Роковий український ярмарок [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать онлайн

(Лист до однієї пані)

Високоповажна Олександро Михайлівно!

Вам, ма­буть, не до­во­ди­лось ба­чи­ти та­ких си­лен­них яр­марків, як цей, що стає ту­теч­ки в Білій Церкві, ро­ко­вий яр­ма­рок на спа­са.

Серед Білої Церк­ви та­кий здо­ро­вецький пляц, як на По­долі ко­ло Братст­ва, а се­ред йо­го му­ро­ва­ний гос­тин­ний ряд, так са­мо як є на По­долі, з дво­ром все­ре­дині, з чо­тир­ма бра­ма­ми, з крам­ни­ця­ми на південь - на два по­вер­хи, бо пляц зго­рис­тий, а на північ на один по­верх. Ста­ви­ли цей мур гра­фи Браніцькі, щоб зви­ти тор­го­вельне куб­ло для своїх улюб­ле­них кра­марів та хо­дя­чих банкірів-жидків. До цього куб­ла з двох боків при­чеп­ле­но ще з сот­ню де­рев'яних крам­ниць в трьох ряд­ках під однією покрівлею, а ко­ло їх ще поп­ри­мо­щу­ва­лись ят­ки та рун­ду­ки з дрібним кра­мом. Тут аж ки­шать кра­марі-жид­ки, не­на­че ко­маш­ня в ко­ма­шин­ку. Кру­гом май­да­ну знов ліпші й ба­гатші крам­ниці, сли­ве суспіль навк­ру­ги, ще й па­рост­ка­ми лізуть в ближчі ву­лиці… В го­лов­но­му мурі 80 крам­ниць, а навк­ру­ги май­да­ну - їм я й лік по­гу­бив…

На ро­ко­вий яр­ма­рок на спа­са цей усей, вже ви­мо­ще­ний те­пер май­дан ввесь зас­тав­ле­ний во­за­ми так, що й курці ніде клю­ну­ти. Сто­ять во­за­ми ті лю­де, що поп­риїжджа­ли яр­мар­ку­ва­ти. Тільки навк­ру­ги май­да­ну се­ред гу­ща­ви­ни про­пу­ще­ний проїзд на два во­зи, щоб роз­ми­на­тись. І по цьому проїзді труд­но проп­ха­тись - та­ка во­рош­ня й тісно­та! Віз за во­зом, брич­ка за брич­кою вал­ка­ми су­нуться та й су­нуться, зачіпа­ють за осі, штов­ха­ють диш­ля­ми в во­зи, в брич­ки. По­го­ничі раз у раз кри­чать, по­га­ня­ючи коні: «Звер­тай, по­сунься! ку­ди пхаєшся!» - тільки й чуєш на цьому проїзді.

