Поміж ворогами [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать онлайн

I

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, в неділю, го­робцівський ба­тюш­ка, отець Ар­темій Крем­ницький, доб­ре вис­пав­ся по обіді, встав і пішов че­рез усі кімна­ти до за­ли. В залі на ка­напі сиділа йо­го жінка, Су­са­на Уласівна, й пе­ре­див­ля­лась но­вий но­мер ілюст­ро­ва­но­го ве­ли­ко­русько­го жур­на­лу «Ни­ва». Отець Ар­темій і йо­го жінка бу­ли вже лю­де літні. Він був ви­со­кий на зріст, ши­ро­кий в пле­чах, кос­тис­тий, трош­ки су­хор­ля­вий. З-під узенько­го ло­ба бли­ща­ли не­ве­личкі зас­пані тем­но-карі очі, такі блис­кучі, шо й сон не міг зас­лать їх ту­ма­ном. Над йо­го ши­ро­ки­ми ус­та­ми ву­са бу­ли підстри­жені ви­со­ко й рівно і стриміли над верхньою гу­бою, не­на­че в клуні стріха над две­ри­ма. Отець Ар­темій був нер­во­вий, жва­вий і страх не лю­бив, як за бор­щем або за чаєм ву­са лізли йо­му в рот. Він вис­ми­ку­вав їх пальця­ми, од­би­вав­ся од їх чер­во­ним гост­рим язи­ком, за­ди­рав їх вго­ру пальця­ми; а ко­ли во­ни вже геть-то на­до­ку­ча­ли, за­раз ха­пав нож­ниці й спох­ва­ту та спе­ре­сер­дя підти­нав їх як мож­на ви­ще, тро­хи не під самісіньким но­сом. Че­рез це ву­са в йо­го стир­ча­ли над гу­бою, ніби щітка з товс­тої во­лосіні. Розкішні йо­го ко­си бу­ли роз­пат­лані й завж­ди на­со­ву­ва­лись на ву­ха й на лоб і зак­ри­ва­ли й без то­го ма­ленький йо­го лоб.

Отець Ар­темій позіхнув і не­гар­но роз­дя­вив сво­го ши­ро­ко­го ро­та, ши­ро­ко роз­тяг­нув­ши по­морхлі си­ню­ваті гу­би. Су­са­на Уласівна все пе­ре­гор­та­ла но­ме­ри «Ни­вы» і навіть не ди­ви­лась на сво­го чо­ловіка. Во­на бу­ла пос­тав­на, тілис­та, навіть тро­хи ог­ряд­на й важ­ка на ході; але на її ви­ду ще й досі бу­ло знать слід давньої кра­си. Дов­го­вас­те, пов­не ли­це її не розп­ли­ло­ся й до ста­рості до­дер­жа­ло свої делікатні пруж­ки.

Отець Ар­темій вже ви­дав заміж три доч­ки, і ви­дав доб­ре: старші доч­ки бу­ли гарні. Чет­вер­та доч­ка Ва­лен­ти­на Ар­темівна, бу­ла теж гар­ненька, але тро­хи за­сиділась. Гарні, підхожі для неї же­ни­хи не трап­ля­лись. Старі батьки вже по­ча­ли тро­хи за­ду­му­ваться: їх брав ост­рах, щоб доч­ка ча­сом не зос­та­лась навіки пан­ною. Ва­лен­ти­на ще за­раз по обіді поїха­ла в гості в близьке се­ло до своїх при­ятельок, до­чок уп­ра­ви­те­ля Шмідта.

І о. Ар­темій, і йо­го жінка дов­генько сиділи й мов­ча­ли, не­на­че й дух за­таїли. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Навіть у пе­карні бу­ло ти­хо: най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись по обіді на гу­лян­ку. Якось мерт­во бу­ло в прос­тор­них кімна­тах, в прос­торній гос­тинній. Ви­сокі груші в сад­ку зас­ту­па­ли світ в вікнах з од­но­го бо­ку гос­тин­ної, і тільки з дру­го­го бо­ку сон­це ки­да­ло пу­чок проміння в двоє вікон, і те пас­мо проміння об­ли­ва­ло од­лис­ком стіни, крісла, об­биті ря­бою не­до­ро­гою ма­терією, збляк­лий та по­ли­ня­лий ки­лим під сто­лом, оп­рав­лені в чорні ря­ми здо­рові кар­ти­ни премій до «Ни­вы». В гос­тинній бу­ло так ти­хо, що тільки ті кар­ти­ни, на­мальовані яри­ми різки­ми фар­ба­ми, над­да­ва­ли жит­тя мертвій кімнаті. Зда­ва­лось, що от-от бу­де чуть, як ста­ра ба­ба, на­мальова­на на кар­тині «Ба­бині каз­ки», роз­ка­зує дівча­там та хлоп­чи­кам під вер­бою ко­ло ти­ну свою каз­ку; як на другій кар­тині давній коб­зар заг­рає на своїй кобзі в «Те­ремі» мос­ковської бо­ярині.

Отець Ар­темій і йо­го жінка дов­генько сиділи мовч­ки, мов дві ста­туї, за­ку­тані в тем­не уб­ран­ня. Су­са­на Уласівна пе­рес­та­ла пе­ре­гор­тать лист­ки «Ни­вы», пок­ла­ла ру­ки на стіл і схи­ли­ла свою вже си­ву­ва­ту го­ло­ву: во­на ду­ма­ла за свою доч­ку. Отець Ар­темій нес­подіва­но за­ки­нув на спин­ку м'яко­го крісла свою куд­ла­ту го­ло­ву й позіхнув з усієї си­ли на всю за­лу. Ши­ро­кий рот, об­ря­мо­ва­ний ко­рот­кою борідкою, та ніздрі ши­ро­ко­го но­са за­чорніли, не­на­че но­ри, про­то­чені жу­ка­ми та ми­ша­ми се­ред глу­хої кро­пи­ви. Він зир­нув на жінку й про­мо­вив:

- Чого це ти так за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла? Отець Ар­темій, вдру­ге позіхнув­ши при цих сло­вах, навіщось крут­нув го­ло­вою швид­ко й жва­во і цмак­нув з сма­ком, не­на­че ви­пив ста­кан хо­лод­но­го пи­ва або ква­су з кис­лиць. Куд­латі тем­но-русі ко­си, на кот­рих вже по­де­ку­ди біліла си­ви­на, май­ну­ли й по­си­па­лись з двох боків на су­хор­ляві що­ки. Ли­це о. Ар­темія не­на­че виг­ля­да­ло з яко­гось курінця.

- Оце ду­маю про Ва­тю… - обізва­лась ма­туш­ка, - я прикмічаю, що Ва­тя по­чи­нає ну­диться. Усе си­дить та за­ду­мується. Вже й книж­ки по­ки­ну­ла чи­та­ти.

- Бо їй час заміж. Чо­гось на­ша Ва­тя за­сиділась. От не трап­ляється же­них та й не трап­ляється. А вже, здається, їй йде двад­цять третій рік, - обізвав­ся о. Ар­темій.

- Вибачай-бо, двад­цять дру­гий, - обізва­лась ма­туш­ка, див­ля­чись в скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док в тем­ну­ва­то­му кут­ку гос­тин­ної.

- Старші доч­ки якось швид­ше по­ви­хо­ди­ли заміж, а ця си­дить, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­туш­ка.

- Бо старші кращі за Ва­тю, а Ва­тя… ма­лою бу­ла собі нічо­го дівчи­на, а це чо­гось ста­ла розп­ли­ваться та по­ган­шать, - обізвав­ся о. Ар­темій.

- От і по­ган­шать! Ще що ви­га­дай!

- А! по­га­на спра­ва, нічо­го й ка­зать! Талія роз­рос­тається… це зган­жу­ва­ло її пос­тать. Тре­ба шу­ка­ти же­ни­ха, бо за­си­диться. В нас і гро­шей є кільки ти­сяч кар­бо­ванців, а дівчи­на мо­же за­сидіться. Тре­ба на­пи­ту­вать же­ни­ха! - ска­зав о. Ар­темій і нер­во­во мах­нув однією ру­кою на повітря.

- А де ж ти йо­го на­пи­таєш, як сам не приїде в наш двір? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- Адже ж оце не­за­ба­ром нас­та­нуть ва­кації. До на­шо­го пи­са­ря приїде брат йо­го жінки, сту­дент універ­си­те­ту; до­кон­че приїде, бо й на ве­ли­код­них свят­ках приїжджав. Тре­ба йо­го зап­ро­хать до се­бе в гості. Він вже на ос­танньому курсі, - ска­зав о. Ар­темій.

- А як же йо­го зап­ро­шу­вать, та ще й са­мо­го? Не про­хать же до се­бе в гості й пи­са­ря, і йо­го жінки! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Треба до­кон­че зап­ро­сить і пи­са­ря, і йо­го жінку; нічо­го не по­мо­жеться, - ска­зав о. Ар­темій.

- І йо­го жінку? - аж крик­ну­ла ма­туш­ка.

- Атож! Без цього не обійдеться.

- Його жінку? Та йо­го ж жінка в се­бе вдо­ма хо­де в спідниці й зав'язується хуст­кою, як міщан­ка! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- В се­бе вдо­ма хо­дить в спідниці й зав’язує го­ло­ву хуст­кою, а до церк­ви при­хо­де в сукні й прос­то­во­ло­са, - ска­зав о. Ар­темій.

- Але ж во­на му­жич­ка! Як я її по­са­дов­лю отут в кріслі між на­ши­ми гістьми; ря­дом з ма­туш­ка­ми, з уп­ра­ви­тельшею, з її доч­ка­ми? Ти, то ла­ден нап­хом нап­хать мою за­лу міщан­ка­ми та й мо­ло­ди­ця­ми. А я цього не зроб­лю! - аж крик­ну­ла Су­са­на Уласівна.

Сусана Уласівна бу­ла гор­до­ви­та. Во­на бу­ва­ла в гос­тях в свя­ще­ників ду­же рідко, і бу­ва­ла не в усіх, а тільки в ба­гатіших і просвіченіших, зна­лась з ма­туш­ка­ми, тро­хи більше просвіче­ни­ми.

- Нічого ро­бить. До­ве­деться по­са­до­вить її отут в кріслі, хоч, мо­же, й не ря­дом з про­то­поп­шею та з уп­ра­ви­тельшею. Пи­са­ря й пи­сар­шу мож­на поп­ро­сить до се­бе в гості не до­ко­неш­не ж тоді, ко­ли в нас бу­де про­то­поп­ша та уп­ра­ви­тельша, а будлі-ко­ли, іншим ча­сом. Але ж пам'ятай, що це зро­биться не для пи­сарші, а для її бра­та, сту­ден­та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Па­на­сен­ка. Йо­го батько хоч і му­жик, і му­жик сірий, ре­па­ний, але ку­пив сто двад­цять, чи що, де­ся­тин землі… І ку­пить ще більше, бо має гроші, і з йо­го ха­зяїн на всю гу­бу; а це все не жар­ти… Та й, ска­за­ти по правді, нам і батько не­потрібний, а потрібний йо­го син, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна по­хи­ли­ла свою го­ло­ву й дов­генько ду­ма­ла, а потім підве­ла го­ло­ву, ще дов­го ди­ви­лась на скляні двері, а далі про­мо­ви­ла:

- Може, ти й прав­ду ка­жеш… До­ве­деться зап­ро­шу­вать до се­бе й пи­сар­шу! нігде дітись. Але я до неї зро­ду-звіку не поїду в гості!

- Але що ж маємо ро­бить. Тре­ба до­бу­ва­ти же­ни­ха. Ко­лись-та­ки вже на­поїмо чаєм пи­сар­шу та по­ба­ла­каємо з нею про кар­топ­лю та ци­бу­лю, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна нічо­го не од­повіда­ла, тільки важ­ко-тяж­ко зітхну­ла. Її гор­до­витість за­во­ру­ши­лась в душі, не­на­че роз­бур­ка­на вов­чи­ця в норі.

Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

- Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій. - Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

- Ото нудьга бе­ре! - ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі. - Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

- Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але от не­за­ба­ром вже поп­ри­хо­дять з гу­лян­ки. Ти чуд­ний чо­ловік, все те­бе нудьга бе­ре, а мені ніко­ли не бу­ває скуч­но: сид­жу собі та щось ду­маю, або шию, або «Ни­ву» пе­рег­ля­даю.

За стіною десь да­ле­ко по­чув­ся стукіт. Хтось гурк­нув две­ри­ма.

- Оришко! Мот­ре! - гук­ну­ла ма­туш­ка. - Ориш­ко, а йди сю­ди! А нас­тав ли­шень са­мо­вар, бо вже час нас­тав­лять!

Але ма­туш­ка дурнісінько гу­ка­ла: ні Ориш­ка, ні Мот­ря не вхо­ди­ли. Ма­туш­ка об­пер­лась обо­ма ру­ка­ми об руч­ки крісла, підве­ла з ве­ли­кою труд­но­тою свою ог­ряд­ну пос­тать і не пішла, а не­на­че по­су­ну­лась че­рез світли­цю важ­кою хо­дою й ко­ли­ва­лась на кож­но­му сту­пені по-ка­чи­но­му, з од­но­го бо­ку на дру­гий. Во­на за­га­да­ла дівча­там нас­тав­лять са­мо­вар.

Тільки що во­на вер­ну­лась до світлиці й знов важ­ко впірну­ла в крісло, над­ворі за­гур­котіла брич­ка, за­ту­потіли коні.

- Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люб­лю я тих гос­тей, та ще й прос­тих! - якось з ост­ра­хом про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій ки­нув­ся в сто­ло­ву й гля­нув у вікно.

- Це свої гості. Чо­гось на­ша Ва­тя швид­ко вер­ну­лась з гос­тей, - ска­зав о. Ар­темій з сто­ло­вої.

- Мабуть, в Бло­щин­цях не зас­та­ла нікогісінько до­ма, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Через хви­ли­ну двері в сто­ло­ву од­чи­ни­лись. Увійшла Ва­тя. Її ли­це бу­ло завіша­не чор­ною гус­тою ву­ал­лю. Во­на од­ки­ну­ла ву­аль і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом зніма­ти з го­ло­ви ка­пе­люш та роз­ку­ту­вать ву­аль. З дзер­ка­ла не­на­че гля­ну­ло на світли­цю її ши­ро­ке ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, з дов­ги­ми то­неньки­ми бро­ва­ми з гост­ри­ми кінчи­ка­ми, котрі тро­хи по­со­ву­ва­лись аж на ши­рокі вис­ки. Ва­тя бу­ла не­по­га­на. Її чи­малі блис­кучі карі очі не­на­че пла­ва­ли на підси­не­них білках. Ши­ро­ку­ваті повні ус­та зви­ва­лись ду­же ви­раз­ни­ми звив­ка­ми. Усі її пруж­ки ли­ця бу­ли чи­малі, примітні, ви­разні. Ва­тя тро­хи ски­ну­лась на мол­да­ван­ку або на гре­ки­ню.

Вона роз­дяг­лась, об­тер­ла на ви­ду по­рох хус­точ­кою, по­ма­леньку одійшла од дзер­ка­ла й якось по­ма­леньку, не ха­па­ючись, сіла в крісло про­ти ма­тері. Її пов­ненька пос­тать спов­ни­ла не­ши­ро­ке крісло.

- Ото, ма­мо! Тільки дур­но проїзди­лась в Бло­щинці до уп­ра­ви­те­ля. Не зас­та­ла до­ма ні паннів, ні уп­ра­ви­те­ля, ні уп­ра­ви­тельші. Навіть най­мич­ки ку­дись по­розбіга­лись. Од­ним од­на ба­ба сиділа на ґанку та ку­ня­ла, див­ля­чись на ку­ри та кур­ча­та.

- Мабуть, па­ни поїха­ли ку­дись в гості? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Управительша з доч­ка­ми поїха­ла в гості до сво­го бра­та, а уп­ра­ви­тель поїхав ку­дись по ділу, в фаб­ри­ку. Та й яка там ве­селість з уп­ра­ви­те­ля, хоч би я йо­го й зас­та­ла вдо­ма! Я ска­за­ла по­го­ни­чеві по­вер­тать на­зад з дво­ру, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Не спо­су­ди­лось. Шко­да! Поїдеш вже в ту неділю та на­го­во­риш­ся з пан­на­ми дос­хо­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, - а тим ча­сом го­туй ста­ка­ни для чаю. Ориш­ка не­за­ба­ром по­дасть са­мо­вар на стіл, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Ватя з не­охо­тою підве­лась, не­на­че ви­вер­ну­лась з м'яко­го крісла, і ти­хою, для­вою хо­дою, на­га­ду­ючою хо­ду своєї ма­ми, поп­рос­ту­ва­ла до сто­ло­вої, од­чи­ни­ла ша­фу й по­ча­ла вис­тав­лять на стіл ста­ка­ни та ми­соч­ки, її густі чорні бро­ви бу­ли на­суп­лені; во­на спус­ти­ла очі до­до­лу й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. Пан­ни, уп­ра­ви­те­леві доч­ки, ка­за­ли їй, що до їх час­тенько навіду­ються в гості ті па­ничі, що слу­жать в близьких се­лах за вчи­телів в цер­ков­них шко­лах. Ва­тя сподіва­лась стріну­ти, по­ба­чить їх і поз­най­омиться. Але по­ба­чить їх не до­ве­лось, - і Ва­тя хо­ди­ла й по­ра­лась ко­ло сто­ла смут­на й нев­до­во­ле­на.

Вже й чай нас­то­яв­ся. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни. Су­са­на Уласівна сіла на стілець і по­ча­ла пи­ти чай. Отець Ар­темій сів і собі на стільці, на­лив з ста­ка­на в ми­соч­ку чаю й по­чав по­хап­цем сту­дить чай в ми­сочці та сьорба­ти.

- А! Чи най­мит вже розпріг коні? - нес­подіва­но крик­нув о. Ар­темій і не пос­та­вив ми­соч­ки на стіл, а ніби ки­нув її. Краплі чаю заб­риз­ка­ли білу чис­ту ска­тер­ку.

Ватя зир­ну­ла в вікно.

- Вже, та­ту, розпріг коні й за­во­дить у стай­ню, - обізва­лась Ва­тя.

- Нехай знов, знов зап­ря­гає! Тре­ба побігти на вок­зал. І о. Ар­темій, спішний та в'юнкий, не діждав­ся, по­ки неп­ро­вор­на Ва­тя побіжить на ґанок. Йо­го нес­подіва­но взя­ла не­терп­ляч­ка. Він про­вор­но підвівся з стільця, ніби підско­чив, нез­ва­жа­ючи на свою до­ход­жалість, побіг в сіни, вибіг на ґанок і гук­нув на по­го­ни­ча:

- Запрягай лиш знов коні та шви­денько по­по­луд­нуй! За­раз побіжу на вок­зал.

- Чого це тобі спо­тан­ня за­ма­ну­лось їхать на вок­зал? - спи­та­ла в о. Ар­темія ма­туш­ка, як він вер­нув­ся в сто­ло­ву.

- А! я й за­був­ся! В га­зе­тах пи­са­ли, що бу­де проїжджать в Крим ве­ли­кий князь от так чи сьогодні, чи завт­ра, - вже доб­ре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завт­ра він бу­де на на­шо­му вок­залі. Там же бу­де ба­га­то уся­ко­го на­ро­ду. Виїдуть ба­тюш­ки з містеч­ка, виїдуть, мо­же, де­які па­ни; а вже кня­ги­ня з Чор­но­ко­питівки так до­ко­неш­не виїде. Бу­дуть стрічать ве­ли­ко­го кня­зя. По­ба­чусь з людьми, з па­на­ми, з ба­тюш­ка­ми, по­ба­ла­каю з кня­ги­нею й на­га­даю їй за се­бе. Мо­же, вже й за­бу­лась за ме­не, як я стрічав архієрея в Чор­но­ко­питівці, про­во­див йо­го до неї в дім і навіть спо­до­бив­ся обідать в її домі. Знаєш, на вок­залі тра­питься з кимсь по­го­во­рить, щось там по­чуєш: то з Києва хтось при­не­се звістки та но­вин­ки, то з сіл, то з кня­ги­ни­но­го двірця.

Матушці бу­ло нев­ди­во­ви­жу, що о. Ар­темій так рап­том за­ба­жав побігти на вок­зал ніби­то без уся­ко­го діла. Він час­то навіду­вавсь ту­ди, сли­ве що­тиж­ня стрічав ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва; роз­пи­ту­вав про кон­сис­торію, про мит­ро­по­ли­та, за архієреїв, за но­вин­ки в Києві. Все це о. Ар­темій мо­тав собі на вус.

О. Ар­темій озир­нувсь і гля­нув на здо­ро­вий го­дин­ник, що висів на стіні за йо­го спи­ною й цо­кав ма­ят­ни­ком так здо­ро­во, не­на­че хтось лу­пив мо­ло­точ­ком по роз­битій тарілці.

- Ой час їхать, ой час! - крик­нув о. Ар­темій і крут­нув го­ло­вою так швид­ко, що йо­го довгі ко­си об­ви­ли­ся тро­хи не кру­гом шиї і од­но пас­мо впа­ло йо­му на ніс і тро­хи не пот­ра­пи­ло в ми­соч­ку з чаєм. О. Ар­темій од­ки­нув ко­су за ву­хо, наг­нув­ся над ми­соч­кою й по­чав хап­ки пи­ти чай. Нес­лух­няні ко­си знов ви­су­ну­лись з-за обох вух, звіси­лись і впа­ли по обид­ва бо­ки ми­соч­ки.

«Може, ме­не до­пус­тять прис­ту­пить до са­мо­го ве­ли­ко­го кня­зя… по­руч з кня­ги­нею, як ту­тешнього бла­го­чин­но­го, - по­чав ду­мать мріями о. Ар­темій. - Як бла­го­чин­ний, я ска­жу про­мо­ву ве­ли­ко­му кня­зеві, блис­ну крас­но­мовністю… Тре­ба бу­де в до­розі склас­ти про­мо­ву, та ко­ро­теньку, але гар­ну, до­лад­ну, ви­со­ку на дум­ки, квітчас­ту на фра­зи. Тре­ба доб­ра­ти періоди дов­генькі, зак­руг­лені або підвес­ти під фор­му хрії, так… на зра­зець про­мо­ви Ко­нисько­го Ка­те­риніІІ: «Оста­вим аст­ро­но­мам до­ка­зу­вать, що сон­це на­ше стоїть не­по­во­руш­но: сон­це на­ше кру­гом нас хо­дить…» Мо­же, ве­ли­кий князь звер­не на ме­не вва­гу, примітить ме­не… а потім, мо­же, в Києві по­ба­читься з мит­ро­по­ли­том… ска­же про ме­не, пох­ва­лить ме­не за зручність і крас­но­мовність… А мо­же, до­ве­зе за ме­не звістку й до Пе­тер­бур­га, ска­же оберп­ро­ку­ро­рові: «От яко­го я стрів бла­го­чин­но­го в Чор­но­ко­питівці!» А тут мені шлють ор­ден св. Ан­ни або й зо­ло­тий на­перс­ний хрест… Тре­ба бу­де й з кня­ги­нею по­ба­ла­кать, на­га­да­ти за се­бе…»

О. Ар­темій не до­ду­мав своїх ши­ро­ких дум. Візок за­гур­котів під са­мим ґанком. Коні спи­ни­лись. О. Ар­темій влив за­ра­зом в рот по­ло­ви­ну ста­ка­на га­ря­чо­го чаю, тро­хи не попік собі ро­та, схо­пивсь з стільця, як опе­че­ний, вхо­пив чор­но­го бри­ля з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, на ході на­тяг ря­бий ши­ро­кий па­ру­си­но­вий ба­ла­хон од ку­ря­ви в до­розі, ско­чив на візок і гук­нув на по­го­ни­ча: по­га­няй!

Курява схо­пи­ла­ся слідком за на­то­чан­кою по ву­лиці, і на­то­чан­ка щез­ла за бра­мою.

О. Ар­темій звелів по­го­ни­чеві ка­тать що є ду­ху й поспішать, щоб зас­та­ти поїзд, кот­рий ішов з Києва. До вок­за­лу бу­ло доб­рих де­сять верс­тов. От коні вже вско­чи­ли в здо­ро­ве містеч­ко, за од­ним ду­хом пе­ребігли че­рез містеч­ко. Жи­ди виг­ля­да­ли з крам­ниць і ди­ву­ва­лись, чо­го це го­робцівський ба­тюш­ка так ха­пається на вок­зал. До вок­за­лу бу­ло ще верс­тов зо три.

- Поганяй! не шко­дуй во­за й ко­ней! Тре­ба мені за­рані й за­ча­су приїхать па вок­зал! - гу­кав о. Ар­темій на па­руб­ка.

Парубок свис­нув ба­то­гом по ко­нях. Під ба­то­гом коні по­бадьорніша­ли й по­нес­ли ле­геньку, але труську по­воз­ку по не­дав­но ви­мо­щеній мос­товій. По­воз­ка за­дер­ча­ла, зас­ка­ка­ла. О. Ар­темій і собі за­ге­цав. Вітер роз­но­сив йо­го шерсткі, як дріт, довгі ко­си по пле­чах; ко­си ма­ялись на вітрі, мет­ля­лись, і о. Ар­темій не­на­че не їхав, а летів своєю осо­бою, мов пти­ця шу­га­ла за вітром. От і вок­зал ста­ло вид­ко. Коні підско­чи­ли під ґанок.

Але о. Ар­темій дурнісінько вит­ра­тив так ба­га­то па­лу. Він довідавсь на вок­залі, що ве­ли­кий князь не бу­де проїжджать цього дня: йо­го сподіва­ються завт­ра. На вок­залі не бу­ло ні де­пу­тацій од місте­чок, не бу­ло повіто­вої поліції, не бу­ло навіть ста­но­во­го прис­та­ва. Са­мо по собі, що й кня­гині не бу­ло. На по­рожній плат­формі вис­нув од­ним один жан­дарм, а зго­дом вис­ко­чив з две­рей ста­ренький, але про­вор­ний ба­тюш­ка з близько­го сельця Лист­ви­ча, не­по­си­дя­щий отець Са­ва, кот­рий час­то виїжджав на вок­зал як­раз по та­ко­му ж ділу, по яко­му виїхав і о. Ар­темій: щоб на­ло­вить уся­ких звісток та но­ви­нок і потім роз­но­си­ти їх по око­лиці. Ро­зум­ний та про­но­зу­ва­тий о. Са­ва якось зумів з ди­яконів вий­ти на по­па на ма­леньку па­рафію. Сусідні ба­тюш­ки драж­ни­ли йо­го «лист­винським про­топ­ресвіте­ром» і не ду­же лю­би­ли йо­го: він час­то їздив до Києва, бу­вав час­то в кон­сис­торії й роз­ка­зу­вав і… ви­ка­зу­вав кон­сис­торським уря­дов­цям ба­га­то де­чо­го про сусід-ба­тю­шок, ще й ча­сом док­ла­дав де­чо­го й сво­го. Йо­го стра­ха­лись, як відо­мо­го ле­пе­ту­на й ви­каж­чи­ка в кон­сис­торії, та й скрізь.

- О! і ви тут! - крик­нув о. бла­го­чин­ний до от­ця Са­ви.

- Тут, о. бла­го­чин­ний! Сте­ре­жу поїзда з ве­ли­ким кня­зем. Вже третій раз вибігаю на вок­зал! - обізвав­ся о. Са­ва.

«Чи не ду­має ча­сом оцей лист­винський про­топ­ресвітер од­бить у ме­не па­ра­до­ву про­мо­ву до ве­ли­ко­го кня­зя, - май­ну­ла дум­ка в о. Ар­темія. - Але дзус! Я не по­пу­щу цього! Я тут стар­ший… на­тяк­ну йо­му заз­да­легідь, дам од­ко­ша наз­до­гад…»

Прибув не­за­ба­ром і поїзд. О. Ар­темій на­ди­бав-та­ки двох ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва, вглядів знай­омих жидків з Кор­су­ня, з Бо­гус­ла­ва, по­ба­ла­кав з ни­ми, роз­пи­тав за мит­ро­по­ли­та, про кон­сис­торію; в жидів роз­пи­тав за ціни на паш­ню та про вся­ку вся­чи­ну.

«А! не вда­лось! А перш за все ли­шенько, що не вда­лось стик­ну­тись з кня­ги­нею. Поїду на вок­зал завт­ра», - ду­мав о. Ар­темій, не сіда­ючи, а не­на­че ки­да­ючи свою ви­со­ку пос­тать в по­воз­ку.

«Чи не заїха­ти б до кня­гині на ча­сок, не­на­чеб­то по яко­мусь ділу?» - ду­мав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи з го­ри на чу­дові баньки кня­ги­ни­но­го двор­ця на ост­рові Росі, на гор­бу, котрі виг­ля­да­ли з гу­ща­ви­ни зе­ле­но­го де­ре­ва, не­на­че гар­ненькі цяцьки.

Але та­ко­го діла о. Ар­темій не при­га­дав. Він заїхав на пош­ту, заб­рав свої но­ме­ри «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей» та «Ки­ев­ля­ни­на», тут-та­ки роз­гор­нув їх і, сівши в по­воз­ку, гук­нув до по­го­ни­ча: «По­га­няй до ба­тюш­ки!» Він з жа­до­бою по­чав пе­рег­ля­дать те­лег­ра­ми в га­зе­тах, ге­ца­ючи на возі й при­дер­жу­ючи ши­рокі лист­ки га­зе­ти, котрі на всі бо­ки тріпа­лись на вітрі.

О. Ар­темїй вбіг у двір ба­тюш­ки о. Пор­фирія Не­ру­ше­ви­ча. О. Пор­фирій Не­ру­ше­вич був удівець, лю­бив сидіти до­ма, рідко в ко­го бу­вав в гос­тях і сам завж­ди був не ду­же ра­дий гос­тям. Але о. Ар­темій усе заїздив до йо­го, вер­та­ючись з вок­за­лу. Наб­рав­ши цілий обе­ре­мок уся­ких но­ви­нок на вок­залі, о. Ар­темій заїздив до то­го од­шельни­ка, щоб на свіжу пам'ять ви­ки­дать усей той обе­ре­мок, усю ван­та­гу в по­ко­ях о. Пор­фирія й наб­рать у йо­го ще й но­вих: о. Пор­фирій жив не­да­леч­ко од вок­за­лу, та ще й в здо­ро­во­му містеч­ку; од йо­го, хоч-не-хоч, но­вин­ки самі лізли й си­па­лись в дім, і в подвір'я, і в осе­лю.

Незабаром добрі ко­ни­ки о. Ар­темія підко­ти­ли по­воз­ку під ґанок. О. Ар­темій зско­чив з візка й вітром по­летів по схо­дах на ґанок, згор­ту­ючи й бга­ючи жуж­мом ши­рокі, як прос­ти­ряд­ло, лист­ки «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей». Ски­нув­ши з се­бе білий по­до­рожній ба­ла­хон з ши­ро­кою відло­гою, о. Ар­темій з лист­ка­ми га­зет вско­чив в сто­ло­ву о. Пор-фирія.

О. Пор­фирій тільки що на­пив­ся чаю. Про­жи­ва­ючи в містеч­ку, о. Пор­фирій і обідав і пив чай ба­га­то пізніше, ніж ба­тюш­ки по се­лах, вже тро­хи на міський лад. На ши­ро­ко­му столі, зас­те­ле­но­му чис­тою сільською ска­тер­кою, сто­яли ста­ка­ни після чаю, ще не пе­ре­миті, ва­ля­лись ло­жеч­ки, шма­точ­ки па­ля­ниці. Усей по­суд був пов­ний мух. Му­хи роєм ла­зи­ли по мок­рих блю­деч­ках, дзиж­ча­ли в ста­ка­нах, обліплю­ва­ли чор­ни­ми куп­ка­ми гру­доч­ки са­ха­ру, чор­ни­ми обідка­ми шма­точ­ки па­ля­ниці. Се­ред сто­ла сто­яла скля­на, круг­ла, на­че на­ду­тий пу­хир, му­хо­лов­ка з са­хар­ним си­ро­пом, вже повнісінька мух. Уся ска­терть на столі бу­ла вкри­та му­ха­ми, котрі ви­раз­но чорніли на їй, не­на­че гус­то посіяне чор­не насіння. Сон­це вже за­хо­ди­ло й ки­да­ло ко­сий промінь на стіл. В га­ря­чо­му світі, за­си­па­ний му­ха­ми, увесь стіл був ніби жи­вий, во­ру­шив­ся й здри­гу­вавсь в кон­вульсіях.

О. Пор­фирій сидів край сто­ла й чи­тав книж­ку. Він не лю­бив хлібо­робст­ва, од­да­вав своє по­ле наспіл чо­ловікові, але ду­же лю­бив чи­та­ти книж­ки й мав їх до­волі.

- Добривечір, о. Пор­фирій! - гук­нув о. Ар­темій, зска­ку­ючи в сто­ло­ву.

Флегматичний о. Пор­фирій аж ки­нув­ся, ніби спро­сон­ня, і ви­ря­чив свої тихі ка­ла­мутні очі на гос­тя.

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо обізвав­ся він, че­рез си­лу підво­дя­чись з стільця.

О. Ар­темій привітав­ся й по­чав цілу­ваться з о. Пор­фирієм дов­го й міцно, не­на­че пів людсько­го віку не ба­чив­ся з ним, хоч він був в о. Пор­фирія ми­нув­шо­го тиж­ня.

По флег­ма­тичній міні, по неш­вид­ких ру­шен­нях, по неш­видкій ході бу­ло знать, що о. Пор­фирій був не ду­же-то ра­дий гос­теві.

- А я оце був на вок­залі. Пи­са­ли, що сьогодні бу­де проїжджать ве­ли­кий князь, а йо­го й не бу­ло. Та­ка шко­да, та­кий жаль! - гу­кав о. Ар­темій.

«Господи, яка шко­да, який жаль! - ду­мав о. Пор­фирій. - І на­що йо­му здав­ся той вок­зал? Пев­но, кру­тить в йо­му який­сь черв'як і не дає йо­му сидіть на місці. І бу­ва­ють же в світі такі не­по­си­дящі, такі прудкі лю­де! Бігає, літає, кри­чить, ве­ре­щить, ре­пе­тує…»

- Сідайте, о. Ар­темій, - обізвав­ся ти­хо гос­по­дар, - от я нал­лю вам чаю. Про­шу!

О. Пор­фирій на­лив ста­кан чаю й пос­та­вив йо­го пе­ред гос­тем. О. Ар­темій по­чав роз­ка­зу­вать за но­вин­ки, які по­чув на вок­залі; роз­ка­зу­ючи швид­ко та дрібно, він ко­ло­тив ло­жеч­кою чай. Тон­кий дзвінкий ста­кан дзвенів, мов навіже­ний, не­на­че аж кри­чав: ой, ря­туй­те! не ко­лотіть, не бий­те ме­не, бо не ви­дер­жу, от-от лус­ну!

О. Ар­темій дзво­нив в ста­кан, нер­во­во сьорбав чай ло­жеч­кою й ки­дав в свій мох­на­тий рот. Од­на му­ха влетіла в чай і опа­ри­лась. Він за­хо­пив ло­жеч­кою му­ху і вки­нув в рот. На­ла­пав­ши її язи­ком, він по­вер­нув го­ло­ву, вип­лю­вав її на підло­гу та знов го­во­рив. На той час непідстри­жені ву­си лізли йо­му в рот ра­зом з чаєм і при­ли­па­ли до губів. Він одгрібав їх пальця­ми, роз­дяв­ля­ючи ро­та, і ко­пи­лив то верх­ню, то спідню гу­бу.

- Оце я на вок­залі ба­чив Шму­ля з Кор­су­ня, ба­чив смілянсько­го Бер­ка, їхав з Києва о. Ав­рамій і о. Ва­силій з Дацьок, - роз­ка­зу­вав о. Ар­темій.

- А чи не ба­чи­ли там ча­сом «про­топ­ресвіте­ра» з Лист­ви­на, о. Са­ву? - ти­хо спи­тав о. Пор­фирій і осміхнув­ся.

- Як же? Ба­чив і роз­мов­ляв з ним! Але яка шко­да! Я ду­мав, стріну на вок­залі ве­ли­ку си­лу на­ро­ду, на­товп де­пу­тацій од гро­мад, стріну кня­ги­ню, по­ба­ла­каю з нею. І по­ду­май­те тільки собі. На вок­залі нікогісінько не­ма! Яка шко­да! Який жаль! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій.

«І навіщо йо­му ті де­пу­тації, та кня­ги­ня? Чуд­на лю­ди­на оцей о. Ар­темій. Я од тих де­пу­тацій, од тих кня­гинь ла­ден втікать за три­дев'ять зе­мель, а він сам шу­кає їх!» - ду­мав о. Пор­фирій.

- Що ж тут чу­вать у вас? - спи­тав о. Ар­темій.

- Сказать по правді, нічо­го не чуть ціка­во­го. От ви то, ма­буть, по­чу­ли ба­га­то де­чо­го ціка­во­го на вок­залі! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - А що вам роз­ка­зу­вав лист­винський про­топ­ресвітер?

- Розказував, що не­дав­но їздив аж за Бо­гус­лав, а там шля­хи рівня­ють, бо ко­гось сподіва­ються, - ска­зав о. Ар­темій.

- Кого ж це ждуть? Мо­же, бу­де їхать кот­рий­сь архієрей або мит­ро­по­лит? А марш­ру­ту не­ма… - якимсь смут­ним го­ло­сом обізвав­ся о. Пор­фирій.

- Казав, що рівня­ють шля­хи доб­ре, скрізь за­си­па­ють рівча­ки, за­ки­да­ють гноєм, при­си­па­ють гній зем­лею…

- Певно, бу­де їхать або мит­ро­по­лит, або гу­бер­на­тор, ко­ли доб­ре за­си­па­ють рівча­ки. Як­би сподіва­лись яко­гось архієрея, то тільки прит­ру­си­ли б пот­рош­ку рівча­ки та ба­каї й ви­бої… О, по­га­на шту­ка! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ще й як по­га­на! А тут мет­ри­ки, а тут при­хо­до-росхідні книж­ки й досі не по­за­пи­су­вані! - крик­нув о. Ар­темій. - Ой, є хи­би й не­дог­ляд! Все якось стя­гуєшся та все на­далі одк­ла­даєш…

- А штун­ди, о. Ар­темій, ще не­ма в вас в Го­робцівці? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні, не­ма; не чуть.

- І в ме­не не­ма. Але лист­винський про­топ­ресвітер оце вчо­ра ка­зав мені, що во­на вже є ко­ло вас кру­гом, і в Ко­марівці, і в Шен­дарівці, і в Хильках.

- І в Шен­дарівці? Чи не бре­ше ча­сом про­топ­ресвітер?

- О, про­топ­ресвітер усе знає га­разд! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - Ка­зав, що в Шен­дарівці пішло в штун­ду шість сім'їв і що якась про­повідни­ця-штунд­ка, якась дівка Те­тя­на, бу­ла й у ва­шо­му селі і в ко­гось но­чу­ва­ла аж дві ночі.

- Була й но­чу­ва­ла! Аж дві ночі! - крик­нув о. Ар­темій і схо­пив­ся з стільця. - Бре­ше про­топ­ресвітер!

- Ой не бре­ше. Цей не з таківських, щоб бре­хав, - ска­зав о. Пор­фирій, - бо та штунд­ка бу­ла і в на­шо­му містеч­ку, та уряд­ник за­раз ви­тур­лив її з містеч­ка.

- Ой ли­шеч­ко! Ще про­топ­ресвітер ви­ка­же в кон­сис­торії… А я про це й не знав… А я ж ту­теч­ки бла­го­чин­ний… Тре­ба розвідать, тре­ба досвідчиться за все.

- Довідайтесь! Мо­же, та про­ро­чи­ця й досі си­дить в вашій Го­робцівці… - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ой-ой! А в ме­не ж му­жи­ки - то ана­фе­ми, злодії, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! А пи­сар, то вже й не бу­ду ка­зать про йо­го, - бідкав­ся о. Ар­темій, - ця бестія хит­ра, як ли­си­ця, а ро­зум­на й помірко­ва­на, як са­та­на…

- Це той Ко­цю­бен­ко?

- Та це ж Ко­цю­ба! - ска­зав о. Ар­темій. - Тільки, хва­лить бо­га, що наш но­вий мит­ро­по­лит прав­ди­вий чо­ловік і уся­ких бре­хень не пос­лу­хає, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я й дов­гий вік!

Отець Ар­темій встав, підвів очі до об­разів і пе­рех­рес­тив­ся. Він знов сів і по­чав поз­ка­зу­вать усякі но­вин­ки, які по­чув од жидів: по чо­му пуд пше­ниці та жи­та, вівса та про­са, який ба­тюш­ка вмер, який ви­дав доч­ку заміж, де бу­де швид­ко весілля.

- О. Пор­фирій! Чи ви не пе­рег­ля­да­ли ос­танніх но­мерів га­зет? - про­мо­вив О. Ар­темій, вит­ру­сив­ши з се­бе, мов з мішка, усі но­вин­ки в око­лиці. - Щось бу­де! Ой щось бу­де! Прус­са­ки кру­тять, чеп­ля­ються до Росії. Вільгельм го­во­рить за­кир­ку­ваті та зачіпливі про­мо­ви на бен­ке­тах.

- Ні, про це я ще не чи­тав, - ти­хо обізвав­ся о. Пор­фирій.

В той час до сто­ло­вої увійшла сест­ра о. Пор­фирія, вже ду­же не­мо­ло­да пан­на. О. Ар­темій лед­ве примітив її, тільки ки­нув на неї оком, швид­ко підвівся на стільці й су­нув до неї хап­ком свою ру­ку, не­на­че ка­зав: од­че­пись од ме­не, та ще й хутчій, бо не маю ча­су навіть ру­ки тобі по­дать: мені тре­ба роз­мов­лять.

- Ой бо­же! Що це бу­де, що це бу­де! - га­ла­су­вав він на всю сто­ло­ву. - Чи ви пак чи­та­ли, ку­ди вже в ос­танній час доліта­ли прусські аерос­та­ти?

- Ні, не чи­тав.

- Невже не чи­та­ли?! - крик­нув о. Ар­темій і підвівсь з місця. - Літа­ли аж над Вінни­цею, літа­ли аж за Києвом, над Бро­ва­ра­ми! спус­ти­лись німці в Бро­ва­рах, звеліли му­жи­кові нас­ма­жить сма­жені, по­ве­че­ря­ли, потім сіли, зня­лись з місця та й по­летіли. Ой! Бо­же мій! Що це бу­де! Що ми бу­де­мо ро­бить? Ой, щось бу­де! щось бу­де! - бідкав­ся о. Ар­темій і вхо­пив в обидві ру­ки го­ло­ву та й забігав по сто­ловій. Довгі по­ли ря­си, ко­си на го­лові мет­ля­лись на повітрі. Му­ха влетіла в рот о. Ар­темієві.

- Пху, пху! Ой бо­же мій! Що це бу­де? Про­пащі ми! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, випльову­ючи на ході му­ху.

- Я ду­маю, що не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють, - обізвав­ся спокійно о. Пор­фирій, - вла­ди­ка страшніший за прус­саків.

О. Ар­темій підбіг до о. Пор­фирія, пок­лав йо­му на пле­че од­ну ру­ку, на­хи­ливсь і про­мо­вив сли­ве на ву­хо: «Бу­де вой­на».

Промовив він це та знов одс­ко­чив од о. Пор­фирія, як опе­че­ний.

Стара пан­на тільки сто­яла та витріща­ла очі на о. Ар­темія. Витріщав на йо­го очі й о. Пор­фирій.

- Прощайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! Час до­до­му, - нес­подіва­но ска­зав о. Ар­темій, щільно поцілу­вав­ся тричі з о. Пор­фирієм, тик­нув ру­ку панні і, як метіль, повіявся в при­хо­жу.

Надворі тим ча­сом піднявсь вітер. З за­хо­ду нас­ту­па­ла чор­на хма­ра. Вітер аж свистів, гнув вер­хи де­ре­ва, піднімав страш­ну ку­ря­ву на містеч­ку, на шля­ху. Ку­ря­ва підби­лась вго­ру, мов хма­ра, летіла сму­га­ми по ву­ли­цях, ви­ла­ся, мов дим, вздовж шля­ху.

- Та зос­таньтесь на ніч! Та хоч пе­реждіть оцю ли­ху го­ди­ну! - про­сив о. Ар­темія ха­зяїн.

- Спасибі! не мож­на!

- Та це ж гірше од Бісмар­ка! Гірше од прус­саків! - сміявся з ґанку ха­зяїн.

- Спасибі! не мож­на! - гук­нув о. Ар­темій і не­на­че впав у по­воз­ку.

Швидко коні йо­го й колісни­ця ніби пірну­ли в страш­ну піску­ва­ту хма­ру й ніби по­то­ну­ли в їй.

- Аки Ілія пішов на не­бо й по­то­нув у хмарі, - про­мо­вив о. Пор­фирій до сест­ри, осміха­ючись.

Вже в глу­пу ніч вер­нув­ся о. Ар­темій до­до­му й зас­ту­кав у шиб­ку вікна так рап­то­во, що тро­хи не роз­бив скла. В домі вже всі по­ля­га­ли спа­ти. Сон­на най­мич­ка вис­ко­чи­ла й од­су­ну­ла за­сов в две­рях.

II

В -неділю, йду­чи до церк­ви, о. Ар­темій ска­зав до своєї жінки, що зап­ро­сить до се­бе на чай пи­са­ря й пи­сар­шу.

- А!.. ц!.. - аж цмак­ну­ла з до­са­дою й навіть оги­дою Су­са­на Уласівна.

- Якби ти був зап­ро­сив на чай кня­ги­ню, я бу­ла б ба­га­то більше ра­да. А пи­сар­шу!.. Ат! го­ре мені з тією пи­сар­шею!

- Вже ж нічо­го не по­мо­жеться. Тре­ба ж на­пи­ту­вать же­ни­ха для Ваті. Вже час! - ска­зав о. Ар­темій, вдя­га­ючись в ря­су.

На служ­бу бо­жу до церк­ви прий­шов пи­сар з пи­сар­шею. Тоді як во­ни обоє підсту­пи­ли ра­зом з людьми за да­рою, о. Ар­темій, да­ючи їм по шма­точ­ку прос­ку­ри, сти­ха про­мо­вив до пи­са­ря:

- Прошу покірно вас зай­ти до ме­не на чай після служ­би.

- Спасибі, о. Ар­темій, зай­ду, - ти­хенько про­мо­вив пи­сар. «Пев­но, має якесь діло в во­лості», - по­ду­мав він, ос­ту­па­ючись од царських врат.

- І вас про­сить моя ма­туш­ка на чай після служ­би, - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші, по­да­ючи їй шма­то­чок прос­ку­ри.

Писарша мовч­ки пок­ло­ни­лась ба­тюшці ни­зенько й потім, ос­ту­па­ючись, пе­рех­рес­ти­лась і ду­же низько пок­ло­ни­лась до об­разів, не­на­че дя­ку­ва­ла бо­гу за та­ку ве­ли­ку честь і по­ша­ну.

- Якесь діло має. Ма­буть, за щось бу­де про­сить, - ка­зав пи­сар, йду­чи з жінкою че­рез цвин­тар.

- Якби мав діло до во­лості, то про­сив би тільки те­бе, а то й ме­не про­сить, - обізва­лась пи­сар­ша. - А я на ли­хо наділа ста­реньку спідни­цю. Хіба вернімось до­до­му, то я вбе­ру­ся в но­ву зе­ле­ну вов­ня­ну сук­ню.

- Опізнимось. Йди вже в то­му, в що вбра­лась, - ска­зав пи­сар, а сам по­хи­лив свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву, вти­рив очі в зем­лю і все ду­мав, яке б то діло до йо­го мав ба­тюш­ка, що не тільки йо­го, але й жінку зап­ро­сив до се­бе в гості.

- Ой, вер­ну­ся я до­до­му та пе­ре­дяг­нусь в но­ву зе­ле­ну сук­ню, - го­во­ри­ла пи­сар­ша, - та тре­ба б і за­че­саться кра­ще, та й надіти доб­ре на­мис­то або хоч на­ки­нуть на шию зо­ло­тий хрес­тик…

- Та вже пізно. Не­хай вже при­би­ре­мось іншим ча­сом, як поп­ро­сять вдру­ге, - го­во­рив пи­сар, не підійма­ючи го­ло­ви, та все ду­мав, чо­го це ба­тюш­ка став та­кий лас­ка­вий, що й жінку зап­ро­сив до се­бе на чай.

Проворний, пруд­кий ба­тюш­ка вже ски­нув ри­зи й наз­дог­нав їх. І о. Ар­темій, і йо­го зап­ро­хані гості вкупі ввійшли в двір. Ба­тюш­ка од­чи­нив двері в при­хо­жу. На­зустріч гос­тям в при­хо­жу за­раз вий­шла ма­туш­ка, а за нею Ва­тя, і обидві во­ни ду­же ра­до привіта­лись з пи­сар­шею. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла пи­са­ря й пи­сар­шу не до сто­ло­вої, а прос­то в за­лу.

Писар в две­рях пе­рег­ля­нув­ся з пи­сар­шею й при­щу­лив од­но око: ди­вись, мов, яка нам честь та по­ша­на!

Батюшка ніко­ли не прий­мав пи­са­ря в залі, а зап­ро­шу­вав йо­го або в свій кабінет, або в сто­ло­ву.

- Сідайте, Фе­одосіє Се­менівно, от ту­теч­ки, в кріслі! - про­си­ла ма­туш­ка й при­су­ну­ла до неї крісло.

Писарша, як увійшла в за­лу. пе­рес­ту­пив­ши поріг, так і спи­ни­лась ко­ло по­ро­га і, здається, не ма­ла сміли­вості сту­пить далі ні на один ступінь.

- Спасибі вам! - ти­хо обізва­лась пи­сар­ша і вже хотіла сісти од­да­ле­ки од бла­го­чин­ної, на віденсько­му стільці під стіною, да­ле­ченько од ка­на­пи та од сто­ла.

- Та сідай­те-бо от ту­теч­ки, в кріслі! - знов про­си­ли ма­туш­ка пи­сар­шу.

«Ото ли­шенько! В старій спідниці якось не насмілюсь сісти в кріслі про­ти вікон на са­мо­му світі, та ще й ко­ло вікна. Як­би пак в новій зе­леній сукні…» - ду­ма­ла пи­сар­ша, але му­си­ла йти на са­мий яс­ний світ і сісти в кріслі. Во­на все не­на­че со­ро­ми­лась, щу­ли­лась і не­на­че хотіла схо­ваться в гли­бо­ко­му та ши­ро­ко­му кріслі.

Для пи­сарші бу­ло не пер­вин­ка сидіть в кріслі, сли­ве в такій самій гос­тинній. Її батько, Се­мен Пет­ро­вич Па­на­сен­ко, був прос­тий се­ля­нин, але він дов­генько був во­лос­ним стар­ши­ною в не­да­ле­ко­му селі, за­ба­гатів, на­жив­ся, ов­довів і вдру­ге оже­нив­ся на ба­гатій удові; він ку­пив трид­цять де­ся­тин землі, а потім брав у по­сесію по­ле, за­ба­гатів і при­ку­пив ще сто двад­цять де­ся­тин. Він вже став за­мож­ним, мав маєтність і був вже нас­то­яте­лем на справжнього діди­ча з се­лян, яких в нас в Київщині вже є чи­ма­ло. Се­мен Па­на­сен­ко вже збу­ду­вав гар­ний панський дім в своєму ху­торі й завів панську обс­та­ву в домі. Прав­да, Фе­одосія Се­менівна вий­шла заміж за пи­са­ря ще тоді, як її батько був во­лос­ним і хо­див в свиті; але те­пер во­на, бу­ва­ючи в батька в гос­тях, сиділа на ка­напі й на віденських стільцях, стріча­лась в світлиці в сво­го батька і з ба­тюш­ка­ми, і з пан­ка­ми.

- Леонтію Пет­ро­ви­чу, сідай­те, про­шу вас! - ска­зав о. Ар­темій до пи­са­ря й пос­та­вив для йо­го віденський стілець збо­ку сто­ла.

Леонтій Пет­ро­вич Ко­цю­бен­ко вже не так це­ре­мо­нив­ся, як йо­го жінка. Йо­му до­во­ди­лось час­тенько бу­вать в бла­го­чин­но­го і по ділу, і навіть в гос­тях. Він сів на стільці й пок­лав свої здо­рові за­те­ле­пу­ваті ку­ла­ки на обох колінах. Він був уб­ра­ний в піджак та пан­та­ло­ни з де­ше­венько­го прос­то­го три­ка. На жи­летці теліпав­ся важ­кий нікильовий лан­цю­жок ко­ло го­дин­ни­ка.

Писар був ро­дом та­ки ж з са­мої Го­робцівки. Батько йо­го був бідний се­ля­нин, але якось спромігся од­дать йо­го в сільську го­робцівську цер­ков­ну шко­лу. Ле­онтій вчив­ся ду­же доб­ре, ви­дав ек­за­мен на вільго­ту по військовій службі й, ще був­ши хлоп­цем, слу­жив за пи­са­ря на го­робцівській са­харні. Од­бу­ва­ючи військо­ву служ­бу, він за­пи­савсь в військо­ву кан­це­лярію й слу­жив за пи­са­ря, бо вмів пи­са­ти ду­же гар­но й ви­раз­но. Потім зго­дом він слу­жив на залізній до­розі, а вер­нув­шись до­до­му, пе­рей­шов в го­робцівську во­лость за во­лос­но­го пи­са­ря. Ко­цю­бен­ко, по­бу­вав­ши в бу­вальцях і тро­хи зба­вив­ши свою чесність, швид­ко пос­теріг тай­ну, як мож­на доб­ре на­житься на пи­сарській службі. Він брав ха­барі звідусіль, цу­пив гро­мадські гроші, де тільки мож­на бу­ло їх по­цу­пить, клав по­ло­ви­ну штрафів з се­лян в свою ки­ше­ню і, як чо­ловік за­по­пад­ний, прак­тич­ний і не­розт­рат­ли­вий, не­за­ба­ром склав собі чи­ма­ло гро­ше­нят і ку­пив вже кільки де­ся­тин землі. Дер­жав він во­ли, орав, сіяв і дер­жав навіть од­но­го ко­ни­ка. Ха­зяй­ну­ва­ла більше йо­го жінка, ніж він, бо бу­ла зро­ду ро­зум­на й за­по­пад­на лю­ди­на.

Леонтій Пет­ро­вич сидів, на­хи­лив­ши свою пе­ле­ха­ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву, і ско­са пог­ля­дав своїми тем­ни­ми здо­ро­ви­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на о. бла­го­чин­но­го. З-під гус­тих низьких чор­них брів йо­го очі виг­ля­да­ли хит­ро й світи­лись ро­зу­мом.

- Що ж там, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, чу­ва­ти в вас в во­лості? - спи­тав в пи­са­ря о. бла­го­чин­ний.

«Випитує… Ціка­виться знать усе, але я йо­му не ска­жу нічо­го; бла­го­чин­ний - чо­ловік гост­рий, за­по­пад­ний, але хиб­ний і не­без­печ­ний…» - по­ду­мав пи­сар і обізвав­ся зго­дом:

- Нічого не чуть ду­же ціка­во­го. Зви­чай­ні спра­ви йдуть своєю чер­гою.

- Швидко бу­де гро­мадський схід? - спи­тав о. бла­го­чин­ний.

«Має якесь діло до во­лості», - по­ду­мав пи­сар і тро­хи зго­дом про­мо­вив:

- Ні! ма­буть, неш­вид­ко. Од ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка не­ма при­ка­зу, не­ма й бо­ма­ги; та він не ду­же дав­но скли­кав вже схід.

- А мені оце жалівся уп­ра­ви­тель, що му­жи­ки на­ро­би­ли ба­га­то шко­ди на панських лу­ках, - ска­зав о. Ар­темій. - Те­пер стоїть су­ша. Пас­ти коні й ху­до­бу нігде, а му­жи­ки оце якось вночі на­ро­би­ли на пансько­му сіно­косі спа­шу й па­то­лочі, спас­ли тра­ву з од­но­го бо­ку. Чи пак жалівся уп­ра­ви­тель во­лос­но­му?

- Казав во­лос­но­му й жалівся ми­ро­во­му, - ска­зав пи­сар, - але ще од ми­ро­во­го не маємо ніяко­го при­ка­зу й звістки.

- А по­ки той при­каз вий­де, то лю­де спа­суть сінокіс увесь до­чис­та. Вже й на моєму сіно­косі по­зав­чо­ра по­па­лись чужі во­ли в спа­шу, - ска­зав о. Ар­темій.

«Певно, дер­жить людські во­ли в зай­мані, та лю­де не хо­тять ви­ку­пить. Бу­де, ма­буть, про­си­ти, щоб во­лос­на уп­ра­ва наг­на­ла му­жиків…» - по­ду­мав пи­сар.

- Хто то вчо­ра приїздив до во­лості з дзво­ни­ком? - спи­тав о. Ар­темій в пи­са­ря.

- То приїздив ста­но­вий прис­тав.

- Чого ж це він приїздив? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не знаю. Чо­гось кли­кав уряд­ни­ка… «Ну та й ціка­вий же!» - по­ду­мав пи­сар.

- Чи вже скінчив ваш батько свій но­вий дім? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в пи­сарші.

- Вже дав­ненько! - од­повіла пи­сар­ша й за­пи­ша­лись.

- Чи гар­ний же вий­шов? Гарні по­кої? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Гарний і прос­тор­ний дім. Гос­по­ди, який гар­ний та світлий, - ска­за­ла пи­сар­ша й знов за­пи­ша­лась.

- Буде та­кий завбільшки, як наш, чи мен­ший? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- О, ба­га­то більший! І вікна тро­хи більші, ніж у вас, - ска­за­ла пи­сар­ша, зир­нув­ши бист­ро на вікна.

- Чи й мебіль вже ку­пи­ли? Вже обс­та­ви­лись зовсім?- спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя, кот­ра, впо­рав­шись в сто­ловій ко­ло са­мо­ва­ра, увійшла в гос­тин­ну й сіла на ка­напі.

- Вже при­вез­ли й пос­та­ви­ли. Мебіль та­ка гар­на, та­ка гар­на, що й ска­за­ти не мож­на! Нав­ди­во­ви­жу гар­на!

- Така, як оце на­ша, чи яка інша? - спи­та­ла бла­го­чин­на, здер­жу­ючи лег­кий осміх на ус­тах.

Писарша зо­ри­ла швид­ки­ми очи­ма кру­гом гос­тин­ної, бист­ро ки­ну­ла очи­ма по віденських стільцях і про­мо­ви­ла:

- Краща, ніж ва­ша; стільчи­ки такі, як у вас, тількичер­воні, а ка­на­па й крісла більші й кращі, ніж ваші.

- Чи вікна та двері ви­сокі в но­во­му домі? - спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя.

- Господи, які ви­сокі та здо­рові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять ши­бок: чо­ти­ри вни­зу, а вгорі тільки од­на, дов­га че­рез усе вікно, ще й од­чи­няється зни­зу вго­ру, не­на­че ляд­ка. Та в кімна­тах яс­но, світло! А на стелі в залі ще й кру­жа­ло ви­роб­ле­не по самісінькій се­ре­дині. Гос­по­ди, як гар­но все по­роб­ле­но! зовсім по-панській, - чва­ни­лась пи­сар­ша.

- Чи вже чай нас­то­явсь? - спи­та­ла бла­го­чин­на в Ваті.

- Вже, ма­мо! Ходім пи­ти чай, бо я го­лод­на, - обізва­лась Ва­тя.

- Прошу в сто­ло­ву до чаю! - обер­ну­лась бла­го­чин­на до пи­сарші, встав­ши з ка­на­пи і важ­кою хо­дою прос­ту­ючи до две­рей сто­ло­вої.

Усі вста­ли й пішли слідком за бла­го­чин­ною ря­доч­ком, як пли­вуть кач­ки на ста­ву. В прос­торній сто­ловій на дов­го­вас­то­му столі, вас­те­ле­но­му чис­тою білою ска­тер­кою, вже па­ру­вав са­мо­вар. Ар­темій по­са­див пи­са­ря по­руч з со­бою; бла­го­чин­на сіла з пи­сар­шею по дру­гий бік сто­ла. Ва­тя на­ли­ла ста­ка­ни чаю й пер­ший ста­кан об­нес­ла кру­гом сто­ла й по­да­ла пи­сарші. Пи­сар­ша зир­ну­ла Ваті в очі й не­на­че про­чи­та­ла в їх, в лас­ка­во­му, со­ло­денько­му і ввічли­во­му пог­ляді, при­чи­ну лас­ка­вих зап­ро­син на чай, лас­ка­во­го панькан­ня ко­ло неї й за­побіган­ня лас­ки. В пи­сарші аж очі заг­ра­ли од то­го нес­подіва­но­го здо­га­ду. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з пи­са­рем, підве­ла тро­хи бро­ви вго­ру, але пи­сар і не ду­мав до­га­ду­ваться, за що то йо­го жінка го­во­рить до йо­го очи­ма, на­тя­кає ус­та­ми й бро­ва­ми. Бу­ло знать, що пи­сар­шу бра­ла не­терп­ляч­ка щось ска­зать чо­ловікові: во­на аж зай­ор­за­ла, за­со­ва­лась по стільці. Ста­рий віденський стілець ле­генько за­рипів під пи­сар­шею.

Подавши усім чай. Ва­тя взя­ла од­ну тарілку з скиб­ка­ми пух­кої свіжої па­ля­ниці, дру­гу тарілку з га­ря­чи­ми пиріжка­ми, знов обійшла кру­гом сто­ла й пос­та­ви­ла тарілки пе­ред пи­сар­шею. Потім во­на вер­ну­лась, взя­ла в од­ну ру­ку мас­лян­ку з мас­лом, в дру­гу мо­лош­ник з мо­ло­ком і знов пос­та­ви­ла пе­ред пи­сар­шею.

- Прошу вас, Фе­одосіє Се­менівно! будьте лас­каві! пиріжки на­ма­зуй­те мас­лом, по­ки га­рячі, бо не­за­ба­ром вже й про­хо­ло­нуть, - прип­ро­шу­ва­ла Ва­тя пи­сар­шу.

«Знаю, знаю, чо­го ти так ко­ло ме­не туп­цюєш! Знаю, знаю! Як кру­титься, як панькається! - по­ду­ма­ла пи­сар­ша, - А ко­лись пе­редніше то ме­не й не про­си­ли до се­бе. Знаю, до чо­го то во­но сто­сується».

Писарша тро­хи не крик­ну­ла до сво­го чо­ловіка че­рез стіл: «Знаю, знаю, до чо­го во­но йдеться!» - і лед­ве че­рез си­лу вдер­жа­ла язи­ка за зу­ба­ми.

О. Ар­темій роз­мов­ляв з пи­са­рем все за во­лосні спра­ви та за но­во­го сільсько­го стар­ши­ну, Леська, кот­ро­го не­дав­но об­ра­ла гро­ма­да.

- От те­пер Лесько тро­хи поп­ра­виться на кра­що­му хлібі, а то він був вже за­нидів, зах­ляв, зовсім опус­тив­ся з своїм ха­зяй­ст­вом. Леськи з давніх-да­вен бу­ли перші ба­га­тирі на селі, а цей чо­гось зах­ляв, скап­цанів, - ска­зав о. Ар­темій і, на­хи­лив­шись до са­мо­го ву­ха пи­са­ря, до­дав ти­хо, - ма­буть, тим, що дур­ний, а дурні усі хля­нуть, бо… по­не­волі му­сять хля­ти.

Писар осміхнувсь.

- Ой дур­ний, їй-бо­гу, дур­ний! - гук­нув о. Ар­темій вже на всю ха­ту. - Тільки ж він хит­рий-хит­рий! Те­пе­реч­ки він поп­ра­виться.

- Може, й поп­ра­виться тро­хи, як не розіп'ється… - зне­хо­тя обізвав­ся пи­сар, - уп­ра­ви­тель вже прий­няв йо­го во­ли й ко­ро­ви на ви­пас на панській луці дур­но, без пла­ти.

- Прийняв? А моїх волів то й не прий­має! - ска­зав о. Ар­темій. - Ото доб­ре буть во­лос­ним! Кра­ще й ви­годніше, ніж по­пом.

- Бо ви, о. Ар­темій, ма­буть, не про­си­ли за це уп­ра­ви­те­ля. Він го­но­ро­ви­тий: не поп­ро­сиш, то сам ніко­ли не до­га­дається да­ти.

- Правда, що не про­сив. Це прав­да! А во­лос­ний, пев­но, й не про­сив, а йо­му да­ли пра­во на ви­пас, - ска­зав о. Ар­темій.

- Е, ба­чи­те, во­лос­ний - інша річ. Во­лос­ний потрібний для уп­ра­ви­те­ля й для діди­ча… Во­ни ма­ють уся­кові спра­ви в во­лості то за лю­дей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а тре­ба кла­няться, тре­ба за­год­жу­вать та піддоб­рю­ваться, - ска­зав пи­сар і при то­му гор­до­ви­то підвів го­ло­ву вго­ру й од­ки­нув свої міцні плечі на спин­ку стільця.

Уся йо­го пос­тать, усей йо­го вид на­че про­мов­ляв: і ми чо­гось варті! І мені му­сить го­ди­ти й уп­ра­ви­тель, і пан, і… ти, от­че Ар­теміє.

Але по очах о. Ар­темія зовсім не бу­ло знать, щоб у йо­го був по­тяг до то­го. щоб в чо­мусь до­год­жать во­лос­но­му та пи­са­реві. О. Ар­темій був над­то са­мостійний чо­ловік, хоч і за­побігав лас­ки в кня­гині, як знач­ної осо­би, та в сусіднього ба­га­то­го па­на діди­ча. По­ки йо­му па­ни го­ди­ли та ро­би­ли яку ви­го­ду, по­ти й він їх хва­лив і за­побігав у їх лас­ки; але як тільки во­ни не да­ва­ли йо­му ніякої ви­го­ди, він мстив­ся, ла­яв їх і об­го­во­рю­вав, скільки бу­ло си­ли, бо був на вда­чу осуд­ли­вий.

