За Львів (Оповідання з часів Визвольних Змагань) [Григорій Афнер] (fb2) читать постранично

Bci пpaвa передруку застежені

Tous droits reserves.

Copyright by the author

Свої твори, під загальною назвою «Обов’язок», присвячую воякам Армії Української Народньої Республіки, й воякам Армії Західньої Области Української Народньої Республіки, а також борцям Української Повстанчої Армії, що зо зброєю в руках змагалися й змагаються за СОБОРНУ, САМОСТІЙНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ.

Автор

За Львів Оповідання

І Охотники зголошуються

В маленькому селі Щербинові, що нараховує всього-на-всього дві або три сотки господарств, одержали від свого повітового міста Яворова купу різних відозв та оголошень. Між тими відозвами була одна й від штабу Начальної Команди військ української Галицької армії. В ній запрошувалося всіх військових, від генерала до стрільця, щоб негайно поповнювали лави українського війська. А між оголошеннями була одна, в якій оповіщалося, що незабаром український уряд Галичини має перевести загальну мобілізацію всіх військових…

— Я наказа про мобілізацію ще не бачив. Але він для мене й непотрібний, — проговорив поручник Роман Жук до свого батька, коли перечитав принесену кореспонденцію — Зголошуюся охотником до українського війська, до свого рідного, українського війська. На протязі соток років багато нашої молоді та й старші теж мріяли про щось подібне. І ось, тату, мрія перетворилася в дійсність. І це щастя, це гонор, коли я говоритиму, що я, Роман Жук, поручник української військової частини, яка мусить захищати свою самостійну, незалежну батьківщину.

Батько поручника Романа Жука, Марко Жук, був колись підстаршиною в австрійській армії. Він мав натуру тверду й рішучу. На нього дивилися в селі як на щирого, свідомого українського патріота.

Отож батько, Марко Жук, спокійно вислухав сина й запитав:

— Гаразд. Згода. А коли ж думаєш від’їхати?

— Та ще не знаю. Не рішив. Треба було б подумати над цим рішенням.

Відповідь сина не подобалася батькові.

Він суворо проговорив:

— Тут нема чого думати, Романе. Як треба, то треба. Бери одну валізку в руки, а я запряжу коней і гайда до яворівського коменданта.

Рішучим зауваженням батька, син трохи збентежився.

— Про мене не ходить, тату. Можу їхати хоч і зараз. Я думаю про вас і маму. Думаю про наше господарство.

— Е, синку, ми вже старі. Самі про себе подумаємо, а твоє діло думати про батьківщину.

— Чудесно, тату. Маєте повну рацію. Господарство у нас невелике. Якщо вам буде тяжкувато одному, то візьмете якогось хлопчину. Працюйте так, аби на хліб стачило. Пізніше, коли я вернуся, то наверстаємо.

— Немає до чого, Романе, і помічника брати. Пара коней, дві корови, один бичок — от і все наше господарство. Управлюся й сам. На таке господарство сили у мене вистачить. Та й мати може допомогти. Богові дякувати — сили ми ще маємо досить, щоб управитися з нашим господарством.

— Ну, то вже ваша справа, тату. Я раджу, щоб було для вас якнайліпше, а ви робіть, як для вас вигодніше.

Надійшла зодвору мати Романа.

Батько, як кожен старий військовик, не міг чогось подібного тримати довго в таємниці. Він тут же відразу й заявив їй, що їхній синок, Роман, мусить від’їхати до української армії.

Від такої несподіваної новини мати аж присіла на лавці.

— Ну, чого ж ти, стара, сіла? Збирай сина в дорогу, — проговорив батько, коли побачив, що мати сіла й руки опустила.

Мати сидить, мовчить та водить очима по підлозі хати. Неначе вона когось, чи щось вишукувала.

Батько глипнув на матір раз, другий, а та мовчить. Йому раптом стало якось ніяково. Переминувся з ноги на ногу й стиха запитав:

— Що ж, стара, хіба ти не рада, що син їде до свого рідного українського війська?

Нарешті мати підняла голову й подивилася на сина, що стояв рядом із батьком. Кілька хвилин мовчки дивилася на нього, а потім запитала.

— Це, Ромцю, правда?

— Правда, мамо. Але не хвилюйтеся. Ця війна не буде така, як була австрійська. Ручу вам, що вона довго не протягне, — намагався Роман заспокоїти матір. — Ось підемо, поляка проженемо зо своїх земель та й додому, до праці. Тоді, мамо, спокійно працюватимемо для себе.

— Е-е, сину, війна — війною… Ти у нас один. Не дай Бог щось із тобою трапиться, то я того не перенесу… Я все своє життя тільки й мріяла про те, щоб тебе в люди вивести та щоб ти мав легкий кусок хліба. А коли був би зажиточніший, то й в господарстві щось би допоміг. На старість нам була б хоч маленька втіха та підмога.

— Не турбуйтеся, мамо. У війську довго не залишуся. Скоро вернуся додому, до Щербинова, — потішає Роман матір, а сам відвів від неї очі й щось на стіні розглядає. — Я скоро вернуся додому й тоді вже на стало устаткуюся у селі коло нашого господарства. Люблю землю й люблю господарювати.

Мати на те нічого не сказала. Встала й пішла дещо приготовити для нього в дорогу, а батько направився до