Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956 [Остап Вишня] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (248) »
ОТАК І ПИШУ
I
Як ви пишете? З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори. Звертаються з такими запитаннями вони й до мене. Як я пишу? Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома, так: — А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі… Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше. Давайте спробуємо. Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна. Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.II
Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ. Чому? Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будьщо, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військовофельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві. Чому саме батьків привабила військовофельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві? У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську. Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»… Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ. Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися… Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або… А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, трpppl». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося… Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою. Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав: — А ви ніколи не пробували в газети писати? — Ні, ніколи. — А ви спробуйте! Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про щоі), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті. Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім. Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши двітри зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру? Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни порусски, ни помалорусски, а так — мало порусски!» Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні. Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав. 1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».ІІІ
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно. Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу: — Чи нема у вас якоїсь роботи? — А що ви вмієте? — Знаю українську мову! — ОІ Нам такі люди потрібні! Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала… За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (248) »
Последние комментарии
6 часов 56 минут назад
1 день 17 минут назад
1 день 40 минут назад
1 день 55 минут назад
1 день 55 минут назад
1 день 56 минут назад