Тим Ча­сом Ва­тя, обділив­ши усіх чаєм, врешті на­ли­ла й собі ста­кан чаю й сіла по дру­гий бік пи­сарші. Во­на по­ча­ла лас­ка­во роз­мов­лять з нею.

- Чи час­то бу­ваєте в сво­го па­нот­ця в Скрип­чин­цях? - спи­та­ла во­на в пи­сарші.

- Буваю та­ки час­тенько, бо, ба­чи­те, в па­нот­ця все-та­ки стрінеш­ся з пу­тя­щи­ми людьми, по­ба­ла­каєш, з кимсь по­ба­чиш­ся, щось ціка­ве по­чуєш. А тут… Ет! - ска­за­ла пи­сар­ша, ще й ру­кою мах­ну­ла на са­мо­вар з ко­кет­ли­вою зне­ва­гою, не­на­че мо­ло­ди­ця.

- Чому ж так? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

- Та, ба­чи­те, тут не­ма з ким і по­го­во­рить до ла­ду… Ба­чиш­ся тільки з сусіда­ми-мо­ло­ди­ця­ми та з дя­чи­хою, а з ни­ми яка роз­мо­ва? Ет!

Писарша за­пи­ша­лась, знов ко­кет­ли­во мах­ну­ла пальця­ми на дру­гий бік, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла.

«Сама тільки не­дав­неч­ко ски­ну­ла очіпок, а вже й роз­ма­ха­ла­ся ру­ка­ми й на мо­ло­диць, і навіть на дя­чи­ху», - по­ду­ма­ла бла­го­чин­на.

- То ви б частіше до нас за­хо­ди­ли та й по­ба­ла­ка­ли б з на­ми й роз­ва­жи­ли се­бе тро­хи, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам, ма­туш­ко, але… мені якось ніяко­во. Мій ста­рий якось та­ки й ка­зав мені: ходім оце до ма­туш­ки…

- От і доб­ре б зро­би­ли, як­би бу­ли прий­шли, - обізва­лась Ва­тя, - а то ви все з тим ха­зяй­ст­вом та з дітьми. Ви ще мо­лоді, ще вам не час за­ко­пу­ваться з го­ло­вою в той клопіт.

- Коли ніяк не збу­деш­ся то­го кло­по­ту. До­ки бу­ла в па­нот­ця, до­ти гу­ля­ла й кло­по­ту не зна­ла, а те­пе­реч­ки… Ет!

- «Коли б бу­ла біду зна­ла, не йшла б заміж та гу­ля­ла», - обізвав­ся сло­ва­ми пісні о. Ар­темій. - А навіщо ж ви йшли заміж, ко­ли те­пер біди й ли­ха заз­на­ли?

- Бо отой при­че­пивсь, то й пішла, - ска­за­ла про­вор­но пи­сар­ша, мах­нув­ши не ли­цем, а підборіддям на сво­го чо­ловіка.

Матушка й Ва­тя засміялись. Пи­сар­ша ані осміхну­лась.

- А як­би дру­гий сва­тав, то, ма­буть, і не пішли б! - ска­зав о. Ар­темій.

- Мабуть, не пішла б та й досі гу­ля­ла б… - ска­за­ла пи­сар­ша й ки­ну­ла бист­ро своїми ка­ри­ми очи­ма на пи­са­ря.

- От не­за­ба­ром, на тім тижні, в чет­вер, бу­дуть мої іме­ни­ни, то ви й прийдіть до нас в гості з Ле­онтієм Пет­ро­ви­чем вве­чері на чай! - про­си­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам! Як не пом­ре­мо, то й прий­де­мо, - сміли­во ска­за­ла пи­сар­ша. Во­на вже зовсім об­бу­лась, огов­та­лась і, підбадьоре­на лас­кавістю гос­по­дині та Ваті, зовсім роз­ба­ла­ка­лась і роз­жар­ту­ва­лась.

- Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, сту­дент, - обізвав­ся пи­сар, - якось ніяко­во бу­де ки­дать сво­го гос­тя та йти в гості.

- То ви за­беріть сво­го гос­тя та й до нас в гості! От і доб­ре бу­де! Мо­ло­дий па­нич тро­хи по­гу­ляє й за­ба­виться на ва­каціях, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

- Спасибі вам! Як брат зо­хо­титься, то й прий­де­мо, - ска­за­ла пи­сар­ша.

- А чом же! В нас не­ма це­ре­моній. При­ходьте прос­тацьким зви­чаєм. На­що нам ті це­ре­монії. Ми лю­де сільські, - до­дав о. Ар­темій. - Бу­де і вчи­тель з жінкою, ва­шою близькою сусідою. Вам бу­де ве­се­ло: не пе­ре­ну­ди­тесь, і по­го­во­ри­те, і по­ба­ви­тесь. Ва­тя заг­рає на фор­теп'яні, а ви ще й по­тан­цюєте.

- І ку­ди вже мені до танців! На­тан­цю­юсь я й так за цілий день ко­ло дітей. Не­хай вже мо­лодші од пе­не тан­цю­ють, - ска­за­ла пи­сар­ша й засміялась.

Напившись чаю, поснідав­ши всмак пух­ки­ми пи­ро­га­ми, пи­сар та пи­сар­ша вста­ли й по­ча­ли про­щаться.

- Не за­бу­вай­те ж моїх іме­нин! При­ходьте до нас! - про­си­ла на про­щанні ма­туш­ка пи­сар­шу.

- Не за­бу­вай­те ж і ви! - про­сив о. Ар­темій пи­са­ря.

- Спасибі вам, спа­сибі! - дя­ку­вав пи­сар, ви­хо­дя­чи на ґанок.

І ма­туш­ка, й Ва­тя, і сам о. бла­го­чин­ний вип­ро­ва­ди­ли гос­тей аж на ґанок.

Йдучи че­рез двір, пи­сар все заг­ля­дав в за­го­ро­ду та в повітки. Вже він з жінкою вий­шов за во­ро­та, та й спи­нив­ся, і все че­рез тин зо­рив по дворі та ди­вивсь в од­чи­нені во­ро­та повіток.

- Чого це ти так за­зи­раєш в за­го­ро­ду та в повітки? Чи не на­ба­чив там яко­го ди­ва? - спи­та­ла пи­сар­ша в сво­го чо­ловіка.

- Щось о. Ар­темій і ма­туш­ка ду­же лас­каві до нас сьогодні. Чи не зай­няв ча­сом ба­тюш­ка на своїй луці в спа­шу му­жицькі во­ли або коні та, ма­буть, бу­де про­сить, щоб в во­лості наг­на­ли му­жиків та здер­ли ви­куп за спаш.

- Ой ти, со­лопій! А ще й маєш се­бе за ро­зум­но­го чо­ловіка, - ска­за­ла пи­сар­ша. - Які там во­ли та коні? Це во­ни так туп­цю­ють ко­ло нас, щоб за­лу­чить же­ни­ха для своєї Ваті. Ад­же ж брат за­то­го скінчить універ­си­тет! Хіба ж ти не примітив, як я на те­бе мор­га­ла й очи­ма, і бро­ва­ми?

- Коли ж ти мор­га­ла? - спи­тав пи­сар.

- А як Ва­тя при­нес­ла мені ста­кан чаю й сіла ко­ло ме­не по дру­гий бік. Ой ви, чо­ловіки! А ще маєте се­бе за ро­зумніших од жінок.

Весела й про­вор­на пи­сар­ша по­ма­ле­сеньку штовх­ну­ла ліктем під бік сво­го чо­ловіка. Тут на са­моті во­на ста­ла знов ве­се­лою, жар­тов­ли­вою сільською мо­ло­ди­цею.

- Я й примітив, як ти морг­ну­ла но­сом на ме­не, але мені зда­лось, що те­бе му­ха вку­си­ла за ніс, - ска­зав пи­сар.

- Муха вку­си­ла… Тюхтій ти! Не тя­миш ти, до чо­го во­но йдеться. А я швид­ко пос­те­рег­ла, чо­го їм тре­ба.

Писар од­на­че за­ду­мавсь.

- А що бу­де, як з то­го нічо­го не вий­де?.. - про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе. - А що бу­де, як ча­сом діло піде на­пе­ре­верт?

- Нічого не бу­де. Наїмо­ся, нап'ємось та й до­до­му піде­мо, як і те­пер йде­мо. От що бу­де, хоч би діло пішло й на­пе­ре­верт або й сторч.

- Еге… - обізвав­ся пи­сар і знов за­ду­мавсь, - ко­ли б ча­сом ті пи­ро­ги, ті наїдки та на­пит­ки не вилізли нам бо­ком, - ска­зав він тро­хи зго­дом, - отець бла­го­чин­ний за­кир­ку­ва­тий і мсти­вий…

- А чо­го їм лізти у бік? Хіба пи­ро­ги бла­го­чин­ної по­дуріють чи збо­же­воліють, щоб їм ви­ла­зить на­ши­ми бо­ка­ми? - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась ра­зом ве­се­ла пи­сар­ша.

IIІ

Ще за три дні до своїх іме­нин Су­са­на Уласівна досвідчи­лась, що до пи­са­ря приїхав в гості пи­сар­шин брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ва­тя по­таємно од ма­ми по­да­ла че­рез од­но­го жид­ка лист в Бло­щинці до своїх при­ятельок, щоб во­ни до­ко­неш­не приїха­ли в гості в чет­вер на ма­мині іме­ни­ни. Ва­тя вва­жа­ла, що во­на ба­га­то кра­ща за тих пан­но­чок, і не бо­ялась вис­тав­лять їх пе­ред па­ни­ча­ми по­руч з своєю осо­бою. Су­са­на Уласівна пос­ла­ла до близько­го містеч­ка на­ку­пить свіжо­го м'яса, на­пек­ла чу­до­вих па­ля­ниць та пи­рогів. О. Ар­темій на­ку­пив в Кор­суні в Бер­ка вин та добрішої горілки. Су­са­на Уласівна й Ва­тя ще зран­ку біга­ли, веш­та­лись, по­ра­лись та при­би­ра­лись до гос­тей. О. Ар­темій ще заз­да­легідь пос­лав од­но­го чо­ловіка в ве­ли­ке містеч­ко Ли­сян­ку зап­ро­сить до се­бе в гості от­ця ди­яко­на, Гер­васія Доб­ри­ловсько­го, всім відо­мо­го в око­лиці як зруч­но­го сва­та. О. Ар­темій знав, що ди­якон бу­ває в гос­тях в пи­сар­ши­но­го батька Па­на­сен­ка, і за­мо­тав собі це на вус: пос­та­но­вив собі ближ­че зійти­ся з от­цем ди­яко­ном, щоб на­мо­то­рить йо­го для своєї потрібки. «Мо­же, ко­лись при­го­диться й оцей отець ди­якон, ду­же язи­ка­тий і про­но­зу­ва­тий», - ду­мав він.

В чет­вер пе­ред ве­чо­ром по­ча­ли з'їжджаться гості. По­пе­ред усіх при­ка­та­ли з Бло­щи­нець аж дво­ма по­воз­ка­ми три пан­ноч­ки, Ва­тині при­ятельки, Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа, їх ма­ма й їх та­то, уп­ра­ви­тель, ста­рий німець Шмідт, давній знай­омий о. Ар­темія. Шмідт пе­редніше був уп­ра­ви­те­лем та­ки в самій Го­робцівці й оже­нив­ся з доч­кою од­но­го по­се­со­ра з прос­тих го­робцівських се­лян, кот­рий за­ба­гатів і взяв в по­сесію ме­жу­юче з Го­робцівкою не­ве­лич­ке сельце. Після їх приїха­ло ще кілька сусід ба­тю­шок з ма­туш­ка­ми; далі при­був і отець Пор­фирій, кот­рий нігде не бу­вав, але му­сив навіда­тись до о. бла­го­чин­но­го, щоб ча­сом о. бла­го­чин­ний не зобідивсь і не розгнівав­ся. Тро­хи пізніше прий­шов го­робцівський уп­ра­ви­тель. Пи­са­ря, пи­сарші і її бра­та не бу­ло.

Ватя з при­ятелька­ми щось ше­потіла ниш­ком і все пог­ля­да­ла в вікна на двір. Ко­ли це в од­чи­не­ну бра­му вбігла па­ра ко­ней, а на по­возці забіліли дві па­ничівські пос­таті в білих па­ру­си­но­вих ба­ла­хо­нах, з го­ло­ва­ми, нап­ну­ти­ми відло­га­ми. То приїха­ли два мо­лоді па­ничі, скінчивші семінарію; во­ни слу­жи­ли за вчи­телів в на­род­них шко­лах в не­да­ле­ких се­лах.

- Ну, та й го­но­ро­ви­тий пи­сар­шии брат! - ти­хенько ска­зав о. Ар­темій до жінки. - Не йде до нас в гості! Мо­же, й не прий­де, не хо­че знаться з на­ми.

- Як не прий­де, то й пла­кать не бу­де­мо. Я гор­дих не люб­лю, - ти­хо обізва­лась ма­туш­ка. Але це во­на тільки так го­во­ри­ла: її вже бра­ло за сер­це, що пи­сар­ша з бра­том і досі не при­хо­дять.

Несподівано рип­ну­ли двері з ґанку в при­хо­жу. Су­са­на Уласівна че­рез од­чи­нені двері вгляділа куд­ла­ту чор­но­во­ло­су пи­са­ре­ву го­ло­ву; за ним слідком увійшла пи­сар­ша, а за нею не­на­че вско­чив її брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ма­туш­ка вий­шла до їх в при­хо­жу на­зустріч.

- Це мій брат! - ре­ко­мен­ду­ва­ла сво­го бра­та ве­се­ла пи­сар­ша.

- Я ду­же ра­да, що ви прий­шли, - обізва­лась ма­туш­ка до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. - Про­шу ж в за­лу до моїх гос­тей!

- А ми оце трош­ки опізни­лись. Мав я де­яку ро­бо­ту в во­лості, - ска­зав пи­сар, чеп­ля­ючи свій бриль на кіло­чок і приг­лад­жу­ючи кост­ру­ба­ту го­ло­ву до­ло­нею.

- Прошу вас до гос­тей! Наші гості вже дав­ненько поз'їжджа­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на од­чи­нені двері в сто­ло­ву.

Серед сто­ло­вої сто­яв о. Ар­темій і ба­ла­кав з своїм сусідом о. Пор­фирієм. О. Пор­фирій мовч­ки слу­хав йо­го оповідан­ня й тільки ди­вив­ся, як швид­ко ми­го­тять ши­рокі гу­би в о. Ар­темія. О. Ар­темій вглядів в две­рях пи­са­ря й побіг до йо­го на­зустріч.

- А! Ле­онтій Пет­ро­вич! - крик­нув о. Ар­темій, ще й ру­ки підвів вго­ру, не­на­че був на­по­го­тові вхо­пить йо­го в обнімок і поцілу­вать. Він ухо­пив ру­ку пи­са­ря в обидві свої ши­рокі до­лоні й по­чав тряс­ти з усієї си­ли.

- Чого це ви так пізно! А ми вас жда­ли, сподіва­лись, та й годі ска­за­ли, - ве­се­ло гу­кав на всю сто­ло­ву о. Ар­темій, не­на­че він був ра­дий пи­са­реві, як рідно­му батькові.

Писар тільки осміхав­ся: він не йняв віри щи­рості надз­ви­чай­но радісно­го привітан­ня. Він знав, що той пал, та привітність та жвавість бу­ли в йо­го більше ви­яв­ком жва­вості вро­ди і вдачі, а мо­же, й зу­мис­но­го вда­ван­ня, ніж щи­ро­го привіту.

- А от і Фе­одосія Се­менівна! Здо­рові бу­ли! Пізненько-пізненько, нігде прав­ди діти! - гу­кав о. Ар­темій до пи­сарші.

Писарша поз­до­ро­ви­ла о. Ар­темія з іме­нин­ни­цею й за­повісти­ла сво­го бра­та.

- А! ваш брат! Ле­онід Се­ме­но­вич! Ду­же ра­дий, ду­же ра­дий, що ви прий­шли до нас. Ду­же ра­дий з ва­ми поз­най­омиться, хоч я вже не­на­че знай­омий з ва­ми, не ба­чив­ши вас в ли­це, - про­мов­ляв о. Ар­темій до мо­ло­до­го сту­ден­та.

- А от мій сусід, о. Пор­фирій, - ре­ко­мен­ду­вав о. Ар­темій, - а це моя доч­ка, Ва­лен­ти­на Ар­темівна.

Стіл в сто­ловій вже був зас­те­ле­ний. На кінці сто­ла вже сто­яв здо­ро­вий са­мо­вар, блис­ку­чий та лис­ню­чий, і па­ру­вав під са­му сте­лю. Ва­тя за­си­па­ла чай і з-за ви­со­ко­го са­мо­ва­ра зир­ну­ла вваж­ли­во очи­ма на мо­ло­до­го Па­на­сен­ка.

Панасенко був тон­кий, ви­со­ченький, з ли­ця трош­ки схо­жий на сест­ру. Йо­го вид, не­на­че за­гост­ре­ний вни­зу, з гост­ренькою борідкою, з то­неньки­ми ус­та­ми, був тро­хи чуд­ний, але круг­ле, вип­ну­те, ви­со­ке чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, темні, гострі, про­ни­зу­ваті й тро­хи насмішку­ваті очі од­ра­зу при­тяг­ли до се­бе Ва­тині очі. Во­на за­ди­ви­лась на ви­сокі бро­ви й не по­хо­пи­лась вий­ти з-за са­мо­ва­ра. Мо­ло­дий сту­дент про­вор­ненько й сміли­во підбіг до неї й по­дав їй ру­ку. Ва­тя лед­ве встиг­ла пос­та­вить чай­ник на стіл і зак­ру­тить кран са­мо­ва­ра. Окріп бриз­нув з-під кра­на, і дрібненькі кра­пельки впа­ли на її ру­ку й ніби вку­си­ли, як бло­хи.

- Ой! - ниш­ком крик­ну­ла Ва­тя й лед­ве вдер­жа­ла крик.

Леонід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й пок­ло­нив­ся.

- От тро­хи че­рез ме­не не по­пек­ли собі рук, - ска­зав Па­на­сен­ко, - ви­ба­чай­те мені, що я став при­чи­ною цього ли­ха.

- Та це не­ве­ли­ке ли­хо! Про це ли­хо мені бай­ду­же: впа­ло на ру­ку дві кра­пельки, не­на­че дві спасівські му­хи вку­си­ли, - обізва­лась Ва­тя; і хоч її вку­си­ло ніби дві му­хи, але во­на встиг­ла при­ди­виться, що в Ле­оніда очі ве­селі й карі, хоч ус­та тонкі й сухі, а підборіддя тро­хи гост­ре.

- Прошу ж в гос­тин­ну до гос­тей, та й будьте на­ши­ми гістьми! - ска­зав о. Ар­темій і сам повів но­вих гос­тей в гос­тин­ну.

З прос­тор­ної гос­тин­ної че­рез од­чи­нені в сто­ло­ву двері не чу­ти бу­ло ні ду­ху. Гості тільки що зібра­лись, не обз­най­оми­лись, а де­котрі бу­ли між со­бою й нез­най­омі; во­ни сиділи мовч­ки або роз­мов­ля­ли по­шеп­ки, на­че бо­ялись го­во­рить го­лос­но.

- Прошу сіда­ти ближ­че до сто­ла! - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші й пос­та­вив стілець ко­ло сто­ла, близько од крісла, де сиділа од­на ма­туш­ка, з кот­рою пи­сар­ша бу­ла знай­ома.

Писарша те­пер вбра­лась в но­ву вов­ня­ну зе­ле­ну сук­ню, ще й по­че­пи­ла на шию шість разків доб­ро­го товс­то­го на­мис­та. Стілець сто­яв як­раз на са­мо­му сонці. Пи­сар­ша сміли­во, без ост­ра­ху й ва­ган­ня те­пер йшла на світ, мов ме­те­лик. Во­на сіла, ще й стілець од­су­ну­ла на самісіньке кру­жа­ло з про­менів сон­ця, бо бу­ла пев­на в то­му, що ярий світ не ган­жує її, а ще кра­сить, її очі ніби ка­за­ли: дивіться, мов, ма­туш­ки, яка на мені гар­на зе­ле­на сук­ня! Кра­ща, ніж на вас!

Феодосія Се­менівна й справді зе­леніла та чер­воніла в пуч­ках га­ря­чо­го світу, не­на­че кущ ка­ли­ни з чер­во­ни­ми ки­тя­ха­ми ягід. Кольори бу­ли різкі, ду­же ярі, іскряні, але не без ефек­ту.

О. Ар­темій по­ре­ко­мен­ду­вав пи­са­ря та Ле­оніда де­кот­рим їм нез­най­омим ба­тюш­кам та двом сільським вчи­те­лям-семіна­рис­там. Пи­сар сів ко­ло уп­ра­ви­те­ля й по­чав з ним роз­мо­ву. Мо­лоді пан­ни Ліпа, Ле­ся, Ан­то­ся та ще дві їх при­ятельки сиділи ря­доч­ком в кут­ку ко­ло п'яніна. Ле­онід Се­ме­но­вич привітав­ся до їх: во­ни бу­ли йо­му дав­ненько знай­омі. О. Ар­темій пос­та­вив стільця ко­ло сто­ла ря­дом з пи­сар­шею, поп­ро­сив сісти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й сам сів по­руч з ним.

Леонід Се­ме­но­вич, увійшов­ши в гос­тин­ну, ду­же зди­ву­вав­ся, вглядівши чи­малі ряд­ки гос­тей на ка­напі й на стільцях. Тоді як він був в сто­ловій, йо­му зда­ва­лось, що гос­тин­на бу­ла зовсім по­рож­ня. Ма­туш­ки сиділи по­важ­но й навіть з пи­хою та гор­до­ви­то по­зи­ра­ли од­на на од­ну. Пан­ни й па­ничі стов­пи­лись ко­ло п’яніна в кут­ку й роз­мов­ля­ли сли­ве ниш­ком між со­бою, не­на­че стра­ха­лись го­во­рить го­лос­но, ніби в церкві.

О. Ар­темій вско­чив в гос­тин­ну, крик­нув, гурк­нув стільця­ми, за­ре­го­тавсь і не­на­че вніс з со­бою ве­селість, ніби по­бу­див сон­них, дріма­ючих гос­тей. Він по­чав крик­ли­ву роз­мо­ву з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Ле­онід Се­ме­но­вич так са­мо був з крик­ли­вих, був навіть тро­хи шту­кар, лю­бив по­ре­го­та­тись і по­жар­ту­вать. Йо­го жар­ти й шту­карст­во ча­сом пе­ре­хо­ди­ли че­рез край і бу­ли тро­хи грубі, за­те­ле­пу­ваті, навіть ча­сом вульгарні, прос­тацькі.

- А ми, о. Ар­темій, оце в до­розі до вас тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хіба ж ви приїха­ли до нас? - спи­тав о. Ар­темій.

- Ні, прий­шли пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хіба ж мож­на, йшов­ши пішки, пе­ре­ки­нуться? Оце ди­во! - спи­тав о. Ар­темій.

- От так, як ба­чи­те! Тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, та ще й на містку. Ото б ви­ку­па­лись гар­но в багні! Йде­мо ми ряд­ком че­рез місток збо­ку, попід вір'ям на містку, а дош­ки під на­ми во­ру­шаться та вги­на­ються, не­на­че клавіші на фор­теп'яні. Я сту­пив на край дош­ки й тро­хи не шу­бовс­нув в бо­ло­то, та якось вхо­пив­ся за вір’я, а сест­ра ме­не ви­ря­ту­ва­ла: ста­ла на дош­ку з дру­го­го бо­ку та й пе­ре­ва­жи­ла, не­на­че в пе­ре­ва­ги гра­ла зо мною, - ка­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і ра­зом ре­го­тав­ся.

- Ото як­би на та­кий місток нас­ко­чив гу­бер­на­тор! - ска­зав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи на пи­са­ря.

- То шурх­нув би під міст, а потім виліз би; а му­жи­ки об­тер­ли б по­ла­ми йо­му чо­бо­ти та шта­ни, та й годі. От що бу­ло б! - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та на цьому був би й кінець? - спи­тав о. Ар­темій.

- Ні, не на цьому: потім він ще заг­нув би в батька - в матір чесній гро­маді, та аж на цьому був би вже кінець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ой, ма­буть не на цьому! - обізвав­ся пи­сар.

- Ще бу­ла б після то­го бо­ма­га, та ще й кру­тенька,- обізвав­ся з кут­ка о. Пор­фирій.

- Та бо­ма­га, що зветься чу­бо­на­ми­най­ка, - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але од ме­не та­кої бо­ма­ги в во­лос­ну уп­ра­ву не бу­де. Це пев­но.

- І од ме­не та­кої бо­ма­ги не бу­де, хоч і я тро­хи не про­ва­ли­лась на містку, - сміли­во до­да­ла пи­сар­ша.

Матушки зир­ну­ли од­на на од­ну: чи ти ба! яка, мов, во­на сміли­ва!

Одначе ця прос­та й ве­се­ла роз­мо­ва роз­во­ру­ши­ла гос­тей.

Веселий о. Ар­темій своїм ка­мер­то­ном зав­дав тон, а Па­на­сен­ко підхо­пив у той тон, і пи­сар вже вхо­пив у той тон, а пи­сар­ша нес­подіва­но вхо­пи­ла дис­кан­том, та ще й за­тяг­ла го­рою. Гості ста­ли сміливіші, роз­во­ру­ши­лись, по­ча­ли під той шум та гомін роз­мо­ву. Отець Ар­темій дав ве­се­лу нап­ра­ву в гос­тинній. Пан­ноч­ки навіть насміли­лись вий­ти з-за п'яніна й пішли хо­дить по залі, поб­рав­шись попід ру­ки. Па­ничі прис­та­ли до їх збо­ку. Не всидів на стільці й Ле­онід Се­ме­но­вич. В гос­тин­ну увійшла Ва­тя. Во­на бу­ла на той час ду­же ефект­на в темній сукні, об­си­паній дрібненьки­ми ма­ли­но­ви­ми кра­пелька­ми та квіточ­ка­ми; коф­та бу­ла об­ши­та ма­ли­но­вим ок­са­ми­том, при кот­ро­му ду­же виг­рав її ма­то­вий вид та темні здо­рові й ви­разні очі. Ма­ли­нові ок­са­ми­тові об­лямівки та ус­тав­ки прос­тя­га­лись аж до пле­чей і ду­же підхо­ди­ли під колір її пов­них ви­раз­них уст. Її пов­ненька пос­тать, стяг­ну­та сук­нею, бу­ла по­каз­на се­ред інших пан­но­чок, дрібненьких та ни­зеньких на зріст.

Леонід Се­ме­но­вич зне­хо­тя за­ди­вивсь на Ва­тю. Він ду­же лю­бив паннів і од­ра­зу вмів вло­вить в кожній панні ті прик­ме­ти кра­си, яки­ми хоч пот­рош­ку обділи­ла її ма­ти-на­ту­ра: чи бу­ла б то кра­са очей, чи кра­са гар­них уст, чи кра­са усієї пос­таті. Най­мен­ший слід діво­чої кра­си не міг по­таїться пе­ред йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він за­ди­вив­ся на чорні, ви­разні Ва­тині очі. Їх ма­то­вий блиск од­ра­зу за­че­пив йо­го нер­ви.

Леонід Се­ме­но­вич рап­том підвівся з стільця й по­дав йо­го Ваті.

- Спасибі вам, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, - ска­за­ла Ва­тя, - ра­да б сісти, та ніко­ли. Час зап­ро­сить гос­тей до чаю.

- Гості й самі знай­дуть шлях до чаю, а ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, по­бав­тесь з на­ши­ми сусідка­ми. Ба­чи­те, як во­ни ну­дяться: хо­дять та й хо­дять, не­на­че місця собі не знай­дуть з нудьги.

Ваті цей тон здав­ся не ду­же делікат­ним. Во­на осміхну­лась, бо не зна­ла, що Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа бу­ли ще пе­редніше Ле­онідові знай­омі. Про­вор­на не в міру і навіть крик­ли­ва, Ан­то­ся обізва­лась до Ле­оніда:

- Не ду­май­те, що нас нудьга бе­ре! Нам зовсім-та­ки ве­се­ло.

- І без ме­не вам ве­се­ло? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І без вас ве­се­ло, а з ва­ми ще ве­селіше, - обізва­лась го­лос­но сміли­ва Ан­то­ся.

Ватя й інші пан­ни за­ре­го­та­лись. Ан­то­ся зрос­ла на селі і вчи­лась в містеч­ку. Во­на ду­же бу­ла схо­жа на сільських дівчат і в ма­не­рах, і в роз­мові, і в жар­тах, бо бу­ла в близьких сто­сун­ках най­більше з дівча­та­ми і ніби про­па­ха­лась їх ду­хом.

- Може. це ви тільки го­во­ри­те мені комплімент? Як я на вас на­вод­жу нудьгу, то я й ла­ден втек­ти че­рез оці двері в са­док та й схо­ваться в ку­щах, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і по­ка­зав ру­кою на скляні двері, че­рез котрі бу­ло вид­ко са­док та квітник ко­ло ґанку.

- Про ме­не й тікай­те! - крик­ну­ла Ан­то­ся.

- О, не тікай­те! Ви ве­се­ла лю­ди­на, а наші гості без вас і справді бу­дуть в нас ну­дить світом, - ска­за­ла Ва­тя.

- Як бу­де­те тікать, то ми поп­ро­си­мо о. Ар­темія замк­ну­ти двері та й схо­вать ключ в ки­ше­ню або де й далі, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Ан­то­ся.

- Аж у ка­мо­ду, - ти­хо обізва­лась Ва­тя. Ва­тя не­на­че за­ме­ти­лась ве­селістю од Ан­тосі та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на й собі ста­ла якось про­ворніша й ве­селіша і вий­шла з своєї зви­чай­ної апатії та для­вості.

- А тим ча­сом, по­ки ви збе­ре­тесь за­ми­ка­ти двері та хо­вать ключ, просіть, та­ту, гос­тей до чаю. Чай вже го­то­вий, - ска­за­ла Ва­тя, обер­та­ючись до сво­го па­нот­ця.

Не встиг па­но­тець встать з стільця, як у две­рях гос­тин­ної з'яви­лась ви­со­ка, гар­на та рівна пос­тать го­робцівсько­го вчи­те­ля шко­ли, а за ним слідком увійшла йо­го жінка, кан­ди­бас­та, тон­ка, ви­со­ка й смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­ни привіта­лись з ха­зяїном та з де­яки­ми гістьми. Вчи­тельша обер­ну­лась до сто­ла і вгляділа ко­ло сто­ла на стільці ніби яс­но-зе­ле­ну пи­сар­шу. Во­на так і одс­ко­чи­ла од сто­ла й по­да­лась на­зад. Пи­сар­ша бу­ла ве­се­ла й роз­ба­ла­ка­лась з сусідкою, але як уг­ляділа ко­ло се­бе вчи­тельшу, то од­ра­зу ніби заніміла. І пи­сар­ша, і вчи­тельша зир­ну­ли од­на на дру­гу й по­на­ди­ма­лись. Вчи­тельша втек­ла аж на дру­гий кінець гос­тин­ної й сіла на стільці за п'яніном між мо­ло­деньки­ми пан­на­ми. Ва­тя приміти­ла цей ма­невр вчи­тельші й осміхну­лась. Приміти­ли це де­які гості і собі осміхну­лись.

«Якби я зна­ла, що зас­та­ну тут оту іро­до­ву пи­сар­шу, то ніхто не за­ма­нив би ме­не сю­ди й ка­ла­чем, - ду­ма­ла вчи­тельша, ско­са пог­ля­да­ючи на пи­сар­шу. - Ще й у зе­ле­ну вов­ня­ну но­ву сук­ню вбра­лась і чер­во­не на­мис­то по­че­пи­ла! Ма­буть, зна­ла, ота зе­ле­на по­то­ро­ча, що тут стріне мо­го чо­ловіка… Це во­на хо­че йо­го знов при­ча­ру­вать. Це во­на для йо­го так приб­ра­лась! Я пос­те­рег­ла, що бу­ло так».

Писарша, зир­нув­ши ско­са на вчи­тельшу, при­га­да­ла собі свій, зу­мис­не пе­ре­ки­ну­тий вчи­тельшею борщ в печі та вир­вані з огу­ди­ною свої огірки… Уся її жовч роз­во­ру­ши­лась од­ра­зу, не­на­че за­кипіла, прис­тав­ле­на в гор­щеч­ку до жа­ру. Пи­сар­ша по­чер­воніла, на­ду­лась, на­бун­дю­чи­лась, як індик, та аж соп­ла од злості.

Писарша та вчи­тельша по­ла­ялись на смерть ще тоді, як пи­сар тільки що оже­нив­ся й став за пи­са­ря в во­лості. Шко­ла й во­лость зміщу­ва­лись в од­но­му здо­ро­во­му му­ро­ва­но­му домі: по один бік в домі од улиці бу­ла уп­ра­ва, по дру­гий бік - шко­ла й жит­ло для вчи­те­ля. Пи­сар тоді жив при во­лості в одній кімнатці, але для йо­го не бу­ло опрічньої своєї пе­карні. Гро­ма­да пос­та­но­ви­ла, щоб пи­сар­ша ва­ри­ла собі стра­ву в одній печі з вчи­тельшею, по­ки бу­де збу­до­ва­на дру­га пе­кар­ня. Спо­чат­ку вчи­тельша й пи­сар­ша жи­ли між со­бою в при­ятельстві, ва­ри­ли обід в одній печі. Але як два по­пи в одній церкві та два ко­ти в мішку ніко­ли не по­ми­ряться, так не по­ми­ри­лись і дві ха­зяй­ки ко­ло однієї печі. Не­гар­на та не­мо­ло­да вчи­тельша на ли­хо по­ча­ла примічать, що її чо­ловік, Гнат Сам­борський, по­чав без со­ро­му за­ли­цяться до пи­сарші… Пи­сар­ша і вчи­тельша за­раз-та­ки по­ла­ялись… Од­но­го дня вчи­тельша од злості зу­мис­не пе­ре­ки­ну­ла в печі пи­сар­шин борщ. Пи­сар­ша, не га­ячись, за­раз вибігла з пе­карні, вир­ва­ла усю оргінію, кот­ру вчи­тельша по­са­ди­ла в квітни­ку пе­ред своїми вікна­ми, по­ви­ри­ва­ла геть чис­то всю й по­ви­ки­да­ла в двір сви­ням. Вчи­тельша вибігла і, вглядівши та­ку шко­ду, про­жо­гом побігла на пи­са­ре­ву по­ло­ви­ну го­ро­ду, вир­ва­ла з огу­дин­ням усі пи­сар­шині огірки, заб­ра­ла в обе­ре­мок і ви­ки­да­ла в двір на самісіньку оргінію. Їх чо­ловіки по­вибіга­ли з ха­ти й лед­ве за ру­ки вдер­жа­ли своїх роз­лю­то­ва­них жінок од дальшо­го безг­луз­до­го спус­то­шен­ня го­ро­ду та квітни­ка.

Од то­го ча­су жінки вже не мог­ли по­ми­риться, хоч пи­сар вже пос­та­вив собі гар­ний дім і пе­рей­шов в йо­го на жит­тя. Пи­сар­ша не мог­ла за­бу­ти за свої огірки, вчи­тельша не мог­ла за­буть про свою оргінію, і… не за­бу­ли до са­мої смерті… По­ко­рис­ту­ва­лись тільки з тієї лай­ки та бійки свині. Пи­сар­ша зос­та­лась без бор­щу й без огірків, вчи­тельша без оргінії; а свині по­обіда­ли всмак оргінією, ще й огірка­ми за­ку­си­ли і навіть спа­сибі їм не ска­за­ли за смач­ний обід.

«А ще й ка­зав мені мій чо­ловік, що пи­сарші не бу­де на іме­ни­нах, що пи­сар­ша не бу­ває в гос­тях в ба­тюш­ки. Ка­зав і, ма­буть, знав доб­ре, що бре­ше», - ду­ма­ла вчи­тельша, виг­ля­да­ючи з-за п'яніна.

«Не за­бу­ду я ніко­ли сво­го бор­щу та своїх огірків, не про­щу я тобі цього довіку - до су­ду», - ду­ма­ла пи­сар­ша та все навіщось на­ди­ма­лась та су­пи­ла бро­ви, пев­но, на вітер, бо вчи­тельша вже на неї й не ди­ви­лась.

Вчитель і пи­сар вже дав­но за­бу­ли й за ті огірки, і за ту оргінію та пе­ре­ки­ну­тий борщ: во­ни посіда­ли ря­доч­ком і зви­чай­ненько ба­ла­ка­ли. Вчи­тельші це, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лось. Во­на вти­ри­ла свої чорні оч­ки в ли­це сво­го чо­ловіка й не­на­че ка­за­ла очи­ма: «І як ти ото смієш ба­ла­кать з моїми во­ро­га­ми, ко­ли я цього не хо­чу! Пот­ри­вай же! Я ж тобі до­ма ви­чи­таю мо­лит­ву!»

Але вчи­тель не втя­мив роз­мо­ви очи­ма своєї жінки і все лю­бенько ба­ла­кав з пи­са­рем.

- Прошу вас до чаю! Чай вже го­то­вий! - про­сив своїх гос­тей о. Ар­темій, по­ка­зу­ючи на двері в сто­ло­ву.

Але гості йо­го не­на­че не чу­ли. Старші вгнізди­лись в кріслах та на м'якій ка­напі й роз­мов­ля­ли сти­ха: їм, оче­ви­дяч­ки, бу­ло доб­ре сидіть, і во­ни ліну­ва­лись підвес­тись з місця. Мо­лоді зби­лись в ку­пу в дру­го­му кут­ку ко­ло п'яніна й про­ва­ди­ли ве­се­лу роз­мо­ву, ви­га­ду­ва­ли та ре­го­та­лись.

Сусана Уласівна жда­ла, жда­ла гос­тей до чаю й му­си­ла са­ма вий­ти в гос­тин­ну.

- Прошу покірно до чаю, бо чай про­хо­ло­не! - промо­ви­ла во­на, обер­та­ючись до ка­на­пи та крісел, де сиділи ма­туш­ки, пи­сар, уп­ра­ви­тель та вчи­тель. - Фе­одосіє Се­менівно! про­шу в сто­ло­ву до чаю! - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, обер­та­ючись до пи­сарші, як лю­ди­ни, потрібної для її по­тай­них замірів.

«Чи ти ба, яка честь пи­сарші! Са­ма бла­го­чин­на про­се її до сто­лу; ще й зве на ймен­ня й по батькові. А ме­не й не про­се… Не піду я в сто­ло­ву! не хо­чу я й чаю! Не ся­ду я за од­ним сто­лом з пи­сар­шею», - ду­ма­ла вчи­тельша, си­дя­чи в кут­ку.

Старші гості за­шуміли й зас­ту­котіли стільця­ми, за­ша­руділи но­га­ми й пе­рей­шли в сто­ло­ву. Пи­сар­ша вста­ла в стільця, гор­до­ви­то пог­ля­ну­ла на вчи­тельшу, за­дер­ла ли­це вго­ру, по­ма­леньку пішла слідком за Су­са­ною Уласівною й не­на­че ка­за­ла вчи­тельші: ди­вись, мов, як ме­не ша­ну­ють, а те­бе так ні! моє цвіте - твоє в'яне!.. Мо­лоді зос­та­лись в гос­тинній.

- Наталіє Корніївно! а ви чом не йде­те в сто­ло­ву до чаю? Про­шу вас! - про­си­ла Ва­тя вчи­тельшу.

Наталія Корніївна бу­ла з тих, що при чу­жих лю­дях няв­ка­ють, а в се­бе вдо­ма гав­ка­ють. В гос­тях во­на як роз­мов­ля­ла, то ніби няв­ка­ла, як кішеч­ка, ти­хо, со­лод­ко, об­лес­ли­во, не­на­че хотіла ска­зать: «Дивіться, мов, яка я свя­та та бо­жа!» Вдо­ма во­на кри­ча­ла й ре­пе­ту­ва­ла на всю пельку: там во­на за­бу­ва­ла, що во­на свя­та та бо­жа.

- Спасибі вам… я вже до­ма пи­ла чай. Я й тут по­сид­жу. Мені з ва­ми так приємно сидіть. Усі тут такі ве­селі. Мені тут так гар­но, так гар­но, - няв­ка­ла вчи­тельша.

- Та хоч ста­кан­чик ви­пий­те! От я вам сю­ди при­не­су ста­кан, - ска­за­ла Ва­тя.

- Няв-няв-няв! - ти­хо за­ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич над са­мим ву­хом в Ан­тосі. Ве­се­ла Ан­то­ся зро­зуміла й за­ре­го­та­лась.

- Чого ця вчи­тельша так няв­кає? - ти­хо спи­тав в Ан­тосі Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То во­на тільки в гос­тях: няв-няв-няв! а в се­бе в хаті во­на: гав-гав-гав! - ти­хо од­ка­за­ла Ан­то­ся, кот­ра доб­ре зна­ла вчи­тельшині но­ро­ви. - Ця вчи­тельша як роз­гав­кається в се­бе вдо­ма, то і вчи­тель тікає з ха­ти, і сто­рож з шко­ли тікає на го­род; бо раз во­на, роз­лю­ту­вав­шись, так по­тяг­ла сто­ро­жа залізною ко­чер­гою, що си­ня­ки бу­ло знать цілий місяць.

«Якась пи­сар­ша, якась му­жич­ка, справж­ня мо­ло­ди­ця, тільки че­рез те, що нап­ну­ла на се­бе зе­ле­ну сук­ню, пин­дю­читься, пнеться вго­ру. Во­на за­бу­ла, що мій батько був свя­ще­ник, а дід - Зве­ни­го­родський про­то­поп. Чи ти ж мені рівня! А ще й не­сеться вго­ру. За­дер­ла кир­пу до стелі, гор­до­ви­то пог­ля­дає на ме­не», - гав­ка­ла вчи­тельша в своєму серці.

Усім бу­ло бай­ду­же про неї. Мо­лоді пан­ни та па­ничі зос­та­лись в гос­тинній. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й пос­та­ви­ла їх на столі в гос­тинній. На ка­напі, на кріслах засіла мо­ло­да ком­панія. Старі обсіли стіл в сто­ловій навк­ру­ги.

Компанія в сто­ловій бу­ла ве­се­ла. Усі роз­мов­ля­ли, гу­ли, як бджо­ли в пасіці. Але го­лос о. Ар­темія пе­ре­ма­гав усі го­ло­си. Роз­го­во­рив­ся навіть мов­чун о. Пор­фирій.

О. Пор­фирій вий­шов з семінарії од­ним з пер­ших сту­дентів. Зай­няв­ши па­рафію, він з зав­зят­тям взяв­ся й за просвіту в школі, і за піднят­тя мо­ральності в селі, що­неділі го­во­рив про­повіді, а най­більше про­ти п'янства, завів братст­во, то­ва­рист­во тве­ре­зості, нав­чав се­лян на обідах, вчив в роз­мо­вах, але по­ба­чив, що йо­го просвітня про­повідь не вчи­ни­ла чу­да: не пе­ре­ро­би­ла се­лян на ян­голів за який­сь де­ся­ток років, чо­го він сподівав­ся, не ма­ючи і втям­ку про те, що та­кий психічно-істо­рич­ний мо­ральний роз­ви­ток тем­них мас не ро­биться за який­сь де­ся­ток років, та ще й тоді, ко­ли не­ма ні доб­рої національної шко­ли, ні на­род­них бібліотек, ні чи­та­лень, ні піддер­жан­ня й ініціати­ви од гро­ма­ди й звер­ху… І о. Пор­фирій дійшов до пе­симізму, зневірив­ся б своєму ділі і… на все мах­нув ру­кою, за­ко­пав­шись в книж­ки.

- Ну й му­жи­ки те­пер ста­ли, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! - обер­нув­ся о. Ар­темій до пи­са­ря. - Чом пак хоч ва­ша во­лость не при­пи­нить їх тро­хи?

- А як же ми їх бу­де­мо при­пи­нять? - спи­тав пи­сар. - В нас є хо­лод­на, та й більше ніяко­го стра­ху на їх не маємо в ру­ках.

- То ви їх хоч при­най­мні за­ми­кай­те частіше в хо­лод­ну, або­що! - кри­чав о. Ар­темій. - Спус­то­ши­ли, геть до­чис­та спас­ли мою лу­ку.

- Та й панську сіно­жать спас­ли, - обізвав­ся уп­ра­ви­тель, - і ми нічо­го не вдіємо, бо бу­ла су­ха вес­на; і по­ча­ли по­зов, та й те нічо­го не по­мог­ло. Хоч військо став на лу­ках.

- Розносились з тією штун­дою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою, - ска­зав о. Ар­темій, - аби що ска­зав му­жи­кові, то він за­раз тобі: ко­ли так, то ми в штун­ду! А йде п'яний проз двір, го­лос­но попів лає.

Батюшки по­ча­ли роз­мов­лять за двох вікар­них архієреїв, котрі тієї зи­ми їзди­ли по се­лах, та ще й взим­ку.

Коли це нес­подіва­но в при­хожій щось рип­ну­ло две­ри­ма й за­чов­га­ло прос­ти­ми чобітьми: то приїхав о. Са­ва. Він не­на­че крадько­ма в'їхав у двір на своїх по­га­неньких ко­ни­ках, не­на­че крадько­ма увійшов і в при­хо­жу. На йо­го навіть со­ба­ки не заб­ре­ха­ли.

- Листвинський про­топ­ресвітер! Приїхав лист­винський про­топ­ресвітер! - не­на­че на ву­хо один од­но­му ше­потіли ба­тюш­ки. Роз­мо­ва од­ра­зу впа­ла. Усі в сто­ловій за­мовк­ли. Про архієреїв ніхто вже й сло­ва не пис­нув. О. Са­ва увійшов ти­хенько, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки, і привітав­ся до ха­зяїна, поз­до­ро­вив бла­го­чин­ну з іме­ни­на­ми, поз­до­ров­кав­ся з гістьми й сів. При­сад­ку­ва­тий, ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з здо­ро­вою го­ло­вою, з ши­ро­кою ку­че­ря­вою бо­ро­дою, в ру­шен­нях за­те­ле­пу­ва­тий, цей ха­му­ла, о. Са­ва, і справді одрізняв­ся од інших ба­тю­шок, і тон­ких, і ви­со­ких. Йо­го надз­ви­чай­но ши­рокі гру­ди не­на­че бу­ли приз­на­чені для про­топ­ресвітерських хрестів. Усі зна­ли, що о. Са­ва має ро­дичів і знай­омих в кон­сис­торії й час­тенько їздить до Києва та заг­ля­дає в кон­сис­торію; усі зна­ли, що він лю­бе там ба­га­то де­чо­го зай­во­го роз­ка­зу­вать за сусід-ба­тю­шок, чо­го не го­ди­лось би роз­ка­зу­ва­ти, і ча­сом ви­ка­зує на де­ко­го.

«Ну, те­пер хоч по­чи­най хрес­титься до об­разів і за князів, і за архієреїв, і за хрис­то­лю­би­ве воїнство! - по­ду­мав о. Ар­темій. - Приніс не­чис­тий оцього лист­винсько­го про­топ­ресвіте­ра, що вис­вя­тив­ся на по­па з дяків. Тре­ба ки­даться в політи­ку».

О. Ар­темій ви­пи­су­вав «Мос­ковс­кие ве­до­мос­ти», бо ре­дакція по­си­ла­ла це доб­ро сільським ба­тюш­кам сли­ве за безцінь, за по­ло­ви­ну ціни. Ба­га­то ба­тю­шок ви­пи­су­ва­ло де­ше­венькі пе­тер­бурзькі га­зе­ти: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не чи­та­ли, але тро­хи ціка­ви­лись політи­кою.

- Чи чу­ли но­ви­ну? - по­чав о. Ар­темій. - Бісмарк по­летів, по­ле­тить і Капріві!

- Куди ж він по­ле­тить? - спи­тав насмішку­ва­то о. Пор­фирій. - Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

- З місця по­ле­тить! Це по га­зе­тах вид­но, - ска­зав о. Ар­темій.

- Щасливої йо­му до­ро­ги! А вам, о. Са­во, не шко­да то­го Бісмар­ка та Капріві? - спи­тав в о. Са­ви о. Пор­фирій.

О. Са­ва пе­ре­див­ляв­ся тільки єди­ний жур­нал «Єпар­хи­альные ве­до­мос­ти» та й то не все чи­тав, а тільки той одділ, де пи­са­лось про наг­ра­ди. Він не чи­тав навіть «Све­та», впер­ше по­чув про яко­гось Бісмар­ка й тільки мах­нув ру­кою та й про­мо­вив: «На здо­ров'я! не­хай ле­тить, аби ми на стільцях сиділи».

- Невже вам йо­го не шко­да? - спи­тав насмішку­ва­то о. Ар­темій в о. Са­ви.

- А чо­го мені йо­го шко­да? Хіба він мені сват чи брат? Як по­летів з місця, то дру­гий на йо­го місці ся­де. «Во­ро­на з місця, сокіл на місце», - ска­зав о. Са­ва.

О. Ар­темій розвівся про прусську політи­ку, го­во­рив га­ря­че, з за­па­лом, виніс ос­танній но­мер га­зе­ти, го­лос­но про­чи­тав ті ви­пис­ки з німецьких га­зет, в кот­рих німці га­ни­ли Росію.

- Боже мій! Що це бу­де? Що це бу­де? - гук­нув о. Ар­темій і при то­му схо­пив­ся з місця, вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву й з па­фо­сом бігав по сто­ловій та ре­пе­ту­вав: - Це все не до­ве­де до доб­ра! Що ми в світі бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти, як бу­де вой­на? О. Са­во, що ми тоді бу­де­мо ро­бить?

- Нічого. А що ж ми бу­де­мо ро­бить? - обізвав­ся о. Са­ва.

- Як то нічо­го? А як сю­ди прий­дуть прус­са­ки та зас­ту­ка­ють в ваші двері? Що ви тоді ро­би­ти­ме­те? Га?

- Хто йо­го знає, що я тоді ро­би­ти­му. Ма­буть, візьму та­ба­тир­ку, встром­лю в неї пуч­ку та по­ню­хаю та­ба­ки, як оце те­пер, - ска­зав о. Са­ва, кот­ро­му і в сні не сни­лись ніякі прус­са­ки.

О. Са­ва й справді ви­тяг з ки­шені та­ба­тир­ку, всу­нув в неї пуч­ку й по­ню­хав та­ба­ки.

- Ото добрі ліки од прус­саків! кращі, ніж руш­ниці та гар­ма­ти, - обізвав­ся о. Ар­темій з сміхом.

«Чого він бігає та га­ла­сує? - ду­мав о. Пор­фирій. - Не­на­че ті Бісмар­ки та Капріви вже штри­ка­ють йо­го зза­ду спи­са­ми та підсма­лю­ють вог­нем. Чуд­ний чо­ловік!»

- А як зас­ту­ка­ють прус­са­ки в мої двері, то я двері зап­ру, - ска­зав о. Са­ва.

- А як во­ни вис­тав­лять ваші двері? - спи­тав о. Ар­темій.

- То о. Са­ва схо­вається на піч, - про­мо­вив о. Пор­фирій.

- А як во­ни зас­ту­ка­ють вас і на печі? - спи­тав в Са­ви о. Ар­темій.

- То я тоді ска­жу їм: ідіть собі к бісо­во­му батькові ту­ди, звідкіль прий­шли! - одгрібав­ся о. Са­ва.

Усі за­ре­го­та­лись з та­кої політи­ки о. Са­ви про­ти прус­саків. За­ре­го­тавсь навіть завж­ди по­важ­ний пи­сар.

Леонід Се­ме­но­вич, по­чув­ши з гос­тин­ної, що о. Ар­темій чо­гось га­ла­сує, ти­хенько підсту­пив до две­рей і заг­ля­нув в сто­ло­ву. Ва­тя обер­ну­лась до йо­го й про­мо­ви­ла:

- То, пев­но, та­то роз­мов­ляє про політи­ку та прус­саків.

Вона засміялась; засміялась і Ан­то­ся. З тієї політи­ки о. Ар­темія та­ки доб­ре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політи­ку й дум­ки й гад­ки не ма­ли.

Тим ча­сом Ва­тя пос­та­ви­ла ста­ка­ни чаю в гос­тинній на столі й поп­ро­си­ла па­ничів та паннів до чаю. Вчи­тельша сиділа нарізко од усіх, в ку­точ­ку, мов си­ро­та, і ні до ко­го не го­во­ри­ла. Ва­тя поп­ро­си­ла й її до сто­ла. Вчи­тельша сіла на ка­напі по­руч з Ва­тею. Па­ничі та пан­ни обсіли й обс­та­ли стіл навк­ру­ги. Вчи­тельша в чор­но­му уб­ранні, з своїм не­ве­се­лим, навіть сум­ним ли­цем, се­ред мо­ло­деньких паннів зда­ва­лась ніби яко­юсь ди­рект­ри­сою інсти­ту­ту, а ще більше ски­ну­лась на ігу­менію па­нянсько­го мо­нас­ти­ря. В гос­тинній між пан­на­ми та па­ни­ча­ми роз­по­ча­лась та­ка го­лос­на роз­мо­ва, як і в сто­ловій між ста­ри­ми. Зда­ва­лось, два го­лосні хо­ри тяг­ли якісь дрібненькі співи в ду­же швид­кому­ al­leg­ro, роз­сип­час­то­му та ве­ред­ли­во поп­лу­та­но­му. Ве­се­ла Ан­то­ся та Ле­онід Се­ме­но­вич да­ва­ли то­му кон­цер­тові тон. Їх най­більше бу­ло чуть між інши­ми дзвінки­ми го­ло­са­ми.

Почувши че­рез двері, яку політи­ку про­повіду­вав о. Са­ва, па­ничі підня­ли цюполіти­ку на сміх.

- Чи чуєте, який ге­роїзм про­ти прус­саків про­повідує о. Са­ва? - про­мо­вив один мо­ло­дий вчи­тель.

- Хоче пот­ру­сить їх та­ба­кою. Це якась політи­ка тю­тю­ну, політи­ка чи лист­винська, чи кор­сунська, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А ви лю­би­те чи­тать про політи­ку? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Борони ме­не бо­же! Чо­го вже чо­го, а політи­ки не люб­лю. Так пе­ребігаю очи­ма га­зе­ти, аби знать, що на світі діється. От Ан­тоніна Гри­горівна так лю­бе політи­ку: пе­ре­чи­тує «Свет» од дош­ки до дош­ки, - ска­зав насмішку­ва­то Ле­онід Се­ме­но­вич, ще й ско­са зир­нув на Ан­то­сю насмішку­ва­тим оком.

- І ви­га­да­ли! Де ж ви чу­ли або ба­чи­ли, щоб я чи­та­ла той «Свет»? - обізва­лась Ан­то­ся.

- Мені со­ро­ка на хвості це при­нес­ла, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То та со­ро­ка, ма­буть, по­ми­ли­лась: не з на­шо­го дво­ра летіла, а тільки пот­ра­пи­ла в ваш хутір, - ка­за­ла й ре­го­та­лась Ан­то­ся.

- Ба ні, з ва­шо­го дво­ра, бо во­на мені роз­ка­за­ла!..

- Чудна якась со­ро­ка!

- Я ду­же люб­лю чи­тать про маркізів, про їх зам­ки та па­ла­ци. Чи­таєш книж­ку, не­на­че каз­ку, - обізва­лась Ва­тя.

- Якби хто на­пи­сав повість за на­шу бо­гус­лавську Рив­ку, я з ве­ли­кою охо­тою про­чи­та­ла б її. Рив­ка, що про­дає дамські убо­ри, ця вже зовсім по­етич­на. Раз я тор­гую в неї літній ка­пе­люш, а во­на ка­же: пан­но, ку­пуй­те в ме­не ка­пе­люш, бо ті усі пан­ни, що в ме­не по­ку­пи­ли ка­пе­люші, усі до­чис­та по­ви­хо­ди­ли заміж, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- От ба­чи­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Хіба ж це бу­ла б не по­езія?! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і бист­ро зир­нув на Ва­тю очи­ма, ще й засміявсь. З-під тем­них ву­сиків заб­ли­ща­ли йо­го довгі білі чи­малі зу­би, котрі якось зак­ра­си­ли йо­го гост­ре мефісто­фелівське підборіддя. Той осміх кра­сив йо­го ве­се­лий вид. Ва­тя за­ди­ви­лась на йо­го бро­ви на ви­со­ко­му чолі, на йо­го ве­се­лий вид і приміти­ла, що в неї в серці щось за­во­ру­ши­лось, приміти­ла по­чу­ван­ня, приємне й радісне. Во­но май­ну­ло швид­ко й пруд­ко, як промінь сон­ця ча­сом прор­веться че­рез хмар­ки й май­не по став­ку од бе­ре­га до бе­ре­га; і ста­во­чок ніби по­ве­селішає й засміється між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми. Щось радісне зли­ну­ло на її сер­це, її чи­малі очі засвіти­лись; во­на по­чу­ти­ла в нер­вах жвавість, якусь більшу живність і ста­ла ве­селіша й про­ворніша.

Ватя шви­денько та про­вор­но підве­ла­ся з місця, вхо­пи­ла два по­рожні ста­ка­ни й не пішла, а ніби побігла в сто­ло­ву, щоб на­лить чаю. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, де це взя­лась у неї та­ка хіть до ро­бо­ти, жвавість та про­ворність! Ан­то­ся ки­ну­лась по­ма­гать своїй при­ятельці й по­од­но­си­ла реш­ту по­рожніх ста­канів в сто­ло­ву. І Ан­то­ся біга­ла з ста­ка­на­ми, і Ва­тя біга­ла; обидві не­на­че гра­ли в хре­щи­ка, не­на­че хотіли од­на дру­гу ви­пе­ре­дить.

Вчительша сиділа й мовч­ки пог­ля­да­ла на паннів; во­на втя­ми­ла, до чо­го йдеться та біга­ни­на й тя­га­ни­на, чо­го то обидві пан­ни не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Вчи­тельша бу­ла з тих, що в гос­тях си­дять і мов­чать, нічогісінько не го­во­рять і тільки мовч­ки спідло­ба пог­ля­да­ють на дру­гих гос­тей; але за всіма кмітять і мовч­ки слу­ха­ють, за що тільки ба­ла­ка­ють. І вже вдо­ма з близьки­ми при­ятелька­ми при­га­ду­ють усе, що хто ска­зав, хто як сту­пив, і все це пе­ре­суд­жу­ють, до­да­ють сво­го, приб­ре­хав­ши, і всіх га­нять, і всіх осуд­жу­ють.

Почалась роз­мо­ва між па­ни­ча­ми. Мо­лоді вчи­телі семіна­рис­ти роз­ка­зу­ва­ли про шко­ли, за свої хо­лодні не­топ­лені та вогкі квар­ти­ри при шко­лах, за своє біду­ван­ня, за те, яка то труд­но­та вчи­ти дітей по ве­ли­ко­руських шкільних книж­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до їх роз­мо­ви. Мо­лоді хлопці по­ча­ли зачіпать усякі пи­тан­ня: і шкільні, і національні ук­раїнські, і соціальні. Па­на­сен­ко роз­мов­ляв за ці усі пи­тан­ня з ве­ли­кою охо­тою, роз­ви­вав їх, ог­ля­дав їх з усіх боків. Роз­мо­ва йо­го ли­лась плав­ко й швид­ко, навіть бу­ла ле­пет­ли­ва, але во­на в йо­го про­ва­ди­лась тільки як са­ло­но­ва роз­мо­ва, і більше як мод­на. Ні од­но пи­тан­ня, кот­ре він зачіпав, не ціка­ви­ло йо­го ду­же; ні до од­но­го пи­тан­ня не ле­жа­ла в йо­го ду­ша. Пог­ля­ди йо­го бу­ли свіжі, навіть вольні, лібе­ральні; але все це го­во­ри­лось так собі, аби го­во­рить та не мов­ча­ти. Па­на­сен­ко го­во­рив, не­на­че млин мо­лов, не­на­че вітряк ма­хав кри­ла­ми; тільки йо­го млин мо­лов на по­рожній камінь.

Ватя тільки й слу­ха­ла, тільки й чу­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. І йо­го ве­селість, і йо­го го­во­рючість ду­же спо­до­ба­ла­ся їй.

«От з ким я про­жи­ла б вік щас­ли­во й ве­се­ло! - за­во­ру­ши­ла­ся в неї дум­ка десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в душі без її волі, без її хіті. - Як я люб­лю ве­се­лих, го­во­рю­чих лю­дей! Хоч би й не хотілось слу­хать, то бу­деш слу­ха­ти! Хоч би те­бе й нудьга взя­ла, то та­кий ще­бе­тун ви­тяг­не з тво­го сер­ця нудьгу до ос­тан­ку. І на серці стає лег­ко, і на душі ве­селіше, не­на­че щось світлом засвітить в са­мо­му твоєму серці».

Але ця па­ничівська роз­мо­ва про шко­ли та усякі вищі пи­тан­ня бу­ла ду­же нуд­на й неп­риємна для паннів. Во­ни мов­ча­ли й сло­веч­ком не вми­ку­ва­лись в ту роз­мо­ву. Ве­се­ла Ан­то­ся тро­хи не позіхну­ла й на пре­ве­ли­ку си­лу вдер­жа­ла свої ро­жеві ус­та од позіхан­ня. Вчи­тельша сиділа не­по­во­руш­но, не­на­че єги­петський кам'яний сфінкс. Ва­тя тільки ву­хом ло­ви­ла ті нецікаві для неї речі й більше пог­ля­да­ла на чорні Ле­онідові бро­ви.

Випили чай. В залі ста­ло душ­но. Ва­тя од­чи­ни­ла скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док. З две­рей повіяло хо­лод­ком. Сон­це вже спус­ка­лось ік за­хо­ду. Над­хо­див вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю про­хо­ло­дою, з гус­ти­ми дов­ги­ми тіня­ми в сад­ку, в бе­резі, об­сад­же­но­му гус­ти­ми вер­ба­ми. Ан­то­ся вибігла че­рез двері на ма­ленький ґанок. За нею вибігли менші її сест­ри. За пан­на­ми вий­шли па­ничі.

- Чи в вас, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, є чо­вен? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич. - От би гар­но бу­ло поп­ла­вать чов­ном на став­ку!

- Є, тільки не­ве­ли­кий. Уся на­ша ком­панія в йо­му не поміститься. Але там в бе­резі є чов­ни ди­рек­то­ра ґуральні, на кот­рих ри­бал­ки лов­лять ко­ро­пи. Ми за­бе­ре­мо й ті чов­ни, - ска­за­ла Ва­тя.

- А хто хо­че піти на ве­че­рю до ко­ропів, той піде з на­ми на чов­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, на це я не прис­та­ну, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- Навіщо ко­ро­пам та­ка честь? Ми самі по­ве­че­ряємо ко­ро­па­ми. Та в цьому став­ку труд­но і вто­питься, хіба зап­ли­ве­мо аж он­деч­ки ту­ди під го­ру, під той ліс, - ска­за­ла Ва­тя, - там та­ки чи­ма­ла ков­ба­ня.

- Буде старій жабі по коліна? - спи­та­ла Ан­то­ся.

- О, бу­де й по шию най­старішій жабі! - ска­за­ла Ва­тя.

- Коли так, то не страш­но. Ру­шай­мо! Ліпо! ви не боїтесь жаб? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні, не бо­юсь,- ска­за­ла не­ве­лич­ка пан­на й зня­лась з місця та й побігла по довгій стежці че­рез ста­рий са­док, за­рос­лий ку­ща­ми буз­ку та бу­зи­ни.

Леонід Се­ме­но­вич ки­нув­ся її до­га­нять.

- Одже ж до­же­ну! - гу­кав слідком за Ліпою Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ба не до­же­не­те, - гу­ка­ла про­вор­на Ліпа й не­на­че клуб­ком ко­ти­лась по стежці.

- Ба до­же­ну! - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич. Він пус­тив­ся навз­догінці на всі свої ци­баті но­ги й по­чав наз­до­га­нять Ліпу. Ліпа ніби з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась вбік і схо­ва­лась в гус­тих ку­щах бу­зи­ни. Ан­то­ся й собі побігла стеж­кою, за нею побігла про­вор­на Ле­ся. Навіть Ва­тя, ро­зо­хо­че­на тією біга­ни­ною, не втерпіла й побігла слідком за гур­том, але за­раз-та­ки зос­та­лась по­зад усіх.

- Ну й прудкі ж у вас но­ги! - гу­ка­ла на ввесь са­док Ан­то­ся, обер­та­ючись до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- О, ме­не труд­но ви­пе­ре­дить! - од­гук­нувсь Ле­онід Се­ме­но­вич. - А от і бе­рег!

Садок з ма­ленько­го, лед­ве примітно­го при­гор­ка спа­дис­то спус­кав­ся до самісінько­го став­ка. Бе­рег гус­то заріс вер­ба­ми й ло­за­ми. Між вер­ба­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни пле­лась ожи­на. Бе­рег був гус­тий, зе­ле­ний та свіжий. Узенька, лед­ве примітна сте­жеч­ка ніби пірна­ла в гус­тих ку­щах вер­бо­ло­зу. Пан­ни й па­ничі плу­та­лись в гілках та в листі, не­на­че в па­ву­тинні, до­ки не вий­шли на чис­тий піску­ва­тий бе­ре­жок. Там сто­яв не­ве­лич­кий чо­вен, по­мальова­ний білою фар­бою.

