КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 406470 томов
Объем библиотеки - 537 Гб.
Всего авторов - 147319
Пользователей - 92545

Впечатления

Stribog73 про Баев: Среди долины ровныя (Партитуры)

Уважаемые гитаристы КулЛиба, кто-нибудь из вас купил у Баева ноты "Цыганский триптих" на https://guitarsolo.info/ru/evgeny_baev/?
Пожалуйста, не будьте жадными - выложите их в библиотеку!
Почему-то ноты для гитары на КулЛиб и Флибусту выкладывал только я.
Неужели вам нечем поделиться с другими?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Безымянная: Главное - хороший конец (СИ) (Фэнтези)

прикольно. продолжение бы почитал

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Stribog73 про Кравченко: Заплатка (Фантастика)

В версии 1.1 уменьшил обложку.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
медвежонок про Самороков: Библиотека Будущего (Постапокалипсис)

Цитируя автора : " Три хороших вещи. Во-первых - поржали..."
А так же есть мысль и стиль. И достойная опора на классику. Умклайдет, говоришь? Возьми с полки пирожок, автор. Молодец!

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Serg55 про Головнин: Метель. Части 1 и 2 (Альтернативная история)

наивно, но интересно почитать продолжение

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
kiyanyn про Чапман: Девочка без имени. 5 лет моей жизни в джунглях среди обезьян (Биографии и Мемуары)

Ну вот что-то хочется с таким придыханием, как Калугина Новосельцеву - "я вам не верю..."

Нет никаких достоверных документов, что так оно и было, а не просто беспризорница не выдумала интересную историю. А уж по книге - чтобы ребенок в 5 лет был настолько умным и приспособленным к жизни?

В любом случае хлебнуть девочке пришлось по полной...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Белозеров: Эпоха Пятизонья (Боевая фантастика)

Вторая часть (которую я собственно случайно и купил) повествует о продолжении ГГ первой книги (журналиста, чудом попавшего в «зону отчуждения», где эизнь его несколько раз «прожевала и выплюнула» уже в качестве сталкера).

Сразу скажу — несмотря на «уже привычный стиль» (изложения) эта книга «пошла гораздо легче» (чем часть первая). И так же надо сразу сказать — что все описанное (от слова) НИКАК не стыкуется с представлениями о «классической Зоне» (путь даже и в заявленном формате «Пятизонья»). Вообще (как я понял в данном издательстве, несмотря на «общую линейку») нет какого-либо определенного формата. Кто-то пишет «новоделы» в стиле «А.Т.Р.И.У.М.а», кто-то про «Пятизонье», а кто-то и вообще (просто) в жанре «постапокалипсис» (руководствуясь только своими личными представлениями).

Что касается конкретно этой книги — то автора «так несет по мутным волнам, бурных потоков фантазии»... что как-то (более-менее) четко охарактеризовать все происходящее с героем — не представляется возможным. Однако (стоит отметить) что несмотря на подобный подход — (благодаря автору) ГГ становится читателю как-то (уже) знакомым (или родным), и поэтому очередные... хм... его приключения уже не вызывают столь бурных (как ранее) обидных эскапад.

Видимо тут все дело связано как раз с ожиданием «принадлежности к жанру»... а поскольку с этим «определенные» проблемы, то и первой реакцией станеовится именно (читательское) неприятие... Между тем если подойти (ко всему написанному) с позиций многоплановости миров (и разных законов мироздания) в которых возможны ЛЮБЫЕ... Хм... действия... — то все повествование покажется «гораздо логичным», чем на первый (предвзятый) взгляд...

P.S И даже если «отойти» от «путешествий ГГ» по «мирам» — читателю (выдержавшему первую часть) будет просто интересна жизнь ГГ, который уже понял что «то что с ним было» и есть настоящая жизнь... А вот в «обыденной реальности» ему все обрыдло и... пусто. Не знаю как это более точно выразить, но видимо лучше (другого автора пишущего в жанре S.t.a.l.k.e.r) Н.Грошева (из книги «Шепот мертвых», СИ «Велес») это сказать нельзя:

«...Велес покинул отель, чувствуя нечто новое для себя. Ему было противно видеть этих людей. Он чувствовал омерзение от контакта с городом и его обитателями. Он чувствовал себя обманутым – тут все играли в какие-то глупые игры с какими-то глупыми, надуманными, полностью искусственными и противными самой сути человека, правилами. Но ни один их этих игроков никогда не жил. Они все существовали, но никогда не жили. Эти люди были так же мертвы, как и псы из точки: Четыре. Они ходили, говорили, ели и даже имели некоторые чувства, эмоции, но они были мертвы внутри. Они не умели быть стойкими, их можно было ломать и увечить. Они были просто мясом, не способным жить. Тот же Гриша, будь он тогда в деревеньке этой, пришлось бы с ним поступить как с Рубиком. Просто все они спят мёртвым сном: и эта сломавшаяся девочка и тот, кто её сломал – все они спят, все мертвы. Сидят в коробках городов и ни разу они не видели жизни. Они уверены, что их комфортный тёплый сон и есть жизнь, но стоит им проснуться и ужас сминает их разум, делает их визжащими, ни на что не годными существами. Рубик проснулся. Скинул сон и увидел чистую, лишённую любых наслоений жизнь – он впервые увидел её такой и свихнулся от ужаса...»

P.S.S Обобщая «все вышеизложенное» не могу отметить так же образовавшуюся тенденцию... Если про покупку первой части я даже не задумывался), на «второй» — все таки не пожалел потраченных денег... Ну а третью (при наличии) может быть даже и куплю))

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

Bitches Get Everything (fb2)

- Bitches Get Everything 513 Кб (скачать fb2) - Ірена Ігорівна Карпа

Настройки текста:



Ірена Карпа Bitches get everything

БІЛОЧЦІ

Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.

You only live once, right?

Well, except for Lazarus. Poor sucker,

he had to die twice[1]

(Charles Bukowski,Pulp).20

Человеческие отношения – как жвачка при совке. Надоело жевать сегодня, прилепи на стол – дожуешь завтра.

(Настя)

Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.

Якби то холодний чи гарячий ти був!

А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний,

то виплюну тебе з Своїх уст…

(Об'явлення Івана Богослова)

00:00:00:01

Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.

Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нон-стопу.

Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної без-свідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.

Чомусь я не ставлюся до нього як до м'яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.

Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тс-с-с.

Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.


– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? – це хтось із добрих журналісток.

– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презентаційної публіки.


Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно». Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить, що не може не принести фільму мегажирних піар-дивідендів. Чим більше, виблядки, забороняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім'я і мораль – це тобі не хухри-мухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з тамтешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.

– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у зал. Там десь має глипати очима об'єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…

(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння.)

– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред'яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів…

Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.

– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться» зависає промовиста пауза.

– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось думала, що півроку чекати.

Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.

«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.

А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.

Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.

Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu[2], якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent [3].… Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.

Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.

Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.

Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.

Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.

Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.

Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею

чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.

– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.

Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:

– Тут.

Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:

– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.

Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…


Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.

– Мгм, так, Тріша.

– …

– Ні, цього недостатньо.

– …?

– Недостатньо.

– …?!

– Hi.

– …!!!

– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.

Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash [4]. Тріша майже Треша. Яка різниця?

Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе [5], що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.

Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча вона теж нічо'). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прогнулася з завислою на язику сентенцією про те, що:


Кожна людина обов'язково мусить мати свою омріяну точку «С» до якої вона тягнеться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов'язково проапґрейдити свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деградує і нічого, крім форматування її хард-диска, цій людині не допоможе.


Ну, ясна річ, оригінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки у моїй образотворчій голові вигулькують комп'ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне, щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.

00:00:00:02

Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм… а – «Невро-Треш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша) працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Ха-ха! Така класика жанру – велетенські портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об'єми. Все в ліпших традиціях випускників-відмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові «невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривавлені ляльки з пап'є-маше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей – найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстриженим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із перукарнею. Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй галереї. Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їй-богу. Цікаво, чи є якийсь зв'язок між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з'являються у Східному Берліні…

Боже, як же я люблю своє життя! Потяганнячка і широким планом позіхання-посміхання. (Аж хочеться одвернутися від екрана, бо незручно за чужу безпосередність.) Entschuldigung [6]. Просто яка розривна радість вибухнула в мені на вигляд простих собі бульбашок, що випихуються догори у свіжоналитому пивному келиху.

На другому поверсі цього будинку живуть троє моїх приятелів і одна приятелька. Тут так заведено – винаймають помешкання на чотирьох. А на першому поверсі – ґей-бар. Із геніальною назвою «Midnight Sun Cruise Lounge».

– Мммм… – щоразу м-каю я, коли проходжу мимо.

– Фіу-віть! – фіу-вітькнула німкеня-панкушка, оцінивши мою трохи закоротку для «розкутої Західної Європи» сукню.

Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі) один із моїх приятелів, Андрее, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салатовому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:

– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!…

Андрее похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з половиною. Його двері чудово видно будь-якому відвідувачу «міднайт-сан-круз-лаунджа». Прагнучи якомога швидше застрибнути до хати, він заходився гарячково порпатися в сумці, щоби добутися ключів. І – ой бой! – якраз тієї миті, коли він їх випорпав, ключі з брязкотом гоцнули на землю. Запала мертва тиша. «Нагнутися чи ні?!!» – от в чому питання. Набравши повні груди повітря, Андрее таки блискавично нагнувся і підхопив свої злощасні ключі. Чесне ґей-товариство вибухнуло щирими оплесками, ґелґотінням та улюлюканням. Добре, що Андрее живе у Берліні і його не знають мої українські друзі. Інакше став би якщо не «Андерсом-солодкою попкою», то «Андресом-золотим ключиком» – точно.

Дивно, що приятелів, як правило, згадуєш якось невчасно. Ліпше, коли люди існують для тебе лише в мить їх осягнення, типу, очі бачать – серце болить, чи як воно там. Менш ніж за добу мені вип? дає побачити свого малого, віддати йому його гостинці, слухати історії про те, що він робив у Києві, поки мене не було. Мила, кохана дитина. Він так виріс за останні півроку. Витягнувся, змужнів і схуд. А проте не втратив ямочок на щічках. І того трохи смутного виразу своїх зелено-блакитних очей із довжелезними віями. Паскудно втратити очі з віями. Нещасні королеви краси чи модельки, обличчя котрим покинуті жлоби-чоловіки обливають із-за рогу кислотою, напевно це знають. Жахіття. God save the Queen. I захисти усіх красунь.

Я намагаюся не згадувати про спотворене і сяк-так зататуйо-ване тіло колишньої Міс України якогось там року. Якось доводилося знімати. «їй би в кіно про якудзу…» – гигикнув один ри-зиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати зараз треба про інше. Ледь-ледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнародний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, вочевидь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам'ятається, її заступник сказав щось таке:

– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґей-клубах і наркоманських притонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!

Пам'ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагували – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…

Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених артистів». Ой, мама-леся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпедони внучатам племінникам.

Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні презентація «забороненого» фільму на легітимному фестивалі. Що може бути веселішим? Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у муві-хаусах затурканих податками на культурний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно, як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали. О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більш-менш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.

Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити, як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретро-кітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustang-кабріолет би підійшов. Не знайду тут швидко нічого путнього (от корова – чо' було не за-таритися трешнячком у Берліні?!) – а втім, підійде і француз ся-кий-такий спортивний. (В результаті у мене з'явиться «пежо», що його мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною, що таранила Бранденбурзь-кі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із «волг», закінчує «брабусами». Все «за умеренную плату» можна придбати на вулиці чи то Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.

Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розсипався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson, (HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All pay I Dream About Sexxxxx…» Корнівських. Штоп нікто і не падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть собі спаплюжену небесною водою поп-співачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».

– У-у-у-у! – це я сама собі так вию. Мов службово-мисливська собака. Такі люблять запихати нюрки [7] в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружуються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доброго виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирания смаків. Расової нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на тваринах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.

Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних дротах. Ну, Боже помагай.

Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіолетового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дівчинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках «супер-сексі-ґламур-фрік».

Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгий-предовгий. З лаоського шовку чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн понад усе.

Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу: та найкращі. Мама каже: ну і молодець.

Ліфчик «вандер-бра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.

Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешн-патріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отак-то.

Високі підбори. Класика – найкраще. Але дуже-дуже високі. Десь би ще навчитися на них безпечно викаблучуватися… Он воно звідки це слово пішло. Хоча, якщо точитися, ледь не падаючи – теж проканає за тенденцію. Зверху на те все – фейк-хутро чи щось. Естетика ґлем-трешу: купуєш британський Vogue і йдеш на місцевий секонд-хенд. Всі кіношні і шоу-бізові стилістки так і роблять, тільки не мають душевної сили признатися.

Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попса-попсою. Але девочкам подобається.

От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.

Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво – треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно ще в потязі нап'ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна, звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії? Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…

Ні, ліпше набрати з собою дівчаток. Звабливих, яко смертний гріх. Одну сіру, другу білу, третю в капелюсі. Трьох штук мусить вистарчити. Тільки де ж їх мені таку тьму знайти, якщо подруги у мене всього, фактично, півтори, бо одну з них я сама при першому знайомстві прийняла за хлопця? З таких дєвушок ґлем-курвів за тиждень не виліпиш. Якою б талановитою дресирувальницею акторів ти в минулому не була. Ну, але щось придумаю. Пара обіцянок-цяцянок модельній агенції – і хароша-маша хутко буде наша. І не одна, а всі три. Благо, вистачає б'ютіфул бейбз віз найс бубз [8] на світі.

00:00:00:03

Як же потужно він мене живить своєю юністю. Моя славнозвісна власна незрілість («Ой, а подивимося на вічного підлітка Трішеч-ку, коли їй стукне сорок чи п'ятдесят!») – просто ідеально обкатані рейки приміських сполучень, порівняно з цими відкритими нервами, пульсаціями й дрижаками. Каже, що коли вдихає повітря на повні груди, його пробирає аж до кінчиків пальців, він весь горить і, мабуть, вміє літати. Тільки я щось у цьому не впевнена, тому раджу йому триматися подалі від відкритих вікон. Кажу це спокійно й цинічно. Я далека від Готичної поетики. Колись він був пробував мені чимось погрожувати, але я не ведуся на підліткові істеричні способи привертання уваги. Гру в невідворотний суї-цид було швидко припинено.

Щось я вже звучу, як шкільний психолог. Мрячно, напевно, ним бути. Хоча… стільки свіженьких хлопчиків і дівчаток. Сиди собі за столом із фальшивого дуба і чави з них комплексні соки у трилітрові банки.

Це як той чувак у Палахнюка [9], що працював прибиральником у багатих свиней, а вечорами мав такий собі типу телефон довіри, на який дзвонили «сексуально нестійкі юні дівчатка, схильні до проблем із алкоголем». Ну, він майже так і позначав цільову групу в Газетних оголошеннях про свій «рятівний» телефон. Поки вони ридали йому в трубку, заливаючись шмарклями в якомусь громадському телефоні-автоматі, він спокійно смажив собі свинячі котлети, парячись лише тим, що сухариків в одному місці налипло забагато, а в іншому фарш геть-чисто голий. Перевертаючи котлету на інший бік, він попутно вирішував, лишитися цій дєвушці жити чи ну її в курац. Міг просто сказати: «Знаєш, тобі ліпше померти» – і радив кілька дієвих способів. Головне, щоби та була юною і надломленою. Найразючіше квіти пахнуть тоді, коли починають в'янути.

Зрештою, шкільному психологу тут взагалі було б зовсім легко. Правда, довелось би частенько змінювати місце роботи, але що вже там… Аби душа співала. Н-да, що це мене понесло?

Мій малий дико відрізняється від усіх інших підлітків. Принаймні мені так невідступно здається. Не буду вдаватися до пояснень чому.

Навіть коли у нас все на позір добре, він ні з того ні з сього може написати мені щось таке:


Піду спати.

Завтра побачимося! Спишемося щодо того, як ми зустрінемося…

Я дуже сильно люблю тебе, Трішо.

І я певен, що ти мене любиш, мабуть, не менше.

Не знаю, що зі мною іноді відбувається…

Якби ти мене не кохала, то тобі легше було б просто це мені сказати, щоб я від тебе вїд'їбався, правда?. Таж ти цього неро-биш!:)

Тільки мені смутно зрозуміло чому… Я маю на увазі, чому не скажеш це щиро.

Точніше, у мене забагато варіантів відповіді на це питання… Та ну і хуй!

Мені з тобою класно! Краще, ніж із будь-якою іншою людиною на цій планеті! І це найголовніше.

Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!

Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це зробити… А мені й не було б страшно.

Бо я кохаю!


Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв'язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпо-раз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «Не-Зовсім-Завжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось удіяти…


Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на Готичному паті в бароковому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того – навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.

Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльо-вувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині…


Мій малий – він дійсно вері-факін-спешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко виходити з будь-яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфер-нальності. Знайомі студенти-психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!

Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найза-тишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.

Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті-решт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.

Зрештою, досить про це.

– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.

Я посміхаюся.

00:00:00:04

Мій аґент. Маю властивість про нього забувати. Колись у нас був роман. Доволі бурхливий. Відтак йому захотілось одруження й дітей, а я позіхнула: «І ти, Бруте…» Ну, то й край. Ми припинили зустрічатися, але певний час іще співпрацювали, поки він не звів мене з іншою аґенткою, вмивши руки вкупі зі статевими органами. Поки я не відбила в нього дівчину, не замочила рук у невинній крові, сльозах і шмарках їхнього нереалізованого кохання. От скатіна. Це я зараз розумію. Це й ви зараз розумієте. А кому б вдалося це зрозуміти після моря випитого коньяку на крижаній вулиці середньовічного міста зі світлом-моїх-очей письменницею Поваляєвою?!

Ех, якби ж то я там із нею й залишилася! Пити коньяк під коциком, розмовляти про українську літературу, в якій я петраю ще менше, ніж Поваляєва в українському кіно, планувати, як закидаємо яблуками й грушами, а ліпше сухофруктами котрусь із клімактеричних претензійно вбраних культурних героїнь фестивалю і міряти на шию одна одній скельця та брязкальця… Так же ж ні. Тріші Торнберґ якогось дива заманулося продовжити вчорашню сварку з Нікітою, аґентом, що просто дупу рвав, аби нам було добре: шукав нових інвесторів, нове помешкання, нове натхнення, нові наркотики, нових проституток і йогурт.

Сварка почалася знічев'я: ми в ліжку подивилися канонічний фільм Кім Кі-Дука «Весна-Літо-Осінь-Зима і знову Весна», і Нікіті він дико не сподобався. Нащадок російських аристократів, бідолашний Нікіта з усієї сили намагався переконати всіх, а перш за все себе в тім, що він – істинний православний християнин. А оскільки це в нього не дуже переконливо виходило, він ставав ще й войовничим. Дратувався, кричав і звинувачував ближніх в усіх смертних гріхах. Найближчим ближнім вряди-годи ставала я.

– Ти будеш горіти в пеклі! – сичав він. – А я тобі навіть руки згори не подам.

Мене це забавляло.

– Це ж бо чого згори? – посміхалася я. – І чого ти вирішив, Що я буду горіти в пеклі, а ти – ні?

– Бо ти… бо ти – буддистка і ще ти ведеш такий спосіб життя.

– Це ж який «такий» спосіб я веду, сонечко? І чи не є ти однією з його інтегральних частин?

– Я сам цього не хотів…

– Ну да, канєшна.

– Ти відьма, Торнберґ.

– О, зашибісь у мене резюме: єврейська відьма-буддистка з таким способом життя проведе для вас незабутню екскурсію турис-тичими стежками Пекла під відеоряд із фільмів Кім Кі-Дука.

– Гамно твій Кім Кі-Дук!

– Сам ти гамно!

– Пішла на хуй.

Я заліплюю йому кулаком в ніс. OK. Скажемо, кулачком у носик. Бо рука в мене дико болить, а з його носа відразу ж починає жебоніти кров. Упс, стає жарко. Щоб продовжити битву, ми чомусь переходимо в іншу кімнату.

– Тихо! – зовсім не несподівано цикає він. Сусідів завжди боїться.

– Що тихо, скатіна, що тихо?! – я штовхаю його до стіни. Він штовхає мене від стіни. Я падаю на підлогу, факін шит, ненавиджу ламінат, напевно, на дерев'яну підлогу падати не так бридко, принаймні по ній ти не сунешся аж півтора метра. Але інколи заганяєш у дупу скалки.

– Успакоїлась? – він переходить на рідну мову.

– Пішов в сраку, мудак недороблений, курва твоя мама були, як тебе робили! Кров би ті залєла, go fuck yourself and your younger brother [10], eat my clit [11] et suce ma bite [12], what a motherfuckih shit [13]?! – В поезії я завжди схилялася до космополітизму. – А ще give me back my money [14].

Він стоїть, роззявивши рота. Відтак подає мені руку й допомагає встати. Третя ночі. Відтак він курить, а я п'ю каву. Не дивимося одне на одного… Відтак він п'є каву, а я п'ю віскі. Третя тридцять. Відтак він витирає носа, а я потираю руки. Відтак він лягає на ліжку, а я на підлозі. Відтак я драматично і надсадно кашляю, щоби показати, який тут протяг і як буде страждати врешті-решт його православна душа через те, що ближня душа так страшенно мучиться поряд. Ми сонно перемовляємося про те, що в цьому місті взагалі зимно, і я перебираюся до нього. Всім на добраніч.

От бачите, що, бува, трапляється, коли чоловік і жінка в ліжку ПРОСТО дивляться кіно?! Думайте, друзі, перш ніж до ліжка лізти, які з цього можуть бути наслідки.

А поміж тим, тут іще спрацьовує ефект «Бійцівського клубу»: коли двоє людей, двоє добрих друзів – зрештою такими ми з Нікі-тою й були, якщо добре розібратися – як слід відлупцюють одне одного, моральна проблема зникає. Витираючи кров із носів одне одному і прикладаючи холодні шмати до забитих місць, ви смієтеся, розумієте, що саме зараз життя не гівно і що між вами двома таки існує щось спільне, близьке і рідне. На певний час цього вистачає. A la prochaine, ma choute [15]

Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.

А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.

– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного дня.

– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, принаймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і грати, а це мені ой як важливо.

Ми й потім сяк-так спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найбанальніша асоціація – подружка-німфетка Леона-Кілера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки-викладачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр… так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити, і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли «нічого такого» не було. Ніби мене коли-небудь цікавило «щось таке» про інших людей.

Пам'ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерами-тінейджерами. Найбільше, ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цербер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлі-шем ми зустрічалися хіба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш, без коньяку в цих кам'яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви. Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав'ярні, аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтягнуті жіночі панталони… Його темні очки-намистинки ледь визирали з-під цього трусяного безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?…»

– Ну ти і трешер, Нікіта… – припух собі Дафліш.

– Боже, зніми це! – ледь не вдавилася я.

Нуль реакції.

– Ти йдеш? – нервово випалив Нікіта.

– Я? Ні! – в унісон відповіли ми з Сонею, відтак перезирнули-ся й розреготалися. Бідний Нікіта зараз тут усіх повбиває. Я витерла рот серветкою. Чомусь раптом подумалося про його голе худорляве тіло – як йому зараз там – під цим дурнуватим одягом?

– Кгм… – прожувала я.

– Соня. – Уточнив Нікіта.

– Ні. – Уточнила Соня.

– Можна тебе на секунду? – Нікіта закипав.

Я здивовано підняла брови. Соня вийшла з кафе й за півхвилини повернулася, знизуючи плечима, ніби запитально до мене.

– Якийсь псих.

– А то! – я підбадьорююче підморгую і цілую Дафліша в вухо.

– Мені треба дещо тобі розказати… – Соня винувато ховає очі.

– Давай. Не баїсь! – я цілую Дафліша в око. Ні, вона все-таки наполягає, щоб тепер вже я вийшла з нею на вулицю, і там розповідає про те, що якось вночі вони познайомилися з Нікітою в і-нет-кафе, як потім пішли до нього додому і проговорили до ранку, і нічого такого не було, хіба що поцілунки, і що він їй подобається, але я також їй дуже подобаюся, і що вона почувається винуватою.

– А це ж бо чого? – вже вкрай щиро дивуюся я.

– Ну… Не хочу ставати поміж вами.

Хо-хо.

– Слухай, – кажу, – Соню, та не парся ти так. Треба тобі мучачік – забирай з потрохами і здачі не треба. Може, хоч з башкою в нього краще стане. Бо щось мені ці його нерви вже почали набридати. «Посміхаємося, посміхаємося!» – ось що він мені тут весь фестиваль повторює. Типу, щоби всі думали, ніби ми – ідеальна успішна парочка і в нас усе зашибісь, хоча насправді в нас зовсім уже нема бабла, справи йдуть гівняно – далі нікуди, і ми від щирого серця одне одного ненавидимо. А принагідно щовечора пиздимося.

– Ого… – протягує Соня.

– Угу, – кажу я і чогось згадую, що це слово дуже любить Жадан. Ні, все-таки яка смішна ідея була сумістити кінофестиваль з літературним хепенінгом. Ну нічо', письменники таки прикольніші за кіношників, це я нещодавно для себе з'ясувала.

Показ відбувався без будь-якої реклами і – не брешу – на мій фільм прийшло найбільше людей. Нічого не маю проти блокбас-терів, що рекламуються по ґлянсових журналах за півроку до початку їх прокату, тим більше проти вузькопрофільних інтелектуальних замальовок, що ними так люблять заморочуватися молоді режисери, але… Факт залишається фактом. «Перламутрове Порно» зібрало свого глядача, і глядач пішов із показу більш ніж задоволеним. Я, правда, не повдягала на презентацію всієї тої запланованої хуйні, та й лімузином всі дні фестивалю нам слугувало таксі, але факт успіху в публіки, як уже сказано, залишається фактом. Хоча це й не додало нам грошей, впевненості у майбутньому чи гармонії в стосунках. Ну що ж, that's life.

– Ну пішли, а то тут холодно… – Соня бере мене за руку і тягне до кав'ярні.

Відтак стає ще холодніше. Всі розсмоктуються кудись по місту, а я залишаюся разом з пледом, Поваляєвою і коньяком, з якого й почався цей шматок розповіді. В якийсь момент я розумію, що ще трохи – і я проїбу свій потяг, бо вже вечоріє, а речі на іншому кінці міста ще й не думали собі пакуватися. Треба встигнути знайти Нікіту та й узагалі всю нашу гоп-компанію, щоби з'ясувати, хто куди їде і хто де лишається. Зайве казати, що в такому стані зрозуміти щось украй важко. Так само тяжко і когось розшукувати. Втім, інтуїція і Поваляєва рятують мене.

– This is the end, beautiful frie-e-end! – дурними голосами затягуємо ми по дорозі. Потім уже ніхто не в стані адекватно відтворити текст, усе скидається на суцільне дежа вю.

– Дід Пана-а-ас is calling us! [16] – це вже моє соло.

Потім у клубі, куди ми казна-як приперлися, ми казна-чого зустрічаємо Нікіту і всіх інших. Може, вони вже всі давно повмирали і я вслід з ними, тому-то все так легко?

– Іде ти лазіш?! – вітає мене Нікіта.

– Я замерз, як собака… – вітає мене Дафліш.

– Коли ми їдемо? – вітає мене Соня.

– Торнберґ, давай я куплю тобі пива? – ну от. Насправді любить мене одна Поваляєва. Від такої доброти я починаю плакати, мене відводять кудись у куток, Нікіта злиться і йде кудись із кимось говорити на важливіші теми.

– Почекайте, товаришу Гітлер! – я раптом підриваюся і розумію, що просто зараз мені треба зробити щось дуже вагоме. Дати Нікіті в пику. Бо що ж за на хуй?

Далі все пливе рапідом: я біжу, розштовхуючи натовп, туди, де зник Нікіта, мене хапають за руки, щипають і просять автографи, я чую далекі голоси Соні і Дафліша, Поваляєва виграє в більярд, столи – усі, крім більярдного, – розлітаються навсібіч, я нарешті бачу Нікіту, він п'є пиво, пиво летить красивою кометою з довгим хвостом у бік бару… я таки ненавиджу цей клуб, цей повний відстій, і за це зараз заплатить Нікіта…

– Чьо, ващє с ума сашла? – Упс. Не встигла. Він ухопив мене за зап'ястя. Пальці як у краба. Кістлявий, а сильний, зараза. Мені гірко, гидко і соромно. Довкола купа глядачів.

– Поїхали складати речі, – врешті-решт кажу я, ковтаючи сльози. – Часу до потяга лишилося понти.

– Якого потяга? Я нікуди не їду.

– Я їду. А ключі від квартири у тебе. І завезти їх тобі я вже не встигну. Так що давай.

Ми в таксі. Нікіта спереду. Дафліш, Соня і я позаду. Дафліш Дивиться у вікно, Соня зиркає на мене трохи перелякано. Ну й очиська. Глибокі, як шахти, вологі, як шахти, лякаючі, як шахти. Навіщо вона постриглася сьогодні? Зробила якесь зовсім коротке каре. Такі зачіски чомусь завжди додають віку. Юні дівчатка стають схожими на пристаркуватих феміністок. У них ніби крупнішають носи. Ну та годі вже. Соня все одно гарна. Навіть із таким червоним замерзлим носиком. Ніяк не оговтається від холоду, бідося.


Нікіта мовчить. Не оглянеться ані раз. Ракавой мущін. Я просовую руку Соні за шию. Обіймаю її, пригортаю до себе, грійся, Соню, нам не шкода. Потроху починаю гладити. Її лице чимраз ближче. Я спершу обережно облизую їй солоні вії, глибоко вдихаю запах волосся, потім пильно, з сантиметрової відстані, дивлюся їй в очі, все, ясна річ, пливе і розпливається, я хапаю губами її губи і спершу дуже ніжно, а відтак цілком агресивно починаю її цілувати. Дивно, але переляк дістала не вона, а Дафліш. Саме переляк, а не ревнощі чи щось таке. Соня була цілком впевнена, хіба що разок зиркнула в бік Нікіти – той, здається, нічого не чує й не підозрює. Злість – чудове заняття. Триває довго і весь час людині з собою інтересно.

Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас чекати.

Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру. Він раптом різко обертається:

– Ну і чьо ти тваріш?

– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?…)

– Це моя тьолка.

– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?

– Нє-а. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.

– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня каскадера.

І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видавлюючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг. Хто заговорить першим?

А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квитками. Якісь друзі в чергах.

– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.

Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім'я, слова «тьолка», «ган-дон», «йобаний фестиваль», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?

Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нікі-тою. Ну то й що? Дафліш – єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.

Нарешті з'являється Соня і щасливо заявляє:

– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…

Упс. Я ж про таке не просила.

Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменників, журналістів, перекладачів, прилітературних тусовщиків, всі разом накурюємося, краще мені від цього ажніяк не стає. Соня лежить на нижній полиці і вся дрижить… Як же мені її шкода… Я лягаю поряд, гладжу її, цілую і шепочу купу всього того, що середньоста-тистична баба чує від середньостатистичного п'яного мужика:

– Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде добре, віриш мені?

Ну і нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний мужик.

Соромно, Торнберґ, ой як соромно. Отак на п'яну голову запросто поламала слабке, як весняна квітка, кохання двох прекрасних молодих людей. Ну і навіщо? У-у-у-у. Якби я була вовчиком, то неодмінно вила би від сорому. Алкоголь сакс. Але хіба лише в ньому причина?

Наступний ранок холодний, сонячний і мовчазний.

Простіть мені всі.

Я не їду додому, я їду до Дафліша, я їду трахатися з Дафлішем.


Shortcut. Монтажна склейка:

Життя собі просто йде. Правда, інколи воно просто йде нахуй.


Ну, гаразд. Мабуть, досить вже гратися в єдине і чисте кохання до маленького хлопчика. У мене зовсім скоро буде сім коханців. Різного калібру, віку, національностей і віросповідання. І я не відразу зможу їх усіх перелічити на пальцях. Обов'язково про когось одного забуватиму. Але завжди буду згадувати при повторному перерахунку. Я турботлива все ж таки. Навіть коли мені сниться, як один коханець трахає іншого (при чому обоє мають одне й те саме обличчя), я гладжу його кучеряву голову і втішаю: «Все буде добре». Але далі вже про всіх і НЕ послідовно. І вибачте, якщо когось забуду. Я ненавмисне.

00:00:00:05

Фестивалі переслідують один одного і мене. На цьому купа коротких презентацій коротких метрів. Як водиться – поквапливі покази чогось потенційно цікавого та задовге піар-мусолення гарантовано претензійного. Кураторів останніх імпрез я так і називаю – мусоліні. Володарі престижних кінопремій рідко бувають цікавішими за зелених дебютантів. Журналісти бігають, куди їх посилають, лише кілька найхитріших просто купчаться собі в барі з шаровим інтернетом і посилають усіх самі. Ввечері всі дружно напиваються й обіцяють одне одному контракти, проекти, ролі, гроші, почуття, дітей…

Якийсь зовсім крихітний павільйончик, сюди разом з нами запхали зі своїми фільмами поляків, румунів та опальних у себе вдома білорусів. Декотрі з них просто не зможуть дозволити собі розкоші повернутися – бацька не по-біблійному обходиться з блудними синами, а сам живучий. Довгенько їм ще стирчати у цій Європі до настання ліпших часів, творити тут, їсти, топтати північно-західний ряст.

Характерність таких-от вавилонських зібрань полягає ще й у тому, що на якомусь їх етапі тобі дико хочеться когось витрахати. Потяг до культурного аншлюсу, чи що? «Дєвок і кокаїну!» Насправді тут і пива важко купити після одинадцятої вечора, а кіномист-кині й дєвки навколо крутяться самі якісь афтер 35. Не те, щоб мені не подобалися зрілі жінки, зовсім ні. Щось би і з кимось із таких певне могло зростися, якби я не вирішила зайнятися коханням із Діонісієм у дзеркалі, а вже потім прибув Його Величність Інтер-нешнл Селебріті Маестро Кройб, логічний наступник Діонісія.

В якийсь момент розумієш, що твоя власна краса тебе вбиває. Треба швидко щось робити. Бо навіть коли слухаєш якогось дуже серйозного теоретика актуального кіно, котрий розповідає уважним слухачам про жахливі речі штибу геноцидів чи смертей від наркотиків та інших хвороб, картинка у твоєму мозку домінує зовсім інша.

хочеться вас виїбати або вбити
мій мозок – бомба
не знаю, чому я тут
я тут просто відвідувач… [17]

Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно сперечаються всі ці люди, я не розумію, що я тут роблю, в цій цілковитій атмосфері серйозної поважності. Мене тут поки що ніхто не знає, і мені це до дули. Я маю невід'ємне право на свої картинки в голові. На руки, язики і щупальця, що проникають в усі мої отвори просто тут, поки я начебто слухаю цього респектабельного, з ефектною сивиною, кінематографіста. Я відчуваю своє голе тіло під одягом, я відчуваю його доторки і множинні проникнення. Він облизує мене, зв'язує і розв'язує, заповнює і лоскоче, запущеними досередини мацаками піднімає в повітря, змушує кінчати знову і знову. Він прекрасний.

