Храм на болоті [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично

Галина ТАРАСЮК ХРАМ НА БОЛОТІ Новочасна притча

Цього храмового острова серед болота не шукайте на карті України.

Він у душі кожного.

Автор

ЧОРНИЙ «МАЙБАХ»

Вийшовши з автобуса, Юрій роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого Болота якраз із цього місця вела колись просіка, яка непомітно переходила у стежку і врешті губилася в густому підліску. Авжеж, він добре пам’ятає, що саме за цим виярком, від цього старезного дуба починалася дорога, вузенька, на ширину селянського воза, у дві темні, втоптані колесами колії, між якими росла ріденька, невисока травичка. Однією колією йшов тато, а другою він, малий Юрась. Коли навстріч траплялися фури з буреломом і сухим хмизом, вони з татом відступали на обочину і чекали, доки проїде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кіньми і дядьком із батогом… Того злощасного Першого травня вісімдесят шостого року вони теж бігли у ліс просікою… Але тепер, як Юрко не придивлявся, не те що просіки, навіть натяку на неї не було! Заросла! Воно й не дивно: стільки часу минуло…

Тож, не знайшовши ні просіки, ні стежки, вирішив іти навмання, орієнтуючись на захід сонця. При нормальній ході — завидна можна й дістатися.

— Щоб не заблудитися — наслухай. Його чути. Удень буслами клекоче. А ввечері — жабами галасує. І вогкістю тягне, — научав тато. — І йди строго на захід.

Та не встиг хлопець і кроку ступити, як почув за спиною тихе лиховісне шипіння. Злякано оглянувся і — здивувався: за кілька кроків перед ним зупинився… чорний «майбах»! Так, не що інше як чорний «майбах»! Юрій не вірив власним очам, бо зустріти на цій глухий лісовій дорозі іномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити космічний корабель або… килим-самоліт! А розкішне авто й справді сяяло-виблискувало у мерехтливому промінні призахідного сонця, що сіялось крізь густі лісові хащі, мов прекрасна казка… Авжеж, сучасна казка-мрія про сучасного Коника-горбоконика для молодих і небагатих сучасних парубків. Звісно, що Юрій як один із таких молодих і незаможних теж марив подібним чудом техніки і дизайну і то так палко, що скоро незбутня мрія про власний автомобіль переросла у манію. Не маючи можливості колекціонувати оригінали, він збирав їхні рекламні світлини, ходив по шикарних автосалонах і скромніших «беушних» ринках, грав у авто-лото та інші всілякі теле-розваги, сподіваючись врешті-решт виграти омріяний приз.

Тож тепер стояв і зачаровано дивився на це диво, що невідомо яким чином і з якої притичини опинилося в його рідній глушині. Наразі тоноване вікно «майбаха» повільно опустилося, і з нього виткнувся голомозий молодик приблизно одного з Юрієм віку у чорних окулярах і чорному костюмі.

«Цей крутелик або на похорон їде, або великий чиновник, якщо в таку спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкіряних», — не встиг подумати Юрій, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновників, олігархів і тої «золотої молодьожі», кучеряве життя яких показують таким, як Юрій, по телевізору:

— Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту?

— Не знаю, — зовсім розгубився Юрій. — Я не знаю такого болота. У цьому лісі є болото, але воно зветься по-місцевому — Кривим, а по-історичному — Кривавим…

— Что, в принципе, один и тот же черт! — засміявся представник «золотої молоді». — Поэтому болото и называется — Чертово. А ты разве не туда намылился?

— Та ніби туди… — зам’явся Юрій, здивований догадливістю «крутелика».

— От і добре, — перейшов той на мову народу. — Тоді сідай і показуй дорогу. Бо ми теж туди… з візитом. Чи не так, хлопці? — кинув позад себе.

Із присмерку салону почулося схвальне гигикання, від якого Юркові сипнуло по спині легким морозцем: «Оце влип! Братки, блін!.. Треба тікати, доки не пізно…».

— Та я сам не знаю дороги… Пам’ятаю з дитинства, що тут десь була вона. Від дуба, он того, просіка починалася, далі стежка… коли йти на захід сонця — через годину дійдеш… А як проїхати?.. Не знаю… Та й мені не зовсім туди… Я до села добираюся… На автобус не встиг…

— Ладно, не ври! — добродушно перебив Юрія водій «майбаха». — Валяй садись! И поехали! Гы-гы… на захід сонця.

У цю ж мить відчинилися передні дверцята справа, і Юрію нічого не зоставалось, як сісти поряд із нахабним братком. Коли залазив у салон, помітив: позаду водія, майже непомітні в сутінках салону, сиділи ще двоє молодиків теж у чорних похоронних костюмах і в сонцезахисних окулярах — «мінімум за 300 баксів», — відзначив подумки Юрій, кивком голови привітавшись із пасажирами. Але ті не відповіли. Сиділи, як мертві. Така безтактність неприємно кольнула і ще більше насторожила Юрія, але виходити з авто було пізно: він ще й двері не встиг зачинити, як важкий «майбах» раптом відірвався від землі і, мов пір’їна, легко й плавно полетів… Авжеж! Полетів! Спочатку просікою, тою самою, з його