Ватя влізла в гус­тий кущ і ви­тяг­ла звідтіль за­хо­вані вес­ла. Па­ничі сіли в чо­вен і поп­лив­ли до греблі, де сто­яли два ри­бальські чов­ни. Во­ни приг­на­ли ті чов­ни до бе­ре­га. Ан­то­ся ско­чи­ла на один чов­ник і вхо­пи­ла вес­ло. Їй за­ба­жа­лось самій пра­ву­вать чов­ном.

- Антоніно Гри­горівно! Од­же ви пе­ре­ки­не­те чов­на! Дивіться, як за­хи­тав­ся чов­ник! Хіба ж ви вмієте пра­ву­вать? - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Іще б пак не вміла! Ми вдо­ма на став­ку самі пла­ваємо чов­ном, самі сідаємо до гребків, бо в нас там ка­ва­лерів не­ма, - обізва­лась Ан­то­ся й не­на­че ма­ни­ла до се­бе ве­се­ло­го хлоп­ця.

Ватя сіла в свій чо­вен. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув очи­ма на два чов­ни, де сиділи дві пан­ни, і не­на­че ви­би­рав, в кот­рий чо­вен йо­му вско­чить. Там ве­се­ла пан­на, а там по­важ­на, з за­ду­ма­ни­ми, тем­ни­ми, як ніч, очи­ма. Він і сам не зог­лядівся, як сів у той чо­вен, де сиділа Ва­тя, і вхо­пив в ру­ки вес­ло. Уся ком­панія ки­ну­лась на чов­ни. Чов­ни хи­ли­та­лись, як тріски, і тро­хи не чер­ка­лись кра­ями об во­ду. Пан­ни кри­ча­ли, жа­ха­лись і ра­зом з тим ре­го­та­лись.

Три чов­ни швид­ко по­ли­ну­ли по став­ку попід ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Довгі тіні од верб да­ле­ко ся­га­ли сму­гою по тихій ставній воді своїми зуб­час­ти­ми кра­ями. Зе­ле­ний бе­рег ви­раз­но од­ки­дав­ся в тій ма­товій смузі, і са­ма во­да бу­ла ніби об­ли­та й об­си­па­на ізум­руд­ни­ми бриж­жа­ми. Вог­ке теп­ле повітря ста­ло свіжіше. Од зе­ле­но­го бе­ре­га ніби повіва­ло хо­лод­ком; хо­ло­док ніби ла­щив­ся до ли­ця, ми­лу­вав йо­го, вли­вав по­чу­ван­ня радісне, безк­лопітне й без­жур­не, як са­ма мо­лодість. Ста­вок вго­ру все шир­шав та шир­шав. Греб­ля вже да­ле­ченько зос­та­ла­ся по­за­ду. За греб­лею ви­со­ка ґуральня, вкри­та чер­во­ною че­ре­пи­цею, од­би­ва­лась чер­во­ною тінню в воді: во­на бу­ла ок­ра­сою то­го ку­точ­ка. Чов­ни по­вер­ну­ли на се­ре­ди­ну ши­ро­ко­го ста­ву. Ан­то­ся нес­подіва­но за­тяг­ла пісні. Го­лос в неї був здо­ро­вий і гар­ний: він роз­ляг­ся ши­ро­ко й да­ле­ко по­над во­дою. Мо­ло­да дівчи­на не­на­че ма­ни­ла до се­бе мо­ло­до­го хлоп­ця з дру­го­го чов­на. Ва­тя зро­зуміла той зак­лик сер­ця піснею, і во­на приміти­ла, що в її серці за­во­ру­ши­лось щось за­вис­не, щось во­ро­же до своєї при­ятельки…

- А що, як ми отут пе­ре­ки­не­мось на цій гли­бочіні? - крик­ну­ла Ан­то­ся з сво­го чов­на до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Вийде ду­же не­по­га­но, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - пан­ни пос­та­ють ру­сал­ка­ми та підуть жи­ти в скляні па­ла­ци; їм бу­дуть ус­лу­го­ву­вать риб­ки.

- Цебто ко­ро­пи? - спи­та­ла Ва­тя. - Ви знаєте, що в цьому став­ку самі за се­бе ко­ро­пи. Ще в давні ча­си пан завів тут ко­ропів, і те­пер їх та­ка си­ла, що як зай­дуть не­во­дом, то за один раз ви­тяг­нуть пуд або й два.

- А чим то ста­ли б па­ничі от там, на дні, як­би ми оце пе­ре­ки­ну­лись? - гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на. - Нев­же ру­сал­ка­ми?

- Ні, я став би дідьком во­дя­ним та ля­кав би ру­са­лок, а най­більше вас, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, я вас не ду­же б зля­ка­лась, хоч би й ру­сал­кою ста­ла.

- А ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, бо­ялись би ме­не, як­би я, бо­ро­ни бо­же, пе­ре­ки­нув­ся во­дя­ним дідьком?

Ваті ста­ло ніяко­во од та­ко­го комплімен­та; во­на спус­ти­ла очі й про­мо­ви­ла:

- Не знаю; хіба зна­ти­му тоді, як са­ма ста­ну ру­сал­кою. Здається, що не ду­же б бо­ялась.

- І не втек­ли б од ме­не, як­би я ввірвав­ся в ваш криш­та­ле­вий підво­дя­ний па­лац?

- Не тіка­ла б, бо ру­сал­кам же ніку­ди і втікать: во­ни ж замк­нуті, чи що, в своєму па­лаці, - ска­за­ла Ва­тя.

- Якби ви ввірва­лись в наш па­лац, я б вас час­ту­ва­ла й прий­ма­ла уся­ким доб­ром, - гук­ну­ла Ан­то­ся.

- Яким же доб­ром ви ме­не прий­ма­ли б? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Поклала б пе­ред ва­ми зе­ле­но­го ла­тат­тя та си­ро­го ко­ро­па, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

- Ну це стра­ва хоч і трив­на, але та­ка, що я її не спло­ха пе­рет­ра­вив би: тро­хи важ­ка. Ще, бо­ро­ни бо­же, до­ве­лось би й зас­лаб­нуть на шлу­нок, - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І то го­ренько, що й док­то­ра в став­ку не знай­шло­ся б, - ска­за­ла Ва­тя.

Човни зап­лив­ли в ти­хий кінець став­ка, під ви­со­кий горб, вкри­тий лісом, освіче­ний ти­хим вечірнім сон­цем. І гук, і роз­мо­ва, і регіт при­нес­ли жи­вот­тя в цей ти­хий за­ку­то­чок, не­на­че роз­бур­ка­ли ку­ня­ючий ліс. Па­ничі по­ча­ли згу­ку­ваться з човнів, не­на­че во­ни бу­ли в лісі. Лу­на од­ляс­ка­ми пішла поміж кру­ти­ми гор­ба­ми. Згу­ку­ван­ня та пе­ре­гук не­на­че роз­во­ру­шив сон­не лісо­ве царст­во. Десь да­ле­ко за­тур­котіла гор­ли­ця, не­на­че й собі згу­ку­ва­лась з жи­вим людським гу­кан­ням.

- Господи, як тут гар­но! Я не­на­че пе­редніше не приміти­ла цього місця, - ти­хо обізва­лась Ва­тя.

І ле­геньке, ле­ге­сеньке зітхан­ня, не­ви­раз­не й ти­хе, як по­дих вечірнього вітер­ця по вер­бах та по ло­зах, вир­ва­лось з гру­дей у Ваті, і во­на лед­ве ма­ла си­ли, щоб за­таїть йо­го в своїй мо­лодій душі. Во­на й са­ма не до­га­ду­ва­лась, звідкіля прий­шла на неї за­ду­ма, чо­го з її душі вир­ва­лось ле­ге­сеньке зітхан­ня та не­на­че який­сь ле­генький жаль зда­вив її сер­це.

Човни по­вер­ну­ли на­зад. Плис­ко­ва­тий бе­рег од се­ла, ввесь у вер­бах та ло­зах, півкру­гом вга­няв­ся в ши­ро­ке во­дя­не ти­хе пле­со, суспіль зуб­час­тий, зе­ле­ний, пиш­ний, лис­ню­чий од ро­же­во­го сон­ця. За зе­ле­ною м'якою обор­кою зе­леніли го­ро­ди, лисніли ле­ва­ди, біліли че­пур­ненькі хат­ки.

- Господи, як тут гар­но! - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- От і гар­но! Нев­же ти пер­ший раз ба­чиш оті вер­би та оче­ре­ти? - спи­та­ла Ан­то­ся в Ваті. - Нев­же ти ще на їх не на­ди­ви­лась?

- Я їх ба­чу не­на­че впер­ше сьогодні. Я не­на­че пе­редніше й не приміча­ла, що тут так гар­но, - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на по­чу­ва­ла, що на її сер­це зли­ну­ла нес­подіва­но радість, та­ка радість, якої во­на ще ніко­ли не по­чу­ва­ла й не заз­на­ла в своєму житті.

Вдарили вес­ла­ми дуж­че, і діло пішло спірно, швид­ко. Чов­ни поп­лив­ли далі й по­ми­ну­ли ви­со­кий зак­рут бе­регів став­ка. З-за го­ри виг­ля­ну­ла ко­ло греблі ви­со­ка ґуральня та чи­малі за­бу­ду­ван­ня за греб­лею на при­гор­ку. Чер­воні че­ре­пичні покрівлі під га­ря­чим чер­во­ним за­хо­дя­чим сон­цем не­на­че горіли вог­нем, а дру­ге по­лум'я од­лис­ку­ва­лось в тихій воді, ви­лис­ку­ючи на­че в бе­зодні.

- А бу­дин­ки звідсіль які по­етичні! Не­на­че якась вілла на бе­резі озе­ра в Італії, як ма­лю­ють на кар­ти­нах. Яка по­етич­на кар­ти­на! - ска­за­ла Ва­тя.

- Чого це сьогодні на те­бе най­шла та­ка по­езія? - гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на.

Ватя й са­ма зди­ву­ва­лась, звідкіль зли­ну­ла на неї сьогодні та­ка по­езія, не­на­че во­на нат­ра­пи­ла на якісь ча­ри там, де їх пе­редніше й не пос­теріга­ла; і во­на са­ма не пос­теріга­ла, звідкіль узя­ли­ся, звідкіля по­ли­лись на неї ті ча­ри. Во­на бу­ла бай­дуж­на до кра­си на­ту­ри, а чи­та­ючи повісті, навіть по­ми­на­ла ті місця, де об­мальову­ва­лись чу­дові виг­ля­ди на­ту­ри, аж сер­ди­лась, що во­ни пе­ре­ба­ран­ча­ють їй слідку­вать за оповідан­ням про лю­дей. Те­пер во­на чо­гось нес­подіва­но приміти­ла кра­су бе­регів, по­езію тієї кра­си, їй за­ма­ну­лось співать, схотіло­ся гук­нуть пісню го­лос­но й ве­се­ло, як гу­ка­ли дівча­та, бе­ру­чи во­ду в бе­резі; хотілось вил­ля­ти й виспівать усю радість, кот­рою бу­ло пов­не її сер­це. Але во­на зна­ла, що в неї не та­кий міцно­си­лий го­лос, як в Ан­тосі, що її го­лос не на по­каз для публіки. І во­на за­ве­ла ти­хенько, сли­ве ниш­ком пісню, і як за­ве­ла, во­на й са­ма нез­чу­лась. Гля­ну­ла во­на на чорні Ле­онідові бро­ви та очі і тоді од­ра­зу од­га­да­ла, звідкіль зли­ну­ла та радість, та ве­селість на її сер­це, й освіти­ла увесь світ, і зак­ра­си­ла і бе­ре­ги, і во­ду, і сон­це, і не­бо.

Ваті по­до­бав­ся не один па­нич, але те­пер во­на впер­ше по­чу­ва­ла, що по­чи­нає лю­би­ти га­ря­че, що в її душі за­ча­ло­ся щось но­ве, не­бу­ва­ле й дуж­че, об­гор­тає всю ду­шу й за­па­лює сер­це пал­ким ог­нем.

«Це мені тим так гар­но тут та радісно, що я див­люсь на йо­го. Я люб­лю йо­го, по­чи­наю ко­хать оті ви­сокі бро­ви, по­чи­наю лю­би­ти йо­го ве­се­лу ду­шу», - ду­ма­ла Ва­тя, пильно при­див­ля­ючись до тих ви­со­ких брів.

Леонід Се­ме­но­вич, що сидів з вес­лом про­ти неї, вло­вив той пильний пог­ляд і, по своєму сільсько­му зви­чаю, тро­хи не морг­нув на Ва­тю по-па­ру­боцькій. Але по­важність Ваті, її гор­до­витість вдер­жа­ла йо­го.

Паничі знай­шли при­шиб і прис­та­ли до бе­ре­га. Па­ничі й пан­ни схо­ди­ли з човнів на бе­рег. Хисткі ри­бальські чов­ни­ки хи­та­лись під їх но­га­ми й гна­ли од се­бе по став­ку ши­рокі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кру­жа­ла­ми да­ле­ко од бе­ре­га, а пан­ни з ре­го­том по­су­ну­лись че­рез густі ло­зи, од­хи­ля­ючи їх од ли­ця ру­ка­ми.

- Ну, в цих ло­зах доб­ре ла­зить ко­зам, а не пан­нам, - гу­ка­ла в ло­зах Ан­то­ся.

- Мабуть, не тільки ко­зам, але й пан­нам, ко­ли во­ни те­пер ла­зять в ло­зах, - десь в листі обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, не­на­че за стіною.

- Ліпо! при­дер­жуй-бо ло­зи, ко­ли йдеш по­пе­ре­ду! Ти пус­каєш гілки, а во­ни ме­не б'ють та й б'ють по лиці, - кри­ча­ла Ан­то­ся до ма­лої сест­ри.

- Це прав­да, що ми влізли в морське де­ре­во! Ось і ме­не морс­ну­ло та­ки доб­ре по носі, - ска­зав десь в ку­щах один вчи­тель.

За ло­за­ми ву­зенька сте­жеч­ка на пра­ву ру­ку по­ви­лась бе­ре­гом по траві до са­мої греблі. Пан­нам за­ба­жа­ло­ся йти на про­гу­лян­ня на греб­лю. І пан­ни й па­ничі пішли тією сте­жеч­кою, роз­тяг­нув­шись дов­гим ряд­ком. Ва­тя зос­та­лась по­зад усіх і не­на­че по­га­ня­ла той дов­гий ря­док. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до неї. Во­на йшла сте­жеч­кою, він плу­тав­ся но­га­ми в не­ко­шеній густій по­бе­режній траві.

Ставши по­руч з Ва­тею, Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­тив, що на йо­го най­шла по­важність. Охо­та до жартів, до смішків, що ніко­ли не по­ки­да­ла йо­го, не­на­че зслиз­ла й зник­ла в од­ну мить. Він і сам не стя­мивсь, чо­го це най­шла на йо­го та­ка по­важність, чо­го він не­на­че по­чав при­лад­жу­ваться до Ва­ти­ної вдачі. Тон йо­го роз­мо­ви став солідний, не­пус­тот­ли­вий.

- Яка розкіш тут у вас! І ста­рий са­док, і старі вер­би в бе­резі, старі груші та ли­пи на цвин­тарі. Вид­ко, що тут культу­ра дав­ня, не вчо­раш­ня, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Цей са­док, ці вер­би са­див ще мій дід, як був мо­ло­дим, то й не ди­во, що культу­ра в цьому місці дав­ня.

- А от у нас на ху­торі та­ка культу­ра тільки що за­чи­нається. Мій па­но­тець, ку­пив­ши зем­лю, пос­та­вив дім і завів осе­лю на но­во­му місці за се­лом, на своєму не­дав­но куп­ле­но­му ху­торі. Скрізь го­ло, по­рожньо! Ні на чо­му очей спи­нить! Са­док тільки що ви­ла­зить з землі, а вер­би в бе­резі над течією ще стрим­лять, мов по­за­би­вані кілки.

- Як по­жи­ве­те, то й діжде­те, що і в вас бу­де та­ке са­ме, як і в нас, - обізва­лась Ва­тя.

- О, дов­генько, ма­буть, до­ве­деться до­жи­дать. А по­ки що в нас та­ка нудьга кру­гом, не­на­че десь се­ред сте­пу. О, вам тут ве­се­ло жить се­ред та­кої роз­коші! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То вам так здається, бо ви тут впер­ше. А я вже до цього всього при­ди­ви­лась, то мені про це все бай­ду­же, - обізва­лась Ва­тя.

- Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Влітку ме­не не ду­же-то бе­ре нудьга. Все-та­ки по­хо­диш тут, по­гу­ляєш. Приїдуть на ва­кації не­божі, сест­рині діти, - пла­ваємо чов­ном по став­ку. А от взим­ку так ме­не й справді бе­ре нудьга. Цей са­док за­не­се снігом, ста­вок за­мерз­не. Си­ди в хаті та ший або веш­тай­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва.

- Взимку ви, ма­буть, все чи­таєте? Ви лю­би­те, пев­но, на­укові книж­ки? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, бо йо­му зда­ло­ся, що Ва­тя з тих сього­час­них мо­ло­дих паннів, котрі люб­лять сього­часні на­укові книж­ки.

- Трохи люб­лю, але мені їх труд­но дос­та­вать. Та­то лю­бить чи­та­ти тільки га­зе­ти й не ку­пує на­уко­вих кни­жок, а в «Ни­ве» не­ма нічо­го та­ко­го по­важ­но­го, ціка­во­го, щоб вар­то бу­ло чи­тать, - ска­за­ла Ва­тя.

Але во­на го­во­ри­ла це так собі. Во­на, прав­да, чи­та­ла до­дат­ки до «Ни­вы», але тільки ро­ма­ни та повісті і про­пус­ка­ла без най­мен­шої вва­ги навіть ті не­ве­личкі розвідки, які там зна­хо­ди­лись. На­уко­вих кни­жок во­на не лю­би­ла чи­та­ти, як більша част­ка сього­час­них мо­ло­деньких паннів. А як ча­сом во­на й по­чи­на­ла в зимні ве­чо­ри чи­тать якусь на­уко­ву річ, то на неї на­па­дав та­кий сон, що во­на ви­пус­ка­ла книж­ку з рук і книж­ка летіла сторч до­до­лу. В школі во­на вчи­лась з не­ве­ли­ким поспіхом.

- Я без­щас­на че­рез те, що не маю ні сест­ри мо­ло­дої, ні бра­та; не­ма в ме­не то­ва­риш­ки в хаті. Ма­ма вже ста­ра, та­то теж ста­рий. І я не­на­че ніби ста­ла ста­ра ко­ло їх, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась.

Леонід Се­ме­но­вич і собі засміявся, але сміх йо­го був не шту­карський. Ва­тя бу­ла та­ка ще мо­ло­да, що мог­ла без­печ­но ска­зать та­кий жарт про се­бе, і той жарт вий­шов смішний.

- От ви жи­ве­те в Києві цілий рік. Ме­не бе­ре за­висність до тих, що жи­вуть не на селі, а в місті, - по­ча­ла Ва­тя. - Ви ба­чи­тесь з жи­ви­ми людьми, і людьми освіче­ни­ми, за щось по­важ­не по­ба­ла­каєте, про щось по­чуєте, поміняєтесь дум­ка­ми.

- Це прав­да.

- Що прав­да, то прав­да… - ска­за­ла Ва­тя й за­ду­ма­лась. Во­на лю­би­ла місто, і її тяг­ло ту­ди, як і усіх те­перішніх до­чок свя­ще­ників, що вчи­ли­ся в Києві чи в гімназіях, чи в ду­хов­них шко­лах. Усі такі пан­ни стра­шен­но ну­дяться на селі й ма­рять день і ніч, як­би доб­ра­тись до Києва або й жи­ти хоч не в Києві, то поб­ли­зу в яко­мусь місті.

- В вас є на­род­на шко­ла в селі. От би вам стать за вчи­тельку в школі, то й ро­бо­та бу­ла б, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Сказав він це зовсім не че­рез те, що ду­же спо­чу­вав до на­род­ної просвіти. Йо­му про це бу­ло бай­ду­же, але це сло­во так прий­шло­ся до речі.

- Мій та­то не доз­во­лив би мені бу­ти вчи­телькою. Прав­да, мої дві близькі сусідки й то­ва­риш­ки пос­та­ва­ли вчи­телька­ми в сільських шко­лах, але, ма­буть, че­рез те, що їх батько ду­же сім'янис­тий: в йо­го п’ять до­чок. Дві оті старші за­роб­ля­ють собі гроші на оде­жу, а це вже ве­ли­ка по­легкість для батька. Мені цього не тре­ба, бо ми лю­де за­можні…

Ватя тро­хи не про­хо­пи­лась, що її па­но­тець має кільки ти­сяч кар­бо­ванців в київсько­му бан­ку.

- Я по­ма­гаю мамі в гос­по­дарстві, - го­во­ри­ла Ва­тя далі, - бо ма­ма вже нез­ду­жає. Я й люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. А більшої й кра­щої діяльності не мо­жу знай­ти для се­бе на селі, хоч би й хотіла…

Ватя в душі по­чу­ва­ла, що го­во­ри­ла це в ви­со­ко­му тоні так собі, аби го­во­рить: во­на не ціка­ви­лась нітрішеч­ки ніякою ідей­ною ро­бо­тою й не шу­ка­ла ніякої ви­щої діяльності. Але во­на пос­теріга­ла, що тре­ба ви­явить та­ку дум­ку пе­ред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, щоб цим вйяв­ком своїх ду­мок підійти під йо­го смак. Во­на по­ми­ля­лась: і па­нич співав ви­со­ким то­ном більш че­рез но­ву по­ве­денцію; і в па­ни­ча не бу­ло ніяко­го ідей­но­го пря­му­ван­ня, як і в неї йо­го не бу­ло.

Стежечка дійшла до ти­ну. Че­рез тин був пе­ре­лаз: два товсті низькі кілки бу­ли пов­би­вані по обид­ва бо­ки ти­ну, а на їх ле­жа­ла до­щеч­ка, про­су­ну­та в тин наскрізь. Во­на бу­ла при­би­та кілоч­ка­ми. Дов­гий ря­док мо­ло­дих па­ничів та паннів по­чав пли­гать че­рез пе­ре­лаз так зруч­но й швид­ко, як пли­га­ють ко­зи. Ва­тя й са­ма не зна­ла, чи лізти че­рез пе­ре­лаз, чи ні: во­на спи­ни­лась і тро­хи гор­до гля­ну­ла на пе­ре­лаз.

- Це такі сільські во­ро­та. В місті, ма­буть, та­ких чу­дер­нацьких хвірток не­ма, - по­ча­ла про­мов­лять до пе­ре­ла­зу Ва­тя. І во­на са­ма не зна­ла, на яку но­гу сту­пить: чи по­во­диться то­ном арис­ток­ра­тич­ним, чи дер­жать се­бе прос­то й на­ту­рально - по-прос­тацько­му.

Ватя дов­генько-та­ки пос­то­яла ко­ло пе­ре­ла­зу, а далі по­ду­ма­ла: «Ні, тре­ба лізти. Па­ничі те­пер більше люб­лять прос­то­ту…» І во­на вхо­пи­лась ру­кою за кілок.

Леонід Се­ме­но­вич підхо­пив її під ру­ку й до­поміг ста­ти на до­щеч­ку. Ва­тя пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин якось ніби не вміючи, не­на­че во­на зро­ду-звіку ніко­ли ще не пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин. Ле­онід Се­ме­но­вич вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за кілки, підоб­гав но­ги і в од­ну мить пе­ре­ки­нув свою лег­ку пос­тать за тин у го­род.

Усі побігли по ши­рокій греблі, об­сад­женій зни­зу вер­ба­ми. По дру­гий бік греблі сто­яв млин, не­на­че при­таївся за греб­лею в мо­ло­дих вер­бах та ло­зах. За мли­ном на при­гор­ку підніма­ла вго­ру свою ви­со­ку чер­во­ну покрівлю гу­ральня.

- А що, Ан­тоніно Гри­горівно, ку­ди піде­мо заг­ля­дать: чи в млин, чи в гу­ральню? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Я маю більше по­тя­гу ог­ля­нуть млин, - обізва­лась Ан­то­ся, - в гу­ральні горілка, а я до горілки й не­охо­ча, і не ла­са до неї.

- Не ста­не­мо ж ми п'яни­ця­ми, ко­ли по­бу­ваємо в гу­ральні, та ще й од од­но­го горілча­но­го ду­ху, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Не знаю, як хто; але доб­ре знаю, що я не ста­ну, - од­би­ва­лась і собі жар­та­ми Ан­то­ся, - про ме­не, як у гу­ральню, то й в гу­ральню.

- А ви ж ба­чи­ли на своєму віку, як роб­лять те доб­ро, що горілкою зветься? - спи­тав в Ан­тосі один вчи­тель.

- І зро­ду не ба­чи­ла, хоч і хотіла б по­ба­чить, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- Хоч і хо­че­те, та не по­ба­чи­те, бо те­пер гу­ральня замк­ну­та, - ска­за­ла Ва­тя.

- А ко­ли во­на замк­ну­та, то вер­тай­мось на­зад. Ми вже геть-то за­гу­ля­лись, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Але ніко­му не хотілось вер­таться в душні кімна­ти. Усі роз­си­па­лись по греблі, ба­ла­ка­ли й жар­ту­ва­ли. Сон­це вже спус­ти­лось низько. На греблі під вер­ба­ми був чу­до­вий хо­ло­док. Од во­ди нес­ло вогкістю, тхну­ло жа­бу­рин­ням. Зе­лені оче­ре­ти в бе­резі не­на­че дріма­ли, заг­ля­да­ючи в во­ду, своїми ле­геньки­ми, як пух, наг­ну­ти­ми ки­ти­ця­ми-вер­шеч­ка­ми. Довгі тіні од верб прос­тяг­ли­ся тро­хи не до по­ло­ви­ни став­ка. Го­ри, вкриті лісом, не­на­че як жар, пашіли теп­лом і ро­би­ли надз­ви­чай­но ефект­ний конт­раст з суп­ро­ти­леж­ним затіне­ним бе­ре­гом, звідкіль по­тя­гу­ва­ло хо­лод­ком та вогкістю.

- Вертаймось до­до­му! Час вер­таться! - ска­за­ла Ан­то­ся й побігла на­зад по греблі.

За нею слідком ру­ши­ла уся ком­панія. Ва­тя, йду­чи по­зад усіх, по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, за­ду­ма­лась.

«Який чу­до­вий вечір тра­пив­ся в моєму житті! Чи був хоч один та­кий вечір для ме­не? Ще ніко­ли я не по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою. Усе на світі ста­ло гар­не для ме­не. Скрізь ве­се­ло, скрізь радісно. Он пас­туш­ки же­нуть ко­ро­ви до во­ди, біжать, хвиська­ють батіжка­ми, не­на­че гра­ються. Ма­буть, і їм ве­се­ло жить на світі. Он дівча­та в бе­резі пе­руть со­роч­ки й гу­ка­ють та ви­гу­ку­ють пісні, аж лу­на йде між вер­ба­ми. Пев­но, во­ни щас­ливі. Мо­же, та­ко­го дру­го­го ве­чо­ра вже й не бу­де в моєму житті…»

Ватя зир­ну­ла ско­са на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, він ішов мовч­ки, за­ду­мав­ся, вти­рив­ши очі в зем­лю. Йо­му впер­ше прий­шла дум­ка про оженіння. За цілий універ­си­тетський курс та­ка дум­ка не спа­да­ла йо­му в го­ло­ву. То за на­укою, то за гульнею йо­му не бу­ло ча­су про це й га­да­ти. Те­пер чо­гось нес­подіва­но ця дум­ка та гад­ка ви­ник­ла в йо­го в го­лові от тут, на греблі, се­ред зе­ле­них верб, ко­ло дріма­ючо­го бе­ре­га, дріма­ючої в вечірньому світі во­ди. По­етич­на обс­та­ва, мо­лоді пан­ни, по­етич­ний вечір, на­во­дя­чий на ду­шу за­ду­маність, вик­ли­ка­ючий ду­ми, вти­хо­ми­рю­ючий сер­це, - все це якось про­ти йо­го волі зво­ру­ши­ло в йо­му це по­важ­не пи­тан­ня. Він гля­нув на Ва­тю й по­чу­тив, що її вид, по­важність та солідність чо­гось на­ве­ли на йо­го по­важ­ну ду­му.

«Швидко бу­де кінець моєму вчінню; че­рез рік я бу­ду док­то­ром, вий­ду в світ, поч­ну жи­ти са­мостійним жит­тям… Мені тре­ба шу­ка­ти па­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, і він зга­дав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на се­лах.

І ні од­на з їх не підхо­ди­ла йо­му під па­ру, не при­па­да­ла до впо­до­би. Ва­тя по­чи­на­ла йо­му по­до­ба­тись, але Ле­онід Се­ме­но­вич був син прак­тич­но­го батька і, нев­ва­жа­ючи на свою жар­тов­ли­ву вда­чу, ду­мав і за при­да­не за своєю бу­ду­щою жінкою.

«Цей о. Ар­темій, ко­ли то­му прав­да, що лю­де ка­жуть, ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік. Ціка­во б зна­ти, скільки в йо­го ти­ся­чок схо­ва­но в бан­ку», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ця дум­ка так заціка­ви­ла йо­го, що він тро­хи не спи­тав у Ваті: «А скільки за ва­ми да­дуть при­да­но­го?» Він лед­ве вдер­жав свій ціка­вий язик.

І Ва­тя, й Ле­онід Се­ме­но­вич мовч­ки вер­та­лись з гу­лян­ки й лед­ве пе­ре­ки­да­лись кілько­ма фра­за­ми се­ред ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня мо­ло­дих паннів та па­ничів. Ва­тя приміти­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич став не­на­че не той, що був пе­редніше од­ну го­ди­ну. В йо­го в душі по­чав­ся но­вий мо­мент жит­тя, тільки за­ро­док но­во­го жит­тя, ко­ли з мо­ло­до­го пус­тот­ли­во­го хлоп­ця по­чи­нає ста­ва­ти мужній, до­рос­лий чо­ловік.

В сад­ку під гус­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми та яб­лу­ня­ми вже по­ляг­ла гус­та тінь. Мо­ло­да ком­панія пе­ребігла йо­го й роз­си­па­лась на ши­ро­ченькій про­га­лині пе­ред до­мом, се­ред квітників. Тут ще бу­ло зовсім яс­но, тут дотлівав вечір ос­таннім од­лис­ком на ви­со­ких гру­шах та яб­лу­нях. Усім не хотіло­ся йти в кімна­ти; усі не­на­че жда­ли, до­ки зам­ре ос­танній світ ве­чо­ра, до­ки тем­на ніч не пог­ли­не ос­таннього проміння по­езії ве­чо­ра в сад­ку, в квітни­ках, на вольно­му свіжо­му повітрі.

- А да­вай­те лиш бу­де­мо грать в ко­та та в миш­ки! - крик­ну­ла на ввесь са­док Ан­то­ся. - Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! чо­го це ви за­ду­ма­лись? «Ста­вай­те вряд, та й бу­де лад!» Ви бу­де­те ко­том.

- Як ко­том, то й ко­том, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - але як ви бу­де­те миш­кою, то я бо­юсь…

- Чого? Щоб вас не вку­си­ла? - спи­та­ла Ан­то­ся.

- Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви ду­же прудкі, - од­повів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, од вас не вте­че ні од­на миш­ка. Мені вас аж страш­но, - зачіпа­ла йо­го Ан­то­ся.

- Ставайте в кру­жа­ло! Беріться за ру­ки! - ко­ман­ду­ва­ла Ан­то­ся і вхо­пи­ла за ру­ку Ва­тю.

Усі поб­ра­лись за ру­ки. Поділи­ли ко­тові і миш­чині вікна. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча та­ки об­ра­ли за ко­та, а Ліпу за миш­ку. По­ча­ла­ся біга­ни­на. Хоч Ліпа бу­ла й пруд­ка, але кіт її швид­ко впіймав і пос­та­вив в ряд, а потім взяв за ру­ку Ва­тю й вивів з круж­ка. Ва­тя опи­на­ла­ся та од­мов­ля­лась, але їй нічо­го не по­мог­ло. Во­на му­си­ла тікать од страш­но­го ко­та. Важ­ка на ході, во­на гра­ла, ніби нех­ту­ючи цією прос­тою іграш­кою, і швид­ко, не­на­че зу­мис­не, по­па­лась ко­тові в ла­пи. Тоді кіт об­рав за миш­ку Ан­то­сю. Пруд­ка, в'юнка, як га­дюч­ка, жва­ва, як пташ­ка, Ан­то­ся пірна­ла в вікна, зроб­лені з рук, вир­на­ла за кру­жа­лом, зви­ва­лась попід ру­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич кру­тив­ся, як му­ха в ок­ропі, але та­ки зас­ту­кав Ан­то­сю за кру­жа­лом. Ан­то­ся з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась утікать і пот­ра­пи­ла між ви­сокі кущі оргінії, кот­ри­ми був за­сад­же­ний усей ку­ток між до­мом і сад­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич пог­нав­ся за нею в оргінію. Кущі ко­ли­ва­лись, гілки тріща­ли. Ан­то­ся зви­ва­лась між ку­ща­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич спо­тан­ня ки­нув­ся на миш­ку прос­то че­рез кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав миш­ку, але кущ оргінії по­ва­лив­ся під но­ги ко­тові. Підняв­ся регіт. Ле­онід привів до кру­жа­ла за­са­па­ну миш­ку, кот­ра лед­ве ди­ха­ла.

- А бач­те! Та­ки впіймав! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, вти­ра­ючи хус­точ­кою піт на лобі.

- Впіймали, але й шко­ди на­ро­би­ли, - до­ко­ря­ла йо­му Ан­то­ся, - по­ла­ма­ли оргінію, ще й гряд­ки по­ко­пир­са­ли за­каб­лу­ка­ми.

- Нічого - те! Не­ве­ли­ка шко­да. За цю шко­ду мож­на ви­ба­чить. За­те ж ти та­ки не втек­ла, - ска­за­ла Ва­тя.

Паничі од­на­че ки­ну­ли­ся поп­рав­лять ту шко­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич звів по­лег­лу оргінію. Знай­шли ко­ло дру­гих кущів ли­ко й прив'яза­ли оргінію до кілка. Ва­тя сто­яла се­ред кущів, об­си­па­них здо­ро­ви­ми квітка­ми. Тем­но-зе­ле­на оргінія, чер­воні та жовті квітки надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до її ли­ця. На то­му квітчас­то­му фоні, вся ніби об­си­па­на оргініями, її по­каз­на пос­тать виз­на­чу­ва­лась надз­ви­чай­но ефект­но. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той ефект і не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї.

Коло ґанку ряд­ком сто­яли чо­ти­ри здо­рові ва­зо­ни ста­рих оле­андрів, ряс­но об­си­па­них важ­ки­ми ки­ти­ця­ми яс­но-ро­же­вих квіток. Старі оле­анд­ри бу­ли ви­сокі аж до стріхи. Ле­онід Се­ме­но­вич звер­нув на їх вва­гу.

- Які пишні та здо­рові оле­анд­ри! - ска­зав він до Ваті.

- Ці оле­анд­ри са­ди­ла ще моя ма­ма тоді, як вий­шла заміж. Не ди­во, що во­ни так роз­рос­лись, - про­мо­ви­ла Ва­тя.

- Квітки й де­ре­ва са­дять на щас­тя. Ма­буть, ва­ша ма­ма бу­ла на своєму віку ду­же щас­ли­ва, що оле­анд­ри цвітуть ряс­но, що й лис­тя не знать, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Була щас­ли­ва, це прав­да, та шко­да, що не кож­но­му дається та­ке щас­тя, - ска­за­ла Ва­тя, ніби за се­бе, й по­ду­ма­ла: «Яке ж то бу­де моє щас­тя, що за­ча­лось в цей вечір?»

- В та­кий пиш­ний вечір на вас чо­гось на­хо­дять сумні ду­ми, як я до­га­ду­юсь: мо­лоді пан­ни не по­винні жу­риться, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - прав­да, Ан­тоніно Гри­горівно? - до­дав він, обер­та­ючись до Ан­тосі.

- Авжеж прав­да. Я ніко­ли не жу­рюсь і не ду­маю жу­ри­тись, - про­мо­ви­ла Ан­то­ся.

- Та, ма­буть, і па­ничі не ду­же-то жу­ряться, - якось зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - хіба ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, з жур­ли­вих? Я щось цього не приміти­ла.

- Я не з жур­ли­вих, але ча­сом на­хо­дить та­кий час, що й за­ду­маєшся чо­гось. І не жу­риш­ся, здається, але й жу­риш­ся чо­гось, - про­мо­вив по­важ­но Ле­онід Се­ме­но­вич і сам справді за­ду­мавсь.

Дорого да­ла б Ва­тя, щоб пос­те­рег­ти в йо­го серці, про що то він за­ду­мується й жу­риться.

Леонід Се­ме­но­вич пос­то­яв тро­хи мовч­ки, потім, не зна­ючи, що ро­бить, що про­мов­ля­ти, прос­тяг ру­ку до гілки оле­анд­ра, на­хи­лив гнуч­ку гілку, при­ту­лив па­ху­чу ки­ти­цю квіток до ли­ця й по­чав з яко­юсь жа­гою ніби втя­гу­вать та вси­са­ти нар­ко­тич­ний дух квіток.

- Вирвіть квітку, будьте лас­каві, ко­ли ви лю­би­те па­хощі оле­анд­ра, - ска­за­ла Ва­тя.

- Нащо збав­лять квітку! Во­на роз­пу­ку­ва­лась з пуп'янків, мо­же, місяць, по­ки дійшла до та­кої кра­си; а я вир­ву її та й по­ки­ну, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Одже ви ду­же це­ре­монні та жалісливі! - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на вхо­пи­ла од­ну гілку, на­хи­ли­ла, про­вор­но зірва­ла два розкішні ки­тя­хи квіток і по­да­ла па­ни­чеві.

Леонід Се­ме­но­вич з яко­юсь за­ду­мою прос­тяг ру­ку, взяв квітки й по­дя­ку­вав.

- Ходім ще в са­док, по­хо­ди­мо по доріжках, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Ватя поп­рос­ту­ва­ла по доріжці в са­док. Ле­онід Се­ме­но­вич йшов по­руч з нею. Над доріжкою рос­ли ряд­ком здо­рові кущі розкішної зе­ле­ної ру­ти. Він на­хи­лив­ся, нар­вав ру­ти та ок­са­ми­то­вих чер­ни­чок, обк­лав квітки оле­анд­ра чер­во­но-чор­ни­ми чер­нич­ка­ми, а потім по­чав обк­ла­да­ти бу­кет зе­ле­ною ру­тою.

- Ого! та вмієте ж ви скла­дать бу­ке­ти. Ви та­ки не без впо­до­би. Ій-бо­гу, вий­шов гар­ний бу­кет, - ска­за­ла Ва­тя.

- Кому ж це ви по­ве­зе­те цей бу­кет? А мо­же, по­не­се­те вчи­тельші? - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

Леонід Се­ме­но­вич, оче­ви­дяч­ки, тро­хи ва­гав­ся, але, зв'язав­ши бу­кет дов­гим стеб­лом барвінку, по­дав Ваті. Ва­тя взя­ла, по­дя­ку­ва­ла й зро­би­ла йо­му аж геть-то це­ре­мон­ний поклін.

Ватя, взяв­ши бу­кет, ду­же зраділа. Во­на стра­ха­лась, що па­нич по­дасть бу­кет Ан­тосі. Ан­то­ся мов­ча­ла: во­на жда­ла бу­ке­та зад­ля се­бе.

Взявши бу­кет в ру­ки, Ва­тя ста­ла ще по­важнішою. Їй зда­ло­ся, що во­на зос­та­лась побідни­цею над Ан­то­сею, побіди­ла сер­це мо­ло­до­го па­ни­ча. По­важ­но й ти­хою хо­дою во­на поп­ря­му­ва­ла стеж­кою в са­док і цим не­на­че зак­ли­ка­ла йти за со­бою й мо­ло­до­го хлоп­ця. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов слідком навз­догінці за нею. За ни­ми пішла й Ан­то­ся. Це Ваті ду­же не спо­до­ба­лось.

Доріжка ніби пірна­ла в гус­тий ста­рий са­док, як у ту­нель, про­би­тий в гус­то­му гіллі. В сад­ку вже бу­ло по­ночі, ніби смерк­ло. Старі стов­бу­ри груш лед­ве мріли про­ти за­хо­ду. В сад­ку сто­яла мерт­ва ти­ша. І Ва­тя, і Ан­то­ся, і Ле­онід Се­ме­но­вич йшли по доріжці й мов­ча­ли. Доріжка по­ви­лась на­низ по зго­рис­то­му при­гор­ну, де чорніла вже гус­та тінь. Під гус­тим гіллям де­ре­ва сто­яла ду­хо­та, як на печі. Ваті ста­ло душ­но. Во­на по­чу­ва­ла, що в її серці вже не жевріє, а роз­го­рюється во­гонь ко­хан­ня, її що­ки ніби пашіли. Во­на при­ту­ли­ла до ли­ця бу­кет, свіжий, хо­лод­ний, і той хо­ло­док тро­хи про­хо­ло­див її ли­це. Нар­ко­тич­ний, важ­кий дух оле­андрів та ру­ти во­ру­шив її нер­ви й не­на­че побільшу­вав те но­ве гост­ре по­чу­ван­ня, що так рап­то­во про­ки­ну­лось і об­хо­пи­ло її сер­це, їй за­ба­жа­лось зос­таться з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох, за­ба­жа­лось, щоб та доріжка тяг­ла­ся без кінця, без краю, щоб нею зай­ти з ним да­ле­ко од лю­дей і не чу­ти то­го ре­го­ту й га­ла­су, кот­рий лед­ве долітав до неї че­рез гу­ща­ви­ну, не­на­че лу­на в лісі.

Ватя аж са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю. Во­на сли­ве зне­на­виділа вже свою близьку при­ятельку, кот­ру пер­ше так лю­би­ла за її щирість та ве­селість.

«І чо­го во­на плен­тається за на­ми? І чо­го їй тут тре­ба? Чом во­на не зос­та­лась там, в квітни­ку?» - ду­ма­ла Ва­тя, при­гор­та­ючи хо­лод­ний бу­кет до сво­го га­ря­чо­го ли­ця.

«Грався, пус­ту­вав зо мною, а бу­кет дав Ваті, - ду­ма­ла Ан­то­ся. - я знаю, що я йо­му по­до­ба­юсь… А чо­му ж не мені, а Ваті? А мо­же, тим, що во­на тут гос­по­ди­ня в квітни­ку, а я гос­тя».

І Ан­тосі за­ба­жа­ло­ся ста­ти між Ва­тею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, розрізнить їх, одіпхну­ти її, щоб за­побігти в йо­го при­хильності й лас­ки.

- Як тут ти­хо в сад­ку! - лед­ве обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб не мов­чать в ком­панії.

І ці сло­ва він і сам про­мо­вив так ти­хо, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­хать ту ти­шу, ту дрімо­ту за­си­па­ючо­го сад­ка. Він бо­яв­ся пе­рер­вать свої ду­ми, котрі роєм по­ви­лись в йо­го душі се­ред тієї тиші та тем­ря­ви.

- Зовсім по­ночі; тут не­на­че вже ніч нас­та­ла, - обізва­лась Ва­тя так са­мо ти­хо, пе­ре­би­ва­ючи свої ду­ми.

«Обидві гар­ненькі, мо­же, й обидві ба­га­тенькі, - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, ти­хо сту­па­ючи по траві. - Але з кот­рою я став би в парі на все жи­вот­тя? - якось нес­подіва­но ви­ник­ла в йо­го дум­ка. - Од­на ве­се­ла, на­че май­ський ра­нок, дру­га по­важ­на, мов осінній ти­хий день. З кот­рою я був би щас­ливіший в житті? І май­ський ра­нок ве­се­лий, і осінній день гар­ний та ти­хий… І карі очі ве­селі, і чорні очі гарні, мов гла­дять по душі».

- Як ми да­ле­ко зай­шли! - обізва­лась Ан­то­ся. - Он­деч­ки вже й вер­би в бе­резі вид­но.

- От і да­ле­ко! Ще до став­ка да­ле­ченько. Тут так гар­но в цьому за­тиш­ку! Я йшла б та йшла цією стеж­кою, та шко­да, що кінець близько, - про­мо­ви­ла Ва­тя.

- Ви не вто­ми­лись? - спи­тав в неї Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні! Хіба ми так да­ле­ко зай­шли? Тут ти­хо, а я люб­лю ти­шу та спокій, - ска­за­ла Ва­тя.

- А я люб­лю гар­ми­дер та гам, от та­кий, як там! - ска­за­ла Ан­то­ся й по­ка­за­ла ру­кою до до­му, звідкіль лу­нав да­ле­кий сміх. - Що це ти, Ва­тю, так за­ко­ха­лась в тій тиші та смут­ку? Мо­же, на­ду­маєшся в чер­ниці йти?

- А хто йо­го знає? Ча­сом до­ля по­вер­не лю­ди­ну й в чер­ниці, - обізва­лась Ва­тя. Од­но сло­во про сму­ток, ска­за­не Ан­то­сею, чо­гось і справді на­ве­ло на неї нес­подіва­но сму­ток.

Ватя по­вер­ну­ла на­зад. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. Знов во­ни втрьох пішли че­рез са­док, лед­ве про­мов­ля­ючи ко­ро­тенькі фра­зи. Ва­тя по­вер­ну­ла очі до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, ло­ви­ла йо­го пог­ляд, обвід йо­го ли­ця, ко­то­рий мрів в густій тіні од груш, їй за­ба­жа­лось, щоб він взяв її за ру­ку, гля­нув своїми бист­ри­ми очи­ма прос­то їй в вічі і про­мо­вив хоч очи­ма, як не сло­ва­ми, про ко­хан­ня.

Вони дійшли до квітни­ка. Ва­тя поп­ро­си­ла усіх до гос­тин­ної. Там вже світи­лось світло. Ва­тя ввійшла в гос­тин­ну з бу­ке­том. В неї очі бли­ща­ли, що­ки па­ла­ли. Во­на зир­ну­ла на ма­му, не­на­че хотіла поч­ва­ни­тись бу­ке­том. На ра­до­щах во­на вхо­пи­ла ста­кан і пос­та­ви­ла в ста­кані бу­кет на п'яніно. Спох­ва­ту во­на за­бу­ла­ся навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

Старші гості вже пе­рей­шли з сто­ло­вої в гос­тин­ну, сиділи за сто­лом і ба­ла­ка­ли. Пи­сар­ша сиділа ко­ло сто­ла; во­на вже зовсім огов­та­лась в ком­панії й роз­мов­ля­ла з да­ма­ми. Вчи­тельша од­би­ла­ся од гур­ту й сіла ок­ро­ми, як­най­далі од пи­сарші, аж у ку­точ­ку ко­ло скля­них две­рей. І шум, і ве­се­лий збір гос­тей, і яс­не світло од ламп ще більше піджиз­ни­ли Ва­тю, ще більше її зве­се­ли­ли. Во­на біга­ла по гос­тинній, потім сіла за п'яніно і вда­ри­ла по клавішах сміли­во й зав­зя­то. Ве­се­лий мо­тив вальса роз­лив­ся на прос­торі в світлиці. Од­на, дру­га па­ра схо­пи­лась, пок­ру­ти­лась, по­вертілась, як му­ха в ок­ропі, та й пе­рес­та­ла. В світлиці бу­ло душ­но: ду­хо­та од­би­ва­ла в мо­ло­дих охо­ту до танців. А Ва­тя на це не вва­жа­ла. Ве­селі польки, ма­зур­ки, вальси ли­ли­ся з-під її білих пальців одні за дру­ги­ми. Во­на не­на­че хотіла виг­ра­ти, ви­лить в мо­ти­вах ті приємні по­чу­ван­ня, що спов­ня­ли її сер­це.

- Ватю! заспівай будлі-якої пісні або яко­гось ро­ман­са, - про­си­ла Ан­то­ся, - в хаті душ­но так, що й ди­ха­ти важ­ко, не то що стри­бать. Заспівай, го­луб­ко!

- Та заспівай­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Я люб­лю й му­зи­ку, й співи, - про­сив і собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя заспіва­ла на­род­ну пісню, а потім один ро­манс. Во­на співа­ла не­по­га­но, але в неї го­лос був слаб­кий, ще й не­на­че тро­хи ніби роз­би­тий на ви­со­ких но­тах. Дві-три ви­сокі но­ти в її го­лосі не­на­че тро­хи дзиж­ча­ли й шипіли, але во­на співа­ла з по­чу­ван­ням в серці. Бу­ло знать по пісні, що в неї в душі за­таїлось гли­бо­ке по­чу­ван­ня, хоч во­на на вда­чу бу­ла тро­хи в'яла й неш­вид­ка.

Антося, співу­ча зро­ду, не втерпіла: во­на підхоп­лю­ва­ла ос­танні куп­ле­ти пісні, і її ду­жий дзвінкий альт дзвенів і роз­ли­вав­ся, мов гуч­на стру­на до­ро­го­го ро­яля, торк­ну­та клавішем. Ваті чо­мусь це Ан­то­си­не прис­та­ван­ня го­ло­сом не спо­до­ба­лось.

Ваті хотілось, щоб тільки її са­му слу­хав Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб тільки ча­ру­вавсь її піснею. Ва­тя по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю й тро­хи не крик­ну­ла: «Та пе­рес­тань-бо! не пе­ре­ба­ран­чай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Пе­рес­тань, бо по­ки­ну гра­ти!»

І Ва­тя справді не стерпіла дов­ше: рап­том пе­рес­та­ла гра­ти й співать і вста­ла з стільця.

- Давайте грать в чо­гось! - ко­ман­ду­ва­ла Ва­тя. - В сусіда або в квітни­ка. Чо­го ж ми бу­де­мо дур­но сидіти?

- Давайте грать в сусіда! - крик­ну­ла Ан­то­ся й по­ча­ла ста­вить стільці кру­жа­лом.

Паничі по­ча­ли ви­би­рать сусіду до па­ри.

«Ану, ко­го ви­бе­ре Ле­онід Се­ме­но­вич: чи ме­не, чи Ан­то­сю?» - ду­ма­ла Ва­тя, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

Леонід Се­ме­но­вич прис­ту­пив до Ваті й виб­рав її собі за сусіду. Він узяв її під ру­ку й повів до стільця. Ва­тя не­ви­мов­не зраділа. В неї аж сер­це за­ки­да­лось.

Тим ча­сом Су­са­на Уласівна звеліла зас­те­лять стіл.

Вже бу­ла пізня го­ди­на. Стіл був сервіро­ва­ний ду­же доб­ре. Ва­тя по­са­до­ви­ла пи­сар­шу за сто­лом по­руч з со­бою, а са­ма ско­са пог­ля­да­ла, ко­ло ко­го то ся­де Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він сів по­руч з нею. Ва­тя роз­ба­ла­ка­лась з пи­сар­шею, роз­мов­ля­ла з нею так лас­ка­во й привітно, що всі це зап­риміти­ли; во­на вва­жа­ла на пи­сар­шу, ніби вже на свою сест­ру. Су­са­на Уласівна ви­да­ла на цей раз гос­тям та­ку ба­га­ту ве­че­рю, якої не пос­та­ча­ла ще ніко­ли ні на одні свої іме­ни­ни: на де­серт по­да­ли мо­ро­же­не, щоб про­хо­ло­дить гос­тей в душ­ну ніч. Гості мірку­ва­ли й не мог­ли домірку­ваться, з якої це при­чи­ни бла­го­чин­на ви­да­ла та­ку ба­га­ту ве­че­рю. Од­на вчи­тельша пос­те­рег­ла, для ко­го це та­ка честь. Во­на сіла за сто­лом як­най­далі од пи­сарші, з са­мо­го краєчку, і не зво­ди­ла сво­го покмітли­во­го ціка­во­го ока з Ваті, пи­сарші та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ва­тя роз­го­во­ри­лась, роз­чер­вонілась. Во­на все підли­ва­ла на­лив­ки в чар­ки то пи­сарші, то Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

- Який ве­се­лий вечір я провів у вас сьогодні! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- А я і вдвоє ве­се­лий, - обізва­лась не­са­мохіть Ва­тя, - приїжджай­те до нас частіше, то й бу­де­мо про­во­дить ве­селі ве­чо­ри. Я поп­ро­шу до се­бе своїх при­ятельок. В нас п'яніно. Я гра­ти­му, а ви бу­де­те тан­цю­вать.

- Воно й справді той дім ве­се­лий, де є фор­теп'ян, де гра­ють та співа­ють. Без му­зи­ки бу­ло б не­ве­се­ло жи­ти на світі лю­дям, та ще й мо­ло­дим, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви ще дов­го про­бу­де­те в нашій Го­робцівці? - спи­та­ла Ва­тя.

- Треба після­завт­ра їхать до­до­му, бо та­то бу­де сер­ди­тись; ко­ней тре­ба для гос­по­дарст­ва, бо те­пер са­ме за­хо­дить ро­бо­чий час. Але я ду­маю одп­ро­ситься в батька та й при­бу­ду до сест­ри і… до вас, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Коли б ти при­був та й навіки зос­тав­ся зо мною. І гра­ла б для те­бе, і співа­ла; й жит­тя моє з то­бою бу­ло б ве­се­ле, як оцей вечір був ве­се­лий в моєму житті», - ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

І знов на неї нес­подіва­но най­шов сму­ток та за­ду­ма, і знов се­ред ве­се­ло­го шу­му, га­му, се­ред ве­се­лої роз­мо­ви гос­тей на неї най­шла ле­генька жур­ба. Ва­тя за­мовк­ла, не­на­че увійшла дум­кою в са­му се­бе.

Вже по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, як гості вста­ли з-за сто­ла, але не п’яні, як бу­ва­ло в ста­ро­ви­ну. Гості ста­ли роз'їжджаться.

- Прощайте та й нас не за­бу­вай­те! - го­во­рив о. Ар­темій до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Прощайте! Будьте знай­омі! Про­шу частіше заг­ля­дать у на­шу Го­робцівку та й нас не ми­нать! - про­си­ла на про­щанні Су­са­на Уласівна.

Вже вікна з чор­них ста­ли ро­жеві, як гості по­ка­та­ли з дво­ру о. Ар­темія.

- А що, як тобі зда­ла­ся Ва­лен­ти­на Ар­темівна? Чи кра­ща од Ан­тосі? - пи­та­ла пи­сар­ша в бра­та, вер­та­ючись до­до­му.

- Антося до­лад­на, то­ненька й жва­ва, але ут­ла, щуп­ленька. А Ва­тя нічо­го собі, ще й доб­ре нічо­го собі! Ка­за­ли, що во­на ду­же неп­ро­вор­на. Але я примітив, що во­на не зовсім-та­ки неп­ро­вор­на. Цілий вечір біга­ла, бу­ла жва­ва, ве­се­ленька; що­ки роз­горілись, очі засвіти­лись. В неї ду­же гарні темні очі, й са­ма здо­ро­ва, ви­пе­ще­на й тро­хи спаніла, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І до ме­не во­на бу­ла ду­же привітна. Все мені на­ли­ва­ла в чар­ку на­лив­ки та ви­на. Їй-бо­гу, ду­ма­ла, що вий­ду з-за сто­ла п'яна та ще й за­то­чу­ся, як ба­ба в шин­ку, - сміялась пи­сар­ша і все хва­ли­ла Ва­тю, по­ки во­ни й до­до­му дійшли.

- А скільки в бла­го­чин­но­го гро­шей в бан­ку? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, вхо­дя­чи в пи­сарів двір.

- Бог йо­го свя­тий знає. Але ка­жуть, що о. Ар­темій ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік і доб­ре ви­дав двох стар­ших до­чок, - обізвав­ся по­ну­ро пи­сар, в ко­то­ро­го в го­лові та­ки доб­ре шуміло. Він вку­тав чи­ма­лу порцію на­лив­ки та горілки.

Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Су­са­на Уласівна зир­ну­ла че­рез двері в гос­тин­ну і вгляділа на п'яніні бу­кет.

- Еге, Ва­тю! от і не дог­ляділа па­ни­че­во­го бу­ке­та: ма­буть, ти не на­ли­ла во­ди в ста­кан, бо твій бу­кет пов'яв, - ска­за­ла ма­ти до доч­ки.

Ватя схо­пи­ла­ся з стільця, побігла в гос­тин­ну і ви­нес­ла бу­кет. Оле­анд­ри прив'яли, а зе­ле­на ру­та аж позвішу­ва­лась і теліпа­лась мерт­ва кру­гом ста­ка­на. В Ваті очі ста­ли пе­ре­ля­кані, аж при­гас­ли. Ма­ти й собі на­че за­жу­ри­лась. Ва­тя вхо­пи­ла ста­кан з во­дою, наб­ра­ла во­ди в рот і по­ча­ла прис­кать на бу­кет. Во­на спох­ва­ту вве­чері за­бу­ла навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

- Оце, яка прич­та! Оце ви­па­док!.. Не­на­че це щось не­доб­ре віщує… Ото шко­да! - го­во­ри­ла нес­покійно Су­са­на Уласівна.

- Ото яке ди­во! Ото ба­би, а ще і вчені! І ко­ли ви поз­бу­ди­тесь тих за­бо­бонів? Біжи, Ва­тю, до во­рож­ки, до ба­би Чуп­ри­ни­хи, не­хай од­во­ро­жить оте ли­хо! Ото ба­би! - ре­го­тав­ся о. Ар­те­мю.

Ватя на­ли­ла в ста­кан во­ди, пос­та­ви­ла бу­кет на п'яніно й час­тенько наг­ля­да­ла. Оле­андр тро­хи одійшов, - ру­та навіки пов'яла.

IV

Минув місяць, пішов і дру­гий. Ва­тя жда­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич навідається в гості, а він не приїздив. Два ра­зи Су­са­на Уласівна зап­ро­ху­ва­ла до се­бе пи­сар­шу після служ­би бо­жої на чай. О. Ар­темій од се­бе че­рез пи­сар­шу пе­ре­да­вав поклін Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, на­га­ду­вав тим пок­ло­ном про се­бе, про Ва­тю, а па­нич все не приїздив.

Після пер­шої пре­чис­тої вранці най­мич­ка увійшла в по­кої до о. Ар­темія й за­повісти­лась, що до йо­го прий­шли два чо­ловіки.

- Нехай ідуть сю­ди! - ска­зав о. Ар­темій. В при­хо­жу всту­пи­ли два чо­ловіки: один був во­лос­ний стар­ши­на, Лесько, ви­со­кий та пос­тав­ний, гар­ний з ли­ця; дру­гий був Яків Ру­ден­ко, ста­рий, сімде­ся­ти год дідок, ог­ряд­ний, си­вий, аж білий, але з пух­ким білим, ніби ди­тя­чим ли­цем, з доб­ри­ми тем­но-сіри­ми очи­ма. Чо­ловіки поз­до­ров­ка­лись, пок­ло­ни­лись і поцілу­ва­ли ба­тюш­ку в ру­ку.

- А що ска­же­те? За яким ділом? - спи­тав о. Ар­темій.

- Та це ми, ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості, щоб ви сьогодні пос­вя­ти­ли наш млин.

- Вже скінчи­ли? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Вже, та не зовсім. Два ка­мені го­тові, а два ще ні; але ми ду­маємо тим ча­сом пус­тить млин хоч на два ка­мені, щоб млин не сто­яв дур­но, - ска­зав Лесько.

- Та ми. ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості й на обід. А де це ма­туш­ка? Я хо­чу й їх зап­ро­си­ти на бесіду, - ска­зав дід.

Дід Яків дов­го слу­жив за ти­та­ря, а син йо­го Хто­дось слу­жив в о. Ар­темія за най­ми­та, і че­рез те дід вва­жав се­бе близьким до ба­тюш­ки й ма­туш­ки.

О. Ар­темій пішов у кімна­ту й вик­ли­кав ма­туш­ку. І Лесько, й дід Яків поцілу­ва­ли ма­туш­ку в ру­ку й про­си­ли її на бесіду.

- А хто ж там ще бу­де? - спи­та­ла ма­туш­ка.

- А хто ж бу­де; свої бу­дуть. Бу­де вчи­тель. Про­си­ли й пи­са­ря, й пи­сар­шу, про­си­ли й її бра­та, бо це він приїхав до їх в гості. Про­си­ли й уп­ра­ви­те­ля, - го­во­рив дід Яків.

- Ого-го! То це в вас бу­де ніби бен­кет або хра­мо­ва бесіда! Тільки ме­ду, ма­буть, не ва­ри­ли. То просіть вже й Ва­тю, - ска­зав о. Ар­темій, зир­нув­ши на жінку.

- А де ж Ва­тя? - спи­тав дід.

Дід Яків знав Ва­тю ще ма­ленькою й но­сив її на ру­ках.

- От там десь в гос­тинній ко­ло чо­гось порп­ляється! - ска­за­ла ма­туш­ка.

Дід пішов в од­чи­нені двері, знай­шов Ва­тю й зап­ро­сив до се­бе на бесіду.

Ватя вий­шла в при­хо­жу й пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю. В її очах ви­яв­ля­лась насмішку­ватість, хоч во­на з нудьги бу­ла ра­да й цьому ви­пад­кові, щоб тро­хи роз­ва­жить се­бе та розігнать нудьгу.

- В котрій же го­дині бу­де­те нас сподіваться? - спи­тав о. Ар­темій.

- Опівдні, ба­тюш­ко, як мо­ло­диці уви­нуться з обідом. Ми да­мо знать, - ска­зав Лесько.

- Добре; хто вже хто, а я до­ко­неш­не бу­ду, - ска­зав ба­тюш­ка, - бо без ме­не «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

Лесько й дід поп­ро­ща­лись і вий­шли з при­хо­жої.

- Ну, що? Поїде­те до мли­на обідать? - спи­тав о. Ар­темій в жінки та доч­ки. - Це ж бу­де обід ду­же по­етич­ний. Та ще й па­нич там бу­де.

- Я ще зро­ду не обіда­ла в млині, - го­во­ри­ла Ва­тя й ре­го­та­лась.

- А от і до­ве­деться по­обідать, - ска­зав о. Ар­темій.

- Буде ду­же оригінально, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але знаєш, Ва­тю, ко­го зап­ро­си­ли во­ни на обід? Пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Приїхав? - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- Приїхав. Та­ки тобі до­ве­деться хоч раз на віку по­обіда­ти в млині, під ківша­ми, - ска­зав о. Ар­темій з сміхом.

- Я не знаю, ма­мо, що мені надіть, - обізва­лась Ва­тя ти­хо.

- Надворі душ­но. Надівай ле­геньку сук­ню, ма­буть, оту, буз­ко­во­го кольору з тем­но-чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми. Во­на ще зовсім но­ва.

Ватя ки­ну­лась при­би­раться та зачісу­ва­тись. Для неї зда­ло­ся, що то­го дня нас­та­не для неї якась важ­на хви­ли­на. Во­на не­ви­мов­но зраділа, але не­на­че чо­гось і бо­ялась. В неї ру­ки тру­си­лись, і гребінець тро­хи не ви­пав з рук пе­ред дзер­ка­лом. Тричі зачісу­ва­ла во­на свої розкішні чорні ко­си і тричі зміня­ла зачіску на го­лові. Все зда­ва­лось їй не до ла­ду, не­на­че щось пе­ре­ба­ран­ча­ло та зу­мис­не драж­ни­лось з нею.

Це вже бу­ло опівдні. Коні під'їха­ли під ґанок. О. Ар­темій вий­шов з ха­ти, сів в екіпаж і по­пож­дав ще доб­рої півго­ди­ни та доб­ре напікся на сонці, до­ки вий­шла Су­са­на Уласівна, а за нею Ва­тя в со­лом'яно­му ка­пе­люсі, опо­ви­то­му ок­са­ми­то­вою ма­ли­но­вою стрічкою, в ру­ка­вич­ках та в ле­ге­сенькій ясній сукні.

Млин сто­яв на са­мо­му кінці дов­го­го, роз­тяг­ну­то­го по­над течією се­ла, там, де се­ло ос­танніми ха­та­ми до­хо­ди­ло до Росі. Вже ми­ну­ли се­ло й поїха­ли по­над течією, об­сад­же­ною гус­ти­ми ста­ри­ми вер­ба­ми. По дру­гий бік стриміли стіною круті голі гор­би. Шля­шок був тільки що прок­ла­де­ний попід гор­ба­ми до но­во­го мли­на. Ко­ле­са груз­ли в свіжій на­ки­даній землі. Екіпаж пішов бо­ком і тро­хи не пе­ре­ки­нув­ся в течію. Су­са­на Уласівна й Ва­тя крик­ну­ли і вхо­пи­лись ру­ка­ми од­на за од­ну.

- Ой бо­же мій! Ще пе­ре­ки­не­мось під ці вер­би, їдь по­ма­леньку! - кри­ча­ла Су­са­на Уласівна на по­го­ни­ча.

Під вер­ба­ми да­ле­ко ва­лу­вав дим. Делікатні сині пас­ма ди­му ви­ли­ся, мов сині стрічки, і пе­репліта­лись з гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гілка­ми.

- Молодиці обід го­ту­ють під вер­ба­ми, - ска­зав о. Ар­темій, - он і дим вид­ко.

Коні кру­то по­вер­ну­ли пра­во­руч. Го­ри ніби за­ло­ми­лись гост­ро набік, і на не­ве­лич­ко­му рівно­му клап­ти­кові бе­ре­га забілів но­венький млин, яс­ний, ввесь ніби жов­то по­мальова­ний. Під вер­ба­ми па­ла­ло ба­гат­тя. На жа­ру сто­яли здо­рові горш­ки-золійни­ки. Кру­гом ба­гат­тя веш­та­лись і по­ра­лись мо­ло­диці. Ціла юр­ба дітей сто­яла зда­ле­ки й ди­ви­лась на ту кар­ти­ну; дру­га юр­ба дітей ку­па­лась та хлю­па­ла­ся під вер­ба­ми. В чис­то­му повітрі за­пах­ло зга­ря­ти­ною, важ­ким ду­хом ва­ре­ної та пе­че­ної стра­ви. Не­дав­но по­рожній ку­то­чок став жва­вий, по­ве­селішав.

