КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124656

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Причепа [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

I

Восени, після дру­гої пре­чис­тої, в чи­ма­ло­му селі Нес­те­рин­цях раз якось вечірньою до­бою сидів отець Хве­дор Че­пур­новський на ка­напі в своїй світлиці. На другім кінці ка­на­пи сидів близький йо­го сусіда, отець Мой­сей. Бу­ло вже пізненько. Сім'я о. Хве­до­ра, по­ве­че­ряв­ши з гос­тем, розійшла­ся по кімна­тах од­по­чи­ва­ти. О. Хве­дор зос­тав­ся з гос­тем по­ба­ла­ка­ти, як бу­ває між близьки­ми сусіда­ми й при­яте­ля­ми.

Вони вдвох при­яте­лю­ва­ли ще зза­мо­ло­ду, навіть змал­ку. Не бу­ли во­ни й то­ва­ри­ша­ми по школі, але всі зна­ли, що о. Хве­дор з о. Мой­сеєм жи­вуть ду­ша в ду­шу, ду­же час­то їздять один до од­но­го в гості, і як зійдуться, то не швид­ко розійдуться, до­ки не на­ба­ла­ка­ються всмак.

О. Хве­дор був ве­се­лий, ре­го­тун. Не один повіт знав о. Хве­до­ра; йо­го зна­ла навіть уся гу­бернія. Хто не пам'ятав йо­го круг­ло­го, пов­но­го, чер­во­но­го ви­ду, йо­го круг­лих, здо­ро­вих, ве­се­лих сірих очей! Які ж то бу­ли ве­селі очі! Самі ніби ре­го­та­ли­ся навіть тоді, як о. Хве­дор жу­рив­ся або су­му­вав. йо­го повні чер­воні ус­та, здається, бу­ли зро­ду скла­дені зад­ля сміху. Во­ни сту­ля­лись хіба тільки тоді, як в сон­но­го о. Хве­до­ра зли­па­лись очі. А то все бу­ло між чер­во­ни­ми гу­ба­ми бли­щать два ряд­ки білих, рівних, дрібних зубів! Го­ло­ву йо­го вкри­ва­ли ко­ро­тенькі, до пліч, ясні ко­си, зро­ду за­виті ку­че­ря­ми по всій го­лові; так і стир­ча­ли кру­гом, не­на­че в київських про­то­ди­яконів.

Реготуном йо­го заз­на­ли всі: й по­пи, і дя­ки, і му­жи­ки, навіть па­ни й жи­ди. Ку­ди бу­ло не приїде в гості, вже бу­ло най­ми­ти, по­го­ничі над­ворі підніма­ють регіт. Бу­ло сту­пить на пoріг, по­ка­же ку­че­ря­ву го­ло­ву, блис­не ве­се­ли­ми очи­ма, - всі гості вже чо­гось ре­го­чуться, аж за бо­ки бе­руться. Ска­же й при­ка­же, - за­раз піде регіт по ха­тах. Всі лю­би­ли о. Хве­до­ра, - всі, навіть діти біга­ли за ним слідком, лов­ля­чи йо­го ве­се­ле сло­во й жар­ти.

З се­бе був о. Хве­дор ог­ряд­ний, тілис­тий, не­ви­со­кий, але пле­чис­тий. На м'яких пле­чах в йо­го ря­са аж вли­пає! Шия в йо­го бу­ла та­ка ко­рот­ка, ніби го­ло­ва ле­жа­ла на са­мих пле­чах. Мов­ча­ти не лю­бив о. Хве­дор. Бу­ло або го­во­рить, або ре­го­четься, або ра­зом і ре­го­че й го­во­рить, та все го­ло­ву за­ки­дає аж на плечі; ку­че­ря­ве во­лос­ся бу­ло дри­жить на го­лові, а плечі й гру­ди - аж хо­до­ром хо­дять.

О. Мой­сей був ви­со­кий, су­хор­ля­вий. Довгі, рідкі, м'які ко­си поп­ри­ли­па­ли до йо­го стов­бо­ва­тої го­ло­ви, роз­си­пав­шись то­неньки­ми, позліплю­ва­ни­ми пас­ма­ми по пле­чах. З-під гус­тих брів бли­ща­ли чорні, як те­рен, очі. На су­хо­му, по­жовк­ло­му, дов­го­му ви­ду що­ки гли­бо­ко по­за­па­да­ли і по­мурх­ли, а між рідкою бо­ро­дою та мир­ша­ви­ми ву­са­ми темніли ніби прис­маглі, аж сині гу­би.

Тоді як о. Хве­дор жар­ту­вав, сміявсь навіть з рідно­го батька, з своєї жінки, йо­го при­ятель все бу­ло су­мує та жаліється на слуг, на жінку, на па­рафіян, на гос­по­дарст­во. Не од­на тільки од­на­ковість вдачі зво­дить лю­дей до­ку­пи: частіше ро­бить лю­дей близьки­ми при­яте­ля­ми суп­ро­ти­лежність їх вдачі.

- Якби, о. Мой­сей, з нас двох та зро­бив­ся один піп! - ка­же бу­ло о. Хве­дор, - що б то за ди­во вий­шло! Який би то був піп! і ве­ли­кий, і ши­ро­кий, і товс­тий, і дов­гий!

Світлиця о. Хве­до­ра бу­ла не­ве­ли­ка. Попід стіна­ми сто­яло два­над­цять стільців, в кут­ках - косі сто­ли­ки, а над ни­ми вгорі - ко­син­чи­ки з кар­ни­зом на книж­ки та на прос­ку­ри; ко­ло стіни сто­яла ка­мо­да, а пе­ред ка­на­пою - стіл. На стінах висіло ба­га­то об­разів, не­ве­ли­ких кар­ти­нок у чор­них узеньких рам­ках, а ко­ло по­ро­га висів у біло­му кло­буці, на­мальова­ний олійни­ми фар­ба­ми, який­сь давній мит­ро­по­лит, чер­во­ний на ви­ду і ввесь обвіша­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми, на­че мо­ло­ди­ця на­мис­том.

О. Мой­сей при­ту­ливсь, ніби зщу­лив­шись, в однім кут­ку ка­на­пи, а о. Хве­дор розлігся в дру­го­му, за­ки­нув­ши го­ло­ву на спин­ку ка­на­пи. При двох свічках, на полі тем­ноб­рон­зо­вої об­бив­ки ка­на­пи, обидві пос­таті так ви­раз­но ма­лю­ва­лись, не­на­че на чор­но­му полі кар­ти­ни ду­же яс­не ма­лю­ван­ня.

Довгий, су­хор­ля­вий о. Мой­сей тро­хи ски­нувсь своєю пос­тат­тю й ви­дом на тих дов­гих, тем­них ас­кетів свя­тих, що ма­лю­ють на візантійських об­ра­зах. І ря­са йо­го, з доб­ря­що­го товс­то­го ба­ра­ка­ну, спа­да­ла навк­ру­ги йо­го та­ки­ми ж дов­ги­ми цуп­ки­ми фал­да­ми, й фал­ди пе­ре­ла­му­ва­лись так са­мо гост­ро впо­пе­рек, як на візантійських об­ра­зах.

На другім боці ка­на­пи чер­воніло пов­не, круг­ле ли­це о. Хве­до­ра, не­на­че ли­це товс­то­го свіжо­го аму­ра, що ви­ши­ва­ють га­ру­сом на по­душ­ках, за­над­то на­ля­пав­ши йо­му що­ки чер­во­няс­ти­ми нит­ка­ми.

Вже в ха­тах все пос­ну­ло, всю­ди ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник на стіні цо­кав, мля­во й ліни­во гой­да­ючи ма­ят­ник.

Перед па­нот­ця­ми на столі, нак­ри­то­му чер­во­ною вов­ня­ною ска­тер­кою, між дво­ма свічка­ми, сто­яв пов­ний гра­фин горілки. Проміння од свічок про­ни­зу­ва­ло пляш­ку з обох боків, виг­ра­ва­ло в жовтій, чистій, як сльоза, горілці, зап­рав­леній па­ху­чи­ми корінця­ми, - бо­дя­ном, ка­ма­ном та гвоз­дич­ка­ми, - бли­ща­ло ве­се­ли­ми іскра­ми на гран­частій різаній за­тичці, на чис­тих, про­зо­рих бо­ках гра­фи­на. Ко­ло гра­фи­на сто­яла тарілка з скиб­ка­ми па­ля­ниці і ми­соч­ка з виш­не­вим ва­рен­ням.

- А що, о. Мой­сей! Чи вип'ємо по чарці? - за­пи­тав о. Хве­дор.

О. Мой­сей так смут­но, так жалібно по­ди­вив­ся на гра­фин, не­на­че він жал­ку­вав за яко­юсь ве­ли­кою втра­тою, не­на­че в йо­го або ди­ти­на вмер­ла, або коні вкра­де­но. Аж при­тух­ли йо­го чорні очі, а тем­не, смуг­ля­ве ли­це ста­ло ще темніше.

- Хіба ж ти не знаєш, що мені не мож­на пи­ти? - од­ка­зав о. Мой­сей.

- А що ж ми оце ро­би­ти­ме­мо оту­теч­ки? Хіба бу­де­мо ди­ви­тись один од­но­му в вічі та й годі?

- Отой док­тор ос­танніми ча­са­ми ду­же ля­кає… - од­ка­зав о. Мой­сей. - І по­зав­чо­ра ка­зав моїй Марії Іва­новні, щоб я по­ки­нув горілку пи­ти, а то по­га­но бу­де…

- А ти ймеш віри док­то­рам! Що не док­тор, то й бре­хун! Він го­во­рить, аби язик вертівся, - так собі, - на вітер…

О. Хве­дор за­ки­нув го­ло­ву на­зад, підняв уго­ру ку­ценьку борідку і за­хи­хи­кав, по­ка­зу­ючи усі ще­ле­пи і два ряд­ки білих зубів. Ка­на­па зад­вигтіла, а ближ­ча стільці аж ніжка­ми зас­ту­котіли об поміст.

- А я док­торів не слу­хаю! - про­мо­вив далі о. Хве­дор. - Він мені ска­же не їсти то­го й то­го, а я на злість наїмся та й поз­до­ров­шаю. Док­тор ка­же, а ти ро­би нав­па­ки: тоді як­раз бу­де га­разд.

О. Хве­дор знов за­ре­го­тавсь і на­лив дві чар­ки горілки. За­пах­ло в хаті спир­том, корінням.

- Будьмо здо­рові! - про­мо­вив о. Хве­дор і ви­пив пе­редніше, як гос­по­дар, приц­ма­ку­ючи.

В о. Мой­сея аж слин­ка по­ко­ти­лась. Чу­дові па­хощі торк­ну­ли йо­го фан­тазію, на­га­да­ли йо­му про якісь чу­дові са­ди теп­ло­го краю. Ома­на сма­ку ра­зом з ома­ною фан­тазії бу­ла аж над­то ве­ли­ка! О. Мой­сей на­хи­лив го­ло­ву ниж­че, не од­ри­ва­ючи очей од чар­ки.

- Починай-бо, о. Мой­сей! Ти ж гість! Чо­го ж ти скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю?

- Не мож­на, бра­те, не мож­на! Ти ж ба­чиш, як я по­га­но каш­ляю. Не­дур­но ж ка­зав док­тор, що в ме­не зро­ду на­хильність до якоїсь гру­дя­ної сла­бості, бо в ме­не шия ду­же дов­га.

- Хи, хи, хи, - за­ре­го­тавсь о. Хве­дор. - От тобі й на! Не од­ру­бу­ва­ти ж тобі тро­хи шиї, щоб мож­на бу­ло горілку пи­ти. В дов­гу шию кра­ще й зручніше тек­ти­ме, мов у ло­то­ки… Ось спро­буй ли­шень!

О. Хве­дор підняв чар­ку про­ти свічки. Криш­та­ле­ва чар­ка не­на­че засміялась про­ти вог­ню. Чер­во­но-жов­тий чис­тий на­пи­ток за­ми­готів іскор­ка­ми, не­на­че в йо­му гра­ло літнє ма­ре­во, а чу­дові па­хощі лос­ко­та­ли в носі, в горлі, по язиці.

О. Мой­сея по­тяг­ло до чар­ки ніби дво­ма міцни­ми ру­ка­ми. «Веліє іску­шеніє!» про­мо­вив він.

- І що заш­ко­дить од­на чар­ка? - вмов­ляв далі о. Хве­дор. - Чар­ка - то ніби од­на крап­ля; во­на тобі навіть гор­ла всього не об­мо­че…

- Може, й справді так! - про­мо­вив о. Мой­сей, ра­дий, що нат­ра­пив на ся­ку-та­ку при­чи­ну.

Що бо­жо­го дня о. Мой­сей зарікав­ся пи­ти й ку­ри­ти, але що бо­жо­го дня бу­ло знай­де якусь при­чи­ну, щоб розріши­ти, буцімби­то в ос­танній раз. А потім знов да­вав собі зарік, і знов зна­хо­див­ся той ка­пос­ний ос­танній раз. І те­пер - очі в йо­го по­ве­селіша­ли; він узяв чар­ку, підняв її до світла, по­ди­вивсь на неї лю­бо, як ма­ти на свою ди­ти­ну, і ти­хенько по­чав ціди­ти в рот, по­ма­лу за­ди­ра­ючи го­ло­ву. Дов­го дер­жав він чар­ку ко­ло ро­та, вис­мок­ту­вав ос­тан­ню кра­пельку і, одірвав­ши чар­ку, по­чав утя­гу­ва­ти в рот сині свої гу­би, ніби смок­тав їх.

- Яке ж то доб­ро, оця горілка! - про­мо­вив сти­ха о. Мой­сей. - І той ро­зум­ний був, хто її ви­га­дав.

Він схо­пив­ся з місця і хотів на­ли­ти дру­гу чар­ку. О. Хве­дор мит­тю підняв гра­фин вго­ру.

- А зась тобі! ви­ба­чай на цей раз! Про­сив я те­бе, а те­пер поп­ро­си ти ме­не. Ха, ха, ха!

О. Мой­сей си­лою взяв пляш­ку і мит­тю ви­пив дру­гу чар­ку. Пе­ре­го­дя о. Хве­дор за­ку­рив ци­гар­ку. Пер­ший свіжий ди­мок ду­же приємно за­лос­ко­тав у носі в гос­тя.

- Не ку­ри, будь лас­ка - про­сив о. Мой­сей. - Хіба ж ти не знаєш, що док­тор за­бо­ро­нив мені й ку­ри­ти. Не дра­туй-бо ме­не.

- Одчепись ти з своїм док­то­ром! що не док­тор, то на­ха­ба! Як йо­го слу­ха­ти, то й з го­ло­ду вмер­ти тре­ба.

- Скільки раз я зарікав­ся не ку­ри­ти! - ка­же о. Мой­сей. - Од­же ж не по­ки­ну! По­ки не чую ди­му, то й бай­ду­же. А як ку­рить хто мені під но­сом, то, здається, од­дав би все на світі, щоб тільки по­куш­ту­ва­ти ото­го по­га­но­го зілля.

- Коли хо­чеш ки­да­ти, то не од­ра­зу: один день по­ку­ри тричі, дру­го­го дня - двічі. От поч­ни так од цього ве­чо­ра! - На, пос­мок­чи!

- Може, ти й прав­ду ка­жеш, - про­мо­вив о. Мой­сей вже якось ве­селіше. - Да­вай, по­ку­рю та й за­ка­юсь!

Закадили па­нотці і по­од­ки­да­ли го­ло­ви в кут­ки ка­на­пи. І по­ли­лась їх роз­мо­ва - щи­ра, не­по­тай­на; без жад­них свідків, чу­жих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спо­кою тем­ної осінньої ночі, за чар­кою доб­рої горілки або на­лив­ки, - не раз бу­ло па­нотці про­ба­ла­ка­ють цілу ніч до світа. Вже ма­туш­ка, вис­пав­шись, бу­ло виг­ля­не з две­рей, грим­не на їх та й знов зас­не, а па­нотці на те не вва­жа­ють! Нічна пізня до­ба, чар­ка горілки - роз­гор­ту­ють ду­шу, розв'язу­ють мо­ву, до­да­ють крас­но­мов­ності навіть не крас­но­мовній роз­мові мов­чу­на о. Мой­сея.

Батюшки мов­ча­ли, втя­гу­ючи в се­бе дим, і буцім зби­ра­ли роз­ки­дані ду­ми, ви­би­ра­ючи ту, з ко­то­рої тре­ба б по­ча­ти роз­мо­ву.

- Як же, о. Мой­сей, твоя сім'я?

- Моя сім'я? Не бла­гос­ло­вив бог ме­не сім'єю! Не рос­туть чо­гось мої діти. Чи ме­не за що бог ка­рає, чи я сам нез­до­ро­вий, чи моя жінка та­ка! От і ці двой­ко, по­зос­та­ва­лись живі… чо­гось вже ми­зерніють, крив­ляться…

- Ти шко­дуєш, що твої діти вми­ра­ють. А мої вже й геть-то жи­вучі. Та­ко­го їх, та­ко­го їх ба­га­то, що, да­лебі, не знаю, що й діяти! Се­ме­ро одніс я на кла­до­ви­ще, а там спить у ме­не аж сім до­чок, а два си­ни в школі. Ко­ли те­бе нудьга бе­ре за дітьми, візьми, будь лас­ка, в ме­не зо двоє або зо троє, - я тобі ще й по­дя­кую.

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж ка­на­па зад­вигтіла на хист­ко­му тон­ко­му по­мості.

- Чужі діти - не свої, - од­ка­зав сум­но о. Мой­сей.

- Та ще й не мруть чо­гось! - про­мо­вив о. Хве­дор, - не так, як бу­ває в лю­дей. Оце й зас­лаб­не ча­сом кот­ра ди­ти­на, хиріє, стог­не, ми­зерніє. Ду­маю: от-от ум­ре! От-от бог прий­ме до се­бе. А во­но візьме та й очу­няє. А все то жінка! Як візьме ко­ло йо­го панька­ти, туп­ця­ти, як візьме при­па­рю­ва­ти, та ви­ли­ва­ти, та об­ли­зу­ва­ти, то, ди­вись, вже моя ди­ти­на й очу­няє! Ха, ха, ха!

- Гріх тобі, о. Хве­дор, та­ке го­во­ри­ти про своїх дітей!

- Та вже не­хай хоч гріх! У ме­не, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мой­сей, міркуєш? Онде в ме­не сім до­чок - я не лічу синів - тре­ба їм спра­ви­ти сім су­конь, та сім со­ро­чок, та сім пар че­ре­виків. Побільш вдвоє, то-бу­де чо­тир­над­цять. А там ще як поч­нуть ви­га­ду­ва­ти свої вит­ре­беньки, якісь комірчи­ки, та стьожеч­ки, та блон­ди, та якесь дран­тя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі ка­жу, що на си­лу ве­ли­ку вис­та­чаю! Не­си­ла нас­та­чить на їх. А тут, знаєш, ще до то­го вда­лись мої доч­ки в сво­го батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, не­на­че «сім глад­ких корів фа­ра­оно­вих». Сьогодні спра­виш оде­жи­ну, яку удя­ган­ку, а че­рез тиж­день - вже й тісна ста­ла! Ще доб­ре, що не всі до­рослі, - од­на дру­гу до­га­няє - так оде­жи­на пе­ре­хо­дить з пле­чей на плечі. Та ще й пов­да­ва­лись в матір: усі че­пурні, ша­ну­ють оде­жу, усі гля­дять оде­жи­ни, як ока в лобі.

- А хто ж ви­нен, - про­мо­вив о. Мой­сей, - ко­ли й ти сам не згірше ко­лес­ни­це­го­ни­те­ля фа­ра­она: глад­шаєш щод­ня, нівро­ку тобі.

- Ти й прав­ду ка­жеш, от­че Мой­сеє! Не­дав­но сту­лив я собі оцю ря­су. Не жаль би бу­ло, як­би не ка­зав крав­цеві, - а то ка­зав і на­ка­зу­вав: не ший же щільно та тісно! Ший як­мо­га шир­ше! Ко­ли вчо­ра див­люсь, - на пле­чах чис­то по­роз­ла­зи­лось шит­во. Я до по­паді - по­ка­зую та лаю крав­ця. А во­на мені як од­ру­ба­ла, та ще й при доч­ках: «Не кра­вець-бо ви­нен! сам роз­ла­зиш­ся, то й оде­жа му­сить розлізтись, - не залізна ж!» Я по­ки­нув ря­су та мерщій з ха­ти! Ха, ха, ха! А тут, не тобі ка­жу­чи, рос­туть доч­ки так швид­ко, на­че на дріжчах! У дру­гих доч­ки і в двад­цять років хо­дять в ку­ценьких сук­нях, а в ме­не, оце ми­не дочці три­над­цять, так її хоч за­раз заміж да­вай. Од­на од­ну до­га­няє! Не знаю, що й ро­би­ти на світі. Бо­гос­ло­ви зна­ють, що в ме­не не гурт-то гро­шей, об­ми­на­ють мою ха­ту або приїдуть об'їдять, обіп'ють, по­ню­ха­ють та й поїдуть. А мої доч­ки си­дять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Ви­да­ва­ти­му, хто пер­ший тра­питься: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До стар­ших до­чок вже й бо­гос­ло­ви не прис­ва­ту­ються, - ка­жуть, що старі. А їм всього вісімнад­ця­тий та дев'ятнад­ця­тий рік!

- Чого це ти, о. Хве­дор, взяв­ся на своїх до­чок? Во­ни ж дур­но не їдять в те­бе хліба, - во­ни ко­ло всього, а твоя ма­туш­ка тільки по­ряд­кує.

- Отак пак! Ба, ще б посіда­ли та ру­ки поз­гор­та­ли! Во­ни, бач, і ро­би­ли б, що тільки б плу­та­ли на п'яльцях якесь своє дран­тя. А я їх тур­лю до пе­карні! Робіть, ка­жу, діти, самі на се­бе, - на вас слуг не нас­та­чиш. Не­хай по­ра­ються і ко­ло печі, і в хаті, і на ого­роді; не­хай хліб пе­чуть, обіда­ти ва­рять у жни­ва, пря­дуть. Тільки не по­си­лаю з со­роч­ка­ми на річку та на по­ле.

О. Хве­дор знов по­на­ли­вав горілки в чар­ки.

- Будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, ви­пив і за­ку­сив ва­рен­ням. - Про­шу по­кор­но, о. Мой­сей.

- Ой бо­юсь, бо­юсь! Ли­хо мені з цією горілкою! Хтось лу­ка­вий ви­га­дав її на моє ли­хо! Не дов­го жи­вотіти мені че­рез неї.

- Пий-бо! чо­го ти? До­ма собі бу­деш пісню­ка­ти, а в гос­тях «розрішеніє на вся: ви­на і єлея».

- Воно й справді, що я оце в гос­тях! Не пи­ти­му вже до­ма, - про­мо­вив о. Мой­сей, а сам ско­са привітно пог­ля­дав на яс­ну, блис­ку­чу, як зо­ря, чар­ку нас­той­ки.

Випили знов по чарці. О. Мой­сей дов­го сма­ку­вав, обс­мок­ту­ючи свої си­ню­ваті гу­би. - Гри­маєш ти, о. Хве­дор, на дітей. А в ме­не ж то, в ме­не швид­ко не бу­де ди­ти­ни, ані щас­тя, ні ха­ти­ни, як співа­ють у пісні. Чи во­но по­роб­ле­но, чи во­но нас­ла­но? Надісь, кимсь, нас­ла­но… Ка­жуть, що моя ха­та зак­ла­де­на май­ст­ра­ми на ди­тя­чу смерть… І в ста­ро­го ба­тюш­ки мер­ли діти. Я вже й во­ду свя­тив, вдру­ге свя­тив усі кімна­ти, вже й пи­тав між ста­ри­ми людьми…

О. Мой­сей зігнув шию кар­люч­кою, а го­ло­ва звис­ла на гру­ди.

- Бог зна, чо­го ти жу­риш­ся, о. Мой­сей! - ка­же о. Хве­дор. - І хо­четься тобі то­го кло­по­ту? Я й не ра­дий, а діти ро­дяться, ро­дяться та й ще ро­дяться, і не знаю, ко­ли то­му кінець бу­де!

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж за­ту­потів но­га­ми, аж поміст зад­вигтів.

- По цій мові - будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, на­ли­ва­ючи по чарці.

- По цій мові мож­на й мені, - до­дав о. Мой­сей.

- Та пий-бо од­ра­зу, не сма­куй! - при­ка­зав о. Хве­дор, ре­го­чу­чись дрібно. - І чар­ки біси-батька-зна-які по­роб­ле­но! Вип'єш, на­че му­ху про­ковт­неш!

О. Мой­сей не спе­ре­чавсь, ковт­нув хильцем і тільки втя­гу­вав, по своєму зви­чаю, обидві губі в рот.

- Казав я тобі, о. Мой­сей, що ви­дам до­чок за то­го. хто пер­ший тра­питься, чи він бу­де дяк, чи му­жик, чи ци­ган. Од­же ж, я так швид­ко і зроб­лю. Вна­див­ся оце до моїх до­чок який­сь ля­шок, - хо­дить та й хо­дить, тро­хи не щод­ня. Доч­ки й раді, бо, відо­мо, вже дівча­та на порі, ре­го­чуть та жар­ту­ють з ним. А ля­шок з се­бе ду­же не по­га­ний, ве­се­лий, то­чить ба­лянд­ра­си моїм доч­кам. Тільки чин на йо­му біси-батька-зна-який! Він яко­гось па­на підпи­са­ря підпи­сар, чи що! Фамілія йо­го - Се­ре­динський. Приїха­ло во­но сю­ди на еко­номію не­дав­но, та­ке мир­ша­ве, за­худ­же­не, об­шар­па­не, обстрьопа­не, ми­зер­не, замліле! і на­зи­ває се­бе шлях­ти­чем. Пе­редніше ко­лись бу­ло ме­не об­ми­нає, знать, со­ро­миться сво­го дран­тя, а як об­ла­тав­ся, об­шив­ся, став на пан­ка схо­жий, тоді по­чав до ме­не підсту­па­ти, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім див­люсь, - вже і вти­ривсь у мою ха­ту! А з доч­ка­ми ку­ди тобі! на­че зріс у панських бу­дин­ках. І те­пер хо­дить тро­хи не щод­ня. Мені вже і на­до­ку­чає, бо тре­ба з ним панька­тись, ко­ли впус­тив до своєї гос­по­ди. Будьмо здо­рові!

Випили й за­ку­си­ли. О. Хве­дор пе­ре­хи­лив по­рож­ню пляш­ку над чар­кою.

- Чи це ми вже й ви­хи­ли­ли пов­ний гра­фин? Чи не тим, що ти, о. Мой­сей, маєш якусь при­рож­ден­ну на­хильність до ча­роч­ки?.. Ха, ха, ха!

- Як ви­пи­ли, то гос­по­дар ще при­не­се, - од­ка­зав о. Мой­сей.

О. Хве­дор ски­нув чо­бо­ти, підгор­нув по­ли, взяв гра­фин і, ти­хе­сенько зак­ра­да­ючись, як кіт до миші, пішов у дру­гу тем­ну кімна­ту то­чи­ти горілку з ба­рильця. Се­ред тиші ночі чу­ти бу­ло ду­же ви­раз­но, як горілка сти­ха булькотіла з ба­рильця, вли­ва­ючись у пляш­ку і ше­лес­тя­чи по бо­ках скла.

Коли це - щось за­во­ру­ши­лось і за­го­моніло в другій темній кімнатці. В од­чи­нені двері, мов той хе­ру­вим з не­бес, ви­летів о. Хве­дор. Од швид­кої хо­ди він аж ви­хав по­ла­ми на повітрі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось вго­ру, ніби лег­кий пух. В ру­ках у йо­го був пре­ве­ли­кий бу­тиль доб­рої горілки.

- Ох мені ли­хо! - про­мо­вив о. Хве­дор, ози­ра­ючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнав­ся до­мо­вик. - Пев­но, оце моя ма­туш­ка по­чу­ла, що я горілку то­чу, та так наг­на­ла, що й на­си­лу втік. Ко­ли б лиш не прибігла та не од­ня­ла бут­ля.

О. Хве­дор пос­та­вив бут­ля під стіл, але, прис­лу­хав­шись, що знов все пос­ну­ло й за­па­ну­ва­ла ти­ша в по­ко­ях, не­за­ба­ром ви­тяг і пос­та­вив на столі.

- Будьмо здо­рові! По­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - про­мо­вив о. Хве­дор.

Випили й за­ку­си­ли.

- Смієшся ти з ме­не, - ка­же о. Мой­сей, - що моя Марія Іва­нов­на за­бо­ро­няє мені пи­ти, а сам, ба­чу, не згірше боїшся своєї жінки…

- Ет, о. Мой­сей! Все то твої док­то­ри наш­ко­ди­ли: наб­ре­ха­ли моїй по­паді, ніби мені горілка шко­дить че­рез те, що в ме­не шия ду­же ко­рот­ка. Бач! Вір дур­ням! І дов­га шия - не пий, і ко­рот­ка шия - не пий. Стра­ха­ють ме­не па­ралічем. Один то­му час! І пи­ти - вмер­ти, і не пи­ти - вмер­ти! Луч­че ж пи­ти і вмер­ти! Раз ро­ди­ла ма­ти - раз і по­ми­ра­ти! Ану, о. Мой­сей, їй прав­ду ка­жуть док­то­ри? Чи стук­не ме­не па­раліч?

О. Хве­дор на­лив, ви­пив і за­мовк, не­на­че жду­чи па­раліча.

- Ні, не­ма! Не бе­ре! - про­мо­вив. - Те­пер вже не за­на­пас­ти­мо се­бе. Ну, сміли­во! Марш упе­ред.

Знов на­ли­ли чар­ки і по­ви­пи­ва­ли.

- Про що пак ми бу­ли роз­го­во­ри­лись? - спи­тав о. Хве­дор.

- Про яко­гось Се­ре­динсько­го, про па­ни­ча.

- Еге! Так, знаєш, за­на­дивсь ото до ме­не той па­нок Се­ре­динський. Хо­див пе­редніше сам, а це вже по­чав хо­ди­ти з на­шим сусідою, діди­чем Хоцінським. А знаєш, як я поз­най­омив­ся з тим Хоцінським?..

- А як?

- Дуже чуд­но й тро­хи смішно! Чи до те­бе пак при­хо­ди­ли пан­ки ку­ма­ми дер­жа­ти до хрес­та му­жи­чих дітей?

- Приходили пе­ред повс­тан­ням і не раз, а це щось і пе­рес­та­ли, - од­ка­зав о. Мо­йсей.

- Ото ж і до ме­не бу­ло оце й не­суть хрес­ти­ти му­жи­чу ди­ти­ну. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а за ку­ма - па­нок з за­во­ду. Що це ста­ло­ся з па­на­ми? - ду­маю бу­ло собі. - Ко­лись дер­ли шку­ру з лю­дей, а це по­ча­ли бра­та­тись та єдна­тись, навіть пи­ти з ни­ми горілку. Щось во­но та є. Аж во­но так і вий­шло. Ви­пий­мо, о. Мой­сей… - Раз якось при­нес­ли ди­ти­ну до хрес­та. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а ку­мом - який­сь нез­най­омий пан, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, з ма­леньки­ми тон­ки­ми ніжка­ми, - дос­то­ту не­на­че хто підпер ба­ри­ло дво­ма па­лич­ка­ми. За­повістивсь мені, що він та­кий і та­кий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хрес­та ди­ти­ну сво­го робітни­ка, доб­ро­го й вірно­го, зна­ючи зви­чай - од хрес­та не цу­ра­тись. А я собі ду­маю: дай тро­хи по­жар­тую з па­ном, щоб не ду­же ква­пив­ся ку­ма­тись з людьми, бо та­ки заздрівав йо­го щирість. Ве­ду кумів у пер­шу ха­ту і по­чи­наю хрес­ти­ти ди­ти­ну по всім пра­ви­лам, як ли­чи­ло та­ко­му ку­мові. Чи­таю по­ма­ле­сеньку, ви­раз­но, по­важ­но, сло­во за сло­вом, а дяк з па­ла­ма­рем приспіву­ють. Стоїть мій пан, пе­ре­ки­да­ючи з но­ги на но­гу своє ба­ри­ло. А я чи­таю та й чи­таю, та співаю! Див­люсь, - пан мій вже со­пе, а з ло­ба піт го­ро­хом ко­титься, а я чи­таю та чи­таю! Ха, ха, ха! Не­хай, ду­маю, по­куш­тує, що є на світі де­що й важ­ке. Див­люсь, - вже близько кінець. Я пе­ре­мах­нув для по­важ­ності на мо­лебінь, да­вай ви­чи­ту­ва­ти один, потім дру­гий. Хоцінсько­му дав на ру­ки ди­ти­ну. Він чер­воніє, от-от упа­де! Годі, ду­маю, - бу­де пан до но­вих віників пам'ята­ти, як о. Хве­дор хрес­тив ди­ти­ну. Навпісля чую - мій пан аж тро­хи зас­лаб, ма­буть, одс­то­яв но­ги. Так-то ми й поз­най­оми­лись. Ков­тай му­ху, о. Мо­йсей!

- Ні! щось ма­ло по­жи­ви з цієї му­хи. Бу­ду я ґедзів ло­ви­ти, або­що.

О, Мой­сей дос­тав з дру­го­го сто­ла ста­кан, на­лив тро­хи не пов­ний і по­чав дуд­ли­ти.

- От і по­чав Хоцінський до ме­не вча­ща­ти; про­сить і до се­бе, дає мені гос­тинці, шле мені з са­харні по го­лові са­ха­ру, - ба­чу, чо­гось го­дить мені, туп­цяє ко­ло ме­не; а як прий­де до ме­не в гості, в'ється ко­ло моїх дітей, ти­рить їм у ру­ки польські книж­ки, цвенькав до їх по-польській.

- Та наші па­ни, - про­мо­вив о. Мой­сей, - та­ки до­год­жа­ють ба­тюш­кам, хто вміє кільки слів цвенькну­ти по-польській. І я, грішний, ко­лись не­на­ро­ком так собі ви­пад­ком про­мо­вив слів двоє по-польській до сво­го па­на, - за­раз на дру­гий день прис­лав ху­ру дров! За дві слові!

- Зате ж підстав­ля­ють во­ни стільця то­му, хто не го­дить їм! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Чи чув про бла­го­чин­но­го з Ку­цо­го? Як йо­го об­го­во­рю­вав дідич Па­нятівський пе­ред архієреєм, пе­ред сто­ронніми людьми, пе­ред па­на­ми за обідом, тоді, як вікар­ний їздив по єпархії! Де ж пак! ви­ду­мав якусь історію, ніби йо­го сви­ня вско­чи­ла в попів ого­род; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв'яза­ти і одіслав соцьким у стан, вкупі з про­щен­ням на «оную без­по­кой­ную ря­бу панську сви­ню».

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, на­ли­ва­ючи горілки в чар­ку, аж горілка пе­ре­ли­лась че­рез край.

- І справді, чуд­на та Польща, - про­мо­вив о. Мой­сей, - са­ма ле­жить зв'яза­на, скру­че­на, лед­ве ди­ше, а ще та­ки прос­тя­гає ру­ки, щоб щось на­ше за­гар­ба­ти собі.

- Будьмо здо­рові, о. Мой­сей! за­ку­шуй-бо, а то на го­ло­ву бу­де важ­ко… От і по­чав хо­ди­ти Хоцінський з Се­ре­динським. Чи не мос­титься ча­сом він у сва­ти до моїх до­чок?

- Ой, не ха­пай­ся, о. Хве­дор, з сва­тан­ням! Пи­тай лю­дей.

- Добре тобі й го­во­ри­ти, ко­ли тобі на шиї не си­дить сім до­чок.

- Коли б мені хоч од­ну доч­ку! Вже я й ха­ти свя­тив, і пше­ни­цю сіяв на чо­тирьох уг­лах до­ма. Пше­ни­ця пос­хо­ди­ла, зна­читься, місце бла­гос­ло­вен­не…

- Знаєш, що зро­би, о. Мой­сей! Об'їдь ти, го­лий, се­ред дня, вер­хом на ло­паті тричі кру­гом ха­ти та про­чи­тай на ході тричі «Отче наш»; тоді, пев­но, так пе­ре­ля­каєш до­мо­виків, що не пот­рап­лять ку­ди втіка­ти! Ха, ха, ха!

О. Мой­сей підняв го­ло­ву, ду­мав по­чу­ти щось путнє, але за­раз схи­лив її вниз, осміхнув­шись.

- От хо­дить до ме­не Хоцінський та го­дить мені. Не­дав­но оце прис­лав мені де­ревні на повітку та на опал три хурі хми­зу.

- Чи й той пан го­див тобі, що пе­редніше був ту­та? - спи­тав о. Мой­сей.

- Де там тобі! Той був з ба­га­тих, знач­них панів, з арис­ток­ратії, та гор­дий, та пиш­ний! Йо­му, ма­буть, зда­ва­лось, що він і те­пер па­нує на Вкраїні, як бу­ло ко­лись за ца­ря Го­ро­ха, як лю­дей бу­ло тро­хи.

- А хіба ж і не па­ну­ва­ли во­ни в нас? Що хотіли, те й ро­би­ли, не бу­ло їм упи­ну, - од­ка­зав о. Мой­сей.

- Як приїхав до нас той пе­редніший ста­рий пан, я на­ки­нув свою скуфію, надів най­новішу, най­прос­торнішу ря­су, тро­хи на­пин­дю­чивсь та й пішов до йо­го, - ду­маю: поз­най­ом­люсь і по­го­во­рю за квит на дро­ва, бо тоді, бач, па­ни да­ва­ли нам дро­ва на топ­ли­во з сво­го лісу. За­повістивсь че­рез ла­кея. Ко­ли це - ви­хо­дить до ме­не пу­зань у шлаф­році з люлькою в зу­бах на дов­женнім ци­бу­кові; на­дув­ся, на­су­пив­ся, на­пин­дю­чивсь і зас­ту­пив мені двері до гос­тин­ної, та по­чи­нає пи­та­ти, чо­го мені тре­ба, як то­го му­жи­ка, а сісти й не про­сить. Е - ду­маю, - ви­бач на цей раз! Не го­диться ж та­ки мені сто­яти ко­ло по­ро­га, та ще й в скуфії. «Ви­ба­чай­те, ка­жу, па­не, але ні вам, ні мені не ви­па­дає го­во­ри­ти навс­то­яч­ки!» Взяв я по­ми­нув йо­го, пішов в гос­тин­ну та й ла­го­жусь сісти в най­більшо­му кріслі, а йо­го про­хаю сісти ко­ло се­бе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сю­ди, ту­ди! так йо­му по­га­но ста­ло. Пос­та­ва­ли ми обид­ва ко­ло фо­телів та й по­ча­ли вгнізджу­ва­тись. Ніяк не влізу в прок­ля­те крісло, та­ке вузьке! Ко­ли див­люсь, і пан тро­хи заст­ряг, бо і сам не влізе га­разд. Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся я, а пан і собі за мною. «Шко­да, ка­жу, па­не, й за­хо­ду! не зад­ля нас, пев­но, роб­ле­на ця мебіль. Сідай­мо де інде, - на софі, або­що!» Сів я та й упірнув у пру­жи­ни сли­ве до са­мо­го до­лу, а пан упірнув з дру­го­го бо­ку. Си­ди­мо ми, тільки го­ло­ви наші вид­но, мов десь за гор­ба­ми виг­ля­даємо! А со­фа трісь! лусь! трісь! та все тріщить по­ма­леньку. Од­же, од то­го ча­су і по­чав лас­кавіше зо мною по­во­ди­тись, по­чав навіть ру­ку по­да­ва­ти.

- Випиймо, о. Мой­сей, за вічну пам'ять шля­хетсько­го, польсько­го го­но­ру! За їх бун­дючність дав­ню!

Випили й за­ку­си­ли.

- Е, о. Мой­сей! ти, ба­чу, й честі не знаєш. Ди­вись! вже горілки тільки на дні! - про­мо­вив о. Хве­дор, тря­су­чи ос­танньою горілкою, кот­ра ше­лестіла в пляшці. - Як же я те­пе­реч­ки до­бу­ду дру­го­го бут­ля? Тре­ба хоч рач­ки лізти в ту ха­ту, бо ма­туш­ка по­чує.

О. Хве­дор знов, сту­па­ючи навш­пиньки, пірнув у темні двері. Але ма­туш­ка, ма­буть, звик­ла навіть че­рез сон сте­рег­ти ба­рильця і пля­шок з горілкою, - за­раз за­во­ру­ши­лась. О. Хве­дор, на­че ар­хист­ра­тиг з не­бес, ви­ли­нув про­жо­гом з тем­ної ха­ти, дер­жа­чи в ру­ках чи­ма­ле ба­рильце, в ко­то­ро­му горілка жалібно плес­ка­ла­ся в по­рожньому місці.

- Благовіствуй, зем­ле, ра­дость велію! - ка­же о. Мой­сей.

- Не ду­же й «велію», бо тільки на дні, та й то прос­тої, не нас­то­яної. Не пот­ра­пив на дру­ге ба­рильце… бо в хаті по­ночі.

- Дарма! да­вай по­куш­туємо, яка во­на на смак!

- Як же твої си­ни? - опи­тав о. Мой­сей, впіймав­ши доб­ро­го гед­за з ста­ка­на.

- Як? Ва­силь вже в філо­софії, вчиться ду­же доб­ре, а мен­ший і досі в ниж­чих кла­сах, бо все по­па­сає в кла­сах; виг­нав­ся аж до не­ба, а дур­ний, як тре­ба, - не хо­че вчи­тись! Та­ке ле­да­що! ма­буть, тим, що в батька сво­го вдав­ся. Ха, ха, ха!

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, аж од­на ди­ти­на зак­ри­ча­ла спро­сон­ня.

- Хіба ж ти не вчив­ся в шко­лах? - спи­тав о. Мой­сей.

- Який там не­довірок йо­го вчив­ся б! Ще в бурсі бу­ло сяк-так - вчи­телі доб­ре при­га­ня­ли, а я ду­же бо­яв­ся ка­торж­ної різки! Раз да­ли та­кої про­чу­хан­ки, що й досі пам'ятаю. Бу­ло аж сльози тобі ко­тяться, а та­ки ви­лу­пиш тих прок­ля­тих ла­тинів на греків, як «Отче наш»! Пе­ре­ве­ли ме­не в семінарію, за­чув я во­лю. Див­люсь, ав­ди­торів не­має, гре­ки та ла­ти­ни ва­ля­ються в нас попід ліжка­ми. Не вив­чиш лекції, - про­фе­со­ри й сло­ва не ка­жуть, - а тут ще й не ви­зи­ва­ють! Еге, ду­маю я, аж ось де лах­ва! Ки­дай, Хве­дю, книж­ки та гу­ляй! Гу­ляю я та гу­ляю, книж­ки і в ру­ки не бе­ру. Ко­ли зирк! чи­та­ють на кон­фе­ренції, шо та­ко­го-то ра­ба бо­жо­го Хве­до­ра Че­пур­новсько­го «по ма­ло­успішію і ма­ло­воз­растію» зос­та­ви­ти в тім-та­ки класі на дру­гий курс, тоб­то ще на два ро­ки по­па­са­ти. От і по­па­сав я, тро­хи по­ка­яв­ся; пе­ре­ве­ли ме­не тро­хи не в пер­шо­му роз­ряді. А в філо­софії я, роз­шо­ло­пав­ши філо­софію, як і по­до­бає філо­со­фові, по­ки­нув знов книж­ки. Гу­ляв, гу­ляв, аж до кінця кур­са, аж ос­тобісіло! Збе­ре­мось бу­ло, та все мо­лоді, ве­селі то­ва­риші, п'ємо, тан­цюємо, співаємо, бай­ди­ки б'ємо, в кар­ти граємо! Ой, що то за час був гар­ний, вольний, ве­се­лий! Ви­пий­мо, о. Мой­сей, як ми ко­лись ви­пи­ва­ли, як сто­яли в Ка­чу­рен­ка! Пом'янімо дні на­ших ве­се­лих мо­ло­дощів!

О. Мой­сей доб­ре по­ми­нав свої мо­ло­дощі, бо дуд­лив без пе­рер­ви з сво­го здо­ро­во­го ста­ка­на, вже не до­жи­да­ючись час­ту­ван­ня.

- Але, ди­вись, о. Мой­сей! - крик­нув о. Хве­дор, - вже й ба­рильце спо­рож­ни­ли. Пот­ри­вай! роз­ка­жу ж я твоїй Марії Іва­новні!

- А я твоїй Марії Ва­силівні, - од­ка­зав о. Мой­сей.

- Ой, не ка­жи, братіку!

- А не ска­жеш моїй? Як не ска­жеш, то я і твоїй не ска­жу.

- Вже і в вікнах сіріє, і не­бо яснішає, світ не­да­леч­ке. Чи не од­по­чи­ти б нам, о. Мой­сей?

О. Мой­сей тільки на­хи­лив го­ло­ву ще ниж­че.

- Чи пот­ра­пи­мо ж до на­шої пос­телі? - спи­тав о. Хве­дор.

- Потрапимо якось, хоч нав­по­мац­ки, аби тільки з місця зру­ши­ти, - од­ка­зав о. Мой­сей. - Підве­ди ме­не, а я те­бе!

Побрались па­нотці за ру­ки і, підво­дя­чи один од­но­го, вста­ли і ти­хенько по­ди­ба­ли до пос­телі. Ні один навіть не за­то­чив­ся, до­ки во­ни доч­ва­ла­ли до дру­гої кімна­ти.

- Знаєш, о. Хве­дор, що мені оце опа­ло на дум­ку? Як то пак ми оце вдвох по­ду­жа­ли вклас­ти в ко­пи стільки горілки! Од­же ж ми вку­та­ли як­раз, ма­буть, по два бутлі.

- Я ду­мав, що тобі й справді яка пу­тя­ща дум­ка прий­шла в го­ло­ву!

Панотці по­ля­га­ли і ще дов­го ба­ла­ка­ли, - що далі, то все тихіше.

- Ну що, о. Мой­сей, як­би після цього всього та склас­ти нас до­ку­пи! Ой, ой, ой! Який би то з нас вий­шов здо­ро­вий піп! ма­буть, який­сь про­тоєрей або й архієрей!

- Ні! Бог з ним! - од­ка­зав о. Мой­сей. - Те­пе­реч­ки з од­но­го ме­не або з те­бе вий­шов би цілий при­чет цер­ков­ний. Ад­же ж тієї горілки, що ти ви­дуд­лив, ста­ло б, пев­но, на ввесь при­чет!

- Чи не ви­пи­ти нам ще до по­душ­ки? Тут в моїй келії є пляш­ка нас­тоєчки. Я хо­ва­юсь-та­ки од своєї жінки, - осьдеч­ки я при­хо­вав! - ска­зав о, Хве­дор.

- Як ви­пи­ти, то й ви­пи­ти! Я не цу­ра­юсь то­го доб­ра.

О. Хве­дор дос­тав пляш­ку з-під якихсь па­перів, - здається, «Єпархіальних відо­мостів», завіша­них оде­жею, сів на ліжку, ви­пив сам і по­час­ту­вав о. Мой­сея.

- Ой, доб­ра ж оця нас­тоєчка, взяв би її ли­хий!

- Ну, ви­лий­мо за своїх овець, за «па­со­мих»! Ви­пи­ли і сиділи хви­лин­ку мовч­ки.

- Ну, ви­пий­мо за про­тоєреїв та архієреїв! Ви­пи­ли знов і тро­хи мов­ча­ли.

- Випиймо за «хрис­то­лю­би­воє воїнство»! Йо­му пер­ше місце! Ку­ди ж нам до їх, о. Мой­сей!

- Ну, ви­пий­мо ще вос­таннє - «на сон гря­ду­щих», - до­дав о. Мой­сей.

- Одже ж, ти, па­нот­че, здається, пив би і че­рез сон; так оце ро­зо­хо­тивсь, - од­ка­зав о. Хве­дор.

Полягали па­нотці і дов­генько го­моніли щось, вже не слу­ха­ючи один од­но­го.

- Як твоя Марія Іва­нов­на оце но­чує са­ма вдо­ма? - спи­тав о. Хве­дор.

- Що? що та­ке? Гус­ка Іва­нов­на, зап­рав­ле­на на горілці?.. - за­мо­лов нісенітни­цю о. Мой­сей та й зас­нув.


II

На дру­гий день сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру, а па­нотці ще од­по­чи­ва­ли. Тричі за­ки­пає, тричі по­га­сав са­мо­вар у сінях, а па­нотці спа­ли. Вже ма­туш­ка на­го­ту­ва­ла снідан­ня, по­роз­си­ла­ла лю­дей на ро­бо­ту, хо­ди­ла, ну­ди­лась без ро­бо­ти, двічі мо­ли­лась бо­гу, а па­нотці все спо­чи­ва­ли. Не втерпіла-та­ки ма­туш­ка, пішла по­бу­ди­ла па­нотців і пос­ла­ла до їх най­мич­ку з во­дою й руш­ни­ком.

Трохи пе­ре­го­дя в тій самій світлиці, на тих са­мих місцях, як і вве­чері, сиділи на ка­напі па­нотці і мов­ча­ли. О. Хве­дор, свіжий, здо­ро­вий, як і пе­редніше, про­ти­рав очі, позіхав, хрес­тя­чи рот за кож­ним ра­зом, од­ки­дав за ву­ха мокрі після вми­ван­ня густі ку­чері. О. Мой­сей сидів не­по­руш­не, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тро­хи скри­вив­ши набік сині гу­би. При­че­са­ний, мок­рий во­лос йо­го поп­ри­ли­пав до го­ло­ви. На столі, зас­те­ленім чер­во­ною ска­тер­кою, сто­яли три ста­ка­ни чаю. Збо­ку сто­яв той са­мий гра­фин, пов­ний жов­тої горілки, тарілка з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми та нак­ра­яни­ми скиб­ка­ми пух­кої па­ля­ниці і мас­лян­ка з мас­лом.

- А до­ки ми оце бу­де­мо про­ти­ра­ти очі? - про­мо­вив о. Хве­дор. - Ран­ня пташ­ка дзьобик на­би­ває, а пізня очиці про­ти­рає. Ма­туш­ка! хо­ди лиш до нас та по­час­туй нас!

Вийшла ма­туш­ка, ще мо­ло­да на взір, чор­ня­ва, в біло­му прос­тенько­му чіпкові. Є такі лю­ди, що і до смерті не те­ря­ють кра­си, цілий вік цвітуть то мо­ло­дою діво­чою кра­сою, то розкішною пов­ною мо­ло­ди­чою, то яко­юсь ста­ре­чою кра­сою. По ви­ду бу­ло знать, що Марія Ва­силівна ко­лись цвіла пиш­ною кра­сою. І те­пер ще не втра­ти­ла во­на ні чу­до­вих чор­них ви­со­ких брів, ні іскря­но­го блис­ку в ог­няс­тих, про­ме­няс­тих чор­них очах, ні чер­во­но­го цвіту на гу­бах, ні рум'янцю на що­ках. Здо­ро­ва на ви­ду, пов­на в тілі, навіть тро­хи ог­ряд­на, во­на го­во­ри­ла ду­же то­неньким го­ло­сом, ти­хим і співу­чим, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом, ніби во­на пісні співа­ла.

- Добридень вам, па­нотці! Як вам спа­лось, що сни­лось?

- Гуска Іва­нов­на сни­лась, та ще й нас­то­яна на горілці, - прис­нув о. Хве­дор од сміху: - Еге, ма­туш­кам не вер­зеться та­ке у сні?..

- Добрі смішки, ко­ли по­ви­пи­вав горілку з усіх бутлів! - заг­ри­ма­ла ма­туш­ка. - Чо­го ж ви оце си­ди­те та ніби ку­няєте! Чо­му не п'єте по чарці? О. Мой­сей! Ану­те лиш по ста­рин­но­му зви­чаю - до чаю.

Марія Ва­силівна ва­ля­ла чар­ку, по­куш­ту­ва­ла, при­гу­бив­ши й об­мо­чив­ши тільки свої свіжі гу­би, до­ли­ла знов і піднес­ла о. Мой­сею.

О. Мой­сей підняв очі з ка­ла­мут­ни­ми білка­ми і зир­нув на чар­ку. Він бо­ров­ся з своєю дум­кою ду­же, ду­же, скільки бу­ло си­ли, як бо­рються на смерть два за­ка­то­вані во­ро­ги.

О. Хве­дор по­ди­вивсь на йо­го, за­ре­го­тавсь і про­мо­вив:

- Еге, о. Мой­сей, в те­бе те­пе­реньки в роті на­че чу­ма­ки но­чу­ва­ли? Ви­пий, бу­деш здо­ров­ший. Ко­ли вчо­ра пив, то пох­ме­ли­тись і бог велів.

О. Мой­сей і не спе­ре­чав­ся дов­го, ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом.

Матушка взя­ла стілець, прис­та­ви­ла до сто­ла і сіла по­руч з о. Мой­сеєм. Свіже, пов­не її ли­це, освіче­не яс­ним сон­цем, ста­ло врівні з блідим, замлілим ли­цем її сусіда. Зда­ва­лось, що жи­вот­тя і смерть посіда­ли ря­доч­ком, щоб гля­ну­ти од­но на од­но­го і по­ди­ву­ва­тись з се­бе: дивіться, мов, яке я гар­не та свіже, а ти жов­та та кис­ла!

Тільки що ви­пи­ли во­ни по ста­ка­ну чаю, над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка і побігла до воріт, ніби ко­мусь на­зустріч. Всі троє ра­зом зир­ну­ли в вікна. В во­ро­та вхо­ди­ло два па­ни: один товс­тий, не­на­че ба­ри­ло, дру­гий мо­ло­денький, то­ненький, як оче­ре­ти­на.

- Бог не­се ду­же ранніх гос­тей. - про­мо­вив о. Хве­дор. - Це ж пан Се­ре­динський з Хоцінським.

Серединський, як по­ка­зує йо­го прізви­ще, по­хо­див не з польської шлях­ти. Йо­го прадід не був при­ходько з Польщі, ні приб­лу­да на Ук­раїні звідкільсь. Він був ук­раїнець, тільки об­ля­ше­ний. Ко­лись дав­но, ще не за на­шої пам'яті, приїхав на Во­линську Ук­раїну десь з-під Вар­ша­ви один польський пан-дідич в свій куп­ле­ний на Во­лині маєток. З па­нею наїха­ла польська двірня, польки по­коївки. Дідич збу­ду­вав костьол на ук­раїнській землі, знай­шов ксьондза, і та­меч­ки не­за­ба­ром за­ве­лась ма­ленька Польща в на­шо­му селі. Пан звелів на­би­ра­ти се­лян у свій двір. Наші хлопці й дівча­та не­за­ба­ром зац­венька­ли по-ляхівській, бо пан і пані нех­ту­ва­ли на­шою ук­раїнською мо­вою, зне­ва­жа­ли хлопів і за­ка­за­ли, щоб лю­ди в по­ко­ях або го­во­ри­ли по-польській, або й ротів не роз­зяв­ля­ли.

Швиденько потім пан виб­рав собі до дво­ру двох хлопців, на­щадків давніх ко­заків. Обид­ва бу­ли ви­сокі на зріст, гарні, ку­че­ряві, чор­няві. Обид­ва бу­ли од­но­го зрос­ту, од­ної вро­ди, з од­на­ко­ви­ми чор­ни­ми очи­ма, з од­на­ко­вим чор­ним ве­ли­ким ву­сом і товс­ти­ми, аж куд­ла­ти­ми бро­ва­ми. Од­но­го пан знай­шов-та­ки в своєму селі, а дру­го­го дов­го підби­рав під стать по дру­гих се­лах, як от підби­ра­ють під масть па­ристі баскі й од­но­разні гарні коні.

Поприїжджають бу­ло до па­на гості з Вар­ша­ви. Ко­за­ки по­винні сто­яти ко­ло за­ли по обид­ва бо­ки две­рей; пов­би­рані в чер­во­ну й си­ню оде­жу, по­об­ши­ва­ну сріблом, в ши­ро­ких синіх ша­ра­ва­рах в чер­во­ни­ми сму­га­ми, бу­ло сто­ять ко­за­ки, як вко­пані. Мо­лоді па­нян­ки аж жа­ха­лись, що в ко­заків такі страшні ву­си.

Панська че­лядь цвенька­ла по-польській, їзди­ла з па­на­ми до костьола, а далі па­ни звеліли, щоб уся двірська че­лядь говіла до костьола, а не до церк­ви, вкупі з па­на­ми. По­пе­ре­вер­ту­ва­ли па­ни на­ших лю­дей на свою ка­то­лицьку віру. Тільки ті два ко­за­ки не зго­жу­ва­лись ста­ти пе­ре­верт­ня­ми, - од­но­го драж­ни­ли Се­ре­дою, дру­го­го - Су­хо­до­лею.

Кажуть: де дідько сам нічо­го не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле. Так і тут ста­ло­ся. По­же­нив пан на­ших хлопців на ляхівках по­коївках, що пані при­вез­ла з-під Вар­ша­ви. Пан виб­рав дру­гих ко­заків, а Се­ре­ду й Су­хо­до­лю на ста­рості літ од­пус­тив на во­лю, дав їм до жи­вот­тя - по хаті й по грун­ту, бо тоді землі бу­ло до­волі, а лю­дей бу­ло не ду­же гус­то.

Уплило ба­га­то ча­су, і ко­за­ки на ста­рості літ вже говіли до костьола, мо­ли­лись по-польській бо­гу, сяк-так ба­ла­ка­ли каліче­ною польською мо­вою, би­ли се­бе ку­ла­ком у гру­ди за мо­лит­вою, «клен­чи­ли» на од­но коліно. Се­ре­да став па­ном Се­ре­динським, а Су­хо­до­ля - Су­хо­дольським. А че­рез кільки де­сятків років два пе­ре­вертні роз­ве­ли двоє буцім польських гнізд на Во­линській Ук­раїні, котрі заміша­лись між сіряч­ко­ву, чи хо­дач­ко­ву, дрібну шлях­ту, ко­лись ук­раїнську й пра­вос­лав­ну.

З то­го од­но­го гнізда ви­ли­нув та­тунь на­шо­го знай­омо­го пи­са­ря Се­ре­динсько­го. З зем­лею ста­ло скрутніше. Вже син ста­ро­го па­на по­однімав грун­ти й сад­ки, ко­му що бу­ло на­да­ро­ва­но до жи­вот­тя. Ціла сім'я Се­ре­динських розлізлась по Вкраїні, шу­ка­ючи хліба то в пи­са­рях по са­хар­нях, то в еко­номіях, то в уря­до­вих кан­це­ляріях. Дрібна шлях­та бідніша­ла і по­ма­леньку вмішу­ва­лась у на­род, втра­чу­ва­ла свою ка­то­лицьку віру й польську мо­ву. Батько на­шо­го Яся Се­ре­динсько­го вмер у бідності і зос­та­вив си­на си­ро­тою.

Підпанок зріс між се­лянськи­ми дітьми, заз­нав до­волі вся­ко­го ли­ха. Йо­го ма­ти му­си­ла да­ти йо­го в су­кон­ну фаб­ри­ку робітни­ком. Сміються бу­ло лю­ди з па­на робітни­ка! Ясь Се­ре­динський не цу­рав­ся і на­шої церк­ви, бо костьол був за верс­тов шістде­сят; він кілька раз сповідавсь і при­ча­щав­ся в церкві, а кілька раз в костьолі і, пев­но, вва­жав за од­на­кові обидві віри.

Ясь Се­ре­динський з діди­чем Хоцінським увійшли в світли­цю, привіта­лись з гос­по­да­рем, з гос­тем. Хоцінсько­го поп­ро­си­ли сісти на ка­налі, а Се­ре­динський при­ту­ливсь на стільці ко­ло вікна, не­да­леч­ке од по­ро­га, нап­ро­ти две­рей до дру­гої кімна­ти, де веш­та­лись доч­ки о. Хве­до­ра.

Товстий Хоцінський на­си­лу ди­хав, од­са­пу­вав після до­ро­ги. З ши­ро­ко­го, м'яко­го, опе­ре­за­но­го гус­ти­ми зморш­ка­ми йо­го ло­ба ско­чу­ва­лись краплі по­ту і заст­ря­га­ли в гус­тих, си­вих, куд­ла­тих бро­вах. Товс­те, пов­не, як тор­би­на з бо­рош­ном, йо­го ли­це бли­ща­ло не­на­че мас­лом об­ма­за­не; очи­ма він по­зи­рав згор­да, по-панській, як звик­ли по­зи­ра­ти в нас на Ук­раїні па­ни, навіть і тоді, як пес­тяться до будлі-ко­го.

Серединський час­тенько пог­ля­дав на двері, си­дя­чи ко­ло вікна. Ве­се­лий промінь сон­ця йшов че­рез вікно, роз­си­пав­ся поміж зе­ле­ним лис­том ки­тай­ської тро­ян­ди, що сто­яла на вікні, і прос­тя­гав­ся зо­ло­тим пас­мом проз ли­це Се­ре­динсько­го на підло­гу. У то­му зо­ло­то­му про­мені світи­ло­ся мо­ло­де ли­це Се­ре­динсько­го; в йо­го лиці злу­чи­лось до­ку­пи все, шо бу­ло луч­чо­го і кра­що­го в красі ти­па ук­раїнсько­го й польсько­го. Сти­ха освіче­ний збо­ку, обквітча­ний зе­ле­ним лис­том тро­ян­ди, сидів тут не­на­че пре­док йо­го, ко­зак Се­ре­да: той був во­лос розкішний, гус­тий, ку­че­ря­вий; той вус чор­ний, те ж ли­це з рум'янцем, ті бро­ви рівні, блис­кучі, густі; той ко­зак Се­ре­да, та не той! І во­лос на го­лові був м'якіший у па­на Се­ре­динсько­го, і ку­чері лисніли, на­че шовк, і бро­ви тонші, і ву­си на­че ви­мальовані на біло­му ви­ду. З-під чор­них брів світи­лись чис­то польські яс­носірі, по­зи­чені од помішки польської, ве­ликі очі якось по-ди­тячій, тро­хи з осміхом. Мо­ло­дий був па­нок Се­ре­динський; в йо­го очах ше не світи­лась йо­го ду­ша до­рос­ла, йо­го сер­це дос­тиг­ле. А по то­му сти­ха за­ду­ма­но­му лиці, по ди­тя­чих рум'янцях на що­ках труд­но бу­ло вга­да­ти, які ду­ми ко­лись за­во­ру­шаться в го­лові, як він дійде до зрос­ту, ста­не лю­ди­ною з дійшлим ро­зу­мом; які заг­ра­ють у йо­го серці при­над­ки!

Серединський сидів і мов­чав, тро­хи скор­чив­шись, як-от си­дять менші пе­ред стар­ши­ми. Роз­мо­ву роз­по­чав панХоцінський. Він го­во­рив по-українській, але ви­мов­ляв сло­ва якось на польський лад. Ук­раїнське и він ви­мов­ляв як польське у або ве­ли­ко­руське ы. Наші го­лосні й су­го­лосні літе­ри в йо­го ви­хо­ди­ли та­ки­ми твер­ди­ми та шерст­ки­ми, ніби він ста­вив ъ пе­ред кож­ною. Уся мо­ва йо­го бу­ла якась ту­га, цуп­ка, ле­ме­ху­ва­та.

- Як же вас, о. Хве­дор, бог мылъуйе! як жывъетъе ви з дит­ка­мы. Як ва­ше здо­ров'я?

- Спасибі, - так са­мо, як і ва­ше, - не вмен­шай, бо­же!

Усі осміхну­лись.

- Здається, на­си­лу своє здо­ров'я но­си­те? - до­дав о. Хве­дор і за­ре­го­тавсь.

- Ой важ­ке, важ­ке моє здо­ров'я, нігде прав­ди діти: аж зай­ве! - од­ка­зав Хоцінський, дер­жа­чись обо­ма ру­ка­ми за живіт.

- Мабуть, не по­га­но жи­лось на віку, ко­ли над­ба­ли од безк­лопіття та­ко­го зай­во­го здо­ров'я! - про­мо­вив о. Хве­дор, пог­ля­да­ючи на йо­го ско­са.

- Ви б уже й не пи­та­ли один од­но­го про здо­ров'я, - вміша­лась ма­туш­ка.

- Що ж доб­ро­го на­чи­та­ли ви в ва­шо­му «Сині оте­чест­ва»? - спи­тав пан Хоцінський після не­дов­гої роз­мо­ви то про се, то про те. - А я от приніс вам знов кільки но­мерів «Вес­ти». Ска­за­ти вам, па­нотці, прав­ду, ви не знаєте, що є в російській літе­ра­турі кра­що­го й ціка­во­го, і чи­таєте не зна­ти що, ска­за­ти по щирій правді. І між росіяна­ми, ба­чу, є вже лю­ди - як лю­ди, і ро­зумні, і просвічені, котрі га­разд втя­ми­ли, яке ста­но­ви­ще спра­ви в нас по­вин­но бу­ти най­кра­ще. От дивіться! яка не­ве­лич­ка оця га­зе­та, а яка прав­ди­ва!

Хоцінський роз­гор­нув лис­ток га­зе­ти і по­чав во­ди­ти очи­ма за стрічка­ми.

- Нарікають на нас, на по­ляків, - про­мо­вив далі Хоцінський, - буцімто тільки ми встоюємо в письменстві за панст­во. Дивіться! Ось пи­ше те са­ме та­ки ж руський і ли­бонь ду­має тро­хи-тро­хи не так, як і ми! Пішла оце в вас ніби по­шес­на мо­да на му­жиків, а па­нам ніби на світі й місця вже не­ма! А ко­ли ска­за­ти ши­ру прав­ду, то тільки па­ни по­ро­би­ли все, що є на світі гар­но­го й доб­ро­го: їх ро­зу­мом та хис­том сто­ять царст­ва, процвіта­ють на­уки, процвіта­ють фаб­ри­ки, жи­ве сам му­жик. А му­жи­ки тільки те й ро­би­ли, що пи­ли в корч­мах горілку та ора­ли, дба­ли про хліб, про шма­ток хліба та… ла­яли панів. До чо­го му­жик вар­тий? Тільки сіяти та ора­ти! та пан­щи­ну… чи то, прав­да, ро­бо­ту чор­ну ро­би­ти! Па­ни ба­га­то, без міри вартніші й здатніші за хлопів у всьому. А те­пер да­ли їм во­лю, по­роз­пус­ка­ли їх; гро­ма­да вер­хо­во­дить по се­лах; далі поч­нуть вер­хо­во­ди­ти й над па­на­ми! По­ви­га­ду­ва­ли якісь ви­гад­ки: якісь земст­ва, де му­жик си­дить попліч з па­ном. Це все я ви­чи­тав у «Вес­ти»! По-моєму, хто до чо­го ро­дивсь, до то­го й бе­рись, - «як не піп, то й не ми­кай­ся в ри­зи»; всьому дав гос­подь своє місце в світі. Од­ним тре­ба па­ну­ва­ти, дру­гим по­ко­ря­тись, тре­ба ж ко­мусь і му­жи­ку­ва­та. Не мож­на бу­ти всім па­на­ми, - не мож­на бу­ти всім і му­жи­ка­ми! Що сам гос­подь звелів, те й по­вин­но бу­ти.

- Коли ж то звелів та­ке ди­во гос­подь? - спи­тав о. Хве­дор.

- Воно не велів-та­ки гос­подь та­ки­ми сло­ва­ми, але, бач­те, в біблії.

- В якій же то біблії? хіба, па­не, в вашій, бо в нашій нічо­го та­ко­го не­має, - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись. - Чо­му ж і з му­жи­ка не мо­же бу­ти і вче­ний, і ку­пець, і чи­нов­ник?

- А не­хай бог ми­лує! - крик­нув Хоцінський. - Що соз­дав гос­подь, те не зміниться.

- Але ж гос­подь соз­дав тільки го­ло­го Ада­ма та Єву і не соз­дав ні шлях­тичів, ні му­жиків.

- Які-бо ви, о. Хве­дор, чудні, їй-бо­гу! А ще й ду­ховні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог на­пи­сав у кни­гах, але є ще на світі і філо­софія…

- Це якась чуд­на філо­софія!.

Подали чай. Се­ре­динсько­му, ма­буть, ос­то­гид­ло слу­ха­ти та­ку роз­мо­ву, ті ста­речі те­ре­вені. Він узяв свій ста­кан і пішов до дру­гої кімна­ти до пан­но­чок. Старі самі зос­та­лись в світлині.

Заговорили потім про гос­по­дарст­во, про вро­жай, про бу­ря­ки, про робітників. Пан Хоцінський звер­нув роз­мо­ву на те, шо ко­лись-то бу­ло доб­ре: всім па­нам, і ду­хо­венст­ву, і навіть му­жи­кам, як му­жи­ки бу­ли пан­щанні.

- Мова мо­виться, як ка­жуть, - про­мо­вив Хоцінський, - а ми з па­ном Се­ре­динським до вас, о. Хве­дор, і в гості прий­шли, і за ділом. Я знаю, що о. Мо­йсей - ваш при­ятель, і бу­ду і при йо­му го­во­ри­ти щи­ро й пря­мо. У нас - мо­ло­дий, а в вас, о. Хве­дор, мо­ло­да на­по­го­тові. Стар­ша доч­ка ва­ша і гар­на, й здат­на, й доб­ра, і до всього степ­на, ха­зяй­но­ви­та, а пан Се­ре­динський, як ба­чи­те, хло­пець прис­той­ний, здо­ро­вий, ро­зум­ний, а до то­го не­за­ба­ром бу­де на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець в мо­го сусіди, поміщи­ка, еко­но­мом, як ви­бу­де рік ста­рий еко­ном. Ска­за­ти вам прав­ду, Се­ре­динський, ко­ли тільки схо­че ша­ну­ва­тись та не ліну­ва­ти­меться, то чо­ловіком ста­не, бо він хло­пець ду­же ро­зум­ний і до всього при­дат­ний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не во­рог, зла не мис­лю ні вам, ні ва­шим дітям. Ко­ли во­ля ва­ша, хліб наш прий­май­те і дітей за­ру­чай­те. А як ні, то й ні. По чарці, та й до­до­му!

- Цебто ва­ша мо­ва мо­виться про стар­шу мою доч­ку, - про­мо­вив о. Хве­дор.

- Еге, - од­ка­зав пан Хоцінський. - Чо­го їй сидіти та хліб батьківський збав­ля­ти, ко­ли во­на бу­де щас­ли­ва і за Се­ре­динським?

Хоцінський знав, що сім до­чок сиділо на шиї в о. Хве­до­ра і бо­гос­ло­ви вже навіть об­ми­на­ли стар­ших до­чок.

- Про ме­не, - од­повів о. Хве­дор. - Але ж тре­ба пе­редніше жінки й доч­ки спи­та­ти. Ко­ли в їх зго­да, то про ме­не хоч і пок­ло­ни би­ти. В ме­не до­чок - хоч на про­даж!

- Та мо­лоді вже дав­но зго­ди­лись! - про­мо­вив Хоцінський, - я вже за те доб­ре знаю.

- Піду по­рад­жусь із своєю ста­рою, - пот­ри­вай­те трош­ки, будьте лас­каві, - ска­зав о. Хве­дор і вий­шов до дру­гої ха­ти.

- І не го­во­ри! - про­мов­ля­ла сти­ха ма­туш­ка в третій хаті, - не дам я своєї доч­ки за світсько­го! Підождім тро­хи, мо­же, хто на­вер­неться, мо­же, ще хтось тра­питься.

- Нічого нам бо­гос­ловів жда­ти! Во­ни сва­та­ються, де сот­ня­ми пах­не. А які наші дос­тат­ки, який наш засіб, про те зна­ють усі. Хіба ж ма­ло бо­гос­ловів пе­ре­бу­ло в нас. А чи спи­тав хоч один? Не од­да­мо доч­ки за Се­ре­динсько­го, то да­мо за дя­ка. А по-моєму, луч­че йти за пан­ка, ніж за дя­ка. Все-та­ки бу­де Га­ня пані, а не дя­чи­ха.

- Боже ж мій! Але ж во­на бу­де не ду­хов­на! Наш рід спо­конвіку увесь ду­хов­ний, од­на Га­ня на­ша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі од­ра­зу зай­шли сльозою в ма­туш­ки.

- Про віру - хто йо­го знає! Він, здається, і на­шим і ва­шим, і до костьола і до церк­ви. Да­вай­мо до­чок, по­ки же­ни­хи трап­ля­ються, бо потім і та­ких не ста­не.

- Як хоч Га­ня са­ма ка­же, що їй не йти за бо­гос­ло­ва. А мені жаль. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то бог зна як, - за яко­гось ляш­ка чи не­довірка.

Матушка за­ли­лась слізьми і не змог­ла далі сло­ва про­мо­ви­ти.

- Будуть лю­ди наріка­ти на нас, - про­мо­ви­ла далі ма­ти, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою. - Бу­де Га­ня не­щас­ли­ва, - ска­жуть, що ми вто­пи­ли свою ди­ти­ну. Ко­ли б же він був хоч доб­рий! а то хто йо­го знає, що во­но за лю­ди­на. Я - ма­ти своїй дочці. Чує моє сер­це щось не­доб­ре. Чи щас­ли­ва ж бу­де во­на з ним, з чу­жим ро­дом?

- А хто ж йо­го вга­дає? Як­би пак знат­тя, що ко­лись бу­де! Прав­да, і пан­ки бу­ва­ють добрі лю­ди, а він та­ки не цу­рається нас і на­шої церк­ви. Бо­же їх бла­гос­ло­ви! Між ни­ми є лю­бов; а де лю­бов, там і щас­тя. А хіба ж ми не бу­ли щас­ливі, хоч бу­ли обоє вбогі?

Цими сло­ва­ми ма­туш­ка тро­хи вга­му­ва­лась і зас­по­коїлась. А о. Хве­дор пішов сповісти­ти па­на Хоцінсько­го, що од ста­рих жад­ної при­ти­чи­ни не­має.

Як гор­ли­ця за дітка­ми літнім ве­чо­ром в лузі жалібно вур­ко­че, - так рідна ма­ти пе­ред за­ру­чи­на­ми за доч­кою мо­ло­дою пла­че та су­мує.

- Йди, доч­ко, ко­ли твоя доб­ра во­ля! не си­луємо те­бе. Ко­ли бу­деш щас­ли­ва, дя­куй своїй долі. А як бу­деш сльози ли­ти, ввесь свій вік ту­жи­ти, не нарікай на ме­не, не нарікай на батька. Чи я ж не ма­ти своїй ди­тині? Чи я ж не ба­жаю, гос­по­да не бла­гаю ра­но й вечір, щоб мої діти бу­ли щас­ливі, хоч і не ба­гаті? Чи я б те­бе, моя до­ню, не озо­ло­ти­ла? Чи я б те­бе не од­да­ла за бо­гос­ло­ва, як­би си­ла моя, як­би во­ля моя!

- І те­пер я за то­бою пла­чу, - про­мов­ля­ла ма­ти, об­няв­ши Га­ню, - і те­пер бо­юся да­ти те­бе в чужі, не­без­печні ру­ки! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти! Бу­деш, Га­ню, без­та­лан­на, - не кля­ни, сер­це, своєї ма­тері!

Як зо­зу­ля в зе­ленім лузі ве­де пе­ред між га­лоч­ка­ми, - так мо­ло­да зго­во­ре­на ви­хо­дить на за­ру­чи­ни з мо­ло­ди­ми сест­ри­ця­ми.

Обсіли сест­ри, як га­лоч­ки, навк­ру­ги всю світли­цю. Зацвіла світли­ця о. Хве­до­ра діво­чи­ми лич­ка­ми та все чор­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми, як горідчик цвіте на­весні. Са­ма Га­ня, пов­на й здо­ро­ва, бу­ла схо­жа на рос­ли­ну, що ви­рос­ла на добрій вогкій землі, по­ли­ва­на до­щем, завсігди освіче­на сон­цем.

Молода, ка­жуть, все бу­ває гар­на; гар­ний пуп'янок між зе­ле­ним лис­том, але кра­ща квітка, як роз­гор­не свій увесь розкішний лист й роз­пус­тить навк­ру­ги се­бе па­хощі.

Ганя сиділа ко­ло мо­ло­до­го в повній дівочій красі, як маківка раннім ран­ком, що тієї ж ночі роз­ви­ла­ся з пуп'янка. З її ли­ця ще не спли­ли ті рум'янці, що вис­ту­пи­ли при однім слові хлоп­ця-чор­ноб­рив­ця: «Чи бу­деш ти, ми­ла, навіки моєю?»

Мати сіла про­ти своєї доч­ки і очей з неї не зво­ди­ла.

- Брови твої, сер­це до­ню, бро­ви чорні! ко­му ж ви дос­таєтесь? чи дру­гові, чи во­ро­гові? чи долі, чи не­долі? Не по­чорнієте ви в роз­коші, - ко­ли б же ви ра­но не зли­ня­ли в нужді?

Взяв жаль сер­це ма­тері.

Пан Хоцінський блис­котів сіри­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма на мо­ло­ду, на мо­ло­дих її сес­тер, як той вовк, що залізе до ове­чок у ко­ша­ру. А Се­ре­динський сидів по­руч із мо­ло­дою гар­ний, мо­ло­денький, на­че той місяць на підповні. З-за сто­ла виг­ля­да­ли йо­го очі тихі, густі ку­чері. Йо­го ра­де ли­це пов­сяк­час світи­лось і бли­ща­ло ве­селістю, мов у хлоп­чи­ка, тоді як йо­го або пох­ва­лять, або по го­ловці пог­ла­дять, або да­дуть ду­же доб­ро­го гос­тин­ця.

Один о. Мой­сей сидів пох­ню­пив­шись. Не­ве­се­ла дум­ка ле­жа­ла в йо­го на серці! «От мені ніко­ли не до­ве­деться ви­да­ва­ти до­чок заміж, же­ни­ти синів?» бу­ла в йо­го та­ка дум­ка. Пог­ля­дав він лас­ка­ви­ми очи­ма на мо­ло­ду, теп­лим пог­ля­дом на чу­жих здо­ро­вих гар­неньких дівча­ток, а йо­го сер­це за­ни­ло якось. В йо­му про­ки­да­лись батьківські по­чу­ван­ня, за­во­ру­ши­лась пот­ре­ба лю­бові до дітей, нев­га­мон­на пот­ре­ба щас­тя ве­ли­ко­го, хоч і нес­покійно­го та бо­ля­чо­го, - ма­ти й го­ду­ва­ти дітей, тіши­тись і піклу­ва­тись ни­ми, а потім ви­да­ва­ти їх заміж або же­ни­ти. І заздрісне йо­му ста­ло чу­жо­му щас­тю, навіть чу­жо­му кло­по­тові.

Всі сиділи і більше дум­кою ду­ма­ли, ніж го­во­ри­ли. Бу­ває час, де потрібніше крас­но­мов­не мов­чан­ня, ніж говірке сло­во. О. Хве­дор, по своїй удачі, був не­зу­гар­ний на­ла­ди­ти мо­ву на тон ду­же по­важ­ний, не жар­тов­ли­вий і теж мов­чав.

Коли це з дру­гої кімна­ти од­чи­ни­лись двері. У світли­цю всту­пи­ла ста­ра ба­бу­ся, одяг­не­на че­пур­ненько в білу со­роч­ку, в чор­ну спідни­цю з чер­во­ни­ми квіточ­ка­ми і зав'яза­на чор­ною хуст­кою. Поцілу­вав­ши о. Мой­сея в ру­ку, во­на хотіла при­ло­жи­тись і до ру­ки Хоцінсько­го. Він не дав ру­ки, бо при лю­дях па­ни й пан­ки не да­ють ру­ки цілу­ва­ти. Ба­бу­ся при­нес­ла в ру­ках ки­лим і по­ча­ла роз­гор­ту­ва­ти в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми. Всі вста­ли. В мо­ло­дих за­па­ли­лись що­ки. Ма­ти не вдер­жа­ла сліз, як мо­лоді ста­ли на ки­лим і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни, їй зда­лось, що доч­ка вже сту­пи­ла на хист­ку клад­ку, звідкіль от-от по­су­неться в шум. Всі сест­ри, див­ля­чись на матір, і собі поск­рив­ля­лись.

О. Мой­сей про­чи­тав ти­хо мо­лит­ву, йо­го го­лос ти­хий, з не­ду­жих гру­дей, тремтів од жа­лю. З-за две­рей виг­ля­да­ла ба­бу­ся й дівча­та. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни, поцілу­ва­лись із ста­ри­ми; Га­ня поцілу­ва­лась зо всіма сест­ра­ми і з ба­бу­сею. Пан Хоцінський на­дув­ся, вирівняв спи­ну, щоб над­да­ти собі ще більше по­ва­ги; йо­го живіт стра­шен­но вип­нувсь, як здо­ро­вецький гар­буз, що ча­сом на про­ди­во вро­дить у го­роді між мен­ши­ми.

Та ж са­ма ба­бу­ся ввійшла в світли­цю і ви­нес­ла на підносі пляш­ку ви­на й чар­ки. Всі по­ба­чи­ли, що це­ре­монія скінчи­лась, і по­чавсь зви­чай­ний час. Всі ти­хо за­го­моніли; сест­ри по­ча­ли по­шеп­ки роз­мов­ля­ти; мо­ло­дий по­чав ти­хо ба­ла­ка­ти з мо­ло­дою.

Побрали чар­ки в ру­ки.

- Тепер, Га­ню, так, - про­мо­вив о. Хве­дор, взяв­ши чар­ку, - або пан, або про­пав! Будьте ж ви щас­ливі вдвох у парі, як і я щас­ли­во ізжив свій вік. А ви, Іва­не Станісла­во­ви­чу, жа­луй­те мою доч­ку, ко­ли бе­ре­те клопіт на се­бе, а то ще як схо­чу, то й одніму її.

- Годі вже тобі жар­ту­ва­ти! І тут не обійдеться без жартів, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка. - Пош­ли, бо­же, вам з не­ба чо­го тільки тре­ба! Дай, бо­же, вік дов­гий і щас­ли­вий! - при­ка­за­ла Марія Ва­силівна до чар­ки, вти­ра­ючи сльози.

- Де ж ви, па­ни­чу, бу­де­те свя­ще­ни­ком? - про­мо­ви­ла сміли­во ба­бу­ся до мо­ло­до­го. Во­на виг­ляділа всіх дітей о. Хве­до­ра, і мо­ло­ду - Га­ню, і бу­ла своєю лю­ди­ною у гос­поді, а дітям навіть зда­ва­лась близькою ро­дич­кою. - Чи да­ле­ко за­ве­зе­те на­шу пан­ну? - спи­та­ла ба­бу­ся.

Всі засміялись.

- Я не бу­ду свя­ще­ни­ком, - од­ка­зав Се­ре­динський, по­чер­вонівши на лиці.

Бабуся очі витріщи­ла:

- То на­ша Га­ня не бу­де ма­туш­кою? - спи­та­ла во­на в Марії Ва­силівни.

- Не бу­де, Мот­ре.

- А чим же во­на бу­де?

- Вона бу­де пані.

- Ох мені ли­хо! Не­хай бог бо­ро­нить! - про­хо­пи­лась ста­ра, й са­ма не зог­лядівшись. - Ви, па­ни­чу, луч­че та­ки вис­та­рай­тесь на свя­ще­ни­ка.

О. Хве­дор кив­нув бабі, щоб во­на йшла собі до пе­карні, не со­ро­ми­ла панів.

А тим­ча­сом у дбай­ли­вої гос­по­дині-панімат­ки вже й обід пос­тиг. Во­на поп­ро­ха­ла всіх у сто­ло­ву кімна­ту до обіда. а ба­бу­ся роз­ка­зу­ва­ла в пе­карні, що їх Га­ня не бу­де по­па­дею. Пішла про те по­го­лос­ка по селі; за­го­моніли мо­ло­диці. І не раз, зостріча­ючись з Га­нею, бла­га­ли її добрі лю­ди не йти за па­на, а до­жи­да­ти свя­ще­ни­ка.

Тижнів зо три зос­та­ва­ло­ся ще до весілля. Тижнів зо три без­пе­рес­та­ну чу­ти бу­ло весільні пісні щод­ня і що­ве­чо­ра до пізньої ночі в кімна­тах в о. Хве­до­ра. Як ті пташ­ки на­весні, виспіву­ва­ли най­мич­ки в пе­карні. А в по­ко­ях шість сес­тер Га­ни­них, го­ту­ючи сестрі вип­ра­ву, пе­ре­гу­ку­ва­лись з най­мич­ка­ми, на­че со­ло­вей­ки в гаю. А до їх го­лосів при­лу­ча­ла б мо­ло­да свій го­лос, як та гор­ли­ця:


Заручена ти, Ган­ну­ся,
За­ру­че­ная,
Та по­да­ла свою ру­ку
На за­ру­ку.
Ручко ж моя біле­сенька
У ба­тенька!
А чи бу­деш та­ка біла
У све­кор­ка?

- Коли б уже, Га­ню, ти швид­ше йшла собі заміж! - ска­зав батько, сміючись. - Так нак­ри­ча­ли, на­ве­ре­ща­ли мені ву­ха своїми пісня­ми, аж в го­лові гу­де. Піду в клу­ню, ля­жу, ду­маю од­по­чи­ну, а там під повіткою най­мич­ки ко­ноплі тіпа­ють та ви­щать так, що й спа­ти не мож­на. А тут в хаті доч­ки го­ло­сять і гор­ло їм не за­бо­лить!

А тим ча­сом, як в одній кімнаті ве­се­ла мо­лодість пісень співа­ла, в другій хаті кло­пот­ли­ва старість ра­ду ра­ди­ла.

- А яка твоя дум­ка, панімат­ко? - спи­тав о. Хве­дор у жінки. - Я не ду­маю справ­ля­ти та­ко­го буч­но­го весілля, як наші ба­тюш­ки скрізь справ­ля­ють.

- А що ж ти ду­маєш? - спи­та­ла ма­туш­ка, зди­ву­вав­шись.

- Я те ду­маю, що не зап­ро­ху­ва­ти­му гос­тей на весілля біле­та­ми. Поп­ро­шу о. Мой­сея, та тво­го бра­та, та сва­та Хоцінсько­го та й годі. На­ка­жу мо­ло­до­му, щоб му­зик не най­мав, ко­ли то ще є за що най­ня­ти. Ти знаєш, які наші дос­тат­ки, які наші за­со­би. Луч­че да­мо дочці ті гроші, ніж маємо вит­ра­тить на весілля. А то наїде гос­тей тро­хи не з усього світу, і втра­чай­ся на сот­ню або й на дві кар­бо­ванців! Во­но та­ки як­би доч­ка йшла за бо­гос­ло­ва, то не жаль бу­ло б і за­хо­ду! А цей ла­та­ний зятьок не­хай про­ба­чає.

- А хіба ж весілля справ­ляється для зя­тя? Чом же не для доч­ки та й не для нас?

- А хто ж їй ви­нен, ко­ли во­на не йде за бо­гос­ло­ва!

- Хто ж більше, як не отець-ма­ти! Як­би ми бу­ли ба­гаті, не сиділи б пан­на­ми й досі наші доч­ки. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля бу­де без му­зик? Ски­неться тро­хи на па­на­хи­ду… І доч­ка жал­ку­ва­ти­ме. Ска­же: ви­пих­ну­ли батьки з ха­ти, навіть весілля не спра­ви­ли.

- А хіба ж їй лег­ше бу­де, як випх­не­мо з му­зи­ка­ми та тан­ця­ми?

- Що ж ска­жуть лю­ди, гості?

- Які гості? - крик­нув о. Хве­дор.

- А ті, що наїдуть!

- Я ж їх не про­си­ти­му!

- Наїдуть во­ни й самі, не про­хані.

- То що ж? Воріт я не зап­ру. А хто приїде, то й так поїде!

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та нас же осу­дять, об­го­во­рять кру­гом! А в нас діти, та ще й доч­ки! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо заміж. Отам шість си­дить.

- Еге-еге! Осу­дять! Ма­тері їх ковінька за це! Сім до­чок, та це ви­па­дає сім весіллів. Кла­ди по сто кар­бо­ванців, то й сімсот бу­де. А тре­ба ж і до до­чок щось прик­лас­ти! Не здобріють же во­ни буч­ни­ми весілля­ми та му­зи­ка­ми. Не­хай гості ду­лю з'їдять, як по­наїжджа­ють. Не зди­ву­ють, ко­ли я їм дам по шклянці чаю та ся­ку-та­ку за­кус­ку. А вже там тих цук­ро­вих пірамід, тих вин шам­панських… то за це не­хай ви­ба­чать. Я б сам по­жи­вивсь та­ким доб­ром, як­би пак бу­ло. Доч­ки, прав­да, шко­да; «але шко­да, та не ви­го­да!» як ка­жуть в при­казці.

- Про мою честь! - од­ка­за­ла жінка ти­хо, пе­ресвідче­на в прав­ди­вості слів сво­го чо­ловіка.

- Ти знаєш, що в нас гро­шей біг-ма! Ко­ли б одяг­ти доч­ку, не ви­пус­ти­ти бо­сою й не­одяг­не­ною. А то ви­хо­де в злидні, та ще й з го­товісіньки­ми злид­ня­ми! Потім бу­де со­ло­мою то­пи­ти, горш­ком во­ду но­си­ти та зга­ду­ва­ти буч­не весілля. Ти мені там не ду­же напікай та на­ва­рюй! Я тобі на це й гро­шей не дам.

- Про ме­не! - ска­за­ла ма­туш­ка, вий­шов­ши до дру­гої ха­ти.

А в другій хаті пан­ни, нічо­го про те не віда­ючи, виспіву­ва­ли ве­се­лих пісень, ма­ри­ли ве­се­ли­ми дум­ка­ми про весілля, про тих па­ничів, що по­наїжджа­ють на весілля, про танці та му­зи­ки. Кож­на пан­на вже заз­да­легідь мірку­ва­ла, як би вбра­тись до ли­ця і по моді, і як за­че­са­тись, і чим заквітча­тись, щоб за­по­ло­ни­ти сер­це будлі-яко­го бо­гос­ло­ва. Тільки й мо­ви бу­ло в їх, що пе­релічу­ва­ли гос­тей па­ничів і пан­но­чок, котрі ма­ли по­наїжджа­ти на весілля.


III

Перед са­мим весіллям, у су­бо­ту вранці, за­тих­ли весільні пісні. Пан­ни хо­ди­ли, мов не­живі, по­ра­лись, як сонні. Од­на на­си­лу во­ло­да­ла ру­ка­ми, пра­су­ючи залізком сук­ню, дру­га че­са­ла ко­су і спе­ре­сер­дя рва­ла свій гар­ний во­лос. Навіть ма­ленькі сест­ри ущух­ли й не ще­бе­та­ли, а мо­ло­да сиділа не­ве­се­ла, пок­лав­ши ру­ки на колінах. Всім ста­ло відо­мо, що о. Хве­дор не звелів справ­ля­ти весілля, нап­ро­ху­ва­ти гос­тей, - всі зна­ли, що й му­зик не бу­де. Всі надії на ве­селі танці пішли мар­но.

Одна тільки ма­туш­ка час­тенько біга­ла до пе­карні і крадько­ма шеп­та­лась з ста­рос­ти­хою. В надвірній хаті, що сто­яла ко­ло ко­мо­ри, во­на го­ту­ва­ла пе­че­не й ва­ре­не, бо та­ки сподіва­лась ба­га­то гос­тей.

Коли це в ха­ту вбіг о. Хве­дор. Ли­це йо­го бу­ло нес­покійне, йо­го очі ви­яв­ля­ли та­ку три­во­гу, пе­ре­ляк так оче­ви­дяч­ки ма­лю­вав­ся на йо­го об­личчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім зда­лось, що в хаті або по­же­жа, або злодії шко­ду зро­би­ли.

- Еге, в на­шо­го дя­ка не­дав­но шив Бо­рух? - спи­тав він у ма­туш­ки.

- Не знаю, - од­ка­за­ла ма­туш­ка, не зна­ючи, до чо­го б тут сто­су­вав­ся Бо­рух.

- Пошли най­мич­ку до дя­ка спи­та­ти! та швид­ко! швид­ко! То-то я пам'ятаю, що ба­чив ото­го хир­но­го Бо­ру­ха! От тобі й на! Та­ки схо­ва­лись ми з своїм весіллям! Та­же ж він оце продз­во­нить на всю гу­бернію про весілля! Бідна моя го­ло­вонько!

Прибігла най­мич­ка і роз­ка­за­ла, що Бо­рух і справді шив дя­кові кап­тан оце не­дав­неч­ко і поїхав то­го тиж­ня десь-інде.

- Так і єсть! Га­ня вже бу­ла за­ру­че­на! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Про­па­ща спра­ва! Те­пер Бо­рух, як со­ро­ка на хвості, роз­не­се по всіх усю­дах про весілля!

О. Хве­дор взявсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву і, замість бідкан­ня, дрібно й ве­се­ло за­ре­го­тав­ся. Зак­ло­по­та­не ли­це знов ніби ви­яс­ни­лось од сміху, як ви­яс­нюється над­ворі літом сон­це після наг­ло­го до­щу.

- Радійте, діти, - весілля бу­де! - крик­нув о. Хве­дор до дітей.

Заворушились доч­ки, як пташ­ки, за­веш­та­лись по хаті, при­би­ра­ли й ви­ти­ра­ли. Знов раз­ляг­лась пісня. По­ожи­ва­ли пан­ни. А всьому то­му був ви­нен Бо­рух.

Той Бо­рух був «ду­хов­ний» кра­вець; їздив по се­лах і шив свя­ще­ни­кам та ди­яко­нам ря­си й кап­та­ни. По всьому повіті сли­ве він знав усіх ба­тю­шок і ма­ту­шок, знав усіх попівських дітей, усіх до­чок, навіть скільки котрій років. Знав він про всі хатні пльотки, де про що і про ко­го го­во­ри­лось, пе­ре­но­сив усе те далі, по­сер­див не од­ну сім'ю з дру­гою. Жад­на га­зе­та, жад­на пош­та не пе­ре­но­си­ла так швид­ко звісток з од­но­го краю до дру­го­го, як язик Бо­рухів. Жидівські ка­га­ли, яр­мар­ки ста­ва­ли йо­му замість те­лег­рафів; ши­ро­ко він роз­ки­дав звістки про край­ове ду­хо­венст­во. Всі зна­ли Бо­ру­ха, навіть го­ди­ли йо­му, щоб ча­сом він не на­го­во­рю­вав чо­го на до­чок. За­те ж і Бо­рух не знав міри своїм вит­ре­бенькам, де бу­ло шиє. Да­вай йо­му і но­во­го горш­ка, і свіжих яєць, і ме­ду, і коржів з питльова­но­го бо­рош­на, і кур­чат, і мо­ло­ка, - так бу­ло ка­ню­чить хир­ний Бо­рух.

Не труд­но собі те­пер змірку­ва­ти ве­селість до­чок о. Хве­до­ра. А йо­го не ду­же-то лю­бив Бо­рух за йо­го глу­зу­ван­ня з жидів.

Тимчасом о. Хве­дор, підоб­гав­ши по­ли кап­та­на, ти­хенько сам по­чим­чи­ку­вав по­за клу­нею, по­за стіжка­ми до ста­рос­ти і ви­ря­див йо­го до містеч­ка за горілкою, за ви­на­ми та ро­мом. А ма­туш­ка ще частіше веш­та­лась із по­коїв до кухні, частіше шеп­та­лась із ти­тар­кою, пан­ни ще швид­ше за­во­ру­ши­лись по по­ко­ях. Вже й смерк­ло, вже й ніч нас­та­ла, і другі півні заспіва­ли, а світло не зга­са­ло в кімнаті в паннів. Там ко­ло двох дзер­кал тов­пи­лись ве­селі доч­ки о. Хве­до­ра, од­на одній за­ви­ва­ючи ку­чері. А ти­ха роз­мо­ва про сусід, про паннів і па­ничів да­ле­ко од­га­ня­ла сон од чор­них очей.

Одна мо­ло­да сиділа, не мов­ля­чи й сло­ва.

- Чого ти, Га­ню, та­ка не­ве­се­ла? - пи­та­ли сест­ри. - Чи тобі мо­ло­дий не до впо­до­би, чи тим, що са­ма бідна та за бідно­го йдеш?

- Ой, сест­риці! І Ясь мені спо­до­бавсь, а бідність, здається, вже на ро­ду мені на­пи­са­на, - і до­ма не заз­на­ла я роз­коші. Тільки як по­ду­маю, що я ос­танній вечір ду­хов­на, а завт­ра, як звінча­юсь, я вже ста­ну світська, то так мені стає чуд­но, так чуд­но, аж страш­но! Мені здається, що я ста­ну або дру­гою зовсім лю­ди­ною, або по­ла­маю віру… Всі мені змал­ку го­во­ри­ли, що я бу­ду ду­хов­на, піду за свя­ще­ни­ка.

Швидко й світло згас­ло; пос­ну­ли пан­ни тон­ким, чуй­ним сном, а більш то­го - дрімо­тою, по­по­ло­вині з мріями. Ос­тан­ня зас­ну­ла ма­туш­ка: до півночі мо­ли­лась во­на пе­ред об­ра­за­ми, про­ха­ла в бо­га щас­тя-долі своїй першій ди­тині.

В неділю по обіді по­хо­жа­ли доч­ки о. Хве­до­ра по ха­тах, пов­би­рані в най­кра­щий убір, який тільки знай­шов­ся в скри­нях Марії Ва­силівни. Старші пан­ни ско­са пог­ля­да­ли в дзер­ка­ло на свої талії, на білі та ро­жеві сукні, на вінки з зе­ле­но­го свіжо­го барвінку, що кра­ще од уся­ких квіток прис­та­вав до їх чор­них кіс, до чор­них брів. В кімнаті все бу­ло на­ла­го­же­но до вби­ран­ня мо­ло­дої на вінчан­ня: біла сук­ня, білий вінок з тро­янд, бу­ке­ти зе­ле­но­го мир­ту. Як рій, ви­ли­ся малі сест­ри ко­ло то­го уб­ран­ня, ог­ля­да­ючи йо­го з усіх боків, не­на­че якесь ди­во.

Почали з'їжджа­тись про­хані гості: о. Мой­сей з жінкою, брат ма­туш­чин, один ста­ренький ба­тюш­ка, що про­си­ли йо­го вінча­ти мо­ло­дих. Швид­ко потім всту­пив у ха­ту і пан Хоцінський з мо­ло­дим. О. Мой­сей уб­рав­ся в но­ву ря­су з пре­товс­тої вов­ня­ної ма­терії - ба­ра­ка­ну, що сто­яла лу­бом на йо­го су­хор­лявій пос­таті, спа­да­ючи рівни­ми нег­нуч­ки­ми фал­да­ми, ніби дош­ка­ми. Пан Хоцінський ук­рив свій живіт і гру­ди яко­юсь до­ро­гою, але чуд­ною ма­терією з ла­па­ти­ми квітка­ми і тро­хи ски­нувсь на здо­ро­ве ліжко, прик­ри­те квітчас­тим ук­ри­ва­лом. Гос­по­дар уб­равсь у най­шир­шу ря­су, а мо­ло­дий при­че­пу­ривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не по­ду­мав, що то па­на пи­са­ря підпи­сар.

Подали чай, пе­ре­го­во­ри­ли, що тре­ба бу­ло, і за­мовк­ли. Поввіхо­ди­ли пан­ни, посіда­ли… Знов по­го­моніли тро­хи і знов за­мовк­ли… Вечір наб­ли­жавсь, а гос­тей не бу­ло. Пан Хоцінський позіхав, щу­лив­ся на ка­напі, йо­го очі засніти­лись, аж на­ли­лись кров'ю. І о. Хве­дор позіхав і схи­ляв­ся ду­же час­то на бік. Пан­ни за­су­му­ва­ли та все пог­ля­да­ли на вікна, чи не ко­тять гості з го­ри у двір. По до­розі не вид­ко бу­ло ані ко­няч­ки, ані візка. Вже пан­ни по­ок­рив­ля­лись, сподіва­ючись, що не бу­де ні гос­тей, ні му­зик. Мо­ло­дий та мо­ло­да сиділи, пох­ню­пив­шись. Ма­туш­ка зас­му­ти­лась, що дур­но тільки пек­ла й ва­ри­ла, а гос­тей не­ма. Навіть о. Хве­дор жал­ку­вав, що не їдуть гості тоді, ко­ли людський зви­чай ве­лить їм бу­ти, - тоді, ко­ли всього бу­ло на­го­тов­ле­но до­волі, по­на­ва­рю­ва­но й по­нас­ма­жу­ва­но.

Аж ось най­мич­ки при­нес­ли звістку, що на Па­ля­виківсько­му кут­ку гості по­зай­ма­ли всі людські ха­ти, ста­ли в дя­ка, па­ла­ма­ря, навіть в прос­кур­ниці.

Панни за­гу­ли в хаті, як бджо­ли, под­раж­нені ме­дом. Мо­ло­да по­ве­селіша­ла. І їй хотілось вий­ти до вінця не оди­но­кою, а з ве­се­ли­ми под­ру­га­ми, з му­зи­ка­ми, з про­во­дом гос­тей. А мо­ло­дий пог­ля­дав та пог­ля­дав на двері, не­на­че чо­гось сподівавсь.

Загуркотіло по дворі; со­ба­ки за­гав­ка­ли. Всі ки­ну­лись до вікон. З го­ри око­ти­лась ве­ли­ка по­воз­ка і ста­ла пе­ред по­ро­гом, а за нею дру­га й тре­тя. По­воз­ки бу­ли повнісінькії. З їх по­ча­ли ви­ла­зи­ти пан­ни, па­ничі, ма­туш­ки, ба­тюш­ки. Пан­ни в'їха­ли в двір вже пов­би­рані по-бально­му.

Не встиг­ли по­воз­ки од'їха­ти од по­ро­га, як у двір улетів здо­ро­вий ста­рий фа­етон і з роз­го­ну тро­хи не штурх­нув диш­лем у пе­ред­ню по­воз­ку. За фа­ето­ном летів знов фа­етон, а за ним три не­ти­чан­ки, а за ни­ми но­вий, гар­ненький фа­етон­чик з бас­ки­ми кіньми. Потім по­тяг­лась ціла вал­ка по­во­зок, не­ти­ча­нок уся­ко­го фа­со­ну і вся­кої масті… Все те приїжджа­ло й од'їжджа­ло, да­ючи місце но­вим гос­тям. В по­воз­ках бу­ло повнісінько гос­тей, - ба­тю­шок, ма­ту­шок, паннів, па­ничів, ляшків, навіть кільки німців з са­харні. Гості, знай­омі з ха­зяй­ською сім'єю, по­на­во­зи­ли з со­бою нез­най­омих і тут тільки пер­ший раз знай­оми­ли їх. Де­які зовсім нез­най­омі приїжджа­ли на весілля прос­то самі. Швид­ко потім все подвір'я і півго­ро­да бу­ло зас­тав­ле­но по­воз­ка­ми вся­ко­го фа­со­ну і ста­ро­мод­ни­ми чуд­ни­ми фа­ето­на­ми, здо­ро­вецьки­ми, ста­росвітськи­ми, пе­ре­куп­ле­ни­ми у панів. Скрізь сто­яли не­ти­чан­ки, ша­ра­ба­ни, ду­же чудні, схожі на коліща­та скрині. Всі ха­ти о. Хве­до­ра спов­ни­лись гістьми, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Який­сь ба­тюш­ка аж з дру­го­го повіту, то­ва­риш о. Хве­до­ра по семінарії, пе­ре­чув­ши че­рез Бо­ру­ха про весілля, приїхав з цілою сім'єю. Семіна­рис­ти, їду­чи до шко­ли, звер­ну­ли в до­ро­ги на весілля цілою вал­кою… Гос­тей бу­ло си­ла!

О. Хве­дор тільки сто­яв, розп­рос­тер­ши ру­ки і прий­ма­ючи обійман­ня і цілу­ван­ня, хто йо­го знає й од ко­го!

- А що те­пер бу­де­мо ро­би­ти? - го­во­рив о. Хве­дор жінці, вик­ли­кав­ши її до комірки. - Чим бу­де­мо прий­ма­ти гос­тей? Де візьме­мо му­зик? Чи не на­го­ту­ва­ла ти чо­гось на ве­че­рю?

- А ти на­го­ту­вав? - про­мо­ви­ла ма­туш­ка сер­ди­то. О. Хве­дор замішав­ся, і ма­туш­ка чо­гось заміша­лась.

- Я зна­ла, що без гос­тей весілля та­ки не обійдеться, хоч ми їх не нап­ро­сю­ва­ли ба­га­то. Де вже пак! Аби за­чу­ли десь весілля, приїдуть і неп­ро­хані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла за­би­ти ря­бо­го бу­зим­ка, за­ко­ло­ти чор­но­го ка­бан­ця та троє підсвинків, за­ру­ба­ти п'ять індиків, заріза­ти п'яте­ро гу­сей, ку­рей, ка­чок…

- Хоч сердься, хоч ні, а я ку­пив де­ся­ток відер горілки, вин, ро­му…

- А на не­чис­то­го ж ти на­ку­пив тієї горілки та­ко­го ба­га­то? - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Хто її вип'є?

- А я, ко­ли гості не доп'ють! Доб­ре, бач, що весілля тра­пи­лось… Але навіщо ти зба­ви­ла на­зим­ка, не спи­тав­ши в гос­по­да­ря? Ад­же ж з йо­го був би че­рез кільки років гар­ний віл!

- Бо я зда­ла, що гос­тей тре­ба прий­ма­ти! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо.

- Отак же са­мо і я знав, що не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо, та й вги­лив ціле ба­ри­ло горілки, щоб не со­ром бу­ло пе­ред гістьми. Не доп'ють гості, то бу­де моя част­ка. Не з'їдять гості на­зим­ка, про ме­не - доїдай собі і на­зим­ка, ха, ха, ха!

Коли тут нес­подіва­но му­зи­ки вда­ри­ли яко­гось ду­же ве­се­ло­го мар­ша на привітан­ня.

- От тобі й му­зи­ки є! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Зятьок та­ки попіклу­вав­ся му­зи­ка­ми. Ма­буть, зас­та­вив десь в жи­да ос­тан­ню сірту­чи­ну. Не хотів я справ­ля­ти бун­дюч­но­го весілля, а во­но та­ки са­мо спра­ви­лось! ха, ха, ха! Ходімо ж та по­гу­ляй­мо! Біс там бе­ри і тво­го бу­зим­ка, і твоїх індиків! Час ви­ря­жа­ти дітей до церк­ви.

Молода вже вбра­лась до вінця. Вся в біло­му, во­на бу­ла пре­хо­ро­ше уб­ра­на та гар­на, як біла лелія. Но­ва сук­ня стис­ну­ла її пов­не ви­ко­ха­не тіло. Гус­тий сер­па­нок, спус­ка­ючись тро­хи не до до­лу, зак­рив її пов­ний стан, не пе­ре­тяг­ну­тий, не зму­че­ний дав­ля­чи­ми кор­се­та­ми. Між усіма пан­на­ми най­кра­ща бу­ла мо­ло­да. Як зірни­ця з зіронька­ми уве­чері зійшла, так мо­ло­да, уб­ра­на до вінця, з под­ру­га­ми вий­шла; як гар­ний місяць на підповні на синьому небі, та­кий гар­ний був Ясь між усіма па­ни­ча­ми. Йо­го ли­це, біле, делікат­не, з чер­во­ни­ми ус­та­ми, аж ніби ди­ха­ло щас­тям.

- Гарний твій зять, хоч і не ду­же чи­нов­ний, - го­во­ри­ли ба­тюш­ки о. Хве­до­рові.