Свистять пу­жал­на та ба­то­ги, ляс­ка­ючи об кінські та во­лячі мор­ди, од­би­ва­ючись од голів та морд, що лізуть на чужі во­зи в цій гу­ща­вині. На­род во­ру­шиться поміж во­за­ми, на­че ко­маш­ня. Яка си­ла ка­вунів, динь, груш на цьому май­дані! Аж чуд­но ди­ви­тись на такі збит­ки! Ка­вун­ни­ки зас­та­ви­ли цілий ку­ток май­да­ну, цілу йо­го чет­вер­ту част­ку. Ка­ву­ни ле­жать здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми ку­па­ми, зав­виш­ки як під пах­ви лю­дині, з гост­ру­ва­ти­ми гре­бе­ня­ми, і на­га­ду­ють низькі, при­сад­ку­ваті єги­петські піраміди або сте­пові хер­сонські скифські мо­ги­ли. Такі здо­рові ці по­дов­жасті ря­ди, не­на­че хто за­ра­зом зібрав з де­ся­ток сте­по­вих баш­танів і поз­но­сив та поск­ла­дав в ку­пу ка­ву­ни. Ку­пи зе­леніють за ку­па­ми й зай­ма­ють вза­галі місце з доб­рий сільський го­род або ле­вад­ку. А поміж ку­па­ми ку­рені й ят­ки, вкриті ку­ли­ка­ми та ряд­на­ми. В ят­ках з до­щок скрізь ма­ня­чать жовті пов­ня­ки - гвоз­ди­ки, пуч­ка­ми на­ти­кані для прик­ра­си. В ят­ках та ку­ре­нях но­чу­ють пе­ре­купці з дітьми, там і обіда­ють і ве­че­ря­ють. Ці пе­ре­купці все місцеві міща­ни, що за­ку­па­ють по сте­пах здо­рові баш­та­ни або й ма­ють свої власні. Цей ка­ву­ня­чий за­ку­ток з двох боків од пішо­ходів знов ніби об­ля­мо­ва­ний во­за­ми з ка­ву­на­ми. Це нап­ри­во­зи­ли на про­даж ка­ву­ни з своїх баш­танців око­лишні се­ля­ни. А ко­ло куп ка­вунів, ко­ло проїзду - знов проїзд, обс­тав­ле­ний по обид­ва бо­ки во­за­ми з ка­ву­на­ми, не­на­че об­ля­мо­ва­ний дво­ма зе­ле­ни­ми низ­ка­ми. А ви­ще цього ка­ву­ня­чо­го кут­ка, кру­гом пля­цу, ко­ло проїзда жовтіють ку­пи динь, на­ки­дані здо­рові ку­пи груш. За ни­ми ряд­ка­ми сто­ять по сто­лах ко­ши­ки з уся­ки­ми гру­ша­ми, яб­лу­ка­ми, сли­ва­ми. Цей овощ­ний ряд знов за­ги­нається ду­гою по проїзді на дру­гий бік пля­цу, і та­меч­ки знов по один бік ма­ня­чать зе­лені ку­пи ка­вунів і дрібних ка­вунців з ят­ка­ми по­за­ду. Ще й один ко­рот­кий пе­ре­улок, зак­ла­де­ний ку­па­ми ка­вунів!.. Яка си­ла цього доб­ра! Скільки тут овощів, най­більше груш та слив-чер­куш та пізніше потім слив-уго­рок. Сли­ви на­ва­лю­ють ку­па­ми долі, та­ки­ми здо­ро­ви­ми, як і ка­ву­нячі ку­пи. Нас­та­чає та­ку си­лу груш та слив півден­на Канівщи­на та Зве­ни­го­род­щи­на, най­більше се­ло Мед­вин з-за Бо­гус­ла­ва. Цей Мед­вин та Су­хи­ни за Стеб­ле­вом, та Жур­жинці в Зве­ни­го­род­щині - ці се­ла всі в сад­ках, не­на­че в лісах. Навіть ха­ти в цих се­лах лед­ве вид­но на ву­ли­цю, бо й у дво­рах скрізь рос­туть старі груші та че­решні. Ми як бу­ло іде­мо в Су­хи­ни в гості до ба­тюш­ки, то все блу­ди­мо по селі, бо ву­лиці пок­ру­чені, хатів сли­ве не вид­но на ву­ли­цю, і церк­ви не вид­но че­рез са­ди. Їде­мо бу­ло се­лом, ніби лісом, од­ра­зу ніко­ли не пот­ра­пи­мо до церк­ви та до ба­тюш­чи­но­го дво­ру та все пи­таємо шля­ху…

Починаючи з се­ре­ди­ни зак­ру­ту проїзда про­ти кут­ка іде крам­ний ряд - яток з при­лав­ка­ми, по­на­пи­на­тих ряд­ни­ною звер­ху, з двох боків. Цей ряд ефект­ний, ко­ло­рит­ний, як гарні де­ко­рації. От ідуть ряд­ки яток без нак­рит­тя звер­ху, з го­то­вим се­лянським уб­ран­ням. Жид­ки ту­та вже по­за­во­ди­ли «ма­га­зи­ни го­то­вої одежі» для му­жиків та се­ля­нок і од­би­ва­ють за­робіток в сільських кравців та крав­чих. На дов­гих шну­рах, при­чеп­ле­них до стовп­чиків, теліпа­ються ко­ло­ритні спідниці, юб­ки, жу­па­ни, піджа­ки, че­мер­ки, ко­за­чи­ни, не­на­че низ­ки тю­тю­ну на Ба­са­рабії попід мол­давськи­ми ха­та­ми. А за ни­ми ря­док яток з го­то­ви­ми очіпка­ми, з хуст­ка­ми та сит­цем. Ко­ло­рит­ни­ми хуст­ка­ми обвішані усі ят­ки зни­зу до­вер­ху, до са­мих стель. Ви­хо­дить суспіль де­ко­ра­тив­на стіна з уся­ких квітчас­тих хус­ток, не­на­че стіни, об­ти­кані пуч­ка­ми квіток.

