КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706129 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272720
Пользователей - 124655

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

a3flex про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Да, тварь редкостная.

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).

Уріж та його духи [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Галина ПАГУТЯК УРІЖ ТА ЙОГО ДУХИ

Передмова

Ніколи не думала, що напишу цю книжку. Була в мене ідея написати історію Урожа, зізнаюсь, але мене відштовхує лінійність часу. Правда, це теж історія Урожа, тільки духовна. І дуже суб’єктивна. Така проста, що її зрозуміє навіть дитина. Щиро кажучи, я навіть не думаю, що ця скромна книжечка приверне до себе увагу читача. По суті, кожен мешканець Урожа міг би написати розповідь про свої дитячі страхи, зустрічі з незрозумілими явищами, віщі сни і знаки. І кожна книга була б різна і неповторна.

Після «Урізької Готики» знайшлися люди, які питали мене, де книга отця Антонія. Вони повірили, що три покоління урізьких священиків записували сни парафіян, незвичайні випадки, мрії й сподівання людей, які на позір видавалися грубими й нерозвинутими, однак з-під зашкарублої селянської плоті час від часу визирала напрочуд вразлива і тонка душа, бодай раз у житті, але визирала. Витирала піт з чола і бачила самітню грушу на горі, освітлену сонцем, заквітлі черешні на Ласках і дивовижну зелену барву при заході сонця. І сни, які сняться, коли немає ні книг, ні телевізора, сни, що є наслідком потаємної роботи душі. Можливо, така книга й існувала насправді, але не пережила байдужих чи лихих часів.

Я народилась не лише запізно, а й дозріла запізно, щоб зрозуміти, що люди вмирають і забирають з собою свої спогади, видіння, сни. В дитинстві мені доводилось дотримуватись субординації: хто б мені розповідав такі речі. Згодом я віддалилась від цього дивного магічного світу, бо треба було розширювати свідомість. Багато часу було змарновано на речі недостойні й мертві. А от Уріж завжди був моїм світом, таким, на який я заслуговувала. І що мені постмодерністичні дискурси та шугання інтелектуальних шулік, коли я маю джерело на горі Мабурі і цілу галявину найчистішої високогірної м’яти довкола нього, дикі лісові лілії і боже тіло, підземні ходи на горі Ласки і захід сонця. Мені шкода тих, хто не має таких багатств і такої чистої радості від простих людських слів. Ці дві гори, що утворюють руну «уруз», браму для солі й вітру, через яку в’їжджали валки із сіллю, і слідом за ними в Європу йшли допитливі діти, учні й підмайстри. Тут був і замок, і місто на горі, а людські обійстя досі зберігають сліди укріплень шляхетських осідків. Ніщо не зникло. Воно продовжує існувати в міфологічному часі й просторі.

Цього разу я просто відділила дві реальності — вигадану й справжню, щоб не створювати міфів про Уріж. Але не так як відділяють зерно від полови, а як відділяють землю від солі.

ШЕЛЕСТ ЛИСТЯ У ТЕМРЯВІ

Осінні вечори такі темні й моторошні. Найменший подув вітру — й листя починає ворушитись і сухо шелестіти. Від землі ще йде тепло, і день був сонячний, але світлим ночам прийшов кінець. Що криється в темряві — ніхто не знає. Хто йде за твоєю спиною, хто ходить під вікнами твоєї хати, хто приносить сни, повні розпачу й безнадії… Той, чия уява спить, не буде боятися темряви осінніх ночей.

Я почала боятися смерті, коли мені виповнилось шість років.

…Коли мені було шість років, трапилась сумна пригода. Один старий чоловік на прізвисько Тильо вирушив до Самбора за пацятком. Купив його, а оскільки автобуси тоді рідко їздили, вертався пішки. Сів перепочити на горбку й помер. Вони були дуже бідні, Тильо й Тильова. Мешкали в маленькій хатинці, що стояла просто серед городів, і не виглядала на хату, бо коло неї не росло жодного дерева, і вся вона була сіра, з глухою стіною до стежки. Бабця мене взяла на похорон, щоб не лишати саму.

Я побачила оту хатину без вікон, яку обступило багато людей, і мені стало страшно. То було якесь незрозуміле дійство. Здавалося, люди тільки й чекають, що звідти щось вийде не таке, ІНШЕ. Мене злякала їхня нездорова цікавість. Якби я влаштувала істерику, мені б відлили на віск, але я втримала свій страх при собі.

І страх, і невідання. Бо я не знала, що там насправді всередині, як воно виглядає.

Багато років мені снилась та хата, яку обступили люди, і завжди я відчувала при цьому жах, наче звідти зараз щось вирветься і кинеться на мене.

У селі траплялися випадки наглої смерті, але окрім трагічності, в них не було нічого особливого. Не кожна справила на мене таке враження, бо не кожна застукала зненацька. Усе починалося з того, що вранці хтось приходив до хати й голосно повідомляв новину:

— Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці