Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин [Народные сказки] (fb2) читать постранично
- Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин (а.с. Бібліотека українських казок) 946 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Народные сказки - Украинский фольклор
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (94) »
Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин
Бджоли і медвідь
Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося». Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!» Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.Бджола рятує гусці життя
Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься: — Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді… Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав. Так бджола урятувала гусці життя.Бідний вовк
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був. — Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду! — А чого, тобі їсти? — каже Бог. — Чого дай, то дай! — Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж! От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили: — Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв. — Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти? — Вовк! — каже. — Та брешеш, — собака! - Їй-богу, — каже, — вовк! — Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти? — А з голови! — каже. — Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким. — Чи так, то й так! — каже вовк. Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?» От він знов потяг до Бога просити їжі. — Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду. — Хіба, — каже, — тобі кобили мало? Лає: — Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила… — Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж. Пішов вовк. Баран пасеться над яром. — Здоров, баране! — Здоров! — Казав Бог, щоб я тебе з’їв. — А що ти таке, що будеш мене їсти? Каже: — Вовк. — Та брешеш, — собака! — Ні, їй-богу, — каже, — вовк! — А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш? — А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як! — Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу. — Ставаймо! — каже. От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!» Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі. — Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду! Бог каже: — Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече. Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?». Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі. — Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!.. — Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж. Пішов. — Здоров, свине! — Здоров! — Казав Бог, щоб я тебе з’їв.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (94) »
Последние комментарии
2 часов 20 минут назад
4 часов 6 минут назад
5 часов 20 минут назад
6 часов 26 минут назад
7 часов 35 минут назад
19 часов 33 минут назад