А далі по­на­пи­наті ба­ла­га­ни - це ма­ня­чать пус­то­витівські (з Канівщи­ни) руш­ни­ки, по­цяцько­вані чер­во­ни­ми й синіми сму­га­ми, за ни­ми чернігівці (ста­ровіри й се­ля­ни) обвіша­ли свої ят­ки ко­ро­ле­вецьки­ми чер­во­но-смуг­нас­ти­ми руш­ни­ка­ми. Руш­ни­ки ма­ють на лег­ко­му вітрі, аж ся­ють на га­ря­чо­му сонці. За ни­ми в ят­ках бли­щать при­лав­ки-мис­ни­ки, обс­тав­лені об­ра­за­ми в зо­ло­че­них ра­мах та ша­тах. Тут на по­во­ротці ряд­ком при­ту­ли­лась ят­ка, уся по стінах обвіша­на ко­ра­ля­ми та доб­рим на­мис­том. Міщан­ка якась на­во­зить ко­ралів на про­даж десь із По­чаєва, од австрійської гра­ниці. Пев­но в По­чаїв на­во­зять їх з Італії. Про­ти цієї ят­ки на пішо­ході си­дять ря­доч­ком мо­ло­диці, і кож­на дер­жить доб­ре на­мис­то в ру­ках на про­даж, не­на­че во­ни си­дять з чер­во­ни­ми бу­ке­та­ми в ру­ках. В цьому ряд­ку блиск фарб од об­разів та навіша­них руш­ників, синього та зе­ле­но­го скля­но­го на­мис­та та ко­ралів та­кий, що мої очі не ви­дер­жу­ють цього блис­ку на пе­ку­чо­му яс­но­му сонці.

За цим ря­дом блис­ку­чим чорніє сум­но кушнірський ряд. Тут розвішані ко­жу­хи та сму­шеві шап­ки. Ко­жухів си­ла! Кушніри все ук­раїнці. Ко­ло ко­жухів при­ту­ли­лись сто­лярські ви­ро­би для се­лян: сто­ли та скрині. Їх ціле стов­пи­ще, - і не вид­но ні од­ної скрині ста­ро­давньої: зе­ле­ної з чер­во­ни­ми квітка­ми та на коліща­тах! Все білі або чер­во­нясті під політу­ру.

Побіч цього го­лов­но­го пля­цу, цього яр­мар­ко­во­го со­до­му, че­рез ма­ле­сенький пе­ре­уло­чок на два-три до­ми знов яр­мар­ко­вий мен­ший со­дом: це то­чок на ба­га­то мен­шо­му пля­цу. Але як тут гус­то! Який на­товп та гар­ми­дер! Яка во­руш­ня! На­низ од май­да­ну по ву­лиці на два сли­ве квар­та­ли уся ву­ли­ця зас­тав­ле­на во­за­ми з вінка­ми ци­булі. Вінки білу­ва­тої, жов­тої й чер­во­няс­тої ци­булі по­начіплю­вані ку­па­ми й ряд­ка­ми на кри­жов­ни­цях, на підня­тих го­лоб­лях, на по­луд­раб­ках, - не­на­че хто за­ки­дав вінка­ми усю ву­ли­цю. Ци­бу­ля по­ви­ла­зи­ла на по­луд­раб­ки та го­лоблі, ніби на по­каз, та не­на­че са­ма зап­ро­шує мо­ло­диць, щоб її ку­пу­ва­ли. Ця си­ла вінків на пе­ку­чо­му сонці має свій виг­ляд, до­волі оригінальний. Цілий за­ку­ток на­че завіша­ний і за­ки­да­ний яки­мись чуд­ни­ми гірлян­да­ми або на­мис­та­ми…

