КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706108 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272715
Пользователей - 124645

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

DXBCKT про Гончарова: Крылья Руси (Героическая фантастика)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Тень за троном (Альтернативная история)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах (ибо мелкие отличия все же не могут «не иметь место»), однако в отношении части четвертой (и пятой) я намерен поступить именно так))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

Сразу скажу — я

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Уріж та його духи [Галина Пагутяк] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Галина ПАГУТЯК УРІЖ ТА ЙОГО ДУХИ

Передмова

Ніколи не думала, що напишу цю книжку. Була в мене ідея написати історію Урожа, зізнаюсь, але мене відштовхує лінійність часу. Правда, це теж історія Урожа, тільки духовна. І дуже суб’єктивна. Така проста, що її зрозуміє навіть дитина. Щиро кажучи, я навіть не думаю, що ця скромна книжечка приверне до себе увагу читача. По суті, кожен мешканець Урожа міг би написати розповідь про свої дитячі страхи, зустрічі з незрозумілими явищами, віщі сни і знаки. І кожна книга була б різна і неповторна.

Після «Урізької Готики» знайшлися люди, які питали мене, де книга отця Антонія. Вони повірили, що три покоління урізьких священиків записували сни парафіян, незвичайні випадки, мрії й сподівання людей, які на позір видавалися грубими й нерозвинутими, однак з-під зашкарублої селянської плоті час від часу визирала напрочуд вразлива і тонка душа, бодай раз у житті, але визирала. Витирала піт з чола і бачила самітню грушу на горі, освітлену сонцем, заквітлі черешні на Ласках і дивовижну зелену барву при заході сонця. І сни, які сняться, коли немає ні книг, ні телевізора, сни, що є наслідком потаємної роботи душі. Можливо, така книга й існувала насправді, але не пережила байдужих чи лихих часів.

Я народилась не лише запізно, а й дозріла запізно, щоб зрозуміти, що люди вмирають і забирають з собою свої спогади, видіння, сни. В дитинстві мені доводилось дотримуватись субординації: хто б мені розповідав такі речі. Згодом я віддалилась від цього дивного магічного світу, бо треба було розширювати свідомість. Багато часу було змарновано на речі недостойні й мертві. А от Уріж завжди був моїм світом, таким, на який я заслуговувала. І що мені постмодерністичні дискурси та шугання інтелектуальних шулік, коли я маю джерело на горі Мабурі і цілу галявину найчистішої високогірної м’яти довкола нього, дикі лісові лілії і боже тіло, підземні ходи на горі Ласки і захід сонця. Мені шкода тих, хто не має таких багатств і такої чистої радості від простих людських слів. Ці дві гори, що утворюють руну «уруз», браму для солі й вітру, через яку в’їжджали валки із сіллю, і слідом за ними в Європу йшли допитливі діти, учні й підмайстри. Тут був і замок, і місто на горі, а людські обійстя досі зберігають сліди укріплень шляхетських осідків. Ніщо не зникло. Воно продовжує існувати в міфологічному часі й просторі.

Цього разу я просто відділила дві реальності — вигадану й справжню, щоб не створювати міфів про Уріж. Але не так як відділяють зерно від полови, а як відділяють землю від солі.

ШЕЛЕСТ ЛИСТЯ У ТЕМРЯВІ

Осінні вечори такі темні й моторошні. Найменший подув вітру — й листя починає ворушитись і сухо шелестіти. Від землі ще йде тепло, і день був сонячний, але світлим ночам прийшов кінець. Що криється в темряві — ніхто не знає. Хто йде за твоєю спиною, хто ходить під вікнами твоєї хати, хто приносить сни, повні розпачу й безнадії… Той, чия уява спить, не буде боятися темряви осінніх ночей.

Я почала боятися смерті, коли мені виповнилось шість років.

…Коли мені було шість років, трапилась сумна пригода. Один старий чоловік на прізвисько Тильо вирушив до Самбора за пацятком. Купив його, а оскільки автобуси тоді рідко їздили, вертався пішки. Сів перепочити на горбку й помер. Вони були дуже бідні, Тильо й Тильова. Мешкали в маленькій хатинці, що стояла просто серед городів, і не виглядала на хату, бо коло неї не росло жодного дерева, і вся вона була сіра, з глухою стіною до стежки. Бабця мене взяла на похорон, щоб не лишати саму.

Я побачила оту хатину без вікон, яку обступило багато людей, і мені стало страшно. То було якесь незрозуміле дійство. Здавалося, люди тільки й чекають, що звідти щось вийде не таке, ІНШЕ. Мене злякала їхня нездорова цікавість. Якби я влаштувала істерику, мені б відлили на віск, але я втримала свій страх при собі.

І страх, і невідання. Бо я не знала, що там насправді всередині, як воно виглядає.

Багато років мені снилась та хата, яку обступили люди, і завжди я відчувала при цьому жах, наче звідти зараз щось вирветься і кинеться на мене.

У селі траплялися випадки наглої смерті, але окрім трагічності, в них не було нічого особливого. Не кожна справила на мене таке враження, бо не кожна застукала зненацька. Усе починалося з того, що вранці хтось приходив до хати й голосно повідомляв новину:

— Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці поверталися з танців, що відбувалися в клубі у Винниках, спустили відро й напилися води з цієї криниці.

Ранок, ще темно, я щойно прокинулася, а моя бабця розповідає всю цю історію з найскандальнішими подробицями. Я ходжу до школи в другу зміну й повертаюсь у темряві, коли сухо шелестить листя, і тоді думаю про воду з кров’ю в криниці і Палєнту, яка ходить. Її привида бачили в селі ще кілька років й лякали нею малих дітей. Самогубці мають таку покуту: ходити до семи літ. Криницю після цього почистили, але, видно, вона викликала надто неприємні спогади, і її засипали. То була друга засипана криниця в нашому селі. Першу засипали після того, як енкаведисти поскидали туди тіла розстріляних. Вони самі й засипали криницю. І досі там лежать невинно убієнні, але нікого не тривожать по ночах.

Дівчинка з сьомого класу поверталась після другої зміни зі школи. Був сильний вітер з дощем. У темряві вона ненароком вхопилась за обірваний електричний провід.

Через два дні мама приїхала з Дрогобича й привезла нам бісквітний торт, наче почувала себе винною перед нами. В тому, що з нами теж могло трапитись подібне. Мама дуже боялась електрики. Дівчинку поховали, а в селі довго говорили, що якби її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По — летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія — заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син — Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон — не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі — публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.

На похороні потрібно плакати, ще ліпше зомлівати. Але в міру. Бо можна й собі прикликати смерть. Так чи інак пoxopон обмовляють, як і весілля, не забуваючи й про поведінку дітей.


СОН. Мені було сім років, коли приснився перший в житті кольоровий сон. Ніби у нашому садку всі дерева стали рожевими, а по синьому небу літали рожеві птахи. То був перший сон, який я запам’ятала, і який справив на мене велике враження.


Через кілька годин в селі сталася трагедія. Була неділя, початок осені. Падав сильний дощ. Ми були на дитячому кіносеансі в клубі. Я вже виходила разом з сестрами і в натовпі побачила бліді обличчя двох дівчат, з якими мої сестри приятелювали. Вони вже знали, але ще не усвідомили, що кілька хвилин тому розбився їхній батько на мотоциклі. Колгоспний агроном, батько чотирьох дітей. Найменшій було всього чотири місяці.

Село пережило це, як переживали у 60-х роках, коли світ ще не роз’їдала проказа себелюбства і грошолюбства, і не було мильних опер по телевізору, та й телевізора мало хто міг собі купити. Існувала невідома нині розкіш співпереживати й насолоджуватись бесідою. Смерть тоді переживалась глибоко й довго, часом упродовж років. Дитина, в якої померла мама, мусила поводити себе поважно.

Агроном розбився на рівній дорозі, на Границі. Мотоцикл був з коляскою, і його підкинуло в повітря вище за три груші, які росли на краю городу. Чоловік помер того ж дня, в лікарні.

Надвечір я стояла з мамою на автобусній зупинці в центрі села. Ми нікуди не їхали: в той день люди були дуже стривожені й виходили на вулицю, щоб дізнатись свіжі новини. Коло нас стояли й інші, переповідаючи чутки, здогади, ділились подробицями. Земля ще й досі не просохла після зливи. І тут повз нас повільно проїхала вантажівка, на якій стояв заляпаний бурою кров’ю чорний мотоцикл. Хтось сказав, що мотоцикл родина продасть, бо він не дуже пошкоджений. І що навіть є на нього покупець. У ті часи мотоцикл та ще й з коляскою був цілим маєтком.

Я не була на похороні. Батьки вважали, що дітям нема чого робити ні на весіллі, ні похороні, а сама я б нізащо не пішла дивитися. Тому все це я переживала на свій лад, використовуючи уяву на підставі почутих розмов, і звідси, напевно, мій страх, якого я так і не зуміла позбутися остаточно. Я вчепилася у свій сон з рожевими птахами й деревами, відчуваючи зв’язок із цією моторошною подією. Ті двоє дівчат і їхній брат ночували у нас. Мені дозволяли слухати, що вони говорили, але сама я не мала права голосу. Я хотіла розповісти свій сон, наче він мав доповнити усю картину, й, можливо, навіть змінити її. Але підлітки — жорстокі до нас, менших, а я не була впевнена в тому, що це важливо для них. Вони копіювали дорослих, вишпортуючи з пам’яті якісь передчуття, знаки. Але не могли відчути того катарсису, що його відчувають в таких випадках дорослі, чия мова багатша, а почуття краще організовані. Я маю на увазі те, що дорослі знають певні моделі поведінки за різних обставин, і в них немає перспективи отримати неврози. Утім, якщо людина не здатна самотужки впоратись з нещастям, про неї кажуть співчутливо «розболілась».

Коли небіжчик лежить вдома на катафалку, вечори й ночі в Урожі наелектризовані. Люди приходять на парастас і лишаються сидіти до ночі, як бачать, що нема кому сидіти при мерці, тобто мало родини, І потім їм доводиться вертатись в темряві, і кожен відчуває страх. Бо хоч тіло лежить в хаті, душа блукає і часом її можна увидіти. Матеріалісти, які не бояться, були у всі часи, але їхня бравада могла скінчитися при оказії, тому слухаючи їхню скептичну мову, інші люди лише похитували головами: «Чекай-чекай!» Ознаки зустрічі з чимось надприродним не залишали сумніву в тому, що це надприродне. Людина починала відчувати страх, їй терпли ноги й відбирало мову. І вона нічого не могла з собою вдіяти! Воля її була паралізована. Не знаю, чому це так. Мабуть, інший різновид енергії так впливає. І діють інші закони, непідвладні людській логіці.

Того вечора мама зайшла до хати з приятелькою, подивитись як ми справляємось з нашими осиротілими гостями, потім жінки знову пішли сидіти коло небіжчика, якого добре знали, бо він належав, як і вони, до сільської еліти. Парастасу не було, й якісь релігійні ритуали виконувались мовчки або потай. Тобто душа не могла, зважаючи на суспільні обставини, бути належно пошанована, прощена й випроваджена на той світ. Над цією драмою навряд чи замислювались історики та психологи. Реальність домінувала над столітніми звичаями, брутально їх відкидаючи. І ті, хто змушений був їх порушувати, почував лише образу, а не докори сумління, бо знав, що не нестиме за це відповідальності перед Господом. Але звідки ми можемо знати, за що нестимемо покуту на тому світі…

Щоб скоротити собі шлях, приятелька запропонувала мамі пройти через вузький прохід, який відділяв глуху стіну початкової школи від церковного муру, викладеного з круглого річкового каміння. Церква була зачинена з 60-х до початку 90-х років, й від неї йшов дух запустіння. Вздовж мурів росли величезні столітні липи. У тому проході навіть вдень панувала напівтемрява. А тепер під ногами шурхотіло в темряві опале листя. Мама відчула якийсь страх й тремтячим голосом запропонувала обійти це місце, але її приятелька впевнено ступила на стежку. Вони пройшли вже половину проходу, як раптом зашуміло, і вітер закрутив перед ними вихор сухого листя. З-за товстого, вкритого наростами стовбура, визирнуло жовте, як віск, обличчя. Жінки на мить заціпеніли, а тоді кинулись бігти. Мама не могла описати те обличчя, таке воно було страшне.

Кожного разу, коли я опинялась в тому проході, виразно уявляла собі цю сцену. Уже немає ні школи, ні муру, ні лип, і церква не схожа сама на себе, однак пам’ять не бажає позбутися цієї історії. Коло церкви був колись цвинтар, де ховали священиків і побожних людей, проте на той час усі надгробки й хрести були знищені. Залишився лише склеп дідича Сорочинського й фундамент могили панської ключниці, що померла у віці вісімдесяти років, як казала мені бабця. Вона була горбата, і всі кликали її «панна ключниця», як кожну незаміжню шляхтянку.

Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.

Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч — віко бляшаної труни.

СОН ПРО СИНЬОГО ЧОЛОВІКА

Той чоловік снився мені багато разів. Він був синюватого кольору, напівпрозорий. І дуже високий. Я приходила бавитися до дівчаток по сусідству, і мені наснилося, ніби він там з’явився. Рухи в нього дуже швидкі, ступає нечутно, на обличчі гримаса посмішки, а очі пронизливо-колючі. Він хоче когось з нас забрати, але ніяк не вирішить кого саме. Я відчуваю страшну небезпеку, а він тим часом заповнює собою увесь простір, руки в нього видовжуються… В іншому сні він перетворювався на синю пляшку, а синя пляшка ставала синім чоловіком.

А через кілька років я перестала боятись. Залишились хіба страшні сни, правда, уже не дитячі.

ЗУСТРІЧІ З МЕРТВИМИ

Іноді мертвих можна побачити або почути. Чи вони просто подають нам знак. Чомусь старші люди бояться смерті більше, ніж молоді. Бояться і в той же час їм цікаво, що там, за тим порогом. І вони хотіли б знати день і годину своєї смерті. За цю цікавість доводиться навіть розплачуватись.

Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.

Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.

СОН ПРО ЧАС СМЕРТІ

Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:

— Ісусе, коли я буду вмирати?

А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:

— В понеділок.

Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.

Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.

Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.

Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.

Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.

В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:

— Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!

Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.

— Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, — розповідала наша родичка. — Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.

Є люди, які відчувають особливий страх після смерті рідних: «Мала-м страх, як вмер мій чоловік, сильний». Цей страх — не від докорів сумління. Він заскакує у відповідний момент у свідомість і зачаюється. Такий страх ліпше вилити на віск, а віск у воду, а воду в ріку, яка віднесе його далеко-далеко. Цей страх нападає на людину здебільшого в темряві, й бідна боїться лишатися сама в кімнаті, навіть у домі. Коли вона призвичаюється трохи, то каже, що їй маркітно, або чепилася нудь. Ритуали, що супроводжують похорон і післяпохоронну жалобу, стають для людини, охопленої особливим страхом, дуже важливими, а родина намагається частіше її провідувати. Ніщо так не розз’єднує, і ніщо так не об’єднує родину як смерть.

Три дні після похорону в кімнаті, де лежав небіжчик, горить свічка у мисці зі свяченою водою і кладуть рушник, щоб душа витерлася після вмивання. Наступного дня після похорону обов’язково йдуть на могилу молитися. Після дев’яти днів душа покидає хату й обійстя. Світла її частина. Але може приходити ментальна оболонка бажань, незавершених справ, туги чи навіть заздрості. Її є чого боятися. І чим більше цих земних справ, тим довше триває покута, яка може бути три, сім років або навіть вічно. Це навіть не залежить від гріхів, а від того, що людина пішла завчасно з життя і вчинила щось таке, що суперечить Божим законам, а не людській моралі, а тому не завжди можна збагнути сенс такої покари, якщо це можна назвати покарою. І хоча молитви полегшують ці смутні поневіряння душі серед живих, вона все одно мусить своє відпокутувати.

Отакий фаталізм по-урізьки.

Мертві розмовляють з живими лише у снах, навіть покутники.

«Мені тут добре. Тут вся моя родина».

«Не плачте так за мнов, бо все на мені мокре».

Загалом мертві не дуже балакучі. Вони кажуть те, що ми хотіли від них почути, або навпаки не хотіли. Їхній світ зачинений для нас, і вони розмовляють з нами крізь шпарину в брамі: «Тут зо мнов твій тато, і баба, і дідо. Вони за мене дбають».

Яким би привабливим не поставав той світ, але потрапити до нього і возз’єднатися з родиною ми можемо тільки тоді, коли самі станемо мертвими.

Бог для живих, а не для мертвих. Ніде в Біблії не написано, що Бог має владу над мертвими — Бог любові й прощення. У селянській свідомості діють натомість закони аналогії. Якщо живі ходять до церкви вдень, то чому б мертвим не ходити до церкви вночі? Вони теж християни. Виникає питання — які вони тепер християни, адже у них уже не може бути духовного поступу, оновлення, відродження, тобто вони втратили шанс щось змінити. Їхнє існування дуже обмежене. Вони не повинні втручатися у світ людей і не готові спілкуватися з Богом. Мені здається, що мертві, яких ми зустрічаємо, бачимо або чуємо, це рештки ментальних тіл, прив’язаних до земного життя пристрастями.

У багатьох народів є історія про те, як мертвий священик править вночі службу для мертвих парафіян. Таку саму історію розповідають і в Урожі.

…Якось одна жінка йшла вночі повз горішню церкву й побачила, що там світиться й отворено. Стало їй цікаво, що там відбувається, і вона увійшла. Перехрестилася, дивиться, а священик чужий, і люди якісь незнайомі. Але ні — позаду побачила вона урізьку жінку, свою сусідку, що недавно померла. Та обернулася й прошепотіла:

— Втікай звідси борзо, бо тут живим невільно бути!

Та кинулася тікати, але її вже помітили. Вона давай бігти швидше, чуючи за собою тупіт, що ставав дедалі гучніший. Хоча, якби озирнулася, то нікого б не побачила. І їй вдалося втекти від погоні тільки тоді, коли скинула з себе кожух. А на ранок знайшла кожух порваний на дрібнесенькі кавалки.