Музики заг­ра­ли жалібну ук­раїнську дум­ку, ту дум­ку, що мо­же зво­ру­ши­ти най­твердіше сер­це, зах­ма­ри­ти най­ве­селіше чо­ло і навіяти зга­ду­ван­ня про стра­ту яко­гось щас­тя, яко­гось доб­ра… Під гран­ня му­зик мо­лоді по­су­ва­лись ік сто­лові, де їх жда­ли батьки з об­ра­за­ми. По­важ­на го­ди­на, смут­ний го­лос му­зик зігна­ли зви­чай­ну ве­селість з ли­ця о. Хве­до­ра і над­да­ли йо­го го­ло­сові жалібний тон. Ма­туш­ка за­ли­лась слізьми; а за нею мо­ло­да, за мо­ло­дою всі сест­ри. Сму­ток мо­ло­дої звер­нув ува­гу всіх гос­тей. Жад­не про­хан­ня близьких при­ятельок не вга­му­ва­ло її сліз. Да­ми по­ча­ли шеп­та­тись. Всім зда­лось, що її при­си­лу­ва­но йти заміж; всі зна­ли о. Хве­до­ра, як не ду­же-та­ки м'яко­го батька.

- Чого ви так пла­че­те, Ан­но Хве­до­ров­но? - пи­та­ли її под­ру­ги.

- Як же мені не пла­ка­ти, ко­ли як гля­ну кру­гом, усі ту­теч­ки ду­ховні, всі ду­ховні, од­на я одрізне­на од усіх, як скиб­ка, - мов чу­жа. Му­зи­ки зго­дом вда­ри­ли ве­се­ло­го мар­ша. Мо­лоді сіли на по­воз­ку. Вже стемніло над­ворі, як поїзд ру­шив до церк­ви. Свіжий вітрець швид­ко об­су­шив сльози мо­ло­дої, а ясні зорі роз­ве­се­ли­ли її очі, звер­нуті на пре­хо­ро­ше ли­це мо­ло­до­го, на йо­го чорні ку­чері. Згля­ну­лись во­ни - і мо­ло­де сер­це мо­ло­дої швид­ко вти­хо­ми­ри­лось. Не гіркі то сльози мо­ло­дої! то не пе­кучі сльози, що ви­си­ха­ють од пог­ля­ду ми­лих очей, од щи­ро­го ко­хан­ня!

Вернулись з вінчан­ня; як слід по зви­чаю, ви­пи­ли за здо­ров'я мо­ло­дих; потім на­пи­лись чаю. Му­зи­ки ве­се­ло наг­ра­ва­ли до танців. В не­ве­ли­ких кімна­тах бу­ло тісно й душ­но од ве­ли­ко­го на­тов­пу гос­тей. Бо­ярин на­си­лу розіпхав гурт, щоб се­ред ха­ти пос­та­ви­ти мо­ло­дих до пер­шої кад­рилі. Всім па­ни­чам хотілось тан­цю­ва­ти, аж жиж­ки тру­си­лись. Вся мо­лодіж пішла за­ра­зом у та­нець.

Але все кру­ти­лось, вертілось тро­хи не на од­но­му місці, штов­ха­ло од­не од­но­го ліктя­ми, спи­на­ми, нас­ту­па­ло на но­ги. Вже бу­ло розідра­но кільки су­конь на пан­нах, вже не од­на гірлян­да на го­лові по­тер­лась на по­терть - як хтось пок­ли­кав му­зик у ве­ли­ку надвірню ха­ту. За му­зи­ка­ми по­си­па­лись всі па­ничі, мо­лоді ма­туш­ки, кот­рим ще не од­па­ла охо­та до танців.

На подвір'ї о. Хве­до­ра сто­яла опрічня надвірня прос­та, здо­ро­ва ха­та для че­ляді. Зи­мою там сиділи най­ми­ти, а влітку за­га­ня­ли в присінок кач­ки та гу­си. Не га­да­ючи за весілля, о. Хве­дор і за­був про неї. За­те ж не за­бу­ли про неї йо­го доч­ки та жінка. Там ма­туш­ка го­ту­ва­ла крадько­ма за­би­то­го бу­зим­ка та ка­бан­ця. Пан­ни зас­ло­ни­ли опо­на­ми та ки­ли­ма­ми піч, ви­ма­за­ли, ви­чис­ти­ли ха­ту, при­че­пу­ри­ли й приб­ра­ли, чис­то обвіша­ли стіни й вікна кру­гом гірлян­да­ми та вінка­ми з ду­бо­во­го лис­ту, з зе­ле­но­го мо­ху і з ого­роднього зілля, гвоз­диків, та чор­ноб­ривців, та лас­кавців, ще не по­мо­ро­же­них досвітніми хо­ло­да­ми. По кут­ках і на печі во­ни пос­та­ви­ли зе­лені сос­нові гільця, уквітча­ли їх ка­ли­ною, чор­ноб­рив­ця­ми, пуч­ка­ми зер­нис­тих дорідніх ко­лосків вівса. Ко­ло со­сон по­нас­тав­ля­ли ва­зо­ни оле­андрів і інших хатніх квіток. Навіть на стелі якось при­ме­ти­ку­ва­ли при­че­пи­ти до сво­локів гірлян­ди! То бу­ла най­ве­селіша ро­бо­та в паннів пе­ред весіллям; ро­би­ли во­ни її крадько­ма, по­тай од батька, по­зас­ло­няв­ши вікна од дво­ру.

Освічена ве­се­лим світом, біла, прос­тор­на ха­та з пов­би­ра­ни­ми стіна­ми, з лав­ка­ми навк­ру­ги, по­зас­те­лю­ва­ни­ми не­розріза­ни­ми руш­ни­ка­ми, привітно прий­ня­ла в се­бе гос­тей. Му­зи­ки сіли за опо­на­ми ко­ло печі; а двоє ма­лих му­зик з ве­ли­ки­ми ба­са­ми ви­те­ре­би­лись аж на піч під са­му сте­лю. Швид­ко потім зад­ри­жа­ли шиб­ки в вікнах, зас­ту­гоніла ха­та од танців. Спов­ни­лись надії й мрії до­чок о. Хве­до­ра! Пе­ре­ва­жи­ла ве­се­ла мо­лодіж, пішла мар­но ли­ха ра­да кло­пот­ли­вої ста­рості!

- Де ж оце у вра­жо­го си­на ділись му­зи­ки та танці? - спи­тав о. Хве­дор, не чу­ючи в третій кімнаті га­му й сту­кан­ня за­каб­лу­ка­ми.

- Пішли в надвірню ха­ту, - од­ка­зав йо­му хтось. - Там гра­ють і тан­цю­ють.

- В ку­рят­ни­ку! - крик­нув о. Хве­дор. - Ха, ха, ха! Мої ку­ри ще зро­ду не гу­ля­ли на весіллі! Не­хай же та­ки по­ба­чать весілля! А ходім, па­нотці, що там за ди­во діється в ку­рят­ни­ку! Бігай, па­ни­чу, возвісти там, що, мов, старі йдуть тан­цю­ва­ти! - крик­нув він до яко­гось па­ни­ча. - Мерщій бігцем!

Хлопець побіг, а за ним ру­ши­ли ба­тюш­ки і старі ма­туш­ки.

- Матушки! - крик­нув о. Хве­дор, - беріть же ме­не під ру­ки! Хіба ж я не архієрей на весіллі в своєї доч­ки!

О. Хве­дор нас­то­ро­чив ру­ки. Дві не­мо­лоді ма­туш­ки в хуст­ках на го­ло­вах, ве­селі та жар­тов­ливі, вхо­пи­ли о. Хве­до­ра попід ру­ки і по­ве­ли че­рез двір. Де­які ба­тюш­ки ве­ли пе­рез­ву, не­су­чи по­пе­ре­ду в ру­ках свічки. Який­сь ди­якон, що з ним о. Хве­дор цілісінький вечір пе­ре­ки­дав­ся жар­та­ми, вхо­пив йо­го ря­су зза­ду і поніс довгі фал­ди в ру­ках. По­за­ду ви­си­па­ли всі старі ма­туш­ки, всі ба­тюш­ки, все, що зос­та­ло­ся в по­ко­ях, навіть най­ми­ти йшли слідком і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти, див­ля­чись на ту це­ре­монію.

Темної ночі йшла та ніби пе­рез­ва по дворі, ти­хо го­мо­ня­чи. Всі па­ничі, по­ба­чив­ши жарт, ста­ли ряд­ка­ми, не­на­че мос­калі, і крик­ну­ли «ура!» Му­зи­ки заг­ра­ли ве­се­лої ме­те­лиці, зна­ючи зви­чай ста­рих. О. Хве­дор, з розс­тав­ле­ни­ми ру­ка­ми, з го­ло­вою, за­ки­ну­тою на­зад, всу­нув­ся з пе­рез­вою в ха­ту.

В од­чи­нені настіж двері по­лив­ся з ха­ти хви­ля­ми світ на тем­ний двір. Білі ве­селі стіни, білі сукні на пан­нах, зе­лені гірлян­ди та гільця над­да­ва­ли то­му ку­рят­ни­кові та­кий панський, нез­ви­чай­ний вид, який­сь праз­ни­ко­вий, що о. Хве­дор і справді аж зди­ву­вав­ся. Пов­на ве­се­лих мо­ло­дих гос­тей, з свіжи­ми мо­ло­ди­ми ви­да­ми, пов­на зе­ле­но­го зілля й гілець - та ха­та зда­ва­лась ба­га­то кра­щою од усіх по­коїв о. Хве­до­ра.

О. Хве­дор всту­пив в ха­ту гор­до й по­важ­но, по-архієрей­ськи, зир­нув очи­ма і не втерпів: за­раз за­ре­го­тавсь. По­важність не дер­жа­лась на йо­го ве­се­ло­му ви­ду, у ве­се­лих очах і спли­ва­ла, як во­да.

- Отак - так доч­ки о. Хве­до­ра! - про­мо­вив він, - ха­зяй­ки, нігде прав­ди діти. Я ду­мав, що во­ни, зас­ло­нив­ши вікон­ця од людсько­го ока, ци­бульку пе­ре­би­ра­ють або бу­ря­ки скро­ма­дять та весільних пісень співа­ють. А во­ни ви­ту­ри­ли моїх ка­чок та ку­рей…

- Дивись, бра­те, ку­ди твої доч­ки по­за­га­ня­ли кач­ки та ку­ри, - про­мо­ви­ла ве­се­ла ма­туш­ка, близька ро­дич­ка йо­го.

Вона од­хи­ли­ла шир­му, а потім, присівши ко­ло припічка, одс­ло­ни­ла зас­лон­ку і посвіти­ла в піч. О. Хве­дор так хи­мер­но присів ко­ло припічка, пе­ред­раж­ню­ючи свою ро­дич­ку, що всі в хаті по­ко­ти­лись од сміху.

В печі в рин­ках та мис­ках по­ко­том ле­жа­ла пос­ма­же­на цілісінька зграя ку­рей, ка­чок, індиків, гу­сей…

Знов усі засміялись го­лос­но. Му­зи­ки вда­ри­ли ме­те­ли­цю. Старі ма­туш­ки по­роз­га­ня­ли па­ничів і роз­по­ча­ли ме­те­ли­цю. А о. Хве­дор, ухо­пив­шись за го­ло­ву, вертівся в крузі та про­мов­ляв: «ой, бу­зим­ки мої, ка­банці, підсвин­ки, гу­си, інди­ки!!!»

- А ба­ри­ло горілки, а піввідра ро­му? - од­ка­зу­ва­ла Марія Ва­силівна, пе­рек­ру­чу­ючись у ме­те­лиці.

Вже свіну­ло, вже й ніч ми­ну­ла, а танці не пе­рес­та­ва­ли, по­ки сам о. Хве­дор не по­роз­га­няв, жар­ту­ючи, паннів і па­ничів спа­ти.

Другого дня, з півдня до ве­чо­ра й до пізньої ночі - знов му­зи­ки й танці! На­гу­ля­ли­ся вво­лю доч­ки о. Хве­до­ра. Бу­ло про що зга­ду­ва­ти на дов­гий час!

Не дов­го Се­ре­динський був пи­са­рем на еко­номії. Після весілля за­раз пан Хоцінський підста­вив стільчи­ка ста­ро­му еко­но­мові на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець, що на­ле­жа­лась до дру­го­го діди­ча. Се­ре­динський став еко­но­мом і не­да­ле­ко завіз свою мо­ло­ду жінку.


IV

В пер­ше літо після весілля, од­но­го літнього дня, пе­ред обідом, сиділа Га­ня пе­ред сто­лом про­ти вікна і че­са­ла ко­су пе­ред дзер­ка­лом.

Передобідяний час - то був зад­ля неї вільний час. Во­на вже впо­ра­лась, поп­ри­би­ра­ла в ха­тах, на­ва­ри­ла й на­пек­ла і по­ча­ла вби­ра­тись, до­жи­да­ючи чо­ловіка обіда­ти. Не­мо­ло­да сільська панія за вби­ран­ням бо­гу мо­литься або най­ми­чок лає, а мо­ло­да ве­се­ленькі ду­ми ду­має.

«Чи щас­ли­ва я те­пер за своїм чо­ловіком? - ду­ма­ла Га­ня, - чи пла­ка­ти мені на свою до­лю, чи сміятись до неї? Чи наріка­ти мені, чи дя­ку­ва­ти своєму та­ла­нові? Ка­за­ла мені ма­ти пе­ред весіллям, пла­чу­чи: «Не йди, до­ню, за йо­го заміж! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти!» По­ми­ли­лась моя ма­ти, що не зго­жу­ва­лась за ми­ло­го заміж да­ти. Чи щас­ли­ва я з своїм ми­лим?»

Обернула Га­ня го­ло­ву і зир­ну­ла до­пит­ли­вим оком по ха­тах, дер­жа­чи в ру­ках розп­ле­те­ну ко­су.

Кімнати бу­ли такі, як зви­чай­но бу­ва­ють на еко­номіях. Дві кімна­ти бу­ли чи­малі, а од­на бу­ла ма­ленька. Че­рез сіни бу­ла пе­кар­ня з комірчи­ною. Дім був не но­вий, але чис­то ви­ма­за­ний білою гли­ною, з но­вим не­по­жо­лоб­ле­ним, як бу­ває на еко­номіях, сос­но­вим по­мос­том, ду­же чис­то ви­шу­ру­ва­ним та ви­ми­тим. В по­ко­ях бу­ло прос­то й убо­го. О. Хве­дор не спромігся наділи­ти свою доч­ку ба­га­тим при­да­ним. В одній кімнаті сто­яло ши­ро­ке ліжко з по­душ­ка­ми, а на стіні за ліжком висів не ду­же но­вий ки­лим до­машньої ро­бо­ти з чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми квітка­ми, невідо­ми­ми в на­ту­ральній історії. Ко­ло стіни сто­яла ста­росвітська скри­ня на коліща­тах, об­ко­ва­на залізом, вся в чер­во­них квітках по зе­ле­но­му полі. А в першій кімнаті, що бу­ла ніби світли­цею, сто­яла прос­та ка­на­па з спин­кою, прик­ри­та ки­ли­мом. Тільки шість но­вих стільців, пок­ри­тих світло­синьою ма­терією, ве­се­ли­ли чис­ту ха­ту з біли­ми, як сніг, стіна­ми, з ве­ли­ки­ми, чис­ти­ми вікна­ми, і над­да­ва­ли гор­ниці виг­ляд ніби панський.

Огляділа Га­ня кімна­ти і зрівня­ла їх з батьківськи­ми. На­ба­га­то кра­щий убір був і в кімна­тах батьківських. Прав­да, в її думці май­нув, як кар­ти­на, гар­ний дім, як от во­на ба­чи­ла в панів, ба­га­тих свя­ще­ників або про який чи­та­ла в книж­ках. Уяви­ла­ся їй, ніби на­мальова­на на кар­тині, гар­ненька м'яка мебіль, пок­ри­та ро­же­вою свіжою ма­терією, а по стінах і по підлозі гар­ненькі ки­ли­ми з тро­ян­да­ми та гвоз­ди­ка­ми; уяви­ло­ся їй навіть ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, де її бу­ло вид­ко всю - мо­ло­ду та гар­ну. Май­ну­ли пе­ред очи­ма ве­ликі кар­ти­ни на стінах в зо­ло­тих ра­мах, гарні завіси на вікнах… Швид­ко опам'ята­лась во­на, аж засміялась са­ма з се­бе, що її дум­ки муг­ну­ли так да­ле­ко. Не зрос­ла во­на в роз­коші. Мрії про такі розкішні кімна­ти зда­лись їй пус­ти­ми.

«Роблю я й те­пер, як і в батька ро­би­ла, - пішла далі її дум­ка, - та те­пер пра­цюю і для се­бе, і для сво­го ми­ло­го. Зад­ля йо­го мені й ро­бо­та не важ­ка. Мені здається, що й та стра­ва не бу­де йо­му смач­на, що не я го­ту­ва­ла своїми ру­ка­ми; і той по­жи­вок, і навіть той хліб не бу­де смач­ний, що не я своїми ру­ка­ми вчи­ня­ла, постіль бу­де твер­да, що пос­ла­на інши­ми ру­ка­ми. Ро­бо­та мені не страш­на».

А тим­ча­сом гля­ну­ла во­на на свої ру­ки. Од ліктя бу­ло тіло біле, як папір, а пальці зчорніли, по­мор­щи­лись, по­шерх­ли, щи­ко­лот­ки ста­ли го­ро­ху­ваті. Якій мо­лодій панії не схо­четься білих м'яких рук, та ще тоді, як їх цілу­ють га­рячі ус­та ми­ло­го!

І знов не­на­че їй хтось по­ка­зав на кар­тині: си­дить во­на, як ба­га­та панія, уб­ра­на в ба­га­тий убір. Пе­ред нею чу­до­вий ту­алет в зо­лоті тасріблі. В дзер­калі світиться, як пов­на тро­ян­да, її пов­не ли­це. В пе­карні сту­ко­тять ножі, - ку­харі обід го­ту­ють. Ла­кей підно­сить їй снідан­ня й чай. Слуг у по­ко­ях ба­га­то. Во­ни по­ра­ються і при­би­ра­ють, а во­на си­дить та тільки по­ряд­кує. Во­на не встає ра­но з теп­лої пос­телі, спить дос­хо­чу…

«Ні, ро­бо­та мені не страш­на! Не звик­ла я до лінощів. Я б і не всиділа без ро­бо­ти і навіть світом ну­ди­ла б, хоч би в ме­не бу­ло і три най­мич­ки.

Не заз­на­ла я в батька роз­коші; я зрос­ла, ввесь вік па­нянський звіку­ва­ла не­ба­га­тою. Більше я пра­цю­ва­ла, ніж гу­ля­ла. Не­ве­се­ло про­май­нув мій вік діво­чий. Нічо­го мені наріка­ти на свою до­лю; не гірше мені - й не кра­ще мені».

Веселий промінь літнього сон­ця, зе­ле­на виш­ня, що заг­ля­да­ла гіллям в вікно, біле свіже ли­це, чорні бро­ви її, що виг­ля­да­ли, до неї з дзер­ка­ла - все те вик­ли­ка­ло ве­селі мрії, ве­селі ду­ми. Вчу­лись їй, мов при­не­сені вітром на про­ме­нях сон­ця з зе­ле­но­го са­ду, ве­селі му­зи­ки, пісні; май­ну­ли пе­ред нею танці, смішки, жар­ти, пов­на ха­та ве­се­лих гос­тей, ха­та ви­со­ка, освіче­на і уб­ра­на квітка­ми; потім май­ну­ли пе­ред нею коні, баскі, ви­сокі, прудкі, з кру­ти­ми ши­ями, як у ле­бедів; фа­етон кри­тий, а в фа­етоні си­дить во­на по­руч з ми­лим, вер­та­ючись, при зо­рях, по­ля­ми та лу­га­ми до­до­му з гос­тей.

Ганя ки­ну­ла оком в вікно. На дворі про­ти самісінько­го вікна стир­чав тро­хи не дра­бин­час­тий «бо­гус­лавський» візок, прос­тий, в од­но­кон­ку, з го­лоб­ля­ми. По­дер­тий ста­рий лу­бок, кот­рим був об­ши­тий візок, висів, не­на­че по­дерті шмат­ки ста­рої одежі. На візку, в роз­ки­ну­то­му сіні греб­лись ку­ри, не­на­че в кублі. Сіно повст­ром­лю­ва­лось в дірки. Ря­ба здо­ро­ва сви­ня, зіпнув­шись на візок пе­редніми ра­ко­ти­ця­ми, всу­ну­ла го­ло­ву в сіно, шу­ка­ючи по­жив­ку, тільки довгі ву­ха її теліпа­лись.

«Не зна­ти мені роз­коші», ду­ма­ла во­на далі, заг­ля­ду­ючи в ого­род.

А там дру­га, си­ва сви­ня, пруд­ка, як хорт, по­ра­лась ко­ло кар­топлі, ви­вер­та­ла один кущ, ха­па­ла кар­топ­ли­ну і за­раз ки­да­лась до дру­го­го хап­ком, ко­рис­ту­ючись ча­сом. Най­мич­ки не бу­ло до­ма. Га­ня вхо­пи­ла ко­чер­гу, взя­ла пас­мо не­до­че­са­ної ко­си в рот і по­летіла про­жо­гом на ого­род і та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки виг­на­ла сви­ню з ого­ро­да.

- Отаке щас­тя бу­ло і в батька! - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Га­ня, вер­та­ючись у ха­ту і дочісу­ючи ко­су.

Причесалась Га­ня, наділа прос­теньку бу­ден­ну сук­ню і ог­ля­да­ла се­бе в дзер­калі. Затк­ну­ла во­на за ко­су чер­во­ну ма­ко­ву квітку і ви­ки­ну­ла потім.

- Ні! Луч­че я зав'яжу­ся хуст­кою поп­рос­ту, як по­зав­чо­ра. Він же ме­не звав в жар­ти чу­до­вою мо­ло­дич­кою!

Ганя вий­ня­ла з скрині здо­ро­ву перську хуст­ку, ще ма­те­ринську, по біло­му полі з чер­во­ни­ми, як жар, квітка­ми й то­роч­ка­ми, і нед­ба­ло за­вертіла го­ло­ву. Білий шовк чу­до­во прис­тав до чор­них брів, до чор­них очей, до рум'яно­го ли­ця. Чер­воні то­роч­ки, що спа­да­ли аж на білу шию, не пе­ре­мог­ли чер­во­них, як ка­ли­на, губів.

Сміючись до се­бе в дзер­ка­ло, во­на наділа на шию товс­те різа­не доб­ре на­мис­то. П'ять разків чер­во­но­го на­мис­та чу­до­во прис­та­ва­ли їй до ли­ця. - Лю­бить ме­не чо­ловік, та й є за що!.. Не заз­на­ла я роз­коші, за­те ж заз­на­ла ко­хан­ня. Ко­ли б же швид­ше йшов ми­лий обіда­ти зо мною!

Немає там справдішнього го­ря, де па­нує щи­ра, га­ря­ча, за все на­да­ря­юча, щас­тям наділя­юча лю­бов!..

Пішла Га­ня виг­ля­да­ти чо­ловіка, вий­шла в сад і сад со­бою зак­ра­си­ла, по са­доч­ку по­хо­жа­ла, а очи­ма на ве­се­лий яр раз у раз пог­ля­да­ла.

А яр той був гли­бо­кий і не ду­же ши­ро­кий, увесь зе­ле­ний, ве­се­лий, як рай. Од­ним кінцем він прос­тя­гав­ся до се­ла, де на взгір'ї бу­ло вид­ко ве­селі білі ха­ти в са­доч­ках, де бли­щав про­ти сон­ця ве­ли­кий став з дво­ма мли­на­ми, з ви­со­ки­ми вер­ба­ми ко­ло греблі. З-за го­ри виг­ля­да­ла церк­ва трьома вер­ха­ми, трьома хрес­та­ми. Дру­гим кінцем яр йшов між го­ра­ми да­ле­ко, да­ле­ко, до­ки не зустрівся з ви­со­кою кру­тою го­рою, ук­ри­тою до са­мо­го вер­ху ста­рим зе­ле­ним лісом, розійшов­ся пе­ред нею на два бо­ки дво­ма ру­ка­ва­ми знов поміж го­ра­ми, об­ми­на­ючи під са­мою го­рою чи­ма­лий ста­вок, світлий, як око. Круг­ла, мов шпиль, го­ра, обквітча­на лісом, мо­чи­ла зе­ле­ний поділ сво­го уб­ран­ня в самім ста­воч­ку, а дру­гий та­кий са­мий шпиль, од­ки­ну­тий в тихій воді, висів униз, у си­ню гли­бо­ку бе­зод­ню, звісив­ши зе­ле­не верхів'я столітніх дубів та лип. Вздовж по яру бли­ща­ла сму­жеч­ка синьої во­ди між осо­кою. Попід го­ра­ми бу­ли кри­нич­ки - жо­лоб­ки або пле­тян­ки при самій землі, під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми. На однім узгір'ї то­го яру сто­яла еко­номія, вся в зе­ле­но­му са­ду, розс­те­ле­но­му по ко­со­горі. По дру­гий бік яру, на горі, між зе­ле­ни­ми жи­та­ми, сто­яла скар­бо­ва клу­ня, ко­ша­ри і довгі, зчорнілі од до­щу, скир­ти хліба.

Не на шпиль пог­ля­да Га­ня, не на три вер­хи сільської церк­ви, що ніби пла­ва­ли в легкім ту­мані про­ти сон­ця: пог­ля­да­ла во­на на сірі вер­хи то­ку, на чор­но-жовті стіжки. Там ко­ло робітників був її Ясь; звідтіль її око звик­ло стріча­ти ми­ло­го.

Вже во­на і по са­ду на­гу­ля­лась, і квіток нар­ва­ла, та все на го­ру пог­ля­да­ла, а ми­ло­го не­має. Вже й квітки прив'яли в ру­ках, со­неч­ко з півдня звер­ну­ло, а ми­ло­го не­має. Вже Га­ня вто­ми­лась, ми­ло­го виг­ля­да­ючи, а ми­ло­го не­має!

«Боже ж мій! що це з ним тра­пи­лось! Де це він за­ба­рив­ся?» За­су­му­ва­ла Га­ня за чо­ловіком, не­на­че він десь поїхав у да­ле­ку сто­ро­ну, не­на­че він десь блу­кав по безк­рай­ньому сте­пу на без­бе­режнім морі.

«Може, він поїхав до ко­заків-лісо­виків, мо­же, заб­лу­див де в лісі, а там уся­ко­го звіра; а там же вов­ки і вдень на­па­да­ють!»

Засмутилась мо­ло­да Га­ня, опус­ти­ла ру­ки. Пов'ялі квітки по­си­па­лись з ру­ки по траві.

«І стра­ва пе­репріє та пе­рес­тоїть в печі, - ду­ма­ла во­на. - Ли­хо йо­му з чу­жою ро­бо­тою! За нею і шмат­ка хліба не з'їсть са­ме в час».

Од скар­бо­во­го то­ку летіли з го­ри три най­менші сест­ри Га­нині, як три ластівоч­ки.

- Ясь обідає в нас, - крик­ну­ла зда­ле­ки од­на ще­бе­ту­ха, - і ка­зав, щоб ти са­ма обіда­ла і не сподіва­лась йо­го швид­ко, бо в нас гості.

«Не прий­шов обіда­ти… - го­во­рить їй дум­ка. - Мо­же, я йо­му чим не до­го­ди­ла, мо­же, не­доб­ре обіда­ти ва­ри­ла, не при­го­лу­би­ла йо­го ко­ли…»

- Ясь виїв аж дві тарілки бор­щу, а ма­ма сміються та ка­жуть: ма­буть, те­бе жінка дер­жить на го­лод­но­му столі, - го­во­ри­ла далі ще­бе­ту­ха.

Знов за­ду­ма­лась Га­ня, аж чер­воні то­роч­ки з го­ло­ви звіси­лись на що­ки.

Сіла во­на са­ма обіда­ти. Стра­ва в рот не йде; їсть во­на зне­хо­тя.

- З ким же він там го­во­рить? - спи­та­ла Га­ня. - Мо­же, роз­мов­ляє з гістьми, з яки­мись пан­на­ми?

- Зо всіма го­во­рить, а зо мною най­більше. Він мені ка­зав, що не­ма й в світі кра­щої од ме­не; що в ме­не бро­ви, як шну­ро­чок, оче­ня­та, як тер­но­чок, і поцілу­вав ме­не, та так по­ко­лов ме­не ву­са­ми! бо в йо­го ву­си, як ще­ти­на…

І са­ма сест­ра побігла до дзер­ка­ла, роз­див­ля­лась на свої бро­ве­ня­та, ли­за­ла пальці і приг­ла­жу­ва­ла ни­ми свої ко­се­ня­та.

Не стільки їла обід Га­ня, скільки її сест­ри. Дов­го ще во­ни ще­бе­та­ли, за­бав­ля­ючись нар­ва­ни­ми квітка­ми та лялька­ми, а Га­ня сиділа ко­ло вікна та все пог­ля­да­ла на яр, на тік, на го­ру, чи не йшов її ми­лий.

Вже со­неч­ко спус­ка­ло­ся над гай, як вер­нув­ся до­до­му Ясь і зас­тав Га­ню зас­му­че­ну ко­ло вікна.

- Оце, як же я за­сидівся в батька! - про­мо­вив Ясь. - Приїхав о. Мой­сей з жінкою, а я й за­ба­ла­кав­ся з ни­ми. А ти, сер­це, са­ма тут обіда­ла? Ви­ба­чай мені, моя лю­ба!

Лице її знов засвіти­лось, по­ве­селіша­ло.

- Червона ти ка­ли­на в лузі, а не мо­ло­дич­ка в хустці та в чер­вонім на­мисті! - про­мо­вив Ясь, обніма­ючи її.

- А я те­бе жда­ла, в вікна виг­ля­да­ла! про­топ­та­ла в са­ду стеж­ку, по са­ду хо­дя­чи. Не ки­дай ме­не са­му. Обід той мені не смач­ний, і день той не­ве­се­лий, як те­бе до­ма не­має!

- Не ту­жи, Га­ню! Як­би во­ля моя, сидів би ко­ло те­бе і не ос­ту­пав­ся, та зап­ро­да­ний час мій!

Посідали во­ни ря­доч­ком на ка­напі. Ясь взяв її за ру­ку.

- Почорніла твоя ру­ка од ро­бо­ти, сер­це Га­ню! Жаль мені те­бе, що ти ро­биш зад­ля ме­не, як най­мич­ка. Дос­тат­ки та за­со­би наші не­ве­ликі. Не тре­ба бу­ло б тобі йти за ме­не заміж!

- Рука моя по­чорніла, для те­бе роб­ля­чи. А глянь он на се­бе, як ти за­па­лив­ся, для ме­не пра­цю­ючи на полі!

- Ти, Га­ню, мо­ло­да. Не­ве­се­ло тобі самій літа мо­лоді мар­но про­жи­ва­ти на цім яру. Тобі тре­ба ве­се­лих гос­тей, ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, му­зик, танців. Еге? А я не­ба­га­тий: не змо­жу дос­та­чи­ти цього та роз­ва­жи­ти твою мо­лодість. Шко­да мені те­бе! Ро­бо­та од­ри­ває пов­сяк­час ме­не од до­му, од те­бе, го­нить ме­не з гос­по­ди.

- Цить вже! годі! - про­мо­ви­ла Га­ня, за­ту­ля­ючи своєю ру­кою йо­го рот. - Ти оце пе­ре­ду­муєш мої власні дум­ки не­давні.

- Що ж ти ду­ма­ла?

- Думала я ба­га­то і дійшла до та­ко­го кінця, що я щас­ли­ва і ду­же щас­ли­ва, бо я люб­лю те­бе, а ти лю­биш ме­не. Чо­го ж нам більше тре­ба?

- Ходімо, Га­ню, на яр та по­гу­ляй­мо. Жда­ла ти ме­не дов­го. Не піду ж я за­те сьогодні до скар­бу, щоб ти не ну­ди­лась.

Пішли во­ни че­рез са­док вздовж по яру, поб­рав­шись попід ру­ки. Гус­та, нес­па­ше­на тра­ва плу­та­ла­ся під но­га­ми, як най­густіше ру­но.

Вечір надійшов ти­хий та яс­ний. Яр увесь світив­ся зе­ле­ною тра­вою про­ти сон­ця, що про­ни­зу­ва­ло ко­сим промінням лист тра­ви і по­до­рож­ни­ка. Га­ня і Ясь йшли й мов­ча­ли. Кра­са місця ніби одібра­ла од їх ду­ми і роз­мо­ву.

- Знаєш що, Га­ню?

- А що?

- Поробимо, поп­ра­цюємо, до­ки мо­лоді, а там, бог дасть, за­ба­гатіємо, збе­ре­мо гро­ше­нят, візьме­мо по­сесію або ку­пи­мо десь поб­ли­зу хутір. Бу­де­мо якось хит­ру­ва­ти та муд­ру­ва­ти і та­ки до­бу­де­мо то­го щас­тя. Ад­же ж лю­ди з бідних пос­та­ва­ли ба­га­ти­ми. Ра­яли мені лю­ди, щоб я брав те­бе, ко­ли хо­чу ма­ти доб­ру ха­зяй­ку. От я і взяв те­бе; і щас­ли­вий кру­гом, тільки шко­да мені твоїх білих рук.

- Годі вже, Ясю, з ти­ми ру­ка­ми! Бу­ло бра­ти будлі-яку польку, ко­ли за­ма­ну­лось тобі ду­же білих рук.

- Білі ру­ки, пев­но, не при­нес­ли б мені стільки щас­тя… А ко­ли збе­ре­мо тро­хи гро­ше­нят, тоді ма­ти­ме­мо більше слуг. Тоді я по­са­жу те­бе в уб­раній світлиці, одяг­ну те­бе в шовк та ок­са­мит, не дам тобі взя­тись і за хо­лод­ну во­ду, нак­ли­чу ве­се­лих гос­тей, да­ва­ти­му по на­ших дос­тат­ках ве­чор­ки та ба­ли з му­зи­ка­ми, щоб те­бе тіши­ли гості мо­лоді, щоб тобі шко­ли бу­ло і ну­ди­тись. А нас­та­не зи­ма, заг­ля­не­мо і в Київ, на­ку­пи­мо вся­ко­го доб­ра…

- Коли б ти знав, та­ке са­ме мені верз­лось оце не­дав­но; вранці, як я че­са­ла ко­су. А знаєш, що розвіяло всі мої ве­селі мрії?

- А що, моє сер­це?

- Сива сви­ня! На­си­лу виг­на­ла з ого­ро­ду. Ска­че че­рез тин, як со­ба­ка. Завт­ра за­га­даю лю­дям стри­но­жи­ти.

- Кинь, сер­це, той клопіт хоч на цей час! Бо­же, бо­же! як би то нам уд­вох за­во­юва­ти те щас­тя?

- Мабуть, ми бу­де­мо тільки дум­кою ба­гатіти. Чи ми ж не щас­ливі те­пер? Чи слід же нам наріка­ти на свою до­лю? На­ша ро­бо­та не геть-то важ­ка. А чи ма­ло ж на світі лю­дей, що по­за­ви­ду­ва­ли б нам?

- Хіба одні му­жи­ки по­за­ви­ду­ють, - од­ка­зав Ясь. - А чо­му вже му­жик не по­за­ви­дує?

- Хіба ж му­жи­ки не лю­ди? Дасть біг луч­че, - бу­де луч­че; але й те­пер не­по­га­но…

Повернула мо­ло­да па­ра ко­ло ста­воч­ка і пішла далі яром, поміж го­ра­ми та гор­ба­ми, ук­ри­ти­ми гаєм. Знов во­ни обоє за­мовк­ли. Не­ви­мов­на кра­са то­го місця одібра­ла в їх ду­ми й роз­мо­ву.

Дивні ук­раїнські яри гай­ові між не­ви­со­ки­ми та кру­ти­ми го­ра­ми та шпи­ля­ми, між ду­бо­ви­ми та гра­бо­ви­ми га­ями, що розкішно по­рос­ли на кру­тих по­ка­тах та реб­рах, на верш­ках гір та шпилів! Ще не­давніми ча­са­ми йшли ти­ми яра­ми ста­ви за ста­ва­ми. А ліс, не спи­ня­ючись во­ро­жою людською ру­кою, обсіяв, об­са­див де­ре­вом усі го­ри й нег­ли­бокі до­ли­ни. Те­пер ті ве­селі ста­воч­ки, знать, уп­ли­ли в якусь кра­щу сто­ро­ну! На їх місці по­рос­ла тон­ка, як нит­ки, гус­та, як повісмо, зе­ле­на тра­ва, ус­ла­ла яри і до­ли­ни, мов ки­ли­ма­ми. Ко­лись у ве­селі став­ки заг­ля­да­ли з гір столітні ду­би та гра­би, свідки сла­ви ко­зацької, а те­пер їх уну­ча­та обс­ту­пи­ли рівною ме­жею ті зе­лені яри. А більш то­го, що панська со­ки­ра без жа­лю об­лу­пи­ла, об­го­ли­ла милі го­ри на­шої Ук­раїни. І більш там те­пер стир­чить їжа­ком ма­ло­рос­ла ліщи­на, ко­лючі бу­дя­ки, як во­лос­ся на сирітській мир­шавій го­лові, обс­куб­ле­не ру­ка­ми ма­чу­хи. Сох­нуть наші яри, ви­си­хає на­ша во­да, го­рять од сон­ця наші го­ри, га­ди­ною ви­си­сає ос­тан­ню си­лу на­шої землі наш во­рог, без сліду їдять панські са­харні на­шу бла­го­дать, наші «зе­лені дібро­ви», наші «темні лу­ги», що так лю­бо виспіва­но їх у піснях.

Ідеш яра­ми, ніби чу­до­ви­ми по­ко­ями. Чи є ж в світі по­кої, кращі од тих ярів? Під но­га­ми сте­леться зе­ле­ний трав'яний ки­лим; по обид­ва бо­ки йдуть стіна­ми го­ри з зе­ле­ним де­ре­вом. На шпи­лях сто­ять ду­би зуб­час­тою стіною, розіслав­ши міцне гілля з міцним лис­том по синьому небі. Над го­ло­вою сте­ля з гли­бо­ко­го, бе­зоднього не­ба, синього, аж тем­но­го. А по тій стелі не мальовані, а живі птиці пе­реліта­ють з го­ри на го­ру: то ря­ба гор­ли­ця, то си­вий при­по­тень, то си­ня си­во­раш­ка; то пе­ре­ни­зу­ють не­бо низ­кою дикі кач­ки, дрібно тріпа­ючи гост­ри­ми крильця­ми, то пе­ре­су­неться важ­кий бу­сел, прос­тяг­нув­ши на­зад свої довгі, як ло­ма­ки, но­ги.

В ти­хих за­кут­ках сто­ять там пасіки, гу­дуть там бджо­ли, пах­не свіжим ме­дом, гай­ови­ми квітка­ми, свіжою тра­вою, гри­ба­ми. З де­ре­ва на де­ре­во пе­рес­ка­ку­ють білоч­ки. Си­дить там пасічник з білою бо­ро­дою, в білій со­рочці, цю­кає со­ки­рою або ди­бає ста­ре­чою сту­пою попід гаєм з тик­вою по во­ду до ко­пан­ки. І сте­жок там не про­топ­та­ла людська но­га. І ти­ша там, як в небі, як між зо­ря­ми, не мерт­ва, хат­ня ти­ша, а пов­на по­ва­ги, уро­чис­та ти­ша спо­чи­ва­ючої на­ту­ри. Тільки ча­сом жалібно йде по гаю тур­ко­тан­ня гор­лиці, про­но­ситься лу­ною по кільки разів цю­кан­ня со­ки­ри пасічни­ка.

Не див­ля­чись на сон­це, не ліча­чи го­дин, йшла мо­ло­да па­ра дов­гим зе­ле­ним яром, що га­дю­кою вив­ся поміж го­ра­ми то нап­ра­во, то наліво, то зви­вавсь на всі чо­ти­ри бо­ки світа. Яр кінчав­ся узірем між дво­ма шпи­ля­ми. На са­мо­му узірі між осо­кою бли­ща­ла во­да, а ви­ще тро­хи під ку­ща­ми ліски та ка­ли­ни, мов уп­рав­ле­на в зе­лені рам­ця, бли­ща­ла кри­нич­ка в траві, обп­ле­те­на ло­зою. Во­да сто­яла чис­та, як сльоза. Все дно, всі піщин­ки на дні бу­ло вид­ко че­рез во­ду. Во­да бу­ла по­го­жа, хо­лод­на. Як нап'єшся, то аж поз­до­ров­шаєш.

- Втомилась я, хо­чу пи­ти, - про­мо­ви­ла Га­ня.

- Ходім до кри­нич­ки.

Поки Ясь шу­кав ши­ро­ко­го, як си­то, ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти ним во­ди, Га­ня при­па­ла ли­цем до во­ди, став­ши нав­колішки і об­пер­шись ру­ка­ми об зем­лю. В кри­ниці, на­че в дзер­калі, між синім знадвірнім не­бом і синьою бе­зод­нею, з'яви­лось її свіже ли­це, її біла хуст­ка, а чер­воні ус­та з во­ди впи­ли­ся в її чер­воні ус­та і цілу­ва­ли її дов­го, аж до­ки во­на на­пи­лась во­ди. Чер­воні то­роч­ки шов­ко­вої хуст­ки по­ляг­ли на криш­та­ле­ву во­ду і, ле­ге­сенькі, навіть не ввігну­ли во­ди під со­бою.

- Втомилась я. Сядьмо на час під ли­пою на взгір'ї та од­по­чиньмо.

Сіли во­ни й за­мовк­ли. По­ча­лась вечірня ти­ша в небі чис­то­му на землі, в гаю. Де­ре­во сто­яло, ніби кам'яне. Сон­це зай­шло за од­ну го­ру. По яру по­ляг­ла гус­та тінь. Дно ярів зро­би­лось тем­но­зе­ле­ним. А звер­ху на ду­бах та на ли­пах ти­хо світи­ло сон­це, роз­ки­нув­ши своє чер­во­ну­ва­те проміння по гіллі. Тільки десь да­ле­ко в гаю сту­ка­ло ка­ла­тай­ло на шиї ва­таж­ка во­ла, а потім десь у полі за­рев­ла ко­ро­ва, ну­дя­чись за те­лям.

- Щаслива я з то­бою, Ясю, оту­теч­ки на еко­номії. Як хо­ро­ше в цьому яру! Я б ра­да тут і вік віку­ва­ти.

- А як ось че­рез тиж­день поїде­мо до Хоцінсько­го на бал, де в ве­ли­ких по­ко­ях горіти­муть по стінах свічки та лам­пи, де бли­ща­ти­муть дзер­ка­ла, де тан­цю­ва­ти­муть мо­лоді па­ничі та пан­ни… Що ска­жеш тоді, Га­ню? Га?

- Дивись лиш, яка он­деч­ки кар­ти­на! В став­ку бли­щить чер­во­не не­бо, і знад­во­ру го­рить чер­во­не не­бо. І над­ворі шпиль, і в воді - шпиль, пе­ре­ки­ну­тий до­го­ри, не­на­че зе­ле­ний пу­чок квіток. А ко­ло став­ка сто­ять ло­зи, зе­леніють ко­ноплі, а за ко­ноп­ля­ми знов чер­во­на во­да, ніби во­гонь го­рить… Бай­ду­же мені про панські бу­дин­ки; тут би я і вік звіку­ва­ла. Вря­ди-го­ди тільки поїха­ла б до міста, щоб на лю­дей на­ди­ви­тись, яка но­ва мо­да, як лю­ди хо­дять, як уби­ра­ються…

- Гарно й тут на яру, а ще кра­ще між людьми, та ще ба­га­ти­ми; а ще кра­ще в ба­га­то­му, ве­ли­ко­му до­мові, де все бли­щить і сяє, як сон­це на цьому яру.

Знялись во­ни з місця і вер­та­лись яром до­до­му. Сон­це вже згас­ло, яр темнішав, ста­вок вкри­ла чор­на тінь бе­ре­га­ми, тільки се­ре­ди­на бли­ща­ла тем­ним цвітом. Як наб­ли­жа­лись до став­ка, з осо­ки схо­пи­лось дві кач­ки, тріпа­ючи крильця­ми, і схо­ва­лись за шпи­лем. Скрізь бу­ло ти­хо й ніби по­рожньо. Вся­ка жи­ва ду­ша з гаю, з по­ля пішла до се­ла або при­ляг­ла на спо­чи­нок під зо­ря­ми.

Дома най­мич­ка вже на­го­ту­ва­ла їм ве­че­рю. Після ве­чері підлес­тив­ся до їх мовч­ки сон, той сон сільський, міцний, що й не сниться чо­ловікові нічо­го, бо він обійме те­бе всього, мов ма­ти ди­ти­ну, та й не ви­пус­тить, до­ки га­разд не відпо­чи­неш і од ро­бо­ти, і од уся­ко­го кло­по­ту, і од уся­ко­го го­ря і щас­тя.


V

Через кільки місяців Га­ня сиділа ко­ло вікна і ко­ли­ха­ла си­на, в простій ко­лисці, при­чеп­леній до стелі на вер­веч­ках, пог­ля­да­ючи на яр. А менші сест­ри по черзі жи­ли в Гані і по­ма­га­ли їй де в чо­му у ро­боті, дог­ля­да­ючи ди­ти­ни. Че­рез рік пан Хоцінський вже спев­нив своє сло­во, знай­шов Ясеві кра­ще місце в не­да­ле­ко­му селі. Поп­ро­ща­ла­ся Га­ня з своїм рідним се­лом, зе­ле­ним яром, ста­вом, розп­ро­щу­ва­ла­ся, пла­чу­чи, з матір'ю, з сест­ра­ми. Не­на­че виїжджа­ла за синє мо­ре, так пла­ка­ла во­на. Ко­му пак не жаль то­го місця, де хто ро­див­ся і зріс, де жи­ли батьки і діди? Ясеві бу­ло бай­ду­же. Ніби не рідною зем­лею бу­ла йо­му на­ша Ук­раїна!

- Ой бо­же мій, бо­же мій! - пе­рек­рив­ляв о. Хве­дор доч­ку й жінку, за­тя­га­ючи жалібним го­ло­сом, на зра­зець жіно­чо­го го­лосіння. - Ку­ди ж це я виїжджаю так да­ле­ко на чу­жу сто­ро­ноньку, аж у Кушнірівку! За п'ятнад­цять з по­ло­ви­ною верс­тов. Так да­ле­ко, що звідсіль не вид­ко!

- Господи! що ти за лю­ди­на! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­туш­ка. - І ди­ти­ни йо­му не жаль! Од­дав доч­ку, як з ха­ти випх­нув, ще й сміється! Бу­де отак, без­щас­на, цілий вік ти­ня­тись та тя­га­тись з еко­номії на еко­номію, не над­бає доб­ра, ні птиці, ні ху­до­би. А тієї шко­ди! А скільки пе­ре­тов­четься по­су­ду! Хва­ли­ти бо­га, ко­ли ще тра­питься доб­ре місце; а як же сидіти­муть на бур­ку!

Марія Ва­силівна зап­ла­ка­ла, а о. Хве­дор пе­ред­раж­ню­вав її, хли­па­ючи: «Ой бо­же ж мій, бо­же! Ко­ли тобі, Га­ню, бу­де ну­до­та за Нес­те­рин­ця­ми, то вилізь на вер­бу на вер­ше­чок та й по­ди­вись на Нес­те­ринці, бо звідтіль бу­де вид­ко їх».

Переїхав Се­ре­динський в Кушнірівку. Місце бу­ло тро­хи кра­ще. Вже Га­ня ку­пи­ла гар­неньку ка­на­пу, спра­ви­ла гар­ну оде­жу, най­ня­ла няньку, дер­жа­ла ко­ро­ву, ма­ла до­волі мо­ло­ка й си­ра і бу­ла щас­ли­ва по-своєму, не наріка­ла на свій та­лан. По­нудьгу­ва­ла тро­хи за до­мом, та й пе­рес­та­ла. За гос­по­дарст­вом, за ди­ти­ною, за лю­бим чо­ловіком і нудьгу­ва­ти бу­ло ніко­ли. Жи­ли Се­ре­динські не ба­га­то і не ду­же вбо­го.

Пан Хоцінський час­тенько приїжджав в гості до Се­ре­динських, став їм ве­ли­ким при­яте­лем, зап­ро­ху­вав до се­бе в гості. Хо­ча він був і удівець, од­на­че ж лю­бив зак­ли­ка­ти до се­бе ве­се­лих гос­тей, а най­більше мо­ло­дих дам, і навіть справ­ляв ба­ли. Се­ред польських гос­тей Га­ня і собі му­си­ла про­мов­ля­ти пот­ро­хи по-польській. Всі польки без со­ро­ма хва­ли­ли її в вічі за те, що во­на так чу­до­во го­во­рить по-польській, хо­ча во­на на­си­лу, ве­ли­ку си­лу змог­ла зліпи­ти до­ку­пи кільки польських сло­вець. А Ясь, нез­ва­жа­ючи на те, що вже говів до на­шої церк­ви, в домі Хоцінсько­го знов став по­ля­ком, го­во­рив по-польській. Хоцінський по­ма­гав Се­ре­динським, навіть го­див, ко­ли в чо­му бу­ла в їх не­дос­та­ча. Га­ня дя­ку­ва­ла йо­му, хва­ли­ла пе­ред усіма йо­го добрість, а все-та­ки бу­ло здвиг­не не раз пле­чи­ма, не вга­ду­ючи, чо­го він аж над­то вже доб­рий та при­хильний до їх, як батько!

Серединський не ліну­вав­ся, піклу­вавсь, пильну­вав ко­ло пансько­го скар­бу. Пан йо­му дя­ку­вав за добрі по­ряд­ки. Пе­ре­па­да­ла Се­ре­динсько­му не од­на зай­ва копійка. Пішла доб­ра чут­ка про еко­но­ма Се­ре­динсько­го по всій око­лиці, як про ха­зяй­но­ви­ту й здат­ну лю­ди­ну.

Одного ра­зу влітку пан Хоцінський приїхав до Се­ре­динсько­го в гості. Тільки що він пе­рес­ту­пив поріг, Га­ня за­раз пос­те­рег­ла на йо­го лиці нез­ви­чай­ну ве­селість. Йо­го сірі очі бли­ща­ли сміхом, гу­би сміялись, но­ги якось швид­ше й про­ворніше пе­рес­ту­па­ли поріг. Зда­ва­ло­ся, не­на­че по­руч із ним всту­па­ло в ха­ту са­ме щас­тя, ве­де­не йо­го влас­ною ру­кою.

- Добру оце звістку не­су в ва­шу ха­ту, Ган­но Хве­до­ров­но! - про­мо­вив він, підсту­па­ючи до неї і цілу­ючи її в ру­ку. - Я вга­ду­вав, що ви бу­де­те щас­ливі за Ясем. На моє й вий­шло…

Ганя од­ра­зу за­мовк­ла й охо­ло­ла: сер­це в неї якось чуд­но за­ко­ло­ти­лось, мов щось не­доб­ре віщу­ва­ло. Тим­ча­сом во­на ніби і зраділа, що панст­во та­ки наб­ли­жа­лось до неї.

- Поздоровляю вас уп­ра­ви­тельшею маєтності кня­зя з Кам'яно­го!

Тут са­ме од­чи­ни­лись двері. В ха­ту ввійшов Ясь. Хто б те­пер пізнав Яся з ти­ми ди­тя­чи­ми лас­ка­ви­ми очи­ма, з бо­яз­кою несміли­вою хо­дою! Нес­подіва­не, не­га­да­не щас­тя вже підня­ло йо­го го­ло­ву на пле­чах, зве­ло до­ку­пи бро­ви, на­ду­ло йо­му гу­би, на­че ви­тяг­ло зріст. Ясь всту­пив до ха­ти вже па­ном, гор­до й по­важ­но, без оз­на­ки жад­ної три­во­ги, жад­но­го зво­ру­шен­ня на лиці, не­на­че він до­сяг­нув тільки то­го, що до йо­го по пра­ву й на­ле­жа­лось. Він вже пе­ре­чув ви­пад­ком ще пе­редніше про це, але мов­чав і не ска­зав про це жінці, ще не пев­ний в то­му, чи діста­не те місце.

Пан Хоцінський аж побіг йо­му на­зустріч, ухо­пив йо­го, обніма­ючи, і цілу­ючи, і поз­до­ров­ля­ючи з но­вим місцем, з но­вою до­лею.

- Ну, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, - ки­дай те­пер свої яри зе­лені, свої ко­ноплі, гу­си та ку­ри! Ру­шай­мо до Кам'яно­го. А за все те по­дя­куй­мо па­нові Хоцінсько­му, моєму наз­ва­но­му батькові, за йо­го доб­ру ре­ко­мен­дацію пе­ред кня­зем.

Ясь знов об­няв Хоцінсько­го і поцілу­вав­ся з ним тричі, - од­на­че не в гу­би, а по-польській: ти­ка­ючи гу­ба­ми на повітря проз що­ки, а потім поцілу­вав Хоцінсько­го в пле­че і ниж­че пле­ча в ру­кав.

Пішла ве­се­ла роз­мо­ва за са­мо­ва­ром. Всі троє бу­ли ве­селі. Пан Хоцінський роз­ка­зу­вав про маєтності кня­зя, про йо­го ба­гаті еко­номії, про цілі че­ре­ди волів, ко­ней, про ко­рис­ний уряд уп­ра­ви­те­ля. Роз­ка­зу­вав він Гані про той бу­ди­нок, де во­ни бу­дуть жи­ти, про ви­сокі ба­гаті по­кої з ве­ли­ки­ми вікна­ми, з до­ро­гою обс­та­вою, про ба­гаті, ро­дючі по­ля та сад­ки, звідкіль мож­на загріба­ти гроші ло­па­тою. А най­більше роз­во­див­ся Хоцінський про кня­зя, про те, який в йо­го зо­ло­то­вер­хий па­лац, які в то­му па­лаці по­кої, за­ли з мар­му­ро­вим по­мос­том, які кру­гом па­ла­ца розкішні пар­ки, сад­ки, квітни­ки, оран­же­реї…

Ясь слу­хав і очей не зво­див з ли­ця Хоцінсько­го, не­на­че впер­ше на віку чув про такі ди­ва. Не раз і не два Се­ре­динський ма­рив про панську розкіш, про якесь кра­ще жит­тя. Не раз і не два Ясь до півночі не сту­ляв очей після роз­мо­ви Хоцінсько­го про те, що Ясь ве­де свій рід од пансько­го польсько­го коліна, що в йо­му пли­не кров шля­хетська, польська, а не му­жицька - ук­раїнська, що йо­го діди й прадіди бу­ли за­можні, бу­ли па­на­ми й ка­то­ли­ка­ми, ма­ли по­ля, се­ла, лю­дей. Зви­чай­но, як по­ляк, Хоцінський лю­бив де­чо­го ба­га­то і прибільши­ти, при­ки­ну­ти зай­ве, ма­ючи на думці піднес­ти вго­ру, піддер­жа­ти ниж­чу польську шлях­ту, що вже пе­ре­хо­ди­ла на ук­раїнську національність й віру.

Хоцінський, своїм підмальова­ним оповідан­ням про ми­нувшість Ясе­во­го ро­ду, роз­бур­кав у йо­му гордість своїм ро­дом, пи­шан­ня своїм панст­вом, ту гордість, те пи­шан­ня, що ле­жить в са­мо­му дні лядської шля­хетської на­ту­ри, пли­не в злив­ку з йо­го кров'ю. Не бог зна яке ми­нув­ше бу­ло у Се­ре­динсько­го; од­же, до­волі бу­ло навіть од­но­го сло­ва «пан», щоб роз­бур­ка­ти й роз­во­ру­ши­ти в йо­го серці по­зи­че­ну польщиз­ну, бо він був з ук­раїнсько­го ро­ду.

Ганя сиділа, мов у ча­ду. Не­на­че які ча­ри роз­ли­ва­ли во­ни вдвох ко­ло неї. Слу­ха­ла во­на їх роз­мо­ву і не йня­ла віри своєму не­га­да­но­му щас­тю. Зга­да­ла во­на, що ко­лись ще ма­ленькою їзди­ла з батьком на яр­ма­рок у Кам'яне. Зга­да­ла во­на про те Кам'яне, як про чу­до­вий сон, що снивсь та не зос­тав­ся в пам'яті, і тільки якісь не­ви­разні місця, якесь пиш­не за­бу­ду­ван­ня, якісь гарні, але не­ясні об­лич­чя но­сяться пе­ред очи­ма, ніби вит­кані з тон­ко­го ту­ма­ну. А як сил­куєшся їх впійма­ти, на їх роз­ди­ви­тись, то во­ни ще далі одліта­ють, та все ма­нять своїм га­разд не ок­ра­єним, не оме­жо­ва­ним ви­дом. Мріло Гані, як у ту­мані, якесь місто, якась ви­со­ка го­ра чи ске­ля, вся в зе­ле­но­му де­реві, а на са­мо­му вер­шеч­ку якесь за­бу­ду­ван­ня, не то церк­ва, і не то ха­та, а більше якась чу­до­ва цяцька з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Ко­ло то­го бу­дин­ку знов при­га­ду­ва­ла якісь стов­пи, якісь стіни зуб­часті, як обор­ка, а потім при­га­да­лись їй якісь сад­ки розкішні, доріжки поміж де­ре­вом, ніби жов­то по­мальовані, де­ре­во, позчіплю­ва­не гіллям, мов сте­ля; скрізь під де­ре­вом білі лю­ди не­живі, скля­ний дім, а в йо­му знов де­ре­во і квітки, як і над­ворі, цілі ніби стіни й ку­пи чу­до­вих нез­ви­чай­них квіток. Все те вста­ва­ло пе­ред її очи­ма, як в ту­мані. Ба­чи­ла во­на потім зо­ло­то­верхі со­бо­ри в Києві, здо­ро­ве міське за­бу­ду­ван­ня, а все-та­ки дав­ня ди­тя­ча мрія не зник­ла з її пам'яті.

Довго роз­мов­ля­ли во­ни, по­ки не по­то­ми­лись. Да­ле­ко за поріг вип­ро­ва­ди­ли ха­зяїни Хоцінсько­го, дя­ку­ючи йо­му, як рідно­му батькові.

- От і за­во­юва­ли щас­тя, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, за­чи­нив­ши двері за гос­тем.

- Не за­во­юва­ли, а са­мо во­но прий­шло до на­шої ха­ти. Щас­тя блу­кає сліпе по світу.

- Ні, це ти, моє зо­ло­то, при­ма­ни­ла до­лю до на­шої ха­ти! По­ки я сам жив, по­ти біду­вав. Ти, моя ха­зяй­ко, ме­не об­ши­ла і об­ми­ла.

Ясь роз­гор­нув лист кня­зя до па­на Хоцінсько­го та ще раз го­лос­но про­чи­тав зап­ро­хан­ня се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Князь про­сив че­рез Хоцінсько­го, щоб Се­ре­динський при­був як­най­швид­ше, обіця­ючи йо­му річно пла­ту з скількох ти­сяч кар­бо­ванців.

- Завтра ж поїду я пе­редніше сам, а ти ла­годься тим­ча­сом у до­ро­гу.

- Чимало підвід нам тре­ба! Ми ж та­ки вже роз­жи­ли­ся, маємо до­волі доб­ра, маємо пти­цю…

- Яку пти­цю ду­маєш ти оце бра­ти?

- А інди­ки та гу­си… та…

- Ще ви­га­дай що! - крик­нув Ясь. - Та нас же лю­ди обсміють, як ми при­та­ра­ба­ни­мось з кач­ка­ми та з інди­ка­ми!

- А по­су­ду хіба ма­ло? І на віз не за­бе­ре­мо…

- Чудна ти, Га­ню, їй-бо­гу! Який же по­суд ду­маєш ти пер­ти до Кам'яно­го?

- Як який же? Не ки­да­ти ж нам си­па­нок, со­лом'яників, діжок…

- Свят, свят, свят! Нас лю­ди обсміють, наз­вуть нас хар­па­ка­ми, обідран­ця­ми. Під такі па­ла­ти во­на під'їха­ла б з діжка­ми, ро­га­ча­ми! Мо­же б, ти заб­ра­ла горш­ки й мис­ки?

- Горшків не вар­то бра­ти, а макітри за­бе­ру. Макітри новісінькі, здо­рові, пла­ти­ла по зло­то­му, - це ті, що я ку­пу­ва­ла в Бу­ди­щах на яр­мар­ку. Та­ких макітер не знай­деш швид­ко. Об­мо­таю со­ло­мою, пов­ти­каю в кадівб та й до­ве­зу хоч і за сто верс­тов!

- Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Ясь. - Уп­ра­ви­тель з макітра­ми! Ха, ха, ха! Ой, прос­то­то, прос­то­то! Ой, гос­по­ди­не моя до­ро­га!

- Чого це ти ре­го­чеш­ся? Ніби уп­ра­ви­те­лям і макітер не тре­ба.

- Ха, ха, ха! Ти на­ро­биш со­ро­му на ввесь світ. Твоя дум­ка про макітри, а я ду­маю, чим я завт­ра поїду до кня­зя.

- А візком?

- Де ж та­ки візком!

- Візок же но­вий, мальова­ний!

- Але ж до кня­зя, пам'ятай собі!

- Неначе він ба­чи­ти­ме, чим ти там приїхав.

- От що я зроб­лю! Заїду до Хоцінсько­го, по­ки­ну там свій візок, а в йо­го поп­ро­сю фа­ето­на та па­ру ко­ней.

- Як собі знаєш. А на ме­не, то я б поїха­ла і візком.

- А я не поїду. Ска­жуть, приїхав який­сь безш­танько на дра­бин­час­то­му возі.

- Станьмо ж, Ясю, пе­редніше па­на­ми, а потім вже бу­де­мо паніти. По­пе­ред не­во­ду не ловім ри­би!

Довго не спа­ли во­ни, розд­ра­то­вані не­га­да­ним, нес­подіва­ним щас­тям. Тікає сон од очей без­та­лан­них, не прис­ту­пає ж і до щас­ли­вих Ясь тішив­ся панст­вом. Гані з'являв­ся який­сь чу­до­вий виг­ляд чарівни­чо­го місця, якась па­ла­та, який­сь са­док, пов­ний квіток, де поміж де­ре­вом гу­ля­ли мар­му­ряні лю­ди. А Ясь ба­чив се­бе ве­ли­ким бун­дюч­ним па­ном в зо­ло­тих па­ла­цах, де горіли ти­сячі свічок, де во­ру­ши­лись сотні ве­ли­ких панів.

Через тиж­день шля­хом до Кам'яно­го їхав фа­етон Хоцінсько­го, а в йо­му сидів Ясь із Га­нею. Ко­ло по­го­ни­ча сиділа най­мич­ка. На ру­ках у Гані спа­ла ма­ла ди­ти­на. Підво­да з де­яки­ми ха­зяй­ськи­ми при­чан­да­ла­ми їха­ла десь по­за­ду. Га­ня та­ки пос­та­ви­ла на своєму: заб­ра­ла ка­дов­би, діжки, си­пан­ки і де­який по­суд. Од­на­че макітри з горш­ка­ми му­си­ли по­ки­ну­ти ма­тері. Підво­да ма­ла приїха­ти до Кам'яно­го вночі, щоб за­хо­ва­ти од людських очей пе­реднішу бідність уп­ра­ви­те­ля.

Коні ви­тяг­ли фа­етон на го­ру. З-за го­ри ра­зом ус­та­ло все Кам'яне. Га­ня, за­чу­до­ва­на та за­ми­ло­ва­на, аж крик­ну­ла од ди­ву­ван­ня! її давні ди­тячі мрії те­пер сто­яли і справді пе­ред очи­ма. І як ба­га­то справдішні ди­ва бу­ли кращі, пишніші од тих не­яс­них, не­ви­раз­них ди­тя­чих дум!

Високі зо­ло­то­верхі па­ла­ти, збу­до­вані в чу­довім го­тицькім стилі, сто­яли на ви­со­ко­му ске­лис­то­му шпилі, над са­мою річкою, і ди­ви­лись у ти­ху во­ду чо­тир­ма зо­ло­ти­ми баш­та­ми, ве­се­ли­ми вікна­ми, ви­со­ки­ми стов­па­ми. Той шпиль був на острівці, а че­рез острівець ли­ла­ся во­да, роз­бив­шись на са­мовілки, па­да­ла з ка­ме­ня на камінь, шуміла попід стрімки­ми бо­ка­ми ви­со­кої скелі. І шпиль, і острів бу­ли вкриті чу­до­вим пар­ком-са­дом. Не­на­че по­ясом, був опе­ре­за­ний по­над річкою той шпиль му­ро­ва­ною стіною з чуд­ни­ми зуб­ця­ми. Са­ме про­ти ши­ро­ко­го мос­ту сто­яли ви­сокі дві баш­ти з зуб­час­тим вінцем, а між ни­ми бу­ла ши­ро­ка бра­ма прос­то в парк. За стіною скрізь виг­ля­да­ли поміж гіллям штуч­но по­роб­лені вер­хи оран­же­рей, ніби висіли над зе­ле­ним гіллям. Про­ти па­лат на другім боці річки, на ви­со­ко­му ске­лис­то­му бе­резі, сто­яла здо­ро­ва церк­ва, з тон­кою го­тицькою дзвіни­цею. Му­ро­ва­не бу­ду­ван­ня йшло по­над бе­ре­гом на­ти­ка­не зад­ля уб­ран­ня виг­ля­ду. Все те місце, об­ли­те навк­ру­ги ти­хою, яс­ною, мов дзер­ка­ло, во­дою, за­ли­те проміння сон­ця, бу­ло нез­ви­чай­но гар­не та ве­се­ле! не­на­че то був каз­ко­вий за­ча­ро­ва­ний па­лац се­ред лісу.

- Вгадай, Га­ню, де ми бу­де­мо жи­ти? - спи­тав Ясь.

- Мабуть, в цім дом­кові, - од­ка­за­ла во­на, по­ка­зу­ючи пальцем на чи­ма­лу му­ро­ва­ну ха­ту.

- Тут жи­ве кня­жий ста­рий ла­кей; це да­но йо­му до жи­вот­тя, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Ди­вись, - он да­ле­ко, за кня­жим са­дом, на тій горі стоїть па­лац: ото на­ша осе­ля.

На горі, на другім боці пар­ка, сто­яв па­лац, ви­со­кий, уб­ра­ний в кар­ни­зи, заквітча­ний на покрівлі хи­мер­ни­ми шпи­час­ти­ми баш­точ­ка­ми. Оче­ви­дяч­ки, дім був збу­до­ва­ний для виг­ля­ду по другім боці кня­жо­го па­ла­ца.

Ганя не йня­ла йо­му віри.

- А де тут, дядьку, уп­ра­ви­те­ле­ва ха­та? - спи­тав Ясь так грізно, аж Га­ня жах­ну­лась.

- Ондечки, на горі за па­ла­цом, - од­ка­зав чо­ловік зне­хо­тя, по­ка­зу­ючи пальцем.

Гані ста­ло якось ніяко­во, не­на­че не хотілось їй їха­ти до то­го пиш­но­го до­му.

Перебігли во­ни міст, заїха­ли на острів, поїха­ли попід са­мим са­до­вим му­ром. Зо­ло­то­вер­хий па­лац висів у їх над го­ло­ва­ми. Га­ня, по­го­нич, най­мич­ка і сам Ясь вти­ри­ли очі в зо­лоті баш­ти, ко­ло­ни, за­морське де­ре­во, до­ки все те не схо­ва­лось за ске­лею. Сер­це в Гані сту­котіло в гру­дях. Ясь на­ди­мав­ся, взяв­шись у бік ру­кою, су­пив бро­ви, мор­щив своє мо­ло­де ли­це, щоб до­да­ти собі більше пансько­го ви­ду. Підко­ти­ли во­ни під дім, і Ясь, взяв­ши Га­ню під ру­ку, гор­до й пиш­но пе­рес­ту­пив поріг своєї панської квар­ти­ри.

Слуги забіга­ли, за­го­моніли, заб­ряз­котіли клю­ча­ми. Ста­ренький ла­кей в синій лівреї одімкнув двері, од­чи­нив їх, ос­ту­пив­шись з пок­ло­ном.

Ще гордіше, ще пишніше Ясь всту­пив у дім, ще ви­ще підняв він го­ло­ву, про­хо­дя­чи че­рез цілий ряд прос­тор­них, ви­со­ких по­коїв. Сер­ди­то ки­дав він очи­ма на всі бо­ки, ог­ля­дав сте­лю. Очі йо­го ніби го­во­ри­ли всім, що все те бу­ло не вди­во­ви­жу, що навіть все те бу­ло не ду­же хо­ро­ше, не ду­же вдо­во­ля­ло йо­го. Че­рез го­ди­ну сиділа сім'я в одній скромній світлиці за сто­лом, нак­ри­тим тон­кою білою ска­тер­тю ко­ло са­мо­ва­ра.

- Якого тут ба­га­то кімнат! - про­мо­ви­ла Га­ня.

- От і ба­га­то! Пер­ша кімна­та бу­де при­хо­жа; дру­га - прий­ом­на, тре­тя - за­ла, чет­вер­та - гос­тин­на, п'ята - твоя спальня, шос­та - моя спальня, сьома - твоя убірна, восьма - мій кабінет, дев'ята - сто­ло­ва, де­ся­та - ди­тя­ча, оди­над­ця­та - діво­ча, два­над­ця­та - кан­це­лярія, три­над­ця­та… та ще й ма­ло, ко­ли б ти зна­ла. Ми ж те­пер не аби­які пан­ки. Хіба ж ти не ба­чи­ла, скільки по­коїв у па­на Хоцінсько­го?

- І навіщо нам та­ко­го їх ба­га­то? З нас бу­ло б до­волі трьох: зад­ля се­бе, для гос­тей..

- Ти, сер­це, зрос­ла не в панських бу­дин­ках, ти не тя­миш, що то пот­ре­ба луч­чо­го жит­тя.

- Та ко­ли б ти знав, мені чуд­но й навіть сум­но бу­де жи­ти в ба­га­тих та ду­же прос­тор­них світли­цях. Чо­гось мені здається, що я оце не в хаті, а десь над­ворі… Хо­жу по тих по­ко­ях, не­на­че по надвір'ю. Де ж пак, од кут­ка до кут­ка сли­вень цілі го­ни!

- Бо ти жи­ла й досі в ма­лих ха­тах, як у скриньках. А мені, то ще й ма­ло! Я люб­лю роз­ту­шу­ва­тись, роз­гор­ну­тись ши­ро­ко, на всі бо­ки.

Ясь роз­ки­дав­ся на ши­рокій ка­напі, мов справдішній па­ню­га. На­ука па­на Хоцінсько­го «не пішла в ліс», а по­ка­за­ла свою оз­на­ку.

А Га­ня хо­ди­ла по по­ко­ях, при­див­ля­лась до всього, ог­ля­да­ла мебіль, ви­сокі дзер­ка­ла, завіси, ки­ли­ми. І чуд­но їй бу­ло се­ред та­кої роз­коші; і ба­га­то де­чо­го зда­ва­лось їй і зай­вим, і не­потрібним на очі ха­зяй­ки. Ті ка­на­пи, крісла, кот­ри­ми бу­ли зас­тав­лені світлиці, щоб кут­ки бу­ли не­по­рожні; ті дзер­ка­ла по­начіплю­вані, щоб стіни не бу­ли голі; те ши­ро­чез­не ста­рин­не ліжко, де ляг­ло б де­сять душ, та ще бу­ло б місце, - все те зда­ва­лось їй чуд­ним, не­потрібним; все те зда­ва­лось їй ве­ли­ко­панським ве­ре­ду­ван­ням, що роз­вер­ну­лось би на ввесь світ, лад­не прос­тяг­тись на всю зем­лю, і ще й ре­пе­ту­ва­ло б, що йо­му й землі ма­ло!

На дру­гий день Се­ре­динський на­ла­го­див­ся йти до кня­зя - по­ка­за­тись йо­го, мов­ля­ли, яс­но­вельмож­ності, поб­ла­гос­ло­ви­тись на гос­по­дарст­во, на па­ну­ван­ня над йо­го доб­ра­ми. Та ска­за­но йо­му, що князь прий­має тільки, по­чав­ши од два­над­ця­тої го­ди­ни. По­ки та го­ди­на наб­ли­житься, повів Се­ре­динський свою мо­ло­ду жінку ог­ля­да­ти той рай, що сяв на сонці кру­гом кня­жої оселі.

Краса то­го раю, то­го місця не­ви­мов­не зди­ву­ва­ла Га­ню. Рідко тра­питься знай­ти на Ук­раїні та­ке чу­до­ве місце, де до кра­си на­ту­ри прий­шла на поміч людська ви­гад­ливість. На ост­рові річка роз­ли­ла­ся са­мовілка­ми та по­точ­ка­ми поміж ку­па­ми каміння, між тісни­ми роз­ко­ли­на­ми скель. Все те місце бу­ло за­рос­ле зе­ле­ним де­ре­вом, зас­тав­ле­не по квітни­ках оран­же­рей­ни­ми ва­зо­на­ми в чу­до­вих ку­пах, за­ли­те квітка­ми. Скрізь кру­ти­лись ши­рокі, по­си­пані жорст­вою та чер­во­ну­ва­тим піском, доріжки поміж ку­па­ми зе­ле­но­го де­ре­ва, по зе­леній траві, по­над во­дою попід ске­ля­ми, завіша­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом та лис­та­тим хме­лем. Че­рез річеч­ки з острівця на острівець бу­ли пе­ре­ки­нуті над ки­пу­чою, спа­да­ючою во­дою ле­генькі місточ­ки, об­виті повійкою та уся­ким кру­че­ним зіллям. В тем­них за­кут­ках, в сутінках, попід на­вис­ли­ми ске­ля­ми сто­яли мар­мо­ряні ста­туї. За ви­со­кою ске­лею пла­ва­ли пишні ле­беді; по зе­ле­но­му, рівне­сенько стри­же­но­му дерні по­хо­жа­ли па­ви та па­вичі, по­роз­пус­кав­ши свої пишні хвос­ти. Тут же бу­ли роз­ки­дані кру­жа­ла квіток; а в річку заг­ля­да­ли ле­генькі, як цяцьки, вер­хи ви­со­ких оран­же­рей. На ске­лях скрізь бу­ли пос­тав­лені ста­туї, ва­зо­ни столітників, кіоски. Все те бу­ло оп­лу­та­но гус­тим кру­че­ним зіллям, що спа­да­ло вниз гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гірлян­да­ми, ки­ти­ця­ми, по­на­ви­са­ло раз­ка­ми і ціли­ми гнізди­ща­ми.

Великий пан, зга­ду­ючи ста­ру шля­хетську Польщу, по­за­во­див та­ку розкіш на нашій Ук­раїні ще тоді, ко­ли мож­на бу­ло людськи­ми му­жи­чи­ми дар­мо­ви­ми ру­ка­ми ора­ти і сіяти, са­ди са­ди­ти, каміння пе­ре­вер­та­ти і го­ри ру­ша­ти з місця. Ди­ву­ючись, нез­чу­лась Га­ня, як уп­ли­ло дві го­ди­ни, і як­раз у свій час пішли во­ни до кня­зя.

Недовго гос­тив­ся Ясь в по­ко­ях кня­жих: од­ну хви­ли­ноч­ку. Він знав панський зви­чай, що не велів од­бу­ва­ти дов­гих візитів. Кня­ги­ня бу­ла ду­же привітна, роз­мов­ля­ла, осміха­лась, а князь навіть провів їх не тільки до при­хо­жої, але геть да­ле­ко у сад по ши­рокій доріжці, об­са­женій ор­гинією са­ме в цвіту.

Над са­мим бе­ре­гом од­но­го стру­моч­ка, ши­пу­чо­го ти­хим шу­мом, розлігся квітник з са­мих рож, за­ко­па­них в гряд­ку на літо. На тих ку­щах цвіло сортів со­рок уся­ких ро­же­вих квіток. Князь мах­нув на са­дов­ни­ка і звелів наріза­ти ве­ли­кий пу­чок па­ху­чих тро­янд, білих па­ху­чих до­дур і, взяв­ши в свої ру­ки, по­дав бу­кет Гані, з до­да­чею компліментів і лас­ка­вих пог­лядів на її за­чер­воніле ли­це. Потім він за­га­дав са­дов­ни­кові нар­ва­ти з мис­ку мо­рель і звелів од­нес­ти на квар­ти­ру. А після всього провіз Га­ню до фа­ето­на, сам по­са­див її в фа­етон, лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Ясем і навіть про­сив до се­бе в гості.

Вернувся Ясь до­до­му ве­се­лий; зга­ду­вав, який князь був до їх лас­ка­вий; яка ввічли­ва бу­ла кня­ги­ня; далі чо­гось на­су­пив­ся і про­мо­вив до Гані:

- Оце див­люсь я на на­ше но­ве жит­ло, а пе­ред очи­ма в ме­не все ма­ня­чать кня­зеві світлиці. Там, Га­ню, при­хо­жа, надісь, кра­ща од на­шої сто­ло­вої кімна­ти. І досі я не опам'ята­юсь! Не­на­че мені оце снивсь який­сь чу­до­вий сон. А пам'ятаєш, Га­ню, той яр в Нес­те­рин­цях, де ми час­то гу­ля­ли, ту бідну еко­номію, де ми жи­ли? Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли ми тоді, що нам тра­питься та­кий та­лан, що ми жи­ти­ме­мо по­руч з ве­ли­ки­ми па­на­ми! Що за ба­гатст­во, що за пиш­но­та, що за розкіш у то­му дворці! Яко­го там срібла, зо­ло­та, квіток, мар­му­ру! По­був я там го­ди­ну і на­че аж поз­до­ров­шав, на­че заз­нав яко­гось невідо­мо­го щас­тя. Не­на­че ду­ша моя бу­ла в раї, в небі і за­куш­ту­ва­ла яко­гось кра­що­го жит­тя. По­ки жи­вий, не за­бу­ду я цього дня. А князь! що за доб­ра, привітна лю­ди­на! А йо­го кня­ги­ня! Так ми­ло, так прос­то обійшла­ся з на­ми, дар­ма що ве­ли­ка пані. Вже й не мо­ло­да, а як на їй усе ле­жить до ла­ду, яка рівна її пос­тать! Навіть во­на ще гар­на.

- Яка ж во­на гар­на? - од­ка­за­ла Га­ня. - Ма­буть, ти на неї ди­вив­ся гар­ни­ми очи­ма. Во­на ста­ра, як гриб.

- Одже ж ти, Га­ню, ма­буть, ди­ви­ла­ся на неї не­гар­ни­ми очи­ма. Ска­за­ти прав­ду, на тобі оде­жа ле­жить зовсім не так гар­но та до ла­ду, як на їй, хоч ти й кра­ща од неї. Не сердься тільки на ме­не, моє сер­це.

- За що тут сер­ди­тись? До князів нам да­ле­ко, як до не­ба.

- А хто б не хотів бу­ти од їх не­да­ле­ко?

- Я б не хотіла, - про­мо­ви­ла Га­ня, осміха­ючись. За­мовк після цього Ясь, і не знать бу­ло, що він ду­мав. І за­жив Ясь із Га­нею в добрі та в га­разді. Ви­сокі, прос­торні по­кої бу­ли не пишні тільки врівні з кня­жи­ми, а самі по собі бу­ли навсп­ряж­ки ду­же гарні! В пер­ших, па­рад­них по­ко­ях стіни бли­ща­ли біли­ми шпа­ле­ра­ми з срібни­ми квітка­ми. Га­нині по­кої бу­ли об­си­пані по стінах і по завісах чу­до­ви­ми бу­ке­та­ми тро­янд, ніби не­дав­неч­ко нар­ва­них у са­ду. Скрізь по світли­цях прос­тяг­ла­ся дов­га стеж­ка до­ро­го­го ки­ли­ма, за­ки­да­но­го обе­рем­ка­ми лелій, фіялок, рож, ніби на гряд­ках. Під оком ук­раїнки-ха­зяй­ки все в по­ко­ях заб­ли­ща­ло, за­лисніло, засміялось з усіх боків ве­се­ло й привітно. І не раз Га­ня, си­дя­чи на м'яко­му кріслі, за­див­ля­лась на ве­селі по­кої, а Ясь, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву, опус­тив­ши віка на очі, ти­хою сто­пою по­хо­жав по по­ко­ях. По одній йо­го пос­таві, по од­но­му лиці мож­на бу­ло ба­чи­ти не­од­на­ко­вий вплив нес­подіва­ної зміни жит­тя на дві не­од­на­кові вдачі.

Раз якось з пе­карні влетіла до по­коїв при­ве­зе­на з Нес­те­ри­нець най­мич­ка і по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Гані про якусь там ку­хо­варську спра­ву, дер­жа­чи чи­ма­лий гор­щик в ру­ках. Haй­мич­ка ве­се­ло й го­лос­но ще­бе­та­ла до Гані, як бу­ло ко­лись і в Нес­те­рин­цях. Го­лос­на лу­на од її роз­мо­ви роз­ляг­ла­ся по світли­цях і вра­зи­ла Ясе­ве ухо. Він ажпо­чер­вонів.

- Геть в пе­кар­ню! - крик­нув він на най­мич­ку. Най­мич­ка зля­ка­лась, аж не стя­ми­лась, і ви­пус­ти­ла з пе­ре­ля­ку ве­ли­кий гор­щик з рук. Гор­щик без­не­вин­но геп­нув на поміст і роз­летівся на шма­точ­ки.

Вперше зро­ду заб­лис­котіли якось чуд­но Ясеві очі. - Геть пішла в пе­кар­ню! - крик­нув він уд­ру­ге. Най­мич­ка, приз­ви­чаєна в Нес­те­рин­цях завж­ди при­хо­ди­ти вранці до пані роз­пи­ту­ва­ти про обід, про стра­ву, не­ви­мов­не зди­ву­ва­лась і ні в сих ні в тих ти­хенько по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні, зро­зумівши свою но­ву про­ви­ну, не­чу­ва­ну в Нес­те­рин­цях.

- Ганю! - про­мо­вив Ясь, за­раз ти­хо­ми­рив­шись, - час нам зна­ти своє місце між людьми, а слу­гам - свою честь. Тут тобі не Нес­те­ринці! Це Кам'яне. А ти те­пе­реч­ки уп­ра­ви­тельша і пані. Не­хай най­мич­ки не насмілю­ються з то­бою отак ба­ла­ка­ти і сю­ди в по­кої хо­ди­ти, швен­дя­ти тут з горш­ка­ми. Прибігла, на­гур­ка­ла, на­ле­пе­та­ла, ніби в корчмі! І стра­ху не­має у под­ло­го на­ро­ду! Тут ти, Га­ню, не ду­же ба­ла­кай з робітни­ця­ми та най­мич­ка­ми! Най­шла гар­ну ком­панію! Тре­ба, сер­це, зна­ти свою честь, ша­ну­ва­ти се­бе, то й те­бе лю­ди ша­ну­ва­ти­муть.

- А хіба ж ме­не лю­ди не ша­ну­ють? - про­мо­ви­ла Га­ня. - А хіба ж тобі в вічі не хва­ли­ли ме­не нес­те­ринські лю­ди?

- Соромилась би ти, Га­ню! Які ж лю­ди? му­жи­ки!.. Ша­ну­ва­ти­муть му­жи­ки, - то па­ни не ша­ну­ва­ти­муть. Годі нам з му­жи­ка­ми ку­ма­тись! З нас лю­ди сміяти­муться… лю­ди кращі… Ро­зумієш, Га­ню?

- А ко­лись пе­редніше ж не сміялись. І Хоцінський ба­чив, як я ба­ла­ка­ла з най­мич­ка­ми, як я са­ма ча­сом і обід бу­ла ва­ри­ла, та й не сміявся ж!

- То бу­ло пе­редніше, ко­лись, - од­ка­зав Ясь. За­ду­ма­лась Га­ня, си­дя­чи в кріслі; за­ду­мав­ся Ясь, хо­дя­чи по по­ко­ях. З її дум­ки не схо­ди­ло Ясе­ве ли­це, гнівне, навіть лю­те, з дум­ки Яся не ви­хо­див вид смир­ної, ти­хої Гані, ба­ла­ка­ючої з най­мич­ка­ми за­панібра­та. На хви­лин­ку тільки в сер­це Гані за­зир­ну­ло якесь не­доб­ре віщу­ван­ня, та й знов ок­ри­ла йо­го ве­селість. Бо про що тут бу­ло жу­ри­тись у то­му раї! Не раз і не два мо­лоді гості, всі хо­ро­ше пов­би­рані, ви­ли­ся роєм по блис­ку­чих світли­цях та до­ро­гих ки­ли­мах. Кру­гом мо­ло­дої ха­зяй­ки роз­ля­га­лись ве­селі сміхи й жар­ти, ся­ли щас­ливі ли­ця, бли­ща­ли ясні очі. Не раз і не два му­зи­ки ли­лись чу­до­ви­ми гу­ка­ми по по­ко­ях, об­ли­тих світлом кан­де­лябрів, і вик­ли­ка­ли до танців нев­га­мо­вані рої па­ня­нок та па­ничів. І час­то Га­ня з Ясем при зо­рях вер­та­ла­ся до­до­му з гос­тей на бас­ких ко­нях в гар­ненько­му фа­етоні. Дум­ки її навіть не до­ся­га­ли до та­ко­го та­ла­ну.

- Тішся, моя ми­ла! - бу­ло ка­же Ясь, - ми діжда­лись щас­тя. Про­си, чо­го ду­ша твоя за­ба­жає! Все тобі за­раз бу­де.

І за­лисніло на сто­лах срібло та зло­то, за­лисніли на Гані до­рогі квітки та сукні. Са­ма Га­ня роз­пиш­ни­лась, як тро­ян­да пов­на. Нес­подіва­на розкіш, без­робіття та спокій за­ко­ли­ха­ли й, як ма­лу ди­ти­ну, над­да­ли спокій ри­сам ли­ця чис­то­го, біло­го, як мар­мор. А ті за­горілі ко­лись ру­ки знов побіліша­ли, зійшли, як на дріжчах, пухкі і круг­ленькі, як у її батька. Од­на її ду­ша зос­та­ва­лась, яка й бу­ла, - та­ка ж доб­ра, ти­ха, до всіх привітна.

- Знаєш, Га­ню, яка в тобі не­дос­та­ча? - го­во­рив не раз Ясь, си­дя­чи ко­ло неї вве­чері.

- А ска­жи, чо­ловіче мій, яка в мені не­дос­та­ча? - пи­та­ла во­на йо­го, жар­ту­ючи.

- В тобі не­ма ні криш­ки гор­дощів. Для пані - то ве­ли­ка не­дос­та­ча! Пані по­вин­на бу­ти гор­до­ви­та, по­важ­на, а ко­ли не гор­до­ви­та, то при­най­мні по­вин­на зна­ти, хто їй рівня, а хто й ні. Якось ти до всіх од­на­ко­во привітна, - і до ве­ли­ко­го па­на, і до пи­са­ря, і до най­мич­ки. Чи вже ж пак тобі ве­ли­кий пан і дра­ненький пи­са­рець - усе од­но? До од­них тре­ба бу­ти, зви­чай­но, привітним та зви­чай­неньким, а до дру­гих - так собі.. і щоб лю­ди збо­ку пос­те­ре­га­ли теє. А ти - як го­во­риш, так якось го­во­риш зо всіма од­на­ко­во! Гордість та пи­ха - то оз­на­ка ро­зуміння своєї честі. Гордість - то прик­ме­та й ок­ра­са арис­ток­ратії.

Ясь підви­сив го­лос і за­мовк. Він при­га­ду­вав давні роз­мо­ви та сло­ва сво­го вчи­те­ля Хоцінсько­го, як от шко­ляр при­га­дує вив­че­ну лекцію.

- І батько мій не був гор­дий, і ма­ти моя не бу­ла гор­да, не бу­ду й я гор­да. І не люб­лю я навіть лю­дей гор­до­ви­тих, що не­суться вго­ру так, що до їх ані прис­ту­пу! - од­ка­за­ла Га­ня.

І не раз зас­ту­па­ла­ся Га­ня за без­вин­них лю­дей, за пи­сарів, не раз бу­ло, жар­ту­ючи, по­си­ла­ла чо­ловіка до лю­дей, що жда­ли до півдня, си­дя­чи без ша­пок у ґанку, як зви­чай­но бу­ває в панів. Як доб­рий геній, Га­ня здер­жу­ва­ла шкод­ли­вий ляхівський вплив Хоцінсько­го. По лю­бові і добрій згоді між ни­ми, Га­ня завж­ди пот­рап­ля­ла до своєї ме­ти.

Мати з сест­ра­ми час­тенько одвіду­ва­ла Га­ню. Не за­бу­вав дітей і о. Хве­дор. Га­ня да­ру­ва­ла бідним сест­рам гос­тинці, да­ва­ла їм свої до­рогі не­до­но­шені сукні. Не раз сам Ясь ку­пу­вав своїм зо­ви­цям стрічки та квітки, до кот­рих усі дівча­та ду­же ласі. Час­то Га­ня бра­ла до се­бе на кільки місяців по черзі сес­тер. Дов­го й дов­го доч­ки о. Хве­до­ра зга­ду­ва­ли за ті ве­селі ба­ли, де їм до­во­ди­лось тан­цю­ва­ти з па­ни­ча­ми, зручніши­ми й кра­щи­ми од бо­гос­ловів.

Раз зи­мою, якось при обіді, зга­дав Ясь, що не зро­бив візи­та од­но­му еко­но­мові, яко­мусь Лемішковсько­му, про кот­ро­го йо­му усе то­ро­чив та на­га­ду­вав Хоцінський, й не так про йо­го, як про йо­го сім'ю.

- І кільки разів я був ко­ло тієї еко­номії, та й не заїхав. Во­но ту­та й не­да­ле­ко, у Тхорівці; бу­де, ма­буть, верс­тов з сім або з вісім. Еко­номія бідна, об­шар­па­на. Ма­буть, там жи­ве який­сь ку­ценький ля­шок. Страх не хо­четься їха­ти до йо­го!

- Не за­бу­вай, Ясю, що й ми не­дав­но бу­ли бідні. Поїдь же, поїдь, не лінуй­ся! - про­ха­ла Га­ня.

- Біда мені з то­бою! Що мені гірке, тобі со­лод­ке. Поїду, поїду, поїду, тільки цить.

І поїхав він од­но­го дня зран­ня.

Економія сто­яла се­ред не­ве­лич­ко­го бідно­го се­ла, що на­ле­жа­лось до яко­гось не­ба­га­то­го діди­ча. Бідність оселі неп­риємно вра­зи­ла Ясеві очі, на­га­ду­ючи йо­му пе­редніше жит­тя в Нес­те­рин­цях. Ха­та з ґанком по­хи­ли­лась на обид­ва бо­ки, на­че пе­ре­ло­мив­шись по­по­ло­вині са­ме на се­ре­дині. Ста­рий ґанок роз­хи­лив свої стов­пи вчи­зу, на­че розс­та­вив од ста­рості но­ги, щоб міцніше всто­яти. На ста­рих обідра­них повітках по­де­ку­ди світи­лись крок­ви, на­че сухі реб­ра. Вікна з тем­ни­ми ста­ри­ми шиб­ка­ми зда­ва­лись тем­ни­ми очи­ма сліпця, що лу­пає страш­ни­ми більма­ми. По дворі скрізь ва­ля­лись ку­пи неп­риб­ра­но­го гною, біга­ли со­ба­ки, ни­ка­ли худі шка­пи. Го­лодні ко­ро­ви сми­ка­ли стріху. Один са­док, ста­рий і гус­тий, розрісся кру­гом ха­ти, стані та повіток, пов­ти­кав­ши гілля під обідра­ну покрівлю.

Між дво­ма стов­па­ми, до кот­рих дав­но ко­лись бу­ли при­чеп­лені во­ро­та, вбігли баскі коні Ясеві і, як зміїї, по­ли­ну­ли попід повітка­ми.

Лихі, худі та мир­шаві со­ба­ки опа­ли сан­ки і сми­ка­ли Яся за вед­ме­дя­чий комір. Бідно­та, пус­ти­ня, го­лодні дикі со­ба­ки - все те так вра­зи­ло Яся, що він тро­хи не гук­нув до по­го­ни­ча: «вер­тай­ся на­зад кіньми». Од­на­че бу­ло вже не мож­на вер­ну­тись. Ясь му­сив нед­бай­ли­во сту­пи­ти в ґанок. Тільки він сту­пив у ґанок, звідтіля на всі чо­ти­ри бо­ки, по­ки­нув­ши про­со та греч­ку, ша­рах­ну­ли ку­ри, гу­си, кач­ки, го­лу­би, го­робці, навіть по­ро­ся­та. Півень ки­нув­ся йо­му в ли­це; по­ро­ся­та по­то­чи­лись під но­ги. Все те кри­ча­ло, ве­ре­ща­ло, кир­ка­ло, куд­ку­да­ка­ло, по­ки­да­ючи паш­ню і втіка­ючи, ку­дою бу­ло мож­на втіка­ти. А по­зад Яся зав­зя­тий Сірко вче­пив­ся зу­ба­ми до шу­би і не­ми­ло­серд­но ви­хав на всі бо­ки не­щас­но­го вед­ме­дя, тільки шмат­тя летіло, тим ча­сом як інші обс­ту­пи­ли по­го­ни­ча, що хвиськав на їх ба­то­гом. Прор­вав­шись че­рез та­ку ор­ду, не­ви­да­ну навіть у сво­го тес­тя, о. Хве­до­ра, Ясь на­си­лу од­чи­нив сінешні двері і схо­вавсь за ни­ми од со­бак, що ви­ли, як ска­жені, і гриз­ли од злості двері. Ясь про­жо­гом од­чи­нив ті двері в по­кої, котрі бу­ли са­ме про­ти сінешніх две­рей, і влетів у ха­ту, як той заєць, тіка­ючи од че­ре­ди хортів. А там у хаті знов ша­рах­ну­ло від йо­го усе жи­ве, вже не куд­ку­да­ка­ючи, а крик­нув­ши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марія!» По хаті, як гус­тий сніг, літа­ло гу­ся­че пір'я та пух і заліпи­ло Ясеві очі.

Стуманілий, він сто­яв се­ред ха­ти і не знав, що ро­би­ти. Но­ва сце­на в хаті зда­лась йо­му тільки про­тя­гом пер­шої в ґанку. Аж ось, крізь літа­юче пір'я, він примітив пе­ред со­бою чо­тирьох ма­леньких хлоп­чиків, - знать, ха­зяй­ських синків, що сиділи над горш­ка­ми, пов­ни­ми гу­ся­чо­го пір'я. Тоді тільки він до­га­давсь, що спо­ло­хав еко­номську сім'ю, кот­ра вкупі з най­мич­ка­ми і ма­ли­ми дітьми дер­ла пір'я, як бу­ває зимньою до­бою.

Наймичка по­ка­за­ла Ясеві другі двері з сіней, на пра­вий бік, в за­лу. Пер­ша світли­ця Лемішковсько­го своєю бідністю на­га­да­ла Ясеві йо­го пе­редніше жит­тя.

Довго хо­див Ясь по світлиці, ог­ля­да­ючи ста­реньку і прос­теньку мебіль, де­ше­венькі кар­тин­ки на па­пері, польські об­раз­ки ченс­то­ховської бо­го­ро­диці та Ісу­са з ба­ран­ком. Ніхто не ви­хо­див до йо­го. Вже Се­ре­динський ну­дивсь, позіхав, сідав і вста­вав, і знов сідав. За стіною в другій ха­тині бу­ло ти­хо. Тільки ди­ти­на ма­леньки­ми ніжка­ми прибігла до две­рей і ви­су­ну­ла з-за две­рей тро­хи не всю го­лов­ку, в певній надії, що гість її не ба­чить. Ко­ли це од­чи­ни­лись бо­кові двері. В за­лу всту­пив ха­зяїн Лемішковський, чо­ловік ви­со­кий, пос­тав­ний, пов­ний, пле­чис­тий, з дов­гим чор­ним розкішним во­ло­сом на го­лові, з чор­ним ву­сом, з чор­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма. Як са­ме йо­го прізви­ще, так і пос­тать ви­яв­ля­ли йо­го вро­ду зовсім не польську, а щи­ро ук­раїнську. Од­на­че Лемішковський звав се­бе, - при­най­мні при жінці і дітях, - по­ля­ком і в своїй сім'ї го­во­рив завж­ди по-польській, хоч ду­же по­га­но.

Лінивою, мля­вою хо­дою підсту­пив він до Яся і привітав­ся до йо­го якось ніби зне­хо­тя й не ду­же ра­до. Вся йо­го пос­тать, цілий обвід пов­но­го, круг­ло­ва­то­го ли­ця, м'які повні гу­би, лас­ка­вий пог­ляд ве­ли­ких очей, ти­хий, сим­па­тич­но м'який го­лос, - все те ви­яв­ля­ло од­ра­зу йо­го м'яку вда­чу, лас­кавість душі, не вва­жа­ючи навіть на те, що розкішний, шерст­кий та цуп­кий, як дріт, во­лос, мов гри­ва у ле­ва, і ве­ли­ка будівля тіла на­тя­ка­ли на за­хо­ва­ний десь гли­бо­ко міцний ха­рак­тер і здо­ро­ву зав­зятість.

Посідали во­ни на ка­напі і по­ча­ли зви­чай­ну візит­ну роз­мо­ву, ніко­му не потрібну, не ціка­ву, ніко­го не зай­ма­ючу. Після пер­ших слів за­раз позіхнув гос­по­дар, а потім - і гість. Ще кільки слів бу­ло про­мов­ле­но, і роз­мо­ва пе­ре­тя­лась… Ясь зви­со­ка пог­ля­дав на Лемішковсько­го й ду­мав: «і чо­го ме­не за­нес­ла ли­ха го­ди­на до цього Лемішковсько­го, сон­но­го, мля­во­го, вбо­го­го, з го­ло­вою й оде­жею в гу­ся­чо­му пу­ху?» А в гос­по­да­ря все вертіла­ся та­ка ж са­ма дум­ка: «і яка ли­ха го­ди­на при­нес­ла цього па­на Се­ре­динсько­го, пев­но, ба­га­ти­ря, уп­ра­ви­те­ля, в мою бідну са­ди­бу? І чо­го йо­му тре­ба од ме­не? І навіщо я йо­му здав­ся? Це, пев­но, во­на! це жінка за­тяг­ла йо­го!»

Обидва во­ни сиділи й мов­ча­ли без со­ро­ма, дав­ши сміли­во во­лю своїм дум­кам. Ха­зяїн вря­ди-го­ди про­мов­ляв слівце, а Ясь ще з більшою не­охо­тою од­повідав йо­му, од­на­че не смів про­ща­тись, сподіва­ючись ви­хо­ду сім'ї, про кот­ру йо­му то­ро­чив Хоцінський.

Довгенько-таки сиділи во­ни і більше мов­ча­ли, ніж ба­ла­ка­ли. Рівне, од­но­манітне цо­кан­ня ма­ят­ни­ка ко­ло го­дин­ни­ка, теп­ло в хаті, ти­ша навк­ру­ги, - все те на­во­ди­ло не­пе­ре­мож­ну сон­но­ту, тільки не на Яся, а на Лемішковсько­го, - ще й над­то, що він не­дав­неч­ко, раннім прос­тацьким зви­чаєм, по­обідав і тільки що хотів спо­чи­ти, аж тут при­нес­ло па­на в вед­ме­дях! Бай­дуж­не ли­це Лемішковсько­го тро­хи зблідло і ви­яв­ля­ло для ціка­во­го ока якусь пе­ре­жи­ту й пе­ре­бу­ту скор­бо­ту, якесь го­ре. Та не Ясеві бу­ло чи­та­ти теє. Він з оги­дою зап­римітив сон­ний пог­ляд ха­зяїна, од­на­че сидів і до­жи­дав­ся, ог­ля­да­ючи че­рез вікно па­ру своїх бас­ких ко­ней, б'ючих ко­пи­та­ми сніг під со­бою.

Коли це од­ра­зу, не­на­че вітром, од­чи­ни­лись обидві по­ло­вин­ки две­рей. В за­лу всту­пи­ла з по­ва­гою, ти­хою хо­дою й тро­хи по-те­ат­рально­му пані Лемішковська і пиш­ним пок­ло­ном привіта­ла Яся, що схо­пив­ся до неї на­зустріч. За­раз за нею всу­ну­лась, ніби во­зом в'їха­ла, се­редніх літ панія з ли­цем нез­ви­чай­но чуд­ним і не­гар­ним. Лемішковська наз­ва­ла її гу­вер­нант­кою своїх дітей - пан­ною Те­одо­зею.

Ні ше­лестіння дов­гих су­конь, ні сло­ва привітан­ня не роз­бур­ка­ли, не ож­ва­ви­ли Лемішковсько­го. Він собі ди­вивсь бай­дужісінько, на­че крізь сон, на цю сце­ну. Ли­це пані Лемішковської спах­ну­ло по­лум'ям од со­ро­му, що її чо­ловік не знає своєї ролі. Та во­на за­раз поп­ра­ви­лась і по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

- Вчора ма­ли ми гар­ну ком­панію в се­бе, не спа­ли сли­ве цілу ніч і ду­же по­то­ми­лись, за­бав­ля­ючись.

Лемішковська го­во­ри­ла по-польській, бо бу­ла полька.

Швидко потім од­летіла од­на по­ло­вин­ка две­рей, і в неї влетіла в ку­ценькій сукні стар­ша доч­ка Лемішковсько­го, ле­генька, жва­ва, як пташ­ка. Во­на сміли­во присіла се­ред ха­ти до Се­ре­динсько­го, пурх­ну­ла до ма­ми і при­че­пи­лась за її спи­ною на кінчи­ку стільця, як ча­сом пташ­ка чіпляється ніжка­ми на то­ненькій ви­сячій гіллячці. Нез­ви­чай­на схожість доч­ки з матір'ю ду­же вра­зи­ла Яся. Зда­ва­лось, віби то бу­ли дві рідні сест­ри, а не ма­ти з доч­кою. Од­на­кові ло­би, білі і чисті, як мар­мор, од­на­кові но­си, то­ненькі, рівні, з про­зо­ри­ми ро­же­ви­ми ніздря­ми, од­на­кові гу­би, повні і свіжі, од­на­ко­вий цвіт ли­ця - сніго­вий, білий. Тільки ма­ти ма­ла ве­ликі, щи­ро­польські сірі очі, на­га­ду­ючі ка­ла­мут­ну во­ду або прос­те скло, при­па­де по­ро­хом. Яка б не бу­ла в польки кра­са, їй бра­кує од­но­го - тем­них або синіх очей. Карі ж очі ко­ли і бу­ва­ють у кот­рої, то не з рідної ра­си, - це ук­раїнська по­зич­ка. Доч­ка Лемішковської ма­ла очі батьківські, ве­ликі, карі, блис­кучі, на чис­тих білках.

Панна Те­одо­зя хо­ча бу­ла най­кра­ще приб­ра­на, в шов­ко­ву сук­ню, та неп­риємно вра­жа­ла очі своїм чуд­ним ли­цем. Тре­ба бу­ло дов­го зви­ка­ти до йо­го, щоб з ним ос­воїтись. Те­одо­зя сіла по­руч з Ясем. Ясь тро­хи не пе­ресів на дру­гий стілець. Тільки по­чу­ван­ня ша­но­би людських зви­чаїв вдер­жа­ло йо­го на місці. А во­на так і впи­лась у йо­го своїми очи­ма, сіри­ми, ще й жов­ту­ва­ти­ми. Все її ли­це скла­да­ло­ся з од­но­го но­са. Ди­ви­лась во­на прос­то на Яся, а він ба­чив пе­ред со­бою один тільки ніс. По­вер­та­ла во­на го­ло­ву набік - він і зно­ву ба­чив тільки ніс. Із ма­ленько­го, не­на­че в ко­ше­ня­ти, лоб­ка вис­ту­пав її ніс, не­на­че пог­нав­шись навз­догінці за яки­мись ла­си­ми па­хо­ща­ми, і геть ви­пе­ре­див малісіньке підборіддя, що сли­ве зовсім не бу­ло й знать, як во­на на­ги­на­ла го­ло­ву трош­ки вниз. Не­дур­но ж вся око­ли­ця зва­ла її «гу­бер­но­сом».

Лемішковська об­пер­лась ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку. Те­одо­зя вирівня­ла­ся і бадьори­лась, на­че на смот­ру. Ма­ленька пан­ноч­ка вертілась та обс­ми­ку­ва­лась, як пташ­ка, а Лемішковський на­си­лу мор­гав сон­ни­ми очи­ма, що зли­па­лись як на то теж, на­че ка­рю­ком при­ма­зані.

Хазяйка спи­та­ла в Се­ре­динсько­го, чи спо­до­бав­ся йо­му цей край, а далі ра­зом з Те­одо­зею по­ве­ла роз­мо­ву про Вар­ша­ву, про Пе­тер­бург. При­ки­ну­то бу­ло кільки слів навіть про Па­риж і фран­цузькі мо­ди.

- Ох! мій па­не! - крик­ну­ла то­неньким, тільки не при­род­ним го­ло­сом Те­одо­зя, - ко­ли б хто відав мою ту­гу по нашій милій Вар­шаві! Що то за ми­лий край! що там за лю­ди! Ах! Ох! що там за ве­селість! Там лю­ди ніко­ли навіть не заз­на­ють нудьги. Цілий день біга­ни­на, веш­тан­ня, сту­кот­ня! Та все те пов­би­ра­но по най­новішій моді. Чи віриш, па­не? Хіба тільки в Па­рижі мож­на знай­ти гро­ма­ду та­ку ве­се­лу, го­во­рю­чу, яка ма­ла б стільки сма­ку в уб­ранні, в ма­не­рах. Один мій знай­омий князь у Вар­шаві ка­зав мені, що Вар­ша­ва навіть кра­ща за Па­риж, тільки про Вар­ша­ву, бач­те, ма­ло зна­ють. Ой, «мат­ко бос­ка»! При однім зга­ду­ванні мені стає ве­селіше в сільській тиші. Я тільки й жи­ву й жи­вотію зга­ду­ван­ням… Ох!

- А чом же ви там не зос­та­лись, в вашім Па­рижі, та приїха­ли в на­шу Тхорівку? - спи­тав нес­подіва­но Лемішковський.

Жінка ки­ну­ла на йо­го не­лас­ка­вим оком. Во­на все сер­ди­лась, що він своєю прос­то­тою зав­да­вав брех­ню Те­одозі, як во­на по­чи­на­ла чва­ни­тись та вже ду­же вис­лав­ля­ти Вар­ша­ву. Лемішковський за­мовк.

- А тим при­бу­ла сю­ди, що невідо­мий го­лос долі велів мені сю­ди їха­ти, до­кон­че сю­ди! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, важ­ко зітхнув­ши, і схи­ли­ла го­ло­ву, за­гу­лю­ючи но­сом усе підборіддя.

- Чи виїжджає ва­ша жо­на, чи не нудьгує на селі? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

- Мало ще маємо знай­омих. Бу­ла во­на кільки раз у кня­гині, - про­мо­вив Ясь.

- Шо за чу­до­ва панія, на­ша кня­ги­ня! що за доб­ра, ян­гольська ду­ша! Яка во­на привітна! - про­мо­ви­ла ха­зяй­ка, не­на­че во­на з кня­ги­нею вкупі зрос­ла і вік звіку­ва­ла.

