс, — що в мене така типова зовнішність, що в Ризі кожен латиш одразу впізнавав у мені німця, а росіяни — тим паче. — Квапливо додав: — Та це нічого не значить. Я, як справжній німець, ладен віддати життя за фюрера, і, повірте мені, якщо доведеться загинути, я загину там з честю, як німець.

Лансдорф довго, уважно розглядав Вайса. Потім сказав з жалем:

— Так, ти маєш рацію. Ти типовий німець. Тебе можна було б виставити в расовому відділі партії як живий зразок арійця. Але я подумаю про тебе, — сказав Лансдорф, рухом руки відсилаючи Йоганна.

Перед цією небезпечною розмовою Йоганн довго роздумував, як йому поводитися в новій обстановці, яка хоч і сприятливо складалася для нього, однак загрожувала ізоляцією. Він не хотів бути знову приречений на бездіяльність, як минулою разу, коли попав на секретний об'єкт абверу, де готували групу російських білоемігрантів для засилання в радянський тил.

З усіх даних, служба абверу почала створювати величезну сітку розвідувально-диверсійних шкіл.

Це свідчило і про те, що блискавичний наступ гітлерівців зірвався, і про те, що не справдились їхні надії знайти підтримку серед деякої частини населення Радянської Країни. І не п'ята колона, на яку вони сподівалися, чекала їх на радянській землі, а могутні удари партизанських з'єднань.

Тоді вирішили мобілізувати всі способи ведення таємної війни. Провести гігантські диверсії, масові терористичні акти на території Радянської країни. І це ставало вже не тактикою, а стратегією воєнних операцій. Німецький генеральний штаб і всі секретні служби Третьої імперії об'єдналися для виконання цього завдання.

І не випадково Лансдорф був видним працівником СД. З'ясувавши це, Вайс вирішив зіграти на суперництві між абвером і гестапо. Зіграти з таким розрахунком, щоб можна було повірити в його абверівський патріотизм і готовність піти на будь-яку підлість заради цього патріотизму. Інакша старий лис, Лансдорф не повірив би ні в який інший патріотизм, крім кар'єристської, службової запопадливості. Одважився на риск Йоганн не зразу, а тільки після того, як ознайомився з блокнотом Лансдорфа, вірніше, з одним записом у ньому, зробленим чітким, дещо старомодним почерком: «Радянські військовополонені, перебуваючи в таборах, автоматично зберігають характер і звичаї, властиві їхній політичній системі, і створюють таємні організації комуністів, які й управляють людьми.

Для виявлення таких «керівних» осіб служби гестапо мають серед в'язнів інформатора — найбільш цінний, перевірений матеріал для розвідувально-диверсійних шкіл.

Проте служби гестапо, щоб зберегти цей контингент тільки для своєї системи, всіляко приховують його, вставляють з метою маскування в списки неблагонадійних і навіть таких, що підлягають ліквідації.

Необхідно сміливо, інтуїтивно виявляти такий контингент у таборах всіх ступенів і, всупереч опорові гестапо, зараховувати в школи».

Цей запис Лансдорф, очевидно, вніс у блокнот, щоб інструктувати співробітників абверу, яких посилають у табори військовополонених для відбору курсантів.

Вайс зробив з нього відповідні висновки й одважився поговорити з Лансдорфом, сподіваючись, що це відкриє йому можливість брати участь у відборі «контингенту».

Він, як то кажуть, рискнув усім, щоб досягти всього. Розкрити сітку гестапівських інформаторів — хіба заради цього не варто важити життям? І він ризикнув, хоч і догадувався і про проникливість, і про невсипущу підозріливість Лансдорфа.

Але ж Вайсова поведінка була переконливою, цілком вірогідною. Хіба не природне наївне, нахабне прагнення молодого німця вислужитися? І хіба не природним був Йоганнів переляк? Що тут дивного? Спритний шофер, котрий прижився при своєму хазяїнові, — і раптом у саме пекло. Звичайно, він був зляканий. Інша річ, коли Йоганн злякався, зрозумівши, що його мають закинути на парашуті до своїх, тоді як зараз його місце тут, серед ворогів. Але Лансдорф, звичайно, приписав його переляк звичайному боягузтву.

Вайс міг викликати підозру й тим, що совав носа в таємні справи високих начальників. Але ж це так природно. Нахаба? Звичайно. Він і не приховував цього. Скромний був би задоволений і шоферською баранкою.

Чому сказав Лансдорфу, що знає російську мову? А хіба він ховав це? В анкеті все є, адже він відповів на сотні різних запитань. Майора Штейнгліца не цікавили його знання. Йоганн йому й не набивався, однак настав момент, коли треба про них нагадати. Небезпечно? Так, небезпечно. Але ж той, у кого він навчився російської мови, був не з тих росіян, з якими воюють німці. Модний художник, що втік від російської революції. Усе це є в анкеті.

І хвилювало зараз Йоганна інше. Чи зуміє він бути німцем, побачивши радянських людей, кинутих у фашистські концентраційні табори? Як він дивитиметься у вічі тим, хто й тут не втратив гордості, честі, відданості Вітчизні? Його багато чого навчили. І, здається, він виявився непоганим учнем. Важко бути німцем серед фашистів, це вимагає найвищого напруження всіх душевних сил. І все-таки він став німцем, для фашистів він свій. Але де взяти сили, щоб бути фашистом серед радянських людей? Як поводитись? До цього Вайса не готували, цьому не навчили. Він навіть не міг і подумати, що доведеться піти на таке самобичування. І піти не за наказом, а за своєю ініціативою, бо це зараз найбільш цілеспрямовано, потрібно, необхідно.

Зробити інакше він теж не міг. Його обов'язок — опинитися зараз там, де найнебезпечніше бути людиною. І треба глибоко сховати все людське, забути про те, що ти людина, радянська людина. Адже чим менше він виявлятиме нормальних людських почуттів, природних для кожного, тим природнішим здаватиметься радянським військовополоненим. Вони повинні бачити в ньому фашиста, тільки фашиста, ненависного ворога. І яка ж мука бути фашистом в очах цих людей, які лишаються справжніми людьми навіть там, до робиться все, щоб спочатку вбити в людині все людське, а вже потім фізично знищити її!

Усе це було страшно, і він навіть не зрадів, коли через кілька днів фон Дітріх сказав, ніби між іншим, що Вайс. одержав підвищення по службі й значитиметься тепер перекладачем при другому відділі «Ц», та, поки немає іншого шофера, треба підготуватися до тривалої поїздки. Ні, Йоганн не зрадів своєму успіхові в ризикованій операції з Лансдорформ. Чи не буде його перемога поразкою? Чи не переоцінив він себе, чи вистачить у нього металу в дуті, щоб витримати ті духовні інквізиторські муки, на які він себе прирік?..

Та все це було в Йоганновій душі, а єфрейтор Вайс у відповідь вклонився Дітріхові й, очевидно ошалівши від щастя, нечленороздільно промимрив, що готовий йому служити.

Дуже хотілося побути самому, але ту ж мить Вайс підказав собі, що слід зайти до Лансдорфа подякувати йому, не забуваючи при цьому щасливо всміхатися.

Лансдорф прийняв його холодно й діловито. Мовчки вислухавши захоплену подяку єфрейтора, кивком голови відпустив його. Та коли Вайс був уже біля самих дверей, раптом сказав багатозначно:

— У тебе трохи довгий язик. Через нього може постраждати шия.

— Пане Лансдорф, — з гідністю відповів Вайс, — гадаю, моя шия постраждає лише тоді, коли я не буду вам особисто про все доповідати.

— Саме це я й хотів сказати…

25

У канцелярії обер-шрайбер вручив Йоганнові коротеньку поштову листівку. Вайсів приятель, якийсь Фогель, унтер-офіцер зондеркоманди, розквартированої в Смоленську, запрошував Вайса на різдво у Москву.

Розповівши про це запрошення обер-шрайберу й зазначивши жартома, що росіяни, так лінуються віддавати свої міста, що доводиться їх підганяти, Йоганн дав і обер-шрайберові можливість посміятися з вайлуватих росіян і потім пішов собі в гараж. Тут він з допомогою тієї самої московської носової хустки, просякнутої хімікаліями, проявив листівку й розшифрував червонясто-коричневі цифри, записані косо і густо найтоншим пером: «Варшава, Новий світ, 40. Вар'єте «Коломбіна». Ніколь. Номер вашої квартири. Вік вашого батька…»

Йоганн добре розумів, що зараз він цілком у розпорядженні Дітріха й тому для поїздки в місто досить дозволу самого Дітріха, однак вирішив попросити дозволу також і в Штейнгліца, чим ще більше прихилив його до себе. Не задовольнившись усім цим, Вайс з'явився ще й до Лансдорфа, доповів, що їде у Варшаву, і спитав, чи не було яких вказівок, демонструючи цим, що головним своїм хазяїном він вважає Лансдорфа, а не когось там іншого.

Лансдорф доручив купити йому соляно-хвойних таблеток для ванн. Легкого проносного. Пошукати в магазинах книжки, видані не пізніш дев'яностих років минулого століття. Пояснив:

— Я люблю тільки те, що зв'язане з моєю юністю. — Прикривши очі блідими повіками, додав: — Вона була чудова…

Дітріх попросив купити йому тістечок на Маршалковській у кондитерській «Ян Гаєвськи», а Штейнгліц — кров'янки. Грошей майор не дав, та зате по-дружньому порадив Вайсові для профілактики зайти після відвідання Варшави в санітарну частину.

Чин єфрейтора і медаль відкрили перед Йоганном нові можливості.

Він зупинив першу ж попутну вантажну машину, наказав солдатові пересісти з кабіни в кузов, дав шоферові пачку сигарет і звелів гнати у Варшаву «із швидкістю чорта, що тікає від праведника».

Настрій у Йоганна був чудовий. Отаке собі безшабашне життєрадісне відчуття удачі й, як після екзаменаційної сесії в інституті, прагнення погуляти в нагороду за працю. І він дозволив собі «розпуститися», запросто побалакати з шофером про те та се…

Він уже вважав себе таким загартованим, невразливим, що навіть безстрашно висловлював зневажливі міркування про росіян, не відчуваючи при цьому огиди до самого себе.

І він розв'язно спитав шофера, сутулуватого, літнього солдата із вкритим поздовжніми зморшками обличчям:

— Ну що, скоро візьмемо Москву — і кінець війні?

Шофер, не підводячи стомлених очей, сказав понуро:

— Ти вважаєш, що війна з росіянами вже кінчається, а вони вважають, що тільки зараз починають воювати з нами.

— А сам ти як думаєш?

— Хайль Гітлер! — сказав шофер і, не відриваючи правої руки від баранки, трошки підняв указівний палець.

З вимови Йоганн вгадав у ньому жителя півдня. Шофер підтвердив цю догадку.

— Є німці, які п'ють лише пиво, другі — тільки шнапс, але є і треті, вони люблять вино. — Глянув скоса на Вайса: — Так, я з Саару, а ти, зразу видно, пруссак.

— Еге ж, я пруссак, — підтвердив Йоганн. — Знаєш, як в одній розумній книзі написано про Пруссію: «Пруссія не є державою, яка володіє армією, вона швидше є армією, яка заволодіває нацією».

Шофер сказав підозріливо:

— Для пруссака ти щось надто освічений.

— Це тому, що я племінник Геббельса.

— Правильно, — згодився шофер. — Тільки для цілковитої схожості не вистачає, щоб тобі ногу перебили.

— Не втрачаю надії.

— Росіяни тобі допоможуть.

— Не встигнуть: скоро їм кінець.

— Ти що, з похоронної команди, як твій дядько? Він їх давно всіх поховав.

Вайс удав, нібито не зрозумів небезпечного натяку, запитав:

— Ти, видко, старий солдат. В першу світову воював?

— Авжеж. До Уралу дійшов.

— Ну! — здивувався Йоганн. — Та ти герой!

Шофер спитав:

— А ти лісорубом коли-небудь працював?

— Ні.

— Ну нічого, росіяни навчать. Вони нас на Уралі навчили ліс валити. В першу світову не весь вирубали — на другу лишили. Лісів там багато, на всіх стане.

— Ти щось по-дурному жартуєш, — суворо зазначив Йоганн.

— А я подурнів, — глухо сказав шофер. — Подурнів з учорашнього дня, як листівку поздоровчу одержав: з приводу смерті героя мого останнього — меншого. А було в мене їх троє. Три поздоровчих на одного батька — багатенько.

— Кури. — Йоганн простягнув пачку.

Шофер узяв сигарету, сказав засмучено:

— Курю. Та не допомагає.

Йоганн порадив:

— Просись на фронт, відомстиш за смерть синів.

— Кому?

— Росіянам.

— У мене їх у шахті завалило, — сказав шофер. — Зрозумів: у шахті! Особиста власність рейхсмаршала Герінга — ці шахти. Був наказ економити кріпильний ліс у зв'язку з воєнним часом. Ось кістками моїх синів і підперли покрівлю.

— Заради перемоги доводиться приносити жертви.

— Панові Герінгу? Моїх дітей?

— Ти міркуєш, як комуніст!

— Схоже? — Шофер нахилився, щось поправив на дверцятах, біля яких сидів Йоганн. Додав швидкості, припав до керма й, не дивлячись на Вайса, запропонував: — Давай ще закуримо.

Йоганн поліз у кишеню за сигаретами. І в цю мить шофер, різко штовхнувши Йоганна плечем, викинув його з кабіни. Машина, хляпаючи дверцятами, помчала по шосе.

Йоганнові пощастило: він упав у кювет поруч зі шляховим стовпчиком. Ще трошки — і він розбився б на смерть, ударившись об цей стовпчик.

Та хоч у Йоганна нило все тіло і загалом безглуздо було опинитися на дорозі в такому скрутному становищі, настрій у нього не зіпсувався. Скоріше навіть навпаки. Такого німця, як цей шофер, він зустрів тут уперше. Оце-то шофер! Більше б таких німців!

Йоганн обтрусився, опорядив одяг. Так, вигляд у нього нікудишній, і руку розсадив. Ось до чого може довести марне базікання. А втім, хіба таке вже марне? Ні, дещо корисне для себе він узяв з цієї розмови, дещо…

І хоч який сумний був недавній урок, у наступній попутній машині, а нею виявився бензовоз, Йоганн знову завів жваву розмову з водієм, молодим хлопцем із Зальцбурга, колишнім нічним таксистом.

Посмоктуючи ерзац сигару, зроблену з паперу, просякнутого розчином нікотину, цей знавець злачних місць розповідав Вайсові, що й тут, у Варшаві, можна розважитися не гірш, ніж навіть у Франції, аби гроші! З кожної ходки на його долю припадає десять літрів першосортного американського чи англійського пального — це на чорному ринку те саме, що літр самогону, а з півлітром можна сміливо стукати ногами в двері першої-ліпшої знайомої дівчини.

— Та хто тобі вірить, що бензин американський! — засміявся Вайс.

Шофер образився, пояснив:

— Наша колона авіацію обслуговує. Виходить, бензосховище фірми «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі» або «Ройял дейтч шелл», і до самісінького останнього часу вони після кожного мільйона літрів присилали премії: запальнички, електричні ліхтарику годинники, портфелі… Звичайно, шоферам ці премії не перепадають. Усе начальству.

— Обминають?

— Закон природи.

Вайс сказав, як по секрету:

— Я ж бо теж шофер. Та на легковій не багато візьмеш.

— А треба з розумом.

Шофер витяг засунуту за щиток над вітровим склом карту, простигнув Вайсові.

Йоганн розгорнув її в себе на колінах. Шофер знову пояснив:

— Кружечки — бази. Дорога, бачив, як іде! А я прямую путівцем — от і виходить п'ять вірних літрів, окрім тих десяти.

Вайс довго дивився на карту, запам'ятовував. І коли віддав, ще кілька хвилин, напружуючи свідомість, примушував себе бачити цю карту й бачив її, немовби вона була нанесена незримими фарбами на прозорому вітровому склі. Він зосереджено втупився в це скло, але не помічав ні темних від дощу фільварків, ні ставків, мов лускою, вкритих чорним опалим листям, ні сірих грузовиків, у яких сиділи солдати в сірій формі з сірими обличчями, не помічав він ні сірого неба, ні сірої дороги, ні сірого дощу. Він бачив тільки карту. І отямився від заціпеніння тільки в той момент, коли раптом виразно зрозумів, що добре й дуже точно запам'ятав ці кружечки й тоненькі лінії доріг у сітці квадратів. І ту ж мить, підхопивши останні слова шофера, запропонував:

— Масла я можу дістати. Що можу, те можу. В гаражі банок з п'ять є…

— Дивак, — засміявся шофер. — Вони ж просять коров'ячого!

Вайс вийшов на Маршалковській.

Олександр Бєлов знав про неп лише з книжок та кінофільмів. Тому, певне, його уявлення про Маршалковську під час німецької окупації Варшави як про непманський вертеп не зовсім точно відповідало дійсності. Та зневажливий вираз його обличчя, гордовите ставлення до різних там торгашів цілком відповідали поведінці й манерам німецьких окупантів.

І в польських, і в німецьких армійських магазинах він тримався бундючно й, ледь переступивши поріг, голосно заявляв:

— Гер штурмбанфюрер доручив мені купити саме у вашому магазині…

Це справляло належне враження.

Коли Йоганн вибирав проносне для Лансдорфа в армійській аптеці, зайшов черговий лікар у чині капітана й спитав, чи давно гер штурмбанфюрер хворіє.

Йоганн суворо обірвав капітана:

— Пан штурмбанфюрер ні на що не може хворіти!

Це було так поважно сказано, що капітан мимоволі аж ворухнув рукою, мало не викинувши її в партійному вітанні.

І все-таки на початок вистави у вар'єте «Коломбіна» Вайс запізнився. ВI зв'язку з комендантським часом спектаклі починали о п'ятій годині. Плентатися у вар'єте з покупками і тим наче на зустріч із зв'язковим було вкрай незручно.

Тому Йоганн зайшов у «Гранд-отель» і сказав черговому поліцейському офіцерові, що він ад'ютант полковника Штейнгліца й просить передати полковникові Штейнгліцу цей пакет, коли той, як обіцяв, зайде сюди з дамою. Якщо ж полковник захоче піти в отель «Палас», то тоді він сам повернеться за його покупками.

Номери, які демонструвались у вар'єте, не справили вражений на Йоганна Вайса. А втім, на щось інше він і не сподівався, хоч йому раніше не доводилося бувати на подібних виспівах.

І коли десять худих дівчат, у потертих парчевих трусах, підстаркуватих і дуже нафарбованих, дриґали в такт музиці ногами, намагаючись приховати удаваними посмішками, що для таких прудких рухів тіла їм не вистачає дихання, він дивився на них з жалем. Потім вийшли двоє, в плавках, з ніг до голови вкриті масною бронзовою маззю, і набрали поз античних статуй.

Гострі ребра, ключиці наочно свідчили про те, що на карточки ці артисти не одержують ні жирів, ні м'яса. Слідом за ними на естраду вискочив клоун, зображуючи Чарлі Чапліна. У нього почали кидати із залу недогризки яблук, недокурки й кричали «юде!». Клоун нічого такого не робив, він навіть не ухилявся від тих покидьків, які в нього жбурляли.

Увесь номер, виявляється, саме в тому й полягав, що клоун дозволяв глядачам кидати в себе все, що завгодно. Він тільки захищав руками обличчя.

Та ось що підмітив Вайс. Цей клоун іноді раптом на мить скидав маску Чарлі, й тоді проступало інше обличчя — вусики ті самі, але чорне пасмо, що спадало на брову, і випнута на мить щелепа так підкреслювали небезпечну схожість, що Вайс мимоволі лякався за цього зухвалою чоловічка. Та за цим одразу знову з'являвся Чарлі, шкутильгаючи в своїх величезних, розчепірених у різні боки пласких черевиках.

І коли оголосили номер. «Два Ніколь два — партерні акробати», — Вайс мимоволі аж подався вперед.

У залі накурено, тісно, гамірливо. Військові пили пиво, виймали закуску в промащеному папері й розкладали її на вільному стільці. Якщо попереду сидів цивільний, вони клали ноги на спинку його стільця.

Чини військової поліції водили по задніх рядах електричними ліхтариками і випроваджували із залу солдат, коли ті починали надто вільно поводитися з вуличними дівками.

Вайсові не треба було особливо напружувати зір, щоб пізнати в цьому з ідеальною фігурою акробаті, затягнутому в чорне трико, Зубова. Його волосся було розчесане на прямий проділ, брови тонко підбриті, губи ледь підмальовані. Він здорово працював, цей акробат Ніколь. Його партнерка, обличчя якої Йоганн ще не встиг розглядіти, бо про неї не думав, мов чорна змійка, металася в руках Зубова, то обвиваючи його, то завмираючи в легкій позі на його витягнутій руці.

Їм довго аплодували.

І коли, вийшовши на аплодисменти, Зубов високо підкинув свою партнерку, а вона, зробивши в повітрі сальто, раптом розгорнула, як крила, полотнище із свастикою, зал заревів від захоплення і влаштував справжню овацію.

Пройшовши в артистичну з коробкою глюкозних цукерок, куплених у буфеті, Вайс штовхнув двері, на яких було написано на косо повішеному папірці: «Два Ніколь два». Він уклонився жирно намащеній жіночій фізіономії, яку побачив у дзеркалі, й пробурмотів:

— Фрейлейн, я захоплений вашою майстерністю. — Йоганн поклав на піддзеркальник свою коробку цукерок і з усмішкою обернувся до Зубова.

Але той зустрів його усмішку незворушно байдуже.

— Пане єфрейтор, — відповів Зубов, — ваші шановні батьки, певне, казали вам, що заходити в кімнату до незнайомих людей, не постукавши перед цим, непристойно.

— Винуватий, — сказав Вайс. І винахідливо запропонував згідно пароля: — Я готовий постукати шістнадцять разів.

Він ждав, поки Зубов обізветься, але той мовчав. Потім Зубов спитав:

— Ви, власне, до кого прийшли, пане єфрейтор?

— Я хотів би висловити свої поздоровлення Ніколь…

— Їх двоє — два Ніколь два, — нагадав без усмішки Зубов.

— О, я хотів би відрекомендуватися головному з них, — сказав Вайс, починаючи вже дратуватися. Він не розумів,чому Зубов з такого впертістю не відповідає на пароль.

— Головний Ніколь — ось, — заявив Зубов і вказав очима на дівчину, що знімала з обличчя грим.

Вайс підійшов до неї, ще раз уклонився. Сірі уважні очі зустрілися з сердитими Йоганновими очима.

— То це ви, паші єфрейтор, сиділи на шістдесятому місці? Ви щось хочете мені сказати?

— Так, — підтвердив Йоганн.

— Тут?

— Якщо ваш партнер не заперечує, я хотів би вас куди-небудь запросити.

Зубов сказав дівчині:

— Я проведу його до Полонського.

У невеликому пивному барі вони мовчки пили біля стойки пиво, дуже розведене водою. Зубов кинув власникові бару:

— Учора, пане Полонський, водогін не працював і пиво було міцніше.

— Сьогодні водогін теж не працює, — сказав власник бару.

— Звідки ж стільки води?

— То, пане, мої сльози, — одказав власник бару, — то мої сльози за пропащою моєю комерцією.

Увійшла дівчина з чемоданчиком у руці, голова туго запнута хусткою. Жовта бобрикова жакетка. Обличчя ще лисніє од вазеліну. Вона взяла Вайса під руку й, передаючи чемоданчик Зубову, звеліла:

— Ходімо!

Звернули в провулок, де було темно й бовваніли цегляні руїни.

Пригортаючись до Йоганна, дівчина говорила чітко, суворо:

— Я ваша зв'язкова. У нього, — вона кивнула на Зубова, що йшов позаду, — є тепер своє особливе завдання. — Замислилась. — Гадаю, поки що для нас з вами надійним «дахом» буде… — запнулася, — ну, ви за мною, словом… упадаєте. — Спитала: — У вас є інші варіанти?

— Нема, — щиросердо признався Йоганн.

— Своєму начальству завтра доповісте про наше знайомство. Ну й про те, що ночували в мене, чи що. Так буде, мабуть, правдоподібніше.

— Що правдоподібніше? — спитав Вайс.

— Ет, — сердито сказала дівчина. — Ну коли артистка, які там з нею можуть бути церемонії! Адже так?

— Та ні, ви помилилися, — запротестував Йоганн. — Вони мають мене за дуже пристойного молодого чоловіка.

— Взагалі нічого не слід надто підкреслювати, вихованість теж, — повчально сказала дівчина. — В усякому разі, вам, єфрейторе.

— Добре, — згодився Вайс.

— Ну, нічого доброго в цьому немає. — Пригорнулася ще ближче. — Запам'ятайте. Я Ельза Вольф. Фольксдойч. Мати — полячка. Батько, звичайно, німець, офіцер. Загинув. Я дитя кохання. Народилася в Кракові. Католичка. Якщо спитають про партнера, — коханець. Та скоро кине. Що ще? Усе, здається. — Нагадала рішуче: — Отже, будете в мене ночувати.

Йоганн почав благати:

— Та я ж не можу. Я обіцяв Дітріхові, Штейнгліцу й, нарешті, Лансдорфу з'явитися вчасно. Я повинен…

— Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова.

— Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов.

— Куди він? — спитав Йоганн.

Ельза знизала плечима.

— Ну як же це так, сам…

— А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама?

— А Зубов?

— Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною.

— Пробачте, а скільки вам років?

— За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза.

— А ви давно?..

— Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася напруженим поглядом у вічі, додала уривчасто: — Доповідайте, я слухаю…

Вайс стисло повторив їй усе те, що готував для інформації. Вона кивала, показуючи цим, що запам'ятала. Спитала:

— Це все?

— Ні, тільки головне.

— Непогано, — похвалила вона без усмішки. — Ви не марнували часу. Молодець.

— Дякую. — І Вайс додав ледь іронічно: — Товаришу начальник!

— Ні, — сказала вона. І нагадала: — Я тільки ваша зв'язкова.

— Дозвольте звернутися із запитанням?

— Знаєте, — сказала вона, — не треба на мене ображатися. Ви думаєте, я сухар. А мені просто на шию хотілося кинутися спершу Зубову, потім вам. Я так довго не бачила своїх… То що ж ви хотіли дізнатися?

— Це ви відкрили у Зубова артистичний талант?

— Я, — кивнула вона з гордістю. — Існує спеціальний циркуляр фюрера «про підтримання в народі доброго настрою», і в зв'язку з цим дається броня служителям мистецтва, «майстрам біцепса». Я віддала Зубова під покровительство цього циркуляра. І, уявіть собі, Зубов подобається публіці. Але він дуже визивно тримається.

— На сцені?

— Ні.

— З вами?

— Та ні, з німцями. — Додала засмучено: — Я кожного разу дивуюся, коли бачу його.

— Чому?

— Та просто тому, що він завжди йде начебто назустріч смерті.

Наближався якийсь перехожий.

Ельза заговорила по-німецьки. Вайс вслухався в її слова: вимова була бездоганна. Коло ліхтаря він ще раз уважно глянув у її обличчя. Нічого особливого — бліде, стомлене. Трохи завеликий відкритий лоб. Проте виразні, променисті очі скрадали блідість лоба. Губи м'які, великі, але гарно окреслені. Важкувате підборіддя зі шрамом. А голос! Голос у неї різний: то глухий, то глибокий, грудний, то різкий, уривчастий.

Підійшли до чотириповерхового непоказного будинку, вхід із двору. Війнуло помиями. Сходи темні. Двері Ельза відімкнула своїм ключем. Довгий коридор. Кімната поруч з кухнею, малесенька — стіл, стілець, дерев'яне ліжко, навіть нема шафи.

Повісивши на спинку стільця бобриковий жакет, розв'язавши хустку, вона раптом звалила на плечі копицю блискучою яскраво рудою волосся. Попередила пошепки:

— Фарбоване. Так бульварніше. — Наказала — Лягайте, спіть. Я вас розбуджу. Скиньте кітель, я піду з ним на кухню, випрасую. — Пояснила: — Речовий доказ для сусідів. — Усміхнулася іронічно: — А то, знаєте, підозріло, ні разу де приводила чоловіків. Я погашу світло.

— Навіщо? — спитав Вайс.

— Бо ви все-таки повинні поспати.

Ельза повернулася не скоро. Вона лягла поруч Йоганна, накрилася жакеткою, підсунулась ближче, спитала:

— Ви хочете мені іще щось сказати?

Він шепотів їй на вухо те, що вважав за необхідне додатково передати в Центр, від його дихання ворушилося пасемце її волосся. І раптом дівчина засміялася. Він подумав, що вона сміється з нього: вважає відомості невірогідними або вже застарілими. Але вона пояснила: «Лоскотно», — і він обережно прибрав пасемце з її вуха. І коли знову зашепотів, він кілька разів ненароком торкнувся її вуха губами, та вона нічого не сказала: чи не помітила, чи не надала значення. А потім настала її черга говорити, він повернувся до неї спиною, і тепер вона шепотіла йому на саме вухо, суворо, по-начальницьки. Сьогодні вона, нехай уже так, прийме усну інформацію, але на майбутнє він мусить сам усе зашифровувати. Про «поштові скриньки» він дістане вказівку пізніше. Схему розміщення баз пального нехай накидає зараз же: вона може згодитися Зубову.

— Все?

— Все! — сказала дівчина.

Йоганн витягнувся й, дивлячись на звислі клапті білого паперу, яким було обклеєно стелю, спитав:

— А просто так поговорити можна?

— Хіба що трошечки…

— Чіпляються?

— Звичайно. Але в мене документ рейхскомендатури: контактуватися з представниками армії заборонено. Носителька інфекції.

— Якої?

— Туберкульоз. А ви що думали?

— Це правда? — спитав Йоганн.

— Звичайно. Завжди була здоровою, а тут відкрився процес.

— Але ж треба лікуватися.

— Після війни — обов'язково. Та досить на цю тему. — Спитала: — Медаль разом з легендою одержали?

— Ну що ви! — образився Йоганн. — За бойовий подвиг. Вони дали.

— А з дому нагороди є?

— Ні, тільки від німців.

— Вітаю, — сказала вона. — Герой!

— Сподіваюсь на унтер-офіцерське звання.

— Кар'єрист! Ще трохи — й станете генералом або штурмбанфюрером. — Але зразу ж вона серйозно попередила: — Не поспішайте швидко висуватися, я їх знаю: заздрісні, доносять одне на одного. Найбільша небезпека — це швидкий успіх.

— Ви розважливі, як бабуся.

— Ну, досить, — перервала вона. — Досить! — Нахилилась і, мимоволі пригорнувшись до Йоганна, взяла зі столу сигарети.

Йоганн пробурмотів:

— Дивно, лежу на постелі з дівчиною…

— Я вам не дівчина, — грубо перебила вона. — Я вам товариш по роботі. — Та зразу ж по її обличчю пробігла усмішка. — Одному залицяльникові я мало руку не викрутила із суглоба, щоб більше не ліз…

— А хто у вас був інструктором дзю-до? — простодушно поцікавився Йоганн.

— Ну ще чого! — Шепіт її звучав обурено. — Ви надмірно цікаві. — Сказала засмучено: — А я про вас краще думала.

— А що взагалі ви про мене думали?

— Нічого. Просто гадала, буде солідніший товариш. — І знову нахилилася, погасила недокурок. — Слухайте і запам'ятайте: нема ні вас, ні мене. І нічого для нас нема й не буде, поки є все оце. — Її біла рука в темряві немов розсунула стіни кімнатки. — Зрозуміли? — І вже лагідніше: — Будь ласка…

Вони ще поговорили трошки.

— Пора спати, — сказала Ельза, і настала тиша.

Він довго лежав, утиснувшись у стіну, із заплющеними очима, але так і не заснув. Схопився, як тільки Ельза доторкнулася до нього, щоб розбудити. Обличчя в неї було ще блідіше, ніж учора, під очима сині тіні. Вона мляво подала Йоганнові руку.

— Не знаю, як сьогодні виступатиму. Я так стомилася! Звикла бути сама, а тут раптом то Зубов, то ви. І потім знову лишитися самій…

— Мені теж буде потім… — Йоганн запнувся, — скучненько.

Ельза вийшла провести його.

У кухні біля плити поралися жінки. Почувши кроки, вони всі разом обернулися.

Ельза закинула руки на плечі Йоганнові, припала до його губів, а потім легенько підштовхнула в спину.

Йоганн машинально запам'ятовував дорогу до Ельзиного будинку, прикмети самі собою вкарбовувалися в його свідомість. Він думав про цю дівчину.

У «Гранд-отелі» він узяв у портьє свої пакунки, вийшов на контрольно-пропускний пункт, пред'явив документи. Його посадили в попутну машину, і всього з однією пересадкою він добрався до підрозділу.

26

Штейнгліц співчутливо поставився до мотивів, якими Вайс пояснив своє спізнення.

— Мати постійну коханку гігієнічніше, аніж бігати кожного разу до нової дівки.

— Та я по-справжньому закоханий, пане майор.

— Сентиментальність — наша національна ахіллесова п'ята.

Лансдорф лишився задоволений покупками, але причину запізнення визнав неповажною:

— Жінку чоловіки вигадали для того, щоб виправдувати свою дурість.

Лансдорф промовив повчально:

— Нам потрібні люди мовчазні й рішучі, які вміють у самотині задовольнятися непомітною діяльністю і бути постійними.

Йоганн жваво погодився:

— О, ці прекрасні думки Фрідріха Ніцше, як ніщо інше, відповідають і моєму ідеалові.

А сам подумав: «Оце вдало вийшло! Молодець я, запам'ятав. Не вірив, що згодиться, а от, виявляється, згодилося».

Кістяне обличчя Лансдорфа, здавалося, стало ще твердішим. Він підійшов до Вайса, оглянув його так, нібито збирався приміряти на нього щось.

— Ви його любите?

— Він додав перцю в нашу кров!

— Як? Повторіть! — Лансдорф підняв сухий палець. — Чудово! Безмірна здатність до властолюбства і така ж безмірна здатність до підкорення і послуху — в цьому могутність німецької нації.

Вайс клацнув каблуками, задер підборіддя й запитав догадливо:

— Які будуть накази далі, пане Лансдорф?

Дітріхові доповісти про спізнення не вдалося з тієї причини, що капітан за цей час посварився із своїм шофером — гарненьким хлопцем із капризним, безвольним ротом, а тепер помирився з ним, і йому було не до Вайса. Курт, Дітріхів шофер, збирав капітанові речі, і капітан метушливо допомагав йому, видко, дуже задоволений, що помирився. Вайсові він сказав, щоб той приготувався до поїздки, з ними поїде й Курт: він, Дітріх, не може терпіти самотності…

Йшов дощ із снігом. Ледь торкнувшись землі, сніг танув. І все було брудне. І небо в брудних низьких хмарах, і земля в брудних калюжах, і розкисле від грязюки шосе, і кольору землі вода в річках, і стекла машини, заляпані грязюкою.

Дітріх сів поруч шофера, і Вайс вільно вмостився на задньому сидінні. Світло ледве проникало в машину крізь забризкані грязюкою стекла. Похмуро, клонить на сон. І Вайс куняв і думав про свою зв'язкову, яку він навіть у думці змушений був називати Ельзою: цього вимагають правила конспірації.

… Машина догнала танкову частину. Танки йшли один за одним з рівномірними інтервалами. Баштові люки відкриті, з них стирчать голови командирів машин. Йоганн припав до вікна. Ще думаючи про дівчину, ще в думках чуючи її приглушений шепіт, він машинально запам'ятовував номери машин, емблеми на броні, кількість білих кілець на стволах гармат, що означали підбиті цілі.

До корми танків прив'язані колоди. Виходить, ці танки братимуть участь у операції на заболоченій місцевості.

У колоні німецьких танків йшли два наших «КВ». Вони були свіжопофарбовані — значить, після ремонту. У відкритих люках «КВ» видно голови в наших ребристих шкіряних шоломах — значить, радянські танки призначалися для провокаційно-диверсійної операції. Йоганн фіксував це майже машинально, а сам, мов за інерцією, все ще думав про дівчину.

Вона між іншим розповіла йому, що вдома займалася в гуртку художньої гімнастики і це їй згодилося тут. Коли вона прийшла найматись у німецьке вар'єте, хазяїн сказав:

— Давайте.

— Але я не взяла костюма.

— Ет, — сказав він гидливо, — мене можете не соромитися. Я вже давно не боєздатний — майже як євнух.

Постукуючи монетою по столу, він заспівав дитячу пісеньку про кролика й кізочку, і вона під цей акомпанемент виконала вправи, з якими виступала на змаганнях, але від хвилювання взяла надто високий темп.

— Добре, — сказав хазяїн. — Я вас беру. Але ви занадто серйозно працюєте. Менше спорту, більше сексу. Пам'ятайте, зараз на вулицях дуже багато самотніх жінок. І якщо чоловіки платять гроші, щоб побачити на естраді жінку, то вона не повинна викликати в них згадок про гімназичні спортивні свята.

Ельза пожалілася Вайсу:

— У мене по два виходи на день, фізичне навантаження чимале, й тому весь час хочеться їсти. Мені навіть вночі сниться їжа — хліб, або картопля, або молоко, а інколи все разом. По карточках так мало дають… Та я ще ділюся з однією німкенею. Вона вважається поза законом: її сина розстріляли за дезертирство. Така нещасна жінка…

Йоганн вдивлявся у танкістів, які виглядали з круглих баштових люків. Обличчя їхні мокро вилискували від дощу й здавалися неправдоподібно маленькими під величезними шоломами. Ось промайнула остання марсіанська голова в танку. Машина обігнала цю гуркотливу сталеву стіну, од якої аж двигтіла земля, вирвалась на безлюдне шосе й повільно переїхала мостом через похмуру брудну річку з низькими заплавними берегами, порослими очеретом і вербами. І коли переїжджали цей металевий міст, Йоганн прикинув, під який просій найефективніше закласти вибухівку, коли, скажімо, прийти сюди під виглядом колійного робітника, якого прислали відремонтувати дерев'яний настил для пішоходів.

І хоча річка вузенька, метрів одинадцять, ні, може, навіть десять, і неглибока: якщо судити по обмілині — метра півтора-два, не більш, — але дно в неї грузьке, мулисте, а заплави величезні, болотисті. І коли висадити в повітря міст, то відбудувати переправу менш як за два тижні не вдасться, отож діло варте уваги.

Йоганн опустив скло й викинув на міст зім'яту газету. Вартовий бачив це, але не зупинив машину із штабним номером, навіть одвернувся, щоб показати, нібито нічого не помітив. Вартовому років сорок. Комунікації скрізь охороняють солдати старшого віку з напівінвалідних команд. Йоганн знав: є цілі батальйони з людей, хворих на шлунок, сформовані чистини із солдатів з слабким зором, з пониженим слухом. Треба було б з'ясувати їхні номери. А взагалі що ж, у дуже погану погоду можна на великій швидкості проїхати через міст І кинути пакет з вибухівкою. І не десь там кинути, а біля тієї он протипожежної бочки з піском. За бочкою пакета не буде видно, тільки треба, щоб він ліг під металеву балку, — тоді вона обвалиться від динамічного навантаження. Щоправда, прогін залишиться цілий, але вже ні поїзди, ні танки по мосту не зможуть проходити, а можливо, й прогін упаде, коли на нього обваляться верхні ферми…

Закінчився асфальт, вони виїхали на путівець, машину почало кидати в різні боки, кілька разів вона загрузала в баюрах. Йоганн запропонував Куртові змінити його за кермом, і коли Курт перебрався на заднє сидіння, разом з ним туди перейшов і Дітріх.

Низький густий туман лежав у долині. Йоганн ввімкнув світло, але фари обліпила парка піна туману, і ніщо на могло пробити її. Йоганн вів машину немовби помацки, довелося відчинити дверцята, дивитися вперед і, тримаючись однією рукою за дверцята, другою крутити баранку. Потім дорога пішла вгору, почалися ліси, чорні, мокрі, із запахом льоху. Під деревами, наче біла пліснява, тонким шаром лежав сніг.

Йоганн згадав, як одного разу в таку саму погоду він із своїм курсом їздив на суботник у радгосп. Це тільки так називалося — «суботник»; тривав він два тижні. Студенти копали картоплю на полях у річній заплаві, яку заболотила руда, дощова й холодна осінь.

Мокрі й брудні, вони йшли після роботи в їдальню, де їм давали цю саму картоплю: на перше — густий картопляний суп, на друге — картопля, смажена на маргарині, який вони привезли з Москви. А ночували всі разом на сіннику над корівником.

І староста групи Петя Макаров кожного разу патетично вигукував:

— Товариші! Юнаки і дівчата!

— Чому «юнаки», а не просто «хлопці»?

— Ну добре, — згоджувався Петя, — нехай — хлопці. Однаково ви повинні високо тримати прапор радянської моралі й поводитися пристойно. І вдосконалювати свою особистість.

Аліса Босоногова, найвродливіша дівчина в інституті, що через те безбоязно натягла на себе стьобану кацавейку і батькові штани, одного разу сказала капризним голосом:

— А я не хочу удосконалювати свою особистість. Я волію шаленого кохання при місяці. І хоча місяця не видно, якщо напружити уяву, обличчя Павки Мохова мені його цілком замінить. Іди до мене, Мохов, зігрій мене.

Рудий як вогонь, веснянкуватий Мохов, сором'язливо всміхаючись, переліз через хлопців, що покотом лежали на сіні, сів поруч Аліси.

Вона діловито поцікавилась:

— Конспекти при тобі? — І пояснила: — Опір матеріалів — найкраще снотворне. Ти, Павле, читай, а я умліватиму біля тебе й мріятиму про п'ятірку.

Сіно було сухе, і пахло не сіном, а тільки пилом, однак усе перебивав гострий і терпкий запах корівника. Сашко Бєлов слухав, як лопотить дощ, слухав монотонне бубоніння Мохова й Алісині зітхання, що зрідка переривалися вигуками-стогонами:

— Я нічого не розумію! Повтори популярно і, будь ласка, своїми словами…

Хтось із дівчат спитав з надією в голосі:

— Як ви думаєте, хлопці, нам цей суботник зарахують при заліках? Фізмату, кажуть, зарахували…

Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, — його батько тоді боровся в Іспанії, — замислено промовив:

— Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду.

— А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься?

— Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають — це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя.

— Ну, сказав Сашко, — у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше — диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі.

Та диплома він так і не захистив. Не встиг.

В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання.

Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову:

— Одна помилка у вимові — і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п'ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога…

А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено.

Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю.

А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії.

І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі:

— Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність.

І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила:

— Поцілуй мене, Сашо. — І додала жалібно: — Можна в губи.

І Сашко невміло торкнувся її невмілих губів. А потім вона зняла з його шиї свої руки, винувато опустила їх, зітхнула:

— Знаєш, більше не будемо.

— Ніколи? — спитав Сашко.

Аліса ясно й твердо подивилася на нього, але голос її затремтів, коли вона сказала:

— Взагалі, коли хочеш, я можу вийти за тебе заміж. — Підвела очі, щось вираховуючи. — Другого вересня сорок другого року. — І пояснила: — Це день мого народження — раз…

— А що два?

— Мені ж потрібен час, щоб переконатися в твоєму коханні.

— Добре, я напишу число, щоб не забути, — пожартував Сашко, удаючи, що до Алісиних слів він ставиться як до жарту. Він не міг вчинити інакше, хоч і зрозумів, відчув, як це все серйозно для неї. Та, правду кажучи, йому й самому було не до жартів. Але він тоді вже був зарахований у спецшколу і вчився там, не залишаючи поки що інституту й не знаючи, яка йому випаде доля.

Аліса дістала з сумки блокнот, звеліла:

— Запиши!

З її голосу Сашко зрозумів, що вона ніколи не подарує йому цього жарту. І хоч йому було дуже гірко, він, продовжуючи гру, з веселим виглядом поставив у блокноті дату й підписався під нею.

Аліса видерла цей аркушик, розірвала його, кинула клапті в калюжу.

— Все! — сказала вона гордо і гнівно. — Все! — І пішла. І більше вони отак от, удвох, ніколи вже не бачились.

А потім він для неї, як і для інших, поїхав на Північ.

27

Дорога до експериментального табору «О-Х-247» йшла через сосновий бір. Тут було селище табірного персоналу — казарми охорони і будиночки начальницького складу. Сам табір містився внизу, в безлісому котловані; раніше там був піщаний кар'єр.

Низина заболочена: очевидно, із схилів стікають струмочки; на дні її — сивий туман, пропахлий гниллю. Селище табірного персоналу подібне до дачного: тенісний корт під маскувальною сіткою, піщані доріжки обкладені керамічними плитками, куртини троянд дбайливо вкриті солом'яними матами. Є і дитячий майданчик: дерев'яний загінчик з гіркою піску, гойдалки, веселі, строкаті грибки від сонця, плавальний басейн — тепер тут влаштовано ковзанку.

Черговий ротенфюрер з есесівської внутрішньої охорони провів Дітріха і Вайса в будинок для приїжджих, люб'язно пояснив, де розміщені туалетні кімнати, відкрив шафу — там лежали піжами і повстяні капці.

Високі ліжка з двома перинами. На тумбочках біблії в чорних дерматинових оправах, в кожній тумбочці фаянсова нічна посудина і машинка для скидання чобіт. Біля ліжок пухнасті килимки. Підлога, натерта воском, блищить, трохи липне до підошов. На вікнах голубенькі занавіски і важкі штори з крученими шнурами.

В туалетній кімнаті глечики з холодною і гарячою водою, фаянсові тази, мохнаті рушники. Мило в нерозпечатаній обгортці, тюбики із зубною пастою, одеколон, туалетний оцет. В аптекарській шафці медикаменти, на кожному латинська етикетка й, крім того, точно визначено по-німецьки, в яких випадках слід їх вживати.

Як тільки приїжджі опорядили себе, з'явився вістовий і доповів, що їх запрошує оберштурмбанфюрер Франц Клейн.

Не одягаючи плащів, вони пройшли піщаною доріжкою до оштукатуреного будиночка, повитого бурим декоративним плющем. Над його парадними дверима були прибиті величезні оленячі роги з білою лобовою кісткою, які за формою нагадували щит.

У прихожій з дубовими панелями, освітленій масивними мідними канделябрами, їх зустрів сам оберштурмбанфюрер. Він був у бриджах, чоботах і картатій домашній куртці. Очевидно, Клейн мав подвійну мету: хотів настроїти гостей на дружню невимушеність і водночас показати їм, що не вважає за потрібне одягати мундир на честь людей з такими незначними званнями. Проводячи Дітріха і Вайса в кабінет, заставлений масивними старовинними меблями, весь у важких величезних килимах — вони лежали на підлозі, висіли на стінах, — він познайомив приїжджих з двома офіцерами: зондерфюрером Флінком — лисим, огрядним, із солідним черевцем, і унтерштурмфюрером Рейсом — соромливо усміхненим юнаком, з косими бачками, а також з професором психології Штрумпфелем — літнім чоловіком, який жував велику чорну сигару, у візитці й смугастих штанях, з бридливим набряклим обличчям.

Сам оберштурмбанфюрер Клейн відзначався витонченістю і невимушеністю манер. Обличчя в нього було червоне, ніс з горбочком, сиве хвилясте волосся всупереч армійській моді не пострижене коротко, а спадає кучерями на шию, недбало пов'язану шарфом з яскравого кашеміру. Він курив сигарету в довгому мундштуку з слонової кістки.

У високій, аж до стелі, шафі з вузькими відділеннями зберігалися пластинки. На підставці з червоного дерева стояв патефон з відкинутою кришкою — очевидно, до приходу гостей тут слухали музику.

Скляний столик на коліщатах був заставлений пляшками і бокалами, тарілками з солоним мигдалем і сухариками. Та, очевидно, алкоголем тут не захоплювались: відкорковано було тільки вузьку пляшку рейнського і мінеральну воду.

Перервана розмова відновилася.

Клейн твердив, що Гете — найвидатніший поет усіх часів і народів не тільки тому, що його поезія пройнята глибокою загальнолюдською філософією, але й тому, що вона милозвучна, музикальна, і він завжди чує в ній могутню чарівну симфонію.

Професор зазначив, що достоїнство справжньої поезії не в її милозвучності: насамперед вона повинна підноситись до найвищих вершин думки. І коли б Гете був навіть недорікою, але створив образ Фауста, його велич була б так само безсмертна. І побідкався, що молоді німці, хоч вони й полум'яні націоналісти, недостатньо знають своїх великих класиків. Звернувшись до Рейса, він сказав:

— Пане унтерштурмфюрер, я був би щасливий, коли б ви мені заперечили, нагадавши хоча б кілька рядків з нашого великого поета.

Рейс на мить розгубився, та зразу ж весело і добродушно заявив:

— «Хорст Вессель», будь ласка.

— Ой, яка недосконала ваша освіта! — поблажливо докорив йому Клейн. Він спинив погляд на Вайсі й, певне, щоб ще енергійніше висміяти абверівського єфрейтора, спитав: — Ну, а ви, юначе? Ви, мабуть, теж запропонуєте заспівати «Хорст Вессель»? Це простіше. Навіщо тривожити старого Гете?

Йоганн знизав плечима й відповів з гідністю:

— Якщо дозволите… — і продекламував:

— Браво, — мляво сказав Клейн. — Браво. — І, ніби аплодуючи, склав перед собою долоні.

Флінк похмуро докинув:

— Адмірал Канаріс добирає собі кадри, як римський папа: за принципом ученості і спритності.

Дітріх додав:

— І особистої хоробрості. — Виразно скосив очі на власні груди, прикрашені орденом, кивнув на Вайсову медаль, пояснив: — Єфрейторові Вайсу різнобічні знання не завадили вчинити подвиг на фронті.

— Абверівці на фронті — це новина, — здивувався Флінк.

— Панове! — вигукнув Клейн. — Ми ж зараз відпочиваємо. — Підняв бокал з мінеральною водою. — За моїх дорогих гостей!

До кабінету зайшла фрау Клейн. Золотисте волосся її було хитромудро зачесане, а на обличчі, певне, навічно застигла тріумфуюча усмішка вродливої жінки. Вона подала всім руку, білу, теплу, запашну, в перснях.

І майже ту ж мить вістовий вніс до кабінету немовля в мереживному, із шовковими бантами конверті. Усі почали висловлювати своє захоплення.

Фрау Клейн сказала:

— Це наш подарунок фюрерові. Ми назвали його Адольфом.

Гості вихваляли, сюсюкали, робили пальцями «козу». А коли вістовий одніс немовля, Клейн широко відчинив двостулкові двері в їдальню:

— Без церемонії, будь ласка, в нас тут по-домашньому. Прошу наперед вибачити за скромний обід.

За столом Йоганн сидів поруч Рейса. Унтерштурмфюрер, як виявилося, був простацьким хлопцем. Він по-дружньому підкладав Вайсові на тарілку побільше різних смачних страв і коньяк наливав не в маленьку вузеньку чарочку, а у великий синій бокал, призначений для білого вина. Сам він їв досить енергійно, та дещо встиг-таки розповісти Вайсові. Що служба тут неважка і, хоч Клейн надзвичайно суворий і вимогливий начальник, ладнати з ним можна, треба тільки вміти коритися. Що Флінк такий похмурий не через важку вдачу, а через виразку шлунка, і, коли його не мучать приступи, він дуже добродушний чоловік, великий любитель крокета. Що ж до професора Штрумпфеля, то це визначний учений, і навіть сам пан Гейдріх просив максимально сприяти його роботі. Та хоч він і професор, однак, очевидно, гав не ловить, бо приїхав сюди з молоденькою асистенткою і кімнату їй виділили поряд із спальнею Штрумпфеля.

За столом більше говорили господарі. Фрау Клейн розповіла, як важко було тут, на піщаному грунті, розбивати квітники. А штурмбанфюрер хвалив місце в сосновому бору: клімат тут дуже здоровий, навкруги гарні краєвиди, люди зібралися приємні, спокійні, й тому навіть білки стали зовсім ручні. На зиму він наказав спорудити кілька десятків кормушок для птахів і впевнений, що навесні тут можна буде досхочу втішатися музикою і пташиним щебетом.

Після обіду чоловіки повернулися до кабінету. Пили каву, курили. Слухали музику. Рейс одну за одною ставив пластинки із записами «Тангейзера». Клейн заявив, що Вагнер — найвидатніший композитор. І всі мовчки з ним погодилися. І в цій обстановці ситої, розімлілої напівдрімоти Клейн підсів до гостей на диван і, по дружньому поплескуючи Дітріха по гострому коліну, туго обтягнутому бриджами, сказав, що готовий всіляко сприяти його місії.

Картотека в'язнів у цілковитому розпорядженні Дітріха. Зондерфюрер Флінк проконсультує по першому-ліпшому об'єкту. І, посмоктуючи сигарету в довгому кістяному мундштуку, Клейн коротко розповів, що вже з тридцять третього року — відколи при кожному полку СС були створені концентраційні табори — він спеціалізується в цій галузі.

Попервах концтабори були вкрай примітивні. Матеріал становили комуністи, ліберали, профспілчани — взагалі червоні, відсів не був організований, відбувався головним чином природним шляхом: внаслідок епідемій, виснаження, ну і в зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку.

Пропускна спроможність таборів значно збільшилася, коли почалося масове поповнення євреями й запровадили спеціальну техніку умертвіння. Тут своє слово сказали великі фірми, які постачали устаткування і хімікати.

І досягнення в цій галузі були такі значні, що дали змогу голові данцігського сенату Раушпінгу звернутися до фюpepa із запитанням, чи немає в нього наміру винищити одразу всіх євреїв. Але Гітлер відповів: «Ні. Тоді б ми змушені були знову когось шукати. Істотно важливо завжди мати перед собою відчутного противника, а не голу абстракцію».

Тепер, у сучасних історичних умовах, це, звичайно, вже не має значення, бо з'явився новий матеріал. І створено великі, чудово обладнані концентраційні табори з колосальною пропускною спроможністю і майже необмеженими можливостями, такі, як Дахау, Бухенвальд, Равенсбрук, Заксенхаузен, Флоссенбург, Нейєпгамм. Їхні функції — каральні і залякувальні, бо ж вони знищують небажаний матеріал, який надходить з найрізноманітніших нових територій.

Раніш експериментальні табори мали суто навчальний характер: вони призначалися для тренувань, вироблення нових ефективних засобів придушення, а також для навчання методів керівництва. Таким, наприклад, був табір Флоссенбург, де багато співробітників СС набули початкового досвіду.

Експериментальний табір «О-Х-247», яким має честь командувати Клейн, трохи відрізняється від своїх попередників, а також від інших подібних до нього концентраційних таборів. Разом з розв'язанням спільних завдань в обов'язки адміністрації входить виявлення, обробка й підготовка окремих екземплярів для використання їх з певною метою службами СД, гестапо і, звісно, абверу.

На закінчення Клейн сповістив, що професор Штрумпфель вніс багато цінних пропозицій, які стосуються психічної перевірки осіб, пропонованих спеціальним службам.

Дітріх подякував Клейнові, однак зазначив чванством, що він достатньо обізнаний з табірною системою. Все, про що тут так люб'язно розповів пан оберштурмбанфюрер, відомо кожному есесману. А його цікавить кількість кандидатур, які пан оберштурмбанфюрер може запропонувати абверу.

— О, — жваво вигукнув Клейн, — я не запропоную вам жодного екземпляра, даруйте вже! Це на вашу відповідальність. — І докинув єхидно: — Я великий бюрократ. Картотека у вашому розпорядженні. Але попереджаю: все на вашу відповідальність. Тут я умиваю руки. — І стріпнув своїми пещеними руками, немов струшуючи з них бризки води.

28

Унтерштурмфюрер Рейс, очевидно, пройнявся симпатією до Йоганна; можливо, виникла вона тому, що вони були ровесники, а його тут оточували люди тільки старшого віку. Навіть солдати охорони всі були літні. З молочно-рожевим обличчям, з волоссям, що стирчало йоржиком, і чудернацькими широкими бачками на вузьких щоках, Рейс був особливо зворушливий, коли, забувши, що він старший за Йоганна званням, турботливо допомагав йому надіти чорну клейончасту пелерину, просочену якимось смердючим дезинфікуючим розчином.

Клейн наказав Рейсові супроводити абверівців по табору, але Дітріх, побоюючись підхопити якусь інфекцію, пішов у канцелярію вивчати картотеку в'язнів.

Був холодний, свіжий ранок. Сосни з оранжевими стовбурами, вкриті тонкою плівкою інею, блищать голками хвої. Трава теж посріблена інеєм, і пісок на доріжках рипить під йогами, як сніг у мороз. Пахне смолою, льодом і гіркувато-жухлою травою. Небо прозоре, сонячне, прохолодне, як вода з льодом.

І тільки в низині, де розташовано табір, лежав вогкий, схожий за кольором на більмо, непроглядний туман.

Рейс заїхав по Йоганна на мотоциклі. Йонанн сів у коляску, простягнув ноги, накрився клейончастим фартухом. Рейс мовив привітно:

— Я залюбки одвіз би тебе в місто. І ми б повеселилися. Тут така нудьга, як у школі святого апостола Павла.

— Ти що, вчився там?

— Батько хотів, щоб я став пастором.

Йоганн скоса глянув на Рейсів есесівський кашкет з оксамитовою чорною околичкою і бляшаною емблемою черепа із схрещеними кістками, сказав:

— Ця штука щось не дуже схожа на розп'яття.

Рейс усміхнувся:

— Мій батько до першої світової війни був місіонером в Африці. Влучав із манліхера в підкинутий ґудзик.

— А що, він стріляв тільки в ґудзики?

— Коли негри поводилися пристойно, тільки в ґудзики.

— Зрозуміло, — сказав Йоганн. І спитав: — Ти давно тут?

— Зразу після Тремблінки. Це теж експериментальний табір, але призначення його завжди було тільки ліквідаційне, знищували головним чином євреїв. — Пожалівся: — Дуже небезпечна була служба. Розумієш, там вперше почали застосовувати пару, а потім у трикамерному відсіку — газ. У мене майже завжди боліла голова: чадний газ, змішаний з парою, довго не розсіювався. Одного разу навіть був приступ астми.

— І тому тебе перевели сюди?

— Через якийсь час. Річ у тім, що до нас приїхав із своєї резиденції в Кракові генерал-губернатор Ганс Франк і лишився дуже невдоволений адміністрацією табору. Він констатував, що неприпустимо занижено пропускну спроможність. Перед від'їздом він зібрав усіх офіцерів і спитав: «Що нам робити з євреями? Ви думаєте, що ми оселимо їх в Остланді? Навіщо вся ця балаканина? Коротше кажучи, ліквідуйте їх власними засобами. Генерал губернаторство повинно бути так само вільне від євреїв, як і рейх».

— А до чого тут ти?

— Ну як же, керівництво гітлерюгенду послало мене в школу Адольфа Гітлера. Я закінчив спеціальне відділення: вивчав роботу контррозвідок серед населення. А в Тремблінці, після того як табір відвідав Франк, у мене вже не було умов для такої роботи.

— Чому?

— Та як ти не розумієш? Блокшрайбери тільки встигали скласти список прибулих у черговій партії, як їх одразу ж доводилося ставити в список вибулих. І я поскаржився штурмбанфюреру, що мене використовують не за призначенням.

— А хіба ж тебе змушували бриги участь у стратах?

— Та що ти! Там у нас в'язнів засуджували до страти надзвичайно рідко.

— Ну, а як же…

— Та це ж були не страти, — перебив Рейс, — якщо ти маєш на увазі ліквідації. Страта — це офіційно обставлена каральна акція. А це…

— Що це?

— Ну, це просто усунення неповноцінної частини населення звільнюваних територій. — Додав квапливо: — У нас була навіть спеціальна інструкція, в якій зазначалося, що вся процедура ліквідації має робитися так, щоб об'єкти не сприймали її як кару. Тому, коли їх посилали в газові камери, вони думали, що йдуть у гігієнічні душові або в госпітальні блоки. Там навіть вивішували прапор з червоним хрестом. Частину в'язнів ліквідували під виглядом вимірювання їхнього зросту. Постріл робили в проріз вимірювальної планки, якраз над потилицею, і об'єкт навіть не встигав зрозуміти, що з ним робиться, не відчував болю.

— А ти звідки знаєш?

— Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння.

— Та ти, я бачу, в своєму ділі професор.

— Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме…

— А коли знаєш, на психіку не впливає?

— Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо.

— А ти ні разу не розкисав?

— Я багато молився, навіть ночами.

— І допомагало?

— Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини.

— Ти молодець, здорово придумав…

— Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко — навчитися нічого не пам'ятати.

— А коли раптом згадаєш?

— Це ж навіщо?

— А якщо тобі колись нагадають?

— Хто? Хто нагадає? — неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. — Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було.

— Ти вважаєш, війна вже кінчилася?

— Що ти? — збентежено спитав Рейс. — Що ти?

— Нічого, — миролюбно сказав Йоганн. — Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться.

— Ну, аякже, — згодився, заспокоюючись, Рейс. — Візьмемо Москву — і все людство ляже до наших ніг.

— І до твоїх?

— І до моїх теж.

— Ноги в тебе путящі. Просто чудові ноги. З такими ногами бігати добре.

Йоганн говорив крізь зуби й не забував всміхатися.

І треба ж було завести таку розмову, коли всього його аж судомило. Не роз'ятрювати себе він повинен, а зібратися в залізний кулак, підготуватися до зустрічі з радянськими людьми, щоб стійко, з байдужим виглядом пройти повз них так, наче їх немає.

Низина лежала в холодній імлі туману.

Під колесами мотоцикла рипів пісок, тріщала щебінка. Стрімкі стінки кар'єру з випаленим по схилах чагарником були чорні. Силуети дерев'яних вишок, сітчасте дротяне загородження в кілька рядів. На сірих стовпах біліють великі ізолятори — отже, через дріт пропущено струм високої напруги.

Забовваніли кам'яні низькі будівлі а високими цегляними димарями.

— Крематорій?

— Ні, це печі для випалювання керамічних плит, — охоче пояснив Рейс. Помовчав. — Але їх теж використовують… Іноді…

Проминули одні, потім другі ворота, густо обплетені колючим дротом, по краях бетонні ковпаки з кулеметними амбразурами. Мотоцикл залишили біля входу до комендатури — барачного типу одноповерхової дерев'яної будівлі, без фундаменту поставленої на колоди.

Цегляним тротуаром вийшли на безлюдний апельплац. Піщаний грунт тут був твердо втоптаний, а піт і кров з розбитих ніг стали в'яжучим матеріалом для піску, перетворили його неначе в асфальт.

Вся інша табірна площа була поділена дротом на клітки загонів, в кожному з них стояло по два низьких бараки, до їхнього даху середня на зріст людина могла дістати рукою. Ці бараки тут називали блоками.

За кілька метрів від дротяних загороджень тяглися білі вапнякові смуги. В'язня, що ступив на цю межу, карали так само, як і за втечу.

Ані кущика, ані засохлої травини — рівний чорний простір, що добре проглядався з будь-якої підвищеної точки.

Вікна в бараках, хоч і вузькі, тяглися майже на всю довжину стін, а дерев'яні витяжні труби — майже через кожні десять метрів, але поставлені вони чогось не вертикально, як мають стояти труби, а стирчать із стін куцими ящиками.

Рейс пояснив:

— Це для прослухування. — Потім сказав з гордістю: — Гер Клейн впровадив багато удосконалень. Він, наприклад, уникає прилюдних страт. Але кожен карцер обладнано такими засобами, що винний може сам розправитися з собою, якщо, звичайно, пан оберштурмбанфюрер вважає його ліквідацію доцільною.

— Виходить, організується самогубство?

— Ну, чого ж самогубство? Просто свобода вибору.

Побачивши смугасту колону в'язнів, що йшла назустріч, Рейс порадив Йоганнові звернути на них увагу:

— Принцип знеосіблення — теж ідея гера Клейна. Починається з того, що кожен в'язень має тільки свій номер — більш нічого свого. Жодної речі не дозволено їм мати, тільки номер. З цією метою кожен в'язень міняє щоденно барак, місце на нарах і групу, в якій перебував. Ми їх тасуємо, як колоду карт. Особливо в радянських в'язнів розвинутий інстинкт організованості. А таким способом ми перебиваємо цей інстинкт. Ну й легше підсилати слухачів.

— Донощиків?

— Слухачів. Це паш термін, він точніший.

— Ібагато їх?

Рейс відповів загадково:

— Це особисті кадри оберштурмбанфюрера.

— Отакі хлопці нам і потрібні! — з ентузіазмом вигукнув Вайс. — Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь?

— Як накаже оберштурмбанфюрер.

Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив:

— Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі.

— Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий.

Вайс сказав сухо:

— Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не потрібні.

— Та ні, цей зовсім з іншої породи, — засміявся Рейс, — з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них.

— Здорово, — похвалив Йоганн.

— Шаблонний прийом, — скромно сказав Рейс, — тягнемо його ще з Тремблінки.

Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив:

— Ану, покажи мені цього хлопця.

— Та ось він, навпроти — 730012.

Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його.

Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса.

— Не годиться для нас, застарий, — сухо мовив Йоганн.

— Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих.

Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей — ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора.

Рейс ворухнув пальцем і промовив:

— Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять.

Блокфюрер вигукнув:

— 740014, до пана унтерштурмфюрера!

Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився.

— Поговори, коли хочеш, — дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи:

— Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера?

— Не розумію, — глухо сказав № 740014.

— Я погано пояснив по-російськи? — спитав Вайс.

— Я не розумію.

— Що ви не розумієте?

— Не розумію, та й годі.

— Не хочете розуміти?

В'язень мовчав.

Рейс занепокоєно спитав:

— Що він тобі відповів?

— Він хоче подумати, — сказав Вайс.

Рейс попросив:

— Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд.

Йоганн переклав.

Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло:

— Ясно!

— Що вам ясно? — спитав Йоганн.

— Все, — сказав № 740014. І додав: — Значить, злазь, приїхали.

— Марш! — наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: — Цього — на фініш.

— Момент, — сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: — Дозволь мені самому його трусонути.

— Відставити! — наказав Рейс блокфюреру.

Гупаючи по плацу дерев'яними підошвами, в'язні розійшлися в бараки.

На плацу запала в'язка мертва тиша. І зразу став відчутний кислий сморід туману, чадний запах людського поту і мокрого лахміття, гострий запах дезинфекції.

Біля дротяного загородження сірими тінями металися вівчарки. Вони ніколи не гавкали, їх привчили без звуку кидатися на людей.

Рейс, обережно ступаючи, щоб не стати в калюжу, казав:

— Наш табір відбірний. Матеріал приходить до нас після значного відсіву, однак трапляються і комуністи. Це дуже небезпечно.

— І зараз є підозрілі?

— Авжеж, та ще й кілька.

— Ти мені потім скажеш їхні номери, щоб я не марнував часу?

— Звичайно, — погодився Рейс. — Це завжди дуже хитрі типи. Вони вміють берегти таємницю, і тільки коли йдуть на страту, то виказують себе.

— Чим саме?

— Безглуздою демонстрацією хоробрості.

Йоганн ішов чорним плацом і думав про те, що в таборі вбивають спочатку тих, хто не хоче продовжувати своє життя і вважає за краще зразу вмерти, аніж повільно вмирати в муках. Є тут і міцні люди, яких тільки смерть здатна зломити. А є інші, теж міцні, та вони гнуться додолу, гнуться, щоб раптом якоїсь миті розпрямитись і, розпрямившись, стати знову людьми собі на погибель. І треба знайти таких людей. Це потрібно для справи, якій служить Йоганн, і такі люди для нього неоціненні. Та як знайти їх?

Ось цей № 740014. Хто він? Що він? Номер у картотеці?

А, коли б Йоганн опинився в полоні, хіба він казав би правду? Звісно, ні, він брехав би.

Але цього, № 740014, Рейс уже прирік до смерті. Може, тепер він скаже про себе правду? А навіщо? Якщо він раніше не відкупився зрадою, чому він зробить це зараз? Чи збреше, щоб вижити? Але ж він пройшов багато перевірок, отже, через щось він опинився у відбірному таборі.

Треба поговорити сам на сам.

Може, він просто боявся інших в'язнів. Навіть цей удосконалений метод тасовки не позбавляє слухачів від помсти: їх часто знаходять у відхідниках мертвими. Виходить, хтось тут карає зрадників. Адже одному це не під силу, потрібні організовані дії.

Нема такого променя, з допомогою якого можна було б побачити людину наскрізь. Нема й не буде. Але Йонанн мусить знайти спосіб. Мусить…

Туман став мокрий, майже непроглядний. Рейс увімкнув на мотоциклі фару. Білий диск стирчав у туманній задушливій імлі. Вони виїхали з низини. В бору було сухо, чисто. Пісок рипів під шинами, у вікнах будиночків табірного персоналу затишно світилися шовкові різноколірні абажури…

Дітріх сказав Вайсові, щоб він взявся за картотеку. Хитро підморгуючи, запропонував:

— Я переглянув особові справи і склав список. Ти теж склади такий список. Якщо номери збіжаться, це буде добре: дві голови завжди непогано. — Потім побідкався: — Пан Клейн — великий шахрай: не захотів розшифрувати грифи на особових справах. Есесівці звикли працювати тільки на себе.

І ось усі вечори й навіть ночі Йоганн став просиджувати в канцелярії. Службове старання його було викликане не тільки вказівками Лансдорфа, хоч ними теж не слід було нехтувати. В Йоганна були свої, далекосяжні міркування: він вирішив насамперед виявити слухачів-донощиків. По суті, Рейс, розкривши «кролика», дав Йоганнові в руки кінчик ниточки, тримаючись за неї, він і почав свої мандри по канцелярському лабіринту.

Йоганн не торкався картотек у полірованих шухлядах, не цікавили його поки що й папки з особовими справами в'язнів.

Відомості продуктового постачання, записи комірника — ось що насамперед було йому потрібно.

Всі військовополонені приречені тут на повільну смерть від виснаження. І карають есесівці голодом: тим, хто попадає в штрафний блок, зовсім нічого не дають.

Продовжити життя в таборі може тільки їжа. От есесівці й заохочують потрібних їм людей їжею. Додатковий пайок одержують старости блоків — капо, як їх тут називають. Зрадникам теж належить додатковий пайок, а найвища нагорода для них — тютюн і шнапс.

Йоганн старанно вивчав хитромудрі позначки на продуктових відомостях, аналізував підшиті до них розписки блокфюрерів. Номер «кролика» був для нього ключем де розшифровки цієї складної бухгалтерії. І невдовзі Йоганн переконався, що обрав правильний шлях.

У списках людей, відісланих у спецблок, де на даху майорів білий прапор з червоним хрестом, він помітив кілька разів номер «кролика». Але ж із спецблока ніхто не повертався живим. І дати перебування «кролика» в спецблоку збігалися з датами розписок блокфюрера про одержання додаткового пайка, тютюну і шнапсу.

Таку саму закономірність Йоганн виявив і в списках штрафного блоку: дата «покарання» «кролика» завжди збігалася з датою одержання додаткового пайка блокфюрером штрафного блоку.

Після багатьох ночей у канцелярії Йоганн встановив, що не тільки «кролик» щасливо повертався з камер смерті. В списках було ще кілька номерів, які не раз потрапляли в спецблок і штрафний блок, і їхнє перебування там кожного разу пов'язане було з тими самими розписками блокфюрерів.

Так Йоганн виявив зрадників. Картотека згодилася йому лиш для того, щоб замінити номери іменами. Зашифрувавши імена, він сховав список під устілкою чобота, а номери записав у блокнот.

Продуктові відомості більше не цікавили Йоганна. Тепер він взявся за особові справи в'язнів. На деяких з них гестапівець Флінк зробив позначки. Розібравшись у них, Йоганн зрозумів, що в'язні, на особових справах яких були позначки Флінка, приречені на смерть. Але не через надмірне фізичне виснаження, а тому, що всупереч йому вони тримаються бадьоро і тим самим шкідливо впливають на інших. Йоганн виписав імена і номери таких в'язнів. Серед них виявився й № 740014 — той в'язень, якому він так недвозначно й одверто запропонував стати зрадником Батьківщини. Йоганн назвав речі своїми іменами, хоч навіть найнахабніші фашисти такі пропозиції висловлювали в більш обтічній і невизначеній формі.

Нервове напруження безсонних ночей давалося взнаки, проте Йоганн був задоволений. Він відкрив методику розшукування, виявив тих, кого слід виявити, розкрив імена в'язнів, які доблесно пройшли через усі муки і зустріли смерть з гідністю, яку Рейс, знизуючи плечима, назвав безглуздою, їхні імена Йоганн теж зашифрував: він хотів виконати свій обов'язок перед страченими, хотів, щоб на Батьківщині дізналися про їхній подвиг, щоб навічно збереглася про них пам'ять.

Вийшовши на світанку з канцелярії, Йоганн попрямував до кар'єру, до працювали в'язні, і годинами пильно стежив за номерами, які його цікавили. Він помітив, що донощики не дуже обтяжували себе, але охорона не чіпала їх. А тих, кого Флінк намітив на знищення, вони змушували працювати в неймовірному темпі, нещадно били. І, одначе, ці приречені знаходили ще в собі сили й допомагали ослаблому товаришеві зрушити тачку з важким, мокрим піском, підняти кам'яну брилу. Всі ці спостереження збігалися з канцелярськими висновками Йоганна, підтверджували правильність його висновків.

Невдовзі Йоганн міг уже скласти список, якого ждав од нього Дітріх. Одібрав він тих зрадників, хто і за фізичними, і за інтелектуальними даними найменше підходив до ролі парашутистів-диверсантів. Йоганн розмовляв з ними не раз і побачив, що ці тупаки не здатні розв'язати навіть простої арифметичної задачки або запам'ятати три двозначні цифри. А про те, щоб накидати на папері маршрут від барака з керамічними печами до апельплацу, годі й казати. Ото вже й терористи-розвідники вийдуть з них! Могутнє підкріплення дістане фашистський вермахт!

Та запідозрити Вайса ніхто не міг. Підставою для правильності його вибору були особові справи тих, кого він вважав за потрібне включити в свій список. А в їхніх особових справах чорним по білому було зафіксовано все, що охоче вибовкували фашистським слідчим ці боягузливі й підлі люди.

Неначе змовившись, вони всі твердили, що постраждали від Радянської влади, були її жертвами. Звідси напрошувався висновок, що вони ладні відомстити за пережиті в Радянській країні страждання. Можливо, звичайно, деякі в'язні просто брехали, аби врятувати власну шкуру. Хоч як там було, такі показання були безсумнівним документальним свідченням, що Вайс добрав кандидатури за політичним принципом, а це не міг не схвалити Лансдорф.

Через кілька днів, хоч погода була й погана, Дітріх запросив Вайса прогулятися лісом. Очевидно, він гадав, що всі стіни тут мають вуха, а йому хотілося поговорити без свідків.

Тільки-но вони заглибилися в ліс, як Дітріх почав роздратовано ремствувати на Клейна. Він зовсім не впевнений, що Клейн добросовісно допомагає йому добирати потрібних людей. Очевидно, гестапо не збирається віддавати найбільш підхожих в'язнів.

Йоганн шанобливо вислухав нарікання Дітріха, кивком голови згодився з ним: так, завдання випало важке, — почекав, поки капітан одведе собі душу, і, вибравши момент, запропонував йому посидіти на пеньку. Поки Дітріх вмощувався, Йоганн витяг з планшета свій список кандидатур і виписки з особових справ для його обгрунтування. Урочисто вручивши папери, Йоганн, нібито тільки через скромність і особливу симпатію до Дітріха, попросив його вважати виконану ним роботу своєю. Дітріх дуже уважно ознайомився з паперами й, очевидно, лишився задоволений.

Прикинувши в думці, він вирішив подати Вайсів список як результат своєї особливої пронизливості, сподіваючись, що це значно підніме його престиж, та й взагалі престиж абверівців в очах Клейна.

І ось, виявляється, досить цієї дрібниці, щоб Дітріхів настрій враз і дуже помітно покращав. Обличчя стало самовдоволеним, нібито й справді він сам так вдало добрав кандидатури і вся заслуга тут належить саме йому й нікому іншому. Він уже не звертався до Вайса, не помічав його. Він навіть не відчував до нього вдячності. Подумаєш, велике діло! Його підлеглий єфрейтор, майже солдат, добув для нього деякі корисні матеріали. Але ж це його підлеглий, старався ж він для нього, на нього працював. Виходить, йому, капітанові Дітріху, як щось само собою зрозуміле, й належить право користатися плодами цієї роботи, вважати її за свою. Тут нема про що й говорити.

І, насвистуючи, Дітріх рушив по мокрому снігу лісової стежини. Він був такий задоволений, так поспішав до Клейна, що всупереч своїй звичці навіть не боявся замочити ноги — ступав у тонких чоботях куди попало.

Як і гадав Йоганн, ознайомившись із списком в'язнів, що їх одібрав Дітріх, Клейн і Флінк не дуже зраділи.

Флінк пробурчав сердито:

— Пане капітан, ви нещадні. Ви хочете забрати в нас очі й вуха в таборі. Я протестую.

Дітріх застережливо підвів брову.

— Наскільки я вас зрозумів, ви протестуєте проти рішення генералітету вести війну всіма доступними нам засобами?

Клейн не дав сварці спалахнути, втрутився, сказав примирливо:

— Я схиляюсь перед вашим, пане Дітріх, блискучим талантом першокласного розвідника. — З широкою усмішкою налив вино, простягаючи бокал, попросив — Сподіваюсь, ви поділитесь з нами, розповісте, яким загадковим чином вам пощастило виявити весь контингент інформаторів і обеззброїти нас.

Хоч Клейн говорив усе це начебто засмучено, його очі тріумфуюче поблискували. Він змовчав про те, що найцінніші, на його думку, інформатори не попали в список Дітріха й, крім того, в списку опинилася парочка безперечних комуністів, кандидатів на знищення.

Від Йоганна це не сховалося, а Дітріх нічого не помітив. Постукавши себе по лобі, він заявив глибокодумно:

— На жаль, ключі від цього сейфа тільки в адмірала Канаріса.

— О, я так і думав! — шанобливо вигукнув Клейн. — Абвер — це чудовий інструмент для розкриття чужих секретів, але водночас і непроникна скеля, коли йдеться про зберігання професіональних таємниць. Я розумію. — І його очі знову лукаво блиснули.

Другого дня Йоганн поскаржився Рейсові, що марно він тут старався, не спав ночей: капітан Дітріх виявився таким досвідченим контррозвідником, що впорався й без нього. І навряд чи начальство розцінить цю Вайсову командировку позитивно.

Рейс поспівчував Йоганнові, та, як розраду, міг запропонувати тільки те, що одвезе його своїм мотоциклом у місто, у той будинок з дівками, до якого прикріплений начальницький склад табору.

Всі ці дні Йоганна не покидала думка про в'язня № 740014. Знову й знову гортав він його особову справу і поступово прийшов до деяких цікавих для себе висновків.

Так, в анкеті місцем постійного проживання було названо Горлівку, а в графі про професію значилося «селянин-одноосібник». А який може бути одноосібник в самому серці промислового Донбасу? До того ж в анкеті № 740014 стояло російське прізвище, хоч тут-таки значилося, що за національністю він українець.

Йоганн прикинув, як звучатиме це прізвище, якщо переробити його на український лад, і раптом збагнув, що це прізвище відомого всій країні шахтаря. Ім'я в анкеті, видимо, було вказано справжнє, і воно теж збігалося.

Увечері Йоганн прийшов у спецблок, викликав блокфюрера й безапеляційним тоном заявив, що з відома пана оберштурмбанфюрера Клейна капітан абверу Дітріх уповноважив його допитати двох в'язнів. Так само категорично він наказав привести на допит № 740014, а рівно через годину після цього — «кролика» з лисиною на брові.

Добре вишколений, і, очевидно, звиклий беззаперечно коритися, блокфюрер провів Вайса у відсік, спеціально одведений для допиту в'язнів, і залишив його тут самого.

Йоганн оглядівся. Його увагу насамперед привернула висока, до самої стелі шафа з нещільно причиненими дверцями. Йоганн відчинив дверці й сахнувся.

Шафа призначалась для підвішування, розтягування в'язнів під час допитів. Це була навіть не шафа, а футляр, що приховував змонтоване в ньому особливе хитромудре обладнання. Зі стелі звисали на блоках ручні кандали, а внизу лежали каидали для ніг. Йоганн спробував підняти їх і не зміг: такий важкий був прикріплений до них бетонний вантаж. Видимо, честь винаходу цього страхітливого розп'яття належала Флінку. Він якось кинув мимохідь, що з дитинства не може бачити крові. І завтра, а можливо, ще й сьогодні Йоганн зустрінеться з цим Флінком, і потисне йому руку, і всміхнеться йому, і поцікавиться його самопочуттям, і говоритимуть вони про якісь там незначні дрібниці: про погоду, про нові пластинки…

Йоганн причинив шафу, сів за стіл і щосили стиснув гумову палицю з нанизаними на неї металевими гайками. І враз його пальці розтулилися. Він зрозумів, що перед ним цього разу Рейсів винахід, яким той не раз чванився, жартома називаючи це знаряддя «жезлом з обручками».

Постукали. Блокфюрер завів в'язня № 740014, виструнчився біля дверей, чекаючи наказу. Йоганн знову взяв у руки гумову палицю, підійшов, наказав блокфюрерові вийти з камери. Розмахуючи палицею перед лицем в'язня, спитав по-російськи:

— Ну, що скажеш? — І нібито випробовуючи знаряддя допиту, щосили вдарив по одвірку. Потім відчинив двері, визирнув. Коридор був порожній.

Йоганн підійшов до столу, сказав:

— Сідайте.

В'язень глибоко зітхнув, як перед стрибком у воду, і сів на вгвинчену у підлогу масивну табуретку.

Пильно дивлячись йому у вічі, Йоганн назвав його справжнє ім'я. Додав:

— Стахановець. Шахтар. Комуніст. Так?

В'язень, не підводячи очей, похмуро розглядав свої руки. Обличчя в нього лишалося незворушним, мертвим. Йоганн закричав:

— Кажи, тварюко, кажи! — І вдарив палицею по столу. — Кажи!

Шахтар повернувся до нього спиною, звично обхопив голову руками.

Вайс сів, запропонував:

— Покуримо…

В'язень вражено втупився в нього.

— Правильно, — схвалив Йоганн. — Все правильно. Молодець.

— А ти сволота, — дуже спокійно, з гідністю промовив шахтар. — Пес у вовчій шкурі.

— Зрозуміло, — сказав Йоганн, — точне формулювання. — Порадив: — А ви все-таки візьміть усю пачку, ну як трофейну, чи що.

Шахтар недовірливо потягнув до себе сигарети, швидко запхнув за пазуху. Спитав:

— Купити думаєш?

— Ну, коли б ви були продажний!

— Такий, як ти?..

— Ну ось що, — попросив Вайс, — досить. — Нахилився. — А коли я тобі вірю?

— Купуєш, — уперто повторив шахтар.

Йоганн простягнув до нього руку й мало не звалив зі столу велику жерстянку з розведеним гіпсом. Спитав машинально:

— На якого біса це тут?

— Розігруєш? — так само спокійно спитав шахтар. — Прикидаєшся новачком? Мало ти нам роти гіпсував, щоб під час мордувань не кричали?

— Так, цікаво. — Йоганн злегка вмокнув пальця в холодну рідину в банці. Він подивився на годинник, звелів:

— Підійди до мене.

Той покірно наблизився. Йоганн відчинив шафу.

— Ставай.

Шахтар звично простягнув руки до кандалів.

— Не треба. Поворушись, порухайся.

Шахтар виконав і це.

— Тепер стань, зіпрись об стінку й щоб ані звуку, ані шереху. Зрозумів? — І, востаннє суворо глянувши в розгублене, здивовано обличчя шахтаря, зачинив шафу і вийшов.

У коридорі нікого не було. Перед спецблоком — теж ані душі. Табір, оповитий промозглим туманом, що аж смердів гнилим баговинням, здавалось, вимер. Різке, якесь мертвотне світло прожекторів клубочилося разом з туманом. І відчуття нереальності всього навколишнього на мить охопило Йоганна. Та тільки на мить. З напівзабуття його вивів блокфюрер. «Кролик», який прийшов з ним, виразно підморгнув, указуючи на шафу.

Блокфюрер сказав з повагою:

— А я думав, пане єфрейтор, вам асистент потрібен, а ви самі впоралися.

Втрьох вони зайшли до камери. Йоганн сів за стіл. «Кролик», що тримався з догідливою розв'язністю, теж сів, не чекаючи запрошений.

— Встати! — крикнув Йоганн і, схопивши гумову палицю, з розмаху вдарив нею по голові.

«Кролик» схлипнув, затулив обличчя руками.

— Мовчати! — наказав Йоганн і махнув рукою блокфюреру. Коли той вийшов, Йоганн ледь прочинив дверці шафи, пильно подивився на «кролика». — Ти!.. — І назвав номери ще трьох інформаторів, причому вимовив це голосно, чітко. Потім розвалився на стільці й, похитуючи головою, вів далі: — Усі ви четверо, — він знову виразно повторив номери, — своєю роботою на гестапо заслужили підвищення.

— Дякую, пане обер-єфрейтор!

— Мовчати! Я не закінчив. Служба абверу бере вас у свою систему. А ти… — Вайс подав «кроликові» аркуш паперу й олівець, — пиши, хто тут за твоїми даними підлягає негайній ліквідації.

«Кролик» схопив папір, почав квапливо писати. Від старання його лоб заросився потом. Коли він простягав списаний папір Вайсові, од попередньої його розв'язності не лишилося й сліду.

Йоганн переглянув список.

— Усі? А тепер геть звідси. І запам'ятай: ми, абверівці, повісимо тебе, якщо патякатимеш. — Визирнув у коридор, наказав блокфюреру, що чекав там: — Одвести його, та не забудь дати кілька разів по пиці, щоб він мав такий вигляд, як і належить мати після виклику в спецблок. — І провів їх до дверей.

Повернувшись, почекав трошки, знову визирнув у коридор, потім відчинив шафу.

— Виходь. — Спитав: — Усе чув?

Шахтар кивнув головою.

— Поглянь на список.

Шахтар підійшов до столу.

— І мій номер виписав, гадюка…

— Так, — сказав Йоганн, — це добре, що він тебе не забув.

— Кому добре?

— Ну, скажімо, мені. — Спитав суворо: — Тепер ти зрозумів?

Шахтар знову кивнув. Вайс суворо попередив його:

— Через два дні — не раніш.

— Гаразд, — спокійно сказав шахтар. — Через два дні задушимо.

Йоганн сказав суворо:

— Даси згоду вступити у фашистську школу диверсантів-розвідників. Трохи покомизишся — і згодишся. Але зваж: я тебе більше не знаю, і ти мене там теж не знаєш.

— Ясно.

— Ходім, — наказав Вайс і попрямував до дверей.

І раптом долинуло таке рідно слово.

— Товаришу! — покликав шахтар.

Йоганн обернувся.

— Треба мені теж, дай як слід. — Шахтар показав кулак, заплющив очі, зажадав: — Бий!

— Не можу…

— Тобто як це не можеш? — обурився шахтар. — Як це не можеш, коли треба?

— Не можу, — повторив Йоганн.

— Нікчема, — зневажливо кинув шахтар. Подумав і додав: — Неврастенік.

Побачивши, що це не справило на Вайса враження, шахтар якусь мить подумав і рішучо взяв зі столу гумову палицю, геть вкриту металевими гайками.

— Не треба, — попросив Йоганн.

— Думаєш, обійдеться? — спитав шахтар.

— Обійдеться, — сказав Йоганн.

Вони разом вийшли із спецблоку. Попереду, важко тягнучи ноги, плентався шахтар, позаду, тримаючи руку на відстебнутій кобурі, йшов Вайс. У комендатурі він наказав черговому солдатові охорони одвести в'язня в барак.

А другого дня Йоганн запропонував Дітріхові, начебто за рекомендацією Рейса, включити до списку відібраних ними кандидатур ще в'язня № 740014. І коли потім Йоганн подякував Рейсові за рекомендацію підхожої кандидатури й назвав номер в'язня, Рейс вражено вирячився на Йоганна. Та зразу ж він осміхнувся й відповів, що радий зробити йому послугу. Очевидно, цей гестапівець гадав, що вдало обкрутив абверівця. Він добре пам'ятав, що в'язень № 740014 — найближчий кандидат у смертники, а за якими мотивами саме його відібрали абверівці, — це Рейса не цікавило.

Тепер, коли список відібраних для диверсійної школи в'язнів було складено, капітан Дітріх мав усі підстави вважати свою місію в експериментальному таборі завершеною, і, як вія гадав, завершеною успішно. Радувало й те, що йому пощастило не ходити до табору, бо він боявся інфекції.

Перед від'їздом оберштурмбанфюрер Клейи запросив Дітріха і Вайса на сніданок. І все було, як і минулого разу на обіді на честь їхнього приїзду. Клейн, Флінк, Рейс і Штрумпфель, розвалившись у кріслах, неквапливо розмовляли, тільки тепер предметом їхньої розмови була не музика, а живопис.

Після смачного й ситного сніданку Клейн знову запросив усіх до себе в кабінет.

Професор Штрумпфель повчальним тоном широко ділився з Дітріхом своїми знаннями. Оскільки людина не що інше як різновид тварин, просторікував він, то стимуляторами мають бути найбільш економічно вигідні засоби впливу: голод як покарання і додаткова годівля як заохочення. Прилюдні екзекуції і страти матимуть виховний вплив тільки тоді, коли індивідууми, яких піддають їм, жваво, активно реагують на всі процедури, тобто поводяться природно. Якщо ж вони, що буває частіше, реагують цинічно й протиприродно, то це справляє на глядачів зовсім протилежний вплив.

Огидне ділове повчання, до того ж іще прибране в якусь науковоподібну форму, викликало в присутніх саму лиш шанобливу нудьгу, але перебити професора ніхто не наважувався. І всі пожвавішали, коли Рейс, розімлівши за чаркою шнапсу, дозволив собі перервати надто довгу лекцію:

— А ми, гер професор, у Тремблінці обладнали «госпітальну» приймальну. Там були плюшеві дивани й навіть оленячі роги — в'язні вішали на них одежу. А потім — «прошу». Двері відчинялися — рів. І просто сюди. — Рейс показав собі на потилицю.

Зневага, ненависть, гнів — усе це для розвідника Олександра Бєлова було неприступними розкошами. Йоганн сидів, як і всі, розвалившись у кріслі, курив. Скориставшись з хвилинного мовчання, шанобливо звернувся до Клейна:

— Гадаю, гер оберштурмбанфюрер, усі ці чудові спостереження являють собою волику наукову цінність, і певен, що шановний професор широко опублікує їх.

— О так, — згодився Штрумпфсль. — Це мій обов'язок.

— Але не зразу, — квапливо втрутився Флінк. — Поки не утвердиться світове панування імперії, ми повинні дотримуватися повної стриманості в деяких питаннях. Коли йдеться про інші нації.

— Та це зрозуміло, — згодився Штрумпфель.

Клейн нагадав:

— Щодо голландських євреїв, наприклад, ми виявляли навіть люб'язність: повертали прах родинам у запаяних металевих банках. І брали за банку по сімдесят п'ять гульденів.

Рейс підтримав розмову:

— Кажуть, в Аушвітці, де комендантом Рудольф Гесс, волосся обробляють парою, а потім його напаковують, щоб використати для виробництва матраців. І ще я чув, що в Дахау кістки перемелюють на добрива для полів. Для цього там поставлено спеціальну машину.

— Там колосальні масштаби, — із знанням справи сказав Флінк. — Якби вони не застосовували широко технічні засоби, їм були б потрібні додаткові території для поховань.

Клейн вигукнув з докором:

— Панове, мені здається, бесіда на такі теми не може сприяти травленню.

— Авжеж, — улесливо згодився Рейс, — сніданок був, як завжди, чудовий, особливо смачні були збиті вершки.

— Ви ласун.

— Я згадав матусю, — мрійливо сказав Рейс, — вона так чудесно готувала!

— Так, усі ми колись були дітьми, — млосно зазначив Клейн і, простягнувши ноги в теплих капцях, подивився у вікно. Йшов дощ із снігом. Клейн додав сумно: — А тепер моя голова в тужному снігу сивини. Нещодавно я довго розглядав, себе в дзеркало й побачив немало зрадливих зморщок…

— До речі, — жваво сказав Вайс, — капітан Дітріх і я, ми надзвичайно вам вдячні: ви так люб'язно передали нам список ваших інформаторів! Це величезна послуга абверові.

Флінк кинув на враженого Клейна підозріливо-мстивий погляд.

«Добре! — подумав Йоганн. — Ви, сволота, тепер зчепитеся, як павуки в банці. Флінк напевне накапає донос, і ти, вилощений кате, від нього не відстанеш — теж строчитимеш».

— Стривайте, стривайте, — збентежено промимрив Клейн, — тут щось не так…

Вайс не дав йому закінчити, встав, потиснув руку, мовив, приємно всміхаючись:

— Найкращі побажання вашій шановній дружині і вашому чарівному малюкові. — Потім обернувся до Рейса: — Унтершарфюрер виявив нам особливу люб'язність, рекомендувавши в'язня № 740014: виявляється, це був його особистий інформатор. Воістину висока жертви на вівтар абверу! — Вклонився всім, клацнув каблуками й попрямував до дверей.

Дітріх попрощався стриманіше й не вважав за потрібне комусь там дякувати.

Він твердо вирішив, що добуті тут матеріали припише виключно власній ініціативі та особистій проникливості. Інакше перед Лансдорфом не вислужишся. Він добре знав цю людину.

В роки першої світової війни Лансдорф, друг фон Папена, під керівництвом Вальтера Ніколаї провів чимало блискучих розвідувальних операцій у найбільших країнах Європи. І тепер він на особливому становищі в СД, Гейдріх і Гіммлер звикли покладатися на нього. І все-таки він в опалі: розійшовся з імперським керівництвом у поглядах на єврейське питання.

У перший період, коли наці ще тільки прийшли до влади, Лансдорф вважав винищення єврейської частини населення доцільним, бо це, як він висловився, «привчало необстріляну молодь до м'яса».

Але згодом, після блискавичного захоплення Польщі і Франції, він почав прокламувати ідею, що не слід цілком винищувати євреїв. Найбільш працездатних, за прикладом рабів Стародавнього Риму, треба запроторити у вибрані рудники й шахти, щоб вони в спеціально обладнаних там майстернях виробляли різні цінності. Так само треба зробити і з єврейськими вченими: зібрати їх, ізолювати, але при цьому створити такі умови, в яких вони зможуть займатися наукою. Ну, а всі їхні досягнення стануть надбанням німецьких вчених, які на свій розсуд розпоряджатимуться ними.

Це ревізіоністське судження про одну з істотних доктрин Третьої імперії було розцінене, як лібералізм, і Лансдорф не одержав високого поста, якого заслуговував.

Крім того, в Лансдорфа був украй своєрідний погляд на своїх співвітчизників, призначених для розвідувальної служби.

— Ми — німці, — міркував Лансдорф, — наділені здатністю досконально оволодівати всіма формами державного послуху. Інстинкт дисципліни, сліпого виконання у нас надзвичайно розвинений. Це необхідні якості для розвідника. Але нам не вистачає артистизму французів і слов'ян. Особливо слов'яни — їм притаманні риси реалістичної фантазії. Не випадково саме росіяни подарували людству Достоєвського, Толстого, Чехова. І відчайдушність! Здійснили ж вони, хай їм чорт, цю революцію!

Тому Лансдорф був дуже скупий на похвалу своїм співробітникам. Він завжди вбачав у їхніх операціях схильність до зайвих силових акцій, а позапланові терористичні акти вважав ознакою неврастенії — роботою на публіку. І до Штейнгліца ставився зневажливо: ну, який це розвідник — звичайний різник, позбавлений уяви.

Дітріх знав, як важко заслужити схвалення Лансдорфа.

А от Вайс не знав, як пильно приглядається до нього Лансдорф. Саме в цьому молодому єфрейторові, що прислужував йому, він підмітив той артистизм, якого так бракувало німецьким розвідникам. Він тонко підмітив цей артистизм, коли Йоганн читав йому вголос нуднющий французький роман. У Йоганна був майже підсвідомий талант перевтілення. І він, дуже тонко модулюючи голосом, передавав інтонації, тональність, манеру вимови тих персонажів, довжелезні монологи яких читав куняючому у ванні навченому досвідом, визначному німецькому розвідникові, що однаково віддано служив і кайзерові, і Гінденбургу, і Гітлерові, — як, власне, і весь генералітет Третьої імперії.

29

І потяглися нескінченні табори: прифронтові, збірні, транзитні, сортувальні, відбірні, штрафні… Нескінченні відкриті кладовища, де живі мерці були поховані в дощаних склепах бараків. Холод, голод, епідемії значилися тут у графі найекономічніших засобів умертвіння, і що вищий був процент загибелі людей, то плодотворнішою вважалася робота табірної адміністрації.

Вайс розмовляв з комендантами, слухав їхні скарги, нарікання, роздуми. Скарги скрізь були приблизно однакові. Адміністрація змушена давати табірні ємкості не тільки для військовополонених, але й для усунення зайвих їдців на «звільнених територіях». Розстріли — надто марнотратні: вони поглинають значну кількість боєприпасів, необхідних для фронту, та, на жаль, лише великі концентраційні табори обладнані капітальною технікою знищення.

Вайс висловлював глибоке співчуття комендантам таборів. Він сподівався прихилити їх до себе, більше вивідати й про інші труднощі, з якими стикається адміністрація. Йому треба було, добути матеріали про підпільні комуністичні організації, які діяли в таборах. Цікавили його також найбільш практично корисні відомості про способи втеч, він хотів знати, як здійснюється система охорони, яким чином запобігають втечам, як переслідують і розшукують втікачів. І ці «задушевні розмови», в яких Йоганн лише підтакував і захоплено співчував, давали йому чимало корисного.

Відомості, почерпнуті в табірних картотеках, і безліч інших матеріалів, що назбиралися в Йоганна, потребували особливо місткого сховища. І ось, передбачливо загорнувши свої багатства у вату й надавши їм форми довгої тонкої ковбаси, Йоганн змушений був одного разу порізати автомобільну камеру, щоб умістити в неї свій архів. Переконавшись, що все буде ціле, він заклеїв камеру, засунув у покришку, накачав повітря і поклав у багажник. Змонтований ним запасний скат на випадок чого міг бути не гірший від інших чотирьох.

За ці дні незмірного напруження Йоганн вкрай вимотався, але голова його лишалась ясною, думка працювала чітко, а постійна збудженість, хоч як це дивно, допомогла йому гостріше сприймати події, відокремлювати головне від побічного, чіпко схоплювати на льоту кожне слово, яке могло бути корисним.

Він виконав гігантську роботу, конспектуючи, шифруючи табірну документацію, записуючи на мікроскопічні клаптики паперу розташування таборів, дислокацію охоронних частин і підрозділів. На цих самих клаптиках він розміщував і списки табірного командування, сповіщав статистику умертвінь, імена героїв і зрадників. Особливу увагу він приділяв засобам вербувань, до яких вдавався ворог.

А засобів цих було безліч. Наприклад, в'язня, приреченого стояти кілька днів у вузькій бетонній камері штрафного блоку, несподівано витягали звідти, ставили під теплий душ, голили, натягували на нього пристойний цивільний костюм, садовили в машину й привозили в один з міських «веселих» будинків. Потім, напоївши, одводили до дами. А вдосвіта — знов у машину, знов у штрафний блок, у страхітливий кам'яний футляр. Минало кілька днів. Співробітник гестапо викликав в'язня. І той мусив обирати: або смерть, або зрада.

Існували й більш витончені методи, наприклад, підсилання провокаторів, які видавали себе за антифашистів. Мета тут була подвійна: з одного боку, викликавши симпатїї до себе, виявити справжнє обличчя в'язнів і, з другого — це було складніше, — зблизитися з непокірними в'язнями, втовкмачити їм, що боротьба безглузда, переконати їх, що всіх радянських військовополонених при поверненні на Батьківщину в усіх випадках жде кара. І для більшої переконливості не раз інсценували втечу окремих провокаторів, а потім їх перекидали через лінію фронту або до партизанів, щоб ці зрадники оббріхували тих, хто і в таборах зберігав мужність, стійкість, відданість Вітчизні, знаходив у собі сили боротися з ворогом.

Поступово Йоганн навчився виявляти зрадників. Насамперед він звертав увагу на тих в'язнів, які і в штрафних блоках одержували краще харчування. Потім, щоб переконатися в правильності своїх думок, вивчав продуктові відомості. Підтвердженням було й те, що в канцеляріях він не знаходив ні копій рапортів вищому командуванню про втечу, ні наказу про розшук з переліком прикмет втікача. Не значилися вони також у списку втікачів і не входили в ту графу звіту, яка підсумовувала кількість втеч за місяць. І ніхто з їхніх приятелів по табору не був страчений, а їхніми приятелями завжди були капо.

Іноді таких зрадників сама адміністрація включала в групову втечу — адже всім було відомо, що вони часто попадають у карцер, чим же більше можна зарекомендувати себе! Але в книзі, де з німецькою ретельністю записували всіх в'язнів, яких карали, проти їхніх номерів ніколи не вказувались причини покарання. І хоч вони часто попадали в штрафний блок, їхні номери не стояли в списках тих, хто підлягав знищенню. Розібратися в усьому цьому Йоганнові було не просто. Величезна, надзвичайно копітка робота вимагала гігантського напруження сили, розуму, кмітливості, логічної вправності, колосальної місткості пам'яті. І Йоганн зовсім не був незворушно спокійний, коли морочився з сотнями кілограмів паперу, поринувши в трудомістку слідчу роботу. Постійна загроза висіла над ним. Він розумів, що його чекає, коли в руки гестапівців попаде хоч один його запис, і він не зможе розумно пояснити, з якою метою це зроблено.

Закласти міну під ворожий ешелон, висадити в повітря бензосховище, знищити маститого гітлерівця — все це було ефектніше, гучніше, зриміше, аніж копітка канцелярська робота, що її виконував Йоганн.

І стомлений, виснажений фізично, Йоганн відчував приплив холодної розважливої ненависті, мстивого піднесення, і це робило його відчайдушним, самовпевненим, бадьорим, як ніколи.

Йоганн зрозумів, що його канцелярська робота нараз в багато разів важливіша за так звані силові акції. І коли Центр одержить його матеріали, оперативні групи радянських розвідників після штабної розробки цих матеріалів будуть не тільки вірно й точно націлені проти зрадників, що пробралися за лінію фронту, але й тут, у ворожому тилу, вони зроблять те, що треба. А від скількох мужніх, чесних радянських воїнів, які попали в полон, буде відведена брудна рука провокаторів, що намагатиметься очорнити їх! Хіба це не дорівнює врятуванню життя й навіть більше, ніж життя, — честі людей?

На першій чекістській емблемі зображені щит і меч. Так, чекіст вражає ворога караючим мечем, але не для того, щоб обороняти себе, вручено йому щит, — для того, щоб захищати всіх радянських людей. Так казав йому чекіст-дзержинець, його наставник.

— Щит — це твоє серце комуніста, і ніщо так надійно не захистить радянську людину від біди, як чисте серце комуніста.

Що ж, Йоганнові хотілося знищити зрадників, перевертнів, яких він тут виявив, самому вбити їх. Певне, того «кролика» в експериментальному таборі шахтар уже усунув, може, й не сам: у них там велика підпільна організація. Та хіба дізнатися, хто ховається під № 740014, хіба знайти шахтаря було менш важливо, ніж виявити зрадника? Тепер Йоганн повідомить про нього Центр, і шахтарева сім'я дізнається, що чоловік і батько, який пропав був безвісти, гідний великої поваги, й пишатиметься ним.

Командировка кінчилася. Машина мчить назад до Варшави.

Мокрий снігопад, дороги, розквашені танками, руїни міст, мертві, чорні згарища сіл — пошматована земля, зрита оборонними спорудами, і непоховані трупи радянських воїнів.

Дітріх дрімає, притискаючи до грудей планшет. У ньому списки полонених, пропонованих для вербування, і доповідна записка Лансдорфові, складена Вайсом під диктування капітана в енергійній, хвастовитій манері, що відповідає духові імперської стилістики.

Дітріх дуже задоволений Вайсом і обіцяв, що той одержить унтер-офіцерське звання. Йому подобалися завжди рівна, послужлива Вайсова скромність, його суто німецька працьовитість і та зухвала напористість, з якою він домагався в табірного начальника матеріалів, щоб виконати роботу, яку, власне, мав робити Дітріх.

Гітлер обіцяв: «Я вирощу таку молодь, пород якою здригнеться світ. Ця молодь буде жорстока і владна. Ні про яке інтелектуальне виховання не може бути й мови. В прусських юнкерських родинах — а Дітріх належав саме до такої родини — жорстока воля до влади здавна вважалась ознакою істинно німецького характеру, а військове виховання — єдино можливим для її нащадків.

І Дітріх гадав, що солдатів противника, які здалися в полон, слід страчувати на місці для повчання власним солдатам. Табори для військовополонених він вважав зайвими розкошами й досить скептично ставився до можливості завербувати там надійних диверсантів. Табірний персонал він зневажав: в його очах це були тиловики, що наживаються на крадіжках табірного провіанту і стараються урвати щось для себе. Правда, не треба й особливої спостережливості, щоб помітити величезні свинарні при кожному таборі. Не можна було не звернути уваги й на грузовики, які під'їздили до просторих складів: тут оптом продавали набиті в паки одежу і взуття умертвлених в'язнів. А кістяне борошно продавали для удобрення полів. Жодна дрібничка не пропала марно в дбайливої табірної адміністрації, і в спеціально для того обладнаних приміщеннях зубні коронки страчених переплавляли на газових пальниках у золоті десятиграмові брусочки.

Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.

І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.

Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.

Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» зтабірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.

Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.

А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.

Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.

І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.

Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..

30

Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.

І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.

І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед рейхом.

А він, колись дрібний австрійський шпигун Шікльгрубер, єфрейтор, невдаха живописець з фізіономією кельнера, він піднісся над ними силою обставин. Імперії потрібен був вождь, заради всього здатний на все, але такий, який не втратив би при цьому практичного глузду й не забував, що істинний господар становища зовсім не він, а справжні володарі Німеччини — Круппи, Стіннеси, Тіссени. І хоч стратегія плану «Барбаросса» — вершина німецької воєнної думки, однак вона потребує поправок імперських магнатів. Адже це вони відкрили німецькому фашизмові кредит, і з ними треба невідкладно розплачуватися вугіллям і металом Донбасу, нафтою Баку, треба вносити в обіцяні строки проценти у вигляді сировинних додатків до їхніх індустріальних володінь.

Захопити Москву і Ленінград — цю ефектну перемогу верховне командування вважало за головну стратегічну мету. Генералітет звик на європейському театрі війни мислити столицями, бо після падіння столиць завжди завершувалися війни: європейські держави традиційно капітулювали.

Та хоч він сам твердив, що Радянський Союз — це «колос на глиняних ногах», у глибині свідомості він почав поступово відчувати, що війна з Росією сповнена стихійних несподіванок і розгадати, відвернути їх не в силі ні його соратники, ні він сам. Ще третього липня начальник генерального штабу сухопутних військ генерал-полковник Гальдер доповів по телефону в ставку:

— Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанію проти Росії було виграно за чотирнадцять днів.

І сам він, фюрер, змушений був недавно, 7 жовтня, брехливо заявити, нібито Червону Армію остаточно розбито і війну з Росією фактично закінчено. Він брехав свідомо, маючи певну мету: хотів цією заявою втягнути Японію у війну з Радянським Союзом, створивши в її правителів враження, нібито росіяни напередодні поразки.

Він політик, а брехня в політиці — це виправданий метод для досягнення найближчої мети. Він сам проголошував:

— Моя перевага в тому, що мене не стримують ніякі міркування теоретичного чи морального порядку.

Проте коли йому догідливо брешуть, як брехав Гальдер і інші уславлені німецькі полководці, він, колишній єфрейтор, не може не відчувати до них прихованої і поблажливої зневаги. І коли вони з його рук брали ордени, як беруть чайові, він бачив на їхніх обличчях лакейський вираз. І коли він, майстерно збуджуючи себе, несамовито і образливо горлав на них, якщо вони допускалися помилки, вони із звичною покірністю, демонструючи цим дух прусської військової дисципліни й послуху, терпіли брутальні слова, кожне з яких змусило б почервоніти й асенізатора. Він розумів, що його лицемірство виявляється завжди надто швидко, що воно дуже грубе, і частенько заздрив своїм генералам, які невимушено, з бездоганною довершеністю вихованців вищої кайзерівської школи володіли цією майстерністю.

Та зараз він був заклопотаний іншим.

Він викликав начальника абверу адмірала Канаріса, щоб дати йому прочухана. І відпочивав перед тим, як розпалити в собі нестямну лють, приступи якої були корисні для нього: вони збуджували розум.

Канаріс умів лагідністю, улесливістю і вкрадливими манерами заспокоювати цю розбурхану бурю. Він хвалився Гейдріхові:

— Людина стане на вашу точку зору, якщо ви її не дрочитимете. Тільки тоді вона може бути розсудливою.

Цей підступний лис, Канаріс, — гієна в сиропі.

Ще в 1934 році Інтеллідженс Сервіс заслала в Німеччину своїх спеціальних агентів-психологів, щоб вони вивчили психічні нахили Шікльгрубера-Гітлера. Усім їм роздали розшукові карточки: «Середній зріст, вуха петлями, ніс прямий, великий, очі балухаті, сині, волосся темне, будова тіла нормальна, надмірно збудливий і дратівливий, що природно для особи, яка стоїть на чолі нового політичного руху. Особливих прикмет немає».

Ці англійські розвідники, як брудні репортерчики, зібрали найінтимніші відомості про фюрера. Вони дізналися навіть, що всі його численні спроби завести потомство були плачевні, і вони ж твердили, нібито йому подобається запах власного поту й тому він, піднімаючи руку, нібито нюхає під власною пахвою. А його схильність до містики вони пояснювали якимсь підлітковим ґанджем. І отакі «матеріали» Канаріс насмілився вручити йому, фюрерові, главі імперії, нібито виявляючи цим дружню секретну послугу, немовби розкриваючи перед ним усі сейфи німецької контррозвідки.

Гітлер догадувався, що справжній текст донесень англійських агентів Канаріс приховав, а цей зварганив сам або разом з покійним Ремом, який теж претендував на роль фюрера й намагався дошкулити Гітлерові, натякнувши, що в тайниках абверу переховується і його брудна білизна.

Гітлер знав, що Канаріс любовно колекціонує у себе в сейфах всю гидоту, яку тільки могли зібрати його шпигуни про імперську верхівку. Таким самим колекціонуванням з не меншою запопадливістю займаються Гіммлер, Гейдріх, Ріббентроп. Ці картотеки — їхній особистий золотий запас, який в разі чого вони можуть обміняти на валюту якої-небудь світової держави. Але Гітлер знає про них більше, ніж навіть вони знають про себе, бо кожен з них старанно, з ентузіазмом доносить йому на іншого.

І коли вже говорити про справжні особисті заслуги Гітлера перед рейхом, то принаймні одна з них безперечна: ставши главою Третьої імперії, він зумів використати свій досвід дрібного поліцейського шпига і створив грандіозну систему тотального шпигунства. Гігантську охоронну систему безпеки тих, хто підніс його на вершини влади. І Круппи, Стіннеси, Тіссени — всі ці магнати, справжні володарі Німмеччини, що б там потім не сталося, повинні, так, повинні скластися й відлити йому монумент з частки того золота, яке нестримним потоком несли в їхні банки ріки крові, що залили зараз усю Європу.

Канаріс дріботливою ходою зайшов до кабінету фюрера. Схиливши набік рум'яну фізіономію із сивим прилизаним чубом, він удавано часто дихав, показуючи цим свою службову запопадливість: прибути секунда в секунду. Та він зовсім не захекався: понад годину покірно чекав, поки його викличуть, у приймальні рейхсканцелярії, розважаючи фюрерових ад'ютантів веселим базіканням. Він умів патякати, нічого не вибовкуючи і викликаючи при цьому співрозмовників на небезпечну зайву одвертість.

Через фюрерового ад'ютанта, свого таємного агента, Канаріс знав, навіщо його викликали.

І Гітлер знав через Гейдріха, що Канарісові відомо, навіщо його викликатимуть. Знав він, і від кого відомо, бо один з найближчих Канарісових співробітників, що готував йому матеріали для представлення фюреру, був таємним агентом Гейдріха. А чи правильно доповів про все фюрерові Гейдріх, перевірить, у свою чергу, Гіммлер, він має своїх агентів в апараті Гейдріха. І про все це знав Канаріс. І те, що Канарісові про все це відомо, фюрер теж знав. І приймав це як належне. Бо ж дивно було б, якби один з його підручних у створенні системи тотального шпигунства не розумів її всеосяжності. І, знаючи, що Канаріс чудово поінформований, чого його викликали, знаючи, що в того у папці лежать всі матеріали й навіть заздалегідь готова пояснювальна записка, Гітлер, однак, вирішив все-таки. розлютитися, щоб раптово напасти на Канаріса й застукати його начебто зненацька. Недарма Канаріс казав з любовним захватом, що раптовість — універсальний і безвідмовний фюрерів прийом і що це можуть підтвердити навіть деякі особи слабкої статі.

Ревниве суперництво гестапо, служб СД і абверу, їхнє прагнення стати найнадійнішим джерелом секретної інформації для глави Третьої імперії Гітлер вміло використовував, щоб перевіряти кожного інформатора. І про кожного з них він мав такі матеріали, які свідчили проти них і могли правити за офіційну підставу смертного вироку. І це було відомо кожному з них.

І про свого улюбленця Герінга фюрер теж мав такі відомості, такі документи, які завжди можна було використати проти нього.

Герінг, як одержимий, шахраював, плекаючи мрію переплюнути рурських магнатів, одержати більше прибутків від свого концерну, ніж одержують вони. І хоч таємним указом його ще в 1934 році призначили наступником Гітлера, він все-таки гадав, що справжню непохитну владу над людьми дає тільки багатство, і нестримно мародерствував в усіх окупованих країнах Європи й, виправдуючись, викручуючись перед фюрером, брехав, нібито його охопила пристрасть до колекціонування творів мистецтва.

Щодо Геббельса, то за ним значилися пригоди з юними танцівницями, для яких у його маєтку було влаштовано цілий гуртожиток, такий собі гарем. Це підлягало кримінальному покаранню. І Гітлер поблажливо пояснював непереконливість багатьох його пропагандистських виступів, навіть таких, які у вигляді листівок додавалися до хлібних картонок, тим, що Геббельс занадто виснажує себе на іншому полі діяльності.

І отак кожен власть імущий лишив свій слід у Гітлеровому зведенні чорних діянь.

У цьому списку значилися й німецькі магнати. Гітлер мав документи, що незаперечно свідчили про співробітництво найбільших німецьких концернів з американськими та англійськими фірмами, втім, в інтересах Третьої імперії.

Та при нагоді він міг одважитись і звинуватити у зраді рейху декого з німецьких промисловців, звичайно, з дрібніших. Він тримав про запас цей козир, хоч взаємний обмін патентами, воєнними винаходами, торгівля стратегічними матеріалами, зброєю, боєприпасами, паливом та інші подібні справи провадилися з відома і схвалення імперського керівництва, а в США та Англії власники найбільших концернів теж не робили з такого співробітництва, особливої таємниці.

Гітлер змушений був слухняно виконувати роль демонічної особи, схильної до ясновидіння. Офіціальні біографи приписували йому ці риси, намагаючись фантастично прикрасити банальні, провінційні смаки невігласа, а підозріливість неврастеніка подати як запальність генія.

Виконуючи цей свій обов'язок бути тим, ким його хотіли бачити, він поводився так, щоб поведінка змушувала забувати про ординарність його натури. От і зараз, звично збуджуючись, мовби впадаючи в транс, він розлючено закричав і, п'яніючи від свого крику, відчув, що до нього приходить приємне легке забуття, як після прийняття невеликої дози наркотика, що бадьорить і освіжає нервову систему.

I фюрер репетував, погрожував і кричав нестямно, самозабутньо, втішаючись цим дурманливим самозабуттям.

Канаріс, як і годилося в такі моменти, звично викривлявся, поперемінно й майстерно зображуючи на своїй повній фізіономії страх, жах, принижене благання. Він гримасничав мовчки, довго, і від цієї важкої мімічної роботи в нього заболіли лицеві мускули, за вухами покотився піт і судорожно ворушилися в чорних лакованих черевиках пальці.

Так тривало, аж поки обидві сторони переконалися, що кожен з них гідно виконав спою роль і кожен з них при цьому поводився саме так, як йому й годилося поводитись, і тоді Гітлер спокійно й задоволено наказав Канарісові доповідати. І, вислухавши діловий рапорт, з властивою йому прискріпливістю копирсаючись у Канарісових паперах, Гітлер з повним, до тонкощів, розумінням і знанням справи чітко й коротко заявив, що розвідувально-диверсійна діяльність абверу проти Радянського Союзу, хоч витрати на неї становлять на рік 31 мільйон рейхсмарок, а це дорівнює 11 мільйонам 700 тисячам доларів, налагоджена незадовільно. І коли до червня 1941 року діяльність агентури абверу була паралізована радянськими органами контррозвідки і впертою відданістю населення міфам комунізму, то зараз слабкість німецької агентурної роботи нічим не можна виправдати. Тут Гітлер знову забувся, знову впав у транс, набрав відповідної пози й почав пишномовно просторікувати, начебто перед ним була величезна аудиторія, а не один-єдиний слухач, який до того ж чудово все це знав. Він починає нову війну проти росіян і вестиме її особливими методами тотальних диверсій, тотального шпигунства і тотальних підривних дій. Він підірве Радянську країну зсередини. Вона вкриється гейзерами крові, уламками заводів і фабрик. Смерть ширятиме над кожним, і від жаху терору народ заціпеніє. Почнеться епідемія вбивств, і вчинятимуть їх спеціально для того закинуті агенти — люди без честі й совісті, без батьківщини. Вони сіятимуть смерть під страхом страти, бо таким самим агентам доручать знищити кожного вбивцю, який не виконав волю тих, хто послав його вбивати. Усі великі заводи, фабрики, електростанції на території Радянської країни необхідно висадити в повітря. Цей фейєрверк обійдеться рейху дешевше за будь-яке бомбардування, а влаштують його ті, хто, тремтячи за своє життя, щоб врятувати його, вбиватиме своїх співвітчизників. І Гітлер промовив натхненно:

— Ми повинні здерти зі східних військовополонених тонкий шар радянського лаку і, обернувши їх на звірів, тисячами закидати на парашутах, щоб вони, як тифозна нужа, вкрили землю, перетворили її на пекло.

Канаріс побожно, молитовно дивився на фюрера, терпляче вибираючи момент, коли можна буде поновити ділову розмову. Треба було обговорити його доповідну записку про створення широкої сітки диверсійно-розвідувальних шкіл для масового навчання агентів, призначених діяти проти Радянського Союзу. І хоч як важко було вислухувати пишномовні думки фюрера, Канаріс був цілком згоден з ним: у зв'язку з таким прикро уповільненим просуванням армій вермахту на Сході, необхідно вжити екстрених заходів і провести їх у величезному масштабі, щоб сприяти швидшому успішному завершенню походу на Росію іншими засобами — засобами таємної війни, війни без лінії фронту, ще жорстокішої, ніж звичайні воєнні дії.

З такою метою Канаріс і пропонував створити під грифом «Валі» особливий розвідувальний штаб в якомусь передмісті Варшави і розгорнути при ньому сітку розвідувально диверсійних шкіл. Він давно розклав на величезному столі фюрера схеми розташування цих закладів з позначенням усіх об'єктів, а також пояснювальну записку, приблизний кошторис і списки командно викладацького складу. І все це він уже встиг зареєструвати в рейхсканцелярії як надсекретні об'єкти, рівні за шкалою секретності ставкам на східних територіях.

Фюрер перестав нарешті просторікувати й взявся за пояснювальну записку. Читаючи її, він захоплено длубався у вусі кінчиком олівця, гмукав схвально, а часом дзвінко цвікав зубом, як завжди, коли робота була йому приємна. Зробивши багато слушних і дуже корисних зауважень, які свідчили про серйозне знання предмета й навіть здібності до якогось новаторства в цій дуже стародавній галузі ведення війни, він поставив на проекті створення нової сітки диверсійних закладів свій підпис, схожий на слід від удару прутом.

Адмірал Канаріс полегшено зітхнув. І цю ж мить Гітлер несподівано одірвався від паперів і заявив урочисто:

— Я маю вас порадувати, адмірале. Вчорашня моя недуга виявилася несерйозною. Сьогодні я чудово випорожнився.

— Я безмежно щасливий, мій фюрер! — щиро вигукнув Канаріс, сяючи своєю знаменитою усмішкою.

Він справді був щасливий з цієї обставини, бо, коли б не вона, хто зна, чим би кінчилась сьогоднішня його доповідь. І щоб привернути до себе Гітлера ще більше, доповів йому, що, за інформацією Лансдорфа, в експериментальному таборі в'язні задушили чотирьох агентів. А якийсь унтер-офіцер абверу сповістив Лансдорфа, що ці агенти були б особливо цінні як диверсанти і він хотів зарахувати їх у школу, та адміністрація табору вирішила краще віддати їх в'язням, аніж запропонувати службі абверу. І фюрер прихильно згодився притягнути до відповідальності керівництво експериментального табору, пообіцяв, що накаже гестапо зробити це, щоб надалі ніхто не ставав на заваді високій місії абверу, не заважав підготовці тотальної агентурної атаки на Сході.

— Хайль Гітлер! — вигукнув Канаріс.

— Хайль! — немовби салютуючи самому собі, відповів фюрер. Він вимовив привітання машинально, бо його тьмяний, стомлений погляд був звернений у цю мить на власний, яскраво намальований найкращими фарбами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» парадний портрет, піднесений 20 квітня — на день його народження. Власникам цього концерну він також завдячував своєю величчю, як і концерн «ІГ Фарбеніндустрі» був зобов'язаний Гітлерові гігантськими надприбутками, невичерпна золота лавина яких зростала з кожним новим воєнним роком.

Фюрер твердо обіцяв арміям вермахту, які діють на Східному фронті, що різдво вони зустрінуть у Москві. І сам він теж був не від того, щоб справити різдво у скореній російській столиці. В усякому разі, генерал-квартирмейстер армії «Центр» припне на цей випадок в обозі другого ешелону сервіз з ініціалами фюрера.

Падав мокрий сніг і танув. Сірий Берлін волого блищав. У сірих каналах білими грудками плавали качки і чайки. Вони були зовсім ручні. Добрі перехожі кидали їм крихти хліба. До будинку гестапо одна по одній підкочували машини, з них, зчепивши руки на потилицях, виходили люди — такі самі німці, як і ті, хто їх привіз. Вони піднімалися сходами й вистроювалися вздовж коридора, уткнувшись обличчями в холодні, вкриті олійною фарбою стіни.

Після допитів деякі з цих людей, заляпуючи кахляну підлогу кров'ю, самі добиралися до камер, але більшість не могли йти, і їх одвозили на ношах з велосипедними колесами. В гестапо, як на військовому заводі, працювали цілодобово — в три зміни…

У місті було добропристойно, тихо, і мокрий сніг, що ліниво падав із сірого неба, не міг вибілити його вулиць. Сніг падав і танув, розпливаючись холодними слизькими калюжами, і в них масними плямами відбивалися вогні цього гонористого міста, збудованого з сірого каменю.

31

Варшавську школу німецьких розвідників, як і деякі її філіали, було організовано в жовтні 1941 року. Вона безпосередньо підлягала діючому на Східному фронті розвідувально-диверсійному органові, що умовно називався «штабом Валі». Дислокувалася школа за 21 кілометр на схід од Варшави, поблизу населеного пункту Ромбертова і залізничної станції Мілосни, в містечку Сулеюовеку, на вулиці Падеревського. Там розмістився також один з філіалів «штабу Валі» і його могутня радіостанція.

Лансдорф оселився в одній з кімнат «штабу Валі» з можливим для цього казарменого приміщення комфортом. Підлогу й тахту встеляли пухнасті килими, крізь скляні дверцята шафи виднілися строкаті корінці англійських і французьких книг, по кутках стояли два торшери, і все це, особливо квіти повсюди, робило кімнату затишною. Доповідаючи, Вайс привітно дивився в сухе Лансдорфове обличчя, але не бачив ні тонких, міцно стулених губ, ні тонкого носа, ні запалих, синюватих після бриття щік, ні круглого лоба з великими залисинами: він тільки пильно стежив, як мінявся вираз вирячкуватих, по-старечому злинялих, але ще з живим блиском очей свого начальника.

Лансдорф лежав на тахті, підклавши руку під голову, і не змінив пози, коли ввійшов Вайс. Він був у піжамі й англійського походження теплому халаті з верблюдячої шерсті. На ногах хутряні шведські пантофлі. Верхнє світло було погашене, і яскрава лампа торшера освітлювала тільки Вайсове обличчя. І Вайс розумів, що не випадково стілець, на який запропонував йому сісти Лансдорф, стояв під торшером, і хоч різке світло било в очі, він і не подумав переставити стілець.

«Прийом досить-таки дубовий для такого маститого розвідника, як Лансдорф», — відзначив Вайс.

Такі самі примітивні були вираз нудьги і байдужості, з якими Лансдорф, здавалося б, неуважно слухав Вайса, і іронічні зауваження по ходу його доповіді: єфрейтор, як виявилося, був надто наївний у своєму захопленні діяльністю капітана Дітріха, його розумом і прожектами. Проте він не перебивав Вайса, коли той приписував Дітріхові деякі міркування, щоб з'ясувати реакцію Лансдорфа на них.

І він казав, що капітан Дітріх проявив тонку й глибоку спостережливість і цілком має рацію, вважаючи, що російські військовополонені, легко погодившись стати зрадниками, так само легко можуть зрадити й Німеччину. І їхнє боягузтво, і ницість — не дуже надійна запорука, навряд чи можна сформувати з цих військовополонених здатних на все агентів. Орієнтуватися тільки на таких людей — значить обрати найлегший шлях. Та легкий шлях не завжди дає бажані результати.

— Що ж ти пропонуєш? — перебив Лансдорф своїм невиразним рівним голосом.

— Я? Нічого. Я просто кажу про те, що мені довелося чути.

Вимовивши ці слова, Йоганн напружено думав, як краще запевнити Лансдорфа, що, крім людей, рекомендованих гестапо, абверівці самі повинні добирати в розвідувально-диверсійні школи найбільш підхожих військовополонених. За цієї умови Йоганнові буде значно легше відшукати й влаштувати в школу потрібних йому людей, щоб почати небезпечну, але таку необхідну зараз його Батьківщині роботу: відвертати злочинства агентів абверу й рятувати тих, хто готовий до боротьби, хто здатний на подвиг.

І, намацуючи грунт, він докинув трохи невизначено:

— Капітан Дітріх висловлював припущення, що, побоюючись відплати інших в'язнів, деякі тільки із самозахисту цураються контактів з нами. І це не що інше як специфічна форма маскування, а для такого маскування потрібні розум, витримка, терплячість — саме ті якості, що вимагаються від агента.

Лансдорф жваво підвів голову, пильно глянув на Вайса, процідив крізь зуби:

— Це, мабуть, оригінально. В усякому разі, не шаблонно… — І замислився. Та зразу ж, щоб не показати, що ця думка його зацікавила, стомлено прикрив білі повіки, поскаржився: — Ця нестійка погода — то заморозки, то відлига — розслабляє мене. В моєму віці люди стають чутливі до всяких змін. — І він мерзлякувато стенув плечима й млосно відкинувся на подушки. Та на душі в нього було тривожно, неспокійно.

Днями він сам допитував полоненого радянського офіцера, майже свого ровесника. Полонений був сухорлявий, підтягнутий чоловік з твердим, спокійним лицем. Привертав увагу пронизливий погляд його трохи збляклих сірих очей у зморшкуватих повіках. Офіцера привезли до Лансдорфа з госпіталю, де йому спішно наклали шви на рани тільки для того, щоб зробити його транспортабельним. Переливання крові і введення у вену тонізуючих засобів на короткий час додали полоненому фізичних сил, яких у нього вже майже не лишилося: життя його згасало, він був украй слабий. І проте ціною неймовірного нервового напруження він проявив дивовижну силу волі, — аж не вірилося, що тільки добу тому ця людина лежала на хірургічному столі.

Полонений не відмовився ні від запропонованої йому Лалсдорфом чарки коньяку, ні від сигарети.

Тримався він із спокійною гідністю, можна було б сказати, із зухвальством, якби в його поведінці відчувався хоча б найменший відтінок нещирості.

Дати якісь відомості він рішуче одмовився. Знизавши плечима, сказав з усмішкою:

— Мені здається, я досить уже втомив молодших і енергійніших за вас слідчих, які повністю ознайомили мене з усіма прийомами гестапівської техніки. — Поцікавився: — Чи ви хочете застосувати щось незвичайне? Тоді не гайте часу.

Лансдорф глянув на годинника:

— Через сорок хвилин вас розстріляють. — Пояснив ввічливо: — Я одвертий з вами тільки тому, що, як офіцер, ціную мужність, байдуже, від кого вона йде.

— Он як! — всміхнувся полонений і спитав з викликом: — Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію?

— З чийого боку?

— З вашого, звичайно!

— Не треба бравірувати.

— А чому?

— Ну, все-таки смерть — це єдине, на що треба всерйоз зважати.

— О! Ви схильні до абстракцій.

— А ви?

Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа:

— Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування?

— Про ваші, — підкреслено одказав Лансдорф. — Саме про ваші. Померти за батьківщину — куди вже банальніше!

— Ну що ж, — мовив офіцер, — ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас.

— А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення.

— Облиште! Облиште! — двічі суворо повторив офіцер. — Це ж наївний прийом.

— Припустімо. — Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав — А чи варто? Може, ви ще подумаєте? — Пообіцяв з шанобливою інтонацією: — Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя.

— Для чого?

— Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його.

— Грубо працюєте, — дорікнув офіцер. Додав зневажливо: — За старомодною шпаргалкою.

Лансдорф нагадав:

— Десять хвилин!

— Може, у вас годинник трохи відстає? — сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати.

Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці.

Лансдорф сказав полоненому;

— Прошу, не поспішайте, — Його голос звучав вкрадливо — Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, — так, ми сфабрикували її, цю зраду, — стане відомо у вас на батьківщині. — Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: — А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину.

Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли.

Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням:

— Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив?

Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло:

— Ну?

— Що «ну»? — суворо перепитав Лансдорф.

— Сорок хвилин минуло.

— Я даю вам ще десять хвилин. — Лансдорф повільно розгорнув папку, так само неквапливо вийняв з неї кілька фотографій — жінки і дітей, — подав офіцерові. — Знайомі вам обличчя? — Пообіцяв: — Вони будуть соромитися вас. На все життя ви станете для них джерелом ганьби.

Офіцер секунду жадібно дивився на фотографії. Очі його стали блискучими, аж наче засвітилися. І зразу ж він відкинувся на спинку стільця, зітхнув з полегкістю:

— Вони не повірить! — Повторив урочисто: — Вони не повірять! — і спробував устати.

Лансдорф натиснув кнопку дзвоника під столом.

Вбігло двоє охоронників, кинулись до полоненого. Одного він ударив ліктем в обличчя, вивернувся від другого. Нерви в перекладача не витримали — пролунав постріл…

Коли винесли труп, Лансдорф сердито сказав перекладачеві:

— Передайте майорові Штейнгліцу, що в даному випадку я не можу вважати його пропозицію доцільною. Ясно, що в цього офіцера репутація дуже стійка, і застосовувати до нього таку версію було марною справою.

І до кіпця службового дня Лансдорфа не покидало таке відчуття, нібито його безкарно образили, піймали на негарному вчинку. Це було дуже прикро відчуття, і воно ще поглиблювалося роздумами про те, що для формування розвідувальних кадрів йому вперше доведеться користуватися людським матеріалом, позбавленим звичного для Лансдорфа практицизму, який він завжди вважав за міцну основу для вербування.

Ще замолоду, напередодні першої світової війни, Лансдорф по-дружньому співробітничав з одним французьким офіцером: постачав йому секретні матеріали і в обмін діставав такі самі документи. Це полегшило обом просування на обраній ниві діяльності: одному — в німецькому генеральному штабі, другому — у французькому генеральному штабі. І слід сказати, що жоден з них ні разу не обдурив другого, не принизив своєї офіцерської честі, не вдався до шахрайства і всі відомості, якими вони обмінювалися, мали рівнозначну цінність. І за все життя потім Лансдорфові й разу навіть на думку не спало, що він робив тоді безчесно. Сміливо, рисковано? Так, з цим він згоден. Та й тільки.

Думки Лансдорфа знову й знову поверталися до радянського офіцера, і ці думки дратували його. Він почував себе так, ніби його обдурили. Не цей офіцер, ні, Він зовсім інакше уявляв собі той народ, без перемоги над яким існування Третьої імперії було хитким. І вперше за останні роки Лансдорф відчув якусь непевність. А втім, він заспокійливо приписав цю непевність утомі, вікові й тому занепокоєнню, яке з'явилося в нього після недавньої розмови з Канарісом.

Фюрер уже кілька разів висловлював Канарісові своє невдоволення тим, що Радянський Союз був, як виявилося, єдиною країною, де всі спроби сформувати п'яту колону не увінчались успіхом. І коли Канаріс розповів про це Лансдорфу, той навіть не наважився доповісти йому, що в оборонних боях під Оршею брали участь в'язні з оршинської тюрми і тільки одиниці перебігли на бік німців. Потім, коли атаки німців було відбито, в'язнів знову відправили в тюрму. Проте командуючий радянською дивізією наполіг, щоб йому дозволили сформувати з них окремий підрозділ. Дізнавшись про це, Лансдорф наказав послати перебіжчиків у цей підрозділ для підривної роботи, але солдати, колишні в'язні, не зчиняючи шуму, придушили їх металевими касками.

Це було для Лансдорфа несподіванкою, бо вірогідні джерела інформації беззаперечно твердили, що в Росії, після того, як одібрали землю в заможних селян, і різних репресій, що зачепили багатьох людей, створився досить сприятливий грунт для формування спеціальних підрозділів, здатних провадити широкі підривні дії.

І хоч Берлін дав виразні вказівки про те, які саме анкетні дані військовополонених слід насамперед враховувати, вербуючи агентуру, ці вказівки часто так не відповідали поведінці росіян на допитах, що ставили співробітників у скрутне становище.

Тому, продумавши слова кмітливого єфрейтора, Лансдорф вирішив, що, як виняток, можна дозволити працівникам першого відділу абверу відбирати для вербування в розвідувальні школи й тих військовополонених, які не зарекомендували себе в таборах відкритим зрадництвом і діяли в таких випадках самостійно, не вдаючись до консультацій гестапо.

Але ж він, природно, не вважав за потрібне поділитися з Вайсом цими своїми міркуваннями.

Того ж дня Лансдорф дав вказівку зарахувати єфрейтора Йоганна Вайса в підрозділ «штабу Валі» перекладачем, хоч і був поінформований про те, що в знаннях єфрейтора російської мови є вади, бо він не знає тонкощів радянської термінології й незнайомий з багатьма сучасними специфічно російсько-радянськими мовними новотворами.

Усе це було природним для прибалтійського німця, який навчився російської мови в білоемігрантів. І, спілкуючись а перекладачами, Йоганн з найсуворішою пильністю стежив за своєю мовою, обдумуючи кожне російське слово, перш ніж його вимовити.

В анналах розвідок капіталістичних країн зберігаються хвастовиті звіти про навальні операції, які можна вважати за нехитромудрий плагіат: відмити їх од крові й бруду — і перед вами старовинний шахрайський роман. Різниця тільки в тому, що його персонажі геть-чисто позбавлені живої уяви й зведені до ступеня дрібних виконавців не відомого їм задуму.

Так, наприклад, коли в січні 1940 року верховоди фашистського рейху вирішили, що настав час завершити період «жартівливої», «іграшкової» війни з Францією, один з німецьких льотчиків дістав наказ туманного дня приземлитися на території Бельгії. Льотчик виконав наказ, і при ньому знайшли сумку з документами, які незаперечно свідчили про те, що Німеччина, повторюючи вже випробуваний у першу світову війну план Шлеффена, нібито готується до вторгнення в Бельгію.

І англо-французькі полководці повірили цьому нехитромудрому шахрайству. Німці здійснили прорив у районі Седана, і союзні війська вскочили у пастку. Описи таких гостросюжетних операцій можна знайти в каталогах усіх розвідок світу, це досить цікаве чтиво. Але місія, яка випала на долю Йоганна Вайса, позбавлена була фейєрверкового блиску. Не бліцтурнір із заздалегідь визначеними ходами, а величезне випробування духовної міцності переконань, моральних уявлень, вміння не втратити віру навіть у тих людей, в яких відняли батьківщину і честь, закривавили совість, — ось що стояло перед ним, ось що ждало його.

Він мусив долати такі самі неймовірні труднощі, які долає людина, котрій доручено умовити поранених, щойно винесених з поля бою і скорчених на хірургічному столі в палатці польового госпіталю, щоб вони негайно повернулися в стрій. Або терпляче вмовляти дезертирів, які зробили самостріл, негайно одважитись на подвиг.

Йоганн Вайс мав працювати в тими, хто був жертвою програних боїв, але не загинув на полі битви. З людьми, для яких нема більше неба.

Воно пошматовано, розстріляне, розтоптано в болоті, там, де трупи загиблих у бою припаяли себе власною кров'ю до поверхні покаліченої війною планети. Там, де громадяться обгорілі, перетворені на залізний брухт, випотрошені вибухами танки і тріснута шкаралупа їхньої броні обсипається сірою окалиною, де валяються гармати із задертими догори стволами, розчахнутими, розірваними останньою гранатою, кинутою в їхнє розпечене жерло. Там, де траншеї — могили, а бліндажі — склепи, переплетені сірими, колючими заростями рваного дроту, де по землі, начиненій мінами, наче скрученими плоскою спіраллю гадюками, стелиться чадний сирий туман, сморід тротилу, до все вкрила чорна, масна й липка кіптява від спаленої вибухівки, де перебито снарядами дерева й стирчать височезні пні, де такий сніг їдко рудий від іржі, де земля смертельно обпалена й засипана осколками снарядів і мін.

Там, де було поле бою, — там немає неба.

Небо. гасне над тими, кого фатальна доля програного бою заживо робить здобиччю ворога.

Гітлерівські табори для військовополонених, вся їхня система, були спрямовані на те, щоб убити в людині все людське.

І ці роздуми про побачене в численних таборах викликали в Йоганна складне і болісно почуття. Він знав, що тисячі радянських людей незримо ведуть у них боротьбу за те, щоб не втратити людської гідності, яка була для них дорожча за життя. Але з числа тих, з ким Йоганн безпосередньо мав працювати в німецькій школі розвідників-диверсантів, виключалися люди високого й чистого духу, непохитної волі.

В школу прибували різні люди, здебільшого старанно відібрані покидьки, які ницістю, жалюгідною легкодухістю зарекомендували себе перед ворогом. Йоганн навіть у думці не міг порівняти їх з тими військовополоненими, які в таких самих мертвотних умовах лишалися радянськими людьми, не втрачали гідності, проявляли величезний героїзм і зоставались безвісними. Вони героїчно боролися за продовження існування не заради врятування життя, а заради того, щоб, не скоряючись, лишатися радянськими людьми до смертної години і самою смертю утвердити своє безсмертя.

А інші — падло.

І ненависть до цих живих мерців палила Йоганна.

Він мусив заглушити свою ненависть і водночас не піддатися поблажливому жалю до тих, хто став жертвою власної слабкодухості.

І не раз він згадував слова Фелікса Дзержинського: «Людина тільки тоді може співчувати суспільному нещастю, коли вона співчуває якомусь конкретному нещастю кожної окремої людини…»

Звичайно, серед цих зрадників напевно є просто нещасні люди, що покірно скорились обставинам, не знайшли в собі сили для опору. Що ж, він співчуватиме слимакам?

Та хіба щит Батьківщини не захищає й тих, хто втратив усе, але втратив не безнадійно і може бути ще повернутий Батьківщині? І цей щит Батьківщина вручила йому, Йоганнові Вайсу. Володіти щитом тут незрівнянно важче, ніж мечем караючим, та він мусить цього навчитися, щоб не віддати безповоротно ворогові тих, хто впав, але ще може підвестися, коли подати йому рятівну руку. От тільки чи стане в нього сили, рішучості допомогти, втримати людину, яка зависла на краєчку безодні, від остаточного падіння?

Коли Бєлов осягав розумом у школі спеціального призначення всі премудрості, необхідні розвідникові, він був твердо переконаний, що набуті знання стануть надійним оснащенням у тій боротьбі, яку він має вести. І вірив: ці знання допоможуть йому розкрити задуми «уявного противника», який проголосив ідею «необмеженого насильства» і заявив, що земна куля — тільки перехідний приз для завойовника із свастикою на прапорі.

Так, досі Бєлов вважав себе достатньо озброєним. Проте та робота, яку він повинен виконувати у фашистському розвідувально-диверсійному «штабі Валі», дещо бентежила його.

Він матиме справу не з гітлерівцями, а з їхніми прихвоснями — колишніми своїми співвітчизниками. Кожен з них незримо обріс трагічною і брудною коростою підлот, слабкодухості. Як проникнути крізь цю коросту в чужі душі й терпеливо, неупереджено перевірити, чи згнила серцевина, чи тільки почорніла зверху, наче кров на рані людини, що стала рабом свого страху перед смертю? Адже повернути таким людям віру в життя можна, тільки примусивши їх знову стати на той шлях боротьби, якого вони зреклися.

Йоганн згадував свої студентські роки, суперечки про Достоєвського. Який він був наївний, коли самовпевнено заявляв, що порпання в брудних сутінках підпілля покалічених душ — безглуздо любострасне катування, та й годі! Можливо, це мало якийсь сенс за часів Достоєвського. В наших людях нема й не може бути нічого такого, що викликало б потребу отаким чином проникати в їхні переживання і співчування їм в ім'я їхнього порятунку.

А ось тепер він мусить порпатися в бруді людських душ, розпізнавати їх, щоб врятувати, вирвати з чіпких ворожих рук! І йому здавалося цілком посильним його завдання — не дати ворогові використати людей, які зрадили Батьківщину. Він вважав, що для виконання цього має досить способів і умови цілком підхожі. До того ж і Центр розробить точний план. дій.

32

Майор Штейнгліц з деяким жалем розстався з Вайсом як із своїм шофером, однак ладен був вітати його як нового колегу по службі, співробітникаабверу. Проте вважав за потрібне попередити:

— Нам потрібні факти, а зовсім не ваші умовиводи. Робити висновки ми будемо самі. Пам'ять — це професія розвідника, — сказав він повчально. І вже менш офіційно порадив: — Треба іноді мати мужність видавати себе за боягуза. Агресивні завдання доручаються сміливцям, але нагороди одержують ті, хто керує з канцелярії.

Штейнгліц досі не одержав сподіваної посади, як і раніше, виконував невизначені інспекторські функції і не переставав думати, що його обійшли.

Дітріх, як тільки побачив Вайса на новому місці, діловито попередив його, що в штабі є російський перекладач — пан Маслов. Проте, хоч він і полковник царської армії, за ним треба наглядати, бо деяка частина білоеміграції, не вдоволена перемогами німецької зброї над Росією, має націоналістичні настрої.

Командний, викладацький та інструкторський склад школи ще не був у зборі, майже всі жилі кімнати стояли порожні, і в Йоганна була змога вибрати для себе найкращу з них, але він зупинився на одній з гірших, гадаючи, що попервах не завадить показати себе скромним. Вплинули на його вибір і інші міркування. До цієї кімнати, розміщеної в самому кінці коридора, прилягали підсобні приміщення — комора і порожня зараз кухня. Сходи на горище теж були поряд, і при потребі Йоганн міг скористатися не тільки додатковою територією, але й запасним виходом, дарма що він вів на горище.

«З метою контактування з курсантами в позаслужбовий час», — так висловився Дітріх, він порекомендував Вайсові змінити військове обмундирування на цивільний одяг, зазначивши при цьому, що німець у цивільному, який знає російську мову, скоріше викличе на відвертість, ніж той самий німець, одягнений у мундир переможця.

Продумуючи, як триматися з новими своїми співробітниками, Йоганн вирішив з самого початку поставити себе з ними коли й не на рівну ногу, то, в усякому разі, так. щоб вони відчули в ньому людину серйозну, свідому власної гідності. Треба також дати їм зрозуміти, що він має певне уявлення про Росію і прагне фундаментально поповнити свої відомості, щоб спеціалізуватися в цьому напрямку не тільки як перекладач, але і в надії дістати з часом яку-небудь солідну посаду при гаулейтері, скажімо, московського генерал-губернаторства.

Він вирішив також запозичити в прусського аристократа фон Дітріха манери і стиль поведінки, взяти їх на психологічне озброєння. Холодна, бездушна, карбована чемність, уміння обійтися в розмові набором банальних, пустих фраз, які майже нічого не означають і які однаковою мірою вживають лакеї та аристократи. Проте для аристократів вони становлять немовби пароль хорошого тону, вихованості й потрібні для того, щоб тримати співрозмовника на вигідній дистанції.

Правду кажучи, Йоганн більше побоювався співробітників настирливо відвертих, невгамовно балакучих, ніж сухих мовчунів, відлюдькуватих і підозріливих.

Спілкування з Лансдорфом теж дещо дало Йоганнові.

Цю людину, певно так само як і інших визначних професіоналів, великих діячів німецької розвідки, розпирала пиха. Він прагнув розробити не бачену досі операцію, перевершити мистецтвом підступності найзнаменитіші служби розвідок. Щоб прославитись на цій ниві, стати всіма визнаним ловцем душ, увічнити себе, назавжди вписати своє ім'я в історію таємних воєн.

Усі думки Лансдорфа були звернені до цієї невідомої операції, що, він був певен, якогось дня прославить його, ї він почував себе щасливим тільки вночі, коли можна було струсити весь буденний, докучливий клопіт і в тиші солодко обдумувати нескінченні варіанти, хитромудрі ходи цієї операції, смакувати сподіваний тріумф. Так було вночі, а вдень волею несправедливої долі йому доводилося віддавати свій час незначній роботі. І природно, що доручення вербувати військовополонених для масових шпигунсько-диверсійиих акцій Лансдорф сприймав так само, як сприйняв би бойовий офіцер наказ покинути стрій і вирушити в глибокий тил, щоб навчати там новобранців.

А Лансдорфу, коли б цього забажало начальство, було де розвернутися. Психологічна лабораторія імперського військового міністерства, Вища школа розвідки, створена Гіммлером у Баварії, курси підвищення кваліфікації в передмісті Берліна, де періодично проходили перепідготовку найвизначніші розвідники, — ось підхожа для нього арена, там він міг би блиснути своєю професіональною обізнаністю, винахідливістю відомого своїми працями багатьом розвідкам світу майстра шпигунства.

А тут доводилося морочитися з чорновою роботою, не достойною його кваліфікації і до того ж безглуздою. Лансдорф давно уже зрозумів, що стратегій, застосовувана до інших європейських країн, у війні з Росією виявилась неспроможною.

Усі ці країни були завойовані двічі: спочатку незримо, тотальним німецьким шпигунством, що охоплювало усе, аж до правлячої верхівки, і тільки після того вермахт збирав свої армії в залізний кулак і блискавично трощив, кидав до своїх ніг держави, роз'їдені зсередини іржею заради.

В Росії не було умов для здійснений тотального шпигунства. Німецька агентура в Росії зазнала поразки і в передвоєнні роки, і на початку війни. А проте напрямок — Східний фронт — вважався головним в усій системі німецьких розвідувальних служб.

Не маючи сили створити в Радянській країні хоча б щось схоже на п'яту колону, німецька розвідна стала на шлях фальсифікації і догідливо вигадувала факти, що підтверджували висловлювання Гітлера про слабкість Росії. Така інформація допомагала фюрерові розгромити прихильників генерала Секта, котрий ще в 1920 році попереджав: «Якщо Німеччина почне війну проти Росії, то вона вестиме безнадійну війну». Широко використовувались фальшивки й для пропаганди, але вони не давали та й не могли дати справжнього уявлення про реальні сили противника.

Знаючи усе це, Лансдорф розцінював масову підготовку агентури з військовополонених як захід підсобний, що не має вирішального значення.

В Росії усе інакше, ніж у переможених європейських державах. Формування п'ятих колон на їхній території передувало воєнним акціям і впливало на їхню успішність. А тут перемога цілком залежить від військ вермахту.

Тому Лансдорф був схильний пропустити через школи якомога більше людей, заздалегідь змиряючись з тим, що диверсійні групи не матимуть змоги поповнитися за рахунок місцевого населення. Значить, у школах треба готувати не організаторів, в тупих виконавців, покірних тим, хто їх послав. Покірні вони будуть від страху перед стратою і на бік своїх співвітчизників теж побояться перейти, бо знають, що росіяни не подарують їм зради.

Фон Дітріх не поділяв скептицизму Лансдорфа. Він гадав, що серед завербованих знайдуться люди, здатні стати визначними агентами, які зуміють пробратися в органи Радянської влади. І він дуже сподівався, що виявити цих людей йому допоможе Йоганн Вайс. Тому Дітріх, всупереч своїй звичці, навіть почав проявляти до Вайса деяку поблажливу прихильність, причину якої той легко розгадав. А от чому Лансдорф почав ставитися до нього з байдужим холодком, Йоганн зрозуміти не міг.

Їх привозили сюди в сірі сутінки по одному, по двоє, рідше — невеликими групами в критих грузовиках-фургонах із заґратованими дверцятами і завішаними брезентом віконцями. Есесівські охоронники, що їх привозили, мовчазні, понурі, з твердими, немовби з каменя, обличчями, були попереджені лише про те, що стріляти в цих людей можна тільки при явній спробі втекти. І коли машина після безлічі перевірок в'їздила в сектор і місцева охорона розписувалась про прийняття даної особи чи даних осіб, есесівці негайно поверталися назад.

Ті, яких було привезено, насамперед просились у вбиральню. За всю дорогу, часто дуже довгу, їм згідно з наказом ні разу не дозволяли вийти з машини.

Вони не знали, куди й навіщо їх привезли. І від болісної невідомості майже в усіх обличчя були однаково спотворені і тривожно тремтіли.

Сюди добирали зрадників, переважно перевірених уже на практиці, тих, хто зарекомендував себе як капо, поліцай, провокатор. Бралися до уваги і відомості, які військовополонені повідомляли самі, намагаючись видати себе за непримиренних ворогів Радянської влади. Кожного з них до вербування всебічно вивчали через внутрітабірну агентуру й адміністрацію табору. А коли людина ця була родом з місцевості, окупованої німцями, то гестапо перевіряло її по захоплених там документах і опитувало про неї місцеве населення.

Новоприбулим забороняли розмовляти. Охоронник з автоматом на шиї і палицею в руках сидів серед барака, в який їх замикали, і суворо стежив, щоб вони додержували карантину мовчання.

На оформлення їх водили по одному.

Йоганн Вайс виконував не тільки роль перекладача. Дітріх доручив йому проводити перший летучий контррозвідувальний опит, щоб, проаналізувавши правильність одержуваних відомостей, можна було або піймати завербованих на брехні, або виявити їхню психічну непридатність.

З цього моменту кожному під страхом негайного покарання заборонялося називати будь-кому своє справжнє прізвище. Замість нього присвоювалась кличка.

— Ну! — наказував Вайс. — Швидко й коротко.

Обличчя його набрало в спілкуванні з цією публікою арійського, холодно-гордовитого, зневажливого виразу, який можна було б вважати вершиною мистецтва найталановитішого міма. Щоправда, цього разу він, мабуть, мимовільно передавав його щирі почуття.

Чоловік, що стояв перед ним, одвик самостійно мислити й тому мовчав. На його товстій і довгій губі виступив піт, лисина на маківці теж спітніла.

Вайс спитав ствердно:

— Значить, Плішивий?

Все так само мовчки чоловік цей згідливо закивав у відповідь головою.

Вайс обернувся до писаря:

— Запишіть: Плішивий, — і зловтішно подумав: «Нічого собі екземпляр, ще й з викривальною кличкою!»

З самого початку Вайс вирішив, думаючи про майбутнє, присвоювати курсантам клички-прикмети, і в багатьох випадках йому це вдавалося.

Плішивого посадили на табуретку перед білим простирадлом на стіні, і солдат абверу з відділу «Г» націлився «лійкою» у фас, а потім у профіль — так, як знімають тюремні фотографи.

Вайс уважно стежив за Плішивим. В процесі фотографування його фізіономія показала готовність знятися з посмішкою.

Вайс скомандував:

— Струнко!

І фізіономія Плішивого вмить набрала тупого і непорушного виразу.