Коні підко­ти­ли екіпаж під млин. За­лисніла сму­га Росі, тем­но-си­ня, як не­бо. Над­ворі бу­ло так ти­хо, що й лист на вер­бах не во­ру­шивсь. На про­га­лині між кру­ти­ми гор­ба­ми сто­яла важ­ка ду­хо­та.

О. Ар­темій зліз з екіпа­жа. З тем­них, аж чор­них од­чи­не­них две­рей ви­си­па­лись лю­де й ста­ли на ґанку між дво­ма стов­па­ми з штуч­но по­ви­роб­лю­ва­ни­ми ме­реж­ка­ми вгорі. Лесько, за­че­са­ний, че­пур­ний, в синьому су­кон­но­му жу­пані, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом, пер­ший підсту­пив за бла­гос­ло­вен­ням до ба­тюш­ки; за ним прий­шов дід Яків, а далі прис­ту­пи­ли спільни­ки Мар­чен­ки. За ни­ми вий­шов май­стер, що ста­вив млин, ви­со­кий, су­хор­ля­вий, але ду­жий дід з кор­сунських міщан. Зго­дом з мли­на вий­шов вчи­тель та уп­ра­ви­тель. Ва­тя жда­ла, що от-от за ни­ми вий­де з мли­на пи­сар та Ле­онід Се­ме­но­вич, але їх не бу­ло. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю.

«Ото тобі на! Чо­го ж це я при­та­ра­ба­ни­лась на який­сь обід у який­сь млин? Нев­же для діда Яко­ва? - ду­ма­ла Ва­тя, здо­ров­ка­ючись з вчи­те­лем та з уп­ра­ви­те­лем. - І навіщо я при­би­ра­лась та аж тричі зачісу­ва­лась, аж ру­ки в ме­не тру­си­лись? А мо­же, він ще приїде, мо­же, опізнив­ся. Ма­буть, пи­сар­ша й досі че­пу­риться пе­ред дзер­ка­лом… А! про­тив­на пи­сар­ша!..»

- Гарний млин вий­шов! Тільки вузька греб­ля в вас, - ска­зав о. Ар­темій і пішов ог­ля­да­ти ло­то­ки, ко­ле­са та греб­лю.

Гребля бу­ла й справді вузька й ви­ла­ся че­рез Рось, не­на­че ве­ле­тенська смуг­нас­та гусінь: заг­ну­лась од ло­токів ду­гою, впа­ла на здо­ро­вий камінь се­ред річки, об­ми­ну­ла камінь, ще раз заг­ну­лась, ви­би­ра­ючи мілкіше та кам'яне місце, і не­на­че за­су­ну­ла на дру­го­му бе­резі го­ло­ву в оче­рет та в ло­зи. З од­но­го бо­ку греблі впо­довж стримів свіжий та­рас, не­на­че ко­люч­ки на їжа­кові; по­се­ре­дині жовтіла сму­га свіжої на­си­па­ної жов­тої гли­ни.

Воду в ло­то­ках спи­ни­ли зас­тав­ка­ми. Рось ви­ще од греблі на­ли­лась і підто­пи­ла дов­гий ря­док зе­ле­ної ло­зи по­над бе­ре­гом. Ло­за гірлян­дою ви­лась у воді, не­на­че ви­ри­на­ла з во­ди.

Обидві панії поп­рос­ту­ва­ли до верб і хотіли схо­ваться од сон­ця в тіні в зе­ле­них по­ло­гих го­ро­дах. Ко­ли нес­подіва­но за гор­ба­ми за­гур­котів віз, і з-за горбів вис­ко­чи­ла па­ра бас­ких ко­ней. Ва­тя вгляділа на возі пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на по­чер­воніла й по­чу­ти­ла, що на неї ніби сон­це сип­ну­ло усім своїм промінням, за­пек­ло в гру­ди, пек­ло в ли­це, в що­ки…

Коні спи­ни­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич про­вор­но й жва­во зско­чив з на­то­чан­ки, в од­ну мить ски­нув в се­бе білий до­рожній ба­ла­хон, підбіг до дам, ски­нув бри­ля й привітав­ся ду­же привітно.

- І ви тут, Ва­лен­ти­но Ар­темівно? От де я нес­подіва­но стрівся з ва­ми! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це ми виїха­ли свя­тить мли­на, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

- То це ви­хо­де, що й я приїхав свя­тить мли­на, та ще аж з дру­го­го се­ла в чу­жу па­рафію? - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Підійшов пи­сар з пи­сар­шею; привіта­лись. Ва­тя по­да­ла пи­сарші ру­ку й на ра­до­щах поцілу­ва­лась з нею. Пи­сар­ша взя­ла це за доб­рий знак для сво­го бра­та й по­ве­селіша­ла.

- Та це ми вво­ли­ли во­лю діда Яко­ва, давнього на­шо­го ти­та­ря. Це він нас зап­ро­хав на пос­вячіння сво­го мли­на. Ми приїха­ли, щоб не зне­ва­жить на­шо­го ста­ро­го знай­омо­го, а то дід ще й роз­сер­див­ся б на нас, - го­во­ри­ла Ва­тя.

Од мо­ло­диць, що сто­яли нарізко ко­ло ба­гат­тя, не­на­че по­мальовані ста­туї, одрізни­лась од­на ба­бу­ся, прис­ту­пи­ла до Су­са­ни Уласівни та до Ваті й привіта­лась до їх. То бу­ла дідо­ва Яко­во­ва жінка Ма­ру­ся, ста­ра-прес­та­ра, але жва­ва й ще бадьорис­та ба­ба.

- А що, Ма­ру­сю, не пе­рес­тоїть ча­сом ваш обід? - спи­та­ла в ба­би Су­са­на Уласівна.

- Ой сер­денько! Ко­ли б вже хутчій свя­ти­ли мли­на, бо, їй-бо­гу моєму, обід пе­рес­тоїть: кур­ка пе­ре­пе­четься, по­ро­ся пе­рес­ма­житься, - бідка­лась ба­ба.

- А що, ба­бу­сю, доб­рий обід зго­ту­ва­ли? А я оце аж з дру­го­го се­ла за­чув но­сом, що в вас над­ворі ва­рять обід, та й приїхав до вас на обід, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Бабуся засміялась.

- То й про­си­мо, ко­ли ва­ша лас­ка, до нас на обід! - ска­за­ла ба­бу­ся.

Батюшка пішов у млин. За ним слідком уся гро­мад­ка не­на­че пірну­ла в темні од­чи­нені двері. Юр­ба дітей про­жо­гом та про­тов­пом ки­ну­лась до мли­на, і її не­на­че пог­ли­ну­ли чорні двері.

- Ходім на пос­вячіння, а то якось ніяко­во тут ба­ла­кать, ко­ли лю­де мо­ли­ти­муться, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна й пішла до мли­на.

За нею пішли усі; навіть мо­ло­диці по­ки­да­ли горш­ки на жа­ру й пішли у млин. Ко­ло горшків зос­та­ла­ся од­ним од­на ба­ба Ма­ру­ся.

Сусана Уласівна з доч­кою увійшли в млин; за ни­ми всту­пив Ле­онід Се­ме­но­вич. В млині після яс­но­го га­ря­чо­го світу бу­ло зовсім ніби по­ночі. Нас­та­ла ти­ша. Усі за­мовк­ли, тільки бу­ло чуть, як во­да дзюр­ча­ла, про­ри­ва­ючись че­рез зас­тав­ки та спа­да­ючи на ко­ле­са, та десь булькотіла, па­да­ючи в дірки на ло­то­ках, не­на­че во­на на­ли­ва­лась в здо­ро­ву тик­ву.

Серед мли­на сто­яв стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою; на столі сто­яла здо­ро­ва кро­пильни­ця з во­дою з чо­тир­ма приліпле­ни­ми навх­рест свічка­ми, ле­жав хрест та чорніло кро­пи­ло. Дід Яків засвітив пу­чок свічок, поп­риліплю­вав їх до стін кру­гом мли­на і в тем­них кут­ках. Спільник Мар­чен­ко поліз по схо­дах до каміння й поп­риліплю­вав свічки до ковшів. В млині бли­ща­ло од­но не­ве­лич­ке вікон­це ко­ло по­ро­га, звідкіль лив­ся ма­то­вий, блідий пу­чок світу на дов­гий ря­док столів для обіду, зас­те­ле­них ска­тер­тя­ми. Лю­дей пос­хо­ди­лось чи­ма­ло.

Діти позбіга­лись, по­ви­ла­зи­ли на­верх до ковшів і ста­ли дов­гим ряд­ком скраю, не­на­че на хо­рах. Ко­ло стіни в тем­но­му кут­ку сто­яло шість мішків з паш­нею. Ма­ленькі дівчат­ка ще до це­ре­монії посіда­ли на тих мішках і сиділи не­по­во­руш­но, див­ля­чись на це­ре­монію, не­на­че ви­роб­лені з ка­ме­ня ляльки. Ти­хий світ лив­ся че­рез вікон­це, а вни­зу під камінням че­рез шес­терні та ко­ле­са про­ри­ва­лись пас­ма блідо­го, си­ню­ва­то­го од во­ди світу че­рез двоє віко­нець, ще не зас­тав­ле­них ва­ла­ми. Се­ред сутінків блідо­го світу яс­но світи­лись за­па­лені свічеч­ки по стінах та вгорі по ківшах.

Дід Яків приніс пу­чок засвіче­них свічок та в’язоч­ку квітчас­тих хус­то­чок. Він об­гор­тав кож­ну свічку хус­точ­кою й по­да­вав о. Ар­темієві. О. Ар­темій пе­ре­да­вав їх май­ст­рам. Май­ст­ри ста­ли з свічка­ми півкру­гом ко­ло сто­ла. На біло­му столі заг­рав жов­тий світ од свічок, на­че вве­чері. По­ча­ло­ся пос­вячіння. До дя­ка прис­та­ли співать вчи­тель та обид­ва Мар­чен­ки, котрі співа­ли на кри­ласі. Хор заспівав ти­хо, так ти­хо, що че­рез спів бу­ло чуть, як на ко­ле­сах дзюр­ча­ла та булькотіла во­да.

- Одже ж я ра­да, що поїха­ла в млин. Яка кар­ти­на! - ти­хо обізва­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- А справді кар­ти­на тут вий­шла оригінальна і не без ес­те­ти­ки. Мені здається, що це ми зай­шли в якісь давні римські ка­та­ком­би й нес­подіва­но нат­ра­пи­ли на якусь ду­же дав­ню служ­бу бо­жу, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи ба­леті. Так і жду, що оті діти на хо­рах - то який­сь оригінальний хор, кот­рий заспіває, от-от десь заг­рає отам за ко­ле­са­ми або за ківша­ми по­тай­ний ор­кестр… - ше­потіла Ва­тя.

- А як­би то заспіва­ли в опері оті май­ст­ри, що сто­ять ок­ро­ми, кру­гом сто­ла з свічка­ми, або отой ста­рий ви­со­кий май­стер, що стоїть спе­ре­ду… не­на­че який­сь іспанський то­ре­адор?.. От зарів би ба­сом, незгірше справжнього то­ре­адо­ра! - ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя зир­ну­ла на ста­ро­го май­ст­ра й тро­хи не за­ре­го­та­лась на ввесь млин. Во­на му­си­ла за­ту­лить до­ло­нею ро­та, щоб не прис­нуть од сміху.

- Ну, цей то­ре­адор вже над­то ста­рий для своєї ролі. Наш дяк більше б го­див­ся для тієї ролі то­ре­адо­ра, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- О, цей ут­нув би до гап­ликів! не­ма що й ка­за­ти, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Але що там не го­воріть, а це кар­ти­на ду­же гар­на. Я ро­зумію її ес­те­тичність і ду­же ра­да, що приїха­ла до цього мли­на, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Який оригінальний світ пе­ре­ли­вається скрізь! - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич.

А світ і справді пе­ре­ли­вав­ся по млині ду­же ефект­ний. Че­рез од­чи­нені двері лив­ся знадвірний яс­ний, га­ря­чий, со­няш­ний світ, роз­хо­див­ся по млині, шир­шав, па­дав по купі мо­ло­диць ко­ло по­ро­га й не­на­че то­нув десь в купі пле­чей та го­лов, квітчас­тих хус­ток на го­ло­вах та білих со­ро­чок. Яс­ний од­лиск сков­зав­ся по ли­цях, по що­ках мо­ло­диць, по чор­ня­вих за­горілих дідах та чо­ловіках, на кот­рих збо­ку ся­гав блідий од­лиск од ма­ленько­го вікон­ця. А там далі в тем­них за­кут­ках бли­ща­ли по стінах свічеч­ки; діти на мішках мріли в сутінку, не­на­че на­мальовані на тем­но­му фоні кар­ти­ни в не­по­рушній, не­на­че зас­тиглій позі. Ря­док дітей мрів вгорі ко­ло ківшів, освіче­ний зни­зу ти­хим си­ню­ва­тим од­лис­ком. Зо­ло­тий хрест на ри­зах на пле­чах горів і бли­щав так яро, не­на­че се­ред тем­ря­ви на йо­го впав промінь сон­ця.

Недовга це­ре­монія скінчи­ла­ся швид­ко. О. Ар­темій взяв хрест та кро­пи­ло й пок­ро­пив ним млин на чо­ти­ри кут­ки. Лю­де за­во­ру­ши­лись і су­ну­лись цілу­вать хрест.

- Вода по­ли­лась че­рез греб­лю! - хтось за­го­монів з две­рей.

- Вода пішла че­рез греб­лю! Пус­кай­те мерщій млин! - пішло по млині.

- Батюшко, кропіть мерщій ло­то­ки та ко­ле­са! - за­го­во­рив дід Яків.

О. Ар­темій вхо­пив хрест та кро­пи­ло й шви­денько вий­шов з мли­на. Дід Яків вхо­пив за вуш­ка кро­пильни­цю й на­си­лу наз­дог­нав ба­тюш­ку. Усі ру­ши­ли з мли­на, діти не­на­че по­си­па­лись з го­ри од ківшів по схо­дах. В млині підняв­ся гомін. Во­да й справді вже за­то­пи­ла по­ло­ви­ну греблі, по­ня­ла зе­ле­ну сму­гу дер­ну і про­си­са­лась в гли­ня­ну сму­гу. Са­ме се­ред греблі во­да по­ли­лась че­рез край, впа­ла на плис­ко­ва­тий камінь ниж­че греблі й бриз­ка­ла фон­та­ном навк­ру­ги каміння.

- Вода вже за­ли­ває Мар­тенків ого­род; от-от дійде до гря­док кар­топлі! - крик­нув один чо­ловік.

І справді, з Росі во­да вже по­ли­ла­ся в течію, ко­ло кот­рої ва­ри­ли обід. Ще го­ди­на, і горш­ки сто­яли б у воді, а пе­че­не по­ро­ся та ку­ри поп­лив­ли б за во­дою. По­за вер­ба­ми в го­ро­дах вже лисніло ти­хе яс­не пле­со, в кот­ро­му од­би­ва­ло­ся зе­ле­не гілля. За Рос­сю за­литі ряд­ки ліз лед­ве виг­ля­да­ли з во­ди.

О. Ар­темій пок­ро­пив ло­то­ки та ко­ле­са. Зас­тав­ки підня­ли. Во­да шу­бовс­ну­ла на ко­ле­са. Ко­ле­са зак­ру­ти­лись. Млин за­гур­котів.

- От і ор­кестр до опе­ри! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

Зайві лю­де розійшли­ся; про­хані на обід увійшли в млин. Май­ст­ри пос­та­ви­ли на уг­лах дов­го­го сто­ла товсті око­рен­ки і на їх пок­ла­ли дош­ки. Дід Яків поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли на клад­ках. О. Ар­темій та па­ни сіли з од­но­го краю сто­ла; май­ст­ри та гості з се­лян посіда­ли з дру­го­го краю. Ва­тя сіла попліч з пи­сар­шею, а ко­ло Ваті при­мос­тив­ся Ле­онід Се­ме­но­вич. По­руч з ним сів май­стер. О. Ар­темій по­са­до­вив діда Яко­ва та го­ло­ву по­руч з со­бою. Інші спільни­ки не сіда­ли за стіл і по­ряд­ку­ва­ли, хо­дя­чи кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці по­ча­ли ста­вить тарілки, пок­ла­ли ножі й ви­дел­ки. Кру­гом сто­ла на кра­ях пок­ла­ли довгі руш­ни­ки для вти­ран­ня губів та рук. Дід Яків нак­ра­яв ски­бок хліба цілу го­ру, а Мар­чен­ки та мо­ло­диці роз­но­си­ли й розк­ла­да­ли кру­гом сто­ла. Пос­та­ви­лип­ляш­ки з горілкою, з на­лив­кою та з пи­вом.

Лесько на­лив чар­ку, взяв у ру­ки й по­чав при­ка­зу­вать:

- Дай же бо­же, щоб мли­во пішло нам на ру­ку, а нам і вам, май­ст­ри, пош­ли, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! А вам, ба­тюш­ко, спа­сибі, що пос­вя­ти­ли мли­на й не по­цу­ра­лись на­шо­го хліба-солі.

Лесько ви­пив і по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка встав, про­мо­вив ма­леньку про­мо­ву й поз­до­ро­вив ха­зяїнів з но­вим мли­ном. Чар­ка пішла навк­ру­ги. Су­са­на Уласівна му­си­ла ви­пить півчар­ки, щоб ха­зяїни не зобіди­лись. По­да­ючи чар­ку Ваті, Лесько засміявся.

- Мене об­ми­най­те, - ска­за­ла Ва­тя, - не­хай за ме­не вип'є па­нич: пан­ни не п'ють горілки; не так, як дівча­та.

- А мо­же, хоч тро­шеч­ки при­гу­би­те: тут же все свої лю­де, чу­жих не­ма. Ви­пий­те хоч півча­роч­ки! - про­хав Лесько.

- Ще вп’юся та й бу­ду п'яна. Ні, не­хай вже вип'є за ме­не па­нич, - од­ма­га­лась Ва­тя.

- Як па­нич, то й па­нич! Я до то­го тор­гу й пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, взяв­ши чар­ку з Ва­ти­них рук, ви­пив до дна, ще й мах­нув чар­кою вго­ру. Краплі впа­ли на стіл.

- Це щоб на сльози не зос­та­ва­лось! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це доб­рий знак. На­що ті сльози зда­ли­ся лю­дям, - обізвався дід Яків.

Усі сиділи мовч­ки. Май­ст­ри й ро­та не роз­дя­ви­ли. Роз­мов­ля­ли тільки о. Ар­темій та Лесько. По­да­ли на за­кус­ку ва­ре­ну ри­бу, а після ри­би - борщ. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Усі по­ве­селіша­ли, ста­ли сміливіші й роз­го­во­ри­лись. Май­ст­ри й се­ля­ни пе­рес­та­ли це­ре­мо­ниться й по­ча­ли і собі роз­мов­ля­ти сти­ха. Усі го­во­ри­ли, щось роз­ка­зу­ва­ли, і один од­но­го не слу­хав, а про­ва­див своє. Ма­туш­ка тільки куш­ту­ва­ла кож­ної стра­ви й не їла. Ва­тя по­чу­ва­ла, що в неї на ра­до­щах про­пав апе­тит. Ле­онід Се­ме­но­вич був го­лод­ний і без це­ре­монії уплітав борщ, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Як по­да­ли пе­че­не по­ро­ся, він навіть за­ко­тив ру­ка­ви по-прос­тацькій.

Ватя, гля­нув­ши на йо­го, і собі ро­зо­хо­ти­лась і по­ча­ла вда­вать з се­бе прос­теньку дівчи­ну. Во­на й собі по­за­ка­чу­ва­ла ру­ка­ви, пок­ла­ла на тарілку шма­ток по­ро­ся­ти­ни з на­чин­кою й за­хо­ди­лась їсти ніби з ве­ли­кою жа­до­бою. Але во­на при­ки­да­лась: апе­тит в неї зовсім про­пав. Во­на й за­бу­лась, що си­дить в млині за од­ним сто­лом з му­жи­ка­ми, з яки­мись май­ст­ра­ми. Оригінальність кар­ти­ни, гар­на, яс­на, ве­се­ла го­ди­на, роз­мо­ва мо­ло­до­го па­ни­ча - все це роз­ва­жи­ло її й роз­ве­се­ли­ло. Во­на посвіжіша­ла на ви­ду од ко­хан­ня.

- А ви на ва­каціях та­ки доб­ре поз­до­ров­ша­ли, - обер­ну­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й гля­ну­ла йо­му прос­то в вічі.

Леонід Се­ме­но­вич і справді по­повнішав. Що­ки ста­ли на­ли­ваться. Гар­не чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, не­за­горіле й блис­ку­че, біліло в сутіні. Ле­онід Се­ме­но­вич змужнів, ви­люднів і не­на­че тро­хи підріс.

- Цілі ва­кації бай­ди­ки б'ю без ро­бо­ти. Хоч-не-хоч, то поз­до­ров­шаєш. От поїду до Києва, то до­ве­деться за­нидіти, схуд­нуть та змарніть од ро­бо­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви щас­ливі, що в вас є ро­бо­та, та ще й на­уко­ва. А я й пра­цю­ва­ла б ко­ло на­уки, та го­ренько, що діво­чих курсів не­ма, - ска­за­ла Ва­тя.

Це во­на ска­за­ла так собі: во­на не ду­же лю­би­ла на­уку; і хоч би ті кур­си й бу­ли, во­на б на їх не пішла.

- То мож­на й до­ма за­вес­ти кур­си, ко­ли ви лю­би­те на­уку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- На який спосіб? - спи­та­ла Ва­тя.

- Накупіть кни­жок, та більше на­уко­вих, та й вчіть їх пот­рош­ку, по­ма­леньку. Але, ска­за­ти по правді, і нам не ду­же по­до­бається при­ля­гать ко­ло на­уки. Вже аж над­то її ба­га­то в нас. Я б лю­бив на­уку, як­би її бу­ло вдвоє мен­ше. Чи то ма­ло в нас та­ких, що пра­цю­ють ко­ло на­уки ра­ди шмат­ка хліба, а не для на­уки. Як по­до­бається вам цей обід, ця обс­та­ва? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Сказати по правді, я впер­ше оце обідаю, си­дя­чи на лаві з прос­ти­ми людьми… Мені це здається ду­же оригінальним і че­рез те мені по­до­бається. Мені все здається, що я сид­жу в опері, що це гра­ють на сцені якісь ролі майстрів, мірош­ників. Он, дивіться, як у тих вікон­цях під по­мос­том на­ни­зу ми­го­тить пруд­ка во­да! Як во­но ви­хо­де те­ат­рально. Справ­деш­ня де­ко­рація! Чис­то сце­на в те­атрі!

Леонід Се­ме­но­вич гля­нув про­ти се­бе. Під по­мос­том і справді вид­но бу­ло че­рез двоє віко­нець на­ни­зу, приз­на­че­них для валів, як во­да пруд­ко бігла, булькотіла, підска­ку­ва­ла, не­на­че од­на хвилька до­га­ня­ла дру­гу, гра­ла­ся, біга­ючи нав­пе­рей­ми та нав­ви­пе­ред­ки.

- Ви, ма­буть, лю­би­те те­атр? - спи­тав, в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дуже люб­лю. Як тільки бу­ваю в Києві, то з своїми знай­оми­ми до­ко­неш­не хоч раз по­бу­ваю в те­атрі, - ска­за­ла Ва­тя й по­ча­ла роз­мо­ву про ар­тистів та ар­тис­ток.

«Одже ж йдеться до то­го, що й сест­ра моя, сільська пи­сар­ша, ще за­го­во­рить за те­атр та за ар­тистів», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, упліта­ючи по­ро­ся­ти­ну.

Молодиці веш­та­лись, прий­ма­ючи з сто­ла по­за­ма­зу­вані тарілки та став­ля­чи на стіл чисті. Па­нас Мар­чен­ко, рівний ста­ном, чор­ня­вий, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми очи­ма, по­ряд­ку­вав, хо­див кру­гом сто­ла, на­ли­вав в чар­ки горілки, в ста­ка­ни пи­ва. Роз­мо­ва ста­ва­ла все го­лосніша. Ста­рий май­стер, си­дя­чи по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, оповідав йо­му, де він ста­вив мли­ни і як ста­вив; але Ле­онід Се­ме­но­вич сли­ве не слу­хав йо­го. Дід Яків, ви­пив­ши кільки ча­рок горілки, по­чер­вонів на ви­ду. На йо­му бу­ла важ­ка сви­та. Піт аж ко­тив­ся потьока­ми по йо­го що­ках, бо в млині сто­яла ду­хо­та.

Після пе­чені мо­ло­диці по­да­ли уз­вар. Ва­тя наб­ра­ла собі в тарілку уз­ва­ру і їла ніби з ве­ли­ким сма­ком; але це в неї ви­хо­ди­ло ду­же роб­ле­но. Обід наб­ли­жав­ся до кінця. Усімбу­ло душ­но, усі аж умліва­ли од ду­хо­ти. О. Ар­темій взяв чар­ку й підняв вго­ру.

- Дай же бо­же, щоб ва­ша спілка бу­ла по­мир­ли­ва й жи­ла в згоді та в мирі, не так, як та, що дер­жить ста­рий млин, - про­мо­вив о. Ар­темій.

Усі засміялись. Усі зна­ли, яка ко­лот­не­ча, яке зма­ган­ня коїло­ся між спільни­ка­ми ста­ро­го мли­на, котрі тільки те й ро­би­ли, що зма­га­лись та по­зи­ва­лись.

- Ні, в нас цього не бу­де! Ми лю­де мирні, - обізвав­ся Лесько.

- Дай бо­же! - ска­зав пи­сар. - То й нам в во­лості бу­де мен­ше ро­бо­ти..

О. Ар­темій встав з-за сто­ла й по­дя­ку­вав ха­зяїнам. Усі за­во­ру­ши­лись і вста­ли. Ва­тя й Ле­онід Се­ме­но­вич і собі вста­ли й вий­шли з мли­на.

- Ходім по­дивімся на греб­лю! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті. - Тут та­ка ду­хо­та, що й ди­ха­ти труд­но.

- Ходім про­хо­ди­мось, бо я ду­же за­сиділась на цуп­ких мли­но­вих кріслах, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась,

Вони пішли по греблі, сту­па­ючи з са­мо­го краєчку по сухій смузі гли­ни та піску. Се­ред греблі во­да про­ли­за­ла рівчак, в рівча­ку сто­яла во­да. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рес­ко­чив швид­ко че­рез во­ду й по­дав Ваті ру­ку. Во­на вхо­пи­лась за йо­го ру­ку й ле­генько й собі пе­рес­ко­чи­ла. Обоє во­ни пе­ребігли греб­лю й вибігли на при­го­рок, а потім вибігли на рівну лу­ку. Лу­ка сла­ла­ся, як ска­терть, по­над бе­ре­гом зак­ру­че­ної річки, а по дру­гий бік річки сто­яли кручі та го­ри. Ва­тя й Ле­онід пішли по зе­ле­них лу­ках, за­був­ши, що о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна жда­ли їх на ґанку мли­на. Лу­ки по­ви­ли­ся на ни­зині. І па­нич, і пан­на пішли стеж­кою по­за ло­за­ми й щез­ли з очей.

Ватя бу­ла надз­ви­чай­но ра­да, зос­тав­шись на са­моті з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу міцну ру­ку під своєю ру­кою і бу­ла лад­на йти з ним да­ле­ко, бу­ла лад­на гу­ля­ти хоч до ве­чо­ра. Про­був­ши дов­го на селі й дав­но не ба­чив­ши паннів, Ле­онід Се­ме­но­вич був ра­дий по­ба­ла­кать з Ва­тею й по­за­ли­ця­тись до неї. Він роз­мов­ляв з ве­ли­кою охо­тою. Ваті зда­ло­ся, що йо­го роз­мо­ва те­пер бу­ла щиріша; в роз­мові ви­яви­лась більша при­хильність до неї, ніж пе­редніше. Во­на так ба­жа­ла по­чу­ти од йо­го сло­во лю­бові, сло­во ко­хан­ня… Час був та­кий спри­я­ючий. Сон­це на­че сміяло­ся радісно. Во­да мліла в бе­ре­гах синіми фар­ба­ми. Ваті хотілось го­во­ри­ти про ко­хан­ня, про свої га­рячі по­чу­ван­ня, го­во­рить і впи­ва­тись тією со­лод­кою роз­мо­вою без міри, без краю. Ти­ха на вда­чу, неп­ро­вор­на й ніби бай­дуж­на, во­на за­та­юва­ла в своєму серці палкі по­чу­ван­ня, за­та­юва­ла сер­це га­ря­че, як бу­ло га­ря­че й пе­ку­че те сон­це, що об­ли­ва­ло її вог­нем на безвітрі.

- Який тут простір на цих рівних лу­ках, між півкру­га­ми гір! Яке гар­не місце! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя й не гля­ну­ла на ті лу­ки, не­на­че їх і не ба­чи­ла. Во­на тільки чу­ла йо­го го­лос, дзвінкий, аж тро­хи різкий, і мов­ча­ла.

- Казали ви, що вас нудьга бе­ре на селі. Те­пер і я, про­був­ши два місяці на селі, доб­ре втя­мив, що ви ка­за­ли прав­ду. І ме­не вже нудьга бе­ре, хоч і я зріс на селі, а мій па­но­тець з прос­тих се­лян. Як зустрінусь з просвіче­ним чо­ловіком, то в ме­не аж ду­ша радіє. Од­бив­ся я од се­ла… - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя те­пер тільки по­ча­ла зваж­ли­во прис­лу­хаться й пос­терігать тя­му в йо­го роз­мові.

- І я не люб­лю се­ла. Я по своій вдачі міська лю­ди­на. В місті мен­ше кло­по­ту: не­ма там цього кло­пот­ли­во­го сільсько­го гос­по­дарст­ва, тих по­га­них полів, овець, сви­ней, ку­рей, гу­сей, - ска­за­ла Ва­тя.

- Зате ж в місті коні добрі, хоч не­ма волів та овець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От коні я люб­лю, та ще й добрі, прудкі. Я люб­лю пруд­ку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух за­би­ва­ло, - ска­за­ла Ва­тя.

- Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сест­ри, па­ру ро­бо­чих шкап, і я на­си­лу доп­хав­ся до Го­робцівки. Од цих ко­ней не заб'є ду­ху, бо во­ни біжать підтюп­цем, - сміявся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи дав­но ба­чи­лись з Ан­то­сею? Як вам по­до­бається Ан­то­ся? - спи­та­ла Ва­тя якось нес­подіва­но й ско­са зир­ну­ла на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Йому ста­ло ніяко­во; він замішав­ся й не од­ра­зу од­повів.

- Так собі… Ве­се­ла й про­вор­на… і щи­ра лю­ди­на. Ви лю­би­те її? Во­на ва­ша при­ятелька? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Так собі… доб­ра сусіда й знай­ома, - зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - мені зда­лось, що во­на вам по­до­бається.

- Подобається мені, як усі гар­ненькі, про­вор­ненькі пан­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич. - От те­пер, так я дійсно знаю, що мені гар­но з ва­ми отут гу­ля­ти.

Ваті ста­ло лег­ше на душі. Во­на зраділа й з ве­ли­кою цікавістю жда­ла, чи не приз­нається він, що її лю­бить. Але Ле­онід Се­ме­но­вич мов­чав. Ва­тя тро­хи зобіди­лась.

- Чи не час нам вер­таться на­зад? Та­то й ма­ма, ма­буть, ждуть ме­не та сер­дяться, - по­мов­чав­ши, обізва­лась Ва­тя.

Вона по­вер­ну­лась на­зад і пішла по траві, по гус­то­му ба­диллі, що рос­ло попід ло­за­ми. Од по­топ­та­них та пом'ятих польових ва­сильків пішли гострі па­хощі. В Ваті од то­го ду­ху, од спе­ки, од сво­го пал­ко­го по­чу­ван­ня по­ча­ла мо­ро­читься го­ло­ва.

Леонід Се­ме­но­вич ски­нув ка­пе­люш. Ду­хо­та в бе­резі сто­яла стра­шен­на. Ва­тя неп­римітно прик­ри­ла зон­ти­ком Ле­онідо­ву га­ря­чу го­ло­ву. На йо­го що­ках вис­ту­пи­ли рум'янці. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю ру­кою: йо­го ру­ка пек­ла її, ніби ог­нем.

Леонід Се­ме­но­вич пос­теріг, що во­на йо­го лю­бить, але він прис­лу­хав­ся до сво­го сер­ця й по­чу­тив, що не мо­же од­повідать на її га­ря­че по­чу­ван­ня. Ва­тя йо­го заціка­ви­ла ту­теч­ки на селі, се­ред сільської тиші та спо­кою, але те по­чу­ван­ня нег­ли­бо­ко прий­ня­ло­ся в йо­го серці.

Вони зійшли на бе­рег річки. За річкою во­ни по­ба­чи­ли, що о. Ар­темій, Су­са­на Уласівна, пи­сар з пи­сар­шею си­дять на ґанку мли­на й ба­ла­ка­ють з людьми. Ва­тя по­ти­хеньку вий­ня­ла свою ру­ку з-під Ле­онідо­вої ру­ки: во­на бо­ялась сільсько­го по­го­во­ру.

Сусана Уласівна кив­ну­ла до Ваті зон­ти­ком.

- Он ма­ма ме­не кли­че. Ма­буть, час вер­таться до­до­му, а я оце за­гу­ля­лась з ва­ми.

- З ва­ми гу­лять нес­куч­но, та шко­да, що нам тра­пи­лось не­дов­го по­гу­лять, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Заїдете до нас чи прос­то вер­не­тесь до­до­му? - спи­та­ла йо­го Ва­тя, йду­чи че­рез греб­лю.

- Спасибі вам! Ко­ли я вам не об­рид, то заїду, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви мені об­рид­ли? - аж крик­ну­ла Ва­тя. - Чо­го ж це вам так зда­ло­ся, що ви мені об­рид­ли?

Вона тро­хи не про­хо­пи­лась, що лю­бить йо­го, але її несміливість зас­те­рег­ла її за­ча­су і вдер­жа­ла. Тим ча­сом їй ду­же за­ба­жа­лось та­ки присікаться та до­пи­та­тись в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, чи во­на по­до­бається йо­му. Во­на на­во­ди­ла йо­го на ту дум­ку.

- Хто йо­го зна… Ча­сом здається, що ти не об­рид лю­дям, а потім бу­ває, що й об­рид, - плу­тав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ба­чи­те, лю­дей труд­но вга­да­ти. Кож­на лю­ди­на інко­ли, ча­сом… стає за­гад­кою.

- Ми усі бу­де­мо ду­же раді, як ви бу­де­те одвіду­вать нас частіше. Та­то вже ста­рий чо­ловік, але завж­ди бу­ває ра­дий гос­тям і та­ки лю­бить по­ба­ла­кать з ни­ми про політи­ку.

«І та­ки доб­ре нас­ти­рається з тією політи­кою!» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От вже й кінець нашій гу­лянці. Он ме­не ждуть! - якимсь смут­ним го­ло­сом за­го­во­ри­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чу­ла­ся жалісна нот­ка, бо в її вдачі бу­ло ба­га­то при­род­же­ної жур­ли­вості.

- Час нам до­до­му! Про­щай­те! Спа­сибі вам за хліб за сіль! - го­во­рив о. Ар­темій до гос­по­дарів.

- Та й вам спа­сибі, що пот­ру­ди­лись та по­ба­ла­ка­ли а на­ми, - дя­ку­вав дід Яків.

О. Ар­темій сів в екіпаж, попліч а ним вгнізди­лась Су­са­на Уласівна. Ва­тя поп­ро­ща­лась з усіма й при­ту­ли­лась на ла­вочці про­ти ма­тері.

- Приходьте ж до нас! Не за­бу­вай­те нас! - крик­нув о. Ар­темій з екіпа­жа до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Панич ски­нув ка­пе­люш і пок­ло­нивсь, не зво­дя­чи очей з Ваті. Ва­тя ло­ви­ла йо­го бист­рий пог­ляд і од­повіда­ла пок­ло­ном йо­му од­но­му. Коні шарп­ну­ли й схо­ва­лись за кру­тою по­во­рот­кою.

Уся ком­панія мірош­ників та мли­нарів вер­ну­ла­ся ще до мли­на й за­но­во сіла за сто­ли. Дід Яків аж те­пе­реч­ки ски­нув сви­ту. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці й собі сіли за стіл ко­ло пи­сарші. І вчи­тель, і пи­сар, і па­нич, і навіть пи­сар­ша не ми­на­ли чар­ки… і на­гу­ля­лись в млині всмак.

- Якби ваш млин мо­лов так доб­ре, як оце ми сьогодні пе­рем­лин­ку­ва­ли стільки пля­шок та ча­рок, то з йо­го вий­шов би доб­рий млин на всю око­ли­цю, - ска­зав всмішки вчи­тель.

- Одже ж ви вмісте ска­за­ти й при­ка­зать! - сміявся Лесько.

- Чом ти не поп­ро­си­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча на­завт­ра на обід? - ти­хо спи­тав­ся о. Ар­темій в жінки, вер­та­ючись до­до­му.

- Буде ба­га­то честі зад­ля йо­го. Ска­же, що на­би­ваємось, і нас, бо­ро­ни бо­же, піднімуть на сміх та на по­говір. Піде по­го­лос­ка. Не­хай він прис­тає до нас, а не ми до йо­го, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Роби, як хо­чеш, але як він сьогодні вве­чері не прий­де, то прий­де завт­ра вранці; а як прий­де вранці, то, тре­ба зап­ро­сить на обід, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Як прий­де завт­ра, то й зос­та­ви­мо на обід, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А! - цмак­нув о. Ар­темій і аж за го­ло­ву вхо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми, не­на­че в йо­го нес­подіва­но за­боліла го­ло­ва. - Ад­же ж в нас і ви­но вий­шло, і до­рож­чої горілки не­ма. До­ве­деться бігти до Кор­су­ня за ви­ном та за горілкою, - го­во­рив о. Ар­темій.

- То й побіжиш. Тре­ба й свіжо­го м'яса взя­ти на борщ, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій зак­ру­тив­ся в екіпажі, не­на­че йо­му десь за­му­ля­ло. Він тро­хи не гук­нув на по­го­ни­ча: по­вер­тай на Кор­сунь.

Ватя слу­ха­ла цю всю роз­мо­ву і вже на­че сподіва­лась до се­бе в гості Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Коні вско­чи­ли в двір, а їй зда­лось, що Ле­онід Се­ме­но­вич от-от при­бу­де до їх.

Вона вбігла в кімна­ту якась ніби зак­ло­по­та­на. В неї десь узяв­ся по­тяг до по­ряд­ку­ван­ня, про­ки­ну­лась дріма­юча зав­зятість. Во­на прибігла до дзер­ка­ла, ог­ля­ну­ла се­бе кру­гом, по­ди­ви­лась на своє за­чер­воніле ли­це, хап­ком ски­ну­ла ка­пе­люш, стяг­ла з рук тісні ру­ка­вич­ки так швид­ко, що во­ни аж за­лу­ща­ли, і ки­ну­лась при­би­ра­ти в по­ко­ях.

- Мамо, чи са­мо­вар ви­чи­ще­ний? Як по­дасть най­мич­ка са­мо­вар та­кий чис­тий, як гор­щик, ото бу­де со­ром! - го­во­ри­ла Ва­тя, і са­ма побігла до пе­карні й по­ди­ви­лась на са­мо­вар.

- Щоб мені са­мо­вар лиснів, як зо­ло­то! Чуєш? - гук­ну­ла Ва­тя на най­мич­ку й ки­ну­лась до дзер­ка­ла, щоб пе­ре­че­сать і за­но­во по­заплітать свої ко­си.

Попоївши доб­ре на обіді, старі одк­ла­ли обід на пізню го­ди­ну. Обіда­ли пізно, а Ва­тя сиділа за сто­лом і тільки лож­ку вмо­ча­ла. Апе­тит в неї про­пав, не­на­че во­на за­гу­би­ла йо­го або в млині, або десь на греблі.

- Вже за­то­го й вечір бу­де, а па­нич чо­мусь не при­хо­де, - ска­зав о. Ар­темій, ле­жа­чи на ка­напці й позіха­ючи.

- Мабуть, йо­го сьогодні й не бу­де, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Може, й не прий­де сьогодні, як тільки у млині бу­ло «веліє воз­ли­ван­ня Ба­ху­сові». Ма­буть, спить десь в пи­са­ря в клуні на сіні. А тим ча­сом тре­ба йо­го сподіваться… Не мож­на ви­ри­ва­тись до Кор­су­ня.Мо­же, візьме та й прий­де вве­чері. Ото бідна моя голівонько! Побіжу вже завт­ра ран­ком до Кор­су­ня за ви­ном.

Наймичка внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Са­мо­вар аж сяв. Ва­тя зас­те­ли­ла стіл чис­тою най­кра­щою ска­тер­кою, по­га­ря­чи­ла й ви­тер­ла ста­ка­ни, по­розс­тав­ля­ла їх на блю­деч­ках ря­доч­ком. Все во­на розк­ла­ла на столі гар­но, си­мет­рич­но та все заг­ля­да­ла в вікно. А Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча не бу­ло.

Вже й чай ви­пи­ли. Ва­тя зітхну­ла, пішла в за­лу, сіла за п'яніно й по­ча­ла виг­ра­ва­ти тихі, співучі ме­лодії, щоб заг­лу­шить свої по­чу­ван­ня. А сер­це ніби не слу­ха­ло тих ме­лодій і го­во­ри­ло своє.

Вже й сон­це сіло, і вечір нас­тав. Ва­тя пішла в са­док, пішла до став­ка, ки­ну­ла оком на ши­ро­кий став. І та кар­ти­на нічо­го не про­мо­ви­ла до Ваті, не­на­че во­на її й не ба­чи­ла. Її дум­ки бу­ли да­ле­ко од сад­ка, од став­ка, її ду­ми літа­ли по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми, по­над Рос­сю, де во­на гу­ля­ла з ми­лим. Во­на не­на­че по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю пах­вою, не­на­че чу­ла йо­го дзвінкий го­лос. Цілий вечір во­на гу­ля­ла по сад­ку, хо­ди­ла, світом ну­ди­ла; цілий вечір жда­ла. І ні на од­ну хви­ли­ну не по­ки­да­ла її дум­ка за ми­ло­го. І нер­ви вто­ми­лись, і но­ги за­боліли, і сер­це щеміло та ни­ло та все жда­ло.

Ватя пе­ре­ду­ма­ла, хо­дя­чи по сад­ку, усю роз­мо­ву з ми­лим, усі сло­ва, які він про­мо­вив до неї, гу­ля­ючи по лу­ках, як про­щав­ся з нею, як ки­нув на неї ос­танній пог­ляд, лас­ка­вий, ве­се­лий, ча­ру­ючий. І її дум­ки вже по­летіли впе­ред, в бу­ду­чи­ну.

«Куди він заїде? Ку­ди він за­ве­зе ме­не? В який край, в яке місто?»

І її фан­тазія, роз­буд­же­на чи­тан­ням повістів та уся­ких фран­цузьких ро­манів, нап­руд­же­на од не­давньої гу­лян­ки, по­нес­ла її ду­ми, не­на­че на кри­лах, в який­сь да­ле­кий край, в якесь чарівне невідо­ме місто. І той край уяв­ляв­ся для неї розкішним, і місто зда­ва­лось для неї ве­ли­ким, ба­га­тим. От пе­ред нею не­на­че май­ну­ли якісь улиці з розкішни­ми па­ла­ца­ми. На їх сно­ви­гає ба­га­то публіки, гар­но уб­ра­ної, ве­се­лої. От май­ну­ли якісь ве­селі сад­ки з пиш­ни­ми зе­ле­ни­ми але­ями. Десь за зе­ле­ни­ми віта­ми, в гу­ща­вині лу­на­ють ме­лодії ор­кест­ру. Скрізь люд­но, ве­се­ло. Зда­ле­ки доліта­ють за­ми­ра­ючі гу­ки му­зи­ки… Во­на ди­виться на ми­ло­го й не на­ми­лується ним…

Якийсь не­на­че рай увид­жується їй в уяві, за­ко­ли­ханій ти­хим, од­но­тон­ним сільським жит­тям.

- Ватю! Ва­тю! - за­гу­ка­ла на неї ма­ти в од­чи­нені скляні двері. - А йди вже ве­че­рять! Ото за­гу­ля­лась!

Ватя не­на­че про­ки­ну­лась од своїх дум і приміти­ла дійсне сільське своє жит­тя. Во­на аж роз­сер­ди­лась на ма­му, що нес­подіва­но спо­ло­ха­ла своїм гу­кан­ням її зо­лоті мрії.

«Ох мрії мої, мрії зо­лоті! ко­ли б ви справ­ди­лись в моєму житті!» - ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи важ­кою хо­дою на східці ґанку.

- Завтра вдосвіта побіжу до Кор­су­ня по за­куп­ки, - ска­зав о. Ар­темій, си­дя­чи за ве­че­рею.

- Чого ж вдосвіта? Хіба до Кор­су­ня да­ле­ко? Вста­неш в п'ятій го­дині, як зви­чай­но встаєш, то й встиг­неш, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, - на пізній обід як­раз бу­де доб­ре.

- А вже завт­ра па­нич до­кон­че прий­де. Що прий­де, то прий­де, - обізвав­ся о. Ар­темій, - здається, Ва­тю, ти йо­му при­па­ла до впо­до­би.

Ватя спах­ну­ла й по­чер­воніла, як маківка.

V

Другого дня о. Ар­темій встав ра­ненько, звелів зап­ряг­ти коні і, як ви­хор, ви­летів з дво­ру та й по­ка­тав до Кор­су­ня.

В Кор­суні бу­ли од­чи­нені тільки різниці, як о. Ар­темій приїхав у місто. Кра­марі ще спа­ли. Ку­пив­ши м'яса, о. Ар­темій пішов до ви­нарні. Погріб був за­чи­не­ний і замк­ну­тий. О. Ар­темій по­бу­див ви­нарів, наб­рав ви­на та доб­рої горілки, забіг в кон­ди­терську за па­ля­ни­ця­ми та пи­рож­ним, на­ку­пив ла­сощів на де­серт і за­ду­мав­ся.

«Чи не забігти б пак на ча­сок на вок­зал?» - по­ду­мав о. Ар­темій. Але він гля­нув на го­дин­ник. Поїзда тре­ба бу­ло дов­генько ждать і дур­но га­яти час. О. Ар­темій аж зітхнув.

«Може б, забігти до о. Са­ви? - май­ну­ла в йо­го дум­ка. - Мо­же б, по­чув яку но­ви­ну або хоч бре­хеньку? О. Са­ва, пев­но, їздив до Києва, був в кон­сис­торії… Але… до о. Са­ви тре­ба звер­тать убік… Да­ле­ченько».

О. Ар­темій знов зітхнув, але вже важ­че, і тро­хи по­ду­мав. Жва­вий та ціка­вий, він так пе­ре­ну­див­ся на селі, що йо­му за­ма­ну­лось кон­че ку­дись заїха­ти та по­ба­ла­кать.

«Ат… Забіжу по до­розі хоч до о. Пор­фирія, хоч на ча­сок. Про­ковт­ну хоч ста­кан чаю й, мо­же, щось но­ве по­чую».

Він вис­ко­чив на віз і крик­нув до по­го­ни­ча: по­га­няй! По­го­нич знав но­ро­ви сво­го ба­тюш­ки й пус­тив коні ско­ком.

Незабаром віз підко­тивсь під двір о. Пор­фирія. О. Пор­фирій жив на міський лад, бо не ха­зяй­ну­вав; він ще спав, бо бу­ло ще ра­но. О. Ар­темій про­жо­гом ки­нув­ся не на па­рад­ний прихід, а з дво­ру че­рез пе­кар­ню і влетів в кімна­ту. В кімнаті бу­ло ти­хо, і по всьому домі бу­ло ти­хо, не­на­че ніко­го і в домі не бу­ло.

«Чи виїха­ли усі ку­дись в гості, чи що? Чо­го це так ти­хо в домі?» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Він од­ну хви­ли­ну пос­то­яв, ки­нув бист­ро очи­ма на по­за­чи­няні двері, а далі рап­том од­чи­нив двері й пот­ра­пив у спальню о. Пор­фирія. О. Пор­фирій спав, аж хріп на всі зас­та­ви. Ко­ло ліжка на сто­ли­ку сто­яла лам­па й ва­ля­лась роз­гор­ну­та книж­ка. Вікно бу­ло завіша­не гус­тою завісою. В кімнаті сто­яла сутінь.

- Чи це ви й досі спи­те? - ляс­нув на всю кімна­ту о. Ар­темій.

О. Пор­фирій ки­нув­ся, спро­сон­ня підвівсь і сів. Йо­го очі ви­яв­ля­ли пе­ре­ляк.

- Ой бо­же мій! Що там та­ке? - белькотів він якимсь за­дав­ле­ним, напівсон­ним го­ло­сом.

- Хи-хи-хи! - за­ре­го­тав­ся о. Ар­темій. - Чи це ви й досі спи­те? Гляньте лиш, як уже ви­со­ко сон­це підби­ло­ся вго­ру!

«І но­сить йо­го ле­да­що вдосвіта десь по Кор­суні», - ду­мав о. Пор­фирій, про­ти­ра­ючи сонні очі.

Він про­ти волі при­га­дав, як о. Ар­темій вже раз на­ля­кав йо­го вночі. Це бу­ло во­се­ни в сльоту. О. Пор­фирій вже був тоді по­га­сив світло, ліг в постіль і задрімав. Ко­ли хтось нес­подіва­но зас­ту­кав у вікно, та так здо­ро­во, що аж шиб­ки задз­веніли. О. Пор­фирій лип­нув очи­ма: знад­во­ру про­ти вікна сто­яла якась ви­со­ка пат­ла­та пос­тать і здо­ро­во сту­ка­ла в вікно. Йо­му зда­ло­ся, що то злодій до­бу­вається до ха­ти.

- Отче Пор­фирію! Чи ви спи­те? - за­гу­кав го­лос під вікном. - А встаньте на ча­сок та од­чиніть!

«Що во­но за про­ява стоїть під вікном і то­рох­тить? Пев­но, хтось на селі наг­ло зас­лаб, та це ме­не кли­чуть сповідать та при­ча­ща­ти сла­бо­го». Але дум­ка про злодіїв все-та­ки не по­ки­да­ла о. Пор­фирія.

- Хто там? Чо­го тобі тре­ба? - спи­тав він, підсту­пив­ши до вікна.

- Та це я, о. Ар­темій! їду з Кор­су­ня та оце й забіг до вас на ча­со­чок: маю ціка­ву звістку! - гу­кав за вікном о. Ар­темій.

«А бо­дай те­бе! Потрібна мені твоя ціка­ва звістка, як торішній сніг», - ду­мав о. Пор­фирій і пішов од­чи­нять двері одвіда­чові.

Цей нас­тир­ли­вий одвідач увійшов в по­кої й приніс та­ку звістку, що один з київських про­то­попів по­мер, а дру­гий ов­довів, а од­но­го сусіда ски­ну­ли з бла­го­чин­но­го.

- Чи в вас вже го­то­вий са­мо­вар? - спи­тав­ся о. Ар­темій в гос­по­да­ря.

- Мабуть, вже го­то­вий. От за­раз спи­таю в клюш­ниці, - ска­зав з роз­тя­гом хрип­ким го­ло­сом о. Пор­фирій, на­ки­да­ючи на се­бе каф­тан на­опаш­ки і ви­хо­дя­чи в сто­ло­ву, де вже сто­яв на столі са­мо­вар.

- Вже го­то­вий. Про­шу до сто­ло­вої, а я тим ча­сом вми­юся та тро­хи при­че­пу­рюсь, - го­во­рив о. Пор­фирій.

О. Ар­темій всту­пив до сто­ло­вої. Клюш­ни­ця увійшла, на­ли­ла йо­му ста­кан чаю. О. Пор­фирій хап­ком вмив­ся, за­че­сав на швид­ку ру­ку свої ко­си рідким ме­талічним гребінцем, пе­рех­рес­тив­ся, про­чи­тав на ході «Отче наш» і ввійшов до сто­ло­вої.

- Куди це ви так спо­за­ран­ку їзди­ли? - спи­тав він в о. Ар­темія.

- Та це бігав до Кор­су­ня за уся­ки­ми ха­зяй­ськи­ми за­куп­ка­ми та ду­маю: забіжу на ча­сок до вас та роз­пи­таю, чи не чуть яких но­ви­нок. Ви все-та­ки міська лю­ди­на, ближ­че жи­ве­те од вок­за­лу і… од о. Са­ви.

- А о. Са­ва вже роз­по­чи­нає бу­ду­вать но­ву церк­ву, - про­мо­вив о. Пор­фирій. - Ще торік чи, ли­бонь, по­за­торік підла­буз­нивсь до кон­сис­торських уря­довців, ви­ка­ню­чив собі в кон­сис­торії про­сильну кни­гу, пос­лав по се­лах дідів: діди на­жеб­ра­ли пашні та гро­шей, а о. Са­ва з нічо­го та й зро­бить щось, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- О! він хоч вис­вя­тивсь на по­па з дяків, але з йо­го ми­тець на всі ру­ки! Що ж тут у вас чуть но­во­го? - спи­тав о. Ар­темій.

- Нічого та­ко­го. В Бо­гус­лаві кра­мар Ав­рум наг­ло вмер, цеб­то повісив­ся, - ска­зав о. Пор­фирій.

- Невже! Ото ди­во! Здо­ро­вий був чо­лов'яга, зовсім здо­ро­вий; і крам­ни­цю доб­ру мав. Царст­во йо­му не­бес… - про­хо­пив­ся о. Ар­темій і вже пок­лав пуч­ку на чо­ло, щоб пе­рех­рес­титься. - Чи то пак… Тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся за жи­да. Та вже де він бу­де на тім світі, там і бу­де. Зем­ля над ним пе­ром! З якої ж то при­чи­ни він повісивсь? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій.- Чи не збанк­ро­ту­вав ча­сом?

- Хто йо­го знає! Не мо­же бу­ти: він ба­га­тенький, а втім, хто знає чу­жу ки­ше­ню! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Доктори хотіли по­роть Ав­ру­ма, а жи­ди підня­ли ґвалт, сли­ве бунт: так і обс­та­ли хма­рою Ав­румів дім. Да­ва­ли док­то­рові ха­ба­ра сто кар­бо­ванців, щоб не по­ров, а він не взяв; тоді во­ни всу­ну­ли йо­му ха­ба­ра двісті кар­бо­ванців: він узяв і доз­во­лив по­хо­вать Ав­ру­ма.

- Двісті кар­бо­ванців дур­нич­ки, з доб­ро­го ди­ва! От нам ніхто не дасть двісті кар­бо­ванців дур­но, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Авжеж не дасть дур­но! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Та це й усі ваші но­вин­ки? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій, до­пи­ва­ючи дру­гий ста­кан чаю.

- Усі,- обізвав­ся о. Пор­фирій апа­тич­но, ніби спро­сон­ня.

- Ой, час мені до­до­му! Тре­ба поспішать! В ме­не вже сійба по­чи­нається. Ро­бо­ти, ро­бо­ти! Ой, тру­дов­ни­ки ми, тру­дов­ни­ки, а ко­ристі з тієї праці, як кіт нап­ла­кав,- го­во­рив о. Ар­темій.

- Та по­сидьте-бо! Який же ви спішний! Приїха­ли - не­на­че вог­ню вхо­пи­ли чи по­зи­чи­ли. Як же ви те­пер жи­ве­те з своїм во­лос­ним го­ло­вою та пи­са­рем? Я од своєї сільської стар­ши­ни дер­жу се­бе як­мо­га далі та ос­то­ронь, для спо­кою. Ніко­го не зачіпаю, щоб і ме­не ніхто не зачіпав, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- Одже ж те­пер наш пи­сар став по­ряд­ний чо­ловік. Ко­лись пе­редніше гор­ду­вав мною. А те­пер став при­хильний та доб­рий до ме­не. Я йо­го, знаєте, зап­ро­сив кільки раз до се­бе, зап­ро­сив і пи­сар­шу, по­час­ту­вав на­лив­кою та доб­рим спо­ти­ка­чем, і пи­сар став та­кий доб­рий, хоч в ву­хо бгай! А пи­сар­ша - чу­до­ва лю­ди­на! Все-та­ки во­на доч­ка не­дав­но ви­пе­че­но­го діди­ча, ба­читься в батька з пан­ка­ми, наб­ра­лась кра­щих ма­нер, об­тер­лась, обшліфу­ва­лась. Да­ма, та й годі! ще й ве­се­ла до то­го.

«Що це та­ке? Пе­редніше ко­лись звав пи­са­ря ан­тих­рис­том, ан­ци­бо­ром, а це вже чо­мусь аж пе­рех­ва­лює. Щось є! Ма­буть, якась політи­ка за­хо­дить в йо­го з пи­са­рем», - по­ду­мав о. Пор­фирій.

- А це ми вчо­ра свя­ти­ли млин на Росі. Ха­зяїн з своєю спілкою да­вав не обід, а цілий бен­кет, - до­дав о. Ар­темій, - на бен­кеті бу­ла уся на­ша інтелігенція; навіть мою ста­ру зап­ро­си­ли.

- А ще ж не встиг­ли по­ла­яться ці спільни­ки? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні. Бу­ло б ду­же вже за­рані. Бу­вай­те ж здо­рові, от­че Пор­фирію, та й нас не за­бу­вай­те! Ой, опізнив­ся! - крик­нув о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в ру­ки шап­ку, по­хап­цем шуг­нув у двері, не­на­че втікав, і, на­че та пти­ця, що ки­дається ку­лею в вікно, вибіг з до­му, ско­чив на ле­генький візок і побіг до­до­му.

Тимчасом, як о. Ар­темій справ­ляв­ся з за­куп­ка­ми, до­ма в йо­го од­бу­вав­ся ве­ли­кий гар­ми­дер. І ма­ти й доч­ка при­би­ра­ли в кімна­тах, звеліли ви­мить чис­тенько підло­гу, по­ви­ми­ва­ли чис­то вікна. По­ра­лась най­мич­ка, по­ра­лась Су­са­на Уласівна, а Ва­тя пра­цю­ва­ла з надз­ви­чай­ним зад­ля неї зав­зят­тям: пос­ти­ра­ла скрізь по­рох з ме­белі, ви­тер­ла шиб­ки, пішла в са­док, нар­ва­ла квіток, зро­би­ла два бу­ке­ти: один пос­та­ви­ла на п'яніні, дру­гий на столі. Приїхав о. Ар­темій і привіз провізію. В кімна­тах за­па­ну­ва­ла ти­ша; а в пе­карні по­чав­ся гар­ми­дер, не­на­че пе­ред весіллям. Там го­ту­вав­ся смач­ний та трив­ний обід.

Ватя приб­ра­лась в літню ле­геньку ря­беньку сук­ню, зав'яза­ла шию ма­ли­но­вою ок­са­ми­то­вою стрічкою й сподіва­лась Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на тро­хи зблідла на ви­ду. І палкі мрії, і три­во­га, і сподіван­ня, і га­ря­че ко­хан­ня - все це роз­тор­са­ло її нер­ви. Во­на то сіда­ла на ка­напі в гос­тинній з книж­кою, то сіда­ла за п’яніно й по­чи­на­ла виг­ра­вать тихі ме­лодії, то знов вста­ва­ла й заг­ля­да­ла у вікно.

Ватя од­чи­ни­ла віко п'яніна, сіла й по­ча­ла виг­ра­вать ук­раїнські ду­ми За­вадсько­го.

Леонід Се­ме­но­вич після вчо­рашнього бен­ке­та спав дов­го, доб­ре вис­павсь, потім ску­пав­ся в став­ку і вже після оди­над­ця­тої го­ди­ни пішов до о. Ар­темія. В йо­го та­ки бу­ла дум­ка смач­но по­обідать у ба­тюш­ки, бо йо­го сест­ра го­ту­ва­ла зовсім-та­ки не панський обід: борщ та пшо­ня­ну ка­шу з вишк­вар­ка­ми.

Несподівано за­гав­кав на дворі Ряб­ко. Рип­ну­ли двері в при­хо­жу. Ва­тя гра­ла й прис­лу­ху­ва­лась. В при­хожій по­чув­ся че­рез за­чи­нені двері не­ви­раз­ний шум, потім якась роз­мо­ва. Бу­ло ви­раз­но чуть го­лос о. Ар­темія. Ва­тя по­чу­ва­ла три­во­гу в душі, але ме­ханічно во­ди­ла пальця­ми по клавішах, лед­ве до­тор­ку­ва­лась до їх. Ру­ки тор­ка­ли клавіші ме­ханічно. Ті нап­ру­же­не чут­тя бу­ло нап­рав­ле­не на да­ле­кий шум, на да­ле­ку роз­мо­ву.

В сто­ловій за­ту­потіли, за­ша­руділи, за­чов­га­ли чобітьми. В гос­тин­ну увійшов Ле­онід Се­ме­но­вич. Ва­тя обер­ну­лась, і її що­ки спах­ну­ли. Во­на бу­ла ду­же ра­да й лед­ве здер­жа­ла се­бе, щоб не ви­явить своїх ра­дощів та по­чу­ваннів.

- Добридень вам, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! А ви все за му­зи­кою, все за по­езією! Доб­ру част­ку ви собі виб­ра­ли! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, віта­ючись з Ва­тею.

- А що ж більше ро­бить мо­ло­дим пан­нам, як не гра­ти, співать і тан­цю­ва­ти? - обізвав­ся о. Ар­темій, обер­та­ючись до жінки, кот­ра всту­пи­ла до гос­тин­ної по­важ­но й гор­до­ви­то. - Чи прав­ду я ка­жу, Су­са­но Уласівно?

- «Була ко­лись прав­да, та заіржавіла»: на­ше бу­ло, та ми­ну­ло, - обізва­лась Су­са­на Уласівна, си­дя­чи на ка­напі й зап­ро­шу­ючи гос­тя сісти в кріслі.

Ватя сіла в дру­го­му кріслі про­ти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й приміти­ла, що він тро­хи зблід і на­че збляк на ви­ду. Він і справді зблід після вчо­рашнього бен­ке­ту.

«Може, він ду­мав за ме­не, як я за йо­го, та й зблід. «Ой ко­ли б ти так за мною, як я за то­бою!» - не­са­мохіть на­вер­ну­лись їй на дум­ку сло­ва пісні.

- Чи швид­ко ж після нас вчо­ра розійшлись гості? - спи­тав о. Ар­темій.

- Не ду­же-то швид­ко. Кро­пи­ли горілкою млин ще дов­го після ва­шо­го од­хо­ду, і кро­пи­ли та­ки доб­ре. Ваш сільський стар­ши­на нак­ро­пивсь так, що лед­ве пот­ра­пив у двері, як ішов до­до­му, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і за­ре­го­тавсь.

- А дід Яків доб­ре нак­ро­пивсь чи не ду­же? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- О, дід Яків - це міцний дід; си­дить, мов­чить та тільки со­пе, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А чар­ки не ми­нав? - спи­тав о. Ар­темій.

- І чар­ки не ми­нав, і з-за сто­ла вий­шов тве­ре­зий. Цей дід який­сь крем'яний, не­на­че шту­ко­ва­ний, скла­де­ний з крем'яної мо­заїки: не швид­ко роз­сип­леться, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дотягне до ста рік, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А мо­же, ще й за сто пе­ре­тяг­не, - ска­за­ла Ва­тя.

- Були де в гос­тях в цім місяці? За­бав­ля­лись? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в Ле­оніда Па­на­сен­ка.

- Був у кількох сусідів та в сво­го ба­тюш­ки. Але те­пер са­ме нас­тав га­ря­чий час: скрізь ро­бо­та, усім ніко­ли, усім не до гульні. І в нас вдо­ма ро­бо­та аж го­рить, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Бачились з Ан­то­сею? - спи­та­ла Ва­тя й до­пит­ли­ви­ми очи­ма зир­ну­ла на па­ни­ча.

- Зустрічався разів зо два в гос­тях, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Все та­ка ве­се­ла та про­вор­на? - до­пи­ту­ва­лась Ва­тя. - Чи поп­ра­ви­лась хоч тро­хи, пок­ра­ща­ла?

- Здається, трош­ки ста­ла повніша, але, ска­за­ти по правді, я й не при­ди­вив­ся га­разд, бо во­на швид­ко чо­гось поїха­ла до­до­му.

Ватя зраділа: їй не­на­че ста­ло лег­ше на душі. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на батька й бо­ялась, щоб він ча­сом не виніс га­зе­ти та не по­чав го­лос­но чи­та­ти її гос­теві, їй хотілось з ним по­го­во­рить, по­ба­ла­кать, та ще й на са­моті. Але о. Ар­темій та­ки не за­був­ся про свої га­зе­ти, схо­пив­ся з стільця, побіг до сто­ло­вої й виніс лис­ток га­зе­ти. В Ваті аж у душі по­хо­ло­ло.

«Ну, те­пер поч­неться ж трак­тація про політи­ку! І який дідько по­ви­га­ду­вав оті га­зе­ти, щоб тільки од­би­вать ни­ми па­ничів од паннів!» - по­ду­ма­ла Ва­тя. І їй за­ба­жа­лось вир­вать ту га­зе­ту з батько­вих рук і шпур­нуть її за вікно.

