Діти морських туманів [Клод Кампань] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (80) »
Клод Кампань ДІТИ МОРСЬКИХ ТУМАНІВ
Ілюстрації Даніеля Дюпюї З французької переклала Надія Гордієнко-АндріановаРозділ перший ЦЕЙ ДИВНИЙ ДІМ, ВІД ЯКОГО НЕНАЧЕ ТІКАЄ ЩАСТЯ
Я постукала у двері. Спершу несміливо, тихо, потім голосніше, рішучіше. Та ніхто не відчинив, і серце моє — сама не знаю чому — почало битися дужче. Мені хотілося б, щоб на цей мій стукіт двері відчинилися, щоб усе нарешті з'ясувалось і я могла сказати: — Крістіно… Можна до вас на хвилинку? Що у вас новенького? І нараз мені здалося, що я надто кваплюся розгадати таємницю цього затишного будиночка, ніби створеного для щастя, а проте неспроможного осяяти світлом радості і спокою тієї, яка мешкала в ньому. В цю мить хтось у сутінках схопив мене за руку. То був Гійом, мій брат, — він прийшов сюди слідом за мною. — Годі, Фан! Не можна ж так безцеремонно стукати. Ну, на що це схоже?.. І взагалі, ти певна, що це тут? Збентежена його зауваженням, я зайшла у двір, щоб ще раз уважно оглянути дім, але чиїсь кроки примусили мене здригнутися. Вони долинали здалеку, — здавалося, хтось гучно човгав дерев'яними сабо, ковзаючись по твердій землі, вкритій ожеледдю, і кроки лунко розлягалися в повітрі. — Це там, на дорозі,— прошепотів Гійом. Він ніби хотів мене заспокоїти. З його голосу я зрозуміла, що йому теж почала передаватися моя тривога. Кроки наближалися. Ми швиденько вернулися назад, на дорогу, що вела до села. І тут побачили хлопчика років одинадцяти-дванадцяти, з ранцем за спиною. Хлопчак, певно, загулявся після уроків, ковзаючись на ставку. Я впізнала брата Марі-Клод Обер, однієї з моїх маленьких вихованок з підготовчого класу школи. Вони жили на фермі по сусідству. — Добрий вечір, Даніелю… Скажи, тут живуть Ферки? Я не помилилася? Цей дім зветься Голубка, так? — Авжеж! Тільки вони нікому не відчиняють. — Як це — нікому не відчиняють? Хлопчик затято повторив: — Нікому! Хоч усі добре знають, що у них є дівчинка… Вони обоє вчителі, а дочка їхня до школи не ходить. Чудні вони якісь, правда? Висловивши свої міркування, він знизав плечима, кинув нам «до побачення» і почовгав далі дорогою, бо мороз уже добряче пощипував і кусав щоки. Я дивилася, як поволі віддаляється його самотня постать. Цей хлопчак, трохи вайлуватий, незграбний, що ніби пританцьовуючи, неквапно піднімався на вершину пагорба у світлі прозорого вечірнього присмерку, ця дорога з її звивами, вітер, що наче вигравав на флейті у верховітті дерев, оголені, наїжачені перед приходом зими чагарники, ця тиша, всеосяжна і якась притамована, і незворушне, штильове море, неясний гомін якого долинав сюди ген-ген здаля, — усе це була моя рідна земля, моє село, яке я так любила… І коли ми знову повернули до Голубки, я подумала, що й до цього чепурного будиночка я теж почуваю глибоку любов… По той бік живоплоту з глоду, де посеред подвір'я височів дерев'яний голубник, від якого й пішла назва цієї маленької старої ферми, світилося одне-єдине віконце, світло падало навскоси крізь чисті шибки, завішані легенькими білими фіранками. Ця напівтемрява, відбита ясним гравієм подвір'я, білий фасад будинку з чорним, як це заведено в Булоні, цоколем, віконниці, пофарбовані в ніжно-голубий колір… — уся ця білина і ніжна блакить, ще підсилені чорною фарбою, прозорі муслінові фіранки і теплота лампи, яка вгадувалася крізь шибки вікон, — чи не було все це ознакою щасливого дому?.. Раптом у домі заплакала дитина. Стривожена, я схопила Гійома за руку. Між схлипуваннями ми почули шурхіт чиїхось швидких кроків по кахляних плитках підлоги, чийсь шепіт і дитячий голосок, який нараз урвався, наче хтось затулив дитині рота рукою. І я вже не наважилася більше стукати в двері… У школі Крістіни Ферк не видно було цілий день. І ще раз я мала заміняти її в підготовчих класах, і ще раз директор школи, мосьє Морель, пояснював собі її відсутність перевтомою. Та я уявляла Крістіну в її самотньому будиночку край села, одрізану від усього світу негодою, бачила її перед собою — з печаттю муки і прихованого страждання, що день у день виразніше проступали на її змарнілому обличчі, і це не давало мені спокою. Ледь пролунав останній дзвінок, як усі мої малюки кинулись по домівках, зчиняючи страшенний гамір своїми дерев’яними сабо. Тоді й я наділа коротку лижну куртку з капюшоном і, перш ніж вертати додому, до любих наших Сонячних Дзиґарів, вирішила навідатися до Голубки. Вийшовши у двір, я мало не гепнулась на землю, але тут з-під навісу виринув Гійом і подав мені руку. — Справжня ковзанка! Як ти вранці поїхала з дому, вітер непомітно повернув на норд-ост, і раптовий крижаний дощ укрив геть усе ожеледдю. На моїх шинах з ланцюгами я ще якось проскочив, а от тобі на твоїх двох колесах про це годі й думати… Ні! У ранніх сутінках видно було, як Гійом зробив енергійний заперечливий жест.
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (80) »
Последние комментарии
14 часов 59 минут назад
23 часов 51 минут назад
23 часов 54 минут назад
3 дней 6 часов назад
3 дней 10 часов назад
3 дней 12 часов назад