Вибачте, але я не дослухаю вашої напрочуд інтелектуальної лекції. Мені страшенно треба до готелю, навідати себе і Діонісія. Ми там чекаємо на мене… Я чекаю в дзеркалі, він – усередині мене. Треба швидко донести його до безпечного місця. Замкнутого дзеркалами.

Кімната в готелі така собі, але мені то байдуже. Головне, що тут вистачає дзеркал. Ванна, двері ванної, дзеркало над раковиною, дзеркало навпроти дверей до ванної… Я бачу своє тіло будь-звідки. Я повільно роздягаюся, я пещу свою шию пальцями, піднімаю своє волосся. Скидаю тісний корсет. Гладжу шию і живіт. Запускаю пальці під бюстгальтер. Розстібаю його, але не знімаю… Розщібую ремінь. Важкі мілітарі-штани падають долі. Шарф хай залишається на шиї. Я дряпаю собі живіт, ковзаю пальцями під трусики, я дивлюся собі в очі в дзеркалі. Я як він. Я дивлюся йому в очі у своїх очах. Коханий мій, ти все так вправно робиш… Ти вбиваєш мене. Я трохи стягую трусики, пещу собі кісточку і внутрішню сторону стегон. Другою рукою зминаю собі груди. Я так люблю тебе, убий мене. Просто зараз убий.

Я наслинюю палець. Ковзаю ним собі між ноги, воджу ним по набухлому клітору… Відтак я знімаю трусики зовсім, знімаю ліфчик, не знімаю шарфа. Мейк-ап на моїх очах розмастився, і тепер у мої очі влізає ще більше його очей. Мій середній палець вже глибоко в мені, там тепло і підземно, як же я заздрю тобі, коханий, ти можеш відчувати цей Уроборос повнішою мірою, ніж я.

Я слиню вказівний палець лівої руки. Його я спершу ніжно, відтак трохи сильніше засовую собі в анус. Так, коханий, бери мене водночас звідусіль. Я труся грудьми об стіну, я не відвертаю лиця від дзеркала, обидві мої руки всередині мене. О, так,

роби це.

Я роздивляюся на себе в дзеркалах. Я розводжу ноги, те, що мені відкривається – дивовижно звабливе. Як же тобі пощастило, любове моя. Ти маєш змогу бачити мене там набагато частіше, ніж я. Мені подобається ця моя нова стрижка. Мені подобається засмаглість і колір там, унизу. Мені подобається те, що ти зі мною робиш.

Нагло мені дико хочеться, щоби ти виріс і повністю зайшов у мене, щоби зробив мені боляче, просто розірвав. Я скрикую. Переміщуюся на ліжко. Жодного предмета, котрий би пасував моїй середині. Жодного. Я дочекаюся тебе, я дочекаюся його, мого Мефістофеля…

Я пришвидшую свої рухи, роблю їх сильнішими, надсаднішими. Я здригаюся, вульва пожирає чотири моїх пальці, б'ється в судомах, анус також стискається і розтискається, тіло вигинається напруженою дугою, відтак вибух. Дуже-дуже довгий вибух. Серія вибухів. Впритул один за одним. Із цього мусить народитися планета. Але зринає Порожнява…

Та не надовго. За Діонісієм, за потужним оргазмом і смутком не забарився явитися Він. Найкрасивіший і найнебезпечніший. Най-талановитіший і найсильніший. Найсексуальніший і найневло-виміший. Той, хто залишає всередині печаті. Той, хто трапившись тобі одного разу зовсім випадково, змінить твоє життя безповоротно. Той, хто любить червоний колір і має лінії на долоні цілком ідентичні твоїм.

Той, кого я кохаю. Той, хто вбиває мене. Той, хто не здогадується, що я колись уб'ю його. Кройб.


Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою натомухай-прийомі. Він – Мефісто, я – жінка-Фауст. Я ні з ким не говорю, крім нього. Не говорю на своїх презентаціях. Пропускаю свої прес-конференції. Не даю інтерв'ю. Ані жодного слова. А потім з'являється оце:


Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex


Якщо повторювати це слово певну кількість разів, воно втратить своє значення. Але в жодному разі не втратить привабливості означувана ним дія.

Тим більше, коли йдеться про секс із Мефістофелем. Хариз-матичним, звабливим і, вочевидь, підступним. Хоча Фауст сумно цього не помічає і сумно погоджується на те, щоби його дурили.

Коли ми потім надривно кохаємося і він шепоче мені на вухо слова «кохана» чи «як же я люблю тебе», я іронічно посміхаюся. Бо не вірю. Але погоджуюся й на таку гру. Я ж не театральна ре-жисерка на прізвище Станіславська. Добре, що він не бачить цієї миті мого обличчя. Треба, щоб він вірив, буцімто я йому вірю. Інакше він перестане бути Мефістофелем.

Отож спочатку ми танцювали і пили. Танґо – це вже секс. Якщо вмієш його танцювати. Ми дивним чином уміли. І без будь-яких слів йому швидко стало зрозуміло, чого хоче ця ледь знайома суміш femme fatale із enfante terrible на ім'я Тріша Торнберґ. Сама ж ця жінка-дитя – тобто я – ще якийсь час сумнівалася і, як завжди, вагалася, щоб не здатися нав'язливою. Бо нема нічого гіршого, ніж виснути на чоловікові, котрий і на гадці не мав тебе хотіти… І нема нічого кримінальнішого за провтик можливості виїбати жаданого тобою чоловіка, коли він тебе хоче, а ти просто не надто в цьому впевнена. Тому я дію хитро, швидко й цілеспрямовано.

Взнаю на рецепції номер його кімнати. Коли він, така вся з себе «італьянская звезда», іде з молодим українським оператором (яка малому честь – його хист помічено!) до того в номер пити віскі, я, під приводом «мені потрібно перевдягнутися», підіймаюся до себе, швидко змінюю одяг і беру з сумки одну таку дуже хитру штуку. Її зробили для мене юні обожнювачі з технічного університету. Нібито для перформансу чи й навіть (о, так, Трішо, будь ласочка!!!) для нового фільму. Штучка-дрючка називається «Neo Locker Обломастер». Якщо її запхати в електронний замок замість пластикового ключа, замок обов'язково розмагнітиться і працюватиме абияк. Тобто замикатиметься, коли захоче, і відмикатиметься теж, лише коли сам цього побажає. Це як чесна лотерея: ніхто ніколи нічого не знає наперед. Вагітність випадком. Практичне втілення теорії вірогідності. Божий план. Негаданий сюрприз Мефістофелю від печального Фауста.

Отже, я йду до потрібних дверей і легко вставляю ту свою картку в щілину Кройбового замка. Витягую. Зі спокійною душею спускаюся до апартменту оператора. Вечірка триває. Знайомі ґеї вбили б мене, довідавшись, що я порушила таку ідилію. «А що, як малий мав шанс?!» Але ні. Ні Кройб, ні юний оператор на пі-дарів не виглядали. По чоловіках це ясно видно, як по стінгазеті. Не треба навіть випромінювати надмірну кількість флюїдів, аби відловлювати на свої фільтри феротони гетеросексуала. Чи бісексуала. Тут контакт між вами й ним або є, або його нема. Та сама історія з дівчатками. Одразу видно, кого можна розвести на творчі експерименти, а хто буде на печі чекати судженого. Кожному своє, chaque a son gout [18].

В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо, то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п'ємо. Малий (а все-таки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не тямить себе від щастя. Пришестю ТС він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно. На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торкнутися. Тож якщо тема причастя комусь і актуальна, то…

– Мені так холодно, – кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для ілюстрації уявленого стану.

– Холодно? – перепитує Кройб.

– От коли б ти, – говорю мрійливо, – сів на мої стопи?

– Можна, – він чи то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.

Відтак ми п'ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут, і такого облому – прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest popierdolone – я собі не пробачу. Але чуваки собі п'ють спокійно, атмосфера робиться дедалі теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.

Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближче:)), бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.

Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оцифровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор, наші різні поверхи, його двері, котрі – упс! – йому чомусь не вдалося відчинити, моя пропозиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби вимушений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили нарешті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє «чого ти усміхаєшся», його – «тому що мені добре», мені також добре, дико добре, ти не уявляєш наскільки, брак будь-яких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50x50 вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитина-гопнік (дитина-ґот?), звідкісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли дивитися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти кудись далеко до Північного або Південно-Китайського моря, годувати рибою і поїти гарячим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і дозволяти витирати мене пухнастим білим рушником… Мати + ? сексу. Worth the SEX [19]. Нарешті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.

Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, доведеться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, як-не-як, двадцять років різниці. Хулі мені вмирати ні світ ні зоря?

На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.


Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».

Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас стежила за мною очима й подавала Руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися агресивними оранжевими черевиками.

– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»

Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім'я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.

– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.

– Ясно. – Все для себе прояснила мама.


Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік [20].

Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч-не-хоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.

Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.

– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!

Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.

– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хорошого вже не буде по дефолту. – Ти-то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч що там робить – хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню не поклала?

– Яка ти зла, Трішо!

– Нормальна, Дафлішу. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори, бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі… Дивися, Дафлішу, сам не розчаруй мене.

Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді, він падає у воду (бідося – вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибухає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку. Фу, Трішо, встидно! Десь уже ця історія була… уже якийсь хлопчик верещав: «Еті йобаниє гори! Ми все здесь здохнем!» Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічого не вчаться, мда.

Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала, подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:

– Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я…

На щастя, Ельза знайшлася – ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоб отак просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за прозаїчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити коротке життя метелика-коханця.

Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заводить.

– Знаєте що, – сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула свою рибу-сонце заради компанії «двох київських падонків».

– Ну і шо?

– Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було б захавати Ясю. Її надовго б стало.

– Ага, ги-ги-ги, – Стоґнєвіч гигоче, нараз спохоплюється: – Фу, які ви…

– Нє, стопудово стало б надовго, – розмірковую я, – а те, що не доїли, продали б у Яремчі на базарі. Прикинь – заходять люди у м'ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки…

Думаю, з того базікання й почалася справжня дружба між нами.

00:00:00:06

…Подаруй мені
Щось на прощання
Або ні
Не даруй
Не даруй
Люблю тебе
Відвикаю
Люблю тебе
Відвисаю… [21]

У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи корисними, як от обливання крижаною водою. Але поганих зажди більше. І тримаються вони міцніше. Маскуються під невід'ємну частину особистості. Виводяться психотерапевтом: 25 баксів за годину (по дружбі).

Тим часом справи з моїм малим дедалі більш ускладнювалися. Мені ця конструкція «Кройб – я – Дафліш» здавалася цілком природною: черпати юність із одного чоловіка і живити нею іншого. І навпаки: черпати харизму і потужність, а іншого годувати своїм досвідом. Але таке переставляння саморобної клепсидри малому Дафлішеві явно не подобалося.

Моє життя перевернулося на 180 градусів – це був вибух, темрява скінчилася, цикл чергової ініціації пройдено. Ініціацій у житті ще буде безліч, але кожна з них мусить завершуватися, відкривати тебе зовнішньому й внутрішньому світові. Я жива і наповнена. Я, здається, знаю, кого я чекала двадцять років. І хто чекав двадцять років мене.

Але малий, він страждає. І я страждаю через це. Не так страждаю, як дратуюся. Йому стає страшно, і він хоче піти геть. Відчиняє двері і наштовхується на стіну.

– Замурувала…

– Сам себе замурував.

Так ніби це я змушую його ходити, сидіти, залишатися. Він боїться мене. Страшенно боїться.

Інколи мені здається, що він кардинально відрізняється від інших підлітків. Коли нам добре, я не відчуваю між нами ні інтелектуальної, ні вікової різниці. Хіба що різницю в об'єктивному досвіді. Він розумний, творчий, пробивний, самостійний. (Звучить, як шлюбне оголошення?) Гаразд, ось мінуси: неорганізований, безвідповідальний, інфантильний. Істеричний.

– Я не можу так, не можу! Скажи, що там у тебе сталося!! Що це за двадцять років, про які ти весь час говориш? Мені ще нема двадцяти років…

Навіщо це вам? Може, для того, щоби ви легше збагнули всю подальшу історію?

Що ж, поки ви чекаєте на продовження, – звичайно, із вмонтованими туди флешбеками, – розповім паралельно про один сантехнічний момент. Тут уже ніякого трешу, один лише гедонізм. Моя велетенська кругла ванна стоїть посеред подіуму, що сягає рівня її бортів. У ванну з усіх її боків крізь трубки булькочуть бульбашки. Це наводить на ідеї? Гадаю, навіть будь-яку статечну господиню наводить і заводить. Хоч у дамських журналах про таке й не пишуть. Але точно мають на увазі. Колективне підсвідоме жіноцтва – то страшенна сила. Фактично – СС. У кожній хоч як емансипованій і зайнятій кар'єрою телеведучій, топ-ме-неджерці рекламної агенції, політичній аналітичці чи мажоритарній акціонерці трубопрокатного заводу живе бодай малий тельбух домашньості, маленькі хатні приємності хоч-не-хоч, а шпортаються об нас і підбивають на дію.

Так от, і я взяла та й завела собі звичку лежати в цій купелі, повній аж під стелю піною для чутливої, курва, шкіри, читати Андруховича чи Павича в кайфовому перекладі, відтак відкладати книжку подалі і накривати рушником, потім закидати ноги на подіум і підставлятися якомога щільніше під концентрований потік тих рухливих бульбашок. Орґазм приходить несподівано швидко. Як ви гадаєте – я кінчаю від української мови?…

00:00:00:07

Я довго ходжу поміж м'ясних рядів Житнього ринку. Дивлюся на всі ці відрізані хвости, вирізані язики, печінки, нирки, ребра, смужки сала з кров'ю, смужки м'яса з салом, плями крові на оббитих бляхою прилавках. Масні пальці продавщиць перемацують скривавлене м'ясце, язик мертвої корови лягає на шальки, на язику фломастером хтось написав латинське S чи наше Г, корові то вже байдуже.

Я ходжу поміж м'ясних рядів ринку. Я не вегетаріанка. Я привчаю себе не ригати від того, що бачу. Привчаю свій організм, щоб його не нудило, щоб я могла дати відсіч будь-якому мудилові…

Я хочу в наступному фільмі знімати м'ясо, багато м'яса, на ньому лежатимуть товсті голі жіночі тіла, їх обмацуватимуть криваві пальці. Ну, це так – буде зовсім короткий момент, але щоби знудило в кінотеатрі геть усіх, крім мене.

Я прилаштовуюся за якоюсь жіночкою років тридцяти семи, у вузьких чорних джинсах і шкірянці. Вона пробує сир, я хухаю їй на вухо. Сир їй не подобається. Я його не пробую. Іду за нею далі. Сир у наступної бабці їй подобається.

– Хороший сир? – пильно вдивляюся їй в очі я.

– О, то дайте й дитині попробувати! – каже сусідня до сирної бабця.

Дитина пробує сир. Сир жирний. Прізвище бабки – Упир. Це на її ліцензії зазначено. Ліцензія упиря. Ліцензія упиря з правом продажу сиру.

Жіночка купує сир і йде собі. Не зав'язуйте, каже, я його зразу з'їм. Упир погоджується і не зав'язує.

– І мені такий же шматок, – кажу я.

– О, а я думала, то мама з доцьою, – каже Упир.

А ні, а ні, а ні, – думаю я. Тут-то я вам і не попалася. Ось вам мої аж сім гривень, Упир. Всіляких вам, Упир, благ і торгово-трудового дня вам харошого. Пасіба.

00:00:00:08

Щось мій фільм зовсім не просувається. Ні в зуб ногою, ні в грудь копитом. От уже і МОЛОДІСТЬ майже пройшла. В сенсі фестиваль «Молодість». Хоча гості його – не такі вже й молоді. Взяти хоча би Жерара Жуньо, якого він там року народження? 51-го? А на дівок місцевих он як іще хвацько позирає… Назвав мене, скатіна, odieuse et pretentieuse [22]. Щоправда, відразу ж обачно додав, що якраз це і є, можливо, добре. Ні, це дійсно добре, уточнила я. А, ну так, він, цей найбагатший французький актор-колобок, що обскакав Жерарця Депардье за бабловими показниками, сказав це, після того, як я, прикинувшись франкомовною журналісткою з Києва (ну, люблю підіймати престиж нашої преси, гуманістка я – що не ясно?), спитала: чи не мріє він знятися в наступному фільмі Тріші Торнберґ?

Сам же чувак виявився явно непретензійним: – Уявляєте, якось на церемонії вручення «Оскара» я пішов у туалет, а там… там зі мною поряд… пісяв сам Клінт Іствуд!!! Я сиділа й думала собі, як би я сама реагувала, посцявши в сусідній пісуар із Фон Трієром чи Кі-Дуком. Швидше за все, просто порівняла б розміри наших членів, хоча навряд би я пішла до чоловічого туалету, якби до жіночого не було черги. Жінки засідають по вбиральнях куди довше і це бентежить чоловіків. Хтось із них, пам'ятаю, сказав був: «Міняють прокладки, але ж не можуть абсолютно всі жінки мати місячні одночасно і так день у день?»

Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила, коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку. Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.

– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди, чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.

Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скульним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.

– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.

До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.

Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:

– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…

(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).

– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…

(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки, що повсякчас вшивалися – «Я-ні-ма-гу-жить-бєз-тібя» – спершу за мною, відтак за моїм чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчи-ми здібностями? Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко собі раду дасть.)

Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом переможно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні постановки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені, зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем'єри й демонстрував їм нові експонати свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і відміняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, студенток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креативних екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни, забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи. Скупі, як чоловіки-міліонери. Зате по кілька разів на день.

Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.

Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.

Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.

Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.

Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.

00:00:00:09

Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропорядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по-справжньому розхитаними нервами. Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя – все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи, відповідно, злій, але не більше, ніж будь-яка інша нормальна людина. А в кінці з'ясовується, що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби ревуть. Включно з головною героїнею.

Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

00:00:00:10

SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovteky\ty.

chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?

chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko

davatymetsyaNEMOZHLYVIST.

takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?


proshavay, lyubove moya. Y


Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.

– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.

– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.

– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.

– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.

– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.

– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?

– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?

– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?

Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:

Tyshcho, Trisha?!!!

Dajmeniznaty, shchotytut!

Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY

Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.

А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.

Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.

– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.

– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.

Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)

– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.

Я мовчу.

Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.

– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.

– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.

У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.

– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.

– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.

– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє-каль втупився у харошого парня.

– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.

Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!

– Д-да, д-да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.

– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.

– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.

– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.

Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!

Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.

Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по-думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.

– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…

Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:

Vyjavljajet'sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe – je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY

А потім іще:

Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.

YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY


– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!

Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:

– Ну што, пайдьом в театр?

– Нет, в театре ми уже билі.

– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…

Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:

– Підараси.

– Ага, – погоджуюся я.

– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?

– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!

– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.

– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда-расам».

Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»

Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:

– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!

00:00:00:11

Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча, чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу. Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані буквальна пражигалі время». А з цими невидимими технологіями хто його зна?

– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан-скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно-маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп-мо-біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку-вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:

– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!

Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.

OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.

Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.

Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…

Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:

– Мені все похуй! Мені не страшно!

Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.

Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.

– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.

Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:

– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!

Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».

– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?

– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.

Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»

Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.

Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]

Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха-ха-ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп-мотлох-клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше-менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій-ка? Як добре, що я – не вона.

Але як погано, що ті польські письменниці, журналістки й феміністки – не веселі польські робітники. Бо напередодні дуже важливої фотосесії ми були явно не в мейнстрімному стані свідомості. Варшава тепер завжди асоціюватиметься у мене з підкресленою жіночністю, вінтажем (Аґнєшка для фотосесії вбрала мене у реальні скарби своєї бабці з 70-х років) і вишукано скрученими джойнтами. Якби польські інтелектуалки могли хоча б опісля півночі ставати польськими робітниками, голова української треш-режисерки виглядала б бодай трохи пристойніше за її фільми. А так добра і красива Аня відсвітлила і зафарбувала у кислотно-рудий колір Трішину голову так, що зверху ніби все нормально й рудо, а якщо трохи підійняти волосся, на світ Божий вилізають чорні острівці, подібні до плямок леопарда чи лишайних плішин шолудивого кота. Але Тріша особливо тим не парилася – однаково після короткої зустрічі з Кройбом у його Мадриді їй світили Камбоджа і В'єтнам.

Від чилійського вина, рештків передріздвяного шопінгу і якісного джойнту дівчата ледь не втрачали свідомість. Поміж тим вони всі втрьох доволі наполегливо робили те, що називалося інтерв'ю з Трішею Торнбер/напередодні прем'єри «Перламутрового Порно» в Польщі. Тріша трималася просто таки відбійним молотком, хоча напередодні спала лише годину…

У всьому винна краса: у неспанні, виснаженні, інколи й смерті. Хоча тут уже така штука – значно важче померти за красу моря перед заходом сонця, ніж за красу недоступного тобі чоловіка з позначкою «Не дає». Ну а якщо і людина та дає, і з відображенням у дзеркалі у тебе мир і злагода, можна ще чутарік пожити. Не вистачає власної краси – оточи себе красивими друзями. Значно корисніше для здоров'я проживати чужі красиві життя, ніж паритися у своїм хуйовім, якщо вже так сталося.

Тріша запросто могла пожертвувати своїм 8-годинним сном заради милування голими Стоґнєвіч і Долоріо. Його повне ім'я було ще дивнішим, хлопчик зовсім свіжий, з'явився звідкілясь недавно, Тріша таких деталей не запам'ятовує. Темні кучері, світлі очиська, веснянки… Ага – 21 рік. Саме час запхати рибку до акваріума.

– У ванну, всі у ванну!

– Треш-аристократи, йобанаврот. Чехов крутиться у вишневому гробу.

Тріша догулювала з друзями останній день у Києві. Назавтра вона ще мала з'явитися в посольство й отримати візу, щоби випертися з Батьківщини. Плести нісенітниці й сидіти 3 години в закритому приміщенні без туалету (у-у-у, як Європейська Спільнота дбає про права людини!), пояснювати, якого біса ти в минулому паспорті мала благословенну (!!!) шенгенську (!!!) візу (!!!) і поїхала собі в якусь йобану Сербію. Як ти могла так безсовісно обманути довірливе посольство цієї доброї і благородної країни?!! On ne comprend pas! [27]Вони ж взяли із тебе просто смішний консульський збір – якихось там 40 евро – і поставили ВІЗУ!!!! З ГОЛОГРАМОЮ!!!! Алілуя, сука, кричи: алілуя!!! А ти на Балкани. На велосипеді. Сука. Ще й у тюрму венгерську. Теж на велосипеді. Сука. Як ти могла. Як могла ти, сука?????!!! І не їбе нас, показуєш ти нам чи ні тепер касети з твоїми фільмами, вони все одно тут українською – нє, ну ми, звичайно, нею читаємо, але не говоримо, ми російську вчимо, це практичніше… що… шо?!!! Ти націоналістка?! Тут нічого робити націоналістам! Там, у нас, нічого робити націоналістам! Геть!!! Ні, почекай… Якого хуя ти українська націоналістка, якщо ти єврейка?…

На це один мій приятель каже, що єдині, кому не байдужа доля українського національного відродження, – євреї. Це він так, вочевидь, мотивує для себе деякі мої вчинки. По-моєму, це просто нормально – любити свою хатку. А інколи і тих уродів, що живуть у цій самій хатці поряд із тобою.

Але зараз не про це. Зараз знову про красу. Знову і знову, щоби всіх аж нудило. Про справжню і чуттєву. Краса не є кохання. Хоча і те, й інше є проекція. Це кляте усвідомлення не дає мені спокійно поплакати чи відчути глибоке страждання, коли коханий (номерний жетон «коханий» із довільною групою крові та без алергії на пеніцилін таки повішено на шию Психіатру) каже:

– Ти мучишся тим, що ти зла. А в мене інша проблема. Я невірний.

– Дружині? – питаю з тихою посмішкою, бо він і не підозрює, що в мене є:

а) чоловік;

б) майбутній чоловік;

в) харизматичний коханець;

г) інші звірі.

– Усім, – відповідає він. – Я непостійний.

– Всім? – хотіла перепитати я, – ну і скільки нас?

– Три, – ймовірно сказав би він. – А нас? – перепитав би за хвилю, якби не був так твердо впевнений у своїй ексклюзив-ності.

– Чотири, – сказала б я, – плюс один. Але він просто ще замалий і закрасивий. З чистими такими, знаєш, блакитними очима – не те що твої, пташині й чорні. Шкіра на дотик, напевно, м яка і тепла. Я ще не пробувала. Так особливо пахне – це відчутно. Правильно сексуальні люди пахнуть особливо, не користуючись парфумами. Трохи ластовиння. А ще в нього темне кучеряве волосся. Твоє темніше і жорсткіше, любий. Я ним дуже гостро милуюся, аж до візуальних спазмів. Десь так само, як тобою. Очі здатні кінчати – дешеве задоволення. А все одно для обраних. Він на 12 років за тебе молодший і в нього ще нема твого смаку і твоєї консистенції. Але молоде вино також вставляє.

Навіщо я розказую це все тобі, коханий? Просто хочу, щоби ти все відчував моїми рецепторами.

Так от. Я лежу собі у ванні зі своїм холодним вином у тонкій склянці і своїм гарячим, поки що віддаленим Долоріо на подіумі. Не, він не модель, Богу дякувати, моделей ми вже проходили і кіньми потоптали. До речі, нагадую, подіум – це така платформа, куди тут ванну вмуровано, у цьому лофті.

Цікаво виглядатиме моя кров на цій піні, якщо раптом розчавити склянку в руці. І як на це зреагує Долоріо? Стоґнєвіч, котра сидить тут же, до такого звикла. Ми просто приносимо одна одній йод після таких душевних поривів. А от він, наш новінькій-гатовінькій…

Я стискаю склянку. Вона тріскає. Рука не ріжеться. Прозоре скло падає в гарячу воду, вино розливається туди ж, без сліду, без наслідків. Ніякого драматизму. Так, ніби найвродливіша наречена виявилася не цнотливою. What a fuck, де моє шоу?…

Вони сидять на подіумі, дивляться на мене згори вниз. Я кажу:

– Не бійтеся, залізайте сюди. Зараз повиймаю скло.

Мовчать.

– Я зараз напущу більше піни і заплющу очі, я вас не буду бачити.

Сміються.

– Ну давайте ж бо.

Ще вагаються.

– Давайте вимкнемо світло і запалимо китайські свічки. Вони великі і не пахнуть – усі потрібні запахи у нас вже є.

Долоріо не проти. Гаряча вода, а він видно, що вже змерз, то може трохи згодом би…

Жестом накокаїненого конферансьє зупиняю його: просто роздягайся. І йди сюди. Я заплющу очі.

– Так-так, і ти роздягайся! – кажу я до Стоґнєвіч, – бо минулого разу залізло тут всьо в одязі!

– Ну от! – кричить вона і, здається, навіть тупає ногою, – варто було раз забути зняти труси під порошком, як тебе вже залошили на все життя!

Ми таки гасимо світло, таки запалюємо свічки, я гаки заплющую очі – і от вони вже поряд. Ніякого тупого сексуального збудження, сама лише пронизлива гедоністична алергія. Я дивлюся на них обох у цьому мінливому світлі, нас поїдає сепія, нас поїдає персикова піна. Мені видно їх лише до середини грудей. Виглядає так, ніби в 1970-х збираються транслювати американське кіно, зняте в 1990-х. Картинка і її бачення: підлітки готуються втрачати невинність. Кіно американське, не європейське – люди занадто красиві. І разом з тим справжні.

Я пожираю їх очима і відверто втішено посміхаюся – отруєння не буде. Знаєш, коханий, дика півторадобова єбля не є стовідсотковою необхідністю у всіх без винятку версіях людської пристрасті. Інколи кінчати можна просто від ненавмисних доторків до чужої гарячої шкіри під водою. Від того, як тінь сталевого намиста падає на шию цього хлопчика, від того, як обважніли й потемнішали його мокрі кучері. Від того, як його грудьми тремтливо гуляє тінь від полум'я свічок і як трохи налякано ці його дитячі очі за мною спостерігають. Наші невидимі ноги переплітаються, але то радше практична необхідність – не дуже вільно трьом поміститися в одній, хоча й просторій, каструлі. З нас тут вариться суп-пюре, а ми й не помічаємо. Тактильні відчуття програли візуальним ефектам – 3:0. Що скажеш, Психіатре?

Але мій belovedShrink [28]нічого не скаже, бо цю історію я йому не розповім. Натомість я скажу:

– Це нормально.

– Що нормально?

– Що ти всім невірний.

– Ти зараз для мене не всі…

Мені зненацька робиться дико страшно, якщо він зараз підкреслить оте «зараз». Але вже наступної секунди я розумію, що в цьому слові й полягає ultima ratio.

– Ти моє ultima ratio, – кажу я. – Прошу, не руйнуй цього. Я живу тобою. («Зараз» – додаю безмовно.) Ти відкриваєш мені істини, я стаю сильнішою через усвідомлення такого болю…

Хм. А що, як усвідомивши його непостійність, я врешті-решт зможу дати раду і своїй. Але чи така вона вже й погана? Ми не так вже й часто, хоча доволі сильно, страждаємо через неї. У всьому іншому митець просто таки зобов'язаний бути непостійним. Ну, з однією там чи двома константами: дружиною, що варить каву і мовчить, витираючи пил з вашого фамільного піаніно, чи чоловіком, що має собі своє повноцінне життя і разом ви ходите хіба що вечеряти та деколи в кіно, але попри те не уявляєте собі існування одне без одного.

– А непостійність – це нормально, – кажу йому. – Це необхідність. Все на світі тимчасове, і тимчасовість ця прекрасна. Ми закохуємося у тимчасовість, ми милуємося тимчасовістю. Always – what does that mean? For ever – what does that mean? [29]

Він не любить ці мої вкраплення іншомовних цитат. А я не люблю вживання слів штибу «вічно» і «завжди» стосовно людських почуттів. Що може бути більш минущим? І, проте, здебільшого жінки тяжіють до кидання цими слівцями. Либонь, кожна думає, що вона – як гак, до котрого прив'язана мотузка. Що коханий чоловік – це як засніжена вершина, в голову котрої можна забити цей гак-«завжди» і видертись нагору. Щоби там прив'язатися, посісти й нікому нічо' ніколи не віддати. Вважайте, поборники вічного кохання: в жодному разі не цілуйте древніх бронзових табличок невідомого походження на опанованій вами вершині! У вас, я розумію, екстаз і благоговіння, але ж нагорі температура мінусова і ви в курсі, що трапляється з дітьми, котрим заманулося взимку лизнути металевий предмет. Приклеїтеся-приростете намертво, без крові не віддереш. Є, правда, гарний спосіб: посцяти в руку і врятувати свої губи і язик. Але ж ви так старалися, так лізли, таких уже планів на майбутнє наклепали, а тут – маєш собі – сцяти!

– Так що, коли ти закохаєшся в іншу дівчину, це буде нормально, – кажу я Психіатру. – Це буде твій вибір, c'est la vie, мать його йоб.

Я страшенно собою пишаюся. Навряд чи кожна тьотька так змогла б. У мене начисто пропали ревнощі, злість, жаління себе, навіть пишання собою. Я просто спокійна, я відчуваю світло, легкі мурашки в потилиці і те, що зараз ворота до вищої правди, можливо, трохи прочинилися. А правда просвітленого сильно різниться від правди мораліста чи правди світської суки. Сука в мені відразу ж додає стосовно майбутньої гіпотетичної пасії мого любого:

– Так чи інакше, я красивіша, талановитіша, розумніша, сексуальніша за неї. Тільки не кажи їй, не засмучуй.

Я бачу, як любий вже дещо охуїв. Йому нічого сказати, окрім:

– Дякую тобі.

Я спокійна. Мені добре. Я приймаю його непостійність. Я не знаю, чи є в нього ще хтось, окрім мене й дружини, з котрою він не живе разом. Я приймаю його, я не страждатиму, я буду зміцнюватися. Я не зла. Я гаряча, але спокійна. Зараз спокійна. Але… ЯКОЮ Ж ТИ ЩЕ, СУКО, МОЖЕШ БУТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ПОПРИ НЬОГО ЩЕ 4 ЧОЛОВІКИ?!!!!

(Поки що лише чотири…)

Ги-ги-ги. Я люблю його.

А ще я люблю Стоґнєвіч. А Стоґнєвіч любить бабло. А бабло вряди-годи любить мене. Але любовного трикутника у нас не виникає. У нас, так би мовити, фрі лав із повною взаємністю. Правда, інколи у нас в кишені залишається гривень так 20 і за них треба доїхати до Києва, треба переконати Стоґнєвіч, що їй також конче треба до Києва, треба, щоби Бог просто перед нею в чергу поставив тьотіньку, котра хоче здати свій гівняний квиток і його, благодатного, купить Стоґнєвіч. І її гівняне місце буде просто поряд із моїм гівняним місцем. І потім буде все те, що було з травою і храмовими індійськими пахощами. Перш ніж неправедно витягати Стоґнєвіч із її рідного Харкова (Гаркова – якщо вже Гельсінкі замість Хельсінкі), треба пообіцяти подружці, що я більш не посилатиму о третій годині буднього дня SMS на телефон її мами: «Сестра! Коли продуплишся, припіздячуй в центр, йобнемо пивка!» А мама у Стоґнєвіч дипломат і нічого кардиналь-нішого за «дурак» у житті не сказала, а ще вона твердо впевнена, що її єдина донечка поїхала до Києва у якихось мегаважливих справах своєї компанії (Стоґнєвіч – директорка шлюбної агенції, їбанутися!) і що вона просто зупинилася там у цієї ідіотки-ре-жисерки, старшої за неї віком, але ніяк не розумом…

– Добре, – казала Стоґнєвіч, попиваючи, власне, те злощасне пиво, – що ти не написала «лишився порошок, приїзди – йобнемо!» Бо в мене дядя – начальник охорони Президента. Так що мене би люба больниця взяла, а тебе, Трішечко, ніяка…

– Угу, – погоджуюся я, і напровсяк п'ю безалкогольний ма-хіто.

Нам таки щастить. Ми робимо всю хуйню в останній момент, заскакуємо і зіскакуємо, даємо в пики, дістаємо в пики, нариваємося на неприємності і зриваємося на оточуючих. Коротше, ми майже дві хіпарки-пацифістки-вегетаріанки, членкині недільної секти «Ісус для домогосподарок». Йо.

Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.

– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.

– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.

– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.

– Ну давай…

І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.

– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.

– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.

Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.

– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.

Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.

Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.

00:00:00:12

Знаєте, за що мене ненавидять і бояться? А за що люблять і цікавляться мною? І за що я одного дня, ймовірно, дістану собі кулю в лоба або в дупу не найрозкішнішого українського розміру? Та за те, що я безсовісно краду і використовую чужі історії. Сакральні таємниці. І чим більше хтось їх ховає, тим більше інші їх хавають. Тим більше сенсу витягувати їх на світ Божий і продуктивно витискати з них увесь pussy juice, кров, сльози незайманок і оцтову есенцію. Потім люди йдуть у кінотеатр, чи купують диск, чи скачують піратську версію з і-нету – й на тобі! Але-оп, Фіфі! Ви попали! Впізнаєте себе, своїх близьких, своїх ворогів і родичів своїх коханок? Розумієте – все, що ви сказали, було використано проти вас? І адвокати тут ні до чого. Ви все одно ними користуватися не вмієте.

Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.

– Так не чесно, ти крадеш! Це моя історія! Я сам би міг щось колись за нею зняти! – кричать іноді хлопчики, коли дізнаються, що їх неперевершену лав-сторі вже розписано покадрово.

– Послухай, сонечко, – я зітхаю і не знімаю сонячних окулярів – це сонечко очей не випалить, воно м'яке і лагідне, хоч і прикидається талібівським терористом, – я нічого не краду. Я запозичую. Я рефлексую. Якщо хочеш – навіть проживаю цю історію вслід за тобою.

– Але ж я… Я просив! – далі править він.

– Ну-ну, заспокойся, маленький. Якщо вже на те пішло, то ти – моя історія. А історії моїх історій – мої історії.

– Значить, і я буду використовувати твої! – в очах уже відчай.

– Та на здоров'я. Що покажеш: «Тріша голосно ригала»? Чи «Тріша надто часто трахалась»?

– І смоктала!

– О, так це ж мені тільки честь робить. Я навіть підпишу кожну твою заяву. У мене ідеальний образ – чим страшніші й гидкіші речі про мене викладатимуть, тим краще. Так що я навіть сама готова поставити пам'ятник моєму гіпотетичному інквізитору. Правда, самій же доведеться йому за це промо платити…

Хлопчик на це нічого не каже. Мабуть, з усім погоджується. Ми прямуємо до моря, в крихітну бухту, де він рік тому вчинив страшний злочин і мав необережність мені про нього розпатякати. Стежка дуже крута, ми спускаємося туди, де колись чи то з'їхав величезний оповзень, чи то впав масивний метеорит – просто у якусь космічну воронку. Інколи лізти доводиться ледь не накарачках, замало не зубами чіплятися за суху траву й обривки якихось поіржавілих дротів. Зате внизу блаженство. Головна ознака – незасраність. Бо які ще ідіоти, крім нас, пхалися б униз під кутом майже 90 градусів, коли з-під ніг осипається все, на що стаєш? Але радість посидіти в цілковитій тиші під скелями все виправдовує. Тут зовсім молодий рельєф. Він все ще формується.

І такий же хлопчик.

Хлопчик роздягається і дереться ще кудись, на якісь скелі, поки я сиджу на камені біля води, занурюючи у хвилі пальці ніг… Зовсім голий хлопчик на сіро-рудих скелях виглядає прекрасно. Я довго фотографую його, а він про це не знає, бо шукає для мене осколки метеорита.

00:00:00:13

Вам коли-небудь доводилося переспати зі старим другом? Ну, з кимось таким, чию красу ви констатуєте і живете з нею спокійно й задоволено. Ви – гедоніст і оточуєте себе лише красивими людьми. Ви готові померти за красу. Ви насолоджуєтеся красою, молодістю і запахом тих, хто з вами їсть, купається і спить. Ви п'єте багато алкоголю і дивитеся фільми Грінвея і Джармуша. Ви читаєте у ванні Палахнюка й Буковскі, і матері думають про вас погано, коли ви просто хочете бути ввічливими.

– Мамо, так, усе нормально. Я не голодна і здорова.

– ……?

– Так. Чого луна? Ну, я зараз у ванні. О, тут тобі Тріша передає вітання.

Пауза.

– ……?!!!

– Ну так, вона теж у ванні.

– Упс. Скажи мамі, що я пішла до церкви. Ну хоч що-небудь хороше їй про мене скажи, га?…

О десятій ранку ви п'єте горілку з лимоном і якимись напівзогнилими – ах, яка краса у вмиранні – фруктами. Напередодні ви милувалися тілами і не торкалися їх. Ви не старієте. Ви ніколи не постарієте, бо помрете в перегонах за красу, а вона зникатиме значно швидше від вас. Ви помрете молодим, сексуальним, бажаним, наповненим і успішним. Втім, щодо наповненості якраз тільки після смерті й можна буде зробити бодай якісь там висновки. Тож зараз не про це. Зараз я на секунду зроблю своє альтер-еґо лордом Генрі і скажу якусь бридню про те, що інтелект та інші звірі не важливі. Важлива лише краса і юність, і тільки вона рахується. Якась моя пуста і нехаризматична частина без особливих зусиль перетвориться на Доріана Ґрея. Чи вже перетворилася? То й пес із нею. Але та, сильніша й перманентна, так і залишиться лордом Генрі, а доріани поступатимуть до нашої клініки просто ешелонами. На ешафоти. Ешафоти власної краси.


У нас тут солярка закінчилася, автобус став посеред поля, ду-бак піздєц, ці уроди дивляться восьмий раз «Іван Васільєвіч меняет прафєсію». Коли зрушимо з місця, невідомо…


– пише мені найкрутіший український художник по світлу Айк Роздумський, що знову якоїсь мами поїхав знімати попсовий серіал туди, де дідько «добраніч» каже. Нехарактерний якийсь пошук локацій. Від знімальної групи він теж, як бачите, кайфує. Бідолашка. Доброго ранку. Відповідаю:


Пізда. Да. Да. А в мене тут nightpettingіз красивим другом, рання ванна з водкою, льодом і фруктами, Мадонна, тепло і журналістки «мріють взяти у Тріші Торнберґ інетерв'ю». Тобі легше?


Я витираюся величезним рушником, таким, що аж важко голову тримати. Від Айка не приходить очікуване мною канонічне «СУКАААА!», а приходить запит на уточнення осіб журналісток. Я:


Та какая разніца? І-нет видання. І фільм мій другу позицію на ВВС [30]«Фільмроку» взяв. Імен мені їсти готує. Ну чи не сука я?


Щодо «Фільму року» Айк мовчить, бо знає, що це тільки вхід до фіналу. Мусить бути один-єдиний фільм року. Мені цікаво, чого взяли мою минулорічну картину, а не цьогорічну. Айку цікаво, хто буде тим остаточним переможцем. Єдине, що для нього наразі відрізняє Трішу Торнберґ від інших претендентів – те, що світло у цій, та й у всіх трьох знятих нею картинах виставляв саме Айк Роздумський. Чесно кажучи, це не хіло додавало Тріші Торнберґ впевненості у її мистецькій вартості. А впевненості в тому, що світ не пішов котитися догори дриґом, додавали їй рельєфи тіла того самого доброго друга. Навіть на старий стілець можна глянути по-новому, й, обплівши його ніжки й обшивши сидіння тканиною-шотландкою, отримати дуже навіть стильний предмет інтер'єру. А люди ж не стільці. Вони вміють ходити, говорити і любити.

Якби ми раптом голими з'явилися бодай в якомусь Херсонесі – бажано не в сезон – люди би подумали, що то повернулися античні боги. Настільки досконалим є його тіло і настільки журнально-стереотипним моє. Якась така монументальність… – знизує плечима Вкрай Охуївша Частина Трішиного Мозку.

– Ага, бля. Головне, аби не подумали, що то повторне пришестя скіфських баб! Га-га-га! – колупаючись мисливським ножем у зубах, цідить Трішин Адекватно-Стібальний Мозковий Центр.

Центристські сили Трішиного Мозку саме розмірковують над тим, чи завжди хтось, насолоджуючись естетичними достоїнствами ближнього, прагне ним цілком заволодіти. Знічев'я Тріша мовить:

– Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

– Станеться що? – питає Стоґнєвіч.

– Га? Ойки. Я знову подумала вголос.

– Ти – думаєш? Це мене дивує.

– Знаєш, – продовжує думку Тріша, – ми дуже характерно тут спимо. Як кубло змій. Переплітаємося втрьох одне навколо іншого, затуляємо собі отвори і шпарки, заклацуємо пазурі намертво, ніжно. І спимо. Дві дівчинки, один хлопчик. Особини одного виду. Серця нам б'ються синкоповано. Так само б'ється серце змії у ханойському барі перед тим, як їй спорюють черево і ще живим це серце кидають на дно склянки з рисовим вином, щоби в чоловіка, котрий його вип'є, додалося чоловічої сили. Цікаво, що дало би це нам, андроґінам?

– Ну й атмосферка у вас… – кахикає в кулак кліпмейкер Саша Степанов, що весь цей час, виявляється, стояв у нас в дверях і активно грав сцену «а мати не спала та й все чисто чула». В такі моменти думки про шкоду від надлишкових розмірів помешкання – цілком закономірні.

– А що за атмосферка? – цікавиться Тріша, виливаючи з блендера черговий «коктейль». У звірський чудо-блендер марки «Я всьо пережую, мне всьо здесь нада» і справді кидається геть усе, що могло десь завалятися. Головне – заправити всі ці пошкребушки алкоголем і лимонним соком. Останній, за загальною вірою, для дезінфекції. Блендеру й справді байдуже, що жерти, хоч би й скло. Все виходить однорідним і смачним. Всі щасливі, всі сміються. Білий блендер запрошує на танґо червону кавоварку в дизайні а-ля 60-ті, вони труться одне об одного брендами, прагнучи втрати ідентифікації, а холодильник надто габаритний і повний замороженим целюлітом, тож здатний він хіба що на тупу з'європейщену сальсу… Так-с, у нас не курять.

– Так що за атмосферка? – Тріша відпиває дикої суміші. Ні-чо' ніби.

– Ну, знаєш, як у «Мрійниках» [31] Бертолуччі.

Тріша морщиться. «Мрійники» її не вперли. Мабуть, забагато від них очікувала.

– Ми? Нє-е… – протягує вона. – В нас тут якщо і пахне деколи революцією, то інцестуальних заморочок значно менше. Ну, хіба що вважати інцестом лєжбіщє морських котиків – духовних братів і сестер.

Кажись, він не поняв. Кажись, Тріша теж. Ну і добре… Далі хай сама й розповідає:

…Крім блендера, у «вєлікавозрасних дєтєй», як нас у відчаї називають батьки, є ще й інші розваги. Наприклад, проколювання довільних частин тіла всім, хто забрідає в наше темне і не дуже таємне мансардне королівство. Ну, не те щоб люди ставали потворами після цієї лабораторії СС. Зовсім ні. Гарненькі і без того хлопчики – Нуріель Долоріо, наприклад, – робилися схожими на красивих дівчаток (борода – не перешкода шарму, мда…) Мужні чоловіки, як наш «інцестний» друг Льотчик (вза-галі-то він художник і зодчий, в чому ми його вчасно переконали, не пустивши на контрактну службу до миротворчих військ в Іраку – псих!) набирали через ці шматки металу, вживлені їм у хрящі, додаткової фатальності в сенсі звабливості для смерті («От навішаєте на себе цих желєзяк, а потім блискавка я-ак хряцне!» – мій дідо.) І наді всім цим – флегматичний медбрат-франкенштайн Роздумський з велетенською голкою для крапельниці.

– Почекай мене вдома, я вже скоро! – кажу по телефону Роз-думському. – Там Льотчик є, якшо що. Відкриє тобі.

– Добре, – каже він. – Поки вас не буде, мені йому щось проколоти?

– Гм… Може, крайню плоть?

– Я вже вмію мошонку.

– Мошонку…

Ми трохи радимося зі Стоґнєвіч, що би то проколоти Льотчику і що він із цього нам буде показувати. Вирішили, що крайня плоть менш болюча і швидше загоїться, а красиво ж як буде. Тож навіщо чекати доставки сухвантажем з-за океану? Купуйте ексклюзивний секс у супермаркеті. Тільки сьогодні і тільки в вашому кварталі.

– Давай. Плоть.

– Плоть від плоті моєї! – додає чогось страшним голосом Стоґнєвіч і ми газуємо по крижаній дорозі далі. Не зовсім у напрямку дому. Значить, у Льотчика більшає шансів на інші тілесні дірки. Ну нічого, більше дірок – більше прямих виходів енергії. Саме так і кажуть добровольці пірсингу з шаманської республіки. Або антропологи самі усе придумали.

Додому хрін коли хто спішить. Дім собі живе своїм повноцінним життям. У ньому хто хоче, той собі й тусується. Лофт чи не лофт, півтора мільйони доларів чи більше ціна йому – яка різниця. Це помешкання живе. Там перфектний дизайн і там затишно перфектним людям. У правильної людини може бути дуля в кишені, але особлива комбінація у ґенах – аристократам навіть якось личить бути без бабла. Сьогодні влаштовуєш прийоми тут – завтра у сквоті – післязавтра знову тут. Не прив'язуйся до місць, не прив'язуйся до людей, не прив'язуйся до картинки самого себе… Власне, ми трохи перетворили цей 200-метровий лофт із дубовими підлогами, балками чорного дерева, надпотужними стереосистемами і картинами наймодніших (зізнаюся – не обов'язково найкращих, але то не я вибирала!) художників, на сквот. Ми завоювали це помешкання і воно нам зраділо. Тут погано (незатишно, забагато місця, не по-домашньому, аааа!!!) лише тим, хто жлоб по крові і плебей у душі. А це вже не лікується жодним баблом…

Роздумський і Льотчик зараз вдома коляться, ги-ги. Не обернули Льотчика на решето дурні кулі, так це зробить мудрий Роздумський. А ми зі Стоґнєвіч їздимо містом. Не завжди осмислено їздимо. Просто вона любить тримати свою руку на моїй, котрою я тримаю ричаг переключення передач. Вона любить, коли я газую на поворотах – у повнопривідній машині це не страшно. Вона любить вмикати музику так, що в мене замалим кров не бризкає з вух. Вона любить далеко висовуватися з вікна, навіть якщо на вулиці лютий мороз, і кричати в обличчя перехожим якусь абракадабру. Тоді її довге волосся розвівається за вітром, а реперська шапка сповзає на очі.

Грьобані панки, ублюдки, молоді поети – так нас ніжно називав мій покійний чоловік. Любив мене. І моїх друзів поважав, угу. Це він ще навіть не знав, як ми можемо зі Стоґнєвіч грати у двох американських брударок, що живуть у трейлері й поводяться за всіма канонами тупого вайт-трешу. Не поки-даючи стін лофту. Гра у милу шизофренію. На повному серйозі. Могло затягуватися годинами – у нас виходило. Головне – не роздуплитися в реальність і надалі називати сусідні розкішні будинки «іншими вагончиками», стереосистему – «радіоточкою», ванну – «бочкою», а богемних друзів – «шаквами фермера, на чиїй землі ми нелегально затусили». Або електриками. В будь-якому випадку варто ховатися від них у стінній шафі.

Хто забудеться – той програв. Хто програв – той іде працювати. По-справжньому.

Отак ми й опиняємося зі Стоґнєвіч у чужій монтажній студії (ви знаєте, що убитий магнітофон «Betacam» коштує 20 тисяч доларів?…), де паралельно з нарізанням якогось пиздоватого ролика збираємося смоктати пиво з треш-їдлом. Крабові патички. Всюди імітація з сурімі. Цікаво, які вони – справжні патички у крабів? Штраф – 300 умовних одиниць. За їдіння і пиття на робочому місці. Так це ж не наше робоче місце… Нашим може бути тільки мент на дорозі, що зупинить нас, занюхавши крабові патички. Патичок до патичка, а дєньгі к деньгам, як люблять казати жлоби. Штраф за їзду в бєзабразном відє – 100 умовних одиниць. Неофіційний штраф. А все ж менше, ніж 300. Віва корупція.

– Ніякої логіки, – каже на все наведене вище Стоґнєвіч.

– Ну та ясно, – погоджуюсь я. – Але як ти ще висидиш на одному місці, якщо не з треш-ресурсом для організму? Від хорошої їжі хочеться літати, від гівняної – сама знаєш що. А чим більше ми сама знаєш що, тим швидше зробимо цей тягомотний ролик. Вапроси єсть?

Ми жуємо і ріжемо. Віддивляємося ще клаптик знятого і ріжемо. І жуємо. Коли патички переморожені і не розгризаються, Стоґнєвіч носить їх покласти на батарею. Нас вперто ніхто не бачить.

– Воістину, людина – вінець творінь Господніх, – каже, звідкись вчергове прийшовши, Стоґнєвіч.

– Га?

– Ну та бо яка інша тварина може насцяти собі в око?!

– В око?… – я задумуюся про тварин.

– Ну да, в око! Коли ти вилізаєш зверху на унітаз громадського туалету, а бризка рикошетом летить тобі прямо в…

– Значить, феміністки мають рацію. Вінець творіння – таки жінка. Чоловіки сцять по-іншому. Там не долетить, нє.

Я механічно тру ліве око, стопаю магнітофон і витискаю в рота черговий псевдокрабовий членик.

Інколи, коли той вислизає зі свого целофанового презерватива на підлогу, в мене з'являється стратегічне завдання: вполювати його і вбити. Щоби він не напав на Стоґнєвіч. «Нє-е-е-ет!!!» – довелося б розтягнутим рапідом голосом кричати мені, задираючи очі догори. А я так не люблю. Тому я з силою, жорстоко затоптую підступний в'єтнамський патик важким черевиком (витримка – мінус 32 градуси Цельсія!) і гарчу страшним голосом: «Здохни, падлюка, здохни!!!»

Стоґнєвіч часто вважає, що я з'їхала з глузду, ця ідея – вже навіть її звичка. А зі звичок продвинуті люди сміються. Правда, вона й сама дуже щиро вміє сміятися. Аж до істерики. Що трохи дивно для психолога, котрим Стоґнєвіч числиться в реєстрах Міністерства освіти.


– Ну та так, – переводячи подих, говорю я. – Уявляєш: приходимо ми в магазин і кажемо: дайте нам нормальних паличок, без усіляких там часників і смаків копченої курки. Нормальних. Ріал стаф. Ми ж мисливці, а не якісь там споживачі. Ми ж не в комп'ютерні ігри з ними бавитися будемо. Ми, ветерани…

Вдома, коли Роздумський іде від нас заспокоювати свою завжди чогось нещасну красуню-дружину, ми залишаємося самі. Тобто тільки втрьох.

І тут уже надходить час інших розваг.

У Льотчика у вухах, у самих хрящах по верхах вух, два товстих срібних чан-майських кульчики. Я привезла їх із останньої подорожі для Кройба, але нам тої зими так і не довелось зустрітися. Брудно-біла зима, мертвотний лютий. Запекла гранатова кров довкола темно-сірого срібла. Другорядне відчуття забутої втрати.

Ми ретельно підбираємо музику для своїх ігор. Оперний спів на повну гучність, коли всі ввічливі і симпатичні сусіди-бюргери повкладалися спати перед напруженим трудоднем – це саме воно. Молода, талановита й поки що не визнана академічною корумпованою номенклатурою російська співачка Ольга Сендерська – yeah. Бо зазвичай оперний спів мене дратує як щось неприродне. А її голос чомусь ні. Хай навіть така попса, як «Il Corsaro» Верді.

Льотчик мовчить. Він ходить по хаті роздягнений до пояса і нічим не промиває продірявлених вух.

Стоґнєвіч курить на підвіконні свій честерфілд. (Компанія п'яних лондонських аристократів серед ночі біля сигаретного кіоску. «Честерфілд!» – оголошує один з молодиків, наполовину завалившись у віконце. «Один?» – «Ні, з друзями, сер!»)

Я вилізаю на барну стійку у вітальні. Я злізаю з барної стійки у вітальні, не в змозі пригадати, чого я туди подерлася.

Я йду на кухню і з шухляди зі столовим начинням дістаю три ідеально загострені ножі. Здається, для стейків. «Два стейки з кров'ю!» – наше зі Стоґнєвіч стандартне замовлення.

Сендерська з динаміків змусить ворушитися волосся й на черепі в мерця. Воно, кажуть, росте й після смерті, а от сусіди знизу – невідомо, чи ще сплять мирним сном.

Один ніж акуратно в руки Стоґнєвіч, другий доволі недбало в бік Льотчика. Той впіймає. Навіть зубами. Мересьєв, блядь.

Сендерська пронизує до кісток. От тобі й Верді, от тобі й заказуха.

У нас же все безкорисливо. І добровільно. І безпідставно настільки, що аж скидається на доброчинність.

Раз! – гострий ніж по тілу льотчика. Мене завжди хвилювали його плечі. Особливо це, ліве. У Льотчика хіба лиш сіпнувся кришталик в оці, в усьому ж іншому він був просто пам'ятник індиферентності. Чи пам'ятка Витримки. А от російське слово «самообладаніє» варто замінити на «онанізм».

Не вимовляючи ні слова, ми по черзі робимо на тілі одне в одного тонкі повздовжні надрізи. Якщо за секунду по тому рухну-тися надто швидко, кров капне на білий дуб підлоги. Ви знаєте, як кров розповзається по химерній структурі деревних волокон? Ці лінії життя не повторюються.

Я беру зі скляної полички пляшку «Old Pulteney», відкриваю її і поливаю 12-річним алкоголем рани своїх друзів:

– Привітайте Whiskey Goddess! [32]

Біль і голосний оперний вокал. Самі собі маніяки. Криків у таких умовах ніхто не почує – вбивайте себе, скільки влізе.

– Хоч би щось відчути, хоч би щось відчути… – долинула мантра звідкілясь із минулого. Там одна дівчинка повільно й терпляче завдавала собі болю, страждаючи від того, що не може любити. Тобто страждаючи від того, що не може страждати. Вона робила це, допоки не померла. Та дівчинка була я. Потім з її шафи вийшла інша дівчинка. Також я. Відтепер і надалі кожна я буде страждати так, як годиться. Натхненно й поривисто. Синхронно з іншими. А не хочуть – так хто їх питатиме?

У домі все загалом чорно-біло-червоне. Бутан і Шрі-Ланка. Еклектику кров'ю не зіпсуєш. Чистий елемент – чистий колір. Чесний біль.

Прибиральниця добре знає, як вправлятися з цими плямами. Знає, що де чим затерти і чим заліпити, щоби вчорашня арена йобнутих гладіаторів знову скидалася на тихе родинне гніздечко.

Тонкими цівками кров, короткими вдихами життя. Сумно, затягнуто, але красиво. Краса як білий порошок. Чи готовий ти померти за красу? Чи то пак від неї? Бо краса – найстрашніша з тортур.

00:00:00:14

Стоґнєвіч казала, що вміла робити все це: плавати на байдарках по сибірських річках, пірнати з совковим аквалангом у підводні скелясті печери, ходити вночі всліпу тонкими стежками понад гірськими урвищами, запливати на понаддовгі відстані, випливати з епіцентру водовертей і вискакувати на ходу з «Жигулів».

Я ніколи не бачила нічого з того, що вміла Стоґнєвіч. А навіщо? Я й так її любила. Без усіх цих афішувань поламаних кісток, порізаних животів і сорокаградусних температур, що передували станам глибокої коми.

Стоґнєвіч казала, що випадкові люди – якісь там продавщиці, провідниці, податкові інспектори – завжди їй тішаться і називають «солнишко». І тут же розказувала, як її вчергове побили (порізали, проламали голову) якісь гопніки, від яких вона рятувала бездомного собаку. Шрамів на Стоґнєвіч ніколи не було. Коли я мала необережність про це їй сказати (я втомлено: «Слухай, ну може досить? Нафіґа ти все це мені розповідаєш? Чого хочеш добитися? Вибач, але ж на тобі й найменшого сліду ніколи нема… Ну я ж і так тебе люблю, навіщо всі ці жертви?» – вона запально: «Ти мені не вipuш?!»), Стоґнєвіч зробила собі об-разцово-показатєльну рану на передпліччі. Дуже коротку й глибоку. Не схожу на ті, що ми робили іноді втрьох. Ідіоти…

Ця її рана була схожа на піську. Щоби вона перестала бути на нею схожа, треба було накласти шви. Навіть мій авторитетний Психіатр не зміг затягнути Стоґнєвіч до медпункту. Вочевидь, їй подобалася рана-піська.

– Не хочу зашивати. Я там колись татуювання зроблю. А поки що навколо можна волосків понаклеювати. Для повної подібності.

Але все це сталося значно пізніше. Коли ми зі Стоґнєвіч залишилися вдвох, без інших друзів. Тобто я залишилася з іншими друзями, а от вона їх одного за одним починала ненавидіти й виправлювати з нашого спільного життя. Галюцинації, спричинені ревнощами. Ревнощі як наслідок страху залишитися самій. Страх бути покинутим як результат дитинства з недостатньою присутністю близьких людей.

– Я до шести років батьків не бачила, – любила повторювати Стоґнєвіч. – Лише на фотографіях. Нас із братом виховувала гувернантка. Била і заставляла їсти бридкий капусняк – національну болгарську хавку. Там ми і росли, у Варні…

Тим часом, багато років тому, плюс іще на кілька років раніше, ми з сестрою росли у Карпатах. Куди вже в дорослому віці стабільно премося щосезону, не зважаючи на погодні та астрологічні умови. Ця зима не була винятком. Дикі місця, куди веде лише стара цісарська вузькоколійка, завалені снігом рейки і лютий мороз – вибір курортника.

Я не настільки відлюдник-інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…

Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.

Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.

В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай-но дитячу панкуху і поїздки до батьків у загальному вагоні на Різдво. Те саме в купе т. зв. фірмового поїзда, хоча до історії з трейлером це не дотягує.

Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО-вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…

Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.

– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.

Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!

Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»

Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.

Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.

Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.

Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.

– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.

– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…


– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.

Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.

Льотчик мовчить.

– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…

– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?

Тепер Стоґнєвіч мовчить.

– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по-справжньому цінити життя.

Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:

– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди і мене не любив черговий мучачік, я щось таке подібне нила йому в листах – – про гарячі точки, справжнє відчуття життя, новий досвід… Він довго не відповідав, потім написав мені щось стандартне про те, що треба шукати силу, зміст, красу і славу всередині себе, а потім, серед ночі, раптом прислав мені оцей-от sms. Зараз… він у мене тут збережений. Ага. От.

Мене уважно слухали. Навіть Стоґнєвіч, напружено вдивляючись у замерзле вікно, за яким експонувалися флеш-беки Первісної темряви.

– Тут в оригіналі… I just woke up with a shock, a flashback, in the middle of the night. That is what hotspots do to you, they fuck people up. Trust me, you don't want that. [34]

Я ковтаю пересолодженого чаю.

– А наступного ж дня, після тієї ночі, він врізався на скутері в стіну. Тупо в глуху стіну, не вписавшись на повній швидкості в поворот. Коли позмивав кров з лиця й одягу, він знову написав мені: «Ось що гарячі точки роблять із людьми». Тієї миті, на скутері, він був просто дуже далеко подумки від часу і місця, де фактично знаходився. Тут, власне, є моя вина – це я змусила його ще раз повернутися до того, що він та його друзі пережили. Гарячі точки, як будь-яке пекло, народжують демонів. І їм у твоїй голові ой як комфортно. Зробити з нормальної людини психа – це просто для них шкільне завдання. А в тебе лишається вибір – боротися з ними чи жити далі, прокидаючись серед ночі й шукаючи замітки про свій минулий героїзм у старих газетах. Правда, здебільшого, хуй їх там знайдеш… А Руфус так і сказав мені потім: «Я злий на тебе через твою дурну звичку прославляти небезпеку».


– Н-да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.

Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.

– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.

– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.

– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.

Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:

– В цей день у мене вбили брата.

І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:

– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.

Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні хлопчики з мого 13-річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася-а-а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь-яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні не відповідали, а їхні подружки голосили мені в обличчя: «Шо ж ета такое, ета всьо із-за тібя, а тібє даже не совєсна!» Зазвичай відчайдушного мачо випадково знаходили У прибережній таверні, де той сам виїдав розраховану на п'ять осіб суперпорцію м'ясного мезе.

Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.

– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…

Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.

Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.

– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.

Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.

– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!

Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.

– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…

І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь-який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.

– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…

Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски-балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…

– Значить так, – дає настанови василь-дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест-во, курва мать.

«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.

– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!

Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь-ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі-дмитровичі лишилися на тепловозі.

– Це ми, вуйку Василь… – швидше, для себе самого з'ясовує наш василь-дмитрович. – Свої.

– Та заходьте, «свої».

Ми заходимо у темне лісництво. Тепло тут в одній кімнаті, в ін-Щих ненатоплено й холодно. Вибирайте яку хочете. А можете і з лісником спати всі разом, він не буде проти.

Ми вибираємо кімнату на другому поверсі. Два ліжка, піч, стіл і – о Джізас – кришталеві салатнички й порцелянові радянські чашечки.

Коли в такій кімнаті тепло, дим виїдає очі. Коли нема диму – стає піздєц як холодно. Welcome до пекла.

Поки чоловіки пораються з вогнем, жінки канонічно наводять порядок і затишок. Чоловіки тупо відморожуються на предмет перевдягнутися в сухе, чим несказанно дратують жінок. Жінки зі злості взуваються у теплі капчурі1 й сидять, як засватані клуші, на ліжках, боячись поворухнутися, щоби дзенькотом заледенілих кінцівок не побудити ведмедів зі сплячки.

Коли я поряд зі Стоґнєвіч – лежу, сиджу, стою – вона трохи заспокоюється і в кімнаті навіть теплішає. Я не можу пояснити, що відбувається. Хоча, як правило, вільно теоретизую на подібні теми, корчачи з себе імпозантного шрінка [35]. Мушу похвалитися, що навіть мій персональний справжній шрінк каже, що все я розумію нібито й правильно, але як дати раду з діагнозами?… Як боротися зі Стоґнєвіч, почуття котрої не скидаються ні на просто дружбу, ні на комплекс гомосексуальних потягів? Як нормальний андроґін, я дуже чітко сортую флюїди і з перших секунд зустрічі з людиною можу впевнено сказати: гом чи не гом, розкута девушка, мерзка ревнива лесбійка чи одарка-на-засватан-ня. Не кажучи вже про градус нахилу стрілки вродженого й добре вихованого бісексуала.

Від Стоґнєвіч у мій бік жодних лесбійських флюїдів не надходило. Ні під розписку, ні за накладними. Єдина річ, що поступала на мої склади цілком безплатно і в необмеженій кількості – її дикі ревнощі. Постійні перепитування: «Ти мене точно любиш?» і періодичні заяви штибу епітафій: «Все, ти найшла мені заміну. Він (вона) точно краще, ніж я. Прощай, але я все одно завжди тебе любитиму». А потім, коли все устаканювалося, фінальне: «Ну ти ж мене не проженеш?…»

Я ніколи не збиралася її на когось міняти, проганяти чи засилати на заробітки з метою закупівлі для мене якихось там ґуччі-хуючі та інших життєво необхідних речей. Але чим частіше ставилися на луп усі ці звинувачення, тим важче мені було спілкуватися… з іншими друзями. Я ненавиджу вибір штибу «або я – або вони», а саме перед таким вибором мене подружка і ставила. Зрештою, подібні ситуації переслідують мене з дитинства: спершу, в період грання у ляльки під балконами, мене розривали дві Юльки. Потім, коли прийшла пора статевого дозрівання й стандартних сопель за сусідськими васями та женями, мене розтягувало між двома Надьками. Потім іще й третя додалася. З чоловіками якось було простіше – їх легко було віртуозно обманювати, а на міцному фундаменті самолюбства розбудовувати прекрасний епос про наше єдине й нероздільне кохання та унікальні стосунки.

Стоґнєвіч охороняла мене, як тигр охороняв би щойно вбиту ним антилопу. Втім, антилопа іще тріпалася й намагалася допомогти тигрові роззути очі: альо, ти це всьо сам не схаваєш, давай ділися з іншими, а то я ващє візьму оживу і поскачу світ за очі на вільні злаки савани…

Мабуть, ця вся біда лишилася в її житті з попередніх стосунків із іншою подругою. Ми здатні тягати за собою пересохлі рештки минулого на манер персидського кота, котрому до надто довгої шерсті під хвостом присохла какашка, і він, весь такий із себе красивий і гордий, на превелику радість любителів не котів, а собак, із нею носиться. Та Яся, якщо вірити словам Стоґнєвіч, взагалі була гімном рідкісним. Вона могла запросто подзвонити подрузі серед ночі, сказати, що от саме зараз їй конче треба з кимось поговорити, і не по телефону, а наочно, тож давай, дарагая, взувайся в помаранчеві ґріндерзи і пензлюй до мене – шо ж там, якихось чотири години спальними районами і окружною. Або ще, вже десь над ранок, годині по четвертій, підірвати Стоґнєвіч із теплого ліжечка, бо Ясі забаглося чорної шоколадки з горіхами, а за три квартали звідси є цілодобовий кіоск. Ну чи просто, посварившись і затаївшися на півдня, раптом ввірватися до туалету, де подружка блаженно вмостилася для справляння великої потреби, і зацідити з усієї сили тій у мармизу. Типу, вона все продумала і діяла виважено – грамотна помста. Або просто накопичилося. Харківські дівчата-риби – вони такі, фатальнуваті. Але саме після цієї туалетно-вирішальної миті любов Стоґнєвіч до Ясі як у воду впала. В каналізаційну.

Кажуть, Яся мене зненавиділа, бо начебто те все трапилося через мене – Стоґнєвіч найшла собі якусь україномовну суку з Києва і покинула рідні землі. Їх там багато, дівчат і хлопців, що ненавиділи мене за кіднепінг їхньої компаньйонки по клубно-піґулкових тусовках та інших сповнених екзистенційного змісту радощах людського буття. Принаймні Стоґнєвіч це мені з охотою переказувала, доповнюючи розповіді подробицями тих видів лютої смерті, що її «друзья» мені бажають. Про мене, семене…

Причин самій когось ненавидіти в мене, начебто, не завалялося. Тим паче, ненавидіти Стоґнєвіч. Тож якого рожна мені було би посилати її кудись серед ночі бігти, аби щось мені купити?! У мене ж машина є, я би їй ключі дала, проїхатися можна… Але вона так ревно намагалася змусити мене її експлуатувати, що лишалося хіба чекати викрутки в бік вночі з-під перини. Бо вестися на спокусу хамськи використовувати свою кращу подругу і перетворюватися таким чином на рибу-свиню мені явно не хотілося.