Але о. Ар­темій на це не вва­жав і пош­ту­вав гос­тя чи­тан­ням якихсь неціка­вих уривків та звісток та роз­мо­вою про політи­ку. Ко­ли це, на Ва­ти­не щас­тя, в світли­цю всту­пи­ла най­мич­ка й за­повісти­ла, що ку­ми при­нес­ли хрес­тить ди­ти­ну. Ва­тя бу­ла лад­на цмок­нуть тих кумів в самісінькі гу­би.

О. Ар­темій вий­шов. Су­са­на Уласівна тро­хи по­ба­ла­ка­ла й собі вий­шла до пе­карні для якоїсь ку­хо­варської спра­ви, а мо­же, й зу­мис­не. Ва­тя зос­та­лась з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох.

Леонід Се­ме­но­вич од­ра­зу прикмітив, що Ва­тя зміни­ла тон: во­на по­ча­ла роз­ва­жать гос­тя в по­важній ролі ха­зяй­ки.

- Куріть, будьте лас­каві! - ска­за­ла во­на й дос­та­ла з п'яніна тю­тюн та сірнич­ки, пос­та­ви­ла пе­ред па­ни­чем, а са­ма сіла на ка­напі, зро­би­ла собі папірос­ку й по­ча­ла ку­ри­ти.

- І ви ку­ри­те? - спи­тав в неї па­нич.

- Так, вря­ди-го­ди, як ча­сом при­па­де охо­та, але завж­ди або час­то ду­же - не ку­рю, - ска­за­ла Ва­тя, бо во­на й справді взя­ла в ру­ки папірос­ку, щоб уда­вать з се­бе сього­час­ну пан­ну, навіть лібе­рал­ку.

Вона сіла се­ред ка­на­пи, спер­лась ліктем на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, зак­ла­ла но­гу на но­гу по-па­ничівській, ще й тро­хи прос­тяг­ла її набік, що в сільських паннів вва­жається за стра­шен­ний лібе­ралізм.

Ватя ніби тро­хи ле­жа­ла на ка­напі. Оче­ви­дяч­ки, во­на по­зу­ва­ла пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і вда­ва­ла з се­бе сього­час­ну пан­ну, над­то лібе­ральну.

Леонід Се­ме­но­вич не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї. Пов­ненька, навіть ог­ряд­ненька, з здо­ро­ви­ми, тро­хи втом­ле­ни­ми очи­ма, з примітни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, во­на ду­же на­га­ду­ва­ла в тій нед­бай­ній вольній позі східних га­рем­них дівчат.

- А ви бу­ли будлі-де в гос­тях після ва­шо­го ве­чо­ра аж до бен­ке­ту в млині? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні. Вчо­рашній бен­кет був пер­ший, після на­шо­го ве­чор­ка, на кот­ро­му я бу­ла, - ска­за­ла Ва­тя, пус­ка­ючи ди­мок вго­ру, - та й де йо­го бу­вать? Яке на­ше тут то­ва­рист­во? Хіба ви не знаєте на­ших ба­тю­шок? Яка в їх ве­селість?

- Ой, не грішіть-бо! Ба­тюш­ки - на­род ве­се­лий. Мені ду­же ве­се­ло в їх ком­панії. Міське то­ва­рист­во ба­га­то не та­ке щи­ре та ве­се­ле. Ба­тюш­ки вміють по­жар­ту­вать і посміятись. В їх роз­мові ба­га­то гу­мо­ру, та ще й щи­ро на­род­но­го, ціка­во­го, сільсько­го.

- Їй-богу, це ви го­во­ри­те їм по­за очі комплімен­ти. Я лад­на втікать од їх то­ва­рист­ва хоч на край світу. А наші ма­туш­ки, та ще й ті… старіші? Ат… - ска­за­ла Ва­тя й мах­ну­ла папірос­кою.

- Ба не комплімен­ти го­во­рю ба­тюш­кам! От і на то­му бен­кеті в млині я за­ува­жив, що ком­панія ве­се­ли­ла­ся й за­бав­ля­лась щи­ро, прос­то, без чу­дер­нацт­ва сільсько­го, без міської пи­хи, зовсім по-сільській. Істин­но мож­на ска­зать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Го­во­ри, та й ог­ля­дай­ся на усі бо­ки.

- А мені ця ком­панія зовсім не спо­доб­на. Не­має тут з ким зійтись, з кимсь при­яте­лю­вать. От тут не­да­леч­ке жи­вуть наші сусіди, пан­ни. По­ви­хо­ди­ли з третього кла­су діво­чої ду­хов­ної шко­ли… Яка ж це ком­панія? Письменні сільські дівча­та, та й годі; тільки й то­го, що пов­би­рані по-євро­пей­ській! - ска­за­ла Ва­тя й зітхну­ла.

«Високо не­сеться, та не знаю, чи ви­со­ко й ся­де…» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А Ан­то­ся? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та тільки же од­на Ан­то­ся… але од­на лю­ди­на - це ще не то­ва­рист­во, - ска­за­ла Ва­тя.

Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.

- В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

- А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.

- Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.

- А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.

- От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.

- Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!

- Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.

Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.

«Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Але ця пра­ця го­во­рить про Ва­тині по­чу­ван­ня… нак­ла­дає на ме­не ніби якусь по­винність, гм!..» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і чо­гось зир­нув по світлиці та по сто­ловій. Піяніно, гар­неньке, че­пур­неньке, лисніло ко­ло стіни… Ле­онід Се­ме­но­вич чо­гось в думці по­чав ніби пе­ре­во­зиться звідсіль до­до­му, але не до сво­го, а до батько­во­го. Він в думці ніби вже нак­лав на ху­ри уся­ко­го Ва­ти­но­го доб­ра. По­пе­ред усього він вивіз з дво­ру блис­ку­че п'яніно, потім гар­неньку й не­де­ше­ву мебіль, той здо­ро­вий са­мо­вар, що сто­яв в сто­ловій на столі, ті срібні ло­жеч­ки, срібні лож­ки… тарілки, по­душ­ки, об­шиті кру­же­ва­ми… потім він вивів в думці з стайні о. Ар­темія па­ру бас­ких ко­ней, виг­нав з за­го­ро­ди три па­ри кру­то­ро­гих волів, дві ко­ро­ви, виг­нав з хліва де­ся­те­ро сви­ней, двад­ця­те­ро овець, ви­ко­тив з повітки доб­рий но­вий екіпаж - і це все в думці пе­рег­нав та пе­ревіз на батьків хутір; і аж в кінці всього доб­ра він зга­дав про са­му Ва­тю й за­пи­нив­ся… «Ціка­во б зна­ти, скільки ти­ся­чок кар­бо­ванців Ва­тя пе­ре­ве­зе в ото­му сак­во­яжі до ме­не», - по­ду­мав прак­тич­ний хло­пець.

Поки він пе­ре­во­зив­ся з Ва­ти­ним доб­ром в своїй думці, в гос­тин­ну увійшла Су­са­на Уласівна й пе­ре­би­ла той пе­ревіз, ті пе­ре­нос­ний та вхідчи­ни.

- От вам у нас і не­ве­се­ло. Поп­ро­си, Ва­тю, Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча по­гу­ля­ти чов­ном по став­ку. В нас і гребці є: приїха­ли на тиж­день мої уну­ки, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Спасибі вам! Ме­не зовсім не бе­ре нудьга. Та вже б час мені й до­до­му їха­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні, ви­ба­чай­те! без обіду ми вас не пус­ти­мо. Про­шу зос­та­тись на обід. Хоч обід в нас і прос­тий, але про­шу не по­цу­раться на­шо­го хліба-солі! - про­си­ла Су­са­на Уласівна. - Го­лод­ним ми вас зро­ду не ви­пус­ти­мо з сво­го дво­ру.

Ватя за­чи­ни­ла й защіпну­ла сак­во­яжик і пок­ла­ла ко­ло се­бе на столі.

- А справді вар­то бу­ло б поп­ла­вать чов­ном. Над­ворі го­ди­на й со­няш­но, - обізва­лась Ва­тя.

- Льоню! Во­ло­дю! а йдіть лиш сю­ди! Тут ви потрібні! - гу­ка­ла Су­са­на Уласівна в од­чи­нені двері.

В гос­тин­ну всту­пи­ли два па­ни­чи­ки: один ви­со­ченький, гімна­зист, дру­гий не­ве­лич­кий, семіна­рист. Во­ни поз­до­ров­ка­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем і посіда­ли.

- Ану, па­ничі! Беріть ли­шень вес­ла та й гай­да на в чо­вен! По­ки обід поспіє, поп­ла­вай­те тро­хи чов­ном, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

Паничі вий­шли й пішли шу­кать ве­сел. Ва­тя вста­ла й гук­ну­ла на па­ничів:

- Та візьміть з со­бою ко­ря­чок, щоб ви­чер­пать во­ду з чов­на, а Ус­тя не­хай ви­не­се ки­лим­ка, щоб зас­лать дно чов­на; я по­ма­жу собі че­ре­ви­ки і сук­ню зад­ри­паю.

Леонід Се­ме­но­вич вий­шов з Ва­тею в са­док. Слідком за ни­ми вибігла Ус­тя й нес­ла в ру­ках гар­ненький ма­ленький квітчас­тий ки­ли­мок. Ва­тя йшла по­ва­гом, солідно, ма­ло го­во­ри­ла і вда­ва­ла з се­бе по­важ­ну осо­бу.

Швидко дійшли во­ни до бе­ре­га. Па­ничі ви­чер­пу­ва­ли ко­ряч­ком во­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич ско­чив у чо­вен, вхо­пив вес­ло й сів в узирі чов­на, щоб пра­ву­вать вес­лом. Ва­тя сто­яла на бе­резі під ло­за­ми, ко­ло ви­со­ко­го ку­ща оче­ре­ту, гар­но уб­ра­на, з роз­пу­ще­ним бла­кит­ним зон­ти­ком, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми. За нею сто­яла Ус­тя з квітчас­тим ки­лим­ком в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич гля­нув з чов­на на ту мальовни­чу гру­пу й осміхнув­ся.

Паничі чер­па­ли во­ду з чов­на. Ва­тя пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма, їй ба­жа­лось сісти в чо­вен вдвох з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, а ма­ти вис­ла­ла навіщось двох не­божів.

Ваті за­ма­ну­лось пос­пи­хать з чов­на не­божів і по­за­ки­да­ти їх ку­дись в оче­рет. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той не­лас­ка­вий пог­ляд, примітив на­суп­ле­ний вид, і в йо­го чо­гось ми­ну­ла охо­та пе­ре­во­зиться з Го­робцівки до батька з усім доб­ром о. Ар­темія, не ви­ми­ка­ючи й Ваті. Ус­тя прос­те­ли­ла ки­ли­мок на пе­рек­ла­де­ну се­ред чов­на до­щеч­ку й на дно чов­на. Ва­тя по­ма­леньку увійшла в чо­вен і, підоб­гав­ши тро­хи сук­ню, по­ка­за­ла дрібненькі ніжки в ма­ле­сеньких че­ре­вич­ках та й важ­ко сіла на чо­вен.

Паничі заб­ра­ли вес­ла. Во­лодьо об­пер­ся вес­лом об піску­ва­тий бе­рег і зру­шив чов­на з місця. Чо­вен на трьох вес­лах по­ли­нув, мов се­ле­зень, по тихій воді.

- От нес­подіва­но мені знов до­ве­ло­ся поп­ла­вать на цьому став­ку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- Тільки на цей раз, ма­буть, вам не так ве­се­ло тут пла­ва­ти, як бу­ло той раз, ко­ли ми тут гур­том пла­ва­ли з цілою ком­панією, - ска­за­ла Ва­тя.

- А то чом так? Мені й те­пер ве­се­ло. Хіба ж я те­пер не в приємній ком­панії? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і гля­нув в очі Ваті.

Ватя вту­пи­ла в йо­го очі свій пильний пог­ляд. Ле­онід Се­ме­но­вич був в літньому біло­му кар­тузі. Той білий колір ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. І йо­го вид, і очі ста­ли ніби делікатніші й іде­альніші, над­да­ва­ли йо­му делікат­ності й граціозності. Ва­тя зне­хо­тя ми­лу­ва­лась ним, не зво­ди­ла з йо­го очей.

- А тим, що тоді бу­ло більше паннів… бу­ла Ан­то­ся… - ска­за­ла Ва­тя.

- А те­пер і паннів не­ма, і Ан­тосі не­ма, а я все-та­ки гу­ляю тут за­люб­ки, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя на­во­ди­ла йо­го на яке-не­будь на­тя­кан­ня про лю­бов, хотіла ви­пи­тать у йо­го приз­нан­ня, але малі па­ничі за­ва­жа­ли й не­на­че спи­ня­ли її в до­пи­ту­ванні.

«Оці малі па­ничі, ма­буть, і йо­го спи­ня­ють. Ко­ли б ми бу­ли тут уд­вох, мо­же б, я й ви­пи­та­ла в йо­го ду­шу й сер­це», - ду­ма­ла Ва­тя.

Леонід Се­ме­но­вич по­чав роз­мов­лять то з Льонею, то з Во­лодьом, роз­пи­ту­вав про гімназію, про вчи­телів. Ва­тя ще більше роз­сер­ди­лась і по­ча­ла су­питься. Пе­реп­лив­ли ста­вок, по­вер­ну­ли чов­ном до греблі, потім поп­лив­ли вздовж став­ка, і Ва­тя ди­ву­ва­лась, чо­му на цей раз і ста­вок, і зе­ле­ний бе­рег, і чер­во­на покрівля за­бу­ду­ван­ня за греб­лею не по­ди­ха­ють на неї та­кою по­езією, як в той вечір, ко­ли во­на впер­ше гу­ля­ла тут з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на бу­ла б ра­да швид­ше при­ча­лить чо­вен до бе­ре­га й піти гу­лять з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по сад­ку.

Леонід Се­ме­но­вич за­мовк. Він навіть пе­рес­тав роз­мов­лять з Льонею та Во­лодьом. Про­гу­лян­ня на воді, на чис­то­му повітрі, ро­бо­та вес­лом, нап­ру­га й моціон нес­подіва­но роз­бур­ка­ли йо­го апе­тит. Йо­му ду­же схотіло­ся їсти, і це по­чут­тя го­ло­ду не­на­че зав'яза­ло йо­му язик.

- Вертаймось до­до­му! Вже пізній час, - про­мо­ви­ла Ва­тя, нев­до­во­ле­на про­гу­лян­ням на човні і тим, що Ле­онід Се­ме­но­вич не­на­че зарікся приз­на­тись в сим­патії до неї.

- Мабуть, нас до­ма вже ждуть на обід, - ска­зав Во­ло­дя, кот­ро­му так са­мо вже схотіло­ся їсти.

Човен прис­тав до бе­ре­га. Па­ничі заб­ра­ли вес­ла й пішли хо­вать їх у ло­зи. Ва­тя з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по­вер­ну­ли стеж­кою в са­док. Апе­тит в па­ни­ча роз­хо­див­ся, як на злість. В йо­го пе­ред очи­ма ма­нячів стіл а уся­ки­ми пот­ра­ва­ми, з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми на за­кус­ку. Він йшов мовч­ки.

- Чого це ви сьогодні такі смутні? - спи­та­ла в йо­го Ва­тя, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го чис­тий профіль.

«Тим, що ду­же їсти хо­чу», - тро­хи не вир­ва­лось в па­ни­ча з уст, але він цього не ска­зав.

- Тим, що ва­кації ми­на­ють, і не­за­ба­ром тре­ба бу­де засісти до ро­бо­ти. От вам доб­ре: в вас довічні ва­кації, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От і в вас швид­ко бу­дуть хоч не довічні, так завсідні ва­кації, - ска­за­ла Ва­тя, - ви за­то­го скінчи­те курс?

- Цієї осені, так, ма­буть, пе­ред різдвом, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк: йо­му хотілось їсти на смерть. Він гля­нув на яб­лу­ню, ніби об­ли­ту яб­лу­ка­ми. Стиглі яб­лу­ка ще гірше дра­ту­ва­ли йо­го апе­тит.

- Та й дорідні ж у вас яб­лу­ка в сад­ку! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, підво­дя­чи очі вго­ру на гілля.

- Може, по­куш­туєте? На­хиліть гілку, а я вам нар­ву яб­лук. Бу­де нам де­серт, як ма­ма не до­га­дається на­го­ту­вать нам йо­го на обід.

Леонід Се­ме­но­вич підняв ру­ки вго­ру, підско­чив, як заєць, вхо­пив гілку яб­луні, наг­нув її. Ва­тя підве­лась навш­пиньки, нар­ва­ла яб­лук і по­ки­да­ла їх на тра­ву. Ле­онід Се­ме­но­вич поз­би­рав їх у хус­точ­ку й поніс до­до­му.

- От і ті оле­анд­ри, що вам так спо­до­ба­лись, як той раз ви бу­ли в нас. Іще й досі цвітуть! - на­тя­ка­ла Ва­тя.

- І справді й досі цвітуть, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк.

«От не­по­га­но бу­ло б пе­ре­вез­ти до се­бе хоч би з па­ру цих оле­андрів та пос­та­вить в сад­ку ко­ло батьківсько­го ґанку, але… це чор­то­вин­ня з бут­вин­ням, як ка­же при­каз­ка: це бур'ян, а вся си­ла в гро­шах», - май­ну­ла дум­ка в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, але те­пер він був ла­ден од­да­ти усі оле­анд­ри на світі за смач­ний шма­ток пе­чені та за чар­ку доб­рої горілки.

«Чом це він і не жар­тує, і мов­чить? Що це з ним ста­лось?» - по­ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи на східці ґанку.

«Слава тобі, сот­во­ри­те­лю! От ми і в хаті. Мо­же, пок­ли­чуть обіда­ти», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Але Ле­онід Се­ме­но­вич по­ми­лив­ся: в гос­тинній не бу­ло ніко­го. Ва­тя увійшла в гос­тин­ну, згор­ну­ла зон­тик і ки­ну­ла на стілець. Потім во­на пе­рей­шла че­рез гос­тин­ну важ­кою хо­дою і, сту­па­ючи для­во, по­ма­леньку, не­на­че во­лок­ла за со­бою но­ги, сіла на ка­на­пу. Ка­на­па на пру­жи­нах аж уг­ну­лась під нею.

«Ну й справді важ­кенька нівро­ку! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ко­ли співа­ють в пісні, що «жінка камінь за пле­чи­ма», то Ва­тя бу­де важ­кенькою ва­гою, хоч і не за пле­чи­ма.

Надворі сто­яла ду­хо­та. Ва­тя й справді вто­ми­лась і не­на­че розімліла на сонці, її пов­на пос­тать бу­ла зро­ду нер­во­ва, мля­ва й на­че втом­ле­на.

- Ох, яка ду­хо­та над­ворі! Я вся не­на­че роз­пек­лась, не­на­че оце сто­яла ко­ло печі, - го­во­ри­ла Ва­тя, вти­ра­ючи чо­ло та вид хус­точ­кою.

- Та й я тро­хи вто­мив­ся… вто­мив­ся, си­дя­чи в човні, - по­чав жар­ту­вать Ле­онід Се­ме­но­вич, але він по­чу­вав, що в йо­го десь зник­ла охо­та до жартів: йо­му так хотілось їсти, що ніякі жар­ти не йшли на дум­ку.

Він пог­ля­дав на двері в сто­ло­ву, двері не од­чи­ня­лись. Нігде в домі не бу­ло чуть ні най­мен­шо­го гу­ку, тільки в сто­ловій ма­ят­ник ста­ро­мод­но­го го­дин­ни­ка гуч­но цо­кав, не­на­че од­номірне ви­би­вав такт.

І Ва­тя, і Ле­онід Се­ме­но­вич мов­ча­ли й од­по­чи­ва­ли. Ви­хо­ди­ло, як ка­жуть всмішки: «вій мов­чить, а во­на слу­хає».

Ватя знов спер­лась ру­кою на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, за­па­ли­ла собі папірос­ку й поп­ро­си­ла ку­ри­ти й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Роз­мо­ва не розв'язу­ва­лась. На щас­тя, до гос­тин­ної увійшов о. Ар­темій і роз­по­чав роз­мо­ву за ха­зяй­ст­во, про се­лян. Го­во­рю­чий о. Ар­темій ба­ла­кав без упи­ну, але якось ме­ханічно, без зви­чай­но­го в йо­го за­па­лу, без па­фо­су. І він вже доб­ре ви­го­ло­дав­ся; вже й йо­го за живіт тяг­ло так, що йо­го ши­рокі ус­та аж зблідли. Ле­онід Се­ме­но­вич слу­хав роз­мо­ву мовч­ки та все пог­ля­дав на двері до сто­ло­вої.

«А! кра­ще бу­ло б зос­таться на обід в сест­ри. Натріскав­ся б бор­щу, каші та й не мор­ду­вав­ся б так, як те­пер. Та й тяг­нуть же з тим обідом. І на­дав мені дідько зай­ти на смач­ний обід! Те­пер ме­не на та­кий обід ніхто й ка­ла­чем не за­ма­нить!» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, го­ду­ючись ди­мом папірос­ки.

В сто­ловій за две­ри­ма задз­веніли ножі та ви­дел­ки, зас­ту­котіли тарілки. В Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча аж ду­ша зраділа.

«Слава ж тобі Гос­по­ди! Мо­же, вже пок­ли­чуть обіда­ти», - ду­мав він.

А Су­са­на Уласівна ма­ла на думці вис­та­виться пе­ред гос­тем з обідом і та­ки доб­ре за­га­ялась.

Несподівано двері з сто­ло­вої од­чи­ни­лись. Вий­шла Су­са­на Уласівна.

«От-от поп­ро­се до сто­лу», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

А Су­са­на Уласівна спокійненько сіла собі в кріслі й по­ча­ла про­ва­дить якусь роз­мо­ву. В неї в пе­карні допіка­лась шар­лот­ка на тре­тю пот­ра­ву, і во­на прий­шла, щоб по­ба­ла­кать з гос­тем, роз­ва­жить йо­го та й - за­тяг­ти тро­хи час.

- Мабуть, ви вже їсти хо­че­те, - в кінці усієї роз­мо­ви до­да­ла Су­са­на Уласівна. - Вже б час обіда­ти. А побіжи, Ва­тю, та глянь, чи зас­те­ли­ли стіл?

Ватя вий­шла до сто­ло­вої й за­раз вер­ну­лась.

- Вже, ма­мо, все го­то­во! - ска­за­ла во­на до ма­тері. Ле­онід Се­ме­но­вич тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся на ра­до­щах.

- Прошу вас до сто­ло­вої! - обер­ну­лась гос­по­ди­ня до па­ни­ча й од­чи­ни­ла двері до сто­ло­вої.

Стіл сто­яв вже зас­те­ле­ний і приб­ра­ний. Тон­ка ска­терть, тонкі сал­фет­ки, нові ножі й ви­дел­ки, нові тарілки й чар­ки - все аж бли­ща­ло. Су­са­на Уласівна по­вий­ма­ла усі нові при­бо­ри, що на­го­ту­ва­ла на при­да­не дочці. Се­ред сто­ла сто­яли не­по­чаті пляш­ки ви­на та доб­рої горілки; свіженькі квит­ки на пляш­ках ма­ни­ли, на­че драж­ни­лись. Чар­ки та ста­ка­ни аж бриз­ка­ли світом. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­кий го­лод­ний, що навіть за­був на той час пе­ре­во­зиться з усім тим сто­ло­вим доб­ром на Ва­тині вихідчи­ни з до­му й ки­нув­ся до чар­ки, а потім до за­кус­ки, до сар­ди­нок та си­ру.

Він, дов­го попісню­кав­ши, їв, аж за ву­ха­ми в йо­го ля­ща­ло, з апе­ти­том мо­ло­до­го сту­ден­та. Стра­ва бу­ла чу­до­во при­го­тов­ле­на: трив­них та смач­них пот­рав бу­ло ба­га­то. Су­са­на Уласівна бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня й ро­зуміла ку­хо­варську спра­ву незгірше доб­ро­го ку­ха­ря. Ле­онід Се­ме­но­вич уплітав на всі зас­та­ви й зро­бив честь умінню Су­са­ни Уласівни. Ма­ти вис­тав­ля­лась і з сто­ло­ви­ми при­бо­ра­ми, і з пот­ра­ва­ми пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і, оче­ви­дяч­ки, до­сяг­ла до своєї ме­ти.

О. Ар­темій після пе­чені з кур­чат на­лив в чар­ки ви­на і ви­пив за здо­ров’я до­ро­го­го гос­тя. Гість своєю чер­гою ви­пив за здо­ров'я ха­зяїна, потім ха­зяй­ки, а далі за здо­ров'я Ваті, а потім за здо­ров'я па­ничів, Во­лоді та Льоні. Усі піджи­ви­лись, ста­ли бадьористі після доб­рої порції ви­на. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув­ся на жар­ти, роз­ве­се­ливсь, ре­го­тав­ся. Після обіду усі пе­рей­шли до гос­тин­ної, ку­ди по­да­ли кофій. І о. Ар­темій, і Су­са­на Уласівна, і Ва­тя - усі вва­жа­ли на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча як на же­ни­ха. Бо на селі як па­нич заїде до якої доч­ки в ба­тюш­ки двічі поспіль, то вже це був пев­ний знак, що він пос­та­но­вив собі сва­та­тись. Так усі ду­ма­ли й про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

Після кофію Ва­тя сіла за п'яніно, дов­го гра­ла й пе­респіва­ла усі пісні й ро­ман­си, які вміла. Ле­онід Се­ме­но­вич хо­див по гос­тинній й підтя­гу­вав чис­теньким ба­ри­то­ном. Він по­чав пе­ред­раж­ню­вать в співах де­яких сусідніх паннів, пе­ред­раж­нив Ан­то­сю, потім по­чав пе­рек­рив­лять дя­ка, далі вчи­те­ля, як він сил­кується в церкві брать низькі ба­сові но­ти, зовсім не ма­ючи ни­зо­во­го ба­са. Пе­ред­раж­ню­ван­ня вий­шло та­ке вдат­не та хи­мер­не, що всі в хаті аж ре­го­та­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­ре­дав навіть са­му вчи­те­ле­ву міну співан­ня, як він на кри­ласі на­су­пить бро­ви, на­хи­лить го­ло­ву вниз, ди­виться сторч, і роз­чепірить свої й без то­го ши­рокі гу­би тро­хи не до вух, і ста­не та­кий лю­тий, не­на­че хо­че з'їсти якусь сільську ба­бу або ки­нуться на ам­вон і пот­ро­щить йо­го.

- Ви ка­за­ли, що хотіли їхать в гості до Ан­тосі. Ко­ли ви поїде­те? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич в Ваті.

- Поїду на тім тижні в чет­вер… або кра­ще в неділю, - ска­за­ла во­на.

- То й я ту­ди приїду. От і доб­ре! Ос­танній раз на селі по­ба­чи­мось та роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чого ж це так, - ос­танній раз? Хіба ви ду­маєте вже й не приїхать потім на се­ло? Ви, здається, оце во­се­ни кінчаєте курс? - ска­за­ла Ва­тя.

- А мо­же, вмру! Ми всі під бо­гом хо­ди­мо, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце! Не­хай бог бо­ро­нить од цього. Хіба ви про­рок, що знаєте, ко­ли по вас смерть прий­де! - ска­зав о. Ар­темій.

- Смерть ла­тинці зва­ли­ mors, ма­буть, че­рез те, що як морс­не, то й пе­ре­ки­неш­ся і но­ги за­де­реш, і сам не знаєш ко­ли… Так го­во­ри­ли в ста­ро­ви­ну. Мо­же, то­му й прав­да, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

О. Ар­темій позіхнув на ввесь рот без це­ре­монії. Він звик по обіді по­ле­жа­ти на бо­ку й спо­чить з га­зе­тою в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич це примітив і по­чав про­щаться.

- Та по­сидьте-бо ще, та по­гу­ляй­те в нас. Ото шко­да, що ваш зять та сест­ра не при­бу­ли до нас вкупі з ва­ми, - бідка­лась Су­са­на Уласівна.

- Час мені їхать до­до­му. Батько бу­де гніваться за коні. Ой, за­гу­ляв­ся я й на­гу­ляв­ся в вашій Го­робцівці! Та й ве­се­ла ж ва­ша Го­робцівка, нігде прав­ди діть! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич на розс­та­ванні.

- А хутір Па­на­сенків ще ве­селіший за на­шу Го­робцівку! - го­во­рив о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку та вип­ро­вад­жа­ючи сво­го гос­тя.

Вертаючись з гай­ку, о. Ар­темій ве­се­леньки­ми очи­ма пе­рег­ля­нув­ся з жінкою.

- Одже ма­ти­ме­мо зя­тя! - по­шеп­ки про­мо­вив він до жінки.

- Здається, ма­ти­ме­мо… але ще невідо­мо, що то ста­рий Па­на­сен­ко ска­же, - ще тихіше од­ка­за­ла Су­са­на Уласівна.

VI

Минув тиж­день. Ва­тя жда­ла не мог­ла діжда­тись неділі, щоб поїха­ти до Ан­тосі та по­ба­читься з ми­лим. Нас­та­ла неділя. Ва­тя звеліла зап­ряг­ти коні й по обіді поїха­ла до Ан­тосі. Приїхав і Ле­онід Се­ме­но­вич. Він та­ки до­дер­жав сво­го сло­ва. Ва­тя не­ви­мов­но бу­ла ра­да і, виїжджа­ючи од Ан­тосі, про­си­ла йо­го одвідать її пе­ред од'їздом до Києва. Ле­онід Се­ме­но­вич ще раз заїхав в Го­робцівку до своєї сест­ри й з сест­рою та з пи­са­рем зай­шов до о. Ар­темія на вечірній чай. Су­са­на Уласівна прий­ня­ла гос­тей ду­же привітно, зго­ту­ва­ла смач­ну ве­че­рю, а за ве­че­рею гості по­до­пи­ва­ли ті пляш­ки ви­на, що о. Ар­темій по­на­ку­по­ву­вав в Кор­суні.

Гості розп­ро­ща­лись ду­же пізньою до­бою. Че­рез тиж­день Ле­онід Се­ме­но­вич мав виїхать до Києва. І о. Ар­темій, і Су­са­на Уласівна, і Ва­тя - усі про­ща­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, як з рідним. Усі про­си­ли йо­го приїхать до їх на різдво, як він вер­неться з Києва до батька. Ле­онід Се­ме­но­вич обіцяв до­ко­неш­не приїха­ти до їх.

Ватя про­во­ди­ла гос­тя ве­се­ла й спокійна, але як тільки во­на вер­ну­лась в свою кімна­ту, то по­чу­ти­ла, що сльози по­ли­лись з її очей. Не­на­че ко­гось рідно­го во­на вип­ро­ва­ди­ла на дов­гий час в да­ле­ку до­ро­гу і зос­та­лась в са­мо­тині тільки з сподіван­ням та з надією. Во­на по­чу­ва­ла, що роз­лу­ка з ми­лим бу­ла для неї важ­ка, як камінь. В сумні осінні дні во­на сіда­ла за п'яніно й роз­ва­жа­ла се­бе пісня­ми. І най­милішою піснею для неї ста­ла пісня про роз­лу­ку з ми­лим. «Поїхав ми­лий, зос­та­ла­ся ту­га!» - співа­ла Ва­тя в довгі хмарні осінні дні, і ця смут­на пісня най­частіше роз­но­си­лась по по­рожніх, гуч­них кімна­тах, поміж гілка­ми ви­со­ких оле­андрів та фікусів, кот­ри­ми бу­ло обс­тав­ле­не п'яніно. А сум­ний сліпий коб­зар з бан­ду­рою на кар­тині не­на­че приг­ра­вав до тієї пісні, і на­мальовані бо­ярині з дітьми бу­ли єди­ни­ми слу­ха­ча­ми й свідка­ми ту­ги мо­ло­дої дівчи­ни.

В пи­липівку од­на сусіда, мо­ло­да ма­туш­ка, їха­ла до Києва. Ва­тяна­мог­лась їхать з нею. Три дні про­бу­ла во­на в Києві, двічі бу­ла в опері, пе­рег­ля­да­ла усіх в пар­тері, гу­ля­ла по Хре­ща­ти­ку, приг­ля­да­лась до па­ничів. Во­на ма­ла на думці, чи не зустріне ми­ло­го. А йо­го нігде не бу­ло вид­ко. Як­би во­на зна­ла, де йо­го жит­ло, во­на б на­пи­са­ла до йо­го, щоб прий­шов хоч по­го­во­ри­ти з нею. Але во­на не до­пи­та­лась, де йо­го жит­ло. Вер­ну­лась во­на до­до­му, і їй ста­ло на­че тро­хи лег­ше на душі.

«Хоч не ба­чи­лась з то­бою, та бу­ла хоч поб­ли­зу од те­бе…» - ду­ма­ла Ва­тя, їду­чи до­до­му.

І Ва­тя вер­ну­лась до­до­му ве­селішою. Не такі смутні пісні вже співа­ла во­на в сумні хмарні дні… До різдва бу­ло не­да­леч­ко.

Вже над­хо­ди­ло й різдво. О. Ар­темій про­чув, що Ле­онід Се­ме­но­вич вже приїхав до батька з Києва. Він сподівавсь мо­ло­до­го па­ни­ча до се­бе в гості, а він не приїздив. Вже й різдво нас­та­ло. Вже ми­нув пер­ший і дру­гий день свя­ток, а па­нич не ха­пав­ся з візи­том. Ва­тя за­жу­ри­лась. О. Ар­темій за­ду­мавсь. Третього дня вранці о. Аотемій йшов ули­цею й стрів ди­яко­на з Ли­сян­ки, Гер­васія Доб­ри­ловсько­го, «повіто­во­го» на всю око­ли­цю сва­та. Він зап­ро­сив йо­го заїхать до се­бе по яко­мусь ділу. Доб­ри­ловський їхав до Бо­гус­ла­ва в гості до сво­го ро­ди­ча. О. Ар­темій знав, що до­ро­га до Бо­гус­ла­ва пря­мує проз самісіньку осе­лю Ле­онідо­во­го батька, ста­ро­го Па­на­сен­ка.

Добриловський за­вер­нув коні в двір о. Ар­темія. О. Ар­темій прий­няв йо­го ду­же лас­ка­во, поп­ро­сив йо­го до гос­тин­ної, ку­ди він ніко­ли не про­сив ні пса­лом­щиків, ні ди­яконів. Доб­ри­ловський до­га­ду­вавсь, що бла­го­чин­ний має до йо­го який­сь інте­рес, вга­ду­вав навіть, який то був інте­рес: в о. Ар­темія бу­ла доч­ка на ви­данні.

- Сідайте, от­че ди­яко­не! - про­сив о. Ар­темій гос­тя, по­су­нув­ши крісло й ти­ка­ючи на йо­го ру­кою.

Добриловський пок­ло­нив­ся о. Ар­темієві, як кла­няється шко­ляр вчи­те­леві: він при­дер­жу­вав лівою ру­кою ря­су на гру­дях, не­на­че бо­яв­ся, щоб во­на ча­сом не одс­та­ла й не на­да­ла чо­гось не­покірли­во­го й кост­ру­ба­то­го йо­го тонкій гла­денькій пос­таті. Доб­ри­ловський все сто­яв і не­на­че не насмілю­вав­ся сісти по­руч з бла­го­чин­ним, та ще в кріслі. Йо­го то­ненька, ви­со­ченька пос­тать, уся якась гла­денька та че­пур­ненька, не­на­че стриміла се­ред гос­тин­ної, мов па­ля, вби­та в зем­лю. Ду­же біля­вий, дов­гоб­ра­зий, тон­ко­ви­дий, гост­ро­бо­ро­дий, він ввесь був ніби об­ма­за­ний «єлеєм», промк­ну­тий лас­кавістю. Яс­но-сірі очі, чер­воні повні ус­та світи­лись лас­кавістю та добрістю. Доб­ри­ловський сту­пав ти­хенько, м'якенько, не­на­че зак­ра­дав­ся, як зак­ра­дається кіт до миші. Чи піднімав він ру­ку, чи кла­нявсь, чи сідав, чи вста­вав, йо­го жес­ти­ку­ляція, йо­го ру­шен­ня бу­ли неш­видкі, якісь дляві, але плавкі, граціозні та м'які. Отець ди­якон був не­на­че зліпле­ний з теп­ло­го вос­ку, гнув­ся по­ма­леньку, ніби вос­ко­ва м'яка теп­ла свічка. Навіть йо­го довгі прямі ко­си не­на­че поп­ри­ли­па­ли до го­ло­ви й спа­да­ли рівни­ми, дов­ги­ми пас­ма­ми на плечі, не­на­че на­ма­щені «єлеєм». І сам він з своєю вда­чею ніби ввесь був об­ма­за­ний «єлеєм»… бо про­ла­зив скрізь і всю­ди, ска­за­ти б. в най­мен­шу щіли­ну, як вміють про­ла­зить миші.

- Сідайте-бо, от­че ди­яко­не, про­шу вас, - поп­ро­сив йо­го о. Ар­темій вдру­ге, і сам, крут­нув­шись ко­ло крісла, мов той вітер, впав у крісло.

Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко на­хи­лив шию й го­ло­ву до о. Ар­темія й по­ти­хеньку не­на­че пе­рег­нув по­по­ло­вині свою тон­ку пос­тать та й пірнув у крісло, дер­жа­чи верх­ню по­ло­ви­ну своєї осо­би прос­то й рівно. Отець ди­якон стримів у кріслі, біля­вий, аж жов­ту­ва­тий, мов вос­ко­ва свічка в підсвічни­ку.

- Ви їде­те до Бо­гус­ла­ва? - спи­тав о. Ар­темій в Доб­ри­ловсько­го.

- До Бо­гус­ла­ва, от­че бла­го­чин­ний, - ти­хим і со­ло­деньким го­ло­сом обізвав­ся ди­якон.

- Ви бу­де­те їхать проз Па­на­сен­ко­ву осе­лю, тро­хи не під са­мим йо­го до­мом? - ска­зав о. Ар­темій.

- Шлях іде проз са­мий Па­на­сенків двір. Мо­же, от­че бла­го­чин­ний, маєте яке діло до Па­на­сен­ка що­до спро­да­жу пашні або за зем­лю? - несміли­во спи­тав Доб­ри­ловський.

- Ні, от­че ди­яко­не! - ска­зав о. Ар­темій. - Маю інше діло; там приїхав вже на свят­ки з Києва йо­го син.

- А! Ле­онід Се­ме­но­вич, сту­дент! Чув, чув, - ска­зав ди­якон, і йо­го тихі очі не­на­че по­бадьорніша­ли й засвіти­лись.

- Знаєте, Ле­онід Се­ме­но­вич бу­вав у нас час­тенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сва­тать мою доч­ку. Я примітив, що до то­го діло йдеться.

- Дай бо­же! Па­нич гар­ний, і батько йо­го гро­шо­ви­тий чо­ловік! - ска­зав ди­якон.

- Але, ба­чи­те, от­че ди­яко­не! - О. Ар­темій, на­че зо­па­лу, схо­пив­ся з крісла і потім ніби підско­чив, не­на­че на йо­го хто сип­нув га­ря­чим прис­ком. - Але, ба­чи­те… їздить він та їздить до нас, на­че вдає з се­бе же­ни­ха, а сва­та­ти - не сва­тає! - вже гук­нув на всю гос­тин­ну о. Ар­темій не то з злістю, не то з смішка­ми, ще й ру­ки розс­та­вив на всю їх дов­жи­ну.

Він став од­ра­зу ніби прис­ком та вітром. Ди­якон при­щу­лив­ся і ввесь обер­нув­ся ніби в теп­лий віск та «єлей».

Але після ос­танніх слів о. Ар­темій і сам на ча­сок став ніби «єлеєм» та ти­хим вітре­цем. Він підбіг до о. ди­яко­на, пок­лав йо­му ру­ку на пле­че й ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, про­мо­вив, на­хи­лив­шись тро­хи не до са­мо­го ву­ха.

- Заїдьте, будьте лас­каві, до Па­на­сен­ка ніби на чай. Ви ж доб­ре з ним знай­омі. А за чаєм роз­ба­ла­кай­тесь в па­ни­чем та ніби в жар­ти й спи­тай­те, чи ду­має він сва­тать мою Ва­тю, чи так з нудьги за­бав­ляється отут в нас в Го­робцівці?

- Добре, от­че бла­го­чин­ний! Заїду й роз­пи­таю, - ска­зав Доб­ри­ловський ти­хенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він по­ма­ле­сеньку на­хи­лив дов­гу шию й стов­бо­ва­ту го­ло­ву й знов вип­рос­тав їх так по­ма­ле­сеньку, що й один во­ло­сок на го­лові й на бо­роді не по­во­рух­нув­ся.

- Скажіть йо­му так… встав­те слівце в жар­ти, що я дам за Ва­тею дві ти­сячі, як бу­де сва­тать. А завт­ра, як вер­та­ти­ме­тесь на­зад, заїдьте до ме­не та й роз­ка­же­те про па­ни­чеві дум­ки та гад­ки. Він чо­ловік щи­рий, одк­ри­тий, ле­пет­ли­вий і не по­таїться з дум­ка­ми, а мо­же, про­хо­питься. В йо­го що на умі, те й на язиці.

- Добре, от­че бла­го­чин­ний, доб­ре! Я вже вміти­му за­вес­ти роз­мо­ву й ви­пи­таю в сту­ден­та всю прав­ду. Доб­ре! А не схо­че цей, то знай­де­мо й дру­го­го, мо­же, й кра­що­го, - ска­зав Доб­ри­ловський.

Сусана Уласівна од­чи­ни­ла з сто­ло­вої двері й заг­ля­ну­ла.

- Чи мож­на вас про­си­ти на обід? Обід вже го­то­вий. Доб­ри­день вам, от­че ди­яко­не!

Добриловський підвівся з крісла й навш­пиньки, ніби на ре­зи­но­вих підош­вах, не­чут­но підсту­пив до Су­са­ни Уласівни, на­хи­лив­ся по­ма­леньку й поцілу­вав її в ру­ку.

- Отче ди­яко­не! про­шу й вас по­обідать вкупі з на­ми, чим бог пос­лав. В нас обід бу­ден­ний, не дов­гий, і ми вас дов­го не за­гаємо в до­розі, - про­сив о. Ар­темій.

- Правда, що наш обід бу­де не­за­гай­ний, бо бу­ден­ний, але в до­розі й та­кий обід зна­до­биться. Про­шу вас до сто­ло­вої, о. ди­яко­не, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, за­був­ши на той час і про свою гор­до­витість.

Зараз по обіді Доб­ри­ловський ви­ря­див­ся в до­ро­гу й заїхав по до­розі до ста­ро­го Па­на­сен­ка. Дру­го­го дня о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна з не­терп­ляч­кою жда­ли вер­тан­ня о. ди­яко­на. Він приїхав аж пе­ред ве­чо­ром.

- А що ж, от­че ди­яко­не? Чи спи­та­ли? Ви­пи­та­ли? Що ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич? - пи­тав о. Ар­темій.

Добриловський важ­ко зітхнув, не­на­че в йо­го са­мо­го тра­пи­лось якесь ли­хо в домі.

- Та що ж! Завів я роз­мо­ву за чаєм. Жар­тую, ка­жу до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, що от ви скінчи­ли курс… те­пер вам час би й по­ду­мать та помірку­вать про те, щоб і од­ру­житься. Ото й ка­жу я: і не їдьте да­ле­ко, бо і в нас ба­га­то є гар­них і ба­га­теньких паннів, як от Ан­то­ся або доч­ка на­шо­го бла­го­чин­но­го. А наш бла­го­чин­ний, ка­жу, чо­ловік гро­шо­ви­тий, для Ваті не пош­ко­дує гро­шей. А Ле­онід Се­ме­но­вич так-та­ки од­ра­зу й спи­тав: «А скільки ж ти­сяч бла­го­чин­ний дасть за нею?» А я ка­жу: ти­сячі з півто­ри дасть; дасть і дві для доб­ро­го же­ни­ха.

- А він що ска­зав? - спи­тав о. Ар­темій ниш­ком, не­на­че дух йо­му за­би­ло.

- Дві ти­сячі! - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. - То це та­кий гро­шо­ви­тий ваш бла­го­чин­ний? Я ду­мав, він дасть най­мен­ше п'ять ти­сяч. Ва­тя мені при­па­ла до впо­до­би, але ко­ли дасть дві ти­сячі, та й годі, то не­хай Ва­тю «задні» візьмуть.

- Так і ска­зав! - крик­нув о. Ар­темій і навіщось забігав по гос­тинній.

- Так і ска­зав… не­на­че вист­ре­лив… а я пи­таю жар­ту­ючи: «Це так, як в казці ка­за­ли гу­си Іва­севі-Те­ле­си­кові, що сидів на де­реві в дворі в Змії?» А він ка­же: «Еге!» Я й ву­ха опус­тив, - ска­зав Доб­ри­ловський.

- Так і ска­зав: не­хай її «задні» візьмуть? - знов крик­нув о. Ар­темій і зак­ру­тивсь по гос­тинній, не­на­че Доб­ри­ловський сам вист­ре­лив в йо­го з руш­ниці. І о. Ар­темій кру­тивсь, кру­тивсь, і зда­ва­лось, от-от упа­де до­до­лу - й прос­тяг­неться на всю дов­жи­ну сво­го ви­со­ко­го зрос­ту.

«Одже отець бла­го­чин­ний ще скру­титься… А тре­ба бу­ло до­ко­неш­не це йо­му ска­за­ти… Але кра­ще бу­ло б не ка­зать, а щось інше збре­хать», - по­ду­мав Доб­ри­ловський, во­дя­чи очи­ма слідком за швид­ки­ми по­во­рот­ка­ми о. Ар­темія.

- Падлюка! - крик­нув о. Ар­темій і все бігав од кут­ка до кут­ка. Він забіг в той ку­ток, де ко­ло п’яніна сто­яли ви­сокі оле­анд­ри, увігнав­ся у той вер­тог­рад, не приміча­ючи йо­го, й натк­нув­ся ли­цем на гост­рий лист. Лис­тя штрик­ну­ло йо­го в самісіньке око. О. Ар­темій аж од­ки­нув го­ло­ву на плечі й про­мо­вив: «Овва!»

О. Ар­темій спи­нивсь, став про­ти самісінько­го Доб­ри­ловсько­го й крик­нув:

- Падлюка! Пад­лю­ка!

Добриловському до­во­ди­лось ба­чить, як отець бла­го­чин­ний сміється, до­во­ди­лось ба­чить, як він жар­тує; але те­пер впер­ше на своєму віку він ба­чив, як о. бла­го­чин­ний ре­пе­тує. Нес­подіва­ний вих­ват гніву стри­во­жив йо­го. Він ба­чив, як злість ніби заб­риз­ка­ла іскра­ми з ма­леньких блис­ку­чих очей о. Ар­темія, і йо­му зда­ло­ся чо­гось, що ті іскри впа­ли йо­му на го­ло­ву й пішли по спині, дійшли до са­мих п'ят. На од­ну мить в душі в ди­яко­на по­хо­ло­ло, бо йо­му зда­ло­ся, що о. бла­го­чин­ний кри­чить не на Па­на­сен­ка, а на йо­го, Доб­ри­ловсько­го, і лає йо­го пад­лю­кою. І на од­ну мить йо­му зда­лось, що йо­го вже ве­зуть в мо­нас­тир на по­ку­ту на три місяці. Га­ря­ча вих­ват­ка о. Ар­темія не­доб­рохіть наг­на­ла ост­рах на Доб­ри­ловсько­го. Але Доб­ри­ловський швид­ко опам'ятав­ся.

- Еге, пад­лю­ка! - знов гук­нув о. Ар­темій до Доб­ри­ловсько­го.

Отець ди­якон був на вда­чу смир­ний, мов яг­ня, ніко­ли навіть не ла­явсь. З йо­го уст ка­пав тільки мед, і в цьому бу­ла йо­го си­ла, бо з йо­го уст ніко­ли пе­ред людьми не зліта­ли такі ба­тальні сло­ва. До ба­талії він був зовсім не здат­ний, а о. бла­го­чин­ний ніби зак­ли­кав йо­го до га­ря­чої бит­ви. Ди­якон не насмілив­ся ви­мо­вить та­ко­го ли­хо­го сло­ва за бла­го­чин­ним і тільки спер­шу на­хи­лив свою го­ло­ву, а го­ло­ва на­хи­ли­ла шию й ніби го­во­ри­ла: пролізу, ку­ди хоч, тільки не в ба­талію: це не про ме­не пи­са­но.

А о. бла­го­чин­ний був са­ме ніби в га­рячій ба­талії: до­ти бігав, кру­тивсь, вертівся, до­ки, ма­буть, не вто­мивсь та не про­хо­лов.

- Отакі-то лю­де бу­ва­ють на світі! Га? - про­мо­вив о. Ар­темій м'якішим то­ном до ди­яко­на.

- Нічого - те, от­че бла­го­чин­ний. Во­ро­на з місця - сокіл на місце. Ва­ша доч­ка знай­де собі кра­що­го же­ни­ха, про­довж, бо­же, її вік. По­шу­каємо, то й знай­де­мо. А тим ча­сом, мо­же, й цей ще пе­ре­ду­має. Хто йо­го знає, що в йо­го на серці. Це в йо­го го­во­ри­лось-жар­ту­ва­лось, а що до са­мо­го діла, то це ще мо­же бу­ти й інша річ, - так вти­хо­ми­рю­вав бла­го­чин­но­го Доб­ри­ловський.

- Поживемо - по­ба­чи­мо. Що бу­ло, те ба­чи­ли, а що бу­де, по­ба­чи­мо, - ска­зав о. Ар­темій вже зовсім спокійним то­ном.

«Та й бу­ря, та й ви­хор же отець бла­го­чин­ний!» - ду­мав про се­бе Доб­ри­ловський.

- Цурйому, пек йо­му ото­му Па­на­сен­кові! Тільки ме­не розд­ра­ту­вав та роз­сер­див. Ходім луч­че, от­че ди­яко­не, та нап'ємось чаю! - ска­зав вже зовсім спокійно о. Ар­темій, ще й засміявсь.

Він швид­ко сер­див­ся, швид­ко й од­хо­див і прос­ти­гав; був пал­кий, але одхідли­вий, як зви­чай­но бу­ває з ду­же нер­во­ви­ми людьми.

О. Ар­темій пішов до сто­ло­вої. Доб­ри­ловський і собі встав з крісла і поп­ря­му­вав слідком за ним.

«Ой, важ­ко сто­яти близько ко­ло на­чальства! цур йо­му, пек йо­му! І обс­ма­лить те­бе вог­нем, і об­па­лить! Але тер­пи, от­че ди­яко­не! Ча­сом прис­ма­лить, а ча­сом і нагрів те­бе, - ду­мав Доб­ри­ловський, йду­чи в сто­ло­ву за бла­го­чин­ним, - а вже я не дур­нич­ки їздив до Па­на­сен­ка: мо­же, якось-та­ки та влізу в попівську ря­су. Отець бла­го­чин­ний му­сить пох­ва­ли­ти ме­не на всі бо­ки пе­ред кон­сис­торією та архієреєм», - ду­мав ди­якон, си­дя­чи на стільці ко­ло са­мо­ва­ра.

О. Ар­темій вий­шов з сто­ло­вої й роз­ка­зав жінці й дочці, що про­чув од Доб­ри­ловсько­го. Су­са­на Уласівна та Ва­тя увійшли до сто­ло­вої, привіта­лись з Доб­ри­ловським, і сиділи обидві зас­му­чені. Один о. Ар­темій, оче­ви­дяч­ки, не ду­же жу­рив­ся й про­ва­див роз­мо­ву з Доб­ри­ловським. Доб­ри­ловський, на­пив­шись чаю, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му.

- От тобі й Ле­онід Се­ме­но­вич! - ска­зав о. Ар­темій до жінки. - І йми віри тим лег­ко­ду­хам сту­ден­там після цього.

- А я йо­му йня­ла віри, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Їздив до нас, ма­буть, з нудьги на селі, щоб по­ба­виться, по­гу­ля­ти, роз­ва­жить се­бе… - го­во­рив о. Ар­темій.

- Та щоб наїстись, на­питься, всмак по­обіда­ти, - до­да­ла Су­са­на Уласівна, - бо в пи­сарші тріскав би борщ, та ка­шу, та га­луш­ки з са­лом.

- Але це все ще так собі. Ти, Ва­тю, ще не ду­май цу­раться йо­го, бо, мо­же, й він ще не зовсім од­кас­нувсь од те­бе. От приїде на свят­ки, то й по­ба­чи­мо, як він по­во­ди­ти­меться з то­бою.

- Та й мені так здається. Але ко­ли вже в йо­го ви­хо­пи­лось з уст та­ке сло­во, то я ма­ло надії пок­ла­даю на йо­го, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

- Поживемо - по­ба­чи­мо. Ще ж ми, Ва­тю, не такі вже старі, щоб жу­риться та по­би­ва­тись за цим па­ни­чем. Хіба він один на світі? - втішав доч­ку о. Ар­темій.

«Ой, один він для ме­не на світі, і дру­го­го та­ко­го не­має! - ду­ма­ла Ва­тя. І во­на не роз­ве­се­ли­лась і не втіши­лась батько­ви­ми сло­ва­ми. - А мо­же… мо­же, то він ки­нув ті сло­ва на вітер, як жар­ти з ди­яко­ном… Мо­же, мо­же…»

І десь гли­бо­ко в душі мо­ло­дої дівчи­ни за­во­ру­ши­лась надія, ще не втра­че­на до реш­ти: десь гли­бо­ко в серці не­на­че ниш­ком хтось усе про­мов­ляв: мо­же, мо­же…

Вже й різдво нас­та­ло. Ми­нув пер­ший і дру­гий день різдва, а Ле­онід Се­ме­но­вич не приїздив. Сподіва­лись третього дня, а йо­го не бу­ло. Ва­тя зблідла й тро­хи змарніла, до­жи­да­ючи ми­ло­го.

- От і па­ля­ниці на яй­цях вже доїдаємо, а гос­тей не­ма! - жу­ри­лась Су­са­на Уласівна. - Чим-то бу­де­мо їх прий­ма­ти, як усе поїмо, що на­го­ту­ва­ли на свят­ки?..

П'ятого дня свя­ток о. Ар­темій сидів з жінкою та з доч­кою вве­чері за чаєм. До їх надійшов вчи­тель з жінкою.

Сусана Уласівна по­са­ди­ла вчи­тельшу ко­ло се­бе й ба­ла­ка­ла з нею лю­бенько, бо за­ну­ди­лась на свят­ках: ніхто не навіду­вав­ся в гості. Во­на бу­ла ра­да й та­ким гос­тям.

Коли це в при­хожій щось зас­ту­котіло.

- Гості приїха­ли! - ти­хо про­мо­ви­ла Ва­тя, і в неї не­на­че за­мер­ло сер­це.

- Хтось приїхав! - ще тихіше ска­зав о. Ар­темій і, вхо­пив­ши з сто­ла лам­пу, од­чи­нив двері в при­хо­жу й посвітив.

- А! сли­хом сли­ха­ти, в вічі ви­да­ти! Ле­онід Се­ме­но­вич, та ще й не самі! - гук­нув о. Ар­темій ве­се­ло. - Роз­дя­гай­тесь! А в нас і са­мо­вар на столі: не­на­че ждав гос­тей та са­ме й ки­пить! Про­шу до чаю.

До сто­ло­вої всту­пив пи­сар, за ним пи­сар­ша, а далі Ле­онід Се­ме­но­вич. Су­са­на Уласівна вста­ла й це­ре­мон­но привіта­лась до гос­тей. Ва­тя по­чер­воніла, не­на­че зай­ня­лась, потім зблідла, потім знов по­чер­воніла. Ле­онід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й поз­до­ро­вив з свят­ка­ми. Він ви­люднів, ще більше змужнів, став повніший на ви­ду. Ва­тя гля­ну­ла на йо­го чер­воні од мо­ро­зу що­ки, на йо­го ве­се­лий вид і прос­ти­ла в серці йо­го не­лас­каві сло­ва, які пе­ре­чу­ла че­рез Доб­ри­ловсько­го.

Писарша привіта­лась з ха­зяй­кою, потім обер­ну­лась до сто­ла - аж там сиділа вчи­тельша!

«Ой ли­шеч­ко! Ой матінко!» - тро­хи не крик­ну­ла пи­сар­ша. Во­на круть-верть, пок­ру­ти­лась на од­но­му місці, не­на­че ко­ноплі но­га­ми м'яла, а далі та­ки прос­тяг­ла до вчи­тельші пальці. Вчи­тельша, не вста­ючи з місця, й собі прос­тяг­ла до пи­сарші пальці. Черк­ну­лись во­ни пальця­ми, по­ла­па­ли од­на од­ну за пуч­ки, не­на­че од­на бра­ла пуч­кою сіль, а дру­га - пе­рець, і од­вер­ну­лись од­на од однієї. Пи­сар­ша одійшла до дру­го­го кінця сто­ла та й сіла. Вчи­тельша на­су­пи­лась.

Почалася ве­се­ла, якась праз­ни­ко­ва роз­мо­ва. О. Ар­темій був ра­дий і го­во­рив за всіх. Гості на­нес­ли з со­бою хо­лод­но­го свіжо­го повітря й не­на­че висвіжи­ли ха­ту й підсвіжи­ли о. Ар­темія й Ва­тю. Тільки Су­са­на Уласівна сіла ко­ло вчи­тельші й гор­до­ви­то по­зи­ра­ла на гос­тей: во­на сер­ди­лась.

Сусана Уласівна на­ли­ва­ла ста­ка­ни чаю. На тарілці ле­жа­ла здо­ро­ва ку­па наріза­них ски­бок па­ля­ниці. Праз­ни­кові па­ля­ниці з питльова­но­го бо­рош­на на яй­цях вже поїли, і в ха­зяй­ки зос­тавсь тільки один ок­раєць. Су­са­на Уласівна пішла на хит­рощі: нак­ла­ла на тарілці нас­поді ку­пу ски­бок прос­тої, з не питльова­но­го бо­рош­на па­ля­ниці, а звер­ху док­ла­ла скиб­ка­ми білої, питльова­ної. Вчи­тель, вчи­тельша, які ближ­че сиділи ко­ло ха­зяй­ки, по­за­би­ра­ли звер­ху шмат­ки кра­щої па­ля­ниці, і по­ки тарілка до­су­ну­лась до пи­сарші, на тарілці зос­та­лись тільки тем­ну­ваті шмат­ки прос­тої па­ля­ниці з прос­то­го бо­рош­на.

Писарша зобіди­лась і не взя­ла до чаю прос­тої па­ля­ниці. Во­на гля­ну­ла на вчи­тельшу й приміти­ла,, що вчи­тельша ди­виться на неї й сміється своїми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Вчи­тельша зу­мис­не взя­ла дво­ма то­неньки­ми су­хи­ми пальця­ми скиб­ку й трош­ки підня­ла вго­ру над ста­ка­ном, не­на­че зу­мис­не по­ка­зу­ва­ла пи­сарші та драж­ни­лась: ди­вись, мов, я їм питльова­ну па­ля­ни­цю, а ти бу­деш їсти прос­ту. З-під низько­го ло­ба вчи­тельшині очі аж бриз­ка­ли сміхом.

«Ой, сміється з ме­не, кля­та! Як­би не в гос­тях, здається, взя­ла б оці шмат­ки прос­тої па­ля­ниці та й пож­бу­ри­ла тобі в самісіньку пи­ку!» - ду­ма­ла пи­сар­ша.

А Су­са­на Уласівна не­на­че на злість все го­во­ри­ла лю­бенько з учи­тельшею, а до пи­сарші й сло­ва не про­мо­ви­ла, навіть не ди­ви­лась на неї, не­на­че її і в хаті не бу­ло. Пи­сар­ша приміти­ла, що ха­зяй­ка гор­до й сер­ди­то пог­ля­да­ла на пи­са­ря й на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

«Чогось ніби сер­диться на нас… І ди­виться не так, як ко­лись пе­редніше, й не го­во­рить з на­ми, та все з учи­тельшею. Щось є!» - мірку­ва­ла до­гад­ли­ва по-жіно­чо­му пи­сар­ша.

О. Ар­темій го­во­рив, го­во­рив і, швид­ко не­на­че вто­мив­шись од роз­мо­ви, якось ма­ло звер­тав ува­гу на гос­тей. І Ва­тя роз­мов­ля­ла з па­ни­чем та все не­на­че су­пи­ла бро­ви.

«Нехай її «задні» візьмуть!» - не­на­че про­мов­ля­ли в думці цю фра­зу о. Ар­темій, і йо­го жінка, і навіть Ва­тя. І ця фра­за не­на­че чу­ла­ся їм в повітрі, на­че нові гості при­вез­ли з со­бою цю кривд­ну фра­зу й вис­та­ви­ли її на­по­каз.

«Чи го­ту­вать їм ве­че­рю, чи ні?» - пробіга­ло в думці Су­са­ни Уласівни. «Не­хай її «задні» візьмуть!» - знов не­на­че хтось підка­зав їй під самісіньке ву­хо, і во­на по­ду­ма­ла: «Не зве­лю різать ку­рей на ве­че­рю! Не варт! Пос­тав­лю хо­лод­ну за­кус­ку, по­дам шин­ки, ков­ба­си, та й не­хай ідуть з дво­ру го­лодні. Не варті.»

«Чого це во­ни го­во­рять, не­на­че три дні не їли або три дні пи­ли та це тільки що про­чу­му­ються на похмілля?» - ду­мав пи­сар, пог­ля­да­ючи на о. Ар­темія та йо­го жінку.

«Що з ни­ми ста­ло­ся, що во­ни чо­гось ніби дмуться? - ду­ма­ла пи­сар­ша. І в неї го­ло­ва хо­до­ром хо­ди­ла од здо­гадів. - Чи не наб­ре­ха­ла ча­сом на нас чо­го вчи­тельша? Не­дур­но во­на сьогодні та­ка ве­се­ла! Не­дур­но ж бла­го­чин­на тільки й ба­ла­кає з нею! Щось є! Це во­на! Це вчи­тельша по­набріху­ва­ла чо­гось».

І в пи­сарші аж го­ло­ва лу­ща­ла од здо­гадів. Хо­ди­ла хо­до­ром го­ло­ва і в пи­са­ря. Він пе­реб­рав у думці усі діла, які трап­ля­лись в во­лості за ос­танні ча­си, ду­мав, чи не бу­ли во­ни злу­чені з яки­мись спра­ва­ми бла­го­чин­но­го, - і не зна­хо­див та­ких діл. Один Ле­онід Се­ме­но­вич з лег­ко­думністю мо­ло­до­го хлоп­ця нічогісінько не ду­мав, ба­ла­кав з Ва­тею, жар­ту­вав, сміявсь, не­на­че він не по­чу­вав на собі ніякої про­ви­ни.

Після чаю ха­зяїн зап­ро­сив гос­тей до гос­тин­ної. Гості пе­рей­шли й по­розсіда­лись кру­гом сто­ла. О. Ар­темій і Су­са­на Уласівна не­на­че ще ви­разніше по­чу­ли в прос­торній світлиці враз­ли­ву фра­зу: «Не­хай її «задні» візьмуть!» І ця фра­за не­на­че по­за­ми­ка­ла їм ус­та. Ха­зяй­ка по­сиділа тро­хи ко­ло вчи­тельші й за­раз вий­шла. О. Ар­темій позіхнув без це­ре­монії й навіть ро­та не за­ту­лив.

Після од­хо­ду ма­тері Ва­тя ніби роз­ляг­лась на ка­напі, об­пер­шись ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку й по­ча­ла по­зу­вать пе­ред па­ни­чем.

- А я оце не­дав­но бу­ла в Києві. Ви не чу­ли про це? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Ні, не чув, - обізвав­ся він бай­дуж­но.

- Їздили ми з однією мо­ло­денькою ма­туш­кою сусідою. Во­на не­дав­но скінчи­ла ду­хов­ну шко­лу. По­ду­май­те собі! Ми одп­ра­ви­ли її па­нот­ця в гос­ти­ни­цю, а самі вдвох з вок­за­лу та май­ну­ли прос­то в опе­ру! Пот­ра­пи­ли на «Тру­ба­ду­ра»! Ще й завіси не підійма­ли, - хва­ли­лась Ва­тя.

- На «Тру­ба­ду­ра»? Як же вам спо­до­бав­ся той заг­ра­нич­ний «Тру­ба­дур»? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дуже спо­до­бав­ся. Мені зда­лось, що я, пе­ре­ну­див­шись тут, з Го­робцівки та пот­ра­пи­ла в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, не­на­че каз­ку по­ба­чи­ла в справ­дешніх об­ра­зах та кар­ти­нах. Я страх люб­лю опе­ру! - хва­ли­ла­ся Ва­тя.

- Так би й сиділи що­ве­чо­ра в опері? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Не знаю, чи сиділа б що­ве­чо­ра, але знаю доб­ре, що час­тенько бу­ва­ла б в опері. А знаєте, я й вас ба­чи­ла в те­атрі, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Не мо­же буть! - аж гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чому не мо­же бу­ти?

- Тим, що ви, надісь, сиділи в пар­тері, а я, пев­но, сидів на гальорці; че­рез те вам бу­ло не вид­но ме­не, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але ко­ли ж са­ме ви бу­ли в те­атрі?

- Після пи­липівча­них за­пустів чет­вер­то­го дня, - ска­за­ла Ва­тя.

- То, на­пев­но, ме­не не ба­чи­ли, бо я тоді не був в те­атрі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та то я жар­тую! Я вас не ба­чи­ла, - ска­за­ла Ва­тя, але не приз­на­лась, як во­на тоді ба­жа­ла йо­го по­ба­чить.

- Ото шко­да, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зай­шов до вас, щоб по­ба­читься, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя зраділа, їй зда­ло­ся, що Доб­ри­ловський сам ви­га­дав ту не­гар­ну фра­зу про­ти неї, що Ле­онід Се­ме­но­вич не ка­зав її ніко­ли і не міг ска­зать. Га­ря­че ко­хан­ня си­лу­ва­ло її йнять віри цьому, сил­ку­ва­лось підду­рить її роз­суд­ливість. Во­на пе­рес­та­ла йнять віри ди­яко­нові й людсько­му по­го­во­рові за­га­лом.

