КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 615745 томов
Объем библиотеки - 958 Гб.
Всего авторов - 243298
Пользователей - 113013

Впечатления

Влад и мир про Шмыков: Медный Бык (Боевая фантастика)

Начало книги представляет двух полных дебилов, с полностью атрофированными мозгами. У ГГ их заменяют хотелки друга. ГГ постоянно пытается подумать и переносит этот процесс на потом. В сортир такую книгу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
pva2408 про Чембарцев: Интеллигент (СИ) (Фэнтези: прочее)

Serg55 Вроде как пишется, «Нувориш» называется, но зависла 2019-м годом https://author.today/work/46946

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Чембарцев: Интеллигент (СИ) (Фэнтези: прочее)

а интересно, вторая книга будет?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
mmishk про Большаков: Как стать царем (Альтернативная история)

Как этот кал развидеть?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Гаврилов: Ученик архимага (Попаданцы)

Для меня книга показалась скучной. Ничего интересного для себя я в ней не нашёл. ГГ - припадочный колдун - колдует но только в припадке. Тупой на любую учёбу.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Zxcvbnm000 про Звездная: Подстава. Книга третья (Космическая фантастика)

Хрень нечитаемая

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Зубов: Одержимые (Попаданцы)

Всё по уму и сбалансировано. Читать приятно. Мир системы и немного РПГ.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Діти морських туманів [Клод Кампань] (fb2) читать постранично


Настройки текста:




Клод Кампань ДІТИ МОРСЬКИХ ТУМАНІВ

Ілюстрації Даніеля Дюпюї

З французької переклала Надія Гордієнко-Андріанова

Розділ перший ЦЕЙ ДИВНИЙ ДІМ, ВІД ЯКОГО НЕНАЧЕ ТІКАЄ ЩАСТЯ



Я постукала у двері. Спершу несміливо, тихо, потім голосніше, рішучіше. Та ніхто не відчинив, і серце моє — сама не знаю чому — почало битися дужче.

Мені хотілося б, щоб на цей мій стукіт двері відчинилися, щоб усе нарешті з'ясувалось і я могла сказати:

— Крістіно… Можна до вас на хвилинку? Що у вас новенького?

І нараз мені здалося, що я надто кваплюся розгадати таємницю цього затишного будиночка, ніби створеного для щастя, а проте неспроможного осяяти світлом радості і спокою тієї, яка мешкала в ньому.

В цю мить хтось у сутінках схопив мене за руку. То був Гійом, мій брат, — він прийшов сюди слідом за мною.

— Годі, Фан! Не можна ж так безцеремонно стукати. Ну, на що це схоже?.. І взагалі, ти певна, що це тут?

Збентежена його зауваженням, я зайшла у двір, щоб ще раз уважно оглянути дім, але чиїсь кроки примусили мене здригнутися. Вони долинали здалеку, — здавалося, хтось гучно човгав дерев'яними сабо, ковзаючись по твердій землі, вкритій ожеледдю, і кроки лунко розлягалися в повітрі.

— Це там, на дорозі,— прошепотів Гійом. Він ніби хотів мене заспокоїти.

З його голосу я зрозуміла, що йому теж почала передаватися моя тривога.

Кроки наближалися. Ми швиденько вернулися назад, на дорогу, що вела до села. І тут побачили хлопчика років одинадцяти-дванадцяти, з ранцем за спиною. Хлопчак, певно, загулявся після уроків, ковзаючись на ставку. Я впізнала брата Марі-Клод Обер, однієї з моїх маленьких вихованок з підготовчого класу школи. Вони жили на фермі по сусідству.

— Добрий вечір, Даніелю… Скажи, тут живуть Ферки? Я не помилилася? Цей дім зветься Голубка, так?

— Авжеж! Тільки вони нікому не відчиняють.

— Як це — нікому не відчиняють? Хлопчик затято повторив:

— Нікому! Хоч усі добре знають, що у них є дівчинка… Вони обоє вчителі, а дочка їхня до школи не ходить. Чудні вони якісь, правда?

Висловивши свої міркування, він знизав плечима, кинув нам «до побачення» і почовгав далі дорогою, бо мороз уже добряче пощипував і кусав щоки.

Я дивилася, як поволі віддаляється його самотня постать. Цей хлопчак, трохи вайлуватий, незграбний, що ніби пританцьовуючи, неквапно піднімався на вершину пагорба у світлі прозорого вечірнього присмерку, ця дорога з її звивами, вітер, що наче вигравав на флейті у верховітті дерев, оголені, наїжачені перед приходом зими чагарники, ця тиша, всеосяжна і якась притамована, і незворушне, штильове море, неясний гомін якого долинав сюди ген-ген здаля, — усе це була моя рідна земля, моє село, яке я так любила…

І коли ми знову повернули до Голубки, я подумала, що й до цього чепурного будиночка я теж почуваю глибоку любов…

По той бік живоплоту з глоду, де посеред подвір'я височів дерев'яний голубник, від якого й пішла назва цієї маленької старої ферми, світилося одне-єдине віконце, світло падало навскоси крізь чисті шибки, завішані легенькими білими фіранками.

Ця напівтемрява, відбита ясним гравієм подвір'я, білий фасад будинку з чорним, як це заведено в Булоні, цоколем, віконниці, пофарбовані в ніжно-голубий колір… — уся ця білина і ніжна блакить, ще підсилені чорною фарбою, прозорі муслінові фіранки і теплота лампи, яка вгадувалася крізь шибки вікон, — чи не було все це ознакою щасливого дому?..

Раптом у домі заплакала дитина. Стривожена, я схопила Гійома за руку. Між схлипуваннями ми почули шурхіт чиїхось швидких кроків по кахляних плитках підлоги, чийсь шепіт і дитячий голосок, який нараз урвався, наче хтось затулив дитині рота рукою. І я вже не наважилася більше стукати в двері…

У школі Крістіни Ферк не видно було цілий день. І ще раз я мала заміняти її в підготовчих класах, і ще раз директор школи, мосьє Морель, пояснював собі її відсутність перевтомою. Та я уявляла Крістіну в її самотньому будиночку край села, одрізану від усього світу негодою, бачила її перед собою — з печаттю муки і прихованого страждання, що день у день виразніше проступали на її змарнілому обличчі, і це не давало мені спокою.

Ледь пролунав останній дзвінок, як усі мої малюки кинулись по домівках, зчиняючи страшенний гамір своїми дерев’яними сабо. Тоді й я наділа коротку лижну куртку з капюшоном і, перш ніж вертати додому, до любих наших Сонячних Дзиґарів, вирішила навідатися до Голубки.

Вийшовши у двір, я мало не гепнулась на землю, але тут з-під навісу виринув Гійом і подав мені руку.

— Справжня ковзанка! Як ти вранці поїхала з дому, вітер непомітно повернув на норд-ост, і раптовий крижаний дощ укрив геть усе ожеледдю. На моїх шинах з ланцюгами я ще якось проскочив, а от тобі на твоїх двох колесах про це годі й думати… Ні!

У ранніх сутінках видно було, як Гійом зробив енергійний заперечливий жест.