З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] [Оксана Забужко] (fb2) читать постранично

Оксана Забужко З мапи книг і людей

Колись, коли я куплю дім з великою кімнатою й голими стінами, я складу величезну мапу чи схему, яка краще од будь-якої книжки розкаже історію моїх друзів, і ще одну, яка розкаже історію книжок у моєму житті. Кожна на окремій стіні, одна проти одної, запліднюючи себе навзаєм, затираючи себе навзаєм. Ніхто не може сподіватися прожити стільки, щоб описати словами всі ці пригоди, ці незглибимі пережиття. Це можна зробити лише символічно, графічно, так, як зірки пишуть свою космічну містерію.

Генрі Міллер. Біґ Сюр і помаранчі Ієроніма Босха

Вступ

Ця книжка росла сама собою — роками, як підземний кристал. Так «самонарощуються» поетичні збірки: якийсь час ти просто пишеш вірші, «як птах співає», паралельно тому, як живеш своє життя, а потім одного дня крізь безформний масив накопичених текстів зненацька проступає  с т р у к т у р а  — образ якоїсь смислової цілости, мов наскрізна музична тема в розсипі порізнених мотивів. Це й є момент зародження книжки: в такий спосіб вона подає про себе знак — що вона «вже є» й хоче з'явитися на світ. Зазвичай при тому приходить і заголовок: книжка тобі «рекомендується». Від цього моменту ти перестаєш бути «вільним органом мови» й починаєш працювати на Неї, писати саме Її, — навіть тоді, коли летиш у літаку або їси піцу в фаст-фуді: раз у раз подумки відкидаєш зайве, комплектуєш, відступаєш на крок, щоби краще озирнути ціле, відзначаєш «пустоти», які треба «закласти» новими текстами, ще щось доліплюєш, добудовуєш, переставляєш місцями, і найважче в цьому процесі — вчасно спинитися, поки твоє твориво не почало деформуватися знову, цим разом уже від надміру ваги.

З есеїстикою все більш-менш так само, з однією посутньою різницею: вірші все-таки пишуться насамперед «для себе», «нон-фікшин» усе-таки насамперед для друку. Крім твоєї власної потреби висловитися на певну тему, тут присутня ще й анонімна воля редактора, «рука ринку», що керує літературним процесом і, так чи інакше, «замовляє музику», — ні мемуару, ні подорожнього нарису, ні критичної розвідки «просто так», задля власної втіхи, «в шухляду» писати не станеш — життя не вистачить. Тому саме жанрова недорозвиненість у «літературі факту» є найпевнішим показником внутрішніх аномалій національного ринку: роман бо можна писати і «в шухляду» (прецеденти бували), а от якщо банально «ніде» надрукувати есей на як завгодно дорогу тобі тему, то цей есей так і лишиться ненаписаний, а тему, в разі вже дуже пектиме, ти постараєшся вбгати при оказії, скоромовкою, до якогось іншого жанрового «кошика» — в інтерв'ю, в авторську колонку (єдині жанри української «літератури факту», які можна вважати квітучими!), або й у кишеню примітки на берегах іншого есею: хай лежить хоч тут, кому треба — помітять… Утім, існують, на щастя, й інші «форми компромісу» між «своїм» та «редакторським» — передмови, антології, — до того ж на тому етапі кар'єри, коли письменник стає «нашим відомим», можливостей висловитися більшає навіть у наших жалюгідних українських умовах, бо від тебе вже просять не «твір на тему», а «хоч що-небудь», і ти з цього, коли випадає вільний час, теж собі потроху користаєш.

Отак роками непомітно й нагромаджується масив текстів, які, подібно як вірші — функцією життя, випадає назвати, мабуть, функцією «життя в професії». А потім настає отой «момент істини» — і відкриваєш, що то «наростала» книжка.

…Влітку 2009 року, коли я ще дописувала «Музей покинутих секретів», несподівано прийшов її заголовок — за «підказкою» від Генрі Міллера. Звідтоді я знала, що вона неодмінно буде, і надалі вже цілий час «тримала її в умі»: і коли впорядковувала своє листування з Юрієм Шевельовим, і коли погоджувалася на участь у збірнику про Катерину Білокур, і коли готувала збірку есеїстики для німецького видавця (який усього-то просив «додати що-небудь про Чорнобиль»!), хоч чудово здавала собі справу, що всі, та що там усі — навіть найкрупніші за масштабом, ті, котрі «на все життя», «кружечки» на мапі заповнити неможливо, хай би в мене для цього в запасі було й ще одне десятиліття… Бо йдеться тут саме про тексти минулого десятиліття — саме з них, писаних «для поточного літпроцесу», на замовлення хоч українського тижневика (на сьогодні вже не існуючого), хоч бельгійської літературної фундації (яка просто опитувала європейських письменників, що відвідали Брюссель, про їхні враження), наполегливо пробивалася, просячи виходу, головна лірична тема, на яку я несвідомо переводила мову раз у раз, де тільки була змога, — оті самі, за Г.Міллером, «незглибимі пережиття», котрі виникають на перехресті текстів (у широкому сенсі) і людських доль, найцікавіша річ на світі для homo verbalis.

Ключове слово тут — «перехрестя». Дві Міллерові «мапи», поставлені одна навпроти одної, як два дзеркала, — це насправді голограма, а коли ще картограф, який їх складав, сам є