Життя собі скакало, ми сяк-так поділяли побутові обов'язки (я готую їсти – вона миє посуд), як мені здавалося, експлуатації пролізти було нікуди, з мого боку то була чиста дружба, Стоґнєвіч, зі свого боку намагалася щиро дружити по черзі з усіма мучачіками. З Дафлішем (дружба тривала найдовше, аж поки він не підставив її переді мною, а я швиденько не розкрила карти всіх партнерів), з Психіатром (наче й досі непогано, бо вони рідко бачаться), з Долоріо (пиздець підкрався непомітно, зате надійно вкорінився) і з Льотчиком (как хараши, как свєжи би лі рози…). З Соньою вона проводила довгі дні, а потім жалілася на те, що Соня її задовбала, але якщо я так сильно люблю Соню, то й вона спробує так, тільки б я її не прогнала… Маячня, дорослі люди так не мусять, не можуть… Але хто і де тепер визначає рамки дорослості? Kangaroo Generation [36]. Цибатих, невпевнених у собі, самотніх кенгурят.

– Давайте зсунемо ліжка докупи, – зітхаю я, – так тепліше буде.

Ситуацію більш-менш врятовано. Комусь таки стало тепліше спати. А я раз у раз прокидалася, відліплюючи спину від могильно холодної стіни і намовляючи розклеєний організм утриматися від запалення легень.

…Пізній ранок. Довге готування їжі. Екшн у відсутності ек-шену. Напруження майже не спада. Треба щось міняти, але як?

Темний ранок з важким снігом зробився другою половиною дня. Треба щось…

Ми йдемо до лісу. Начебто звечоріє ще не скоро. Але тут ніколи напевне не знаєш.

– Коли помре твоя краса, залишиться її тінь… Тінь же продовжує рости після смерті? Я житиму з твоєю тінню. Життя після смерті…

Це наспівує собі якусь дивну мантру Льотчик. Майже пошепки, але якимось незнайомим тембром, ніби гуде з-під землі. Ми всі троє насторожено покосилися на нього. І вже наступної миті не були впевнені, що то нам не приверзлося.

Дуже весело отак-от, без жодної мети, просуватися сніговими заметами до лісу. Дуже дивно струшувати сніг з гілок ялиць собі на голову і спостерігати цей сповільнений білий душ. Дуже дивно потім котитися зі снігової гори шкереберть, задихатися від несподіваної ейфорії, борсатися всім купою в снігу, а потім підняти очі на бозна-звідки явлену табличку (нє, ну як же вона все-таки там з'явилася? П'ять хвилин тому не було!) і прочитати на ній:

Урочище МАГУРА

(Відтак уже в потязі мені ніяк не вдавалося записати цю назву на папері – рука дрижала й зіскакувала, аж довелося слово забрати в клітку, щоби не рвалося до лісу за вікном.)

Слово, що промовисто натякає: «Ну всьо, дітки, вам тут піз-дєц». І дітки покірно чалапають до хатки, бо темніє якось геть раптово, і дітки розуміють, що цей їх недавній спалах радості і цуценяче борсання в снігу – просто коротка ремінісценція щастя перед продовженням похмурої агонії.

Характерно, що не можеш пригадати жодного слова з жодного діалогу того часу – тільки список предметів, загорнутих у замішану з димом темряву.

Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці – не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс-по-тягу на це начхати – він і ватні штани проб'є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть – так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим.

Люди, котрі збираються потрахатися в наметі чи в тісній кімнаті в присутності інших людей – особливі види homo sapiens. Вони або таємні ексгібіціоністи, або свято вірять, що залишаться непоміченими, бо всі інші тут міцно сплять. Але ж ті інші – вони теж не дубові. Хоч і вдають з останніх сил ввічливості третю фазу сну.

В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо-глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд-проджект… Так це принаймні корисно.

Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.

Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:

– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.

– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…


Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.


– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…

З-за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно-білим…

Внизу рипнули двері.

Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.

– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.

– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.

– Іди сама послухай.

Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.

– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.

– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.


На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…

Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.

– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.

– Та вже… нехай… висипається.


Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.

Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.

00:00:00:15

У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ-го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.


– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва-Карпати).

– Н-ні…


Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу-крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.


– Що? Погано чую! – кричить на тому кінці ефіру Психіатр.

– А то, бля… Слухай, давай ми то… у Крим? – я відпускаю ланц і звільненою рукою витираю соплі. До Стоґнєвіч, крізь зуби:

– Якщо ти зараз скочиш, нам піздєц обом.


Вона перестає рватися корпусом до краю платформи, і я розумію, що так мені простіше вберегти своє тіло від розтягів і вивихів – просто кинути триматися за щось безпечне, а заїбошити нас двох Стоґнєвіч не наважиться.


– Який піздєц, люба моя?


Не, ну все в його українській чудово – молодець хлопчик, добре вивчив, хоча він же наполовину болгарин, а не представник вєлікаго народу, шо ж тут дивного – окрім впертої звички називати мене Любою.

– Та тут до мене підступає, не зважай. Бронхіт, шмарки і все таке. То що, до Сімферопольського аеропорту?

– Давай. До нього.


Напевно, є щось дуже особливе в чоловікові, якщо я так запросто можу прямо з вокзалу, заскочивши на хвилю додому змінити одяг на light edition, хєрачити щодуху в аеропорт Бориспіль, термінал «А». На ходу пошепки наказуючи Стоґнєвіч поводитися Добре з Долоріо, бо ж він хароший, красівий, щоби ні сном ні духом, що вона його автоматично ненавидить.

– Я не ненавиджу, – вперто каже вона. – Якщо ти любиш, я теж постараюся.

– От заказух мені не треба. Вже ліпше ненавидіти від себе, ніж любити на замовлення.

Вони вдвох махають мені «па-па» в аеропорту. Потім я ще довго отримую від Стоґнєвіч sms-ки типу: «Люблю как могу. Развлекаю. Все для тєбя».


Долоріо невинний і прекрасний. Просто собі янгол Нуріель.

Психіатр же канонічно-демонічний – зустрічає мене з літака в дизайнерському костюмі і з пляшкою якоїсь хуйової мадери в руці. П'є її просто з горла і щосили здалеку показує, як же він мені радий. Він взагалі любить всіляких уродів… Я в його списку ще не найстрашніше чмо. Готує собі компанію для пекла, чи що?


– Привіт, колего!


Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по-домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако-ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…

А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк-готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».

Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…

– Знаєш, – виходжу з ванної після чергового забльову я, – щось мені більше подобається, коли ти колеш мені в дулу Б-6 і Б-12 [37] перед презентаціями.

– Попий водички. – Сумно подає мені чергових півтора літра красивий і дорослий Психіатр.


На ранок юний адміністратор Мухамед приносить нам в номер рідку розчинну каву, потім ми повільно гуляємо сонним приморським містечком і я даю собі слово більше ніколи не повертатися в ці краї. Ліпше вже десь на Шрі-Ланку чи у В'єтнам – ось де кава, їдло, люди…

Через півроку я це слово порушую, в перший же день знову труюся – цього разу алкоголем, марно намагаюся переконати «наукову співробітницю» Карадазького заповідника пустити нас із Долоріо до заповідника самих, без попсової екскурсії, щоби ми спокійно вибрали місце для зйомок майбутнього фільму, науковиця, лузаючи насіння, аґресивно каже: «А гдє ваша афіциальная бамага?!», лушпайка прилипла їй до нижньої губи, хімія кольору «баклажан» обурено ворушиться у неї на маківці, мене ледь повторно не знуджує, ми виходимо надвір, і, сівши під сосною Станкевича, я даю собі слово № 2 НІКОЛИ сюди не повертатися. Цього разу я його дотримаю.

00:00:00:16

Отож якоїсь миті стало ясно, що число актуальних чоловіків у моєму житті ніжно переїхало на помітку «6». А то й «7». Стрілка невпевнено коливається, а часу на власне життя не лишається взагалі. Тим більше на творчість… Ну шо за нахуй? Якийсь щоденник апоґейші, писаний іржавим ножем по живому тілу. Всі ці проживання і перепроживання стосунків, їх найдрібніших па-тернів чи – якщо вже перестати брехати – просто їх битовушних подробиць. Грьобаний наркотик, вся ця чужа краса, всі ці запахи і звуки. Всі ці мікроплощинки для самолюбування. Як зробити ці асфальтові (дзеркальні?) поля бодай картопляними грядками, якщо вже не засадити їх бульбами женьшеню для вирощування орхідей?! Як же повернутися до творчості? Як повернутися до творчості? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО ТВОРЧОСТІ?

Як назбирати її плодів і начавити з неї пюре, і пюре закатати в банки, в банках взяти кредити, всіх наїбати і купити всім нещасним сто тисяч цистерн із серотоніном, а потім непомітно й безболісно здохнути?

Щоби ті семеро вже мене, одну, не ждали. А щоби прийшли в один прекрасний день на могилку геніальної – ні, краще епохальної – Тріші Торнберґ і думали про те, ким же вона насправді була. Щоби вони вперше в житті зустрілися всі разом в одному місці фізично, а не в моїх снах, залишаючи по собі, як шлейф, ниюче хвилювання на весь наступний день. І щоби не рюмсали там і не зітхали, а тихо посміхалися до якого-небудь дурного будяка на тій могилці чи один одному. І щоби думали: «Ха! Та то я один був чоловіком її життя. Меном, котрому вся та її кінематографічна хуйня присвячувалася». І знаєте, один із них точно матиме рацію.

Таке я собі думаю, ідучи повз Житній ринок. Ринок життєвих позицій, йолка-палка. Завжди тут біля нього якісь глюки. Тепер от стоять по різні боки дороги двійко психічнохворих і явно не помічають один одного. При цьому між ними відбувається десь та-кий-от діалог (виконується фальцетом на всі можливі децибели):


– Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!!! – це перший псіх.

– Хуй свіньє нє тваваріщ! Хуй свіньє нє твараріщ!!! Хуй!! Свіньє!! Нє твараріщ!!! – другий.

«Сам як інший» – чогось спав на думку Рікер. – «Ат такова і слишу!» – згадалося з дитинства.


Але тут один іншого вочевидь не чув. А відповідав дуже в тему. Цікаво, як часто ми перебуваємо з іншими в такому «діалозі», перебиваючи й доречно щось вставляючи, не вилізаючи зі свого insaneinthebrainсвіту. І чи взагалі такі штуки бувають. Я мислю, як якась коровка з мультика. Може, зробити мультик про коровку?

Наразі в мене три заказняки і одна творча задумка. Традиційно за перші три – гарантоване бабло, за останню «одну-оди-ничку» – долари душі, як каже один персонаж московського шоу-бізу.

В першому заказняку – типу Гангстерського роуд-муві із наркотиками, купами купюр (не в сенсі обрізок, а в сенсі купівельного ресурсу), дорогими тачками, сракатими тьолками і всім таким – мусить зніматися бездарна поп-звізда. Її «папік» валить на то купу бабла, і продюсер картини зо всіх своїх сил намагається довести, що ця девочка – восходяща супер-стар, умнічка і красавіца (вкуси у всех сваї!!!). А те, що в неї кіль (така біда з грудною кліткою, гріх злорадствувати) – все це скриє грамотна операторська робота.

Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.

Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті-шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.

Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).

Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?

Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ-модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!

Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками-пришльопками-пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд-треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.

Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем-соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий стіл у Камбоджі чи Лаосі.

У мене вже, як мінімум, вимальовуються стартова і фінальна сцени. В гіпотетичного глядача забирає дух.

Мій фільм, перескочивши небезпеку рахітизму та дистрофії (пам'ятаєте ці страшні картинки у шкільких підручниках?), виросте здоровою і сильною дитиною. Зробить «потягушечки» і зі смаком поз'їдає всі можливі нагороди. Як голодний панк шарове їдло в готельному буфеті, куди він просочився, сховавшись за велетенські валізи мадами в норковій шубі і з начосом на гордій голові. І зробить він це дуже скоро. I've got a feeling [38].

Почнемо з тої сцени, про яку я вже розповідала. Про дівчинку, котра під щось жорстке, старе і добре знане будь-яким підлітком – типу, RAMMSTEIN чи SYSTEM OF A DOWN – жене кудись щодуху на запилюженому авті. Камера повільно ковзає всіма її жіночно-дитячими ляльковими детальками. Нам добре видно, що кермо машини і взагалі всі її габарити явно для малої завеликі. Раптом ми бачимо, хто її мовчазний супутник. І розуміємо, чому він мовчазний. Бо цей красивий, десь сорокап'ятирічний чоловік просто намертво зв'язаний тонкими японськими пасочками для кімоно (зеленим і фіолетовим) і напровсяк ще прикутий за ногу до регулятора сидіння наручником, а рот його акуратно заклеєно скотчем. Тобто липкою стрічкою. Доста болюче, скажу вам, бо знаю, як відчувається скотч на сосках. Ну, то таке.

Потім вони зупиняються біля відлюдного мотелю, в неї вже є ключ – все зарезервовано наперед, хазяїн якщо ще не пішов спати додому, то давно вже хропить під телевізором десь тут, але неблизько. Його хропіння не чути. Дівчинка може бути спокійною, відмикаючи наручники з ніг свого бранця-обранця («Це майже як ходити на руках, так, падлюко?!») й заштовхуючи його до кімнатки. Там вона кидає його на ліжко, пришпиляє знову, тепер уже за руку, слабке світло тьмяно лиже фалди важких темно-червоних порохнявих штор (спизджено у Лінча і в тих, хто це вже в нього спиздив), розрізає ножем його сорочку, здирає з рота скотч і наближує свій рот до його (тут усе вже зовсім крупняком), відтак майже пошепки, зі злою іронією, каже:

– То чого хочеш ти? Безсмертя?… [39]

Тут зі стіни, повертівши шалено кілька разів стрілками у зворотному напрямку часу, падає масивний кічовий годинник, якесь таке щастя початку 80-х. Картинка змінюється на просвітлено денну. Починається сторі типу «Как ета всьо праіза-шло або shit happens». О. А може назвати картину SHIT HAVENS? Ну добре, не буду. Хоча янгольської музики в картині мусить бути дохуя.

Що саме? Ну, яка-небудь опера. Чи ні, ліпше камерний оркестр. Він мусить аж перепонки довбати трагічністю й патосом вишуканої музики. Вона звучатиме з динаміків автомобіля. Іншого автомобіля, хоча… Щоби від вібрацій сабвуфера дамочки на найдорожчих місцях кінотеатру збилися у кремових істериках, кінчили б і повмирали на руках у роздратованих такою красою чоловіків… Ех. Ну лана, хтось тут захопився.

Але сцена музики в машині мусить бути кульмінаційною. Краса як кульмінація. У самому фіналі, чи дуже близько перед ним… За кермом сидить 60-річний сивий чоловік. Красивий і успішний. В дорогому пальті у своїй дорогій машині. Він ніколи не наймає водіїв, бо любить все робити сам. Поряд із ним – той самий ан-тоніо-бандерас, котрого збирається (збиралася? збереться?) замочити наша дівчинка. За ним на задньому сидінні – сумний юнак років двадцяти шести. Його очі блакитні, а волосся пухнасте й біле. Він пронизливо зирить за вікно, намагаючись не думати про свій смуток і того, хто ліворуч. А ліворуч від нього – та сама наша дівчинка. Вона не зв'язана і рот у неї не заклеєний, але зрозуміло, що тікати їй однаково немає сенсу. Вона приречена. Ця трійця везе її туди, звідки їй ніколи вже не повернутися. І робити це, судячи з усього (а з чого – з усього? З нашивки «маніяк-ветеран» на лацкані пальта?), вони будуть ввічливо, болюче і довго…

Ну от і всьо. Шматок торта «Інтрига» фабрики карла-марла. Залишається розтусувати по полицях усі ці «хто-за-що-коли-чого-по-чім-уся-бадяга» і сценарій готовий. А вже потім розпочнеться справжня робота, бо не можу я літературу й візуально-звуковий ряд окремо бачити – така от біда неаналітичного розуму. Запакуйте все в комплекті, обгорніть зірчастим папером і надішліть, куди звелено. Happy Birthday, місіс Дула.

00:00:00:17

Таке враження, що Дафліш час від часу зринає, аби тільки закотити істерику. «Чого так часто приїздить цей Верто-Льотчик?! Хто такий Психіатр? Думаєш, я не бачу, якими очима дивиться цей малолетка Долоріо на шторку роздягалки, коли ти міряєш плаття?!»

Таке враження, що Кройб розвиває собі асоціативне мислення, відповідаючи на мої листи. Тобто запитуючи щось у своїх відповідях на мої листи. Одним реченням. Знак питання і «Я люблю тебе» як запрограмований підпис.

Бувають у коханні люди-автовідповідачі. А бувають люди ні-в зуб-ногою. Ну і до чого це тут?

Здається, я просто ставлю не на тих конисьок. Я купую собі музи у супермаркеті, й вони виявляються одноразовими, хоча на упаковці брешуть super long life. Їх один раз використаєш, ніби й відловишся, якщо встигнеш, поки не скисло, а потім – фініш. Мотлох. І ніби й шкода отак брутально викидати геть, воно ж тобою розпаковане і тулиться, липне, хоче, щоби ти стала йому «або вся – або нічого!» І ти, замість чесно сказати «або нічого», тягнеш, вагаєшся – чи вже пора відкрити дверцята смітника під мийкою і кинути туди цю свою 18-річну виснажену музу. Також і 45-річної шкода. І ще якоїсь. Як Плюшкін галі-мий, їй-бо.

00:00:00:18

– Да-да-да-да-да! – волає Стоґнєвіч. – Ілі «мустанґ» старий, ілі вот ету!!!

– Москалів не покатаємо, – злорадно кажу з іншої кімнати я.

– Ой ну ладно! – Стоґнєвіч відриває пику від монітора. – Всьо! Беремо цю. А «мустанґ» я собі сама потім куплю. Нєфіґ тобі на машині маєй мєчти кататися!

Я заходжу в кімнату до Стоґнєвіч і впівока зиркаю у монітор, встигаючи оцінити й принади тачки, вибраної нею, і свою купівельну спроможність.

– Ага, я тобі довіряю, – недбало-патосно змахую рукою я. – Гроші у тумбочці. Не вистачить – маякни Куку. Він намутить таку ж, але втричі дешевше…

Так у нас з'явився червоний кабріолет. Марка значення не має. Звемо його просто – «білочка».

00:00:00:19

Коли в машині сидять разом три, а то й чотири митці, концентрація потенційної ідейної енергії над ними стає такою крутою, що хоч ножем нарізай і на хліб намазуй. Коли ці так звані митці покурять марихуани, їм починають чухатися голови під їх антенами. Знаєте, чим відрізняються пересічні громадяни від творчих одиниць? Цими ж таки антенами. У звичайного, благопристойного й психічно нормального обивателя антенка худенька й ребриста, як на радянських будинках початку 80-х. А в митця, поета, режисера, композитора чи художника антена сателітарна. Велетенська. Кріпиться довкола голови. Як ота шапка у Папи, як там вона називається. Інколи митець забуває про свою шапку мономаха і тупо нічого не сприймає. Мізерна суєта «невідкладних справ» затуляє Божественне світло. Пардон, екранує електромагнітні хвилі. Чи просто цифрові біти. Тож добре, коли лоб під кріпленням антени чешеться і ти зненацька згадуєш, що вона у тебе є і ти, дебіл, пройобуєш свій час.

Dot-Com-Soul.com.soul

І тоді так іноді стається, що тобі на дорозі трапляється Губка: щоби ти своє все не проїбав і швиденько реалізував, що тобі лишилося. Губка, як і Тюбик – елементи Божого плану. Тобто – дві другорядні інстанції для тих, хто не може рухатися прямісінько коридором (за його видимої відсутності) інстанції першої. Народжуємося ж ми всі однакові. Коротенькі товстенькі струминки чистої води. І починаємо лізти, як патьоки дощу лобовим склом – вверх. Коли тисне силою врізання авто в повітря.

Ліземо ми, ліземо. Мусимо дістатися до заданої точки Self. Смерть – кінцева реалізація. І як уже в кого вийде дістатися цієї точки, в якому стані, в якій консистенції – ото так і реалізував він свій шматок Потенціалу Божого.

Коротше: ти або живеш «нормальним» життям з роботою, сім'єю, дітьми, вечірнім ток-шоу, всією цією безпекою, і заростаєш цим безпечним тюбиком, або живеш хуйзна-як. І те, що вони, тюбичні, ховають і накопичують усередині, ти розбазарюєш наліво й направо. Бухаєш там, трахаєшся без особливого розбору, влаштовуєш зухвалі паті та безпонтові нарко-тріпи. Коротше, ще трохи такого життя – і хуй що з тебе лишиться, твоя струминка просто випарується, і все. Тоді Бог бере губку і підкладає її тобі на шляху, бо по-іншому просто не можна. Або ти не хочеш по-іншому. Ти просто всотуєшся в губку, а потім тебе ВСЬОГО, до крапельки з неї витискає. Все, ти все зробив, що міг зробити за життя. Тебе витиснуто через цю губку з наркотиків (ооо, відчуття життя в десятки разів інтенсивніше!!! Мене пре, пре! Я творю! Я горю!!!), фатального кохання чи ще якоїсь біди. Ти бігом створюєш свої ліпші картини, музику, тексти чи будь що, і сра-ний «широкий загал» хоч і вказує при кожній лівій нагоді, що все це – наслідки ЛСД, не може заперечити відблисків Геніальності. Ти спалахнув і погас. Lived, блядь, fast, і died, блядь, young. Радуйся, якщо на губці не лишилося жодної краплинки тебе. Інакше б довелося ще трохи жалюгідно жевріти, поки здогадаєшся застрелитися з рушниці, бо це ніяке не життя.

Інші ж, ті, що вибрали безпеку і закупорилися у своєму тюбику, поступово гуснуть. Спершу витискають себе у життя більш-менш щедро, відтак трохи менше й не так охоче, згодом взагалі забувають, що треба кудись там іще витискатися, а коли раптом згадують про те, що лишилося ж, мабуть, щось ними «нєдопєтоє і нєдожитоє», виявляється, що вони вже геть всохли й заскорузли, і чорта лисого тепер кудись випхаються. Все скінчилося, заледве розпочавшись. Майже повний тюбик із простроченою пастою життя викинуто у відро під раковиною.

Але є ще треті. Святі. Генії. Дистриб'ютори й монополісти Божої благодаті. Їм вдається такою ж чистою і рівною струминою долізти до точки SELF, нікого не пошкодивши дорогою, а тільки роблячи всіляке добре і вічне. І навряд чи вони помітили, що всю дорогу десь за рогом на них чигали губки з тюбиками.

00:00:00:20

Life's too short this time… [40]

Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла-згадала-ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.

– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.

Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з-поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все-таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?

Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.

А вона не вірила.

Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому-небудь d-n-b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.

– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.

Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:

– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.

Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.

Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала. І Психіатр не знав нічого кращого, окрім як просто припинити з нею будь-яке спілкування, але мені таке не підходило, тож він замовк. І вона сама не знала, тому-то й пробувала на собі усі ці механічні способи витрушування гівна з голови – так ми витрушуємо рештки кетчупу зі скляної пляшки, дико дратуючись, що нічого не випадає нам у тарілку.

«Я тебе люблю» – писала я Стоґнєвіч чесні меседжі. А вона вперто в це не вірила, час від часу видаючи щось зовсім несподіване. Чи знаємо ми, що твориться в головах на позір добре знайомих нам, найближчих до нас людей? І чого демони, що населяють їх голови, незрівнянно їм рідніші, ніж найпрекрасніші ми?

– Це ж не ти так дієш, – намагалася я повернути Стоґнєвіч до Стоґнєвіч. – Я знаю тебе зовсім іншу. Веселу, дурнувату й по-хуїстичну. Ця сумна, понура потвора, що говорить весь час тупо одну й ту ж фразу – це не ти, це хтось інший! Не давай йому жити твоє життя, чуєш? Не давай. Я з тобою хочу час проводити, не з ним. Я тебе люблю.


«И я тебя люблю. – писала у відповідь вона. – Этого и боюсь.:) но я тебя даже не люблю. Мое чувство к тебе гораздо выше. Я даже не знаю, как сказать. Оно скорее похоже на то, что, например, испытывал бы Купидон по отношению к Амуру. Оба одинаковые божества. Просто разных религий, изображались по-разному, но несли одну суть. Или что-то такое… Хотя мы скорее Марс и Apec:)

Просто я даже не хочу вербализировать то, что я чувствую по отношению к тебе. Потому что это гораздо чище, чем банальнаялюбовь, да и гораздо сильнее и выше. Такая себе необоснованная, яркая, сильная искра. По значимости круче олимпийского огня, поэтому нах олимпийских богов!

И еще. Когда ты пишешь «твоя я» или что-то подобное… мне немного дико… Но при этом дико приятно. Хотя я даже не знаю, когда придет осознание этого факта. Мне для этого не хватает, наверное, эгоизма. Не хватает его, чтобы забрать тебя в Штаты. Не хватает чтобы о-очень многое тебе рассказать, сказать. Но хватает, чтобы не верить в это. Фу. Я – это фу! Я как письма счастья, только еще хуже. Учти».


Ну, але зрештою вона нікуди не поїде. Бо, незважаючи на всі між нами лажі, я цього егоїстично не хочу. Я хочу, щоби вона жила тут, поки я тут живу. Хочу, і все. А бажання придурків завжди здійснюються. Правда, Боженька?

00:00:00:21

Як же мені потрібно когось особливого на головну роль, о Боже, як мені потрібно… І як важко буває під'їхати до цього особливого плавно, ненав'язливо, не так, щоб одразу з конкретною пропозицією, гм. Бо від конкретної пропозиції воно може конкретно відмовитися… Тим паче за нею – OK, Трішо, будь відверта сама перед собою – стоїть не що інше, як бажання цим особливим заволодіти. Ще не зрозуміло, для чого, і навіть саме бажання ще не ясно оформилося, та все ж. Якесь передчуття підказувало мені, що діяти треба плавно і виважено, і тоді, можливо, цей його запах, що мучив мене безсонними ночами, ця його шкіра, до якої я торкалася хіба що під час привітального поцілунку, ці контури тіла, приховані від моїх захланних очей під одягом, одного дня стануть моїми. Тож давай, Трішо, вперед, напружся і ліпи свій сценарій. Чим таємничішим він буде, чим незбагненнітим, чим менш завершеним, тим більше в тебе буде приводів із ним бачитися, щось йому розповідати про це і ні про що, дивитися разом із ним твої улюблені фільми, мати пізні сніданки в кав'ярнях історичної частини міста і просто вдихати запах його близькості.

Ну от. Так і маю собі тепер: щодня треба щось писати, щоби мати приводи з ним зустрічатися. Sous pretexte de [41]. Пишеш = бачиш. Не пишеш = куриш бамбук. Господи, ну як іще краще Ти міг би простимулювати мій творчий процес?! Га? Спасибі Тобі. Давненько я вже не закохувалася сильно, як у дитинстві.

Дитяча закоханість від дорослої відрізняється тим, що вуси-ки-щупальця її відходять не від статевих органів, а десь з-під грудей. Так, що аж трохи піднуджує. І дико не хочеться т. зв. взаємності – принаймні її передчасних проявів. Бо меджік пропаде. І буде те саме, що й із теперішніми сімома коханцями. Нехай цей буде восьмим і непочатим, поки що. Такий от непочатий край роботи – very energetic treasure [42].

Тим часом свято краси та істерики продовжується. Тріша Торнберґ стає «Модним Режисером 200*-го року», тусує на ґламурних церемоніях, блює від ґламурних церемоній (чи від порошку, підсипаного організаторами в її шампанське, щоб отримати шаровий скандал для преси?), ходить на покази місцевого прет-а-порте, співчуває місцевим дизайнерам, отримує пропозиції побути манекенницею на показі японського стріт-фешену, до знудження і потемніння в очах танцює на дискотеках, цілується з обдовбаними білявками по клубних туалетах і спостерігає за іншими «панками і нонконформістами», що раді погоцати під поп-музичку.

Тріша ТорнберГ здійснює сакральну мрію істерика – ганяє Центральними вулицями міста у криваво-червоній відкритій машині, шугаючи повз міліціонерів на повній швидкості, на повній гучності слухаючи Sabotage олд-скульних BEASTIE BOYS. Дивлячись широко розплющеними очима у весняне небо, вдихаючи його на повні груди. Живучи земне життя повною мірою.

Ейфорія. Посмішка і внутрішні стрибки чимраз вище і вище. Останньою краплею емоційного орґазму стає sms від її energetic treasure, котрий зазвичай її кіна не розумів і використовував його хіба що як засіб від хронічного свого безсоння:

«Я твоє ПОРНО жер все, аж давився:). Торнберґ, ти геній, ета піздєц, там саме той жир, від якого я злітаю аж до неба!:)»

Жорстокий місяць квітень… [43]

00:00:00:21 (а)

Sous Pretexte de Sexe.

Enfant Terrible vs Femme Fatale [44].


Ну от, він жер, аж давився, а я давлюся вибором між оцими двома назвами майбутнього кіна. І що його вибрати, щоб і красиво, і пойнятно?… Порадьте великомучениці.

Що ще мене розриває? Те, що я проводжу весь свій час із цим своїм Цунамі (то він Treasure, то Цунамі), заледве торкаючись його, він притлумлює мене, як касетна бомба загін моджагедів. Проте варто нам роз'їхатися, як мене накриває якась тваринна тривога, а то й галімо містичний страх смерті. Я відчуваю його запах у своєму помешканні, хоча він ніколи сюди не заходив. Я шукаю цей крихітний клаптик запаху у напівсні і не можу через це сковзнути в глибокий сон. Мене розривають пазурі різновекторних почуттів, мої рухи склеюють зациклені думки, мене збивають з пантелику лінки, знову ж таки, на його запах, вражає нестерпне бажання торкатися його волосся й обпікати язиком заглибину в лікті. Магнієві спалахи його чорнезних очей, шматки лірики Perfect Day впереміш із Perfect Drug, бо сам він є другою субстанцією, з якою я калатаюся в першій пробірці…

Так дивно-предивно. Стоґнєвіч каже:

– Настільки все серйозно?

Наскільки, наскільки. Звідки мені знати, наскільки?

Ми ганяємо на його спортивній тачці – радість дітям і гопнікам. Ми істерично регочемо, репетуємо: «It'shardtorimeawordlikeVagina» [45], пропихуючись крізь полуденні міські пробки на моєму кабріолеті – радість маленьким дівчаткам і ненависть гопни-цям. Роти нам ні на мить не затикаються, але я, здається, не в стані толком відтворити ЖОДНОГО нашого діалогу. Лише його запах, блиск очей та інтонації. Ну, а ще в нього красиві руки. І все він робить краще за мене:

– Я лажу по скелях зі снарягою, – каже він, – і одного разу я зірвався і пролетів метрів сто, але повис-таки на останній страховці.

– А чого зірвався?

– Бо то я сам ту страховку і ставив.

Я у відповідь розповідаю якесь жахіття зі свого дитинства. Типу того, як мене змушували лазити рідко прибитими дощечками на висоті десь метр двадцять, бо ж усі дітки можуть, а ти одна карова-позорисько-плакса боїшся. Гм. Я того дурного набору дірок і перекладин боюся й посьогодні, коли, бува, випадково забрідаю в той злощасний дитячий парк. Хоч бляха та давно поіржавіла, а дошки прогнили. Ну, що ж вдієш? Я і Юлю Марківну, вчительку алгебри-геометрії з фіолетовим волоссям, до гробової дошки пам'ятатиму. Ну то яка ж сука сказала, що у нас в душі до скону лишається добра мамина посмішка?!

00:00:00:22

Якщо дуже довго і сильно чогось хотіти, ви обов'язково це будете мати. Тут уже – коли все станеться – від вас вимагатиметься ввімкнути інший важливий талант. Ні, не здатність утримати те, чого так довго добивалися, а вміння НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ним. Чогось нам набагато легше насолоджуватися гіпотетичною можливістю, взагалі просто гостро кайфувати від НЕ-можливості і так складно відловлюватися від кожного моменту здобутої реальності… Недолік виховання, чи що? Постійне «више-сільнєє-бистрєє?»

Найпотужнішим відчуттям завжди є момент зламу – хоча й тут зі мною не всі погодяться. Хтось пам'ятає відчуття першого – після довжелезної боротьби за нього – поцілунку. А хтось шматок арматури, помічений боковим зором за секунду до цього поцілунку.

Давид – так насправді зветься мій perfect drug [46]– ніколи не п'є алкоголю. Хіба що куштує декілька сортів британського пива в Лондоні. Хіба що дуже спеціальне біле вино в Сантьяґо-де-Чилі [47]. Хіба що за кермом на повній швидкості. Хіба що в компанії Тріші Торнберґ, підступної і розсудливої. Тоді вона ще не замислюється над тим, що біле вино в одній пляшці може не скласти і п'ятої долі сліз, наплаканої в іншу пляшку іншим хлопчиком. Тоді Тріша просто насолоджується своїм вибореним на дивних жовтих пагорбах над швидкісною трасою НАРЕШТІ:

«Можна пірнати тобі в кучеряве волосся і вдихати тебе короткими ривками… Як вокалісти вдихають, щоби правильно штовхати діафрагму і співати без напрягу. Ми цілуємося так довго, що ніч починає пожирати весь цей індастріал довкола. Вогнів більшає, часово-просторовий континуум іде на хуй. Півтори години поцілунку. Я знову підліток. Я вже не стерва, котру нічим не здивуєш. Я бачу лише ніжні дуги твоїх заплющених очей, така ідеальна графіка Бій і акварелі чуттєвих повік. Мій шарф на твоїй шиї – найгусті-ший тут колір. Колір повільної ночі. А кольори слюдяного дня ми щойно розбавили колекційним білим бордо. Буває таке, уявляєте? Корок у мене в кишені. Ти нереальний тим, що робиш зі мною.

He's like a movie
He's like a movie
He's like a movie
He doesn't move me
Moveme!

Воістину, життя моє тепер починає ще більше скидатися на пиз-дуватий екшн-фільм, ніж дотепер. Дотепер у нас була якась суцільна треш-комедія зі мною і Стоґнєвіч у головних ролях. Із рідкісними спешл-ґест-старз штибу недобитків наших друзів. Наприклад, уявіть собі наш «добрийранок».

Спатлана, з кисляками в карих оченятах Тріша вилізає зі шкіри невбитого ведмедя (це така штучна фіґня, під якою я сплю, коли засинаю під фільм), перелазить через Стоґнєвіч, що спала тут же буквою S на дивані і суне на кухню включати лаптоп. Сидить і тупо в нього втикає, гортаючи недописаний сценарій взад-вперед й жодного слова туди не додаючи. Відтак із берлоги вилазить королева грінок Стоґнєвіч і теж іде на кухню з одною метою: смажити хліб. Цим її НЛП уже за півгодини до того, як кінцево прокинутися, займалася Трішечка. Ще вві сні вона почала нудити: «Грінки, грі-і-ін-ки…» Серце Стоґнєвіч добре, як в дружини місіонера.