Заповнивши анкету, він старанно, чітко вивів свій підпис і взявся за автобіографію. Писав її довго, вдумливо, часто запитував:

— Про те, як я їхніх кандидатів у Верховну Раду завжди викреслював, зазначати? — Сказав, як по секрету: — До суду багато разів притягався, тільки завдяки особистому вмінню кожного разу викручувався.

Кінчивши з усіма формальностями, він так само розбірливо й чітко вивів своє прізвище під підпискою-зобов'язанням працювати на користь німецької розвідки, приклавши до неї вказівний палець, змащений на спеціальній байковій каталці мастикою, витер його і заявив з полегкістю:

— Ну все — тепер чистий.

— Хто? — різко спитав Вайс.

— А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав.

Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості.

Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна.

Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося.

Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими.

Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово».

Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку:

— Личак.

Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець».

Вайс запропонував:

— У нас є майстерні, я тебе запропоную.

Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено:

— Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді?

Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи.

Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема.

Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя.

Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро:

— Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж ви від мене ще хочете?

Вайс сказав:

— Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи.

— Для чого?

— А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю.

— І без того, будьте певні, повісять.

— Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут?

— Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би.

— Ким був у таборі?

— Людиною.

— Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами?

— А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював.

— А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив?

Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки.

— Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений…

Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях.

Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися.

— До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців.

— Ви були тоді офіцером?

— Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк.

Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території.

Одні запитували про це зацікавлено, по діловому, інші, як невиразно догадувався Вайс, тільки для того, щоб показати, нібито вони справді надіються на винагороду, намагаючись прикрити такими запитаннями те, що вони хотіли приховати тут від німців.

Йоганнові доводилося допитувати з ранку до пізнього вечора. У бараку пахло дезинфекцією, взуттям, просякнутим потом, прогірклим брудом немитих людських тіл.

Найважче було дивитись у вічі цим людям — в одних широко розкриті в мовчазному зойку відчаю, із зіницями, як ті запечені чорною кров'ю наскрізні рани. Такі німотно волаючі очі, певне, бувають у людей, що безповоротно прирекли себе на самогубство.

У других — примружені, вузькі, як лезо, закрижанілі в люті на себе й на всіх очі, безоглядно готові на що завгодно.

У третіх — меткі, жваво бігають, вони невловимі, і в цій їхній невловимості таїлася живуча сила підступної спритності.

Були очі мертві, з нерухомим поглядом, як у людини, що зреклася життя і продовжувала існування поза своєю волею і свідомістю.

Були блискучі, злі, і їхні зіниці зяяли чорнотою наведеного пістолетного дула. Патрони кінчилися, але в людини жевріє таємна надія, що лишився ще один, останній, і вона вагається: зберегти його в останню мить для себе чи вистрелити у ворога.

Були білі, баранячі, які однаково дивилися на все, куди падає їхній погляд, погляд байдужої свійської тварини.

Були сяючі, немовби палаючі зсередини, як у тифозних, охоплених маячнею, коли втрачається уявлення про час, про себе і правда так сплітається з вигадкою, що все, навіть власне існування, здається невірогідним, фальшивим.

Були й такі, які могли зберігати непроникний спокій. І здавалося, нібито ці очі створені не з живої людської плоті, а із скла і, як штучні, служать тільки для того, щоб не страшити людей порожніми темними очними ямками.

Були уважні й напружено чуйні, невтомно примружені, як у снайпера в засаді, котрий добре знає, що кожен його постріл — це не тільки втрата для ворога, але водночас і демаскування: адже цим пострілом він викличе на себе вогонь противника, і треба неквапливо все зважити, перш ніж натиснути на спусковий гачок.

А може, це тільки здавалося Йоганнові. Йому дуже хотілося вірити, що серед тих, хто проходив перед ним, можна виявити людей з таємними думками. Людей, які не втратили остаточно всіх людських рис навіть після найжорстокіших випробувань.

Побіжний медичний огляд завербованих провадився не для того, щоб установити їхню фізичну придатність, а з єдиною мстою — оберегти німецький персонал від можливої інфекції. Крім того, якщо на тілі були сліди багатьох бойових поранень, це викликало підозри, і завербованих додатково допитували, щоб встановити, за яких обставин він був поранений, чи не наслідок це колись виявленого героїзму, чи не є ці поранення доказами проти нього. І всі підозріливі докази записувалися в карточку завербованого.

Були тіла сухі, костисті, і на шкірі, немовби на стародавніх письменах, можна було прочитати, якими знаряддями, засобами катувань доведена людина до того ступеня відчаю, що привів її сюди.

Були хворобливо обрезклі в таборах від нагородних харчів, які вони поглинали потай, квапливо й жадібно, боячись, що їх помітять з цими харчами — незаперечним доказом їхньої зради. А зрадниками вони ставали заради цього їстива, заради звільнення від каторжних робіт і ховалися в одиночному карцері від усіх, як звірі в норі — в норі, що пахла кров'ю тих, кого кидали сюди знесиленими після екзекуцій.

І на всіх Йоганн повинен був дивитися уважно, запам'ятати, виловити й класифікувати прикмети і все-таки не бути впевненим, що йому вдалося виявити хоча б одну точку, на яку можна спертися. Нічого обнадійливого поки що не було.

Усі ці дні Йоганн відчував болісну тривогу, навіть розгубленість, бо, опинившись віч-на-віч з нескінченною низкою цих людей, що так низько впали, він зневірився, став сумніватися, чи зуміє все подолати, піднестися над болісною свідомістю, що серед його співвітчизників незримо і мирно жили, працювали, існували й такі, як вони.

Як і багато молодих людей його покоління, Йоганн звик думати, що є тільки класові вороги з асортиментом очевидних прикмет, розпізнаних у боротьбі не раз, — прикмет таких самих явних, як родимі плями. Так, тут були й такі, з цими виразно позначеними прикметами. І з ними все було просто й очевидно, і усвідомлення цієї очевидності звільняло від болісної необхідності пояснити собі їхню зраду. Та були й інші — ті, кого не підведеш під звичну рубрику, що полегшує свідомість.

Виходить, є що щось потаємне, що складається із суми моральних рис, втілених в особливостях вдачі. Валізо переконаності не зростається з душевним жиром себелюбства. Покірність обставинам позбавляє людину полі, вона неспроможна повстати проти них і не вчинити зради.

Є ще підступність загнаного розуму, яка по-зрадницькому підказує людині в безвихідному стані ганебний і жалюгідний вихід, і людина не думає про те, що вихід, який вона знайшла для себе, штовхає її в безодню.

Після першої поступки ворогові людина часом впадає в несамовитий відчай, втрачає силу опору й, ступнувши в гнилизну трясовини, все глибше й глибше спускається на дно.

І якщо відомо, з яких чистих джерел черпав людина сили для боротьби, хоч би в яких жахливих умовах вона відбувалася, то не відомі до кінця всі ті отрути, згубні для її душі, й безсилі проти одної людської вдачі, й смертельні для іншої.

Рішення всіх цих людей стати на шлях зради Батьківщини відтинало їх від Батьківщини, і самі вони, скріпивши це рішення власноручним підписом, немовби підписали собі вирок незаперечний.

Здавалось, усе тут ясно, і Йоганнові лишалося тільки знайти способи, щоб виконати вирок, який самі собі підписали зрадники, і чим скоріше це звершиться, тим вірніше. він вбереже радянських людей від злочинів, знаряддям, яких стали в руках ворогів ці відступники.

Та хіба дано йому право — право винести всім тим, хто тут проходить перед ним, огульний вирок? Ні, необхідно провести попереднє слідство, висновки якого спиратимуться на вивчення душ, бо інших матеріалів, вірогідніших за таких умов, у нього нема й не буде. І він мусить одважитися на це, скоряючись своїй переконаності: хоч би якою мертвотною судорогою була зведена душа цих людей, якщо вона не втратила живу часточку Вітчизни, е ще надія, що ця маленька часточка зможе перемогти все чорне, змертвіле в людині.

І тут, серед запеклих ворогів, Йоганн повинен знайти собі союзників.

І він допитливо вивчав, вдивлявся в кожного, хто проходив перед ним, уперто відшукував опорну точку, інколи навіть оманливу, уявну. Якщо така точка виявиться, необхідно розширити її, як передмостовий плацдарм для завоювання людини. Одважившись на подвиг, така людина знайде право стати його, Йоганновим, соратником.

Що ж до безнадійних, не здатних спокутувати свою чорну провину, то тут все простіше — тут уся справа в техніці: Йоганн старанно продумав, які технічні засоби слід йому застосовувати. Він був достатньо добре оснащений професіонально, достатньо знайомий з оперативним мистецтвом, з методами організації розвідувальної роботи, які найдоцільніше застосовуються в даних умовах, і знав, що тут він не буде самотнім: після того, як вдома одержать його пропозиції, спеціалісти в цій галузі присвятять чимало копіткої праці їх плановій розробці.

Разом з цим він роздумував про те, як поводитися, щоб співробітники по «штабу Валі» прихильно оцінили його службову запопадливість, як зробити, щоб, не викликаючи ревнивих заздрощів, показати їм, що їхній молодий співробітник має деякі здібності й головна сфера прояву їх — невтомна працьовитість. Це, з одного боку, викличе прихильність співробітників, а з другого — зекономить його час і сили, спрямовані на розв'язання головного завдання. Та без такої захисної броні він не може вийти на арену битви.

Він знав, що це вимагатиме такого напруження всіх його духовних сил, якого вимагає істинний подвиг.

33

На відміну від звичайних військових частин німецької армії у поведінці офіцерів абверу на службі і поза нею особливої різниці не було. Не було якоїсь підкресленої підтягнутості й офіціальності на службі, а тим паче за її межами. Солдати здебільшого рекрутувалися з інтелігенції і знали межу між шанобливістю і напівфамільярністю.

Офіцери однакового звання і на службі, і поза нею зверталися один до одного на ім'я і на «ти». До вищих чинів, починаючи з генерала, а іноді полковника, якщо він обіймав генеральську посаду, зверталися за званням, додаючи слово «пан», а в справах служби — в третій особі. Поза нею — і в другій особі, особливо коли бачили начальника не вперше і розмова не була підкреслено офіціальною. Агенти зверталися до всіх офіцерів тільки за званням, не згадуючи прізвища й не додаючи слова «пан». Вітання було військовим: абверівці козиряли один одному, — а не партійним, як у СД, СС, гестапо, де салютували піднятою рукою.

Власне, все це були старі спеціалісти, професіонали з мозолями на задах від довгочасного перебування на такого роду службі. Спритніші з них переметнулися в свій час у СД, в гестапо або, ставши довіреними підручними Канаріса, міцно осіли в Берліні. Дехто ще в юності пройшов практику в таємній поліції, інші — їх було більшість — набули фундаментального досвіду в роки першої світової війни на агентурній роботі в розвідці і контррозвідці.

Будучи вузькими спеціалістами, переконаними в тому, що служба абверу завжди в пошані у правителів Німеччини, вони вважали себе людьми особливої касти, і ця кастова спільність створювала між ними атмосферу обопільного довір'я і поваги.

Тому поява в їхньому середовищі новачка Йоганна Вайса викликала неприязнь і скептичне недовір'я, породжене не так політичного підозріливістю, як питанням етики. Крім кодексу офіцерської вихованості, тут панував кодекс професіональної етики. Він полягав у тому, щоб не називати речі своїми іменами.

Найпідліші засоби, прийоми, страхітливі, звірячі цілі прикрашалися професорською елегантною термінологією і обговорювалися з академічною безпристрасністю. Навіть ті, хто, пройшовши практику в кримінальній поліції, досконало володів жаргоном професіональних злочинців і проституток, тут не одважувалися користатися цим багатим фольклором і намагалися висловлюватися вишукано науково.

Хоч як дивно, але така атмосфера вихованості не ускладнила, а полегшила Вайсове завдання.

Його неабиякі знання, знайомство з німецькою класичною літературою, філософією, роботами вчених у галузі техніки, працями стародавніх істориків і юристів, книжками з різних галузей знань, написаними в догітлерівські часи стали міцним фундаментом для того, щоб мати вигляд людини, якій чужа вульгарність типових наці і яка разом з тим досить гнучка і обізнана, аби не видатись із своїми знаннями дещо старомодною.

Вже з перших зустрічей з новими колегами Вайс дав їм зрозуміти, що його «німецький консерватизм» — лише наслідок життя поза рейхом, у Прибалтиці, де прив'язаність до вітчизни могла проявлятися тільки в прив'язаності до всього того, що створив німецький народ протягом своєї історії. Це визнання справило найприємніше враження.

Йоганн вважав за необхідне заявити також про те, що Німеччину нового порядку, коли він був далеко від неї, сприймав він особливо піднесено, романтично. Він почуває себе в боргу перед рейхом і тому будь-яку роботу, доручену йому тут, виконуватиме, не шкодуючи сил, і сподівається, що більш досвідчені й заслужені співробітники не відмовлять йому в добрих порадах і допомозі, а за це він, в свою чергу, готовий віддячити їм будь-якими послугами.

Ця скромність і невимогливість дуже сприяли тому, що упередженість по відношенню до Йоганна зникла, а його люб'язна готовність виконувати чужі обов'язки була сприйнята прихильно.

Разом з тим медаль і згадки про знайомство з окремими діячами гестапо і СД були якоюсь мірою попередженням: було ясно, що хоч Вайс і благодушний на вигляд, але він не простак, який шукає в кожного підтримки і покровительства. Він з тих, хто прагне досягти успіху в службових справах, але хоче тільки того, чого може домогтися.

Спритність, тямущість і працездатність Вайса в перші ж дні формування школи були помічені й відзначені. Особливо старанно трудився він у канцелярії. Вивчивши особові справи, він з власної ініціативи склав спеціальну конспективну картотеку, де певними кольорами було позначено ступінь благонадійності кожного завербованого. Це було дуже зручно для командного складу, бо дозволяло вмить орієнтуватися в строкатому контингенті новачків.

Поміняти ж у разі зміни характеристики кольорові кодовані позначки було зовсім не важко: досить тільки прикріпити скріпкою кольоровий квадратик до тієї чи іншої карточки.

Картотека, що її створив Вайс, не мала офіціального характеру й призначалася тільки для внутрішнього, службового користування. Офіціальна картотека, складена за затвердженою формою, була більш громіздкою. Для своєї картотеки Вайс замовив додаткові комплекти фотокарточок і, оскільки це замовлення не могло бути внесене в платіжну відомість, заплатив фотографові своїми грішми. А те, що в нього виявився на руках другий комплект фотозамовлення, можна було вважати нагородою за енергійність, трофеєм. Щоправда, Йоганн все-таки вирішив за необхідне в присутності фотографа спалити зайвий комплект фотографій, загорнувши їх у старі газети. Це був досить нехитрий прийом, бо в старі газети він загорнув не фотографії курсантів, а стосик глянсуватого наперу, який відповідав за щільністю фотопаперу.

І тепер Йоганнові не треба було знову виступати в ролі художника, повертатися до того, що йому одного разу, й досить успішно, вдалося зробити для постачання Центру розпізнавальних матеріалів.

Тайник для зберігання фотографій він вирішив влаштувати в кімнаті обер-лейтенанта Гагена, з яким у нього склалися найдружніші стосунки, і, не довго думаючи, пластирем приліпив пакет з фотографіями з другого боку великого дзеркала, що висіло над умивальником.

Усе це було цілком обнадійливим початком нової стежки Йоганна Вайса як перекладача-інструктора при розвідувально-диверсійному «штабі Валі».

Вночі тут тихо, наче в глибокій ямі. І темрява за вікном здається в'язкою, холодною, як баговиння.

На вішалці мундир і цивільний Йоганнів костюм.

Лежачи на ліжку, він дивиться на цей свій німецький одяг і не почуває себе вільним од нього. Відпочинок не приходить. Він став погано спати. А йому будь-що треба вміти добре виспатись.

Навіть коли зброю тримати весь час на бойовому взводі, спускова пружина слабне, метал слабне, і може бути осічка.

Метал слабне від постійної напруги. А людина?

Майже всі працівники «штабу Валі» провадять тут суворо регламентований, розмірений, гігієнічний спосіб життя. Більшість офіцерів — літні люди, і вони піклуються про своє здоров'я особливо старанно. Додержують дієти. Перед сном самотньо гуляють по плацу, розмірено карбуючи кроки. Зустрічаючись, розмовляють на легкі теми, що не обтяжують розум. Такий собі розмовний моціон.

Про службові справи говорять тільки на роботі, в інший час такі розмови звучали б не тільки дивно, але й непристойно. Для цих людей їхнє поле діяльності — професія, та й годі. Хіба що тільки почуття корпоративності розвинуте дужче, ніж в інших. Роки досвіду виробили в них таке саме ставлення до агентів, котрих навчали, як в учителів-педантів до школярів: дисципліна — ось головне. Методика, прийоми навчання склалися десятиліттями величезної практики й перевірені діями навчених ними агентів у багатьох країнах. Деяким властива педагогічна марнолюбність, і вони гордо згадують тих своїх підопічних, чиї операції увійшли в хрестоматію німецької розвідки.

Такі старі офіцери абверу, звиклі працювати з агентурою на західноєвропейському матеріалі, часто завербованому серед тих, хто займає вигідні пости чи посади або має солідне становище в світі комерції, досягнуте часом з допомогою тієї ж розвідки, — такі ветерани розвідки вважають доручене їм заняття — підготовку агентури з військовополонених — нікчемною, дрібною справою, зневагою до їхньої кваліфікації, використанням не за призначенням.

Знайомлячись з особовими справами військовополонених, майбутніх агентів, вони нарікають на те, що серед них немає людей, які займали в себе на Батьківщині солідне, поважане становише або вищі офіцерські посади. З їхньої професіональної точки зору, це матеріал найнижчого сорту — нетривкий. Вже коли ці особи не змогли чогось кращого досягнути у себе дома, значить, вони не мають хисту до цього, значить, їм бракує даних, необхідних професіональним агентам-розвідникам. І серед них немає достатньо перспективних, придатних для довгого осідання, таких, які змогли б пролізти завдяки особистим якостям у важливі для розвідки радянські установи.

Читаючи в автобіографіях перелік всіляких утисків і збитків, завданих Радянською владою усім цим людям, вони знизували плечима, думаючи, що людина розумна і спритна за будь-яких обставин, навіть вороже ставлячись до існуючого ладу, могла б знайти тисячі способів, не спускаючись на дно, випливти на поверхню.

Колишнього карного злочинця з кличкою Чуб, що перелічив усі статті й терміни ув'язнення, до яких він засуджувався, а також обставини, за яких він попадався, вважали за постать малоперспективну. Адже коли він завжди діяв сам-один, виходить, позбавлений організаторських здібностей. А всі солідні європейські криміналісти-професіонали вже давно засвоїли практику поділу праці, здійснювану шляхом найсуворішої дисципліни і організованості.

Ернст Гаген повчально казав Вайсові:

— Зважте, Йоганне, росіяни здебільшого позбавлені практицизму й елементарної житейської мудрості. До речі, цю рису геніально підмітив Достоєвський, а більшовики розвинули її до краю. Ми даємо тут цим людям певні професіональні знання. Подальше виховання робить їх до деякої міри придатними для служби. Її специфіка в тому, що відпадає потреба в різних там моральних уявленнях. Я хочу сказати, що вони звільняються від багатьох норм, вироблених для того, щоб особа була суворо прикута до таких умовностей, як поняття батьківщини, обов'язку, честі тощо.

Людина, яку вербують в одній країні для потреб іншої країни, звільняється від національної прив'язаності, політичного егоїзму і віддано, як ніхто інший, служить власним інтересам, самій собі.

Саме таке усвідомлення свого призначення притаманне найкращим агентам, яких ми завербували в різних європейських країнах. А ці росіяни переживають якусь трагедію, не сплять, нервуються, і зовсім не тому, що на них чигатиме небезпека, коли їх закинуть у тил. Ні. Вони шукають самовиправдання. В чому? У тому, що, за логікою обставин, вони вчинили розумно і як переможені опинилися на службі в переможців!

І, ви зважте, зовсім небагато з них запитують про форму винагороди. Спершу це мені здавалося підозрілим. Та згодом я переконався, що їх настільки поглинули болісні, чутливі спогади про своє минуле, що вони не здатні не тільки тверезо, по-житейському цікавитися своїм майбутнім, а навіть досить чітко оцінити своє сьогоднішнє, привілейоване становище, порівняно з тим, в якому перебувають їхні ж співвітчизники в наших концтаборах. Вони не здатні зрозуміти, втовкмачити собі те, що за таких обставин спадає на думку кожній нормальній людині. Якщо вони погодилися, щоб їх узяли з таборів, значить, ми їх врятували од смерті. Значить, їхнє життя належить нам. Вони позбавили себе права власності на своє життя, як позбавляється права на власність банкрут. Та ми повертаємо їм життя, їхню власність, зберігаючи за собою тільки право розумного й доцільного використання їхнього життя.

— Ви не пробували переконати їх у цьому? — зацікавився Вайс.

Гаген промовив замислено:

— Пробував. Говорив з одним у такому дусі, але, мені здалося, він слухав мене, як християнин може слухати язичника.

— Даруйте, я не зрозумів, — сказав Вайс, хоч він і зрозумів: йому хотілось уточнити слова Гагена. — Адже здебільшого вони атеїсти.

— Я не в буквальному, а в переносному розумінні вжив слово «християнин» — як синонім такої собі несамовитої віри.

— І хто це був?

— Я не пам'ятаю, — ухильно відповів Гаген і додав суворо: — Це свідчить про те, що навіть тут трапляються екземпляри такі самі рідкісні, як і небажані.

— Смію вам заперечити, — сказав Йоганн. — Серед них є чудові екземпляри — безсумнівні ненависники радянської державності.

— Ви маєте на увазі тих, хто прибув до нас із Бєльчинської, Брайтенфуртської та Нойкуренської підготовчих шкіл?

Вайс кивнув.

Гаген знову замислився.

— Найцінніші серед них — націоналісти. Їхні ідеї — найдійовіший підривний засіб для підкорення нами того народу, який вони представляють. Випробуваний метод Англії поділяти, щоб панувати, підтверджує цю істину. Та всі вони, власне, фанатики-фантазери.

— Чому фантазери?

— А тому, — повчально пояснив Гаген, — що ці націоналістичні елементи потрібні нам зараз тільки для того, щоб використати їх на окупованих територіях. Вони потрібні нам для розкладу противника, для послаблення його єдності. Але згодом існування націоналістів стане несумісним з германізацією і колонізацією національних територій навіть у тому випадку, коли ми розглядатимемо ці території тільки як експортний простір і сировинні придатки або, вже абсолютно ліберально, мов якихось сателітів. Це саме однаковою мірою стосується і монархістів, і тих, хто гадає, що з допомогою німецької армії в Росії буде реставровано буржуазно-демократичне правління в дусі Керенського.

— А чому б і ні?

— А тому, — сердито сказав Гаген, — що міжнаціональний Радянський Союз складається з націй, які на практиці випробували вигідність цього союзу. І вони вже звикли обчислювати свою могутність і велич сукупністю спільної економіки і, користуючись вигодою цієї сукупної економіки, звикли до певного рівня життя і правової рівності.

— І що ж?

— А те, що рубати їх на шматки, сподіваючись, що ці шматки не прагнутимуть возз'єднатися, — це однаково, що силкуватися клинком опорожнити водоймище.

— Який же може бути шлях?

— Я гадаю, — твердо промовив Гаген, — той єдиний, який ми обрали по відношенню до цієї країни. І якщо деяким підхід фюрера до розв'язання проблеми здавався раніше надто прямолінійним, то тепер ми переконані: іншого шляху немає й не може бути. Тільки застосовуючи крайню міру насильства, можна зберегти ці території за рейхом. Треба спорожнити гігантський людський резервуар, і спорожнити якнайрішучіше. А те, що залишиться на дні, використати як допоміжну робочу силу, регулюючи народжуваність так, щоб у майбутньому нам ніщо не могло загрожувати потопом. — Додав повчально — Зрозумійте, мій молодий друже: нації, які довгочасно перебувають під впливом радянського устрою і вигодувані його плодами, подібні до Ромула і Рема, вигодуваних вовчицею. Вовчицю можна вбити, та її молоко уже всмоктане. І ті, що, потрапивши до нас, називають цю вовчицю звіром і, закликаючи до її вбивства, звірствують над тими, хто має її за матір, можуть сподіватися на підтримку тільки окремих індивідуумів. Але не на плем'я.

— На кого ж тоді нам покладатися?

Гаген усміхнувся й сказав, підкреслюючи поблажливою усмішкою перевагу своєї логіки:

— Саме на цих націоналістів, підтримуючи в них ілюзії самостійного сепаратизму, буржуазію демократичного реставраторства, і на тих, хто брав тут участь у стратах своїх співвітчизників, чим на все життя закріпив себе за нашою службою. Це той матеріал, з яким нам слід працювати.

Що з цих міркувань Гагена було плодом його власних думок, а що — награною, професіональною навичкою дволикості, породженням механічної звички підловлювати співрозмовника, хоч би ким він був, визначити важко. Та все це розширювало уявлення Йоганна про своїх співробітників, відкривало йому ті звивисті способи, за допомогою яких вони промацували співрозмовника.

В усякому разі, Йоганнові вдалося виявити слабку точку в надійно захищеному панциром професіональної обачності душевному організмі Гагена. Такою вразливою точкою була, як виявилось, авторська пиха.

Гаген вважав себе теоретиком науки про розвідку. Він гадав, що прагнення до знань — це вже своєрідна форма розвідувальної діяльності. Стійкість державної влади залежить тільки від ступеня розгалуженості агентурної системи, і небезпека існуючому ладу може загрожувати тільки звідти, куди ця система не проникає. Ця концепція була плагіатом японської доктрини тотального шпигунства, систему якого Гесс вивчав у Японії і успішно переніс на грунт Третьої імперії.

Далекозорий Гаген тримав сторінки рукопису на витягнутій руці й високим голосом читав Йоганнові вибрані місця. При цьому його пухле, бліде обличчя ставало урочистим і схожим на мармуровий скульптурний портрет Нерона, тільки трохи пом'ятий.

Голосом декламатора Гаген заявляв пишномовно:

— Бути всевідаючим — це означає бути всемогутнім. Знати противника — це бути всемогутнім. Знання противника — це наполовину здобута перемога. Ця істина така ж сама беззастережна й загальна, як те, що для підкорення нижчих істот вищій — людині — неминуче застосування такого регулятора придушення інстинктів, як голод, неминуче також застосування динамічних засобів, що викликають больові відчуття. Тільки надійна система секретних служб може забезпечити правлячих осіб відомостями про таємні слабості керованого ними суспільства й надані цим особам династичної стійкості.

Вайс запитав з удаваною наївністю:

— Але у фюрера, на жаль, нема спадкоємців?

— Так, — згодився Гаген. — У фюрера величезний політичний темперамент, і все інше він приносить йому в жертву.

Вайс зазначив з підкресленою серйозністю:

— Ваша праця відкриває в нашій діяльності такі глибини, показує її в такому несподіваному аспекті, що я просто вражений. — І скромно додав: — На жаль, я не маю достатніх знань, щоб оцінити все значення ваших слів.

Гаген, зворушений цією підступною похвальбою простодушного співрозмовника, пообіцяв:

— Я вам дечим допоможу: моя бібліотека у вашому розпорядженні.

Бесіди про книжки, взяті в Гагеиа, давали змогу Йоганнові поповнити знання про стилістичні засоби, що їхзастосовували фашистські розвідники.

Створюючи розвідшколи для підготовки агентів з радянських військовополонених, керівництво гітлерівської розвідки видало спеціальну директиву, в якій вказувалося, що керівники шкіл, викладацький та інструкторський склад повинні будувати свою роботу на повному довір'ї курсантів. З цією метою наказувалося в спілкуванні з ними бути люб'язними, вимогливими, але справедливими, щоб створити враження гуманності й високої культури. Переконувати курсантів, що німці виконують лише роль посередників, які сприяють антирадянським зарубіжним центрам у звільненні СРСР від більшовиків. Вселяти думку про те, що курсанти — сини своєї країни, тільки країни нового порядку, і діють добровільно, за власним бажанням, і німці не втручаються в їхнє внутрішнє життя, а лише подають їм посильну допомогу.

Ця двоєдина тактика бича і пряника, покруч ката з кондитером, гібрид гієни з лисицею була добре відома Йоганнові. За книжковими джерелами спеціального фонду, складеного з покаянних свідчень шпигунів, що зазнали невдачі, він вивчав школу підлоти імперіалістичних розвідок, добре ознайомився з тими методичними хитрощами, які вони застосовували по відношенню до своєї агентури.

І бачити, як ловці загнаних душ з бездоказовою знущальною майстерністю підступного лицемірства здійснюють свою тактику, було для Йоганна однаково, як щоденно, щогодинно спостерігати катів, що змагаються один з одним у вишуканій люб'язності до своїх жертв перед самою стратою.

Які потрібні слова, щоб передати «задушевну» розмову Гагена з людиною з мертвими, застиглими очима на синюшному, забрезклому обличчі, на кличку Гога!

У таборі цей Гога відмовився вибити табуретку з-під ніг засудженого до повішення. Йому пригрозили такою самою стратою, але він знову відмовився. Тоді той, у кого вже був зашморг на шиї, суворо наказав:

— Не лізь мені в напарники! Добровільна смерть — значить на них працювати. — І попросив: — Не розгублюйся, товаришу!

Гога зробив те, що здавалося засудженому необхідним для боротьби з фашистами і тому виправданим. Але в'язні не простили Гозі. Він підупав, опустився до посади капо. І тепер він тут, курсант.

І цій людині з погаслим поглядом Гаген лагідно пояснює, що коли б комуністи не створювали серед військовополонених підпільних організацій і військовополонені корилися б усім встановленим правилам, то не було б ніякої потреби у військовій охороні таборів і системи покарань, що суперечать властивій німцям чутливості й викликають душевні страждання у виконавців, нестерпніші, ніж ті фізичні, що їх зазнають покарані люди.

Що ж до обмеженого раціону харчування в'язнів, то пояснюється це ще простіше. Німеччина взяла на себе місію утримувати радянських військовополонених, але саботаж радянських громадян на окупованих територіях не дає їй змоги одержувати звідти таку кількість продовольства, яка могла б забезпечити і військовополонених. От і виходить, що радянські люди на окупованих територіях винні в тому, що радянські військовополонені вмирають у таборах від голоду.

Усе це Гаген казав воркуючим тоном, співчутливо дивлячись у мертві Гогині очі.

Гога сидів перед Гагеном на табуретці, витягнувшись, мов по команді «струнко!». Його руки покірно лежали на колінах, недокурок сигарети припікся до губи, але він наче її не помічав цього. Обличчя тупе, непорушне, і тільки права нога — та, якою він вибив табуретку з-під ніг засудженого на смерть товариша, безперервно тремтіла.

Нахилившись до Гоги, Гаген казав із вкрадливою усмішкою:

— Російський народ — чудовий народ, у нього добра, проста душа і є дуже гарні пісні. Він прекрасний, працьовитий хлібороб. Ми дуже любимо російський народ. І ми допоможемо вашим цілям, щоб Росія знову стала для вас затишною, як рідна хата. — Нагадав вкрадливо — У вас були дуже добрі імператриці — Катерина Перша, а також Друга. Німкені. О! Як вони дбали про російський народ! А народ називав їх «матінка», тобто мама. Як це чудово! — Гаген закотив очі, потім промовив суворо, осудливо: — Звичайно, ми, німці, винні перед вами, що не змогли своєчасно викрити перед усім світом злочинність ідей Маркса. Ви стали їхніми жертвами, і тепер ми несемо відповідальність за те, що Маркс народився на нашій землі, і змушені рятувати інші народи від його шкідливих ідей. Нам допомагають у цьому наші доблесні солдати. — Спитав турботливо: — Ти все зрозумів?

Гога схопився, виструнчився:

— Так точно! — Але його мертві очі, — Йоганн помітив це, — на якусь мить блиснули злісно й насмішкувато, а потім знову потьмяніли, вмерли.

Коли Гога пішов, Гаген попросив Йоганна відчинити в канцелярії кватирку:

— Від цих скотин смердить псиною. — Спитав жваво, з хвальковитою ноткою в голосі: — Ви помітили, як ця істота розчулилась, коли я сказав приємне про його плем'я? — Заявив: — Ми повинні дуже добре знати їхню історію, звичаї. Їм це лестить і пробуджує здорові інстинкти хліборобів.

Кожен з керівників, викладачів, інструкторів відточував свої здібності, намагаючись якнайкраще виконати секретну директиву про те, щоб старанно добиватися довір'я курсантів.

Довгими безмовними ночами, коли все, знесилене тишею, здавалося тут мертвим, пекучі думки обпалювали мозок Йоганна, не даючи йому заснути.

В нього було таке відчуття, ніби він сам попався в пастку цієї підступної директиви, яка позбавила його можливості знайти шлях до зближення з курсантами. Якщо керівники, викладачі, інструктори, виконуючи цю директиву, добиватимуться довір'я курсантів з допомогою лицемірної доброзичливості, то, природно, у тих, хто потрібен Йоганну, рано чи пізно виникне гостре недовір'я до німців, які шукають зближення з ними таким шляхом, і цей шлях станс для Йоганна неприйнятним. Усе, що він спробує зробити, здаватиметься пасткою тим, хто ще має надію вирватися на волю.

Дати зрозуміти людям, яких він намітить, що вся ця німецька дружня прихильність по що інше як пастка? Але як? Для цього він повинен спершу здобути їхнє довір'я. Та коли всі німці тут прагнуть того самого, як зможуть вибрані ним люди відрізнити його щире прагнення від прагнень його колег?

І ще одне, дуже важливе. Йоганн, пройшовши попередню підготовку, змусив себе перевтілитися в німця, стати німцем, незмінно лишаючись при цьому самим собою. Граючи цю роль, він весь час удосконалював її, вдало переймаючи в навколишніх потрібні йому найдрібніші рисочки, які він невтомно підмічав і старанно збирав. Вірно вгадуючи психологію тих, з ким йому доводилося спілкуватися, він з механічною точністю відтворював їхні ідеологічні канонізовані фрази: вони були йому захисним засобом, таким собі офіціозним мундиром думки. Усе це виходило в нього досить вірогідно. Та проникнути в душу людини, яка зрадила Батьківщину, поставити себе на її місце, щоб старанно дослідити, що ж людське залишилось у ній в таких обставинах, а що загинуло намертво, — цього Йоганнові не вдавалося.

Він ще міг уявити собі загнану, замучену, слабовільну людину, яка в момент відчаю одважилася «як розумний тимчасовий компроміс» зробити початкову поступку ворогові і, втягнута в перше коло виру, потім падає все нижче на погибельне дно, куди затягують її дедалі вужчі кола.

Таку людину він мусить зрозуміти й зуміти знайти логіку переконання, щоб вселити їй мужність, так ганебно втрачену, і потім обнадіяти, примусити повірити, що, вчинивши подвиг, вона зможе знову вернутися до свого народу.

І слід гадати, що такий шлях падіння пройшов багато хто з них. Та серед тих, хто став зрадником через свою слабкість, є й інші, ті, хто вчиняє зараз нову й ще підлішу зраду: легко клюнувши на брехливі обіцянки фашистів, ці боягузи набираються тут хоробрості, сподіваючись стати довіреними співучасниками в розбійницькому розтинанні їхньої Вітчизни на шматки. Вони вірять, що кожен такий шматок під прихильною егідою німецької імперії стане ізольованим заповідником всього стародавнього, патріархального і Німеччина дбатиме про підопічні хліборобські нації — свої сировинні придатки.

До розпізнання отаких осіб Йоганн не міг підібрати ключі, не розумів їх. А такі були, особливо серед тих, кого привезли сюди з підготовчих шкіл, — вихованці різних буржуазно-націоналістичних антирадянських центрів. Їм ввижалася несмілива покірність своїх народів, повернених назад, до старих, патріархальних часів, тихе життя під солом'яними стріхами, «самостійне» існування. І заради нього вони ладні були винищувати свій народ, який влився в сім'ю інших радянських народів, що утворили найвеличнішу соціалістичну державу. Та разом з тим не можна було не думати, що, крім тих, у кого нав'язані ворогом погляди зрослися з плоттю, були й інші і для них ці погляди могли бути тільки захисним забарвленням, засобом самозбереження.

Кожному курсантові на черговому занятті пропонувалося написати твір на тему «Чому я ворог Радянської влади».

З одного боку, цей твір мав стати таким собі векселем, запорукою запроданої ворогам душі, а з другого — давав матеріал для дослідження. З нього можна було судити, наскільки вчинена зрада зв'язана з думками зрадника про свою Батьківщину.

І хоч яке мерзенне було це чтиво, Йоганн відводив йому багато годин. Напружено, вдумливо аналізував він кожну фразу, шукав у ній прихований зміст, опір думки чи викручування, з допомогою якого можна ухилитися від необхідності ображати найсвященніше для людини. Він намагався розпізнати навіть ту зумисну тупість, за якою ховається, можливо, ще не цілком втрачена прив'язаність до рідної країни. Інші перекладачі, які не володіли російською мовою в такій мірі, не могли, читаючи твір, збагнути в усій повноті його потаємний зміст і тому не здатні були розкрити справжнє значення фраз, в яких Йоганн угадував зумисність, двозначність, таємний глум.

А тупу злість, породжену втратою власності, злість наполовииу з надією, що цю власність повернуть, німецькі перекладачі сприймали як зухвале зазіхання раба на частку награбованого хазяїном. І таких брали на замітку як хворих на нікчемні ілюзії.

Тут кожного заохочували пошити собі з брудного лахміття антирадянських пропагандистських покидьків який хоче прапор. Курсантам дозволяли вважати себе немовби негласними союзниками вермахту, але вони були всього-на-всього мов ті чорні пацюки, яких закидають на кораблі противника, щоб воші згризти в трюмах усе, що їм буде по зубах.

Досліджуючи душі агентів за їх письмовими одкровеннями, співробітники обперу В чиновницькою запопадливістю підраховували кількість безсумнівних і сумнівних антирадянських виразів, і якщо баланс був на користь курсанта, йому ставили позитивну оцінку, якщо ж ні, твір доводилось писати заново.

Йоганн теж мав свій реєстр. Він зберігав у пам'яті клички курсантів, у творах яких можна було підмітити ухильну двозначність або навіть такий викрутас, як написання слова «Батьківщина» з великої букви, і багато інших тонкощів. Можливо, тут був якийсь таємний задум, а можливо, й автоматизм ще не зжитої звички.

Тупа злість не шукає оригінальної аргументації для доказу своєї готовності слухняно виконувати волю сильного. Доповідаючи Лансдорфу про отаких писак, Йоганн підкреслив збіги в їхній аргументації і обережно натякнув, що ці люди не викликають в нього довір'я, він сумнівається в їхній щирості: свідчення того — механічне повторювання тих самих антирадянських виразів.

Лансдорф похвалив його за проникливість.

Гаген розробив тактику засилання диверсантів на радянську територію. Він пропонував одночасно засилати по дві групи, розчленувавши їхні функції: одна з груп призначається безпосередньо для виконання завдання, а друга веде за нею паралельний контроль-нагляд і, якщо завдання виконано, знищує цю групу.

Йоганн написав подібну ж доповідну записку, причому його пропозиції збігалися з розробкою Гагена, та через деякий час подав Лансдорфу рапорт, в якому детально викладав, чому він вважає свою доповідну помилковою.

На перший план Вайс висунув міркування економічного порядку: амортизація транспортних засобів, витрата пального, комплектів озброєння, засобів зв'язку. На другий — звітність перед Берліном. Якщо для виконання кожного завдання засилати подвійну кількість агентів, а наслідки визначити діяльністю тільки половини цих агентів, то ефективність роботи школи буде наполовину знижена. І третій аргумент. Принцип фюрера — тотальне шпигунство, і, керуючись ним, слід проводити масове засилання агентури. Резерви матеріалу є для цього великі, і коли навіть буде певний відхід, то вони все ж таки не ухиляться від головного — вказівок фюрера.

Лансдорф прийняв Йоганнову самокритику, а заодно не дав ходу й доповідній Гагена, заявивши, що пропонована ним тактика прийнятна лише для особливо важливих завдань.

Так Йоганн підготував грунт для можливості паралізувати дії засланих груп у тих випадках, коли в них виявиться людина, здатна контролювати агентів і при потребі знищувати їх. Крім того, він вселив Лансдорфу думку про необхідність раніше примиритися з тим, що окремі групи не зуміють виконати завдання. Ці провали не матимуть особливого значення, бо кількість засланих груп з часом збільшиться.

Прагнучи цього, Йоганн виходив з свого не відкинутого навіть тут переконання в тому, що прошарок зрадників серед військовополонених, по суті, мізерний і, вербуючи потрібні їм кадри, абверівці зачерпнуть не тільки цей прошарок, але й ті шари радянських військовополонених, які вберегли відданість Батьківщині, а коли ще попередити підпільні табірні організації, то в школи потраплять люди, яких самі підпільники пошлють на подвиг.

Йоганн навіть вдався до расової теорії для того, щоб втовкмачити колегам, що представники нижчої раси не здатні виконувати складні агентурні завдання: інтелектуальна неповноцінність, примітивність психіки ставить перед ними неподоланні бар'єри.

А Гагена він утішив, сказавши, що коли навіть деякі групи й проваляться чи перейдуть на бік противника, то це притупить пильність росіян і створить на якийсь час сприятливі умови для дій інших груп.

Гаген погодився з Йоганном і назвав це тактикою розкидання принади. Він навіть сказав, що така тактика — щось нове в умовах специфічних дій, забезпечених великою кількістю матеріалу, послуги якого не потрібно оплачувати, як доводилося їх оплачувати на західноєвропейському театрі війни.

34

В'язень № 740014 з експериментального табору «О-Х-247», той самий, якого там врятував Йоганн і якому він відкрив своє справжнє обличчя, щасливо прибув до школи й після оформлення дістав кличку Туз.

Ало в першій же розмові з Йоганном він висловив явне невдоволення тим, що його витягли з табору смерті.

Сухо й трохи гордовито він сказав Йоганнові, що в таборі його обрали одним в керівників підпільної організації, їм пощастило зв'язатися з іншими підпільними організаціями і створити комітет Союзу військовополонених, який вони згодом мають назвати Верховною Радою Союзу військовополонених. Вони будуть об'єднаними зусиллями при підтримці німецьких антифашистських організацій готувати одночасне повстання в усіх таборах. Тому він вважає своє перебування в школі недоцільним. І хоч робота, виконана комітетом, поки ще не така значна, однак його місце там, у таборі.

Усе це було несподіванкою для Йоганна. І означало втрату людини, на яку він міг тут цілком спертися. Разом з тим, повернувшись у табір, Туз зумів би допомогти Йоганнові, і в розвідувально-диверсійні школи посилалися б ті військовополонені, яких одберуть для цього підпільні табірні організації.

Йоганн пообіцяв Тузові, що постарається, пославшись на якусь його провину чи на нездатність до агентурної роботи, відправити назад у табір, як тільки той знайде собі серед тутешніх курсантів гідну і вірну заміну. І з цього моменту став уникати будь-яких зустрічей з Тузом.

Не можна було не звернути уваги на зовсім нові, самовпевнені манери колишнього № 740014. Він з якоюсь поблажливістю, з неприхованою перевагою, загадково всміхаючись, слухав Вайса, неначе хотів дати йому відчути, що він, Туз, тепер уже не такий, як раніше. Тепер він персона, наділена якимись правами, що особливо підносять його, і ще невідомо, хто кого обслуговуватиме: він радянського розвідника чи той його.

І хоч з костистої його фізіономії не зійшли сліди лишаїв, побоїв, голоду, а одержаний у школі французький мундир висів на ньому, як на вішалці, і величезні кисті його робочих рук з висхлими м'язами, розбиті неймовірною працею на каменоломні, скидалися на два сплющених грона із скарлючених пальців, — незважаючи на все це, від усієї його постаті віяло такою величністю, яку не передати потім нікому ні в бронзі, ні в мармурі.

Такою статечною, сповненою почуття власної гідності людиною його, безперечно, зробило довір'я, яке виявили йому в таборі, обравши до керівництва підпільної організації.

Це був обранець народу, сповнений почуття гордості, викликаної цим обранням, твердо переконаний у тому, що він наділений найголовнішою тут владою.

Ось чому він дещо поблажливо слухав Йоганна, гадаючи, що хоч той і радянський розвідник — може, навіть лейтенант чи капітан, — та, однак, службовець. А він, Туз, — повноважний обранець народу, отже, його влада тут вища. Так би мовити, представник блоку партійних і безпартійних. І обраний він не просто від експериментального табору «О-Х-247», а й від міжтабірного Союзу військовополонених, який має підготувати повстання в'язнів концтабору. І він входить до керівної групи цього міжтабірного Союзу.

Інформація Туза про плани створення Союзу військовополонених була вкрай лаконічна. Можливо, Туз ущільнював її так, враховуючи обмеженість часу, відведеного на їхню зустріч, але не виключено також, що він хотів дати відчути Вайсові ту сувору діловитість, якою пройнята робота табірного комітету.

Та й цього було досить, щоб Йоганн відчув незламну непокору, яка підносить душу, могутню життєздатність радянських людей, вбити її неможливо так само, як і життя на землі.

В Йоганнових очах немовби померх ореол якоїсь винятковості, яким, так йому здавалося раніше, осяяна його місія, бо тисячі людей, як от і цей в'язень № 740014, вершать подвиг боротьби у ворожому тилу, такий, як і його, подвиг, використовуючи методи такі самі, як і він. І, по суті, їм незрівнянно важче боротися в таборі, перебуваючи немовби на дні гігантської могили, тоді як Йоганн опинився майже в привілейованому становищі, хоч найменша помилка може приректи його на триваліші й нестерпніші, ніж дія них, муки перед неминучою стратою.

Майор Штейнгліц, натхненний старопрусським заповітом «людина — ніщо, організація — все», геть поринув в адміністративну діяльність. Потоковий спосіб масового виробництва розвідників, до якого він напочатку ставився скептично, поступово захопив його можливістю блиснути канцелярським розмахом рапортів, які надсилалися в Берлін. Разом з Гагеном вони готували статистичні доповідні, де, грунтуючись на майбутніх перемогах вермахту, відраховували проценти від людського складу переможених армій в сітку своїх шкіл. І ці прогнозовані підрахунки були грандіозні, вагомі.

Встановлений у школі розпорядок дня ніколи не порушувався. Встають о 6-й годині, навчання — од 8-ї до 12-ї години і з 14-ї години до 18-ї години, перевірка — о 21-й годині 30 хвилин. Відбій — о 22-й годині.

В неділі занять немає. Курсантам пошту привозять просто в барак, це всіляка антирадянська і білоемігрантська література й газети, іноді коротка лекція на тему «Історія Радянської держави».

Обмірковуючи безвідмовно діючу систему організації і виховання, її швидку результативність, Штейнгліц висловив побоювання, коли б за таких ідеальних умов, зріднившись, так би мовити, з німецьким способом життя і порядком, курсанти не забули про ті умови, за яких їм доведеться орудувати, і тому дав вказівку розвісити в бараках радянські трофейні плакати. Він наказав також, щоб курсанти зверталися один до одного із словами «товариш» і в неділі обов'язково співали хором своїх народних пісень.

Дітріх був заклопотаний створенням надійної системи так званого «негласного оперативного обслуговування складу слухачів школи».

Він підібрав серед курсантів найнадійніших для виконання функції провокаторів. Дав завдання доставити в розташування школи кількох жінок, здатних — головним чином, в інтимних умовах — перевірити політичну надійність окремих сумнівних осіб. Вирішив дати цим останнім можливість виходити за межі школи, щоб стежити за їхньою поведінкою на волі. Наказав виділити в його особисте розпорядження велику кількість спиртного для проведення експериментів, і курсантів підпоювали, сподівались одержати від п'яних хоч якусь варту уваги інформацію про їхні настрої. Старанно продумував всілякі перевірні комбінації для тих, чия поведінка здавалася йому підозрілою. Наказав поставити мікрофони в гуртожитку.

Одним словом, кожен поринув у свою діяльність.

І лише Лансдорф не порушував звичного, встановленого ним ритму життя і без піднесення вислухував хвальковиті рапорти підлеглих.

Штейнгліца він завжди пригнічував своєю розумовою перевагою і вбивчим скептицизмом.

— Будьте ласкаві, майоре, нагадайте мені, від кого ми одержали згубні для Франції відомості про її воєнний потенціал?

Штейнгліц з готовністю перелічував імена відомих йому шпигунів.

— Дурниці! — зневажливо відповідав Лансдорф. — Дріб'язок. У 1938 році французький генерал Шовіно опублікував книжку «Можливості вторгнення», з передмовою маршала Петена. Вона стала для нас настільним довідником. — Розглядаючи нігті, поцікавився: — А по Англії?

Штейнгліц, виструнчившись, мовчав, хоч йому дуже кортіло нагадати про свого особисту заслугу.

— Знаменитий англійський воєнний історик Ліддель Гарт опублікував працю «Оборона Британії». Фюрер високо оцінив цю книгу. А Гесс відзначив, що вона важлива для правильної оцінки всієї ситуації в цілому і зміст її знайде важливе практичне застосування. — Дорікнув: — Ви не тривожитесь про підвищення своїх знань, майоре. І даремно. — Докинув багатозначно: — Ключі від державних таємниць не завжди обов'язково красти, видирати, добувати підступними способами чи за допомогою масового виробництва поганеньких відмичок. Люди мислячі можуть їх дістати від учених, істориків, дослідників, які часом дбають про свою пиху більше, ніж про інтереси власної держави.

Штейнгліц образився, сказав стримано:

— В салоні леді Астор, поклонниці нашого фюрера, будь-який агент-практикант може дізнатися, що годину тому казав Черчілль, — для цього йому тільки не слід приховувати, що він наш агент. У Франції я можу вам назвати імена кількох міністрів, які щомісячно одержували із спеціальних фондів адмірала Канаріса винагороду, що значно перевалила їхнє міністерське жалування. Що ж до асигнувань на радянську агентуру, то тут, на жаль, ми досягли такої економії коштів, яка може поставити під сумнів усю нашу роботу. Якщо, звичайно, — додав він, — не рахувати витрат на допомогу емігрантам і на пенсії родинам наших агентів-німців після того, як радянські органи перепинили їхню діяльність.

— Ну-ну, не треба гарячкувати, — заспокійливо, мирним тоном сказав Лансдорф. — Я ціню ваші зусилля і розумію ваші труднощі. — Промовив замислено: — Очевидно, більшовикам вдалося вселити народові думку, що держава — це в якійсь мірі власність кожного, і вони дорожать інтересами держави так само, як ми з вами своїм майном. — Зазначив діловито: — Я переглядав протоколи допитів різних військовополонених. Деяким з них, виявляється, легше розстатися з власним життям, ніж з тими відомостями, які вони мають. Трудний матеріал, трудний. І тому ще раз нагадую: гнучкіше, гнучкіше з ним. І якщо ви вважатимете за потрібне, тих, хто особливо подає надії, слід було б на кілька днів повезти до Берліна, щоб вразити їхню уяву рівнем нашої цивілізації, добробуту, побутовими умовами, магазинами. Нехай навіть щось куплять собі. Одним словом, спробуйте вплинути з допомогою арсеналу не тільки наших ідей, але й речей. Ви мене зрозуміли?…

Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, — з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.

Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших співробітників абверу. Отаких, як Йоганн, здібних молодих людей він не бачив серед цих росіян і був переконаний, що винна в цьому їхня національна обмеженість, одвічна відсталість від інших європейських народів.

Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.

До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.

Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.

А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.

Денний раціон курсантів становили: хліб — 400 грамів, маргарин — 25 грамів, ковбаса горохова або кінська — 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.

Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні — мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші — збуджені аж до істерики, — мучилися від тютюнового голоду.

Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:

— Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.

Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.

Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.

Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.

Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».

У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.

— Добрива річ, — сказав він, вдоволено усміхаючись. — Розрахована на серйозного споживача.

У їдальні він їв повільно, вдумливо. Коли жував, у нього рухалися брови, вуха, вилиці й навіть цупке волосся на тім'ї. Охоче міняв сигарету й відламану половину від другої на порцію маргарину.

Учився старанно. Відчував справжнє задоволення, одержуючи добру оцінку, засмучувався від поганої. І був по-своєму кмітливий.

Денисов розповідає зараз, певне, лежачи на ліжку:

— Опритомнів я, і перше, чому аж дуже зрадів, — це те, що не вмер, і бій кінчився. Дуже було неприємно думати, що всі саме в твоє тіло стріляють. Підходить німець. Дивлюсь — людина як людина. Усміхаюсь делікатно. Ну, він мене й пожалів. Веде, автоматом у спину штовхає. Навкруги наші хлопці лежать. Жалію. Поспішили. А загробного ж бо життя немає. Землячок мій у нашій роті був. Його б я ще відносно полону посоромився. Та він раніше в санбаті помер. Отож свідків немає. А я, виявилося, живучий. Маю можливість далі існувати. Мені ж найкращого життя й не треба. Мені аби тільки хатинка та сонечка трішки, ну й щоб їжа. Я не заздрісний. Мене сюди тільки за саму поведінку прислали. Я і в таборі жити звик. Припасувався до всього. Люди обурюються за покарання несправедливе. А я що ж, нічого, продовжую жити, тільки трошечки примружуся й нічого — існую. Є причини од нас залежні, а є незалежні. Є табори, є школи для шпигунів — теж. Хтось же однаково місце займе. А чому не я? Не піду — інший піде. Механіка ясна.

Грубий голос, певне, чоловіка з кличкою Гвіздок. Обличчя в нього після опіку в глянсуватій, тугій, тонкій, напівпрозорій шкірі. В анкеті записано — сапер. Вайс підозрює: танкіст або льотчик, обгорів у машині.

Гвіздок сказав:

— Ти акуратний і різатимеш акуратно.

— Мені це не обов'язково, — заперечив Денисов. — Я на радиста подав. З огляду на грамотність, гадаю, зважать. У колгоспі я завжди на чистій, письменній роботі був.

— Лизучий ти.

— А це в мене од чемності. Маю особистий життєвий досвід всяке начальство шанувати й поважати. Розум у мене, може, й невеликий, та чуйний. Звеліли під час колективізації тиснути, ну я й тиснув. Та кого за моєю статистикою висилали, перед їхніми родичами потім вибачався. Не я. Влада! Скажу супроти — мене зачеплять. Розуміли. Народ у нас свідомий. Іншим у віконце стріляли — тільки не мені. Я людина простодушна й тим корисна.

— Як блювотне.

— А тобі мене такою грубістю за самолюбство не вщипнути. Ні. Хочеш — давай плюнь! Утруся, й нічого. Якщо тільки ти не заразний. Плювок — це тільки так, видимість. А от коли ти мене де-небудь захочеш фізично… Тут я теж тобі самооборону не виявлю. Але начальство точно знатиме, хто мені пошкодження зробив. Оскільки я тепер на їхньому інвентарному обліку.

— У нас одного такого в таборі у сортирі задушили, — сказав Гвіздок роздумливо.

— І даремно, — заперечив Денисов. — Убили одного, скажімо, провокатора. А за його мерзенну душу десятків зо три хороших людей потім постріляють. Я завжди був проти такого. І можна сказати, що чимало хороших людей врятував тим, що одвертав од нього.

— Доносив?

— Та ж всього на одного, на двох, що замишляли. А зберігав цим життя десяткам. Вдумайся. І вийде благородна арифметика.

— Кусок ти…

— На словах зачіпай мене, як хочеш. На грубощі я не піддатливий. І тебе назад ними не зачіпатиму. Бо мені кожна людина — людина. А не скотина, не тварина, хоч я теж до них ставлюся з любов'ю. І при мені завжди кіт жив. І коли хочеш знати, то за ним я сумую, згадую. А люди — що ж. Люди скрізь є, і всі вони люди, і кожен на свій копил.

— І довго ти за Радянської влади жив?

— Звичайно, як усі, — з самої дати народження до сімнадцятого липни цього року, коли ми накрилися, — охоче відповів Денисов.

Гвіздок сказав замислено:

— От я б з тобою на завдання в напарники пішов: людина ти розсудлива, з тобою не пропадеш.

— Ні-і, — одказав Денисов. — Проти тебе в мене особисте заперечення.

— А чим не годжуся?

— Уколошкаєш ти мене — і все, і сам застрелишся від жалю.

— Чого б це?

— А так, очі в тебе дикі. Німець, він до нас тупий, не розбирається. А я відчуваю — пережинаєш. До своїх не подасися, ні. Цього я не кажу, Зовсім ні. Прийдеш, припустімо, до властей: мовляв, здоровенькі були, дозвольте покаятися. А тебе — цап в НКВС. Можуть і зразу, без гри в піжмурки, а можуть і змилосердитись — дадуть четвертак. — Сказав докірливо: — Знайдуться серед нас, я гадаю, наївняки з мрією в штрафниках свою провину спокутувати. Мрія дитяча. На то він і «караючий меч» у руках пролетаріату, щоб таких, як ми, наївняків, укорочувати.

Гвіздок спитав:

— Тобі за таку агітацію сигаретами видають чи жиром?

— Ні-і, я добровільно. — Тривожно спитав: —А що, хіба добавку дають за правильну бесіду?

— Дають, — сказав Гвіздок. — Та тільки не тут.

— А ти мене не страхай. Інші, такі, як ти, коли, бува, — влипнуть, може, таблетку з отрутою проковтнуть. Я — ні. Я самогубством займатися не буду. Пан інструктор правильно рекомендував: легенду на зізнання. Я радянські закони знаю. За швидке і щиросерде зізнання — по статті знижка. Ну й поживу в таборі, що ж, і там люди.

— Ох, і гнида ти, Селезень!

— Я ж тебе інформував, — сердито сказав Денисов. — Не зачепиш!

Зашарудів солом'яний матрац, певне, ліг… Тиша.

Йоганн повернув ручку перемикача на другий барак. Тут грали в карти на сигарети і порції маргарину. Зробив запис: «Курсант Гвіздок сказав курсантові Селезню: якщо той захоче перебігти до противника, Гвіздок застрелить його. Гвіздок виявляє правильний виховний вплив. Можливо, слід об'єднати їх на завдання».

Згадав, як одного разу Гвіздок сказав йому у відповідь на зауваження: «Пане інструктор, у мене тільки очі відчайдушні, а так я тихий, як дурень, спитайте, в кого хочете». Не так давно Йоганн став свідком бійки Гвіздка з колишнім криміналістом Хничем. З'ясовуючи причину, дізнався: Хнич сказав щось брудне про дружину Гвіздка, і той мало по вбив його. Обох відправив тоді в карцер. Хнич благав посадити їх окремо, доводив, що Гвіздок — псих і задушить за свою жінку.

Після чергування Вайс дізнався в картотеці адресу Гвіздка й склав шифровку: просив знайти Гвіздкову дружину і переслати од неї листа для чоловіка.

До карточки Денисова він прикріпив жовтий квадратик: ненадійний, до карточки Гвіздка — зелений: перевірений. Це він зробив не для себе, а для орієнтації своїх колег, вірніше — для їхньої дезорієнтації.

Випав нетривкий, слабенький сніг. Повітря було тьмяне. Курсанти на плацу робили фізкультурні вправи: присідали, змахували руками.

Денисов старанніше за інших проробляв вправи. На його вилицях з'явився рум'янець, очі блищали від задоволення, що він живий, дише і скількись там житиме.

Гвіздок змахував руками завзято, енергійно. Рожеве, глянсувате його обличчя було непорушне, як лакована маска.

Курсанти топтали слабкий, ніжний сніг, відпечатуючи на ньому свої чорні сліди, що зразу заповнювала тала вода.

Величезні сосни з рожевувато-жовтими стовбурами в легкій лусці відшарованої тонкої кори широко розкинули віття з зеленими кистями хвої. І коли підвести голову й довго дивитися на шатрове верховіття дерев і ще вище — в саме небо, дивитися до легкого запаморочення, то може прийти п'янке відчуття, що нічого цього немає, і не було, і не може бути, і ось зараз Йоганн опустить погляд і побачить…

Ні-ні, не можна розпускатися, дражнити себе, свою уяву.

Сьогодні заняття з підготовки агентів шляхом допиту один одного. Цим заняттям відводиться багато навчальних годин. Один з агентів виступає в ролі офіціального співробітника радянської контррозвідки, другий — у ролі затриманої в тилу радянських військ підозрілої людини. Перший мусить доводити, що «затриманий» належить до агентури німецької розвідки, а другий — виправдовуватися і будь-якими засобами відводити від себе звинувачення.

Ці «спектаклі», влаштовувані «турнірними парами» за кожним столом, давали Йоганнові нові, невідхильно викривальні докази проти одних і зміцнювали надії, які покладалися на інших — тих, кого він підмітив і до кого в нього навіть з'явилася наче якась прихована симпатія.

Денисов грав свою роль цілком щиро. Його сірі, як слизюки, очі мокрі. Принижено й скорботно він благає свого «слідчого»:

— Ви до мене по-людськи. Оточили. Втік. Документи зничтожив. А ці? Звідки ж я знав, що вони «липа»? Переходив лінію фронту з одним оточенцем. Його вогнем накрило. Я документи в нього витяг: здати властям, як годиться. Ну, наскочив на патруль. Вони — документ! Я й підсунув його документ. Коли б я знав, що він шпигун, я б його самостійно зразу, Примкнув до мене, гад! А я ж не сищик, щоб зрозуміти, хто він такий. Чому біля залізниці бродив? Та де ж мені ще бути? Втомився, все пішки. Хотів під'їхати з попутним ешелоном. Як це куди? До великого населеного пункту, де НКВС. Доповісти. Армійські особісти — вони нашого брата, оточенця, зразу того… А ви досвід на шпигунах маєте. Вам розрізнити чистого від нечистого сам бог велів. Що значить — ховався? Ні від кого не ховався. Мені боятися своїх нічого, це я коли в німців у тилу переховувався, може, звичка лишилася ховатися, то я за неї пробачаюсь…

Гвіздок захоплено розігрував роль слідчого, казав розлючено літньому, статечному Фішці, колишньому петлюрівцеві, який вважав себе тут найвищим за всіх, чванився своїм заслуженим перед німцями минулим:

— Ти гад, німцям Україну вже раніше продавав і тепер знову продаєш з потрухами.

— Громадянине слідчий, у вас немає жодних доказів, — солідно заперечував Фішка.

— А зброя? Зброю в тебе знайшли? Радянських людей убивав, паразит!

— Зброю я носив для самооборони. Захищатися від тих за кого ви мене вважаєте.

— З армії дезертирував?

— Я баптист. Ухилився від служби в армії не з політичних мотивів, а з релігійних переконань.

— Бог у тебе не з хрестом, а із свастикою. Ти ж ешелон підірвав з людьми!

— Звідки це в вас такі невірні відомості?

— Та ти ж сам хвалився!

— Кому?

— Мені.

— Де? Коли?

— Та в бараку, недавно. Чого мружишся?

Вайс вирішив втрутитися, сказав суворо:

— Курсант Гвіздок, ви повинні користуватися тільки тими гаданими доказами, які ви одержали при затриманні… — Фішці зауважив повчально: — До речі, не забувайте, що радянські органи, затримавши, можуть зажадати всі матеріали, які стосуються вашого минулого, Тому можливі й такі запитання. Для плодотворнішого тренування викладіть курсантові Гвіздкові хоча б основні факти, які свідчать проти вас, з тим, щоб, коли він зверне їх проти вас, ви спробували знайти контраргументацію.

Фішка, щулячись, зітхаючи, почав перелічувати Гвіздкові свої минулі діяння.

Гвіздкове обличчя стало сіре, напружене, очі злісно блищали.

Вайс начебто цілком зосередив увагу на другій парі, а сам, стоячи спиною до Фішки, вслухався в перелік деяких його лиходійств, які той вирішив розкрити для тренувального допиту.

Потім Вайс перейшов до нової пари. Той, що розігрував роль слідчого, занудно витягував у допитуваного:

— Ні, ти мені до пуття скажи, чому ти їм продався, проти своїх пішов?

— Та я не пішов. Силою примусили. І потім, думав, як випаде нагода, до своїх втечу.

— А чого зразу до начальства не з'явився?

— Боявся статті.

— То ти там у таборі був?

— У таборі.

— А в шпигуни пішов, щоб із табору вийти?

— Правильно, тільки тому. Від смерті саморятувався.

— Виходить, тепер ти з усіх боків пропащий.

— А ти що, ні? — образився допитуваний. — Хто в таборі на своїх доносив? Ти.

Вайс суворо попередив:

— Допитуваний не має права ставити запитання слідчому.

Допитуваний поскаржився:

— А чого він мою особу зачіпає не по суті справи? Я розкаяного граю, темну жертву фашизму, а він наш місцевий матеріал проти мене тикає…

Раптом пролупав ляпас, стогін, хрип. Вайс підійшов до столу, за яким сиділи Гвіздок і Фішка. Обидва вони схопилися, виструнчилися перед ним.

— Він мене бити почав, бити щосили! — вигукував Фішка, м'ясисте обличчя якого здувалося ліловими плямами.

Гвіздок, кривлячи сухі губи й нахабно дивлячись Вайсові у вічі, пояснив розв'язно:

— А що тут такого? Я слідчий. Він затинається, ну я йому і вліпив. Самі ж нас запевняли, що в НКВС катують. — Кивнувши на Фішку, заявив: — От я йому й зробив тренування. Нехай загартовується. — В зеленкуватих вузьких очах Гвіздка грав насмішкуватий вогник.

— У карцер обох, — наказав Вайс.

— А мене за що? — обряжено спитав Фішка.

— Не виявили стійкості, витримки, спокою… Три доби.

Зрідка в канцелярії з'являлася висока худорлява дама із застиглим, непорушним обличчям, у рогових окулярах. Трималася вона з гідністю, діловито. За наказом Дітріха, їй показували фотографію того чи іншого курсанта й повідомляли його основні прикмети.

Дама уважно, щоб запам'ятати, дивилася на фотографію, мовчазно вислухувала те, що їй повідомляли про прикмети, і, байдужно кивнувши, виходила, чітко карбуючи крок у хутряних полуботинках, прикрашених бантиками з лакованої шкіри.

Це була унтершарфюрер Флінк. Її спеціальність: оперативне дослідження окремих осіб шляхом особливо підібраної для цієї групи вуличних дівок.

Вільний від завдань час дівки могли віддавати своєму звичайному, нічим не ускладненому промислу, відраховуючи певний процент прибутку у фонд святкових подарунків фронтовикам.

Унтершарфюрер проводила з ними навчання. Ранками після фіззарядки — стройові, а дві години перед обідом — з агентурної підготовки.

Курсантів, які значилися не цілком благонадійними, разом з іншими перевірними комбінаціями обстежували за допомогою цих дівок. І від дівок суворо вимагалося завчити напам'ять яку-небудь жалібну історію жертви фашизму, аби спровокувати співчуття до себе.

Відповідну кількість спиртного для цієї мети, так само як і різноманітне цивільне вбрання дівкам, жіночий допоміжний підрозділ унтершарфюрера Флінк одержував із складів «штабу Валі».

На випущеного за межі розташування випробовуваного курсанта унтершарфюрер, використовуючи фотографію і прикмети, націлювала одну із своїх підлеглих. Та полювала на нього й, залежно від того, ким вона йому називалась посудницею, покоївкою, прибиральницею, —приводила в кухню, в сторожку, в комірчину підвального приміщення. Дівки були всі немолоді, досвідчені, недурні й завжди твердо завчали свої ролі і розумно переказували унтершарфюрерові Флінк про результати ідеологічної перевірки випробовуваного.

Доповідаючи якось Лансдорфу про настрій курсантів, виявлених з допомогою підслухування по мікрофону, Вайс незвичайно голосно заявив у відповідь на запитання, чи не слід часом Дітріхові трохи ускладнити методи перевірки:

— Пан капітан Дітріх — видатний контррозвідник, я схиляюсь перед його талантом.

Лансдорф здивовано розкрив очі. Йоганн зробив гримасу, торкнувся свого вуха, потім вказав на стіну й повторив так само виразно й голосно:

— Капітан Дітріх — це ходяча енциклопедія всіх найсучасніших прийомів техніки розвідки.

Лансдорф нічого не відповів. Та через кілька днів, зустрівши Вайса у дворі, сказав:

— Єфрейторе Вайс, я їду разом з капітаном Дітріхом у Варшаву, повернемося ми тільки завтра вранці. В мою відсутність прийде зв'язківець. Покажіть йому мою кімнату і Дітріхову. У нас щось не гаразд із телефонами. — Наказав суворо: — Допоможіть йому, якщо буде потрібно. Але щоб ви і він — більш нікого…

— Слухаюсь, — сказав Вайс.

Він подав досить висококваліфіковану допомогу зв'язківцю й не тільки допоміг поставити в кімнаті Дітріха тайник з мікрофоном, провід від якого був протягнутий у кімнату Лансдорфа, але й встиг умонтувати такий самий мікрофон у кімнаті Лансдорфа, а відводи від обох мікрофонів спустити в приміщення канцелярії, замаскувавши їх під електропроводку.

Тепер Йоганн мав змогу під час чергувань прослухувати розмови не тільки курсантів.

Коли Лансдорф повернувся, Вайс доповів йому, що не міг допомогти зв'язківцеві, бо, на жаль, не має для цього достатньо досвіду і знань. Ало зв'язківець і сам впорався. Вайс перевірив: телефонні апарати працюють добре. Зв'язківець вибув у свою частину.

35

Для засилання на завдання формувалися невеликі групи. Старшим групи звичайно призначали радиста, але не виключалося, що старшим міг бути й розвідник-ходок.

Більшість слухачів школи розвідників-радистів раніше радіосправи не знали. Попадаючи в полон, радянські бійці-радисти, як правило, вперто ховали від ворога свою військову професію. А ті з них, хто ставав на шлях зради Батьківщини, теж, хоч з інших міркувань, приховували, що вони радисти, і в школі, хто більш, хто менш прикидалися, нібито вперше вивчають радіосправу.

Заняття в класах, обладнаних передавачем зумером і телефонними навушниками, проводилися по сім годин на день.

Після місячного навчання тих, хто був нездатний або прикидався нездатним засвоїти прийом азбуки Морзе на слух, звільняли із школи радистів і посилали в барак розвідників-ходаків. Цих звільнених Йоганн уважно вивчав, щоб виявити, хто з них справді не має здібностей, а хто захотів утвердити за собою, репутацію напівграмотного тупиці.

Строк підготовки радистів-слухачів становив від трьох до чотирьох місяців, залежно від здібностей і старанності учня. Групи радистів мали парні номери, групи ходаків — непарні.

Спостерігаючи слухачів школи, Йоганн особливу відразу відчував до радиста з кличкою Фаза.

Цей юнак років дев'ятнадцяти, з московських ополченців, очевидно, був до війни радіолюбителем, але виділявся він тут не тільки здібностями до радіосправи. Вкрадливою ввічливістю, гнучкими лестощами він зумів завоювати прихильність багатьох керівників школи, тим більше, що за короткий час перебування тут навчився добре говорити по-німецьки.

Він був нахабний, розв'язний, на його худому гостроносому обличчі постійно блукала іронічна посмішка. З курсантами тримався зарозуміло, ні з ким із них не зближувався. Його твори на обов'язкову тему позначалися не тільки хвастовитою пишномовною літературністю, але й захопленими міркуваннями, які вихваляють фашистський кодекс всевладдя сильної особи.

Якось Вайс викликав Фазу на бесіду. Він тримався без будь-якої улесливості. Обачливо й розумно пояснив, чому він поділяє фашистські переконання. І навіть дозволив собі дорікнути Вайсові в старомодних поглядах на категорію моральності. Заявив, що не збирається такі абстрактні поняття, як батьківщина, військова честь і т. п., підносити до ступеня вищої моралі. Сказав, що розумом здравомислячої людини управляє дійсність, і коли фашистська Німеччина практично довела, що вона сильніша, ніж Радянський Союз, то природне право кожної вільної індивідуальності стати на боці сильного.

Він цитував напам'ять для підтвердження своїх висловлювань місця з антирадянських брошур, що їх щедро постачали курсантам. Але цитував з такою переконаністю, що в Йоганна не лишалося аніякого сумніву в тому, що перед ним не тільки завербований німцями зрадник, а й рідкісної підлоти тип, який щиро й безповоротно зрадив свої радянські вірування. Його трохи неврастенічне збудження Йоганн відніс на карб тому зухвалому нетерпінню, з яким цей тип хотів зайняти привілейоване становище, що підносило його над іншими курсантами.

Вивчаючи інформацію про благонадійність курсантів, що надходить з різних джерел, Дітріх виділив Фазу й після співбесіди з ним вирішив, що той заслуговує особливого довір'я, а здібності, якими він тут, безперечно, визначався, дають усі підстави затвердити його інструктором радіосправи.

Вайс, розуміючи, які додаткові труднощі в його діяльності створить зарахування Фази до викладацько-інструкторського складу школи, пробував, але, на жаль, марно, заперечувати Дітріху. Йоганнові на подив, його заперечення проти цієї кандидатури підтримав заступник начальника інколи обер-лейтенант Герлах.

Герлах пройшов нелегкий життєвий шлях. Його батько — інвалід війни, злидарював. Герлах ще юнаком пограбував крамницю дрібних товарів. Але невдало: попався. Відбув покарання в тюрмі для малолітніх злочинців. Вийшовши з тюрми, довго лишався безробітним. Вступив у штурмовики, спочатку спокусившись самим лише казенним обмундируванням та дармовими сніданками. Поступово став одержимим фанатиком, таким самим, як і багато інших наці, ладних віддати життя за фюрера не тільки через відданість його ідеям, але й тому, що бачили в ньому людину, схожу на них, яка вийшла з самісіньких низів. Герлаха ріднила з його фюрером ненависть до євреїв і до інтелігенції. На євреях можна було безкарно зігнати свою злість і помсту за все пережите. А зневага до інтелігентів, переслідування їх немовби ставили його, люмпена, вище за освічених людей, підкоряла їх його лихій, дикунській волі.

Гітлерові вдалося підняти весь бруд із дна суспільства. І оці покидьки, що спливли на поверхню, вбачали в ньому свого апостола, ватажка, що промовляв на площах зрозумілою для них мовою крові, погромів, грабежів.

До Дітріха, цього бундючного аристократа, Герлах почував потаємну неприязнь.

Спочатку, засліплений соціальною демагогією Гітлера, він гадав, що рух наці обмежить права німецької аристократії, потомствених юнкерів-поміщиків, юнкерів промисловців. Та розправа над Ромом і його штурмовиками, зроблена на догоду вимогам рурських магнатів і генералітетові вермахту, показала, що його мрії були ілюзією. Гітлер зміцнюється у своїй владі, зміцнюючи владу пануючих, правлячих класів. І все ж таки відданість Герлаха фюрерові не слабшала. Навпаки, вона перейшла в нестямне, сліпе поклоніння.

Він вірив тільки фюреру, й більш нікому.

Герлах був незвичайно працездатний, він нікому нічого не доручав, намагався все зробити сам. Підозріливий, понурий, упертий, він не довіряв навіть старшим за званням і посадою. Безстрашно відстоював те, в чому був упевнений, переконаний, що його бездоганне фашистське минуле є надійним захистом для нього.

Він був небезпечний Вайсові не тільки своєю невсипущою підозріливістю: він був тут, власне, єдиний, хто свою роботу в розвідувально-диверсійній школі вважав не просто проходженням армійської служби, а своєрідним служінням вищій істоті і самозречено, самозабутньо віддавав усі свої сили справі, не цікавлячись нічим іншим, окрім справи.

До радянських військовополонених він почував звірячу ненависть і навіть думки не припускав, що ці низькі істоти можуть служити Німеччині, спонукані чимось іншим, крім страху смерті. Тому він не вірив, що курсант Фаза надійний. І приєднав свої аргументи до Вайсових заперечень.

Та Дітріх неухильно стояв на своєму. Ця впертість була викликана, певне, неприязню, яку він, з свого боку, відчував до Герлаха, цього нахабного вихідця з низів.

Начальником розвідувально-диверсійної інколи був ротмістр Гельмут Герд — зять фабриканта Вентлінга.

Колись Герд, як і його тесть, дотримувався монархічних поглядів і до тридцять п'ятого року був в опозиції до Гітлера. Але згодом повірив у фюрера як у главу Третьої імперії, Імператора пової, великої Німеччини. І хоча з інших мотивів, ніж Герлах, але так само, як і той, з фанатичною відданістю став служити фюрерові.

Імперіалістична агресія фашистської Німеччини обіцяла фірмі Вентлінга можливість зайняти монополістичне становище серед найбільших верховодів у фінансовому світі, а східні сировинні придатки — казкові бариші. Герд, так само, як і Герлах, працював багато і сумлінно. Та це була лише чиновницька запопадливість, позбавлена пристрасті. Він думав тільки про те, щоб ті рапорти і звіти, які він посилав у Берлін, мали солідний, показний вигляд.

Герлах знав, що Герд не захоче через якогось там курсанта ускладнювати свої стосунки з офіцером відділу «ІІІ-Ц», і тому змушений був поступитися наполяганням Дітріха. Та все-таки порадив Вайсові подати рапорт про свої міркування щодо курсанта з кличкою Фаза.

Після занять, що провадилися на об'ємному макеті одного з радянських міст, і перегляду хронікального фільму про металургійний комбінат, розташований у цьому місті, — завод намічався об'єктом для диверсійного акту, — до Йоганна підійшов курсант Хрящ і сказав пошепки, що в нього є секретна інформація.

Хрящ видавав себе за сина колишнього кіннозаводчика із Сальських степів, що служив у роки громадянської війни ад'ютантом у генерала Гнилорибова. За Радянської влади Хрящ працював ветеринаром кінного заводу на Дону. Казав, що він козак, хоч насправді був сином орловського пристава.

У таборі для військовополонених Хрящ подавав прохання, щоб йому дозволили сформувати козачий ескадрон, але при перевірці виявилося, що він не знає кавалерійської служби.

Білобрисий, з пухлим бабським обличчям і світлими баранячими очима, боягуз, ледачий і дурний, Хрящ, опинившись у розвідувально диверсійній школі, обмовляв усіх, як тільки міг. Та курсанти цуралися його. Він дратував їх своєю причепливістю, ниттям, грубими спробами випитувати про заборонено, і його, траплялося, навіть нишком лупцювали. Хрящеві доноси були такі дріб'язкові, що Дітріх наказав викреслити його із списків інформаторів.

Звичайно викладачі та інструктори вислухували доноси у спеціально для цього одведеній кімнаті поруч з канцелярією. Це була малесенька комірчина з окремим виходом у двір. Хрящ розповів Вайсові, що чув, як курсант Туз, розмовляючи з курсантом Гвіздком, сказав: «Краще красиво і гордо померти за справу, ніж підлотою відігрувати собі життя». І Гвіздок згодився. І сказав, що він подумає.

Вайс сказав переконано:

— Я гадаю, він мав на увазі справу великої Німеччини.

Хрящ знітився, але, набравшись хоробрості, одказав:

— Неточність. Він зовсім навпаки думає. І з іншими теж перешіптується.

— Гаразд, — перебив Йоганн. — Зрозуміло. — Наказав — Коли ще щось узнаєш — донось тільки мені особисто. Я сам візьмуся на Туза.

— Слухаюсь! — Хрящ пом'явся, прошепотів: — А ще оцей, з інтелігентів, Фаза… Він роз'яснював, нібито Гітлер дав вказівку, щоб в окупованій Росії всім жителям дозволяти лише чотирикласну освіту. І ще заборонити всілякі щеплення, щоб ото, виходить, діти мерли вільно. Регулювати там будуть кількість населення. Одним словом, втовкмачував нам песимізм цей Фаза.

— Навіщо?

— А щоб ми журилися, а він, падлюка, вигравав перед нами своєю бадьорістю.

Вайс замислився. Наказав:

— Пиши мені про нього рапорт.

Рапорт Хряща з доносом на Фазу Йоганн підписав, поставив дату й поклав у папку для доповідей обер-лейтенанту Герлаху.

Він все-таки не втрачав надії, що замість Фази йому вдасться підібрати більш підхожу кандидатуру на посаду інструктора з радіосправи. Що ж до Туза, то треба постаратися якомога швидше звільнити його із школи. Йоганн знав, що Хрящ не обмежиться доносом тільки йому, а нашіптуватимо всім іншим викладачам та інструкторам.

Скориставшись скаргою адміністрації експериментального табору на те, що капітан Дітріх, забравши в школу майже всіх внутрітабірних агентів, поставив керівництво табору в скрутне становище, Йоганн під цим приводом порадив Дітріхові повернути Туза назад у табір, і на Дітріхове запитання, чи являє хоч якусь цінність цей курсант, Вайс відповів зневажливо:

— Психічно неврівноважений, схильний до ностальгії. Вкрай виснажений фізично. Тільки в таборі йому й місце.

Дітріх підписав наказ, і Вайс викликав Туза, щоб напутити його, як надалі слід виконувати функції внутрітабірного агента, Туз дістав од Йоганна важливі рекомендації, що стосувалися роботи Союзу військовополонених.

Насамперед Вайс порадив на всіх листівках, випущених Союзом військовополонених, ставити адресу: Берлін. Так буде солідніше. І замаскує справжнє місцеперебування організації.

— Геній! — сказав Туз. — Ну просто геній.

На тих курсантів, яких Туз запропонував замість себе, Йоганн раніше звернув увагу і зрадів, що їхні спостереження збіглися.

Простягаючи Йоганнові на прощання руку, Туз промовив сердечно:

— Хороший ти хлопець. — Помовчав і додав: — Я вашого брата чогось не дуже шанував. А тепер бачу, які у вас є люди: партійної закваски. — Всміхнувся: — Тепер ми всі тут проти фашистів чекісти. Цивільні й нецивільні, а чекісти.

— Гаразд, — сказав Вайс. — Бережи себе.

— Обов'язково, — пообіцяв Туз. — Я ж тепер державна цінність…

Обер-лейтенант Герлах вирішив, однак, вчинити-таки перевірку Фази й досить хитро розробив план цієї перевірки. Він виписав йому звільнювальиу в місто й видав пістолет із сточеним бойком і патронами, з яких висипали порох. Сповістив унтершарфюрера Флінк, щоб та спорядила відповідну дівку. До того ж доручив агентові, який виконував роль табірника-втікача, викликати співчуття до себе в молодого курсанта. Підготувавшись так грунтовно, Герлах з нетерпінням чекав результатів.

Та результати перевірної комбінації виявилися катастрофічними для всього керівництва школи.

На шосе знайшли обеззброєного мотоцикліста з проваленою головою. Цей мотоцикліст мав одвезти Фазу у Варшаву. Сам Фаза зник. Але зникли також радіокоди. Їх, безперечно, викрав Фаза: очевидно, він гадав, що ці коди використовуються не тільки для занять.

З Берліна прибули до школи слідча комісія. Про все це Йоганн Вайс не знав. Того дня, коли Туза відправили назад у табір, Вайс виїхав у відрядження. Він дістав завдання відібрати з трофейного фонду радянські хронікальні кінофільми, придатні для навчання агентів, яких готували для перекидання в певні міста і райони.

Сидячи в порожньому, затхлому, пропахлому пилюкою кінозалі, Йоганн три доби переглядав фільми, і життя Батьківщини проходило перед його очима. Це було незмірно хвилююче відчуття — він немовби повертався у справжнє життя, єдине, здавалося, для людини можливе, єдине реальне в світі. Це було пробудження після брехливого, важкого сну.

Йоганн знав, що ці стрічки для його країни вже минуле. Зараз вона стала іншою — суворою, напруженою в своєму трагічному єдиноборстві. Але тут, на екрані, була вона, його Вітчизна, і він сам такий, яким він був недавно. І за все це він ладен був віддати своє життя, як віддають його мільйони його співвітчизників, що пішли з цих святково-радісних стрічок на фронт, на смерть.

І ці стрічки будуть уважно дивитися ті, хто став на шлях зради Батьківщини, дивитися для того, щоб якомога вміліше шкодити народові, який вони зрадили.

Це були тяжкі для Йоганна три доби. Він повернувся в «штаб Валі» знесилений, немов після хвороби, коли гарячка і маячня так виснажують фізичні і нервові сили людини, що вона може заридати від дрібниці — від неприязного слова, від несподіваного шуму — і впасти в істерику, якщо ґудзик на сорочці не застібається.

І зразу ж Вайса викликали в штабний флігель на допит.

Члени слідчої комісії сиділи за столом. Керівники школи — на стільцях віддалік.

Вайс не міг не помітити, яке бліде, видовжене обличчя в Дітріха, як тріумфує Герлах, який стривожений Штейнгліц, який заклопотаний Лансдорф. Лише Герд сидів у байдужній, спокійній позі, немовби все тут його не обходило.

Хоч якою неймовірною здалася Йоганнові втеча цього Фази, у змученому, стомленому мозку його не майнуло нічого, окрім подиву. І Йоганнове обличчя відбило цей подив.

У нього не було зараз навіть сили в думці покартати себе за глуху, злісну ненависть, яку він відчував до цього юнака.

Він просто тупо здивувався — і все. Певне, каяття, гнів за свою недалекоглядність, на відсутність тонкощів у спостереженні прийдуть пізніше, обов'язково прийдуть і гризтимуть його безжально, нестерпно. Але тепер його вистачило тільки на те, щоб здивуватися.

Здавалося, що все це відбувається уві сні. Ні про що не хотілося думати. По суті, в усій цій історії з цим хлопцем він зовсім чистий, і ніщо йому не загрожує. І це відчуття безпеки немовби присипляло всі його почуття.

«Ну, в чім річ?» — мляво думав Йоганн. Він же заперечував Дітріхові, разом з Горлачом вважав, що цього молодика не слід робити інструктором, попереджав начальника школи.

Через цього Фазу капітан Дітріх почав останнім часом значно холодніше ставитися до Вайса. Ну й нехай тепер за це поплатиться.

Так, Дітріх поплатиться. Але хіба Дітріх більш не потрібен Вайсові? Замість нього прийде другий. Хто? І як він ставитиметься до Вайса? А Штейнгліц, він все-таки вважає себе приятелем Дітріха, йому вигідніше дружити з Дітріхом. Що буде із Штейнгліцом, коли Дітріха усунуть? Ну, а Лансдорф, він же прихильний до Дітріха, і не тому, що вбачає в ньому здібною працівника: він ціпить у ньому німецького аристократа. Хто ж від усього цього виграє? Герлах. Фашист, фанатик, службист, найкорисніша тут для школи людина. Раз найкорисніша, значить, найнебезпечніша для Вайса.

В міру того як ці думки спочатку мляво, а потім усе швидше снували в голові Йоганна, відновлювалася звична для нього напружена й чітка ясність, бойова озброєність мислення, яку він був утратив, гадаючи, що потреби в такій зброї зараз немає. А вона є. І коли б у нього не було зібраності думки, він міг би безповоротно втратити те, що так довго й терпляче, з неймовірною гнучкістю й чуйністю шукав у зближенні з цими людьми.

Йоганн різко підняв підборіддя, його очі блиснули, і він стримано й байдужно сказав главі слідчої комісії:

— Пане штандартенфюрер! Я визнаю, що спочатку не мав негативних матеріалів про колишнього курсанта з кличкою Фаза, але капітан Дітріх наполегливо наказував стежити за ним. Потім я одержав донос на курсанта Фазу від курсанта Хряща й надіслав його панові обер-лейтенанту Герлаху, але той лишив інформацію поза увагою. — Оглянувся на Герлаха. — Адже ви, обер-лейтенанте, стояли на точці зору, прямо протилежній поглядам капітана Дітріха, і я змушений був згоджуватися з вами як ваш безпосередній підлеглий. — Дивлячись у вічі штандартенфюреру, додав — Донос із датою і моєю візою лежав у папці рапортів обер-лейтенантові Герлаху.

Есесман за наказом штандартенфюрера вийшов з кімнати й приніс папку. Донос Хряща пішов по руках членів комісії.

Йоганнові сказали, що поки що він може бути вільний. І більше його не викликали.

Герлаха вивезли із школи під охороною есесівців.

Та тільки один Штейнгліц одверто оцінив вчинок Вайса. Зустрівши його в коридорі, він підморгнув, поплескав по плечу, сказав по-дружньому, торкнувшись пальцем його лоба:

— А в тебе тут дещо є!

Ротмістр Горд став поводитися з Вайсом з особливою чемністю, за якою ховалася настороженість. Лансдорф зазначив якось з усмішкою:

— Нижчий чин рятує життя офіцерові. Ти, виявляється, хитрий, пруссачок. Я думав, ти наївніший.

Що ж до фон Дітріха, той став уникати Вайса, а зустрівшись, так допитливо-уважно, неприязно й підозріливо поглядав на нього холодними очима, немовби хотів дати Йоганнові відчути: хоч як там було, він, капітан Оскар фон Дітріх, — контррозвідник і ні в які благородні людські імпульси не вірить.

Йоганн чимало роздумував про те, чим загрожує йому ця несподівана неприязнь Дітріха, і намагався встановити її причини.

Можливо, гонористому, бридливому аристократові Дітріху гидко, що він завдячує нижчому чинові своїм порятунком. Не виключено й інше: вдавшись до брехні, його мучить тепер те, що Вайс, так само як Лансдорф і Штейнгліц, став свідком його приниження. Можна припустити й інший варіант: Дітріх, якось зв'язавши тепер з Вайсом свою долю, з відразою жде, що той нагадає про свою послугу й навіть більше того — зухвало зажадає нагороди.

Але ж, власне, Вайс нічого такого не зробив, він тільки сказав членам слідчої комісії, що Дітріх займав позицію, протилежну точці зору Герлаха. А те, що Дітріх при безперечній підтримці Лансдорфа і Штейнгліца зумів потім енергійно вискочити через відкриту для нього лазівку, це Вайса вже не обходить, це — справа самого Дітріха.

Що ж зробити? Дати Дітріхові відчути, нібито він, Йоганн, не надає своєму вчинкові ніякого значення й навіть не розуміє, як круто могла покотитися вниз капітанова кар'єра?

Ні, рятівна простодушність тепер уже виключена з Йоганнового арсеналу. Він так утвердив за собою репутацію тямущої, недурної людини, що удавана наївність в даному разі може тільки нашкодити, викрити його.

Значить, найкраще терпляче ждати й, весь час пильнуючи, холоднокровною байдужістю умиротворити Дітріхове роздратування.

Через кілька днів Йоганн побачив у тайнику, вказаному Ельзою, довгожданого листа, про який він запитував Центр, і листа від дружини курсанта Гвіздка своєму чоловікові.

Рекомендація Туза і безпосередні спостереження за Гвіздком зміцнили впевненість Вайса, що з цією людиною можна почати роботу.

Викликавши Гвіздка на чергову політичну співбесіду, він почав здалека:

— Як заявив маршал Герінг, в інтересах довготривалої економічної політики усі нові окуповані території на Сході експлуатуватимуться як колонії і з допомогою колоніальних методів. Тому окремі представники східних народів, що віддали себе служінню великої Німеччини, можуть сподіватися на деякі привілеї порівняно зі своїми одноплемінниками.

— Зрозуміло, — сказав Гвіздок. — Спасибі за роз'яснення, а то деякі гадають: німці тільки проти більшовизму. А виходить, ви розумні, по-хазяйськи міркуєте. Колонія — і годі.

— За звільнення народів Сходу від більшовицького іга, за таку послугу Німеччина повинна одержати економічну компенсацію, і це справедливо, — зазначив Йоганн і несподівано спитав суворо й різко: — Ви здалися в полон добровільно?

Гвіздок насторожено подивився Йоганнові у вічі. З його обличчя зійшла посмішка, вилиці напружилися.

— Був непритомний, через контузію, поводився дуже делікатно, зовсім як живий покійник.

Вайс сказав зневажливо:

— Значить, як боягуз, здалися. — Повторив злісно: — Як боягуз!

Гвіздок напружився, збираючись встати. Схаменувся, розслабив стиснуті кулаки.

— Правильно, — Нахилився, спитав: — А вам хотілося, щоб я хоробрий був?

— Хотілося!

— Це в якому ж розумінні? Щоб, значить, я на фронті ваших бив, а потім таким самим маніром своїх? Цього ж не буває! Хто ваших на фронті старанно бив, той своїх не зачепить. Розірви його на шмаття — не зачепить!

— Виходить, ви вважаєте, ви всі тут тільки боягузи?

— Ні, навіщо ж? Герої! Куди вже далі! Далі їхати нікуди.

— Нікуди?

— Ні, чого ж, є адреска: на шибеницю.

— Де?

— І тут, і там.

— А де вам краще?

— Та ви мене не ловіть, не треба, — поблажливо попросив Гвіздок.

— Ви комуніст?

— Здоровенькі були! Хочете все заново мотати?

— А Туз — комуніст?

— Це хто такий?

— Член комітету Союзу військовополонених.

— Нікого й нічого я не знаю.

— Гаразд, поговоримо інакше.

— Бити хочете? Це нічого, це можна. Після табору я трішки одвик, звичайно. Та, виходить, даремно одвик.

Вайс вів далі, немов не розчув:

— Туз дав показання, що ви погодились виконати його завдання.

Гвіздок понуро подивився собі під ноги, запропонував:

— Ти ось що, єфрейторе, кинь чіплятися. Досить мені горлянку словами дерти, я на таке не піддаюся!

— Он як! — Йоганн розстебнув кобуру.

Гвіздок усміхнувся.

— Нащо ж у приміщенні підлогу бруднити? Ваше начальство буде потім невдоволене.

— Ходім! — наказав Йоганн.

Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав:

— Ну, востаннє питаю?

— Шквар, — відповів Гвіздок. — Шквар, фріц, не марудься.

— Нахилися, — сказав Вайс.

— Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? — Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: — Пали в пику! Ну!

Вайс поклав пістолет у кобуру.

— Я змушений був вдатися до цього. — Показавши на колоду неподалік, запропонував: — Посидимо? — Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. — Це від вашої дружини. — Пояснив: — Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів.

Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання.

Він встав і відійшов убік.

По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом.

Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі.

Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки:

— Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось?

Йоганн простягнув йому руку. Пояснив:

— Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом.

Гвіздок з почуттям потиснув йому руку.

— Механік-водій, сержант Тихін Лукін.

— Так от, сержанте Лукін, — сказав Йоганн діловито. — Перше завдання. Вчитися так, щоб вийти у відмінники з усіх предметів. З політичної підготовки теж. Не гребуйте всією цією антирадянщиною: згодиться для розмов з іншими курсантами. А то, я помітив, гребуєте. Через п'ять днів зверніться до мене після занять з яким-небудь запитанням. Я викличу на співбесіду. Все. Ідіть у барак.

— Товаришу, — раптом попросив Лукін жалібно. — Дозвольте, я тут трошечки посиджу. — Винувато признався: — А то ноги чогось не держать, все ж таки смертоньку я од вашої руки пережив. Коли ви пістолет наставили, весь твердо зібрався. А зараз відійшло, от я й ослаб.

— Добре, — згодився Вайс. — Відпочиньте. — І ще раз попросив — То ви все таки мені пробачте за ваші переживання.

— А лист дружинин не можна зберегти? — стогнучим шепотом попросив Лукін.

— Ні, — сказав Йоганн. — Ні в якому разі.

Він спалив цигарковий папір, затоптав попіл і пішов, не озираючись. Йому здавалося, що його обличчя світиться в темряві: таке раптом охопило його щастя. Адже це щастя — врятувати людину від найстрашнішого, від згубного падіння. Щастя діяння, добуте з глибоких спостережень найтонших відтінків людських почуттів, хоч інколи й здавалося, що той, на кого Йоганн звернув увагу, безповоротно впав у прірву зрадництва, що нема тут справжніх людей, самі тільки покидьки.

Це був поєдинок на смертоносному вістрі. Поєдинок за людину. Людина ця заслужила кари, але Йоганн боровся за те, щоб врятувати її од відплати, давши їй зміну подвигом спокутати свою провину.

А як це важко проникнути в душу людини, розчавленої тягарем вчиненої зради…

Цей юнак, з кличкою Фаза… Його піймали через кілька днів після втечі. Переслідувачі загнали його на дах будинку, де він ховався на горищі. Він відстрілювався до останнього патрона і сплигнув з даху на землю так, як, певне, плигав з трампліна у воду, — ластівкою.

Умираючого, його притягли на допит. Мовчав. З останніх сил склав дулю, але підняти руку, щоб тицьнути її в нахилене обличчя перекладача, не зміг. Так і вмер із складеними в дулю пальцями.

У Йоганна було таке відчуття, начебто це він винен у смерті юнака. На яке ж потаємне в страшній самотності маскування прирік себе цей хлопчина, щоб сміливо, відчайдушно помститися ворогам! А Йоганн не знайшов навіть віддаленого, примарного напівнатяку на те, що коїлося в його душі.

Курсантам сказали, що курсанта Фазу переведено в один з філіалів школи.

Йоганн відкрив Гвіздкові правду й рекомендував, не забуваючи про обережність, розповісти про все тим, кому Гвіздок довіряє. Він також інформував Центр про героїчний вчинок Фази — ополченця Андрія Андрійовича Басалиги, 1922 року народження, студента МДУ, як з'ясувалося з особової справи курсанта.

Думаючи про Андрія Басалигу, Йоганн відчував одночасно і скорботу втрати, і почуття захоплення перед цим чудовим юнаком, чиє майстерне прикидання він не зміг розгадати. Такому прикиданню вчився і Вайс, усі тонкощі його він осягав тут день за днем. І немовби в новому сяйві Йоганн усвідомлював свій обов'язок, і чим явніше меркнув ореол його власної винятковості, тим дужче зміцнилася надів знайти тут вірних соратників.

Втеча і «зрада» курсанта Фази плямою лягли на Центральну показову школу розвідників при «штабі Валі» і викликали посилений нагляд всіма доступними засобами не тільки за курсантами, але й за викладацько-інструкторським складом.

Дітріх разом з підлеглими йому співробітниками контррозвідувального відділу розробив цілу систему відповідних заходів, і перевірним випробуванням мали бути піддані навіть досить поважні співробітники абверу.

Виконуючи Вайсові вказівки, Гвіздок став помітно виділятись успішністю серед інших курсантів. Ревне читання антирадянської пропагандистської літератури дало йому змогу досить розсудливо схвалювати політику Гітлера. До того ж він тепер являв собою приклад бадьорості й життєрадісності, і це справляло найприємніше враження. Усе це було підставою, щоб призначити Гвіздка старшим групи, виділеної для виконання особливо секретного завдання.

Цю групу перевели в окреме приміщення. Тут офіцер абверу ознайомив курсантів з двома найновішими німецькими снарядами для диверсійних дій і терпляче вчив, як треба з ними поводитись.

Перший снаряд призначався для підриву залізничного полотна. Це була металева конусоподібна трубка, начинена в основі клеєподібною масою, що склеює будь-який предмет. На верхівці трубки — ковпачок, що одгвинчується, до якого прикріплена шворка од висадника.

Снаряд слід приліпити до рейки, а потім, одгвинтивши ковпачок, смикнути шворку й чимдуж тікати в укриття, бо вибухав снаряд майже тієї ж миті.

Другий снаряд — для зруйнування телеграфних стовпів і щогл електропередачі — скидався на ковбасу. Тістоподібна речовина загорнута в непромокальний папір. Перед вибухом у «ковбасу» втикається капсуль, насаджений на кінець бікфордового шнура.

Крім того, офіцер продемонстрував курсантам набір запалювальних засобів, виготовляють їх німці, як відомо, з великою майстерністю.

З усього цього видно було, що група виконуватиме диверсійні завдання.

Прочитали завершувальні лекції: роз'яснили, як уникати стеження, як поводитися в разі затримання і на допитах.

Як слід поводитися в місцях заслання, учив солідний лектор, надмірно товстий і тому хворий на ядуху. Він так яскраво і мальовничо, з таким чудовим знанням справи розповідав про тюремні звичаї і способи пристосування до них, так вихваляв свою власну спритність і хитрість, що мимоволі виникала думка, нібито перебування в тюрмах — найкращі сторінки життя цього типа.

Але в його відповідях на запитання було тяжке протиріччя. З одного боку, він мусив вселити курсантам бадьорість і надію й тому не міг залякувати їх суворістю тюремного режиму. А з другого боку, він мусив погасити усі їхні надії і так залякати ув'язненням і жахами тюрми, щоб вони вибрали самоліквідацію, аніж добровільну явку з повинною. Тому, ухиляючись від прямих відповідей, він головним чином посилено рекламував пілюлі з отрутами як шедевр німецької хімічної промисловості, що діє вмить і, отже, майже безболісно.

Інструктаж про порядок користування фальшивими документами проводив охлялий плішивий чоловік із зниділим вузьким обличчям. Своїх зубів у нього не було, їх заміняли вставні, і коли він говорив, щелепи клацали, немов паща капкана. Німці звільнили його з тюрми, де він відбував черговий строк за спекуляцію валютою. Це була його спадкова спеціальність, і, схильний до неї, він добре вивчив діловодство радянських адміністративних органів.

Дивлячись безнадійно на свій обвислий живіт, він мимрив:

— У командировочному розпорядженні ви самі проставите дату, на добу раніше за день вильоту. Строк командировки, згідно діючого закону, — п'ятнадцять діб. Тож, після того, як пройде цей строк, акуратно заповніть нове командировочне розпорядження. Не зберігайте цивільні і військові документи в одному місці. В разі чого, в першу чергу знищуйте військові. Якщо виявлять, що ваші цивільні документи фальшиві, можете відговоритися тим, щ купили їх, аби уникнути служби в армії. Найбільше — пошлють на фронт. А якщо виявлять обидва комплекти документів — і цивільні, і військові, — то буде важко доводити, що вас не підіслано. Коли прибудете в призначений пункт, відмітьтесь у коменданта міста. Але не поспішайте. Якщо помітите, що черговий прискіпливий, зачекайте до наступного дня. Оселяйтесь у приватних будинках, а не в готелях, найкраще у вдів. Звільнення від військової повинності дається повторним оглядом. Статті доберіть самі. Бажано, щоб у вас на них були хоч маленькі ознаки. Якщо немає, беріть психічні хвороби. Як треба симулювати, вас проконсультують додатково. — Сказав, випнувши в посмішці синюваті зуби: — Особисто в мене переконливо виходила манія переслідування. А також хвороба рака, через що не раз у місцях заслання добивався дієтичного харчування. — Заявив шанобливо: — Німецька поліграфія на такій недосяжній висоті, що краще за німців лип ніхто не робить. — Додав обережно: — Але якщо вдасться на місці обрости справжніми документами, скажу: береженого бог береже. Особисто від себе раджу: на хабарі не покладатися. Візьмуть, але й тебе за шкірку теж. Маю на такі випадки з особистої практики сумні прецеденти.

Майстерня по виготовленню фальшивих документів знаходилася в приміщенні без вікон, за оббитими залізом дверима. Старий гравер, колишній працівник артілі «Годинники, печатки, оптика», на прізвище Бабашкін, був тут в ув'язненні. Спить він на розкладушці, а вдень прибирає її. На ньому вся техніка заповнення документів і погодження необхідних даних. Він-таки підписує документи різними перами, різним чорнилом, неоднаковим почерком.

Кожного курсанта тричі сфотографували: один раз у військовому обмундируванні і два в різному цивільному одязі — для паспорта й посвідчення. Знімки були хімічно оброблені, щоб вони не мали на документах вигляду новеньких.

Йоганнові вдалося роздобути зразки «почерку» друкарської машинки, на якій друкували текст посвідчень, і виявити, що на фальшивих партквитках обкладинка трохи яскравіша, і якщо глянути вздовж неї, то ясно видно іскристий відблиск. Він помітив також, що, коли Бабашкін відрізував від розрахункових книжок комскладу талони на одержання грошей, маленькі ножиці, якими він користувався, лишали на корінці книжок зигзагоподібний слід.

Усі ці відомості, а також зразки клею, яким тут приклеювали фотографії до документів, він переправив через тайник у Центр.

Перед тим як видати курсантам документи, ротмістр Герд зібрав групу для останніх настанов.

Він сказав суворо, що чекає чіткої роботи. Вигадувати розвіддані марна річ: усі відомості будуть ще раз перевірятися. Будь-яка спроба звернутися до НКВС призведе тільки до загибелі самого розвідника, а німецькому командуванню завдасть лише незначної матеріальної шкоди.

Потім він підвівся і, приязно всміхаючись, запропонував:

— Хто вагається чи боїться, нехай заявить про це зараз. Вам дається остання можливість вирішити: працювати з нами чи ні. Якщо хтось відмовиться, йому нічого лихого не зроблять. Відправлять назад у табір або в інше місце, де робота буде йому під силу.

Герд почекав. Наївних простаків — охочих на такі визнання — не знайшлося.

Про всю цю процедуру Вайс попередив Гвіздка, а той ще двох найвірніших людей із своєї групи.

За кілька днів до від'їзду тих, що засилалися, почали обмундировувати. Вони одержали теплу білизну. Кальсони білі бумазейні й оранжеві трикотажні. Сорочки голубі. Джемпери сірі, із зеленою каймою на комірі і рукавах. Радянські онучі теплі, фланелеві — їх розрізали навпіл, і вони стали квадратні. Штани на складі лишилися тільки червоноармійські — діагоналеві, а шинелей комскладу РСЧА й зовсім не було. Чоботи переважно кирзові.

Цивільний одяг іноземного крою: на штанах дві задніх кишені, піджаки однобортні з дуже заокругленими фалдами. Сорочки верхні, як правило, без комірців. Іноді їх пришивають у майстерні, викроюючи з пелени, і це зразу помітно, а коли сорочка смугаста, то смужки на комірі виходять не горизонтальні, а вертикальні.

Майже всім видали сірі брезентові полуботинки з чорними головками.

Одержаний одяг і взуття носити в таборі не дозволяється: зразу ж після примірки все має бути упаковане. Якщо група чомусь затримується, обмундирування здається на склад з ярличками, на яких позначено, що кому належить.

Усі оці дрібні й, здавалося б, зовсім незначні деталі, що їх точно підмітив Вайс, мали істотне значення: вони будуть доказами для розпізнання злочинців. Навіть те, що німці не дають своїм агентам можливості обносити одяг, може стати прикметою для пильної спостережливості радянських людей. Необношений одяг в роки війни й злигоднів — мундир щонайменше шахрая або дезертира.

Штейнгліц скептично спостерігав процедуру примірки обмундирування.

До нападу на Радянський Союз, в ході війни з європейськими державами, Гітлер надав побічним воєнним діям широкого розмаху, вкладаючи в них особливий зміст. Він сподівався на вільних і невільних агентів із правлячих класів цих держав, на їхню своєкорисливу честолюбність, авторитарні нахили. Найбільші фінансисти, промисловці успішно співробітничали із своїми німецькими партнерами по міжнародних концернах, багатіючи за рахунок незалежності своїх країн.

Досі німецьке командування основну увагу приділяло не стільки прямим воєнним діям, скільки нападові на противника з тилу в тій чи іншій формі.

Штейнгліц знав: раніше Гітлер починав війну з деморалізації і дезорганізації противника. Отруїти, зламати волю противника до опору — ось найвища мета таємної війни.

А хто ці так звані «агенти»? Покидьки. Падло, поставлене на ноги, щоб, як скотину, гнати на укріплення противника, на його мінні поля. Їхня загибель мала сприяти виявленню таємної небезпеки у ворожому таборі, розставлених там пасток.

Він згадав досвідчених, солідних агентів, завербованих у процвітаючих європейських країнах. І хоча ці люди й були чужі йому, з ними він завжди знаходив спільну мову, добивався взаєморозуміння. Адже й вони, і він мали спільну життєву мету. Вони, як і він, вбачали свій добробут у сумі, записаній на їхньому рахунку в одному з іноземних банків, ї якщо вони зраджували, то не свої власні інтереси, а свій уряд. В разі воєнної поразки змінився б тільки уряд, але не сутність і мета життя кожного, хто хоче і вміє робити гроші байдуже якими способами.

А ці?

Ну, вб'ють, підірвуть, передадуть агентурні матеріали. Та хіба вони здатні отруїти, послабити волю противника по боротьби, викликати в якихось радянських колах співчуття, підтримку? Вивчаючи радянських військовополонених, Штейнгліц давно почав підозрівати, що політична стратегія війни проти Росії була побудована на хибній думні, міфі про існування в Радянському Союзі реальної опозиції ладу і режиму.

Адже коли б це відповідало дійсності, абверівцям досить було б виявляти серед військовополонених відповідно настроєних людей. Та, на жаль, усе було зовсім інакше.

Головний контингент завербованих становили легкодухі, ті, хто, зламані табірним режимом, обрали шлях зради, а не шлях до крематорію.

Ще на початку своєї кар'єри, працюючи в кримінальній поліції, Штейнгліц переконався, що найкращі поліцейські. центи — це колишні карні злочинці. Але їм не потрібне було перевиховання так само, як і політичним агентам абверу, завербованим в інших капіталістичних країнах. І в цьому запорука їхньої надійності.

А ці?

Він зневажав їх так само, як відомий професіонал-криміналіст зневажає тих, хто краде тільки із страху перед голодною смертю.

Штейнгліц мовчки, насмішкувато спостерігав, як агенти приміряють обмундирування. І навіть оцей дешевенький їхній одяг, без якогось європейського лоску і шику, викликав у нього огиду.

Очевидно, те саме відчував і Лансдорф. Він був знайомий з Беніто Муссоліні ще в роки першої світової війни, коли той подвизався як рядовий агент «Другого бюро»: працював на французьку розвідку, не відмовляючи в послугах і Лансдорфу, багатому німецькому аристократові-розвіднику, прийнятому в найкращих родинах Парижа, Рима, Лондона. Сам Уїнстон Черчілль почав свою політичну кар'єру розвідником, і, хто зна, коли б Лансдорф, бувши знайомий з ним у ті роки, вгадав його майбутнє, багато чого було б інакше… А Гітлер? Не випадково при ньому німецька розвідка досягла такого процвітання. Гесс свою дисертацію написав, піддавши роки вивченню японської системи тотального шпигунства, і цю систему потім з колосальним розмахом перенесли на грунт рейху.

Випадок з курсантом Фазою справив на Лансдорфа тяжке враження. Він не зумів розгадати цю сильну особу.

Бесіда з ним вселила йому надію, що цей енергійний освічений юнак, лікарів син, повіривши у фашистські догми,зможе виконати ускладнене, з далеким прицілом завдання. Ї як же він промахнувся! І тепер, керуючись інстинктом суто службової безпеки, він самоусунувся від нових спроб знайти серед курсантів такого блискучого агента, яких йому вдавалося вербувати в багатьох європейських країнах.

Тепер Лансдорф обмежувався доповідями ротмістра Герда, вимагаючи од нього не усної, а тільки письмової інформації, щоб у разі чого пред'явити спеціально підібрані документи й знищити ті, які можуть свідчити не на його користь.

І тільки Дітріх, розлючений випадком з курсантом Фазою, з незвичайною і, мабуть, не властивою йому енергією прискіпливо стежив за всіма етапами підготовки спеціальної групи. Так, він помітив, що один з курсантів недбало приміряє взуття, а коли комірник звернув увагу цього курсанта на те, що підметка на одному черевику начебто відривається, той сказав легковажно: «Ет, дарма, хай уже…» І цього було досить, щоб Дітріх ту ж мить зняв курсанта з особливої групи.

Вайс зробив з усього цього висновок, що напружена увага Дітріха стає зараз особливо небезпечною і для нього самого.

Він тримався з Дітріхом з підкресленою старанністю і уникав розмов, що безпосередньо не стосувалися служби.

Спроби Дітріха вивідати, яке враження справила на нього смерть курсанта Фази, Йоганн обірвав недбалими репліками:

— Істеричне хлопчисько. Боявся агентурної роботи, тому й утік.

— Але ж він відстрілювався до останнього патрона!

— Від страху перед покаранням за втечу. — І додав з усмішкою: — З відчаю. Боявся пороття, та й годі.

Старшиною шкільного табору був військовополонений з кличкою Синиця — обважнілий, брезклий, надзвичайно владний і нещадно вимогливий до курсантів.

В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам:

— Росіяни — це нація мужиків і солдатів, а генералами у нас завжди були тільки німці. У німців, певне, душі немає. Душа — це в нас, у слов'ян. Від неї фантазія і глупота. Німець що любить? Порядок, чистоту, акуратність. Те, чого в нас немає. Додержуй — і будеш цілий.

Грубий, тупий солдафон, він намагався ще більше підкреслювати ці свої якості, щоб домогтися довір'я начальників.

Ротмістр Герд вважав Синицю зразковим екземпляром слов'янина.

Ставши помисловим, Дітріх вбачав у Синиці таємного прибічника російських монархістів, прихильників єдиної, неділимої великої Росії, тих, хто наївно гадав, ніби, як тільки Росія буде звільнена від більшовиків, її престол займе російський цар, а німці добровільно поступляться. Дітріх вважав, що такий спосіб думок породжує не тільки нікчемні, але й шкідливі ілюзії. Росія, Україна, Кавказ — безкомпромісні колонії великої Німецької імперії. І ніякі інші форми управління цими територіями неприйнятні. Інакомислячий викликає підозру, Дітріх встановив нагляд за Синицею.

Не викликав у Дітріха довір'я і радист штабної радіостанції, колишній штурмовик Хакке, якого він підозрівав у співчутті Рему, страченому фюрером разом з іншими ватажками штурмовиків 30 липня 1934 року на догоду вимогам німецького генералітету. Член націонал-соціалістської партії з 1930 року, Хакке був таким самим відданим наці, як і обер-лейтенант Герлах, але трохи розумніший за нього. Вірніше, йому не забракло розуму збагнути, що після того, як штурмовики виконали найчорнішу, катівську роботу — тероризували німецький народ, а Гітлер завоював визнання німецьких магнатів і дістав од них команду готувати під опікою генштабу війну, — націстським низам за всі їхні брудно-криваві подвиги відводиться всього-на-всього роль бездумних, шалених фанатиків, допоміжних ударних, каральних сил вермахту. І тому Хакке, як і Герлах, відчував темну неприязнь до Дітріха, вбачаючи в ньому одного з представників споконвіку правлячого класу — прусської. аристократичної вояччини.

Так само він ставився й до Герда, розуміючи, що для Герда співробітництво з наці — це тільки форма взаємодії капіталістичних монополій з націстською верхівкою. Але не більш.

Він почував себе обманутим у своїх надіях. Бувши ветераном націстського руху, він сподівався на видніше місце, ніж йому відвели, зарахувавши в кадри таємної агентури націстської партії, щоб стежити за політичною благонадійністю кожного наці, незалежно від посади й звання. Його спроби промацати Вайса той відбивав з допомогою хитромудрого прийому. Достатньо обізнаний з історією Стародавнього Риму, Йоганн захоплено розповідав Хакке, які ритуали й символи запозичили наці у римлян і що вони означали в своєму первородному вигляді. Це давало змогу Йоганнові ухилятись од відповідей на каверзні запитання й одночасно демонструвати свої глибокі знання в деталях фашистського катехізису.

Проте Вайсове життя тут полягало не тільки в тому, щоб уловлювати всілякі відтінки ставлення до нього всіх навколо і, грунтуючись на них, продумувати тактику поведінки з кожним. Не міг він зосередити всі свої сили й на тому тільки, що в сукупності становило його роботу розвідника: збирати, обробляти, організовувати матеріали й транспортувати їх, а також вивчати тих, хто був у полі його зору.

Для того щоб мати змогу здійснювати своє безпосереднє завдання, він мусив насамперед вважатися справним службовцем абверу. І оскільки він не був особою командною, а лише виконавцем команди, підлеглим багатьох інших, то, природно, йому доводилося виконувати не тільки свою роботу, але й частину роботи тих, кому він був підлеглий. І не просто виконувати, а викопувати з блиском, з тією педантичною точністю, яка — так гадали абверівці — в крові в істинних німців.

Вайс знав: досить припуститися найменшої помилки по службі, хоч кому-небудь здатися несправним — і його безповоротно жде відчислення на фронт. І йому весь час доводилося проявляти подвійну пильність: з одного боку — службову, ні на секунду не забуваючи, що він абверівець, а з другого — пильність радянського розвідника, успіх роботи якого безпосередньо залежить від успішності його служби в абвері.

І природно, що Вайс не міг у зв'язку із своїм перевантаженням по одній лінії послабити роботу по другій. Навпаки, як тільки він одержував завдання в одному напрямку, зразу ж гармонійно, як у човниковому русі, виникала потреба посилити діяльність у напрямку протилежному.

Джерелом, з якого Олександр Бєлов черпав запаси сили, була холодна, обачлива розважливість.

Він привчив себе спати без сновидінь, щоб його мозок міг хоч і короткочасно, але цілковито відпочивати. Він привчився — звичайно, в тих випадках, коли була змога, — немовби виключати свою свідомість, «робитися дурником», гасити на якийсь час нервове збудження. Надівши на себе личину напруженої уваги, він удавав, ніби шанобливо слухає нудні настанови начальства підлеглим, а сам в цей час блаженно розслаблювався й ні про що не думав, не згадував, щоб відпочила голова.

Такі виключення допомагали Йоганнові блискуче, з неухильною точністю справлятися з двоїстістю свого становища, що вимагала всіх його сил.

Хоч які короткочасні були поїздки у Варшаву, Йоганн намагався використати їх з максимальною користю. Так, одного разу йому вдалося познайомитися з дрібним імперським чиновником із групи, що інспектує заготівлю шерсті в генерал-губернаторстві.

Йоганн зробив чиновникові незначну послугу, влаштувавши його машину на ремонт в армійський гараж.

За це чиновник, певне й собі прагнучи піднестися у Вайсових очах, похвалився, що доручене йому завдання має особливо важливе значення. Донедавна планувалася заготівля зимового обмундирування тільки для окупаційних частин. Проте зараз одержано наказ забезпечити теплими речами всі армії Східного фронту.

Це свідчило про те, що, незважаючи на обіцянку Гітлера та його генералітету покінчити з Росією до кінця 1941 року, генштаб помалу готується до затяжної війни.

Особливу увагу Йоганн виявляв механікові — спеціалістові по лічильних машинах, присланому з Берліна для налагодження криптографа — шифрувального апарата, встановленого у приміщенні радіостанції.

Криптографи випускала шведська фірма, але кілька років тому гітлерівцям вдалося купити контрольний пакет акцій і стати її фактичними господарями. Фірма постачала свої вироби спеціальним службам багатьох країн світу. І от несподівано вона відмовилася замінити швидко зношувані запасні частини криптографів, установлених у тих європейських країнах, на які гітлерівці готували напад. Апарати виходили з ладу саме в той час, коли від спеціальних служб цих країн вимагалась особливо інтенсивна діяльність.

Механік тримався з професорською поважністю. Йоганн зустрів його на варшавському вокзалі, привіз у розташування «штабу Валі» й навіть віддав йому свою кімнату, діставши за це право вечорами бесідувати з ним.

Деяке уявлення про конструкції подібних машин Йоганн мав. Академік Линьов вважав, що з часом їх можна буде використати як казкову інформаційну комору пам'яті, і твердив, що в таких машин велике майбутнє.

Вайс, розмовляючи з механіком, іронічно й ущипливо піддавав сумніву можливість чіткої і бездоганної комбінаційної роботи механізмів, подібних до криптографа, чим невимовно дратував співрозмовника. Але свій консерватизм Вайс підкріплював технічною обізнаністю. І, для того щоб заперечити Вайсові, механік не тільки грунтовно й докладно ознайомив його із схемою будови криптографа, але й пояснив у запалі суперечки, накресливши на папері, як він налагоджує систему кодування, як забезпечується самоконтроль шифрувальних знаків і які саме деталі своєю нечіткою роботою можуть порушити правильність шифровки і дешифровки. І, роз'яснюючи, вказував на зразках браку, де, в якому місці бували несправності.

Йоганн передав усі ці розрізнені відомості в Центр, і там було знайдено ключ до розшифрування коду.

Як відомо, цю таємницю тримають у сейфі, що відмикається одночасно двома ключами, які зберігаються в різних осіб, крім того, існує шифр-набір для особливого, третього замка, що міняється майже щотижня.

Для викрадення подібних таємниць в інших іноземних служб абвер розробляв операції із застосуванням підкупів, убивств, вибухівки, і участь у них брали цілі групи найбільш досвідчених розвідників. Йоганнові допомогли не тільки його вигадливість і кмітливість, але головним чином неабиякі математичні здібності, які він віддав у жертву своєму новому, трудному полю діяльності.

І хоч код періодично мінявся, на якийсь час, поки він діяв, Центр мав змогу розшифровувати кореспонденцію радіостанції «штабу Валі».

Усе це входило в повсякденну працю розвідника Олександра Бєлова, невідривну від праці єфрейтора Йоганна Вайса. Адже, крім щоденної перекладацької роботи в школі, він був завантажений складанням канцелярських звітів і конспектів з різними відомостями про радянські райони, куди мали закинути диверсійні групи. Чимало часу забирали також всілякі доручення командного складу, починаючи від відправлення посилок родинам і кінчаючи фінансовими звітами, які Вайс писав за помічника начальника школи по матеріально-господарській частині.

До того ж треба було невтомно спостерігати тих курсантів, яких Йоганн намітив для своєї мети. І Гвіздок обережно вивідував їхні потаємні думки, досить швидко навчившись коротко доповідати про них Вайсові під час зустрічей на ходу — від плацу до барака.

Незважаючи на надмірне навантаження, справи Йоганнові йшли добре. Тим більш несподіваним для нього був раптовий наказ ротмістра Герда сісти з ним у машину, щоб супроводити особливу групу до прифронтового аеродрому.

Ротмістр дозволив відлучитися тільки на хвилину: замість черевиків узути чоботи й захопити з собою пару теплої білизни.

Йоганн помітив, що поряд з шофером грузовика фургона, в якому розмістилися агенти, сидів з понурим лицем радист Хакке. А серед агентів чомусь опинився і старшина табору Синиця, котрого не готували для закидання в тил.

Ротмістр супроводив групи на аеродроми дуже рідко. Звичайно це доручалося комусь із офіцерів.

Він майже всю дорогу милостиво розмовляв з Вайсом і навіть поділився з ним міркуваннями на тему про те, яка корисна служба в розвідувальній школі. Йому особисто, наприклад, вона багато чого дає, бо тут він набуває цінного досвіду, який, безперечно, застосує в своїй подальшій комерційній діяльності. Вайс, очевидно, знає про існування Бюро «Н-В-7» — економічної розвідки «ІГ Фарбеніндустрі», що дає цьому величезному концерну змогу діставати інформацію з перших рук. І досвід агентурної роботи «штабу Валі», безперечно, збагатить прийоми комерційної розвідки, без якої жодна солідна фірма не може успішно розвиватися.

І він доброзичливо порадив Вайсові спеціалізуватися в галузі економічної розвідки, бо й тоді навіть, коли Німеччина заволодіє світовим простором і не буде конкуруючих держав, залишиться конкуренція між світовими німецькими концернами і їм потрібні будуть послуги досвідчених агентів розвідки.

Йоганн неуважно слухав ротмістра, прикидаючи, які справи лишилися незавершеними через несподіваний від'їзд і чим викликана така несподіванка. Роздумував він також про те, що несподіванка ця не випадковість, а прийом, спрямування якого він не міг виявити, хоч як намагався перевести розмову на те, що так тривожило його.

Тільки-но Вайс зачіпав цю тему, як Герд зразу ж починав заклопотано супитися і замовкав. Поведінка Герда змушувала Йоганна дедалі більше впевнюватися в своїй догадці, що несподіваність його від'їзду заздалегідь хтось передбачив. Але хто?

Все навкруги завалив чистий, сухий од холоду сніг.

На ротмістрі був авіаційний комбінезон з електропідігрівом, шнур від нього він ввімкнув у запасні акумулятори, спеціально для цього поставлені долі в кабіні.

Крім того, в держалках стояли два великі термоси з гарячою кавою. Але ротмістр, наливаючи собі а термоса, кожного разу забував запропонувати кави Вайсові, так само як не поділився з ним і сніданком, покладеним акуратно в дорожний несесер з прикріпленими до кришки пластмасовими тарілками, складаними наборами ложок, виделок, ножів і навіть соковижималкою.

Закружляла метелиця. Крізь білий рухливий присмерк Вайс бачив, як населення навколишніх сіл і містечок згортає під наглядом солдатів сніг з дороги, і не в усіх у руках лопати — горнуть і дошками.

Ротмістр спав. Уві сні його обличчя обм'якло, губи одвисли, і здавалося, що це не живе людське обличчя, а маска.

Біла, сипка, снігова імла шурхотіла об стекла машини. Розмірений, подібний до метронома, скрипучий рух «двірників», що протирали вітрове скло. Сонне погойдування їх було схоже на коливання маятника, що невідомо кому відлічував повільний, тягучий час.

Аж тепер, у цьому стані неробства, Йоганн відчув — мав нарешті час відчути, — як незмірно він стомився, вимотався. Позначився майже миттєвий перехід до спокою від неймовірного напруження, від необхідності постійного гострого комбінаційного мислення, розв'язання рівнянь з багатьма невідомими, безнастанного жорстокого самоспостереження і чуйно збуджуваної, настороженої уваги до всіх інших. Усе це скидалося на невтомний поєдинок одного з усіма, що нескінченно тривав щодня, щохвилини.

36

Ротмістр Герд вільно розвалився на сидінні, безцеремонно відтіснивши Вайса до броньованої холодної стіни всюдихода. Після затишного сну в електроопалювальному авіаційному комбінезоні, після кави із значною порцією коньяку він у добродушному настрої був не від того, щоб побазікати з Вайсом.

Очевидно, Герд забажав роз'яснити своєму супутникові, що хоч у нього невеликий чин — він тільки ротмістр, — але становище його в німецькій промисловості дорівнює генеральському й навіть більше. І, по суті, люди, подібні до нього, які володіють великим капіталом, незалежні настільки, що можуть дозволити собі говорити такі речі, яких не посміють висловити безкарно вголос навіть найзаядливіші наці.

Про Канаріса він сказав зневажливо, що в роки першої світової війни той працював агентом разом із знаменитою Мата Харі, але, цілком імовірно, виказав її французам і цим врятувався від пастки, розставленої йому «Другим бюро». Тепер становище Канаріса незавидне, бо Гіммлер рано чи пізно, але однаково доб'ється об'єднання, підпорядкує собі всі розвідувальні служби й практично стане другою особою в імперії. Що ж до Гейдріха, то ходять чутки, нібито він наказав викрасти з могили своєї баби старий надгробок, де значилося її ім'я — Сара Гейдріх, і замінив іншим, на якому висічено тепер тільки ініціали. Про це знає Канаріс. І Гейдріх знає, що це відомо Канарісу, і тому вони змушені ладнати між собою.

Найдалекогляднішим з усіх наці Герд вважав Герінга. Слабина його до орденів і чинів простима, тому що Герінг став на солідний шлях і його концерн дасть змогу йому ввійти в коло істинних правителів Німеччини, таких, як пани Стіннес, Борзіг, Крупп, Тіссен. Саме вони й представляють Німецьку імперію. Політичний хист Гітлера саме в тому, що він зрозумів це раніше, ніж усі інші керівники націонал-соціалістської партії.

Герд сказав, що, коли вищі чини генерального штабу, розробляючи плани майбутньої війни, проводили в 1936 році в Дрездені навчання, на них були присутні Бош, Феглер, Ширінгорум, Сіменс, Тіссен, Крупп, Борзіг, а також інші великі промисловці, які готували економічне забезпечення цієї наступальної війни. Та коли німецький генеральний штаб й імперський уряд мислять у рамках вузьконаціональних інтересів, то для великих промисловців характерна широта мислення, а їхні міжнародні економічні зв'язки не залежать від того, перебувають держави в стані війни між собою чи не перебувають.

Так, наприклад, Крупп ще до першої світової війни уклав угоду з англійською воєнною фірмою «Вікерс — Армстронг»: продав їй патент на висадник для ручної гранати. При укладанні угоди було обумовлено, що за кожну використану гранату платиться по одному шилінгу, а англійці відповідно до цієї умови виплачують Круппу дивіденди. Такі самі прибутки одержують інші німецькі фірми за оптичні приціли.

У свою чергу, німецькі промисловці виплачують дивіденди за подібні угоди іноземним фірмам, в тому числі найбільшим концернам США, так само, як і ті їм.

— Тому, — повчально сказав Герд, — наш похід на Росію — це немовби священна війна, зв'язана не тільки з інтересами рейху, але й із головною метою: покінчити з комунізмом, який небезпечний тим, що намагається підірвати в народів Європи довір'я до цивілізації, а вона стоїть на непохитних підвалинах.

Йоганн спитав:

— Якщо я вас правильно зрозумів: чим більше англійські солдати кидатимуть у нас гранат з висадниками нашої системи, тим більший буде приплив до нас англійських фунтів?

— Цілком вірно, — згодився Герд. — Тому хоч би якою руйнівною була війна між цивілізованими державами, в результаті вона зміцнює економічну і фінансову міць наймогутніших промислових об'єднань, не зачіпаючи політичних і економічних підвалин. Саме завдяки цим обставинам ми вийшли з вогню першої світової війни, як птах фенікс, і з ще більшою енергією й оснащеністю вступили в нову силову акцію.

— Ви, безперечно, будете міністром! — сказав Вайс. — У вас винятковий аналітичний хист.

— Я тільки називаю речі своїми іменами, — поскромничав Герд. Додав добродушно: — Деякі наші молоді люди вважають представників ділового світу ледарями, які живуть в розкошах і неробстві. Як бачите, я віддаю всі свої сили роботі, терплю злигодні разом з усіма іншими офіцерами, не дозволяю собі нічого зайвого. І служу фюрерові з відданістю і вдячністю за ту виняткову рішучість, з якою він широкими насильними заходами врятував нас від червоної небезпеки. Адже ця небезпека загрожувала цілісності системи, яка склалась історично і керується тими, хто гідний за правовими принципами власності.

На нічліг зупинилися в Гомелі, в розташуванні абвср-групи № 315.

Як завжди, абверівці, офіцери цієї групи, були в цивільному. Трималися вони один з одним вільно, по-приятельськи. Здебільшого це були вихідці з інтелігентних родин, виховані й тактовні, і представникам «штабу Валі» вони виявили приємну, без найменшого підлабузництва, але разом з тим підкреслено шанобливу гостинність.

Розмови з гостями мали характер світських теревень. Абверофіцери були не від того, щоб побазікати, й приязно висміювали різні дрібні пригоди, учасники яких досить терпляче ставилися до того, що їх обрали мішенню для жартів за столом.

Так, за вечерею, влаштованою на честь Герда і Вайса, об'єктом дружнього розігрування став зондерфюрер Віллі Крахт. Натякали на його донжуанські пригоди, це йому, безперечно, лестило. Начальник зондергрупи Дресс розповів, між іншим, про нього одну цікаву історію. Віллі Крахт примусив до співжиття радистку з парашутної групи, якусь Раю Мокіну. Згодом з'ясувалося, що ця Мокіна — зрадниця і працює на ворога. Її вдруге заарештували, цього разу органи СД у Гомелі, де начальником був Віллі Шульц, великий друг Крахта. І ось, щоб покепкувати з Крахта, він під час допитів жив з нею.

Потім вони обидва були присутні, за обов'язком служби, при її страті, а вона рантом почала благати: «Віллі! Віллі!» Та, оскільки вони обидва були Віллі і мали з нею однакові особисті стосунки, їхнє становище виявилося таким комічним, що навіть унтер-офіцер, що керував стратою, не міг приховати посмішки.

І Дресс, намагаючись показати себе рицарем без страху та докору, роз'яснив свою розповідь:

— Як бачите, почуття гумору скрашує деякі похмурі сторони, зв'язані з. виконанням нашого обов'язку. — Помітивши, що з усіх присутніх тільки Герд і Вайс не посміхнулися, сказав уже іншим, суворим і осудливим тоном: — Але взагалі я не прихильник таких розваг. — І звернувся до Крахта: — Ви пам'ятаєте, Віллі, ми тримали на відпочинку після тривалого перебування в тюрмі й досить енергійних допитів гестапо якусь Милу, у минулому друкарку якоїсь маленької установи? Гарненька дівчина, щоправда, надто худа і виснажена. Але деяким саме такі подобаються. І ось старші офіцери з Берліна, що гостювали в нас, після вечері з напоями забажали порушити самотність цієї дівчини. Що ж зробив я? Помчав уперед на машині й вивіз її на дачу. Берлінські друзі були цим не тільки засмучені, але й обурені, і це загрожувало мені несхвальним відгуком про нашу роботу. Агентку мали наступного дня закинути. Але, подумайте, як би вона могла виконати завдання після такого візиту, причому кількох чоловіків? І тут я поклав край їхнім намірам з усією рішучістю, не вагаючись ані хвилини.

— А де ж зараз її худорба? — поцікавився Герд.

Віллі Крахт не міг стримати посмішки, але Дресс, суворо глянувши на нього, з готовністю пояснив:

— На жаль, пане ротмістр, мушу вам доповісти: розбилася. При першому ж стрибку з парашутом. Не розкрився. Але, гадаю, не через технічну несправність. Деякі з них, знаєте, обирають такий обурливий спосіб для того тільки, щоб ухилитися від виконання завдання. — Додав шанобливо — Звичайно, контингент вашої школи становить більшу цінність. А ми змушені миритися з такими втратами. Вербуємо наспіх, по тюрмах. Одержуємо матеріал фізично вкрай знесилений. Як тільки стають на ноги, засилаємо. Час на підготовку досить обмежений. Трапляються й цінні екземпляри — синки тих, в кого більшовики колись позабирали велику земельну власність. У цих розвинуті здібності до терористичних актів. Але, на жаль, вони знову падають жертвами тих, хто скористався їхньою землею. — Поскаржився: — Ви бачили білоруські села? Мужиків? Азія! У порівнянні з селянами, що мають землю в будь-якій європейській країні, — старці. І от загадка. Тікають цілими селами в партизанські загони, б'ються, як дияволи. Мені здається, вони розбещені політично значно сильніше, ніж ми думали. Тому тільки поєднаними зусиллями частин СС і вермахту пощастить здійснити масову ліквідацію зайвого населення на цих окупованих територіях. Це не гуманна, але єдино доцільна дія.

Віллі Крахт запропонував Вайсу переночувати в його кімнаті.

Стриманість гостя Крахт сприйняв за таку собі манірність, властиву вихідцям з дворянських родин, і, щоб привернути його до себе, розповів докладно історію свого зближення з Раєю Мокіною.

Після вина Крахт був настроєний сентиментально і, лежачи на ліжку й курячи сигарету в довгому костяному мундштуці, говорив, мрійливо прикривши очі:

— Ви собі уявити не можете, яка це була цікава істота. Як люто вона мене спочатку ненавиділа! Але я, щоб зм'якшити її, зробити приємнішою, користуючись своєю дружбою з начальником місцевого відділу СД Віллі Шульцом, попросив його про деякі тимчасові поступки для в'язнів, які, за Раїним твердженням, були абсолютно ні в чому не винні. І навіть передав їй листа від них. Ну й дозволив собі також бути об'єктом її пропаганди. Принизив своїх батьків до ступеня робітників. Розповів про себе різдвяну казку: бідний хлопчик збирає пфеніги, щоб учитися в школі. Уявіть, ця змучена бесідами в СД істота стала навіть жаліти мене, як вівцю, що заблудилася в вовчій зграї. Її наївність була така зворушлива і захоплююча, що, одверто між нами, я просто закохався. На жаль, наодинці зі мною вона говорила таке, що мені довелося офіційно доповісти Шульцу про її неблагонадійність.

— І що ж було далі?

— Ви ж чули: її стратили.

— Були підстави?

— Так, деякі підстави у Шульца були… Хоч Шульц, цей грубий баварський мужлан, міг би зачекати хоча б з поваги до моїх почуттів.

— Ви її згадуєте?

— Так, звичайно. Це хоч і радянська, але, безумовно, Гретхен, з властивою їй наївністю, чистотою і впертим переконанням.

Йоганн дивився на Віллі Крахта — такого делікатного, добре вихованого. Дивився на його високу акуратну шию. На його обличчя, трохи бліде, вузьке, з правильними рисами. На його випуклі, голубуватого відтінку очі. На його по-жіночому безмускульні руки. На теплу тілогрійку, яку Віллі завбачливо надів, щоб не застудитися вночі навіть під периною, привезеною, очевидно, з дому.

Він бачив на тонкій шиї Віллі золотий ланцюжок із в'язкою медальйонів-образків, які той, прошепотівши молитву, перш ніж лягти в постіль, дбайливо поцілував.

Віллі показав Вайсові портрет своєї сестри. Сказав, що вони близнята. Ніжно люблять одне одного. І один з медальйонів — талісман, який його сестра придбала за великі гроші у відомого в Мюнхені астролога, і цей талісман повинен вберегти його від наглої смерті.

І, дивлячись на тонку шию, на якій висів талісман, Йоганн не міг дозволити собі навіть подумати про те, з якою насолодою він стиснув би своїми пальцями цю шию.

Напівзаплющивши очі, він у думці повторював номери автомашин, що, як йому вдалося помітити, розвозять по конспіративних квартирах абверу в Гомелі пайки з продуктами. Знаючи номери цих машин, оперативна група чи партизанські групи зможуть встановити місця явок німецьких агентів.

І поки він вдруковував усю цю нумерацію в свою пам'ять, Віллі, зручно вмостившись на подушках, знизивши голос, натякав. Говорив він головним чином про свого начальника.

— Капітан Дресс — п'яниця. Нещодавно він, зовсім п'яний, ввалився до коменданта міста, старого прусського служаки, що відзначав свій день народження. Бухнув на стіл — просто перед носом враженого полковника — запилену напівзасохлу пальму, яку він витяг з абвергрупівської їдальні, й, перебивши промову, яку той саме виголошував, довго тиснув і трусив його руку. Потім сів за стіл і заснув, поклавши голову на тарілку. Всього кілька днів тому він пив тут, у цьому будинку, з ротмістром фон Вальде, та коли ротмістр покинув дружка й пішов спати, Дресс увірвався в його кімнату й зажадав продовжити випивку. Вальде відмовився. Тоді Дресс заявив, що, коли той не повернеться до столу, він помочиться тут-таки, в кімнаті Вальде, на грубку.

Вальде взяв пістолет, що лежав на нічному столику, й прицілився. Насилу вдалося виволокти Дресса з кімнати.

Постійний капітанів дружок по випивці, начальник гомельської жандармерії, і той почав його уникати після того, як Дресс вночі вдерся в жандармерію і пішов довгим коридором, стріляючи в лампочки. Жандарми вирішили, що це напали партизани, і все могло кінчитися жахливо, коли б начальник жандармерії не пізнав голосу Дресса, що кричав при кожному пострілі: «Хочу пити, хочу пити!»

Але взагалі Дресс — непоганий служака. Добрий до своїх колег по службі, турботливий.

А вади його можна пояснити. Адже допити місцевого населення контррозвідувальний відділ провадить уночі.

До того ж у людей нижчої раси настільки притуплені больові відчуття і так не розвинений природний для кожної живої істоти страх смерті, що доводиться вдаватися до особливих заходів, і це вимагає від працівників другого відділу колосального самовладання і такої грубої фізичної роботи, в порівнянні з якою праця каменяра чи різника — дитяча забавка.

Про себе Віллі сказав, здригнувшись, що він не може терпіти криків. І не може зрозуміти, як їх терплять інші його колеги. І взагалі це жахливо, що ми, німці, змушені так принижувати свою гідність з цими людьми, які не хочуть розуміти всієї безглуздості опору новому порядку.

Вайс запитав:

— Ну, а коли нам трохи м'якше ставитися до місцевого населення?

— Що ви! — жахнувся Віллі. — Вони сприйняли б це як вияв слабості і стали б ще частіше нападати на нас. Ні-ні, хоч як це жорстоко, але жорстокість — єдиний засіб. Ви ж знаєте, вважається, що ми у тилу. Але небезпеки, в якій ми тут живемо, анітрохи не менше, ніж на фронті. — Поскаржився: а нагород дають менше. Це несправедливо.

— Ви своє матимете, — твердо сказав Вайс. — Це я вам обіцяю. — І тон, яким він це вимовив, йому самому здався непростимо відвертий.

Та Віллі нічого не помітив.

— Звичайно, ви можете замовити в «штабі Валі» добре слівце про мене, — сказав він. І чемно побажав: — На добраніч, друже!

Вранці, ще до сніданку, Йоганн нагадав Віллі Крахту про його бажання бути атестованим «штабу Валі» з кращого боку і в зв'язку з цим попросив, як про люб'язність, суто по-приятельськи поінформувати його про позитивні риси і вади агентів, що працюють на групу № 315. Вайс пояснив, що ротмістр Герд має доручення підібрати кандидатів для розвідувальних шкіл, але, з цілком зрозумілих мотивів, капітан Дресс захоче кращих агентів залишити при своїй групі й тому може необ'єктивно охарактеризувати їх.

Крахт, зам'явшись, нагадав про правила користування секретною документацією.

Вайс вражено знизав плечима.

— Але хіба я прошу, щоб ви давали списки мені в руки? Зовсім ні. І читатиму їх не я, а ви. Просто я гляну на те, що ви читаєте, і, якщо агент не заслуговує довір'я, ну… ви обмежитеся самою лише мімікою. — Поклавши руку Крахту на плече, Йоганн сказав довірливо-дружньо: — Тільки між нами, ви знаєте, чий зять пан Герд?

— О! — вигукнув Віллі. — Ще б пак!

— Так от, ротмістр Герд не має деяких якостей, необхідних для офіцера абверу, й, очевидно, не прагне їх набути. Капітан Дресс легко обдурить його. Але якщо Герд дізнається, що ви зробили йому цю маленьку послугу… — Вайс, звівши очі вгору, промовив замислено: — Зрештою після війни нам з вами, Віллі, як і багатьом молодим людям, подяка співвласника такої фірми, яку представляє Герд, може дати значно краще становище в суспільстві, аніж залізні хресні всіх ступенів. Я особисто саме так думаю і так роблю.

Крахт завагався.

— Але як я можу бути впевнений у тому… — Він трохи помовчав, вилиці його порожевіли. — Ну, в тому, що ви не припишете собі мою заслугу?

— Якщо ротмістр не висловить вам подяки, ви можете без будь-яких церемоній представити мене перед ним у найневигіднішому світлі, — рішуче заявив Вайс. І додав з посмішкою: — Але клянусь вам, Віллі, у вас не буде потреби робити це.

Віллі Крахт виконав прохання Йоганна Вайса. Натренована пам'ять допомогла Йоганнові з автоматичною точністю майже зримо запам'ятати те, що його цікавило.

Залишався Герд. Тут потрібна була робота на чистому уявленні.

Йоганн спитав Герда, чи не вважає він за розумне взяти як сувеніри кілька ікон з старовинного російського храму. У найбагатших домах Німеччини ікони зараз вважаються модною прикрасою.

Герд зрадів.

Тоді Йоганн промовив тоном змовника:

— Капітан Дресс збирається добути їх для себе, але зондерфюрер Крахт, щоб зробити вам приємне, сказав мені, де міститься цей храм.

— Чудово. Я йому надзвичайно вдячний.

Вайс сказав настійливо:

— Я думаю, пане ротмістр, ви висловите Крахтові свою подяку, але тільки в загальних рисах, щоб не поставити його в скрутне становище перед капітаном.

— Можете бути певні, — рішуче пообіцяв Герд.

І він виконав свою обіцянку. Гаряче потиснув руку Крахтові, дав свою візитну карточку. І багатозначно заявив, що не забуде його люб'язності.

Про церкву, перетворену на склад боєприпасів, Йоганн дізнався від колишнього диякона, що працював на службі абвергрупи № 315 візником. Вайс не раз розмовляв з «цим типовим російським бородачем», котрий цікавив його головним чином тому, що розвозив продукти агентам, які жили на квартирах у різних кінцях міста.

По дорозі на аеродром вони заїхали на склад, і Герд одразу ж одержав «модні прикраси» для свого заміського будинку.

На секретному аеродромі абверчастини, де стояло тільки кілька транспортних літаків, Вайса підстерігала перша й дуже неприємна несподіванка. Тут виявилась група агентів, підготовлених у школі «Зет». І хоч вони й не відзначалися такою фундаментальною і старанною технічною підготовкою, як агенти Варшавської центральної школи при «штабі Валі», проте мали інші особливості, властиві стилю цієї спеціальної школи.

Майже всіх їх змушували бути виконавцями страт, і фотографії таких моментів замінювали в їхніх особових справах письмові роботи курсантів Варшавської школи, в яких ті пояснювали, «чому вважають себе ворогами Радянської влади». Їх тренували в техніці вчинення терористичних актів. Це були отупілі, здатні на все, закінчені мерзотники, що втратили людські почуття.

Групу Варшавської школи включили в групу агентів школи «Зет», і старшим виявився вже не Гвіздок, на що надіявся Вайс, а агент із школи «Зет» з кличкою Хлист, який здійснив уже не одну операцію.

Відповідно до інструкції, за годину до вильоту Вайс видав своїм курсантам карту об'єкта розвідки масштабу 1:30 000. Карту шляху від місця висадження до об'єкта масштабу 1: 100 000. Нагани з патронами. Компас — один на двох. Кишеньковий електричний ліхтар — один на двох. Радянські грошові знаки — по 10 тисяч карбованців кожному. Наручні годинники. Складані ножі.

Як виняток, наказав радіоінструкторові випробувати разом з Гвіздком його позивні і позивні його кореспондента. Ще раз перевірив букву, що позначала його підпис, пароль на випадок переходу назад через лінію фронту, особистий номер для пред'явлення в штабі будь-якої німецької частини. Видав гранату, якою Гвіздок був зобов'язаний в крайньому разі знищити рацію.

Вайс знав, що керівництво ніколи не змішувало в одній операції вихованців різних шкіл. Незвичний вчинок з боку педантичного начальства його насторожив і примусив бачити за всім цим щось недобре й небезпечне.

З виразу очей Гвіздка він зрозумів: той уже догадався, що план зривається і Хлист із своїми людьми займає пануюче становище.

Вайс затримав Гвіздка під тим приводом, начебто хотів перевірити, як той припасував ременями собі на груди загорнуту в одежу рацію.

— Погано? — прошепотів Гвіздок.

Йоганн кивнув.

— Мені б хоч першим виплигнути.

— Для чого?

— Є міркування. — Він подивився Йоганну у вічі й твердо додав: — Треба.

Йоганн знав, що, відповідно до інструкції, посадка в літак провадиться в порядку, зворотному порядку викидання (той, хто сідає останній, викидається перший), і сказав про це Гвіздкові.

На довершення всього Гвіздкові раптом було наказано зняти з себе рацію і передати її радистові з школи «Зет». Тим самим втрачалася можливість повідомити в Центр радіосигналами про місце знаходження групи після приземлення. Але новий радист, взявши у Гвіздка рацію, забув забрати в нього до неї гранату, і вона залишилась у Гвіздка.

Перед самою посадкою Гвіздок сів на землю й став перевзуватися.

Через цю затримку він піднявся по трапу останнім. Оглянувшись на Йоганна, — що тужливо і розгублено дивився йому вслід, Гвіздок раптом заспокоєно і тріумфуюче всміхнувся.

Повернувшись з льотного поля у штабний барак, Вайс застав тут Хакке і Синицю. Спочатку його здивувала їхня подорож разом з курсантами, але потім він якось не задумувався про це, і тільки зараз, побачивши їхні стривожені обличчя, він зрозумів, що все це неспроста й, певно, має якесь відношення й до нього, тому що обидва вони глянули на нього явно неспокійно й запитливо.

Увійшов ротмістр Герд разом з комендантом аеродрому й, тримаючи в руках телеграфну стрічку, прочитав, запинаючись, наказ штабу. Наказувалось негайно висадити в тилу ворога для виконання особливого завдання групу в такому складі: Вайс — старший, радист — Хакке, Синиця.

Про мету завдання групі буде повідомлено зразу ж після її приземлення.

Комендант, як тільки Герд закінчив чіпати наказ, зажадав, щоб члени групи здали свою особисту зброю для заміни її радянськими пістолетами «TT», і ту ж мить солдат вніс радянське обмундирування: білизну, шкарпетки, чоботи й навіть радянські цигарки і сірники.

А комендант розклав на столі армійські документи, виготовлені в майстерні абверу. Для Вайса була заготовлена орденська книжка.

Переодягнувшись, Йоганн намагався зрозуміти, для чого в нього одразу відібрали особисту зброю. Якщо не дадуть іншої, значить… Але що значить? Де він міг допустити помилку, необачність? І потім він же не один, з ним Хакке, Синиця. Ні, тут явно криється щось інше.

Та ось і комендант. Приніс пістолети й, звіривши за номерами, поклав поряд з документами. І навіть гранати-лимонки виклав на стіл. Значить, тут інше.

Вайс підійшов до столу й, посміхаючись, попросив коменданта роз'яснити, чи є якісь особливості в радянської зброї, які слід врахувати.

Комендант з чемною готовністю дав необхідні пояснення.

Але Вайс помітив, що ротмістр подивився на нього при цьому запитливо і здивовано.

Йоганн зрозумів, що він переграв. Адже в школі вивчали всі зразки радянської зброї. І зразу ж Йоганн заявив комендантові, що йому добре відомі конструктивні особливості радянської зброї. А спитав він для того, щоб дізнатися, чи пристріляний його пістолет і які при цьому виявлені особливості, бо всяка зброя має свої особливості і їх слід враховувати при стрільбі.

Комендант сказав:

— Ні, не пристріляний.

— Даремно, — покартав Вайс. — Значить, якщо я промахнусь, відповідатимете ви.

— Правильно, — згодився Герд. — Це серйозний недогляд.

Комендант глянув на годинника:

— Пора. Пообідати доведеться в літаку.

Солдат допоміг їм надіти парашути. Вайс, підійшов до Герда, простягнув руку:

— До побачення, пане ротмістр.

Але Герд, наче не бачачи простягнутої руки, з неприступним виразом обличчя промовив сухо:

— Бажаю вам з честю виконати ваш обов'язок.

Йоганн мимохіть піймав тьмяний, неприязний погляд Герда й зробив висновок, в якому, щоправда, ще не був остаточно впевнений.

Перекидання їх в тил Герд не розглядає як подвиг. Це ясно. Герд не зумів прикинутись, нібито проводжає його як героя на подвиг, і тим самим дещо розкрив Вайсові. Він чимось заклопотаний. Чи не тим, бува, що так одверто розмовляв з Вайсом і, коли вони були в абвергрупі № 315, надто підкреслював перед офіцерами свою до нього прихильність? Але чому це його тепер турбує?

Йоганн вирішив першим піднятися трапом у літак, щоб стрибати останнім. Навіщо? Щоб вигадати зайві хвилини. Вони можуть згодитися.

Вікна в кабіні літака були заклеєні чорним папером, в який завжди загортають фотоплівку.

Літак викотився на зліт зразу ж, як тільки зачинилися дверцята за Хакке, у Хакке на грудях було підвішено рацію, він увійшов останнім.

Батареї з живленням були в Синиці.

Кілька хвилин летіли в суцільному мороці, потім спалахнула лампочка в плафоні на стелі.

Синиця заявив, що помирати на голодне черево не збирається, і розгорнув свій пакет з їжею. На кожного була пляшка горілки.

Хакке майже не доторкнувся до їжі, але, тримаючи пляшку в руці, часто надпивав потрошку з шийки.

Синиця їв і пив смачно. Він швидко захмелів, став балакучий. Підкидаючи на долоні ампулку з отрутою, промовив, ніжно на неї поглядаючи:

— Кажуть, мить: раз — і готовий.

— Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував?

— Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія, а ви, німці, в ній великі майстри, не те що ми, сиволапі. — Зітхнув: — Ех, Росія! — Дмухнув на другу долоню: — Була — й немає. — Поскаржився: — А я все ж таки хухрик.

Вайс запитав:

— Хухрик? Це що по-російськи?

— Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих.

— Вам це не подобається?

— Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля.

Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу:

— Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником.

Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано:

— Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв'язні погляди.

— І що ж? —спитав Вайс.

Почервонівши, Хакке відповів розлючено:

— Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов'язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається?

— Наскільки я пам'ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати.

— Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера.

— Авжеж, тільки не на фронті й не свою.

Хакке замислився, потім сказав ображено:

— З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу…

— Чому ж на вашу долю випало таке?

Хакке знову приклався до пляшки, ще більше почервонів, закашлявся, витер рота долонею і прошепотів, дихнувши Вайсу в обличчя перегаром:

— А тому, що я, як і багато інших ветеранів руху, забагато знаю про дещо таке… Тому ось, — Хакке поплескав себе по спині, де, як горб, стирчав парашут, — менше свідків. Людвіг Рем попереджував нас, що фюрер піде за наш рахунок на угоду. От і вийшло, — він скривив рота, — пан Герд — фігура. А я, старий ветеран, наці, — в цього фабриканта під каблуком… І фюрер теж?