А на пля­цу по один бік попід ха­та­ми на ви­що­му, зго­рис­то­му місці не­на­че гріються на сонці здо­ро­вецькі ку­пи горшків, гле­чиків, золійників, по­лу­мисків, ти­ков, ва­зонів… Цілі піраміди цього по­су­ду! А ко­ло їх го­ри смуг­ля­вих чор­няс­тих Ва­сильківських горшків. А за ни­ми білі ку­пи місце­во­го ви­ро­бу. Усей дов­гий бік на при­гор­ку за­ки­да­ний по­су­дом, не­на­че сто­ять гар­би з по­су­ду.

Проти нього ря­ду по дру­гий бік тяг­неться ме­до­вий ряд: на ос­ло­нах сто­ять з ме­дом но­чо­ви, ян­до­ли, відра. Два пасішни­ки при­вез­ли дов­бан­ки з щільни­ка­ми. Му­ха, за­чув­ши сирість, на­летіла звідусіль. Бджо­ли обліпи­ли нак­рит­тя, па­да­ють до­до­лу на краплі, чіпля­ються до об­ма­за­них рук пе­ре­ку­пок, вси­са­ються з жа­до­бою в щільни­ки. Пасішни­ки за­ку­ри­ли ко­ло се­бе ку­ре­во з мо­ро­вої губ­ки. В га­ря­чо­му повітрі пах­не вос­ком, ме­дом. Лю­де товп­ляться по­се­ред пля­цу. Бджо­ли сно­ви­га­ють, не­на­че рої, поміж го­ло­ва­ми мо­ло­диць, па­да­ють до­до­лу на чо­бо­ти. Здається, ніби хтось вивіз і пос­та­вив пасіку в цьому на­товпі се­ред точ­ка. Ме­до­вий ряд дов­гий. Цього ро­ку поліття на рої й пасіки. Гост­ре ку­ре­во, рої бджіл пе­ре­но­сять мою дум­ку в гаї зе­лені, в за­тишні пасіки, в кат­ра­ги, де й людсько­го го­ло­су не чу­ти… Але гам та шум не дає ду­ма­ти. Бджо­ли ки­да­ються в вічі, на вид, на ру­ки, не­на­че сер­диті, аж люті, за свою руїну. Я ос­ту­па­юсь вго­ру, по ву­лиці. Ме­не при­тя­гу­ють співи лірників і якесь гудіння се­ред гус­то­го на­тов­пу на ши­ро­ко­му пішо­ході… Я на­си­лу проп­хав­ся ту­ди.

Чую, гу­де ор­ган­чик і співа приємний те­нор зовсім не по-лірницькій… На­си­лу я проп­хав­ся поміж мо­ло­ди­ця­ми й дядька­ми. На пішо­ході стоїть не ор­ган­чик, а фісгар­монія чи­ма­ла, та­ка завбільшки як піяніно. Сидів і грав який­сь сліпець, та­ран­ку­ва­тий і не ста­рий. Він і приг­ра­вав аком­па­не­мент. Чую, співає пар­тесні цер­ковні співи: хе­ру­вимської - Борт­нянсько­го, «Те­бе по­ем…». Встав він, сів на зміну дру­гий сліпець, мо­ло­дий кра­сунь, біля­вий. Обид­ва в сіртуч­ках, знать без­та­ланні сірач­кові шлях­тичі - чин­шо­ви­ки. Після цього сіла гра­ти сліпчи­ха, ще не ста­ра, з очи­ма, виїде­ни­ми, оче­ви­дяч­ки, віспою. Ця вже заспіва­ла чер­нецький ро­манс про «Скорбь и пе­чаль жиз­ни та суєту». Го­лос альто­вий, ме­лодійний. Це, пев­но, най­новіша спілка старців з по­лу­панків. На­род ко­ло їх стов­пив­ся, не­на­че в церкві. Ки­да­ють копійки в мальовані де­рев'яні ми­соч­ки, пос­тав­лені на фісгар­монії по обид­ва бо­ки. А десь поб­ли­зу в шумі та гамі дзенька­ють та гу­дуть ліри. Чуть, як ніби пла­чуть про­хачі й про­хач­ки - сліпці. А ор­ган­чик гу­де та гу­де… Не­на­че десь поб­ли­зу стоїть якесь ка­то­лицьке абатст­во, всу­ну­лось у цей яр­мар­ко­вий на­товп, і ллються че­рез од­чи­нені двері гу­ки ор­га­на…