«Він не міг так ска­зать про ме­не! Він та­кий лас­ка­вий та ввічли­вий до ме­не й те­пер! - ду­ма­ла Ва­тя. - Ох, ко­ли б цьому бу­ла прав­да! Той Доб­ри­ловський, пев­но, нак­ле­пав на йо­го, отой по­га­ний Доб­ри­ловський, ота жов­та ли­си­ця!..»

І Ва­тя так роз­сер­ди­лась на ту жов­ту ли­си­цю, що бу­ла лад­на здер­ти з неї шку­ру.

Сусана Уласівна вий­шла. Дівчи­на ви­нес­ла за­раз після її од­хо­ду де­серт: ва­рен­ня, кон­фек­ти та яб­лу­ка. За нею за­раз увійшла й Су­са­на Уласівна, про­мо­ви­ла кільки слів до пи­сарші, знов сіла ко­ло вчи­тельші й ба­ла­ка­ла з нею. Пи­сар­ша розгніва­лась зовсім і на­пин­дю­чи­лась. Ваті знов прий­шла на дум­ку обідли­ва фра­за й на­ве­ла на неї сум. Во­на мов­ча­ла і тільки ку­ри­ла. Після де­сер­ту пи­сар­ша вста­ла й по­ча­ла про­щаться. Су­са­на Уласівна не пус­ти­ла її й про­си­ла зос­та­тись на за­кус­ку, але про­си­ла якось бай­дуж­но. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рег­ля­нув­ся з сест­рою й тим на­тяк­нув, щоб во­на не ха­па­лась до­до­му: йо­му схотіло­ся їсти, і він ждав доб­рої ве­чері та ви­пи­вач­ки.

Але йо­го надія не справ­ди­лась. Су­са­на Уласівна не звеліла розк­ла­дать огонь в печі й по­да­ла на стіл шин­ку та сма­же­ну вранці ков­ба­су. На столі стриміла од­ним од­на пляш­ка горілки.

Вина не по­да­ли. Гості за­ку­си­ли й навіть доб­ре не наїлись і не на­пи­лись. Після за­кус­ки пи­сар та пи­сар­ша по­ча­ли про­щаться. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня не про­си­ли їх ще по­ба­ви­тись. Вчи­тельша та вчи­тель ще зос­та­лись, не­на­че на злість пи­сарші.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Про­шу вас одвіду­вать на­шу ха­ту! - ка­зав на про­щанні о. Ар­темій, але якось хо­лод­но, більше для зви­чай­ності. Він і в па­фос вже не вда­вавсь, і не цілу­вав­ся га­ря­че, і не ма­хав ру­ка­ми. Гос­тям і це ки­ну­лось в очі. Гості розп­ро­ща­лись і за­рані вий­шли з до­му.

- Вже не так лас­ка­во прий­ня­ли нас сьогодні, - обізвав­ся пи­сар до пи­сарші, вер­та­ючись до­до­му ву­ли­цею.

- Зовсім-таки не­лас­ка­во! - аж крик­ну­ла пи­сар­ша. - Чо­гось по­на­ди­ма­лись, си­дять мовч­ки, не го­во­рять; чо­гось бун­дю­чи­лись. Бла­го­чин­на все роз­мов­ля­ла з вчи­тельшею, а до ме­не й лед­ве де­сять слів про­мо­ви­ла. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.

- І ве­че­рю катз­на-яку по­да­ли. Я зовсім го­лод­ний: якоїсь шин­ки шма­ток, та ще й мерз­лої якоїсь ков­ба­си кільце… Це істин­но мож­на ска­зать про нас, як ка­за­ли ко­зи в казці: «Бігли че­рез місто­чок - вхо­пи­ли кле­но­вий лис­то­чок; бігли че­рез гре­бельку - вхо­пи­ли во­ди кра­пельку, - тільки ми пи­ли й їли», - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Писар з пи­сар­шею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вер­ну­лись до­до­му, ду­же нев­до­во­лені й навіть сер­диті.

Надбавши собі гро­шиків, пи­сар вже пос­та­вив собі гар­неньку ха­ту, і не ха­ту, а до­мок з світли­цею, кімна­тою та пе­кар­нею. Обс­та­ва в йо­го хаті бу­ла більше та­ка, яка бу­ває в сірач­ко­вих шлях­тичів або в міщан по повіто­вих містах. На стінках в світлиці висіли ряд­ки об­разів в фольго­вих та по­зо­ло­че­них ра­мах (Фольгові ра­ми по­зо­ло­чені не су­хим зо­ло­том, а су­хозліткою, чи позліткою. Це де­ше­ве лис­то­ве зо­ло­то, кот­рим зо­ло­тять не­до­рогі ран­ця до об­разів для се­лян.)

В кут­ку на об­разі висів ви­ши­ва­ний руш­ник. По стінах скрізь бу­ли по­начіплю­вані порт­ре­ти царів та ге­не­ралів, на­мальова­них на па­пері яри­ми кольора­ми й оп­рав­ле­них в прості по­чор­нені рам­ця. На пе­ре­го­родці в кімна­ту висіла здо­ро­ва кар­ти­на - оле­ог­рафія не­до­лад­но­го мос­ковсько­го ви­дан­ня, на котрій бу­ли на­мальовані усякі життєві спо­ку­си: з од­но­го бо­ку ве­ли­ко­руський се­ля­нин си­дить за сто­лом і круж­ляє горілку; з дру­го­го бо­ку мос­ковські при­каж­чи­ки п'ють за сто­лом в сад­ку пи­во та горілку з яки­мись мам­зе­ля­ми. Ця пістря­ва чер­во­но-си­ня ма­за­ни­на над­да­ва­ла світлиці ве­се­ленький виг­ляд. Ко­ло по­ро­га сто­яла здо­ро­ва зе­ле­на скри­ня на коліща­тах, по­мальова­на здо­ро­вецьки­ми пуч­ка­ми чер­во­няс­тих рож, і зве­се­ля­ла світли­цю своїми яс­ни­ми кольора­ми. На мальова­но­му не­ве­лич­ко­му мис­ни­ку ко­ло по­ро­га біліли пос­тав­лені сторч ряд­ки тарілок, таріло­чок та блю­де­чок. В кімна­тах бу­ло хоч тісненько, але чис­то, теп­ло, привітно. Попід стіна­ми сто­яв ослін з спин­кою, по­мальова­ний чер­во­ною фар­бою, та кільки простіших, по­мальова­них зе­ле­ною фар­бою, «панських» стільців. Світли­ця виг­ля­да­ла пістря­во й мальовни­чо, мов перська яс­на ткан­ка з уся­ки­ми квітка­ми.

Писарша пос­та­ви­ла на столі лам­пу. Пи­сар вий­няв з ша­хов­ки під мис­ни­ком пляш­ку нас­той­ки й пос­та­вив на столі. Усі посіда­ли за сто­лом і по­ча­ли су­ди­ти й гу­дить бла­го­чин­но­го та йо­го сім'ю. Пи­сар­ша звеліла най­мичці зва­рить ва­ре­ни­ки на ве­че­рю.

- Щось є! Щось тра­пи­лось, але що та­ке, то я й са­ма доб­ре не вга­даю, - аж ла­ма­ла собі го­ло­ву пи­сар­ша, - пе­редніше ко­лись прий­ма­ли нас доб­ре, аж цілу­ва­лись, а те­пер тро­хи не од­вер­та­ються.

- І я до­га­ду­юсь, що во­но щось та є! - обізвав­ся й собі пи­сар. - Во­но ко­лись потім ви­явиться, але по­ки що, то й я собі аж го­ло­ву ла­маю, та нічо­го не вга­даю.

- І я примітив, що Ва­тя чо­гось на­су­пи­лась, чо­гось вда­ва­ла з се­бе неп­рис­туп­ну ве­ли­ку панію. Роз­пер­лась на софі, за­дер­ла кир­пу вго­ру, за­ко­пи­ли­ла гу­би… - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич…

- Я нігде нічо­го про їх не го­во­ри­ла при лю­дях. Мо­же, ти, Льоню, що ляп­нув язи­ком за їх при ко­мусь? - ска­за­ла пи­сар­ша до бра­та.

- Може, й клеп­нув що: а хто йо­го знає. Я так ба­га­то бов­каю, що нічо­го не при­га­даю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хто в вас не­дав­но був на ху­торі? - спи­та­ла пи­сар­ша в бра­та.

- А хто ж був! Був з Бо­гус­ла­ва ста­рий Ав­рум: приїздив тор­гу­вать пше­ни­цю та про­со, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Що ж ти го­во­рив при йо­му? Оті по­купці пашні - ве­ликі бре­ху­ни й пе­ре­но­сять пльотки з се­ла в се­ло, мов со­ро­ки, - ска­за­ла пи­сар­ша.

- Я з ним і не роз­мов­ляв. Це я доб­ре пам'ятаю.

- А ще хто був в вас на ху­торі? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- А ще хто? Бу­ли се­ля­ни, був наш ба­тюш­ка, був Ан­то­син батько. Хто ж іще? Ага! був ди­якон Доб­ри­ловський, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ота жов­та ли­си­ця? - про­мо­ви­ла пи­сар­ша.

- Отой жов­тий лис, але я в йо­го хвос­та не примітив на той час, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- За що ж він роз­мов­ляв з то­бою? - спи­та­ла сест­ра. - Чи не го­во­ри­ли ви чо­го за бла­го­чин­но­го, за Ва­тю?

- А дідько йо­го знає, що він ка­зав. Здається, го­во­рив, щоб я сва­тав Ва­тю.

- А ти що ска­зав? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- А я ска­зав… Що я ска­зав? Ска­зав, як да­дуть ти­сяч з п'ять, то сва­та­ти­му, а як дві ти­сячі, то не­хай її «задні» візьмуть, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То це ж та жов­та ли­си­ця й роз­ка­за­ла усе бла­го­чин­но­му. Так во­но й є! - ска­за­ла пи­сар­ша.

- Навряд чи роз­ка­за­ла. Ди­якон не при­ятель же й не рівня бла­го­чин­но­му, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи ска­зав ди­якон, чи ні, а я більше не піду до їх сидіть у кут­ку та витрішки про­да­вать, - ска­за­ла пи­сар­ша. - То цілу­ва­лись зо мною, панька­лись, а те­пер де­руть но­са вго­ру й тро­хи не плю­ють мені в ли­це. Ще як ти ду­маєш сва­тать Ва­тю, то я бу­ду їх одвіду­вать вря­ди-го­ди, а як ні, то й ні! Бун­дю­чаться, не­на­че які ге­не­ра­ли. А я що ж та­ке? І мій батько дідич, мо­же, ба­гатіший, ніж во­ни. В їх сте­ля з сво­ло­ка­ми, а в мо­го «па­пеньки» гла­денькі суфіти з кру­жа­ла­ми по­се­ре­дині. Вчи­тельша си­дить в їх ко­ло сто­ла, а ме­не за­то­го по­са­дов­лять ко­ло по­ро­га, - ре­пе­ту­ва­ла пи­сар­ша, ви­пив­ши чар­ку нас­той­ки.

- Ватя мені й по­до­бається. Ска­за­ти по правді, в неї гарні темні очі. Але як­би дав о. Ар­темій п'ять ти­сяч, то я б за­раз сва­тав її. Ніс в неї тро­хи ко­рот­кий, то тре­ба б батькові до­то­чить йо­го ти­ся­ча­ми. Та й са­ма во­на якась важ­ка, за­те­ле­пу­ва­та, на­че ко­ло­да в до­рогій сукні, - по­чав жар­ту­ва­ти та глу­зу­вать Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та й Су­са­на Уласівна не ле­генька. Істин­но, що сту­па! Йде по хаті, то аж поміст двиг­тить, а пе­рей­де че­рез ха­ту, та аж со­пе, мов ко­вальський міх, - обізва­лась пи­сар­ша.

- Якби по­си­пав по­пе­ред неї на по­мості про­со, то пе­рей­шла б че­рез ха­ту та й про­со стовк­ла! По­зад неї вже б ле­жа­ло пшо­но: хоч за­раз ка­шу ва­ри! - до­да­вав жартів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А в бла­го­чин­но­го рот. Їй-бо­гу, як вер­ша. Як­би він пос­та­вив сво­го ро­та в Росі між камінням в шумі, то ри­би нап­лив­ло б пов­ний рот: по­ду­ма­ла б ри­ба, що то вер­ша, - обізвав­ся пи­сар.

- Та він і так тією своєю вер­шею му­хи ло­вить. Як роз­дя­вить її, то так му­хи й на­ле­тять, а він прих­кає та їх тільки випльовує: ле­пе­че й випльовує! - до­да­ла пи­сар­ша. - Який він смішний, як веш­тається по залі та тріпає ру­ка­ми й кісми! Я страх як люб­лю тоді ди­виться на йо­го.

- І но­га­ми тріпає, і кісми, і по­ла­ми. «Кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься»: гірше од мли­на! - до­да­вав жартів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А гор­дий, а гост­рий, а ціка­вий! Все в ме­не ви­пи­тує про во­лосні спра­ви, все хо­че знать, до всього дош­пор­тується. А здир­ли­вий, а за­по­пад­ний, крий бо­же! І до кня­гині підско­чить, і до па­на підплиг­не! І там хіп, і тут хіп, і там смик, і тут сіп! - до­да­ва­ла пи­сар­ша куті ме­ду, ще й ру­ка­ми по­ка­за­ла, як той сми­кає з усіх боків.

- І Ва­тя гор­да, не­на­че фа­ра­оно­ва доч­ка. Сідає в чо­вен - підсте­ляй їй ки­лим. Та все в неї роз­мо­ва про опе­ру та про опе­ру! Тільки й мо­ви в неї, що про «Тру­ба­ду­ра». Хо­дить, не­на­че та че­ре­па­ха. Ся­де, над­меться, на­че якась кня­ги­ня. А пе­рей­де че­рез ха­ту, то вже й вто­миться; так і геп­не на крісло, не­на­че ко­пу жи­та на­жа­ла. А співає ма­нер­но, ще й дзиж­чить, мов гедз: дззз… дззз… Не пе­респіва­ла, а прод­зиж­ча­ла усього «Азру», - ска­зав пи­сар.

А Ле­онід Се­ме­но­вич всмішки й собі по­чав дзиж­чать то­го «Азру», підроб­лю­ючись під Ва­тин го­лос: «Вве­чері гу­лять хо­ди­ла доч­ка сул­та­на мо­ло­денька…» Підроб­лю­ван­ня вий­шло ду­же смішне. Усі сміялись на всю світли­цю.

- Що мені бла­го­чин­ний! Я тут бла­го­чин­ний на всю во­лость! - ре­пе­ту­вав пи­сар, ви­пив­ши запікан­ки ча­рок зо три. - Він піп на од­но се­ло, а я піп на два де­сят­ки сілі Мені кла­няється й жид, і му­жик, і уп­ра­ви­тель, і пан за­побігає лас­ки… Що мені бла­го­чин­ний? Я тут пан! І жид не­се мені ха­ба­ра, і пан бе­ре на ви­пас мої ко­ро­ви, а він один ніко­ли не тик­не мені й кар­бо­ван­ця в ру­ки за пос­лу­гу, навіть не по­дя­кує, спа­сибі не ска­же. Чи ча­сом наг­рубіянить йо­му який­сь му­жик, я йо­го за­раз в хо­лод­ну по­сад­жу. А те­пер зась, па­нот­че! Ви­ба­чай! Що для ме­не во­лос­ний? Во­лос­ний от тут у ме­не! - і пи­сар плю­нув та й роз­тер чо­бо­том. - А піп отут у ме­не в ку­лаці! - і пи­сар згор­нув пальці в ку­лак. - Я тут гу­бер­на­тор справжній, а не той, що пра­вує гу­бер­нею в Києві!

Рядом з світли­цею бу­ла пе­кар­ня. З світлиці в пе­кар­ню двері бу­ли не при­чи­нені. Ку­хо­вар­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, чу­ла усю до­чис­та роз­мо­ву. В пе­кар­ню в той час до неї прибігла в гості вчи­те­ле­ва най­мич­ка, ба­ба, її ку­ма. Вчи­тель з жінкою пішов до ба­тюш­ки в гості, а ба­ба з нудьги побігла й собі в гості до ку­ми. І ба­ба все чис­то чу­ла, що го­во­ри­лось в світлиці. І мо­ло­ди­ця, й ба­ба ре­го­та­лись в пе­карні, аж за бо­ки бра­лись, як і па­ни в світлиці.

- Ото су­дять! Ото ви­га­ду­ють! - ше­потіла ба­ба.

Вона за­раз-та­ки пішла до­до­му; і як тільки вчи­тель з жінкою вер­нувсь од ба­тюш­ки, во­на до сло­веч­ка роз­ка­за­ла їм, що го­во­ри­ли в пи­са­ря, з фо­тог­рафічною док­ладністю, як зви­чай­но роз­ка­зу­ють те, що чу­ли, малі діти та се­ля­ни.

Баба тільки нічо­го не вто­ро­па­ла про опе­ру, а «Тру­ба­ду­ра» пе­реінак­ши­ла на «тру­ба­ча».

VII

Вчительша на­си­лу діжда­лась дня, так бра­ла її не­терп­ляч­ка роз­ка­зать Су­сані Уласівні, що го­во­ри­ли про о. Ар­темія в пи­са­ря. На­пив­шись вранці чаю, во­на приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась і побігла до Су­са­ни Уласівни. О. Ар­темія не бу­ло вдо­ма. Вчи­тельша роз­ка­за­ла Су­сані Уласівні та Ваті усе до­чис­та, що го­во­ри­ли і як сміялись з їх вчо­ра вве­чері у пи­са­ря. Слу­ха­ючи те гид­ке оповідан­ня, Су­са­на Уласівна лед­ве ди­ха­ла од гніву. Ва­тя то чер­воніла, то блідла.

- От такі-то лю­де оті пи­сарі! - скінчи­ла вчи­тельша. - Я їх доб­ре знаю. Да­ли­ся во­ни мені взна­ки, їдять, п’ють у вас і вас су­дять та гу­дять по­за очі. В вічі такі добрі та привітні, а по­за очі глу­зу­ють з вас, док­ла­да­ють жартів та підніма­ють вас на сміх.

Сусана Уласівна сиділа мовч­ки, стра­шен­но зо­бид­же­на. Її гор­до­витість бу­ла ду­же збу­ре­на смішни­ми ка­ри­ка­ту­ра­ми.

Ватя, зневіре­на в Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, лед­ве вдер­жу­ва­ла сльози. Во­на те­пер тільки пой­ня­ла віри то­му, що роз­ка­зу­вав про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Доб­ри­ловський.

Вчительша по­сиділа тро­хи й швид­ко поп­ро­ща­лась та й пішла. Вер­та­ючись до­до­му, во­на зу­мис­не прой­шла проз пи­са­ре­ву ха­ту, проз самісінькі вікна, щоб на­тяк­нуть пи­сарші, де во­на тільки що бу­ла. Ра­ди­ми очи­ма во­на ки­ну­ла пог­ляд на пи­са­реві вікна. З вікна виг­ля­да­ла пи­сар­ша. Їх очі зустрілись. Пи­сар­ша вло­ви­ла вчи­тельшин пог­ляд, ве­се­лий, насмішку­ва­тий, і до­га­да­лась, що вчи­тельша щось вчи­ни­ла ду­же не­доб­ре для неї.

- Щось у на­шої вчи­тельші сьогодні ве­ли­кодні очі: не­на­че тільки що пас­ки та по­ро­ся­ти­ни наїлась. Ди­вись, як пог­ля­дає на ме­не та ре­го­четься очи­ма, - ска­за­ла пи­сар­ша до сво­го чо­ловіка.

- Мабуть, якусь ко­вер­зу вчи­ни­ла та «ра­денька, що дур­ненька», - обізвав­ся пи­сар, - не­хай собі радіє на здо­ров'я! Нам це не ва­дить.

- Ой, за­ва­дить! Я її вда­чу доб­ре знаю, - ска­за­ла пи­сар­ша, - ож по­ба­чиш, ож по­наз­ди­виш­ся!

В той час як вчи­тельша роз­ка­зу­ва­ла за вчо­раш­ню роз­мо­ву в пи­са­ря, Ва­тя сиділа, не­на­че зде­рев'яніла. Во­на по­чу­ва­ла, що го­ло­ва в неї по­чи­нає мо­ро­читься. Гля­ну­ла во­на на завіси ко­ло вікон - то­ненька сітка завіс ніби зат­ру­си­лась пе­ред її очи­ма, як со­няш­не ма­ре­во, зат­ру­си­лась крізь сльози, що на­ли­лись в її очі й от-от бу­ли на­по­го­тові по­ко­титься крап­ля­ми по що­ках. Сльози бли­ща­ли в її очах; віка бу­ли повні сліз. Ва­тя тільки од со­ро­му пе­ред вчи­тельшею лед­ве вдер­жу­ва­ла їх. Мо­ло­да дівчи­на вже бу­ла ут­во­ри­ла собі в мріях ніби який­сь рай, пов­ний ко­хан­ня, рай в іншо­му, кра­що­му житті. Во­на жи­ла в то­му раї й бу­ла щас­ли­ва тим мрійним жит­тям. Те­пер во­на приміти­ла, що усі ті мрії роз­хо­дяться, мов дим, мов ту­ман. Пе­ред її очи­ма не­на­че зни­ка­ли пишні де­ко­рації сценічної кар­ти­ни: пишні зе­лені сад­ки, алеї, квітни­ки й фон­та­ни од­со­ву­ва­лись набік; пишні па­ла­ци, пор­ти­ки ніби по­ма­леньку вхо­ди­ли під зем­лю; синє, про­зо­ре, теп­ле не­бо по­ви­лось і підня­ло­ся вго­ру; легкі ро­жеві хмар­ки розійшли­ся ди­мом; нес­подіва­но за­мер­ли ве­селі акор­ди, згас­ли чарівні ме­лодії; фан­тас­тич­ний світ ти­хо зга­сав. Усі ча­ри ко­хан­ня й надій од­ра­зу зник­ли, і з то­го раю не­на­че випх­нув її той, хто ут­во­рив для неї той рай, випх­нув гру­бо, по-прос­тацько­му, вип­хув, ще й насміявся.

Світ не­на­че зга­сав в Ва­тя­них очах. Ваті зда­ло­ся, що в хаті ніби смер­кає, світ зга­сає. Во­на ди­ви­лась і вже нічо­го не приміча­ла, нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла і не приміти­ла, як вчи­тельша поп­ро­ща­лась, як во­на вий­шла з ха­ти. Во­на ма­ши­нально по­да­ла їй ру­ку, і як тільки вчи­тельша вий­шла. Ва­тя по­чу­ти­ла, що її ду­шить в гру­дях, да­вить ко­ло сер­ця. Сльози не­на­че за­мерз­ли в очах на віях, ніяк не мог­ли роз­тать і ви­литься з важ­ких вік. Ва­тя рап­то­во схо­пи­лась з місця, побігла до своєї кімна­ти, зня­ла ру­ки вго­ру й крик­ну­ла: «Ой бо­же мій! бо­же мій!» Го­ре ка­ме­нем да­ви­ло її в гру­дях. Сльози підсту­па­ли, да­ви­ли в гру­дях і не мог­ли ви­ли­тись. Ма­ти побігла слідком за нею, ду­же стри­во­же­на го­рем мо­ло­дої дівчи­ни.

- Ой, ду­шить ме­не в гру­дях! Бо­же мій! - го­во­ри­ла Ва­тя і вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за гру­ди, потім за сер­це.

- Ватю, ди­ти­но моя! Що з то­бою? Не вби­вай­ся так! Не він один на світі, не він ос­танній! - го­во­ри­ла ма­ти. а са­ма по­чу­ва­ла, що і в неї за­боліло ко­ло сер­ця.

Мати стри­во­жи­лась. Во­на не пос­теріга­ла, що доч­ка так ду­же за­ко­ха­лась в мо­ло­до­го хлоп­ця. Ва­тя бу­ла по­тай­на. Во­на не лю­би­ла го­во­рить за се­бе пе­ред дру­ги­ми, таїлась навіть пе­ред при­ятелька­ми, пе­ред матір'ю. Во­на за­таїла в своєму серці й своє ко­хан­ня, за­таїла й своє го­ре. Ва­тя вда­лась в матір своєю вда­чею, бу­ла неп­ро­вор­на, спокійна, неш­вид­ка й ніби апа­тич­на до всього; але під тією бай­дужістю хо­ва­лась нер­во­ва й пал­ка вда­ча її батька, за­мас­ко­ва­на знадвірньою не­по­во­руш­ливістю та бай­дужістю.

Ватя впа­ла на постіль і не мог­ла одійти й опам'ятаться. Її що­ки зблідли, ши­ро­ко одс­ло­нені очі ніби згас­ли. Во­на ди­ви­лась на матір і не­на­че її не ба­чи­ла. Ма­ти тільки чу­ла нер­во­ве хли­пан­ня. Так хли­па­ють ма­ленькі нер­вові діти, ко­ли бу­ва­ють розд­ра­то­вані яко­юсь не­до­го­дою: сил­ку­ються зап­ла­ка­ти, стог­нуть, важ­ко ди­шуть і потім рап­том підніма­ють нер­во­вий плач. Ва­тя тро­хи зго­дом од­ра­зу за­го­ло­си­ла. Сльози по­ли­лись з її очей дрібним до­щем. Ма­ти зас­по­коїлась.

«Виплаче го­ре слізьми, то й лег­ше ста­не», - по­ду­ма­ла Су­са­на Уласівна.

- Ватю, го­луб­ко! не плач, не вби­вай­ся. Є на світі го­ре, що й сльоза­ми йо­го не вип­ла­чеш. Але твоє го­ре не та­ке. Поп­лач, то ста­не тобі лег­ше на серці. Чи є на світі хоч од­на з мо­ло­дих дівчат, щоб не заз­на­ла та­ких сліз?

Сусана Уласівна важ­ко зітхну­ла. Бу­ло знать, що й во­на ко­лись заз­на­ла та­ко­го са­мо­го го­ря, як і її доч­ка. Во­на сіла на стільці в го­ло­вах у Ваті, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась, її дум­ки по­вер­ну­ли в давні-давні ча­си. ко­ли й во­на бу­ла та­ка мо­ло­да, як і Ва­тя, ко­ли й во­на ко­ха­ла щи­ро, роз­пус­ка­ла зо­лоті мрії без кінця, ко­ли й її ті мрії гріли й ма­ни­ли і… роз­си­па­лись ма­ре­вом та й роз­ляг­лись ро­же­вим ту­ма­ном.

В хаті бу­ло ти­хо. Нігде не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку. Світ зимнього хмар­но­го дня, ти­хий, мо­лош­ний, не­на­че побільшу­вав ти­шу в хаті. Ва­тя пла­ка­лавже тихіше.

Побачивши, що Ва­тя по­ча­ла зас­по­ко­юваться, Су­са­иа Уласівна вий­шла з кімна­ти й звеліла зас­те­лять стіл. Нас­ту­пив час обіду. О. Ар­темій поїхав десь по ділу до Кор­су­ня й не вер­тавсь. На­го­ту­вав­ши все на столі, Су­са­на Уласівна пішла кли­кать до обіду Ва­тю.

- Не хо­чу я обіда­ти. На­що мені той обід? На­що мені са­ме жи­вот­тя? Навіщо во­но мені зда­ло­ся? - обізва­лась Ва­тя.

- Ватю, сер­це, не го­во­ри так! І ви­раз­ки ят­ряться, але й го­яться; і розт­ри­юд­же­не сер­це мож­на за­гоїть! Ми­не який­сь час, і во­но за­гоїться, і мо­же са­ма бу­деш сміятись з своїх сліз. Ми лю­де з дос­тат­ка­ми… Ти ще мо­ло­да. Чо­го тобі жу­риться? - втіша­ла ма­ти, а са­ма за­жу­ри­лась незгірше доч­ки: во­на заз­на­ла, яке то важ­ке та бо­ля­че го­ре сер­ця…

Ватя сіла за стіл і нічо­го не мог­ла їсти. Во­на ди­ви­лась у вікно без тя­ми, без дум­ки в го­лові… І ма­ти їла, як не їла.

- Чи ка­зать за це усе та­тові, як вер­неться до­до­му? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Ні, ма­мо; луч­че не кажіть. Та­то стур­бується, бу­де сер­ди­тись на пи­са­ря, не спа­ти­ме цілу ніч, - обізва­лась Ва­тя.

- І нам не да­ва­ти­ме спать, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

- Мабуть, ска­жу я йо­му за це все аж завт­ра, ко­ли він приїде вве­чері. Ти й без то­го так стур­бо­ва­на. А ска­за­ти прав­ду я ду­ма­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич те­бе лю­бить і те­бе сва­та­ти­ме.

- Мамо, не кажіть мені нічо­го за йо­го! - крик­ну­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чув­ся різкий нер­во­вий батьків го­лос.

- То й не бу­ду. Тільки зас­по­кой­ся та не впа­дай в ту­гу, моя ди­ти­но! Твоє го­ре ще не ве­ли­ке; це го­ре ще мо­ло­де. Бу­ває го­ре в житті ще гірше, од кот­ро­го й во­лос­ся сивіє на го­лові.

Перед ве­чо­ром Су­са­на Уласівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Ва­тя сіла за стіл і ви­пи­ла два ста­ка­ни чаю. Во­на пи­ла чай мовч­ки, не про­мо­вив­ши й сло­ва. Мов­ча­ла й ма­ти, не­на­че да­ва­ла во­лю її го­рю. Ва­тині дум­ки пішли ясніше.

«Що ж мені те­пер ро­би­ти? - ду­ма­ла Ва­тя. - З ким мені до­ве­деться вік віку­вать? І де до­ве­деться? І яка моя до­ля? Що бу­де з моїм ко­хан­ням, з моїм сер­цем, ко­ли він наг­лу­зу­вав­ся, насміявсь з ме­не? А я ж йо­го лю­би­ла, як свою ду­шу, більше за свою ду­шу; я бу­ла ра­да од­да­ти за йо­го свою ду­шу, своє жи­вот­тя. Чи до­ве­деться мені ко­го по­лю­бить так, як я йо­го ко­ха­ла? Ні! Я не­на­че од­да­ла йо­му усю лю­бов до ос­тан­ку, га­ря­чу, щи­ру лю­бов».

І Ва­тя ніби заг­ля­ну­ла в свою ду­шу й приміти­ла, що лю­бов ще не зник­ла в серці, що во­на ще жевріє. І як­би він прий­шов до неї, привітно по­го­во­рив з нею, во­на за­бу­ла б усі йо­го насмішку­ваті ви­гад­ки та вих­ват­ки, за усе ви­ба­чи­ла б йо­му.

«Він зро­ду жар­тов­ли­вий. Мо­же, він і те­пер роз­хо­див­ся тільки з жар­та­ми вкупі з сест­рою, не пош­ко­ду­вав і ме­не в жар­тах. Мо­же, він не та­кий лег­ко­важ­ний чо­ловік, як на йо­го на­го­во­ри­ла вчи­тельша; а мо­же, во­на й приб­ре­ха­ла, до­да­ла своєї от­рут­ної жовчі», - ду­ма­ла Ва­тя.

І Ва­тя по­чу­ва­ла, що во­на зне­на­виділа в той час вчи­тельшу од щи­ро­го сер­ця.

Цілий вечір Су­са­на Уласівна сподіва­лась сво­го му­жа, а він не приїздив. Цілий вечір во­на про­сиділа мовч­ки з доч­кою. Ду­ми за ду­ма­ми сно­ви­га­ли в Ва­тиній го­лові й не до­хо­ди­ли ні до яко­го кінця: пе­ред нею в бу­ду­чині чорніла ніби сум­на ніч, не місяч­на, не зо­ря­на, а хмар­на без просвітку осіння ніч.

Вже пізненько по­ля­га­ли во­ни спа­ти. Ва­тя спа­ла три­вож­ним сном, не­на­че дріма­ла дрімо­тою. І все їй снив­ся який­сь неп­риємний, важ­кий сон, ніби во­на йде по­над Рос­сю між дво­ма ряд­ка­ми ви­со­ких скель узенькою, мов ко­ри­дор, до­ли­ною. Скелі роз­пе­чені, аж па­шать. Над до­ли­ною ву­зенька сму­га важ­ко­го, хмар­но­го не­ба. Во­на ніби вто­ми­лась; їй душ­но, аж ди­ха­ти нічим. А вузька тем­на до­лин­ка в'ється без кінця, і во­на вже йде не до­ли­ною, а ніби дов­гою без кінця тем­ною га­ле­реєю. От во­на ніби в якихсь пе­че­рах, і знов іде, блу­кає по пе­че­рах, а кінця нігде не вид­ко. Ко­ли це в од­ну мить пе­ред нею в до­лині заб­ли­щав яс­ний со­няч­ний день. Во­на ба­чить Рось, но­вий млин, но­ву греб­лю. Во­на вже йде па­ху­чи­ми лу­ка­ми, а по­руч а нею десь узяв­ся Ле­онід Се­ме­но­вич…

Ваті ста­ло лег­ше на душі; во­на ніби оду­жа­ла після важ­кої сла­бості й крик­ну­ла од ра­дості. Радість на­ли­ла її ду­шу до са­мо­го краю. Во­на знов ста­ла щас­ли­ва… І в той час во­на про­ки­ну­лась. Че­рез двері во­на по­чу­ла ле­генький стукіт; блис­ну­ло світло. Ва­тя до­га­да­лась, що то приїхав батько.

І знов во­на по­ри­ну­ла в важ­ку дрімо­ту й тільки пе­ред світан­ням зас­ну­ла міцним, важ­ким мо­ло­дим сном і вста­ла дру­го­го дня пізно.

Вранці, ще як Ва­тя спа­ла, Су­са­на Уласівна роз­ка­за­ла о. Ар­темієві, що во­на пе­ре­чу­ла че­рез вчи­тельшу. О. Ар­темій спах­нув.

- Так от які ці пи­сарі! З ме­не ж кміта не­аби­який. Я знав, що пи­сар гор­дує мною, але цього я од йо­го жінки не сподівавсь. Ну, пот­ри­вай­те ж! По­ка­жу ж я вам і сту­пу, і ко­ло­ду, і вер­шу! Вилізуть вам бо­ком оті ваші жар­ти. Те­пер на­чу­вай­тесь ви, пад­лю­ки, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! Я вас та­ки до­ко­наю! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій і бігав по кімнаті.

- Я вже сер­ди­лась вчо­ра, а сьогодні вже й пе­ре­сер­ди­лась, - спокійно го­во­ри­ла Су­са­па Уласівна, - ма­ло чо­го лю­де не го­во­рять проміж се­бе. Хіба ж і ми не го­во­ри­мо про інших? А як­би во­ни про­чу­ли од ко­гось, що ми го­во­ри­мо за їх, що б з то­го вий­шло? Яка б ко­лот­не­ча скоїлась! Ти не сердься ду­же й не вби­вай­ся! Мо­же, вчи­тельша що й збре­ха­ла та сво­го до­то­чи­ла.

- Може, й так, але я цього їм так не по­да­рую. Я розмізчу ото­го пи­са­ря. Вже він і так ме­не розд­ра­ту­вав: чо­го про­шу, то він мені ча­сом і од­ко­ша дає. А хто він? му­жик, сал­дат, який­сь не­досвіт. Хіба пи­сар­шин брат пос­ва­тає Ва­тю, тоді я му­шу за все ви­ба­чить, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Але ж він хо­че п'ять ти­сяч при­да­но­го! - обізва­лась жінка.

- А де я йо­му на­бе­ру стільки гро­шей? Хіба спро­даю і коні, і во­ли, й во­зи, і яр­ма, й за­но­зи, та й то не ви­бе­ру п'ять ти­сяч. Ко­ли хо­че бра­ти Ва­тю, то не­хай бе­ре з дво­ма ти­ся­ча­ми!

- Я вже ба­чу, що так він її не візьме. Ва­тя йо­му спо­до­ба­лась, але гроші ще більше йо­му спо­добні, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

Довго хо­див по світлиці о. Ар­темій, за­ду­ма­ний та сер­ди­тий. Са­мо­любст­во йо­го бу­ло зо­бид­же­не. Він ви­га­ду­вав, як би до­пек­ти пи­са­реві й од­дя­чить та да­ти здачі за свою оби­ду.

- Я на йо­го на­пи­шу ми­ро­во­му по­се­ред­ни­кові! Я йо­го під суд од­дам! Це ж крутіяка, це ж ха­бар­ник, це ж злодій, яких і на світі ма­ло! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, ма­ха­ючи ру­ка­ми.

- Е! цього не ро­би. бо це все те­бе скомп­ромітує. Ми тільки по­чу­ли за йо­го до­маш­ню роз­мо­ву, - зас­по­ко­юва­ла йо­го Су­са­на Уласівна, зро­ду помірко­ва­на й роз­суд­ли­ва, - підож­ди лиш, що далі бу­де, та тоді вже й по­ба­чи­мо, що ро­би­ти, що діять. Во­ни усі зо­би­ди­лись, що ми їх привіта­ли хо­лод­но, що я їм буч­ної ве­чері не пос­та­чи­ла.

- А я ж для то­го па­ни­ча вдосвіта й по ви­но їздив до Кор­су­ня, жидів пос­тя­гав з бе­бехів. А він…

- То що ж, що їздив. Мо­же, ще раз поїдеш для ко­гось іншо­го, - вмов­ля­ла по­мир­ли­ва Су­са­на Уласівна.

- Ні, так не мож­на по­ки­нуть діла! Ні! Хоч дам йо­му зна­ти, що й ми знаємо, як во­ни нас су­дять та гу­дять. На­пи­шу до йо­го лис­та й на­тяк­ну, не­хай бу­де обачнішим. Най­мич­ки ж чу­ли, як во­ни нас су­дять? Во­ни ж роз­не­суть по всьому селі, про нас піде по­го­лос­ка, по­говір.

Роздратований тим, що вте­ряв зя­тя, і тим, що пи­сар з жінкою об­го­во­рю­ють йо­го, о. Ар­темій цілий ра­нок був сер­ди­тий. Йо­му схотіло­ся їсти, а са­мо­вар був не­го­то­вий. Най­мич­ка опізни­лась з са­мо­ва­ром. О. Ар­темій побіг до пе­карні, ви­ла­яв най­мич­ку. Най­мич­ка з пе­ре­ля­ку вхо­пи­ла са­мо­вар і побігла з ним в сто­ло­ву. Ком­фор­ка й пок­риш­ка злетіли з са­мо­ва­ра й бряз­ну­ли об підло­гу. Це ще гірше розд­ра­ту­ва­ло нер­во­во­го о. Ар­темія.

На столі ва­ляв­ся ніж. Ва­тя за­бу­лась схо­вать йо­го в ша­фу.

- Чого це тут ніж ле­жить!? - крик­нув о. Ар­темій. - І чом ви не кла­де­те ножів на своє місце?

Він вхо­пив но­жа, мов сво­го во­ро­га, поніс до ша­фи й ткнув йо­го на по­лич­ку. На верхній по­лиці сто­яла тарілка з пок­ра­яною па­ля­ни­цею. Він за­че­пив тарілку, і тарілка бряз­ну­ла об підло­гу й роз­би­лась на дріб'язки. Шмат­ки й скиб­ки па­ля­ниці роз­си­па­лись.

- І нас­тав­ля­ють же, гос­по­ди, оцих тарілок з са­мо­го краєчку! Хто це пос­та­вив тарілку з краєчку та й не за­су­нув на по­ли­цю? - кри­чав сер­ди­то о. Ар­темій.

- Та годі вже тобі! Сідай ли­шень за стіл та мерщій пий чай, бо ти го­лод­ний, - го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій зібрав че­реп­ки, одніс до пе­карні й швир­го­нув їх до по­ро­га. Йо­му зда­ло­ся, що він ніби шпур­ляє ті че­реп­ки або на пи­са­ря, або на пи­сар­шу. Він вер­нув­ся в сто­ло­ву й виніс на тарілці шма­ток са­ла. Одрізав­ши пів чет­вер­ти­ни од шмат­ка са­ла о. Ар­темій по­чав їсти йо­го з хлібом. Ко­ли гля­не він у вікно, по дворі хо­дять те­ля­та.

- Ой бо­же мій! хтось те­ля­та ви­пус­тив! І хто то ви­пус­тив те­ля­та з хліва? Ой ли­шеч­ко! Ще поз­лу­ча­ються з ко­ро­ва­ми та вис­суть їх! - крик­нув о. Ар­темій.

Він схо­пив­ся з місця й про­жо­гом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.

- Та годі вже тобі гур­котіть! Сідай та пий чай! Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Го­ре мені з та­кою лю­ди­ною! - го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна, біжа­чи за о. Ар­темієм.

- Омельку! Кар­пе! Де це в не­чис­то­го подіва­лись ті най­ми­ти? За­женіть те­ля­та в хлів! - кри­чав о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку в од­но­му каф­тані.

Але ні Омелька, ні Кар­па не бу­ло на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Кар­по не обізва­лись. О. Ар­темій вхо­пив ло­ма­ку й хотів бігти за­га­нять те­ля­та. Жінка вхо­пи­ла йо­го за ру­ку.

- Одже ще зас­ту­диш­ся! Геть по­кинь оту ло­ма­ку та йди до ха­ти! Чи то ж го­диться бла­го­чин­но­му га­няться з ло­ма­кою за те­ля­та­ми? - крик­ну­ла во­на на чо­ловіка й по­тяг­ла йо­го за ру­ку в при­хо­жу. - Піду пош­лю най­мич­ку, то й по­за­га­няє те­ля­та й без те­бе, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- А бо­же мій ми­лос­ти­вий! Скрізь не­по­ря­док, не­лад. І най­ми­ти десь по­роз­хо­ди­лись, і те­ля­та по­роз­хо­ди­лись, - бідкав­ся о. Ар­темій.

- Та то твої нер­ви по­роз­хо­ди­лись та роз­тор­га­лись! Йди та пий чай! - го­во­ри­ла до йо­го Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій сів за стіл і по­чав пи­ти чай. Од шу­му та кри­ку Ва­тя про­ки­ну­лась, од­хи­ли­ла двері з своєї кімна­ти й ти­хо спи­та­ла в ма­тері:

- Чи то та­то вже гур­ко­тить? Аж ме­не збу­див. Я спро­сон­ня аж жах­ну­лась.

- Та гур­ко­тить та тов­четься! Хіба ж ти йо­го не знаєш? Це най­шло на йо­го оте ли­хо, то вже бу­де гур­котіть та то­рохтіти цілий ра­нок. Не ви­ходь і очей не по­ка­зуй, по­ки не нап’ється чаю. Не бу­де ніко­го в хаті, то й не бу­де до ко­го чеп­ляться. Швид­ше вик­ри­читься, то й пе­рес­та­не, - ска­за­ла до доч­ки Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій сидів за сто­лом і ре­пе­ту­вав. Він в такі го­ди­ни ду­мав го­лос­но, пев­но для то­го, щоб ви­гур­котітись.

- Ну, я пи­са­реві цього так не по­да­рую! Я тут пас­тир! Я тут ду­хов­ний отець, а він ме­не га­нить та об­но­сить пе­ред слу­га­ми, пе­ред моїми ду­хов­ни­ми овеч­ка­ми. Цього по­пус­кать не мож­на! Не мож­на! На по­хи­ле де­ре­во й ко­зи ска­чуть. Я тобі не по­хи­ле де­ре­во! На ме­не не вис­ко­чиш, їй-бо­гу, не стерп­лю! Хоч на­пи­шу до йо­го та дам зна­ти, що я за все дізнавсь, що там в йо­го хаті вчо­ра мо­ло­ли язи­ка­ми.

О. Ар­темій по­ки­нув півста­ка­на не­до­пи­то­го чаю, ки­нувсь до письмо­во­го сто­ла, вхо­пив лис­ток па­пе­ру й на­пи­сав до пи­са­ря ко­ро­теньку за­пис­ку:

«Шановний Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! ко­ли ви що го­во­ри­те за ме­не, за мою жінку та за мою доч­ку, то за­чи­няй­те двері в пе­кар­ню. Ви за­бу­ли при­каз­ку, що «в хаті ча­сом і стіни слу­ха­ють, і піч слу­хає»; че­рез те й ви­хо­дить, що сек­ретів ніхто не знає, «тільки од­на ба­ба та уся гро­ма­да», як ка­жуть в при­казці. Бу­вай­те здо­рові, їжте борщ з гри­ба­ми - держіть язик за зу­ба­ми».

О. Ар­темій пок­ли­кав най­ми­та й одіслав за­пис­ку до пи­са­ря. Най­мит увійшов в пи­са­ре­ву пе­кар­ню й пе­ре­дав за­пис­ку пи­са­реві. Пи­сар­ша са­ме тоді наг­ну­лась над ла­вою про­ти печі й кри­ши­ла в рин­ку са­ло на вишк­вар­ки до каші. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась ко­ло припічка за спи­ною в пи­сарші й, наг­нув­шись, заг­ля­да­ла в піч. Пе­кар­ня бу­ла та­ка ма­ленька та тісна, що пи­сар­ша й ку­хо­вар­ка, по­на­хи­ляв­шись, лед­ве не чер­ка­лись од­на об дру­гу.

Писар узяв за­пис­ку. Двері в пе­кар­ню бу­ли од­чи­нені. Пи­сар­ша гук­ну­ла че­рез од­чи­нені двері:

- А що там пи­ше до те­бе бла­го­чин­ний?

Писар го­лос­но про­чи­тав за­пис­ку, щоб і пи­сар­ша з пе­карні чу­ла. Про­чи­тав­ши лист, він тільки тоді сха­ме­нув­ся й зир­нув на од­чи­нені в пе­кар­ню двері.

- Еге! Я вже до­га­ду­юсь, за яку це піч він пи­ше! Ця піч не тільки з ву­ха­ми та пле­чи­ма, але й з очи­ма й язи­ком, та ще й гост­рим, як брит­ва. Я-бо ду­маю, чо­го во­на так ве­се­ло пог­ля­да­ла на наші вікна! А в неї, як тільки в серці за­ве­деться га­дю­ка, та ще й лю­та й кус­ли­ва, тоді в неї й очі ста­ють ве­ли­кодні… - го­во­ри­ла пи­сар­ша до пи­са­ря че­рез двері.

Куховарка, сто­ячи ко­ло печі, все чу­ла й осміхну­лась. Ле­онід Се­ме­но­вич став на по­розі й че­рез поріг узяв сест­ру за лікоть, по­тяг у світли­цю, а потім при­чи­нив двері. Пи­сар­ша дер­жа­ла в одній руці ніж, а в другій - са­ло.

- От ту­ди! Ку­ди ж я оце бу­ду кри­шить са­ло? - ска­за­ла пи­сар­ша до бра­та.

- Про ме­не, кри­ши мені в рот, бо я вже їсти хо­чу, тільки бо­га ра­ди за­чи­няй двері в пе­кар­ню, ко­ли будлі-що го­во­риш про ко­гось, бо піч і справді з очи­ма, і з пле­чи­ма, і навіть з но­га­ми! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- От тобі й на! То це в бла­го­чин­но­го зна­ють все до­чис­та, що ми верз­ли вчо­ра вве­чері? - ска­за­ла пи­сар­ша.

- А ма­буть, зна­ють, - сум­но обізвав­ся пи­сар, - ад­же ж чу­ла, що пи­ше бла­го­чин­ний?

- Це На­талія Корніївна! Це вчи­тельша! Це її язи­чок вже розб­ре­хав про нас. Та й швид­ка ж! Вчо­ра вве­чері ми базіка­ли, а сьогодні в бла­го­чин­но­го вже чис­то все зна­ють!.. - го­во­ри­ла пи­сар­ша.

- Та то її ку­хо­вар­ка вчо­ра вве­чері сиділа оту­теч­ки в пе­карні, як ми го­во­ри­ли, - ска­зав пи­сар. - А! по­га­но, Те­тя­но! По­га­но, нігде прав­ди діть.

- От тобі й на! Те­пер мені бу­де со­ром і очі по­ка­зать до бла­го­чин­но­го, ко­ли в вас за­хо­дять такі свар­ки та зма­ган­ня, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Тепер так: або йдіть до бла­го­чин­но­го та за­раз сва­тай­те Ва­тю, і тоді усе піде на мир; або робіть, як знаєте! - ска­зав пи­сар.

- А! шко­да! А! так по­га­но якось ви­па­ло! Та й я на­го­во­рив вчо­ра три мішки гре­ча­ної вов­ни… Пев­но, во­ни й за це вже зна­ють, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та вже ж зна­ють, хоч, мо­же, й не все та­ки до сло­веч­ка, - ска­зав пи­сар.

- А я та­ки ду­мав сва­тать Ва­тю: бу­ла надія, що ви­тор­гую-та­ки п'ять ти­сяч в о. Ар­темія. А те­пер… тпру! або ні тпру, ні ну! - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Поміж во­ро­га­ми труд­но пот­рап­лять.

Писарша од­чи­ни­ла двері в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в рин­ку й крик­ну­ла:

- От ту­ди! Кіт поїв са­ло! І ще один во­рог на до­да­чу! От і пот­рап­ляй поміж во­ро­га­ми. А, прок­ля­та ко­тя­ка!

І пи­сар­ша трісну­ла ко­та по спині з усієї си­ли. Кіт з пе­ре­ля­ку схо­вав­ся під піччю.

Леонід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь. Жар­тов­ливість та ве­селість од­ра­зу не­на­че стек­ла з йо­го, як стіка­ють краплі во­ди з гус­ки, ко­ли во­на вий­де з во­ди на бе­рег. В йо­го серці за­во­ру­ши­лось та­ке по­чу­ван­ня, ніби він нес­подіва­но щось вте­ряв: йо­му зда­ва­лось, ніби хтось нес­подіва­но вкрав у йо­го коні й во­ли, вкрав п'яніно, по­ви­но­сив з ха­ти до­ро­гий сервіз, до­рогі убо­ри, заб­рав гроші, ще й вик­рав і завіз ку­дись са­му Ва­тю. Це неп­риємне по­чу­ван­ня на­ве­ло на йо­го ду­шу за­ду­му й навіть сму­ток. Він сів на стільці й за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву. Йо­му ста­ло шко­да, що пер­ший план в житті, за­ду­ма­ний ним і на­чер­ка­ний хоч не­яс­ни­ми фар­ба­ми, не­яс­ни­ми лініями, пор­вав­ся нес­подіва­но й наг­ло, не­на­че той план був вит­ка­ний з па­ву­тин­ня, не­на­че один пус­тот­ли­вий по­дих лег­ко­го вітру пош­ма­ту­вав йо­го й розніс на всі бо­ки.

Писар сидів за сто­лом, спер­шись ліктем об стіл. Пе­ред ним ле­жав лист бла­го­чин­но­го. Він пильно ди­вив­ся на той лист. Де­ся­тий раз пи­са­реві гострі очі пе­ребіга­ли той лист од по­чат­ку до кінця. Пер­ший раз він про­чи­тав той лист і навіть осміхнув­ся, не­на­че він про­чи­тав якусь пус­теньку бо­ма­гу в во­лості. Але пе­ребіга­ючи очи­ма на­пи­са­не вдру­ге, втретє, пи­сар не­на­че на­би­рав­ся злості, як су­ха губ­ка по­ма­леньку вси­сає вогкість. Йо­го вда­ча бу­ла для­ва, не­во­руш­ли­ва. Він був не­го­во­рю­чий, лю­бив більше мов­чать, ніж го­во­ри­ти. Йо­го ду­ша за­па­лю­ва­лась по­ма­леньку, як за­па­лю­ються в печі сирі дро­ва. Але пи­сар був з тих вдач, в кот­рих як тільки раз за­па­лив­ся огонь, то вже не зга­сав до су­ду, до віку. Пи­сар був зав­зя­ту­щий, за­пек­лий, нез­дат­ли­вий чо­ловік.

Писар по­чу­тив, що в йо­му за­па­люється злість, що во­на пус­кає в йо­го душі корінці й па­рост­ки та все глиб­ше та шир­ше. Він су­пив свої густі бро­ви, а йо­го жи­лаві, мох­наті пальці сту­ля­лись в ку­ла­ки.

Весела пи­сар­ша, впо­рав­шись в пе­карні, вбігла в світли­цю.

- Чого це ви по­на­ду­ва­лись, як інди­ки, та й си­ди­те мовч­ки, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли? Мо­же, так здо­ро­во їсти хо­че­те? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Буде ба­талія з о. Ар­темієм, - сум­но про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе, - це вже бла­го­чин­ний вист­ре­лив на ме­не з руш­ниці.

- Ото яке ли­хо! Ку­ди ж пак! Як о. Ар­темій поч­не ба­талію, то й я ви­ко­чу свою гар­ма­ту та й вист­ре­лю й на йо­го, і на вчи­тельшу, - ще­бе­та­ла пи­сар­ша.

- Ну, ти вже кра­ще не ви­ко­чуй своєї гар­ма­ти й не стріляй! Але ко­ли й стріля­ти­меш, то при­чи­няй-бо двері в пе­кар­ню! - крик­нув пи­сар, пе­ребігши де­ся­тий раз лист о. Ар­темія, де бу­ло на­пи­са­но про ті двері.

Писар ки­нув та­кий звірю­чий пог­ляд на жінку, що та шви­денько за­чи­ни­ла двері й при­ку­си­ла язи­ка.

- Він і пе­редніше ко­лись на ме­не стріляв вже не раз, але я змов­чу­вав, - сум­но за­го­во­рив пи­сар, - потім він був став лас­ка­вий до ме­не, а це знов бах­нув на ме­не з гар­ма­ти.

- Та це вчи­тельша бах­ну­ла на нас. Я но­сом чую її підсту­пи та підко­пу­ван­ня під нас, - го­во­ри­ла пи­сар­ша.

- Вчительша вчи­тельшею, а це річ са­ма по собі, - бу­бо­ню пи­сар ніби собі під ніс, - але я не з таківських, щоб підстав­лять сво­го ло­ба під кулі. Не діжде він то­го!

В пи­са­ря очі розп­лю­щи­лись. Він гля­нув на жінку ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми зли­ми очи­ма й лус­нув з усієї си­ли ку­ла­ком об стіл.

- Я в Го­робцівці ніко­му не най­мит. Я тут пан! Я тут бла­го­чин­ний! Я ніко­му не бу­ду тут кла­ня­тись! - крик­нув пи­сар і знов вда­рив з усієї си­ли об стіл. Він не вва­жав на інте­ре­си Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ра­ди злості й своєї помс­ти він був ла­ден усім й усіма по­жерт­во­вать; бо не вмів ви­ба­чать - і ніко­му не ви­ба­чав.

Писар за­мовк. Мов­ча­ла й пи­сар­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич сидів і ду­му ду­мав. Сон­це ве­се­ло світи­ло в три вікні світлиці, гра­ло блис­ком на біло­му снігу. Світли­ця, уся ніби по­мальова­на, аж сміяла­ся й вікна­ми, і зе­ле­ним лис­том ге­рані на вікнах, і зе­ле­ни­ми стільця­ми, і зо­ло­ти­ми ра­ма­ми. і ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на об­ра­зах. Се­ред сріблис­то­го блис­ку од сон­ця й снігу ве­се­ла світли­ця яро ясніла, мов пи­сан­ка вес­ною на Ве­лик­день, і не­на­че сміяла­ся з сум­них та за­ду­ма­них об­личчів та по­хи­ле­них го­лов.

- Нумо вже обіда­ти, або­що! - обізва­лась пи­сар­ша. - В ме­не вже обід го­то­вий: я вже їсти хо­чу; а то ще й обід пе­рес­тоїть.

І мовч­ки во­на пос­та­ви­ла тарілки на стіл. Мовч­ки сіли во­ни усі троє за стіл і по­обіда­ли, лед­ве пе­ре­мов­ля­ючись кілько­ма сло­ва­ми.

Незабаром по обіді Ле­онід Се­ме­но­вич по­чав зби­раться в до­ро­гу. Якось не­ве­се­ло він зби­равсь їхать до­до­му. Не­ве­се­ло й розп­ро­щав­ся він з сест­рою та зя­тем. Пи­сар був сум­ний, як осіння ніч.

- Як же це бу­де в вас з бла­го­чин­ним. Ле­онтію Пет­ро­ви­чу? Чи бу­де­те биться, чи ми­ри­тись? - спи­тав мо­ло­дий Па­на­сен­ко в пи­са­ря на про­щанні.

- Ще по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий. Я йо­му сам не здам­ся аби­як! Я на мир сам не піду. Не вмію за­побігать в ко­гось лас­ки. Як ме­не ніхто не зачіпа­ти­ме, то й я ніко­го не за­чеп­лю. А хто ме­не за­че­пить ко­ле­сом, то­му я й во­за пот­ро­щу… - ска­зав пи­сар, див­ля­чись прос­то в вічі Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

Писареві бу­ло зро­зуміло, що Ле­онід Се­ме­но­вич на­тя­кав на мир з бла­го­чин­ним, що він не по­ки­дав своїх планів на Ва­тю, але для сво­го са­мо­любст­ва, для своєї нез­дат­ли­вості він був ла­ден не вва­жа­ти навіть на інте­ре­си сво­го ро­ди­ча.

- Поживемо - по­ба­чи­мо, що далі бу­де, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич на про­щанні.

І ве­се­ло він розп­ро­щав­ся з ро­ди­ча­ми, вий­шов з ха­ти й сів на мальовані сан­ки.

«Може, во­но в їх пе­рет­реться, пе­рем­неться - та й так ми­неться. Влітку навіда­юсь в Го­робцівку до сест­ри. Мо­же, зять ще й по­ми­риться з о. Ар­темієм. Який­сь час ми­не, то й Ва­тя за­бу­де, що я сміявся з неї. Мо­же, о. Ар­темій на­ду­мається та й роз­до­бу­де ти­ся­чок п'ять для своєї доні. Мо­же, мо­же…»

А ко­ни­ки нес­ли сан­ки по гла­денькій, як скло, до­розі. Сан­ки, мов чо­вен на бист­рині» ніби плив­ли ти­хо, швид­ко й плав­но й, ніби ко­лис­ка, за­ко­ли­ха­ли мо­ло­до­го па­ни­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич задрімав, ду­ма­ючи ду­му про не­давні неп­риємні події в Го­робцівці.

«Була ве­се­ла Го­робцівка, а на цей час чо­гось ста­ла смут­на», - ду­мав мо­ло­дий па­нич, дріма­ючи в теп­ло­му ко­жусі.

VIII

На мас­ниці два го­робцівські чо­ловіки, Лев­ко та Пет­ро, ви­пив­ши доб­ре в ку­ма, вер­та­лись до­до­му проз двір о. Ар­темія вже зовсім п'яні. Обид­ва во­ни бу­ли відомі на все се­ло п'яниці, бо те­пер на се­лах вже зовсім ви­во­дяться неп­ро­сип­ленні п'яниці.

Йдучи проз ба­тюш­чин двір, чо­ловіки співа­ли якусь нісенітни­цю, а потім ста­ли на во­ро­тях і по­ча­ли ла­ять о. Ар­темія, що час­тенько трап­ляється на се­лах з п'яни­ця­ми.

- От тут жи­ве той, що де­ре з жи­во­го й з мерт­во­го, - гу­кав один чо­ловік сте­ре­отип­ну лай­ку про попів, - усе йо­му да­вай та да­вай гроші! І вро­дись - пла­ти, й ох­рес­тись - пла­ти, й оже­нись - пла­ти!

- Так, ку­ме, так. І вмри - так са­мо пла­ти йо­му! П'яниці сто­яли на во­ро­тях і ла­яли, скільки влізло.

- І ко­ро­ви в йо­го кир­паті, і най­мич­ки ми­заті!

- І во­ли в йо­го прок­ляті, і коні ле­дачі, і свині смер­дячі! - гу­кав пер­ший п'яни­ця й ма­хав ку­ла­ка­ми на ха­ту. - І ку­ри ле­дачі, і гу­си мор­даті, - плів п'яни­ця, за­гу­бив­ши па­мо­ро­ки й тям­ку десь в шин­ку.

О. Ар­темій, си­дя­чи ко­ло вікна, ба­чив ту сце­ну й чув ту по­га­ну лай­ку. Він на­пи­сав до пи­са­ря лист, щоб тих п'яниць заб­ра­ли в во­лость та по­са­ди­ли хоч на один день в хо­лод­ну, щоб при­пи­нить п'яниць.

- Еге, ви­ба­чай! Він за­га­дує мені, не­на­че своєму дя­кові, - ска­зав пи­сар і за­раз-та­ки по­дав та­ку од­пис­ку, що во­лость не має пра­ва су­ди­ти й ка­рать за крив­ду сло­вом і вчин­ком, що ці діла по­ви­нен роз­би­рать ми­ро­вий суд­дя. А ко­ли о. Ар­темія зобіди­ли сло­вом, то не­хай він їде по­зи­вать тих чо­ловіків до ми­ро­во­го судді.

Писар на­пи­сав о. Ар­темієві це все в офіціальній бо­мазі, ще й під но­ме­ром завів в книж­ку та й одіслав че­рез стійчи­ка до бла­го­чин­но­го.

О. Ар­темій про­чи­тав ту од­пис­ку та аж крик­нув.

- Їдь до ми­ро­во­го! Спа­сибі твоєму батькові! Їдь за двад­цять верс­тов по­зи­вать двох п'янюг! Чи вже ж йо­му бу­ла б ве­ли­ка труд­нація по­са­дить в хо­лод­ну отих двох підчих­востів хоч на день та ніч, щоб при­пи­нить їм п'яні язи­ки? Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! На­чу­вай­ся ж те­пер! Не бу­ти тобі пи­са­рем в Го­робцівці. Бу­деш ме­не пам'ятать до но­вих віників! - го­во­рив о. Ар­темій до Су­са­ни Уласівни.

Раз після вечірні, ви­хо­дя­чи з церк­ви, о. Ар­темій роз­ба­ла­кавсь на цвин­тарі з дідом Яко­вом та ти­та­рем. Бу­ли в церкві й два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись ти­та­ря­ми, і ті прис­ту­пи­ли до о. Ар­темія й ба­ла­ка­ли то про се, то про те. До куп­ки прис­та­ло ще кільки сусід о. Ар­темія та цер­ков­ний сто­рож. О. Ар­темій завів роз­мо­ву про пи­са­ря.

- І навіщо ви дер­жи­те при во­лості ота­ко­го пи­са­ря, як отой Ко­цю­бен­ко? І чом ви йо­го не про­же­не­те? Нев­же в нас не знай­шло­ся б лю­дей, кра­щих та здатніших од йо­го? - по­чав о. Ар­темій.

- А що ж, ба­тюш­ко; та він і нам нес­по­доб­ний; але не ми йо­го сад­жа­ли за пи­са­ря, не нам йо­го й ски­дать з-місця, - обізвав­ся дід Яків.

- Та це ж та­кий прой­дисвіт, що йо­го со­ром і в гро­маді дер­жать, не то що йо­го за пи­са­ря оби­рать. Йо­му ж тільки в шин­ку сидіти б та горілкою тор­гу­вать, а не пи­са­рю­вать.

- Нема де прав­ди діти: що він ли­хий для лю­дей, то ли­хий! - ска­зав ти­тар. - До йо­го ані прис­ту­пу! не­на­че став­ся до яко­гось гу­бер­на­то­ра! Як сон­це зай­де, то вже до йо­го ніко­му дос­ту­питься не мож­на.

- Замкне двері в во­лосній уп­раві та й ніко­го не пус­кав; а хто увійде не­на­ро­ком у во­лость, то так ку­ла­ка­ми в спи­ну й поп­ре че­рез двері та на двір. Та кри­чить, ве­ре­щить, та лає в батька - в матір, та кля­не! - ка­зав дід Яків.

- І це прав­да. Але не в тім си­ла, - по­чав о. Ар­темій, - це ж не пи­сар, а злодій! Він же пе­ре­во­дить гро­мадські гроші ні за що ні про що. А ви мов­чи­те!

Чоловіки пох­ню­пи­лись і вти­ри­ли очі в зем­лю: во­ни зна­ли, що пи­сар кра­де, але усі мов­ча­ли.

- Але що ж нам ро­бить, ко­ли йо­го дер­жить ми­ро­вий по­се­ред­ник? - обізвавсь пе­ре­го­дя дід Яків.

- То ви по­жалійтесь на йо­го ми­ро­во­му по­се­ред­ни­кові. А на­що вам ди­виться йо­му в зу­би? Підніміться про­ти пи­са­ря на сходці, а потім до ми­ро­во­го з про­щен­ням, - на­пу­тю­вав о. Ар­темій.

Чутка про цю по­ра­ду о. Ар­темія за­раз-та­ки пішла по селі й дійшла до пи­са­ря.

- Ого-го! - ска­зав пи­сар до во­лос­но­го. - Ба­тюш­ка вже зби­рав на ме­не со­бор. Збе­ру ж і я на йо­го свій конг­рес. По­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий; по­ба­чи­мо, хто бу­де звер­ху: чи со­бор, чи конг­рес.

Писар, не га­ячи ча­су, за­раз-та­ки й скли­кав свій конг­рес. Він чи­тав навіть га­зе­ту й тро­хи тя­мив де­що в політиці.

Писар зак­ли­кав до се­бе в гості два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись во­лос­ни­ми стар­ши­на­ми, зак­ли­кав во­лос­но­го ка­си­ра, де­сяцько­го, Лев­ка та Пет­ра, котрі ла­яли о. Ар­темія в йо­го та­ки во­ро­тях, та ще чо­ловіків з п'ять своїх сусід, пос­та­вив їм відро горілки, а пи­сар­ша зго­ту­ва­ла доб­ру за­кус­ку. Чо­ловіки аж об­ли­зу­ва­лись, ню­ха­ючи ті па­хощі, але не ро­зуміли, який то ключ при­хо­диться до та­кої надз­ви­чай­ної пи­са­ре­вої добрісті.