— Пане Хакке, — осудливо мовив Вайс, — я не бажаю слухати ваші розмірковування.

Хакке відкинувся до стінки кабіни, уважно й довго дивився на Вайса, потім сказав зовсім тверезим тоном:

— Це не мої розмірковування.

— А чиї ж?

— А ти як думаєш, — грубо заявив Хакке, — мені байдуже, з ким я працюватиму? Ні, хлопче, не байдуже. Я тебе промацав. Зрозумів?

— І що ж?

— А нічого, — сказав Хакке. — Нічого. Зійдеш за ангелочка. Тільки от, думаю, радянські тебе враз відгадають.

— Чому?

— Надто вже ти німець, з тих, кому ще в гітлерюгенді втовкмачували, яким має бути німець.

— Авжеж, я такий, — з гордістю згодився Вайс.

— Але ніхто не знатиме, що ти із зашморгом на шиї захочеш прогорлати «хайль Гітлер!». Ніхто.

— А ти де в цей час будеш? — спитав Вайс. Попередив: — Ветеран! Запам'ятай: злякаєшся, я тебе зразу ж до твого Рема відправлю…

— Правильно, — мовив Хакке. — Правильно кажеш, командире. Справжні слова, — і простягнув руку.

Але Вайс не подав своєї. Сказав холодно:

— Гаразд, побачимо, який ти там будеш.

— Теж правильно. — І Хакке, задоволено всміхаючись, заявив: — Міцний ти хлопець — саме такий, які нам потрібні.

І, слухаючи Хакке й розмовляючи з ним, Йоганн невпинно думав, чим викликане рішення «штабу Валі» закинути його в тил. Він засік час зльоту, за його розрахунками, літак уже мав би проминути лінію фронту і летіти над радянською територією. Але мотори чомусь працюють на однаковому режимі, і немає розслабляючого відчуття висоти. Вайс знав, що за інструкцією літаку належить брати над територією противника стелю від 4 тисяч до 6 тисяч метрів і кабіну споряджено кисневими апаратами. Дивно.

Потім він думав про те, що йому доведеться зразу ж заволодіти рацією Хакке. Треба попередити Центр про небезпеку, яку являє зараз група, куди входить Гвіздок, а також сповістити, де він приземлився. Але як заволодіти рацією? Застосувати зброю?

Він може пристрелити і Хакке, і Синицю ще в повітрі, коли ті висітимуть під ним на парашутах: адже він стрибає останнім. Але тоді безповоротно, назавжди загине Йоганн Вайс. Залишиться тільки Олександр Бєлов, який, по суті, згубив єфрейтора абверу Вайса, безцінну людину. А його обов'язок — врятувати Вайса, зберегти Вайса й повернути Вайса туди, де він має зараз бути. А як тоді одвернути злочинства групи, де Гвіздок опинився блокованим агентами школи «Зет»? Заодно з ним тільки двоє — він встиг привернути на свій бік двох і в свій час сповістити про це Йоганна.

До кабіни зайшов другий пілот і наказав готуватися.

Парашути були напівавтоматичної дії: шпильку кришки смикає не парашутист, а канатик, прикріплений до літака. Над люком для скидання протягнутий сталевий трос, а на кришці парашута вкладено змійкою канатик довжиною 8-10 метрів з карабіном на кінці.

Перед стрибком частина канатика відпускається, карабін защіпається на тросі, і розвідник вниз головою сповзає по жолобоподібному люку.

Ніякого спеціального парашутного тренування, навіть пояснень, як треба стрибати, курсантам не дається. Попереджують лише, що, приземляючись, ноги треба тримати разом, а падати на бік.

Ці самі рекомендації дістали Вайс, Хакке і Синиця.

Командування «штабу Валі» вважало недоцільним витрачати моторесурси і пальне на навчання курсантів парашутних стрибків. І оскільки, як завжди, під час приземлення хто-небудь з агентів діставав тяжкі травми, старшого групи зобов'язували безшумно збутися пораненого. Командування «штабу Валі» — так само як і керівництво інших розвідувальних шкіл — прагнуло максимальної економії всіх матеріальних коштів, і з надзвичайною старанністю домагалося зниження витрат. Навіть зимове обмундирування агентам видавали розпароване: до суконної гімнастьорки — бавовняні штани або навпаки. Ось чому добротні радянські офіцерські шинелі не одержував ніхто. Їх, коли вони були, розпорювали й одсилали в посилках своїм домашнім.

Першим сповз по жолобу Хакке, за ним Синиця.

Світний зоряний простір океаном повис над головою Йоганна. Він почав підтягувати стропи з одного боку, щоб приземлитися трохи далі од своїх напарників, сподіваючись на можливість випадкової зустрічі з кимось із радянських людей, коли він піде на зближення.

Дивлячись униз на спливаючу назустріч землю, Йоганн помітив виразну випуклу сітку меж, яку не міг покрити слабенький шар снігу, а трохи далі промайнув шпиль кірхи. Ось розгадка того, чому він так марно шукав пояснення!

Йоганн став швидко підтягувати стропи, тепер уже для того, щоб приземлитися ближче до напарників. Пізно. Він підібгав ноги, торкнувся землі й звалився на бік, на здуте полотнище парашута.

Відстебнувши й закопавши парашут, квапливо попрямував до місця приземлення напарників. Але раптом зупинився, вийняв пістолет, сів навпочіпки, скинув шапку й, засунувши в неї руку з пістолетом, натиснув спусковий гачок.

Клацнув гачок. Пострілу не було. Відтягнув ствол, повторив усе спочатку — пострілу не було. Він вийняв з гранати запал і оглянув його: латунна трубка з вибухівкою виявилася порожньою.

«Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд».

Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники.

Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації.

— Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок.

Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка.

Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі.

Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін.

У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки.

І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.

Їх взяли на світанку.

Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися.

Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика.

Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку.

Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх.

Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там.

Значить, допит вирішили почати з Синиці.

Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку.

Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти.

Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю.

А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено.

Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло:

— Чуєш? — Додав глухо: — Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. — Потім поцікавився: — А може, вони хочуть нас тут живими заморозити?

— Не думаю, — сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів.

— Боїшся?

— Поки що не дуже.

Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв:

— Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика.

Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, — нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга.

Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху.

Нарешті викликали і його, привели в сторожку.

«Комісар» сидів за столом. Він, як і раніше, не зняв рукавичок. Долі мовчки лежав Синиця. Хакке стояв обличчям до стіни з піднятими руками, стогнав. Його бриджі звисали, на оголеному тілі здулися рубці.

В кутку сидів солдат з навушниками. Рація в брезентовому чохлі стояла перед ним.

Йоганн кинув уважний короткий погляд на шкалу діапазону.

Стрілка показувала діапазон, на якому працювала штабна радіостанція «Валі».

Радист підвівся й подав чоловікові з непорушним, холодним обличчям, одягненому у форму батальйонного комісара, папірець, де було записано прийняту радіограму.

Той прочитав і подер папірець. Кивнувши на Синицю, що лежав долі, сказав:

— Він видав вас. Вас закинули до нас у тил як диверсантів. — Тицьнув пальцем: — Ти Йоганн Вайс, він Зігфрід Хакке. — Витяг з розстебнутої кобури наган і, націливши Вайсу в живіт, наказав: — Ну?! Швидко, — Почекав. Спитав: —Ти відморозив язика? Гаразд. Ми тебе зігріємо екзекуцією.

«Бути відшмаганим? Е, ні!»

Йоганн нахилився й попросив:

— Добре. Я згоден. Та тільки, — він показав очима на Хакке і Синицю. — розв'яжіть руки, я дам письмові зізнання.

Йому розв'язали руки. Він взявся за табуретку, повільно потягнув її до столу і раптом ривком підняв і щосили опустив на офіцера, водночас лівою рукою вихоплюючи в нього пістолет.

Кинувся до дверей. Вистрелив і побіг через двір, стріляючи в солдат, що кинулися врозсип.

За коморою стояв мотоцикл. У колясці, застебнутій брезентовим фартухом, сидів солдат. Він не встиг схопитися — Йоганн ударив його по голові ручкою пістолета, розігнав машину з пагорка, стрибнув у неї й помчав просікою.

Тримаючи однією рукою кермо, другою розстебнув фартух і з ходу викинув солдата на землю.

Опинившись на шосе, Йоганн ввімкнув повний газ. Він запам'ятав, у якому напрямку височіла шпиляста кірха. Велике селище. Там, напевне, має бути німецька комендатура.

Не доїжджаючи до селища, Йоганн скинув гімнастьорку: надто вже небезпечно було з'являтися тут у повному радянському обмундируванні.

В'їхав на головну вулицю селища. Легко, по скупченню машин біля однієї з найкращих будівель, зрозумів: тут. Загальмував коло самих ніг враженого вартового. Промовив владно:

— Гер коменданта. Надзвичайно важливе повідомлення.

Його провели в приміщення комендатури. Черговий офіцер, перш ніж доповісти про нього комендантові, зажадав пояснень. Вайс тупнув ногою:

— Ти, тилова крисо! У вас під носом висадилися радянські парашутисти, а ти ще смієш перед агентом абверу удавати тут із себе штабного ад'ютанта! — І, владно штовхнувши ногою двері, зайшов до кабінету.

Від участі в операції по знищенню радянських десантників Вайс ухилився, пославшись на необхідність негайно продиктувати радистові інформацію в «штаб Валі» про все, що сталося.

Черговий офіцер, після того як «штаб Валі» змушений був підтвердити належність Вайса до служби абверу, став надзвичайно люб'язний ї навіть віддав Йоганнові свій запасний комплект обмундирування, щоб той міг мати пристойний вигляд.

Того дня Йоганнові не вдалося побачитися ні з своїми напарниками, ні з тими, хто організував на них облаву. Його, очевидно за наказом «штабу Валі», протримали понад дві доби в деякій і досить комфортабельній ізоляції. І тільки після того, як сюди приїхали Штейнгліц і Дітріх і Вайс пробув з ними сам на сам якийсь час, потрібний для того, щоб клятвено запевнити обох офіцерів, що про всю цю історію він доповідатиме саме так, як вони домовилися, його випустили на волю. І не тільки це: Штейнгліц і Дітріх офіціально оцінили поведінку Вайса, як героїчну.

Було складено рапорт, слухняно підписаний і комендантом гарнізону, про те, що в даному районі такого от числа висадилася група радянських десантників. Під час її знищення загинули — далі перелічувалися імена військових з підрозділу СС, якому було доручено провести операцію, а також солдат німецького гарнізону, що загинули при перестрілці з тими, кого вважали за радянських десантників.

Три сторони: серйозно покалічений ударом табуретки офіцер підрозділу СС, комендант гарнізону і майор Штейнгліц з капітаном Дітріхом — домовилися в ім'я врятування своєї репутації, і не тільки своєї, про кількість знищених радянських парашутистів.

За основу прийняли співвідношення 1:3 — втрати, звичайні для будь-якого наступального бою. Синицю того ж дня розстріляли за зраду. Хакке, витримавши екзекуцію, не витримав, коли «комісар», допитуючи його після екзекуції, сказав, що він гестапівець. І Хакке признався в тому, що він співробітник абверу, а до гестапо не має ніякого відношення, і заявив, що гестапівці — це кати, а абвер — військова служба розвідки і тому не можна, не треба його вішати, а треба взяти його в полон і поводитися з ним як з військовополоненим.

37

Перебування в льоху-льодовні не минулося для Йоганна безслідно: він захворів на запалення легенів. Але від госпіталю рішуче відмовився.

Лежав у себе в кімнаті у розташуванні «штабу Валі». І нагороджував себе спочинком.

Лансдорф кілька разів провідав його під час хвороби. Першого разу він тільки обережно пробував з'ясувати, як розцінює Вайс усе те, що сталося.

Мимрив щось про честь мундира. Казав, що сумна слабина Хакке — це пляма на мундирі абверу, що Синиця, який так добре зарекомендував себе, виявився нездатним витримати найделікатніший спосіб перевірки. І все це дуже неприємно, бо служби СС і гестапо постараються роздути цей випадок, аби тільки дошкулити Канарісу.

Але Вайсу нічого турбуватися: уже підписано наказ про присвоєння йому унтер-офіцерського звання й про нагороду його залізним хрестом другого класу за участь в операції по знищенню радянського десанту.

І, ніби між іншим, Лансдорф розповів повчальний епізод з практики першої світової війни, коли один із співробітників розвідки, якою тоді керував полковник Вальтер Ніколаї, теж, як і Вайс, був нагороджений залізним хрестом за виняткову сміливість і відданість рейху. Цей співробітник продав жінкам кількох старших офіцерів генерального штабу противника ювелірні вироби із справжніх брильянтів, видавши їх за фальшиві. Потім він допоміг ворожій контррозвідці заарештувати себе, і в нього виявили список тих, кому він продав дорогоцінності.

Офіцери дали зізнання, що жінки їхні купили дешеві дрібнички, що це жалюгідна імітація. А коли експертиза встановила, що брильянти справжні і величезної цінності, долю цих офіцерів було вирішено.

— Тому, багатозначно промовив Лансдорф, — героїзм, доблесть — це все фейєрверк. Я прихильник операцій вишуканих, безшумних, але більш руйнівних, ніж навіть прицільно бомбометання.

Йоганн не зрозумів: чи то Лансдорф хоче применшити значення його «подвигу», чи то пробує наштовхнути його на думку пошукати застосування своїх сил в зовсім іншому стилі роботи.

Штейнгліц щиро радів успіху Вайса. Але так само, як і Лансдорф, скептично розмірковував про те, що в їхній професії сміливість — це наче солдатська доблесть. Нагороджують нижчих, а платять вищим. І розповів про те, як на догоду німецькому генералітету Гейдріх вдало скомпрометував фельдмаршала Бломберга, підсунувши фюреру незаперечні докази того, що дружина Бломберга — колишня проститутка.

— От за таку роботу, — сказав Штейнгліц, — звичайно, не нагороджують. Але платять. І платять стільки, що однієї такої операції досить, щоб забезпечити собі старість.

Вайс, усміхнувшись, сказав:

— Та я ще не думаю про старість.

— Даремно, — дорікнув Штейнгліц. — Молодість — це тільки засіб, щоб забезпечити старість. І більш нічого.

З Дітріхом Йоганн тримався холодно, стримано, всіляко підкреслюючи, що не може змиритися з образою, якої той завдав йому, вирішивши випробувати його перевірною комбінацією.

Нагадав, що під час історії з курсантом Фазою він, по суті, врятував Дітріха й випробування перевіркою пояснює нічим іншим, як тільки бажанням капітана спекатися свідка своєї службової ганьби.

І рішуче заявив, що більш не хоче зберігати все це в таємниці…

Така наступальна тактика вплинула.

Дітріх злякався.

На довершення всього Вайс сказав, що вважає Дітріха, який придумав безглузду перевірну комбінацію, прямим винуватцем безславної загибелі доблесних співробітників СС і солдатів комендатури.

Це можна розглядати як зумисне вбивство, і за такий службовий злочин рейхсфюрер Гіммлер, мабуть, накаже, не розстріляти навіть, а ганебно повісити. 1 зараз Вайс почуває себе так, ніби переховує злочинця.

Добре знаючи, з ким він має справу, Вайс попередив Дітріха, що, відчувши вже один раз на собі його підступність, він тепер подбає про свою безпеку. Виклав усе це на папері й відіслав одному другові, який в разі нещастя з Вайсом негайно передасть пакет в СД.

Усе це Вайс говорив пошепки, і Дітріх відповідав йому теж пошепки. І обидва вони змовкали, коли кінчалася чергова пластинка, покладена на патефонний диск.

Дітріх був жалюгідний. Він навіть почав радитися з Вайсом, чи не застрелитися йому, рятуючи фамільну честь.

Але скоро Йоганнові набридло бути безжальним, та й противно було весь час бачити це вологе, тремтяче обличчя, що пахло пудрою.

Він промовив владно:

— Гаразд. Але пам'ятайте, Дітріх: ви мені зобов'язані всім, а я вам нічим. — І зловісно попередив: — І коли ви хоч на мить це забудете, я не забуду зробити те, про що я вам казав.

Хакке до приїзду слідчої комісії тримали и карцері при розташуванні «штабу Валі».

Курсанта з кличкою Фінік, який прибув до школи з експериментального табору за рекомендацією в'язня № 740014, Йоганн додатково перевірив через Центр.

В групі радистів новачок одразу виділився своїми знаннями і чудовою підготовкою, і Йоганн, мимохідь сказавши Дітріху, що, очевидно, цей Фінік — підхожа кандидатура, зовсім не здивувався, коли через кілька днів дізнався, що курсант зарахований на посаду інструктора.

Чого Йоганн, навіть з якимсь домішком поваги, не міг не оцінити, то це того бундючного самовладання і пихатої великонімецької офіцерської амбітності, з якими його абверівські колеги мовчки сприйняли катастрофічну поразку армій вермахту під Москвою. Ніхто в розташуванні «штабу Валі» не зронив про це ні слова. Здавалося, всі тут змагалися один перед одним в бездоганній майстерності прикидатися.

Але коли раніше тут немовби витав дух дружнього потурання, породжений зневагою до противника і непохитного впевненістю в швидкому й переможному завершенні Східної кампанії, то тепер його замінила крайня підозріливість, нещадна дисципліна й бездоганно точна ретельність, будь-яке відхилення від якої негайно каралося.

Якби Йоганн в цих умовах почав своє просування по службових щаблях абверу, навряд чи він стільки добився б.

Відбір курсантів у розвідувально-диверсійні школи провадився тепер багатоступінчато, з витонченою старанністю. Кандидатів піддавали такій підступній перевірці, що витримували її тільки справжні покидьки, і чимало людей, підготовлених підпільними табірними організаціями, гинуло при цих перевірках — мети досягали одиниці.

Режим у школах посилився, і за найменший відступ від правил розпорядку шмагали, а інколи й розстрілювали.

Але становище Йоганна Вайса було вже зовсім інше, ніж напочатку. В школі у нього були свої люди. Він розставив їх, і по ланцюжку вони керували один одним. Тільки один з них знав Вайса, приймав од нього вказівки, а для інших він лишався ворогом, німцем.

Штейнгліц, зайшовши провідати хворого Йоганна, пригнічено сказав, що тепер Гіммлер і Гейдріх, мабуть, спробують причини тимчасових невдач на Східному фронті звалити на абвер, який не зумів розвідати справжніх сил противника. Канаріс, не розуміючи небезпеки, що загрожувала йому, цілком віддався маневрам таємної дипломатії, зв'язався з англійцями. Але тепер пізно.

Якщо до розгрому вермахту під Москвою Черчілль ще вагався, чи слід укласти сепаратний мир з Німеччиною, щоб спільними зусиллями продовжити війну з більшовиками, то тепер усьому кінець.

— Дурниці, — сказав Вайс, — просто ти (він тепер був на дружній нозі із Штейнгліцом) ображений на те, що Берлін знову відмовився використовувати тебе як спеціаліста по західних країнах, хоч ти посилаєш уже не перше прохання про це.

— А як же я можу не ображатись? — пожвавішав Штейнгліц. — Я знаю своїх колишніх хлопців, які зараз роблять кар'єру і гроші, давно беручи участь у всій цій тяганині з англійцями.

— Поробилися дипломатами! — всміхнувся Вайс.

— Ні, чого ж, працюють по спеціальності. Стежать за тими, хто таємно виконує дипломатичні місії або грає роль посередників у переговорах. — Запитав: — Ти пам'ятаєш тих двох глухонімих?

Йоганн кивнув.

— Навіть ці каліки непогано заробляли в Швейцарії. — Додав зловтішно: — Та їм не довелося одержати готівкою.

— Чому?

— Молодці Гіммлера ліквідували їх. — Зітхнув. — Очевидно, рейхсфюреру не подобається, що Канаріс надто багато на себе бере в переговорах з англійцями.

— Але фюрер знає? Це ж зрада.

— Ти дурень чи прикидаєшся? — розсердився Штейнгліц. — Ти що ж думаєш, Гесс, бувши першим заступником фюрера, без його дозволу, сторч головою кинувся на англійців з парашутом? Та кожному солдатові відомо, що фюрер зупинив Гудеріаиа перед Дюнкерком тільки для того, щоб той не знищив дощенту англійські експедиційні війська. Їм дали змогу перенести ноги й душі через затоку з тим, щоб англійський уряд на прикладі цього дружнього з боку фюрера акту переконався, що є ще можливість спілкування з нами проти головного противника — Росії. В цьому виявився геній фюрера. А те, що зараз Гіммлер, Герінг, Ріббентроп, наш Канаріс і ще дехто, кожен окремо, крутять з англійцями, то це не проти політики фюрера, а відповідно до його надій. Тільки кожен з них зацікавлений у тому, щоб краще взнати, про що розмовляють з англійцями його суперники. І тут для справжнього професіонала — такого, скажімо, як я, — виняткові можливості вискочити у велику політику. І дають не нагороди, а чеки: будь-який банк у будь-якій валюті…

Вайс спитав, яка доля розвідувально-диверсійної групи, куди входив курсант Гвіздок.

Штейнгліц сказав, що, хоч літак, який закидав групу в радянський тил, не повернувся на базу і двоє — старший групи і радист — загинули під час невдалого приземлення, керівництво над іншими трьома взяв на себе радист Варшавської школи Гвіздок. Він передав цінну інформацію, а зовсім недавно його група здійснила диверсійний акт, підірвавши військовий ешелон.

Штейнгліц сповістив про успішну роботу групи без будь-якого натхнення. Може, тому, що це був для нього звичайнісінький, рядовий факт агентурної діяльності, а може, тому, що останнім часом надто був заклопотаний. Йому не давала спокою думка про те, чому ще в червні 1940 року адмірал Канаріс наказав знищити його, Штейнгліца, доповідну записку про надзвичайну слабість англійських збройних сил, що цілком відповідало дійсності, і наказав скласти інше донесення, в якому сили англійців брехливо перебільшувалися. А в Канаріса ж були найточніші статистичні дані про англійські збройні сили: шифрувальник американського посольства в Лондоні Тейлор Кеит передав абверу понад 1500 кодованих повідомлень, знятих на мікроплівку.

Якщо за цим крилася якась політична комбінація, то Канаріс мав би, як це годиться, заплатити Штейнгліцу за послугу. А може, Канаріс примусив його написати брехливу доповідну, щоб потім тримати на гачку? Але навіщо? І так над ним висить постійна небезпека: Гейдріх знає, що він загнав агента гестапо в лапи Інтеллідженс Сервіс. І нікому нема діла, що він зробив так через незнання.

Штейнгліца мучила також одна ганебна згадка. Через твого агента він дістав інформацію про те, що в березні 1940 року Герделер і Шахт, зустрівшись в Швейцарії з особою, близькою англійському і французькому урядам, сповістили йому, що Гітлер має намір рушити далі Данціга і Варшави, на Схід, і захопити чорноземну Україну і нафтові джерела Румунії і Кавказу.

Штейнгліц вирішив, що до його рук потрапив найсвіжіший матеріал, який викривав двох високопоставлених осіб у шпигунстві на користь іноземних держав. І цей матеріал дасть йому можливість здійснити стрибок в раніш недосяжні сфери.

Канаріс, одержавши його рапорт, зім'яв папір і навіть не знищив на спиртівці — кинув у кошик.

Спитав:

— Які прикмети у віслюка? — І пильно подивився на вуха Штейнгліца. — Ви гадаєте… — І торкнувся свого вуха. Всміхнувся. Тицьнув пальцем у кошик. — Ось вони, ослячі ваші прикмети.

Тільки через кілька місяців після цього Штейнгліц довідався, що таким методом Герделер і Шахт за завданням фюрера вивідали, що Англія і Франція прихильно ставляться до німецької агресії на Схід.

Ось вищий клас розвідки тих, хто належить до вищих правлячих класів рейху.

А Штейнгліц їхній чорнороб. Тому його й не радувало, що одна з диверсійних груп, засланих у Росію, успішно виконує завдання. Не ті це масштаби, не ті.

Песимістичний настрій не залишав Штейнгліца.

Ротмістр Герд останнім часом був також заглиблений у самого себе і заклопотаний.

Річ у тім, що він і його тесть були пайовиками акціонерного товариства «Дейч-амеріканіше петролеум АГ», капітал якого на 95 процентів належав американській компанії «Стандарт ойл», що постачала Німеччині половину всієї необхідної для країни нафти. На початок війни вона самого тільки авіаційного бензину дала на суму в 20 мільйонів доларів. Крім того, вона ж побудувала в Гамбурзі найбільший у світі нафтоперегінний завод і фінансувала будівництво заводів синтетичного бензину.

І Герд мав терміново з'ясувати, чи згодяться американські фірми на те, щоб британські повітряні сили бомбили на німецькій території їхню власність, включаючи сюди підприємства автомобільної і танкової промисловості, що перебувають під фінансовим контролем Форда і «Дженерал моторс», чи не згодяться. І якщо згодяться, то тоді слід негайно продумати, в яке діло найрентабельніше вкласти свої страхові премії. Наприклад, у кавказьку чи румунську нафту. Кавказька, безперечно, перспективніша в розумінні колосальних дивідендів. Але хто переконає фюрера в тому, що розгром Москви зараз не такий істотний, як захоплення території України і нафтоносних районів Кавказу?

Слід було б бути зараз у Берліні, де робиться політика.

А він, Герд, змушений сидіти в передмісті Варшави і готувати агентів для засилання з тил Червоної Армії, коли головне і вирішальне зараз зовсім не тут.

Розмисливши, Герд написав листа герцогу Карлу-Едуарду Саксен Кобург Готському, адже він — онук королеви Вікторії, носій титулу англійського герцога Олбаиі, і він же — групенфюрер СА. Доклавши до свого послання чек на пред'явника, Герд просив герцога групенфюрера СА Карла-Едуарда про дружню послугу: дати комерційну ділову консультацію з хвилюючого його фірму питання.

Заклопотаний всіма цими надзвичайно важливими справами, ротмістр Герд схилявся до того, що капітали все-таки слід вкласти в кавказьку нафту. І хвилювався, коли б англійці під час наступу армій вермахту на Кавказ не переправили туди своїх агентів для проведення диверсій на нафтопромислах. Він пам'ятав, що ще до укладення договору з Румунією абвер заспав у її нафтоносні райони спеціальні групи для охорони промислів від диверсійних акцій англійців.

І зараз Герд серйозно подумував, чи не слід йому наштовхнути керівництво абверу на думку про засилання таких груп і на Кавказ, щоб перед захопленням нафтоносних районів забезпечити їх від диверсій з боку противника.

Герд так поринув у всі ці вищі стратегічні міркування, що в справах управління школою цілком поклався на Штейнгліца, обіцяючи йому за цю люб'язність яку-небудь добре оплачувану посаду після війни у фірмі свого тестя.

Про все це Штейнгліц одверто розповів Вайсу.

Інформацію про всі міркування Герда Йоганн передав у Центр.

Навіть хворіючи, Йоганн Вайс не марнував часу, а працював, збираючи за допомогою своїх колег, котрі провідували його, інформацію, щоб бути в курсі подій, які становили для нього істотний інтерес.

Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд.

Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки, які вимагають від громадян чуйності одне до одного. І головне, визначальне: радянське цивільне населення — фанатично патріотичне, і кожен радянський солдат чи офіцер, що став інвалідом після поранення, користується глибокою повагою співвітчизників, піклуванням і покровительством властей.

В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом.

Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу.

Та поки такий контингент надійде в школу, чи не слід намітити кілька кандидатур із підготовлених уже курсантів, які перебувають у незрівнянно кращому фізичному стані, ніж в'язні в таборах, і їхнє зцілення після операції забере значно менше часу?

На думку Дітріха, найкраще ампутовувати нижню кінцівку. Це різко впадає в око, примітно й дає засланому в тил противника агентові можливість вимагати, оскільки руки в нього цілі, щоб його прийняли на роботу на яке-небудь оборонне радянське підприємство.

Наявність рук дає змогу працювати, а відсутність ноги (природно, втраченої на фронті) — найкраща гарантія того, що агент, вступаючи на оборонне підприємство, не буде надто старанно перевірятися.

Штейнгліц високо оцінив цю пропозицію Дітріха.

Лансдорф, вислухавши обох офіцерів із нудно-гидливим виразом обличчя, процідив:

— Щось схоже проробляли компрачікоси.

Штейнгліц не знав, хто такі компрачікоси, і замислено кліпав.

Дітріх, протестуючи, вигукнув:

— Але військовополонені не діти!

— Тонке спостереження для контррозвідника, — іронічно зазначив Лансдорф.

Йому було водночас і прикро, і сумно, він тільки зараз відчув, що з віком поступово слабшає пам'ять і він починає забувати багато чого з своєї багатющої і колись досить витонченої практики.

Ще в роки першої світової війни, під час боїв під Верденом, він придумав летючі розвідгрупи, які спішно інструктували окремих, легко поранених німецьких солдатів, переодягали у французькі мундири й витягували вночі на поле бою. Тут цих диверсантів підбирали французькі санітари й на своїх плечах приносили у фортецю.

Під час війни в Іспанії один з колег Лансдорфа, що займав посаду радника при Франко, згадав про цей метод. Легко поранених франкістів переодягали в комбінезони республіканців, і ночами вони досить успішно орудували пістолетами й вибухівкою на вулицях Мадріда, а вдень виставляли напоказ свої товсто перебинтовані кінцівки, й, жваво шкутильгаючи на милицях по Ріо-де-Гранде, викликали захоплене поклоніння городян.

Але для Лансдорфа це було б нижче його гідності — чванитись своїм блискучим минулим і нагадувати про свої заслуги так, немовби вони були недооцінені. Тому, віддаючи честь задумові Дітріха, він поблажливо згодився з ним.

— Ваша пропозиція в своїй основі дотепна і психологічно невідпорна. Але… — Лансдорф склав перед собою долоні й, розглядаючи старанно відполіровані, з синюватим відтінком нігті (не те вже серце: з віком воно б'ється дедалі повільніше й повільніше), холодно заявив: — Але я рішучий противник, — помовчав, — екстравагантностей, як оце насильне оперування.

Дітріх жваво перебив:

— Ніякого насильства. Об'єкт потрапляє в госпіталь. Там його переконують в необхідності хірургічного втручання. При сучасних анестезуючих засобах у нього навіть не виникає больових відчуттів. Прокинеться і…

Лансдорф скривився.

Дітріх, помітивши це, сказав квапливо:

— Зрештою нашим хірургам дозволено проводити деякі медичні експерименти на табірному матеріалі. Я сам бачив, буваючи у спецблоках, як…

— Ви бачили, а я не хочу знати про це, — роздратовано перебив Лансдорф.

— Але все це в ім'я високої загальнолюдської мети, — нагадав Дітріх. — Зараз не середньовіччя, коли лікарів засуджували до спалення на вогнищі тільки за те, що для проникнення в таємниці людського організму вони розтинали трупи.

— Саме не слід забувати, що зараз не середньовіччя, а епоха цивілізації, яку ми несемо людству. — Цю фразу Лансдорф вимовив майже механічно, згадуючи про свою недавню поїздку до Берліна.

Там він був на інтимному обіді у Геббельса, цієї всемогутньої нікчеми, заляканої скандальними нападами ревнощів своєї дружини Магди, — вона навіть фюрерові вибовкує про всі сластолюбні забаганки свого чоловіка і провісника нової німецької культури.

Так от, після обіду Геббельс повів Лансдорфа в свою картинну галерею, де були розвішані полотна, викрадені з прославлених музеїв різних європейських країн.

Багато з цих картин Лансдорф пам'ятав ще відтоді, коли їздив по Європі, виконуючи різні спеціальні місії, але, як людина освічена, знаходив час відвідувати пантеони мистецтва.

Він поділився з Геббельсом своїми спогадами. Той сказав заклопотано:

— Ви маєте рацію. Існує звичай розглядати ці вироби як національні цінності, своєрідну власність держави. Але я на особисте прохання фюрера, Герінга, Гіммлера, Ріббентропа та інших високих осіб імперії зібрав невеликий консиліум з найвидатніших юристів. І вони запевнили мене — про це я інформував зацікавлених осіб, — що міжнародні закони передбачають лише двадцятирічний строк давності, після якого особа, що вчинила будь-який злочин, кримінально не карається, а власникові цінностей потерпіла сторона не може пред'явити позову.

— Чи варто було турбувати юристів? — спитав Лансдорф.

— А чому ж? — і собі спитав Геббельс. І лукаво поцікавився: — Ви помітили, дорогий друже, що в наших колекціях відчувається сумна відсутність предметів з національних галерей Лондона, Нью-Йорка і, що найбільш прикро, поки що нічого немає з Москви, Ленінграда? Так от, — сказав він багатозначно, — якщо стіни моєї галереї не будуть прикрашені кремлівськими іконами і картинами з ленінградського Ермітажу, консультація юристів виявиться зовсім не зайвою. Як колекціонер, я виявляю далекоглядність вибачливу для колекціонера, і не тільки для колекціонера, хіба не так?

Ця розмова з Геббельсом спливла зараз у пам'яті Лансдорфа не випадково. І, роблячи з неї такий самий далекоглядний висновок, Лансдорф сказав Дітріху офіційним тоном:

— Як ваш начальник, я забороняю вам будь-які дії, що можуть суперечити принципам гуманності. — Перевів погляд на Штейнгліца, спитав: — Сподіваюсь, у вас добра пам'ять і ви за будь-яких умов зумієте згадати цю мою рішучу вказівку? — Замислився. Потім, дивлячись насмішкувато на видовжені, розчаровані обличчя офіцерів, повторив: — Так от, я забороняю всякі насильні дії. І якщо хтось із курсантів, скажімо, під час ознайомлення з новими вибуховими речовинами чи через недбале поводження із зброєю дістане травматичні пошкодження, як часто буває із солдатами під час бойової підготовки, я, безперечно, найсуворіше покараю того офіцера, який провадитиме ці заняття. Та коли потерпілий після одужання виявиться фізично придатним і висловить добровільне побажання продовжити свою агентурну службу, — така людина гідна всілякого заохочення. — Додав переконливим тоном: — А взагалі ваш намір використати інвалідів після поранення на фронті має гуманну мету: дати їм можливість набути професії і бути корисними рейху. До речі, звичайні каліки відчувають свою неповноцінність, їх мучить безперспективність у майбутньому, і тому вони найпіддатливіший матеріал для вербування. Не тільки абвер, але й інші наші розвідувальні й контррозвідувальні органи не раз переконувалися в цьому. Тут уже набуто багатого і плодотворного досвіду. Так, наприклад, майор Штейнгліц, очевидно, гадає, що одна високопоставлена особа з англійського міністерства іноземних справ робила нам послуги тому, що стала раптом прихильником ідей фюрера? Де там! Ми впливали на нього не ідеологічними, а методичними способами. Запропонували нашому співвітчизникові, знаменитому лондонському медикові, внушити своєму пацієнту, що він невиліковно хворий на рак, і навіть точно визначити термін його недовгого перебування на цьому світі. Природно, той у стані крайнього пригнічення турбувався тільки про те, щоб забезпечити сім'ю після своєї смерті. Ми й допомогли йому це зробити, високо платячи йому за послуги. Про те, що він постачав нас документами з вогнетривких шаф «Форейн-оффіс», ви знаєте. — Позіхнув, потягнувся. — Як бачите, панове, квіти нових ідей виростають з насіння, зібраного нами, стариками.

Все-таки Лансдорф не втримався й задовольнив своє зачеплене самолюбство, давши Дітріху зрозуміти, що його пропозиція не така вже й нова, як він думав.

Вайс був у курсі ідеї, з якою носився Дітріх. Лишалося тільки дізнатися, кого з курсантів намічено перетворити на інвалідів, а також з'ясувати, на якому підприємстві намічається диверсія. Вайс перш за все вирішив ознайомитися із заявкою на відбір відповідної радянської кінохроніки. Він уже неодноразово користувався цим способом, щоб збирати інформацію для Центру.

Досі агентурі «штабу Валі» не вдавалося пробратися на жодне радянське оборонне підприємство. Незважаючи на гнівні вимоги Канаріса, майже всі операції, спрямовані на це, незмінно зривалися.

Тепер диверсії стали готувати в атмосфері виняткової секретності.

При, «штабі Валі» було створено особливий табір, куди мали допуск тільки вищі офіцери. А тим абверівцям, котрі працювали з групами, що готувалися в таборі, заборонялося виходити за його межі. Вайс не мав туди доступу.

Створення цього секретного табору свідчило про новий етап діяльності «штабу Валі», про те, що перед ним поставлено серйозні завдання, про те, що зараз він, як ніколи раніше, являє велику небезпеку для Радянської країни.

Найсуворіша дисципліна посилювалася ще й тим, що чекали приїзду Канаріса, котрий вирішив зробити інспекційну поїздку по всіх частинах абверу, спрямованих на Схід.

За цих умов Йоганн мусив бути надзвичайно обережним, гнучким, вдумливо неквапливим навіть тоді, коли кожен день затримки в розкритті ворожих задумів наближав грізну небезпеку.

38

Начальник жіночого філіалу Варшавської розвідувальної школи капітан створеної німцями із зрадників так званої Російської визвольної армії (РВА) Клара-Клавдія Ауфбаум-Зеленко була дама освічена і з великим життєвим досвідом.

Так, на її вимогу, ще в 1920 році її чоловік Фріц Ауфбаум, колишній бухгалтер донецької шахти, що належала бельгійській компанії, змінив не тільки прізвище, але й спеціальність, і за Радянської влади зайняв уже посаду головного інженера. В цьому не було нічого дивного. Потреба в технічній інтелігенції була величезна. Брак знань надолужувався в новоявленого головного інженера вмінням солідно триматися з підлеглими, небалакучістю й беззаперечним виконанням наказів і рекомендацій будь-якого начальства. Це був чоловік недалекий, але безбоязний у своєму самозванстві, бо потай він був глибоко переконаний у тому, що росіяни і українці — це напівазіати. А оскільки він, Ауфбаум, чистопородний європеєць, — цього цілком досить для того, щоб керувати ними, тим більше, що серед підлеглих траплялися люди, добро обізнані з тим,про що сам він мав досить невиразну уяву.

Клавдія Зеленко захоплювалася українською старовиною і навіть опублікувала в етнографічному журналі якусь працю з цього питання. Потім, коли чоловіка перевели в Брянськ, вона почала захоплюватися й російською старовиною.

У той період, коли із стахановців, які прославилися трудовими рекордами, почали готувати командирів виробництва, Клавдія Зеленко викладала цим шановним дорослим людям німецьку мову. Це дало їй змогу зблизитися з тими з них, хто став потім керувати великими підприємствами. Людина працьовита, вона перекладала німецьку технічну літературу на російську мову й добре заробляла. А потім почала перекладати з російської мови на німецьку ті праці радянських металургів і вугільників, які цікавили німецьких видавців.

Кілька разів Федір Зеленко їздив у відрядження в Німеччину.

Там, дізнавшись, що він німець, до нього виявили особливий інтерес, намагалися завербувати. Вислухавши всі пропозиції і обіцянки, старанно все зваживши, Зеленко-Ауфбаум ухилився від цих пропозицій: його становище в Радянській країні, міцне, солідне і перспективне, приваблювало його більше, ніж роль німецького агента.

Повернувшись додому, він вирішив вигіднішим для себе повідомити про ці пропозиції ДПУ, а також своїй дружині. Дана ним інформація ще більше зміцнила довір’я до нього. Що ж до дружини, то тут реакція була трохи несподівана.

Клава-Клара, жінка запальна, з дуже розвиненою уявою, не тільки побачила в цьому деяку романтику, але й спалахнула пристрасною тугою за землею своїх предків. І всупереч волі чоловіка зв'язалася з одним працівником видавництва, де вона співробітничала, який виявився німецьким агентом.

Уявивши себе сучасною Мата Харі, натхнена своєю новою діяльністю, Клава-Клара навіть погарнішала, схуднувши від клопітних переживань і відновивши тим самим дівочу поставу.

Але в цей час, і до того ж з найнесподіванішого боку, на родину Зеленко-Ауфбаум упав удар.

У них був п'ятнадцятирічний син, комсомолець. З тих комсомольців, для яких героїка будов соціалізму стала немовби їхньою духовною природою.

Образ Павки Корчагіна був його ідеалом. Він кинув школу і всупереч волі батьків вступив у молодіжну бригаду на одній із шахт, що саме була в прориві.

Працювали завзято, самовіддано, але, незважаючи на все, жили надголодь, бо, не маючи досвіду та й фізичної силоньки, не могли виконувати норми.

Це була молодіжна бригада — комуна з тих, що, як відомо, згодом були розформовані, бо хоч у них і існував дух рівності й братерства в усьому, однак стояли вони на порочному шляху зрівнялівки.

І ось одного разу, приїхавши додому, щоб помитися і за один день од'їстися за всі дні недоїдання, син почув, як уночі пошепки його батько категорично вимагав од матері, щоб вона припинила свої стосунки з німецьким агентом.

Син ввірвався в спальню батьків і спитав з жахом:

— Це правда?!

Клава-Клара після всіх слів, що сказали їй чоловік і син, вигукнула розпачливо:

— Можете доносити на мене!

— Ну що ж, я так і зроблю, — сказав син. І, вирвавшись від батька, який намагався стримати його, вибіг з дому.

А на ранок Федір Зеленко, зайшовши в гараж, де стояла власна емка — премія за виконання на 114 процентів річного плану підприємством, яким він керував, — побачив, що син повісився.

У Федора Зеленка не вистачило душевних сил після цього нещастя зробити так, як збирався зробити його син, тим більше, що приголомшену цим Клаву-Клару в нестямі довелося одвезти в психіатричну лікарню.

В 1937 році заарештували не Клаву-Клару, а її чоловіка.

Перервавши після синової смерті і виходу з психіатричної лікарні зв'язки з німецьким агентом, вона, вже з лютого прагнення відомстити за чоловіка, спробувала їх відновити, але німецький агент відмовився від її послуг з двох мотивів. По-перше, тому, що тепер, будучи дружиною репресованого, вона могла опинитися під наглядом. А по-друге, він не захотів простити їй колишнього відмовлення від роботи з такої неповажної причини, як самогубство сина.

Вдячна пам'ять про неї відомого стахановця, її колишнього учня, що став одним и визначних командирів промисловості, допомогла Клаві-Кларі уникнути долі, яка спостигла в той час більшість інших жінок репресованих.

Її взяли на посаду викладача в десятирічці, а згодом вона стала наніть директором цієї школи.

Коли німецька армія окупувала місто, де жила Клава-Клара, її забрали в табір. Протримали кілька місяців і після всебічної перевірки зарахували перекладачкою у формування РВА, а потім, враховуючи її енергійну діяльність і німецьке походження, дали, не без участі гестапо, капітанський чин і пост начальниці жіночої розвідувальної школи.

Ця школа, розташована, як і Варшавська, в дачній місцевості, готувала розвідниць-радисток. Навчання тривало шість місяців.

Потім курсанток одвозили в Центральну школу, де протягом ще одного місяця вони проходили підготовку разом з чоловіками — кожна з своїм напарником.

Командування «штабу Валі» вважало доцільнішим використовувати як радистів жінок, а не чоловіків. Бо чоловік призовного віку, що довго живо на одному місці, швидше може викликати підозру, ніж жінка, яка може видавати себе за біженку з окупованих німцями областей або за евакуйовану і навіть викликати цим співчуття до себе місцевого населення.

Контингент курсанток вербувався з таборів і тюрем, де співробітники СС і гестапо піддавали їх підготовчим випробуванням. Після цього, взявши відповідну підписку, їх, як правило, привозили в школу геть побитих, і начальникові охорони, що привозив майбутніх курсанток, доводилося кожного разу запевняти капітана Клару Ауфбаум: компетентна медична експертиза дала довідку, що привезена (чи привезені) не має тяжких пошкоджень життєво важливих внутрішніх органів і обов'язково виживе.

Абвергрупи, поліція, німецькі комендатури, що діяли в окупованих районах, також сприяли школі, посилаючи їм кадри, вже перевірені в них на роботі.

Ці привілейовані особи прибували не стільки з охороною, скільки з супроводом. Вигляд у них був досить непоганий, одягнені вони були пристойно і спочатку трималися розв'язно. Але капітан Ауфбаум своєрідним способом швидко давала їм зрозуміти, що тут не будинок розпусти, а розвідувальне училище із суворішим, ніж навіть армійський, порядком.

Сама капітан Ауфбаум, щоправда, ніколи особисто не застосовувала фізичних методів виховання.

Для цієї мети була спеціальна людина — помічник начальниці школи по політичній частині лейтенант РВА, що гордовито іменувала себе Інгою Ратміровою, хоч озивалася й на ім'я Нюрка, — кремезна, широкоплеча, з гладким кирпатим задом, затягнутим у бриджі, коротко підстрижена, і рівною чілкою на низькому лобі й коричневими, прокуреними зубами. У неї були чоловічі манери і чоловічі звички.

Професіональна криміналістка, великий знавець тюремних і табірних законів, вона ще в тюрмі подала прохання послати її на фронт і була послана у військову частину санінструктором. І коли потрапила в полон, німецькі солдати виявили в її санітарній сумці силу-силенну ручних годинників, портсигарів, зім'яті пачки грошей.

Її мало не забили на смерть: так обурив солдатські почуття цей промисел. Але гестапівці побачили в ньому найкращий доказ її безперечної корисності для рейху. І мародерку спочатку врятували від розправи, а потім з чудовими рекомендаціями переправили в тил служити у формуванні РВА.

Жінки, що прибували з окупованих районів, вже мали досвід у співробітництві з німцями і вмінні зав'язувати з ними зв'язки, й до того ж вони не втратили фізичного здоров'я. Тому вони давали рішучу відсіч Нюрці, коли та пробувала проявити деякі свої специфічні нахили, але деяких змучених і знесилених катуваннями і допитами в тюрмах гестапо дівчат вона, удаючи, ніби турботливо доглядає їх, примушувала коритися їй.

Сама капітан Ауфбаум відзначалася високоморальною поведінкою, незважаючи на те, що їй було за сорок і завдяки гігієнічному способу життя мала дуже моложавий вигляд. І мундир пасував її фігурі, і її гостроносе, з пташиним профілем лице було свіжим, і на високій шиї жодної зморщечки.

Деякі літні, статечні офіцери абверу були не від того, щоб зав'язати з нею необтяжливі приємні стосунки, на крайній випадок навіть подружні, але вона мужньо відхиляла всі домагання, оскільки вважала аморальним виходити заміж при живому чоловікові. А короткочасні легкі зв'язки — це було нижче за її гідність.

Порочні Нюрчині нахили викликали в неї природне почуття гидливості. Та, в душі побоюючись цієї здатної на все криміналістки, яка інколи розлючено шаленіла, капітан Ауфбаум обмежували протести з приводу непристойної поведінки свого заступника по політичній частині тим, що з холодною і жорстокою ненавистю переслідувала курсанток, до яких прихильна була Нюрка.

За найменший проступок вона відправляла їх у концтабір. А якщо проступок був серйозний, то одсилала в підрозділ СС, розташований неподалік од школи. Ліквідаційними операціями цей підрозділ займався в районі сміттєвого звалища, навколо якого були вкопані стовпи з написами «Заборонена зона», звичні для місць, де відбувалися страти.

Коли до школи з господарчою, фінансовою чи учбовою інспекцією приїздили офіцери абверу, капітан Ауфбаум зустрічала їх дуже гостинно. І сама керувала в таких випадках приготуванням обідів і вечер, щоб побалувати гостей домашніми стравами. Ще в Донбасі вона навчилася робити чудові настоянки з різних ягід і захоплювала своєю майстерністю приїжджих.

Після розкішної вечері й такої ж розкішної випивки, щоб запобігти залицянням, які зачіпали її жіночу й офіцерську гідність, капітан Ауфбаум, вибравши момент, люб'язно пропонувала гостеві, що настроївся легковажно, переглянути особові справи її курсанток, в яких були фотографії. Якщо увагу гостя приваблювала чиясь справа, вона говорила, що додаткові відомості той може дістати безпосередньо від курсантки, яка цікавить його, і наказувала викликати її в кімнату, спеціально призначену для інспектуючих чинів абверу.

Цей спосіб капітана Ауфбаум уникати фамільярничання старших за званням чи за посадою офіцерів викликав обурення і протести її заступника. Але пояснювалися вони не стільки міркуваннями моральними, скільки найнегіднішими ревнощами.

Розуміючи це, капітан Ауфбаум суворо відчитувала її ї наказувала:

— Лейтенанте, струнко! Кругом марш!

І лейтенант Нюрка змушена була скорятися священним правилам армійської дисципліни, такої ж неухильної в абвері, як і в частинах вермахту.

Вільгельм Канаріс, син директора Рурської металургійної фірми, вилощений офіцер крейсера «Бремен», набув на цій плавучій базі німецької розвідки спеціальність, що привела його зараз до високої посади начальника абверу.

Канаріс вважався людиною світською, часом схильною до абстрактних філософських розмірковувань, до яких він вдавався, аби не висловлюватися прямо і ясно.

Його дружба з начальником гестапо Гейдріхом, теж колишнім офіцером крейсера «Бремен», але звільненим і флоту за порочні нахили, грунтувалася не на юнацьких згадках.

Обидва вони мали всі підстави боятися, зневажати, ненавидіти один одного.

Керуючись своєрідною сміливістю, змішаною з підступництвом, вони віддали перевагу видимості дружби, ніж одвертій ворожнечі, промацуючим сутичкам на короткій дистанції, ніж бою на довгих, та незалежно від дистанції ці сутички були однаковою мірою обопільно небезпечні.

Найбільш вдалі розвідувальні операції Канаріс завжди проводив, спираючись на ділові кола німецьких промисловців. Використовуючи свої міжнародні зв'язки, вони досить охоче й успішно виконували розвідувальні доручення абверу, що збігалися з економічними інтересами німецьких концернів. Тим більше, що, окрім усього іншого, концерни мали свої власні спеціальні розвідувальні відділи, які були на бюджеті фірм.

Найціннішу для фюрера інформацію Канаріс одержував з вуст тих осіб, які правили німецькою промисловістю і водночас були компаньйонами таких самих могутніх магнатів США, Англії, Франції.

Цей обопільний обмін ділових людей діловою інформацією тільки вкрай нетактовна і невихована людина могла б назвати шпигунством, що завдає шкоди безпеці країн, громадянами яких вони вважалися. Але так чи інакше казкові міцні дивіденди були їм за всіх умов забезпечені, навіть у тому разі, коли між цими країнами виникне війна.

Природно, що директорів найбільших німецьких фірм, які поверталися із зарубіжних прогулянок, Канаріс не розглядав як вульгарних агентів і не платив їм із спеціального секретного фонду абверу за їхні розвідувальні послуги. Навпаки, вони самі з готовністю пропонували винагороду для імперських міністрів, маршалів і фельдмаршалів з тим, щоб ті форсували воєнні замовлення німецьким концернам. Крім того, директори хотіли одержати відповідні субсидії, щоб швидше почати випуск продукції по патентах, добутих у зарубіжних компаньйонів, підприємства яких також виконували воєнні замовлення своїх урядів.

Так, наприклад, зовсім братні комерційні зв'язки встановилися між німецькою фірмою «Карл Цейс» і американською «Бауш енд Ломб», І на догоду шановному партнерові американська фірма відмовила союзній державі — Англії, коли та попросила виконати замовлення на воєнну оптику.

Як відомо, збудовані в Німеччині заводи «Оппель», що випускають воєнну продукцію, — власність американської «Дженерал моторс».

Що ж до Гуго Стіннеса — володаря Руру, то він завбачливо створив за океаном фірму «Гуго Стіннес індастріс корпорейшн» (Нью-Йорк). В Англії, в центрі Глазго, височіла будівля з вивіскою «Гуго Стіннес лімітед». Слід зазначити, що в період найрозгнузданішого расизму в Німеччині німецькі магнати ставали, так би мовити, вище всяких забобонів і вступали в тісні не тільки фінансові, але й родинні зв'язки з такими можновладними іноземними родинами, жодна з яких не змогла б пройти навіть найпоблажливішої перевірки в расовому чистилищі рейху.

Для підхльостування Гітлера в його агресивних планах. рурські промисловці були зацікавлені в деякому перебільшенні відомостей про воєнну міць США, Англії, Франції. Фінансуючи воєнне виробництво, використовуючи всі засоби фашистського терору в середині країни, вони сподівалися цілком паралізувати невдоволення робітничих мас.

Крім того, їм бажано було, щоб фюрер не мав справжньої уяви про воєнну міць СРСР, бо це могло трохи притупити його войовничий запал по відношенню до більшовизму. Тим більше, що зарубіжні компаньйони німецьких магнатів часом поблажливо йшли на значні поступки, твердо надіючись на те, що гітлерівська Німеччина, здійснивши похід на Схід, створить найсприятливіший грунт для процвітання корпорацій, що злили свої капітали і політичні сподівання.

І Вільгельм Канаріс за послуги агентурної інформації, виявлені йому німецькими магнатами, розплачувався тим, що інформував фюрера в обумовленому напрямку і дусі.

Що ж до Гейдріха, то на його долю випала розвідка в середині країни, чим він і займався успішно, у всеозброєнні свого досвіду.

Менш вдало Гейдріх конкурував з Канарісом в галузі розвідки і контррозвідки за рубежем, не маючи для цієї мети таких цінних кадрів, як його суперник.

Для одержання відомостей з іноземних політичних кіл Канаріс користувався послугами найродовитіших аристократичних родин рейху, чиї імена були записані в готському альманасі — племінному довіднику титулованої знаті.

Щоправда, тут йому доводилося вдаватися до величезних вилучень із секретного фонду абверу в західній, стійкій валюті. Але такі витрати завжди були виправдані.

Ці люди з гучними титулами навіть коли й не займали офіційних державних постів, уміли, зустрічаючись в інших крайніх: і такими, як самі, з вільною недбалістю, нібито між іншим, вивідувати найважливіші політичні секрети. Цим секретам у так званому вищому товаристві надавалося значно менше значення, ніж родинним таємницям, що зачіпали честь іменитих родин.

Особливий хист у цій галузі проявив, наприклад, князь Гогенлое.

А хіба не безцінні були послуги французького маршала Петена? Ще будучи французьким послом у Мадріді, він систематично інформував Франко про стан французьких збройних сил, твердо впевнений у тому, що це негайно стане відомо Гітлерові і старання інформатора не буде забуто.

А знаменитий американець Чарльз Ліндберг — поклонник фюрера, прийнятий у Лондоні з розкритими обіймами!.. Оцей національний герой США з рабською запопадливістю докладно повідомляв німецьких друзів про можливості повітряного флоту як Америки, так і Великобританії.

А послуги Ватікану…

Так, Канаріс міг дозволити собі удавати освіченого гурмана, покровителя мистецтв, ніжного любителя такс, дивака, що розважається грою на флейті, вирощує в оранжереї рідкісні тропічні рослини, і, вдягнувши фрак, приймати на своїй заміській віллі агентів з такою урочистістю і шанобливістю, якої заслуговують особи вищої знаті і володарі німецької промисловості.

І хоч сферу діяльності між Гейдріхом і Канарісом було офіційно поділено: Канаріс займався розвідкою іноземною, Гейдріх — розвідкою в середині країни, — обидва вони прагнули залізти у мисливські угіддя один до одного.

Гейдріх — з метою стежити за абвером, Канаріс — з метою зібрати якомога більше бруду, якомога більше потрібних йому відомостей про тих, хто входив у правлячу кліку, щоб тримати їх в разі потреби на прив'язі.

І кожен у цій конкурентній боротьбі намагався піймати другого, видати, щоб прибрати господарство загиблого до своїх рук.

Після сімейної партії в крокет Канаріс і Гейдріх, залишивши дружин у садку, пішли в кабінет, щоб побалакати на самоті, поки подадуть обід.

Гейдріх, навіть граючи в крокет, не наважився розстебнути ґудзики на кітелі.

Він, як завжди, був суворо підтягнутий і, якщо програвав, стискав вузькі губи так, що вони біліли.

Канаріс, навпаки, недбало ставився до свого туалету й, програючи, вмів так захоплюватися, так радіти успіхові противника, що тому мимоволі ставало прикро: чи варто так старанно прагнути до перемоги заради того тільки, щоб зробити приємність своєму партнерові?

Гейдріх коротко розповів Канарісові про одержаний ним рапорт, в якому сповіщалося, що в одній з розвідувальних жіночих шкіл абверу курсантка посягнула на життя співробітника гестапо.

— Знаю, — ліниво сказав Канаріс. — Істеричка. — І зазначив застережливо: — Якщо наші хлопці не бачать різниці між відомими будинками й моїми школами і поводяться там негідно, не мені, а вам слід закликати їх до порядку. — І єхидно додав: — Власне кажучи, у вас більше досвіду роботи з жіночою агентурою. Коли ви були начальником таємної карної поліції, берлінські вуличні професіоналки нібито становили найнадійнішу вашу сітку? А тут матеріал іншого порядку. У цих, напевне, ще не зжиті деякі поняття про жіночу честь.

— Я не знав, що ваші школи — як ті пансіони для благородних дівиць, — шпигнув Гейдріх.

Канаріс добродушно всміхнувся:

— Дорогий друже! Силою своєї біологічної природи жінки самим богом поставлені в залежне становище від нас, чоловіків. Але й ми, чоловіки, за законами фізіології якоюсь мірою залежні від жінок. Бо все, що ми робимо, — це воля таємного інстинкту, він охоплює всю нашу сутність і є духовною субстанцією, нехтувати яку і шкідливо, і небезпечно. — Останні слова він вимовив підкреслено погрозливим тоном.

— Чи не мені загрожує така небезпека?

— Ну що ви! — запротестував Канаріс. — Я мав на увазі тільки одне: згодьтесь, цей ваш унтершарфюрер після повернення з госпіталю заслуговує покарання. Адже своїми діями він мало не зіпсував цінний матеріал, який ми готуємо для важливого завдання. А тепер виконання цього завдання відкладається через те, що згаданий об'єкт мало не втратив необхідних ілюзій. А без ілюзій людство здичавіло б. Ми всі жертви ілюзій. — Сказав, зітхнувши: — Я, наприклад, завжди мріяв стати знаменитим музикантом. — Скрушно розвів руками. — І що ж? Ви навіть мені задля втіхи не скажете: «Канаріс грає на флейті, як віртуоз». За моїми даними, — він чарівно всміхнувся, — ви висловлювали, дещо зовсім протилежне. А за відомостями з іншого джерела — йдеться про питання, яке менше зачіпає мов самолюбство, — навіть зволили висловити припущення, нібито я вважаю, що замість нашого десанту в Англію краще англійський десант на нашу територію з метою спільного ведення війни проти Росії.

Очі Гейдріха стали крижано-уважні.

— До речі, — так само уважно дивлячись на Гейдріха, діловито вів далі Канаріс, — у Черчілля за плечима досвід висадження англійських експедиційних військ на Півночі Росії. Про це нам не слід ні за яких обставин забувати. І коли б він у нових умовах і на нових умовах застосував, уже разом з нами, свій досвід, ми могли б потім у новому варіанті повернутися до операції «Морський лев», хоч цього лева колись добряче пошарпали росіяни. Але це, звичайно, в тому разі, якби Черчілль не проти нас, а з нами взяв участь у Східній кампанії. — Дорікнув: — І даремно ви розправилися з моїми глухонімими в Швейцарії. Мене тільки цікавило, наскільки плодотворно ваші люди ведуть переговори з англійцями, щоб потім, одержавши інформацію, дати вам кілька добрих порад в обопільних наших інтересах. І раптом така безтактність! А втім, я не протестую: вони знали багато зайвого. Тому дозвольте розглядати це як суто дружню послугу гестапо абверу. — Заявив насмішкувато: — Вважайте, що я зобов'язаний вам.

Гейдріх мовчки дивився на світні бліки, що грали на носках його яскраво начищених чобіт. Спитав похмуро:

— То як же нам бути з цим пораненим унтершарфюрером?

— Дайте йому медаль. Якщо він не дурень, то зуміє зрозуміти, яку дурницю він зробив. А не зрозуміє, нехай на фронті покаже свою хоробрість. Хоч не зламати дівчисько — ганьба для есесівця!

— Добре, — згодився Гейдріх. І, ледь сіпнувши щокою, що означало посмішку, дружнім тоном поцікавився: — Наскільки мені відомо, ця росіянка — дочка репресованого радянського полковника?

— Так, — недбало підтвердив Канаріс і поклав руку на костисте плече Гейдріха. Сказав з жартівливим докором: — І цю дівчину, дочку благородного радянського полковника, ваш хлопець хотів позбавити ілюзій. — Додав грайливо: — А також і… Ай-ай, як негарно! Непристойно. Невиховано. Ми ж європейці… — Спитав діловито: —Лансдорфа знаєте?

Гейдріх понуро кивнув.

— Великий чоловік, — з щирим захопленням сказав Канаріс. — Він обіцяв мені підшукати в себе, у «штабі Валі», справжнього арійця — добре вихованого, абсолютно надійного і з відповідною зовнішністю. Той з цілковитою делікатністю і цнотливістю зробить з цією дівчиною невелику туристську розважальну поїздку. Заспокоїть і надихне на роботу, яку вона має виконати. Отак, мій друже… Нам потрібна підхожа людина для того, щоб заслати її в крупний армійський штаб. Сподіваюсь, що її зуміють добре підготувати… — Признався, злегка зітхнувши: — Це моя слабина — люблю агентуру не з покидьків, які, на жаль, заповнюють наші розвідшколи, націлені на Схід.

Увійшов літній лакей з м'ясистим обличчям, задрапірованим професорськими, урочистими зморшками. Він одержував платню, як лейтенант абверу, і водночас майже таку ж суму, як агент гестапо.

Оголосив:

— Їсти подано…

39

«Найбільша розкіш — це чистота». Кажучи так курсанткам, капітан РВА Клара Ауфбаум без якихось там ілюзій мала на увазі тільки чистоту приміщень і одягу.

Представник «штабу Валі» Ернст Гаген, який інспектував одного разу школу, повчав її:

— Жіночність для агентки має дві сторони: позитивну і негативну. Перша: принада. Друга: застосовуючи цю принаду, агентка може так захопитися, що перетворить її в самоціль, забуде, заради чого вона використовує свою зовнішність як принаду.

В цивілізованих державах — я виключаю з їх числа Росію, — крім продажних жінок відомої професії, є чоловіки, які присвятили себе ось такій самій діяльності. Ми їх використовуємо тільки в західних напрямках. Що ж до цих наших східних агенток, то ми не кидаємо вам докору за надто завищений процент самогубств серед них. Серед чоловічого контингенту теж бувають такі інциденти. Причому способи, які застосовуються для цієї мети, завжди старомодні. — Пояснюючи, Гаген розчепірив пальці і торкнувся ними своєї старечої, зморшкуватої шиї. — І тут ми майже безсилі позбавити їх найпримітивніших побутових засобів, які вони використовують для того, щоб вкоротити собі віку. Так от, повторюю, з цього боку у нас до вас немає особливих, претензій, але є момент у підготовці агенток, який ставить перед дилемою.

Діючи у ворожому гилу, йдучи на зближення з особами, що цікавлять нас, вони, природно, зобов'язані енергійно користуватися тими дарами, якими їх наділила природа.

У цивілізованих націй, особливо це торкається освічених кіл, виробилися зовсім здорові судження, далекі від рабських понять так званої моралі, які вивільняють від якихось там моральних зобов'язань при розв'язанні фізіологічних проблем.

У східних рас усе ще панують первісні уявлення. Вони надмірно перебільшують інтимний бік життя, їх ще мучить совість, вони тремтять від містичного страху перед відплатою, і все це з таких приводів, які для культурних людей давно вже не становлять ніяких проблем.

— Отже, — Гаген все-таки опустив очі, — вільне спілкування ваших курсанток з нашими військовими входить у завдання підготовки агенток так само, як і обов'язкова програма їхнього навчання. Слід, звичайно, найсуворіше стежити, щоб при спілкуванні не виникала ніяких обопільних симпатій. Цього можна домогтися, рішуче не допускаючи повторних зустрічей.

Таким чином ми уникнемо небезпеки з боку агенток і будемо впевнені, що при виконанні ними своїх обов'язків у них не виникне ліричних почуттів, які могли б привести їх до зайвої одвертості під час виконання завдань у тилу противника.

— Пане Гаген, — поважно заявила Ауфбаум, — ви забуваєте про святе письмо.

— Я християнин, фрау капітан, — сухо сказав Гаген. — І мені не треба нагадувати про це.

— Але згадайте Марію Магдалину, вона все-таки розкаялась. І я не певна, що ваша пропозиція може стати радикальною гарантією.

— Марія Магдалина — виняток, — суворо зазначив Гаген. — І цілком бажано, у ваших же інтересах, щоб подібних феноменів серед ваших агенток не виявилося.

Скоряючись інструктажу Гагена як представника керівного «штабу Валі», капітан Клара Ауфбаум дала службовцям інколи відповідні вказівки.

І не тільки офіцери квартируючих поблизу частин, а навіть молодші чини були допущені в школу.

Дві спроби самогубства — одна з них кінчилася смертю курсантки — не засмутили командування школи, яке твердо виконувало вказівки згори.

Але те, що одна з курсанток поранила унтершарфюрера СС, плямою лягало на школу.

Цю курсантку, що відкрила потім собі вени склянкою, повернули до життя з тим, щоб урочисто розстріляти в дворі школи в науку всім іншим.

Але несподівано прийшов наказ звільнити заарештовану із ув'язнення. А для розслідування пригоди мав прибути повноважний представник «штабу Валі».

Цим особоуповноваженим представником виявився Йоганн Вайс.

Йому дали інструкцію, за якою належало суворо покарати винуватців, а потерпілій дозволити десятиденну подорож за яким завгодно обраним нею маршрутом. Мета — відпочинок і розваги.

Причому Вайс, виявляючи дівчині всіляку шанобливу увагу, мав супроводити її в цій подорожі.

Вайс приїхав до школи, і того ж дня прибув туди полковник РВА Сорокін, який дістав наказ виконувати на місці всі розпорядження представника абверу.

Викликаючи по черзі курсанток для допиту, Вайс переконався, до чого довів цих жінок метод, порекомендований Гагеном, — ніякого натяку на людську гідність.

Одні з них, отупілі й байдужі до всього, не здатні були зрозуміти запитання, які їм ставилися. Весь час злякано дивилися Вайсу на руки і, знітившись, заплющували очі, коли він мимоволі робив різкий порух.

Обличчя в них були одутлуваті, а очі тьмяні, з нерухомими зіницями.

Вони через силу вимовляли «так», «ні», «не можу знати». І кожного разу при цьому вставали, витягнувши руки по швах і різко піднявши підборіддя.

Інші, істерично збуджені, майже до нестями, напружені, реготали, плакали, лаялися, нахабно вимагали сигарет, горілки, обіцяючи за це все, що завгодно. Говорили без упину, але в гарячковому потоці слів Вайс не міг вловити будь-якого змісту, не міг добитися од них відповіді на свої запитання. У багатьох з них був нервовий тик: у них сіпалися підборіддя, нижні повіки, весь час тремтіли пальці. Це були психічно скалічені люди. Напівбожевільні.

Та найгнітючіше враження справляли ті, хто не втратив ще тут цілком психічного і фізичного здоров'я. Більшість їх озлобилася і стала жорстокими настільки, що їм було байдуже, хто буде потім жертвою їхніх злочинів. Найчастіше це були здорові бабеги, тупі, з кримінальним минулим. У таборах вони були блоковими наглядачками, вибравши зраду і катівство, щоб продовжити свої; життя, добути ситість, придбати владу звіра над людьми.

Одна така, з брезклим і м'ясистим лицем і вищипаними в ниточку бровами, заявила ображено Вайсу:

— І ніякого приниження я в цьому не бачу. Все цілком нормально. Тут їм не гурток самодіяльності.

— А вам?..

— А я — не вони. Я ідейна. Своя крупорушка у батька була. А чоловік — кушнір, до останнього вдома майстерню держав. Як могли, од властей своє заможне життя рятували. — Сказала зневажливо: — Тут дівки більш які? З котрими німецькі офіцери побалувалися. В казино водили, ввічливо, як наречених. А після здали в СС, ну, а ті сюди, на пансіон. Тільки які з них шпигунки? Сама назва. Ночами спати не дають. Плачуть. А за чим? За Радянською владою. Ось вона їм тепер, Радянська влада! — І показала дулю. Порекомендувала поважно: — Я б, пане офіцер, на вашому місці сюди з кого кадри добирала? Винятково з літніх, вони знають, як обернутися в житті, про них точно відомо, що вони Радянською владою скривджені. Мені, наприклад, ні медалі, ні ордена за моє геройство не треба. Мені б патент на торгівлю хутряними товарами. Тут я в люди вийду, будьте певні.

— І багато тут таких, як ви?

— Раз, два — та й усе. А ось в РВА є публіка нічого, собі. Унтер-офіцер Полканов про баню мріє. Його предки банниками були, на цьому ділі й капітал зібрали. — Спитала з надією: — Більшовиків проженуть, тоді поворот на повну котушку для вільної комерції?

Вайс примружився, сказав суворо:

— Та не для вас.

— А це ж чому?

— Як вам відомо з матеріалів РВА, Росія стане нашою колонією, а такі навчені люди, як ви, будуть і надалі виконувати каральні функції по відношенню до місцевого населення.

— Ну що ж, значить, візьмуть до фельдполіції. Я так вас зрозуміла? — Зітхнула, — Ну що ж. Теж посада.

Сорокін, полковник РВА, гладкий, хвацький, з віночком фарбованого в яскраво-чорний колір волосся навкруг білої лисини, хворів на астму й тому говорив, задихаючись.

Віддано дивлячись Вайсу у вічі, запевняв:

— У нас в РВА модерну не визнають, всяких там сучасних фокусів. По-старосвітському, як діди і прадіди. Шкваримо. Є такі мастаки — унікуми! В гестапо подібних немає. Там по-європейськи, із застосуванням всякої техніки. А в нас у РВА із звичайним сиром'ятним ремінцем віртуози!

Вайс сказав полковникові, щоб той додатково допитав лейтенанта Нюрку та її підсобницю про справу унтершарфюрера СС. А капітани Ауфбаум він допитає сам. Потім у супроводі капітана Ауфбаум обійшов гуртожиток курсанток. Це був такий самий барак, як і в «штабі Валі».

Задушно смерділо дезинфекцією. До цього смороду домішувався нудотний запах крему, одеколону, пудри — всієї тієї косметики, яку видавали курсанткам у ті дні, коли приїздило начальство.

Ауфбаум уважно оглядала напружені напудрені обличчя жінок, які стояли по команді «струнко». Одні з них намалювалися старанно, акуратно, інші зумисне недбало, немовби збиткуючись над собою. Таким вона робила суворі, зауваження. Пояснила Вайсу, що в курсанток є також партикулярний одяг. Але зберігається він у коморі ї видається в міру потреби, в окремих випадках.

— Наприклад? — спитав Вайс.

Ауфбаум зам'ялась.

— Ну… коли хто-небудь з приїжджих має бажання побесідувати…

— Зрозуміло, — сказав Вайс.

— Білизну їм ми видаємо солдатську. Але дозволяємо підрізати кальсони. А з обрізків вони шиють собі ліфчики.

— Дисциплінарні стягнення?

— Це місія мого заступника, лейтенанта, — ухильно пояснила Ауфбаум.

— Є скарги, претензії?

Ніхто з жінок не відповів.

Вайс спитав дівчину із спотвореним опіками обличчям:

— Що це у вас?

Ауфбаум квапливо сказала:

— Це вона сама, праскою.

— Дивно. Обличчя ж начебто не прасують.

Товста, яскраво розмальована дівчина, що стояла трохи збоку, мстиво пояснила:

— Це вона навмисне пику зіпсувала, щоб її до офіцерів рідше викликали. Щоб інші за неї віддувалися.

— Он як, цікаво, — сказав Вайс. Спитав дівчину з обпеченим обличчям: — Ваше прізвище?

— Нема в мене ні імені, ні прізвища.

— Кличка?

— Штир, — сказала Ауфбаум і поскаржилася: — Я гадала, оскільки в мене жіночий склад, давати клички за назвами квітів, але командування не схвалило.

Курсантку з кличкою Спиця, заради якої він прибув сюди, Вайс вирішив відвідати сам, без супроводжуючих.

Йому показали кімнату, де її тримали замкнутою.

На тапчані сиділа тоненька дівчина в довгій, надто широкій для неї, розшитій блискітками сукні.

Маленьке, бліде личко, темне, хвилясте коротке волосся, яке ще не відросло після табору. Опухлий великий рот, запалі очі, висока, тонка шия. Руки на зап'ястях забинтовані.

Вона була така худенька, тоненька і легка, що матрац, покладений на тапчан, не підминався під нею.

Йоганн ввічливо відрекомендувався й пояснив мету свого візиту. Вона мовчки вислухала, сказала:

— Брешете.

— Ви зможете самі переконатися: винуватці будуть якнайсуворіше покарані.

— Побачимо.

— Дозвольте сісти? — І Вайс опустився на тапчан.

Дівчина схопилася, кинулась до дверей, штовхнула їх. Двері розчахнулися.

— Може, нам краще бесідувати не тут? — Вайс теж встав.

— А я не бажаю з вами бесідувати!

— Тоді назвемо це інакше. Ви дасте мені деякі показання, необхідні як формальність, хоч мені уже все ясно.

Вона спитала, озлоблено всміхаючись:

— А якщо все ясно, навіщо я вам?

— Можна взнати ваше ім'я?

— У мене є кличка — Спиця.

— Будь ласка, ваше ім'я.

— Припустімо, Інга.

— Ви Інга, а я Йоганн — приємна співзвучність.

— В такому разі я Ольга.

— Це правда?

— Ви вже починаєте допитувати?

— Знаєте що, — подружньому сказав Йоганн, — мені не подобається ваша сукня, надто вже вона така…

— Яка ж це «така»?

— Ну, самі знаєте… Я попрошу, щоб вам дали іншу.

— Шовк, блискітки…

— От-от. І тому вона вам не личить.

Дівчина уважно глянула Вайсові в вічі.

— Даремно прикидаєтесь. Ви, гестапівці, спочатку завжди так…

— А потім?

— Ви самі знаєте, що потім. Адже я дала підписку… Мені можна тепер наказувати все, що завгодно.

Очі в дівчини потьмяніли, згасли. Вайс сказав різко:

— Фрейлейн, у мене є підстави курсантку з кличкою Штир, — нагадав, — ну оту, котра обпекла собі обличчя праскою, — підозрівати в приховуванні своїх справжніх переконань, її слід відправити назад у штрафний блок Равенсбруку.

— Та що ви! — сполохалася Ольга. — Вона… Вона справжня контрреволюціонерка і прихильниця фюрера. — На обличчі в дівчини відбилися відчай і тринога.

— Ви переконані в цьому?

— Так-так, цілком! — палко запевнила Ольга.

— Ваше свідчення для нас настільки авторитетне, що в такому разі я відміню наказ капітана Ауфбаум.

Бачачи, як прояснилося Ольжине обличчя, він зразу ж спитав:

— А оця, з вищипаними бровами, хутряниця?

— Сволота!

— Пробачте, я не розумію цього слова.

Виблискуючи очима, кривлячи губи, з якоюсь підступною усмішкою Ольга промовила:

— Ця особа не може внушати вам довір'я.

— Дякую вам. — Вайс встав, клацнув каблуками, схилив у поклоні голову. Спідлоба дивлячись, швидко спитав: — Ваш батько полковник? Начальник штабу армії, репресований Радами?

Дівчина, задихаючись, кивнула. У неї на шиї здулися вени.

Йоганн сказав:

— Дуже прошу вас, будьте уважні до мене так само ж, як і я до вас. — Усміхнувся: — Адже в мене така складна місія. А російська дівчина — це загадкова слов'янська душа.

Ольга нерішуче спитала:

— Але ви з гестапо?

— На жаль, — сказав Вайс, — не маю честі. Як доповів вам, а унтер-офіцер абверу. — Помовчав. — Але це щось споріднене.

— Навіщо ви про це сказали?

— Щоб була ясність.

Вайс пішов розшукувати Ауфбаум, щоб дати їй наказ про одяг для Ольги. Але Ауфбаум, виявляється, сама розшукувала його, і не сама, а в супроводі полковника Сорокіна й двох солдатів РВА. Вона кинулася до Вайса, благаючи врятувати, виявити до неї милосердя…

Полковник, відсторонивши капітана Ауфбаум, доповів Вайсу, мало не задихаючись, що вже піддав екзекуції розжалуваного лейтенанта Нюрку і курсантку, яка сприяла їй в історії з унтершарфюрером СС.

А зараз прибув посланець з наказом РВА розжалувати капітана Ауфбаум у рядові.

Ауфбаум спитала скорботно, благально дивлячись на Вайса:

— Що ж ви мені порадите?

Вайс сказав холодно:

— Я хотів би про дещо спитати вас.

— О, будь ласка. Я вся до ваших послуг, — жалібно всміхнулася Ауфбаум. Губи в неї тремтіли.

Лишившись з капітаном РВА на самоті, Вайс спитав:

— Наскільки я з'ясував, ви діяли за прямими вказівками співробітника «штабу Валі» пана Гагена?

Ауфбаум тільки закивала у відповідь. Схвильована і приголомшена, вона ще ніяк не могла прийти до тями.

— Якщо це так і ви можете підтвердити все письмово, ваша провина полегшується.

— Я ладна написати цю ж мить усе, що ви мені скажете.

— Я вам нічого не кажу. Я вас тільки запитую: так це чи ні? Якщо так, будьте ласкаві логічно викласти все на папері.

— О, я так хвилююсь!

Але, незважаючи на свій стан, Ауфбаум дуже змістовно і мстиво написала донос на Гагена.

Ховаючи папір у кишеню кітеля, Вайс попередив капітана Ауфбаум:

— Вам готували найсуворіший вирок. Але ви справили на мене таке приємне враження, що я вирішив обмежитися суто попереджувальними заходами. При умові чи, вірніш, гарантії… Спитав: — Які я можу мати з вашого боку гарантії?

— О, я ж сказала: які вам завгодно! — Ауфбаум, віддано всміхаючись, підняла руки, щоб поправити волосся.

— Ну, це ви киньте! — обірвав її Вайс. Нахилився: — Ви мені дасте зараз письмове підтвердження того… — Йоганн на якусь мить задумався. — Припустімо, полковник Сорокін пропонував вам працювати на радянську розвідку…

— Цей кат на все здатний, на все! — палко запевнила Ауфбаум.

— Ну от і пишіть. Можете зовсім коротко.

І тільки коли Вайс. сховав другий папірець вслід за першим, Ауфбаум спитала:

— Але для чого це вам?

— Для того, — поважно заявив Вайс, — що, коли ви надалі надумаєтеся відмовити в якомусь моєму незначному проханні, це буде мені гарантією. — Звелів: — А тепер накажіть курсантці з попеченим обличчям зайти після вечері до мене в кімнату.

— Ну й смак у вас! — Підбадьорившись, Ауфбаум знову стала приязною господинею. — У нас є просто красунечки.

— Я не звик повторювати.

Понад годину Йоганн Вайс бесідував з дівчиною на кличку Штир. Під кінець вони вже розмовляли так: спершу вона шепотіла на вухо Вайсу, потім він їй.

Вайс не впізнав її через попечене обличчя, Але вона зразу впізнала його.

Це була Люся Єгорова із 48-ї ніколи. Колись піонервожата. Олександр Бєлов був у них у школі на вечорі й навіть танцював з нею.

Люся попала в полон, важко контужена під Смоленськом.

Вайс, розмовляючи з нею, бачив, що вона вся тремтить.

— Ну, заспокойтесь!

— Я спокійна, дуже спокійна. Просто я зраділа, що ви не негідник.

Про Ольгу вона нічого не могла повідомити й дуже здивувалася, Почувши, од Вайса, що Ольга старалася вигородити її, назвавши справжньою контрреволюціонеркою.

— Дивно, — протягом, здригаючись, сказала Люся. — Я з нею зовсім не розмовляла. Дуже дивно.

Перед тим як піти, спитала:

— Я жахлива потвора, правда ж?

Вайс сказав щиро:

— Ви по-справжньому красива людина.

— Не хочете образити. Ну й не треба! А мені свого обличчя не жаль. Хоч воно було й нічого собі. Часто мені казали, щоб я обов'язково знімалася в кіно. Ну, прощавайте…

Йоганн нахилився й, зворушений, поцілував її спотворену щоку.

Полковник РВА Сорокін пив чай у кімнаті Клари Ауфбаум. Побачивши Вайса, він встав і, кивнувши на Ауфбаум, мовив поблажливо:

— Ось, жалію Клару Федорівну за її переживання.

— Ну, досить! — перебив Вайс. Заявив офіційним тоном: — Розслідування по справі капітана Ауфбаум припиняю. Без наслідків. А ви, полковнику, підпишіть-но зараз наказ про призначення курсантки Штир заступником капітана Ауфбаум по школі і про присвоєння їй звання лейтенанта РВА. Виконання — не пізніш як за три дні.

— А що накажете з тими, екзекуційними?

— У табір!

Полковник клацнув каблуками, схилив голову з пофарбованим волоссям і вийшов з кімнати. Ауфбаум сказала манірно:

— Ви врятували мені життя. — І, не стримавшись, додала іронічно: — Одначе ви щедрі з дівками: чин, посада. За один візит!

— Ось що, капітане Ауфбаум! — сказав Вайс, дивлячись їй в перенісся. — Хочете продовжити своє існування? Навчіться мовчки виконувати мої накази, хто б їх вам не передав.

Розірвав марку. Віддав половину, другу сховав у верхню кишеню кітеля.

— Розумію, — сказала Ауфбаум.

— От, давно пора. І попереджую: контррозвідка абверу нічим не поступається гестапо в застосуванні енергійних засобів впливу.

— Виходить, я можу вважати себе…

— Так, будь ласка. Вважайте себе ким завгодно. Та коли третя особа дізнається, ким ви себе вважаєте, — і РВА, і гестапо, і абвер зроблять з вами так, як ви будете того заслуговувати.

Дальші розпорядження Вайса торкалися тільки канцелярських паперів.

Він зажадав, щоб його ознайомили з особовими справами курсанток, з наказами по школі, а також із звітами про дії агенток, засланих у радянський тил. Над цими матеріалами він просидів у канцелярії цілу ніч.

40

Публічні шахові турніри одноразової гри на багатьох дошках, що успішно проводять титуловані гросмейстери і екс-чемпіони світу, змагаючись з нетитулованими майстрами, які мріють про почесне звання в шаховійієрархії, — предмет загального захоплення. Та й як не захоплюватися віртуозними здібностями людського розуму демонструвати на цих змаганнях силу пам'яті, блискавичні комбінаційні рішення і таку ж миттєву розгадку манери мислення противника, його психологічних особливостей!

І якщо на такому турнірі чемпіон і програє комусь, то це розцінюють як поступку партнерові, дарунок і заохочення, майже як акт королівської ласки.

Звичайно, високе звання чемпіона діє на противників гіпнотично, пригнічує їхню волю до перемоги і дає змогу чемпіонові запровадити певну тактику, певну систему ходів, варіанти яких він заздалегідь підготував і склав у багаж своєї пам'яті.

А Йоганну Вайсу доводилося щодня і щогодини вести небезпечний турнір з великою кількістю противників, і досить було програти лише одному з них, щоб розплатитися за програш життям. Цей поєдинок одного з усіма тривав уже багато місяців. Незчисленну кількість разів мінялася арена, противники, комбінації, способи і прийоми боротьби. І що довше тривав цей поєдинок, то більше виникало нових, несподіваних ситуацій. Вайс мусив розв'язувати їх негайно і часто в умовах непередбачених і зовсім різних, не схожих між собою, як не схожі між собою люди.

Дресирувальник, що виступає на арені цирку з комбінованою групою хижаків, повинен знати не лише хижі звички кожного звіра, не лише тримати найнебезпечніших з них на відповідній дистанції. Входячи у клітку, він мусить завжди пам'ятати, що, крім люті до людини, хижак ладен розірвати звіра іншої породи. І опинитися серед хижаків, розлючених цим, іноді небезпечніше, ніж залишитися сам на сам з будь-яким із них. Щось схоже на це відчував Вайс, коли йому доводилося бути свідком невщухаючої боротьби між різними німецькими розвідувальними службами за владу.

Великий контрнаступ радянського народу у битві під Москвою повідав усьому світові про силу першої в світі соціалістичної держави, зрозуміти якої не в змозі була найхитромудріша служби німецькою шпіонажу.

Поразка армій вермахту під Москвою була й нищівним ударом по престижу абверу, і тріумфом СД, тріумфом Гіммлера і Гейдріха, які зловтішалися з приниження Канаріса, що не зумів викрасти у більшовиків найдорогоціннішу таємницю їхньої могутності.

Органи абверу, бажаючи реабілітувати себе в очах фюрера, намагалися створити тепер міцний розвідувально-диверсійний пояс безпосередньо у прифронтовій зоні, перекрити розвідувальними резидентурами всі основні вузли комунікацій, що з'єднували фронт з промисловими центрами, щоб організувати постійний нагляд за перекиданням на фронт військ, бойової техніки, боєприпасів, спорядження.

Але виконання всіх цих крупномасштабних заходів вимагало багато часу, ретельної роботи. Тут не було надій на негайний, блискавичний і галасливий успіх. Канаріс це добре розумів.

Керівна верхівка Німеччини, використовуючи засоби таємної дипломатії, злякавшись поразки під Москвою, почала з новою силою шукати можливості для зближення з імперіалістичними колами Англії та США. А заходами секретних служб вона розробляла провокації, які могли б стати причиною негайного втручання і Японії, і Турції у війну проти СРСР.

Те, що Лансдорф став глибоко цікавитися японською Квантунською армією, Йоганн помітив не тільки з книжок і довідників, географічних атласів і карт, які почали витісняти в його книжковій шафі романи минулого століття.

Дітріх, знову здійснюючи вербувальні поїздки по таборах, шукав підхожі кандидатури, щоб заслати їх у радянський тил на довгий час. І коли відібрані ним люди прибували в розвідувально-диверсійну школу, допитував їх сам Лансдорф, хоч раніше він цього ніколи не робив.

Доручення, що зобов'язувало Вайса відновлювати душевну рівновагу дочки репресованою полковника, мало безпосередній зв'язок з усім цим.

Живучи в чужій країні, Йоганн Вайс мусив знати правила поведінки, що диктували законопокірним громадянам, і неухильно виконувати ці правила. А завдання, що постало перед поміркованими громадянами рейху, полягало в тому, щоб неухильно керуватися правилами, які рекомендують вищі нижчим. Засвоїти цю істину і вивчити звички виконавця цієї істини Вайсові вдалося бездоганно точно.

Але він ставив собі іншу мету. Він хотів пробратися до такого кола німців, життєве правило яких полягало в тому, щоб не зважати ні на які правила, норми, звичаї, морально-етичні уподобання. 1 що зухваліше представники цих кіл нехтували законами, то вище було їхнє становище в суспільстві. Ці люди і становили панівну еліту.

Що ж до політичної програми самого Гітлера, то кожний німецький буржуа досить добре знав, як чекала Німеччина свого фюрера з того самого дня, коли було підписано Версальську угоду. Це ясно навіть з німецьких шкільних підручників.

І для тих, хто страждав манією національної величі, вже не мало такого великого значення, як називатиметься цей фюрер — Шікльгрубер чи інакше. Для них видавалося важливим лише одне: щоб він був покірливо, фанатично відданий традиційній політиці здирства і грабунку і водночас достатньо підготовлений для артистичного виконання в заміському круппівському маєтку ролі самозваного імператора, який ні за яких обставин не забуває про те, кому саме завдячує він своєю стрімкою кар'єрою.

Коли б психологічна майстерність розвідника Йоганна Вайса полягала лише в умінні, прикидаючись щирим, розповідати про себе небилиці і так само сумлінно виконувати обов'язки абверівця в межах статутних правил, може, він і просувався б поступово по службі, але ніколи не зумів би домогтися того особливого довір'я керівних осіб, яке має значно важливіше значення, ніж високе військове звання і нагороди.

Якось Вайс був присутній при вельми відвертій розмові між Лансдорфом і Гердом. Ротмістр Герд буркотливо і пихато висловлював представникові СД своє невдоволення з приводу невдач на Східному фронті.

— Ми, німецькі промисловці, — казав роздратовано Герд, — секретно субсидуємо майже всіх наших полководців. Під Москвою вони не виправдали не стільки надії фюрера, скільки ті суми, які ми переводимо на їхні особисті рахунки. Час піти на деякі поступки, розсудливо домовитися з США і Англією та разом з ними рішуче покінчити з Росією.

— Я гадаю, — ухильно відповів Лансдорф, — ці проблеми стосуються лише фюрера і партії.

— До чого тут партія? — сердито заперечив Герд. — Я і мій тесть не члени націонал-соціалістичної партії, але наша фірма такими великими грішми кредитувала рух коричневих на самому його початку, що ми маємо всі підстави вважати себе акціонерами з правом ухвального голосу. Я прибічник поміркованості: кордон — до Уралу, — солідно вів далі Герд. — І дуже важливо, що фюрер прислухався до мудрих голосів наших промисловців і виявив чудові здібності в галузі економічного мислення, почавши наступ на Кавказ. А Кавказ — це нафта. І коли генералітет не спроможеться поновити втрати в живій силі, яких ми зазнали в недавніх боях, то, наказавши військам вермахту наступати в напрямку Кавказу, фюрер зможе поновити наші економічні витрати. Таким чином він знову зміцнить свій престиж і викличе довір'я тих осіб, котрі, забезпечивши його матеріально, допомогли стати тим, ким він зараз є.

— Ви хочете сказати… — почав було Лансдорф.

— Але повернемось до нафти, — перебив його Герд. — Ми, німецькі промисловці, відкидаємо критику, якій піддали фюрера деякі представники генералітету за те, що він не зосередив усіх зусиль на взятті Москви, а поспішив придбати кавказькі нафтові ресурси.

Лансдорф на цей раз промовчав, і Герд вів своєї після паузи:

— Я нагадав би деяким нашим генералам, що прихід Гітлера до влади був вигідний для офіцерів рейхсверу з точки зору їхніх професіональних перспектив. А нам, промисловцям, зацікавленим у сировині, Гітлер забезпечував економічні перспективи. Генералітет мусив докласти тут максимум зусиль.

— Німецький генералітет не залежить від партій, — зауважив Лансдорф. — Він керується тільки чисто воєнною метою.

— Ще б пак! — зареготав Герд. — Але ж за таємним проханням досить впливових представників генералітету, що заздрять генералам Бломбергу і Фрічу, яких фюрер занадто наблизив до себе, Гіммлер зумів скомпрометувати обох. І цих генералів ганебно зняли з посад і замінили менш здібними, але й менш небезпечними полководцями. Адже так? Виходить, генералітет звертається за допомогою до націстської партії, коли йдеться про шматки від жирнішого пирога.

— Ви вважаєте, було допущено помилку?

— Я вважаю, що фюреру потрібні воєнні виконавці, а не радники, якими намагалися бути Бломберг і Фріч. І Гіммлер приструнив їх, та й годі. Інтереси німецьких промисловців і генералів завжди були спільні. Ми взяли курс на фюрера.

— На Адольфа Гітлера, коли він ще не був фюрером?

— Я повторюю: на фюрера, — переконливо сказав Герд. — На диктатуру особистої влади. Що ж до самої особистості, то це як на чий смак. Крупп, наприклад, вважає, що в Гітлера виявилося більше політичних здібностей, ніж ми собі уявляли. Але їх могло виявитися й менше.

41

На одній із зустрічей Ельза сказала Вайсові:

— Центр повідомив, що Ольга, дочка репресованого полковника, зараз у Свердловську, вчиться в інституті. Після арешту батька її взяв у свою сім'ю старший батальйонний комісар Олександров, у котрого дочка Ніна — однолітка Ольги. Ніна, яка служила санінструктором, пропала безвісти на Західному фронті, під Вязьмою.

— Так, — сказав Вайс. — Цікаво.

Ельза попередила:

— Остерігайтесь, Бєлов. Мені здається, що через цю дівчину німці хочуть нам влаштувати пастку.

— Гаразд. Що з Зубовим?

Ельза сказала гидливо:

— Спутався з німкенею. Вона потрібна нам.

— Хто вона?

— Вдова полковника СС.

— Непогано!

— Противна баба!

— Поважна особа?

— Яке це має значення?.. Молоденька.

— Ну, це — інша справа.

— Причепилася до нього, як блудлива кішка.

— А він?

— Спершу тікав од неї.

— А тепер?

— Бреше, ніби вона хороша.

— Чому ж бреше? Може, й справді так?

Ельзине обличчя враз стало нещасне, але вона опанувала себе і настійливо повторила:

— Остерігайтесь, Бєлов. Ми за вас дуже боїмось.

— Хто це «ми»?

— Ну, я і Зубов.

— А про себе він не турбується?

— Через цю німкеню він зробився зовсім одчайдушний.

— Тобто?

— Вона познайомила його з приятелями свого чоловіка. Нахабно збрехала всім, що він її кузен. Зубов їздив з нею в Краків, на прийом у резиденцію Ганса Франка. Під час концерту пішов з офіцерами у спортивний зал і там встряв у якесь спортивне змагання.

— Ну і як?

— Хвалився мені, що оберштурмфюрер СС Отто Скорцені, дуже досвідчений диверсант і вбивця, улюбленець фюрера, — він був у каральній команді есесівської дивізії «Дас рейх», а тут проїздом, їде лікуватися після Східного фронту, — публічно потис йому руку. Ну, мені вже час іти. Так прошу вас… — втретє нагадала Ельза.

— Гаразд, — погодився Вайс і попросив: — Все-таки не хвилюйтеся, Ельзо. Олексій — хороший хлопець, чистий, до нього погане не прилипне.

Ельза сумно всміхнулася і, не відповівши, пішла. До Брігітти Вейптлінг, вдови есесівського полковника, яка останнім часом почала вчащати у вар'єте, Зубов в самого початку ставився поблажливо, як до прихильниці його атлетичного таланту.

Вона замовляла собі завжди одне й те ж місце в першому ряду і приходила тільки на вихід «Два-Ніколь-два», а потім негайно зникала.

Але якось, соромлива і схвильована, вона прийшла в артистичну. З виразу Ельзиного обличчя Зубов зрозумів, що мусить бути більше ніж уважний з цією дамою. Він так і поводив себе з нею.

Через тиждень, доповідаючи Ельзі про виконане завдання, він так докладно змалював усі подробиці, що вона вигукнула обурено:

— Ти забуваєш, що я все-таки дівчина!

Зубов збентежено стиснув плечима:

— Я ж тобі як старшому товаришеві.

Тоненька, мініатюрна Брігітта Вейнтлінг, відтоді як призналася йому, що дуже сумувала після смерті чоловіка, і, піддаючись якомусь чисто містичному захопленню, перший раз у житті пішла у вар'єте, здавалася Зубову просто смішним і цікавим створінням.

Її покійний чоловік, полковник, обер-фюрер СС, був чиновником расового політичного управління партії. Уже вдівцем він вирішив одружитися з Брігіттою, навіть не знаючи її особисто, але одержавши від співробітника управління довідку про її расову бездоганність. Батьки наполягали на одруженні дочки. На жаль, поважний вік і підірване здоров'я не дали полковникові можливості з доблестю сприяти продовженню такого расово чистого роду.

Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним — перший в її житті ризикований крок.

Тримала вона себе з ним до смішного сором'язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім'єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти.

В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею.

А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п'єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам.

Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно.

Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два».

Розсудливо вигадавши собі хворобу жовчного пухиря, цей «гігант рейху» поїхав у тил на лікування.

Ганс Франк влаштував прийом на честь гітлерівського улюбленця, який повертався з фронту.

Після випивки, забувши, що він небезпечно хворий, Скорцені вирішив здивувати запобігливих перед ним тиловиків своєю могутньою мускулатурою. І в спортивному залі став демонструвати свої таланти. Але щоразу його погляд натрапляв на поблажливу і ліниво усміхнену фізіономію Зубова.

Скорцені високо підкидав обома руками важку порожньотілу мідну кулю і потім ловив її. І раптом кинув кулю над головою Зубова, крикнувши:

— Ви! Стережіться!

Зубов, не виймаючи рук з кишені, трохи нахилився і, присідаючи, м'яко прийняв удар на шию. Опустивши кулю на руку, підкинув її і недбало сказав:

— Дитячий м'ячик.

Скорцені злісно запитав:

— Ви хто?

Зубов спокійно відповів:

— Як бачите, ваш шанувальник. — І схилив голову так, ніби знову готувався прийняти кулю.

Скорцені якусь мить мучила нерішучість. Потім, зрадівши, оголосив:

— Ось з отакими безстрашними, міцними хлопцями ми підхопимо на свої плечі всю планету!

Брігітту надзвичайно тішило те, що її «кузен» справив таке чудове враження на знаменитого Отто Скорцені. І Скорцені був у захопленні від улесливих для нього слів Зубова, коли на запитання, чому він не на фронті, той відповів, мило всміхаючись:

— Як тільки ви мене запросите, я з радістю складу вам компанію.

Скорцені подарував Зубову свою фотографію з автографом, наголосивши, що вона йому стане в пригоді, в чому той не сумнівався.

Повернувшись з Кракова у Варшаву, Брігітта почала ділову переписку з впливовими родичами покійного чоловіка, що проживали в Берліні. Мова йшла про спадщину. Вона мала тепер намір піти на деякі поступки, якщо натомість буде виявлено високо протегування її гаданому чоловікові.

Брігітта викликала у Зубова почуття якогось жалісливого здивування. Він ніколи не думав, що в цьому середовищі можуть бути такі нещасні люди, знесилені від постійного відчуття страху перед чимось невідомим. Вона була забобонна до смішного, недовірлива. Не могла заснути без снотворного. Часто без причин плакала. Згадувати любила лише своє дитинство.

Зубова дратували її нав'язливість і те, що вона потай користувалася наркотиками, до яких звикла після важкої операції. В неї було гарне обличчя з суворими і тонкими рисами, але коли вона говорила не про себе і про своїх знайомих, а на якісь абстрактні теми, то верзла таку неприємну нісенітницю, що обличчя її здавалося йому дурненьким, як у красуні на обгортці мила. Вона гнітила його, він скаржився на неї Ельзі. Але та, хоч і зневажливо всміхаючись, наказувала йому не втрачати зв'язок з Брігіттою, бо це давало можливість бувати серед есесівців.

Зубов, зітхаючи, корився, з жалем помічаючи, що Ельза з кожним днем тримається з ним усе офіційніше, як з підлеглим, і очі її, коли вона дивиться на нього, вже не теплішають, не світяться радістю, а лишаються холодними.

Повідомлення Центру про Ольгу, переказане Ельзою, збентежило Йоганна. Думка про те, що гестапівці вимучили з цієї дівчини згоду, тепер відпадала так само, як і версія помсти за батька. І він схильний був до того, що Ольга або авантюристка, що ловко набиває собі ціну у гітлерівців, або агентка, що виконує по відношенню до нього нову перевірку. Її міг влаштувати навіть Дітріх, якого гнітила його таємна залежність від Вайса.

Йоганн вирішив разом з Ольгою відвідати баронесу в її маєтку. Коли ця дівчина — авантюристка, то знайомство з баронесою буде приємне для неї, і це якось виявиться.

Вайс уявляв собі, що його абверівський мундир дозволяє йому сподіватися на прихильність баронеси. Він вважав, що вона хоч і навіжена, але стара з розумом і звикла про все мати свою незалежну думку.

Йоганн, коли вони приїхали в маєток, попросив Ольгу побути в машині і сам увійшов у будинок.

Як він і сподівався, його мундир справив на баронесу належне враження. Забувши про те, що вона, власне, нічого не зробила для Вайсової службової кар'єри, баронеса вже вважала, що його візит — це ознака подяки за якусь нібито допомогу йому; і поставилась до гостя дуже люб'язно.

Йоганн, ніяково всміхаючись, повідомив, що приїхав не. сам, а з військовополоненою — дочкою російського полковника. Він уклінно просив баронесу прийняти її і поговорити з нею. Згодом дівчина ця може стати дуже корисною для рейху…

— Ну ще б пак! — сказала в'їдливо баронеса. — Тепер, коли росіяни стукнули вас під Москвою, ви завбачливо починаєте упадати коло полковникових дочок.

Вайс у відповідь лише розвів руками, даючи зрозуміти, що він тільки виконує волю старших начальників.

— Кличте! — наказала баронеса.

Вона ревно взялася виконувати роль гостинної господині.

Високопоставлена полонена справила на неї найкраще враження своєю неприязною, похмурою суворістю, яку баронеса вважала виявом гордості.

Баронеса шепнула Ользі:

— Нехай ваш солдафон забирається звідси, коли ви, звичайно, не заперечуєте. А ми з вами придумаємо що-небудь таке, не дуже сумне. — Обернувшись до Вайса, сказала: — У вас, мабуть, є справи в місті? Вважайте, що ви на деякий час вільний.

Йоганн вирішив скористатися часом, який випав йому, щоб побувати в «штабі Валі». По дорозі він заїхав на базовий склад трофейних кінофільмів і тут довідався, що, коли його не було, майор Штейнгліц відібрав кілька коробок хронікальних фільмів, зроблених у різний час на Челябінському тракторному заводі. Нині він випускає танки. Тепер стало зрозуміло, на який об'єкт націлювалася нова, особливо засекречена група.

Доповівши ротмістру Герду, що він заїхав до штабу тільки взяти особисті речі, необхідні на час подорожі з агенткою, Вайс почув од нього, що Гвіздок, виконавши завдання, щасливо повернувся і перевіркою встановлено, що він діяв бездоганно. І тепер його готують до нового, важливішого завдання.

Вайс обережно натякнув, навмання, що для такого завдання краще відібрати тих, хто знайомий з тракторним виробництвом. Одна справа — підривати ешелони, мости, а друга — найбільше в світі машинобудівне підприємство.

Герд твердо запевнив наприкінці розмови:

— Нічого, навчимо.

За ті дві-три години, які мав Вайс, він навряд чи міг добути якусь додаткову інформацію. Адже ж необхідно було ще зустрітися з Гвіздком. І діяти треба дуже обережно.

Сподіваючись на те, що зараз перерва на обід і в цейхгаузі нікого немає, Йоганн вирішив викликати туди Гвіздка. Свою машину він поставив поруч з цейхгаузом. Увійшов у порожню канцелярію і надрукував на аркуші паперу: «Курсанту Гвіздку негайно з'явитися у речовий склад».

Старшина табору обідав окремо, за перегородкою, і звичайно приходив до їдальні останній. Вайс поклав біля його тарілки аркуш з викликом, узяв ключ у прохідній і пішов до цейхгауза.

Майже вслід за ним увійшов Гвіздок, зупинився. Після денного світла він погано бачив у тьмяних сутінках приміщення.

Вайс покликав його в тісний прохід між штабелями обмундирування.

— Здорово! — Гвіздок простягнув руку.

— Ну? — запитав Вайс. — Доповідай! Завдання виконав?

— З абсолютною точністю. — Доповідав Гвіздок скупо: — Ну, належало плигати першим. Ну, підійшов до люка, шпурнув акуратно у хвостовий відсік гранату і викинувся. Під час вибуху літака ударною хвилею зім'яло купол парашута. Став падати каменем. Думав, на смерть. Обійшлося. Майже біля самої землі парашут роздуло — приземлився, ніби на пружині. Як передбачали за планом, так і вийшло. Приземлився в визначеній точці. Ну, ваші чекісти, яким ви про мене повідомили, мене й узяли.

— Тобто як це «узяли»?

— Ну. в машину, в газик. Відвезли спочатку в їдальню, потім побачили, що я ногу вивихнув, — у медпункт. Я ж наче божевільний був, нічого не відчував. Засоромився перед своїми, мало не втратив свідомості. Ну, потім що? Інструктували. Почав я в ефір виходити в належний час, а передавав те, що мені давали. Потім спеціально заради мене диверсію організували, підірвали на запасній колії порожняк. Все це я «штабові Валі» доповів як свій власний подвиг. Отак і працював. Наостанок повідомив: групу накрили. Одержав вказівку виходити. Ну, переправився через лінію фронту. Тепер знову тут. — Замислився, додав: — Вам сердечний привіт від товариша Баришева. — Повеселів: — Три шпали в петлиці, а такий не гордий. «Ми, — каже, — не можемо наказувати, щоб ви назад до німців повернулися…» — «Тобто як це не можете? — Я навіть розхвилювався: — Виходить, я не солдат, так? Особа без прав і без звання?» Пояснив мені. Ну, я зрозумів. Треба з мого боку добровільну згоду, нібито я активний громадський діяч, чи як. Тепер з Баришевим домовився, що, на випадок чого, честь по честі: похоронну сім'ї вишлють як про загиблого воїна.

— Чому через тайник не сповістив про прибуття?

— Не встиг. Сидів у кутузці прифронтової абвергрупи, поки вони з штабом мою особу перевіряли. Як тільки прийшло підтвердження, одразу перевели в санчастину: коли фронт переходив, попав під обстріл, ногу під час вибуху снаряда землею вдарило. Із санчастини привезли сюди. А я все ще трохи кульгаю. Капітан Дітріх довідався, дуже тепло поставився. Каже, слід би до хірурга звернутися. Але мене чомусь бере сумнів. Навіщо до нас у школу двох одноногих зарахували? Потім одного списали: значить, не захотів. А другий — вже так його Дітріх опікав — по іншій лінії виявився непідхожим: припадочний після контузії. Раптом хтозна-чого упав, і почало його крутити. Дуже капітан Дітріх розхвилювався. От я зараз і думаю: чому він мене вмовляє здоров'я берегти, ногу лікувати?

Вайс сказав, що Дітріху потрібний інвалід для організації диверсії.

Гвіздок, поміркувавши, сказав:

— Кажуть, німці — мастаки різати. І якщо під новокаїном, як зуби рвуть, нічого, витримаємо заради справи, коли їм конче інвалід потрібний.

— Ти про що?

— Нічого, — сказав Гвіздок. — Просто міркую. — Потер долонею коліно. — Болить забите місце, однаково нога погано згинається.

— Я не можу тобі таке дозволити.

Гвіздок підвів обличчя, подивився уважно, допитливо:

— А мені товариш Баришев прямо сказав: «Бажаєш добровільно — будь ласка. А наказувати так не можна». Так от без вашого наказу. На основі власної ініціативи. — Додав глузливо: — І капітанові Дітріху буде дуже приємно. Чого ж його кривдити, коли він за таку люб'язність мене в особливу групу як головного всуне?

Йоганн попросив схвильовано:

— Ти мені вибач, будь ласка, Тихоне Лукичу, що я тебе так байдуже зустрів.

— А що? — здивувався Гвіздок. — Правильно! В тайник не сповістив. Припустився порушення. Все точно. — Підморгнув: — Я відразу зрозумів, як ти мені велів доповідати, яка серйозна буде розмова. Дисципліна в нашому ділі — перша річ. — Сказав заспокійливо: — А відносно ноги моєї ви не турбуйтеся. Може, ще збережемо на пам'ять про дитинство. Коли, звичайно, вона мене не мучитиме, а то ніби голобля стирчить, у коліні не згинається. Така штука теж ніби ні до чого.

— Поки я не повернуся, — суворо наказав Вайс., — ніяких госпіталів.

— Якщо ви тут головний начальник, будь ласка, — ухильно сказав Гвіздок. — Запитав лукаво: — То, може, тепер все-таки привітаємося?

Йоганн обійняв Гвіздка, прошепотів:

— Знаєш, я такий радий тебе бачити!

— Ну ще б пак, — сказав Гвіздок. — Все сам і сам, а тепер нас тут уже двоє радянських, отже, сила. — І почав розповідати про Москву.

42

Білий, чистий сніг. Світле, ясне, глибоке, наче літнього дня, небо. Сосни з рожевуватими стовбурами і ніжно-зеленою хвоєю на кінцях лапчастого гілля. Холодне, мов джерельна вода, повітря, і на сніговому насті сонячні барвисті іскри.

Йоганн вів машину на великій швидкості тільки тому, що мав поспішати в маєток баронеси до своєї підопічної, — стрімкий рух імпонував його душевному станові. Зустріч з Гвіздком глибоко схвилювала його. Тихон Лукич, після того як Вітчизна повернула його собі, став зовсім інший. Змінився вираз обличчя, спокійну упевненість випромінювала його плечиста постать, з'явився живий блиск у мертвотно-тьмяних колись очах. І ці зміни Гвіздкові були такі відчутні, що навіть тривожили Йоганна: чи не викличе це підозри в німців?

Йоганн бачив перед собою обличчя Тихона Лукича, очі осяяні внутрішнім світлом щастя, і душа його теж повнилася щастям: він виконав свій чекістський обов'язок — повернув до життя втрачену було людину.

Він ладен був усміхатися до снігових шапок, що лежали на соснових гілках, пронизані гострою хвоєю і тому схожі на білих їжаків, що вилізли на дерева. І йому хотілося доторкнутися до них долонею, погладити їх.

Йому хотілось усміхатися до дерев — це ж родичі тих, що росли а нього дома, помацати їхню пошерхлу кору, древесну суху шкіру, що чисто і терпко пахла смолою.

Все навкруги радувало Йоганна. Він опустив бокове скло машини, вдихав морозне повітря. І разом з цим чудовим повітрям зринули спогади…

Він згадав першу радянську дрейфуючу станцію «Північний полюс», ті дні, коли папанінці опинилися на уламку крижини самі в океані і їхнє життя було в смертельній небезпеці. Сашко Бєлов невідривно сидів тоді біля своєї саморобної аматорської рації і, блукаючи в ефірі, слухав схвильовані запити майже на всіх мовах світу про відважних радянських полярників. Весь світ охопила тривога за долю чотирьох радянських людей, що безстрашно вели роботу на ламкій крижині, яка щогодини зменшувалась.

І в цій тривозі людей планети була така прекрасна загальнолюдська одностайність, що здавалося неможливим, щоб вони коли-небудь дозволили втягти себе у побоїще війни. Здавалося, що віднині всі стануть кращі, цінуватимуть життя кожної людини.

В той час відомство Геббельса заборонило не лише повідомляти у пресі про радянську полярну експедицію, але навіть згадувати про Північний полюс. І тому тривога німецьких радіоаматорів, їх незчисленні запити про те, чи встигли зняти папанінців з уламків крижини, були особливо зворушливі і хвилюючі: адже таємна поліція могла розправитися з кожним із них.

Згадав Йоганн і фашистське судилище, де на весь світ гордо прозвучав викривальний голос комуніста — голос Георгія Димитрова. Мільйони радянської молоді готові були так само, як Димитров, стати на боротьбу з фашизмом і, якщо треба, віддати своє життя, щоб врятувати людство від коричневої чуми.

І Сашко Бєлов тоді бачив себе у мріях одним з таких бійців за звільнення німецького народу від тиранії фашизму.

Стати розвідником… Діяльність розвідника здавалася йому суцільним подвигом. Він і уявити не міг, що це головним чином неймовірно терпелива, обережна робота, успіхи якої залежать від безлічі повсякденних дрібниць. 1 що ці дрібниці можуть спричинитися до його загибелі. Адже ворог міг звернути увагу і на манеру зав'язувати шнурки на черевиках, і на звичку машинально подавати оточуючим безкорисливі послуги. Ніколи розвідник не повинен забувати, що користолюбство, жадоба власної наживи найкраще й найнадійніше свідчать про належність до того суспільства, де кожний — за себе і ніхто — за всіх.

Найнезначніше відхилення загрожує розвідникові загибеллю. Щоб діяти у ворожому таборі, легенда розвідника мусить мати бездоганну життєвість, природну достеменність кожної найдрібнішої деталі. Вияв найменшої підробки карається тут на смерть.

Ось чому Вайс не дозволив собі довго віддаватися радості та зберігати на долоні тепло руки Тихона Лукича.

Треба було думати про Ольгу. Хто вона, чому видає себе за іншу, що замислила, яка небезпека криється в ній?

Йоганн правильно вгадав, що, гостинно приймаючи за проханням абверівця російську військовополонену, баронеса думала не так про послуги для німецької розвідки, як про власні вигоди, про те, що дочка радянського полковника може стати в пригоді їй самій. Хто знає, як усе ще обернеться. Баронесу дуже налякала поразка під Москвою.

З цих самих міркувань вона покровительствувала нащадкам стародавнього княжого роду — двом старим полькам, яких покинули родичі, виїхавши до Англії.

Але, крім політичного спокою на майбутнє, баронеса ретельно і по-діловому турбувалася і про своє матеріальне забезпечення в даний момент. І в цьому їй максимально допомагав, хоча й не безкорисливо, імперський радник доктор Йоахім фон Клюге.

Уже на схилі віку граф фон Клюге одружився із знаменитою дівчиною-пілотом, спокусившись не так славою «повітряної валькірії рейху», як могутніми рельєфами її постаті. Дівчина ця, ставши дружиною імперського радника, швидко, з допомогою своїх націстських залицяльників, сфабрикувала проти чоловіка судове звинувачення в аморальності і, розлучившись на цій основі, загарбала більшу частину його майна. Але, відчуваючи деяку жалість до колишнього свого чоловіка, розореного нею, вона з допомогою тих самих націстських друзів улаштувала його на посаду партійного чиновника. Оплачували цю посаду не дуже добре, зате відкривалася перспектива для збагачення вельми своєрідними способами. У радника стало розуму скористатися ними, хоча великого розуму для цього і не вимагалося.

Радник так викладав баронесі суть своєї «роботи»:

— Наше завдання — забезпечити продовольством населення окупованих територій в такому обсязі, щоб не втратити почуття реальності. Людством керують шлунки, а не голови. Правильно організувати недостачу продовольства — це більше, це цінніше, аніж виграний бій. Цілі армії поліцейських не зможуть придушити опір так успішно, як це робить голод, що виснажує фізичну й моральну силу людську до опору. Армія-переможниця здатна грубими, примітивними способами забрати лише національні скарби переможених держав. Адже в руках населення залишаються величезні цінності, доступ до яких воєнним способом виключається. І тут може стати вирішальним лише економічний та фінансовий геній нації-переможниці. Щоб правильно, рівномірно і справедливо розподілити обмежені запаси продовольства між усіма верствами населення окупованих країн, існує карткова система. Керує нею влада, висунута з членів даної національності. Але оскільки друкарні, які друкують продуктові картки, перебувають у нашому розпорядженні, ми маємо можливість на основі закону одержувати по таких картках значну кількість виділеного даній країні продовольства і повертати його населенню вже через так званий чорний ринок. Таким чином ми збираємо приховані людьми цінності без застосування насильницьких засобів, на основі цілковитої добровільності. Так, наприклад, у деяких промислових районах Франції смертність дітей збільшилась у чотири рази порівняно з довоєнним рівнем. Такі ж явища спостерігаємо і в Бельгії. Діти помирають від недостатнього харчування. Тому ціни на продукти на чорному ринку неймовірні. Однак коли нещастям свого народу користуються місцеві спекулянти, ми їх нещадно розстрілюємо, щоб завоювати симпатії голодного населення. Звичайно, репресіям підлягають лише місцеві жителі, — знову повторив радник. І це була правда.

Баронесі, наприклад, радник за певні проценти допомагав збувати на чорному ринку все, що давав її маєток, і одночасно домігся для неї значного зменшення обов'язкових поставок на армію. Він також допомагав їй скуповувати різні художні цінності, жартома називаючи їх «приданим». Ці його слова могли свідчити про те, що, коли розміри приданого будуть солідні, радник вважатиме для себе за честь просити руки підстаркуватої нареченої.

Баронеса познайомила Вайса із своїм можливим женихом.

У коротконогого, гладкого, лисого, хворого на астму радника були такі округлі щоки, що здавалось, ніби він безперестану дме на гаряче. Це був весельчак, життєлюб, любитель фривольних розмов.

Коли баронеса залишила чоловіків удвох, радник спробував обережно з'ясувати, в яких стосунках перебувають Вайс із своєю підопічною, цією російського дівчиною, до якої баронеса так уважно ставиться.

Вайс коротко відповів, що він виконує особливе, делікатне завдання вищого командування і успіхи цього завдання залежать значною мірою від баронеси.

Радник, відчувши стриману холодність у словах Вайса, перевів розмову на іншу тему.

Посмоктуючи велику чорну сигару, яка заміняла ліки — він хворів на астму, граф став багатослівно розпатякувати на загальні теми:

— Завоювати країну — це тільки початок підкорення. Для другої, вирішальної стадії необхідна не хоробрість, а доблесть державно мислячого розуму. Так, керуючись генієм наших ділових кіл, ми, імперські чиновники, перетворили французькі, чеські, бельгійські, голландські заводи не тільки на постачальників озброєння для вермахту. Ми так реконструювали їхню виробничу могутність, що тепер кожний завод випускає тільки певні деталі, які відсилають потім для складання до Німеччини. Ми не лишили на місці устаткування, що застосовувалося раніше для вироблення готової продукції, а розкидали його по всій Європі, спеціалізуючи підприємства для виготовлення лише якоїсь однієї деталі, однієї частини механізму. І коли ці підприємства виявляться одрізаними від Німеччини, їх спіткає економічна катастрофа. Таке розчленування економічних комплексів рівнозначне тому, що, коли б розібрати механізм ось цього мого чудового швейцарського годинника, — він постукав нігтем по циферблату, — розкласти деталі в окремі коробочки, подарувати коробочки своїм знайомим, а потім запитувати в них, котра зараз година. Подібні економічні витівки колись ми, юні кадети, виробляли з дівчатами легкої поведінки. Розривали банкнот на частини, і, щоб зібрати його, дівчина мусила приділяти увагу не одному, а всім, у кого опинились клаптики банкнота. Такий спосіб ми і застосували для європейської економіки. — Усміхнувшись, радник додав зневажливо: — Я навів цей приклад, щоб ви зрозуміли суть наших зусиль. І, запевняю вас, все це дужче тримає в полоні економіку Європи, ніж присутність там наших окупаційних частин.

Вайс сказав обережно:

— Пане граф, мені здається, незважаючи на всю вашу далекоглядність, у ваших словах відчувається деяка невпевненність.

Радник відразу кинувся в наступ:

— А ви гадаєте, ми, старше покоління німців, не зважаємо на сумний для нас досвід першої світової війни? Помиляєтесь, дорогесенький. Ви, молодь, дуже самовпевнена і не сприймаєте досвід історії. Для вас, наприклад, концтабори — лише засіб знищення нижчих рас, а понад мільйон іноземних робітників — тільки раби для виробництва зброї. А для нас, старшого покоління, це дещо вагоміше.

— А що саме? — запитав Вайс.

Граф, прикриваючи тугими повіками опуклі очі, відкинувся на м'яку спинку крісла і повільно вимовив сонним, байдужим тоном:

— Для нас, політиків, це гарантійний людино-фонд, який ми завжди можемо пустити в оборот.

— Яким чином?

— В розсудливих умовах розсудливі німці стримають нерозсудливих від знищення заложників. Та й годі.

— А чому, наважуюсь я запитати, особисто вас ця проблема так цікавить?

Радник відповів, самовдоволено усміхаючись:

— А тому, що я довірена особа деяких високопоставлених осіб імперії і, перебуваючи на території генерал-губернаторства за дорученням згори, цікавлюсь, хто із в'язнів концтабору являє собою цінність, за яку можна одержати від зацікавленої сторони певні матеріальні цінності. І думаю, що ви, як співробітник абверу, могли б зробити мені деякі послуги в цьому напрямку. Адже ви займаєтесь чимсь подібним, але у вузьких межах своїх можливостей. Капітан фон Дітріх, до якого я дозволив собі звернутися, атестував мені вас з кращого боку.

Вайс схилив голову і виявив своє бажання допомогти раднику всім, чим зможе. Радник поскаржився:

— Мені важко приходиться з адміністрацією табору. Я мушу виступати, як представник Червоного Хреста, щоб привернути до себе деяких в'язнів, викликати в них щире ставлення. Тим із них, хто являє особливу цінність, я намагаюсь забезпечити раціон, який продовжив би їхнє існування. Але представники служби гестапо, що дотримуються наших догм занадто ретельно і догматично, безцеремонно умертвляють контингент, що мені довірився. Мені здасться, що такий поспіх пояснюється просто зацікавленістю в тих скромних посилках, які я, як щедрий ангел, вручаю деяким в'язням. — Суворо сказав Вайсу: — Для вас, молодих людей, погроми і знищення євреїв у Німеччині були лише природним виявленням расових інстинктів. А ми, економісти, підходили до цього фактора з позицій не почуття, а розуму. Рейх одержав мільярди золотих марок, що належали неарійцям, це переважило позики, які давали нам США і Великобританія. — Ляснувши себе по товстому коліні, радник заявив: — Ось, мій дорогий, що таке чистий розум в його абсолютному виявленні! — Сказав ущипливо: — Ви, молодь, у концентраційних таборах зміцнюєте свою нервову систему, навчаючись стріляти по напівтрупах, а ми, серйозні німці, змушені копирсатися в цих напівтрупах: треба ж здобувати рейхові золото й валюту.

Вайс, щоб розпекти радника, сказав:

— Пане граф, ви маєте на увазі золоті зуби, мости і коронки мерців? То, запевняю вас, для цього поставлено спеціальних людей з кліщами.

Радник не образився чи не вважав за потрібне образитись. Його зовсім не зачепили Вайсові слова. Він пояснив свою думку:

— Я маю на увазі самих в'язнів, точніше деяких із них. Тих, чиї родичі встигли не лише емігрувати на Захід, але й захопити з собою чималі кошти або вже мали значні вклади в банках США, Англії, Швейцарії. Моя ідея, про яку я доповів рейхсфюреру Гіммлеру, полягає в тому, щоб стати над расовими забобонами і запропонувати тим, хто зараз живе розкішно, користуючись гостинністю західних держав, потурбуватися про своїх нещасних родичів і перевести відповідні суми на рахунок наших контрагентів.

Вайс запитав по-діловому:

— Отже, ви пропонуєте торгувати в'язнями?

Радник зневажливо скривився:

— На мові ділових людей це звучить інакше. Скажімо, відшкодування втрат на утримання осіб, не зайнятих продуктивною працею внаслідок необхідності їхнього перевиховання в специфічних умовах. — Допитливо дивлячись на Вайса жаб'ячими, вологими очима, радник нагадав: — Капітан Дітріх рекомендував мені вас після того, як я дещо розвідав. Виявляється, ви добре знаєте всі тонкощі режиму в таборі і, як помічник капітана Дітріха, відвідали багато концтаборів. Через це я пропоную — за певну винагороду, звичайно, на чисто діловій угоді, — щоб ви використали вашу агентуру в таборах для виявлення осіб, що мають матеріально забезпечених родичів за кордоном.

— Я вважаю, — поважно сказав Вайс, — про це нам слід повідомити наше командування, і, коли буде відповідний наказ, наша агентура, безумовно, його виконає.

Радник знову скривився:

— Зрозумійте, — сказав він трохи роздратовано, — це особисто моя ідея. Я розповів про неї деяким високопоставленим персонам в імперському керівництві, і вони зацікавились. Але коли про заплановану операцію буде розголошено в будь-якій формі, навіть у формі секретного наказу, інші можуть теж зацікавитись нею, і тоді, хоч яка велика була б одержана сума, вона зменшиться відповідно до числа зацікавлених осіб і стане вже не такою значною.

— Отже, ця «операція» має чисто діловий, комерційний характер, пов'язаний з інтересами певного кола людей?

— Інакше, — з гідністю заявив радник, — нашу державу могли звинуватити, як ви самі щойно висловились, у торгівлі людьми. А це, мій друже, повернення до чорних часів середньовіччя. До того ж ви повинні запам'ятати, що ця операція має гуманний характер: повернімо дітям батьків і матерів або дітей — матерям і батькам. До речі, не забудьте уважно обстежити дитячі табори. І зверніть увагу на таке: у нас є певна кількість фотографій дітей, яких розшукують батьки, що мають значні кошти. Перебування в таборах, наскільки я зрозумів, накладає на зовнішній вигляд їхніх маленьких мешканців певний відбиток, і деякі риси схожості з фотографічними портретами втрачаються. Майте на увазі цю обставину. Крім того, дитяча психіка і пам'ять в умовах табору менш стійкі, ніж у дорослих, тому, коли якась дитина буде схожа на фотографію, але свідчення цієї дитини не співпадуть з даними про її минуле, треба так твердо вбити в голову їй ці дані, щоб у момент вручення дитини батькам у тих відразу ж не виникло сумнівів. — Помітивши щось таке в очах Вайса, що йому не зовсімсподобалося, радник додав суворо: — Вважаю за необхідне нагадати вам, що особи, зацікавлені в цій операції, мають необмежені можливості усунути будь-кого, хто поводитиметься нескромно, зважаючи на ту довіру, яку, скажімо, я до вас зараз виявив. — І, діставши з бумажника чистий бланк з печаткою, де стояв підпис, показав його Вайсові. — Коли ми прийдемо до спільної згоди, — сказав радник, — то в цьому куточку буде наклеєно, вашу фотографію. І, припустімо, звання оберштурмфюрера вам забезпечено, це однаково, що обер-лейтенанта. — Запитав: — Вам, очевидно, відомий найсуворіший наказ фюрера про присвоєння вищих офіцерських звань лише фронтовикам? — Твердо запевнив: — Все це буде оформлено найзаконніше.

Вайс підвівся.

— Дякую вам, пане імперський радник, за довір'я. Радий служити вам.

— А ви прекрасний хлопець, гер обер-лейтенант Вайс, — поплескав його по плечу радник. — Капітан Дітріх абсолютно точно вас охарактеризував. Ви людина, яка не вимагає більше, ніж вона варта.

Хоч ця похвала й мала двозначний характер, Йоганн вважав її в даних умовах за найвищу оцінку своїх заслуг і ще раз вдячно усміхнувся радникові.

Присутність жениха не відбилася ні на зовнішності, ні на поведінці баронеси.

Вона не вважала за потрібне звертатись до рятівних засобів косметики: підмальовувати зморшки, красити збляклі, сухі губи. І одягнена вона була, як завжди, недбало. Так само не змінився й вираз її обличчя: суворий і в'їдливий.

Про Ольгу вона сказала невдоволеним тоном:

— Ця дівчина поводить себе так, ніби її присутність становить для мене велику честь. Ледве відповідає на запитання. Сидить, втупившись у одну точку, я запропонувала їй оглянути маєток, вона відмовилась. Я ознайомила її зі своїм родом. Вона зухвало відповіла, що в Росії родовідні книги цінують лише тваринники для відгодівлі племінної худоби. Я не для того так терпляче поставилась до цієї росіянки, щоб моє старання виявилось марним.

— Ваші заслуги оцінить абвер, — нагадав Вайс.

— Ну що може для мене зробити ваш абвер! — зневажливо кинула баронеса. — От коли б мені запропонували інший, прибутковіший маєток. Адже я змушена сама про себе дбати. — І наказала Вайсові: — Ідіть до своєї підопічної. Вона у вітальні.

На звук відчинюваних дверей дівчина повернулася, не кліпаючи, якось дивно глянула кудись повз Вайса. Погляд її нічого не виказував, крім очікування. Вона запитала:

— Ну?

— Що з вами?

— Ах, це ви! — І сказала вона це так, ніби не бачила, хто увійшов, а впізнала Вайса лише після того, як він звернувся до неї.

Вайс запропонував прогулятися до парку. Ольга рішучо відмовилась.

— Я дуже прошу, — ще раз настійливо повторив своє прохання Вайс.

— А коли я все ж не погоджусь, ви мене приневолите?

— Так, я буду змушений. Мені необхідно поговорити з вами.

У вестибюлі він знайшов її пальто і подав їй. Спускаючись сходами, вона трималася за поручні. Вайс хотів ввічливо пропустити її вперед, але вона зупинилась і стояла доти, поки він не пішов попереду.

Вона невпевнено йшла по розчищеній від мокрого снігу алеї, не дивлячись на землю, ступаючи по калюжах так, ніби спеціально хотіла намочити ноги. Обличчя її мало дивний, болісно-заклопотаний, зосереджений вигляд.

Коли Вайс звернув на бокову доріжку, дівчина, ніби машинально, продовжувала йти алеєю. Вайс гукнув її. Вона повернула на його голос, пробираючись крізь чагарник.

Вайс зупинився і, коли дівчина наблизилась, різко махнув рукою перед її обличчям. Вона навіть не відсахнулась, не примружилась, тільки повіки ледь здригнулися.

Вайс знав, що від голодування на якийсь час втрачали зір не лише більшість в'язнів у концтаборах, але й ті, кого гестапо специфічним способом допитувало. Такі періоди сліпоти наступали раптово.

Дівчина, очевидно, не бачачи Вайса або, можливо, ледь розрізняючи його, ніби крізь туман, мабуть, відчула на собі уважний погляд. Вона поспіхом відвернулась.

— Ніно! — рішуче сказав Йоганн і, взявши її за плечі, примусив повернути до нього обличчя. — Ніно, — повторив він. — Я все про вас знаю!

Дівчина напружилась усім тілом і раптом, вирвавшись з Вайсових рук, спотикаючись, побігла по доріжці. Йоганн наздогнав її.

— Ну, — наказав він, — не робіть дурниць.

Він старанно продумав інформацію Центру про цю «Ольгу», і висновок, до якого він зараз прийшов, здався йому єдино правильним.

Він заговорив з нею спокійно, впевнено:

— Ольга евакуювалася разом з інститутом у Свердловськ. А ви Ніна. Ваш батько живий, і ніхто його не репресував. Єдине, що мене зараз цікавить: з якою метою ви видаєте себе за Ольгу? І добре, коли ви скажете правду. Від цього багато чого залежатиме для нас з вами.

— А коли я нічого не скажу?

— Як хочете, — сказав Вайс. — В такому разі залишайтесь тією, за яку ви себе видаєте.

— А хто я зараз?

— Наскільки мене інформовано, німецька агентка. Зрадниця Батьківщини. Так?

— Слухайте, — тихо вимовила вона, — ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі?

— Припустімо…

— А можливо, ви просто…

— Ви не вгадуйте, — порадив Вайс.

— Добре, — сказала дівчина і гірко додала: — Власне, мені зараз уже нічого втрачати.

— Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. — І Вайс додав безпощадно: — Кому потрібні сліпці!

Ось що Йоганн почув од дівчини.

Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, — Ольгою — і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти.

І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку — Йоганн знав до зі свого досвіду — іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування?

Він сказав удавано байдуже:

— Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування.

— Ви сам не той, за кого себе видаєте! — переможно сказала дівчина.

— Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? — І промимрив: — І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас.

— Ніжність? — презирливо сказала дівчина. — Зовсім ви не такий.

— А який?

— А якою ви хочете, щоб я була?

Вайс поклав руку їй на плече, попросив:

— Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?

Дівчина кивнула головою.

— І намагайтесь бути люб'язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться.

— А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете?

— Хочу, але не можу.

Дівчина розплакалась.

— Ну от, — сердито сказав Вайс. — На що ж ви здатні!

— Ну трішечки ж можна? — попросила дівчина. — Будь ласка!

— Нічого ми не можемо, — сказав Вайс. — Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? — Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: — Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде.

— Тільки одне запитання, — сказала дівчина, — тільки одне…

— Шкварте. Тільки одне.

— Кіно «Ударник»?

— На вулиці Серафимовича, — сміливо відповів Вайс.

— Ви знаєте, — скапала вона, стискуючи його руку, — я зараз така щаслива!

Вайс сердито перебив її:

— Ну все! Чули? Все!

Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб'язно баронесі:

— У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. — І, вагаючись, додала: — Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима.

Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.

Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров'я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси.

Спостерігаючи за дівчиною, Вайс помітив, як вона змінилася. Обличчя її стало спокійне, вона усміхалась. Йоганн боявся цього щасливого виразу, але зараз він не був небезпечний: його можна було сприйняти як подяку за гостинність і турботу.

В один з Вайсових візитів радник, що весь час енергійно наповнював свій бокал, повеселів і, схиляючись до Йоганна, розповів йому:

— В 1930 році, пам'ятаю, я був гостем Герінга. Він жив тоді у Шенебурзі, в буржуазній квартирі, не дуже великій за розміром, і його перша дружина, дуже мила жінка, яка страждала тяжкою хворобою серця, пригощала мене гороховим супом, поданим у фаянсовій тарілці вартістю в півтори марки. А тепер гер Герінг — власник концерну і славиться як найвитонченіший гурман. Лише один його золотий сервіз коштує стільки, скільки великий маєток. Як бачите, справи політичні можуть давати такий самий прибуток, як і фінансові операції.

Або ще таке. Загальновідомо, що фюрер скромно харчується. Він вбачає радість зовсім в іншому. Я пам'ятаю, як ще до воєнних успіхів фюрера в Європі його довірений запропонував на одному аукціоні у відомого антиквара 90 тисяч золотих марок за картину Дефрегера. Як велика людина, фюрер дозволяє собі вкладати капітали тільки у безсмертні твори мистецтва, вартість яких перевищує вартість майна багатьох великих промисловців. І коли; фюрер всенародно оголосив, що він не має поточного рахунку в банку, він сказав правду: кожний банк в інтересах власного розпитку вважає за честь робити йому будь-які фінансові послуги.

Так, фюрер безмежно любить мистецтво. Він особисто дає живописцям вказівки щодо техніки, змісту, стилю. Вони повинні керуватися цими вказівками, коли хочуть, щоб їхні твори купували. Музичні смаки фюрера також певні й сталі, як і в живописі. «Мейстерзінгерів» Вагнера він завжди примушує повторювати для себе десятки разів. Високо цінує військову музику. Але особливо захоплюється він виконанням «Веселої вдови» Легара. Він почуває від цієї музики істинно високу насолоду. Його наближені суворо стежать за тим, щоб який-небудь сміливий нахаба не наважився бовкнути фюрерові, що Легар був одружений з єврейкою. Це було б трагедією для фюрера, крахом його ідеалу.

Але ще більше фюрер схиляється перед фінансовим і промисловим генієм видатних діячів рейху, девіз яких подібний до девіза, вигравіруваного на щиті барона Вернера фон Веслінгена: «Я, князь Вернер фон Веслінген, вождь численної банди, ворог бога, милосердя і жалю».

Фюрер радіє з уміння ділових великих німців у сюртуках захоплювати позиції у світовій економіці. Наприклад, «ІГ Фарбеніндустрі», цей чудесний сплав монополій і картелів, домоглася прав контролю і впливає на дослідні роботи і виробництво головних хімічних і металургійних фірм снігу.

Ще до війни за допомогою патентів та іншими шляхами ми домоглися контролю над виробництвом багатьох важливих для потреб війни продуктів. Але ми не зупинилися на цьому. Ми йшли далі, захищаючи наші промислові інтереси. Коли німецькі фірми реєстрували патенти в іноземних державах, деякі важливі моменти процесу приховувались, а формули пояснювались тим, що відбувався вибух, коли якийсь іноземний вчений намагався за цими методами одержати синтетичний продукт. Так, метод одержання фарб, запатентований Зальцманом і Кругером за № 12096, завдав істотної шкоди видатним іноземним ученим, які гинули так, ніби місцем для прогулянок обрали мінне поле.

Фон Клюге переможно сказав Вайсові:

— Вам, молодому абверівцю, слід було б зрозуміти, що порівняно з успіхами в подібних операціях наших видатних концернів діяльність вашої служби нагадує, ну, щоб не образити адмірала Канаріса, піратські наскоки, тоді як ми, чорні сюртуки, безшумно завойовували континенти в економічних битвах самими картельними угодами.

— А що ж ви виграли для себе в цих битвах? — поцікавився Вайс.

Радник прикро махнув рукою:

— Ви чули про крах кінофірми «Фобус» ще в довоєнні роки? Пан Канаріс вклав у неї мільйони і примусив мене стати його компаньйоном.

— Ви вчинили легковажно?

— Зовсім ні. Просто у пана Канаріса були документи, що стосувалися деяких моментів моєї колишньої діяльності. І він запропонував мені найбільш делікатну форму одержання паперів, що мене цікавили. От я і вклав велику суму в цю фірму.

— Він вас примусив викупити папери?

— Ні-ні, просто це був найбільш розсудливий і витончений спосіб зберегти наші дружні взаємини.

— Ви і зараз друг адмірала?

— Безумовно. Це кришталево чиста людина. І коли він став банкротом, то не дозволив собі знову представити мені неприємні документи, хоч і зберіг їхні копії. Він мужньо пережив нещастя. І за його рекомендацією я брав участь під час інфляції у фінансових операціях старого Тіссена.

— Ви знайомі з паном Гердом?

— Так, це серйозний ділок, який став на правильний шлях, поєднуючи інтереси фірми свого тестя з політикою наці. Досвід роботи в абвері, безперечно, доповнить його освіту економіста. Він зможе ознайомитись з методикою і прийомами дослідження економічних потенціалів Сходу.

За вечерею говорив лише пан радник. Баронеса і Ольга майже весь час мовчали і не прислухалися до бесіди чоловіків.

О десятій годині баронеса звеліла Ользі йти відпочивати і наказала Вайсові провести дівчину до відведеної для неї кімнати.

43

В один з вечорів у баронеси зібралося невеличке товариство: літні, одягнені із старомодною ретельністю, виховані люди.

Вони були їй близькі не тільки тому, що з ними вона віддавна мала теплі, родинні зв'язки, але й тому, що всі вони, як і сама баронеса, були землевласники або ж вклали значні капітали в надійні підприємства із сталими прибутками. Незважаючи на поважний вік і цілковиту забезпеченість, всі вони охоче посіли службові посади, запропоновані їм націстами, що прийшли до влади. Адже передати свій досвід новому керівництву імперії був їхній патріотичний обов'язок.

Мабуть, вони думали, і до того ж небезпідставно, що їхні юнацькі ідеали часів монархії не тільки не застаріли зараз, але відроджені фюрером, поспіхом і енергією, з властивими діячам минулого століття.

Доктор фон Клюге, щоправда, дозволяв собі брати під сумнів і ці позитивні якості Гітлера і твердив, що Карл Лампрехт ще в дев'ятисоті роки з більшою навіть красномовністю, ніж фюрер, виголошував: «Після кривавих перемог світ буде перебудовано шляхом онімечування».

Гості трималися так невимушено, наскільки можливо це серед людей, рівних за становищем, яке займають вони в суспільстві.

Гер Кранц, високий, жилавий, худий, з маленькою прилизаною голівкою на високій тонкій шиї і з моноклем у лівому оці — праве завжди було презирливо примружене, — в час першої світової війни служив уланом. Він вважався тонким знавцем коней, і, очевидно, тому в концерні Круппа йому запропонували посаду головного інспектора в управлінні робочою силою.

Він дозволяв собі досить сміливо критикувати фюрера на те, що той зневажає кавалерію, віддаючи перевагу мотомеханізованим з'єднанням «цього вискочки Гудеріана», який вихваляє танки так, ніби працює в рекламному бюро машинобудівної фірми і одержує проценти з кожної одиниці збутої продукції.

У Пруссії Кранц мав кінний завод, але, на жаль, купував коні його не вермахт, а тільки поліція.

Густав Крупп був особистий друг фюрера. В 1933 році він запровадив фонд Адольфа Гітлера, давши націсгській партії величезні суми для СА, СС, гітлерюгонду та інших подібних організацій. Кранц не без підстав вважав фюрера боржником фірми.

Кранц прибув у генерал-губернаторство, щоб організувати в Освенцімі будівництво підприємств, що мали виготовляти деталі для автоматичної зброї. Він вимагав від есесівського керівництва виділити для цієї мети з концтаборів ще відносно сильних в'язнів.

Залізши на підвищення посеред апельплацу, він наказував ганяти в'язнів по кругу, а сам спостерігав їх у бінокль, яким звичайно користувався під час скачок на іподромі. Тих, хто після кількох кругів ще міг зберегти вертикальну позицію, Кранц відзначав для себе. Записував їхні табірні номери і наказував відправляти одібраних ним людей у спеціальний концентраційний табір фірми. За кожного в'язня, який мав певну спеціальність, він платив у фінансові органи СС чотири марки, а за тих, хто не мав професії, — по три марки, і все це разом складало досить значні суми.

Оскільки Кранц не був упевнений, що більшість одібраних ним в'язнів зможуть довго витримати важкі роботи, він пробив у контракті спеціальну примітку: усунення ослаблих покладається на адміністрацію таборів, причому ті, хто вибув, замінюються без додаткової оплати.

Домогтися примітки в контракті було нелегко, довелося пробити цінні подарунки місцевим керівникам СС. Але для цього Кранц мав непідзвітні суми, спеціально виділені йому на такі справи. І вважав угоду вкрай вигідною, через те що смертність ув'язнених, які працювали на різних роботах, була надзвичайно висока, а транспортування і поховання кожного трупа за попередньою калькуляцією коштувало б фірмі в середньому 30–50 марок.

Успіх усіх цих ділових операцій став причиною чудового настрою гера Кранца, і він був один з найприємніших гостей баронеси, бо думки його у вітальні скеровувалися лише на те, щоб усім подобатись і бути привітним усіма.

Хоч другий гість, гер Шік, представляв конкуруючу організацію, що давно розвинула тут гігантську діяльність і захищала інтереси концерну «ІГ Фарбеніндустрі», Кранц добродушно посміювався з нього. Шік у противагу Кранцу був огрядний і коротконогий, до того ж він дуже обрюзг і був нервово стурбований, це не покидало його навіть у домі баронеси.

На хімічних підприємствах концерну, крім в'язнів, працювали люди, насильно вивезені в окуповану Польщу із багатьох європейських країн. Гер Шік планував збільшення виробництва головним чином за рахунок використання рабської праці в'язнів і нервував, справедливо вважаючи, що пріоритет у доборі робочої сили із таборів мусить належати «ІГ Фарбеніндустрі», що заснувала свої підприємства в Освенцімі задовго до нашестя представники круппівського концерну. Але, знаючи, який прихильний фюрер до Густава Круппа, він улесливо вихваляв ділові здібності Кранца, приховуючи за зливою брехливих слів своє незадоволення його діяльністю.

Серед шановних гостей був і відомий мюнхенський терапевт професор Віртшафт, що одержав у одному з освенцімських таборів спеціальний блок для проведений медичних експериментальних робіт. За ці роботи професора нагороджено званням штурмбанфюрера, але він, як людина суто цивільна, ніколи не носив есесівського мундира.

Професор зворушливо турбувався за свою руду таксу, на кличку Амалія. Він ніколи і ніде з нею не розлучався, сам купав її і на ніч клав поруч з собою у постіль.

У нього було важке, м'ясисте обличчя і добрі, яскраво-коричневі, заплилі, вузенькі очиці. Він казав:

— Якщо раніше вважали, що війни обіцяють людству розвиток хірургічної майстерності, то тепер перед усією медициною відкриваються такі можливості дослідження людських організмів, про які навіть найсміливіші уми не могли й мріяти.

Гер Шік мав деяке уявлення про методи роботи професора, бо спочатку, ще в березні 1941 року, рейхсфюрер Гіммлер думав побудувати у Верхній Сілезії поблизу Освенціму завод синтетичних жирів під керівництвом СС. Але Герінг, щоб не допустити надто великого впливу СС на економіку рейху, поламав ці плани Гіммлера і передав будівельні площадки концернові «ІГ Фарбеніндустрі».

Про те, яку сировину малося на увазі використати для виробництва синтетичних жирів, Шікові стало відомо з медичної документації, на основі якої було знайдено вихідні дані про склад жирових речовин у матеріалі, призначеному для переробки. Але обурений він був не стільки як християнин, скільки як людина, що розуміється на виробництві синтетичної продукції: основною вихідною сировиною для неї мусять бути мінеральні, а зовсім не органічні речовини.

Більш успішні й вагомі були експерименти професора щодо опіку третього ступеня, а також численних штучних кровотеч і тривкого заморожування.

І хоч працював він із ослабленим матеріалом, доставленим йому з молодіжних і дитячих таборів, піддослідні часто не витримували до кіпця всю програму експерименту, — низка статистичних висновків професора уявлялася вже чимось новим. Адже не було ще випадку в історії, щоб хтось спромігся на подібну жорстокість заради лише встановлення, наскільки здатна людина витримувати найжахливіші страждання.

Хоч що б там було, професор Віртшафт вважався хорошим лікарем, прекрасним діагностиком і давав друзям багато корисних порад щодо того, як краще зберегти найцінніше для людини — здоров'я. Щоправда, про своє дорогоцінне здоров'я він зовсім не піклувався. Багато і жадібно їв, пив, курив міцні сигари і, як холостяк, людина самотня, був зовсім не перебірливий щодо жіночої статі…

Якщо в роки першої світової війни в кращих родинах Німеччини з пошаною приймали авіаторів незалежно від їхнього походження і військового звання, то тепер авіаторів замінили абверівці: таємнича діяльність оточувала їх заманливим ореолом чорних рицарів потаємних способів ведення війни.

І коли баронеса рекомендувала гостям Йоганна Вайса, чоловіки міцно і багатозначно тисли йому руку, а моложава дружина Шіка усміхнулась йому так ніжно, сором'язливо і значуще, що Йоганн навіть на секунду зніяковів і не зумів одразу відповісти на її запитання: як давно він наважився віддати своє життя воєнному шпіонажеві, такій романтичній, сповненій пригод професії?

Не поспішаючи, він скромно промовив, що, на його думку, у кращих німецьких розвідників ця схильність звичайно виявляється ще в дитинстві. Чоловікам він ніби між іншим сказав, що вище офіцерське звання для співробітника абверу до деякої міри незручне, бо розвідник ніде і ніколи не повинен звертати на себе увагу зовнішніми атрибутами.

І всі негайно погодилися з ним.

З гером Кранцом він підтримував розмову про коней-скакунів, скориставшись з тих відомостей, які почув у спортивному динамівському манежі від свого інструктора, колишнього бійця Першої Кінної армії.

З гером Шіком обмінявся думками про значення хімії. В інституті Олександр Бєлов вивчав хімію, і тому він мав змогу зацікавити Шіка своїми знаннями в галузі переробки бурого вугілля.

Професора Віртшафта Вайс зацікавив повідомленням про те, що вже стародавні єгиптяни робили трепанацію черепа, — про це він чув од екскурсовода в ленінградському Ермітажі.

Вайс давно помітив одну цікаву й важливу для нього закономірність. Хоч до якого роду служби або групи людей належали б тут німці, вони неухильно і розсудливо стримувалися від розмов, що стосувалися їхньої особистої діяльності і вищестоящих осіб даної групи, але все, що було за межами цієї групи, обговорювалося охоче, з всебічною обізнаністю.

Від співробітників гестапо, наприклад, він довідувався про керівників абверу більше, ніж від самих абверівців. А його спільники по службі казали про роботу гестапо таке, що ніколи і нікому не посмів би сказати жоден із співробітників гестапо.

Есесівці зі складу табірної адміністрації розповіли Вайсові про свої зв'язки з найбільшими концернами Німеччини, які вони постачають робочою силою, і про ті колосальні суми, що виплачують фінансовому управлінню СС за подібні послуги різні фірми. Що ж до уповноважених цих фірм, то вони звичайно скаржились Вайсові на службу СС.

Отож чи не кожний, з ким зустрічався тут Вайс, умів зберігати секрети, пов'язані з діяльністю служби, яку він репрезентував, але охоче розповідав про свої досить-таки широкі відомості відносно таємних справ інших служб, тим паче, що це було безпечно: жодні закони, правила і устави не наказували зберігати чужі таємниці.

Вайс успішно з цього користувався.

Так, про будівництво нових підприємств він довідувався від адміністрації табору, а про створення нових таборів — від представників різних фірм, які розглядали табори як джерела рабської робочої сили і або ж наближали свої нові підприємства до цих джерел, або ж домагалися від керівництва СС, щоб нові табори створювалися поблизу вже існуючих підприємств.

Кожний із гостей баронеси цікавив Вайса. Науково цікавив, якщо можна так висловитись. Навіть побіжного знайомства з ними було досить, щоб зрозуміти, як сильно втілювали вони в собі те, що становило сутність устрою, який породив фашизм.

Щиро, по-людськи зацікавив Вайса лише один гість баронеси — інженер-хімік Карл Будгофт, що працював на провідному «ІГ Фарбеніндустрі» будівництві заводу штучного каучуку.

Це був значний спеціаліст з виробництва синтетичного каучуку, що його гостро потребувала Німеччина. Будгофт належав до когорти необхідних рейхові людей і тому тримався зовсім незалежно. Він міг дозволити собі багато дечого, знаючи, що навряд чи хто насмілиться його хоча б пальцем зачепити.

Сивоголовий чоловік з моложавим обличчям, нервовий, дразливий, він був схильний до необачливих, дошкульних суджень.

На запитання, де він живе, Будгофт відповів:

— У поганенькому провінціальному містечкові Освенцімі, яке незабаром уславиться у віках як світовий центр работоргівлі.

— Скажіть краще, Карле, — запитав його професор, — що нового ви збираєтесь подарувати науці?

Будгофт усміхнувся.

— Працю про вплив тісних мундирних комірців на зір солдатів.

— Але це ближче до медичної проблеми, — усміхнувся професор. — Ви жартівник, Карле! З вашим розумом і знаннями, — улесливо додав він, — ви давно могли б подарувати рейхові що-небудь незвичайне.

— Професоре, — жваво обізвався Будгофт, — я цілком до ваших послуг. Вам треба кислотні розчинники для трупів умертвлених вами немовлят? Скільки палива можна заощадити! Адже ви, здається, відправляєте їх у крематорії?

— Вам не слід багато пити. І, до речі, серед моїх пацієнтів немає ніяких немовлят. Ви все перебільшуєте.

— Применшуєте, ви хочете сказати?

— Облиште, Карле! Кожен із нас робить своє діло.

— Робить, але по-різному.

Професор, ніби не розчувши, люб'язно налив по вінця коньяку у вузький зверху і широкий знизу келих, який тримав у долонях Будгофт. Той машинально зробив кілька ковтків. На запалих скронях інженера виступили крапельки поту. Дивлячись на пана Шіка, він запитав:

— Слухайте, пане Шік. Знаєте, як карають військовополонених у нас на будівництві?

— Якщо порушення не дуже злісного характеру, кладуть на козли і дають не більше як 25 ударів по м'яких частинах тіла.

— А хто лічить ці удари?

— Звичайно, сам винний.

— А коли він після 10–15 ударів втрачає свідомість?

— Роблять перерву.

— І хто ж мусить потім лічити далі?

— Він же.

— Але людина, що тільки-но прийшла до пам'яті, не спроможна лічити.

— Звичайно.

— 1 тоді його забивають на смерть?

— Солдати діють за інструкцією, — нагадав Шік. — Лічити мусить винний, і йому ж гірше, що він не використовує цього права. — Запитав уразливо: — Вас самого хіба не шмагали в школі? І батько не шмагав? Дивно!

Щоб пригасити лютий спалах Будгофта, Вайс запропонував йому прогулятися парком. Той, трохи зніяковілий через свою запальність, охоче погодився.

Темні шеренги лип з цурпалками обрізаних гілок, льодова кірка на доріжках, тонкий жалібний місяць… Обличчя Будгофта було майже таке ж біле, як його волосся. Він сказав Вайсові з відчаєм у голосі:

— Ви не уявляєте, яке це пекло — табори!..

— Чому ж не уявляю? — Йоганн усміхнувся. — Ви, очевидно, забули, до якого роду служби я належу?

— Але ж ви не гестапівець?

Вайс відповів:

— За переконанням — ні.

Будгофт підхопив жваво:

— Ви маєте рацію, серед нас є гестапівці не за фахом, а за складом мислення.

— Ви маєте на увазі тих? — Вайс кивнув у напрямку до будинку.

Будгофт запитав:

— Ви вважаєте, що я був не правий, коли сказав, що Освенцім — центр работоргівлі?

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А чому?

— Є й інші райони таборів, не менші за масштабами.

— О! — радісно вигукнув Будгофт. — Ця ваша поправка дає мені надію, що ви не засуджуєте мене за мої слова.

— Навпаки! Я просто вважаю, що ви були не зовсім точні, характеризуючи наше місто.

Будгофт поскаржився:

— Готель, де я живу, переповнений представниками різноманітних фірм, що прибули придбати робочу силу. І, оскільки я тут уже майже абориген, вони звертаються до мене за порадами. Адміністрація табору збуває їм людей, які перебувають у такому стані, що половина з них помирає в дорозі. Це не так збитково, як дещо незручно для фінансової звітності, яка мусить зберігатися в архівах фірми.

— І що ж?

— Ну, як ви не розумієте! — розсердився Будгофт. — Адже в бухгалтерських книгах Стіннесів, Фліків, Борзігів значитимуться сотні тисяч трупів, за які було сплачено гроші.

— А до чого тут ви?

— Ну як же! Філіали «Фарбен» тут заснувалися давно, і співробітники управління робочою силою концерну вдалися до особливої бухгалтерської методики, щоб зашифрувати такі збитки.

— Виходить, представників інших фірм турбує етична сторона справи? — запитав Вайс.