А се­ре­ди­ною пля­цу на­род су­неться дво­ма хви­ля­ми: сю­ди й ту­ди, вго­ру й на­низ. Он вгорі ко­ло крам­ниць з склом кра­марі по­вис­тав­ля­ли довгі сто­ли з скля­ним по­су­дом - з пляш­ка­ми, бут­ля­ми, ста­ка­на­ми; розс­та­ви­ли йо­го ко­ло столів долі. Цей ряд ми­го­тить на сонці, ріже не­ми­ло­серд­но в очі… драж­нить нер­ви, не­на­че з столів і з-під землі хтось раз у раз сип­ле іскра­ми, не­на­че без­пе­рес­та­ну б'є іскря­ни­ми бриз­ка­ми фон­та­ном.

Я повертаю в зелений ряд огородини та птиці.

На во­зах і попід во­за­ми ле­жать позв'язу­вані мо­лоді кач­ки, гу­си, ку­ри, їм важ­ко на спеці. Во­ни по­роз­зяв­ля­ли но­си та дзьоби і важ­ко ди­шуть та од­са­пу­ються. В га­ря­чо­му повітрі за­пах­ло кро­пом, пет­руш­кою. Ря­ди зе­лені - на­че зе­ле­ний го­род. Звер­таю в пе­ре­уло­чок - там на сто­лах і долі знов груші; а далі сто­ять но­чо­ви з сма­же­ною ри­бою. Ко­ло столів скрізь жа­ровні: жидівки й міщан­ки сма­жать на ско­во­ро­дах ри­бу під пе­ку­чим сон­цем. Дядьки й мо­ло­диці ку­пу­ють і сніда­ють та за­ку­шу­ють…

На пля­цу страш­ний тиск. То­чок не­на­че кле­ко­тить, як во­да під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми та на ло­то­ках. По кут­ках на обох май­да­нах скрізь си­дять лірни­ки й сліпці. Скрізь чую гудіння лір та бла­ган­ня старців, не­на­че звідусіль чую го­лос­ний плач. Пла­чуть ніби сліпі очі, але не сльоза­ми, а жалібни­ми бла­га­ючи­ми го­ло­са­ми… Поміж ря­да­ми й во­за­ми по­де­ку­ди сно­ви­га­ють сліпці з по­во­да­та­ря­ми; де­котрі жалібно співа­ють…

От іде дві сліпчи­хи - мо­ло­диці з дівчи­ною по­во­да­тар­кою, і обидві співа­ють гар­ни­ми м'яки­ми го­ло­са­ми в ду­ет «Ісу­се мій пре­лю­без­ний» - Дмитрія Рос­товсько­го… їм аком­па­нує без­пе­рес­та­ну гус­те гудіння яр­мар­ко­ве…