Писар не­за­ба­ром по­ка­зав їм то­го клю­ча, як тільки чо­ловіки доб­ре ви­пи­ли й за­ку­си­ли. На цей час пи­сар при­чи­нив двері в пе­кар­ню. Він одк­рив конг­рес про­мо­вою зда­ле­ки, нав­ман­ня, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. По­ба­ла­кав­ши про се та про те, про де­які гос­по­дарські спра­ви, пи­сар по­чав роз­мо­ву про о. Ар­темія: він підібрав для се­бе свою партію, не спри­я­ючу ба­тюшці, неп­ри­хильну до йо­го.

- Чогось на ме­не оце на­пав­ся наш піп. Зби­рав на ме­не свій со­бор на цвин­тарі: лає ме­не, га­нить, об­но­сить ме­не по селі. А я ж йо­му нічогісінько ли­хо­го не за­подіяв. Чи пой­ме­те віри? Зве ме­не жи­дом і навіть злодієм!

- Невже злодієм? Ото ди­во! - аж крик­нув Лев­ко.

- Їй-богу, зве злодієм. От бо­жусь і ла­ден і зап­ри­сяг­тись, що прав­да. А хіба ж я в йо­го коні вкрав чи гроші пок­рав? Хто ска­же, що я в йо­го коні вкрав?

- Авжеж ніхто не ска­же, - обізвав­ся один чо­ловік. - Чи то мож­на! чи то мож­на! Злодій - то та­ки злодій, а ви ж, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, та­ки ж, хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, пи­сар. А хто ж цього не знає?

- Одже ви­хо­дить, по-ба­тюш­чи­но­му, що я злодій та й злодій! - го­во­рив пи­сар.

- Е, ні! Що вже що, а цьому неп­рав­да! І зап­ри­сяг­нусь, що неп­рав­да! Це він так собі дзво­нить. А не­хай собі дзво­нить! - обізвав­ся ка­сир, вже п'яненький.

- Але як то мені слу­ха­ти ота­ке! - ска­зав пи­сар.

- О, що по­га­но та­ке слу­хать, то по­га­но. Про це не­ма що й ка­зать, - ска­зав Лев­ко.

- Отож він хо­че ски­нуть ме­не з пи­сарст­ва. А я зроб­лю так, що ски­ну йо­го з па­рафії, - ска­зав пи­сар і блис­нув сер­ди­то очи­ма.

Гостям, оче­ви­дяч­ки, спо­до­бав­ся та­кий сміли­вий пи­сарів про­ект.

- Як ски­нуть, то й ски­нуть! Аби церк­ва, а піп бу­де. Без по­па не бу­де­мо сидіть, - ска­зав де­сяцький.

- Знайдуть дру­го­го та й приш­лють, - ска­зав пи­сар. - Хіба ж це та­ки справді один він та­кий ми­тець на ввесь світ, а дру­го­го та­ко­го й не знай­деться? Знай­дуть кра­що­го.

- Знайдуть. Чо­му пак не знай­дуть, - ска­зав Де­нис, пе­редніший го­робцівський го­ло­ва.

- Або кра­що­го, або й гіршо­го, - бовк­нув Лев­ко. - Бу­ває уся­ко­во. Цей ще ніби се­ре­ду­щий між ни­ми.

- Добрий се­ре­ду­щий! Нічо­го ка­зать! - обізвав­ся пи­сар. - Який в йо­го лад в церкві? Сто­рож кра­де гроші з тарілоч­ки та­ки в церкві, кла­де в ки­ше­ню, як хо­дить по церкві та зби­рає гроші; ти­тар кра­де; дяк - ні до бо­га, ні до лю­дей: хри­пить, кувікає та ви­щить на кри­ласі, та ще й плює че­рез кри­лас на гро­ма­ду. А сам гост­рий та пал­кий. Все стри­бає та кру­титься, як му­ха в ок­ропі. Та все лається та кля­не. Ко­лись і ме­не наз­вав ан­тих­рис­том.

- Невже ан­тих­рис­том? Дух свя­тий при хаті! - ска­зав ли­цемірний Де­нис, ще й пе­рех­рес­тив­ся.

Десяцький та ще кілька чо­ловік й собі пе­рех­рес­ти­лись, ма­буть, в дя­ку за горілку та ва­ре­ни­ки з ка­пус­тою.

- А дяк! Му­жиків лає та кля­не й анах­те­ма­ми, і бу­зувіра­ми, і ан­ци­бо­ра­ми, і всього не при­га­даєш. Ба­тюш­ка роз­пус­тив дя­ка вже геть-то! - ска­зав Де­нис.

- Ну, і що то во­но та­ке - ан­ци­бо­ри? Цим дяк все потріпує мо­лот­ників та най­митів. Чи во­но жу­равлі, чи во­но чор­но­гу­зи, чи, мо­же, бо­ро­ни бо­же, во­но є не­чис­та си­ла? - спи­тав де­сяцький. - Чи во­но ото гар­но, чи ду­же вже по­га­но?

- А пев­но, по­га­но, ко­ли во­но єсть лай­ка, - ска­зав Де­нис.

- То зна­читься - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! - ска­зав пи­сар, лед­ве осміха­ючись собі під ніс.

- Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обізвав­ся Лев­ко. - То це він що клеп­не кле­зом раз, то во­но ви­хо­дить аж тричі? Ма­буть, то, щоб більше дош­ку­ля­ло, чи що?

- Якби хоч бу­ло тільки раз дурні, то ще б не так допіка­ло. А то аж тричі дурні! Оце так га­разд! Ов­ва! - про­мо­вив Де­нис.

- Така ку­мед­на лай­ка! - бовк­нув де­сяцький. - І де він її вид­рав?

- Певно, з кни­жок ви­чи­тав! - ска­зав пи­сар. - Бо лю­де ж так не ла­ються.

Дві чар­ки хо­ди­ли кру­гом сто­ла, не­на­че од­на по­га­ня­ла дру­гу. Горілка ли­лась з бутлів, не­на­че з ло­токів. Ком­панія ста­ла ще ве­селіша. Лев­ко вже зовсім на­дуд­лив­ся. Пи­сар­ша по­да­ла дру­гу мис­ку ва­ре­ників. В ве­селій світлиці тхну­ло горілкою та че­хо­нею. Усі чо­ловіки го­во­ри­ли, ба­ла­ка­ли го­лос­но, на все гор­ло. Світли­ця ста­ла схо­жа на шинк; пи­сар­ша по­ход­жа­ла по хаті, мов шин­кар­ка; пи­сар ма­ло пив і був тве­ре­зий. Він пив ма­ло, бо йо­му тре­ба бу­ло пра­ву­вать на своєму конг­ресі. Роз­мо­ва в чо­ловіків пря­му­ва­ла не ту­ди, ку­ди хотів пи­сар: ба­ла­ка­ли про ха­зяй­ст­во, про не­дорід хліба, про ху­до­бу. Пи­сар все нап­рям­лю­вав роз­мо­ву про о. Ар­темія, все га­нив та гу­див йо­го.

- От і з ме­не ба­тюш­ка взяв-та­ки аж п'ять кар­бо­ванців, як я же­нив си­на та го­див вінчан­ня, - про­мо­вив Де­нис, - з дру­гих бе­ре за вінчан­ня по-бо­жо­му, по три кар­бо­ванці, а з ме­не навіщось взяв п'ять. Ка­же мені: «Ти був го­ло­вою, ти ба­га­тий, в те­бе ха­та під бля­ша­ною покрівлею». А що з то­го, що в ме­не ха­та вкри­та бля­хою? Хіба та бля­ха кра­де­на, чи що? Я не вкрав її, а зап­ра­цю­вав.

- Ба вкрав! - бовк­нув вже п'яненький Лев­ко. - Вкрав, як був во­лос­ним. От і за­бо­жусь, що вкрав, бо й ха­ту пос­та­вив за кра­дені гроші.

Денис за­мовк і на­су­пивсь. Пи­сар пох­ню­пивсь і -на­су­пив­ся. Він не пос­теріг, що Лев­ко хоч був п'яни­ця, але мав в серці при­род­же­ну чесність, кот­ра ви­яв­ком ви­яв­ля­лась в йо­му най­більше тоді, як він був напідпит­ку. Тоді Лев­ко ви­во­зив язи­ком, як на ло­паті, усю прав­ду, нев­ва­жа­ючи ні на ко­го.

«От і по­ми­лив­ся, що за­тяг у конг­рес ото­го п'яни­цю. Що в тве­ре­зо­го на умі, те в п'яно­го на язиці. Ще як бовк­не, що й я кра­ду гро­мадські гроші… А! - аж цма­кав пи­сар. - Тре­ба хутчій за­пить горілкою оту йо­го дур­ну честь».

- Та годі тобі, Лев­ку, базікать! На лиш та ви­пий чар­ку! Оце бу­де кра­ще, - ска­зав пи­сар і по­дав Лев­кові чар­ку. Лев­ко ви­пив.

- Треба по­да­ва­ти на по­па про­шен­ня архієреєві, - по­чав пи­сар, - зас­тупіться за ме­не! На­пи­ше­мо про­шен­ня, спи­ше­мо усі йо­го крив­ди, а ви підпи­ше­тесь, та й по­да­мо. А до­ки ми бу­де­мо терпіть! - підби­вав пи­сар.

- На ко­го про­ше­ния? На по­по­ву най­мич­ку Хо­ти­ну? О, по­да­мо, по­да­мо на ту бісо­ву доч­ку. Скиньмо її з па­рафії. Ота мені Хо­ти­на в печінках си­дить! Як ми мо­ло­ти­ли в по­па та бу­ло прий­де­мо в пе­кар­ню обідать або по­луд­нать, то во­на нам на стіл су­харів та черст­во­го хліба! А са­ма же­ре па­ля­ниці. А борщ для нас зва­рить в отакісінько­му гор­няті, не­на­че для дітей! - го­во­рив Лев­ко й по­ка­зав сво­го пальця.

- Та ні, Лев­ку! Не в то­му річ! - го­во­рив пи­сар.

- Як не в то­му річ, то бог з ним! На­пишіть, щоб Хо­ти­ну зас­ла­ли на Сибір. О, я б її ко­та­ми драв! Ота мені іро­до­ва Хо­ти­на! - ре­пе­ту­вав п'яний Лев­ко, не­на­че та Хо­ти­на бу­ла йо­му пер­ший во­рог на селі.

Довго пи­ла та за­ку­сю­ва­ла ком­панія. Пи­сар все нап­рав­ляв гос­тей про­ти о. Ар­темія.

Вже смер­ком розійшли­ся пи­са­реві гості та на про­щанні все обніма­ли та цілу­ва­ли пи­са­ря.

- І спа­сибі вам. І прос­тибі вам, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Вже ми за вас бу­де­мо всто­ювать, як за рідно­го батька! - го­во­рив де­сяцький і тричі поцілу­вав­ся з пи­са­рем.

Гості розійшли­ся. Лев­ка ви­ве­ли за во­ро­та попід ру­ки.

- Ще од­но відро горілки, і о. Ар­темій по­ле­тить з па­рафії. По­ба­чи­мо, чиє бу­де звер­ху, а чиє нас­поді! - ка­зав пи­сар жінці. - Ду­же за­го­нис­тий та пруд­кий став о. Ар­темій; ду­же вже заг­нав­ся. От ми йо­го й спи­ни­мо.

Саме то­го дня, як пи­сар зби­рав до се­бе свій конг­рес в се­ло прий­шла штундівська про­повідни­ця, якась не­мо­ло­да вже дівка. Во­на за­но­чу­ва­ла в од­но­го чо­ловіка, цілий вечір нав­ча­ла не хо­дить до церк­ви, мо­литься вдо­ма, зва­ла попів фа­ри­се­ями, а дяків - са­ду­ке­ями. Роз­ка­зу­ва­ла во­на, що бу­ла в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі за пос­луш­ни­цю, але по­ки­ну­ла мо­нас­тир і прис­та­ла до штундів. Цілий вечір во­на співа­ла цер­ковні пісні, і співа­ла ду­же гар­но й ду­же гар­ним та здо­ро­вим го­ло­сом. Пе­ре­но­чу­вав­ши в одній хаті, во­на дру­го­го дня пішла в дру­гу ха­ту, потім в тре­тю. Лю­де зби­ра­лись по­ди­виться на неї та пос­лу­ха­ти пісень. В той са­ме час десь у селі про­явив­ся ще дру­гий штундівський апос­тол. Лю­де роз­ка­зу­ва­ли о. Ар­темієві, що той штунд но­чу­вав в од­но­го чо­ловіка, ро­зум­но­го й письмен­но­го, цілу ніч ба­ла­кав з тим чо­ловіком, цілу ніч не да­вав йо­му спа­ти, роз­гор­ту­вав єван­гелію, ви­шу­ку­вав текс­ти, зма­гав­ся та все до­ка­зу­вав, що штун­да - най­кра­ща віра.

О. Ар­темій пе­ре­чув че­рез лю­дей за тих апос­толів і за­раз на­пи­сав бо­ма­гу в во­лость, щоб стар­ши­на звелів ареш­ту­вать тих штундів, за­ки­ну­ти їх в хо­лод­ну й вип­ро­ва­дить з се­ла. Свою бо­ма­гу о. Ар­темій завів під но­мер.

Незабаром стійчик приніс о. Ар­темієві бо­ма­гу од пи­са­ря, так са­мо за­ве­де­ну під но­мер. Пи­сар пи­сав, що во­лос­на уп­ра­ва не має ніяко­го діла до апос­толів та чер­ниць, що во­на боїться за чер­ниць од­повідальності й врешті усього при­док­ла­дав са­мо­му о. Ар­темієві взя­ти на се­бе це діло з штундівськи­ми апос­то­ла­ми, як спра­ву цер­ков­ну, а не во­лос­ну.

«Не хо­че до­по­мог­ти мені! Це він ро­бить мені на злість. Та й сам він який­сь прой­дисвіт, бу­вав у бу­вальцях і, пев­но, в своїх по­хо­дин­ках роз­гу­бив і віру й совість…» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Тим ча­сом о. Ар­темій довідав­ся й про пи­сарів конг­рес. Пи­сар, ма­буть, не ду­же щільно за­чи­няв двері в пе­кар­ню, і сло­ва спільців то­го конг­ре­су якось прос­ко­чи­ли крізь щіли­ну, мов го­робці, і роз­летілись по селі. Вчи­тельша ло­ви­ла по селі ті го­робці на своє сильце й за­раз при­но­си­ла о. Ар­темієві.

«Нy,потривай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! По­ки ти ме­не ски­неш з па­рафії, я те­бе тричі зсад­жу з тво­го пи­сарст­ва!» - по­ду­мав о. Ар­темій і за­ду­мав на­пи­сать до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка лист про усі пи­са­реві лихі вчин­ки та ли­ходійства.

Тим ча­сом пи­сар сам на се­бе по­дав но­жа, сам під со­бою ви­ко­пав яму. Він ду­же вже розібрав­ся, занісся вго­ру й вва­жав на се­бе не мен­ше, як на яко­гось го­робцівсько­го гу­бер­на­то­ра. Він не це­ре­мо­нив­ся ні з жи­да­ми, ні з му­жи­ка­ми, ла­яв їх, скільки по­тов­пи­лось, а му­жи­кам час­тенько да­вав ку­ла­ком сту­са­ни та по­ти­лич­ни­ки. Він дав при­каз по во­лості, щоб ніхто не насмілю­вавсь йти до йо­го в во­лос­ну кан­це­лярію ні по яко­му ділу, як тільки над­ворі смерк­не. В той час він пи­сав свої бо­ма­ги й не лю­бив, щоб йо­му тоді хто пе­ре­ба­ран­чав та од­ри­вав йо­го од ро­бо­ти.

В той час до Го­робцівки приїхав з близько­го містеч­ка один шлях­тич, Мо­роч­ковський, ба­га­тенький і по­важ­ний в цілій око­лиці, як ду­же по­ряд­ний і за­мож­ний чо­ловік. Він мав діло в во­лость, по­зи­вав­ся за млин з своїми спільни­ка­ми. Мо­роч­ковський не знав про той пи­сарів при­каз і, тро­хи запізнив­шись, пішов до пи­са­ря в во­лость вве­чері.

Двері в во­лосній уп­раві бу­ли за­перті, але в вікнах світи­лось. Мо­роч­ковський пос­ту­кав у двері. Пи­сар од­су­нув за­сов, од­чи­нив двері й крик­нув.

- Ти чо­го лізеш сю­ди, ста­ра со­ба­ко? Хіба не знаєш, що я за­бо­ро­нив хо­дить в во­лость вве­чері? Геть пішов вон, бо я тобі бо­ки по­ла­таю оцим за­со­вом! І го­во­рив же, й при­ка­зу­вав, щоб не лізли сю­ди до ме­не вве­чері! Ні, та­ки лізуть, мов ті свині!

- Та я цього при­ка­зу не знав. Прийміть ме­не, пустіть у во­лость, бо я приїхав по ділу, - обізвав­ся за по­ро­гом в тем­ряві шлях­тич.

- Чи це ви, Мо­роч­ковський? Ну про­ба­чай­те ж на цей раз: я ду­мав, що то який­сь го­робцівський му­жик, - по­чав вже лас­ка­вим го­ло­сом го­во­рить пи­сар.

Писар в той час за­ду­мав бу­ду­вать но­вий дім і зби­рав для йо­го ма­теріал. Мо­роч­ковський мав коні, був ба­га­тенький і міг ста­ти йо­му в при­годі. Че­рез те пи­сар і роз­пус­тив ме­дом свій го­лос.

- Вступіть! Увійдіть! Про­шу вас! - про­сив пи­сар Мо­роч­ковсько­го.

Морочковський увійшов в уп­ра­ву й роз­ка­зав про своє діло за млин. Пи­сар шви­денько на­пи­сав потрібну йо­му бо­ма­гу.

- Морочковський! Ви маєте ко­ни­ки, дер­жи­те й во­ли. Я оце за­ду­мав бу­ду­вать для се­бе бу­дин­ки, ко­мо­ру та во­зов­ню. Чи не спро­мог­ли­ся б ви при­вез­ти мені кільки хур би­то­го каміння своїми во­ла­ми та кіньми? Там у вас над Рос­сю сто­ять вже го­тові сажні на­би­то­го каміння, - го­во­рив пи­сар вже не на­чальницьким, а бла­га­ючим со­ло­деньким го­ло­сом.

- Добре. Чом же… при­ве­зу, - од­повідав доб­рий Мо­роч­ковський і му­сив да­ти свою зго­ду, хоч йо­му так хотілось во­зить те каміння для пи­са­ря, як хо­четься здо­ро­во­му чо­ловікові по­ми­рать.

Випровадивши Мо­роч­ковсько­го, пи­сар за­су­нув двері за­со­вом і сів пи­са­ти. Ко­ли че­рез го­ди­ну знов хтось за­тор­гав две­ри­ма. Пи­сар роз­сер­див­ся.

«І знов лізе якась тва­рю­ка! Ото ли­ха го­ди­на! Піду та доб­ре ви­лаю, щоб оду­чить ту муж­ву ла­зи­ти сю­ди вве­чері», - по­ду­мав пи­сар.

Він побіг у сіни, од­су­нув двері й од­чи­нив. На ґанку сто­яла мо­ло­ди­ця. Пи­сар не­са­мо­ви­то крик­нув.

- Ти яко­го дідька сю­ди лізеш, сви­ня­че ри­ло? Чо­го тобі тут тре­ба, по­га­на мор­до со­ба­ча? Пішла вон з дво­ру! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то по­мор­да­са вхо­пиш!

- Та це я! - ти­хо обізва­лась мо­ло­ди­ця. То бу­ла жінка во­лос­но­го стар­ши­ни Леська. Во­на бу­ла ще й ку­ма пи­са­реві.

- Чи це ви, ку­мо? Оце ли­шенько! А я ду­мав, що хто чу­жий. Зайдіть же, будьте лас­каві, та ви­ба­чай­те мені в цім слові! - про­сив пи­сар.

- І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас за­хо­ди­ла! - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця. - Об­ла­яли ме­не, не­на­че ос­тан­ню во­ло­цю­гу. Оце який со­ром!

- Та ви­ба­чай­те! Зайдіть же! В ме­не тут і нас­той­ка є в шафі. Вип'ємо по чарці! - про­сив пи­сар.

- Цур тобі з твоєю нас­той­кою! Бу­де вже з ме­не й цієї нас­той­ки… Я й че­рез твій поріг ніко­ли не пе­рес­туп­лю, - ска­за­ла во­лос­но­го жінка та й пішла з дво­ру.

Через го­ди­ну знов хтось пос­ту­кав у двері й зас­ту­кав ку­ла­ком здо­ро­во й сміли­во, як сту­ко­тять п'яні. Пи­сар аж скипів. Він ско­чив з місця, про­жо­гом ки­нув­ся в сіии, од­чи­нив двері. В тем­ряві мріла якась му­жицька дрібненька пос­тать.

- Ти чо­го сту­каєш, во­ло­цю­го, п'яни­це? Чо­го тобі тут тре­ба? А, ти, сви­ня­ча мор­до! А, ти, п'яни­це, во­ло­цю­го! Чо­го ти тут бро­диш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? - крик­нув пи­сар і штовх­нув чо­ловічка в гру­ди ку­ла­ком. Чо­ловічок дав стор­ча­ка до­до­лу аж че­рез три східці ґанку.

- Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Ле­вонтію? - обізвав­ся вни­зу чо­ловічок.

- Чи то ви, та­ту? Оце, бо­же мій, яка на­пасть тра­пи­лась! Це ви вже втретє цього ве­чо­ра сту­каєте в двері. А я роз­лю­ту­вавсь та з нес­тям­ки… Оце, бо­же мій! - бідкав­ся пи­сар. - Та вступіть же, та­ту!

- А бо­дай тобі доб­ра не бу­ло, щоб я до те­бе всту­пав! Бач, як за­панів! А ти вже за­був­ся, як пас че­ре­ду? За­був­ся, як свині пас? А, ти, сви­но­па­се! - го­во­рив з дво­ру ста­рий Пет­ро Ко­цю­ба, не­ве­лич­кий та вбо­гий чо­ловік.

- Хібаж я зу­мис­не вас штовх­нув? Та ви­ба­чай­те мені, та­ту, на цей раз! Та вступіть-бо! - про­сив пи­сар з по­ро­га.

- Бодай вже од те­бе ос­ту­пи­лись добрі лю­де! Я те­бе од­дав в шко­лу, втра­чав­ся на те­бе, да­вав на книж­ки ос­танні гроші. А він тобі он якої співає! Сам ба­гатієш, а мені од те­бе не­ма ніякої по­мочі, - ска­зав Ко­цю­ба та й пішов з дво­ру.

- Ну та й прич­та ж мені тра­пи­лась цього ве­чо­ра! Не­на­че не­чис­тий увів ме­не в спо­ку­су! - го­во­рив пи­сар, втретє за­со­ву­ючи двері за­со­вом.

Писар вер­нув­ся в кан­це­лярію й сів за сто­лом. Він роз­гор­нув од­ну бо­ма­гу й по­чав пе­ре­чи­ту­вать, але чи­тав, чи­тав і ніяк не міг вто­ро­пать са­мої сут­но­ти на­пи­са­но­го. Нес­подівані події цього ве­чо­ра вплу­ту­ва­лись в на­пи­са­не, не­на­че там, в бо­мазі, бу­ло ря­доч­ком на­пи­са­но за дві речі. Ле­о­итій Пет­ро­вич чи­тав од­но, а дру­ге не­доб­рохіть лізло йо­му в го­ло­ву, не­на­че во­но бу­ло спи­са­не між ряд­ка­ми. Втям­ли­вий зро­ду й ро­зум­ний, він не міг нічогісінько розібрать в бо­мазі, не­на­че за­гу­бив свою тя­му десь в сінях та на схо­дах. Він по­чу­хав по­ти­ли­цю й ки­нув бо­ма­гу на стіл. Не­ве­лич­ка лам­па світи­ла тільки на один кінець дов­го­го сто­ла, на дзер­ка­ло, і слаб­кий світ од неї лед­ве до­ся­гав до білих стін. Пи­сар витріщив за­ду­мані очі на тем­ний ку­ток і за­ду­мавсь. Він був знес­по­коєний, стур­бо­ва­ний і тим сту­ко­том у двері, й ви­пад­ком з жінкою во­лос­но­го стар­ши­ни та з батьком. Неп­риємна подія доб­ре да­лась йо­му в тям­ки.

«І приніс чорт оту Лес­чи­ху й мо­го батька! - ду­мав пи­сар. - Те­пер піде чут­ка по селі, піде сла­ва про це й по всій во­лості, дійде во­на й до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка… за­пев­но, че­рез о. Ар­темія… Ов­ва! А, по­га­на спра­ва! Лю­де й без то­го вже на ме­не гри­ма­ють, що я їх ча­сом штов­хаю в по­ти­ли­цю, даю сту­са­ни в бо­ки та по­ля­па­си по морді. А тут на тобі ще Лес­чи­ху та ста­ро­го батька! Я-то не ду­же вва­жаю на о. Ар­темія й не бо­юся, що він мені пош­ко­дить, - ду­мав Ле­онтій Пет­ро­вич. - Але ж оце тра­пивсь по­га­ний ви­па­док. Мо­жуть ме­не й справді ски­нуть з місця. Ов­ва! На­род роз­не­се по во­лості, по яр­мар­ках. І при­нес­ла ж ли­ха го­ди­на сю­ди ста­ро­го! І чо­го йо­му бу­ло сю­ди сліпцем лізти? І я йо­го вда­рив…»

Писар встав і по­чав ни­кать по кан­це­лярії. Йо­го бро­ви на­су­пи­лись; очі сум­но й сер­ди­то виг­ля­да­ли з-під гус­тих брів. Він зак­лав ру­ки в ки­шені й усе хо­див од кут­ка до кут­ка, а сумні ду­ми все густіше й густіше на­со­ву­ва­лись в йо­го го­лові.

Він ду­же зас­му­тив­ся й по­чав швид­ше хо­дить. Тонкі дош­ки вги­на­лись од йо­го важ­ких сту­пенів. І йо­му зда­ло­ся, що під ним вги­нається грунт, що він от-от не­за­ба­ром про­ва­литься з сво­го пи­сарст­ва.

«Що ж тоді мені ро­бить, як ме­не про­же­нуть з місця? Як жи­ти? Ха­барі про­па­ли…» - ду­мав пи­сар, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка.

А нічна пізня до­ба, надз­ви­чай­на мерт­во­та, ти­ша в кан­це­лярії на­во­ди­ли на йо­го ще більше важ­ких дум. Темні за­кут­ки на­во­ди­ли на йо­го сум. В йо­му роз­бур­ка­лась вда­ча се­ля­ни­на, прос­то­го, неп­росвіче­но­го. Темні за­кут­ки не­на­че ля­ка­ли йо­го; тем­ря­ва ніби густіша­ла в кут­ках і на­со­ву­ва­лась на се­ре­ди­ну ха­ти, на­по­ля­га­ла на йо­го.

Писар за­га­сив лам­пу, вий­шов надвір і про­чу­мавсь. Хо­лод за­раз розігнав йо­го сумні ду­ми.

«Ет! не зна­ти що лізе в го­ло­ву!» - по­ду­мав пи­сар, вер­та­ючись до­до­му.

Поки він дійшов до­до­му, сумні ду­ми йо­го не­на­че роз­гу­би­лись по до­розі. Він знов по­чав сер­диться на батька.

«І при­нес­ло ле­да­що ста­ро­го в во­лость! І чо­го йо­му бу­ло тре­ба? От і на­ро­бив мені кло­по­ту!» - ду­мав пи­сар, всту­па­ючи в свій двір.

І як­би тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ла­ден дать йо­му ще од­но­го сту­са­на або по­ти­лич­ни­ка.

Його стріла жінка, гля­ну­ла на йо­го й спи­та­ла:

- Чого це ти та­кий сум­ний, не­на­че в те­бе на лиці нах­ма­ри­ло?

- Ат, од­че­пись! - крик­нув він на жінку.

Жінка за­мовк­ла й не на­ма­га­лась, і не насміли­лась йо­го більше пи­тать.

«Певно, лю­де розізли­ли йо­го в во­лості своїми поз­ва­ми», - по­ду­ма­ла пи­сар­ша й більше не пи­та­ла ні про що сво­го чо­ловіка; во­на зна­ла но­ро­ви Ле­онтія Пет­ро­ви­ча: раз одрізав, то більше не чеп­ляй­сь!

Погано спа­лось тієї ночі Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, і все чудні та важкі сни йо­му сни­ли­ся: все верз­лось, що він ніби си­дить в Бо­гус­лаві на місці ко­ло Бер­ко­во­го шап­ли­ка з смо­лою та все сьорбає дьоготь лож­кою; дьоготь про­тив­ний, по­га­ний, аж пельку за­би­вав, а він навіщось сьорбає йо­го, не­на­че на­ку­пивсь. То знов йо­му сни­лось, що в йо­го на пле­чах важ­кий лан­тух з піском; він не­се той мішок до мли­на мо­лоть і ніяк не пот­ра­пить в млин та блу­кав десь в пу­щах та нет­рях.

Другого дня тро­хи не світом уся Го­робцівка вже досвідчи­лась, що вчи­нив пи­сар в во­лосній уп­раві з Лес­чи­хою та з своїм батьком. Лес­чи­ха хотіла йти до ба­тюш­ки жалітись на пи­са­ря, та не насміли­лась. Хит­ра мо­ло­ди­ця зна­ла, що як роз­ка­же про все вчи­тельші, то це все од­но, ніби во­на роз­ка­же са­мо­му о. Ар­темієві. Во­на бігцем побігла до вчи­тельші.

Лесчиха не по­ми­ли­лась: го­робцівська га­зе­та бу­ла ніби те­ле­фон­на. Вчи­тельша аж підско­чи­ла, як по­чу­ла та­ку ціка­ву но­вин­ку. Во­на на­ки­ну­ла на се­бе пальто, за­бу­лась навіть всу­ну­ти но­ги в ко­лоші і в од­них че­ре­ви­ках побігла до ба­тюш­ки й роз­ка­за­ла за ви­па­док з пи­са­рем.

О. Ар­темій слу­хав і ре­го­тавсь. Су­са­на Уласівна й собі сміялась. Ва­тя, уг­лядівши вчи­тельшу, втек­ла в свою кімна­ту, щоб і не ба­читься з нею: во­на щи­ро зне­на­виділа вчи­тельшу.

- Хі-хі-хі! - ре­го­тавсь о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці, аж за бо­ки брав­ся. -Хі-хі-хі! От ко­медія - так ко­медія! Кра­щої й Го­голь не ви­ду­мав би! Хі-хі-хі! Та як він ла­яв Лес­чи­ху? По­га­на мор­да? безх­вос­та суч­ка? Сміх, та й годі! Во­лос­но­го стар­ши­ни жінка - безх­вос­та суч­ка!

- Та так же ла­яв, так! Ка­зав на неї: а, ти, безх­вос­та суч­ко, ку­ца шка­по! - го­во­ри­ла вчи­тельша й, оче­ви­дяч­ки, док­ла­да­ла ще більше своїх по­етич­них об­разів, щоб зро­бить ко­рес­пон­денцію цікавішою й от­рутнішою для пи­са­ря.

- Ого-го-го! - аж ре­го­тав о. Ар­темій. - Ой, ум­ру од сміху! А сво­го батька як він ла­яв: ста­рою со­ба­кою, чи сви­ня­чим хвос­том, чи як? Я щось і не поп­римічав усього, - пи­тав о. Ар­темій.

- Лаяв і ста­рою со­ба­кою, і сви­ня­чим хвос­том, і неп­ро­сип­лен­ним п'яни­цею, і злодієм, і ста­рим во­ло­цю­гою, - до­да­ва­ла куті ще й сво­го ме­ду вчи­тельша.

- Ну, не­хай ста­рий Ко­цю­ба здо­ро­вий зно­сить та в кра­ще вбе­реться! Гар­ний си­нок, нічо­го ка­за­ти! Уб­рав батька на старість в шо­ри, та в убо­ри, та в на­рит­ни­ки!

Вчительша осміха­лась та аж об­ли­зу­ва­лась, не­на­че пи­сар­шин кіт, що вкрав та всмак наївся са­ла. Во­на трош­ки по­сиділа, по­ба­ла­ка­ла та й пішла.

- Ну вше­ле­пав­ся ж оце пи­сар! Хи-хи-хи! - ре­го­тавсь на всю світли­цю о. Ар­темій.

Незабаром при­ди­бав і ста­рий Ко­цю­ба жалітись на сво­го си­на. Ко­цю­ба був не­ве­лич­кий су­хий си­вий дідок з доб­ри­ми яс­ни­ми очи­ма.

- Вже, ба­тюш­ко, про­шу ва­шої ми­лості, як бу­де Ле­вонтій говіть, то хоч нак­ладіть на йо­го по­ку­ту за те, що він так зне­ва­жає ме­не, ста­ро­го. А я ж йо­го од­дав до шко­ли! А я ж за ос­танні гроші ку­пу­вав йо­му книж­ки, зо­дя­гав йо­го. А він… Он яка мені дя­ка од йо­го на старість! Хлібом-сіллю мені не до­по­мо­же, а лай­кою так вра­зить…

І в ста­ро­го Ко­цю­би за­ка­па­ли сльози з очей і по­си­па­лись на сиві ву­си та на си­ву бо­ро­ду.

- Добре-добре, діду! Я йо­му цього не спу­щу. Бу­де він говіть, я нак­ла­ду на йо­го важ­ку по­ку­ту, бо «хто матір за­бу­ває - то­го й бог ка­рає», - втішав ста­ро­го Ко­цю­бу о. Ар­темій.

- От які-то бу­ва­ють діти! - бідкав­ся ста­рий Ко­цю­ба. - Я йо­го вивів в лю­де, а він… Що з то­го, що він ба­га­тий? Він ба­га­тий для се­бе. А я як був бідний, так і вмру бідним. От і те­пер на мені ла­та­на сви­ти­на і в бу­день, і в праз­ник. Ет, яка там поміч з тих дітей. Те­пе­реч­ки так на світі, що кож­ний дбає тільки за се­бе й для се­бе.

- Хіба ж це, ба­тюш­ко, впер­ше він ме­не так крив­дить та зне­ва­жає? Ет! Я йо­го по­си­лав до шко­ли; ду­мав, вив­читься чи­та­ти, бу­де мені чи­тать святі мо­лит­ви та святі кни­ги. А мо­же, ду­маю, і в свя­ту Лав­ру піде в ченці, як от Бар­чин син. Ду­мав я, бач­те, мо­же, вий­де хоч один в ро­ду пра­вед­ник та од­мо­литься за свої й за наші гріхи.

- А з йо­го от і вий­шов пра­вед­ник… - обізвав­ся о. Ар­темій.

- Ох, де там в світі вже та прав­да! Прав­да ко­ло по­ро­га те­пер си­дить, а крив­да за сто­лом на по­куті… - про­мо­вив Ко­цю­ба і важ­ко зітхнув, поп­ро­щав­ся й вий­шов.

- Ну, та й вий­шов же з Ко­цю­би­но­го си­на пра­вед­ник! - ска­зав о. Ар­темій до жінки, роз­ка­зав­ши їй роз­мо­ву ста­ро­го. - Це та­кий пра­вед­ник, що і в пек­ло не по­тов­питься з гріха­ми. Сам са­та­на візьме йо­го в пек­ло за сво­го пи­са­ря.

«Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Те­пер ти сам ви­ко­пав під со­бою яму, сам і впа­деш в неї, - ду­мав о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці. - Ой, по­ле­тиш ти сторч в яму, аж но­ги за­де­реш! Дав­ся ти мені взна­ки! розмізчу ж я те­бе те­пер! Тре­ба за­раз на­пи­сать лист до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка. Са­ме, са­ме доб­рий час! Їй-бо­гу, на­пи­шу листї Спи­шу за усі йо­го неп­рав­ди й крив­ди».

О. Ар­темій побіг до письмо­во­го сто­ла, що сто­яв в сто­ловій, ви­тяг з шух­ля­ди шість листів па­пе­ру, заг­ля­нув в чор­нильни­цю. В чор­нильниці бу­ло чор­ни­ла тільки на дні. О. Ар­темій вхо­пив пля­шеч­ку з чор­ни­лом, бурх­нув в чор­нильни­цю й спо­тан­ня на­лив чор­ни­ла сли­ве вщерть. Він сів за стіл і по­чав ду­ма­ти.

«Вже ко­ли пи­са­ти, так пи­сать, щоб і рук не пас­ку­дить. Спи­шу я все йо­го жит­тя», - ду­мав о. Ар­темій. І він по­чав, як ка­жуть, тро­хи не од Ада­ма: на­пи­сав, як ста­рий Ко­цю­ба од­дав си­на сво­го в шко­лу, як хотів ви­вес­ти йо­го на пра­вед­ни­ка; на­пи­сав про те, що Ле­онтій Пет­ро­вич тя­гав­ся по світах, бу­вав в бу­вальцях, слу­жив в мос­ка­лях, був військо­вим пи­са­рем, а далі пішов слу­жи­ти на залізну до­ро­гу. Далі на­пи­сав, як він на залізній до­розі ніби­то про­ри­вав мішки з ба­каліями, то­чив з мішків риж, род­зин­ки, миг­далі, ви­тя­гав фіги, ріжки, як це все він з ком­панією про­да­вав кра­ма­рям за по­ло­ви­ну ціни… О. Ар­темій пи­сав швид­ко, хап­ки. Йо­го пе­ро, як не­са­мо­ви­те, біга­ло по па­пері, пи­ща­ло, скрипіло, цвірінька­ло, як го­ро­бець, ще й до то­го бриз­ка­ло. За ці бриз­ки на бо­ма­гах о. Ар­темій не раз дос­та­вав навіть замітку од кон­сис­торських про­тоєреїв. Спох­ва­ту о. Ар­темій стром­ляв пе­ро в пов­ну чор­нильни­цю, ся­га­ючи аж до дна. Пе­ро ля­па­ло на стіл, на папір; дві краплі ляп­ну­ли на білу стіну й сіли, мов дві му­хи. Дов­го пи­сав він, ви­ли­вав увесь свій гнів, аж до­ки ру­ка не зомліла.

О. Ар­темій вто­мив­ся, зітхнув і примітив, що для зви­чай­но­го лис­та вий­шло за­над­то ба­га­то.

«Ох ли­шенько! Це ж вий­де ціле «пос­ланіє»! Тре­ба вко­ро­тить», - по­ду­мав о. Ар­темій.

І він по­чав вко­ро­чу­вать, пе­ре­чи­тав на­пи­са­не. І швид­ко потім на фігах, род­зин­ках та миг­да­лях по­де­ку­ди прос­тяг­ла­ся дов­га сму­га од краю лис­та до краю.

«А! цур йо­му! Ба­га­то честі зад­ля пи­са­ря пи­сать за все йо­го жит­тя. Тре­ба прис­ту­пить прос­то до діла, - по­ду­мав о. Ар­темій, - спи­шу йо­го пи­сарські крив­ди».

І він по­чав пи­са­ти про ті крив­ди і закінчив так: «Якби я спи­сав усі крив­ди й усю неп­рав­ду Ко­цю­бен­ка, то в ме­не б і па­пе­ру в столі на це не ста­ло. Та й хто не знає за ці крив­ди? Усей світ знає за їх, хіба окрім вас… Хто об­ду­рює лю­дей в во­лості більше за всіх? Ко­цю­бен­ко… Хто сип­ле, як з мішка, штов­ха­ни, сту­са­ни, по­мор­да­си, по­ля­па­си та по­ти­лич­ни­ки му­жи­кам? Він же, той са­мий Ко­цю­бен­ко. Хто кра­де й пе­ре­во­де гро­мадські гроші й кла­де в свою ки­ше­ню? Ко­цю­бен­ко. На ла­годіння уп­ра­ви гро­ма­да пос­та­но­ви­ла ви­дать двісті кар­бо­ванців. А хто ба­чив той ре­монт? П'ять ма­зал­ниць об­ма­за­ли та оббілю­ва­ли уп­ра­ву за два дні й дос­та­ли од пи­са­ря по восьмиг­ри­ве­ни­ку за день. От і все ла­годіння! А де ж реш­та гро­шей? В ки­шені в Ко­цю­бен­ка. Еко­номія да­ла дубів та де­ревні на місток. Лю­де звез­ли ду­би, звез­ли де­рев­ню і скла­ли ко­ло мос­ту. А де ті ду­би? Де та де­рев­ня? З неї пе­редніший во­лос­ний пос­та­вив собі саж для сви­ней, а Ко­цю­бен­ко заб­рав собі ду­би на слу­пи та підва­ли­ни на но­вий дім. А міст стоїть, як сто­яв, і сам пи­сар з пи­сар­шею раз про­ва­лив­ся на мос­ту. Пи­сар - чо­ловік ли­хий, лай­ли­вий, бит­ли­вий. Він бив рідно­го батька в во­лосній уп­раві, ла­яв во­лос­но­го жінку, ду­же ша­нов­ну го­робцівську мат­ро­ну, уся­ки­ми по­га­ни­ми сло­ва­ми, звав її сви­ня­чою мор­дою. На­шу ста­ру ти­тар­ку ла­яв в батька-матір, ще й наз­вав сви­ня­чою порібри­ною та по­че­ре­ви­ною і су­хо­реб­рою шка­пою… Рідно­го батька звав сви­ня­чим хвос­том. Він бун­тує лю­дей про­ти ме­не, пус­кає в се­ло штундівських про­повідників, і во­ни хо­дять по селі, мов ті вов­ки по ву­ли­цях се­ред дня, й зби­ва­ють з пан­те­ли­ку па­рафіян. Це не пи­сар, а сам ан­тих­рист! Це го­робцівська хо­ле­ра, го­робцівська па­на­ма! Прийміть йо­го з місця й по­садіть яко­гось універ­си­тетсько­го мо­ло­до­го юрис­та. Ко­цю­бен­ко зба­вить горілкою та п'янством добрі но­ро­ви в на­роді на довгі-довгі ча­си! Йо­му кра­марі не­суть ри­бу, да­ють м’ясо, бо­рош­но дур­нич­ки… Це ж ха­бар­ник, усім відо­мий!»

Так закінчив свій лист о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в до­ло­ню пе­ро, з при­тис­ком пос­та­вив точ­ку. Пе­ро хрус­ну­ло й квак­ну­ло, мов розмізче­на жа­ба. На па­пері зос­та­лась чор­на здо­ро­ва кап­ка з промінням навк­ру­ги. Він пе­ребілу­вав чор­няк ду­же чис­тенько, але на кінці та­ки не вдер­жав сво­го бас­ко­го пе­ра: заб­риз­кав доб­ренько й одіслав па­руб­ком до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка.

Мировий про­чи­тав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прис­лав мені о. Ар­темій цілий гор­щик прис­ку, та ще й ду­же га­ря­чо­го! - по­ду­мав він. - Але тре­ба наїхать та об­ревізу­вать го­робцівську уп­ра­ву. Тре­ба пе­рег­лядіть кни­ги. Щось там та є!»

Мировий не дов­го й га­яв­ся: че­рез тиж­день приїхав в Го­робцівку, зай­шов в во­лос­ну уп­ра­ву й по­чав ревізію. Пи­сар по­дав йо­му усі кни­ги. В кни­гах бу­ло все справ­но за­пи­са­но: увесь при­бу­ток і всі ви­дат­ки бу­ли облічені доб­ре й по­за­пи­су­вані. Усі бо­ма­ги бу­ли впо­ряд­ко­вані й поп­ричіплю­вані до­ку­пи до кож­но­го діла. Ми­ро­вий дов­го пе­ревіряв, пе­рег­ля­дав кож­не діло, а пи­сар сто­яв по­за­ду та тільки осміхав­ся собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об'їзд по во­лості; але ку­ди він не потк­нув­ся, скрізь вже го­во­ри­ли за Ко­цю­бен­ка й су­ди­ли йо­го. Не­доб­ра сла­ва скрізь пішла за йо­го по всій око­лиці; бо як ка­жуть, «доб­ра сла­ва ле­жить, а не­доб­ра сла­ва ко­ней біжить».

«Шкода мені цього Ко­цю­бен­ка! - ду­мав ми­ро­вий. - І пи­ше гар­но, і пи­сар з йо­го ду­же справ­ний. Я знаю, що він кра­де й бе­ре ха­барі. Та й який же пи­сар не кра­де пот­ро­ху вкупі з го­ло­вою? Але Ко­цю­бен­ка не впіймать по кни­гах! В йо­го в кни­гах і в бо­ма­гах є усі вип­равдні до­ку­мен­ти. Та ба! До­ве­деться та­ки ски­нуть йо­го з місця».

Вернувшись до­до­му, ми­ро­вий на­пи­сав в го­робцівську во­лос­ну уп­ра­ву бо­ма­гу, що Ко­цю­бен­ко втра­тив місце пи­са­ря. Це бу­ло на са­му «вер­бу».

Вранці в верб­ну су­бо­ту пи­сар дос­тав бо­ма­гу од ми­ро­во­го, си­дя­чи за діла­ми в уп­раві. Про­чи­тав­ши бо­ма­гу, він зблід, вхо­пив шап­ку й пішов до­до­му. Пи­сарші не бу­ло вдо­ма: во­на побігла за якимсь ділом до дя­чи­хи. Се­ред світлиці сто­яв вже зас­те­ле­ний для обіду стіл. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась в пе­карні. Пи­сар, блідий, як смерть, з лю­ти­ми очи­ма, з роз­куд­ла­ним во­лос­сям на го­лові, ни­кав по світлиці од кут­ка до кут­ка три­вож­но, швид­ко, не­на­че вовк, за­пер­тий в клітці. Він усе ха­пав­ся до­ло­нею за го­ло­ву, за­пус­кав пальці в гус­тий чуб і сми­кав во­лос­ся з усієї си­ли, не­на­че шу­кав в чубі собі по­ра­ди. Але ніякої по­ра­ди там він не зна­хо­див: йо­го пи­сарст­во в го­робцівській во­лості про­па­ло навіки. Пи­сар це доб­ре знав, і йо­го тільки бра­ла злість на своїх ніби­то во­рогів та неп­ри­хильників. Він був злий і на му­жиків, і на Лесько­ву жінку, і на сво­го батька, а більше од усього на о. Ар­темія.

- Це йо­го діло! Це він вчи­нив мені ка­пость! Як­би не він, я вдер­жав­ся б на своєму місці. Не­дур­но ж він по­си­лав сво­го най­ми­та вер­хом до ми­ро­во­го. Він пос­лав на ме­не супліку.

І пи­сар спи­нивсь ко­ло сто­ла й лус­нув ку­ла­ком об стіл що бу­ло си­ли.

- Я ж йо­му цього не спу­щу! По­ле­тить і він з па­рафії. Бу­ду сла­ти ніби од гро­ма­ди про­ше­ния за про­ше­ни­ям до вла­ди­ки, до кон­сис­торії. Де­сять, двад­цять про­шеннів пош­лю, а та­ки йо­го ви­тур­лю з Го­робцівки! - га­ла­су­вав пи­сар, біга­ючи од кут­ка до кут­ка. - Я одніму в йо­го спокій вдень, вкра­ду в йо­го сон вночі. Я пош­код­жу йо­му, щоб дос­тать на­перс­но­го хрес­та. Я вир­ву в йо­го з рук то­го хрес­та. Я ж те­бе об­чор­ню, об­га­ню; ста­неш ти чорніший од чор­ної ночі пе­ред своїми на­чальни­ка­ми! - го­во­рив го­лос­но пи­сар і по­ка­зу­вав ку­лак сво­ло­кові та стелі.

Писар знов в од­ну мить спи­нивсь ко­ло сто­ла й тріснув ку­ла­ком по столі. Тарілки, ножі й ви­дел­ки за­гар­ча­ли, як со­ба­ки, аж підско­чи­ли.

- Постайлю дві відрі, пос­тав­лю три відрі горілки му­жи­кам! На­пою їх, а та­ки сво­го дійду! Я ж нак­ру­чу на йо­го супліку. Я ж йо­му підстав­лю стільця під но­ги! Бе­бех­не він з Го­робцівки! От тоді й я за­ре­го­чусь.

І пи­сар мсти­во й го­лос­но за­ре­го­тавсь од злос­ту­ван­ня, та так чуд­но, не­на­че в стайні кінь заіржав. Він знов став ко­ло сто­ла, пос­то­яв тро­хи й знов та­рах­нув ку­ла­ком по столі. Ку­лак впав на край сто­ла. Стіл пе­ре­хи­лив­ся набік. Дві тарілки бряз­ну­ли об підло­гу й розс­ко­чи­лись і роз­би­лись на дріб'язки. Пи­сар знов за­ре­го­тав­ся, не­на­че кінь в сте­пу заіржав.

Перелякана ку­хо­вар­ка заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез двері, зирк­ну­ла на пи­са­ря. Йо­го вид був лю­тий, страш­ний. Мо­ло­ди­ця про­жо­гом ки­ну­лась в двері, побігла до дя­ка, вбігла в ха­ту, вик­ли­ка­ла пи­сар­шу в двір і ска­за­ла ти­хо:

- Ой, ідіть швид­ше до­до­му! З Ле­вонтієм Пет­ро­ви­чем щось ніби ста­ло­ся: бігає по світлиці, нічо­го не го­во­ре, увесь по­зе­ленів, по­са­танів та все ку­ла­ком лу­пить об стіл. А тарілки впа­ли з сто­ла до­до­лу та й по­би­лись на дріб'язки. Щось так не­на­че він, бо­ро­ни бо­же, збо­же­волів або здурів, ви­ба­чай­те мені: не то ре­го­четься, не то ірже по-ко­нячій та рве на собі во­лос­ся. Ой гос­по­ди! Так пе­ре­ля­ка­ли ме­не, що в ме­не аж в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли б не по­са­ди­ли йо­го в бо­жевільню!

Прибігла пи­сар­ша й са­ма зля­ка­лась, вглядівши зе­ле­ний вид та не­са­мо­виті очі сво­го чо­ловіка.

- Що з то­бою? На­що ти тарілки по­бив? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Бо ме­не ми­ро­вий зсу­нув з пи­сарст­ва. Ти вже не пи­сар­ша, я не пи­сар. А все че­рез то­го… Я ж йо­му!..

Писарша зап­ла­ка­ла. Вти­ра­ючи сльози, во­на втіша­ла й зас­по­ко­юва­ла сво­го чо­ловіка. Він тро­хи вти­хо­ми­ривсь, сів по­руч з жінкою на ос­лоні, об­хо­пив її пов­ний стан ру­кою й з щи­рим ко­хан­ням при­гор­нув до се­бе.

- Тепер ти в ме­не од­на втіха на всьому світі. Не жу­рись! Якось бу­де­мо жи­ти, - ска­зав пи­сар і важ­ко зітхнув.

Того-таки дня вчи­тельша зу­мис­не аж тричі прой­шла проз самісінькі пи­са­реві вікна й блис­ка­ла своїми ве­ли­код­ни­ми очи­ма - прос­то в самі пи­сар­шині очі.

На ве­ли­код­но­му тижні пи­сар по­чав скла­дать про­шен­ня на ба­тюш­ку ніби од усієї го­робцівської гро­ма­ди. Про­шен­ня бу­ло на­пи­са­но хит­ро, об­лес­ли­во й ра­зом з тим з от­ру­тою. Пи­сар знав, що в кон­сис­торію не мож­на си­пать гор­щик га­ря­чо­го прис­ку, бо че­рез це мож­на бу­ло б тільки прог­рать діло. І він ви­лив в кон­сис­торію відро сліз та це­бер «єлею», але влив ту­ди й чи­ма­ло кра­пель от­ру­ти, довільних для от­руїння од­но­го чо­ловіка. Пи­сар на­пи­сав до кон­сис­торії ніби мо­лит­ву, і мо­лит­ву ду­же слізну, на­пи­сав і до кон­сис­торії, і до архієрея за­ра­зом, ма­буть, щоб про­ше­ния не по­таїли. Про­ше­ния бу­ло на­пи­са­не ніби од го­робцівської гро­ма­ди.

Прошения бу­ло ве­ли­ке й дов­ге. З по­чат­ку про­ше­ния гро­ма­да пи­са­ла, що о. Ар­темій був ко­лись ду­же доб­рий для лю­дей, був прав­ди­вим ду­хов­ним пас­ти­рем. Усім він да­вав тоді по­ра­ду - і бідним, й удо­вам, і си­ро­там, на­во­див на доб­ру путь, на­пу­тю­вав і ста­рих і ма­лих, вчив і сло­вом і ділом в храмі бо­жо­му й по­за хра­мом, і гро­ма­да вже хотіла про­сить, щоб йо­го нас­та­но­ви­ли в Го­робцівці про­тоєреєм і да­ли йо­му зо­ло­то­го хрес­та. Дов­ге про­ше­ния на кінці гну­ло од­на­че зовсім не ту­ди, звідкіль по­чи­на­лось. «Те­пер же ми з гірки­ми та дрібни­ми сльоза­ми в очах шко­дуємо, що наш ду­хов­ний пас­тир став не та­кий, який був пер­ше, мо­же, й за гріхи наші. Він у церкві й те­пер нав­чає прав­ди, а по­за церк­вою чи­нить усякі крив­ди: роз­пус­тив сто­ро­жа, ти­та­ря й дя­ка. Сто­рож і ти­тар не­бо­го­бо­юще кра­дуть цер­ковні гроші, а дяк потріпує навіть ста­рих і бла­го­чес­ти­вих дідів, не то що чо­ловіків та мо­ло­диць, уся­ки­ми не­потрібни­ми сло­ва­ми: ан­ци­бо­ра­ми, хар­циз­ни­ка­ми, лю­до­же­ра­ми, ши­бе­ни­ка­ми й уся­ки­ми безг­луз­ди­ми сло­ва­ми. І сам наш ду­хов­ний отець на­ла­яв на­шо­го пи­са­ря, ша­нов­но­го й бла­го­чес­ти­во­го, на­ла­яв, та ще й при лю­дях, ан­тих­рис­том! Він те­пе­реч­ки сам зби­ває з пан­те­ли­ку лю­дей, нав­чає на все ли­хе, піднімає лю­дей про­ти власті, бо ос­ла­вив, об­го­во­рив і обез­довірив пе­ред на­чальством на­шо­го пи­са­ря, Ле­онтія Ко­цю­бен­ка, чо­ловіка чес­но­го, ні в чо­му по­га­но­му не заздрінно­го, че­рез що на­ша во­лость втра­ти­ла пи­са­ря, най­ліпшо­го, мо­же, на всю гу­бер­ню». Гро­ма­да про­си­ла пе­ре­вес­ти з Го­робцівки о. Ар­темія, а на йо­го місце пос­лать в Го­робцівку луч­чо­го й вартнішо­го пас­ти­ря.

Писар, хоч і сам пи­сав про­ше­ния, але під про­ше­ни­ям сам не підпи­сав­ся. Підпи­са­лись тільки йо­го при­ятелі та ті, кот­рих він підпо­ював горілкою.

Довго не бу­ло од­повіді на те про­ше­ння з кон­сис­торії. Вже аж літом о. Ар­темій дос­тав бо­ма­гу з кон­сис­торії, в котрій го­во­ри­лось, що на йо­го гро­ма­да жалілась архієреєві, але після спра­вок ви­яви­лось, що о. Ар­темій бе­ре за тре­би зви­чай­ну пла­ту. В кон­сис­торії зна­ли й про давнє зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем, зна­ли, що пи­сар злос­тує на йо­го.

- Це Ко­цю­бен­ко підвів під ме­не підступ! - ска­зав о. Ар­темій і пос­та­но­вив ви­се­лить Ко­цю­бен­ка з се­ла.

- Або мені, або йо­му не буть в Го­робцівці! Ми вдвох тут не по­ми­ри­мось! - крик­нув о. Ар­темій.

Він сів за стіл і за­раз-та­ки пе­ре­ро­бив свій лист до ми­ро­во­го про Ко­цю­бен­ка: од­ну пе­ре­роб­ку наз­вав ко­рес­пон­денцією з К. повіту, а другій дав за­го­ло­вок: «Про­щен­ня до київсько­го ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра». О. Ар­темій за­раз мах­нув до Києва.

Він по­бу­вав в ре­дакції однієї га­зе­ти, потім дру­гої, по­ка­зав свою ко­рес­пон­денцію, жалівся на пи­са­ря й про­сив над­ру­ку­вать свою до­пись з се­ла. Але ре­дакції, пев­но, бо­ялись по­пек­ти собі ру­ки тим гор­щи­ком прис­ку й не схотіли дру­ку­вать. Ге­не­рал-гу­бер­на­тор прий­няв о. Ар­темія ду­же лас­ка­во, взяв про­ше­ния й обіцяв зас­ту­пи­тись за йо­го: обіцяв пос­лать сво­го уря­дов­ця розвіда­ти, роз­пи­тать про пи­са­ря. О. Ар­темій вер­нув­ся до­до­му спокійніший.

Згодом потім прибіг в Го­робцівку уря­до­вець, розвідав, роз­ню­хав і док­лав своєму на­чальни­кові, що пи­сар Ко­цю­бен­ко не вчи­нив нічо­го та­ко­го, за що б зас­лу­го­ву­вав на ви­се­лен­ня з Го­робцівки.

О. Ар­темій і ру­ки опус­тив: про­тоєрей­сько­го хрес­та йо­му все-та­ки не да­ли. А пи­сар ста­вив но­вий здо­ро­вецький дім з бля­ша­ною покрівлею, взяв в по­сесію зем­лю в сусіднього па­на й за­ду­мав гос­по­да­рю­вать, та ще й став сільським «абла­ка­том». Він, оче­ви­дяч­ки, й не ду­мав ви­се­ляться з се­ла, а ду­мав за­ко­ре­ниться в Го­робцівці, по­ки йо­го й жиз­ності.

Тоді пи­сар по­чав би­ти о. Ар­темія по най­по­чут­ливішо­му місці: по ки­шені. Він скрізь на­мов­ляв лю­дей не пла­тить ба­тюшці за тре­би або пла­тить вдвоє мен­ше, ніж пе­редніше пла­ти­ли. Па­рафія ста­ла нікчем­ною на при­но­си­ни до церк­ви. О. Ар­темій зу­божів і по­чав ду­мать вже про пе­рехід у дру­ге се­ло.

- А хто виг­рав, а хто прог­рав? - час­то го­во­рив пи­сар до своїх при­ятелів. - Од­же я зос­та­нусь в Го­робцівці, а він му­сить втікать. Ота­кий кінець на­шої тя­га­ни­ни та во­ту­ван­ня!

А тим ча­сом, го­во­ря­чи про це, Ко­цю­бен­ко важ­ко-важ­ко зітхав: він знав, що вже навіки втра­тив і доб­рий, і лег­кий пи­сарський хлібець.

IX

В кінці літа Ле­онід Се­ме­но­вич одп­ро­сив­ся до­до­му, щоб навідаться до сво­го батька та тро­хи спо­чить. Од ос­танньої станції залізної до­ро­ги до батько­во­го ху­то­ра бу­ло всього верс­тов з п'ятнад­цять. Ле­онід Се­ме­но­вич най­няв візни­ка, вже на вечірнім прузі приїхав в Бо­гус­лав, сів на пош­то­ву труську чор­топ­хай­ку і виїхав на ви­со­ке бо­гус­лавське взгір'я. З ви­со­ко­го пунк­ту пе­ред ним не­на­че роз­гор­ну­лась го­ря­на місци­на на двад­цять верс­тов навк­ру­ги, ніби скам'янівші ве­ле­тенські хвилі бурх­ли­во­го мо­ря. Го­ри й гор­би, пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми до­ли­на­ми та бал­ка­ми, скрізь розбіга­лись на всі бо­ки че­ре­дою.

Вечірнє сон­це об­ли­ва­ло усі го­ри чер­во­ну­ва­тим ти­хим світом. В до­ли­нах по­ляг­ла лег­ка си­за імла й за­ку­ту­ва­ла ряд­ки зе­ле­них верб, на­тя­ка­ючи на се­ла, за­хо­вані в бал­ках та ярах. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь, див­ля­чись на рідні го­ри.

І на лю­дей ду­же прак­тич­них ча­сом на­хо­дять хви­ли­ни по­езії; і на їх черст­ву ду­шу ча­сом повіває своїм ду­хом по­езія чи з синього не­ба, чи а си­зо­го мо­ря, чи з зе­ле­но­го лісу, чи з ме­лодій му­зи­ки. І во­ни самі ча­сом нез­чу­ються, звідкіль то най­шов на їх та­кий чуд­ний сен­ти­мен­талізм. Ле­онід Се­ме­но­вич хоч був прак­тич­ний і зовсім не по­етич­ний чо­ловік, але мав сер­це м'яке й доб­ре. Він і сам нез­чув­ся, як черк­ну­лась об йо­го кри­лом ця по­етич­на хви­ля, не­на­че та ластівка, що нес­подіва­но вле­тить у ха­ту че­рез од­чи­не­не вікно, політає, пок­ру­титься, мов спішний гість, зве­се­лить ха­ту, ви­пурх­не й щез­не в зе­ле­них гілках в сад­ку.

Він за­ди­вив­ся на чер­во­нясті го­ри, впізнав рідні до­ли­ни й при­гор­ки. Он на горі сяє біли­ми стіна­ми панський дім; вікна не­на­че го­рять чер­во­ним ог­нем. Там за го­рою батьківський хутір. А он­деч­ки да­ле­ко на обрії суспіль по­ляг­ли си­зи­ми хма­ра­ми ліси та гаї! То го­робцівські го­ри й ліси…

І він при­га­дав наз­ви­ща до­лин та уся­ких кор­чом. І дум­ки мо­ло­до­го хлоп­ця на­че спус­ти­лись з тих да­ле­ких гір в до­ли­ну. Там, під ти­ми го­ра­ми, ста­вок. По­над став­ком роз­ки­ну­лась Го­робцівка.

«На то­му став­ку ко­лись ми пла­ва­ли чов­ни­ком… з Ва­тею… Там про­бу­ває Ва­тя…» - ду­мав мо­ло­дий хло­пець..

І вид Ва­тин нес­подіва­но ніби з'явивсь уяв­ки й став пе­ред ним. Він зга­дав і її гарні очі, і її чорні бро­ви; повні ко­ра­лові ус­та не­на­че осміхну­лись до йо­го при­над­ним осміхом. І той вид зас­ту­пав усі згад­ки про інших паннів, кот­рих він знав, і сто­яв пе­ред ним, і на­див йо­го, і ма­нив.

Леонід Се­ме­но­вич зітхнув.

«Чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм, чи, мо­же, вже до цього ча­су во­ни ще гірше по­ла­ялись, ста­ли во­ро­га­ми на смерть? Ко­ли б по­ми­рив­ся… ко­ли б по­ми­ривсь… А як не по­ми­ривсь? Чи мож­на ж бу­де мені тоді їхать до Ваті? А як ме­не й не прий­муть там?» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

І він в думці за­ба­жав, щоб нас­тав мир між ни­ми. Йо­го жар­тов­ли­ва, жва­ва й шум­ли­ва вда­ча вже ніби вхо­ди­ла в свої бе­ре­ги, як вхо­дить в свої зе­лені бе­ре­ги вес­ня­ний бурх­ли­вий та шум­ли­вий потік. За­ду­ма по­ляг­ла на йо­го чолі, як ті сизі тіні по­над го­ра­ми.

«Як приїду до батька, за­раз-та­ки по­ка­таю ко­нем до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, до Фесі, сам їх роз­пи­таю за все, роз­пи­таю про Ва­тю. А мо­же, во­на вже й же­ни­ха має… во­на з дос­тат­ка­ми, по­важ­на, ти­ха на вда­чу… Мо­же, вже її хто й пос­ва­тав. Поїду за­раз до Го­робцівки, за­раз!»

Молодий хло­пець вже був ла­ден звер­нуть на по­во­рот­ку до Го­робцівки. Йо­го бра­ла не­терп­ляч­ка. Але він гля­нув на сон­це. Сон­це вже хо­ва­лось за бо­гус­лавський ліс.

«Поїду завт­ра, поїду завт­ра ра­ненько. Сам за все досвідчусь та довіда­юсь. Батько й ста­ра ма­ти нічим не цікав­ляться; нічо­го од їх я не до­пи­та­юсь. Там то їм кло­по­ту про Ва­тю та о. Ар­темія! їм в думці во­ли та ко­ро­ви. Завт­ра су­бо­та чи неділя… чи то пак су­бо­та. В неділю піду до го­робцівської церк­ви: пев­но, там по­ба­чу Ва­тю».

Вже смер­ком Ле­онід Се­ме­но­вич в'їхав в батьків двір. На ґанку но­во­го гар­ненько­го дом­ка з бля­ша­ною покрівлею стріли йо­го батько й ма­ти і щи­ро привіта­лись з ним.

Старий Па­на­сен­ко був пос­тав­ний чо­ловік - ви­со­кий на зріст, здо­ро­вий та пле­чис­тий, ще й те­пер гар­ний з ли­ця. Йо­го карі блис­кучі очі бу­ли й ро­зумні, і тро­хи хитрі. На йо­го чор­но­во­лосій го­лові, на дов­гих ву­сах не вид­но бу­ло ні однієї си­вої во­ло­си­ни. Йо­го жінка Мар­та вже бу­ла си­ву­ва­та, але ще кре­мез­на й пос­тав­на. Се­мен Па­на­сен­ко брав її удо­вою. Мар­та вий­шла пер­ший раз заміж за ба­га­ти­ря. Не­ще­ре­та, про­жи­ла з ним два ро­ки й зос­та­лась ба­га­тою удо­вою.

- А що, та­ту, чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм? - бу­ло пер­ше сло­во Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча до батька.

- Оце ди­во! - аж крик­ну­ла ста­ра Мар­та.- Чо­го тобі це сло­во пер­ше на­вер­ну­лось на язик?