— Так. І, очевидно, тому, що все це злочинно і мерзенно.

— Але це запроваджено імперським урядом — виходить, законно. І, я чув, навіть встановлено сталі ціни, щоб не було спекуляції людьми.

— Ви серйозно?

— А хіба до цього можна ставитися інакше, ніж серйозно? — в свою чергу запитав Вайс. — Але я просто констатую, що ми, німці, узаконили торгівлю людьми і це не зовсім співпадає із загальнолюдськими законами.

— Але людство нас ненавидить! — у відчаї вигукнув Будгофт.

— Ви гадаєте, що ми, німці, заслуговуємо ненависті?

— В очах інших народів — так.

— Але оце ваше визнання свідчить про те, що є різні німці.

— Ви хочете сказати, який я німець?

— Ви вже сказали.

— Я не все сказав. — На блідих щоках Будгофта виступили червоні плями. — Серед німецьких робітників, які керують на будівництві військовополоненими, є такі, що, незважаючи на те, що самі можуть опинитися в становищі цих в'язнів, всіляко їм допомагають. Адже цих наших робітників відібрало і перевірило гестапо як найбільш надійних і відданих рейху. Але ось недавно одного з них стратили за те, що він допоміг втекти групі в'язнів. І він не сам допомагав їм. Та коли втікачів спіймали, вони нікого не видали. Це справило дуже важке враження на всіх наших робітників.

— Чому важке?

— Ну як же! Росіяни — наші вороги, і вони могли назвати імена десятків німців, помститися нам, бо всіх тих, кого назвали б, безперечно, стратили б. А вони жодного не назвали. Під час втечі вони вбили охоронників, а наших двох робітників тільки зв'язали.

— Здасться, у радянських це називається почуттям пролетарської солідарності?

— Я не знаю, як це у них називається, але, як наслідок, існує думка, що серед наших робітників виникло щось на зразок таємної організації допомоги росіянам.

— Ви повідомляєте про це мені як співробітникові абверу?

— Ні, зовсім ні. Просто мені здалося, що ви… — Будгофт завагався.

— Що вам здалось? — суворо запитав Вайс.

— Ну просто, що вам не дуже симпатичні гості пані баронеси, товариство яких ми залишили.

— Ви помиляєтесь.

— Ні, — рішуче заявив Будгофт. — Я настільки не помиляюсь, що заявляю вам тут: я симпатизую моїм робітникам більше, ніж усім цим панам.

— Вам не варто багато пити, — делікатно докорив йому Вайс. — І ще більше не варто в такому стані будь із ким бути відвертим.

— Слухайте, — захоплено заявив Будгофт, — ну їх до біса! — Він махнув рукою. — Їдьмо зараз до мене в Освенцім. Я вас познайомлю з чудесними хлопцями. Один — учитель, другий, як ї я, — хімік, але вони, розумієте, справжні німці, не з коричневих.

— Є ще інші кольори, — ухильно сказав Вайс.

— Наприклад? — запитав Будгофт. Потім раптом, ніби догадавшись, заспокійливо сказав: — Та ні, вони зовсім не червоні. Ви подумали, що я співчуваю червоним? Ніколи. Просто мої друзі, як і я сам, соромляться того, що зараз діється.

Вайс сказав:

— Але там, де розташовані військові заводи, тепер діряве небо, і запрошувати туди — це однаково, що запрошувати в гості на фронт.

Будгофт лукаво всміхнувся.

— Ви забуваєте, що «ІГ Фарбеніндустрі» не лише представник німецької імперії. Американська авіація не буде бомбити наші цехи. Це однаково, що бомбити у себе дома дюпонівські хімічні заводи: завдавати удару загальним капіталовкладенням.

— А англійці?

— Дві тисячі англійських військовополонених працюють тут, на наших підприємствах. Гестапо організувало втечу двох англійців. Вони повинні попередити Черчілля: адже не можна бити по своїх!

— Здорово!

— Так, у правлінні «Фарбен» засідають розумні голови. Якщо Німеччина виграє війну, американські акціонери чесно одержать свою частину. А програє концерн «Фарбен» не буде обділений своїми заокеанськими компаньйонами. Для них усіх війна — безпрограшна.

— А для вас?

— Для мене? — машинально повторив Будгофт і, мабуть, одійшовши на свіжому повітрі, поспіхом сказав: — Знаєте, ходімо назад, я чогось замерз. — Запитав: — Не дуже підло буде, коли я вибачусь перед Шіком? — Виправдовуючись, пояснив: — Йому нічого не варто зробити якусь підлоту.

Вайс не відповів.

Лансдорф недавно прилетів з Берліна і зараз відпочивав, лежачи на дивані з книжкою в руках. Не відводячи очей від сторінок книжки, він вислухав рапорт Вайса. Похвалив:

— Це ви добре придумали: скористатись вашим знайомством з баронесою для того, щоб справити хороше враження на нашу російську агентку. Що ви думаєте про неї?

Вайс ухильно відповів, що почуває вона себе непогано.

— Я запитую, чи вірите ви, що, даючи згоду працювати на нас, вона дійсно мала бажання помститися за свого репресованого батька?

Йоганн побачив Лансдорфові очі. Звузившись, ніби щілини в прицілі, вони дивилися прямо в його очі поверх сторінок книжки, і з таким жорстоким виразом, який буває, коли людина прицілюється, щоб убити.

Він зрозумів, яка небезпечна для нього зараз найменша неправдоподібність. І він сказав рішуче:

— Ні, не вірю.

Лансдорф опустив книгу. Він усміхнувся, очі його стали лагідніші.

— Я теж не вірю, — сказав він. — І не вірю не тому, що в гестапо могли відомими методами переконувати її в цій думці, і, очевидно, переконали. Я не вірю їй тому, що останнім часом відвідував третій відділ під час допиту росіян, яких мали ліквідувати, і побачив вельми цікаву закономірність.

Під час допитів працівники коитррозвідки намагалися домогтися в росіян, щоб ті підтвердили або доповнили факти, які характеризують деякі погані моменти з їхнього життя. І росіяни заперечували ці факти, хоча слідчі знали про них з радянської преси. І знаєте, чому заперечували? Тому, що вважають, що про погані моменти в їхньому житті не мусять говорити з ворогом. Це ображає їхню радянську гідність. Адже вони переконані, що всі негативні риси в їхньому житті — лише тимчасове явище.

— Ви тонкий психолог, гер Лансдорф.

— Ні, тут справа не в психології. Ця риса характерна для представників молодого покоління росіян. Наша агентка, як і ті, інші, бреше нам. Навіть якщо її батька заарештували, вона впевнена, що це судова помилка — і нічого більше.

— Але ж хтось персонально винен у тому, що його репресували, і нею, можливо, керує почуття помсти.

— Комуністи проти терористичних акцій.

— Вона не з політичних мотивів, а з особистих…

— Ви кажете дурниці, — відрубав Лансдорф.

— Ні, не дурниці, — рішуче заперечив Вайс. — Вона неврівноважена, інфантильна, з хворобливою уявою. Викинула на дорогу мої гроші. Мало не втекла від мене з готелю з якимось красенем. Вона, зрештою, просто істеричка. Але разом з тим поводила себе у баронеси з великою гідністю, як і належить дочці визначного військового діяча.

— Це цікаво, — в задумі промимрив Лансдорф. — Психічна неврівноваженість плюс збуджена уява… — Запитав уривчасто: — Ви знаєте про вплив на людський організм сколопатина разом із снотворним?

— Якщо не помиляюсь, вперше цей препарат вдало застосовано на Ван-дер-Люббе?

— Можливо, — сказав Лансдорф. І суворо додав: — Але мені це невідомо.

— Слухаюсь, — шанобливо нахилив голову Вайс.

— Отже, ви мене зрозуміли?

— Безумовно. — І додав гірко: — Очевидно, я не виправдав ваших сподівань.

— Чому?

— Ви замінюєте мене препаратом.

— Он як, — усміхнувся Лансдорф. — Ну що ж, спостерігайте, як ви вважаєте за потрібне, цю дівчину, Йоганне, а тепер ідіть. Я хочу відпочити.

Вперше Лансдорф назвав Вайса по імені. Це було радісною несподіванкою. Адже за цим приховувалось найосновніше — особлива Лансдорфова довіра, яку Вайс не тільки не втратив, а ще більше зміцнив.

44

Всі дні, поки дівчина гостювала у баронеси, Вайс займався своєю звичайною службовою роботою у розташуванні «штабу Валі».

Серед інших, недавно прибулих курсантів виявились люди, рекомендовані підпільними організаціями таборів. Але Вайс тепер мав можливість безпосередньо з ними не спілкуватися. Для цієї мети у нього був зв'язковий по кличці Ніж — моряк-десантник, який успішно справлявся зі своїми обов'язками і теж мав зв'язкового.

Коли від обледеніння лопнув один із тросів на високій антені радіостанції штабу і німецькі солдати були безсилі усунути пошкодження, Ніж з дозволу Вайса виліз майже на тридцятиметрову мачту і, працюючи, як акробат під куполом цирку, підняв і закріпив трос. Це дало можливість Вайсові влаштувати його на посаду ремонтника. Ніж сподобався німцям своєю відчайдушною сміливістю. На допиті у Дітріха він так пояснив мотиви, за якими вирішив піти на службу до німців:

— Я ж циркач. — І дав помацати тверді бугри своїх біцепсів. — Силовик міжнародного класу. А дома в нас мускулатуру не цінують — значок або медальку почеплять, і все. А у вас, кажуть, за кожний вихід — великі гроші. — Попрохав: — Ви ж мене, будь ласка, як відслужу, в цирк направте, віддячити згоден вам особисто відрахованими процентами.

— Справжнісінький дурень, — із задоволенням відзначив Дітріх.

Шість курсантів загинули під час занять від несподіваного вибуху підривних снарядів. Ніж сказав Вайсові, хитро примружившись:

— А я при чому? Мене там не було. Не додержали техніки безпеки — і все. А потім — чого їх жаліти? Сволота. Спробував був розпропагувати — нізащо. От бог їх і скарав.

— Виходить, цей бог наловчився так вибухівку ставити, що вона завчасно діє?

— На те і бог: мізкує! Але замість них ще двох переконав.

— Як?

— Дуже просто. Кажу одному про другого: ти в його речах пошукай, особливо під устілками черевиків, щось знайдеш — доповіси. 1 другому таке саме завдання дав. Доповідають потім: нічого немає. Все зрозуміло, хлопці перспективні.

— Чому?

— Та я ж особисто їм листівки підкладав. От, виходить, обидва й попались, як цуцики. Побив я кожного, звичайно, обережно, щоб не покалічити. Не признаються. Ну, тоді я їм признався. Зраділи. Зарахував у кадри.

Таких щасливо виявлених людей Вайсові вдавалося направляти в інші школи. Кожна трійка мала одного зв'язкового, якому доручалося тримати зв'язок через тайники. Це була копітка, скрупульозна робота, що вимагала педантичної точності і постійного спостереження. Найважче, мабуть, було стримувати самодіяльну ініціативу: люди, зрадівши, що знову можуть боротися з ворогом, нетерпляче поривалися до боротьби.

Так сталося і з Гвіздком. Він усе-таки погодився лягти в госпіталь.

Дітріх, з упертістю маньяка, одержимий своєю «новаторською ідеєю», умовив Гвіздка полікувати ногу, хоч Гвіздок і знав, чим йому загрожує госпіталь. І навіть прямо сказав про це Дітріхові.

Але Дітріх зовсім не збентежився:

— Це буде геніальний спосіб маскування. Диверсант-інвалід. Грандіозно! Такого ще ніколи не було. Я дуже прошу вас. Такий випадок слід записати на скрижалях історії.

Вайсові пощастило переконати Лансдорфа, щоб той заборонив небезпечний експеримент. Він сказав, що в результаті буде втрачено цінного, вже перевіреного агента. Людина, ставши інвалідом, рано чи пізно усвідомить свою неповноцінність і, втративши спокій, сподіваючись на жалість оточуючих, зрештою прийде з повинною.

Але Вайс запізнився. Коли він прийшов у госпіталь з наказом Лансдорфа, біля Гвіздкового ліжка він застав Дітріха. Капітан був надзвичайно задоволений мужністю, з якою Гвіздок витерпів операцію, і його бадьорим станом після неї. По-дружньому поплескавши свого підопічного по плечу, він пішов розшукувати хірурга, щоб подякувати його за вдалу операцію.

Залишившися з Гвіздком наодинці, Йоганн запитав зажурено:

— Нащо ж ти дозволив отак себе покалічити, Тихоне Лукичу? — І взяв його важку стомлену руку в свої долоні.

— Так не весь же окіст, — сказав Тихон Лукич, — лише трохи нижче коліна. Акуратно, під протез. — Додав засмучено — А серед німців теж є нічого люди. Двох лікарів гестапівці забрали за те, що відмовились мене різати. Ледве третього знайшли, поступливішого. — Усміхнувся. — А Дітріх, він теж поступливий. Я йому раджу: ви мене перекиньте ще до цілковитого заживлення. Із свіжою раною я в якусь лікарню забреду, полежу з тиждень, а потім поїду з довідкою. Документ. Не те що німецькі липові. Ну, він схвалив. Сказав, що в мене голова добре працює, вмію мізкувати. А так що ж, Дітріх свого слова дотримує. Відвідує. Раціон офіцерський наказав давати. Пиво, вино, сигарети. В окрему кімнату поклав. Обіцяв медальвиклопотати. Що ж, вважаю — заробив. Носитиму вдома. Свастику навиворіт, а на лицьовій видряпаю: «Від вдячних покійних фріців незабутньому Тихонові Лукичу». Смішно?

Вайс дивився на Тихона Лукича. У того від болю мимоволі сіпалася щока. Скроні запали. Але загальний вираз обличчя умиротворений, пройнятий спокійною гідністю, і очі блищать живою надією і навіть заповзяттям.

А Тихон Лукич казав Йоганнові:

— Ти тут нам хто? Радянська влада. Коли я зрозумів що ти за людина, — воскрес. Хлопці, тепер наші співробітники, мене теж Радянською владою величають. — Сказав жалісливо: — У мене один засипався: під час практичних занять з підривної справи заряд украв. Взяли його в конторі Дітріха в роботу: на викручених руках до шафи підвісили. Потім повезли. Викликає мене Дітріх. Каже: «Ось, домоглися визнання». Я похолов. Перекладач читає: «Викрав снаряд з метою підірвати вночі на ліжкові старшину групи, по кличці Гвіздок за його зраду Вітчизні». Яка людина! Йому смерть в очі заглядає, а він думає, як мій авторитет у німців більше зміцнити. І зміцнив. А самого його повісили. Ви ж його, будь ласка, в шифровці відзначте! Герой!

— Нога як?

— А що нога! Людина — не тварина. Це тварині без ноги погано. А в людини головний предмет — совість. — Сказав зажурено: — Ось про що я все думаю. Бачиш, частину ноги відрізали, а я її все відчуваю, і навіть п'ятка болить. А її нема. Але є люди, у котрих пам'ять про Вітчизну одбило. А Вітчизна, вона ж однаково, що ти сам: де б ти не був, вона є і болить, Коли її навіть немає. Хто ж вони, ці виродки? Ненависники, слабодухі чи просто гади? — Помовчав. Поскаржився: На німців у мене нервів вистачає: у очі дивитись. А на цих терпіння немає. Згадую, як тоді гранатою у хвіст літака бабахнув. Особисто велике задоволення одержав. — Повідомив довірливо: — Собі в компанію я цілий гадючник зібрав.

— Тільки ти гляди не гарячкуй.

— Все буде акуратно. Я розумію.

І ні разу, навіть натяком, Тихон Лукич не поскаржився на те, що став жертвою жорстокого замислу. Він навіть радів таємно, що перехитрив Дітріха, ніби піймав його в його ж пастку. Розповів Вайсові:

— Кажу цій сволоті: «З моєю ногою ви здорово придумали. Вам, може, тепер залізний хрест дадуть. То ви масове виробництво диверсантів-інвалідів організували б». І рекомендую йому для цієї справи найбільшу підлоту. Він клички записав. Пообіцяв продовжити досвід, коли зі мною буде все гаразд. Знатимуть гади, як Батьківщиною торгувати.

Повертаючись разом з Дітріхом з госпіталю, Вайс мусив вислухати похвалу на адресу Гвіздка.

— Це справжній російський Іван, — казав Дітріх. — Простодушний, довірливий. Я хотів би мати такого слугу, тільки з здоровими кінцівками. Він мені навіть сказав, по своїй російській наївності, що з однією ногою жити дешевше: вдвічі менші витрати на взуття. Я був такий зворушений — адже він зовсім на мене не сердиться, — подарував йому пляшку рому.

Вайс дивився на вузьку потилицю Дітріха, на його тонку білу шию, на худі, високі, безмускульні плечі, і йому було нестерпно важко зберегти спокій.

Переборовши себе, він поринув у думки про Тихона Лукича і про тих людей, котрі, як і Тихон Лукич, тут побачили в ньому, у Вайсові, представника Радянської влади.

А ті, хто заслужив покарання… ті від покарання не втечуть. Уже в кількох школах Вайсові співробітники навчилися майстерно налагоджувати вибухівку для гранат і підривних зарядів блискавичної дії. Диверсійні групи, оснащені такими вибухівками, самі підривалися на них раніше, ніж встигали застосувати зброю в тилу Радянської країни.

І закинені в радянський тил з фальшивими документами, які позначив Вайс або хтось з його людей — в певному місці документи проколювали голкою, — диверсанти виявлялись міченими не тільки цим: скрупульозно, так що позаздрив би будь-який кадровик, у картотеці радянської контррозвідки, завдяки зусиллям Вайса та його помічників, педантично і акуратно було зібрано всі відомості про таких диверсантів.

А коли до групи щастило залучити свою людину, як це було з Гвіздком, така група довгий час працювала на холостому ходу, влаштовуючи безпечні вибухи в тих місцях і в той час, як вказували чекісти. І весь розвідувальний штаб абверу розробляв донесення групи, підконтрольної чекістам. Донесення, пройняті дезінформацією, з якої терпляче спліталася пастка, що часто мала не менше значення, ніж безшумний розгром цілої ворожої дивізії.

Чекісти люб'язно забезпечували таких абверівських розвідників прекрасно виконаними кресленнями, над якими довго сушили голову радянські конструктори, щоб з найбільшою технічною переконливістю вигадати вразливі ділянки броні нових радянських танків. І потім по цих ділянках акуратно й прицільно, але безуспішно стукали німецькі бронебійні болванки.

Загальний список праці радянської розвідки можна було б продовжувати безмежно. Але первинним вихідним поштовхом для всього цього складного творчого процесу була робота таких, як Вайс.

Про наслідки від початку своєї роботи Йоганнові Вайсу було відомо не завжди. Але він знав, як часто первинне, достовірно точне повідомлення ставало основою для розробки операцій, над якими працювали сотні спеціалістів різних галузей знань.

Встановити зв'язок із старим гравером Бабашкіним, який готував у майстерні «штабу Валі» фальшиві документи, Вайс доручив Ножеві через одного з його підлеглих. Через тиждень Ніж доповів, що старий спочатку виявився твердим горішком. На докори він відповів:

— Я що? Тільки фальшиві папери роблю для фальшивих людей. А все життя ремонтував людям годинники різних іноземних фірм. І думав, що коли немає радянських годинників, то це нічого. Можна й старі ремонтувати. Але зате у нас роблять свої гармати і свої літаки. Я зважав на такий факт і працював на утилі. А де вони, наші гармати і літаки, коли німці із своїми гарматами і літаками та із своїми годинниками, — які, між нами, гірші за Мозеровські, я вже не кажу про Буре, — нахапали наших міст, наших людей, як вам відомо?

1 цим я здивований і ображений на Радянську владу більше, ніж на фінінспектора, який під чиє, непу оподатковував мене як власника механізованого підприємства. А весь мій верстатний парк складався із токарною верстата для обточування осі годинника, який міг вміститися в коробці від цигаркових гільз.

Але все своє життя я обминав замовлення на будь яку липу. А тепер став професійним шахраєм і роблю липу для бандитів. І служу німцям за гонорар: продовження мого життя як моєї особистої приватної власності. Тому не морочте мені голови з совістю!

Та поступово старий здавався.

Дуже важко було чекістам розшукати дочку Бабашкіна і його далекого родича, теж старого. І ті разом написали йому листа, сповненого гніву й презирства.

Після того, як гравер прочитав листа і за проханням одного з підлеглих Ножа спалив на вогні спиртовки, він здув попіл і запитав просто:

— Так у чому справа, товаришу? Чим можу вам допомогти?

І відтоді всі документи, що побували в майстерних руках гравера, стали неминучим доказом проти тих, хто ними користувався.

45

Ельза останнім часом мала зовсім поганий вигляд: схудла, змарніла. Тепер їй щодня доводилося двічі виступати у вечірніх виставах, і це було велике фізичне навантаження.

Про Зубова вона сповіщала Вйсові тільки те, що безпосередньо стосувалося роботи. Та із стриманості, з якою вона говорила про нього, з її тужливого обличчя Йоганн бачив, що ті взаємини, котрі Зубов з її вказівкою встановив з Брігіттою, завдають, Ельзі душевного болю.

Кинувши вар'єте, Зубов лишився без броні, що звільняла його від військової служби. Але завдяки зв'язкам Брігітти Зубов став інспектором з фізичної підготовки в організаціях гітлерюгенду, а найближчим часом сподівався і на щось більше.

Зубов скаржився Ельзі, що Брігітта надзвичайно ревнива. Ночами він часто зникав з дому, щоб разом із своїми новими товаришами, серед яких було вже п'ять поляків, німець-фольксдойч, два словаки і один угорець, — з цим Інтернаціоналом, як він казав, — подихати «зовсім не свіжим повітрям»… Бо там, де полум'я пожеж на базах з пальним, пилюка від вибухів на складах з боєприпасами і стрілянина, — там нелегко дихається. І коли він на ранок повертався додому, Брігітта, яка не спала всю ніч в тривожному чеканні, ревнивим оком шукала на його обличчі слідів губної помади і нюхала запорошений одяг, боячись виявити запах чужих парфумів.

Її відверті ревнощі не дуже обтяжували Зубова, навпаки, мабуть, навіть лестили його чоловічому самолюбству. Тому й тоді, коли він повертався після небезпечної операції смертельно стомлений, напівосліплений відблисками полум'я, оглушений гулом вибухів, він, хоч і невлад, обсипав Брігітту зливою найніжніших слів.

При зустрічі з Ельзою, яку він вважав більшим знавцем тонкощів німецької мови, Зубов діловито випитував у неї ці слова, уважно повторював їх, запам'ятовував. І не помічав, що ці уроки німецької мови завдають їй болю. І коли Ельза презирливо відгукувалась про його німкеню, Зубов заперечував:

— Ні, знаєш, вона все-таки нічого. Її старий полковник був добра гадюка, поводився з нею, як з бездушною лялькою, і схиляв до всілякої підлоти.

— Мовчи, — у відчаї просила Ельза. — Я не хочу цього чути!

— Але чому ж? Ти повинна все знати про цю публіку, — заперечував Зубов. — Адже Брігітта, по суті, славна… Не встигла закінчити гімназію, а її випхнули заміж. Знаєш, я її іноді просто жалію.

— Ну от! — обурено сказала Ельза. — Ще трохи — і ти станеш зразковим чоловіком фашистки.

— Та вона не фашистка, вона добра і трохи нещасна. Але зараз, здається, щаслива. — Похвалився: — І я навіть упевнений: тепер вона буде по-справжньому сумувати, коли найближчим часом знову овдовіє.

— Отже, вона тебе любить?

— В тім-то й річ. Я навіть сам не чекав. А за що?

I Зубов стенув своїми могутніми плечима. Лице його було розгублене.

— Ти, мабуть, там з нею зовсім обуржуазився, — гнівно сказала Ельза. — Розів'є вона в тобі барські нахили.

— Та ні, вона хороша жінка, — заперечив Зубов. — Просто їй у житті не везло. І не така вже вона міщанка. Пропонує: втечемо у Швейцарію і там житимемо у гірській хатинці подалі від усього світу.

— З любим рай і в курені, — роздратовано перебила його Ельза.

Зубов сказав замислено:

— Справді, я до неї тепер став якось по доброму ставитись. Розумієш, останнім часом помітив, що вона потайки від мене плаче. В чому справа? Випитував, випитував, і раптом вона зізналась. Стала на коліна і благає, щоб я їй вибачив. Ну, думаю, засипався в чомусь, і вона мене виказала. А виявилось, смішно й казати, у якогось її предка прабабка була не арійка. Ну от, вона призналась, що навіть на сповіді це приховувала.

— Виходить, особливою довірою вона тебе одаровує?

— Ну, як же, вона жінка принципова. Не захотіла обдурювати мене, через те що я, на її думку, найчистіший і зразковий арієць.

— А до чого тут ти?

— Але я ж її чоловік, з усіма наслідками, що випливають з цього. От і все.

— Закохався?

— Ну це ти даремно, — заперечив Зубов. — По-перше, ти мені сама наказала. По-друге, повторюю, я до неї ставлюсь тепер по-справжньому. А по-третє, через моє безпечне становище я можу тепер діяти активніше. З цим угорцем, Анталом Шімоном з міста Печ, колишнім шахтарем, ми розробили планчик операції на шахтах Фюрстенгрубена в околицях Освенціма, там найнеобхідніша сировина для «Фарбен». Дещо можна затопити, використовуючи паводкові води, а дещо й підірвати.

— А ночами провадите силові операції?

— Чех Ян Шишка виявився прекрасним снайпером, — ухилився од прямої відповіді Зубов.

— А ти?

Зубов усміхнувся:

— Дилетант-спортсмен. Недавно виступив у жіночому атлетичному клубі. Знаєш унтершарфюрера з гестапо? Колишній чемпіон Мюнхена з вільної боротьби. І уяви собі, кидком через плече я шпурнув його на килим так, що він зламав собі ногу, тепер лежить у госпіталі. І я послав його дружині деяку суму, щоб цим гуманним вчинком заслужити прихильність місцевих жителів.

— А вибух бомбардувальників у повітрі?

— Це без мене. Вайс дістав у своїх спеціалістів у школі ампули, що вибухають од вібрації. Ящик з вибухівкою привіз на автосклад мій товариш, німець-шофер з автобази. Та й годі. І, як бачиш, наша техніка не підводить гітлерівських асів. Деяким навіть вдається приземлитися з парашутом і чекати закінчення війни на радянських харчах.

— А про мене ти коли-небудь думаєш? — несподівано запитала Ельза.

Зубов похнюпився, пробурчав неохоче:

— Намагаюсь не думати…

— Чому?

— Адже я жонатий…

— А я думаю про тебе, — різко сказала Ельза, — і багато думаю.

— Даремно, — заперечив Зубов. — Я тепер наловчився діяти акуратно. І потім у мене тут такий надійний «дах».

— Разом з коханою, цією німкенею…

Зубов підвів голову і, дивлячись Ельзі в очі, серйозно сказав:

— Для мене вона людина. І, коли хочеш знати, я їй вдячний багато за що.

— Ну як же! — усміхнулась Ельза. — Очей не склепить, поки її коханець не зводить повернутись і переказати їй усі ті ніжні слова, що я його навчила.

— А що? — сказав Зубов. — Слова хороші, сердечні.

— Добре, — сказала Ельза, підводячись. Наказала: — Іди! І приходь тепер лише тоді, коли буде найбільша потреба.

— Але я ж за тобою все-таки сумую… — заблагав Зубов. — Знаєш, як важко довго бути без радянської людини! Я навіть худну, коли тебе довго не бачу.

— Воно й видно! — дошкульно сказала Ельза. І, холодно потисши Зубову руку, порадила: — Знаєш, ти все-таки себе бережи. — І додала пошепки: — Хоч би для того, щоб твоя мадам знову не овдовіла.

Зубов пішов, не розуміючи, чому останнім часом Ельза так дивно почала поводитись з ним: уїдливо, кривдно і разом з тим з якимось прихованим жалем.

Він мав до неї особливе почуття після того, як, ризикуючи життям, вона врятувала його від переслідувань гестапівців і зробила своїм партнером у вар'єте. Але спілкуватися з молодою жінкою і любити лише її чесноти — це було не в характері Зубова. Тому щоразу, коли вони повторювали свій акробатичний номер, Зубов, підхоплюючи її після піруету в повітрі, неохоче випускав із своїх обіймів. І коли Ельза якось дала йому ляпаса, він мусив признатися, що підкоряється цьому освіжаючому жестові тільки тому, що вона вища за нього за службовим становищем і він мусить покірливо дотримувати армійську субординацію. Щоправда, в Радянській Армії така поведінка з підлеглими суворо карається, але, оскільки обоє вони перебувають на ворожій території, все це цілком законно.

Брігітту частенько відвідували знайомі її покійного чоловіка, і службове становище деяких із них було, по суті, вигідне для одержання інформації. Але Зубов не вмів вести безпосередні бесіди, в процесі яких можна було б ловко зачепити питання, що цікавлять нашу розвідку. І треба було мати велику витримку, щоб приховати свою радість, коли прибулий із Східного фронту командир дивізії, колишній офіцер рейхсверу, учасник першої світової війни, полковник Гельмут Фурст небагатослівно, надзвичайно серйозно охарактеризував небачену стійкість російських солдат і мужню безстрашність радянських офіцерів. Він розповів про нову російську зброю страшенної нищівної сили, що називалась жіночим ім'ям «Катюша». Порівняно з радянськими катюшами німецькі вогнемети — це те ж саме, що бензинові запальнички проти термітного снаряда.

Полковник навіть іронічно відзначив, що німецький генеральний штаб дезінформував армію, розмалювавши невдачі росіян під час Фінської кампанії, але приховавши їхній успіх у прориві лінії Маннергейма, що не поступались у своїй силі лінії Мажіно. І сказав, що адмірала Канарка, який виявився неспроможний розгадати таємні, приховані до того сили противника, слід було б разом з його бездарними агентами повісити на Бранденбурзьких воротах.

І уже між іншим Фурст відзначив, що радянський морський флот своєчасно одержав наказ про бойову готовність № 1 і тому несподівані атаки німецьких морських сил і авіації виявились у перший день війни неуспішними.

— У зв'язку з цим я вважаю, — закінчив Фурст, — що війна з Росією матиме затяжний характер і це вимагатиме не лише виключної витримки нашого генералітету, але і безмежної відданості всієї нації.

І одразу Зубов так захоплено запропонував випити за здоров'я полковника, що той навіть трохи зніяковів. Він зовсім не чекав такого уважного ставлення до себе, особливо після того, як у районі Єльні втратив майже весь особовий склад своєї дивізії.

Розглядаючи на світло наповнений вином келих, Фурст сказав сумно:

— На Дніпрі, в районі Соловйовської переправи, радянський офіцер, що командував зенітною батареєю, повернув зенітні гармати проти моїх танкових підрозділів. Я переживав деякі труднощі і вважав, що не зовсім зручно доповідати командуючому угрупування фельдмаршалові фон Боку про цей конфуз, який приніс нам значні пірати. Але коли на підступах до Тули російські зенітні гармати завдали ще вагоміших втрат цьому вискочці, улюбленцю фюрера, танковому королю Гудеріанові, мене це дуже втішило. Бо масштаби моїх втрат незрівнянні з конфузом Гудеріана. Але я сподіваюсь, — додав він заспокійливо, — що німецький технічний геній перевершить російську технічну думку. І коли нові наші машини відповідатимуть своїм дещо романтичним назвам, то «пантери» і «тигри» так само люто розквитаються з російськими військами, як хижаки, що вирвались із клітки на цирковій арені, з переляканою публікою. У всякому разі, ми твердо розраховуємо на такий наслідок..

— Ви вже бачили ці нові машини? — поцікавився Зубов.

— О ні. Поки що їхнє виробництво і випробування на танкодромах зберігаються в суворій таємниці.

Завдяки Брігітті Зубов одержав тепер нову посаду: в будівельній організації рейхсміністра доктора Тодта. Зубов керував тут напіввійськовою частиною. Вона складалася з німецьких громадян, що відбували трудову повинність на різноманітних будовах, пов'язаних з потребами вермахту. Через свою кмітливість Зубов досить швидко посів у цій організації міцне становище.

І зовсім несподівано він виявив у собі хист тонкого і далекоглядного ділка. Так, наприклад, за особистим проханням керівників гестапо і СС, а також імперських особливих уповноважених він щедро віддавав вищі сорти цементу і сталевого прокату на спорудження в їхніх особняках широких і зручних бомбосховищ. А потім за допомогою своїх замовників або актував ці дефіцитні, дуже необхідні фронтові матеріали як недоставлені на місце в зв'язку з аварією на залізничному транспорті, або ж заміняв сортами, малопридатними для оборонних споруд.

Коли Вайс похвалив його за те, що він почав краще працювати, Зубов признався, зітхнувши:

— Перекваліфікувався на блатмейстера, та й усе. Я думав, у німців у цій справі порядочок: найсуворіший: облік, дисциплінка. А насправді що? Тягнуть собі все, що погано лежить. Ну й шахраї!

— Ти тільки не здумай відмовлятися од подарунків, — суворо попередив Йоганн.

— Виходить, вчиш брати хабарі?

— Саме так. І відповідно до твого становища, щоб тебе поважали.

— За хабарі?

— Ні, не за хабарі. — Йоганн намагався трохи пом'якшити вислів. — Просто ти повинен пам'ятати про свій престиж і не розтринькувати його на дрібниці.

Зубов випростав пальці, які до того сором'язливо стискував, показав два персні, прикрашені брильянтами, запитав зніяковіло:

— Бачиш, до чого дожився?

Вайс оглянув персні, попередив:

— Дивись, щоб фальшиві не всунули. Дурнів тут не дуже полюбляють. І зваж, коли ще даватимуть, треба капнути на камінь, якщо крапля розливається, значить, фальшиві. А найкраще у кислоті потримати: якщо камінь не потьмяніє, значить, справжній. Людина, яка розуміється на коштовностях, заслужить більшої поваги в цьому середовищі, ніж та, яка прочитає зайву книжку.

— Та на біса мені ці брильянти! — обурився Зубов.

— Ти дурня не корч! — розсердився Йоганн. — Такий перстень при нагоді можна в таборі на людину поміняти, і, мабуть, навіть не на одну.

46

Почався період, коли Олександр Бєлов цілком і остаточно перевтілився в абверівського офіцера Йоганна Вайса. Він навчився мислити і поводити себе так, як слід було мислити і поводитися Йоганнові Вайсу, обтяженому довір'ям вищестоящих начальників, керівників німецької розвідки. Він зумів заслужити їхню повагу не лише своєю бездоганною старанністю, але й ініціативністю — а це була якість, не така вже й розповсюджена серед німецького офіцерства. І поступово йому вдалося домогтися не тільки довіри до себе. Йоганн Вайс набув твердої репутації людини, здібної виконувати найскладніші, найделікатніші доручення, зберігаючи при тому мовчазну відданість до тих, від кого він одержував ці доручення.

Але завоювати симпатії Лансдорфа, якого Вайс безпомилково визначив як людину неабиякого розуму, було не так просто, довелося звернутись до складнішого методу.

Раніше Йоганн беззастережно згоджувався з усіма міркуваннями Лансдорфа. Тепер, хоч це було не завжди безпечно, він дозволяв собі, звичайно в межах пристойних, висловлювати судження, що не відповідали його думкам.

Так, Вайс почав тонко і разом з тим настійливо переконувати Лансдорфа, що розвідувальні невдачі абверу на Східному фронті пояснюються зовсім не тим, що добір агентів нібито не досить ретельний і в їхній підготовці є недоліки.

Вся справа в кон'юнктурі. І в окупованих районах, і в тилу населення Радянської країни настільки натхнене недавніми успіхами Червоної Армії і одночасно так обурено поведінкою частин СС, служб гестапо і армії вермахту, що, по суті, всі росіяни стали ніби добровільними співробітниками радянської контррозвідки. І в цих умовах найвидатніші агенти німецької розвідки терплять поразку зовсім не тому, що вони не досить підготовлені. Просто вони ніби попадають у становище людей, що опинилися раптом серед жителів іншої планети, звичаї і побут яких такі відмінні, такі незрозумілі, що пристосуватися до них неможливо.

Як приклад Вайс навів недавню історію з агентом Байєном.

Цього досвідченого провокатора, який ще в тридцяті роки пробрався в одну з комуністичних організацій Кельна, довго і старанно готували для того, щоб закинути в радянський тил. У кращому госпіталі його тримали на спеціальному раціоні, намагаючись зробити його таким худим, щоб він нагадував в'язня. В концтаборі Байєн збавив близько вісімнадцяти кілограмів своєї ваги. Потім його шмагали під місцевою анестезією, щоб залишити тілесні докази екзекуції. І заради нього організували групову втечу в'язнів з концтабору. Разом з ними він благополучно добрався в розташування радянських військ. Але коли Байєн, діючи нібито за дорученням підпільної німецької організації, запропонував радянському командуванню випустити фальшиві продуктові картки і розкидати їх з літаків над Німеччиною, щоб викликати перебої в постачанні населення продуктами і голод, ця його пропозиція здалася підозріливою. І пізніше радянська контррозвідка встановила, що Байєн — німецький агент.

А всю цю операцію було придумано для того, щоб посилити в народі ненависть до росіян. Насправді фальшиві продуктові і промтоварні картки розкидали над Німеччиною англійці, намагаючись внести хаос у справу постачання продуктами німецького населення. Передбачалося, що в разі успіху операції Байєна відповідальність за цю провокацію вдасться звернути на росіян. Але росіяни з не зрозумілої для німецького розуму логіки не послухали Байєна і, замість того щоб розкидати фальшиві картки, забезпечили свої підпільні організації відомостями про масштаби грабунку продуктів харчування в окупованих областях, і листівки з цими відомостями розповсюджуються серед населення, посилюючи і без того сильне незадоволення низькими нормами постачання. Адже всім відомо, що значну частину продуктів в окупованих країнах грабують уповноважені міністерства економіки і потім вони потрапляють на чорний ринок.

Звісно, Вайс вчасно інформував Центр про махінації щодо засилки провокатора Байєна. Так само як і про те, що Байєн передасть радянському командуванню карту, на якій буде помічено точку в одному з гірських районів Німеччини, де нібито є секретний науковий центр, що займається розробкою нової смертоносної зброї. І про те, що Байєн настійливо рекомендуватиме, щоб на цю точку було здійснено масовий наліт радянських бомбардувальників. Насправді ж, як вивідав Вайс, там був розташований лише дитячий туберкульозний санаторій. І «замовлення» на знищення цього об'єкта потрапило до абверівського агента Байєна особисто від міністра пропаганди Геббельса, який уже раніше написав для редагованого ним щомісячника «Дас рейх» палку, обурливу статтю про дике звірство більшовиків, що розбомбили притулок хворих німецьких дітей. Той факт, що туберкульозний санаторій виявився недоторканий, розлютив Геббельса.

Вайс, тішачи гоноровитого Лансдорфа, висловив свою думку про те, що, оскільки війна з Росією набуває затяжного характеру, зараз слід було б подумати про створення великої розвідувальної групи для тривалого осідання в тилу ворога. Без зайвого поспіху варто було б створити розгалужену сітку. Причому не навантажувати поки що агентів скороспішними диверсійними актами і необхідністю передавати оперативну інформацію, а дати їм можливість акліматизуватися, враховуючи зміни в обстановці. І навіть якщо їхня бездіяльність набуде тривалого характеру, мати такий агентурний фонд для гера Лансдорфа однаково, що абонувати в найнадійнішому міжнародному банку персональний сейф, ключ від якого зберігатиметься тільки у нього.

— Чому у вас виникають такі думки? — підозріло запитав Лансдорф.

Вайс відповів високопарно:

— Час руйнує навіть великі гірські вершини, перетворює на піщані пустелі. А мені не хотілося б загубитися у вирі різноманітних обставин, у ніякому разі, випасти з вашого поля зору.

Лансдорф усміхнувся задоволено.

— Що ж, — сказав він, трохи подумавши, — ідея створення інформаційного фонду, пов'язаного з тривалим місцеперебуванням найнадійніших агентів на території ворога, має смисл. — І похвалив Вайса: — У вас виявляються не лише тактичні здібності, але й поступово виробляється стиль стратегічного мислення. Здається, ви виправдуєте мої надії. — Зауважив буркотливо: — А от щодо майора Штейнгліца, колишнього вашого начальника, моя проникливість, як завжди, безпомилкова. Працює грубо і примітивно.

У нас виникла підозра, що польський професор, колишній соціал-демократ, доктор медицини Лівійський користується популярністю у населення через свій антинімецький настрій. Я дав вказівку опублікувати у варшавській газеті, що виходить на польській мові, лист начальника ейнзатценгрупи Вольфа Губера, який особисто брав участь у страті польських патріотів. В цьому листі висловлювалась подяка цьому Лівійському за те, що той вилікував його від небезпечного захворювання. То була чудова публічна компрометація цього ліберала. Поляки оголосили йому бойкот. І нервовий інтелігентик навіть мало не покінчив самогубством.

Але ось майор Штейнгліц, відчувши легку недугу, прийшов до Лівійського, щоб той подав йому медичну допомогу. Природно, Лівійський відмовився. І Штейнгліц не придумав нічого кращого, як пристрелити його. Дурень! Зіпсував нам таку витончену операцію. Плебей, що уявив себе носієм офіцерської честі!

Вайс заступився за Штейнгліца:

— Майор Штейнгліц будь-якої миті готовий, не вагаючись, віддати своє життя за фюрера.

Лансдорф відповів, скрививши губи:

— Він не зустріне з мого боку ніяких перешкод. Навпаки, я ладен всіляко сприяти тому, щоб для досягнення своєї мети він якомога скоріше відправився на фронт.

Вайс двічі відвідав дім Брігітти Вейнтлінг на правах давнього знайомого Зубова.

З'явившись перед Бєловим в ролі розбещеного комфортом і ніжною увагою дружини, випещеного і модно одягненого красеня, Зубов перші хвилини почував себе сконфужено і ніяк не міг подолати деякої ніяковості. Він сидів в обставленому важкими меблями похмурому кабінеті і сумував:

— Живу так, ніби мене найняли зніматися в ролі чи то поміщика, чи то графа. Спершу щодня в кіно ходив: шукав фільми з великосвітського життя. А фашисти крутять лише політику, нема чим підковуватися. Доводиться читати на ніч історичні романи. Але пишуть у них бозна про що, а побутову інформацію — корова язиком злизала. Така це, розумієш, морока: оволодівати технікою справжнього пана.

От, скажімо, рукавиці. Проста річ. А, виявляється, існує ціла наука, коли де які одягати. І кольори не можна плутати. То одну слід у руці тримати, то обидві.

Інструментом для обіду я опанував. Але от хамством — не зовсім. Упаде, скажімо, виделка на підлогу і чекай, щоб старий офіціант її з підлоги підняв. Не дай господь подякувати, навіть кивнувши головою, людині за те, що вона тобі шинель подасть, двері перед тобою відчинить. Догоджають тобі, як в госпіталі інвалідові. І пика при цьому має бути бундючна, ніби перед тобою не людина, а так, опудало.

Або ось Брігітта. Вона ревнива. Приходять у гості її знайомі дами і таке починають варнякати — тільки кивни, і будь здоров! Ну, я відмовчуюсь або про щось серйозне розповідаю. А потім Брігітта мені докоряє за невихованість. Я їй: «Та ти що, жартуєш?» Покладуть ногу на ногу так, що дивитись соромно, ну й розмова, м'яко кажучи, грайлива… А одна такою нахабною виявилась, я навіть обурився. Хіба можна? В чужому домі, та ще й у подруги. Сказав. А вона примружилась і відповіла: «Ви, виявляється, дуже стомлені… Бідна Брігітта! З вами вона прирекла себе на вічну вірність своєму покійному чоловікові». І таку презирливу міну скорчила, ніби я її смертельно образив. А що я мусив робити?

Вайс усміхнувся, співчутливо порадив:

— Ну, в усякому разі, міг би виявити чуйність у межах дозволеного.

Зубов розсердився:

— Дозволеного! Саме так — дозволеного. А вони тут вважають, коли війна, то все дозволено. — Зітхнув. — Як зберуться баби, відчуваю себе, ніби в оточенні. Невідомо, з якого боку чекати атаки. А коли переходжу в активну оборону, потім від Брігітти накачка: грубіян, нетактовний, не вмієш себе поводити, не розумієш жартів.

А коли з якоюсь побалакаю про щось серйозне — скандал. Ревнощі. Запевняє: якщо чоловік на самоті з жінкою говорить про серйозне, цим він маскує свої легковажні наміри. А вголос при всіх можна будь-чиї вихваляти ніжки чи інші деталі — будь ласка, скільки завгодно…

З чоловіками, правда, легше. Я, розумієш, корчу із себе такого собі гордого чванька, аматора полювання. Мовляв, це моя пристрасть. Щоправда, на одну підлоту наскочив: він майже у всіх країнах побував на полюванні. Але я його Бремом убив.

— Тобто як це?

— Ну, читав у свій час, ще в школі. І принизив знанням тонкощів тваринного світу. А так — більше в карти після вечері. Але, розумієш, незручно: програю. — Попросив жалібно: — Ти б сказав Ельзі, хай хоч позичить, чи як! Соромно мені у Брігітти брати.

— А вона що, скупа?

— Та ні, вона добра. Але негарно її гроші всякій сволоті програвати. Сама ж вона з сім'ї лікаря, віддали заміж за літнього полковника. Батько її з соціал-демократами колись водився, ну, от і довелося від фашистів дочкою відкупитись.

— А чому ти такий блідий?

— Та от усе голова болить.

— Ти що, випивати почав?

— Де там випивати!.. — Пояснив засмучено: — Обстріляли ми недавно на шосе колону вантажних машин, думали, там варта, а виявилось — консервні банки з газом «циклон Б». Ну й надихалися цієї отрути.

— Ну, а з Брігіттою які у тебе стосунки?

Зубов зніяковів.

— Нестійкий я виявився, розкис. — Додав запобігливо: — Але ми все ж таки інтернаціоналісти. Не можна ж усіх німців на один кшталт міряти.

— А до чого тут твоя дама?

— А коли вона нічого, душевна?

— Та ти що, закохався?

Зубов похнюпився:

— Не знаю, але тільки жалію її дуже… Така вона, розумієш, зараз щаслива, ніби я для неї подарунок на все життя. Каже, нічого їй на світі не треба, лиш бути разом. Уявила, ніби я такий хороший — далі нікуди, і таких не буває. А я що? Ну, ставлюсь до неї по-товариському. Дещо пояснюю, щоб не була така відстала.

— Зарубай на носі, Зубов, жінки — народ підступний. Ще вскочиш із своєю щирістю.

— Та ні, я з нею про політику не розмовляю — так, про життя…

В трохи змарнілому обличчі Зубова Йоганн вперше помітив збентеженість, розгубленість, прихований смуток. Але все це явно не поєднувалось з його основною діяльністю, де Зубов ніколи не втрачав самовладання, непохитної рішучості, безстрашності.

Увійшла Брігітта — тоненька, мініатюрна, напрочуд пропорціональної статури. І коли вона, стримано всміхаючись, зупинилась на віддалі, здавалося, все світло, що лилося з двійчастих вікон у цю простору кімнату, спрямовано лише на неї одну. Одягнена вона була скромно, просто. На високій оголеній шиї ніяких витребеньок, — а в той час у Німеччині входило в моду металеве позолочене намисто у вигляді нашийників.

Брігітта зустріла Вайса дуже сердечно:

— Чоловік мені стільки хорошого казав про вас!

Йоганн, насупившись, скоса зиркнув на Зубова. Той швиденько пояснив:

— Я розповідав Брігітті про твої подвиги на фронті.

— Я виконував звичайний солдатський обов'язок.

За сніданком розмова була трохи вимушена. Вайс побачив, що його стриманість і різкі судження, звичайні для наці, не сподобались Брігітті. Зубов майже весь час мовчав, і Йоганн вирішив поки що підкласти ту розмову з ним, заради якої він прийшов сюди. А вийшовши з дому Брігітти, з тривогою думав про те, коли б ця сентиментальна романтична історія не обернулася погано для їхньої спільної справи.

Якось у розмові Лансдорф між іншим згадав про Ольгу і сказав Вайсові, що, коли в росіянки, гості в домі баронеси, вже налагодився зір і психічно вона заспокоїлась, її слід найближчим часом вивезти, бо все вже підготовлено, щоб закинути її в радянський тил.

В такому ж плані йшлося і про Тихона Лукича. Хоч після ампутації нога ще не зовсім загоїлась, Гвіздок переконав Дітріха, що чекати по слід. У такому вигляді він викличе більше співчуття, a це полегшить йому можливість видати себе за патріота, що прагне працювати на оборонному заводі.

Дітріх ставився до Гвіздка майже з ніжністю. Він пишався ним, як витвором свого блискучого і оригінального задуму. Вважав цю людину ніби своїм винаходом, що мусив прославити ім'я Дітріха, як прославили себе Мессершмідт, Юнкерс, Манліхер, Маузер, Зауер, що винайшли засоби вбивства, названі на їхню честь їхніми іменами.

Але винайти інваліда, «героя війни», диверсанта-терориста — цього на сей момент не досягли ні геній Канаріса, ні Гіммлера, ні їхніх попередників. Тепер фон Дітріх впише своє ім'я в аннали новаторських методів ведення таємної війни. І його агента буде так само не виявлено, як і герцога Віндзорського, якому після висадки в Англії і арешту Георга VI фюрер пропонував зайняти престол гаулейтера, щоправда, із збереженням королівського титулу на знак поваги до монархічних традицій британців.

І Дітріх був дуже вдячний Вайсові, коли той порадив не поспішати з виробленням диверсії на наміченому радянському об'єкті, а, забезпечивши Гвіздка відповідними орденами і документами, намагатися, щоб він там мав високу посаду і завдяки цій обставині забезпечив агентурну сітку на Уралі — в індустріальному серці Росії.

Ніна-«Ольга» остаточно одужала. З очима тепер все було гаразд, та й самопочуття її значно покращало. Наступив день, коли Йоганн заїхав до баронеси, щоб відвезти Ніну в розвідувальну школу.

Дівчина вважала, що під час цієї поїздки Вайс відкриється їй, скаже, як вона мусить тепер себе поводити, що робити. Сподівалась вона також, що він дасть їй завдання від імені радянського командування. Але Йоганн говорив мало. Діловито, майже суворо сказав, що вона мусить поки що беззастережно виконувати накази фашистів. А ці накази полягатимуть у тому, щоб пробратися в радянський армійський штаб — який саме, їй скажуть, — і виявити серед штабних працівників людей, придатних для вербування.

— Що ж до наших з вами справ, Ніно, — сказав він на кінець цієї розмови, — то трохи пізніше я повідомлю вам пароль, з допомогою якого ми встановите зв'язок з нашими. І пам'ятайте: вам доручають велику справу. Від вас вимагається лише одне — витримка. Більше нічого. Йоганн подивився їй в очі. — Мушу вас попередити: якщо займатиметесь самодіяльністю, провалите завдання.

Привізши дівчину в розвідувальну школу, Вайс здав її під розписку фрау Ауфбаум. Коли вони з фрау капітаном лишились самі, Вайс попередив Ауфбаум, що та розпрощається з життям, якщо ця агентка не буде підготовлена в будь-який момент виконати секретне завдання. «Особливо важливе», — додав він твердо.

Прощаючись, Вайс з приємністю для себе довідався, що за обумовленим для них паролем Ауфбаум зачислила до школи чотири дівчини з жіночого табору Равенсбрук: польку, двох росіянок і словачку з Братіслави. І коли у «Валі-III», яким керував капітан Дітріх, дізнались, що ці кандидатури перевірив Вайс, у їхніх особистих картках одразу поставили штамп про те, що вони придатні для навчання в розвідувальній школі. Дівчата виявились дисциплінованими і цілком задовільно показали себе на заняттях з радіозв'язку.

47

Зустрічаючись з Ельзою в місцях заздалегідь призначених явок, Йоганн з сумом переконувався, що здоров'я її що не день погіршувалося. Ельзині щоки запали. Великі очі хворобливо блищали, і в куточках у них з'явилися тонкі зморшки. На схудлих руках набрякли вени.

Він привозив Ельзі велику частину свого продуктового пайка, але, мабуть, хвороба зайшла так далеко, що навіть посилене харчування вже не могло допомогти.

І якось Йоганн зважився:

— Вам треба кинути к бісу це вар'єте!

— Ще чого! — обурилась Ельза.

— Я повідомлю в Центр. Ви хворі. Вас треба замінити.

— Яким чином?

— Замінити?

— Ні, яким чином ви повідомите про мене в Центр? Я не пропущу шифровку на особисту тему.

— Хіба це тема особиста?

— Вона стосується тільки мене.

— А якщо зляжете?

— Можете не турбуватися! Ваші матеріали завжди буде доставлено вчасно.

— Послухайте, — сказав Йоганн, — ви просто закохані в Зубова. В'янете з кохання. І це шкодить справі. Тому моя телеграма про вас не буде особистого характеру. Я повідомлю, що ваш стан не сприяє нормальній роботі.

Він говорив так різко тому, що відчував: сили дівчини на волоску.

І раптом Ельза заплакала.

Йоганн невміло обійняв її тремтячі плечі. Вона уткнулася головою йому в груди, щоб сховати заплакане обличчя, затамувати ридання. Він розгубився, прошепотів:

— Ти ж чекістка, розвідниця. Хіба можна?..

— Можна… — схлипуючи, пробелькотіла Ельза. — Можна… — Підняла на нього обличчя, що враз стало сердитим. — А що, я не людина? Думати, як він там цілими днями упадає біля цієї гарненької фашистки!

— Вона не фашистка, — непевно заперечив Вайс.

— Однаково. Та ще й стара.

— Вона на рік молодша за нього.

— Однаково гидко. Я бачила, як він їй по-особливому усміхається. — Ельза закусила губу.

Йоганн здивовано стенув плечима. Запропонував:

— Ти старша. Можеш наказати — і завтра ж він її кине. Він хлопець дисциплінований.

Ельза злісно примружилась:

— Ну, звичайно, втратити таку явку і «дах»! Ще чого бракувало!

— То чого ж ти хочеш?

— Не знаю, — сказала Ельза. — Для Зубова його німкеня — об'єкт надзвичайно перспективний. Але, розумієш, від хвороби, чи що, я зовсім розрюмалась, — у мене бажання, ну, хоч би раз пройти з ним вулицею. Не для справи, а так… Просто щоб він ішов поруч і нічого не говорив…

Йоганн, помовчавши, пообіцяв:

— Ну що ж, мабуть, це можна буде організувати. Якщо знайдеться вільний час.

— Вільний час! — вигукнула Ельза. — У нас вільний час? Його немає. І не буде. Не буде у нас вільного часу. І немає ні особистих справ, ні особистих переживань. — Сказала твердо: — А Зубову передай, що ставлю йому на вид: в останній інформації він неточно передав транскрипцію технічної термінології. Це брак. Довелося вимагати додатковий час на зв'язок. А ти знаєш, що означає кожна зайва секунда роботи рації: чим більше вона працює, тим швидше її засічуть пеленгатори. — Повторила: — Так і передай: більше я не терпітиму неточностей. Це розпуста. І я можу вибачити все, крім нехлюйства.

Олександр Бєлов так звик до Йоганна Вайса, так перевтілився в нього, що нинішнє його становище вже здавалося йому цілком природним «виробничим» становищем розвідника. І якщо він у думці і звертався до самого себе, до Олександра Бєлова, то лише в тих випадках, коли виникала необхідність одержати наступні вказівки від людини, якій він, як кажуть, строго підзвітний. Зовнішність абверівця майже не сковувала його. У нього ні разу не виникало потреби подумати, як у тому чи іншому випадку має поводитись, мислити або діяти абверівець Йоганн Вайс.

Але він трохи розгубився, коли остаточно переконався в тому, що Ельза кохає Зубова.

З міркувань суто ділової необхідності Ельза рішуче примусила Зубова налагодити взаємини з Брігіттою, і ці взаємини незабаром набрали характеру любовних, тобто корисних для справи, але болісних для Ельзи. Це було для неї однаково, що самій відмовитися від коханої людини, відмовитися від надії на можливе щастя. То була одна з багатьох безповоротних втрат, які доводиться переживати розвідникові.

Ввечері Ельза, кокетлива, з грайливою усмішкою на губах, в чорному трико, що щільно облягало її останнім часом нібито безплотну постать, мусила розважати у вар'єте воїнів вермахту. Після виступу приймати залицяльників за своєю дерев'яною, ніби стійло, перегородкою в артистичній і всіляко хитрувати, щоб збити армійську настирливість фронтовиків, які переносять стратегію бліцкрігу на взаємини з жінкою.

Вдень вона мусила репетирувати свій номер, обходити тайники, зустрічатися на місцях явок з товаришами, передавати радистові матеріали, приймати і розшифровувати шифровки, виконувати доручення Центру.

Крім усього цього, у себе дома, серед сусідок і сусідів, треба було наполегливо і послідовно поводити себе так, щоб зберегти репутацію напівпорядної дівки, яка твердо вирішила зібрати собі посаг і вийти заміж за поважну літню людину, не дуже вимогливу, яка не буде копирсатися в її минулому. І, готуючи собі в загальній кухні обід, вона мусила, як справжня німкеня, виявляти максимальну бережливість, а співчуваючи багатодітній удові, чоловік якої загинув на Східному фронті, приховувати від усіх, що ділиться з нею своїм мізерним пайком. Церозцінили б не інакше як те, що вона, Ельза, — розпутна дівка, їй перепадає дещо від фронтовиків, а тому вона бездумна і щедра.

Якось Ельза, сміючись, розповідала Йоганнові, що їй запропонував одружитися літній удівець, лейтенант із роти пропаганди. І коли вона дістане документи, що підтверджували б її арійське походження, він готовий негайно оформити шлюб і навіть хоче ще до того, як вони стануть подружжям, влаштувати так, щоб вона відпочила в одному з високогірних санаторіїв у Австрійських Альпах.

Йоганн, не звертаючи уваги на іронічний тон Ельзи, сказав поспіхом:

— От і добре. Нехай поки що Зубов тебе замінить. А ти відпочинеш. А потім пошлеш цього вдівця кудись подалі.

— Зубов? — перепитала Ельза. — Ну, знаєш, ти зовсім не розбираєшся в людях. Ця людина абсолютно не годиться для серйозної організаційної роботи.

— Стривай, — обурився Йоганн, — адже у нього вже ціла група. І діє вона успішно. Зовсім недавно вони перебили близько десяти курсантів розвідувально-диверсійної школи, а п'ятьох покалічили по дорозі до аеродрому, звідки їх мусили закинути до нас у тил.

— Ні-ні, — непохитно сказала Ельза, — проти Зубова я категорично заперечую. — Додала сумно: — Мабуть, після війни я в Бакуріані поїду, відпочину. — Стенула презирливо плечем: — І коли Зубов працюватиме там інструктором лижного спорту, — це для нього найбільше підхоже. Нехай їде туди разом зі своєю славетною мускулатурою.

У Варшаву приїхав Гуго Горфельд, старий друг Лансдорфа. Він був одним з директорів заводу «Оппель», що входив у концерн «Дженерал моторс».

Горфельд зупинився у Варшаві проїздом після тривалої ділової поїздки по Донбасу, де він вів переговори з командуванням СС про найскорішу відбудову кількох металургійних підприємств: останнім часом фірмі помітно не вистачало спеціальних сортів сталі, необхідних для виробництва танків пової конструкції.

Але в Донбасі його чекали невдачі, Старий радянський інженер, засуджений у тридцятих роках за участь в антирадянській організації, після того, як відбув покарання, посідав рядову посаду постачальника на одному з заводів, що цікавив Горфельда. Німецьке командування врахувало «поважні» обставини біографії старого чоловіка. Йому виявили особливе довір'я, призначили головним інженером заводу, і навіть німецькі службовці мусили йому підкорятись. Горфельд покладав великі надії на цього чоловіка.

І той справді надзвичайно вимогливо і навіть жорстоко ставився до радянських робітників, яких під загрозою розстрілу приневолили працювати тут. Він ще до революції; служив у колишніх власників цього заводу і зумів примусити своїх підлеглих працювати з таким нелюдським напруженням, що вони, і не раз навіть, намірялися вбити його.

Гестапо приставило до нього охоронців. Він одержав дуже велику зарплату і навіть побував у Німеччині, де познайомився з деякими технічними нововведеннями.

Отже, ця людина була справжньою знахідкою.

Але через кілька місяців виявилося, що деталі машин, виготовлені з металу, який постачав цей завод, дають тріщини і спрацьовуються завчасно, а танкова броня лускає від радянських болванок, як вітрове скло автомобіля, коли в нього пошпуриш каменем.

Тривалими і складними аналізами було встановлено, що псують метал присадки, які при зварюванні сталі давав головний інженер.

Його привезли до Берліна, і найкваліфікованіші слідчі почали провадити дізнання. І цей кволий старий, що пережив на допитах усі способи фізичного впливу, мовчав, очевидно, маючи намір понести в могилу таємницю свого методу псування металу. Подолати його впертість пощастило лише наркотичними способами. Очамрілий, він, сміючись, проговорився про рецептуру присадок, що утворюють у металі волосовики, які неможливо виявити на шліфах навіть найдосконалішими оптичними пристроями. І похвалився, що сам, без нічиєї допомоги, кидав у киплячу сталь паперові пакети з цими присадками.

Старого засудили до смертної кари, але обіцяли помилувати, коли він згодиться знову працювати з німцями.

— Уяви, — з огидою закінчив свою розповідь Горфельд, — цей нахаба навіть дозволив собі заявити, що саме тепер він особливо жалкує з приводу своїх колишніх сумнівів і про те, що не з першого дня революції віддав свої знання радянському народові. Тому народові, який тепер, коли радянські танки прийдуть у Берлін, дасть Німеччині останній і найповчальніший історичний урок. І одразу Горфельд заклопотано спитав у Лаисдорфа, — Як ти оцінюєш таку версію?

— З цим старим?

— Ні, з методом псування металу.

— Техніка — твоя галузь, — ухилився від прямої відповіді Лансдорф. І в свою чергу запитав: — Якими тобі здаються росіяни?

— Вони все ще воюють.

— Ні, ті, які залишились на окупованій землі?

— Пробач, але психологія ворога — це вже, у всякому разі, твоя галузь, — усміхнувся Горфельд.

Лансдорф замислено пожував сухими губами.

— Ми зробили велику стратегічну помилку.

— О, ти вже критикуєш генералітет!

— Ні, — сумно сказав Лансдорф. — Генералітет планує битви, і, можливо, в них — вершина нашої воєнно-наукової думки. Абвер дав генералітету всі відомості про озброєння ворога, його дислокації тощо. Справа зовсім в іншому.

— У чому ж?

Лансдорф насупився.

— Вивчаючи росіян, я прийшов до цікавого відкриття. Певна кількість їх має — як би точніше висловитись — загальнолюдські вади, пов'язані з біологічними факторами: вони бояться смерті, страждань тощо. Але таких меншість У значної ж більшості повністю відсутня природна психологічна якість добровільно приймати в певних умовах деякі форми рабського підкорення, щоб продовжити своє життя.

Спочатку я шукав пояснення цього в їхніх атеїстичних переконаннях. Але поступово — і зрозумій, я ще не зовсім впевнений у своїх висновках, бо визнати таке — значить втратити багато що з того, в чому ми були непохитно переконані, — поступово я почав думати, що в цього народу свідомість свободи рівнозначна відчуттю власного існування.

— І який же висновок ти зробив після таких тонких спостережень? — поцікавився Горфельд.

Лансдорф не надав значення іронії, що звучала в його голосі.

— Висновок єдиний. Якщо ми знищимо радянський народ, епідемія розповсюдиться по всьому світу, і навіть люди Заходу стануть схожі на твого російського інженера, який боровся проти ненависної йому Радянської влади, я потім віддав життя за її перемогу над нами. Тому нам слід відмовитися від расових забобонів. Ми повинні будь-якою ціною зберегти сталу структуру взаємин між заможними і незаможними. В сучасних умовах німецький націзм не може не відштовхувати можливих союзників.

Горфельд розуміюче всміхнувся:

— У всякому разі, фірма «Оппель» вчинила далекосяжно й розумно: на її комерційних бланках немає зображення свастики. Танки «Дженерал моторс» і фірми «Оппель» воюють зараз в Африці, і водять ці танки і німецькі танкісти, і наші вороги. Якість нашої продукції і продукції наших компаньйонів рівнозначна, як це й зазначалося в угоді між фірмами. І мені здається, що саме тут складаються основи майбутньої співдружності націй, незалежно від того, хто переможе в цій війні. Ми вже мали досвід першої світової війни. Згадай, у скільки міліардів доларів і фунтів обійшлося США і Великобританії те, що після поразки наша промисловість зробилася ще могутнішою, ніж тоді, коли ми почали війну. Все стає на своє місце: — І Горфельд закінчив єлейним тоном: — Ми християни і повинні в серці своєму зберігати священні і великі біблейські заповіти.

Йоганн, сидячи за рулем — Лансдорф хотів показати своєму другові околиці Варшави і попросив Йоганна допомогти в цьому, — намагався не пропустити жодного слова з цієї бесіди.

Він узяв од неї багато корисного для себе. Так, він довідався, крім дечого іншого, що німецька фірма «Оппель» «передала фірмі «Дженерал моторс» нові фільтри для танкових моторів — старі часто під час маршів засмічувались пісками африканської пустелі. Натомість Роммель, що воював з англійцями в Африці, одержав од фірми «Шелл» нову рецептуру мастила, надзвичайно стійкого до високих температур, що було дуже важливо для танків і машин, які рухаються під палючим сонячним промінням.

Така комерційна взаємодопомога фірм воюючих держав лише простакові могла видатися зрадою. На мові бізнесу це називалося інакше: точне виконання взятих на себе домовленими сторонами зобов'язань, які порушити неможливо навіть тоді, коли уряди цих країн опиняться у стані війни між собою.

Скептичну оцінку використання військовополонених як агентуру, за висловом Лансдорфа, Йоганн приписав не стільки його проникливості, скільки до певної міри перестраховці. Було відомо, що через підступність Гіммлера фюрер знов учинив рознос Канарісові. Той дав Гітлерові добуті агентурою креслення нових радянських танків. Але танк, побудований за цими кресленнями з відповідних сортів броньової сталі, німецькі протитанкові гармати розтрощили на танкодромі вщент.

Цей успіх німецької протитанкової артилерії Йоганн міг повністю приписати своїм заслугам, бо особливо ретельно підготував групу для цієї операції і через його старання розвідник-ходок дістав креслення танка і рецептуру сталі.

А при звільненні нашими військами Ростова німецькі танкісти в дуельній битві з радянськими танками мали серйозні втрати.

Лансдорф давно шукав можливості перейти із «штабу Валі» в Берлін, бо вважав, що там знайде ефективніше і безпечніше застосування своїх здібностей. Тому приїзд Горфельда був йому вигідний: через нього він вирішив нагадати про себе Гіммлерові, сподіваючись, що той, можливо, вважатиме своєчасним повернути його туди, де зараз робиться політика.

Йоганн виконував покладені на нього обов'язки з неухильною точністю, яка відповідала чіткому стилю роботи всього абверівського апарату. За цей час обстановка на фронтах стала такою несприятливою для вермахту, що недавні відчутні втрати в Росії не можна було вже надолужити. Наростало незадоволення серед союзників Німеччини. Від бомбардування руйнувалося все більше німецьких міст. Однак Йоганн здивовано спостерігав, що, незважаючи на все це, співробітники «штабу Валі» поводять себе так, ніби сам плин часу і дух його не підвладні ніяким зовнішнім впливам.

Які б не відбувалися бурі на безмежному океані фронту, острівець «штабу Валі», гарнізон його жив по раз і назавжди всталеному розпорядку, і люди мислили так само, як і рік тому. Тут вважалося за доблесть, якимсь особливим шиком ігнорувати все, що стосувалося прямих службових обов'язків.

І коли слідчі з третього відділу «штабу Валі» в перші дні війни, вербуючи в концтаборах в'язнів, з механічною точністю доводили їм, чому Німеччина стане володаркою світу, а Радянський Союз розпадеться під ударами доблесних сил вермахту, то й тепер вони з тією самою механічною точністю повторювали стару аргументацію, не намагаючись ні на йоту пристосувати її до зміненої обстановки.

Спочатку Йоганн мало не помилився, вважаючи цю механічну аргументацію витвором пропагандистської догматики, приписуючи її чиновницькому безініціативному педантизму. Але потім він зрозумів, що справа тут набагато складніша і коріння слід шукати в тому грунті, який живив стиль і дух імперії.

Поразка на Східному фронті викликала ще більшу активність всіх карних і розшукних служб рейху, скерованих проти самих німців.

Тому навіть співробітники абверу — довірені люди імперії — не намагалися «опрацьовувати» агентуру відповідно до змін в обстановці. Адже самий факт констатації співробітником абверу змін обстановки на Східному фронті міг обернутися свідченням невіри в перемогу. А за цей злочин, як і за найменші сумніви в непогрішимості фюрера жорстоко карали.

І коли дещо й змінилося в поведінці рядових співробітників «штабу Валі», то помітно це було лише в тому, що тепер вони публічно, з показною пристрастю змагалися між собою у виявленні відданості фюророві і передбаченні перемоги в якнайскоріший строк. Але коли ці люди, що давно пристосувались один до одного, розробляли план операції для чергової групи, яку засилали в радянський тил, вони працювали надзвичайно старанно, намагаючись все передбачити. І Вайс розумів, як тепер важко, точніше, майже неможливо. було б розгадати такі операції, коли б він вчасно не розставив у багатьох ланках штабної роботи «Валі» своїх людей.

Навіть у шевській майстерні у Вайса була своя людина. І підківку на каблук до трофейного радянського кирзового чобота він прибивав під певним кутом, щоб слід цього чобота був для радянського слідопита-контррозвідника доказом того, що тут проходив злочинець.

З допомогою невдахи курсанта — в'язня № 740014 — Вайсові вдалося знайти вірних людей серед тих, що прокладали траншеї для телефонного кабеля до однієї з ставок на Східному фронті. Вони зробили підкоп під цей кабель, спорудили щось схоже на бліндаж, де, як у могилі, обкладеній дерном, довгий час переховувався наш зв'язковий, закинений сюди для того, щоб підключати свій апарат до кабеля, що з'єднує ставку на фронті з рейхсканцелярією в Берліні.

Але кожний свій крок, слово, вчинок Йоганн тепер, як ніколи раніше, мусив особливо ретельно контролювати в складній атмосфері стеження й недовіри, яка так відчутно нависла над головами всіх німців без винятку. Навіть тих, хто мав особливі заслуги перед рейхом і раніше не раз виявляв сміливість, коли доводилося власноручно застосовувати найвигадливіші способи швидкої ліквідації людей. Тепер навіть такі «майстри» своєї справи втрачали самовладання і не могли приховати, як тремтять у них руки, коли хтось із їхніх-таки співробітників уїдливо запитував:

— То ви, здається, висловили бажання ввійти у спеціальну групу німецьких військовослужбовців, що здалися добровільно, щоб взяти участь у диверсійній операції звільнення від радянського полону старших німецьких офіцерів?

Щось подібне зробили недавно троє чекістів. Вони пробралися в один з німецьких концтаборів разом з партією військовополонених, звільнили велику групу в'язнів, і потім утрьох під прикриттям дорожнього котка дві години вели бій на шосе, не даючи есесівському моторизованому підрозділові переслідувати втікачів. Всю цю операцію розробив Вайс.

Після тривалих допитів і вивчення слідчого матеріалу контррозвідка абверу і відповідний відділ гестапо констатували: всі деталі операції і сукупність пов'язаних з нею заходів свідчать про те, що нею керував видатний майстер.

І описання цієї операції було розіслано абвергрупам не тільки як інформацію для здійснення заходів, щоб надалі відвертати подібні ексцеси, але й як рекомендацію агентам. Тим, хто, маючи високу мужність, спробує повторити подібну операцію в радянському тилу для звільнення німецьких військовополонених.

Та в цій інформації замовчувалося про те, що три радянських чекісти, використавши дорожній коток як бронековпак циліндричної форми, тягнули його трактором по шосе і вели бій під його захистом. А коли в'їхали на залізничний віадук, останній живий чекіст заклав у каток таку кількість вибухівки, що під час вибуху його осколки з силою бронебійних снарядів зрізали устої ферм і пробили баки нафтоцистерн так, ніби вони були не з металу, а з картону. Навіть залишків тіл чекістів неможливо було виявити на обпаленому грунті, вкритому обгорілим і пожолобленим металом. Вони ніби випарувалися, щезли.

Послідовників такої методики великої визвольної операції серед співробітників абверу щось не виявлялося. Хоча за завданням Канаріса сотні чиновників підбирали в архівах розвідок всі схеми втеч, що будь-коли здійснювали військовополонені з таборів, щоб рекомендувати найбільш вдалі з них своїм групам. А до всього цього тепер перед абвером виникло завдання звільнити ряд офіцерів вермахту з радянського полону, що досі не було передбачено ні у функціях абверу, ні в плані «Барбаросса».

Дітріх послав на фронт спеціальну групу німців, співробітників абверу. Вони одержали завдання добровільно здатися ворогові, щоб у радянських таборах для військовополонених вчинити розправу над німцями, які, потрапивши у полон, дозволяють собі сумніватися в непереможній величі Третьої імперії.

І від Вайса вимагалося немало спритності, прозорливості та й часу, щоб виявити мету цього завдання, ознайомитися із списками відібраних Дітріхом співробітників, скласти картотеку їхніх прикмет і негайно переслати всі ці матеріали в Центр.

Якщо виключити із сфери діяльності Йоганна Вайса обов'язки, покладені на нього як на співробітника «штабу Валі», а взяти лише складні завдання, що доводилось виконувати йому як радянському розвідникові, то й цього було носить, щоб зрозуміти, що людина працює з величезним перенапруженням всіх нервових, фізичних і розумових сил.

Одна лише операція з Гвіздком вимагала колосальної і копіткої щоденної роботи.

Гвіздок, ставши «резидентом», розгорнув на Уралі під керівництвом Баришева активну роботу. І від нього весь час надходили заявки на додаткове засилання нових груп, засобів зв'язку, озброєння, найновіших підривних матеріалів. І, нарешті, просто значних грошових сум для «підкупу» все нових відповідальних радянських працівників.

Сам Гвіздок, як він повідомив, пробрався на металургійний комбінат як співробітник відділу кадрів, що давало йому майже необмежені можливості для влаштування німецької агентури в різних цехах і установах, якими керує комбінат.

Зі всього цього Вайс зрозумів, що радянські контррозвідники організували величезну пастку оптового масштабу і викачують з «штабу Валі» все більше і більше людей і засобів у цей резервуар, очевидно, дуже великий за розміром. Група Гвіздка вже перейшла в розряд «розвідцентру», повідомлення про діяльність якого, обминаючи «штаб Валі», потрапляли тепер безпосередньо самому адміралові Канарісу. І Лансдорф відчував деяке невдоволення: самолюбство його було зачеплене тим, що найбільший розвідцентр абверу вийшов з-під його безпосереднього керівництва.

А Дітріх просто лютував. Заслуги цього найбільшого розвідувального центру він приписував собі цілком. І ампутацію Гвіздкової ноги вважав не так досягненням медицини, як частиною блискуче розробленої ним розвідувальної операції. Ще б пак! Підготовлено агента так само невловимого, як людина, що має чарівну шапку-невидимку.

Тим часом деякі абверівські розвідувальні групи, заслані в радянський тил, тільки-но приземлившись, уже мусили вести бій з радянськими оперативниками. Найрозсудливіші учасники цих груп стали працювати під контролем радянських чекістів, завантажуючи відділи штабів абверу різноманітною інформацією, яку тут зовсім не вважали брехливою, через те що вона була правдоподібна. І саме через цю свою правдоподібність вона нищівніше впливала на діяльність штабів вермахту, ніж навіть сміливі нальоти підрозділів радянських парашутистів на ці штаби.

Так, наприклад, Гіммлеру було доставлено папку з добре підробленими доповідними і щоденником великої радянської геологічної експедиції, яку очолював визначний учений. В них містився аналіз покладів рідкісних металів у відповідних районах країни. Всі матеріали безперечно свідчили: поклади ці виявились такими мізерними, що експлуатувати їх було б нерозумно, нікчемно. На обкладинці папки майстерною рукою графолога була накреслена люта резолюція наркома.

А насправді нарком не так давно з великою радістю підписав подання до вищих урядових нагород майже всіх учасників цієї експедиції, що відкривала для країни і, зрозуміло, для потреб оборонної промисловості нечувані поклади рідкісних металів.

48

Хоч би яким видатним був розум людини, що досліджує першопричини явищ — стосується це матеріальної структури всесвіту чи імпульсу, породженого такою досконалою і чутливою сигнальною системою, як нервова клітина, — видатні генії в ім'я виявлення істини ввічливо, але неухильно захищають на сторінках великих наукових праць кожен свою точку зору. Різноманітні численні концепції, гіпотези, доктрини, що стосуються одного й того ж явища.

Так само і провал розвідника досліджується по-науковому ретельно, всебічно, об'єктивно, але часом першопричини катастрофи пояснюються такими витонченими обставинами, що встановити їх так само неможливо, як визначити мить, коли згасає день і настає ніч.

Як і завжди, о п'ятій годині ранку, після гімнастичних вправ перед відчиненою кватиркою у своїй кімнаті, Ельза, схилившись над мискою, обтиралася мокрою губкою. Тьмяне дзеркало, що висіло над малюсіньким столиком, відбивало її вузьке в стегнах, широкоплече, пласке тіло, худі мускулисті руки і ноги. Купу закучманого бронзово-рудого пофарбованого волосся. Вузьке, маленьке обличчя із запалими щоками і строго стиснутим ротом. Похмуро блискаючі, глибоко запалі очі. І бруднуваті патьоки на щелепах від ще звечора нафарбованих він.

Ельза з огидою дивилася в дзеркало і здавалася сама собі нещасним галченям з общипаним пір'ям. І оскільки вона була сама, її жорстокий присуд щодо своєї зовнішності ніхто не заперечував.

Але, чесно кажучи, вона була несправедлива до себе. В цьому виснаженому худорбою дівочому тілі будь-хто, навіть посередній скульптор побачив би ті гармонійні пропорції, які, наче естафету, у мармурі передають один одному, від самої давнини, великі художники, шукачі абсолютного ідеалу жіночої краси.

І, не так соромлячись своєї наготи, як відчуваючи огиду до себе, Ельза швидко одяглася а тією продуманою вульгарністю, що відповідала професії актриси вар'єте. Намазала обличчя гримом, підбила банальний кок над опуклим чистим лобом, підвела тушшю ті ні під очима, що псувало їхню чистоту.

Взявши цератову сумочку з орзац-лаку, спустилась брудними смердючими сходами і пішла вихляючою ходою канатоходця.

Сьогодні об одинадцятій годині десять хвилин Ельза мала пройти повз людину, що купувала в газетному кіоску на Маршалковській, три номери геббельсівського тижневика «Дас рейх» і, коли він їх розглядатиме, покласти на прилавок «Фелькішер беобахтер», щоб ця людина взяла собі.

Ельзі не треба було знати прикмети цієї людини. Єдине, що вона знала, — він буде у світлих рукавичках і в лівій руці, між мізинцем і підмізинним пальцем, мусить бути затиснений короткий бурштиновий мундштук з незапаленою сигаретою. От і все. Якщо ця людина вважатиме за потрібне запропонувати їй сигарету, вона повинна взяти третю, коли рахувати зліва. Так, вона одержить шифровку, яку муситиме обробити, коли повернеться додому.

Завдання звичайне, зовсім не складне. І це необтяжливе, безпечне, ординарне завдання ніби звільнило її свідомість для інших, зовсім не службових думок, що переслідують її останнім часом з нестерпною настійливістю. Вона безуспішно намагалася одігнати їх від себе. Те, що Зубов з такою покірливою готовністю і безтурботністю виконав її вказівки і зблизився з Брігіттою, боляче вразило Ельзине серце.

Вона йшла до газетного кіоска на Маршалковській, і думки її були далеко від того, що їй належало виконати. Зараз не треба було виключати із своєї свідомості все, що могло заважати їй і примусити хоча б на мить засумніватись у своїй невразливості. Жінка, така, якою вона є, виглядає, — поза всякою підозрою. Таких, як вона, тут багато. І саме вони поза підозрою: адже їхні моральні принципи співзвучні етиці представників рейху. У тих не може виникнути навіть тіні сумнівів у тому, що така жінка, як Ельза, не своя. І тому вона сміливо йшла по Маршалковській вихляючою ходою канатоходця, і її круглі коліна, обтягнені шовковими панчохами, глянцем блищали під короткою спідницею. Очі підмальовані, примружені. Рот яскраво накрашений і вирізняється на блідому обличчі, як мішень. І коли вона бачила своє відображення у склі порожніх вітрин, їй здавалося, що це не вона, а образливий шарж на жінок певного способу життя: типаж вдалося скопіювати бездоганно точно.

Жінки на окупованій ворогом землі намагались будь-яким способом приховати свою молодість, миловидність, жіночність. Бідність, убогість їхнього вбрання не завжди були лише наслідком злиденного життя, на яке німці прирекли населення. Часто потворний траур, через який жінка видавалась старішою, було старанно продумано. Молоді польки носили грубі панчохи, щільно нав'язували голови бабськими хустками і ходили, незграбно човгаючи по тротуару своїми розношеними черевиками. Але такий їхній вигляд викликав у патрулів лише більшу пильність.

А були й інші — свіжорозмальовані, з хвацькими зачісками, із протравленого пергідролем волосся, в надзвичайно коротких спідницях і блузках з глибоким вирізом, такі, що з продуманою ретельністю виставляли напоказ всі свої жіночі принади. Ці ступали конячою ходою на високих каблуках і всім своїм виглядом ніби являли собою пароль, демонструючи відданість і готовність до послуг. І слід сказати, що саме вони і користувалися прихильністю окупантів. Патрульні офіцери не вимагали від них пред'явлення аусвайса, і якщо й запитували делікатно про місце проживання, то з метою, зовсім не пов'язаною з поліцейськими обов'язками.

Таким чином, Ельза вибрала найбільш придатну в даних умовах захисну оболонку.

Чоловіка, якого вона мусила зустріти біля кіоска, щоб передати газету з вписаною між рядками шифровкою, вона не знала. Не знала вона також, яке завдання виконував той у тилу ворога.

Ким би він не був, Ельзі треба було лише точно виконати таке, на перший погляд, просте завдання, що не вимагає навіть кмітливості. Вона мусила в домовлений час підійти до кіоска, залишити на прилавку згорнуту трубочкою газету і піти, навіть не глянувши на людину, заради якої все це робилося.

У плані операції, розробленої Центром, кожна незначна дрібниця мала таке саме значення, як дрібна деталь величезного механізму: адже якщо вона, ця деталь, не виконуватиме свої певні функції в гармонійній взаємодії з численною кількістю інших деталей, могутній агрегат не зможе працювати, зупиниться.

Отже, Ельза дріботіла по Маршалковській. Її жорсткі від туші вії колючим віночком обрамляли очі, що приховували пригнічений сум. Єдино непідробний був колір очей. Вона точно розрахувала час. І, не пришвидшуючи й не сповільнюючи ходи, підійшла до кіоска майже одночасно з людиною, пам'ятати зовнішність якої їй не було потреби. Поклала на прилавок скручену трубочкою стару газету, купила дві поштові листівки, сховала їх у цератову сумочку і відійшла від кіоска, механічно усміхнувшись на прощання старій кіоскерші, яка вважала негідним для себе відповідати на усмішку вже зранку розмальованій дівиці.

Людина, що розглядала щотижневик, взяла його разом з газетою, залишеною Ельзою, розрахувалася і, не оглядаючись, пішла на другий бік вулиці.

І тут дверці газетної будки раптом відчинились. З неї вискочив якийсь чоловік і, засунувши праву руку в проріз на грудях свого плаща з капюшоном, поспіхом пішов услід за людиною, яка щойно купила щотижневик. Рухи його були настільки явно професіональні, що Ельза вмить зрозуміла, в якій небезпеці людина, що кілька хвилин була під її захистом. Не вагаючись, вона шпурнула свою сумочку з ерзац-лаку у дротяний кошик для сміття, кинулась навздогін за типом у плащі і, наздогнавши його, хапаючи за руку, закричала, що ось зараз, цієї миті, він украв біля газетного кіоска її сумочку.

Цей тип виявився дужим дядьком. Але в чіпкій спритності Ельза не поступалася перед ним. Зав'язалася боротьба. І відразу ж з-за рогу виїхало два мотоциклісти і машина з зафарбованими боковим і заднім стеклами. Все відбулося так швидко, що перехожі навіть не встигли зрозуміти, в чому справа.

От і все, що сталося цього ранку.

Того ж вечора атракціон фрейлейн Ніколь у програмі вар'єте було замінено виступом актриси, що виконувала танок з палаючими факелами.

Олександрові Бєлову пощастило сформувати в тилу ворога цілеспрямовану, організаційно закріплену розвідувальну сітку.

Для створення подібної структури необхідний не лише організаторський, оперативний, професійний талант розвідника, — треба ще володіти даром людинознавства. Адже навіть незначна неточність в оцінці психологічних особливостей людини за своїми наслідками схожа на помилку мінера. Чому загинув мінер, є багато причин, але встановити ту, єдину, яка спричинила до вибуху, неможливо, бо знищено все, що є найменшим натяком справжньої причини катастрофи.

Останнім часом розвідувальні і диверсійні операції «штабу Валі» все частіше і частіше провалювалися. Це свідчило про успішну роботу Йоганна Вайса і тих, кого він, довіривши їм своє життя, зробив своїми співробітниками.

Гіммлер послав у «штаб Валі» найдосвідченіших контррозвідників, щоб виявити причини провалів, і тут створилася вкрай небезпечна, напружена обстановка. Загроза нависла і над начальством, і над рядовими співробітниками. Кожний крок, кожний вчинок будь кого, хто мав відношення до «штабу Валі», — чи то один з його керівників, викладач розвідувально-диверсійної школи, вартовий або курсант, — ретельно перевірялися. Геть усе перебувало під суворим наглядом, і Вайсові що не день ставало важче спілкуватися із своїми людьми. Небезпека щохвилини чатувала на них, та й на нього самого.

Умови склалися так, що доводилося вирішувати, як бути далі, чи провадити хоч мінімальну роботу, яку з таким трудом налагодив Вайс всередині «штабу Валі», чи навіть тимчасово припинити її.

Звичайно, можна було б на якийсь час причаїтися, вичікувати, поки контррозвідка припинить своє розслідування. Адже поступово її активність спаде, пильність ослабне, а там, диви, контррозвідувальну групу і зовсім знімуть, щоб не стежила за «винуватим» об'єктом, перекинуть на інший.

Але був і другий вихід з становища: знайти можливість переміститися на іншу арену, щоб там продовжувати свою діяльність. Йоганн вибрав цей шлях.

Він наказав Зубову та його інтернаціональній групі активізуватися. Поляків, чехів, угорців і росіян, що входили в цю групу, Зубов за допомогою Брігітти призначив для обслуговування у будинки її знайомих. Вдень вони спокійно виконували обов'язки кухарів, двірників, садівників, а ночами здійснювали на чолі з Зубовим силові акти, частину яких за рекомендацією Вайса вони приписували якійсь таємничій спілці штурмовиків імені Рема, що нібито, мстить есесівцям і гестапівцям за страту свого ватажка.

А щодо висадження в повітря залізничних ешелонів і складів з боєприпасами і пальним, то ці операції залишалися анонімними.

На нараді керівного складу «штабу Валі», в якому взяли участь прибулі з Берліна співробітники СД, було висловлено таке припущення: не виключено, що ворожа розвідка засікла розташування «штабу Валі» і почала за ним стежити.

Це припущення зробили самі абверівці, керівники «штабу». Представники СД заперечили, вбачаючи тут скоріше регулярні терористичні дії розрізнених груп польських патріотів.

І все ж у результаті тривалих обговорень і суперечок вирішили передислокувати «штаб Валі» в район Кенінгсберга.

А внутрішній розпорядок «штабу Валі» і підлеглих йому розвідувально-диверсійних шкіл члени комісії СД визнали задовільним. Разом з абверівцями вони підписали протокол обстеження і приклали його до доповідної на ім'я рейхсфюрера СС Гіммлера, який був украй стурбований становищем, що склалося в «штабі Валі».

І хоч неприязнь Гіммлера до Канаріса була дуже велика і Гіммлер просто горів бажанням підкласти адміралові палицю в колеса, в даному випадку інтереси рейху перемогли.

Так, внаслідок діяльності Вайса та його розвідувальної сітки співробітники абверу мусили залишити прекрасну, із здоровим кліматом місцевість поблизу Варшави і помандрувати в кам'янисту, вологу і вітряну Прибалтику. З переїздом були пов'язані не лише побутові труднощі. Передислокація всієї системи «штабу Валі» вимагала багато часу і, власне, надовго виводила з ладу важливий розвідувальний орган вермахту.

Витрати від такої перерви в нормальній роботі «штабу Валі» були рівнозначні найбільшій диверсії, що принесла збитки, які навіть не підлягають обліку, такі вони серйозні.

Але, крім усього іншого, для Йоганна Вайса було найважливіше те, щоб разом з особистим складом, устаткуванням, приписаним до штабу майном повністю передислокувалися на нове місце ті люди, яких він знайшов і навчив, які працювали в складній мережі, розгалуженій всередині абверу. І ці радянські люди, співробітники Вайса, виконуватимуть свої обов'язки в нових умовах. І наша розвідка знатиме про всі ворожі замисли, що визріватимуть під бетонним тім'ям «штабу Валі», де б він не був — у затишному лісі під Варшавою чи на кам'янистому грунті в районі Кенігсберга. І не так важливо, що тут розташування «штабу Валі» приховує вже не дощана, а неприступна залізобетонна огорожа: за нею є і свої, радянські люди.

В технічній лабораторії «штабу Валі» уже другий місяць працював хімік Петер Хіммель — спеціаліст по виготовленню симпатичного чорнила. В його обов'язки входив також інструктаж курсантів про способи застосування цього чорнила.

Це був старий член націонал-соціалістської партії, фронтовик, тяжко поранений під Смоленськом. Після госпіталю його направили в систему абверу.

Педантичний, небагатослівний, він був надзвичайно високої думки про свою персону, вважаючи, що два ордени залізного хреста першого і другого класу промовляють самі за себе. Сім'я його загинула в перші ж місяці війни при бомбардуванні Кенігсберга радянською морською авіацією. Тому для всіх було зрозуміло, чому він похмурий і відлюдькуватий.

Так само коротко і без усмішки Петер Хіммель, він же Петрусь Матусов, доповів про себе Вайсові, передаючи йому секретку Центру.

Сім'я Петруся Матусова загинула в Мінську в перші дні війни. З групою білоруських чекістів він організував партизанський загін. Потім його відізвали в партизанський штаб. Командував загоном, був тяжко поранений, пролежав у госпіталі. Потім він відбував військову службу, як санітар одного з госпіталів для поранених німецьких військовополонених. Знання німецької мови допомогло йому вміло прислужувати німецьким солдатам і офіцерам, а також узнавати те, що мала знати людина, яка виявила бажання працювати у ворожому тилу.

Після того як він таким чином підвищив не тільки медичну кваліфікацію, але й кваліфікацію розвідника, серед німецьких військовополонених знайшли відповідний типаж з підхожою біографією. Потім Матусова перекинули через лінію фронту, пройшовши систему явок, він опинився в розташуванні «штабу Валі» на вищезгаданій посаді.

Поступово вводячи Матусова в курс справи, Вайс переконався, що йому є на кого покластися, якщо виникне необхідність передати свою посаду — не ту, яка числиться в штатному розкладі співробітників «штабу Валі», а ту, яку мусить тут виконувати радянський розвідник. Петер Хіммель цілком впорається, коли заступить Йоганна Вайса, який просунувся в своїй службовій кар'єрі уже до звання обер-лейтенанта служби абверу.

Очевидно, імперський радник фон Клюге говорив по телефону з Гердом і Лансдорфом про Йоганна Вайса.

У всякому разі, в такий гарячий час, коли всі співробітники «штабу Валі» захопилися організацією переїзду, Вайс одержав розпорядження вирушити у відрядження, щоб відвідати кілька концентраційних таборів, указаних йому імперським радником.

Олександр Бєлов так міцно зжився з Йоганном Вайсом, що щиро відчував себе ображеним. Його не на жарт обурило несправедливе ставлення до Вайса: ніхто з керівництва не заперечував проти його відрядження, ніхто не висловив жалю, що такий цінний працівник — а в Йоганна Вайса були всі підстави вважати себе цінною для абверу людиною — від'їздить у важкий для «штабу Валі» час.

Керуючись цією логікою, Вайс тримався при Лансдорфі з підкресленою холодною повагою, і вираз ображеної гідності не сходив з його обличчя. Він навіть насолоджувався думкою про вчинену йому образу. І для цього були причини. Образили його явно несправедливо, виходить, надалі він може розраховувати на компенсацію. Але важливіше було інше. Поки що це цілком безперспективне в службовому відношенні відрядження несподівано вивільнило для нього кілька днів, які були необхідні, щоб знайти Ельзу.

Вся інформація, зібрана Вайсом з найрізноманітніших джерел, і натяку не мала на причину арешту Ельзи. Та в яку тюрму її посадили, він довідався.

Тюрма ця містилася досить далеко, в одному з гірських районів, на території старовинного замка. Стародавні стіни приховували невелику залізобетонну споруду сучасної конструкції. Ця тюрма призначалася для особливо небезпечних політичних злочинців. Перебувало там звичайно десятків зо два в'язнів. Відповідно невелика була і варта.

49

Деякі відомі німецькі історики твердили, що справжній, чистокровний аристократизм передається з покоління в покоління і ця дорогоцінна якість не може бути властива жодній людині плебейського походження, яким би духовним і фізичним багатством її не обдарувала природа. Вони запевняли, що справжній аристократизм відразу видно.

Можливо, Йоганну Вайсу не були відомі теоретичні аргументації цих учених. Можливо також, що для полеміки з ними з цього питання він не мав достатньої ерудиції. Але перед ним виникла практична необхідність якнайшвидше стати чванливим, пиндючним пруссаком, мислення якого складається з монолітного сплаву тупості і чванства, не досяжного ні для логіки, ні для словесного переконання. Пруссаком, пихатим настільки, що його необізнаність у багатьох питаннях стає ніби манерою поведінки, а зовсім не наслідком незнання деяких речей, з якими Йоганн знав це — йому доведеться зіткнутися.

Йоганн разом із Зубовим детально розробив запропонований ним план звільнення Ельзи. Довелося витратити чимало душевних сил, виявити диявольський такт і навіть піти на жертви, щоб переконати Зубова, що план цей бездоганний. Спочатку Зубов назвав його жалюгідною і полохливою комедією, достойною лише людини, настільки звиклої до лицемірства, що вона не наважується відкрито ризикувати собою, щоб врятувати товариша, життя якого висить на волоску.

— Чекістські вибрики, — казав Зубов. — Навчили вас там вигадувати ребуси! Це не бойова операція, а сюжетик для кіно!

У запалі суперечки він посилався на авторитет Дзержинського, який сам, без будь-якої охорони, безстрашно з'явився у лігві повсталих анархістів. Не задовольнившись цим, Зубов обізвав Йоганна типовим розвідником бюрократичного типу, вигадником, а не бійцем.

І все-таки йому довелось поступитися. Вичерпавши дружнє терпіння, Вайс перестав переконувати Зубова в доцільності запропонованого ним плану, підвівся і сказав з кам'яним обличчям:

— Товаришу молодший лейтенант, я вам наказую.

І Зубов скорився.

Гравер «штабу Валі» Бабашкін встиг виготовити для Вайса всі необхідні документи. Довелося поспішати, бо весь технічний відділ штабу ось-ось мусив вирушити з автоколоною в Кенігсберг.

Місцем збору групи було призначено лісистий гірський масив за сорок кілометрів од тюрми. Це місце позначили на карті.

Зубову слід було прибути туди вночі разом зі всіма своїми людьми, спорядженням, зброєю, обмундируванням. Йому треба було дістати також одяг табірних в'язнів і, основне, наручники і кайдани, які застосовувало гестапо при арешті особливо небезпечних злочинців.

Йоганн мав прибути до місця збору окремо.

Провівши своїх товаришів і дружньо попрощавшися з ними, Вайс і сам рушив у дорогу. За кермом його машини сидів чех Пташек, довгов'язий чоловік з невимовно сумним виразом обличчя. Незважаючи на це, він успішно справлявся з роллю клоуна-силача у вар'єте, куди Вайс влаштував його через Ельзу, коли гестапо стратило актора, який зображав Чарлі Чапліна. Той дозволяв собі інколи якоїсь миті шаржувати образ фюрера і поплатився за це життям.

Колись Пташек був відомий чеський спортсмен-десятиборець і мав не лише міцну мускулатуру, а й міцне обличчя. І так умів володіти ним, що вилиці робились сильні, як біцепси, коли він жонглював важкими кегельними кулями, і здавалося, що при цьому він зовсім не думає, а лише підморгує, трохи схиливши голову.

Вайсові, коли він вербував Пташека, довелося добре напружити пам'ять, щоб згадати імена всіх відомих радянських спортсменів. Іншим доказам, що Вайс — російський розвідник, Пташек нізащо не повірив би.

А повіривши, він з захопленням підкорився Вайсові і відчув себе таким щасливим, що обличчя його, правда залишаючись, як завжди, сумним, набуло ще й рис гордовитої зарозумілості, яку сам Пташек пояснював тим, що віднині він мусить викликати жах у фашистів. Справді, після того як Вайс повів Пташека до Зубова, вони почали діяти разом. І з відгуків Зубова всі операції Пташек проводив з таким професіональним спокоєм, ніби зустрічався на стадіоні з противниками, спортивні дані яких, як йому вже відомо, безперечно, поступаються перед його можливостями.

Вайс якось закинув, що він зайве старається. Пташек відповів меланхолійно:

— Якщо мене вб'ють, по очках я однаково їх переграв. — І, загинаючи жилаві довгі пальці, перераховував збитки, що завдав уже він противникові за час їхніх із Зубовим нічних прогулянок.

Обидва вони без затримки дісталися до призначеного місця.

Багато хто з бойовиків, що зібралися тут, бачили один одного вперше. Вони зустрілися зараз лише для того, щоб виконати завдання. І потім, коли доручену їм справу буде завершено, вони вже ніколи більше не побачаться. Адже в загальній системі розвідки існує сувора спеціалізація, розподіл праці — кожний на своєму посту. Завадити їхній зустрічі могла й інша причина, проста й природна, — загибелі, при виконанні цього бойового завдання.

Всі вони таємно працювали в тилу ворога і не те, що пістолета — складеного ножа при собі не мали. Треба було маскуватися, додержуватись правил побутової безпеки з акуратністю обивателя, що примирився з окупантами і з рабською покірливістю працює на ник.

Навіть на випадок провалу ці люди не мали права добровільно відмовитися від останнього шансу на перемогу. Вони до самого кінця вели поєдинок із слідчими СД, або гестапо, або контррозвідниками абверу, протиставляючи вигадливість згасаючого в муках розуму тупій ретельності катів. І часто вигравали поєдинок.

Використання ампули з ядом ці люди вважали чимось схожим на капітуляцію, наслідком безвілля, втрати віри в останню можливість, яка обов'язково мусить бути і допоможе виплутатися із слідчих тенет.

То була вища етика, що керувала розвідниками в їхній боротьбі. Її ніхто їм не приписував, але вона стала для них нібидуховним уставом. До кінця залишатися бійцем. Бійцем без імені. Твоє ім'я — Ніхто.

І людей, які не назвали себе і страчені були безіменно, високо вшановують їхні соратники. Про таких кажуть: він загинув, як чекіст. Це означає: він нічого не сказав, і його, безіменного, стратили. Ворог не довідався його імені. Н і хт о — ось його ім'я для ворога.

Безмовна безіменність — вища доблесть для людини, що ніби вибрала девізом свого життя слова прекрасного болгарського революціонера Василя Левського: «Якщо виграю — виграє весь народ, якщо програю, то тільки себе». В цих словах — суть роботи розвідника в тилу ворога. Цими словами визначається значення його подвигу…

На світанку самокатник у формі служби гестапо доставив на мотоциклі начальникові тюрми секретний пакет на його ім'я. І цей пакет і документ з наказом прийняти в'язнів було виготовлено в майстерні «штабу Валі».

Одночасно, ще вдосвіта, один з бойовиків засів у траншеї, викопаній під кабелем лінії зв'язку, що йшла з тюрми. Однак він не перерізав кабель, а лише замикав його, настільки порушуючи чутність, що будь яка телефонна розмова відбутися не могла.

Надвечір група розмістилася у вантажній машині, строго дотримуючись усіх правил звичайною конвоювання в'язнів.

Зубов у формі есесівця сів у Вайсову машину. Місце поруч з шофером Пташеком зайняв одягнений у форму гестапівця парашутист Мєхов, призначений бути особистим Йоганновим охоронцем.

Зовнішня охорона, тільки-но Вайс пред'явив документ абверу, без перешкод пропустила машину за фортечну стіну…

Операція пройшла, як і було задумано.

Йоганнові запам'яталось відкинуте назад обличчя врятованої ним Ельзи на чорній цератовій подушці коляски мотоцикла. Худеньке, виснажене, безкровне, воно, після всіх мук, які витерпіла Ельза, виражало тільки втому. І волосся світле, гладенько зачесане, а по пухнасте, яскраво-рудо-бронзове, зухвало начесане, як колись.

Сильні руки Мєхова, в саднах і синяках, лежали на рулі. З-за широких халяв з чобіт стирчали запасні касети до автомата, а з незастебнутої шкіряної сумки для інструменту виглядав вибухопакет великої руйнівної сили, більшої, ніж протитанкова міна.

Слід гадати, Мєхов щасливо довезе Ельзу на місце. А потім її перекинуть через лінію фронту, і не буде більше зв'язкової Ельзи, і стане вона — ну, як її звуть? — Лена, Ліза, Надя, Настя, Ксеня чи Катерина?

Зустрінуться вони колись на вулиці і пройдуть мимо, не пізнають одне одного. Що ж, можливе й таке…

Вайс з Водицею відходили останні.

Водиця, високий, худий, як і Пташок, але, на відміну від нього, чорнявий як смоль, був родом з Югославії. Серед товаришів Зубова він вважався найхоробрішим. Тому Вайс старався не спускати його з ока і до останньої хвилини хотів тримати його при собі.

Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур.

У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан».

У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників.

З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді.

Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст.

— Ну тоді заприсягни мені як комуніст, — попросила Ельза.

Водиця печально розвів руками:

— Але я не член партії…

— Ну тоді пам'яттю батька і братів.

Водиця замислився, потім промовив зажурено:

— Ні, не можу. — Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: — Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан.

Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба.

— Поглянь, як гарно! — не стримався Вайс.

Водиця похмуро похитав головою.

— Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно.

Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.

50

На світанку Вайс був уже в Варшаві.

Багатий панський особняк, що стояв у глибині саду на Маршалковській, був своєрідним готелем для старших абверівських офіцерів, які прибували до Варшави у відрядження. Відомо, що справжнє службове становище розвідника часто визначається не його чином і навіть не посадою, а тим завданням, яке на нього покладається. Найчастіше — зв'язками з вищими колами і місцем, що посідає розвідник у цих колах. Тому одержання кімнати в цьому секретному абверівському готелі залежало не стільки від того, що стояло у службовому посвідченні співробітника абверу, скільки від того, як він тримався з комендантом, що сидів за столиком для куріння у вестибюлі.

Комендант був у цивільному — такий собі напівпортьє-напівсищик. Він навіть не розкрив поданого йому посвідчення. Постукуючи твердим корінцем по столу, мило всміхаючись, запитав, звідки Вайс приїхав.

Вайс у свою чергу ласкаво запитав коменданта, чи подобається йому Піцца, і запропонував:

— Якщо подобається, вважатимемо, що я приїхав з цього чудесного містечка. — І одразу суворо, вже без усмішки попередив: — Про мій приїзд доповісте майорові Штейнгліцу не раніше, ніж я прийму ванну, приведу себе до порядку і побачуся з гером Лансдорфом. Він питав про мене?

Комендант розкрив Вайсове посвідчення.

— Голубчику, — докірливо сказав Вайс, — гер Лансдорф міг забути, що там написано, можливо, він поцікавиться тільки, чи не запитував про нього хтось із його друзів. Адже так?! — Переможно глянувши на коменданта, кинув подбало: — Так от, після того, як ви проведете мене в мою кімнату, можете повідомити герові Лансдорфу, що я вже питав про нього.

Йоганн так уперто прагнув потрапити до цього готелю, бо хотів застати тут своїх начальників і встигнути поговорити з ними у позаслужбовій обстановці — вона завжди спонукає до щирості.

Упокорений Вайсовою владною самовпевненістю, комендант наказав служителю провести його, гадаючи, що, поки приїжджий влаштовуватиметься у призначеній для нього кімнаті, можна встигнути навести про нього додаткові дані у чергового гестапо. Вайс уже було попрямував за служителем до ліфта, коли раптом побачив: по червоному килиму, що лежав на сходах, вниз іде Ангеліка Бюхер, а слідом за нею поважно виступає, як завжди, блідий і виснажений, полковник Йоахім фон Зальц.

Вайс завмер, виструнчився і, стримано хитнувши головою, привітав цю пару. Він дозволив собі ледь посміхнутися і кинути на Ангеліку сяючий погляд. Той особливий погляд, що оцінює не так обличчя жінки, як її поставу. І жінкам з гарною поставою такі погляди не здаються образливими.

— Ба! Йоганн! — сказала Ангеліка і простягла йому вузьку, затягнену в шкіряну рукавичку руку.

Вайс галантно торкнувся губами рукавички. Полковник зупинився, не знаючи, чи слід йому пізнавати цю людину, чи не слід.

Вайс на мить примружився, сказав Ангеліці:

— Ви, як завжди, прекрасні!

— Ви за кимось приїхали? — запитав полковник, бажаючи показати, що він згадав цього шофера.

— Так, — сказав Вайс. — До гера Лансдорфа. — І вимовив байдужим тоном: — Мені треба з ним про щось порадитись. — Глянувши на годинник, додав: — Але, я гадаю, у мене буде ще досить часу для цього.

— В такому разі ви поснідаєте з нами, — сказала Ангеліка. І, докірливо обернувшись до полковника, пояснила: — Фрау Дітмар казала мені, що гер Вайс успішно просувається по службі.

Вайс значуще посміхнувся, схилив голову і, вже звертаючись до полковника, мовив:

— Маю висловити впевненість, що ми тепер раніше дізнаємось, яка погода в Москві, ніж самі москвичі. Хайль Гітлер! — Пройшов до дверей ресторану і, пропускаючи вперед полковника і Ангеліку, недбало наказав комендантові: — Доповісте герові Лансдорфу і майорові Штейнгліцу, що я буду тут.

Вайсові дуже хотілося, щоб обидва вони застали його в товаристві фон Зальца. Але одразу він подумав, що, мабуть, надміру вільно тримається, і попросив полковника:

— Буде дуже люб'язно з вашого боку, коли ви запросите їх!

Потреби в цьому проханні не було. Лансдорф і Штейнгліц уже снідали в ресторані, кожний за своїм столиком. І Вайс зумів так ловко відрекомендувати дамі спершу Лансдорфа, а потім і Штейнгліца, що полковник мусив запросити їх до свого столу.

Штейнгліцу, без сумніву, було приємно опинитися у товаристві полковника. Що ж до Лансдорфа, то той відразу із старомодною елегантністю почав невимушено упадати за дівчиною, зовсім не зважаючи на те, подобається це полковникові чи не подобається.

Розмовляв він з нею на такому витонченому регістрі пристойності й непристойності, що не можна було не дивуватися з його досвіду в цій галузі, яка могла служити для нього, як здавалося Йоганнові, лише сферою споминів.

Цей сніданок, що почався так жваво, виявився дуже корисним для Вайса. По-перше, знайомство з полковником неабияк піднесло його в очах начальства. По-друге, комендант дав йому кімнату значно кращу за ту, яку спочатку хотів дати оцьому трохи нахабному абверівцю з невеликим чином, але, як з'ясувалося, з досить обгрунтованою пихою.

Виявилося, що за дорученням полковника Ангеліка відвідала жіночу розвідувальну школу і була присутня на заняттях. Вона сказала Лансдорфові:

— Дивно, у всьому, що стосується технічної підготовки, вони дуже кмітливі. Але коли я почала допитуватися про найелементарніші жіночі прийоми, необхідні для вербування агентури, то в цьому питанні вони продемонстрували дивну тупість.

— Може, флейлейн познайомить мене з тими знаннями, які вона засвоїла і рекомендує? — грайливо запитав Лансдорф. — Можливо, я стану достойним учнем.

Штейнгліц грубо реготнув:

— Хай йому біс, фрейлейн, ви просто розумниця! Переконайте гера Лансдорфа створити школу з дівчат, що мають такі таланти, і ми всі готові стати кадетами в цій школі.

Фон Зальц сказав невдоволено:

— Фрейлейн Ангеліка порушує важливі питання про принципи підготовки жіночої агентури, бо сила жінки визначається її умінням впливати на слабкі струни чоловічі.

— Якщо чоловік слабкий, то на нього вже ніщо не може вплинути! — зітхнув Лансдорф.

— Браво! — вигукнула Ангеліка. — Ви просто неперевершені, гер Лансдорф!

Штейнгліц, наливаючи собі коньяк, сказав заклопотано:

— Баба-агентка… — І бридливо відкопилив губи. — Вони годяться в мирний час, і не проти росіян.

— Але чому? Хіба бог створив їх інакше, ніж нас? — насмішкувато скривив губи полковник.

Штейнгліц залпом випив коньяк і, зітхнувши, відповів грубо:

— А тому, що ці дикуни, як монахи в сірих сутанах, кидаються зараз тільки на одну молодичку, що складається із самих кісток. І вона вже мчить у наш бік, як утікачка з солдатського дому, де їй дуже перепадало.

— Не розумію ваших алегорій, — насупив брови полковник.

Вайс пояснив:

— Гер майор хоче сказати, що коли силою зброї не пощастило відразу переконати ворога в нашій перемозі, то на вряд чи жіночі чари змусить його змінити думку про нас.

— Саме так, — буркнув Штейнгліц, — чари! — І, дивлячись на Ангеліку порожніми очима, галантно промовив: — Але коли б ви, флейлейн, працювали проти нас, клянусь, я склав би зброю.

— Для жінки це найвищий комплімент, на який тільки спроможний розвідник, — сказав Лансдорф.

Звертаючись до Вайса, Ангеліка мовила:

— Там, у школі, заступник начальниці — росіянка. Одна половина її обличчя страшенно спотворена, а друга гарна, як профіль камеї…

— Виходить, дволика особа, — перебив Штейнгліц.

Вайс зрозумів, що йдеться про Люсю Єгорову. Стримано сказав Штейнгліцу:

— Справжній розвідник — це людина з тисячею облич. А яке з них справжнє, може зрозуміти лише той, хто сам не втратив власного обличчя.

Ангеліка кивнула, погоджуючись з Вайсом.

— Однак у вас оригінальний смак, — тихіше сказала вона. — Наскільки мені стало відомо, ви були не байдужі до цієї дівчини?

«Балакуче стерво! — подумав Йоганн про Клару Ауфбаум. — Це їй дорого обійдеться». І, усміхаючись, відповів:

— Фрейлейн, ми, абверівці, володіємо майстерністю перевтілюватися в кого завгодно. Але при всьому тому залишаємось мужчинами.

— Невже? — насмішкувато здивувалася Ангеліка. — У всякому разі, для мене це новина. Ви звичайно поводилися зі мною так скромно, що цю вашу скромність можна вважати тепер просто образливою.

Вайс пообіцяв багатозначно:

— Я заслужу вибачення у вас, фрейлейн, з вашого дозволу.

— А в тієї, росіянки, ми теж спочатку питали дозволу?

Лансдорф, що прислухався до цієї розмови, заохочувально підморгнув Вайсоні і сказав голосно:

— О, виявляється, і непогрішимі теж грішать, але тільки скромно і таємно. — Він розсміявся і схвально поклав руку на Вайсове плече.

Повільно наливаючи собі коньяк, Вайс зосереджено подивився на чарку, і раптом перед ним, наче видіння, постала Люся Єгорова, така, якою вона була, якою він уперше побачив її на піонерському зборі, — тоненька, радісна, осяйна. Вона йшла поруч з прапороносцем, і рука її, піднесена в піонерському салюті, ніби затуляла обличчя від сліпучого сонця, хоча день був дощовий, похмурий. І всім, хто дивився на цю струнку, як шахова фігурка, дівчину, здавалося, що вона випромінює яскраві промені, що вона сяє сонцем Артеку.

Він покрутив головою, ніби струшуючи ману, і, піднісши чарку з коньяком до губ, багатозначно глянув у прозорі, холоднуваті очі Ангеліки.

— За ваше найпалкіше бажання, фрейлейн. Ніби здалеку, до нього долинув стишений голос:

— … мене дуже розчарувало, — розповідала Ангеліка. — Я думала, буде страта. А вони роздягалися ліниво, як перед купанням. Перемовлялися між собою, підходили по черзі до ями і навіть ні разу не глянули на нас, хоча ми були останніми, кого вони бачили перед смертю. Вони просто зухвало не вважали нас за людей. Я навіть не впевнена, бояться вони болю чи ні, розуміють, що таке смерть, чи не розуміють. І лише голі, ніби заради пристойності, прикривалися руками.

Штейнгліц реготнув:

— Ну як же, коли на страті була присутня дама… — Додав похмуро: — Працювати з росіянами — це однаково, що вчити ведмедя ловити мишей у хаті. Я ні на мить не почуваю себе з ними спокійно. Виконувати операції з такою агентурою — те саме, що цькувати зайця вовчою зграєю. Ніколи не знаєш, на кого вони кинуться — на зайця чи на тебе.

— У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Лансдорф.

— Так, — відповів Штейнгліц, — поганий. — Повідомив стиха службовим тоном — Курсант по кличці Гога — ну, той, що брав участь у страті через повішання свого земляка, — влаштував у літаку побоїще. Майже всю групу знищено. Поранений пілот встиг зробити посадку на фронтовій території, доступній для ворожого вогню. — Стенув плечима. — А був цей Гога такий тихий, надійний, і от — знову неприємність.

Вайс підвівся і, сяючи райдужною усмішкою, підняв чарку з недопитим коньяком:

— Панине, пропоную тост за нашу прекрасну даму, фею рейху, фрейлейн Ангеліку Бюхер.

Всі змушені були піднестися.

І тоді Йоганн побачив, як запобігливо розчинилися двері ресторану і в елегантному есесівському мундирі у супроводі цілої свити чинів СД і гестапо увійшов Генріх Шварцкопф. Генріхове обличчя змінилося: змарніле, брезкло-пихате, непорушне, як у мерця. На вилицях червоні плями, очі тьмяні, запалені, губи міцно стулені. В руках він стискував стек. Вдаривши цим стеком по столику, що стояв у центрі залп, скомандував:

— Тут! — і, незадоволено глянувши на компанію, що сиділа в кутку, голосно запитав у одного з офіцерів СД: — Ви певні, що тут немає осіб, присутність яких необов'язкова?

Лансдорф підвівся з-за столу. Тієї ж миті до нього підскочив комендант і став шанобливо, але настійливо шепотіти щось на вухо.

— А мені байдуже… — голосно сказав Лансдорф. — Хоч би він був племінник самого рейхсфюрера! — І ступив до Шварцкопфа, гордовито піднявши суху сиву голову.

Полковник фон Зальц так заклопотано тер клаптиком замші скельце монокля, ніби саме від цього залежала незаплямованість його фамільної честі.

Штейнгліц невловимим, блискавичним рухом провів по стегну, і в долоні його виявився «Зауер». Він засунув руку з пістолетом під скатерть і, примружившись, спостерігав за Шварцкопфом. Не було сумніву, що він готовий захистити свого начальника.

Рухи Штейнгліца помітив гестапівець, що увійшов до залу разом з іншими супроводжуючими Шварцкопфа і залишився стояти біля дверей. Він миттю поклав на зігнутий лікоть парабелум з подовженим стволом і навів його у Штейнгліцову спину.

«Ну от, цього тільки бракувало, — подумав Йоганн. — Вскочити в халепу через те, що когось тут уколошкають. Хоча це було б цікаво і до певної міри корисно: все-таки на одну сволоту менше». Але — що зробиш! — він не мав права на таке задоволення! І хоч які неприємні були для Йоганна п'яна чванливість, гордовита пиха переконаного в своїй безкарності есесівця, хоч який огидний був сам Генріх, довелося все ж узяти на себе роль миротворця.

— Овва! Генріх! Де ти взявся, чорт забирай? — вигукнув він з ентузіазмом. Він зробив руками такий рух, ніби хотів обняти його. Щоправда, при всьому цьому Йоганн не зміг надати своєму обличчю виразу захоплення або хоч би привітності. Його очі були презирливо холодні.

Генріх здригнувся. Його п'яне, зле обличчя стало раптом жалюгідним.

— Це ти, Йоганне? — розгублено і здивовано запитав він. — Ну, знаєш, вражений! Така зустріч… — Сяючи усмішкою, обійшов Лансдорфа, ніби на його дорозі стояла не людина, а стілець, схопив Вайсову руку, притягнув до себе. Обійняв. Урочисто оголосив усім, хто його супроводив: — Панове! Рекомендую: мій найкращий друг Йоганн Вайс. — Шанобливо відрекомендувався Ангеліці, фон Зальцові, Штейнгліцу і Лансдорфу: — Маю честь — Генріх Шварцкопф. — Схилив голову, клацнув підборами, сказав вибачливим тоном — Якщо я повів себе нечемно, готовий накласти на себе будь-яке стягнення.

— Гер гауптштурмфюрер, ви завжди і скрізь дієте так рішуче? — поцікавилась Ангеліка. — Чи тільки…

— Заради бога, пробачте, — пробурчав Генріх і звернувся до Лансдорфа: — І ви теж, гер Лансдорф. — Додав значуще: — Ми з вами зустрічалися в Берліні у рейхсфюрера, коли ви зволите згадати. — Показуючи очима на Вайса, додав: — Я тоді ще запитував вас про мого друга.

«Отже, Генріх не зовсім скотина, коли говорив про мене з Лансдорфом, — подумав Йоганн. — Ну що ж, заради корисної справи треба відновлювати взаємини».

Поклавши руку на Шварцкопфове плече, він сказав усміхаючись:

— Ми з Генріхом давні приятелі.

— По суті, — люб'язно сказав Генріх, дивлячись Лансдорфові в очі, — я ваш гість. — І запитав уже офіційним тоном — Ви одержали депешу з Берліна?

— Так, — сухо відповів Лансдорф, — Одержав.

— Так от, цей особоуповноважений рейхсфюрера — я. — І Генріх ще раз уклонився, але цього разу стриманіше, з суворою гідністю.

— Я до ваших послуг, — сказав Лансдорф.

— Чудово! В такому разі попросимо вибачення у дами. — Стенув скрушно плечима: — Служба. — Обернувся до Вайса: — Тобі теж доведеться залишити приємне товариство — з тих самих причин, що і нам з гером Лансдорфом.

Біля дверей у Шварцкопфові апартаменти, виділені йому в тому ж особняку, стояли на варті есесівці.

«Виявляється, Генріх — птиця високого польоту», — визначив Вайс.

У кабінеті, де були дні вогнетривкі шафи штабного тилу, а на столі кілька телефонних апаратів, Генріх запропонував Лансдорфу влаштовуватись на величезному шкіряному дивані і навіть завбачливо присунув до нього столик для куріння. Сідаючи на стілець поруч з Лансдорфом, Генріх сказав, як здалося Вайсові, з підступною скромністю:

— Я, власне, телепень у ваших справах. Тому не чекайте в моїх запитаннях нічого іншого, крім бажання прислухатися до корисних порад такої високоповажної і дуже досвідченої людини, як ви.

Лансдорф після паузи відповів насторожено:

— Я готовий, гер гауптштурмфюрер, бути для вас корисним.

— Мені — навряд чи, — сказав з посмішкою Генріх. — Рейхсфюреру!

Обличчя Лансдорфа витяглося і, здавалося, ще більше висохло.

Забрезкла Шварцкопфова фізіономія втратила вираз безтурботності. Низько нахилившись до Лансдорфа, він сказав жорстоко і неприязно:

— Судячи з вашого повідомлення, в індустріальному центрі ворога ось уже кілька місяців успішно діє розвідувальна організація під грифом «VI». Ця організація неодноразово поповнювалася розвідгрупами і технікою. Очолює її агент Гвіздок. Так, коли я не помиляюсь, Гвіздок? Людина, якій ви ампутували ногу?

Лансдорф мовчав.

Генріх усміхнувся:

— Ця організація інформувала нас про технологію виготовлення нових радянських танків. Відомості були вельми втішні. Круппівські спеціалісти, вивчивши цю технологію, зробили висновок, що броня радянських танків подібна до шкаралупи від горіхів. Прекрасно! Але моторизовані частини вермахту засвідчили протилежне. І через таке невелике розходження в оцінці нових радянських машин ми мали важкі втрати. За чий рахунок накажете їх віднести?

— Я вважаю, — сказав Лансдорф, опускаючи білі повіки, — що…

— Одну хвилину, — перебив Генріх, — я ще не закінчив. Далі. Ця ж група вчинила диверсію. Могутнім вибухом було знищено складальний цех. Так?

Лансдорф кивнув головою.

— Але, — знову посміхнувся Генріх, — наша агентура повідомила, що цей вибух був потрібний самим більшовикам для закладки котлована під новий цех, який вони тепер там будують. — Вів далі глузливо: — Чи не правда, яка дивна творча диверсія на користь ворога? Вас це не бентежить, гер Лансдорф? Мушу вас запевнити, рейхсфюрер був дуже здивований цим усім. Більш здивований, ніж у тому випадку, коли б вам пощастило знищити цілий завод. Рейхсфюрер просив мене дізнатися у вас, чи не зволите ви пояснити таку загадкову подію.

Обличчя Лансдорфа зробилося сірим.

Вайс, напружено вслухаючись у допит, учинений Лансдорфу — бо інакше назвати те, що відбувалося тут, не можна було, — розумів, в якій небезпеці перебуває вся операція, що провадилась за допомогою Гвіздка та імітувала роботу великої антирадянської організації в радянському тилу. Він мусить, не гаючи й секунди, знайти рятівний хід. Але як?

Ліниво потягуючись, з капризною інтонацією в голосі Вайс запитав Шварцкопфа:

— І через такі дурниці ти змусив нас залишити товариство фрейлейн Ангеліки Бюхер і для себе втратити радість познайомитися з нею якомога ближче? — Кинув докір: — Ти став справжнім чиновником, Генріху.

Шварцкопф нетерпляче сіпнув плечем:

— Серйозність справи настільки очевидна, що я не можу зрозуміти, як можна ставитися до цього питання так легковажно.

— Але ж ти не мене запитуєш. — Коли б ти мене запитав, я б відповів.

— Ну! — Вимогливо кинув Генріх. — Спробуй.

— Та все це, пробач мені, до смішного просто, — скромно сказав Вайс. — Більшовики розробили примітивну технологію виготовлення нових танків відповідно до гаданої втрати рудних баз на Сході. І не вони винні, що армія вермахту не дійшла до намічених рубежів і в розпорядженні більшовиків, як і раніше, лишились рудні бази хрому, нікелю, кобальту. Ось чому технологія виготовлення танків виявилася іншою і їхня броня міцнішою, ніж ми думали. Але тут винна не наша агентура, а, пробач мені, генералітет вермахту.

Що ж до диверсії, то тут все так само просто зрозуміти, як поставити яйце на площі, щоб воно не котилося. Для цього не обов'язково бути Колумбом. Наші агенти зірвали складальний цех, заклавши для цієї мети величезну кількість вибухівки. А більшовики, змивши сльози після диверсії, зрозуміли, що утворену яму можна використати під котлован, і тепер на місці старого складального цеху будують новий. Чим же можна докорити наших агентів? Тим, що вони заклали занадто багато вибухівки і після диверсії утворилася западина, яку більшовики вирішили раціонально використати? Ну, це вже, знаєш, занадто… — Стенув плечима: — Ви просто там, у Берліні, уявляєте, що наші агенти мусять бути далекоглядніші, ніж сам фюрер.

Наші агенти, як і ми, вважають, що Росію розгромлено і її промисловість позбулася сировинних баз. Тому вони і повідомляють про те, що більшовики готуються робити танки і зброю мало чи не з самого заліза і чавуну. А ви їм у Берліні за це докоряєте. Дивно… — Додав рішуче: — Коли агент не впевнений в остаточній перемозі великої Німеччини, він уже не агент. Наш перший обов'язок — переконати його в цій думці. Це одне з найголовніших завдань у роботі з агентурою. Чи не так, гep Лансдорф?

Лансдорф кивнув головою, його щоки порожевіли. Але голос його звучав так само нервово, коли він сказав:

— Сподіваюся, гауптштурмфюрерові ваше роз'яснення здалося досить переконливим. — І трохи бадьоріше запитав: — Ще є запитання до мене?

Подальша розмова, до якої Вайс вважав за краще не втручатися, була незначна і стосувалася деталей роботи «штабу Валі».

Наприкінці розмови Лансдорф пообіцяв скласти для Шварцкопфа донесення, де будуть усі відомості, що цікавлять рейхсфюрера.

— Чудово, — погодився Генріх і на прощання вже зовсім по-дружньому простягнув руку Лансдорфу. Сказав з повагою: — Я дуже щасливий, що мені довелося вести бесіду з такою авторитетною в галузі розвідки особою, як ви, гер Лансдорф. — Вайса ж він затримав: — Друзяко! Ми не можемо з тобою так розійтися. — Підморгнув: — Чи ти так само більше полюбляєш пиво, ніж коньяк, і воду більше, ніж пиво? — Проводжаючи Лансдорфа до дверей, сказав, обернувшись і ласкаво дивлячись на Вайса: — Ви не уявляєте, гер Лансдорф, який я радий зустріти давнього друга. Але, чорт забирай, скажіть: і на службі абверу він поводиться, як святий?

— Я найкращої думки про обер-лейтенанта, — буркнув Лансдорф. — Він має не лише високе уявлення про мораль, але, що, безперечно, важливіше, невідступно дотримується її.

Коли вони лишилися вдвох, Генріх підійшов до Йоганна, поклав руки на його плечі і, жадібно заглядаючи в його обличчя, запитав з недовірою:

— Ти справді зовсім не змінився?

— А ти? — в свою чергу запитав Йоганн, хоча добре розумів, що глибокі зміни відбулися не тільки у Генріховій зовнішності.

Йоганн Вайс мав тепер усі підстави вважати своє становище в абвері солідним, міцним, а створену ним усередині абверу організацію — виключно надійною. Він підготував кандидатури, яким міг хоч зараз, не вагаючись, довірити керівництво цією організацією. І тепер лише чекав відповідних вказівок Центру, щоб, передавши роботу в «штабі Валі» у надійні руки, рушити далі, до нових тайно-сховищ німецьких секретних служб.

Після зустрічі з Вайсом Генріх Шварцкопф, мабуть терзаючи себе запізнілим каяттям — адже, по суті, він кинув свого приятеля в Ліцманштадті напризволяще, — виявляв до нього зараз таку палку прихильність, що вона навіть стала обтяжувати Йоганна. Генріх вимагав, щоб увесь свій вільний від служби час Йоганн віддавав лише йому.

Звичайно, дружба з берлінським співробітником СД, племінником гестапівського тепер уже оберштурмбанфюрера CС Віллі Шварцкопфа, підносила Вайса над його співробітниками по абверу і могла стати містком для переходу до іншої сфери діяльності, але в цій дружбі крилася й деяка небезпека, подолати яку Вайс не міг, хоч і намагався.

Справа в тому, що Генріх справді змінився.

Його пиха й зарозумілість легко пояснювались блискавичним просуванням по службі і правом влади над людьми, а грубість і хамство з підлеглими — визнаною манерою поводження серед службовців СД, і все це Вайс міг із самовладанням і тактом відводити од себе, не принижуючи власної гідності, але Генріхове п'янство було нестерпне. Напиваючись, Генріх ставав розпусним і небезпечно відвертим, не зважаючи частенько на присутність сторонніх осіб.

Виявилося, що він багато чого знав про інтимний бік життя керівників Третьої імперії, і, коли вони бували вдвох, Вайс з інтересом слухав його і навіть заохочував своїм щирим здивуванням провінціала. «Та це ж відомо всьому Берліну», — казав Генріх.

Він з іронічною посмішкою розповідав Йоганнові, що Гітлер страждає істеричними припадками. Несамовито ридаючи, він качається по підлозі і вигукує: «Я такий самотній!.. Я приречений на вічну самотність. Але всі великі люди самотні. Наполеон теж був самотній… І Фрідріх Великий… І Ісус…»

До зустрічі Гітлера з Євою Браун партія намагалася одружити його на багатій родичці композитора Вагнера, а потім на вдові фабриканта роялей пані Бехштейн, щоб їхнє багатство поповнило спорожнілу партійну касу. Але фюрер наодинці з цими дамами поводився зовсім безініціативно або ж виголошував перед ними політичні запальні промови.

Багатодітна мати пані Магда Геббельс користується особливою повагою Гітлера, але, на превеликий жаль її чоловіка, взаємини у неї з фюрером були чисто платонічні. Вона готує для нього що-небудь солодке, а він ласкавий з нею, гладить її, як кішку, — до більшого він і не прагне. Але навіть це викликало у Герінга заздрісну ненависть до Геббельса, і той, знаючи що Герінг полюбляє наркотики, через своїх таємних агентів щедро забезпечує його наркотичними засобами. Але у Герінга могутній організм, він заправляється наркотиками, як танк пальним.

Гіммлер тих, хто пробував наблизитись без його відома до Гітлера, раніше знищував зовсім легко: тіло жертви пхали в бочку, заливали цементом і кидали на дно одного з озер на околицях Берліна.

Між Геббельсом і Розенбергом теж іде боротьба за місце ближче до фюрера. Геббельс розповсюдив матеріали про те, що нібито Розенберг між 1917 і 1919 роками служив у французькому розвідувальному Другому бюро, що діяло проти німців. Розенберг, у свою чергу, розшукав свідків, які викрили Геббельсову брехню. Удаючи з себе мученика, він розповсюджував чутку, нібито під час першої світової війни, коли французи загарбали Рейнську область, його відшмагали окупанти. З допомогою підставних осіб Розенберг викрив Геббельсову брехню.

Колись Гітлер був закоханий у свою племінницю Гелі, але, виявившись неповноцінним, зазнавши поразки в ролі полюбовника, отруїв її. І тепер примушує Єву Браун одягати вбрання своєї покійної племінниці.

У віллі Гітлера у Берхтесгадені є лялька завбільшки з людину з рисами покійної Гелі — цю ляльку віртуозно зробив віденський майстер, і нею фюрер розважається, коли Єви немає.

Що ж до самої Єви Браун, то це — дуже боязка і нерозумна істота. Працювала вона асистенткою особистого Гітлерового фотографа, який, одержавши монополію на розповсюдження фотографій фюрера, став мільйонером. Гітлер просто звик до її присутності. Але Єва якось, ридаючи, скаржилась своїй сестрі, що прирекла себе на роль весталки.

Вдова Бехштейн зараз теж при фюрері — в ролі ясновидця. Ця дама явно несповна розуму. За наказом Гіммлера, в її кімнаті встановлено замаскований гучномовець, в його мікрофон один з агентів Гіммлера говорить замогильним голосом її покійного чоловіка, і потім удова Бехштейн пророче переказує фюрерові ці слова.

У Гітлера над лівою кишенею кітеля висить залізний хрест першого класу. Але ті, хто знав його в роки першої світової війни, твердять, що він ніколи не брав участі у бойових операціях: спершу служив денщиком старшого сержанта роти Аммана, потім вістовим в офіцерській їдальні, а наприкінці війни — полковим кур'єром.

Його контузія — наслідок істеричного припадку під час несподіваного вибуху снаряда в період відступу в обозі німецької армії восени 1918 року, і вона вплинула на його зоровий нерв: фюрер недобачає. Але окуляри не носить через свою гонористість.

Генріх розповідав про все це трохи хвастовито (не кожен так поінформований), бездумно, ніби за таку балаканину не карають, а попивав коньяк маленькими ковтками з великого пузатого келиха.

Набирався він поволі, старанно і цілеспрямовано, надудлюючись коньяку, і, намагаючись щоб там не було довше втримати при собі Йоганна, розважав його історіями з життя керівників рейху. Але розповідав він про все це таким тоном, яким говорять про деякі дивацтва, властиві знаменитостям, які мають право на дивацтва, бо вони знамениті.

Заклавши ногу на ногу, Генріх казав, що фюрерові, крім усього іншого, притаманний здоровий комерційний інстинкт. На початку переможного шляху до вершин влади він добре заробляв від торгівлі своєю книгою «Майн кампф» і вклав увесь гонорар у фірму «Еггерт і К°». Ця фірма займалася не тільки видавничими справами, але й володіла всіма підприємствами партії по продажу мундирів і чобіт для штурмовиків і споряджений для гітлерівської молоді. Кожний член партії мусив купувати за власні гроші спеціальний одяг: коричневу сорочку, мундир, інше, чоботи, а також пісенники, револьвер… Навіть на випадок політичної поразки партії у фюрера лишався б на втіху чималеньким капітал.

Гітлер вважає себе не тільки великим політиком, але й художником.

Директор Мюнхенської академії художеств, який кілька років тому забракував екзаменаційні роботи Гітлера, відгукнувшись про них зневажливо: «… повністю відсутній талант», «… немає ознак необхідного артистичного імпульсу», був страчений у Дахау.

Колекції картин, що належала фюрерові, можуть позаздрити американські архімільйонери.

Спеціальні експерти, зараховані в штат гестапо, в супроводі агентів гестапо знищували тих, хто мав необережність придбати хоча б одне полотно знаменитого майстра. Тому можна сміливо сказати, що в гестапо є люди, що розуміються на мистецтві.

Гіммлер — прекрасний організатор. В усі житлові будинки гестапо призначає чергових. Їхній обов'язок — стежити за кожним мешканцем і давати регулярні звіти черговому по вулиці, який очолює районний відділ гестапо. Вони можуть за власним бажанням відкривати відмичкою квартири і робити в них обшуки. Таким чином, життя народу ніби на долоні в керівників рейху.

Гітлер — неперевершений оратор. Його особистий лікар твердить, що під час публічних виступів з ним діється щось схоже на припадок епілепсії — фюрер впадає у транс.

Внаслідок величезного напруження голосових зв'язок у фюрера в горлі утворилися пухлини, але не ракові, а незлоякісні. Хірург вирізав їх, і фюрер знову міг по кілька годин підряд виголошувати свої промови.

Фюрер годинами просиджував сам-один у власному кінозалі. Він захоплюється американськими сентиментальними любовними фільмами, а також фільмами з життя ковбоїв та гангстерів. Йому постачають і спеціальні порнографічні фільми; дивиться він їх удвох з Магдою Геббельс, але в цей час розмовляє з тією про щось високе, поетичне.

Кажуть, що коли він дивився фільми Чарлі Чапліна, то голосно реготав і ляскав себе по стегнах, але потім заявив, що це «огидний взірець руйнівного єврейського гумору». І при цьому схвалив поновлення в деяких містах середньовічного звичаю ставити людей до ганебного стовпа.

До цих звичаїв і справді зараз повернулися.

Молодим німкеням, що підтримують знайомство з євреями, збривали волосся, а потім, повісивши на груди дощечку з надписом: «Я свиня. Я заплямувала свою німецьку честь спілкуванням з єврейськими свинями», возили на особливих повозках по місту.

— До речі, — запитав Генріх, тебе ще не перевіряли за допомогою агента чисто арійського авангарду?

Вайс відповів здивованим поглядом.

— Неспеціальний розвідувальний загін партії, що складається з блондинок, обов'язково натуральних, з товстими косами, складеними круг голови. Одягнені вони в старопотсдамському стилі, дуже скромно: високі комірці, щільно припасовані блузки, туфлі на низьких підборах і ніякої косметики. Націсти висунули принцип: німецька жінка не потребує штучних фарб.

Так от, цей загін арійок має на меті перевірити максимальну кількість вірнопідданих фюрера шляхом встановлення з ними інтимної близькості, в процесі якої вони провадять бліцдопит про політичні переконання.

— Знаєш, — сердито сказав Йоганн, — часом мені здається, що по відношенню до мене ти взяв на себе функції, схожі на роботу цих дівиць. Ну на біса ти розповідаєш мені всі ці витребеньки?

— Але ж ти правовірний, хіба можуть похитнути твої погляди такі дрібниці?

— Ні! — твердо відповів Йоганн. — Мої погляди лише міцнішають від твоєї балаканини.

— Справді? — запитав, примружившись, Генріх. — Цікаво. — І обличчя його зробилося неприязним.

Йоганн тримався при Генріхові дуже обережно. Терпляче вичікував. І, лишаючись з ним на самоті, довго не розпочинав розмови, що стосувалася тих моментів Генріхового життя у Берліні, які могли б бути цікавими для нашої розвідки.

Він повідомив у Центр про свою зустріч з Генріхом Шварцкопфом. Через деякий час зв'язковий доставив Зубову пакет на Вайсове ім'я.

У цьому пакеті були матеріали слідства у справі про вбивство інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Як встановили органи радянської контррозвідки, Рудольфа Шварцкопфа було вбито за вказівкою його брата Віллі Шварцкопфа. Убив його Функ за допомогою Оскара Папке, який дав про це письмове свідчення, коли його затримали на радянському кордоні. Його свідчення теж було в цьому пакеті.

Знову й знову гортаючи матеріали слідства, Йоганн вирішив: очевидно, Центр надіслав ці матеріали тому, що вважав за можливе ознайомити з ними Генріха ІІІварцкопфа, коли це буде доцільно. Але поки що необхідності в цьому не відчувалося.

51

Поступово дім Зубова ставав чудовою конспіративною явкою. Брігітта Вейнтлінг беззастережно вірила всьому, що говорив Зубов. А він сказав їй, що співробітничає в одній із секретних служб і тому змушений часто залишати дім в ім'я інтересів рейху. І вона навіть пишалася його таємничою новою службою. До того ж він, мабуть, виховував свою дружину зовсім не в фашистському дусі, і хоча плоди такого виховання викликали симпатію Вайса до господині дому, все ж значно більше побоювався він, коли б Зубов не зайшов занадто далеко у своїх спробах перевиховати Брігітту.

Так, Зубов порадив Брігітті вивчати російську мову нібито для того, щоб їй легше було порозумітися з військовополоненими, що працювали в неї наймитами. Якось Брігітта навіть докоряла Вайсові за його надто бундючні й несправедливі судження про росіян, нагадавши, що Радянська Росія була єдиною країною, що виступила проти жорстокої Версальської угоди: вона уклала з Німеччиною в 1922 році Рапалльську угоду, яка й поклала кінець ізоляції Німеччини від усього світу.

Почувши це, Вайс здивовано втупився в Брігітту, потім перевів докірливий погляд на Зубова і пробелькотів, що він лиш солдат і його справа — бачити в Росії ворога і більше нічого.

А Зубов, ніби не помітивши мовчазного Вайсового докору, похвалив свою дружину:

— Просто Брігітта не боїться, як дехто, що, коли зрадлива доля закине радянських солдат на нашу територію, вони поводитимуться тут, як наші на їхній території.

— І даремно не боїться, — сердито сказав Вайс, гнівно глянувши на Зубова. — Я впевнений, вони почнуть з того, що тебе, наприклад, обов'язково відшмагають за легковажність.

— Ніколи, — запротестувала Брігітта. — Росіяни не застосовують тілесної кари. Адже справді не застосовують? — звернулася вона за підтримкою до Зубова.

— Але введуть її спеціально для вашого чоловіка, — сердито пообіцяв Вайс.

Зубов лише переможно всміхнувся у відповідь на ці слова.

Прощаючись, Вайс гнівно запитав Зубова:

— Ти що, здурів? Сподіваєшся на любов до могили?

Зубов стенув могутніми плечима:

— А що, хіба вона не варта того? — І одразу енергійно оголосив — Я людина дисциплінована. Але удавати, ніби я не людина зовсім, не буду. Не вмію.

— Накажу — будеш! — пообіцяв Йоганн. І дуже стримано розпрощався з Зубовим.

Йоганн був незадоволений Зубовим: той поводився з безглуздою необережністю; але сам подумав, що тепер цей славний хлопець, який ні секунди не вагався, коли треба було ризикувати життям заради порятунку товариша, вразливий, але чистий і довірливий, став йому ще дорожчий.

Він згадав, як Зубов, спокійно йдучи на нічні операції, з гіркотою казав йому:

— Ми тут, перше ніж підірвати ремонтно-артилерійські майстерні, дослідили обстановку. Я спостерігав, як німці-робітники на вертикально-свердлувальному станку виточували канали гарматних стволів. Ну, знаєш, золоті руки! Віртуози! Унікальні майстри! І, розумієш, довелося увесь план диверсії заново переробити: зірвали так, щоб ніхто з людей не постраждав, — між змінами. Акуратненько, хвилина в хвилину. І вийшло. А інакше рука не піднімалася. — Додав упевнено: — Я вважаю, політично правильно розрахували. Хоча з точки зору підривної справи опинилися у скрутному становищі: ледве втекли. А Пташекові кусок щоки під час вибуху одірвало. Але нічого, зате свій престиж зберегли — робітників не покалічили. А станки — в утиль. Це правда — рвонули сильно.

Якось Генріх між іншим сказав Йоганнові, що зустрічається з Ангелікою Бюхер.

— Тобі що, вона подобається?

— Ніскілечки! Це психопатка, що мріє стати героїнею рейху.

— Нащо вона тобі?

— Так, щоб зіпсувати настрій фон Зальцу. — Зауважив глузливо: — Нещодавно я сказав йому, що кістляві ключиці фрейлейн Бюхер ображають мої естетичні почуття. А він промовчав у відповідь, ніби не зрозумів, про що йдеться.

— А коли б він, недовго думаючи, просто пристрелив тебе за цю зухвалість?

— От і чудово було б, — мляво процідив Генріх. — Звільнив би від цього смердючого життя.

Вайс подумав, що він п'яний, але Генріхові очі були, як ніколи, тверезі, холодні й порожні, безжиттєво тьмяні. Під час припадків туги він звичайно або напивався до нестями, або розпочинав розмову на такі непевнітеми, що Йоганн починав побоюватися, що Генріх його перевіряє.

Ось і зараз, пильно дивлячись Йоганнові в очі, Генріх запитав:

— Ти, звичайно, знайомий з усіма способами масового умертвління людей? То, може, поділишся досвідом? Як колега. Ну, досить скромничати, Йоганне, не приховуй від дорогого друга свої дорогоцінні знання.

— Та ну його к бісу! — розсердився Йоганн. — Теж іще тему знайшов!

— А що? Вельми благородна тема для розмови двох молодих представників великої нації майбутніх володарів всесвіту. Адже нам треба ще добре потрудитись, щоб досягти довершеності в цій галузі. — Генріх пильно дивився у Вайсове обличчя. — Не так давно ми починали вельми примітивно. Пам'ятаю, якось приїхав я в табір. Уяви собі дощ, сльоту. Гора трупів. Їх збираються спалити на гігантському вогнищі, розкладеному в ямі. Дрова сирі, горять погано. Тоді один з приречених лізе в яму, зачерпує відром жир, що натік з інших трупів, і передає відро напарникові. Той виливає жир на дрова, багаття розгоряється, і все йде прекрасно. І яка економія: не треба витрачати пального! Покійники на самообслуговуванні: використовують власний топлений жир.

— Гидко слухати, — сказав Вайс.

— А робити?

— Ховати трупи в'язнів — обов'язок самих в'язнів.

— А перетворювати їх у трупи — наш обов'язок? — Генріх, як і раніше, не відривав погляду від Вайсового обличчя.

— Війна.

— В день п'ятдесятичотирьохліття фюрера розстрілювали по п'ятдесят чотири в'язні в кожному таборі — це теж війна?

— Подарунок фюрерові.

— Ти знаєш, як це робиться?

— В загальних рисах, — обережно відповів Вайс.

— Вони лягають рядами голі в рів, набитий вже розстріляними, але, перше ніж лягти, самі посипають убитих негашеним вапном. І так шар за шаром. І ніхто не вимолює пощади, не божеволіє від жаху. А їхніх убивць вони просто не помічають, не бачать. Не хочуть бачити. Ти знаєш, як це страшно?

— Кому?

— Тим, хто вбиває. Нам страшно. Нам!

— Ти що, сам брав участь у вбивствах?

— Ні.

— Так навіщо стільки переживань, Генріху? Чи ти вважаєш розстріли старомодними? То є газові камери. До речі, ти знаєш, концерн «ІГ Фарбеніндустрі» за кожного в'язня, що працює на його підприємствах, платить службі СС по три марки, а служба СС платить «Фарбен» по триста марок за кілограм газу «циклон Б». Цей газ кидають у банках через димохід у приміщення, куди зганяють в'язнів, які підлягають знищенню. Ось де взірець істинної співдружності промисловості і нашої найвищої мети! — Удаючи, що йому набридла ця розмова, Йоганн ліниво потягнувся і сказав: — Чим більше збагачуються Круппи, Тіссени, Стіннеси, тим дужче зміцнюється нація, її економічна могутність, і коли ми даємо «Фарбен» можливість заробити, то цим ми патріотично зміцнюємо могутність рейху. Це абеткова істина.

— Ти так думаєш?

— Для тих, хто думає інакше, «Фарбен» виготовляє «циклон Б».

— Однак ти здорово насобачився мислити, як справжній наці.

— Скажімо трохи інакше: розмірковувати… — поправив Вайс.

— Отже, ти не хочеш бути зі мною відвертим?

— Виходить, що ти все це молов для того, щоб викликати мене на відверту розмову? — Вайс усміхнувся і суворо нагадав: — Затям, я набув деякого досвіду і, коли працюю з агентурою, сам засуджую деякі моменти нашої ідеології. Це допомагає, так би мовити, розслабити об'єкт, викликати його довір'я, спонукати на відвертість. Прийом грубий, елементарний, але результативний.

— То ти вважаєш мене…

— Не гарячкуй… — Йоганн поклав руку на Генріхове плече, примушуючи його знову сісти. — Я вважаю, що ти, як і я, знаєш свою справу, і, можливо, навіть краще, ніж я. Хіба я не можу висловити тобі свою щиру професійну повагу?

Генріх так довго мовчки, напружено і допитливо дивився на Вайса, що той став наче сам не свій від його жадібно шукаючого погляду. Нарешті він повільно, ніби ледве добираючи слова, сказав, так само не відводячи погляду від Вайсового лиця:

— Спочатку я думав, що ти тільки хитруєш зі мною, що ти став зовсім інший — такий, як усі тут. Але зараз я переконався в протилежному. Це ти здорово дав зрозуміти мені, яка я сволота.

— Ну що ти! Як я міг! — запротестував Йоганн.

— Одначе ти зміг, — урочисто вимовив Генріх. — Зміг, коли так іронічно сказав про професійну повагу до мене. Це було сказано іронічно, і я зрозумів, що ти не такий, як інші.

— Запевняю тебе, ти помиляєшся, — механічно сказав Йоганн.

Він був сердитий на себе. Виходить, він не зумів приховати свої думки, викрив їх коли не словами, то інтонацією. Обурений на себе, вигукнув палко:

— Ти даремно так підозріливо ставишся до мене, Генріху! Я не чекав! — Запропонував настійливо: — Прошу тебе, коли й надалі ти зможеш вважати мене своїм приятелем, візьми про мене дані в гестапо. Так будо простіше. І, крім усього іншого, це звільнить тебе від природної необхідності самому особисто перевіряти характер мого мислення.

Йоганн говорив діловим, але дружнім тоном, з повагою, доброзичливо, лагідно всміхаючись.

Однак його прохання викликало на Генріховому обличчі лише зневажливий вираз. Очі знову потьмяніли, міцно стулені губи побіліли, одна брова звелася високо вгору, як од приступу головного болю.

Йоганн зрадів з такої реакції, але він нічим не виказав своїх почуттів і, таємно втішаючись страдницькими Генріховими переживаннями, як щасливою, дорогоцінною знахідкою, вів далі тим самим улесливим, фальшиво-задушевним тоном:

— Ти повинен правильно зрозуміти мене, Генріху. Чому я так пишаюся тобою? Ти був першим справжнім наці в моєму житті, зразком для мене. Ще в Ризі ти, як справжній арієць, зумів стати вище свого батька, що дружив з професором Гольдблатом, і провчив цього єврея разом з його дочкою, одверто виказуючи їм свою зневагу. Адже я в той час вважав їх не тільки повноцінними людьми, але навіть привабливими і благородними та заздрив тобі, бо Берта мені подобалася. Ти пам'ятаєш Берту? Я тоді думав, вона красуня.

— А тепер вона здасться тобі потворною?

— Звичайно! — поспіхом згодився Йоганн. — В таборах цей матеріал має дуже непривабливий вигляд. Мабуть, там я б не впізнав її. До речі, ти знаєш, які методи помсти практикує штандартенфюрер Ліхтенбергер у ризьких концтаборах? Винного закопують у землю по саму шию, а потім заставляють в'язнів випорожнятися на його голову. — Помітивши, що Генріхове обличчя раптом зробилося сірим, додав осудливо: — Але я особисто проти таких надмірностей. Інша справа, коли в'язнів закопують там голими у сніг: спостереження над наслідками цього переохолодження стали корисними при лікуванні наших солдат, обморожених на Східному фронті. В Дахау, наприклад, гауптштурмфюрер СС доктор Рашер дуже успішно провадить досліди з переохолодженням. Нещодавно він показав, що відігрівання сильно охолоджених людей тваринним теплом можна рекомендувати тільки в тих випадках, коли в наявності не виявиться інших способів одігрівання або коли йдеться про слабкі індивідууми, які погано витримують інтенсивну подачу тепла. Як приклад, він навів досліди з переохолодженням немовлят. Виявляється, вони найкраще відігріваються біля тіла матері, якщо додати ще сулії з гарячою водою. — Запропонував люб'язно: — Я можу показати тобі копію доповідної доктора Рашера. Ти там знайдеш багато цікавого.

На сірому Генріховому обличчі очі блищали холодно й жорстоко. Стиснувши кулаки, він, весь напружившись, наблизився до Вайса, дивлячись на нього з ненавистю. Але Вайс, ніби не помічаючи цього, вів далі тим самим діловим тоном, але вже з деяким відтінком смутку:

— Ти, мабуть, знаєш, що, зважаючи на різні несподіванки війни, керівництво СС дало вказівку випробувати на в'язнях сильнодіючу отруту. На випадок, коли нам самим доведеться скористатися цими ампулами. Вельми далекоглядні заходи! Дослідами керує доктор Шуллер, а провадяться вони, як завжди, в присутності табірного керівника СС Тоберта, штурмбанфюрера СС доктора Конрада Моргена і гауптштурмфюрера СС доктора Венера. Всі вони стоять за занавіскою і через щілину спостерігають, як діють на російських військовополонених отруйні речовини — їх вводять разом із супом. Ну і, звичайно, ведуть хронометраж. — Після невеликої паузи запитав: — Ти в Освенцімі був? — І продовжував, не чекаючи відповіді: — Поки там не побудували муфельні печі для крематорію, райони навколо табору перетворилися на суцільні гниючі болота. Сморід стояв нестерпний. Трупи засипали тонким шаром землі, і тому грунт там нагадував трясовину. — Сказав усміхнувшись: — Звичайно, в таких умовах службі СС не позаздриш. Але разом з тим просто обурливо, що уповноважений рейхсфюрера, що займався перевезенням цінностей з Освенціму, украв сорок кілограмів золотих зубів і зник. І, уяви собі, його досі не можуть знайти. Такі типи знеславлюють мундир СС! — сказав Вайс обурено. І стурбовано додав: — Після того, як у Галіції ліквідували гетто, служба СС подала єврейській общині рахунок на 3100 злотих за витрачені патрони і вимагала негайно сплатити його. Ці ретельні служаки, керуючись почуттям бережливості, невтомно турбуються про державні прибутки рейху. Наглядач табору Заксенхаузен Вільгельм Шуберт, наприклад, застосовує самодіяльні способи страти в'язнів. Він дає приреченому мотузок, цвях, молоток, зачиняє його в сторожці і наказує власноручно там повіситися. В разі невиконання в'язневі загрожує екзекуція вельми своєрідна: він сам вкопує у землю стовп, а потім його підвішують за зв'язані на спині руки на цей стовп, і він висить на викручених руках доти, поки не згодиться сам повіситись. Таким чином, в'язні карають себе до деякої міри майже добровільно. Подібні самовбивства дуже популярні і в інших таборах.