- Таких паній тільки в Вар­шаві мож­на знай­ти, та­ких ми­лих, лас­ка­вих, хо­ча й на­ле­жа­чих до ви­що­го світу, - до­да­ла Те­одо­зя. - Ос­танній бал в кня­гині зрівняється з ба­ла­ми на­ших ви­щих і ба­гатіших вар­шавських арис­ток­ратів, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, не­на­че во­на й справді гу­ля­ла на тих ба­лах.

- Чи не чу­ли ви ор­кест­ра на­шо­го кня­зя? - спи­та­ла гос­по­ди­ня. - Вар­то пос­лу­ха­ти! Хоч тут і се­ло, й ди­чи­на, але в нас мож­на по­чу­ти най­кра­щих італійських і німецьких ком­по­зи­торів: і Бет­хо­ве­на, і Россіні, й Белліні. Як чу­до­во не­дав­но грав ор­кестр «Травіату» й «Нор­му»!

Так вертіла­ся роз­мо­ва ко­ло ма­терій ви­со­ких, по­важ­них, ду­же не гар­мо­ню­ючих з бідною, дра­ною обс­та­вою ста­рої еко­номської ха­ти.

Ясь підвівся і по­чав про­ща­тись. Да­ми за­во­ру­ши­лись і про­си­ли навіду­ва­тись до їх в їх сільську пу­щу. Лемішковський не про­сив і сло­ва не про­мо­вив.

Дві най­мич­ки з ко­ро­мис­ла­ми од­га­ня­ли со­бак. Ясь, під за­хис­том ко­ро­ми­сел, вий­шов з ґанку і сів на сан­ки. Лемішковський мовч­ки пок­ло­нив­ся до йо­го. З усіх чо­тирьох вікон виг­ля­да­ло на двір кілька­над­цять го­лов, і ве­ли­ких, і ма­леньких, котрі поп­ри­ту­лю­ва­ли ло­би й но­си до ши­бок, аж но­си влип­ли, - щоб по­ди­ви­тись на ба­га­то­го гос­тя, на коні, на по­го­ни­ча.

Через кільки го­дин при обіді Га­ня роз­пи­ту­ва­ла Яся про йо­го не­давній візит, про но­вих знай­омих, а Ясь, ре­го­чу­чись, роз­ка­зу­вав їй за еко­номію та за гос­по­да­ря й гос­по­ди­ню.

- Не смійся, сер­це Ясю, з бідних лю­дей, не цу­рай­ся їх. Зга­дай, що й ми бу­ли не­дав­но бідні. Ко­ли ти гор­дуєш ни­ми і не хо­чеш зна­ти­ся з ни­ми, то я са­ма поїду ко­лись до їх і зап­ро­шу їх до се­бе. - Поїдь, Га­ню, то по­ба­чиш, як Лемішковський спа­ти­ме при гос­тях у залі.

- Годі тобі ви­га­ду­ва­ти та ви­ду­му­ва­ти! - од­ка­за­ла Га­ня.

- Лемішковська, нігде прав­ди діти, гар­на панія, тільки вже над­то ба­га­то го­во­рить про щось ду­же вже ви­со­ке… А діти де­руть самі пір'я! Та, пев­но, й са­ма панія з пан­ноч­кою дер­ла пір'я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковсько­му за­га­дує жінка пір'я дер­ти. Не по­дя­кую я Хоцінсько­му за та­ку ре­ко­мен­дацію.

- А я поїду до їx, ко­ли вже на те пішло! - знов од­ка­за­ла Га­ня.

- Їдь! про ме­не! тільки бе­ри два ко­за­ки гай­ові з руш­ни­ця­ми, щоб обо­ро­ня­ли те­бе в то­му звіринці. По­ди­вись лиш, що ста­ло­ся з моїми вед­ме­дя­ми!


VI

Озирнемось те­пер на Лемішковсько­го рід, звідкіля він узяв­ся. За па­ну­ван­ня ца­ря Ми­ко­лая І-го на Західній Ук­раїні в од­но­му повіто­во­му місті жив міща­нин Лемішка. Між бідни­ми не­ве­лич­ки­ми міщанськи­ми ха­та­ми ви­со­ко ви­но­си­лась покрівля йо­го чи­ма­лої ха­ти з біли­ми цег­ля­ни­ми ви­во­да­ми. Чи­малі вікна й двері, вікон­ниці, по­мальовані зе­ле­ною фаб­рою, ґанок ко­ло две­рей - все те ду­же одрізня­ло Леміщи­ну ха­ту од дру­гих. На ціле місто не бу­ло та­ко­го розкішно­го сад­ка, та­ких ви­со­ких верб на ле­ваді, та­кої гус­тої де­ре­зи на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі ба­га­тенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не бу­ло та­кої чис­тої прос­тор­ної світлиці з кімна­тою, ве­ли­ких но­вих об­разів, кар­тин на па­пері, міцних ду­бо­вих столів, доб­ря­щих ла­вок. Уся осе­ля сто­яла, як зви­чай­но сто­ять міщанські ха­ти, да­ле­ко од жидівсько­го ба­за­ру, над річкою, на ви­со­ченькім при­гор­ку. З го­ри до бе­ре­га прос­тяг­ся ста­рий здо­ро­вий са­док, а далі за ним зе­ле­на ле­ва­да та зе­лені вер­би ко­ло кри­ниці на самім ни­зу. З ого­ро­да вид­ко бу­ло не­да­леч­ке во­дя­ний млин Леміщин, з чо­тир­ма ко­ле­са­ми, з гус­тим наїздом возів, на­ван­та­же­них мішка­ми, з гур­том лю­дей, зас­то­ю­ючих чер­ги. Лемішка в місті був з пер­ших ба­га­тирів. За­можність між міща­на­ми, нез­ви­чай­на на Західній Ук­раїні, в гра­ни­цях па­ну­ван­ня шля­хетсько-жидівської Польщі, ко­лись та­кої шкод­ли­вої для місце­во­го на­ро­да, - на­во­ди­ла лю­дей на здо­гад, що Лемішка нак­ла­дає з чор­та­ми, що він буцімто знай­шов гроші. З важ­кою нап­ру­гою якось спромігся Лемішка проп­ха­тись між жи­да­ми і шлях­тою до сво­го та­ла­ну. Од­на­че він про­тис­ся не кра­марст­вом, а більше про­мислівством. Лемішка ви­па­су­вав на сте­пах то­вар до різниць, а Леміщи­ха за­ку­по­ву­ва­ла сад­ки, пильну­ва­ла там ціле літо і ви­си­ла­ла ху­ри з ово­ща­ми в сте­пові міста на про­даж.

Одного яс­но­го літнього ве­чо­ра сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Си­ва сму­ше­ва шап­ка з'їха­ла йо­му на по­ти­ли­цю і одс­ло­ни­ла йо­го ви­со­ке й ши­ро­ке чо­ло, чор­ний, побіле­ний си­ви­ною, як сріблом, во­лос. Синій жу­пан розс­теб­нув­ся, і че­рез па­зу­ху виг­ля­да­ли пас­ма чор­но­го во­ло­су на йо­го мужніх міцних гру­дях. Йо­го пов­не, ко­лись гар­не ли­це по­вер­та­ло­ся ра­зом з пог­ля­дом ка­рих очей, ог­ля­ду­ючих своє доб­ро. Леміщи­ха, в шов­ковій юбці і шов­ковій хустці на го­лові, - ста­ра, але кре­мез­на ба­бу­ся, сиділа про­ти йо­го і ве­ла з ним роз­мо­ву. Як той ста­ро­завітний За­харія з Яли­са­ве­тою, во­ни втіша­ли­ся од­ним жи­вим си­ном, єди­на­ком Якимцьом, кот­рий бігав з чу­жи­ми хлоп­ця­ми ко­ло мли­на.

- Добра в нас, хва­лить бо­га, чи­ма­ло й гро­шей до­волі. А Якимцьо вже підрос­тає, - про­мо­вив ста­рий Лемішка. - Чи не од­да­ти б нам йо­го в шко­лу? Візьму ще оце літо йо­го з со­бою на сте­пи, а, біг дасть, діжде­мо осені - од­ве­зу в шко­лу. Не­хай вчиться! Мо­же, з йо­го якісь більші лю­ди вий­дуть, ніж ми, ста­ра, з то­бою. Хва­лить бо­га, вчи­ти є за віщо.

- То й од­дай­мо! - про­мо­ви­ла ста­ра. - Я б хотіла, щоб наш Якимцьо був свя­ще­ни­ком. Од­дай­мо йо­го в ду­хов­ну шко­лу. Мо­же, до­жи­ве­мо, по­ба­чи­мо йо­го в ри­зах у церкві, ко­ло бо­жо­го прес­то­лу, на службі божій. Ма­ти бо­жа! здається, од ра­дощів вмер­ла б, як­би по­ба­чи­ла йо­го в ри­зах! А як пом­ре­мо, хто ж луч­че за нас ста­рих мо­ли­ти­меться бо­гу, як не син свя­ще­ник?

- І це га­разд! Але в ме­не дум­ка та­ка, щоб він вив­чив­ся та й зос­тав­ся на гос­по­дарстві. Ми ж і нев­чені, а маємо хліб-сіль. Не­хай би він був доб­рим ха­зяїном, як ми з то­бою; не­хай би він йшов батько­вою стеж­кою. А то як він одірветься од ста­рої гос­по­ди, то піде мар­но на­ша пра­ця! В нашій оселі жи­ти­муть чужі лю­ди; на­ше доб­ро, пев­но, пе­рей­де тоді в чужі ру­ки, - хтось чу­жий бу­де їсти ті овощі, що ми са­ди­ли своїми ру­ка­ми. Од­дай­мо йо­го луч­че в світську шко­лу, - от, приміром, в гімназію.

Тодішніми ча­са­ми міщанських і се­лянських дітей не прий­ма­ли в гімназію. Тоді на нашій Ук­раїні тільки одні дво­ря­ни, тоб­то од­на ка­то­лицька шлях­та, ма­ла пра­во просвіти в шко­лах і пря­му­ван­ня до ви­що­го уря­ду. Се­редній і ниж­чий стан не мав пра­ва вчи­тись далі скар­бо­вої міри. Од­но­му тільки ду­хо­венст­ву бу­ла тро­хи вольніша до­ро­га. Ук­раїнський на­род му­сив на віки вічні зос­та­ва­тись в ма­теріальній і ро­зу­мовій не­волі.

Незабаром прибіг до ґанку і Яким­ко, за­са­па­ний, га­ря­чий, чер­во­ний, і при­ту­лив га­ря­чу го­лов­ку до ма­тері.

Недавня роз­мо­ва з чо­ловіком вже на­ве­ла на Леміщи­ху сум­ну дум­ку про розс­та­ван­ня з своєю ди­ти­ною. Во­на прибільши­ла свою лас­ку: вдвоє лас­кавіше її ру­ка гла­ди­ла си­но­ву го­лов­ку, вдвоє пильніше ди­ви­лась во­на на йо­го за­па­ле­не, чер­во­не лич­ко.

- Чи хо­чеш, Яким­цю, вчи­тись? - спи­та­ла ма­ти си­на.

- Не хо­чу, ма­мо!

- Чом же ти не хо­чеш?

- Бо до­сад­но! Ад­же ж, ма­мо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені за­га­ду­вать вчи­тись!

- А до шко­ли поїдеш?

- Нехай їй біс! Мені й так ос­то­гид той час­ло­вець та псал­тир!

- Хто ви­дав та­ке го­во­ри­ти! - ма­ти прик­ри­ла йо­го га­ря­чий ро­ток пальця­ми. - А ми те­бе од­ве­зе­мо в шко­лу, - про­мо­ви­ла ма­ти потім.

- То я втоп­люсь!

- А ми те­бе ви­тяг­не­мо.

- То я заріжусь або повішусь, а в шко­лу не піду. Доб­ре чуст­рить нас дяк і в нашій школі.

- Цур дур­но­го, навісно­го! Хто ви­дав так го­во­ри­ти! - про­мо­ви­ла ма­ти.

А ста­рий Лемішка засміявся сти­ха, не зво­дя­чи очей з си­на. В ка­рих очах йо­го світи­ла­ся лю­бов до ма­зу­на си­на. Ти­хий вітер обвівав щас­ли­ву сім'ю, об­си­пав опа­да­ючим лис­том рож і буз­ку го­лов­ну ди­ти­ни та оде­жу ма­тері.

Невесела дум­ка зас­му­ти­ла го­лов­ку Яки­мо­ву са­ме се­ред ве­се­лої гульні з хлоп­ця­ми: то бу­ла дум­ка про шко­лу, за кот­ру ка­за­ла ма­ти. Нічим так не допіка­ли Яким­цеві най­ми­ти і най­мич­ки, як ля­кан­ням тією шко­лою.

- Тривай, Яким­цю! пус­туєш ти! Прий­де на те­бе шко­ла! - бу­ло кри­чить най­мич­ка, роз­сер­див­шись на пус­ту­на хлоп­ця.

Ледве ди­ти­на спро­бу­ва­ла на­уки, і вже во­на не лю­би­ла на­уки, не­на­виділа шко­лу. Вчіння гра­мат­ки, час­лов­ця, псал­ти­ря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, пи­са­них нез­ро­зумілою мо­вою, - ко­му те вчіння не да­ло­ся взна­ки, не од­би­ло змал­ку в ди­ти­ни охо­ти до на­уки! Бідний Якимів ро­зу­мок на­да­рем­но сил­ку­вав­ся знай­ти хоч будлі-які зро­зумілі мислі та об­ра­зи в тих мерт­вих сло­вах і не міг пос­те­рег­ти нічогісінько! Чудні сло­ва тільки роз­буд­жу­ва­ли в йо­го ди­тячій го­лові ча­сом якісь нез­ви­чай­но чудні пок­ручі мислі… Сліпає бу­ло Яким по час­ловці: «Вскую ша­та­ша­ся язи­ци», а йо­му зда­ва­лось, що по всій хаті долі ша­та­ються та веш­та­ються во­лячі та овечі по­одрізу­вані язи­ки, ніби ті кур­ча­та ко­ло про­са, стри­ба­ють. «Сії на ко­лес­ни­цях, а сії на ко­нях» - чи­тає він далі, а йо­го нап­ру­же­на фан­тазія, шу­ка­ючи об­разів у сло­вах, по­ка­зує йо­му якихсь лю­дей, то вер­хом на ко­нях, то вер­хом на од­но­му ко­лесі сіючих жи­то та греч­ку. Іду­мея зда­ва­лась йо­му яко­юсь здо­ро­вен­ною макітрою, Ама­лик зда­вав­ся ма­ма­лиґою з ку­ку­ру­зи, Ко­ноб - ка­за­ном, а Мо­ав - со­ба­кою Бров­ком.

Тільки бу­ло й тішить хло­пець свою уяву та дум­ку чуд­ни­ми, ку­че­ря­ви­ми ма­люн­ка­ми з по­чат­ку і на кінці кож­ної кафізми та пер­ши­ми здо­ро­ви­ми чер­во­но-роз­мальова­ни­ми літе­ра­ми.

Після та­кої твер­дої на­уки в школі у дя­ка, кот­рий на­да­вав ще до то­го доб­рих сту­санів Яким­кові, йо­го по­са­ди­ли за граж­данську гра­мат­ку, тоб­то за мос­ковську, як зви­чай­но вчать дітей у нас на Ук­раїні. І знов уд­ру­ге сил­ку­вав­ся Яким­ко пос­те­рег­ти тя­му тієї чуд­ної для ук­раїнця мо­ви, і знов він пос­те­ре­гав тільки п'яте че­рез де­ся­те! Мос­ковські сло­ва, схожі тро­хи з на­ши­ми ук­раїнськи­ми, знов підійма­ли в йо­го го­ловці - на дру­гий лад - пок­ручі ду­мок, якусь каліч об­разів. Мос­ковська «овца» зда­ва­лась йо­му та­ки вівцею, тільки яко­юсь чуд­ною - ніби з од­ру­ба­ним хвос­том, з од­ру­ба­ною мор­дою і бе­зу­хою; кри­си (па­цю­ки) зда­ва­лись йо­му кри­са­ми ко­ло горш­ка або ко­ло мис­ки, а не па­цю­ка­ми. І по­ки-то ди­ти­на ос­воїлась та огов­та­лась з мо­вою чу­жою! І скільки-то во­но пе­ре­тер­пить го­лов­ної му­ки од фальши­вої пе­да­гогії, на­ки­да­ючої нам чу­жу мо­ву! І як ди­ти­на по­калічить мо­зок пок­ру­че­ни­ми об­ра­за­ми! А та­ку му­ку терп­лять діти на­шо­го ду­хо­венст­ва, се­лян, міщан, та й ще за свої зли­денні гроші!

Минуло літо. Яким­ко про­гу­ляв йо­го на вольний сте­пах. По­вер­ну­ло вже на осінь.

Одного бу­ден­но­го дня в пе­карні Лемішки ніби без жад­ної при­чи­ни роз­по­ча­ли пек­ти й ва­ри­ти, ніби на якесь ве­ли­ке свя­то. Леміщи­ха го­ту­ва­ла тор­бин­ки з са­лом, кру­па­ми, гор­щик з мас­лом, на­си­па­ла в тор­бин­ки яб­лу­ка, сли­ви, навіщось скла­да­ла Яки­мові со­роч­ки й оде­жу в скриньку. Най­мит ви­ко­тив но­вий візок на­се­ред дво­ра. Яки­мові ніхто не ка­зав про те ні сло­ва, для чо­го все те ро­биться. Але він пос­теріг, що то йо­го ма­ють ви­ря­жа­ти з до­му. Не­дов­го ду­ма­ючи, дав він дра­ла че­рез ого­ро­ди до мли­на, а потім схо­вав­ся в ло­зи, що рос­ли гус­то по­над во­дою. Вже сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру. Вже все бу­ло на­го­тов­ле­но, а хлоп­ця не бу­ло! Най­ми­ти, най­мич­ки розійшли­ся шу­ка­ти йо­го по ого­ро­дах, в де­резі по ро­вах і та­ки знай­шли в ло­зах і при­нес­ли на ру­ках до­до­му. Ма­ти хотіла одяг­ти йо­го в ко­за­чи­ну, в нові крамні штанці; та ні про­хан­ня, ні гос­тинці нічо­го не по­ма­га­ли. Яким­ко кри­чав, дри­гав но­га­ми, ма­хав ру­ка­ми, зачіпа­ючи по ви­ду матір і най­ми­чок. На­си­лу-си­лу всі гур­том вбра­ли йо­го, дер­жа­чи за ру­ки й за но­ги. Сам Лемішка взяв йо­го на ру­ки і сів на віз. На пе­ре­возі че­рез річку ди­ти­на сил­ку­ва­лась вир­ва­тись і ки­ну­тись в річку, так що Лемішка лед­ве йо­го вдер­жав. Так-то за­вез­ли Яки­ма в ду­хов­не учи­ли­ще, що сто­яло за кільки верс­тов, на дру­го­му боці то­го ж та­ки міста, - і по­ки­ну­ли од­но­го між чу­жи­ми людьми.

Сумно бу­ло ди­тині в чужій хаті, а ще сумніше в учи­лищі. На­ука там бу­ла та ж са­ма, що і в дя­ка: той же та­ки псал­тир з Іду­меєю і Ама­ли­ком, те ж вчен­ня на­пам'ять і без тя­ми, без жад­но­го ро­зуміння цер­ков­но-слов'янської і мос­ковської мо­ви.

Вчителі тільки наз­на­чу­ва­ли нігтем, до­ки бу­ло приз­на­че­но лекції, шко­лярі му­си­ли вчи­ти все те на­пам'ять, а то­го, хто не га­разд вив­чив, ка­ту­ва­ли різка­ми, аж увесь клас рюм­сав.

Раз якось ста­рий Лемішка сто­яв ко­ло од­чи­не­но­го вікна і, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, мо­лив­ся бо­гу. Лемішка лю­бив мо­ли­тись бо­гу дов­го й го­лос­но, кільки разів од­ри­вавсь од мо­лит­ви, хо­див по ха­зяй­ст­ву, вер­тавсь і знов по­чи­нав бу­боніти, пе­ре­вер­та­ючи лист­ки товс­то­го акафіони­ка. Вікно бу­ло од­чи­не­не. Осіннє раннє сон­це підня­ло­ся над са­дом. Біла осіння ро­са ле­жа­ла в сутінках на траві, на покрівлях за­го­ро­ди. В вікно по­тя­га­ло свіжим повітрям. Лемішка, мо­ля­чись, пог­ля­дав у вікно і, не ма­ючи на думці прогніви­ти бо­га, пе­ремішу­вав сло­ва мо­лит­ви з ха­зяй­ською кло­пот­нею.

«Хліб наш на­сущ­ний даждь нам днесь…» про­мо­вив Лемішка і за­раз до­дав, го­лос­но кри­ча­чи на двір: - Па­рас­ко! Не чуєш? Бо­дай ог­лух­ла! Од­лу­чи те­ля од ко­ро­ви.

«І ізба­ви нас от лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во, і си­ла, і сла­ва…» - А, прок­ляті свині!.. Па­рас­ко! Свині в го­роді!

І Па­рас­ка ста­ви­ла дійни­цю в ґанку і бігла ви­га­ня­ти свині.

«Господи по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй. Сла­ва от­цу, й си­ну…» - А бо­дай чор­ти спи­ну го­ро­ди­ли Шпа­чен­кові, як він оце мені по­го­ро­див ти­ни!

Коли зирк у вікно! В во­ро­тях йшов Яким­ко. Лемішка вий­шов на ґанок, не пе­рес­та­ючи бу­боніти: «О всепітая ма­ти, род­шая всіх свя­тих святійшеє сло­во…»

- Чого це ти прий­шов? - спи­тав батько си­на сер­ди­то. Син за­лив­ся слізьми. Вий­шла ма­ти і по­ча­ла пи­та­ти си­на.

- Не хо­чу я, та­ту, вчи­тись у школі! Візьміть ме­не до­до­му, - го­во­рив син крізь сльози.

- Чом же ти не хо­чеш? Мо­же, тобі ха­зяй­ка їсти не дає? Мо­же, те­бе хто обіжає? - спи­тав батько хрип­ким го­ло­сом.

- Не ви­дер­жу, та­ту, за­нидію я в тій школі. Та­ка ме­не нудьга бе­ре, що вмер­ти тре­ба. Учи­телі б'ють та ка­ту­ють, ка­жуть вчи­тись, а я нічо­го не роз­бе­ру, нічо­го не втям­лю. Ніхто мені не по­ка­зує нічо­го. Хто йо­го зна, як і вчи­тись! Луч­че, та­ту, я піду за пас­ту­ха, піду в сте­пи, най­мусь най­ми­том, а вчи­тись не бу­ду…

Мати по­ча­ла й собі пла­ка­ти, а батько запріг ко­няч­ку та й одвіз йо­го то­го ж та­ки дня знов до шко­ли.

Зломила ди­ти­ну шко­ла, як ли­ха го­ди­на. І по­чав Яким­ко вчи­тись. Не раз тішив він батька і вчи­телів нез­ви­чай­ним поспіхом у на­уці. Бу­ло підійметься ви­ще за всіх то­ва­ришів, то це од­ра­зу, ди­вись, і опа­де ниж­че од усіх, опус­тить ру­ки, по­хи­лить го­ло­ву. Ста­ла потім гімназія дос­тупніша для прос­тих не шля­хетських дітей, і Лемішка пе­ревів си­на в гімназію. І там бу­ло вчи­телі не на­ди­ву­ються нез­ви­чай­ній в йо­го охоті до на­уки, а потім швид­ко - нез­ви­чай­ний страті зав­зят­тя до ро­бо­ти.

Поки Яким­ко був ма­лим в ниж­чих кла­сах, по­ти батько і ма­ти не приміча­ли в йо­му ніякої зміни. То був доб­рий, слух­ня­ний хло­пець, не цу­рав­ся гульні з прос­ти­ми хлоп­ця­ми, не цу­рав­ся прос­тих ро­дичів, навіть з охо­тою ки­дав­ся до вся­кої прос­тої ро­бо­ти, зви­чай­ної в сім'ї прос­тих міщан. Бу­ло оце прий­де до­до­му на свят­ки, ски­не свій мун­дир, схо­ває йо­го в скри­ню, вдяг­неться в прос­ту ко­за­чи­ну і га­няє з батьком по сте­пах за то­ва­ром, аж піт йо­му з ло­ба кра­пає. І не раз ма­ти спи­ня­ла йо­го, од­ри­ва­ла од ро­бо­ти.

- Одпочивай луч­че, моя ди­ти­но! на­би­рай­сь здо­ров'я та моці! - го­во­ри­ла во­на час­то. - І в школі не гу­ляєш, - ще й до­ма бу­деш ро­би­ти!

Швидко Яким­ко скінчив гімназію і вер­нув­ся до­до­му вже здо­ро­вим па­ни­чем, чор­ноб­ри­вим та тон­ким, в но­во­му су­кон­но­му мун­дирі. Він по­чав го­во­ри­ти до батька, до ма­тері, до най­ми­чок і сусід по-мос­ковсько­му, бо вже ніби со­ро­мив­ся своєї ук­раїнської мо­ви, і оче­ви­дяч­ки пи­шав­ся цим та чва­нивсь пе­ред до­машніми і пе­ред сусіда­ми.

Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа вве­чері в світлиці. На столі сто­яли не­доїдки ве­чері, ва­ля­лись ка­ча­ни ку­ку­ру­зи, лож­ки, сто­яли по­лу­мис­ки.

- А що, си­на­шу? - ска­зав батько, - чи вже спо­чив ти після шко­ли? Час би нам і до ро­бо­ти ста­ва­ти. Най­мит на сте­пу. Я завт­ра ра­ненько побіжу на місто, а ти по­ве­зеш бо­рош­но; та напій ко­ня, встав­ши ра­ненько, та ви­пус­ти йо­го на ле­ва­ду, не­хай тро­хи по­па­сеться.

- Хто, та­ту, я? - спи­тав Яким - са­мо по собі по-мос­ковській.

- Атож! А до ко­го ж я го­во­рю?

- Як же я в сірту­ку бу­ду ко­ня на­пу­ва­ти та пас­ти?

- То скинь сірту­ка, та одяг­нись у жу­па­нок.

- Де ж ви, та­ту, ба­чи­ли вче­них лю­дей у жу­па­нах або в сви­тах, та ще ко­ло ко­ней?

- А хіба ж дав­но ти га­няв ко­нем до во­ди і ви­чи­щав ста­ню, що бу­ло аж ма­ти тобі за­бо­ро­няє? Чо­го ж тобі пин­дю­чи­тись тут, сли­ве як на селі?

- Бо тоді я був ма­лим і дур­ним, а те­пер інша річ - те­пе­реч­ки тре­ба пин­дю­чи­тись хоч-не-хоч.

Батько по­ди­вивсь на си­на, не­на­че впер­ше ба­чив йо­го. Пе­ред ним сидів па­нич, як маківка, в сіртуці, з розкішним ку­че­ря­вим во­лос­сям, за­че­са­ним набік. На біло­му пансько­му ви­ду гра­ли рум'янці. Шия бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою хуст­кою.

Довго й пильно ди­вивсь на йо­го батько, і в йо­го бро­ви на­су­пи­лись, на­су­ну­лись на очі, а го­ло­ва хи­ли­ла­ся од но­вої не­ве­се­лої ду­ми. Од­ра­зу і впер­ше батько од­га­дав, що ви­го­ду­вав і вив­чив си­на не на поміч собі… Та ду­ма блис­кав­кою миг­ну­ла в йо­го го­лові, збу­ри­ла кров. Лемішка од­на­че рівним і міцним го­ло­сом про­мо­вив, гли­бо­ко хо­ва­ючи свій здо­гад:

- Коня тобі мож­на й не пас­ти і не поїти. На­поїть твоя ма­ти. Так ве­зи ж завт­ра бо­рош­но на про­даж до Ям­по­ля. Та тор­гуй­ся доб­ре з жи­да­ми і не да­вай на­бор. За­раз бе­ри гроші.

- Як же я поїду: си­дя­чи на мішках?

- А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму ка­ре­ти?

- Я, та­ту, од­вик од та­кої ро­бо­ти. Де ж та­ки! Я скінчив гімназію - і вез­ти­му… бо­рош­но на про­даж! Якось ніяко­во…

- А що ж ти в ме­не ро­би­ти­меш? Іншої ро­бо­ти тобі тут не­має.

Яким за­мовк. Ма­ти сиділа ниш­ком і мовч­ки пог­ля­да­ла то на чо­ловіка, то на си­на, до­га­ду­ючись, у чо­му тут річ.

- Я, та­ту, в школі од­вик і од­бивсь од ро­бо­ти. З цього в нас у школі сміються. Мені со­ром­но якось оте все зро­би­ти, хоч це й не ве­ли­ка труд­нація.

- А хліб їсти не со­ром? Га? не труд­нація? - Спи­тав Лемішка, і го­лос йо­го зат­ремтів.

Яким осміхнув­ся. Ма­ти сиділа ні в сих ні в тих.

- А хіба ж лю­ди їдять хліб тільки з волів, з ха­зяй­ст­ва? - про­мо­вив Яким.

- Ми, хва­лить бо­га, їмо хліб тільки з то­го, як бач, і хліб не черст­вий, не аби­який, як знаєш! А ко­ли ти ду­маєш їсти хліб з чо­гось іншо­го, то не­має тобі ро­бо­ти в моїй гос­поді. Чи хіба бу­деш цілий вік сидіти, згор­нув­ши ру­ки, та ди­ви­тись на батьківську пра­цю?

- Годі тобі, ста­рий! - про­мо­ви­ла ма­ти, здер­жу­ючи чо­ловіка. - Хіба ж ти не ба­чиш, що син мо­ло­дий, наб­рав­ся тро­хи фа­на­берії од тих дво­рянських дітей у школі, а дійде до зрос­ту - й до ро­зу­му дійде.

- Годі вже мені, ма­мо, до ро­зу­му до­хо­ди­ти. Вченій, просвіченій лю­дині не слід піклу­ва­тись ху­до­бою та бо­рош­ном. На­ука, бач­те, про­ва­дить зовсім не до то­го, а деінде.

- А до чо­го ж? - спи­тав батько. - Не по­винні ж та­ки на­уки доп­ро­ва­ди­ти до го­ло­ду! Бо це бу­ли б якісь навісні та ска­жені на­уки.

- Науки по­винні доп­ро­ва­ди­ти до хліба тільки че­рез чи­ни, че­рез скар­бо­ву служ­бу. Що ж з то­го, що я ма­ти­му ха­зяй­ст­во, хліб! То пус­та річ, ко­ли я не ма­ти­му чинів! Ме­не ні один пан, ні один офіцер, ні по­ляк, навіть і жид не по­ва­жа­ти­ме, нех­ту­ва­ти­ме мною, не схо­че го­во­ри­ти зо мною.

- То дай їм усім ду­лю під ніс! На дідька во­ни тобі зда­лись - ті па­ни, офіце­ри?

- Е, та­ту! на дідька!.. То бу­ло б ме­не не од­да­ва­ти до шко­ли. Як я піду на скар­бо­ву служ­бу, до­бу­ду чинів, обвіша­юсь хоч ма­леньки­ми ор­де­на­ми… о! тоді інша спра­ва! Тоді ніхто мною не гор­ду­ва­ти­ме, тоді мені не со­ром бу­де по улиці прой­ти; скрізь ме­не прий­ма­ти­муть і по­ва­жа­ти­муть. А то шо з то­го, що я вче­ний у школі? І дяк наш вче­ний. А чи ду­же ж по­ва­жа­ють дя­ка? Мені тре­ба йти в уряд­ни­ки або в військо, до­бу­ти епо­летів, хрестів…

- Схаменись! опам'ятай­сь, дур­ню, хоч ти й вче­ний! - крик­нув Лемішка. - Чи ти хліб їсти­меш із тих хрестів, чи що?

- Та ви, лю­ди прості, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! ви то­го не ро­зумієте, - про­мо­вив син, спах­нув­ши і роз­сер­див­шись.

- Та й ви ста­ли щось ду­же вже криві в тих шко­лах! - про­мо­вив батько, - бо щось аж над­то вже ба­га­то тя­ми­те! В вас ум за ро­зум за­хо­дить. Дав я те­бе в шко­лу, та й жал­кую. Між панськи­ми дітьми і ти, ба­чу, на­ха­пав­ся пансько­го ду­ху.

- Ні, та­ту! Що прав­да, то не гріх! Вче­но­му чо­ловікові со­ром сидіти ко­ло гос­по­дарст­ва та пильну­ва­ти йо­го.

- А я ду­мав, си­ну, що ти ро­зу­му на­бе­реш­ся та ще прид­баєш до то­го, що ми з матір'ю над­ба­ли. Про­па­щий той день, ко­ли мені прий­шла дум­ка за­вез­ти те­бе між па­ничів.

Вийшов з ха­ти Лемішка. Син зос­тав­ся з матір'ю.

- Сердиться на те­бе батько, та й сам не знає чо­го. Ти б йо­му так не од­ка­зу­вав кру­то, то йо­му б бу­ло й бай­ду­же про те, що ти собі іншої до­ро­ги в світ шу­ка­ти­меш.

Мати при­гор­ну­ла йо­го го­ло­ву до се­бе і по­ча­ла гла­ди­ти ру­кою.

Обоє дов­генько мов­ча­ли. Ма­ти на­че вга­ду­ва­ла, що в си­на є щось на думці. Аж ось по­чав він їй сти­ха ка­за­ти, не підійма­ючи очей.

- Позавчора, ма­мо, сидів я над­вечір над річкою, ниж­че на­шо­го мли­на, ко­ло вер­би, за­ки­нув­ши уд­ки. Ви знаєте ту ви­со­ку вер­бу, що стоїть над во­дою, під ви­со­кою ске­лею і до­ся­гає зе­ле­ним вер­хом до са­мо­го вер­ху скелі. Си­жу я, за­ду­мав­ся. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі, вже спус­ка­лось ни­зенько. Підняв я го­ло­ву, зир­нув на го­ру, а там… там, ма­мо, на горі, на вер­шеч­ку ка­ме­ня сто­яв ніби який­сь ян­гол. Увесь він був білий, і убір на йо­му білий, і лич­ко біле, і во­лос яс­ний, ку­че­ря­вий, та ніби аж вив­ся по пле­чах. Пе­ред моїми очи­ма упав він на од­но коліно про­ти сон­ця, склав на гру­дях ру­ки до мо­лит­ви і на­хи­лив го­ло­ву. Густі ко­си спа­ли з шиї і звіси­лись дво­ма пас­ма­ми. Вітрець гой­дав ни­ми сти­ха, гой­дав білою сук­нею. Зда­ва­лась та пос­тать ду­хом про­зо­рим, при ро­же­вих проміннях сон­ця. Над са­мою во­дою сто­яв ян­гол на скелі. Ко­ли ж зир­ну на во­ду, а там не сто­яла, а ніби пли­ла на пе­ре­ки­ну­то­му небі та са­ма пос­тать, як літа­ючий хе­ру­вим. Я встав… Якась си­ла по­тяг­ла ме­не на го­ру. Вибіг я, див­люсь… нічо­го не­ма.

- Я вже до­га­ду­юсь, який то був ян­гол, - од­повіла ма­ти.

- А вчо­ра, ма­мо, я знов сидів там цілий день сли­ве…

- І не прилітав вже до те­бе ян­гол з не­ба? - спи­та­ла ма­ти, осміха­ючись.

- Сонце знов ста­ло на за­ході. Вечір був ти­хий, чу­до­вий. Си­жу я над уд­ка­ми, а на ужи й не див­люсь і не од­ри­ваю очей од то­го місця в ясній воді, де я по­зав­чо­ра ба­чив чу­до­ву мрію. Ко­ли див­люсь - ра­зом, на­че з не­ба, зли­ну­ла і сіла її тінь… тінь то­го ян­го­ла, над зе­ле­ною вер­бою на од­киді скелі. Ти­хе гой­дан­ня во­ди гой­да­ло ту тінь, во­на виг­ля­да­ла до ме­не з во­ди, на­че літа­ючи на повітрі. Підіймаю я го­ло­ву, див­люсь, а на скелі знов сто­яла та ж са­ма не­зем­на пос­тать, тільки не в білій, а в ро­жевій сукні, з ро­же­ви­ми квітка­ми на го­лові. Знов сто­яла во­на про­ти сон­ця на колінах, згор­нув­ши білі ру­ки на гру­дях. Знов так са­мо на­хи­ли­ла во­на го­ло­ву, на­че кла­ня­ючись до сон­ця, кот­ре об­ли­ва­ло її всю ро­же­вим промінням. Я не втерпів, си­дя­чи над во­дою, - не знав, що по­ча­ти, що діяти! Сер­це моє зат­ремтіло, в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли див­люсь, во­на одчіплює од­ну квітку і, підняв­ши ру­ку, ки­дає вниз. Ро­жа впа­лапе­ре­до мною. Я - за ро­жу. І знов якась си­ла по­во­лок­ла ме­не на го­ру! Вибігаю, див­люсь - нічо­го не­ма…

- То якась пан­на, пев­но, жар­тує з то­бою, мій яс­ний кра­су­ню, - ска­за­ла ма­ти, обніма­ючи си­на. - Ку­ди ж тобі ста­ва­ти ко­ло прос­тої ро­бо­ти з ци­ми біли­ми па­нянськи­ми ру­ка­ми!

- Не бу­ду я, ма­мо, тут гос­по­да­рю­ва­ти! Піду я луч­че, ма­мо, в військо та бу­ду офіце­ром. Бу­ду ко­нем виг­ра­ва­ти! А на мені зо­лоті епо­ле­ти сяєвом бли­ща­ти­муть! Всі пан­ни по­дуріють; як заб­ряз­каю підко­ва­ми, як зас­ту­каю за­каб­лу­ка­ми! Ох, ма­мо!

І Яким зняв­ся з місця, взяв­ся в бо­ки і пішов по хаті ма­зу­ра. Ма­ти во­ди­ла очи­ма слідком за ним, ми­лу­ва­лась йо­го ле­геньки­ми ско­ка­ми, сміялась з пус­ту­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

- Недурне, си­ну, ку­па­ла я те­бе в лю­бист­ку…

- Ой, ма­мо! тісна мені бу­де ва­ша світли­ця! Бу­ло б ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Страх мені хо­четься роз­вер­ну­тись, розім'ятись, роз­гу­ля­тись! Ко­ли б мені му­зи­ки гриміли, буб­ни би­ли, кру­гом ме­не літа­ли пан­ни, як ме­те­ли­ки, що пос­тав на до­ло­ню та дмух! а во­ни й по­летіли вго­ру пу­хом.

Замість пан­ни, Яким ухо­пив стільця і по­чав з ним кру­ти­тись по хаті, пус­ту­ючи без міри.

Двері рип­ну­ли. В ха­ту заг­ля­нув Лемішка.

- Лягай, па­ни­чу, спа­ти; годі кру­ти­тись. А ти, ста­ра, не ду­же ли­шень по­ту­рай своєму ма­зу­нові. Завт­ра тре­ба вдосвіта вста­ва­ти, - Лемішка гурк­нув две­ри­ма і пішов спа­ти.

На дру­гий день Лемішка пішов до свя­ще­ни­ка по­ра­ди­тись, що йо­му ро­би­ти з си­ном. Свя­ще­ник по­ра­див да­ти йо­го в універ­си­тет, щоб він вис­та­рав­ся на док­то­ра або на уряд­ни­ка. Не пош­ко­ду­вав батько, гро­шей, ви­ря­див си­на в Київ, в універ­си­тет.

Яким ви­дав ек­за­мен в універ­си­теті ду­же доб­ре. З нез­ви­чай­ним па­лом та зав­зят­тям ки­нув­ся він до на­ук. З ран­ку до пізньої ночі не ви­хо­ди­ла книж­ка з рук. І не раз пізньої до­би, ля­га­ючи на постіль, жал­ку­вав Яким­ко, чо­му день не дов­ший, а ніч не ко­рот­ша; чо­му не мож­на ра­зом усе вив­чи­ти, усе збаг­ну­ти ро­зу­мом, все пос­те­рег­ти. Він по­чу­вав у собі який­сь огонь у гру­дях, який­сь го­лод на­уки й на­уки! Ки­нув­ся він на на­уку, не­на­че го­лод­ний на хліб.

Веселе мо­ло­де то­ва­рист­во по­ча­ло знай­оми­тись з Яки­мом, кот­ро­му ще в гімназії зміни­ли фамілію Лемішки на Лемішковсько­го, щоб не зда­ва­лась геть-то вже му­жицькою. Раз якось уве­чері за­тяг­ла йо­го до се­бе ве­се­ла ком­панія. Ви­пи­ли по чарці, про­ба­ла­ка­ли цілий вечір. Яким вер­нув­ся пізно до­до­му, ліг спа­ти, спав дов­го, а про­ки­нув­шись вранці, по­чу­тив упер­ше лінощі і млявість в тілі. Він не­на­че розм'якшивсь. Взяв­ся він до книж­ки, не пішов­ши на лекції, - книж­ка ви­па­ла з рук; очі, не­на­че втом­лені, ди­ви­лись проз книж­ку, че­рез вікно, у си­ню да­леч. На дру­гий, на третій, день він і не брав­ся вже за книж­ку. Охо­та до вчіння про­па­ла так швид­ко, як і при­па­ла. Яким по­чав бай­ди­ку­ва­ти й за­ле­жу­ва­тись.

Саме тоді підпав який­ся сту­дентський праз­ник. На одній улиці Ста­ро­го Києва, в ни­зенькій, чи­малій кімнаті, де жи­ли сту­ден­ти, зібра­ло­ся вве­чері мо­ло­де то­ва­рист­во. На ліжках, на стільцях кру­гом сто­ла сиділи сту­ден­ти. Де­які гра­ли в кар­ти, де­які бренька­ли на гіта­рах. На столі се­ред ха­ти сто­яли бутлі з горілкою, ва­ля­лись шмат­ки й скиб­ки пок­ра­яних па­ля­ниць і житнього хліба, пок­ри­ше­на ков­ба­са й са­ло; на па­пері ле­жа­ла сіль, сто­яли пляш­ки з пи­вом. Після пер­ших ча­рок вся ком­панія за­го­моніла, по­ча­ла зма­га­тись про всякі на­укові речі, про своїх про­фе­сорів. Після дру­гих і третіх ча­рок всі заспіва­ли бур­лацької пісні: «Вниз да по ма­туш­ке, да по Вол­ге». Потім співа­ли, хто що вмів. Бу­ли тут і ро­ман­си, бу­ли й польські пісеньки, навіть і наші ту­ди ж між гурт по­па­ли, тільки не ті, що бу­дять спа­сенні дум­ки про до­лю рідно­го краю, що підійма­ють уго­ру за­нед­ба­ну на­родність ук­раїнську, а сміхот­ворні й навіть со­роміцькі, скла­дені по міських шин­ках та по роз­пу­ще­них ве­чор­ни­цях. Хто знає наш універ­си­тет тих ще не­давніх часів, той, пев­но, до­га­дається, ку­ди це за­тяг­ну­ло Лемішковсько­го. Ніко­ли цей універ­си­тет не сто­яв ви­со­ко своїми про­фе­со­ра­ми, опріч хіба німців, та й ті пра­цю­ва­ли більш для своєї еру­диції, ніж для піднят­тя вго­ру ду­ха мо­лодіжі. Російські ж про­фе­со­ри бу­ва­ли або за­туп­лені пе­рей­ня­тою на віру од німців на­укою, або псев­дов­чені бол­бо­ти, або зовсім ле­дачі прой­дисвіти, що вти­ра­лись у про­фе­сорст­во, мов у яку кан­це­лярію зад­ля «жа­лу­ван­ня» та чи­ну. От же дар­ма, що на­ука на ка­фед­рах тоді кульга­ла або дріма­ла. Між мо­лодіжжю бу­ва­ли не­ве­личкі, ска­за­ти б, братст­ва, що ко­ха­лись у їй щи­рим сер­цем і се­ред офіціально­го універ­си­те­ту ро­би­ли свій універ­си­тет, жи­вий, ба­га­тий надіями. Хто встря­вав до та­ко­го братст­ва, той на все жит­тя на­би­равсь у йо­му по­ша­ни до просвіти і зне­ва­ги до безг­луз­до­го бу­ян­ня вче­них не­уків. Та бу­ло та­ких ду­же, ду­же ма­ло! Лемішковсько­му су­ди­ла до­ля опи­ни­тись між ти­ми, що не дба­ли про ви­со­ке, про ве­ли­ке, про свя­те, а ба­жа­ли тільки мо­ло­до­го бу­ян­ня, ши­ро­ко­го яко­гось роз­го­ну сло­ва, го­ло­су, си­ли, - на що, про що, ніхто про це не ду­мав!..

Одного ра­зу, після якоїсь гуч­ної та буч­ної сту­дентської історії, Яки­ма, ра­зом з дру­ги­ми, вип­ро­ва­ди­ли з універ­си­те­ту. По­вер­нув­ся Лемішковський до Лемішки.

- А що, си­ну? дов­чив­ся до яко­го чи­ну? - пи­тав ста­рий батько, осміха­ючись.

- Коли ж, та­ту, чо­гось зник­ла охо­та до на­уки, і хто йо­го зна, де во­на діла­ся! Але до­волі з ме­не бу­де й цього. Пос­туп­лю я, та­ту, в суд або десь в уряд­ни­ки, та­ки в на­шо­му місті. І од до­му не одіб'юся, і до чи­ну дос­лу­жу­ся.

- Хазяйнуй, си­ну, як і батько твій ха­зяй­ну­вав, так бу­де най­догідніше, - од­ка­зав йо­му Лемішка.

- Ні вже, годі! Бу­ло ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Не при­хо­диться мені бра­тись до та­кої ро­бо­ти; та й хист до цього десь дівся.

- То, про ме­не, й про­со­вуй­ся в па­ни! Бог тобі на поміч.

Яким пішов на служ­бу в уряд­ни­ки в кан­це­лярію, та­ки в то­му са­мо­му місті, де жив йо­го батько. Не ве­се­ла до­ро­га ле­жа­ла тоді пе­ред лю­ди­ною не дво­рянсько­го ро­ду. Тро­хи не піввіку тре­ба бу­ло тяг­ти служ­бу, щоб дос­лу­жи­тись до пер­шо­го чи­ну. Не смач­на бу­ла й служ­ба пи­са­ря. І не раз бу­ло, си­дя­чи за сто­лом і гну­чи тро­хи не цілий день спи­ну над па­пе­ра­ми, Яким пог­ля­дав в од­чи­не­не вікно на вольний світ бо­жий, на зе­лені сте­пи і при­га­ду­вав ту важ­ку на­уку в бурсі, як йо­му при­вид­жу­ва­лись у класі зе­лені сте­пи, вольні пас­ту­хи, як за­ви­ду­вав навіть вольній че­реді, що пас­ла­ся на вольній сіно­жаті на луці по­над бе­ре­га­ми річки. Од­на­че Лемішковський пра­цю­вав, як віл у ярмі, з тим рап­то­вим зав­зят­тям, з яким пра­цює ук­раїнець, по­ки йо­го охо­ти, сна­ги й волі. Яки­ма на­ди­ху­ва­ла надія чинів, надія вис­лу­жи­тись, вий­ти в лю­ди, дой­ти до панст­ва. А ма­ти не раз, си­дя­чи вечірньою до­бою ко­ло си­на, втіша­лась йо­го надіями.

- Не до­ве­лось мені по­ба­чи­ти те­бе, си­ну, в зо­ло­тих ри­зах. Ко­ли б же, си­ну, я те­бе по­ба­чи­ла в зо­ло­то­му мун­дирі, в хрес­тах та стрічках, у ве­ли­ко­му чині! Тоді мені бу­деш сла­ти шов­кові хуст­ки та ок­са­ми­ти.

Раз якось у на­чальни­ка Яки­мо­во­го був бал. Він мав ба­га­то до­чок, вже до­хо­жа­лих і не­гар­них, та за­тя­гу­вав до се­бе на ве­чо­ри мо­ло­дих па­ничів. Лемішковський, як ма­ючий діста­ти після батька чи­ма­лу дер­жа­ву й млин, звер­нув на се­бе йо­го ува­гу; зап­ро­ха­но й йо­го на вечір. Цілий день не бу­ло йо­му спо­кою. Увесь день він чис­тив­ся, че­пу­ривсь, виг­ля­дав­ся в дзер­ка­ло. Ста­рий Лемішка ди­вивсь, ди­вивсь, та й годі ска­зав, вий­шов­ши з ха­ти. А ма­ти са­ма на­ли­ва­ла си­нові свіжої во­ди, по­да­ва­ла білий руш­ник, слу­жи­ла йо­му, як най­мич­ка.

- Дай ли­шень, син­ку, я розділю тобі проділь, зав'яжу тобі шию, при­бе­ру те­бе, як ляльку! Як би я хотіла по­ба­чи­ти те­бе в гос­тях, як та­меч­ки ко­ло те­бе бу­дуть роєм ви­тись пан­ни, ди­ви­тись на твої чорні бро­ви!

- Одчепіться, ма­мо! - од­ка­зав си­нок з до­са­дою. - Чи зу­гарні ж ви проділи­ти проділь по-панській!

- Не бу­ду, не бу­ду, тільки не сердься, - ска­за­ли ма­ти, ос­ту­па­ючись на­зад з гребінцем.

Вона ста­ла од­да­ле­ки і, згор­нув­ши ру­ки, ди­ви­лась на си­на. З не­ви­мов­ною лю­бов'ю во­ди­ла во­на очи­ма слідком за си­ном по хаті, за йо­го чор­ноб­ри­вим ли­цем у дзер­калі.

- Коли б мені гля­ну­ти на те­бе в гос­тях хоч че­рез вікон­це! - ска­за­ла ма­ти.

- От іще! на­робіть со­ро­му! По­кажіться там з хуст­кой на го­ло­ва!

- Чи пішов па­нич? - спи­тав Лемішка, од­чи­нив­ши двері.

- Ондечки пішов че­рез двір! - од­ка­за­ла жінка, не од­ри­ва­ючи ли­ця од шиб­ки.

А че­рез двір пішов гор­дою хо­дою Яким, рівний та ду­жий, як явір. Чорні ку­чері бли­ща­ли про­ти сон­ця, як шовк. Дов­го слідку­ва­ло за ним ма­те­ри­не око по­за ти­ном, попід зе­ле­ним гіллям садків. Ма­ти бу­ла гор­да кра­сою й ро­зу­мом сво­го си­на, а батько все го­монів та бу­бонів, су­пивсь мовч­ки, хоч і йо­го око не втерпіло, щоб не піти че­рез вікно слідком за гор­дою хо­дою си­на.

Нетвердою хо­дою підхо­див Яким до до­му сво­го на­чальни­ка. Вікна бу­ли освічені. На дворі ко­ло ґанку сто­яли коні приїжджих гос­тей. Не впер­ве трап­ля­ло­ся йо­му бу­ти в по­ряд­них гос­тин­них в за­мож­них панів, але впер­ве він йшов до сво­го на­чальни­ка в гості.

Гостей в світли­цях бу­ло чи­ма­ло, та все по­ляків, як зви­чай­но бу­ває в повіто­вих містах Західної Ук­раїни. Сам на­чальник Якимів був по­ляк, бо по­ля­ка­ми тоді був за­ки­да­ний в нас ввесь уряд. Ніхто не привітав Яки­ма лас­ка­во, ніхто не по­дав йо­му ру­ки, окрім то­ва­ришів по службі, хо­ча вся шлях­та зна­ла йо­го ду­же доб­ре. Од­на­че пан­ни бу­ли до йо­го ба­га­то лас­кавіші, як па­ни. Гар­на вро­да, кра­са йо­го очей, кра­са ли­ця не­на­че зак­ри­ва­ли со­бою прос­ту матір, міща­ни­на батька, не шля­хетський рід. Ха­зяй­ські доч­ки обс­ту­пи­ли йо­го з усіх боків. Гості схо­ди­лись. З'яви­лись да­ми, гар­но пов­би­рані, на­дуті, вда­ючі з се­бе знач­них, навіть ве­ли­ких паній. З'яви­лись мо­лоді пан­ни, і чор­няві, і біляві. Між ма­те­ря­ми ви­лись, як бджілки, ма­ленькі дівчат­ка й хлоп­чи­ки. Все повіто­ве місто на­су­ну­ло у світлиці на­чальни­ка з своїми сім'ями, з гор­нич­ни­ми.

Вже пізно рип­ну­ли двері якось ніби го­лосніше; в при­хожій кімнаті по­чув­ся ве­ли­кий ше­лест, не­на­че че­рез неї тяг­ли сіно, ко­пи­цю за ко­пи­цею. У двері бу­ло вид­ко три сукні, котрі во­ру­ши­лись од кут­ка до кут­ка і зай­ня­ли со­бою тро­хи не всю кімна­ту. В залі за­мовк гомін. Всі ди­ви­лись на двері і та­ки дов­генько жда­ли по­яву но­вих гос­тей. Ко­ли це од­чи­ни­лись обидві по­ло­ви­ни две­рей, і в за­лу впли­ли три панні, як три паві, три доч­ки ста­но­во­го прис­та­ва, па­на Пшеп­шинсько­го. Між ши­ро­ки­ми їх сук­ня­ми плу­тавсь ма­ленький, ста­ренький, ли­сий, як коліно, па­нок. То був їх батько. Він був в ста­ренькій, при­тертій сірту­чині. За­те ж бун­дючні доч­ки тяг­ли за со­бою хвос­ти тро­хи не на всю за­лу. Го­ло­ви гос­тей, що сиділи навк­ру­ги за­ли, з-за тих муш­ли­но­вих су­конь виг­ля­да­ли, не­на­че з-за білих хмар. Ніхто не вмів увійти в за­лу з та­кою по­ва­гою, як панст­во Пшеп­шинст­во; ніхто не вмів так по­во­ди­тись, так по­важ­но пос­та­ви­ти ли­це, очі, гу­би, як ті три панні.

Лемішковський виг­ля­нув з дру­гої кімна­ти і спи­нив­ся на по­розі од ве­ли­ко­го ди­ва. Се­ред за­ли сто­яла та пан­на, кот­ру він ко­лись пе­редніше, влітку ба­чив на скелі, пе­ред за­хо­дом сон­ця, кот­ру він ба­чив в про­зорій річці, в синій бе­зодні одсвіче­но­го там не­ба. То бу­ла най­мен­ша Пшеп­шинськівна. І те­пер во­на сто­яла, як і тоді, вся біла, в білій сукні, в білих ру­ка­вич­ках, в білих квітках на го­лові. Тільки те­пер ши­ро­ка стрічка чер­во­но-кров'яно­го кольору об­хоп­лю­ва­ла її то­ненький стан і чер­во­ни­ми смуж­ка­ми ви­ла­ся по білій сукні на обид­ва бо­ки. І те­пер, як і тоді, ясні, м'які ко­си ви­лись ку­че­ря­ми навк­ру­ги то­ненької, білої, як папір, шиї. Чарівна спо­мин­ка ра­зом ус­та­ла пе­ред йо­го очи­ма у всій красі тодішньої обс­та­ви се­ред розкішно­го зе­ле­но­го лис­ту, на фоні тем­но­синього вечірнього не­ба. Про­ти волі Яким повів очи­ма навк­ру­ги, на­че шу­ка­ючи десь, ніби в про­зорій воді, її чарівно­го одсвіту, що так при­над­но з'явивсь ко­лись на хви­ли­ну пе­ред йо­го очи­ма.

Гості вже пи­ли чай. На столі сто­яли пе­чені на маслі буб­ли­ки, су­харці, ва­рен­ня і пов­ний піднос ве­ли­ких, дорідних та добірних чер­во­но­бо­ких груш. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла пан­но­чок Пшеп­шинських сісти до чаю ко­ло сто­ла. Дві старші, вже до­хо­жалі сест­ри сіли по обид­ва бо­ки сто­ла, а най­мен­ша - са­ме про­ти Яки­ма. Все в хаті ущух­ло. Всі вва­жа­ли до­чок ста­но­во­го за ро­зум­них, доб­ре ви­хо­ва­них, стат­ко­ви­тих, але над­то вже ціка­вих й злю­щих та ле­пе­тух, що об­су­жу­ва­ли сли­ве усей повіт. Да­ми їх тро­хи бо­ялись, а чо­ловіки зва­ли їх пре­хо­ро­ши­ми га­дю­ка­ми.

Розмову по­ве­ла ха­зяй­ка з стар­ши­ми сест­ра­ми. Обидві во­ни ціди­ли сло­во за сло­вом з та­ким то­ном, не­на­че на ввесь світ про­мов­ля­ли якісь за­ко­ни доб­ро­го ро­зу­му і ви­со­кої впо­до­би.

Найменша сест­ра не схотіла чаю (ма­буть, щоб одрізни­тись будлі-чим од інших), а взя­ла най­більшу, най­чер­вонішу гру­шу за дов­гий, заг­ну­тий хвос­тик дво­ма пальчи­ка­ми, підня­ла до світла, зог­ну­ла тро­хи набік го­ло­ву і, з не­ви­мов­ним ко­кетст­вом за­пи­тав­ши губ­ки, ог­ля­да­ла її чер­во­ний бік; а потім, як уже да­ла на се­бе на­ди­ви­тись гос­тям, мов на кар­ти­ну, про­мо­ви­ла до сес­тер - зви­чай­но, по-польській:

- Що за чу­до­вий овощ на­ту­ри! Що за кра­са! Здається, ніякий ма­ляр не вдав би та­ко­го лю­бо­го рум'янцю на людськім лиці, як тут при­ро­да на­ма­лю­ва­ла на що­ках груші!

Вона схи­ли­ла го­ло­ву на дру­гий бік, ог­ля­да­ючи ту гру­шу, мов яке не­ви­да­не ди­во, з дру­го­го бо­ку. Гус­те пас­мо ру­сої ко­си ско­ти­ло­ся з пле­ча. Ве­ликі си­ню­ваті очі розп­лю­щи­лись, ве­селі бро­ви підня­лись уго­ру. Осміх бли­щав на ро­же­вих ус­тах, ви­раз­но об­ве­де­них навк­ру­ги. Во­на підня­ла ру­ку з гру­шею до са­мо­го світла. Ру­ка, ма­ленька, як у ди­ти­ни, з од­но­го бо­ку забіліла, як най­біліший мар­мор, а про­ти світла вся світи­лась наскрізь, ніби на­ли­та ка­ли­но­вим со­ком. І ру­ка з гру­шею, і са­ма пан­на і справді зда­ва­лась гар­ною цяцькою се­ред гос­тей.

Яким не зво­див очей з тієї ру­ки з гру­шею, з то­го чер­во­но-ро­же­во­го просвіту її пе­ред світлом. Після чаю старші пан­ни Пшеп­шинські по­ча­ли гу­ля­ти по залі і за­ше­лестіли своїми сук­ня­ми. Най­мен­ша не пішла, а ніби по­ко­ти­лась до две­рей, дрібо­тя­чи ніжка­ми. Ко­ло Яки­ма во­на ніби не­на­ро­ком ви­пус­ти­ла з рук хус­точ­ку. Яким в од­ну мить наг­нув­ся і по­дав їй. З не­ви­мов­ним осміхом во­на по­дя­ку­ва­ла йо­му, спи­нив­шись на льоту, і пурх­ну­ла до дру­гої кімна­ти щось поп­рав­ля­ти на го­лові пе­ред дзер­ка­лом.

Вертаючись на­зад, во­на про­мо­ви­ла, див­ля­чись на Лемішковсько­го: «Ох, як же мені хо­четься пи­ти!»

Мов не­са­мо­ви­тий, ки­нув­ся він і приніс їй во­ди. Во­на ко­кет­но взя­ла шклян­ку дво­ма пальчи­ка­ми, лед­ве по­мо­чи­ла свіжі гу­би в по­гожій хо­лодній воді і вер­ну­ла Яки­мові, про­мо­вив­ши: «який же пан лас­ка­вий і зви­чай­ний».

Яким не втерпів і простісінько про­мо­вив: «Чи не вас то я ба­чив ко­лись влітку на скелі над во­дою в цій самій сукні? Ви сто­яли нав­колішки так над­ве­чо­ри і мо­ли­лись бо­гу, згор­нув­ши ру­ки?»

Панна трош­ки по­чер­воніла, а Лемішковський спах­нув по­лум'ям до са­мих брів: йо­му зда­ва­лось, що він її зне­ва­жив.

- Ні, я ніко­ли не ла­зю по ске­лях, - про­мо­ви­ла во­на, осміха­ючись. - Мо­же, то бу­ла мрія ва­шої ду­же пал­кої фан­тазії?

- То бу­ла мрія, кот­рої я ніко­ли не за­бу­ду, - про­мо­вив Лемішковський прос­то й щи­ро, аж ко­кет­на па­нян­ка зди­ву­ва­лась.

Свою роз­мо­ву пан­на ве­ла по-польській, а па­нич по-мос­ковській, - та­ка чу­дасія час­тенько трап­ляється на нашій Західній Ук­раїні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз тан­цю­вав з нею під бренькан­ня роз­би­то­го клавікор­да. Старі доч­ки ха­зяїна по­на­ди­ма­лись, а Лемішковський літав по хаті з своєю пан­ною, за­був­ши про все і не зво­дя­чи очей з її біло­го лич­ка.

Як тан­цю­ва­ла во­на з інши­ми, він во­див очи­ма слідком за її лег­ким літан­ням, за тон­ким ста­ном, за яс­ни­ми ло­ко­на­ми, розвіяни­ми по го­лові в танці.

- Чи ви пак не нудьгуєте у на­шо­му не­ве­се­ло­му місті? - спи­та­ла Зо­ся (так зва­ли най­мен­шу пан­ну Пшеп­шинську). - Мо­же, ви маєте до­волі роз­ва­ги у сім'ї з бра­та­ми, з сест­ра­ми?

Лемішковський по­чер­вонів од цього на­тя­кан­ня, та пе­реміг се­бе і од­ка­зав:

- Мої батьки старі, а сес­тер не маю. Моє жит­тя до­ма не­ве­се­ле.

- Чому ж ви не шу­каєте знай­омості?

- Тепер мені цього не потрібно. Те­пер мені вже всю­ди світи­ти­ме моє сон­це!

Зосі не спо­до­ба­ла­ся та­ка швид­ка побіда над хлоп­цем, їй за­ма­ну­лось лю­бощ­ної тя­га­ни­ни на тро­хи дов­ший час. На­че йо­го не зро­зумівши, во­на по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

- А пан ду­має, що мені ве­се­ло жи­ти в сім'ї? Од­на му­зи­ка, чи­тан­ня улюб­ле­них ав­торів та мо­лит­ва до бо­га, і всі мої за­бав­ки й ра­дощі.

- Чи не прий­де­те ви знов мо­ли­тись на ту ске­лю, де я вас ко­лись ба­чив? - ка­же Лемішковський. Зо­ся осміхну­лась.

- Тільки й мо­го щас­тя, - про­мо­ви­ла во­на, - що мо­лит­ва се­ред розкішної на­ту­ри, де ме­не ніхто не стри­во­жить тим ма­теріальним кло­по­том. Я люб­лю мо­ли­тись під не­бом, під зо­ря­ми, де ду­ша пря­мує прос­то до бо­га.

- Який би я був щас­ли­вий ще раз по­ба­чи­ти вас на мо­литві! Як сяє тоді кра­са ва­шо­го ли­ця!

Зося аж об­лиз­ну­лась, а стар­ша сест­ра вже дав­но кміти­ла за Зо­сею та Яки­мом.

- Зосю, - ска­за­ла во­на, - чи не час пак нам до­до­му?

- Нехай же пан не три­во­жить моєї на­бож­ності, як ча­сом по­ба­чить ме­не на роз­мові з бо­гом, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо до Яки­ма на про­щан­ня.

Тоді, як Лемішковський літав із Зо­сею в тан­цях, впи­вав­ся кра­сою її ли­ця, са­ме тоді двоє так са­мо щас­ли­вих очей хо­ди­ло слідком за ним до півночі, кміти­ло за йо­го чор­ни­ми ку­че­ря­ми і за білим личком Зосі. То бу­ли очі йо­го ма­тері. Во­на не втерпіла, си­дя­чи до­ма, та­ки по­чим­чи­ку­ва­ла до до­ма, де Яким гу­ляв на ба­лу. Під світли­ми, не­зас­ло­не­ни­ми вікна­ми сто­яла ку­па прос­тих лю­дей, див­ля­чись, як гу­ля­ють і тан­цю­ють па­ни. Ста­ра Леміши­ха вміша­ла­ся між по­го­ничів, між мо­ло­диць, знай­шла очи­ма сво­го си­на і ми­лу­ва­лась ним до півночі. Во­на не втерпіла, щоб та­ки не торк­ну­ти ліктем од­ну пе­репічай­ку й буб­лей­ни­цю, при­ка­зу­ючи: «отак наші вер­хо­во­дять! отак мій Яким­ко пра­вує пан­на­ми! Ли­нуть до мо­го си­на, як бджо­ли до ме­ду! Та й гар­на ж ота ру­ся­ва пан­ноч­ка! Це мен­ша Пшеп­шинськівна. Ота­ку б мені невістку до­бу­ти!»

Вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Вже Леміщи­ха позіха­ла і вер­ну­лась до­до­му, ляг­ла на постіль, пос­лав­ши пе­редніше си­нові най­м'якші по­душ­ки, а Яки­ма все не бу­ло. Ста­ра ма­ти не спа­ла, - щас­ли­ва щас­тям сво­го си­на, гор­да йо­го кра­сою, йо­го вро­дою й тан­ця­ми і навіть за­ли­цян­ням.

Вже над­ворі доб­ре свіну­ло, як Лемішковський прий­шов до­до­му. Ран­ня ро­са при­си­па­ла срібни­ми крап­ля­ми йо­го чорні ку­чері, а ранній вітер, ти­хий і свіжий, про­хо­ло­жу­вав йо­го га­ря­че ли­це, па­ла­юче щас­тям і лю­бо­ща­ми, од­га­няв дрімо­ту од очей і навівав милі дум­ки. В ще­бе­танні пта­шок йо­му вчу­ва­лось дзвеніння фор­теп'яна, а чер­во­не не­бо на схід сон­ця, а блис­ку­ча зірни­ця на синьому небі ма­лю­ва­ла пе­ред йо­го очи­ма вид рум'яної Зосі з си­ню­ва­ти­ми ти­хи­ми очи­ма, з привітни­ми ус­та­ми.

Яким рип­нув две­ри­ма, а ма­ти вже й схо­пи­лась йо­му на­зустріч з жар­тов­ли­вим нарікан­ням на пізнє вер­тан­ня до­до­му.

- Лягай, си­ну, та спи до півдня. Мо­же, тобі прис­ниться Зо­ся Пішеп­шинськівна.

Мати не­на­ро­ком пот­ра­пи­ла на йо­го мрію.

- А ви, ма­мо, як знаєте про Зо­сю? - спи­тав син.

- А хто бігав цілісінький вечір слідком за то­бою, як не та хир­на Зо­ся? Ще й хус­точ­ку ви­пус­ти­ла з рук!

- А хіба ж ви, ма­мо, там бу­ли?

- Хоч б не бу­ла, та ба­чи­ла…

- Чи не заг­ля­да­ли ча­сом ви в вікна? - про­мо­вив син. Кров ки­ну­лась йо­му в ли­це. Тем­ря­ва досвітко­ва за­хо­ва­ла рум'янець со­ро­му на йо­го лиці.

- І прий­шла вам, ма­мо, охо­та на ста­рості слідком біга­ти за мною, тер­тись попід вікна­ми, між по­го­ни­ча­ми!

Мати за­мовк­ла.

Старий Лемішка вже дав­ненько встав і хо­див ко­ло ха­ти, згор­нув­ши ру­ки і бу­бо­ня­чи мо­лит­ву. Че­рез од­хи­ле­не вікно до йо­го ву­ха до­летіла роз­мо­ва ма­тері з си­ном.

Лемішка всу­нув го­ло­ву в вікно знад­во­ру:

- А що це, во­ло­цю­го! ду­маєш матір вчи­ти на старість, чи що? Спи, ко­ли даю тобі прис­та­но­ви­ще в моїй хаті, а то про ме­не, на всі чо­ти­ри!

Не оз­вавсь до йо­го син, - він бо­яв­ся батька, йо­го кру­то­го но­ро­ву, твер­до­го сло­ва.

Довго не бу­ди­ла ма­ти си­на. Вже в церк­вах задз­во­ни­ли на пізню служ­бу, а Яким усе спав, - йо­му все сни­лась Зо­ся то на ви­сокій скелі, то в тихій про­зорій воді, вся біла, як пер­ший сніг, то з'явля­лась во­на йо­му з гру­шею в руці, то сто­яла во­на пе­ред ним вся про­зо­ра й ро­же­ва, мов ог­не­ва, в вінку з чер­во­них зірок на го­лові, то з'явля­лась пе­ред ним в блис­кучій ко­роні, як от ма­лю­ють свя­тих на об­ра­зах.

Промінь пе­ку­чо­го сон­ця впав йо­му на ли­це і роз­бу­див йо­го. Він шви­денько вмив­ся, одяг­ся і побіг до церк­ви, ма­ючи надію по­ба­чи­ти там Зо­сю, хоч не в церкві, то, мо­же, десь на улиці. Вже кінча­ли одп­ра­ву, як Лемішковський про­тов­пив­ся на­пе­ред до іко­нос­та­са а, на свою ве­ли­ку радість, по­ба­чив там Зо­сю.

При не­дос­тачі ка­то­лицьких кос­телів на Західній Ук­раїні ка­то­ли­ки не цу­ра­ються пра­вос­лав­них цер­ков. Зо­ся сто­яла нав­колішки пе­ред об­ра­зом бо­го­ро­диці, по польсько­му зви­чаю, і, опус­тив­ши вії на що­ки, схи­ли­ла го­ло­ву над мо­ли­тов­ни­ком. Гус­тий чор­ний ву­аль за­ту­ляв її білий лоб і прибільшу­вав біли­ну її ли­ця, тро­хи блідо­го після вчо­рашніх танців. Ні ра­зу не підве­ла во­на очей, ні ра­зу не по­ди­ви­лась во­на на лю­дей.

Люди за­во­ру­ши­лись, за­ша­мутіли, ви­хо­дя­чи з церк­ви. Не див­ля­чись на Яки­ма, пішла Зо­ся за людьми. За гус­тим гур­том не мож­на бу­ло про­тов­пи­тись до неї. Ви­хо­пивсь він у бо­кові двері і обійшов кру­гом церк­ви, га­да­ючи, що наз­до­же­не її. Зосі нігде не бу­ло вид­ко. Мов при­вид­дя, зник­ла во­на ку­дись у бо­ко­ву ули­цю. Дов­го він зир­кав сю­ди й ту­ди по місту, - нігде не бу­ло Зосі. Ко­ли - підняв він очі на взгір'я, що тяг­ло­ся по­над до­ма­ми, - щось біле май­ну­ло між ку­ща­ми ліщи­ни.

То бу­ла Зо­ся. В од­ну мить оббіг він по­за дво­ра­ми і наз­дог­нав її на зе­ле­но­му взгір'ї. Щоб од­са­па­тись тро­хи, зай­шов він за кущі і по­чав сти­ха хо­ди­ти по горі, ніби ог­ля­да­ючи чу­до­ву око­ли­цю, що розс­те­ля­ла­ся вни­зу з цілим містом, з до­ма­ми, ха­та­ми, сіно­жа­тя­ми, го­ро­да­ми. Далі, мов нес­подіва­но, зустрівся з Зо­сею. Во­на жах­ну­лась, аж ки­ну­лась, вглядівши йо­го пе­ред со­бою, чи зро­би­ла та­кий вид, ніби жах­ну­лась; а про­те швид­ко огов­та­лась і по­ча­ла:

- Чи й ви лю­би­те гу­ля­ти по цих взгір'ях та ми­лу­ва­тись виг­ля­да­ми на око­лиці? - спи­та­ла во­на йо­го і, не жду­чи од­повіді, до­да­ла, - ой, як я люб­лю при­ро­ду! То най­ліпший час мо­го жит­тя, як зай­ду я в ти­ху до­ли­ну, в ти­хий гай, зос­та­нусь са­ма з моїми ду­ма­ми, моїми мріями або з книж­кою та з бо­гом.

- Як ми­ло слу­ха­ти, що гар­на пан­на та ще й лю­бить те, що най­кра­ще на світі! - ска­зав Лемішковський.

- Чи ба­чи­те той зе­ле­ний гай на до­лині? Там є кри­ни­ця, там є каміння, там пов­но квіток. Мій бо­же! - про­мо­ви­ла Зо­ся то­неньким го­лос­ком, згор­нув­ши ру­ки, як до мо­лит­ви, і підійма­ючи очі до не­ба: - Яке там чу­до­ве місце! Там птиці ціли­ми хо­ра­ми виспіву­ють кон­цер­ти, там тра­ви­ця зе­леніє… Ох! які со­лодісінькі го­ди­ни пе­ре­бу­ваю я, си­дя­чи там в са­мо­тині або гу­ля­ючи ран­ком, а ча­сом вве­чері!

- Тепер і я бу­ду лю­би­ти те місце, де ва­ша біла ніжка по­ки­ну­ла слідо­чок.

Так роз­мов­ля­ючи, Лемішковський геть-геть провів Зо­сю, тро­хи не до гос­по­ди її та­та.

Вернувшись до­до­му, Яким зас­тав чи­ма­лий гурт гос­тей у сво­го батька. На завт­ра ла­го­див­ся яр­ма­рок у близько­му містеч­ку. До Лемішки заїхав, пря­му­ючи ту­ди, брат у пер­ших із жінкою; та заїха­ло двоє міщан при­ятелів з не­да­ле­ко­го міста, та за­вер­ну­ли два му­жи­ки-кре­па­ки із жінка­ми, давні знай­омі, що Лемішка, яр­мар­ку­ючи по повіті, ча­сом по­па­сав в їх коні.

Яким дов­го не при­хо­див з церк­ви. Тре­ба бу­ло жда­ти йо­го з обідом. Лемішка сидів на­су­пив­шись. Він дав­но по­чав прикміча­ти, що син не по­ва­жає ні йо­го, ні ма­тері, ди­виться на їх згор­да, зне­ва­жає їх прос­ту мо­ву, цу­рається їх при лю­дях, хоч до­ма на са­моті ще сяк-так об­хо­диться з ни­ми.

- Давай лиш, ста­ра, по чарці! - про­мо­вив Лемішка, - вітай гос­тей! До­ки ж нам жда­ти на­шо­го па­ни­ча!

Гості ви­пи­ли по чарці і роз­го­во­ри­лись. Мо­ло­диці за­цо­котіли про свої хатні спра­ви. Чо­ловіки ба­ла­ка­ли про яр­ма­рок. Ко­ли це двері од­чи­ни­лись, і на по­розі з'явивсь Яким. Він оки­нув зди­во­ва­ним оком усіх гос­тей, не здійма­ючи кар­ту­за, сто­ячи на по­розі і дер­жа­чись за клям­ку.

Просимо до ха­ти! не ля­кай­ся! - ска­зав Лемішка. - Не вов­ки! не з'їмо!

Син ски­нув кар­ту­за, всту­пив у ха­ту. Йо­го панське уб­ран­ня і біле ли­це ду­же одрізня­ли йо­го од чо­ловіків і мо­ло­диць. Він на­си­лу гор­до­ви­то привітав­ся до гос­тей своїм зви­чаєм по-мос­ковській.

Леміщин ро­дич Охрім, ви­со­кий і пле­чис­тий міща­нин, сміли­во підсту­пив до йо­го і тричі поцілу­вав­ся з ним. Другі гості, як знай­омі, підхо­ди­ли до йо­го і цілу­ва­лись з ним усі, навіть мо­ло­диці.

Лемішковський оче­ви­дяч­ки з до­са­дою і навіть з оги­дою од­бу­вав той прос­тий, але щи­рий зви­чай привітан­ня.

- В на­ших кра­ях дав­но час обіда­ти, - про­мо­вив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким май­нув у кімна­ту й дов­генько не ви­хо­див до гос­тей. Зос­тав­ле­не йо­му місце за сто­лом до­жи­да­ло йо­го.

- Просимо, си­ну, обіда­ти! - гук­нув батько якось з до­са­дою. - Іди хоч по­сидь з на­ми, ко­ли після пансько­го ба­лу не хо­чеш їсти.

Яким вий­шов і сів ко­ло дядька. Гості мов­ча­ли, сподіва­ючись ро­зум­но­го сло­ва од чо­ловіка вче­но­го.

- Як же вас, не­бо­же, гос­подь ми­лує? як жи­ве­те? - спи­тав йо­го дядько Охрім.

- Так, як ба­чи­те, - про­мо­вив Яким, пох­ню­пив­шись у тарілку.

- А наші син­ки ду­же нудьгу­ють за ва­ми, - до­да­ла ве­се­ла Охрімо­ва жінка. - Все зга­ду­ють про вас, а те­пе­реч­ки, як­би по­ба­чи­ли вас, то й, пев­но б, не впізна­ли.

Яким нічо­го не го­во­рив, - їв мовч­ки, що йо­му ма­ти при­со­ву­ва­ла.

- Мій Ва­силько і сьогодні зга­ду­вав за вас, - за­цо­котіла ве­се­ла дя­ди­на. - Вже й виріс, а та­кий тобі пам'ятли­вий, що й гос­по­ди! І досі все пам'ятає, як ви бу­ло приїжджа­ли до нас у гості з та­том своїм, як го­ду­ва­ла вас на­ша покійни­ця ма­ти горішка­ми та ме­дя­ни­ка­ми, як ви бу­ло пус­туєте з на­ши­ми хлоп­ця­ми. А ви, ма­буть, вже по­за­бу­ва­ли про те в шко­лах? Чи пам'ятаєте, як ви з на­шим Ва­сильком влізли у го­род та нар­ва­ли повнісінькі па­зуш­ки огірків-пуп'янків з огу­дин­ням, та ще й при­нес­ли нашій ма­тері ніби гос­тин­ця? Не зна­ли старі, чи сміятись, чи до­са­ду­ва­ти!

Яким не знать чо­го по­чер­вонів.

- І на­ша Вар­ка Ма­кот­русівна, та­ки ко­лись ва­ша сусіда, що вий­шла заміж у на­ше се­ло, - оз­ва­лась од­на мо­ло­ди­ця, - й досі зга­дує про вас. Ка­же, що ба­чи­ла вас не­дав­но на яр­мар­ку, та не насміли­лась підсту­пи­ти. А ко­лись, ка­же, ви так з ни­ми виг­ра­ва­ли у хре­щи­ка та в киці-ба­би! їй-бо­гу, й те­пер все зга­дує!

Яким навіть не звер­нув ува­ги на її сло­ва й мов­чав.

- Чом не одвідаєте ко­ли нас ста­рих? - спи­тав дядько лас­ка­во. - Приїха­ли б ко­ли-не­будь, не­бо­же, по­сиділи б, по­ба­ла­ка­ли б. Ви лю­ди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам де­що роз­ка­за­ли, а ми ладні пос­лу­ха­ти доб­ро­го сло­ва.

- Коли не­має ча­су, - бурк­нув Яким. - Я на службі вже.

- Цураєтесь ви нас, як ба­чу! - одріза­ла поп­рос­ту й щи­ро дя­ди­на. - А до­ки бу­ли ма­лим в мен­ших шко­лах, то бу­ло і в ру­ку ме­не цілуєте.

Лемішка сидів на­су­пив­шись.

- Господь гор­дим про­ти­виться, - про­мо­вив батько сло­ва­ми свя­то­го письма. - Ко­ли, си­ну, не хо­чеш з на­ми роз­мов­ля­ти й пи­ти, то ми й самі вип'ємо й по­ба­ла­каємо. Да­вай, ста­ра, по чарці! Будьмо здо­рові! По­мер­шим ду­шам царст­во не­бес­не, а на­шим ро­ди­чам не­хай ле­генько гик­неться!

Чарка пішла навк­ру­ги сто­ла. Яким не ви­пив і тим по­ка­зав оче­ви­дяч­ки не­по­ва­гу до гос­тей. Гості за­го­моніли, по­ве­селіша­ли, вже й не обер­та­ючись з роз­мо­вою до Яки­ма, і, ви­пив­ши, по­ча­ли, як ка­жуть, «наз­до­гад бу­ряків» су­ди­ти па­ни­ча.

- Доки ма­ленькі діти, до­ги й ша­ну­ють батька-матір, - ска­зав дядько Охрім, - а по­ви­рос­та­ють, то вже й див­ляться в ліс. На­що їм тоді батько й ма­ти?

- Воно, бач, не те! - про­мо­вив ста­рий Лемішка. - По­ки ди­ти­на не вче­на, по­ти й по­ва­жає батька-матір. А як за­куш­тує шко­ли, вже й од­вер­тає пи­ку, вже й кир­пу гне! І ро­би­ти не хо­че, бо, бач, руч­ки білі, щоб не зчорніли.

- Їй-богу моєму, прав­да! - до­дав се­ля­нин. - Дав я оце доч­ку до шко­ли. Од­же ж, песька ди­ти­на, тобі вже й до ро­бо­ти не ки­дається! Схо­питься ра­ненько, за­раз миється, при­ли­зується до дзер­кальця, ка­же: тре­ба йти до ба­рині, чи до тієї вчи­тельки.

- Все то преться в па­ни, аби за­куш­ту­ва­ло шко­ли, - про­мо­вив Лемішка. - Все то лізе на служ­бу до то­го дво­рянст­ва. А гос­по­дарст­во мар­нується, бо до йо­го тре­ба дог­ля­ду; до ха­зяй­ст­ва тре­ба ха­зяй­сько­го ока. Не­дур­не ж ка­жуть, що ха­зяй­ським оком ху­до­ба си­та, або - що ру­ки ха­ту дер­жать. Всім хо­четься то­го панст­ва, не­на­че не до­волі й тих панів на світі!

- А хто ж бу­де свині пас­ти, як усі пос­та­ють па­на­ми? - до­дав один сільський філо­соф. - Це бу­де га­разд, як усі вив­чаться та по­ки­нуть ро­бо­ту! Хто ж нас­та­чить хліба на ту панську го­лод­не­чу, ко­ли всі по­зак­ла­да­ють за спи­ни ру­ки та свистіти­муть, хо­дя­чи по хаті. А мені здається, що книж­ка книж­кою, а ро­бо­та ро­бо­тою. І книж­ку чи­тай, і бо­гу мо­лись, і до хліба бе­рись! Наш дяк вче­ний, а сно­пи на полі вер­не, як і наш брат, тільки ко­си йо­му теліпа­ються та борідка тря­сеться. Знов пішла чар­ка навк­ру­ги сто­ла.

- Пошли, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я! По­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - при­ка­зу­вав Охрім, - не­хай на­шим во­ро­гам ле­генько гик­неться, як со­ба­ка з ти­ну ввірветься!

- Так-то такі - про­мо­вив Лемішка. - Ми й не­ба­га­то вчи­лись, а цілий вік пра­цю­ва­ли, то й маємо. Хто дбає, той має! Не ду­же го­ни­мось за тим панст­вом. Бог знає, як во­но далі бу­де з на­ши­ми дос­тат­ка­ми та за­со­ба­ми. Я та­ки не доз­во­лив своїй жінці одя­га­тись у сук­ню. Хо­ди, бу­ло ка­жу, в спідниці. Бо надіва­ти сук­ню - чес­но, але, як­би до­ве­лось потім після сукні знов ула­зи­ти в спідни­цю, - як би то во­но зда­ва­ло­ся? А чи ма­ло я знаю, хоч би і в на­шо­му місті, та­ких, що хо­ди­ли в тих ка­пе­лю­шах, а те­пер і бо­сенькі хо­дять! Бо, відо­мо, злидні не за го­ра­ми.

- Я б зро­ду-звіку не хо­ди­ла прос­то­во­ло­са, хо­ча б ти ме­не й си­лу­вав, - обізва­лась Леміщи­ха. - Чи слід же мо­ло­диці світи­ти грішним во­ло­сом про­ти бо­жо­го сон­ця? І ма­ти моя но­си­ла очіпок на го­лові, і я зав'язу­ва­ти­мусь в чуш­ку вже й до смерті.

- І ду­ша моя не­на­ви­дить тих панків-го­лод­ранців! - про­мо­вив Лемішка. - Ос­тан­ню копійку за­на­пас­тить, аби зда­ва­тись па­ном. Сьогодні пан, а завт­ра про­пав!

Яким слу­хав, ма­ло їв і нічо­го не пив. На вся­ке пи­тан­ня він одрізу­вав гор­до­ви­то й по-мос­ковській, ко­рот­ко й зви­со­ка. Йо­го вже ніхто не став і зай­ма­ти. Се­ред ком­панії сво­го на­ро­ду, се­ред своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чо­ловік. Мос­ковська шко­ла на нашій Ук­раїни ба­га­то одрізни­ла луч­чих лю­дей од сво­го на­ро­ду, од сво­го плем'я, од сім'ї, од батька й ма­тері. А знов на­род ду­же одрізнив сам се­бе од панів, од вче­них ук­раїнців і ко­сим оком пог­ля­дає на їх! Між ни­ми ви­ко­па­на ве­ли­ка бе­зод­ня! І потрібно ве­ли­кої, ве­ли­кої праці не од­но­го генія, щоб за­си­па­ти ту про­ва­ли­ну, по­ча­ту по­ля­ка­ми, скінче­ну мос­ка­ля­ми, щоб зв'яза­ти, що пор­ва­ла на­ша нед­бай­ливість, та стид­ка ук­раїнська бай­дужість, та ле­да­ча не­до­бач­ливість.

Якимко, ко­лись ко­ха­ний син сво­го батька, своєї ма­тері, втіха своєї ро­ди­ни, цу­рав­ся сво­го ро­ду, сво­го плем'я, тікав од ма­тері, со­ро­мив­ся мо­ви сво­го на­ро­ду, не лю­бив батька. От до чо­го доп­ро­ва­ди­ла йо­го на­ука без на­род­ності!

Почали їсти вся­ку стра­ву, а після ва­ре­ників Леміщи­ха ви­нес­ла доб­рий глек ва­ре­ну­хи, смач­ної, па­ху­чої та со­лод­кої. Пішла чар­ка з ва­ре­ну­хою кру­гом сто­ла!

- Та ви­пий­те ж, не­бо­же, хоч раз до нас! - про­сив дядько Охрім Яки­ма. - Са­ма ж панімат­ка ва­ри­ла, а я вас сам по­час­тую. Ко­ли ж не вип'єте з мо­їх рук, то я більше до вас і не приїду.

Яким хи­лив тоді горілку не згірше сво­го дядька Охріма. Але що ска­же Зо­ся, як довідається, що він п'янствує з му­жи­ка­ми? Ця дум­ка не да­ва­ла йо­му опо­кою. Підне­се­на бли­зенько ва­ре­ну­ха так гар­но, за­лос­ко­та­ла йо­му в носі, що він не втерпів, привітав­ся по-письмен­но­му, ви­пив чар­ку, дру­гу. Га­ря­ча ва­ре­ну­ха тро­хи вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

- Ми ду­ма­ли, що ви нас втіши­те вче­ною роз­мо­вою, - го­во­рив далі дядько. - Ми радніші й до ве­чо­ра слу­ха­ти ро­зум­но­го сло­ва за чар­кою доб­рої ва­ре­ну­хи.

- Нехай бог спа­сеть і на­шо­го ба­тюш­ку, та й йо­го синів, - про­мо­вив се­ля­нин. - Оце бу­ло як прий­дуть на про­во­ди на гро­мадський обід, то так нас­лу­хаєшся всього, що й гос­по­ди! Бу­ло роз­ка­жуть нам, як на тім світі бу­де лю­дям: що бу­де грішним, а що пра­вед­ним; роз­ка­жуть бу­ло і про Ада­ма, і про пек­ло, і про рай. І малі ті па­ничі, а так тобі роз­ка­зує, та все поп­рос­ту, та все по-на­шо­му, мов шов­ком гап­тує! Що то пак письмен­ний чо­ловік! У книж­ках все на­пи­са­но. Роз­кажіть, будьте лас­каві, де­що, а ми пос­лу­хаємо! Ад­же ж, ка­жуть, і ви ко­лись вчи­лись на свя­ще­ни­ка, та вже опісля по­вер­ну­ли тоб­то на па­на.

Якимові спо­до­ба­лась річ се­ля­ни­на. Ва­ре­ну­ха тро­хи роз­во­ру­ши­ла йо­го на­уко­ву пи­ху. Він по­чав роз­ка­зу­ва­ти про те, як на­ука до­по­мог­ла всім на­ро­дам вий­ти з тем­ря­ви, а потім по­вер­нув на роз­мо­ву про блис­кав­ку, про грім, про дощ. Спер­шу по­чав був та­ки го­во­ри­ти по-українській, але сам язик, прив­че­ний мос­ковською шко­лою, за­раз по­вер­нув на ве­ли­ко­руську мо­ву. І по­тек­ла йо­го мо­ва книж­на, шко­лярська, нев­тям­ли­ва на­ро­дові.

- Молния (блис­ка­ви­ця) пра­ис­хо­дит вследст­вие скап­ле­ния елект­ри­чест­ва в воз­ду­хе. Это, ви­ди­те, та­кая ог­нен­ная си­ла, ко­то­рая скры­ва­ет­ся в зем­ле, в воз­ду­хе, а по­том раз­ря­жа­ет­ся, за­го­ра­ет­ся, восп­ла­ме­ня­ет­ся…

- Господи, як хо­ро­ше! як гар­но! - про­мов­ля­ли мо­ло­диці, ки­ва­ючи од­на до однієї го­ло­ва­ми.

- Кагда елект­ри­чест­во скап­ля­ет­ся и на­чи­на­ет раз­ря­жаться, таг­да воз­дух с страш­ною си­лою уст­рем­ля­ет­ся в без­воз­душ­ное праст­ранст­во, праст­ранст­во, то есть мес­то пус­тое, при­мер­но как этa ком­на­та. Па­том гром!.. Трах-та­ра­рах!

Яким, був­ши вже напідпит­ку, та­рах­нув ку­ла­ком по столі, аж пляш­ки задз­веніли. Ва­ре­ну­ха по­ча­ла йо­го га­ря­чи­ти.

- Ой, гос­по­ди! аж страх бе­ре! - про­мо­ви­ла мо­ло­ди­ця з слізьми на очах. Їй зда­ва­ло­ся, що Яким роз­ка­зу­вав про пек­ло.

- То грім би­ти­ме всіх грішних? - спи­та­ла во­на в Яки­ма.

Всі слу­ха­ли, обер­нув­ши очі до Яки­ма, ло­ви­ли кож­не йо­го сло­во; усім зда­ва­ло­ся навіть, що во­ни ро­зуміють, хоч кож­не сло­во Яки­мо­ве бу­ло для них тай­ною, по­тай­нішою од хрис­ти­янських тайн.

- Скажіть нам, ко­ли лас­ка ва­ша, чи прав­да то­му, що під зем­лею є ри­ба-кит, кот­ра ча­сом тря­се зем­лею? - спи­тав се­ля­нин.

- Не вірте! то­му неп­рав­да, - од­ка­зав Яким. - Зем­ля кру­титься кру­гом сон­ця і вер­титься на своїй осі.

- Осі? чи вже ж то? Хіба ж зем­ля кру­титься, як ко­ле­со? Всі засміялись, згля­ду­ючись.

- Авжеж так! - го­во­рив далі Яким. - Дви­же­ние бы­ва­ет цент­рост­ре­ми­тельное, тоб­то…

Яким пос­те­ре­гав, що йо­го й справді не ро­зуміють слу­хачі, хотів го­во­ри­ти поп­рос­ту, але якось не пот­рап­ляв. Піт вис­ту­пив у йо­го на лиці. Йо­го роз­мо­ва, ма­буть, не ду­же вдо­во­ля­ла слу­хачів, бо один дядько пок­ру­тив, пок­ру­тив го­ло­вою і ска­зав:

- Це все… бог з ним… А скажіть нам, па­ни­чу, ко­ли-то доб­ре бу­де лю­дям? Бо вже ли­хо­го на­терпілись ми до­волі. Ви лю­ди­на письмен­на, мо­же, де ви­чи­та­ли в книж­ках!

- А яко­го ж доб­ра ви жде­те? - спи­тав Яким, не ро­зуміючи, що йо­му од­повіда­ти на теє.

- А яко­го ж доб­ра нам жда­ти? Чи не бу­де по­лег­кості на по­даті, на хліб?

- Про це я не відаю, навіть у книж­ках нічо­го про те не на­чи­ту­вав.

Яким уто­мив­ся, сил­ку­ючись роз­мов­ля­ти з на­ро­дом. Роз­мов­ля­ти з на­ро­дом він не вмів, хоч і жив між прос­ти­ми людьми.

Вже звер­ну­ло з півдня, як гості по­ча­ли про­ща­тись. Ста­рий Лемішка по­ве­селішав тим, що га­ки йо­го вче­ний син по­ка­зав гос­тям хоч тро­хи сво­го ро­зу­му. Ма­ти бу­ла ра­да і все щось го­во­ри­ла та го­во­ри­ла. Дядько Охрім з дя­ди­ною теж бу­ли раді, що небіж спо­до­бив їх роз­мо­ви і не гор­дує ни­ми. Всі вий­шли надвір, всі обніма­лись, цілу­ва­лись, обніма­ли й міцно цілу­ва­ли Яки­ма, потім посіда­ли на во­зи і під га­ря­чим промінням півден­но­го сон­ця ру­ши­ли в до­ро­гу. За ворітьми знов спи­ни­лись. Ста­ра Леміщи­ха з пляш­кою в ру­ках час­ту­ва­ла гос­тей на до­ро­гу, по­да­ючи чар­ку на во­зи. Ще раз пе­рецілу­ва­лись і, розп­ро­щав­шись в ос­танній раз, ру­ши­ли на яр­ма­рок. Старі вер­ну­лись до ха­ти, а Яким пішов в са­док, ліг в затінку в хо­лод­ку під гілляс­тою яб­лу­нею і мірку­вав про ви­пад­ки то­го дня.

«А що бу­де, як Зо­ся ча­сом по­чує, що я п'янствую з му­жи­ка­ми та міща­на­ми, ве­ду з ни­ми ком­панію? Чи знає во­на, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи бу­де ме­не лю­би­ти? Чи схо­че вий­ти за ме­не заміж…»

Такі дум­ки про­май­ну­ли в йо­го в го­лові, тоді як йо­го очі ди­ви­лись на той гай, де Зо­ся лю­би­ла гу­ля­ти ран­ком та ве­чо­ром. Вер­хо­ве гілля то­го гаю ви­ти­ка­ло­ся з-за зе­ле­ної го­ри. Над гіллям ми­готіло блис­ку­че ма­ре­во сон­ця, сла­лась то­не­сенька намітка си­зо­го ту­ма­ну. Той гай зда­вав­ся йо­му за­ча­ро­ва­ним, тяг­нув до се­бе всю йо­го ду­шу, при­на­жу­вав йо­го очі, йо­го ду­ми. Чи не під тим ду­бом во­на те­пер гу­ляє, що он­деч­ки розіслав гілля, як ті ру­ки? чи не та ли­па з зе­ле­ним лис­том ди­виться на її кра­су?

Вже сон­це наб­ли­жа­ло­ся до за­хо­ду, як Лемішковський встав і по­волікся до то­го гаю.

Місце, де лю­би­ла гу­ля­ти Зо­ся, бу­ло най­кра­ще на всю око­ли­цю міста. В свя­то або в неділю ту­ди йшли на гу­лян­ку не одні пан­ноч­ки Пшеп­шинські, але й другі го­ро­дя­ни, пан­ки, міщан­ки і навіть міські най­мич­ки. Не­ши­ро­кою зе­ле­ною до­ли­ною, між дво­ма кру­ти­ми зе­ле­ни­ми бо­ка­ми гір кру­тив­ся ма­ленький по­то­чок во­ди, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з од­но­го ста­воч­ка до дру­го­го. По­де­ку­ди попід го­ра­ми рос­ли густі гаї, роз­ки­дані ніби бу­ке­та­ми. По до­лині рос­ла осо­ка по­над во­дою, цвіли ку­па­ми лісові квітки. З боків го­ри місця­ми вис­ту­па­ло сіре каміння. В од­но­му узірі яру бли­щав ста­во­чок, обс­му­го­ва­ний ви­со­ки­ми вер­ба­ми, чорнів млин, а дру­гий узір вга­няв­ся в зе­ле­ну дібро­ву. Узенька сте­жеч­ка кру­ти­ла­ся га­дюч­кою по зе­леній траві і до­во­ди­ла до кри­ниці з по­го­жою во­дою.

Вернувшись до­до­му, Зо­ся до сло­веч­ка роз­ка­за­ла сест­рам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський по­ви­нен сьогодні стріну­тись в до­лині. Зо­ся бу­ла пев­на в тім, що Лемішковський лю­бить її. Їй за­ба­жа­лось до­пек­ти стар­шим сест­рам за важ­ку опіку над нею, що вже їй ос­то­гид­ла.

- Мої сест­риці ко­хані! - про­мо­ви­ла най­стар­ша сест­ра Лю­ци­на. - Да­вай­те по­жар­туємо тро­хи з тим чу­до­вим му­жич­ком!

- Добре, моя до­ро­га! - од­ка­за­ла се­ре­ду­ща, Ру­зя. - Він та­кий гар­ненький хлоп­чик, хоч і му­жи­чок!

Кожній хотілось при­ча­ру­ва­ти сер­це мо­ло­до­го і гар­но­го му­жич­ка.

- Знаєте що? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Уберімось так, щоб підійти під йо­го міщанський смак. По­надівай­мо сукні, які в нас є най­ясніші! щоб так і різа­ли в вічі. Це йо­му, надісь, бу­де до впо­до­би.

Панни ки­ну­лись до гар­де­ро­ба. Та дум­ка ста­ла їм при­во­дом і до за­ба­ви, і до ко­кетст­ва, без кот­ро­го полька ані тхне і не дих­не!

Люцина знай­шла не ду­же мод­ну сук­ню, яс­но­чер­во­ну, без жад­них квіток. Чер­во­ний кольор ду­же прис­та­вав їй до ли­ця! Во­на зна­ла теє. По­верх чер­во­ної сукні во­на підпе­ре­за­лась ще чер­во­ною ши­ро­кою стрічкою, на го­ло­ву наділа якісь квітки, з бар­ха­ток ог­не­во­го цвіту, схожі на чер­во­ний мак. Її чорні бро­ви, карі очі, пов­не рум'яне ли­це з пов­ною шиєю се­ред чер­во­но­го цвіту пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­на взя­ла в ру­ку пу­чок най­чер­воніших ор­гиній.

Рузя уб­ра­лась так са­мо в са­ме зе­ле­не. Тем­но­зе­ле­на сук­ня ду­же прис­та­ла до її не ду­же тем­них кіс. Свої роз­пу­щені ку­чері во­на пе­ре­ви­ла зе­ле­ною ок­са­ми­то­вою стрічкою, її пов­не біле ли­це з ду­же ніжним рум'янцем, з чер­во­ни­ми гу­ба­ми зда­ва­ло­ся пиш­ною квіткою се­ред зе­ле­но­го лис­тя.

Зося уб­ра­лась в но­ву яс­ноб­ла­кит­ну сук­ню, - бла­кит­ну, як не­бо. Без жад­них квіток або стрічок на го­лові і на шиї, во­на зли­ва­ла­ся з синім не­бом, тоді як йшла по горі. Тільки її ру­ся­ва го­лов­ка з ку­че­ря­ми та з біли­ми, як сніг, одс­ло­не­ни­ми пле­чи­ма,зда­ва­лось, літа­ла по небі, як той двук­ри­лий хе­ру­вим­чик.

Саме вби­ран­ня ко­ло дзер­ка­ла бу­ло для сес­тер та­кою втіхою, та­ким про­во­дом без­робітно­го свят­ко­во­го ча­су, що пан­ни без­пе­рес­тан­ку ре­го­та­лись з своєї ви­гад­ки, з своїх те­ат­ральних су­конь.

- А знаєте, мої сест­риці, яка мені оце дум­ка прий­шла? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, див­ля­чись на од­ну кар­ти­ну на стіні, де бу­ли на­мальовані три бо­гос­ловські доб­ро­чин­ки: віра, на­деж­да й лю­бов у пос­таті трьох пан­но­чок, що сиділи під пальмо­вим де­ре­вом. Од­на пан­на бу­ла на­мальова­на з хрес­том, дру­га з ча­шею, а тре­тя з ма­лою ди­тин­кою. - Чи пам'ятаєте ви, сест­риці, ту ви­со­ку гру­шу, що схи­ли­лась над са­мою кри­ни­цею? Ми посідаємо під гру­шею до­ко­неч­не так, як оці пан­ни, і бу­де­мо до­жи­да­ти Лемішковсько­го.

- А справді посідай­мо! Посідай­мо! - гук­ну­ли в один го­лос сест­ри, припліску­ючи в до­лоні.

- Тільки що ж оце ми по­за­би­раємо в ру­ки, щоб дос­то­ту спов­ни­ти оцю кар­ти­ну! - про­мо­ви­ла привідни­ця Лю­ци­на. - Тут од­на пан­на дер­жить хрест, дру­га ча­шу, тре­тя ди­тин­ку. Не по­за­би­ра­ти ж нам у ру­ки та­ких ре­чей. Ми й без то­го в цих патріархальних сук­нях пос­та­ва­ли схожі на якихсь свя­тих пре­по­доб­ниць! І без то­го ціле місто чу­дує з нас. Ди­ти­ну ще сяк-так… Хіба взя­ти то­го опец­ка на­шої най­мич­ки.

- А хто ж йо­го візьме? - спи­та­ла Зо­ся.

- Зося! а хто ж більше? - од­ка­за­ла Лю­ци­на, і всі засміялись.

Той регіт до­летів до ушей сон­но­го батька, що спо­чи­вав по обіді в другій кімнаті, за­вертівши го­ло­ву білою хус­ти­ною, щоб по ли­сині не ла­зи­ли му­хи. В дов­го­му шлаф­році, в па­тин­ках, з білою хус­ти­ною на го­лові, кот­ра до то­го пре­хи­мер­но стир­ча­ла якось ріжком, виг­ля­нув Пшеп­шинський з-за две­рей, сліпа­ючи сон­ни­ми очи­ма.

- Що тут діється? - спи­тав він з гнівом. Дівча­та з ре­го­том ки­ну­лись до йо­го й по­ча­ли цілу­ва­ти з усіх боків, про­ся­чи про­ба­чен­ня.

- Смійтесь, діти, аби не пла­ка­ли; та ко­ли б ви собі йшли або гу­ля­ти, або заміж, або­що! Же­них от трап­ляється…

Незабаром потім вий­шли сест­ри з до­му і пішли до гаю глу­хи­ми пе­ре­ул­ка­ми, щоб схо­ва­тись од ціка­вих очей го­ро­дян. Лю­ци­на, вся чер­во­на, горіла, як огонь, і нес­ла в ру­ках ве­ли­кий бу­кет з ор­гиній, чер­во­них, як жар. Чер­во­ний убір на го­лові, що ски­нувсь на дівчачі квітки на ки­балці, над­да­вав їй вид сільської дівчи­ни в квітках. Ру­зя, вся в зе­ле­но­му уб­ранні, нес­ла в ру­ках розкішну гілку рай­де­ре­ва. А Зо­ся, бла­кит­на, як не­бо, дер­жа­ла в одній руці кни­жеч­ку, а дру­гою ве­ла не­ве­лич­ко­го сусідсько­го хлоп­чи­ка, гар­но­го, як ян­го­лят­ко.

На яру ко­ло кри­ниці бу­ло най­кра­ще місце. Ви­со­кий камінь тро­хи вис­ту­пав з го­ри. З-під йо­го ли­ла­ся во­да з хо­лод­но­го дже­ре­ла і стіка­ла в ши­ро­ку кри­ни­цю з при­род­ним кам'яним дном. Чис­та, як криш­таль, та по­го­жа во­да сто­яла сли­ве вщерть з кам'яни­ми цям­ри­на­ми кри­ниці. В воді ти­хо пла­ва­ла кри­ни­ча­на чер­во­но­бо­ка жаб­ка. При­хожі лю­ди, при­па­да­ючи коліньми на камінь, на­хи­ля­лись і пи­ли во­ду. Густі кущі ліщи­ни, бу­зи­ни, чор­нок­ле­ну по­на­ви­са­ли звер­ху над кри­ни­цею, а збо­ку рос­ла ста­ра ши­ро­когілляс­та та дуп­ли­няс­та гру­ша. Ко­ло груші по­ви­ти­ка­не з землі каміння ле­жа­ло, ніби при­родні лав­ки для спо­чин­ку. Те місце виб­ра­ли пан­ноч­ки Пшеп­шинські для своєї ко­медії. В те­ат­ральнім пок­ладі сіла Лю­ци­на під са­мою гру­шею ко­ло стов­бу­ра, ши­ро­ко розіслав­ши чер­во­ну сук­ню по траві. Тро­хи ниж­че, на кам'яних східцях, по обид­ва бо­ки посіда­ли сест­ри. Ру­зя об­ма­ху­ва­ла ли­це зе­ле­ною гілкою рай­де­ре­ва, а Зо­ся по­са­ди­ла ко­ло се­бе хлоп­чи­ка в білій со­ро­чині, підпе­ре­заній чер­во­ним по­яс­ком. Во­на роз­гор­ну­ла книж­ку і по­ча­ла ніби­то чи­та­ти. Виг­ляд і справді ду­же на­га­ду­вав кар­ти­ну трьох доб­ро­чинків і тільки тим одрізняв­ся, що старші сест­ри, з гар­ни­ми, але зли­ми ли­ця­ми, більше обтілю­ва­ли ніби гріхи, ніж доб­ро­чин­ки.

Усі про­хожі, навіть се­ля­ни, за­див­ля­лись на пан­но­чок, на уб­ран­ня, на сукні, стрічки. Де­які міські шту­карі наз­ва­ли стар­ших сес­тер гар­ни­ми кольоро­ва­ни­ми га­дю­ка­ми, що вгнізди­лись на зе­леній траві. Але всі за­див­ля­лись на Зо­сю з ма­лою ди­тин­кою. Гар­на й ти­ха, з ма­лим хлоп­чи­ком ко­ло се­бе, во­на навсп­ряж­ки зда­ва­лась ян­го­лом, кот­рий на об­ра­зах про­во­дить на не­бо пра­вед­ну ду­шу.

Панни не по­ми­ли­лись. Лемішковський приб­лу­кав до гаю і ти­хо сту­пав стеж­кою, шу­ка­ючи очи­ма Зосі. Чер­во­на пос­тать Лю­ци­ни, як та ог­не­пальна ку­пи­на се­ред зе­ле­но­го лис­ту, звер­ну­ла на се­бе йо­го очі. Наб­ли­зив­ся він і ос­товпів. Кар­ти­на ду­же вда­ри­ла йо­му в очі. Зо­ся зда­лась йо­му якимсь нез­ви­чай­ним ду­хом, кот­ро­му б жи­ти тільки на небі.

Не до­ся­га­ючи до са­мо­го більшо­го доб­ро­чин­ку, він сів ко­ло Зосі, пок­ло­нив­шись сест­рам і привітав­шись з ни­ми. Зо­ся лед­ве підве­ла на но­го очі і знов опус­ти­ла їх несміли­во до­до­лу.

- Чи й пан лю­бить са­мо­ти­ну, як і ми? - спи­та­ла йо­го зго­ри Лю­ци­на.

- Я не­дав­но по­лю­бив цей гай. Він од нас да­ле­ченько, - од­ка­зав Яким.

- Що ви знай­шли тут та­ке при­над­не? Чи по­го­жу во­ду в кри­ниці, чи ту­тешнє чис­те повітря? чи, мо­же, ту­тешніх лю­дей? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- І во­да доб­ра, як вид­но, і повітря чис­те, і яр зе­ле­ний, але я тієї дум­ки, що лю­ди ба­га­то кращі од усієї кра­си на­ту­ри!