Задзвонили не­да­леч­ко в со­борі в усі дзво­ни на мо­ле­бень (в со­борі «храм»). Зад­зе­ленька­ли в костьолі. Лю­де здійма­ють шап­ки й хрес­тяться. Ще дуж­чий став гомін. Яр­ма­рок ніби за­гув, як розд­ра­то­ва­ний рій. А се­ред то­го гудіння чую, як десь вис­ка­кує різкий го­лос про­ха­ча, не­на­че десь то­не лю­ди­на й кри­чить на по­ря­ту­нок. А ор­ган­чик ніби співає смутні ме­лодії десь да­ле­ко… і на­во­дить на ме­не се­ред життєво­го шу­му та га­му якусь ти­ху за­ду­му… І тор­гу­ють, і ку­пу­ють, і ра­зом з тим хтось ніби пла­че та су­мує та ви­ли­ває свій сму­ток жалібни­ми співа­ми се­ред цього во­руш­ко­го, тісно­го на­тов­пу, де час­то чується і регіт та жар­ти дівчат з па­руб­ка­ми… І ту­теч­ки, як і в усьому людсько­му житті - і сміх, і сльози вкупі…

Але яр­ма­рок прав­ди­вий не тут, не в осе­ред­ку містеч­ка, а за містом, на тор­го­виці. Цей май­дан, що од­ним кінцем ви­хо­дить у по­ле, - здо­ро­вий без міри. Скільки оком ски­ну­ти в по­ле, тут усе зас­тав­ле­но во­за­ми, кіньми, то­ва­ром. В кількох проїздах ряд­ка­ми пос­тав­лені коні, в дру­гих ряд­ках сто­ять во­ли, ко­ро­ви. Сви­ней, та ще й го­до­ва­них - безліч! Тут свині все аг­лицької по­ро­ди. В осе­ред­ку яр­мар­ку, в за­го­ро­жах сто­ять цілі та­бу­ни ко­ней, приг­на­них з До­ну, з Ку­бані, та­бу­ни волів сірих, кру­то­ро­гих - з степів. Тут дідичі та по­се­со­ри за­ку­по­ву­ють коні й во­ли на ти­сячі кар­бо­ванців - гур­та­ми. Сли­ве се­ред тор­го­виці на не­ве­лич­ко­му, лед­ве примітно­му су­горбі сто­ять в за­го­ро­жах з лег­ко­го вир'я, з дрючків та­бу­ни сте­по­вих ко­ней; коні все добрі, ситі, тем­ної во­ро­ної масті пе­чуться на га­ря­чо­му сонці і од спе­ки та од му­хи ма­ха­ють го­ло­ва­ми та не­на­че гор­до­ви­то ог­ля­да­ють усей ши­ро­кий яр­мар­ко­вий простір, з йо­го на­тов­пом, з мир­ша­ви­ми се­лянськи­ми ко­ни­ка­ми та корівка­ми. Ко­ло їх сіріють ніби цілі че­ре­ди сірих сте­по­вих волів, гус­то обквітча­них здо­ро­вецьки­ми ро­га­ми. Во­ли сто­ять спокійно й бай­дуж­но ре­миґають, ніби не звер­та­ючи жаднісінької ува­ги на веш­тан­ня й яр­мар­ко­вий гар­ми­дер. Скуп­щи­ки з одс­лу­же­них ка­ва­ле­ристів-мос­калів поп­ри­га­ня­ли свої гур­точ­ки се­лянських скуп­ле­них ко­ней і пос­та­ви­ли їх ряд­ка­ми по проїздах. Ці ка­ва­ле­рис­ти вже дав­но од­би­ли од жидків торгівлю кіньми та ху­до­бою і за­во­лоділи нею на яр­мар­ках.

Між ряд­ка­ми се­лянських ко­ней, мир­ша­вих, схуд­лих, веш­та­ються по­де­ку­ди смуг­ляві пат­латі ци­га­ни з своїми шка­па­ми. Яка си­ла ху­до­би! Скільки тут корів уся­кої по­ро­ди! Між здо­ро­ви­ми панськи­ми го­лин­дер­ка­ми рябіють се­лянські мир­шаві корівки, такі завбільшки, як те­ля­та або го­до­вані йоркшірські ка­ба­ню­ги, що ле­жать попід во­за­ми в хо­лод­ку плис­ком на че­реві з сли­ве плис­ко­ва­ти­ми спи­на­ми і тільки ніби стог­нуть од спе­ки.