— Нащо ти мені все це розповідаєш? — хрипло запитав Генріх.

— Пробач, — сказав Вайс, — очевидно, моя балаканина для тебе не новина. Але ти офіцер СС, і я просто хотів сказати, що розумію, в яких умовах вам доводиться працювати. Порівняно з вами абвер — кустарна майстерня. 1, по суті, ми дуже вам зобов'язані. Після вашої обробки наші агенти стають цілком надійними. І ми вам дуже вдячні… І я хочу і тобі як офіцерові СС висловити свою службову подяку.

— Виходить, ти вважаєш мене таким, як всі ті, про кого ти тільки що розповідав?

— Розумієш, — ухильно відповів Вайс, дістаючи з кишені записну книжку, — рейхсфюрер Гіммлер вказував нам у своїй промові в Познані, — і прочитав: — «Чи здихають інші народи з голоду, це цікавить мене лише остільки, оскільки вони потрібні нам як раби для нашої культури… Більшість із вас знає, що таке 100 трупів один біля одного, або 500, або 1000 трупів. Витримати це до кінця і при цьому, за винятком окремих випадків вияву людської слабості, зостатися порядними людьми — ось що загартувало нас. Це славна сторінка нашої історії, яка не написана і яка ніколи не буде написана».

Вайс закрив книжку, знову поклав її в кишеню кітеля, ледь помітно всміхнувся, запитав:

— Чи не правда, ці слова точно з'ясовують нашу місію? І ті, кого вони стосуються, я впевнений, заслужать честь бути відзначеними на сторінках історії. І я гадаю, що прізвище «Шварцкопф» посяде там своє місце.

— Якого Шварцкопфа ти маєш на увазі? — гнівно стрепенувся Генріх.

— Обох — і Віллі, і Генріха, — стримано пояснив Вайс. Запитав — Я сподіваюся, твій дядя тобою цілком задоволений і давно простив тобі твоє юнацьке захоплення Бертою? Чи ти приховав од нього? — І, не даючи Генріхові відповісти, поспіхом порадив дружнім тоном: — Я б на твоєму місці все-таки відвідав жіночий концтабір у Равенсбруці. Можливо, Берта там. Цікаво, який вона тепер має вигляд. Щоправда, на молодих єврейках, як правило, ставлять медичні досліди: пересадки кісток, зараження, експериментальні хірургічні операції, прививки. Після цього з них вичавлюють кров для виготовлення вакцин. Тих, що лишаються живі, стерилізують і потім перевіряють наслідки стерилізації в публічних домах, влаштованих у таборах для іноземних робітників. Так що навряд чи від неї щось лишилося, від колишньої Берти. І, мабуть, не варто тобі гаяти на це час. Хоча було б ефектно, коли б вона побачила тебе такого, який ти зараз, а ти її — такою, якою вона стала. Я думаю, це була б твоя відплата. Адже свого часу вона ставилась до тебе дещо зневажливо.

Удар по щоці на мить приголомшив Вайса. Рука його мимоволі лягла на кобуру пістолета, але він миттю опанував себе. Усміхнувся. Усміхнувся без будь-якого внутрішнього зусилля, бо не хотів, щоб Генріх якось інакше реагував на його слова, всім серцем, розумом прагнув цього, чекав цього, сподіваючись, що не все ще втрачено. І якою б ціною йому не довелося заплатити за своє відкриття, він ішов до мети вперто, методично, з розрахунком, щоправда, не думаючи, що саме ляпасом закінчаться його пошуки. Мабуть, можна було не застосовувати таку крайність, щоб змусити Генріха розкрити те людське, що в ньому що збереглося. І все ж це зрештою не промах, а вдача, і тепер треба тільки поміркувати, як правильно нею скористатися.

Дивлячись Генріхові в очі, Йоганн сказав офіційним тоном:

— Гер Шварцкопф, ви образили мене як офіцера. Ви, звичайно, розумієте, що таке честь мундира і як її захищають?

— Ти хочеш стрілитися зі мною? — глузливо запитав Генріх. — Будь ласка!

— Ще чого! — сказав Вайс. — Я не хочу, щоб мене судив військовий суд.

— Так що тобі треба?

— Ти добре грав у шахи, — замислено сказав Вайс, намагаючись виграти час. — Якщо не розучився, можливо, зробиш ласку зіграти зі мною?

— Нащо?

— Хто програє — розплачується життям. Спосіб — за власним бажанням. І тільки.

— Я згодний, — без вагання промовив Генріх.

— Прекрасно! — із зайвою запальністю вигукнув Вайс.

— Ти що, думаєш, за шахами ми помиримося? — підозріливо подивився на Вайса Генріх.

— Ні! — рішуче одрубав Вайс. — Ні в якому разі. Але тільки, знаєш що, давай до турніру забудемо про те, що відбулося зараз ніж нами. Спробуємо бути вольовими хлопцями, гаразд? Мені це буде важче зробити, ніж тобі. Але я намагатимуся тимчасово забути твою образу.

— Надовго?

— Завтра ввечері будемо грати.

— Чому не сьогодні?

— Якщо ти наполягаєш…

— Добре, до завтра, — сухо сказав Генріх і одразу гнівно додав: — Але пам'ятай, якщо ти збираєшся вибачити мені ляпаса, то я не збираюся вибачати тобі твої слова! Отже, до завтра. — і Генріх хотів підвестися. Але Вайс порухом руки стримав його:

— А чому нам не побути зараз разом? Ти що, боїшся мене?

— Чого це рантом? — зневажливо озвався Генріх. — Це ти злякався, не застрелив мене відразу ж, на місці.

— Так само, як злякався ти і не застрелив мене, — відгризнувся Вайс. — А тепер боїшся, що, лишившись зі мною, розкиснеш і проситимеш пробачення.

— Ніколи! — рішуче сказав Генріх.

— Ну тоді давай вип'ємо, — запропонував Вайс, — і поговоримо просто так, про щось стороннє. За шахами нам доведеться мовчати, а потім один із нас замовкне назавжди.

— Скоріш за все ти.

— Припустімо, — примирливо погодиш з Вайс. Запитав: — Ну, то як же ти жив у Берліні?

Генріх неохоче почав було розповідати про службу під керівництвом Віллі Шварцкопфа, але скоро збився і сказав — рот його нервово кривився:

— Знаєш, або ж ти прикидаєшся, або ж у тебе залізні порви. Я не можу з тобою розмовляти після всього, що сталося. — Підвівся. — Отже, до зустрічі. Мабуть, у мене в номері, завтра ввечері. Тебе це влаштовує?

— Цілком, — сказав Вайс.

І пішов не попрощавшись.

Йоганна мало турбував результат шахової дуелі з Генріхом. У всякому разі, програшу він не боявся, через те, що розраховував не лише на своє самовладання, але й на свою безперечну перевагу над Генріхом у цій грі. Тривожило Йоганна інше: раптом Генріх виявить слабодухість і просто зникне, виїде або, ще гірше, користуючись своїм становищем, вживе таких заходів, після яких Вайс опиниться в непривабливому становищі людини, звинуваченої офіцером СС у чому завгодно.

Але підозрівати Генріха в такій підлоті поки що ніби не було підстав. Навпаки, його запальність і гарячковість зовсім не поєднувались з підступністю. Але якщо Генріх цілком серйозно прийняв виклик, він не відмовиться од дуелі. І якщо від неї відмовиться Вайс, то в Генріха будуть всі підстави вважати його боягузом і з презирством одвернутися від нього назавжди.

Це означає втратити Генріха. І втратити тоді, коли пощастило виявити в ньому ту крихту людяності, яка, можливо, приховує в собі щось таке, чим скористається Вайс для справи.

Пригадуючи, відновлюючи в пам'яті всі відтінки переживань, які він помічав на Генріховому обличчі, коли говорив про інквізиції в таборі, Йоганн приходив до висновку, що ці міркування могли викликати в Генріха ненависть до нього, Вайса, як до людини, що повністю поділяє націстські погляди. І якщо це так, то Генріх може скористатися його викликом для того, щоб безжально убити, так само як зробив би Вайс на його місці, коли б йому видався такий зручний момент. Коли це так, виходить, Вайс переграв і його життя в небезпеці. Адже кожний із них, перше ніж сісти за шахову дошку, передасть другому записку: «В моїй смерті прошу нікого не звинувачувати». Одержавши від Вайса таку записку, Генріх, не чекаючи кінця гри, може дуже просто вліпити йому кулю в лоб. І зробить правильно, коли він такий, яким його вважає Йоганн. Звичайно, це чудово, коли Генріх такий. Це здорово, коли він такий. Тоді він неоціненна людина для тієї справи, якій відданий Вайс. Але в цьому випадку Вайс у небезпеці. І треба знайти спосіб, щоб уникнути цієї небезпеки.

А що, коли Генріх просто обдурив Вайса, щоб перевірити його? Талановито обдурив, як контррозвідник СС, що прекрасно засвоїв все, чому навчав його Віллі Шварцкопф, досвідчений есесівець, спеціаліст по душевних обшуках не лише в катівнях гестапо — у кожного свого найщирішого друга він обмацує душу. Що тоді? Звичайно, можна діяти прямо. Прийти до Генріха і покласти перед ним на стіл матеріали слідства у справі про вбивство Рудольфа Шварцкопфа, що учинив Функ за вказівкою Віллі Шварцкопфа. І відразу стане зрозуміло, з ким піде Генріх.

Але тоді Йоганн мусить розкрити себе перед Генріхом. І коли Генріх ухилятиметься від вибору своєї долі, від рішення, за ким іти, Йоганн змушений буде убити його.

Нічого іншого, як убити Генріха, тоді не лишається.

Найкраще, мабуть, зробити так: після того, як Йоганн буде в безпеці, одержавши Генріхову записку з проханням нікого не звинувачувати в його смерті, слід ознайомити його з матеріалами слідства. Якщо Генріх вибачить Віллі Шварцкопфу вбивство батька, — за це одне варто знищити його як падлюку, негідника.

Не виключене й інше: приголомшений Функовими показаннями, Генріх у збентеженні зречеться свого дядька, всіх гестапівців, разом узятих, і з відчаю погодиться допомагати Вайсові. Але відчай — нестійке почуття. Воно може минути так само швидко, як і швидко виникло. А потім прийдуть інші почуття, інші думки — все те, що наснажувало Генріха у фашистській Німеччині, і вони витіснять відчай, підступно підкажуть, як позбутися гнітючої скорботи про батька. Все може бути.

Стійке лише переконання. Але воно не осяває людину раптово, не приходить, як якесь блискавично просвітлення. І не можна розраховувати, що, познайомившись з матеріалами Функа, Генріх відразу змінить свої переконання.

Та Йоганнові й не потрібний Генріх приголомшений, розгублений, що у важкому відчаї ладен на все. Йому потрібний Генріх переконаний, що в смерті його батька винен не тільки Віллі Шварцкопф. Не тільки він, підлий братовбивця. Головний убивця — гітлерівська Німеччина, що планомірно знищує інші народи і спонукає до самогубства свій народ, примушуючи його чинити нечувані злочини.

І коли Генріх зрозуміє це, він прийде до переконання, що єдино правильний для нього шлях — стати прихильником радянського народу, щоб допомогти німецькому народові врятуватися від загибелі, від знищення.

Але як довести все це Генріхові, як перевірити, чи він саме той німець, що спроможний зрозуміти Йоганна, переконатися в його правоті і прийняти рішення боротися за ту Німеччину, що сама першою стала жертвою фашистського терору?

Дітріх останнім часом з групою спеціально відібраних осіб займався розслідуванням справи про п'ятьох німецьких військовослужбовців, які відмовилися взяти участь у розстрілі заложників.

Всі вони були засуджені до страти. І покарання мусило відбутися вночі у варшавській армійській тюрмі, де спеціально для цього побудували гільйотину. Але її конструкція виявилася не досить досконалою, і тому вирішено було застосувати найпримітивніший спосіб, використавши як знаряддя смерті сокиру м'ясника. Засудженим оголосили, що для тих із них, хто захоче взяти на себе роль ката, страту буде замінено відправкою на фронт у штрафні підрозділи. Але жоден із засуджених не погодився бути катом.

Тоді Дітріх вирішив, що в такому разі честь знищення ворогів рейху надається офіцерам абверу, чиї імена він назве перед самою стратою. До речі, це стане й перевіркою стійкості деяких офіцерів, що виявили недостатню активність на допитах злочинців. Через це Дітріх і затримався у Варшаві.

Лансдорф схвалив ідею Дітріха, він викликав його до себе і коротко повідомив йому, що у Варшаву прибув Генріх Шварцкопф, племінник оберштурмбанфюрера СС Віллі Шварцкопфа, сказав, що було б дуже доречно, коли б Генріх був присутній при страті військових злочинців і навіть брав участь у ній.

Нібито довірчо пояснив:

— Зате при нагоді вас відрекомендує з кращого боку перед оберштурмбанфюрором його племінник. До того ж оберштурмбанфюрерові буде приємно, коли його родич покаже в генерал-губернаторстві, що він гідний свого дядька — найближчого сподвижника рейхсфюрора.

Дітріх дуже зрадів, що познайомиться з такою визначною персоною. І він навіть занадто бурхливо подякував свого начальника за цю вельми цінну рекомендацію.

Але Лансдорф відразу ж спинив цей потік почуттів, рішуче вимагаючи, щоб Генріх Шварцкопф ні в якому разі не дізнався раніше, для чого його запрошують у тюрму. Інакше він неодмінно прибуде на страту у супроводі двох есесівців, і ті можуть усунути Дітріха від командування всією процедурою. Треба знайти для запрошення якийсь службовий привід, що стосувався б тільки Генріха Шварцкопфа.

— Ви маєте рацію, — згодився Дітріх. — Есесівці — нахаби: вважають, що тільки вони вміють достойно розправлятися із зрадниками. Коли б цей родич високопоставленого есесівця не заходився перший виконувати присуд. Пріоритет повинен бути у старшого за званням.

— Ну, це ви йому самі там поясните. — І Лансдорф додав глузливо: — Я вважаю, що принаймні вас як організатора він усунути не наважиться, поставиться з належною повагою.

— Ну що ви, гер Лансдорф! — тривожно заперечив Дітріх. — Я і не збираюся скористатися своїм правом. Одна справа — допит із застосуванням різних методів, а інша — страта. Ви ж мене знаєте. Я ще нікого не позбавив життя. Це моє дошкульне місце. Застосовувати засоби болю як засіб досягнення мети — службовий обов'язок. А фінальні дії… — Дітріх захитав головою. — На це я не здатний. Я вразливий, як жінка. — І одразу діловим тоном пообіцяв: — Отже, все буде зроблено так, як ви рекомендували.

Гітлер, проголошуючи: «Війна надає німцям благородства і деморалізує інші народи», не був новатор. Цей підбадьорливий заклик він викрав із словесного арсеналу кайзерівських м'ясників ще періоду першої світової війни. Надзвичайно нервовий, вразливий, з високо розвиненою інтуїцією, він тонко відчув таємні мрії магнатів Руру і Рейну, які вже за часів Веймарської республіки жадали бачити на чолі Німеччини сильну особу — деспота, тирана, диктатора, бо, як вони вважали, тільки гола, абсолютна влада справляє магічне враження.

Неврастенік, що пишається приступами епілепсії як особливою прикметою, Гітлер визубрив Ніцше, як домашня господарка кулінарію, і з запалом ураженої своєю неповноцінністю людини спрямував неврастенічну енергію на те, щоб удавати з себе сильну істоту.

Це була миршавенька людина з м'ясистим носом, великими м'якими вухами, що стирчали, як крила в кажана, гнилими, почорнілими зубами, що вічно боліли, з жирною, прищуватою шкірою, вузькими плечима, обсипаними лупою, і синіми, наче протухле м'ясо, очима. Руки його постійно металися в мимовільних рухах — він наївно хвалився, що ніхто із наці неспроможний так непорушно тримати кілька годин праву руку для фашистського привітання, як тримає він, Гітлер. Ординарний австрійський міщанин за своїми смаками і уподобаннями, він був підступний, підступніш навіть за хижака. Він був знавець найрізноманітніших підлот і вмів орудувати ними, як ніхто. Саме безмежність цієї ницості і привертала до Гітлера доброзичливу увагу справжніх володарів Німеччини.

У політиці його вирізняла ощадливість шахраюватого бакалійника, що збуває поганий, залежаний товар. На початку путі він виправдувався перед промисловцями Німеччини в назві своєї партії, що лякала їх, — націонал-соціалістська — і посилався на Освальда Шпенглера. Втішав: «Прусський соціалізм виключає особисту свободу і політичну демократію». Його штурмовики стверджували програмне запевнення свого фюрера погромами, терором, звірствами. І створили цими «подвигами» кривавий ореол Гітлерові як цілком припустимій кандидатурі тирана, диктатора, деспота.

А він вів таємний бухгалтерський облік вбивств, погромів, розкрадань, готуючись подати рахунок фінансовим володарям і сподіваючись, що вони сплатять цей рахунок та запропонують йому офіційну посаду глави Німеччини. Але не забував і про своїх соратників, причетних до злочинів: ретельно записував до своєї бухгалтерської книги кожного, щоб усіх тримати на прив'язі і в разі провалу зрадити їм раніше, ніж вони зрадять йому.

Так на початку путі поводився він з ватажками банд штурмовиків..

Ставши главою Третьої імперії, він дотримувався тих самих способів управління з тією тільки різницею, що застосовував їх з незрівнянно більшим розмахом. Тепер він намагався зробити співучасником злочинів фашизму весь німецький народ, забруднивши його кров'ю, щоб кожний німець відповідав за злочини наці. Тактика знищення інших народів була не лише воєнно-політичною метою Гітлера.

Вона відповідала його підступним намірам тримати німецький народ у страху перёд відплатою за злочинні дії фашизму.

І що більше людей знищували в таборах і на окупованій території, то рідше нападали на фюрера приступи меланхолії, туги, страху, тим краще, бадьоріше він себе почував. Адже масштаби цієї бойні втягували в неї все нових і нових німців, а фюрер жадав зробити відповідальною за злочини фашизму перед людством всю Німеччину. І те, що найбільші німецькі концерни виготовляли засоби масового умертвління людей, навічно зріднило фюрера з найвидатнішими магнатами рейху, поєднало з ними надійно нерозривною круговою порукою. Він добре розумів, що навіть на лавах імперського стадіону не помістяться в ролі підсудних усі винні в страхітливих злочинах майже такою ж мірою, як і він сам. Це усвідомлення втішало і підбадьорювало фюрера. І, захоплюючись собою, він хитромудро зміцнював свою владу над найближчими сподвижниками: кожному окремо повідомляв про підлоту, яку робили один одному всі інші, намагаючись посісти місце ближче до нього, фюрера.

Гітлер знав: кожний з них вважав себе ніскільки не гіршим, а де в чому навіть спритнішим за нього. Але всі вони настільки ненавиділи один одного, що можна було бути впевненим: вони не об'єднаються, щоб вирвати у нього владу.

Матеріали, що компрометували високопоставлених діячів рейху, мали базарну ціну, і що бридкіші були вони, то дорожче коштували. Ними торгували або ж обмінювалися між собою гітлерівські розвідувальні служби.

Для керівників розвідувальних служб такі матеріали були знаряддям міжусобної боротьби за владу: кожен з них прагнув стати другою після фюрера особою рейху.

Вайс довідався від Дітріха про його розмову з Лансдорфом після своєї сварки з Генріхом, і його охопила пекуча тривога. Адже коли Генріх, під час страти виявить хоч якісь ознаки малодушності, Лансдорф одразу скористається цим.

Вайс знав, що Гіммлер незадоволений діяльністю Канаріса, а Віллі Шварцкопф — близька до Гіммлера особа. І, можливо, Генріх прибув у генерал-губернаторство з якимось секретним дорученням, що стосувалося не лише розслідування невдач «штабу Валі».

І не випадково Лансдорф, довідавшись, що Вайс у приятельських стосунках з Генріхом, доручив йому вивідати справжню мету його приїзду.

Гітлерівську механіку перевірки кожного наці на відданість Йоганн розкусив уже давно і знав, що той, хто ухилиться від співучасті у вбивстві, вважатиметься зрадником. Лансдорф прагнув скомпрометувати родича близької Гіммлеру людини, щоб помститися за підступи проти Канаріса.

Йоганн розумів, що Генріх, проявивши людяність, занапастить себе. Треба що б там не було врятувати Генріха. Найкраще, мабуть, зробити так, щоб Генріх не мав можливості потрапити в тюрму під час страти.

Лансдорф сказав якось, що коли рейхсфюрер накаже перевірити причини передислокації «штабу Валі», то кращим доказом був би напад польських партизан на рейхсфюрерових уповноважених десь у районі колишнього розташування штабу. Лансдорф пригадав і розповів у жартівливому тоні, як ще в першу світову війну полковник Вальтер Ніколаї організував за допомогою своїх агентів викрадення документів з німецького генерального штабу, а вже через добу блискуче «розшукав» ці документи у «французьких шпигунів». Зрозуміло, що «французів було вбито на місці при спробі чинити опір». Цим Ніколаї здобув особливу прихильність кайзера, і все це зрештою благотворно вплинуло на німецьке суспільство, в очах якого благородна роль німецької розвідки піднялась.

Відновлюючи в пам'яті ці Лансдорфові слова, Йоганн Вайс згадав й іншу розмову, вже з Дітріхом. Коли він сказав, що даремно Генріх Шварцкопф, наражаючи себе на небезпеку, сам, без охорони, ходить в есесівському мундирі по Варшаві, Дітріх відповів, стенувши плечима:

— То й що ж? Коли поляки його приб'ють, рейхсфюрер Гіммлер зайвий раз переконається, в яких важких умовах доводилося тут працювати нашому «штабу Валі». Адже Гіммлер був зобов'язаний очистити всі навколишні райони від поляків, але так і не очистив, хоча в Польщі найбільша кількість концтаборів знищення і вони здатні переробити населення будь-якої європейської держави.

Все це наштовхнуло Йоганна на одну думку; у нього визрів план, який він вирішив здійснити за допомогою Зубова. Якщо задумане здійсниться, вони зуміють зберегти Генріха під небезпеки, що загрожує йому тут звідусіль.

Зустрілися вони з Зубовим, як завжди, на набережній Вісли, біля спорожнілої брандвахти.

Вислухавши Вайса, Зубов сказав незадоволено:

— Ну гаразд, але тільки, пробач, марудна це була штука. Твого Шварцкопфа й зачепити не можна, а він нас може. Необопільно якась виходить.

Йоганн огризнувся:

— Коли б завжди і все було обопільно, тебе давно б уже на світі не було.

— Я сам дивуюся, що живий, — згодився Зубов. — Але тільки чому це в мене виходить? А тому, що завдання завжди зрозуміле: або ми їх, або вони нас. Ну і надихає це. А тут… Він тебе може, а ти його ні. Ну хіба не образливо?

— Ти не згодний?

— До чого тут «не згодний», коли наказуєш!..

— Не наказую — прошу, як про особисту послугу.

— Невже? — здивувався Зубов. — Це вже щось нове. Але тільки не люблю я таку демократію. Може, все-таки накажеш, га?

— Не маю права, — сказав Вайс. — Можу лише просити по-дружньому.

— Ах, ну що ж, будь ласка… — розсміявся Зубов, але відразу облишив жартівливий тон і почав по-діловому радитися, як краще здійснити викрадення Генріха Шварцкопфа.

І коли все було обмірковано, Йоганн з почуття вдячності дружньо став розпитувати Зубова про його сімейне життя. Зубов сказав засмучено:

— Та нічого путнього не виходить. Брігітта — жінка мила, добра, а я їй лише турботи завдаю. Після нальоту на тюрму прибув додому перев'язаний. Приховував, що поранений. А вранці вона побачила, що простирадла піді мною в крові, ну й знепритомніла. Я за лікарем. Привели до пам'яті. Серед метушні забув, що самому медицина потрібна. Відіслав лікаря, а вона в сльози. Любить вона мене, розумієш? Жаль її буде, коли мене вб'ють. От що.

— Виходить — любиш?

— Аякже! Самотньою вона була в житті. А зі мною розмовляє про все довірливо, ніби я їй рідний, а не просто фіктивний чоловік.

— Чому ж фіктивний, коли любиш?

— Звичайно, я її де в чому правильному переконую, бачу, зростає.

— Ти, дивись, обережніше! — стривожився Йоганн.

— Найменший моральний мінімум, у піонерському масштабі, — заспокоїв Зубов. — Я тактовно. Не з тих, хто квітку сіпає, щоб скоріше росла. — Сказав ущипливо: — Мені, звичайно, до тебе не доскочити: перевиховати есесівця — це ти втнув дійсно по першому розряду. Якщо він сам персонально тобою в гестапо не зацікавиться.

Йоганн розвів руками:

— Справа, як ти сказав, обопільна.

— Нічого собі обопільна. Ти з нього людину хочеш зробити, а він з тебе — м'ясо.

— Добре, — сказав Йоганн. — Отже, домовилися?

— Виходить, домовилися, — невесело погодився Зубов. Зітхнув: — Знову в Брігітти будуть підстави для ревнощів. Обіцяв увечері мирно піти з нею в гості до високопоставлених фашистів. І виходить, обманув. Знову зникну на цілу ніч. А вона в таких випадках не лягає спати, ходить, курить, потім від головного болю страждає. І допитує про жінок. А які жінки, коли я тепер жонатий? Не розуміє вона нашої моралі. Хоча й правильно, що пильнує. Жінки тут дуже розпусні. Прийшов, розумієш, з нею вперше в один, думав, порядний дім. Господиня повела мене картини показувати і так нахабно причепилася, що навіть незручно.

Ну я, щоб антагонізму не викликати, пояснив їй, що на фронті був контужений. Сімейство поважне, не хотілося втрачати контакту. Чоловік — чиновник з управління економіки і озброєнь ОКВ. Займається справами захвату, збирання і охорони економічних запасів на окупованих територіях. — Похвалився: — Я тепер прославився, як фотограф-любитель. Усім знайомим їхні карточки дарую. Ну, по дорозі в кабінеті у цього чиновника деякі документи на плівку наклацав. Потім у тайник склав, щоб одіслати в Центр. Думаю, нам потім для пред'явлення позову згодиться.

— А ти зростаєш! — похвалив Вайс.

— Набуваю кваліфікації, — згодився Зубов. — Пістолетом не завжди можна поклацати так вдало, як лейкою. Це я зрозумів!

— Хороший ти хлопець, Зубов, — сказав Йоганн.

— Звичайний. Лише дію в оригінальній обстановці. А так, що ж… Втрачати своє основне обличчя я, як і ти, не маю права.

— Це вірно, — погодився Йоганн, — обличчя своє ми повинні берегти дужче, ніж життя. Людина без обличчя гірше за покійника.

— Покійників я взагалі не люблю, — сказав Зубов. — І стати покійником зовсім не бажаю, хоча, можливо, і доведеться…

— Які дурниці!

— Вірно. Що може бути дурніше за мерця? Хіба лише ти сам, коли помреш. З цим я згодний. Мушу вижити хоча б через одну таку огидну думку про себе. І я, звичайно, стараюся.

— От і сьогодні постарайся.

— Добре, — погодився Зубов. І пообіцяв: — Будь певний, поки живий, не помру. Це точно.

І вони розійшлися.

52

Ступаючи по вичовганих плитках набережної, Йоганн розмірковував, чи правильно він діє по відношенню до Генріха. На перший погляд все здавалося логічним, виправданим складними обставинами і кінцевою метою. Треба врятувати зараз Генріха заради того, щоб перетягти його на свій бік. І все ж, детально аналізуючи розроблену ним операцію, Йоганн схильний був думати, що її не досить глибоко й всебічно обгрунтовано.

Чи варто ризикувати життям Зубова і його інтернаціональною бойовою братією лише заради того, щоб позбавити Генріха небезпечного випробування? Звичайно, напад на есесівського офіцера ще раз доведе необхідність передислокації «штабу Валі». Але ж передислокація вже відбувається. Роботу «штабу Валі» на деякий час припинено. Отже, дії в цьому напрямку безглузді, невиправдані. А затівати все тільки заради того, щоб позбавити Генріха необхідності брати участь у страті, Йоганн просто не має права. Отже, у всій цій справі Йоганн помилився, щось не врахував.

Йоганн згадував міркування Баришева.

— План операції залежить від тактичної грамотності, тренування, витримки, дисципліни, — казав Баришев. — Але основне, визначальне, найвище — це ідея операції, то, заради чого вона відбувається… І це найвище — невіддільне від основної мети боротьби нашого народу, воно мусить розкривати, пояснювати її суть. Будь-яка силова операція, яку розвідник раніше готує, повинна бути обгрунтована високою метою боротьби народу. Тоді ця операція, крім її конкретного завдання, ніби освітлює те, в ім'я чого ми боремося з ворогами.

— Виходить, що ми там повинні бути пропагандистами радянської ідеології? — висловив сумнів Бєлов.

— А чому ж ні? — суворо зауважив Баришев. — Якщо обстановка дозволить, хіба бойове завдання не може набути пропагандистського значення? Бити ворога в тилу ворожому можна і треба. А як — це залежить від твого власного сумління і, звичайно, від твого таланту розвідника… Треба тільки при вирішенні будь якого завдання ні на хвилину не забувати, заради чого воно ставиться. Керуватися остаточною метою боротьби, не підкорятися вимушеним обставинам, а підкоряти обставини найвищій меті…

А в даному випадку виходить: Вайс підкорився вимушеним обставинам. Операція, яку він готувався здійснити, не обумовлена найвищою метою і тому здається надуманою і навіть легковажною.

Аж злякавшись такого висновку, Йоганн різко повернув і швидко пішов слідом за Зубовим. Але наздогнати Зубова йому не пощастило.

Дійшовши до Саксонського саду, Йоганн сів на лавку. Почував він себе стомленим, спустошеним, як ніколи. Неприємно було в нього на душі.

До лавки пришкандибав на милицях худий німецький солдат у мундирі, з сердитим обличчям і сів поруч.

— Давно з фронту? — запитав Вайс.

— Два місяці.

— Тяжке поранення?

— Ні. В минулому році записали б тяжке, а тепер вважають — легке. Виходить, знову на фронт.

— Герой!

— Побільше б таких героїв, — усміхнувся солдат, — тоді менше було б таких дурнів, як я.

— Чому ти про себе таке кажеш?

— Тому! — злісно відповів солдат.

— Але все-таки?..

— Добре. Будь ласка. Побилися ми з приятелем так що лейтенант і штурханами підняти не зміг. Забрала нас військова поліція у тюрму. А вночі напали партизани. Ну, вони нас разом із своїми з тюрми і звільнили.

— Смішно, — обережно сказав Вайс.

— Це правильно, — погодився солдат, — комічний номер. Але тільки мій приятель у партизанів залишився, а я втік.

— Молодець! — невідомо кого похвалив Вайс.

— Потім зарахували мене в роту пропаганди розповідати, як над моїм приятелем партизани знущалися.

— Що, і справді сильно мучили?

— Супом, кашею і розмовами про пролетарську солідарність, — буркнув солдат. — Як в'язня фашизму.

— А ти його поховав? — усміхнувся Вайс.

— Ще б пак! Адже він потім через рупор на передовій позиції розповідав усе, як було. Ну і, звичайно, проти війни патякав.

— Виходить, зрадив фюрерові?

— І мені він зрадив! — люто сказав солдат. — І мені! — Витягнув скарлючену ногу. — Ось, свої ж мене і покалічили. Цілили в спину — попали в ноги.

— За що ж?

— За це ж саме. За те, що, мовляв, росіяни німців убивають тільки тому, що вони, німці, все живе нищать.

— А хіба це не так?

— Коли б… Тоді в мене свої ж не стріляли б.

— Хто це «свої»?

— Ви що ж думаєте, — обурився солдат, — вся ця шестимільйонна сволота, яка за комуністів голосувала, в концтаборах сидить? Ні, вони теж на фронті.

— А твій приятель що, комуніст?

— Ні, просто муляр з гамбурзької судоверфі.

— То чому ж він перебіг до росіян?

— Приголубили за те, що робітник. От він і розквасився.

— А ти наці?

— Хотів, але не прийняли: мій брат був червоним.

— А де він зараз?

— Батько погарячкував, голову йому молотком пробив, коли мене через нього в штурмовики не прийняли. — І солдат додав роздумливо: — Батько мене більше любив, ніж його. Я хлопець був здібний, багато міг досягти, коли б не брат. — Подивився на свої скарлючені ноги, сказав з надією: — От і добре було б, якби на фронті знову до роти пропаганди потрапити, — це краще, ніж передова. Я і в госпіталі часу не гаяв, як інші, і підчитував, що треба. Може, візьмуть…

Йоганн уже неуважно слухав солдата. Його раптом заполонила одна думка, обпекла своєю ясною, простою і необхідною силою. Машинально кивнувши солдатові, він підвівся і швидко пішов до виходу з парку.

І хоча він лише в крайньому випадку дозволяв собі відвідувати Зубова, зараз у цьому виникла гостра і невідкладна необхідність. Адже, як казав Баришев, у плані кожної операції має бути передбачено все, аж до її анулювання, поки це ще можливо.

Йоганн був зосереджений на тому, що йому відкрилося зараз як основна мета операції. І поки віл ішов до будинку Брігітти Вейнтлінг, думка його працювала напружено, чітко, обачно, з тією холодною ясністю, яка приходить раптово.

Він знайшов необхідну ланку, зумів відокремити основне від другорядного.

Вихідним у задуманій операції, її першоосновою мусить бути не позбавлення Генріха Шварцкопфа від небезпеки, а врятування приречених до страти. Треба керуватися найвищою метою боротьби, а не пов'язаними з нею обставинами — похідними від основного. Тоді буде повністю виправдано риск, на який іде група Зубова. Подвиг його людей осяватиме благородна мета, без усвідомлення якої не можна йти на смерть. Адже навіть найвідчайдушніші сміливці, коли їх не надихає висока мета, відчувають щемливу тугу і невпевненість у собі перед лицем небезпеки.

Врятування приречених до страти — це удар по головах і душах німців, нищівний удар по гітлерівській пропаганді. До приречених на смерть простягнеться рука борців-антифашистів, що ненавидять фашистську Німеччину, але співчувають тим німцям, які стали її жертвою.

І ще одна обставина, навіть не одна, а дві: ця операція одночасно стане новим підтвердженням того, що «штаб Валі» перебуває ніби в оточенні партизан, і разом з тим врятує Генріха Шварцкопфа від моральної муки, небезпечної для нього.

Зубов зустрів Вайса непривітливо. Повів його в кабінет з темними суконними портьєрами на вікнах, обставлений в стилі колишнього господаря незграбними меблями з чорного дуба, посадив у крісло з високою, вигадливо вирізьбленою спинкою і запитав з прикрістю:

— Ну, що іще? — Всміхнувся. — Хоча викрадення твого есесівця з благородною метою — справа длянас надто розумова, хлопці згодилися. Але не до вподоби їм ця витівка, я так зрозумів. Ти пробач, звичайно. Тобі видніше.

— Правильно! — радісно погодився Йоганн. — І правильно, що не до вподоби. — І, обійнявши Зубова, запитав: — Врятувати приречених до страти чесних німців ви згодні? — Не даючи відповісти, повторив: — Врятувати! Розумієте, як це буде здорово! Слухай: у зв'язку з передислокацією «штабу Валі» на четвертому кілометрі під розташування зняли есесівський контрольно-пропускний пункт. А ми його відновимо. Машина з в'язнями піде цим шосе. Тут звичайно кожну машину зупиняли і, незалежно від того, хто в ній, у кожного перевіряли документи. Ми так і зробимо, тільки й того. Ясно?

Зубов хитнув головою, радісно всміхнувся, запитав і собі:

— А ти знаєш, про що я, поки ти не прийшов, думав? Про те, що я найпослідущий мандражист і боягуз! Розумієш, так не хотілося через твого фашиста покійником стати. Навіть випив з горя, щоб не думати про це.

— Виходить, ти п'яний?

— Був, — твердо сказав Зубов. Поскаржився: — Розкис я від того, що мета завдання була дріб'язкова, а я мішень за габаритами велика. При такому співвідношенні тільки й лишалося, що текст промови про себе самого складати для траурного мітингу. — І додав уже серйозно: — А тепер пропорції витримано правильно, операція з великою політичною перспективою. — Міцно потис Йоганнові руку. — Отепер тобі спасибі! Операція гарна. Нічого не скажеш. — Попрохав улесливо: — Слухай, ти можеш обманути Брігітту, але тільки правдиво, щоб вона обов'язково повірила, ніби мені треба поїхати в Ліцманштадт у службових справах?

— Будь ласка, скільки завгодно! — охоче погодився Вайс. І одразу запитав здивовано: — А ти сам що ж, розучився?

— Та ні, просто по-дружньому прошу: візьми зараз на себе це навантаження.

Зубов зник за дверима і за хвилину з'явився сяючий у супроводі Брігітти. Вона дивилася на Йоганна тривожно-вороже, хоча її губи й усміхалися.

Простягаючи гостеві руку, запитала, пильно дивлячись прямо йому в очі:

— Так що ви, пане Вайс, придумали, щоб допомогти моєму чоловікові? У нього, я помічаю, останнім часом бракує вже уяви, і йому все важче вигадувати досить переконливі приводи для того, щоб надовго зникати з дому.

Йоганн, не стримавшись, люто глянув на Зубова. Той злякано запитав дружину:

— Звідки ти це взяла, Брігітто? Чому такі дивні думки?

Вона поклала долоню собі на груди:

— Ось звідси. Із серця.

— А! — зрадів Зубов. — Звичайно, я так і думав. — Поспішливо пояснив Вайсові: — Брігітта надзвичайно недовірлива. Правильно, я саме хотів сказати тобі, Брігітто… — почав було він.

Жінка прийняла долоню із своїх грудей, затулила Зубову рот, попросила:

— Будь ласка, не кажи. Я розумію, я все розумію. — І, звернувшись до Вайса, промовила з гордістю: — Я розумію, що йому тепер усе важче залишати мене. І він не вміє приховувати цього. І тому я йому все вибачаю. Все.

Зубов почервонів, але очі його радісно блищали.

— Піду приготую кофе, — допомогла чоловікові Брігітта і пішла з переможним виглядом.

І як тільки двері за нею зачинилися, Зубов сказав винувато:

— А що я можу зробити, коли вона мене так відчуває, чи що? Я навіть сам дивуюсь. Але це цілком природно. Навіть у літературі такі факти описано. Може, це нервові флюїди?

— Флюїди! — перекривив його Вайс. — Від таких флюїдів тільки й чекай провалу, і більше нічого. Не така вже вона наївна і дурненька. Тобі повезло. Але за такий для тебе «дах» мені голову одірвати слід. — Пояснив суворо: — Боюсь я за тебе, ось що!

Зубов лише переможно всміхнувся.

Розливаючи кофе, Брігітта ніжно розповідала Вайсові про Зубова:

— В ньому ще стільки хлопчачого, наївного й простодушного, що я, звичайно, завжди тривожусь за нього. Він — як Міхель з дитячої казки. Чорні пацюки напали на міста і селища, а він нічого не помічає, грає собі на сопілочці і крокує по землі, поглядаючи лише вгору — на сонце та на хмари. А все навколишнє таке жахливо похмуре.

Зубов, не стримавшись, з усміхом глянув на Вайса:

— Чуєш? А ти, пташенятко, боявся!

Вайс, удавши, що не зрозумів натяку, запитав Брігітту:

— Стривайте, звідки на нашій землі чорні пацюки?

Зубов лукаво підморгнув жінці:

— Брігітта зовсім не збирається робити натяк на гестапівські мундири. Що це тобі спало на думку запитувати, та ще таким тоном?

Брігітту не збентежило Йоганнове запитання. З викликом дивлячись йому в очі, вона сказала твердо:

— Мій покійний чоловік носив чорний мундир, і профіль його чимсь нагадував пацюка. Але, можливо, це мені тільки здавалося.

Тепер Вайс втупився очима в Зубова. Але той, піднісши до губів чашку з кофе, спідлоба подивився на Йоганна, майже непомітно стенув плечима і пробурчав з удаваною образою:

— Нехай моя дружина вважає мене за дурненького Міхеля, але мені здається, що про це їй не слід було говорити вголос, навіть у твоїй присутності, хоча ти і мій друг.

Брігітта образливо стисла губи.

Після кофе чоловіки пішли до кабінету і обговорили всі деталі, майбутньої операції. А коли Вайс ішов до себе в готель, його не покидала щемлива туга, що інколи охоплює самотню людину, яка мимоволі стала свідком чужого щастя, хай навіть короткочасного й неміцного.

Зубов розповідав Йоганнові, що життя Брігітти з покійним чоловіком — старим і розбещеним — нагадувало домашній арешт. Вона ненавиділа його вперто, злісно, несамовито. І лише одурманена наркотиками, — до них привчив її чоловік, — ставала в'яло-покірною, до всього байдужою. І після смерті чоловіка вона ще довго жила нібито подвійним життям. Коли Зубов уперше побачив її, вона здалася йому напівбожевільною. Але потім він зрозумів — вплив наркотиків. Він сказав Йоганнові:

— Що б там не було, а спочатку мені просто було її жаль, і більше нічого. Бачу, гине вона, ну й пожалів…

А тепер Брігітта видалася Йоганнові зовсім іншою. Безмежно віддана, палко закохана, вона умить насторожувалася в моменти, коли безпомилкове жіноче чуття підказувало їй, що Зубову загрожує небезпека.

Поруч з нею Зубов, високий, сильний, з могутнім конусоподібним тулубом і круглою мускулистою шиєю, здавався міцним дубком, що на гілля його стомлено опустилася яскрава зальотна пташка і раптом почала довірливо звивати гніздо, не відаючи, які згубні бурі шпурнуть на дерево свій шал, трястимуть стовбур, зриватимуть листя…

Наступного ранку Йоганн вирішив зайти до Дітріха, щоб вивідати подробиці, що стосувалися страти німецьких військовополонених.

В коридорі особняка, де розташувався замаскований під водолікарню філіал «Валі-III», він побачив пана Душкевича. Колись цей пан Душкевич допоміг майорові ІІІтейнгліцу підшукати на околицях Варшави садиби, придатні для розміщення розвідувальних шкіл. Відтоді Йоганн з ним не зустрічався.

Душкевич щойно вийшов з кімнати, яка була відведена Дітріхові.

Майже механічно, за давно виробленою звичкою, блискавично пов'язавши все, що стосувалося тієї чи іншої людини, встановлювати, чи має ця людина відношення до завдання, яке належало найближчим часом вирішити, і, згадавши слова Зубова про намір польських партизан вчинити напад на Генріха, Йоганн прикинув: «Пан Душкевич — агент-провокатор. З відома контррозвідки він також агент польського емігрантського уряду в Лондоні. Пробрався у середовище інтелігенції, де вербує одинаків-смертників для участі в ефектних терористичних актах, які щоразу завершуються самовбивством або ж викраденням героїв. Такі провокації служать СС також приводом для страти заложників і масових арештів серед польської інтелігенції нібито з метою виявлення «величезної» терористичної організації».

Душкевич вийшов од Дітріха…

А що, коли Дітріх доручив Душкевичу не просто залякати, а вбити Генріха? Коли так, його розрахунки ловкі. Вбивство племінника Віллі Шварцкопфа, сподвижника рейхсфюрера Гіммлера, — чудова, галаслива справа! Це вбивство викличе гігантські каральні заходи, і якщо Дітріх уже раніше визначив винних, то, коли спіймають їх, на нього чекає. подяка самого рейхсфюрера.

І справді, чому контррозвідка не охороняла Генріха? Ну, зрозуміло чому: за званням йому не належить мати особисту охорону. Щоправда, могли взяти до уваги родинні зв'язки. Але не взяли…

Обпалений своєю здогадкою, Йоганн зрозумів, що не можна втрачати ні години, але разом з тим не можна втрачати й голови. Не відповівши на ввічливий уклін пана Душкевича, він поманив його пальцем і, ніби ледве впізнаючи, запитав:

— А, це ви… Хіба ми вас ще не повісили?

— За що, пане офіцер?

— Ходімо назад на хвилиночку. — І Вайс відчинив двері у Дітріхову кімнату.

І як тільки двері за Душкевичем зачинилися, ударив його в щелепи. Душкевич звалився на підлогу і, мабуть зовсім оглушений, не пробував підвестися.

Дітріх вискочив з-за столу. Але Вайс зупинив його рухом руки, наказав:

— Сідайте! — І, схилившись до Дітріха, промовив чітко: — Тільки що мені ця мерзота похвалилася, що ви особисто доручили йому організувати замах на Генріха Шварцкопфа. Я вас заарештую, капітане Дітріх. — І, тримаючи свій пістолет у правій руці, лівою витягнув з кобури Дітріхів пістолет.

— Неправда! — вигукнув, збліднувши Дітріх. — Я не доручав цього Душкевичу, він сам запропонував нам організувати замах.

— А ви дозволили?

— Дозволив, але лише для того, щоб виловити злочинців: на місце засади я збирався послати свою групу. І Шварцкопфове життя було б у цілковитій безпеці.

— Напишіть стисло про все, що ви мені зараз розповіли.

— Нащо?

— А для того, що, коли на Шварцкопфа буде здійснено замах і він загине, з вами станеться те само. Тільки чекає вас не куля, а шибениця.

— А якщо я не напишу?

— Я зараз же повідомлю Віллі Шварцкопфові про ваш злочинний намір.

— А де докази?

— Ось! — Йоганн показав головою на Душкевича, який лежав на підлозі і почав уже подавати ознаки життя.

— Добре, — погодився Дітріх і, з ненавистю дивлячись на Вайса, запитав: — Але потім ви мені повернете цей папір?

— Можливо, — погодився Вайс. — Кажіть: хто виконавці?

— Це службова таємниця. Я не маю права її розголошувати.

— Ви хочете одержати назад папір?

Дітріх ствердію кивнув у відповідь.

— Так от, знайте: ви одержите його у день від'їзду Шварцкопфа.

— Ви даєте клятву?

— Годі, ми не в кадетському корпусі! Я сказав, і так буде.

Дітріх показав очима на папку, де лежало донесення Душкевича. Пробігши його очима, Вайс вийняв папір з папки, акуратно склав і заховав у кишеню.

— Що ви робите? Воно ж зареєстроване! — злякався Дітріх.

— Нічого, — спокійно сказав Вайс. — У ваших же інтересах підкласти під цим самим номером якесь інше, донесення.

— Це правильно, — погодився Дітріх, раптово змінюючи тон. — Сподіваюсь, Йоганне, ви не захочете зіпсувати мою кар'єру.

— Так, — сказав Вайс, — саме так. Просто мрію, щоб ви стали фюрером.

Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив:

— Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант — точність. — І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: — Ви не збираєтеся пальнути мені в спину?

— Що ви, Йоганне! — здивувався Дітріх. — Як це так? Мені здається, ми все владнали? — І додав з повагою: — Я розумію вас. Генріх Шварцкопф — ваш друг, і ви вчинили навіть благородно.

— Ну, тоді, все.

Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати.

У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт.

Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, — подумав він, — нерви не витримують, нерви. — І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? — Це вже розпущеність, — засудив себе Йоганн. — Найганебніша розпущеність. — Пообіцяв собі мстиво: — Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця.

Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж.

Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби:

— Цей тип хотів напасти на мене.

Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав:

— Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок — і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті.

— Ви захищалися від СД, — сказав Вайс. — Од Віллі Шварцкопфа.

— Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, — сказав Дітріх. — Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів.

— А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа?

— Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. — І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: — Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається?

Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив:

— Панове, я змушений залишити вас. Він, — Генріх кивнув на Вайса, — прийшов за мною, щоб… — Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. — Щоб він або я… — Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: — Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно!

Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився:

— Я потопаю, розумієш, потопаю! — Його руки й обличчя були бліді і мокрі від поту.

Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна:

— Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини.

— Ти що, вже повернувся з тюрми після страти?

— Ні, мене возили в концтабір. — Усміхнувся. — На екскурсію. Я нализався зранку, от вони і повезли провітритися.

— Ну і як, сподобалося?

— Так, — сказав Генріх. — Але чому лише їх? Треба і нас усіх. Щоб нікого не лишилося. Сама порожня смердюча земля, і на ній нікого, жодної людини. Жодної! Людина гірша за вошу, гірша…

Йоганн вичавив лимон у склянку з содовою водою, змусив Генріха випити. Генріх, хитаючи головою, судорожно ковтав воду. Потім, розкинувшись на кушетці, довго лежав нерухомо. Йоганнові здавалося, що він заснув. Але Генріх розплющив очі, сів і сказав тверезим голосом:

— Ти прийшов, чудово! — підійшов до столу, не вагаючись, поспіхом написав записку, поклав у конверт, заклеїв і, даючи його Вайсові, недбало кинув: — Я готовий.

— Дурниці! — сказав Вайс. — Все це безглуздо, як сновидіння ідіота.

— Виходить, злякався?

— Саме так! — розсердився Вайс. — Злякався.

— Ну нащо ти брешеш? — запитав Генріх. — Нащо?

— А якого дідька я казатиму тобі правду?

— А колись ти казав…

— Кому?

— Ну хоча б мені.

— А ти сам здатний казати правду?

— Тобі?

— Так!

— Що ти від мене хочеш?

— Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто?

— А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул.

— Не буду, — сказав Вайс. — І взагалі ось що я зроблю. — Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: — Ось! Дурниці — прах!

— Даремно, — заперечив Генріх. — Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо.

— Та що з тобою?

— Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. — Сказав уїдливо і злісно: — А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники.

— Еге ж! — сказав Вайс. — Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді!

— От я й звільню її для тебе!

— Яким чином?

— А ось яким. — Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці.

— Облиш, цим не кокетують, — докірливо промовив Вайс. — Зрештою якщо тобі й доводилося брати участь у акціях…

— Я нікого не вбивав! — істерично крикнув Генріх. — Нікого!

— Отже, ти вирішив почати з мене? — запитав Вайс.

— Ти ж мене образив, і до того ж… — Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив.

— Не розумію, — запитав Вайс, — нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства?

— Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід…

— Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати.

— Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!

— Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?

— Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.

— Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше.

— Дурниці! — гаряче вигукнув Генріх, — Німці — це німці, і всі вони однакові.

— У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому.

Генріх зблід, сказав люто:

— Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити…

— Нащо? Щоб брати участь у їхній страті?

— Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь…

— Щоб тебе стратили п'ятим?

— Нехай.

— Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. — Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. — Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. — Йоганн помовчав і сказав серйозно: — Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. — Глянув на годинник, підвівся. — Мені вже час.

— Одну хвилину, — твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. — Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії!

— Побачимо, — усміхнувся Вайс. Потім стримано зауважив: — Ти племінник Віллі Шварцкопфа і можеш багатьох стратити. Але врятувати від смерті навіть когось одного ти неспроможний. — Пообіцяв: — Я зайду до тебе, як тільки після всього цього ти помиєш руки. Сподіваюся, ти розповіси мені про свої враження?

— Яка ти все-таки цинічна тварина! — обурено вигукнув Генріх.

— Так! — весело ствердив Вайс. — Саме так! А з тебе, здається, не вийшла тварина? Можливо, тебе це не влаштовує? В такому разі пробач…

Власне, вся ця розмова дала Йоганнові лише хистку основу для висновків про справжній душевний стан Генріха. І якщо в його збентеженні Вайс виявив нехай крихітні, але все ж надійні острівки совісті, то твердо покладатися на них поки що не було підстав. Адже під ними могла виявитися лише безодня легкодухості, розгубленості, та й тільки.

Відомості про берлінське Генріхове життя, які вдалося зібрати Вайсові, були непривабливі: чванливий, пиячить, брав участь разом з Герінгом у нічному авіаційному нальоті на Лондон, свій у вищих націстських колах.

Побував у Роммеля в Африці. І нібито порадив йому з метою самореклами відпускати іноді на волю полонених англійців. Повернувшись на батьківщину, вони без упину розхвалювали Роммеля, і це викликало заздрість у багатьох генералів вермахту.

Потім Генріх деякий час працював під керівництвом конструктора «Фау» Вернера фон Брауна в Пенемюнде. Підказав Брауну кілька цінних технічних ідей, але не порозумівся з ним. Його дратували безглузді претензії Брауна: той вважав, що створені ним літаючі снаряди здатні знищити цілі народи разом з німецьким, якщо він не захоче визнати Брауна своїм новим фюрером. Його несамовита, бузувірська фантазія викликала в Генріха тільки глузливу посмішку. Технічний задум літаючих снарядів Брауна базувався на працях радянського вченого Ціолковського. Встановити першоджерело конструкції було дуже легко. Генріх уїдливо сказав про це вголос. Тоді Браун миттю допоміг йому без особливих неприємностей залишити засекречений об'єкт, де, ніби в комфортабельному концтаборі, на становищі в'язнів, хоч і не відчуваючи тих нестатків, що випадають на долю в'язнів, таємно жили і працювали німецькі вчені та інженери.

Повернувшися до Берліна, Генріх поринув у розпутне життя, що цілком влаштовувало його дядька.

Хижацьке пограбування Герінгом багатьох підприємств в окупованих країнах Європи викликало у Віллі Шварцкопфа не лише заздрість, воно стало йому за приклад. Цей приклад надихнув його на безстрашне мародерство. І грубий, жорстокий грабунок, яким займався дядько, ніби приховувався перед імперськими колами легковажною безкорисливістю племінника.

До речі, Віллі Шварцкопф — не поодиноке явище. Таким самим грабунком займався весь генералітет вермахту. Спеціальний співробітник, що таємно спостерігав за гітлерівськими полководцями, доповідав Канарісові: «В дикому сп'янінні ці облагодієні долею люди кинулися на нові багатства. Вони ділили маєтки і землі Європи; верховоди одержували субсидії, командуючі арміями — блискучі дотації».

Кращі будинки Берліна, які відвідував Генріх Шварцкопф, нагадували кубла розпусти, куди злодії несуть награбоване. І що визначніші були особи, яким належали ці приміські особняки, то більше їхні будинки нагадували хазу скупників краденого.

Невтомне, божевільне, жадібне прагнення до наживи так заполонило представників вищих кіл імперії, що вони вже безцеремонно, не приховуючи, влаштовували у себе спеціальні вечори, де обмінювалися трофейними цінностями і раділи, коли при цьому щастило ще й ошукати когось із присутніх.

Коли одного разу Віллі Шварцкопф познайомив племінника з одною із «пам'яток» СС по окупації Росії, де, крім усього іншого, було сказано й про те, що «росіянам треба буде вміти лише рахувати і писати своє ім'я», Генріх сказав іронічно:

— Таку саму реформу насамперед слід було б провести в Німеччині: адже тільки повернувшись до дикості й варварства, ми зможемо перетворити весь наш народ на ідеальних завойовників.

Віллі Шварцкопф не став сперечатися з племінником, але через кілька днів Генріха було направлено в есесівську частину, що дислокувалася в Прибалтиці.

Там Генріх розшукав в одному з концентраційних таборів професора Гольдблата і одразу подав рапорт рейхскомісарові Лозе з проханням звільнити цього талановитого вченого.

Рейхскомісар запросив Генріха до себе в резиденцію і сказав повчально:

— «Єврейський народ буде викорінено», — так каже кожний член нашої партії, так записано в нашій програмі. Ми й займаємося викоріненням євреїв, знищуємо їх. Але іноді приходять до мене німці, такі, як ви, і в кожного з них є свій порядний єврей. Звісно, вся решта євреїв — свині, а цей — першосортний єврей. Я вірю їм так само, як і вам. І намагався в межах своїх можливостей допомогти кожному такому німцеві.

— Отже, я можу бути впевнений?

— Цілком.

Рейхскомісар Лозе подав руку Генріхові і шанобливо провів його до дверей.

Але коли Генріх другого дня приїхав до концтабору, йому повідомили, що Гольдблата за наказом Лозе стратили вночі.

Лозе відмовився ще раз прийняти Генріха, а коли той з'єднався з ним по телефону, сказав глузливо:

— Так, я обіцяв вам допомогти. І виконав свою обіцянку: допоміг арійцю звільнитися від ганебної для нього турботи про єврея.

Генріх так одчайдушно погрожував, що Лозе не зоставалось нічого іншого, як вжити відповідних заходів. Того ж вечора, тільки-но Генріх вийшов на балкон готелю, з даху сусіднього будинку хтось вистрелив у нього із снайперської гвинтівки. Куля влучила в плече. Як людина розумна, Лозе представив Генріха до нагороди, мовляв, за участь у ліквідації групи латиських партизан, а коли здоров'я пораненого покращало, відіслав його на санітарному літаку в Берлін.

В санаторії для есесівців Генріх спивався на самоті. Відрядження в «штаб Валі» з метою ревізії йому виклопотав Віллі Шварцкопф, сподіваючись, що це допоможе до певної міри скомпрометованому племінникові повернути своє колишнє становище в вищих колах.

Звичайно, заради власного спокою Віллі Шварцкопф давно вже міг знайти спосіб спекатися племінника, але через одну обставину не міг зважитись на це.

Гітлер був маніакально підозріливий і жодному своєму сподвижнику не вірив до кінця. Гестапо навіть сконструювало спеціально для нього каструлі з повітронепроникливими кришками і замками, ключі від яких зберігалися в самого Гіммлера.

На одному з урочистих обідів у Гітлера був присутній і Генріх. І як бувало й на інших прийомах, він і тут напився і поводився занадто вільно.

Гітлер звернув увагу на гамір, зчинений Генріхом, і втупив у нього гнівний погляд. Запала зловісна тиша. Генріх, розгублено й жалюгідно кліпаючи повіками, глянув на фюрера, несподівано ліниво всміхнувся, потер очі, поклав голову на плече сусіда, посовався на стільці, пробурмотів щось і… задрімав.

Гітлер обережно виліз з-за столу і в супроводі двох здорованів-охоронців навшпиньках наблизився до Генріха. Зазирнувши йому в обличчя, він раптом радісно всміхнувся і порухом руки наказав усім тихесенько перейти з їдальні до зали.

Тут фюрера, як він і сподівався, шанобливо й захоплено вітали. Ще б пак, він так чудово продемонстрував свій надзвичайний талант гіпнотизера! І фюрер був щасливий: йому була необхідна ця улеслива похвала після розгрому армій вермахту під Москвою.

Про те, що Генріх прийшов на прийом уже п'яний як ніч і кількох чарок коньяку було цілком досить, щоб він поринув у сон, знав тільки Віллі Шварцкопф. Але Гітлера окрилив випадок з Генріхом: він ще більше повірив у те, що має сатанинську здатність підкоряти собі волю людей. І згодом він не раз з повагою запитував про племінника Віллі Шварцкопфа, стверджуючи, що саме такі арійці, які тонко відчувають свого фюрера, можуть бути підсвідомо віддані йому.

Тому Генріха ніби оберігало якесь священне табу. І він міг дозволяти собі вибрики, за будь-який з них наці, які посідали вищі пости, давно б розквиталися власним життям. Навіть його високопоставлений дядько мусив рахуватися з ним як з людиною особливою, що виявилася надзвичайно сприйнятливою до вольових флюїд самого фюрера.

А втім, з усього цього Йоганн Вайс знав тільки те, що Генріх Шварцкопф, незважаючи на розгульне життя і безкарні вибрики, за які іншого наці давно жорстоко покарали б, розкошував у Берліні і приймав запрошення в «кращі родини». І все ж, як з'ясувалося з розмов із ним, Генріх вважав себе глибоко ображеним і таким ошуканим, що не раз уже безцільно ризикував своїм життям, як зневірена людина, якій остогидло життя.

Переконавшись у цьому, Вайс міг, звичайно, легко підштовхнути Генріха на остаточне вирішення, треба було тільки познайомити його із свідченням Папке. Але чи можна вважати блискавичний спалах мстивої ненависті до вбивці свого батька досить міцним грунтом для того, щоб викликати такі самі гнівні почуття до всіх гітлерівців, до всього того, що породило їх?

Йоганнові здавалося, що він виявив у Генріховій душі хворобливу рану, яку той намагається приховати під удаваною невимушеністю і цинізмом. Але чи глибока ця рана — визначити поки що важко. Історія з Гольдблатом ще ні про що не свідчить. Лансдорф, наприклад, допоміг своєму домашньому лікареві-єврею емігрувати в Англію, жодного разу не вдарив на допитах полоненого, але, незважаючи на все це, Лансдорф був найзапекліший злодій, тільки досконаліший і витонченіший, ніж його соратники. Вже хто-хто, а Йоганн Вайс це добре знав.

53

Ось уже кілька років Олександр Бєлов жив у постійному нервовому перенапруженні, і йому доводилося величезним, зосередженим зусиллям волі перемагати цей стан, щоб мати хоча б короткий, але дуже необхідний душевний спокій. Цей спокій давався йому нелегко. Його часто мучило почуття невдоволення собою, гірке усвідомлення до кінця не виконаного обов'язку. Бєлов не був упевнений, що він, радянський розвідник, бездоганно виконує все, що від нього чекають, чого вимагає справа.

Він розумів, що вже не раз відходив од тих правил, в яких виховували його старші товариші. Вони переконували його, що самовідданість чекіста, який працює в тилу ворога, полягає не тільки в його бажанні віддати своє життя в ім'я справи, але й у вищій духовній дисципліні, в умінні, коли треба, потамувати жадобу до дії, не відволікатися на досягнення другорядної мети.

Найболіснішим випробуванням на початку була для нього млява бездіяльність, обмежена одним лиш завданням: зжитися з Йоганном Вайсом, абверівцем, фашистом.

І це випробовування він не зміг витримати до кінця. Душу його обпекло, коли він побачив щасливого від перемоги, тріумфуючого ворога. І він, забувши про основну мету справи, якій служив, нехтуючи небезпекою, поповз до радянського танка, щоб допомогти приреченому гарнізону.

Цього вчинку Олександр Бєлов не міг вибачити собі, і річ навіть зовсім не в тому, що він не дав бажаних наслідків, хіба що на душі полегшало. Цей вчинок розкрив Бєлову, що йому ще не вистачає необхідної для радянського розвідника витримки.

І лише з власної вини він майже вибув із строю, опинившись у госпіталі. Тільки завдяки обставинам пощастило повернутися до своїх обов'язків.

Атмосфера німецьких секретних служб, де він опинився, нещадно розкривала жахливу суть фашизму: на власні очі він бачив, як здійснюються його мерзенні наміри, і знав заплановані гітлерівцями на найближчі роки процентні норми умертвління народів. Разом із співробітниками-абверівцями він був присутній на нарадах, де обговорювалися способи, за допомогою яких найдоцільніше завдавати удари в спину радянському народові. І заради обов'язку змушений був на цих нарадах виявляти діловитість і досвідченість німецького розвідника. Тільки таким чином він міг зміцнити, розширити плацдарм діяльності для себе і для своїх таємних соратників, щоб завдавати з цього плацдарму паралізуючі удари по планах гітлерівської розвідки.

І в нього стало витримки бездоганно поводитись серед ворогів, бути невловимим для них. Але іноді його охоплювало таке почуття, ніби рятівна Вайсова «броня», що приховувала його, нестерпно розпікається від вогню лютої ненависті. Розпечена гнівом серця захисна Вайсова зброя обпікала Бєлова, але він не мав права скинути її: це означало б не лише загинути, а й провалити справу. А без відпочинку носити на собі цю розпечену зброю, весь час залишатися в ній ставало все нестерпніше. В Центрі дуже цінували інформацію, що надходила від Олександра Бєлова. Але його щирі, детальні звіти не завжди викликали схвалення.

На оперативних нарадах деякі товариші зазначали, що Бєлов буває невитриманий, схильний до імпровізацій і захоплюється побічними операціями, не пов'язаними безпосередньо з його завданням, часто порушує дисципліну розвідника. І, мабуть, ті, хто так казав, мали підстави.

Баришев, відповідаючи їм, згоджувався з тим, що Бєлов не завжди працює так обережно і цілеспрямовано, як працював би на його місці більш зрілий і досвідченіший розвідник. І навіть сам казав про оперативну легковажність, не досить всебічну осмисленість деяких дій свого учня.

Погоджувався Баришев і з тим, що Бєлов, залучаючи до виконання того чи іншого завдання Зубова та його групу, не зумів по-справжньому керувати нею. Робота групи заслуговує на серйозну критику. Дії Зубова не завжди достатньо обгрунтовані й грамотні, а це ставить під удар не лише Бєлова, а й саму групу. Кажучи про це, Баришев несподівано для всіх усміхнувся і мовив рішуче:

— Але яких би помилок не припускався Саша Бєлов, його робота мене поки що не так засмучує, як радує. Зверніть увагу: в своїх звітах він ніколи не вихваляється, хоча було чим похвалитися, і щоразу сам перший докоряє собі. Пише: «Не вистачило витримки, встряв у операцію звільнення в'язнів, доручену Зубову». Ну, ніби збігав хлопець на фронт. — Баришев подумав мить, сказав задушевно: — Ось ми відібрали для роботи у нас найчистішу, стійку, з переконанням молодь. Виховували, вчили: радянський розвідник за будь-яких обставин мусить бути носієм вищої, комуністичної моралі й поведінки, тоді він неприступний.

Але коли молодий розвідник потрапляє в тил ворога і опиняється там в атмосфері людиноненависництва, підлоти, звірства, що ж, ви думаєте, його душу не обпалює нестерпна ненависть, лють? І що більше болять йому опіки, тим, значить, правильніший був наш вибір: добре, що ми вибрали саме цього товариша. А загартування цим болем — процес дуже складний, тривалий. Людиною однаково керують і почуття, і розум. І що вразливіша людина, то сильнішим мусить бути її розум, щоб керувати своїми почуттями. У людей, що тонко відчувають, завжди і розум жвавіший, і серце палкіше. Самовладання — це вміння не лише володіти собою, але й зберігати вогонь у серці за будь-яких, навіть найнадзвичайніших обставин. А спокій — це вже зовсім інше: інколи лише здатність, не використовуючи всіх своїх можливостей, залишатися в межах завдання.

Не всі згодилися з Баришевим. Але, оскільки Баришев краще за інших знав характер свого учня, йому доручили при першій же нагоді з'єднатися з ним. Треба було грунтовно проаналізувати діяльність Бєлова в тилу ворога.

Після цього малося на увазі розробити для нього нове завдання відповідно до умов, за яких Йоганн Вайс успішно просувався по службовій шкалі абверу. Баришев, знаючи краще за всіх Сашка Бєлова, давно переконався, що в тилу ворога першою і основною небезпекою для його учня будуть душевні муки. Його терзатиме думка, що він мало зробив для Батьківщини, не використав до кінця всі існуючі тут можливості, і ця невідступна думка штовхне його на необачні, поспішні кроки назустріч небезпеці, яку слід було б спокійно уникати. Але в битві між розумом і почуттям переможна мудрість долає почуття зовсім не на початку життєвого шляху. Не з готових істин добувають її, а ціною власних помилок, душевних мук, і, створена з цього найдорогоціннішого матеріалу, мудрість ця не приклеюється легковажно до істини, але навіки зливається з нею, стає суттю людини-борця, а не просто жителя землі.

Йоганнові дуже хотілося брати участь у врятуванні приречених до страти німецьких військовослужбовців. І не лише тому, що це, як висловився Зубов, «красива», благородна операція, що цей подвиг бойовиків мав на повну силу проголосити тут, у ворожому лігві, про безсмертя пролетарської інтернаціональної солідарності. Просто Йоганна постійно пекла, мучила невтомна потреба безпосередньо протидіяти ворогові. Але як би там не було, він відмовив собі в праві брати участь у цій операції.

Можливо, Баришев сказав би з цього приводу, що до Бєлова після його деяких незрілих рішень і вчинків прийшла нарешті зрілість розвідника…

Не відразу змирився Йоганн з цим нелегким для нього рішенням. Головну роль тут відіграли роздуми про Генріха Шварцкопфа, про те, що може принести, яку користь може дати для справи відновлення дружби з ним.

Після тривалих сумнівів і вагань Йоганн прийшов нарешті до певних висновків. Він бачив у Генріхові стривоженого німця, з душею пораненою, але, можливо, не зовсім скаліченою фашизмом. Йому було не тільки жаль Генріха, хоча той і викликав жалість. Він задумав перевірити себе, випробувати свої сили в найважчому і, мабуть, найосновнішому. Він вирішив не тільки повернути дружбу Генріха, але й викликати до життя те краще, що було в ньому колись. Якщо Йоганнові в цьому пощастить, то Генріх, безперечно, стане його соратником.

Пожалкувавши, що вже з першої зустрічі з Генріхом він неймовірно ускладнив їхні взаємини і мало сам не заплутався, Йоганн зробив такий висновок: єдиний і найнадійніший шлях до Генріхової душі — правда. Правда — це найбільш непереможне, найбільш неминуче на землі.

Ось він хотів ризикувати своїм життям у бойовій операції не тому, що його участь у ній необхідна, а тільки тому, щоб у відкритій сутичці з ворогом відновити душевні сили. Так ризикувати він, мабуть, не має права. Але якщо він ризикуватиме життям заради того, щоб зробити Генріха своїм соратником по боротьбі, його ризик буде виправдано.

Вирішивши це, Йоганн змушений був постати перед Зубовим у досить-таки жалюгідному вигляді. Довелося покірливо вислухати зневажливе схвалення Зубова, коли той, почувши, що Йоганн відмовляється від участі в операції, сказав:

— Ну й правильно! Чого тобі з нами морочитись. Ти рідкісний екземпляр, зобов'язаний своє здоров'я зберігати. 1 нам берегти тебе треба, як зіницю ока.

Але від Йоганна не сховалося й те, що Зубов, який у глибині душі хотів бути ватажком у майбутній операції, зрадів з його відмови. А образливі, зневажливі для нього слова — що ж, Зубов, мабуть, мав на них право, — адже сам Йоганн розповів йому, що участь у звільненні з тюрми Ельзи та інших в'язнів Центр вважав прямим порушенням дисципліни з боку Бєлова, неприпустимим відхиленням від тактики, якої він мав дотримуватися за специфікою своєї діяльності в тилу ворога.

І хоча Йоганн розумів, що в даному випадку діє правильно, доцільно, він все-таки був засмучений і трохи заздрив Зубову, який з одчайдушною безстрашністю вільно оперує своїм життям.

А Йоганн сам відмовився брати участь у бойовій операції і до того ж зажадав, щоб Зубов звільнив од неї і поляка Ярослава Чижевського, якого той дуже любив за всі ті якості, що ними, до речі, і його самого з такою небезпечною щедрістю обдарувала природа.

Бездоганно ввічливий, скромно-привітний, старанно і навіть вишукано одягнений, з ніжним, як у жінки, обличчям і ясними блакитними очима, Ярослав Чижевський, ніби вибачаючись перед Зубовим, казав йому:

— Мені дуже прикро, що ви не бачили Варшави. Це винятково гарне місто.

— Що означає «не бачив»? — запротестував Зубов. — А де я зараз, не в Варшаві, чи що?

— То не Варшава, — сумно мовив Ярослав. — То зараз гіркі руїни.

Зубов не згоджувався:

— Фашисти понівечили Варшаву, а варшав'ян ні: адже ви не погодились капітулювати.

— Як же так! — зітхнув Ярослав.

— Тут кожний обгорілий камінь — це пам'ятник людській стійкості.

— То так. Вдячний вам за ці слова. — І Ярослав схилив голову з акуратним проділом.

— Правильні слова сказати не важко. А ось воювати за них — це інша річ.

— О, ви так добже воюєте за Варшаву, пане Зубов, що я давно вже вважаю вас почесним громадянином нашого міста.

Зубов зніяковів.

— Ну, такого я ще не заслужив. А ось тебе я запропонував би на майбутню мармурову дошку героїв. — І одразу сердито додав: — Але тільки щоб не посмертно!

— Такої гарантії я вам дати не можу, — усміхнувся Ярослав.

— Зобов'язаний, — твердо сказав Зубов.

— А про себе ви можете дати таку гарантію? — єхидно поцікавився Ярослав.

Зубов образився:

— Я лейтенант, а ти цивільний.

— Я поляк, — з гордістю сказав Ярослав. — І якщо ви, пане лейтенант, загинете на польській землі, то, знайте, я ляжу поруч з вами.

— Значить, дозволиш німцям уколошкати себе?

— То буде наша з вами спільна помилка, — усміхнувся Ярослав.

Познайомилися вони ще взимку, коли Зубов і його бойовики врятували юнака від переслідування гестапівців. А гналися за ним тому, що він кинув через паркан, прямо на дах армійських складів, що межували з залізницею, саморобні термітні запалювальні пакети. Люди Зубова привели попеченого Ярослава Чижевського на одну з явок, надали йому медичну допомогу. Довідавшись, хто його врятував, він сказав манірно-ввічливо:

— Я вам глибоко вдячний. Мені, слово честі, так незручно за турботи, яких я вам завдав.

Зубов усміхнувся:

— Та що ви! Це ж дрібниці…

Ярослав здивовано звів тонкі брови, помовчав і раптом поблажливо оголосив:

— Я зможу відповісти вам тим самим.

«Ну й нахаба!» — здивувався Зубов. Але як би там не було, надмірна самовпевненість юнака навіть чимось сподобалася йому.

Видужавши, Ярослав Чижевський став учасником бойової групи і дуже скоро завоював серце Зубова своєю безстрашністю і манерою триматися в бойовій обстановці так стримано і коректно, ніби він виступає на спортивній арені і на нього спрямовано тисячі очей. Єдине, що не подобалося Зубову, — це, як він і думав на початку, гонористе прагнення Чижевського бути першим у сутичках. І з притаманною йому відвертістю він сказав про це юнакові.

Зубов зовсім не сподівався, що Ярослав, уважно вислухавши його, скаже шанобливо:

— Пане лейтенант, прошу пробачення, але я хочу зарекомендувати себе перед вами з кращого боку. — І додав стиха: — Я не комуніст, як ви, але ж усе може бути?!

ДляЗубова це зізнання Чижевського багато що означало. Перші місяці Ярослав беззаперечно виконував усі накази Зубова, що стосувалися бойових операцій, але в розмовах із ним неприязно і наполегливо нагадував про ті утиски, яких зазнавав польський народ в епоху російського самодержавства.

Однак Зубов скорив Ярослава тим, що з такою ж ненавистю і обізнаністю в історії підтверджував його слова.

— Ну, все це правильно, — казав він. — А коли правильно, значить правильно, що ми Жовтневу революцію зробили, Радянську владу встановили. Коли б і вам так зробити. І були б ми тоді з самого початку разом. Як, приміром, ми з тобою зараз. Тільки й того. Микола Другий — хто? Російський імператор, цар польський і таке інше. Ми його власноручно скинули, а ти з мене за нього питаєш, коли ми з нього і за вас спитали. Підвели старій історії баланс — і на цьому крапка. — Додав: — Тебе в гімназії навчали історії?

Ярослав кивнув.

— Уявляю, які підручники у вас були. Такі, мабуть, логли для вас і в Берліні друкувати, — сказав сумно Зубов. — Це ж отрута. Шию народові викручували, щоб не вперед дивився, а назад.

— Так, — погодився Ярослав. — А ми ж одна кров — слов'яни.

— Звичайно, приємно, що ми родичі, — задумливо мовив Зубов. — Але на самій цій платформі далеко не поїдеш. — Порадив: — Ти уяви собі, чому в нашій групі такий Інтернаціонал зібрався, навіть два німці є. Цікаво, чому це вони з нами, га?

— Антифашисти? — запитав Ярослав.

— З суттєвим доповненням, — усміхнувся Зубов, — комуністи. — Нагадав: — Був ще один, третій, але ми його в польській землі поховали. Він її разом з нами від фашистів звільняв. — Зітхнув: — Війна — страшне діло. Але товариш за товариша ладен загинути. Ніколи в інші часи відразу стільки прекрасного в людях не побачиш…

І ось тепер Зубов мусить зняти з операції Ярослава Чижевського — безстрашного і безмежно сміливого. І в той момент, коли його товариші битимуться з конвоєм, Ярослав мав зайнятися зовсім мирною справою. Він повинен розшукати когось із членів тієї польської патріотичної групи, до якої проліз провокатор Душкевич, і передати їм добуті Вайсом документи. А коли вони познайомляться з цими документами, що викривають зрадника, слід переконати їх, що напад на Генріха Шварцкопфа спровоковано німецькою контррозвідкою, якій необхідно мати привід для проведення нових масових репресій.

Йоганн не вважав за потрібне попередити Зубова, що буде весь час біля Генріха Шварцкопфа. І якщо Чижевський не зуміє виконати завдання і замах все-таки відбудеться, Йоганн що б там не було спробує врятувати Генріха.

Не попередив тому, що, хоча Зубов і зрозумів, що Йоганн не має права брати участь у бойових операціях, все-таки переможна усмішка майнула на його обличчі, коли він, вислухавши вказівки про завдання Чижевському, сказав:

— Ну ясно: ти ніби вищою математикою займаєшся, а наша справа — проста, як двічі по два.

Не попередив і тому, що безглуздо було обтяжувати Зубова зайвими турботами, коли група, й так ослаблена відсутністю Чижевського, була заклопотана бойовою операцією.

Існувала й ще одна причина. Таке попередження дещо виправдувало б Йоганна. Мовляв, хоч він і не бере участі в операції, але однаково на нього чатує небезпека, і нітрохи не менша, ніж на Зубова. Адже він неспроможний передбачити, коли і звідки станеться замах на Генріха.

Звичайно, можна було б викликати охоронників у цивільному і прикрити ними себе і Генріха, але тоді польські патріоти опиняться в засаді.

Йоганн сушив собі голову, розмірковуючи, як би викрутитися із надзвичайно складного становища, в яке він попав. А що, коли спробувати переконати Генріха, щоб він не. виходив із свого номера в готелі? Ні, Генріх зараз дуже збуджений і не захоче задовольнятися товариством одного Вайса. Він скоріше віддасть перевагу компанії, з якою прибув сюди для ревізії «штабу Валі». Разом із своїми берлінськими колегами буде, як завжди, розважатися в барах і ресторанах, де на нього найлегше вчинити замах.

Настрахати Дітріха і примусити його скасувати замах теж не можна: це означало б видати на розправу контррозвідці спровокованих Душкевичем поляків.

Вайсова і Генріхова доля залежала зараз від того, наскільки успішно Чижевський виконає завдання. Але Йоганн не вважав за необхідне казати йому про це. Цілком досить, коли Чижевський усвідомлюватиме, що зрив завдання ставить під загрозу життя багатьох поляків.

Йоганн прийшов до Генріха набагато раніше, ніж обіцяв. Той зустрів його з підкресленою непривітністю, яка могла б видатись образливою, але Йоганн з перших же слів обеззброїв Генріха своєю неприхованою простодушністю.

— Що тобі треба? — буркнув Генріх.

— Тебе, Генріху, — усміхаючись, відповів Вайс і додав з милою усмішкою: — Розумієш, скучив. — І, кинувши погляд на столик з закусками, на полковника Йоахіма фон Зальца, що закам'яніло сидів у позі неприступної величі, на Ангеліку Бюхер, що напівлежала трохи оддалік у качалці з келихом червоного вина і гріла його в долонях, запитав: — Можна, я поїм у тебе? — І поскаржився: — Цілий день бігаю, страшенно голодний.

Йоганн миттю зрозумів, який він тут зараз не бажаний для всіх трьох. І, зрозумівши це, висунув незаперечний привід для візиту. Ну хіба можна відмовити в гостинності голодній людині. Це було б занадто непристойно.

Люб'язно привітавшись з Генріховими гостями, Вайс, ніби не бачачи кам'яного обличчя полковника і гнівної фізіономії Ангеліки, мовчки сів за стіл і так зосереджено заходився їсти, що через деякий час його навіть перестали помічати.

Можливо, така неуважність межувала з презирством до його особи. Але це Вайсові було, власне, байдуже. Він домігся, чого хотів. Переміг у цьому мініатюрному турнірі на витримку, волю і самовладання.

Йоахім фон Зальц чадів сигарою, продовжуючи незакінчену розмову. Вилітаючи з його рота, сухі слова, здавалося, потріскували:

— Так, ми, німці, — романтики-ідеалісти. І, як ніяка інша нація, ми обдаровані фанатичною здібністю бути відданими ідеалові, закладеному в наше серце і розум ще від предків. Спочатку Європа, а потім і весь світ — ось він, наш ідеал. Ми мусимо володіти світом в ім'я національного самоусвідомлення. Наша історична місія — панувати над народами. Насилля — це і виявлення свободи нашого духу, і метод досягнення мети, — верещав своїм скрипучим голосом Зальц. — Вічний страх перед насиллям над особою, над цілими народами ми перетворили на універсальне знаряддя. Доблесна готовність німецького солдата іти на смерть складається з двох моментів. Його свідомість абсолютно скоряється думці, що ухилення від цієї готовності загрожує йому смертю. І страх перед карою звільняє його психіку від страху смерті. Так страх перед насиллям породжує здатність до насилля. Якою б гидкою не була для нашої природи жорстокість, її диктує гуманна необхідність: страх перед жорстокістю зменшить кількість людей, які можуть стати жертвою жорстокої помсти;.. Хоч якоюсь мірою поблажливо ставлення, — вів він далі, майже сховавшись за хмарою сигарного диму, — до засуджених військових злочинців свідчило б про нашу неспроможність рішуче анулювати все чуже нашому духові, уражене соціальною інфекцією марксизму. Щоб закінчити нашу розмову, скажу вам, шановний пане Шварцкопф, що я рішуче не погоджуюся з вами…

Але тут Вайс перебив його. Витер губи серветкою, акуратно склав її та запитав, не підводячи очей:

— Пробачте, шановний полковнику, наскільки я зрозумів, з ваших міркувань випливає, що найхоробріший німецький солдат одночасно і найбільший боягуз? І ми повинні бути жорстокі зо страху, щоб нас самих не повісили за недостатню жорстокість? — Не чекаючи відповіді, Вайс розсівся в кріслі і, колупаючи в зубах сірником, звернувся до Генріха: — Дотримуючись програми пана Йоахіма фон Зальца, ти повинен зробити висновок: необхідно взяти участь у страті військовослужбовців. Адже таким чином ти ствердиш правильність його міркувань — безстрашно розправишся з приреченими на смерть тільки зо страху бути звинуваченим у слабодухості? — Твердо глянувши в білясті очі полковника, Вайс сказав: — Так виходить, коли дотримуватися вашої логіки. — Усміхнувся: — У всякому разі, мене така логіка не надихнула б, хоча її висловлено такими урочистими словами, що вони могли б стати гімном боягузтва.

— Гер обер-лейтенант, ви дещо забуваєте! — майже заверещав Зальц.

Вайс схопився з місця:

— Шановний полковнику, за родом моєї служби я зобов'язаний не забувати нічого, що ображає доблесний вермахт. А ви зараз звинуватили його в боягузтві.

Збліднувши, фон Зальц звернувся до Генріха:

— Гер Шварцкопф, він викривлює мою думку! Прошу вас зараз же підтвердити це.

— Облиш, Йоганне, — сказав Генріх. — Ти ж прекрасно розумієш, що полковник висловлював націстські ідеї, щоправда, дещо в оголеному вигляді.

— Я вважаю, — Вайс уперто стояв на своєму, — що гер полковник дозволив собі зайве.

Втрутилася Ангеліка:

— Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. — Простягнула руку. — Адже ми з вами старі друзі?

— Заради вас, фрейлейн, — галантно сказав Вайс, — я ладен визнати, що погарячкував.

— От бачите, який ви милий! — Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: — Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

— Ти навмисне все це затіяв?

— Можливо, — невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: — Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

— Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

— Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

— Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

— Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

— Безумовно.

— А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

— Чому? Покарати німця — це було б для них надзвичайно приємно.

— А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

— Це неймовірно!

— Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

— Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

— А коли б ти узнав?

— Ну що ж… — сумно мовив Генріх. — Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

— І тоді?

— Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

— І ти теж став би іншим німцем?

— Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

— В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, — сміливо промовив Вайс.

— Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?

— А чому б і ні? — бадьоро відповів Вайс. — Зрештою — справжня дружба полягає в тому, щоб не жаліти своєї шкури заради друга.

— Навіть коли він зрадив?

— Кому? Адже він приєднався до німців.

— Але ці німці порушили військовий обов'язок.

— Обов'язок бути катами?

— Порушення військової дисципліни сприяє перемозі росіян.

— А коли б росіяни врятували цих чотирьох німців від страти, вони що, допомагали б перемозі Німеччини над Радянським Союзом? — запитав Вайс.

— Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…

— Що «або»?

— Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…

— Я повторюю, — пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. — Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?

— Це неймовірно!

— Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?

— Я б зустрівся з ними…

— Ти присягаєшся?

— Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.

— Хто?

— Гестапо.

— Ну що ж, — в задумі спроквола сказав Йоганн. — Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. — Він глянув на годинник. — Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.

— Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.

— Ні, — сказав Вайс. — Що рано.

— А якщо я зараз подзвоню?

— Тоді їх не пощастить урятувати.

— Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.

— Так само, як і я, — сказав Вайс.

— Ну навіщо ти мене дуриш?! — прикро зморщився Генріх.

— Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, — холодно сказав Вайс, — ти станеш співучасником їхньої втечі.

— Давай забудемо про цю розмову! — попрохав Генріх. — Справді, не треба нам так один одного випробовувати. Все це нісенітниця.

— Ні, все це правда!

Генріх простягнув руку до пляшки з коньяком. Вайс затримав його руку:

— Ні, прошу тебе.

— Правильно, — погодився Генріх. — Набратися зараз було б боягузтвом.

Він пройшовся по кімнаті, затримався біля столика, де стояв телефонний апарат. Не зводячи очей з Йоганна, зняв трубку.

Рука Йоганна лягла на кобуру. Генріх, продовжуючи стежити за ним очима, повернув диск. Вайс уже стискував пістолет, і відповідно до того, як Генріх набирав номер, рука його з пістолетом здіймалася все вище.

— Ангеліко, — сказав у трубку Генріх, — прошу вас, попросіть до телефону полковника. — І за хвилину продовжував чемно: — Я вважаю за свій обов'язок вибачитись перед вами, гер полковник. Мій приятель непристойно поводився. Він був просто п'яний. Так, звичайно, шкодує. Ні, йому було дуже соромно, і він одразу ж пішов. Прекрасно, я так і думав: очевидно, він звик до більш спрощених форм викладу ідей фюрера. Так, звичайно. Прийміть мої запевнення…

Поклавши трубку, Генріх переможно і глузливо всміхнувся. Йоганнове обличчя було бліде, на скронях виступили краплі поту.

— От тепер я тобі повірив, — сказав Генріх. Напитав украдливо: — Що, Йоганне, не так легко уколошкати старого друга? Але ти ж міг? Так?

— Налий мені, будь ласка. — Вайс кивнув на пляшку коньяку.

— Значить, тобі можна, а мені не можна, — це несправедливо!

— Знаєш, Генріху, я зараз такий щасливий.

— Ну ще б пак, не пролив крові друга. В наш час так щастить дуже рідко. — Генріх підійшов до Йоганна, сів поруч. — Помовчимо. Я сам хочу розібратися в усьому, що зараз діється. — Він закурив, витягнув ноги, поклав їх на другий стілець і заплющив очі.

Так, мовчки, непорушно сиділи вони, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Генріх розплющив очі і запитально глянув на Вайса. Той подивився на годинник:

— Підійди.

— І ти знову цілитимешся в мене з пістолета?

— Тепер ні.

Генріх узяв трубку, і, відповідно до того, як він слухав чийсь тривожно-буркотливий голос, обличчя його ставало суворим і разом з тим якимсь печально-спокійним. Поклавши трубку, він оголосив Вайсові:

— Все! Твоя правда.

— Ти хочеш запитати мене іще про щось? — поцікавився Вайс.

— А можна?

Вайс кивнув.

— Значить, ти з тими німцями, які вважають, що врятувати Німеччину від Гітлера може лише Червона Армія?

— З тими німцями, — додав Вайс, — яким ти повинен стати.

— Ти думаєш, я зможу?

— Так.

— Поки що, — сказав сумно Генріх, — ти вже врятував мене. Я мав намір раз і назавжди покінчити зі всім оцим болотом. Я був дуже самотній, Йоганне, — до нестямного відчаю. Відчував себе в'язнем у власній шкірі, і щоб звільнитися…

— Добре, — перебив його Вайс, — тепер ти теж не вільний, поки Німеччина не вільна.

— А це може бути, щоб ми стали вільні?

— Ти тільки що не вірив у можливість звільнити чотирьох німців. І ось вони вже на волі. І звільнили їх ті, хто бореться за вільну Німеччину.

— Але ж це росіяни створили організацію з військовополонених, вона називається «Вільна Німеччина».

— Не росіяни створили організацію «Вільна Німеччина», — заперечив Вайс, — а німці, визволені з-під влади гітлерівців, створили її за допомогою росіян.

— Щоб, використавши цю організацію, завоювати Німеччину?

— Хіба я схожий на завойовника? — усміхнувся Пане.

— Але ж ти не росіянин.

— Комуністи, Генріху, завжди, в усі часи боролися за свободу і незалежність Німеччини.

— Ти став комуністом?

— Коли б у Німеччині при владі стояли комуністи, Радянська країна була б найбільшим другом Німеччини.

— Так, мабуть… — згодився Генріх.

— Російські більшовики лишилися тими самими більшовиками, які перші уклали з Німеччиною Рапалльську угоду і цим звільнили її від блокади країн-переможниць, — нагадав Вайс. — Отже, росіяни, як і раніше, хочуть, щоб Німеччина була вільна, незалежна і, звичайно, соціалістична.

— Тільки, знаєш, — сердито сказав Генріх, — не нав'язуй мені, будь ласка, ніяких вірувань. — Я хочу залишатися вільним.

— Сам?

— Там побачимо, — ухильно відповів Генріх. — В усякому разі, тепер я не з тими, з ким був. Цього тобі досить?

Вайс промовчав. Він думав про одержану через зв'язкового ще до цих ризикованих розмов з Генріхом шифровку від Баришева.

Баришев передбачливо казав про основне:

«Все сам. Адже і там люди. Знайди, переконай. Шварцкопф Генріх? Відмежуй од Віллі. Рудольф не захотів бути з ними. Його вбили. Якщо син піде далі за батька, він зробить там набагато більше, ніж можеш ти. Це буде найкраще, що ти зробиш».

Значить, Вайс повинен домогтися, щоб Генріх став його соратником.

54

Як завжди після вдало проведеної операції, Зубов з особливим запалом узявся за службові справи. На цей раз йому доручили керувати будівництвом складів для зберігання металолому.

Власне, складів можна було не будувати, а обмежитися прилеглими до залізниці платформами, укріпивши їхній фундамент. Але Зубов підтримав проект архітектора Рудольфа Зальцмана, представника круппівської фірми і племінника одного з її директорів. Зальцманові надзвичайно хотілося побудувати монументальні, з гробоподібним дахом і строго суворі, в стилі Третьої імперії, споруди. Так і було вирішено, а це вимагало багато часу, додаткової робочої сили і цінних будівельних матеріалів.

Канцелярія Зубова містилася в критій дрезині, і він легко подорожував по будівельних об'єктах, розпікаючи підлеглих за найменший промах. Демонструючи нетерпиму вимогливість, він примушував підлеглих переробляти вже наполовину зроблену роботу, твердячи, що йдеться про німецький технічний престиж. Зубов був такий зайнятий, що Йоганнові лише на другий вечір після операції вдалося побачитися з ним.

Як уже не раз бувало після вдалих вилазок, Зубов доповів Вайсові про цю чудово виконану операцію надзвичайно лаконічно. Дуже вже йому хотілося, щоб Йоганн сам детально розпитав його.

Але Йоганн, ніби з помсти за це неприховане торжество Зубова, вислухав його надто стисле повідомлення, як щось цілком закономірне, і ні про що не розпитував. Він лише поцікавився, чи не можна влаштувати побачення Шварцкопфа із звільненими німцями і чи може ця зустріч вплинути на Генріха в потрібному напрямку. Зубов образився:

— Виходить, тобі ці німці потрібні були лише як співрозмовники для твого есесівця?

Йоганн відповів стримано:

— Якщо Генріх Шварцкопф буде з нами, вважай це за найкраще з усього, що ми тут зробили.

Зубов недовірливо всміхнувся. Поміркувавши, він все-таки обіцяв усе влаштувати, але просив кілька днів на підготовку. Основні труднощі, як він пояснив, полягали не в тому, щоб організувати зустріч, а в тому, що треба було ще з'ясувати, чи ці німці придатні для розмови з Шварцкопфом, чи ні.

А ось про те, як виконав своє завдання Ярослав Чижевський, Вайс розпитав Зубова з особливою ретельністю. І виявилося, що зовсім не все тут гаразд.

Чижевський з'єднався з групою польських патріотів, передав їм матеріали, які незаперечно свідчили, що пан Душкевич — давній провокатор. І вся група розосередилася. Люди пішли в глибоке підпілля. Але замах на Шварцкопфа не анульований, лише термін пересунувся. Отже, життя Генріха, як і раніше, в небезпеці. І винен у цьому Йоганн, бо не вважав за потрібно вчасно розповісти про все Зубову.

Тепер Зубов пообіцяв Йоганнові зробити все, щоб відвести небезпеку від Генріха. Він бачив, як турбується Йоганн за життя Шварцкопфа, і мимоволі його охопили ревнощі. Ніколи ще, навіть у хвилини смертельної небезпеки, Зубов не помічав, щоб Йоганн так хвилювався. І за кого хвилювався? За цього німця, хоч який би він там був потрібний і важливий для справи. Отже, Йоганна єднає з Генріхом, крім усього іншого, ще й дружба. А Зубов вважав себе тут єдиним справжнім другом Йоганна. Що ж це виходить? Виходить, він тепер тільки підлеглий, що виконує доручення. А Йоганн весь вільний час віддаватиме цьому німцю, і, можливо, цей німець важитиме для нього більше і навіть робитиме більше, ніж робив Зубов.

З виразу печалі, гіркоти, що відбилися на обличчі Зубова, Йоганн чутливо збагнув, що ця розмова вразила товариша. Було щось наївне в його образі. Але одночасно і по-справжньому чисте. Люди, безстрашні перед лицем смерті, часто розгублюються, коли життя стикає їх з холодною розсудливістю, байдужою ощадливістю.

— Ти зрозумів мене правильно, — лагідно звернувся він до Зубова. — Генріх ще дуже не стійка людина, він ніби в тумані блукає: може до нас прийти, а може і на нас піти. І я з ним, ну, як з хворим, чи що.

— Добре, — сумно погодився Зубов. — Лікуй…

Йоганн подумав, що міг би нагадати Зубову про Брігітту, але стримався, боячись уразити друга: адже для нього теж все це було до болю тяжко. Прощаючись, Зубов порадив Вайсові відвезти кудись Шварцкопфа на кілька днів, поки Чижевський знову налагодить зв'язок з польською групою.

Це цілком влаштовувало Йоганна, тим більше, що він мусив виконати давнє доручення доктора фон Клюге. Крім того, не можна було не зважати на документи відрядженого, що давали суттєві привілеї. Відрядження давало також можливість розкрити перед Генріхом ще один бік підлої работоргівлі, від якої не тільки керівництво СС, але й німецькі промисловці та імперські чиновники мали великі прибутки.

Генріх відразу ж, навіть не поцікавившись метою службового відрядження Вайса, погодився супроводжувати його. Йоганн вирішив поки що мовчати про цю мету, тим паче, що Віллі Шварцкопф доручив Генріхові перевірити, чи успішно виконує адміністрація табору секретний наказ про розробку проекту методологічної інструкції для тих есесівців, які, коли виникне така потреба, мали уподібнитися до в'язнів і загубитися серед них. Коли Вайс запитав Генріха, навіщо це керівництву СС, той відповів зневажливо:

— А дідько їх знає! Але не думаю, щоб есесівці пішли на такі злигодні тільки з бажання доносити на в'язнів.

— А все ж таки навіщо?

— А пам'ятаєш, з якою насолодою фон Зальц філософствував про соціальну силу страху? — нагадав Генріх. — Я думаю, все через цей всеохоплюючий страх.

— Не розумію тебе.

— Ну як же! Ті, кого переслідує страх, намагаються позбутися його, сховатися де завгодно, навіть у концтаборі під виглядом в'язнів. Це і є порятунок від розплати. — Додав з усмішкою: — Недавно дядько показав мені ампулу з ядом — він тепер завжди носить її з собою в запальничці. І завжди з тривогою обмацує верхню кишеню кітеля — перевіряє, чи не забув цю запальничку. А як намацає, віриш, обличчя його стає нахабним, глузливим: ось, мовляв, що б там не було, я можу від усього відразу врятуватися; я-то вже викручусь!

— Він серйозно думає про самогубство?

— Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його.

— Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно?

— Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості.

— Які?

— Ох і провінціал ти, Йоганне! — розсердився Шварцкопф. — Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії?

Вайс заперечно похитав головою.

— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.

— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.

— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.

— Коли закінчиться війна?

— А ти що, дуже поспішаєш?

— У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, — щиро запевнив Вайс.

— Я теж, — стримано сказав Генріх.

І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей.

Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.

Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків.

Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували.

Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями.

Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов'язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати.

Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об'єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім'ї ті, хто захоче стати їм за батьків.

Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом.

Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його.

— Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.

— Як?! — закричав Генріх. — Як?

— Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.

— А ти?

— Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, — сухо сказав Вайс. — Не хочу, щоб мене повісили в гестапо.

— Боягуз!

— Так, — підтвердив Вайс. — І не приховую цього від тебе.

— А що ти раніше казав мені? В чому переконував?

— Бачиш, — роздумливо мовив Йоганн, — одна справа — критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша — зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо.

— Виходить, ось ти який!

Вайс стенув плечима. Він не мав зараз сили на іншу розмову. Його змучила, знесилила нездоланна, засліплююча зненависть. Він настільки знемігся за ці дні поїздок по таборах, що, здавалося, самовладання ось-ось покине його.

Маленькі в'язні — підлітки й діти — втратили у таборах уявлення про інший світ, не схожий на той, в якому вони існували. Вони звикли до своєї приреченості. Вони знали, кого з них і коли поведуть або повезуть на тачці в «санітарний блок» — так називали тут газову камеру з глухими стінами без вікон і пологою підлогою, оббитою жерстю.

Раніше, коли не було газової камори і крематорію, в'язнів розстрілювали по середах і п'ятницях. У ці дні діти намагалися ховатися, і дорослі допомагали їм сховатися. А тепер, коли муфельні печі крематорію працюють без перерви, вдень і вночі, сховатися від них неможливо. І діти не ховаються.

Раз на тиждень для відправки в «санітарний блок» відбирають не менше двадцяти дітей — спочатку хворих, потім дуже виснажених, а коли хворих і виснажених для комплекту не вистачає, ті, в кого на грудях пришито жовтий клапоть, знають, що прийшла їхня черга. Знають задовго до цього дня. Старші пояснюють меншим, що це триває недовго і не так уже й боляче — скажімо, менше болить, ніж коли беруть кров. Трохи потерпіти — і потім уже не страшно, бо нічого не буде — ні табору, ні голоду, ні сплетеного з телефонного проводу батога. Нічого.

У таборі діти розмовляли одне з одним на дивній суміші мов, і ніхто їх не розумів, окрім них самих.

— Пане офіцер, — попросив Вайса метровий скелетик з виснаженим обличчям дорослого і величезними, по-дитячому ясними очима, — не відсилайте мене сьогодні в газовку. — І пообіцяв — Я можу дати ще кров, — Пояснив по-діловому: — Минулого разу кров не пішла. А звідки в мене може бути кров, коли мій пайок з'їли пацюки?

Був це хлопчик чи дівчинка — Йоганн не зміг визначити. Єдиною ознакою, за якою можна було відрізняти дітей від інших в'язнів, був їхній маленький зріст, а обличчя у всіх тут однакові: старечі, висхлі, нерухомі, ніби гіпсові маски, зняті з мерців.

Шарфюрер СС забезпечив Вайса цукерками, щоб йому легше було вивідувати в дітей про їхнє минуле. Але щоразу, коли Йоганн пригощав дітей, вони злякано відсахувалися і обличчя їхні ставали блідо-сірими, а ті, хто не міг стриматися, бачачи яскраву обгортку, все ж не наважувалися покласти цукерку в рот. Йоганн подумав, що вони не знають або забули, що таке цукерка. І коли він став наполягати, щоб хтось із дітей зараз же з'їв свою цукерку, хтось із них, на зріст вищий за інших, покірно скорився і чомусь ліг на землю. Через кілька секунд Вайс почув розпачливий зойк: підліток кричав, що йому дали погану отруту, вона діє повільно і, значить, довго доведеться мучитись.

Вайс вихопив цілу жменю цукерок із свого пакунка, гарячково розгорнув і почав несамовито жувати, намагаючись переконати, що вони не отруєні. Але підліток не вірив йому і все кричав, що йому дали погану отруту.

Інші діти мовчки, непорушно стояли поруч, і ніхто з них не тільки з обуренням, але навіть запитливо не глянув на Вайса. І коли підліток нарешті підвівся з землі, в його очах не було нічого, крім здивування, що він живий і не відчуває мук.

Неможливо розповісти про Вайсові відчуття, коли він, намагаючись врятувати хоча б кого-небудь з в'язнів, відвідував так звані «молодіжні» табори. Здавалося, його намертво зсудомило, відібрало всі почуття, крім нездоланної жадоби помститися.

Залізна захисна Вайсова зброя пекла його. Душевні сили зовсім залишили його, він зараз майже не міг розмовляти з Генріхом, якого опанувала прострація після першого ж відвідання дитячих таборів і тепер, у стані тупого сп'яніння, він белькотів лише, що це дивовижно, що людина — нікчема у своїй суті і всіх людей на землі після такого треба знищити, як паскудну комашню.

Вайс забрав у Генріха пістолет, щоб він не заподіяв собі смерть або не застрелив першого ж есесівця, який захоче відвідати його із ввічливості. І коли виходив, замикав його у номері, наодинці зі шнапсом.

Йоганн нічого не міг із собою зробити, і йому інколи здавалося, що він божеволіє. Він ловив себе на тому, що ніби здалеку уважно, допитливо і презирливо спостерігав за Вайсом, чує його голос, коли той обговорює з адміністрацією концтабору всі деталі відправки дітей. Чує, як Вайс каже недбало й цинічно:

— Панове, не треба бути ідіотами. Половина здохне в дорозі. Отож, виходячи з цього розрахунку, слід комплектувати подвійну кількість. Начхати мені на картотеки! Я здаю певну кількість голів. Що?

І знову він чує гнівний, верескливий Вайсів голос:

— Ви гадаєте, гер шарфюрер, що ці виродки про щось пам'ятають? У такому разі, мушу вас запевнити, вам більше личить фронтовий підрозділ СС, ніж ваша посада тут: І я доповім про це. Що? Ну, тоді прекрасно! — доброзичливо вимовляє Вайс. — Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, який у вас товар? — І вже по-дружньому радить: — Але я вам скажу відверто: ставитеся ви до них поблажливо. Рекомендую притамувати свої почуття. Вчора вас могли покарати за м'якість, а сьогодні й завтра, можливо, повісять за те, що ви позбавляєте імперію нових джерел прибутку. — 1 Вайс глузує: — Ах, ви не знали? А вам і тепер належить, знати тільки те, що ви нічого не повинні знати.

І ніби десь здалеку бачить він цю людину, цього Вайса. Але це не людина, це говорящий манекен. І раптом його з непереможною силою охоплює бажання, щоб цей манекен підняв свою руку, обтягнену рукавичкою, і з глузливою усмішкою, розчепіривши пальці, стиснув їх на худій шиї шарфюрера. І, скоряючись його волі, рука манекена піднімається, але раптом завмирає біля шиї шарфюрера, піднімається вище і поплескує його по одутлій щоці…

Якби Йоганн міг разом із Зубовим рятувати дітей, коли їх привезли до залізничного ешелону, можливо, йому полегшало б на душі. Але так само, як і минулого разу, він заборонив собі брати участь у цій операції, не скористався можливістю навіть на деякий час скинути личину Вайса.

Цієї зими, довідавшись, що до Варшави прибув ешелон з майже роздягненими, зовсім малесенькими дво-трирічними єврейськими дітьми, яким довгий час не давали води і їжі, польські жінки кинулися на охорону, розхапали, понесли дітей, і немало жінок загинуло на обледенілих дошках перону.

Коли Зубов розповідав про це Вайсові, у нього тремтіли губи, і вигляд був такий розгублений, нещасний, ніби він один винен у загибелі жінок.

Зубов несамовито бив себе кулаком по щелепі і палко запевняв Вайса:

— Ну все! Я їм такий салют влаштую…

Через кілька днів вибухнув состав бензоцистерн, що стояв поруч з ешелоном, в якому вирушала на фронт чергова есесівська частина. Зубов майже слідом прибув на своїй дрезині до місця катастрофи і активно допомагав витягати напівобгорілі трупи з-під уламків.

І коли Вайс потім побачив Зубова, той задоволено сказав йому:

— Частіше б випадала така робітка, і можна жити спокійно!

А от Вайс не відчував щасливого задоволення, що полегшує душу.

Останнім часом він усе частіше думав про те, що йому тут дуже необхідний справжній соратник. Коли б разом з ним діяла людина, що мала б не менші за нього, а значно більші можливості для проникнення в керівні кола рейху, це було б по-справжньому корисно для справи.

Повертаючись назад до Варшави, Вайсові мало про що вдалося поговорити з Генріхом.

Генріх був пригнічений, похмурий. Можливо, він просто погано почував себе після важкого запою на. самоті.

Гснріхове обличчя запухло, очі були запалені. Його знову охопила відраза до життя, байдужість до всього на світі. Він одразу зажадав, щоб Вайс швидше гнав машину.

— Асфальт слизький, небезпечно: можна розбитися.

— Ну й розіб'ємося, велика біда! — бурчав Генріх. І, наїжачуючись, скаржився: — Я весь ніби в багні. Скоріше б викупатися.

— Хочеш бути чистеньким?

— Ти мене зараз краще не чіпай!

— Добре, — погодився Вайс і запитав — Але ти скажеш, коли можна буде тебе чіпати?

— Скажу. — Генріх заплющив очі, пробурмотів: — А все-таки непогано зараз розбитися вщент, щоб нічого більше не було.

Вайс згадав, як у таборі діти казали про газову камеру: «Трохи потерпіти — і потім більше нічого не буде. Нічого!» Він глянув на Генріха, що напівлежачи заплющив очі. Не почуваючи ні жалості, ні співчуття, Йоганн намагався знайти в його забрезклому обличчі з набряклими темними повіками і сухими, потрісканими губами хоча б ознаки рішучості, волі — і не знаходив. Це було обличчя ослаблої, зневіреної людини, що втратила владу над собою.

І ось на цю людину Йоганн вирішив зробити ставку. Він вів машину обережно, як ніколи. І не тому, що боявся аварії на слизькому від дощу шосе. Ні. Вайс вирішив, що завжди оберігатиме Генріха. Це єдино правильна тактика, і він повинен терпляче застосовувати її для того, щоб Генріх зрозумів, наскільки неоціненне життя, коли воно віддане боротьбі за звільнення свого народу.

Тільки-но Генріх переступив поріг свого номера у варшавському готелі, як похмуро заявив, що насамперед прийме добру дозу снотворного, щоб забути про все…

Тон, яким це було сказано, явно свідчив: Вайсова присутність небажана.

Але Йоганн твёрдо вирішив, що до того часу, поки не одержить інформації про переговори Чижевського з польськими патріотами, він не одійде від Генріха. І сказав:

— Ти не заперечуватимеш, коли я влаштуюсь тут, на кушетці? — 1 став роздягатися, ніби не сумніваючись, що Генріх погодиться.

— У тебе, здається, є своя кімната, — пробурчав Генріх.

Вайс, не відповів. Він зосереджено стягував чоботи, і, здавалося, його так поглинуло це заняття, що він нічого не чув.

Коли Генріх вийшов з ванної і поглянув на Вайса, той, мабуть, уже заснув.

Генріх погасив верхнє світло, засвітив у блакитному абажурі лампочку, що стояла на нічному столику, ліг на спину і закурив.

У відчинені вікна не долинало ні звуку. Величезне затемнене місто затихло, ніби пустеля.

Два бажання боролося в Генріховій душі, він не знав, що краще: випити чи ковтнути снотворне. І коли перше перемогло і він, човгаючи нічними капцями, почалапав до заставленого пляшками серванта, несподівано пролунав чіткий Вайсів голос:

— Не треба, Генріху!

— Ти що, не спиш? Стежиш за мною?

— Просто турбуюся за тебе.

— Якого біса?!

— Мені здавалося, що тобі тяжко лишатися самому.

— Правильно, — заспокоївся Генріх. — Але в такому випадку давай вип'ємо разом.

— Навіщо? Аби не думати про те, що ми з тобою бачили в концтаборах, і прикидатися, ніби всього цього немає і не було?

— Що ти від мене хочеш? — вигукнув Генріх. — Що?

Вайс підвівся, взяв сигарету. Підійшов до Генріха і, прикурюючи від його сигарети, допитливо глянув на нього.

Генріхове обличчя звела болісна гримаса.

— Тобі ж недобре, я знаю.

— Мені завжди недобре після випивки.

— Ні, не тому. — Почекав: — Ти мені віриш?

— Я тепер нікому не вірю, і собі теж.

Вайс знову ліг на свого кушетку.

— Про одне я хочу тебе запитати, Генріху, — пролунав його голос після тривалої мовчанки. — Як ти гадаєш, коли б твій батько повернувся на батьківщину, він став би на службу до наці?

І Генріх мовчки випив, човгаючи капцями, відійшов од серванта, ліг, вимкнув світло. Через деякий час знову зажурив і раптом голосно сказав:

— Ні.

І Вайс нічого не відповів, ніби не чув. І Генріх прислухався і повторив:

— Ні, батько не став би до них на службу. — Запитав: — Ти спиш, Йоганне?

Вайс знову не відповів… Зараз він почув найголовніше. Генріхова відповідь підбадьорила, надихнула його. Йому хотілося встати із своєї кушетки, підійти до Генріха, заговорити з ним нарешті відверто, розповісти правду про вбивство його батька. Але Йоганн стримався. Він хотів, щоб співучасть Віллі Шварцкопфа в цьому злочині не стала основним для Генріха при остаточному вирішенні своєї долі.

Удаючи, ніби спить, Вайс чув, як Генріх погасив сигарету об попільничку і налив у склянку води, щоб запити снотворне, як він ще довго крутився, поки його здолав тяжкий безтямний сон…

55

Зубов повернувся до Варшави лише через кілька днів. Він був збуджений, радісний. Дітей врятували і благополучно роздали польським сім'ям.

Зубов також повідомив Вайсові, що звільнення приречених до страти німецьких військовослужбовців не минуло безслідно. Гестапо і військова поліція заарештували чимало німецьких солдат: ті захоплено розповідали про зухвалий напад, хоча їм дуже суворо наказали мовчати про це.

Що ж до справи, дорученої Чижевському, то тут не так уже й просто. Виявляється, з поляками, яким пан Душкевич вказав на Генріха Шварцкопфа, зв'язаний англійський розвідник. Власне, за його ініціативою ця група і сформувалася повністю з патріотично настороєної польської інтелігенції. Вони ненавидять окупантів, але не мають досвіду конспірації і тим більше вміння боротися із зброєю в руках. Цей англійський розвідник відрекомендував себе як керівник групи і, одержавши від Чижевського матеріали, які свідчили, що пан Душкевич — провокатор і замислене ним убивство Генріха Шварцкопфа має провокаційний характер, приховав їх від поляків. І Чижевський поки що нічого по може вдіяти, бо група перемінила місця явок і зв'язок з нею втрачено.

Обміркувавши все це, Вайс і Зубов прийшли до висновку, що англійському агентові, очевидно, було спеціально доручено створити групу Опору з людей, які найменше пристосовані до збройної боротьби. Їхня загибель була б для поляків пересторогою, показала б безглуздість збройної боротьби з окупантами. До того ж гестапо мало б привід провести масові арешти серед польської інтелігенції, загнати у концтабори тисячі сімей чесних людей, що відмовилися служити в німців. Але і це ще не все. Буде організовано замах на племінника одного з найближчих сподвижників самого Гіммлера, і той, можливо, накаже застосувати гігантські каральні заходи проти поляків. А це, звичайно, імпонує Дітріхові. Він давно мріє продемонструвати боєздатність контр-розвідувального загону абверу в широко масштабній операції, про наслідки якої можна буде послати своє особисте донесення рейхсфюрерові.

Вайс знав, що англійський агент діяв з відома Дітріха, під контролем розвідки абверу. І, в усякому разі, можна було не сумніватися, що кандидатуру Генріха вказав Дітріх через Душкевича.

Порадившись із Зубовим, все зваживши, Вайс сказав, що саме Чижевському треба доручити турботу про безпеку Генріха. Що б там не було, Чижевському слід розшукати поляків, яківходили в цю нечисленну групу, він знає їх в обличчя, і йому легше, ніж будь-кому іншому, відвернути замах.

Так і вирішили. Покінчивши з цією справою, Вайс запитав, що за люди ці звільнені німці.

Зубов пояснив, що він був у групі прикриття і ще не встиг ні з ким із них поговорити, але тепер обов'язково знайде час для бесіди.

— Як?

— Дуже просто, як з усіма іншими.

Вайс глянув у сіро-сині весело поблискуючі очі Зубова і не міг стримати усмішки. Поступаючись їхньому безтурботному блиску, він, замість того щоб суворо вичитати Зубову за зневагу до правил конспірації, запитав:

— Що ж, сядеш поруч і бесіду проведеш?

Розуміючи, що Йоганн не вдоволений його словами, Зубов ухилився од прямої відповіді.

— Операція була — суцільна винахідливість розуму, — хвалькувато пояснив він. — Нікого з гестапівців і пальцем не зачепили. Посадили замість в'язнів у фургон, замкнули, та й годі. Пташек сів за шофера, погнав іншою дорогою — прямо до залізничного переїзду. Дочекався поїзда. Ну, і порушив правила руху транспорту. А сам на велосипеді лише на ранок повернувся.

Вайс спокійно вислухав ці слова, які звучали ніби докір за те, що він прискіпується до дрібниць.

— Так, — сказав він твердо. — Виходить, операцію ти продумав, виконав і тепер ніби в розумовій відпустці?

— Відпочиваю, — згодився Зубов.

— Щоб на дрібниці провалитися?

Зубов зітхнув, сказав, жалібно кліпаючи повіками:

— Ти сказав: «Поговори», — ну, я і відповів: «Поговорю». А в тебе обличчя таке, ніби я в чомусь завинив!

— Та в тому завинив, що себе не бережеш! — І, не даючи змоги Зубову виправдатися, Йоганн наказав: — Ти цих німців у тодтівський будівельний загін прилаштував. Так от, є там у тебе Клаус Келер, надійний антифашист. Хай він з ними і проведе бесіду.

— Правильно! — з радістю погодився Зубов. — Він їх до кісток промацає.

— А хто мені розповість про цю бесіду?

— Та я ж! Келер мені розповість, а я тобі.

— Ні, — заперечив Вайс — Треба, щоб інформація була точна.

— А хіба я не зможу запам'ятати, що мені Келер скаже? — здивувався Зубов.

— Треба, щоб під час самої бесіди, крім Келера, хтось іще зміг скласти думку, про цих німців.

— Добре, я послухаю, що вони казатимуть.

— Тобі не можна.

— Чому?

— Тобі, Альошо, треба було б не в ворожому тилу працювати, а на фронті батальйоном командувати.

— А тут я погано воюю? — образився Зубов.

— Так ось що. — Вайс підвівся. — Доручаю тобі бути присутнім на бесіді, але ніхто з них не повинен тебе бачити.

— Здоровенькі були! Та що, я людина-невидимка?

— Ти зрозумій, — почав уже благати Вайс. — Зрозумій, відчуй до кінця: найбільша вада в тебе, найнебезпечніша, що ти не хочеш боятися, ну, просто відчувати страх.

— Що я, нікчема якась? — обурився Зубов.

— Так от, — зупинив його Вайс. — Ти ж добре знаєш, що не тільки собою ризикуєш, але й мною, і всіма, хто входить до твоєї групи. І хоч як героїчно ти загинув би, твоя смерть по відношенню до всіх нас буде зрадою. Бо тебе вб'ють не як німця, а як радянського бойовика-розвідника і ти всіх нас потягнеш за собою. Зрозумів? До речі, затям: Брігітту тоді теж повісять. Повісять через якусь безглузду необачність, схожу на оцю ось, — Вайс перекривив: — «Поговорю». А якщо один з врятованих німців надумає потім покаятися і зрадить свого спасителя?

Зубов не стримався, щоб не всміхнутися.

— Правильно. Навіть у біблії такі факти записано. І через те, що не вивчив святого письма, я теж можу постраждати.

Вайс не підтримав жарту:

— Затям ще одне. Якщо ти загинеш, інший муситиме зайняти твоє місце. Ти знаєш, що це нелегко. Поки це влаштується, чимало наших людей, набагато цінніших за нас з тобою, загинуть. І ти, і я будемо винні в їхній загибелі.

— Зрозуміло, — сумно погодився зрештою Зубов. Вайс усміхнувся і, подобрішавши, мовив захоплено:

— Життя дається тільки одне, і хочеться прожити його бадьоро, змістовно, красиво. Хочеться грати визначну, самостійну, благородну роль, хочеться бути творцями історії, щоб наступні покоління не мали права сказати про кожного з нас: «То був нікчема», або ще гірше…

— Хто це сказав? — зацікавлено спитав Зубов.

— Чехов.

— От не думав!

— Чому?

— Та він такий тихий, задушевний, і раптом… — Зубов на мить замислився. Потім сказав твердо: — Твоя правда, треба як у шашках: на три ходи вперед продумувати.

Через два дні Зубов грунтовно інформував Вайса про бесіду Келера із звільненими німцями і про свої враження.

Вайс вирішив, що для зустрічі з Генріхом з цієї четвірки найбільш підхожий Хеніг. Клеменсу Хенігу, врівноваженому й небалакучому, було вже за сорок. Демонстративно відмовляючись брати участь у страті радянських військовополонених, він сподівався, що його підтримають інші солдати, але цього, на жаль, не сталося. Він звинувачував у цьому себе: виходить, не досить активно вів антифашистську пропаганду в батальйоні, і тому його вчинок не дав того ефекту, на який він сподівався.

— Серйозний німець, — схвально закінчив Зубов, переказуючи Хенігові слова.

— Правильно, — погодився Вайс. — Кращої людини і не придумаєш. — І детально пояснив Зубову, яке доручення Келер, ніби від свого імені, повинен дати Хенігові.

Незабаром Генріх зустрівся з Клеменсом Хенігом, але Вайс не став розпитувати Генріха про це. І Генріх, у свою чергу, не вважав за потрібне ділитися з Вайсом своїми враженнями про цю зустріч.

Через кілька днів Зубов повідомив, що в призначений тайник Генріх Шварцкопф поклав копії дуже цінних документів.

Тепер Вайс вважав, що можна запитати Генріха, яке враження справив на нього Хеніг.

Генріх відповів скоромовкою, що цього німця врятувала партизанська група противника. Мабуть, він відмовився страчувати військовополонених не з політичних мотивів, а з гуманних почуттів.

Ця раптова Генріхова потаємність порадувала Вайса.

І взагалі поведінка Генріха змінилася. Він зробився небалакучий, зовсім перестав пити: навіть у ресторані в товаристві есесівських офіцерів наливав у свій бокал лише мінеральну воду.

Якось один офіцер дозволив собі пожартувати з цього приводу. Генріх з нищівною зневажливістю втупився в жартівника і так зловісно запитав, чи не адресовано цей жарт одночасно й фюрерові, який є найвищим зразком стриманості, не п'є нічого, крім мінеральної води, що обличчя есесівця посіріло і він довго вибачався перед Генріхом, злякано зазираючи в його невблаганні суворі очі.

Тепер, коли вони залишалися вдвох, ролі їхні мінялися: вже не Вайс допитував Генріха, в чому той вбачає мету життя, а Генріх наполегливо випитував про це у Вайса. І якщо раніше Генріх у гніві викривав мерзенну поведінку берлінських правлячих кіл, то тепер, коли Вайс намагався розповідати про звичаї старших офіцерів абверу, Генріх перебивав його, стверджуючи, що рейх не рай, а держава, яка відкрито оголосила насилля своєю політичною доктриною. І ті, кому доручено здійснювати політику рейху, повинні мати міцні нерви і таку ж мускулатуру. Щодо моралі й звичаїв, то аморально застосовувати ці поняття до людей, які звільняють життєвий простір для встановлення на ньому нового порядку.

Вайс слухав просторікування Генріха, радіючи з тої швидкої метаморфози, що з ним сталася. Що не день Вайс усе більше поважав його. Генріх став надзвичайно обережний, не хотів бути відвертим навіть з ним, з Вайсом. Він зробився цілеспрямованим, стриманим. Зникла квола, нестійка істота-мученик, яку зовсім недавно називали Генріхом Шварцкопфом.

І Вайс із задоволенням помічав, що Генріх ніби відходить од нього, заклопотаний «особливо секретним дорученням Берліна», як він сказав.

Але якось Зубов повідомив Вайсові: Генріх вимагає, щоб Хеніг влаштував йому зустріч з радянським розвідником. Генріх пояснив, що має важливі відомості, і вважає, що необхідно передати їх не через когось із посередників, а лише в руки радянському розвідникові.

— Гаразд, — погодився Вайс. — Я з ним зустрінуся. — І назвав найбільш підхоже для цього місце.

— Краще я піду, — запропонував Зубов. — Може, ще рано тобі розкриватися? Все-таки не варто ризикувати.

— Дякую.

— За що? — запитав Зубов.

— Ну, за обережність.

— Та я за тебе хвилююся.

— А я думав, за всіх нас.

— Даремно ти до мене прискіпуєшся, — образився Зубов. Але довго ображатися він не вмів і одразу похвалився: — А я недавно промовищу втнув перед загоном тодтівців — не згірше самого фюрера. — Признався: — Правда, з папірця. Суцільні цитати. Але по-снайперськи в стиль попав. Надихнув усіх до очманіння.

— Молодець.

— Гидота, — махнув рукою Зубов.

Хеніг повідомив Генріхові день, час, місце зустрічі з представником радянської розвідки, зв'язаним з німецькою антифашистською групою, а також пароль, відповідь, прикмети.

Вайс ще здалеку побачив Генріха.

Набережна Вісли була безлюдна. І хоча день видався сонячний, жаркий, на пляжі — лише німецькі солдати. Найсолідніші з них терпляче сиділи з вудочками. Вайс сперся на парапет і почав дивитися на воду, вкриту жирними плямами мазуту.

Коли Генріх підійшов трохи ближче, він обернувся до нього всміхаючись.

Але Генріх не зрадів цій зустрічі. Його обличчя відбивало скоріше прикрість, ніж здивування. Кивнувши, він запитав байдужим тоном:

— Виявляється, ти полюбляєш свіже повітря.

— Так, — сказав Вайс. — У місті пилюга і важко дихати. — І пішов поруч з Генріхом.

— Тобі куди? — запитав Генріх, озираючись.

— Байдуже, куди хочеш.

— Пробач, — сказав Генріх, — але мені інколи хочеться побути на самоті.

— Тобто ти просиш мене щезнути?

— Ти дуже догадливий, — усміхнувся Генріх.

Вайс простягнув руку і по-дружньому застебнув третій згори ґудзик на його кітелі, потім застебнув такий самий ґудзик у себе на грудях, пояснив значуще:

— Ми з тобою сьогодні, здається, однаково недбайливі.

Генріх, вражений, пильно подивився йому в очі.

— Ну! — наказав Йоганн.

— Рейн, — механічно пробелькотів Генріх.

— Волга.

— Цього не може бути! — запротестував Генріх.

— Чому?

— Та як же так: ти — і раптом?! — Генріх навіть відсахнувся.

— Ну що ж, познайомимося? — Вайс простягнув руку.

Генріх нерішуче потиснув її:

— Все-таки це неймовірно або…

— Я розумію тебе, — сказав Вайс. — Потрібні докази?

Генріх кивнув.

Вайс запропонував спуститися на берег і пройти на брандвахту, яку він ретельно оглянув раніше. Кращого місця для відвертої розмови важко було знайти.

— Сідай. — Вайс показав Генріхові на дерев'яний, розщеплений і протертий канатами кнехт, схожий на гігантський трухлявий гриб.

— А ти?

— Читай, — наказав Вайс, подаючи Генріхові купку тоненьких аркушиків. Пояснив: — Це копія справи про вбивство Рудольфа Шварцкопфа. Тут зізнання Папке. Ти пам'ятаєш Папке? Я зробив так, що цього падлюку перекинули через фронт на парашуті і наші захопили його на місці приземлення. Але для радянських слідчих органів він цікавий лише як співучасник убивства радянського громадянина — твого батька.

— Мій батько не був радянським громадянином!

— Тут є фотокопія листа твого батька, де він повідомляв урядові Латвії, що вирішив прийняти радянське підданство. Читай, — повторив Вайс і додав співчутливо: — Я поки що залишу тебе самого, але буду поруч, погуляю по набережній.

Генріх не відповів. Він жадібно припав очима до топких аркушів паперу, що тріпотіли на річному вітрі.

Вайс повільно ходив по набережній. Йому було жаль Генріха, він розумів, як важко йому довідатися про жахливі подробиці вбивства батька, про які так детально повідомив слідчому Папке.

Минуло досить часу для того, щоб прочитати документи, а Генріх все не з'являвся. Не дочекавшись його, Вайс знову піднявся на зруйновану палубу брандвахти.

Генріх сидів на кнехті. Обличчя його було бліде. Він обернувся, очі жорстко блиснули:

— Я вб'ю його.

— Забороняю. — Вайс відчував, що Генріх саме так і скаже, і заздалегідь обдумав відповідь. Додав нарочито офіційним тоном: — Віллі Шварцкопфа судитимуть радянські органи, і Папке повторить на суді своє зізнання.

— Коли?

— Частково це залежить і від нас з тобою.

— Не розумію, — обурився Генріх, — чому ти досі приховував усе це від мене?

І це питання Генріхове було вже давно передбачено.

— Я хотів, щоб ти сам для себе вирішив, — сказав Вайс. — Сам. І не лише тому, що Віллі убив твого батька. І ти розумієш, чому вбив: Рудольф Шварцкопф компрометував Віллі Шварцкопфа, заважав його кар'єрі. Я хотів, щоб ти сам зрозумів, що ввесь цей світ, світ Віллі й інших, таких, як він, став ворожий тобі. А коли б ти лише через почуття помсти прийшов до нас? Ким би ти тоді був?

— А ким я маю бути?

— Людиною, яка робить усе в ім'я процвітання своєї батьківщини, керуючись своїми переконаннями.

— І для цього я повинен допомагати розгрому Німеччини!

— Звільненню німецького народу, — сказав Вайс, — з нашою допомогою.

— А потім? Потім завойовники диктуватимуть німцям свою волю?

— Потім німецький народ сам виявить свою волю. Радянська держава беззастережно схвалить рішення народної влади.

Генріх слухав, блукаючи поглядом. Не давши закінчити Вайсові, він жадібно запитав:

— Але ти ще до війни став на радянський бік, бо ти комуніст, правда?

— Та я ж росіянин, — просто сказав Вайс.

Генріх схопився з кнехта:

— Це неправда!

Вайс розгубився:

— Тобто як це неправда?

— Коли я побачив тебе після Берліна, я був просто есесівець, але ти все-таки зустрів мене як колишнього друга і зрадів мені. Щиро зрадів. Я знаю: щиро.

— Ну, правильно.

— Як же так може бути: я твій ворог, німець, есесівець, і ти російський комуніст, і раптом…

— Але я любив тебе колись як товариша, знав, що в тебе є багато хороших рис. Найнепростиміша помилка радянського розвідника, коли він не вміє розпізнати у ворогові людину. Ти знаєш, що зображено на емблемі чекістів?

Генріх заперечливо похитав головою.

— На ній щит і меч, — сказав Вайс, — і наш обов'язок, де б ми не були, захищати цим щитом людей, рятувати від злочинства.

— Значить, ти зараз ніби розкрив наді мною цей благодійний радянський щит?

— Ні, — сказав Вайс. — Просто ти сам узяв зараз у руки і щит, і меч.

— Добре, — погодився Генріх. І поскаржився: — Але мені все-таки чомусь важко повірити, що ти росіянин.

— Ну, а коли б я був не росіянин, а німець-антифашист, комуніст, хіба це вплинуло б на твоє рішення?

— Мабуть, ні, — задумливо мовив Генріх і вимогливо зажадав: — Але все-таки поясни, як ти міг так ловко прикидатися? Це просто неймовірно!

— Розумієш, — сказав Вайс, — я ще в шкільні роки був упевнений, що першою після нас, першою європейською країною, де відбудеться революція, буде Німеччина. Вчив мову, багато читав. Німеччина стала для мене ніби рідною. А коли до влади прийшли фашисти, я хотів боротися проти них разом з німецьким народом. І мені неважко було відчувати себе німцем. Але не просто німцем, а німцем з тих, кого я вважав за революційних борців. Найболіснішим було те, що такі довго не зустрічалися мені. Але ти й сам розумієш, абвер не таке місце, де їх можна знайти.

— Так, ти дійсно росіянин.

— Чому ти лише зараз повірив, що я росіянин?

— Ти мені вибач, але так говорити можуть тільки росіяни.

— Ти що, не згодний зі мною? — тривожно запитав Вайс.

— Я просто хочу сказати, що ти дійсно саме росіянин. Відразу розкрив мені свою душу…

— А як же інакше? — здивувався Вайс. — Ми ж тепер будемо разом.

— Так, разом, — сказав Генріх. Підвівся, схвильовано поклав обидві руки на плечі Вайса. — Я тобі вірю. — І відразу зажадав: — Скажи твоє справжнє ім'я!

— Розумієш, — збентежився Вайс, — без спеціального дозволу я не можу тобі його назвати. — І одразу запевнив: — Але прийде час — і я скажу.

— Добре, — погодився Генріх, — я почекаю, але мені дуже хотілося б, щоб скоріше настав цей час.

Вайс перший зійшов на сходні, що були перекинуті з брандвахти на мулкий берег.

— Одну хвилиночку, — попросив Генріх.

Вайс зупинився.

Генріх дивився на нього сердито, у погляді відбилося розчарування.

— Я думав зустрітися тут з людиною, для якої найважливіше за все буде одержати від мене деякі відомості.

Вайс усміхнувся. Справді, його так заполонила гордовита радість, яку, мабуть, людина відчуває лише тоді, коли рятує іншу людину, що він забув про все на світі.

— Ех ти! — сказав Генріх. — Чуйна російська душа. — Стенув плечима, сказав роздумливо: — Не розумію. Невже для тебе, радянського розвідника, моє визнання важливіше, ніж відомості, які я можу дати? Дивні ви люди.

— Та взагалі це правда, — пробурмотів Вайс. — Уявляєш, я так зрадів… — І одразу з непохитною переконливістю промовив: — Адже найголовніше — ти. Твоє рішення.

Вони знову повернулися на брандвахту.

Коли зі справами було покінчено, Вайс промів Генріха до машини, яку той залишив біля скверу.

Юнак і дівчина, що сиділи, обпившись, на найближчій лавці, поспіхом підвелися, як тільки побачили, що Генріх відчиняє дверці. Юнак, тримаючи руку в кишені, попрямував до машини, а дівчина відійшла за дерево. Звідкілясь із-за кіоска вискочив Чижевський, кинувся на юнака. Вайс устиг збити з ніг Генріха, упав на нього саме в ту мить, коли пролунали приглушені уривчасті звуки, ніби пробки вилітали з пляшок від пива, — так стріляє пістолет з глушителем.

З тріском вилетіло скло, зашипів пробитий скат машини. Закриваючи Генріха своїм тілом, Вайс побачив скоса, як юнак плюхнувся на землю, звалений ударом у щелепу. А Чижевський, звиваючись, біжить до дерева, за яким стояла дівчина, кладе на зігнуту руку товстий ствол пістолета з нагвинченим на нього глушителем.

Вайс устиг побачити, як Чижевський зробив швидкий рух рукою. Глухого звуку від пострілу він не почув. Все попливло перед очима, голову пройняв засліплений біль. Он воно що! Виходить, він не стукнувся головою об підніжку машини, як йому здалося. Це куля рикошетом від бруківки вдарила його…

Отямився Вайс у кімнаті Генріха. І відразу ж подумав: який молодець Генріх. Не потягнув його в госпіталь, викликав лікаря в готель. Ця завбачливість обрадувала Вайса не менше, ніж повідомлення, що поранення його виявилося незначним. Голова, правда, все ще нестерпно боліла від контузії.

Генріх, сяючи очима, радіючи, що Йоганнові так щасливо все обійшлося, запитав:

— Здається, ви зволили врятувати мені життя?

— Ну що ти!

— Чому ж? Це так зворушливо.

— Молодець, що не одвіз у госпіталь.

— Я ж цікавий, — сказав Генріх, — і захотів перший узнати від тебе, з яких міркувань мене мало не вбили. Очевидно, твої соратники не знали, що я виправдав твої сподівання, і вирішили повестися зі мною так, ніби я їх не виправдав. — Додав сухо: — Однак твоє довір'я до мене базувалося на пістолетній гарантії. Я не докоряю. Просто констатую, що всі ви, хто займається такими справами, користуєтесь універсальними засобами.

— Неправда! — гаряче вигукнув Вайс. — Неправда!

Йому було важко говорити: кожний вимовлений звук відбивався в голові тяжким ударом. І все ж, перемагаючи біль, Вайс детально і точно розповів Генріхові всю історію цього спровокованого Дітріхом замаху.

Генріх, не перебиваючи, вислухав Вайса і мстиво сказав, що гестапо сьогодні ж зацікавиться Дітріхом..

— Ні, — твердо промовив Майє.

Він наполіг, щоб Генріх зустрівся з Лансдорфом і виклав йому всі обставини замаху. При цьому ні в якому разі не слід вимагати розслідування справи і покарання Дітріха. Навпаки, Генріх мусить надати розмові найлагіднішого характеру. Треба переконати Лансдорфа, що Генріх турбується лише про те, як би найкраще сконтактувати роботу СД і абверу. І коли Лансдорф повірить, що, незважаючи на замах, найпалкіше Генріхове бажання — зміцнити взаємини з абверівцями і не повідомити про цю подію в Берлін, — що ж, тоді можна вважати, що він попався на цей гачок.

Генріх блискуче виконав рекомендацію Вайса. І тут дуже допомогла йому репутація безтурботного хлопця, який марнує своє життя і для якого доручення перевірити роботу «штабу Валі» є просто покарання за недостатню слухняність. Тому, щоб повернути Віллі Шварцкопфові хороший настрій, який для нього найважливіший за все, він дуже прагнув привезти в Берлін добре складений звіт обстеження.

Бесіда з Генріхом справила найкраще враження на Лансдорфа. І коли Віллі Шварцкопф подзвонив йому з Берліна, щоб запитати про успіхи племінника, Лансдорф так прихильно відгукнувся про Генріха, ніби той був і його родич.

Коли вони знову зустрілися, Лансдорф переказав Генріхові свою розмову з Віллі Шварцкопфом і поблажливо зауважив, що дозволив собі перебільшити позитивні риси його племінника, щоб іще дужче зміцнити дружбу з ним.

Лансдорф сказав також, що Віллі Шварцкопф передав йому прохання бригаденфюрера СС генерала Вальтера Шелленберга, начальника шостого управління, що керує в Головному імперському управлінні безпеки політичною закордонною розвідкою. Треба було підшукати Шелленбергу серед офіцерів абверу молоду, скромну і здібну людину для особистих доручень.

— Це прохання свідчить про високе довір'я бригаденфюрера до мене особисто, — не забув підкреслити Лансдорф.

Генріх запитав:

— Кого ж ви надумали?

— Я гадаю, що відповідь на це запитання одержить сам бригаденфюрер.

Усміхнувшись, Генріх вимовив з повагою:

— Кандидатура Йоганна Вайса могла б свідчити про вашу далекоглядність. І про те, що людина, яка врятувала мені життя, матиме винагороду від вас. В цьому випадку зможу назавжди забути про цей сумний казус.

Мабуть, Лансдорф і без допомоги Генріха міг прийти до такого висновку. Шелленбергові потрібна була людина, що не мала б ні родинних, ні приятельських зв'язків із співробітниками інших секретних служб, ні навіть знайомств у Берліні. І з цих міркувань кращої кандидатури, ніж Вайс, важко було знайти. Але зухвала настирливість племінника Шварцкопфа мимоволі дратувала. Лансдорф не зміг цього приховати.

— Не раджу вам застосовувати методи, які ми іноді використовуємо для особливих цілей, — незадоволеним тоном сказав він. — Я не потребую поради, а тим більше поради під погрозою.

— Чому ж? — щиросердо здивувався Генріх. — Я відчуваю себе боржником цього Вайса. Природно, що, втративши можливість висловити йому подяку, я змушений буду виконати вже свій не особистий, а службовий обов'язок. Доповім у Берліні, як недружелюбно поставився до мене другий ваш офіцер, гер Дітріх. До речі, ви так і не зібралися доповісти про його вчинок у Берлін? Ви може вирішили йото рекомендувати бригаденфюрерові? Це було б щонайменше оригінально!

Лансдорф пробурчав похмуро:

— Ви даремно намагаєтеся звинуватити мене в упередженому ставленні до будь-кого. Я керуюся виключно інтересами справи і сам думав зупинитися на Вайсові. Я вже не раз відзначав цього юнака.

— Прекрасно! — Генріх, ледь помітно схиливши голову, вклонився. — У мене ні на секунду не викликали сумніву ні ваша далекоглядність, ні ваше добре ставлення до мене особисто.

Повернувшись до готелю, Генріх у величній позі постав перед Йоганном, який лежав на ліжкові, і весело оголосив:

— Наказую тобі найближчими днями їхати зі мною в Берлін. Працюватимеш у Шелленберга дідько його знає ким. Перед ним навіть Віллі Шварцкопф тремтить. Це одна з найнебезпечніших осіб в імперії. Сам Гіммлер вважає його підступність нездоланною і тому тримає Шелленберга при собі, як вірного друга…

Дітріх, очевидно за порадою Лапсдорфа, відвідав Вайса.

Тримався мін дуже невимушено. Сказав, що вчинив правильно, застреливши Душкевича. Той зізнався, що працює і на англійську розвідку.

Вайс нагадав:

— Про це було давно відомо і Штейнгліцу, і вам теж.

— Душкевич працював під нашим контролем, — пояснив Дітріх. — Але коли він почав віддавати перевагу іншій стороні, він одержав те, що заслужив. — І додав значущим тоном, допитливо дивлячись Вайсові в обличчя: — Так само, як і ті поляки, що намагалися здійснити замах на вашого друга.

Вайсове обличчя було спокійно-непорушне. Він знав, що Чижевський допоміг зникнути і юнакові, і дівчині. Тепер вони в надійному місці, та й уся їхня група знову пішла в підпілля.

— Ви те саме зробили з англійським агентом, якого спіймали? — поцікавився Вайс.

— З ним укладено джентльменську угоду, — неохоче сказав Дітріх.

— Боюсь, що Берлін не оцінить вашої ініціативи у справі з поляками. Ви дуже швидко розправилися з ними. Там їхню страту можуть сприйняти тільки як ваші хитрощі, намагання ухилитись від розслідування справи.

— Генріх Шварцкопф обіцяв не надавати цій події особливого значення, — запевнив Дітріх.

— Стративши винуватців замаху, ви самі надали справі офіційного характеру.

— Та взагалі, — промимрив Дітріх, — ми взяли кілька поляків, ну, як об'єктів для виконання вироку…

— Я вам по-дружньому раджу, — сказав Вайс, — відпустити цих людей за відсутністю доказів. Ви так заплуталися у всій цій історії, що ваша голова може злетіти слідом за їхніми головами.

— Мабуть, це так, — згодився Дітріх. — Що ж до англійського агента, — Дітріх поблажливо усміхнувся і тоном власної вищості пояснив: — Англійці забезпечують зброєю окремі терористичні групи. Але одночасно вони прагнуть, щоб поляки підтримували свій емігрантський уряд у Лондоні. Цей-таки уряд, як вам відомо, завжди провадив політику дружби з Німеччиною. На підтвердження нагадаю, що він, не без участі Черчілля, відхилив пропозицію Радянського Союзу укласти пакт про взаємодопомогу з Польщею. Тому в англійської агентури подвійні функції. З одного боку, вона формує численні групи терористів і в цьому розумінні є для нас до деякої міри небезпечною. З другого боку, вона виступає проти загального народного партизанського руху в Польщі, і окремі агенти навіть роблять нам важливі послуги, коли, передаючи по радіо в Лондон про подібні масові організації, не користуються шифром.

Дітріх помовчав, сперся об спинку стільця і запитав торжествуючи:

— Сподіваюся, мій дорогий, тепер ви розумієте, що деякі мої кроки зовсім не такі дивні, як вам здавалося. — І додав повчально: — Черчілль завжди хотів бачити Німеччину досить сильною для того, щоб вона могла вчинити напад на Радянський Союз, але одночасно не такою сильною, щоб суперничати з Англією на світовому ринку. Риси цієї двоїстості властиві й діяльності англійських агентів, яких до нас засилають. Звичайно, їхні дії завдають нам деяких збитків, але ці збитки цілком компенсуються. Адже вони рішуче виступають проти тих поляків, які вважають, що якась нова Польща мусить об'єднатися з Радянським Союзом для боротьби проти Німеччини. Тому я, як контррозвідник, зобов'язаний ставитись до англійських агентів з особливою обережністю. І коли б я на власний розсуд нерозсудливо вирішив долю якогось англійського агента, запевняю вас, моїй власній долі ніхто б не позаздрив.

Дані, повідомлені Дітріхом, були корисні для Вайса. І він дуже щиро похвалив:

— Ви тонко працюєте, Дітріх.

І Дітріх, задоволений і заохочений Вайсом, відверто патякав з ним, аж доки прийшов Генріх.

А коли Дітріх пішов, Генріх розповів Йоганнові новини. Через тиждень вони обидва повинні бути в Берліні. Наказ про відчислення Вайса в розпорядження СД уже підписано.

Вайс почував себе ще не зовсім добре, але весь час до від'їзду він працював день і ніч: треба було передати своє «господарство» в абсолютному порядку.

Вайс повідомив у Центр про все, що йому пощастило зробити тут за останні дні, і одержав дозвіл для від'їзду до. Берліна, а також нове, пов'язане із зміною місця, завдання.

Зубов журливо сказав йому на прощання:

— Значить, кидаєш мене?

— От іще сирота! — усміхнувся Вайс.

— Без тебе мені погано прийдеться. Звик я до тебе.

— Буде інший товариш.

— Послухай, — пожвавішав Зубов, — а що, коли ми з Брігіттою теж у Берлін гайнемо? Все-таки столиця.

— Коли цей товариш дозволить, — не зовсім упевнено відповів Вайс, — то що ж, я буду дуже радий.

— А якщо не дозволить?

Вайс стенув плечима.

— Ну хоч би у відпустку, — наполягав Зубов.

— Яка ж відпустка під час війни?

— Але у німців є відпустки, а я тут німець.

— Не такий ти вже й німець, — усміхнувся Вайс.

— А якщо буду справно все виконувати, як думаєш, відпустять?

— Хто?

— Та наші…

— Ти тільки бережи себе, — попросив Вайс.

— Обов'язково, — сказав Зубов, — як речовий доказ виняткової живучості…

З великим жалем покидав Вайс Варшаву. Польська земля, хоч і полонена німцями, була близька його серцю. Тут він чув польську мову, схожу на російську, бачив обличчя польських робітників такі самі, як і російські, навіть поля й гаї були такі ж, як у нього на Батьківщині. І скільки разів відчуття того, що польський народ близький його Батьківщині, допомагало Вайсові перемагати розпачливу самотність! Радісно було усвідомлювати, що в разі небезпеки він завжди і без особливих зусиль знайде тут притулок і допомогу. І коли він ходив вулицями Варшави і ловив на собі гнівні погляди перехожих, серце його співало, він гаряче любив цих людей, що ненавиділи його, окупанта Йоганна Вайса, і ненависть їхня надихала його, допомагала залишатися Йоганном Вайсом і заради них також.

Але він не мав права сумувати від розлуки. Треба було, як ніколи, зібрати свою волю. Він знав: Берлін буде для нього найголовнішим випробуванням, все минуле було тільки східцем до цього випробування.

56

Вночі вони приїхали на аеродром, і на світанку транспортний літак «Люфтганзи» піднявся в повітря. Пілотували машину молоді німкені, а обов'язки борт-стрільця виконувала теж німкеня, але вже немолода, огрядна. Рукави її комбінезона були засукані, розстебнутий комір оголював товсту, в складках шию.

Літак летів низько, хитаючись і провалюючись, і з полиць весь час падали якісь пакунки, мішки, рюкзаки. Потім увійшли у вологу хмарність і майже до самого Берліна летіли в болотній імлі. Йшов дощ, було вогко, парко, і пахло перегаром. При виході з аеропорту в усіх перевірили документи. Коли Вайс показував свої, черговий есесівець подивився у якийсь список і передав Вайсове посвідчення молодому чоловікові у цивільному. Той, поклавши документ собі в кишеню, сказав коротко:

— Ідіть за мною.

Вайс обернувся.

Генріх перехопив його погляд, сказав:

— Побачимося пізніше, — і вийшов через турнікет.

Вайс попрямував слідом за своїм супутником. У комендатурі молодий чоловік передав його посвідчення іншому, старшому, з великою лисиною і теж у цивільному. Лисий уважно обдивився документ, холодним, ніби обшукуючим, поглядом звірив фотографію з обличчям Вайса і теж засунув у внутрішню кишеню свого піджака. Кивнув і, пропускаючи Вайса вперед, командував: «Прямо», «Ліворуч».

Вийшли на площу.

— Машина № 1732, — сказав лисий і йшов за Вайсом доти, поки вони не помітили на стоянці машину з цим номером.

Вайс простягнув було руку до дверець, але вони самі розчинилися навстіж, показався невисокий на зріст, кремезний чоловік, сказав:

— Сідайте!

Сівши в машину, Вайс побачив, що там уже хтось є. Низенький сів з другого боку, відразу наказав шоферові:

— Їдьмо.

І Вайс опинився затиснений між мовчазними супутниками, які не дуже й турбувалися, щоб йому було зручно. Він знав, що Берлін бомбардують, але слідів руйнування не було видно. Гігантське місто — занадто велика мішень. Можливо, його везли неушкодженими вулицями. Поліцейські, почувши кумкаючий сигнал машини, зупиняли рух, і вона мчала по вулицях з такою швидкістю, як і по автостраді.

Місто стояло на рівнині. Глиби будинків з черепичними дахами, простір, покритим яскравою і свіжою зеленню, і знову незграбні будови, що інколи нагадували гігантські склепи або камінні катафалки.

Це місто здавалося ситим. Вітрини магазинів миготіли купами ковбаси, шинки, пірамідами консервів, хоч для населення вже давно було введено карточки.

На підніжках багатьох легкових машин стояли циліндричні газогенераторні установки, пофарбовані алюмінієвою фарбою: економили бензин.

Більшість перехожих, навіть діти, одягнені у форму, але не військову, а якихось мілітаризованих громадських організацій.

Стіни будівель обклеєні різнокольоровим пластиром плакатів. Скрізь, не тільки у вітринах магазинів, але й у вікнах приватних будинків, виставлено портрети фюрера. Гітлер тримає одну руку на пряжці пояса, а другу витягнув так, ніби намагається схопити щось над своєю головою. Волосся рівно зачесане, гривка зализана над правою, судорожно зведеною бровою.

Від плакатів рябіло в очах. Вони були рекламою Третьої імперії, вермахту.

Коли повернули на Вільгельмштрасе і помчали повз урядові будови, Йоганн ще раз здивувався, що такі вони схожі на склепи і катафалки: приземкуваті, важкі глиби із затемненими квадратами надмірно маленьких вікон-амбразур.

З карти, альбомів, спеціальних фільмів Вайс добре знав Берлін, і йому не важко було визначити, якими вулицями проїжджала машина. Ось виїхали на Потсдамське шосе і рушили на захід, в район Ванзоо.

На Бісмаркштрасе, вулиці особняків і вілл, що просто потопали в зелені, машина дала короткий сигнал і завернула у розчинені навстіж ворота. Зупинилася біля входу в одноповерховий котедж. У глибині подвір'я серед кущів бузку виднілися ще два таких самих котеджі.

Вайс вийшов з машини, озирнувся і сказав своєму низенькому супутникові, який в очікувальній позі стояв біля відчинених дверець:

— Непогана місцевість! Як вона називається?

— Ходімо, — замість відповіді запропонував низенький, штовхнув перед Вайсом білі дверці в котедж і, вказавши на крісла в холі, запропонував: — Сідайте.

Він вийшов і через деякий час з'явився уже в супроводі хирлявого білоголового старика з владним сухим обличчям. Це обличчя здалося знайоме Вайсові, але зараз не час було замислюватися над цим. Старик узяв посвідчення, що йому передав низенький, так само уважно, як і всі попередні, звірив фотографію з оригіналом і, так само, як і всі вони, заховав документ у кишеню свого піджака. Кивнув, відпускаючи низенького, а Вайсові сказав сухим, скрипучим голосом:

— Ходімо нагору. Ваша кімната там.

Кімната була невелика, обставлена простими і зручними меблями, на вікнах білосніжні серпанкові занавіски. Старик сказав:

— Можете називати мене Франц.

Вайс відрекомендувався:

— Йоганн Вайс.

— Ні, — суворо сказав старик. — Немає Йоганна Вайса, є Петер Краус. — Запитав: — Запам'ятали: Петер Краус? — І наказав: — Ви приймете ванну.

— В такому разі я хотів би принести сюди свій чемодан.

— Ні, — сказав Франц. — Вам усе видадуть з нашого гардероба, все необхідне, відповідно до предметів, що є у вашому чемодані.

Стенувши плечима, Вайс пішов у ванну.

— Візьміть купальний халат, — нагадав Франц, вказуючи на шафу.

Робити якісь здогади не мало сенсу. Попереду — невідомість. Від нього вимагатиметься напружена настороженість, зосередженість всієї нервової енергії. А зараз, коли вже випала така нагода, необхідно відпочити, щоб набратися сил. І Вайс з насолодою, бездумно хлюпався у ванні.

Коли він у купальному халаті повернувся у свою кімнату, його мундира там не було. На дерев'яних плічках висів цивільний двобортний темно-сірий костюм у смужку, а на крючку біля дверей — дощовик.

Все, решта, лежало в чемодані — не шкіряному, з яким Вайс прилетів у Берлін, а в інакшому, фібровому. Хтось старанно замінив кожну його річ інакшою, ідентичною, хоча й не все було нове і такої ж якості.

«Робота груба, але акуратна, нічого не скажеш», — подумав Вайс і почав одягатися, дивуючись точності розмірів всіх предметів одягу й взуття: все було саме раз.

Все, кожну дрібницю, замінили з педантичною скрупульозністю, навіть сірникова коробка з незнайомою етикеткою була, як і попередня, заповнена лише наполовину. Покоївка з незворушним обличчям внесла піднос і мовчки сервірували сніданок на дві персони. І зараз же ввійшов Франц.

— Я з вами за компанію, — сказав він. Наливаючи кофе, промовив: — Поговоримо, щоб вам не було сумно.

З перших же слів його стало ясно, що це зовсім не розмова, а звичайнісінький допит, і провадив його Франц з механічною послідовністю, характерною для всіх допитів.

— Послухайте, Франц, — у голосі Вайса звучала нестерпна нудьга, — якщо мене хочуть тут заново процідити через фільтри, то я й сам не новак. В абвері ми працюємо витонченіше.

Франц міцно стис сухі губи.

— Не поспішайте, Петер, усе в свій час. — І вів далі дерев'яним голосом. — Отже, ви твердите, що в «штабі Валі» були задоволені вашою роботою?

— Нічого я не тверджу, — запротестував Вайс.

— Так чи ні?

— Так.

— Звідки у вас така тверда впевненість?

— Ось звідси. — Вайс постукав долонею по сидінню свого стільця. — Інакше я не сидів би тут, на цьому стільці.

— Ви дуже самовпевнені. Генріх Шварцкопф — ваш друг?

— Так.

— Чим викликана його прихильність до вас?

— Тим, що я завжди пам'ятаю, хто я, і не претендую на дружбу з тими, хто посідає вище службове становище.

— Однак зі мною ви тримаєтесь трохи нахабно, — сказав Франц.

— Я поважаю ваш вік, але підкоряюся тільки старшим за званням.

— Непогано сказано, — в задумі сказав протяжно Франц. — Непогано ви намагаєтесь випитати, хто я такий.

— О, ви метр! — простодушно погодився Вайс. — Саме це я і хотів узнати.