Люцина дво­ма ру­ка­ми за­гар­ба­ла собі той комплімент, аж очі в неї заб­ли­ща­ли радісно, аж ніби заг­ра­ли.

- То пан не лю­бить кра­си цього місця? - спи­та­ла Ру­зя то­неньким, але підроб­ле­ним, не своїм го­лос­ком. - О, який же со­ром! Не ро­зуміти кра­си синього не­ба! Дивіться! - про­мо­ви­ла ро­ман­тич­на пан­на, - яке тут де­ре­во розкішне, не­бо чис­те! А той потічок, що ти­хо дзюр­ко­тить ко­ло ніг на­ших по камінчи­ках, ніби ма­ле ди­тя рюм­сає! А ті квіточ­ки, що он-оно на до­лині засіяла бо­жа ру­ка! а те зе­ле­не ба­дил­ля…

- Тим, пев­но, ви й сук­ню доб­ра­ли до своєї впо­до­би… Во­на зе­ле­на, як те ба­дил­ля…

Рузя при­ку­си­ла язи­ка, тро­хи зобідив­шись. Яким прос­тяг ру­ки до ди­ти­ни, не зна­ючи, як за­че­пи­ти Зо­сю. Ди­ти­на сміли­во об­ня­ла йо­го шию ру­че­ня­та­ми, при­ту­ли­ла до йо­го ли­ця го­лов­ку і своє біле, як лляні па­чо­си, во­лос­ся до йо­го чор­них, як во­ро­но­ве кри­ло, ку­черів.

- Ви, надісь, ду­же лю­би­те дітей? - спи­та­ла Зо­ся і за­чер­вонілась.

- Дуже люб­лю дітей і всіх лю­дей, доб­рих, як діти.

- Діти - то те са­ме, що й на­ту­ра, - пе­ре­би­ла Ру­зя. - Во­ни ніко­му не за­подіяли ли­ха, як от квітки, що рос­туть он­деч­ки на до­лині. То земні ян­го­ли, пос­лані бо­гом на втіху лю­дям.

- Я, здається, ба­чу вас ту­теч­ки в пер­ший раз, - спи­та­ла Лю­ци­на зго­ри. - Чом ви сю­ди не при­хо­ди­те гу­ля­ти?

- Бо не маю ча­су. Те­пер нас за­ки­да­ли ро­бо­тою.

- А як ми­ло після важ­кої ро­бо­ти зос­та­тись з своїми ду­ма­ми в такій чу­довій око­лиці! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Як це місце при­дат­не для філо­софських дум!

- А ви тут час­то філо­софст­вуєте? - спи­тав Яким. - Ме­не ду­же бе­ре цікавість довіда­тись, про що мо­ло­да пан­на ду­має, та ще в лісі?

- Чи вже ж ви ду­маєте; що пан­на не­зу­гар­на навіть ду­ма­ти про що путнє?

- А мені здається, що пан­ни тільки ви­га­ду­ють модні сукні та всякі убо­ри.

Люцина по­чер­воніла. Другі сест­ри осміхну­лись.

- А мені здається, що пан­на, ко­ли во­на хоч тро­хи пут­ня, та­ки зу­гар­на й по­га­да­ти, по­ду­ма­ти го­ло­вою, і по­жи­ти сер­цем, по­ма­ри­ти гу­ля­чою мрією і ча­сом інко­ли й по­га­да­ти про сукні та стрічки, як ви ка­же­те, - ска­за­ла Лю­ци­на.

- Вважайте, па­не! діво­чий ро­зум зу­гар­ний і здат­ний пос­те­ре­га­ти навіть філо­софські тай­ни і скла­да­ти отакі пре­хо­роші бу­ке­ти, як от­сей, - до­да­ла Лю­ци­на, - і навіть жар­ту­ва­ти з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми…

Щоб зда­ва­тись мо­ло­денькою, тро­хи лег­ко­дум­ною дівчи­ною і підійти під стать прос­тих дівчат, во­на одірва­ла най­більшу ор­гинію і ки­ну­ла нею зго­ри на Лемішковсько­го. Як­раз тоді йо­му тра­пи­лось підвес­ти очі вго­ру! Ор­гинія пот­ра­пи­ла йо­му в самісінький ніс, ляп­ну­ла лис­том по щоці, одс­ко­чи­ла і ти­хо впа­ла в кри­ни­цю, розс­те­лив­ши чер­во­ний лист по воді і ніби сміючись жов­тим осе­ред­ком з нез­руч­ної пан­ни.

Всі засміялись. Ди­ти­на аж по­ко­ти­лась од сміху. Лю­ци­на по­чер­воніла і по­ча­ла про­си­ти про­ба­чен­ня, до­да­ючи од­на­че, що пан­на, на який би спосіб не да­ру­ва­ла па­ни­чеві квітку, не по­вин­на про­си­ти ви­ба­чен­ня.

- Добре да­руєте! Ма­буть, од щи­ро­го сер­ця, бо в ме­не аж ніс за­болів, - обізвавсь Яким по-прос­тацькій.

Тим ча­сом, як старші сест­ри пус­ка­ли на йо­го свої стріли, щоб вра­зи­ти йо­го сер­це, Зо­ся роз­гор­ну­ла кни­жеч­ку і по­ча­ла чи­та­ти. Лемішковський не зво­див з неї очей. Яка во­на зда­ва­лась йо­му гар­на, доб­ра, ти­хенька, лас­ка­ва по­руч з ко­кет­ка­ми сест­ра­ми. І во­на не по­ди­ви­лась на йо­го, не зай­ня­ла й сло­вом… і тим ще більше спо­до­ба­лась йо­му.

Незабаром потім всі вста­ли. Яким за­раз прис­тав до Зосі, взяв­ши на ру­ки хлоп­чи­ка, в кот­ро­го боліли од ходні но­же­ня­та. Доріжка бу­ла ву­зенька. Старші сест­ри ту­ли­лись до йо­го, спи­ха­ючи од­на од­ну, од­на­че му­си­ли вдвох сту­пи­ти впе­ред і зос­та­ви­ти по­зад се­бе Зо­сю з Яки­мом.

Вже по­чи­на­ло смер­ка­ти, як Лемішковський про­во­див пан­но­чок до до­му. На ґанку сидів їх батько. Вер­ну­тись на­зад Яки­мові бу­ло нез­руч­но; він му­сив підійти до са­мо­го Пшеп­шинсько­го і привіта­тись до йо­го.

Становий, не по­дав­ши йо­му ру­ки на ба­лу, те­пе­реч­ки тро­хи не обнімав йо­го, по­ба­чив­ши ко­ло своїх до­чок, і про­сив зай­ти в гості. Яким тільки то­го й ждав.

В по­ко­ях у Пшеп­шинсько­го бу­ло бідно, але з ве­ли­кою пре­тензією на панську обс­та­ву. Над ка­на­пою висіло ду­же ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, але по­зо­ло­та бу­ла вся ви­тер­та. На сто­лах, на ка­напі ле­жа­ли всякі шту­ки, по­ви­топ­ту­вані й по­ви­ши­вані з га­ру­су. Гли­няні і фар­фо­рові кук­ли по кут­ках на сто­ли­ках на­га­ду­ва­ли про ста­туї. Пле­те­них з ни­ток завіс ко­ло вікон, пле­те­них ска­тертів на сто­лах, - бу­ло так ба­га­то, що, здається, самі па­ву­ки не спро­мог­лись би по­напліта­ти їх стільки. Під сто­лом був розс­те­ле­ний ста­рий ки­лим з по­ли­ня­ли­ми квітка­ми. Забіга­ла, за­веш­та­лась прис­лу­га, задз­веніла по­су­дою, заб­ряз­ка­ла клю­ча­ми.

Люцина сіла ко­ло са­мо­ва­ра на місці ха­зяй­ки, щоб на­ли­ва­ти чай, хоч дру­гим ча­сом та по­винність ле­жа­ла на Зосі. З нез­ви­чай­ним ко­кетст­вом на­ли­ва­ла во­на чай: зги­на­ючи свою білу ру­ку, дер­жа­чи чай­ник трьома пальця­ми і підійма­ючи йо­го ви­со­ко над ста­ка­на­ми, во­на роз­тя­гу­ва­ла зо­ло­ту, па­ху­чу цівку чаю, ніби гра­ла­ся своєю ро­бо­тою. За кож­ним по­во­ру­шен­ням чай­ни­ка, за кож­ним по­да­ним ста­ка­ном во­на ви­ги­на­ла стан, шию, по­вер­та­ла в'язи так ми­ло й ле­генько, не­на­че во­на вся бу­ла на пру­жи­нах.

Розмова пішла ве­се­ла, жар­тов­ли­ва, зай­ма­юча мо­ло­до­го хлоп­ця, - та роз­мо­ва, яку вміють про­ва­ди­ти ве­селі польки, та ще й тоді, як їм спо­до­бається гар­ний хло­пець. Навіть Зо­ся роз­го­во­ри­ла­ся і по­ка­за­ла­ся зовсім не та­кою ти­хою і не­мо­вою, яку во­на уда­ва­ла з се­бе при стар­ших сест­рах. Яким зог­лядівся тільки тоді, як батько, тро­хи крек­тя­чи, підняв­ся з-за сто­ла і тим дав зна­ти, що гос­теві час би й до­до­му.

Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов до­до­му. Сест­ри зос­та­лись ба­ла­ка­ти ко­ло сто­ла. Са­мо­вар по­гас. На столі сто­яв по­роз­ки­да­ний по­суд. В кімнаті всі вікна бу­ли по­од­чи­нені настіж. На да­ле­ко­му небі чер­вонів, ніби жеврів, вечір. Зе­ле­не гілля ви­шень і груш заг­ля­да­ло в ха­ту. Че­рез по­од­чи­нені вікна бу­ло вид­но темно-синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми. Че­рез усі вікна не­бо зда­ва­лось чу­до­вою завісою, зат­ка­ною зо­ло­ти­ми й срібни­ми зірка­ми. Ти­хий вечір, свіже повітря, кра­са не­ба, - все те навіва­ло мрії трьом сест­рам, з очей кот­рих не­дав­но зник чор­ноб­ри­вець-хло­пець.

- Пішов же наш гість… пев­но, же­них, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, - кот­ра ж з вас, сест­риці, ви­бе­ре йо­го собі за же­ни­ха?

Менші сест­ри мов­ча­ли.

- І що ж нам з та­ки­ми же­ни­ха­ми? - го­во­ри­ла во­на далі. - Це вже не пер­ший та­кий. Нам що не трап­ляється, то все півто­ра людсько­го. Один був і дідич, та бог зна який; дру­гий був і капітан, та го­лод­ра­нець. Цей і гар­ненький, і мо­ло­дий, має ся­ку-та­ку маєтність, та за­те міща­нин, ко­ли ще не сірий му­жик.

Менші сест­ри слу­ха­ли мовч­ки.

- Як по­ду­маю, що ми такі без­щасні, то ме­не аж жаль бе­ре! - про­мов­ля­ла далі Лю­ци­на. - Здається, між на­ши­ми по­ля­ка­ми і не­ма та­ких бідо­лаш­них, як ми! Всі наші по­ля­ки ба­га­тирі, ма­ють ба­гаті землі, ліси, фольвар­ки, повні хліба. Мій бо­же! Що там то­го доб­ра в на­ших сусід Зай­онч­ковських! В їх еко­ном жи­ве ба­га­то кра­ще, ніж ми. Що там на еко­номії корів, гу­сей, мо­ло­ка, мас­ла! Які там чу­дові го­ро­ди, сад­ки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас гос­подь ка­рає! Всі по­ля­ки жи­вуть по-панській, ма­ють пов­ний двір слуг, че­ляді, їздять в ка­ре­тах. Ой гос­по­ди! за що ж ти нас так важ­ко ка­раєш!

Пан Пшеп­шинський сам виїхав на Ук­раїну з Польщі. Йо­го доч­ки ро­ди­лись у Польщі, але зрос­ли на Ук­раїні, і тут во­ни втяг­ли з ма­тернім мо­ло­ком і бла­го­дат­ним повітрям на­шої землі шля­хетський пог­ляд, що ніби кож­ний по­ляк по­ви­нен бу­ти па­ном, ба­га­тим, знач­ним, ма­ти землі й ліси. Пан­нам, котрі зро­ду і не ба­чи­ли польсько­го му­жи­ка, і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що на світі є по­ля­ки - не па­ни, а прос­то-та­ки му­жи­ки, в сіря­ках, в прос­тих чо­бо­тях, котрі так са­мо роб­лять і біду­ють, як і наші ук­раїнські се­ля­ни. Дур­неньким пан­нам зда­ва­лось, що сам бог спо­конвіку приз­на­чив по­ля­кам панст­во, дер­жа­ви, розкіш, просвіту, а ук­раїнцям - му­жицт­во, нуж­ду, сіру сви­ту, ма­зані дьогтем чо­бо­ти та не­письменність.

- Нам зос­та­лась од­на надія - вер­ну­ти втра­че­ну до­лю, - при­ки­ну­ла Лю­ци­на, - вий­ти заміж за ба­га­тих лю­дей. Ох! розкіш, розкіш! як я те­бе люб­лю! Ох! панст­во, панст­во, моя зо­ло­та мрія! Ру­зю, як би ти се­бе обс­та­ви­ла, був­ши ба­га­тою панією? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- Та вже б обс­та­ви­ла се­бе не по­га­но, - од­ка­за­ла Ру­зя. - В ме­не бу­ла б гар­на ве­ли­ка за­ла з ро­же­вою мебіллю, з дзер­ка­ла­ми. Свою опо­чи­вальню я б уб­ра­ла, як квіточ­ку! Над вікна­ми, над ліжком я повіша­ла б то­не­сенькі ро­жеві завіси. До завіс, до ро­же­во­го шов­ко­во­го ук­ри­ва­ла я поп­ри­ши­ва­ла б то­не­сеньке кру­же­во, як па­ву­тин­ня. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світли­цях я розісла­ла б ки­ли­ми, обвіша­ла б стіни, обс­та­ви­ла б сто­ли й вікна вся­ки­ми квітка­ми і мар­му­ро­ви­ми ста­ту­ями. Квітки й мар­мор, ро­же­вий і білий кольор, то моя при­на­да. Мій бо­же! як­би моя во­ля, я б з по­ло­ви­ни сво­го до­му зро­би­ла б оран­же­рею або й зи­мо­вий са­док, де б взим­ку до са­мої вес­ни цвіли - не пе­рес­та­ва­ли всякі квітки… А в тій оран­же­реї на пер­шо­му місці, в самім кінці най­кра­щої алеї зе­ле­но­го де­ре­ва, я б пос­та­ви­ла вівта­рик мат­ки бос­кої, ввесь у мар­морі й зо­лоті, обвіша­ний тро­ян­да­ми й леліями. По алеї я пос­ла­ла б квітчас­тий ки­лим і при­хо­ди­ла б ту­ди кожнісінький ра­нок бесіду­ва­ти з бо­гом…

- А я не маю по­тя­гу до твоєї ду­же вже по­етич­ної обс­та­ви… - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збу­ду­ва­ти при­най­мні три ве­ликі за­ли, - дов­гу, квад­ра­то­ву й круг­лу. І як би я їх приб­ра­ла! Я ту­ди впа­ку­ва­ла б все ба­гатст­во впо­до­би, роз­коші. Од­на за­ла в ме­не бу­ла б бла­кит­на, як не­бо, з зо­ря­ми-цят­ка­ми на стелі, дру­га, як рай, біла з зо­ло­том, а тре­тя чер­во­на, як пек­ло. В білій залі я пос­та­ви­ла б мебіль з пок­рит­тям лис­ню­чим, зо­ло­ту­ва­тим, ніби до ма­терії поп­рис­та­вав промінь літнього сон­ця. Щоб мені вікна бу­ли довгі й ши­рокі! Щоб мені дзер­ка­ла бу­ли на всю стіну, сто­ли мар­му­рові, кан­де­ляб­ри срібні; щоб мені скрізь бли­ща­ло й лисніло по світли­цях і на слу­гах! Я люб­лю ба­га­то блис­ку, світу, ба­га­то прос­то­ру.

Люцина аж но­гою туп­ну­ла, ніби вик­ли­ка­ючи яко­гось ду­ха чарівни­чо­го, лад­но­го їй слу­жи­ти в її мріях та ве­ре­дах.

Зося мов­ча­ла й слу­ха­ла. Старші сест­ри ма­ли її за не­до­рос­лу дівчи­ну, хоч во­на лічи­ла са­ма собі вже сли­ве дев'ятнад­цять років. Нев­ва­жа­ючи на теє, во­на тільки рік пе­редніше ски­ну­ла ди­тя­чу оде­жу, ку­ценьку сук­ню. Во­на все слу­ха­ла роз­мо­ву стар­ших сес­тер і, як та бджо­ла, зби­ра­ла з квіток мрій своїх сес­тер най­смачніший мед. Їй, ска­за­ти прав­ду, за­ма­ну­лось і ба­га­тих по­коїв, об­мальова­них пал­кою фан­тазією Лю­ци­ни, і ба­га­тих оран­же­рей з об­ра­зом мат­ки бос­кої.

- Яких би ти су­конь по­на­ши­ва­ла собі, Ру­зю? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- Я б собі по­ши­ла білу ат­ла­со­ву сук­ню, а стан об­ши­ла б зо­ло­тою сіткою. По сукні я роз­ки­да­ла б ро­жеві бан­ти, - од­ка­за­ла Ру­зя.

- То й бу­ла б схо­жа на ксьондза. А я люб­лю ок­са­мит! Єзус, Марія! Яких би я собі су­конь по­на­ши­ва­ла з ок­са­ми­ту! А по гарній сукні я лад­на роз­си­па­ти ясні зорі. На го­ло­ву я б наділа брильянто­ву діаде­му. Я люб­лю убір по­важ­ний, ко­ролівський. Яка б з ме­не ко­ро­ле­ва вий­шла, ко­ли б ме­не до­ля бу­ла ки­ну­ла в рід ко­ролівський! Ко­ли б хоч в те­атрі тра­пи­лось хоч раз на віку вий­ти в ролі ца­риці або будлі-якої ко­ро­но­ва­ної кня­гині. Як би мені це уб­ран­ня при­яли­ча­ло! А то… Ет! Не жи­ве­мо тут, а тільки жи­вотіємо та чевріємо.

Люцина вста­ла і по­важ­но прой­шлась по хаті.

- А ти, сер­це Зо­сю, ма­буть, ма­риш про ти­рольські пас­тухівські спіднич­ки та со­лом'яні бри­ли­ки? - спи­та­ла в Зосі Лю­ци­на.

Зося засміялась. Не в пас­тухівсько­му бри­ли­ку во­на біга­ла на скелі, щоб за­че­пи­ти Яки­ма. Всі мрії стар­ших сес­тер пе­ре­ду­ма­ла во­на ще ли­бонь років зо три пе­редніше. Її фан­тазія й межі не зна­ла!

- Як би я хотіла жи­ти в ве­ли­ко­му розкішно­му місті, щоб мож­на бу­ло щод­ня по ма­га­зи­нах, по ули­цях на­го­ду­ва­ти свої очі розкішни­ми ма­теріями, сріблом та зло­том, бро­ва­ми й очи­ма і ву­са­ми гар­них мо­лодців! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на.

- А на ме­не, - про­мо­ви­ла Ру­зя, - то я б тільки взим­ку жи­ла в місті, а літом до­кон­че на селі, десь в гус­то­му лісі, в зе­ле­но­му сад­ку, над річкою.

- Ет! не люб­лю я лісо­вої вов­чої та ли­си­чої ком­панії. Я б і влітку не виїжджа­ла з міста. Бо в ве­ли­ко­му місті і влітку вве­чері приємно прой­тись по улиці. А потім я поїха­ла б у те­атр, за­ня­ла б ло­жу, гор­до, гор­до об­ве­ла б очи­ма ті місця, де си­дять да­ми, лас­ка­во й при­хильно по­ди­ви­лась і на пар­тер, де си­дять па­ни та па­ничі…

Люцина по­ка­зу­ва­ла, як би во­на об­ве­ла те­атр гор­до­ви­ти­ми й лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Ой світе ве­ли­кий, панський, блис­ку­чий! Як до те­бе ли­не вся моя ду­ша! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, важ­ко зітхнув­ши.

Зося аж за­чер­вонілась од пал­кої роз­мо­ви сест­ри, її гру­ди хви­лю­ва­ли­ся ба­жан­ням до­сяг­ти до то­го, про що ма­ри­ла сест­ра.

- А те­пе­реч­ки ми мар­но тра­тим літа наші мо­лоді, дівочі в цьому пас­куд­но­му місті, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Літа ми­на­ють, час пли­ве, час до­ро­гий, бо мо­ло­дий, ко­ли тільки й мож­на б по­жи­ти на світі! За­нидіємо ми, за­чевріємо тут в глу­шині.

- Так-то, Лю­ци­но! так! - до­да­ла Ру­зя. - Те­пер тільки й ми­ло на­гу­ля­тись у зе­ле­но­му са­доч­ку, нас­лу­ха­тись пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Те­пер тільки з ми­лим і спів пта­ши­ний був би милішим, і сад зда­вав­ся б зе­ленішим.

- Яка ти чуд­на, Ру­зю! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Їй-бо­гу, ти чуд­на з твоїми сад­ка­ми та пташ­ка­ми! В цім пас­куднім місті не­ма з ким й по­ба­ла­ка­ти по-людській. Все прос­то­та, міща­ни та якісь пи­сарці з мос­ковською мо­вою. Гос­по­ди! як важ­ко бу­ти лю­дині най­ро­зумнішою од усіх! Як не­доб­ре, ко­ли стоїш ви­ще за всіх. От і цей міщан­чук! Піди за йо­го заміж! Яке жит­тя він тобі дасть? Сам змос­ка­ле­ний пи­сар; батько й ма­ти прості міща­ни, ба­ла­ка­ють по-українській, по-хлопській. Ніхто й сло­ва польсько­го не тя­мить. Не­са­мохіть і са­ма ста­неш та­кою, як і та сім'я. А по­ки ж то по­вер­неш її на польський лад, вив­чиш її го­во­ри­ти по-польській, тро­хи її обітреш! Чи­ма­ло во­ди вте­че для та­кої, хоч і ви­со­кої, але не ду­же ве­се­лої місії зад­ля мо­ло­дої пан­ни, тієї місії, що більш з ру­ки яко­мусь фран­циш­ка­нові… Ет!

Люцина за­ду­ма­лась і позіхну­ла, за нею позіхну­ла Ру­зя, а потім і Зо­ся.

- Час до пос­телі, - ска­за­ла Лю­ци­на. - Ко­ли б хоч прис­ни­ло­ся те, про що ми тільки що оце ма­ри­ли!


VII

Через тиж­день, в неділю вранці, Лемішковський уб­рав­ся в свій пи­сарський фрак, надів най­тон­шу со­роч­ку, ку­пив навіть нові білі ру­ка­вич­ки і пішов з візи­том до ста­но­во­го. Пан­ни, знать, йо­го сподіва­лись, бо пов­би­ра­лись в гарні ле­ге­сенькі літні сукні, прос­тенько, але ду­же до ли­ця. Старші сест­ри по­роз­пус­ка­ли по пле­чах свої розкішні ко­си, мов ті гри­ви, і, скільки мо­га, пос­тя­гу­ва­ли свої ста­ни, щоб зда­ва­тись і то­неньки­ми, і мо­ло­деньки­ми. Раннім, це­ре­мон­ним візи­том Яким ду­же піддер­жав свою ре­пу­тацію, як лю­ди­на, що та­ки тя­мить за­ве­дені скрізь зви­чаї.

Сам батько привітав Яки­ма ду­же лас­ка­во, стис­нув йо­го ру­ки, навіть об­няв і тричі цмок­нув в що­ку, зап­ро­шу­ючи до се­бе в гості. Всі посіда­ли і по­ча­ли ба­ла­ка­ти про зви­чай­ні пусті речі. Лемішковський, уб­ра­ний в чис­ту но­ву оде­жу, в білих комірчи­ках, ду­же прис­та­ючих до ли­ця чор­ня­вим лю­дям, вра­зив пан­но­чок своєю оригінальною кра­сою ук­раїнсько­го ти­па, що ви­хо­дить з-поміж на­ро­ду, шля­хетніє од цивілізації й прий­має фор­ми і здо­рові, міцні, і ра­зом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Яки­мо­ве ли­це, чорні очі, об­ве­дені чор­ни­ми віями та віка­ми, цуп­ки­ми, як ріг, ру­ка, жи­ла­ва й чис­та, з блис­ку­чи­ми міцни­ми, як сталь, нігтя­ми; йо­го що­ки здо­рові, при­палі пуш­ком, йо­го во­лос, шерст­кий, як дріт, - вся йо­го пос­тать, міцна й ніжна, тхну­ла здо­ров'ям се­ля­ни­на, чис­то­тою і делікатністю панською. Побіч тих тон­ко­но­гих, як жу­равлі, панків, Яким ски­нувсь або на во­ло­ха, або на гре­ка і цією од­лич­кою од панків од­ра­зу за­ча­ру­вав усіх трьох сес­тер. Пан­ни вста­ва­ли, біга­ли, сіда­ли і знов чо­гось вста­ва­ли, вертіли го­ло­ва­ми й хвос­та­ми су­конь, чо­гось шеп­та­лись, чер­воніли і не віда­ли, як сту­пи­ти, як сісти.

Щасливий і ве­се­лий вер­тавсь Яким до­до­му, про­ве­де­ний лас­ка­во ха­зяїном і га­ря­чи­ми, пог­ля­да­ми діво­чих очей. До­ро­гою якось ви­пад­ком він всу­нув ру­ку в ки­ше­ню сво­го пальта. Там за­ше­лестіли папірці. З ве­ли­кою цікавістю він роз­гор­нув папірці. Їх бу­ло аж три. В однім бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні вве­чері жду в тім самім яру, де ми гу­ля­ли в неділю. Там стри­мить під го­рою най­більший камінь, з гост­рим вер­хом, ви­со­ко над ку­ща­ми. Там жда­ти­му!»

В дру­го­му папірці, та­ко­му ж то­не­сенько­му, бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­ве­чо­ри я бу­ду в знай­омім нам обом яру. Там є най­кра­ще місце. Йо­го не дов­го шу­ка­ти. Там зе­лені ли­пи обс­ту­пи­ли круг­лий камінь, пос­хи­ля­лись над ним зе­ле­ни­ми гілка­ми. Там ти­ша і по­етич­на тем­ря­ва. Кру­гом квітки, а на де­реві ще­бе­чуть пташ­ки. Там, там, се­ред кра­си то­го місця, се­ред па­хощів гай­ових квіток і співу пта­ши­но­го, по­ба­чи­мось не­за­ба­ром».

Яким роз­гор­нув третій папірець, прос­тий, навіть од­дер­тий на швид­ку ру­ку. Там бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­вечір гу­ля­ти­му ко­ло кри­ниці, де ми не­дав­но стріча­ли­ся, бу­ду сидіти на тім самім ка­мені, де ми сиділи в неділю…»

По ко­кет­ли­вих папірцях, на­ли­тих па­хо­ща­ми, по са­мих сло­вах за­пи­сок, Яким зра­зу вга­дав, що пер­шу за­пис­ку пи­са­ла Лю­ци­на, дру­гу - Ру­зя, а тре­тю - Зо­ся.

Надвечір Яким уже пря­му­вав до кри­ниці на яр, навіть не на­ва­жив­шись шу­ка­ти дру­гих сес­тер десь між камінням та ли­па­ми. Усю до­ро­гу з йо­го дум­ки не зни­кав вид при­чеп­ли­вих стар­ших сес­тер, які так не­це­ре­мон­но лізли до йо­го з неп­ро­ха­ним ко­хан­ням. По всьому бу­ло знать, що до­хо­жа­лим пан­нам, нудьгу­ючим в ма­ло­му місті, бу­ла не пер­вин­ка за­тя­гу­ва­ти па­ничів до яру й оповіща­ти їм про своє ко­хан­ня. А Зо­ся? якою во­на прос­тою і мо­ло­денькою дівчи­ною зда­ва­лась йо­му! І чи не ма­ла ж во­на рації на­пи­са­ти до йо­го після щи­рої роз­мо­ви з ним? Який би він був щас­ли­вий, ко­ли б во­на хо­ча слівцем на­тяк­ну­ла про своє ко­хан­ня!

На ста­ро­му місті, ко­ло кри­ниці, Яким знай­шов Зо­сю. Він не по­ми­ливсь.

Вузісінькою стеж­кою пішов він з нею між гус­ти­ми ли­па­ми та кле­на­ми, між зе­ле­ним лис­том бу­зи­ни та ка­ли­ни. Зо­ся то чер­воніла, то блідла. І яка во­на зда­ва­лась йо­му ти­ха, спокійна, як ди­ти­на, в міру ве­се­ла, в міру по­важ­на!

Щиро і настіж Яким роз­гор­нув пе­ред нею всю свою ду­шу, свої ду­ми, роз­ка­зав про свою служ­бу, про свої надії, про своє жит­тя, навіть не по­со­ро­мив­ся роз­ка­за­ти про своїх батьків, прос­тих міщан, про свою доб­ру матір і кру­то­го батька. На решті роз­мо­ви, тоді як сон­це по­га­са­ло і об­зо­ло­ти­ло цілий яр чер­во­ним по­лум'ям, він роз­ка­зав про своє ко­хан­ня, ви­пи­тав про лю­бов до йо­го і на­тяк­нув про свою надію на їх сва­тан­ня. Зо­ся зблідла; во­на не сподіва­лась так швид­ко по­чу­ти йо­го ос­таннє сло­во, про­си­ла тро­хи заж­да­ти, пе­редніше спи­та­ти батька. Од­на­че да­ла йо­му надію…

Веселий і щас­ли­вий, Яким вів Зо­сю під ру­ку до­до­му. А тим­ча­сом Лю­ци­на й Ру­зя, си­дя­чи в своїх місцях між ку­ща­ми, ма­ли пев­ну надію, що мо­ло­дий хло­пець ніко­ли не по­цу­рається та­ких ла­сощів, як діво­че ко­хан­ня. Во­ни вже зна­ли те по влас­но­му досвідові, і кож­на з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою жда­ла Яки­ма. Вже по­ча­ло смер­ка­тись, а па­нич не при­хо­див. Лю­ци­на по­ча­ла сер­ди­тись, а Ру­зя по­хи­ли­ла го­ло­ву, не слу­ха­ючи навіть пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Вже доб­ре-та­ки стемніло. Лю­ци­на по­ча­ла навісніти. Ру­зю по­чав бра­ти страх. Для її по­лох­ли­вої фан­тазії зда­ва­ло­ся, що роз­би­ша­ки ше­лес­тять за ку­ща­ми, що зе­ле­но­окі ру­сал­ки, ро­гаті дідьки витріща­ють на неї очі з зе­ле­но­го лис­ту. Ру­зя, ду­же по­лох­ли­ва зро­ду, не­по­етич­но стриб­ну­ла з каміння, про­жо­гом по­летіла че­рез сіно­жать і тро­хи не заг­руз­ла на мо­чарі, нат­ра­пив­ши на йо­го. Як пти­ця, ви­ли­ну­ла во­на на стеж­ку з-за кущів і стик­ну­лась нес­подіва­но з Лю­ци­ною, кот­ра по­ва­гом чва­ла­ла до­до­му лю­та-пре­лю­та.

Зрозумівши од­на од­ну, не про­мо­вив­ши й сло­ва, пішли во­ни на го­ру. Ко­ли - зирк! - по­пе­ред їх ішов Яким попід ру­ку з Зо­сею. На­зир­цем та навз­догінці за ни­ми пішли во­ни до са­мо­го до­му і за­раз побігли до батька жалітись.

- Чи ви пак, па­по, знаєте, що та­ке зро­би­лось? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на до батька, бліда, як смерть.

- Чи ви, па­по, жда­ли та­ко­го? - підхо­пи­ла Ру­зя, чер­во­на, як рак.

- Що та­ке? Що? Го­воріть-бо, ра­ди бо­га, не муч­те ме­не! - од­ка­зав батько, сам тря­су­чись, не­мов­би ним про­пас­ни­ця тряс­ла. Йо­го чор­не сумління час­то по­ло­ха­ло йо­го та­ки доб­ре.

- Вона! Та­ка ма­ла! І та­ке ро­би­ти! - за­пи­ща­ли обидві сест­ри, тро­хи не скре­го­чу­чи зу­ба­ми. В батька од сер­ця од­ляг­ло.

- Ще в ди­тя­чих штан­цях, а вже во­диться по ярах в чу­жим па­ни­чем! - крик­ну­ла Ру­зя че­рез сльози, ки­да­ючись на батька.

- Говоріть-бо як слід або йдіть собі! - крик­нув ста­но­вий, вже сер­дя­чись на бабів, як він звав своїх до­чок.

- Ми, па­по, зас­та­ли Зо­сю в яру од­ну з Лемішковським! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Вона йшла з ним попід ру­ки! - крик­ну­ла Ру­зя.

- Він навіть обнімав її! - до­да­ла знов Лю­ци­на, ма­юча се­бе за матір нібиб­то ма­ленькій сестрі.

- О! Так то по­га­но! - крик­нув батько, розгнівав­шись. - То він у ме­не по­ви­нен за­раз оже­ни­тись із Зо­сею!

Сестри ста­ли, як уко­пані. Чо­го вже, чо­го, а цього їм ду­же не ба­жа­лось, щоб че­рез Зо­сю втра­ти­ти же­ни­ха, гар­но­го, мо­ло­до­го й небідно­го, хоч і міща­ни­на.

- То так, па­по? - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- То так? - про­мо­ви­ла Ру­зя.

- А то ж як! хіба не­хай і її лю­ди об­но­сять та ос­лав­лю­ють, як і вас ос­ла­ви­ли! А що мені з то­го, що ви всі три по­сивієте на пні? Не­хай іде! «З бо­гом, Па­ра­сю, ко­ли лю­ди трап­ля­ються!» - як наші хло­пи ка­жуть.

Сестри мовч­ки вий­шли з батько­вої ха­ти і вер­ну­лись до світлиці, де сиділа Зо­ся ко­ло вікна.

Обпершись ліктем об одвірок і вту­пив­ши очі в да­ле­ке по­лум'яне не­бо, да­ла во­на во­лю ду­мам про свою роз­мо­ву з Лемшіковським.

- То так, Зо­сю? - про­мо­ви­ла сар­кас­тич­но Лю­ци­на, цідя­чи сло­во за сло­вом.

- То ти вже пус­ти­ла­ся на аму­ри? - крик­ну­ла Ру­зя, співом про­тя­гу­ючи мо­ву.

- Їй-богу, доб­ре!

- Ні бо­га не боїшся, ні лю­дей не со­ро­миш­ся!

- Чого вам од ме­не тре­ба? - спи­та­ла їх Зо­ся і при своїх сло­вах так сміли­во по­ди­ви­лась їм у вічі, що сест­ри і зди­ву­ва­лись, і знавісніли.

Непідхильність Зосі в сім'ї, як най­мен­шої сест­ри, бу­ла їм ду­же до­сад­на.

Мати вмер­ла дав­но, ще як во­ни усі бу­ли не­ве­лич­ки­ми.

Старші сест­ри не бу­ли їй рівнею, бо во­на й заз­на­ла їх вже до­рос­ли­ми. В сім'ї її всі зва­ли ди­ти­ною тоді, як во­на бу­ла вже дівчи­ною, а дівчи­ною зва­ли тоді, як во­на бу­ла вже пан­ною і навіть ста­ла на порі. Во­на му­си­ла слу­ха­ти стар­ших сес­тер, як опіку­нок; при лю­дях мов­ча­ти тоді, як во­ни роз­мов­ля­ли; слу­ха­ти їх за­га­ду, но­си­ти пе­ре­ши­ту оде­жу з їх пле­чей. Ро­зум­на зро­ду, ти­ха не­доб­рохіть, во­на терпіла свою до­лю, не жалілась ніко­му, але за­те ж зне­на­виділа сес­тер. І їй прий­шов час ко­хан­ня, а сест­ри зас­ту­па­ли їй до­ро­гу, си­лу­ючи жда­ти чер­ги, ко­ли сер­це чер­ги не жде. Тим­ча­сом во­на вби­ра­ла в се­бе, си­лою своєї мо­ло­дої вдачі, всі ду­ми й мрії до­хо­жа­лих сес­тер, які їй до­во­ди­лось пе­рес­лу­ха­ти дов­ги­ми зимніми ве­чо­ра­ми; ви­би­ра­ла, що вар­то бу­ло виб­ра­ти по влас­но­му сер­цю, прик­ла­да­ючи ще й свої мо­лоді надії. Ма­ючи вже пев­не сло­во Лемішковсько­го, во­на зро­зуміла, що вже ви­хо­дить й виз­во­ляється з опіки стар­ших сес­тер.

- Чого вам од ме­не хо­четься? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

- Добре ро­биш, Зо­сю, їй-бо­гу, доб­ре! Та­ка ма­ла… - по­ча­ла го­во­ри­ти Лю­ци­на.

- Дай покій, сест­ру­ню! Мені сли­ве швид­ко двад­цять років. Яка ж я ди­ти­на?

- А шо б ска­за­ла на­ша до­ро­га ма­ти, як­би бу­ла жи­ва? - спи­та­ла Ру­зя.

- Хто йо­го знає, що б ска­за­ла! Пе­ром зем­ля над матір'ю! Не три­вож ма­те­ри­ної мо­ги­ли, - од­ка­за­ла спокійно Зо­ся.

Сльози вис­ту­пи­ли з очей у Зосі.

- Що ска­жуть лю­ди, як по­чу­ють, що мо­ло­да пан­на, тро­хи не ди­ти­на, хо­дить пізнім ве­чо­ром з мо­ло­дим хлоп­цем десь по ярах, по бай­ра­ках? - ска­за­ла Лю­ци­на в тоні ма­тері.

- Те, що й про те­бе, сест­ро, го­во­рять, - одріза­ла Зо­ся.

- Вибачаю тобі, як ди­тині, Зо­сю! ти ще мо­ло­да для то­го, щоб по­во­ди­тись тобі самій со­бою, не по­ра­див­шись із стар­ши­ми сест­ра­ми. В нас ма­тері не­ма. Хто ж більше має пра­ва дог­ля­да­ти те­бе, нас­тав­ля­ти на доб­ру путь та на доб­рий ро­зум!

- Знаю я твій ро­зум! Як­би я твоїм ро­зу­мом хо­ди­ла, то б свій та­лан ми­ну­ла.

- Зосю! що ти ка­жеш! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Те, що чуєш, - одріза­ла Зо­ся і по­вер­ну­ла го­ло­ву до вікна, за­ду­ма­но див­ля­чись на не­бо.

- Зосю! ди­вись сю­ди! Не бун­дюч­ся!

- Чому пак ні!

- Зосю, я тобі ве­лю! - крик­ну­ла Лю­ци­на, підійма­ючи го­лос.

- А я те­бе не слу­хаю.

Люцина сто­яла зди­во­ва­на. Слух­ня­на Зо­ся чо­мусь сміє не слу­ха­тись її і навіть глу­зу­ва­ти з неї!

- Зосю! де ти бу­ла сьогодні вве­чері? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- На Ку­риш­ковім яру.

- З ким же ти там хо­ди­ла? Надісь, са­ма?

- З Яки­мом Лемішковським, - од­ка­за­ла сміли­во Зо­ся.

- Мій бо­же! мій бо­же! Са­ма од­на, з хлоп­цем! - зак­ри­ча­ли сест­ри, біга­ючи по хаті.

- Що ж ти там ро­би­ла? - спи­та­ла Ру­зя.

- Милувалась, роз­мов­ля­ла лю­бенько та гар­ненько, - од­ка­за­ла Зо­ся, дра­ту­ючи сес­тер.

- Єзус, Марія! - за­ре­пе­ту­ва­ла сест­ри. - Як же ти насміли­лась са­ма, без нас, піти в ліс з хлоп­цем?

- Чом же не піти з тим, ко­го я люб­лю, і, як я впев­ни­лась, з тим, хто ме­не лю­бить?

- Одна? Са­ма?

- Як же са­ма, ко­ли ви обидві га­ня­ли за на­ми слідком? - про­мо­ви­ла Зо­ся, чуд­но за­ре­го­тав­шись.

- Нема тобі й со­ро­му! ти шко­диш і нашій добрій славі.

- Нікуди вже шко­ди­ти! А за се­бе не бо­юсь, бо я хо­ди­ла з же­ни­хом.

Сестри опус­ти­ли ру­ки, на­че на їх хто ли­нув хо­лод­ною во­дою.

- В нас і весілля швид­ко бу­де.

Сестри, зітхнув­ши важ­ко, вий­шли з кімна­ти. Че­рез кільки неділь Яким по­чав прис­ва­ту­ва­тись, а потім спи­тав Пшеп­шинсько­го. Ста­но­вий поб­ла­гос­ло­вив йо­го на ра­до­щах обо­ма ру­ка­ми, до­дав­ши, що од йо­го жад­ної при­ти­чи­ни не бу­де, аби тільки доч­ка зго­ди­лась. Лемішковський про­сив доз­во­лу зас­ла­ти ста­ростів, а ста­но­вий обіцяв зай­ти до ста­ро­го Лемішки, щоб по­го­во­ри­ти про прий­деш­ню до­лю своїх дітей.

Того ж та­ки дня за чаєм вве­чері Пшеп­шинський мав дов­гу роз­мо­ву з своїми доч­ка­ми, вар­ту, щоб її пос­лу­ха­ти.

Старші сест­ри вже вга­му­ва­лись, при­тих­ли і бу­ли ду­же вваж­ливі до Зо­сі. Лю­ци­на лас­ка­во про­мов­ля­ла до неї, по­да­ючи їй чай. Ру­зя по­да­ла їй су­хар­чи­ки на тарілці. Сам батько при­су­нув до неї ми­соч­ку з ва­рен­ням. Од­на Зо­ся не зміни­лась ні криш­ки. Та­ка ж спокійна, ти­ха, за­ду­ма­на сиділа во­на і те­пер ко­ло сто­лу, як і пе­редніше.

- Так оце, Зо­сю, - по­чав батько, - ти вже нас швид­ко по­ки­неш, підеш в чу­жу сім'ю, між чужі лю­ди. Ніяко­во тобі бу­де зви­ка­ти до чу­жої ха­ти, та ще такій мо­лодій.

- Та ще й до та­ких лю­дей, якихсь міщан та пе­репічай­ок чи пе­ре­ку­пок. То не ма­ла бу­де для те­бе жерт­ва. Не знаю, чи по твоїй спро­мож­ності бу­де во­на? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- По моїй силі й спро­мож­ності, - про­мо­ви­ла спокійно Зо­ся.

- Лемішка ба­га­тий, - го­во­рив далі батько. - Як­би йо­го струс­ну­ти, то по­си­па­лось би ба­га­то кар­бо­ванців. Од­на дер­жа­ва: грунт, сад, ха­та, млин кош­тує не од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців. А окрім то­го - він і не без копійки в ки­шені.

- Ох, який же сад в йо­го гар­ний! яке де­ре­во ве­ли­ке! які яб­лу­ка! І справді на­че рай! - ска­за­ла Ру­зя. - А місци­на грун­ту - на взгір'ї, над во­дою! Як на­мальова­на! Там завж­ди чу­ти, як во­да шу­мить під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми.

- Все те доб­ре при чо­му іншо­му, моя сест­ру­ню, - од­ка­за­ла за­ду­ма­на Зо­ся.

- Якби на ме­не, - ска­за­ла Лю­ци­на, - я б зро­ду не пішла в та­ку сім'ю, прос­ту, му­жицьку.

- Все те нічо­го, моя ко­ха­на! і прос­то­та нічо­го, - про­мо­вив батько, - тільки го­ре, що во­ни не шля­хетсько­го ро­ду! Є ж на світі ба­га­то й на­ших по­ляків і бідненьких, і прос­теньких, але ж во­ни при­родні шлях­тичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, ба­чиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смо­лою.

- Лемішковський, па­по, з універ­си­те­ту, - оз­ва­лась за же­ни­ха Зо­ся, - він лю­ди­на з ро­зу­мом й хис­том, зас­лу­жить чин, ма­ти­ме й дво­рянст­во.

- Ти, Зо­сю, да­лебі, ба­га­то ро­зумніша й прак­тичніша, ніж я ду­мав до цього ча­су, - ска­зав батько, сміючись. - Прав­да твоя, що він дос­лу­житься до чи­на, пев­но й до дво­рянст­ва, але ж йо­го батько й ма­ти міща­ни, та ще й, надісь, дов­го жи­ти­муть. А ко­ли б і по­мер­ли, то пам'ять про їх не швид­ко пом­ре. Всі ту­теч­ки зна­ють, що Лемішка тор­гу­вав ху­до­бою, а йо­го жінка бу­ла пе­ре­куп­кою, як жидівка. А вже наші по­ля­ки, наші знай­омі сусіди-діди­чи всі од­кас­нуться од те­бе, не прий­мугь те­бе за рівню…

Всі по­чер­воніли. Зо­ся сиділа чер­во­на, як жар. В очах Лю­ци­ни засвітив­ся гнів, в очах в Рузі вис­ту­пи­ли сльози. Батько сидів зас­му­че­ний…

- І бог свя­тий знає, чо­му во­но нам не ве­деться! - го­во­рив далі батько. - Здається, вже нам от і же­них тра­пив­ся, і гар­ний, і ро­зум­ний, і мо­тор­ний, і навіть вчив­ся тро­хи в універ­си­теті, а все-та­ки спра­ва йде якось не по-людській! Мо­ло­да ти ду­же, ко­ха­на Зо­сю! І не знаю я, чи ро­зумієш ти, як се­бе пос­та­ви­ти в твоїй новій сім'ї, в твоєму но­во­му житті!

Батько пох­ню­пив го­ло­ву. Всі мов­ча­ли.

- Ти ка­то­лич­ка, - го­во­рив батько далі, - але ва­ших дітей пох­рес­тять по-мос­ковській. - Знаю, па­поч­ко, - відка­за­ла Зо­ся. - Але під мос­ковською пок­рив­кою мож­на роз­вер­ну­ти щи­ро-польський дух. Моя сім'я, та­ту, бу­де польська, як би її там не ох­рес­ти­ли.

- Ти ро­зум­на ди­ти­на, хоч і мо­ло­денька, - ска­зав батько, цілу­ючи її в чо­ло. - А по­ки що ти пе­ре­вер­ни Яки­ма на по­ля­ка. Він об­мос­ка­лив­ся в школі, базікає по-мос­ковській, вдає з се­бе ніби мос­ка­ля. Але все те дур­ни­ця! Ук­раїнську вда­чу я доб­ре пос­теріг. Все це мос­кальство ле­жить на їх, як на волі сідло; все те - вов­ча шку­ра, кот­ра ніяк не при­рос­те до ук­раїнсько­го тіла. Тільки ро­би діло по­ма­ле­сеньку, по­ти­хе­сеньку, щоб він не роз­шо­ло­пав; бо як роз­чов­пе, так тоді про­па­ще діло! Му­жик - то вже га­дю­ка, як ка­жуть жид­ки! З письмен­ни­ми дур­ня­ми ба­га­то лег­ша спра­ва!

- Цю спра­ву, па­поч­ко, зос­тав­те здат­ності жіночій, на­шо­му хис­ту, - про­мо­ви­ла Зо­ся.

- О польська жен­щи­на! - до­да­ла Лю­ци­на, підійма­ючи вго­ру свої гарні очі, - чо­го во­на не зро­бить! чо­го во­на не до­сяг­не лас­кою, підлес­ливістю й ко­хан­ням!

- З батька­ми Яки­мо­ви­ми тобі тре­ба об­хо­ди­тись лас­ка­во, не ду­же гор­ду­ва­ти ни­ми, - нав­чав батько, - не зма­гай­сь з ни­ми, нічо­го не ви­ма­гай зай­во­го, навіть не справ­до­вуй­ся, бо ста­рий цього не лю­бить. Це за­пек­ла лю­ди­на.

- Мій бо­же! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Та во­ни ж му­жи­ки! та в їх же зби­ра­ються ро­дичі, гості такі ж прості, як і во­ни! Та во­ни ж п'ють горілку! Ве­ли­ка твоя жерт­ва, Зо­сю!

- А хіба ж і ми не п'ємо горілки? - ска­зав батько. - Хто її на світі не п'є. Її п'ють і па­ни, й му­жи­ки, і царі, і князі, і біску­пи: це світо­ва річ.

- Ти, Зо­сю, не жи­ви вкупі з ста­ри­ми, - ра­ди­ла Ру­зя. - Я, на твоєму місці, за­раз би одрізни­лась од їх: най­ня­ла б собі гарнісіньку, малісіньку квар­ти­ру, з гар­ним са­доч­ком, і жи­ла б там собі, а ста­рих я по­ки­ну­ла б та­ки за­раз.

- І втра­ти­ла б спад­щи­ну, - од­ка­за­ла рівним го­ло­сом Зо­ся. - Од гос­тей Леміщи­них мож­на будлі-де схо­ва­тись, а тим-ча­сом ко­лись прий­де й мій час.

Зося вже дав­но збу­ду­ва­ла в своїх дум­ках план прий­дешнього жит­тя з Лемішковським. Об­ли­ши­ти чо­ловіка і свою сім'ю, за­гар­ба­ти спа­док од ста­ро­го Лемішки, пе­ре­вес­ти все на чисті гроші, потім їха­ти в Київ або до Оде­си і шу­ка­ти в ве­ли­ко­му місті будлі-якої служ­би своєму чо­ловікові - то був її план! Вже їй уяв­ля­лась прий­дешність щас­ли­во­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті; вже во­на ніби ба­чи­ла пе­ред со­бою ба­га­тий са­лон з ба­га­тою мебіллю, кри­тою ок­са­ми­том, ба­ли, те­атр, опе­ру, баскі коні, пиш­не уб­ран­ня, до кот­ро­го такі охочі польки. Не ма­ючи пот­ре­би в жадній по­раді, во­на тро­хи не сміялась з батька, з сес­тер, котрі на­во­ди­ли її, мо­ло­деньку, на доб­ру путь.

Тим ча­сом, як сім'я Пшеп­шинських пе­ре­во­ди­ла на гроші Леміщи­ну маєтність і ба­жа­ла як­най­швид­ше заспіва­ти йо­му «Вічную пам'ять», - то­го ж ве­чо­ра в Лемішки йшла та­ка ж ціка­ва роз­мо­ва.

- А що, та­ту й ма­мо! - про­мо­вив Яким до ста­рих, - бла­гос­ловіть мені під вінець ста­ти. Я хо­чу сватів сла­ти.

- До ко­го, си­ну? - спи­та­ла ма­ти.

- До Зосі, най­мен­шої доч­ки на­шо­го ста­но­во­го.

- Я вга­ду­ва­ла те дав­но, от­же і вга­да­ла! - ска­за­ла ве­се­ло ма­ти. - Кра­щої од неї не­ма на цілісіньке місто, та й не тільки на од­но на­ше місто!

- Стара, ста­ра! Ти й досі з мо­ло­дою го­ло­вою, як я ба­чу! - про­мо­вив не­лас­ка­ве Лемішка.

Його по­ну­ре ли­це, на­суп­лені бро­ви, низький і ти­хий го­лос за­раз да­ли зна­ти, що батькові не по­до­бається та­ке сва­тан­ня.

- Чого там тобі «ста­ра»!? - крик­ну­ла Леміщи­ха. - А яка тобі не­до­го­да в Зосі?

- Як її звуть? - спи­тав Лемішка, підійма­ючи один край ро­та.

- Зося, - од­ка­зав син твер­до.

- Який же піп дав їй та­ке хи­мер­не імен­ня? - опи­тав батько.

- Та вже ж не пра­вос­лав­ний піп хрес­тив її, ко­ли во­на зветься Зо­ся. Але що мені до то­го, ко­ли я її люб­лю?..

- То ти й справді її лю­биш і хо­чеш оже­ни­тись з нею? Я ду­мав, ти жар­туєш.

- Ні, та­ту, не жар­тую, бо вже пи­тав її про ту спра­ву і во­на мені да­ла сло­во.

- Чому б пак і не да­ти… Гм!.. - од­ка­зав лед­ве чут­ним го­ло­сом Лемішка, потім ус­тав з місця і, взяв­шись за по­ти­ли­цю, став ни­ка­ти од кут­ка до кут­ка. - То був не­щас­ли­вий, важ­кий день, ко­ли я те­бе од­дав до шко­ли! - до­дав він потім зго­дом якось сум­но.

- Чого ж, та­ту? - спи­тав син. - Хи­ба ви жал­куєте, що я чо­ловіком став?

- А ми ж хіба вже й не лю­ди? - грим­нув батько на си­на, підняв­ши го­ло­ву. - А чи ти знаєш, що в тво­го тес­тенька Пшеп­шинсько­го довгів на ціле місто? Чи не хо­че оце він моїми грішми розп­ла­ти­тись з жи­да­ми?

- Тату, так не го­диться го­во­ри­ти!

- Чому ж не го­диться го­во­ри­ти, по­ки ще до вінця не дійшли? Ні, си­ну; сядь ли­ше та по­радься з батьком, з матір'ю. Хоч я чо­ловік і прос­тий, але я тобі не во­рог. Я твій батько, хоч ти зне­ва­жаєш і ме­не, і ввесь наш прос­тий рід. Пшеп­шинський - го­лий, як пень. Він і їсть, і п'є, і до­чок своїх зо­дя­гає й го­дує на­бор, по­ки жи­ди йо­му вірять і йо­го бо­яться. Од ме­не він не покріпиться ні на один шаг. Ду­лю візьме од ме­не під са­мий ніс!

- Тату, ко­ли не даєте, то й не лай­те. Я бе­ру жінку на свої ру­ки і бу­ду сам її зо­дя­га­ти на свої за­со­би.

- На твої, си­ну, за­со­би не мож­на га­разд зо­дяг­ти й най­мич­ки, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшеп­шинськівен! Яких во­ни су­конь тільки не но­сять! Чо­го во­ни на го­ло­ви не начіпля­ють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та во­ни б тобі по­на­тя­га­ли й по­на­пи­на­ли на се­бе всі ма­га­зи­ни, всі крам­ниці, які є на світі! З своєю Зо­сею і ти,си­ну, бу­деш та­ким го­лод­ран­цем, як її ба­теч­ко. Во­на пансько­го, та ще й польсько­го ви­хо­ван­ня й за­во­ду. А та польська дрібна шлях­та лад­на пну­тись з ос­танніх злиднів, щоб тільки пус­ти­ти ма­ну на людські очі.

- Зося ду­же ро­зум­на, та­ту. Во­на то­го не схо­че зро­би­ти: в неї є до­волі тя­ми в го­лові.

- Я ще не ба­чив та­ких ро­зум­них шлях­тя­нок. Во­ни до ро­зу­му до­хо­дять, аж як во­лос по­сивіє. Прості польки, не панії - ті гарні лю­ди, ха­зяй­но­виті: сло­ва не­ма про це.

- Чого це ти, ста­рий, роз­хо­див­ся? - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чо­му ж і не вби­ра­тись мо­лодій панії, та ще й хо­ро­ше?

- Стара! нам час про до­мо­ви­ну дба­ти, а тобі й досі на думці каз­на-що! Яки­ме, твоя Зоська схо­че по-панській жи­ти. Я й те доб­ре ро­зумію. Спа­ти­ме во­на до півдня, сніда­ти­ме в наші обіди, обіда­ти­ме в наш по­лу­день. Ко­ло неї тре­ба туп­цян­ня, панькан­ня та біга­ни­ни. Во­на нас­та­вить ко­ло се­бе слуг, за­ве­де тих пас­куд­них ла­кеїв, щоб во­ни по­да­ва­ли їй, на що тільки впа­де її око. Та го­туй їй чай, та го­туй їй ка­ву, та пун­ди­ки, та ла­сощі! А в нас най­мич­ка­ми не по­ле засіяно. Од­на в нас най­мич­ка, та й та вміє хо­ди­ти тільки ко­ло на­шої печі. Бу­деш ти, син­ку, для своєї панії шу­ка­ти і най­мич­ки пан­ни і ла­кея пан­ка. Ось по­ба­чиш!

- Не жу­рись, Яки­ме! - ска­за­ла ма­ти. - Ко­ли во­на бу­де нас по­ва­жа­ти та не ве­ре­ду­ва­ти­ме, то я са­ма на­ва­рю їй і ка­ви, й чаю.

- Чи пот­ра­пиш же ти на старість слу­жи­ти за най­мич­ку, та ще й для своєї невістки? - спи­тав грізно Лемішка. - Ти бу­деш їй по­ту­ра­ти. Во­на те­пер хо­дить пішки або їздить на гро­мадських та злодійських ко­нях; а од те­бе, си­ну, во­на ви­ма­га­ти­ме доб­рих ко­ней, пансько­го по­го­ни­ча; во­на тобі схо­че би­ти бай­ди­ки, ба­лянд­ра­си та шля­хетські уся­кові вит­рем­ба­си, а ти їй тільки нас­та­чай! О, я при­ди­вив­ся на своєму дов­го­му віку до вся­ких лю­дей, шля­хетську вда­чу доб­ре знаю! А як пом­руть твої батьки, піде тоді на­ше доб­ро, на­ша пра­ця мар­но! Її лег­ко­важ­на ру­ка, си­ну, розвіє, як по­ло­ву, ту копійчи­ну, що ми з ста­рою цілий вик скла­да­ли, до­бу­ва­ли по­том, за­роб­ля­ли прос­ти­ми, чор­ни­ми ру­ка­ми. Ко­ли б же дав гос­подь, щоб я по­ми­лив­ся, щоб моє ні однісіньке сло­во не справ­ди­лось! Ко­ли б тобі, си­ну, не до­ве­лось го­рю­ва­ти і в чи­нах, і в хрес­тах! Оже­ни­ся, син­ку, з на­шою дівчи­ною, та­ки з міщан­кою! Чи ма­ло ж те­пер їх хо­дить вже і в сук­нях! Во­на бу­де прос­та, тро­хи не та­ка, яка бу­ла й твоя ма­ти. А хто ж ска­же, що Лемішка не був щас­ли­вий з твоєю матір'ю? Вбе­реш її по-панській - во­на тобі і прив­читься до панських зви­чаїв, нав­читься й што­ка­ти по-мос­ковській. Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти, то на­ука ду­же лег­ка! Аби гро­шей до­волі!

- Е, ні, та­ту! Чи тя­ми­ти­ме ж міщан­ка, хоч і в сукні, як по­вес­ти се­бе так, як панія з батька, з діда?

- Не вміти­ме так вертіти хвос­том та кру­ти­ти го­ло­вою, як уміють Лю­ци­на та Ру­зя, - пе­ре­бив си­нові батько. - Про ме­не! Вольно­му во­ля! Я не ви­же­ну те­бе з жінкою з ха­ти, при­роб­лю збо­ку ха­ти вам кімна­ту. Живіть собі з бо­гом! Тільки ду­ша моя щось не по­чу­ває на­пе­ред доб­ра. А ста­рий го­лод­ра­нець ста­но­вий не покріпиться од ме­не ні на ко­ма­ре­ву ніжку.

- Зате ж ма­ти­ме­мо невісточ­ку, як пе­репілоч­ку! - при­ка­за­ла ма­ти. Пшеп­шинський, то­го ж та­ки ве­чо­ра, по­го­во­рив­ши з доч­ка­ми, одійшов до сво­го кабіне­ту і по­чав нес­покійно біга­ти од кут­ка до кут­ка так швид­ко, ніби ним ли­хо ки­да­ло по хаті.

- Де я в світі бо­жо­му візьму гро­шей на весілля, на вип­ра­ву? - про­мов­ляв він сам до се­бе і плес­кав сам се­бе ру­кою по лисій го­лові. - По­зи­чи­ти? Ніхто не по­зи­чить. Чи не поп­ро­си­ти б у ста­ро­го Лемішки? Але я Лемішку знаю: то діду­ган зав­зя­тий! Та й со­ром тро­хи. Піде чут­ка по місті… А! - зак­ри­чав ста­но­вий, ляс­нув­ши се­бе з усієї си­ли по ли­сині. - Пок­лич­те мені де­сят­ників! - гук­нув він, од­чи­нив­ши двері в при­хо­жу кімна­ту.

Десятники прий­шли.

- Біжіть ви мені до міста, та за­раз, за­раз ареш­туй­те Іцька, Бо­ру­ха і Ян­ке­ля. За­раз же, за­раз! Чи чуєте?

Ті жид­ки бу­ли всім відомі ко­нок­ра­ди. Че­рез їх не мож­на бу­ло ніяким спо­со­бом ус­те­рег­ти доб­рих ко­ней на всю око­ли­цю. Ті злодії навіть не раз вже по­па­да­лись в ру­ки, але все ви­хо­ди­ли чо­мусь не­вин­ни­ми на ди­во всім лю­дям. Во­ни діли­лись кра­де­ним доб­ром по­по­ло­вині з са­мим-та­ки ста­но­вим, кот­рий час­тенько че­рез їх та­ки ру­ки пе­ре­во­див знай­дені кра­дені коні.

Десятники пос­тя­га­ли жидків з бе­бехів се­ред ночі, без жад­ної при­чи­ни, й по­ве­ли до ста­но­во­го. Пшеп­шинський на­ро­бив га­ла­су на цілий дім, ла­яв їх, кри­чав, со­вав­ся до їх з ку­ла­ка­ми, ви­ну­ючи їх у не­давній крадіжці сусідських ко­ней.

Догадливі жид­ки тут-та­ки вий­ня­ли з ки­шені гроші і дри­жа­чи­ми ру­ка­ми пок­ла­ли на стіл ку­пу асиг­націй. Пшеп­шинський полічив спокійненько гро­ши­ки і, звелівши по­дер­жа­ти жидків че­рез ніч, а вранці ви­пус­ти­ти, ліг спа­ти ба­га­то спокійніший.

В хо­лодній під ареш­том сиділо ще кільки жидків, злодіїв і ко­нок­радів. Іцько й Ян­кель заґерґота­ли до їх по-своєму і оповісти­ли всім, чо­го ви­ма­гає й на­ма­гається ста­но­вий. Виз­во­ле­ний Іцько на дру­гий день приніс ареш­то­ва­ним злодіям гроші. Ті гроші дійшли до ки­шені ста­но­во­го, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шу­ка­ти по ве­ли­ких шля­хах і в чу­жих ко­мо­рах собі по­жи­ви.

На подвір'ї ста­но­во­го пе­ре­дер­жу­ва­лось ще кільки пар кра­де­них ко­ней, до кот­рих не зна­хо­ди­лись ха­зяїни. А знай­тись хо­зяїнам бу­ло ду­же труд­но! Ста­но­вий мав ду­же вірно­го ко­ню­ха, па­руб­ка Хто­дя, кот­рий зріс і ви­го­ду­вав­ся ко­ло ста­но­во­го і ро­зумів ду­ми й кож­не сло­во сво­го па­на. Поп­со­ва­ний змал­ку до са­мих п'ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів ду­же штуч­но пе­ре­роб­лю­ва­ти кра­дені коні і потім пе­реп­ро­ду­вав їх сам або че­рез жидків на сусідньому злодійсько­му яр­мар­ку.

Тоді са­ме сто­яли на подвір'ї коні, вкра­дені у сусіднього свя­ще­ни­ка, вже знай­омо­го нам от­ця Мой­сея, кот­рий навіть при­яте­лю­вав з ста­но­вим. Отець Мой­сей дістав од ста­но­во­го бу­ма­гу, щоб він їхав до ста­ну пізна­ва­ти якісь пе­рех­ва­чені у злодіїв коні. Отець Мой­сей не­дав­но да­вав повістку в стан про свої кра­дені коні.

Ще не ро­дивсь на світі та­кий чо­ловік, щоб йо­му вер­ну­лись пок­ра­дені коні. Зна­ючи теє доб­ре, отець Мой­сей пос­лав до ста­ну сво­го ти­та­ря, аби тільки спов­ни­ти фор­му. Хтодь вивів са­ме опівдня на ши­ро­кий двір па­ру ко­ней, ви­со­ких, чис­тих, з чор­ною лис­ня­чою шерс­тю, глад­ких, спа­се­них і бас­ких.

- Чи ваші коні? - спи­тав ста­но­вий.

Титар хо­див, ди­вив­ся, заг­ля­дав їм у зу­би і став, не зна­ючи, що й ка­за­ти.

- Чи ваші? - спи­тав ста­но­вий уд­ру­ге.

- Не ска­жу, ва­ше бла­го­родіє! Не­хай сам ба­тюш­ка приїдуть та по­див­ляться, щоб я не був ви­нен. І наші ніби, й не наші! Тро­хи не­на­че б то й во­ни; але наші бу­ли не такі.

- А що, ти­та­рю, наші коні? - пи­тав чо­ловіка отець Мой­сей.

- Бог же йо­го відає! Їдьте, ба­тюш­ко, самі, та га­разд роз­дивіться! Бо мені або по­лу­да на очах сіла, або ме­не оту­ма­не­но.

Титар й справді про­ти­рав очі.

- Які ж коні по­ка­зу­ва­ли тобі? - спи­тав отець Мой­сей.

- Наші коні бу­ли тро­хи гніді, а мені по­ка­зу­ва­ли зовсім чор­них. Наші бу­ли тонкі, ви­сокі, худі, як дра­би­ни, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, ба­тюш­ко, щоб я ча­сом не був ви­нен, та при­див­ляй­тесь доб­ре, бо щось во­ни мені та­ки по зна­ку! Ли­бонь я ба­чив їх у яко­гось па­на, чи хто йо­го зна.

- Чи не заїжджав ти по­пе­ред то­го до ку­ма?

- Ні, ба­тюш­ко, хра­нив бог! їй же бо­гу, ка­жу прав­ду!

Поїхав сам отець Мой­сей.

Серед літнього дня ви­вив Хтодь на по­каз з-під повітки па­ру ко­ней. Баскі, гладкі коні, чор­ної блис­ку­чої масті, з підріза­ни­ми тро­хи хвос­та­ми й мич­ка­ми, з блис­ку­чи­ми обск­ро­мад­же­ни­ми ко­пи­та­ми, в но­вих гнуз­деч­ках, обк­ла­де­них срібни­ми цвяш­ка­ми, би­ли ко­пи­та­ми зем­лю, нас­то­ро­чи­ли ву­ха й на­си­лу сто­яли на місці.

Отець Мой­сей зга­дав свої коні, худі, мир­шаві, з за­па­ли­ми бо­ка­ми, з су­хи­ми реб­ра­ми, куд­ла­ти­ми гри­ва­ми, пе­ле­ха­ти­ми мич­ка­ми, зга­дав їх звислі до­до­лу ву­ха і пох­нюп­лені мор­ди - і за­раз мах­нув ру­кою.

- Не мої коні! Дур­но я оце їхав до вас, па­не Пшеп­шинський!

- От же й дур­но! Спа­сибі ко­ням, що за­во­лок­ли до моєї ха­ти до­ро­го­го гос­тя. А без то­го ба­га­то б в Дніпрі во­ди утек­ло, по­ки б отець Мой­сей одвідав сво­го при­яте­ля.

Становий об­няв от­ця Мой­сея і тричі цмок­нув йо­го в гу­би га­ря­че й щи­ро, дя­ку­ючи йо­му дум­кою за па­ру ко­ней. Хтодь пос­та­равсь, як ба­чи­мо. Швид­ко потім ве­се­лий ста­но­вий пив мо­го­рич з от­цем Мой­сеєм за ко­ни­ки ж от­ця Мой­сея.

От і гро­ши­ки на весілля знай­шлись. В пер­шу неділю після то­го Пшеп­шинський після обід завітав до ста­рих Лемішок. Лемішка, вбрав­шись до ве­черні, хо­див по світлиці і го­лос­но бу­бонів мо­лит­ви. Леміщи­ха вив'яза­ла вже го­ло­ву хуст­кою і по­ча­ла одя­га­тись у шов­ко­вий синій літник. Ко­ли це од­чи­ни­лись двері; ста­но­вий шу­бовсть у ха­ту! В Лемішки рот зак­ляк на яко­мусь слові мо­лит­ви, а йо­го жінка сто­яла, на­тяг­нув­ши тільки один ру­кав літни­ка. Поліція зви­чай­но віщує якесь ли­хо!

- Моє ша­ну­ван­ня моїм лю­бим, до­ро­гим сусідам! З свя­тою неділею будьте здо­ро­венькі, - про­ку­курікав ста­но­вий, роз­ма­ху­ючи кар­ту­зом. - Як же ви жи­ве­те на ста­рості? як же вас гос­подь ми­лує?

Пшепшинський го­во­рив так доб­ре по-українській, як щи­рий ук­раїнець се­ля­нин.

- А я оце гу­ля­щим ча­сом до вас. Піду, ка­жу собі, та одвідаю ста­рих знай­омих.

- Прошу ж сіда­ти в моїй гос­поді, ко­ли спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми, - ска­зав гос­по­дар.

Стара за­веш­та­лась по хаті, не зна­ла, чим і прий­ма­ти та­ко­го гос­тя. А тим­ча­сом її ру­ки, не пи­та­ючись її, самі зас­те­ля­ли стіл білою ска­тер­тею і ста­ви­ли пляш­ки з на­лив­ка­ми та запікан­ка­ми.

- Яка з вас ха­зяй­оч­ка, панімат­ко! Яка з вас гос­по­ди­ня! - пес­тивсь до неї ста­но­вий. - Дай, бо­же, щоб мої доч­ки пов­да­ва­лись у вас!

Почалось пош­ту­ван­ня. Ста­но­вий пив та знай пох­ва­ляв гос­по­ди­ню й гос­по­да­ря.

- Які у вас гарні світлиці! - ка­зав він. - Які чу­дові об­ра­зи на всі стіни! А скільки в вас уся­ко­го доб­ра! Ваш двір та ва­ша гос­по­да повні, мов та ча­ша. Аж че­рез край ллється! Повітки в вас доб­рящі, за­го­ро­ди ве­ликі, ко­мо­ри ду­бові, а са­док - то прав­ди­вий рай! А ви з ста­ренькою панімат­кою жи­ве­те тут, мов Адам з Євою, в прос­тоті, в чис­тоті, не віда­ючи доб­ро­го й лу­ка­во­го.

- Може, моя ста­ра й не відає, - од­ка­зав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий пе­ре­бив йо­го:

- Прошу ж, як­най­лас­кавіше, до ме­не в гості. Не цу­рай­тесь і мо­го хліба й солі. Хоч я й удівець, але мо­ло­дець, а мої доч­ки, як го­лу­боч­ки: і на­пе­чуть, і на­ва­рять, і доб­рим сло­вом привіта­ють.

- Ми лю­ди прості, - про­мо­вив Лемішка, на­су­пив­ши бро­ви.

- Господь з ва­ми! не жар­туй­те, па­не Лемішко, й ви, пані Леміщи­хо.

- Який з ме­не там пан! - мирк­нув Лемішка. - Чо­го вже, чо­го, а од цього гос­подь ми­лу­вав. Ста­но­вий жар­тов­ли­во засміявсь.

- Які-бо ви, Тро­хи­ме Си­до­ро­ви­чу! Їй-бо­гу! - крик­нув він і поцілу­вав йо­го в ко­лю­чу що­ку. - Те­пер не той світ нас­тав. Те­пер всі рівня­ються! І в книж­ках всю­ди пи­шуть, що на світі всі лю­ди - рівня, що не по­вин­но бу­ти ні стар­шо­го, ні мен­шо­го, ні панів, ні му­жиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка пок­ру­тив го­ло­вою.

Догадуючись, що з Лемішкою по­га­на спра­ва, Пшеп­шинський прос­то прис­ту­пив до діла.

- Де ж ваш пер­ве­нець! - спи­тав він, підроб­лю­ючись зу­мис­не під цер­ков­ну мо­ву, щоб як-не­будь уб­ла­га­ти ста­ро­го. - Чи во здравії обрітається? Як йо­го гос­подь ми­лує?

- Та здо­ро­вий собі, нівро­ку, - од­ка­зав по­ну­ро Лемішка.

- Гарний у вас син та ро­зум­ний! - го­во­рив Пшеп­шинський. - Рветься вго­ру, мов той орел у синє не­бо. Ска­жу вам щи­ру прав­ду: ваш син не цу­рається мо­го до­му. Не го­диться і вам, ста­рим, од­хи­ля­тись та од­со­ву­ва­тись, ко­ли мо­лоді при­со­ву­ються: я та­ки про­шу вас до се­бе на ха­зяй­ську хліб-сіль і на по­ра­ду.

- На яку ж це по­ра­ду? - спи­та­ла ціка­ва Леміщи­ха.

- Чи го­во­рив вам син ваш про мою доч­ку?

- Щось то­ро­чив там старій ма­тері, - про­мо­вив Лемішка, - та я не ду­же дос­лу­хав­ся.

- Та що тут таїтись? - ска­за­ла Леміщи­ха. - Син го­во­рив, що йо­му ду­же при­па­ла до впо­до­би най­мен­ша ва­ша доч­ка. Та й гар­на ж бо, нівро­ку їй! Ко­ли б ще не нав­ро­чи­ти.

- Стара! - мурк­нув Лемішка.

- Так, так, моя лю­ба ма­ту­сю! - вхо­пив­ся за її сло­ва Пшеп­шинський. - Ваш син навіть пи­тав ме­не про цю спра­ву…

- Батькам тре­ба б підож­да­ти тро­хи, по­ки мо­ло­да дум­ка пе­рег­рає, - ска­зав Лемішка.

- От про це ж то я й хотів би по­ра­ди­тись із ва­ми, - ска­зав ста­но­вий. - Наші діти мо­лоді, а ми, хва­ли­ти бо­га, лю­ди досвідні, вже підтоп­та­лись на віку. Ко­му ж більше їх нас­тав­ля­ти на доб­ру путь? З щи­рим ша­ну­ван­ням од­хо­жу од вас і про­шу, як­най­лас­кавіше, одвіда­ти ста­ро­го удівця в йо­го гос­поді. Там про все й по­ба­ла­каємо і пе­ре­го­во­ри­мо. Про­ща­вай­те! Зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі!

Вклонившись привітненько і та­ки геть-то вже низько, Пшеп­шинський одс­ту­пив до по­ро­га та й зос­та­вив са­мих ста­рих у хаті. Сто­яли во­ни й ди­ви­лись од­но на од­но­го.


VIII

Невважаючи на про­хан­ня ста­но­во­го, Лемішка ні ра­зу не пішов до йо­го в гості в йо­го жит­ло і не пус­кав навіть своєї жінки. Він ду­мав, що все те сва­тан­ня пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Од­нак же син не ки­дав своєї дум­ки. В ціло­му місті він не зна­хо­див кра­щої мо­ло­дої для се­бе.

- Тату! - го­во­рив не раз Яким, - я в вас єди­ник. Не робіть ме­не без­щас­ним! Бла­гос­ловіть мені ста­ростів сла­ти. Я слу­жу, гроші за­роб­ляю. Ко­ли хо­че­те, я в вас не візьму ні ша­га на про­жи­ток. На свої гроші і зо­дяг­ну, і про­хар­чую се­бе й жінку. Не тре­ба мені нічо­го ва­шо­го!

- А ко­му ж дос­та­неться все моє доб­ро, ко­ли тобі не тре­ба? В ме­не ж дітьми не по­ле засіяно. Шли, про ме­не, ста­ростів! Не­хай тобі бог бла­гос­ло­вить! Да­руй, бо­же, тобі щас­тя. Ко­ли б же моя ста­ра го­ло­ва по­ми­ли­лась у тім, що я тобі го­во­рив про Зо­сю! Ми пом­ре­мо, тоді бу­де твоя ха­та, твоя й гос­по­да. А тим­ча­сом я тобі прис­тав­лю до ха­ти ще од­ну кімна­ту. Там бу­де­те жи­ти вдвох з мо­ло­дою жінкою.

Швидко та хап­ком май­ст­ри бу­ду­ва­ли но­ву кімна­ту. Яким пішов з ста­рос­та­ми на за­ру­чи­ни до ста­но­во­го. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни. Сто­ронніх гос­тей, панів, па­ня­нок, окрім своєї сім'ї, ніко­го не бу­ло. Мо­лоді поміня­лись перс­ня­ми. Ли­це мо­ло­до­го аж па­ла­ло, а Зо­ся бу­ла спокійна, ти­ха, не­на­че во­на за­таїла якусь ду­му в душі. Тільки ста­но­вий радів за всіх! Ве­се­лий, жва­вий, він то­чив якісь те­ре­вені, час­ту­вав ста­ро­го Лемішку, ста­ростів і все обнімав­ся та цілу­вав­ся зо всіма, навіть з ста­рою Леміщи­хою. Тільки Лю­ци­на та Ру­зя сиділи цілий вечір смутні та не­ве­селі. Мен­ша сест­ра по­би­ла пок­ло­ни, а во­ни, старші, зос­та­лись у дівках, і на який кінець? І для яких же­нихів зос­та­лись їх білі ру­ки? Ве­селість спли­ла з гор­дих брів в Лю­ци­ни, а Ру­зя навіть трош­ки зап­ла­ка­ла.

- Коли ж, батьки, наз­на­чи­те весілля? - спи­тав один ста­рос­та з уряд­ників.

- Про ме­не, хоч і в пер­шу неділю, - од­ка­зав ве­се­ло ста­но­вий.

- Але ж, па­не сва­ту, на­ша кімна­та ще не до­бу­до­ва­на, - обізвав­ся Лемішка. - Го­лу­бе­нят ми ви­ве­ли, а гніздеч­ка та ку­бе­леч­ка не зви­ли, - до­дав Лемішка іронічно.

- Е! Чи то їм те­пер в думці ва­ша кімна­та! - про­мо­вив ста­но­вий. - Ми вже, старі, по­за­бу­ва­ли, як же­ни­лись. Чи прав­ду я ка­жу, пані сва­хо? - обер­нув­ся він до Леміши­хи.

- Через місяць гніздеч­ко мо­ло­дим, надісь, бу­де зви­те, а ви, сва­ту, тим­ча­сом на­го­туєте скри­ню й пе­ри­ну нашій кня­гині, - ска­зав Лемішка.

- Годі вже тобі, ста­рий, до­пев­ня­тись! - ска­за­ла Леміщи­ха. - Нам тре­ба доб­рої доч­ки, а си­нові вірної дру­жи­ни. А про скри­ню бай­ду­же! Я про це та­ки зусім не дбаю.

- Так, моя сваш­ко, так! Свя­та прав­да! - ска­зав ста­но­вий, осміха­ючись. - Не­дур­но співа­ють у пісні, що «во­ли та ко­ро­ви - все те поз­ди­хає, а біле лич­ко, чорні бро­ви - повік не зли­няє!» Ой, па­не сва­ту! Дав­но те діялось, як ми бра­ли­ся та вінча­ли­ся!

Пізненько вже ха­зяїн вип­ро­ва­див гос­тей і мо­ло­до­го да­ле­ко за двір, цілу­ючись та обніма­ючись.

- Поздоровляю те­бе, Зо­сю! - про­мо­вив ста­но­вий, вер­нув­шись з доч­ка­ми до ха­ти. - От ти те­пер вже пані Лемішковська! Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то прізви­ще не ду­же лепське, але що ж маємо ро­би­ти, ко­ли кра­ще не трап­ляється в цій глу­шині! Сядьмо ж те­пер, мої доч­ки милі, та по­ра­ди­мось про весілля. Лю­ци­но! Ти моя стар­ша ди­ти­на, ти в нас ха­зяй­ка та й по­рад­ни­ця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішка­ми і їх міщанським ро­дом? Чи кли­ка­ти їх на весілля, чи ні? Та-же ж у ста­ро­го Лемішки є брат, а в то­го бра­та є жінка й діти. Є в їх ще й більше ро­ди­ни. Все то люд прос­тий, міщанський: жінки по­завірчу­вані хуст­ка­ми чи намітка­ми, чо­ловіки в чек­ме­нях чи в жу­па­нах. А нам тре­ба ж кли­ка­ти на весілля сусідніх знай­омих дідичів і ба­га­тих і просвіче­них по­ляків. Аж ме­не страх бе­ре, як тільки по­ду­маю, що ска­жуть наші знай­омі па­ни, ли­цем до ли­ця стрівши та­ку гро­ма­ду в моєму домі!

- І бог з ним, з тим ро­дом Лемішок! - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Нам не до­ве­деться з ни­ми жи­ти і бра­та­тись. Ко­ли вже та­ке діло скоїлось, то поп­ро­си­мо тільки Лемішку з жінкою та й годі. За­са­ди­мо їх десь у ку­точ­ку, щоб не ду­же бу­ло вид­ко. За мо­ло­до­го не со­ром. Він па­нич хоч ку­ди.

Зося чу­ла, як го­во­ри­ли про батьків її же­ни­ха, і бай­дужність ви­яв­ля­ла­ся на її лиці, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про якихсь най­митів або най­ми­чок.

- То й доб­ре ра­диш, Лю­цин­ко, - од­ка­зав батько, - а все-та­ки наші па­ни й пан­ни, пев­но, кру­ти­ти­муть но­са­ми… Бу­ло б най­луч­че, як­би пішла по­го­лос­ка, що буцімто Яким вик­рав Зо­сю з мо­го до­му і повінчав­ся десь на селі… Потім во­ни приїха­ли б до ме­не… я б ніби прос­тив за цей вчи­нок мо­ло­дим і поб­ла­гос­ло­вив їх. От і обійшло­ся б і без весілля. А те­пер вже тро­хи пізно. Тре­ба справ­ля­ти весілля і по­не­волі знес­ла­ви­ти се­бе й свою сім'ю. Ох! го­ре, го­ре на світі! І тут га­ря­че - і там бо­ля­че!

Становий важ­ко зітхнув, а за ним доч­ки.

- Вам-то, та­ту, нічо­го! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - А нам же то, нам! Як лю­ди по­див­ляться на нас, на Зо­сю? Чи бу­дуть потім пус­ка­ти нас у свої са­ло­ни, чи од­кас­нуться од нас, як од за­чум­ле­них?

На очах усіх до­чок вис­ту­пи­ли сльози. Зо­ся впа­ла на пле­че Лю­пи­ни і за­ри­да­ла. День за­ру­чин Зо­си­них з Лемішковським скінчив­ся смут­ком і навіть слізьми.

Швидко збу­ду­ва­ли кімна­ту по­зад Леміщи­ної ха­ти; швид­ко ви­сох­ла во­на на га­ря­чо­му спасівча­но­му сонці. Гар­ненька, прос­тор­на, че­пур­но приб­ра­на та ве­се­ла, на по­мості, кімна­та сто­яла вікна­ми в са­док. Під вікна­ми розс­те­ля­ла­ся зе­ле­на тра­ви­ця. Поб­ли­зу сто­яли старі вишні. Че­рез тиж­день після пос­вячіння оповісти­ли в церкві про вінчан­ня Яки­ма з Зо­сею.

Перед дру­гою пре­чис­тою ста­но­вий розіслав біле­ти до знай­омих, зап­ро­шу­ючи їх на весілля своєї най­мен­шої доч­ки Зосі.

В неділю над­вечір по­ча­ли з'їжджа­тись гості на весілля.

В од­чи­нені вікна ста­но­во­го заг­ля­да­ло сон­це зга­са­ючи­ми чер­во­ни­ми проміння­ми і освічу­ва­ло ря­док па­ня­нок у ве­се­лих білих і ро­же­вих сук­нях, що сиділи ряд­ком попіл стіна­ми. Міські па­ничі й пан­ки то сиділи, то сто­яли гур­том ко­ло по­ро­га і в кут­ках. Всі мов­ча­ли і пог­ля­да­ли на двері до дру­гої кімна­ти, де сест­ри й под­ру­ги вби­ра­ли Зо­сю до вінця. Ко­ло сто­ла з об­ра­за­ми, хлібом і сіллю сидів ста­рий Лемішка з жінкою. Між па­нянськи­ми сук­ня­ми й вінка­ми, між фра­ка­ми й сірту­ка­ми ду­же ви­да­вав­ся прос­тий убір Лемішок: су­кон­ний синій жу­пан ста­ро­го батька і шов­ко­ва хуст­ка на го­лові та юб­ка йо­го жінки, а ще більше од то­го, що во­ни тільки вдвох бу­ли в міщанській простій одежі. Мо­ло­дий сидів між па­ни­ча­ми в кут­ку і не зво­див очей з две­рей, звідкіль мав ви­ли­ну­ти йо­го ян­гол і пок­ли­ка­ти йо­го до вінця. Всі мов­ча­ли і жда­ли, вря­ди-го­ди пе­ре­мов­ля­ючись кілько­ма слівця­ми.

Коли це обидві по­ло­вин­ки две­рей од­чи­ни­лись. Чер­во­не проміння, що ле­жа­ло на білих две­рях, по­ляг­ло че­рез двері в дру­гу кімна­ту, впа­ло ніби зо­ло­тим ки­ли­мом під но­ги мо­ло­дої, об­си­па­ло поділ білої сукні, білі че­ре­вич­ки і по­да­ло од­лиск на її ли­це, на білий вінок з тро­янд, на тон­кий сер­па­нок, що спа­дав з її яс­них, зо­ло­тих ку­черів і ок­ри­вав її білі плечі, тон­кий стан, огор­тав сли­ве всю її пос­тать до са­мо­го до­лу. Ле­генько во­на спер­лась на ру­ку бо­яри­на. Ли­це її зда­ва­лось тро­хи втом­ле­ним; рум'янець вис­ту­пав на що­ках. Вії бу­ли спу­щені. Вся во­на, лег­ка, тон­ка, в тон­ко­му, як пух, біло­му уб­ранні, зда­ва­лась безтільним ду­хом, кот­рий ти­хо ли­нув на білих хма­рах по повітрі під промінням сон­ця.

Зараз за мо­ло­дою вий­шли старші сест­ри. Розкіш їх ро­же­вих су­конь і білих вінків бу­ла не гірша од уб­ран­ня мо­ло­дої. Їх здо­ро­вий, пов­ний вид, їх білі, пухкі, одс­ло­нені плечі при­тя­гу­ва­ли до се­бе очі своєю ду­же вже ма­теріальною кра­сою.

При ви­ході мо­ло­дої всі в од­ну мить підня­ли­ся з місця. Леміщи­ха тро­хи не крик­ну­ла, як по­ба­чи­ла Зо­сю в гарнім уб­ранні мо­ло­дої. Навіть в ста­ро­го Лемішки сер­це тро­хи зат­ремтіло і при­хи­ли­лось до невістки. Гор­до­ви­то зир­нув він на лю­дей, як йо­го чор­ноб­ри­вий син прис­ту­пив до Зосі і ра­зом з нею поп­ря­му­вав до по­ку­тя до об­разів. Ма­лий, су­хор­ля­вий, ли­сий ста­но­вий взяв у ру­ки об­раз і пе­рех­рес­тив мо­ло­дих ка­то­лицьким хрес­том. Потім поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих якась ро­дич­ка замість ма­тері, кот­ра ма­те­ри­ну­ва­ла на весіллі. Лемішка, роб­ля­чи своєю ог­ряд­ною пос­тат­тю й зрос­том ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з дрібним ста­но­вим, пе­рех­рес­тив мо­ло­дих пра­вос­лав­ним хрес­том. Дійшла чер­га і до Леміщи­хи. Сміли­во й го­лос­но про­мо­ви­ла во­на крізь сльози прості на­родні при­каз­ки, і го­лос­но роз­нес­ло­ся ук­раїнське сло­во по ха­тах, скри­вив­ши сміхом не один польський рот. Мо­ло­да і її сест­ри за­со­ро­ми­лись і чо­гось аж по­чер­воніли од со­ро­му. Де­які польки за­ту­ля­лись хус­точ­ка­ми, де­які ляш­ки од­хи­ля­ли го­ло­ви й хо­ва­лись по­за спи­на­ми… Де ж пак! Леміщи­ха бла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих поп­рос­ту, ніби прос­та ук­раїнська мо­ло­ди­ця!

Пізно вер­ну­ли­ся з церк­ви, вже при світлі. Ла­кеї в білих ру­ка­вич­ках роз­но­си­ли чар­ки з шам­панським, кот­ре в на­ших повіто­вих містах схо­же більше на по­га­ний квас або на якусь джу­ми­гу, бо йо­го роб­лять жид­ки в се­бе в льохах. Всі привіта­ли і поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих і ста­но­во­го. До ча­рок Лемішки й Леміщи­хи з гос­тей не до­тор­ку­вав­ся жад­ний по­ляк з пе­ре­вертнів, жад­ний дідич, окрім сес­тер мо­ло­дої, котрі зро­би­ли ту це­ре­монію з якимсь хи­мер­ним та роб­ле­ним пок­ло­ном…

Ще вся сім'я сто­яла й сиділа ко­ло сто­ла з об­ра­за­ми, ще всі пи­ли чай, як над­ворі за­гур­котіли ко­ле­са за­вальних екіпажів. На весілля з'їжджа­лись сусідні діди­чі, по­ля­ки-па­ни. Од­чи­ни­ли­ся двері. В світли­цю всту­пив ви­со­кий, тон­кий пан, дер­жа­чи під ру­ку ру­до­во­ло­су панію, уб­ра­ну в ба­га­ту сук­ню. На її ру­ках, на шиї бли­ща­ло зо­ло­то. На гру­дях у па­на теліпав­ся зо­ло­тий важ­кий лан­цю­жок. Усі розс­ту­пи­лись пе­ред гістьми. Ха­зяїн побіг до їх на­зустріч. Пан і пані по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти мо­ло­дих і ста­но­во­го. Ру­доб­ро­ва пані оче­ви­дяч­ки при­див­ля­лась до Яки­ма і ми­лу­ва­лась гар­ним, здо­ро­вим йо­го ви­дом. Ко­ли не­на­ро­ком звер­ну­ла во­на ува­гу на ста­рих Лемішок, котрі сиділи ту­теч­ки ж ряд­ком… Пані так жах­ну­лась, аж одс­ко­чи­ла, аж скри­ви­лась, ніби вко­ло­лась або опек­лась… Міщанський жу­пан, прос­те уб­ран­ня Леміщи­хи в тім са­лоні, ку­ди во­на приїха­ла на вечір, так її за­чу­ду­ва­ли, ніби во­на по­ба­чи­ла тут між людьми вед­медів. Од­на­че те жа­хан­ня її тро­хи за­со­ро­ми­ло. Во­на сто­яла ні в сих ні в тих, по­ки не взяв її під ру­ку чо­ловік і не повів до дру­гої гос­тин­ної.

Приїхало ще кільки ба­га­теньких панів. При­був навіть який­сь польський «гра­бя», в кот­ро­му, ма­буть, зос­та­лось не більше двох кро­пельок ста­рош­ля­хетської крові, та й ті, пев­но, підроб­лені. Всі ті гості кон­фу­зи­лись, ме­ту­ши­лись, примітив­ши Лемішок в жу­па­нах, і мерщій втіка­ли до гос­тин­ної, де їх віта­ли Лю­ци­на з Ру­зею і са­ма мо­ло­да… Зда­ва­лось, ніби ко­ло Лемішок сто­яла не­ви­ди­ма пос­тать з ог­ня­ним ме­чем і стра­ха­ла знач­ну шлях­ту. Гра­бя, «де­ся­та во­да на ки­селі», на­дув свої гу­би, сидів мовч­ки, не ви­пус­ка­ючи з рук шап­ки і пог­ля­да­ючи на двері. Гор­до­виті панії лед­ве пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми з гос­по­да­рем і йо­го доч­ка­ми й все лес­ти­лясь та хва­ли­ли мо­ло­до­го.

Музики заг­ра­ли. Мо­ло­ду поп­ро­си­ли до танців. За­раз-та­ки вся ва­та­га ви­со­ко­дум­ної польської, з пе­ре­вертнів, шлях­ти, що одрізни­лась од усіх гос­тей, ра­зом ус­та­ла, за­ше­лестіла до­ро­ги­ми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми і, ма­ючи на­пе­реді тон­ко­но­го­го гра­фа, по­ча­ла про­ща­тись з ха­зяїном і доч­ка­ми, про­ся­чи ви­ба­чен­ня за се­бе. Всю про­ви­ну во­ни скла­ли на який­сь бал, ку­ди во­ни бу­ли вже пе­редніше буцімто зап­ро­хані. Гор­до і черст­во поп­ро­ща­лось панст­во з мо­ло­ди­ми і по­су­ну­ло в двері, зос­та­вив­ши по собі в гос­тинній па­хощі до­ро­гих пар­фумів на спо­ми­нок про свої одвіди­ни. Лю­ци­на, Ру­зя й Зо­ся тро­хи не зап­ла­ка­ли, тро­хи не поп­рос­тя­га­ли слідком своїх бла­га­ючих рук. Во­ни ба­чи­ли, що їх вже цу­ра­лись більші й за­можніші па­ни, і ро­зуміли за віщо…

А в світлиці, де бу­ли всякі гості, не ду­же шля­хетні, роз­по­ча­ли­ся танці, без­пе­рес­та­ну, без уто­ми. Швид­ко Зо­ся, а потім Лю­ци­на і Ру­зя за­бу­ли про ве­ли­ко­панст­во, зак­ру­тив­шись з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми в тан­цях. Леміщи­ха слідку­ва­ла очи­ма за своїм си­ном, за невісткою, сиділа мовч­ки і тільки роз­див­ля­лась, як справ­ля­ють у просвіче­них лю­дей весілля. Ні од­ним сло­вом, ні од­ним нез­ви­чай­ним вчин­ком во­на не скомп­роміту­ва­ла се­бе в домі, де бу­ли за­ве­дені євро­пей­ські зви­чаї. Ук­раїнська жен­щи­на, навіть сільська, має свою при­род­же­ну впо­до­бу, при­род­же­не ро­зуміння делікат­но­го об­ходіння з людьми і ніко­ли не по­ве­де се­бе тривіально між па­на­ми. Леміщисі бу­ло бай­дужісінько, що цілий вечір ніхто до неї не про­мо­вив сло­ва, не ди­вив­ся на неї, не сів по­руч з нею. По­руч з своїм ста­рим во­ни про­сиділи цілий вечір ос­то­ронь і тільки роз­див­ля­лись на літа­ючі в тан­цях па­ри. Їх прос­тий убір ле­жав на їх ніби пе­чат­тю Каїно­вою, хоч на весіллі бу­ло ба­га­то їм знай­омих панків, уряд­ників, синів де­яких міських міщан, та­ких прос­тих, як і Лемішка. Бу­ли навіть такі пан­ки, котрі сто­яли ви­ще за Лемішку тільки євро­пей­ською оде­жею, трош­ки тільки письменні, лед­ве вміючі чи­та­ти й пи­са­ти. Але во­ни го­во­ри­ли мос­ковською або польською мо­вою і вже гну­ли кир­пу, цу­ра­лись своїх батьків, котрі не зна­ли іншої мо­ви, окрім своєї ук­раїнської: і во­ни вже со­ро­ми­лись при лю­дях сісти з ни­ми по­руч, роз­мов­ля­ти з ни­ми поп­рос­ту, підніма­ли їх на глум.

Гарно обс­та­ви­ла Зо­ся свою кімна­ту в домі своїх но­вих батьків! Зда­ва­лось, що Євро­па сіла в сусідах у Лемішок, при­ту­ли­лась до ста­ро­давньої їх ха­ти! На всіх трьох вікнах своєї кімна­ти во­на почіпля­ла завіси, пле­тені з тон­ких білих ни­ток. То був по­да­ру­нок стар­ших сес­тер. Ліжко бу­ло зас­те­ле­не чер­во­ним шов­ко­вим ук­ри­ва­лом. Над ліжком висів ки­лим фаб­рицької ро­бо­ти, з квітка­ми, ба­га­то ближ­чи­ми до на­ту­ри, ніж той ки­лим, що висів над ліжком в Лемішки. Ко­ло сто­ла, зас­те­ле­но­го чер­во­ною вов­ня­ною з ки­ти­ця­ми ска­тер­тею, сто­яло чи­ма­ле крісло, з ви­со­кою й ши­ро­кою спин­кою, об­би­те ма­ли­но­вою ма­терією. На столі сто­яло дзер­ка­ло на то­че­них ніжках, весільний по­да­ру­нок Якимів. На вікнах сто­яли ва­зо­ни. Під стіною лисніла політу­рою но­ва ша­фа… Ха­ти­на ма­ла зовсім євро­пей­ський виг­ляд…

Швидко євро­пей­ський вплив по­ка­зав­ся на всьому по­буті ста­росвітсько­го до­му. В світлиці в Лемішки стіл сто­яв вже не в кут­ку під об­ра­за­ми, а опи­нив­ся пе­ред ка­на­пою. Пе­редніше всі об­ра­зи бу­ли стов­пи­лись в один ку­ток під сте­лю на по­куті і в чо­ти­ри ря­ди вкри­ва­ли дві стіни, ближчі до по­ку­тя. Зо­ся зос­та­ви­ла в кут­ку зо три об­ра­зи, а другі кар­ти­ни по­розвішу­ва­ла си­мет­рич­но й гар­ненько по три, по чо­ти­ри скрізь по стінах, на панський лад. За обідом по­ча­ли з'явля­тись на столі де­які нові пот­ра­ви, пе­че­ня, пун­ди­ки. Зо­ся навіть вмо­ви­ла ста­ру Леміщи­ху надіти на го­ло­ву чіпок з біли­ми обор­ка­ми, сту­лив­ши йо­го як мож­на ближ­че до фор­ми хуст­ки.

Одначе Зо­ся у всьому бу­ла покірна в новій сім'ї, змов­чу­ва­ла, нічо­го не ви­ма­га­ла, го­ди­ла ста­ро­му свек­рові і оче­ви­дяч­ки сил­ку­ва­лась пос­те­рег­ти зви­чаї й но­ро­ви ста­рих, приз­ви­чаїтись до їх собі і не йти на­пе­рекір їм. Ха­зяй­ст­во Лемішок бу­ло без міри більше, ніж у ста­но­во­го, де Зо­ся ще й звик­ла на все го­то­ве. Ко­мо­ри й хиж­ки, льох - бу­ли тут ба­га­то повніші вся­ко­го доб­ра; то­ва­ру й птиці бу­ло ба­га­то більше! Зо­ся нічо­го не тя­ми­ла в ха­зяй­стві і навіть про­си­ла свою свек­ру­ху вчи­ти її й по­ка­зу­ва­ти, що до чо­го сто­сується. Од­на­че Зо­ся, луч­че од своєї свек­ру­хи, вміла з прос­тих при­пасів, що ку­па­ми ле­жа­ли в ко­мо­рах, зго­ту­ва­ти щось смач­не й доб­ре. Леміщи­ха на все місто хва­ли­лась своєю невісткою.

Освоївшись, огов­тав­шись в новій гос­поді, в новій сім'ї, Зо­ся по­ча­ла пос­те­ре­га­ти вда­чу й но­ро­ви своїх но­вих ро­дичів. Во­на ба­чи­ла, що Леміщи­ха хва­литься нею пе­ред гістьми, по­ва­жає її за панст­во, за кра­су, за ро­зум й просвіту, навіть лад­на їй слу­жи­ти й го­ди­ти, як ко­ханій жінці сво­го си­на. Зо­ся го­во­ри­ла з нею завж­ди по-польській.

Зате ж во­на страх як бо­яла­ся Лемішки! і не зна­ла, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти до йо­го. На­суп­лені бро­ви, гострі, чорні очі, твер­дий пог­ляд, товс­тий го­лос, - все те об­си­па­ло її спи­ну дри­жа­ка­ми. Ро­зум­на і кмітли­ва, ціка­во на­зи­ра­ючи над усім, Зо­ся доб­ре кміти­ла і за­раз пос­те­рег­ла, що Лемішка її не лю­бить, хоч і жа­лує її. Зо­ся по­ча­ла го­во­ри­ти з ним по-ве­ли­ко­руській. Лемішка хотів і собі за­ки­да­ти по-мос­ковській, роз­мов­ля­ючи з нею, але за­мо­лов та­ку нісенітни­цю, що тільки сам мах­нув ру­кою, а в хаті усі за­ре­го­та­лись. Од то­го ча­су він го­во­рив до неї по-українській. Зо­ся втра­ти­ла надію ма­ти вплив на та­ко­го «гай­да­ма­ку», як во­на ниш­ком в думці зва­ла сво­го свек­ра, од­ни­ку­ва­ла, навіть втіка­ла од йо­го, лед­ве ви­си­жу­ва­ла з ним за обідом.

Зате ж у своїй кімнаті во­на бу­ла всьому гос­по­ди­ня. Пам'ята­ючи сло­ва сво­го та­та про ук­раїнців письмен­них і вче­них, по­мос­ка­ле­них шко­лою, во­на щод­ня пе­ресвідчу­ва­лась у їх правді, що­раз більше пос­те­ре­га­ючи вда­чу сво­го чо­ловіка. Своїм гост­рим ро­зу­мом во­на швид­ко пос­те­рег­ла, що ук­раїнець, вче­ний на чу­жо­му грунті, чу­жою мо­вою, не має жад­но­го міцно­го грун­ту під своїми но­га­ми і схи­ляється ту­ди, ку­ди повіє дуж­чий вітер. Свою лю­бов, йо­го лю­бов до се­бе, во­на вва­жа­ла як ве­ли­ку си­лу. Од­на­че хотіла ще вивіри­ти прав­ду своєї дум­ки.

Восени, пізнім ве­чо­ром, ти­хо й привітно світи­ла­ся но­ва кімна­та Лемішковських, з чис­ти­ми стіна­ми, чис­тим по­мос­том, біли­ми завіса­ми і чер­во­ним ліжком. На столі сто­яв ще не прий­ня­тий са­мо­вар. Чай пи­ли мо­лоді в своїй кімнаті. Ста­рий Лемішка не лю­бив чаю і ка­зав своїй невістці, що чар­ка доб­рої горілки ба­га­то дуж­че гріє ста­ро­го чо­ловіка, ніж ота нісенітни­ця, ота панська ви­гад­ка. Зо­ся ду­же бу­ла то­му ра­да: во­на б ніко­ли не на­пи­лась всмак чаю вкупі з свек­ром. В кімнаті бу­ло теп­ло. В кут­ку ко­ло гру­би, на ле­жанці з зе­ле­них кахлів, сиділа Зо­ся. На ма­ленько­му круг­ло­му сто­ли­ку ко­ло неї сто­яло світло. Як той па­вук в па­ву­тинні, Зо­ся сиділа в своєму ни­тя­но­му плетінні, кот­ре зак­ри­ва­ло її коліна і, ніби во­лок, висіло аж до до­лу. Во­на випліту­ва­ла ска­терть на стіл - на гос­ти­нець своїй свек­русі. Яки­мо­ва ку­че­ря­ва го­ло­ва спо­чи­ва­ла на Зо­си­но­му коліні, на жму­тах білої ска­терті. Він од­по­чи­вав од кан­це­лярської ро­бо­ти і ми­лу­вавсь біли­ми ру­ка­ми жінки, кот­ра швид­ко вертіла пальчи­ка­ми, роб­ля­чи заіграш­ки лег­ку ро­бо­ту.

Розмовляючи з чо­ловіком, Зо­ся пе­рес­та­ла вертіти гач­ком і пок­ла­ла білу ру­ку на чор­но­во­ло­су Яки­мо­ву го­ло­ву. Во­на пильно при­див­ля­лась на йо­го ли­це.

- Чого ти, Зо­сю, ди­виш­ся на ме­не? - спи­тав він її. - Не­на­че ти ме­не ба­чиш впер­ше.

- Дивлюсь на те­бе, бо пра­во маю; див­люсь на те­бе, бо ти гар­ний!

- Поцілуй же ме­не, Зо­сю!

- Чи лю­биш же ти ме­не, Яким­цю? - вивіря­ла в йо­го прав­ди Зо­ся. - Чи я більше по­до­ба­юсь тобі тоді, як я ве­се­ла, чи тоді, як я спокійна? - вивіря­ла в йо­го прав­ди ціка­ва жінка.

- Це ти са­ма доб­ре знаєш! На­що ж в ме­не пи­таєш? Люб­лю те­бе ве­се­лою, як ти пус­туєш, не­на­че ма­ла ди­ти­на; люб­лю те­бе, як ти пташ­кою літаєш в тан­цях, са­ма ле­генька, як пух, жва­ва, як білоч­ка на зе­ле­но­му де­реві. А як си­диш не­по­руш­не, як ду­ма схи­лить твою гар­ну го­лов­ку, ти всю ду­шу мою тяг­неш до се­бе! Тоді мої очі цілий вік спо­чи­ва­ли б на твоєму лич­кові. Чи пе­рей­деш ти сад по­ва­гом, мов та па­ва, чи побіжиш по траві яг­нят­ком, - мої очі все слідком за то­бою хо­дять!

Зося осміха­лась, див­ля­чись йо­му в вічі з не­ви­мов­ною лю­бов'ю.

- За це я те­бе поцілую, - про­мо­ви­ла во­на.

- Моя ми­ла, моя ко­ха­на! Для те­бе я ла­ден ста­ти, чим тільки хо­чеш! Чи­ни з ме­не, що твоя лю­бов ска­же! Бо я для те­бе жи­вотію й ди­шу, пра­цюю і на чин слу­жу.

- Як ти ми­ло про­мов­ляєш про своє ко­хан­ня! - ска­за­ла во­на. - Ще ж во­но бу­де кра­ще, як ти ска­жеш оце все по-польській.

Яким чи­нив її во­лю.

- А бач, я те­бе слу­хаю! Бий ме­не, я й тоді нічо­го не ска­жу. Чом же не по­хи­ли­тись під та­ку білу ру­ку!

Яким взяв її пух­ку ру­ку і по­чав ля­па­ти се­бе по щоці, спо­чат­ку сти­ха, а потім дуж­че й дуж­че, не­на­че про­бу­вав, чи дов­го ви­тер­пить-то він та­ку му­ку од її ру­ки. Яким вда­рив її ру­кою по своїй щоці так, що аж Зо­ся зак­ри­ча­ла, вхо­пив­ши пальці дру­гою ру­кою.

- Ну! ску­би ме­не за чуб, - про­мо­вив Яким, за­гор­нув­ши її ру­ки в свої ку­чері.

Зося, жар­ту­ючи, та­ки доб­ре цуп­ри­ку­ва­ла за йо­го пат­ли…

Яким тільки осміхавсь. Все те од­на­че оче­ви­дяч­ки ба­ви­ло й тіши­ло Зо­сю.

- Я вже ста­рий, Зо­сю! нав­ряд я вив­чусь по-польській. А як бу­дуть у нас дітки, то гля­ди, вив­чи їх по-польській, а я по-мос­ковській! Доб­ре?

- Ні! я кра­ще вив­чу їх тільки по-польській. До­волі й то­го, що їх шко­ла вив­чить по-мос­ковській…

Про ук­раїнську мо­ву са­мо по собі не бу­ло й сло­ва про­мов­ле­но.

Сам Яким, нез­ва­жа­ючи на свою «старість», як вія ка­зав, вив­чив­ся пo-польській і ба­ла­кав з своєю жінкою завсігди по-польській. В їх за­кут­ку, в їх кімнаті за­па­ну­ва­ла вже Польща.

Настала зи­ма. Ми­ну­ли різдвяні свят­ки. Пішли дні за дня­ми од­на­кові, бу­денні. Зо­ся, жи­ву­чи на всьому го­то­во­му, рідко заг­ля­да­ла в пе­кар­ню і не по­ка­зу­ва­ла вже охо­ти до ха­зяй­ст­ва. Во­на все ши­ла, або пле­ла, або книж­ку чи­та­ла, си­дя­чи в своїй ха­тині. Луччі й ба­гатіші пан­ки, її знай­омі, не при­хо­ди­ли до неї в гості, цу­ра­лись не так її, як ста­рих прос­тих Лемішок. Гості Лемішок бу­ли їй ду­же не до впо­до­би. Прості міща­ни, знай­омі Лемішки, навіть не при­хо­ди­ли до йо­го в гості, а до дру­гих во­на ви­хо­ди­ла з своєї кімна­ти.