Мертві голодні, спраглі й заздрісні. Недаремно в давнину, в передхристиянські часи їм до могили клали їжу й питво, приносили жертви. Християнство не заповнило тієї прогалини: чого потребує душа на тому світі. На сході України є звичай гоститися на могилах в поминальні дні, але в нас не було такого звичаю, очевидно, через приналежність до іншої конфесії — греко-католицької. А заздрість мерців з погляду живих виникає логічно, бо в одну мить після смерті людина позбувається всіх статків, примножуванням яких займалася ціле життя, часто нехтуючи духовними потребами. Тепер все, що вона має, це «штири дошки і землі трошки». І чий ближче той час, коли доведеться піти з цього світу, тим частіше лунають докори в захланності. «Дбав, дбав, а що з того?»


У дитинстві я часто чула, що тут чи там хтось перестрів мерця, сусіда чи знайомого. Рідним вони показувалися не так часто. Якщо ти зустрінеш в темряві людину й привітаєшся: «Слава Ісусу Христу!», а вона не відповість, значить, то був мрець.

— Вчора вертався-м з другої зміни, виджу, йде мені назустріч Кася. Я до неї обізвався: «Ти, чого, кобіто, по ночах ходиш?» А вона нич не сказала й пішла кудись в Горішній кінець. Прийшов до хати, та й кажу до жінки: «Видів-єм тепер Касю, така гонорова, навіть говорити зо мнов не хотіла». А жінка руки заламала: «Що ти кажеш?! Таж ми нині її поховали!»

Зрештою, нічого страшного тут немає. Я маю на увазі, що до цього можна звикнути і не відчувати страху. Якщо мерці ходять по вулиці, значить, їм це дозволено. Звісно, є люди, які бояться такої зустрічі, вважають, що чужий небіжчик може завдати їм шкоди. Здебільшого, такі зустрічі проходять цілком банально. Ти раптом впізнаєш в людині, що йде тобі назустріч в святковому вбранні, того, хто помер сьогодні вранці, або вчора. І він дивиться наче крізь тебе, зосереджений на чомусь своєму, і ти його зовсім не цікавиш.

Треба бути філософом, щоб сказати:

— Виджу, йде небіжчик Петро. То що МАВ БИ-М робити? Ну, йде, то най собі йде!

Мертві живуть у своєму просторі й часі — вже минулому, і ніщо для них не може змінитися.

СОН ПРО УКРАЇНУ

Бабця моя померла вже двадцять років тому, але все одно сниться. Вона була дуже делікатною жінкою, не схожою на язикатих сільських бабів, і ніколи не встрявала у сварки. До самої смерті вона оплакувала свого первістка Йосипа, що загинув у двадцять шість років. Серед дня вона раптом починала тихо голосити, але так, щоб нікому не заважати. Коли бабця переїхала в місто до молодшої доньки, у тієї знайшлася єдина світлина Йосипа. Загорнуту в папірець бабця носила її на грудях. Померла вона в дев’яносто чотири роки.

І от вона приснилася мені, наче прийшла до хати, сіла за стіл і почала плакати. Ми спитали її, чого вона плаче. І бабця зітхнула:

— Я так скучаю за Україною!

У мене було таке відчуття, що бабця прийшла дуже здалеку, далеко навіть для снів.


Часом мертві приходять, щоб забрати когось до себе. Сестра Оксана уві сні побачила нашу хату, як туди увійшли бабця зі своєю молодшою, вже померлою сестрою, й сказала до неї:

— Ми зараз підемо заберемо маму, а ти поспи собі, дитинко!

Мені теж в переддень маминої смертної хвороби приснився сон.

…Ніби на подвір’ї викопана свіжа яма, поряд неї довгий стіл, і ми з сестрами накриваємо його для гостини. Посеред подвір’я стоять веселі мама з татом в оточенні святково вбраних гостей. А ми бурчимо, що змушені їм прислуговувати, і ця гостина не для нас.

Власне, наші мертві мали б існувати лише в нашій свідомості, а тому ми незадоволені, коли вони виходять звідти. Намагаємось повернути їх назад, сховати в собі.

СОН ПРО ЗЕЛЕНЕ ПРОСО

Мені приснилось, що я йду стежкою попід горб. Село наше розташувалось на пагорбах, і від ріки його відділяють городи, що обробляються вже не одну сотню літ. На кожну родину припадає один загін, вузька смуга навпроти обійстя. Я вертаюсь стежкою додому й бачу, як на нашому загоні жінки в білій одежі жнуть зелене просо. Чомусь я знаю, що то просо, а не жито чи овес. Одного разу бабця посіяла на грядці просо, щоб зробити з соломи щітки для побілки хати.

Я не впізнаю цих жінок, але чийсь голос мені підказує: «То твої прабаби». Я зупиняюся, а вони кажуть:

— Не йди догори, а йди попід горб, дітинко!

Щось у мені опирається і я пробую все ж піти до горба, бо так ближче до хати, і раптом бачу, що пагорб увесь розритий, дерева повалені й стирчить коріння.

Іван Франко, що народився в сусідньому селі Нагуєвичах, записав там колись пісню з такими словами:

Не йди, дітино, горою,
Бо стрінешся з бідою.
А йди, дітино, долинов,
Будеш добров дитинов.
Не тільки мертві до нас приходять, а й ми до них. Після похорону ходять мало не щодня: запалюють свічки на гробі, вклякають і моляться. Часом туга триває довше, як хтось залишився самотнім. Один вдівець не хотів лишатися сам в хаті й приходив на могилу своєї жінки. Сидить собі там, щось думає. Одного разу засидівся, вже темніти почало. Зітхнув він та й каже вголос:

— І чого я мушу до вмерлих ходити? Най вони до мене йдуть.

Раптом знявся вітер, зашуміло і щось закричало йому на вухо:

— А ти до вмерлих не ходи!

СЛІПУЧЕ СВІТЛО ПОЛУДНЯ

Серед дня теж буває ніч — час духів. Десь від полудня до третьої години. Я добре запам’ятала це з дитинства. Ніхто з нас не ходив купатися на річку в цей час. Пастушки приганяють корів додому, й настає тиша. На подвір’ях, полі й, особливо, на річці. Духи землі, повітря, води заволодівають простором довкола села. Якось моя бабця пішла прати на ріку й побачила дитину в білій сорочці, яка йшла, не торкаючись води, й плакала. Більше ніхто не змусив її б піти в такий час на річку, й бабця намагалася втримати мене вдома. Але після обіду купатися на річці було неприємно: діти галасували, хлопці кривдили дівчаток, і важко було знайти місце, де я могла б нарешті навчитися плавати. Та й ніколи я не була слухняною дитиною: дух суперечності гнав мене на річку чи в поле саме в цей заборонений час. І щоб не було так страшно, я навчилась розмовляти уголос з собою. Як тільки замовкала, то відчувала чиюсь присутність й з острахом озиралася. Часом з’являлося непереборне бажання втікати, але я нахилялася ще нижче й бубоніла, перебираючи знайдені різнокольорові камінці, чи викладаючи греблю на струмку, що відбився від русла. А маленькі сірі рибки сахалися моєї тіні й кидалися врозтіч. Сонце палило дедалі нестерпніше, звідкись приходили тривожні думки, я дивилася на сільські хати, й мені здавалося, що там зараз відбувається щось недобре, і що я повернуся вже не до того села, яким воно було годину тому.

І до лісу в цю пору теж ніхто не ходив. До лісу ходили на світанку по гриби, чи малину, крадькома, невеликим гуртом, щоб більше дісталося. Або тепер ходять на шашлики, залишаючи після себе купи сміття, часом навіть частини гардеробу. А я йду до лісу, коли вже всі вертаються, і ліс належить тепер мені. І досі мене питають:

— Галю, а ти не боїшся йти сама до лісу?

Ні, не боюся. У лісі мене часто чіпляється блуд, майже кожного разу. Простір для мене викривлюється, стежки підмінюються іншими, але то не провина лісових духів, а те, що в лісі моя свідомість зливається зі свідомістю лісу, швидко позбуваючись людських орієнтирів. Я знаю, що мені нічого не загрожує. Це у місті слід бути максимально зосередженою. Нічого страшного, коли вийду не в той бік. Куди б не вийшла, сонце підкаже дорогу додому.

Колись на моїх очах почало розхитуватися дерево, хоч вітру не було зовсім. Я стояла навпроти на горі Обоча й не бачила коло дерева нічого. Нас відділяла латка некошеної трави і смужка рідкого терну.

Світ в Урожі змінюється повільно, і розповіді про духів передаються далі. Їх не стає менше — ні розповідей, ні духів. Просто люди зараз менш чутливі.

ПУТІВНИК ПО СТРАШНИХ МІСЦЯХ

Якщо ви не з Урожа, то уявлення про нього будуть складатися на основі вашої фантазії. Вона витворить простір, де щось відбувається. А щодо часу, тут все дуже просто: жодних дат. Простір заповнять особливі місця. У вашій уяві існуватимуть тільки ці будинки, дороги, дерева, де щось трапилося і трапляється. У моїй уяві — порожнечі між цими місцями не існує: там теж дороги, будинки, дерева, але вже інші. Я знаю про їхнє існування, й вони викликають у мене теж емоції, правда, трохи слабші. Ото і вся різниця. Я даю поживу вашій уяві, а як вона буде розгортатися — це вже не мій клопіт. Ви ніколи не побачите Уріж таким, яким його бачу я, а я ніколи не побачу Уріж таким, який він постає у вашій уяві.

Страх, який відчувають люди, зустрівшись з чимось, що не вписується у звичну, так би мовити, реалістичну картину світу, є свідченням того, наскільки їх вдалось цивілізувати. Незалежно від того, вірять вони чи не вірять у надприродні з’яви, кожному дається шанс їх побачити чи почути. Для цього потрібно опинитись у потрібний час і в потрібному місці, й мати той особливий стан душі, коли вона і спить, і не спить, а відтак відкрита до сприйняття тонких матерій. Коли не шукаючи, знаходиш. І при цьому пам’ятати одну дуже важливу річ — не можна розповідати про те, що побачиш того самого дня. Чому це так — не знаю, однак вірю. Ходячих мерців це не стосується, хоча дехто і про це воліє промовчати, бо, можливо, той мрець одержимий злим духом.

Тому якщо хтось вертається поночі до хати, блідий і приголомшений, рідні мерщій вкладають його до ліжка, мовлячи при цьому:

— Нич не кажи. Завтра скажеш.

І поки той спить, щиро моляться за нього. Бо сам очевидець почуває велику тілесну слабість, і слова святої молитви плутаються й забуваються. Взагалі у таких випадках слід приховувати свою тривогу, поводитися якомога природніше, щоб не погіршити й без того тяжкий психологічний стан людини, яка зустрілася з чимось страшним. Можливо, бідака приніс у складках одежі часточки іншого світу, можливо, в очах у нього застиг відбиток побаченого.

Вранці ми про все дізнаємося.

Місць з лихою славою, або просто позначених окремими випадками, що їх не назвеш ні добрими, ні лихими, в Урожі багато. Найперше це дороги, старі й нові.

Мерці відвідують родичів і повертаються на цвинтар до трун, що відтепер є їхньою домівкою, теж не постійною. Бо звідти треба вирушати, до того місця, яке ти заслужив. Може виявитися, що твої уявлення про гріх хибні.

Є три місця, особливо, небезпечні у певний час доби і місяця. Це — ГРАНИЦЯ, відтинок дороги між Урожем та Винниками, СТАРИЙ ЦВИНТАР і ЛОЗИ.

Границя — місце між двома селами, де колись був цвинтар. Зараз і сліду його нема, але там у полі є давній холерний цвинтар, де на всіх мерців був один великий хрест. На Границі край дороги росли колись Три Груші, пов’язані з нещасливими випадками. Там можна зустріти Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Духи прив’язані до одного місця, наче прикуті невидимим ланцюгом. Невідомо звідки вони прийшли і коли підуть. Їх треба просто сприймати як те, чого ми не можемо змінити, бо не знаємо причини виникнення. У них своє життя, у нас — своє.

Поруч, коли зійти з горба до ріки, будуть Лози, зарості верби. Тут зустрічаються винниківські опирі, які не люблять, коли хтось з’являється у тому місці в невідповідний час.

Біля Горішньої церкви, на старому цвинтарі зустрічаються Троє чоловіків у чорному і Троє чорних коней, а також Чоловік, у якого світяться вуха й очі.

З горою Обоча, що знаходиться за річкою, навпроти Долішнього кінця, де проходила колись давня дорога на Самбір, пов’язані розповіді про Чорного чоловіка, Хлопця зі свічкою, а також явище, яке в етнографії називають Диким Весіллям.

Долішня церква, що простояла зачиненою тридцять років, пов’язана з Чорною Каретою і Білим Биком.

Джерело на горі Ласки — з Жінкою, що виходить з лісу.

Ставища — шмат дороги, що веде до Урожа з Нагуєвич. Там з’являлися Гуси і Розхристана Істота, яка кидалася навперейми машинам.

Панський дім, якого вже теж немає, пов’язаний з Невидимими Бешкетниками.

Крім того, є будинки, де не можна жити, бо стоять вони на недоброму місці, на яке накладене прокляття, або там колись було перехрестя.

Пам’ять про давні події стирається, забувається те, що хотілося б забути, на якісь несправедливості, вчинені сільською громадою, просто було накладене табу, страх чіпляє на уста замок, а ключ від нього кидають у найглибшу криницю. Однак риси обличчя і вдача — найтривкіші. Ми такі самі, як і наші предки сотні чи тисячі років тому. Ми маємо двійників у минулому, вони мають двійників у майбутньому. А тому вчинки у нас ті самі, як і реакція на вчинки інших з поправкою на цивілізаційні стандарти. Чим глибше ми знаємо історію свого роду, тим знаходимо більше збігів. Село зберігає ще й пам’ять про міжродинні конфлікти. Ми не знаємо, чому в нас не складаються стосунки з сусідами чи якоюсь окремою родиною, а це продовжує жити давня, начебто стерта з пам’яті образа, на рівні підсвідомості.

Уріж — шляхетське село, і люди тут лише на позір згуртовані. У них затята вдача, нездатність прощати і фанатична відданість добробуту родини, як єдиній точці опори в цьому світі. Почуття й бажання одного члена роду нічого не варті, а бунт, як правило, виявляється в пияцтві. Чим раніше ти вириваєшся з Урожа і намагаєшся триматися від нього подалі, приїжджаючи сюди не лише на похорони чи на великі свята, тим більше у тебе шансів чогось досягнути. Але, можливо, весь цей шлях пройшов уже твій двійник у минулому, і ти не змінив свою долю, записану в Книзі доль.

У мене є карта 1929 року, стягнена з Інтернету, по якій легко встановити, де стояла чия хата, і де тепер її нема. Колись за рікою були Хатки, на Глинному біля лісу мешкали здебільшого поляки. У Багнах так само. Євреї мешкали на Оренді, під горбом. Навіть важко уявити, що колись там жили люди. А наша хата до 1936 року була не нашою. Наша стояла на горбі. Там народився мій дідо. А його сестра Настя мешкала там, де зараз наша хата. Після великої пожежі 1936 року осідки поміняли місцями. Однак, даремно дідо побудував там нову хату. Він знав, що над батьківським обійстям тяжіє прокляття: дві особи чоловічої статі не можуть вжитися під одним дахом. Два коти, два пси, двоє коней, двоє чоловіків. Мені відомо тільки, що у діда був брат Дмитро, дуже розумний і начитаний хлопець, який помер у вісімнадцять років від банального запалення легень. Якби хтось з двох синів прадіда пішов з дому, цієї проблеми б не існувало. Адже прадід був заможною людиною і міг би вивчити бодай одного сина. Однак, судячи з того, що про нього розповідала бабця, він був деспотичним чоловіком і волів усіх мати під своїм контролем. У таких батьків сини виростають слухняними. Але невідомо, що було раніше. Можливо, історія Каїна і Авеля, або конфлікт між батьком і сином, чи просто на цьому місці трапилось вбивство. Хоча поєднання крові молдовських господарів Басарабів і українських шляхтичів Страшівських вже приховує в собі схильність до незвичайних вчинків.

З дідових синів — Йосипа та Івана залишився лише молодший Іван, який після армії перебрався до Борислава. Ніхто б не звертав на це уваги, але дідо наголошував на тому, що це не випадковість. Він знав, напевно, інші історії…

Я в дитинстві була сновидою. Вставала і ходила по хаті, шукаючи двері, намагалась відчинити вікно. І якось мала видіння: відчинила вікно й побачила, як на розі хати з кущів малини виходять дві постаті: одна закутана в біле, висока, а за нею низенька, чорна. Вони перетнули стежку й зникли в саду. Я тоді дуже злякалась, бо то було чужорідне вторгнення в мою свідомість. Таке відчуття, що тебе тицяють носом і кажуть: «Дивись, ти мусиш це побачити». Тоді я відчула не просто жах, а якийсь розпач. Туга, відчай живуть в мені постійно, усе життя. Хтось з моїх предків залишив у мені слід, й почалось це, коли ми оселились в цій хаті. Ні з того, ні з сього я опиняюсь в якомусь вакуумі, цілковито відчужена від людей і речей, й думаю, що я тут роблю в цей час і в цьому місці. Можливо, саме це відчуження дозволяє мені бачити Уріж цілісно, навіть коли я перебуваю в ньому.

Лихий ґеній місця присутній на забудованих цвинтарях, таємних могилах чи колишніх перехрестях. На місці роздоріжжя не можна будувати: там колись закопували живцем перелюбників, там чаклували опівночі. У нас є таке місце — роздоріжжя, через яке проходила дорога на Обочу. Там були хати, де ніхто не міг жити, і вони роками стояли пусткою, доки їх хтось не винаймав, найчастіше то були люди бідні й нещасливі, або просто маргінальні. Тепер там порожнє місце. Колись я чула історію про хату, господарі якої змушені були перебратись в інше місце, бо здихала худоба й хворіли діти. Але в наш час знову наступають на ті самі граблі.

HE3AKIHЧEHA ДЗВІНИЦЯ

Біля долішньої церкви Св. Покрови, збудованої в 1850 році, стояла висока дзвіниця в три яруси, яку здалеку було видно. В ній не було жодного металевого цвяха, а дах покривала ґонта. Спершу й церкву покривала ґонта, але потім її замінили бляхою. Такою дзвіницею міг пишатися майстер, вищої в наших краях не знайшлося б. Той незнаний будівничий саме вивершував дах, можливо, навіть вкладав ґонту, залишалося поставити хрест.