У Франца блиснули очі — це свідчило, що Вайе правильно намацав його дошкульне місце. Нахилившись до старика, він тихим голосом довірливо сказав:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — задоволеним тоном вимовив Франц, збираючи в куточках очей сухі зморшки, — що означали усмішку.

Свій життєвий шлях Франц почав у готелі «Адлон» хлопчиком-ліфтером і дослужився до високої посади портьє.

Для таємних і явних дипломатів, агентів різних секретних служб готель «Адлон» був традиційною міжнародною біржею. Тут вони укладали угоди між собою: торгували державними таємницями і відомостями, що викривали державних і політичних діячів, — тут не гребували нічим: ні ганебними доказами, ні розбещеними нахилами. Ціни балансували залежно від міжнародної ситуації.

Німецька таємна поліція невтомно турбувалася про безпеку клієнтів цього фешенебельного притулку міжнародних розвідок, ретельно стежила, щоб тут не порушувалися норми етикету і правила пристойності. Тому кожного службовця готелю найсуворіше перевіряла німецька таємна поліція і він був її агентом.

Зупинившись у «Адлоні», іноземний клієнт міг бути абсолютно впевнений: численний і висококваліфікований штат готелю оберігатиме і його, і його папери від цікавості секретних агентів усіх інших держав.

Що ж до самої німецької розвідки, то за свої послуги вона оподатковувала клієнтів «Адлона» ніби незримим налогом і з вишуканою делікатністю вивідувала їхні таємниці. Прекрасно підготовлений персонал готелю користувався для цієї мети спеціальною технікою, яку випускали фірми «Філіпс» і «Телефункен».

Будинок готелю «Адлон» стояв між Бранденбурзькими воротами та імперською канцелярією.

Коли пан Ріббентроп відав міжнародним відділом націонал-соціалістської партії, яка ще не прийшла до влади, він, для поповнення партійної каси, через довірених осіб, а іноді й сам особисто торгував у готелі «Адлон» копіями дуже важливих документів німецького міністерства іноземних справ, які перехоплював він сам.

Франц добре засвоїв правила служби.

Передусім чесність. Він не раз був свідком, як непомітно зникали службовці готелю, що збільшували власні прибутки, надмірно догоджаючи тому чи іншому іноземному клієнтові. Кожний такий службовець несподівано помирав тихою смертю в підвальному приміщенні готелю, де зберігалися продукти, і тіло його вивозили в залізному циліндричному контейнері для сміття за місто, на сміттєспалювач.

Ще скромність. Формувалася вона тими самими обставинами. Коли хтось із службовців дозволяв собі з усмішкою вітатися з кимось із карателів, він негайно зазнавав тієї самої операції. Правила готелю диктували обслуговуючому персоналу таку скромність, за якої ні в якому разі не слід було підкреслювати своє знайомство з вищими за рангом.

Техніка фотографування, делікатні тонкощі обстеження речей клієнтів, вміння виявити тайники навіть у механізмі наручних годинників, де вміщувалися мікрокопії різних документів, а також схеми найновіших типів зброї, рецептура щойно створеної вибухівки або замінників стратегічних матеріалів, — усе це Франц опанував. І, посівши посаду портьє, не тільки з чарівливою гостинністю приймав кожного клієнта в оселю видатних діячів таємного ремесла, але й з нещадною вимогливістю командував обслуговуючим персоналом готелю — людьми, вимуштруваними, як солдати, безстрашними, як штурмовики, і спритними, як шулери.

Колись у «Адлоні» зупинявся і Баришев.

Він люб'язно давав Францові, який сподівався знайти в його чемоданах тайники і сховані документи, можливість порпатися в його речах. А ті відомості, заради яких прибув сюди Баришев, зберігалися у з'єднаній з ключем від його кімнаті дерев'яній груші, і ключ з цією грушею Франц щодня одержував з рук Баришева, не підозрюючи, що фотографії фізіономій таємних агентів, які зупинилися в «Адлоні», зберігаються, ніби в альбомі, в якомусь предметі, що належить готелю.

Серед фотографій таємних агентів була й фотографія самого Франца. Колись Баришев показав її Сашкові Бєлову і, підкресливши видатні здібності Франца як шпига, сказав:

— У нього два дошкульних місця. Перше — він смертельно боїться бути викритим і через це втратити посаду, а разом з нею і життя. І друге — таємний болісний гонор невизнаного генія розшуку. Мені якось довелося розмовляти з ним. Я висловив своє захоплення кількома детективними романами. Він заперечив мою думку, навівши при цьому таку незвичайну аргументацію, що вона навіть для мене була якоюсь мірою цінною. Знає багато європейських мов, але ні разу не виїздив з Німеччини. Берлін знає тільки за путівником — все життя його минуло в готелі. Резиденція Гітлера та його сподвижників містилася в той час у готелі «Кайзергоф», і Франц іноді передавав мені деякі істотні «плітки». Адже службовцям заборонялося розмовляти з клієнтами лише про те, що стосувалося мешканців «Адлона». Всі інші теми не були заборонені. Але потім, коли я переселився в «Кайзергоф» і заходив іноді до бару «Адлона», Франц, ображений цією зрадою, перестав мене пізнавати.

— А вам тоді пощастило хоча б раз побачити Гітлера?

— Янавіть розмовляв з ним, — усміхнувся Баришев.

— Яким чином?

— Дуже просто: купив «Майн кампф» і, коли Гітлер проходив через вестибюлі, із свитою своїх головорізів, шанобливо попросив у нього автограф.

— І він погодився?

— Аякже! Іноземець у смокінгу — і раптом читав його маячню. Це тоді було рідкістю.

— Про що ж він говорив з вами?

— Мені важливо було не про що, а як він говорить. Хотілося вияснити психологічний тип, чи здатний він до логічного й послідовного мислення?

— І що ж?

— Психічна неврівноваженість, надзвичайна обмеженість, самозакоханість, схильність до жорстокості, притаманна натурам, які страждають хворобливою підозріливістю і збудженістю. Все це тепер уже не новина.

Йоганн пригадав цю розповідь Баришева і, вдивляючись у Францове обличчя, з радістю пізнавав риси, знайомі йому з фотографії. Фотографія робилася давно, і Франц був на ній значно молодший.

Цього ж дня Вайс пройшов медичне обстеження. Але лікаря, мабуть, щонайменше цікавило його здоров'я. Запропонувавши Йоганнові роздягнутися, лікар підійшов до нього і почав диктувати своєму помічникові-стенографу анатомічні дані з такою деталізацією, ніби відбувався опис якихось речей.

Від першого лікаря Вайс перейшов до другого. Цього разу обстеження тривала значно довше і завдало чимало турбот. Відбувалося воно в підвалі, перетвореному на бомбосховище. Посадивши Вайса, цей лікар насамперед запропонував йому прочитати сторінку машинописного тексту, що мала багато цифр і назв, а сам став за його спиною. Не встиг Вайс дочитати до кінця, як лікар несподівано вистрелив над його головою з пістолета і одночасно вибив з-під нього стілець. І зажадав, щоб Вайс одразу ж повторив усе прочитане. Уважно підрахувавши удари пульсу на руці пацієнта, лікар здивувався.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — У вас феноменальна пам'яті, і надзвичайне самовладання!

І те, й друге допомогло Вайсові зробити деякі висновки. Колись він уміло наштовхнув Штейнгліца на спогади про те, якій перевірці ще в догітлерівські часи підлягали агенти при доборі у вищі розвідувальні школи.

Виходить, техніка випробовувань залишилась старою.

А потім лікар зробив уколи в литки Вайсові. І хоча засліплюючий біль так зсудомив його м'язи, що хотілося вити, він, перемагаючи себе, мляво читав уголос якусь статтю із запропонованої йому газети.

Лікар задумливо дивився на годинник. А коли Йоганнові здалося, що від нестерпного болю у нього вже розвалюється череп, лікар нахилився і знову зробив уколи, від яких біль швидко втих.

Відчуваючи, мабуть, повагу до Вайса, він сказав заохочувально:

— Ну, якщо ви й попадете до чужих рук, я впевнений, під час допиту у вас стане самовладання давати відомості, але вже відомі противникові.

— Я не збираюся здаватися живим, — хвальковито, промовив Вайс.

— Ваше самовладання допоможе вам лише уникнути тривалого катування. Тоді вам удасться приховати найважливіші, не відомі противникові відомості, які при іншій нагоді з вас, без сумніву, витягнули б цим тривалим катуванням. — Сказав повчально: — Є певна межа терпінню будь-якої людини, якою б твердою і загартованою вона не була. — Помовчав і закінчив: — Якщо, звичайно, сама природа не потурбується про неї і не позбавить розуму.

Гестапівці Гіммлера не раз перехоплювали зарубіжних агентів Ріббентропа, коли ті прибували в Берлін з дуже важливими відомостями. Агентів умертвляли, перед цим вичавивши з них усе можливе, а доставку відомостей гестапо приписувало собі. Отак щезло кілька визначних агентів абверу, а потім не Канаріс, а Гіммлер доповів фюрерові про матеріали, які могли дістати лише ці агенти, що загинули безслідно.

Вайс слухав про все це і радів з відвертості лікаря. Значить, його випробовують на придатність до певного роду служби, а все інше не викликає сумніву.

Франц повчав Вайса, як уникнути спостереження за собою, якими способами зберігати секретні документи в малюсіньких контейнерах, виготовлених із звичайнісіньких предметів, і як миттю знищити ці документи.

Перші дні Вайс нікуди не виходив, сніданок, обід і вечерю акуратно приносили йому в кімнату. Але через деякий час йому дали можливість спілкуватися з іншими мешканцями котеджу. Переважно це були люди середнього віку, і їхні обличчя відбивали стомленість, глибоку зосереджену заклопотаність.

Знайомлячись, називали тільки ім'я. Всі, як один, були бездоганно виховані, надзвичайно ввічливі. І хоча серед них були й молоді чоловіки, і кілька привабливих дівчат, всі тут ставилися одне до одного з цілковитою байдужістю, яка свідчила, що робота поглинає їх повністю, не залишаючи часу для будь-яких емоцій.

Тут за старшого, якого Вайсові не відразу пощастило виявити, був сутулий, важко човгаючий при ході, миршавий і мовчазний чоловік з глибоко запалими очима і тихим голосом. Звали його Густав.

Ставився він до всіх однаково урівноважено, та й йому нібито ніхто не віддавав переваги. Але варто було Густавові сказати комусь кілька зовсім незначних слів, як обличчя людини, до котрої він звертався, миттю набувало виразу бездоганної слухняності.

Так, люди тут були добре вимуштрувані. В одному з флігелів містилася чудова довідкова бібліотека з картосховищем і читальнею. Кожний столик у цій читальні був відгороджений ширмою, що не давало можливості з'ясувати, над якими матеріалами працюють.

Залишати готель дозволялося, треба було лише точно сказати Францові, коли маєш повернутися. Ніякої військової варти не було: її функції виконували воротарі, садівники, двірники.

Майже в усіх кімнатах стояли телефонні апарати, але включалися вони в загальну мережу через місцевий комутатор. І коли взяти трубку, відповідав завжди той самий голос, а іноді — Франц.

Вайс подзвонив Генріхові і, даючи йому зрозуміти, що розмови підслухують, жартівливо запитав, з ким той розтринькує своє життя. Генріх здогадливо підхопив цей тон. Вони нічого не могли сказати один одному, але Вайсові важливо було повідомити Генріху, що в нього поки що все гаразд.

Кілька разів Густав давав йому однакові доручення: зустріти в аеропорту людину, фотографію якої Вайс мав можливість бачити лише мимохідь, і супроводити її до певного місця. Адресу Густав щоразу називав досить невиразно.

Вайс виконував ці доручення так точно, як від нього вимагалося.

Одного разу пасажир, якого він зустрів на залізничному вокзалі, почав настійливо вимагати, щоб Вайс непомітно взяв у нього пошарпаний путівник по Парижу і відразу ж передав Густавові.

Вайс рішуче відмовився. Пасажир, так само пошепки, почав загрожувати. Вайс був невблаганний. Привізши пасажира за вказаною Густавом адресою, він ввічливо розпрощався з ним, хоча у відповідь почув лайку і погрози.

Коли Вайс доповів Густаву про це, той пожував сухими губами, сказав байдуже:

— Очевидно, вам пропонували передати надзвичайно важливий і невідкладний матеріал. Шкода, що я не одержав його відразу. Але ви вчинили правильно, і я вам не докоряю.

Те, що Густав поставився спокійно до зволікання в доставці важливого матеріалу, свідчило не лише про виняткове становище, яке він займав, але й про те, що ця людина рідкісної сили волі й самовладання. Крім того, Вайсові стало ясно, що дисципліна тут цінується більше, ніж ініціатива, і що коли йому дають такі доручення, то, виходить, він уже пройшов істотну стадію перевірки.

І хоча з цього пошарпаного путівника, мабуть, пощастило б узнати дещо про справи, якими керував Густав, він не шкодував за втраченою можливістю. Вайс знав: лише терпінням і витримкою він доможеться винагороди за свою бездоганну слухняність.

І нібито на знак особливої прихильності Густав запросив його зіграти вранці партію в теніс.

Хирлявий на вигляд, занадто млявий, Густав у грі несподівано виявив несамовиту рухливість, удари його ракетки відзначалися силою і різкістю.

Вайс з ганебним рахунком програв усі гейми. Але коли Густав підійшов до сітки, щоб за традицією потиснути руку переможеному, Вайс, затримуючи його гарячу, суху долоню, сказав з лукавою усмішкою:

— Я не так захоплений вашою спортивною майстерністю, гер Густав, як майстерністю приховувати такий бурхливий темперамент.

Густав досадливо скривився, але одразу усміхнувся зморщеним сухим ротом:

— А ви, Петер, розумний.

— Якщо це не обмін компліментами, мені надзвичайно приємно почути це саме від вас, — без усмішки сказав Вайс, підкреслюючи, якого значення надає він словам Густава.

Такого чоловіка, як цей своєрідний тип, вульгарна й примітивна похвала могла тільки роздратувати, але розумні й делікатні лестощі повинні були принести йому задоволення.

У душовій Густав запитав Вайса:

— Що ви думаєте про Франца?

— Експонат для музею криміналістики.

Шелленберг, посівши посаду керівника шостого відділу імперської служби безпеки, не вніс у роботу ніяких нововведень, але намагався підібрати свої, особливі кадри. Він вирізняв людей матеріально забезпечених, із стійким становищем у суспільстві та університетською освітою, даючи їм перевагу перед ставлениками Мартіна Бормана, який прагнув забезпечити шостий відділ надійною агентурою націстської партії. Борман був досить точно поінформований про всю підступність Шелленберга. Але дружба з Гіммлером захищала Шелленберга від спроби Бормана накласти свою лапу на шостий відділ СД.

Вайс не мав ніяких сумнівів у тому, що Гейдріх користувався послугами Франца ще в ті часи, коли очолював таємну поліцію, і, перейшовши в гестапо, він, звичайно, не відмовився од цих послуг.

Судячи з усього, зібрані тут люди були новими кадрами Шелленберга. Досвідчені співробітники секретної служби не здавалися б такими вимученими роботою і не ставилися б одне до одного з такою відвертою байдужістю.

Відрізняла їх не лише відданість своєму шефові. Ніхто з них ніколи не брав до рук газети: про політичні новини вони, мабуть, дізнавалися із зовсім інших джерел. І фронда до офіційної пропаганди була не випадкова. Вона наче підкреслювала, що цим людям відомо те, чого не знає ніхто інший.

Густав нічого не сказав у відповідь на зневажливу репліку Вайса про Франца, але, одягаючись перед дзеркалом і стежачи у дзеркало за Вайсом, раптом запитав:

— Хто був найдостойнішою людиною у «штабі Валі»?

— Лансдорф, — не вагаючись, відповів Вайс.

— І, ви вважаєте, його місце там?

— Ні.

— Чому?

— Лансдорф — майстер політичних комбінацій. На Сході вони неможливі.

Довго і ретельно зав'язуючи галстук і продовжуючи стежити за Вайсом, який не вважав за потрібне приховувати, що бачить, як за ним стежать, Густав промовив повільно:

— А ви цікавий суб'єкт.

— Мені б не хотілося, щоб у мені навіть що-небудь для вас було неясно.

— Мені теж, — погодився Густав. Поляскав Вайса по плечу: — У нас з вами попереду ще багато часу. — Порадив: — А чому б вам не провідати Генріха Шварцкопфа?

— Це для вас бажано?

— А для вас?

— Генріх — мій друг. Але його дядько Віллі Шварцкопф — визначний діяч гестапо.

— І що ж?

— Моїх здібностей вистачає лише на те, щоб служити там, де моя служба.

— Значить, ваш візит буде корисний тій службі, до якої ви належите. Якщо вам це ясно, то в мене по відношенню до вас не лишається нічого нез'ясованого.

Вайс схилив голову, клацнув підборами. Густав сказав поблажливо:

— Тут, у нас, таку форму висловлювати свою готовність не визнають. На відміну від абверу, ми відрізняємо співробітників не за званнями, а за їхніми здібностями розуміти більше, ніж їм сказано.

Після цієї багатозначної бесіди, ніби за помахом чарівної палички, зникла невидима перепона ввічливої, холодної відчуженості між мешканцями котеджів і Вайсом.

І хоча розмовляли з ним більше на абстрактні теми, Вайс відчув уже не байдужість, а допитливий інтерес до себе.

Віллі Шварцкопф жив на Фрідріхштрасе у будинку дивної архітектури — суміш модерну з цейхгаузом. Колись у нього тут була квартира з трьох кімнат, але після того, як будинок арієзували, він захопив для особистої канцелярії весь поверх. Племінникові він дав одну з кімнат у колишній своїй квартирі.

На поверсі, так само, як і в вітальні, чергували есесівці.

Сніданок був накритий у Віллі Шварцкопфа в кабінеті, обставленому з навмисною казарменою убогістю і суворою невибагливістю. Солдатське ліжко. В головах столик, заставлений армійськими телефонними апаратами. Посеред кімнати великий стіл без ящиків. Величезна карта, запнута полотном. У стіну вмуровані великі вогнетривкі шафи. Фарбовані металічні двері з малюсіньким круглим віконечком, прикритим сталевою засувкою.

Біля ліжка на килимі ліниво дрімала величезна вгодована вівчарка. Моду на цих сторожових псів увів фюрер.

Сервірування було тож казарменого типу: алюмінієві ложки і вилки, армійські ножі-напівтесаки. Але їжа дорога і, так само, як і вина, переважно іноземного походження.

Мундир на Віллі був досить поношений, лише чоботи блищали, мов лаковані.

Прийняв він Вайса приязно. Розвівши руками, признався, ніби вибачаючись:

— Коли німецький народ усе віддає фронту, ми, його вожді, наслідуєм дух спартанців.

Генріх тільки усміхнувся з цієї хвалькуватої брехні. В Шарлоттенбурзі, в одному з найаристократичніших кварталів Берліна, Віллі мав розкішний особняк, який він перетворив на склад найрізноманітніших цінностей, але про це знали тільки найближчі йому люди.

Обнімаючи племінника, Віллі сказав самовдоволено:

— Якби Генріх на початку своєї діяльності був таким, яким повернувся зараз з Варшави, чорт забирай, я не здивувався б, одержавши наказ з'явитися до нього в рейхсканцелярію з доповіддю. Коли б не було його, я зараз не впорався б і з половиною своїх справ. Хлопець переказився і взявся за розум.

Під час сніданку Віллі багато їв і пив. А Генріх майже не їв і пив тільки мінеральну воду.

— Ну, як вам сподобалися люди Вальтера? — запитав Віллі і, не дочекавшись відповіді, почав обурюватися: — Набрав особистий дипломатичний корпус із плюгавців. Салонні шалапути, випещені синки багатих батьків, що мають родинні зв'язки у всіх країнах Європи. Які вони, в біса, агенти! Адже будь-хто з них, як тільки попаде до рук найпаршивішого розвідника-хлопчака, накладе в штани і почне патякати, як на сповіді. А цей Густав! Добра штучка. В свій час на Альберхштрасе, вісім, він зумів примусити заговорити найупертіших, а тепер зробився гувернером у цих щенят на псарні Вальтера. Що ви скажете про Густава і взагалі про його пансіонат?

— Я б не виправдав рекомендацію гера Лансдорфа і вашу також, — глибокодумно всміхнувся Вайс, — коли б дозволив собі не лише висловлювати думки про моїх співробітників, але й розповідати коли б то не було про те, що стосується моєї нової роботи.

— Та облиште! — весело вигукнув Віллі. — Тут, за броньованими дверима, як у Христа за пазухою. — І додав поважно: — У нас один хазяїн — Генріх Гіммлер.

— Слуги, у яких дуже довгий язик, як правило, не затримуються в хорошому домі, — відповів Вайс.

— О, ви он який, виявляється, камінчик! — У голосі Віллі звучали ноти невдоволення. — Нічого, я все-таки сподіваюся, ми з вами подружимося.

— Я теж, — сказав Вайс. І вважав за потрібне додати: — Мушу вас запевнити, мої найкращі враження про вас залишаться так само недоторканними, — він кивнув на вогнетривкі шафи, — як папери, що там зберігаються.

— Однак ви людина твердих правил! — пробурчав Віллі.

— Ні, — сказав Вайс, — але я вмію твердо підкорятися тим правилам, які мені рекомендують старші.

— Ловко сказано! — розсміявся Віллі і звернувся до Генріха: — А цей твій приятель, виявляється, не такий простачок, як мені здалося тоді в Ліцманштадті. — І одразу докорив Вайсові: — Ви людина не дурна і повинні були зрозуміти, що коли вже старий Віллі робить послугу ближньому, то при цьому він завжди розраховує на взаємну люб'язність.

— Я ладен докласти всіх зусиль, щоб виконати будь-яке ваше доручення, — шанобливо схилив голову Вайс, — якщо, звичайно, воно не піде врозріз із зобов'язаннями, які я на себе взяв.

— Добре, добре, — грубувато-поблажливо поляскав його Віллі по плечу, — я сам ніколи не забуваю тих, кому зробив якусь послугу.

Мабуть, він чекав іншого від Вайса, але, прикинувши, що не часто трапляються в рейхові люди, що з такою впертістю відстоюють свою службову честь, заспокоївся і сказав:

— Освічені люди зараз рідкісне явище. Незначну частину їх ми зберігаємо в тюрмах. — Розреготався. — Недавно треба було зробити експертизу художніх цінностей, що прибули з окупованих областей. Якби ви бачили пики цих інтелігентів, коли ми привезли їх у підвали сховища! В деяких картин вони буквально злизували пилюгу й грязюку. Але коли я зажадав од них, щоб вони встановили вартість кожного предмета, негідники заявили, що це неможливо, бо національні реліквії, мовляв, не мають продажної ціни. Ну їм так всипали за саботаж, що нашим хлопцям довелося на руках тягти їх назад у тюремний фургон.

Генріх пояснив коротко:

— Дядькові доручено підготувати матеріальні фонди СС до евакуації. У банках нейтральних держав для цього абоновано спеціальні сейфи.

Віллі насупився, але відразу ж знайшов, що сказати:

— Ми просто хочемо врятувати національні реліквії переможених країн від бомбардувань, зберегти їх.

— Але ж сейфи абонували певні люди.

— Ну й що? — сердито запитав Віллі. — Імперія — це і є певні люди. Не було б їх, не було б і імперії!

— Ви надзвичайно точно висловились, — погодився Вайс.

Віллі помітив, що Генріх усміхнувся. Він збентежився, пробурчав:

— Народність німецького руху Третьої імперії — це не щось безплотне: вона втілена у фюрерові.

— Вважаю, що і в таких, як ви, — зауважив Вайс.

— Так, — самовдоволено згодився Віллі. — Я, дійсно, ветеран націонал-соціалістської революції.

Вайс повторив запитливо:

— Революції?

— У свій час фюрер скористався термінологією марксистів, і це дуже стало нам в пригоді. — І Віллі розгорнув свою думку: — Коли ми були слабкі, а червоні сильні, такий камуфляж допоміг нам щасливо розв'язати багато питань.

— Наприклад?

— Ми так голосно трясли цими брязкальцями перед стадом, яке ладне було йти за червоними, що оглушили його. І не встигло воно опам'ятатися, як опинилося в нашому загоні і ми примусили його іти в ногу під дроб наших барабанів.

Розмова на цю тему, мабуть, набридла Віллі. Обвівши очима кабінет, він сказав Вайсові:

— Як бачите, навіть удома я не належу собі — все підпорядковано роботі. — Підвівся і запросив Вайса йти за ним.

Вони пройшли цілу анфіладу кімнат, де за конторськими столами сиділи люди в цивільному. Коли заходив Віллі, всі вони миттю, як по команді, схоплювалися і витягали руки в партійному вітанні. Віллі не вважав за потрібне їм відповідати. Вайсові він пояснив:

— Я навіть своє, скромне житло перетворив на особисту канцелярію, і всі службовці перебувають тут на казарменому становищі. Ми працюємо й ночами. Але зате, коли рейхсфюрерові треба терміново одержати особливі довідкові матеріали, я негайно доповідаю йому про все, що його цікавить.

— Хіба в служби безпеки не вистачає апарату для цього?

Віллі усміхнувся загадково:

— Довідки для шефа ми готуємо в одному екземплярі. Ми даємо об'єктивний аналіз, тому шеф завжди має можливість бути в курсі справ дійсного становища в імперії.

— Я думав, що таке завдання стоїть перед службою безпеки в цілому.

— Безперечно. Але є Борман, є Кальтенбруннер, і кожний з них аж горить першим доставити фюрерові інформацію, не обтяжуючи себе її збиранням. Але основне не в цьому. Основне в тому, що це моя особиста канцелярія і я особисто доставляю рейхсфюрерові наші матеріали. І оскільки їх одержано не з офіційних джерел, він сам вирішує, доповідати про них чи не доповідати. Інколи вони можуть викликати лише роздратування у фюрера, а інколи — люте незадоволення тими, хто приховав од нього справжній стан речей.

Так, наприклад, промислові кола, з якими фюрер змушений таки рахуватися, наполягали, щоб генералітет вермахту, вносячи суттєві зміни в стратегічний план «Барбаросса», скерував військові дії насамперед на захоплення територій, багатих сировиною.

З допомогою агентури в свій час ми встановили, що нашій промисловості поки що вистачає сировини для забезпечення воєнного виробництва на термін, визначений для бліцкрігу. Але під тиском промислових кіл різні міністерства дали інші довідки. Оскільки принцип бліцкрігу був керівним, ніхто не зважився визнати, що війна на Сході набирає затяжного характеру. І рейхсфюрер, з одного боку, зміг довести фюрерові, що керівники окремих міністерств не вірять у швидку перемогу і тому неправильно ведуть економічне планування, вчиняючи злочин перед рейхом. А з другого боку, маючи точні дані про сировинні ресурси країни, він підтримав перед фюрером вимогу промислових кіл — насамперед захопити багатющі райони стратегічної сировини на Україні і Кавказі, що зрештою відповідало потребам рейху. — І Віллі похвалився: — Мені було доручено зібрати об'єктивні дані про запаси рідкісних металів.

— А іншим?

— Ви мудрий молодий чоловік, — заохочувально усміхнувся Віллі. — В рейхові достатня кількість подібних спеціалізованих дослідних філіалів. — І, потерши руки, глузливо промовив: — А ваш Канаріс виявився профаном. Ми виділили йому незчисленну кількість техніки і гігантські грошові суми на створення сотень розвідувальних шкіл. У його розпорядженні було все населення окупованих районів, табори військовополонених, прекрасні кадри, які набули багатющого досвіду в період першої світової війни і відшліфували його в рейхсвері. Але до цього часу ми не одержали від його агентури хоч якоюсь мірою значних даних про економічний потенціал Росії, хоча основне завдання абверу хаме в цьому й полягає. Що ж до союзників Росії, то тут ми й без абверу одержуємо досить повну і точну інформацію. Й не від якихось там агентів, а з перших рук — від представників іноземних фірм, які не поривають ділових зв'язків з нашими концернами. Тому я вам раджу не дуже афішувати, що в абвері ви займалися східним напрямком. У Берліні служба абверу викликає більше ніж незадоволення. До речі, — самовдоволено сказав Віллі, — ваш колишній начальник, ротмістр Герд, переконавшись у безперспективності діяльності Канаріса, визнав, що доцільніше запропонувати свої послуги нам. Герд непогано відгукувався про вас, оцінив вашу відданість і мужність. — І одразу Віллі сказав поблажливо: — Ви виявили відданість і мужність, відхиливши мою пропозицію. Але, мушу вас запевнити, від цих прекрасних якостей ви ще матимете неприємності.

«А він не дурний, — думав Вайс, слухаючи розпатякування Віллі, — хоча, мабуть, виконує в СД лише роль робочої коняки. Але працювати він уміє і, судячи з його особистої канцелярії, уміє примусити працювати й інших».

Потім, коли Віллі пішов од них, Генріх привів Вайса у свою кімнату і запитав:

— Ну?

— Ділова людина і дуже поінформована, — сказав Вайс, розуміючи, що Генріх чекає на його думку про Віллі.

— Тут ти помиляєшся, — заперечив Генріх. — Він вихвалявся перед тобою. Функції його обмежено вузьким завданням: знати стан справ у промисловості так, щоб планувати доставку робочої сили з концтаборів. Адже прибуток від неї надходить у СС. Та й годі.

— Коли б твій дядько навіть у цих межах ознайомив мене з матеріалами, що є в його розпорядженні, я б вважав це надто люб'язним.

— Зрозуміло, — сказав Генріх. — Тепер ти захочеш, щоб племінник виявив тобі цю люб'язність. Ну що ж, візьми мій подарунок! — І Генріх простигнув руку до однієї з книжок, що стояла на полиці.

Вайс суворо зупинив його:

— Оцього тобі робити не слід.

— Чому? Я вирішив. Безповоротно. Хіба ти ще сумніваєшся в цьому? Думаєш, так просто бути племінником убивці свого батька?

— Я розумію тебе. Але й ти мусиш дещо зрозуміти.

— Тобто?

— Треба не лише хотіти, але й уміти.

— Ти вважаєш, що я діяв необережно?

— Недисципліновано.

— Мабуть, забув запитати твоєї вказівки?! — розсердився Генріх. — Пробач, забув, що ти тепер нібито як мій начальник.

— Ну навіщо ти ображаєшся? — докірливо сказав Вайс. — Просто ми повинні спочатку розробити, підготувати все, що хочемо зробити, і тільки потім зробити все, що ми хочемо.

— Добре, гер професор. Я ладен у будь-який зручний для вас час прослухати курс наук.

— Я радий, що в тебе такий хороший настрій. Цікаво тільки, чим він викликаний?

— Побаченням з тобою, — щиросерде сказав Генріх. — Просто я радий, що знову бачу тебе. Хоча все ж ніяк не звикну до думки, що ти росіянин — отже, особа неповноцінна в расовому відношенні.

— Недолюдок, — підказав Вайс.

— Саме так, — погодився Генріх.

— Напівтварина, — нагадав Вайс.

— Ну, а ти якого біса веселий? — в свою чергу запитав Генріх.

— З тих самих причин, що й ти.

Коли Вайс уже виходив, Генріх знову спробував дати йому книгу, і знову Вайс відмовився взяти її.

— Боїшся? — докорив Генріх.

— Ні, — заперечив Вайс. — Просто не хочу бути співучасником непродуманих дій.

— А коли мені небезпечно зберігати цю книгу?

— Ну що ж, — сказав Вайс, — в такому випадку доведеться взяти, але ти штовхаєш мене на ризикований крок.

— Ні, — сказав Генріх. — Облиш. Я зрозумів. Твоя правда. Але мені так хотілося відразу ж почати працювати…

— Мені колись теж хотілося відразу ж все почати, — признався Вайс, — але виявилося, що терпіння вимагає мужності.

57

Вайс і далі діставав під Густава такі ж незначні доручення. Він зустрічав людей, пізнавав їх за випадковими прикметами, проводжав за вказаними адресами.

Один з тих людей, котрих він зустрів на аеродромі, був у небезпечному стані: видно, тяжко поранений, він втратив багато крові. І хоч цей чоловік благав відправити його до госпіталю, Вайс безжально привіз його на явочну квартиру. Тут поранений сказав, що обставини примусили його знищити шифровки, і просив Вайса вислухати. Він боявся, що помре раніше, ніж сюди з'явиться людина, якій він мусить передати інформацію.

Хоч як спокусливо було вислухати пораненого, Вайс категорично відмовився й залишив його. Коли Густав сам примчав на мотоциклі до залишеної на самоті конаючої людини, та вже померла.

Густав осатанів, вибухнув погрозами, назвав Вайса безтямним тупицею. Однак він швидко опанував себе, і хоч і не попросив вибачення, але змушений був визнати, що Вайс вчинив так, як належало за інструкцією.

На другий день, мабуть, після доповіді про поведінку Вайса комусь із вищих за рангом осіб, Густав сказав:

— Ви, Петере, заслужили довір'я своєю дисциплінованістю. І на цій підставі в певних виняткових випадках вам дозволяється приймати пакети або вислухувати усну інформацію. Але, повторюю, тільки в надзвичайних випадках, подібних до отакого сумного інциденту.

Виходячи з розташування, кожен мусив повідомляти Густава про те, як і з ким він провів час. Але письмового рапорту подавати не треба було. Інформація мала характер такої собі байдужої розмови рівного з рівним.

Після першого ж візиту до Шварцкопфів Вайс з гідністю, твердо й рішуче дав Густавові зрозуміти, що ні на які відомості про них нехай той і не сподівається.

— Напевне, ви дуже симпатизуєте Віллі Шварцкопфу? — іронічно промовив Густав.

— Не в тому річ, — серйозно відповів Вайс. — Коли Віллі поцікавився моїм способом життя, я відказав йому так само, як і вам.

— Ви дуже обачні!

— Так, — сказав Вайс. — Звичайно. Крім того, це моє дошкульне місце: я дуже шаную дружбу з Генріхом ІІІварцкопфом. Я йому багато чим завдячую.

— Ну що ж, — мовив повагом Густав. — Ви маєте рацію: це справді дошкульне місце. Але ця вада так мало поширена серед тих, хто у нас служить, що я ладен на неї зважати.

— Дякую, — сказав Вайс.

Не всі співробітники особливої групи офіцерів зв'язку при Вальтері Шелленбергу перебували весь час у котеджах, затулених кущами бузку. Дехто з них жив у себе дома, а сюди приїздив тільки, щоб дістати завдання. То були люди, добре відомі в берлінських колах. Всі вони належали до поважних родин і були матеріально забезпечені.

Один з них, Гуго Лемберг, син видатного берлінського адвоката, юрист за освітою і льотчик за військовою професією, привернув увагу Вайса. Цей молодик поводився дуже незалежно і висловлював різкі й рішучі думки. Одного разу він спитав Вайса:

— Ви працювали в абвері і досліджували російські справи. Скажіть, як ви гадаєте, чи допускають росіяни думку про можливість будь-яких сепаратних переговорів з Німеччиною?

— Ні, — сказав Вайс.

— А про те, що ми переможемо Росію?

— Ні, — повторив Вайс.

— Ну, а ті, хто працює з нами?

— Переважно це негідь.

— Отже, ви вважаєте, що підривна робота зсередини в Росії безперспективна?

— У нас були окремі успішні операції.

— Я зрозумів вас, — перебив Гуго. Запропонував Вайсові сигару, замислено промовив: — Звідси можна прийти до висновку: для того, щоб ми могли виграти війну на Сході, нам треба якнайскоріше та якнайуспішніше програти її на Заході. І дехто гадає, що краще піти на поступки нашим тільки воєнним противникам на Заході, ніж бути переможеними нашими воєнно-політичними ворогами на Сході.

— Я певний, що кінець кінцем переможе великий рейх, — сказав Вайс.

— Я також, — підтвердив і Гуго. — Але шляхи до перемоги бувають різні.

Якось Гуго запросив Вайса до себе. Будинок Лембергів стояв недалеко від Ванзее, в районі Далему. І тут Вайс несподівано зустрів ротмістра Герда. Однак той, побачивши Вайса, зовсім не здивувався: очевидно, він заздалегідь знав про цю зустріч.

Обідали на величезній заскленій терасі; підлога її була вистелена грубими кам'яними плитами. Розмова за обідом мала зовсім не пов'язаний з обставинами характер. Потім пішли в кабінет Гуго. Вайс побачив, що на бібліотечних полицях зібрано багато останніх видань радянської періодичної преси, і не став приховувати своє здивування.

Гуго пояснив:

— За дорученням деяких впливових осіб батько взявся зробити аналіз політико-психологічного стану радянського суспільства.

— Ваш батько володіє російською мовою? — спитав Вайс.

— Ні, але мій батько має помічників, що знають її досконало, — відповів Гуго.

— Пан Вайс теж володіє таким знанням, — нагадав Герд.

— Мені приємно переконатися не стільки в лінгвістичних знаннях мого гостя, — сказав Гуго, — скільки в його сміливих і правильних характеристиках політико-морального стану росіян. — Він обернувся до Вайса. — Це робить вам честь.

Запропонувавши Вайсові й Гердові сісти в крісла і сам сідаючи біля круглого курильного столика, Гуго спитав:

— Скажіть, як ви гадаєте, чи є різниця в мірі провинності між зрадою імперії і зрадою рейху?

— Я не юрист і, на жаль, не розуміюсь на таких тонкощах, — відповів Вайс.

— Ну гаразд, — погодився Гуго. — Ви ще матимете час обміркувати моє запитання. Але я поставив його з певною метою, щоб ви зрозуміли: рейх безсмертний, і кожен з нас, хто завдасть хоч будь-якої шкоди справі рейху, заслуговує смерті.

— Безсумнівно! — палко вигукнув Вайс.

— Чудово, — сказав Гуго. — Тепер попрошу вашої особливої уваги. Вам, можливо, доведеться зустрічати й супроводити іноземців — противників фюрера, але друзів Німеччини. Якщо вони у вашій присутності дозволять собі висловити критичні думки про фюрера, що ви робитимете?

Вайс відповів переконано:

— Якщо зустрічі з такими людьми становитимуть мій службовий обов'язок, я поводитимусь відповідно до даних мені вказівок…

Герд не витримав, перебив Вайса і з самозадоволеним тріумфуванням заявив Гуго:

— Тепер ви переконались? Я ж вам казав! У нього на диво розвинене почуття свого місця. — Обернувся до Вайса і сказав, ніби просив пробачення: — Сподіваюсь, ви не образились? Правда — наш найвищий повелитель!.. — Попросив Гуго: — Ви дозволите мені внести деякі роз'яснення? — Герд заплющив очі, склав руки на животі і почав мимрити: — Бачите, всі ми, безперечно, різною мірою обожнюємо фюрера. І велич його така безмежна й досконала, що осягнути її не дано навіть найвидатнішим представникам інших націй.

— Коротше! — нетерпляче сказав Гуго.

— Одне слово, я хочу сказати от що: безсмертя фюрера втілене в нашій великій Німецькій імперії, і турбота про її збереження є служінням фюрерові. Але Гітлер — це тільки ім'я. А фюрер — дух Німеччини. Тому, якщо особа, котру ви будете супроводити, розпитуватиме, чи зможе німецький народ в ім'я нашої великої імперії нібито й без Гітлера успішно виконати свою історичну місію, хотілось би, щоб ви навели на підтвердження цього досить переконливі докази.

— Якщо мені накажуть, — сказав Вайс.

— І не забудьте охарактеризувати більшовицьку одностайність росіян так само впевнено, як ви це зробили недавно у розмові зі мною, — додав Гуго.

— Я сподіваюсь, — сказав Вайс, — що про це все буде згадано під час інструктування.

58

Після зустрічі з Гуго Лембергом та Гердом нічого не змінилося для Вайса. Він, як і раніше, виконував немудрі Густавові доручення. Йоганн був відносно вільний, і це дало йому змогу зв'язатися з Центром. Він докладно інформував про своє нове становище, дістав відповідні вказівки, а також дізнався, що йому доручено адалі підтримувати контакт з резидентом у Берліні.

Місцем явки було призначено салон масажу, розташований поблизу штаб-квартири Вальтера Шелленберга на Беркаєрштрасе.

Процедури в салоні призначав професор Макс Штутгоф. Він сам оглядав кожного нового пацієнта, але масирував лише обраних відвідувачів, а до найбільш високопоставлених виїздив додому в старомодному, оздобленому всередині червоним деревом «Даймлері».

Зайшовши в кабінет, Вайс побачив сивого літнього чоловіка. Його обличчя рясніло доблесними слідами дуелей. Як він згодом дізнався, цими шрамами майстерно прикрасив Штутгофа радянський хірург.

Вайс назвав пароль і, почувши відповідь, сподівався, що професор негайно вислухає інформацію і передасть інструкції. Однак Штутгоф запропонував Вайсові роздягтись і старанно обстежив його. Заповнюючи медичну картку, професор із задоволеним виглядом відзначив, що після поранення Вайса під час епізоду з танком йому справді треба пройти курс масажу. Докорив Вайсові: нехтуючи своїм здоров'ям, він довів нервову систему до неприпустимого виснаження. Виписав ліки і рекомендував відповідний режим.

— Послухайте, — нетерпляче сказав Вайс, — не треба робити з мене жертву ваших сумнівних знань.

— Чому сумнівних? — образився Штутгоф. — Я, голубе, почав практикувати ще тоді, коли ви піонерський галстук носили. І через те, що ваші батьки не раз тривожилися за стан вашого здоров'я, я дістав, як медик, безпосередню вказівку Центру щонайсерйозніше подбати про вас. І, якщо треба буде, навіть послати вас до стаціонара.

— Отакої! — розсердився Вайс.

Професор усміхнувся:

— Не забувайте, я користуюсь тут великим виливом, і мені зовсім не важко сповістити кого-небудь з людей можновладних, що ви потребуєте лікування. І вас, мов цуценя, покладуть до моєї лікарні за велінням хоч би отого ж вашого Густава. Я допоміг йому цілком поновити функціонування колінного суглоба, — він його пошкодив, напевне, під час якоїсь бандитської операції. Тож прошу виявляти до мене щонайвищу шанобливість. А тепер пройдіть, будь ласка, до касира. Заплатите відповідну суму, вас обслужать, а потім я вас вислухаю, як належить.

Після того як Вайс пройшов різні лікувальні процедури, якими славився заклад професора Штутгофа, він у приємній знемозі повернувся до знайомого вже кабінету, передав інформацію і вислухав інструкції. На прощання професор сказав:

— Не забудьте показати свій абонемент до нашого салону Густавові, а також розрекламуйте серед своїх співробітників цілющі властивості пройденого тут лікування. Зустрічатися зі мною під час кожних наших відвідин салону не обов'язково. Доцільніше буде знайти для зв'язку з вами товариша, який має більші можливості для всяких подорожей, аніж я.

Не забувайте, мій заклад дає чималий прибуток і дуже допомагає деяким моїм клієнтам. І було б зовсім небажано, коли б я через будь-які обставини не зміг так успішно і продуктивно продовжувати свою діяльність. Тому зустрічатися ми маємо дуже рідко.

А зараз слухайте уважно. Тепер у Німеччині серед людей можновладних утворилися групи, які встановили зв'язки де з ким з урядових кіл США та Англії і потай ведуть з ними переговори. Мета — укладення сепаратного миру. За це Німеччина бере на себе зобов'язання змінити вивіску Гітлера, не перестаючи добиватися здійснення його воєнно-політичних цілей на Сході, але вже з підтримкою армій союзників або принаймні з їхньою економічною допомогою. Щоб компенсувати це, Німеччина піде на ряд поступок Заходові. Кожна група має свої варіації. Проте суть у всіх одна. Словом, це не що інше як змова проти народів антифашистської коаліції.

Наш обов'язок — пред'явити незаперечні документальні докази зрадницьких дій тих, хто всупереч союзницькому зобов'язанню й волі своїх народів встряв у таємну змову із спільним нашим противником, нехтуючи договори, що їх підписали глави їхніх урядів.

Отже, єдине і найважливіше ваше завдання — добути такі документи. Тут потрібна величезна обережність, бо перший-ліпший необачний вчинок буде сигналом, що радянська розвідка діє в цьому напрямі.

А тепер щоб ви збагнули всю важливість завдання: ми вже маємо такі відомості про ці переговори, що, коли б хоч частина їх стала відома Гітлерові, він негайно наказав би стратити багатьох і багатьох найближчих своїх сподвижників, які потай від нього зв'язались із союзниками.

Можливо, будь-яка інша розвідка так і зробила б. Але ми завжди маємо перед собою вищі цілі. Ми хочемо відвернути загрозу майбутньому всього людства. Ці документи радянський уряд має пред'явити урядам наших союзників. У всякому разі, їхнім главам.

— Чи не можна все-таки хоч одну поганеньку копію показати Гітлерові?

Професор усміхнувся, посварився пальцем і додав серйозно:

— Гітлер теж намагається вести таємні дипломатичні переговори із союзниками. Але справами імперської канцелярії відають, треба гадати, інші наші товариші. Звичайно, в міру довір'я, що виявляють їм люди, близькі до фюрера.

Вайс здивовано підняв брови. Штутгоф промовив мрійно:

— Якби на майбутньому параді перемоги наші товариші могли строєм пройти Красною площею у своїх німецьких мундирах… Вони мали б, напевне, вигляд чималого підрозділу… — Професор замовк, замислився, і раптом обличчя його просвітліло. Він підвівся, став струнко, наказав пошепки: — Капітан Олександр Бєлов! З доручення командування повідомляю: за героїчну роботу в тилу ворога ви нагороджені орденом Вітчизняної війни І ступеня.

— Служу Радянському Союзу! — сказав Йоганн, виструнчившись перед професором.

Професор торкнувся долонею його грудей.

— От, — сказав він зворушено. — Приймай у серце й носи. — Обняв Йоганна, тяжко засопів, відштовхнув. — І йди собі, йди скоріше. Я тут з тобою розчулився, а мені зараз одну огидну личину доведеться масирувати. Гад, катюга! Придушити його хочеться, а я йому зморшки на лиці та на шиї згладжую. Ну, катай! Час добрий!

За кілька днів Вайсові було наказано зустріти на Темпельгофському аеродромі пасажира і відвезти його сто дев'ятим маршрутом до округу Темплін, у маєток Хоенліхен, де містився госпіталь для есесівців. Вайс уже знав, що це зовсім не госпіталь, а штаб-квартира рейхсфюрера Гіммлера.

По дорозі він має зупинитись у містечку Вандліц і запропонувати гостеві закусити в ресторані «Амзее» коло третього стола праворуч, якщо лічити від стойки бару.

Пасажир той був показним із себе чоловіком. Поводився він досить невимушено і не вважав за потрібне маскувати свою англосаксонську зовнішність і манери іноземця. Він анітрохи не здивувався, що Вайс володіє англійською мовою. Сівши в машину, пасажир одразу ж запропонував Вайсові віскі та американські сигарети.

— От що, хлопче, можеш називати мене Джо, я знав простаків з таким ім'ям. Я й сам теж простак, — відрекомендувався пасажир і звелів тоном, що не допускав заперечень: — Спершу повози мене по вашому великому селу. Цікаво глянути, де наші хлопці натрощили найбільше каміння.

Вайс відповів:

— Мені наказано їхати за маршрутом.

Джо сунув руку в кишеню, вийняв стягнуту гумовим шнурком пачку доларів, запропонував:

— Можеш узяти собі кілька картинок з портретом президента.

— Ні, — відказав Вайс.

— Слухай, горобчику, я не причетний до всяких дурниць і, будь певен, не маю нічого спільного з воєнною розвідкою. Ти сфотографуєш мене моїм фотоапаратом на тлі руїн — тільки й діла. А потім віддаси апарат вашим, хай вони самі проявлять і надрукують плівку. Я знаю ваші порядки не гірше за тебе.

— По дорозі за маршрутом будуть такі руїни, — сказав Вайс.

— Ну тоді катай, — погодився Джо. Відкинувшись на сидінні, спитав: — Ну, як здоров'я вашого фюрера?

— А як здоров'я містера Рузвельта?

— Ох і промітний ти хлопець! — засміявся Джо. І зразу ж різко попередив: — Тільки зі мною витівки не витівай. Я знаю про тебе якраз стільки, скільки мені треба знати. Ти працював у воєнній розвідці, націленій на Схід. Ну, швидко мені! Як оцінюєш росіян?

— Вони ваші союзники, і ви повинні краще знати їх.

— Тебе вчили так відповідати мені? — сердито спитав Джо.

— Гаразд, — примирливо мовив Вайс. — Зараз я вам усе навпрямки: росіяни запевняють, що вони першими простягнуть вам руки на Ельбі.

— Через ваші голови?

— Через наші трупи.

— Значить, будете битися з ними до останнього солдата?

— До останнього німця. Так сказав фюрер.

— Як росіяни оцінюють відсутність другого фронту?

— Вони кажуть, що він уже є. Вони тепер називають другим фронтом партизанський рух та рух Опору в європейських країнах.

— Значить, якщо дехто не поспішить, росіяни покладатимуться тільки на цей «другий фронт?»

— Принаймні вони так його називають.

— Дуже цікаво, хлопче! Ну і що з того вийде?

— Спитайте Рузвельта.

— Я питаю тебе, німця!

— Тоді просіть, щоб вас прийняв фюрер — він перший німець імперії.

— На нашій біржі він вже не котирується.

— Фюрер готує вермахт до нового наступу, і тоді ви інакше заговорите.

— Я не з тих, хто грає на підвищення його акцій.

— А такі у вас є?

— Були… Але якого дідька ти ставиш мені запитання?

— Тільки з чемності, — відповів Вайс, — щоб підтримати розмову.

— Ну, тодішквар, — погодився Джо.

— Вашого боса ми чекатимемо у Вандліці?

— Як призначено. — І Джо зразу-таки здивовано спитав: — А хто тобі сказав, що я супроводжую боса?

Йоганнові ніхто цього не казав. Просто він зрозумів, що Джо — не та людина, яку могли б чекати в Хоенліхені. Навіть визначним есесівцям потрібна була особлива одноразова перепустка, щоб дістатися туди. Вся зона навколо Хоенліхену вважалась забороненою. Вайс впевнився у справедливості свого припущення, коли намацав ліктем ручку пістолета-автомата під пахвою Джо: людина з великими повноваженнями не стала б тримати при собі зброю. Вайс не відповів на запитання Джо, а сказав:

— Нічого, коли-небудь сам станеш босом. Це у вас в Америці робиться швидко.

— Аякже! — вигукнув Джо. — Я вже двічі валявся поранений у госпіталі після таких подорожей. — Він, мабуть, зразу ж примирився з тим, що Вайс вгадав його посаду, і, вже не криючись, відверто пожалівся: — Хіба можна в таких умовах відповідати за безпеку боса?

— Не варто турбуватися, — заспокоїв його Вайс. — Про боса ми подбаємо не гірше, ніж усі ваші служби, разом узяті.

— Тому мені й обіцяли такого хлопця, як ти, — сказав Джо, — з абверу, а не з гестапо.

— У вас вважають, що абвер працює краще?

— Ні, просто бос не хоче, щоб за його безпеку відповідало гестапо. Бути під охороною воєнного розвідника далеко почесніше, ніж під охороною гестапівця. З політичних міркувань бос не бажає знатися з цією фірмою. Зв'язок з гестапо може пошкодити йому дома. Прості виборці рішуче настроєні проти Гітлера, націстів, гестапівців ти всяких ваших фашистів. Вони платять податки, вони служать в армії, — доводиться зважати на них.

— Атож, — промовив Вайс. — Мабуть, бос так любить своїх виборців, що приїхав просити не дуже скубати їх на Західному фронті.

— Пильнуй краще свою власну голову! — розсердився Джо. Кинув ущипливо: — Від наших «літаючих фортець» під каскою не сховаєшся.

— Ну, воювати ми таки вас навчимо, — усміхнувся Вайс.

— А вас росіяни відучать!

— Правильно, — погодився Вайс. — Тож-то ви боїтесь, щоб росіяни не вийшли до Ла-Маншу раніше за вас.

— Чого це ти таке вигадав?

— А отого: хочете відбутися сепаратним договором.

— Не так це все просто, хлопче…

— Звичайно, не просто, — знову погодився Вайс. — Через це вам з босом і доводиться більше боятися тут Рузвельтових агентів, аніж гестапо.

У містечку Вандліці Вайс звернув наліво вузенькою вуличкою, зарослою бузком, і зупинився біля ресторану «Амзее».

Призначений для них столик був уже накритий.

Під час сніданку Йоганн більше мовчав, зате Джо говорив не змовкаючи. Офіціант, як видно було з його уважного, зосередженого обличчя, старався запам'ятати кожне слово Джо, яке йому вдавалося почути. Персонал, що обслуговував відвідувачів у ресторані, складався із співробітників гестапо.

Шлях до Хоенліхену майже поспіль ішов лісом. Тут були мисливські угіддя, і молоді олені кілька разів перебігали дорогу перед машиною.

Джо незабаром заснув. Шосе було безлюдне, проте Вайс не перевищував вказаної йому швидкості. Біля Серсдньо-німецького каналу їх випередили, шалено промчавшись, машини з броньованими шибками синюватого відтінку.

Охоронники біля ґратчастої залізної брами не питали документів: вони мали фотографії Вайса і Джо.

Хоенліхен, ця секретна цитадель Генріха Гіммлера, мав вигляд звичайного багатого маєтку. Оранжереї, глибокий, чистий ставок, величезний гараж. Серед густих дерев будинок з високими черепичними покрівлями, терасами, балконами. Спокій, тиша.

Дуже ввічливий чоловік у цивільному взяв чемодан і повів Джо доріжкою, вистеленою кам'яними плитами, до невеликого двоповерхового флігеля, а Вайсові вказав очима на приміщення, призначене, мабуть, для охорони. Там Вайса зустрів есесівець, провів в одну з кімнат і сказав, щоб Вайс чекав тут дальших розпоряджень.

На другий ранок Вайсові було наказано відвезти Джо в концентраційний табір Равенсбрук за тридцять кілометрів од Хоенліхену і там виконати всі бажання американця. Потім доставити Джо в Берлін і показати все, що він схоче побачити, а тоді відвезти на аеродром.

Власне, в самий табір Джо допуску не одержав. Комендант прийняв його в канцелярії, де сиділо кілька огрядних жінок у смугастих халатах в'язнів. Вайс зразу збагнув, що це переодягнені німкені-наглядачки.

Джо сфотографував їх і поставив їм кілька запитань, а відповів йому комендант. Та коли Джо вийшов з канцелярії і попрямував до машини, у ворота табору ввійшла невелика партія в'язнів. Джо пожвавішав і сказав комендантові, що їх він також хоче сфотографувати.

Комендант категорично заборонив йому це, тоді Джо запропонував, посміхаючись:

— Зніміть з них табірний одяг і дайте їм звичайний, словом, переодягніть їх, як це зробили з тими, кого я щойно з вашого дозволу фотографував. — Комендант був непохитний. Джо підморгнув і запевнив: — Можете бути спокійні: ці фотографії свідчитимуть лише про те, що німецькі жінки доведені війною до страшного виснаження. Побачивши такий фотодокумент, багато хто з наших сенаторів пустить сльозу.

Комендант був промітний гестапівець. Трохи згодом ув'язнених жінок, переодягнених у сукні охоронниць, вишикували біля канцелярії.

Джо спитав коменданта, чи не знайдеться в таборі кілька дітлахів такого самого жалюгідного вигляду, як у цих дам.

— Діти — це завжди зворушливо, — пояснив він. Це його бажання також було виконане.

Поки Джо метушився, розставляючи жінок і дітей не строєм, а вільною групою, Вайс своєю лейкою сфотографував його за цим заняттям на тлі табірної огорожі.

Коли повернулись до Берліна, Вайс на вимогу Джо повів Гюго в райони, найбільш зруйновані бомбардуваннями. Джо старанно й довго фотографував руїни. Потім, по дорозі до аеродрому, Вайс спитав:

— Ти маєш продати ці фото в газети?

— То вирішить бос, — сказав Джо. — Я працюю на нього, а він — на політику.

— Яка ж у твоїх фото політика?

— Ну як же! — здивувався Джо. — Наші червоні репетують, що ви — фашисти й звірі. А мій бос покаже фотодокументи, і всі побачать виснажених німкень з голодними дітьми і тих, із ситими пиками, в одягу в'язнів. Берлінські руїни — це варварське знищення європейської, цивілізації. І все з Рузвельтового благословення. Зрозуміло? У нас — демократія. І якщо є в Америці прихильники сепаратного миру з Німеччиною, то вони добиватимуться його, використовуючи вживані у вільному світі засоби та докази. — Джо засміявся і поплескав Вайса по плечу.

На другий день Вайс відвідав салон масажу і передав професорові Штутгофу негативи фотографій з відбитками Джо під час його крутійських маніпуляцій. Професор вислухав його і сказав, що терміново надішле негативи до Москви, а звідти, напевне, їх перешлють в радянське посольство у Вашінгтоні. Там знають, що треба з ними зробити, коли б той бос, якому служить Джо, спробував використати ці фальшивки.

Густав спитав Вайса, що корисного він почув від цього Джо із справжнім ім'ям Френк Боулс. Вайс відповів:

— Нічого путящого. Боулс найбільше цікавився звичайними берлінськими руїнами: хотів заробити на фото. — І додав, вважаючи, що це потрібно: — Але жодного військового об'єкта він не сфотографував.

Густав кинув зневажливо:

— Цей не з тих розвідників, що прагнуть зберегти життя своїм льотчикам і тому цікавляться системою нашої протиповітряної оборони. І, мабуть, він більше дбає про те, як повалити Рузвельта, ніж про те, як перемогти Гітлера…

— Атож, — підтвердив Вайс. — Він дуже неповажливо висловлювався про свого президента.

— А про фюрера?

Вайс твердо глянув у вічі Густавові.

— Дослівно він сказав так: «Вам, німцям, слід змінити вивіску Гітлера на іншу, тоді вашій фірмі легше буде вести справи».

— Запишіть ці його слова у рапортичку. Решту можете поминути…

У котеджах на Бісмаркштрасе, так само як і в будинку на Беркаєрштрасе, 31/35, навіть під час найжорстокіших нальотів на Берлін ділова робоча обстановка не порушувалась, ніби робітничі райони з гуркотом руйнувалися не в цьому місті, за кілька кілометрів звідси, а в якійсь іншій країні.

Спочатку Вайс пояснював такий залізний спокій мужністю і самовладанням співробітників секретної служби. Та незабаром переконався, що помиляється. Це були тільки плоди впевненості в тому, що деяка особлива, «джентльменська» домовленість між німецькою іноземною розвідкою і її колегами у Вашінгтоні та Лондоні не буде порушена. Очевидно, із вдячності військово-повітряним силам союзників СРСР за створення нормальних робочих умов німецька іноземна розвідка серед багатьох інших зобов'язань взяла на себе врятування льотчиків, збитих над територією Німеччини.

Геббельс закликав населення чинити самосуди над американськими та англійськими льотчиками, які викинулись на парашутах з палаючих літаків.

Проте не всіх полонених американських та англійських льотчиків спіткала така доля. Деякі з них попадали до таборів для військовополонених, і навіть не до загальних, а до спеціальних, досить комфортабельних; тоді співробітники німецької іноземної секретної служби допомагали офіцерам і синам впливових у своїй країні людей, тікати звідси і забезпечували їм всякі вигоди й цілковиту безпеку під час втечі.

Вайс виконував тепер доручення, зв'язані з перевезенням таких військовополонених. В його розпорядження виділили «Оппель»-фургон з потужним мотором; фургон був споряджений потайним сейфом, радіопередавачем і містким баком для пального.

Вже двічі Вайс перевіз пасажирів через кордон: один раз — через швейцарський, другий — через шведський. Однак цим завдання не обмежувалось.

Сейф у його «Оппелі» був заповнений золотими зливками з клеймом німецького Рейхсбанку.

Золото треба було покласти у Швейцарському банку в сейф, абонований СД.

За законами Третьої імперії вивезення золота за межі рейху вважалося державною зрадою. Спроба нелегально вивезти з країни золото або валюту каралася стратою.

І пасажир, і вантаж, які Вайс повинен був вивезти в своєму «Оппелі» за кордон, однаково становили для нього смертельну небезпеку, хоч робилося це з відома самого Гіммлера.

Вайсові було видано охоронні документи. Проте, якби гестапо поцікавилось і знайшло в машині пасажира або вантаж, той самий Гіммлер підписав би наказ про його страту, не замислившись ані на мить, і Шелленберг подав би незаперечні докази того, що Йоганн Вайс — Петер Краус — ніколи не перебував у кадрах іноземної розвідки рейху. Тим більше, що Вайс належав до складу особливої групи Шелленберга, а її картотека зберігалась в його особистому сейфі.

Кожний з націстських лідерів мав за рубежем свою міцну й солідну агентуру; вона відала їхніми залаштунковими фінансовими операціями. На Вайсові плечі лягли найважчі обов'язки: він став кур'єром по доставці валютних цінностей.

І не так пригнічувала Йоганна небезпека, якої він зазнавав кожного разу, як інше. Крім інформації про те, що націсти, забезпечуючи себе на випадок поразки рейху, мов пацюки, скупчують запаси в нових норах, він під час своїх рейсів нічого важливого здобути не міг. До того ж йому здавалося, що він перейшов на нижчий ступінь у своїй службовій кар'єрі. Проте ці його думки були наслідком уявлень, властивих психології радянської людини.

Йоганн не міг зрозуміти, що в тому світі, де він опинився, золото й валюта — найбільші з усіх цінностей і, призначивши його «золотим кур'єром», йому тим самим виявили необмежене довір'я. А він сприйняв доручення перевозити контрабандним способом золото й валюту як вияв недостатнього довір'я до нього.

Одного разу, коли Вайс перетинав кордон, його почали переслідувати гестапівці. Він прийняв бій з ними і, хоч його машину було пошкоджено, успішно доставив свій вантаж. І коли все було закінчено, Йоганн тільки порадувався, що мав змогу, з дозволу служби СД і діючи точно за інструкцією, перебити кількох гестапівців.

Тому він трохи розгубився, коли, після того, як повернувся на Бісмаркштрасе і поставив на місце свою простріляну машину, до гаража почалося паломництво. Співробітники розглядали пробоїни в машині з таким захопленням, наче то були орденські відзнаки, і бучно вихваляли Вайса. З донесення гестапо вони вже знали, що, перетинаючи кордон, «невідомий чоловік застрелив трьох гестапівців і тяжко поранив двох, а сам, напевне, був убитий під час стрілянини».

Густав, теж прийшовши в гараж, сказав замислено:

— Після цього ви могли б цілком спокійно залічити себе до покійників. Роздобули б у Швейцарії будь-які документи і, здавши золото й валюту на своє нове ім'я, майнули б у першу-ліпшу нейтральну країну, і там були б раді новому мільйонерові. — І Густав допитливо подивився на Вайса.

Вайс пильно оглядав нашвидку залатані пробоїни в машині і, мабуть, через те не досить уважно слухав Густава. Він тільки незадоволено промовив:

— Швейцарці таку ціну заправили за ремонт машини, що мені не лишалось нічого іншого, як стати в них у гаражі і за маляра, і за бляхаря, а то довелось би повертатися покаліченою.

— Та ви ж везли, з собою мільйон, не менше. Хіба ви забули?

— А яке я маю до нього відношення? — знизав плечима Вайс. — Ніякісінького.

Після інциденту на швейцарському кордоні Вайс зробив кілька рейсів з таким самим вантажем до Швеції.

Відвідавши після чергової подорожі салон масажу, він понуро доповів професорові:

— Катаюсь туди-сюди, мов візник. Повернувся майже до того, з чого почав тут. — Запропонував не зовсім впевнено: — Може, ваші люди організують наліт на мене? Якщо акуратно поранять, може, і викручусь. Валюта й золото вам не завадить. А я не від того, будь ласка, тільки накажіть.

— І це каже вихованець Баришева? Ай-ай, — докорив професор. — Надія рейху — і отакий песимізм. Ні, голубе, більше терпіння. Повірте, рано чи пізно СД оцінить ваші заслуги. Ви просто скромничаєте.

Вайс зітхнув:

— Значить, і далі шоферити?

— Так, — звелів професор. — І глядіть, уникайте сутичок з тими, хто стоїть на сторожі законів імперії.

— Вони ж мене обстріляли!

— А просто втекти ви вважали принизливим для своєї гідності?

— Та це ж гестапівці!

— Надалі забороняю.

— А порядком самозахисту? Це ж наніть за нашими законами дозволяється. А якщо бандити нападуть?

— Ви повинні бути розумним боягузом, Бєлов.

— Добре, — погодився Вайс. — Я спробую.

Професор розказав Йоганнові, що за час його відсутності до тайника, призначеного для Генріха Шварцкопфа, надійшло кілька важливих матеріалів. Вони підтверджують, що створені в Німеччині у зв'язку з поразкою на Східному фронті опозиційні групи ставлять собі за мету силою усунути Гітлера. Після того в країні буде встановлено режим військової диктатури, буде створено військовий уряд і укладено компромісний мир із союзниками СРСР на умовах, прийнятних для німецького генералітету й промисловців. Потім — капітуляція на Західному фронті й новий наступ на Східному за підтримкою США та Англії.

Тому головним завданням для Вайса залишається і надалі: роздобути документи, що свідчать про переговори між представниками урядових кіл рейху і союзниками відносно умов укладення сепаратного миру.

Йоганнова машина ще не вийшла з ремонту, нових завдань він не одержував, і, що робити було зовсім нічого, Вайс попросив у Густава дозволу відвідати Шварцкопфів. Однак Густав відмовив йому. Правда, він при цьому якось загадково всміхнувся і сказав, що відпочинок — найвища нагорода для людини у такий тривожний час.

Кілька днів Вайс не виходив з котеджу на Бісмаркштрасе, потім Густав несподівано запропонував йому поїхати половити рибу.

Йоганн відповідно вдягся, і, коли він сів у машину, Густав, оглянувши його костюм, ледь помітно усміхнувся:

— А я й гадки не мав, що в нас є такий досвідчений рибалка.

Поїхали вони не до озер, а в Шмаргендорф.

— Що це значить? — спитав Вайс.

— Є щаслива нагода зробити вам приємність — познайомити з одним колекціонером.

Вайс запитливо глянув на Густава.

— Згодом самі дізнаєтесь.

Машину вони залишили біля під'їзду невеличкого ресторанчика під назвою «Золотий олень» і пішли далі пішки. Вілла стояла десь у глибині саду, і через дворик та сад їх провів служник. Слідом за ним ішли двоє в цивільному; вони однаково тримали праву руку в кишенях піджаків. Не доходячи до вілли, Густав сказав, що почекає Вайса в саду на лавці. Далі Вайса супроводив тільки служник, але й він зупинився у вестибюлі і сказав півголосом:

— Перші двері наліво, друга кімната. Ваше місце в кріслі коло вікна.

Йоганн пройшов у вказаному напрямі. У кімнаті нікого не було. Біля вікна стояло крісло, відгороджене важким столом у вигляді літери «П», а трохи осторонь — друге крісло і столик з телефонами. На підлокітнику цього другого крісла Йоганн помітив ряд різноколірних квадратних пластмасових кнопок, очевидно, для якоїсь сигналізації.

Він слухняно сів у крісло коло вікна і став чекати. Минуло більш як півгодини, але ніхто не з'являвся. Йоганнові вже надокучило милуватися чудово доглянутим садом, де в глибині поважно походжали павичі. І ось він почув тихі, неквапливі кроки.

До кімнати ввійшов чоловік років тридцяти п'яти, середній на зріст, сухорлявий. На ньому був сірий теплий костюм, тканий «ялинкою»; піджак був одягнений поверх чорного джемпера, хоч надворі стояла спека. Опустившись у крісло, він стомлено схрестив руки і пильно глянув на Вайса чорними, глибоко запалими очима.

Вайс підвівся у своєму кріслі, але чоловік нетерпляче ворухнув рукою. Вайс знову сів, даючи змогу допитливо розглядати себе і в свою чергу так само допитливо розглядаючи господаря.

Темне, гладко зачесане волосся, великі хрящуваті вуха, тонкий горбкуватий ніс, защемлений на переніссі суворими зморшками. Глибші зморшки спускалися від крил носа до кутиків жорстко стулених губів. Гострі вилиці, запалі щоки, під очима коричнюваті тіні. Шкіра жовта, але не засмагла, а така, як у людей з хворою печінкою. Усі разом ці риси надавали господареві скоріше привабливого, аніж відразливого вигляду.

Йоганн міг обмежитись і меншою кількістю прикмет, щоб визначити, хто перед ним. То був не хто інший як Вальтер Шелленберг, бригаденфюрер СС, генерал-майор поліції, начальник VI відділу головного імперського управління безпеки. Але він не переставав із щирим зацікавленням розглядати Шелленберга і не помилився, гадаючи, що тому це тільки приємно.

— Однак ви молоді, — сказав Шелленберг не усміхаючись.

— Якщо це вада, то з часом я її виправлю.

— І сміливі, — додав Шелленберг.

— Даруйте, пане бригаденфюрер! — Вайс схопився з місця, виструнчився.

— Сідайте, — звелів Шелленберг. — Я мав на увазі вашу поведінку не тут, передо мною, а на кордоні.

— Я маю гідний наслідування приклад і хотів би його додержуватися, — сказав Вайс і твердо глянув у вічі Шелленбергові.

Той злегка усміхнувся:

— І до того ж чесні. Чи не занадто багато для однієї людини?

— Для людини, яка служить вам, — ні! — Вайс і оком не змигнув.

— Ви меткі на слово. — Додав: — Віллі Шварцкопф був дуже здивований, що ви не визнали за можливе поділитися з ним враженнями про свою нову службу.

— Розмови про службу нам щонайсуворіше заборонені, мій бригаденфюрер.

— Ким?

— Самим змістом нашої роботи, — швидко здобувся Вайс на слово.

— І вона вам подобається?

— Я служу рейхові.

— У таких випадках годиться відповідати — фюрерові.

— Так точно, мій бригаденфюрер!

— Ну що ж, ви, здається, вже чудово розумієтесь на тонкощах нашої служби, — значуще сказав Шелленберг. Після паузи спитав: — Ви маєте до мене запитання?

— Я щасливий побачити вас, мій бригаденфюрер!

— Це все?

Вайс промовчав.

Шелленберг, пильно дивлячись у вічі Вайсові, раптом заявив:

— Запам'ятайте ще одне ваше ім'я — Фред. Воно існуватиме лише для моїх особистих розпоряджень. — На мить затримався, потім простягнув Вайсові вкладено у пластмасову обкладинку посвідчення, звелів: — Прочитайте.

У посвідченні стояло: «Пред'явник, 178 см на зріст, 72 кг ваги, сірі очі. Має право їздити по всіх шляхах рейху, генерал-губернаторства, Франції, Бельгії, Голландії, в'їздити в заборонені зони, концтабори, гарнізони військ СС та вермахту на будь-якій машині у цивільному або військовому одягу і з будь-яким пасажиром або пасажирами. Посвідчення дійсне тільки при наявності фотографії.

Підписи: рейхсфюрер СС (Гіммлер), начальник гестапо (Мюллер), начальник ОКВ (Кейтель), начальник СД (Кальтенбруннер)».

— Могутній документ, — сказав Вайс, поважливо повертаючи посвідчення. Шелленбергові.

Той недбало кинув його на стіл, трохи підвівся і, подаючи Вайсові руку, мовив:

— Сподіваюсь, якщо ви й падалі будете такі ж справні, ваша фотографія, можливо навіть найближчим часом, знадобиться для цього документа.

Вайс потиснув простягнуту йому руку, вклонився і рушив до дверей.

Раптом його зупинили:

— Чому ви не доповіли партії про деякі злочинні дії капітана фон Дітріха? — спитав Шелленберг.

Вайс швидко обернувся і твердо відповів:

— А тому, що мій безпосередній начальник пан фон Лансдорф не давав мені про це ніяких вказівок.

— Ви не виконали обов'язку наці.

— Я керуюсь насамперед своїм службовим обов'язком.

— Ви хочете сказати, що, існує якась різниця між обов'язком перед партією і службовим обов'язком?

— Я цього не казав, — відповів Вайс.

— Проте я вас так зрозумів.

— Ви хочете так мене зрозуміти? — спитав Вайс.

— А ви не хочете, щоб я вас так зрозумів?

Йоганн знав, що в Шелленберга взаємини з Гіммлером дуже добрі, а з Борманом — мало не ворожі. І наважився на страшно сміливий вчинок. Ступивши крок вперед, заявив:

— Так, ви мене правильно зрозуміли, мій бригаденфюрер.

Шелленберг стиснув зуби, гострі щелепи ще різкіше виступили на його жовтуватому обличчі. Він довго мовчав, не відводячи допитливого погляду від Вайсового обличчя, потім несподівано усміхнувся, сказав приязно:

— Пан фон Лансдорф — мій друг, і його доброзичлива думка про вас стала ще однією причиною того, що віднині ви значитиметесь у моєму особистому списку як Фред. І я відповім вам довір'ям на ваше довір'я. Не виключено, що найближчими днями фюрер, можливо, підпорядкує абвер рсйхсфюрерові. Таким чином, ви матимете змогу знову зустрітися з деякими своїми попередніми товаришами по роботі, зокрема і з капітаном фон Дітріхом. — І Шелленберг знову, цього разу значуще, міцно, потиснув Вайсові руку.

Коли Йоганн розшукав у саду Густава, той з його обличчя зразу догадався про результати зустрічі з шефом і теж рішуче, навіть з деякою гарячністю, потиснув йому руку.

У ресторані «Золотий олень» на вимогу Густава вони розпили на честь Вайсових успіхів пляшку старого колекційного вина. І сам заплатив за нього, хоч таке марнотратство не було звичне навіть серед близьких друзів: офіцери розвідки в таких випадках завжди розплачуються кожен за себе.

Чергову зустріч професор призначив Йоганнові у тихому куточку на березі озера Хавель, зарослому плакучими вербами з довгими вітами.

Коли Йоганн прийшов, професор уже чекав його в рибальському човні.

Беручись відразу за весла, професор мовив:

— Уявіть собі, я запросив вас тільки для того, щоб, як кажуть у нас дома, провести разом вихідний день. — Усміхнувся: — Як ви гадаєте, можемо ми дозволити собі таку розкіш?

— Не знаю, — відповів Вайс.

— Я пропоную, — заявив професор, — повністю віддатися фантазії: уявімо собі, що ми з вами рибалимо де-небудь, припустімо, на Ладозі.

— Не схоже, — зітхнув Вайс.

— Моя дружина й дочка теж вважають, що не схоже, — погодився з ним професор.

— А звідки вони можуть це знати?

— Пробачте, — насмішкувато сказав професор, — але я людина сімейна, і цей факт укріплює тут мою репутацію.

— Ви одружені з німкенею?

— Та що ви, голубе! Кар'єру сім'янина я розпочав ще з робфаку.

— І ваші дружина й дочка знають?..

— Безсумнівно, — підтвердив професор. Усміхнувся. — І, вірите, непоганий вийшов підрозділ: дружина — інженер на секретному заводі Юнкерса, дочка — у допоміжному жіночому батальйоні служби спостереження ППО Берліна. — І додав з ніжністю: — Дуже тямущі товариші вийшли з них.

Йоганн жалісливо подивився на професора:

— І вам за них не страшно?

— Бачите, в теперішніх обставинах я волів би, щоб дружина беззаперечно підкорилася моїй волі і слухняно чекала чоловіка дома. Та ми з нею одного року і навіть одного місяця вступили до партії. І вона вважає, що я зовсім не маю перед нею ніяких переваг старшого. Вона й дочку виховала так. Думаю, що Центр дозволив мені цю сімейственість як виняток.

— Я б ніколи на таке не наважився, — промовив Вайс. — Рискувати своїм життям — що ж, це не так страшно… А от рискувати життям тих, кого любиш, у мене не стало б снаги.

— У мене її також не ставало, — признався професор. — Але у дружини і в дочки мужності виявилося більше ніж досить. Ми допомагаємо одне одному жити, виконувати свій обов'язок. Якщо є найвища близькість між людьми, я гадаю, вона добувається саме таким способом.

Вайс подивився на професора з захопленням і ніжністю.

— І давно ви чекіст?

— Маю велику вислугу літ.

— Ви справді лікар?

— Це мій другий диплом, — гордовито сказав професор. — Перший я одержав у тридцятому році, коли закінчив істфак. Схильність до медицини виявив у собі пізніше, а освіту набув у Мюнхені. — І враз круто змінив тему розмови: — До речі, як ви оцінюєте поразку німців під Сталінградом? — спитав він.

— Я боявся, що викрию себе, не зможу приховати радість і на цьому провалюсь.

— Ні, з точки зору німця.

— Ну що ж, — нерішуче сказав Йоганн, — як величезну поразку вермахту, цілковитий провал плану «Барбаросса».

— А з політичного боку?

— Так само.

— А от, уявіть собі, гітлерівська пропагандистська машина використала катастрофу під Сталінградом в іншому плані. Перетворила її на пропагандистську акцію, звернену до реакційних правлячих кіл союзників.

Ви знаєте, Гітлер, приголомшений поразкою, не міг цими днями виступати, його промову прочитав по радіо Герінг. Чули цю промову? Не довелося? Шкода! Вся вона була звернена до Уолл-стріту й Сіті. Гітлер розписував свої заслуги як єдиного рятівника західної цивілізації від більшовицького варварства. А Геббельс, далі розвиваючи цю думку, заявив: «Ясно, панове, що ми неправильно оцінювали воєнний потенціал Радянського Союзу! Тепер він вперше відкрився нам у всьому своєму кошмарному розмірі. Сталінград був і є великим сигналом тривоги… Залишилося тільки дві хвилини до дванадцятої» — тобто до повної поразки Німеччини. А ця триденна жалоба після ліквідації оточених під Сталінградом військ? Ви розумієте, навіщо це? Перетворити загибель своїх солдатів на знаряддя пропаганди, щоб налякати правлячі верхи союзників могутністю Радянської країни. Допомогти реакційним колам Америки й Англії породити у своїх країнах хвилю антикомунізму і підготувати, таким чином, грунт для віроломного сепаратного миру. І, за нашими відомостями, дії гітлерівської пропаганди були небезуспішні. Таємні дипломати союзників надзвичайно пожвавішали. Аллен Даллес перекочував до Берна з цілим розвідувальним штабом, і безліч посланців німецьких розвідслужб, з якими у Даллеса давні довірчі взаємини, протоптали до нього стежки.

— Так, — сказав Вайс, — я це знаю.

— Не забудьте, — попередив професор, — що союзники прислали в Німеччину цілу армію розвідників. І знаєте, що вони тепер роблять? Вивчають настрої німецького народу, сили Опору. Але зовсім не для того, щоб допомогти рухові Опору хоч би зброєю. Ні. Хочуть з'ясувати, чи не буде цей рух заважати намірам союзників зберегти Німеччину після її поразки як імперіалістичну державу, ворожу Радянському Союзові. За нашими відомостями, Даллес заклопотаний тим, щоб вермахт і після поразки зберіг сили, здатні придушити революційний рух у країні.

Отже, Даллес представляє ті американські кола, які розробляють тепер не так плани наступу на другому фронті, як плани придушення революційних сил німецького народу після поразки Гітлера, і, як виплескав ваш підопічний американський розвідник, хочуть змінити вивіску Гітлера на іншу. Ненависть американського і англійського народів до Гітлера така велика, що Даллес, здається, ладен сприяти замахові на його життя, щоб потім домовитися з тією самою фашистською фірмою, яка, проте, діятиме вже під іншою вивіскою. І цілком імовірно, що Герінг, Геббельс, Гіммлер були б щасливі подарувати рейхові своє ім'я для цієї мети.

— Так, — замислено промовив Вайс. — Усе це, мабуть, так і є…

— Слово «мабуть» — погано слово, — сердито перервав його професор. — Я кажу, спираючись на факти й докази. І наше з вами завдання — дати Центрові документи, які з вичерпною і невідпорною повнотою свідчать, що між союзниками і опозиційними групами рейху ведуться переговори про сепаратний мир. Як бачите, тепер ми з вами маємо попрацювати на Німеччину. На майбутню Німеччину. Ну як, не заперечуєте? — Додав з усмішкою: — Може, ви гадаєте, що я, як історик за освітою, мислю в цьому питанні історичними категоріями? Але мій досвід чекіста підтверджує: таке мислення споріднено з обов'язком, який я виконую. Запобігти новій змові проти народу, що вже став жертвою фашистської змови, — значить врятувати його. Я думаю так.

Якийсь час вони мовчали. Після тривалої паузи професор знову заговорив:

— Я вам розповів про свою сім'ю і тим порушив правила конспірації. Та зробив я це навмисне. Думка про те, що я тут не один, що найменша моя необачність може призвести до загибелі найближчих мені людей, надихає мене, коли можна так сказати, на величезну обережність. — Професор усміхнувся так, ніби мав щось попросити. — І тепер я сподіваюся, що ви також поводитиметесь обачно. Адже, розповівши вам про свою сім'ю, я немовби довірив вам її долю. Я знаю, що ви трохи надмірно схильні діяти самостійно, часто захоплюєтесь, але вірю: ви зрозуміли, чим я тепер зобов'язую вас неодмінно продумувати кожний ваш крок на шляху до наміченої цілі.

Щирі слова старого чекіста вразили Йоганна своєю великодушністю, проникливою турботою і довір'ям — найвищим, на яке може піти людина мужня, сильна, непохитно відчуваючи ці ж самі риси у своїх друзів.

Гуго Лемберг знову запросив до себе Вайса і знову прийняв його в батьковому кабінеті. Йоганн помітив, що з книжкових полиць зникли матеріали та книги про Радянський Союз.

Цього разу Гуго був відвертіший. Він говорив про трагічне становище Німеччини. Сказав, що, за відомостями абверу, оснащеність радянських військ бойовою технікою порівняно з осінню 1942 року зросла в п'ять-шість разів, відповідно виріс і їхній бойовий досвід і що воєнними засобами Німеччина тепер виграти війну не може.

— А які ж засоби потрібні, щоб не програти війну? — спитав Вайс.

Гуго відповів ухильно:

— У США існує міцне антирузвельтівське угруповання, зацікавлено її тому, щоб зберегти воєнний потенціал Німеччини як загрозу проти Росії. Але це угруповання безсиле проти ненависті американців до Гітлера.

— А в Англії?

Гуго усміхнувся:

— У 1938 році Черчілль заявив, що мріє бачити на чолі Англії діяча такої сили волі та духу, як Гітлер, а тепер він боїться англійського народу і змушений приборкувати поривання лідера англійських фашистів.

— Ну, а які наміри Росії?

Гуго знизав плечима:

— Сталін, визначаючи позицію Радянського уряду, твердить, що завданням Радянського Союзу у війні є не знищення Німеччини, але знищення злочинного гітлерівського режиму та його натхненників.

Вайс розвів руками.

— Після окремих невдач на фронті фюрер зняв з постів багатьох наших уславлених полководців, — сказав Гуго. — І цим начебто поклав на генералітет відповідальність за провал кампаній.

— А тепер ці полководці у відставці намагаються покласти на фюрера провину за всякі воєнні невдачі.

Гуго невдоволено глянув на Вайса.

— Якщо ми зазнаємо поразки, то запобігти революційному заколотові зможе тільки уряд військової диктатури, складений з тих самих полководців, — відказав Гуго і за мить додав: — За відомостями СД, які, безумовно, применшують явну небезпеку, виходить, що тепер у Німеччині тільки п'ятдесят-шістдесят процентів населення неухильно кориться урядові. Тридцять процентів невдоволені існуючим режимом, але небезпеки вони не становлять. Решта — ненадійні. Цих піддають тяжким репресіям або пачками посилають на фронт. Таке співвідношення політико-морального стану населення не стабільне: воно дедалі гіршає. Можливо, армії союзників і взяли б на себе поліційні функції приборкання невдоволених. Але для цього армії союзників повинні прийти в Німеччину, і прийти не ослабленими нашим Опором, інакше вони не зможуть виконати свої важливі функції.

Вайс спитав:

— Але ж для того, щоб вони могли зберегти свої сили, нам доведеться зняти армії з Західного фронту.

Гуго відповів злісно:

— Паулюс по-зрадницьки капітулював у Сталінграді, зганьбив мундир німецького офіцера. Однак якби таке зробив німецький генерал на Західному фронті, то була б акція, вчинена в ім'я врятування Німеччини від катастрофи революційного повстання.

— Отже, відкрити фронт на Заході — це не зрада, а послуга рейхові?

— Авжеж, якщо ми не хочемо втратити імперію. Якщо ми хочемо врятувати Німеччину від небезпеки комунізму.

У цей час до кімнати ввійшов офіцер; зовнішність його вразила Йоганна своєю строгою зосередженістю. Навіть чорна пов'язка, що прикривала його ліве око, не псувала приємне обличчя. Сухорлявий, виструнчений. Замість правої руки — протез у лайковій рукавичці, на лівій не вистачало двох пальців.

— Знайомтесь, — сказав Гуго, — полковник генерального штабу граф Клаус-Шенк фон Штауфенберг. — Пояснив: — Граф був поранений на Туніському фронті, тільки-но з госпіталю. — Додав не без відтінку заздрості: — Дістав у Берліні пост начальника штабу резервної армії. — Звернувся до Штауфенберга: — Обер-лейтенант Йоганн Вайс, як я вже казав вам, працював в абвері, спеціаліст по Росії. — Сказав Вайсові: — У мене з полковником різні погляди на російське питання, як, правда, і на деякі інші питання, але це не відбивається на нашій дружбі.

Штауфенберг сказав, сідаючи в крісло навпроти Вайса:

— Як ви тепер знаєте, я воював в Африці. Але мене дуже цікавить наш головний противник — росіяни.

Вайс попередив:

— Я не був на Східному фронті.

— Але за родом своєї служби ви зустрічалися з російськими військовополоненими, вивчали їх, знаєте про підпільні організації, які вони створюють у таборах, — все це мене цікавить. Розкажіть усе, що можна, — попросив полковник.

Спочатку Вайс говорив дуже стримано. Але потім, коли Гуго вийшов, Штауфенбергові запитання стали відвертіші. В них почувалася не тільки цікавість. Йоганн помітив у цих запитаннях навіть деякий відтінок схвалення героїчної боротьби російських військовополонених у таборах.

Про це все Йоганн розповідав так, наче хотів тільки пояснити, яка важка і складна робота абверу з контингентом радянських військовополонених. І говорячи про стійкість, непохитну політичну переконаність військовополонених він немовби водночас виправдував недостатні успіхи абверу в роботі з агентурою.

Особливе враження справило на Штауфенберга повідомлення Вайса про те, що радянські розвідники врятували чотирьох німецьких військовослужбовців, засуджених до страти. Не менш схвилювала його і розповідь про втечу групи в'язнів, які працювали на німецькому заводі. Коли їх піймали, вони навіть під страшними тортурами не виказали німецьких робітників, що допомагали їм втекти. А втікачі ж могли замість них назвати імена будь-яких інших німецьких робітників заводу, і тих стратили б разом з ними. Це врятувало б росіян від тортур і дало б їм змогу помститися німцям, своїм катам.

Штауфенберг слухав Вайса з глибокою зосередженістю. Його стомлене обличчя з болісними зморшками в кутках рота виявляло щиру схвильованість і водночас стало якесь лагідніше. Він спитав:

— Ви гадаєте, військовополонені та іноземні робітники вже мають якусь організацію Опору?

— Можливо.

— Тоді вони, безперечно, зв'язані з німецьким комуністичним підпіллям.

— Ці питання належать до компетенції гестапо, — відповів Вайс.

Штауфенберг, наче не дочувши, промовив замислено:

— А ті, напевне, зв'язані з радянським командуванням…

Якби в цей час не повернувся Гуго, можливо, Вайсові вдалося б краще визначити, чим породжений інтерес Штауфенберга до організації Опору військовополонених. Але, побачивши Гуго, полковник враз змінив тему розмови. Сказав, звертаючись до Гуго:

— Обер-лейтенант Вайс — дуже досвідчений розвідник, і я почерпнув з розмови з ним дуже багато корисного. — І пильно дивлячись на Вайса, додав похвально: — Ваші методи вербування справді оригінальні.

Вайс машинально кивнув, трохи приголомшений: він не сказав полковникові ані слова про методи вербування.

На прощання Штауфенберг подав Вайсові ліву руку і сказав:

— Я був би радий знову зустрітися з вами.

Але їм не довелося більше ніколи побачитись.

Протягом досить тривалого часу Йоганн виконував функції кур'єра у прикордонних швейцарській або шведській зонах. Щоразу якийсь чоловік, спеціально довірений агент, підходив до його машини, сам ховав пакет у сейф, вмонтований у машину, і замикав своїм ключем. Другий ключ був у Густава. Третій ключ Вайс одержав від професора, коли йому пощастило зняти зліпок: начебто бажаючи виявити люб'язність до агента, він узяв з його рук ключ і відчинив ним дверцята сейфа.

Тепер Вайса на маршруті зустрічали професорові люди. Він відчиняв сейф, на ходу передавив пакет і трохи повільніше їхав далі. У певному пункті його доганяли і так само на ходу повертали пакет. Невиправдані затримки могли породити підозру: Вайс знав, що встановлений у його машині прилад фіксує на стрічці всі зупинки. Знав він також, чим загрожує будь-яка необережність у техніці розкривання пакета і виймання звідти документів. Знали про це і професорові люди. Проте Йоганн не встигав навіть розглянути їхні обличчя — так швидко все відбувалося. І тільки одного разу зв'язковий, з шаленою швидкістю наздогнавши Вайса на мотоциклі, встиг шепнути, що чимало документів, одержаних від нього і переданих через Центр Радянському урядові, стали у великій пригоді. У документах містилися незаперечні докази того, що деякі довірені особи правлячих вашінгтонських та лондонських кіл перейшли на шлях віроломства і неприпустимо порушують зобов'язання, що їх взяли на себе глави союзницьких урядів. І глави урядів США й Англії змушені були признати це.

Які то були документи, Вайс не знав. Можливо, фотокопії матеріалів з умовами, що на них пропонував союзникам укласти сепаратний мир той чи інший правитель рейху — Гітлер, Гіммлер, Герінг, Геббельс, Ріббентроп; можливої меморандуми про склад майбутнього уряду, представлений союзникам імперськими групами, настроєними опозиційної до Гітлера. Хоч би які різні були ці групи, всі вони сходилися на тому, що найбільша небезпека і для союзників, і для рейху — вторгнення Радянської Армії на німецьку територію і революційна боротьба німецького народу за нову Німеччину. І всі вони вбачали порятунок тільки в капітуляції перед західними державами і встановленні в Німеччині уряду військової диктатури. Про це казав Йоганнові і Гуго Лемберг.

Йоганн знав, що кожен з правителів імперії вів секретні переговори потай від інших. Так само діяли й інші опозиційні угрупування. І всі, хто вів ці переговори, стежили одні за одними. І заради того, щоб вивідати ціну, пропоновану союзникам за капітуляцію кожною іншою групою, ладні були викрасти, закатувати, навіть убити будь-яку людину, яка хай і непричетна до цієї торгівлі, але бере у ній участь у ролі кур'єра чи зв'язкового. А ті, що призначали ціну, були недосяжні, їм нічого не загрожувало.

Різного часу двох кур'єрів таких груп спіймали агенти гестапо, коли один з них перетинав швейцарський, а другий — шведський кордон. Документи, які вони везли, потрапили до Гіммлерових рук. Однак кур'єрів не стратили. Вони були засуджені тільки як спекулянти за незаконний провіз золота. Звідси Вайс зробив висновок, що Генріх Гіммлер знає про діяльність опозиційних груп, але чогось не вважає за потрібне припинити її.

Вайсові не було відомо, що серед пакетів, які він передавав зв'язковому, щоб з них могли зняти фотокопії, був запис розмови одного німецького агента таємної дипломатії з Даллесом. Ішлося про можливого главу майбутнього нового німецького уряду. І Даллес назвав ім'я Генріха Гіммлера. Він висловив думку, що Гіммлер, тепер друга після Гітлера людина в імперії, міг би стати згодом першою. Озброєний величезним досвідом нещадного насильства, Гіммлер успішніше, ніж будь-хто інший, зуміє придушити всякий демократичний рух у країні, можливий після капітуляції.

Зате Вайс знав інше: начальник відділу безпеки гестапо обергрупенфюрер Мюллер прагне посісти посаду рейхсфюpepa; недавно він арештував агента, який віз депешу Гіммлера до Даллеса. Зміст цієї депеші Мюллер повідомив Гітлерові. Все-таки Гіммлер якось викрутився. Але тепер Мюллер і Гіммлер ненавидять один одного. Мюллер вистежує кожну довірену особу Шелленберга, бо саме Шелленберг з наказу рейхсфюрера, який йому дуже довіряє, веде таємні переговори від його імені.

59

Йоганн несподівано дістав наказ виїхати до Берна. Густав показав йому фотографію і сказав:

— Ви будете цілком підпорядковані цьому чоловікові або тому, на кого він вам укаже. Ви повністю відповідаєте за його безпеку. Тому ви мусите визначити, чи не стежать за ним, і будь-якими способами ліквідувати цього спостерігача, хоч би хто він був. Можливо, що стежить ціла група. Ну що ж, я однаково покладаюсь на вашу мужність, — твердо заявив Густав. — Якщо при цьому ви примудритесь залишитися живим, можете за свою дальшу долю не турбуватись. Хоч би навіть швейцарський суд засудив вас до страти за вбивство, — нам зовсім не важко буде добитися для вас волі. Швейцарський уряд добре знає: якщо фюрер не вважав за доцільне окупувати цю країну, то для цього були особливі міркування, — ми використали й будемо використовувати її у своїх цілях. Запам'ятайте: ті люди, які стежитимуть за особою, дорученою вам, могли дістати такі самі вказівки відносно вас, як я дав вам відносно них. Гадаю, що ви людина достатньо тямуща і зрозумієте, що вони не належать до агентури наших воєнних противників. Тому будьтеобережні там з нашими співвітчизниками. Повторюю: хоч би ким вони були і хоч би з якого, навіть найкращого, боку ви їх знали. Не забувайте про це ані на хвилину. Ви одержуєте велику суму в англійських банкнотах, але, — усміхнувся Густав, — можете не боятись: у зв'язку з тим, що ваше завдання надто важливе, це будуть справжні вироби лондонської скарбниці. — Спитав: — Адже ви були поранені? Тож ви можете пройти там курс лікування. Добре заплатіть лікареві, то він знайде, від чого вас лікувати…

Транспортний літак «Люфтганзи» доставив Вайса на світанку в Цюріх. Того ж дня він дизельним експресом приїхав до Берна і оселився в готелі. Він мав голландський паспорт, а документи свідчили, що він німецький політичний емігрант. Однак ні портьє, ні швейцарська поліція не вимагали, щоб він пройшов реєстрацію.

Тихе, лагідно-спокійне місто, здавалося, відокремлене від збуреного війною світу століттями бюргерського достатку, скидалося на заповідник. Городяни жили так, як і десять, двадцять, тридцять років тому.

Місто чиновництва та посольств. Пристановище розвідок і розвідників, які в міру своїх здібностей переймали від бернців їхню неквапливість, бундючну чемність і ощадливість до кожного франка — найстійкішої на той час валюти у світі.

Вайс узяв напрокат у готелі старенький двомісний спортивний «Фіат»-фаетон і повільно їздив ним по місту, вивчаючи вулиці не стільки з пізнавальною метою, скільки для того, щоб не зазнавати утруднень, коли доведеться опікувати довірену йому людину. Незабаром він виявив свого підопічного. Той оглядав старовинну бернську ратушу, побудовану в чотирнадцятому віці.

Це був чоловік похилого віку і аристократичної зовнішності. Він так вільно говорив по-французькому із своєю молодою супутницею, що його можна було прийняти за француза.

На фотографії, яку Густав показав Вайсові, цей чоловік мав куці гітлерівські вусики щіточкою, а тепер на його губі закручувались значно довші кайзерівські вуса. Після Сталінграда багато хто з літніх берлінців став відрощувати вуса за давнім монархічним зразком.

Вайс поставив машину і собі почав оглядати ратушу, коли старий та його супутниця наблизились до нього, він висловив уголос своє захоплення старовинною архітектурою.

Старий пильно подивився Вайсові в обличчя — видно, він також знав його з фотографії. Пожувавши губу, ледь помітно кивнув, не тому, що цього вимагала конспірація, а напевне, тому, що йому властиво було гордовито здоровкатися з людьми, і, вже не дивлячись на Вайса, кинув:

— Якщо ви не маєте потреби милуватися цією старою спорудою, можете більше себе не утруднювати.

То був князь Гогенлое, довірена особа фюрера у переговорах з Даллесом. І, як зрозумів згодом Йоганн, князеві ні з якого боку ніщо тут не загрожувало. Спершу присутність Вайса у Берні потрібна була Канарісові та Шелленбергові тільки для того, щоб дати князеві зрозуміти: вони знають, чого він приїхав сюди, тому й доручили своєму агентові бути почесною охороною при його персоні.

Та Даллес, як він одного разу висловився, «віддавав перевагу перспективнішим представникам з керівних кіл СС». І саме про цих «перспективних представників» Вайс мав подбати.

Увечері Вайс зайшов у кафе недалеко від американської місії і побачив там майора Штейнгліца. Цивільний костюм і змарніла сумно-заклопотана фізіономія Штейнгліца не викликала у Вайса бажання виявляти особливу шанобливість до свого колишнього начальника. Він непомітно підійшов ззаду й злегка плеснув його по плечу. Штейнгліц зіщулився і швидко засунув руку за борт піджака.

Вайс затримав його руку. Штейнгліц підвів очі і розплився у щирій, радісній усмішці. Розмовляли вони, як рівні. Вайс знав, що Штейнгліц неодмінно допитуватиметься, чому він опинився в Берні, і зразу ж розповів з невдоволеним виглядом, що він має нудне доручення, суто фінансового характеру. Штейнгліц співчутливо промовив:

— Швейцарія — не те місце, де слід збувати наші фальшиві банкноти.

Вайс засмучено відповів:

— Наказ є наказ.

Штейнгліц мрійливо додав:

— В Італії наші люди обмінюють англійські фунти німецького виробу і скуповують цінності. Оце справді бізнес!

— Як справи? — спитав Вайс.

— Як бачиш, — сказав Штейнгліц. — Сиджу коло вікна, розглядаю перехожих.

— Які відвідують американську місію, — усміхнувся Вайс. Нахилився: — Я гадаю, вашій службі не завадило б зайняти такий самий пост біля посольства Великобританії.

— Американці — знахабніла сволота! — злісно пробурчав Штейнгліц. — Хочуть усунути Канаріса і надрукували в своїх газетах, ніби він бере участь у змові проти фюрера. Це провокаційна робота їхньої розвідки. Але зате англійці, щоб помститися їм, надрукували цілу серію статей про нашого адмірала: закликають стратити його після війни, як лиходія.

— Дружні послуги за минуле й теперішнє, — сказав Вайс таким незаперечним тоном, що Штейнгліц змушений був промовчати.

Боязко озирнувшись навколо, він дозволив собі сказати:

— Однак ти став занадто самовпевнений.

— Перейняв від свого безпосереднього начальства.

— Авжеж, — замислено промовив Штейнгліц. — Нашому сухопутному адміралові тепер сутужно. Та він ще покаже себе… — Прошепотів ледве чутно: — Ленгебен прохопився йому, що союзники не вірять у фюрера і шукають маленьку групу інтелігентних, тверезих і вартих довір'я осіб, таких як рейхсфюрер СС Гіммлер. — Додав: — Хоч, по суті, з усіх отих за океаном Даллес ставиться до нас найприязніше. Кажуть, ніби він заявив, що визнає претензії німецької промисловості на провідну роль в Європі.

— Це правда, — погодився Вайс. — Він не хоче, щоб після війни Англія стала наймогутнішою державою в Європі.

— Значить, не так уже все погано, — озвався Штейнгліц. І раптом нахмурився, обличчя його зробилося суворе: — То це ти тепер ведеш політичну розвідку?

— Щоб була повна ясність, — строго сказав Вайс, переходячи на «ви», — я знав, що зустріну вас тут. Інформований про наше завдання. — Усміхнувся. — Моє не збігається з вашим, ви Канарісова людина, а не Гіммлерова. Пам'ятаючи про наші попередні добрі взаємини, я вважаю своїм обов'язком запропонувати вам нейтралітет.

— Нейтралітет? — здивувався Штейнгліц. — Скажіть, будь ласка, як люб'язно!

— Цього досить для того, щоб наші люди не порішили вас, — діловито сказав Вайс. — Час уже абверівцям перестати потикатися туди, де вони вже не котируються.

Обличчя Штейнгліца стало сіре:

— Значить, Гіммлер не пробачив мені ту стару історію в Англії…

— Очевидно, — сказав Вайс, — Канаріс, використавши свою дружбу з Гейдріхом, колись врятував вас. Що ж до Гіммлера, то він не відчуває до адмірала ані крихти симпатії.

— Авжеж, — погодився Штейнгліц, — і йому зовсім не важко мене вколошкати.

— А що, як ви допоможете його співробітникові і цей співробітник не забуде згадати у своїй інформації про вашу послугу?

Штейнгліц, повагавшись, заговорив повільно:

— Черчілль казав Хесселеві, що, поки станеться переворот, він ніяких зобов'язань на себе взяти не може, але якщо переворот станеться і новий уряд матиме достатній авторитет, то слушний вихід знайдеться. Англійці пам'ятають, яку послугу зробив їм Канаріс, коли вони після Дюнкерка опинялись у катастрофічному становищі: він подав фюрерові доповідь, в якій набагато перебільшив обороноспроможність Англії і відповідно применшив сили росіян. Англійці вдячні йому і обстоюватимуть його кандидатуру в новому уряді. Крім того, адмірала підтримує і частина генералітету.

— Слухайте, — сказав Вайс навмисне роздратованим тоном. — Чи буде в новому уряді Гіммлер, Герінг, Канаріс, чи залишиться фюрер — це нас з вами не обходить. І краще нам у такі справи не потикатись…

— Правильно, — погодився Штейнгліц. — Ну, а якщо тикають?

— Раніше, коли вас посилали за кордон, ви працювали проти певної іноземної держави, і все було ясно.

— Це і справді так, — кивнув Штейнгліц.

— А тепер, — вів далі Вайс, — якщо ви працюватимете проти Англії або США, вас застрелять, і не хто-небудь, а наші. Ті, що працюють на американців та англійців.

— То що ж ти пропонуєш? — пригнічено спитав Штейнгліц.

— Я вже запропонував: свій нейтралітет на сплату за ваші послуги.

— Ціна нерівна, — відказав Штейнгліц.

— Тут та сама нерівність, як і між моїм рейхсфюрером і вашим адміралом, чий корабель, можливо, найближчим часом, але вже без самого адмірала ввійде до складу СД, — згадав Вайс Шелленбергів натяк.

— Атож, так подейкують, — похмуро погодився Штейнгліц.

— Ну як? — спитав Вайс.

— Послухай, — Штейнгліц круто повернувся до нього всім корпусом, — а що, коли я маю вказівки, зустрівши на своєму шляху такого, як ти, усунути його?.. І, клянусь, я б усунув. Ти знаєш, я вмію це робити. Але от побачив тебе, і, знаєш, рука вперше не піднялась.

Йоганн зрадів у душі: значить, першу загрозу, навислу над ним, відвернено. І, щоб закріпити гарантію безпеки, він сказав недбалим тоном, знову переходячи на «ти»:

— Через нашу агентуру Шелленбергові стала відома дана тобі вказівка. Але я попросив його не вживати відносно тебе ніяких заходів, поки я не вступлю тут з тобою в особистий контакт.

— І ти непогано говорив про мене у розмові з бригаденфюрером?

— Так, — твердо відповів Вайс. — Адже я бачив од тебе тільки добре ставлення.

Штейнгліц зворушено потиснув йому руку.

— Знаєш, — сказав він якось розгублено, — це дуже дивно, але ти завжди викликав у мене підозру.

— Чим саме? — здивувався Вайс.

— Ну, своєю порядністю, чи що, — насилу добираючи слова, пояснив Штейнгліц. — Як би це сказати… Ну, не той мундир в рядах нашої служби. — Признався: — Взагалі я, бач, не маю чуття на порядних людей. Не часто доводилось їх зустрічати…

Після цієї зустрічі Штейнгліц сумлінно передавав Вайсові інформацію, добуту в тих самих уповноважених Канаріса, які вели таємні переговори із союзниками і яких він пильно охороняв, від агентів гестапо.

З свого боку, Вайс охороняв уповноваженого Гіммлера від різнобічного стеження — проводили його і гестапівці Мюллера, і абверівці, і агенти Ріббентропа: вони, в свою чергу, вели тут таємні переговори із союзниками від імені фюрера.

Через три тижні Вайс уже ввійшов до складу великої групи СД, підпорядкованої полковникові СС Отто Гауптману.

Незабаром Гауптман викликав до себе Вайса та ще двох співробітників. Показавши їм фотографію Штейнгліца, він звелів вислідити його і ліквідувати, а труп відвезти за місто, засунути в мішок з цементом, залити водою, зачекати, поки цемент стужавіє, і тоді втопити в Аарі. Зацементовані трупи ніколи не випливають.

Цю операцію було призначено провести через два дні. Вайс подався шукати Штейнгліца і, знайшовши його в маленькій пивничці, де вони звичайно зустрічались, розповів, яка небезпека загрожує майорові. Штейнгліц вислухав це повідомлення з сумною покорою долі. Він тільки спитав:

— Може, краще мені самому?..

— А врятуватися ти не можеш?

— Як? — спитав Штейнгліц. — У Німеччині однаково знайдуть. Тут тисячі агентів гестапо. Якщо втечу в іншу країну, вони повідомлять по радіо, по телеграфу… Однаково мене візьмуть, хіба що патратимуть довше, тільки й того. — Він подав руку, прощаючись, промовив здушено: — Спасибі, що попередив.

— А чому така ухвала, як ти гадаєш? — спитав Вайс.

Штейнгліц сказав замислено:

— Це не наші ухвалили — це ті. — Він махнув рукою кудись у бік, додав зніяковіло: — Не забули, що я колись ще до війни, вбив службовця міністерства іноземних справ Англії, вкрав для фюрера документи. Напевне, адмірал тепер виказав мене англійцям, щоб ніякі плями не затьмарювали його стосунків з ними. Ну, а ті, начебто для попередньої перевірки лояльності гестапо до інтересів Британської імперії, вимагали мене ліквідувати. А есесівці порядком, я б сказав, люб'язності взяли це на себе. От і все.

Зсутулився, опустив голову на руки. Крізь поріділе волосся просвічувала шкіра.

— Прощай, Йоганне, — сказав Штейнгліц, — прощай і живи, поки тебе не порішать так само, як мене, за надмірну службову старанність.

Тієї ж ночі Штейнгліц застрелився в своєму номері готелю.

Полковник Отто Гауптман домовився з похоронною конторою про урочистий похорон співвітчизника.

Самогубство серед німців вважалося тепер дуже небажаним, і довелося погодитися на чималі витрати, щоб поліцейський лікар констатував смерть від розриву серця.

На кладовище труну з тілом Штейнгліца доставили в чорній автомашині-катафалку. Надгробну плиту вже було приготовлено. На ній було викарбувано ім'я, дати народження і смерті та напис: «Благородному синові рейху від люблячих та скорботних співвітчизників».

60

Через кілька днів Вайс відбув назад до Берліна.

Гауптман доручив йому особисто передати Шеллеибергові, що шеф схильний підтримати намічену кандидатуру, але проголошення нового фюрера слід пристосувати тільки до висадки військ союзників — в іншому разі антиурядові елементи можуть скористатися результатами операції.

З Берна Йоганн послав кілька інформацій у Центр каналом зв'язку, що йому вказав професор Штутгоф. Він встиг також передати й те, що йому усно сповістив полковник Гауптман.

На німецькому кордоні черговий офіцер вручив Вайсові наказ покинути машину і негайно летіти до Берліна.

Крім нього, у літаку були тільки четверо пасажирів. Вони, видно, не були знайомі один з одним і не поривались познайомитися. За всю подорож ніхто з них і слова не промовив, та, коли літак приземлився на запасному аеродромі і Вайс зійшов трапом на землю, той із пасажирів, який ішов поруч, блискавичним рухом замкнув на його зап'ястях наручники. Ту ж мить другий пасажир — він ішов позаду — накинув на Йоганна плащ таким способом, щоб не було видно його скутих рук. Двоє інших пасажирів стали по боках.

Просто на посадкову площадку в'їхала машина, в ній сиділо двоє офіцерів у формі гестапо. Дверці широко розчинились, і Вайсові супутники вштовхнули його в машину.

Крізь пофарбовані скельця машини нічого не було видно.

Вайс звернувся до гестапівців:

— Добре працюєте.

— Маємо досвід, — озвався один з них.

— А може, ви помилились? — спитав Вайс і пояснив загрозлиио: — Я обер-лейтенант СД.

— Справді? — спитав той самий гестапівець. І, усміхнувшись, додав — Усяке трапляється. Генерали теж у нас часом ридають, мов діти.

— Дайте закурити, — попросив Вайс.

Йому вклали в рот сигарету, клацнули запальничкою. Вайс кивнув, похвалив:

— А ви, хлопці, виявляється, можете бути чемні.

— Для різноманітності, — зареготав гестапівець, він таки перший підтримав розмову.

— А ви веселун, — додав Вайс.

— Правильно, — погодився гестапівець. — Просто жартівник! — Він знову клацнув запальничкою і підніс її до самого Вайсового носа.

Йоганн відкинув голову.

— Кинь, — розтиснувши нарешті губи, невдоволено сказав другий, — всю машину зачадиш.

— Нічого, хай звикає. — І перший гестапівець знову підніс до Вайсового обличчя запальничку.

Шкіра на підборідді зморщилась, але й тепер Йоганн залишився нерухомий.

— Твердий горішок! — оголосив перший гестапівець.

— Нічого, не таких розколювали, — заявив похмуро другий.

Голову Йоганнові загорнули плащем. Машина зупинилась. Його повели спочатку по кам'яних плитах, потім кудись униз, такими ж кам'яними сходами. По дорозі неквапливо обшукали.

Нарешті з Йоганнової голови стягли плащ, і він побачив вузьку бетонну камеру з низьким склепінням. Відкидне залізне ліжко, відкидний столик, параша. Стоватна лампа заливала камеру сліпучим, отруйним світлом. У темних дверях вічко.

Двері хряснули й зачинились. Трохи згодом прийшов наглядач, приніс тюремний одяг, наказав Вайсові переодягтися, але перед тим пильно оглянув його, навіть порожнину рота.

Йоганн мовчки скорився, бо розумів, що всякий протест безглуздий.

Коли Вайс переодягся в смугастий одяг, наглядач сказав схвально:

— А ти не нервовий!

— А хіба сюди тільки нервових кидають? — спитав Вайс.

— Побачиш, — пообіцяв наглядач і пішов собі з його одягом, кинувши на підлогу камери димучий недокурок сигарети, але Йоганн попервах ще не міг по заслузі оцінити цей акт величезного милосердя.

Понад місяць Вайса не викликали на допит. Увесь цей час він ретельно й послідовно поновлював у пам'яті своє подвійне життя — радянського розвідника і співробітника німецької секретної служби. Він продумував його всебічно, як слідчий, і паралельно порівнював докази один з одним, шукаючи помилок, недоглядів.

Він усяко вивіряв свою діяльність радянського розвідника, то розглядаючи її з погляду Баришева, то дивлячись на неї збоку, з жорстокою проникливістю гестапівця або з витонченою підозріливістю своїх начальників, осіб німецької секретної служби.

Не раз йому спадало на думку, що він став жертвою таємної боротьби главарів секретних служб за першість, за владу. Думати так було все-таки втішно.

Найстрашнішим було тільки одно: він, як радянський розвідник, допустив десь колись будь-який промах, непростиму помилку. А що, коли помилку зробив хто-небудь з тих, з ким він був зв'язаний?

Він думав про тих людей, з яких склав ланцюжок у «штабі Валі». Кожного він повернув до життя, довіривши йому своє власне. У кожному з них немов була частка його самого. Ні, він не міг запоганити себе сумнівом у них.

Проте десь щось порвалось у цьому ланцюжку, якщо він тут…

Він думав про Зубова: той часто з самовпевненістю безшабашного сміливця зневажав запобіжні заходи. Але ця вада викупала в Олексія відчайдушну рішучість і спритність. Одного разу під час бойової операції у Зубова в м'якоті ноги застрягла куля. Зубов сів, видушив з рани цю кулю, підкинув її на долоні, і, вищиривши білі зуби, заявив:

— Ну, тепер можна йти порожнем.

І йшов, майже не шкутильгаючи.

Ні, Зубов завжди знаходив вихід з найнебезпечнішого становища.

Вайс із виключною дисциплінованістю виконував усі правила розпорядку тюремного життя і навіть здобув цим собі повагу наглядачів. Щіткою він до лакового сяйва натирав кам'яну підлогу, драяв ганчіркою стіни. Його тюремне майно — миска й ложки — блищало. Він тричі на день робив фізичну зарядку, обтирався рушником, змоченим у кружці з водою, робив по камері тривалі прогулянки в кілька тисяч кроків; «читав» улюблені книжки, поновлював у пам'яті прочитане.

Університетом тюремного буття були для Вайса улюблені книги про подвиги революціонерів. І ще розповіді батька, який просидів до революції багато років в ізольованій камері. Свою камеру батько обернув на подобу класу: він вивчав іноземні мови за самоучителем і прочитав те, що йому ніколи було прочитати іншим часом.

Даючи волю уявленню, Вайс у думці переводив себе в те минуле, з якого почався подвиг старшого Бєлова. Він ніби продовжував цей подвиг тут. Гестапівська тюрма ввижалася Вайсові царським застінком. Але для повноти реальності цього відчуття йому бракувало одного: Вайс не міг позбутися свідомості, що він лише по-ученицькому повторює подвиг старших — іде звіданим шляхом, вже навчений моральних правил, а порушення їх було б подібне зраді.

Тривожило його те, що, відторгнений ув'язненням від зовнішнього світу, опинившись наодинці із самим собою, він починав втрачати риси Йоганна Вайса. Олександр Бєлов дедалі виразніше проступав у ньому, все його недавнє німецьке буття розсіювалось, як міраж, як щось вигадане, чого ніколи не було.

І Бєлов змушений був почати самовіддану, кропітку роботу над своєю волею, всіма силами намагаючись зберегти в собі Вайса. Він змусив себе відмовитися від таких радісних для нього спогадів Саші Бєлова і обмежитися сферою спогадів німця Йоганна Вайса — співробітника німецької секретної служби, незаконно й безпричинно арештованого гестапо.

Тільки на другому місяці ув'язнення Вайса викликав слідчий, лисуватий, сутулий чоловік у цивільному. З байдужою ввічливістю він задав Вайсові лише кілька анкетних запитань.

Протести Вайса проти необгрунтованого арешту слідчий вислухав з деякою увагою, колупав при цьому у вухах сірником, потім, поклавши сірник знову в коробку, спитав:

— Чи є скарги на тюремну адміністрацію?

Вайс відповів:

— Поки що немає.

— Тоді підпишіть. — І слідчий підсунув до Вайса друкований бланк, в якому було сказано, що в'язень не має претензій до адміністрації тюрми. Вайс дошкульно усміхнувся:

— Я сказав: поки що, — і, нахилившись до слідчого, спитав: — Я з цими нашими методами досить добре знайомий: спочатку в'язень підписує таку штуку, а потім ми спускаємо з нього шкіру. Вірно?

Слідчий мовчки поклав бланк у папку, наказав охоронникові:

— Відведіть в'язня!

На другий день Вайса знову викликали на допит.

Цього разу слідчий мав зовсім інший вигляд. Але його змінив не тільки мундир гестапівця. Він був явно чимось піднесений. Огледівши Вайса з ніг до голови, потираючи задоволено руки, слідчий прочитав його зізнання і спитав, чи підтверджує їх Вайс. І, Вайс сказав:

— Так, підтверджую.

Обличчя слідчого вмить набрало жорстокого і владного виразу.

— Брешеш, ти не Вайс! — крикнув він.

— А хто ж я?

— А оце ми з тебе ще виб'ємо! — Забарився, тішачись тим, що викрив злочинця, урочисто оголосив: — Обер-лейтенант пан Йоганн Вайс — той, за кого ви себе видавали, — мертвий. Він загинув під час автомобільної катастрофи! — Слідчий порився у своїй теці, вийняв два фотознімки і простягнув Вайсові.

На першому були зняті уламки автомашини, лежав ницьма пронизаний стерновою колонкою знайомий Йоганнові кур'єр і поряд з ним другий труп з розтрощеним об вітрову шибку обличчям.

На другому знімку був тільки труп чоловіка з розтрощеним обличчям. Побачивши на ньому свій костюм, відібраний у перший день ув'язнення в тюрмі, Вайс відчув полегкість. Значить, усе підстроєно гестапо, і він узятий не як радянський розвідник, а як співробітник служби Шелленберга.

Вайс недбало кинув обидва знімки на стіл, сказав:

— Шкода хлопця!

— Якого саме? — підвів брови слідчий.

— Кур'єра, якого ви вбили. Другого, на якого ви наділи мій костюм, ви теж обладнали — не тільки я, рідна мати не пізнала б. Ну що ж, пізнаю традиційні методи служби гестапо. — Нахилився, спитав: — То чим викликані ці ваші турботи?

Слідчий зберіг на обличчі незворушний вираз, начебто Вайс говорив якоюсь незнайомою мовою і він нічого не зрозумів. Мить помовчавши, слідчий спитав:

— Тепер признаєте, що ви не той, за кого ви себе видавали?

— Не клейте зі мною дурня, — сказав Вайс.

— Ви на щось іще сподіваєтесь? — підняв на нього очі слідчий. Вийняв третю фотографію, подаючи її, усміхнувся: — Ось гляньте, і ви зрозумієте, що вам нема на що сподіватися. Зробіть із цього розумний висновок.

На фото — траурні носилки з урною, на урні табличка: «Йоганн Вайс», інші написи на табличці менші, їх розібрати не можна. Носилки несуть Генріх Шварцкопф, Густав, Франц. Четвертого чоловіка Вайс не знав. Позаду носилок — сам Шелленберг і поруч — Віллі Шварцкопф.

— Ну? — спитав слідчий. — Тепер вам усе ясно? Обер-лейтенант Вайс мертвий, і прах його замурований в урні. Йоганна Вайса більше не існує.

— Скажіть, — поцікавився Вайс, — а цей бідолаха, якого ви порішили замість мене, він і справді заслуговує такого почесного ескорту? Якщо бригаденфюрер будь-коли дізнається, що став іграшкою у вашій комбінації, багатьом з вас перепаде на горіхи, зокрема й вам.

На слідчого, видно, ці слова справили враження, в його очах пробіг переляк. Він підвівся і заявив офіціальним тоном:

— В'язень № 2016, ваша провина збільшується подачею брехливих показань, на чому я вас зараз і спіймав незаперечними фотодокументами.

За кілька днів слідчий знову викликав Вайса. Але тепер, крім нього, на допиті були ще двоє в цивільному. Слідчий вийняв з папки нову фотографію, де Вайс був знятий коло машини, на якій він їздив до Швейцарії, як кур'єр — перевожчик цінностей.

Слідчий спитав:

— Ви можете підтвердити, що на знімку саме ви?

— Здається, схожий.

— Так чи ні?

Вайс помовчав. Слідчий заявив:

— Це, безперечно, ви.

На другому фото Вайс, був знятий у Швейцарському банку, а на третьому був зафіксований документ з підписом Вайса й урядовця банку, що свідчить про те, ніби від нього, Вайса, прийнято десять кілограмів золота в двадцяти зливках.

— Це ваш підпис? — спитав слідчий.

— Але ж ви сказали, що Йоганн Вайс мертвий, а я не знати хто.

Слідчий проголосив виразно й голосно:

— Нашим слідством встановлено, що ви Вайс і однофамілець загиблого під час катастрофи обер-лейтенанта Йоганна Вайса. — І крикнув: — Встати!

Вайс неохоче підвівся.

Двоє цивільних теж підвелися з своїх місць. Один з них взяв окуляри і прочитав на папірці:

— «На підставі статей законів (далі йшло перелічення) надзвичайний народний суд Третьої імперії Йоганна Вайса, пійманого в незаконному вивезенні золота за межі рейху, прирікає за зроблений злочин до страти на смерть через повішення». — Додав: — «Примітка. Керуючись незаперечними доказами і в зв'язку з тим, що злочинець не може бути доставлений до суду з тюремного госпіталю, де він перебуває, вирок винесено судом заочно».

— Але, мені здається, я зовсім здоровий, — сказав Вайс.

— Зараз це для вас уже не має значення, — сказав чоловік у цивільному, укладаючи окуляри в футляр.

Слідчий знову звернувся до Вайса:

— Я зняв з вас обвинувачення у лжесвідченні, бо встановлено, що ви справді носите прізвище Вайс.

Вайс вклонився й шаркнув ногою.

— Ви маєте що-небудь сказати? — спитав слідчий.

— Тільки два слова, — усміхаючись, заявив Вайс. — Одному з наших агентів у Берні я залишив лист на ім'я Вальтера Шелленберга; у листі я висловив думку, що така комбінація зі мною можлива і що мені загрожує небезпека від пана Мюллера. Про це мене попередив агент абверу майор Штейнгліц.

— Ну що ж, — сказав чоловік у цивільному, — тим скоріше, виходить, вам доведеться піти за паном Штейнгліцом.

Але Вайс помітив, що при цій його заяві всі троє суддів крадькома перезирнулися.

Хоч як Йоганн намагався про страту не думати, свідомість не корилася йому.

Він знав, що може бути страчений німцями, як радянський розвідник. І всю поведінку перед смертю він продумай до найменших подробиць. Він був впевнений у собі і знав, що до останньої хвилини зуміє зберегти гідність радянської людини, чекіста. І ця боротьба до останньої миті за свою гідність повинна була поглинути його цілком, заступаючи думку про саму смерть.

Але бути страченим в особі Йоганна Вайса — ні, до цього він не підготовлений. Найстрашніше, що навіть у ці передсмертні години він не може, не має права стати самим собою. Його стратять німці як німця. Гестапівці вб'ють німця, співробітника німецької секретної служби, і тільки.

Безглуздість такої смерті терзала душу, приводила в лють.

Даремно напружувати всі свої духовні сили, готуватися до смерті, мов до якоїсь вершини. Він може кричати, ридати, благати про пощаду. Він може робити це все скільки схоче. Це буде тільки природно для Йоганна Вайоа, що став жертвою боротьби двох секретних служб, нікчемною жертвою гризні між володарями рейху. І Вайсові немає потреби і немає для чого зберігати людську гідність перед смертю.

Та Олександр Бєлов все-таки вирішив відкинути логіку таких думок. Адже існує ще Вайс, той Вайс, яким він став. Адже цей теперішній Вайс багато в чому відрізнявся від того, попереднього, з яким він почав свій шлях. Він став особою своєрідною. І на цю особу, можливо, декому доводиться зважати.

Бєлов, зважуючи всі шанси на порятунок, прийшов до висновку, що коли б Йоганн Вайс, який живе у світі підлоти, і пішов на аферу, то це була б тільки нікчемна відстрочка, куплена ціною легкодухості. А саме до цього спонукали Вайса двоє людей, які по черзі з'являлись до нього в камеру. Перший, приторно чемний, як видно юрист за освітою, приходив один раз на тиждень. Терпляче, логічно й наполегливо він умовляв Вайса повідомити все, що він знає про діяльність у Берні агентів таємної дипломатії Шелленберга. За це він обіцяє йому помилування. З ним, вихованим і освіченим чоловіком, Вайс поводився зухвало, загрожував, що його покарає Вальтер Шелленберг. Юрист тихо й переконано відповідав:

— Навіть якщо вказаній вами особі стане відомо про місце вашого перебування, навряд чи вона тепер проявить до вас інтерес, бо знає, що тут вміють змусити людину розв'язати язик. І в силу цих обставин ви не становите вже ніякої цінності.

— Отже, якщо ви мене потім і випустите додому, ця особа зробить усе, щоб розправитися зі мною за довгий язик?

— Безперечно, — погоджувався юрист. — Але друга особа, яка зацікавлена в вашій інформації, має досить можливостей, щоб експортувати вас, припустімо, в Іспанію.

— Щоб там Шелленбергові хлопці розправилися зі мною?

— Це залежатиме від вашого таланту конспіратора.

— А що завадить мені повідомити з Іспанії Шелленберга, яку комбінацію ви зробили зі мною?

— Це безглуздо: Шелленбсргу будуть своєчасно подані ваші зізнання. Чому він може їм не повірити?

— А потім вони домовляться з вашою головною особою, і вони спільно вирішать прибрати мене.

— Це станеться не зразу. І дещо продовжить вам життя. — Юрист усміхнувся, спитав: — Сподіваюсь, ви помітили, наскільки я з вами відвертий? Гранично, правда ж?

— Ну ще б пак, — сказав Вайс, — далі нікуди!

Другий чоловік приходив до Вайсової камери тільки по п'ятницях — у той день, коли в тюрмі провадилися страти й екзекуції.

То був низький на зріст, з товстою шиєю, широкоплечий, з тугим, опуклим пузом і нерухомим, мертво застиглим обличчям.

Увійшовши до камери, він насамперед перевіряв, чи досить міцно зв'язані руки в'язня. Потім скидав з себе піджак, акуратно клав його на табурет, засукував рукава і, натягнувши рукавички з товстої шкіри, мовчки, досвідчено, так, щоб смертельно не покалічити, бив Вайса протягом двадцяти хвилин. Сідав, відпочивав, а потім повторював усе знову. Перед тим як виходити, питав:

— Ну? — І виходив, недбало кинувши: — До наступної п'ятниці.

Вайс змусив себе під час перерви між биттям розмовляти з цією людиною. Так, начебто розуміє її професійні обов'язки і вважає, що вони не повинні заважати спілкуванню.

Вайс пішов на це тому, що з кожним разом йому всё важче ставало поновлювати сили, готуватися до нового биття.

А вмерти від биття він не хотів. Попервах, використовуючи свій досвід занять у боксерській секції «Динамо», він, щоб ослабити биття, старався зм'якшити їх, відсахуючись у момент нанесення удару. Та низькорослий розгадав цю хитрість, і, б'ючи, став приставляти Вайса до стіни.

Поки кат відпочивав, присівши на ліжку, Вайс, знеможено спираючись на стіну спиною, боячись відійти од неї, щоб не впасти, ледве ворушачи розбитими губами, розповідав про випадки виняткової відданості собак своїм хазяям, про їхній розум і дивовижну здатність чуйно помічати настрій людини. Одного разу він побачив у кишені піджака свого мучителя собачий нашийник з поводком і надумав якось пом'якшити камінь його серця розмовами про тварин.

Але той тільки мовчки слухав, потім, зітхнувши, підводився і знову починав ретельно працювати над Вайсом.

Після трьох тижнів таких відвідувань низькорослий закінчив сеанс і оголосив:

— Ну-с, усе. — Простяг Вайсові руку, спитав пошепки: — Помітили, ніяких внутрішніх органів не пошкодив? А чому? Бо, як і ви, маю ту саму слабість. З усіх живих істот віддаю перевагу собакам.

Процедури биття на цьому закінчились, так само як і відвідини ввічливого юриста; він після своїх марних спроб схилити Вайса на відвертість поскаржився:

— Як психолог, я вас розумію. Ви так широко обізнані з нашою загальною методикою, що у вас повністю атрофувався комплекс довірливості, і в силу цього я позбавлений змоги контактуватися з вами.

На кілька днів Вайсові дали спокій, потім одного разу його збудили, наділи сорочку з відрізаним коміром, зав'язали на спині руки й повели. Спочатку стратили двох. Потім ще двох. І коли Вайс та скарлючений чоловік, мабуть, з пошкодженим хребтом, що стояв поряд з ним, підвели вже голови, щоб на них наділи мішки, їх обох розвели по камерах.

Потім ще й ще Вайса водили на страту. Він повертався до своєї камери живий, але з таким відчуттям, наче його вже тричі стратили.

І після цих трьох нездійснених, але пережитих страт Йоганн впав у стан цілковитої байдужості до всього. І коли він піймав себе на цьому, надумав із зневаги до себе самого знову зробитися найзразковішим в'язнем, щоб волею до дії перебороти свинцеву вагу пережитої смерті, яка давила його.

Знову в камері все блищало, знову Вайс займався гімнастикою, півдня витрачалося на багатокілометрові подорожі, а під час них він у думці перечитував улюблені книжки або розігрував знову-таки в думці шахові етюди.

Дні Вайс лічив за кількістю мисок з баландою, які він одержував. Бо тут, у каморі, не було ні дня, ні ночі. Із пронизливою люттю світила стоватна лампа, здавалося, виїдаючи пекучим, мов сірчана кислота, світлом очі. Але після того як відвідини Вайсової камери цими двома особами припинилися, стоватну лампу замінили зовсім слабосилою, — вона червонясто тліла двома волосинками. І в камері стало — темно, мов у ямі, і холодно, мов у ямі. Очевидно, сильна лампа нагрівала повітря, і, можливо, її яскраве світло не давало виникнути непереборному відчуттю холоду, а тепер він безперестану мучив Йоганна.

Смертний вирок не переставав висіти над ним. Та він привчив себе не думати про нього.

На кожний новий день він давав собі завдання. Наприклад, пройти пішки з Москви до Баковки і знову повернулися в Москву — значить 46 кілометрів, спочатку в думці дивитися направо, а повертаючись — назад — наліво, і Він вигадував страшенно складні гімнастичні вправи, математичні завдання.

Був час, коли він вагався: чи не поступитися? Розповісти все, що йому відомо про таємну дипломатію Шелленберга, і цим купити бодай тимчасову волю. Однак, ретельно зваживши всі «за» і «проти», він прийшов до висновку: якщо його не стратили досі, то тільки тому, що не вдалося вирвати в нього ніяких відомостей. А коли він стане порожній, його знищать, як знищують використані пакети від секретних документів. Крім того, очевидно, його стійкість навіяла гестапівцям думку, що в політичній секретній службі він важливіша постать, ніж вони досі гадали.

А найголовніше, над Шелленбергом та Мюллером стоїть Гіммлер, і Шелленберг діє за дорученням Гіммлера. І якщо Мюллер використав відомості Вайса проти Шелленберга, про це знатиме Гіммлер. Він помирить Шелленберга з Мюллером, і вони обидва після примирення (а може, і до нього) постараються розправитися з Вайсом. Звичайно, він міг би вислизнути від їхньої помсти, піти в підпілля, наприклад, у групу Зубова, але це значить згубити кар'єру Йоганна Вайса, а щоб дістатися на Вайсове місце, багатьом радянським розвідникам доведеться піти на смертельний риск. Ні, треба боротися за своє життя в ім'я збереження життя Йоганна Вайса.

Навіть тюремні наглядачі пройнялися повагою до цього в'язня, присудженого до смерті, який з такою упертістю опирався психічному й фізичному руйнуванню, здавалося, неминучому в умовах, коли кожний новий день може стати останнім днем.

Він був дисциплінований в'язень, завжди бадьорий, привітний. І ніколи не втрачав почуття власної гідності.

Поступово Вайсові пощастило зламати двох наглядачів — старих професіоналів-наглядачів. В'язні викликали в них меншу цікавість, ніж кролі в клітках.

Вони почували до Вайса дещо схоже на прихильність, як до зразкового в'язня, і почали робити йому маленькі послуги. Вайс дістав змогу читати книжки. У заглибленому читанні він діставав душевну рівновагу, здібність спостерігати себе ніби збоку. І коли він дістав цю здібність, він пройнявся до себе довір'ям, спокійною впевненістю, що не втратить контролю над собою ні в яких умовах.

Наприкінці липня до Йоганна раптом прийшли наглядачі. Він подумав: «Поведуть на страту».

І здивувався, що не впадає у прострацію і не відчуває ні жахливих здригань, ні навіть бажання думати про що-небудь значуще в ці останні хвилини.

Мабуть, він так утомився думати про смерть, що розучився боятись її. Однак його повели не туди, де відбувалися страти, а поверхом вище, де містилися загальні камери. Ідучи коридором, він чув, як грюкали залізні двері, човгали по бетонній підлозі чиїсь ноги, стукали куті підбори охорони.

Повз нього пройшов армійський німецький генерал із скрученими на спині руками й розбитим обличчям. Спина генералова здавалась увігнутою: з такою силою двоє есесівців підштовхували його ззаду стволами автоматів.

Загальна камера, де несподівано для себе опинився Вайс, нагадувала армійську казарму — стільки тут було офіцерів. Але вони мали вигляд вояк, які щойно здалися в полон ворогові, що застукав їх зненацька.

Ворог зірвав з них погони, видер разом із сукном мундирів знаки нагороди; деякі були побиті, двоє із слідами поранень лежали на підлозі.

Крім армійських, тут були і люди в цивільному. Один чогось у шовковій піжамі та хатніх хутряних пантофлях.

Ліжка в три поверхи, подібні до етажерок, всі були зайняті старшими офіцерами. Решта або сиділи, або лежали на бетонній підлозі.

Осторонь від усіх сидів, притулившись спиною до стіни, чоловік у цивільному. Скривавлена голова його безсило звісилася на груди, він був непритомний, але ніхто не звертав на нього уваги.

Вайс налив у металевий кухоль води, узяв пачку паперу, яка лежала на полиці над парашею, скатав з неї тугі кульки, поклав їх на підлогу, запалив і на цьому крихітному багатті нагрів у кухлі воду, обмив голову пораненому і обклав рану таким самим папером. Потім одірвав од подолу своєї нижньої сорочки довгий лоскут і перебинтував йому голову.

Вайс помітив, що в'язні уважно слідкують за його маніпуляціями. Закінчивши, він підвівся з підлоги, оглянув усіх і сухо промовив:

— Однак, панове, це не по-солдатськи — відмовити пораненому в допомозі.

— Це що — повчання? — роздратовано спитав білобрисий офіцер.

— Так, — сказав Вайс, — повчання. — І порадив: — Пильнуйте нерви, вони ще вам згодяться.

Рушив до ліжка, де сидів, звісивши ноги, сивий офіцер, видно, старший тут за званням, бо всі інші поглядали на нього з деякою поштивістю. Виструнчився перед ним, представився:

— Обер-лейтенант Йоганн Вайс, засуджений до страти через повішення.

— Уже? — тільки й спитав офіцер.

І раптом з верхнього ліжка Вайс почув вражений голос Гуго Лемберга:

— Мій боже! Ви живі?

Вайс усміхнувся Гуго. Той зіскочив з ліжка на підлогу, обійняв його.

— Не можу сказати, що радий бачити вас тут, але збрехав би, якби приховав своє суто егоїстичне задоволення від нашої зустрічі, — признався Йоганн.

— Ви поводитесь молодцем!

— А що мені ще залишається?

— Ви знаєте, що сталося?

Вайс похитав головою.

Гуго став шепотіти йому на вухо:

— Пам'ятаєте полковника Штауфенберга, ну того, без руки, ви познайомилися з ним у мене?

Вайс кивнув.

— Полковник зробив замах на життя Гітлера, але невдало: бомба вибухнула, а Гітлер врятувався. Кажуть, він при цьому промовив історичну фразу: «Ох, мої нові штани — я ж тільки вчора їх надів!»

Обличчя Гуго сіпалось, зіниці розширились, він істерично розсміявся.

— Може, дати вам води? — спитав Вайс.

— Ні, не треба. — Гуго затримав Вайса і зашепотів, задихаючись: — Ви не уявляєте собі всієї тієї безодні зрадництва, боягузтва, що відкрилася в цій змові проти Гітлера! — Промовив з розпачем: — А я от не встиг застрелитися, як інші. І тепер мене повісять. Повісять, правда ж?

— А Штауфеиберг?.

— Його розстріляли разом з іншими в дворі при світлі автомобільних фар. Розстріляли ті, хто зразу ж зрадив справу, дізнавшись, що фюрер живий. Розстріляли ще до прибуття есесівців, щоб замести за собою сліди, а тепер деякі з тих, що розстрілювали, теж тут — онде один з них лежить на ліжку. — Крикнув несамовито: — Все загинуло, Вайсе, все! — Помовчав. Потім сказав хрипким голосом: — Останні слова Штауфенберга перед розстрілом були: «Хай живе вічна Німеччина!» — Спитав з надією: — Але ви, можливо, помітили: мої погляди відрізнялись від думок Штауфенберга? «Хай живе велика Німецька імперія!» — от що крикнув би я, бувши на його місці.

— Очевидно, ви ще матимете таку можливість, — стримано сказав Вайс, зрозумівши, що навіть перед лицем смерті Лемберг вважає за потрібне підкреслити, як різняться його політичні погляди від позицій Штауфенберга.

Але, хоч би там як, завдяки Гуго всі ув'язнені тут офіцери признали у Вайсі людину свого рангу і пройнялись до нього довір'ям. Йоганн досить швидко зайняв становище старшого, і не тільки як досвідчений в'язень, але і завдяки своєму вмінню організовувати будь-яких людей у будь-яких умовах.

Він запропонував, щоб усім пораненим та побитим було дано місце на ліжках. Виняток зробив для сивого полковника, сказавши, що перевага дається тільки людям похилого віку.

Під час тривалого перебування в тюрмі він здобув у персоналу репутацію зразкового в'язня, і йому пощастило випросити в наглядачів деякі медикаменти.

Кільком в'язням пощастило зберегти обручки. Вайс порадив використати їх для підкупу наглядачів з тим, щоб можна було по якій-небудь одній адресі переслати загальне послання близьким з коротким, можливо, прощальним привітом від кожного.

Він навіть визначив кількість слів: по десять на чоловіка. Бо довге послання або кілька послань наглядачеві важко буде сховати і потай винести з тюрми. Чорнила Вайс наготовив, знаючи хімічний склад одержаних медикаментів. Перо зробив, розплющивши знайдену на мундирі одного з офіцерів обламану застібку від медалі за зимову кампанію 1941–1942 років у Росії.

Протягом першого тижня майже третину в'язнів було відведено на страту зразу ж після допиту.

Вайс щосили старався полегшити перебування в камері ув'язнених офіцерів, хоч і не всі вони викликали симпатію і далеко не всі заслуговували співчуття. Наприклад, полковник, високо оцінюючи боєздатність дивізій СС, нарікав на те, що фюрер не виявив бажання сформувати такі ж привілейовані частини із складу армії вермахту. Вони могли б з не меншим успіхом виконувати функції СС, а також функції зондеркоманд гестапо, які енергійно очищають окуповані території від надмірного населення і від тих, що опираються законам переможців.

Полковник збирав зморшки на низькому, впертому лобі і вирікав гнівно:

— Гадаю, що заслужую розстрілу як офіцер, але не шибениці як державний злочинець, бо язалишаюсь вірний тим цілям, які переслідував фюрер. Керівники путчу наводили докази, які свідчать про те, що рейхсфюрер Гіммлер сповіщений про наше невдоволення Гітлером і ставиться до нас співчутливо. І до нового складу уряду військової диктатури ввійдуть найбільш досвідчені генерали, здатні придушити всяке невдоволення мас з не меншою рішучістю, ніж СД, СС і гестапо.

— Значить, учасники путчу перебували під опікуванням Гіммлера? — спитав Вайс.

— На жаль, це можна назвати не більш як поблажливим потуранням, — сумно зітхнув полковник. — Але мені здається, — перейшов він на ледве чутний шепіт, — що рейхсфюрер був розлючений не стільки тим, що скоївся замах на життя фюрера, скільки тим, що він був безрезультатний. І не випадково він дав змогу й час одним керівникам змови заподіяти собі смерть, а інших звелів без допиту розстрілювати на місці.

— Ви пояснюєте це тільки тим, що він хотів знищити свідків свого, як ви висловлюєтесь, «поблажливого потурання»?

— Ні, — похитав головою полковник. — Не тільки цим. Гіммлер, безперечно, розумний і далекозорий чоловік. Він був інформований про хід підготовки путчу і, очевидно, передбачав усю небезпеку його.

Вайсове обличчя виявило подив.

— Я маю на увазі ту величезну небезпеку, яка загрожувала рейхові, якби замах мав успіх. Це розв'язало б дії широких, опозиційних фашизмові верств населення нашої країни, і червоні, вийшовши з підпілля, зуміли б очолити їх. Таким чином, ми могли зробитися мимовільними винуватцями революційного повстання. І за це нас треба було вже не повісити, а розтерзати, утопити в нечистотах, а наші імена віддати на вічне прокляття. — Полковник заявив палко: — І коли я до кінця усвідомив це, я переконався, що заслужив страту і готовий на неї!

— Ну що ж, — усміхнувся Вайс. — Ви мужня людина, якщо з такою твердістю готові зустріти смерть.

— Але ми, виявилося, роззяви, — сумовито вигукнув полковник, — тому що дали прилучитися до своєї змови молодшому офіцерству, а воно ж мислить інакше, ніж ми, старше покоління! Особливо небезпечний, виходить, Штауфенберг — найактивніша особа в організації путчу. На жаль, ми занадто пізно дізнались, наскільки ця постать зловредна. Штауфенберг почав настоювати на блоку не тільки з різними опозиційними групами, але навіть з лівими соціалістами і, уявіть собі його зухвалість, з комуністичним підпіллям. Мало того, він пропонував вступити в переговори з Росією! Але він завоював таке довір'я та авторитет серед молодих офіцерів, що нам важко було з ним боротися. Крім того, він людина приголомшливої відваги й твердості духу і, виявилось, єдиний з усіх нас здатний на терористичний акт — іншого такого не було.

— Значить, ви змушені були йому де в чому поступатися?

— Звичайно! Наприклад, четвертого липня Штауфенберг мав зустрітися з лідерами комуністичного підпілля. І ми навіть не могли заперечувати його таке страшне рішення.

— І зустріч відбулася?

— Ні, — сказав полковник. — Здається, хтось із наших розважливо повідомив Гіммлера про наявність всередині нашої змови небезпечної течії, представленої лівими соціал-демократами, готовими укласти блок з комуністами, і також про день гаданої зустрічі Штауфенберга з лідерами комуністичного підпілля. Не знаю чому, в призначений день Штауфенберг не зміг прийти на цю зустріч, коли гестапо зробило наліт, і комуністів схопили. Я після того розмовляв із Штауфенбергом. Він, з ще більш осатанілою рішучістю переінакшуючи нашу мету, висловлював намір довести змову до ступеня широкого демократичного руху. І вже зробив у цьому напрямі чимало. Так, — задумливо повторив полковник, — Штауфенберг — це зловісна постать, і що більше я про нього думаю, то більше каюсь у своїй помилці.

Але зразу ж полковник твердо заявив:

— Безперечно, якби Штауфенберг успішно провів акцію, ми, старі офіцери, вжили б усіх заходів, щоб навіяти масам величезну скорботу й жаль з приводу лиходійського вбивства фюрера. І, як наступники його величі, в ім'я рейху віддали б на ганебну страту його вбивцю. Народ повинен знати, що всякий, хто підніс руку на главу імперії або його наступників, — страшний злочинець.

— Ловко! — сказав Вайс. — Виходить, Штауфенбергові загрожувала смерть не тільки в процесі замаху на Гітлера, але і від руки тих, хто очолював змову?

Полковник кивнув на знак згоди.

— Інакше ми всі перед лицем історії були б залічені до тих лиходіїв, які в різні часи робили замах на життя монархів.

— Ви монархіст?

— Ні. Ця форма управління старомодна. Тільки уряд військової диктатури має право на всю повноту необмеженої влади. У сучасному світі це єдина влада, здатна тримати народ у покорі і розв'язувати всі проблеми засобами військового насильства як всередині країни, так і поза нею.

— Ваша концепція струнка, — промовив Вайс. — І як ви могли піти проти фюрера, по суті, поділяючи його прагнення?

— Фюрер повинен був би сам пожертвувати своїм життям, — похмуро промовив полковник, — заради того, щоб ми могли вільніше здійснити свої ідеали. Він занадто сфокусував на своїй особі ці ідеали. Щоб добитись їх здійснення, нам треба було пожертвувати фюрером. Принісши його в жертву, ми змогли б з новими силами, об'єднавшись, боротися за свої ідеали в контакті із західними державами. Свої думки я виклав на папері — це щось подібне до політичного заповіту. І, гадаю, замість сентиментального послання до близьких ви мусите зробити все можливе для того, щоб мій заповіт попав до рук тим, кому він призначений. Ви розумієте всю вагу такого документа? По суті, це навіть не просьба, а наказ.

Вайс заперечив:

— Тільки в тому випадку, якщо більшість погодиться відмовитись від листа рідним і замінить його вашим, так би мовити, заповітом.

— Та вони ж не погодяться! — сердито вигукнув полковник. — Тут занадто строкате товариство, серед них є й такі, що додержуються поглядів Штауфенберга.

— А ви спробуйте ознайомити їх з вашим документом, — порадив Вайс. — Ці люди — теж частина Німеччини, про долю якої ви так піклуєтесь.

— Мабуть, я це зроблю, — з деяким ваганням у голосі промовив полковник. Але потім, після тривалої паузи, заявив: — Ні, тут занадто багато небажаних осіб. — Вийняв з-під матраца складені в зошита аркуші паперу, попросив: — Візьміть, може, ви все-таки знайдете спосіб зберегти цей документ і передати його кому-небудь.

— Я не можу гарантувати вам, — сказав Вайс, — що він потрапить до рук тим адресатам, на яких ви сподіваєтесь.

— Ну що ж, — погодився полковник, — хай це буде хтось перший-ліпший. — Іронізуючи над самим собою, заявив: — Очевидно, я погоджуюсь на це тільки з бундючності. Але хай буде так.

Полковника добре-таки вишпетили на першому ж допиті. Його притягли у камеру і кинули на підлогу напівтрупом.

Вайс, маючи вже чималий досвід, подав йому посильну допомогу.

Опритомнівши, полковник сказав Вайсові:

— Я виклав їм усе, що казав вам, і ось бачите… — Він хотів піднести руку до обличчя, але йому не вистачило сил.

— Вони вам не повірили? — спитав Вайс.

— Мабуть, повірили, — сказав полковник. — Але поставили вимогу, щоб я дав відомості про генералів, учасників змови. Я відмовився: це суперечить моїм поняттям про честь.

— А про молодших офіцерів ви теж нічого не сказали? — спитав Вайс.

— Як старший офіцер, я маю право оцінювати їх всебічно, — туманно відповів полковник.

На другий день полковника повели на страту. Він мужньо відмовився від належної порції шнапсу, так само як і від таблеток опіуму, якими торгували наглядачі. Перш ніж вийти, він обійшов усіх офіцерів, кожному потиснув руку і побажав зустріти смерть з такою самою присутністю духу, як і він.

Від прощання з цивільними ув'язненими полковник ухилився. Він пішов, твердо ступаючи, і навіть не озирнувся у дверях.

Гуго Лемберг сказав Вайсові, що центральна група змови до кінця 1943 року була проти вбивства Гітлера — з побоювання, що це розв'яже антифашистську боротьбу широких мас. Змовники прагнули одного — добитися відставки фюрера, щоб надати переворотові характеру законної зміни глави рейху. До того ж Даллес рекомендував зв'язаним з ним представникам змовників не розпочинати ніяких дій, аж поки армія союзників висадиться в Європі.

Замах на Гітлера мав збігатися з висадкою союзників. Новий німецький уряд зніме війська з Західного фронту. Армія союзників, окупувавши Німеччину, сама втихомирить можливість революційного антифашистського повстання. Таким чином, війська вермахту будуть звільнені для контрудару по наступові Радянської Армії. Всі сили будуть кинуті на це.

— Але полковник, наприклад, — з усмішкою сказав Гуго, — був противником капітуляції Німеччини перед США та Англією. На його думку, її могли сприйняти як загальну воєнну поразку Німеччини, Він був і проти окупації країни англо-американськими військами: придушити антифашистські сили повинна, на його думку, сама німецька армія, навіявши таким способом народним масам належну повагу до нового уряду. Наївність солдафона! — насмішкувато закінчив Гуго.

— Хіба? — не повірив Вайс.

— Безумовно. Справа в тому, що нам, військовим, з самого початку слід було спертися на найвпливовіші сили Німеччини, тоді наш путч мав би всі потрібні гарантії.

— Що ж це за сили?

— Промислові кола рейху, — сказав Гуго. — Але, на жаль, багато хто з цього оточення був проти зміни Гітлера. Вони добре пам'ятали, як рішуче він свого часу розправився з комуністичним рухом. І з якою сміливістю та послідовністю підкорив цілком сили нації економічним інтересам магнатів промисловості. Крім того, — понизив голос Гуго, — мені здається, до відома Гіммлера дійшло, що деякі наші генерали вагались, чи визнати його новим фюрером рейху, чи не визнати. А вони ж знали, що ця кандидатура мала рішучу підтримку у правлячих кіл США та Англії. І я гадаю, що, коли б замах на Гітлера пройшов успішно, Гіммлер одразу ж звалив би на більшість учасників змови всю могутність каральних сил СО і гестапо.

— Значить, змова безнадійна?

— Ні, чого ж? — понуро заперечив Гуго. — Коли б, як пропонував Штауфенберг, ми об'єдналися з широким демократичним фронтом, можливо, все було б інакше. Але я не за таку Німеччину — я противник такої Німеччини.

— А німецький народ яку волів би Німеччину?

Гуго знизав плечима.

— Народ тільки тоді надійний фундамент для будівлі держави, коли він міцно утрамбований сильною владою, — широко обвівши рукою ліжка, на яких лежали в'язні, Гуго з лихою насмішкою заявив: — Якби тут зараз опинився росіянин-комуніст, уявляю собі, як би він зловтішався.

— Чому ж? — спитав Вайс.

— Тому, — відповів Гуго, — що росіянам потрібен Гітлер як ненависний символ самої Німеччини, як мішень. А ми не змогли позбавити їх цієї мішені…

— Наївно! — сказав Вайс. — Ви хотіли змінити фюрера Гітлера на фюрера Гіммлера. А мішень Радянської Армії — німецький фашизм. Ви самі це добре знаєте з перехоплених заяв Радянського уряду.

— Так, може, — понуро погодився Гуго. — Справді, найбільше ми боялись не того, що вірні Гітлерові частини СС можуть знищити нас, а того, що вбивство Гітлера буде сприйняте як сигнал до антифашистського повстання. Ми боялись і того, що радянські війська завдадуть остаточної поразки нашій армії раніше, ніж американські та англійські частини почнуть просуватися по нашій території. — І враз, неначе осяяний раптово виниклою думкою, Гуго спитав жваво: — А чому ви осуджуєте деякі мої висловлювання?

— Мені не байдуже, за що вас мають тут стратити! — сказав Вайс.

— А мені, знаєте, тепер уже наплювати, чи стратять мене як однодумця Штауфенберга, чи як противника його помилок. Важливе одне — смерть все і всіх зрівнює. — Гуго додав з усмішкою: — Кожен живий думає по-своєму, але всі мертві смердять однаково. Шкода, що тут я не можу запропонувати вам перевірити це на практиці: адже вас, видно, теж незабаром повісять.

— Атож, — сказав Вайс і поторкався своєї шиї. — Дужо люб'язно, що ви нагадали мені про це.

— Пробачте мою маленьку помсту, але мені видалося, начебто ви применшуєте значення нашої змови…

Двоє молодих офіцерів, Юргенс та Брекер, повернувшись після короткого, поверхового допиту, наприкінці якого їм сказали, що їх засудять до страти, були в стані глибокого відчаю. Не близькість страти — до звістки про неї вони поставилися з гідною мужністю — жахала їх. Вони зрозуміли з ходу допиту, що серед генералів, які очолювали змову, виявилися донощики. Ці зрадники назвали гестапо прізвища учасників і повідомили ряд деталей змови. А інші генерали в день 20 липня, коли було призначено вбивство Гітлера, виявили боягузтво, нерішучість. Вони нічого не робили, звалили все на Штауфенберга. Дізнавшись, що Гітлер після вибуху бомби залишився живий, ці генерали лиш покірно чекали відплати і не робили нічого, щоб дати змогу врятуватися своїм молодшим співробітникам.

Всю ніч Вайс провів з цими молодими офіцерами.

Юргенс розлючено говорив, що тепер він зрозумів: багато хто з генералів, яких Гітлер зняв з постів за поразку на Східному фронті, стали учасниками змови тільки з почуття помсти, щоб потім обвинуватити Гітлера у своїх воєнних невдачах.

Брекер розповідав, що Штауфенберг, як і ті, хто поділяв його погляди, вважав, що насамперед треба добитися капітуляції армій вермахту на Східному фронті. Але тепер, у відчаї повторював молодий офіцер, тепер, коли змова провалилася, найжахливіше не те, що багато учасників її страчено, а інших ще буде страчено. Що важить їхня смерть порівняно з тим, що не вдалося відвернути загибель сотень тисяч німецьких солдатів на Східному фронті? На всі оці нарікання Юргенс гірко відповідав:

— Але ж ми з тобою знали, що керівники змови одностайно сходилися на капітуляції перед США та Англією з тим, щоб продовжити війну з Росією.