Стоґнєвіч запатлана ще більше за Торнберґ. Її ширінка роз-стібнута, в руках у неї два целофанових пакетики з сировиною Для грінок.

– Один хліб неправильний, а іншого мало! – гарчить вона.

– То посмаж із того, що його мало, якщо він не здох, а потім Швидко догонемося неправильним, – радить Тріша. – І взагалі, заткнися, коли я тут рабо-о-отаю…

Стоґнєвіч затикається, але не від благоговіння перед Тріщиною роботою, а від нахабності Тріші й власного ступору перед фатальним вибором сорту хліба.

– Н-да, – каже Тріша, – от подиви, як ми живемо. Стопудово, давай про це щось знімемо. Про двох тьолок, що живуть у величезній жирній хаті, де купа всіляких модних прибам-басів, але свято вірять у те, що живуть вони у трейлері на стоянці. І відповідно до цього розмовляють, виглядають і поводяться.

Вони перезирнулися. Погляди позастрягали в ковтунах у волоссі одна в одної. Потім глипнули на босі ноги й пожмакані футболки. Стоґнєвіч підходить до вікна і крапає довершуючу краплю олії на картину: відламує фільтр від якоїсь тонкої женської сиґаретки, забутої тут песзна-якою тьолкою.

– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.

– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?

– Типу того.

– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить.

– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.

– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона.

– Кре… шо?

– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…

– Лишилися?!

– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.

– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…

– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?

– Ану давай.

– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?

– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…

– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика. І якнайшвидше підкладаєш цю свою «сніжинку» під нормальну стєльку в черевик. Не проканає з непомітним підкладанням – не розстроюйся, поклей на вікна.

– Буде тіпа новий рік у садіку.

– Типу того…

– Ну нічо'. А ще рецепти знаєш?

– Та знаю… але це ващє жесть.

– Кажи. Я вся вніманіє. – І Трішу зненацька накриває минуле: – Вніманіє-вніманіє, гаваріт Германія, вчера пад мастом пай-малі Гітлєра с хвастом…

Навіть Стоґнєвіч дивиться на неї як на пиздувату. А Стоґнєвіч бачила від Тріші вже все.

– А шо таке? – підскакує Тріша. – У вас там в Харкові шо, Дитинтсва не було? Це ж ваші віршики, стопудняк. Бо кацапською мовою. І не кажи мені, що ви по дворах у спальних районах Блока цитували!

– Кого-о?!

– Дідька волохатого. Давай розказуй ще рецепти.

– Та ну тебе, – ображається Стоґнєвіч, – ти мене тут кацапом і дядьком обзиваєш, а я…

– Дідьком.

– Шо?

– Дідьком, а не дядьком. Чортом тобто.

– Да? Ну ладно. Карочє, останній рецепт. «Однояйцеві двері».

– У мене у пса було одне яйце.

– Я його з цим паздравляю.

– Він здох. Точніше, гуцули, підараси, замочили. Але зараз він в раю. Так шо давай, розказуй.

– Ну, значить так. Береш шприц. Пробиваєш голкою дірку в сирому яйці, набираєш повний шприц яйця. І робиш акуратний укольчик обшивці дверей. Якщо сильно ненавидиш власника – процедуру повторити. Яйця тухнуть і смердять так, як можуть смердіти тільки тухлі яйця.

– Або відрижки чувака з сильним харчовим отруєнням. Ру-фус колись так траванувся майонезом, а нєхуй вегетеріанцем між людей…

– Бідний Руфус. Але власник яєчних дверей – той ще бідніший. Бо на бабло попав. Тут же інакше, ніж замінити двері, не розгребешся, – гордо закінчує Стоґнєвіч.

– Ага. Прикинь, падлючі зодчі ще в позаминулому, а то і в минулому столітті для міцності типу – ха-ха, для міцності! – підмішували в цементні розчини яєць. Ото була радість новосельцям. І слава зодчим на віки. Я вже мовчу про фарби Леонардо да Вінчі.

00:00:00:23

Давид красиво курить. Красиво грає в більярд, я можу годинами спостерігати, як він рухається. Він дуже серйозно розмовляє зі своєю кішкою:

– Тихо. Тихо, не верещи. Скаче вона тут.

Він насипає тварюці корм. Тварюка насправді скаче вище голови і відчайдушно верещить у передчутті скорого їдла.

– Терпи, скотина. Зараз дам. Годувалася б ти в ресторанах, навчилася б чекати…

Я регочу так, що мало не падаю зі стільця. Решту ж часу я просто сиджу і спостерігаю. Я не знаю, як називати те, що в мене при цьому всередині.

Якось так, зовсім непомітно, Давид із просто актора, котрого я прицілила собі на одну з головних ролей, раптом перетворився на co-director'a. І я сама тут граю жіночу роль. Сподіваюся, хоч першого плану. Бо на неї повсякчас претендуватиме Давидова, мамуся, але про неї трохи згодом.

А тепер варто розказати про те, що крім приємної інтервенції в моє життя – інтервенції Давида, сталася ще одна. Дивна, невмотивована і якась дешева, чи що. Дешева саме через неякість виконання. Але чогось так буває, що чим грубіше робиться якась гидота, тим важче – бо бридкіше – з нею боротися.

Мені на електронну, а потім уже й на звичайну поштову скриньку з певного часу почали надходити листи з погрозами. Аматорські такі, кострубаті, але від того ще страшніші, бо не були схожі на звичайні листи заздрісників чи поборників моралі, котрими, як громадський туалет глистами, час від часу кишів мій офіційний і-мейл. Як вам, наприклад, таке:


«Грязная сукая все знаю о тибе. Знаю как покупаєш еду в супермаркете и знаю как я ее отравлю. Я знаю где ты живеш и твою машину конченую знаю и номер напамять. Хочешь умереть или я лучше выебу тибя у всех наглазах?»


Такий от герой-любовнік. І все він про мене «знає». Просто тобі лектор товариства «Знання». Параноїдальних схильностей я ніколи не мала, тому особливо й не парилася. А може, й вар-то було б. Тільки от Роздумський щиро переконаний, що:

– Комусь б'ють пику щодня, а комусь ні разу в житті і на ногу в трамваї не наступлять.

– Це точно… Я от взагалі всіх своїх мальчіків по молодості від хуліганів відмазувала, після того як вони мене від тих хуліганів намагалися «захищати». Це тобі не дружину щодня біля метро зустрічати, бо їй страшно додому сім хвилин пройтися.

Роздумський зітхає. Він навіть скутер збирається дружині купити, щоб автономно їздила і щоби зникла ця проблема всепогодного пензлювання до метро по свою жіночку. До неї чогось ледь не щодня чіплялися маніяки, ґвалтівники, грабіжники, клоуни, діти, цигани і сусідки з перших поверхів…

– Але прикинь, яка тема може бути! – я чогось виставляю вказівний палець у вікно. (Пам'ятником була в минулому житті, чи шо?…) – Коротше, ти купиш скутер. І вона на ньому буде їздити на роботу. Але одного разу під кінець вітряного дня піде холодний дощ. Вона подзвонить: аааа, забирай звідси цей скутер, я поїду додому на метро! І тобі доведеться їхати по дощу на скутері додому, швидко ставити його, брати парасолю й бігти зустрічати жінку на метро!!!

– Hell.


Роздумський посміхається і заварює чай.

– І все-таки будь обережна, – каже він. – Пістолет бодай з собою носиш?

– Не, пістолет у нас – гральний автомат. Сорі за тупий каламбур. Пістолетом ми зі Стоґнєвіч у російську рулетку бавимося. Це негігієнічно – своїм пістолетом вишибати чужі мізки.

– Н-да.

– Та й зрештою, що воно може зробити мені, крім як насрати під двері під'їзду?

– Налякати може.

– Чим? Якщо мене не лякає найнепроглядніша тупість «найпродвинутіших українських журналістів», що не можуть відрізнити заклики до свободи від закликів до вживання наркотиків, невже мене може висадити якийсь нещасний псішок? Псішок на посошок.

– Ну дивися.

– Та й, наприклад, Торі Еймос почала нарешті писати нормальні пісні лише після того, як її зґвалтував фанатик у її ж машині…

Від цього, мого ж власного, «аргументу» мене ледь не вирвало. Знову, певно, у мій стейк замість крові підлили акварельної фарби…

00:00:00:24

– Блядь, це піздєц! – вітається Давид.

– Шо такое? – поправляє йому кучерик, що став дибом, Тріша.

– Ти не повіриш. Щойно такий жир був. Міні-купер. Грязний-грязний…

– Знову міні-купер? Бландінкі-нєряшкі?

– Та такий засраний, шо піздєц. Як перевозна мусорка, а в склі протерті ілюмінатори.

– Ги-ги. Внєдарожнік.

– Так самий жир в тому, що номер цієї тачки – «ҐЛАМУР»!!!

– А-а-а!!! Ні магу!!! Ловити треба було, ми би її зняли в сцені з білявками!

– Так ти шо, думаєш, я за ним не гнався?! Гнався, сигналив, на всіх світлофорах херачив на червоне!

– Ну і?

Ну і на одному перехресті він таки зупинився. Дивлюся – Да, всередині дві дєвки блондинисті, я давай руками махати: «Девушка! Аткройтє акно, мне с вамі срочна пагаваріть нада!» Ну, вона відкриває вікно і виявляється чуваком. З продепільованими руками…

– Га-га-га! Тачка білявок і підарасів! І want that one! [48] Да-да-да!

Яба-даба-ду! Знімаємо її!

– Та не, не знімаємо, – похнюпився Давид. – Чувак був такий злий і красивий, що я забув у нього спитати телефон.

– Ну та нічо', знайдем через міліцію. Скажемо, що він у нас щось спиздив. Заодно зареєструємо собі номер «Ы».

00:00:01:01

Прощання – найщасливіші миті мого життя. Може, я через те так багато і подорожую, що хочу повсякчас відловлюватися від цього мазохізму?

По-різному живлять нас дороги.

Нічні дороги завжди особливі. Ти чуєш і розумієш значно більше, ніж удень. Стара імператорська вузькоколійка між карпатськими урвищами в тридцятиградусний мороз, коли всі тримаються за обмерзлі поржавілі ланцюги вагончика для перевозу лісу-кругляку, п'ють горілку і час від часу хочуть зістрибнути у снігову безодню, щоби залишитися там назавжди. Висока температура тіла. Болюча шкіра. Незрозуміла любов. Легітимна зрада. Страждання біжить за вагоном, як полуденна тінь. Тільки от надворі північ.

Дорога на крихітному моторному човні, перевантаженому людьми, питною водою й дешевим пальмовим вином у Тихому океані. Твій душевний анабіоз пронизується крихітними фотонами щастя, такими ж блискучими, як фітопланктон у нічній воді, коли трохи збурюєш її рукою. Сяйво як реакція на рух. Крихітки щастя пливуть за твоїм човном. Чи відштовхуються від нього і пливуть кудись собі у своїх справах.

Дорога під водою на глибині тридцяти метрів. Ти жодним чином не мав би так глибоко пірнати, але інколи напрямок формують ще й інші чинники, окрім твого свідомого бажання. І то доволі часто. Так і тут – підводні течії то виштовхують тебе несподівано нагору, то тягнуть донизу. Повільно, ніжно й непомітно. Ще трішечки, й ти піддасися, бо тобі вже починає хотітися лишитися тут назавжди. Такий легкий кінець, здається тобі. Ніби просто заснути. Підводний костюм було вдягнуто поверх твоєї вранішньої пасивності… Можливо, колись так все і станеться, але не цього разу – тебе витягли, врятували тобі об'єктивне життя, щоби ти й далі зліплював його з великих і малих відрізків.

Звичайна автомобільна дорога. Швидкісна траса Київ – Одеса. Вирушили опівночі. Обманули багато людей. Видурили собі щастя. Кожна клітинка тремтить від збудження. Кількахвилинний сон, і сон цей про секс. Повільне розрізання грудної клітки і наповнення її місячним сяйвом. Місяць уповні. Хмари крають його точнісінько, як краяли в «Андалузькому Псі» Бунюеля. Бритвою око. Як Давид мої нутрощі. Tant pis [49].

Всі ці дороги подібні. Всі вони спільні за сенсом. Вони тобі нагадують, що ти не належиш жодному певному місцю, а хіба що сумі відрізків шляху. Ти – енергія, що спричиняє всю цю динаміку в тобі. А може, й не ти.

It was те in that road
But you couldn't see me
Too many lights out,
Butnowherenearhere [50]

Що у кінці кожної дороги – не важить. Ми самі є дорога. Дорога тече в нас. Процес, а не результат – як у східному мистецтві до початку європейських мавпувань. Нема сенсу паритися тим, що не отримав сподіваного. Бо просто ні на що не сподівався. Так само і я тоді, вперше вирушаючи з Давидом у дорогу, навряд чи на щось сподівалася. Уже достатньо було спостерігати його профіль і вдихати запах волосся, що час від часу змішувався з запахом його приятеля – той сидів попереду – і тоді я відхилялася назад. Pure stuff only [51].

На хвильку засинаю й пробуджуюся. Відтак знову й знову. Дивовижний ефект – спробуйте в такому стані тримати увагу на кольорах і запахах. Звуки трохи різкуваті, до речі. Але коли ви закохані, коли ваші нерви й ниточки, за які смикається сексуальний потяг, підвішені на гачку, з різких звуків запросто вирізаються бридкі високі частоти. Тони, топися, засинай на дні солодкого болю, ким би ти не був. Автентичнішим твоє переживання може бути, хіба якщо просто зараз поріжеш собі руку – відкрита рана як відкритий мозок. І навпаки. Давиду вся ця поезія вкупі з філософією була, я думаю, до дули… Він, здається, взагалі ніколи нічим не заморочувався, на відміну від мене – і в його віці, і в сраному підлітковому, і, зрештою, в теперішньому.

– Так жахливо бути вічним підлітком, – кажу Давиду. – Мало того, що прищі на лобі, так ще й гівно під черепом.

Давид не розуміє, що зараз я говорю про суїцидальні потяги, саможаління і всіляку там іншу темно-вологу мерзоту. Думає, що я так тупо натякаю на чистку шкіри.

– Добре-добре, я сходжу в салон. Мене самого прищі задовбали.

Я просто посміхаюся. Ніч їде нам назустріч.

– Креветки живуть на стінах старих будинків… – кажу я і прокидаюся. Скільки я спала?

– Ми вже приїхали, – потягується на сидінні Давидів подруг. – Спимо на пляжі чи шо?

– Ми «чи шо», а ти на пляжі, – відрубує Давид.

Але не так сталося, як мастурбувалося. Перепробувавши кілька центральних приватних готелів, ми вирішили, що якось немудро платити 300 доларів за рештку ночі в люксі з кінг-сайз ліжком на трьох (подруг відлипати не збирався), а ліпше за ці гроші нажертися стейків з кров'ю.

Нічний паб виявився неочікувано щедрим на м'ясо у порціях, тож уже після перших стейків о третій ранку ми почувалися як вовк із мультика про Сірка.

Романтичні казочки мають приємну звичку в найнеобхід-ніший момент підіймати свій кринолін, демонструючи під ним несподіваний набір дуже практичних сюпризів. Саме так, дивним чином, за кілька кроків від нас, просто в центрі міста намалювався готель – старезний, либонь ще дореволюційний, і з якимись геть хостельними цінами, Я дуже це люблю: страшний вищерблений паркет, височенні стелі, ліпнина в холі, справжній мармур стін, поцяцькований шматками пластику «під мармур», бозна з яких часів дожилі килимки, свідчення винахідливості совкового кітчу – фальшиво-кришталева люстра, аркові перекриття, широкі й високі вікна з атлантами й каріатидами за ними, і тьотьки-коридорні. Алюмінієві відра, запах хлорки та грибка. Пиздата соцреалістична мозаїка і такі ж вазон-ки. Жир.

– Ну, просто королівський номер! – каже хтось із нас про цей «люкс із гарячою (!) і холодною (!!!) водою», з вікнами на старий Пасаж з усіма його барельєфами і – що найголовніше – двома окремими кімнатами. Це значить, що ми з Давидом спимо разом. Ну, хіба б він захотів спати з подругом.

Це завжди дивно – вперше з кимось спати. Це значно цікавіще і хвилює несказанно більше за секс сам по собі. Бо секс може статися будь-де: у ліфті, в машині, в туалеті, на даху. А тут – ЛІЖКО. Тут СПЛЯТЬ. А для мене це, знаєте, куди святіше за Римського Папу Івана XXIII чи пісень про червону калину.

Ми відразу ж створюємо безпорядок довкола ліжка – зазвичай я так помічаю свою територію. А Давид просто довірив мені порпатися в його речах. Дієвий рецепт: кілька десятків секунд, кілька художніх жестів кидання трусів і футболок – і гніздо готове! Заходьте, любі домочадці, несіть яйця на радість людям. Ой.

Шось я заганяюсь.

– Тобі помити голову? – питаю я в Давида. Це ще один сакральний для мене процес.

Так, помити. За це він нагріє мені ліжко. За це я не вдягатиму на себе нічого, крім білосніжного рушника. За це він теж погодиться зняти з себе все, щоби:

– Не заважати тілу дихати. Воно і так втомилося від довгої їзди.

– Не такої вже й довгої. Дві години п'ятдесят хвилин.

– І п'ятсот кілометрів. Ну так, дуже й дуже непогано, чемпіоне.

Ти підсуваєшся ближче і проводиш рукою по його гарячому голому тілу. Чомусь перше, що спадає на думку – «палюча чистота і неприступність». Оксамитова шкіра. Чудовий тонус. Най-сексуальніший живіт планети. Ідеально чистий, без жодного волоска низ живота з рельєфними венками. І…

– Ого! – ледь не скрикує Тріша, натрапивши долонею на його «дівайз». Якщо якісь баби і носяться з культом великого члена, то Трішу це якось не особливо переймало. Але тут…

– Тут у тебе просто об'єкт зацікавлення для антрополога.

Давид, здається, здивувався.

– По-моєму, все як у всіх?

– Н-да, хлопчику мій. Гуманізму тобі не позичати.

Тим часом Тріша гарячково думала про те, що секс із такою радістю зараз буде рівносильним добровільному походу на вірну смерть, тож плавно й хитро перевела стрілки на оральні взаємини. Всі задоволені – діти сміються, жінки аплодують. Одна лише Тріша скрушно зітхає про те, що глотка її, виявляється, не така вже й глибока.

– Але нічо'. Ми над цим попрацюємо.

Авжеж. Наступного ж ранку. Годині о сьомій. Десь після двох годин сну. І тоді, коли сонні тіла подають перші імпульси ранкового воскресіння, ніхто особливо не думає ні про антропологію, ні про самогубство. Все усвідомлюєш уже в процесі. А він, варто сказати, хоч і був дещо некерованим і болючим – дорва-лися-таки дітки одне до одного – забирав дух у довгострокову позику.

– Ніколи… Нічого… Подібного…

А подруг тим часом усе це підслуховував і пильно запам'ятовував.

– Мудак, – з любов'ю прошепотіли Тріша з Давидом.

00:00:00:01:02

Йобанаврот. До запланованої зйомки часу лишилося вже зовсім мало. А у мене ніяк не закінчаться кастинги. Інколи я навіть питаю себе, чи взагалі я їх розпочинала, чи мені це все тупо сниться, чи просто я проводжу їх у якомусь спеціальному місці з назвою «Концентраційний Табір Повних Нездар». Ну нема, нема, окрім Давида, хлопчика на головну роль! І дівчинки потрібної теж не знайдеш ані в жодній шухляді, ні в жодному театрі-студії, сраці-мотиці чи на акторському відділенні денної форми навчання.

– Ууууу!!! – деколи вию собі на місяць я.

– Увг, – лаконічно відповідає мені сусідський собака.

«У» – клеять наліпку на заднє й переднє скло ті, що тільки-но почали їздити, а деякі тьолки збоку ще тулять попередження про особливу небезпеку – наліпочку з черевичком-шпилькою…

Мій ручний Психіатр нещодавно став свідком милої історійки за участі цього «У».

На світлофорі намагалася зрушити білявка у якійсь красивій спортивній машинці (Психіатр не шарить в марках і плутає кольори, так що сорі за брак деталей). Машинка в білявки була, як на лихо, з механічною коробкою передач… Ясно, що з нею в білявки «У» були певні складнощі. Ну не може жіночка рушити з місця і хоч ти гопака танцюй у неї на лобовому! А позаду ще й машина з міліціонерами. Милими такими, не особливо підйо-бистими. Білявка все ж таки, машинка ж дорога, знову ж таки. Ну вони й затівають щось таке:

– Девушка, нє нєрвнічяйтє… Так. Сцеплєніє да канца вижмітє…

І все це в гучномовець. Від чого білявка «У» ще більше, ясна річ, нервується і ще раз глохне.

– Так. Єщьо раз. Нє переживайте. Щас палуцца. Сцеплєніє єсть? Теперь на газ так па чуть-чуть…

Нє-а. Знову заглохла.

– Ну, на газ так пла-а-авнєнька… – волає з гучномовця. – О! Што – нет? Ну єщьо разок.

З тих усіх нервів бідолашна білявка замість першої передачі ввімкнула спереляку задню, і – о чудо – їй вдалося газонути! Прямісінько задом по писку міліцейської машини.

Настала пауза. Секунд на тридцять. Відтак із того ж гучномовця із зітханням донеслося:

– Блядь, я так і знав, що ця сука нас в'їбе.

Такі вони, усі ці небезпечні «У». А ще так назвав свій роман Ерлен Лу. Я вчергове журюся тим, що у світі бракне простих слів і відкритості, замість дурнуватих слів-вербалізаторів «найвищих естетичних переживань», а то й простої звірячої радості. Бє.

Нема достатньо наїву, що ж поробиш. Інколи взагалі є лише Хельґа, директорка моїх картин, і я. «Дві мєрзавкі» – вона нас називає. І найстрашніше те, що у наших спільних аферах, взаемних прикриттях і обведеннях довкола дванадцятиперсної кишки довірливих представників т. зв. сильної статі ми послуговуємося ТІЛЬКИ простими словами і відкритістю. А як же ж інакше грамотно брехати?

– Я ні хуя не вмію робити добре! – кажу Роздумському, потягнувши спину й руку після невдалих спроб потріалити на велосипеді. Власне, не просто кажу, а нию. І не продовжую своїх спроб не тому, що не виходить («У тебе всьо виходить! – кричить Роз-думський, – Я взагалі не розумію, чого ти зупиняєшся…»), а тому, що лінь вже засмоктала мою голову і скоро добереться до яєць. Тоді я вже нізащо не випхаю їх в комплекті з дупою геть із сидіння тачки в широкий світ. Так там і помру. І єдиним моїм сексом буде секс із цим грьобаним сидінням, а навіть не з ручним гальмом, що пасувало би для цього значно краще…

– Трішо! – видирає мене Роздумський із мого квазіонаніз-му, – ти нічого не вмієш робити добре, крім як знімати кіно і зніматися в ньому. А ще водити авто й віртуозно брехати.

– Досить, всьо! – я махаю на нього здоровою рукою. – Машину я воджу як гамно. І брехня сімом людям одразу не завжди тягне на пуліцерівську премію.

– По-моєму, брехня – це найкрутіше твоє мистецтво, люба, – Роздумський-собака скаче у своєму бані-хопі так високо й круто, що з довколишніх вікон ледь не випадають домогосподарки. – Брехня, ти знаєш, найбільш енергозберігаюча практика. Таке потужне укріплення свідомості… Контроль твоїх рухів, жестів, поглядів, слідкування за фактами. Крутішим чи, швидше, рівним за силою стимулом розвитку може бути хіба що перманентна тяга до самовдосконалення…

– Угу, – зітхаю я і відкручую переднє колесо ровера. – Поїхало я додому.

За кілька хвилин велосипед сяк-так запхано на заднє сидіння залишеного на мою совість Кукового джипа і той-во… ми жартуючи погнали чужі ягнята до води.

00:00:01:03

Секс і автомобілі. Більше нас мало що цікавить. Реально тупі ублюдки, нє? Наші фільми про. Наше життя з. Щойно потрахавшись, ми хочемо ще і ще. Щойно поставивши машину під домом, ми знову хочемо крайньої лівої смуги і швидкості 234. Сьогодні таким був рекорд. Так мент сказав. А вони за базар атвєчают.

Секс і тачки. Нас знімають на обкладинки пиздуватих ґлоссі-журналів у ролі багатих людей. Ха. Ха. Ха. Звідки їм знати, що всього цього «багатства» можна позбутися за лічені секунди, так само як і взагалі всього життя, коли займаєшся оральним сексом на швидкості 234.

– Сучки отримують все, – кажу я йому, поклавши трубку після розмови з черговим редактором ґлянцу.

– І кулю в лоба в тому ж числі, – каже з дальнього кутка мого особистого Несвідомого одна культова подруга.

– Стовідсотково, – каже він. – Все.

– Але… – я беру його руку з красивими довгими пальцями і кладу собі на стегно. Туди, де закінчується панчоха.

– Що – але?

– Але! – мені не хочеться казати йому про кулю і про те, що хтось із вері оріджінал критиків обов'язково додав би «І па заслугам», назви я фільм саме так. Сучки отримують все. Мені не хочеться думати про 100 % і приховану в них вірогідність зйобу від відповідальності. Зйоб – він всередині тебе, він рідний брат свободи. Але зараз всередині мене – я зняла трусики саме тоді, коли нас вперше зупинив даїшник – уже був його палець.

Ви знаєте, які в нас покриття доріг? А знаєте, який у нас секс на таких дорогах? Обов'язково перевірте. І себе перевірте заодно.

– Я тут намагаюся читати… – розкриваю на закладці Джона Тула. Важко уявити собі асексуальніший текст.

– Читай… – він робить пальцями якийсь такий рух, що моє тіло судомить так, ніби звичайна людська пластика для нього – банальний секонд-хенд.

– Так… – стогну я. – А потім із чистою совістю зможу казати, що відчуття при читанні цієї книги просто нереальні.

– Хм.

Здається, авто йде на зліт. Випускаємо закрилки.

– Знаєш, – кажу я, – мене чомусь дико збуджує сорочка чи майка, що вибивається у тебе з джинсів. Коли вона висить так, шматками… Так, як мама би сказала про це у дитинстві: «Фе, який неакуратний хлопчик». Сексуальність завжди у неправильності. Мммм… Вчора я півдня думала про тріщинку на твоїй нижній губі. Чекала в уяві, щоби вона почала кровити.

– Давай відкусимо одне одному губи, – каже він. Він часто таке каже. І ми часто обкусуємо й з'їдаємо пересохлу шкірку з губів одне одного.

– Я вилізаю на сидіння з ногами. На хвилю прибираю його руку в себе з-поміж ніг. Маленький зріст – велика перевага. Можна запросто звертатися калачиком і ротом доставати все, що тобі треба. Я однією рукою розщібаю його ремінь, потім ґудзики один по одному, я інколи ненавиджу ці ґудзики на джинсах, але хто з нас прагне легких шляхів?

Я звільняю на решті сам його кінчик, він зустрічається з кінчиком мого язика. Подальші мої маніпуляції доцільніше буде викласти окремою книгою «Закрий очі, відкрий рот». Коли востаннє таке сказали в дитинстві Роздумському, в рот йому відправили зграю пушинок із кульбаби. Моєму ротові тепер пощастило значно більше, навіть з огляду на розмір скаженого мегадівайза, котрий щодня о шостій ранку не дає господарю спати. Гірше цуцика, чесне слово. Колись в університеті я займалася вокалом. Одна із вправ – розкриття внутрішнього горла. Дуже корисна навичка, скажу я вам. Особливо, коли дівайз, запханий до рота, минає ваші гланди десь на півшляху. Це така довжина. Діаметр такий, що навстіж відкритого рота якраз акуратно ледь-ледь вистачає. А рот у мене, варто зазначити, не маленький. Максимальне розкриття горла, ніби це мій бенефіс у Віденській Опері. Максимальне заплющення очей чомусь намертво вбиває будь-які горлові спазми. Міньєт як естетський акт. Міньєт як річ в собі.

Тут авто підскакує на вибоїні і я здійснюю неможливе – дістаю губами основи дівайза. Yeah!!!! Наші дороги – найсексуальніші в світі.

Ви спитаєте, якого рожна займатися цим саме в машині на повній швидкості? Ну, а хто винен, що на трасі Київ – Харків ніхто не додумався посадити жодного пристойного лісочка?…

00:00:01:04

В той день, як на Давидовій машині порізали всі чотири колеса, Тріша збиралася на чужу колективну презентацію.

– Другіх пасматрєть, єблом таргануть? – уточнила Стоґнєвіч.

– Ну, типу того, – зітхнула Тріша.

Від паркінгу до входу в клуб пройти треба було метрів двісті. І кожен сантиметр із цих двохсот метрів Трішу не покидало відчуття, що за нею спостерігають. Вулиця була порожньою і добре освітленою. В принципі, боятися нічого. Хоч «вікінг» у сьогоднішню Трішину сумочку й не вліз. Дивно якось так – самотньо. У Стоґнєвіч бронхіт, Давид десь там бабрається з машиною, щось там у нього трапилось, а обіцяв же підгребти.

– Хрясь! – прямо перед Трішею на мить плюснулася рідка червона стіна, і тут же розтеклася по асфальту.

– Йобані діти! – крикнула у вишину Тріша. Там, на її думку, десь на балконі мали б сидіти гіпотетичні діти, що підленько тепер хихотіли, ховаючись за банками з квашеними помідорами: «Оба-на! Тьотьку обляпали! Жалко, не на голову…»

Тріша глянула на обривки целофанового пакета. Схоже на роздертий міхур велечезної риби. Зазвичай діти в кульочки набирають просту воду з-під крана, а ці якісь геть охуївші.

– І не ліньки було стільки фарби переводити?! – знову задерла голову Тріша.

Світлі замшеві чоботи, прозорі панчохи й низ оливкової сукні було безнадійно споганено. Так, що янкі ґоу хоум. Ну і нафіґ нам всі їхні презентації.

А про те, що фарба підозріло пахла кров'ю – байдуже, чиєю: свинячою, курячою, риб'ячою чи… – Тріша намагалася не думати.

00:00:01:05 (b)

Я знаю НЕНАВИСТЬ. Я фотограф людських емоцій. Я постановник людських емоцій. Чим інтенсивніші вони, чим гостріші,.тим ширше я про себе посміхаюся. Я так реалізуюся як падлюка. Точніше, як Жінка.

Ви знаєте, як може виглядати пекло для однієї з ваших парціальних душ? Дуже просто. Як спортивна машина. Машина летить на великій швидкості, об її лобову шибу розбиваються насмерть приречені комахи, залишаючи патьоки чиєїсь виссаної крові і просто чогось білого, що було колись їхньою суттю.

Автом керує красивий хлопчик. Чорноокий, із великим ротом. Він худий і тонкий, але дух у нього сильний. І член не слабший. От тільки зараз це не має жодного значення. Давайте краще розглянемо кількість людей в авті. Скажімо, цифра 4 вам подобається? Далі йде постановка логічної, типу, задачі. Одна з чотирьох начебто любить усіх. (Себе, звісно, найбільше). Троє інших також начебто її люблять. Принаймні з біса багато на неї проектують. Двоє з них непогано між собою маються. Їх обох сильно ненавидить третій. Вони до третього ставляться нейтрально, хіба що жінка його трохи більше не переварює, ніж чоловік, що за кермом. Чоловіка за кермом третій ненавидить більше за все. Ревнощі вкупі накривають четвірку аж ніяк не пропорційно до інтенсивності їх окремих почуттів. Питання: коли вони геть здуріють, якщо рівень страждань жінки Мене-Хочуть-Всі за 3 хв перевищить страждання хлопчика Як-Же-Я-їх-Ненавиджу?

У мене просто розривається голова. Я не можу відчувати біль за всіх одразу. Я не можу більше думати, що ми відповідальні за тих, кого приручили. Швидше вже

МИ ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА ТЕ, ЩО НАС ПРИРУЧИЛИ.

Я не можу розірвати серце іншої людини. Навіть якщо їй здається, що у мене є туди доступ. А от своє власне – та хоч сто порцій. Роздеру на німецький хрест. Аби цього скоро не сталося, вихід один: медитувати на слово ЦІЛІСНІСТЬ. Мастурбувати на слово ЦІЛІСНІСТЬ. Усіх порвати за слово ЦІЛІСНІСТЬ.

І слово «цілісність» вимагає від мене цинічного й холодного ставлення до людей, котрих так сильно хочеться любити й опікати. Бо варто їх почати любити по мейнстрімному, як ця любов уже робиться каторгою для них же, відтак течуть сльози, кров і шмарклі.

00:00:01:05 (а)

– Нє, ну це повний піздєц! Якась руська матрьошка виходить, – жалілася Тріша Давидові, – Стоґнєвіч ненавидить Нуріеля, Нуріель ненавидить тебе. При цьому всі з усіма щосили намагаються дружити. І у всіх на мене якісь власницькі плани.

– У мене нема.

– Ну так, у тебе нема… Який же ти все-таки охуєнний.

Втім, десь на задньому подвір'ї душі Тріші інколи хотілося, щоби саме від нього відходили якісь бодай мінімальні спроби її заграбастати. Але ж ні – продвинутий, падлюка.

– Я в ці ігри вже так награвся, що тепер до кінця життя вистачить.

Тріша це чудово розуміє. Їй самій ігор стало би на обладнання просторого дитячого майданчика з чортовим колесом.

Вони сиділи на ліжках двокімнатного готельного номеру – як їх сюди чотирьох занесло, довго розказувати. Стоґнєвіч мала спати в кімнаті з Давидом, Тріша, аби не травмувати Нуріеля, в кімнаті з ним. Трішу це трохи бісило.

Щойно закінчився якийсь велетенський істеричний скандал. У ролях були: загальний дружбан Марко – вокаліст місцевої хард-корної команди, чувак стьобний аж до чужих сліз; Стоґнєвіч, що зненавиділа Марка цілком автоматично, бо його любив Долоріо; Тріша, що перебирала в голові усі можливі рештки прочитаного з конфліктології; Нуріель Долоріо, що не розкривав рота з початку поїздки; Давид, що саме зустрівся з друзями, «єдиними нормальними чуваками в нашому універі»; місцеві друзі – мальчік-студент режисури і його дєвушка-хореограф зі здібностями мультиплікатора і дуже високим тембром голосу, девіз її – «талантлівий чєлавєк талантлівий ва всьом». Обох Тріша подумки охрестила папугай-чиками, а Марко зовсім не подумки заходився задрочувати:

– Да. Я тут што-та слишал а тва'їх талантах… Так, а гдє результат, где хоть што-та можна увідєть?