Зося за­ду­му­ва­лась, си­дя­чи за ро­бо­тою.

- Що ви ду­маєте? - пи­та­ла час­то її Леміщи­ха. - Чо­го ви за­ду­муєтесь? Мо­же, вам у чо­му не­до­го­да або не­дос­та­ча? Мо­же, вам чо­го тре­ба? Мо­же, в вас що бо­лить?

- Ні, моя ма­мо ко­ха­на! Спа­сибі вам! Є що мені їсти й пи­ти; я здо­ро­ва й щас­ли­ва. То я так собі за­ду­ма­лась.

Мати роз­ка­за­ла за це все си­нові.

Раз Лемішковський вер­нувсь до­до­му з кан­це­лярії тро­хи раніше, як він зви­чай­но вер­тавсь. В од­чи­нені двері він вглядів Зо­сю. Во­на сиділа кінець сто­ла, спер­шись на од­ну ру­ку. Пе­ред нею ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. Дру­га ру­ка ле­жа­ла на книзі. На її мо­лодім лиці ле­жа­ла ду­ма, а в очах сто­яли сльози.

Яким дов­го ди­вив­ся на неї і прикмітив сльози. Всю йо­го ду­шу по­ру­шив жаль до са­мо­го дна. Йо­му зда­ва­лось, що батько чимсь обідив Зо­сю, скрив­див.

- Ти пла­чеш, Зо­сю? - спи­тав її Яким, а в са­мо­го го­лос зат­ру­сивсь.

- Ні, Яким­цю! то мені… так… собі…

Зося згор­ну­ла книж­ку і за­ли­лась слізьми.

Яким зблід й ки­нув­ся до неї. Йо­му чо­мусь зда­ва­лось, що він вже втра­чає Зо­сю навіки.

- Зосю! моя ми­ла, моя до­ро­га! ска­жи ж мені всю прав­ду: чо­го ти су­муєш та пла­чеш ниш­ком та по­тай від ме­не? Мо­же, те­бе хто скрив­див? мо­же, тобі чо­го тре­ба? Ска­жи, і я про­дам ос­тан­ню свою оде­жу, щоб тобі тільки до­го­ди­ти!

- Та то я так собі зап­ла­ка­ла… Ти на службі, а я до­ма са­ма нудьгую. Ме­не чо­гось все бе­ре нудьга, - з якої при­чи­ни. я й са­ма га­разд то­му невідо­ма.

- Що ж маємо ро­би­ти, моє сер­це! Не мож­на ж нам цілий день бу­ти вкупі. Ти б пішла до сес­тер в гості або пок­ли­ка­ла б їх до се­бе… Ти нудьгуєш оту­теч­ки са­ма. Нуд­на моя ха­та зад­ля те­бе. Ти ще мо­ло­да, ду­же мо­ло­да!

Книжка, кот­ру чи­та­ла Зо­ся, - то був том Пушкіна. Во­на са­ме тоді про­чи­та­ла «Євгенія Онєгіна», про­чи­та­ла на са­моті, се­ред мерт­вої тиші, ду­же штуч­не, геніальне об­ма­лю­ван­ня сто­лич­но­го жит­тя, сто­лич­но­го ба­лу. Блис­ку­чий са­лон, пов­ний ве­се­лих гос­тей, гу­са­ри, па­ничі, пишні панії, ніжки на пар­ке­товій, блис­кучій підлозі, ве­се­ла ма­зур­ка - все те об­ма­лю­ван­ня генія вста­ло, ніби жи­ве, пе­ред її очи­ма і з'яви­лось ніби уяв­ки са­ме тоді, як Лемішка ла­яв над­ворі най­митів так го­лос­но, що йо­го товс­тий го­лос до­ся­гав аж до Зо­си­них вух. Зо­ся про­ки­ну­лась, ніби од сна, за­ко­ли­ха­на спокійним жит­тям і га­ря­чим ко­хан­ням. Вся її лег­ко­важ­на вда­ча аж зат­ру­си­лась, їй за­ба­жа­ло­ся жит­тя світсько­го, гуч­но­го, са­лон­но­го. Во­на впер­ше зап­рикміти­ла, що од­но ко­хан­ня, най­щиріше, най­га­рячіше, не вдо­во­лить її ве­се­лої вдачі. Во­на по­ба­чи­ла, що не змо­же дов­ше жи­ти в са­мо­тині, хоч би з най­любішим чо­ловіком, по­чу­ва­ла сер­цем, що її ду­ша не мо­же од­да­тись од­но­му по­чу­ван­ню, одній думі, і во­на впа­ла в сму­ток та ту­гу…

Настала вес­на. Сон­це ки­ну­ло в вікна ясніший, га­рячіший промінь. Річка в повіддя роз­ли­ла­ся по луці. Леміщин млин сто­яв сли­ве під стріху в воді. Бруньки в са­ду на де­реві по­наб­ря­ка­ли, за­зе­леніла брость на гру­шах, а з гря­док по­ви­ти­ка­лись чер­во­ненькі шпи­ча­ки півонії та півників. Жай­во­ро­нок підняв­ся до не­ба, ще­бе­чу­чи, ніби дзво­ня­чи. По­чав­ся час, ко­ли з на­ту­рою ожи­ває й про­ки­дається дум­ка й сер­це, ко­ли ра­зом з пта­ши­ни­ми пісня­ми го­лоснішає пісня діво­ча, ко­ли швид­кий жив­чик при­ро­ди швид­ше тріпо­че людським сер­цем.

Зося все сиділа ко­ло вікна, пог­ля­да­ла на той млин, що ку­пав­ся в воді, на синє не­бо, на зе­ле­неньку тра­ви­цю, а не­ве­се­ла ду­ма ще більше на­по­ля­га­ла на її чо­ло, ніби на­пе­рекір ве­селій весні.

- Не су­муй-бо, не смут­куй, моя Зо­сю, бо й я за­жу­рю­ся, - втішав її Яким. - Дам я тобі гро­шей. Піди в ма­га­зи­ни, в крам­ниці, на­ку­пи собі ма­терій, стрічок, яких твоя ду­ша ба­жає. А прий­де літо, поїде­мо в Київ, тро­хи світу по­ба­чи­мо та й за­ве­зе­мо й за­ки­не­мо десь на шля­хах твій сму­ток!

Зося зраділа, як ма­ла ди­ти­на; ки­ну­лась на шию чо­ловікові і по­ча­ла про­ха­ти, щоб він узяв «отпуск» і повіз її тро­хи по світу. Леміши­ха обіця­ла їй вип­ро­ха­ти ко­ней у сво­го ста­ро­го, як тільки по­теплішає над­ворі. Зо­ся зас­по­коїлась і по­ча­ла се­бе тіши­ти дум­кою про Київ.

Почалися ве­ли­кодні свят­ки. Зо­ся по­бу­ва­ла в гос­тях, а гості по­бу­ва­ли в неї. Во­на тро­хи по­ве­селіша­ла і не раз ма­ри­ла з своїми сест­ра­ми про київські роз­коші, си­дя­чи з ни­ми в сад­ку Леміщинім. Ста­ла вес­на у всій красі. Яким вип­ро­сив од­пуск, вип­ро­сив у батька ко­ней і поїхав з Зо­сею до Києва.

В ве­ли­ко­му місті Яким впер­ше пос­теріг щи­ру вда­чу своєї жінки і зап­римітив, що сло­ва йо­го батька ма­ли де­що прав­ди­ве. Впер­ше, се­ред ве­се­ло­го на­тов­пу го­ро­дян, він по­ба­чив, що Зо­ся неп­ри­дат­на до самітнього, ти­хо­го жит­тя, що її вда­ча ли­не ту­ди, де ба­га­то лю­дей, ба­га­то місько­го гу­ку, гар­ми­де­ру, де му­зи­ки виг­ра­ва­ють, а па­ничі роєм в'ються ко­ло па­ня­нок. Цілих чо­ти­ри дні Зо­ся не да­ва­ла йо­му спо­кою, не да­ва­ла йо­му присісти й од­по­чи­ти, обліта­ла з ним по всіх усю­дах, тя­га­ла йо­го по ву­ли­цях, ма­га­зи­нах, церк­вах, ви­во­ди­ла по всіх київських го­рах, де тільки во­ру­шив­ся гу­ля­ючий гурт лю­дей.

Царський київський сад сто­яв у вес­няній красі, пиш­но роз­ки­да­ний по ви­со­ких го­рах над Дніпром. Во­да в Дніпрі після повіддя вже спа­ла, і між ру­ка­ва­ми й са­мовілка­ми-тєчіями вис­ту­па­ли зе­лені, плис­ко­ваті острівці, вкриті ви­со­кою тра­вою, квітка­ми та ло­за­ми. Не мож­на бу­ло одірва­ти очей од чу­до­во­го виг­ля­ду, що роз­ки­нувсь вни­зу за Дніпром на кільки де­сятків верс­тов лу­га­ми, лу­ка­ми, сос­но­ви­ми бо­ра­ми, обо­ло­ня­ми і світли­ми пок­ру­че­ни­ми са­мовілка­ми. Між тем­ни­ми пу­ща­ми бу­ло вид­ко блис­кучі хрес­ти і баньки сільських цер­ков в про­зо­ро­му опарі з во­ди по течіях. По шо­се, що опе­ре­за­ло поділля київських гір і ви­ло­ся по­надса­мим бе­ре­гом, да­ле­ко до чу­до­во­го мос­ту, сну­ва­ли­ся лю­ди і во­зи. Вранці і вве­чері в са­ду гра­ли му­зи­ки. Доріжки кишіли уб­ра­ни­ми ве­се­ли­ми гур­та­ми. Кра­са Зосі бу­ла зра­зу приміче­на. Ко­ло неї тов­пи­лись та сно­ви­га­ли навк­ру­ги мо­лоді па­ничі; на неї пря­му­ва­ли біноклі. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою, веш­та­лась по але­ях, розг­ля­да­ючи і не ми­на­ючи очи­ма жад­но­го гар­но­го ви­датнішо­го дамсько­го убо­ру. Вве­чері пус­ка­ли фей­ер­вер­ки на одній до­лині в са­ду; співа­ли мос­ковські ци­га­ни, гриміли му­зи­ки. Зо­ся за­гу­лю­ва­лась сли­винь до світу. Втом­ле­ний, лед­ве во­ло­ча­чи но­ги, вів Яким свою жінку в гос­ти­ни­цю і роз­ду­му­вав про її лег­ку, ве­се­лу вда­чу, лип­ку та чіпку до роз­ри­вок, до гульні, до ве­се­ло­го гур­ту лю­дей… А на дру­гий день во­на вже са­ма побігла по ма­га­зи­нах, розг­ля­да­ючи і лю­дей, і вся­кий крам жіно­чий. Яким з підби­ти­ми но­га­ми ждав - не діждав­ся своєї жінки.

- Якимцю, сер­це! По­будьмо в Києві ще хоч деньок! Чо­го нам ха­па­тись до­до­му!

- Не мож­на, Зо­сю! Гро­шей не­має. Нам лед­ве ста­не до­до­му вер­ну­тись. Ко­ням нічо­го їсти.

- Щоб тих ко­ней дідько заб­рав! - аж за­ла­яла Зо­ся.

Вернулись до­до­му. Зо­ся пе­рес­та­ла жу­ри­тись. Од ран­ку до ве­чо­ра во­на роз­ка­зу­ва­ла сест­рам і при­ятелькам про Київ. Як най­кра­щий письмен­ник пе­ром, во­на об­мальову­ва­ла сло­вом і лю­дей, і мо­ди, і вся­кий крам, і те­атр, і гу­лян­ки… І тим жи­ла, і тим го­ду­ва­ла свою дум­ку, тіши­ла свою уяву. Сли­ве кож­но­го дня вий­ма­ла з скрині на­куп­лені ма­терії, стрічки, че­ре­вич­ки, примірю­ва­ла, ту­ли­ла до ли­ця, по­ка­зу­ва­ла всім гос­тям…

А тим­ча­сом Яким, вер­нув­шись до­до­му, не вста­вав з ліжка цілий день, не хо­див на служ­бу…

- Чого ти ле­жиш? - пи­та­ла жінка. - Чо­го ти ва­ляєшся?

- Одпочиваю, - хіба ж не ба­чиш! В ме­не но­ги після Києва, як од­ру­бані.

Од то­го ча­су Яким по­чу­тив у собі ве­ли­ку пот­ре­бу «одпо­чи­ва­ти». Надія швид­ко діста­ти чин на­ве­ла на йо­го дум­ку не ду­же вже га­ря­че бра­тись за діло, ро­би­ти по­волі, частіше од­по­чи­ва­ти. Яким, про­ти ук­раїнсько­го зви­чаю, навіть по­чав по обіді спа­ти.

- Нащо ти псуєш постіль кож­но­го дня? - го­моніла Зо­ся. - Ди­вись, як за­ма­зав моє чер­во­не ук­ри­ва­ло своїми чо­бо­ти­ща­ми! Вста­вай! Годі тобі ка­ча­тись.

Зося зга­ня­ла йо­го з ліжка; він при­мо­щу­вавсь на ле­жанці, Зо­ся стя­га­ла йо­го й звідтіль; Яким тікав у батько­ву кімна­ту або до пе­карні, до клуні, на сіно.

- Якимцю! вста­вай, сер­це, гості прий­шли. Іди-бо, йди, та по­го­во­ри з ни­ми хоч тро­хи! - бу­ди­ла йо­го й там жінка.

- Які гості у вра­жо­го си­на! - го­монів Яким сер­ди­то. - Ска­жи їм, не­хай во­ни йдуть ік бісу. Ото на­ха­ба! Ото при­че­па!

Не дає спо­кою та й годі!

- О, пхе! Хто те­бе вив­чив так по­га­но ла­ятись?

І Зо­ся тя­га­ла йо­го за ру­ки, шар­па­ла, сми­ка­ла за оде­жу, по­ки та­ки не роз­бур­ку­ва­ла і при­во­ди­ла до гос­тей.

Швидко Зо­ся за­бу­ла про Київ, пе­рес­та­ла навіть зга­ду­ва­ти й го­во­ри­ти про йо­го.

Пишно на­ря­див­ся Леміщин сад! Ви­со­ко підня­ла­ся од землі зе­ле­на тра­ва. Кущі цвіту­чих рож, півоній, лелій, півників заквітча­ли гряд­ки по­над доріжка­ми. Со­ло­вей­ки між вер­ба­ми не да­ва­ли Зосі вночі спа­ти, ля­ща­ли, аж са­док роз­ля­гав­ся. А Зо­ся знов за­жу­ри­лась й зас­мут­ку­ва­ла.

- Якимцю, сер­це! Ме­не знов нудьга бе­ре! - про­мов­ля­ла во­на, си­дя­чи ко­ло вікна та пог­ля­да­ючи в са­док.

Яким ле­жав на ліжку.

- Вже знов! так швид­ко! - обізвав­ся він з пос­телі. - Києва ста­ло тобі тро­хи не дов­ше, як на тиж­день!

- Що то зна­читься раз по­бу­ва­ти! От як­би ми жи­ли в Києві! то інша річ…

- Ти пішла б у са­док по­гу­ля­ла. Ди­вись, як над­ворі пре­чу­до­во.

- Я в твоєму сад­ку всю тра­ву ви­то­ло­чи­ла, гу­ля­ючи! Хо­жу я по са­ду, - та не на­хо­жу­ся! Ну­до­та мені!

- То пос­лу­хай со­ло­вей­ків!

- Я б тим со­ло­вей­кам го­ло­ви поск­ру­чу­ва­ла! Кри­чать, ля­щать, ве­ре­щать, аж ву­ха бо­лять.

- Оце, ли­хо мені з то­бою та й годі! Це твої ве­ре­ди? ко­вер­зу­ван­ня?

- Другі лю­ди гу­ля­ють, їздять у гай, а ми кряч­кою си­ди­мо до­ма. Поїдьмо й ми в гай на гу­лян­ку! Те­пе­реч­ки в гаю та­ка бла­го­дать! Теп­ло, ти­хо, над­ворі го­ди­на. Вста­вай лиш, чо­ловіче! Піди по місту та поск­ли­кай мені всю мо­лодіж, всіх па­ня­нок, всіх па­ничів! Та не клич тих ста­рих, тих цо­ко­тух. З їх не­ма жад­ної ве­се­лості. Потім підеш най­меш му­зи­ки. Завт­ра по обіді виїде­мо в ліс та по­гу­ляємо. Вста­вай-бо, вста­вай! Завт­ра ж неділя: не підеш в кан­це­лярію.

- Як же я тобі поск­ли­каю мо­лодіж з усього міста? Хіба вилізу се­ред ба­за­ру на віз, підійму шап­ку на па­лиці, як дід вик­ли­кальник, та й бу­ду скли­ка­ти!

- І ви­га­дує бог зна що! Підеш пе­редніше за все до сес­тер, а потім до моїх при­ятельок, а там до своїх то­ва­ришів, хто мо­лод­ший, бо я тан­цю­ва­ти хо­чу! Вста­вай-бо, вста­вай! Годі тобі ва­ля­тись.

Зося тяг­ла йо­го за обидві ру­ки, потім за ву­хо. Яким опи­навсь ліни­во, як сон­ний кіт.

- Ой не вста­ну, бо ліну­юсь! А ти ще хо­чеш, щоб я оббігав усе місто! Ти мені пла­ти й пе­реп­ла­ти, то я тобі не піду!

- Піди-бо, Яким­цю! Я те­бе про­шу! - при­ма­зу­ва­лась Зо­ся.

- В ме­не но­ги не ко­нячі й не чор­тячі.

- Піди, сер­це! Я те­бе поцілую. А підеш?

- Поцілуй, то вже піду.

Зося цмок­ну­ла йо­го і тим підня­ла з пос­телі і вип­ро­ва­ди­ла по місту скли­ка­ти мо­лодіж на гу­лян­ку.

Стара свек­ру­ха, як пев­ний зас­туп­ник за Зо­сю пе­ред Лемішкою, обіця­лась вип­ро­ха­ти на завт­ра ко­ней. Лю­ци­на й Ру­зя зак­ли­ка­ли му­зи­ки і оповісти­ли зби­ра­тись на дру­гий день по обіді на Хо­да­ко­ву до­ли­ну.

На дру­гий день пиш­но зійшло сон­це, ніби прис­лу­жи­ло­ся Зосі. Зем­ля сто­яла на дивній вес­няній красі, як дівчи­на в прик­ра­сах на первій порі. Обіди в повіто­вих містах бу­ва­ють за­рані, в оди­над­цятій або в два­над­цятій го­дині. Мо­лодіж ви­ря­ди­лась на гу­лян­ку опівдні. Після не­давнього до­щу на шля­ху не підійма­ло­ся і по­ро­шин­ки. При око­пах на до­розі зе­леніла свіжа тра­ва; за око­па­ми сла­ли­ся зе­лені ни­ви, а на го­рах зе­ле­на дібро­ва при­ма­ню­ва­ла до се­бе хо­лод­ком.

Весела й щас­ли­ва, Зо­ся їха­ла з Яки­мом. За ни­ми ко­ти­ла­ся по­воз­ка з Лю­ци­ною й Ру­зею. Яким навіть по­чав пісню, а Зо­ся по­тя­га­ла за ним, як уміла. По­пе­ред їх од­на по­воз­ка вже добіга­ла до гаю й швид­ко схо­ва­ла­ся за де­ре­вом, тільки па­ничівські кар­ту­зи май­ну­ли зда­ле­ки.

Незабаром ліс прик­рив зе­ле­ним гіллям Яки­ма й Зо­сю. Очі Зо­сині бли­ща­ли та­ким ди­тя­чим щас­тям; її біле ли­це од свіжо­го й чис­то­го гай­ово­го повітря так світи­лось ве­се­ло­ща­ми, так па­ла­ло рум'янця­ми, що Яким не­са­мохіть за­ди­вивсь на неї. Мов ве­се­ла пташ­ка, во­на щось роз­ка­зу­ва­ла, ще­бе­та­ла, сміялась, жар­ту­ва­ла без­пе­рес­та­ну, пе­ре­ки­да­ла сло­ва­ми до сес­тер. В гаю ще­бе­та­ли пташ­ки. По шля­ху, в коліях та в ба­ка­ях, вид­ко бу­ло сліди до­що­вої во­ди. Зе­ле­ний лист на де­реві, про­ни­за­ний звер­ху промінням сон­ця, аж лиснів яс­но­зе­ле­ним світом. Коні бігли з го­ри на пе­ре­ярок, а з пе­ре­яр­ку на го­ру, до­ки Зо­ся пер­ша не по­ба­чи­ла на до­лині па­ничів і ма­лих хлоп­чиків, що гра­ли вже в гил­ки, роз­си­пав­шись попід гаєм. - То бу­ла Хо­да­ко­ва до­ли­на.

Врочище це ле­жа­ло се­ред гаю. Кру­гом йо­го сто­яли шпилі, ук­риті гус­тим де­ре­вом. Во­но бу­ло ду­же доб­рим місцем для гу­лян­ня. В лісі бу­ло ба­га­то паші для ко­ней, а під однією го­рою бли­ща­ла кри­ни­ця з по­го­жою во­дою. Вся до­ли­на бу­ла вкри­та квітка­ми, жов­ти­ми й біли­ми, чер­во­ною смілкою, синіми дзво­ни­ка­ми. З усіх боків ши­ро­ке гілля де­ре­ва при­ма­ню­ва­ло од­по­чи­ти в густій тіні. Там ши­ро­ко­лис­тий кле­нок прос­тяг­нув гілки з лис­том, схо­жим на до­лоні з роз­чепіре­ни­ми пальця­ми; там ку­пи лип, об­няв­шись гіллям, мов рідні сест­ри, ки­да­ли на зе­ле­ну тра­ву тем­ну тінь, а під ви­со­ки­ми гілляс­ти­ми ду­ба­ми при­ту­ли­лась тон­ка ліщи­на, посплітав­ши свої вер­хи з йо­го гілля­ка­ми.

Люцина і Зо­ся пішли ви­би­ра­ти місце для гу­лян­ки і зос­та­но­ви­лись під зе­ле­ною ліщи­ною. Ста­ра ліска, оплівшись гіллям, зро­би­ла ніби при­родній ви­со­кий курінь. А по­верх неї ла­па­тий лист кленків та дубів ки­дав най­темнішу тінь і ро­бив хо­ло­док. Па­ничі за­мос­ти­ли гільця­ми один бік то­го ку­ре­ня, за­би­ли чо­ти­ри кілки пе­ред ку­ре­ня, а на їх прив'яза­ли дві дош­ки. Лю­ци­на розісла­ла ска­тер­ку і на та­ко­му не­ви­со­ко­му столі пос­та­ви­ла са­мо­вар і уся­кий по­суд. Ба­рильця з во­дою ста­ли замість стільців, і три сест­ри, як три гай­ові грації, сиділи в зе­ле­но­му ку­рені і віта­ли гос­тей.

Почала з'їжджа­тись мо­лодіж, як ба­жа­ла Зо­ся: мо­лоді уряд­ни­ки, кан­це­ля­рис­ти, сту­ден­ти, пан­ни і мо­лоді да­ми. Швид­ко курінь став пов­ний од­ни­ми пан­на­ми, а до­ли­на вкри­лась па­ни­ча­ми і ціли­ми юр­ба­ми ма­лих хлопців, що гу­ля­ли в гил­ки. Приїха­ло п'ять му­зик, міських жидків. Тро­хи пізніше при­та­ра­ба­ни­лись і старі батьки й ма­тері, на ве­ли­кий сму­ток Зосі, кот­ра не­на­виділа ста­ре­чу ком­панію. Приїхав суд­дя - товс­тий пан, потім сам Пшеп­шинський, док­тор та каз­на­чей з жінкою і про­то­поп­шею. Кож­ну по­воз­ку стріча­ли му­зи­ки гуч­ним мар­шем. Зібрав­ся чи­ма­лий гурт лю­дей, уряд­ників, ба­га­тих, тро­хи цивілізо­ва­них міщан… Швид­ко за­па­ла­ло ба­гат­тя, за­кипіли са­мо­ва­ри. Му­зи­ки вда­ри­ли ве­се­лий кад­риль, аж од­ляс­ки пішли да­ле­ко лісом. Па­ничі по­ча­ли про­си­ти паннів до танців, а пан­ни опи­на­лись, со­ро­ми­лись тан­цю­ва­ти на зе­леній траві. Па­ничі му­си­ли самі по­ча­ти танці. Од­на­че швид­ко взя­ла охо­та і паннів. По­пе­ре­ду пішла Лю­ци­на з Зо­сею, а за нею і другі. Старі сиділи під де­ре­вом, ди­ви­лись на гу­ля­ючих, ба­ла­ка­ючи про ста­ро­ви­ну, а хлоп­чи­ки, як зайці, літа­ли за м'ячем по до­лині. Швид­ко потім Лю­ци­на з Ру­зею в ку­рені на­ли­ва­ли чай, а в ку­рені і під ку­ре­нем сиділи на ки­ли­мах па­ничі без кар­тузів, з чер­во­ни­ми що­ка­ми, пан­ни свіжі, що аж пашіли після танців. Кру­гом не пе­рес­та­ва­ла ве­се­ла роз­мо­ва, сміх, жар­ти, бу­ло до­волі й за­ли­цян­ня. Старі при­ки­да­ли слівце до жартів мо­ло­дих. І нігде не бу­ло вид­ко ні од­но­го блідо­го, за­ниділо­го, ми­зер­но­го ли­ця. Пов­но­виді пан­ни, повні, рум'яні дамські ли­ця бу­ли в повній гар­монії з цуп­ким ду­бо­вим та кле­но­вим лис­том, з со­ко­ви­ти­ми квітка­ми та тра­вою. А па­ничівські чорні бро­ви та ку­чері, а ті опец­ку­ваті хлоп­чи­ки з за­горіли­ми щічка­ми - все те підхо­ди­ло до тем­но­синього не­ба, що кри­ло до­ли­ну, мов шов­ко­вим на­ме­том.

Після чаю ру­ши­ли й старі до гу­лян­ки. Дех­то про­бу­вав си­лу в гил­ки, бив гал­кою опу­ку ви­ще шпилів, ви­ще дубів на го­рах. Товс­тий суд­дя поп­ро­сив не тон­шу за йо­го про­то­поп­шу до кад­ри­ля. Па­ничі по­ча­ли вже ска­ка­ти в дов­гої ло­зи, дав­ши більше вольності гу­лянці, а потім ста­ли з пан­на­ми гра­ти в ко­та та в миш­ки, в хре­щи­ка, як от гра­ють прості дівча­та на май­дані або ко­ло цвин­та­ря. Гу­лян­ка прий­ма­ла виг­ляд більше сільський, де­мок­ра­тич­ний. Не­за­ба­ром старі по­ви­тя­га­ли з возів по­хо­вані в сіні пляш­ки з ро­мом, з ви­на­ми і по­ча­ли тяг­ти пунші… Ве­се­лий суд­дя за­тяг який­сь мос­ковський ро­манс; до йо­го прис­та­ла про­то­поп­ша, а потім каз­на­чей­ша, - і гай ого­ло­сив­ся ме­лодіями ста­ро­давньої мос­ковської пісні:


Звук уны­лый фор­тепьяна,
Выражай тос­ку мою…

Одначе «звук» ви­хо­див справді «уны­лый» (смут­ний). Всім хотілось пісні го­лоснішої, сміливішої. У всіх з'яви­лась охо­та співа­ти. Му­зи­ки до­га­да­лись, чо­го тре­ба, і вда­ри­ли «Пет­ру­ся». Двад­цять ду­жих го­лосів підхо­пи­ло пісню, і мо­лоді гру­ди по­ко­ти­ли по ярах, по го­рах го­ло­са­ми, мов ти­ми дзво­на­ми, роз­ли­ва­ючи між де­ре­вом попід не­бом ме­лодії рідних ук­раїнських пісень. Всі го­ло­си зли­лись в один хор; да­ми прис­та­ли до дру­гих; навіть Лю­ци­на і Ру­зя, за­був­ши на той час, що співається му­жи­ча пісня, підтя­гу­ва­ли в хорі гур­то­во­го співу. Пісня ли­ла­ся за піснею. За «Пет­ру­сем» по­ча­ли співа­ти «Гри­ця», потім «Бур­ла­ку», «Чо­бо­ти» й «Гре­ча­ни­ки»… Вда­ча ук­раїнця - це му­зич­ний стру­мент. За­че­пи од­ну стру­ну, обізветься дру­га й тре­тя. Заг­рай на йо­му, торк­ни йо­го, і він дзвеніти­ме й гус­ти­ме дов­го, дов­го, до­ки зам­руть-за­тих­нуть у йо­му гар­монічні ме­лодії…

Сонце нез­ви­чай­но крас­но сіло за го­рою при двад­цятій чи трид­цятій пісні. Шпиль пос­лав свою дов­гу тінь че­рез до­ли­ну. Ос­таннє проміння па­ла­ло на го­рах, на ви­со­ких ду­бах та ли­пах. Вже діти по­то­ми­лись біга­ючи, а най­ми­ти - но­ся­чи во­ду на са­мо­ва­ри. Десь да­ле­ко в гаї рев­ли ко­ро­ви, вер­та­ючись до міста. Вже сон­це згас­ло в над­ворі по­ча­ло су­теніти. Се­ред са­мо­го не­ба зай­ня­ла­ся пер­ша зіроч­ка. На ки­лимі знай­шлась десь за­кус­ка: пе­че­не по­ро­ся, індик, кільки ку­рей. Па­ничі і пан­ни, наспівав­шись і на­тан­цю­вав­шись, ки­ну­лись до їжі.

Швидко потім на до­лині за­па­ла­ло ве­ли­ке ба­гат­тя. Між дво­ма шпи­ля­ми, з-за тем­но­го зуб­час­то­го лісу, виг­ля­нув здо­ро­вий, пов­ний, чер­во­ний, як жар, місяць. Всім бу­ло так гар­но, так ве­се­ло, що про гос­по­ду ніхто не мав і гад­ки. Па­ничі по­па­ру­ва­лись з пан­на­ми і ба­ла­ка­ли ти­хенько. Суд­дя прис­та­вав до про­то­попші, кот­ра од­хи­ля­лась все за кущі. Хлоп­чи­ки вже спа­ли суспіль по­ко­том на ки­лимі, пок­риті оде­жею. А пунші пи­ли­ся, а ви­но ли­ло­ся. Па­ничі пош­ту­ва­ли паннів гос­тин­ця­ми, апельси­на­ми, горіха­ми, кон­фе­та­ми. Му­зи­ки гра­ли й не пе­рес­та­ва­ли, і мо­лодіж знов пішла в танці. Зо­ся, гар­на, мов вес­ня­на квітка, літа­ла при міся­цеві, як той ле­генький ме­те­лик.

- Грай ко­зач­ка! - гук­нув суд­дя на му­зик.

Музики вче­са­ли ко­зач­ка.

Повний, ог­ряд­ний суд­дя, по­тяг­ши за со­бою Яки­ма, пус­тив­ся ко­зач­ка, розс­теб­нув­ши жи­лет­ку. Яким, узяв­шись у бо­ки, пішов у та­нець про­ти йо­го. Всі пан­ни, всі по­го­ничі збіглись ди­ви­тись на їх. Нев­ва­жа­ючи на свою тілистість й ог­рядність, суд­дя са­див го­па­ка так ле­генько, пус­кавсь навп­рисідки так штуч­но, ніби щи­рий сільський па­ру­бок, аж всі по­го­ничі зди­ву­ва­лись. Яким, гар­ний та рівний, прий­мав нез­ви­чай­но штучні по­зи. Зо­ся ми­лу­ва­лась ним, слідком во­ди­ла очи­ма за йо­го лег­ки­ми ско­ка­ми.

Червоний во­гонь ба­гат­тя освічу­вав ту кар­ти­ну збо­ку, а місяць ки­дав яс­ний світ звер­ху. На до­лині бу­ло вид­ко, як удень. Швид­ко до ко­зач­ка поп­рис­та­ва­ло ба­га­то па­ничів, та ніхто не зумів зрівня­тись із суд­дею та з Яки­мом.

- Я по­тан­цюю кра­ще, як ви, па­не! - обізвав­ся най­мит Леміщин, Та­рас.

- А йди порівняємось! - гук­нув суд­дя, - по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий!

Парубок, в одній білій со­рочці, підпе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом, в брилі і в прос­тих важ­ких чо­бо­тях, пус­тив­ся, як та пти­ця, по траві. В швид­ких ру­хах йо­го ніг чо­бо­ти­ща зда­ва­лись ле­ге­сеньки­ми па­ничівськи­ми чобітка­ми, йо­го ши­рокі ру­ка­ви зда­ва­лись кри­ла­ми, що но­си­ли йо­го, ки­да­ли ним, мов ку­лею, на всі бо­ки. Суд­дя ви­роб­ляв дрібуш­ки, - Та­рас йшов ще дрібніше. Йо­го но­ги й ру­ки тремтіли, як лист на де­реві. Суд­дя пус­кавсь навп­рисідки, - Та­рас роз­га­няв­ся і зда­ле­ки па­дав пти­цею йо­му прос­то під самі но­ги й одс­ка­ку­вав в од­ну мить на доб­рий ко­зацький са­жень. Суд­дя ски­нув з се­бе сіртук, потім і жи­лет­ку і все не пе­рес­та­вав тан­цю­ва­ти, од­на­че знемігся і впав зне­си­ле­ний на тра­ву. А Та­рас літав сам і гу­кав до Яки­ма.

Яким вис­ту­пив до йо­го. Не раз і не два, ще хлоп­ця­ми, во­ни ви­би­ва­ли на полі го­па­ка та тро­па­ка. Та­рас оче­ви­дяч­ки зрадів, став­ши в тан­цях з вар­тим се­бе тан­цю­рис­тою, свис­нув, гук­нув і ніби по­чу­тив но­ву си­лу в но­гах. То гна­лись во­ни нав­пе­ремінки один за од­ним, то сміялись і глу­зу­ва­ли, дриґаючи й ма­ха­ючи но­га­ми, то ха­па­лись за ру­ки і пе­рек­ру­чу­ва­лись че­рез го­ло­ви, ви­вер­та­лись, то, за­че­пив­шись пра­ви­ми но­га­ми, пе­ред­ка­ми чобіт, летіли на лівих но­гах, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми. Най­ми­ти підки­да­ли су­хо­го хми­зу в ба­гат­тя. По­лум'я па­ла­ло, і Та­рас з Яки­мом, зда­ва­ло­ся, пла­ва­ли в чер­во­них хви­лях світа. Всі сто­яли навк­ру­ги і ди­ви­лись, як на ди­во­ви­жу. Місяць з не­ба щед­ро лив яс­ний світ на су­гор­би, на гаї й шпилі, котрі ніби ди­ви­лись на та­нець най­ми­та і на та­нець Яки­ма, до­ки вся гро­ма­да не крик­ну­ла: «гар­но! бра­во!» і не зап­лес­ка­ла в до­лоні. Сам суд­дя по­час­ту­вав Та­ра­са дво­ма чар­ка­ми горілки.

І знов по­ча­лись пісні з му­зи­ка­ми, тільки вже де­які го­ло­си ду­же хрипіли й різни­ли. Суд­дя з якимсь сто­ло­на­чальни­ком ду­хов­но­го прав­лен­ня ви­ли вже навіть вов­чи­ми го­ло­са­ми і, поб­рав­шись у бо­ки, при­танцьову­ва­ли до дам. Пан­ни по­ча­ли вже од­хи­ля­тись набік. Сто­ло­на­чальник, з доб­ро­го ди­ва, розігнав­ся і плиг­нув че­рез ба­гат­тя; суд­дя по­летів за ним. Яким ско­чив слідком за суд­дею, а там далі зго­дом по­ча­ли пли­га­ти па­ничі. Всі ре­го­та­лись, а пан­ни втіка­ли і сіда­ли на по­воз­ки з по­зап­ря­га­ни­ми кіньми. Пішла по ру­ках ос­тан­ня чар­ка і ос­тан­ня пісня: «Час до­до­му, час!» В ос­танній раз во­на роз­ляг­ла­ся лу­ною по сон­них го­рах. Най­ми­ти за­га­си­ли ба­гат­тя. Ма­тері по­нес­ли й по­ве­ли за ру­ки сон­них дітей до по­во­зок. Увесь поїзд ру­шив у до­ро­гу, а по­за­ду зос­та­ла­ся ти­ха до­ли­на, за­ли­та мерт­вим світом міся­ця. Одні ду­би, та ли­пи, та яс­ний місяць тільки ди­ви­лись на місце шум­ли­вої гу­лян­ки го­ро­дян. Зо­ся цілу до­ро­гу зга­ду­ва­ла про танці Яки­ма й Та­ра­са і ди­ву­ва­лась, де наб­ра­лось стільки жва­вості, сприт­ності в то­му не­по­вер­тай­лові та неп­ро­вор­но­му Та­ра­сові!..

- Чи на­дов­го ж оце ста­не тобі, Зо­сю, цієї гу­лян­ки? - опи­тав Яким жінки в жар­ти.

Та на­да­рем­но пи­тав її чо­ловік. Зосі вже бу­ло не до гу­лян­ки. Леміщи­ха ла­го­ди­ла все до ро­ди­ва. Ба­ба по­ви­ту­ха вже дню­ва­ла й но­чу­ва­ла в Лемішок.


IX 

Другий день од­на­че був не та­кий ве­се­лий для Зосі. Коні бу­ли взяті без зго­ди ста­ро­го Лемішки, кот­рий на той час хо­див десь до сусіди.

- Де це коні? - пи­тав Лемішка у най­мич­ки, заг­ля­нув­ши в ста­ню.

- Там де й па­ни, - од­ка­за­ла про­вор­на най­мич­ка.

- А па­ни де ділись?

- Поїхали в гай гу­ля­ти, на якусь маївку, чи що.

Лемішка ви­ла­яв жінку, а на дру­гий день при­че­пив­ся й до Зосі, на кот­ру він був вже дав­но сер­ди­тий.

Зося в сльози, а ста­ра Леміщи­ха й собі. Лемішка вий­шов в сіни і тільки две­ри­ма гурк­нув. Од то­го ча­су Лемішка не хо­вав­ся з своєю неп­ри­хильністю до невістки, а невістка по­ча­ла навіть зне­ва­жа­ти свек­ра і, ма­ючи ве­ли­ку надію на Леміщи­ху й на Яки­ма, по­ча­ла ве­ре­ду­ва­ти та тро­хи ко­вер­зу­ва­ти.

- Знаєш що, Яки­ме? Всі наші знай­омі ма­ють гар­ненькі по­воз­ки і добрі ко­ни­ки. Купім і ми не­ве­лич­кий доб­рий візок і од­но­го доб­ро­го ко­ни­ка, а то мені со­ром їзди­ти на та­ко­му возі.

- А де ж ми на­бе­ре­мо гро­шей?

- Я не­дав­но ба­чи­ла, як та­то од­чи­няв скри­ню і лічив гроші. Са­мих бу­ма­жок пре­ве­ли­ка ку­па, а з срібни­ми кар­бо­ван­ця­ми чи червінця­ми ли­бонь кільки тор­би­нок сто­яло в ку­точ­ку. Поп­ро­си­мо ма­му, а ма­ма поп­ро­сить та­та. Або купім за свої гроші візок, а та­то вже при­ку­пить й прип­ря­же до на­шо­го візка доб­ро­го ко­ни­ка.

Як ра­ди­лись, так і зро­би­ли, пе­редніше спи­тав­ши ма­тері.

Купили во­ни візок, а батько… все-та­ки батько своїм дітям, - му­сив ку­пи­ти доб­ро­го ко­ня, «для унуч­ка», як він ка­зав, хоч пе­редніше і про­чи­тав доб­ру мо­лит­ву та ви­ва­рив во­ду і жінці, і Яки­мові, і невістці.

Почав си­нок Якимів підрос­та­ти, по­ча­ла Зо­ся знов до се­бе гос­тей зак­ли­ка­ти сли­ве кож­но­го дня. Най­мич­ка тільки те й ро­би­ла, що по­ра­лась ко­ло їх, гріла са­мо­вар, біга­ла в крам­ниці по ла­сощі та ва­ри­ла ве­че­рю. Са­ма Леміщи­ха, люб­ля­чи без міри і без тя­ми свою невісточ­ку, ча­сом слу­жи­ла їй, як най­мич­ка: гла­ди­ла сукні, спідниці, ва­ри­ла ко­фе, ста­ви­ла са­мо­вар, го­ту­ва­ла гос­тям ве­че­рю. Вся та біга­ни­на й веш­тан­ня сер­ди­ло ста­ро­го Лемішку. Ча­сом зу­мис­не він од­си­лав най­мич­ку будлі-ку­ди по ха­зяй­ст­ву, і гості Зо­сині ча­сом пи­ли ду­же пізно чай. Зо­ся зна­ла те і ниш­ком ла­яла ста­ро­го батька.

Мала ди­ти­на не да­ва­ла Зосі вночі спо­кою і ча­сом роз­хо­жу­ва­лась са­ме при гос­тях. Яким і Зо­ся по­ча­ли про­ха­ти в батька да­ти їм свою кімна­ту. Для однієї тільки ди­ти­ни зго­див­ся ста­рий пе­ре­нес­ти своє ліжко з то­го місця, де во­но сто­яло ще од весілля, хоч і важ­ко йо­му ста­ло, як ру­ши­ли з місця йо­го, ста­ро­го. Лемішка по­лю­бив унуч­ка, як дру­го­го рідно­го си­на. Ча­сом бу­ло вночі зап­ла­че ди­ти­на. Всі сплять, як по­биті. Ніхто не вста­не по­ко­ли­ха­ти ди­ти­ни. Один батько за­раз по­чує, чов­гає ста­ри­ми, але міцни­ми но­га­ми до ко­лис­ки і при світі міся­ця дов­го гой­дає ко­лис­кою за по­чеп­ку й уко­лош­кає ма­ло­го плаксія. І не раз Леміщи­ха, про­ки­да­ючись, ба­чи­ла йо­го ста­ре, су­во­ре ли­це, си­ву го­ло­ву, обер­не­ну до ди­тя­ти, як во­но вже мов­ча­ло і спа­ло ти­хим сном. І не раз бу­ло, як розп­ла­четься ди­ти­на, ста­рий при­хо­див і своїми міцни­ми ру­ка­ми, що вдер­жа­ли б за ву­ха вед­ме­дя, ти­хе­сенько брав ди­ти­ну на ру­ки, ніс у світли­цю, хо­див по хаті, ста­вав пе­ред об­ра­за­ми, бу­бо­ня­чи мо­лит­ву, при­но­сив вже сон­ну ди­ти­ну і, пе­рех­рес­тив­ши, клав ти­хо в ко­лис­ку. Ста­ра нянька го­во­ри­ла, що він уміє за­мов­ля­ти ті уро­ки, що нас­лані на ди­ти­ну ли­хи­ми людьми…

Зося звеліла пе­ре­нес­ти своє ліжко в кімна­ту ста­рих, а свою кімна­ту пе­ре­ро­би­ла на світли­цю, ку­пи­ла но­ву ка­на­пу, об­би­ту чер­во­ною ма­терією, розс­та­ви­ла шість но­вих гар­них стільців, прос­те­ли­ла ки­лим під ка­на­пою і під сто­лом. Ма­ти, по­тай од батька, дос­та­ча­ла їй гро­шей, що за­роб­ля­ла за ого­ро­ди­ну. Час од ча­су Зо­ся ста­ла ве­селіша і якось бадьорніша, знов скли­ка­ла мо­ло­дих гос­тей у свою світли­цю; час од ча­су вва­жа­ла во­на, що її дум­ка справд­жується, що її ха­зяй­ну­ван­ня шир­шає в оселі ста­ро­го Лемішки. Всім за­без­пе­че­на, во­на цілі дні й ве­чо­ри сиділа в своїй світлиці, ви­ши­ва­ла на п'яльцях га­ру­сом квітки, пле­ла з ни­ток ска­тер­ки, завіси до вікон, до две­рей, до своєї пос­телі…

- Ви б, невісточ­ко, взя­ли ключі та пішли б з най­мич­кою до ко­мо­ри. Над­ворі не­го­да, а ви не вва­жаєте на те, що ста­ра ма­ти му­сить усю­ди веш­та­тись та біга­ти по грязі. У вас ніжки мо­лоді, а ви все си­ди­те та швид­ко всі ха­ти зас­нуєте оти­ми сітка­ми, ніко­му не потрібни­ми!

Так гри­мав ста­рий батько на Зо­сю. Зо­ся ки­да­ла свої п'яльця, вби­ра­ла­ся в теп­лу удя­ган­ку і му­си­ла йти з клю­ча­ми до ко­мо­ри ви­да­ва­ти харч на обід, прок­ли­на­ючи те прос­те, гру­бе сільське гос­по­дарст­во і ста­ро­го Лемішку. Най­мич­ка на­би­ра­ла пшо­на, солі, бо­рош­на, на­би­ра­ла ба­га­то зай­во­го і по­ча­ла крас­ти, а Зо­ся навіть не ба­чи­ла, що бра­ла най­мич­ка, і з не­терп­ляч­кою ди­ви­лась на да­ле­кий гай, сто­ячи на две­рях ко­мо­ри. Тра­пи­лось так, що один най­мит виніс з ко­мо­ри па­ру чобіт за­раз-та­ки слідком за Зо­сею. Лемішка знай­шов ті чо­бо­ти і прог­нав най­ми­та. Зосі не ска­зав ні сло­ва, але од то­го ча­су Зо­ся не хо­ди­ла більше до ко­мо­ри з клю­ча­ми…

Почала Зо­ся ве­ре­ду­ва­ти так, що ні ма­ти, ні Яким не вміли їй нічим до­го­ди­ти. То стра­ва бу­ла ду­же прос­та, то пе­че­ня пе­рес­ма­же­на, то хліб пе­ре­пе­че­ний або з за­кальцем, то нет­рив­на й нес­мач­на стра­ва, то най­мич­ка не слу­ха­ла її! Батько все чув і терпів.

Надходив день Зо­си­них іме­нин. Лемішка не мав зви­чаю справ­ля­ти щось їй на іме­ни­ни, бо та­кий зви­чай не по­во­диться між прос­ти­ми людьми. Зо­ся зна­ла, що в йо­го є ба­га­то гро­шей, і бу­ла ду­же зла, що све­кор ніко­ли не ку­пу­вав їй гос­тинців.

- Якимцю! я хо­чу спра­ви­ти собі сук­ню на свої іме­ни­ни. По­зав­чо­ра на­ша каз­на­чей­ша в гос­тях у про­тоєрея роз­пус­ти­ла свою но­ву шов­ко­ву сук­ню і, хо­дя­чи по хаті, надісь, зу­мис­не вертіла своїм дов­гим хвос­том пе­ре­до мною. Сук­ня, прав­да, й до­ро­га, але ко­ли б ти знав, як во­на по­га­но зроб­ле­на, який прос­тий, му­жи­чий кольор ма­терії! Я їй до­ка­жу, що во­на з своїм сма­ком нічо­го не вар­та пе­ре­до мною. Справ­лю я собі сук­ню та­ку, яку я ба­чи­ла в те­атрі, в опері, на при­ма­донні: всю чор­ну, з міцно­го шов­ку, а на бо­ках пов­ки­даю яс­но­зе­лені ши­рокі клин­ки аж до до­лу. По­пу­щу я шлейф ряс­ний та дов­гий, на пів-арши­на дов­ший, як у неї.

- Серце Зо­сю! я гро­шей не маю.

- Я на­бор візьму, а батько не­хай зап­ла­тить. Не збідніє, од­на­че гро­шей має ду­же ба­га­то! Ніко­ли пак не ку­пить гос­тин­ця ані на сміх!

- А як ча­сом не зап­ла­тить?

- То зап­ла­тить часть ма­ма, а часть - ми самі. А я на­тяк­ну: на­ря­жу­ся і… по­дя­кую тат­ка за гос­ти­нець… Не­хай-та­ки знає честь!

- Серце Зо­сю, не дра­туй ти батька! Він чо­ловік доб­рий, але прос­тий і кру­тий.

- І я кру­та, та ще й не прос­та: бу­де­мо пе­ре­ва­жу­ва­тись.

- Я те­бе про­шу, Зо­сю… Батько дає нам ха­ту й слу­гу.

- Нехай схо­вається з та­кою слу­гою, що со­ром у ха­ту пус­ка­ти.

Прийшли іме­ни­ни. Наз­би­ра­ло­ся гос­тей пов­на світли­ця. Най­мич­ки гріли са­мо­вар за са­мо­ва­ром, го­ту­ва­ли ве­че­рю до півночі. Вже проспіва­ли другі півні. Гості не да­ва­ли спа­ти Лемішці. Че­рез двоє две­рей Лемішка чув, як гра­ла гіта­ра, а най­мич­ки веш­та­лись, ри­па­лись та все біга­ли че­рез сіни. Вже ми­ну­ла північ; Лемішка пе­ре­ки­дав­ся з бо­ку на бік, а му­зи­ки й танці не пе­рес­та­ва­ли; світло горіло в пе­карні і в Зо­синій світлиці.

Лемішка встав, на­ки­нув на­опаш­ки ко­жух, пішов пе­редніше в пе­кар­ню, по­га­сив там світло і звелів най­мич­кам ля­га­ти спа­ти, бо завт­ра був ро­бо­чий день. Потім ти­хо од­чи­нив він двері в Зо­си­ну світли­цю і, як ма­ра, став на две­рях у білій со­рочці, в ко­жусі. Па­ничі й пан­ни сиділи навк­ру­ги світлиці па­ра­ми і гра­ли в сусіда. Зо­ся, роз­пус­тив­ши но­ву до­ро­гу сук­ню, з чор­но­го шов­ку, з зе­ле­ни­ми клин­ка­ми і зе­ле­ним ши­ро­ким по­ясом, по­хо­жа­ла по світлиці од па­ри до па­ри і роз­пи­ту­ва­ла кож­но­го, як бу­ває в тій гу­лянці, чи вдо­во­лені во­ни своїм сусідом. Чо­ти­ри свічки горіло на сто­лах…

Ясний світ по­лив­ся на­зустріч Лемішці в од­чи­нені двері. Він не­са­мохіть за­бу­бонів мо­лит­ву: «Світе ти­хий свя­тия сла­ви безс­мерт­но­го», кот­ру чи­та­ють прості лю­ди, як упер­ше по­ба­чать або міся­ця-мо­ло­ди­ка, або як блис­не во­гонь уве­чері. Ти­хо чов­га­ючи чобітьми, сміли­во підсту­пив він до од­но­го сто­ла, дмух­нув на од­ну свічку, потім на дру­гу, на тре­тю й на чет­вер­ту. Гості сиділи, як не­живі, і дух поп­ри­та­юва­ли, див­ля­чись на ви­со­ку, си­во­го­ло­ву та кре­мез­ну й здо­ро­ву пос­тать Лемішки, кот­ра зда­ва­лась яко­юсь ма­рою, а не лю­ди­ною. Пан­ни аж жах­ну­лись. Зо­ся сто­яла се­ред світлиці, як кам'яна. Лемішка, спов­нив­ши гос­по­дарський еко­номічний об­ряд, дав зна­ти гос­тям, що вже час би й спа­ти, і в тем­ряві ти­хо по­су­нув­ся до две­рей, бу­бо­ня­чи далі по­ча­ту мо­лит­ву: «дос­тоїн єсі іво вся вре­ме­на пєт биті гла­си пре­по­доб­нимі…»

Гості сиділи в темній хаті, але по­чув­ши, що Лемішка за­чи­нив двері, всі рап­том за­ре­го­та­лись. Яким тер­нув сірни­чок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за бо­ки бра­лись. Са­ма Зо­ся од сміху аж впа­ла на ка­на­пу. Од­на­че швид­ко всі ущух­ли й за­мовк­ли; по­ча­ли знов гу­ля­ти: гульня не вда­ва­лась. Гості по­чу­ва­ли, що кра­ще за все зро­би­ти - розійтись і йти до­до­му.

Швидко світли­ця Зо­си­на спо­рож­ни­лась. Зо­ся зос­та­лась од­на з Яки­мом.

- Так та­ку штуч­ку вструг­нув наш та­то! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Що ти на це ска­жеш?

- Нічого! Та­ку шту­ку не впер­ше ро­бить мій батько. Як бу­ло ми збе­ре­мось і за­си­ди­мось до пізньої ночі, за­раз вхо­дить бу­ло батько й га­сить світло. Ото був знак, що гос­тям вже час до­до­му.

- Може, та­ким гос­тям, як твій дядько Охрім та йо­го жінка з сільськи­ми мо­ло­ди­ця­ми. Але… але… Що ж ска­жуть наші гості? Що ска­жуть мої сест­ри, каз­на­чей­ша, про­то­поп­ша? Та во­ни ж ме­не об­су­дить, об­гу­дять, обсміють! Мені те­пер со­ром бу­де навіть по місті піти? На ме­не навіть жи­ди ти­ка­ти­муть пальця­ми. По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва!

- Не знать, яка ли­ха го­ди­на по­би­ла те­бе!

- І ти за батьком? і тобі не бу­де шко­да, як з ме­не глу­зу­ва­ти­муть лю­ди? Та я од­но­го дня не жи­ти­му в тво­го батька! Завт­ра шу­кай­мо квар­ти­ри і пе­реїжджай­мо з сього по­га­но­го до­му!

Зося зблідла. В неї очі бли­ща­ли, ніби зай­ня­лись.

- Зосю! бог зна що ти ви­га­дуєш! Жа­лу­ван­ня моє не­ве­ли­ке, а в батька, як у бо­га за две­ри­ма.

- Як у чор­та в пеклі, от що! В батька гро­шей, як у жи­да, а що нам з тих гро­шей? Тільки то­го, що хар­чує нас та дає жит­ло. А за все те дорікає, ко­ле очі, що я не гос­по­ди­ня, що я си­жу та пле­ту не­потрібні сітки, б'ю бай­ди­ки, справ­ляю по­си­деньки та од­ри­ваю слуг од ро­бо­ти. Чи так же мож­на б нам жи­ти при йо­го дос­тат­ках, при йо­го гро­шах? Чом би пак нам не їзди­ти по-панській, не вби­ра­тись кра­ще, не справ­ля­ти балів? По­ка­рав нас гос­подь твоїм батьком! Не бу­ду я більше страж­да­ти й терпіти. Завт­ра пе­реїде­мо на дру­гу квар­ти­ру.

- А як ста­рий не по­ки­не нам спад­щи­ни?

- А ко­му ж він її по­ки­не? Спад­щи­на бу­де на­ша, а ста­ро­го тре­ба пров­чи­ти, й нав­чи­ти, й на­пу­ти­ти на старість.

На дру­гий день Зо­ся не вий­шла до обіду до сто­лу і обіда­ла в своїй кімнаті. Над­ве­чо­ри во­на вбра­ла­ся в шов­ко­ву чор­ну сук­ню з зе­ле­ни­ми па­са­ми і вий­шла до ста­рих у світли­цю на­бун­дю­чив­шись, з по­ва­гом, ти­хою хо­дою.

- Я при­нес­ла вам, та­ту, чо­ти­ри сте­ари­нові свічки, що вчо­ра ми спа­ли­ли вве­чері. А з тим дя­кую вам за цю сук­ню, що ви мені спра­ви­ли на мої іме­ни­ни.

- Носіть на здо­ров'я, ко­ли спра­ви­ли за свої гроші. Свічки, прав­да, й мож­на вер­ну­ти на­зад, та не вер­не­те мені тієї ночі, що я не спав на ста­рості літ.

- Вибачайте нашій мо­ло­дості і на­шим літам, а з тим ми дя­куємо вам за хліб-сіль ва­шу і за квар­ти­ру. Ми завт­ра пе­ре­бе­ре­мось на но­ву квар­ти­ру…

- Воля ва­ша. Ко­ли я вам нев­по­доб­ний, то й си­лу­ва­ти не бу­ду. Мо­же, пе­ре­бе­ре­тесь до сво­го та­ту­ся?

Щоки в Зосі за­па­ла­ли. Очі блис­ну­ли гнівом.

- Вам моєму та­ту­севі і в слід не всту­пи­ти… По­ки в йо­го жи­ла, по­ти й щас­ли­ва бу­ла.

- Та вже ж! Він чо­ловік вче­ний, ба­га­тий; він збу­дує вам дім, най­ме вам най­мич­ку, ку­пить мебіль. Тільки там ма­тері не­ма, щоб слу­жи­ла вам, як най­мич­ка. А ва­шо­му батькові ва­ша гості бу­дуть так впо­добні й потрібні, як і мені.

- Про матір я не ка­жу й сло­ва. Моя рідна ма­ти не жа­лу­ва­ла б так ме­не. Але я за шма­ток хліба, за ха­ту не хо­чу терпіти то­го, що до­терпіла в вас. Ви ме­не знес­ла­ви­ли, опо­га­ни­ли пе­ред цілим містом, ви мені до­пек­ли до жи­во­го сер­ця. Ви ври­ваєтесь се­ред ночі в мою ха­ту; при чу­жих лю­дях со­ро­ми­те ме­не, як ма­лу ди­ти­ну…

- Я вчет­ве­ро стар­ший од вас. Всі ваші гості мені го­дяться в уну­ки, не то що в діти. Є час гульні, є час од­по­чин­ку. Тре­ба гу­ля­ти, та не за­гу­лю­ва­тись. Все моє доб­ро - не чиє ж, а ва­ше. Ви ко­лись бу­де­те ту­теч­ки в оселі гос­по­ди­нею. А мені не ба­жається, щоб моє доб­ро пішло мар­но.

- То ви ме­не маєте за нікчем­ну, пус­ту жен­щи­ну? То ви мені ще й до­ко­ряєте тим, чо­го не даєте? ти­ми грішми, що за­ко­пані десь у вас?

- Грошей те­пер я не дам до ва­ших рук, бо швид­ко роз­ко­тяться. Пос­тарійтесь ли­шень тро­хи, - ще ду­же мо­лоді! Та й од батька та­ки на­вез­ли до­волі вся­ко­го доб­ра…

Зося біга­ла од злості по хаті. Дов­гий шлейф її до­ро­гої сукні підняв ку­ря­ву по хаті, аж Лемішка за­каш­ляв­ся.

- Та не куріть-бо так своїм хвос­том! - на­си­лу про­мо­вив Лемішка від каш­лю.

- Годі тобі, ста­рий! Не­на­че й справді мо­ло­дим лю­дям не мож­на се­бе роз­ва­жи­ти, по­гу­ля­ти, - грим­ну­ла на йо­го Леміщи­ха.

- То ви ме­не маєте за якусь лег­ко­важ­ну вітро­гон­ку? - прис­ту­па­ла Зо­ся ближ­че.

- Де ж та­ки та­ку ве­ли­ку па­ню зва­ти вітро­гон­кою! - обізвавсь Лемішка. - Тільки не говіть-бо вітру своїм хвос­том, бо ка­шель ме­не от-от за­ду­шить. Ка­хи! Ка­хи! - ка­хи­кав Лемішка.

- Я пані! - про­мо­ви­ла Зо­ся, при­ту­лив­ши па­лець до гру­дей, ніби по­ка­зу­ючи на се­бе. - Я зро­би­ла честь ва­шо­му до­мові, що ввійшла в йо­го.

- Будемо за те повік бо­га дя­ку­ва­ти! - ска­зав Лемішка, пог­ля­нув­ши на об­ра­зи. - Де ж пак, та­ке щас­тя?

- То ви ме­не маєте за свою най­мич­ку, чи що? - ки­да­лась і сіка­лась до йо­го Зо­ся вже з ку­ла­ка­ми.

- Доглядайте гос­по­дарст­ва, не справ­ляй­те так час­то балів, на­че якихсь весіллів, по­ма­гай­те старій ма­тері, - нав­чав Лемішка. - А то ви все справ­ляєте по­си­деньки та по­хо­деньки, мов навсп­ряж­ки ду­же вже ве­ли­ка пані, згор­нув­ши руч­ки! Тільки хліб дур­но збав­ляєте!

- І ви мені смієте да­ва­ти по­ра­ду, нав­ча­ти, як от у му­жиків бу­ває?

- Не справ­ляй­те до­ро­гих су­конь, та ще й на­бор, то й гроші ма­ти­ме­те, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нес­тат­ко­виті та не­помірко­вані лю­ди ніко­ли нічо­го не над­ба­ють, а що ма­ють, то й те про­гай­ну­ють швид­ко.

- Якиме! Яки­ме! хо­ди сю­ди! - за­ре­пе­ту­ва­ла не своїм го­ло­сом Зо­ся, бліда аж біла, як крей­да.

Яким спав і ду­же зля­кав­ся, по­чув­ши че­рез сон не­са­мо­ви­тий крик Зосі. Він мит­тю ки­нув­ся до две­рей.

- Квартиру да­вай мені! За­раз! Од­ної го­ди­ни не бу­ду я в цьому домі! Чо­го ж ти витріщив баньки? Іди шу­кай квар­ти­ри.

Яким, роз­шо­ло­пав­ши діло, ти­хо по­вер­нув­ся до ліжка, ліг і зап­лю­щив очі. Зо­ся побігла слідком за ним.

- Чого ти ліг? Вста­вай та шу­кай квар­ти­ри!

- Бог зна що ви­ду­муєш ти, Зо­сю! - про­мо­вив сер­ди­то Яким, - це ти, пев­но, жар­туєш.

- Квартиру да­вай! - зак­ри­ча­ла Зо­ся і зас­ту­котіла ку­ла­ком по столі.

Яким підвів го­ло­ву, луп­нув сон­ни­ми очи­ма і знов ліг…

- Ой, бо­же мій, бо­же мій! - зо­го­ло­си­ла Зо­ся, впа­ла на ка­на­пу і за­ли­лась слізьми. - Всі ме­не тут обіжа­ють, тро­хи не б'ють! Усі зну­ща­ються на­до мною!

- Схаменись! Який там во­рог те­бе б'є! - крик­нув Яким з ліжка.

Зося по­ча­ла зомліва­ти й пла­ка­ла. Яким му­сив ус­та­ти і ки­нувсь до неї.

- Жінка твоя зґедзка­лась; вже геть-то оп­риш­ку­ва­та вда­лась! - про­мо­вив ста­рий батько че­рез поріг і пішов до пе­карні.

Зося хли­па­ла, аж стог­на­ла. Яки­мові ста­ло жаль її. Він по­чав прис­ка­ти на неї во­дою, об­мо­чу­вав їй вис­ки, лоб, вти­хо­ми­рю­вав.

- Йди шу­кай за­раз квар­ти­ри, бо я тут за­ги­ну, за­на­па­щусь, вмру до завтрього!

- Годі, Зо­сю! Годі пла­ка­ти! Не муч ме­не, бо­га ра­ди! Піду за­раз квар­ти­ру знай­ду, тільки пе­рес­тань.

Яким ухо­пив шап­ку і вибіг з ха­ти.

- Найми вже їй там на кільки тижнів квар­ти­ру, - ска­зав йо­му на ву­хо батько. - Не­хай спро­бує жи­ти за свої гроші й по­куш­тує сво­го хліба: не­хай спо­ку­тує свою оп­риш­ку­ватість та не­по­мир­ливість.

Невеличка квар­ти­ра бу­ла най­ня­та то­го ж ве­чо­ра в од­но­му жидівсько­му до­мові, навіть на першій ву­лиці в місті. На дру­гий-та­ки день Зо­ся з Яки­мом пе­реб­ра­лись на но­ву квар­ти­ру, най­ня­ли свою най­мич­ку, а ма­ти, по­тай од Лемішки, да­ла їм ку­хо­варське зна­ряд­дя і тро­хи сто­ло­во­го по­су­ду, бо Зо­ся од сво­го батька не при­вез­ла-та­ки нічогісінько.

Нова квар­ти­ра бу­ла ба­га­то по­ган­ша, ніж батьківська кімна­та, но­ва, світла, простірна, з світли­ми вікна­ми в зе­ле­ний сад.

З не­ве­лич­кої світлиці з пог­ну­тим по­мос­том двоє вікон ви­хо­ди­ло на ву­ли­цю, а ма­ле­сенька кімнат­ка і пе­кар­ня бу­ли од по­га­но­го, жидівсько­го дво­ру. Зо­ся, смут­на, як був смут­ний до­що­вий тоді день, сиділа в кімнаті і, зас­му­че­на, ди­ви­лась у вікно. Цілий двір був за­ли­тий гря­зю­кою, кот­ру помісив то­вар та ко­зи своїми но­га­ми. В тих бо­ло­тя­них ба­ка­ях та ям­ках сто­яла во­да, як стоїть мед в щільни­ках. Попід са­мим вікном за­ма­за­на, обстрьопа­на жидівська най­мич­ка нес­ла це­бер по­мий і ви­вер­ну­ла йо­го прос­то се­ред дво­ру. Тричі пе­ред її очи­ма чо­гось про­май­нув жи­док, на кот­ро­му кап­тан був сту­ле­ний ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спи­ну бу­ла дірка, так що вид­ко бу­ло йо­го чор­ну со­роч­ку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь пас­куд­ну ри­ноч­ку, в котрій бов­та­лась якась юш­ка, не­чис­та, як по­миї, з пок­ри­ше­ною па­ля­ни­цею. Кож­ний раз Зо­ся іздри­га­лась уся, як тільки по­вер­та­ла очі на ту ри­ноч­ку, на за­мур­за­но­го, зас­мальцьова­но­го жид­ка. В при­да­чу до всього прий­шла ко­ро­ва, ста­ла про­ти вікна, обер­ну­ла до Зосі свою ро­га­ту і ву­ха­ту го­ло­ву і витріщи­ла на неї свої дурні очи­ща.

Зося зап­ла­ка­ла не­са­мохіть.

- Дивись! що то? - про­мо­ви­ла во­на до Яки­ма з сер­цем.

- Що? ко­ро­ва! Хіба ж не ба­чиш? - од­ка­зав він зне­хо­тя.

Корова навіщось лиз­ну­ла дов­гим, шерст­ким язи­ком по склі.

- А то що? - по­ка­за­ла Зо­ся пальцем, пла­чу­чи.

- Шибку ли­же навіщось: пев­но, хо­че пи­ти.

- Шибку ли­же!.. - пе­рек­ри­ви­ла йо­го Зо­ся. - А по­ди­вись, що там на дворі?

- Грязь! що ж більше? Сльота!

Саме тоді прой­шов той са­мий за­мур­за­ний жи­док з по­рожньою ри­ноч­кою. Зо­ся крик­ну­ла на жид­ка, зас­ту­кав­ши в вікно:

- Як ти мені ще раз прой­деш ко­ло вікна, то я те­бе повішу!

Жидок зля­кав­ся, аж жах­нувсь, і ки­нувсь навтіка­ча. По­ча­ло су­теніти. Зо­ся звеліла засвіти­ти свічку і по­да­ти са­мо­вар. Най­мич­ка по­да­ла лой­ову свічку, та­ку смер­дю­чу, що не мож­на бу­ло сидіти близько ко­ло сто­лу. Кра­щих свічок не бу­ло за віщо ку­пу­ва­ти. Са­ха­ру в са­хар­ниці теж не бу­ло. Зо­ся сіла і зас­му­ти­лась.

- Якиме! пош­ли за са­ха­ром.

- Грошей не­ма. Хіба пос­ла­ти до батька - по­зи­чи­ти?..

- Лучче не пи­ти­му до смерті чаю, ніж маю по­зи­ча­ти в тво­го батька.

- Про ме­не, як хо­чеш! - од­ка­зав Яким.

Зося пла­ка­ла. Не­яс­но сліпа­ла свічка; по­но­ча бу­ло в хаті. Неп­ривітно ди­ви­лись стіни, вікна. В скрині бу­ло по­рожньо; гроші бу­ли пот­ра­чені, бо му­сив Яким зап­ла­ти­ти за жит­ло за три місяці впе­ред, а то б не пус­тив жид на квар­ти­ру. Та й гро­шей бу­ло об­маль.

- Зосю! вер­тай­мось до батька. Ба­чиш, яке на­ше жит­тя! - ска­зав Яким.

- Лучче отут за­ги­ну, ніж маю пе­реп­ро­шу­ва­ти тво­го батька, - од­ка­за­ла Зо­ся.

Коли це рип­ну­ли двері. В ха­ту ввійшла Леміщи­ха і по­ча­ла розв'язу­ва­ти ве­ли­ку хуст­ку. Ви­тяг­ла во­на звідтіль чай, ве­ли­кий шма­ток са­ха­ру, ве­ли­ку свіжу пух­ку па­ля­ни­цю, де­ся­ток здо­ро­вих яб­лук, розікла­ла всі ті гос­тинці на столі, потім пос­та­ви­ла на вікно гле­чик свіжо­го мо­ло­ка; з дру­гої хуст­ки ви­тяг­ла чи­ма­лий шма­ток си­ра, гор­щик свіжо­го мас­ла… Як доб­рий геній, во­на при­нес­ла це все від щи­ро­го, люб­ля­чо­го ма­те­ринсько­го сер­ця, тиш­ком-ниш­ком, щоб ста­рий про те не відав. Швид­ко за­кипів са­мо­вар. Зо­ся сиділа за сто­лом, на­ли­ва­ла чай, тіши­ла очі вся­ким доб­ром і поцілу­ва­ла в ру­ку Ули­ту Си­дорівну за те, що во­на од­на лю­би­ла, й пес­ти­ла, й жа­лу­ва­ла її, як рідна ма­ти. На про­щан­ня Ули­та Си­дорівна обіця­ла зап­ла­ти­ти жи­дові, ниш­ком од ста­ро­го, кільки де­сятків кар­бо­ванців за до­ро­гу Зо­си­ну сук­ню, наб­ра­ту набір, щоб тільки жи­ди не чіпля­лись до неї і не ро­би­ли їй со­ро­му.

Так жи­ли Лемішковські дов­генько на новій квар­тирі. - Зо­ся ні ра­зу не бу­ла в свек­ра, не ду­ма­ла йо­го пе­реп­ро­шу­ва­ти та про­си­ти ви­ба­чен­ня, а ста­рий Лемішка теж не лю­бив кла­ня­тись ніко­му. Зо­ся нес­ла­ся вго­ру своїми панст­вом та шля­хетст­вом; Лемішка був гор­дий своїми літа­ми, си­вою го­ло­вою, ха­зяй­ст­вом і своїми грішми.

- Не я ви­га­няв невістку з си­ном, не я бу­ду їх й про­си­ти. Вгод­но - не­хай жи­вуть, а не­упо­доб­но - про ме­не, як зна­ють, - час­то го­во­рив Лемішка сусідам.

Такі бу­ли йо­го сло­ва, та не та­ка бу­ла дум­ка в душі… Зо­ся одібра­ла в йо­го си­на й унуч­ка.

Настала вес­на. Зо­ся не при­хо­ди­ла до ста­рих. По­ча­ло­ся літо, кімна­та Зо­си­на пус­ту­ва­ла. Сум­но й ти­хо ста­ло в Лемішки в домі після шум­ли­во­го, ве­се­ло­го жит­тя мо­ло­дої сім'ї. Не го­моніли жваві гості в кімна­тах в мо­ло­дих до півночі, не пла­ка­ла ди­ти­на, не веш­та­лись слу­ги до світу й до біло­го дня. Спокійно ше­потів мо­лит­ву Тро­хим пе­ред об­ра­за­ми; мир­но­та бу­ла в йо­го гос­поді, та старі по­чу­ва­ли, що то був спокій близької смерті, близько­го вічно­го спо­кою. Після гар­ми­де­ру, після веш­тан­ня, кімна­ти зда­ва­лись над­то вже прос­тор­ни­ми і на­че сто­яли пуст­ка­ми. В житті дітей старі на­че вдру­ге пе­ре­жи­ва­ли своє влас­не жит­тя. Ма­ленько­го унуч­ка во­ни лю­би­ли, як сво­го си­на Яки­ма. Гар­ми­дер, рух, гомін, ди­тя­чий плач в мо­лодій сім'ї - все те на­га­ду­ва­ло ста­рим про людське жи­вот­тя, завісою зас­ло­ня­ло од їх дум­ку про смерть. Те­пер же, се­ред мерт­во­го спо­кою та тиші, ста­рий Лемішка став віч-у-віч з своєю дум­кою про до­мо­ви­ну.

Одного ран­ку Тро­хим ус­тав з ліжка, і но­ги в йо­го за­то­чи­лись так, що він му­сив при­ту­ли­тись до стіни.

- Що це з то­бою? - спи­та­ла Ули­та.

- І сам не знаю! вчо­ра горілки я і в рот не брав.

Трохимів го­лос став слабкіший і тихіший уд­воє і тро­хи тру­сивсь.

- Чи не сла­бий ча­сом ти? - пи­та­ла жінка.

- Ні, в ме­не ніщо не бо­лить, - од­ка­зав ще тихіше Лемішка. - То вже, пев­но, при­хо­дить мій час… Ста­рий я став. От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схи­лив го­ло­ву. Го­ло­ва в йо­го тро­хи за­мо­ро­чи­лась.

- Пошли ли­шень та­ки за­раз за свя­ще­ни­ком та за Яки­мом, - про­мо­вив ще тихіше Тро­хим.

Улита пос­ла­ла най­ми­та за свя­ще­ни­ком і за си­ном, а са­ма пла­ка­ла. Лемішка нез­ду­жав тільки раз на віку, на трид­цять п'ято­му році сво­го жит­тя. Слабість йо­го ду­же вра­зи­ла її сер­це.

А тим­ча­сом, по­ки прий­шовсвя­ще­ник і син, Лемішка вже хо­див по дворі, як і пе­редніше. Тільки міцний йо­го го­лос став ба­га­то слабіший і тихіший та но­ги об­важніли.

- Висповідайте ме­не, па­нот­че. Здається, мені час зби­ра­тись у да­ле­ку до­ро­гу.

Священик вис­повідав йо­го й зап­ри­час­тив. Тро­хим вий­шов у світли­цю спокійніший і бадьорніший. На серці йо­му ста­ло оче­ви­дяч­ки лег­ше. Ули­та по­да­ла за­кус­ку, пляш­ку горілки, пляш­ку на­лив­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці. Свя­ще­ник і Яким по­ча­ли зви­чай­ну де­яку роз­мо­ву і сил­ку­ва­лись зас­по­коїти ста­ро­го. Швид­ко й сам Лемішка, ви­пив­ши чар­ку, по­чав ти­хим го­ло­сом роз­мов­ля­ти. Тільки він од­ра­зу спав з ли­ця, що­ки осу­ну­лись ниж­че, два зморш­ки на що­ках ста­ли глибші, очі по­тяг­ло тро­хи під бро­ви, ру­ки по­ча­ли тру­си­тись.

Улита Си­дорівна поп­ро­си­ла свя­ще­ни­ка зос­та­тись на обід; Лемішка за обідом їв ма­ло, од­на­че підкріпив­ся і по­ве­селішав. Всі сил­ку­ва­лись йо­го втіша­ти, роз­ва­жа­ти, роз­ка­зу­ва­ли про де­яких ста­рих дов­говічних лю­дей, відхи­ля­ли дум­ки од смерті. Швид­ко потім всі вий­шли з ха­ти і посіда­ли під причілком, кот­рий вис­ту­пав у са­док. Ха­зяй­ка ви­нес­ла пляш­ку з вишнівкою. Дов­генько во­ни сиділи, ви­пи­ва­ли по чарці й ба­ла­ка­ли. Яс­ний день, го­ди­на, здо­ро­ве повітря, зе­ле­ний са­док - все те на­во­ди­ло на ду­шу спокійні, нес­мутні дум­ки.

Священик пішов до­до­му. Лемішка за­ба­жав по­ди­ви­тись на сво­го унуч­ка, од­на­че не зга­дав про Зо­сю ні од­ним сло­веч­ком. Са­ма Леміщи­ха шви­денько побігла за ди­ти­ною. Лемішка пішов по са­ду, а Яким сидів на призьбі, не зво­дя­чи з йо­го очей.

Неміцними но­га­ми чва­лав Тро­хим стеж­кою по са­ду. Сон­це ки­да­ло вечірнім промінням у бік яб­лу­ням і гру­шам і про­ни­зу­ва­ло наскрізь кож­ну гілку. На­ни­зу, між вер­ба­ми бу­ло вид­ко млин, а з дво­ру виг­ля­да­ли всі за­бу­ду­ван­ня. Лемішка оки­нув ха­зяй­ським оком всю осе­лю. По всьому бу­ло вид­но, що йо­го ха­зяй­ське око не дріма­ло на ста­рості літ. Скрізь був лад, чис­то­та; все доб­ре дер­жа­лось, все ла­го­ди­лось. Повітки не світи­ли крок­ва­ми, ду­бові ко­мо­ри сто­яли прос­то, не пе­рех­ня­бив­шись, ха­та бу­ла вши­та но­ви­ми ку­ли­ка­ми. На­ни­зу млин кру­тив усіма ко­ле­са­ми. Про­ти сон­ця на тем­них ко­ле­сах ду­же яс­но бли­ща­ли нові прис­тав­лені ло­патні, ха­па­ючи за кож­ним пок­ру­том ко­ле­са лис­ню­чу во­ду та срібні проміння сон­ця. В од­чи­нені двері ми­готіли нові тов­качі ступ та ва­люш. Ко­ло мли­на веш­та­лись лю­ди, зно­си­ли з возів мішки мли­ва, пірна­ли в тем­ря­ву две­рей і знов ви­ри­на­ли, вер­та­лись до возів. За­во­зу сто­яло ду­же ба­га­то. Че­рез греб­лю сно­ви­га­ли про­хо­дячі лю­ди. Ро­бо­та кипіла; млин сту­котів, гур­котів, як і пе­редніше. А в сад­ку ти­хо пли­ну­ла жизність: там на­ли­ва­ли­ся яб­лу­ка, груші, вже одрізня­ли­ся од лис­ту, бу­ли примітні для очей й сти­ха гну­ли ряс­не гілля до­до­лу; там цвіли квітки, підга­ня­ла­ся вго­ру тра­ва, го­то­ва під ко­су. Одні ду­же старі де­ре­ва в са­ду, од­нолітки са­мо­го Лемішки, на­га­ду­ва­ли йо­му, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, бу­де ос­танній рік мо­го жи­вот­тя… - Та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви. - Над­бав я вся­ко­го доб­ра; за­са­див я са­док, за­га­тив греб­лю, збу­ду­вав млин. Мої ко­мо­ра повні вся­ко­го доб­ра. Я орав і сіяв, тор­гу­вав, про­да­вав: мої скрині повні гро­шей. Сво­го си­на я вив­чив і довів до ро­зу­му й до пут­тя; та чо­гось ду­ша моя смут­на й сум­на… Ко­му діста­неться оце моє доб­ро після моєї смерті? Чи моє плем'я їсти­ме ово­щи з мо­го са­ду? Чи мої ону­ки топ­та­ти­муть ці стеж­ки, кот­ри­ми я те­пе­реч­ки хо­жу? Я зак­ла­дав ко­мо­ри й ха­ту з віковічно­го ду­бо­во­го ко­лод­дя на два або й три людські віки. Хто ж по­ко­рис­тується моїм доб­ром?»

Тимчасом Леміщи­ха при­нес­ла унуч­ка і по­да­ла Тро­хи­мові. Ста­рий ле­ге­сенько взяв ди­ти­ну на ру­ки і поніс попід яб­лу­ня­ми. Спокійно й мовч­ки ле­жа­ла ди­ти­на і все лу­па­ла та зир­ка­ла вго­ру оче­ня­та­ми, з кот­рих по­чи­на­ла вже ви­зи­ра­ти іскра людської душі. Над її оче­ня­та­ми вгорі ко­ли­хавсь зе­ле­ний лист, а між лис­том висіли пуч­ки груш та яб­лук. Че­рез гілля бли­ща­ло ви­со­ке синє не­бо. Пташ­ки тріпа­лись, пур­ха­ючи з гілки на гілку, з де­ре­ва на де­ре­во і плу­та­ючись в гу­ща­вині. Ди­ти­на роз­див­ля­лась на не­ви­да­ний зро­ду виг­ляд, а си­вий дід тішив­ся йо­го лич­ком, йо­го ма­леньки­ми руч­ка­ми. Леміщи­ха сто­яла од­да­ле­ки і слідку­ва­ла очи­ма за ним.

«Мій син, мій уну­чок, та невістка - во­рог мій, - ішла далі дум­ка Леміщи­на. - Во­на од­ня­ла в ме­не мій рід, моє плем'я, мо­го си­на, моїх унуків, во­на своїми ру­ка­ми заг­ре­бе мої гроші, пе­ре­ве­де, про­гай­нує моє доб­ро, до­бу­те кри­ва­ви­цею. А си­нові на думці чи­ни та хрес­ти».

- Хто ж пом'яне нас, ста­ра, як ми пом­ре­мо? - про­мо­вив він вже го­лос­но, наб­ли­жа­ючись до жінки, - хто по­мо­литься за нас бо­ту? Чи дов­го пак пам'ята­ти­муть на­ше імен­ня наші уну­ки, що ми з то­бою жи­ли на світі і над­ба­ли для їх уся­ко­го доб­ра? Чи, надісь, за­топ­чуть но­га­ми й на­шу пам'ять, щоб і сліду на­шо­го не зіста­лось…

Улита Си­дорівна, не ро­зуміючи пе­реднішої ду­ми чо­ловіка, са­ма не зна­ла, що йо­му відка­за­ти, і мовч­ки ди­ви­лась на йо­го.

- Запишімо, ста­ра, част­ку гро­шей на церк­ву, щоб нас по­ми­на­ли, щоб нас за­пи­са­ли в су­бот­ник. Купімо ми за жи­вот­тя ве­ли­ко­го дзво­на у со­бор, щоб хоч дзвін на­га­ду­вав на­шим дітям і уну­кам про нас і дов­го дзво­нив на все місто про на­шу пам'ять. Не­хай го­во­рить лю­дям, що ко­лись жи­ли на світі Тро­хим Лемішка і жінка йо­го Ули­та… Не­хай хоч дзвін го­ло­си­ти­ме за нас до бо­га.

- То й купім. До­волі всього зіста­неться й дітям.

Тихо вер­тав­ся Тро­хим до ха­ти по­руч з своєю ста­рою. Вид в йо­го був зовсім спокійний, йо­го су­ворі очі, на­суп­лені бро­ви і ввесь обвід ли­ця світив­ся добрістю і лас­кавістю, не­на­че після мо­лит­ви або яко­гось доб­ро­го вчин­ку. Ма­ла ди­ти­на сса­ла ку­ла­чок і по­вер­та­ла оче­ня­та­ми на всі бо­ки. Сон­це світи­ло вже ти­хим вечірнім світом. Най­мич­ки но­си­ли во­ду, ла­го­ди­лись ва­ри­ти ве­че­рю. Най­мит зло­вив по­ро­ся і, дер­жа­чи ніж у руці, волік йо­го на заріз.

- Тарасе! - про­мо­вив ти­хим го­ло­сом ха­зяїн, - пус­ти по­ро­ся! Не­хай во­но рос­те!

В за­го­роді сто­яв то­вар, що вер­нув­ся з че­ре­ди. Не­по­руш­но ле­жа­ли ко­ло ясел товсті во­ли, ре­ми­га­ючи. Де­котрі пок­ла­ли ро­гаті го­ло­ви на тин і ди­ви­лись в двір.

- Улито! Не про­дам я цього то­ва­ру до різниць, ра­ди цього дня. Не­хай ці во­ли зіста­ються живі. Тре­ба їх поп­ро­да­ти лю­дям до плу­га.

Почування близької го­ди­ни смерті, го­ди­ни, ко­ли тре­ба бу­ло по­ки­ну­ти цей світ, роз­жа­ло­би­ло міцну ду­шу Леміщи­ну.

- Чом та невістка не вер­тається до на­шої ха­ти? - про­мо­вив сам до се­бе Лемішка. - Чи вже ж во­на хо­че прий­ти до моєї гос­по­ди тим слідком, що по­не­суть мою до­мо­ви­ну?

- Бо як­би та­ки пішов та гар­ненько поп­ро­сив… - по­ча­ла Ули­та.

- Просити, й хи­ли­тись, і кла­ня­тись та на­ма­га­тись я ніко­му не бу­ду… Од­на смерть хіба на­хи­лить мою го­ло­ву. А схо­че пе­реб­ра­тись до нас, - про ме­не, хоч і за­раз. Ска­жи їй так од ме­не, ко­ли хо­чеш вво­ли­ти мою во­лю і моє ба­жан­ня.

Леміщиха пе­ре­да­ла сло­ва Лемішки си­нові.

- Швидше за­ги­ну в цім жидівськім смітни­ку, ніж пе­рей­ду знов до Лемішки; до за­ги­ну ту­теч­ки лад­на сидіти! От що! - од­ка­за­ла Зо­ся Яки­мові. - Ко­ли ста­рий хо­че щось нам уділи­ти, то не­хай пе­ре­дасть нам сю­ди.

Зося сподіва­лась, що во­на не­дов­го-та­ки жи­ти­ме на смітни­ку. Во­на сподіва­лась не­да­ле­кої смерті ста­рих і з не­терп­ляч­кою цього жда­ла.

Лемішка пішов до про­то­по­па, за­пи­сав півто­ри ти­сячі кар­бо­ванців на дзвін і дав сто кар­бо­ванців на по­мин душі своєї й жінчи­ної «со ча­ди». Швид­ко стор­гу­ва­ли майстрів, швид­ко лив­ся ве­ли­кий дзвін. Все місто за­го­моніло про Лемішку, про дзво­на.

- Поспішайте, майстрі! лий­те мерщій дзво­на день і ніч! - про­сив Лемішка. - Не­хай моїм дзво­ном задз­во­нять по моїй душі.

А тим­ча­сом, щоб ви­лив­ся го­лосніший дзвін, пус­ти­ли брех­ню, що ста­рий Лемішка нес­подіва­но вмер. Пер­ший при­летів до Леміщи­ної ха­ти ста­рий Пшеп­шинський і не­ви­мов­не зди­ву­вав­ся, стрівши Лемішку на самім по­розі ха­ти. За ним слідком вше­ле­павсь дяк в двір з псал­ти­рем під пах­вою, потім ди­якон…

- О, го­лос­ний бу­де мій дзвін! - за­ре­го­тав­ся Лемішка, час­ту­ючи сва­та і цер­ков­ний при­чет.

- Ото ж пев­ний знак, що ви, сва­ту­ню, бу­де­те ще дов­го-дов­го жи­вотіти, - го­во­рив Пшеп­шинський со­лод­ким го­лос­ком.

- Та ли­бонь не всі лю­ди бу­дуть цьому раді! - од­ка­зав Лемішка. - Чи не прибігла ча­сом моя лю­ба невісточ­ка? - по­ду­мав він.

Одного тиж­ня за­во­ру­ши­лось ціле місто. Дзво­на при­вез­ли і пос­та­ви­ли ко­ло дзвіниці. Дітво­ра сиділа кру­гом дзво­на, по­витріщав­ши оче­ня­та. Всі зби­ра­лись на цвин­тар ди­ви­тись на дзво­на. Після служ­би про­тоєрей пок­ро­пив дзво­на і поб­ла­гос­ло­вив тяг­ти на дзвіни­цю. Ввесь цвин­тар був за­ли­тий на­ро­дом. Лемішка сто­яв ко­ло са­мо­го про­то­по­па, в синьому су­кон­но­му жу­пані. Ко­ло йо­го збо­ку ту­ли­лась Ули­та. Сон­це яс­но освічу­ва­ло сотні чо­ловічих і жіно­чих голів. Швид­ко по­тяг­ли і по­че­пи­ли дзво­на на йо­го місці. Всі дзво­ни зда­ва­лись про­ти йо­го ма­ли­ми йо­го дітьми. Вся гро­ма­да ущух­ла і ніби за­мер­ла. Всі жда­ли пер­шо­го бла­говіста; всім хотілось по­чу­ти, яким го­ло­сом за­ре­ве здо­ро­вий дзвін. Діти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і по­витріща­ли очі на вікна дзвіниці. Тільки ви­со­ко на дзвіниці бу­ло чу­ти, як го­лос­но ко­ман­ду­ва­ли чо­ловіки, за­ряд­жу­вав ряд­чик.

- Вже! - гук­нув хтось на дзвіниці. - Вже, вже! По­че­пи­ли! - за­ше­потіли всі лю­ди і за­во­ру­ши­лись сотні голів, як та ко­маш­ня.

Всі нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

Коли це вда­ри­ли в но­вий дзвін раз, дру­гий, третій… Рівно, плав­ко, го­лос­но по­лив­ся го­лос над цвин­та­рем, над містом. Мідь рев­ла і дзвеніла, аж хрест тру­сивсь та хи­ли­тавсь на дзвіниці. У всіх лю­дей за­во­ру­ши­лись ру­ки. Всі хрес­ти­лись і мо­ли­лись.

- Трохи не та­кий дзвін, як у Києві в Лаврі..

- Якраз та­кий, як в Софії, на Ста­ро­му Києві…

- Ні! бу­де та­кий, дос­то­ту, як в Братсько­му на По­долі або в Ми­хай­лівсько­му у Вар­ва­ри.

Такі сло­ва бу­ло чу­ти скрізь на цвин­тарі.

Всі лю­ди роз­хо­ди­лись, мо­ли­лись за Лемішку, по­ми­на­ли йо­го на ймен­ня так, що де­котрі ті сло­ва доліта­ли до йо­го ву­ха. Лемішка сто­яв по­важ­но. Доб­ром світи­ло­ся йо­го ли­це, а Ули­та сто­яла, згор­нув­ши ру­ки, мов пре­по­доб­на, на­че й во­на вже прис­вя­ти­лась.

- От те­пер і вми­ра­ти не страш­но! - про­мо­вив Лемішка до жінки. - Бу­дуть за нас лю­ди пам'ята­ти, бу­дуть по­ми­на­ти і мо­ли­тись за наші душі.

Протопоп поп­ро­сив Лемішок на гро­мадський обід у ти­та­ре­ву ха­ту. Лемішка з жінкою сиділи ко­ло ду­хо­венст­ва на по­ша­нов­них пер­ших місцях. Всі їм дя­ку­ва­ли, всі їх час­ту­ва­ли, всі оче­ви­дяч­ки їх по­ва­жа­ли. Тільки бу­ло й мо­ви за обідом, що про дзво­ни. Один Яким сидів на­су­пив­шись, ма­ло ви­пи­вав, ма­ло ба­ла­кав, йо­му шко­да бу­ло пот­ра­че­них на дзвін батьківських гро­шей, що ма­ли бу­ти ко­лись йо­го грішми. А Зо­ся сиділа до­ма і, по­чув­ши но­во­го дзво­на, аж стур­бу­ва­лась: по­ча­ла біга­ти по хаті і кляс­ти но­во­го дзво­на і сво­го тес­тя Лемішку.

Почалася осінь. По­ча­ла спа­да­ти спе­ка. По­ма­лу гас­ло га­ря­че проміння сон­ця, сти­ха зга­са­ло жи­вот­тя Лемішки, йо­го но­ги слаб­ша­ли, в очах темніша­ло, і зір ніби зга­сав; го­ло­ва ста­ла зовсім си­ва, аж біла; стан ду­же зігнув­ся. Лемішка завсіди сам ди­вив­ся за всім, дог­ля­дав, туп­цяв ко­ло всього, хоч йо­го ду­ша вже по­чу­ва­ла, що йо­му не їсти взим­ку овощів, що вро­ди­ли ряс­но влітку в йо­го сад­ку.

Одного ран­ку Лемішка ввійшов у пе­кар­ню і поп­ро­сив во­ди вми­ва­тись. Го­лос йо­го зовсім опав. Йо­го но­ги за­то­чи­лись під ним. Тро­хим, як ста­рий дуб, по­хи­лив­ся на стіл, потім на ла­ву. Най­мич­ки зля­ка­лись, на­ро­би­ли кри­ку. Прибігла Ули­та Си­дорівна. Лемішка ле­жав на лаві, жов­тий, як мрець, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Всім зда­ва­ло­ся, що він вже не­жи­вий.

Через хви­ли­ну він розп­лю­щив очі, про­сив усіх ти­хим го­ло­сом не тур­бу­ва­тись. Йо­го пе­ре­ве­ли в світли­цю і пок­ла­ли на ліжку.

- Улито! - на­си­лу про­мо­вив він. - Поп­ро­си за­раз свя­ще­ників. Я хо­чу мас­лом со­бо­ру­ва­тись.

Улита Си­дорівна шви­денько розісла­ла слуг до свя­ще­ників, роз­по­ча­ла ва­ри­ти обід і го­ту­ва­ти все на мас­лос­вят­тя. Швид­ко потім в світлиці за­веш­та­лось ду­хо­венст­во. Па­ла­марі вби­ра­ли в ри­зи міських свя­ще­ників. Пе­ред об­ра­за­ми в кут­ку і на столі, в ру­ках у свя­ще­ників по­засвічу­ва­ли вос­кові свічки. Се­ред ха­ти сто­яв зас­те­ле­ний білою ска­тер­тю стіл. На столі сто­яло дві ве­ликі мис­ки з пше­ни­цею. В одній по пше­ниці бу­ло на­ти­ка­но сім свічок, а в другій стир­ча­ли ква­чи­ки з ска­ло­чок, об­мо­та­них білою ва­тою. Свя­ще­ни­ки сто­яли ря­дом ко­ло сто­ла і пра­ви­ли мас­лос­вятіє. Дим з ка­дильниць роз­хо­див­ся клуб­ка­ми по всій хаті і сто­яв хма­ра­ми попід сте­лею й сво­ло­ка­ми. Вікна й двері бу­ли од­чи­нені. В хаті і в сінях тов­пивсь на­товп лю­дей. Лемішка, ста­рий, си­вий, аж білий, в білій со­рочці, з розс­теб­ну­тою па­зу­хою, сидів на ка­напі. По­душ­ка стриміла за спи­ною, од­на­че він не до­тор­ку­вавсь до неї плічми і сидів рівно. Йо­му не хотілось пе­ред людськи­ми очи­ма стог­на­ти, хи­ли­ти­ся од сла­бості. Йо­го бліде ли­це ще більше осу­ну­лось; об­важнілі віка бу­ли спу­щені до­до­лу. Він кріпив­ся для людсько­го ока, хоч си­ва го­ло­ва хи­та­лась вже і про­си­лась на вічний покій. Ули­та сто­яла ко­ло свя­ще­ників, ди­ви­лась зап­ла­ка­ни­ми очи­ма на об­ра­зи і все хрес­ти­лась. По­руч з нею сто­яв Яким, спокійний, за­ду­ма­ний, а ко­ло йо­го сто­яла Зо­ся. Очі в Зосі бу­ли обер­нуті на вікна. Для неї був важ­кий той цер­ков­ний об­ряд. Во­на прий­шла, щоб тільки од­бу­тись од людсько­го нарікан­ня. Ще більше зби­ра­ло­ся на­ро­ду. З усього міста зійшли­ся старці; діти заг­ля­да­ли в вікна. Ще густіше пішов дим з ка­дильниць, ще го­лосніше заспіва­ли дя­ки. Де­які мо­ло­диці сто­яли зап­ла­кані. Все в хаті ду­же на­га­ду­ва­ло по­хо­рон. Не­дос­та­ва­ло тільки до­мо­ви­ни, та мер­ця, та жіно­чо­го го­лосіння. Важ­кий, сум­ний об­ряд мас­лом со­бо­ру­ван­ня, на­га­ду­ючий про близьку до­ро­гу на той світ, на­во­див сумні ду­ми на по­мор­ще­не чо­ло Тро­хи­мо­ве. Ні ра­зу не підвів він очей, не гля­нув на гурт лю­дей, що сто­яли ли­цем до йо­го ли­ця. Свя­ще­ни­ки по черзі підсту­па­ли, по­ма­зу­ва­ли йо­го оли­вою, ніби не­жи­во­го.

Скінчилась одп­ра­ва. На­род, мо­ля­чись, по­ви­хо­див з ха­ти. Свя­щен­ни­ки по­роз­би­ра­лись. Тро­хи­ма пок­ла­ли на ліжку. Ду­хо­венст­во й гості за­го­моніли й за­бу­ли навіть про не­ду­жо­го.

Блиснув промінь сон­ця в вікно, впав на ли­це Лемішки, і вве­чері Лемішка од­дав бо­гу ду­шу ти­хо, спокійно, ніби зас­нув. Все своє доб­ро він од­ка­зав си­нові, про­сив йо­го дог­ля­да­ти й не по­ки­да­ти до смерті ма­тері. Пізньою до­бою, на тім самім місці, де сто­ли сто­яли за обідом, де го­моніли гості, там ле­жав небіжчик Лемішка. В го­ло­вах сто­яли став­ни­ки. Пе­ред об­ра­за­ми дяк чи­тав псал­тир; по за­кут­ках, си­дя­чи, ку­ня­ли ба­би, а в од­чи­нені вікна ди­ви­лись в ха­ту ясні зорі з да­ле­ко­го синього не­ба, з да­ле­ко­го невідо­мо­го краю… По­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись. Сон­це ки­ну­ло з-за го­ри пер­ший промінь; на дзвіниці задз­во­ни­ли по душі Тро­хи­мовій. Го­лос­но й жалібно гув но­вий дзвін над містом, дов­го роз­ли­вав­ся йо­го гук, ко­ли вже за­тих­ли другі дзво­ни. По­да­ли дзво­ни по всьому місті звістку про Тро­хи­мо­ву смерть. Лю­ди зби­ра­ли­ся до Леміщи­ної ха­ти; вхо­ди­ли і ви­хо­ди­ли з ха­ти од ран­ку до ве­чо­ра, од ве­чо­ра до ран­ку, всі мо­ли­лись і по­ми­на­ли ду­шу небіжчи­ка.

- Піди, си­ну, та зап­ро­си сім свя­ще­ників, - го­во­ри­ла Леміщи­ха Яки­мові, - пок­лич ба­га­то дяків і ди­яконів; по­за­би­рай це­хи з усіх міських цер­ков, та по­хо­вай­мо тво­го батька гар­но, як слід, по за­ко­ну. Пош­ли, си­ну, під церк­ви та поз­би­рай всіх старців і вбо­гих лю­дей, роз­дай їм ми­лос­ти­ну та зап­ро­си па обід. Твій батько жив і на­жив; є чим пом'яну­ти йо­го ду­шу.

Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх се­лах і зап­ро­сив аж сім свя­ще­ників. Задз­во­ни­ли дзво­ни по всіх церк­вах; всі це­хи по­нес­ли пе­ред до­мо­ви­ною. За до­мо­ви­ною йшла незлічен­на си­ла на­ро­ду. Поз­би­рав­ся на по­хо­рон увесь рід Лемішок, що не бу­ли в йо­го оселі од то­го ча­су, як Зо­ся пе­рей­шла до свек­ра. З ве­ли­кою про­цесією за­нес­ли Тро­хи­ма пе­редніше в со­бор, одп­ра­ви­ли там ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім по­хо­ва­ли на цвин­тарі ко­ли церк­ви. По ши­ро­ко­му Леміщи­но­му дворі бу­ли розк­ла­дені дош­ки, пос­тав­лені сто­ли для старців і вбо­гих, а в ха­тах обіда­ло ду­хо­венст­во, рідня і всі знай­омі гості. Вже пізньою до­бою, вста­ючи з-за сто­ла, заспіва­ли ще раз «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, - і по­нес­ла­ся та «Вічна пам'ять» по всій оселі йо­го, по всій дер­жаві, де він жив і пра­цю­вав, са­див і сіяв, по­нес­ла­ся та сум­на пісня і по сад­ку, і по ого­ро­дах, де ко­лись хо­ди­ла йо­го ха­зяй­ська но­га, ди­ви­лось йо­го ха­зяй­ське око. Ще раз на­га­да­ла та пісня, що вже не­ма гос­по­да­ря в гос­поді, що він усе, все по­ки­нув і пішов у якусь да­ле­ку, невідо­му сто­ро­ну.

Зараз після по­хо­ро­на ста­ро­го Лемішки Яким пе­рей­шов в батьківську ха­ту. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою і бу­ла зовсім не­зас­му­че­на. Ста­рий Лемішка ле­жав у ямі; зем­ля на­да­ви­ла йо­му гру­ди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не за­га­ду­вав нічо­го. Во­на вва­жа­ла на се­бе те­пер, як на справдішню гос­по­ди­ню в гос­поді. Дав­ня її ду­ма, давні мрії те­пер справ­ди­лись: і ха­та, і сад, і осе­ля, й млин, і гроші - все те бу­ло вже в її ру­ках. Од­но­го во­на не мог­ла пе­ре­нес­ти - гудіння то­го дзво­на, що небіжчик Лемішка ку­пив для со­бо­ра.

Ще не ми­ну­ли со­ро­ко­ви­ни по Тро­хи­мовій смерті, а йо­го гос­по­ду вже руй­ну­ва­ли і пе­ре­роб­лю­ва­ли. Зо­ся всім вер­хо­во­ди­ла: во­на хотіла з ста­ро­давньої, прос­тої ха­ти зро­би­ти гар­ненький дім. Не­за­ба­ром майстрі ви­ки­ну­ли стінку між ста­рою світли­цею і кімнат­кою і зро­би­ли з неї од­ну прос­тор­ну гос­тин­ну. Малі вікна й двері бу­ли поп­ро­ру­бу­вані й побільша­ли; з сіней бу­ла пе­ре­роб­ле­на ха­ти­на й сінці. В ха­тах був уже но­вий, чис­тий рівненький поміст. З ста­рих хат вий­шли прос­торні, панські по­кої. Здо­рові вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми. В ха­тах скрізь бу­ла розс­тав­ле­на євро­пей­ська мебіль. З двад­цять ста­рих об­разів бу­ло ви­не­се­но до пе­карні. По­кой­ова дівчи­на хо­ди­ла чис­то вбра­на. Всі зви­чаї бу­ли вже міські: вранці пи­ли чай, обіда­ли пізно. Ма­ла Яки­мо­ва ди­ти­на вже біга­ла по хаті, уб­ра­на, як лялька, а дру­га ле­жа­ла в ко­лисці. Сам Яким роз­мов­ляв з Зо­сею хоч каліче­ною, але польською мо­вою. Ма­лу ди­ти­ну Зо­ся за­бо­ро­ни­ла пус­ка­ти до пе­карні, між най­ми­чок, щоб во­но не зу­чи­лось го­во­рить по-му­жицькій, цеб­то по-українській.

Улита Си­дорівна зап­рав­ля­ла ще всім ха­зяй­ст­вом, - і мли­ном, і сад­ком, і ху­до­бою, і пти­цею. Яким хо­див до кан­це­лярії; він не мав ча­су навіть на все в домі звер­та­ти ува­гу; а Зо­ся бу­ла ду­же ра­да, що ма­ти так доб­ре скрізь уви­ва­лась та спра­ву­ва­лась. Тільки швид­ко ста­ра ма­ти зап­риміти­ла, що їй да­ють усю во­лю кло­по­та­тись, та не да­ють волі ко­рис­ту­ва­тись усім доб­ром. Швид­ко во­на по­ба­чи­ла, що на ста­рості літ во­на ста­ла ніби най­мич­кою в своїх дітей, а не гос­по­ди­нею в своїй гос­поді. Над­хо­ди­ли різдвяні свят­ки. Улиті прис­нив­ся сон, ніби во­на са­ма си­дить у давнішій світлиці, яка во­на бу­ла ще пе­редніше.

Коли це рип­ну­ли двері: в ха­ту ввійшов ста­рець, обвіша­ний тор­ба­ми. Вся оде­жа на йо­му бу­ла дра­на, вся в лат­ках так, що не бу­ло на йо­му і місця ціло­го. Однією ру­кою він спи­рав­ся на ми­ли­цю, а дру­гу прос­тяг до неї і по­чав жалібним го­ло­сом про­си­ти ми­лос­ти­ни «Хрис­та ра­ди». По йо­го го­лосі Ули­та впізна­ла покійно­го сво­го чо­ловіка, але бо­ро­да в йо­го бу­ла дов­га та си­ва, аж біла, ли­це бліде, зчорніле, не­на­че при­па­ло зем­лею. Го­лос був та­кий не­ду­жий, ти­хий, як був пе­ред смер­тю. Він про­сив ми­лос­ти­ни та­ким жалібним го­ло­сом, як най­бідніший, най­ос­татніший ста­рець.

Улита по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон дітям.

- Ви б, ма­мо, не час­то ду­ма­ли про покійно­го батька, - втішав її син. - А то ви все ду­маєте, а батько вам і сниться.

- Ні! не те, си­ну. Ду­ша тво­го батька про­сить по­мочі з то­го світу. Я хо­чу пос­та­ви­ти обід за ду­шу небіжчи­ка на третій день свя­ток.

- Що ж то за обід? - спи­та­ла її Зо­ся, кот­ра не га­разд тя­ми­ла, бо ніко­ли не ба­чи­ла, як справ­ля­ють обіди на се­лах.

- Треба зап­ро­си­ти ду­хо­венст­во, та пок­ли­ка­ти старців і вбо­гих лю­дей, та одп­ра­ви­ти ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім пос­та­ви­ти обід.

- То це та­кий обід, як справ­ля­ли по батькові по­­хорон? - спи­та­ла Зо­ся.

- Еге! дійсно та­кий, - од­ка­за­ла ма­ти.

- Але ж тоді ми на­го­ду­ва­ли душ сто са­мих старців та вся­ких лю­дей, душ з трид­цять попів, дяків!.. - крик­ну­ла Зо­ся.

- Еге! - од­ка­за­ла ма­ти.

- Яка ж бу­де ко­ристь душі небіжчи­ковій, як ми на­го­дуємо сто ле­дарів і дар­моїдів? - про­мо­вив Яким, кот­ро­му теж не ду­же ба­жа­лось справ­ля­ти обід.

- Яких же дар­моїдів! Чи мож­на ж так зва­ти бо­жих старців?

Яким тро­хи не про­хо­пивсь, що ста­ви­ти обід - все од­но, що ку­пу­ва­ти дзво­ни. Самі зу­би якось зціпи­лись і лед­ве вдер­жа­ли йо­го язик. Щоб не розгніва­ти ста­рої ма­тері, він по­чав вго­во­рю­ва­ти її, щоб одк­лас­ти обід на літо.

- Тепер, ма­мо, зи­ма. Ха­ти наші не бог зна які ве­ликі. Де ми бу­де­мо са­до­ви­ти тих старців? А прий­де літо, мож­на бу­де й обід ва­ри­ти над­ворі в золійни­ках, і лю­дей са­до­ви­ти в дворі або під причілком.

- То тре­ба ж хоч па­на­хи­ду одп­ра­ви­ти! щоб хоч при­най­мні зас­по­коїти ду­шу небіжчи­ка, - про­мо­ви­ла Ули­та, - не ми за­во­ди­ли за­ко­ни та зви­чаї, не нам їх і ви­за­ко­ни­ти. Та й лю­ди го­моніти­муть.

- Панахиду… мож­на й одп­ра­ви­ти, - на­си­лу ви­мо­ви­ла Зо­ся, щоб не розгніва­ти ма­тері.

Вже над­хо­див третій день свят. Ули­та веліла роз­чи­ня­ти і хліб, і пе­чи­во па­ля­ниць, і пе­чи­во книшів, і пи­ро­ги; веліла різа­ти двоє гу­сей, по­ро­ся…

- Мамо! на­що ж ми бу­де­мо так ба­га­то напіка­ти й на­ва­рю­ва­ти? Це ж не обід, а тільки па­на­хи­да. Да­мо ду­хо­венст­ву за­кус­ку та й годі! - вго­во­рю­ва­ла Зо­ся. - Ад­же ж їм, надісь, тре­ба гроші пла­ти­ти.