По дорозі на Вивозі, який розорали австріяки, прокладаючи нову дорогу, що розмежувала Уріж Вижній і Уріж Нижній або Горішній та Долішній кінці, їхав на фірі хлоп. Мабуть, він задер голову, роздивляючись людину, що працювала на такій страшній висоті, як раптом майстер його помітив і зробив якийсь жест рукою, від чого коні стали й не могли зрушити з місця. Ґазда просив, смикав, бив батогом коней, увесь спітнів, але нічого не зміг вдіяти. Збіглися люди й зрозуміли, що майстер зачарував коней, а той, стоячи на риштуванні хіба підсміювався. Нарешті знайшовся хтось, кому захотілось допомогти бідному хлопові. Він сказав:

— Біжи до корчми, купи фляшку пива і вдар нею об дишло, щоб розбилася.

Той послухався, побіг до корчми, купив фляшку і вдарив нею об дишло. І як тільки тріснуло скло й полилося спінене пиво, майстер впав з риштування й розбився, бо низ дзвінниці був викладений великим камінням.

Тому на дзвіниці немає вирізаного в дереві напису: дати закінчення роботи й імені майстра, отже, дзвіницю можна вважати незавершеною. Ті, хто докладав дах і ставив залізний хрест на вершку, не мали права підписуватися за майстра. Та й смерть його не була нещасним випадком, а наслідком протидії одних чарів іншим. Бог знає, з яких давніх часів, чи ще не від Каїнових, існує недовіра й страх перед людьми, що мають справу з залізом — ковалями і теслями.

СОН ПРО НАПИС У НЕБІ

Моїй мамі приснився сон, ніби вона стоїть на нашому подвір’ї й дивиться на захід сонця. І на тлі зеленувато-рожевого неба бачить велетенську постать Христа, який швидко-швидко пише щось на хмарі вогняними літерами. Сонце засліплює їй очі, й вона не може прочитати ні слова. Як же їй прикро було прокинутися й зрозуміти, що зміст послання Христа навіки для неї втрачений!

ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ З БЛИСКУЧИМИ ҐУДЗИКАМИ

Якось мій дідо їхав з Обочі й раптом помітив, що на одному з коней сидить чоловік в чорному, і коні не годні везти такий тягар. Чоловік обернувся до діда й засміявся, а коли з’їхали з гори, кудись зник. А кінь через два дні помер, хоч не виглядав на хворого. Чи був той чоловік в чорному причиною смерті коня, не можна стверджувати. Дід просто пов’язав ці дві події. Можна ще припустити, що той усміхнений примара був вісником смерті, а не самою смертю. Не зовсім типовим, бо вісниками смерті в Урожі слугують сни, запалі паски, розбиті дзеркала і чорні круки, що кружляють над хатою. Можливо, кінь заступив місце людської жертви. Я навіть здогадуюсь, коли чорний чоловік сів на дідового коня: в час, коли сонце найвище і духи полів та лісів стають господарями загарбаного людиною світу.

Бабця моя замолоду теж бачила чорного чоловіка, але описала його як Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Вона пішла з сусідкою вижати трави в лози. Колись лози росли лише навпроти Границі, бо там течія була не така швидка, і повені не могли змити кущі верболозу. Поблизу на пагорбі був панський фільварок із садом внизу, тому жінки мусили жати траву крадькома. То було вдень, бо хто б поночі пішов у лози. І десь там в самій гущавині вони наштовхнулись на панка в капелюсі і чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Той сидів собі на траві. Вони подумали, що то хтось із панської обслуги й злякалисьне на жарт. Але паночок став до них підморгувати, всміхатись і кликати до себе. Бабцина товаришка навіть хотіла й собі віджартувати, однак моя бабця, що завжди була обережною й полохливою, потягла її назад, хоч та дуже й опиралась, потрапивши під вплив панських чар. Але якось їм вдалося втекти. Вони спершу не здогадувались, що мають справу з нечистою силою. Утім, бабці все минулося, але її товаришка розповіла про цю зустріч вдома, і в неї почалися корчі. Їй злили на віск, і вже тоді здогадались, хто жартував з ними в лозах.

Очевидно, що вступати в контакт з такими істотами небезпечно. Ми несумісні з ними, і тому відчуваємо великий страх. Мовчати, йти, не дивитись. Хреститись чи молитись в такій ситуації людина нездатна: вона ніби перебуває під гіпнозом. Страх — це своєрідний захист від нього. Я уявляю це собі як невидимий туман, що досягає за якийсь час людину, огортає її, обезвладнює, і вона починає розчинятися в ньому. Чим триваліше перебування в цьому тумані, тим важче потім людині повернутися до нормального життя. Туман висмоктує з неї сили, і вона починає перетворюватись в привида.

Таке саме поглинання відбувається, коли людина з власної волі намагається зблизитися з дорогими їй мертвими. Вона дезорієнтована в тому світі, де, образно кажучи, сторони світу не існують, як і немає центру, осі, довкола якої обертається життя. Щось схоже ми відчуваємо уві сні, недаремно смерть асоціюється зі сном.

У грудні, коли земля вже встигла задубіти, і на городах біліли подекуди латки першого снігу, одна жінка з Винник поспішала на автобус, що віз санітарок до Трускавця о 7 годині ранку. Тоді багато жінок так їздило, встаючи вдосвіта, щоб повернутись у смерку. Перейшла вона Границю, порівнялась з Трьома Грушами і тут побачила, що там сидить хлоп, голий до пояса, й сміється до неї. Вона б може й злякалася і пришвидшила, не озираючись, ходу, але сміх її роздратував. Жінка спинилася й сказала:

— Чого шкіришся, дурний?

Бо подумала, що то якийсь п’яничка допився до білої гарячки. Де ж так сидіти на морозі… У той момент вона була напівсонна, боялась запізнитись на автобус, і її свідомість була недостатньо захищена. За інших обставин вона б одразу зрозуміла, хто це, але тепер не готова була впізнати.

Тому лише махнула рукою й пішла собі. На зупинці розповіла про те, що бачила:

— Виділа-м якогось варіята. Розібрався до пояса…

Тут над’їхав автобус, і ніхто не встиг прокоментувати її розповідь. І поки їхали, з жінкою раптом почало діятися щось незрозуміле: вона почала кричати, вириватися, хотіла вистрибнути з автобуса. Звідкись взялася в неї така сила, що ніхто не міг її втримати. У Трускавці коло неї заходилися лікарі, але жодне заспокійливе не діяло. Нарешті головний лікар визнала, що медицина тут безсила і треба йти до ворожки. Знайшли ворожку, привели. Та злила на віск і побачила, як у воді показалися ріжки. Бо що ж інше вона могла побачити?.. А жінка, випивши води, в яку зливали віск, відразу опам’яталась.

Ця драматична історія фактично відбувалась у мене на очах: я тоді мешкала в Урожі. Певний час я вважала, що Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками це той, чиє ім’я воліють не називати. Але перечитавши, окрім української етнографічної літератури ще чимало книг з демонології інших країн Західної Європи, я змінила свою думку. Згадала, до речі, ще боротьбу християнства проти язичництва. Усе те, що не має стосунку до християнської містики, вважалося, походить від лукавого. Ну, а поверховість матеріалістичного світогляду загальновідома. Подібні істоти зустрічаються по всій Україні, я чула немало розповідей, але чомусь вони ніколи не ставали предметом вивчення нашої етнографії.

В Урожі цю людиноподібну істоту називають конкретно — Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, хоча природа в неї пекельна. У цьому визначенні відчувається навіть повага, залишки колишнього втраченого знання. Цей пан, який схильний жартувати, перебуває на Границі й прилеглих до неї Лозах і аж до гори Обоча.


Як писав Фернан Бродель, історію можна відновити з самого лише краєвиду. Дорога, яка веде з Винник до Урожа й закінчується біля брами Горішньої церкви, є вже на карті 1889 року. Її проклали паралельно до старої дороги, що йшла поміж хат у Долішньому кінці, й другої, яка вела попід горб. Ці старі дороги сполучали панський дім і його меншу копію — фільварок у Винниках. Вибудувані на пагорбах, з глибокими пивницями, в стилі класицизму, вони справляли б враження фортеці чи замку, якби не тераси позаду й колони при вході. Утім, їх могли спорудити вже на старих фундаментах. Звісно, нічого містичного нема у панських оселях, але справа в тому, що вони збудовані поруч зі старими цвинтарями, які залишаються дуже довго неспокійним місцем, хоча сам факт забудови зрозумілий — село чи місто розростаються, люди мусять десь жити. Зараз місця, де був цвинтар на Границі, не знайти. Вже в XVII столітті це місце було заселене. А місце другого цвинтаря, між Урожем Вижнім та Урожем Нижнім прилягало впритул до панського дому й було до середини 60-х років XX ст. незабудоване, хоча жодних згадок про церкву не залишилось, а я певна, що вона була саме там. І жодних паранормальних, як кажуть тепер, випадків, тут не траплялось. Натомість відтинок дороги на Границі залишається недобрим і небезпечним місцем. Напевно, за Австрії проклали дорогу на колишньому старому цвинтарі, що й викликало невдоволення духів. Водії знають, що в таких випадках аварії трапляються на рівному місці.

ХЛОПЕЦЬ ЗІ СВІЧКОЮ

На тій же Обочі, де колись була стара дорога, схожа на розірвану рану, бо в дощ з крутого схилу лилися жовті глинисті води, зустрічається молодий чоловік зі свічкою. Коли несеш в темряві свічку, полум’я освітлює тільки частину твоєї постаті: обличчя і груди. Отак виглядає той хлопець, тільки до пояса. Кругом терни й шипшина, над якими здіймаються деревця дикого глоду. Колись у тому місці на квітучому дереві глоду я бачила величезного метелика дивовижної краси, теж білого з чорними смугами.

Обоча невисока, але підійматися на неї дуже важко, тіло наливається свинцем, мусиш раз у раз віддихуватись і обертаєшся мимоволі на село за річкою, наче шукаєш в нього підтримки. Тому краще не йти на гору, що геть здичавіла, відколи там проїхала остання фіра з кіньми, а піднятися до Долішньої Дубини лісовою стежкою.

Що шукає той хлопець зі свічкою — ніхто не знає. Я читала, ніби це дух парубка, що помер незайманим. Хай навіть так, а скільки повстанців полягло в тих лісах з глибокими ярами й болотистими западинами, куди навіть тепер ніхто не наважується спуститись… Знаю одне, цей блукаючий поміж терном та шипшиною дух не кличе за собою, не заманює. Він, напевно, навіть не знає, на якому перебуває світі: цьому чи тамтому.

ПЛАЧ НЕХРЕЩЕНИХ ДІТЕЙ

Одного разу я була свідком обряду, який провела моя бабця. Це було відразу після смерті мого тата, на другий чи третій день після похорону. Ми збилися докупи в одній кімнаті, бо в другій, де лежало перед тим тіло, цілу ніч мала горіти свічка, а в першій він помер, і там ніхто не наважувався спати. Ми збудилися від якихось звуків, схожих на плач. Бабця миттю відреаґувала. Сказала, що то плаче нехрещена дитина, й почала шукати навпомацки якусь шматину. Тоді відчинила вікно, кинула туди шмату, перехрестилась і промовила таке:

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого духа! Як ти хлопець, то будеш називатися Іваном, якщо дівка — Марією. Амінь.

А по тому ще раз перехрестила вікно й зачинила.

На селі дуже переймаються долею нехрещених дітей, хоч взятися таким нема начебто звідки, бо до таїнства хрещення в нас ставляться надзвичайно серйозно, вважаючи його найважливішим поміж усіх таїнств. Ніхто з чужих не сміє зайти до хати, де ще не встигли охрестити дитину. Пелюшки не вивішують надвір, а мати не повинна виходити за межі обійстя. Це нагадує кельтські міфи про те, ніби матір можуть вкрасти духи й змусити годувати своїх дітей, або дитину підмінити бісівським дитинчам.

ХРИСТИЯНСЬКІ ЧУДЕСА

Той вузький прохід між церковним муром і школою, де моя мама бачила жовте лице, що визирало з-за липи, пов’язаний ще з однією подією, про яку розповідають з гордістю. Мені було років вісім, коли сестра Марійка вирішила показати мені диво — образ Божої Матері, що з’явився у вікні церкви. Долішня церква стояла зачинена, в ній не правилося і йшлося взагалі про її існування, адже церква в центрі села біля школи вважалась проявом релігійного мракобісся. Правилося в невеликій горішній церкві, що призначалася для відспівування померлих.

Ми довго стояли, задерши голови, і вдивлялись у вкрите райдужним нальотом скло. Сестра навіть знала, в якій шибці саме можна побачити образ.

— Ну що, бачиш? — спитала мене сестра через якийсь нестерпно довгий відтинок часу.

— Нє, — відказала я сумно, почуваючи себе грішницею. — А ти?

Сестра кивнула.

— Бачу.

Я їй вірила і не вірила. Тепер мені здається, що якби вона побачила справді образ Божої Матері, то принаймні перехрестилася б. Бабця навчила її молитися, а мене ні. Я росла безбожним дитям. Утім, зараз ми обидві були малі язичниці. Сестра натякнула мені досить делікатно як на її підлітковий вік, що грішники не можуть бачити Божої Матері. Правда, знання про гріх у мене були практично відсутні. Я знала лише один гріх: НЕ МОЖНА КИДАТИ ХЛІБ НА ЗЕМЛЮ. А якщо вже упав, то треба підняти й поцілувати. Інколи цей гріх у нас в хаті траплявся. Але ж псам кидають хліб, і курям так само!

Решта усе були погані вчинки, за які карали батьки. Не Бог. Ніхто нас не бив, але накричати, вибештати й пообіцяти віддати в інтернат — могли. Я чомусь хотіла потрапити в інтернат, якщо туди віддають таких, як я. Мала б товариство до смаку. А крик, дошкульні слова лише поглиблювали в мені відчуття того, що я нічого не варта, і врешті почала шукати спосіб стати досконалою в недосконалому світі. Наче у воду дивилась. Це допомогло мені вижити надалі.

Християнські чудеса чудесні тим, що вони змінюють людей. Той, хто побачив хрест, що спливає кров’ю, образ Божої Матері в дуплі дерева, чи навіть саму Божу Матір, вже не буде таким як перше. До нього сходить Дух і залишає в ньому часточку світла. Ще одне підтвердження Божої справедливості: Господь сам обирає для себе душі. У нього не випросиш і не вимолиш дарунку.

Мені розповідали одну історію, яка трапилася далеко звідси. У радянські часи фіґуру Божої Матері, що стояла край дороги, скинули з постаменту й відвезли на закинутий польський цвинтар. Один чоловік знайшов її там в бур’яні, з відбитою правою рукою. Він забрав ту руку до себе додому і через деякий час дуже розбагатів. Християнство і язичництво поєднуються тут в доволі оригінальний спосіб.

Фігура Божої Матері знову тепер стоїть край дороги, але вже без руки.

Я пам’ятаю гурти людей, які вдивлялись у вікно церкви з надією, щось побачити. Завжди можна зробити вигляд, ніби бачиш, ось що погано.

Церква Святої Покрови була зачинена і в той же час відчинена. Раніше не боялись злодіїв і про те, що церква в Урожі сама відчиняється, скільки її не зачиняй, знали всюди. Врешті на двері повісили колодку. Вже після того, як з церкви вивезли всі ікони, розбили царські врата. Але хреста з даху не зняли, бо дуже часто це закінчувалось трагічно. Дивна річ: старі ікони в нас спалюють, а дерев’яна різьба так і зітліла в шкільній дровітні. Я тримаю в себе вдома шматок липової дошки з різьбою у вигляді листя аканту. Можливо, спалюючи ікони з власної хати, не відрікаються від ікон взагалі, бо замінюють старі на нові. Але тут ніхто, очевидно, не хотів брати на себе відповідальність. Церква ніби перестала бути церквою. Від неї залишилась лише зовнішня оболонка. Тут ми маємо відчуження, яке так і не дійшло до повної десакралізації, адже не було попереднього досвіду.

ЧОРНА КАРЕТА

Чи то через те, що повз замкнену церкву возили небіжчиків на цвинтар, чи тому, що дзвіниця була недокінчена, як належить, і кам’яну долівку скропила кров майстра-ворожбита, але радше внаслідок того, що церква кілька десятиліть стояла пусткою, з нею пов’язана ще одна історія.

Одна жінка пізно ввечері йшла повз церкву, як раптом побачила чорну карету, запряжену чорними кіньми, а на переді сидів кучер. Карета зупинилась перед брамою церкви, дверцята відчинились, з карети вийшов пан, одягнений в чорне, і пішов до церкви. Двері перед ним самі відчинились, а потім зачинились, і в церкві засвітилось. Жінка лишилась чекати, що ж то буде далі, а, може, просто не могла зрушити з місця, бо мусила це побачити. Через якийсь час світло в церкві погасло, двері відчинились, вийшов пан, сів у карету й поїхав.

Пізніше жінка розповідала, що побачене нею відрізнялось від реальності: якесь легке з розмитими контурами.

ТРОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ

Дуже часто дорога мертвих є одночасно дорогою для живих, коли цвинтарі знаходяться в селі, а не поза ним. Горішня церква була колись лише цвинтарною каплицею, але виглядає як звичайна церква, тільки значно менша. Нині в обох церквах правиться по черзі. Горішня церква стоїть на цвинтарі й має дві брами, хвіртки. Коли заходиш у першу, то потрапляєш просто до дверей, а через другу хвіртку дорога довша. Можна просто піти на цвинтар й не заходити до церкви. І ось коло тієї другої брами краще не проходити вночі. Навіть удень це вогке темне місце, бо горб, на якому цвинтар, затіняє дорогу, по якій сльозиться потічок, стікаючи у рівчак. У ньому миють руки після того, як повиривають траву довкола могили, а в людей, що живуть поблизу, просять то мотики, то води напитися, бо з Долішнього кінця чи з Границі пару кілометрів. На тому місці наш родич колись зазнав страшного потрясіння.