– Ну, ми как би на самам дєлє єщьо в працесє, – спантеличено відповідала дєвушка-папугайчик.

– І ваащє у нас тут свой разґавор, ізвінітє, – зробив фатальну помилку мальчік-папугайчик.

І тут понеслося. Фас amp;Фак. Тріша чесно думала, що мексиканський ресторан, де відбуваються все це дурнувате дійство, просто виригне їх на вулицю, разом з усіма недоїдками – фаїтосами й бурітосами. Марко-Марко… Щойно виграв ґран-прі якогось фесту, і тут така агресія. Ну ладно. Сварки переказувати скучно. Але реготати під столом Тріші Торнберґ таки довелося: цей чувак знав, де сколупнути жир у старому доброму скандалі.

– Да, вот ти тут весь такой крутой. Работаєш на публіку – ляпнул што-та, а еті все ржут! – ледь не хором випалили «найадекватніші з універу».

Тут уже розтулив рота Долоріо і ні з того ні з сього сказав:

– Пашол в жопу.

Бідні янголи. Навіть матюкнутися толком не вміють.

Потім Давид і Стоґнєвіч години дві саджають папужок на таксі, а решта троє сидять за тим же столом і Тріша намагається не чути програмних розмов її друзів із приводу того, що сталося. Вона для профілактики ображається на Стоґнєвіч, що покинула її заради катання на качельках з папугайчиками (саме це вони зараз і робили в Трішиній уяві). Відтак усі нарешті зустрічаються і запихаються в Давидову машину – повернення в готель. Стоґнєвіч сидить геть нещасна – падлюка Тріша своїм звинуваченням вибила у неї підпірки ненависті.

На світлофорі п'яний в сраку Нуріель під крилом диявольського Марка бовкає щось таке, від чого в Тріші знову врубається профілактична система… Чи може їй просто захотілося погуляти нічними кварталами старого міста… Одним словом, вона вискакує посеред дороги і біжить геть.

Ясна річ, сподіваючись, що й за нею хтось побіжить – ну, а хто б не сподівався? – і тепер подумки грає в лотерею «Хто ж саме?». Здається, це буде Стоґнєвіч. Або Долоріо усвідомить свою лажу. Кроки дуже близько. Тріша обертається… осанна! Це Давид.

– Погуляємо? – Сльози з пики непомітно витерто. Звична іронічно-змовницька посмішка загарбала їх місце.

Коли ти закоханий, то засцяні сходи на міст через дорогу видаються тобі «атмосферною родзинкою цієї барокової приморської архітектури». Просто затискаєш ніс – і все. Головне – другою рукою затиснути шматок бажаної плоті. Найчастіше це долоня. Ну, хоч щось.

– А де вони всі? – за хвилю питає Тріша.

– Там же, – байдуже відказує Давид. – Посеред дороги.

– Ти просто так кинув тачку?

– Нє, ну не просто. Включив аварійку.

– Гигигиги. Зет'с май ніґґа.

Прогулянка була короткою, але такою емоційно насиченою, ніби саме нічне місто пристрасно поцілувало Трішу в губи: глибоко, по-дорослому.

Стоґнєвіч, здавши пост охорони машини – «ну нє магла же я аставіть єйо на етіх дєбілав?!» – тепер сама поривається втікати. Як кури по городу, чесне слово.

– Давайте спати! – каже канонічну фразу Тріша, і п'ятірка врешті-решт рушає до готелю. Правда, Нуріель із Марком одразу ж ідуть тусувати в ніч, прочитавши Тріші на прощання лекцію про те, що вона оточує себе не друзями, а свитою.

– Та хоч веретою, – позіхнула Тріша, – аби лиш тепло було.

Решта ночі неспокійна й зимна. Близькість моря, як-не-як. І близькість Давида, хоч і через стінку.

Якщо хтось вам каже, що ранкова ерекція – феномен суто чоловічий, харкніть йому в писок. Бо коли поряд людина, котру хочеш і, в принципі, можеш, ерекція стає всезагальним поняттям, як, наприклад, атмосферна вологість чи політична ситуація на континенті.

Тріша ніколи не вміла чекати. Імпульсивна конячка інтуїції – ось ким була Тріша Торнберґ. А інтуїція казала їй: тут і тепер, поки не повернувся Долоріо, бо хто потім буде ваші спільні мізки відшкрібати від асфальту?!

До поняття «тут» пасувала ванна.

– Давай, Давиде, підйом.

Частина Давида і так уже здійснила підйом. Решта Давида була повільнішою, але все одно функціонувала.

Готельний душ. Ранкові сонні пестощі, вологі поцілунки, струмені води потрапляють в очі, в ніс і в рот, стікають вниз його грудьми і животом. Тріша обгортається довкола його стегон, він притримує її ззаду за сідниці, притискаючи до себе, і… грюкають вхідні двері. Піздєц.

– Долоріо.

В такі моменти робиться не так страшно, як смішно. Ти ніби переміщаєшся в дурну й надуману французьку комедію з Жераром Депардье в головній ролі.

– Нам тапки! – шипить Тріша. – Як звідси вилізти?

– А я знаю? – шипить Давид.

– От же ж блін, і поїбатися не вийшло… – скисла Тріша.

– Так а чо' – давай!

– Ти шо – дурний? Там балкон відкритий. Хєр зна, яку вони там наркоту хавали з Марком вночі. Долоріо мне дораг…

– Думаєш, стрибне?

– Думаю, нам треба шось придумати. Він, кажись, у кімнаті. Щось він надто тихо там. А ми заголосно шепочемо. Це тіки нам його не чути, бо вода включена, а йому нас навпаки.

І тут Тріша заспівала. Дурним голосом – таким тьотьки тільки у ванних і співають. Їй здалося, що саме так найкраще створюється ілюзія душової самотності – в будь-якого нормального мучачіка все, що було встало, давно би вже опало від таких солов'їних трелей.

– Треба вийти так, щоби кожен у свою кімнату, і непомітно… – розмірковував тим часом Давид. – Але як це зробити, якщо він, наприклад, стоїть біля відкритих дверей в коридорчик і пасе двері в душ?

(Кімнатки розташовано під кутом одна до одної, їх розділяє крихітний коридорчик із душем і туалетом.)

– О! Я, кажись, придумав. Слухай сюда!

Тріша кивнула головою, не припиняючи підвивати своє «Can't take my eyes of you-u-u…»

– Карочє, ти зараз виключаєш воду, замотуєшся в рушник, виходиш з ванної, виключаєш тут світло і закриваєш двері. Потім заходиш до нього в кімнату і теж закриваєш за собою двері. А я просто клацаю на виключатель і голосно грюкаю дверима – типу, я щойно ввійшов прийняти душ. Всьо ясно?

Коли співаєш, та ще й голосно співаєш, співрозмовника почути важко. Але Тріша що не зрозуміла, то додумала і зробила все приблизно так, як наказував Давид. Для максимального ефекту у відвертанні уваги ніжної психіки від деструктивного фактора у Тріші в піковий момент звалився з тіла рушник… Долоріо засяяв, мов сонце. Ні тіні підозри чи похмурості на його гарному лиці.

– Знаєш, шо фігово, – посміхаючись, сказав він, – здається, Марко вирішив, що я підарас…

00:00:01:06

Цікаво, хто був би більшим героєм у ваших очах? Той, у кого більше бабла і статусу (не завжди, до речі, взаємозалежні речі), чи той, хто цей статус заробив собі віртуозним найобом широкого загалу? Приміром, що б ви подумали про Трішу Торнберґ, якби взнали, що розкішне помешкання, де вони зі Стоґнєвіч час від часу любили замочувати свої тіла у велетенській ванні і гратися в трейлер, насправді сквот? У тому сенсі, що проживали вони там абсолютно незаконно, поцупивши ключі у накачаного наркотою власника й запихнувши того власника в літак рейсом на Лос-Анджелес – катай, любесенький, Голлівуд за тобою вже всі нігті погриз… Маєш візу в паспорті і візу-ґолд у гаманці – це краще за акторські здібності.

Так, Тріша Торнберґ без будь-яких моральних спазмів може дозволити собі саботаж чужого життя, захоплення чужого приміщення і запуск свого летючого коріння в будь-якому місці на землі, аби їй там подобалося… Але не можна, в жодному разі не можна прив'язуватися до місць. Як і до людей. Тільки свобода забезпечує справжнє кохання. Справжню дружбу. Справжнє все.

– В цьому місці мені мали б перерізати горло, – відкашлюється Тріша, – ну, це якби я була дяпчиком із «Хороброго серця». Шотландія прохолодна й волога, як Карпати. Але більше я звикла до Азії. Тому ліпше буду красивим мальчіком із «Пустого дому» Кім Кі-Дука.

– Цхя! – чхає на це Стоґнєвіч.

Відтак вони довго вирішують, хто попреться на Житній по лимон для скляних макаронів. Це така їстівна шняга, її Тріша час від часу готує. А ще готує лаксу [52], але Давид ніяк не може запам'ятати це слово і називає лаксу кускусом. Але ж Азія – вона тепер усюди. Раптово й природньо увірвалася в життя. У ванні знову плавають путівники Lonely Planet по південно-східних краях, в туалеті живуть товстенні книжки про Індію, бо Тріша думає, куди б то повезти Давида після захисту його диплома.

– Малайзія, Індонезія, Філіппіни, – заявляє по телефону Давид.

– Таиланд, Лаос, В'єтнам, – відказує Тріша, сама була вона вже і там, і там… Її просто розважає таке от кидання кубиків на шкуру невбитого ведмедя: бабла ж то поки в них не зовсім до-фігіща. До того ж, Давидова мама, здається, встановила за ними стеження, тож до маніяка, що крадеться за Трішею, долучився тепер ще й якийсь горе-детектив.

– Ух, я як принцеса зі шлейфом! – Тріша хвалиться Стоґнє-віч. – Цікаво, вони разом грають у доміно чи просто мовчки їдять сємачки?

– Так чи інакше, – Стоґнєвіч випускає дим у розчинене вікно. Там якраз дико херачить дощ по дахах нашого нев'їбенно красивого міста, – вони заодно. Буквально – вони одно. Бо детектив той стопудово якийсь їхній родич. У єврейських родинах воно завжди так… А тут ти Давида ображаєш.

– Я?! Та ж бо чим?

– Ну, добре. Але навіть якщо й не ображаєш, то вже точно крадеш із добропорядної родини, а за це тобі, Торнберґ, і смерть. От тільки маніяком у моєму сні теж був хтось із твоїх мальчіків.

– А шо за сон?

– Ну, мрачнуватий, в принципі, сон. Ліпше не розказувати.

– Та ну ладно. Давай.

– Сон, коротше, про те, що ти виходиш заміж.

– За кого?

– За ***•

– Ммм.

– Там було дуже мало гостей. Все було ніби не у нас десь. Але в горах. Може, Карпати? Коротше, дивно все. І там ще мої батьки чогось були… неважливо. Коротше, тебе там намагалися вбити.

– Хто?

– Ну хтось із них – твоїх підопічних. Тільки я його не знаю тут, наяву.

– І шо – ти мене прикрила?

– Ага.

– І попали в тебе?

– Ага.

– Га-га-га! Ай вона ра-а-ан ту ю, у-у-у!!!! – верещить Тріша слова пісні горопашної Вітні Х'юстон. Та точно перевертатиметься в гробу, коли помре, канєшно. Хоча насправді такі поп-сюже-ти – ну чого брехати – час від часу зворушують і таких заслужених циніків, як Тріша.

– Ну, просто мені дико не хотілося, щоби ти помирала. Бо якось тупо – на своєму ж весіллі. А ще уві сні в мене було дике бажання побачити твою дитину… Чи то ти вже була вагітна на той час…

– Чи та дитина в мене вже десь завалялася…

– …але, може, я і не померла, бо просто дико хотіла дитину побачити.

– Н-да, на той світ фотки родичів не доходять, це точно. Ну, все одно спасіба… Дитину би я, правда, мусила назвати Стоґнєвіч, так у всіх голі-болі-вудських кінах роблять. А ім'ячко таке собі. Ну, не дуже красотне. Особливо як для дівчинки.

– Та да уж.

– А ще плюс комплекс вини, який дитина на шарік отримала! Ууу… Їй би довелося, ну там, епітафії колекціонувати, чи шо. В мене вже є один такий коріш-художник. Його хіт: «Пріхадітє пабистрєє, я вас очень жду, а меня не ждіте, я к вам не пріду».

– Ужжжас. Уявляєш собі людину, що сидить і отаке собі придумує?

– Ну, не собі, а людям добрим. За умеренную плату і почьот. Це ж так круто – купити родичу солідний пам'ятник і там ота-ке-от накрапати. І совість чиста, і перед людьми не встидно. Н-да. Не хотіла б я попасти в цільову авдиторію таких поетів.

– Да, я бик, я бик, ну і што же-е-е… На міня здесь треть зала пахо-оже! – бозна-чого починає співати Стоґнєвіч.

– О. Точно. Коли загнешся ти, я тобі шось таке от і напишу на могилці. Хай люди на цвинтарних екскурсіях потішаться. Це і буде твоя жизнь после смерті.

– Хуй тобі! – ображається Стоґнєвіч.

– О. Точно! – знову каже Тріша. – А мені Хуй поставити. Тільки ти ж пам'ятаєш – мене спалити треба. І на місці спалення – величезний гранітний Хуй. І напис на ньому: «Трішо! Ти не померла. Ти ОХУЇЛА!»

– Ну, і потім вже знана тема: всі будуть пілігримити на той твій обеліск, щоби доторкнутися хто губами, хто чим там іще, і здобути собі нехілої статевої сили.

– Ну та й Боже помагай.

– Через поле, через гай…

00:00:01:07

Мене заспокоює запах мого тіла. Десь в обід. Коли шкіру вже розігріло сонце і було трохи нервів. Тоді ти починаєш пахнути собою і самоідентифікуватися. Тоді відступає демон, котрий постійно намагається виривати тебе із тебе. Вчора йому це майже вдалося. Вбиваючи тебе, він змушує тебе почуватися опальним героєм. Дуже хитра тактика. Щоразу на неї ведешся.

Найбільше би потішився, знайшовши таку Трішину записочку, маніяк. Хоча навряд чи він просунувся б далі за словосполучення «запах тіла». Пишучи це як замітку для психіатра, Торнберґ і справді здувала зі шкіри мурашок безпідставного геройства і відвертої дурості.

Просто вчора вночі Тріша вирішила, що запросто переплюне геть усіх своїх крутих героїнь, якщо раптом житиме у… своїй машині. Бо вона бездомна і термінальна за своєю суттю. Тільки якось іще треба це матеріалізувати. Якщо хтось – як Місіма – творить життя як текст, то Тріша Торнберґ творить своє життя як фільм. Або ж вона просто випадково у цей фільм попала і не знає, як із нього викарабкуватися. А фільм ще й нещадно змінює жанри: від горора до комедії, від трилера до порно, від гангстерської дурні до сімейної драми…

– Все, я знайшла новий сюжет! – вся зарьована дзвонила Тріша до Стоґнєвіч, котра на той час повернулася вже до свого міста. – Уяви собі тьолку, котра вдень живе цілком собі ґламурним життям, катається на кабріолеті в дорогезних окулярах, пахне найвишуканішими парфумами і дозволяє собі за кермом трохи колекційного білого… Всі їй заздрять. Вона обідає по хороших кафе і весь час позіхає, бо нібито прокинулася в обід. Але це все вдень. А ввечері вона знаходить собі темний закуток де-небудь на Боричевім Току, де колись лише князі ступали, а тепер стоять якісь вагончики і смітники…

– З тобою все нормально? – боязко питає Стоґнєвіч.

– Так! Слухай далі. – Торнберґ уже навіть не плаче. Жаль до себе поступився місцем фантазії. Лібідо спасе світ, воістину! – Так от. Вона собі туди їде, виходить, відкриває багажник. А там – піжамка, плюшевий ведмідь там чи ще якась біда, зубні щітки і нічний крем. Коротше, тьолка перевдягається, розкладає сидіння свого авто, лізе в спальник, вмикає якісь староукраїнські колискові і засинає аж до ранку, до наступного свого пафосного дня. Круто?

– Угу. Нічо' так, – погоджується Стоґнєвіч. – Але зараз ти поїдеш спати до Хельґи.

– Ти чо'? Шо вона тобі поганого зробила? – жахається Тріша. – Не буду я нікого напрягати. Тим більше, Хельґу. Я її люблю.

– Дурепа ти. Нікого ти не напрягает. А що Давид?

– Давид?… Давид. Додому поїхав. Там у вітчима день народження.

– І не залишився з тобою?!

– Ні. І я сама так захотіла – в машині й одна. Тільки так.

– Дурненька.

– Слухай, я вже точно скоро здурію, якщо ти ще раз видаси якийсь із варіантів цього слова.

– Ну вибач.

– Та за шо? Інколи мій мазохізм таки перемагає мій здоровий глузд… Сподіваюся, ненадовго.

– Все буде добре.

Атож, все буде добре. Навіть краще. Ми ж бо тут якраз у мейн-стрімі…

Тріша завела авто й рушила з місця. На пошуки янгола, котрий ранками за трохи невміло звареною кавою читав Газету «Angels Today» і просив не називати його імені всує. Ну, або просто не називати його цим словом Янгол, бо це так само, якби вас називали «студент» чи там «шаройобець». Того вечора він таки з'явився – дурним же щастить – кликав Трішу спати до себе на сусідню хмару, на рівні восьмого поверху, але Тріша, як коректна тьотька, все-таки зметикувала, що і в янголів бувають батьки, котрі не дуже будуть раді її з'яві о третій ночі. Знали би про все це батьки Тріші, пожаліли б її, кучеряву й дурнувату. Але про своїх батьків Тріша зараз не думала, аби не рюмсати. Янгол Нуріель Долоріо сидів із нею в авті й мовчав. Потім вони поклали голови одне одному на плечі, я вже й не знаю, як то в них вийшло, і просто мовчали. Янголу Нуріелю не треба було Трішиних слів. Бо 70% відсотків їх запросто могли виявлятися брехнею. Янгол Долоріо все те відчував і невимовно страждав, наскільки тільки можуть страждати трансцендентні створіння. Тому він просив її краще взагалі не говорити. Але все одно страждав. Бо міг, собацюра, читати Тріщині думки.

– Знаєш, чого буває інколи шкода? – казала Тріша вже Хельзі, коли о пів на третю ночі таки завалилася до неї з речами. Отак, бажаючи не напрягти ближнього свого, ти врешті-решт напрягаєш його втричі більше. Друзі, виважуйте свій мазохізм, добре?

– Чого? – хриплим голосом питала Хельґа, лежачи на своєму непальському матраці при запаленій товстенній свічці.

– Того, що я така мала, слаба і крихка, а ніде у світі немає чоловіка, достатньо великого і сильного, щоби авторитетно заявити: «Торнберґ, ти ідіотка! Роби, як я сказав, і через годину ти сама переконаєшся, що це правильно!» Ех… – зітхала Тріша.

– Слухай, а й справді. Так дико інколи цього не вистачає.

«Дві мєрзавкі» замовкли і задумалися. Виявляється, вони одночасно можуть не тільки шкодувати, що не взяли з собою фалоімітатори в далеку путь чи не достояли чергу за блиском Dior у дьюті-фрі.

– Бо якась така хуйня з цією харизмою, – Тріша ставить сумки в коридорі просто на черепаху Машу, втім, Маша не кричить, а тільки рухається назад, від чого сумки вкупі з велосипедом, невдало припаркованим у коридорі, падають хто куди. – Так от, – продовжує Тріша. Хуйня в тому, що навіть якщо ти задумала якусь відверту хуйню – скюз мі май френч – ти настільки впевнено про неї заявляєш, що ніхто не насмілюється сказати тобі «стоп». І пиздуєш далі, як локомотив, поки у тебе не закінчиться вугілля і ти саменька не допетраєш, шо, йолка-палка, це ж хуйня. От Давид же одразу пропонував мені залишитися спати в нього в офісі, а я шо? «Нє, я не буду, тут плед кусючий, тут постелі нема, тут тебе нема, бо їдеш десь к своїй їбені матері». Ой, ну так я вже не казала. Це все ваші хорватські тенденції.

Хельґа слухала Трішу спокійно і з розумінням. Навіть коли Гріша плутала міста, національності і слова, Хельґа завжди розуміла, що саме має на увазі Тріша. Нарешті пані Торнберґ вже вляглися на матрац і міцно заснули. І приснився їм ЗАЙЧИК.

00:00:01:08

Скажіть, а вам цікаво буде почитати не про дурнуваті Трішині ідеї всіляких там короткометражок і помпезних «претендентів на Оскара», а побачити бодай щось реально написане чи адаптоване нею під літературний сценарій? Ну, якщо цікаво, то хере ю аре, як кажуть у нас на селі. Ось тут накидано кістяк фільму, в котрому вона так сильно хотіла би бачити Давида.

ZONE D'ABLATION
сценарій
Тріша Торнберґ, Давид Мазовський

ІНТ. ПРОСТОРЕ ДОРОГЕ ПОМЕШКАННЯ. ВЕЧІР (або затулені штори).

Камера «приглядається» до одіозних атрибутів джентльмена: фляга віскі, масивна запальничка, товста сиґара, дорогі запонки… Звучить закадровий чоловічий монолог, але одночасно з наїздом камери на персону, форманти голосу ми піднімаємо [53], і в кадрі з'являється ґламурно-епатажна мадам нестандартного покрою.


ЧОЛОВІК-ЖІНКА

– Anyone can make mistakes. But not everyone has a chance to make them. Not everyone tries… I am the worst climber. The worst carter. The worst diver. I'm just playing a clown when I'm – for example – hiking, I do this to disguise my need for pity and help of others. Why do I go on doing all that? Because I am the one who tries. How many of you would do these things much better than me? Almost all of you. The problem is that you will never try it. And not even think оf trying. How can you try something that doesn't exist in your own private world?…


Жінка сидить на дизайнерській канапі або на краєчку велетенського ліжка в помпезному інтер'єрі. Вона курить, її лице широким планом, фактура шкіри тощо. (Можливо ч/б).


ЖІНКА

– Have you ever been to Riga?

– Fuck Riga. I live in Kyiv. The ****est place in the world. I've got everything a woman of my age and nationality could want. I can admire my glamour car from my window, it's just in front of the church in the oldest area of this city. I can stay in bed as long as I want. I can have any woman or man who's around. But nothing brings me satisfaction. So you may call me a frigid bitch. Well, you could. 'Cause this is not my story.


EKCT. ДОРОГА. ШУМ. МАШИНИ. ДРАЙВ. ПОВНИЙ ДЕННИЙ КОЛІР, (контраст із попередньою картинкою)


Передісторія:

В Артура нарколепсія – хвороба, при якій людина від найменшого емоційного шоку зненацька може відключитися і впасти в глибокий сон. На короткий час. Можна плеснути в долоні, коли він за компом сидить, і він вирубаться. Ніби прикольно, бо при нагоді це можна ще й симулювати. Але єдина річ, яка його віднедавна зайо-бує – це те, що сни однотипні. Вони про машинки, розбивання вікон об'єктивом камери і те де. Він дуже хотів би стати злим фотографом, котрий зриває всі призи на фестивалях, можливо, радше тuм фотокором, котрий шугає по бойових гарячих точках, але через цю хворобу його не беруть навіть на змагання з легкої атлетики. Тож у його снах являються звичайні нереалізовані бажання – типу того, що в об'єктива його камери виростають сталеві ікла, вони вгризаються у темне скло чийогось джипа, аби зафіксувати всі жахіття, що творяться там, в салоні…

Починається його історія тим, що він падає з моторолера. Типу, засинає за кермом. У глядача враження, що герой убився. Камера віддаляється, вид тільця на снігу високо згори, починається монолог за кадром:


АРТУР

– The only dreams I can see by now are dreams of my car. Traffic lights, crossroads, jams, other cars, big and small ones, aggressive or slow and stupid. There's nothing I can do with it! I can't change anything. Whom did I become?

Час «переїздить» назад – відлітає, як в «Ефекті Метелика». Починається сторі його попереднього життя з вкрапленнями фрагментів хвороби.

В гаражі в Артура машина, яку він любить і вилизує, але на ній не їздить через хворобу. Він час від часу поглядає на календар, п'є якісь таблетки, щасливо зітхає – от-от буде зрушення і все врешті стане чудово. Він мріє про перегони й екшн у своєму житті. Він закоханий у незвичайну дівчину, і йому явно є заради чого існувати. Глядач починає дужче симпатизувати героєві й переймається кожною дрібницею, що з ним стається.


ІНТ: ЛІКАРНЯ. КАБІНЕТ РЕНТГЕНОЛОГА. ВСЕ ЗЕЛЕНЕ І ПО-СОВКОВОМУ БЕЗНАДІЙНЕ.

Медсестра в руках із томографією головного мозку Артура. Перелякано підносить знімок до світла, в неї ледь не тремтять руки. Говорить різким високим голосом до Артура:


МЕДСЕТРА

– Oh sweet Jesus, what is it, young man?!


АРТУР (розгублено-іронічно)

– Well, I'd like to know it myself…


МЕДСЕСТРА (втаємничено)

– Ah! I see… You're the one I have to talk about to our head of department… I should call her now.

АРТУР (в німому ступорі)

– ?…


МЕДСЕСТРА (киваючи головою)

– Yeah, right… You're that boy who we suspect of having…

Сцена зависає й на тому обривається.


ІНТ. ПОМЕШКАННЯ АРТУРА (Обстановка панківська, але стильна і не зашарпана. Старе піаніно із запалими подекуди клавішами. Втім, Артур примудряється, ще й непогано, на ньому трохи грати.)

Артур і його Сара стоять біля дзеркала. Обоє топлес. Він позаду, обіймає її… Вона закинула голову, закрила очі. Він пестить своїми пальцями її руку, в якій затиснуто мобільний [54]. (Рінгтон може повторювати фразу з мелодії, що її Артур любить час від часу награвати на розбитому ф-но.) Він цілує дівчині шию, відтак шепоче:


АРТУР

– І love you so, I can't stick it any longer, the next time you call to my mobile phone I will fuck myself with it.


CAPA

– Well, it's just funny we communicate not via megaphones… Or would you like me to grant you one?


Вона це каже трохи збриджено, звільняється з його обіймів, одягає футболку і залишає Артурове помешкання.

Сара спускається старими сходами солітнього – майже «под снос» – будинку. Вона гладить рукою пришпилений на хіднику велосипед, але передумала їхати і просто пішки йде геть. Широким планом те, як вона ступає, камера «вихоплює» об'єкти на вулиці, вітрини, архітектурні деталі, обличчя перехожих, що ніби плигають їй в очі.


САРА

– Every morning I wake up with a strange feeling of unhappiness. I dream of high mountains, maybe of the Himalayas, all night long but closer to the morning they turn into some kind of decoration for a stupid school show. And every of my days is just in the same vein. I've got everything a woman of my age and nationality would want: my great bike, my stylish room in our rented apartment, absolutly OK job and on top of it this strange problematic boy, with whom I may be even in love. Yeah, I don't like simple, so-called normal people, only jerks. So why? What the hell, why nothing gives me satisfaction? May I wait for some real happening? For some real story of mine?


Сара в себе вдома. Іде в ванну. Постаратися красиво, і в той же час трешово зняти її під душем. Потім обгортається рушником чи саронгом, іде боса коридором, залишаючи мокрі сліди. Ніжки у неї маленькі, але камера фіксується на її сліді – 45-го розміру. Дівчинка раптом зупиняється, ніби сама це помітила вперше. Ставить ступню коло свого сліду, але навіть не дивується.


САРА (в камеру, як в очі, довірливо)

– They say men with big feet are supposed to have big dicks. Well, I'd be quite a shitty man then…


Вона накидає на себе якусь одьожку (типу халатиків Літвінової в «Настройщику» – все має бути в естетиці між dirty amp; sexy). Іде на кухню. Відкриває мрачною відкривачкою банку кукурудзи, їсть її паличками, одним плечем притискаючи до вуха величезну телефонну трубку (ефект «хендз-бізі»: совкова трубка під'єднана дротом до мобільного – вінтажний шок). З Сарою говорить по телефону Артур. Він також їсть – повторюваність моментів їх синхронізації. Він їсть в кафе.


ЕКСТ. КАФЕ З ВЕЛИКИМИ ВІКНАМИ.


ІНТ. КАФЕ СВІТЛЕ, ЛЮДНО.

Коли Артур туди підходив, помітив жінку з першої сцени, побачив він її віддзеркалення у вуличній вітрині або в самому кафе, де вона п'є каву. Трохи скривився на її вигляд, бо не любить таких ґламурних сук, а любить свою дєвочку-маргіналку.

Можна вихоплювати вперебивку обличчя інших людей за столиками, шматки їх побутових, а подекуди й абсурдно екзистенціальних діалогів. Приміром, білявка в кепчику каже типовому дяді-менеджеру срєднєва звєна:


ТЬОЛКА (зітхаючи, покусуючи булочку)

– Ремонт, мама, всякие разные дела. Вот так и жизнь проходит.


ЖЛОБ (по телефону, колупаючись зубочисткою в роті)

– Ну і где бабло, я спрашую? Ми на кагда дагаварілісь? А сьодня какое? Калян, ти шо, гоніш?! Сматрі, Калян, тебе жить…


ЯПОНСЬКА ДІВЧИНКА

Задумливо, розфокусованим поглядом дивиться у вікно. Артур зненацька розуміє, що легко читає її думки, хоча незрозумілою йому мовою. Він на секунду завмирає коло неї, але йде за інший столик.

Відтак ми бачимо його їдло – щось на кшталт салату «цезар». Якусь таку страву, де багато всього різного. Контраст із панк-девочкою і її раціоном.


САРА (в телефон)

– Hey there! I just wanted to ask, what's your shoe size?


АРТУР

– What?


CAPA

– What's your shoe size.


АРТУР

– It's 43 European.


CAPA

– Ah, it's O.K. then.


АРТУР

– Emmm… Wait a minute. WHAT is O.K?


CAPA

– Well. IT is O.K.


АРТУР

– Are you… are you all right?


CAPA

– Yeah, I'm fine. Just maybe feeling a bit sad.


АРТУР

– Why so?


CAPA

– Just realized I'd never become a poet.


IHT. ПОМЕШКАННЯ САРИ. КУХНЯ.


ІНТ. ПОМЕШКАННЯ АРТУРА

Хлопчик повертається додому і лягає в ліжко (перед тим може зайти в подобу гаража, на машину свою помилуватися. Може в ній посидіти, поуявляти, як вони з дівчинкою кохаються на повній швидкості). Ліжко в нього з темною постіллю, майже кольору асфальту. Він різко відгортає край ковдри і скаче в ліжко. На «місці дівчинки», котра не залишилася тут спати, – обведений крейдою контур тіла, типу як контури трупака на асфальті при ДТП. Вже лежачи він п'є таблетки і дивиться на календар. Зітхає й гасить олд-скульну настільну лампу. Перед тим можна ще показати обкладинку книги, яку він не став читати… Медичний довідник, що розгортається на закладеній сторінці, де опис його хвороби і способи її лікування.

Можна йому в сон вмонтувати обривки розмов із психоаналітиком (невропатологом?), які перебиваються візіями гоночок і девочки. Додати фрази «недосяжного» роботодавця. Типу там: «Sorry, Kid. You're quite talented, but we can't assume such responsibility… You may just FAIL any time – and what I'd supposed to do if it happens in the middle of… for example… your foreign trip – or – and that's even worse – during some mega-star photo session?!» Потім може йому ввижатися якийсь типу культовий фотограф (чи його колишній друг, а тепер конкурент), що регоче злобно, дивлячись на рентгенівські знімки його мозку. Потім девочка, що закриває з жахом рот руками і показує в сторону джипа: There! Тоді він кидається доганяти той джип, у його фотика виростають ікла, в'їдаються в скло авта на ходу, в кінці він може таки зазирнути в джип і побачити АБО:

Що він замочив девочку кусками скла.

Що сама девочка лиховісно посміхається, одягнута в яку-небудь одьожку морочливої фам фаталь.


ІНТ. ПОМЕШКАННЯ САРИ.

Дівчинка лежить в якійсь божевільній підвісній конструкції. Спочатку їй не спиться. Вона трохи гойдається й вирішує піти прогулятися нічним містом. Живе в доволі жирному районі, але сама – явна яппі-кіллер. Настає епізод з білявками та міні-купером.


ЕКСТ. НІЧНА ВУЛИЦЯ. БІЛЯ ДОМУ КІНО.

Сара випадково зустрічає знайомих, стоїть з одним із них, вони курять, поки інший приятель, на джипі, збирається розвернутися. В цей момент до закритої брами у двір під'їздить рожевий міні-купер. Дві білявки всередині заходяться істерично сигналити, щоби їм відчинили ворота. Сара з приятелем хихотять – білявки! Поки машина білявок чекає під брамою, джип наближається заднім ходом майже впритул до міні-купера, Сара з приятелем стукають по капоту джипа, щоби зупинився. Той зупиняється. Скло в машині білявок опускається.


БІЛЯВКИ (манірним тоном)

– Спасіба, рєбята-а-а…

– (інша) А кто там за рульом?

– (перша зневажливо) Мужик?!!


ІНТ. ПОМЕШКАННЯ САРИ.

Сара повертається додому і знову влягається у свій гамак.

Їй може снитися, як на неї завалюються і майже хоронять під собою стоси журналів «Космополітан» та інша поп-хуйня. Типу, витіснені бажання…

Артур – у мріях фотограф – в реалі може бути продавцем у медіа-магазині. Лівачить тим, що записує дорогущі проги по 10 грн за болванку. Девочка може бути журналісткою якогось попсовго видання, від тупості роботи її нудить, але ж треба вчасно платити за цю її стайліш рум. Має фобію: боїться мотоциклів. Це теж синхронізація: Артур боїться водити машину, бо заснути може, а вона взагалі боїться мотобайків і їздить велосипедом, бо колись у неї була на мопеді травма. (Можна цю історію зазначити в азійському антуражі – комусь Артур буде її розповідати – як девочка впала з байка, а місцеві жителі просто позбіалися і втикали, що в неї теж червона кров і як це прикольно, але нічим не допомагали і як вона сама там шукала аптеку і весь такий піздєц у ХХІ ст…)


Тому:

Цей моторолер, що з'являвся на початку, Артур збирається подарувати Сарі і допомогти їй подолати страх, що, як він вірить, стане ще одним кроком у подоланні його власної хвороби. Подарунок цінний і незвичний, його треба довезти цілим, щоби девочка вибачила його «мобільні збочення» і взагалі всіляко потішилася. Ось чому він так дбайливо протирає дзеркальце і те де.