— Так, але ми були за Штауфенберга, — заперечив Брокер, — а з ним вважали можливим вступити в переговори навіть комуністи.

Через два дні Вайса раптом викликали в контору тюрми і повідомили, що він вільний.

Біля тюремних воріт його чекав у машині Густав. Поплескавши Вайса по плечу, він сказав схвально:

— Однак ви, як виявилось, витривалий.

Не заїжджаючи на Бісмаркштрасе, Густав відвіз його до штаб-квартири Шелленберга.

Той, що більш схудлий і пожовклий, зустрів Вайса без усмішки. Потиснув руку, сказав:

— Я докладно поінформований про вашу поведінку. — Хворобливо зморщився, потер лівий бік, спитав: — Ви маєте якісь просьби?

— Я ладен продовжувати службу… І можете не мати сумнівів… — почав було Вайс.

— Я не це мав на увазі, — нетерпляче перебив Шелленберг.

— Тоді прошу вас, накажіть звільнити ув'язнених офіцерів вермахту Брекера та Юргенса.

— Ви маєте докази їхньої невинуватості?

— Вони не виказали нікого з учасників змови: це — найкращий доказ того, що вони можуть стати в пригоді.

— Для якої мети?

— Я гадаю, ви оціните їхню готовність тримати язик за зубами навіть під загрозою страти.

— Я вже оцінив у вас цю здібність, — усміхнувся однією щокою Шелленберг.

— Дякую вам, — сказав Вайс. — Значить, я можу сподіватися?

Шелленберг знову перебив його:

— Я мав звернутися до рейхсфюрера з просьбою нагородити вас залізним хрестом першого класу. Ви хочете, щоб я потурбував його з іншого приводу?

— Дозвольте мені знову повторити мою просьбу.

— Добре. — Шелленберг узяв зі стола якийсь папір, повільно розірвав його, кинув у кошик. — Можете йти. — Але на порозі він зупинив: — Ви гадаєте, вони придатні для секретної служби?

— Ні, — сказав Вайс.

— Тоді для чого ж?

— Коли рейхсфюрер їх помилує, пан Мюллер намагатиметься з'ясувати, чи не були вони агентами рейхсфюрера. — Вайс усміхнувся. — Мюллер зазнає неприємної для себе поразки. Про розпочате ним слідство стане відомо, і це буде новим доказом його недружнього ставлення до Гіммлера.

Шелленберг мовчки, допитливо дивився на Вайса і раптом усміхнувся.

— Це, мабуть, дотепно. Тепер я зрозумів. Ви готуєте маленьку помсту Мюллерові за перебування в ув'язненні?

— Ви проникливі, мій бригаденфюрер, — сказав Вайс. — Значить, я можу бути впевнений?

— Так само і в тому, — підхопив Шелленберг, — що я накажу надрукувати новий наказ рейхсфюрерові про ваше нагородження.

По дорозі до Бісмаркштрасе Густав встиг розповісти Вайсові, що всю махінацію з ним нелегко викрили криміналісти, які працюють при Шелленбергу. Смерть невідомої людини сталася не під час автомобільної катастрофи, а в результаті отруєння, задовго до катастрофи.

Потім через агентів удалося встановити, що Вайс перебуває у в'язниці. Проте Вальтер Шелленберг наказав не вживати ніяких термінових заходів для визволення Вайса: адже його перебування там було найсерйознішим випробуванням, — кращої перевірної комбінації і не вигадаєш. А потім, заклопотаний безліччю справ, бригаденфюрер, очевидно, забув про Вайса, а нагадати про нього ніхто не наважився. І тільки тоді, коли Шелленберг випадково побачив у списку присуджених до страти, підписаному Гіммлером, ім'я Вайса, він ужив потрібних заходів.

— Але, можливо, — додав Густав, — ні Гіммлер, ні Шелленберг не хотіли в цей час сваритися з Мюллером. А після того, як Гіммлер розправився з учасниками змови і, головне, з тими із них, хто був вхожий до нього, відкрилась можливість відібрати вас у Мюллера.

— Але мене могли б повісити в перший-ліпший день після змови, — промовив Йоганн.

— Не виключено, — погодився Густав. — Можливо, вас реабілітували б посмертно. Але, знаєте, ховати вас двічі — це було б уже занадто. — Порадив: — До речі, не забудьте з'їздити на кладовище — побачите чудовий надгробок: «Незабутньому Йоганнові Вайсу». Нового вже, в кожному разі, замовляти не довелося б.

Коли Йоганн увійшов до себе в кімнату і глянув у дзеркало, він мимоволі озирнувся. На нього дивилась кістлява, жорстка фізіономія з глибоко запалими скронями, щоками, очима; волосся потьмяніло і сріблилось. Шия тонка, губи, здавалось, присохли до зубів.

— Ну-ну, — зневажливо промовив він, — типовий дистрофік. — І, посварившись на дзеркало, заявив: — Це ж наклеп на людину, га?

Спав він мало не добу.

Берлін потрясали безупинні бомбування.

61

На другий день, дочекавшись відбою повітряної тривоги, Вайс відвідав салон масажу професора Штутгофа. Штутгоф зустрів його жартом, але не усміхнувся:

— А, привіт покійникові! — Сів, поклав витягнені руки на стіл. — Ну, розповідайте!

Вайс повідомив ті подробиці змови, які стали йому відомі. Звикнувши в тюрмі до знеможених, скорботних облич, він не звернув уваги на те, що й професорове обличчя зараз виявляє приховане страждання.

Вислухавши Вайсову розповідь, професор помовчав, потім ніби знехотя промовив:

— Власне, відстрочення страти ми вам виклопотали.

— Яким способом?

— Знайшли людину, яка повідомила князеві Гогенлое, що офіцера, приставленого до нього для доручень, взяв Мюллер, щоб одержати інформацію про князеву діяльність. Той до фюрера з протестом. Поки з'ясувалося, що це все — непорозуміння, ім'я Йоганна Вайса потрапило в папери імперської канцелярії. Ну, і Мюллер сполохався, не наважився вас повісити. — Спитав: — Генріха бачили? Ініціативний і водночас обачний товариш. Він дуже болісно переживав вашу загибель, дуже. Зустріньтеся з ним сьогодні ж.

І аж тепер Вайс помітив, що професорове обличчя втратило здібність усміхатися.

— Пробачте, мені здається, ви чимось засмучені? — співчутливо промовив Вайс.

— Та ні, — хворобливо поморщився професор, — який у мене може бути смуток! Просто звичайне горе. — І якимось дерев'яним тоном сказав: — Ну, треба було ознайомитися з комплектом секретних рисунків. Дружина правильно розрахувала: бомбування, пожежа — найсприятливіший для цього час, але чогось загаялась: спочатку обвалився сходовий проліт, а потім упала стіна. Тепер бомблять, знаєте, щодня, тож, будь ласка, зважайте. — Підвівся, подав руку. — Ага, мало не забув. Ваш Зубов у Берліні.

— А як же ви тепер?

— Учусь, — відповів лікар. — Учусь переборювати своє горе. — Подивився на стелю, мабуть, не бажаючи зустрітись очима з Вайсом, сказав: — Зубов командує військовополоненими, яких присилають з таборів, щоб розбирати руїни після бомбувань, але вони працюють також і під час бомбувань: рятують німців, похованих у бомбосховищах, — Потім, ледь посвітлівши обличчям, вів далі: — Оцей індивідуум зовсім не придатний для операцій, до потрібний витончений розум. Типовий бойовик. Він, знаєте, під час повстання пробрався до варшавського гетто, кажуть, сполучив у своїй особі і Давида, і Голіафа. Тягав на спині станковий кулемет, змінюючи вогневу позицію на дахах, і прошивав фашистів, немов мішені на полігоні. Двоє з бойової групи притягли його додому ледве живого. І, уявіть собі, оця його Брігітта через свої зв'язки добилася для нього призначення на роботу в Берлін. Дивна особа, мене представили їй випадково в будинку, де я масирую одного видатного імперського сановника. І зразу ж вона вчепилася в мене, благаючи лікувати її чоловіка. Ледве відбився.

— Але чому ж? — здивувався Вайс. — Зубов — чудовий хлопець.

— Можливо, — сердито сказав лікар. — Однак від таких активістів я волію триматися далі: любителі висіти на волосинці — найважче виховувана публіка. — Насмішкувато промовив: — Ви, здається, теж колись мали нахил до цього заняття? — І раптом обличчя його побіліло, професор схопився за серце. — Ідіть, ідіть, — махнув він рукою, — у мене це швидко минає… — І сердито гримнув, бо Вайс не рушив з місця: — Я вам сказав: геть!

Генріх зустрів Йоганна захоплено.

— Я весь час думав про тебе. А ти згадував мене? — Стиснув Вайсову руку. — Це таке щастя, що ти живий!

Йоганн зніяковіло усміхнувся, пробурмотів:

— Атож, справді непогано. — І, бажаючи бути абсолютно правдивим, признався: — Звісно, я згадував про тебе, Генріху, турбувався головним чином про те, щоб ти не зробив якого-небудь огріху. Кляв себе за те, що не проекзаменував тебе по всій нашій техніці. Це був мій недогляд.

— Схоже, — сказав Генріх.

— На кого?

— На тебе.

— Пробач, — зніяковів Вайс, — але це правда, ця думка мучила мене.

— То, може, зразу, вже з перших слів, почати доповідь? — іронічно спитав Генріх.

Йоганн зробив зусилля над собою і пробурмотів:

— Ні, навіщо ж? Встигнемо…

— Ти зовсім не вмієш удавати, — усміхнувся Генріх, — не вмієш приховувати свої почуття.

— А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? — здвигнув плечима Вайс. — Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.

— Ну от! — радісно вигукнув Генріх. — У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?

Вайс кивнув.

— А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?

Обличчя Вайсове витяглось.

— І дуже ефективно, — вів далі Генріх. — Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.

— А хто це визначив?

— Я визначив, — гордовито заявив Генріх. — Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.

— Ну і що ж?

— Нічого, — сказав Генріх. — Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.

Вайс сказав:

— Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.

Генріх зітхнув:

— Знаю. Це жахливо. Бачити, створено було нову конструкцію летючого снаряда. Вона, видно, хотіла дізнатися, в чому полягала його різниця від попереднього…

— У чому ж? — спитав Вайс.

Генріх сказав:

— На жаль, коли авторитетніша комісія ознайомилася з моїм висновком, вона вирішила, що він наївний і безпорадний. І я відбувся порівняно легко: втратив право брати участь у таких технічних експертизах. Головним чином, допомагаю дядькові. На нього покладено обов'язки керуючого справами СС. Суто фінансова й господарська діяльність. — Пожалівся: — Коли я був впевнений, що тебе вбили, ти думаєш, мені легко було сидіти з ним ночами в його кабінеті над цією клятою канцелярщиною? А він, як на те, пройнявся до мене особливо ніжними родинними почуттями: то обійме мене, то покладе руку на плече, дбайливо питаючи: «Може, дорогий, тобі налити ще кави?» Почуваючи на своєму плечі руку батькового вбивці, я здригався від ненависті й огиди. Мені неймовірно важко було поводитися спокійно: так хотілося вліпити йому кулю в лоб!

— Що ж тебе стримувало?.

— Професор. Я не знав про його існування, просто відносив у тайник те, що, мені здавалось, являло інтерес. А потім став думати: коли ти був зі мною, ти мені вірив. А коли ти загинув, немає нікого з твоїх, хто б схотів мені вірити. Я вирішив, що мене просто використовують — використовують, не довіряючи мені. Ці сумніви були дуже болісні. Тоді я поклав у тайник листа, невідомо кому адресованого; в листі я виклав свої почуття й сумніви. І доктор призначив мені зустріч. Він сказав, що, діючи так, він порушує правила конспірації, але по-людському розуміє мене і тому не міг не відгукнутися на мій лист. — Генріх замислено усміхнувся. — А взагалі дивно і навіть якось смішно: коли я думав, що ти загинув і я став самотній, я відчув себе нещасним, якимось покинутим, але зовсім не вільним. Тебе немає, а я однаково повинен виконати свій обов'язок перед тобою.

— Не переді мною, а перед самим собою, — в цьому вся справа. Адже, по суті, саме тепер ти зовсім вільний, внутрішньо вільний від влади тих, кого ти сам вважаєш ганьбою Німеччини. Хіба це не є справжня воля?

— Так, ти маєш рацію, але це нелегко. Я німець — і проти німців…

— Слухай, — сказав Вайс. — Мій батько був солдатом: в першу світову війну, мав георгіївські хрести всіх ступенів, ну, скажімо, як от ваші залізні, а його судив воєнно-польовий суд за те, що він закликав солдатів повернути зброю проти царя. Ти не зрадник, ні. Ти ворог ворогів Німеччини, фашистської кліки. Послухай, я тобі розкажу… Там, у тюрмі, я познайомився з кількома учасниками змови проти фюрера. Один з них хотів убити Гітлера тільки для того, щоб ліквідувати одіозну істоту, яка стала символом фашизму. Замінити його іншою, не такою скомпрометованою перед світовою громадськістю особою, якій уже в блоку із США та Англією вдалося б продовжити те, що не вдалося зробити Гітлерові… А інші, — сказав схвильовано Вайс, — сподівалися на те, що вбивство Гітлера стане сигналом до повстання антифашистських сил, на те, що Радянська Армія не дасть придушити це повстання і німецький народ дістане змогу обрати народний уряд. — Промовив сумно: — Мені якось довелося зустрітися з полковником Штауфенбергом — тим самим, що згодом зробив замах на Гітлера. Так от, коли він розмовляв зі мною, він усе старався вивідати в мене як в абверівця які-небудь відомості про підпільні організації німців і військовополонених. Мабуть, він шукав зв'язку з ними і, можливо, з радянським командуванням. — Розвів руками, додав: — Згодом, коли я дізнався в тюрмі, яка це була людина сильної волі і високих патріотичних поривань, мені було гірко думати, що я нічим не допоміг йому.

— Ну, розповідай про себе, — попросив Генріх. — Поділись враженнями в'язня. Коли тебе присудили до смерті, про що ти думав?

— Найважче було змусити себе не думати про смерть, вірніше, про безглуздя такої смерті. Уявляєш собі, впасти жертвою ворожнечі між двома фашистськими службами, і тільки… Перед стратою людина, якщо вона справжня людина, бореться з собою, скупчує всі свої сили, щоб умерти гідно, вона вся заклопотана цією думкою, її дух вільний від інших переживань. А що міг я? Навіщо було мені демонструвати гестапівцям, яким стійким може бути німецький фашистський офіцер перед стратою? Та на чорта це мені потрібно? І тому смерть здавалась мені особливо підлою, жахливою, і я не просто лякався, а достоту всю душу вивертало.

— Але як же ти зміг витримати ці тортури?

— Сам не знаю як. — І Вайс сказав невпевнено: — Може, витримав тому, що дуже хотів жити і жив у тюрмі, як справдешній в'язень. А що мені ще лишалось?

— Думки про самогубство не приходили до тебе?

— Ну що ти! — обурився Вайс. — Коли захворів там, страшенно боявся, що помру.

— Та це ж краще, ніж петля?

— У розумінні больових та психічних відчуттів — можливо, — погодився Йоганн. — Але, розумієш, якщо ти тримаєшся, то до останньої миті не перестаєш вірити, що будеш жити. — Досадливо поморщився: — І взагалі, знаєш, годі. Давай говорити про щось інше.

— Пробач, — замислено сказав Генріх, — мені це потрібно було знати на той випадок, якщо й зі мною щось таке станеться.

У цю мить у двері постукали, і на порозі з'явився Віллі Шварцкопф. На його обличчі відбився такий фальшивий подив, коли він побачив воскреслого Вайса, що той зрозумів: Віллі з самого початку добре знав усе, що його спіткало. І не випадково старший Шварцкопф вважав за потрібне сказати Вайсові, що про його відданість Вальтерові Шелленбергу ходять легенди.

— Ви своїм подвигом, гер Вайс, накоїли чорт знає чого. Тепер рейхсфюрер схоче кожного з нас випробовувати у відданості йому — до шибениці включно! — Зареготав і оголосив: — Ви штрейкбрехер, Йоганн, от ви хто! Зуміли вислужитись і піднестися над усіма нами. Недобре. Нескромно. Тепер далеко підете, якщо не спіткнетесь. — Попередив дружньо-довірчо: — Затямте, вашому успіхові заздрять, — і багато є людей, які не так схочуть простягти вам руку, як підставити ногу. — І закінчив: — Але я завжди відчував до вас особливу прихильність. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?

Почувши такі слова з уст високопоставленого есесівця, Вайс зробив висновок, що перебування в тюрмі обіцяє йому в майбутньому чималі вигоди. І водночас попередження Віллі насторожувало: видно, цей успіх не такий уже і безпечний.

Віллі вийшов, щоб розпорядитися про вечерю.

Генріх мовчки розгорнув на столі карту, де було позначено становище на фронті.

Йоганн припав до карти. І те, що він побачив, переповнило всю його істоту такою радістю, що він мусив признатися Генріхові:

— Знаєш, найнебезпечніше для розвідника — це таке відчуття щастя, коли з ним не можна справитися.

— Скажіть, будь ласка, то він із самою смертю на «ти», то він, бачите, капітулює — впадає в паніку від радощів.

— Очевидно, в тюрмі трохи виснажилась нервова система, — спробував виправдатися Вайс. — Ти пробач, я піду, їй-право, я не маю бажання удавати на обличчі скорботу, коли твій дядечко заговорить про трагічне становище на фронті.

— Добре, — погодився Генріх. — Я скажу, що в тебе розболілась голова. Біль голови після тюрми — цілком можливо.

Великих зусиль волі коштувало Вайсові тамувати в собі бажання розпитувати про перебіг боїв на Східному фронті. Ці розпитування вимагали б дуже великого душевного навантаження. Нести на собі вантаж удавання, вести щоразу поєдинок з самим собою, висловлювати почуття, протилежні тим, що переповнювали душу, — таке напруження тепер для нього немислиме: треба берегти душевні сили.

Він передбачливо виробив для себе стиль поведінки ділового, цілком відданого своїй професії, гордого тим, що він прилучений до її таємниць, співробітника СД, який досяг великих успіхів. Що ж до вермахту — це не його відомство, Тому, коли співробітники обговорювали в його присутності перемоги або поразки німецької армії, Вайс зберігав незворушно-спокійний вигляд, одного разу й назавжди заявивши всім, що його емоції вузькопатріотичні й обмежені єдино справами розвідки. Він не бажає витрачати свою розумову енергію на обговорення проблем, що не стосуються безпосередньо його службових справ.

Ця декларація, яка стала принципом його поведінки, не тільки захищала Вайса від потреби надівати на себе ще одну личину поверх тієї, яку він носив, але й викликала повагу до нього як до людини строгих правил, що поставила перед собою тверду і ясну мету — зайняти високе становище в системі СД. І не завдяки якимось там зв'язкам, інтригам, підсиджуванню, а лише внаслідок здібності завжди з честю виконувати те, що йому приписує службовий обов'язок.

Та хоч як учився Вайс володіти собою, він, дізнавшись про вторгнення радянських армій на територію Німеччини, зазнав такого почуття щастя (подібного він не відчув навіть тоді, коли його випустили з тюрми), що йому здалось, він не зможе приховати його.

Цю небезпеку треба було подолати і нещадно розправитися з радістю, яка так владно заволоділа всією його істотою, що могла стати згубною.

От чому Вайс пішов від Генріха.

Він подався тинятися по місту.

Останніми днями Берлін зазнав особливо жорстоких бомбувань. Громаддя будівель з тьмяними, затемненими вікнами. У вогких підвалах, холодних, мов склепи, лежали покотом люди, загнані під землю черговим бомбуванням. Цілі райони перетворилися на руїни. Стояли плоскі чорні силуети аркових кам'яних стін, подібні до стародавніх руїн. Смерділо гаром, битою цеглою, щипало очі димом згорілої вибухівки, кам'яний пил висів у повітрі, немов піскові хмари в пустелі, зняті недавнім смерчем.

Багато зовсім мертвих вулиць, обабіч яких громадилися зубці зруйнованих будинків і насипи з каміння. Але бруківка була звільнена від руїн і навіть підметена. Очищати вулиці виганяли жителів з усього Берліна: вони роїлися тут із своїми дитячими колясками та ношами, складаючи в них каміння й уламки дерева.

За наглядачів над цими людьми призначались уповноважені націстської партії — від кожного вцілілого будинку, кварталу, вулиці. Вони мали на рукавах особливі нарукавні пов'язки і, наслідуючи гестапівців, тішилися владою над своїми покірними співвітчизниками.

Досить було одному з таких наці виявити пожильця підпорядкованого йому будинку, кварталу або вулиці в невиході на роботу, як рапортичка з обвинуваченням громадянина Третьої імперії в саботажі надходила до районного відділу гестапо. Ухиляння від трудової повинності дорівнювалося до зради рейху. От чому Берлін, зазнаючи бомбувань, у проміжках між ними все-таки мав вигляд «пристойний». Сотні тисяч берлінців, як підневільні раби, з ранку до ночі прибирали місто, надаючи кладовищам його вулиць вигляду стародавніх, але охайних розкопок з ретельно розчищеними шляхами. Володарі німецького народу могли вільно пересуватися в своїх машинах по місту, над яким було розкинуто мережу терористичного насильства. Жоден німець не міг ухилитися від неї.

Усе це робилося не так для того, щоб зробити неможливе — очистити Берлін від руйнувань, як для того, щоб очищати націю від підозрілих елементів, держати в покорі людей, виявляти ремствуючих, усувати їх.

Гітлерові показували фотографії прибраних руїн як втішливе свідчення високого патріотизму німців і їхньої непохитної віри в перемогу.

Але Борман приносив фюрерові й інші фотографії — німців, що посміли мати сумнів у перемозі німецької зброї і повішені за це на ліхтарних стовпах.

І ті, і другі знімки могли бути портретом Берліна весни 1945 року.

Геббельс у своїх незліченних промовах пояснював берлінцям, як вони повинні розуміти той процес перетворення, що відбувається в структурі німецького суспільства у зв'язку з бомбуваннями: найбільших матеріальних збитків зазнають заможні верстви населення, і, таким чином, сама собою ліквідується матеріальна нерівність, отже, закладаються основи демократичного суспільства, віщав він. На руїнах було розклеєно оголошення: «Фірма гарантує будівництво після війни нового будинку, якщо чверть його вартості буде внесена негайно. І тут-таки за трафаретом лозунги: «Ми вітаємо першого будівника Німеччини Адольфа Гітлера!»

Вайс зупинявся перед такими оголошеннями та лозунгами, читав їх при бляклому світлі місяця. Вони були такі ж блюзнірські, як усмішка на обличчі мерця.

Він довго стояв і дивився, як на одній вулиці, перетвореній на купу уламків, вцілілі після бомбування пожильці очищають бруківку від каміння, тоді як у підвалах поховані їхні родичі.

І тих, хто намагався потай копати прохід до підвалу, сподіваючись врятувати своїх близьких або хоч би забрати звідти їхні тіла, наглядачі, лаючись, виганяли знову на вулицю. Якщо вулиця не буде очищена до ранку, винних у саботажі загрожували доставити у районні відділення гестапо.

Це був час тиші. Вайс бачив довгі черги берлінців біля водопровідних колонок. Біля магазинів похоронних речей розвантажували труни і складали їх у штабелі, що височіли мало не до покрівлі будинку, — товар, який ішов тепер нарозхват.

У скверах та парках старі сторожі обмітали мітлами запорошене листя дерев та кущів бузку — раніше їх поливали з брандспойтів.

На лавах або просто на чемоданах спали бездомні. У сірому присмерку обличчя людей здавалися сірими, наче присипані попелом.

Стіни вцілілих будинків були поспіль заклеєні плакатами, вулиці були загримовані, як багаті покійники, яких прикрашають на смертному одрі, щоб втішити родичів.

Потім місто почало знову здригатися від бомбових ударів.

У стратегії війни націстська Німеччина сподівалася на бліцкріг, і всі її бойові засоби були, зброєю нападу. Можливість війни на території самої Німеччини цілком виключалась із системи планування. Немає рації збільшувати випуск зенітних гармат, які на кожні дві тисячі пострілів влучають один раз. Це занадто висока ціна для того, щоб оплачувати нею захист німецького населення.

Коли в небі з'явились ескадрильї бомбардувальників, Вайс без особливих утруднень встановив, який ріденький був оборонний вогонь берлінської протиповітряної оборони, — він скидався на нікчемний фейерверк.

З'єднання важких бомбардувальників розвантажувались над Берліном організовано, неквапливо, скидаючи свій вантаж з розумною обачністю тільки там, де стежки вогненних трас зенітних снарядів були ледве помітні. Вони скидали бомби над густо населеними робітничими районами. Вони били по робітничому Берліну, полегшуючи гестапівцям їхню працю. Навіщо шукати тут антифашистів? Мертві, під руїнами, вони нікому не чинили турбот, не потребували навіть похорону.

Дивлячись на заграву пожеж, на повиті жалобним димом робітничі околиці, відчуваючи судорожні конвульсії міста, струшуваного бомбовими поштовхами, Вайс із сум'яттям та гіркотою думав про те, що у війні з фашизмом існує і щось зловісне, чуже цілям антифашистської коаліції.

Заводські масиви, що належали концернам, були ніби в зоні недосяжності, наче їх охороняв закон про недоторканність приватної власності, — гинули люди.

Місто здавалося мертвим, покинутим. У підвалах, наче в моргах, покотом лежали старі люди, жінки, діти.

З'єднання бомбардувальників не переставали діловито розвантажуватися над Берліном.

Небо здавалося кам'яною плитою, продірявленою авіамоторами. Від неї одколювались і падали на місто важкі уламки, лунко струшуючи повітря. Трасуючі снаряди й прожектори тільки освітлювали шлях їхнього падіння.

Повітряна хвиля видушувала шибки у верхніх поверхах будинків, і вони обсипались, як уламки льоду.

Буравлячий звук авіамоторів наблизився, навздогін за ним ковзнули голубі промені прожекторів і немов відсікли своїми негнучкими лезами від небесної плити гігантську брилу, і будинок, ні, не будинок розвалився, а цей відсічений чорний шматок неба, що впав на вулицю.

Вайс, оглушений, підвівся. Він встиг добратися до входу в метро у ту мить, коли стіна іншого будинку, повільно накреняючись, раптом обсипалась кам'яною лавиною.

Під низьким склепінням неглибокого метрополітену на кам'яній площадці перону, тісно скупчившись, сиділи й лежали покотом люди.

Кафельні стіни метро були прикрашені рекламами, що уславляють кондитерські вироби, пивні, бари і закликають відвідати місця розваги й відомі ресторани. Чини військової поліції з мідними бляхами у вигляді півмісяця на грудях, світячи кишеньковими ліхтариками, перевіряли документи. Білий світловий диск цих ліхтарів мав, напевне, силу удару, бо голови сахалися, коли він наближався, так, начебто над ними замахувався кулак.

Військова поліція користувалася бомбуваннями для виявлення тих, хто підлягав тотальній мобілізації — юнаків і старих людей.

Обходити бомбосховища простіше, ніж улаштовувати облави в будинках та на вулицях. Не стільки клопоту, та й безпечніше в укритті, не поспішаючи, не боячись бомбувань.

Чини військової поліції поводились, як добре виховані люди: виявлених «дезертирів» частували сигаретами. А в тих, хто був у черевиках, розрізували шнурки, щоб майбутні оборонці рейху не надумали втекти, коли їх поведуть на збірний пункт.

Вони виявляли тут також і психічно травмованих. Їх відвозили в «лікарні» й робили їм там укол ціаністого калію в серце — порядком чистки нації від неповноцінних екземплярів.

Ніхто не кричав, не стогнав, не метався, коли чути було гуркіт обвалу. Люди боялись, щоб їх не запідозрили в психічній неповноцінності. Матері нижче схилялися над дітьми, інстинктивно прагнучи захистити їх своїм тілом. Лежали, сиділи, стояли нерухомо, мовчки, ніби в'язні після вироку.

Досі Вайсом володіло пекуче почуття ненависті до гітлерівців тільки за свій народ. Але тепер йому хотілося мстити їм і за цих німців, за цих от людей, засуджених до бомбової страти.

Вайс знав, що подачками з воєнної здобичі гітлерівці залучали багатьох німців до співучасті у своїх злочинах. Вони віддавали їм у рабство жінок і дівчат, пригнаних з окупованих територій. Створили великий достаток їжі, грабуючи людей у захоплених землях і прирікаючи їх на голод. Майже три мільйони чоловік, вивезених з країн Європи, як раби, працювали на німців. Вони будували їм будинки, шляхи, орали й сіяли.

Але за ці всі добра, одержані від володарів Третьої імперії, доводилося розплачуватися готівкою: не пфенігами, а батьками, чоловіками, синами, вдягненими в мундири кольору пфенігів.

Такий був товарооборот рейху.

Йоганн бачив, розумів: припинити страждання німецького народу могло тільки одне — подвиг РадянськоїАрмії, нищівний удар, котрий повалить ниць і розтопче фашизм, як повзучу гадину, чиї слизькі петлі обкрутили тіло Німеччини і не перестають душити кращих її синів у катівнях гестапо.

Що міг тут зробити Вайс? Єдине, що він міг собі дозволити, — це наказати чинам військової поліції негайно покинути бомбосховище. Він звелів їм патрулювати вулицю, начебто для виявлення ворожих сигнальників.

Він вигнав їх назовні і сам пішов за ними. Обернувшись, Вайс помітив, як підібрані тотальники проводжають його здивованими і зраділими поглядами людей, яких засуджено до страти і раптом помилувано.

Перший ешелон бомбардувальників розвантажився. Зруйновані фугасками будинки горіли: термітні бомби підпалили їх. Цей метод бомбометання — суміш фугасок із запалками — союзники називали «коктейлем».

Вайс вийшов на вулицю, якої не було, — руїни її палали, немов витекла з-під землі лава. Він ішов асфальтом, обсипаним скалками скла, мов по роздрібненій кризі.

Величезні жилі будинки лежали кам'яним груддям, наче обвалився скелястий берег і впав на обмілину. Скелями з гострими кінцями стриміли вцілілі стіни. На кам'яному димучому зсуві неподалік Вайс побачив півголих, кістякоподібних людей: вони пробивали траншею в руїнах, подібну до тих, які прокладають археологи, розкопуючи стародавнє місто.

— Дмитре Івановичу! — почув Вайс спокійний хрипкуватий голос. — Підкинь п'ятьох: намацали місцину, де перекриття легше пробивати.

П'ятеро чоловік вилізло з траншеї і, зігнуті під вагою ломів, стали видиратися по уламках.

Тіла й одяг у цегляному та вапняному поросі. Ноги тонкі, як у болотяних птахів, животи запалі. Однак на торсах і руках помітні були мускули, як на муляжах для навчання медиків.

Потім Вайс побачив, що такі ж знесилені люди підняли важку двотаврову металеву балку, і, здавалось йому, він чує крізь деренчання металу, як риплять мускули цих людей, що роблять нелюдське зусилля. Вони самі повинні були стійкістю уподібнитися залізу.

Тут, рятуючи пожильців, похованих у підвалах бомбосховищ, працювали військовополонені. Навкруги стояли есесівці в касках, тримаючи на поводку чорних вівчарок; пси тремтіли і тулились до ніг своїх сторожів:. Їх лякало полум'я та гуркіт віддалених вибухів. Есесівці зайняли пости її розпалених бомбових воронках або в укритті поряд з велетенськими брилами руїн. Видно з усього, їх не так турбувало, що хтось з військовополонених може втекти, як небезпека нового нальоту.

Сформовані з німецького населення рятівні команди працювали тільки після відбою повітряної триноги. Військовополонених ганяли й тоді, коли район бомбували.

Стукаючи ломами, люди пробивали перекриття. Руки і ноги їхні були обмотані ганчір'ям, на тілах — криваві набряки від поранень, заподіяних кусками арматурного заліза або гострими краями каміння. Але от дивно: на їхніх усохлих, із старечими зморшками обличчях не помічалось і тіні пригніченості. Вони бадьоро покрикували один на одного, змагались у спритності й кмітливості. Здавалося, вони усвідомлювали значущість свого діла, те, що зараз вони тут — найголовніші.

Вайсові гірко й радісно було слухати російський гомін, спостерігати, як підкреслено поважно вони називають один одного на ім'я та по батькові, з яким смаком вимовляють слова з галузі будівельної термінології, радяться, виробляючи найдоцільніший план проходження до підвалу бомбосховища.

Півголі, виснажені, худі, вони мали, напевне, такий вигляд, як раби у Древньому Єгипті, що споруджували піраміди: майже такі ж примітивні були й знаряддя праці. Тільки праця їхня була ще важча та небезпечніша.

— Ура! — пролунав атакуючий вигук. — Ура, хлопці, взяли! — Величезна брила, скинута з вершини руїн, покотилась, перекидаючись, униз.

Вайс ледве встиг відскочити. Він зрозумів: роблячи нелюдське зусилля, щоб звалити брилу, люди ще старалися звалити її так, щоб убити німецького офіцера, який дивився на них знизу.

Вони зареготали, коли Вайс злякано відсахнувся вбік.

Хтось із них крикнув:

— Що, наволоч, задриґав ногами? Навчився вже від нас тікати! — і додав таке солоне слівце, якого Вайс вже давно не чув.

До Йоганна підійшов охоронник і, попросивши пробачення в пана офіцера, порадив підійти трохи вбік.

— Працюють, як дияволи, — сказав він Вайсові, — і при цьому навіть не крадуть, навіть персні з мертвих не знімають. І коли що беруть, то тільки їжу. Хліб, як кажуть. Напевно, вони збожеволіли в таборах. Якби були нормальні, то брали б. Персні легко можна було б сховати: обшукуємо ми їх тільки поверхово.

— Агов, гнидо! — закричав охоронникові, мабуть, старший із в'язнів. — Гебен зі мір! Бітте ді латерне!

Охоронник відстебнув електричний ліхтарик і, перш ніж подати його в'язню, повідомив Вайсові:

— О, вже пробили штольню!.. — І пообіцяв з усмішкою: — Зараз буде дужо цікаво дивитись, як вони витягають людей.

Через деякий час в'язні вишикувалися біля пробитого у перекритті отвору і стали передавати з рук до рук поранених. Останні в цьому ланцюжку відносили поранених на асфальт і обережно укладали поряд.

Пізніше за всіх вийшли з підвалу німці, що не мали ніяких пошкоджень. Серед них був літній чоловік. Він кинувся до охоронника і, вказуючи на сутулого військовополоненого, загорлав:

— Оцей дозволив собі штовхнути мене кулаком у груди! Ось мій партійний значок. Я наказую негайно провчити зухвалого тут-таки, на місці! Дайте мені пістолет, я сам…

Підійшов старшина військовополонених. Високий, сивуватий, із строгим виразом інтелігентного обличчя. Спитав охоронника німецькою мовою:

— Що сталось?

Охоронник сказав:

— Оцей ваш ударив у бомбосховищі пана радника.

Старший повернувся до сутулого в'язня:

— Василю Ігнатовичу, це правда?

Сутулий відповів похмуро:

— Спочатку поранених, потім дітей, жінок. А він, — кивнув на радника, — усіх розштовхував, хотів вилізти перший. Ну, я його закликав до порядку. Справді, стукнув.

— Ви порушили правила, — спробував пояснити радникові старший, — спершу годиться поранених, потім…

— Я сам є головний у цьому будинку! — закричав радник. — Нехай російські свині не вчать мене правил! — І спробував витягти пістолет з охоронникової кобури.

Вайс ступив до радника:

— Ваші документи.

Радник із задоволеною усмішкою дістав бумажник, вийняв посвідчення.

Вайс, не розкриваючи, поклав його в кишеню, сказав коротко:

— Районне відділення гестапо вирішить, чи повернути вам його, чи ні.

— Але чому, пане офіцер?

— Ви намагались у моїй присутності обеззброїти чина охорони. І матимете за це належну кару. — Обернувшись до охоронника, кинув зневажливо: — І ви теж добрі: у вас відбирали зброю, а ви поводилися при цьому, як боягуз! — Записав номер охоронника, наказав: — Відведіть затриманого і зробіть доповідь про його злочинні дії. Все!

І Вайс пішов би звідти, якби в цей час до руїн не підкотила машина і з неї не вискочив Зубов. Костюм його був запорошений цегляним пилом.

Старшина військовополонених виструнчився перед Зубовим і доповів по-німецьки:

— Прохід пробито, пожильців будинку винесено з бомбосховища на поверхню.

— Що з будинком сто двадцять три? — спитав Зубов.

— Потрібна вибухівка.

— Навіщо?

— Люди працюють, — похмуро сказав старший, — але стіна от-от упаде, і тоді всі загинуть.

— Ви ж знаєте: я не маю права давати вибухівку військовополоненим, — сказав Зубов.

Старший знизав плечима:

— Ну що ж, тоді загинуть і ваші, і наші.

— Ходім подивимось. — І Зубов махнув рукавичкою двом солдатам, які його супроводили.

Вайс вирішив залишитись. Він тільки перейшов на другий бік вулиці і, не поспішаючи, рушив за Зубовим і старшиною. Височенна стіна плоским громаддям височіла над руїнами. Зубов і старшина стояли біля її підніжжя і про щось радились.

— Сергію! — раптом крикнув старшина.

Від групи військовополонених відокремився худенький юнак і підійшов до старшого.

Потім Вайс побачив, як цей юнак із спритністю скалолаза став видиратися вгору по обламаному краю стіни. Він був оперезаний проводом, який змотувався з металевої котушки в міру того, як юнак підіймався. Добравшись до вершини стіни, він сів на ній, проводом втягнув пенькову кодолу і обв'язав. Її між прорізами двох вікон. Він втягував кодоли і обв'язував їх то навколо балок, то між прорізів. Закінчивши, він хотів на кодолі спуститися на землю, але старшина крикнув:

— Не смій, забороняю!

Юнак слухняно спустився по краю стіни. Потім військовополонені взялися за кодоли і, за командою старшини, стали разом смикати їх. Стіна похитнулась і впала.

Широко ступаючи, ішов від місця падіння стіни Зубов, обличчя його було озлоблене, губи стиснуті. Зупинившись, він став струшувати з себе пил. Вайс підійшов до нього. Зубов, випроставшись, ледве глянув на Вайса, сказав:

— Одного все-таки роздушило. — Скрушно махнув рукою і, раптом отямившись, здивовано вигукнув: — Ти? Тебе ж повісили!

— Як бачиш, ні.

— Зажди, — сказав Зубов, — я зараз.

Пішов у руїни і довго не повертався.

Знову почався наліт авіації. Стрясало землю, від вихору вибухової хвилі навколо знялися хмари кам'яного пилу. Але крізь нього Вайс бачив, як люди прокладали траншею, шукаючи місця, де було б зручніше пробивати прохід у бомбосховище.

Нарешті Зубов з'явився, але спершу він щось сказав своїм супровідникам, і ті, очевидно, виконуючи його наказ, поспішно виїхали машиною. Потім Зубов покликав старшину військовополонених, спитав:

— Ваші люди другу добу працюють не ївши. Наказати охороні відвести їх у табір?

— Ні, — сказав старшина, — як можна? Там, під землею, люди ж також мучаються. Навіщо ж кидати?

Зубов замислився, потім, пожвавішавши, порадив:

— Пробийте прохід он там, де теліпається вивіска кондитерської.

— Ми вже не маємо на це сили, — сказав старший. — Може, згодом, охочі… — Попросив: — Накажіть охороні, щоб не заважала.

Зубов кивнув і дав розпорядження охоронникові. І аж тоді підійшов до Вайса і, дивлячись йому у вічі, заявив:

— Ну це так здорово, що ти живий, я навіть висловити тобі не можу!

Машина повернулася за Зубовим, Зубов відчинив перед Вайсом дверцята.

— Потім поговоримо.

Всю дорогу вони мовчали, тільки зрідка дозволяли собі заглядати один одному в вічі.

Над районом, з якого вони щойно виїхали, з новою силою почався наліт.

Сонячний схід забарвив поверхню озера Вензее ніжними рожевими тонами. Біля пристаней стояли крихітні яхти і спортивні човни червоного дерева. Вайсові здалося, що перед ним міраж.

Машина спустилася з набережної і зупинилася біля купальні. Зубов по-хазяйському зійшов на містки, штовхнув ногою двері в купальню. Сказав похмуро:

— Давай скупаємось, — і став роздягатись.

Вайс, оглядаючи міцну, мускулисту постать Зубова, сказав:

— Однак ти здоровий, старий!

— Був, — відказав Зубов. — А тепер не та механіка. — Погладив опуклі, мов крокетні кулі, біцепси, пожалівся: — Нерви. — Розбігся і, високо підскочивши на трампліні, стрибнув у воду і шалено поплив саженками.

Вайс насилу догнав його, спитав сердито:

— Ти чого це, здурів?

— А що таке? — злякався Зубов.

— Хіба ж можна саженками?

— Ну пробач, захопився, — признався Зубов. Гидливо спльовуючи воду, заявив: — Купається тут усяка багата сволота, навіть воду одеколоном засмерділи.

— Це бузок, — пояснив Вайс, підвів голову, вдихнув аромат. — То ж квіти пахнуть.

— А навіщо пахнуть? — сердито сказав Зубов. — Знайшли час пахнути!

— Ну, брат, це вже їй даремно, — квіти не винні ні в чому.

— Хіба що квіти, — неохоче погодився Зубов. Глибоко пірнув, довго не з'являвся на поверхні. Виплив, видихнув, заявив захоплено: — А на глибині джерела аж печуть, такі студені, і пітьма там, як у шахті. — Поплив до берега брасом, повернув голову, спитав єхидно: — Бачив, як стильно маскуюсь? Не гірше за тебе, професоре!

Вони зійшли на плавучий наспіл купальні, лягли на теплі, вже нагріті сонцем дошки. Вайс помітив новий рубець від рани на тілі Зубова, затягнутий ще зовсім тонкою, зморщеною, як плівка на молоці, шкірою.

— Це де ж тебе?

Зубов нехотя озирнувся:

— Ти якими цікавишся?

— Найновішими, звичайно.

— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…

— А все-таки?.

Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:

— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.

— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.

— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в'язнями.

— Ну, і як?

Зубов сказав зніяковіло:

— Наші спочатку домовились убити мене. Народ організований, розумієш, постанову винесли. Один падлюка мені доніс про це. Ну, я, звичайно, розхвилювався: від своїх смерть прийняти — це вже, звичайно, ні до чого. А потім вирішив: пристрелити під якимось приводом при всіх в'язнях цього гада під час рятувальних робіт, але так, щоб усі зрозуміли, що до чого. Як порішив його, сказав: це був дуже поганого язика чоловік. Ну, видно, вони вже й самі на цього падлюку мітили. За день старшина підходить і питає: «Гер комісар, ви застрелили нашого товариша: він хотів зробити вам погане?» — «Не мені, а вам», — це я таке йому сказав. Подивилися ми у вічі один одному і розійшлись. Виходить, скасували після того своє рішення: багато було можливостей прибити мене, а не використали.

— А є випадки втечі?

— Обов'язково. Тікають, та ще як! — усміхнувся Зубов.

— Та це ж може на тобі позначитись.

— Чому? Складаю акт по формі, і всього діла: мовляв, спіймав і розстріляв на місці — за мною всі права на це. А декого фіксую у списках загиблих під час бомбування або завалів. Бухгалтерія у мене на ці справи чистенька. — Сказав заздрісно: — Почуваю а усього: вони і партійну, і іншу організацію мають, вони і вирішують, кому та коли тікати. Живуть колективом. А я для них, скажімо, як пішак — не людина, одна тільки постать.

— Слухай, а чому вони так здорово працюють?

— Та ж людей рятують.

— Німців, — нагадав Вайс.

— Та ти що! — обурився Зубов. — Знаєш, коли дітей задушених із розваленого бомбосховища виносять, дивитися немає сил, наче вони твої власні, ці діти. — Зітхнув: — От, значить, яка конструкція душі у радянських людей! І хто скаже, слабина в цьому чи сила…

— А ти як вважаєш?

— Як? А отак і вважаю.

Вони сіли до столика на відкритій. веранді кафе, вільній од відвідувачів цієї ранньої години. Кельнер, не питаючи про замовлення, приніс каву, булочки, штучний мед і крихітні, завбільшки з десятипфенігову монету, порції натурального масла.

Зубов відпив кави, гидливо зморщився:

— Набридло це пійло, краще замовлю пива.

— Та ти що! Пиво — вранці? Тут не прийнято.

— Ну, тоді щі вчорашні.

— Та добре вже, кинь дурниці вигадувати, — сказав Вайс.

Зубов подивився на брудне від димових згарищ, все в багряних відблисках, немов налите кров'ю небо, спитав сердито:

— Ти мені от що поясни. Союзники бомблять Німеччину. А чому німецька промисловість не тільки не знизила випуск продукції, але, навпаки, весь час його збільшує і кульмінаційна точка виробництва літаків припадає саме на час найсильніших бомбувань? І все це озброєння готується проти нас.

— А союзники лупцюють не по об'єктах, а тільки по німецькому населенню — з мстою тероризувати його і породити паніку, — продовжив його думку Вайс.

— Але гестапо так тероризувало населення, що де вже там бомбування! — сказав Зубов. — Недавно репресували понад триста тисяч чоловік. І, розумієш, вчора вночі я бачив, як на молочних цистернах фірми «Болле» і автомашинах берлінської пожежної охорони вивозили на Східний фронт стаціонарні батареї, що входять до системи ППО Берліна. А раніше туди послали дуже багато зенітних залізничних установок. Я вже не кажу про ескадрильї нічних винищувачів, знятих з берлінської ППО для цієї ж мети. Виходить, союзники повинні сказати гітлерівцям: «Мерсі, послуга чимала». — Поморщився, наче йому заболів зуб. — Похабна ця стратегія, от що я тобі скажу! Замість того щоб зламати хребет воєнній промисловості Німеччини, б'ють разом з гестапівцями цивільне населення. Союзники посилюють повітряний терор, а гестапівці — поліцейський. І німцеві від цього всього податися нема куди, хіба тільки на фронт. Всіх і змітають начисто тоталкою. І теж на Східний фронт женуть. — Сказав із злістю: — Був я тут на одному військовому заводику, дивився. Працюють німці, які відбувають трудову повинність. От, думаю, народ! А що виявилося? Бомбосховища немає, а хто залишить верстат — саботажник, йому пряма дорога до концтабору. У заводських зонах чергують не зенітники, а наряди гестапо. От і вся механіка. А найбільші військові заводи розташовані поза межами міст, і союзники їх не бомблять — не та мішень. — Помовчав. Зітхнув. — Роблю дещо вільного від рятівних робіт часу.

— Що ж саме? — спитав Вайс.

— А так, дрібниці, — стомлено сказав Зубов. — З будівництва бомбосховища для високого начальства крадемо вибухівку, ну і використовуємо за призначенням.

— У тебе що, знову група?

— Так, невеличка, — відповів Зубов. — Але хлопці відважні. Виховую, звичайно, щоб без зайвої самодіяльності. Недавно одного агента з вашого «штабу Валі» прибили.

— Як ви дізналися про агента?

— Є чоловік наш, зв'язковий, — дав прикмети, повідомив, що цей агент прибуде в Берлін поїздом, з одним супровідником. Зустріли обох з почестями, машиною. Повезли. Як завжди, бомбування. Ну, і зупинились біля бомбосховища, яке я за особливим замовленням збудував, але клієнтові ще не здав. Ну, входять. Допитали. Засудили. Все за законом, як годиться. — Зубов підняв очі, спитав: — А ти, значить, без перепочинку, весь час німець? — Похитав головою. — Я б не зміг. Душа присохла б. Залізний ти, чи що, таке навантаження витримувати? — Знизав плечима. — Одного не можу зрозуміти: на біса тобі було в тюрмі благородного німця з себе удавати? Ну, настукав би Мюллерові на свого Шелленберга, і нехай сваряться. Заради чого в петлю ліз?

Вайс сказав:

— Торік гестапо арештувало агентів Гіммлера, які повернулися після таємних дипломатичних переговорів з представниками англійських та американських розвідок, і пред’явило їм обвинувачення в незаконному ввозі іноземної валюти. І Гіммлер підписав їм смертний вирок лише тому, що вони наполягали, щоб його сповістили про їхній приїзд.

— Дисциплінка! — усміхнувся Зубов.

— Ні, — сказав Вайс. — Не тільки. Це метод їхньої секретної служби: не обтяжувати себе людьми, що допустили огріх. Є й інші, швидкісніші способи: співробітникові не роблять зауважень, якщо він припустився помилки. Його посилають до лікаря. Той робить щеплення — і все.

— Зрозуміло. — Зубов погладив руку Йоганна. — Ти вже там у них старайся, як тільки можеш. — Додав сумно: — І не треба нам з тобою більше бачитись. Я людина не зовсім акуратна, іноді працюю грубо.

— Ну, а Брігітта як?

На обличчі Зубова з'явився вираз ніжності.

— Нічого, живемо, — промовив зніяковіло щасливим, шепотом. — Дитина у нас буде. Добре було б підгадати, щоб до приходу нашої армії: я б його тоді зареєстрував як радянського громадянина, за всіма правилами закону.

— А Брігітта погодиться?

— Ублагаємо, — впевнено сказав Зубов. — Адже будуть усі умови для повної аргументації. Вже тоді я перед нею всю картину нашого життя розгорну. Не встоїть. На хороше вона чуйна.

Вайс підвівся, простягнув йому руку.

— Ну що ж, прощавай, — сумно зітхнув Зубов. — Нервовий я став. Раніше не боявся вмерти, а тепер дуже небажано. Що ближче наша армія підходить, то важче стає чекати її.

Густав зайшов відвідати Вайса в його котеджі і ніби між іншим запитав, яке враження на нього справили учасники змови, з якими він був в ув'язненні.

Вайс сказав зневажливо:

— Зовсім нікчемне.

Густав, не дивлячись на Вайса, промовив:

— Штауфенберг, щоб урятувати від страти своїх арештованих друзів, з власної ініціативи намагався вчинити замах на фюрера ще одинадцятого червня.

— Скажіть, яке рицарство! — усміхнувся Вайс.

— Виявляється, один генерал, учасник змови, весь час інформував про нього рейхсфюрера.

— Ну що ж, слід було б залічити цього генерала до штату гестапо.

— А він і не кидав своєї секретної служби там. Між іншим, Ганс Шпейдель, начальник штабу фельдмаршала Роммеля, також доніс на свого начальника.

— Але Роммель, здасться, загинув в автомобільній катастрофі?

— Атож, — погодився Густав, — і, очевидно, для того, щоб він не страждав від поранень, одержаних у цій катастрофі, хтось із співробітників запропонував йому прийняти отруту, він це й зробив.

— Герой Африки — і такий безславний кінець!

— Колись він був улюбленцем фюрера… — нагадав Густав.

Вайс, допитливо дивлячись йому у вічі, спитав:

— Очевидно, ви хотіли почути мою думку не про Роммеля?

— Звісно, не про Роммеля, а про тих, — кивнув головою Густав.

— По суті, — твердо сказав Вайс, — наскільки я зрозумів з їхньої розмови, керівники змови вирішили капітулювати перед Заходом, щоб потім почати наступ на Східному фронті. Це був суто воєнно-політичний маневр — і тільки. І хоч вони робили замах на життя фюрера, дух його вони згодом хотіли воскресити у всій величі.

— У чиїй особі?

— Я гадаю, в особі нового фюрера. Але, — іронічно зауважив Вайс, — Геббельс точно визначив цю змову як «телефонну».

Густав помовчав, потім рекомендував дружньо:

— Якщо до вас звернеться з таким запитанням ваш шеф, я гадаю, ваша відповідь у цьому дусі задовольнить його. Вона смілива, недурна і свідчить про вашу проникливість.

— Дякую, — кивнув Вайс.

Густав усміхнувся:

— Дозвольте вручити вам секретний пакет. Розпишіться на конверті і не забудьте, крім дати, точно зазначити час.

Коли Густав пішов і Йоганн розкрив пакет, він побачив той самий документ, який колись, під час першої їхньої зустрічі, показав йому Вальтер Шелленберг. Тільки тепер на посвідченні була приклеєна його фотографія.

62

Незабаром Вайс знову виїхав до Швейцарії. Але цього разу йому підпорядкована була група з трьох чоловік.

Його обов'язки полягали в тому, щоб зустрічати й оселювати людей, які прибувають у Швейцарію, і встановлювати, чи не ведеться за ними стеження. Крім того, він повинен був приймати кур'єрів з Берліна і відправляти їх назад, а також оглядати запломбовані портфелі-сейфи із сталевої сітки, перш ніж вручити їх кур'єрам або одержати від кур'єрів.

Якщо документи були надзвичайно важливі, в ці портфелі-сейфи вміщувалася плоска портативна міна з годинниковим механізмом. У тому випадку, якби кур'єр затримався в дорозі, міна, вибухнувши, знищила б і документи, і кур'єра.

Одержавши такий портфель, Вайс повинен був розкрити таємну кишеньку на сталевій сітці, в якій зберігалась міна, і ключем певної конфігурації зупинити годинниковий механізм. Після того він передавав портфель кому слід. А коли він відправляв кур'єра, то заводив годинниковий механізм міни, але вже іншим ключем.

Досить швидко Йоганн розробив методику, яка дозволяла йому виймати з портфеля документи і фотографувати їх. Однак він змушений був на цей час не зупиняти годинникового механізму, хоча кур'єри, які доставляли портфелі, часто запізнювались і міна могла вибухнути, поки він робив своє. Зупиняти годинниковий механізм, перш ніж почати роботу, було рисковано: під час контрольного огляду циферблата могло виявитись, що міну знешкодили до того, як вручити портфель тому, кому він був призначений.

Щоб мати можливість опрацьовувати портфелі-сейфи без особливих перешкод, Ване запропонував своєму начальству по СД вкладати в певне місце портфеля крихітний кусочок фотоплівки. Якби портфель розкривали, це можна було б легко виявити, бо плівка була б засвічена. Він вигадав також пастку-доказ: із пульверизатора опилював сітку спеціальним невидимим порошком. І якби хто-небудь доторкнувся до сітки, на ній залишилися б відбитки пальців.

У Швейцарії Вайс вів життя суворого, вимогливого до себе і до людей педанта. Він був надзвичайно, старанний і такий відданий роботі, такий захоплений своїм ділом, що співробітники не полюбляли його за нелюдяність, пуританізм і невблаганну вимогливість.

Дні, схожі один на один, тяглися томливо-повільно. Але всі ці дні гітлерівці вели з англійцями та американцями переговори про підписання угоди. Даллес потай від СРСР віроломно домовлявся з німцями про сепаратний мир. І майже в кожний із цих днів Вайс одсилав у Центр через зв'язкового фотоплівки.

Того дня, коли за дорученням Радянського уряду Народний комісаріат закордонних справ СРСР указав в обуреному листі послові США, що «протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основну вагу війни проти Німеччини, провадяться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського та американського командування — з другого», — того дня Вайс уже знову був у Берліні. Він не знав про цю ноту, як не знав і про зміст тих документів, фотокопії яких майже регулярно відсилав у Центр. І перебування у Швейцарії він згадував потім, як один із найбільш нудних і сірих періодів свого життя.

У Берліні Йоганн несподівано зустрівся з Хакке — колишнім радистом «штабу Валі». Хакке був у гестапівській формі. Він розповів Йоганнові, що вночі на 23 листопада 1943 року, коли розбомбили будинок гестапо в Берліні, на Принц-Альбрехтштрасе, 8, він опинився там на третьому поверсі, де був розташований особистий штаб Гіммлера, і тільки чудом лишився цілий.

На знак особливої прихильності до Вайса, бо той свого часу виручив його, Хакке сказав довірче:

— Під час бомбування всі дбали тільки про те, як врятувати свою шкуру. Горіли дуже важливі документи, але про них ніхто й не подумав.

— А ви? — спитав Вайс.

Хакке хитро підморгнув:

— Після того як мене тоді всі зрадили, я пішов на службу безпеки. І тієї страшної ночі дещо зробив, щоб забезпечити надалі свою особисту долю. — Сказав злісно: — Тепер багато хто от де в мене! — І показав стиснутий кулак.

Вайс, удаючи, ніби не розуміє натяку Хакке, промовив схвально:

— Звичайно, тепер, коли ви працюєте в гестапо, ніхто і ніщо не може вам загрожувати.

— Ясно, — погодився Хакке і зразу ж запросив Вайса зайти до нього додому.

З усього видно було: тут, у Берліні, Хакке зумів про себе подбати. В його кімнаті було повно дорогих речей. Біля дивана, накритого пухнастим килимом, Йоганн помітив вогнетривку шафу. Вона чогось не стояла, а лежала на підлозі, вниз дверцятами, прикрита килимом, що спускався з дивана.

Виходячи, Вайс записав адресу й номер телефону Хакке. Про себе він сказав, що приїхав у Берлін на короткий час у відрядження.

Увечері Йоганн через тайник сповістив Зубова про адресу Хакке й рекомендував йому поцікавитися змістом вогнетривкої шафи, якщо будинок, де той живе, зазнає бомбардування і така можливість з'явиться.

За кілька днів Йоганн подзвонив Хакке по телефону.

Той аж загорлав від захоплення, що Вайс знову згадав про нього. І наполіг на тому, щоб Йоганн зразу ж приїхав до нього.

— Купа розкішних новин! — кричав Хакке в трубку. — Прошу вас, приїздіть негайно! — Було чути, як, стоячи біля телефону, він тупав ногою від нетерпіння.

Радянська Армія вела потужний наступ на території рейху. І в такий час раптом тріумфуючий націст — на це унікальне видовище варто було подивитись.

Хакке зустрів Йоганна в ситцевому фартусі, вдягненому поверх гестапівського мундира.

Він наготував вечерю, виявивши неабиякі кулінарні здібності. На столі стояло кілька пляшок дорогого вина, щойно відкоркованих, — на знак поваги до високого гостя.

Хакке взяв в обидві руки Вайсів кашкет і дбайливо, мов щось дорогоцінне, поклав його на сервант.

Сказав, хитрувато мружачись:

— Недавно ви були обер-лейтенантом, а тепер уже капітан — гауптшарфюрер. А Хакке, він хто? — Показав витягнений мізинець, усміхнувся. — Але знаєте, мій дорогий, що вищий пост має людина, то менше вона знає і бачить. А ми, дрібнота, скрізь і, зустрічаючись, вусиками поворушимо, як мурашня, — і готово, всебічний обмін інформацією. — Промовив поважно — Я знаю подробиці всіх ваших злигоднів і горджусь вашою стійкістю. Наш шеф пан Мюллер сказав, що таких людей, як ви, треба ховати в мармуровому мавзолеї.

— Але чого ж ховати?

— А як же? — здивувався Хакке. — Мюллер мріяв повісити вас, щоб нашкодити Шелленбергові: він його не любить. Та й за що любити? Подумаєш, магістр юридичних наук! Годували його ці науки! З 1934 року — шпик СД у рейнських університетах.

— Непогана практика роботи з інтелігенцією, — сказав Вайс.

— Знаю, — сплеснув руками Хакке. — Знаю! Ви ладні життя віддати за свого шефа. Але, запевняю вас, служба в гестапо має свої особливі переваги.

— Які ж саме? — спитав Вайс.

— У політичній закордонній розвідці багато університетської публіки. А от у гестапо освічена людина — фігура. Вона зуміє не тільки, як ми всі, вибити кулаком мозок, але і вкласти замість мозку підслідчому таке, що той був би радий, коли б його скоріше повісили.

— Не розумію, як саме?

— Ну як же! От, наприклад, штурмфюрер Клейн. Був професором Боннського університету. Освічена людина. Опрацьовували ми одного журналіста. Шкіра клаптями, але нічого, мовчить. Клейн наказав його випустити. Показався той журналіст своїм знайомим у Берліні, всі дізналися, що він на волі, а потім ми тихесенько знову взяли його. І штурмфюрер власноручно написав кілька статей і опублікував за його підписом. Але тільки в нашому дусі. Дізнався журналіст — сам у камері повісився. Оце міна! Але щоб таку міну підкласти, потрібна культура. Тож ви подумайте, — значливо сказав Хакке. Помовчав, додав поважно: — От доктор Лангебен був таємним емісаром Гіммлера у секретних переговорах з Даллесом. А ми, гестапівці, раз — і арештували його, коли він повернувся із Швейцарії в Німеччину. І що ж? Рейхсфюрер не схотів через нього розкривати свої таємні секрети. Повісили. — Зітхнув. — У політичній закордонній розвідці служити — однаково що бліх у вовка вичісувати. А в гестапо зараз колосальні перспективи. — Нахилився, повідомив значущим тоном: — Маю точні відомості: безліч керівних діячів СС залічено тепер у списки учасників змови проти фюрера. А ще більше заведено слідчих справ на найвидатніших функціонерів партії. І їхні імена навіть стали відомі англійцям та американцям. Сам по радіо чув: вихваляли їх союзники за боротьбу з Гітлером.

— І що ж, їх усіх уже арештовано?

— Ні.

— Зникли?

Хакке зіщулився:

— Ні.

— Дивно, — був вражений Вайс. — Політичні злочинці — і на волі?

Обличчя Хакке раптом стало похмуре, заклопотане. Він сказав невпевнено:

— Правильно. Тут щось не те. — Признався озлоблено: — А я радів, пускав бульбашки, сподівався: візьмуть їх — і відкриється перспектива одержати вищу посаду. — Стукнув себе кулаком по товстому коліну і, морщачись від болю, вигукнув: — А я ж бо, я ж бо думав: піду тепер угору по сходах! А вони що ж? Виходить, начальники собі притулок підготовляють. Учасники Опору! А мене, старого націста, під ноги кинуть!

Обличчя Хакке зробилося багрове, спітніле, люте, очі, здавалось, вилізли з орбіт. Він втратив усяку владу над собою і, схилившись до Вайса, несамовито, нестримно говорив, захлинаючись словами, як у гарячковому маренні:

— Все, картина ясна! Лейнера знаєте? Ховали недавно з надзвичайною пишнотою: вінки від партії, від СД та СС, від імперського керівництва. Промови. З дружиною та дітьми істерика. Того ж вечора я до них на віллу прийшов з візитом — висловити співчуття. Сидять, вечеряють. На обличчях такий спокій, ніби нічого й не сталось. В їдальні сигарою пахне, недокурок у попільничці димує. А у них в сім'ї, крім самого Лейнера, ніхто й не курив.

— Запевняю вас, це вам здалося.

— Ні! — ще більше розпалюючись від недовір'я Вайса до його слів, заперечив Хакке. — Ні, не здалось! За один оцей тиждень вісім отаких раптових смертей! І всі покійники напередодні своєї раптової смерті чогось акуратно здали ключі від службових сейфів тим, хто їх потім замінив. Це звідки ж така передбачливість?

— Ви стали хворобливо недовірливі, Хакке, — насмішкувато докорив його Вайс.

Насмішка обпекла Хакке.

— Ні, — сказав він. — Я завжди холоднокровний. Тільки зараз я в нестямі. От, слухайте: в расово-політичному управлінні партії було заведено картотеку на самих найчистіших арійців, еліту нації. Професори не раз виміряли їх циркулями і весь їхній родовід розписали. А тепер картки змінили. І знаєте, ким вони вважаються? Вони записані, як євреї. Га?! Це ж навіщо? Із концентраційного табору в Блехамері привезли в партійну канцелярію документи, одяг з червоними хрестами на спинах і жовтими смугами. І стільки комплектів привезли в брезентових мішках, скільки в картотеці замість кращих наці стало вважатися євреїв.

— Ну, знаєте, — сказав Вайс, — це ж боягузи: вони на все йдуть, щоб врятувати свою шкуру.

— Атож, — погодився Хакке, — на все. Тепер засудили і прирекли до страти з десяток найнадійніших з тих, кого я знаю. Прийшов я на службу, став їх ганьбити — ну, як зрадників. А мій начальник наказав мені замовкнути. Потім я двох із цих «покійничків» у госпіталі есесівському зустрів у Ванзее: гуляють по парку в піжамах. Одні тільки бороди відрощують, а в інших усю пику забинтовано після пластичної операції.

Вайс, закинувши ногу на ногу, сказав зневажливо:

— Ви наївні, Хакке. І, по суті, не тільки не досить обізнані, але, на жаль, ваша палкість підтверджує, що на службі вам не довіряють. От і все.

— І ви про це все знаєте? — здивувався Хакке.

— Звичайно, — ствердно кивнув головою Вайс. — І це все робиться в інтересах майбутнього імперії.

Хакке налив собі вина, випив одним духом, витер губи тильним боком долоні. Очі його дивились тривожно.

— Я, здається, наговорив зайвого?

— Зовсім ні, — сказав Вайс. — Я слухав вас з великим інтересом. І здобув користь для себе, а значить, і для моєї служби. — Потягнувся, заклав руки на потилицю, пояснив: — Адже нам теж, можливо, доведеться застосовувати заходи для маскування. І дечим з вашої інформації ми, звичайно, скористаємось. Ви не заперечуєте?

— Тільки не згадуйте джерела! — злякано почав благати Хакке. — Ради бога!

— Добре, — погодився Вайс, — це я можу вам обіцяти. Але послуга за послугу: ви мені поможете скласти записку з цього питання, і я порядком власної ініціативи представлю її своєму керівництву. Бо, я гадаю, гер Мюллер, — він усміхнувся, — перенісши свою неприязнь до мого шефа на службові відносини, не повно ознайомить його з досвідом гестапо в цьому напрямі. І якщо ви подасте мені істотну допомогу, то, зрозуміло, і я зможу бути вам корисним. Пам'ятайте: у нас, закордонної служби, є деякі контакти з західними розвідками.

— Я знаю, — понуро відповів Хакке.

— Ну, то й добре. Отже, якщо ми відповідно атестуємо вас перед ними, вам не доведеться відрощувати бороду.

— Мені здасться, — невпевнено сказав Хакке, — в гестапо мене все-таки цінять. З наказу начальства я тепер щодня читаю в канцелярії різну марксистську літературу, вивчаю листівки, випущені підпільниками…

— Вас хочуть сунути до них?

— Можливо, — відповів Хакке. — Але мені не хотілось би.

— Чому?

— Хоч би як я крякав цитатами, комуністи одразу збагнуть, що я підсадна качка. Хоч кого ми совали в камери, всі, як один, прогорали вже в перші дні. — В його голосі почулася заздрість: — Я чув, у Швейцарії недавно закупили багато ліжок у туберкульозних санаторіях і декого з наших відвозять туди в санітарних вагонах, а потім на ношах вносять у будинок. Але щастить, звісно, тим, хто займав велику посаду. — Зітхнув: — У крайньому разі, я пішов би у псевдопартизанський загін, ми їх тепер формуємо на території Голландії, Бельгії, Данії. А потім, як учасник Опору, лишився б там до кращих часів.

— Ви фантазер, — перервав його Вайс. — А на які кошти ви житимете?

Хакке усміхнувся:

— У цих країнах є досить заможних людей, які підтримували націстів. Зрідка я нагадуватиму їм про це. Дуже делікатно, в межах суми, потрібної для зовсім скромного способу життя.

— Ну що ж, це розумно, — сказав Вайс. — Однак, я бачу, ви досить серйозно підготовляєте своє майбутнє.

— Як і всі, — погодився Хакке.

— Але звідки ви одержуєте такі різнобічні відомості?

— Я ж сказав: маленькі люди працюють на великих людей. Телефоністи у службі підслухування, шифрувальники, канцеляристи, дорученці, ад'ютанти, рядові співробітники — всі ми ділимося тим, що знаємо про своїх хазяїв. Вони ніколи ні про що не говорять з нами, але часто розмовляють один з одним у нашій присутності. Адже для них усі ми йолопи, і тільки. На нас можна не звертати уваги. Та не всі з нас йолопи. — Хакке подумав трохи. — От Карл Лангебен. Він працював на Гіммлера, на Канаріса і на американську розвідку. І всі йому добро платили.

— Але його повісили, — нагадав Вайс.

— Повісили його зовсім не за це, — похмуро заперечив Хакке.

— А за що ж?

— Лангебен знав про зв'язки Канаріса з англійською розвідкою, і, коли його арештувало гестапо, Гіммлер не хотів, щоб він десь ляпнув про це. А Лангебен був найкращим агентом Гіммлера в його таємних переговорах з американцями. Але якби він ляпнув про Канаріса, англійці перестали б ставитися до Гіммлера з колишньою доброзичливістю. Подейкують, вони тільки тому допомогли чехословацьким партизанам убити Гейдріха, що він мав викрити Канаріса як англійського агента.

— А хіба Канаріс був англійським агентом?

— Він підтримував найдружніші взаємини з англійською розвідкою. Ділився з нею добутою через своїх агентів інформацією про Радянську Армію, бо завжди прагнув, щоб англійці зробилися нашими союзниками у війні проти Росії.

— То чого ж арештували Канаріса: за зв'язки з англійською розвідкою чи за те, що він був причетний до змови проти Гітлера?

— Рейхсфюрер ще раніше знав усе про Канаріса.

— Так. Але чого ж його тепер не присудили до страти?

— Та йому ж відомо, що рейхсфюрер все знав про нього, — напевне, тому. І доти, поки він мовчатиме, він може користуватися всіма вигодами, що їх дають привілейованим в'язням. Взагалі, — сказав Хакке, — останнім часом старий став уже зовсім безкорисний. Хеттль казав, що прагнення Канаріса весь час бути на ногах та в дії з часом перетворилось на якусь одержимість. Канаріс не міг всидіти на місці, і, в міру того як він старів, пристрасть до мандрів, оволодівала ним дедалі більше. Він думав тільки про мандрування і зовсім перестав цікавитися людськими стосунками. Але двадцятого липня, коли відбувся замах на Гітлера, він був дома. Весь той день він просидів на своїй віллі під Берліном і не покинув її навіть для того, щоб відвідати штаб змови на Бендлерштрасе.

— Забезпечував собі алібі?

— Атож, щоб викрутитись, як він завжди вмів викручуватись. Але не цього разу. Тепер рейхсфюрер досяг того, чого так неухильно прагнув: усі служби абверу влилися в СД. І якби Канаріс свого часу не розголосив скрізь, що Гіммлер був колись дяком, можливо, той його помилував би і навіть залишив би на службі як консультанта по англійській розвідці.

— Однак ви висловлюєте досить-таки різкі судження, — усміхнувся Вайс.

— Ми, старі наці, дуже занепокоєні тим, що деякі лідери імперії, провадячи переговори з англійцями та американцями, погодились розпустити націонал-соціалістську партію. Тільки фюрер, який через князя Гогенлое також запропонував західним державам свої умови сепаратного миру, не йде на це. Тому ми до останнього залишимось вірні фюрерові. Партія житиме, поки існує імперія! — урочисто заявив Хакке.

— Але ж Гіммлер уже давно казав про можливість воєнної поразки…

— Так, я знаю про це. Але, якщо вдасться зберегти нас, старих наці, ми зробимо все, щоб імперія знову відродилася з попелу. Адже навіть сам Даллес наполягав, щоб у новому складі німецького уряду пост імперського комісара на правах міністра по боротьбі з хаосом і безладдям одержав його агент Гізевіус, бо він має досвід роботи в гестапо.

— Виходить, ще не всі надії втрачено?

— Ні, — сказав Хакке. — Але тільки мені дуже прикро, що десятки тисяч наших переходять на нелегальне становище у сприятливіших умовах, ніж я. Мене хочуть тикнути до комуністів. І знаєте навіщо? Щоб згодом я, як учасник Опору, міг дезорієнтувати окупаційну владу, спровокувати її на арешти тих, хто справді брав участь у русі Опору. А мені вже за п'ятдесят. Я не хлопчак. Не та голова. Не та уява.

— Послухайте, — спитав Вайс, — чому ви спочатку удавали, начебто вам невідомі шляхи, якими ми переходимо на особливе становище?

— Чому? — буркнув Хакке. — Та тому, що я все-таки сподіваюсь зайняти посаду одного з тих, хто зараз іде в підпілля. Хочу, щоб остання моя посада в гестапо була вища за ту, яка в мене зараз. Думаю, що на це у мене вистачить часу, перш ніж і мене кинуті, у підпілля. І цікаво було перевірити на вас, скільки мені ще слід продержатися на поверхні. Я дуже поважаю вас і ціную паш розум, капітане Вайс.

— Однак ви облудник, — покартав Вайс.

— Ви також. — І Хакке посварився на Йоганна пальцем. — Ставили всякі навідні запитання, хоч обізнані далеко краще за мене.

— Звичка, — не розгубився Вайс.

— Мабуть, так. — Хакке заклопотано наморщив лоба. — Ви знаєте, на нашій службі людина може раптом зникнути. Особливо в тому випадку, коли вона знає що-небудь зайве.

Вайс кивнув.

— Але в мене є гарантії. Вони тут, — Хакке одгорнув килим і постукав кісточками пальців по металевому днищу вогнетривкої шафи. Помовчав, звів очі на Вайса. — Ви єдина людина, якій я можу довірити своє життя. Завтра мене має прийняти Мюллер. Я знаю, на що йду, але все ж рискну. Потім пізно буде. Якщо він дасть мені те, що я хочу, — а я буду вимагати звання штурмбанфюрера, — тоді все гаразд. А якщо ні, вважайте: старого Хакке більше немає. Ось вам ключ. Не раніше ніж за два дні заберете все з цієї шафи і передасте Шелленбергу. — Нахилився, прошепотів — Тут папери Гейдріха, і серед них копіїдосьє на самого фюрера, а також на ряд інших високопоставлених людей імперії. ІІІелленберг доповість про все фюрерові, ну, і полетять голови, зокрема і Мюллерова голова.

— Ви поцупили ці папери в гестапо під час бомбування?

— Я тільки зберігав їх, — гордо поправив Хакке, — зберігав, щоб вони не потрапили до рук якому-небудь пройдисвітові.

— І, крім цих досьє, у шафі нічого немає?

— Звичайно, є, — сказав Хакке. — Тут спресовано всі нечистоти. Ви розумієте, як з їхньою допомогою можна держати за горло керівників імперії?

Вайс відсторонив од себе руку Хакке, що стискала ключ.

— Даремно ви тривожитесь. Я впевнений: завтра ви одержите звання штурмбанфюрера.

І хоч як Хакке благав, Вайс не погодився взяти в нього ключа. І на прощання Хакке змушений був визнати:

— А ви, Вайсе, справді кришталево чиста людина. Тільки не розумію: на якого біса вам це потрібно?

Коли на другий вечір Йоганн подзвонив йому по. телефону, він почув владний голос:

— Штурмбанфюрер Хакке слухає!

Новоспечений штурмбанфюрер упросив Вайса знову прийти до нього: хотів показатись йому у щойно одержаному мундирі. І, бажаючи продемонструвати перед Вайсом, які перспективи безмежної влади відкрились перед ним, привіз його до своєї канцелярії і там вислухував при ньому доповіді підлеглих. Це дало Йоганнові можливість одержати чіткіше уявлення про велетенський розмах підготовки визначних гестапівців до переходу в підпілля.

А за кілька днів у всіх берлінських газетах було опубліковано некролог з приводу передчасної смерті штурмбанфюрера Хакке. На похорони прибули видатні чини секретних служб імперії. І старі націсти, серед яких було чимало нагороджених золотими партійними значками, на своїх плечах винесли труну, і поставили її на катафалк, і накрили прапором із свастикою.

Можливо, труна була набита землею, а в цей час сам Хакке, змінивши мундир на цивільний одяг, вже тільки як рядовий пасажир «Люфтганзи» перекочовував у нейтральну країну. А можливо, у труні справді лежало тіло Хакке. Все-таки не в правилах Мюллера було прощати підлеглим такі вихватки, яку дозволив собі Хакке, так настійливо вимагаючи підвищення по службі.

А що ж до тих досьє, які зберігались у Хакке, то вони тепер ні для кого не були цікаві. Жоден з керівників імперії не міг використати цей концентрат підлоти й мерзенності на шкоду іншим: було вже пізно. Залишались лічені секунди історичного часу до тієї пори, коли радянські артилерійські гармати повинні були пробити останню, дванадцяту годину існування фашистського рейху.

63

Генріх, зустрівшись з Йоганном, розповів, що його дядько перетворився тепер на типового господарника: заготовляє у величезній кількості продукти харчування, здатні довго зберігатись, а також різноманітний цивільний одяг, аж до робітничого. І, очевидно, намагаючись приховати свою образу на те, що йому доручили таку непривабливу роботу, удає, ніби він має завдання особливої секретності й важливості. Вайс запитав:

— Що ж, усе це зберігається на якому-небудь певному складі?

— Та ні, — відповів Генріх, — вивозять в якісь селища, яких навіть на карті немає, або в такі місця, де, на мою думку, і селищ ніяких немає. Та що цікаво ще. — Генріх усміхнувся. — Був час, коли закрили всі кустарні підприємства, що виготовляли іграшки, вічні ручки і всякі там речі хатнього вжитку. А тепер, уяви собі, вони знову працюють, але режим на них такий самий секретний, як на військових заводах.

— А ти не бачив у дядька виробів таких підприємств?

— Він тримає зразки у вогнетривкій шафі.

— Так, — з протягом мовив Йоганн, — це і справді цікаво. — Сказав заклопотано: — Якщо тобі, Генріху, не пощастить записати назви всіх пунктів, куди Віллі відправляє спорядження, треба буде постаратися сфотографувати карту, на якій ці пункти позначено. І хоч як це важко, але необхідно здобути один зразок таких секретних виробів. І будь обачний, Генріху, коли візьмеш у руки таку іграшку.

— Чому?

— Я думаю, вони мають здатність вибухати, — серйозно сказав Йоганн. — Фашистські льотчики вже розкидали такі дрібнички над радянськими містами, і діти, підбираючи їх, гинули від вибухів.

— Добре, — погодився Генріх, — припустімо. Ну, а навіщо тобі карта розміщення складів? Та ж їх, на мою думку, сотні. Може, краще дізнатись, де міститься базовий склад?

— Ні продукти харчування, ні запаси одягу — хоч би скільки їх було — тепер не мають ніякого значення. Головне — встановити, для кого і для чого вони призначені. Знаючи пункти, ми зможемо це з'ясувати.

— Ми з тобою? — здивувався Генріх. — Та для того, щоб об'їздити їх, і півроку не вистачить!

Вайс усміхнувся.

— Ми — це Радянська Армія. Вона знайде і час, і людей, щоб усе це зробити.

— Ну, знаєш, збирати такі трофеї!.. — обурився Генріх.

— Не збирати трофеї, а виявляти тих, для кого призначаються склади, — сказав Йоганн.

За кілька днів Генріх з'ясував, в яких пунктах розміщено секретні склади, що їхнім постачанням був заклопотаний Віллі Шварцкопф. Та коли Йоганн звірив назви цих пунктів з картою, їх на ній не виявилось. Видно, всі ці назви були вигадані або закодовані, і розшифрувати їх без ключа не було можливості.

Генріх, почувши про це, стривожився:

— Значить, дядько мені не довіряє.

— Не гарячкуй, — сказав Вайс. — Можливо, система конспірації така, що про місце, де розташовано той чи інший склад, знає тільки старший тієї групи, що базуватиметься саме в цьому пункті.

— Навряд, — висловив сумнів Генріх. — Тоді навіщо Віллі зберігає карту на внутрішніх дверцятах особливої, плоскої вогнетривкої шафи? Я одного разу зайшов до нього в кабінет, коли він робив позначки на цій карті, але він зразу ж захлопнув дверцята.

— А що в тій шафі ще?

— Нічого, тільки карта. Очевидно, шафу спеціально призначено для зберігання секретних карт. У кабінеті було темно, але карту освітлював рефлектор зсередини шафи.

— І дядько ніколи при тобі не відчиняв цю шафу?

— Ніколи.

— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — розміркував Йоганн.

— Я розумію, як це важливо! — палко сказав Генріх. — І зроблю все, щоб здобути карту.

— Яким же способом?

Генріх знизав плечима.

Тоді Йоганн вийняв олівець і папір, зупинив його:

— Ти ж інженер, правда ж?

— Ну, майже.

— Дивись: от схема. Коли шафа відчиняється, засвічується рефлектор. Дверцята шафи, натискаючи на контакти від проводу до замаскованого фотоапарата, з'єднують їх, працює автоматичний затвор — і знімок готовий.

— Дядькової спини, — усміхнувся Генріх.

— Ну, а якщо припустити, що дядько в цю мить не стоятиме коло шафи?

— Що ж, можливо… Не уявляю собі тільки, де встановити фотоапарат.

— А ти подумай.

— Але ж дядько відчинить шафу тільки тоді, коли йому треба буде глянути на карту.

— Це вже ми знаємо. Але можна відкликати його в цю мить.

— Яким же способом?

— Дуже просто: телефонним дзвінком.

— Але, перш ніж підійти до телефону, він зачинить дверцята — і все. Та й як дізнатись, коли треба подзвонити йому по телефону?

— Бачиш, — сказав Йоганн, — все це можна об'єднати проводом у загальний ланцюг, щоб, припустімо, через п'ять секунд після телефонного дзвінка опускався затвор фотоапарата.

— А клацання фотоапарата?

— Можна розрахувати, щоб він був синхронний з другим телефонним дзвінком. Адже дядько, не почувши голосу, покладе трубку, і новий дзвінок збіжиться з клацанням камери.

— Ну що ж, — невпевнено сказав Генріх, — можна спробувати.

Вайс помітив, що всі великі німецькі резиденти, прибувши в Берлін з тієї чи іншої західної країни, де вони працювали, найменше часу приділяли складанню звітів. В основному вони влаштовували справи своїх начальників. Видно, їх зобов'язали забезпечити всі вигоди для проживання керівників німецької розвідки в країнах, де резиденти міцно акліматизувались.

Шелленберг виїхав до Швеції.

Густав викликав до себе п'ятьох молодих офіцерів, серед них і Вайса, і представив їм чоловіка атлетичної будови, але вже літнього, плішивого, з обличчям, посмугованим однаково глибокими шрамами та зморшками.

— Можете називати його Поль.

Тепер ранком вони вп'ятьох регулярно виїздили разом з Полем до Груневальдського лісу на тренування. Поль навчав їх усяких способів вбивства: застосовували холодну зброю, всякі підсобні засоби — шматок дроту, шийку від пляшки. Вчилися обходитись і самими руками.

Поль сказав, що з наказу рейхсфюрера він навчає тих самих прийомів вищих чинів служби, але тільки вдома в кожного з них.

Відсутність Шелленберга давала Йоганнові більше вільного часу, і він зміг написати докладну інформацію в Центр. Зашифрував і переправив її до професора Штутгофа через умовлений між ними тайник.

Якось тими днями в кімнаті Йоганна пролунав телефонний дзвінок. Це було дивно: адже він не знав номера свою телефону і, отже, нікому не міг його сказати. Користуватися телефоном можна було тільки через внутрішній комутатор.

Знявши трубку, Йоганн почув голос Лансдорфа. Той просив відвідати його і сказав, що вже послав по Йоганна.

Шофер довго ганяв машину по околицях Берліна, кружляв по вулицях та провулках, а потім повернувся до району Ванзее і зупинився біля особняка, до якого з Бісмаркштрасе ходу було не більше як п'ятнадцять хвилин.

Лансдорф зустрів Вайса по-дружньому просто, начебто, підкреслюючи, що теперішнє становище гостя ставить їх майже на один рівень.

Він схуд ще більше, обличчя його так висохло, що шкіра, здавалося, рипіла, коли він, як завжди, обережно усміхався самими губами. А проте в цілому вигляд він мав бадьорий і очі не втратили холодного, допитливого виразу.

Лансдорф сказав, що наказу вивести абвер з підпорядкування генеральному штабові вермахту давно слід було чекати. Адже, по суті, діяльність абверу завжди була під контролем СД. Єдиновладдя Гіммлера над усіма розвідувальними службами тільки забезпечить їхнє злиття в одну систему.

Про себе він сказав з усмішкою, що останнім часом провадив кабінетну, наукову роботу: готував для рсйхсфюрера доповідь, в якій викладав результати своїх досліджень партизанського руху та системи підпільних організацій в окупованих районах Європи. І хоч матеріали, які мав Лансдорф, виявилося, були не досить повні, він усе-таки прийшов до висновку, що найдосконаліших форм організації досягли радянські партизани, які діють в окупованих районах.

Прикривши очі тугими білими повіками, Лансдорф пожував губами і знову заговорив нудним тоном:

— Але, на жаль, ті, для кого призначалась моя доповідь, навіть тепер, у трагічні дні для Німеччини, так ще охоплені прусською самовпевненістю, що зневажливо поставились до високої оцінки, яку я дав цій діяльності росіян. Мушу, однак, визнати, що вона, певно, для нас неприйнятна. І не тому, що техніка їхньої організації має якусь особливу специфіку. А тому, головним чином, що росіяни спираються на співчуття населення окупованих районів. Вони спираються не стільки на людей, професійно підготовлених, скільки на широкі народні маси. А для нас більш підходять форми таємних змовницьких організацій, що діють у найсуворішій ізоляції від населення Німеччини, на підтримку якого вони тепер навряд чи можуть сподіватись.

У тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році я керував диверсійними підпільними групами, а складались вони, головним чином, з офіцерів. І коли війська західних держав окупували Німеччину, ми зуміли навіяти їм страх і повагу чудово організованими терористичними актами. Цей досвід, безперечно, прийнятний у сучасних умовах, і в основному, я гадаю, на східній території нашої країни, яку в першу чергу окупуватиме Радянська Армія.

Що ж до інших форм, то ми будемо додержувати системи найсуворішої децентралізації диверсійних груп, розпорошимо їх по всій території Німеччини.

Сподіватися на апарат партії, її функціонерів нам не доводиться, бо Мартін Борман розробив свій, особливий план переведення цього контингенту в підпілля. Функціонери одягнуть личину потерпілих від фашизму і після тривалої консервації приховано почнуть діяти у сфері політики, намагаючись відродити націстську партію під тією чи іншою назвою. Можливо, для цієї мети їм доручать проникнути в будь-яку новостворену демократичну організацію, щоб пізніше повністю опанувати її.

Словом, ми робимо тепер те, що колись робили у «штабі Валі», тільки навчаємо не військовополонених, а німців, головним чином, з підрозділів СС. Створено спеціальні молодіжні школи — «Адольфгітлершулен». До речі, я вважаю не позбавленим дотепності, що ці школи ми розмістили у старовинних орденських замках і відновили середньовічний ритуал висвячення в члени таємного ордену. Різні містичні аксесуари, клятва при світлі смолоскипів, потойбічний голос, який сповіщає, що за зраду справи члени організації страчують всіх родичів неслухнянця, процедури випробувань, катування — це все дуже корисно, бо розпалює уяву молоді.

Вайс слухав і старався зрозуміти, навіщо ця вся тривала лекція і що спільного вона має з ним самим.

— Крім того, — вів далі своїм тьмяним голосом Лансдорф, — служба гестапо доставляє в «Адольфгітлершулен» людей, які підлягають вилученню. І курсанти не на умовних, а на справжніх об'єктах практикуються у допитах із застосуванням різних засобів впливу. А декого із цих доставлених випускають у парк наче на прогулянку, і той чи інший курсант самостійно розправляється з ним — блискавично і безшумно, але з таким розрахунком, щоб труп потім навівав жах. І, чи ви знаєте, ці зовсім молоді люди — від шістнадцяти років — дуже встигають. До речі, фрейлейн Ангеліка Бюхер, наша знайома, залічена на її просьбу до такої школи. І хоч Ангеліка — між нами, звичайно, — істеричка, вона вже стоїть на чолі жіночої п'ятірки. Їм дозволили практику на військовополонених, які працюють у навколишніх фермерів. І, уявіть собі, вони орудують так енергійно, що фермери незабаром не матимуть робочих рук. Я сподіваюсь, що так само успішно вони діятимуть, коли Німеччина зазнає окупації, — адже теперішні їхні акції відносно військовополонених згодом зобов'яжуть їх діяти так само з німцями, які схочуть співробітничати з окупаційною владою. — Заплющив очі, промовив сонно — Фюрер, мені переказували, дуже доброзичливо висловився про наших слухачів. Він сказав: «У моїх Орденсбургах виросте молодь, від якої світ з остраху відсахнеться; несамовито активна, владна, безстрашна, жорстока молодь — от що мені потрібної..»

Лансдорф помовчав, трохи розплющив очі і, строго дивлячись на Вайса, сказав:

— Природно, що слухачів вищих шкіл ми добираємо тільки із складу СС та гестапо. Це мають бути неперевершені майстри. І коли Радянська Армія перетвориться з діючої тільки на окупаційну і її офіцери та солдати почнуть ставитися до німецького. населення з тим простосердям та лагідністю, які властиві більшовикам, переконаним, що класові симпатії сильніші за національні антипатії, — отоді вся ця наша розпорошена армія помсти і почне орудувати, надихаючи радянським військам ненависть до німців. Природно, радянське командування вживе відповідних заходів. Але ніхто з наших людей не постраждав: спеціальна агентура передаватиме радянській окупаційній владі масові списки німців, які ніби брали участь у злочинах. І на терор червоних ми з ще більшою силою відповімо своїм, чорним терором.

Вайс надав обличчю кислий, понурий вираз, спитав:

— Власне, ви так звабливо розповідаєте, що я подумав, чи не хочете ви знову зробити мене вашим співробітником?

— Так, — сказав Лансдорф. — Саме так. Цінуючи ваш досвід роботи в абвері.

— Але я не збираюсь змінювати своєї посади. Крім того, мені здається, — на всякий випадок надумав похвалитися Йоганн, — я користуюсь прихильністю Шелленберга і…

— Я про це все знаю, — перебив Лансдорф. — Але я маю можливість переконати Шелленберга, що ваша служба у нас доцільніша.

— Добре. Я подумаю.

— Як довго?

— Це залежатиме від вас, — розв'язно сказав Йоганн.

Лансдорф запитально підняв брови.

— Оскільки я не позбавлений права вибору, я хотів би трохи докладніше дізнатися, що ви мені пропонуєте. Якщо це можливо, звичайно.

— Я дам наказ майорові Дітріху, і він, природно у відповідних межах, ознайомить вас з тією дільницею роботи, яку ми вам пропонуємо.

— Дітріх тут?! — вигукнув Йоганн. — І вже майор! Радий був би поздоровити його.

— Ви зможете це зробити вже зараз.

Лансдорф натиснув кнопку, наказав черговому офіцерові:

— Попросіть майора Дітріха.

Йоганн був навіть не радий, а просто щасливий, що Дітріх опинився тут. Він знав, як йому слід поводитися з Дітріхом і чим той йому завдячує.

І коли Дітріх увійшов, Йоганн аж засяяв усмішкою, але погляд його зберігав жорстку, непохитну вимогливість.

Провівши Вайса у свій кабінет, Дітріх сів поряд з ним на диван і сказав із співчуттям, але і з певним розчаруванням:

— До нас дійшла чутка, що вас повісили.

— Не мене, а мені, — поправив Вайс і вказав очима на залізний хрест, що прикрашав його кітель.

— Поздоровляю, — нудним голосом процідив Дітріх.

— Ви вже маєте досвід, — дружньо сказав Вайс, — і ви знаєте, що я вмію зберігати таємницю ваших злочинів, як найбільшу дорогоцінність.

— Не розумію вашого жартівливого тону! — обурився Дітріх.

— Даремно, — докорив Вайс. — Просто я даю вам зрозуміти, що в моїх очах усе це не має особливого значення, та й, мабуть, на загальному тлі не має вже такого кричущого вигляду. Правда ж? Тепер люди, куди більші, ніж ви та я, ладні чорт знає на що, аби тільки врятувати свою шкуру. Але ж ми з вами, хоч би якими ми там не були, ладні життя віддати за фюрера, правда ж? І у вовчих шкурах «Вервольфу» ми продовжуватимемо боротьбу, коли наші начальники щасливо евакуюються в Іспанію, Аргентіну, Швейцарію, Мексіку. Не виключено, що їм дадуть сховище і в США, хіба ж ні? А в цей час ми з вами будемо битись, як самотні вовки.

— Так, — похмуро погодився Дітріх. — Можливо… — І спитав, раптом пожвавішавши: — Ви, здається, були «золотим кур'єром»? Перевозили цінності у швейцарські банки, забезпечуючи добробут і процвітання високопоставленим діячам рейху на час їхньої майбутньої еміграції?

Йоганн, не відповідаючи на запитання, сказав співчутливо:

— Коли Радянська Армія вторглась у Східну Пруссію, я згадав про вас, майоре Дітріх. Адже там маєток ваших батьків? Вас позбавили власності. Це жахливо!

У Дітріха сумно повисли плечі.

— Так, — підтвердив він. — Крім офіцерської пенсії, я ні на що не сподіваюсь у майбутньому.

— А хто вам дасть цю пенсію?

— Як хто? — здивувався Дітріх. — Таж хоч якийсь уряд в Німеччині буде, і вже він не залишиться байдужий до долі офіцерів, що захищали рейх на полях битв.

— Дозвольте, — перебив Вайс, — але ж ми з вами не офіцери вермахту. Навряд чи приналежність до нашого роду служби викличе в нового уряду Німеччини бажання підтримувати нас.

— Не знаю, — розгублено розвів руками Дітріх. — Я просто в розпачі. Якби наш маєток був не в зоні радянської окупації, то в мене залишилася б хоч яка-небудь надія. — Помовчав, потім спитав: — То ви справді хочете покинути Шелленберга й повернутися до Лансдорфа? — Він зітхнув заздрісно. — Кадри закордонної розвідки, безперечно, будуть краще забезпечені, ніж ми, і матеріально, і щодо безпеки.

— Звичайно, — сказав Вайс, — ми одержуватимемо пенсіон із спеціальних фондів СД, що зберігаються в банках нейтральних країн. Крім того, нами, напевне, зацікавляться колеги із США і, сприйнявши наш досвід, подбають про те, щоб ми не відчували нестатків. Очевидно, незабаром усі війська з Західного фронту будуть перекинуті на Східний, і це зразу ж створить на Заході атмосферу співчуття і навіть довіри до нас — при умові, зрозуміло, повного контакту в діях.

— Ох, та я все це знаю! — прикро зморщився Дітріх. — Навіть армійці, вже не ховаючись, говорять про пересування військ. Але я не можу покинути Лансдорфа. А залишатися з ним — значить перетворитися на рицаря чорного плаща й кинджала. А мені не п'ятнадцять років, як оцим юнакам з «Адольфгітлершулен». — Поклав свою руку на Вайсову руку. — Якби ми з вами могли помінятися посадами, я був би просто щасливий. Тим більше, що я знаю Західну Європу і, безперечно, зумів би бути корисним Шелленбергові.

— Ну, — здвигнув плечима Вайс, — спеціалістів по Західній Європі у нас більш ніж досить. От хіба Радянський Союз…

— Ну що ви! — палко перебив Дітріх. — Я волію застрелитися.

— Може, східноєвропейські країни? Ми залишаємо там велику мережу агентури.

— Але ж там скрізь революційне заворушення, — гидливо промовив Дітріх. — Я ще кадетом відвідував ці країни, але тоді все в них мало вигляд майже пристойний. Знаєте, Йоганне, — з благанням промовив Дітріх, — я ладен піти на найскромніше становище, але в державі, де верхівка керує народом, а не народ керує країною. Я завжди знайду спільну мову з людьми всякої нації, що займають становище, яке займав я. І виховання, і думки ріднять мене з ними.

— Гаразд, — пообіцяв Вайс, — якщо буде змога, постараюсь що-небудь зробити для вас. А поки що візьмімося за пропозицію Лансдорфа. Спробуйте спокусити мене вашою сферою діяльності. Якщо вам у цьому пощастить, не виключено, що я поміняюсь з вами посадою. — Заявив патетично — Кінець кінцем, можливо, мені більше схочеться вмерти за фюрера на землі рейху, аніж жити на становищі емігранта, наприклад, у Південній Африці, куди мріють попасти дехто з наших. — Сказав з цинічною відвертістю: — Ну, починайте торгівлю: що ви мені пропонуєте?

— Спочатку інспекцію.

— Щоб накритися під час бомбувань?

— Це виключено: пункти, де містяться школи, перебувають поза полем зору бомбардувальної авіації.

— Доведіть!

— Як?

— Давайте карту.

— Але вона абсолютно секретна.

— Чорт з нею. Тоді — список. Я знаю Німеччину, зрозумію і без карти.

— Але це неможливо з тих самих причин.

— Ну, — Вайс підвівся. — Тоді бажаю вам успіхів у вашому подвигу.

— Стривайте, стривайте, — вже здаючись, зупинив його Дітріх. — Добре, я ознайомлю вас із списком шкіл. — Відкрив вогнетривку шафу, вийняв кілька липнучих до пальців аркушів цигаркового паперу.

Вайс прочитав:

«1) Орденський замок Орденсбург.

2) Орденський замок Зонтлофей (Баварія).

3) Орденський замок Бюлов (Померанія).

4) Орденський замок Фогельзанг близько Гемюнд (Ейфель).

5) Замок Поттербрут близько Санкт-Пельтен (Австрія).

6) Академія керівників молоді в Брауншвейгу.

7) Школа партійних керівників у Зальцбурзі.

8) Орденський замок Крессінзее близько Фалькенбурга (Східна Пруссія)».

Вайс повільно закурив, глибоко затягнувся і, наче тішачись сигаретою, відкинувся на спинку дивана. Зараз він напружено працював: зосереджено запам'ятовував назви шкіл. І недбало повернув список, коли переконався, що вони міцно закріплені н пам'яті.

— Власне, — сказав Вайс, — на Бісмаркштрасе у нас докладніші відомості про нашу дислокацію. Я дуже шкодую, Дітріх, але, видно, ви вважаєте мене за офіцера вермахту. Невже ви не розумієте, що ми, співробітники шостого відділу СД, маємо незрівнянно серйозніші відомості про цілі та зусилля фюрера, ніж ви? — Заявив твердо: — Я повинен мати міцні гарантії, повинен бути впевнений, що ви не кинулись в авантюру розпачу, а робите справді добре обмірковане і надійно забезпечене діло, від якого може залежати майбутнє нової великої Німеччини. — Додав лагідніше: — Ви маєте переконати мене в цьому, хоча щоб вам було ясно: я не відчуваю ніяких сумнівів у безсмерті тисячолітнього рейху.

— Вайсе, — покірно сказав Дітріх, — але, будь ласка, не сьогодні.

— Але чому? Ви повинні зрозуміти мою наполегливість. Тепер, у ті дні, коли вирішується доля Німеччини, кожен з нас вирішує і свою власну долю. Можливо, повернувшись на Бісмаркштрасе, я одержу завдання і, як це бувало не раз, вже післязавтра буду в найнесподіванішій для себе країні. І залишусь там надовго. Тому, перш ніж вийти звідси, я попрощаюсь з вами, може, назавжди.

— Добре, Йоганне, — сказав Дітріх. — Ми поговоримо, але зараз я повинен перекласти деякі папери із свого сейфа в особистий сейф Лансдорфа. Ви не заперечуєте, якщо вам доведеться зачекати?

— До ваших послуг, — відповів Вайс.

Відчинивши дверцята сейфів, Дітріх почав неквапливо перекладати теки. Часом розв'язував яку-небудь з них і перечитував папери, що містилися в ній.

Вайс підійшов до нього, став поряд. Дітріх, немов не помітив, неквапливо вів далі свою роботу. Тривало це не дуже довго. Зачинивши дверцята сейфів, Дітріх обернувся до Вайса:

— То ви все ще чекаєте? Хочете, щоб я вам що-небудь ще запропонував?

Вайс простягнув йому руку.

— Дякую, Дітріх. Ви, очевидно, маєте рацію: те, що ви робите, дуже перспективне. Я подзвоню вам завтра. — І спішно покинув кімнату.

Йоганн ішов вулицею і не бачив нічого, не відчував себе. Він був весь судорожно, нестямно напружений. То була нелюдська робота, справжнісіньке катування мозку. Треба було відновити в пам'яті зміст паперів, які гортав Дітріх.

Йоганн увійшов у кафе, сів за столик у кутку, вийняв з кишені газету і, дивлячись хмільними очима на кельнера, кинув:

— Добре! — Потім, наче прокинувся, додав мляво: — Мінеральної води!

І коли кельнер приніс замовлене, Йоганн тільки махнув рукою, не перестаючи робити якісь помітки на сторінках «Фелькішер беобахтер», яку він, здавалося, читав з жадібним інтересом. Потім, випивши воду, залишив щедро «на чай» і вийшов, забравши з собою газету.

Він уперше з'явився в салон масажу неумовленого часу. Наказав викликати професора Штутгофа і, коли той прийшов, почав обурено скаржитися на невправність масажиста. Професор попросив його заспокоїтись і запросив до свого кабінету. Вайс, загорнувшись у простирадло, тримаючи в руці ту саму газету, пішов за професором. І, не давши йому висловити обурення таким неприпустимим порушенням правил конспірації, наказав — так, саме наказав — узяти папір і записувати те, що він сповістить.

Загорнутий у простирадло, він сидів з заплющеними очима похитуючись, ніби маніяк, диктував і диктував професорові, тільки зрідка поглядаючи на позначки, зроблені в газеті.

Коли Йоганн закінчив диктувати, його змучене обличчя зросив піт.

Професор дав йому випити якусь мікстуру, сказав:

— Зараз я відведу вас назад у кабіну. Лягайте на диван і спіть. Спіть що б там не було. Ваш мозок страшенно перевтомлений, потрібен глибокий сон, інакше таке напруження не може пройти безслідно. — Взяв Йоганна за плечі, притягнув до себе, поцілував у лоб: — Розумнику, мій дорогий розумнику, — дбайливо провів коридором, зачинив двері кабіни і повісив на ній табличку: «Глибокий відпочинок! Не турбувати!»

Вайс, як і належало, доповів Густаву про зустрічі із своїми колишніми співробітниками по абверу. Той сказав насмішкувато:

— Адмірал Канаріс хотів пришвартуватися до берегів Англії, і не дивно, що дехто з його команди теж відчуває потяг до цієї країни.

Йоганн знав, який підступний Дітріх. Напевне, він уже повідомив Лансдорфові, що ознайомив Вайса з деякими секретними матеріалами. Тому Вайс сказав Густаву недбало:

— Майор Дітріх, намагаючись знову зробити мене своїм співробітником, вирішив похвалитися товаром з їхньої крамниці.

— Ну і що? — спитав Густав.

— Вигадали девіз: «Ненависть — наша заповідь, помста — наш бойовий заклик», — і збирають хлопчаків під цей прапор. Мене заняття такого роду не захоплюють.

— Ви все-таки не втрачайте зв'язку із своїми колишніми співробітниками, — порадив Густав. Додав поважно: — Рейхсфюрер не любив Канаріса і, прийнявши екіпаж адмірала під свою команду, навряд чи сповнений довір'я до його людей.

— Слухаюсь, — відповів Вайс.

Того ж дня Лансдорф знову запросив його до себе.

Цього разу він був похмуро настроєний і занадто дратівливий. Міряв кроками кімнату, потім враз зупинився, тупнув ногою, спитав:

— Ви знаєте, що сталося в цьому будинку двадцятого січня тисяча дев'ятсот сорок другого року?

Вайс заперечливо похитав головою:

— Представники вищих органів влади прийняли і затвердили тут план знищення євреїв, що його запропонував Гіммлер. Було встановлено точні цифри для кожної європейської країни, і сума їх становила понад одинадцять мільйонів чоловік. І вже незабаром Грейфельт, Ейхман, Глобке керували масовими умертвіннями євреїв.

Вайс допитливо подивився на Лансдорфа, промовив спокійно:

— Глави урядів наших противників прийняли на Ялтинській конференції зобов'язання покарати воєнних злочинців.

— Саме так. Ви правильно мене зрозуміли, — сказав Лансдорф.

Вайс докинув єхидно:

— Але я не був у цьому будинку тоді і не живу в ньому тепер.

Лансдорф примружився.

— Вас часто бачили в Берні на вулиці Херренгасе. Там, здається, розташована резиденція уповноваженого управління стратегічної служби США Аллена Уелша Даллеса?

— Можливо, за мною стежили агенти англійської розвідки, — парирував Вайс.

Лансдорф наче не почув, вів далі замислено:

— Даллес раніше часто приїздив до Берліна, і я колись був з ним знайомий, а в тисяча дев'ятсот тридцять третьому році навіть мав з ним тривалу інтимну розмову, коли фюрер запросив його на обід. Юридична контора Даллеса представляла в США інтереси найбільших німецьких монополій, і не виключено, що він і тепер, як і раніше, захищає їхні інтереси. — Пожував губами. — Після цієї війни Великобританії вже не пощастить повернути колишню свою могутність. Вона перетвориться на партнера США, і такого партнера, на якого не будуть зважати.

— Можливо, — погодився Вайс, міркуючи, до чого хилить Лансдорф, друг та однодумець Канаріса. Безперечно, така раптова і явна переорієнтировка на США пояснювалася страхом: Лансдорф боявся попасти в число воєнних злочинців.

Голос Лансдорфа зазвучав строго, навіть загрозливо:

— Дітріх повідомив мені, що ви скористались його необачністю і виявили досить підозрілий інтерес до деяких секретних документів. За інструкцією я мушу повідомити про це.

— Можете не турбуватися, — усміхнувся Вайс. — Я вже доповів про це своєму начальству.

— З якою метою?

— Та я також знаю цю інструкцію і тому діяв за інструкцією.

Лансдорф глянув на нього з інтересом.

— Однак ви дечого навчилися, Вайсе.

— Під вашим керівництвом, — скромно признав Йоганн і додав докірливо: — Тільки даремно ви хотіли силоміць зобов'язати мене до чого-небудь. Я ніколи не забуду, чим завдячую вам. І готовий до послуг.

— Ви масте рацію, Вайсе, — зітхнув Лансдорф. — Ви людина пряма. І в поводженні з вами слід додержувати того ж принципу.

Вайс підвівся, схилив голову, приклав руку до серця.

— Так от, — сказав Лансдорф. — Є одне особливе завдання серед тих загальних, що покладаються надалі на наші терористичні групи. До речі, ми хотіли б за юрисдикцією вважати ці групи партизанськими. Може статись, що при підході противника адміністрація концентраційних таборів через якісь виключні причини не зможе евакуювати або знищити в'язнів. У таких випадках на терористичні групи покладається завдання ліквідувати всіх до одного в'язнів і спалити, висадити в повітря із зрозумілих вам міркувань все специфічне устаткування таборів.

Вайс присвиснув:

— Здасться, я починаю дещо розуміти. Таким чином, з вашої «партизанської» діяльності будуть зняті всякі прикрашальні покрови патріотизму, героїзму та іншого. І кожного терориста, спіймавши, стратить як найвульгарнішого вбивцю беззахисних людей. І всі німці, навіть ті, які перше співчували вам, з обуренням зречуться вас.

— Так, — погодився Лансдорф, — ви мене правильно зрозуміли. — Заявив гордо: — Я ладен загинути з честю, як борець німецького Опору. Але в мене є дошкульне місце: я хотів би, щоб моє ім'я збереглося для історії.

— То чим я мушу бути корисний вам? — діловито запитав Вайс.

Лансдорф знову мовчки пройшовся по кімнаті, потім відкрив вогнетривку шафу, вийняв запечатаний конверт, подав Вайсові. На конверті було написано: «Мюнхен, Альберту фон Лансдорфові». Йоганн здивовано глянув.

— Лист адресований моєму братові, — пояснив Лансдорф. — У ньому я висловлюю деякі свої думки. І хочу передати цей лист через вас.

— Але я не знаю, чи доведеться мені побувати в Мюнхені.

— Я сподіваюсь, — перебив його Лансдорф, — що ви знову будете в Берні. І якщо яким-небудь способом цей мій лист випадково потрапить до Даллеса, я не буду докоряти вам. Все для вас ясно?

— Так, — сказав Вайс. — Але, перш ніж узяти на себе таке делікатне доручення, я повинен хоч би в зовсім загальних рисах ознайомитися із змістом листа.

— О, не турбуйтесь! — запевнив Лансдорф. — Там немає ніяких військових або державних секретів. Дещо схоже на щоденникові записи, в яких я висловлююсь проти знищення в'язнів у концтаборах, бо вважаю це нелюдським.

— Ви благородна людина! — вигукнув Вайс. — І яка передбачливість!

— У всякому разі, американці можуть бути впевнені: я вживу всіх заходів, щоб підлеглі мені групи не чинили подібних актів у концтаборах, розміщених на західній території Німеччини.

— А на східній?

— Досить того, — поморщився Лансдорф, — що я врятую тих, кого перед західними державами вважаю доцільним врятувати.

— Значить, на східних територіях рейху в'язні будуть знищені?

— Гадаю, — ухильно відповів Лансдорф, — з цим справиться сама табірна адміністрація, звичайно, за допомогою частин вермахту або спеціально для того виділених підрозділів СС. До речі, оскільки у нас тепер спільне керівництво, вам і майорові Дітріху доручається невелика — усього на два дні, — але дуже копітка канцелярська робота. Треба перевірити, як оформлено документи тих, кого, за зрозумілими нам мотивами, ми відправляємо тепер до концтаборів. Робиться це під виглядом переміщення з одного табору в інший, щоб зберегти, так би мовити, тривалий стаж ув'язнення. Ви маєте досвід роботи в абвері, знаєте всі тонкощі цієї справи. Приступити можна хоч зараз.

Дітріх, як добре було відомо Вайсові з минулих часів, звик скидати всю роботу на інших, а собі приписував чужі заслуги. До того ж він не мав навіть найелементарнішого знання табірного діловодства, хоч і видавав себе за спеціаліста в цій галузі. Тому його дуже порадував прихід Вайса.

Особливих «справ» на новоспечених «в'язнів» не заводили. Обмежилися тільки тим, що у «справах» убитих змінили фотографії: замість попередніх приклеїли нові, спершу штучно обробивши їх хімічно, щоб надати їм давнішнього вигляду. На всіх цих «справах» був гриф, який означав, що ув'язнені підлягають «особливому режимові», тобто мають бути умертвлені.

До кожної «справи» слід було прикласти копію з гестапівської картотеки, а в ній відзначено, за який «злочин» в'язня приречено до страти.

Підпис рейхсфюрера ставився штампом. І також за допомогою штампа наносився на картки гриф; він означав, що цей в'язень не може бути страчений без особливого на те розпорядження гестапо.

Намальована тушшю на зворотному боці картки в нижньому лівому розі тонка стрілка з роздвоєним оперенням вістрям догори підтверджувала, що цей гриф дійсний.

У канцеляріях секретної служби такий значок звичайно ставили перед датою народження, а перед датою смерті стрілку повертали вістрям униз. Якщо стрілка була без дати, вона означала тільки одно — в'язень мусить померти. Саме цей знак і ставив Йоганн, коли переглядав документи, стежачи, щоб усе в них було за формою.

Дітріх і не думав перевіряти його.

За інструкцією, до кожної стрілки у «справі» з обох боків слід прикріпити трикутничок з червоного паперу. Дітріх вважав це суто канцелярською витонченістю. Але Йоганн знав, що кожна деталь оформлення «справи» має особливе значення. Тому пін нарізав трикутнички з чорного паперу і підсунув коробку Дітріхові. І той машинально прикріпляв їх до карточок, бо більше полюбляв роботу із скріпками, ніж копітку мороку з перевіркою деталей оформлення. Чорні папірці під скріпками звичайно означали, що на цього в'язня постачання не виписується, інакше кажучи, табірна адміністрація може «списати» його в день прибуття до табору.

Під час їхньої спільної роботи Дітріх розповів Вайсові чимало цікавого. Розповів, Наприклад, що всі співробітники майстерень абверу, які раніше виготовляли фальшиві радянські документи, тепер фабрикують фальшиві німецькі документи. І до кращих часів багато співробітників секретних служб перетворяться віднині на селян, ремісників, торговців. А деякі навіть одержують документи, які підтверджують, ніби ці люди побували в полоні і радянське командування їх відпустило спеціально для пропагандистської роботи серед населення. Такі документи власники їх повинні показувати німецькому населенню і просити сховища. І якщо їх прихистять, вони повинні власноручно розправитися з усією сім'єю, що дала їм притулок. Крім того, цим людям ставиться в обов'язок виявляти тих німецьких військовополонених, яких справді радянське командування відпустило на батьківщину для того, щоб вони закликали до опору фашистам.

Дітріх спитав Вайса, чи розмовляв він про нього з ким-небудь з керівництва зарубіжної розвідувальної служби.

Вайс відповів ствердно, бо він справді говорив про Дітріха з Густавом.

Дітріх промовив мрійливо:

— Я б дуже хотів опинитися тепер в Іспанії: адже не міг Франко забути, які послуги ми йому робили у придушенні революції. Я гадаю, що Іспанія буде для німців найгостиннішою країною.

Доповідаючи Густавові про закінчення роботи, що виконувалася з доручення Лансдорфа, Вайс вважав потрібним поскаржитися на Дітріха: сказав, що, на його думку, той не досить обізнаний з правилами оформлення подібних документів і міг припуститися помилок у цій спішній роботі, яка водночас вимагає виняткової уваги.

Густав заспокоїв Вайса:

— А, плюньте! Якщо навіть помилково ліквідують кількох есесівців, біда невелика.

Дальшими днями Вайс разом з Дітріхом побував на збірних пунктах молоді, заліченої у підрозділи «Вервольфу». І хоч у багатьох із цих хлопців на поясах висіли кинджали, вигляд вони мали досить жалюгідний. Майже всі «призовники» були п'яні: шнапс їм видавали без обмежень.

Побачивши пришитий до щоки одного хлопчака ґудзик, Вайс спитав, навіщо це потрібно. Очі хлопчака були заплакані, губи тремтіли від болю, але він заявив гордо:

— Я пройшов найвище випробування на відданість фюрерові! — І, боячись доторкнутися до багрової, опухлої щоки, тільки вказав на неї пальцем: — Можна було з'їсти пацюка, як інші. Але я волів краще це. — Додав довірче: — Ми самі вирішили зазнати випробувань. А ті, що бояться пройти через випробування, стають нашими слугами, і ми їх шмагаємо, якщо вони не слухають нас.

— Хто це «ми»? — спитав Вайс.

— Ті, кого після випробувань посвятили в лицарі.

64

Німеччина металась, мов тифозний хворий. Німецька армія, відступаючи, виселяла із східних районів країни безліч людей, що колись покинули західні території, щоб врятуватися від повітряних бомбардувань.

Тисячі солдатів, у минулому робітників, знімали з фронту і відправляли на військові заводи, а через кілька тижнів знову посилали на передову.

Пересилали військові частини з Західного фронту на Східний. Людей, чиї житла були зруйновані бомбардуванням, гнали під конвоєм функціонерів на села і змушували працювати у фермерів тільки за їжу.

З міст виселяли тих, хто не являв собою цінності для імперії і не мав цінностей, щоб харчуватися з чорного ринку. І на ці сотні тисяч знедолених, бездомних сімейств влаштовувались облави: тотальна мобілізація, яку проводили нижчі чини вермахту, змітала всіх уцілілих чоловіків до шістдесяти років. Хапали й підлітків і залічували їх у підрозділи «Вервольфу».

Ніщо не могло зламати, порушити чіткий хід велетенської чиновницької машини націстської Німеччини. Хоч би в якому стані була людина, хоч би де вона опинилась, її вмить брали на облік, під нагляд, піддавали насильству її волю й думки. Прониклива скрізь поліцейська система, вдягнена в різні форми, скрізь настигала людей.

Одного разу на околиці Берліна Йоганн побачив фрау Дітмар, вона стояла у довгій черзі по воду. Він не зразу пізнав її. Фрау Дітмар дуже змінилась за ці роки: схудла, постаріла, зсутулилась. Вона зраділа, пізнавши його, і почала просити зайти до неї в її аж занадто скромне житло. Хазяйка квартири, нарікала вона, ставиться до неї і до її сина, Фрідріха, як до окупантів.

Фрідріхові під час бомбувань Пенемюнде відірвало обидві ноги. Його відправили в берлінський госпіталь. Коли він виписався звідти, йому як інвалідові дали змогу вселитися в чужу квартиру. Правда, кімната дуже погана, навіть не кімната — майже комірчина. Але господарі ненавидять його за це вторгнення. Ненавидять і за те, що він хоч і інвалід, але зостався живий. А їхні сини загинули на фронті.

Йоганн увійшов у кімнату слідом за фрау Дітмар. Все тут було пристосоване для існування безногої людини: низький, з коротко обрізаними ніжками стіл, такі ж стільці.

Фрідріх неприязно зустрів Вайса, хоч колись вони листувались. Стоячи на підлозі, він ледве діставав Йоганнові до пояса. Обличчя його було брезкле, бліде. Очевидно, він ніколи не вибирався з цієї похмурої комірчини, сидів тут, мов ув'язнений.

Фрау Дітмар, видно, пригнічував офіцерський Вайсів мундир. Вона поводилась надзвичайно несміливо, запобігливо і навіть не наважувалась нагадати Йоганнові, що він колись був її пожильцем.

Йоганн не став затримуватись, записав адресу і швидко пішов. Того ж дня він постарався через Франца переселити фрау Дітмар в одну із залишених заможними хазяями квартир, які агенти СД тримали під контролем, про всяк випадок.

Квартира була велика, комфортабельна, добре обставлена. У шафах висів різноманітний одяг, на кухні зберігались запаси консервів та вина.

Фрідріх потроху відтанув і дещо розповів про себе Йоганнові. Так, він розказав, що авіація противника ніколи не виявила б їхній об'єкт, якби на піщаній обмілині не залишились «лижі» пускового устрою літака-знаряддя.

— Російські військовополонені, — це ж на їхньому обов'язку було прибирати після залпів усі сліди техніки, — навмисне залишили ці «лижі». Того дня була злива, і охорона не перевірила, і всіх їх, хто залишився живий після бомбування, потім повісили, — сказав Фрідріх, зухвало дивлячись у вічі Йоганнові. — З точки зору росіян, то був подвиг.

Йоганн, у свою чергу, пильно подивився на нього.

— Ну, що ж, мабуть, це так і є.

Після цих слів Фрідріх остаточно осмілів і розповів Йоганнові просвою роботу в Пенемюнде. Наприкінці він сказав замислено:

— По суті, ми вбивці. Наші літаючі снаряди призначалися для того, щоб знищувати населення, а не армії противника. — Подивився на свої обрубки, пробурмотів: — Аж тоді, коли моя голова опинилась ближче до землі, я став думати, що земля — це не літаюча в космосі велетенська могила всіх попередніх поколінь людства, загиблих у війнах, а зоряна колиска поколінь, які прийдуть після нас і навічно скажуть війні своє «ні!».

— Чому ж після нас? — спитав Йоганн. — Сподіваюсь, що це станеться не в такі далекі часи.

— Ви мрійник, — усміхнувся самими губами Фрідріх.

Фольксштурмистам не вистачало армійського обмундирування, їх обряджали у старі формені куртки листонош, залізничників, кондукторів метро і трамваїв, мундири дрібних міністерських урядовців, здані колись у фонд зимової допомоги. Загони фолькештурму маршували вулицями у калошах. То був марш обшарпаних примар, які наче знущалися з колишньої могутності Третьої імперії.

І Геббельс, посилаючи їх на смерть, вищав з усіх радіорупорів:

«Німецький мрійник повинен прокинутись від своєї сплячки, якщо він не хоче разом із своєю свободою втратити також і своє життя».

Есесівці з вівчарками конвоювали, як в'язнів, колони фольксштурму до залізничних ешелонів.

А Геббельс волав з радіорупорів, встановлених на руїнах вокзалів:

«Чотирнадцятилітній хлопчик з бронебійною рушницею, який підстерігає ворога і чинить йому опір, сьогодні цінніший для нації, ніж десяток «мудреців», які детально намагаються довести, що наші шанси впали до нуля».

Гестапівці виловлювали таких «мудреців» і вішали на першому ж ліхтарному стовпі, хоч би хто вони були, хоч би й інваліди війни, які на собі зазнали всю невідпорну силу ударів наступаючої Радянської Армії.

«Нас чекає година кінцевого тріумфу, — горлав Геббельс. — Цієї години ми домагаємось ціною сліз і крові. Однак вона винагородить нас за жертви, які ми принесли… Кінець цієї війни вирішиться тільки за секунду до дванадцятої».

«Мільйони німців будуть вести партизанську війну», — тоном судді, який урочисто оголошує смертний вирок, сповіщали радіорупори. Передачі він знаменитий берлінський радіодиктор Гегенхельм, і ніде було сховатися від його оксамитного голосу:

«Кожен з нас, умираючи, старатиметься забрати з собою в могилу п'ятеро чи десятеро ворогів…»

Гегенхельм мав жіночу зовнішність і мужній голос. Він був свого часу коханцем Рема. Після страти Рема його заслали в концентраційний табір, але не чоловічий, а жіночий, щоб цим посилити міру покарання.

Згадали про Гегенхельма тоді, коли знадобився його голос, — він звучав лунко, немов з каналізаційного колодязя. Своїм загробним баритоном він благословляв на смерть старих і юнців, що йшли в колонах фольксштурму.

З тонучого судна Третьої імперії кидали в пучину війни людей, як скидали в давні часи з трюму рабів, якщо кораблі переслідував флот країни, що бореться з работорговцями.

То були конвульсії Третьої імперії. Фашизм ставив під рушницю тих німців, які через старість або через молодість не могли поповнити поріділі ряди вермахту: загони фольксштурму були занадто крихкою затичкою для відступаючих армій. І, гинучи, ці немічні старі люди і неоперені юнаки не знали, що фюрер скаже про них з ненавистю і зневагою: «Якщо німецький народ виявився таким боязким і хирявим, то він не заслуговує нічого іншого, крім ганебної загибелі… Немає потреби в тому, щоб звертати увагу на збереження елементарних основ життя народу. Навпаки, найкраще ці основи знищити».

Система протиповітряної оборони була практично усунена: загони авіації, зенітної артилерії і служби нагляду відправляли на Східний фронт. І «літаючі фортеці» американців, «Галіфакси» й «Ланкастери» англійців майже безперешкодно звалювали на міста Німеччини свій смертоносний вантаж. Рятувальні загони й пожарників послали на Східний фронт ще раніше.

Проїжджаючи розбомбованими вулицями Берліна, Йоганн знов і знов бачив, як радянські військовополонені, працюючи в диму та полум'ї, виносять дітей, жінок, старих людей з-під кам'яних руїн.

Чорні від кіптю, здавалось, обвуглені, ці люди дбайливо, як найбільшу на землі коштовність, виносили на руках поранених і ударених під час обвалів дітей. І діти не хотіли розжимати рученят, що обіймали худі шиї своїх рятівників, наче не було у них тепер на світі нікого ближчого, наче тільки ці люди могли захистити їх від жаху та страждань.

Зупинивши одного разу машину біля напівобваленого будинку, Йоганн побачив ридаючу жінку; у неї обпалене волосся обсипалося з голови, як попіл. Вона простягла до полонених обпечені руки і осудливо кричала:

— Коли ж ваша армія прийде? Коли? Боже, хоч би скоріше!

І один з полонених заспокоював німецькою мовою:

— Та прийдуть, скоро вже… — Озирнувся на своїх, сказав по-російськи — Чули? Виходить, ми ж і винні…

— Я не розумію! — вигукнула жінка. Полонений попросив по-німецьки:

— Не треба кричати, фрау, ви ж бачите, чим ми зайняті.

Жінка крізь ридання промовила:

— Чому ви рятуєте нас?

— Ви люди, і ми люди! — сказав військовополонений.

— А потім нас усіх в Сибір?

Полонений усміхнувся глянсувато-блискучим від загоєних опіків обличчям.

— Ні, — сказав він. — Ні. Ваш будинок — ваша земля. Наш будинок — наша земля. І все. Ми не фашисти…

Генріхові пощастило зняти карту, що зберігається у Віллі Шварцкопфа. Передаючи знімки Йоганнові, він сказав:

— Але я для фотографування іншу схему вигадав. Оригінальну. І от вийшло.

— Молодець! — схвалив Йоганн. І додав: — Це у тебе, мабуть, спадкове: винахідник, у батька пішов.

— Як ти гадаєш, — спитав Генріх, — коли б живий був батько, як би він поставився до того, що я зробився радянським розвідником?

— Переживав би, хвилювався б, як і мій батько, — сумно сказав Йоганн. — І пишався б сином, як пишається і мій батько. — Пообіцяв: — Я тебе з ним обов'язково познайомлю.

Та коли Йоганн доставив фотокопію карти професорові, виявилось, що назви пунктів, де розташовано секретні бази для терористичних груп, не збігаються з відомостями, здобутими з документів, які зберігаються у Дітріха. Йоганн сказав розгублено:

— Значить, або карту закодовано, або документи. А може, і те, і друге. І без ключа все це ні до чого.

— Ви тільки наполовину маєте рацію, — усміхнувся професор. — Документи, які показав вам Дітріх, справді закодовані, тому він і дозволив вам глянути на них. А карта — ключ до кода. Нічого, наші спеціалісти розберуться, — заспокоїв він Вайса. — Не такі головоломки вони розв'язували. Все гаразд. — Поклав руку на фотокопію карти, подумав трохи. — По суті, це все означає, що терористичні акти, які мали провести вцілілі фашисти, будуть відвернені. Ми врятуємо життя багатьом нашим солдатам і офіцерам, а ще більшому числу німців — тих, які будуватимуть нову Німеччину. Тож можете вважати: ви й ваш друг Генріх Шварцкопф уже попрацювали на майбутнє німецького народу. До речі, чи не думаєте ви, що треба представити товариша Шварцкопфа до урядової нагороди?

Йоганн зрадів.

— Складіть шифровку, — діловито сказав доктор. — Вона буде передана.

Кілька діб підряд Берлін зазнавав безупинних нальотів авіації союзників. Повертаючись машиною в одну з цих страшних ночей до себе на Бісмаркштрасе, Йоганн побачив Зубова. Той повільно йшов вулицею, явно прямуючи до того місця, де розташовано секретну службу. Неприпустиме порушення конспірації! Зубов не мав права показуватися не тільки на цій, а навіть на близьких вулицях.

Йоганн притишив хід і, порівнявшись із Зубовим, прочинив дверцята машини.

— Сідай!

Зубов покірно вліз у машину.

Йоганн помчав на великій швидкості, прагнучи швидше опинитися якомога далі від цього району. Він мовчав, але весь аж кипів від люті. А Зубов раптом гримнув:

— Куди женеш? Повертай до мого будинку! — І звелів вимогливо: — Швидше! — Потім махнув рукою. — А, тепер уже байдуже… Поспішати нема куди.

— Ти що, п'яний? — спитав Йоганн крізь зуби. — Від тебе перегаром тхне.

— Може, і тхне…

— То ти п'яний?

— Хотів би, але не виходить.

— Та що з тобою?

— Брігітта… — Зубов насилу вимовляв слова. — Два дні була ще трохи жива, а потім вмерла. Ну, зовсім умерла, розумієш? Нема її. Я добу коло неї просидів. А потім більше не зміг. Тобто зміг би… — Прошепотів. — А вона ж, знаєш, не одна вмерла — разом з дитинкою. Ще б два місяці — і ми мали б сина або дочку. Вона найбільше страждала не через те, що сама вмирає, а через те, що дитинка загине. Дуже, розумієш, хотіла залишитися живою, щоб родити. Я наказував їй: не ходи без мене на вулицю, не ходи. А вона: мені шкідливо не ходити. Осколок попав — ну, всього як кусочок безпечної бритви. Лікар вийняв, кинув у посуд — навіть і непомітно його зовсім.

Під'їхали до будинку, піднялись у квартиру Зубова. В кімнаті на столі у труні лежала Брігітта. Зубов спитав пошепки:

— Слухай, а не можна її сховати, а потім відвезти?

— Куди?

— Ну до нас, додому… Розумієш, я весь час думав, думав, як це зробити? Може, дозволять, га?

Обличчя Зубова було бліде. І Вайс наважився на неприпустимий вчинок: подзвонив професорові Штутгофові і попросив негайно приїхати.

Тільки-но професор увійшов і побачив Зубова, як його суворе обличчя полагіднішало. Він сів поруч, уважно, не перебиваючи, слухав, що бурмоче Зубов, і у всьому погоджувався з ним. Потім вийняв шприц і зробив Зубову укол у руку. Той наче й не помітив цього, але очі його поступово стали сонні, голова поникла…

Професор попросив Вайса допомогти йому перенести сплячого Зубова на диван і сказав:

— Якщо глибокий сон не допоможе і він не зуміє приборкати себе, вам доведеться вивезти його куди-небудь. А ще краще скажіть, що він викриває всіх нас.

Вранці Вайс повторив Зубову ці слова. Той тільки мовчки кивнув у відповідь. І витримав весь похоронний ритуал, а потім приймав співчуття родичів і знайомих Брігітти.

Через день Вайс відвідав Зубова. Як видно було з недокурків, розкиданих навколо стільця, він не вставав з місця довго — можливо, цілу ніч…

Зубов мовчки підвівся, взяв з підлоги рюкзак, запропонував:

— Ходім.

— Куди?

— Я не повернусь сюди, — заявив Зубов.

— Ні, — заперечив Вайс. — Ти повинен жити тут.

— Навіщо?

— Я наказую. — І Вайс додав лагідніше — Це потрібно для всіх нас. Потрібно, зрозумів? І заради Брігітти також. Адже, коли ти втечеш з її дому зараз, одразу після її смерті, ти образиш її пам'ять.

— Це правди, — погодився Зубов. — Ти саме в точку влучив. Я мушу залишитися. Правильно. Тепер я вже нікуди від неї не втечу аж до самої своєї смерті. Ти розумієш, вона знала…

— Що?

— Ну, не все, звичайно, але знала, хто я.

— Чому ти так думаєш? — спитав Вайс.

— Розумієш, — квапливо казав Зубов, — я начебто не догадувався, а тільки почував іноді: знає. А от коли вже зовсім підступила смерть, вона показала рукою, щоб я до неї нахилився. І ніби всім обличчям мені усміхнулась і прошепотіла по-нашому: «Добре, спасибі, здрастуйте!» Очі її страшенно розширились — і все. На це у неї останні залишки життя пішли, щоб, значить, сказати мені, що вона знає. От і все. Жила і знала. — Посварився кулаком перед Вайсовим обличчям. — Та якби я знав, що вона знає, я б, розумієш, був найщасливіший на світі чоловік. А то мучився: немов я з нею фальшивий, але ж я її по-справжньому кохав. Зрозумів?

— Ти йдеш на кладовище?

— Так.

— Я піду з тобою.

— Ходім, — сказав Зубов. І додав: — Спасибі тобі.

Біля могили Брігітти він спитав:

— Згодом можна буде на камені приписку зробити нашою мовою, що вона Брігітта Зубова?

— Обов'язково, — підтримав його Вайс. — А як же інакше? Вона ж твоя дружина…

65

Склад дислокованої на Бісмаркштрасе особливої групи при Вальтері Шеллеибергу за останні місяці набагато змінився. Люди непомітно зникали, і так само непомітно на зміну їм з'являлися нові.

Замість Густава групу тепер очолював Альфред Файєргоф — довгов'язий, худорлявий чоловік, з вузьким, подібним до мумії обличчям, на якому нерухомо застигла ввічлива усмішка.

Файєргоф був університетським товаришем Шелленберга і колись постояв за його честь. Хтось із студентів сказав йому, що Шелленберг — донощик і працює в службі безпеки. Обурений Файєргоф викликав цього студента на дуель і вийшов з неї переможцем. Відважним випадом рапіри він роздряпав до крові щоку противника.

Після закінчення університету Файєргоф відкрив у Бонні адвокатську контору, але провалився вже на першому судовому процесі: він не захищав свого клієнта, а звинувачував його, мов прокурор. Те саме сталось і на другий раз. І це не було випадковістю. Файєргоф хотів влади над людьми, а професія адвоката ставила його в становище людини, яка хитрує перед могутністю державних законів, ухиляється від них. Але стати прокурором він не наважився, боячись, щоб ті, хто відбув покарання, не почали мститись йому. Такі випадки бували, він знав це.

Вальтер Шелленберг, ставши начальником шостого відділу служби безпеки, запропонував Альфредові Файєргофу пост у секретній слідчій частині цього відділу.

До слідчої частини надходили донесення тих, хто потай наглядав за роботою агентів і резидентів іноземної розвідки шостого відділу СД. І на підставі таких донесень Файєргоф міг винести заочний вирок агентові або резидентові. Виконання покладалось на спеціально для того призначених співробітників, а прийоми та способи вони добирали самі.

Це була вже справжня влада над людьми, над їхнім життям, до того ж не доводилось вести полеміки з підсудними та їхніми захисниками.

Іноді агента, який, встиг проштрафитись, викликали в слідчу частину. Та це не був ні допит, ні слідство. Файєргоф зустрічався з агентом на будь-якій із затишних, добре обставлених конспіративних квартир. Чемно приймав гостя, витончено й вільно розмовляв з ним.

Викликаючи чергового смертника на відвертість, Файєргоф дозволяв собі такі гострі висловлювання про правителів імперії, за які будь-кого іншого повісили б негайно. Він твердив, що для людей їхньої професії не існує загальнолюдських норм. Вони обізнані з усіма таємницями влади імущих, і це дає їм право почувати себе особливою кастою. Для них не існує і обтяжливих передсудів совісті, честі і тому подібної дурниці, вигаданої, щоб держати людину у вузді.

Досягши мети, Файєргоф у вишуканих висловах дякував агентові, що став такий відвертий, за приємну розмову, міцно тиснув йому руку. Поки той спускався зі сходів, він підходив до вікна і, якщо це було вдень, спускав штору, а вночі ставив на підвіконня лампу з рожевим абажуром.

Люди, що чекали його знака, зустрічали агента на вулиці. Решта вже стосувалась їхньої роботи, надзвичайно вузько спеціалізованої.

Принципіальний аморалізм Файєргофа, яким він кокетував перед самим собою, був характерною рисою всіх фашистських лідерів. Вільгельм Хеттль, один з найближчих сподвижників Вальтера Шелленберга, маючи вже час подумати про минуле, у своєму зізнанні, зробленому публічно, говорив про одного з таких лідерів, Гейдріха, і, хоч його характеристика Гейдріха відзначалась улесливими перебільшеннями, вона все-таки давала змогу зрозуміти, що являли собою й інші фашистські ватажки.

«Він, — казав про Гейдріха Хеттль, який добре його знав, — безперечно, був видатною особою і провідною постаттю не тільки в націонал-соціалізмі, але й в усій концепції тоталітарної держави. В історичному плані його можна порівняти, мабуть, з Чезаре Борджіа.

Обоє вони ставилися з цілковитою зневагою до всіх моральних устоїв. Обоє були одержимі однаковою жадобою влади, обоє мали однаково холодний розум, крижане серце, однаково ощадливе честолюбство.

… Він не тільки не мав будь-якого християнського морального кодексу, але був позбавлений і елементарного почуття порядності. Не держава, а влада — особиста влада — була його богом. Це був тип людини епохи Цезаря, коли влада як ціль ніколи не ставилась під сумнів і вважалася самоціллю. Для нього не існувало такої речі, як ідеологія, він не думав про її правильність або цінність, а розглядав її виключно, як знаряддя, за допомогою якого можна було повелівати масами. Все в його мозку було підпорядковане одному прагненню — опанувати владу і використати її. Істина й доброта не мали для нього внутрішнього змісту, вони були тільки знаряддям, яке слід використати для дальшого оволодіння владою, і будь-які засоби в досягненні цієї мети були правильні й хороші.

Політика теж була для нього лише перехідним щаблем до захоплення й утримання влади. Суперечки про те, чи є будь-яка окрема дія правильна сама по собі, здавались йому такими дурними, що він, безумовно, ніколи не ставив собі такого запитання.

В результаті все життя цієї людини складалося з безперервного ланцюга вбивств людей, яких він не любив, убивств конкурентів, що претендували на владу, вбивств противників і тих, хто, на його думку, не заслужував довір'я. До цього слід додати ланцюг інтриг, вони були такі самі ганебні, як убивства, і часто були задумані ще злобливіше.

Людське життя не мало ніякої ціни в очах Гейдріха, і якщо хто-небудь ставав на його шляху до влади, він безжально знищував його. Він домагався влади тільки для самого себе. Він прагнув задовольнити лише власну жадобу влади».

Секретні досьє, зосереджені в руках Гейдріха, належали до тих документів, яких найбільше боялись правителі Третьої імперії.

Гітлер, прозорливо побоюючись Гейдріха, бо мав багато схожих з ним рис, послав його до Чехословаччини, де той зробився необмеженим володарем. І коли чехословацькі патріоти вбили Гейдріха, головних чинів його охорони навіть не покарали. Гітлер задовольнився розправою над чехословацьким народом, перетворив Лідіце у величезний ешафот і залив країну кров'ю. Наступником Гейдріха став Гіммлер — людина, споріднена йому по нахилах і по манері поведінки, але, з точки зору Гітлера, Гіммлер мав дуже цінний для такого роду служби дар — майже патологічне побоювання за своє життя.

Здоров'я Гіммлера залишало бажати кращого, і він ніколи не розлучався із своїм лікарем, а також з масажистом, яким довіряв більше, ніж будь-кому із своїх наближених.

В інтимному житті Гіммлер уникав надмірностей, і не тому, що вважав їх аморальними: просто він боявся за своє здоров'я.

Страх, який Гіммлер відчував перед Гітлером, виявлявся у найбезсоромнішій, принизливій формі. Навіть Кейтель, який одержав серед свити фюрера прізвисько Лакейтель, казав, що кожного разу, коли Гіммлер виходить з кабінету фюрера після чергового розносу, він відчуває гидливість, передаючи в дамські випещені тремтячі пальці рейхсфюрера склянку з водою.

Саме ця рабська боязкість навівала фюрерові впевненість у тому, що цей його обранець більш відданий йому, ніж Гейдріх.

Але, упадаючи перед фюрером, Гіммлер, слизький і гнучкий, як очкова змія, — у зовнішньому його вигляді навіть виявлялася схожість з цим черевоногим плазуном — успадкував багато рис свого попередника; адже правою рукою його він був протягом тривалого часу.

За довгі роки Гіммлер звик перебувати в покорі у дужчого, а Гейдріх, безперечно, був таким. Але, ставши главою служби безпеки Третьої імперії, Гіммлер зробився ще страшнішою фігурою, ніж Гейдріх. Він так боявся викликати невдоволення фюрера, що керувався в своїй діяльності тільки одним: прагненням угадати наперед його бажання. Тому він іноді допускав у своїй катівській ретельності такі надмірності, що зрідка навіть Гітлер змушений був висловити подив занадто поспішною ретельністю свого головного помічника.

Звичайно Гіммлер обеззброював фюрера, наводячи як доказ своєї правоти яку-небудь випадково сказану тим фразу або цитату з промови, виходячи з яких він начебто й підписував вироки.

Фюрер любив тих, хто добирав кожне його слово і проголошував його непохитним параграфом нового закону. І Гіммлер зумів розгадати це його дошкульне місце.

Та що більше він спілкувався з Гітлером, то більше помічав у ньому рис, властивих його колишньому шефові Гейдріху, отже, і йому самому. І поступово в серце Гіммлерові запала таємна заздрість до Гітлера: адже він сам міг стати першою людиною імперії. Роль другої йому вже не пасувала.

Найбільше за інших Гіммлер наблизив до себе Вальтера Шелленберга. Довіряти йому він став після того, як остаточно переконався, що в цієї молодої людини існують непохитні і тверді правила поведінки. Шелленберг служить не рейхові, не Третій імперії, не націстській партії, навіть не фюрерові. Він служить тільки одній, певній людині, на яку покладає всі свої надії. Він старанно і віддано працював на користь цій людині і, ведений нею, у нагороду за глибоку відданість одержував з її рук свою частку влади.

Такою людиною був для нього Гіммлер.

Шелленберг, недурний політикан, був невисокої думки про позитивні якості Гіммлера і чудово розумів усю низькість його натури. Але він знав, що пост начальника служби безпеки Третьої імперії займає кандидат у нові фюрери. Він тримає у своїх руках усі таємні нитки управління імперією, а міцність тотального режиму диктаторської влади грунтується на розгалуженій і всеосяжній системі секретних служб з її силами придушення.

Ще в 1939 році Шелленберг разом з невеликою групою спільників зав'язав контакти з англійською розвідкою. Удаючи з себе ворожих режимові німецьких офіцерів, вони зуміли встановити зв'язок з англійськими офіційними колами і, зацікавивши їх змовою проти Гітлера, мали намір пройти у вищі сфери ієрархії англійського уряду. Гітлер схвалив цю ідею, а англійські колеги запевнили Шелленберга, що найближчим часом до Голландії для зустрічі з ним прибуде з Англії високопоставлений представник. Це також було відомо Гітлерові.

Восьмого листопада, за кілька годин до вибуху бомби в Бюргербраухелі, де інсценізувався замах на фюрера, Гейдріх раптом дав вказівки припинити секретні переговори з англійською розвідкою. Англійські офіцери зв'язку були арештовані й переправлені в Німеччину.

Операція удалася в тому розумінні, що Гітлера німецька пропаганда почала підносити, як божественну особу, яку опікує саме провидіння, англійців зобразили ініціаторами нечуваного злочину, а Голландію було скомпрометовано. І все це разом стало немов прелюдією до того, щоб запалити німців планами широко задуманої війни.

Але подібні «подвиги» Шелленберга залишились у далекому минулому.

Під ударами Радянської Армії кренилась і падала будівля фашистської імперії. Війська союзників висадилися на материку. Керівники рейху, зокрема й сам Гітлер, гарячково вели з англійцями та американцями таємну дипломатичну торгівлю. Кожен з них, пропонуючи себе як главу нової імперії, зобов'язувався продовжувати війну з СРСР і вимагав підтримки від Англії та СІНА. Розходилися лише в тому, яких форм набере капітуляція Німеччини перед Заходом і яку частину своєї воєнної здобичі вона має уступити.

Всі дні Шелленберг проводив з Гіммлером, запалюючи і підштовхуючи його на рішення стати наступником Гітлера, і вів у Стокгольмі переговори з представниками таємної дипломатії Англії і США вже від особи майбутнього, нового фюрера. Деяких із цих представників Шелленберг привозив у штаб-квартиру Гіммлера в Хоенліхен, де можна було цілком безпечно домовлятися з рейхсфюрером.

Для успішного завершення цієї діяльності бригаденфюрерові потрібні були люди, які могли б віддано, надійно та швидко виконувати його доручення.

Альфред Файєргоф мав відібрати кілька чоловік з окремої особистої групи при Вальтері Шелленбергу.

Йоганн Вайс своєю стоїчною поведінкою в тюрмі засвідчив безумовну відданість Шелленбергові. Але прийняти остаточне рішення Файєргоф не поспішав. Чим більше подобався йому Вайс, тим більше підозрілою здавалась його стриманість і та гідність, з якими він поводився. Файєргоф був принципово переконаний, що чим благородніша оболонка людини, тим, виходить, більше ховається за нею погані. Його досвід підказував: що підліша людина, то ретельніше вона намагається додержувати всіх зовнішніх правил пристойності та моралі.

Одного вечора Файєргоф запросив Вайса покататися з ним човном на Ванзее і, спостерігаючи, як той гребе, спитав, чи не був він моряком. Вайс сказав, що перше жив у Ризі і часто виходив у море із своїм другом Генріхом Шварцкопфом.

Файєргоф заявив презирливо:

— Племінник Віллі Шварцкопфа? Оберштурмбанфюрера, в якого відкрився талант лабезника? Я думаю, він добре наживається на господарській роботі в СС.

— Віллі Шварцкопф — старий член партії, — заперечив Вайс.

— Тому він і встиг нахапати стільки арієзованого майна, що зробився багатієм!

— Він живе дуже скромно.

— Де?

— У своїй особистій канцелярії.

— А ви були в його новому особняку?

— Я дружу тільки з Генріхом.

— Даремно. Друзів слід вибирати не за потягом серця, а за тим місцем, яке вони займають в імперії.

— Але я не смію запропонувати свою дружбу фюрерові, — усміхнувся Вайс.

Файєргоф зареготав, але очі його лишились холодними. Раптом він спитав вимогливо:

— Ви справді ладні були віддати життя за Шелленберга, коли були у в'язниці?

— А що мені було робити? — у свою чергу запитав Вайс. — Я волів бути повішеним за відданість Шелленбергові, ніж за те, що не зберіг відданості йому.

— Це ви добре сказали, — схвалив Файєргоф. — А то, знаєте, особи, що вихваляються геройством, не навівають мені довір'я. В цьому завжди є щось протиприродне. Ще запитання: ви були знайомі з Хакке?

— Так.

— Що ви про нього можете сказати?

— Йолоп.

— Ну, а докладніше?

— Якщо ви про нього знаєте що-небудь інше, будь ласка!..

— А що саме ви про нього знаєте?

— Думаю, менше, ніж ви.

— Он як! — злісно вигукнув Файєргоф. — Так от: Хакке показав, що пропонував вам узяти досьє, які зберігались у нього в сейфі.

— Що означає «показав»? — спитав Вайс. — Хіба його хто-небудь допитував?

— Зараз я вас допитую.

— Про що?

— Чому ви відмовилися взяти в нього досьє? Ви ж знали, про кого вони.

— От через це я й відмовився, — відповів Вайс.

— Точніше, — звелів Файєргоф.

— Коли б я тільки подержав їх у руках, — сказав Вайс, — мене б давно ліквідували. Правда ж, так?

— Так, — підтвердив Файєргоф.

— Ну от вам моя відповідь на ваше запитання.

— А чому ви не донесли?

— Кому?

— Шефові.

— Як по-вашому: коли б Шелленберг не захотів зв'язати себе деякими відомостями про фюрера, які нікому не новинці бути відомі, що він зробив би зі мною? Ліквідував.

— А якби він захотів ознайомитися з досьє?

— Тоді навіщо йому, щоб про це знав я? І в цьому випадку він зробив би зі мною те саме.

— Слухайте! — вигукнув Файєргоф. — Ви мені подобаєтесь, ви просто розумний боягуз.

Вайс сказав переконано:

— А я не приховую цього. На нашій службі єдиний спосіб зберегти собі життя — старатися не вгадувати наперед, що тобі накажуть зробити, а робити тільки те, що наказують.

— Чудово, — з полегкістю погодився Файєргоф. — Але все-таки ви, напевне, хочете чогось більшого.

— Як і всі, — зітхнув Вайс. — Хочу, щоб мені наказувало якнайменше людей, а я щоб міг віддавати накази багатьом.

— От добре! — зрадів Файєргоф. — Ви просто відкрили універсальну формулу стимулу для кожної людини. — І, запалюючись звуками власного голосу, майже продекламував: — Людина може усвідомити себе особою тільки через владу над іншою людиною. А вбивство — це і б прояв інстинкту влади.

— Чудово! — сказав Вайс. — Можна подумати, що це ви допомагали фюрерові створити «Майн кампф».

— Книга написана погано, багатство німецької мови в ній зовсім не використане.

— Це біблія партії.

— Не ловіть мене на слові, — з насмішкою в голосі порадив Файєргоф. — Стилістичні тонкощі тільки затьмарюють суть політичного документа, кожне слово якого має бути гранично ясне і проникати в голову, як куля.

— Правильно, — погодився Вайс. — Ви на диво точно володієте енергійною фразеологією.

— Якби не моя довголітня дружба з Вальтером, я давно виявив би свої здібності теоретика.

— Як Розенберг?

Файєргоф поморщився:

— Геббельс дотепно сказав якось: «Соціалізм у нашій програмі — лише клітка для того, щоб спіймати пташку». Але я вважаю, що Розенберг занадто зловживав соціалістичною термінологією, і свого часу це відстрашувало од нас німецьких промисловців і фінансистів.

— А тепер?

— Ви ж знаєте, що промислові й фінансові магнати мали найбезпосередніше відношення до змови 20 липня. Але імперський міністр озброєння і військової промисловості Шпеєр, очевидно з відома фюрера, заборонив проводити розслідування про їхню участь у змові. Що не кажіть, в їхніх руках воєнна економіка країни, і це могло на ній позначитись.

Човен причалив до берега, і Вайс, підтримуючи Файєргофа під руку, щоб той не впав у воду, допоміг йому вийти на пристань. Коли вони вийшли на берег, він спитав:

— У вас ще будуть до мене запитання?

— Дозвольте, — запротестував Файєргоф, — я просто приємно провів з вами час.

— Ні, — рішучо сказав Вайс. — Для цього у нас тепер немає та й не може бути часу.

— Добре, — погодився Файєргоф. — У мене тепер немає ніяких заперечень проти вас.

— Тільки це я й хотів знати, — задоволено промовив Вайс. І додав: — Можете бути впевнені, що ваша проникливість і цього разу вас не підвела.

Виявилось, що «у вищій мірі секретне» завдання, яке Вайс виконував під наглядом Файєргофа, не вимагало ні особливої кмітливості, ні особливих зусиль.

Він змушений був стежити, щоб у певні строки на ділянці дороги та вулиці, що прилягають до вказаного йому будинку, а також біля входу в самий будинок не з'являлися люди, чиїх прикмет він не знав би заздалегідь. Або, перебуваючи в будь-якому пункті, він повинен був дочекатися, поки мимо пройде машина із заздалегідь названим йому номером, і сповіщати про це по радіо невідомому кореспондентові.

Неважко було помітити, що й за ним наглядають. Він ніби опинився у величезній в'язниці і, позбавлений волі, пунктуально виконував лише те, що йому було велено.

Незабаром Вайс одержав відрядження у Стокгольм, але завдання його лишалося попереднє. Він став часткою злагодженого і безвідмовно працюючого механізму стеження, в який Шелленберг включив найдосвідченіших агентів своєї секретної служби.

Випасти з цього механізму навіть на найкоротший час поки що не було змоги: всі його деталі були так точно з'єднані одна з одною, що найменше відхилення вмить викликало б сигнали тривоги по всьому ланцюгу. З поста нагляду негайно видаляли й агента, на якого падала тільки тінь підозри в порушенні правил служби. Розправа часто відбувалася тут-таки, на місці, і Вайсові, як і іншим, було видано для цієї мети безшумно діючий пістолет.

Повна ізоляція, в якій опинився Вайс, здавалась йому катастрофічною. Він знемагав від бездіяльності, від марності зусиль зв'язатися з ким-небудь із своїх. Зневірившись, він уже вважав, що звістка про перемогу Радянської Армії над фашистською Німеччиною спіткає його десь у Стокгольмі. А він, як і раніше, стоятиме самотньо біля ненависної йому будки телефоиу-автомата. Він користувався цим автоматом у тих випадках, коли треба було сповістити, що граф Бернадотт, племінник короля Швеції, виїхав із своєї резиденції для зустрічі з черговим довіреним посланцем Гіммлера. Найчастіше цим посланцем був сам Шелленберг.

Вайс знав, що граф займає не тільки пост голови шведського Червоного Хреста. Він був директором шведських філіалів американських фірм «Інтернейшнл бізнес машин», що належали трестові Моргана. Можливо, він був зв'язаний не тільки з діловими, але і з правлячими колами США, від яких і вів секретні переговори з гітлерівцями.

Обов'язки Вайса полягали в тому, щоб забезпечити посланців Гіммлера від стеження, бо Стокгольм був буквально переповнений агентами Ріббетттропа, Кальтенбруннера, Бормана, Геббельса та й самого фюрера. У свою чергу, особлива група шостого відділу СД, до якої належав Вайс, також наглядала за всіма цими агентами.

66

Шелленберг тими днями був найбільш цілеспрямованим, енергійним і рішучим з усіх державних діячів Німеччини. Та найменше він думав про те, як складеться дальша доля рейху. Він був переконаний, що його власне майбутнє від цього зовсім не залежить. Давно, ще з часів Сталінграда, він зрозумів, що воєнна поразка рейху неминуча. І зробив ставку на Гіммлера. Якщо Гіммлер стане першою особою в Німеччині, то він, Шелленберг, буде другою. Якої Німеччини — це тепер не має значення. Але саме тепер, у ці дні, для нього все вирішувалось. 1 поставки фольксштурму на Східний фронт цікавили Шелленберга лише тому, що це могло затримати просування Радянської Армії. А йому треба було виграти час, щоб завершити переговори Гіммлера з тими, хто взяв на себе роль таємних дипломатичних агентів західних держав.

Переддень падіння гітлерівської Німеччини став для Шелленберга немовби вершиною усієї його діяльності. Від його розуму й спритності залежало тепер, чи буде він першим наперсником нового фюрера і другою особою в Німеччині. Особиста капітуляція Гіммлера була б для нього трагедією, більшою катастрофою, ніж капітуляція Німеччини. Воєнна поразка рейху, на його думку, ще не означала політичної поразки. Якщо діяти в цей критичний момент цілеспрямовано й рішуче, можна виграти для себе особисто велике майбутнє. Так він і діяв.