Коли він оженився, то жив у тещі, недалеко від Горішньої церкви. Була вже ніч, коли чоловік вертався від знайомого, якому щось допомагав. Був він до того часу скептиком: я в тото не вірю. Коли порівнявся з другою брамою, то побачив, як звідти виходить троє чоловіків, міцно збитих, кремезних й одного зросту, вбрані в щось темне. Може, він щось відчув підозріле, але не мовив до них «Слава Ісусу Христу». Або просто не встиг. Взагалі, люди в темряві не вітаються, якщо не пізнають один одного. Мало з ким можна зустрітися. Привітаєшся і, не почувши відповіді, зрозумієш, що зустрівся з мерцем, який блукає по селі, залагоджуючи тільки йому відомі справи. Логіку вчинків мертвих нам не збагнути.

Якийсь страх вчепився йому в ноги, чоловік подався вперед, щоб не зіткнутися з незнайомцями, але ті стояли в брамі й тільки повернули голови в його бік, одночасно, як по команді. Він служив у війську й знав, як це рухатись по команді. І один з тих чоловіків сказав йому вслід:

— П-р-р!

Так кажуть до коня, щоб його зупинити. І тут бідака відчув, як волосся на голові йому стає сторч і тіло перестає слухатися. До найближчої хати було метрів 50, і він здолав їх за дві години. Що з ним відбувалося протягом тих двох годин, він не пам’ятав. Він зайшов до чужої хати, там зразу побачили, що з хлопом біда, і поклали спати на лавці. Вся одежа була мокра, наче на ньому хтось їздив.

Не може бути, щоб цей випадок був лише один. Інші люди також бачили трьох кремезних чоловіків у чорному і також на цвинтарі. За межі огорожі вони ніколи не виходили. Якось чоловік з жінкою, що мешкали на Ласках, вертались вночі з весілля. Підпили собі трохи й вирішили не обходити цвинтар, а просто піти навпростець.

Тільки увійшли в другу браму, як побачили, що під церквою на цвинтарі пасуться троє чорних коней, і то таких моцних, що страшно до них наблизитися. Як тільки коні побачили людей, то почали бити копитами й лютувати, і очі в них спалахнули лихим вогнем. Зачаровані цим видовищем, чоловік і жінка заціпеніли і не зразу помітили, що віддалік стоять троє чоловіків у чорному й спостерігають за ними.

Жоден кінь чи корова, навіть пес не сміють топтати траву на могилах, і люди дуже шанобливо ставляться до спокою мертвих. Тому ті чоловік і жінка зразу дотямили, з чим мають справу, і не пішли далі, а повернули назад.

Я розпитувала про трьох чорних чоловіків на цвинтарі. Одні казали, що то три покутники, інші, що то священики-грішники. Не уявляю, як можна так нагрішити. Якщо судити по живих, то половина села мала б нести довічну покуту. Хіба що через допитливість, яка у нас в Урожі вважається великим гріхом.

Біля цвинтаря з’являється ще така процесія: кіт, за ним пес, а далі чоловік, у якого світяться вуха й очі. Британці розповідають про різновид ельфів, у яких теж світяться вуха й очі.

СОН ПРО ЧОРНОГО ЧОЛОВІКА

У моєму житті теж був чорний чоловік. Він увійшов до кімнати, де я спала, став наді мною: дуже високий, худий, обличчя не було видно. Підняв догори руку, й у ній зблиснуло лезо вузького ножа. Тоді, майже не нахиляючись, змахнув рукою і увігнав мені ножа в серце. Я закричала і прокинулась від гострого болю в самому серці. Навіщо він це зробив? У ньому не відчувалося ненависті до мене. І я не встигла навіть налякатись. И не намагалась чинити опір.

ДВА ХРЕСТИ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА

Ближче до вершини гори Ласки ростуть дві липи: стара й молода, а під ними два хрести — дерев’яний і залізний. Не так давно збоку вимурували гарну білу капличку. Щороку на Спаса, до джерела, яке витікає з-під хрестів, вирушає процесія з коругвами на чолі зі священиком. Біля джерела правиться служба Божа, освячується вода. Колись давно з лісу вийшла жінка назустріч чоловіку, в якого була хвора дитина, й мовила:

— Як хочеш вилікувати дитину, мусиш прийти опівночі, набрати з джерела води й скупати в ній дитину. Нічого не кажи, доки не набереш води й не зробиш так, як я тобі казала. Що б коло тебе не діялося, як би не перешкоджало, маєш усе витерпіти й не боятися.

Вночі чоловік прийшов до джерела й почав набирати воду. Джерело слабеньке, поки вода надзюркоче в миску, треба зачекати. Довкола нього гримало, кричало, аж вуха закладало. Чувся плач, сміх, стогін, але чоловік витримав се. Приніс води додому, скупав дитину, і та одужала.

Кажуть, що той чоловік вірив, ніби завдячує чудесним зціленням Матінці Божій, а тому поставив над джерелом дерев’яний хрест, і посадив липу — дерево, що знімає прокляття. Хрест довго стояв, люди, йдучи повз нього, клякали й молились, а потім йшли пити воду. Коло джерела завжди стояло горнятко.

З часом хрест потріскався від старості, й люди поставили замість нього залізний. Але як тільки витягли дерев’яний, вода зразу перестала текти. Відтак мусили поставити на місце. Це ще більше упевнило, що вода не проста, а цілюща. Правда, я не чула про інші випадки зцілення, але навіть за один-єдиний випадок джерело заслуговує на шану.

На Спаса довкола джерела з’являються скромні квіточки з білими напівпрозорими пелюстками, що формою нагадують сльозу. П’ять пелюсток усього. Їх називають сльози Божої Матері. Власне, ніде вони більше не ростуть. Коли сісти на траву, вражає велика кількість лікарських рослин довкола: чебрець, звіробій, центурія, деревій, калган, суниці, шипшина, ялівець, терен… Я пам’ятаю, як колись на самій горі сіяли льон і пшеницю, але тепер вона заростає самосійним лісом і бур’яном. Якось на ріллі я знайшла багато каменів, жовтих, як кість, і серед них кам’яну пташку, первісну скульптуру з одним оком і одним крилом. Щоб не полетіла.

У первісних релігіях пташка символізувала душу. Я сиджу на горі й думаю, якими вони були, ті люди, що жили тут тисячі років тому. Люди, що їх називають дикунами, вірили в те, що душу має все — від людини до каменя. Вони бачили перед собою ріку, ліси, і по тіні, яку Мабура відкидає на гору Ласки, визначали час. І Місяць до них промовляв, і вітер мав свою вдачу, і воду вони пили з цього джерела. Глибоко-глибоко течуть підземні ріки в тиші і спокої.

Їхні боги продовжують жити в камені, дереві, землі, воді, повітрі. Я тут виросла й відчуваю їх присутність, як і кожен, хто народився й живе в цьому краї. А страх приносить вітер, тому що вітер — це зміни, як добрі, так і лихі, хоча немає таких змін, які знищили б душу Урожа.

Люди приходять і відходять. Люди забувають. Я чую лише відгомін відгомону. Жінка, що вийшла з лісу, стає Матір’ю Божою, Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками перетворюється на чорта. Хоча його сміх і жарти свідчать, що він належить до тих, кого британці називають фейрі. Давні кельтські міфи демонізуються християнством, якщо їх не можна використати для підтримки релігії. Ми маємо справу з палімпсестом, на якому проступають лише поодинокі літери.

ПАННА З ЖОВТИМ ВОЛОССЯМ

Якщо вам тяжко повірити в ельфів на українській землі, то як же тоді бути з Диким весіллям і Диким полюванням, що їх спостерігають в Галичині й Західній Білорусі? Власне, невідомо, чи це весілля чи переселення, бо мандрівники в святочних строях у супроводі музикантів сприймаються селянами як весільний поїзд, що везе молоду до молодого.

Перед останньою війною в Урожі почали діятись дивні речі. По небу вночі блукало світло й чутно було музику. У підгірському селі не було ні радіо, ні електрики, а з аеропланами люди були знайомі. Одне слово, цим явищам не можна було знайти раціонального пояснення. Люди не знали, що думати, і думали про кінець світу, як завжди буває в таких випадках. Те, що бачив мій дід Григорій Басараб, бачили й інші. Британці чи ірландці назвали б це Великим переселенням сидів (різновид найвродливіших фейрі), яке трапляється надзвичайно рідко, тому що в Урожі ніхто не чув про щось подібне.

Мій дід пас коней за рікою, неподалік від Обочі. Був сам і розпалив багаття, щоб відлякувати вовків. Або світ був тоді безпечний, або мій дід відважний. Зрештою, він уже встиг до того часу повоювати. Але цю ніч він запам’ятав на все життя.

У темряві, освітленій невеличким багаттям, він почув звуки музики, що наближалась, а далі побачив угорі понад землею весільний поїзд. Попереду їхали на конях музиканти, а за ними вбрані у святкові старовинні строї гості разом з молодою — Панною з жовтим, тобто золотистим, волоссям, яке при світлі вогнища засяяло. Процесія пролетіла просто над дідом, знявши вітер, сполохала його коней, а вогонь побіг за нею — на ранок у траві залишилась випалена довга смуга. А потім дивні істоти зникли над Обочею.

Усе.

Я не могла чути цього від діда, бо він помер, коли мені було три роки. Але пам’ятаю, як тягнула до нього руки зі свого блакитного ліжечка, а він називав мене «рудою циганочкою».

Те, що бачив мій дід, не викликає страху чи побожного захвату, як, наприклад, видіння ангелів. Це — глибоко інтимний душевний досвід, що вимиває із повсякденності, розвалює мури звичаїв, обов’язків, правил і навіть здатен зробити нас одержимими. І назавжди змінює нашу свідомість. Після цього вже не будеш таким, як перше.

Чоловік у чорному лякає, але цей страх походить від землі. І ми так само походимо від землі. Проте небо — це щось зовсім інше, і якщо в нас з’являється найменша надія піднятися над землею… Я чула, ніби прекрасні літаючі істоти іноді забирають з собою смертних. Однак мого діда вони не забрали. Він був надто прив’язаний до родини, до звичайного трибу життя. Він навіть не уявляв, що таке може бути — стати одним з тих, хто супроводжує Панну в її небесній мандрівці. Доти, доки вона не звільнить його зі служби. Він лише думав, куди ж вони полетіли, з якого дому в який, з якого краю в який край.

ЗА ДУНАЙ

Вони летіли на своїх конях за Дунай — країну, де немає печалі й горя, де живуть ті, хто прагне бути вільним і ближчим до неба. Хто відчувши твердість й холод мурів, хоче бути легким. Ріка Дунай — межа, яку треба подолати, і звідти вже не буде вороття. Це не Стікс, не Ахерон, не Лета. Багато нас стоїть на березі тієї ріки й дивиться, як відпливають інші.

Не бий ня, муже, не карай,
Не бий ня, муже, не карай.
Лишу ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Сіла на лодку, поплила
Сіла на лодку, поплила.
Правов рученьков, правов рученьков,
Правов рученьков махала.
Цю пісню «Червона ружа трояка» я дуже часто чула в дитинстві, не здогадуючись про її справжню суть. Іноді настає така безвихідь, що хочеться і собі перепливти Дунай. Можливо, я вже його переплила, а може, ще ні.

Ой у гаю при Дунаю
Там музики грають.
Бас гуде, скрипки плачуть
Милий мій гуляє.
Там грають музики, що літають на прекрасних конях, там вічне свято, як на острові Авалон. Альтернатива християнського раю, який треба заслужити терпінням і праведністю. А щоб піти за Дунай, треба усього лише мати хоробре серце. За Дунаєм звільнюєшся від прокляття роду, від карми громади.

Ой горе ж горе
Мені одинокому —
Не перебрести Дунай-річку,
Річку глибокую.
Без віри в країну за Дунаєм, без готовності вмерти, якщо це потрібно, щоб туди потрапити, не можна змінити своє життя.

СОН ПРО АНГЕЛЬСЬКУ ОДІЖ

У мене в узголів’ї висить старий образок, на якому ангел переводить двох дітей через прірву. Я його забрала з хати бабциної сестри, цьоці Касі, коли вона померла. Такі образки призначались дітям. Вони мали їх охороняти від усього злого. У дитинстві в мене не було такого образка. Інші часи…

Одного разу, в дуже важкий для мене час, коли, здавалося, все довкола заливає чорна вода кривди, ненависті й розпачу, зашелестіли складки білої одежі, зовсім поруч. Вони були такі реальні, що я могла доторкнутись до них. Лише край одежі, але то була одежа ангела. Він прийшов, щоб мене захистити. Тому я й пережила цю ніч.

КИНУЛА МОТИКУ

Жила собі в селі Уріж жінка, гарна господиня, побожна парафіянка. От робила щось на городі навесні, як раптом кинула мотику на землю, заголосила, скинула хустку й далі пішла пророкувати: що скоро буде війна, нині сієте, та не буде кому жати. Її намагалися втримати, замкнути, але нічого не допомагало. За одну мить жінка, яку вважали найдобрішою на селі, перетворилась на розпатлану одержиму істоту, яка випромінювала таку силу, що хоча про жодну війну наразі не йшлося, всі виразно відчули її загрозу. УСЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ ЗАРАЗ, НЕ МАЄ ЖОДНОГО СЕНСУ — ось у чому полягала суть її послання, і вона намагалася донести її до свідомості кожного жителя Урожа.

А для родини то був великий встид. Це в Росії одержимих та юродивих шанують, запобігають їхньої ласки, а наші люди більш прагматичні. Необроблена бульба на городі — більший гріх, ніж, приміром, порушення присяги чи непошанування батька-матері. І от ця жінка, яка кинула мотику, почувши голос духа, тепер обходить усе село, Горішній і Долішній кінці, не минаючи жодної хати, а далі, розхристана й простоволоса, вирушає до Винник, Мокрян, на Голодівку, Ступницю — вниз за течією ріки.

БУЛО КОМУ СІЯТИ, ТА НЕ БУДЕ КОМУ ЖАТИ. Засинала під чужим оборогом чи в чистому полі під кущем терну, невідомо що їла, що пила, а на ранок знову йшла від хати до хати, сповняючи свою місію. Люди були збурені, перестрашені, плакали, дивились і не могли надивитись на синів та чоловіків…

А потім голос в ній замовк, погасла свічка, що горіла довгі три тижні. Пророчиця повернулась до Урожа, до своєї хати, родини, і прожила решту життя, не пам’ятаючи, що з нею трапилось.

Війна, звісно, була, війни тоді бували часто. Вже геть пізніше, під час Першої світової війни, між Урожем та Нагуєвичами стався великий бій між австріяками та російською армією. Поранені на Ласках так кричали, що чути було аж у Винниках.

Про жінку-пророчицю розповів Іван Франко у віршованому циклі «По селах». Я читала його кілька разів, але що дивно: коли мені треба було про неї комусь розповісти, я розповідала саме так. А у Франка це побожна вдова, яка під час служби в церкві починає голосити і з самим лише голосінням обходить увесь Самбірський повіт. І скільки я не намагалась, та розповідала саме свою історію. Моя підсвідомість вносила правки, хоча розповідь Франка могла бути ближчою до правди, бо ж він був сучасником тієї безіменної жінки.

ХЛІБ СВОГО ПЕЧИВА

Не знати звідки прийшов до Урожа старенький чоловік, невеличкий і згорблений, не схожий на жебрака, бо коли викопають бульбу, по селі починають ходити цигани, називаючи себе погорільцями із Закарпаття. Тих зразу видно по смаглявій шкірі й особливій мові. А старий прийшов у розквіті літа, розмовляв, як ми всі, й говорив лише те, що хотів сказати. Схоже, мусив виговоритись наостанку, перш ніж піти з цього світу.

Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:

— Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.

У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.

Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.

Мала Іванка смикнула мене за руку:

— Та ж у нас є хліб!

— Є, але не такий.

А старий ходив ще по селі і всюди питав за хліб свого печива. Мені здається, то був посланець Бога, який приходив дізнатись, чи печуть ще селяни житній хліб.

КАТЕРИНА

Катерина була карою своєї родини. Вже немолода, а розум мала діточий. Так вважали, а насправді вона чула різні голоси й охоче йшла туди, куди вони кликали. Вдома за неї ніхто не дбав і бідолашна ходила голодна. Якщо їй пропонували поїсти, Катерина не відмовлялась, але сама ніколи не просила.

Якось зайшла до нас. Надворі була сльота, а при сльоті навіть влітку дуже зимно. Катерина виглядала зле, посиніла й трусилася. Була в запраному тонкому светрику й благенькій хустині. Хтось давав їй стару одежу, але вона на ній довго не трималась. Чи то губила, чи забирали родичі.

Бабця налила їй гарячої зупи. Катерина їла навстоячки, не хотіла сідати. Весь час оберталась на двері, прислухалась.

— Посидь, Касуню, погрійся!

— Ні, цьоцю, мушу йти. Мене чекають.

Хто чекав на неї на березі ріки, в полях, на луках? Хтось невидимий, і вона з ним говорила сміло, не боялась. Не могла сидіти в хаті, як дика звірина в клітці. Така була зроду, і, напевно, розуміла мову духів землі, води, повітря. І померла так, як, напевно, хотіла померти. Серце їй зупинилось у засніженому полі.

НЕСЛУХНЯНІ ДІТИ

То було перед Першою світовою війною. Чомусь мені здається, що така сама історія могла трапитись в Індії з її кастовою системою. Священик мав сина-одинака. Хлопець, як то буває в селі, в дитинстві бавився з сільськими дітьми, а найбільше з дівчинкою-сиротою з бідної родини. Вони бавились у схованки в ярах, порослих терном і шипшиною, робили загати на потічках, вибігали на гору Ласки, а весною збирали найперші квіти в Куйдашці. Це таке місце на схилі гори, де найраніше розтає сніг.

Єгомость не дуже звертав уваги на цю дитячу дружбу, гадаючи, що син підросте й сам не захоче бавитися з дівчам, але щось пішло не так. Ці двоє так пасували одне одному, що не могли жити в розлуці. Вітцеві слід було повестися делікатніше, не травмувати чутливу душу підлітка, а він просто заборонив синові зустрічатися з дівчиною.

Не послухатися вітця — тяжкий гріх, а ще коли той отець особа, що має бути взірцем християнських чеснот. Одне слово, встид і ганьба. Порішили хлопця віддати в науку не в Дрогобич, а до Львова, якнайдалі. Але той щотижня приїжджав додому на ровері, а взимку на лижах. Через Городище, що за Ступницею. Майже сто кілометрів. Йшов до милої, свистом викликав її з хати, і дівчина не раз в самій сорочці тікала від своїх опікунів на Ласки.