Йому трохи стрьомно, що він зненацька може вирубатися, того й не поспішає…


FINAL:


ЕКСТ. ОБОЧИНА ДОРОГИ. ЛІС.

Артур лежить на узбіччі біля моторолера. Тепер стає зрозуміло, що він ні грама не мертвий, а просто заснув. Типу, всі з полегкістю зітхнули, бо хароший красівий мальчік, пазітівний герой буде жити і хепі-енд вашій мамі. Але ні фіґа! Дух Тарантіно і Роба Зомбі з нами! Раптом з бічної дороги виїздить «камаз», в кабіні його мерзкий бик. Йому нема коли дивитися на дорогу, він зажимає пітняву жирну бабу. У них смердюча ідилія, дальнобойщицька романтика, грає солодка мєсна поп-звезда, в кабіні фотки заморських голих тьотьок, замурзані м'які іграшки, іконки з Матінкою Божою і Св. Миколаєм, штучні ліани й гірлянди. Баба з понтом ламається, шофер мацає її цицьки, намагається запхати руку під спідницю і в рейтузи. Баба весело верещить, і в цей момент їхній «камаз» переїздить сплячого Артура…

Тут можна дати коротку нарізку з фрагментів прожитого і не прожитого життя хлопця – мрії, щасливі і не дуже будні, обличчя лікаря, котрий щось обіцяє, кохана, що на нього чекае… Але де там. Тільки переїхане і розтрощене піаніно на землі. Ось і все.


Бик за кермом, типу, нічого не помітив, він розвертається в камеру і з диким рагульським акцентом, посміхаючись своїми гнилими зубами, каже:


БИК (нагло-радісно)

БІКОЗ ЗИС ІЗ МАЙ СТОРІ!

е…n…d

Що з цього всього вийде, ви й самі зовсім скоро побачите, а я загадувати не буду, та й сама Тріша також не стане. Їй вистачає й купи всілякого іншого мотлоху в думках і подіях, приємних і не дуже. Із приємного було: живіт Давида, лідерство в піратських продажах фільмів за минулий тиждень, посмішка Психіатра, віза до Папуа й Нової Гвінеї, музика і бездомність. Із поганого: недостатня кількість Давида, надлишок уваги з боку маніяка (паку з червоною субстанцією жбурляв таки він, про що пізніше офіційно повідомив у підкинутому листі) і, знову ж таки, бездомність. Зрештою, якщо певна річ зустрічається двічі на протилежних полюсах – вона цілісна і має цілющі властивості. Принаймні ці два поняття Тріша вже точно не розділяла.

Юний фон Дафліш тим часом взагалі якось майже зник із її життя – така традиційна доленька колишніх чоловіків і мало-примітних коханців. Вони просто тануть, як туалетний папір під дощем, і жодних тобі чітких слідів. Ні в мемуари, ні на епітафію – як то кажуть.

– Вона егоїстичне, розмальоване заздрісне дівчисько! – отако ми, малесенькі, можемо бризкати слинкою, розповідаючи про старшу від нас на сім років Трішу.

– Вона стала дорослішою! – казна-чого захищає Трішу Стоґнєвіч.

– Ні, – не здається Дафліш, – вона, та, що мені сниться, зовсім інша. Ще не ця, ґламурно-ділова. У цієї вже нема ні мети, ні чогось святого!

Отутечки в самий раз було б бити в дзвони й підпалювати село (чи навпаки?). Ой сійся-родися, множся й не ділися, любий наш афекте! Ой заходьте, гості дорогі, сідайте зручненько, та й буде ж вам інтересне шову!

Якщо у вашій пам'яті про чувака не відклалося більше нічого, крім розміру його члена, це ще не значить, що так само нічого не відклалося у самого чувака:

– Вона подорослішала?! А в чому це виражається? В тому, що полюбила цифри і стала питати «хто його батьки»?

Не, ну ви подумайте, який нонсенс. Досить того, що вже одні батьки послали за Трішею детектива, а то й детектива у парі з маніяком. Ще одні батьківські збори Тріша б явно не подужала.

– Вона потворна як особистість! Вона… я намагаюся взагалі про неї не думати! Все! її нема!

Істерики, істерики, істерики. Чоловічі істерики печальніші за жіночі. Бо залишають таки нетривкі сліди: на стінах виїмкою від кулака чи плямою від вилитого вина. Ех, як же скучно. Зайві три бакси прибиральниці. Ліпше би просто залишалася зарубка – довжина члена на шкільній лінійці за 30 копійок.

Отже, юний Дафліш просто зник із поля зору Тріші, і навряд чи вона бодай здогадувалася про такі діалоги, що ми їх щойно чули. Її переймали головно дві речі – мистецтво і секс. А секс наразі мав ім'я Давид.

Давид мав ще купу практичних імен: Невизначеність, Незрозумілість, Фатальність. Роль його здавалася настільки доленосною, що Тріша Торнберґ, побачивши вже всього різного за своє життя, раз по раз прозрівала. Давид своєю безпосередністю і відсутністю канонічної турботи й відданості Тріші змушував її бачити «себе та інші звичні речі» геть по-новому.

І справа тут навіть не в сексі, хоча йому належить неабияке місце у житті 21-річного хлопчика. А втім… зрештою, неабияку роль секс грає і в житті зрілого 45-річного мачо-мена, тільки от навряд чи у самозакоханого «фатального генія» щось може вийти з такою юнацькою легкістю й невимушеністю. Варто закінчити, як починається знову, тобі 21, ти не акцентуєшся на власній нев'їбєнності, на тому, який ти розкішний коханець тощо тощо. Ти просто робиш це природно, ерекція у тебе не зникає, варто лише все насухо чи намокро витерти, щоб уникнути непотрібних ризиків. Їх у тебе і так вистачає: на картингу, на скелях, за кермом спортивного авта, на сноуборді, на обіді у Тріші Торнберґ, при безперервній замороченості самоідентифіка-цією…

Хай живуть 21-річні хлопчики. І тепер, і коли мені стукне 51, і через сто років по моїй смерті. Бо їхнім є Царство Життя.

00:00:01:09

Якось Тріша була трохи випала з хронології подій. Ну, скажімо, це для неї не рідкість, але, погодьтеся, трохи дивно, якщо не можеш точно пригадати, коли сталося щось яскравіше й виразніше, ніж похід за їдлом у супермаркет, інтерв'ю на тупому FM-радіо чи рандеву з інвестором.

Так от, одного ранку Тріша просто собі прокинулася в другій половині дня (ранок у кожного свій) і з'ясувала, що в холодильнику миша повісилася. Тобто нічого там нема і навіть малий гризун покінчив би з собою від цього горя. Отак от, думаючи про етимологію цього афоризму, Торнберґ почистила зуби і повитягала кисляки з очей – краса засяяла в страшній силі. Вона загальмовано натягнула джинси, майку і кеди, щоби випхатися до кафе внизу і там зробити собі ін'єкцію кофеїну й канапіну. Можна бігти. Тобто перебирати ногами.

Вхідні двері піддалися якось важкувато. Їх чимось було підперто ззовні… І це щось провазюкалося, ледь не чвакаючи, коли Тріша нарешті відчинила двері.

– Та шо ж такое… Ой, фу!

За дверима лежав мертвий кіт із розпоротими кишками, в котрі було ввіткнуто патичок із табличкою. На табличці уже знайомим Тріші «стилем» було:

СМАЧНОГО СНІДАНКУ, ЛЮБА ТРІША.

– Ну, цього разу хоч обійшлося без «сука» і «здохни», – знизала плечима Тріша. – Молодець маніячок, не забуває стару любов.

От тобі й миша повісилася. Добре, що вона ніколи не любила котів. Інакше б дуже розстроїлася.

00:00:01:10

Трішу Торнберґ часто називали негативним персонажем. Чи – ще частіше – центральним негативним персонажем вітчизняного маскульту. Аби вона була маленькою, їй би це лестило. А так – ну шо ж поробиш – хіба що інколи смішно. Бо всі інші «дєвушкі» такі порядні, що куди там, тренують вдома перед дзеркалом міміку праведного гніву, праведного осуду, праведних ревнощів, ревної готовності до наведення порядку в статево-публічних стосунках.

– Знаєш, я недавно робив фотосесію з однією тут… Ну блядство на блядстві, сухого місця не знайдеш… – розповідав Тріші знайомий фотограф.

– Мені вона знайома?

– Та фіґ його зна. Їй самій здається, що її знають усі. Але принаймні я – повір – знаю її дуже добре.

– Ги-ги.

– Так от, кажу, ну ти там візьми всілякого-різного з дому, якихось яскравих аксесуарів, там уже з цим стиліст розбереться. А, ну і ще нігті нафарбуй, будь ласка, яскраво червоним. А вона як закричить: «Ти што?! Я же девушка прілічная, а нє блядь какая-нібудь! У меня же муж! Нет. Толька францускій манікюр!»

– Ха-ха-ха! – регоче Тріша. – Ойнімагу! Францускій манікюр! Думаю, це має шанс стати стабільним виразом.

– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.

Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…

Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.

Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.

Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.

Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки-бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво-дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.

Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.

– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?

– Вона… гм… висока. Така як я.

– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?

– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:

– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?

– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…

– Так чого ти тоді паришся?

– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…

– Чого свиня?

– Бо її безсовісно відбив.

– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)

– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.

– І шо?

– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.

– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!

– Трахались…

І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.

– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?

– Слухай, я не знаю, я не питав…

– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!

Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…

00:00:01:11

Just give те a pain that I'm used to… [55]

Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?

Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.

В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.

У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.

Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.

На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:

– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!

– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!

– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.

Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.

Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.

– О. А казав – немає тьолок…

– Хто, Оля? Оля не тьолка.

Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.

Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.

Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.

Але ж ось вже показують його фільм.

– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.

Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…

– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»

Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…

– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?

– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?

– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.

– Добраніч, – спокійно відказує він.

Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.

Жодного поруху в мій бік.

Я просто поїхала геть.

Я просто упиздячила в нікуди.

Я просто…

На хуй.

00:00:01:11(а)

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.

Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…

– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.

Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.

Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.

– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.

– Весь цей постмодернізм?

– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.

– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.

– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.

Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.

– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?

– Хто?

– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?

– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.

Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.

У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.

– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.

До чого він це? Хм.

Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.

– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.

Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?

Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.

– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…

– Я теж колись таке слухав.

– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.

Янгол мовчить.

Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…


У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з-під коліс вилітатимуть у сіро-жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.

Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт-вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:


Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…

Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»


Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.


Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по-справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.

Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8-800-48-50-67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.

Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря-чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:

– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!


– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова-Рібентропа… М-да.

00:00:01:12

За що я люблю свою милу подружку Стоґнєвіч, так це за такі епоси. Ну бо як тут не любити:


«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7-ми утра.

Я как-то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…

Уже 5-й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?

…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по-высверливаю им печінки»…


Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.

00:00:01:13

Прощавай, кохане місто. Люблю тебе так, як не любила ще жодне місто на світі, ти моє тут кожним склопластиковим пакетом і пластикового пляшкою, я вже мовчу про всяку там історично-архітектурну спадщину. Я так люблю тебе і хочу жити в тобі, у цьому най-гарнішому твоєму куточку, де з кожного вікна видно по церкві, а на свята ці вікна можна відчиняти і дивитися, як під церковний передзвін на даху танцюють ворони. Я люблю цю мансарду, цей під'їзд, цю вулицю зі смішною назвою, але злі люди розлучають нас. Хіба ж вони любитимуть це все так, як вміла любити я? Хіба вони зможуть шкірою відчувати красу, а внутрішніми органами насолоду? Це вони окупанти, а не я, хоч вони й номінальні господарі цього помешкання.

– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…

– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.

– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.


Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.

– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні зміни всього розкладу… – це вже до Давида.

А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка-аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.

– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.

– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па-рєшилі.

А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.

00:00:01:14

Одна з моїх улюблених акторок якось зізналася, що пісяє в душі щоразу, коли там знімають її в еротичній чи будь-якій сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно-кафельна романтика.

Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.

– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.

– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому-прегустому тумані.

– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд-скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке-таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.

– Трішо, ну і як ми всі ці огризки розкоші потім будемо шити докупи? – мав би запитати Кирил про чергову мою аферу. Але він не питав, бо вірив у мої монтажерські здібності. Продюсери вірили у здібності комерційні. А я у свої мистецькі. Як би заїжджено це поряд не звучало.

– І десь у тому ж тумані варто познімати, як подруга чи сестра героїні читає їй книгу по телефону, бо інакше їй у своєму спальнику в машині не заснути…

– Акторка вже є?

– Є, – кажу і набираю Ельзу, свою сестру, подумки вже ліплячи з вушних макаронів золоті гори, котрі їй зараз наобіцяю.

Ельза довго не бере трубку, потім каже, що в неї депресія і що з дому вона не виходить навіть по угорські сосиски.

Тоді я дзвоню Давиду і прошу його поїхати покидати у вікно камінці доти, доки вона не вийде разом зі своєю депресією. Благо, Ельза мешкає на першому поверсі. Бо інкаше Давид би мусив застосовувати свої клаймберскі навики… А ви знаєте, як у нього зі страховками…

Факт той, що Ельза врешті погоджується, за що отримує кіло угорських сосисок, 800 грамів з котрих з'їдаємо, здається, ми з Кирилом.

Дивовижно, як машина не лишається без глушника і взагалі не лишається навічно у тій мокроті, через яку нам довелося пертися по туман. Туман – субстанція непевна і, як сказали би рашени, «себе на умє» – де схоче, там і з'явиться, коли захоче, тоді й зникне. От мудак, – каже про нього Давид.

Я мовчу, бо мені просто приємно сидіти поряд із ним у машині і ганятися за туманом. Якийсь у цьому сумний символізм. Нарешті ми знаходимо дивне дерево неподалік від річки, а значить, у тумані. Якась аж кельтська, а то й готична естетика, сахаюся спершу я, а потім думаю, що, мабуть, таки не готична, бо на дереві є листя й ніхто його не підпалював і не доводив до тужливого скрипу, і нема написів скривавленим манікюром типу «Ми все здесь сдохнем». Так що все в порядку. На це дерево Ельза мусить вилізти і звідти читати книгу. Злостивим напівшепотом.

– Ну що, надів ліхтарик, – Ельзі простягають чуперадло з резинками, що кріпляться на голові навхрест. Ель пробує, чи зможе вона так читати книжку.

– Абсолютлі, – каже вона.

– Тоді вперед.

Дивлячись, як кучерява дівчина з ліхтарем на лобі, в яскраво-червоному піджаку, чорно-білій пишній довгій спідниці, коричневих колготках і капцях на підборах із золотими пряжечками – а, ще й із яскраво-бірюзовою сумкою в руці – дереться на дерево, аби почитати книжку, я думаю: ні хуя собі, що твориться в моїй підсвідомості.

00:00:01:15

От уже четверту годину в літаку я п'ю червоне – а не біле – вино і реву як дурна. Спершу від фільму про собачок, що 150 днів виживали в Антарктиці, пізніше вже від заходу сонця за ілюмінатором і пісні What Else Is There. А, так. Іще від розкаяння за щоденне бажання померти. Я, знаєте, зараз лечу просто в епіцентр землетрусу, що тиждень тому вбив три тисячі людей. Три тисячі. Уявляєте цю цифру? Не теракти, не випадкові вибухи, не потонулі кораблі… Ну от, а тепер там обіцяють виверження вулкана. Того самого, що за тридцять кілометрів від нашого дому… Мама сказала, що посивіє, і я набрехала їй, що лечу в Австралію, а там усе спокійно. Отак я сказала. А потім сама плакала, що так мало людей заплачуть за мною, такою собі Трішею Торнберґ. Хто? Дід, бабця, мама, тато і сестра Ельза. Виходить, що я не маю права на смерть, інакше ці п'ять дуже важливих для мене людей засмутяться. А всі інші просто сприймуть мою смерть як культурне явище. Ну що я вам скажу? Вам – нічого. Ліпше скажу щось Богу.

– Господи. Ти знаєш. Я зроблю все, що Ти хочеш. Я буду: акторкою, письменницею, співачкою, художницею, журналісткою, режисеркою. Мамою врешті-решт. Ти тільки пробач мені ці мої повсякчасні погрози звільнення з Твоєї роботи – мої бажання померти. Мої реакції на чиїсь листи стосовно того, що мені ліпше вже ніколи нічого не знімати. На мій жаль до себе з приводу того, що я вже така доросла, а ще така маленька, така самотня і нікому за мене захиститися. Бо знаєш, Господи, у кожній бездомній королеві, котрою Ти і я зробили мене, живе маленька і вразлива дівчинка-бродяжка, і нічого з цим не вдієш. Її легко поранити, образити, скривдити. І їй інколи потрібен якийсь там певний час, аби стати монстром, котрого всі бояться.

Знаєш, що мені сьогодні снилося, Господи? Напевно ж знаєш, але ліпше я Тобі ще раз нагадаю…

Пробач, я реву знову, просто захлинаюся, і все це беззвучно, дивлячись на крило літака на тлі нічного неба. Крило як паґода. На вершечку світло. Для мене?

Іdon't know what more to ask for
I was given just one wish… [57]

– Так от, Господи. Мені снилося, що я сама пояснюю комусь таке: Диявол, щоби заподіяти більше шкоди людям, час від часу проробляє ось що. Він запліднює якусь цілком непримітну жінку, котра геть ні про що не підозрює. Потім ця жінка виношує дитя і приводить його на світ. Дитя вдається зовсім особливим, але, практично ні про що не підозрюючи, йде собі в люди і щось там сіє, щось там робить. Знаєш, одним із таких плодів і є я…

– У тому ж сні, Господи, я відразу запарилася, що роздираюся між ним і Тобою, адже, вочевидь, сію і щось добре і потрібне, Що радує Твій зір і Твоє серце… То як же нам бути, Господи? Таких, як я, є ще кілька, а то й більше, і всі ми розриваємося, бо хочемо служити Тобі, а природа у нас зовсім інша, протилежна, хтонічна. Що робити, Господи?!! Почуй мене. Почуй мене!!! Я пролітаю над Іраком. Тіґр та Євфрат. Не дуже випадково, Господи, такі думки приходять саме тут… Тут все народилося. ВСЕ. Хіба що не я. Та й то не знати. Мені ж відомо лише про одну площину мого народження. Чого мені сняться такі сни?! Навіщо мені це знати?… І як мені точно взнати, до якого з Твоїй планів я належу, Господи? До хтонічного чи до небесного? Чи той і той Твій план суть одне й те саме?… Тепер за вікном темрява. Внизу Тіґр та Євфрат. І кілька зірок нагорі.

Ми не часто-таки народжуємося. Фонтани крові у формі дівчат. У тілі дівчат… Правда, Господи?

Я хочу мати з ним дитину. Хочу зачати її на найвищій горі. Чи врятує це мене від чогось?

00:00:01:16

На початку Тріша Торнберґ була акторкою. Як нормальним музикантам вдається оминати у своєму житті етап гри у підземному переході, так і Тріші в юні роки не довелося зніматися в масовках чи з'являтися в епізодах у ролі перехожої чи секретарки, її відразу взяли на головну роль.

– Я тварь безсловесна, – казала про ту роль рудої стервочки Тріша.

Там і справді вирізали навіть ті дещиці діалогів, що було заплановано у сценарії. Незважаючи на те, що Тріша мруґала по екрану добрячих півфільму. Вона там ходила, бігала, вставала, сідала, милася в душі, підходила напівголяка до вікна, загорталася у різне дрантя і співала. Англійською. Бо російської мови – а замовником було саме російське Госкіно – у виконанні Тріші Торнберґ всі дико боялися. Реально просто висаджувалися.

– Ета не панятна вабщє чьто за акцент такой, – горював режисер. – Он нє хахляцкій, нє єврєйскій, нє прібалтійскій. Касмічєскій какой-та ізик.

Слухачам по шкірі бігали мурахи, і вони не знали, чого кінець світу настає так скоро. Якийсь такий реальний мікрокінець. Чи то Тріша непомітно для всіх у кишені вмикала ретранслятор своїх брейн-вейвів, що викликали у людей страх за збереження психіки чи з частотою звуків було щось не так, чи то вона так сильно і щиро ненавиділа російську мову, що несвідомо (а то й свідомо?) перетворила її фонетику на зброю масового знищення.

– От вона, істинна культурна диверсія. Пусти Трішу в город, то вона і з хати тебе вижене, – казав їй Психіатр. Він тоді був іще молодий, худий і страшний. Про те, щоби Тріші його полюбити, не могло бути й мови. Тому він просто чемно ходив за нею хвостом, заглядаючи у місце під собою і свято вірячи, що то – очі.

Так от. Трішу й головного героя з чоловічого боку страшенно засмучувало те, що в «молодіжній комедії про кохання» немає жодної еротичної сцени. Хлопчику доводилося весь фільм грати повного лоха, а Тріші – суцільну суку. При цьому сука лише по-сучому лупала велетенськими очима, казала щось типу: «Да?» із дико стервозною інтонацією, один раз за весь фільм їй дозволили голосом виразити надію у фразі «Нє прійдьот?», про псев-до-ґей-коханця її оцього недо-коханця, ну і всі просто аплодували стоячи Трішиному вереску «Пашла вон, дура!», коли вона кидала в секретарку свого діда-продюсера важезним ґлянцевим журналом.

Оператори завжди любили Трішу. Коли вона була акторкою, й любили за те, що до неї все швидко доходило, вона не колотила понтів і не намагалася покрасуватися в камеру – бой так знала, що красива. Коли ти не актор, а просто носій харизми, грати тобі суворо заборонено, бо все вмент пр'оїбеш і буде в результаті хіба що якийсь галімий кавеен. А так оператори затримувалися на її широких планах по п'ять хвилин, замість запланованих тридцяти секунд. Найцікавіше спостерігати за актором тоді, коли його текст давно закінчився, поставлене завдання виконано теж, а режисер ніяк не каже: «Стоп!» Спостерігати хоч би в моніторі. Десь зовсім близько пахне ґеніальністю… А це, як відомо, штука об'єктивна.

– Дєвачька мая, – а це вже стосувалося мови. – Знаєш, єслі ти хочеш чєво-та дастічь, тєбє нада напрачь вирвать із себя всьо хахляцкає. Паживі здесь, в Масквє, пахаді на сцен-рєчь, влейся сюда… Так са всємі актрісамі била, кто с украіни прієжжял. Та же Шульженка…

А потім уже всі: й оператори, і продюсери, і режисери – наввипередки почали хвалитися тим, як їхні мами чи татусі після війни переїздили до Москви із Тбілісі, Єревана, Харкова, Таллінна і просто зубрили російські вірші і зранку до ночі займалися вправами зі сценічної мови, намертво заборонивши собі бодай слово сказати тією, минулою, провінційною і лузерською.

– І вот, відіш, дабілісь всєво! – кричить хтось із непідробним торжеством.

Тріша дуже мило посміхаєтся. Так посміхаються тепер адміністратори її веб-сторінки, коли на черговий гнівний лист «справедливої критики», ввічливо відповідають: «Пробачте, але ми не будемо пересилати ваш некоректний і неінформативний спам нашому босу. Чи не були би ви такі ласкаві відсмоктати наші хуї? Щиро ваш, www.tornberg.com.

– Спасибі, милі, – думала Тріша, посміхаючись своїм ротякою, – ви справді дуже милі хлопці, але ваші рецепти не зовсім для мене. Навіщо щось у собі ламати?! Я прийшла сюди якраз будувати. Себе і довкола себе. Я повернуся додому і створю свою власну імперію. Так завжди все починається. Я скупалася у щедрому мейнстрімі. І тепер уже точно знаю, як я НЕ робитиму кіно. А яким його робитиму – прийде мені само собою. Головне – правильний намір. А він у мене правильний, я відчуваю.

І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.

00:00:01:17

Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н-да. Через дивні коми він нас ставить. Да…

Да-да. Да-да-да… Дафліш.

Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?

Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками-дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?

Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.

00:00:01:18

Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.

– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.

– Так. Це я.

– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.

– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».

– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…

– Угу.

– Нужна єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.

– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.

– Што, прастітє? Плоха слишна.

– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.

– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?

– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.

– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.

– До срачки, – але цього я вже не казала.

Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.

Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:

– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»

– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.

– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!

Блядь, як ви мене всі заїбали.

– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.

Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні. Причому свою.

Люди з бридкими голосами виглядають утішливо відповідно. Це приємно, бо я, як правило, помиляюся в людях при першій зустрічі. Але тут – ця задушлива хмара солодкого парфуму, це нагельоване волоссячко, ця улеслива посмішка 35-річної давнини і – квінтесенція – шкіряний піджак. Шоби вже точно па-багата-му. Пізніше я взнаю, що дядюля цей ще й альфонс – вішає локшину на вуха донечкам багатих батьків і їздить на їхніх жовтих, як діарея ясельної групи, «гаммерах». А девочки (їх в нього, звичайно, по кілька штук на сезон) його при цьому справді кохають і дико тішаться, що отакий от красунчик з-поміж тисяч модельок і співачок, що за ним бігають (а сумнівів у тому, що бігають, нема – він же сам так казав!) вибрав саме її. Хоча вона й трошки дефектна, як їй здається, але йому нічого такого, ясна річ, не каже. Ну всі ці брекетси на зубах і ноги кривуваті, та й хребет щось… але нічо-ні-чо! З таким от чоловіком можна і треба йти по житті впевнено! Бо вона, вона – його зірка!

Ну і кльово. Я би таких мучачиків в зоопарках розводила і бідним показувала, а багатим продавала б на Пташиному ринку. На кожен же товар є свій покупець.

– Так вот што я хатєл вам прєдлажить… – обірвав мої роздуми сам медикамент. – Хатя сначала давайте пазнакомімся. Йа – Кіріл. Наш апєратар.

Так я познайомилася з Кирилом. І, ясна річ, зовсім його не запам'ятала.

– Ета Ігарь.

Мені простягнуто руку. Це подруг Давида, котрий майже за-.вжди за ним буде валантатися, по черзі викликаючи то моє роздратування, то відверте замилування його наївністю. Не запам'ятала взагалі. Навіть погляду не сфокусувала.

– А ета Давід, актьор, навєрнає, на главную роль.

– Привіт, – потисла я руку «багємнаму мальчіку». – На головну роль, кажеш? А що, як я захочу знімати чорношкірого карлика з рудим волоссям і вибитими зубами?

– Ха-ха-ха! – ввічливо посміялися вони. А втім, уже й злякалися і встигли пошкодувати, певно, що ув'язалися зі мною в справу. Настрій, я повторюю, був у мене на найкращий. Як і зовнішність. Буковскі вкупі з Вуді Аленом проти мене просто два Бреда Піта.

– Ну а я, как уже, навєрна, дагадалісь, Алєг. Ета я вам званіл.

– О так, – кажу я не без долі пафосу і вже зовсім без пафосу відпиваю якоїсь рідини з чужої склянки, – ваш голос незабутній.

Гумова Попа все сприймає за чисту монету і провадить свої мудрі речі далі. Типу, потрібна молодіжна гангстерська комедія, де буде купа перегонів, втеч, небезпек, стрілянини і всього такого. За приклад Гумова Попа бере фільм Ґая Річі «Револьвер». Як на мене, відстій рідкісний порівняно з його іншими роботами. Якщо не рахувати рекордсмена хуйовості і поганого смаку – його ж фільму з Мадонною в головній ролі. Я чесно люблю Мадонну і додивилася фільм майже до кінця. Таке враження, що на похорон сходила.

– «Револьвер» гамно, – кажу я.

– Стопудово гавно, – подає свій голос богемний мальчік Давид.

– Він не богемний, він мажорний, – скаже мені потім Нуріель. Просто хоче в цій тусовці тусуватися і мамине бабло, типу як на іс-куство, тратити… В нього вже третя чи четверта тачка за останній рік. Попередня була дуже прикольна – такий смішний VW Kaefer, але він його продав, бо мама купила нову, спортивну якусь там.

– А-ха… – позіхну тоді я. – Та хоч конями хай їбуться, аби мені бабло платили, якщо я буду з ними працювати.

Щодо нашого ділового рандеву, то небагато там цікавого було. Єдине, що я помітила і що мене трохи здивувало, це те, що єдиний хто, це той Давид, здається, врубався в мої мрачні жарти і розумів фішки, назви й імена, котрі я час від часу вставляла. На якусь долю секунди мій погляд на ньому затримався: худенький, темноокий, кучерявий, з великим ротом і тонкими пальцями. Цікаво, який він без одягу і в ліжку? Який він на дотик в темряві? Ось і все, про що я тоді подумала… Як виявилося, цього було достатньо.

Перед наступною нашою зустріччю з «крутими фільммейкерами» я спала години дві. Виглядала десь як чорно-біла фотографія.

– Хуйня, – сказала я дзеркалу, – якщо навіть трупам роблять мейк-ап, щоби виглядали свіжачками, то чом би й мені тремтячими руками не вдатися до сюрреалістичних етюдів на обличчі?

Чоловіки такі дивні. І дурні. Не всі, звичайно. Але ті, що вважають себе неперевершеними connaisseurs [58] жіночої краси і психології, майже завжди.

– Атлічна сєводня виглядин! – привітав мене Алєг-Гумова Попа.

– Ага. Спала аж дві години.

– Так, может, тебе всегда следует па две гадини спать?

Я б сказала йому «іди на хуй», але мій рот ще надто важко, як для цього вагомого вислову, розліплявся.

Вся інша туса вже була за столом. Янгола зі мною сьогодні не було. Я принесла їм лаптоп з якимись ідеями – читайте, як хочете. Говорити мені впадло… Алєг у все написане заглядає лише краєм ока, але вже ставить якісь дуже конструктивні і принципові, як йому здається, питання. Я спокійно й мовчки п'ю свій лате. Раптом помічаю просто таки дивне сяйво. Це, виявляється, горять очі Давида, що жадібно ковтає всі мої тези й замальовки. Не можу сказати, що це неприємно. Неприємно те, що цей Алєг сидить до мене надто близько.

– Слушай, – якогось хріна воно перейшло зі мною на «ти», – какой у тебя запах пріятний. Пастой-ка… Я знаю еті духі! Што-та такое знакомає…

«От блядь, – думаю я, – невже Мефісто міг мені подарувати такі попсові парфуми, що аж це чмо може їх відгадати? Хоча ні. Це Гумова Попа так блефує, швидше за все. Думає, що це створює інтригу і що тьолки від таких «казановських прийомчиків» мають падати, як жито на покосі. Цікаво, він думає – я маю просто кінчити, коли він назве точну модель цих моїх ґуччі-хуючі, чи просто засоромлено піти додому, бо розгадано секрет моїх чарів?»

Н-да, Трішечка. Ну і думки у вас до обіду. Просто тобі експерт женскіх журналів у розпалі ПМС.

Далі все пішло, як пішло. Так дуже часто буває: купа ентузіазму, зйомки дорогезного трейлера, поїздки в Прагу на перегонку плівки, показ трейлера інвесторам, затвердження синопсису, грандіозні плани, підготовка контрактів і все таке. А потім раптове мовчання і мертвий спокій. То я не беру трубку, бо у стані пониженого ментального рівня голос Гумової Попи мене просто вбив би, то вже навіть Гумова Попа не нависає. Щонайгірше, це те, що Алєг завжди телефонував із Давидового безлімітного телефону, тож ім'я Давид у мене вже теж асоціювалося з цим бридким голосом. І вже зовсім якось автоматично й випадково, будучи за кермом, я взяла слухавку, коли висвітився «David Actor».

– Альо.

– Ало, привіт, це Давид, пам'ятаєш мене?

Ого. Таки справді він. Хоча що мені з того?

– Привіт. Пам'ятаю, звісно.

– Слухай, у мене справа є.

– Мгм. Щось нове з нашим грандіозним проджектом?

– Ні… Тут трохи інше. Мені дуже потрібно знятися… в короткометражці. Але в такій, альтернативній. Мені здається, ти рубаєш фішку… Ну й мені взагалі подобається те, що ти робиш. От тільки «Перламутрове Порно» я ще не бачив… Даси подивитися?

– Гм. Та без питань. Давай якось заб'ємося, детальніше все обговоримо.

Так воно все і пішло-поїхало. Спершу була передача йому «Порно», потім – дисків із фільмами Ґрінвея, Кі-Дука, Каурісмя-кі, Феліні, Бунюеля, якихось там книжок, путівників, музики, просто милого непотребу, щоби тільки мати серйозний привід зустрітися. Щоби тільки він не подумав, ніби в мене через нього зносить дах, хоч я просто не можу собі пояснити, звідкіля взялася ця потреба його щодня бачити. І чого я, засинаючи, болісно вдихаю повітря своєї спальні з надією втягнути в легені бодай кілька молекул його запаху. Дивно. Його ж ніколи не було у моїй спальні…

То був дивний час. Я вперше в житті писала уві сні погрозливі sms, що купи не трималися, але мали захистити мене від цієї маленької смерті, що її звідкись здалеку ніс мені цей нічим не примітний хлопчик Давид. А захиститися від неї, певно, неможливо. Ви й самі це знаєте. До того ж інколи в агонії митець здатен створити в десятки разів більше мистецького мотлоху, ніж comme il faut ремісник за все своє щасливе життя. До того ж після кожної нової смерті приходить нове народження. Кармічна м'ясорубка.

…Дивно летіти над Тихим океаном і згадувати таке, дивлячись на хмаринки там, внизу, і їхні майже ідеально пропорційної форми тіні на сонячній гладіні води. Там, іще нижче.

00:00:01:19

Інколи у певних місцях – наприклад, на Папуа, коли раптом вирубає електрику і доводитися пити апельсиновий сік у суцільній темряві – я намагаюся думати про всіх про них разом. Так дивно. Ніби серед цієї стовідсоткової пітьми перед моїми очима разом вмикається кілька десятків моніторів, як в апаратній телебачення під час прямого ефіру. На кожному інше обличчя. Вони, ясна річ, повторюються, але змінюються їх вирази, міміка, настрій залежно від часу доби. Вони про щось говорять, але звук до цієї темної кімнати не підключено. Що я при цьому відчуваю? Здебільшого непередавані словами, скороминущі ніжність і смуток. Ну так, все зайве відсіюється, лишається певне пливуче тепло. Як річка тече швидше після літнього дощу, так і наша пам'ять.

Чи можу я виділити серед цих моніторних рядів когось певного? Першим спадає на думку Давид. Без нього вся ця історія не мала би продовження – просто не вистачило б натхнення. На ньому все і підвелося до кінця. Чи майже до кінця. Бо справжні історії ніколи так просто не закінчуються.