- Так, спа­ло на дум­ку… - якось за­ме­ту­шив­шись, обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І вже! Як­би ан­гол з не­ба при­летів в Го­робцівку, то й він не по­ми­рив би їх. О. Ар­темій ски­нув зя­тя з пи­сарст­ва, - ска­зав ста­рий Па­на­сен­ко.

- Невже? - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. І ста­рий тро­хи до­га­дав­ся, чо­го то син пи­тається в йо­го за той мир, і роз­ка­зав йо­му про всю тя­га­ни­ну, свар­ку та про всі зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем. Ле­онід Се­ме­но­вич сів на лавці й за­ду­мавсь. «Вте­ряв я Ва­тю, вте­ряв… А мо­же, старі батьки мої не за все довіда­лись га­разд… Тре­ба са­мо­му поїхать до зя­тя та за все роз­пи­тать га­разд».

І цілий той вечір Ле­онід Се­ме­но­вич був смут­ний, все за­ду­му­вавсь, лед­ве слу­хав, за що йо­му ка­за­ли батьки, од­повідав ніби зне­хо­тя. Ма­ти зго­ту­ва­ла доб­ру ве­че­рю. Ста­рий батько ра­ди си­на пе­ре­одяг­ся: ски­нув синій ста­ренький жу­пан і надів сіртук. Він поп­ро­сив си­на до гос­тин­ної й по­са­див йо­го по­руч з со­бою на ка­напі. Ста­рий лю­бив сво­го си­на, бо він зос­тав­ся в йо­го один; менші си­ни йо­го усі пов­ми­ра­ли.

Вже за ве­че­рею Ле­онід Се­ме­но­вич зас­по­коївсь і роз­ба­ла­кав­ся з батьком та з матір'ю. Батьки роз­пи­ту­ва­ли в си­на про йо­го служ­бу, а син все звер­тав на роз­мо­ву за Го­робцівку, про Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, про Фе­сю та про їх зма­ган­ня з о. Ар­темієм та Су­са­ною Уласівною.

- Чи во­ни там вже по­ми­ри­лись, чи, мо­же, й досі ла­ються та зма­га­ються, про це на­пев­но ми не знаємо, бо й зять вже дав­ненько був у нас, та й нам не бу­ло ча­су до йо­го їздить в гості, - в кінці роз­мо­ви до­да­ла ма­ти.

- Поїду я завт­ра до їх та сам за все роз­пи­таю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То й поїдь, си­ну! Довідаєшся й нам за все роз­ка­жеш. Мо­же, во­ни вже й по­ми­ри­лись. Знаю тільки, що в ве­ли­кий піст і зять і Фе­ся не говіли в го­робцівській церкві, а їзди­ли говіть в Ко­марівку, - до­дав батько.

- Це по­га­ний знак! - ти­хо обізвав­ся син і за­ду­мавсь. Ле­онід Се­ме­но­вич ліг в постіль і дов­го не міг зас­нуть. Він дов­го пе­ре­ки­дав­ся з од­но­го бо­ку на дру­гий і все ду­мав за Ва­тю. Йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од батьківської ха­ти. От він ніби в хаті пи­са­ря, роз­мов­ляє з сест­рою Фе­одосією, сміється, жар­тує; от йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в са­док о. Ар­темія, і він ніби гу­ляє з Ва­тею попід ста­ри­ми гру­ша­ми, потім ба­чить ши­ро­кий ста­вок. Далі блис­ну­ла пе­ред ним Рось, за­ма­нячіла греб­ля, за­ма­нячів млин… І скрізь він ніби ба­чив по­руч з со­бою Ва­тю, хо­див з нею, про­мов­ляв до неї. І ра­зом нес­подіва­но той ма­ня­чий вид Ваті не­на­че розсіявся в лег­ко­му ту­мані, ніби розвіявсь імлою. Мо­ло­дий хло­пець зас­нув міцним сном після да­ле­кої й важ­кої до­ро­ги.

Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру, як Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нув­ся. Після міцно­го сну він спо­тан­ня спер­шу не розібрав, де він зна­хо­диться. Йо­му зда­ва­лось, що він спав в своїй квар­тирі. Але до йо­го до­летів який­сь гук з дво­ру; десь куд­ку­да­ка­ли ку­ри, десь рев­ла ко­ро­ва; чийсь го­лос­ний го­лос кли­кав ко­гось у дворі, і м'який од­би­ток то­го го­ло­су лу­ною долітав до йо­го ву­ха. Ле­онід Се­ме­но­вич опам'ятав­ся; йо­го дум­ки про­яс­ни­лись. Щось приємне й ми­ле знов май­ну­ло ніби пе­ред йо­го очи­ма: то був вид не про­вор­ної до­лад­ної Ан­тосі, а вид Ва­тин. Той ми­лий об­раз при­вид­жу­вав­ся йо­му, ніби ста­вав пе­ред йо­го очи­ма, на­див йо­го. Якесь приємне по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці, мов по­дих ти­хо­го вітру в га­ря­чий пе­ку­чий день в спе­ку.

«Все Ва­тя й Ва­тя на моїй думці! Нев­же я її ко­хаю? Нев­же я її те­пер так ко­хаю, як не ко­хав пе­редніше? Чуд­не те людське сер­це!»

Але ра­зом з тим щось неп­риємне підки­ну­лось до тієї ми­лої згад­ки, мов важ­кий дух по­ли­ню в па­ху­чо­му квітни­ку. Мо­ло­дий хло­пець зга­дав про зя­те­ву лай­ку та зма­ган­ня з о. Ар­темієм.

- Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! - аж го­лос­но про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич і при тих сло­вах рап­том схо­пив­ся з ліжка й од­ки­нув обидві по­ло­вин­ки вікон­ниць. Яс­ний світ сон­ця по­лив­ся в вікно. Ле­онід вти­рив очі в прос­тий батьків двір, в роз­ки­дані по дворі залізні плу­ги, сіялки та п'яти­ральни­ки; далі він пе­ревів очі на мо­ло­дий са­до­чок за шта­хе­та­ми. На мо­ло­дих гру­шах та яб­лу­нях по­де­ку­ди чер­воніли перші чер­во­но­бокі здо­рові овочі. Але не по­езія повіва­ла на йо­го з мо­ло­до­го сад­ка. Йо­му за­ба­жа­лось зос­таться ту­теч­ки на ху­торі, стать хлібо­ро­бом, орать та сіяти й гроші за­роб­лять. Йо­му не по­до­ба­лась служ­ба. Батько на­ма­гавсь, щоб він йшов на служ­бу, і тільки ра­ди батька він слу­жив.

«Осточортіла мені та служ­ба! ос­то­гид­ла мені та за­лежність на службі, чи земській, чи уря­довій! Не люб­лю я ко­риться та гнуть пе­ред уся­ким дідьком спи­ну. Не­ма в світі нічо­го кра­що­го, як бу­ти не­за­леж­ним, са­мостійним. Один хлібо­роб зовсім са­мостійний чо­ловік. От би де при­го­ди­лись мені Ва­тині ти­сяч­ки! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - При­ку­пив би землі, розвів більше то­ва­ру, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та доб­ра на­жи­вав і ніко­го б знать не хотів».

Мати од­хи­ли­ла двері. Її ве­ли­ка пос­тать з'яви­лась на две­рях.

- Вставай, си­ну, бо вже са­мо­вар ки­пить; кипів та й годі ска­зав. Вми­вай­ся швид­ше! - ска­за­ла ма­ти. - Батько вже спо­за­ран­ку на­туп­цяв­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва і хо­че їсти.

Леонід Се­ме­но­вич по­хап­цем вмив­ся, одяг­ся й вий­шов до гос­тин­ної. В гос­тинній ко­ло стіни на столі, зас­те­ле­но­му білою прос­тою ска­тер­тею, шумів са­мо­вар. За сто­лом сидів батько й, оче­ви­дяч­ки, ждав си­на.

- Доспав тро­хи не до обід: чи не прис­нив­ся ведмідь? А мо­же, тобі сни­лось щось кра­ще за вед­ме­дя? - спи­тав жар­ту­ючи батько.

- А я оце ду­маю пїсля снідан­ня побігти в гості в Го­робцівку до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча. По­ба­чусь, по­ба­ла­каю, - ска­зав син, сіда­ючи за стіл.

- А мо­же, то до ко­гось іншо­го тяг­не те­бе в Го­робцівку? - спи­та­ла ма­ти. Син осміхнув­ся.

- До о. Ар­темія хоч і не за­ходь: прий­муть те­бе там не ду­же привітно. О. Ар­темій, ма­буть, зне­на­видів увесь наш рід че­рез зя­тя та че­рез Фе­сю, - про­мо­вив батько.

- Я поїду не до о. Ар­темія. Там то мені кло­по­ту про о. Ар­темія! - обізвав­ся син.

- Я те­бе без обіду не пу­щу. Фе­ся не знає, що ти приїдеш, і для те­бе не зго­тує смач­но­го обіду, - ска­за­ла ма­ти.

Після обіду Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­тав в Го­робцівку. В'їхав­ши в пи­сарів двір, Ле­онід Се­ме­но­вич уг­лядів ве­ли­ку зміну в дворі: над не­ве­лич­ким дом­ком підніма­лась ви­со­ко вго­ру на слу­пах бля­ша­на зе­ле­на покрівля; зад­ня й причілко­ва стіни бу­ли вже за­ки­дані де­рев­нею. Давніша ха­та вхо­ди­ла в но­вин дім, сли­ве як од­на тільки чи­ма­ла гор­ни­ця.

- Що це в вас за зміна? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, поз­до­ров­кав­шись з пи­са­рем та Фе­одосією.

- Розкорінюємось! На злість на­шим во­ро­гам роз­корінюємось на місці на­завж­ди! - гук­нув Ле­онтій Пет­ро­вич. - Те­пер нас не ви­ко­ре­нить ніякий о. Ар­темій. Це бу­дую справ­дешнє панське жит­ло для се­бе й своїх на­щадків.

Леонід Се­ме­но­вич смут­но спус­тив очі й по­хи­лив го­ло­ву.

- Хотів ме­не о. Ар­темій ви­се­лить тро­хи не на Сибір, а я, ма­буть, швид­ше випх­ну йо­го з Го­робцівки, - про­мо­вив пи­сар.

Леонід Се­ме­но­вич приз­нав­ся зя­теві, що хо­че по­но­вить знай­омість і при­ятельство з о. Ар­темієм, що він має дум­ку сва­тать Ва­тю.

- Ну, труд­но бу­де вам пот­ра­пить поміж во­ро­га­ми! А ми ста­ли во­ро­га­ми на смерть. Я й на весіллі в вас не бу­ду, ко­ли ви повінчаєтесь з Ва­тею, з Го­робцівки виїду на той час, ста­ну на ца­рині за се­лом та бу­ду гу­ка­ти й од­вер­тать, хто їха­ти­ме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в пи­са­ря та в пи­сарші тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за своє во­ро­гу­ван­ня з о. Ар­темієм.

- Який же па­нич те­пер наїжджає до Ваті? - ви­пи­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А дідько їх знає! Я пос­лав би до неї за же­ни­ха яко­гось са­жот­ру­са або й са­мо­го дідька, та ще й ро­га­то­го! - ска­зав пи­сар.

- А я пос­ла­ла б для неї в світил­ки та друж­ки най­хвос­татіших де­сять відьом! - обізва­лась Фе­ся.

- Тепер їздить до їх кле­шо­но­гий та вид­ро­окий Іцько: за­ку­по­вує пше­ни­цю. Він оце ов­довів. Са­ме був би гар­ний же­них для Ваті! - ска­зав пи­сар. - Та між Іцьком і о. Ар­темієм і різниці не­на­че й не­ма.

І цілісінький вечір Ле­онід тільки чув лай­ку, та ще лай­ку, та роз­мо­ву за зма­ган­ня, за поз­ви.

- Ой, го­воріть вже за що інше, бо не ви­дер­жу далі! Го­воріть хоч про то­го кле­шо­но­го­го Іцька, все-та­ки бу­де якась од­лич­ка од о. Ар­темія, - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Ну, та й забісо­ва­на й за­ка­то­ва­на в їх обох не­на­висність!» - по­ду­мав собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Другого дня в неділю Ле­онід Се­ме­но­вич впро­хав сест­ру, щоб во­на пішла з ним до церк­ви. Йо­му ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чить Ва­тю.

«Стрінусь у церкві, пок­ло­ню­ся їй: мо­же, во­на й мені пок­ло­ниться… Мо­же, Су­са­на Уласівна зап­ро­сить ме­не до се­бе на чай. Бу­ду з ни­ми роз­мов­лять, та про пи­са­ря не бу­ду й сло­вом зга­ду­вать, не­на­че йо­го й на світі не­ма. Та й яке мені діло до тієї ко­лот­нечі, до то­го зма­ган­ня між ни­ми? Я сам по собі, пи­сар сам по собі, а Ва­тя, пев­но, ні сю­ди ні ту­ди, а мо­же, так са­мо са­ма по собі. Я знаю, що во­на ме­не лю­би­ла. Мо­же, й те­пер лю­бить», - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, при­би­ра­ючись до церк­ви.

Вже за­бев­кав дзвін на служ­бу бо­жу. Вже й в усі дзво­ни продз­во­ни­ли. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча бра­ла не­терп­ляч­ка. Він на­га­няв сест­ру, кот­ра чеп­ля­ла на се­бе зо­лоті се­реж­ки, на­мис­та й зачісу­ва­ла го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом.

- Фесю! станьмо в церкві з пра­во­го бо­ку, там де стає Су­са­на Уласівна з доч­кою! - про­сив Ле­онід Се­ме­но­вич сест­ру.

- Про ме­не, й там станьмо. Ти ду­маєш я їх бо­юсь? Не зна­ла, ко­го ля­каться. Ов­ва, які во­ни мені страшні! - обізва­лась Фе­ся, по­вер­нув­ши го­ло­ву набік од дзер­ка­ла. - Од то­го ча­су, як о. Ар­темій ски­нув з пи­сарст­ва Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, я стаю в церкві по ліву ру­ку, бо ма­туш­ка з доч­кою все стає по пра­ву ру­ку. Мені й дух їх про­тив­ний, не­на­че во­ни тхнуть ко­зою; і слід їх по­га­ний, смер­дя­чий. Де во­ни прой­дуть - не­на­че тхір по­хо­див.

- Та хутчій че­пу­рись!

- Оце як ха­паєшся! не­на­че до те­бе прис­ту­пає! Я оце зу­мис­не при­бе­русь, як на Ве­лик­день, щоб вчи­тельша лус­ну­ла од злості та за­вис­ності. Я це хо­чу за­па­гу­бить її.

- Але, Фе­сю, їй-бо­гу, ми прий­де­мо до церк­ви на свя­те «шап­коб­ран­ня»! Вби­рай­ся мерщій!

- Я вже го­то­ва. Ходім, бо й справді опізни­мось, - ска­за­ла Фе­одосія, вхо­пив­ши в ру­ки зон­тик. І во­ни обоє пішли до церк­ви.

Писарша й Ле­онід Се­ме­но­вич і справді зас­та­ли вже на «Хе­ру­ви­ми». Во­ни ста­ли в церкві спе­ре­ду по пра­вий бік пе­ред Іко­нос­та­сом. Ле­онід Се­ме­но­вич все пог­ля­дав в од­чи­нені двері в пра­во­му прит­ворі.

Після «Хе­ру­ви­ми» в две­рях з'яви­лась Су­са­на Уласівна в яс­но­му літньому уб­ранні. За нею слідком ішла Ва­тя. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув на неї очи­ма й примітив, що во­на тро­хи схуд­ла й зблідла, але че­рез це пок­ра­ща­ла. Вид її став делікат­но-ма­то­вий; темні очі ста­ли ніби темніші й ясніші. Пе­ре­буті му­ки та сму­ток впа­ли на очі й на вид сутінком за­ду­ми й смут­ку. На їй бу­ла тем­но-чер­во­на ко­ро­тенька коф­точ­ка з чор­ни­ми то­роч­ка­ми на гру­дях, на шиї та на ру­ка­вах. Цей убір ду­же прис­та­вав до її ли­ця. Щось східне, щось півден­не світи­ло­ся в її пос­таті, в її ви­ду.

Леонід Се­ме­но­вич лед­ве вдер­жав в гру­дях лег­ке зітхан­ня. Він по­вер­нув го­ло­ву, і йо­го очі стрілись з Ва­ти­ни­ми очи­ма. В її очах ви­раз­но ви­яви­лось, од нес­подіва­ності, ди­ву­ван­ня.

Сусана Уласівна за­раз уг­ляділа, що пи­сар­ша ста­ла на її місці. Во­на гор­до прой­шла по­пе­ред са­мою пи­сар­шею. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нивсь їй; во­на тільки зир­ну­ла на йо­го, але не пок­ло­ни­лась йо­му, гор­до пе­рей­шла че­рез церк­ву, пе­рех­рес­ти­лась пе­ред царськи­ми вра­та­ми й ста­ла в ліво­му прит­ворі. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нив­ся й до Ваті. Ва­тя зир­ну­ла на йо­го,на­су­пи­лась і лед­ве кив­ну­ла го­ло­вою. Її густі бро­ви ніби зве­ло до­ку­пи, і кінчи­ки брів по­да­лись униз. Ва­тя пішла слідком за матір'ю й собі ста­ла з нею попліч.

«Обидві сер­дяться! Обидві по­на­ди­ма­лись. На­що я зап­ро­сив до церк­ви з со­бою сест­ру? Тре­ба бу­ло йти са­мо­му. Мо­же, тоді во­ни пом'якіша­ли б, і по­добріша­ли, і по­ди­ви­лись на ме­не інши­ми очи­ма. Ва­тя на­су­пи­лась, лед­ве кив­ну­ла до ме­не го­ло­вою. Діло про­па­ще! Це че­рез Фе­сю! Та й з якої речі їм здо­ров­каться з сест­рою? Ох, і справді труд­но пот­рап­лять поміж во­ро­га­ми. На­коїли во­ни мені ли­ха».

Як тільки Су­са­на Уласівна прой­шла проз пи­сар­шу з на­ду­тим ли­цем, в пи­сарші ніби сер­це заг­ра­ло од ве­ли­кої ра­дості. Очі в неї аж бли­ща­ли, гу­би аж об­ли­зу­ва­лись, не­на­че во­на по­куш­ту­ва­ла кор­жиків з ме­дом. Пи­сар­ша бу­ла ра­да, що брат навів її на дум­ку ста­ти на то­му місці, де Су­са­на Уласівна завсігди ста­ва­ла в церкві.

«Вийдемо з церк­ви, я поцілую бра­та за цю спа­сен­ну дум­ку. Оцим я так до­пек­ла Су­сані Уласівні до жи­во­го!» - ду­ма­ла Фе­одосія Се­менівна й на ра­до­щах вда­ри­ла аж три пок­ло­ни.

Сусана Уласівна зобіди­лась на смерть тією на­хаб­ною пи­сар­ши­ною вих­ват­кою.

«Це во­на ста­ла на моєму місці мені на злість: при­ве­ла бра­та до церк­ви, щоб насміятись з ме­не та з Ваті. Дивіться, мов, яко­го маю бра­та, та він не бу­де ваш! - ду­ма­ла Су­са­на Уласівна, див­ля­чись по­верх іко­нос­та­са. - Ну, та й на­хаб­на ж лю­ди­на! Приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась, роз­пин­дю­чи­лась, на­чеп­ля­ла на­мистів, по­че­пи­ла довгі зо­лоті се­реж­ки аж до пле­чей, на­че бо­гус­лавська міщан­ка. Істин­но роз­мальова­ний ідол! А бра­тик її, ма­буть, прий­шов до церк­ви, щоб под­раж­ниться з на­ми… Сту­па… Я - сту­па, а Ва­тя - ко­ло­да! Не­хай її «задні» візьмуть… Не­хай во­на йде за са­жот­ру­са…»

І ці згад­ки й дум­ки не да­ва­ли Су­сані Уласівні мо­ли­тись. Во­на не­на­че крізь сон чу­ла, як проспіва­ли «Дос­той­но єсть», як співа­ли святі пісні, як чи­та­ли мо­лит­ви, а важкі кривдні сло­ва до­ти гу­ли й не­на­че сту­котіли в її гордій душі, до­ки скінчи­лась служ­ба бо­жа, до­ки лю­де з церк­ви по­ви­хо­ди­ли.

І Ваті зда­ва­лось, не­на­че святі пісні співа­лись десь да­ле­ко од неї; не­на­че до неї до­но­си­лась да­ле­ка лу­на десь ніби з гус­то­го лісу. Інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня роз­бур­кав в її душі ко­лись ми­лий вид. Во­на вже по­ча­ла за­бу­вать Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, а йо­го са­мий вид вже ніби розійшов­ся ту­ма­ном в її пам'яті. Лас­ка­вий поклін, лас­ка­вий йо­го пог­ляд нес­подіва­но роз­во­ру­шив її сер­це. Дав­ня лю­бов знов ви­ник­ла нес­подіва­но.

На Ва­тю ніби звідкільсь дих­ну­ло теп­лом, аро­ма­том сад­ка, па­хо­ща­ми пиш­но­го квітни­ка. Сер­це нес­подіва­но затріпа­лось в гру­дях. Блис­кав­кою май­ну­ли по­етичні давні сце­ни стрічі з ми­лим в сад­ку, на став­ку, над Рос­сю, май­ну­ли, та й швид­ко згас­ли, мов та блис­кав­ка. А десь гли­бо­ко-гли­бо­ко, ніби на са­мо­му дні сер­ця за­во­ру­ши­лись насмішку­ваті жар­ти й сло­ва, і всі во­ни ви­ник­ли гур­том з надз­ви­чай­ною ви­разністю. Ва­тя хотіла мо­ли­тись, ста­ва­ла нав­колішки, по­чи­на­ла мо­лит­ву, а мо­лит­ва зни­ка­ла з її пам'яті, а нас­тир­ливі сло­ва не­на­че на­ла­зи­ли, чеп­ля­лись при­че­пою. І мо­лит­ва за­бу­ва­лась, а важ­ке по­чу­ван­ня оби­ди й смішків все більше й дуж­че збу­рю­ва­ло сер­це гор­дої дівчи­ни.

Ватя по­чу­ва­ла, що сльози прис­ту­па­ють до очей, що во­на от-от зап­ла­че. І втра­че­на лю­бов, і втра­че­не щас­тя, і лас­каві очі, і дав­ня крив­да, й не­давній лас­ка­вий позір пе­ре­пе­ча­ли­ли за якусь го­ди­ну мо­ло­ду дівчи­ну. Ва­тя лед­ве сто­яла на но­гах, на­си­лу прос­то­яла до кінця служ­би бо­жої.

«І чо­го він прий­шов сю­ди? І чо­го він ки­нув на ме­не очи­ма, яс­ни­ми, лас­ка­ви­ми, ко­ха­ючи­ми? І навіщо він драж­нить ме­не ти­ми очи­ма? На­що він знов ук­рав у ме­не спокій і привіз з со­бою ту­гу?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, сто­ячи нав­колішки й без­надійно по­хи­лив­ши го­ло­ву.

«А бу­ду я ди­виться, чи по­вер­не Ва­тя го­ло­ву, чи хоч раз по­ди­виться на ме­не», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він кмітив за Ва­тею цілу служ­бу бо­жу, не зво­див з неї очей. Ва­тя ні ра­зу не по­вер­ну­ла го­ло­ви, не гля­ну­ла на той бік, де сто­яв Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Погано! Про­па­ла моя спра­ва!» - По­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і зітхнув так важ­ко, що Фе­одосія од­ве­ла очі од хмар та ян­голів в бані й зир­ну­ла на бра­та.

Вже як вда­ри­ли в дзвін на «Дос­той­но», у праві двері церк­ви увійшла вчи­тельша. Во­на завсігди ста­ва­ла в церкві з пра­во­го бо­ку ко­ло Су­са­ни Уласівни, щоб не ста­вать ря­дом з пи­сар­шею по ліво­му боці. Вчи­тельша пря­му­ва­ла прос­то до іко­нос­та­са на своє місце. Ко­ли зиркі - пе­ред нею стоїть не Су­са­на Уласівна з Ва­тею, а пи­сар­ша з бра­том. Вчи­тельша аж жах­ну­лась на ході й тро­хи не крик­ну­ла. Її не­на­че якась не­ви­ди­ма си­ла спи­ни­ла віжка­ми. Во­на сю­ди круть - ту­ди верть, по­вер­ну­лась до стіни та й ста­ла пе­ред самісіньким кіотом свя­то­го Ми­ко­лая й тро­хи не при­ту­ли­лась до йо­го ли­цем, не­на­че хотіла схо­ваться в то­му кіоті з ко­ло­на­ми. Вчи­тельша витріщи­ла очі на об­раз та так і прос­то­яла до кінця служ­би. Але все-та­ки во­на на ході встиг­ла примітить, що в пи­сарші в ву­хах теліпа­лись довгі, здо­рові зо­лоті се­реж­ки. І че­рез ті се­реж­ки во­на не мог­ла ні хрес­ти­тись, ні мо­литься до кінця служ­би бо­жої. Її аж ки­ну­ло в піт, не­на­че хтось ви­си­пав на плечі здо­ро­ву макітру жа­ру.

Служба бо­жа скінчи­лась. На­род ру­шив з церк­ви. Су­са­на Уласівна з Ва­тею вий­шли в ліві двері, вчи­тельша - в праві, а побідна пи­сар­ша гор­до підня­ла го­ло­ву, поп­рос­ту­ва­ла че­рез усю церк­ву й че­рез ба­би­нець вий­шла прос­то в ве­ликі двері. Ле­онід Се­ме­но­вич поп­лен­тавсь слідком за нею.

«Ну, та й по­ми­лив­ся ж я, що пішов до церк­ви з сест­рою! Це че­рез неї мені не пок­ло­ни­лась Су­са­на Уласівна, че­рез неї гор­до кив­ну­ла го­ло­вою Ва­тя. Як­би я був пішов до церк­ви сам, мо­же б, діло вий­шло ко­рисніше зад­ля ме­не; мо­же б, во­ни й пок­ло­ни­лись мені, а я після служ­би провів би їх тро­хи; мо­же б, во­ни по­добріша­ли, роз­го­во­ри­лись зо мною, а потім зап­ро­си­ли б до се­бе на чай. Це во­ни од­хи­ли­лись од упер­тої та зав­зя­ту­щої сест­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, прос­ту­ючи че­рез цвин­тар.

Він роз­сер­див­ся на сест­ру й по­чав підіймать її на сміх та драж­ниться з нею.

- Сьогодні ба­чив я в церкві три панії, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич, - во­ни усі чо­гось бу­ли чер­воні, не­на­че аж пашіли вог­нем, мов залізка, ви­тяг­нуті з жа­ру. Як­би хто об кот­русь з їх тер­нув сірнич­ком, те й сірник зай­няв­ся б.

- За яких дам це ти вер­зеш? Це, пев­но, про тих чер­во­но­мор­дих шлях­тя­нок з бро­ва­ра, що сто­яли по­зад нас. Але я не приміти­ла, щоб во­ни горіли, - обізва­лась Фе­ся.

- Які там шлях­тян­ки? Чо­го пак бу­ло горіть тим ове­ча­там? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це, мо­же, ти го­во­риш про­ти Су­са­ни Уласівни, вчи­тельші та й про Ва­тю?

- Яку там Ва­тю! Ва­тя при тих паніях без­вин­на яг­ни­ця…

- То це ти, ма­буть, го­во­риш про ме­не? Хіба ж я горіла в церкві?

- Атож! Хіба ж ні? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені чо­го горіть? Сто­яла та мо­ли­лась бо­гу, та й не ду­ма­ла горіть.

- Її-богу, я вже хотів ви­тяг­ти з ки­шені сірни­ки та зда­ле­ки прис­та­вить до вчи­тельші! Вже був і ру­ку встро­мив у ки­ше­ню, та тільки по­бо­яв­ся на­ро­бить по­жежі, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце, мо­же, й прав­да! Ця здат­на за­па­лить со­бою сірни­ки й на верст­ву од се­бе, та ще й про­ти вітру! - обізва­лась Фе­одосія.

Леонід Се­ме­но­вич вло­вив очи­ма пос­тать Ва­ти­ну, кот­ра ма­нячіла ма­ли­но­вою пля­мою між гус­тим на­тов­пом мо­ло­диць та дівчат, між квітчас­ти­ми хуст­ка­ми, стрічка­ми та ви­ши­ва­ни­ми со­роч­ка­ми. Та пос­тать ма­ни­ла йо­го очі й на­ди­ла ду­шу. Ва­тя все од­хо­ди­ла од йо­го далі й далі і зник­ла на довгій ву­лиці за гус­ти­ми сад­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­вав, що Ва­тя од­со­вується од йо­го навіки і вже ніко­ли не наб­ли­зиться до йо­го. Він важ­ко зітхнув.

«Тепер нічо­го я не вдію не так че­рез се­бе, як че­рез отих во­рогів. Про­щай навіки! Знаю, що вже більше нам не до­ве­деться й по­ба­читься», - по­ду­мав мо­ло­дий хло­пець і пох­ню­пивсь та й за­жу­рив­ся.

Пообідавши в сест­ри, Ле­онід Се­ме­но­вич за­раз-та­ки виїхав до батька.

- А що, си­ну? Чи був в о. Ар­темія? Чи ба­чив Ва­тю? - спи­тав­ся в си­на батько.

- Ат! - ска­зав син і тільки ру­кою мах­нув. - Ва­тю ба­чив тільки в церкві. Су­са­на Уласівна прой­шла проз ме­не, й не пок­ло­ни­лась мені, і не гля­ну­ла на ме­не. В Го­робцівці оті во­ро­ги за­ча­ди­ли, здається, са­ме повітря. В ме­не аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась од то­го ча­ду. Зять аж си­чить од злості. Фе­ся пин­дю­читься, Су­са­на Уласівна дметься. Цур їй, тій Го­робцівці! Я ту­ди зро­ду-звіку більше не поїду: мо­же, во­на за­па­гу­би­ла мою до­лю й мій та­лан навіки.

- Шкода! - ска­за­ла ма­ти. - А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

- Ой, ще й як ста­ли б! - обізвав­ся батько. - Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.

- Невже, си­ну, ти не на­пи­тав там, де слу­жиш, будлі-якої гро­шо­ви­тої пан­ни? - спи­та­ла ма­ти.

- Ой ма­мо! на­пи­ту­вав я й розг­ля­дав, але те­пер все пан­ни якісь «безгрішні». А кот­ра й є гро­шо­ви­та, не піде за та­ко­го, як я, бо гроші люб­лять гроші, - од­повів син, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

- На Го­робцівку не­ма ніякої надії. Поїду я оце до Ан­тосі. Там хоч во­ро­га­ми не тхне. Там мені бу­де лег­ше ди­ха­ти. Та во­на й не без гро­шей та­ки, - ска­зав син пе­ре­го­дя.

- Їдь, си­ну, і до Ан­тосі. Її батько чо­ловік гро­шо­ви­тий, - ска­зав батько.

І син по­чав вча­щать до ве­се­лої Ан­тосі і все їздив до неї в гості, до­ки про­бу­вав в гос­тях у батька.

X

Після служ­би бо­жої о. Ар­темій прий­шов до­до­му й зас­тав Су­са­ну Уласівну та Ва­тю за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра. Обидві во­ни пи­ли чай і мов­ча­ли. В Ваті очі бу­ли ніби смутні й тро­хи зап­ла­кані. На ви­ду роз­ли­ла­ся блідо­та. Ва­тя сиділа зас­му­че­на; ма­ти зас­му­ти­лась і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

- Сьогодні пи­сар­ша бу­ла в церкві, та ще й з бра­том, - по­чав ка­зать о. Ар­темій, сіда­ючи за стіл.

- Привела бра­та до церк­ви, пев­но, зад­ля то­го, щоб под­раж­ниться з на­ми. Дивіться, мов! Був би ваш, та не бу­де, бо ми то­го не по­пус­ти­мо, - якось смут­но обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А бог з ним, з її бра­том! Не тільки світу, що в вікні, за вікном йо­го ще більше. Тільки мені шко­да, що во­ни те­бе, Ва­тю, дур­но три­во­жать, - ска­зав о. Ар­темій.

- Мене? Мені бай­дужісінько й за пи­сар­шу, і за її братів. За ме­не, та­ту, не кло­почіться, - ска­за­ла Ва­тя гор­до. Але по її блідо­му ви­дові бу­ло знать, що для неї за це бу­ло зовсім не бай­ду­же. Нер­во­вий тон її го­ло­су ви­яв­ком ви­яв­ляв її за­таєний сму­ток.

Батько по­ди­вив­ся на доч­ку дов­гим до­пит­ли­вим пог­ля­дом. Він до­га­давсь, що Ва­тя збен­те­же­на й сум­на.

Ватя ви­пи­ла чай і сло­ва не про­мо­вив­ши. Лас­ка­вий, щи­рий пог­ляд мо­ло­до­го хлоп­ця не схо­див в неї з дум­ки. В серці знов за­во­ру­ши­лось приємне по­чу­ван­ня: од­род­жу­ва­лось ко­хан­ня. Ва­тя по­чу­ва­ла, що її приг­ноб­ле­не сер­це знов од­хо­дить, як квітка вес­ною. Во­на аж жах­ну­лась, бо бо­ялась, щоб та квітка ко­хан­ня знов уд­ру­ге не зацвіла но­вим цвітом. Во­на вже й так ба­га­то пе­ре­пе­ча­ли­лась.

Через тижнів зо два Ва­тя поїха­ла в гості до Ан­тосі. Ан­то­ся роз­ка­за­ла Ваті, що во­на чу­ла но­вин­ку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді роз­ка­зу­ва­ла са­ма Ле­онідо­ва ма­ти, що Ле­онід ду­мав сва­тать Ва­тю, навіть зу­мис­не приїздив в Го­робцівку, щоб по­бу­вать в о. Ар­темія та по­ба­читься з Ва­тею, і тільки че­рез во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря з о. Ар­темієм він не насміливсь заїха­ти з візи­том до Ваті.

Ватя вер­ну­лась до­до­му смут­на, як осіння ніч.

Вона пе­рес­та­ла го­во­рить з батьком, все чо­гось ніби сер­ди­лась на матір, все чо­гось го­моніла, чеп­ля­лась до ма­тері, хо­ди­ла на­ду­та, бо вва­жа­ла на їх як на при­ти­чи­ну для сво­го щас­тя. І батько й ма­ти зап­риміти­ли та­ку зміну в Ваті.

- Ватю, чо­го ти хо­диш та­ка зас­му­че­на? Чом ти ні з ким не го­во­риш лас­ка­во? Що це з то­бою ста­ло­ся? До всього чеп­ляєшся, що я зроб­лю, що я за­подію, що я ска­жу. Не мож­на до те­бе й сло­ва про­мо­вить, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна до доч­ки.

- Ат! дай­те мені, ма­мо, спокій! - зне­хо­тя об­зи­ва­лась Ва­тя і все од­хо­ди­ла од ма­тері, не­на­че втіка­ла од неї.

Згодом до Су­са­ни Уласівни дійшла чут­ка про те, що Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­би­ло од Ваті зав­зя­ту­ще во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря та о. Ар­темія. Су­са­на Уласівна до­га­да­лась, чо­го сер­диться Ва­тя й ніби цу­рається батька. Ма­ти по­ча­ла змов­чу­вать дочці: їй ста­ло шко­да доч­ки.

Настала осінь. По­ча­лась не­го­да. В ста­ро­му домі о. Ар­темія завсігди ніби був вечір. Ста­рий са­док ки­дав сум­ний сутінок на вікна. Не­бо то ніби пла­ка­ло ти­хи­ми дрібни­ми слізьми, то цілі дні ніби лив­цем ли­ло сльози. Дощ хлю­пав в вікна, і мокрі вікна ніби хли­па­ли од гірких сліз. Ва­тя хо­ди­ла по прос­тор­них сум­них кімна­тах і стра­шен­но ну­ди­ла світом. Во­на бра­ла книж­ку, хотіла чи­та­ти - книж­ка ви­па­да­ла з рук; сіда­ла во­на за п'яніно, і ве­се­ла му­зи­ка ніби дра­ту­ва­ла її, а жалібні ме­лодії доп­ро­вад­жу­ва­ли до сліз.

«Розбите моє жи­вот­тя! Не ба­чу я й просвітку в дальшо­му моєму житті. Сидіти в цих сум­них по­ко­ях і ждать!.. І чо­го сподіваться? І чо­го я діжду­ся? Не­ма мені надії… Я жи­ву не­на­че в мо­нас­тирі. Че­рез ті зма­ган­ня, че­рез те нікчем­не во­ро­гу­ван­ня я втра­ти­ла своє щас­тя. Піду я в мо­нас­тир, піду в чер­ниці. Там я схо­ва­юсь од тієї лай­ки, од то­го дур­но­го зма­ган­ня, од то­го злос­ту­ван­ня ста­рих, кот­ре за­па­гу­би­ло моє щас­тя. Там я знай­ду спокій, схо­ва­юсь од ли­хих лю­дей».

Ватя за­ду­ма­лась, хо­дя­чи по по­рожній світлиці; її сумні ду­ми ста­ва­ли ще сумніші. Во­на при­га­да­ла, як ко­лись ще ма­лою дівчи­ною їзди­ла з матір'ю в Ле­бе­динський па­нянський мо­нас­тир, як во­ни за­хо­ди­ли в келію до ста­рої чер­ниці, ма­те­ри­ної ро­дич­ки. Келійка ста­рої чер­ниці яс­но увид­жу­ва­лась їй, не­на­че во­на те­пер не­на­ро­ком заг­ля­ну­ла в неї: келійка не­ве­лич­ка, світла; в келійці че­пур­но й гар­но, як у віноч­ку. Ти­хо, привітно й па­ху­чо. Під вікна­ми в квітни­ку ба­гацько квіток та зе­ле­но­го зілля.

На Ва­тю ніби повіва­ло ду­хом па­хощів з тієї келійки, пах­ло ва­силька­ми та лев­ко­ями, ди­ха­ло спо­коєм.

«Там я знай­ду спокій в мо­литві, ніко­го зна­ти не хо­чу, ніко­го й ба­чить не бу­ду, од усіх од­кас­нусь!» - ду­ма­ла Ва­тя, хо­дя­чи по світлиці.

За вечірнім чаєм Ва­тя ска­за­ла батькові й ма­тері, що хо­че їхать в Ле­бе­динський мо­нас­тир і пост­риг­тись в чер­ниці. Батько осміхнув­ся. Ма­ти на­су­пи­ла бро­ви й за­ду­ма­лась.

- Та то, Ва­тю, в те­бе нер­ви роз­хо­ди­лись, роз­тор­са­лись! - обізвав­ся батько. - І де оце мо­ло­де по­коління по­на­би­ра­лось отієї мод­ної нер­во­вості? Чи во­но по­ви­шу­ку­ва­ло її в книж­ках чи в лек­си­ко­нах? От ми, то й не зна­ли про якісь там нер­ви.

Ватя су­пи­лась і мов­ча­ла. Цілу пи­липівку во­на все ду­ма­ла та ма­ри­ла про мо­нас­тирський спокій, про ти­ху келію.

На різдво приїха­ла до неї в гості Ан­то­ся з сест­ра­ми. Гос­тю­ва­ли пан­ни цілий день, ще й за­но­чу­ва­ли. Ан­то­ся не­дав­но бу­ла в Києві, бу­ла в те­атрі, ба­чи­ла опе­ру «Аіда». Цілий вечір в неї тільки бу­ло й роз­мо­ви, що за опе­ру. Ва­тя тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе, але мо­нас­тирські сумні дум­ки все-та­ки не ви­хо­ди­ли в неї з го­ло­ви.

Після од'їзду Ан­тосі й її сес­тер, вве­чері Ва­тя все ду­ма­ла за мо­нас­тир, ле­жа­чи в пос­телі. Во­на уяв­ля­ла собі, як во­на ста­не чер­нич­кою, як во­на в ос­танній раз поп­ро­щається з матір'ю і піде на пост­риг, як на неї надінуть кло­бук… І чо­гось її лег­ка мрія од­ра­зу пе­ре­летіла в інше місце. Яс­ний по­етич­ний світ пов­но­го міся­ця лив­ся в вікно. Пе­ред нею блис­ну­ла кар­ти­на, не­на­че освіче­на бен­гальським світлом. Блис­ну­ла сце­на в опері, сце­на з «Аїди»: май­ну­ли ви­сокі пальми, піраміди, май­нув ар­тист - ге­рой в військовій зброї, пиш­ний і сміли­вий, з пов­ни­ми ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми; потім май­ну­ла сце­на в храмі, в підземній пе­чері під хра­мом, в котрій жерці зак­ла­да­ють камінням ге­роя й ге­роїню на смерть, страш­ну, го­лод­ну.

Ватя аж зат­ру­си­лась і зля­ка­лась. Дум­ка про жи­ве жи­вот­тя ма­ни­ла її, а палкі чорні очі драж­ни­ли ії мрії. Чо­гось од­ра­зу зда­ло­ся їй, що во­на са­му се­бе хо­че жив­цем за­му­ру­вать в чер­нечій келії, як за­му­ру­ва­ли Аїду під хра­мом.

Ватя аж здриг­ну­ла­ся, аж жах­ну­лась.

«Я хо­чу са­ма се­бе за­му­ру­вать жив­цем в мо­нас­тирі. А що бу­де, як потім ожи­ве моє сер­це? Як тоді я вий­ду з тієї мо­ги­ли? І чи вий­ду? Ні! Там мені вже буть до смерті! Не маю я по­тя­гу до мо­нас­ти­ря. Ні! Кра­ще поїду я в місто та піду на вищі кур­си, за­ся­ду до на­уки».

І дов­го сон утікав од неї, і дов­го во­на не мог­ла навіть зап­лю­щить очей. А місяць лив в вікна ве­се­лий світ. В вікнах білів ста­рий са­док, вкри­тий білим та си­зим гус­тим інеєм. По­езія ти­хої зимньої ночі од­га­ня­ла все далі та далі сумні ду­ми про мо­нас­тир.

«Це я з нес­тям­ки та не­тя­му­чості на­ду­ма­лась йти в чер­ниці. Поїду завт­ра до Ан­тосі та спи­таю в неї по­ра­ди, що мені діяти, що вчи­нить», - по­ду­ма­ла Ва­тя в дрімоті.

І во­на дру­го­го дня поїха­ла до Ан­тосі на по­ра­ду. Дов­го во­ни ра­ди­лись і пос­та­но­ви­ли їхать вдвох до Пе­тер­бур­га на дівочі вищі кур­си.

Вернувшись до­до­му, Ва­тя ска­за­ла батькові за чаєм:

- Тату! я по­ки­ну­ла дум­ку про мо­нас­тир.

- То й доб­ре зро­би­ла. Я та­ки й ду­мав, що на те­бе най­шло ве­ре­ду­ван­ня, - зне­хо­тя обізвав­ся батько.

- Ми оце з Ан­то­сею ду­маємо їхать до Пе­тер­бур­га та хо­ди­ти на дівочі кур­си. Тре­ба ж нам ду­мать про шма­ток хліба заз­да­легідь.

- Так за­рані? Ще тобі ра­но ду­мать за шма­ток хліба! Хіба в нас хліба не­ма? - ска­зав батько.

- Хліб те­пер в нас є, але тре­ба дбать і за бу­ду­ще. Нам за­ма­ну­лось вчи­тись. Ми си­ди­мо на се­лах та тільки час дур­но мар­нуємо, - ска­за­ла Ва­тя.

О. Ар­темій тільки по­ру­шив пле­чи­ма мовч­ки. Він знав, що з тих замірів нічо­го пу­тя­що­го не вий­де.

Ватя поз­на­хо­ди­ла свої шкільні книж­ки, засіла за книж­ки, час­то їзди­ла до Ан­тосі. Во­ни вчи­лись вкупі, пе­рег­ля­да­ли вив­че­не. Але швид­ко ті дав­но вив­чені книж­ки ос­то­гид­ли їм обом. Во­ни їх по­ки­ну­ли. Ан­то­ся ра­яла Ваті їхать до Києва і вчиться в кон­сер­ва­торії, щоб вив­чи­тись на ар­тист­ку або вчи­тельку му­зи­ки.

- Мамо! Я вже пе­ре­ду­ма­ла йти на кур­си. На­ука мені не дається. Поїду я до Києва та вчи­ти­мусь му­зи­ки в кон­сер­ва­торії, - ска­за­ла Ва­тя до ма­тері.

Мати роз­ка­за­ла про цю Ва­ти­ну дум­ку о. Ар­теміеві.

- От тобі й на! Ва­тя зовсім роз­ве­ре­ду­ва­лась з нудьги. Місяць в дум­ках по­бу­ла чер­ни­цею, місяць - кур­сист­кою і, пев­но, місяць бу­де ар­тист­кою та й вер­неться до­до­му прос­тою Ва­тею, - ска­зав насмішку­ва­то батько.

- Щось во­на ду­же швид­ко змінює про­фесії, - ска­за­ла ма­ти.

- То пев­на річ, що з тих її про­фесій нічо­го не вий­де. Тре­ба на­пи­ту­вать для Ваті же­ни­ха, та ще й не га­яться.

Ватя знов поїха­ла до Ан­тосі. І во­ни вдвох дов­го ма­ри­ли, як гар­но буть ар­тист­кою.

- Я вив­чусь на співач­ку, а ти вив­чиш­ся грать на фор­теп'яні. Я маю по­тяг до опе­ри, - го­во­ри­ла Ан­то­ся.

- А я бу­ду да­вать кон­цер­ти на фор­теп'яні, як справж­ня ар­тист­ка. До­бу­де­мо собі лаврів, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Я бу­ду співать в кон­цер­тах, а ти мені бу­деш приг­ра­ва­ти. Об'їде­мо усю Росію, по­ба­чи­мо світу! - тяг­ла далі Ан­то­ся.

- А як до­бу­де­мо сла­ви в Росії, поїде­мо й за гра­ни­цю. Ще більше по­ба­чи­мо світу. Мо­же, доп­лен­таємось і до Аме­ри­ки.

- А чом же! На­пе­ле­хаємо лаврів, як бут­ви­ни в ого­роді, повнісінькі при­по­ли, ще й у Го­робцівку при­ве­зе­мо. І справді! Чо­го ми бу­де­мо кис­нуть в цих се­лах? Що ми тут ви­си­ди­мо? - вже не жар­ту­ючи го­во­ри­ла Ан­то­ся.

- Ніякого дідька не ви­си­ди­мо! Тільки нудьги на­бе­ре­мось! - аж сер­ди­лась Ва­тя. - Ой, як мені хо­четься по­ба­чить світ!

- Не жу­рись, Ва­тю! В те­бе є та­лант до му­зи­ки, а в ме­не до співу. Наші батьки ма­ють ба­гацько гро­шей. І вчиться бу­де ве­се­ло, а до­бу­ва­ти сла­ви та лаврів бу­де ще ве­селіше. Ду­ша моя чує, що я ма­ти­му ве­ли­кий поспіх у співах на сцені. Тоді я ма­ти­му й засіб, щоб жи­вотіти на світі.

- Як вер­не­мось до Го­робцівки з обе­рем­ка­ми лаврів, от тоді пи­сар­ша скру­титься од злості! - ска­за­ла Ва­тя.

- Тямить во­на в тих лав­рах! Як­би для неї ті лав­ри, що кро­пи­вою звуться, то це во­на втя­ми­ла б доб­ре. Я ци­ми го­робцівськи­ми лав­ра­ми не­ща­ди­мо да­ла б їй про­чу­хан­ки, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся й ре­го­та­лась.

- А я не­ща­ди­мо на­жа­ли­ла б язи­ка, щоб дать цій бре­хусі пам'ятно­го! - обізва­лась Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась.

- Ой Ва­тю! от ко­ли б мені спо­су­ди­лось пот­ра­пить на опер­ну сце­ну! - го­во­ри­ла Ан­то­ся. - Як я гра­ла б! Як я співа­ла б! Увесь те­атр здурів би, як­би мені до­ве­лось грать роль Мар­га­ри­ти в «Фавсті». А! я ту Мар­га­ри­ту так вда­ла б, так вструг­ну­ла, що всі очамріли б з ди­ва.

І Ан­то­ся ста­ла про­ти чи­ма­ло­го дзер­ка­ла, за­ве­ла ве­се­лої дрібної пісні й по­ча­ла ніби гра­ти роль Мар­га­ри­ти, пе­ред­раж­ню­ва­ла ар­тис­ток. Ан­то­ся вда­ва­ла, ніби надіває на ру­ки брас­ле­ти, на пальці - перстні, чеп­ляє в ву­ха се­реж­ки, чеп­ляє до­ро­ге на­мис­то.

З ве­ли­кою грацією во­на по­вер­та­ла го­ло­ву, ди­ви­лась то на од­ну се­реж­ку, то на дру­гу, ог­ля­да­ла на­мис­то, за­ки­да­ла го­ло­ву на­зад, над­да­ва­ла очам вто­му, осміха­лась до се­бе в дзер­калі, потім ре­го­та­лась, сва­ри­лась пальчи­ком на свій од­би­ток в дзер­калі. Во­на ми­лу­ва­лась со­бою, ко­ке­ту­ва­ла, ли­ша­ла ус­та, блис­ка­ла зуб­ка­ми.

- Яка я гар­на! Яка я пиш­на в зо­ло­тих се­реж­ках, в діямен­тах! Як бли­щить зо­ло­то! Як бли­щать мої очі при зо­лотії Ой, гар­на я ста­ла! Здуріє мій Фавст, як уг­ля­дить ме­не в цьому уб­ранні! - співа­ла Ан­то­ся, імпровізу­ючи сло­ва.

Вона знов за­пи­ша­лась, блис­ну­ла зуб­ка­ми й пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло пальчи­ком.

- А, яка гар­на моя ви­ши­ва­на со­роч­ка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряж­чить моє діямен­то­ве на­мис­то! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!

І Ан­то­ся підстав­ля­ла до дзер­ка­ла то один ру­кав ви­ши­ва­ної со­роч­ки, то дру­гий, то бряз­ка­ла раз­ка­ми скля­них прос­тих бусів на шиї.

- Хи-хи-хи! - засміялась Ан­то­ся до дзер­ка­ла, блис­нув­ши зуб­ка­ми, і пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло. -Хи-хи-хи!

І Ан­то­ся са­ма за­ре­го­та­лась щи­рим ре­го­том, ма­буть, а сво­го діямен­то­во­го на­мис­та.

- Ой, як гар­но бли­щить моє ізом­руд­не на­мис­то! Я за йо­го аж со­рок копійок зап­ла­ти­ла бо­гус­лавській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!

І Ан­то­ся за­ре­го­та­лась на всю світли­цю з тих бо­гус­лавських діяментів. Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась. За­ре­го­та­лись і менші Ан­то­сині сест­ри. Світли­ця аж дзвеніла од­ляс­ка­ми од ре­го­ту.

- Ну та й гар­на ж справді з те­бе вий­шла б Мар­га­ри­та! - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- А ти ж ду­ма­ла як! Мені аби б тільки дос­ту­питься до тієї сце­ни, а там я вже по­ка­за­ла б се­бе.

Порадившись та посміявшись, Ва­тя вер­ну­лась до­до­му ба­га­то ве­селіша.

Але Ваті не до­ве­лось їхать до Києва, щоб вчиться в кон­сер­ва­торії та до­буть собі потім і сла­ви, й за­со­бу для сво­го жи­вотіння на світі.

Після ве­ли­кодніх свят о. Ар­темій зустрівся на яр­мар­ку в містеч­ку з ди­яко­ном Доб­ри­ловським. Ди­якон вже док­лад­но знав про всі події в Го­робцівці. Він знав, що Ле­онід Се­ме­но­вич приїздив в Го­робцівку до пи­са­ря і що він вер­нувсь на батьків хутір, не по­бу­вав­ши з одвіди­на­ми в о. Ар­темія. Він знав, що «з то­го пи­ва не вий­де ди­ва», заз­да­легідь на­пи­тав гар­но­го па­ни­ча семіна­рис­та десь аж в Уман­щині й за­ма­нив йо­го спер­шу до се­бе в гості. Він потім на­ра­яв йо­му поїха­ти до о. Ар­темія й по­ди­виться на Ва­тю.

- Отче бла­го­чин­ний! В ме­не є один семіна­рист на приміті, - ска­зав Доб­ри­ловський до о. Ар­темія ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, - як­що доз­во­ли­те, то я приїду до вас з ним та по­ка­жу йо­го вам. Хоч той па­нич син бідно­го ди­яко­на, але гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся! Я знаю, що він бу­де упо­доб­ний панні. Тільки він убо­гий, ой який убо­гий! як той Іов на гноїщі!

- Та за це кло­по­ту мені ма­ло, - обізвав­ся ти­хенько о. Ар­темій, - знай­де­мо чим при­че­пу­рить йо­го; знай­деться, чим і ха­ба­ра підсу­нуть в кон­сис­торію, щоб дос­тать доб­ру па­рафію для йо­го. При­возьте! Не гай­те ча­су!

І Доб­ри­ловський привіз то­го па­ни­ча до о. Ар­темія. Він звав­ся Сте­пан Ве­ледніцький. То був ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний, пиш­ний блон­дин з синіми очи­ма. Ваті він од­ра­зу спо­до­бавсь. Во­на по­ки­ну­ла усі дум­ки та гад­ки за мо­нас­тир і за кон­сер­ва­торію. Ве­ледніцький про­бу­вав в Доб­ри­ловсько­го й звідтіль ціле літо вча­щав до Ваті.

Восени він повінчав­ся з Ва­тею, а о. Ар­темій своїми грішми до­поміг йо­му в кон­сис­торії зай­нять доб­ру па­рафію. З Ваті вий­шла ду­же доб­ра й ро­зум­на ха­зяй­ка, якою бу­ла й її ма­ти.

А тим ча­сом пи­сар не да­вав спо­кою о. Ар­теміеві, на­мов­ляв про­ти йо­го гро­ма­ду, ви­га­ду­вав якісь діла й си­пав на йо­го про­ше­ния ніби­то од гро­ма­ди в кон­сис­торію. Пи­сар дав та­ку нап­ра­ву гро­ма­дя­нам, що до­хо­ди й при­но­си­ни для о. Ар­темія по­мен­ша­ли сли­ве вдвоє.

Писар по­ма­леньку та по­ти­хеньку ви­ко­пав під о. Ар­темієм чи­ма­лу яму. Але й сам не­обе­реж­ний о. Ар­темій са­мохіть до­дав рук, щоб по­ши­рить під со­бою ту яму.

Вже дав­ненько о. Ар­темій збу­ду­вав в Го­робцівці здо­ро­ву чу­до­ву церк­ву, але ко­ло церк­ви стриміла, нарізко од церк­ви, ста­ра дзвіни­ця, зчорніла, низька, при­сад­ку­ва­та й ши­ро­ка, не­на­че ста­ра пе­че­ри­ця.

О. Ар­темій звелів роз­ки­дать ста­ру дзвіни­цю й збу­ду­вав но­ву, гар­неньку, ви­со­ченьку, при­ту­лив­ши її до са­мої церк­ви. Вже й дзвіни­цю пос­вя­ти­ли, але на цвин­тарі ва­ля­лась си­ла де­ревні, до­щок, оба­полків, трісок та здо­ро­во­го каміння, що зос­та­лось од му­ру­ван­ня фун­да­мен­ту. О. Ар­темій в малі праз­ни­ки все зап­ро­ху­вав лю­дей зос­таться після служ­би бо­жої, приб­ра­ти та зчис­тить цвин­тар, са­мо по собі без пла­ти. Лю­де не слу­ха­ли і, зви­чай­но бай­дужні до гро­мадської спра­ви, усі роз­хо­ди­лись до­до­му. Тим ча­сом най­мать робітників не бу­ло за що. О. Ар­темій пішов на хит­рощі.

Восени, в один не­ве­лич­кий праз­ник, він звелів ти­та­реві пос­та­вить ко­ло церк­ви сто­ли, зго­ту­вать за­кус­ку й ви­пи­вач­ку. Ти­тар по­нас­тав­ляв ми­сок та по­лу­мисків з та­ра­нею, з са­лом, з со­ло­ни­ми огірка­ми, з че­хо­нею, пи­ро­га­ми та сма­же­ною ка­пус­тою; кру­гом сто­ла пос­та­вив пляш­ки з горілкою, а щоб за­ма­нить та підмо­го­ри­чить лю­дей, о. Ар­темій звелів се­ред столів пос­та­вить дов­гий ря­док бутлів, але не з горілкою, а з во­дою. Стіл аж зах­ряс під уся­ки­ми пот­ра­ва­ми та бут­ля­ми.

Люде вий­шли з церк­ви, і як уг­ляділи ба­та­рею пля­шок та бутлів, то так усі й ки­ну­лись до ро­бо­ти: пос­ко­чу­ва­ли та поск­ла­да­ли в кут­ку цвин­та­ря ко­лод­дя, оцу­пал­ки, оба­пол­ки; важкі каміню­ки тро­хи не на ру­ках поз­но­си­ли під бар­кан. В од­ну мить зчис­ти­ли й оче­пу­ри­ли цвин­тар так, що й трісоч­ки, і ска­лоч­ки, навіть ос­ко­мел­ка нігде не зос­та­лось.

О. Ар­темій вий­шов з церк­ви, поб­ла­гос­ло­вив тра­пе­зу. Лю­де, вти­ра­ючи з лобів піт, по­зи­ра­ли з сма­ком на здо­рові гра­фи­ни та бутлі, вже на­пе­ред сма­ку­ючи не так за­кус­кою, як ви­пи­вач­кою. О. Ар­темій ви­пив сам до лю­дей, по­час­ту­вав ти­та­ря, а ти­тар по­час­ту­вав чо­ловіків, але він час­ту­вав все з ма­лих пля­шок. Уся за­кус­ка в од­ну мить зник­ла, ніби вог­нем згоріла. Усім дос­та­лось по дві чар­ки горілки.

- Ой ти­та­рю! ко­ли б хутчій дос­тяг­ти нам оті здо­ро­вецькі бутлі! - обізвав­ся один на­хаб­ний чо­ловік, кот­рий мав ве­ли­ку при­пад­ку до горілки.

- Та то не горілка, а во­да! - обізвав­ся о. Ар­темій. - Я знав, що після важ­кої ро­бо­ти бу­де лю­дям душ­но, та для про­хо­ло­ди звелів по­нас­тав­лять хо­лод­ної во­ди. Та в панів же скрізь став­ля­ють во­ду на стіл, як обіда­ють. А во­да по­го­жа та хо­лод­на, - з моєї кри­ниці!

О. Ар­темій на­лив ста­кан во­ди й ви­пив з півста­ка­на, ще й ву­са обс­мок­тав.

- А! та й доб­ра ж во­да! - про­мо­вив о. Ар­темій насмішку­ва­то.

Чоловіки тільки зир­ну­ли один на од­но­го й по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни за­раз збаг­ну­ли своїм ро­зу­мом ту муд­рацію от­ця Ар­темія.

О. Ар­темій по­дя­ку­вав гро­ма­дя­нам за пос­лу­хан­ня, поп­ро­щав­ся, надів шап­ку й шви­денько май­нув з цвин­та­ря. Лю­де, як обс­ту­пи­ли стіл, так і сто­яли навк­ру­ги сто­ла, ніби сподіва­лись яко­гось чу­да, щоб з во­ди в бут­лях ста­ла горілка. Пос­то­яли, пос­то­яли во­ни, але, див­ля­чись, що та­ке чу­до не здіялось, му­си­ли по­ма­леньку ру­шать до­до­му.

- Ну та й муд­рий же наш ба­тюш­ка! Еге! Ота­ку шту­ку уд­рав, - го­моніли чо­ловіки, роз­хо­дя­чись.

- Чи ти ба, як гар­но підду­рив! А я ду­мав, що то все горілка, та так пра­цю­вав, так пад­ку­вав! А то свя­та кри­нич­на во­да. Я сам оце по­куш­ту­вав, - ка­зав дру­гий чо­ловік.

Люде бу­ли лихі, що ба­тюш­ка вструг­нув та­ку шту­ку, і по­ча­ли го­моніть по селі та га­нить о. Ар­темія, що він хиб­ний і об­лес­ли­вий чо­ловік. Хоч пи­сар сам і не був тоді в церкві, але чут­ка про хит­рощі та муд­рощі о. Ар­темія за­раз дійшла до йо­го. Пи­сар вже про­хо­лов од своєї злості й те­пе­реч­ки за­ду­мав пог­лу­зу­вать з о. Ар­темія: він за­ду­мав на­пи­сать на йо­го вірші й не­ща­ди­мо обсміять йо­го.

Того ж та­ки ве­чо­ра пи­сар, наскрізь про­ми­ну­тий злістю, сів за стіл, узяв лис­ток па­пе­ру й пе­ро в зу­би і по­чав ми­ти­ку­вать, щоб на­пи­са­ти смішні вірші. Він пи­сав і сам ре­го­тавсь. Жінка виг­ля­ну­ла з кімна­ти.

- Що ти там та­ке смішне пи­шеш, що аж сам ре­го­чеш­ся? - спи­та­ла во­на в чо­ловіка.

- Те, що тобі не варт і не слід знать, - ска­зав пи­сар.

- Та ска­жи-бо! І що то він пи­ше?

- Одчепись! Ти мені за­ва­жаєш пи­сать. Йди собі в пе­кар­ню до ро­бо­ти.

- Оце ли­шенько! Та ска­жи-бо! Хіба та­ки не мож­на ска­зать? - аж бла­га­ла пи­сар­ша.

- Тікай! - крик­нув на неї сер­ди­то пи­сар. - Од­че­пись од моєї душі! Це тобі не жар­ти! Геть з ха­ти!

Писарша по­ти­хеньку вий­шла й двері при­чи­ни­ла. Хоч пи­сар був про­заїк тро­хи не на всю гу­бер­ню, як він сам ду­мав за се­бе, але по­ет з йо­го був нез­дат­ний, по­га­ний. Вірші йо­го вий­шли насмішку­ваті й ущип­ливі, але зовсім не­до­ладні. Во­ни по­чи­на­лись так:

Писар на­ни­зав та­ких пер­лин по­езії цілу низ­ку, спи­сав ни­ми увесь лист навк­ру­ги, до­би­рав та ста­вив ряд­ком такі риф­ми, що од­на риф­ма витріща­ла очі на сусіду, мов пе­ре­ля­ка­на вівця на вов­ка.

Писар пе­ребіду­вав свій утвір цер­ков­ни­ми бук­ва­ми, і хоч нічо­го не ка­зав про їх жінці, але та­ки не втерпів, щоб не про­чи­та­ти їх своїм при­яте­лям та не пог­лу­зу­вать з ба­тюш­ки. За­пе­ча­тав­ши в кон­верт, на­пи­сав­ши ад­рес, пи­сар вночі зай­шов че­рез са­док й утк­нув па­кет в щіли­ну две­рей, котрі ви­хо­ди­ли в са­док.

О. Ар­темій, встав­ши вранці, од­чи­нив двері в са­док і знай­шов па­кет. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і од­ра­зу до­га­дав­ся, хто сту­лив ті вірші. Про­чи­тав­ши Су­сані Уласівні ту по­ему, о. Ар­темій на­пи­сав вни­зу свою ре­цензію:

«Писала дур­на пи­са­ка, нак­ру­ти­ла хвос­том пи­саці со­ба­ка; вірші пи­сані дьогтем, а пи­сав їх, пев­но, бо­гус­лавський дігтяр Лей­ба. По­га­но! Вар­то пос­та­вить ну­ля! Та­лан­ту в ав­то­ра стільки, скільки в ди­яко­но­во­го куд­ла­то­го Ряб­ка, а по­езії в віршах стільки, скільки в Бер­ковій яр­мулці. По­га­но! В віршо­ма­зи не го­диш­ся. Єди­ни­ми чи­тальни­ка­ми цих дур­них віршів бу­дуть хіба миші та па­цю­ки».

І о. Ар­темій на­пи­сав на віршах єди­ни­цю, за­пе­ча­тав в но­вий па­кет, на­пи­сав звер­ху на па­кеті, що по­си­лається з Бо­гус­ла­ва, приліпив мар­ку, на­пи­сав пи­сарів ад­рес й одіслав на бо­гус­лавську пош­то­ву станцію.

Довго о. Ар­темій бідкав­ся, мо­ро­чивсь, але після то­го му­сив-та­ки для сво­го спо­кою по­ки­нуть Го­робцівку й пе­рей­шов на іншу па­рафію, поміняв­шись на па­рафію з своїй стар­шим зя­тем.

- А що! А чий батько дуж­чий? - чва­нив­ся пи­сар після то­го пе­ред людьми. - А хто ко­го по­ду­жав? Я та­ки до­ка­зав, що я був го­робцівським гу­бер­на­то­ром, бо зса­див з місця навіть бла­го­чин­но­го.

І в той час, як пи­сар справ­ляв свої вхідчи­ни в но­вий дім та пе­ре­нос­ний, о. Ар­темій справ­ляв свої вихідчи­ни на но­ву па­рафію.

Не до­ве­ло­ся й Ан­тосі гра­ти на сцені роль Мар­га­ри­ти. Во­на не­за­ба­ром потім дос­та­ла од Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча лист, потім дру­гий. Між ни­ми по­ча­лось лис­ту­ван­ня. Ле­онід Се­ме­но­вич дру­го­го літа знов при­був до батька й по­чав вча­щать до Ан­тосі в гості. Там не бу­ло ні пи­сарші, ні вчи­тельші, і во­ни їх не роз­ра­яли й не роз­су­ди­ли, щоб їх роз­лу­чить. Він пос­ва­тав Ан­то­сю й виїхав з батько­во­го ху­то­ра вдвох з мо­ло­дою жінкою.

1893 ро­ку 4 липня

Оглавление

I

II

IIІ

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X