КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 710173 томов
Объем библиотеки - 1385 Гб.
Всего авторов - 273849
Пользователей - 124892

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

desertrat про Атыгаев: Юниты (Киберпанк)

Как концепция - отлично. Но с технической точки зрения использования мощностей - не продумано. Примитивная реклама не самое эфективное использование таких мощностей.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Журба: 128 гигабайт Гения (Юмор: прочее)

Я такое не читаю. Для меня это дичь полная. Хватило пару страниц текста. Оценку не ставлю. Я таких ГГ и авторов просто не понимаю. Мы живём с ними в параллельных вселенных мирах. Их ценности и вкусы для меня пустое место. Даже название дебильное, это я вам как инженер по компьютерной техники говорю. Сравнивать человека по объёму памяти актуально только да того момента, пока нет возможности подсоединения внешних накопителей. А раз в

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Рокотов: Вечный. Книга II (Боевая фантастика)

Отличный сюжет с новизной.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Борчанинов: Дренг (Альтернативная история)

Хорошая и качественная книга. Побольше бы таких.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Влад и мир про Бузлаев: Будильник (СИ) (Юмористическая фантастика)

Начал читать эту юмарную фентази, но чёто быстро под устал от юмора автора и диалогов на "ась". Это смешно только раз, для тупых - два. Но постоянно нудить на одну тему похмельного синдрома не камельфо. Оценку не ставлю, просто не интересно. Я вообще не понимаю пьяниц, от которых смердит метров на 5. Что они пьют? Сколько прожил, сколько не пил с друзьями у нас такого не было, ну максимум если желудок не в порядке или сушняк давит, дышать в

  подробнее ...

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).

Діти морських туманів [Клод Кампань] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

коли траплялася вільна хвилинка. Саме для того, щоб мати змогу спокійно заповнювати його сторінки, я відмовилася поставити свою розкладушку в їдальні, хоча директор і пропонував мені це.

Після вчорашніх таємних відвідин Голубки я сьогодні цілий день мимоволі раз у раз поверталася в думках до того самотнього горя, що таїлося там, за її стінами.

Стомлена й змарніла Крістіна чекає на другу дитину… Все частіше вона не приходить на роботу. З кожним тижнем вона стає дедалі сумніша. Хоч з усього видно, що вона дуже любить дітей. її малі карапузи щоранку з радісними криками наввипередки біжать до неї. І вона обнімає їх, розпитує всіх по черзі про домашні новини. Одного питає, як живе його собачка, другого — чи болять ще його приморожені пальчики, третього — чи навчився він нарешті самостійно застібати ґудзики… Чого ж їй бракує для щастя? її чоловік викладає в одному з колежів Булоні. Щоправда, він часто затримується там вечорами. Крістіна розповідала мені, що він залюбки відвідує кіно та будинок для молоді. Але ж це не може бути причиною таких ридань, які я чула вчора ввечері. І її маленька донька… Дівчинці вже, певно, п’ять чи шість років, а проте ніхто ні разу ще не бачив її в школі!..

З часу, коли я появилася тут, — а це сталося незадовго до Різдва, — Крістіна була для мене наче дбайлива наставниця, яка взяла мене, як молодшу сестру, за руку, щоб показати шлях крізь цей зачарований ліс, що зветься підготовчим класом для малят. Певна річ, і мені дуже хотілося б хоч чимось допомогти їй. Але я все ще була несмілива й сором'язлива, як дівчисько, боялася бути нав'язливою.

Я, правду кажучи, зробила відчайдушний вчинок, що погодилась на місце помічниці вчительки у школі в селі Суверен-Мулен, розташованому за шість кілометрів від мого рідного села Фовемберга і за одинадцять кілометрів від найближчого міста — Булоні-на-морі. Отак я, діставши ступінь бакалавра філософії, через кілька днів зопалу розпрощалася з колежем і залишила все, що було моїм царством-володарством, моїм всесвітом. Сонячні Дзиґарі, дідуся, якого я й досі називаю Капітаном, Гійома з його майстернею столяра-червонодеревника, річечку, що текла в кінці садка, старий наш затишний дім і всі мої клопоти по господарству, до яких так звикли мій брат і дідусь, бо в нас давно вже не було батьків…



Тепер у Сонячних Дзиґарях господарює наш Капітан. Він розігріває обід, який я готую звечора, і коли я після роботи повертаюся додому, то частенько в раковині серед немитого посуду знаходжу каструлю з пригорілим дном чи розбиту тарілку.

— Вона сама винна, ми не знайшли з нею спільної мови, — меланхолійно зауважує дідусь.

І моє серце стискається, коли я думаю про цих двох таких дорогих мені чоловіків, покинутих напризволяще, віч-на-віч з таємницями домашнього господарства.

«Я ні за що не повинна була виїжджати, кидати їх…» — казала я собі в такі хвилини.

Та за мить інший голос, голос нової Фанні, що відчула дужі крила за плечима і мріяла відкрити для себе широкий світ, звершити в ньому славні подвиги, починав заперечувати: «Ні, ні, ти добре зробила. Треба обирати свою дорогу».

А втім, одного похмурого дня, коли мені все набридло, коли здавалося, що дітлахи просто нестерпні, Сонячні Дзиґарі надто занедбані, а Капітан і Гійом — зовсім покинуті, дід раз і назавжди розвіяв мої докори сумління, сказавши:

— Досі ти наче не могла нарікати на мене — я сприяв як міг твоєму щастю. Але не покаліч собі тепер життя! Молодість дається один раз на віку, дитино моя. Зараз твоє життя там, серед малят, а не біля двох буркунів чоловіків, хоч ми тебе й любимо. Іди ж, моя люба дитино, іди і грай поки що свою маленьку роль статиста в життєвому спектаклі, зігрівай і мий потріскані щічки малечі, навчай їх уму-розуму. Це, безперечно, краща робота, ніж церувати шкарпетки старого капітана далекого плавання, який уже скоро віддасть кінці…

Ось який він, мій дідусь, делікатний, лукаво-насмішкуватий і розумний, — він виводить вас у життя, як на широку, залиту сонцем дорогу, і вам лишається тільки йти уперед твердою і впевненою ходою.

* * *
Клятий крижаний норд-ост, який часто зривається тут напровесні, наче й не збирався вщухати! Того вечора Фовемберг здавався мені таким далеким, мов за сто льє, не менше. Не так мій дім, дідусь, — вони глибоко пустили коріння у Фовемберзі, їхня вірність безсумнівна, — як Гійом. Він, сам того не відаючи, мимохіть непомітно віддаляється від мене.

Неймовірно! Адже я завжди виразно уявляла, що першою покину наші Сонячні Дзиґарі під руку з… Але ні! — краще я не називатиму його імені, бо він — це теж одна з тих пекучих проблем, яких я волію уникати, з головою поринаючи в роботу помічниці вчительки…

Так, я завжди уявляла собі, як Гійом покладе руку мені на плече і, усміхаючись милою братньою усмішкою, силкуючись приховати своє глибоке зворушення, промовить:

«Це добре, Фанні. Я вже давно догадувався про все, ти ж знаєш.