Протягом усіх цих днів Шелленберг не залишав Гіммлера. Був надзвичайно бадьорий, самовпевнений і красномовно розпалював уяву свого шефа принадними перспективами самодержавного єдиновладдя.

У бомбосховищі Хоенліхену Шелленберг продемонстрував Гіммлерові кіноплівку, на якій з його наказу один з агентів зафіксував фюрера за допомогою прихованої камери.

Знімали спеціальним, уповільненим способом, який дав змогу чітко й докладно зафіксувати найменші відтінки фізичного стану Гітлера.

На сірому екрані перед ними, наче в акваріумі під водою, пересувався у просторі сутулий чоловік з блідим, крихким, обповзлим обличчям і нижніми повіками, відтягнутими, як у старезного пса. Ліва рука мимоволі трусилась, наче ласти в тюленя, праву він підносив до вуха, прислухаючись: слух його значно погіршав після недавньої операції. От він пішов до стола. Підошви його штиблетів ніби прилипали до підлоги, і через це хода була немовби падаюча, як у старезної людини. Узяв аркуш паперу і насилу, мов надмірну вагу, підніс до очей. З очима в Гітлера теж було погано, і документи тепер для нього друкували на спеціальній машинці з незвичайно великими літерами.

Гіммлер пересунув стілець ближче до екрана. Він дивився на свого фюрера мовчки, допитливо, з явною насолодою.

Кілька днів тому Шелленберг розмовляв про стан здоров'я Гітлера з професором де Кріні та директором психіатричної лікарні Шаріте. То були свої люди, і відомості, які він почув, мали цілком підбадьорюючий характер: стан Гітлера безнадійний. Тоді він улаштував Гіммлерові побачення з де Кріні та імперським керівником охорони здоров'я Конті. Гіммлер вислухав їх напружено й жадібно, з повним розумінням: ще раніше він прочитав у медичній енциклопедії статтю про так звану хворобу Паркінсона — цей діагноз ставили Гітлерові.

Тепер, коли перегляд кіноплівки було закінчено і в залі засвітилося світло, Гіммлер сказав з лицемірним співчуттям:

— Це все через те, що фюрер веде зовсім протиприродний спосіб життя: перетворює ніч на день, залишаючи для сну тільки дві-три години. Його безупинна діяльність і постійні вибухи люті мучать усіх навколо і створюють нестерпну атмосферу. — Признався: — Коли він мене викликає, я щоразу відчуваю смертельний страх, адже в припадку ярості йому зовсім легко мене застрелити.

— Атож, — погодився Шелленберг. — І якщо ви будете зволікати, однієї чудової днини ваш труп вивезуть з бомбосховища під рейхсканцелярією, як уже було з іншими.

Гіммлер зблід, але, як і перше, лицемірно вигукнув:

— Загинути від руки фюрера — велика честь!

Шелленберг мав залізну витримку і терпіння, але навіть його іноді збивало з пантелику це безсоромне і тепер уже нікому не потрібне удавання. Лицемірство було начебто другою натурою Гіммлера. Підписуючи наказ про «особливий режим» для десятків тисяч в'язнів у концтаборах, він нарікав:

— Якби наші противники були гуманніші, вони взяли б на себе витрати на утримання військовополонених і самі постачали б їм продукти харчування. Не можу ж я прирікати на голод німецький народ, щоб його коштом відгодовувати цих нероб.

Більшість медичних експериментів над в'язнями провадилася з його санкції. 1, читаючи надіслані йому катами-медиками матеріали про ці експерименти, Гіммлер казав:

— Я дбаю про здоров'я німецького народу, як ніхто інший. Випробування різних нових препаратів на живому матеріалі гарантують нашу медицину від помилок під час лікування людей вищої раси.

З особливою увагою він стежив за успіхами есесівських медиків, що провадили досліди по стерилізації в'язнів.

— Фюрер вимагає від нас, щоб ми умертвляли мільйон слов'ян на рік. Але я мрійник. Ми можемо забезпечити своє майбутнє: збережемо для себе робочу силу, але позбавимо її небезпечної можливості розмноження.

Гіммлер до нестями боявся, що Гітлер дізнається про його таємні переговори з агентами західних держав. І напередодні їхнього прибуття в Хоенліхен він удав з себе хворого. Щоб активізувати Гіммлера, Шелленберг навіть наважився полякати його. Сказав, що, за його відомостями, Кальтенбруннер підозріває про ці переговори Гіммлера. Сотні особистих агентів Кальтенбруннера ганяють навколо Хоенліхену і полюють на людей Шелленберга. Тоді Гіммлер вигукнув роздратовано:

— Їх треба вбивати, вбивати на місці! — І вже лагідніше порадив: — А тих наших агентів, які не можуть з ними справитись, не привертаючи уваги, треба негайно ліквідувати і так скласти матеріали слідства, щоб було ясно: в наших лавах є зрадники і їх знищують.

— Слухаюсь, — відповів на це Шелленберг.

Через кілька днів після перегляду кіноплівки Гіммлер викликав Шелленберга в свій маєток у Вустраві і, коли вони гуляли в лісі, сказав:

— Шелленберг, мені здається, що з Гітлером більше нічого робити. — Спитав: — Ви вірите діагнозові де Кріні?

— Так, — відповів Шелленберг, — я, правда, давно не бачив фюрера, але мої спостереження дають мені змогу зробити висновок.

Гіммлер, погоджуючись, кивнув. Потім зупинився і промовив значливим тоном:

— Якщо англо-американці сумлінно допоможуть мені у перемозі над Росією, я згоден винагородити їх. Ми можемо передати під управління Англії частину Сибіру — ту, що між Об'ю й Леною. А США віддамо район між Леною, Камчаткою і Охотським морем. — Спитав: — Я гадаю, їх задовольнять ці умови?

— Так, — сказав Шелленберг. — Безперечно.

Зараз його не цікавили мрії майбутнього фюрера. Він був реалістичніший. І його втішило, що Гіммлер настроєний рішуче. Значить, і діяти тепер можна енергійніше.

Найбільше Шелленберга турбувала кривава репутація Гіммлера. Найголовніше було тепер по змозі обілити його, щоб ця репутація не стала перешкодою до зведення нового диктатора на трон. Понад шість мільйонів євреїв умертвлено за затвердженим Гіммлером планом на нараді в одній віллі у районі Ванзее, — план цей тому дістав назву план «Ванзее».

Ще в січні 1944 року Шелленберг передбачливо організував зустріч Гіммлера з колишнім президентом Швейцарії Музі. Від імені єврейських організацій той запропонував п'ять мільйонів швейцарських франків за звільнення євреїв, ув'язнених за певним списком.

Гіммлер був схильний зробити цю аферу. Він вимагав, щоб на всю суму доставили в рейх трактори, автомашини й технічне обладнання. А для себе особисто побажав, щоб в американській та англійській пресах були опубліковані статті, автори яких охарактеризували б його тільки як державного діяча Третьої імперії. Про його роль керівника служби безпеки слід змовчати.

І от зараз для переговорів з Гіммлером в Німеччину прибув із Швеції Бернадотт, а з Швейцарії, майже одночасно з ним, вісімдесятилітній Артур Лазар. Супроводив старого його молодший син.

Шелленберг доставив Лазара в одну з Гіммлерових резиденцій.

Музі виконав свою обіцянку: Артур Лазар привіз із собою пачку англійських та американських газет, в яких були опубліковані статті про Гіммлера.

Старий Лазар мовчки сидів у кріслі. У чорній візитці, в широких смугастих сірих брюках. Крохмальний комірець з відігнутими ріжками ніби підтримував його голову. Очі тьмяні, погляд їх звернений всередину, і через це вони були мертві.

Коли він виїздив до Німеччини, дружина попрощалася л ним, як з покійником. Але він не боявся смерті: вона й так уже пленталася десь поруч, як тінь, як данина прожитим рокам. Уб'ють сина? Шість мільйонів плюс один чоловік. Себе він уже не міг вважати жертвою. Він поїхав сюди тому, що був дуже старий: його висохлому серцю легше стерпіти це все.

Він думав: якби був бог, він не допустив би нічого подібного. Але, якщо можна виторгувати зараз у фашистів життя кількох тисяч чоловік, чому не зробити цього? Він знав: коли Гітлер прийшов до влади, західні держави допомагали йому озброюватись, сподіваючись, що він нападе на більшовиків. І коли націсти в Німеччині вбивали євреїв, західні держави мовчали. Мовчали, а наці на євреях навчалися ремесла вбивць.

Він знав, що Ейхман навіть вивчив єврейську мову, намагаючись мати підготовку, потрібну для посади начальника служби, спеціалізованої на винищенні євреїв.

Лазар був противником Радянського Союзу: вважав, що в цій країні пограбували тих, хто, переважаючи розумом, уміє робити гроші так само, як він умів їх робити.

Але поразку фашистській Німеччині завдали саме більшовики. І тільки Радянська Армія могла б звільнити всіх в'язнів із фашистських концтаборів. Якби ж то!..

Лазар знав про таємні переговори союзників з гітлерівцями. Знав, що фашисти всі свої армії перекидають із Західного фронту на Східний, сподіваючись за підтримкою союзників зупинити росіян.

Він знав, що Аллен Даллес у розмові з агентом гітлерівців заявив: «При всій повазі до історичного значення Адольфа Гітлера і його діла важко уявити собі, щоб збуджена громадська думка англосаксів погодилась побачити в Гітлерові безперечного хазяїна великої Німеччини». І далі: «Гіммлер може бути партнером для переговорів».

Лазар знав, що Даллес, і не тільки він один, настійливо підтримує кандидатуру Гіммлера як наступника Гітлера.

Якщо Гіммлер стане новим фюрером, вінзаправить за звільнення в'язнів занадто багато. Але може і знищити їх усіх начебто з веління Гітлера. Звалить убивство на найближче оточення фюрера.

Лазар знав, що місія, яку він узяв на себе, дуже сумнівна. Він повинен був вступити в переговори з головним катом свого народу заради того, щоб врятувати кілька тисяч чоловік, зазначених у списку, а сотні тисяч, приречених на смерть, залишаться в концтаборах.

Але він узяв на себе цю місію, сподіваючись умовити Гіммлера, щоб він не евакуював концентраційні табори ні перед нестримною лавиною радянських армій, ні перед військами союзників, які повільно і обережно просуваються від західного узбережжя.

Заради всього цього він тут.

Рейхсфюрер увійшов до кімнати в супроводі Шелленберга. Він був не впевнений у собі, роздратований і явно хвилювався, розуміючи всю небезпечність переговорів з Артуром Лазаром. Потиснути руку євреєві — для Гіммлера й те було вже подвигом. Але він пішов на цей подвиг заради вигід, які обіцяв йому Шелленберг.

Гіммлер вже з перших слів плутано заговорив про те, що він особисто пропонує розв'язати єврейське питання шляхом евакуації євреїв куди-небудь на острови. Та виявилося, що це неможливо: по-перше, через іноземну пропаганду, а по-друге, через опір, що виник у партійних колах. Начебто бажаючи виправдатися, він раптом захотів показати Лазарові якийсь документальний доказ своїх гуманних намірів. Попросивши пробачення, він пішов до свого кабінету й почав там порпатись у паперах.

Він перебирав зведення, що надходили до нього з концтаборів, про кількість проведених умертвлінь за тиждень, за місяць, за квартал. Копії своїх наказів з доганами керівникам табірної адміністрації за виявлене зволікання. Доповідні з технічними проектами газокамер і його схвальними резолюціями в кутку титульного аркуша.

Знімки препарованих трупів з розірваними легенями після перебування у вакуумних камерах, де провадилися з його санкції випробування людських організмів на ступінь витривалості у розрідженій атмосфері (замовлення Герінга для вивчення впливу на льотчиків висотних польотів).

Зведення про кількість тонн крові, одержаних для потреб фронту від дітей, ув'язнених у концтаборах.

Доповідь міністерства сільського господарства про використання добрив, виготовлених з кремаційного попелу.

До рук йому потратив наказ від 16 лютого 1942 року за його підписом. Він нашвидку прочитав його:

«Вищому керівникові СС і поліції на Сході обергрупенфюрерові СС Крюгерові. Краків.

З метою встановлення безпеки наказую, щоб після переведення концентраційного табору варшавське гетто було знесено дощенту. Причому перед цим слід використати всі придатні частини будинків і всякі матеріали. Знести гетто і влаштувати концентраційний табір необхідно, бо інакше ми ніколи не заспокоїмо Варшаву, а бешкети злочинних елементів не можуть бути викорінені, якщо гетто буде залишено.

Мені повинен бути поданий загальний план ліквідації гетто. У будь-якому разі треба домогтися, щоб наявна досі житлоплоща, на якій проживає 500 тисяч чоловік нижчої раси і яка ніколи не буде придатна для німців, була стерта з землі, а мільйонне місто Варшава, що завжди є небезпечним вогнищем розкладу й заворушення, було зменшене.

Генріх Гіммлер».

Він злісно сунув цей папір знов у шухляду, туди, де лежав кусок експериментального мила з людського жиру.

На столі він побачив копії заздалегідь наготовлених телеграм комендантам таборів Дахау та Флоссенбурга:

«Про передачу не може бути й мови. Табір необхідно негайно евакуювати. Жоден в'язень не повинен потрапити живим до рук ворога.

Генріх Гіммлер».

Він схопив ці телеграми, зібгав і кинув у кошик під стіл, потім нахилився, підняв і спалив у попільниці. І, зробивши це, прийшов у кращий настрій: на один доказ поменшало.

Повернувшись у кімнату, де його терпляче ждав Лазар, Гіммлер зразу заявив, що приймає всі три запропоновані йому пункти. Пункт перший: він накаже не вбивати більше євреїв. Другий пункт: наявні євреї, число яких дуже неточне і спірне, у всякому разі, залишаться в таборах, їх не будуть «евакуювати». 1 третій: всі табори, де є ще євреї, будуть перелічені у списку, і про них буде повідомлено.

Лазар вислухав це все з кам'яним виразом обличчя, мовчки. Після паузи сказав:

— Я хочу, щоб мій син відвідав один з таборів. Це потрібно для того, щоб ми могли бути впевнені, що ваші вказівки виконуються в точності.

Гіммлер стривожено озирнувся на Шелленберга. Той кивнув. Тоді Гіммлер спішно сказав:

— Ваше бажання, мосьє Лазар, буде виконане. У вас не повинно залишатись ніяких сумнівів.

Гіммлер вірив у талант Шелленбсрга викручуватися з усякого становища.

Йому хотілося справити на Лазара хороше враження. І, сівши поряд у кріслі, він із найдружелюбнішим виглядом поремствував на те, що німецька економіка, розв'язуючи єврейське питання, зазнала деякої шкоди, втративши вмілі робочі руки, а також ту частину технічної інтелігенції, яка могла бути особливо корисна. І, зітхнувши, сумно додав:

— Але, на жаль, принципи, хоч би якими вони здавались дивними, є принципи. Нам доводилось іти на жертви заради укріплення національного духу. — Підвівся і, пославшись на зайнятість, попросив пробачення, що не може продовжувати розмову. На прощання простяг руку.

Лазар у старечій неуважності, здавалось, не помітив цього жесту. 1 був заклопотаний у цей момент тільки тим, щоб розкурити сигару. Руки його були зайняті.

Гордо підкинувши голову, Гіммлер вийшов з кімнати. Він справді поспішав: у Хоенліхені у нього була призначена зустріч з Бернадоттом. Ця зустріч мала для Гіммлера виключно важливе значення, бо Бернадотт повинен був підтвердити визнання кандидатури Гіммлера на пост нового фюрера зацікавленими колами США й Англії.

Але все-таки, перш ніж вийти з кімнати, Гіммлер, затримавшись на порозі, встиг сказати Лазарові, що сьогодні ж накаже звільнити з Равенсбруку групу жінок-єврейок. Але Лазар мусить знайти найскоріший спосіб інформувати генерала Ейзенхауера про цей акт милосердя.

Гіммлер мав намір через посередництво Бернадотта добитися побачення з Ейзенхауером і був надзвичайно люб'язний з графом.

Граф Бернадотт не вперше удостоювався честі бути прийнятим в Хоенліхені, цій штаб-квартирі Гіммлера, — панському маєтку, чудово замаскованому під величезний упорядкований госпіталь начебто для поранених есесівців.

Тут у безлічі котеджів розміщались найсекретніші канцелярії служби безпеки; до того ж в окремих флігелях були розташовані лабораторії, де хіміки та бактеріологи винаходили нові засоби для масових умертвлінь.

Рядові співробітники цих служб з уміло перев'язаними кінцівками і з милицями приїздили і виїздили з Хоенліхену в санітарних машинах. Деяких особливо секретних агентів виносили з машин і вносили в машини на ношах, і, як у важко поранених в голову, обличчя їхні були старанно забинтовані.

У такому ж вигляді доставляли сюди тих, кого Гіммлер вважав за потрібне допитати особисто. Такі люди, як правило, не повертались назад: при Хоенліхені було кладовище, як і при деяких інших госпіталях.

У цьому «госпіталі» нікого не піддавали грубим катуванням: у досконало устаткованому хірургічному кабінеті робились найрізноманітніші операції, але без застосування будь-яких засобів анестезії.

Викликали на відвертість за допомогою електродів, якими торкались до трепанованих ділянок мозку або до звільнених від м'язових тканин сплетінь нервових вузлів.

Есесівці не в мундирах, а в лікарняних піжамах справно несли тут свою службу.

Ще в попередні візити до Гіммлера графові Бернадоттові вдалось добитися свободи для ряду осіб скандінавського походження. Із концентраційних таборів їх вивозили ночами на автомашинах шведського Червоного Хреста під наглядом людей Шелленберга. Граф дав зобов'язання повідомити про це Ейзенхауера, коли передаватиме йому умови Гіммлера, на яких бажано було б укласти сепаратний мир із США.

Зустрічаючись у ці ж дні з Ріббентропом і Кальтенбруннером, граф і від них вислухував таку саму просьбу: посередничати між ними та Ейзенхауером. Він знав про те, що деякі кола союзників роблять ставку на Гіммлера. І сам додержувався такої ж точки зору. Він був глибоко розчарований, коли Кальтенбруннер раптом заборонив надалі вивозити полонених шведів на батьківщину.

Граф, як хороший дипломат, розумів, що. Кальтенбруннер зробив це, бажаючи стати на заваді Гіммлерові, — перешкодити йому удавати перед західними державами роль гуманіста. Розумів він також, що Кальтенбруннер і, сам був би не від того, щоб грати перед ними подібну роль. Але цей факт свідчив про те, що Гіммлер не такий ще всевладний, щоб виступити відкрито проти своїх суперників і тим більше проти Гітлера.

Граф давно підозрівав Гіммлера в нерішучості, легкодухості. І тепер йому лишалось тільки одно: дивуватись, як ця людина з конституцією слимака могла виконувати обов'язки головного ката в Третій імперії. Крім того, до графа було доведено, що радянським колам стали відомі переговори гітлерівців з агентами союзників, які провадяться через шведських посередників. Його ім'я делікатно не згадувалось, але граф і без того зрозумів, як докладно інформовані про його діяльність радянські кола. Усе це було результатом тонкої роботи радянської розвідки. Очевидно, розвідник проник у головну цитадель німецької секретної служби.

Знаючи непохитну позицію Радянського Союзу, його стратегічну й політичну міць і розуміючи, яка буде роль Країни Рад під час розв'язання післявоєнних проблем Німеччини, граф віддавав собі звіт у тому, що будь-які спроби висувати тепер кандидатуру Гіммлера на пост глави нового німецького уряду безнадійні і в майбутньому можуть принести йому тільки шкоду.

Був момент, коли Гіммлер міг очолити уряд: лідери змови 20 липня йшли на те, щоб Гіммлер став главою Німеччини. Знаючи про змову, рейхсфюрер потурав змовникам, його служба безпеки до якогось часу була бездіяльна. Але він був боязкий і нерішучий. Замість того, щоб самому керувати організацією вбивства Гітлера, Гіммлер чекав, коли це зробить відома йому людина, що віддала себе в жертву подвигові розпачу. Адже Гіммлер міг, якби він діяв напевне, стратити потім убивцю й головних змовників і по їхніх трупах зійти на престол фюрера, як його вірний наступник.

Тепер, наприкінці війни, ненависть до фашизму об'єднала народи світу, і важко буде переконати громадську думку в тому, що роль посередника між німецькими фашистами і західними державами належить до сфери тонкої дипломатії, і тільки. Бернадотт у душі розумів, що діяльність його має вигляд, як спроба допомогти вбивці сховати докази, як поради вбивці зробити яку-небудь дрібну добру справу, наприклад, випустити з клітки пташку в будинку, де він зарізав людей.

Усе це викликало почуття прикрості у графа. І він був у дуже поганому настрої, коли Гіммлер і Шелленберг, просячи вибачення за кілька хвилин запізнення, ввійшли до нього в котедж.

Шелленберг уже з першої хвилини помітив не без тривоги, що у графовій поведінці з'явилося щось нове. Якщо раніше, на попередніх зустрічах, він завжди був діловито заклопотаний, цілеспрямовано поспішав перейти від світської балаканини, неминучої на початку серйозної розмови, до суті справи, то тепер він раптом заговорив про околиці Хоенліхену, зацікавився його мисливськими вгіддями і виявив при цьому тонкі знання у мисливському мистецтві.

Намагаючись зрозуміти, якими таємними причинами викликано таке відхилення від звичайної поведінки, Шелленберг вирішив підтримати розмову на цю тему і простежити за графом. Але Гіммлер, сам витончений облудник, не вмів угадувати цей дар в інших. Сівши поряд, він скористався короткою паузою і зразу перейшов до справи.

Розпочав він урочисто, наче готувався повідомити графові важливу політичну таємницю.

— Ми, німці, — заговорив він глухим голосом, — повинні оголосити себе переможеними перед західними державами.

Гіммлер витримав паузу, чокаючи, яке враження це приголомшливе признання справить на грифи. Бернадотт, схилившись, розглядав нігті на своїх руках так уважно, мов побачив їх уперше, потім вийняв з жилетної кишеньки замшеву подушечку і став орудувати нею.

Гіммлер сказав трохи розгублено:

— Це те, що я прошу вас переказати через шведський уряд генералові Ейзенхауеру для того, щоб уникнути дальшої безглуздої боротьби й кровопролиття.

Граф підвів голову, запитав співчутливо:

— Здається, тепер втрати німецької армії на Східному фронті досягають в окремі дні понад сто тисяч? — Сказав без усякого виразу на обличчі: — Це жахливо.

Гіммлер пробурмотів:

— Перед росіянами нам, німцям, і насамперед мені, неможливо капітулювати.

— Це зрозуміло, — сказав граф.

Ніби діставши схвалення, Гіммлер палко заявив:

— Там ми будемо й далі боротися, поки фронт західних держав не змінить воюючий німецький фронт.

— Атож, звичайно, — погодився граф і зразу ж сказав: — Але за відомостями, які я маю, американські та англійські воєначальники не мають дивізій, подібних есесівським. Крім того, вони потребуватимуть часу, щоб домовитись із своїми солдатами, які досі були переконані, що вони союзники росіян. — Спитав несподівано: — Як здоров'я фюрера?

Гіммлер відповів похмуро:

— Я не маю права повідомляти це для дальшого розголошення. Але вам особисто скажу, що при теперішньому розвитку подій — це питання двох, найбільше трьох днів. Гітлер розлучиться з життям у цій драматичній боротьбі. — Додав сумно: — Втішати може тільки те, що він впаде в боротьбі з більшовизмом — з тим лихом, відверненню якого він присвятив усе своє життя.

— Ви точно знаєте день, коли фюрер впаде в цій боротьбі? — задав запитання граф.

Гіммлер збентежився:

— Я, власне, керуюсь міркуваннями, які висловлювали лікарі фюрерові.

— Ах, лікарі! — тільки й сказав граф.

Шеллснбергові довелося втрутитись, щоб скерувати розмову більш певним річищем: адже головна мета сьогоднішнього побачення — це організація зустрічі Гіммлера з Ейзенхауером. Внаслідок граф погодився на те, щоб Гіммлер написав листа Гюнтерові і виклав у ньому свою просьбу, сподіваючись, що його превосходительство підтримає його. Посилаючись на невідкладні справи, Гіммлер попрощався й пішов, а Шелленберг під якимось приводом затримався ще на кілька хвилин. Він зробив це, щоб ще раз настійливо повторити просьбу Гіммлера до Бернадотта: негайно летіти до Ейзенхауера і добитися для Гіммлера побачення з ним.

Граф дружньо взяв під руку Шелленберга, бо до нього він завжди відчував особливий нахил, вважаючи його розумним і сміливим, пройдисвітом. Коли б Шелленберг був на місці Гіммлера, він діяв би куди рішучіше і день смерті Гітлера визначив би, не радячись з його особистими лікарями.

М'яко ступаючи темною алеєю, граф сказав:

— Рейхсфюрер не розуміє справжнього стану речей. — Зітхнув — Я тепер нічим не можу допомогти йому. — Додав після паузи: — Я міг це зробити після моїх перших відвідин, якби він тоді повністю прийняв на себе керівництво справами рейху. Тепер, на мою думку, він не має ніяких шансів. — Люб'язно усміхнувся, порадив:-А ви, мій милий Шелленберг, діяли б розумніше, дбаючи про самого себе.

Коли Шелленберг повернувся до Гіммлера, той, натхнений розмовою з графом, став говорити про те, з чого він почне насамперед, коли стане фюрером. І одразу сказав, заклопотано наморщивши лоба, що доведеться якось інакше назвати партію. Націонал-соціалістська — од цієї назви західні держави вимагатимуть відмовитись.

— Національна партія об'єднання. Як ви вважаєте? — запропонував Шелленберг.

— Чудово! — вигукнув рейхсфюрер і похвалив: — Ви на диво швидко міркуєте, Вальтер!

Потім Гіммлер почав нарікати на Кальтенбруннера: той втручається в його розпорядження і касує його накази, зв'язані із звільненням невеликих груп ув'язнених. А це ж потрібно у зв'язку із зобов'язаннями, прийнятими під час переговорів з Музі й Бернадоттом. Сказав з прикрістю:

— Я розумію, для фюрера всі ці в'язні й іноземні робітники — заложники. До останньої хвилини він може загрожувати західним державам, що накаже зробити побоїще в таборах. Але я також маю право створити собі деяку гарантію перед Заходом шляхом загрози знищення всіх таборів з усім їхнім змістом.

Гіммлер дав наказ Шелленбергові створити секретну групу з особливо надійних осіб його служби.

З одного боку, цій групі доручалось перешкодити повному знищенню в'язнів у таборах, коли такий наказ буде від Гітлера або Кальтенбруннера. З другого боку, люди, які складають цю групу, повинні бути готові виконати такий самий наказ, якщо він ітиме від Гіммлера.

67

Вайс відвідав салон масажу.

Тут усе йшло так, наче ніякої війни й не було. Вимуштруваний персонал, як завжди, напрочуд люб'язний і послужливий. Тиша, спокій, стерильна чистота кабін і халатів. Після процедур професор запросив Вайса до себе для «медичного огляду».

Штутгоф схуд, змарнів, обличчя його мало вигляд ще більш виснажений і стомлений.

Вайс доповів про все, що йому вдалося за ці дні взнати.

Професор мовчки слухав, робив часом позначки у крихітному блокноті. Спитав:

— Це все?

— Тільки найістотніше.

Професор сказав:

— Гітлерівці одностайні в своєму намірі знищити концтабори і ув'язнених у них людей, знищити, як доказ, як свідків обвинувачення. Така звичайна тактика злочинців. Крім того, Гітлер сподівається, що це величезне лиходійство змусить націстів, які бояться покарання, піти в підпілля і продовжувати боротьбу. Щодо спроб деяких владарів рейху сотнями або навіть тисячами звільнених відкупитися тепер за вбивство мільйонів, то це справжнє шахрайство. Але скористатися ним треба, щоб звільнити більше ув'язнених, ніж намічено у списках. Головне наше завдання тепер — відвернути масове знищення людей. І це — вказівка Центру. Можу повідомити, — він ледь усміхнувся, — ваші відомості про секретні бази терористичних підпільних фашистських організацій вивчено в Центрі, перевірено. І, відповідно до цих відомостей, оперативні групи нашої контррозвідки кинуто в зазначені райони. Таким чином, Радянській Армії підготовлено безпеку в тилових районах. — Усміхнувся. — До речі, масажист Гіммлера одержує в мене консультацію з суто медичних питань. Він довірчо сказав мені, що чув розмову Шелленберга з Музі по телефону. Шелленберг казав Музі, що він особисто кілька разів робив послуги єврейським сім'ям, а також тим, хто вступив у мішаний шлюб. Він запевняв навіть, що його вважають «неблагонадійним» з точки зору партійної ієрархії і він має владу тільки в державному апараті. Фашисти пробують зректися фашизму, сподіваючись вціліти. Вони будуть виказувати один одного і ладні віддати все за рятівну фальшивку своєї немовби «неблагонадійності» — вважайте.

У двері постукали.

— Прошу, — сказав професор.

До кімнати ввійшла дівчина у формі допоміжного жіночого підрозділу служби нагляду повітряної оборони. Вишукана, мініатюрна, з неприємним, пихатим виразом ляльково-холодного зарозумілого обличчя.

— Це моя Надійка! — сказав доктор по-російськи і, кивнувши на Вайса, запропонував їй: — Знайомся!

Підняті плечі дівчини якось зразу опустились, обличчя стало зовсім інше, наче вмить змінили його на соромливе, миле і трохи розгублене.

— Це ви! — вигукнула вона і, червоніючи, простягла руку Вайсові. — А я заходжу, бачу — фріц. — Сказала, жадібно вдивляючись у Вайса — От ви, значить, який!

Вайс засоромився, одвів погляд.

— Ну ви там, молодь, досить, — чогось розсердився професор і вимогливо сказав дочці: — Доповідай!

Дівчина сіла на стілець так, щоб можна було дивитись і на Йоганна, й на батька. Заговорила, дивлячись смішливими очима на Вайса, але таким сухим і суровим тоном, що, здавалося, ці слова вимовляє якась інша людина:

— Операція під кодовим позначенням «Вольке» планує бомбардування німецької території підрозділами німецького повітряного флоту. Бомбардувальники будуть замасковані під авіацію союзників. База цих підрозділів позначена на карті. Об'єкти нальоту поки що не відомі. Є думка, що це концентраційні табори, бо план операції затвердили Гіммлер і Кальтенбруннер.

— От бачите, — сказав доктор. — Кальтенбруннер перешкоджає Гіммлерові звільнити з концтабору кількасот чоловік. Гіммлер заважає зробити те саме Кальтенбруннерові, — щоб жоден з них не мав ще одного шансу перед союзниками. І обидна при цьому одностайно розробляли акції масового знищення сотень тисяч. — Схилився, потер коліно, поморщився. Заявив, строго дивлячись на Вайса: — Ваше завдання — виявити, які саме табори намічено знищити з повітря. Друге, я не заперечую проти того, щоб включити вас у бойову групу, яка повинна буде на місці перешкодити цьому. — Підвівся. — Все!

Вайс дивився на дівчину і нерішуче усміхався.

— Все! — повторив професор. Дівчина попросила:

— Можна, я проведу товариша?

— От ще! — розсердився Штутгоф. — Не маленький, сам знає дорогу.

— Ну, тату! — благально вигукнула дівчина.

— Я сказав — ні. І взагалі — нічого…

— Що нічого? — уперто перепитала дівчина. — А може, нам по дорозі?

— Знаєте, — сказав професор, підштовхуючи Вайса до дверей, — провалюйте! — Озирнувся на дочку. Сказав жалібно — Ти ж в опергрупі, потерпіть — на базі зустрінетесь…

Чи то від сліпучої чистоти голубого дня, чи то від лагідного погляду радянської дівчини, чи то просто тому, що до нього раптом прийшло нез'ясовне почуття радості життя, але Вайс відчув, що його більше не мучить самотність. Він відчув себе часткою величезного світу, створеного людиною для людини, і в цьому дивному, світлому стані духу він прийшов до Генріха.

Генріх був похмурий. Він дав Вайсові кілька аркушиків паперу, на них було щось надруковано.

— Прочитай! З особистої канцелярії Віллі Шварцкопфа.

Йоганн сів до стола й почав читати:

«Адміністративно-господарське управління СС.

Секретно.

Рейхсфюрерові СС.

Рейхсфюрере! Золоті зуби померлих в'язнів за вашим наказом здаються санітарному управлінню. Там це золото використовується при виготовленні зубних протезів для наших людей. Обер-фюрер СС має вже запас золота понад 50 кілограмів; цього вистачить для покриття гаданої потреби у благородних металах на найближчі п'ять років.

Як з міркувань безпеки, так і в інтересах належного використання я не вважаю доцільним скупчувати велику кількість золота для цієї мети.

Прошу дозволу надалі весь лом золотих зубів померлих в'язнів направляти в Рейхсбанк. Хайль Гітлер!

Виконуючий обов'язки Франк, бригаденфюрер СС і генерал-майор військ СС».

Другий папір повідомляв:

«Список поношених виробів з текстилю, вивезених за розпорядженням Головного адміністративно-господарського управління СС із таборів Освенцім і Люблін:

Старий чоловічий одяг 92 000 комплектів

жіночий 26 000 "

Жіноча білизна шовкова 3 900 "

Разом 34 вагони

Ганчір'я — 400 вагонів.

Перини й подушки — 130 вагонів.

Жіноче волосся — 1 вагон.

З оригіналом згідно:

Гауптштурмфюрер СС».

Дивлячись на Вайса, Генріх вигукнув:

— І далі всі такі самі! Йоганне, я більше не можу. Я уб'ю його!

— Якщо ти це зробиш, — сказав сухо Вайс, — ти будеш винуватцем загибелі сотень тисяч людей. Твій дядько для нас тепер джерело тих відомостей, за допомогою яких ми зможемо врятувати сотні тисяч. Стривай, — зупинив він Генріха, — зараз усе буде ясно. Скажи, чи надходили до Віллі накази про списання з забезпечення яких-небудь таборів?

— Так, недавно, здається, в Дахау, Мюльдорфі і ще десь.

— Дізнайся точно! Справа в тому, що тепер готується операція по знищенню в'язнів. Ті табори, які призначені на першу чергу, відповідно знімаються з забезпечення. Зрозумів?

— Так.

— Сьогодні зможеш дізнатися приблизно до вечора?

— Так.

— Ну, от і все.

— Зажди, — попросив його Генріх. — Але це ще не «все». Як ти любиш це слово «все»! Треба зробити ще щось, головне, щоб врятувати людей.

— Це покладається на бойові групи.

— А я?

— Що ти? Ти робиш величезну справу.

— Ні, — заморочив Генріх. — Ні. Я теж повинен бути там, де ти, обіцяєш?

— Гаразд, — сказав Вайс. — Це ми ще обміркуємо.

Зубова Вайс навіть не пізнав: вулицею до місця побачення йшов сутулий чоловік, погано поголений, з почорнілим обличчям, на якому гострими виступами позначалися вилиці.

Вислухавши Вайса, Зубов пожвавішав.

— Люди? Є! І четверо німців — теж з таборовиків. — Додав трохи винувато: — Вільного від роботи часу виходив з ними на операції. Народ у бойовому відношенні грамотний.

— Зброєю забезпечені?

— Та ще як! — сказав Зубов. — Можемо продати лишки.

— Так от, з цього моменту, — Йоганн усміхнувся, — щоб тихо і смирненько… Тільки бути в готовності номер один.

— Ясно! — відповів Зубов.

Вайс поклав руку йому на плече:

— Ти, друже, держись.

— Важко мені, — пожалівся Зубов. — Коли б хоч не в її будинку, здається, всюди її бачу… Ниє, як зуб. — Попросив: — Може, можна виїхати, га?

— Не можна, — сказав Вайс.

— Значить, терпіти?

— Так, — відповів Вайс.

Очевидно, переконавшись після розмови з Бернадоттом у повній безнадійності всіх спроб провести Гіммлера в сан нового фюрера, Шелленберг не надавав уже ніякого значення «особливій групі», до якої входив і Вайс. І хоч ця група чудово справилася з завданням евакуації осіб, звільнених з табору за списками Бернадотта й Музі, її тепер включили до складу іншої групи СС, повністю зайнятої розробленням планів і техніки винищення в'язнів, а також іноземних робітників на секретних об'єктах.

Працюючи в цій загальній, розширеній групі, Вайс зумів познайомитись із списком уповноважених СД, яких надсилали в табори для загального керівництва операцією. Скоротити кількість осіб, які щасливо прибувають до місця призначення, мали бойовики.

Крім того, використовуючи бланки, зразки печаток, підписів, різні секретні грифи, що їх здобув Вайс, удалося виготувати накази, що касують «евакуацію» табору на певний час або падалі до особливого розпорядження. Ці накази привозили в табори «кур'єри» з числа бойовиків-німців або таких, які досконало знали німецьку мову.

Звичайно такі накази привозили офіцери СС або чини гестапо. Отже, прибувши до табору, бойовики не могли його зразу покинути, як це належить рядовим. Щоб не викликати підозри, їм доводилось користуватись якийсь час гостинністю табірної адміністрації. Але кожна година перебування в таборі загрожувала смертю…

Дванадцять уповноважених СД повинні були вилетіти через три дні в райони Західної Німеччини і керувати там знищенням таборів так, щоб ніяких слідів від них не залишилось.

Штутгоф, діставши цю інформацію від Вайса, сказав йому за день, що союзників попереджено і їхня винищувальна авіація буде в повітрі. Але, якщо німецькому транспортному літакові з уповноваженими СС все-таки вдасться щасливо зробити посадку, запобігти дальшому буде неможливо.

Зразу ж після вторгнення союзників на Заході спеціальні загони «Командос» починають полювати на науково-дослідні матеріали, на самих дослідників, патенти й технічну документацію. Інших вказівок вони не мають. Це полювання на документи й людей носить назву «Пейпер-Кліпс». І хоча серед «Командос» є групи, які, безсумнівно, могли б відвернути бійню в концтаборах, наказу на це їм не дадуть. Що робити?

Вайс сказав Штутгофу:

— До складу пасажирів секретного рейсу ми нікого включити не можемо: список підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Але екіпаж формується тільки в день вильоту, і люди не знають один одного. Можна зробити от що: я приїду на аеродром до чергового гестапо і разом з ним візьмусь перевіряти екіпаж. До одного з його членів я викличу підозру і зніму його з польоту. Якщо буде потрібно, з'єднаю чергового з Дітріхом — той скаже те, що я йому скажу. Часу буде обмаль, черговий почне хвилюватись, і якщо в цей час поблизу буде наша людина, спеціально підготовлена, я перевірю її документи, і вони не зустрінуть з мого боку заперечень. Члени екіпажу мають парашути. Він зможе відкрити люк і вистрибнути після того, як встановить міну. Іншого шляху не бачу.

— Але ця людина має бути льотчиком, інакше вона зразу викриє себе.

— Атож, звичайно, я ж і кажу: спеціально підготовлена.

— Але в нас таких немає.

— Може, в групі Зубова?

Коли Вайс звернувся до Зубова з цим запитанням, той радісно заявив:

— Та я ж у тсоавіахімівській школі вчився, ходив уже самостійно в повітря без інструктора, ще година — і був би пілот.

— І цієї години не вистачило?

Зубов зніяковів.

— Та, розумієш, пришили повітряне хуліганство за передчасне чкаловське пілотування. Одне слово, за бриючий поряд з поїздом потерпів. — Усміхнувся хвалькувато: — Пасажирам сподобалось: хусточками з вікон махали, я одним оком наглядів..

— Слухай, — сказав Вайс. — Цей політ, ти розумієш…

— Здоров був! — перебив його Зубов. — Я ж безсмертний. До того ж у мене понад двадцять стрибків з парашутом, це моя головна гарантія. Не турбуйся, чудово виживу.

Документи для Зубова роздобула Надя. Передаючи їх Вайсові, вона сказала:

— Тільки потрібна інша фотографія. — Додала: — А так документи дуже хороші. — Попросила: — Але, якщо можна, поверніть сьогодні ж: я повинна покласти їх на місце.

— А якщо не вдасться?

Надя підняла на Вайса очі, сказала тихо:

— Татові це було б особливо тяжко після того, як ми втратили маму.

Дізнавшись, що операцію доручено Зубову, професор невдоволено поморщився:

— Я не маю сумнівів в авіаційних здібностях товариша Зубова, але хуліганити на «У-2» — це одне, а водити великий транспортний літак — друге. — Додав: — Я рішуче проти.

— А коли борт-механіком?

— Він же незнайомий з конструкцією німецької машини. Завалиться!

— Слухайте, — сказав Вайс. — Борт-стрілець!

— Оце, мабуть, підійде. — І професор закінчив уже зовсім іншим тоном: — Найкраще — це те, що він має: досвід парашутних стрибків. Посилати іншого — означало б на вірну загибель.

Все вийшло далеко простіше, ніж сподівався Вайс.

Викликавши до чергового гестапо членів екіпажу для додаткової перевірки, визначивши за армійськими книжками, хто з них борт-стрілець, Вайс підозріливо глянув на цього чоловіка і з величезним напруженням утримав на обличчі озлоблено-обшукуючий вираз.

Низький на зріст, кремезний хлопець, на якого він дивився, дихав на нього таким горілчаним перегаром, що Вайс відчув захоплення.

— Свиня! — гримнув Вайс. — Свиня і боягуз! Надудлився перед вильотом. — І, звертаючись до чергового гестапо, сказав: — Це злочинна недбалість з вашого боку. — Наказавши екіпажу вийти, спитав: — Що ви маєте намір робити?

— Я зараз викличу іншу людину.

— Скільки на це потрібно часу?

— Двадцять хвилин, не більше.

— Літак має вилетіти за дванадцять хвилин: його супроводитимуть винищувачі, вони вже, напевне, в повітрі. Ви зірвали завдання надзвичайної державної ваги.

Черговий стояв, виструнчившись, блідий, губи його висохли, він їх облизував.

Увійшов Зубов в авіаційній формі, з рюкзаком. Віддав привітання. Вайс накинувся на нього:

— Чому без супровідника? Документи! — Подивився, сунув черговому, сказав недбало: — Вам страшенно пощастило. — Підморгнув йому: — Підозріваю, що я даремно докоряв вам: очевидно, ви передбачливіші, і цей ваш чоловік з'явився не через двадцять хвилин, а миттю. — Поплескав чергового по плечу — Вмієте працювати, га?

Черговий побіжно глянув на документи, наказав Зубову:

— Марш у машину!

Зубов сказав:

— Але, пане унтерштурмфюрер, у мене призначення на другий рейс.

— Марш, не розмовляти!

Зубов пішов. Пішов, поклавши документи в кишеню.

А якщо документи не будуть сьогодні ж повернені Наді, Штутгоф, що втратив тут дружину, завтра, а може, вже сьогодні вночі втратить і дочку.

Вайс запропонував черговому пройти з ним до літака. Черговий записував у книгу, що знято з польоту борт-стрільця і замінено іншим.

Пасажири були вже в кабіні. Зубов не показувався.

Гестапівець поглядав на годинник, його попросили піднятись у літак.

Вайс залишився сам і вже готовий був піти за черговим, щоб шукати Зубова, але Зубов з'явився коло дверцят, тримаючи ранець-парашут. Він кинув його на злітну площадку і встиг передати Йоганнові свої документи.

Вайс був надзвичайно щасливий і радий, що документи Зубова у нього в руках. Він здивувався, але спочатку не надав великого значення фактові, що Зубов викинув свій парашут і що за цим парашутом були викинуті й інші.

Як тільки гестапівець спустився з літака східцями, східці було прибрано, люк туго й лунко пристукнув, і машина, гудучи прозорими німбами пропелерів, покотила по злітній смузі, дедалі більше набираючи швидкості. Одірвавшись від землі, транспортник став круто брати висоту.

Повертаючись разом з гестапівцем з аеродрому, Вайс спитав:

— А чого викинули з літака парашути? Хіба вони зайві?

— Ні, — сказав гестапівець, — не зайві. Просто старший групи — штандартенфюрер — дуже схвилювався, дізнавшись, що один з членів екіпажу знятий з польоту, бо не заслуговує довір'я. І поставив вимогу, щоб у всіх членів екіпажу відібрали парашути. Він вважає, так більше гарантії, що льотчики не покинуть літак, якщо машину підіб'ють ворожі винищувачі. Вони будуть старатися до останньої хвилини врятувати машину, отже, і пасажирів. — Схвалив: — Що ж, у цьому є логіка. Мені залишилось тільки виконати його категоричний наказ.

Вайс дивився в порожнє небо, велетенське, мов безодня. Він відчував непереможний розпач, порожнечу, немов втратив власне життя. А все навколо здавалось йому мертвим.

68

У штабі групи Вайсові сказали, що його бажання задоволене і він може сьогодні ж виїхати на авіаційну базу для перевірки, як особовий склад її і матеріальна частина підготовлені до виконання спеціальною завданий під кодовим позначенням «Вольке».

Він прийшов до професора, повернув йому документи, повідомив, що відбуває і що Зубов, виконуючи завдання, тепер не зможе скористуватися парашутом.

Професор прикрив рукою документи, повернені йому Вайсом, начебто боячись хоч би на хвилину втратити їх, і сказав:

— От до цієї хвилини, поки ви прийшли, я весь час думав, переживу я чи не переживу, якщо загине Надійка. І знаєте, зрозумів, що не переживу. От воно як. А тепер — Зубов. Тяжко, правда. У нашій справі, мабуть, найлегше, коли ти вирішуєш власну долю, а не долю іншого. — Подивився твердо у вічі Йоганнові. — Свою дочку як досвідчену радистку я включив до складу групи, яка буде вам додана. Ви повинні мати постійний оперативний зв'язок з Центром. — Розклав карту. — У районі, що перебуває в зоні авіаційного впливу бази, є кілька великих концентраційних таборів. Але от що нам з вами слід обміркувати. Ось тут, — Штутгоф вказав на карті, — підземний концентраційний табір, де виробляються «Фау-1» і «Фау-2». В'язні ніколи не виходять із штольні. Там працюють, там умирають, тільки їхні трупи вивозять і спалюють у наземних таборах. Обидві основні підземні шахти тягнуться майже на півтора кілометра під землею і з'єднують їх між собою сорок вісім тунелів. Стовбур входу й виходу один, решта закриті й забетоновані. Зрозуміло, що цей підземний табір, де перебувають понад двадцять тисяч в'язнів, не може бути знищений з повітря. Але за відомостями, одержаними вами від Генріха, табір знімається з постачання через шість днів, виключаючи сьогоднішній. Значить, треба гадати, що через шість днів він повинен бути знищений. Головне наше завдання — з'ясувати, яким способом гадають знищити табір, і запобігти його знищенню. — Сказав сумно: — Надана вам група не така численна, як хотілося б, але не в моїх силах збільшити її.

Вайс був прикро здивований тим, що у відрядження на авіаційну базу він їде не один, а з Дітріхом. Дітріх сказав, потираючи руки:

— Ви знаєте, я дуже енергійно наполягав, щоб це завдання було доручене й мені. — Пояснив, лукаво всміхаючись: — Операція цілком секретна, наказ підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Ми з вами не маємо нічого спільного з її безпосереднім виконанням, на нас покладено тільки функції контролю підготовки і таке інше. Але це знак особливого довір'я. І я впевнений, що потім ніхто не посмів совати мене в цю небезпечну мороку з організацією нашого підпілля. Я сподіваюсь, що мене відішлють негайно на Захід — куди-небудь у Швейцарію, наприклад, де я свято зберігатиму таємницю цієї операції, при відповідному забезпеченні всіх необхідних для мене життєвих вигод, звісно.

— Поспішаєте втекти? — спитав Вайс.

— Це ж необхідно в інтересах вищих осіб, що підписали наказ, бо він, як кажуть, не для преси. Хоч, мабуть, навпаки: Геббельс верещатиме з газетних сторінок про лиходійський наліт авіації союзників на концентраційні табори. Ми з вами, як свідки цього жахливого нальоту, зможемо підтвердити його слова.

— Значить, хочете жити? — спитав Вайс.

— Та ще й як, — усміхнувся Дітріх, — з комфортом!

Полковник Вальтер, командир особливої авіаційної частини, кавалер лицарського залізного хреста, льотчик ще часів першої світової війни, сухенький, сивий, низький на зріст, але з величним, пихатим обличчям, розкрив секретний пакет. Прочитавши наказ і прикладену до нього інструкцію, він глянув на Вайса та Дітріха так гидливо, наче в цих офіцерів СД були не застебнені ширіньки, і сказав, що просить дати йому годину на роздум, а після того він ладен буде знову прийняти панів офіцерів.

Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками.

Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції.

— Пальне? — сказав полковник. — Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. — Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. — У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси.

— Але до вас повинно надійти пальне!

— Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть.

— А чому вони можуть не прибути?

— Росіяни розбомбили мости.

— Але є понтонні переправи.

— Так, якщо їх встигнуть навести.

— В якому пункті? — спитав Вайс.

Полковник показав на карті. Потім сказав:

— Я гадав, що мій обов'язок — вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад — для цього потрібний час.

— Природно, — погодився Вайс.

— І ще, — сердито сказав полковник, — крім усього — ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування.

— Дуже передбачливо, — зауважив Вайс.

— Слухайте, — гнівно сказав полковник. — Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю.

— Ну і що ж? — спитав Вайс.

— Я солдат, — сказав полковник. — Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець…

— Я офіцер СД.

— Не бачу особливої різниці.

— Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання?

— Воно не бойове, не військове.

— А яке ж?

— Ви самі добре знаєте яке.

— Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця.

— Так, — сказав полковник. — Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як…

— Як хто?

— Як вас, наприклад, можуть повісити.

— Ви хочете ухилитися від завдання?

— Я солдат і підкоряюсь наказові.

— Але наказів не обговорюють.

— З підлеглими — так. А ви не мій підлеглий.

Вайс подивився просто у вічі полковникові.

— Я вам вдячний за те, що ви так чесно і відверто висловили мені свою думку.

— І ви скористаєтесь цим відповідно до роду й духу своєї служби?

— Ні, — відповів Вайс. — Просто ви мене теж змусили про дещо замислитись.

Після цієї розмови Вайс ще побував у полковника, але розмовляв з ним аби про що, тільки не про хід підготовки до операції. Так само поводився й полковник.

Через зв'язкового Вайс повідомив групу про час, коли мають прийти цистерни з пальним, і вказав на карті, де лежить понтонний міст, і бомбовий склад, і дорога від складу до аеродрому.

Вайс оглянув два бліндажі, що правили тепер за сховище для отруйних речовин; крім балонів з газами, тут лежали ящики з отрутами в ампулах і в коробках. Під час одного огляду йому пощастило засунути між ящиків термітну шашку з хімічним запалом сповільненої дії, виготовлену у вигляді пластмасового портсигара.

Через день весь особовий склад у протигазах боровся з пожежею у бліндажі. Після того потрібна була ще доба для того, щоб люди могли повернутися в розташування аеродрому, не піддаючи себе небезпеці отруєння. Майже на два кілометри навколо листя на деревах пожовкло й пожухло.

А ще за день полковник викликав до себе Вайса і сказав йому, що понтонний міст висаджено в повітря і бомбовози не зможуть переправитись, поки не наведуть переправу; крім того, транспорт машин з бомбами, який ішов від складу до аеродрому, був обстріляний. Машини приведено до непридатності, частина їх висадилась у повітря разом з вантажем.

Розвівши руками, він сказав тоном фальшивого жалю:

— Таким чином, я безсилий виконати наказ в указані строки.

Дітріх просто осатанів. Він намагався налагодити зв'язок з Берліном.

Зв'язковий переказав Вайсові, щоб цієї ночі він покинув аеродром. Але Вайс не міг цього зробити: Дітріх ні на крок не відходив од нього. Він сказав Вайсові:

— Ви розробляли з полковником операцію і винні в тому, що вона зірвались. — Погрозив: — Я доповім про вас. Офіцери підтвердять, що ви усунули мене від підготовки до операції.

Вайсові дали окрему кімнату, але тепер до нього перебрався Дітріх. Лягаючи спати, він замикав двері на ключ і клав його в кишеню, кажучи, що боїться диверсантів, а пістолет засував під подушку.

Уночі радянські штурмовики та бомбардувальники зробили наліт на аеродром.

Вайс біг, пригнувшись, до обочини аеродрому, туди, далі, де він помітив земляні щілини, викопані солдатами охорони. Слідом за ним у щілину стрибнув і Дітріх.

Щілина була напівзасипана. Дітріх виштовхував Вайса з тогомісця, де щілина була глибша. Помітивши бліндаж, він вирішив добігти до надійнішого укриття, вискочив. Бомбовий розрив. Вайса майже засипало землею. Отямившись, він вибрався з-під землі. Дітріхові ноги стирчали з воронки. Вайс потягнув його за ноги і штовхнув у щілину. У Дітріха осколком розірвало живіт. Вайс почав бинтувати його, але бинтів не вистачило. У цей час Дітріх опритомнів. Він глянув на свою рану, гидливо зморщився, потім заплакав.

Вайс скинув кітель, розірвав сорочку; коли знову вибухнув бомбовий розрив, він майже машинально схилився над Дітріхом, прикриваючи його собою, щоб у рану не насипалась земля. Дітріх помітив це. Пробурмотів:

— Йоганне, ви, мабуть, хороша людина. Але я доніс на вас. — Простогнав осудливо: — Як ви, німець, могли стати зрадником?

— Що ж ви донесли? — спитав Вайс, заклопотано підкладаючи свій кітель під голову Дітріхові.

Дітріх сказав, ледве ворушачи губами, свистячим шепотом:

— Чоловік фрау Брігітти — російський диверсант. Ви весь час водилися з ним. Перед самим від'їздом про це доніс один російський військовополонений, спійманий на крадіжці цінностей під час рятівних робіт.

— Чого ж мене зразу не арештували?

Дітріх зітхнув:

— Лансдорф мені не повірив. Він сказав, що я хочу звести рахунки за те, що ви приховали, пам'ятаєте, деякі мої негарні вчинки.

— Пам'ятаю, — сказав Вайс.

— Ну от, бачите… Він мені не повірив… Наказав тільки вести нагляд. Йому загрожували б великі неприємності, коли б виявилося, що ви зрадник. Тому він усе звалив на мене, наказав стежити… — Дітріх замовк, видно, борючись з нестерпним болем. — І коли ми тут приймали душ, я вийшов, сказав, що мені недобре. І у вашому кітелі знайшов портсигар. — Знову замовк. Мовчав і Вайс. — Такі штучки мені знайомі, — пошепки прохрипів Дітріх. — А потім, коли загорівся бліндаж, у вас більше цього портсигара не було. І зараз його немає. Правда ж?

— Так, — підтвердив Вайс.

— От бачите, — похвалився Дітріх уже скляніючим язиком. — Адже я хороший контррозвідник, так?

— А навіщо ви мені це все розповіли? Щоб я вас убив?

— Так, звичайно… Я не хочу мучитися. Я зрозумів, що не зможу мучитись. Будь ласка, Йоганне, я не можу бачити свої нутрощі. Ну?

Вайс вийняв сигарету, закурив.

Штурмовики сталевим бриючим польотом мчали над аеродромом, і скісна світна злива їхніх крупнокаліберних кулеметів била по бетонній смузі, висікаючи довгі сині іскри.

Вайс сказав:

— Ні, я не буду вбивати вас, Дітріху. Навіть навпаки: я піду зараз і пошлю по вас санітарів з ношами. Такі, як ви, не повинні вмирати зразу. Вам треба понюхати як слід, що таке смерть. Ви вбивали інших, але самі вважали, що з вами цього не станеться. Якщо ви й помрете, то, у всякому разі, з комфортом, у ліжку. От я і подбаю про такі вигоди для вас. — Він встав, спитав: — Ви чуєте, Дітріху, я йду по санітарів.

Дітріх мовчав.

Вайс торкнувся його плеча. Голова Дітріхова хитнулась, але очі були нерухомі. Вайс узяв свій кітель, надів і пішов до палаючих служб аеродрому.

Наліт закінчився.

Полковник керував гасінням пожежі. Він був бадьорий, енергійний і люто командував людьми. Вайс сказав:

— Я змушений покинути вас, полковнику.

— Справді? — спитай полковник, дивлячись на нього так, наче вперше побачив його. — Ну що ж, ви мені не підкоряєтесь, а то я б і вас змусив попрацювати. — Він махнув рукою в тому напрямі, де горіли літаки і з тріском рвалися в них укладки кулеметних стрічок та снарядів.

Вайс розшукав свою машину і поїхав геть від аеродрому, потім зупинився, вийшов, зняв з неї номер. Повернувши з шосе, Вайс поїхав грунтовою дорогою лісом, повернув, відрахувавши шістнадцять просік, у сімнадцяту, завів машину в кущі і далі пішов пішки.

Як йому вказав зв'язковий, він вийшов на стежку. Спустився в балку, на дні якої бігло чисто джерельце, напився.

Сумно було в нього на душі. Засипався, думав він. Штутгоф казав: Зубов діє не завжди обачно. А він сам? Як він міг допустити таку помилку з портсигаром? Коли він дізнався, що Дітріх їде з ним, він повинен був придумати щось більш примітивне і, значить, більш невпійманне для збереження термітної шашки. Чому він це проґавив? Та тому, що весь час думав про Зубова і перестав думати про себе.

Але він не міг не думати про Зубова, який, чинячи свій подвиг, прирік себе на смерть…

З кущів вийшли двоє в есесівській формі з автоматами, що висіли на грудях. У петлиці в кожного, як було умовлено, соснова гілочка. Вайс назвав пароль, почув відповідь і пішов далі, ступаючи між цими двома німцями. Обличчя їхні були сірі, зморшкуваті. Вайс зрозумів: колишні в'язні-антифашисти, а може, й комуністи.

Показався мисливський будиночок, побудований у готичному стилі, з бляшаним півнем на шпилі стрімчастої дерев'яної башти. Вайса провели у простору, увішану оленячими рогами кімнату з каміном, складеним з цегли. За столом, схилившись над картою, сидів радянський офіцер в акуратній, немов щойно випрасуваній чистенькій формі.

Він подав руку, представився:

— Майор Колосов. — Зніяковіло усміхнувся. — Пробачте, проформа: ваше посвідчення.

Вайс подав свій документ — підписали його Гіммлер, Мюллер, Кейтель, Кальтенбруннер. Майор глянув і, повертаючи, сказав з повагою:

— Колекційна річ. Ну, значить, ще раз здрастуйте, товаришу Бєлов. — Щиро потиснув руку, кивнув на стіл. — От мізкую. Сідайте, прошу вас. — Присунув пачку «Казбеку». — Куріть!

Вайс з ніжністю взяв цигарку.

— Довоєнні?

Майор покартав:

— Відстали від дійсності! Післяблокадні, ленінградські. — Тицьнув у карту олівцем. — Значить, от що виходить: підступи відкриті. Але спершу — ваші міркування?..

Після обговорення плану операції Вайс вийшов з мисливського будиночка у супроводі майора.

У дворі він побачив вистроєних радянських парашутистів в армійській формі, а поруч з ними — теж у строю — стояли люди в німецьких мундирах і в цивільному одягу.

— Ну от, — вказав на них рукою майор, — весь наш Інтернаціонал наявний. І це, так би мовити, наш останній, але дуже рішучий бій. Адже понад дванадцять тисяч чоловік ми повинні визволити з найменшими втратами. А ваша група у флігелі, — вказав він рукою. — Рекомендую не гаяти часу. Ознайомтесь, поговоріть — і в дорогу. — Попросив: — Бажано, щоб ви по можливості точно вклались у розклад.

Вайс рушив до флігеля. Коли він увійшов, з лави піднялися четверо у формі офіцерів СС. Двох з них Вайс знав: чеха Пташека та підривника Мєхова. Вони дружньо привітались. Двоє інших назвали себе. Білявий, вилицюватий, атлетичної будови — Вальтер Кох, другий — чорний, надзвичайно мускулястий, з яскравими очима — Ганс Шмідт.

— Звідки ви? — спитав Вайс.

Кох, усміхаючись вилицюватим обличчям, доповів:

— «Вільна Німеччина».

— Були в полоні?

— Ні. Берлін. Підпілля. — Кивнув на Шмідта, сказав поштиво: — Він працював ще з Антоном Зефковом.

Вайс обговорив із своєю групою план операції. Вона полягала от у чому.

Відповідно до відомостей, одержаних через Генріха, провіантське постачання в'язнів підземного концтабору було розраховане ще на дві доби. Значить, ліквідовано його буде після закінчення цього строку.

Але, якщо Радянська Армія рухатиметься в цьому напрямі швидше, уповноважений СС може прийняти рішення прискорити знищення табору, крім того, не виключено, що про це буде дано особливий наказ керівництва СД.

Безсумнівно, на командному пункті уповноваженого СС встановлено зв'язок з постом мінерів і за його сигналом вони повинні привести в дію електропідривні висадники, проводи яких простягнуто в шахти до мінних погребів. Очевидно, пости мінерів розташовані на поверхні. Завдання: виявити ці пости і знешкодити. І, коли це буде зроблено, приєднатися до групи захоплення, якою командує майор Колосов. Вона проникне в шахти, розмінує мінні пастки і визволить в'язнів. Частина майорової групи залишиться на поверхні, займе оборону, щоб прикривати загін, який діє в шахті.

З людьми цієї групи, одягненими в німецькі офіцерські мундири, Вайс і виїхав до пункту, позначеного на карті як штаб охорони табору, його адміністративного управління і складів готової продукції.

Полковник Роберт Штайнер, уповноважений СС, прийняв Вайса на командному пункті. Літня людина з плоским обличчям та вугластим черепом, так званої гінденбурзької форми, спереду — прямий проділ, потилиця й скроні майже наголо вистрижені, стиснуті губи, пронизливі очі, повіки здригаються; короткі широкі пальці із синюватими нігтями. Лицарський залізний хрест на стрічці під коміром кітеля.

Документ Вайсів, ретельно перевіривши, він кинув перед собою на стіл.

— Що? — сказав Штайнер так, наче Вайс перед тим уже звертався до нього.

Вайс, поклавши ногу на ногу, у свою чергу теж спитав:

— Що «що»?

— … вас цікавить?.. — промукав Штайнер.

— Я хотів би бути впевненим у тому, що мене тут нічого не повинно цікавити.

— Чому?

— У тому разі, коли у вас усе гаразд.

— Ви маєте на увазі щось певне?

— Атож, — сказав Вайс, клацнувши пальцями, — оце саме.

— Техніка?

— Ну, що ви! — усміхнувся Вайс. — Тут я не компетентний. Якщо ви мене запевните, що все в чудовому стані, мені цього досить, щоб доповісти.

— Кому?

— Очевидно, кому-небудь із тих, хто підписав мій документ.

— Безпосередньо? Ви така довірена людина?!

— Ні, що ви! — сказав Вайс. — Передам рапорт, як належить по службі.

— Дивно!

— Що саме?

— Мені не довіряють! — скипів Штайнер. — Я особисто розмовляв з Гіммлером і Кальтенбруннером, перш ніж відбути сюди. А я ж сказав їм, — Штайнер випнув груди, — це для мене висока честь. — Він опустив очі. Вайс побачив кнопку, вмонтовану в стіл; вона була прикрита металевою дужкою, замкненою на висячий нікельований замок. — Висока честь, — повторив Штайнер. — Один жест руки — і я виконаю свій обов'язок перед імперією. Ми так грюкнемо дверима, виходячи, що більшовики здригнуться від жаху. — Додав: — Але ваша присутність свідчить про те, що мені не довіряють. Я буду протестувати. — Він поклав руку на телефонну трубку.

— До речі, полковнику, — сказав Вайс, — коли будете говорити з Берліном, повідомте, будь ласка, що з восьми таборів я вже об'їхав п'ять. І там усе гаразд.

Штайнер, не знімаючи руки з телефонної трубки, спитав?

— Значить, ви не спеціально до мене?

— Ну що ви! — усміхнувся Вайс. — Я маю наказ доповісти про вісім таборів. Ваш — шостий. Залишилося відвідати ще два. — Пожалівся: — Страшенно стомився. Ви думаєте, це легко — весь час на ногах? Деякі табори вже евакуюють, і ліквідація відбувається під час маршів, трупи залишають на дорозі. — Спитав: — Ви пробували їздити машиною по трупах?

— Ще ні, — сказав Штайнер. — Але якщо дороги ними забито, доведеться… — Подивився трохи привітніше на Вайса. — Я можу вас запевнити, що такого безладдя я після себе не залишу.

— Ну і чудово. — Вайс зробив рух, наче має підвестися. — Я так і доповім.

— Ви тільки для цього і приїздили?

Вайс глянув на годинник, знизав плечима.

— А власне, що ж іще? На мою думку, все. — Нагадав: — Я ж маю ще два табори!

— Так не можна, — докірливо сказав Штайнер. — Ну хоч пообідайте зі мною. Я розпоряджусь.

Полковник вийшов.

Вайс умить перерізав проводи, що йдуть до кнопки, закритої клямкою із колодкою.

Коли полковник повернувся, Вайс сказав йому:

— Дозвольте, я попереджу офіцерів, що супроводять мене, про те, що затримуюсь.

— Ну навіщо вам самим? Я пошлю ад'ютанта, він перекаже.

Вайс притишив голос:

— В порядку виключного довір'я до вас. Мені здасться, що серед людей, які супроводять мене, є особливий чоловік од партії. Ну ніби приставлений від партійної канцелярії. Я боюсь, щоб він не вважав це образливим для себе, що ад'ютант передає якісь доручений від мого імені. Я маю це сам сказати йому. Пробачте, але, якщо я зроблю інакше, мені загрожуватимуть неприємності.

— То запросіть і його.

— Зробіть мені ласку, запросіть його самі. — Додав значуще: — Я гадаю, що цей чоловік може бути і вам корисний.

— Ну що ж. — І Штайнер надів кашкет. Вайс разом із Штайнером підійшов до машини, яка стояла біля стіни складу. Його люди не виходили з неї.

Вайс сказав, відчиняючи дверцята:

— Уповноважений СС, маю честь представити.

Штайнер, поблажливо усміхаючись, підійшов до відчинених дверцят. Вайс ударив його по шиї долонею руба. Штайнер упав обличчям донизу, дві пари рук підхопили його і вмить втягли в машину.

Вайс вийняв сигарети, закурив, чекав. З машини подали йому зв'язку ключів. Вайс сунув їх у кишеню і повернувся в кабінет Штайнера.

Замкнувши двері, він відімкнув вогнетривку шафу одним з ключів.

Знайшов папку з грифом, знайомим йому, вийняв з неї папери, сховав їх у себе під мундиром і вийшов. Сів у машину, передав Мєхову аркуш з папки, на якому були записані пости мінерів, сказав:

— Міркуйте.

Пташек і Кох міцно впиралися ногами у зв'язаного Штайнера, що лежав на підлозі з засунутим у рот зібганим кашкетом.

— Поїхали, — сказав Вайс Шмідтові, який сидів за кермом.

Мєхов, ознайомившись за час подорожі з планом мінування, сказав майорові Колосову:

— Ми можемо перерізати проводи, що йдуть від пунктів мінерів до штолень. Коли підривні машинки не спрацюють, на лінію пошлють розвідувальну групу. Їх затримаємо засадою. Ну скільки там — півгодини, мабуть, не більше. Гарнізон охорони, напевне, чималенький — довше не встояти.

— Так, — сказав майор. — А потім?

— Потім група прикриття прийме бій. У районі виходу із штольні буде наша остання лінія оборони, поки встигнемо вивести людей.

— Дванадцять тисяч, — нагадав майор. — Треба з олівцем підрахувати, скільки доведеться триматися.

— Важка арифметика, — сказав Мєхов. — Люди знесилені — на це теж треба зважати. — Тицьнув пальцем у точку виходу із штольні. — Бачите: бліндажі для охорони, а її ще не знято. Попереду ціла морока: треба вибивати. Безшумно не вийде, значить, до місця події кинуть весь гарнізон.

— Це точно, — погодився майор, — доведеться вам побути на поверхні.

— Це чому ж?

— Мінувати підступи.

— Заперечую, — відповів Мєхов. — Я тут найбільш кваліфікований, а штольні хто буде розміновувати?

— Правильно, — погодився майор. — Ну, тоді проінструктуйте тих, хто залишиться.

— Це можна.

І хоч найзручніше було розпочати операцію вночі, майор наказав негайно йти на вихідні позиції.

Допит Штайнера нічого не дав. Гаунтштурмфюрер, здавалось, позбувся розуму від розпачу та ненависті. Спочатку він був немовби в істериці, а потім впав у стан прострації, очі закотилися під лоб, рот напіввідкритий, мов у кретина, від нього погано тхнуло. Він не міг навіть сидіти, сповзав із стільця, коли його не держали.

— Якщо симулює, то дуже здорово, — сказав, придивившись до нього, майор. — Лікаря б! А так, не для спеціаліста — збожеволів, та й годі. Оце називається казус.

Вхід до шахти починався з тунелю, пробитого у схилі гори, до нього вела вузькоколійка для вагонеток.

Коли весь загін парашутистів безшумно скупчився біля підступів до штольні, група бойовиків у мундирах есесівців під командуванням Вайса стройовим кроком рушила до тунелю.

З-під склепіння тунелю вийшов есесівець у званні ротенфюрера і наказав зупинитись. З амбразур двох бронековпаків стирчали стволи спарованих кулеметів.

Вайс ішов попереду групи, наче й не чув попередження.

Бачачи націлені стволи кулеметів, він відчував себе немовби велетенською мішенню для них.

Групу зупинив він на відстані п'ятнадцяти метрів від бронековпаків. Загорлав щосили:

— Ротенфюрер, до мене!

І коли той зробив кілька невпевнених кроків, наказав йому, киваючи на стрій:

— Прийняти команду!

Ротенфюрер невпевнено сказав:

— Але, гауптштурмфюрер, це ж не мої люди.

— Прийняти команду! — повторив Вайс. Пройшовши повз розгубленого ротенфюрера під склепіння тунелю, пожалівся: — Спека, пилюга… Води! — І став збивати пилюку з мундира скинутими лайковими рукавичками. Наказав: — Вистроїти ваших людей! — Додав, дружньо усміхаючись: — Я оголошу зараз наказ фюрера про нагородження на честь його дня народження. — Пояснив: — Тепер цей урочистий акт наказано проводити на позиціях, щоб не відривати людей від виконання служби.

Ротенфюрер підніс до губів свисток, його підрозділ вишикувався.

Вайс віддав команду своїм людям зайняти звільнені пости. А сам, зійшовши на бронековпак, звернувся з промовою до вишикуваного перед ним підрозділу. І коли цеп парашутистів наблизився, Вайс, раптом перервавши промову, сказав спокійно й діловито:

— Тепер здавайтесь!

Стрибнувши з бронековпака, він заліг за ним.

Та це були не просто солдати, а добірні есесівці. Вони спробували почати бій, і тільки четверо добровільно склали зброю.

Майор, коли сутичка закінчилась, побіжно глянув на годинник, сказав Вайсові:

— Ну що ж, прошуміли. З цієї хвилини наша операція більше вже не секретна для німців. Отже, тримайся!

Частина загону парашутистів займала оборону навколо виходу з штольні, друга окопувалася на рубежах за кілометр від неї. П'ять чоловік, узявши вибухівку, кинулись у тунель слідом за Мєховим.

Через кілька хвилин вони вибігли звідти. Мєхов скомандував:

— Від тунелю геть!

Присів осторонь, важко дихаючи. М'який, приглушений вибух струсив грунт. З жерла тунелю викинуло клуби пилу, осколки каміння. Натягаючи на вуха пілотку, Мєхов заявив сяючи:

— Порядок! Відкупорили. Але тепер для мене саме почнеться морока з їхніми сюрпризами. — Попередив: — Поки ліхтариком не помигаю — семафор закритий, відпочивайте спокійненько. — Махнув рукою двом парашутистам, також мінерам: — Ходім.

Штурмова група, якій призначено було пройти у штольню, складалася всього із семи чоловік. Майор залишився на поверхні командувати обороною. Вайс, посилаючись на недостатній армійський досвід, сказав, що піде з штурмовою групою. Майор замислився.

— Ну що ж, резонно, тільки я вам ще радистку дам. Зв'язок треба тримати, а лінійники потрібні тут: нитки тягнути до підрозділів. — Підморгнув — Золота дівчина.

— Тобто? — спитав Вайс.

— Ну, як і ви, у тилу в німців працювала. — Махнув рукою: — Біжіть, вона вас дожене!

Вайс разом із Пташеком та парашутистами проліз крізь отвір, проламаний у стіні замурованої штольні, де зник Мєхов з двома мінерами. Освітлюючи дорогу ліхтарями, вони йшли в пітьмі — сухій і задушливій, сповненій смородом мазуту і чадом недавнього вибуху.

Вони йшли по шпалах вузькоколійки, і кроки їхні лунко звучали під склепінням тунелю. Біли спуску у штольню їх чекав один з мінерів Мєхова, сказав:

— Опускатися в кліті небезпечно. А що, як замінована? Доведеться чалапати по східцях.

Залізні іржаві вологі сходи звисали у ствол шахти. Тут, біля ствола, їх догнала радистка; за плечима в неї на брезентових ременях висіла рація з тонкою, як вудлище, антеною.

— Ох, — сказала радистка, — як незручно буде спускатися! — І пояснила: — Бачите, я ж у спідниці. Пустіть мене першою, щоб потім вам не довелося чекати.

— Непередбачливо обмундирувались, — докорив мінер.

Наденька — то була вона — кивнула Вайсові, немов бачила його тільки вчора. Усміхнулась і почала спускатись, попередивши:

— Будь ласка, обережно, не зачепіть ногами антену.

Що нижче вони спускались, то важче ставало повітря — протухле, вогке, здавалось, воно липло до шкіри, як пліснява.

Кілька разів пролунали тугі, лункі вибухи. Мінер пояснив:

— Товариш Мєхов, видно, нові стінки підриває. — Зітхнув: — Замурували людей і багато заслонок наставили, так треба розуміти.

Спустилися на горизонт, звідки починалися штольня. Знову почулись вибухи, дихнуло гарячим чадом згорілої вибухівки. І раптом знову вибух і потім звук м'якого падіння.

Вайс біг, зігнувшись, і, коли опинився на місці останнього вибуху, він побачив мінера, який лежав замертво, а другий притискав обидві долоні до обличчя.

Мєхов сидів між ними і заклопотано перетягував роздроблену ліву руку бікфордовим шнуром, один кінець якого він тримав у зубах.

Наденька опустилась перед ним на коліна і розкрила медичну сумку. Мєхов відсахнувся від неї і наказав:

— Ти спочатку тих оглянь! Казав їм: тут з фокусом. Ні, таки треба було лізти з гострозубцями! — Сказав Бєлову: — Ну от. Дешево обійшлось, не головешкою — при собі лишилась, як предмет першої потреби. — Спробував підвестись, підвівся, притулився до стіни, побачив мертвого мінера, обличчя його спотворилось, голос затремтів: — Якого хлопця втратили, га? Він же півтори людини коштує, за рік інженер. — Ступив, похитуючись, до того, в кого було розбите обличчя, спитав: — Очі цілі? Ну, тоді порядок. — Порадив: — Щоку ти все-таки підтримуй долонею, поки приклеїться, а потім — пришиють. — Похвастав: — Мене хірурги здорово складали: кістки на ногах на срібних шурупах.

Надя перев'язала Мєхова, сказала:

— Ви зовсім знесиліли, вам треба відпочити хоч трошечки.

— Потім, — похитав головою Мєхов, — у госпіталі, тут незручно, не те обслуговування. — Спираючись на плече Наді, важко тягнучи ноги, побрів уперед.

І незабаром вони почули гудіння голосів і удари чимсь важким по залізу. Йшли ще довго, штольню перетнув заслон. То були зварені з рейкових балок багатотонні грати, крізь клітки якої можна було просунути тільки руку.

— Товариші! — закричала Надійка. — Товариші!

Сотні рук просунулись крізь клітки цих важких сталевих ґрат. Надя кинулась потиснути їх. Мєхов, напружившись, закричав:

— Ура, товариші! — І, ослабнувши, сів на кам'яне днище штольні, голова впала на груди. Отямившись, він прошепотів винувато: — Це я не від кволості звалився — від почуттів. Ну, від переживання тобто, так я думаю.

Добрів до ґрат, став оглядати їх, руки людей заважали йому. Потім покликав Вайса, нахилився, сказав на вухо, бо люди за гратами голосно кричали:

— Підірвати можна! Але спочатку треба налагодити дисципліну, щоб усі громадяни за гратами відійшли, наскільки це можливо, і другий момент: кинуться валом усі назовні, а там, треба гадати, бій. Треба з'єднатися з майором.

Вайс покликав Надю. Відійшли далі від грат. Надя включила рацію, наділа навушники:

— Що передати?

Вайс відповів:

— Нашу обстановку, яку бачите. Запитайте, як у них.

Трохи згодом Надя поскаржилась: чути погано, перешкоди. Під землею робота рації дуже утруднена.

— Але що ж усе-таки передають?

— Окремі слова розібрали: «… палко… всіх в укриття… артилерія…»

— Так, — сказав Вайс. — Зрозуміло.

Парашутисти пробували закликати людей до спокою, але їх не можна було перекричати. Вайс спитав Надю:

— А яку-небудь станцію потужну ви приймати можете?

— Потужну — безперечно.

— Добре було б музику, — сказав Вайс. — Хорошу. Почнуть слухати й замовкнуть. Зрозуміло?

— Я спробую.

— Я не певен, але раптом… — сказав Вайс.

Трохи згодом почулися тихі звуки невідомо якої радіостанції. Спочатку замовкли ті, хто стояв перший біля ґрат; потім поступово затихли всі — вся ця велетенська, щільно спресована у штольні людська маса.

І тоді Бєлов підійшов до ґрат і закричав голосно, як тільки зміг:

— Товариші! Прошу всіх спокійно відійти якнайдалі від ґрат, найкраще — в бічні ходи, вони, напевне, у вас є. Для того, щоб зруйнувати грати, треба зробити вибух. — Спитав: — Ви зрозуміли?

Напевне, кожна людина вимовила дуже тихо це слово:

— Так.

Але воно так голосно віддалося під склепінням, сказане тисяччю голосів, ніби долинув гул підземного обвалу. Вайс зачекав, поки гул стихне, сказав:

— Товариші, ми впевнені, що ви поводитиметесь організовано, як належить радянським людям. — Крикнув: — Старшим лишитись біля ґрат, решті відступити в укриття!

Шерех і тупіт ніг. Потім у гратах з'явилось тільки п'ять людських рук. Вайс підійшов, потиснув кожну і повторив те, що треба було виконати всім цим людям. Додав:

— Будь ласка.

Укріпивши, де треби, заряди, парашутисти підняли знесиленого Мєхова й понесли. Мєхов був огрядний чоловік, а йти доводилося пологим схилом, бо штольню тут було прокладено по скошеному в глиб горизонту.

Подолавши підйом, вони зупинились і залягли за вагонетками, навантаженими бочками цементу й кам'яними брилами, що, видно, служили для перемичок, якими було замуровано штольню.

За кілька хвилин загримів вибух, і повітряна хвиля його була такої сили, що вагонетки штовхнуло назад, упори злетіли з рейок і вагонетки спочатку повільно, потім дедалі швидше покотили вниз схилом, туди, де до пролому в гратах ринули вже густою масою тисячі людей.

Вайс схопився й побіг поруч з передньою вагонеткою, намагаючись підсунути під її колеса дерев'яний башмак, але його із силою відкинуло геть. Тоді Вайс вихопив гранату, скинув з неї металеву оболонку, що дає тисячі осколків, повернув ручку і за дві секунди жбурнув гранату вперед, між рейок, а сам ліг плазом біля стіни штольні обличчям донизу, прикриваючи голову руками.

Вибухом звалило першу вагонетку, решта наповзла на неї, громадячись купою заліза й каміння.

Одна вагонетка накренилась, і на Вайса посипались уламки каміння. Долоню, якою він накривав голову, роздробило одним з таких каменів. А вагонетка все кренилась убік, і могла впасти на Вайса, і роздушити його своєю вагою.

Де взялися сили у цих умираючих від голоду, спраги, задухи людей, як вистачило волі та організованості, щоб швидко виділити кілька десятків найменше ослаблих і навчити їх зробити єдино можливе? Одні з них пролізли між вагонетками і стіною штольні і, впираючись смугастими від випнутих ребер спинами у накренені борти вагонетки, утримували її на собі; інші в цей час скидали каміння, що завалило Йоганна, а потім витягли і його самого, скривавленого, непритомного.

І коли Надя, схилившись над Йоганном, сказала сумовито:

— Він дихає, товариші, але повітря йому не вистачає, повітря! — ці люди відсахнулись і подалися назад, визволяючи простір для доступу повітря.

У бій проти радянських парашутистів були кинуті зведені есесівські охоронні підрозділи. Вони добре вміли вбивати, робити облави, розправлятися з партизанами, вони точно розраховували кількість стволів, боєприпасів, літако-вильотів, щоб на кожний метр лінії партизанської оборони припадало не менш як сотня осколків і влучань станкових та ручних кулеметів.

Але парашутний загін складався з воїнів, кожний з яких вмів досконало й самостійно провадити бій. То були майстри військової справи, які брали участь у багатьох битвах.

Знаменитий снайпер Борис Вєткін стріляв з заклопотаним виразом на строгому й розумному обличчі. Рухи його були ліниві, лагідні й не позбавлені грації. Він дивився в оптичний приціл з тією самою уважною цікавістю, як раніше — коли був студентом-мікробіологом — в окуляр мікроскопа.

Він був поранений, але обачно зміркував, що, як не матиме нового поранення, йому ще вистачить сили утримати тут снайперську позицію — тільки треба її не зміняти, а лишатися на попередньому місці, щільно притиснувшись до розпушеної землі.

Мінометна обслуга, навпаки, маневрувала, змінюючи позиції, щоб не дати противникові пристрілятися. Бійці, пересуваючись по-пластунському, волокли за собою, мов на буксирі, прив'язані за провід до ноги ствол, плиту і залізні касети з мінами. Парашутисти, які зайняли оборону, були озброєні ручними кулеметами й автоматами. Коли противник наближався, бралися за автомати. Піднощики забезпечували боєприпасами кожен свою групу.

Парашутисти не встигли приховано замінувати підходи. Вони просто порозкладали міни і протягли до себе в окопи куски проводу, з'єднані із запобіжною чекою висаджувача. Коли цепи противника наближались, смикали за провід, чека вискакувала, і міна вибухала…

Поранених відволікали на розстелених плащ-палатках під склепіння тунелю. То був бій, ретельно продуманий і організований, наче працював цех під відкритим небом. Коли б тільки людей у цьому «цеху» не вбивали, а механізми від влучання мін і снарядів не виходили з ладу!

Майор Колосов, керуючи роботою бою, поглядав на годинник. Обіцяний танковий десант запізнювався. Він бачив, як гаснуть одна по одній вогневі точки парашутистів. Він чув розриви ручних гранат, які означали, що почався ближній бій. Узяв трубку польового телефону і наказав командирові обслуги станкового кулемета:

— Єгоре, ану, бризни на лівий фланг, бо там, гаряче!

Він бачив у бінокль, як парашутисти відступають на другу лінію оборони. Радист підійшов до нього і сказав, що люди з шахти просять дозволу виходити.

— Не можна, — сказав майор. — Ні в якому разі. — Потім додав, подумавши: — З десяток, які міцніші, нехай виділять. Що ж, усе-таки резерв.

За деякий час у тунель із ствола шахти вийшли п'ятнадцятеро в'язнів і з ними парашутисти й Надя. Вони принесли поранених і поклали їх ближче до виходу, щоб люди могли дихати. Надя присіла поруч з Бєловим, розстебнула кітель, поклала долоню йому на груди. Вона відчула — серце б'ється. Та коли відняла долоню, вона була в крові.

Обличчя й тіла в'язнів були чорні від рудничного пилу. Всі вони були такі худі, що здавалися плоскими, немов силуети людей було вирізано з брудної фанери. Один з них сказав:

— Товаришу майор, дозвольте звернутися? — і стукнув кістлявими коліньми, звівши ноги по стійці «струнко».

Майор кивнув.

— Ми до бою готові!

— Гаразд, — погодився майор, — не поспішаючи, по одному на вогневі позиції марш! — Додав, усміхаючись: — Спасибі, товариші, за допомогу!

Пішов дощ. Але не дощем можна згасити вогонь нерівного бою — силою. А сили парашутистів уже кінчались… Майор наказав радистові:

— Ану, покричи в ефір ВПС! Треба, щоб підкинули чого-небудь. Затримують десант, а в мене втрати.

Радист доповів:

— Наказали через двадцять хвилин всім, в укриття. Турбуються, щоб своїх не зачепити. Просили позначити передній край ракетами.

— Гаразд, — погодився майор. — Підсвітимо!

І коли серед невщухаючого дощу, спустився вологий присмерк, загурчало грізне небо. Спочатку скинули свій вантаж пікірувальники, падаючи на крило, мов прибиті.

А потім чорними лезами низько метались над полем бою штурмовики, встромляючи в землю вогненні стріли.

І ще дії авіації не закінчились, а майор уже вийняв з кобури пістолет і, не поспішаючи, спустився до парашутистів, які залягли трохи далі. І за кілька хвилин після того, як зник останній літак, парашутисти вискочили з укриття і пішли на противника по спотвореній, наче вивернутій землі.

Рота танкового десанту, що затрималась на переправі, завершила цей бій. Майор Колосов був поранений. Але у нього вистачило сил дати всі потрібні розпорядження командирові підрозділу танкістів, лейтенантові:

— Ви, значить, тепер нам додані?

Танкіст подивився на годинник, повідомив, усміхаючись:

— Ми тепер уже не десант.

— А хто ж?

— Підрозділ танкової армії і начебто у себе в тилу. Наш передній край уже кілометрів за тридцять звідси. Тож на звільненій території, виходить, базуємось.

— Здорово, — сказав майор. Усміхнувся — Тепер від армії далеко не підбіжиш.

— Взаємодія, — поясний танкіст. — Ваша справа — чотири об'єкти, наша — всі інші місцевості.

Колишні в'язні виходили з тунелю довгою чергою. Люди йшли, підпираючи одне одного плечима, піднявши кістляві підборіддя. Вони йшли і йшли нескінченною хиткою колоною.

Лейтенант-танкіст підніс руку до шолома. Колосов ледь підвівся й теж підніс тремтячу руку до кашкета. Командували в'язнями ті, кого вони обрали у своїх підпільних організаціях за старшин.

Колона розгорнулась і з наказу старшини завмерла по команді «струнко». Але вся ця лінія людей, хоч як вони старались, похитувалась. Було тихо, тільки чулось їхнє сипле дихання.

— Товариші! — сказав танкіст. — Пробачте, ми затримались…

— Ти їм промову скажи, — вимогливо звелів майор. — Треба…

Лейтенант скинув з голови шолом. Обличчя його було молоде. Жалібно морщачись, задихаючись, він сказав:

— Усе, товариші, все! І клянусь, більше такого на землі не допустимо. — Підбіг, обійняв першого, хто опинився ближче до нього.

— Не вийшло мітингу, — зітхнув майор.

Він знову опустився на ноші і вже в'янучим голосом встиг віддати розпорядження про те, як нагодувати і розмістити визволених.

У невеличкому місті, прилеглому до розташування таборів і лісного масиву, виявився німецький госпіталь, що не встиг повністю евакуюватися. У ньому розмістили поранених, зокрема Колосова та Бєлова, який ще був непритомний. Госпіталь передали санбатові радянської моторизованої частини, яка вступила в цей район.

Наді вже не було тут. Ледве встигнувши ще раз глянути на Бєлова, нерухомо простертого на ліжку, вона змушена була залишити його. Бої ішли на підступах до Берліна. Дівчина тривожилася за батька, та й, крім того, вона потрібна була в радянській армійській розвідці.

Майора Колосова в тяжкому стані вивезли з німецького містечка в армійський госпіталь. Начальникові госпіталю Колосов тільки зміг пробурмотіти, що контужений Бєлов — дуже велика людина і про нього треба особливо подбати.

Вайс не опритомнював. У нього був струс мозку. Він був нетранспортабельний.

Замполітові госпіталю доповіли, що у Вайсовому мундирі знайдено документ офіцера СД з особливими повноваженнями, підписаний Гіммлером, Мюллером, Кейтелем, Кальтенбруннером. Замполіт повідомив про це начальника особливого відділу. Той сказав:

— Значить, правильно інформував майор — важливий хижий птах. Видужає — допитаємо. — І попередив: — Але щоб усе культурненько. Повний догляд, гуманність, як належить.

Від удару у Вайса були пошкоджені очні нерви. Він майже не бачив. Операцію йому зробив викликаний з фронту хірург-окуліст. Він сказав лікуючому лікареві, що хворому потрібний абсолютний спокій, ніяких подразнень, зокрема й зорових.

Лікуючий лікар знав німецьку мову, знайшли сестер, які також знали її. Було зроблено все, щоб уберегти пораненого офіцера СД від усяких «подразників». Він лежав в окремій палаті.

Коли Вайс опритомнював, він починав повільно міркувати. Де він? Може, його поранило під час бомбування аеродрому і Дітріх виказав його? І тепер лікарі-німці намагаються зберегти йому життя, щоб потім гестапівці могли повільно витискати його крапля за краплею… Все дальше випало з Вайсової пам'яті. Все, крім засілого в його мозку зізнання Дітріха. І воно пекло його мозок. Значить, він, Вайс, допустив десь фатальну помилку, допустив напередодні того, як мав завершити роботу над завданням, від якого залежало життя багатьох тисяч людей. Ця нав'язлива думка, душевні страждання, викликані нею, робили важчим і без того важкий Вайсів стан.

Пам'ять Вайсова зупинилась на тому моменті, коли Дітріх сказав йому, що доніс на нього, тому що впала підозра на Зубова, а Вайса бачили із Зубовим. Може, це сталося в день смерті Брігітти, коли той чекав Вайса на Бісмарк-штрасе, біля секретного розташування особливої групи закордонної розвідки СД. Вайс пам'ятав, як Зубова потрясла смерть Брігітти, а сам він ніколи не боявся смерті і не думав про неї.

І тепер перед Вайсом випливало, мов з туману, схилене обличчя Зубова в той момент, коли він викинув з літака свій парашут. Йоганн весь час бачив перед собою це обличчя, цю зніяковілу усмішку. Зубов немов просив пробачення за те, що тепер змушений умерти.

А якщо він врятувався? Зубов не такий, щоб без боротьби дістатися смерті. Що, як він знайшов вихід і врятувався? Повернувся в Берлін, і там його взяли за Дітріховим доносом. І кати гестапо терпляче, старанно катують його — могутнього, дужого, здатного витримати найжахливіші катування, через які інший, менш стійкий чоловік міг би швидко вмерти. А Зубов не може, і тому його муки тривають нескінченно довго.

Він весь час думав про Зубова.

Зубов також думав про Вайса. Перед його очима стояло стривожене, здивоване Йоганнове обличчя. І він спішно захлопнув люк літака, щоб швидше відсікти себе од Йоганна, не піддавати його непотрібній небезпеці — занадто вже ясно читалось хвилювання на його обличчі.

Коли літак злетів, Зубов похмуро глянув на спини пасажирів — уповноважених СС, проліз у хвостовий відсік і присів біля крупнокаліберного кулемета, пропахлого машинним маслом. Крізь пластиковий ковпак він бачив клапоть неба. У хвостовому відсіку було вузько й тісно. «Затишненько, мов у труні», — з усмішкою подумав Зубов.

Час польоту — сімдесят хвилин. Механізм висадника міни розраховано на п'ятнадцять хвилин з моменту, коли буде зламано ампулу кислотного висадника. Плоску міну Зубов вийняв з планшета і підвісив на спеціально пристосованій лямці собі під кітель, під ліву пахву. На його дужому торсі ця опуклість була майже непомітна.

Потім він став думати про те, як на його місці діяв би Йоганн. І нічого не придумав.

Небо крізь ковпак виднілося брудне, у хмарах, поверхня ковпака ніби ворушилась від потоків вологи. Було темно, наче в ямі.

На ремені в Зубова висів важкий бельгійський браунінг з прицільною рамкою. Конічні касети він поклав у кишеню кітеля.

Він підрахував пасажирів і членів екіпажу: багатенько. Можна спробувати, але це навряд чи розумно. З пасажирами він, може, і справився б. Але кабіна замкнена металевими дверима. Бити спочатку по пілотах — не буде точності влучень. Почне з пасажирів — пілоти встигнуть вискочити й знищать його самого, перш ніж він розправиться з усіма гестапівцями, а кожен з тих, хто вціліє, везе наказ про знищення десятків тисяч людей. Навіть якщо тільки двоє залишаться, однаково багато тисяч людей будуть приречені. Значить, лишається міна. Адже вона зробить своє діло напевне.

Напевне? Треба все-таки зламати ампулу за півгодини до посадки, а то раптом техніка підведе, це буває. Тоді за п'ятнадцять хвилин, які залишаться, він встигне набагато скоротити кількість уповноважених, поки його самого скоротять. Мабуть, так би повівся й Вайс.

Зубов вийняв сигарету. Хотів закурити, але потім згадав, що тут не можна. Машинально сховав сигарету. Атож, напевне, так краще — не треба цього поєдинку з пасажирами. Якщо міна не спрацює — почати бити по баках. Патрони в касетах у нього укладено по черзі — бронебійні із запалювальними. Значить, буде повний порядок.

Він зітхнув з полегкістю. І йому знову схотілося закурити. Як от тоді в гетто, коли він лежав у земляній норі і нічим було дихати. Потім він згадав хлопця, що подавав йому стрічку, коли він вів вогонь з покрівлі підпаленого фашистами будинку, з вікон якого люди викидались на бруківку і там їх добивали.

Парубійко спитав Зубова:

— Ви хто, поляк?

— Ні, росіянин.

Парубійко глянув на нього здивовано:

— Ні, ви обманюєте. Ви, правда, радянський? А чим доведете?

Зубов дав точну чергу по фашистах. Озирнувся. Спитав:

— Бачив? — І пояснив: — Оце мій головний доказ.

Потім, коли парубійка поранили смертельно, він попросив Зубова:

— Візьміть у мене в кишені сигарети.

— Не треба, — сказав Зубов, — обійдусь.

— Будь ласка. — І парубійко пролепетав посинілими губами: — Ви ж посоромитесь узяти в мене згодом, у мертвого… А вам треба курити, ви ж курящий.

…3убов протер рукою спітнілий ковпак, але світліше не стало. Одного разу, у сутінки, Брігітта чогось попросила не засвічувати вогню. Вона сказала Зубову, піднімаючись на пальцях, кладучи йому руки на плечі і притискуючись до нього вже помітним животом:

— Коли-небудь буде добре.

— А зараз теж непогано, — промовив Зубов.

— Але не так, як ти хочеш. — І пообіцяла — Але все буде так, як ти хочеш. — Заплющила очі, спитала пошепки: — Як російською мовою — мама?

— Не знаю. — І Зубов звільнив свої плечі з Бригіттиних рук.

Значить, вона ще тоді догадувалась, але звідки? Може, чула, як він уночі, включивши приймач, слухав Москву. Він це приховав од Вайса, оце своє дошкульне місце. Якби Вайс знав… Зубов зіщулився.

І раптом свердлячий, пронизливий звук врізався в гудуче бурмотіння транспортника. Зубов побачив вузький силует аерокобри і пунктирні нитки кулеметного вогню.

Він припав до кулемета, відводячи ствол так, щоб у прицілі не було силуета винищувача. Потім натиснув гашетку. І довга, нескінченна черга до кінця витрачуваної стрічки розпікала кінець ствола, як розпікається лом сталевара під час шурування мартенівської печі.

Зубов жадібно чекав нової атаки. Але транспортник, стрясаючись, увійшов у хмару, він хитався й виляв, наче от-от мав упасти. Зубов вибрався з хвостового відсіку. У кабіні чути було свист вітру, дуло у пробоїни. Один пасажир звісився з крісла, але інші з блідими обличчями, вчепившись у підлокітники крісел, сиділи нерухомо.

Зубов увійшов у кабіну пілотів. Ковпак кабіни було розбито в багатьох місцях. Борт-радист і правий пілот лежали мертві — один у своєму кріслі, другий — уткнувшись головою в розбиту панель рації. Лівий пілот був поранений — одна рука висіла, обличчя розірвано осколками плексигласу. Побачивши Зубова, він сказав:

— За документами ти льотчик. Вказав очима на крісло правого: — Скинь його і бери рульове управління. — Додав: — Я зараз скисну.

Зубов відстебнув ремені й визволив тіло мертвого льотчика. Потім зайняв його місце, поставив ноги на педалі, поклав руки на штурвал. Він не помітив, як лівий пілот, звільнившись від ременів, хотів встати, але, знесилений, звалився на мертвого борт-радиста.

Зубов вів літак і весь поринув у це. Коли він відчув, що машина йому підкоряється, його охопило почуття щастя. Але він знав, що йому не вдасться дотягнути літак до розташування радянських військ. З пробоїн баків цебеніло пальне, утворюючи позаду райдужне сяйво. Залишилися лічені секунди. Або літак спалахне, обійнятий полум'ям, або впаде на землю із заглохлими моторами.

Старший групен-уповноважений, штурмбанфюрер СС, увійшов у кабіну і завмер, побачивши купу звалених тіл. Але Зубов сказав:

— Усе гаразд, штурмбанфюрер.

Обличчя Зубова було незворушне, очі блищали від задоволення. Це вплинуло на штурмбанфюрера заспокійливо. Не глянувши більше на трупи, він зачинив за собою двері.

Зубов повільно і обережно набирав висоту. Він сам не знав, навіщо це робить. Можливо, його просто вабила висота. І коли Зубов вирвав машину з майже непроглядної хмарності, він опинився у велетенському сяючому просторі, у великому океані світла, в білості неземного блиску. А нижче громадились прохолодним, наче сніжним полем скупчені хмари. Цей лілейної чистоти сніжний покрив скидався на його рідну землю взимку, прекрасну й лагідну. І, відчуваючи цю солодку близькість рідної землі, Зубов зробив те, що він повинен був зробити, — повільно перевів машину в піке.

Правою рукою він пересунув ручки газу до повноїпотужності роботи моторів. І райдужні, прозорі німби від пропелерів ясніли й сяяли, посилюючи швидкість падіння, що пронизувала повітряний простір.

До кабіни пілотів вповз штурмбанфюрер. Він волав, намагаючись затриматись за підніжку крісла. Упав, і тіло його вдарилося об ковпак, затьмарюючи його. Зубов, щоб бачити землю, натиснув ліву педаль.

Літак падав на якесь містечко з високими черепичними покрівлями. Останнє, що подумав і вирішив Зубов: «Навіщо ж людей? Люди повинні жити». З нелюдською силою він потягнув на себе колонку рульового управління, здавалось, почувши хрускіт власних кісток. Містечко промайнуло, як примара. З полегкістю і знемогою Зубов зняв руки з управління. Зітхнув. Та видихнути він не встиг. Земля линула йому назустріч…

Так на планеті позначилася крихітна вм'ятина, обпалена наче після падіння метеорита. Недовго прожив у небі Олексій Зубов…

Протягом усіх цих днів Олександра Бєлова мучив непереможний біль: він вселився в нього, заповнив усю його істоту, ворушився у голові, як великий чорний пацюк. Біль не припинявся й на хвилину, і часом його обгортав тугий рожевуватий туман, і йому вчувалося, що він колишеться в цьому тумані болю і свідомість його ніби тане в його пружному й пекучому полум'ї.

Але тільки-но він опритомнював, як починав думати про Зубова. Думати тоскно, з тривожним розпачем, страждаючи через те, що не може відвернути загрозливої для Зубова небезпеки. І ці страждання ще більше посилювали муки, заподіяні тяжкою контузією, — рани від осколків гранати заживали добре.

69

У той день, коли почалась операція по визволенню в'язнів з підземного концтабору, Генріх і Віллі Шварцкопфи у парадних мундирах пробиралися серед руїн рейхсканцелярії: вони йшли поздоровити фюрера з днем народження. Прийом для найближчих до Гітлера осіб було призначено в підземному бункері.

Привести з собою племінника Віллі Шварцкопфові запропонував Кальтенбруннер, сподіваючись, що фюрерові, можливо, буде приємно згадати, як одного разу силою свого гіпнотичного погляду йому пощастило «приспати» цього молодика.

Перед виходом з будинку Віллі підійшов до дзеркала і старанно оглядів себе, а потім немов приміряв кілька усмішок, добираючи, яку зобразити на обличчі, коли він вітатиме фюрера. Чекаючи дядька, Генріх недбало переглядав папери, що лежали в нього на столі. На одному з них він прочитав:

«Головному адміністративному управлінню СС Берлін — Ліхтенфельде — Вест

Доповідаю про те, що будівництво крематорію III закінчено. Таким чином, всі крематорії, відносно яких було видано наказ, побудовані.

Продуктивність наявних тепер крематоріїв за добу роботи:

1) Старий крематорій І. 3х2 муфельних печей — 340 трупів.

2) Новий крематорій у таборі для військовополонених II. 5х3 муфельних печей — 1440 трупів.

3) Новий крематорій ІІІ. 5x3 муфельних печей — 1440 трупів.

4) Новий крематорій IV— 708 трупів.

5) Новий крематорій V — 768 трупів.

Разом: 4756 трупів на добу».

До доповідної був підколотий рахунок фірми «І-А. Топф і сини» (Ерфурт): «Кошторис витрат:

Ціна печі — 25 148 рейхсмарок, вага — 4637 кг. Ціну вказано франко-вагони, відвантажувані зі станції.

За дорученням «І. — А. Топф і сини»: Зендер, Ердман. 50 001/0211».

Генріх простягнув Віллі ці бухгалтерські документи госпуправління СС, сказав:

— Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках!

Віллі невдоволено буркнув:

— Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити.

— Як докази? — спитав Генріх.

Віллі сказав похмуро:

— Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. — Додав: — Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено.

— То чого ж ви вирішили знищити ці документи?

— Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності.

— А кому буде потрібна така характеристика?

— Знаєш, — сердито сказав Віллі, — хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку.

— Ви вірите у своє майбутнє, дядю?

— Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу.

— Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні.

— Звичайно, — самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: — Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник.

— На кого ж упала підозра? — спитав Генріх.

— Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості.

— Значить, ніякого радянського розвідника не було?

— Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого.

Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам'яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася.

У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер.

Ноги його в широких брюках були розставлені, наче він сповзав з крісла і хотів утриматися в ньому. Картопляного кольору брезкле обличчя його обвисло, відтягуючи нижні повіки. Волосся вогке й акуратно розчесане, як на покійникові.

Величезний, горилоподібний Кальтенбруннер стояв ліворуч від фюрера. Поруч нього — низький на зріст Борман. Його безгуба, з вузькою щілиною рота фізіономія зберігала колишній зарозумілий вираз.

Старший ад'ютант Гітлера, заклопотано схилившись, стояв праворуч і після кожного потиску руки непомітна протирав фюрерову долоню ваткою, змоченою дезинфікуючою рідиною.

Хоч у бункері стояла тиша, в цьому затхлому й душному підземеллі було важко почути, що відповідає Гітлер на привітання. Він з помітним зусиллям, булькотливо бурмотів якісь нечутні слова, і його, здавалось, безкістне, кволе тіло дедалі нижче спускалося з крісла. Тільки великий, грубої форми ніс на сірому й вогкому обличчі стирчав твердо, гордовито й самостійно. Ліва рука, що лежала на підлокітнику, весь час конвульсивно сіпалась. І ніхто не смів дивитися на цю самотню руку, що енергійно сіпалась у той час, як її власник знесилено й мляво сповзав з крісла.

Та коли до Гітлера підійшов Гіммлер і, солодко усміхаючись, почав захоплено вітати його, сталося те, чого Генріх Шварцкопф найменше сподівався від цього напівтрупа і про що розповідали тільки в плітках-легендах. Фюрер схопився — шалений, напружений, несамовитий. Верескливо волаючи, він намагався своїми скарлюченими пальцями зірвати ордени з Гіммлерового мундира.

З недоладних вигуків насилу можна було розібрати, чим викликана ця лють: англо-американські війська виявили в концтаборі Берген-Бельзен, а також в інших таборах неумертвлених в'язнів. Есесівці, застосовуючи фауст-патрони, встигли вбити тільки частину в'язнів, але обпечені трупи не були спалені.

Гітлер звинувачував Гіммлера в тому, що той зробив це навмисне, намагаючись перешкодити завершенню переговорів з англійцями та американцями про спільні дії проти Радянської Армії.

Гіммлер мовчки й терпляче дочекався, поки цей приступ шаленої енергії закінчився й сили Гітлерові вичерпались. Скориставшись миттю, він почав діловито доповідати: він віддав наказ відіслати всіх в'язнів з концентраційних таборів Заксенхаузену, Равенсбруку та Нейєнгамму похідними колонами в Любек. Там їх мали повантажити на судна, вивезти у відкрите море і втопити. Наказ цей уже виконується.

— І не залишиться ніяких слідів? — стомлено спитав Гітлер.

— Абсолютно, — твердо запевнив Гіммлер. Потім сказав: — Мій фюрер, ви ж знаєте: у концентраційних таборах, розташованих і в самій Німеччині, і на окупованій території, було в цілому близько вісімнадцяти мільйонів чоловік. Одинадцять мільйонів з них за ці роки було піддано обробленню на умертвління. — Промовив з гідністю: — Мої заслуги і старання в цьому напрямі вам відомі. — Поскаржився: — Але, на жаль, у ряді таборів мій наказ, що виходив з вашого веління, не був виконаний. Винні в тому фатальні обставини, які не піддаються розслідуванню: тут і катастрофа з літаком, в якому летіли уповноважені СС, і багато чого іншого…

Доповідаючи рівним голосом, Гіммлер завмирав від жаху: боявся, що фюрерові стали відомі його таємні підступи і от зараз, у цю хвилину, дано буде наказ арештувати його.

Шелленберг усіляко намагався навіяти Гіммлерові бадьорість і віру в майбутнє. Він викликав з Гамбурга астролога Вульфа, і той склав для Гіммлера гороскоп, в якому була визначена наперед його доля; він буде фюрером. Шелленберг підмовив Фелікса Керстена, особистого масажиста Гіммлера, щоб той переконував розкислого рейхсфюрера, наче йому призначено бути наступником Гітлера.

Підбадьорений всіма цими напученнями, Гіммлер навіть наважився просити свого старого шкільного товариша Штумпфеггера, щоб той зробив Гітлерові смертельний укол, замінивши наркотичну речовину у шприці отрутою.

Але зараз, схилившись перед фюрером, що знесилено, з нерухомими зіницями валявся у кріслі, Гіммлер здригався від жаху…

Ідучи до Гітлера, щоб поздоровити його з днем народження, Гіммлер засунув собі за щоку ампулу з отрутою. І, доповідаючи, весь час відчував її біля десни. Якщо фюрер віддасть наказ арештувати його, він ледь ворухне язиком — і ампула опиниться на зубах. Зімкнути шелепи, ампула хрусне — і все. І він обдурить Кальтенбруннера й Бормана, позбавить їх змоги катувати його, застосовуючи тих самих способів, які за довгі роки практики у катівнях навчився застосовувати він сам…

Фюрер стомлено махнув рукою. Гіммлер перевів дух і навшпиньках рушив до виходу. Обличчя його, шия та під пахвами були мокрі від смердючого, як сеча, поту.

На цьому прийом було закінчено. Фюрер стомився, заявив ад'ютант, але обіцяв, що про всіх, хто прийшов поздоровити, буде потім докладено.

У підземному гаражі юрмилися не прийняті Гітлером високопоставлені візитери — головним чином, найближче його оточення, його почет.

Серед них Генріх побачив зухвалого і самовдоволеного генерала Фегелейна, чоловіка сестри Єви Браун. Від Віллі він знав, що Фегелейн — сподвижник Гіммлера й веде з ним якісь таємні переговори. Але зараз генерал злісно лаяв голосно Гіммлера за бездарність, за невміння знищити в'язнів у концтаборах. І Гіммлер покірно вислухував образи, ні слова не відповідаючи на них.

Фегелейн змовк тільки тоді, коли з'явилась у супроводі своїх дітей Магда Геббельс: у присутності особи жіночої статі були неприпустимі ті висловлювання, які він уживав, лаючи Гіммлера.

Обоє вони — і Фегелейн, і Гіммлер — поштивим уклоном привітали фрау Геббельс. Потім, наче це не він щойно ображав Гіммлера, Фегелейн, ніби нічого й не було, звернувся до рейхсфюрера:

— Я гадаю, він, — кивок на двері, — до кінця не покине бункер.

— Ви думаєте? — із сумнівом у голосі промовив Гіммлер і, подивившись уважно на вогкі бетонні зведення, промовив: — Спорудження не дуже надійне.

— А що тепер надійне і хто надійний? — спитав Фегелейн.

— Кого ви маєте на увазі?

— Однак ви смілива людина: наважилися поздоровити фюрера. А от Геріиг не наважився — засів на півдні, чекає, поки його проголосять наступником.

— Ну, це ми ще подивимось.

— Саме так, — погодився Фегелейн і ще раз багатонадійно усміхнувся Гіммлерові.

Де було Фегелейнові знати, що, поки він донесе фюрерові на Гіммлера, Борман і Кальтенбруннер донесуть на нього самого і не мине й кількох днів, як він буде розстріляний тут-таки, у закиданому уламками дворі рейхсканцелярії. І Єва Браун на втіху і не без заздрості скаже своїй овдовілій сестрі:

— Ну от, тепер ти можеш перед західними державами видавати себе за жертву Гітлера. І навіть одержиш від них пенсію, цілком достатню для того, щоб відкрито утримувати твого Скорцені.

— Спочатку він був твоїм коханцем, — нагадає вдова.

— Але душею і серцем я завжди була з Адольфом, — гордо скаже Єва, — навіть тоді, коли Отто бував зі мною милий.

Через своє хирляве здоров'я і крайню неврастенічність Гітлер ніколи не міг дозволити собі зробити приємне — власноручно вбити кого-небудь. Але він любив тих, кому це було під силу. Любив і заздрив їм. Він прихильно ставився до Отто Скорпені. Його тілесна сила, його «великість» захоплювали фюрера. Цей тупий, з крихітним, зачатковим мозком велетень, коли був буршем, навіть на першому курсі не міг освоїти найелементарніших предметів. А от спробували б не дати йому диплом інженера! Та він проламав би голову першому-ліпшому професорові з-за рогу кастетом.

Скорцені мав постать борця, він обріс густим важким м'ясом, але на студентських спортивних змаганнях ніколи і ні в чому не міг добитися першості. Звір за натурою, він був позбавлений деяких рис, властивих тваринам. Йому бракувало сліпої відваги. Але для того, щоб убивати безкарно, не зустрічаючи опору, потрібна тільки кмітливість. І він убивав професійно, як м'ясник, знаючи, що йому ніщо не загрожує. Його професія вбивці приваблювала до нього фюрера, і фюрер поблажливо прощав сестрам Браун їхній потяг до цієї тварини.

Магда Геббельс ішла крізь натовп, що зібрався в гаражі, презирливо піднявши і без того високі по тодішній моді плечі. Вона знала, що кожен тут не раз із скорботним обличчям випитував Мюрсльє, особистого Гітлерового лікаря, про стан здоров'я обожнюваного фюрера, сподіваючись, що воно безнадійне.

Та Мюрельє так нашпиговував Гітлера ін'єкціями наркотиків, що той з напівтрупа знову перетворювався в осатанілого володаря, що прагне помститися всім і кожному.

Магда Геббельс знала: всі тут прагнуть смерті Гітлера. Але кожен хоче почути про неї раніше за інших, щоб негайно почати плазувати перед тим, хто, примудрившись, зуміє зробитися наступником фюрера.

А для декого смерть Гітлера була б тільки сигналом до втечі на Захід або куди-небудь. Тікати без цього сигналу вони боялись, знаючи, що Гіммлер, Кальтенбруннер, Борман знайдуть втікача і з насолодою вб'ють. І вб'ють не як дезертира, а як можливого претендента на участь у таємному поділі велетенських скарбів, що зберігаються в банках нейтральних держав. Це був резервний фонд на той випадок, якщо для націстів відкриється можливість знову прийти до влади.

Магда Геббельс злобно глянула на м'ясисту постать Кальтенбруннера: вона знала, що Кальтенбруннер і його друг Скорцені все підготували для втечі в Австрійські Альпи, де в тайниках була схована величезна кількість різного роду цінностей. Обоє вони брехали фюрерові, що в гоpax споруджено неприступні бастіони, де засядуть добірні есесівці, щоб продовжувати боротьбу.

Магда не вірила, що ці улюбленці фюрерові воюватимуть, коли його не стане. Вона знала: вони просто хочуть викрасти приховані в горах скарби.

Але чи могла вона знати, що станеться далі? Що Скорцені, супроводячи знесиленого Кальтенбруннера гірською стежкою, віддасть його американцям, сподіваючись здобути собі їхню вдячність і позбутися партнера під час поділу добре захованих багатств. Скорцені здійснив свій намір, та ще ж у нього була тверда гарантія в тому, що англо-американці поставляться до нього поштиво. Коли після капітуляції Італії Скорцені вкрав Муссоліні з ув'язнення, він зумів украсти в нього не тільки частину щоденників, але — і це найголовніше — таємне листування з прем'єр-міністром Англії Уїнстоном Черчіллем.

У цих листах містились такі компрометуючі Черчілля матеріали, що його політична репутація могла на схилі років бути непоправно заплямована без надії на очищення. Скорцені пред'явив англо-американцям ці листи Черчілля як ультиматум, вимагаючи натомість поштивості, комфорту і повної свободи.

… Геббельс стояв, оточений генералами, опираючись на крило завантаженої чемоданами машини з непробивними сизими шибками. Відкинувши голову із скошеним лобом, постукуючи ногою з нарощеним, як копито, підбором, він казав:

— Ми твердо віримо, що в нинішній героїчній боротьбі нашого народу, якщо заглядати далеко вперед, виникає найвеличніша імперія, яку коли-небудь знала історія. Але це залежить тільки від нас самих…

Магда знала, що в цій машині вони повинні виїхати з Берліна, але не зараз, а потім, коли Гітлер підпише свій заповіт. Чоловік сподівається, що його вірність фюрер оцінить по заслузі. А поки що він тільки старається використати залишки часу, переказує плітки Гітлерові на Гіммлера, Кальтенбруннера й Бормана як на можливих претендентів на роль фюрера. Він зумів разом з Кальтенбруннером і Борманом настроїти Гітлера проти Гіммлера.

Кейтель крутив ручку патефона, як завжди, коли до нього звертались із запитаннями, а він не хотів на них відповідати. З тупим виразом обличчя слухав музику, чекаючи, коли вичерпається терпіння людини, що звернулась до нього з невідкладним питанням.

Кейтелъ знав: фюрер не залишає бункер під рейхсканцелярією не тому, що прагне керувати звідси військами, які безнадійно б'ються проти радянських дивізій, що штурмують Берлін. Тільки-но Гітлер покине бункер, як ті, хто опиниться поруч з ним, в ім'я свого порятунку передадуть його противникові як викуп за себе. І будуть клятвами й документами запевняти, що оцей напівпаралітик у стані прострації, який втратив мову, вір і слух, і є той самий Гітлер, фюрер, колишній диктатор колишньої Третьої імперії.

А тим часом усі, що зібрались у приміщенні рейхсканцелярії, відзначали день народження Гітлера. Зараз у гаражі вони розмовляли, палили цигарки, пили, ставлячи пляшки з вином на приступки машин. Все було пристойно.

Хтось жартівливо повідомив, що Крупп сказав про Герінга: «Цю тушу слід було приволокти в Рур, щоб накрити нею ті мої заводи, на які падають бомби. Це єдине, на що він зараз придатний».

Про марні спроби Герінга від свого імені укласти сепаратний мир із союзниками було відомо всім. Але також було відомо й інше: придушити демократичний рух у Німеччині міг тільки Гіммлер — пін зосередив у своїх руках всі поліцейські та есесівські сили рейху.

Гіммлер тепер — єдина фігура, гідна стати наступником Гітлера. Але, на жаль, йому не вдалося знищити найнебезпечніші докази: в'язні багатьох концтаборів визволені Радянською Армією, а також військами союзників.

Фюрерові гості намагалися з'ясувати, що перешкодило Гіммлерові й Кальтенбруннерові начисто змести всі концтабори з землі. Говорили про це роздратовано, не знали, що й думати.

Не розуміли вони також, чому з німецької території, зайнятої радянськими військами, не надходять відомості про підпільні терористичні загони «Вервольфу», — адже вони добре постачені всім потрібним для найактивніших дій.

Чув ці розмови Генріх Шварцкопф і з гордістю думав про Йоганна Вайса. І собою він тепер теж пишався. Затягнутий у чорний мундир есесівця, він поводився тут бундючно. Було відомо, що фюрер прихильно ставиться до нього. Він вважався спритним молодиком, і навіть Генерали про всякий випадок люб'язно усміхались, підносячи келих, щоб випити разом з ним.

Люди, що прибули поздоровити фюрера, не поспішали розходитись, але зовсім не тому, що їм приємно було зустрітись один з одним. Почалося чергове бомбування, і, не бажаючи показатися боягузами, вони не переставали жваво розмовляти. Додержуючи пристойності, балакали аби про що, терпляче дожидаючи, коли нарешті можна буде втекти з цього ненадійного підземелля.

У тих з них, хто належав до свити, охорони та обслужуючого персоналу Гітлера, обличчя були світло-сірі, хворобливого кольору. Через постійне перебування у підземеллі шкіра знебарвилась, і, щоб по дужо скидатися на покійниць, довго пролежалих у моргу, жінки-зв'язківки так яскраво розмалювалися, наче мали вийти на сцену. Це був склеп, де ходили мерці, і кожен з них намагався здаватися живою людиною.

Віллі Шварцкопф ні на хвилину не залишався один: його раз у раз відводили вбік, то той, то інший щось заклопотано шепотіли йому на вухо. Адміністративно-господарське управління СС було тепер головною ланкою рейху: воно відало фінансовим забезпеченням усіх цих діячів імперії на той час, коли імперія перестане існувати.

І Віллі Шварцкопф роздавав направо й наліво щедрі й утішні обіцянки. Йому теж обіцяли золоті гори у винагороду за послугу. У відповідь він недовірливо хитав головою, чудово розуміючи, що його обдурять так само, як і він мав намір обдурити багатьох із своїх підопічних. Він сам керував фінансовими операціями, оформляв переводи валюти й золота в іноземні банки на поточні рахунки з підставними іменами. Документи на ці підставні імена чудово виготовив технічний відділ зарубіжної розвідки, і частину з них Віллі встиг привласнити. Він не збирався тікати на захід з важезними, громіздкими чемоданами: щоб акуратно укласти ці документи, досить буде пошарпаного ручного саквояжа з подвійним дном. А одержати по них у банках він встигне. Спочатку треба освоїтись і вирішити, в яке підприємство найнадійніше й найвигідніше вкласти свої кошти. Усвідомлення того, що він уже став власником мільйонів, допомагало Віллі зберігати скромний вигляд і послужливо обіцяти кожному все, що тому хотілось.

Так, він терпляче вислухав Кейтеля; той, перш ніж обговорити з ним деякі свої фінансові справи, сказав довірчо:

— Фюрер не втратив надії, ні. Князь Гогенлое ще може від його імені домовитися з англо-американцями; особливі надії він покладає на США. Якби ви бачили фюрера, коли він одержав звістку про смерть Рузвельта! Він радів од усього серця, мов дитина. Ви знаєте, він пуританин, не п'є ні краплі спиртного, а тут наказав подати шампанського. Чому тільки це сталося так пізно? Якби на рік раніше! Трумен занадто пізно став президентом. — Сказав роздратовано: — Ми давно знали про його симпатії до нас і могли б йому допомогти свого часу — підкинути здібних агентів, щоб усунути Рузвельта. Гейдріх умів робити такі справи з бездоганною вишуканістю. Не те що Гіммлер. Що таке Гіммлер? Тупиця! Фюрер не пробачить йому помилки з концтаборами. Борман розцінює переговори Гіммлера з агентами англійців та американців як зраду і ставить питання про виключення його з націстських лав. Та головне — концтабори. І він ще посмів поставити тільки собі в заслугу знищення одинадцяти мільйонів! І не зміг справитися з іншими. В яких умовах? Найсприятливіших! Та за це повісити мало!

Віллі поштиво доповів Кейтелеві, яких заходів ужило адміністративно-господарське управління СС, щоб оформити поточні рахунки в банках нейтральних країн на підставних осіб. Їхні імена вписуються в документи, виготовлені технічним відділом СД, і вручаються тим, для кого і зроблені ці вклади.

— Чудово, — сказав Кейтель. — Я ще подумаю над тим, який спосіб для мене буде найприйнятніший.

Юрмлячись у гаражі в парадних мундирах, усі ці керівні діячі імперії гомоніли один з одним пошепки, зберігаючи на обличчях скорботний, урочистий вираз, який буває на похоронах. Всі вони відчували те, що охоплює людей, коли вмирає одноліток: кожний боязко і з тривогою думає, чи немає у нього самого симптомів хвороби, від якої помер покійний.

І так само, як на похоронах, люблять говорити про світила медицини, які могли б своїм втручанням врятувати покійного, так само з особливою надією присутні питали один в одного, чи мають намір Трумен і Черчілль «врятувати» Німецьку імперію для нової війни проти Росії.

Генріх, переходячи від групи до групи, уважно слухав ці розмови. І, слухаючи, про що гомонять проміж себе приречені, він думав про Йоганна Вайса — друга свого, який, рискуючи життям, витяг його з цієї безодні і зробив борцем за нову Німеччину.

Генріх не повернувся до будинку, де він жив і де Віллі Шварцкопф влаштував свою особисту канцелярію.

Ще напередодні він вийняв з сейфів Віллі безліч документів, які свідчили про злочини націстів.

Генріх виконав доручення Йоганна Вайса: в руках у нього опинились невідпорні докази, — їх потім можна буд пред'явити від імені нової Німеччини на суді над гітлерівськими воєнними злочинцями, над фашизмом. Частина цих документів і була передана згодом Міжнародному трибуналові в Нюрнбергу.

Усі ці папери він сховав у тайник, вказаний йому професором Штутгофом. Професор дав Генріхові явку в одну з німецьких підпільних організацій у робітничому районі Веддінга. Тут Генріх, переодягнений у простий одяг, і переховувався якийсь час у квартирі багатодітного робітника, комуніста Отто Шульца.

Генріх розказав Шульцові, що його дядько Віллі Шварцкопф підстроїв вбивство свого брата і він, Генріх, хотів застрелити вбивцю свого батька, але один російський товариш заборонив йому це.

Отто з глибоким співчуттям слухав Генріха.

— Цей росіянин, безперечно, ваш найбільший друг, — сказав Шульц. — Він хотів, щоб ви стали борцем з фашизмом не тільки тому, що один з фашистів убив вашого батька.

— Атож, — відповів Генріх, — він такий, мій Йоганн…

— Він німець?

— Ні, — сказав Генріх, — справжній росіянин. Але він комуніст, як і ви. — Додав гордо: — І він за німців — таких, як ви та ваші товариші. — Помовчав і тихо закінчив: — Але, здається, Йоганн загинув…

— Не знаєте, за яких обставин?

— Він рятував в'язнів у концтаборах. Там були люди всіх національностей — з країн, поневолених фашистами, десятки тисяч людей. Він любив казати, що людина тільки тоді щаслива, коли служить людям…

— Ви не знаєте його справжнього імені?

— Ні, — відповів Генріх. — Але він врятував мене, врятував від чогось страшнішого, ніж смерть…

70

Йоганн Вайс опритомнював повільно, але отямився він раптово, наче від удару, коли побачив перед собою невиразний хиткий силует Баришева. Поступово силует яснішав, мов зображення на екрані, яке було спочатку не в фокусі, а потім раптом зразу набрало чіткості.

На широкі плечі Баришева було накинуто халат, який різав очі своєю білістю. Баришев, крекчучи, сів на стілець коло ліжка і, ніби вони бачились тільки вчора, сказав звичайним голосом, як завжди, діловито й заклопотано:

— Ти чого ж це, Бєлов, такий не дуже веселий? — Нахилився, притиснувся своєю гладко виголеною щокою до обличчя Йоганнового, випростався. — Ну, здрастуй! — Сказав: — На вулиці спека, а у тебе тут добре, прохолодно, — Витер хустинкою шию, обдивився. — Палата майже персональна. — І став викладати на тумбочку з кульків фрукти й всякі наїдки.

Вайс уважно й недовірливо дивився на Баришева, чекаючи, коли ця примара знову заколишеться й розтане, як танули речі, які він досі намагався розглянути, щоб установити, чи зберігся в нього зір. Але з появою Баришева всі речі в палаті набрали твердої стійкості й існували вже не як силуети, а у всій своїй речовій, міцній ґрунтовності.

Обернувшись до медичної сестри, яка стояла біля дверей з трохи приголомшеним і розгубленим обличчям, Баришев попросив ніжним тоном:

— Нам би, сестрице, чайку з хорошою заваркою, по-московськи. Можна? А то ви, видно з усього, його як фашиста тільки спиртним напували.

— Нічого подібного, — строптиво заперечила сестра, — обслужували на рівні офіцерського складу.

— Гаразд, — лагідно погодився Баришев. — То, значить, чайку на тому ж рівні.

Коли полковник Баришев прибув тепер уже в гарнізонний госпіталь, розташований у невеликому німецькому містечку, де, за одержаними відомостями, мав перебувати на вилікуванні Бєлов, черговий лікар, перевіривши списки, сказав йому, що ніякого Бєлова у них немає і не було. Є кілька хворих і поранених радянських офіцерів, але того, кого шукає полковник, серед них не значиться.

— А все-таки, може, є ще який-небудь поранений, що перебуває на лікуванні? — наполягав полковник.

— Є німець, офіцер СД. — Лікар підняв брови і заявив рішуче: — Але, як медик, я заперечую, щоб ви його зараз допитували. Це може остаточно порушити його психіку. Травматичні пошкодження виявились дуже серйозними. — Запропонував: — Якщо бажаєте, можете глянути на його госпітальну карту. — Пояснив: — Материй фашист. — І одразу вважав за потрібне додати: — Але ми ставимось до нього не як до воєнного злочинця: для нас він тільки поранений, що перебуває на лікуванні.

— Дозвольте глянути, все-таки цікаво.

Лікар подав Баришеву історію хвороби. «Гауптштурмфюрер Йоганн Вайс», — прочитав Баришев, і йому знадобилась уся його воля, щоб зберегти спокій.

— Ну і що це за птиця? — мляво спитав Баришев, жадібно поглядаючи на графин з водою.

Лікар сказав:

— Це людина, виключно віддана фашизмові. Навіть у стані глибокої психічної травми, що пов'язана з загальною пригніченістю і тимчасовим послабленням зору, слуху та функцій кінцівок, він зберігає уявлення про себе як про націстського «героя». Правда, — продовжив після невеликої паузи лікар, — його психоз трохи своєрідний: йому ввижається, наче він серед своїх у німецькому госпіталі. І, щоб не викликати додаткових хвилювань, ми намагаємося не показувати йому, що він помиляється. Він у дуже поганому стані, і, якщо дізнається, що він у полоні, це може привести до летального кінця.

— Так. — Баришев помовчав трохи, потім, ніби отямившись, схвалив: — Я, звичайно, не медик, але, гадаю, з точки зору психіатрії ваш метод науково обгрунтований.

— Безперечно, — сказав лікар.

Баришев невірними пальцями узяв цигарку, сунув її в рот протилежним кінцем, спробував запалити, з огидою кинув у попільничку, спитав з тривогою:

— Ну, а як ви думаєте — він видужає?

Лікар здвигнув плечима.

— Бачите, — сказав він поважно, — множинні поранення зарубцювалися задовільно. Але функції мозкової діяльності — це поки що для нас таємниця. Буває, який-небудь зовнішній подразник вплине так, що весь психічний апарат раптом набуває втрачену стійкість. Але може бути і протилежне. Ми сподівалися на лікування тривалим сном. Цей загальний відпочинок нервової системи дає звичайно найсприятливіші результати.

— І що ж, він спить?

— Уявіть собі, навіть найефективніші препарати снотворного безсилі. І мало того, хворий удає, ніби він спить, але його повіки реагують на світлові подразники, а коли людина спить, цього не буває.

— Слухайте, — жалібно попросив Баришев, — дозвольте мені стати отим самим благотворним подразником. Зрозумійте, дорогий, це ж наш товариш і, попросту кажучи, звичайнісінький герой, тільки про них не завжди в газетах пишуть.

Лікар здивовано втупився в нього очима. Баришев заблагав:

— Дозвольте, га? — Признався: — Я сам хвилююсь. — Попросив: — Дайте чого-небудь, — поклацав пальцями, — ну, скажімо, валер'янки, чи що… Бо, знаєте, також нерви.

Кінець кінцем Баришев узяв себе в руки і з першої хвилини, як тільки ввійшов у палату до Бєлова, став поводитися так, наче вони весь час були разом і, він тільки ненадовго виходив, а тепер повернувся. Оглядаючи вузьку палату, Баришев спитав Бєлова:

— Ти як, не заперечуєш, якщо мені тут, біля стіночки, ліжко поставлять? — Пояснив — Я, звичайно, не поранений, але для лікарів була б людина, а хвороби знайдуться.

І коли на просьбу Баришева в палату внесли друге ліжко, він переодягся в лікарняний одяг і сказав:

— Люблю полінуватись, хоч і не часто доводилось. До хірургів, правда, попадав — приносили. А отак, щоб своїми ногами прийти, — все ніколи. А все-таки свій організм треба поважати: адже завдяки йому існуємо. А ми все більше так: тіло — наче тара. Держить тебе — значить порядок. — Ліг на ліжко, запропонував: — Поспим, чи що? — Запитав тривожно: — Ти як, не хропеш?

Бєлов дивився на Баришева пильно і тривожно. Баришев натиснув на кнопку дзвінка і, коли прийшла сестра, а за нею лікар, попросив:

— Ви все-таки мене обстежте. — Поскаржився непевно: — Кволість. — І поплескав себе по покатому мускулистому плечу. Спитав: — Може, ревматизм? Або навіть температура?

Поки лікар і сестра обстежували полковника, він вів з ними нескінченні розмови: цікавився, чи є в ставку коло госпіталю риба і на що клює, як справа з постачанням, чи часто буває тут кіно. Коли лікар і сестра вийшли, Бєлов спитав з зусиллям:

— Вони росіяни?

— Сестра — ні, типова українка, а лікар — сибіряк. — І Баришев додав: — Він військовий службовець, вона вільнонаймана.

— РВА, — сказав Бєлов.

— Ну от! — вигукнув Баришев. — Звідки ж їм узятися тут, в радянському госпіталі? — Попросив ласкаво: — Ти, Сашко, заспокойся. Оціни обстановку об'єктивно, не поспішаючи, проаналізуй усі факти. — Поворочався в ліжку. — Не спиться. Тобі чого-небудь такого не дають, щоб з ходу в сон?

Бєлов прошепотів:

— Дають. Але я їх у руках перетираю, а потім здуваю, як пил, щоб не знайшли, не знали, що я не прийняв. — Звузив очі. — Приспати хочуть, я розумію.

— Це ти молодець, спритно придумав, — похвалив Баришев. — Однак позич одну від безсоння. І собі візьми за компанію. А то я спатиму, а ти ні — ніяково.

— Ні, — сказав Бєлов.

— Та ти що, мені не віриш? Ну за, компанію, як кажуть, по одній?.. — Баришев подав Бєлову таблетку і склянку з водою, простежив, щоб він проковтнув, погладив по плечу. — Ну от, розумник.

Знову ліг і незабаром побачив, що обличчя Бєлова набрало спокійного стомленого виразу. «Заснув, — подумав він. — Виходить, до всього ще й цим мучив себе». Ліг на спину, але сон не йшов до нього: занадто схвилювала його ця зустріч, велике було щастя побачити Олександра Бєлова — Сашу Бєлова, як Баришев звик називати його.

Він почував себе трохи винним…

Справа в тому, що співробітникові, який перебував у Берліні, було доручено негайно розшукати Бєлова. Але він ще перед тим, як одержав завдання, виявив в архівах гестапо матеріали про загибель Йоганна Вайса в автомобільній катастрофі, підтвердженій фотодокументами, а головне, намогильною плитою на. кладовищі, а це було найпереконливіше.

Однак у цього співробітника виникло природне підозріння: людина педантична, він, припускаючи деяку коварну махінацію СД, продовжив дальші розшуки в паперах секретних служб, а це потребувало часу.

Коли надійшов у Центр запит від професора про стан здоров'я Бєлова в супроводі не прийнятої в таких офіційних паперах просьбою передати йому привіт від Надії, тут стривожений Баришев негайно вилетів у Берлін і за два дні виїхав машиною туди, де ще не так давно відбувався бій парашутистів спільно з групою, приданою Бєлову.

У Берліні Баришев був змушений затриматися в дуже важливих справах. До них входила і зустріч із старим знайомим, колишнім портьє «Адлона», материм гестапівцем Францом.

Баришев відвідав Франца у тюремній камері. Там гестапівець, щедро постачений папером і письмовими приладдями, старанно працював, докладно й сумлінно викладаючи свої зізнання.

Нашвидку ознайомившись з ними, Баришев з радістю виявив ім'я Йоганна Вайса серед найбільш обдарованих, на думку Франца, співробітників шостого відділу СД, які користувались особливою ласкою Вальтера Шелленберга.

Франц, людина з феноменальною пам'яттю, пізнав Баришева, той теж не поступався перед ним у цьому і порадив пригадати в зізнаннях те, що Францові дуже хотілося забути в своїй особистій діяльності в гестапо, а про це Баришев був досить поінформований.

І зараз Баришев почував себе щасливим, як ніколи, виявивши Бєлова і переконавшись у тому, що його Саша Бєлов бездоганно міцно ввійшов у образ Йоганна Вайса, від нього навіть по просто і нелегко звільнитись.

Бєлов спав мало не добу. Прокинувшись, він із страхом розплющив очі, побоюючись, що знову все навколо розпливатиметься туманними силуетами. Але виявилось, що боятися нема чого: зір відновився майже повністю. І він побачив, що на стільці перед його ліжком дрімає в лікарняному халаті Баришев. І лежав нерухомо, щоб не збудити його. Але Баришев спав чутливо, почувши перший шерех, прокинувся, усміхаючись Бєлову, підійшов до вікна, розкрив занавіску. Схвалив погоду.

— Зараз добре було б по гриби! — Пояснив тоном знавця: — У таких гайках вони водяться, особливо на узліссі.

Крім розшуків Бєлова, Баришев мав тут й інші важливі службові завдання; ще вночі він вийшов босий у коридор, боячись човгати тапочками, з кабінету головного лікаря викликав по телефону Москву, пояснив, де він. І заявив, що це своє перебування в госпіталі вважає справою надзвичайно важливою. Професор-спеціаліст повинен був на його просьбу прилетіти в гарнізонний госпіталь ще сьогодні. Особливо довго говорив Баришев з батьками Бєлова.

— Найголовніше, — кричав він у грубку, — температура нормальна! А це все. Коли в температурі порядок, значить, і людина — також в порядку.

Коли вранці Бєлов раптом встав з ліжка і пройшов до раковини вмиватися, Баришев спитав трохи розгублено:

— Це що ж таке? Виходить, симулював?

Бєлов сказав:

— Уночі я вставав і вчився ходити сліпим, щоб не розучитися ходити взагалі. Я продумав усе: якби вдалося втекти, я б видав себе за осліплого солдата вермахту.

— Ну, тоді правильно, — погодився Баришев. Зітхнув: — Як уявлю собі тільки, що ти, сліпий, дибаєш по дорозі… А шофери у нас, знаєш, які лихачі? Женуть по автостраді на сто з гаком. Фасонять перед німецькими гретхенами. — Додав осудливо: — Стягати з них треба, от що!

Після сніданку Бєлов рішуче заявив:

— У Берлін мені треба!

— Ні, брате, поки що небезпечно.

— Бачили мій документ? А підписи ви бачили?

— Дивився. Мало не весь звіринець розписався.

— Ну от, — сказав Бєлов.

— Що от? — спитав Баришев. — Нічого не от! Перша-ліпша регулювальниця затримає, і все.

— Мене б тільки через лінію фронту перекинути, — попросив Бєлов.

— Ні, — одрубав Баришев. — Ні. І нічого взагалі немає: ні лінії, ні фронту, і твій документ — музейний експонат, і тільки. — Пробурмотів досадливо: — Може, це для тебе і подразник, як лікар казав, але нехай подразник, тільки війні — кінець. Наші на Ельбі загоряють. Отак от. І, якщо хочеш знати, позначки про прибуття й відбуття на моєму відрядженні офіційно повинен завірити печаткою комендант Берліна. І пістолет мені там потрібен не більше, ніж валянки у Сочі на пляжі. Зрозумів?

— Значить, усе?

— Саме так, — відповів Баришев. — Усе.

Бєлов довго мовчав. Мружився, усміхаючись якимсь своїм думкам. Спитав раптом:

— Машину ви маєте?

— Припустімо.

— Пошліть по Генріха Шварцкопфа, якщо він живий. Нехай привезуть.

— По-перше, він живий, — сказав Баришев. — А по-друге, що значить «нехай привезуть»? Товариш Шварцкопф тепер урядова особа, директор великого підприємства.

— Де?

— Тобто як це де? В нашій зоні. Поки що — зона, а потім німці самі знайдуть, як її називати. Наше діло просте: як їхня народна влада вирішить, так і буде.

— Але я хочу його бачити.

— А я, думаєш, не хочу? Пошлімо телеграму, це можна. А транспортом він забезпечений. Персональним, як і належить за посадою.

— Слухайте, а Гвіздок?

— Ну, який же він Гвіздок? Тепер шишка — голова колгоспу. Клацає протезом, але справи у нього непогані.

— А Ельза?

— Яка це Ельза? Ага, Орлова. У кадрах. Ну, тільки вона дуже, розумієш, підозріло цікавилась цивільною юриспруденцією: як шлюб Зубова з німкенею — законний чи незаконний. Оперативники вважають; любила вона Зубова. От що.

— А де Зубов?

Баришев нахмурився. Сказав, з зусиллям знаходячи слова:

— Розумієш, той літак, яким він відбув разом з уповноваженими СС, не прибув до місця призначення. Значить, виходить, при всіх варіантах Зубов — герой з усіма наслідками, що витікають звідси…

— Він… живий?

— Хотілося б. Ну, так хотілося б! Ну, дуже! — І зразу ж перевів розмову — Люся (здорова, пам'ятаєш її — ну та, з обпаленим обличчям, а красуня ж, коли другим боком обличчя повернеться, — вона тепер маманя, і така віддана! Прийшов у гості, в коридорі держить: зігрійтесь з холоду, бо інакше маленьку застудите. Заглянув у коляску — конверт з бантами, а в ньому — екземпляр лежить і соскою хлюпає. Ну, я їй за держання в коридорі помстився. Вийняв у дитини соску, викинув, сказав: сучасна медицина проти — негігієнічно. Туз і тепер туз — у райвиконкомі командує. — Спитав: — Може, вистачить, антракт? — Запропонував строго: — Давай так: спочатку на інформацію десять хвилин, а дальші дні — добавка кожен раз по стільки само. Щоб порядок був. Режим. Ми ж не десь, а в госпіталі. І я сам теж на становищі рядового хворого. Почують розмови, накладуть покарання: позачергову ін'єкцію вітаміну. А куди колють? У найбільш беззахисну територію. — Промовив жартівливо: — Цікаво, генералам і маршалам теж так чи куди-небудь у благородніше місце?

Так, добровільно пішовши на ув'язнення в госпітальній палаті, Баришев терпляче й наполегливо виходжував Сашу Бєлова, пояснивши високому начальству, яке викликало його в Москву, важливість свого перебування тут, поруч з видужуючим Бєловим.

Коли в госпіталь приїхав Генріх Шварцкопф, і, кинувшись до Бєлова, міцно обійняв його, і став пошепки, зрідка оглядаючись на Баришева, розповідати про ті дні, коли він-залишився сам-один і продовжував працювати, Баришев вирішив, що йому незручно бути при розмові радянського розвідника із своїм соратником, і вийшов у коридор.

Сидячи там на лаві поряд з титаном, він курив і розмовляв з видужуючим офіцером про життя, яке зараз у країні і яке має бути згодом. А коли він, постукавши заздалегідь у двері, повернувся до палати, Генріх сказав зніяковіло:

— Пробачте, я не знав, що ви полковник Баришев.

— Це моя помилка, — відповів Баришев. — Не представився.

Насамперед Генріх захотів розповісти Баришеву про те, що важливого він зумів установити за останні дні існування фашистської Німеччини.

Баришев ввічливо вислухав його, подякував. Потім сказав задумливо:

— По суті, це все, як кажуть, минуле. А вам, товаришу Генріх, треба зараз думати про те,якою стане Німеччина. Покінчили з фашизмом ми, а будувати нову Німеччину будете ви… — Провів долонею по сірому від сивини волоссю, додав: — Вам як товаришеві Йоганна Вайса по роботі скажу: секретна служба гітлерівців з усіма архівами й штатами, якій пощастило втекти на захід від нашої, висловлюючись по-старовинному, караючої десниці, перейшла в спадщину до тих, хто мріє стати наступниками Гітлера. Так от, треба, щоб ці солодкі їхні мрії не перетворилися в гірку для нас дійсність. А якщо говорити про діла, то дозволю собі не погодитися з вашим рішенням — воно стало мені відоме — не брати на роботу інженера Фрідріха Дітмара тільки тому, що він інвалід.

— Ні, — заперечив Генріх. — Не тому. Я одержав листи, в яких Дітмара охарактеризовано як запеклого націста…

— Мені повідомили й це, — перервав його Баришев. — Хочу нагадати вам про пильність. Таємні націсти намагаються скомпрометувати тих німецьких спеціалістів, які, не приховуючи своїх минулих огріхів, хочуть співробітничати з вами.

— Фрідріх Дітмар! Та я ж знаю його! — вигукнув Бєлов.

— Справа не в тому, що саме ти його знаєш, — сказав Баришев. — Справа в тому, що ворог у різні історичні часи використовує різні підступні прийоми боротьби, але мета його завжди одна: якщо не фізично, то морально вбити людину. От, — усміхнувся Баришев, — значить, моя до вас просьба, товаришу Генріх: залишайтесь розвідником, тільки тепер — людських душ.

Генріх обернувся до Бєлова:

— Йоганне, я вирішив вступити до комуністичної партії. Як ти думаєш, приймуть?

— Пробачте, я знову втручусь. — Голос Баришева звучав дуже серйозно. — Зважайте тільки от на що: коли про це стане відомо, до партії надійде багато листів про вас як про колишнього есесівця. То ви не ображайтесь, ці листи будуть писати про вас тільки чесні люди.

— Так, — сказав Генріх, — я розумію. — Прощаючись, він спитав: — Але ти мене відвідуватимеш, Йоганне?

— А ти мене?

— У Москві обов'язково. — І попросив: — Скажи твою адресу.

Бєлов сказав. Генріх записав і хотів закрити блокнот.

— Стривай, а кому?

— Так, я й забув, що в тебе інше ім'я. — І Генріх замислено повторив — Олександр Бєлов, Олександр Бєлов… — Пожалівся: — Знаєш, мені важко звикнути. Дивно, що тебе звуть не Йоганном…

— Гаразд, пиши листи на ім'я Бєлова, а для тебе я і надалі залишусь Йоганном.

Коли Генріх пішов, Баришев сказав:

— Адже от що головне у нас: людину врятувати. В цьому велика мета й велика радість. — Ліг на спину, спитав: — Поспимо?

Бєлов усміхнувся:

— Чогось не хочеться.

— Це вже не годиться, — осудив Баришев. Наказав строго: — Ану, мобілізуй вольовий імпульс! — Скомандував: — Спати! Ініціатива моя, виконання — ми обоє. — І погасив настільну лампу.

Але за вікнами ще було видно. Хоч як намагався Баришев, заснути він не зміг. Скоса глянувши, він побачив, що Бєлов спить. Обличчя його було спокійне, безтурботне, і дихав він рівно. «Вольовий хлопець», — заздрісно подумав Баришев. І ще подумав теж заздрісно: «А може, це молодість? Адже молодому легше справитися з труднощами, ніж людині, обтяженій роками». І потім уже з гордістю подумав про свою роботу: «Велика вона і безмежно тонка, складна і вимагає людяності в тій самій мірі, як і нещадності до всього нелюдського на землі».

… А Бєлов не спав. Він тільки ввічливо удавав, ніби спить, щоб заспокоїти Баришева.

Загибель Зубова потрясла його, але за ці роки він так навчився володіти собою, приховувати свої почуття, що навіть тепер, у присутності Баришева, немовби автоматично, несвідомо не виказував того, що зазнав, почувши цю звістку. І тепер, лежачи нерухомо, з заплющеними очима, він думав про Зубова, з пронизливою, напруженою ясністю бачив його таким, яким Зубов був того раннього, тихого ранку, коли вони купались в озері Ванзее.

Зубов раптом спитав його:

— Ти хотів би прожити надстроково, ну хоч до ста? — І зразу ж заявив рішуче: — А я б не заперечував!

І от вже Зубова немає. Немає. Але він, ніби не скоряючись смерті, продовжував своє існування у свідомості Бєлова, ставши тепер його вічним, незримим супутником у житті.

… Це був бомбардувальник, що дослужував свою службу як транспортний літак. Пілотували його двоє молодших лейтенантів — молоді льотчики, які закінчили училище наприкінці війни. І через те, що на їхніх гімнастьорках не було ні орденів, ні медалей, ні нашивок за поранення, вони здавались обмундированими не по формі.

І те, що пілоти були дуже молоді, і те, що вся їхня екіпіровка була новенька, ніби тільки сьогодні із цейхгаузу, і те, що їхні обличчя були надзвичайно заклопотані, — усе це нагадувало армійським пасажирам, що сиділи біля бортів на алюмінієвих відкидних сидіннях, здебільшого старшим офіцерам, їх самих — таких, якими вони йшли на війну.

Плексигласовий ковпак у стелі кабіни, під яким колись висів на брезентових лямках біля турелі кулемета борт-стрілець, був весь у пробоїнах, залатаних перкалем; кранові установки над бомболюками розмонтовані, і на балці з болтами, як на вішалці, висять плащі та кашкети.

Було ясно, сонячно. М'які грудки хмарин нерухомо застигли в безвітряному, тихому, прохолодно-озерному просторі неба.

Літак летів над територією Німеччини. Пасажири незручно повернули шиї і косо сиділи на металевих відкидних сидіннях; вони дивилися вниз крізь квадратні ілюмінатори, спітнілі після зльоту.

Сонячні промені, майже відвісно падаючи на землю, освітлювали її так майстерно, як це вміли робити старі майстри у своїх ідилічних пейзажах, повних пишного цвітіння і земної родючості.

З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній.

У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті.

Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу.

Так і було в країнах Східної Європи — вони стали соціалістичні. До того ж ішли й німці, які жили на східній території Німеччини, визволеній Радянською Армією. І на цій території радянські військові частини всіляко прагнули, щоб країна скоріше піднялася з руїн, а народ її, ідучи шляхом, який він вибрав, міг взятися будувати нову Німеччину.

От чому більшість пасажирів так заклопотано й уважно дивилися в ілюмінатори: літак летів над Німеччиною, на полях якої піднімалися сходи нового урожаю — першого після війни хліба.

Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів.

За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни?

Полковник, що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив:

— Я, власне, в тилу…

Полковник сказав повчально:

— Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород.

— Так, звичайно, — погодився Бєлов.

— Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник.

— Доводилось…

— І стерпіли?

— Виходить, так, — сказав Бєлов.

Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов.

Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро.

Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив:

— Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький.

Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано:

— Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності.

А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба.

Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба.

— Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть.

— Дякую, я маю.

— Значить, дали на дорогу. — І майор сказав — Я сам у полоні був, але втік. Нетяжке поранення було: як очухався, зразу і втік. А от під трибуналом я не був. Чого не було, того не було. — Сказав твердо: — Але якщо людина кров'ю провину спокутувала… Металу на грудях у неї немає, але, значить, він є в серці. Тепер важливе одне: придатна людина для дальшого проходження — вже не служби — життя чи не придатна. Горе людське заживити, життя налагодити — охляли. — Махнув рукою в бік ілюмінатора. — Двох братів своїх тут у землі залишив. Повернусь додому сам. Що матері скажу? «Здрастуйте!» — «А де інші?» — «Немає». А я живий. Хіба після цього Зіркою своєю потішу її? Ні.

— Ви не праві, — заперечив Бєлов. — Якби наші люди не зробили небаченого подвигу, загинули б ще мільйони братів, батьків, синів.

— Це правда, — погодився майор. — Подвиг — це, по суті, що таке? Один робить те, що по силі кільком. Значить, решті жити. Начебто рятуєш їх. Правильно? — Він помітно хвилювався. — Я так у бою і думав: не зіб'ю їхній танк — він наш зіб'є. Ну і збивав. Коли боїшся, що через тебе свої загинуть, за себе не боїшся.

Літак прорізав хмарність, і знову з'явилося сонце. З рубки вийшов другий пілот, урочисто оголосив:

— Товариші, перетинаємо державний кордон Радянського Союзу. — Замовк, промовив тихо: — А то деякі фронтовики ображаються, коли не інформуємо, що вже Батьківщина.

Бєлов не відривався від ілюмінатора. Величезна тепла земля Вітчизни, покраяна шрамами оборонних смуг і круглими вм'ятинами бомбових воронок з мигтючою в них темною водою, лежала в лагідній зелені лісів могутньо й просторо, від краю і до краю світного неба. І Бєлову здавалось, що літак не сам пішов на зниження, а це він силою тяжіння всієї своєї істоти змушує його йти щораз ближче до землі, щоб притулитися до неї.

Проводжаючи Бєлова на німецькому аеродромі, Баришев сказав:

— Значить, так: спочатку в наградний відділ і аж потім, при всіх орденах, — в управління. Ти знай: я людина гонориста, мій кадр — моя гордість. Та не забудь, батькові скажи, якщо поїдете на рибалку, бабок нехай бере з мого тайника.

Надя відкликала Бєлова вбік, розкрила сумку, і строго дивлячись йому у вічі, звеліла:

— Запам'ятайте: отут, у папері, курка, праворуч чотири крутих яйця, масло в коробочці, какао в термосі. Батько звелів переказати вам: ви обов'язково мусите нормально харчуватися.

Бєлов подивився жалібно в її, як завжди, трохи горде личко з прямим коротким носиком, ще по-дитячому пухлими губами, сіро-зеленими очима під віями. Спитав:

— А ви?

— Що я?

— Ви будете в Москві?

Надя здивовано знизала плечима.

— Та ми ж там живемо. — Подала тверду маленьку руку. Нагадала: — А вітаміни приймати перед їжею. Вони в коробочці з-під капсулів для висадників.

Генріх підійшов останній:

— Я без тебе сумуватиму, Йоганне.

— Я теж, — сумно усміхнувся Бєлов.

Генріх обернувся до Баришева:

— Йоганн Вайс! Такими німцями, як він, можна пишатися, правда ж?

— Нічого, — відповів Баришев. — Мій Бєлов перед ним не поступиться. — Спитав: — Є запитання? Немає? Ну все. Пора.

І Бєлов, щоб довше бачити ці дорогі йому обличчя, задкуючи, зійшов трапом у літак.

А зараз літак усе знижувався та й знижувався, немов скочувався по скляному схилу. Як тільки колеса туго торкнулися землі, раптом зник один з пасажирів, що невидимо летів у літаку, — Йоганн Вайс. Він зник безмовно, безслідно. Не було більше двійника в Олександра Бєлова. Майор Бєлов залишився один. На мить його охопило почуття самотності.

Але це відчуття покинуло його так само несподівано швидко, як і з'явилося.

І ніхто, навіть Олександр Бєлов, не вшанував урочистим вставанням загибель Йоганна Вайса. Ніхто!

Бєлов жадібно й нетерпляче шукав очима серед зустрічаючих обличчя матері — найголовнішої для нього людини на світі. Вона була матір'ю не тільки Саші Бєлова, але і Йоганна Вайса, і що вона цього не знала, то зникнення Вайса її теж не засмутило.

Так перестав існувати Йоганн Вайс — гауптштурмфюpep СД.

Примітка

1

Районного керівника (нім.).

(обратно)

Оглавление

Вадим Кожевников ЩИТ І МЕЧ Роман

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

*** Примечания ***