Не було на то ради. Нарешті єгомость придумав хитрий план з родичами дівчини і сам обвінчав її зі старшим хлопом, поки син був на науці. Мало на тому скінчитись і, напевно, б скінчилось, бо церковний шлюб непорушний, і взагалі, святе таїнство, але тут почалась Перша світова війна, і молодого забрали до війська. Коли син священика про це довідався, то примчав зі Львова і забрав милу з хати чоловіка. Мало того: привів її до батьків на попівство. Як йому вдалося вмовити батьків на таке порушення християнських і суспільних звичаїв — невідомо. Може, пригрозив, що піде на війну і там шукатиме кулі на своє серце.

Невдовзі вертається чоловік з військом, бо тут ішли бої, й дізнається про такий трафунок. Кров у ньому скипіла, взяв з собою товаришів, зброю і подались вони забирати назад його власність. Прийшли до хати єгомостя, наробили ґвалту, отупілі від пороху, крові й видовищ чужого горя, а хлопець став на дверях, розкинув руки хрестом і так вчепився в одвірок, що троє дужих вояків не могли відірвати побілілі пальці. Та все одно забрали невірну жону.

Однак хлопцеві вже було байдуже. Дочекався, коли полк відступить, і забрав свою милу. Але вже не лишався в селі. Кажуть, виїхали до Франції. А батьки змушені були змінити парафію, бо встидно їм було. Леонтовичі — так звали цю родину.

Не думаю, що в селі когось дуже зворушила сила кохання. Люди з віком черствіють, а саме такі створюють громадську опінію.

ВІРНИЙ ВУЙКО ПЕТРО

Вуйко Петро, що жив по сусідству, й був нашим далеким родичем, завжди поводив себе дуже незалежно, бо про все мав власну думку. Йому доводилося ціле життя боротися за кожен свій день. Він не потребував нікого й ніколи нічого не просив, і не любив, щоб у нього щось просили. А таких людей завжди вважають гіршими, ніж вони насправді є. Колись він воював у Першій світовій війні, опинився аж в Італії, потім розводив лисів у нашого дідича й помагав при конях. Не вступав до колгоспу, а відтак не мав пенсії одинадцяти рублів на місяць.

В Урожі шляхта, звісно, вважала раніше великою ганьбою торгувати на базарі. То в сусідніх Нагуєвичах торгували аж курилося. Возили до Дрогобича яйця, молоко, а діти рвали підсніжники й теж возили продавати. Вуйко Петро мав чотири вулики, садок, збирав шипшину, лісові горіхи, липовий цвіт і з того, що продав чи виростив, жив. Хата його стояла зразу коло клубу, і він приймав часом у себе сільських картярів, які грали цілу ніч. Він не ходив до нашої церкви, а їздив по неділях до Дрогобича і після служби ходив обідати до міської їдальні.

Відлюдником його не можна було назвати, і дітей ним не лякали. Все-таки мав родину в селі. Та й постояти за себе вмів. І критикував усіх. «Щось тут бракує», — була його улюблена фраза. Вуйка Петра можна назвати майстром свого життя: він жив так, як хотів. Єдиним світлом у його житті була дружина, що померла молодою. З роками Кася ставала в його очах дедалі досконалішою. Вуйко Петро переконав себе, що кращої за неї чи такої більше нема на світі. Тому він категорично відмовився одружуватись вдруге.

Іноді до нього приїздила родина по жінці, здається, зі Стрия. Здається, вони розуміли його краще, ніж його кревняки. Я одного разу бачила їхню зустріч. То була справжня його родина. Дехто з нас не має родини, справжньої, я маю на увазі.

Рештки саду — ось все, що залишилось на згадку про вуйка Петра. Дерева він любив. І не дав стяти стару черешню, що росла на межі, і всім заважала. І височезну липу, яка так само всіх дратувала і на якій гніздились сороки. Він не давав їх зрізати, хай би цілий світ постав проти нього. А в Урожі задля того, щоб зберегти добрі стосунки з сусідами, жертвують ще не так.

ЗАГУБЛЕНА ДИТИНА

Я була в сьомому класі, коли це трапилось. На Великдень учнів гнали до школи, де намагались якось розважити кілька годин. Вранці ми їли паску, і мої батьки-вчителі йшли зі мною до школи. Поки накривався стіл я бігала під горб, де можна було знайти весняні квіти: зозульки, конопельки, золоті ключики, фіалки і сині проліски. В цей день навіть квіти пахли святково, особливо, первоцвіт — золоті ключики. Батьки не купували нам обнови на Великдень, аби не привертати увагу, і я йшла до школи у шкільній формі. Та мені було байдуже. Нікого не цікавило, як я вбрана.

Я мала приятельку Галю, що мешкала в Горішньому кінці, до якої я часто забігала. Ми ходили попід горб, на річку. До мене вона ніколи не приходила. У Галі був старший брат Стефко і маленька сестричка Оля.

Того дня на Великдень було так гарно — сонячно й тепло, що ми, спонукувані якоюсь незнаною силою, подалися крадькома до лісу, хоч на великі свята у нас до лісу ніхто не ходить. Ми зайшли аж у Горішню Дубину й у прозорому світлому лісі чули, як дзвонять у церкві в селі Лопушна, що спускалось з гори в діл, і як хлопці стріляють з самопалів. У нас такий звичай — стріляти коло церкви на Великдень.

Ми досить швидко повернулись й розійшлись по домівках. Мої батьки думали, що я ходжу понад річкою як завжди, а Галині — що вона в школі. А на ранок у школі я довідалась, що зникла Галина дворічна сестричка. Саме тоді, коли ми були в лісі. Галиної вини в тому не було — вона ж пішла до школи. Вони мешкали недалеко від церкви, коло дороги, якою весь час ходили люди. Можливо, мала зникла тоді, коли люди після великоднього сніданку лягають відпочити на годину, або доки їх не збудять гості. А старші діти відбували покуту в школі. Зникнення дитини зауважили щонайбільше через півгодини. Доки обійшли сусідів, минув ще якийсь час…

В обливаний понеділок весь день падав дощ. У нас скасували уроки. Сьомий і восьмий клас відправили шукати маленьку Олю на річці й по ставах. Галі з нами не було. Вона відгородилась від нас своїм нещастям. Ми лазили по кущах, не зовсім свідомі у свої тринадцять років, що власне шукаємо, і важко уявити, як ми відреаґували б, якби, не дай Боже, знайшли мертву дитину. Та ми ні хвильки не вірили, що її знайдемо. Поступово гнітючий настрій пройшов. Хлопці почали хляпати на нас водою з річки, бо був обливаний понеділок. Мене штовхнули, я спіткнулась і впала у воду. Позаяк до хати було далеко, мене забрали додому дві сестрички. У них в хаті нікого не було, але вони не розгубились: переодягнули в сухе й посадили в самоскид, що віз гравій, до знайомого водія, що працював з їхнім батьком.

Наступного дня ми знову пішли шукати Олю. В протилежний бік — в Лози. Світило сонце, але цього разу ми були по-справжньому стривожені. Діти переповідали один одному чутки, ніби того дня хтось бачив машину з незнайомими чоловіком та жінкою, які, можливо, викрали Олю, бо в них не було своїх дітей. Хтось сказав, що мала вже не жиє. Таке страшне слово «не жиє».

Олю знайшли на п’ятий день, здається. Батьки їздили до ворожки, але та не могла сказати їм нічого конкретного. Піддебрею одна жінка зайшла до шопи й побачила там дівчинку, що спала на сіні. Хоча в цю шопу зазирали не раз, як і в усі дровітні, пивниці, обороги. Дитина виглядала трохи змученою, але не такою, що п’ять днів нічого не їла. Говорити вона ще не вміла.

Основною версією було те, що хтось з сусідів украв її з помсти й тримав у себе. Але ж не п’ять днів! І не на Великдень, коли люди ходять до церкви, в гості й до них приїжджають родичі. Та й до кожної хати приходила міліція, розпитувала. Вкрадену дитину не сховаєш. Малоймовірно. І найдивніше те, що дитина залишилась жива й здорова.

Не знаю, де тепер Оля, що вже стала дорослою жінкою, але навколо неї багато років існувала атмосфера якоїсь сумної таємниці. І вона не могла бути такою, як усі. В неї вкрали частину дитинства. Усього п’ять днів, але й цього вистачило. Хтось знав правду, однак вирішив мовчати. Напевно, Олі правда тільки снилась.

СОН ПРО БОГА

На повітряній кулі з неба спустився старий чоловік з бородою в сірій до п’ят сорочці. Люди збіглись дивитись на це диво. Я була серед них. Якийсь маленький хлопчик запитав: «Мамо, то Бог?» І раптом люди з криком кинулись до старого зі своїми проханнями. Всім щось було від нього потрібно. І Бог, якщо то був Бог, геть розгубився, збентежено роззирнувся по боках, і раптом кинувся тікати, блискаючи запорошеними п’ятами. І всі побігли за ним. Відчуття, що мені жаль старого, який змушений вислуховувати всі ці прохання. А тому я вирішила в нього нічого не просити і тільки хотіла, щоб йому вдалося втекти від знавіснілих від щастя людей.

ПЕРЕНЕСИ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ВОДУ…

Сусід наш, будучи ще нежонатим, ходив до дівчини, яка мешкала у Винниках за рікою. Колись це називалось Заріччям і було ніби окремим селом. От вертався він поночі, перейшов місток, коли почув, що хтось за ним йде. Озирнувся — але що там побачиш в темряві? Хлопець прискорив ходу, воно теж, він побіг — за ним теж побігло. Якимось дивом він утік, прибіг додому ледь живий і зразу ліг спати. Страху на нього нагнало ще й те, що поруч були Лози, і що там опирі не раз перестрівали людей, змушуючи їх переносити себе через воду, бо самі не можуть ходити через міст. Після того їхні «коні» слабували і вмирали. Якщо зразу розкажуть комусь, то до трьох днів, як ні, то до року. Хлопець знав про це, намагався не засиджуватися, але цього разу затримався. Добре, що врятувався. Хтось міг би себе переконувати, що то були слухові галюцинації, однак наступного вечора бабця того хлопця йшла на парастас до когось. Спустилася з горба, під яким проходить стежка на Границю, й побачила бабу, що сиділа на плоті. І та баба сказала до неї строго:

— Най твій онук більше не ходить поночі за ріку. Сього разу ми його не догнали, але як ще раз таке зробить — най не нарікає!

НЕ ДОГНАЛИ, БО НЕ ХОТІЛИ ДОГНАТИ.

Кожен знає, що у Винниках живе громада опирів. Чоловіки і жінки. Якось один хлопець розказував, що коло нього є хата опирів, але ніколи не вказав би ні на кого з них пальцем. Подібна інформація не поширюється. Якщо хтось застав опирів при ділі чи вирвався від них, то мусить мовчати. Може врешті розповісти про свій прикрий трафунок, але не називати опира. Якщо й назве, будучи при смерті, далі хати це не піде. І справа не в солідарності сільської громади, що прикриває гріхисвоїх членів, а в тому, що за розкриття імені опира чи опириці грозить помста. Мовчання гарантує збереження не лише невеликої громади людей, що живуть за прадавніми звичаями, а й збереження села. Неврожай, буря, град, пошесть серед людей чи худоби — це вважалось помстою опирів селу.

Сільська громада Винник відзначається традиційно злагодженістю на відміну від Урожа, де опирів немає. І не тому, що це гонорова урізька шляхта, щляхтичів колись не бракувало і у Винниках. Люди в Урожі живуть кожен сам по собі і навіть всередині роду немає єдності. Так, очевидно, склалося історично. Уріж стоїть при дорозі, це село колишніх воїнів та охоронців, для яких службові обов’язки важливіші, ніж родинні. Щоправда, між Урожем і Винниками ніколи не було антагонізму, як, наприклад, між Урожем та Нагуєвичами, і думаю, що саме опирі відбивали бажання конфліктувати. З цією силою краще не зв’язуватись.

З одного боку, звичайні люди зневажають опирів, хоч ті не цураються християнських обрядів, бо, зрештою, їм би не дали жити. Але віра опирів — це лише маскування, продиктоване інстинктом самозбереження. З іншого боку, вираз «Та то якийсь опир, а не людина!» — звучить похвалою. Люди визнають, що опирі дуже спритні й виконують роботу швидше й краще, ніж звичайні люди. І реакція в опирів блискавична — це відзначають усі етнографічні записи. Червоне рум’яне лице — ознака здоров’я. Але коли кажуть «має червоне лице, як опир», то лише тоді, коли впевнені, що згадана особа не має до опирів жодного стосунку. За зумисну образу опирів покарають навіть дитину. Але всі покарання попередньо виносяться на суд громади опирів, серед яких є Старший. Тоді вирішують, як саме покарати. Якщо родина була лояльною до опирів, винного можуть на перший раз пробачити.

Кожен опир виконує якісь функції, як повідомляє Іван Франко в нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичах 1830 року». Є опирі від збіжжя, від худоби, від людей. Над ними є Старший в місцевій громаді, і є Старший в краю. Колись Старший мешкав у с. Медвежа на Дрогобиччині. Але, гадаю, і над ним був теж Старший. Отже, стан опирів нагадує таємний орден. Церква завжди противилася самосуду над опирями, й, напевно, звідти пішла чутка, що опирі є і серед священиків, і у владі. Після спалення опирів у Нагуєвичах розповідали ніби Старший в краї змушений був сховатися у Дрогобичі в василіянському монастирі, але й це не гарантувало йому безпеки й могло вплинути на репутацію монастиря, а тому його переправили до Крехівського монастиря. Жодне етнографічне дослідження, за винятком Франка, не повідомляє про саморганізацію опирів та їхню ієрархію, хоча без такої організації люди з особливими потребами не могли б протриматись аж до XXI століття. Ритуали опирів невідомі, оточені суворою таємницею. Можливо, вони настільки природні, що не впадають в око.

Винниківські опирі збираються в Лозах, я про це чула ще в дитинстві. Гостяться, вирішують свої справи, може, навіть приносять жертви. Розпитуючи людей, наштовхуєшся на їхнє небажання розповідати. Так, кажуть вони, опирі є, можуть заподіяти шкоду. Виглядають так само, як всі люди, і вмирають так само, хіба що часом більше мучаться, і тоді треба розбирати стелю, щоб душа вийшла із тіла. Отож у Лозах опирі зустрічаються у певні дні. Заховатися в тих хащах дуже легко, але ще легше заблудитися. Там незатишно, під ногами чвакає вода, повно павутини, гусіні, комах. Там водяться куріпки, зайці, лиси, і навіть переховуються вовки. А стежки кружляють по колу, або заводять у безвихідь.

Опирі палять вогонь, п’ють горілку, б’ють в бубон і цілковито впевнені, що ніхто їм не завадить. Бо навіть виявляти цікавість до їхнього життя небезпечно. Невідомо за допомогою яких магічних засобів опирі потинають. Зараз це слово перейшло в лексику звичайних людей. «Мене потинає» — означає вияв гніву. Потинати — тяти, зрубати або зрізати серпом, наче перерізати жилу, по якій тече кров. Але про пиття крові опирами не йдеться. Вираз пити кров — означає поступово знесилювати людину, а потяти — це відрізати людину чи тварину від джерела сили, приректи її на швидку смерть.

Гадаю, опирі не діляться своїми секретами ще й тому, що не хочуть порушити природній баланс. Вони знають, як захиститись від пошесті. Наприклад, пов’язати під коліном полотно-сирівець, і деякі люди навіть наслідували їх під час епідемій. Можливо, їхня магія схожа на способи полювання, підглянуті в хижаків, включаючи гіпноз. І потинають вони слабких, приречених, як це роблять вовки. Звідси, напевно, і міф про перевертнів-вовкулак. Вони завжди відмежовують себе від звичайних людей, тобто не допомагають їм, як один вид тварин не допомагає іншим. Я не вірю в роблених опирів — вони просто пізно відкрили в собі цей дар.

Відьми можуть надавати допомогу людям, здебільшого, психологічну. Опирі допомагають тільки своїм. Вони використовують людей, як пастухи використовують стадо. Вони, напевно, й різняться від людей генетично. Відьмам доводиться роками розвивати свій дар, але опирі все отримують при народженні, і для збереження своєї раси мусять жити в громаді.

Цей замкнений світ, світ опирів знав часи кращі й часи гірші. У них упродовж тисячоліть виробились різні способи захисту, хоча абсолютний захист існує лише тоді, коли в них не вірять. Як-от зараз не віриш ти, читачу. Нікому не спаде зараз звинувачувати опирів у епідемії грипу, принаймні, я про це не чула. Опирі мають чудовий імунітет і міцне здоров’я, тому й організм довго бореться зі смертю.

Їхня функція — бути санітарами для людської громади. Жертвами опирів стають ті, «кого не жаль». Тобто здеґрадовані фізично чи морально люди або приречені, їх і потинають. Потяти когось — це наче ініціація опира. І потинають вони також тих, хто становить загрозу їхньому існуванню. Але зроблять це так, щоб смерть виглядала якнайприроднішою.

У нас на Границі жив собі один бідний чоловік Миросько. Він ніде не працював, попивав собі й не міг забезпечити родину, на якій, здається, висіло прокляття вбогості. У нас він якось рубав кілька днів дрова й поводив себе дуже скромно.

Одного пізнього вечора він прийшов на подвір’я винниківського священика увесь закривавлений. Той подумав, що Миросько такий п’яний, що навіть говорити не може, й випровадив на вулицю. Йшли хлопці, побачили це і відвели Мироська, що стікав кров’ю, додому. Затуркана родина не викликала швидку, і чоловік стік кров’ю. Виглядало так, ніби він роздер шию об щось гостре, напевно, у паркані був цвях. Міліція не стала відкривати кримінальну справу щодо смерті цього нікчемного чоловіка, люди зібрали гроші на похорон і довго обмовляли священика, який не виявив християнського милосердя. Якби викликали швидку, чоловіка можна було б врятувати. А цвяха ніхто не шукав, може, й не було ніякого цвяха.

Ще один втопився в калюжі. Теж пияк, нікому не потрібний. Коло колишнього панського фільварку у Винниках був невеличкий ставок. От коло нього й знайшли вранці того чоловіка, з самого краю, де й втопитись не було як. Ще одного знайшли на березі річки. Сказали, що втопився. Ганебна смерть для пияка. Підозру викликає лише те, що обидві смерті сталися на території, пов’язаній з опирами.

