Том 2. Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1933 [Остап Вишня] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (158) »
Остап Вишня ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1933
МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині. Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика. Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груда. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку. З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора. Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси. Батьки мої були як узагалі батьки. Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку. Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне! Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері: — Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити. Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білоїбілої, як буває білий сніг, гарячки. А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. Коли, було, хто з сусідів натякне батькові: — Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок? А батько йому на те: — Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей. Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому році свого плодотворного життя. І як згадує, було, мати про покійника: — Скільки це є вже дітки, як наш батько помер? — Та вже, мамо, літ із десять. Замислиться, було, матуся і прокаже: — Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки? — Двадцять троє, мамо. — Еге ж. Двадцять троє… Оххохо! Хай царствує покійничок. Почав, значить, я рости. — Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але, нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі. А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять». Бо письменники так, спроста, не бувають, І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті б явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором. Підскочать оті явища — і записала людина. Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника — картопля, коноплі, бур'яни. Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати? Зразу ж мати пужне: — А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?! І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось. Тут і стає в пригоді картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм. І все думаєш, думаєш… Аж поки мати не крикне: — Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?! З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (158) »
Последние комментарии
7 часов 17 минут назад
7 часов 37 минут назад
8 часов 2 минут назад
8 часов 6 минут назад
17 часов 36 минут назад
17 часов 40 минут назад