Ця по­ло­ви­на яр­мар­ку на тор­го­виці ба­га­то пістрявіша. Між се­лянськи­ми во­за­ми по­де­ку­ди ма­ня­чать усякі брич­ки панські. На брич­ках пе­чуться на сонці панії, ма­туш­ки, а то й пан­ни. Па­ни, пан­ки, уп­ра­ви­телі, ба­тюш­ки й усякі скуп­щи­ки по­оди­но­ко й гур­том ог­ля­да­ють коні, тор­гу­ють. Між свит­ка­ми ма­ня­чать пальта, ка­пе­люші, ря­си. По­де­ку­ди сно­ви­га­ють жид­ки й ци­га­ни. Скрізь аж ки­пить торгівля й купівля. По­купці ог­ля­да­ють коні навк­ру­ги, заг­ля­да­ють їм в ро­ти, ог­ля­да­ють зу­би. Коні пру­ча­ються, за­ди­ра­ють го­ло­ви, хви­ца­ються. По­купці кри­чать, але не­за­ба­ром схо­дяться в ціні, здо­ро­во тричі ляс­ка­ють по до­лоні. На кра­ях, на прос­торі вип­ро­бо­ву­ють - які коні на ході. Он ци­ган ско­чив на свою шка­пу й по­летів швид­кою рис­сю, аж пат­ли на го­лові тря­суться. Він штов­хає ко­ня­ку в бо­ки за­каб­лу­ка­ми, гу­кає, ве­ре­щить, свис­тить як навіже­ний. Се­ля­ни сто­ять по­важ­но й тільки осміха­ються. Скрізь кру­тяться хур­ма­ни на ко­нях. Па­ни й ба­тюш­ки ог­ля­да­ють хо­ду і між со­бою ниш­ком пе­ре­мов­ля­ються або крадько­ма пе­ре­мор­гу­ються. Підставні хва­ле­ни­ки за пла­ту од купців вих­ва­лю­ють коні на всі бо­ки і за­пев­ню­ють панків, що коні добрі, бо буцімто во­ни їх дав­но зна­ють і самі ладні тор­гу­ва­ти й ку­пи­ти їх… Але па­ни їм не ймуть віри і, оче­ви­дяч­ки, не вва­жа­ють на їх об­лес­ли­ве вих­ва­лю­ван­ня.

По всій тор­го­виці скрізь гам та крик не­у­яв­лен­ний! Коні іржуть, хви­ца­ються, а то й ку­са­ються. Ко­ро­ви ре­вуть, свині кувіка­ють, не­на­че колії тяг­нуть їх на заріз або вже штри­ка­ють но­жа­ми. Лю­де го­мо­нять, кри­чать. Гомін стоїть гус­тий, не­на­че десь поб­ли­зу шу­мить та ре­ве во­дос­пад. Тут вже істий со­дом! Не­на­че який­сь давній на­род десь зняв­ся з місця та й ота­бо­ривсь, мов в ча­си «ве­ли­ко­го пе­ре­се­лен­ня на­родів». На цей ро­ко­вий яр­ма­рок зби­рається на­ро­ду, пев­но, ти­сяч п'ятнад­цять або й двад­цять. Іста Ба­тиєва ор­да, тільки без верб­людів та гарб!

І скрізь по май­да­нах тільки й чуть чис­ту ук­раїнську мо­ву, ні криш­ки не по­каліче­ну. По-українській го­во­рять па­ни й ба­тюш­ки і па­ни-ка­то­ли­ки, котрі ту­теч­ки навіщось звуть се­бе по­ля­ка­ми, і жи­ди, бо в ту­тешніх ка­то­ликів-панів та дідичів, в ту­тешніх жидів свій рідний язик - є тільки ук­раїнський. Па­ни-ка­то­ли­ки пo-польській го­во­рять по­га­но й не­чис­то і тільки на­род­ною ук­раїнською мо­вою го­во­рять чу­до­во, мов сам на­род, хоч ця мо­ва чо­мусь їм не до впо­до­би… Ця незлічен­на яр­мар­ко­ва на­род­на ма­са не­са­мохіть асимілює, упо­доб­лює собі і панів, і жидів своєю жи­вою мо­вою.