І ще одна, що виглядає геть безглуздо. Двадцятилітній хлопець вийшов з дискотеки й сів під стіною клубу. Коли всі почали розходитися, він залишився. А на ранок його знайшли мертвим. Клуб у Винниках майже навпроти фільварку й колишнього костелу. Чомусь цю історію довго не обговорювали. Так наче всі погодились з тим, що потрібно кимось жертвувати.

Щоб не було посухи, а в нас її справді не буває, або навпаки сльоти, щоб худоба не гинула… Такі умови співіснування опирів і людей у мирні часи. А в немирні опирі із мисливців стають здобиччю. Як у селі Нагуєвичі 1831 року, коли за наклепом семилітнього недоумкуватого хлопчика було спалено й покалічено кілька чоловіків, серед яких не всі були опирами. Такий собі процес Салемських відьом. До речі, у нас не збереглося розповідей про неживих опирів, про те, що діється, коли опир помирає. Надто багато заборон на подібні розповіді змінили до невпізнання картину. Етнограф пройшов би повз наших опирів, бо їх не можна віднести до тих, що лежать у могилі й курять файку, чи виходять з могили, аби комусь нашкодити, до тих, хто начебто має дві душі. Тобто не знайшов би легенд. А саме життя значно страшніше, ніж усі ці байки, зібрані в працях етнографів XX століття, а люди бояться навіть про них розповідати. І знають, що перед ними вони безсилі. Правда, кажуть, ніби від опирів може оборонити дванадцять разів свячена пшениця, але як її використовувати, ніхто не знає.

Жінка, що була буфетницею в їдальні, розповідала дивну історію, яка вирвана з контексту, може, й не справила б ніякого враження на сторонню людину.

Якось надвечір до їдальні зайшов старенький чоловік, що чекав на автобус до Сторони. Було холодно. Він замовив собі борщ, щоб пересидіти той час. Тут до їдальні заходить якась жінка й починає щось до нього тихо говорити, а він різко їй відповідає. Врешті ті двоє забули, що їх можуть чути, й почали вголос сперечатись. Жінка вмовляє:

— Ходи з нами! Тобі в нас буде добре. Ти такий, як ми.

— Не піду! Не хочу вас знати. Йди геть від мене!

Так вона й пішла ні з чим. Буфетниця розповідала, що їй аж мороз поза шкірою пішов, бо вона почула те, що не призначене для вух звичайних людей.

А ще опирі здатні викликати бурю. Але про це пізніше.

ЧАРІВНИЦІ

Кожна жінка на селі мусить знатися на чарах: як втримати чоловіка, вберегти родину від лихого ока, подбати про врожай. Урізькі жінки дуже забобонні й уперті в своїх забобонах. Священики їм цього не боронять, принаймні, в проповідях про це не кажуть ні слова.

Хтось знає більше, хтось менше. Є кілька родин, де жінки мають таємниці догляду за собою чи городом, і передають ці магічні знання у спадок.

Є жінки, що мають лихе око. Моя племінниця дитиною ходила з моєю мамою до церкви й кожного разу втрачала свідомість, коли там з’являлась одна жінка. Тоді доводилося витирати їй лице вивернутим подолом сорочки й гасити у воді сірники, лічачи від десяти до одного. Зливати на віск вміють не всі.

Бабця розповідала, як один час чарівниці здоювали молоко в її корови. Доїли в себе вдома терницю. Це такий примітивний пристрій для тіпання льону. Слова «відьма» у нас ніхто не вживає. Кажуть «ворожка». «Чарівниця» має більш негативний відтінок.

Коли мені було за двадцять, я мала важку невралгію, і коли ми вже втратили надію мене вилікувати, мама взяла мою сорочку й пішла на Глинне до ворожки. Тобто та жінка вміла лише зливати на віск. Не встигла мама повернутись, як нестерпний біль відступив, і до вечора я забула про хворобу. Мама розповіла, що жінка спершу довго молилась, тоді злила віск на воду, покропила тією водою мою сорочку й сказала, що хворобу спричинили вітер і страх перед високим чоловіком. Звісно, таких людей, як ця жінка, всі поважають і не вважають відьмами. Відьми — це ті, хто чаклує в нехристиянський спосіб.

Один чоловік смерком йшов через міст і побачив голу молодицю на березі. Він спустився вниз і став її ганьбити за непристойний вигляд. Вона й оком не моргнула: «Як розкажеш кому, що мене видів, то до року вмреш. А ні — сім літ буде тобі добре вестися». Хлоп, звісно, здогадався, що та жінка чарівниця і промовчав. І сім літ йому велося дуже добре: і в хаті, і на господарці.

Сільська магія зараз занепала, бо молоді в таке не вірять. У людей немає також усвідомлення того, що магічні прийоми діють за принципом: відбирати в когось, щоб дати комусь іншому. Либонь, долі до цього байдуже. Вона втручається лише тоді, коли недостача чогось призводить до катастрофічних наслідків. Мене завжди цікавило, чому певні особи лиють воду, якою омивали покійника, під сусідський поріг, встромляють голки в одвірок, сиплять глину з могили на чуже подвір’я. Очевидно, тут не йдеться про ненависть чи помсту. Віднімають чиюсь фізичну силу чи достаток, щоб узяти їх собі. Найбільш вразливі та незахищені малі діти, і саме через них легше відбирати.

Треба розуміти, що пересічна урізька жінка середнього віку — егоїстична, зосереджена лише на своїй родині, віддана їй до безмежності. Вона не відзначається ні щедрістю, ні милосердям, хоча й любить говорити, яка вона добра й побожна. Вона звикла давати лише тоді, коли може щось отримати. Старші жінки трохи м’якші: у них виникає сумнів, чи відданість родині та практичність — найвищі чесноти. Їх потрохи відсувають на марґінес, вони потерпають від самотності.

Найжорстокіші ті жінки, в кого дорослі діти, для яких треба завоювати місце під сонцем: одружити, дати віно, побудувати хату. Вони підіймаються в громаді, наче великі дерева з пишною кроною, під якими не росте трава, які вбивають все, що слабше, не таке, як вони. Такою була Марина, жона Федора Винницького, урізького шляхтича, що жив у XVII столітті. Мстивістю і жорстокістю ця жінка перевершувала свого чоловіка, який встиг замолоду побувати в багатьох битвах. У війні між шляхтичами Федором Винницьким та Федорком Винницьким вона брала найактивнішу участь. Вдягнувшись в чоловічу одіж, гасала вона, матір дорослих синів, на коні, розмахуючи шаблею, достоту, як амазонка, а коли впав з коня її ворог Федорко, виколола йому очі. Про це вичитав у судових документах львівський історик Владислав Лозинський.

Зрештою, урізькі жінки нічим не гірші за інших. Вони з погордою ставляться до тих, хто добріший і милосердніший, і з повагою до тих, хто жорстокий і недобрий.

Однак старість потрохи їх обеззброює. Дерево всихає, трухлявіє і, врешті, падає.

Показна побожність — це теж ознака середнього віку. Молоді люди і старші мають страх перед Богом. Молоді сподіваються на Його допомогу, старі прагнуть примиритися. Хто терпен, той спасен, — шепочуть помертвілі зів’ялі уста.

Якось молода жінка їхала в потязі в одному купе зі старим хворим чоловіком та його дочкою. І там відбулася ось така сцена. Дочка відлучилась на хвилю, і старому раптом стало зле. Він помер, вхопивши за руку незнайому попутницю. Повернулась дочка і почала розлючено кричати:

— То мені він мав усе передати!

А урізька жінка повернулась додому і їй здалося, що в неї відкрився дар ворожки. Вона віщувала майбутнє, зливаючи на віск. Один час до неї приходило багато людей. Але, очевидно, дар треба підтримувати в собі самодисципліною й почуттям відповідальності, а вона до цього не була готова. Та й почала брати гроші. От дар її і занидів.

Можливо, той старий ворожбит не хотів віддавати свій дар дочці, а тому віддав його першій-ліпшій особі.

ГОДОВАНЕЦЬ

Часом серед яєць в курячому гнізді трапляється дуже маленьке — зносок. Ми в дитинстві знали, що коли носити зносок під пахвою три тижні, з нього вилупиться дідько, або, як ще його називають, годованець.

Три тижні — це забагато, в нас не виникало бажання провести такий експеримент, та й вигоди ми не розуміли. Однак знаходились люди, що заводили собі годованця задля прибутку. Але виносити яйце під пахвою це одне, а вміти керувати цією істотою — інше.

У нас в селі була жінка, вона вже померла, що мала годованця, а може, він перейшов їй у спадок. Мешкала вона в Горішньому кінці. Ось що розповідали про неї люди. Стара щодня варила їсти в маленькому банячку й носила на стрих. Вдома до неї ставилися як до такої, що несповна розуму. Тим більше, що жодної користі з того не було. Ні багатства, ні щастя. Гроші не прибували, худоба не плодилась, жили, як усі. Якось воно було тихо-мирно, але одного разу хтось випадково чи зумисне посолив страву для годованця. А солі ці істоти терпіти не можуть. Скуштувавши солоного, годованець цілу ніч бешкетував на стриху, не даючи нікому спати, відтак в домі оселилась біда.

Невдовзі стара померла. Двадцятилітній онук, який тільки-то прийшов з армії, раптом захворів на чорну хворобу, тобто епілепсію. Така хвороба в селі вважається насланою, поробленою, тобто жодні лікарі з нею не дадуть собі ради. Хлопцева хвороба нагадувала одержимість, і його повезли до екзорциста в Києво-Печерську лавру. І той сказав, що хлопця треба забрати з тієї хати, бо його опанував злий дух. Але родина була бідна, хлопець хворів, не мав куди забратись. Таке часто трапляється. Він дожив до тридцяти п’яти років, так і не одружився, а тоді помер.

Я довідалось про його смерть, побачивши похорон. Ми поверталися з мамою із цвинтаря. Було якраз двадцять років, як помер тато.

Цим людям не пощастило, але, можливо, пощастило іншим? В селі є люди, на чиєму сумлінні є значно більші гріхи, і вони процвітають, незважаючи ні на що. Про них так і хочеться сказати, що мають годованця на стриху, але ніхто не зізнається. Звісно, смерть всіх рівняє. Проте коли вона приходить, ні в кого не повертається язик сказати, що це розплата. Про захланність живих говорять, це правда. Бути захланним в поважному віці — протиприродно. Багаті вічно нарікають, що не можуть доробитися. Є таке слово на означення достатку. І ще їх мучить думка, що їм «завидять». Коли за помсту іншому шляхтичу Федора Винницького викликали в суд, він заявив, що йому завидять, тому й наговорюють.

Добробут тепер не залежить від поля, а від вміння крутитися й красти. Як і сотні років тому багаті щедро офірують на церкву й погордливо дивляться на «жебраків». Напевно, на тому світі вони будуть прикро розчаровані, дізнавшись, що гроші на церкву не принесли їм жодних дивідендів.

СОН

Ще не минуло року, коли мені приснилась моя приятелька, яка померла молодою. Наче ми йдемо з нею попід горб, а потім підіймаємось на горб, де під кущами стоїть лавка. Ми сидимо на ній і дивимося на хату. То хата моїх найліпших друзів. Вона їх також знала. Врешті я кажу до неї:

— Ходім зі мною!

Вона хитає головою й посміхається:

— Йди сама. Я тут залишуся.

Я йду, а вона лишається. Навіть після смерті вона залишилась такою ж доброю і делікатною.

ОСОБЛИВІ БУДИНКИ

Панський дім
На початку XXI століття панський дім, що простояв майже двісті років, розібрали на цеглу місцеві спритники. Попередній орендар, власник автомайстерні, підбурюваний сільськими жартівниками, весь час шукав скарб і розбивав при цьому стіни. А ще перед тим будинок стояв порожній, і я любила сидіти на терасі з видом на ріку й дивитись, як заходить сонце. За моєю спиною були двері до маленької кімнати з грубкою. Розповідали, ніби пан Сорочинський, останній дідич Урожа, любив сидіти в цій кімнаті й щось штудіювати. Я пам’ятаю, як у дзвіниці в кутку стояло величезне гіпсове погруддя Аристотеля, яке перенесли з панського дому. Селяни думали, що то якийсь святий. Дідич не був багатим чоловіком, але, очевидно, мислячим. Ні бібліотеки, ні паперів не залишилось. У дитинстві я мала нагоду обнишпорити горище.

Звісно, старий будинок не міг обійтися без привидів. Проте жодної Пані в білому чи Пана в чорному тут не водилося, лише бешкетні духи, які розкидали речі й перешкоджали слугам виконувати свої обов’язки, а деколи навіть їх лупцювали. Таке траплялось час від часу: гуркіт, шум, вовтузіння. Ніякої тобі романтичної історії.

З дитинства криниця на подвір’ї, схована під шопою, викликала в мене страх. Кругла, з діаметром набагато ширшим, ніж сільські криниці. З неї досі беруть воду. Ніхто її ніколи не чистив, й невідомо, чиї кістки спочивають на дні з часів останньої війни.

Біля будинку був сад, де зараз побудовано кілька хат, але все ще збереглося кілька старих дерев. Я пам’ятаю ще ставочок, обсаджений вербами. У нього скидали всіляке залізяччя, і вода була іржаво-кривавого кольору.

З іншого боку будинку був пустир. Я впевнена, що там колись був цвинтар, і стояла церква, бо й досі зі схилу вода вимиває кістки й уламки плит. Коли рили фундамент під сільраду, начебто вирили кам’яну труну. У ній лежала жінка як жива, але від повітря вона розсипалась на порох. Ця історія про набальзамовану пані нагадує відому історію про початок Ренесансу, коли в околицях Риму було знайдено труну з тілом прекрасної дівчини, похованої в античні часи. Своєрідний символ Відродження. Але будівничих сільської ради ця знахідка не зворушила. То був початок 60-х. Можливо, аби не зв’язуватись з владою, саркофаг тихцем розбили, а шматки заклали в фундамент. Теж символічна історія. Наскільки я знаю, в XIV–XV столітті бальзамували небіжчиків. А можливо, жінку привезли здалеку й поховали в крипті церкви, про існування якої вже ніхто не пам’ятає. А можливо, поховання значно давніше, ще з римських часів. Саме в тому місці проходила межа між Урожем Нижнім та Урожем Вижнім — теж Границя.

У мене завжди була мрія мати прилад, який би просвічував землю. Скільки б цікавого можна було знайти в Урожі. Дощі розмивали схил пагорба, де був панський смітник, і я збирала там черепки глини, фаянсу, порцеляни, на яких були часом малюнки. А діти зі школи якось знайшли величезний людський череп, настромили на патик і бігали по подвір’ї.

Вілла над річкою
Інший світ, інша архітектура, інший побут — за річкою. Там дім у темному саду, який ще родить яблука й черешні, і на який вже чигає сокира захланного урізького хлопа, ласого на дармицю. В домі вкрадено вікна, двері, підлоги, виноситься добра цегла 20-х років. Він, наче шкаралупа волоського горіха, що пролежав під снігом цілу зиму, з якого виїли зерно миші і який нікого вже не цікавить. Жити там не можна, бо будинок входить до санітарної зони. Та й мешкали у ньому від сили років двадцять.

Віллу за річкою побудували для інженера водонасосної станції тоді, коли будувалась станція. Мабуть, він і проектував цей дім, й поставив від себе каплицю святого Антонія, свого патрона. Антон Чубкевич був і розстріляний навпроти свого будинку під стіною каплиці разом з інтелігенцією містечка Підбуж: суддею, адвокатами, лікарями, вчителями влітку 1941 року, коли НКВД проводило зачистки. Жінка з двома дочками по тому виїхала до Польщі.

Не знаю, яким був той Антоній Чубкевич. Але він посадив сад біля будинку й величезний сад на території водонасосної станції. Він дав заробити місцевим дітям, які шукали камінці для фільтрів, і про це пам’ятають досі.

Мені часто сниться, що я живу в цьому будинку. Він ще не облаштований, а на подвір’ї росте багато квітів. Мене охоплює почуття радості, коли я стою на високих кам’яних сходах. І водночас — відчуття хисткості й минущості, бо дім недостатньо захищений. З одного боку ріка, яка погрожує повінню, з іншого — дорога. Цей дім відкритий для доброго й лихого. Він присягнувся не належати нікому, відколи не зумів захистити свого господаря.

Дім Бандрівських
На Границі було колись попівство, де мешкала родина священиків і вчителів Бандрівських. У 70-х роках в приземкуватому довгому будинку, обтинькованому глиною, залишився лише Пилип Бандрівський, син Кароля Бандрівського, що помер ще у 1915 році. У будинку був різьблений ґанок, вкритий диким виноградом, листя якого восени набуває пурпурової барви. Син Бандрівського не хотів продавати будинок, але й не дбав про нього. Одного дня хтось розбив вікно й заліз досередини. Інший хтось вибив двері. Зчинився протяг, вітер і дощ почали проникати в темні низькі кімнати, нишпорити по шухлядах старих меблів, розпорювати старі пошивки на подушках. Потім дедалі сміливіше туди почали заходити інші стихії, озброєні ломами й сокирами. Розібрали печі на цеглу, зірвали підлогу. Через діру в комині полився дощ і почало гнити все, що траплялось на шляху води. Кому потрібна була дошка, той йшов і забирав полицю від шафи, кому потрібний був метал — брав собі поржавілі замки, діряві відра й мотики, кому потрібний був папір на розпал, йшов по старі книжки й пожовклі газети… Коли з’являється джерело речей, воно притягує як магнітом, і ось уже туди йдуть ті, хто ніколи не брав чужого. Нічиє воно вже й не чуже.

Серед струхлявілого дерева й почорнілого шмаття, як у розкопаній могилі, лежали два великі портрети Кароля Бандрівського та його дружини. Старі світлини в рамах під склом. Дивно, що комусь не знадобилися рами і скло, куди можна помістити картини чи світлини. Але урізьким людям нема чим наповнити порожні рами. Це не голова, яку можна напхати російськими телесеріалами й ток-шоу.