- Про ме­не, по­ряд­куй­те вже ви самі! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­ти. - Не без то­го, щоб і сякі-такі ро­дичі не прий­шли, щоб і ста­рець який не поп­ро­сив хліба.

- Не сердьтесь-бо, ма­мо! їй же бо­гу, я ка­жу прав­ду! До­волі бу­де книшів та пи­рогів.

Наймички спек­ли од­но пе­чи­во книшів і пи­ро­ги.

Цілий вечір сльози ду­ши­ли Ули­ту в гру­дях. Во­на вже не насмілю­ва­лась са­ма по­ряд­ку­ва­ти.

На дру­гий день уранці син зга­дав про па­на­хи­ду і пішов до церк­ви, щоб зап­ро­си­ти свя­ще­ників. Ули­та зас­ла­ла в світлиці стіл, пос­та­ви­ла на столі ми­соч­ку з кни­ша­ми, яб­лу­ка­ми й пи­ро­га­ми, як зви­чай­но по­во­диться, і ки­ну­лась го­ту­ва­ти за­кус­ку. Ключі бу­ли в невістки, а невістка ще спа­ла. Улиті чо­гось зда­ва­лось, що во­на ніби в чу­жо­му до­мові за­ду­ма­ла справ­ля­ти па­на­хи­ду. - Розійшов­ся по ха­тах сум­ний го­лос па­на­хид­них пісень та смут­ної одп­ра­ви і страш­но вра­зив Зо­си­не ву­хо. Во­на веліла мерщій поп­ри­чи­ня­ти всі двері. Ду­хо­венст­во, за­чув­ши про обід і зга­дав­ши про ті розкішні, ба­гаті обіди, що ко­лись бу­ва­ли в небіжчи­ка Лемішки, - з усього міста зібра­ло­ся на па­на­хи­ду. Го­лос­но за­гу­ли здо­рові го­ло­си «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, і в пе­ре­роб­ле­них ха­тах вже дав­но йо­го пам'ять ста­ла тільки згад­кою. Ніщо не на­га­ду­ва­ло в но­вих світли­цях про ста­ро­го Лемішку. Од­на тільки Ули­та в тем­но­му гор­сеті, в темній спідниці, з бо­го­мольним ви­дом, зап­ла­ка­ни­ми ста­ри­ми очи­ма, на­га­ду­ва­ла про небіжчи­ка, гос­по­да­ря тієї гос­по­ди.

Духовенство сіло за стіл. Па­ла­марі й дя­ки бу­ли одрізнені од свя­ще­ників, як коз­ли­ща од овець, і пішли за­ку­шу­ва­ти до пе­карні. Ули­та Си­дорівна звеліла да­ва­ти за­кус­ку. За­кус­ка бу­ла бідненька. Зо­ся не звеліла напіка­ти ба­га­то пи­рогів. Пов­би­рані гар­но й по-пансько­му най­мич­ки біга­ли, розс­тав­ля­ли тарілки, розк­ла­да­ли ножі, ви­дел­ки. Все бу­ло чис­то на столі, по-панській, та тра­пе­за бу­ла вже ба­га­то скудніша, ніж як бу­ло ко­лись пе­редніше за ста­рих ха­зяїнів.

З ма­ленько­го, гар­ненько­го гра­фин­чи­ка, ма­ленькою ча­роч­кою ду­хо­венст­во ви­пи­ло по чарці, і… горілки зос­та­лось трош­ки на дні. Всі взя­ли по пиріжку - пиріжків зос­та­лось зо два, зо три. Пиріжки бу­ли ма­ле­сенькі, так що де­котрі ди­яко­ни кла­ли їх в рот, не пе­ре­ку­су­ючи. За пиріжка­ми по­да­ли сма­жені ка­ра­си­ки, ду­же смачні, сма­жені на сме­тані, але всім дос­та­лось тільки по од­но­му ка­ра­си­кові. Ви­пи­ли потім по чарці на­лив­ки, а більше пля­шок не при­но­си­ли. Зо­ся не звеліла по­да­ва­ти ба­га­то пля­шок на стіл, щоб ду­хо­венст­во дов­го не за­си­жу­ва­лось. Всі ба­тюш­ки навіть не йня­ли віри, щоб на тім за­кус­ка скінчи­лась; всі сиділи, ба­ла­ка­ли, сподіва­лись трив­но­го та дов­го­го обіду. Од­на­че ж за обід не бу­ло й на­тя­кан­ня. Ми­ну­ла го­ди­на. Вже гості по­то­ми­лись, ба­ла­ка­ючи. Го­лод страш­но на­га­ду­вав про обід. Всі пам'ята­ли давні, ситі обіди і… не вста­ва­ли з-за сто­лу. А обіду не бу­ло, та й не бу­ло. Про­то­поп та­ки не ви­терпів і опи­тав Ули­ти: «а що обід, не го­тується?»

Улита заміша­лась, за­ме­ту­ши­лась і, за­пи­ку­ючись, про­мо­ви­ла: «ви­ба­чай­те! я… невістка… не встиг­ла…» З ти­ми сло­ва­ми во­на вста­ла. За нею вста­ли і всі гості, котрі тільки за сто­лом по­цо­ка­ли ви­дел­ка­ми об по­рожні тарілки та й пішли го­лодні до­до­му.

- Еге-ге! - гри­ма­ли свя­ще­ни­ки. - Вічна пам'ять ста­ро­му Лемішці й йо­го обідам! В цім до­му щось іншим ду­хом тхне. Невістка навіть не вий­шла з своєї кімна­ти по­мо­ли­тись за ду­шу небіжчи­ка!

- Полька! - за­го­моніли всі. - Не­дур­но ж тут й най­мич­ки вже цвенька­ють польською мо­вою.

В пе­карні па­ла­ма­рям бу­ло ще гірше, їм діста­лось по пиріжеч­ку. Во­ни вхо­пи­ли по пиріжеч­ку, а на тарілці, не­на­че на сміх, зістав­ся тільки один і єди­ний пиріжок.

- Давайте бу­де­мо виміря­тись: ко­му дос­та­неться оцей пиріг? - сміялись та глу­зу­ва­ли дя­ки.

Соборний па­ла­мар, ду­же спішний та жва­вий, по­хо­пив­ся і загріб той пиріжок своєю здо­ро­вецькою п'ятірнею.

Зачувши про обід, си­ла старців ки­ну­лась до Леміщи­но­го дво­ру. Яким звелів за­пер­ти двері і по­да­ва­ти їм по шмат­ку хліба. Дов­го вертілись старці попід ха­тою, не тям­ля­чи, чом їх не про­сять на обід в гос­по­ду, де не­дав­но ще так привітно їх прий­ма­ли та­ки­ми бра­терськи­ми щед­ри­ми обіда­ми та си­ти­ми пот­ра­ва­ми.

Улита за обідом нічо­го не їла. Прий­шов вечір, - во­на й не ве­че­ря­ла, її ду­ша бу­ла смут­на, сер­це нес­покійне, її дум­ка ніби підка­зу­ва­ла, що та­ка па­на­хи­да не піде за ду­шу небіжчи­ка, що бог не прий­ме її, що не бу­де по­лег­кості душі на тім світі че­рез такі по­мин­ки. Цілий день з дум­ки її не ви­хо­див у неї той сон, те смут­не об­лич­чя, та дра­на оде­жа, ті тор­би, той Тро­хим, що при­хо­див до своєї гос­по­ди, ніби про­хач, про­ха­ти ми­лос­ти­ни. Ду­ша її тур­бу­ва­лась, аж му­чи­лась і боліла за чо­ловіко­ву ду­шу.

Другого дня вранці Ули­та вста­ла з пос­телі ще смутніша. Во­на зав­ва­жи­ла, що не во­на вже ха­зяй­ка в своїй гос­поді, що во­на не сміє спек­ти й зва­ри­ти, взя­ти і да­ти, як би їй ба­жа­лось.

- Чого це ви, ма­мо, пла­че­те? - пи­тав син. - Нас­та­не літо, пос­та­вим за батька ве­ли­кий обід, як і дав­но ко­лись ста­ви­ли за жи­вот­тя покійно­го.

- А чи доб­ре ж бу­де йо­го душі жда­ти там, на тім світі? От і цієї ночі снив­ся мені твій батько, йду я ніби до церк­ви в неділю; при­хо­жу на цвин­тар, розв'язую хуст­ку і по­чи­наю роз­да­ва­ти стар­цям пи­ро­ги та гроші. Ко­ли див­люсь - між стар­ця­ми стоїть твій батько. На йо­му сви­та ще по­ган­ша, торбів - ще більше, йо­го ли­це ще чорніше; на­си­лу я впізна­ла йо­го. Він упав мені в но­ги і жалібним го­ло­сом про­сив ми­лос­ти­ни. Я пок­ла­ла йо­му в ру­ку пиріжок. Ко­ли див­люсь - ру­ка чор­на як зем­ля, тіла не­ма, самі тільки, кістки. Тоді він підвівся, взяв ме­не за ру­ку й повів. От іде­мо ми вже ніби з церк­ви до­до­му, при­хо­ди­мо до греблі. Гля­ну я на во­ду - греблі не­має, тільки млин стоїть і ме­ле на всі ко­ле­са, а че­рез во­ду ле­жать клад­ки, пе­ре­ки­нуті з ка­ме­ня на камінь. Під клад­ка­ми во­да ре­ве, кле­ко­че. «Йди за мною», про­мо­вив до ме­не небіжчик. - «Не піду! бо­юсь», ка­жу я. - «Йди, не бійся», про­мо­вив він, осміха­ючись, і повів ме­не че­рез хист­ку клад­ку. А во­да аж ки­пить під клад­кою, сип­ле бриз­ка­ми мені під но­ги. Гля­ну­ла я вниз, го­ло­ва моя за­мо­ро­чи­лась, і я про­ки­ну­лась…

- Ви б, ма­мо, не ду­ма­ли ба­га­то про батька! Що ду­маєте, те вам і сниться.

- Ні, си­ну, ду­ша йо­го про­сить по­мочі, аж на­ма­гається. Тре­ба най­ня­ти со­ро­ко­уст.

Найняла Ули­та со­ро­ко­уст, по­нес­ла під церк­ву ми­лос­ти­ну, роз­да­ла стар­цям де­яку оде­жу покійни­ка, і ду­ша її вти­хо­ми­ри­лась. Чо­ловік пе­рес­тав сни­тись.

- Коли б ви зна­ли, що за вас і за на­шу па­ню сьогодні го­во­ри­ли на яр­мар­ку? - дзи­горіла най­мич­ка-ле­пе­ту­ха, чу­ха­ючи язик об свої зу­би.

- А що ти там чу­ла? - пи­та­ла Ули­та.

- Та там роз­ка­зу­ва­ли та­ке, що й ка­за­ти якось ніяко­во: ка­за­ли, що як прий­шли до нас свя­ще­ни­ки опівдні, то ніби ви й мо­ло­да на­ша пані ще спа­ли… А свя­ще­ни­ки прий­шли та пок­ро­пи­ли вас на ліжку свя­че­ною во­дою, а потім пішли з ка­ди­лом та во­дою далі по ха­тах і зас­та­ли мо­ло­ду панію в ку­пелі, по­ка­ди­ли кру­гом ку­пе­лю та й вер­ну­лись до світлиці і по­ча­ли пра­ви­ти па­на­хи­ду… І гос­по­ди! та там верз­ли та­ке, чо­го вже й не бу­ло! Не знаю чи го­во­ри­ти вже, чи й ні?

- Та що ж та­ке? Го­во­ри вже, ко­ли по­ча­ла.

- Та як по­ча­ли ніби­то пра­ви­ти па­на­хи­ду, то ніхто й не вий­шов до світлиці. А як сіли по­пи та дя­ки за стіл, то й не бу­ло чим душі покійно­го ха­зяїна пом'яну­ти! Бо, ка­жуть, ніби мо­ло­да пані все по­за­ми­ка­ла і ключів вам не да­ла, ще й ви­ла­яла. А по­пи й дя­ки пос­ту­ка­ли заг­ра­нич­ни­ми ви­дельця­ми по німецьких тарілоч­ках та з тим і пішли. І обіда ніби людсько­го не пос­та­ви­ли! Та так сміються з вас, та док­ла­да­ють, що ви зро­би­лись на старість ляхівкою і що мо­ло­да пані всім вер­хо­во­дить, а про покійно­го ха­зяїна вже навіть за­бу­ли. Їй-бо­гу, не знаю, чи ка­за­ти, чи ні?

Леміщиха мов­ча­ла.

- А як по­ча­ли старці схо­ди­тись на обід, і то їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу, і по­бий ме­не свя­тий хрест! го­во­ри­ли, буцімто мо­ло­дий пан звелів спус­ти­ти з лан­цюгів со­бак і цьку­ва­ти ти­ми пса­ми ни­щих; і своїми влас­ни­ми ру­ка­ми за­пер сінешні двері. Їй-бо­гу і при­сяй-бо­гу! бо­жусь, і при­ся­га­юсь, і бу­ду зем­лю їсти, що це не я ви­га­дую брехні, що го­во­ри­ли так!

Леміщиха че­рез си­лу на но­гах сто­яла. Во­на ба­чи­ла, що все місто знає, що во­на не гос­по­ди­ня в своїй хаті, що во­на на ста­рості літ за­бу­ла про покійно­го чо­ловіка, насміяла­ся з бо­га, з свя­ще­ників, з свя­тих зви­чаїв, з душі небіжчи­ка.

Людський по­говір вра­зив Ули­ту в са­ме сер­це, по­ка­зав­ши їй уяв­ки ле­пет­ли­вим язи­ком най­мич­ки, що во­на зна­чить в хаті, в сім'ї; по­ка­зав­ши їй уяв­ки те, про що во­на або зовсім не зна­ла, або не до­га­ду­ва­лась, все пок­ри­ва­ючи ма­те­ринським сер­цем та лю­бов'ю. І ста­ли різдвяні свят­ки зад­ля неї сумніші за бу­день.

А тут наб­ли­жа­лась го­лод­на ку­тя. Леміщи­ха хотіла спра­ви­ти ку­тю по ста­ро­му зви­чаю, бо пер­шої куті пе­ред різдвом Зо­ся не звеліла справ­ля­ти, як по­во­диться між людьми; не звеліла на­ва­рю­ва­ти й напіка­ти, а уз­вар і ку­тю звеліла пос­та­ви­ти на по­куті в пе­карні… За жи­вот­тя Лемішки ку­тя й уз­вар ста­ви­ли­ся на по­куті в світлиці на столі, на зе­ле­но­му сіні, а в ку­точ­ку ста­ви­лось з півсно­па пше­ниці, що зги­на­ла ко­лос над горш­ка­ми, по­нак­ри­ва­ни­ми хлібом. Ули­та й те­пер прис­та­ви­ла стіл в ку­ток і звеліла най­ми­тові внес­ти сіна та доб­рий пу­чок пше­ниці та жи­та, вис­мик­ну­тий з стіжка.

- Що то бу­де, ма­мо? - спи­та­ла Зо­ся в Ули­ти, кот­ра нес­ла в світли­цю доб­рий обе­ре­мок сіна і з півсно­па пше­ниці.

- А хіба ж ви не ба­чи­те? Ку­тю тре­ба пос­та­ви­ти на по­куті. Хіба ж ми не хрис­ти­яни, чи що?

- Але ж, ма­мо, ви на­не­се­те в ха­ту сміття! - обізвав­ся син.

- Сміття ва­ляється на смітни­ку, - од­ка­за­ла ма­ти і по­ча­ла мос­ти­ти сіно в кут­ку на столі.

- Мамо! в нас же завт­ра гості бу­дуть, - про­мо­ви­ла аж крізь сльози Зо­ся. - Що ж во­ни ска­жуть, як по­ба­чать оте куб­ло! Во­ни ж ме­не обсміють!

- Доволі й то­го, що і так глу­зу­ють з ме­не лю­ди, - од­ка­за­ла ста­ра ма­ти.

- Мамо! про­шу вас! - оз­вав­ся син. - Не робіть ви то­го! З ку­тею нічо­го не ста­неться, як во­на пос­тоїть до ве­чо­ра в пе­карні. На­що нам дер­жа­тись тих ста­рих зви­чаїв? До­волі бу­де з нас то­го, що ви пот­ру­си­те по столі трош­ки сінця та зак­риєте ска­тер­тею, як от роб­лять наші пан­ки й свя­ще­ни­ки. Хіба ж свя­ще­ни­ки ро­би­ли б так, як­би то бу­ло не по-хрис­ти­янській?

Син заб­рав з рук ма­те­ри­них сіно й пше­ни­цю, пот­ру­сив трош­ки сіна по столі, а реш­ту одніс до кухні. Ули­та тільки мах­ну­ла ру­кою, скри­вив­шись.

- Гляди лиш, си­ну! В нас са­док, в нас сіно на ле­ваді, в нас ху­до­ба… Муд­руй ли­шень, та не ду­же, щоб ча­сом…

- Та що ж! Ми ж не оре­мо й не сіємо; то­ва­ру в нас не ба­гацько. Та мені, ма­мо, здається, що все те бабські за­бо­бо­ни…

- Нехай здається, та не ду­же! Вам, вче­ним, за все бай­ду­же…

Настав свя­тий вечір. Леміщи­ха зга­да­ла, як во­на ко­лись справ­ля­ла ку­тю. Во­на сиділа, схи­лив­ши ста­ру го­ло­ву, а пе­ред її очи­ма ніби уяв­ки ста­ла знов ста­ра світли­ця. Під об­ра­за­ми стоїть стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­тею; пе­ред об­ра­за­ми го­рять вос­кові свічки, не­на­че в церкві, а по світлиці розс­те­ляється синіми хмар­ка­ми ла­дан. В кімна­тах ти­хо; всі сту­па­ють ле­генько, всі го­во­рять сли­винь ниш­ком. Один тільки гос­по­дар про­мо­вить ко­ли-не-ко­ли слівце го­лосніше. От най­мич­ки го­ту­ють ве­че­рю, вно­сять свіжі білі книші, пи­ро­ги, нак­ла­да­ють на стіл уся­ко­го доб­ра, аж од­на па­ля­ни­ця спи­хає з сто­ла дру­гу, а пи­ро­ги в мис­ках товп­ляться на ку­пу, мов бджо­ли в ули­ку. Во­на розк­ла­дає по три книші в мис­ки і од­си­лає най­мич­ка­ми ве­че­рю до ро­дичів, до ба­би-по­ви­ту­хи, а тут во­ни й самі при­си­ла­ють ве­че­рю. От поввіхо­ди­ли в світли­цю всі слу­ги і ра­зом з ха­зяїна­ми по­ча­ли мо­ли­тись пе­ред об­ра­за­ми і би­ти пок­ло­ни. Потім всі сіли за стіл, а ха­зяїн на по­куті на пер­шо­му місці. Поз­га­ду­ва­ли всіх ро­дичів, ви­пи­ли по чарці з ха­зяй­ської ру­ки і по­ча­ли ве­че­ря­ти ти­хо, по­ва­гом, мов свя­те діло спов­ня­ючи. Один Яким­ко го­мо­нить тон­ким го­лос­ком, п'є во­ду, нев­ва­жа­ючи на те, що хто нап'ється за ве­че­рею во­ди, той в жни­ва ду­же хотіти­ме пи­ти. Вже пок­ли­ка­ли мо­ро­за ве­че­ря­ти, ки­нув­ши з лож­ки вго­ру, на сте­лю, ку­тею. Яким­ко пе­ред­раж­нює і, сміючись, сам швир­гає до стелі ва­ре­ною гру­шею. - Все те пе­ре­ду­ма­ла Ули­та, див­ля­чись у вікна но­вої гос­тин­ної, де не бу­ло й сліду, й приз­на­ки ста­рої світлиці, де мо­лоді ха­зяїни й не ду­ма­ли, й не га­да­ли про те, що тоді був «свя­тий вечір».

Почався вечір. Най­мич­ки по­ча­ли нак­ри­ва­ти стіл, ста­ви­ти ве­че­рю. Бу­ла й ри­ба, бу­ла й ку­тя і уз­вар, та всього бу­ло трош­ки, все по­да­ва­лось ніби ви­дав­цем. На тарілці ле­жа­ла па­ля­ни­ця, пок­ра­яна тонісіньки­ми ски­боч­ка­ми. Ніщо не на­га­ду­ва­ло про ба­га­ту ку­тю, про дос­та­ток. Ве­че­ря бу­ла ду­же зви­чай­на, ніби бу­ден­на, ко­ро­тенька, без мо­лит­ви, без на­роднього об­ря­ду, їх трой­ко сиділо за сто­лом і ве­че­ря­ло так, як і що­ве­чо­ра. Ули­та сиділа та су­му­ва­ла. Пе­ред нею все ма­ня­чив давній ба­га­тий стіл, пов­ний білих книшів, пи­рогів, пух­ких па­ля­ниць, ма­ня­чи­ла вся че­лядь нак­ру­ги сто­ла, вся праз­ни­ко­ва обс­та­ва ба­га­тої куті. Сльози вис­ту­па­ли че­рез її довгі вії, висіли крап­ля­ми на очах. Ту­га за ми­нув­шим ви­да­ви­ла з сер­ця її не од­ну сльозу. Во­на зга­да­ла небіжчи­ка, зга­да­ла всю свою ро­ди­ну, що од­цу­ра­лась од неї че­рез невістку, че­рез си­на, во­на ба­чи­ла се­бе чу­жою в новій сім'ї, в своїй гос­поді. Хоч і бу­ло до ко­го при­хи­ли­ти го­ло­ву, та не бу­ло до ко­го при­хи­ли­ти сер­ця та оси­ротілої душі.

Тихо ми­ну­ла ве­че­ря. Ули­та більш зга­ду­ва­ла та ду­ма­ла, ніж ве­че­ря­ла. Ти­хо сіли, ти­хо й вста­ли. Діти пішли од­по­чи­ва­ти, а ма­ти вий­шла до пе­карні, ви­нес­ла слу­гам по чарці горілки, по­час­ту­ва­ла всіх своєю ру­кою, сіла на ле­жанці і, див­ля­чись на їх, дов­го ду­ма­ла та зга­ду­ва­ла про все ми­нув­ше, при світлі вос­ко­вої свічки пе­ред об­ра­за­ми. Во­на не спа­ла цілу ніч про­ти і ве­ли­ких праз­ників. Швид­ко вда­ри­ли в дзвін на ут­ре­ню. Гук ве­ли­ко­го дзво­на, справ­ле­но­го Лемішкою, здав­ся їй го­ло­сом небіжчи­ка, ріднішим і милішим за рідних дітей. Во­на поч­ва­ла­ла ти­хою хо­дою до церк­ви вдвох з най­мич­кою.

Повертались до­до­му з «Ордані», по­обіда­ли, а ду­ховні не при­хо­ди­ли «з кро­пи­лом». Вже й день ми­нав, вже ду­хо­венст­во прой­шло по кут­ку, співа­ючи «Во Іордані», а до їх дво­ра не за­вер­та­ло.

- Минає ду­хо­венст­во на­шу ха­ту, - про­мо­ви­ла Ули­та Си­дорівна. - Швид­ко й бог ми­не на­шу осе­лю. Не­дур­но ж ви по­ви­ки­да­ли старі, батьківські об­ра­зи до пе­карні.

І зно­ву праз­ник здав­ся буд­нем для Леміщи­хи. Нас­тав вечір. Ули­та звеліла зап­ряг­ти од­ну ко­ня­ку.

- Куди, ма­мо, оце поїде­те? - пи­тав син.

- Поїду, си­ну, в гості до тво­го дядька Охріма та вп'юся на ста­рості літ. - Дядько ро­дається зо мною і не цу­рається ме­не…

Поїхала Ули­та до Охріма. Там її віта­ли й прий­ма­ли, як рідну матір. Цілий вечір во­на роз­ка­зу­ва­ла та жалілась на невістку, на си­на, на своє жит­тя; роз­ка­зу­ва­ла про свої сни, про ту па­на­хи­ду за ду­шу небіжчи­ка, що на­ро­би­ла їй со­ро­му на ціле місто. Всі її слу­ха­ли, всі жал­ку­ва­ли за нею, всі го­моніли на невістку й си­на, що не по­ва­жав ста­рої ма­тері, не ша­ну­вав пам'яті батька.

Леміщиха при­вез­ла з со­бою своїх гро­шей, що зос­та­ва­лись у неї ще од покійни­ка, і дру­го­го дня, на Іва­на Хрес­ти­те­ля, спра­ви­ла па­на­хи­ду й обід за ду­шу покійно­го чо­ловіка, як бу­ло слід по за­ко­ну. Во­на пок­ли­ка­ла ду­хо­венст­во з то­го містеч­ка, нап­ро­си­ла старців і вбо­гих лю­дей, розс­та­ви­ла сто­ли і на­го­ду­ва­ла ни­щу братію. На обід зійшлись близькі й да­лекі ро­дичі;всі мо­ли­лись за ду­шу покійно­го, всі йо­го зга­ду­ва­ли, доб­рим сло­вом по­ми­на­ли за обідом.

І зда­ва­лось Улиті, що всі ті сло­ва старців і вбо­гих ле­тять прос­то до бо­га, бла­га­ють за ду­шу її чо­ловіка, да­ють йо­го душі покій. І її ду­ша ста­ла спокійнішою. Вже не снив­ся їй той ста­рець, що про­хав у неї ми­лос­ти­ни і три­во­жив її ду­шу.

Зажилась Ули­та в ро­дичів. Не хотілось їй вер­та­тись до гос­по­ди, що ста­ла чу­жи­ною, по­ки не поїхав сам Яким і не взяв її до­до­му.

Минулись свят­ки, по­ча­ли­ся будні. Ста­ра ма­ти не цу­ра­лась ро­бо­ти по-давньому: во­на туп­ця­ла і ко­ло ха­зяй­ст­ва, і по дворі, хо­ди­ла до мли­на, роз­си­ла­ла на про­даж бо­рош­но. Ха­зяй­ст­во ще дер­жа­лось її ста­рою го­ло­вою, бо невістка паніла, син все сидів в кан­це­лярії, а вер­нув­шись до­до­му, ля­гав по обіді спа­ти і потім вве­чері завж­ди сли­ве грав з уряд­ни­ка­ми в кар­ти.

А тим­ча­сом уну­чок по­чав уже ле­пе­та­ти. Перші сло­ва йо­го ди­тя­чої мо­ви бу­ли польські: та­ка бу­ла во­ля йо­го ма­тері. Най­мич­ки му­си­ли хоч не го­во­ри­ти, то при­най­мні за­ки­да­ти по-польській. Нянька не сміла до ди­ти­ни й сло­ва про­мо­ви­ти інак­ше. Сам Яким дав­но вже в своїй сім'ї ба­ла­кав по-польській.

Забавляючи дов­ги­ми зимніми ве­чо­ра­ми своїх унуків, Ули­та Си­дорівна лю­би­ла ти­хим ста­ре­чим го­ло­сом співа­ти ди­тячі пісні. Діти по­ча­ли пе­рей­ма­ти од неї ті пісні. Зо­ся сер­ди­лась і шеп­ну­ла на ву­хо Яки­мові.

- Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співа­ти тих пісень? Не­хай вже дівча­та співа­ють, а то й вам схотілось, - го­во­рив син до ма­тері.

- Про ме­не, то й не бу­ду: мо­же, й справді гріх! І Ули­та пе­рес­та­ла співа­ти, а Зо­ся не веліла і най­мич­кам співа­ти ук­раїнських пісень, щоб ча­сом діти не по­чу­ли й не вчи­лись по-українсько­му го­во­ри­ти й співа­ти.

Настала вес­на. Зо­ся по­ча­ла і над­ворі, і в хаті руй­ну­ва­ти все по своїй впо­добі. Під са­мим вікном рос­ли на ма­леньких гря­доч­ках квітки: півонія, півни­ки, лелія; ви­сокі кущі рожі, буз­ку, рай­де­ре­ва по­роз­рос­та­лись до са­мих стін. Од­чи­нив­ши вікно, мож­на бу­ло дос­та­ва­ти ру­кою квітки. Зо­ся звеліла по­ви­ко­пу­ва­ти всі чис­то кущі, всі коріння квіток, звеліла по­ро­би­ти да­ле­ченько в сад­ку кру­жа­ла і ту­ди по­пе­ре­са­жу­ва­ти кущі і коріння. Замість вузісіньких сте­же­чок скрізь по сад­ку розісла­лись ши­рокі доріжки, по­си­лані жов­тим піском. Нев­ва­жа­ючи на гряд­ки, Зо­ся за­че­пи­ла доріжка­ми част­ку ого­ро­да, де Леміщи­ха са­ди­ла ви­сад­ки ци­булі й ка­пус­ти й інші.

- Ви-бо й справді вже ду­же ши­ро­ко роз­ки­да­ли ті шля­хи по го­роді, - ка­за­ла ма­ти. - Ого­ро­ди­на потрібніша в ха­зяй­стві, ніж ваші ши­рокі стеж­ки. Де ж я те­пер бу­ду са­ди­ти ви­сад­ки?

- Хіба ж, ма­мо, в нас ма­ло го­ро­да?

- Та до­волі, хва­ли­ти бо­га, але ж і ти­ми шля­ха­ми не кіньми ж бу­де­мо га­ня­ти! Поп­су­ва­ли мені п'ять най­кра­щих гря­док. І навіщо бу­ло ви­ко­пу­ва­ти й квітки? Я їх са­ди­ла своїми ру­ка­ми, кущіпо­роз­рос­та­лись і пре­хо­ро­ше цвіли під вікна­ми! Ні, не­хай-та­ки бу­де по-на­шо­му!

Коло са­мої ха­ти рос­ли вишні й груші, як зви­чай­но бу­ває ко­ло ста­росвітських домів. Зо­ся звеліла по­ви­ру­бу­ва­ти й по­ви­кор­чо­ву­ва­ти де­ре­во.

- Це вже ви та­ке ви­га­дуєте, що й ку­пи не дер­житься! - знов сер­ди­лась ма­ти.

- Коли ж, ма­мо, де­ре­во вікна за­ту­ляє і зовсім сон­це зас­тує! Чи вже ж ви хо­че­те, щоб де­ре­во і в хаті по­рос­ло? Ми жи­ве­мо мов у якихсь пу­щах та нег­рах. Кущі не­за­ба­ром по­рос­туть пе­ред са­ми­ми две­ри­ма.

- Про ме­не! - мах­ну­ла тільки ру­кою Ули­та Си­дорівна. Най­ми­ти по­ви­кор­чо­ву­ва­ли вишні, що рос­ли тро­хи не під са­ми­ми стіна­ми і пус­ка­ли па­гон­ня аж у призьби, і по­ча­ли ру­ба­ти груші. Груші бу­ли старі, добрі на овощ, ро­дючі. Од­ну гру­шу по­са­див своїми ру­ка­ми небіжчик Лемішка.

- Якиме! чи ти бо­га не боїшся, що за­га­дав оце збав­ля­ти са­док, не­на­че який­сь ліс! З од­ної груші бе­ре­мо чо­ти­ри мішки груш. Ти по­ша­ну­вав би хоч те де­ре­во, що са­див твій батько, за­раз як ми поб­ра­лись.

Ніхто не вва­жав на про­хан­ня Леміщи­хи. Дві ве­ли­чезні груші впа­ли на зем­лю. Вий­шла Ули­та з ха­ти, гля­ну­ла на те, тільки ру­ки зня­ла та аж зап­ла­ка­ла. - Бо­дай луч­че б не са­див небіжчик, ко­ли діти так ніве­чать де­ре­во! Швид­ко ха­ту пе­ре­вер­нуть до­го­ри дном, - про­мо­ви­ла во­на.

Од коріння ста­рої груші, що по­са­див небіжчик Лемішка, зійшли дві мо­ло­денькі груш­ки. Ули­та Си­дорівна звеліла їх ви­ко­па­ти і са­ма по­са­ди­ла на мо­гилі чо­ловіка: од­ну в го­ло­вах, а дру­гу в но­гах.

- Коли по­хо­ва­ють ме­не ко­ло ста­ро­го, то тільки й пам'яті про нас бу­де, що ці дві груші, - бо в на­ших дітей, здається, швид­ко про нас і пам'ять зник­не! - жалілась Ули­та Си­дорівна сусідам. - І те­пе­реньки як гля­ну на ха­ту, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Як­би не ба­чи­ла всього, що ро­би­лось та вчи­ня­лось пе­ред моїми очи­ма, то й заб­лу­ди­ла б у своїм дворі і, надісь, ми­ну­ла б свою ха­ту, мов чу­жу…

І справді, бу­ло труд­но впізна­ти ха­ту ста­ро­го Лемішки се­ред розкішно­го квітни­ка з ши­ро­ки­ми чис­ти­ми стеж­ка­ми, що кру­ти­ли­ся між зе­ле­ним дер­ном.

Невважаючи на ста­ру матір, на її ста­росвітські зви­чаї, Зо­ся вже по­чу­ва­ла се­бе гос­по­ди­нею в оселі Лемішки, по­ба­чи­ла се­бе на самім бе­резі то­го щас­тя, то­го ба­жан­ня, яко­го мож­на бу­ло до­сяг­ну­ти, жи­ву­чи в не­ве­ли­ко­му місті, се­ред нез­нач­них лю­дей. Її місія, як ко­лись ка­за­ла Лю­ци­на, вже до­хо­ди­ла до кінця. Зос­та­ва­лось те­пер ко­рис­ту­ва­тись усім батько­вим доб­ром та над­бан­ням, жи­ти, як ду­ша за­ба­жає.

Одного ко­ни­ка й по­во­зоч­ки бу­ло вже Зосі ма­ло. Во­на спра­ви­ла по­воз­ку на ре­со­рах і дер­жа­ла па­ру доб­рих ко­ней, по­го­ни­ча вбра­ла в го­родську че­мер­ку і в ши­ро­ченні ша­ра­ва­ри. Бу­ло про­ле­тить во­на по місті, - всі жи­ди очі по­витріща­ють, всі па­ни за­див­ля­ються. А по­го­нич га­няє коні та ко­тить, аж гря­зю­ка ле­тить на два сажні по обидві бо­ки!

Насправляла Зо­ся су­конь, яких ні в ко­го не бу­ло на ціле місто, вби­ра­лась, як кук­ла, вичісу­ва­ла ко­си, нак­ру­чу­ва­ла ло­ко­ни по ос­танній моді. Всіх міських дам во­на при­са­ди­ла до са­мої землі, всіх за­ло­ми­ла своєю кра­сою, своїм уб­ран­ням!

Тимчасом ста­ра Леміщи­ха все кво­ли­лась, та кво­ли­лась, та ко­ро­пи­лясь то на го­ло­ву, то на спи­ну: во­се­ни зляг­ла, а потім швид­ко вмер­ла.

Пішов Яким до про­тоєрея про­си­ти на по­хо­рон.

- Як дас­те де­сять кар­бо­ванців, то піду по­хо­ваю ва­шу матір і вип­ро­во­жу аж до са­мої ями, - ска­зав він, при­га­ду­ючи не ду­же давні по­мин­ки по ста­ро­му батькові.

Яким одлічив де­сять кар­бо­ванців і пок­лав на столі, ди­ву­ючись: ще ніко­ли ду­хо­венст­во не тор­гу­ва­лось ні з ним, ні з йо­го покійним батьком.

Пішов Яким до ди­яко­на.

- Як дас­те п'ять кар­бо­ванців, та ще й за­раз, то піду хо­ва­ти ва­шу матір.

Яким знов зди­ву­вав­ся, од­на­че му­сив ви­тяг­ти з ки­шені і пок­лас­ти на стіл п'ять кар­бо­ванців.

Тільки що вий­шов він за во­ро­та, стрічає дя­ка.

- Прийдіть, будьте лас­каві, чи­та­ти псал­тир над матір'ю.

- Чи з своєю за­кус­кою при­хо­ди­ти? - про­мо­вив дяк, хи­та­ючись на но­гах, - три кар­бо­ванці за псал­тир, а то з місця не ру­шу! - про­мо­вив дяк, лед­ве сто­ячи на но­гах.

Яким тоді тільки до­га­давсь, що всі злос­ту­ють на йо­го за па­на­хи­ду, ко­ли во­ни пішли од йо­го до­до­му не на­го­до­вані га­разд і не п'яні.

Один ти­тар ви­дав з церк­ви сук­но й став­ни­ки без гро­шей, звелів кільки раз дзво­ни­ти по душі, - це за то­го ве­ли­ко­го дзво­на, що Лемішка спра­вив у со­бор.

Вже не сім свя­ще­ників хо­ва­ли Леміщи­ху, як хо­ва­ли ко­лись Лемішку; не всі це­хи нес­ли з усіх цер­ков, - хо­ва­ли Ули­ту Си­дорівну ду­же прос­то: один про­то­поп з ди­яко­ном та з дя­ком. Вже не зби­ра­лись на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, - зійшли­ся тільки ближчі сусіди, з'їха­ли­ся ро­дичі та де­котрі знай­омі небіжки, йду­чи за до­мо­ви­ною, всі мо­ло­диці зга­ду­ва­ли, як ко­лись хо­ва­ли Лемішку, який по­хо­рон, який обід справ­ля­ла ста­ра за йо­го ду­шу; всі го­моніли на невістку, на си­на, що ніби ви­пи­ха­ли з ха­ти матір у до­мо­вині на гро­бо­ви­ще.

Поховали Ули­ту ко­ло мо­гил­ки покійно­го Лемішки: між ти­ми дво­ма гру­ша­ми, що Ули­та Си­дорівна по­са­ди­ла своїми ру­ка­ми.

Невеличка куп­ка лю­дей вер­ну­ла­ся на обід до си­на: кільки душ ду­хо­венст­ва, кільки душ ро­дичів та близьких сусід. Як ве­ли­ке ди­во, всі по­ба­чи­ли сльози на очах у Зосі і за­чу­ду­ва­лись. Во­на бу­ла ра­да смерті ста­ро­го тес­тя, але щи­ри­ми слізьми пла­ка­ла за свек­ру­хою.

- Вона бу­ла мені за рідну матір, - про­мов­ля­ла Зо­ся до гос­тей, - котрі од­на­че їй не ду­же-то йня­ли віри, - во­на ніко­ли не по­ки­да­ла ме­не, жа­лу­ва­ла нас й бу­ла дог­ля­дач­кою на­ших ма­лих дітей, дог­ля­да­ла всього ха­зяй­ст­ва, не вра­зи­ла, не зобіди­ла ме­не ніко­ли й сло­вом!

Зося го­во­ри­ла од щи­ро­го сер­ця, під впли­вом свіжої втра­ти. Во­на за­бу­ла на той час навіть про міщанський рід небіжки та її прос­то­ту. Во­на доб­ре тя­ми­ла, що втра­ти­ла доб­ру ха­зяй­ку, досвідний гос­по­дарський ро­зум ста­рої лю­ди­ни, по­си­дя­щу жен­щи­ну в хаті і люб­ля­чу матір, на кот­ру мож­на бу­ло у всьому зда­тись і ніко­ли не ка­ятись.

Обід був чи­ма­лий. Смач­них та трив­них пот­рав бу­ло ба­гацько. Ду­хо­венст­во вий­шло з-за сто­ла не­го­лод­не й на­поєне. Зо­ся звеліла зу­мис­не пос­та­ви­ти пе­ред дя­ком здо­ро­ву пляш­ку горілки. Дяк, як по­ба­чив, так і прос­тяг ру­ки, щоб ніби об­ня­ти її і при­гор­ну­ти до сер­денька; а навпісля мовч­ки на­ли­вав горілку в шклян­ку і так дуд­лив за обідом, що після обіда не зміг до-ла­ду й заспіва­ти «Вічную пам'ять».

Забувають діти рідно­го батька й матір, а Зо­ся швид­ко за­бу­ла нерідних батьків. Од­на­че же мо­лоді хо­зяїни по­ба­чи­ли, що втра­та ма­тері бу­ла ве­ли­кою втра­тою в гос­поді. Зо­ся не лю­би­ла дрібно­го кло­пот­ли­во­го ха­зяй­ст­ва, не лю­би­ла швен­дя­ти до ко­мо­ри, ви­да­ва­ти, лічи­ти і про все пам'ята­ти. А те­пе­реч­ки до­ве­лось їй самій всім кло­по­та­тись і ха­зяй­ст­вом, і дітьми, й най­мич­ка­ми. Яким хо­див на служ­бу і не ду­же дог­ля­дав усього. Він ста­вив ви­ще за все служ­бу, а най­більше - чи­ни. Швид­ко ви­яви­лось, що в гос­поді не ста­ло вваж­ли­во­го, за всім слідку­ючо­го ока.

Раз по­ла­ялись най­ми­ти й най­мич­ки і по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти одні на од­них. Од­на най­мич­ка прибігла до Зосі і про­си­ла її швидчій заг­ля­ну­ти в пе­кар­ню. На по­лиці під горш­ком во­на знай­шла шма­ток са­ла і де­ся­те­ро яєць і по­ка­за­ла ниш­ком на дру­гу най­мич­ку.

- Що то за са­ло ле­жа­ло на по­лиці під гор­щи­ком? - пи­та­ла Зо­ся в тієї най­мич­ки.

- То я так пок­ла­ла. Щоб я-та­ки вкра­ла! Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є! Я не та­ка, як та по­ган­ка, що но­сить сіль та пшо­но до своєї ма­тері, а раз з своїм Та­ра­сом (най­ми­том) ви­нес­ла півмішка бо­рош­на з ко­мо­ри.

Почалася лай­ка, та свар­ка, та тро­хи не бійка між слу­га­ми. Ви­яви­лось, що най­мит ви­но­сив з ко­мо­ри, що хотів, а най­мич­ки бра­ли пот­ро­ху вся­кої харчі. Та­рас до­ка­зав, що сам мірош­ник сли­ве що­ночі пе­ре­но­сить до шин­кар­ки Бер­чи­хи по мішку пашні. Най­мич­ки пла­ка­ли, най­ми­ти ла­ялись.

- Цур їм! Кинь ти розп­ра­ву з ни­ми! - кри­чав Яким на Зо­сю, - бо та­ки нігде прав­ди діти: най­більше вин­на ти са­ма, бо не дог­ля­даєш усього доб­ра. Ад­же ж при ма­тері то­го не бу­ло!

- А ти хіба не ви­нен, що ніко­ли і в млин не заг­ля­неш? Я тобі не ключ­ни­ця! я не бу­ду тобі глядіти ку­рей та сви­ней, лічи­ти кра­шан­ки чи що там.

- Найми ключ­ни­цю, то й во­на бу­де те са­ме ро­би­ти, що й най­мич­ки, бу­де од­ни­ку­ва­ти од ро­бо­ти, ще й крас­ти­ме. Тре­ба тобі-та­ки самій піти і до ко­мо­ри, і по ого­ро­ду, і частіше заг­ля­да­ти в горш­ки…

- Спасибі тобі за доб­ру ра­ду, - я це дав­но чу­ла ще од тво­го покійно­го батька Тро­хи­ма, - про­мо­ви­ла Зо­ся, зви­чай­ненько всмішки кла­ня­ючись йо­му. - А ти як­би мен­ше грав у кар­ти з своїми чер­во­но­мор­ди­ми уряд­ни­ка­ми та більше дог­ля­дав мли­на, ху­до­би, най­митів, то й ла­ду бу­ло б більше. А то лінуєшся, ле­жиш, ле­жиш, як ко­ло­да, а прий­де вечір - зник­неш з до­му ку­дись та в кар­ти граєш…

- Знаєш, яка мені дум­ка прий­шла? - про­мо­ви­ла раз Зо­ся до Яки­ма.

- А яка? - пи­тав він.

- Я не сільська гос­по­ди­ня. Не люб­лю я цього гар­ми­де­ру в гос­по­дарстві. Не­ма в світі, як пос­ла­ти на ба­зар та го­то­веньке ку­пи­ти! І світ йо­го не ска­же? А то панькай­ся ко­ло кур­ки, ко­ло кач­ки, як ко­ло ди­ти­ни, піклуй­ся ху­до­бою та на­зи­рай і за най­мич­ка­ми, за всім, за всім. Та й з те­бе не бог зна який ха­зяїн! Щось і ти лю­биш за­ле­жу­ва­тись по-го­ро­дянсько­му.

- Може, й прав­ду ти ка­жеш…

- І яке на­ше жит­тя в цьому по­га­но­му місті? Є в нас усього до­волі, та не­ма пе­ред ким навіть по­ка­за­тись! Про­ле­чу я на своїх бас­ких ко­нях че­рез місто, - не­ма ко­му на ме­не ди­ви­тись; вбе­русь я в до­рогі сукні, - не­ма ко­му мій смак ціну­ва­ти. Що з то­го, що я по­ка­жу свої убо­ри каз­на­чей­ші, про­то­попші чи док­торші! І во­ни самі, а най­більше їх чо­ловіки, і всі твої ка­ва­ле­ри ро­зуміють у то­му стільки, скільки от ті во­ли та ко­ро­ви, що по­витріща­ють на ме­не дурні баньки, як я йду че­рез подвір'я… А луччі лю­ди, прав­диві ту­тешні арис­ток­ра­ти, цу­ра­ються нас… бо всі зна­ють, що твої батьки бу­ли міща­ни, хоч і не зли­денні, але прості лю­ди, ук­раїнці… І бу­дуть цу­ра­тись, до­ки ми жи­ти­ме­мо в цьому гніздищі, що зви­ли твої прості батьки. Во­ни вже не на цім світі: те­пер я тобі прос­то ска­жу, що твій рід пок­лав на нашій фамілії чор­ну пля­му, од кот­рої тут од­кас­нуться кращі лю­ди, по­ля­ки, їдь, Яки­ме, до Києва, на­пи­туй собі там місця, про­да­вай ха­ту й грунт…

- Чи це ти фан­тазії тільки роз­пус­ти­ла, чи го­во­риш, щоб на­го­во­ри­тись?

- Який ти чуд­ний! На­що ж мені го­во­ри­ти, ко­ли б не сто­су­ва­лась до діла моя мо­ва? Візьми коні, та поїдь до Києва, та на­пи­тай доб­ре місце; а потім про­да­мо грунт…

- Чи не здуріла, чи не знавісніла ча­сом ти, Зо­сю, ви­ба­чай за це сло­во! - про­мо­вив Яким, ле­жа­чи на ліжку і підвівши тро­хи го­ло­ву.

- І ко­ли ти за­бу­деш оте пас­кудст­во, оту не­потріб, що по­ви­учу­вав те­бе твій ба­тенько! Я го­во­рю тобі людським язи­ком!

Яким за­мовк. Тим і скінчи­лась роз­мо­ва.

На дру­гий день Зо­ся знов роз­по­ча­ла ту са­му роз­мо­ву. Яким слу­хав та сміявсь. Зо­ся по­ча­ла сер­ди­тись, аж прис­ка­ла.

- Та вста­вай, та ду­май щось, ла­годься до Києва! Чо­го ти ле­жиш, нічо­го не ро­биш, ха­зяй­ст­ва не дог­ля­даєш! - так гриз­ла йо­му го­ло­ву жінка.

- Думай вже ти, а я нічо­го не ду­маю. Індик дов­го ду­мав та й здох, ка­жуть лю­ди: дов­го ду­ма­ти та га­да­ти, як бач, не­без­печ­но.

- Чи вже ж ти ду­маєш оту­теч­ки і вік віку­ва­ти, і вмер­ти, де вмер твій батько!

- А чо­му ж пак і не вмер­ти ту­теч­ки?

- Може, ще дру­го­го дзво­на по­че­пиш на дзвіни­цю? - пи­та­ла всмішки Зо­ся. - І ле­жить, ка­чається! Лю­ди їздять, шу­ка­ють щас­тя, зна­хо­дять до­лю, зас­лу­жу­ють ве­ликі гроші, чи­ни. Хіба ж у те­бе ро­зум не та­кий, як у лю­дей?

- Їздять, бо дурні; а ро­зумні лю­ди си­дять на однім місці та не ри­па­ються.

Минув тиж­день; Зо­ся знов по­ча­ла гриз­ти го­ло­ву чо­ловікові. Ве­ли­ке місто, нові лю­ди, но­ве то­ва­рист­во, мо­лоді па­ничі, - все те тяг­ло її ку­дись, не да­ва­ло спо­кою.

- Якиме! ду­май­мо що-не­будь, бо жит­тя моє важ­ке. Про­да­вай грунт оцей по­га­ний з свиньми, з кач­ка­ми, з вівця­ми, та їдьмо до Києва.

- Оце! як кор­жа, так кор­жа! як спе­че­мо, то й да­мо, - одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж уго­ру підско­чи­ла.

- Чи ти не ба­чиш, що діти ву­хаті! По-яко­му це ти за­ки­нув? За­раз мені зап­ря­гай коні, та їдьмо до Києва! Нам тре­ба дітей вчи­ти. А тут де ти їх вчи­ти­меш? Тільки вив­чаться го­во­ри­ти, як го­во­ри­ла твоя ма­ти, та співа­ти му­жицьких пісень! їдь мені за­раз!..

Зося вже ре­пе­ту­ва­ла і присіка­лась до Яки­ма.

- Оце при­че­пи­лась на­ха­ба та якась при­че­па! Не хо­чу, не піду. Не мав кло­по­ту, то поїду йо­го шу­ка­ти! Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, - та ку­пи­ла по­ро­ся… щоб кувіка­ло на всю са­ди­бу з нудьги в са­мо­тині без по­ро­ся­чо­го то­ва­рист­ва.

- Не кло­по­ту шу­ка­ти, а щас­тя! ро­зумієш? щас­тя-долі собі й дітям.

- Та дітей мож­на во­зи­ти до шко­ли своїми кіньми!

- А ми? а я? Хіба я жи­ву не для се­бе? Тут я не жи­ву, а тільки жи­вотію та чеврію. За­нидіємо ми ту­та з дітьми.

Так гриз­ла Зо­ся го­ло­ву Яки­мові сли­ве що бо­жо­го дня тро­хи не півро­ку і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. З ве­ли­кою не­охо­тою, ніби спи­ня­ючись, Яким поїхав до Києва на­пи­ту­ва­ти місця. Він ру­шив з місця в до­ро­гу і більше тим, що са­ма Зо­ся поїха­ла з ним.

Приїхали до Києва, ста­ли на станції.

- Зосю! побігай собі тро­хи по го­ро­ду, набігай­сь, по­гу­ляй, та вернімось знов до­до­му! Чо­го нам сю­ди пе­ре­би­ра­тись! Ха­та в нас своя, гар­на, теп­ла; шма­ток хліба свій. Сидіти б та не ри­па­тись!

- А ха­зяй­ст­во, а клопіт! Ко­ли вже маємо грунт і ха­зяй­ст­во, то тре­ба ко­ло йо­го кло­по­та­тись, та пильну­ва­ти йо­го, та піклу­ва­тись усім.

Зося побігла, роз­пи­та­ла, де «гу­бернські міста», знай­шла всі вхо­ди й ви­хо­ди, скрізь во­ди­ла за со­бою Яки­ма, тро­хи не пхну­ла йо­го в двері з «про­шенієм». Яким якось ви­пад­ком та­ки дістав місце в Києві, тро­хи кра­ще, ніж в своєму повіто­во­му місті.

Рада вер­ну­ла­ся Зо­ся до­до­му і до­ро­гою так на­тур­ка­ла ву­ха своєму чо­ловікові, так роз­ма­лю­ва­ла йо­му міське жит­тя у ве­ли­ко­му го­роді, ті чи­ни, хрес­ти, гроші, які він мав ко­лись там діста­ти, що Яким був вже радніший про­да­ти батьківський грунт хоч і за­раз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські про­да­ли за­раз батьківську ха­ту, грунт з сад­ком і мли­ном за кільки ти­сяч кар­бо­ванців. Небіжчик Лемішка на­че дійсно знав, що не йо­го уну­ки й прав­ну­ки топ­та­ти­муть стеж­ки в йо­го са­ду.

Перейшла батьківщи­на в чужі ру­ки.

Приїхали в Київ, най­ня­ли гар­неньку квар­ти­ру. Але за од­ну квар­ти­ру пішла тро­хи не по­ло­ви­на жа­лу­ван­ня Яки­мо­во­го за цілий рік.

- Що ти ро­биш, Зо­сю? - го­во­рив Яким.

- Дай же по­жи­ти по-людській хоч один рік, - од­ка­за­ла Зо­ся. - Гро­шей у нас до­волі.

І Зо­ся за­жи­ла по своїй впо­добі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як уб­ра­лась во­на у чу­до­ву сук­ню, на­ки­ну­ла че­рез пле­че нез­ви­чай­но ко­кет­ли­во шаль, як роз­пус­ти­ла ку­че­ря­ми свій дов­гий во­лос, та ще й, са­мо по собі, при­ту­ли­ла ба­га­то чу­жих кіс; як во­на взу­лась в ма­ле­сенькі гар­не­сенькі че­ре­вич­ки. Всі ди­ви­лись на неї, як во­на пли­ла - не йшла - по ву­ли­цях, всі роз­пи­ту­ва­ли про неї.

Незабаром приїха­ли до їх в гості Лю­ци­на й Ру­зя. Зо­ся спра­ви­ла вечір. Ще зран­ку прибіга­ли уряд­ни­ки з візи­та­ми, а з со­бою при­во­ди­ли юр­бу па­ничів. Яким ду­же зди­ву­вав­ся, що во­ни об­хо­ди­лись з Зо­сею, як із знай­омою…

Ввечері на бал наїха­ло ба­га­то то­ва­ришів Яки­мо­вих, на­чальників, па­ничів, го­во­рю­чих, ввічли­вих.

Зося бу­ла і ха­зяй­кою, і ца­ри­цею ба­лу. Од неї не одс­ту­па­ли па­ничі, біга­ли, про­си­ли на танці, ло­ви­ли кож­не її сло­во, слідку­ва­ли очи­ма за нею. Оце бу­ло жит­тя, яко­го ба­жа­ла Зо­ся, про яке во­на ко­лись ма­ри­ла вкупі з сест­ра­ми, яко­го потрібно бу­ло для її ве­се­лої, гу­ля­чої вдачі!

Вечори з тан­ця­ми йшли за ве­чо­ра­ми. По­пе­ре­ду Зо­ся од­мов­ля­лась тим, що їм тре­ба знай­ти же­нихів для сес­тер. Од­на­че же­ни­хи не трап­ля­лись, і не­за­ба­ром два на­чальни­ки Яки­мові, удівці, заб­ра­ли їх до се­бе за ха­зяй­ок. А па­ничі все наліта­ли ве­чо­ра­ми, а збірня й танці все не пе­рес­та­ва­ли.

Якимові об­рид­ло та­ке нес­покійне пус­те жит­тя, ос­то­гид­ли гості, навіть кар­ти без­пе­рес­тан­ку. Він не хотів вже й ви­хо­ди­ти до гос­тей.

- Якиме! бо­га бійся! вби­рай­ся, при­че­пу­рись тро­хи та йди до гос­тей. Ди­вись, да­ми си­дять та нудьгу­ють! Іди-бо роз­ва­жай їх комплімен­та­ми.

- Одчепись ти з своїми да­ма­ми! В ме­не язик не на пру­жи­нах. Хіба я обіз'яна, що бу­ду пе­ред ни­ми що­ве­чо­ра, що­го­ди­ни шту­ки по­ка­зу­ва­ти.

- Якиме! Ти ме­не комп­ромітуєш пе­ред людьми. Йди! Не муч ме­не. Ти розм'яки­нивсь, як ве­ли­ке ле­да­що. Я вже кільки раз од­мов­ля­лась, що ти нез­ду­жаєш і не ви­хо­диш навіть з до­му, а сьогодні гості ба­чи­ли те­бе на ву­лиці.

- То ска­жи їм, що ме­не тряс­ця схо­пи­ла, та тря­се так, що мені гості не в думці, йди ли­шень, йди в гос­тин­ну, бо оті ше­лих­вос­ти та підчих­вос­ти нудьгу­ють та­меч­ки без те­бе.

- Ох я не­щас­ли­ва з та­ким чо­ловіком! - про­мо­ви­ла Зо­ся і ніби­то зап­ла­ка­ла.

- Ох я не­щас­ли­вий з та­кою жінкою! Чи ти знаєш, що сли­ве по­ло­ви­ни батьківських гро­шей вже не­ма?

- Будеш слу­жи­ти, ма­ти­меш чи­ни й гроші, йди ж бо! Я не втерп­лю та ще на­роб­лю пла­чу й га­ла­су на цілий дім.

І Яким, як та ма­ши­на, му­сив на­тя­га­ти сіртук і йти до гос­тей. Зо­ся йо­му зда­ле­ки мор­га­ла й ки­ва­ла, як він пе­рес­та­вав роз­мов­ля­ти з да­ма­ми, і він з ве­ли­кою нап­ру­гою му­сив знов ле­пе­та­ти нісенітни­цю.

- Якиме! про­ве­ди ме­не в царський сад. Сьогодні там ве­ли­ке гу­лян­ня.

Яким, хоч і че­рез си­лу, одя­гав­ся і про­во­див її в сад, по разів сто кру­тя­чись з нею, ніби в хре­щи­ка гра­ючись, по доріжках.

- Якиме! сьогодні мит­ро­по­лит слу­жить в Софіївсько­му со­борі. Там бу­де ба­га­то панів. Про­ве­ди ме­не, го­лу­бе!

І Яким одя­гав­ся і про­во­див її, а потім му­сив з нею пе­рей­ти разів три Хре­ща­тик.

- Якиме! сьогодні свя­то. В Братсько­му мо­нас­тирі рек­торі ака­демії чи­тає чу­до­во акафіст. Мені про акафіст бай­ду­же. Але там бу­дуть самі арис­ток­ра­тичні да­ми. Піду по­див­люсь на убо­ри.

І Яким віз її до Братст­ва.

Так тя­га­ла во­на му­жа за со­бою, ніби на­ли­га­чем. І звик він по­ко­ря­тись, як ма­ши­на, пе­редніше за лю­бов, а потім че­рез її ве­ре­ди.

А тим ча­сом, як рік уп­ли­вав за ро­ком, і батьківські гроші роз­ко­чу­ва­лись… Лемішковські му­си­ли вже най­ня­ти бідненьку квар­ти­ру, жи­ти тільки на своє не­ве­лич­ке жа­лу­ван­ня. А чи­ни не при­бу­ва­ли, і гро­шей не прибільшу­ва­лось… Другі то­ва­риші Яки­мові йшли вго­ру, а йо­го все ми­на­ли… Зосі вже не бу­ло за віщо уби­ра­тись в до­рогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батько­ве сло­во, що хрес­ти та чи­ни не на­го­ду­ють, і ка­яв­ся, що пос­лу­хав своєї жінки - спро­дав батьківську ха­ту, й млин, і дер­жа­ву.

- А що, жінко, бу­де­мо ро­би­ти? - пи­тав раз Яким в Зосі, кот­ра сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. - Я б радніший од­ку­пи­ти батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Муд­руй та міркуй те­пер своїм ро­зу­мом, ко­ли до­ве­ла ме­не до бідності.

- До бідності ще да­ле­ко! Але вже я тим щас­ли­ва, що мені ніхто тут при­най­мні не до­ко­ряє міщанським ро­дом, ніхто ме­не не цу­рається. Другі ж шу­ка­ють і якось зна­хо­дять щас­тя-до­лю.

- Шукай вже ти, а з ме­не бу­де вже то­го, що я те­бе пос­лу­хав.

- То й ще раз пос­лу­хаєш! На­що ж бог дав ро­зум чо­ловікові, як не на те, щоб ним до­бу­ва­ти та­ла­ну. Чи не при­га­даєш ти на­шо­го давнього знай­омо­го Клюц­ковсько­го, що був уп­ра­ви­те­лем в селі біля міста. Які в йо­го чу­дові по­кої! Яко­го в йо­го птиці, корів! які в йо­го баскі коні! - Та він же ко­рис­ту­вавсь тро­хи не всім панським доб­ром. Чо­му б пак і тобі не ста­ти за уп­ра­ви­те­ля в будлі-яко­го ба­га­то­го па­на? Ки­дай ік не­чис­то­му цю скар­бо­ву служ­бу, ко­ли з неї ко­ристі, як кіт нап­ла­кав.

- А мо­же б, мені швид­ко да­ли ви­щий чин, а мо­же, й хрес­тик!

- Годі вже тобі ма­ри­ти про чи­ни та хрес­ти! Ко­ли да­ють їх ви­дав­цем, то бог з ни­ми! Нам тре­ба гро­шей! Нам тре­ба дітей вчи­ти і са­мим по­жи­ти по-людській, всмак.

Яким і справді зга­дав по­кої Клюц­ковсько­го, зга­дав ши­ро­кий двір, об­са­же­ний ви­со­ки­ми то­по­ля­ми, а по дворі ота­ри овець, зграї гу­сей, індиків, ко­ро­ви, коні; а за до­мом сад, оран­же­реї; зга­дав жінку уп­ра­ви­те­ля, що жи­ла, мов ота дідич­ка, зга­дав їх дітей, що біга­ли по хаті пов­би­рані, як ляльки, зга­дав гар­но пов­би­ра­них няньок, що во­ди­лись з дітьми. І він, здат­ли­вий на вда­чу, вже по­чав зда­ва­тись в жінчині ру­ки.

- Тільки хто йо­го поїде шу­ка­ти то­го місця? - пи­тав Яким тро­хи пе­ре­го­дя. - Раз я зру­шив з місця, та й не на доб­ро…

- Тобі б тільки ле­жа­ти та бай­ди­ки би­ти. Як не поїдеш сам шу­ка­ти місця, то я са­ма поїду…

Зося так і зро­би­ла, як ка­за­ла: поїха­ла до батька, а там розвіда­ла, роз­пи­та­лась поміж знай­оми­ми і… та­ки на­пи­та­ла місце уп­ра­ви­те­ля в од­но­го па­на.

І знов по­тяг­ла Зо­ся чо­ловіка по світу, а він волікся за нею, не по­чу­ва­ючи в собі спро­мож­ності, щоб не пос­лу­ха­ти її. Місце уп­ра­ви­тельське, або еко­номське, бу­ває й ко­рис­не, але ду­же не­без­печ­не. Па­ни міня­ють еко­номів, як ха­зяїни - най­митів, бо панське доб­ро чо­гось лю­бить пе­ре­по­ло­ви­ню­ва­тись і пе­ре­хо­ди­ти в ру­ки уп­ра­ви­тельські.

І знов за­жи­ли Лемішковські в га­разді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.

Знов Зо­ся літа­ла бас­ки­ми кіньми, вби­ра­ла­ся в гарні сукні, вби­ра­ла дітей, як ляльок, не ма­ла ні в чо­му не­до­го­ди й не­дос­тачі. Ні од­но­го діла не ро­бив Яким, не по­ра­див­шись із Зо­сею. Во­на ж да­ва­ла йо­му ли­ху по­ра­ду, як зручніше ко­рис­ту­ва­тись чу­жим доб­ром… Швид­ко за­ува­жив Яким, що сту­пив знов на стеж­ку ду­же не­без­печ­ну… Тро­хи не що­ро­ку ти­няв­ся він по еко­номіях, пе­ре­хо­див він з місця на місце. Трап­ля­лось і доб­ре, трап­ля­лось і по­га­но. Раз про­сиділи Лемішковські дов­го на бур­ку, без місця, про­жи­ли, що на­жи­ли, й збідніли. Яким му­сив на той час зай­ня­ти не­по­каз­не місце еко­но­ма в Тхорівці, навіть в не­ба­га­то­го па­на, в бідній еко­номії. Отут же йо­го і знай­шов Ясь Се­ре­динський се­ред бідної обс­та­ви.


X

Після ве­се­ло­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті Зосі бу­ло ду­же важ­ко жи­ти в Тхорівці. На еко­номії бу­ло не по­га­но жи­ти. І на по­жи­вок бу­ло доб­ре: харч бу­ла довільня. Був там і розкішний сад, та не бу­ло там то­го, чим жи­ве і тішить се­бе вда­ча польської панії; жит­тя там бу­ло нуд­не й ду­же нуд­не для Зосі. До міста бу­ло да­ле­ченько; кру­гом по око­лиці то­ва­рист­во бу­ло не ба­га­те. Зо­ся му­си­ла най­ня­ти для своєї доч­ки гу­вер­нант­ку, но­са­ту не­мо­ло­ду пан­ну Те­одо­зю. З нею тільки Зо­ся тіши­ла се­бе роз­мо­вою про Вар­ша­ву, про гу­лян­ня, про ба­ли, про котрі роз­ка­зу­ва­ла Те­одо­зя, са­мо по собі по­по­ло­вині з неп­рав­дою та влас­ним підма­лю­ван­ням і ви­гад­ка­ми.

В своєму без­та­ланні Зо­ся ви­ну­ва­ла од­но­го Яки­ма, гриз­ла йо­му го­ло­ву, нас­ти­ра­лась, до­ко­ря­ла за йо­го нед­бай­ність, за лінивст­во. Яким слу­хав й вже не вип­рав­ду­вавсь і не ог­ри­завсь, опус­тив ру­ки і став по­пи­ха­чем у своєї жінки.

Візит та­ко­го знач­но­го па­на, як Ясь Се­ре­динський, но­во­го уп­ра­ви­те­ля всього кня­жо­го доб­ра, нес­ка­зан­но стри­во­жив і зве­се­лив Зо­cю. Но­вий ба­га­тий сусіда, ду­же гар­ний з ли­ця, ще мо­ло­дий, сам приїхав до Лемішковських і зап­ро­шу­вав до се­бе. Од­ним тільки зос­та­ва­лась Зо­ся нев­до­во­ле­на: мо­ло­да уп­ра­ви­тельша не приїха­ла до неї з візи­том.

- Якиме! їдь ти сам з візи­том до Се­ре­динських. Я не поїду, до­ки йо­го жінка не одвідає ме­не. Во­на більша пані, ніж я.

- Чого я поїду? - насміливсь Яким го­во­ри­ти.

- А ти, пев­но, хо­чеш, щоб я за­ниділа отут, в цій по­ганій Тхорівці, без по­ряд­но­го то­ва­рист­ва, без лю­дей! По­ка­рав ме­не гос­подь та­ким чо­ловіком! І не знаю, ко­ли я те­бе хоч тро­хи об­те­шу, вив­чу!

- Покарав ме­не гос­подь та­кою жінкою! - тро­хи не зірва­лось в Яки­ма з язи­ка; од­на­че він при­ку­сив язик і му­сив їха­ти до Се­ре­динських. Са­ма Зо­ся на­тяг­ла на йо­го фрак, при­че­пу­ри­ла йо­го і тро­хи не випх­ну­ла з ха­ти.

Серединські привітно й лас­ка­во прий­ня­ли Лемішковсько­го. Га­ня про­ха­ла че­рез Яки­ма Зо­сю в гості і са­ма обіця­ла при­бу­ти до їх. Зго­дом тро­хи во­на са­ма поїха­ла в Тхорівку якось в ве­ли­кий піст і про­си­ла Зо­сю і пан­ну Те­одо­зю бу­ва­ти в неї у гос­тях без це­ре­монії, по-сусідській.

Настали ве­ли­кодні свят­ки. Га­ня сподіва­лась в гості Лемішковських; од­на­че ми­нув третій і чет­вер­тий день, а їх не бу­ло.

- Щось ду­же гор­до­виті наші нові знай­омі! - про­мов­ля­ла Га­ня до Яся. - Не їдуть до нас у гості. Не­дур­но во­ни го­во­ри­ли з то­бою все про князів та про Па­риж.

Весна над­ворі сто­яла ран­ня; дні бу­ли чу­дові, тихі, со­нячні. Кня­жий сад по­де­ку­ди вкрив­ся брос­тю, навіть зе­ле­ним лис­том, на­че пу­хом, а над ним ніби пла­ва­ли зо­лоті вер­шеч­ки двор­ця. Квар­ти­ра Се­ре­динських сто­яла на взгір'ї се­ред са­ду, що був од­го­ро­же­ний од кня­жо­го тільки не­ве­лич­ки­ми зе­ле­но по­мальова­ни­ми шта­хе­та­ми. Князів са­дов­ник-німець піклу­вав­ся і ко­ло уп­ра­ви­тельсько­го са­ду. З кня­жо­го пар­ку в уп­ра­ви­тельський сад мож­на бу­ло ввійти че­рез ле­ге­сенькі ворітеч­ка з то­че­них кілочків, гарні, як цяцька.

- Пані! - крик­ну­ла най­мич­ка до Гані якось уранці п'ято­го дня ве­ли­код­них свят. - До нас йде в гості князь з кня­ги­нею і з тою па­нею, що оце гос­тює в їх… От по­дивіться в вікно, ко­ли не во­ни! Бо за со­бою тяг­нуть такі хвос­ти, що я ще та­ких ізро­ду не ба­чи­ла!

Ганя ки­ну­лась до вікна, а Ясь за нею. З кня­жо­го са­ду че­рез ворітеч­ка вис­ту­па­ли па­ни по ши­рокій доріжці, що йшла прос­то до по­коїв Се­ре­динсько­го, до бо­ко­вих две­рей.

Попереду ти­хою сту­пою йшла рівна пані, вся в чор­но­му, ніби чер­ни­ця. Сук­ня спа­да­ла з неї ряс­ни­ми фал­да­ми та жму­та­ми і тяг­ла­ся по­зад неї дов­гим шлей­фом. По­ло­ви­на її ли­ця бу­ла зас­ло­не­на чор­ною сіточ­кою. По­руч з нею, взяв­ши її під ру­ку, йшла мо­ло­денька дівчин­ка в біло­му тон­ко­му ку­ценько­му уб­ранні. За пер­шою па­рою йшла дру­га па­ра: то був пан з розкішни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, в ви­со­ко­му ка­пе­люсі; він вів під ру­ку пані, так са­мо уб­ра­ну в чор­ну сук­ню, що во­лок­ла­ся да­ле­ко по­зад неї.

Обидві па­ри йшли так по­волі, ніби сто­яли на од­но­му місці. Во­ни роз­див­ля­лись на дім, що сто­яв пе­ред їх очи­ма, з ве­ли­ки­ми про­зо­ри­ми вікна­ми та здо­ро­вецьки­ми шиб­ка­ми, з го­тицьки­ми стрілка­ми, по­на­ти­ку­ва­ни­ми скрізь на покрівлі зад­ля кра­си. Во­ни роз­див­ля­лись на ви­сокі теп­личні квітки, що бу­ли вже пос­тав­лені гар­ни­ми ку­па­ми попід стіна­ми до­му, по гряд­ках в квітни­ку, чис­то зас­ка­ро­же­них і засіяних. А над ни­ми гой­дав ти­хий вітер зе­ле­не свіже гілля, а ко­ло їх сто­яли вже зовсім по­роз­пу­ку­вані кущі тро­ян­ди, буз­ку, аґру­су, цвіли вже якісь ранні ку­щи­ки лелії. Над зе­ле­ним дер­ном вже ви­со­ко підійма­ли­ся ши­рокі круглі кущі півонії, півників, ки­ти­ця­ми стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже ран­ня жов­то­га­ря­ча лелія. Доріжка бу­ла чис­та, за­ме­те­на. І дім, і сад, і квітки - все бу­ло за­ли­те зо­ло­тим вес­ня­ним со­неч­ком, кот­ре не жа­лу­ва­ло проміння і щед­ро об­си­па­ло дві парі, що ти­хою хо­дою лед­ве по­су­ва­лись до до­му, ми­лу­ючись всім, що ки­да­лось їм в вічі.

Ганя з Ясем ба­чи­ли в вікно, як гості од­чи­ня­ли ворітця, як йшли по доріжці, роз­див­ля­ючись на всі бо­ки.

- Князь іде з кня­ги­нею і з пе­тер­бурзькою гра­фи­нею; - про­мо­вив Ясь гор­до й ве­се­ло. - Тільки не вга­даю, що то за дівчин­ка тяг­неться з кня­ги­нею по­руч!

- А я не уб­ра­на! Що ж мені ро­би­ти? - крик­ну­ла Га­ня, од­хи­лив­шись од вікна.

Дві парі наб­ли­жа­лись до до­му, кив­ну­ли на хлоп­ця, що ско­ро­див залізни­ми гра­белька­ми гряд­ки, і про щось йо­го пи­та­ли. Ясь при­ди­вив­ся га­разд, - аж то не князь з кня­ги­нею, а Яким Лемішковський з своїми да­ма­ми прос­ту­вав до йо­го жит­ла. Він аж засміявся.

- Добрих князів бу­де­мо віта­ти, Га­ню! І вби­ра­тись не вби­рай­ся, і не ду­же че­пу­рись. І при­нес­ла ж їх ли­ха го­ди­на, та ще та­ким чу­до­вим ран­ком!

Ганя вий­шла в свою убірну кімна­ту, щоб тро­хи при­че­пу­ри­тись, а Ясь зос­тав­ся в гос­тинній віта­ти гос­тей.

Гарно уб­ра­ний ла­кей од­чи­нив двері. В гос­тин­ну всту­па­ла Зо­ся, дер­жа­чи за ру­ку свою мо­ло­деньку доч­ку; за нею слідком увійшла Те­одо­зя з Лемішковським. На всю прос­тор­ну гос­тин­ну за­шуміли їх шов­кові сукні, їх довгі шлей­фи, що во­лок­лись по блис­ку­чо­му пар­кеті. За­раз-та­ки вий­шла до гос­тей і Га­ня. Всі ду­же це­ре­мон­но посіда­ли на фо­те­лях ко­ло сто­ла.

Зала й гос­тин­на бу­ли ду­же прос­торні і світлі. Світ за­ли­вав гос­тин­ну з двох боків; з двох боків освічу­вав Зо­сю, що сиділа на самім пе­реднім кріслі ко­ло ши­ро­ко­го мар­му­ро­во­го сто­ла, як­раз про­ти Яся, освічу­вав Те­одо­зю, що сиділа по­руч із Зо­сею. Яким і Га­ня помісти­лись про­ти їх, а мо­ло­денька доч­ка Лемішковських при­ту­ли­лась ніби під кри­лом своєї ма­тері, при­хи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку до її пле­ча. Вся гру­па ду­же доб­ре од­би­ва­ла­ся в ши­ро­ко­му дзер­калі, що висіло над дру­гою ка­на­пою ко­ло про­тив­ної стіни, а най­значніше пос­тать Зосі і Яся, що сиділи на пе­редніх кріслах. В блис­ку­чо­му склі дзер­ка­ла Ясь роз­див­ляв­ся на Зо­сю, ніби ба­чив її впер­ше. І справді, те­пер в гар­но­му чис­тенько­му уб­ранні во­на зда­ва­лась йо­му зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візи­том.

Розкішна чор­на шов­ко­ва сук­ня, по­об­ши­ва­на чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми стрічка­ми і кру­же­ва­ми, че­рез свої фал­ди і шлейф зда­ва­лась хви­лею, на котрій плив­ли повні, білі, як мар­мор, її плечі, її ли­це, гла­де­сеньке, делікат­не, біле, як лелія, зда­ва­лось про­зо­рим під пас­ма­ми яс­но­го проміння світу, кот­рий пе­ре­ти­навсь і пе­реп­лу­ту­вав­ся з двох рядків вікон. Розкішні ру­сяві буклі, зібрані пуч­ком се­ред го­ло­ви, роз­си­па­лись дрібно й ряс­но по всій го­лові, чер­ка­лись об білі печі і лисніли, мов зо­ло­та хви­ля, од кож­но­го по­вер­тан­ня го­ло­вою. Білі ат­ла­сові стрічки, срібні шну­роч­ки, з кот­рих бу­ли штуч­но по­ви­роб­лю­вані ко­кар­ди ко­ло пліч, зда­ва­лись темніши­ми врівні з біли­ною її ли­ця. Те­одо­зя, гу­вер­нант­ка, бу­ла так са­мо вбра­на, тільки бідніше. На її су­хор­лявій пос­таті роз­пу­щені буклі, при здо­ро­во­му носі, зда­ва­лись гор­щи­ком, натк­ну­тим на кілок. Га­ня сиділа про­ти їх, уб­ра­на по-бу­ден­но­му, в прос­ту вов­ня­ну сук­ню та в ман­тиль. Її го­ло­ва бу­ла при­че­са­на прос­то, по-до­машньому. Во­на ог­ля­да­ла своїх гос­тей і тільки ди­ву­ва­лась, де та не­ба­га­та еко­ном­ша з Тхорівки по­на­би­ра­ла та­ких ба­га­тих і до­лад­них уборів!

Розмова роз­по­ча­ла­ся зви­чай­на і потім пот­ро­ху все пе­ре­хо­ди­ла на ви­щий тон. Більше за всіх го­во­ри­ли Зо­ся, Те­одо­зя й Ясь. Другі по­мов­чу­ва­ли і більше слу­ха­ли. Зо­ся по­ча­ла мо­ву про Київ.

- Пишуть, що оце взим­ку в Києві бу­де італійська опе­ра. - Ох! яка шко­да, що ми по­ки­ну­ли Київ. За­ки­ну­ла нас не­до­ля в цей хутір…

- Ми чу­ли, що ви ма­ли навіть свою маєтність, свою дер­жа­ву, - спи­та­ла Га­ня.

- Мали та спро­да­ли, бо за­ба­жа­лось пе­реб­ра­тись в Київ. Муж мій тоді ще був на скар­бовій службі.

- Ні по­ля, ні маєтності не ма­ли, а тільки чи­ма­лий грунт у місті, - обізвав­ся Яким і за­раз за­мовк, як на йо­го гля­ну­ла жінка.

- То ви й слу­жи­ли? - спи­тав йо­го Ясь. - Навіщо ж ви по­ки­ну­ли скар­бо­ву служ­бу?

За Яки­ма відка­за­ла жінка.

- Бо му­жа тоді один знай­омий дідич поп­ро­хав до се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Місце бу­ло ду­же догідне й ви­год­не, щоб ним знех­ту­ва­ти. Ото ж ми му­си­ли по­ки­ну­ти Київ, хоч я й те­пер шко­дую. Тре­ба приз­ви­ча­юва­тись до се­ла…

Яким ви­ря­чив очі, ди­ву­ючись, ко­ли-то йо­го жінка шко­ду­ва­ла за служ­бою. Він і досі не звик слу­ха­ти, як Зо­ся при лю­дях роз­ка­зу­ва­ла те, чо­го з ним ніко­ли й нігде не трап­ля­лось.

- Мабуть, знай­омих ма­ли ба­га­то! пев­но, не нудьгу­ва­ли так, як от те­пер у на­ших глу­хих сто­ро­нах, - спи­тав Ясь.

- Де вже нудьгу­ва­ти, ко­ли в нас бу­ли тижньові ве­чо­ри! В по­неділок був у нас вечір, в вівто­рок в од­но­го знай­омо­го ге­не­ра­ла…

- В сто­ло­на­чальни­ка… - вир­вав­ся Яким, поп­рав­ля­ючи жінку.

- Чи то, прав­да… в сто­ло­на­чальни­ка… Вже й по­за­бу­ва­ла. А в се­ре­ду у ге­не­ра­ла…

Яким тільки роз­зя­вив ро­та, при­га­ду­ючи на­да­рем­но, ко­ли-то він на своєму віку ку­мав­ся з ге­не­ра­ла­ми.

- Вважайте, мої па­но­ве! - про­мо­ви­ла по­важ­но Зо­ся, по-ора­торсько­му роз­ма­ху­ючи ру­кою. - Звик­ну­ти до місько­го то­ва­рист­ва, до лю­дей просвіче­них, до що­ден­но­го чи­тан­ня свіжих жур­налів і га­зет, до те­ат­ру, звик­ну­ти слідку­ва­ти за кож­ним на­уко­вим або політич­ним ру­хом і зра­зу опи­ни­тись у такій глу­шині! Ох, бо­же! Яка я ра­да, яка я ра­да, що наш знай­омий пан Хоцінський поз­най­омив нас в цих пу­щах та нет­рах з ва­ми!

Хоцінський і справді був знай­омий з Зо­сею, знав її, як польську доб­ру патріотку, і мав на приміті зап­ро­ва­ди­ти її до Се­ре­динських, щоб во­на ма­ла свій вплив на їх сім'ю.

- Який са­док гар­ний ко­ло ва­шої квар­ти­ри! Та ще й су­куп­ний з княжим! Такі пар­ки чу­дові мож­на знай­ти хіба в нашій Вар­шаві, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, підійма­ючи свої олив'яні очі до стелі і прос­то обер­та­ючись до Яся. - Яка місци­на гар­на! Які чу­дові скелі, во­до­па­ди! Жив­ши тут, в Кам'яно­му, я, надісь, ціли­ми дня­ми сиділа б у пар­ку або з книж­кою, або з ро­бо­тою.

- А нам вже й бай­ду­же за йо­го! - од­ка­за­ла Га­ня. - Я навіть рідко ко­ли й гу­ляю в пар­ку, та ще в тих да­ле­ких за­кут­ках. По­гу­ляю тро­хи ко­ло сво­го до­му, по­веш­та­юсь, та й до гос­по­дарст­ва в по­кої.

- А ви лю­би­те піклу­ва­тись гос­по­дарст­вом? - спи­та­ла Зо­ся з ле­генькою осмішкою, але все-та­ки по­важ­ним то­ном.

- О! моя жінка ве­ли­ка гос­по­дар­ка! - од­ка­зав Ясь, жар­ту­ючи.

- От я так, нігде прав­ди діти, зусім нез­дат­на до гос­по­дарст­ва, - обізва­лась Те­одо­зя.

Зося оки­ну­ла ко­со очи­ма Га­ню. Її ру­ки, пухкі й білі, справді не бли­ща­ли панською біли­ною. На кінчи­ку мізин­ця ду­же вваж­ли­ве око Зосі зап­рикміти­ло цят­ку сажі… Га­ня, веш­та­ючись у пе­карні, до всього приг­ля­да­ючись, десь черк­ну­лась об са­жу, са­ма то­го не приміча­ючи.

- І я ду­же люб­лю сільське гос­по­дарст­во, - про­мо­ви­ла Зо­ся по­важ­но, - а най­більше тоді, ко­ли во­но дос­та­чає до­волі при­билі…

Яким знов ви­ря­чив очі на свою жінку, зга­ду­ючи, як во­на ха­зяй­ну­ва­ла на батьківсько­му грунті. Аж над­то білі, ро­жеві пальці Зосі до­ка­зу­ва­ли, що во­ни не ду­же лю­би­ли до­тор­ку­ва­тись до ку­хо­варсько­го й гос­по­дарсько­го діла.

Лакей у білих ру­ка­вич­ках, приб­ра­ний у панську ліврею, виніс на ве­ли­ко­му срібно­му підносі ко­фе і підніс за­раз до Зосі. Ко­кет­ли­во і з по­ва­гом во­на прос­тяг­ла ру­ку, взя­ла чаш­ку і, не див­ля­чись на ла­кея, ве­лич­но мах­ну­ла до йо­го дру­гою ру­кою. Во­на по­ка­за­ла, що не хо­че бра­ти су­харців і буб­личків. Ла­кей ос­ту­пивсь од неї з ост­ра­хом і, сту­па­ючи навш­пиньки, поніс далі ко­фе. До своєї пані, до Яки­ма, навіть до Яся ла­кей підсту­пав ба­га­то сміливіше.

Випили ко­фе. На що­ках в Зосі вис­ту­пив більший рум'янець. Гу­би за­чер­воніли, як тро­ян­да. Во­на вгнізди­лась у фо­телі і ле­генько за­ки­ну­ла го­ло­ву, ніби вто­мив­шись, її ку­чері по­си­па­лись на білу шию.

- Яка чу­до­ва квар­ти­ра! - про­мо­ви­ла Зо­ся, вста­ючи зго­дом і бе­ру­чи за ру­ку свою доч­ку. - Вид­но од­ра­зу, що кня­жа!

Держачи при собі до­ню, кот­ра все чо­гось ту­ли­лась до неї в білій ку­ценькій сукні, Зо­ся пе­рей­шла прос­тор­ну гос­тин­ну, ніби пе­ре­су­ну­лась. Шов­ко­вий шлейф ше­лестів, скоб­за­ючись по блис­ку­чо­му пар­кеті, її пос­тать, пов­на, тілис­та і ра­зом склад­на, її свіже ли­це, її розкішна ко­афю­ра, все ра­зом за­во­ру­ши­лось в кількох дзер­ка­лах. Зо­ся пря­му­ва­ла до две­рей, що бу­ли в за­лу. Ясь схо­пив­ся і по­летів од­чи­ня­ти двері, нав­ви­пе­ред­ки з ла­кеєм, що вже по­хо­пивсь зро­би­ти своє діло. Тоді всі вста­ли з-за сто­лу і пішли за Зо­сею, кот­ра по­ва­гом ішла по світлиці, мов ца­ри­ця, ог­ля­да­ючи са­ло­ни. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

Вся роз­мо­ва між гістьми ве­ла­ся по-польській. Од­на Га­ня го­во­ри­ла по-мос­ковській, та й то не ду­же доб­ре.

- Чи й ви по­ляк? - спи­та­ла нес­подіва­но Га­ня в Яки­ма, приміча­ючи, що він кру­тив польську мо­ву так са­мо по­га­но, як во­на мос­ковську.

Всі ра­зом звер­ну­ли ува­гу… Яким оче­ви­дяч­ки не знав, як од­ка­за­ти, чим се­бе наз­ва­ти, ду­же смішно лу­пав очи­ма, ніби при­га­ду­вав, зби­рав­ся од­ка­за­ти… і знов за­дер­жу­вав язик… і знов пресмішно лу­пав очи­ма і ки­вав гу­ба­ми.

Зося ки­ну­ла на йо­го очи­ма сер­ди­то. Яким че­рез си­лу ви­ки­нув з ро­та сло­во: «по­ляк», і сам по­чер­вонів на всій ши­рині сво­го пов­но­го блідо­го ли­ця.

Ганя в свою чер­гу теж пос­та­ви­ла на йо­му свої очі…

- Бачите, моя до­ро­га пані, мій муж по­хо­дить з польсько­го ро­ду, тільки віри пра­вос­лав­ної, - ска­за­ла Зо­ся і хотіла ви­вес­ти ра­зом і Яки­ма, і Га­ню, і се­бе з цієї плу­та­ни­ни. Од­на­че са­ма по­чер­воніла до са­мих вух та ку­черів, а Яким все сто­яв та лу­пав так смішно очи­ма, що йо­го доч­ка не втерпіла і сти­ха за­ре­го­та­лась. Всім ста­ло не до ла­ду, нез­руч­но сто­яти і ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі.

- Чи не маєте будлі-яких но­вих га­зет? - спи­та­ла Зо­ся в Яся, щоб роз­мо­вою за­тер­ти діло.

- Яких же вам? - опи­тав­ся Ясь, - чи польських, чи руських?

- О, безп­ремінно польських! Я лед­ве сле­бе­зую по-русько­му, - ска­за­ла Зо­ся.

- Ох, зми­луй­тесь, наділіть нас га­зе­та­ми та жур­на­ла­ми! - по­ча­ла то­неньким го­лос­ком Те­одо­зя і під кінець із'їха­ла на при­род­ню ба­со­ву но­ту.

Зося вер­ну­ла­ся в гос­тин­ну, а за нею ру­ши­ло все то­ва­рист­во. По­ва­гом знов пе­рей­шла во­на гос­тин­ну і сіла ко­ло сто­лу, об­пер­шись ліктем об стіл. Вся її пос­тать ду­же бу­ла підхо­жа до розкішної обс­та­ви, до ки­ли­ма до­ро­го­го, на кот­ро­му розісла­ла во­на свій шлейф, пок­ла­ла ма­леньку ніжку, до мар­му­ро­вих столів, до ве­ли­ких дзер­кал, пар­ке­то­вої підло­ги… Ясь не зво­див з неї очей…

Гостям оче­ви­дяч­ки не хотілось од'їжджа­ти до­до­му. Га­ня зап­ро­си­ла їх на сніда­нок до сто­ло­во­го по­кою. Там був гар­но приб­ра­ний стіл, обс­тав­ле­ний ряс­но тарілка­ми з хо­лод­ни­ми за­кус­ка­ми, ви­на­ми, срібним сервізом, до­ро­ги­ми сер­вет­ка­ми. Все те тіши­ло Зо­сю й Те­одо­зю.

По за­кусці всі пішли в кня­жий парк на про­гу­лян­ня. Там, під приїздом са­ду, по­винні бу­ли жда­ти їх коні, як ка­за­ла Зо­ся. Та во­на так тільки ка­за­ла, а справді звеліла ку­че­рові по­пас­ти коні в жи­да і не виїжджа­ти, аж по­ки во­ни самі не прий­дуть. По­воз­ка й коні бу­ли по­гані: Лемішковські со­ро­ми­лись заїжджа­ти прос­то до квар­ти­ри Се­ре­динських.

З ба­га­тих світлиць Зо­ся з то­ва­рист­вом всту­пи­ла в ба­га­тий панський парк. Ясь вів її під ру­ку. По­пе­ре­ду йшов Яким з Те­одо­зею і доч­кою. Га­ня розп­ро­ща­лась з гістьми і зос­та­ла­ся вдо­ма. Ши­ро­ки­ми доріжка­ми, між свіжим гіллям де­ре­ва, попід ви­со­ки­ми ске­ля­ми, че­рез гро­ти і місточ­ки йшла Зо­ся, схи­ля­ючись на Ясе­ву ру­ку. Зо­ся роз­ка­зу­ва­ла про своє жит­тя ве­се­ле в Києві, про нев­дачі сво­го му­жа на уря­довій службі і в уп­ра­ви­те­лях, оповіда­ла про свої втра­ти, про своє не­ве­се­ле жит­тя в Тхорівці, са­мо по собі ба­га­то де­чо­го при­ки­да­ючи, пе­реіна­чу­ючи, при­мальову­ючи по своєму зви­чаю. Її ли­це то бли­ща­ло ра­до­ща­ми, то зас­му­чу­ва­лось, і вії опа­да­ли на що­ки, і ча­сом іноді хню­пи­лась її чу­до­ва го­ло­ва до­до­лу і спа­да­ли її русі буклі на біле чо­ло. А во­на сто­яла з Ясем над са­мою во­дою, на кам'яних те­са­них східцях, вже обс­тав­ле­них ва­зо­на­ми з теп­лич­ни­ми квітка­ми. В про­зорій воді во­на прос­то роз­див­ля­лась на чорні ку­чері Ясеві, на гар­не ли­це йо­го, мо­ло­де й мужнє і за­ра­зом делікат­не, панське. Ясь при­га­ду­вав її Яки­ма за часів йо­го пер­шої мо­ло­дості. Тільки в йо­го ли­це ніби ди­ха­ло щас­тям і вда­чею, кра­су­ва­лось гордістю і са­мо­надією…

Трапилось пе­ре­хо­пи­тись че­рез ву­зенький місто­чок, що був ки­ну­тий з чи­ма­лої скелі на дру­гу і висів над ки­пу­чою во­дою. Да­ми бо­ялись йти, а більш то­го, що вда­ва­ли, ха­па­лись за шта­хе­ти і не насмілю­ва­лись та не зва­жу­ва­лись сту­па­ти на дош­ки. Те­одо­зя аж пи­ща­ла, аж ви­ща­ла, та все од­хи­ля­лась од мос­ту і за­ту­ля­ла очі ру­кою. Яким без со­ро­ма ре­го­тав­ся їм у вічі і не ру­шав з місця, щоб по­пе­ре­во­ди­ти дам че­рез хист­кий місто­чок. Тоді Ясь брав кож­ну да­му попід ру­ки і по­ма­леньку пе­ре­во­див їх че­рез місток. І Те­одо­зя, і Зо­ся ду­же гор­ну­лись і лип­ли до йо­го, пе­рес­ту­па­ючи ти­хе­сенько че­рез місток-клад­ку і зви­чай­ненько дя­ку­ва­ли йо­го за пос­лу­гу.

Вийшли во­ни з пар­ка до приїзда; ні ко­ней, ні по­воз­ки не бу­ло. Зо­ся по­го­моніла на ку­че­ра. Ясь пос­лав од­но­го з по­ма­гачів са­дов­ни­ка по екіпаж, повів гос­тей в оран­же­рею, за­бав­ляв їх тим­ча­сом, до­ки приїхав фа­етон. Лемішковські розмісти­лись в гар­ненько­му уп­ра­ви­тельсько­му фа­етоні, і коні, як змії, по­нес­ли їх по до­розі в Тхорівку.

- Який чу­до­вий день про­ве­ли ми сьогодні! - про­мо­ви­ла 3ося.

- Цей день чо­гось на­га­дав мені про Вар­ша­ву, з її розкішшю, гульби­ща­ми, па­на­ми, - обізва­лась Те­одо­зя.

- Чи і в Вар­шаві ви їли такі до­рогі снідан­ня, пи­ли такі до­рогі ви­на, як сьогодні? - спи­тав Яким.

Зося торк­ну­ла йо­го ліктем. Він за­мовк. Те­одо­зя на­ду­ла гу­би.

А тим­ча­сом Ясь, вип­ро­ва­див­ши гос­тей, вер­нув­ся до­до­му і сів за обід з Га­нею.

- А як тобі по­ка­за­лись те­пер Лемішковські? - спи­тав Ясь.

- Так, як і пе­редніше: Лемішковська удає в се­бе ве­ли­ку па­ню, бу­ва­лу, вче­ну, просвіче­ну, не знає, в що ціну­ва­ти се­бе.

- А хіба ж во­на і не по­важ­на пані? Як во­на вміє дер­жа­ти се­бе з по­ва­гою! Всім дає зна­ти й ро­зуміти своє панст­во. Навіть наш ла­кей сту­пав ко­ло неї навш­пи­няч­ки. А як во­на по по­ко­ях прой­шлась, як па­ва! а як во­на дер­жить ту го­ло­ву гор­до та пиш­но, щоб й ко­кетст­ва й грації не поз­бу­тись, і да­ти всім зна­ти, що во­на по­важ­на пані з дідів, з прадідів… Во­на тобі зуміє затк­ну­ти за по­яс навіть оту гра­би­ню, що я оце ба­чив в кня­зя! Приїха­ла з якоїсь Тхорівки, а тя­мить пос­та­вить се­бе, мов та ца­ри­ця. Їй-бо­гу, їй при­яли­чу­ва­ла б хоч і ко­ро­на!.. Щось во­на мені на­тя­ка­ла про свій рід, що вий­шов звідкільсь з-під Вар­ша­ви, чи що, про своє жит­тя ба­га­те в Києві.

- Хто там її знає з її ро­дом. А що во­на приїха­ла з Тхорівки, то ми то­му доб­ре відомі, хоч на їй і ба­га­тий убір…

- А буклі! а сук­ня! а ті пу­чеч­ки з білих стрічок і срібних шнурків, що бли­ща­ли, мов зіроч­ки, ко­ло пле­чей, на гру­дях…

- І поп­римічав! ди­вись! Пев­но, доб­ре кмітив за всім! Не­дур­но во­на так за­ди­ра­ла го­ло­ву та тряс­ла ти­ми ку­че­ря­ми!

- А вже сам Лемішковський, то це прав­ди­ва Лемішка, - про­мо­вив Ясь, сміючись. - Си­дить та тільки очи­ма лу­пає та тро­хи не ку­няє. Я ду­мав, от-от зас­не!

- Чим же він не лю­ди­на! Хіба тим, що не дає Зосі прибріху­ва­ти на всю гу­бу. Йо­го, здається, зовсім зас­ми­ка­ла й заг­на­ла твоя Зо­ся…

- Яка ж во­на моя? - спи­тав Ясь, осміха­ючись.

- Бо ти її хва­лиш.

- Бо й є за що! Во­на, пев­но, з чи­ма­лих панів. Не­дур­но ж во­на при­род­ня полька! Вміти так се­бе дер­жа­ти, го­во­ри­ти та­ки ро­зумні речі…

- І роз­си­па­ти гроші в Києві на сукні, на ба­ли… Прав­ди­ва полька!

Ясь на­су­пив тро­хи бро­ви.

- А ти вже й знаєш? - опи­тав він, осміха­ючись тро­хи зго­дом.

А тим­ча­сом Лемішковські, вер­нув­шись до гос­по­ди і зістав­шись уд­вох у хаті, ма­ли свою роз­мо­ву.

- Бачиш, як лю­ди жи­вуть! - до­ко­ря­ла Зо­ся чо­ловікові. - Які в їх світлиці, яка мебіль, які ки­ли­ми! А ха­зяїн! Так і зна­ти од­ра­зу, що лю­ди­на пансько­го коліна і доб­рої на­уки!

- Великого ро­ду? - од­ка­зав Яким. - Та­ко­го са­мо­го, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був об­шар­па­ним пи­сар­чу­ком чи еко­но­мом в Нес­те­рин­цях? Це тобі знає кож­ний му­жик… Тра­пи­лось щас­тя та й годі.

- Те нічо­го, що він був там пи­са­рем чи чим!.. Ко­ли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє хо­ди­ти ко­ло дам, вміє ска­за­ти й при­ка­за­ти! Се­ред тієї роз­коші він здається ніби на своєму при­родньому місці, ніби він там ро­див­ся, й зріс, і ви­хо­вавсь.

- Ото шту­ка ве­ли­ка! І ти ро­ди­лась і зрос­ла не в ве­ли­ких роз­ко­шах! І твоя Те­одо­зя, ма­буть, бу­ла в Вар­шаві, мо­же, й жидівською най­мич­кою. А дай вам гро­шей кільки ти­сяч! А пус­ти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заг­раєте та­ким бас­ким ко­нем, що й…

- Якиме! - крик­ну­ла Зо­ся, схо­пив­шись з ка­на­пи, - і ко­ли я те­бе об­те­шу? Що то за сло­ва, що то за речі? Жад­ни­ми па­хо­ща­ми не ви­ду­шу з те­бе то­го ду­ху тво­го батька Лемішки! А Те­одо­зя - жидівська най­мич­ка! Пхе! Слу­хай ти! Щоб ні я, ні діти ніко­ли не чу­ли од те­бе та­ких по­га­них му­жицьких слів… Ко­ли зап­ро­ва­див нас своїм лінивст­вом у цю Тхорівку, то вже ко­рив­ся б, при­най­мні б хоч мов­чав.

Яким за­мовк, і з уст ні па­ри! Зо­ся, сер­ди­та й чер­во­на, гурк­ну­ла спе­ре­сер­дя две­ри­ма і вий­шла з кімна­ти. Во­на пішла до Те­одо­зи­ної кімнат­ки і там на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу про своїх но­вих знай­омих…

- І що за ди­во, що за лю­ди­на пан Се­ре­динський! Ох, ма­ти бо­жа! - аж ви­ща­ла Те­одо­зя, склав­ши до­лоні і див­ля­чись на сте­лю.

- Гарний, ве­се­лий чо­лов'яга, рос­лий, з панськи­ми ма­не­ра­ми, з чис­тою, щи­ро­польською мо­вою. Хоч у Вар­ша­ву, то го­диться!

- А Се­ре­динська щось не ду­же… - до­да­ла Зо­ся. - Та­ка ти­ха, смир­на, як овеч­ка. З нею не ду­же мож­на роз­ба­ла­ка­тись. Та все роз­ка­зує про те гос­по­дарст­во, про ху­до­бу. Чи ти за­ува­жи­ла, моя ко­ха­на Те­одо­зю, що в неї ру­ки бу­ли в сажі? Знать, са­ма ро­бить в пе­карні чор­ну ро­бо­ту та по­рається ко­ло печі.

- А уб­ра­на так прос­тенько, ду­же вже по-бу­ден­но­му. Я все роз­див­ля­лась, чи не знай­ду ча­сом де на одежі тіста або бо­рош­на, - го­во­ри­ла далі Те­одо­зя. - Мені здається, що во­на са­ма па­ля­ниці місить й ви­роб­ляє…

- І то, мав­ши стільки най­мит­тя, - підхо­пи­ла Зо­ся, - щоб я піклу­ва­лась отим ку­хо­варським пас­кудст­вом! Їй-бо­гу, чуд­но якось діється на світі! Дає бог щас­тя-до­лю то­му, хто не вміє ним навіть га­разд ко­рис­ту­ва­тись. Се­ред та­кої розкішної обс­та­ви, ма­ючи та­кий засіб, вби­ра­тись так прос­то, хо­ди­ти в пе­кар­ню, баб­ля­тись в тісті, по­ра­тись, пас­ку­ди­ти ру­ки са­жею!

- Вона й гар­на, навіть ду­же гар­на, - ка­за­ла Те­одо­зя, - тільки кра­са її якась не панська. Так не прис­тає її пос­тать до тих ве­ли­ких дзер­кал, до тих ви­со­ких, здо­ро­вецьких вікон. А мо­же, тим, що во­на не уб­ра­на як слід?

- Де там во­на гар­на! - відка­за­ла Зо­ся. - Що то за кра­са ли­ця, що ски­ну­лось на ли­це сільських ук­раїнських дівчат? Ті очиська чорні, ті бро­ви­ща аж сині… ті рум'янці… Не­ма в їй нічо­го та­ко­го не­бес­но­го, тих очей ро­ман­тич­них, тих зо­ло­тих кіс…

Зося ма­ла на думці свою кра­су, кот­ру вва­жа­ла за най­ви­щу, кра­су справ­деш­ню, за кот­ру не бу­ло навіть в світі нічо­го кра­що­го.

- Коли ж то нам до­ве­деться знов бу­ти в Се­ре­динських? - ска­за­ла во­на, ле­генько зітхнув­ши, і вий­шла з Те­одо­зею в сад на про­гу­лян­ня.

Через ши­ро­ку до­ли­ну поміж го­ра­ми та гор­ба­ми мріло Кам'яне. Вид­ко бу­ло навіть час­ти­ну кня­жо­го пар­ку, а над си­зим ту­ма­ном по­над пар­ком ніби висіли на повітрі верш­ки однієї оран­же­реї, кот­ра сто­яла на горб­ку.

Обидві во­ни, всту­пив­ши в свій са­док, не­са­мохіть якось од­ра­зу обер­ну­ли очі в той бік, де сто­яло Кам'яне, де мрів, ніби си­зий ту­ма­нець, кня­жий сад, звідкіль виг­ля­да­ли ле­генькі го­тицькі вер­шеч­ки оран­же­рей.

- Ондечки те місце! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, ле­генько кив­нув­ши но­сом на си­зу да­лечінь.

«Он те місце! - по­ду­ма­ла Зо­ся мовч­ки, - де лю­ди жи­вуть, як у бо­га за две­ри­ма, як у раю; он те місце, де те­пер, пев­но, по пар­ку по­хо­жає Ясь».

І став пе­ред нею Ясь, мов жи­вий, над про­зо­рою во­дою, на кам'яних східцях, між ку­ща­ми ши­ро­ко­лис­тих ва­зонів. А во­на ніби дер­жа­лась за йо­го ру­ку, крадько­ма пог­ля­да­ла на див­ний профіль, на повні мо­лоді ус­та, на чор­ний блис­ку­чий вус: во­на ніби уяв­ки знов ба­чи­ла в воді ли­це гор­де, панське, пиш­не, во­на ніби по­чу­ва­ла теп­ло од йо­го ру­ки.

«І ко­ли-то нам до­ве­деться знов по­ба­чи­тись!» ду­ма­ла далі Зо­ся.

Довго гу­ля­ла во­на з Те­одо­зею по своєму ве­ли­ко­му са­ду. Їй так не хотілось вер­та­тись до ха­ти, де бідність, не­гар­на обс­та­ва, пок­рив­лені темні вікна, не­мальова­ний поміст ще гірше ра­зи­ли її сер­це після роз­коші в житлі Се­ре­динських. Зо­ся че­рез си­лу пе­реж­да­ла обід у своїй хаті, і знов пішла з Те­одо­зею до са­ду, і знов не зво­ди­ла очей з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, про­ни­за­но­го чер­во­ним промінням вечірнього сон­ця.

«Як там те­пер гар­но в са­ду! - ду­ма­ла Зо­ся, - як там те­пер ти­хо на тих але­ях, над по­точ­ка­ми!.. Ко­ли б оце мені те­пер пос­то­яти на то­му ви­со­ко­му місточ­кові, на­ди­ви­тись на ту шум­ли­ву во­ду! пос­то­яти по­руч з ним, спер­шись на по­ру­ча­та, до­тор­ку­ючись своїм пле­чем до йо­го пле­ча…»

І тре­ба бу­ло йти в ха­ту, а Зо­сю тяг­ло в ту ми­лу сто­ро­ну, де во­на за­чу­ла но­ве щас­тя, де во­на пе­ре­жи­ла такі милі го­ди­ни.

- Чи чуєш, Те­одо­зю, як там му­зи­ки гра­ють? Те­одо­зя нас­то­ро­чи­ла замість ву­ха дов­гий ніс і прис­лу­ха­лась.

- А справді, не­на­че гра­ють! - од­ка­за­ла во­на, - ма­буть, те­пер у са­ду на горі грим­лять ор­кест­ри.

І Зосі вчу­лось, що грає ор­кестр, вчу­лось, що гу­дуть та гу­чать якісь див­но гарні мо­ти­ви, то су­мо­виті, то ду­же ве­селі. І зда­ва­лось їй у душі, що ті мо­ти­ви пли­вуть сте­мен­но з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, де бли­ща­ли про­ти за­хо­ду сон­ця шпи­часті вер­шеч­ки оран­же­реї, пли­вуть од вер­шечків са­до­во­го де­ре­ва, вкупі з ти­хим по­ди­хом вітру.

- Мамо! - гу­ка­ла до неї доч­ка з од­чи­не­но­го вікна. - Ходіть до ха­ти, бо вже ве­че­ря го­то­ва. Вже й над­ворі по­ночі…

Зося увійшла в ха­ту, де во­ру­ши­лись в тем­ряві діти, най­мич­ки, Яким. І зно­ву огор­ну­ло її зо всіх боків бу­ден­не, що­ден­не жит­тя еко­номії в Тхорівці.

Минув тиж­день, нас­ту­пав і дру­гий. Од­но­го ран­ку якось се­ред тиж­ня за­ту­потів кінь на подвір'ї еко­номськім. То прибіг вер­хо­вий ко­зак. Зо­ся ба­чи­ла йо­го в вікно, і ду­ша її чо­гось зат­ремтіла. Ко­ли це най­мич­ка внес­ла лист. Дри­жа­чою ру­кою Зо­ся розірва­ла кон­верт. То бу­ли зап­ро­си­ни од па­на Се­ре­динсько­го на бал. Зо­ся поцілу­ва­ла лист і про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей, щоб оповісти­ти та­ку но­ви­ну Те­одозі.

- Панно Те­одо­зю! - гу­ка­ла Зо­ся, вско­чив­ши в сіни, - Те­одо­зю, ко­ха­на!

В сінях са­ме тоді най­мич­ка го­ду­ва­ла пти­цю. Пе­ре­ля­кані ку­ри ки­ну­лись в од­чи­нені до світлиці двері. Те­одо­зя, за­чув­ши з дру­гої кімна­ти че­рез сіни го­лос Зосі, по­летіла до світлиці.

- Теодозю! Моя ми­ла, моя ко­ха­на! - кри­ча­ла Зо­ся, ки­да­ючись на шию до Те­одозі. - Дивіться, що привіз ко­зак!

Теодозя вско­чи­ла в світли­цю, вхо­пи­ла й про­чи­та­ла білет і собі ки­ну­лась до Зосі обніма­тись та цілу­ва­тись. А ку­ри, не вва­жа­ючи на та­ку по­чув­ли­ву сце­ну, кир­ка­ли, куд­ку­да­ка­ли і літа­ли по світлиці навк­ру­ги двох дам.

Яким, по­чув­ши в світлиці крик та га­лас, заг­ля­нув в двері і ду­же за­чу­ду­вавсь, по­ба­чив­ши та­ку чуд­ну сце­ну, і, як ха­зяїн, по­чав киш­ка­ти на ку­рей та ви­га­ня­ти їх, не вва­жа­ючи на Зо­сю, кот­ра обніма­лась з Те­одо­зею.