Під купою сміття лежала рамка з сімейною світлиною: старі Бандрівські, сам Пилип, молода жінка, яка поклала руку на плече молодому священику з недобрим обличчям. Таке саме було в старої жінки: авторитарність, цілковита нездатність до співчуття чи хоча б компромісу, готовність виколоти очі кожному, хто посягне на родинне вогнище. Така собі Марина Винницька часів Першої світової війни. У жінок цього типу завжди виростають покірні сини чи сини лицемірні.

Я була в сьомому класі. Треба було десь роздобути квітів на перший дзвінок, найкраще оргеній, тобто жоржин, і гладіолусів. Випрошуючи квіти, ми з подружками забрели аж на Границю й потрапили на незагороджене обійстя Бандрівських, що стояло посеред саду. В тіні дерев росли здичавілі квіти на високих стеблах. Оргенії й гладіолуси треба садити щороку. Із тих хащів виринув раптом старий високий чоловік й привітно спитав, що ми тут робимо, й намагався нам допомогти. Він рвав бліді вироджені флокси, які росли і в нас вдома. Спитав, чиї ми діти, й сказав, що вчив мою маму. Цим нас збентежив, бо просити квіти у вчителя якось не випадало. Але старий сказав, що він тепер уже не вчитель, отже, все гаразд.

Той старий був з іншого світу, а мене завжди тягнуло в інші світи. Його світ, старого Бандрівського, пахнув старими книгами і старими меблями. У нас в хаті пахло сучасністю: свіжими газетами, яких батьки виписували дуже багато, свіжим повітрям, чисто вимитою підлогою, але мене притягував затишний спокійний світ, де повно речей, яких я не мала: великих енциклопедій з малюнками тварин, порцелянових фіґурок, різьблених шкатулок з прикрасами, біноклі, магічні дзеркальця, старі фотоапарати. Можливо, там усе це й було, але старий вчитель не мав наміру впускати нас туди. Якби він впустив, я була б значно багатшою зараз на гарні спогади.

Коли я розповіла вдома про це, мене вилаяли й сказали, як ми посміли жебрати квіти по селі. Тільки й усього. А старий невдовзі помер. Треба б знайти його могилу, якщо вона збереглася.

Дім на продаж
У Горішньому кінці є дім, який намагалися продати цілих тридцять років. Великий навіть як на наші часи, з цегли, завжди побілений, а трава на подвір’ї скошена. Казали, ніби там з’явився грибок, але мені здається, що продати його не могли через високу ціну. Кожного разу, коли я йшла повз нього, дивилася, як він себе почуває. Він вріс у землю, але почував себе незле. Такий собі спокійний і терплячий дім.

Тепер його нарешті продали, і виглядає він веселіше. Додалося трохи барв на фасаді, на подвір’ї з’явились ознаки життя людей, які мають власний транспорт і багато працюють. Щаслива у нього все-таки доля. Простояти стільки літ і повернутись до життя, тоді як інші будинки без людей швидко деградують і зникають, випотрошені, розпавшись на нікому не потрібне сміття.

На Великдень усе довкола яскравішає. Хрести при дорозі й каплички вбираються в штучні квіти, на вікнах нові фіранки, тут і там пофарбовані паркани чи двері, а дерева в садках сяють побіленими стовбурами. На чистеньких грядках нарциси й тюльпани, екзотичні кущі, привезені заробітчанами з далеких країв, а молода трава, як оксамит, стелиться поміж вуликів.

І раптом, як провали пам’яті — напівзруйновані порожні хати з рештками старих садів, де яблуні вже майже не родять.

Хата повішеника
Недалеко від нас стояла на горбі сіра хата, оббита нефарбованими дошками, якась чужинська, негостинна. Вікна були високо, а ми маленькі й не могли зазирнути всередину як слід. У хаті, звісно, ніхто не мешкав. На дверях висіла заржавіла колодка. Позад хати ріс кущ блідо-рожевих руж з дрібними пелюстками. Ми не могли ними натішитись, коли вони розквітали в травні. Їх посадили для краси, а не для того, щоб варити трояндовий сироп чи розтирати з цукром пелюстки, з яких робили начинку для різдвяних пампухів. Кущ ріс під стіною шопи, що прилягала до задньої стіни хати. Однієї дошки бракувало. Всередині стояла розсохла діжка з піском. Чомусь вона викликала в нас страх.

Хата сама по собі нагадувала фортецю. Її захищали стіни, замки, маленькі віконця, схожі на бійниці, й страх перед чужим світом, що знаходився усередині. Там було повітря минулого й пил життя.

Ми знали, що господарі цієї хати живуть за границею, тобто в Америці, звідки небагатьом щасливцям присилали посилки з хустками й светрами. Виявилося, що там жили дві сестри, які перебрались на Границю, зовсім поруч. Після того, як там хтось повісився. Отак розвіявся американський міф через десятки років. Хата простояла років 30, а тоді її розібрали й поставили на тому місці цегляний дім, що заповнив собою майже весь горб, де ми бавилися в дитинстві, з видом на ліс і річку.

Раніше хати стояли довго. Їх не грабували, не вибивали вікна й не розбирали печі. Якщо розібрати піч, хата руйнується, бо піч — то її серце. Тепле серце.

Хатка на горбі
Зараз там немає ні вікон, ні дверей, дах, вкритий толем, найубогішою покрівлею, зірваний. Маленька хатка на самому краю горба. Крихітні дві кімнатки. Вона позначена нещастям, повита вічним смутком. Колись там мешкала шкільна приятелька моєї сестри Марійки — Катруся. Потім у хатці жила молода кравчиня з двома хлопчиками-близнюками. Маленька, дуже тиха жінка з ясними очима, вона шила мені сукню на випускний.

Сестра розповідала, як одного разу вони разом з Катрусею засиділись, і почалася гроза. Здавалось, стара хатинка розсиплеться від звуків грому. Дівчатка сиділи удвох при гасовій лампі й тремтіли від страху. Дорослих нікого не було. Здається, Катруся не мала матері. Кілька років тому її вбили в Іспанії сини чоловіка, якого вона доглядала. Той начебто хотів записати їй щось у спадок.

А кравчиня згоріла від саркоми за два тижні. Я пам’ятаю, як вона, стривожена й бліда, уже відсутня, вийшла з автобуса в селі. Вона вже знала, що помре.

І коли я бачу оту напіврозвалену хатку на пагорбі, то завжди згадую двох жінок, у чиє життя втрутилась раптова й безжальна смерть.

ЧОРНИЙ МІСТ

Довжелезний високий дерев’яний міст, просочений смолою — я вже не застала, коли по ньому їздили фіри з кіньми. Час від часу відривалась струхлявіла дошка з перил чи помосту, й ставало все небезпечніше по ньому ходити. Міст занепадав разом з колишнім панським двором: конюшнею, стайнями, током. Був він навіть вищий, ніж той залізобетонний мостище, який будували ледь не двадцять років. Витримував найбільші повені, що траплялись влітку, коли три дні підряд лив дощ, і ріка наповнювалась шаленою жовтою водою, по якій пливли цілі дерева й кущі лози, якою заростало річище. У дитинстві мені здавалось, що верхів’я Бистриці сягає незвіданих країв, і одного разу повінь принесе щось незвичайне, наприклад, цілу хату.

До тих, хто жив під горбом, на Оренді, вода підбиралась, заливаючи городи. Коли повінь — шум ріки чути аж до нашої хати. Досить стати на порозі. Річки мені не видно, лише гору Магуру, вкриту лісом. У сльоту з неї куриться туман, ніби хтось порозкладав по лісі багаття — ознака того, що цей дощ надовго. Як повінь набирала сили, люди взували гумові чоботи, вбирали дощовики і йшли дивитися на неї. Міркували, чи наробить цього разу вона великої шкоди, чи сильніша за торішню. Колись давно під час повені втопився чоловік. Побачив куфер, що плив по воді, й скочив за ним.

На дерев’яний міст ступали найвідважніші. Він хитався, тремтів, підпори ловили вербові кущі, й утворювався вир. Але той міст витримав. Тільки коли рили став, порушили берег, і повінь забрала кусень мосту. Від того він одразу перестав бути мостом. По ньому вже не можна було перейти на другий берег. І таким, завислим над прірвою, він мені сниться. Внизу вирує вода, в ній застрягли рештки мосту, і я сповзаю вниз, щоб потрапити на той бік. Навіщо? Там вілла Антонія, далі поле, хутір Глинне, де колись мешкав мамин вуйко — Василь Петрущак, війт. Мама показувала місце, де стояла його хата. Там ще росло кілька яблунь. Ні, мені нема що там робити. Просто, коли є міст, то існує спокуса його перейти.

Міст врешті розтягли, й тепер лише два насипи вказують на те місце, де він починався і закінчувався.

МІСТИЧНІ ТВАРИНИ

Два воли
Якимось чином дотривала леґенда про заснування Урожа. Ніби два брати-близнюки на двох волах-близнюках оборали межі села. Через те нібито, в селі ніколи не було жодної битви. Були довкола, але війна завжди оминала село. Тобто Уріж заснували, як Рим. У давнину народження близнюків вважалось нещастям. Після закладин братів, напевно, принесли в жертву разом з волами. У нас в центрі села росла колись старенька липа, і казали, ніби під нею поховані близнюки. Не ті, звичайно, але ця історія теж, можливо, пов’язана з містичним упередженням і страхом перед близнюками.

Білий Бик
Білий Бик з’являється поблизу долішньої церкви. Він теж жертва, що має стосунок до похоронного обряду, на що вказує колір. Цілком можливо, що в давнину тут було капище, і священний бик обходить свої володіння як і тисячі років тому.

Чорні коні
Чорні коні, що пасуться на цвинтарі під наглядом трьох чоловіків, такі страшні, наче прийшли з самого пекла, ладні затоптати кожного, хто посміє до них наблизитись. Може, вони важливіші за тих трьох, яких закляли пасти на могилах коней, що повинні перевозити душі померлих на той світ? Або ті троє — жерці, що випасають коней для самих богів? Боги ж час від часу їздять на полювання чи на весілля. Усе може бути.

Ці коні не для плуга і не для воза, на який накладають сіно чи мішки з бульбою. Вони відрізняються від сільських коней, як небо відрізняється від землі.

Чорні круки
Чорний крук літав над хатою, коли помирав мій тато. Він був дуже високо, час від часу кричав, і ми й без нього знали, що тато помре, тільки не знали ні дня, ні години. Тато помер 7 серпня, двадцять по третій годині ночі.

Так само крук літав над хатою, коли маму забрали до лікарні. Вона прожила ще півтора року, але насправді померла тоді, 4 серпня, на свій день народження. Знизу крук здається зовсім невеликий.

Колись біля підніжжя гори Ласки мені пощастило побачити цілу зграю круків, напевно, з п’ятнадцять. Здавалось, ці птахи взагалі нездатні піднятися в повітря. Вони були величезні, з могутніми дзьобами, лискуче чорні, наче вилиті з металу. Зграя круків — надзвичайно рідкісне явище в природі, утім, восени птахи відчувають неспокій й збираються на ради. Так воно збоку й виглядало: птахи тупцялись в колі, переступаючи з ноги на ногу, зосереджені на безмовній бесіді. А блідо-жовта висохла трава й низьке небо різко контрастували з чорним насиченим кольором. Я була дуже близько біля них й відчувала себе недосконалою істотою, яка потрапила на зустріч безсмертних досконалих. І мусить негайно піти.

Птахи й справді дивовижні створіння. Не тому, що вони вміють літати. Просто людині неможливо збагнути логіку їхніх дій й збагнути душу, заховану в пір’ї.

Взимку голодні круки чатують на деревах біля доріг, чекаючи, що хтось викине щось їстівне з машини, або щось випаде з воза.

Одного разу навесні на нашому даху кілька днів сидів бусьок. Сам. Ми тоді думали, що він шукає місця на гніздо й годилося б поставити для нього колесо. Ніхто тоді не звернув уваги, що лелека просто самотній і, можливо, шукає собі пари, або вже зрозумів, що не знайде її. І самотній блукатиме по лугах і полях, виловлюючи жаб. Людині не страшна самотність. Вона створила цивілізіцію, щоб зробити самотність життєздатною.

Якось влітку у нас на подвір’ї якийсь час провів голуб з кільцем на ніжці. Напевно, поштовий і, мабуть, недосвідчений, бо дах був відкритий для неба, і звідти міг впасти яструб, або й могли напасти тутешні голуби. Вночі він десь ховався, можливо, під стріхою. Ми сипали йому пшениці й, відпочивши кілька днів, голуб полетів. Отак ми дізнались, що на світі все ще існує голубина пошта.

Гуси
Дорога до Нагуєвич веде через місце, яке називається Ставища. Очевидно, колись там був постій тих, хто скеровував вантажі в гори, допомагаючи переправити їх через ріку, яка була колись набагато повноводнішою. Якось один чоловік вертався пішки з Нагуєвич, і дорогу йому перепинила зграя білих гусей-примар. Була ніч, і він зразу відчув, шо то не справжні гуси, й змушений був повернути назад. Ніде в етнографії не зафіксовано примарних гусей.

Змії
Не можна ходити до лісу на більші церковні свята. Це логічно, бо від церковних дзвонів і молитов усіляка нечисть тікає до лісу. У нас це застереження пов’язане зі зміями. На саме слово «гадюка» накладене табу, особливо, коли збираєшся йти до лісу.

Наша родичка розповідала, як одного разу у свято пішла до лісу по гриби. В урізьких людей пристрасть до збирання грибів така сильна, що дехто ходить до лісу потай навіть у неділю чи свято. Жінка пішла в Багна, де був колись хутір, і побачила, як довкола яблуні обвився змій. Напевно, то був полоз. Жінка була досить освічена, знала біблійні оповіді й потрактувала цю зустріч містично. Більше вона не ходила на свята до лісу. Втім, коли немає в лісі людей, звірина чує себе вільніше, тому й змій стає більше.

Я теж бачила полоза, десь півтора метра завдовжки. Він грівся на сонці під горою Обоча. Він міг би задушити мене, якби забажав. Мій пес Герцик навіть не гавкнув і тихенько позадкував. Та й мені стало не по собі. Страх переміг бажання роздивитися цю прекрасну істоту. Люди у нас в селі ненавидять все, що повзає й не має ніг. Ненавидять і бояться. Вовк менш страшний, ніж звичайний вуж.

Я знаю чудову історію про те, як один чоловік теж пішов у свята до лісу, і за ним гналася змія аж до самої річки, а то буде десь півтора кілометра. Він ледве від неї втік.

Останніми роками ніхто не косить траву під горбом, бо люди майже не тримають корів. А ще багато покинутих хат, а коло них зарослих садів, через що розвелося багато змій, і тепер не так уже й безпечно ходити по траві.

Дві великі риби
На ставах, що збирають воду для водотягу, в найстарішому ставі, що має глибину сім метрів, живуть два велетенські коропи, завтовшки як колоди. Вони лежать на дні в м’якому намулі і лише вночі часом спливають догори, щоб подивитись на звабливе світло місяця. Їм уже сімдесят років, і якщо ніхто не вкоротить їм віку, вони проживуть ще двічі стільки. Той вузький невеликий став завжди відштовхував мене, мабуть, дві великі риби посилали невдоволений сигнал кожному, чия тінь затуляла сонце.

МАГІЧНІ РОСЛИНИ

На Ласках жив один дуже старий чоловік, якого лікували дерева. Як тільки він відчував у собі недугу, то ходив по саду, що спускався до річки. Може, то було особливе місце, але йому допомагало. Крім нього в селі ніхто не вірив, що дерева лікують. Напевно, він торкався й стовбурів, розмовляв з деревами, а головне вірив у їхню силу.

Липи
У Зелену суботу стинають цілі гілляки з лип, щоб замаїти хату, стайню, встромити гілля в землю на городі й таким чином убезпечити себе від злих духів. Так само стинають гілля, щоб наскубти липового цвіту. Біля хат липи не ростуть. Ними щедро обсаджений був панський дім, від якого вела липова алея. Колись тією дорогою з маєтку возили молоко до Дрогобича. Так само липами обсаджені церкви й цвинтарі. Кажуть, ніби липа знімає прокляття. Напевно, тому, що в неї часто вдаряє блискавка. Дуже гарні липи росли коло долішньої церкви попід мур, викладений з каміння. На них гніздились ворони, які часто здіймали галас і кружляли чорною хмарою над селом. Бляшана покрівля церкви була густо вкрита пташиним послідом.

А потім, коли церкву повернули громаді, липи зрізали, мур розібрали, і колонія ворон припинила своє існування.

Із липових дощок були вирізані царські врата, які в 70-х роках викинули з церкви. Липове дерево м’яке й біле, як людське тіло. З молодих гілок здиралась кора, з якої плели мотузки, а колись робили й постоли. Старі дерева вкриваються наростами, середина трухлявіє, але дерево продовжує жити. А якщо вмирає, то з пня виростають пагони.

Верби
Верба ще живучіша. Весною обламують гілки з «гусятами», щоб посвятити на Вербну неділю. Найбільше цінуються ті гілки, гусята на яких вже вкрилися жовтим пухом. У нас ростуть різні види верби. Плакучу вербу до нас завезли, й одне таке розкішне дерево росте на автобусній зупинці. А верболіз розрісся по цілій ріці, як бур’ян. Жоден з цих кущів не може дозволити собі стати деревом. Як у сільській громаді не смієш себе виділяти серед інших. Як і будь-де. Тому ці нетрі не веселять ні око, ні серце.

Верба 1812 року
У моєї приятельки Галі був сліпий дідусь. Замість очей у нього були дві ямки. Втратив він очі ще під час Першої світової війни. Мені він дуже подобався. Розмовляв з дітьми без жодної зверхності. Він був справжнім хранителем пам’яті Урожа, але я дізнавалася усе через посередництво Галі, яка любила прикрасити свою розповідь вигаданими подробицями. Одного разу вона показала мені стару, ледь живу вербу, від якої залишилася половина стовбура. Галя сказала, що ця верба з 1812 року. Чому дідусь наголошував на цій даті, не знаю. Верба росла на межі. У тому місці не садять верб. Можливо, вона виросла з кілка, що його встромили в землю, і символізувала якусь подію — спалення опира чи відьми, хто зна. Навряд, чи то була славна подія. У тому місці зараз людські городи, вздовж яких тягнеться стежка.

Груші-дички
Їх часто можна побачити серед поля. Вітри деформують їм крони, це помітно взимку. А весною ніщо не пахне солодше, ніж грушевий цвіт. Чим дикіша груша, тим краще вона пахне. Люди часто садили такі груші край поля чи в кутку подвір’я, й вони трохи ошляхетнювались, не були такі терпкі й тверді, як ті, що росли біля людей. У нас на горбі росли три такі груші. Бабця сушила грушки на виплетених з лози сушарках, і який добрий був з них узвар. Я пам’ятаю кожне дерево, яке росло у нас в саду, і воно продовжує існувати в моїй пам’яті й пам’яті моїх сестер. Зрубані дерева викликали в нас великий жаль. Ми просили їх не рубати, але ніхто нас не слухав. Агресія дорослих часто виплескується в такий спосіб — зрізати невгодне дерево.

Я справді вірю, що в дерев є душа, і не тільки в дерев, але й у квітів. Їхній запах повертає нам пам’ять. У нас не росло жодної черешні, але біля хвіртки був великий пень зрізаної черешні. Під стайнею росла груша й мучилася, обкладена стосами цегли та дошками. Груші на ній були якісь дивні. Тверді, як камінь, а потім, коли доспівали й падали, розбиваючись об цеглу, на смак,наче вата. Існувала цілком їстівна стадія, але дуже коротка.

За стайнею росла ялина. Вона нікому не заважала. Її посадив мій дядько Йосип, для краси. Його вбили в 1946 році енкаведисти. Це все, що він залишив після себе. Але мій тато зрізав ту ялицю. Я пам’ятаю, як бабця плакала в той день. Це був для мене урок: якщо не послухалися бабці, то моя думка нічого не варта. Я стільки надивилася в Урожі жорстокості до людей, тварин і дерев, що ніколи не зможу вважати це місце раєм.

Під горбом дідо посадив сливовий сад, і в ньому росла величезна стара папирівка. Яблука на ній були дрібні, але ми вишукували їх в траві, обпікаючи руки кропивою. Одного разу яблуня просто впала, відживши свій вік, як падає людина.

Жимолость
Я пам’ятаю той день, коли ми переїхали до Урожа, до бабці. Навпроти вхідних дверей під плотом запаморочливо пахнув кущ, вкритий біло-рожевими квітами. Це був перший культурний шок, який я пережила. Мені було тоді три роки. Я остовпіла й не могла відійти. Ніхто не знав, як називаються ті квіти, що починають пахнути надвечір. Мама взяла саджанець під час війни, коли директор школи покинув свій гарний дім і сад й вирушив разом з німцями на захід. Той сад видно з вікна нашої кухні, де була колись стодола. Тільки зовсім недавно, читаючи «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, я здогадалася з опису, що це жимолость.

Вона росла у нас під дротяною сіткою паркану цілих п’ятдесят років. Ніхто ніколи не обкопував кущ, не підживлював, і ось він не витримав холодної зими й старості.

Зараз росте молоденький кущик, але квіти у нього не ті — блідо-оранжеві.

Світло і тінь
На Івана Купала мають хати лопухом і рум’янком. Тінь і світло. По інших селах того не роблять. У Нагуєвичах мають чорнобилем, це ще можна пояснити, бо чорнобиль відганяє злих духів. А от чому лопух зв’язують разом з рум’янком, я досі не знаю.

Боже тіло
На Зелені свята святять серед іншого зілля «боже тіло», що росте на схилах Вербового потоку, який прорізає Мабуру глибоким каньйоном. Цю рослину називають таволгою. Вона має дуже міцне стебло і зацвітає на початку червня суцвіттям дрібних, як мак, квіток кольору слонової кістки. Люди викопують її і садять поруч з півонією. Ця рослина навіть у лісових нетрях виглядає культурною. Вона не змінюється, завжди однакова. Тут нічого не додаси й не віднімеш. І ставлення до неї шанобливе, про що свідчить назва. Інші квіти, принесені з лісу, нагадують про ліс. Боже тіло нагадує в лісі про домівку і свято.

Три груші
Є просто груші, свійські чи дикі, а є ТРИ ГРУШІ. Тобто їх зрізали в 1988 році, коли міняли дерев’яні електричні стовпи на бетонні, але це місце покаже кожен в Урожі. Там часто траплялися моторошні, навіть жахливі речі й після того. Груші були лише знаком. Навпроти, трохи збоку був колись холерний цвинтар. На ньому ставили один хрест на всіх. Люди відходили в хаосі, який приносила епідемія, без сповіді й причастя, їх ховали без труни, засипали негашеним вапном. І через те деякі душі так і не змогли покинути те місце й досі бентежать живих. А ще тут було колись перехрестя, де опівночі можна чинити найстрашнішу ворожбу. Наприклад, викликати злого духа.

Колюча дорога
Дорога, що починається навпроти Трьох Груш, веде до лісу, що називають Площина. Цей ліс росте на рівнині, трохи помережаній неглибокими ярами. Дорога обсаджена дикими грушами, терном, глодом і шипшиною.

Але не люди їх садили, а птахи і вітер. Між тими колючими кущами й деревами я знайшла одну щеплену яблуню, що вже здичавіла, і так само мала колючки.

Колись дороги обсаджували яблунями, серед яких ми найбільше тішилися білим наливом. Дерева рятували дорогу від снігових заметів. А коли дороги стали розширювати, всі яблуні зрізали. Тепер взимку вітер з гір так замітає дорогу між Урожем та Нагуєвичами, що не можна проїхати.

ТРИ МАРМУРОВІ КУЛІ

Одного разу, я була тоді десь в сьомому класі, я знайшла в нашому садку три мармурові кулі діаметром приблизно десять сантиметрів. Тільки-но зійшов сніг. Кулі були одна рожева, дві білі. Вони були брудні й потріскані. І доволі важкі. Ніхто не знав, звідки вони взялися. Я чомусь думала, що це більярдні кулі, бо досі не бачила справжніх більярдних куль. Уявіть собі село 70-х років, де кожна незвична річ впадає в око, і ви зрозумієте, що три мармурові кулі не могли там з’явитися просто так. Жодного раціонального пояснення я досі не знайшла. Хто підкинув їх в наш садок і навіщо? Я думала, що кулі могли впасти з неба разом зі снігом. Я любила фантазувати, виходила увечері й дивилась на зорі й мені здавалось, що вони бринять, така напруга була в повітрі. Вдень я дивилась на розкішні хмари, задерши голову аж до болю в шиї. Випрана білизна ляскала на вітрі. Я думала, що хмари пахнуть так, як накрохмалена білизна.

Минуло багато років, і раптом я згадала про ті кулі, яким неможливо було знайти вжиток в господарстві. Вони виглядали в Урожі абсолютно чужими. Тепер я вірю, що ті кулі були принесені з іншого світу й подаровані мені, дитині, щоб я стала іншою серед людей. Ті кулі були ідеальної форми, вони котилися на твердій поверхні й загрузали на м’якій.

ВІТЕР

Між Мабурою й Ласками існує повітряний коридор, й саме у ньому стоїть наша хата, спрямована вікнами й дверима на гори. Так побудував її дідо, щоб хата дивилась на церкву й гори. Кілька старих вишень не рятують від вітру, який є прокляттям Урожа. В сусідньому селі — тиша й спокій. Чи то Винники, чи Нагуєвичі, чи Лукавиця. Коли закладали село, думали, що воно тулитиметься до Брами, яку утворюють дві гори, і яка ніколи не зачиняється, але село рвалося у світ, де більше поля і більше шляхів.

Іноді вітер — не просто вітер. Його викликають опирі.

Два дні я ходила по Границі й Винниках, шукала сліди валів, бо шляхта мусила мешкати в укріплених обійстях, як кажуть у нас — осідках. Весною все видно краще, особливо, старі дороги, що прорізають схили пагорбів. Людей не було видно, хто на роботі, хто в хаті. За мною спостерігали через вікна, дивилися, як я виймаю час від часу фотоапарат, річ в селі нікому не потрібну. Я була на своїй землі й кожному могла сказати, чия я донька, тому жодних комплексів не виникало. А наступного дня, коли мала повертатись до Львова, то не могла вийти з хати: вітер вперся в двері. Він був такий сильний, що збивав з ніг. А в Лукавиці панувала тиша.

Ще було таке восени, коли я не завела до хати одну жінку, яка настирливо напрошувалась в гості. Я простудилась і не хотіла її заразити. Вона подзвонила увечері, казала, що принесе мені трав, але не знає, де я мешкаю. Та жінка була з Винник і чудово знала, де наша хата. Просто хотіла, щоб я ЗАПРОСИЛА. Наступного дня, хоч світило сонце й було дуже тепло, знявся страшний вітер. Він пообривав доспілі яблука, майже всі, пообтрясав горіхи, а сливи просто вкрили землю. У ньому було щось неприродне, в тому вітрі: теплий, майже гарячий, хоча в Урожі вітри завжди холодні й приносять дощі. Я збирала яблука, яким не дожити до зими, бо яблуко, що вдарилось об землю, вже смертельно хворе.

СОН ПРО МАЙБУТНЄ

Серед весняних пагорбів був один, на якому вже зеленіла трава, добре освітлений сонцем, хоч подекуди ще лежав сніг. Висока стара жінка в хустці сказала мені йти на той пагорб: «Спи. Ти прокинешся через тисячу років». І от я прокинулася через тисячу років в іржавому металевому світі, на площі, що чимось нагадувала арену. На мене націлилися всі гармати тоталітарного світу, і натовп однакових людей спостерігав за тим, що зараз буде. І тоді я подумала, що через тисячу років стала вільним духом і можу бути невидимою, коли забажаю. Гармати почали стріляти, а я літала над усім цим і сміялась. І люди, що як завжди, піддаються маніпуляції, перейшли на мій бік й почали аплодувати. Однак я не вірила їм. Люди завжди на боці сильнішого.

СОНЦЕ

Коли сонце над горою Ласки — полудень, коли над Магурою — вже пополудні. Взимку сонце далі не йде, так ^заходить за Магурою, але влітку сідає над Глинним. Я люблю в Урожі дивитися на захід сонця. Коли не маєш ні корови, ні поля, то бачиш лише захід сонця. В Урожі день закінчується, коли сонце ховається за обрієм. Надходить темрява і аж тоді вже по роботі.

Якби не було сонця, неба, хмар, зірок, у мене зникла б віра у справедливість. Це єдина філософія, яку я сповідую: ми повинні жити в лад з гармонією Всесвіту. Не ми її створили, і не нам її порушувати. Добре знати, що є щось постійне у цьому світі. Щось таке, що не заважає життю жити, а смерті померти.

БРАМА ДЛЯ СОЛІ І ВІТРУ: АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ

Мені приснився сон, що я в лісі, тому, що називають Площина. Якраз навпроти нього через поля і балки — гора Ласки. Я побачила тварину, схожу на рись, на самому краєчку лісу й відступила кілька кроків назад. І тут помітила, що в лісі є ще хтось. Справа, на безлистій землі стояв дуже високий чоловік у гостроверхому ковпаку, такому, як носить Арлекін. Я озирнулася й побачила, що інші люди з’являються нізвідки, наче виростають з-під землі. Дуже швидко вони мене оточили. Були одягнені, як вдягаються всі, й розмовляли, як я. Але щось було не те. У моєму житті не було того, що було в їхньому. Багато понять зникло. Тоді вони почали розпитувати мене, чи є в нас родини, чи люди одружуються, як зветься моє плем’я. І тоді я зрозуміла, що нас розділяють віки втраченої пам’яті. Ми пам’ятаємо лише те, що нам може пригодитися в щоденному житті, і нічого не віддаємо майбутньому. З людьми зі сну я могла порозумітися лише небагатьма словами. У нас були спільні назви й спільна земля.

Дві гори, що утворюють ніби браму, — графічно нагадують руну «uruz». Звідти й прізвище Уруський, тобто вихідець з Урожа. Гора Магура була священною горою. На ній стояло тисячі років тому святилище. На джерелі, що давало початок Вербовому потоку, хоча жодних верб в ущелині, оточеній буковими лісами, не могло рости ні тепер, ні колись. Вода стікає по величезних валунах аж на узлісся. Отже, назва потоку могла походити від verb, що означає «слово». Звідти зі священної гори, стікала мудрість, знання. По праву руку, внизу росли священні гаї, які дали назву селу Лукавиця. Смертні не сміли ступати за огорожу гаю. За гаями наглядала згори жінки-охоронці, від чого походить назва Лопушна. Це невелике село на схилі гори аж ніяк не могло походити від слова «лопух». Можливо, з тих часів походить звичай маїти хати лопухами, що служать ніби охоронцями. Лопух формою нагадує щит.

Мені колись давно снилося, що на горі Ласки було місто, вибудуване з дерева. Насправді правильна назва гори — Лазки. Від слова «лаз» — підземні ходи, якими у випадку небезпеки мешканці міста-фортеці могли втекти до лісу. Про те, що на горі понад дві тисячі років тому було укріплення, свідчить назва кутка внизу — Піддебер. Дебер з фракійської означає «руїна». Саме через ці місця проходило кельтсько-фракійське пограниччя. Власне, то була фортеця, яка охороняла Соляний шлях, що проходив через Карпати на Захід. Але одночасно — цілий адміністративно-господарський комплекс. З іншого боку Ласок, в бік Нагуєвич, є ліс Багна. Там видобували залізну руду. У Винниках були винарні, де виготовлялось вино з дикого винограду й ягід, потрібне для ритуальних потреб. Там, де зараз Уріж, жили рільники. З боку Піддебрі є щось схоже на вали з прорізаними в них отворами, куди вільно може проїхати віз. Таких в’їзних брам три.

Що цікаво, у Винниках, що коло Львова, є також гора Лазки. Це може означати, що таку структуру мали невеликі князівства-держави, які забезпечували себе всім необхідним. Площина могла бути місцем, де здійснювались торги, обмін товарами.

Ясна річ, що у місті на горі було своє святилище, напевно, коло того джерела, яке освячують на Спаса.

Ось що розповіли топоніми. Люди приходять і відходять, а назви місцевості залишаються. Народна етимологія для кожної епохи знаходить свої тлумачення, як правило, наївні. Але й крім назв щось залишається. Наприклад, звичка давати прізвиська, що нагадують тотеми кланів: Ведмідь, Кіт, Заєць, Воробець, Вовк. І те, що традиційно у Винниках було найбільше пияків і самогонниць. А Підмонастирик, що під горою Мабурою, відомий тим, що там люди не можуть доробитися. На них споконвіку лежить прокляття вбогості. «Якби хто закляв». Може, там колись жили слуги, які звикли сподіватись на милість господаря.

А Уріж? Шляхта, схильна до колотнечі й сварок у мирний час. Досі одні родини чуються більш впевнено, інші завжди пасуть задніх. Є роди дружні, а є й недружні, із зачаєною ворожнечею. А що війни обходили стороною, значить, тут жили люди, здатні себе захистити і які мали статус охоронців, що стояли на сторожі багатств краю.

У селі розповідають, що коли напали татари, місцеві люди котили на них з Ласок каміння. Але на горі немає каміння, вона вкрита землею, а ті дрібні камінці, що можна там знайти, навряд чи зупинили б навалу. Очевидно, йдеться про набагато давніші часи, коли на горі була фортеця. У 30-х роках в селі проводили фестини. У програмі була битва з татарами, але не на горі, а коло ріки, на підступах до Ласок, коло самої Брами, через яку возили сіль, а вітер приходив сам. І продовжує приходити, коли йому заманеться. Він і зараз розхитує розквітлу черешню перед вікном. Сподіваюсь, цього разу я нічим не прогнівила тих, хто не може перейти сам ріку. Зануривши руки в землю, я вибирала з неї коріння бур’янів, щоб посадити горох, який начебто поліпшує ґрунт. Як хтось робив це тисячі разів до мене. Цілі покоління вважали землю священною, і час, коли в землю кладеться насіння, був священним. Тому я й приїжджаю сюди, щоб земля не заростала бур’яном і не дичавіла.

— Дай, Боже, щастя! — кричить малий, що їде на ровері.

— Дякую, дай, Боже, й тобі!


Уріж — Львів, 2010–2011 pp.


Оглавление

  • Передмова
  • ШЕЛЕСТ ЛИСТЯ У ТЕМРЯВІ
  • СОН ПРО СИНЬОГО ЧОЛОВІКА
  • ЗУСТРІЧІ З МЕРТВИМИ
  • СОН ПРО ЧАС СМЕРТІ
  • СОН ПРО УКРАЇНУ
  • СОН ПРО ЗЕЛЕНЕ ПРОСО
  • СЛІПУЧЕ СВІТЛО ПОЛУДНЯ
  • ПУТІВНИК ПО СТРАШНИХ МІСЦЯХ
  • HE3AKIHЧEHA ДЗВІНИЦЯ
  • СОН ПРО НАПИС У НЕБІ
  • ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ З БЛИСКУЧИМИ ҐУДЗИКАМИ
  • ХЛОПЕЦЬ ЗІ СВІЧКОЮ
  • ПЛАЧ НЕХРЕЩЕНИХ ДІТЕЙ
  • ХРИСТИЯНСЬКІ ЧУДЕСА
  • ЧОРНА КАРЕТА
  • ТРОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ
  • СОН ПРО ЧОРНОГО ЧОЛОВІКА
  • ДВА ХРЕСТИ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА
  • ПАННА З ЖОВТИМ ВОЛОССЯМ
  • ЗА ДУНАЙ
  • СОН ПРО АНГЕЛЬСЬКУ ОДІЖ
  • КИНУЛА МОТИКУ
  • ХЛІБ СВОГО ПЕЧИВА
  • КАТЕРИНА
  • НЕСЛУХНЯНІ ДІТИ
  • ВІРНИЙ ВУЙКО ПЕТРО
  • ЗАГУБЛЕНА ДИТИНА
  • СОН ПРО БОГА
  • ПЕРЕНЕСИ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ВОДУ…
  • ЧАРІВНИЦІ
  • ГОДОВАНЕЦЬ
  • СОН
  • ОСОБЛИВІ БУДИНКИ
  • ЧОРНИЙ МІСТ
  • МІСТИЧНІ ТВАРИНИ
  • МАГІЧНІ РОСЛИНИ
  • ТРИ МАРМУРОВІ КУЛІ
  • ВІТЕР
  • СОН ПРО МАЙБУТНЄ
  • СОНЦЕ
  • БРАМА ДЛЯ СОЛІ І ВІТРУ: АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