- Якиме! на ли­шень, чи­тай! - крик­ну­ла до йо­го Зо­ся, ти­ка­ючи йо­му в ру­ки білет.

Яким про­чи­тав ти­хо, вер­нув їй білет і вий­шов з ха­ти, про­мо­вив­ши: - І чо­го тут радіти, цілу­ва­тись та пла­ка­ти!

А Зо­ся з Те­одо­зею знов обніма­лись, чи­та­ли ба­лет і знов цілу­ва­лись з слізьми в очах.

Натішившись до­волі, во­ни по­ча­ли ра­ди­тись, як їм на­ря­ди­тись на бал, і скінчи­ли на тім, що Те­одо­зя з Яки­мом по­вин­на їха­ти до повіто­во­го міста, ку­пу­ва­ти ма­терій, блонд, квіток і вся­кої вся­чи­ни.

Зося не хотіла їха­ти, щоб не за­па­ли­ти сво­го біло­го ли­ця.

- Якимцю, пос­лу­хай ме­не, кот­ку! - підле­щу­ва­лась Зо­ся, - поїдь ти з пан­ною Те­одо­зею в місто і по­ку­пи, що нам потрібно до ба­лу.

- Одчепись ти собі з ба­лом! Мені ось тре­ба за­раз їха­ти на по­ле до робітників. Ти знаєш - те­пер час га­ря­чий. Нічо­го бай­ди­ки би­ти!

- Послухай же ме­не, будь лас­кав! Поїдь! Те­одозі самій ніяко­во їха­ти - во­на пан­на.

- Хто ж ви­нен, що во­на й досі пан­на? Ве­ли­ка приємність во­зи­тись з та­кою пан­ною! - про­мо­вив Яким, прос­тя­га­ючись на ка­напі.

- Поїдь-бо, не до­водь ме­не до сліз! - про­мо­ви­ла Зо­ся вже плак­си­вим го­ло­сом. - Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Раз до­ве­лось по-людській про­вес­ти вечір, а йо­му бай­ду­же, хоч би я й за­ниділа отут в Тхорівці й про­па­ла, їдь же, та ще й за­раз! По­ки мо­го жит­тя, бу­ду тобі вдяч­на! Ти знаєш, що до ба­лу зос­та­ло­ся кільки днів! - пес­ти­лась Зо­ся.

- Та вже й поїду, тільки од­че­пись!

По ранньому обіді Яким з Те­одо­зею сів на по­воз­ку і по­ко­тив у місто. На дру­го­му кінці се­ла жив свя­ще­ник, отець Ми­ки­та, удівець і бездітний. Яким крадько­ма од жінки час­тенько навіду­вав­ся до ба­тюш­ки, дов­го ба­ла­кав з ним, ви­пи­вав по чарці, а потім, вер­нув­шись до­до­му пізненько, од­мов­ляв­ся тим, що буцімто зад­ляв­ся й за­га­явсь на панськім то­ку, ко­ло робітників в клуні.

Проїжджаючи ко­ло ба­тю­щи­ної оселі, Яким по­ба­чив от­ця Ми­ки­ту на ґанку і крик­нув по­го­ни­чеві: «Стій ли­шень!» По­го­нич спи­нив коні. Яким ско­чив з во­за і побіг до от­ця Ми­ки­ти.

- Зайдіть же, хоч плюньте че­рез поріг, та вип'ємо хоч по чарці, - зап­ро­сю­вав отець Ми­ки­та Яки­ма.

Яким поп­ро­хав Те­одо­зю підож­да­ти і пішов у ха­ту.

- Оце спа­сибі вам, що ви тра­пи­лись. Те­пер чо­мусь гості не приїжджа­ють, і са­мо­му ніяко­во їха­ти в гості. Ні з ким і чар­ки горілки ви­пи­ти, і роз­ва­жи­ти се­бе хоч тро­хи.

Отець Ми­ки­та пос­та­вив на стіл гра­фин горілки, па­ля­ни­цю й мас­лян­ку. Ви­пи­ли по чарці, роз­ба­ла­ка­лись, ви­пи­ли і по другій, і по третій. А Те­одо­зя сиділа на возі і до­жи­да­лась.

- Ой, час би й їха­ти! - про­сив­ся Яким, не ру­ша­ючи з місця. - Мій гу­берніс, ма­буть, вже лю­тує на возі.

- Нехай там тро­хи пок­ре­ше но­сом об по­луд­раб­ки, а ми тим­ча­сом вип'ємо по чарці. Спа­сибі вам, що ви на­го­ди­лись: є з ким і до ко­го ви­пи­ти. Та­ка ну­до­та, та­ка ну­до­та са­мо­му в хаті!

Теодозя жда­ла і по­ча­ла вже ре­пе­ту­ва­ти. Й до то­го-ще доб­ре припіка­ло сон­це. Во­на пос­ла­ла по Яки­ма по­го­ни­ча.

- А хо­ди сю­ди, па­руб­че! ви­пий ли­шень за здо­ров'я отій панні, що те­бе на возі клю­ва­ла но­сом у по­ти­ли­цю.

Парубок ви­пив і тер­ся ко­ло по­ро­га, сподівавсь ще чар­ки. Отець Ми­ки­та на­лив йо­му ще чар­ку. Па­ру­бок зос­тав­ся, зап­ро­ха­ний на по­лу­день в пе­кар­ню. Те­одо­зя тро­хи не лус­ну­ла од гніву, а за по­го­ни­чем пос­ла­ти бу­ло ніко­го. Кру­гом не бу­ла жи­вої душі. Самій піти - бу­ло страш­но, бо ко­ло са­мо­го по­ро­га ле­жав стра­шен­ний со­ба­ка. А тут коні не сто­яли. Му­хи допіка­ли їм на га­ря­чо­му сонці, і во­ни ру­ши­ли з місця і по­тяг­ли до повітки у хо­ло­док. Не вміючи пра­ви­ти кіньми, Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла і кля­ла Яки­ма й па­руб­ка. А тут, на біду, ще їха­ли по до­розі якісь па­ничі і, пев­но, по­ба­чив­ши її ніс, по­ча­ли без со­ро­ма сміятись тро­хи не в вічі Те­одозі.

- Цуприкуйте віжки на пра­вий бік, пані! - гу­кав проїжджий сміли­вий по­го­нич з сво­го во­за до Те­одозі, а Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла вже.

Аж сли­ве че­рез го­ди­ну вий­шов по­го­нич до Те­одозі.

- Чом ти не пок­ли­кав па­на, та ще й сам зос­тав­ся там! ле­да­що, мур­ми­ло, тюхтій, «лай­дак»! Оце на­ха­ба! Це, надісь, на­мо­га то­го удівця до на­шо­го па­на? Га?

- Кличте вже йо­го ви! - од­ка­зав по­го­нич, ко­ли­ва­ючись тро­хи на но­гах. - Я по­по­луд­ну­вав оце всмак. Там по­чав­ся та­кий бен­кет! Горілка та­ка смач­на! А ба­ба вже ва­ре­ни­ки ліпить! При­ну­ка та на­мо­га бу­ла, а я й не од­ма­гавсь, бо бу­ло ніяко­во. По­га­на надія на па­на, їдьмо хіба самі! Па­нові не спо­су­ди­лось сьогодні; в йо­го од горілки вже аж очі засніти­лись.

Теодозя до­га­да­лась, що, й справді, пло­ха надія на па­на, і на­ва­жи­лась поїха­ти са­ма до міста, щоб не за­га­яти дурнісінько ча­су.

Зося не сподіва­лась то­го ве­чо­ра їх до­до­му, бо до міста бу­ло да­ле­ченько, і вже на­ла­го­ди­лась ля­га­ти спа­ти. Ко­ли це нес­подіва­но й рап­том од­чи­ни­лись двері, і в ха­ту ввійшов Яким, ве­се­лий, сміли­вий. Йо­го очі бли­ща­ли, аж іскра­ми си­па­ли; на йо­го блідо­му лиці аж пашіли рум'янці. Во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось, на­че бу­рею. По­явок йо­го в та­кий час і в та­ко­му див­но­му ста­но­вищі нес­ка­зан­но зди­ву­вав Зо­сю. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ка­за­ти.

- Чи це ви так швид­ко вер­ну­лись з міста? - лед­ве про­мо­ви­ла Зо­ся.

- З яко­го там, у Іро­до­во­го си­на, міста? З ба­лу! От що! - за­го­во­рив Яким по-українській, як па­рубіяка.

Зося знов ви­ря­чи­ла свої очі на йо­го дикі, блис­кучі очі.

- А ти ду­ма­ла, що тільки тобі мож­на роз­ва­жа­ти се­бе та гу­ля­ти на ба­лах, а мені й ні? І я був на ба­лу! був! Ну шо ж ти мені за це ска­жеш? А яких чу­до­вих ва­ре­ників на­ва­ри­ла ба­ба Па­рас­ка? Ку­ди ж тобі! Ку­ди тобі до неї, хоч ти й полька!

Зосі зда­ло­ся, що він за­гу­ляв­ся десь у якоїсь мо­ло­диці на селі, і во­на тро­хи не зомліла.

- Куди ж тобі до ба­би Па­рас­ки! - знов за­белько­тав Яким, лед­ве со­ва­ючи язи­ком. - Отець Ми­ки­та, от у ме­не чо­ловік! А ти що? тобі тільки в думці ба­ли, танці! Ку­ди вже тобі до ба­би Па­рас­ки!

Яким по­чав ре­го­та­тись яки­мось чуд­ним, ніби не своїм го­ло­сом. Зо­ся біга­ла по хаті і ла­ма­ла ру­ки.

- Бога ра­ди, мов­чи! не кри­чи! Діти сплять, поп­ро­ки­да­ються - по­чу­ють, слу­ги по­ба­чать!

- Нехай чу­ють, не­хай ба­чать, що я був на ба­лу, що й я гу­ляв! А то все тільки ти гу­ляєш, все ти. А мені б то й не мож­на? О! Враг йо­го ма­тері! Пот­ри­вай же! поміряємось, хто з нас дуж­чий.

Очі в Яки­ма заб­ли­ща­ли, як у вов­ка. Зо­ся чо­гось од­ра­зу зга­да­ла ста­ро­го покійно­го Лемішку і зат­ру­си­ла­ся усім тілом і ду­шею.

- Гуляв і те­бе не зля­ка­юсь! Про­гу­ляв усі батьківські ти­сячі, усі батьківські са­ди, й ле­ва­ди, й мли­ни, проміняв їх на Па­ра­щині ва­ре­ни­ки. А ти свя­та та бо­жа все до­ма си­диш, все бо­гу мо­лиш­ся!

- Якиме! мій ко­ха­ний, мій ми­лий, йди спа­ти, не муч ме­не!

- Зосю, моя ти бо­ги­не! моє ти щас­тя!..

Яким не скінчив мо­ви, став пе­ред нею нав­колішки й по­чав страш­но ре­го­та­тись, див­ля­чись їй у вічі і дер­жа­чи її за ру­ку. Йо­го чер­во­не ли­це засвіти­лось та­ким мо­ло­дим ви­ра­зом; йо­го очі, повні сліз, заб­ли­ща­ли, на­че в ди­ти­ни, на­че в хлоп­чи­ка, і на­га­да­ли їй Яки­ма мо­ло­до­го, давнього, рум'яно­го, ве­се­ло­го. Зо­ся зап­ла­ка­ла, своїми слаб­ки­ми ру­ка­ми лед­ве до­ве­ла йо­го до пос­телі і якось впро­си­ла ляг­ти.

- Зосю! моя ти бо­ги­не! Да­рую тобі всі са­ди, всі ти­сячі, всі свої чи­ни! Бо й я гу­ляв, бо й я був на ба­лу. А Те­одо­зя но­са­та, як чап­ля, невірна, по­га­на!.. - го­во­рив Яким, за­си­па­ючи.

Зося так стри­во­жи­лась, так стур­бу­ва­лась, що зас­ну­ла тільки пе­ред світом.

З її дум­ки не схо­див отець Ми­ки­та, Яким… і в лег­ко­му три­вож­но­му сні все веш­та­лись пе­ред нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то ба­ба Па­рас­ка, якась на взір ніби Леміщи­ха, то здо­ро­вен­ний і стра­шен­ний дзвін на роз­гоні, з залізним сер­цем… То знов ста­ва­ло їй ти­хо й яс­но на душі, і во­на ніби літа­ла над зе­ле­ним па­ху­чим са­дом, над зо­ло­то­вер­хою кня­жою па­ла­тою, в ти­хо­му і ро­же­во­му світлі; і відчу­ва­лись їй знов якісь ме­лодії. То знов їй сни­лось, що во­на йшла ши­ро­кою алеєю, всту­па­ла в кам'яну пе­че­рю в скелі, де світиться який­сь чарівний бла­кит­ний од­лиск. Пе­че­ря ніби глиб­ша­ла, темніша­ла, чорніша­ла, і на­зустріч їй вилітав Яким, чуд­ний, страш­ний, з за­куд­ла­ною го­ло­вою, з ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, ха­пав її обо­ма ру­ка­ми попід ру­ки і волік у якусь тем­ну гли­бочінь, під зем­лю. Во­на по­чу­ва­ла, що па­да­ла вниз, як на повітрі, і, крик­нув­ши з пе­ре­ля­ку, знов за­си­па­ла, і знов верз­ло­ся їй те са­ме, тільки інше тро­хи…

Зося про­ки­ну­лась пізно. Яки­ма не бу­ло до­ма: він пішов на по­ле до робітників. Опівдні приїха­ла з міста Те­одо­зя і на­вез­ла вся­кої вся­чи­ни, уся­ко­го кра­му, що бу­ло потрібно до ба­лу. Не­ве­се­ла, з блідим ли­цем стріла її Зо­ся; але як уг­ляділа уся­кий крам: ма­терії, стрічки, квітки, як роз­го­во­ри­лась з Те­одо­зею про бальові убо­ри й як їх ро­би­ти, то за­раз ми­нув сму­ток, ніби йо­го і не бу­ло. Не га­ячи дур­но ча­су, во­ни за­раз прий­ня­лись до ро­бо­ти, ши­ли, по­ро­ли, приміря­ли пе­ред дзер­ка­лом і знов ши­ли, зв'язу­ва­ли квітки в пу­чеч­ки. Од ста­ро­го бальово­го біло­го убо­ру, ще справ­ле­но­го за Леміщині гро­ши­ки, Зо­ся по­од­по­рю­ва­ла до­рогі білі і чорні ши­рокі кру­же­ва і об­ля­му­ва­ла ни­ми свою но­ву білу сук­ню. Знай­шли­ся в скрині давні до­рогі тро­ян­ди і пішли в нові бу­ке­ти. Вся та ро­бо­та, та тя­га­ни­на, той гар­ми­дер не­ви­мов­не тішив обох дам, котрі ціли­ми дня­ми пильну­ва­ли ко­ло ро­бо­ти і тільки вве­чері вибіга­ли в сад, на гор­бок, щоб гля­ну­ти на те місце, ку­ди во­ни зби­ра­ли­ся зня­тись і по­ли­ну­ти на днях.

А тут, як ка­жуть, со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку та чут­ку, що на балі бу­де сам князь, що Се­ре­динський ду­має зап­ро­си­ти йо­го на вечір. Та­ка чут­ка бу­ла для їх все од­но, що ост­ро­ги для ду­же га­ря­чо­го ко­ня. Ще більше за­кипіла ро­бо­та, ще швид­ше за­веш­та­лись гол­ки в їх ру­ках! Ра­зом з блис­ку­чою обс­та­вою ба­га­то­го ба­лу Зо­ся і Те­одо­зя вже заз­да­легідь по­чу­ва­ли ду­шею якусь ома­ну, який­сь арис­ток­ра­тич­ний блиск і дух, кот­рий так при­па­дав їм обом до впо­до­би. Вже обидві во­ни ма­ри­ли дум­кою безп­ремінно за­по­ло­ни­ти сер­це яко­гось ве­ли­ко­го па­на, вер­хо­во­ди­ти ним, пус­ти­ти про се­бе по око­лиці чут­ку.

- Теодозю, моя ко­ха­на! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Та­меч­ки ж на ба­лу бу­дуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одяг­тись у жа­ло­бу.

- Я так і ду­маю одяг­тись, - од­ка­за­ла Те­одо­зя. - Біле з чор­ним та й годі.

- Але ж там бу­де ба­га­то і не по­ляків, німців, руських. Я ду­маю приш­пи­ли­ти і тро­ян­ди… а чор­ним ши­ро­ким кру­же­вом об­ве­ду тільки поділ сукні.

Зосі хотілось до­го­ди­ти «і на­шим, і ва­шим», як то ка­жуть. Так во­на і зро­би­ла.

Настала га­ря­че жа­да­на й жда­на неділя. Зо­ся й Те­одо­зя ста­ли на то­му, щоб їха­ти до Кам'яно­го за­рані, уб­ра­тись по-бально­му в жидівській станції і пе­ред ба­лом ще тро­хи по­гу­ля­ти в са­ду, бо що­неділі гра­ли в са­ду му­зи­ки і ту­ди зби­ра­лось ба­га­то сусідніх панів на гу­лян­ня. Зо­ся мірку­ва­ла, що приїжджі на бал до­кон­че бу­дуть пе­ред ба­лом гу­ля­ти в са­ду. Доч­ки на бал не бра­ли, бо не вис­та­чи­ло гро­шей на убір. Бідна дівчин­ка за­ли­ва­лась слізьми, вип­ро­ва­жа­ючи батьків на бал.

Як мірку­ва­ли, так і зро­би­ли. Зо­ся не по­ми­ли­лась. В са­ду над­вечір гриміли му­зи­ки; по доріжках веш­та­лись па­ни па­ра­ми й ку­па­ми, де­які вже пов­би­рані по-бальово­му. Швид­ким оком Зо­ся ски­да­ла убір дам і ти­хо пли­ла попід ру­ки з Те­одо­зею по доріжках. Те­одо­зя зас­ло­ни­ла ли­це ву­алем, а щоб її ніс не ду­же ки­дав­ся лю­дям в вічі, во­на так приб­ра­ла пок­ри­ва­ло, що ши­ро­ка гус­то зат­ка­на квітка прий­шла­ся як­раз про­ти са­мо­го но­са і, справді, зас­ло­ни­ла йо­го тро­хи. Яким йшов по­зад дам і ніс у руці де­які дрібні речі.

Вже во­ни ми­ну­ли місток, що висів над ти­хою во­дою; вже во­ни пе­рей­шли місток, що висів ви­со­ко на ске­лях над во­дос­па­дом, шум­ким і ре­ву­чим. Да­ми те­пер не ой­ка­ли, не кри­ча­ли й ні криш­ки не бо­ялись, як пе­редніше ко­лись, а прямісінько і міцни­ми но­га­ми пе­рей­шли йо­го, навіть не за­ува­жив­ши на йо­го. Тут ра­зом з шу­мом во­ди з го­ри об­ли­ло їх дзвеніння розкішно­го ор­кест­ра, що грав на близько­му шпилі під нак­рит­тям, нап­ну­тим на ко­лон­ках, з білих і чер­во­них сму­жок па­ру­си­ни, над кот­ри­ми пла­вав та мет­лявсь на повітрі чер­во­но-білий стяг. На горі, між зе­ле­ним де­ре­вом, ми­готіли, веш­та­лись, ніби ме­те­ли­ки на сонці, білі, чер­воні і інших кольорів сукні, зон­ти­ки. Ту­ди, на го­ру, пішли й во­ни усі, вий­шов­ши по кам'яних східцях, по­ми­на­ючи ку­пи ва­зонів і гульби­ща та кіоски поміж зе­ле­ним де­ре­вом.

На самій горі, се­ред ши­ро­ко­го пла­цу, зе­ле­но­го, як зе­ле­не сук­но, обс­тав­ле­но­го по­де­ку­ди ку­па­ми чу­до­вих ва­зонів з пальма­ми, гра­ли му­зи­ки, а кру­гом то­го пла­цу зви­ва­лась, не­на­че га­дю­ка, ши­ро­ка доріжка. Над нею пос­хи­ля­лись зе­лені віти де­ре­ва, а кру­гом по доріжці скрізь сто­яли попід гіллям залізні пле­тені ка­нап­ки. Тут кру­ти­ло­ся все приїждже то­ва­рист­во по тій доріжці, не­на­че душі в Дан­товім раю, ли­ло­ся без пе­рер­ви слід за слідом, ря­ди за ря­да­ми, а де­які обсіли ка­нап­ки й од­по­чи­ва­ли в хо­лод­ку, прик­риті зе­ле­ним гіллям. Зо­ся з Те­одо­зею пиш­но поп­лив­ли, як дві паві, за тим гур­том дам і ка­ва­лерів, що ти­хою хо­дою хо­ди­ли по доріжці, зли­ли­ся з гур­том у тім колі, що прий­ма­ло в се­бе свіжі си­ли, ви­пус­ка­ло з се­бе при­том­ле­них лю­дей й знов по­нов­ля­лось приїжджи­ми, і знов кру­ти­лось рівно й помірно, як рівно кру­титься здо­ро­ве мли­но­ве ко­ле­со. Очі при­том­лю­ва­лись, див­ля­чись на йо­го, зир­ка­ючи на ли­ця уся­кові: гарні й не­гарні, свіжі й замлілі; на чу­дові дамські убо­ри, ба­гаті й бідні. Бал у Се­ре­динських ба­га­то прибільшив гу­ля­ючо­го то­ва­рист­ва.

Вже сон­це сіда­ло за містеч­ком, над лісом; вже по да­лекій до­лині над во­дою посів імлою опар, а му­зи­ки не пе­рес­та­ва­ли гра­ти, а гу­ля­ючі не пе­рес­та­ва­ли хо­ди­ти.

- Князь гу­ляє! князь гу­ляє! - ти­хо пронісся між ря­да­ми гомін, як ше­лест лис­ту.

Всі шу­ка­ли очи­ма кня­зя, всі пи­та­ли про йо­го. Князь був уб­ра­ний ду­же прос­то, ввесь в чор­но­му, і нічим не одрізняв­ся од інших гу­ля­ючих по са­ду панів. Тільки й ки­да­лась в вічі йо­го пов­на, кре­мез­на пос­тать, йо­го здо­ро­ве ли­це і си­ве, аж біле, во­лос­ся на го­лові.

Зося ба­чи­ла, що всі за­див­ля­лись на неї, всі слідку­ва­ли очи­ма за її ли­цем. Тільки князь навіть не пог­ля­нув на неї. Чис­те й свіже повітря, ве­се­лий гу­ля­ючий гурт, чу­дові мо­ти­ви му­зичні - все те над­да­ло її ли­цю спокійність, ро­би­ло її білий вид, її рум'янці ще кра­щи­ми, рівня­ло і так ду­же рівний стан. Зо­ся, про­хо­дя­чи ко­ло кня­зя, обер­ну­ла прос­то на йо­го очі. Князь по­ди­вивсь на неї і потім не зво­див з неї очей, прик­рив­ши око склом. Зо­ся по­чу­ва­ла, що ніби в неї на пле­чах рос­туть кри­ла, підійма­ють її од землі, став­лять її ви­ще за всіх лю­дей, що тов­пи­лись на­тов­пом кру­гом неї.

Вертаючись до жит­ла Се­ре­динських, во­на на хви­ли­ноч­ку за­вер­ну­ла на те місце над во­дою, де во­на сто­яла з Ясем, гля­ну­ла на во­ду, на лис­таті ва­зо­ни, по­чу­ла ніби дух йо­го кра­си - й тихісінько зітхну­ла. Во­на більше вже не ва­га­лась, вже за­пев­ни­ла й се­бе, що в її серці за­ро­ди­лась но­ва лю­бов, впер­ше по виїзді з Києва.

Широкою алеєю йшли Лемішковські до квар­ти­ри Се­ре­динських. Вікна в гос­тинній і в са­лоні бу­ли всі по­од­чи­няні настіж. Там вже веш­та­лись гості, там вже бли­ща­ли по­засвічу­вані кан­де­ляб­ри. Зо­ся обер­ну­лась і ще раз гля­ну­ла на розкішний парк, на чер­во­ний од­лиск за­хо­ду, ще раз зир­ну­ла на пиш­но­ту вечірнього виг­ля­ду. Все те її вже не зачіпа­ло. Всю її ду­шу тяг­ло до то­го місця, де бли­ща­ло світло. Ви­пе­ре­див­ши Лемішковських, ті самі му­зи­ки, що гра­ли в са­ду, ве­се­лою юр­бою бігли до жит­ла Се­ре­динських, во­ло­ча­чи за со­бою блис­кучі підстав­ки під но­ти і жар­ту­ючи поміж со­бою.

Лемішковські зас­та­ли вже чи­ма­ло гос­тей, панів і паній, котрі вже пи­ли чай. По сільсько­му зви­чаю всі гості їха­ли, щоб пе­редніше по­гу­ля­ти в пар­ку, і з пар­ку, нев­ва­жа­ючи на ран­ню до­бу, прос­то йшли на вечір. Ха­зяй­ка, зна­ючи, що гості доб­ре ви­гу­ля­лись і ви­го­ло­да­лись, вже прий­ма­ла їх чаєм і за­кус­ка­ми.

Коли це в гос­тинній чо­гось за­ша­мутіли і за­во­ру­ши­лись гості. Всі ки­ну­лись до вікон і ди­ви­лись на подвір'я. Над­ворі ще не смерк­ло і бу­ло ду­же доб­ре вид­ко, хоч в по­ко­ях вже горіли свічки.

Ганині батьки час­тенько навіду­ва­лись до своєї доч­ки і ма­ли зви­чай за­раз по ве­ли­код­них свят­ках одвіду­ва­ти дітей, ко­рис­ту­ючись ду­же доб­рою, теп­лою по­го­дою. Ясь, зап­ро­шу­ючи до се­бе на бал гос­тей, сусідніх дрібних дідичів, та уп­ра­ви­телів, та еко­номів, і все по­ляків, са­мо по собі з ук­раїнських давніх пе­ре­вертнів, бо­яв­ся, як ог­ню, приїзду своїх батьків на та­кий час. Чо­гось та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви, на­до­ку­ча­ла йо­му, хоч він і сил­ку­вав­ся про­га­ня­ти її геть від се­бе. А що ска­жуть гості, па­ни, як ча­сом ути­риться до йо­го тесть, пра­вос­лав­ний піп, та ще з по­па­дею й доч­ка­ми?

Ясь ча­сом за­бу­вав про те, а те­пе­реч­ки дум­ка на­че зу­мис­не сно­ви­га­ла в йо­го: «а що ска­жуть про йо­го па­ни, як по­ба­чать, з ким він поріднив­ся, який йо­го тесть?»

Вже зби­ра­лись гості в са­лоні, пов­би­рані, при­че­пу­рені, та все по­ля­ки, та все па­ни, хоч і не ви­со­ко­го коліна, а та дум­ка до­ку­ча­ла йо­му, і од однієї дум­ки вся кров всту­па­ла йо­му в ли­це.

І як на то теж тре­ба бу­ло от­цю Хве­до­рові заб­ра­ти до­чок і жінку і, по чу­довій по­годі, при­та­ра­ба­ни­тись до зя­тя!

В гос­тинній по­чав­ся гомін. Всі за­во­ру­ши­лись, всі пог­ля­да­ли на вікна, бо бу­ли цікаві зна­ти, які гості-сусіди під'їжджа­ли до ґанку. Тільки ж чо­гось шум в гос­тинній став більший, ніж зви­чай­ний, - бо всі ба­чи­ли, що в'їжджає у двір якась прос­тенька, не панська по­воз­ка. То їхав о. Хве­дор.

До Кам'яно­го бу­ло да­ле­ченько. За­худ­жені коні о. Хве­до­ра зовсім по­то­ми­лись, аж пе­ре­па­лись, бо їх, ха­па­ючись та поспіша­ючи, і не по­па­са­ли. Ко­не­ня­та лед­ве трю­ха­ли, в'їжджа­ючи в во­ро­та. О. Хве­дор сидів по­руч з жінкою, а між ни­ми сиділа мен­ша доч­ка. Про­ти їх, спи­ною до по­го­ни­ча, сиділи дві старші доч­ки. По­го­нич, прос­тий па­ру­бок у свиті, хвиськав ба­то­гом по су­хих кінських реб­рах. Двір був зго­рис­тий, і до ґанку тре­ба бу­ло під'їжджа­ти трош­ки вго­ру. Коні взя­ли та й ста­ли са­ме се­ред дво­ру!

Всі гості, що ди­ви­лись у вікно, засміялись. Ясь з дру­гої кімна­ти по­чув той сміх. В душі в йо­го аж по­хо­ло­ло. Він зирк­нув у вікно і… вглядів ко­не­ня­та сво­го тес­тя, от­ця Хве­до­ра. Кров уда­ри­ла йо­му в го­ло­ву, в ли­це, аж засліпи­ла очі. Йо­го го­ло­ва аж за­мо­ро­чи­лась. Він на­си­лу всто­яв на місці. Чо­го він бо­яв­ся, те й ста­ло­ся, ніби нав­мис­не.

- Боже мій, бо­же мій! - аж зас­тог­нав Ясь, сплес­нув­ши до­ло­ня­ми.

Отець Хве­дор, по­ба­чив­ши, що в вікна виг­ля­дає ба­га­то лю­дей, по­ба­чив­ши панські екіпажі, що сто­яли по дворі, пос­теріг, що в Се­ре­динських ба­га­то гос­тей, і звелів по­го­ни­чеві по­га­ня­ти коні до бо­ко­во­го ґанку, щоб не вхо­ди­ти в дом з па­рад­но­го при­хо­ду. Па­ру­бок пог­нав коні, хвиська­ючи ба­то­гом, а коні, зрівняв­шись з па­рад­ним ґанком, знов ста­ли пе­ред са­ми­ми вікна­ми і пох­ню­пи­ли го­ло­ви. З вікон бу­ло вид­ко от­ця Хве­до­ра в круглім брилі, з ку­че­ря­ви­ми ко­ро­теньки­ми кісьми, йо­го жінку, йо­го до­чок, по­за­ку­ту­ва­них хуст­ка­ми, в прос­тенькій оде­жині. На їх спи­нах, на брилі от­ця Хве­до­ра ле­жа­ло на па­лець по­ро­ху. Гості знов за­ре­го­та­лись, хоч між ни­ми бу­ло чи­ма­ло бідніших за от­ця Хве­до­ра, приїхав­ших ще по­ган­ши­ми кіньми в мо­ту­зя­них шле­ях.

- Поганяй далі, - крик­ну­ли всі на по­го­ни­ча з во­за, зап­римітив­ши, що їх ог­ля­да­ють з вікон…

А Га­ня, по­ба­чив­ши з вікна, що їдуть її батьки, про­жо­гом ки­ну­лась до їх на­зустріч, вибігла надвір, уб­ра­на вже в гар­неньку сук­ню, вхо­пи­ла з во­за мен­шу сест­ру, віта­лась та цілу­ва­лась з матір'ю, з сест­ра­ми.

Гості, по­ба­чив­ши те, рап­том за­мовк­ли і втих­ли якось. По гос­тинній по­летіло ше­потіння, що то приїха­ла рідня уп­ра­ви­тельші. Де­котрі па­ни і па­ни по­на­ди­ма­лись і по­ча­ли ба­ла­ка­ти по­шеп­ки.

- Піп бу­де на ба­лу з доч­ка­ми, з по­па­дею! А ка­за­ли, що бу­дуть тільки по­ля­ки, свої!

- То це та­ка рідня в Се­ре­динсько­го?

Такі сло­ва пе­реліта­ли од кут­ка до кут­ка.

- Якби знат­тя про це, бу­ли б сю­ди й не їха­ли, - ше­потілись де­які значніші сусіди-дідичі. - А ще ка­за­ли, що на ба­лу бу­де князь!

- Який це в вас наїзд? - пи­тав отец Хве­дор в своєї доч­ки.

- Сьогодні в нас ве­чо­рок, - од­ка­за­ла Га­ня. - Ви приїха­ли, не­на­че зна­ли. Доб­ре зро­би­ли, - сест­ри хоч на­гу­ля­ються. Са­ме в доб­рий час при­бу­ли!

Ясь, аж чер­во­ний, з зли­ми очи­ма, лед­ве привітав­ся до рідні.

- Оце по­па­лись ми! - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись. - І мені до­ве­лось-та­ки по­бу­ва­ти на ба­лу нес­подіва­но й не­га­да­но.

Гості хо­ди­ли по прос­тор­них са­ло­нах, по­на­суп­лю­вав­шись. А тут, як на злість, од кня­зя при­нес­ли лис­ток, в кот­ро­му він про­сив у Се­ре­динських ви­ба­чен­ня - на той час, як він не встиг­не до їх на вечір, бо в йо­го тра­пив­ся гість.

Пани, а найбільш пан­ни й панії, зовсім по­опус­ка­ли ву­ха. Бал втра­тив для їх тро­хи своєї при­на­ди. Зо­ся по­хо­жа­ла по са­лоні навіть на­ду­та. А тим­ча­сом гості з'їжджа­лись, в по­ко­ях густіша­ло. Му­зи­ки по­ча­ли гра­ти до танців. Все пішло в та­нець; всі зак­ру­ти­лись, по­ве­селіша­ли, пож­вавіша­ли й навіть за­бу­ли і про ба­тюш­ку, і про кня­зя од впли­ву ве­се­лих мо­тивів, ба­га­то­го світла кан­де­лябрів і швид­ких танців.

Багато бу­ло на ба­лу паннів і дам, і гар­них, і пиш­но уб­ра­них, ба­га­то бу­ло сусідніх діди­чок, та од їх усіх одрізня­лась Зо­ся своєю кра­сою, своєю чу­до­вою, рівною і пов­ною пос­тат­тю і навіть своїм убо­ром, по­ка­зу­ючим її нез­ви­чай­ну тя­му в цьому і впо­до­бу. Ба­га­то бу­ло мо­ло­дих па­ня­нок, та­ких, що не тан­цю­ва­ли, а ніби літа­ли, як ме­те­ли­ки, по са­лоні, та жад­на з їх не зрівня­лась у тан­цях з Зо­сею. В ма­зурі во­на пур­ха­ла, як пташ­ка, в кад­рилі - пла­ва­ла, як лебідь по воді, або хо­ди­ла, як па­ва, вис­та­вив­ши впе­ред свої ви­сокі гру­ди, свої одс­ло­нені білі, як ле­бе­ди­на шия, плечі. То ніби за­ду­му­ва­лась во­на на тих пе­ре­хо­дах в кад­рилі і тро­хи схи­ля­ла го­ло­ву до­до­лу, то, ніби пе­ре­ду­мав­ши якусь свою ду­му, во­на за­ки­да­ла го­ло­ву тро­хи на плечі, трош­ки роз­ту­ля­ла свої ус­та, пи­ша­ючись, сміли­во ди­ви­лась на Яся, кот­рий тан­цю­вав з нею, і знов летіла й кру­ти­ла­ся, як ма­ла дівчин­ка, пус­ту­ючи, ще й но­гою при­ту­пу­ва­ла. Во­на прикміча­ла, що всі па­ни й пан­ки на неї див­ляться, що всі да­ми ско­са пог­ля­да­ють на неї, як во­на по­ка­зує се­бе. Все те ще до­да­ва­ло їй зав­зят­тя. Во­на зна­ла й ба­чи­ла, що дійсно й істин­но во­на ца­ри­ця ба­лу по красі, по грації й ко­кетст­ву, по впо­добі в бальово­му уб­ранні.

В гос­тин­ну ввійшли й сест­ри Гані, чор­ноб­риві, з рум'янця­ми, чор­но­окі і навіть гар­ненько уб­рані. З ни­ми ввійшла й ма­туш­ка. Па­ничі про­си­ли сес­тер до танців, уви­ва­лись ко­ло їх, як ко­ло гар­них паннів, а да­ми й не підсту­па­ли до їх. Цілий вечір во­ни про­сиділи нарізно й ос­то­ронь од дам; ні од­на з ни­ми не за­го­во­ри­ла, ні од­на не схотіла знай­оми­тись, їх оче­ви­дяч­ки всі польки цу­ра­лись.

Вже бу­ла пізня го­ди­на, як з при­хо­жої кімна­ти хтось гук­нув, що приїхав князь. Ясь побіг йо­му на­зустріч. Це бу­ла ве­ли­ка панська лас­ка до уп­ра­ви­те­ля, бо князь тільки раз якось заг­ля­нув не­на­ро­ком до йо­го, щоб по­ди­ви­тись, чи доб­ре йо­му жи­веться, і по­сидів трош­ки в гос­тинній. Те­пе­реч­ки ж йо­му тре­ба бу­ло при на­годі пе­ре­го­во­ри­ти з де­яки­ми сусіда­ми-діди­ча­ми про де­які сусідські оп­ра­ви. Він по­ко­рис­ту­вавсь цим ви­пад­ком.

Музики при­тих­ли, гості при­таїлись. Всі очі, скільки їх бу­ло а хаті, пря­му­ва­ли до две­рей. В ши­ро­ко од­чи­нені двері увійшов князь, ввесь у чор­но­му, не­ве­ли­ко­го зрос­ту, пос­тав­ний та ог­ряд­ний, ще свіжий на ви­ду, з чи­ма­лою ли­си­ною на го­лові. Ввічли­во скло­нив­шись до гос­тей, він одійшов до ха­зяй­ки і сів з нею по­руч. Швид­ко знов му­зи­ки по­ча­ли гра­ти, знов пішли гості в та­нець. Зо­ся знов ніби по­чу­ти­ла, що во­на не тан­цює, а літає, що якась си­ла но­сить її, ніби на кри­лах. Про­хо­дя­чи в кад­рилі близько од кня­зя, во­на граціозно ви­ги­на­ла стан, тряс­ла своїми зо­ло­ти­ми ло­ко­на­ми, за­ки­да­ла го­ло­ву, вертілась, мит­тю, як метіль, пе­рек­ру­чу­ва­лась із ка­ва­ле­ром і знов плив­ла од йо­го, гор­до вис­та­вив­ши впе­ред гру­ди і за­пи­шав­шись.

Князь сидів по­руч з Га­нею. Її ду­же по­каз­на кра­са, її чорні бро­ви, блис­кучі очі, рум'яні що­ки при білім уборі ду­же ви­да­ва­лись ви­разністю пружків ли­ця. Але, при­ди­вив­шись до пов­них пле­чей Зосі, за­ди­вив­шись на її ус­та, котрі во­на вміла ду­же гар­но за­пи­ша­ти, на її гар­ну вро­ду вза­галі, князь ус­тав і сів на хви­ли­ну ко­ло неї, зацікав­ле­ний її гар­ною вро­дою та ко­кетст­вом. Вдо­воління Зосі бу­ло те­пер уповні. Во­на сиділа ко­ло кня­зя, і стілець зда­вав­ся їй якимсь прес­то­лом, ви­со­ко пос­тав­ле­ним над усіма гістьми. А пе­ред її очи­ма бли­ща­ли ку­чері Яся, йо­го гар­не й гор­де ли­це. Кру­гом роєм ви­лись па­ничі. Зо­ся по­чу­ва­ла, що її ду­ша пов­на щас­тям до са­мих країв, що во­на пе­ре­бу­ває най­кра­щу го­ди­ну сво­го жит­тя, про яку во­на так дав­но й час­то ма­ри­ла… І за­ма­ну­лось їй, щоб та­ка го­ди­на тяг­ла­ся дов­го, дов­го, без кінця, щоб ніко­ли не ми­на­ла ніч та чу­до­ва, щоб не світав ніко­ли день, щоб не швид­ко схо­ди­ло сон­це…

Саме тоді Яким сидів у ку­точ­ку, ди­вив­ся на свою жінку, і не­са­мохіть йо­го дум­ка пле­ла­ся в го­лові. Він зга­дав той вечір у сво­го на­чальни­ка, де він впер­ше зустрівся з Зо­сею, ще був­ши мо­ло­дим па­ни­чем. Ти­хенько по пальцях він пе­релічив ро­ки, що ми­ну­ли од то­го ча­су, налічив їх чи­ма­ло, і сам собі ди­ву­вавсь, що йо­го жінка ні в чім ні криш­ки не зміни­ла­ся! хіба тільки в тілі. Тільки ста­ла во­на ог­рядніша, ситіша, повніша на ви­ду, тільки ли­це її на­ли­ло­ся, як стиг­ле яб­лу­ко. І те­пер так са­мо во­на тан­цю­ва­ла з за­па­лом, як і тоді, і те­пер так па­щи­ку­ва­ла, вертіла го­ло­вою, пи­ша­ла­ся, заж­му­рю­ва­ла очі, вер­хо­во­ди­ла над па­ни­ча­ми, на­хаб­но зачіпа­ла Се­ре­динсько­го, як ко­лись зачіпа­ла йо­го…

Отець Хве­дор не ввіхо­див до са­ло­ну, де тан­цю­ва­ли. Він зос­тав­ся в да­ле­ких по­ко­ях.

А тим­ча­сом при­ро­да ро­би­ла своє діло на злість Зосі і іншим паніям: зем­ля вже обер­ну­лась; у вікна по­лив­ся ти­хий досвіток. Над­ворі вже зо­ря­ло. За гаєм по­чер­воніло не­бо. Зблідли кан­де­ляб­ри пе­ред рум'яним не­бом, що заг­ля­да­ло в вікна. Му­зи­ки розійшлись, гості роз'їха­лись.

Другого дня вже в добрі обіди Се­ре­динські вста­ва­ли і пи­ли чай з своєю ро­ди­ною. Роз­мо­ва йшла все про вчо­рашній бал, про гос­тей. Да­ми ба­ла­ка­ли про дам, спо­ми­на­ли про їх убо­ри, су­ди­ли, хва­ли­ли, тро­хи обсміюва­ли, навіть глу­зу­ва­ли, як зви­чай­но бу­ває скрізь на світі. Всі пе­ре­би­ра­ли дам. Хто хва­лив і ста­вив ви­ще за всіх од­ну, хто якусь іншу. Ясь, ба­га­то те­пер добріший, при­хильніший до сватів і лас­кавіший, ніж був учо­ра, - про­мо­вив:

- Що не го­воріть, а Тхорівська еко­ном­ша бу­ла кра­ща од усіх, хоч во­на й не ве­ли­ка пані.

- Чим же во­на най­кра­ща? - спи­тав о. Хве­дор - хоч я не ви­хо­див до са­ло­ну, але ж доб­ре роз­ди­вивсь на неї в двері. Мо­же, тим, що кру­ти­ла го­ло­вою, мов ко­ня­ка в спасівку, як її му­хи та ґедзі ку­са­ють.

- Вона вміє, ска­за­ти прав­ду, і го­ло­вою кру­ти­ти, але ж во­на вміє по­вес­ти се­бе між людьми: зви­чай­на до лю­дей і ра­зом з тим по­важ­на, навіть гор­да; во­на йшла до танців з кож­ним, але як з ким тан­цю­ва­ла, то іншо­го згор­да ніби на­да­ря­ла якимсь нез­ви­чай­ним щас­тям.

- Її дочці вже мож­на на ба­лах тан­цю­ва­ти, - обізва­лась Га­ня.

- І дочці - час, та й ма­тері ще мож­на га­ца­ти! - од­ка­зав о. Хве­дор, засміявшись. - Не­дур­но той бідний чо­ловік її так щу­лив­ся в за­кут­ку! А во­на пе­ред са­мим йо­го но­сом брик, брик! скіць! скіць! Бий її ко­цю­ба! ки­дає ти­ми но­га­ми, як ди­ка ко­за, тільки пат­ли тріпа­ються… Всі засміялись, окрім Яся.

- Вона-то пат­ла­ми тря­се! Але за­те як во­на вміла обійтись з кня­зем, то мож­на й ди­ву­ва­тись. Яке ро­зуміння ви­що­го то­ну, яке тон­ке ко­кетст­во! Чи не з ве­ли­ких ча­сом во­на панів? Ка­жуть, во­на приїха­ла з Вар­ша­ви. Чи прикміти­ли, як князь ду­же вже близько при­хи­ливсь до неї? Яку во­на зро­би­ла тоді по­важ­ну міну, як вип­рос­та­ла стан, як во­на од­хи­ли­ла ли­це і ско­са зир­ну­ла на йо­го! За­раз князь втя­мив, що го­во­рить не з яко­юсь прос­тою еко­ном­шею… А потім, як во­на знов ки­ну­ла на йо­го со­лод­ки­ми очи­ма, засміялась до йо­го, зуміла йо­го роз­ва­жи­ти ве­се­лою роз­мо­вою, і зай­ма­ючою, і ціка­вою, і не пус­тою! Скільки їх бу­ло там, навіть з доб­рих і знач­них дідицьких ро­дин, та жад­на не спро­мог­лась навіть підсту­пи­ти до кня­зя, і ні на од­ну з їх князь не звер­нув своєї ува­ги.

- О! що вже во­на вміє зак­ру­чу­ва­ти та за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви па­ни­чам, то, дійсно, прав­да! - од­ка­зав отець Хве­дор. - До цього в неї до­волі хис­ту. Як­би ще дру­гий бал, то во­на б, надісь, і мені за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву. За­те ж мож­на сміли­во ска­за­ти, що її но­са­та гу­вер­нант­ка не за­па­мо­ро­чи­ла ніко­му го­ло­ви. Хо­ди­ла во­на по гос­тинній як­раз так, як чап­ля диб­ле по бо­лоті та мо­ча­рах! А що вже тан­цю­ва­ла, то, їй же бо­гу, не­на­че от-от че­рез тин зби­рається плиг­ну­ти. Чи не бу­ла во­на ча­сом в актьорках в те­атрі? Чи не хо­ди­ла пак во­на по вар­шавських ву­ли­цях з ка­те­рин­кою?

Всі засміялись, окрім од­но­го Яся.

Ше днів зо два гос­тю­ва­ла Га­ни­на рідня в Се­ре­динських. Га­ня по­ка­зу­ва­ла ма­тері своє ха­зяй­ст­во, ра­ди­лась з нею, во­ди­ла її по всіх усю­дах. На подвір'ї між дов­ги­ми за­бу­ду­ван­ня­ми бу­ла ха­та-мо­лоч­на, де сто­яло мо­ло­ко, де би­ли мас­ло, гніти­ли сир. Там зби­ра­ли мо­ло­диці мо­лоч­не і для кня­жо­го дво­ру під наг­ля­дом уп­ра­ви­тельші: там зби­ра­ла Га­ня мо­лоч­не і з своїх влас­них двох корів. Во­на по­ве­ла ту­ди свою матір і сес­тер. Там са­ме пе­ре­поліску­ва­ли свіже мас­ло, жов­те, ніби жов­ток. І сест­ри, і са­ма Га­ня не втерпіли, щоб не взя­тись до ро­бо­ти. Са­ме тоді Ясь во­див сво­го тес­тя по ха­зяй­ст­ву, хва­лив­ся своїми кіньми. Во­ни не­на­ро­ком заг­ля­ну­ли і в мо­лоч­ну ха­ту, звідкіль ли­лась пісня та ве­се­ла роз­мо­ва.

Ясь гля­нув, що Га­ня з сест­ра­ми, по­руч з мо­ло­ди­ця­ми й дівча­та­ми, по­за­би­рав­ши лож­ки, пе­ре­поліску­ва­ли мас­ло, і - на­дув­ся.

- Ганю! доб­ре ти прий­маєш своїх гос­тей! За­са­ди­ла всіх до ро­бо­ти, ще й са­ма засіла. Не­на­че не­ма ко­му по­ра­тись ко­ло отієї спра­ви! Ти по­ве­ла б сес­тер у сад, в оран­же­реї, - не­хай би всмак на­гу­ля­лись.

- Так, так! Це прав­да! бо до­ма во­ни в ме­не не ду­же гу­ля­ють! - обізвав­ся отець Хве­дор. - То, бач­те, зя­тю, во­ни в ме­не ма­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня, що ко­ли б і за князів по­ви­хо­ди­ли, то все б та­ки самі ко­ло­ти­ли сме­та­ну! Ко­ли б пак бу­лознат­тя, що ти, Га­ню, бу­деш ко­лись ба­га­тою уп­ра­ви­тельшею, то я був би од­дав те­бе в «Инсти­тут бла­го­род­ных де­виц». То, мо­же б, і ти тряс­ла пат­ла­ми та вертілась ко­ло кня­зя так дос­то­ту, як Лемішковська.

- Ганю! кміть ти, сер­це, за тією Зо­сею Лемішковською, - го­во­ри­ла до неї по­таємно ма­ти, йду­чи по­руч з нею по дворі. - Я вчо­ра, си­дя­чи, все кміти­ла за нею, ба­чи­ла, як во­на ніби вви­вається ко­ло Яся. Щось моє сер­це ду­же не ле­жить до неї! Во­на гар­на, ко­кет­ка, як зви­чай­но бу­ває полька, лю­бить вих­ри­ти, мо­ро­чи­ти го­ло­ви му­щи­нам. Сте­ре­жись її, не сходься з нею, навіть не пус­кай її до своєї гос­по­ди. Во­на бідна, а ви ба­гаті те­пер; во­на з ос­таннього ша­га стя­гається на ба­га­ту й пиш­ну оде­жи­ну, а по­тяг­ти в неї біг-ма з чо­го. Цілий вечір во­на, як­би змог­ла, на го­лові хо­ди­ла б! Во­на вміє вертіти язи­ком! Сте­ре­жись ти її!

Поїхала рідня до­до­му. Ма­те­рині сло­ва гли­бо­ко за­па­ли в сер­це Гані. Во­на по­ча­ла прикміча­ти, хоч і ду­же йня­ла віри чо­ловікові.

По виїзді тес­тя в сім'єю, Ясь ізнов став не­ве­се­лий, щось ду­мав, дов­го хо­див по по­ко­ях, ни­кав скрізь, по­ки прий­шов до сто­ла, де Га­ня на­ли­ва­ла в ста­ка­ни вечірній чай.

- Як нес­подіва­но, не­га­да­не приїха­ли наші! На­че зна­ли, що в нас бу­де ве­чо­рок, - про­мо­вив Ясь, див­ля­чись на ста­кан чаю.

Ганя й пе­редніше вже пос­те­рег­ла, що йо­му не ду­же був приємний нес­подіва­ний приїзд її рідні, але все-та­ки не вга­да­ла, який со­ром за­ли­вав йо­му кров'ю очі пе­ред діди­ча­ми-по­ля­ка­ми за своїх сватів.

- Може ти ду­маєш, що я по­да­ла до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швид­ко. Приїха­ли, бо так їм хотілось, - про­мо­ви­ла Га­ня і стих­ла.

Ясь по­чу­вав ду­шею, що Га­ня зро­зуміла йо­го дум­ку.

- Ні, сер­це! ти ду­маєш, що я… що я спро­ти­вив­ся б то­му, щоб во­ни при­бу­ли до нас, що я був не ра­дий гос­тям…

- Я не про те го­во­рю. Хіба ж во­ни оце впер­ше приїжджа­ють до нас у гості? - про­мо­ви­ла Га­ня, див­ля­чись прос­то в вічі чо­ловікові. - Тільки я са­ма доб­ре знаю, що їм зовсім не тре­ба бу­ло б приїжджа­ти як­раз то­го дня, ко­ли в нас був бал! В нас бу­ли все дідичі, все по­ля­ки. Я са­ма ба­чи­ла, як во­ни всі одрізня­лись, навіть од­вер­та­лись од моєї рідні в нашій же гос­поді… Я са­ма ба­чи­ла, як па­ни ско­са й сер­ди­то пог­ля­да­ли на ба­тюш­ку тоді, як він заг­ля­дав че­рез поріг до гос­тин­ної.

- Та так! Ба­чиш, це зви­чай­на річ. Де вже ти хотіла, щоб па­ни, по­ля­ки та поєдна­лись, ще й поб­ра­та­лись з на­ши­ми ук­раїнця­ми! Між ни­ми єднан­ня й ла­ду не сподівай­сь! - ска­за­ти по правді.

- Та ті тро­хи бідніші пан­ки, ті не цу­ра­ються нас і не дер­жаться ос­то­ронь. Ад­же ж і ти ко­лись звав се­бе по­ля­ком, але якось зійшов­ся ж зо мною, та от й жи­ве­мо вкупі щас­ли­во, хва­ли­ти бо­га, мо­же, щас­ливіше, ніж хтось інший! А мо­же, ти взяв ме­не ко­лись че­рез те, що сам був ко­лись бідний! Мо­же, при те­перішньому місці та за­со­бах жит­тя і не пос­ва­тав би ме­не! - про­мо­ви­ла Га­ня, сміючись і ве­се­ли­ми очи­ма пог­ля­да­ючи на йо­го.

- Бог зна, що ти вер­зеш! - од­ка­зав Ясь, спус­тив­ши очі до­до­лу і не зва­жу­ючись чо­гось гля­ну­ти їй прос­то у вічі.

Швидко, швид­ко хвильова дум­ка блис­кав­кою про­май­ну­ла че­рез йо­го го­ло­ву. Сло­ва Га­нині не впа­ли в по­рож­не­чу повітря, не зги­ну­ли навіки без сліду, як ги­не ба­га­то людських слів, ки­ну­тих з язи­ка на вітер. Во­ни за­че­пи­ли в Ясевій душі вже нап­рав­ле­ну стру­ну, кот­ру на­тя­гав по­волі вже дав­но пан Хоцінський, кот­ру нап­ра­ви­ла Зо­ся ми­нув­ши­ми дня­ми своїм ко­кетст­вом, своїм то­ном. Та стру­на сти­ха обізва­лась у Ясевій душі якось не­са­мохіть, обізва­ла­ся і… і тро­хи зля­ка­ла са­мо­го Яся. Так нес­подіва­но, так прос­то, лег­ко й навіть жар­тов­ли­во торк­ну­ла Га­ня по тій струні. Чи зна­ла во­на, чи сподіва­лась во­на, шо тим лег­ким сло­вом во­на ви­рек­ла собі смер­тельний вирік, на­ве­ла Яся на ту дум­ку, кот­ра тільки накльову­ва­лась у йо­го в серці? А та дум­ка од­на­че вже за­ро­ди­лась у йо­го в го­лові, вже пот­ро­ху навіть стиг­ла.

- Нічого мені таїтись пе­ред своїми, - про­мо­ви­ла Га­ня, тро­хи пе­ре­го­дя. - Я пе­ре­ка­жу їм, щоб во­ни вдру­ге не приїжджа­ли, як бу­де в нас бал або вечір, та й годі!

- Та ко­ли той бал ще бу­де! - од­ка­зав Ясь зне­хо­тя, все не підійма­ючи очей од ска­терті, - Ні, Га­ню, кра­ще не ка­жи про це нічо­го батькам. На­що їх бен­те­жи­ти яки­мись панськи­ми прим­ха­ми? Ще і од нас од­цу­ра­ються! Бо­га ра­ди, не ка­жи їм нічо­го. А пот­рап­лять знов на бал або на по­ляків-гос­тей, - то не­хай бу­де, що бу­де…

Ганя на­ли­ла по дру­го­му ста­ка­нові чаю і сіла ко­ло Яся. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Ясь знов за­ду­мав­ся, ко­ло­тя­чи срібною ло­жеч­кою чай. Га­нині сло­ва знов на­вер­ну­лись йо­му на дум­ку: «А мо­же, ти взяв ме­не че­рез те, що був сам бідний! Мо­же, те­пер, при те­перішньому місці, і не взяв би ме­не». І зда­ва­лось йо­му, що Га­ня йде по льоду, підли­то­му во­дою, посіче­но­му теп­лим вес­ня­ним промінням, що во­на са­ма, ніби зу­мис­не, зійшла на про­ли­зи­ну, де че­рез діря­вий лід булькотіла ка­ла­мут­на во­да. І зда­ва­лось йо­му, що її но­ги ввігну­ли тон­кий лід, шурх­ну­ли в про­ли­зи­ну, шо во­на ввіхо­дить під лід. Ясь по­ди­вивсь на неї. При блис­ку­чих проміннях сон­ця її пов­не ли­це аж ся­ло кра­сою; карі очі світи­лись доб­ром. Ясь по­чу­тив, що жаль стис йо­го за сер­це; він по­чу­вав, що лю­бить Га­ню, що та свя­та іскра ще жевріла, ще не згас­ла в йо­го серці, хоч і по­чи­на­ла вже зга­са­ти.

Вставши з-за сто­ла, він нес­подіва­но об­няв її, щи­ро й га­ря­че при­гор­нув і поцілу­вав, що аж Га­ня са­ма зди­ву­ва­ла­ся, і поїхав до робітників…


XI

Одного ве­чо­ра звелів Ясь зап­ря­га­ти коні.

- Куди ду­маєш, Ясю, їха­ти? - спи­та­ла йо­го Га­ня.

- А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? - спи­тав її Ясь.

Ганя на хви­лин­ку за­ду­ма­лась, їй з пер­шо­го ра­зу не по­лю­би­лась ні Зо­ся, ні Те­одо­зя.

- Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим ча­сом.

- Та й мені не хо­четься, але тре­ба. Лемішковська - да­ма ве­ли­ки­ми за­ба­га­ми, хоч і з ма­лим за­со­бом, ро­зуміє зви­чаї ви­що­го світа. Мені не хо­четься, щоб во­на наз­ва­ла нас прос­та­ка­ми. Нігде дітись: до­ве­деться бу­ва­ти в їх, ко­ли вже за­че­пи­ли всі. Та ще ко­ли б ти зна­ла? Тре­ба їй од­вез­ти оте дзер­ка­ло…

- А то навіщо? - спи­та­ла йо­го Га­ня. Не­до­мисл засвітив­ся в її очах.

- Може, по­зи­чає на­що? На ве­чо­рок, або­що? - го­во­ри­ла далі Га­ня.

- Ой, де там тобі! тре­ба по­да­ру­ва­ти! Я й сам і не ра­дий, та нігде дітись, ко­ли сло­во з язи­ка зслиз­ло. Ба­чиш, на ба­лу по­ча­ла мені Лемішковська роз­ка­зу­ва­ти, що не взя­ла своєї дочки на бал, бо ніби во­на ще ма­ла ди­ти­на…

- Гарна ди­ти­на! час на зміну ма­тері! - обізва­лась Га­ня.

- Нібито во­на по своєму пог­ля­ду на ви­хо­ван­ня дітей ма­ла за не­час­не так ра­но во­зи­ти її на ба­ли. Потім во­на мені роз­ка­зу­ва­ла, як її доч­ка пла­ка­ла, як во­на обіця­ла­ся при­вез­ти їй з ба­лу гос­тин­ця, цу­керків… І на­да­ло ж мені на той час гля­ну­ти на те дзер­ка­ло! Я мах­нув ру­кою на дзер­ка­ло і… обіцяв прис­ла­ти її дочці дзер­ка­ло, щоб во­на тільки не пла­ка­ла. Так тобі сло­во вис­лиз­ло для комплімен­та! А те­пер тре­ба до­дер­жа­ти сво­го сло­ва, тре­ба вже од­вез­ти. Не ду­же до­ро­го кош­тує.

- Шкода тро­хи дзер­ка­ла… - про­мо­ви­ла Га­ня та й за­мовк­ла. - Од­ве­зи вже, ко­ли обіцяв…

Дзеркало бу­ло ту­алет­не, дов­го-круг­ле, з срібни­ми ра­ма­ми, на то­че­них ніжках з чор­но­го де­ре­ва. Ясь не­дав­но привіз йо­го з Оде­си зад­ля се­бе. Та­ко­го ж са­мо­го ви­ро­бу, тільки трош­ки більше, він ку­пив і для Гані.

Дзеркало зня­ли з сто­ла, за­ви­ну­ли в ска­тер­ти­ну і ви­нес­ли за Ясем до екіпа­жа.

Вже сон­це за­хо­ди­ло, як приїхав Ясь в Тхорівку. Яки­ма не бу­ло до­ма. Ясь зас­тав са­мих дам. І Зо­ся, і Те­одо­зя аж спах­ну­ли на ви­ду, як він всту­пив у бідну гос­тин­ну. Вечірнє сон­це че­рез вікно освіти­ло йо­го розкішне, з чор­ним дов­гим ву­сом, вже спаніле ли­це, і за­раз чер­во­не проміння заб­ли­ща­ло на срібних ра­мах, на блис­ку­чо­му склі гар­но­го дзер­ка­ла, кот­ре Ясь пос­та­вив на столі про­ти вікна і об­ти­рав по­рох своєю тон­кою хус­точ­кою.

- Я до­дер­жав сво­го сло­ва, привіз вашій дочці гос­тин­ця, привіз навіть кон­фетів, - про­мо­вив Ясь до дам і ви­тяг з хуст­ки зав'яза­ний в па­пері гос­ти­нець.

Швидко потім вий­шла й доч­ка, уб­ра­на в най­ко­рот­шу сук­ню, щоб тільки зда­ва­тись ма­ленькою. Во­на дриґну­ла но­гою і присіла пе­ред Ясем, за­чер­вонівшись. Тоді Ясь по­дав їй кон­фе­ти, взяв її за ру­ку, привів до дзер­ка­ла, про­сив заг­ля­ну­ти ту­ди, по­ди­ви­ти­ся, чи не зап­ла­кані в неї очі! Бідній дівчині оче­ви­дяч­ки бу­ло ду­же ніяко­во, що з нею гра­ються, як з ма­лою, ти­чуть їй у ру­ки кон­фе­та, ніби ди­тинці. Але як гість сів ко­ло неї і по­чав роз­мов­ля­ти з нею, сміли­во заг­ля­да­ючи їй в вічі, во­на тоді зовсім інак­ше пос­та­ви­ла се­бе до гос­тя, вертіла оче­ня­та­ми, кру­ти­ла го­лов­кою не згірше своєї матінки й гу­вер­нант­ки, їй зда­ва­лось, що Ясь привіз гос­тинці та­ки справді зад­ля неї, а не для ко­гось іншо­го.

Подали світло в бідненьких підсвічни­ках, по­да­ли і не­по­га­ний чай, та в по­га­но­му по­суді. Ма­ти ви­ря­ди­ла доч­ку спа­ти. Яки­ма все не бу­ло; Зо­ся й Те­одо­зя ба­ла­ка­ли з гос­тем.

Зося сиділа по­руч з Ясем на ка­напі. Во­на бу­ла уб­ра­на по-бу­ден­но­му, але в то­му нед­бай­но­му уб­ранні бу­ло знать доб­ре вимірку­ва­не ко­кетст­во. Чор­на шов­ко­ва ман­тиль зовсім спус­ти­ла­ся на її стан і одс­ло­ни­ла її шию і повні плечі. Тро­хи ши­ро­ка сук­ня з ши­ро­кою вирізкою на шиї, яку во­на надіва­ла в спе­ку, пе­ре­со­ву­ва­лась то на од­не пле­че, то на дру­ге, і плечі, круглі, як ве­ликі яб­лу­ка, ви­ри­на­ли зовсім з-під сукні по черзі, не­на­че підійма­лись на те­ре­зах. При роз­мові Зо­ся при­хи­ли­лась тро­хи до Яся, і пле­че її ви­ри­на­ло на­верх, бли­ща­ло при чорній сукні, ніби ви­то­че­не з мар­мо­ру. Те­одо­зя сиділа в фо­телі по дру­го­му боці Яся. Як польки, во­ни, зви­чай­но, хва­ли­ли все і всіх, про ко­го тільки го­во­ри­ли, але не ле­генько ги­ка­лось то­му, ко­го во­ни зга­ду­ва­ли й хва­ли­ли, їх хва­ла жа­ли­ла, як жал­ка кро­пи­ва, вже тим, шо бу­ла без міри ве­ли­ка. Щоб втя­ми­ти їх мо­ву, тре­ба бу­ло прий­ма­ти їх сло­ва нав­па­ки.

- Яка ми­ла рідня ва­шої жінки! - по­ча­ла Те­одо­зя. - Яка ша­нов­на її ма­ти, спокійна, та помірко­ва­на, та доб­ра; вже й не­мо­ло­да, а та­ка гар­на, та­ка приємна, що й ска­за­ти труд­но. Її доч­ки зда­ються мен­ши­ми її та­ки сест­ра­ми.

- А сест­ри ва­шої жінки, - підхо­пи­ла Зо­ся, - що за гарні дівчат­ка, що за милі! як ті пташ­ки, все гор­ну­лись до ма­тері.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ни­ми, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - так на­ба­ла­ка­лась з ни­ми за цілий вечір, мов з рідни­ми сест­ра­ми.

Ясь ба­чив, як Те­одо­зя присіла бу­ла ко­ло їх на хви­лин­ку, але за­раз одс­ко­чи­ла, не­на­че її хто шпиг­нув шпилькою.

- Яка ми­ла осо­ба ва­ша жінка! - по­ча­ла знов Зо­ся. - В неї є щось ду­же сим­па­тич­не, приємне, що ча­рує вас та­ки од­ра­зу! Яка во­на гар­на, з тією оригінальною кра­сою ук­раїнською, з ти­ми примітни­ми ри­са­ми ли­ця, з ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми. Я од­ра­зу по­лю­би­ла її, впо­до­ба­ла її. Яка во­на смир­на! Як во­на лю­бить помірність, навіть мо­дою нех­тує, убо­ра­ми жерт­вує зад­ля то­го, щоб тільки об­ми­ну­ти той ефект, хоч без­вин­ний, але все-та­ки ефект. Так прос­то і так до­ла­ду бу­ла уб­ра­на.

Ясь доб­ре тя­мив, що цю мо­ву тре­ба чи­та­ти нав­па­ки, як книж­ку, роз­гор­ну­ту пе­ред дзер­ка­лом; що йо­му ка­жуть, ніби йо­го жінка має сільську, му­жи­чу кра­су, не вміє га­разд уб­ра­тись по моді, хоч і має за­со­би.

- А яка во­на гос­по­ди­ня! - підхо­пи­ла Те­одо­зя. - Яке в неї ха­зяй­ст­во! Чо­го в неї тільки не­ма? Хіба од­но­го пти­чо­го мо­ло­ка. Яка про неї пішла скрізь по­го­лос­ка! ре­пу­тація ду­же й ду­же приємна зад­ля мо­ло­дої ха­зяй­ки! Во­на са­ма за всім дог­ля­не, не по­со­ро­миться піти і до пе­карні, і на ого­род, і до мо­лочні, і до льоху. Слу­ги в вас не ліну­ються, доб­ре роб­лять при доб­ро­му дог­ляді.

- Кому вже, ко­му, а мені тре­ба по­за­ви­ду­ва­ти їй, - обізва­ла­ся Зо­ся, ніби гу­дя­чи й су­дя­чи се­бе, але то бу­ла тільки хва­ла собі. - З ме­не зовсім не ха­зяй­ка! Що піду до пе­кар­ни, за­чую дух з ко­ми­на, то за­раз і вчадію! Пішла б і на го­род - со­бак страх як бо­юсь! А з ти­ми най­мич­ка­ми тре­ба все га­рю­ка­тись, сва­ри­тись, а я ніяк не вмію обійтись із ни­ми. Я зовсім не­зу­гар­на ха­зяй­ну­ва­ти.

- А як во­на об­хо­диться з слу­га­ми! - знов го­во­ри­ла Те­одо­зя. - Їй-бо­гу, лю­бо ди­ви­тись! Так зап­рос­то, так по лю­бові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люб­лю, як слу­ги сміливі в хаті, не за­биті, не тру­сяться, як прис­лу­го­ву­ють тобі!

- Кому не по­до­бається та патріархальність! але ж як труд­но до неї вер­ну­тись в да­лекі віки! - пе­ре­би­ла її Зо­ся. - То тре­ба ве­ли­кої просвіти! Я з цим ту­тешнім лю­дом ніяк не по­ла­жу! Чи це се­ло та­ке, чи, мо­же, в Кам'яно­му інші лю­ди; тут тре­ба все при­ну­ку­ва­ти па­ли­цею, на­гаєм, та й тим нічо­го не вдієш.

Ясь по­чер­вонів. Зо­ся зро­зуміла, що вже пе­ре­бор­щи­ла тро­хи й пе­рес­ту­пи­ла міру в пох­вальбі й об­лес­ли­вості, бо бу­ло знать, як на до­лоні, що во­ни ма­ють Га­ню за прос­ту, що Га­ня бра­тається з лю­дом, са­ма хо­дить до пе­карні, на го­род і со­бак не боїться.

- А як во­на вміє гос­тей прий­ня­ти! - хва­ли­ла далі Зо­ся, - як во­на вміє не да­ти вам нудьгу­ва­ти ні на хви­ли­ноч­ку. До кож­но­го при­ся­де, кож­но­му ска­же приємне, привітне сло­во. Ой, що то за лю­ди­на! Що то за щас­тя вам пос­лав бог! Жи­ти з та­кою просвіче­ною дру­жи­ною і ра­зом з тим - з та­кою ха­зяй­кою, раз у раз ма­ти в хаті та­ке ро­зум­не под­руж­жя, ма­ти з ким ро­зум­ним сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­во­ри­ти не тільки про що­ден­ний клопіт, та й про речі вищі, влас­тиві чо­ловікові з ро­зу­мом і просвітою. Ой, як я дя­кую бо­гові, що він мені пос­лав мою ми­лу Те­одо­зю з на­шої ми­лої Вар­ша­ви. З нею я тільки ду­шу од­ве­ду, по­го­во­рю, по­жи­ву ро­зу­мом і навіть сер­цем…

Зося схо­пи­ла­ся з місця, ки­ну­лась на шию Те­одозі і по­ча­ла з нею щільно цілу­ва­тись. Обоє плечі її ду­же ви­су­ну­лись з-під чор­ної сукні. Потім Зо­ся сіла, підпер­ла го­ло­ву, пох­ню­пи­лась і ніби за­мер­ла. Всі мов­ча­ли, всі по­ва­жа­ли ніби її сму­ток, хотіли да­ти їй час пе­ре­боліти ду­шею од чо­гось.

А в Яся пли­ла дум­ка про Га­ню, дум­ка про те, як на неї ди­виться сусіднє то­ва­рист­во, як ди­виться Зо­ся. Він пог­ля­дав на біло­мар­му­ро­ве пле­че Зосі, на профіль її ли­ця і по­чу­вав, що во­на па­нує те­пер в йо­го серці, що вид Гані все далі й далі од­су­вав­ся, ту­манів. Не­дур­но ж Те­одо­зя й Зо­ся роз­си­па­ли пе­ред ним стільки хвальби. Во­ни за­ки­да­ли її квітка­ми, як за­ки­да­ють яму мер­ця си­рою зем­лею.

- А як во­на оригінальне го­во­рить по-польській, - ки­ну­ла ще од­ну квітку в Га­ни­ну яму Те­одо­зя. - Як ми­ло во­но в неї ви­хо­дить! Як во­на чу­до­во ви­мов­ляє сло­ва! Ніхто б не ска­зав, що во­на мос­ков­ка чи ук­раїнка! Їй же бо­гу! Іста полька! З вас, ба­чу, ве­ли­кий вчи­тель. Я не зна­ла за це!

Ганя лед­ве вміла кілька слів по-польській і кру­ти­ла ту польську мо­ву, як і мос­ковську, зви­чай­но, по-своєму, на свій ук­раїнський лад. Як доч­ка свя­ще­ни­ка, во­на чу­до­во го­во­ри­ла тільки по-українській. Сам Ясь, був­ши ще еко­но­мом в Нес­те­рин­цях, роз­мов­ляв з жінкою і з че­ляд­дю по-українській. Те­пер чо­гось йо­му ста­ло со­ром, що Га­ня не вміє го­во­ри­ти no-польській.

Всі сиділи мовч­ки. Зо­ся й досі сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Ко­ли це з дру­гої кімна­ти ввійшов Яким, зовсім так, як от вис­ту­па­ють актьори на сце­ну з-за де­ко­рацій. На го­лові в йо­го во­лос­ся бу­ло роз­куд­ла­не, кар­туз зліз набік. Йо­го очі бли­ща­ли ди­ко, як у вов­ка. Він приспіву­вав і при­танцьову­вав, узяв­шись у бо­ки.

«Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла! Диб, диб на се­ло! Кив, морг на йо­го!» приспіву­вав Яким, хи­мер­но присіда­ючи, як ста­ра ба­ба, і пря­му­ючи че­рез світли­цю, йо­му все зда­ва­лось, що він йде ву­ли­цею, бо на си­дя­чих лю­дей він і не ди­вив­ся. Він по­чав роз­мов­ля­ти сам з со­бою, як зви­чай­но бу­ває з людьми в хме­лю.

«А ба­ба Па­рас­ка прий­має ве­че­рю з сто­ла; я до неї: «а по­тан­цюй, ста­ра ба­бо!» А во­на: «Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла: диб, диб на се­ло! кив, морг на йо­го, бо то люб­ка йо­го».

І Яким знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­вав ста­ру ба­бу Па­рас­ку, як во­на при­танцьову­ва­ла. Він по-баб'ячій туп­цяв по хаті і так смішно згор­бив­ся і од­ки­дав но­га­ми набік, що тре­ба бу­ло од сміху за бо­ки бра­тись. Зап­римітив­ши лю­дей, він став се­ред ха­ти, вти­рив очі їв Яся, потім зняв кар­туз і про­мо­вив чо­гось по-фран­цузькій то­неньким го­лос­ком: «Bo­nj­o­ur, ma­da­me!»

Разом з тим він од­су­нув да­ле­ко по­зад се­бе од­ну но­гу, а, дру­гою тро­хи не став на коліно. Да­ми по­ля­ка­лись. Зо­ся зблідла. Ясь тільки ди­вив­ся на йо­го.

«A! bo­nj­o­ur, ma­de­mo­isel­le The­odo­sie!» про­пи­щав він знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­ючи Зо­сю і кла­ня­ючись до стіни. - «Bo­nj­o­ur, Zop­hie!» про­пи­щав він знов, пе­рес­ко­чив нап­ро­ти і знов кла­няв­ся. Він так доб­ре пе­ред­раж­ню­вав у го­лосі і в пос­таті свою жінку і Те­одо­зю, як най­луч­чий актьор.

«Bonjour, ma­da­me Па­рас­ко­вея!» про­мо­вив він, обер­нув­шись вже прос­то до Те­одозі, і тут він за­то­чив­ся і тро­хи не нашт­рик­нув­ся на її ніс. - Ану! диб, диб на се­ло! Пішла! Марш!

Все це бу­ло ска­за­но по-українській. Те­одо­зя схо­пи­ла­ся з місця. Ясь за нею.

- Що це ти ро­биш! - кряк­ну­ла на йо­го го­лос­но Зо­ся. - Ох, я без­щас­на! - за­ла­ма­ла во­на ру­ки і забіга­ла по хаті. - Пішов спа­ти, ти, во­ло­цю­го! - крик­ну­ла во­на на йо­го.

Яким скор­чив­ся в три по­ги­белі, хи­мер­но зібгав ку­ла­ки на гру­дях і по­ди­бав до дру­гої кімна­ти, пре­хи­мер­но сту­па­ючи но­га за но­гою, ніби пе­рес­ка­ку­ючи че­рез низькі тин­ки та пе­ре­тин­ки. Дос­ка­кав­ши до ліжка, він упав ниць на по­душ­ки і при­таївся.

Ясь по­чав про­ща­тись. Зо­ся вип­ро­ва­жа­ла йо­го на ґанок. Ніч бу­ла зовсім тем­на, аж чор­на.

- Спаси ме­не! спа­си ме­не! я за­ги­ну! я за­па­губ­лю або се­бе, або йо­го! - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Зо­ся, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.

- Спасу те­бе, моя до­ро­га, моя не­щас­ли­ва, хоч маю сам за­ги­нуть!

Ясь узяв її ру­ки, при­ту­лив до сво­го ли­ця і ти­хо цілу­вав, а потім при­тяг її всю до се­бе. Ніч бу­ла тем­на, аж чор­на. В ґанку бу­ло по­ночі, як в льоху. Ніхто то­го не ба­чив, тільки Те­одо­зя по­чу­ла те дов­гим но­сом, ох­ну­ла і од­хи­ли­лась за двері…

Вже пізно, ля­го­ма Ясь вер­тав­ся до­до­му і все ду­мав про те, як су­ди­ли та гу­ди­ли йо­го жінку. Що ж то го­во­рять про Га­ню ба­гатіші, кращі па­ни, дідичі-по­ля­ки, ко­ли ці бідненькі панії так її пе­рех­ва­лю­ють, що аж пальці знать? Як же во­ни див­ляться і на ме­не, оці осуд­ниці, ко­ли в ме­не та­ка жінка?

Ганя не спа­ла і до­жи­да­ла йо­го. Світло бли­ма­ло в її кімнаті. Ясь приїхав, лед­ве поз­до­ров­кав­ся з нею, ска­зав їй ні те ні се про своє опізніння, зга­дав про якесь не­гай­не діло і пішов до сво­го кабіне­ту спа­ти. Ще та­ким він ніко­ли не вер­тавсь до­до­му. Все те і вра­зи­ло, і зди­ву­ва­ло, й за­чу­ду­ва­ло Га­ню.

Другого дня вранці Зо­ся і Те­одо­зя при­летіли вже до Се­ре­динських в гості, ніби по­дя­ку­ва­ти їм за гос­ти­нець для доч­ки.

Ясь був ду­же ра­дий, ду­же лас­ка­во привітав їх; а Гані не бу­ло в по­ко­ях. Во­на десь веш­та­лась по ха­зяй­ст­ву. Ясь пос­лав за нею най­мич­ку. Най­мич­ка знай­шла її ко­ло робітниць в мо­лочні.

- Пані! про­сив пан, щоб ви йшли до по­коїв, бо приїха­ла та но­са­та пані, що бу­ла в нас не­дав­неч­ко, а з нею і та дру­га, ду­же гар­на.

- Вже знов при­сур­га­ни­лись обидві! - крик­ну­ла Га­ня.

З бідно­го до­му са­ма, Га­ня лю­би­ла ба­га­те ха­зяй­ст­во, по­чу­ва­ла се­бе те­пер, як щу­ка-ри­ба на гли­бокій воді. Лю­би­ла во­на пох­ва­ля­тись ма­тері, сест­рам своїми по­ряд­ка­ми. Те­пер са­ме в ро­бо­чий час її од­ри­ва­ли од діла тоді, як ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і на го­роді, і в мо­лочні… Га­ня не за­раз пішла до по­коїв. Во­на по­ди­ви­лась на робітниць, котрі шпа­ру­ва­ли надвірні за­бу­ду­ван­ня, потім заг­ля­ну­ла на го­род, де політниці по­ло­ли, са­ди­ли, по­ли­ва­ли. А з вікна на неї ди­ви­лись гості, ди­вив­ся Ясь. Га­ня ста­ла ко­ло політниць, і з вікон бу­ло вид­но, що во­на з ни­ми роз­мов­ля­ла. Потім надійшли якісь мо­ло­диці з се­ла і знов по­ча­ли з нею роз­мов­ля­ти. Га­ня присіла на ве­ликій ко­лоді, що ле­жа­ла ко­ло ти­пу. Сон­це, вже до­волі пал­ке, об­ли­ва­ло її неп­рик­ри­ту го­ло­ву, біле ли­це. Во­на бу­ла без ру­ка­ви­чок і не зас­ло­ня­ла ли­ця від сон­ця зон­ти­ком. Од­на сміли­ва мо­ло­ди­ця, приміча­ючи, що пані не гор­дує нею, і, ма­буть, вто­мив­шись сто­ячи, сіла тро­хи не по­руч з нею на ко­лоді, та все роз­мов­ля­ла, ще й навіщось роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми. А в по­кої вид­ко бу­ло всю ту сце­ну.

Тоді, як мо­ло­ди­ця сіла сли­ве попліч ко­ло Гані, Зо­ся зирк­ну­ла й пе­ре­морг­ну­лась з Те­оде­зею. Те­одо­зя морг­ну­ла но­сом так неп­римітне, як от, приміром, неп­римітно мор­гає той жу­ра­вель, кот­рим ви­тя­га­ють відра з ко­ло­дя­зя. Ясь не міг не приміти­ти, що во­ни сміються, і ввесь по­чер­вонів. Він так роз­лю­ту­вав­ся на Га­ню, що тієї го­ди­ни за­ду­шив би її своїми ру­ка­ми. Вий­шов­ши з по­коїв, він за­раз пос­лав по Га­ню вдру­ге. А Га­ня все ог­ля­да­ла ого­ро­ди­ну і зне­хо­тя лед­ве пле­ла­ся до­до­му.

- Як пані ся має? Як жи­ве­те, моя най­до­рож­ча, най­миліша? - за­ле­пе­та­ли ра­зом гості, ки­ну­лись до Гані і по­ча­ли її так міцно обійма­ти і щільно цілу­ва­ти, ніби во­ни бу­ли щи­ри­ми при­ятелька­ми або близьки­ми ро­дич­ка­ми.

Ганя так га­ря­че й до сер­ця прий­ма­ла їх поцілун­ки, як об­ра­зи, що їх у церкві цілу­ють сільські ба­би.

- Вибачайте, моя най­миліша пані, що ми по­тур­бу­ва­ли вас, одірва­ли од гос­по­дарст­ва! - за­ле­пе­та­ла Зо­ся. - Що за лич­ко в вас! що за щас­ли­вий кольор ли­ця! Хо­ди­те по сонці без зон­ти­ка і ні кри­шеч­ки не за­па­ли­лись!

- Вас, ма­буть, якісь чарівниці об­ли­ли якимсь зіллям в час ва­шо­го на­родіння, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - як­би я не­зас­ло­не­на хо­ди­ла, то згоріла б на вугілля.

Гані ба­жа­лось ска­за­ти, що їй і горіти на вугілля не тре­ба, бо тем­не, гус­те ря­бо­тин­ня ро­би­ло її ли­це і без то­го тем­ним, аж смуг­ля­вим.

Теодозя знов при­гор­ну­ла її до се­бе і поцілу­ва­ла. Гані та­ке бу­ло гид­ке те лу­ка­ве пестіння, що во­на од­су­ну­лась тро­хи від неї до вікна.

Гості по­чи­на­ли роз­мо­ву то з то­го, то з дру­го­го бо­ку, а Га­ня мов­ча­ла. Гос­тям так бу­ло гар­но сидіти в ба­га­тих світли­цях, на пухкій ме­белі та ще віч-у-віч з гар­ним Ясем, що во­ни навіть на­ва­жи­лись підійти під впо­до­бу Гані і по­ча­ли роз­мо­ву про ха­зяй­ст­во. Во­ни про­си­ли Га­ню по­вес­ти їх і по­ка­за­ти своє гос­по­дарст­во. Га­ня бу­ла лад­на й пох­ва­ли­тись тим, що во­на ду­же ціну­ва­ла, й по­ве­ла їх на подвір'я. Гості йшли, не прик­рив­ши голів і без ру­ка­ви­чок, оче­ви­дяч­ки, щоб не за­со­ро­ми­ти й не опо­га­ни­ти ха­зяй­ки.

Ясь ішов слідком за ни­ми.

Огляділи ого­ро­ди­ну, ог­ляділи пар­ни­ки, знай­шли пер­ших зо два зе­ле­неньких огірків. Ясь по­дав по огірку гос­тям. Потім Га­ня по­ве­ла їх в опрічню ха­ту, де мо­ло­диці зби­ва­ли в фаст­ках мас­ло, де сто­яло мо­ло­ко, здо­рові ко­ши­ки з яй­ця­ми вся­кої надвірньої птиці. Гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, хва­ли­ли Га­ню. Хто йо­го зна, з яко­го слов­ни­ка во­ни ви­би­ра­ли такі сло­ва, такі пох­ва­ли! Га­ня звеліла тут-та­ки при собі зібра­ти з мо­ло­ка свіжих вер­шечків і зби­ти мас­ла до ко­фе. Мо­ло­ди­ця зби­ла мас­ла пов­не блю­деч­ко. Вер­нув­шись у по­кої, Зо­ся й Те­одо­зя хва­ли­ли та хва­ли­ли те мас­ло, по­пи­ва­ючи ко­фе, аж по­ки, хва­ля­чи, виїли все до ос­тан­ку. А після ко­фе во­ни вгнізди­лись на ка­напі ко­ло Гані по обид­ва бо­ки, вда­ючи з се­бе щи­рих при­ятельок, і знов цмо­ка­ли її і так об­ли­за­ли що­ки, ніби кішка своє рідне ко­ше­ня. Во­ни зви­ва­лись ко­ло Гані, щоб за­побігти в неї лас­ки і щоб, з при­чи­ни при­ятельства, час­то бу­ва­ти в її домі і вес­ти за­ли­цян­ня до її чо­ловіка.

Після снідан­ня Ясеві спа­ло на дум­ку поч­ва­ни­тись своїми кіньми. Знов вий­шли всі на подвір'я. Ко­нюх вивів з стані пре­чу­до­во­го ко­ни­ка, з тон­ки­ми, мов у сер­ни, ніжка­ми.

- От політа­ти б на та­ко­му ко­ни­кові вер­хи! - ска­за­ла наз­до­гад Зо­ся.

- А ви їзди­те? - спи­тав її Ясь.

- Ще й як! То бу­ла на­ша най­кра­ща за­ба­ва, як ми ще жи­ли на батьківщині.

Конюх пок­лав на ко­ня дамське сідло. Зо­ся вхо­пи­ла батіжок. Ясь підса­див її, і во­на по­волі побігла кру­гом подвір'я, про­мо­вив­ши: «не­хай ком­панія лас­ка­во мені ви­ба­чить, що я не уб­ра­на в дов­гу сук­ню».

Кінь чу­до­во дріботів рис­сю, зги­на­ючи шию, мов ко­кет­на пан­на. Зо­ся сиділа ду­же доб­ре на коні. Її русі буклі лисніли, як щи­ре зо­ло­то, на яс­но­му сонці, а біле ли­це зда­ва­лось ще білішим, а ус­та зда­ва­лись ще чер­воніши­ми під яс­ним синім не­бом; очі аж світи­лись під пог­ля­дом Ясе­вих очей.

Приїхавши на­зад, Зо­ся ле­генько впа­ла на Ясе­ву ру­ку і ско­чи­ла на зем­лю.

Всі політниці, по­ба­чив­ши для їх див­не ди­во, жінку на коні, по­ки­ну­ли ро­бо­ту, пос­пи­на­лись на тин і по­витріща­ли очі. Діти позбіга­лись до воріт і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

Принажена прик­ла­дом Зосі, Те­одо­зя скікну­ла і собі на ко­ня. Їй зда­ва­лось, що її пос­тать бу­де ду­же при­над­на на гар­но­му ко­ни­кові. Щоб поч­ва­ни­тись, во­на пог­на­ла ко­ня. Ко­ник, хоч смир­ний, од­ра­зу поніс її по дворі. Су­хор­ля­ва й ви­со­ка її пос­тать зовсім зда­ва­лась бус­лом, кот­рий вгніздив­ся на коні. Всі політниці за­ре­го­та­лись біля ти­ну на все гор­ло. Тро­хи зля­ка­ний ре­го­том з-за ти­ну, ко­ник пішов ско­ком. Те­одо­зя пе­ре­ля­ка­лась, не вміла вдер­жа­ти ко­ня і га­ца­ла на сідлі, підска­ку­ва­ла всім тілом вго­ру, ніби во­на товк­ла про­со на сідлі. Пос­тать її бу­ла та­ка хи­мер­на, що ко­нюх не втерпів і без со­ро­ма аж по­ко­тив­ся од сміху; політниці аж ве­ре­ща­ли, аж ви­ща­ли од сміху, і самі па­ни без со­ро­ма ре­го­та­лись.

Ясь зняв її з ко­ня лед­ве жи­ву.

- Давно я їзди­ла вер­хи, вже за­бу­ла, - го­во­ри­ла Те­одо­зя, лед­ве ди­шу­чи, - ще як у Вар­шаві, та й досі…

- Будемо гу­ля­ти вер­ха­ми? - спи­тав Ясь у дам.

- О, з ве­ли­кою приємністю! - обізва­лась Зо­ся. Те­одо­зя тільки про­мо­ви­ла її сло­ва.

Гості поїха­ли до­до­му. Ясь мав з Га­нею роз­мо­ву пе­ред обідом.

- Але ж бо й ти, Га­ню, доб­ра! Як же тобі мож­на так об­хо­ди­тись з людьми? Двічі по­си­лав по те­бе, а ти не йшла, а прий­шла - на­су­пи­лась, сло­ва не хотіла з ни­ми по-людській про­мо­ви­ти. Во­ни польки, лю­ди бу­валі й досвідні: зна­ють світ і світові зви­чаї. Во­ни нас осу­дять, огу­дять, об­га­нять, а ми тут лю­ди нові.

- Як схо­тять, так і зроб­лять. А я їх не люб­лю; вже за те не люб­лю, що ду­же ме­не хва­лять та ли­жуть ме­не в що­ки.

- А хіба ж то гар­но, що та там на го­роді ба­ла­каєш з політни­ця­ми, з уся­ким мот­ло­хом? Ти ж хіба не зна­ла, що гос­тям з вікон усе чис­то вид­ко! А во­на ще сіла на ко­лоді, по­са­ди­ла ко­ло се­бе якусь Па­рас­ку чи Мот­рю, доз­во­ляє їм ба­ла­ка­ти з со­бою, ру­ка­ми роз­ма­ху­ва­ти. А во­ни все до­чис­та ба­чи­ли звідсіль і сміялись з те­бе якось по­таємно, але ду­же примітно.

- Їй-богу, не знаю, як же мені об­хо­ди­тись та по­во­ди­тись з людьми в ха­зяй­стві! Але ж не мож­на, щоб не ди­ви­тись за робітни­ця­ми, не наг­ля­да­ти за ни­ми та не за­го­моніти до їх.

- Та ди­вись на їх, роз­мов­ляй з ни­ми, про ме­не, цілий день, тільки не цілуй­ся з ни­ми, не бра­тай­ся з най­мит­тям! Луч­че кри­чи на їх, як оса­ву­ла, га­няй їх! Луч­че бий їх, плюй на їх, тільки не ба­ла­кай з ни­ми за­панібра­та, си­дя­чи на ко­лоді, та ще й при па­нах!

Ясь бігав по хаті та кри­чав; йо­го, знать, бра­ло за печінки.

- Не зав­да­вай ти мені со­ро­му при чу­жих лю­дях. Ми тут лю­ди нові. Здається, час тобі б зро­зуміти, що ти справж­ня пані, а не якась попівна, чи еко­ном­ка, чи там хто! що тут тобі не Нес­те­ринці, а Кам'яне, що ми жи­ве­мо не в ха­лупі, а в ба­га­то­му домі і знаємось з діди­ча­ми, та ще й здебільшо­го з по­ля­ка­ми. Час би тобі зна­ти й тя­ми­ти, що й ми па­ни, що й я по­ляк, і ти по­вин­на бу­ти полькою се­ред польок…

Ганя тільки ди­ви­лась на йо­го прос­ти­ми, яс­ни­ми, без­вин­ни­ми очи­ма і здвиг­ну­ла пле­чем.

- А во­на прий­шла од політниць, - сміявся далі Ясь, - сіла з па­ня­ми і на­ду­лась. За­го­во­ри­ла по-польській так, що всі святі, ма­буть, за­ре­го­та­лись! Вчись, Га­ню, по-польській. Ми те­пер се­ред ка­то­ликів та по­ляків. Не зав­да­вай ти мені со­ро­му. Будь же пані! Кинь ік не­чис­то­му те по­га­не ха­зяй­ст­во, - про ме­не, сядь і ру­ки згор­ни! - кри­чав вже Ясь. - Си­ди мені, як свя­та! Чуєш? Не­хай му­жи­ки пе­ред то­бою біга­ють, як дзиґи, на колінах ла­зять пе­ред то­бою! Тоді те­бе і па­ни ма­ти­муть за лю­ди­ну, а не за бог зна що! їж, пий, спи, мо­лись бо­гу, ко­ли хо­чеш, і си­ди, як свя­та! Чи­тай ро­ма­ни, ко­ли маєш хист і хіть до то­го, а ні - згор­ни ру­ки і на сон­це не ви­ходь! Отоді те­бе сусіди-па­ни ма­ти­муть за панію! Мені тре­ба ота­кої жінки…

- Чи ми ж такі ба­гаті, щоб мені згор­ну­ти ру­ки та по­си­деньки справ­ля­ти?.. - по­ча­ла бу­ла Га­ня, але Ясь не слу­хав її і вий­шов з по­коїв.

Ганя як сиділа, так і впа­ла ка­ме­нем на ка­напі. Ніко­ли ще во­на не ба­чи­ла, щоб йо­го очі так гор­до бли­ща­ли, щоб йо­го ли­це, завж­ди лас­ка­ве, ти­хе, сли­ве ди­тя­че, так роз­чер­воніло­ся, так пашіло гнівом, панською пи­хою. Во­на впер­ше на свої очі по­ба­чи­ла, що то був вже не той Ясь, що ко­лись гу­ляв з нею по Нес­те­ри­нецьких ярах, що ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки; не той ввічли­вий та лас­ка­вий Ясь! Во­на ба­чи­ла в йо­му те­пер зовсім іншу лю­ди­ну. І ли­це йо­го те­пер ста­ло інше: і ніс вирівняв­ся, виріс, і що­ки на­ду­лись, і бро­ви ста­ли су­пи­тись, і очі стра­ти­ли ди­тя­чу лас­кавість і засвіти­лись якимсь ніби звіря­чим вог­нем, - знать бу­ло, що інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в йо­го душі. А го­ло­ва йо­го все за­ки­да­лась на плечі, ніс і очі все чо­гось ди­ви­лись на сте­лю.

При обіді Ясь зас­по­коївсь, про­хав ви­ба­чен­ня в жінки. Тільки хо­ло­дом повіяло од йо­го сло­ва. Він не до­торк­нув­ся до неї, не взяв її за ру­ку, не гля­нув їй у вічі привітно. Га­ня по­чу­ва­ла, що він її не так лю­бить, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що во­на йо­му не­упо­доб­ною ста­ла. Во­на лед­ве вдер­жа­ла сльози за обідом, їла че­рез си­лу, щоб не ви­яви­ти своєї пе­чалі та скор­бо­ти пе­ред чо­ловіком.

Не дов­го ба­ри­ла­ся Зо­ся. Че­рез день во­на знов приїха­ла з Те­одо­зею до Се­ре­динських. Знай­шов­ся на фаб­риці в Кам'яно­му який­сь німчик і, здав­шись на про­хан­ня Ясе­ве, взяв­ся вчи­ти дам їзди­ти вер­хи. Да­ми приїжджа­ли в дов­гих сук­нях, вчи­лись їзди­ти на коні, гу­ля­ли з Ясем по по­лях, по га­ях, а вве­чері вер­та­лись до Се­ре­динських, пи­ли чай, а ча­сом і ве­че­ря­ли. Га­ня, за­да­вив­ши в собі пе­чаль та ту­гу, му­си­ла прий­ма­ти їх за гос­тей, му­си­ла бу­ти ве­се­лою, роз­мов­ля­ти з ни­ми. Во­на бу­ла б лад­на й при­хи­ли­тись до їх, як­би сер­це змог­ло йти про­ти своєї вдачі, аби тільки до­го­ди­ти Ясеві, аби тільки він не кри­чав, не сер­див­ся.

- Чом ви не приїде­те до на­шої бідної ха­ти­ни? - пи­та­ла в Гані Зо­ся.

- Дитина моя сла­бу­ва­ла й досі, - од­ка­за­ла Га­ня і ска­за­ла прав­ду.

- Швидко день мо­го на­родіння, - на­тя­ка­ла Зо­ся, - я бу­ду ма­ти сміливість про­си­ти вас і ва­шо­го му­жа до се­бе в гості.

- Спасибі! приїду, як бу­ду жи­ва та здо­ро­ва. Нас­тав день то­го на­родіння. Такі дні Зо­ся ви­га­ду­ва­ла ще в Києві, щоб ма­ти будлі-яку при­чи­ну за­во­ди­ти в се­бе бен­ке­ти. Во­на тоді праз­ни­ку­ва­ла навіть іме­ни­ни сво­го батька, день на­родіння Леміщи­хи й Лемішки. Зо­ся прис­ла­ла зве­чо­ра до Гані по­зи­чи­ти вся­ко­го по­су­ду.

- Щось ве­ли­ке за­ду­му­ють Лемішковські, - про­мо­ви­ла Га­ня до Яся.

- Та во­на лю­ди­на бу­ва­ла, зуміє лю­дей прий­ня­ти. Я пос­лав їй з оран­же­реї уся­ко­вих квіток.

- Де ж во­на гро­шей на­бе­ре? - спи­та­ла Га­ня. - Я ба­чи­ла їх бідність, ба­чи­ла їх ха­зяй­ст­во. По­тяг­ти нав­ряд чи є з чо­го!

- Дай ти мені спокій з тим ха­зяй­ст­вом! - од­ка­зав Ясь.

Ганя за­мовк­ла.

Поїхали во­ни до Лемішковських ще за­вид­на, за­рані. Та­ка бу­ла в їх умо­ва з Зо­сею. Га­ня ввійшла в еко­номський дім і не пізна­ла Тхорівської еко­номії все­ре­дині. Пе­редніша бідна обс­та­ва по­коїв не­на­че тільки сни­лась Гані. Те­пер у вікнах бли­ща­ли нові шиб­ки. В світлиці сто­яла но­ва мебіль, прав­да, не до­ро­га, але гар­ненька, кри­та ро­же­вою вов­ня­ною ма­терією. На столі збо­ку сто­яло дзер­ка­ло, Ясів по­да­ру­нок, а в кут­ку на не­ве­лич­ко­му сто­ли­кові сто­яв чи­ма­лий фо­тог­рафічний порт­рет Зосі, де во­на сто­яла гор­до й пря­мо, пок­лав­ши од­ну ру­ку на клавіші фор­теп'яна. Кру­гом порт­ре­та об­ви­вав­ся вінок з жи­вих теп­лич­них до­ро­гих квіток. Ко­ло сто­ли­ка сто­яло два ва­зо­ни ки­тай­ської рожі са­ме в цвіту. Че­рез усю світли­цю прос­лав­ся но­вий ки­ли­мок і тяг­ся че­рез другі кімна­ти до Зо­си­ної спо­чи­вальні. Вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми.

Цікавість по­тяг­ла Га­ню і до дру­гих кімнат. Ха­зяй­ка ве­ла її, все по­ка­зу­ва­ла, всім хва­ли­ла­ся. Все бу­ло в по­ко­ях но­веньке, свіже. Га­ня заг­ля­ну­ла в спо­чи­вальню. Та кімна­та бу­ла обк­леєна та­ки­ми са­ми­ми шпа­ле­ра­ми, які бу­ли в її спо­чи­вальні. Над Зо­си­ним ліжком висів дос­то­ту та­кий са­мий ки­лим, як над її ліжком: по біло­му полі бу­кет розкішних чер­во­них тро­янд в лис­ту се­ред ки­ли­ма. Ко­ло вікна сто­яв круг­лий сто­ли­чок, гар­ний, як цяцька, і дос­то­ту та­кий са­мий, який був у Гані, що сам Ясь привіз не­дав­но з Оде­си.

- Як вам по­до­бається ки­ли­мок? - спи­та­ла Зо­ся. - Прав­да, гар­ненький?

Ганя по­чу­ва­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, що її сер­це мліє, що в ву­хах задз­веніло. Во­на присіла на стільці. І вже во­на й не слу­ха­ла то­го, що їй оповіда­ла Зо­ся. Во­на не зво­ди­ла очей з ки­ли­ма, з вінка тро­янд, що роз­си­па­ли­ся по біло­му полі ки­ли­ма. По цій обс­таві во­на про­чи­та­ла, ніби по роз­гор­нутій книзі, все і все зро­зуміла.

Вернулась во­на до світлиці з блідим ли­цем, з смут­ним ви­дом. Ніхто не знав то­му при­чи­ни, окрім, мо­же, Яся та Зосі. Але їм про Га­ню бу­ло бай­ду­же. Зо­ся пе­ре­хо­ди­ла од гос­тя до гос­тя, вертілась по гос­тинній, сміялась, жар­ту­ва­ла і та­ки справді роз­ве­се­ля­ла то­ва­рист­во.

Почали з'їжджа­тись гості. Зо­ся, по своєму давньому зви­чаю, бу­ла з візи­та­ми у де­яких сусідніх дідичів і зап­ро­шу­ва­ла їх до се­бе. Але не ба­га­то знач­них панків пок­ва­пи­лось приїха­ти до неї в гості. З сім'ями поп­риїжджа­ли все еко­но­ми та все бідненькі. З дідичів приїха­ло кільки не­жо­на­тих ста­рих, ли­сих ка­ва­лерів.

Зося, Те­одо­зя і ма­ла доч­ка бу­ли уб­рані в ко­ро­тенькі літні сукні, ніби підби­ра­ючись під се­зон, під на­ту­ру, що са­ме вбра­лась в зе­ле­ний лист. В їх пос­та­тях, в їх убо­рах бу­ло щось тро­хи ко­медіантське, навіть чу­дер­нацьке. Став­ши се­ред світлиці, Зо­ся об­ве­ла всіх ру­кою і про­мо­ви­ла тро­хи ора­торським вив­че­ним то­ном ніби про­мо­ву:

- Я ма­ла од бо­га ве­ли­ке щас­тя впер­ше по­ба­чи­ти світ в йо­го усій літній красі, в зе­ле­но­му лис­ту, в квітках, під синім не­бом пізньої вес­ни. Про­шу ж як­най­лас­кавіше моїх ми­лих гос­тей на­пи­тись чаю в зе­ленім са­ду, під сте­лею зе­ле­но­го гілля, під яс­ним не­бом.

Зося скло­ни­лась до всіх і по­да­ла ру­ку Ясеві. Другі гості по­па­ру­ва­лись і пішли в са­док слідком за Зо­сею. Яким, приб­ра­ний, при­че­са­ний і ду­же за­горілий, ди­вив­ся на це все, як на ди­во­ви­жу. І він по­тяг­ся за дру­ги­ми.

Садок розіслав­ся попід не­ви­со­кою спа­дис­тою го­рою і був, справді, гар­ний з гус­ти­ми виш­ни­ка­ми з ста­рим гілляс­тим де­ре­вом, з зе­ле­ною тра­вою. Зо­ся по­ве­ла гос­тей вго­ру між дво­ма ряд­ка­ми ста­рих груш. На горбі по­чи­нав­ся вже ліс з зе­ле­ною ліщи­ною, бе­рес­та­ми, гра­ба­ми й лип­ка­ми. Гості йшли по давній до­розі, кот­ра вже гус­то за­рос­ла шпо­ри­шем та по­до­рож­ни­ком. На самім шпилі, з-за гус­тих кущів, щось нес­подіва­но за­ше­лестіло. Ко­ли це од­ра­зу за де­ре­вом в гу­ща­вині вда­ри­ли му­зи­ки і по­ча­ли гра­ти якусь італійську ме­лодію. По­тай­ні, нес­подівані му­зи­ки, оче­ви­дяч­ки, бу­ли сюрп­риз для гос­тей. Всі згля­ну­лись, всі осміхну­лись, всім, оче­ви­дяч­ки, бу­ло приємно. Зо­ся пе­рег­ля­да­лась з Те­одо­зею, і очі їх аж заг­ра­ли. Ко­ли че­рез кільки сту­пенів знов щось за­ше­лестіло між ку­ща­ми. З-за кущів ви­су­ну­лась ко­би­ля­ча го­ло­ва, а потім на стеж­ку стри­бо­ну­ла і ціла ха­му­лу­ва­та та мир­ша­ва ко­ня­ка, спу­та­на залізним пу­том. Во­на зас­ту­пи­ла гос­тям стеж­ку, ска­ка­ла собі по­волі впе­ред, од­ки­да­ючи задні но­га і ма­ха­ючи хвос­том. Ком­панія му­си­ла спи­ни­тись, а потім, при гу­ках му­зик і бряз­канні залізно­го пу­та, му­си­ла обійти ко­ня­ку, ніби ве­ли­ку пер­со­ну. Па­ничі сміялись у ру­кав. Зо­ся по­чер­воніла. Це вже був і для неї са­мої сюрп­риз.

З шпи­ля швид­ко всі зійшли на­низ. Місци­на бу­ла ду­же гар­на. На­ни­зу був ста­вок, по­над став­ком на ни­зині знов гус­то ріс са­док. Край бе­ре­га зе­леніла свіжа тра­ва та осо­ка. Під гус­ти­ми гру­ша­ми гості по­ба­чи­ли сто­ли, зас­лані біли­ми об­ру­са­ми. Ко­ло столів з-за гус­тих ви­шень знов по­чу­лись му­зи­ки: гра­ли ве­се­ло­го мар­ша. Піду­чені жид­ки пе­ребігли з го­ри і стріли гос­тей мар­шем ко­ло столів.

- Що це в вас за му­зич­ний са­док? Чи де­ре­ва в вас гра­ють, чи що? - жар­ту­вав один ли­сий па­нич з Зо­сею. Другі гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, і всі за­га­лом вих­ва­лю­ва­ли Зо­сю гос­по­ди­ню.

Слуги по­да­ли на сто­ли са­мо­ва­ри. Все зна­ряд­дя до чаю на сто­лах бу­ло вже на­ла­го­же­но; Зо­ся з Те­одо­зею, зе­лені, мов ру­сал­ки, що по­ви­ла­зи­ли на бе­рег, на­ли­ва­ли чай і по­да­ва­ли гос­тям. Всі ду­же це­ре­мон­но сиділи ко­ло столів, як мос­калі на муштрі. Жи­ди гра­ли за ку­ща­ми. Зо­ся з Те­одо­зею веш­та­лись роз­чер­вонівшись.

- Ніколи не за­бу­ду я то­го гу­лян­ня в Вар­шаві в од­но­го гра­фа, - по­ча­ла Те­одо­зя. - Я бу­ла в йо­го домі на службі. Чи пой­ме­те віри, п'ять ор­кестрів гриміло, по­хо­вав­шись по­за ку­ща­ми!

- Нащо вам в Вар­шаві! - обізва­лась Зо­ся. - Я ніко­ли не за­бу­ду, як один мій знай­омий ге­не­рал в Києві зро­бив для ме­не сюрп­риз у цей са­мий день, в свой­ому са­ду. Чи пам'ятаєш, Яки­ме?

Яким ди­вив­ся на неї, ла­ма­ючи собі го­ло­ву і зга­ду­ючи, у яко­го він там ге­не­ра­ла гу­ляв у са­ду, і не при­га­дав-та­ки то­го ге­не­ра­ла.

Гості пи­ли чай і вда­ва­ли, ніби во­ни справдішні чи­малі па­ни, ніби во­ни го­во­рять ду­же по­важні речі; а справді во­ни роз­мов­ля­ли про по­го­ду та не­го­ду, а лисі па­ничі підпус­ка­ли на ву­хо Те­одозі та­ких компліментів, що аж її ніс по­чер­вонів. З-за ти­ну, з-за кущів виг­ля­да­ли діти, хлопці, дівчат­ка-няньки, у кот­рих на шиї сиділи малісінькі дітки, об­няв­ши їх шию ніжка­ми й руч­ка­ми. Зо­ся вхо­пи­ла з сто­ла буб­личків, по­летіла до ти­ну і по­ча­ла їх роз­да­ва­ти дітям. Де­які бра­ли, а де­які не бра­ли і тіка­ли од ти­ну.

- Чисті ди­ку­ни, а не люди! - сміялась Зо­ся, вер­та­ючись бігцем до сто­лу.

Швидко з дітьми по­на­хо­ди­ли з кут­ка со­ба­ки і, за­чув­ши хліб, посіда­ли не­да­ле­ко од гос­тей, див­ля­чись на стіл. Ко­ли це з-за кущів ліщи­ни знов щось за­ше­лестіло за спи­на­ми гос­тей. Всі обер­ну­лись з пе­ре­по­ло­ху на­зад. Всім зда­лось, що знов вис­ко­чить з ліса ко­ня­ка в путі, але всі по­ми­ли­лись, бо з кущів вист­ро­ми­ла ри­ло здо­ро­ва чор­на сви­ня, ню­ха­ла на повітрі, а за нею з кущів по­си­па­лись, як зайці, по­ро­ся­та. Всі за­ре­го­та­лись. Пе­ре­ля­кані по­ро­ся­та ки­ну­лись про­жо­гом під но­ги гос­тям, а їх ма­ти, спо­ло­ха­на нес­подіван­кою, ки­ну­лась про­жо­гом і зва­ли­ла па­ру стільців. Всі схо­пи­лись з місця і ре­го­та­лись. Зо­ся по­чер­воніла, як жар, а Яким ре­го­тав­ся, аж за бо­ки брав­ся з то­го сюрп­ри­за.

Гості зас­по­коїлись і ви­пи­ли чай. Зо­ся знов про­си­ла гос­тей на лег­ку за­кус­ку. Всі вста­ли і, це­ре­мон­но поб­рав­шись па­ра­ми, пішли за Зо­сею. Знов жи­ди затріща­ли й за­рипіли за ку­ща­ми на тру­бах і скрип­ках, як ко­лись дав­но ко­ло стін Єри­хо­на. То був знак, що там тре­ба опи­ни­тись. Швид­ко всі приміти­ли між виш­ня­ми гульби­ще - ніби кат­ра­гу без стінок на стовп­чи­ках. Там сто­яли сто­лич­ки з ла­со­ща­ми, з яго­да­ми, з ва­рен­ням. Зо­ся вско­чи­ла ту­ди, ніби сер­на, в про­си­ла дам до сто­ликів.

Тільки тут якось обійшло­ся без до­машнього звіра, хоч і вид­ко бу­ло в кат­разі сліди, де куб­ли­лись ку­ри і квоч­ки з кур­ча­та­ми.

Настав вечір. Над­ворі вже по­по­ночіло. Зо­ся по­ве­ла гос­тей до до­ма. Всі вий­шли на шпиль і ста­ли, щоб на­ди­ви­тись на гар­ний захід, що жеврів над гаєм, над став­ком. Ко­ли це над став­ком щось лус­ну­ло, трісну­ло, блис­ну­ло, і з'явив­ся си­ненький ди­мок. Всі звер­ну­ли ува­гу і чо­гось жда­ли. Швид­ко гості по­ба­чи­ли, що над во­дою знов щось трісну­ло, блис­ну­ло і, ско­чив­ши раз по воді, згас­ло і ніби пірну­ло й по­то­ну­ло. Зо­ся про­си­ла од­но­го па­ни­ча з фаб­ри­ки на­ро­би­ти ра­кет і за­ба­ви­ти гос­тей. Па­нич був теж чванько­ви­тий і обіцяв Зосі на­ро­би­ти та­ких фейєрверків, яких не ви­да­но і в Вар­шаві. Од­на­че ра­ке­ти не вда­ли­ся. Ос­тан­ня тільки бовт­ну­ла в во­ду і спо­ло­ха­ла з півко­пи жаб, котрі плиг­ну­ли з куп'я в ста­вок.

Гості вер­ну­лись до гос­по­ди. Світли­ця бу­ла вже приб­ра­на по-бально­му. По­ча­лись танці. Всі ве­се­ли­лись, всі ба­ви­лись; од­ним од­на Га­ня сиділа, як не­жи­ва. Пізно вже, аж в пізні об­ля­ги, по­да­ли ве­че­рю, що ва­рив ку­хар Се­ре­динських. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Зо­ся сподіва­лась наїзду ба­га­тих сусідніх панів і хотіла по­ка­за­ти се­бе пе­ред ни­ми за ве­ли­ку панію. Од­на­че значніші па­ни до неї не приїха­ли і не пус­ти­ли своїх сімей. За ве­че­рею Зо­ся й Те­одо­зя ду­же бу­ли лас­каві доГані, по­да­ва­ли їй першій вся­кої стра­ви, але ра­зом з тим на­зи­ра­ли збо­ку, як во­на дер­жить ви­дельце, як во­на кла­де шма­ток хліба в рот, як во­на їсть. Вже пе­ред світом Се­ре­динські вер­ну­лись до­до­му. Зса­жу­ючи Га­ню з фа­ето­на, Се­ре­динський взяв її за ру­ку. Ру­ка бу­ла хо­лод­на, як лід, вся в по­ту і тро­хи тру­си­лась.

Не встиг­ли во­ни пе­рес­ту­пи­ти поріг і зос­та­тись вдвох, Ясь по­чав за­раз чіпля­тись та до­ко­ря­ти Гані, сліпцем на­ла­зив до неї.

- Але ж і ти, Га­ню, по­во­ди­лась між людьми так, що, їй же бо­гу, мені бу­ло со­ром за те­бе. Всі ве­селі, всі тан­цю­ють, бав­ляться, жар­ту­ють; да­ми ще­бе­чуть, - од­на ти сиділа не ска­за­ти б де­рев'яна! Ти прий­шла б до однієї та до дру­гої да­ми, та посміялась би, по­жар­ту­ва­ла, та по­тан­цю­ва­ла, а то си­дить та очи­ма кліпає та лу­пає.

А Га­ня і те­пер сиділа, на­че охо­ло­ла; навіть не роз­дя­га­лась. Во­на гля­ну­ла на ки­лим ко­ло сво­го ліжка. Він був та­кий самісінький, як і в Зосі. Га­ня не втерпіла і по­ча­ла пла­ка­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що хо­ло­не, що її по­ча­ло мо­ро­зи­ти, що мо­роз роз­ли­вається по всьому тілі. Їй ба­жа­лось хоч на­тяк­ну­ти йо­му, що во­на примічає де­що; та не вда­ла­ся во­на в сво­го батька от­ця Хве­до­ра, а більше вда­ла­ся у свою ти­ху матір, і пок­ла­ла собі на думці все терпіти, у всьому до­го­жа­ти ко­ха­но­му чо­ловікові: прий­ма­ти йо­го гос­тей, панька­тись ко­ло Зосі і Те­одозі, бу­ти ве­се­лою, щоб тільки за­дер­жа­ти гас­ну­чу іскру лю­бові сво­го ми­ло­го.

- Я нез­ду­жаю… чо­гось, - лед­ве про­мо­ви­ла Га­ня.

- А ко­ли нез­ду­жаєш, то чо­го бу­ло б їха­ти в гості! Сиділа б вже вдо­ма та ба­ла­ка­ла з політни­ця­ми.

Ясь по­чи­нав вже кри­ча­ти. Най­мич­ки повс­та­ва­ли і веш­та­лись по по­ко­ях, чу­ли те все. Гані ста­ло со­ром.

- Я бу­ду ве­се­ла, лад­на сміятись і жар­ту­ва­ти, ко­ли ти то­го хо­чеш. Тільки не сердься: я нез­ду­жаю.

Вона за­ду­ши­ла в серці сльози, спокійно по­ча­ла роз­дя­га­тись, а як вий­шов Ясь з кімна­ти, тоді впа­ла нав­колішки пе­ред об­ра­зом і дов­го, дов­го мо­ли­лась до бо­га, щоб на­вер­нув чо­ловіко­ве сер­це знов до лю­бові.

А Зо­ся з Те­одо­зею од то­го ча­су прос­то та­ки вна­ди­лись до Се­ре­динських; сли­ве кож­но­го дня з нудьги приїжджа­ли вчи­тись їзди­ти вер­хи і за­ва­жа­ли Гані в гос­по­дарстві. Ясь сідав на ко­ня і летів з ни­ми в по­ле, в гаї, на сіно­жаті. Га­ня з вікна ди­ви­лась, як по­ля­га­ла ку­ря­ва по їх слідах, як коні летіли в лузі, мов птиці на вітрі, і го­ту­ва­ла для їх чай, за­кус­ку. Приїжджа­ли во­ни до­до­му, на­га­няв­шись за­люб­ки та дос­хо­чу, - Га­ня цілу­ва­лась із Зо­сею, при­яз­но ба­ла­ка­ла тоді, як на її душі ле­жав важ­кий камінь; сміялась і жар­ту­ва­ла тоді, як до очей підсту­па­ли сльози; по­да­ва­ла їй хліб тоді, як ба­жа­ла по­да­ти їй камінь; обніма­ла її тоді, як бу­ла лад­на за­ду­ши­ти її ру­ка­ми.

- Господи! підсиль ме­не, по­мо­жи мені! - мо­ли­лась Га­ня. - Ду­ша моя не ви­дер­жить далі та­кої му­ки, та­кої ка­ри.

А до Яся знов наїжджа­ли гості, нові знай­омі. Га­ня му­си­ла вби­ра­тись в гар­ну оде­жу, ви­хо­ди­ла до гос­тей, віта­ла їх при­яз­но, сил­ку­ва­лась ви­шу­ку­ва­ти в душі, що бу­ло жи­во­го, зби­ра­ла всі сло­ва, які зна­хо­ди­ла, швид­ко й жва­во веш­та­лась по прос­тор­них світли­цях, ша­ну­ва­ла гос­тей усім, що ма­ла най­кра­що­го в ха­зяй­стві. І важ­ке то бу­ло її жит­тя! Гості бу­ли чужі, не свої лю­ди. Мо­ва їх бу­ла інша, інте­ре­си їх бу­ли інші, як бу­ла інша їх вда­ча, інше їх жит­тя.

Ганя дізна­лась досвідом і пе­ресвідчи­лась, що не зійдеться з ти­ми людьми, гор­до­ви­ти­ми, чванько­ви­ти­ми; во­на ба­чи­ла, що во­ни її не люб­лять, не при­хи­ля­ються до неї щи­ро. І ну­ди­ла во­на світом се­ред ве­се­лої бесіди. З-поміж усіх знай­омих один Хоцінський був до неї най­при­язніший, най­при­хильніший, та й той од неї чо­гось од­хи­лявсь в ос­танні ча­си.

А тим­ча­сом вірні слу­ги по­ча­ли їй ви­ка­зу­ва­ти на Яся, що не раз ба­чи­ли Се­ре­динсько­го з Зо­сею в кня­жо­му са­ду, як во­ни хо­ди­ли, поб­рав­шись попід ру­ки, як во­ни сиділи під ске­лею в пе­чері над во­дою, ніби схо­вав­шись од ціка­вих очей. Га­ня не ма­ла те­пер жад­но­го ва­ган­ня. Во­на вже дав­но те пос­те­ре­га­ла, хоч і не ба­чи­ла на свої очі. І як бу­ло не пос­те­рег­ти, ко­ли Ясь не про­мов­ляв до неї сло­ва на са­моті, тоді як ко­лись давніше він не од­хо­див од неї, а як од­хо­див, то знов при­хо­див і гор­нувсь до неї, і го­лу­бив її.

Пішла да­ле­ко чут­ка, що уп­ра­ви­тель не­доб­ре жи­ве з уп­ра­ви­тельшею. Дійшла та чут­ка і до Нес­те­ри­нець. Отець Хве­дор звелів зап­ряг­ти коні і поїхав з ма­туш­кою до доч­ки. Яся не бу­ло до­ма; од­на Га­ня стріла своїх батьків. Тільки ма­ти пе­рес­ту­пи­ла поріг, доч­ка ки­ну­лась їй на шию і за­ри­да­ла. Ма­ти собі в плач.

- Е! по­га­но ж, ко­ли так! - про­мо­вив батько. - Але… ба­би! мовчіть лиш ви! годі вам рюм­са­ти. Чо­го пак між мо­ло­ди­ми людьми не бу­ває? Ча­сом чо­ловік не ку­пить на яр­мар­ку своїй жінці шмат­ка якоїсь дран­ти­ни, а во­на й лад­на кис­ну­ти цілий день. Пов­ти­рай­те сльози! Приїде зять, самі по­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. На світі бу­ває уся­ко­во.

Надвечір приїхав і Се­ре­динський, увійшов у ха­ту і лед­ве привітав­ся до батьків. Він оче­ви­дяч­ки був не ра­дий їх приїзду. По­да­ли чай. Ясь сидів і все ку­сав собі гу­би.

- Як ви собі жи­ве­те? - пи­тав батько.

- Так, як і завсігди! - од­ка­зав зне­хо­тя Ясь. - Тро­хи лаємось, тро­хи ми­ри­мось.

- То най­кра­ще! - по­вер­нув батько в жар­ти. - Бо я не люб­лю, як чо­ловік тільки цілується та ми­лується! Ото оз­на­ка, що навпісля пев­но бу­дуть дря­па­тись та щи­па­тись. А я й те­пер візьму та й ущип­ну свою ма­туш­ку, щоб тро­хи по­сер­ди­лась. Во­но, бач­те, ча­сом ду­же доб­ре і для здо­ров'я… Ха, ха, ха! - засміявся отець Хве­дор, але якось роб­ле­но, не щи­ро ве­се­ло.

- Тобі усе смішки! - од­ка­за­ла ма­туш­ка смут­ним го­ло­сом. - Сердьтесь не сердьтесь, Іва­ну Станісла­во­ви­чу, а ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що ви не­доб­ре по­ча­ли жи­ти, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка з сміливістю, що аж сам отець Хве­дор зди­ву­вав­ся.

- Та ні-бо, ма­мо! Хто це вам на­го­во­рив? - про­мо­ви­ла Га­ня, так, аби го­во­ри­лось.

- Як же ми по­га­но жи­ве­мо? - спи­тав Ясь, не див­ля­чись ніко­му прос­то в вічі. - По­кої наші тро­хи не в зо­лоті, в ба­гатстві; за­со­би наші добрі; Га­ня хо­дить у шов­ку; є що їсти й пи­ти, є ко­му в нас і ро­бо­ту ро­би­ти. Не ви­нен я, що Га­ня, як най­мич­ка, ки­дається до вся­кої ро­бо­ти, базікає з політни­ця­ми, тро­хи не цілується з ма­зальни­ця­ми, по­во­диться з ни­ми за­панібра­та.

- Е, си­ну! то, бач­те, доч­ки мої діста­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня в сво­го батька! Як про це річ, то є пак чо­го й кис­ну­ти! То ти, Га­ню, паній, по­хо­жай по світлиці та се­бе роз­ва­жай. Спи в ру­ка­вич­ках, хо­ди в хаті під зон­ти­ком, мушт­руй­ся пе­ред дзер­ка­лом цілий день! Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти ду­же лег­ко. А ти ще й досі то­го не розс­ма­ку­ва­ла?

- Коли ж ми, та­ту, не вік же бу­де­мо сидіти на такім хлібі, - од­ка­за­ла Га­ня. - Хотілось би по­ха­зяй­ну­ва­ти і на­далі де­що прид­ба­ти та зібра­ти.

- Навіщо! Ко­ли доб­ре, то во­на хо­че ще кра­ще! О, ба! яка хит­ра! За це вар­то інко­ли і вщип­ну­ти. Тільки ти, Га­ню, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи нічо­го про та­ку мою філо­софію мен­шим сест­рам. А то ще як за­хо­чуть спа­ти в ру­ка­вич­ках, як посіда­ють па­ну­ва­ти ря­доч­ком та не візьмуться й за хо­лод­ну во­ду, то бу­де нам по­га­но!

- Ні! бач­те, не­хай би во­на собі й ха­зяй­ну­ва­ла! - по­важ­но ска­зав Ясь, - та тре­ба ж зна­ти й уміти гос­тей привіта­ти, прий­ня­ти по-людській, зай­ня­ти їх ціка­вою роз­мо­вою. В нас те­пер бу­ва­ють все значні лю­ди.

- Ото труд­на шту­ка гос­тей прий­ня­ти! Та їм тільки тре­ба вис­та­чи­ти доб­ре їсти, а най­більше - доб­ре пи­ти. А мо­ло­дим найміть му­зи­ки, то во­ни кру­ти­ти­муться та би­ти­муть тро­па­ка хоч і цілий тиж­день!

- Чим же в нас не­до­го­да тим гос­тям? - про­мо­ви­ла Га­ня. - Чи ма­ло ж у нас ви­хо­дить на гос­тей? Чи не гріх же бу­де гос­тям ремст­ву­ва­ти та жалітись на ме­не?

Гані хотілось роз­ка­за­ти, як їй важ­ко прий­ма­ти і гос­тей, й Зо­сю, й Те­одо­зю, та во­на змов­ча­ла. Во­на все сподіва­лась, що своєю покірністю, своєю до­го­дою чо­ловікові і йо­го гос­тям во­на вер­не йо­го лю­бов, при­хи­лить до се­бе йо­го сер­це. Га­ня да­ла собі зарік навіть не жалітись ма­тері і нічо­го про те не ка­за­ти.

- Гостей не всіх од­бу­деш хлібом-сіллю, - про­повіду­вав Ясь. - Де­яких тре­ба вміти привіта­ти ро­зум­ним сло­вом, са­ло­но­вим то­ном. У нас бу­ва­ють па­ни, дідичі і здебільшо­го по­ля­ки.

- Хто ж ви­нен, що на­ша доч­ка не полька, що не вміє во­на кру­ти­ти хвос­том, як та Зо­ся вертілась на ба­лу? - за­го­моніла ма­туш­ка.

Серединський схо­пив­ся з місця і по­чав ни­ка­ти по хаті.

Отець Хве­дор ущух і за­мовк. Ста­рим ста­ло вид­ко, що Се­ре­динсько­му хотілось ма­ти жінку ве­ли­косвітську пані, кот­ра б зуміла на­пус­ти­ти ту­ма­ну на лю­дей, кот­ра б вертілась, кру­ти­лась, гра­ла ве­ли­ку ро­лю в гос­тинній. Старі пос­те­рег­ли, що Га­ня не підхо­дить під йо­го те­перішній зра­зець жінки, а Зо­ся як­раз підско­чи­ла під йо­го міру і опа­ну­ва­ла і сер­це йо­го, і го­ло­ву, й… ки­ше­ню.

- Ви ще мо­лоді лю­ди, - про­мо­вив о. Хве­дор вже зовсім іншим, не жар­тов­ли­вим го­ло­сом, - ще по­чи­наєте тільки жи­ти в світі, опи­ни­лись між інши­ми людьми, не та­ки­ми, як бу­ло ко­лись пе­редніше. Я вам батько, хоч, мо­же, вам те­пе­реч­ки і не ба­жа­лось би ма­ти ме­не за батька, і ска­жу вам, що з ве­ли­ко­го панст­ва ба­га­то гро­му та хмар, а ма­лий дощ. Ви жи­ве­те не для панів, а для се­бе. З усього то­го пансько­го бри­кан­ня, то­го ви­со­ко­думст­ва, гор­дощів для вас ко­ристі, як з ца­па - мо­ло­ка. Ко­ли од­вер­нуться во­ни од вас, то ви по­верніться по­ти­ли­цею до їх! Ко­ли в їх своя стеж­ка, то не­хай бу­де і в вас своя! Га­ня­тись за ни­ми, пес­ти­тись та підли­зу­ва­тись до їх, до­го­жа­ти їм, поїти, го­ду­ва­ти їх? Та не­хай во­ни швид­ше всі по­виз­ди­ха­ють, ніж я мав би за­тяг­ти їх до сво­го до­му та ше й панька­тись ко­ло їх та дя­ку­ва­ти за це, як за ве­ли­ке для се­бе щас­тя!

Серединський мах­нув ру­кою і по­чав ще швид­ше веш­та­тись та ни­ка­ти по хаті. Йо­го очі ди­ви­лись на сте­лю, аж горіли вог­нем; ру­ки бу­ли по­зак­ла­дані в ки­шені.

- Годі вам, та­ту! - про­си­ла Га­ня. - Що ж ро­би­ти, ко­ли ми жи­ве­мо те­пер і єднаємось з па­на­ми. Тут не те, що бу­ло ко­лись в Нес­те­рин­цях.

Розпрощались батьки з дітьми. Се­ре­динський десь зник, зійшов з до­му і не вип­ро­ва­жу­вав навіть їх з дво­ра.

- Кидаю те­бе на во­лю бо­жу! - го­во­рив батько до дочки, бла­гос­лов­ля­ючи її ве­ли­ким хрес­том. - Приїжджай до нас, бо я вже до тво­го чо­ловіка не приїду. Візьметься він, сво­го ча­су, за ро­зум, тоді ти бу­деш знов щас­ли­ва. Він ще мо­ло­дий. В йо­му заг­ра­ла шля­хетська кров, за­чув­ши арис­ток­ра­тичність, ба­гатст­во, панст­во. Не­хай грає! Тільки важ­ко бу­де тобі тан­цю­ва­ти! Та вже тан­цюй, моя ди­ти­но, по­ки йо­го кров тро­хи про­хо­ло­не.

А ма­ти обніма­ла доч­ку і пла­ка­ла ра­зом з нею.

- Ішла ти, Га­ню, заміж, - ду­ша моя вже по­чу­ва­ла ніби щось не­доб­ре. Не­дур­но я так три­во­жи­лась, не­дур­но я не хотіла те­бе заміж за йо­го да­ва­ти. Не до па­ри він тобі. Не по-моєму ж хіба й вий­шло?

- Ат! вер­зеш бог зна що! - го­во­рив отець Хве­дор, си­дя­чи на возі. - Прий­шла дурість в го­ло­ву, то й дуріє, та й годі. Пе­рет­реться-пе­рем­неться та й так ми­неться ко­лись.

Вернувсь Ясь до­до­му і по­чав за­раз чіпля­тись до Гані.

- То ти оце батькам своїм жалілась на ме­не! про­ше­ния по­да­ва­ла! В своїх вчин­ках я вольна лю­ди­на. Що ж во­ни мені за­подіють у моїй гос­поді? Ко­ли б ти на­ка­за­ла своїм, щоб во­ни ме­не не тур­бу­ва­ли та більше не приїжджа­ли до нас! Ото бу­ло б най­кра­ще.

І батьки Га­нині вже більше до йо­го не приїжджа­ли. Зос­та­ла­ся Га­ня са­ма без по­ра­ди, без то­ва­рист­ва; са­ма, як би­ли­на в полі, з своєю ма­лою ди­ти­ною та з своїм го­рем.


XII

Вже ста­ла над­ворі осінь. Од­но­го дня Лемішковський ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши в вікно якусь здо­ро­ву жидівську ба­ла­гу­лу, кот­ра під'їжджа­ла під ґанок. З ба­ла­гу­ли вилізла од­на си­та, аж глад­ка пані, а за нею вилізла дру­га, ще глад­ша, чіпля­ючись но­га­ми й ру­ка­ми за по­луд­раб­ки, не­на­че лізла че­ре­па­ха. Обидві во­ни бу­ли пов­би­рані в чор­ну оде­жу, по­за­пи­нані чор­ни­ми хуст­ка­ми. В ру­ках у їх теліпа­лись чорні ри­ди­кулі. Жид по­да­вав їм з во­за якісь скриньки та тор­бин­ки.

- Що во­но за невіра! - ду­має Яким. - Чи не чер­ниці ча­сом приїха­ли про­си­ти на мо­нас­тир?.. Зо­сю! - гук­нув він до жінки, - глянь лиш, які опу­да­ла лізуть до нас у ха­ту. Чи не чер­ниці які або стран­ниці-про­хач­ки?

Зося вже хотіла взя­ти двері на клям­ку, але гля­ну­ла в вікно і пізна­ла своїх сес­тер, Лю­ци­ну й Ру­зю. Швид­ко в ха­ту поввіхо­ди­ли сест­ри і привіта­лись до Зосі і Яки­ма. Обидві бу­ли вже не мо­лоді, та гладкі, як го­до­вані. Зо­ся ки­ну­лась до їх на шию. Не­дав­но пе­ред тим во­ни пи­са­ли до Зосі, що ма­ють у Києві не­ве­ли­ку служ­бу в ключ­ни­цях, а Зо­ся про­си­ла їх до се­бе в гості і обіця­лась знай­ти їм служ­бу у сусідніх по­ляків-дідичів. Во­ни най­ня­ли ба­ла­гу­лу і пов­би­ра­лись в чор­не за про­чан, щоб на до­розі заїжджа­ти на ночівку або на по­пас до сільських свя­ще­ників, де їх віта­ли по-патріархально­му, да­ва­ли їсти й пи­ти, кла­ли спа­ти на пе­ри­нах і ко­ням дос­та­ча­ли вво­лю сіна й вівса.

- Ох, яка я ра­да, що ви оце приїха­ли до нас на зи­му! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Як ми те­пе­реньки ве­се­ло бу­де­мо жи­ти з на­шою ми­лою Те­одо­зею, з ва­ми, з Се­ре­динськи­ми і всіми на­ши­ми но­ви­ми приємни­ми сусіда­ми!

- Та як же ти, Зо­сю, роз­жи­ла­ся! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, ог­ля­да­ючи ха­ти, - які ки­ли­ми, дзер­ка­ла, мебіль. Це ба­га­то кра­ще, як бу­ло ко­лись у тес­тя Лемішки.

Зося щось шеп­ну­ла на ву­хо сест­рам, а во­ни осміхну­лись. А Яким сто­яв, як при­шиб­ле­ний з-за вуг­ла мішком. Він ди­вив­ся, як ро­дич­ки зно­си­ли свої дрібні по­жит­ки, скриньки, свої завініння, свої тор­бин­ки, і в душі йо­го хо­ло­ло. Сест­ри зай­ма­ли собі кімна­ту, при­би­ва­ли, при­би­ра­ли, ста­ви­ли речі, навіть не пи­та­ючись у йо­го. Швид­ко во­ни зовсім умос­ти­лись у йо­го гос­поді і по­ча­ли жи­ти, ніби на­завсіди.

- Отче Ми­ки­то, го­луб­чи­ку, ба­теч­ку! по­радьте, що мені ро­би­ти? - жалівся Яким от­цю Ми­киті. - Приїха­ли сест­ри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як го­до­вані льохи, зви­ли гніздо в моїй хаті, об'їда­ють, об­ди­ра­ють ме­не. Десь, знать, жи­ли в за­мож­них панів, поз­ви­ка­ли до міських зви­чаїв та роз­коші. Сли­ве що­тиж­ня най­мич­ки но­сять во­ду, гріють їм ок­ро­пи в золійни­ках на купіль, тільки те й роб­лять, що ко­ло їх туп­ця­ють. А во­ни си­дять собі, поз­гор­тав­ши білі руч­ки, нічо­го не роб­лять; оце ви­ку­па­ються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, ле­жа­чи в пос­телі. В ме­не сім'я; во­ни мені швид­ко ву­ха об'їдять.

- А ти, го­лу­бе, не знаєш, що ро­би­ти? візьми доб­ру ло­ма­ку та й по­ви­га­няй з ха­ти.

- Як же во­но так? Бу­де це нез­ви­чай­но тро­хи, якось не до ла­ду.

- А ву­ха об'їда­ти - це зви­чай­но? га? - спи­тав отець Ми­ки­та.

- Ой, не насмілюсь, їй-бо­гу, не насмілюсь! Я й жінці не смію сло­ва ска­за­ти.

- Бо ти та­ки і справді Лемішка!

Яким зби­рав­ся по­ба­ла­ка­ти про це з Зо­сею, та все в йо­го язик не по­вер­тав­ся, все він одк­ла­дав на дру­гий день.

А Зо­ся й справді не нудьгу­ва­ла цілу зи­му в то­ва­ристві двох сес­тер, та Те­одозі, та Се­ре­динсько­го, та кількох ли­сих ка­ва­лерів, котрі вна­ди­лись і бу­ва­ли тро­хи не що­ве­чо­ра в їх ком­панії, яка їм при­хо­ди­лась як­раз по вдачі.

Кожного дов­го­го зимнього ве­чо­ра се­ред кімна­ти зас­те­лявсь дов­гий стіл, ко­ло яко­го пи­ла чай уся ця збірня. Потім Зо­ся, як гос­по­ди­ня, сіда­ла край од­но­го кінця сто­ла в здо­ро­во­му м'якенько­му фо­телі. По правій руці ко­ло неї сиділа Те­одо­зя, по ліво­му боці - сест­ри й доч­ка. Во­ни ро­би­ли більше панську ро­бо­ту, ма­ло потрібну в ха­зяй­стві: пле­ли з ни­ток ска­терті, якісь кру­жельця з га­ру­су під ліхтарі, якісь ки­се­ти на тю­тюн. Чи­та­ли ду­же рідко. Ча­сом Ру­зя або Те­одо­зя го­лос­но чи­та­ла будлі-який по­га­ненький ро­ман, по­зи­че­ний в будлі-кот­ро­го сусіда. За­те ж во­ни ле­пе­та­ли без­пе­рес­та­ну, без упи­ну.

Серединський бу­вав на та­ких ве­чо­рах сли­ве щод­ня. Тоді Те­одо­зя да­ва­ла йо­му місце по правій руці в Зосі. А як приїжджа­ли лисі ка­ва­ле­ри, то во­ни при­мо­щу­ва­лись ко­ло трьох паннів. Яки­мові не бу­ло місця ко­ло то­го сто­ла. Про йо­го ніхто й не дбав, навіть ву­хом не вів, і він сам по­чи­нав ста­ва­ти ос­то­ронь од їх усіх і навіть од своєї жінки.

- Розказуйте, мої ко­хані, де хто бу­вав, що чу­вав! Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, ба­га­то лю­дей; з ва­ми трап­ля­лись усякі ви­пад­ки й при­го­ди. Оповідай­те, а ми пос­лу­хаємо.

І по­чи­на­ли сест­ри й Те­одо­зя оповідан­ня про свої усякі при­го­ди, міша­ючи прав­ду з неп­рав­дою, а більш то­го, що ви­га­ду­ючи нез­ви­чай­ні не­би­лиці, з са­мох­вальством, з брех­нею по­по­ло­вині та з прибільшу­ван­ням і з вих­ва­лю­ван­ням Польщі, Вар­ша­ви, польських ве­ли­ких панів, - ті не­би­лиці, які час­то оповіда­ються в дрібній шляхті на Ук­раїні, де во­на й досі не втра­ти­ла сво­го давнього шля­хетсько­го го­но­ру й ве­ли­ких за­багів.

Ясь лю­бив слу­ха­ти оповідан­ня, а лисі па­ничі ще й самі ви­га­ду­ва­ли нез­ви­чай­ні брехні і ста­ви­ли се­бе ге­ро­ями в оповідан­нях, до­бу­тих в своїй уяві та в своїх мріях.

- Ото як бу­ла я ко­лись на Литві, - по­чи­на­ла Лю­ци­на, - та жи­ла в од­но­го гра­фа за еко­ном­ку в йо­го па­лаці, а граф був ду­же за­мож­ний і ба­га­тий! Ку­ди ж до йо­го цьому Кам'янсько­му! Тут і князі якісь не такі. А па­лац йо­го… то чи пой­ме­те віри! Так і сяв щи­рим зо­ло­том. А кру­гом па­ла­ца був парк на кільки миль навк­ру­ги, і до са­мо­го па­ла­цу од бра­ми бу­ла алея… Що то за алея! Ох, мій бо­же! По­ду­май­те ви тільки собі, що по обид­ва бо­ки рос­ли здо­рові, през­до­рові ки­па­ри­си! а од од­но­го ки­па­ри­су до са­мо­го верш­ка дру­го­го ки­па­ри­су висіли гірлян­ди з ліан якихсь аф­ри­канських чи аме­ри­канських, а на тих ліанах висіли ки­ти­ця­ми квітки, такі завбільшки, як здо­рові тарілки, та повні, та па­хучі, як тро­ян­ди. І ті квітки бу­ли ро­жеві, а далі жовті, а далі білі, сині і всякі, всякі. Ох, мій бо­же! ви не пой­ме­те віри, що бу­ло нас­та­ча­ло па­хощів на ввесь парк, на ввесь парк!

- Е! що той сад! - пе­ре­би­ва­ла Те­одо­зя. - От як бу­ла я в од­но­го кня­зя в Вар­шаві, так у йо­го од­на оран­же­рея на кільки верс­тов! Бу­ла при­най­мні більше, ніж на од­ну верст­ву. Оце бу­ло взим­ку гу­ляємо, ніби в Індії або в Бразілії. Там ана­насів цілі го­ро­ди! там усякі здо­рові овощі, квітки! Я бу­ла в йо­го за ком­паньйон­ку ко­ло йо­го доч­ки. А доч­ка в йо­го бу­ла од­ним од­на, гар­на, як ян­гол!

- Та що то за оран­же­реї, - по­чи­нав один ли­сий ка­ва­лер. - Як був я на Підляссі, то в мо­го сусіда бу­ли такі оран­же­реї, як гай! Чи пой­ме­те віри, що, їй же бо­гу, бу­ло піде­мо гу­ля­ти в їх та й заб­лу­ди­мо! їй-бо­гу, це трап­ля­ло­ся, ще й не раз! І раз, уявіть собі, па­но­ве, та­ке ди­во: са­дов­ник за­був за­чи­ни­ти двері, і в оран­же­реї набігли з близько­го бо­ру дикі ка­ба­ни. Ми за руш­ниці та на вло­ви! Пус­ти­ли со­бак між ва­зо­ни, пог­на­ли ка­банів, а я став на две­рях. Ка­бан мені шусть під но­ги! а я на ка­ба­на скіць! та за ву­ха! Ка­бан поніс ме­не, а я пра­вую ним до­до­му, та прос­то в по­кої! Так і в'їхав на ка­бані!.. Яко­го ди­ва не бу­ває в Польщі!

- І ба­ли там бу­ва­ли? - пи­та­ла йо­го доч­ка Лемішковсько­го.

- Ого-го! Які там бу­ва­ли ба­ли, які там ба­ли! Тільки хіба в Па­рижі бу­ва­ють такі! Після Па­ри­жа - за­раз в ціло­му світі Вар­ша­ва! Те мені го­во­рив не один ту­рист.

- Ой, які ба­ли, які ба­ли бу­ли в мо­го кня­зя! - обізва­лась Те­одо­зя. - Ста­рий князь все нудьгу­вав на старість і та­ки лю­бив роз­ва­жи­ти і се­бе, і тіши­ти свою доч­ку нес­подіван­ка­ми. Раз якось се­ред дня при­хо­дить князь до нас, а нас бу­ло в па­лаці з князівною аж два­над­цять паннів: то бу­ли її якісь убогі ро­дич­ки і ком­паньйон­ки, як і я. Він з доб­ро­го ди­ва звелів нам одя­га­тись за міфічних бо­гинь! До ве­чо­ра вже й уб­ран­ня бу­ло го­то­ве! Доч­ка одяг­ла­ся Юно­ною, наділа зо­ло­тий вінець, на­ки­ну­ла чер­во­ну порфіру, що ду­же їй ли­чи­ло… а… я…

- А ви, надісь, уби­ра­лись за Ве­не­ру? - пе­ре­бив її один ли­сий ка­ва­лер, кот­рий все драж­нив­ся з нею.

- А я… за Ве­не­ру…

- Бо я примічаю, що ви ніби ви­ник­ли з во­дя­ної піни. Та вам би ли­чи­ло й жи­ти на воді.

Лисий па­нич за­ре­го­тав­ся, а за ним і всі засміялись.

- Ви-бо тільки пе­ре­би­ваєте мені, - за­го­моніла на йо­го Те­одо­зя. - От одяг­лись ми за бо­гинь і гу­ляємо собі мовч­ки по залі. А та за­ла на два етажі, вся в зо­лоті, аж сяє. По бо­ках бу­ло двоє хорів, зас­тав­ле­них квітка­ми, а звідтіль як заг­рим­лять нес­подіва­но два ор­кест­ри му­зик! Ко­ли це од­чи­ня­ються двері, і вхо­дять ка­ва­ле­ри, де­які мас­ко­вані, а де­які без ма­сок… і по­чав­ся пре­ве­се­лий бал! І так бу­ло тіши­мось сли­ве що бо­жо­го дня. Ох! що то за жит­тя бу­ло! То був рай, а не жит­тя. Які там ка­ва­ле­ри бу­ва­ли!

- Бували і з та­ки­ми ли­си­на­ми, як оце в ме­не? - пи­тав її ста­рий ли­сий па­нич, ти­ка­ючи ру­кою на свою ли­су, як об­ли­за­ний ма­когін, го­ло­ву.

Знов усі засміялись, а Те­одо­зя тро­хи роз­сер­ди­лась.

- А чи вби­ра­лись ви там і за підзем­них пе­кельних бо­гинь, чи тільки за - рай­ських, олімпійських? - драж­нив її знов ли­сий па­нич.

Потім по­чи­на­ла­ся роз­мо­ва про со­бак, про вло­ви, - ця най­миліша роз­мо­ва для кож­но­го по­ля­ка. Роз­ка­зу­ва­ли нез­ви­чай­ні ви­пад­ки з нез­ви­чай­ни­ми со­ба­ка­ми. Се­ре­динський роз­ка­зу­вав, як у йо­го був та­кий здо­ро­вий пес, що сам один йшов на вед­ме­дя і ду­шив йо­го, як кішка - ми­шу. - Так він за північ ба­вивсь в тім то­ва­ристві.

А тим ча­сом, як Се­ре­динський ба­вив­ся за північ, Га­ня сиділа до­ма і до­жи­да­ла йо­го. Во­на не втра­ти­ла надії при­хи­ли­ти до се­бе йо­го сер­це, їй зда­ва­лось, що Зо­ся по­мо­ро­чи­ла йо­му го­ло­ву тільки своїм ко­кетст­вом, ду­же на­лаз­ли­вим, а не кра­сою, хоч вже заздріва­ла, що Ясь те­пер ба­чив у Зосі зра­зець жінки для се­бе і вза­галі жен­щи­ни, упо­доб­ний йо­му в те­перішнім стані і при то­го­час­них йо­го за­со­бах.

Була раз північ. Все по­ляг­ло од­по­чи­ва­ти в домі Се­ре­динських, од­ну Га­ню не брав сон. Во­на все сподіва­лась сво­го чо­ловіка, во­на доб­ре зна­ла, ку­ди він їздить і зад­ля чо­го. Вже на селі строст­ва­ли другі півні, а її очі навіть не задріма­ли. Во­на все сиділа на фо­телі ко­ло не­ве­лич­ко­го ліжка, де спав її син, а ду­ми, од­на од дру­гої сумніша, пле­лись в її го­лові. Во­на вста­ла, пішла до пе­карні, ог­ля­ну­ла все ха­зяй­ст­во… Там нянька й най­мич­ки спа­ли так міцно, як вбиті. Га­ню взя­ла заздрість. Вер­ну­лась во­на і знов сіла ко­ло си­на, при­див­ля­ючись до йо­го лич­ка. Ди­ти­на бу­ла ду­же схо­жа на батька; йо­го губ­ки вже скла­да­лись, як у Яся, бро­ви рівні темніша­ли, чор­ний во­лос зби­вав­ся в густі ку­чері. Ди­ти­на сміялась крізь сон і так на­га­да­ла їй Яся давнього, то­го Яся, ко­то­рий з нею жив щас­ли­во в Нес­те­рин­цях, не­на­че во­на ба­чи­ла йо­го тоді, як він упер­ве прий­шов до їх в гості, літніми ве­чо­ра­ми сидів ча­сом з нею в сад­ку під гру­ша­ми, а місяць лив ти­хе проміння на йо­го делікат­не, ми­ле, якось по-ди­тя­чо­му мо­ло­де ли­це. Зас­ну­ва­лись сумні ду­ми в її го­лові; во­на од­ве­ла очі од ди­ти­ни, щоб не так ду­же боліло сер­це…

Надворі аж лу­щав мо­роз. Опівночі схо­пи­лась завірю­ха. Кня­жий сад шумів та гув, на­че під са­ми­ми вікон­ни­ця­ми Га­ни­ної спо­чи­вальні, на­че бір. Близьке де­ре­во ко­ло вікон аж свистіло, пи­ща­ло, а да­ле­ко бу­ло чу­ти од­но за­ви­ван­ня вітру, од­но гус­те гудіння, не­на­че який­сь ве­ле­тень-звір ри­кав без­пе­рес­та­ну. Вітер свистів попід до­мом, заліплю­вав в залі та гос­тинній вікна снігом, по­ро­шив кру­па­ми в шиб­ки, кру­тив­ся вих­ра­ми, то наб­ли­жа­ючись до вікон, то за­ми­ра­ючи десь на полі. Гані зда­ва­лось, що Ясь са­ме те­пер вер­тається до гос­по­ди, що він збив­ся з до­ро­ги, що за­метіль за­ме­ла шля­хи, а він блу­кає по сте­пу, мерз­не.

- Господи! по­вер­ни ж йо­го до­до­му жи­во­го й здо­ро­во­го!

І Га­ня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­за­ми, зніма­ла ру­ки до бо­га і мо­ли­лась за чо­ловіка. А на близько­му полі по­чи­на­ла ви­ти й скиг­ли­ти тічка го­лод­них вовків, їх дикі, страшні го­ло­си зли­ва­лись в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірю­хи, пе­репліта­лись один з дру­гим нез­ви­чай­но чуд­ни­ми півто­на­ми, од ко­то­рих нас­тов­бур­чу­ва­лось би на го­лові во­лос­ся навіть в то­го, хто сидів в теплій хаті. Со­ба­ки, за­чув­ши во­ро­га, за­ви­ли, аж зас­киг­ли­ли на подвір'ї під са­ми­ми вікна­ми, ки­ну­лись в один за­ку­ток всі ра­зом, не­на­че ве­ли ко­го за по­ли… Ще га­рячіша ста­ла Га­ни­на мо­лит­ва, ще сумніше ста­ло в ти­хих світли­цях.

Затих звір на полі, не гав­ка­ли со­ба­ки. Га­ня знов сіла ко­ло сво­го си­на. А сон знов одбіг да­ле­ко од її очей і хо­див десь по ха­тах, де жи­ли щас­ливіші лю­ди. Світло горіло в світли­цях, і при­хожій, і в її спо­чи­вальні ко­ло об­разів.

Ганя вста­ла і пе­рей­шла світлиці по до­ро­го­му ки­лимі. В до­ро­гих дзер­ка­лах про­май­ну­ла її пос­тать вся в чор­но­му. Во­на прой­шла проз од­но дзер­ка­ло і не­на­ро­ком обер­ну­ла очі на скло. Там во­на по­ба­чи­ла се­бе всю до са­мо­го до­лу і од ве­ли­ко­го жа­ху аж на­зад по­да­лась.

«Чи це я, чи це тінь мер­ця, що блу­кає в цих ба­га­тих світли­цях?» май­ну­ла дум­ка в Галі, і во­на зат­ру­си­лась, не­на­че їй з'яви­лась ма­ра.

Сміливіше підсту­пи­ла во­на до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, в кот­ре не ди­ви­лась вже дав­но од ве­ли­ко­го смут­ку. В ши­ро­ких зо­ло­тих ра­мах сто­яла во­на бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не бу­ло й сліду, що­ки по­за­па­да­ли, ніс за­гост­рив­ся, гу­би бу­ли бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опа­да­ла фал­да­ми чор­на сук­ня, кот­ра пе­редніше ко­лись бу­ла тісна на повнім стані.

Ганя пильніше при­ди­ви­лась до­пит­ли­ви­ми очи­ма на се­бе в дзер­калі і знов зат­ру­си­лась усім не­ду­жим тілом. Во­на не змог­ла дов­ше ди­ви­тись на се­бе, по­чув­ши над со­бою по­дих смерті, і лед­ве дой­шла до ближ­чо­го фо­те­ля, сіла і за­ту­ли­ла вид до­ло­ня­ми. А під до­ло­ня­ми все не­на­че уяв­ки ба­чи­ла во­на те страш­не, схуд­ле ли­це, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з бліди­ми гу­ба­ми.

її сер­це щеміло, ду­ша боліла. Во­на на­пев­но зна­ла, що вже ніко­ли не вер­не лю­бові до се­бе, як не воск­рес­не мрець, і вже й не ду­ма­ла нічо­го, їй зда­ва­лось, що во­на впа­ла в гли­бо­ку, пруд­ку во­ду; во­да її не­се на бист­ри­ну, ко­тить, а во­на стра­ти­ла вже всю си­лу, од­да­лась на за­гин.

Перещеміло її сер­це, пішла скор­бо­та тихіше. З-під до­лонь во­на не­на­че нес­подіва­но гля­ну­ла на Нес­те­ринський яр, де во­на бу­ла та­ка щас­ли­ва, без краю, без міри щас­ли­ва, ніби по­ба­чи­ла бідну еко­номську ха­ту, обс­тав­ле­ну бідною обс­та­вою. Пе­ред нею ніби розс­те­лив­ся зе­ле­ний яр, як от розс­те­ля­ють квітні ки­ли­ми, а в яру ніби ба­чи­ла во­на ко­ло­дязі з ви­со­ки­ми цям­ри­на­ми та жу­рав­ля­ми, ба­чи­ла кри­нич­ки-жо­лоб­ки, з осо­кою навк­ру­ги. На горі ма­ня­чи­ли клу­ня, оже­ре­ди, стіжки. Да­ле­ко під шпи­лем, об­рос­лим гус­тим гаєм, бли­щав ста­во­чок… а там знов яри розс­те­ля­лись пе­ред її ду­мою, не­на­че роз­гор­та­лась квітчас­та ска­терть пе­ред очи­ма. І її уява нез­ви­чай­но яс­но і ви­раз­но по­ка­зу­ва­ла їй кож­не де­рев­це, кож­ний кущ ка­ли­ни в тих ярах, ті ло­зи над ста­воч­ком, де во­на хо­ди­ла щас­ли­ва з Ясем в парі, те лис­та­те ла­тат­тя по воді, ті ви­сокі ко­ноплі, що рос­ли по­над став­ком, ту кри­нич­ку, де во­на ко­лись пи­ла во­ду, при­пав­ши ли­цем до во­ди. Як жи­ве, во­на ба­чи­ла своє ли­це в кри­ниці, свіже, як ка­ли­на; на го­лові перська хуст­ка, - біла з чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми; а Ясь ніби хо­дить, ни­кає й шу­кає ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти во­ди.

Ганя вста­ла; мрії над­да­ли їй моці. Во­на вер­ну­лась че­рез розкішні світлиці, де бли­ща­ли кан­де­ляб­ри, лисніли дзер­ка­ла. Смут­ни­ми очи­ма об­ве­ла во­на світлиці, не­на­че про­ки­да­ючись од сна. І ста­ло їй те все ба­гатст­во про­тив­не; во­но нагнічу­ва­ло їй ду­шу, як да­вить зем­ля мер­цеві гру­ди.

- Ох! оця пиш­но­та, - то моє не­щас­тя! Ти за­па­гу­би­ла і ме­не, і Яся, і мою лю­бов, і моє жи­вот­тя! Чи я ж про­си­ла в бо­га то­го ба­гатст­ва, чи я ж бла­га­ла в те­бе, бо­же, зо­ло­та та срібла? А ти, до­ле, за­ли­ла ду­шу мо­го чо­ловіка ба­гатст­вом, панст­вом, засліпи­ла йо­му очі шля­хетською пи­хою; од­ня­ла в ме­не і йо­го ко­хан­ня, і йо­го са­мо­го. А я так не­ба­гацько жа­да­ла й ба­жа­ла! Моя мо­лит­ва бу­ла та­ка помірна! Я тільки ба­жа­ла жи­ти без нуж­ди, без сліз…

І ста­ла їй гид­кою та розкіш, що пи­ша­лась нею уся обс­та­ва. А вітер все гув жалібно, то підніма­ючи гук, то сти­ха­ючи; а сніг ліпив у шиб­ки, на­би­вав­ся ке­тя­ха­ми, бли­щав че­рез скло, ніби до­ро­ге каміння. І Га­ня знов зга­да­ла, що там, в Зосі, сміх, та жар­ти, та ве­селість; зга­да­ла Зо­сю, гор­ду, па­щи­ку­ва­ту, хит­ру, в'юнку, як га­ди­на, і кра­си­ву, як га­дю­ка, і свіжу, пов­ну; зга­да­ла, що Ясь, мо­же, те­пер си­дить по­руч з нею і на­да­ряє її тим щас­тям, яке ко­лись во­на пи­ла. Пе­чаль бурх­ну­ла їй в гру­ди, зда­ви­ла, заш­пи­га­ла по всіх гру­дях; за­пек­ла по­лум'ям їй в го­лові.

- Ой, бо­же мій! Як я страж­даю! як я му­чусь! Як я пе­ре­пе­ча­ли­лась! Або дай мені смерть, або при­хи­ли йо­го сер­це знов до ме­не.

І не бу­ло в ко­го по­ра­ди пи­та­ти; і ні з ким бу­ло їй пла­ка­ти. Батьки не приїжджа­ли вже до неї, а до їх не пус­кав її чо­ловік.

Одчинила Га­ня ка­мо­ду. Во­на шу­ка­ла перс­ня, кот­рим за­ру­чу­ва­лась з Ясем. Наділа во­на йо­го, опус­ти­ла ру­ки; перс­тень спав і по­ко­тив­ся по підлозі. Га­ня взя­ла свічку і по­ча­ла шу­ка­ти під сто­лом, під стільця­ми. Перс­ня нігде не бу­ло. Ко­ло са­мої стіни десь знай­шла­ся заш­ка­лу­би­на між дош­ка­ми. Перс­тень за­ко­тивсь ту­ди і зник. Га­ня при­див­ля­лась, присвічу­ва­ла, дос­та­ва­ла но­жем, - перс­ня не бу­ло. Страх на­пав Га­ню. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ро­би­ти. «Не­дур­но про­пав перс­тень, - бу­ла в неї дум­ка, - не бу­де кінця моєму го­рю!»

Засовуючи шух­ля­ду, во­на по­ба­чи­ла, що там, в шух­ляді, не бу­ло по­ло­ви­ни срібних ло­жок, ножів і ло­же­чок до чаю. Бігцем побігла во­на до пе­карні і по­ча­ла пи­та­ти в най­мич­ки, збу­див­ши її зі сну. Сон­на най­мич­ка од­ка­за­ла, що пан заб­рав те все срібло і повіз з со­бою в Тхорівку. Га­ня й ру­ки опус­ти­ла.

«Так он ку­ди пе­ре­хо­дить на­ше доб­ро! Тим-то він те­пер не дає мені до схо­ван­ки гро­шей!» ду­ма­ла Га­ля, і в душі її не бу­ло ва­ган­ня, що це її чо­ловік по­ку­пив Зосі й ки­ли­ми, й мебіль, справ­ляє оде­жу…

- Гуди ж те­пер, лю­тий вітре! - за­кипіло в неї на серці, - за­ме­ти ме­те­ли­цею йо­му шля­хи і са­мий йо­го слід! Ре­ви, завірю­хо, за­сип йо­го снігом, за­сип за­ме­та­ми і ту по­га­ну осе­лю, де він бен­ке­тує, де він те­пер ко­хається з іншою!

Коли це над­ворі за­гур­котіло. Га­ня вхо­пи­ла свічку і по­летіла на­зустріч Ясеві.

Засипаний ме­те­ли­цею, ввесь у снігу, в вед­межім ко­жусі, вва­лив­ся Ясь у ха­ту. Га­ня бігла до йо­го, як тінь, з ши­ро­ки­ми ви­ря­че­ни­ми очи­ма, її дов­га сук­ня одвіва­лась на­зад й мет­ля­лась на повітрі.

- Куди ти ле­тиш, навіже­на! - крик­нув Ясь.

- Тебе стріча­ти. Усю нічку не спа­ла, те­бе виг­ля­да­ла.

- А тобі навіщо я здав­ся? Чи в ме­не слуг не­має, щоб ме­не до­жи­да­ли та з світлом стріча­ли?

- Я бу­ла тобі вірна, як слу­га…

- Як слу­га!.. мо­же, як наг­ля­дач-сто­рож? Ти на­зи­раєш за мною, слідкуєш пов­сяк­час? Мені не мож­на сту­пи­ти з до­му без те­бе? - ре­пе­ту­вав Ясь. - Слу­ги і вар­то­во­го мені не потрібно! Мені тре­ба панії… справдішньої панії-гос­по­дині. Чи втя­ми­ла це? Ти тільки кмітиш за мною.

Ясь роз­дяг­ся і поч­ва­лав, хи­та­ючись, до да­ле­ких кімнат. Га­ня слідком за ним нес­ла світло. - Ко­ли б пак ти не спізнав­ся з та­ки­ми па­ня­ми, як ота на­лаз­ли­ва при­че­па, пані Лемішковська… - по­ча­ла бу­ла Га­ня, та Ясь не дав їй до­го­во­ри­ти.

- Ти смієш мені про неї го­во­ри­ти? - гук­нув він зо­па­лу, - ти, що не вмієш га­разд і по світлиці прой­ти?

- Я хо­дю, як усі лю­ди хо­дять, - обізва­лась во­на і пос­та­ви­ла свічку на стіл.

- Ступає, як та сту­па, гу­пає, аж підло­га двиг­тить!.. ти не­до­лад­не гу­па­ло, - до­ко­ряв їй чо­ловік. - Сло­ва не вміє, мур­ло, по-польській до ла­ду про­мо­ви­ти! От тільки з ба­ба­ми те­ре­вені роз­пус­ка­ти, - ото твоя втіха! Стид, со­ром!

- Чого ж ти кри­чиш? - про­мо­ви­ла Га­ня, - збу­див ди­ти­ну, по­бу­диш слуг. Во­ни нап­ра­цю­ва­лись та на­то­ми­лись за цілий день…

- Слуг? А ма­тері ж їх ков­ба­ня! - зак­ри­чав Ясь і знес­тям­ки за­ла­яв, як справжній му­гир, вже по-українській. - То мені слуг по­ва­жа­ти? То ти мені най­ми­та­ми ро­та за­ту­ляєш? Де во­ни, ті твої най­упо­добніші для те­бе при­ятелі, те твоє то­ва­рист­во, вар­те те­бе са­мої?

Ясь по­летів до пе­карні і на­ро­бив га­ла­су. В го­лові в йо­го шуміло. Слу­ги позс­ка­ку­ва­ли з пос­телів, спро­сон­ня про­ти­ра­ли очі, по­пе­ре­ля­ку­вані нес­подіван­кою. Ди­ти­на пла­ка­ла, Га­ня й собі… Ясь, чер­во­ний, як жар, пог­нав навіщось слуг до світлиць.

- Я вам по­ка­жу спа­ти, ко­ли пан ще не спить!.. Світіть мені за­раз усі кан­де­ляб­ри, за­хо­жуй­тесь ва­рить ве­че­рю! За­раз бу­дуть гості!

Швидко кан­де­ляб­ри бу­ли по­засвічу­вані. Світлиці за­лисніли сріблом, брон­зою; слу­ги за­веш­та­лись по світли­цях сонні, га­разд не про­чу­мав­шись, з дур­ни­ми очи­ма, які бу­ва­ють у пе­ре­ля­ка­них ове­чок. Швид­ко засвіти­лось у всіх вікнах до­му Се­ре­динських, за­па­ла­ло по­лум'я в пе­карні. Гор­пи­на розс­тав­ля­ла сто­ли. Підняв­ся в домі га­лас, стукіт, і тихіше ста­ло чуть в по­ко­ях гудіння вітру, на­че при­тих­ла ме­те­ли­ця, приг­лу­ше­на сту­кан­ням ножів на пе­карні. Ясь ни­кав та бігав од кут­ка до кут­ка по прос­торній гос­тинній, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну і див­ля­чись на сте­лю, йо­го гор­де ли­це аж па­ла­ло, очі горіли злістю. На гру­дях йо­го аж гой­давсь важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок.

- От те­пер би мені же­ни­тись! - про­мов­ляв він сам до се­бе. - Взяв би собі ду­же ба­га­теньку жінку, мо­же, й дідич­ку. А то же­нив­ся тро­хи не хлоп­цем, взяв тро­хи не ук­раїнську му­жич­ку. Ох! дур­на, дур­на моя го­ло­ва тоді бу­ла! І де той ро­зум ча­сом дівається у лю­ди­ни? Ще й ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки, цілу­вав ру­ки її батьків. Ох, Зо­сю, Зо­сю! Чи не для те­бе ж тут місце, в цих ба­га­тих світли­цях? чи не твоїм білим ніжкам пур­ха­ти б та дріботіти по цьому пар­кеті? чи не твоїй красі виг­ля­да­тись у ці ве­ли­ка дзер­ка­ла? Ти, здається, і ро­ди­лась для роз­коші, й ох­рес­ти­лась для панст­ва.

Серединський наб­ли­жив­ся до од­но­го дзер­ка­ла, на­су­пив­ся, при­див­ля­ючись на се­бе, пиш­но по­вер­тав го­ло­ву і зак­ру­чу­вав блис­ку­чо­го чор­но­го ву­са.

- А я хіба не ро­див­ся для панст­ва? Пан Хоцінський ка­зав прав­ду. Я з панів, з шлях­тичів. Мій спанілий вид, моє об­лич­чя до­ка­зує мою щи­ро панську вро­ду. В цих ба­га­тих по­ко­ях - моє прав­не місце.

Загуркотіло над­ворі. Се­ре­динський ки­нув­ся в при­хо­жу роз­дя­га­ти Зо­сю, Те­одо­зю, Лю­ци­ну, Ру­зю. З ни­ми приїха­ли і лисі ка­ва­ле­ри.

Вся во­ни, жар­ту­ючи, за­го­во­рю­ва­ли ще пе­редніше, си­дя­чи за сто­лом на Тхорівській еко­номії, щоб Се­ре­динський заб­рав їх до се­бе на смач­ну ве­че­рю. Ясь так і зро­бив: зап­ро­хав їх усіх до се­бе, а сам по­летів по­пе­ре­ду, щоб на­ла­го­ди­ти для їх ве­че­рю. Те­пер в світлиці Се­ре­динсько­го вва­ли­ла ве­се­ла ком­панія, ре­го­та­лась, біга­ла по по­ко­ях, че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми, ніби в се­бе до­ма. Се­ре­динський за­раз прис­тав до Зосі, щоб во­на всім да­ва­ла лад. Тим­ча­сом на сто­ли по­да­ва­ли за­кус­ки, а потім по­да­ли й ве­че­рю. Вся го­лод­на че­ре­да розмісти­лась кру­гом сто­ла, а Зо­ся сиділа на першім місці ко­ло Яся. По­ли­лось ви­но в чар­ки, в ста­ка­ни. «Шам­пансько­го!» кри­чав Ясь до ла­кея, і ла­кей бігав з пляш­ка­ми, на­ли­вав. Ви­но про­ли­ва­ло­ся на ска­терть. Гості сту­ка­лись та цо­ка­лись чар­ка­ми, го­моніли. Уся ця гу­ля­ща на­во­лоч са­ме роз­гу­ля­лась без упи­ну. Да­ми вже роз­чер­вонілись, ста­ли над­то вже ввічливі, вваж­ливі до панів. Лисі ка­ва­ле­ри вже кла­ли го­ло­ви тро­хи не на плечі пан­нам. Зо­ся вже аж над­то близько при­су­ну­лась до Се­ре­динсько­го. Шо­ки в неї роз­горілись, го­ло­ва од­ки­да­лась на­зад; в лиці світи­лась вакхічна на­лаз­ливість та сміливість, так що аж слу­ги пе­ре­мор­гу­ва­лись і сміялись.

- Де ж це пак ва­ша панія? - пи­та­ли гості.

- Вечерю го­тує, десь по­рається, - од­ка­зу­вав Ясь, сміючись. Га­ня і справді му­си­ла да­ти за­гад про за­кус­ки, але си­ли в неї більше не ста­ло. Во­на му­си­ла ляг­ти на постіль. Кров пішла в неї ро­том. А з світлиці долітав до неї ве­се­лий сміх. Во­на чу­ла го­лос Зосі, го­лос чо­ловіка, чу­ла сту­кан­ня ча­рок, ножів, гур­кан­ня две­рей.

- Господи! візьми ме­не до се­бе! Вся ду­ша моя бо­лить, - сти­ха про­мов­ля­ла Га­ня ниш­ком до се­бе.

Гості роз'їха­лись вже, як дніло над­ворі, а Га­ня потім цілих шість неділь не вста­ва­ла з пос­телі. До неї при­хо­див док­тор, лічив її; навіть навіду­ва­лась Зо­ся з сест­ра­ми, оха­ла, спо­бо­лю­ва­ла їй, та не по­жа­лу­вав її ні ра­зу Ясь, навіть не спи­тав про її здо­ров'я. І по­ба­чи­ла Га­ня, що він був би ду­же ра­дий її смерті.

Перечули й батьки в Нес­те­рин­цях, не втерпіли, та­ки приїха­ли одвіда­ти Га­ню. Ма­ти як по­ба­чи­ла свою доч­ку, так і зня­ла ру­ки до бо­га, а отець Хве­дор вже пе­рес­тав і жар­ту­ва­ти.

- Як бог дасть, що моя доч­ка оду­жає, то я бу­ду по­зи­ва­тись з ва­ми, бу­ду су­ди­ти вас су­дом, бу­ду про­си­ти роз­вес­ти вас.

- За це вам по­дя­кую, - скло­нив­ся Ясь тес­теві, по-ка­ва­лерській цок­нув­ши за­каб­лук об за­каб­лук. - Нам і схо­ди­тись не варт бу­ло, а роз­вес­тись, надісь, і бог велів.

Поїхала ма­ти до­до­му, оп­ла­кав­ши гірки­ми слізьми свою ди­ти­ну; поїхав отец Хве­дор ду­же смут­ний.

- Як ум­ре Га­ня, то я йо­му реб­ра пот­ро­щу києм! - про­мо­вив отець Хве­дор до­ро­гою до жінки.

А тим ча­сом, як Зо­ся гу­ля­ла з своєю ком­панією, Яким Лемішковський не знав, що ро­би­ти, що чи­ни­ти, і про­сив по­ра­ди у от­ця Ми­ки­ти, з кот­рим щи­ро зійшов­ся, як схо­дяться лю­ди од­но­го ро­ду і однієї вдачі.

- Отче Ми­ки­то! По­радьте ме­не, як рідний батько, що мені ро­би­ти з жінкою, з ти­ми дар­моїда­ми, що по­наїжджа­ли до ме­не! Чи пой­ме­те віри, що спо­жи­ли усе бо­рош­но, поїли вже усі ку­ри, гу­си, інди­ки, кач­ки, по­ро­ся­та. Та­ка прок­ля­та за­ве­лась з'їжа, що швид­ко поїсть во­ли, обг­ри­зе мені ву­ха. В ме­не сім'я, в ме­не діти. Тре­ба їх хар­чу­ва­ти, зо­дя­га­ти, час би вже їх і до ро­зу­му до­во­ди­ти.

- Гай, гай! по­жалься бо­же! Вче­ний ти, та не дрю­ко­ва­ний. Піди та ска­жи тим но­са­тим, та кир­па­тим, та пи­ка­тим пан­нам, щоб во­ни йшли з тво­го до­му під три чор­ти або й далі.

- Як же йо­го та­ки та­ке ска­за­ти?

- Отак-таки й ска­жи! Прий­ди та й ска­жи, а ко­ли не пос­лу­ха­ють, про­же­ни їх з до­му, а Зо­сю візьми в ру­ки доб­ре та га­разд, то во­на і не бри­ка­ти­меться, і не справ­ля­ти­ме балів, не тя­га­ти­меться з Се­ре­динським. З те­бе, ба­чу, чо­ловік, як з клоч­чя батіг! Пло­ху­та-чо­ловік, та й годі! ти пло­хенький, мов кур­ча.

- Може, й ска­жу. Піду спро­бую.

- Та ви­пий же для сміли­вості ча­роч­ку.

Яким ви­пив ча­роч­ку доб­ру, та ще й не од­ну. Ба­ба Па­рас­ка зап­рав­ля­ла горілку міцним кал­га­ном.

Прийшов Яким уве­чері до­до­му і зас­тав вже всю Зо­си­ну ком­панію за сто­лом. Лисі па­ничі щось бре­ха­ли; всі ре­го­та­лись. В Яки­ма в го­лові шуміло, він увійшов у ха­ту в шапці. Гості вже зна­ли про йо­го шту­ки, не ди­ву­ва­лись то­му, ще й зну­ща­лись. Зо­ся вже мах­ну­ла на йо­го ру­ка­ми, не підніма­ла на глум та смішки.

- Bon so­ir! - про­мо­вив Яким, здійма­ючи шап­ку і кла­ня­ючись до ком­панії.

Всі за­ре­го­та­лись на ці сло­ва.

- А ви знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та?

- А що вам ка­зав отець Ми­ки­та? - пи­та­ли пан­ни. - Ма­буть, якусь нісенітни­цю?

- Еге-ге! де вам нісенітни­цю! Та він ка­зав, він ка­зав… Ов­ва! я й ка­зав от­цю Ми­киті: ну, як же йо­го та­ки так ска­за­ти, та ще да­мам?..

- А ну­те ли­шень, по­тан­цюй­те нам! - жар­ту­ва­ла з ним Лю­ци­на. - А як ба­ба Па­рас­ка там десь тан­цю­ва­ла?

- А Ба­ба Па­рас­ко­вея! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цілу­ва­ли ме­не в ли­ця! диб, диб на се­ло!

І Яким пе­ред­раж­ню­вав ба­бу так хи­мер­но, що всі за­ре­го­та­лись.

- А не­хай тат­ко по­тан­цює ци­ганської ха­лянд­ри! - про­си­ли Яки­ма йо­го діти, - тат­ко так смішно тан­цює ха­лянд­ри.

І при­ше­ле­пу­ва­тий тат­ко, вже напідпит­ку, туп­цяв по хаті, приспіву­ючи: «по­шанд­ра, по­манд­ра! по во­лоській-джя!» А діти кеп­ку­ва­ли з навісно­го, але без­щас­но­го тат­ка за при­во­дом своєї ма­тері й тіто­чок.

- Та що, тан­цюй та тан­цюй! Це не шту­ка по­тан­цю­ва­ти… але… Чи ви пак знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та! Еге! не ска­жу! не­хай кор­тить. Але як йо­го в іро­до­во­го батька та­ки так ска­за­ти та­ким ба­ри­ням? Мад­му­азель Те­одо­зя! - обер­нув­ся він до Те­одозі. - І ви так са­мо, та che­re Лю­ципір!.. Ви ду­маєте, що я за­був по-фран­цузькій! Навіщо ви дур­но мар­нуєте по­жи­вок… дур­но хліб збав­ляєте в ме­не? Я на вас не нас­та­чу хліба. Скільки ви спо­жи­ли йо­го в ме­не?

Піднявся регіт. Зо­ся вже тро­хи до­га­ду­ва­лась, що та­ке ціка­ве йо­му ка­зав отець Ми­ки­та, і крик­ну­ла на йо­го. Лемішковський по­тяг диб­ки і при­пав ниць до пос­телі.

Так він зби­рав­ся цілу зи­му поп­ро­га­ня­ти збірню та дар­моїдів з сво­го до­му, і все в йо­го чо­мусь нес­та­ва­ло сміли­вості.

Настала вес­на, ран­ня, теп­ла, крас­на, як мо­ло­да дівчи­на під вінцем у церкві. Знов зацвіла зем­ля, приб­ра­лась у зе­ле­ний лист. Га­ня сиділа зран­ку ко­ло од­чи­не­но­го вікна, бліда, як смерть, з круг­ли­ми, ве­ли­ки­ми очи­ма. Що­ки їїпо­за­па­да­ли ще глиб­ше, ніс за­гост­рив­ся. Ко­лись повні ру­ки те­пер ста­ли ніби кістка­ми. Смут­ни­ми та жур­ли­ви­ми по­том­ле­ни­ми очи­ма ди­ви­лась во­на на кра­су світа. А пе­ред її очи­ма все цвіло, все світи­лось, ніби все співа­ло та сміялось. З при­гор­ка, де сто­яла уп­ра­ви­тельська квар­ти­ра, бу­ло вид­ко сли­ве по­ло­ви­ну се­ла. Став­ки бли­ща­ли про­ти сон­ця, проміння гра­ло на воді. Са­ди цвіли ряс­но, не­на­че об­литі мо­ло­ком, об­си­пані пу­хом. Все се­ло з біли­ми виш­ня­ми, че­реш­ня­ми, з біли­ми ха­та­ми зда­ва­лось зас­но­ва­ним най­білішим муш­ли­ном та тюл­лю, пот­ру­ше­ним звер­ху сріблом. Кру­гом біло­го се­ла сла­лись зе­лені по­ля та лу­ки, зе­ленів кня­жий сад. Все на світі по­ди­ху­ва­ло ніби осміхом ди­тя­чим, чимсь па­нянським, чимсь ду­же не­вин­ним, та ще під чис­тим бла­кит­ним не­бом, під зо­ло­том со­няч­но­го проміння, між білим цвітом садків. Над­ворі бу­ло ду­же ти­хо. В сад­ку цвіли ранні квітки.

«Весно моя, кра­со моя! - ду­ма­ла Га­ня, - для всього на світі не­сеш ти жи­вот­тя, щас­тя, тільки мені не даєш ти жад­ної ра­дості. Ма­буть, ти та­ка гар­на тим, що ос­тан­ня для ме­не… Ма­буть, у бо­га ще знай­шла­ся лас­ка для ме­не, ко­ли він по­си­лає мені смерть на такій гарній весні. Зве­лю я своїй матінці по­хо­ва­ти ме­не в на­шо­му че­реш­не­во­му сад­ку, де я впер­ше роз­мов­ля­ла з ним про на­ше ко­хан­ня, щоб на мою мо­ги­лу оси­пав­ся че­реш­не­вий цвіт, бо я бу­ла ні в чо­му не­по­вин­на, бо я бу­ла сер­цем прос­та, бо я бу­ла чес­на, хоч і не­ба­га­то­го ро­ду».

А смерть все-та­ки бу­ла смер­тю, як не роз­ва­жа­ла се­бе Га­ня тим, що над її мо­ги­лою бу­дуть співа­ти пташ­ки, шуміти­ме лист, що їй бу­де лег­ко ле­жа­ти в зе­ленім са­доч­ку, бли­зенько од своєї матінки. Га­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ки.

На да­ле­ко­му сіно­косі, попід зе­ле­ним лу­гом Га­ня зап­риміти­ла кільки вер­хо­вих їздців. То ска­ка­ли чо­ти­ри да­ми, розвіва­ючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ни­ми ска­ка­ло кільки ка­ва­лерів.

От ви­гулькну­ла з на­тов­пу на забісо­ва­но­му коні од­на да­ма і по­летіла, як пруд­кий ви­хор, по­пе­ре­ду. За нею пог­нав­ся один ка­ва­лер і прис­тав до неї. Во­ни їха­ли по­руч, знать, роз­мов­ля­ли, од­далік од інших… Во­ни бу­ли такі щас­ливі! Коні під ни­ми так ве­се­ло гра­ли! Га­ня впізна­ла Яся з Зо­сею.

«Знать, десь так грає на сте­пах моя не­лас­ка­ва до ме­не до­ля, десь да­ле­ко в пу­щах так гу­ляє моє щас­тя, - ду­ма­ла Га­ня…»

Конюх підсту­пив до вікна і, зняв­ши шап­ку, про­мо­вив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє бас­ких ко­ней, що он там ба­су­ють на сіно­жаті, наш пан вже по­да­ру­вав Лемішковській та отій но­сатій панні? бо во­ни все на­тя­ка­ли па­нові, все нас­ти­ра­лись… то й му­сив…»

Ганя тільки мах­ну­ла ру­кою. Бай­ду­же, мов, мені!.. «Чом не іде до ме­не мій ба­тенько? Чом не ко­па­ють мені ями, не за­си­па­ють вже ме­не зем­лею, щоб я не му­чи­лась на цім світі? Знать, десь і бог на небі за­був про ме­не… Я їм усім вже ос­то­гид­ла…»

А бог та­ки не за­був про неї. В во­ро­та в'їжджав о. Хве­дор з своєю жінкою. Во­ни жда­ли тільки теп­лої го­ди­ни, щоб узя­ти свою доч­ку до­до­му. По­ба­чи­ла їх Га­ня і зат­ру­си­лась вся. Ду­ша її вже по­чу­ва­ла, що їй більше не вер­та­тись до Яся, до своєї гос­по­ди, їй зда­лось, що батько-ма­ти по­ве­зуть вже її прос­то до ями.

- Вбирайся, доч­ко! - го­во­рив до Гані батько. - Тікай­мо з цього до­му. Тут по­би­ла те­бе ли­ха го­ди­на, тут са­ме повітря не сприяє тобі, бо на­поєно от­ру­тою для твоїх не­ду­жих гру­дей.

Ганя з най­мич­ка­ми по­зав'язу­ва­ла в за­виніння свою оде­жу, оде­жу сво­го си­на. Най­мич­ки пла­ка­ли, вкла­да­ючи в скриньки сукні, со­роч­ки, хуст­ки. За півго­ди­ни все бу­ло го­то­ве. Коні сто­яли в дворі не розп­ря­гані.

- Тікаймо з цього до­му, по­ки не вер­нув­ся отой по­га­ний люд, ота збірня, - го­во­рив батько. - Князь вже гост­рить зу­би на йо­го і дер­жить йо­го тим, що ти не­ду­жа ле­жиш. - Як вер­неться пан, то скажіть, що пані з со­бою ви­вез­ла з йо­го до­му й йо­го до­лю, - ка­зав о. Хве­дор до слуг. - Глядіть же, так і скажіть!

Слуги ви­ве­ли Га­ню в двір і ви­са­ди­ли на по­воз­ку. Всі слу­ги позбіга­лись з усього дво­ру, всі про­ща­лись з нею навіки. Мо­ло­диці го­ло­си­ли, не­на­че по мер­цеві, бо всі зна­ли, що вип­ро­ва­жа­ють її ніби на кла­до­ви­ще.

- Отрясаю прах цього до­му од ніг своїх! - про­мо­вив батько, ви­хо­дя­чи з две­рей.

Поїхала Га­ня з дво­ру і сльози навіть не пус­ти­ла з очей. Ма­ти дер­жа­ла на ру­ках унуч­ка. Слу­ги вип­ро­ва­жа­ли Га­ню за двір, ніби йшли за до­мо­ви­ною.

Тим ча­сом, як Га­ня виїжджа­ла з сво­го до­му, а Ясь з Лемішковською га­няв вер­хи по полі, - на Тхорівській еко­номії тра­пи­лась подія зовсім інша. Отець Ми­ки­та раз якось йшов уранці на по­хо­рон і зди­бав­ся з Яки­мом не­да­ле­ко од еко­номії.

- Чи це ти, Лемішко, хо­диш у дра­них чо­бо­тях? - пи­тав йо­го ба­тюш­ка, ти­ка­ючи па­ли­цею в дірку на чо­боті.

- Чи на мені ж одні чо­бо­ти тільки драні? А сірту­чи­на хіба ціла?

І Лемішковський по­ка­зав лат­ки на обох ліктях.

- Все поїла прок­ля­та з'їжа. Швид­ко й ме­не з'їсть. А дітей шко­да, їх ма­ти й те­пер десь га­няє по діброві та по лу­ках на коні з своїм ко­хан­цем.

- Ой, Лемішка ж ти, прав­ди­ва Лемішка! Ро­биш ти, пра­цюєш та на кат зна ко­го! Во­ни те­пер са­ме гу­ля­ють, а ти по­ви­ки­дай з ха­ти надвір їх дран­тя та шмат­тя та й двері зап­ри. А приїдуть, по­ню­ха­ють, по­ли­жуть за­мок та й роз­ле­тяться, як те гай­во­рон­ня.

- А зроб­лю я справді так!

- Авжеж зро­би, а вве­чері при­ходь на мо­го­рич та роз­ка­жеш, як Те­одо­зя клю­ва­ла дзьобом в замк­нуті двері.

Лемішковський прий­шов у ха­ту і по­чав ви­ки­да­ти надвір усі не ду­же за­вальні по­жит­ки Те­одозі, Лю­ци­ни і Рузі, поск­ла­дав під ха­тою всі скриньки, всі сукні, оде­жи­ну, а ха­ту за­пер і сам до­жи­дав­ся, по­хо­жа­ючи по хаті і виг­ля­да­ючи в вікна, на­че з твер­дині.

Незабаром влетіли в двір всі чо­ти­ри да­ми на ко­нях. Ка­ва­лерів не бу­ло ко­ло їх. Ку­па скриньок, поб­га­ної й нас­ки­да­ної жуж­мом одежі під ха­тою, на призьбі, од­ра­зу ки­ну­лась їм в вічі.

- Що то та­ке? Чи ха­ти ма­жуть, чи ви­но­сяться… чи, мо­же, по­же­жа, чи що? - пи­та­ли во­ни од­на в дру­гої.

Позсідали во­ни з ко­ней і по­ча­ли сту­ка­ти в двері. Двері бу­ли замк­нуті. Зо­ся обіруч, тор­га­ла две­ри­ма, а далі пос­ту­ка­ла в вікно. Лемішковський од­чи­нив ква­тир­ку і крик­нув: «Adiu, мад­му­азель Те­одо­зю, і ви, Лю­ци­но, і ви, Ру­зю; аdiu! Шу­кай­те собі деінде дру­гої догіднішої квар­ти­ри, їдьте до Се­ре­динсько­го; там, ка­жуть, по­кої ду­же прос­торі! І гос­по­дар ду­же гос­те­люб­ний».

- Що це та­ке? що де та­ке за ко­медія? - за­ре­пе­ту­ва­ли да­ми і по­ча­ли біга­ти кру­гом ха­ти. - Чи пак не «зварй­овал» він оце зусім? чи не з'їхав з глуз­ду та й не збо­же­волів він зусім? - Яки­ме! од­чи­няй! - кри­ча­ла Зо­ся, - а то я зве­лю двері ви­са­ди­ти!

- Спробуй! То я вам оту­теч­ки усім реб­ра пот­ро­щу, - ска­зав Яким з ква­тир­ки. - Од­ну Зо­сю пу­щу, ко­ли во­на то­го схо­че, а тим - світ на всі чо­ти­ри вітри.

- Як ти не пус­тиш сес­тер, то й я те­бе по­ки­ну! - обізва­лась Зо­ся. - Я не пе­ре­жи­ву та­ко­го со­ро­му, я, кот­ру знає вся око­ли­ця, сам князь, - я… я…

- Старі шту­ки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, ко­ли хоч, йди в ха­ту. Я тобі не за­бо­ро­няю.

Лемішковський од­хи­лив двері, пус­тив Зо­сю в ха­ту, а другі зос­та­ли­ся на дворі.

- Що за вар­ва­ризм! Що за ван­далізм! - ре­пе­ту­ва­ла Те­одо­зя. - У нас, у Вар­шаві, за це йо­му б го­ло­ву стя­ли. Так обійтись з да­ма­ми, ви­ки­ну­ти з до­му се­ред дня, в очах ціло­го се­ла, най­ми­чок!

Теодозя підійма­ла го­лос все ви­ще і ве­ре­ща­ла тро­хи не на все се­ло. А тим­ча­сом Зо­ся лю­ту­ва­ла в хаті, на­че по­ра­не­на тиг­ри­ця, аж го­лос її ля­щав на всю осе­лю.

- Ти лай­дак! - ве­ре­ща­ла во­на, - ти п'яню­га! Про­пив усе на­ше доб­ро, а те­пер збез­чес­тив, ос­ла­вив ме­не. Ой моя не­не!.. - і Зо­ся сіка­лась до йо­го і со­ва­лась, як оса.

- Зосю! - од­ка­зу­вав їй Яким спокійно, - де на­ше доб­ро батьківське, де батьківський дім, сад, ко­мо­ри, млин? Чи не ти ж про­цинд­ри­ла все на­ше доб­ро, про­гай­ну­ва­ла все батьківське над­бан­ня, прос­вистіла всі наші гроші на свої убо­ри, на ба­ли?

Зося за­мовк­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го.

- Чи не ти ж тя­га­ла ме­не по світі з місця на місце? Чи не че­рез те­бе я пішов в світи? Че­рез те­бе я на службі не зас­лу­жив нічо­го, по­ки­нув місце. Чи не ти тро­хи не пус­ти­ла ме­не по ми­ру з тор­ба­ми? Пус­тиш ти й дітей. Ди­вись на ме­не! І я, і діти но­си­мо ла­ти, а ти все гу­ляєш, а ти ба­люєш за чужі стидкі гроші. Ти со­ром мій, ти опо­га­ни­ла на­ше чес­не ймен­ня Лемішок…

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Зо­ся, як відьма на Лисій горі. - Ха-ха-ха! Ша­нов­не ймен­ня - Лемішок! Тво­го батька-гай­да­ма­ки і те­бе, дос­то­ту та­ко­го ж са­мо­го! Ха-ха-ха! Чес­не ймен­ня - Лемішок! Ха-ха-ха!

- Мій батько ка­зав мені прав­ду. Ти та­ка, як про те­бе ду­мав мій батько: ти гультяй­ка, во­ло­цю­га, все за­ли­цяєшся, все ко­хаєшся з во­ло­цю­га­ми, гай­нуєш доб­ро, так що діти твої швид­ко піднімуть те­бе на смішки. По­со­ро­ми­лась би си­вої ко­си… Ко­си сивіють, а ти як бу­ла не­розмірко­ва­на зза­мо­ло­ду, та­кою і на старість зіста­лась; та все лип­неш до лю­дей нес­тач­ко­ви­тих, та­ких, як і ти са­ма.

- Ха-ха-ха! - ре­го­та­лась Зо­ся ко­ло йо­го са­мо­го но­са. - Де ти на­ха­пав­ся та­кої мо­ралі? Ха-ха-ха!

- Дивись на моє дран­тя, на мої ла­ти! Хто довів ме­не до їх? Ди­вись на мої чорні ру­ки. Чи не такі ж ру­ки і в мо­го батька бу­ли, що го­ду­ва­ли те­бе, нас­та­ча­ли гро­шей на твої сукні, на ба­ли? А ти, ле­да­щи­це, все гу­ляєш, а ти от десь бу­ла повіялась і те­пер. Ми­нув час, ко­ли я те­бе ко­хав, ко­ли я за твої очі був ла­ден од­да­ти ду­шу свою. Я те­пер не­на­ви­жу те­бе! Хоч і геть з мо­го до­му, то не бу­де жал­ко. Ти псуєш моїх дітей, збав­ляєш дур­но доб­ро, зби­ла ме­не з пан­те­ли­ку!

- Бо ти й дав­но був навісний. Пос­лу­хай ме­не! - по­ча­ла Зо­ся ти­хо, з осміхом, як го­во­рять до ма­лої ди­ти­ни. - Що ж це тобі спа­ло на дум­ку сха­ме­ну­тись і опам'ята­тись так пізно, - ви­га­ня­ти ме­не з до­му, дійти до сво­го ро­зу­му, до пут­тя, як ти ка­жеш?

Лемішковський схо­пив­ся по­лум'ям. Йо­го очі заб­ли­ща­ли страш­но. Пе­ред Зо­сею не­на­че сто­яв ста­рий Лемішка, встав­ши з до­мо­ви­ни.

- Та ти смієш ще вар­ня­га­ти, базіка­ти! Геть з мо­го до­му! щоб і дух твій не пах! Вон за­раз до сво­го Се­ре­динсько­го!

Зося по­ба­чи­ла, що вже не­пе­ре­лив­ки й не жар­ти, їй зда­лось, що во­на по­чу­ла го­лос страш­но­го Лемішки. Важ­ке по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в серці. Во­на зат­ру­си­лась, як лист, і не­са­мохіть поп­ну­лась на­зад. Яким од­чи­нив їй двері; во­на, лед­ве жи­ва, бліда, пе­ре­ля­ка­на, вис­ко­чи­ла з ха­ти в двір.

Другі да­ми все чу­ли під вікна­ми і по­ча­ли хли­па­ти і за се­бе, і за Зо­сю. Їм зда­ва­лось, що Яким її вб'є! - так він страш­но зак­ри­чав, аж од­ляс­ки йшли по по­ко­ях; так зак­ри­чав, як звір, - тим страш­но, що дов­го терпів.

Недовго ду­мав­ши, Зо­ся звеліла зап­ряг­ти па­ру ко­ней, звеліла поск­ла­да­ти скриньки й оде­жу на віз і вез­ти, по­ки що, в місто, до знай­омо­го жи­да, що дер­жав заїзд, а са­ма з сест­ра­ми та з Те­одо­зею посіда­ли на вер­хові коні і по­ка­та­ли до Кам'яно­го з пев­ною надією, що Се­ре­динський за­раз за­ря­тує їх і дасть їм догідний при­ту­лок у се­бе…

Серединський, вер­нув­шись до­до­му, не зас­тав вже ні своєї жінки, ні си­на. На оповідан­ня прис­лу­ги він од­ка­зав: «поїха­ла - то й доб­ре зро­би­ла!» Ясь хо­див те­пер по по­ко­ях ве­селіший, вис­ви­щу­вав якусь ве­се­лу пісню. Він знав, шо Гані вже не жи­вотіти дов­го на світі, що йо­му швид­ко розв'яжуться ру­ки. І вже він мірку­вав собі, де б йо­му те­пер шу­ка­ти кра­щої па­ри. Зо­ся йо­му вже об­рид­ла тро­хи. Він блу­кав дум­кою по сусідніх дідицьких дво­рах, де бу­ли польські фамілії, і ба­гаті, знач­ненькі; він пе­ре­би­рав у думці паннів, та все не прос­тих, та все ба­гатіших… Ко­ли це прибіг ла­кей про­си­ти йо­го до кня­зя… Тес­теві сло­ва прий­шли йо­му на пам'ять… Нев­же й справді об­го­во­ре­но йо­го пе­ред кня­зем?

Князь зустрів уп­ра­ви­те­ля ду­же не­лас­ка­ве і лед­ве про­мо­вив: «я хо­чу за­вес­ти в се­бе де­які зміни; маю на думці зміни­ти мою гос­по­дарську сис­те­му. Вас мені більш не тре­ба; пе­ре­дай­те ра­хун­ки і всі речі но­во­му уп­ра­ви­те­леві».

Говорити й вип­рав­ду­ва­тись князь йо­му не дав; та й що бу­ло тут го­во­ри­ти?

Вернувшись до сво­го жит­ла, він по­ба­чив, що все йо­го доб­ро, навіть їм скуп­ле­не, са­ме опе­ча­ту­ва­но. Йо­му зос­та­ви­ли тільки що най­потрібніше.

Ясь сидів, не­на­че гро­мом при­би­тий, на то­му са­мо­му місці ко­ло вікна, де ше не­дав­неч­ко сиділа за­ниділа Га­ня.

Коли це в во­ро­тях за­ту­потіли коні, і чо­ти­ри панії на­су­ну­ли вер­ха­ми, мов чор­на хма­ра, до йо­го в гості. Не до гос­тей бу­ло те­пер Се­ре­динсько­му.

Слуги не вий­шли взя­ти коні од ама­зо­нок, що вих­ри­ли та ви­ха­ли шлей­фа­ми на повітря, зска­ку­ючи з ко­ней.

Заплакані да­ми, дер­жа­чи в ру­ках довгі шлей­фи су­конь, увійшли в світли­цю. Ясь сидів ко­ло вікна ду­же смут­ний, неп­ри­том­ний. За­раз пос­те­рег­ли во­ни, що ста­лась якась но­ви­на, щось нес­подіва­не.

- Чого це ви такі смутні? - пи­та­ли да­ми в Се­ре­динсько­го.

- Жінка оце по­ки­ну­ла ме­не сьогодні, виїха­ла до батька, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Те­пер я вольний, як пти­ця!

- Тепер ти вольний! Мій ми­лий, мій ко­ха­ний! - крик­ну­ла Зо­ся і ки­ну­лась йо­му без со­ро­ма на шию, - от те­пе­реч­ки я твоя, навіки твоя! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Мій при­ше­ле­пу­ва­тий Лемішковський за­пер оце двері пе­ред са­мим на­шим но­сом, і я йо­го оце по­ки­ну­ла. Цур йо­му, пек йо­му! І я те­пер вольна! Я твоя, навіки твоя. Бу­ду од цього ча­су жи­ти тут з то­бою в добрі і в щасті, а сест­рам да­мо десь на який­сь час он ті кімнат­ки скраю. І жи­ти­ме­мо ту­та, як у раї, і зро­би­мо з землі не­бо!

- Тут жи­ти нам вже не мож­на, моя ко­ха­на! - од­ка­зав Ясь, об­няв­ши її за стан. - Я оце тільки що втра­тив місце уп­ра­ви­те­ля. Завт­ра тут жи­ти­ме дру­гий уп­ра­ви­тель. Моє доб­ро все до реш­ти заг­ра­бо­ва­но, опе­ча­та­но. Ме­не об­го­во­ри­ли, ос­ла­ви­ли, об­пи­са­ли пе­ред кня­зем. Я те­пе­реч­ки зос­тав­ся без нічо­го, без шмат­ка хліба, хоч бе­ри тор­бу та йди жеб­ра­ти про­ха­чем. Од­на ти те­пер зос­та­ла­ся для ме­не на цілім світі!

Зося витріщи­ла очі і вир­ва­лась з йо­го рук. - Он­деч­ки слу­ги див­ляться! Ди­вись! - го­во­ри­ла во­на, од­во­дя­чи од се­бе йо­го ру­ки, як він знов хотів об­ня­ти її

- То що! не­хай див­ляться! Ти моя, і я ска­жу так і пе­ред бо­гом, і пе­ред людьми. Ти мені те­пер зос­та­лась од­на втіха, од­не щас­тя! їдьмо до Оде­си! Там я го­рю­ва­ти­му, хліб за­роб­ля­ти­му, те­бе зо­дя­га­ти­му, хоч би са­мо­му прий­шлось і го­ло­да­ти.

- Чого ж я з то­бою поїду, мій па­не? - ска­за­ла Зо­ся якимсь вже чуд­ним го­ло­сом. - Я… я не звик­ла… я не змо­жу приз­ви­чаїтись до… я не стерп­лю нуж­ди, не змо­жу пе­ре­нес­ти вбо­жест­ва, зли­ден­но­го жит­тя…

- То скоч­мо вдвох у Чор­не мо­ре, об­няв­шись! Я з то­бою ла­ден хоч би й про­пас­ти! - про­мо­вив Ясь, упав­ши пе­ред Зо­сею нав­колішки.

- Ні! - од­ка­за­ла во­на, од­вер­нув­ши тро­хи од йо­го вид. - Я не маю жад­ної охо­ти вми­ра­ти, та ще так безг­луз­до! Мені ж не шістнад­цять років! Я не дівчин­ка дур­ненька! Мій час ро­ман­тиз­ма дав­но ми­нув. Але, ра­ди бо­га, мій па­не, не ро­би те­ат­ру! ходімо в дальші кімна­ти. Прис­лу­га ди­виться.

Всі пішли в да­ле­ку кімна­ту і поп­ри­чи­ня­ли двері.

- Що ж нам те­пер діяти, що по­ча­ти? - зак­ви­лив Ясь, прос­тя­га­ючи ру­ки до Зосі, але Зо­ся вже не наб­ли­жу­ва­лась до йо­го, не ди­ви­лась на йо­го. За­ку­сив­ши гу­би і при­ту­лив­ши до ро­та біле­сеньку пу­чеч­ку, во­на ду­ма­ла свою ду­му.

- Так ти не поїдеш зо мною? - спи­тав Се­ре­динський теж якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че не своїм.

- Я муж­ня жінка, - од­ка­за­ла Зо­ся, - я ма­ти сім'ї; по­ки­ну свою доч­ку, своїх дітей: піде по­го­лос­ка.

- Але ж ви пе­редніше про те нічо­го не зга­ду­ва­ли! - крик­нув Се­ре­динський.

- То бу­ло ко­лись. А те­пер я… я… опам'яту­ва­лась тро­хи. Будь, па­не, щас­ли­вий! Шу­кай дру­гої лю­бові, шу­кай щас­тя деінде! і за­будь про ме­не.

Серединський стис­нув ку­ла­ки і аж заск­ре­го­тав зу­ба­ми. Аж тут са­ме од­чи­ни­лись двері і в світли­цю ввійшов отець Хве­дор, блідий й страш­ний, страшніший за са­мо­го Се­ре­динсько­го.

Завізши жінку й Га­ню в заїзд у Кам'яно­му, вер­нув­ся він до уп­ра­ви­тельської квар­ти­ри і приніс під ря­сою ясе­но­во­го, гнуч­ко­го та за­маш­но­го за­но­за од яр­ма. Ввійшов­ши в ту кімна­ту, де бу­ла вся ком­панія, він мит­тю пок­ру­тив клю­ча в две­рях і, ви­тяг­ти ме­ре­жа­но­го за­но­за, по­ка­зав йо­го Се­ре­динсько­му, але, вглядівши, що да­ми зблідли, аж побіліли з пе­ре­ля­ку і по­па­да­ли на ка­на­пу, він сха­ме­нувсь, а йо­го ру­ка ніби зак­ляк­ла вкупі з за­но­зом. Се­ре­динський по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, ос­ту­пив­ся до кут­ка, утк­нув го­ло­ву в ку­ток і ніби скам'янів. О. Хве­дор пос­то­яв, пос­ва­ривсь за­но­зом і знов по­вер­нув клю­ча в две­рях і вий­шов з по­коїв. Не швид­ко всі опам'ята­лись. Ясь ле­жав на ка­напі і стог­нав; да­ми ки­ну­лись до йо­го ніби ря­ту­ва­ти.

- В нас у Вар­шаві про та­ке й зро­ду не чу­ва­ти! - кри­ча­ла Те­одо­зя, - В тюр­му йо­го! В тюр­му! О бо­же, бо­же!

- Оце так ха­ле­па! - крик­ну­ла Зо­ся.

Серединському ста­ло со­ром пе­ред да­ма­ми, пе­ред Зо­сею, йо­му зда­лось, що да­ми вже підніма­ють йо­го на сміх.

Серединський спах­нув, не­на­че прот­ве­ре­зивсь, схо­пив­ся з ка­на­пи, од­чи­нив двері, по­ви­пи­хав усіх чо­тирьох дам з ха­ти і за­пер за ни­ми двері…

Вийшли да­ми на подвір'я, аж ко­ней їх, по­да­ро­ва­них Ясем, вже не­ма! До слуг - ніхто на їх не ди­виться, ніби й не чує їх пи­тан­ня. Один тільки хло­пець оз­вавсь та й ка­же: «Утікай­те собі швидчій, а то ще й вас по­за­пе­ча­ту­ють тут в по­ко­ях». Му­си­ли во­ни самі, підоб­гав­ши довгі хвос­ти та ви­ха­ючи ни­ми, йти до міста пішки та шу­ка­ти, де їх віз в заїзді. Там старі пан­ни най­ня­ли жидівські коні і поїха­ли шу­ка­ти щас­тя по дво­рах ли­сих ка­ва­лерів, а Зо­ся од­на вер­ну­лась пішки, на своїх батьківських, до гос­по­ди.

- Що це ти так шви­денько з мандрівки? - пи­тав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

Зося мов­ча­ла, роз­дя­га­лась та ози­ра­лась на обид­ва бо­ки. Во­на вже бо­ялась чо­ловіка, бо­ялась, щоб він ча­сом не дав їй штов­ха­на в бік або по­по­ти­лич­ни­ка.

- Чи прий­ма­ли та віта­ли доб­ре вас у Се­ре­динсько­го? - пи­тав далі Яким з лег­ким осміхом, - чи бу­ли й му­зи­ки, й танці? А де ж оце подіва­лись наші милі, наші ко­хані сест­рич­ки? де ж на­ша вар­шав'янка?

Зося мов­ча­ла і че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла.

- А я ду­мав, що ти оце да­си дра­ла ку­дись до Оде­си або й далі, та й пе­рех­рес­тив­ся.

Зося лед­ве вдер­жа­ла сльози, ку­са­ла гу­би од злості, од­на­че мов­ча­ла.

- А я ду­мав, що ти вже десь по­то­ну­ла з Се­ре­динським у Чор­но­му морі або й опи­ни­лась десь за мо­рем! А ти, ба­чу, ви­гулькну­ла з во­ди! - ска­зав Лемішковський, - ска­зав­ши це нав­ман­ня.

Зося не втерпіла й за­ри­да­ла.

- Ти звір, а не лю­ди­на! - про­мо­ви­ла во­на. Зо­ся впа­ла на ка­на­пу і по­ча­ла хли­па­ти та го­ло­си­ти так здо­ро­во, по­ча­ла так по­би­ва­тись, що Яки­мові ста­ло її шко­да.

- Цить уже, цить! Тобі й пла­ка­ти, й шко­ду­ва­ти не вар­то. Си­ди ж ниш­ком та сивій тиш­ком. Мо­же, си­ва ко­са при­не­се тя­му у твою го­ло­ву. А дітей мені не пас­кудь! Чуєш? Щоб ти­ми па­ни­ча­ми не тхну­ло в моїй гос­поді, аніже! Час доч­ку да­ва­ти заміж.

- Доч­ка твоя так те­бе не­на­видіти­ме, як і я не­на­ви­жу.

- Добре вив­чи­ла та на­пу­та­ла свою доньку! Доб­рим хва­лиш­ся!

Швидко після то­го між жи­да­ми й по се­лах пішла чут­ка, що о. Хве­дор по­бив за­но­зом Се­ре­динсько­го так, що він не міг сісти на стільці.

Тимчасом отець Хве­дор наб­ли­жав­ся з не­ду­жою доч­кою до Нес­те­ри­нець.

- Звеліть по­го­ни­чеві їха­ти че­рез еко­номський яр, - про­си­ла Га­ня матір. - Не­хай хоч пе­ред смер­тю по­ба­чу те місце, де я бу­ла ко­лись та­ка щас­ли­ва.

З'їхали во­ни на еко­номський яр. Га­ня підве­ла­ся на по­возці, оки­ну­ла оком увесь зе­ле­ний яр, сад, гай навк­ру­ги, еко­номську ха­ту і за­го­ло­си­ла. Все сто­яло, все зе­леніло, як і дав­но ко­лись. Во­на по­ба­чи­ла ту доріжку в сад­ку, звідкіля во­на час­то виг­ля­да­ла Яся, те віко­неч­ко, ко­ло кот­ро­го во­на ко­ли­ха­ла в ко­лисці свою ди­ти­ну, той став, де ку­па­лась, ту стеж­ку по яру, ку­дою во­на, з ми­лим попліч, так час­то хо­ди­ла гу­ля­ти.

- Ой ма­мо, ма­мо! На­що бу­ло нам виїжджа­ти звідсіль! Я, пев­но, ту­та й досі бу­ла б щас­ли­ва, бу­ла б здо­ро­ва!

- А хто ж йо­го знав, що ба­гатст­во ма­ти­ме для йо­го та­ку губ­ля­чу си­лу! - од­ка­зав батько. - Гроші, панст­во за­во­ру­ши­ли в йо­му шля­хетську пи­ху і за­па­гу­би­ли й йо­го, й те­бе… А при бідності той ду­шок у йо­му дрімав, мов при­шиб­ле­ний, при­бор­ка­ний.

Приїхали во­ни до­до­му. Надвір по­вибіга­ли всі сест­ри, всі обніма­ли, цілу­ва­ли Га­ню, знес­ли її на ру­ках з ве­ли­ким пла­чем. З усього се­ла схо­ди­лись мо­ло­диці, котрі зна­ли Га­ню ще пан­ною. Всі пла­ка­ли, всі шко­ду­ва­ли й жал­ку­ва­ли за нею.

- А ми вам, Га­ню, не ра­ди­ли ви­хо­ди­ти заміж за па­на! - го­во­ри­ли мо­ло­диці. - Де вже пак! чу­жий рід, чу­жа сто­ро­на, - все не те, що своє!

Все на світі роз­ви­ва­лось, рос­ло, розцвіта­ло, а Га­ня чах­ла, сох­ла, в'яла і все пог­ля­да­ла в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не сха­ме­неться, чи не вер­не їй лю­бові, жи­вот­тя. Їй зда­ва­лось, що во­на б оду­жа­ла, що до неї вер­ну­ло­ся б зга­са­юче жи­вот­тя, як­би він приїхав до неї, по­жа­лу­вав її.

- Він один вер­нув би мені здо­ров'я, жи­вот­тя! - го­во­ри­ла Га­ня. - А як пом­ру, то по­хо­вай­те ме­не в са­ду, під дво­ма че­реш­ня­ми, де ко­лись пе­редніше так час­то сиділа з ним. Я бу­ду близько од вас; звідтіль вид­ко еко­номський яр. Га­ня за­ли­ва­лась слізьми; і всі сест­ри пла­ка­ли. Ма­ти не од­хо­ди­ла од неї і день, б ніч.

А ми­лий не вер­тав­ся, а слабість збільшу­ва­лась. Га­ня не спа­ла вночі, її очі бу­ли розп­лю­щені; огонь па­лив її го­ло­ву, її тіло. І уяв­ля­лось їй, що во­на ба­чить цілий ряд ба­га­тих світлиць з по­роз­чи­ня­ни­ми две­ри­ма, з блис­ку­чи­ми пар­ке­та­ми, з здо­ро­ви­ми дзер­ка­ла­ми до са­мої стелі, з кан­де­ляб­ра­ми. В її очах стіни по­чи­на­ли во­ру­ши­тись, світлиці розс­ту­па­лись; все хи­ли­та­лось, все тру­си­лось, сте­ля підніма­лась все ви­ще й десь зник­ла в не­бес­но­му прос­торі, а звер­ху на­ме­том роз­гор­ну­лось синє не­бо, яс­не, блис­ку­че, за­ли­те со­няч­ним промінням. По йо­му літа­ли й шу­га­ли лісові птиці. Ве­ликі світлиці шир­ша­ли, дов­ша­ли, пе­ре­вер­та­лись на Нес­те­ринські яри, тільки го­ри бу­ли вкриті не зе­ле­ною тра­вою, а до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, шпа­ле­ра­ми, дзер­ка­ла­ми…

- Ох, ма­мо! Поп­рий­май­те оті ки­ли­ми! І хто їх по­розс­те­ляв по го­рах! - белько­та­ла Га­ня се­ред ночі. - Не хо­чу я їх, не тре­ба мені їх! І знов зда­ва­лось їй, що во­на йде по­руч із Ясем по яру, а го­ри, вкриті ки­ли­ма­ми і шпа­ле­ра­ми, все-та­ки ста­ють по обид­ва бо­ки стіна­ми. Од їх па­шить вог­нем, пе­че її тіло. Во­на і Ясь - йдуть бо­соніж по зе­леній траві, а під но­га­ми сип­ляться з тра­ви, як ро­са, зо­лоті іскри, блис­кучі брильянти і пе­чуть її в но­ги, не­на­че ог­неві іскри. Ози­рається Га­ня на яр, і їй здається, що во­на вже бре­де по яру, як по воді, в роз­топ­ле­но­му зо­лоті. Гус­те зо­ло­то об­ли­ває їй но­ги, хлю­пається, бриз­кає, бли­щить крап­ля­ми про­ти сон­ця, за­ли­ває цілий яр, як ста­во­ва во­да. Її но­ги груз­нуть, заг­ру­за­ють, ніби в гус­то­му багні; їй важ­ко сту­па­ти. А зо­ло­то все глиб­шає, підіймається ви­ще, за­ли­ває її й Яся. Во­на пог­ля­дає на Яся, а в йо­го очі страшні, звірячі; ли­це йо­го та­ке лю­те, чер­во­не, що во­на й боїться йо­го, й ха­пається за йо­го ру­ки, щоб не по­то­ну­ти в то­му чуд­но­му ста­ву.

- Господи, як важ­ко брес­ти! ко­ли б до ста­воч­ка! - белько­та­ла Га­ня, див­ля­чись на сте­лю. - Ой пи­ти, пи­ти хо­чу! Ясю, го­луб­чи­ку, дос­тань мені во­диці!

І зда­ва­лось їй, що во­на на­хи­ли­лась над кри­ни­цею, дос­та­ва­ла га­ря­чи­ми гу­ба­ми во­ди. Ко­ли ди­виться, а то не кри­ни­ця, а дзер­ка­ло; в йо­му во­на по­ба­чи­ла своє страш­не, замліле та бліде ли­це, свої ши­ро­ки очі. Пе­ре­ляк однімає в неї пам'ять, за­би­ває па­мо­ро­ки. Все зак­ру­ти­лось пе­ред її очи­ма, заб­риз­ка­ло іскра­ми, зірка­ми, за­пашіло вог­нем.

Не дов­го му­чи­лась Га­ня; швид­ко й вмер­ла, її по­хо­ва­ли в сад­ку, під че­реш­ня­ми. Сест­ри об­са­ди­ли квітка­ми її мо­ги­лу, а білий цвіт че­решні що­ро­ку об­си­пає звер­ху зем­лю на мо­гилі. Що­ро­ку на про­во­ди зби­ра­ються всі доч­ки от­ця Хве­до­ра, всі ро­дичі і став­лять під че­реш­ня­ми па­на­хи­ду за її ду­шу.

Серединський взяв до се­бе си­на сво­го і десь пус­тив­ся по світу шу­ка­ти та­ла­ну, пе­ре­хо­дя­чи з еко­номії на еко­номію, як вічний міфічний жид. Ма­лий син не­за­ба­ром умер, а з ним умер­ла й ос­тан­ня пам'ятка Га­ни­на в йо­го. Нуж­да знов вер­ну­ла­ся до йо­го, прот­ве­ре­зи­ла йо­го, про­яс­ни­ла йо­го гор­до­ви­ту ду­шу.

«І що зо мною діялось? І що зо мною бу­ло? - ду­мав він ча­сом, си­дя­чи сам в бідній еко­номій. - І що то за хур­ди­га підня­ла­ся в моїй душі, пот­ро­щи­ла моє щас­тя, взя­ла жінку мою й про­май­ну­ла, тільки за­гу­ла?.. А я знов зос­тав­ся, як і був. Тільки та хур­ди­га по­ки­ну­ла страшні сліди в моїй душі, по­ла­ма­ла, пот­ро­щи­ла й ме­не, й покійну Га­ню».

І зга­дав він, си­дя­чи си­ро­тою вве­чері, свою покійну Га­ню, її доб­ру, прос­ту ду­шу, її лас­кавість, ха­зяй­но­витість; зга­дав, як во­на са­ма по­ра­лась, пра­цю­ва­ла, доб­ре дер­жа­ла дім; зга­дав її вірну лю­бов, її му­ки, - і з'яви­лась, як на до­лоні, йо­го про­ви­на.

«Може, то бу­ла її до­ля, що я пішов так од­ра­зу уго­ру! А хіба ж во­на не да­ла мені щас­тя! А Зо­ся, Зо­ся! а мої гор­дощі! во­ни, во­ни ме­не за­па­гу­би­ли!.. а Га­ню з світа згу­би­ли».

І не раз, і не два пла­кав він за Га­нею. Та не вер­тається вдру­ге, що раз по­то­ну­ло в бе­зодні…

Лемішковський по­ми­рив­ся з Зо­сею, кот­ра і потім не пе­рес­та­ва­ла тя­га­тись з ка­ва­ле­ра­ми до си­вої ко­си, тільки вже по­тай од чо­ловіка. Во­на не бриш­ка­ла, вже бо­ялась йо­го, бо зна­ла, що ти­ха во­да ча­сом ве­ликі греблі рве. А Лемішковський тя­гав­ся од се­ла до се­ла, ти­няв­ся од па­на до па­на по еко­номіях з сім'єю, не дав ра­ди дітям, не довів їх до пут­тя, не дав їм доб­ро­го вчіння і ви­ну­вав Зо­сю, що про­гай­ну­ва­ла йо­го батьківщи­ну, за­на­пас­ти­ла й йо­го, й дітей… І не раз, їду­чи ко­ло батьківсько­го грун­ту, він ди­вив­ся на батьківську осе­лю, ха­ту, на ста­рий са­док, на все доб­ро, де вже па­ну­ва­ли чужі лю­ди, де по­хо­жа­ли но­ги чу­жих дітей, - не унуків і прав­нуків ста­ро­го Лемішки.


Оглавление

  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VIII
  • IX 
  • X
  • XI
  • XII