00:00:01:20

Я значно більше довіряю жінкам, коли йдеться, наприклад, про перехід через гірську річку в джунглях по слизькій дровеняці. Просто у жінок значно краще розвинута функція «авто-сейв» [59].Вони ніколи не попруться з тобою в жодну дупу, якщо вони в надійності тієї дули недостатньо впевнені. Це я про жінок-гідів. Ліпше би траплялися частіш вони, аніж тупорилі мачо-мени, котрі ведуть тебе кудись, де ти раз по раз майже падаєш, а вони мають нагоду продемонструвати свою силу і крутість, з легкістю врятувавши тебе в останню мить. Так само ці запросто пруться кудись, де самі ще ніколи не були й уявлення не мають, що там і до чого, але просто торба, як тупо впевнені – «ай кен ду іт» [60]. Тобто, він кен-ду-іт. Шкода, але… я точно така ж. І вигрібаю від цього по повній. Завжди. Чого вже варте саме поєднання моєї баранячої (куди я, туди і стадо) харизми з моїм повним топографічним кретинізмом. Тому повторюю: ліпше довіряти жінкам, а не чувакам чи придуркам типу мене.

Хоча нормальна жінка навряд чи буде сильно напружуватися, якщо поряд є чоловік. Це ідіотки-феміністки зі своєю емансипацією геть-чисто попсували бідних західних чоловіків. Хіба ж і так не ясно, що ми не менш сильні чи кмітливі? Просто певні речі, що потребують додаткових навантажень, робити тупо впадло. Натомість своєчасна посмішка, правильно примружені очі чи вдячне зітхання серйозно піднімають рівень самооцінки в істоти протилежної статі. Воістину – найгуманніший розклад.

Коли справжні, не покалічені загальноприйнятими моделями поведінки жінки залишаються самі з собою, там утворюється дивовижне мікросуспільство. Само собою. Ненапряжно. Не обов'язково досконало розмовляти якоюсь загальною мовою чи мати спільний культурний досвід. Не обов'язково ставати до чоловіків в опозицію, але обов'язково їх в принципі любити. В той момент, коли про них згадуєш…

Ми з Естер, дівчинкою з племені Лані, що живе на острові Папуа-Нова Гвінея, ні про яких там чоловіків не згадували. Ми залишили їх. В буквальному сенсі: мій друг і двійко гідів хекали під сонцем далеко позаду, зважаючи, як би не послизнутися на піс-лядощовій джунглявій грязюці. Естер стрибала попереду – дивне в неї, як на папуаску, європейське ім'я? Але тут вже давно встигли попрацювати християнські місіонери. Тому насправді нічого дивного нема й у тому, що тутешні сивобороді мужі приходять на ранкову службу Божу у самих котеках [61]. Тринадцятирічна дівчинка з зап'ястями й пальцями значно міцнішими й більшими за мої, хоча на зріст куди менша. У дітей Папуа дивовижні очі: чорні, великі, всезнаючі. Папуаські діти дуже красиві. Шкода що часто-густо з них виростають не дуже красиві дорослі. Чим палі ти від свого початку, тим ти потворніший, якщо не вмієш прислухатися до первозданності всередині себе. Ну, але ці діти хоч малими є красивими. Чого вже явно не скажеш про невротичних совкових і постсовкових homo sapiens.

В Естер коротке кучеряве волосся. Перемотане кольоровими ниточками так, що її голова схожа чи то на сонечко, чи на оптимістично рухливу підводну міну. На ногах незмінні фліп-флоп-в'єтнамки (у мене минулого року чудові, старі й зручні в'єтнамки спиздили саме у В'єтнамі…) Футболка, шорти, резинові браслетики (за півроку по тому таких дошукуватимуться всі українські дрочилки-на-журнальчик-воґ). Естер вчиться й живе в інтернаті у Вамені, а її величезна родина мешкає чортзна-де на схилах найвищої гори Папуа – Пунчак Джая [62]. Знання англійської в Естер десь таке, як в мене індонезійської, а то й ще гірше. Проте ми примудряємося всю дорогу про щось розмовляти і роти нам не затикаються. Ну, плюс ми ще й хекаємо. Велетенське зелене листя загороджує просіку, струмок замість стежки, вид на долину, як на савану.

– Тобі явно треба в Африку, – скаже мені Руфус, коли я поділюся своїм захватом від Папуа, від того, як сильно відрізняється цей острів від решти Індонезії, скажу, що мені тут «як удома» і все таке інше.

– Ну й поїду в Африку. На свою неспокійну старість. От десь взимку і поїду. Побачу й усю Полінезію по дорозі.

– До речі, про старість, – скаже він, здмухуючи біляве волосся з синьо-зелених очей, – ми тут говорили нещодавно з Якко, власником того дайвінг-центру, де ти всіх залякала своєю злою пикою і суїцидальними поривами…

– Яне…

– Так от. Ні він, ні я не платимо у рідній нашій батьківщині, країні холодного літа, жодних податків. Нас виставили з системи соціального захисту, як закаканих кошенят за двері спальні. Ясно, що на жодну пенсію розраховувати не доводиться…

– Ну і що? – знизую плечима я. – Тобі що, на старості цегла на голову впаде, що ти не зможеш думати й заробляти собі далі? Хоча з твоїм способом життя може і не тільки це впасти. «Боже, не дай дотягнути до пенсії», – цитую я «Гадюкіних» українською, тож Руфус мене не розуміє і продовжує:

– Так от. Якко каже, що коли одного прекрасного дня він втомиться від океану і туристів та збагне свою нездатність працювати, то збере усі свої пожитки й продасть їх. Напхає собі мішок грошей і рушить до Колумбії. Там візьме напрокат найдорожчу з можливих машину і поїде у найбідніший квартал. Зупиниться там і просто відкриє вікно…

– Ха-ха-ха! Добре б мені тоді підрядитися працювати на компанію «Премії Дарвіна», щоб не проґавити такої яскравої пригоди. Ще й кіно на шарік зняти можна буде. Кривавий реалізм – наш метод.

Тоді ж, на питання Естер щодо того, чим я займаюся, я відповідаю – «студент», бо, по-перше, з параноєю місцевих властей професії штибу «дослідник», «журналіст» чи «фільм-мейкер» звучать аналогічно званням «шпигун», «падлюка», «ворог нації», а по-друге – я щось не запам'ятала, як ці всі слова звучать індонезійською.

Естер вкотре подає мені руку і веде нагору, до соляного озера. Легенда оповідає, що колись в долині під горою жило одне мужнє плем'я. І була собі там одна маленька й гарна дівчинка. Одного разу на війні загинули всі її родичі: тато, вуйки, стрийки, брати двоюрідні і рідні. Навіть маму і сестричок дівчинки убили. А вона, повернувшись зі схованки до села й побачивши все те лихо, не витримала і втекла сюди на гору. Тут сіла на камінь і довго-довго плакала. Поки не наплакала маленьке озерце. З того часу на його береги приходять місцеві жінки і дістають із води сіль. Роблять це вони таким чином: занурюють у ропу (не дуже солону, справді десь як сльози за концентрацією) висохлі бананові шкірки, теліпають ними, поки вони не всотають трохи солі, а тоді пережовують. Волокна дрібняться і наступного разу всотують ще більше солі. Їх знову пережовують. Аж поки не втомлюються. Потім ці напівголі красиві жінки, вбрані лише в спідниці з орхідейних мотузків і в купу прикрас довкола шиї та зап'ясть, повертаються в село. Дітей несуть на плечах і дорогою співають. Дуже дивно співають. Суміш їхніх «тарзанських» горлових трелів мелодикою дивно схожа на полісько-полтавські… Все це ллється на вас згори з джунглів. Вдома жінки сушать ті бананові шкірки, дрібнять їх і додають у їжу замість солі. Так само європейці вдома, у своєму помірному кліматі, сушать власні враження та емоції, що їх понабиралися.у тім дивнім краї, подрібнюють їх і додають восени та взимку у розважливо-нудне життя. І вже воно стає подібне не просто на чорний шоколад, а на чорний шоколад із мигдалем. А потім осінь і зима (особливо на стику) дістає нас і ми вирішуємо чкурнути кудись в Камбоджу чи в Південну Африку. А звідти вже якось легше і Батьківщину любити. Так навіть класики казали. Уявляєте собі Шевченка в папасі й кірзаках, котрий стоїть і дивиться з бугра на мисі Доброї Надії, як сходяться хвилі Атлантичного та Індійського океанів?

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?

А от нам із Руфусом тут жити дуже навіть можливо. Принаймні допоки його з його туристичною візою не загрібає поліція під час політичної конференції (місцеві «вороги народу» – Ру-фусові друзі) і не обіцяє депортувати з Індонезії першим же рейсом. На жаль, кінець-кінцем депортує, і мені доведеться з усіма своїми бечагами пертися самій усі ці тридцять тисяч кілометрів, вісім аеропортів і загалом сорок годин перельотів.

Ще в аеропорту Вамени місцевий гід несказанно здивував мене тим, що не здивувався з назви моєї країни.

– О, так тут був один з України… Брав у когось тур по долині на два тижні. Може, він іще й досі тут.

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

Готель біля аеропорту Вамени хоч і не такий совково-сюрний, як пустий ресторан в аеропорту Симферополя, все-таки залишається готелем біля аеропорту. Жити в такому – все одно, що вечеряти в тому ж ґест-хаузі, де спиш. Це конфліктує з нашою з Руфусом філософією. До того ж, місцеві бляді = місцевий колорит.

Так ми й оселилися в готелі Srikandi, де один з апартментів, сьомий, ще й називався – Manda. Слава Богу, ми жили в шостому номері.

Потім було це знайомство з Естер, красиві старі жінки, що співали, спускаючись джунглями від соляного озера до села.

– Дивна у них тут мелодика, – кажу я другові. – Пам'ятаєш, як горлопанив Тарзан у старих фільмах? Я от сьогодні підслухала, як молода мама співала колискову. Там, за розваленою будкою.

– Ну і шо?

– Та ті ж самі тарзанівські нотки, але дуже тихо й ніжно. Це тільки наші «автентичники» горлянки надривають.

– Мій один друг уже п'ять років збирає пісні по всій Індонезії. Бо вже трохи – і позникають.

– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.

Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.

Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.

Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.

Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди [63], пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.

Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…

Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.

Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.

– Я б ще на захід тут махнула…

– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.

– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.

– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.

– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.

– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!

– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?

І справді, літають тут доволі обрані. Як, знову ж таки, і в Україні. Хоча переміщення між островами Індонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.

Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.

– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?

– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…

Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.

– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»

– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.

– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.

– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…

– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine… [64]

Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.

– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…

– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.

– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!

– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.

Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?!) і ямсом. Коли вони врешті дістали мене, я таки роздяглася. І так спокійно собі йшла. Нікого не ображаючи.

Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.

– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.

– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.

У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.

Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.

Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.

Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.

– На панщині пшеницю жала, блядь…

А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.

– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.

– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.

– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.

Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…

Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.

Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.

– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?

Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.

00:00:01:20 (а)

Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла [65] й відригуючи драконячим духом.

– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.


Естер.


Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.

– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.

Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.

– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.


Естер сяє.


– Дякую, сонечко. Це так приємно!

Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.

Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).

– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.

– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.

– І де вона хоче цього вчитися? Тут?

– …

– Тут. Або… шо, Естер?

– …

– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.

– Класно. Нехай приїздить.

– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…

– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.

Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.

– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.

Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день. Без будь-яких сексуальних потягів чи емоційного спілкування. ПРОСТО полюбити. Прив'язавши погляд вологих очей і серцебиття за тонку орхідейну ниточку до хвоста літака Air France 1950-якогось року.

00:00:01:21

– Le temps de rкve, c'est fini… – співає з динаміка давно померла Даліда. Вона щось надто часто робить це останнім часом. Себ-то ця ії пісня якось невтомно мене переслідує. Як, можливо, і її історія. Сподіваюся, лише частково.

– Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими, – ковтнувши холодного шардоне, каже сумна дівчина за баром. У дівчини чорне фарбоване волосся і пірсинг на язику.

– Ти п'єш на роботі? – питаю я. Ну і чого питаю? Ну й що тут дивного, що кельнерка п'є вино? Їй же не тікати від міліції на машині для еспресо.

– Так, п'ю, – вона перегинається до мене й дихає просто в ніс сумішшю щойно випитого вина з м'ятною жувачкою. – Бо мене завтра все одно виженуть. А потім ще й з інституту виженуть. Але мені похуй. Сиджу тут, слухаю босанову, п'ю собі і думаю про те, що він мене, мабуть, більше не любить.

– Спека і липкі думки про самогубство?

– Ну щось типу того. І знаєш, цей момент, цей момент такий прекрасний. Бо я…

– Живу, – синхронно з нею закінчую я.

– Але мені, як я сказала, похуй, – реабілітується від лірики вона. Взагалі-то твоя історія мені куди цікавіша. І – знаєш що? – була б ти моєю ліпшою подругою, я б відсипала тобі зараз бабла з каси. Все одно ж звільнять. А так би ми з тобою покаталися… Попили б десь іще… Соплями б на брудершафт, історіями…

– Угу, – кажу я і напружено думаю, яка така моя історія могла б їй видатися цікавою. Втім, думка про бабло з каси на певний час займає мене. Але відтак я знову падаю у свій немилосердний Водоспад Парева.

– Давай, розказуй далі! – каже кельнерка і витирає свою склянку, не помивши її. Я вороже відмовчуюся.

Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими. Бо потім просто стане порожньо. Всі ці повідомлення, листи, рефлексії раптом втратять колишню силу, і ти просто страшенно дивуватимешся: куди в сраку зникла ця грьобана Атлантида почуттів? Так що тіштеся, манюшки, поки паритеся… Я от, приміром, просто професіонал у цій справі. Чим наразі зовсім не пишаюся. Хіба навчилася регулювати рівень болю, як вогонь конфорки газової плитки, щоби повільно варити на ньому бульйон із субпродуктів творчості…

Речі, що для мене мають важливе символічне значення, для когось можуть бути просто чередою файлів на хард-диску, котрі запросто можна витерти, якщо треба звільнити місце. Так, я буваю дурною і сентиментальною, чіпляючись за мелодійні малюнки чи запахи. А хто з нас у певний момент не буває?

Давид витер зі свого компа відео і загубив компакт із піснею, що була для мене знаковою. Дурний збіг, пес із ним? А вам доводилося бути разом із людиною, котра вас не кохає? Це зовсім не те, що добиватися і не добитися чи добитися і посваритися. Ні. Це так просто – вас не кохають, от і все. І тупо тут нічим не допоможеш, і паришся, мов малолетка.

І раптом уві сні, коли ці великі, м'які й ледь обвітрені губи на смак виявляються такими, як засохлі макарони триденної давнини, ти в супротив собі шепочеш: «Ну що ж ти? Я знаю, ти не кохаєш мене, але дозволь мені тебе кохати!» Дозволь мені тебе кохати. Каністра сліз від кожної згадки цього сонного прохання.

Я навіть чесно намагалася себе вбити. Дістала з шухляди срібний портсигар із червоноволосою лялькою на кришці. А з нього пакет. Взяла якусь із кредиток у тій же шухляді. На дзеркальній внутрішній поверхні портсигара заходилася дробити порошок. Саундтрек – українська духовна музика XVII-гo століття.

– Я люблю тебе, – кажу я по телефону… Янголу. Я ніскілечки не брешу. Він раптом став мені найближчою людиною. Можливо, таких і варто втрачати, поки ще не надто пізно? Слухавку я притискаю плечем, обидві руки зайняті яка чим: одна триманням портсигара, друга – вистукуванням похоронного маршу кредиткою.

– І я люблю тебе, – каже він. – А що там у тебе за звуки?

– Та так… – посміхаюся я, – не важливо. Знаєш, давно хотіла сказати тобі, що ти – моя найближча людина.

Відтак я вагаюся між двома штампами. Між «Прости мені за все» і «Все буде добре». Другий чомусь виліз першим.

– Так, усе буде добре, – підтверджує він. – Я дуже хочу бути з тобою. Саме у цей момент ти теж моя найближча людина.

Ну а життя і є цей самий момент, подумала тоді я. І в це саме подріблене на європейські моменти життя насипався тепер подріблений порошок, що східним потоком скоро мав заповзти у мій ніс.

– Не роби того, що робиш… – попросив Нуріель.

– Ні, ти ліпше послухай, як я це робитиму.

Я скручую традиційну долларову трубочку. Тільки от не з сотки, а з п'ятдесятки. Чи вважати це поганою прикметою? От би тьотька з аеропорту Шереметьево, що облапала геть усі мої прикраси, дзеркальця і навіть блиски для губ своїми артритними пальцями в пошуках кокаїну, зараз потішилася. Просто справдилася б її найсокровенніша еротична фантазія.

Я кличу Соню. Їй погано так само, як і мені, а то ще й гірше. Соня щойно закінчила свій інь-яз і поняття не має, що робити далі. Соня париться через Нікіту, а Нікіта париться хіба що сам собою і тим, де назавтра пробити трави. Нікітині тексти стають заважкими. Думки Соні стають заважкими. Соня хоче Нікіту, Нікіта Соню не хоче. Недойоб – рушій прогресу, але він же і його вбивця. Ну що тут удієш?

Ти не вдієш нічого, а от у мене завжди в кишені є якась з понтом спонтанність. Я просто змія-спокусниця, таких убивати треба відразу при народженні, скажіть? Коротше, Соня теж вдихає порошок. Анестезія мозку. Анестезія душі. Стійки ментальних стабілізаторів повернено на місце. Невже я, доросла самостійна жінка, здатна паритися через якусь лабуду типу нерозділеного кохання?! Ну і зашибісь, що воно нерозділене, бо тільки завдяки таким от зв'язкам, повним страждання, ми й міцнішаємо. Митці паряться творенням шедеврів і якоюсь потолоччю – як правило, душі наших муз порожні, як вилизані собаками бляшанки з-під кільки в томаті. А розумні, добрі, турботливі жінки чи чоловіки – наші незрадливі лайф партнерз – стоять собі осторонь, терплять усе і лише позирають, щоби з цим їхнім пришелепкуватим митцем-дитваком не сталося якогось страшнішого лиха. І що, хтось надихається своїми близькими? Фіґушки. Максимум – видається якась повстяна присвята на початку книжки чи поетична епітафія на обеліску.


– Я маю для тебе подарунок, – зателефонував Давид.

Ми виходимо з Сонею, шморгаючи носами й не ховаючи своїх радісно-байдужих поглядів. Давид чекає біля під'їзду. Скупий поцілунок. Не боляче – анестезія повна.

Він відчиняє багажник.

– Дай руку.

Він бере мене за зап'ястя й пхає мою руку в чохол від камерного штатива.

– Це тобі.

– Штатив?

– Ні.

– А що це – намет?

Я таки справді нічого не розумію. Холодний собі штирьок якийсь. Тоді Давид розщіпає замок-блискавку й на світ Божий з'являється смішний АКМ 63-го року.

– Ну, як він тобі? – з гордістю питає він.

Я, чесно кажучи, не до кінця розумію. Автомат? Мені? Чого? Га?

– Ну, просто в тебе в кіні дівчатка бігали з отакими от… доволі красиво.

В кіні були АК-47, кажись, але я про це йому не кажу. Так само не кажу, що мала сяку-таку снайперську підготовку. Довго і незграбно приміряю до себе автомат, розкарячуючи ноги на високих підборах, вигинаючи корпус не в той бік і взагалі тулячи приклад то до грудей, то на плече, аби невпопад. Я люблю, коли чоловіки почуваються сильнішими й досвідченішими. Вони тоді такі милі… Приємно за ними спостерігати. А от Михайла Тимофійовйча Калашникова, розробника цієї найпростішої у світі зброї, що вбила бісову купу людей і запхалася у герби Мозамбіку й Зімбабве, я знаю особисто. Дуже милий дідусь. Любить, коли до нього приїздять усілякі там митці і дарують продукти свого мистецтва, де якось фігурує його неоднозначне дітище. Дуже старенький, але напрочуд активний дідусь. Дай йому, Боже, здоров'я.

АКМ – наш кращий друг. Заводська ціна новіших модифікацій – $ 100 – 240, на європейському чорному ринку такий машинган може коштувати близько 2000 (двох тисяч) доларів. Правда, зі Сьєрра-Леоне Льотчик міг привезти АКС за 800. Чи ще дешевше з Іраку. Але навіщо платити більше? Маємо АКМ. «Таємничий подарунок» Давида. Нелеґальний бойовий автомат, майже ровесник моїх батьків. Від трьох до п'яти років, якщо виявлять під час обшуку. Що ж, повішаю у спальні над ліжком.

А потім була зовсім ніч і вже не було Давида. А були Соня і Янгол, котрий геть за мене спереживався і приїхав проконтролювати, як я і що. Я, здається, почувалася куди адекватнішою за нього. Втім, за імпровізованим планом ця ніч мого життя мала стати останньою. Тільки я, моя машина, порошок у крові і RADIOHEAD в колонках. Як попсово. «Ти так і не виросла з підліткового віку, дорогенька!» – мало би пронестися в моїй голові, але, певно, заплуталося в якомусь із волосяних кубел і до мозку не дійшло.

Тож повний вперед. Повна швидкість на трасі серед ночі, щоби нікого і ніде… таке все вже десь було. Але так воно найбільше мало б скидатися на нещасний випадок. Але ж ні, холєра. Як тоді, у Тихому океані, якогось дива мене виловили з підводної течії, що затягла мене вже під 30 метрів при дозволених вісімнадцяти, так і тепер. Друзі вирішили покататися зі мною. А хто я така, щоб наражати їх безцінні життя на небезпеку? І хто то такий мудрий встановив у мене в організмі пристрій, що твердить про абсолютну девальвацію мого власного життя?!

Коротше, ласти склеїти не вийшло. Напевно, не дуже й хотілося. Я видуваю рештки порошку в передсвітанкову імлу, тепер увесь Поділ's gonna get high. А завтра – тобто, вже сьогодні – я піду на прийом до психоаналітика, хай помучається зі своїм аналітичним до моєї психіки підходом, а я на то подивлюся. Що ж я, не больна європейська тьотька, чи шо?!

Коротше, на манеже всьо тє же. Це я про штамп «ВСЬО БУДЕ ДОБРЕ». Ну та й добре…

00:00:01:22

You see him, you can't touch him

You hear him, you can't hold him

You want him, you can't have him

You want to, but he won't let you


He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done. [66]


Цю пісню я присвячую Давидові. Так само, як присвячую йому своє НЕ-думання про нього. Все. Напевно, досить. Руна Іса, руна льоду. Просто деякі люди вичерпують свій ліміт у нашому житті. А в когось безлімітний пакет. Ставитися до цього варто спокійно. Кудись же зникають ті, що були нам такі цікаві й необхідні певний час. Десь зникають пристрасть, захоплення, збудження і безнастанна потреба. Зникають, а ми від цього не страждаємо. Все ж бо відбулося поступово і природно. Так, ніби ми віддали вагу підлозі на вправах з body-mind-центрування.

Безлімітні пакети й абонентські картки на людей. Стираєш код – отримуєш собі їх життєвий час. Що ж, інколи можна й на карточках досить довго протриматися, не змінюючи оператора. Хіба, інколи треба чекати. Якщо потрібно, само з'явиться у тебе в руці. І матимеш знову. І знову питимеш запахи і будеш знаходити приховані таланти і яскраві сторони. Може. Потім. Знову. Знову, а не ще раз. Інакше будеш прокидатися від фізичного болю з відчуттям того, що тебе не люблять. Немає нічого болючішого за пробудження поряд із такою людиною. Це так дико і неприродно. Тобі холодно і шкіра болить, як від температури. Ти йдеш до не дуже чистої ванни і вагаєшся, чистити чужою зубною щіткою зуби чи ні. А потім таки співаєш собі під ніс:

– He's not so special, so look what you've done, girl… [67]

Виходиш, сідаєш у свою машину і їдеш світ за очі, додому, бо твій дім – цілий світ, бо свого малого дому в тебе нема.

Ну от – stondig auf Achse sein [68]– я знову на шляху, у своєму перманентному стані. У приватному perpetuum mobile, як одна зі складових його космічного пального. Або як його галіме палі-во. Коротше, I'm on a roll again.

А взагалі-то, день можна швидко перемотувати вперед. Стояння в пробках, злива, зустрічі з напряжними людьми, швидкі обійми Давида (о! Ооо! Невже? З чого би то?), психоаналітик, пошук десяти марок ЛСД для аналітика, думки про те, що я надто часто думаю про гіпотетичний секс із ним, таким подібним до Джоні Депа чуваком, щоби адекватно в нього лікуватися, друзі, Стоґнєвіч, що невід'ємно поряд, ніч і машина Давида, в котрій ми втрьох бозна-як опинилися.

Знову дорога. Сповільнена їзда з мінімумом бензину. Надто швидка їзда і забагато поворотів… Глупа ніч і бетонні бордюри, що відділяють дорогу від моря, нас від смерті.

– Якщо щось там раптом, – кажу я, перекрикуючи Dеpеche Mode, – то весь відзнятий матеріал у мене в студії в компі на диску F. Папки «Trisha», «Back Up», «Projects», «Movies». Шо каму нє ясно?

Стоґнєвіч чогось регоче. Давид посміхається. Дивні люди. Хоча я й сама не відліплюю посмішки від обличчя в цей момент. Коли по-справжньому любиш життя, померти не страшно будь-коли. А в красивому місці з красивими людьми і поготів.

Біля моря вітряно. Страшенно холодно і купа зірок. Ми дістаємо з багажника куртку, карімат і АКМ, дивний подарунок мені від Давида.

– Піду зароблю бабла… – Стоґнєвіч бере автомат і виходить на безлюдну дорогу. О цій порі жоден ідіот на неї не виїде. Хіба що рибалки чи парочки, котрим ніде трахатися. Ні в тих, ні в тих бабла нема, так що Стоґнєвіч, подумавши, віддає АКМ мені.

– А тобі личить… – каже Давид Стоґнєвіч.

– А мені ні, – кажу я і стріляю в небо, цілячись у найяскравішу зірку. – ПІ shoot a moon right here out of the sky for you baby… [69] – ну от, стріляю по зорях, а співаю про місяць.

Вітер майже збиває нас із ніг. Ми сідаємо на пісок, підстеливши цей тонкий космічний карімат, єдина куртка дістається мені.

– Ну от, мені не личать автомати, я танцюю, як пральна машинка, зато мені щастить, – роблю висновок я. – Наступного разу, коли захочеш подарувати мені зброю, принеси півкілограма отрути. Впевнена, що я зумію доволі витончено її підсипати.

Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.

– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»

Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.

– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.

– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.

І вона кладе свою голову мені на коліна.

00:00:01:23

У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи. Sorry, kid, you'renottheone [70]. Ми п'ємо біле вино і дивимося спадінь сонця над залізницею. Не буває двох однакових заходів сонця. Не буває двох однакових 21-річних хлопчиків. Я думаю, що можу зараз бути вагітною від янгола Нуріеля і з однаковою легкістю вийшла би заміж як за нього, так і за Льотчика. З небом же, як я часто думаю, пов'язані обоє. Обоє красиві, ніжні, справді мені близькі. В обох є майбутнє. Я обох люблю. І за жодного не вийду заміж. Бо – дивіться вище – таки їх люблю. Ви можете вчергове здивуватися, як мені вдається вміщати в собі справжню любов до кількох персон одночасно… Ну, в людей же багатокамерне серце? Угу. І дві півкулі. Для парадоксальності.

00:00:01:23 (а)

…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.

00:00:01:24

– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?

– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.

Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.

Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.

– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…

– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!

– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?

– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.

– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.

Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.

– Либонь, думають про нас: «О как развлєкаюцца чювакі!» – Тріша нарешті сповзає на сидіння. Виглядає вона втомлено.

– Нам треба на заправку, – полегшено зітхає Долоріо.

– Так, любов моя, нам треба на заправку. А ногу з газу можеш вже прибрати.

Пізніше Тріша завозить Нуріеля додому, а сама ще довго роз'їжджає нічним містом. І подумки розповідає Нуріелю те, чого він ніколи не зможе зрозуміти в реальності off line. Навіть якщо захоче, то не зможе.

– Бо як не крути, а не з одного гівна ми ліплені… – зітхає Тріша. – Хоча… Ну та вже. Цікаво, чи у всіх тьотьок отака хуйня в голові. Це ж скоріше дядькинське таке: «Чєво іщу, чєво-та свєже-ва…» – і пертися за тридев'ять земель, і шукати невідомо що, а насправді себе, але хуй себе знайдеш, скільки бабла не викидай на квитки, скільки чекань, годин перельотів не витримуй, скільки кілометрів, часових поясів… Все до сраки. Ні від себе, ні до себе. І навіть коли вже здається, що все заєбісь, однаково якийсь собацюра сидить у темряві за твоїми дверима і кличе тебе туди… Бо це твій власний собацюра, твоя потороча, твій набір внутрішніх рванок-витинанок. Your own personal… Wolf at the door. [71]Воно то зжирає тебе, то намагається виригати, то раптом робить тебе сильним і небезпечним, то просто не дає тобі спокою. Зриваєшся вночі, пробуєш смерть на дотик, пробиваєш смерть дротиком…

Тріша робить майже поліцейський розворот (благо, вночі немає машин, інакше всі стихійні каскадери пішли би на «втор-сирьйо» вкупі з Трішею) і жене до Давида. Йому-то вже вона точно нічого розповідати не буде. Просто мовчатиме. Традиційний такий ступор. А Давид буде лежати на сидінні, тикати пальцем в небо й розказувати, де яке сузір'я знаходиться, а яке сховалося за хмарою. Давид багато про це знає, він спецклас із біології закінчив. Хоча до чого тут зорі?

Потім Давид також вдома, потім Тріша знову сама. Вона їде, курить і боїться мостів. А потім просто розчиняється у канонічному:

І feelyou
Yoursunitshines
I feel you
Within my mind
You take me there
You take me where
The kingdom comes
You take me to
And lead me through
Babylon[72]

«Ось тут, у цій пісні, я завжди думаю про Бога. Про те, що Він найчастіше торкається до мене якраз у певний момент фази «Найболючіше страждання – найвища радість». А я, дурна, шукаю баланс. А в Нього на цей баланс монополія. І я тільки й можу робити, що їздити, лежачи догори писком у своєму кабріолеті й дивитися більше на зорі, ніж на дорогу. Ну бо навіщо там на щось конкретно прискіпливо дивитися, парячись про збереження свого життя, якщо І FEEL YOU?!! Я волаю про це, і ніхто не знає, що я маю на увазі. Ну й чи варто казати, що смерть завжди сидить біля мене на пасажирському сидінні. Оберігає мене від інших смертей-шаровичок, що ласі до легкої дурнуватої здобичі, на котру я так часто скидаюся. Ні, любі мої, Смерть у нас одна і дуже конкретна – чекатиме нас у певному місці в певний час, бо вона НАША. Наша найближча подруга».

00:00:02:01

Атаки долі треба зустрічати несподіванками. Долю треба дивувати, і тоді вона або буде до вас доброю, або просто дасть вам волю. Особливо якщо це була не доля, а так собі, «долька». Найліпше цю історію проілюстрував якось Давид:

– Якось я шаройобився на якійсь там автостанції, вже й не пам'ятаю чого. До мене підходить циганка, бере за руку, щось починає бурмотіти, я даю їй бабло…

– Не можна давати їм бабло! – каже хтось із переляканих дівчаток, що сидять із нами за столиком.

– Так от… даю бабло, щоби відчепилася, і тут розумію, що фіґ вона відчепиться, поки я їй все не віддам. Тоді я беру вільну руку, кладу їй долоню на голову, закочую очі і починаю читати «Gaudeamus». Циганка ледь не всралася – відразу ж повіддавала моє бабло і побігла геть…

– Крутий… – задоволено підіймаю й опускаю брови я. До мене цигани чогось зовсім не чіпляються – не пре їх ні ворожити мені, ні бабла у мене просити. Вони мене просто не бачать чомусь. Або просто бояться, що я щось у них спизджу.

Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe [73], але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-під носа. Але ж Лондон – занадто богемна територія, ще й Сохо близько, і трупом чергового артиста в готелі нікого тут із діда-прадіда вже не здивуєш. Ну я й не про це думаю, взагалі-то. Я думаю про те, що вже не чекаю з таким фаталізмом звісток від Давида. Втім, якщо вони приходять, я читаю їх одними з перших. Я думаю про те, що все в житті розсідається на свої місця – або з часом, або від самого початку, але нам потрібно трохи надерти із себе нервових волокон, перш ніж це зрозуміти. А ще ми ніколи не знаємо, як скоро і як сильно і кого саме покохаємо наступним. І якщо це буде ваш старий найближчий друг – дивуйтеся на шару, що ж там.

00:00:02:02

Одного ранку мені прийшов лист, відправлений з фантомної адреси #mailto:trisha_tornberg@gmail.com. Буцімто з моєї адреси. Але в мене такої зроду-віку не було, до того ж я ненавиджу нижні дефіси в таких штуках. А проте, навіть стиль листа дуже сильно скидався якщо й не на мій власний, то на когось цілком адекватного. І вже точно не був схожим на традиційне маніякове «сукаятібявиєбу». Хоча хтозна, хто ховається за щитком «Не влєзай – убйот». Той, хто написав останню штуку, мусив добре знати як мене, так і всі розклади мого життя:

Кажуть, нещодавно Давидова мама народила від Давида сина. І назвали його, кажуть, також Давидом. Ну, це логічно – проектори по-іншому і не працюють. Чи хотітиме колись ця вічна ма-ти-дружина свого внука так, як хотіла сина, ти вже навряд чи дізнаєшся. Тебе на той час перейматимуть уже інші речі. А поки – Кесарю Кесареве, Архетипу Архетипове. Амінь.

Від таких листів стає холодно. Хоч містика й далеко не мій жанр. Але насправді я дуже давно вже не бачила Давида. З останніх новин про нього – має багато зйомок у якихось рекламах, продаж старого авта і плани купівлі нового, можливо, навіть «мустанга», що вкинуло Стоґнєвіч спершу в ейфорію, потім в апатію, передача всього бабла мамі та вітчиму, стовідсоткова мамина відмова віддавати бабло назад (яку тріо-мареничівській пісні про «сідельце сховала», щоби по дівчиноньках не шастав), безкінечні партії в більярд, якісь уроки самовдосконалення НЕ через мистецтво, чого мені ніколи не збагнути. Ну та й добре, небого, іди собі з Богом…

– Fuck you because I loved you, fuck you for loving it too, – дуже в тему наспівує Стоґнєвіч.

Я посміхаюся, ніби вдихаю пари самбуки.

Спаму в скриньці вистачає теж. Окрім вічних пропозицій збільшити член і сходити з новим членом на чудовий порноресурс, валиться, наприклад, отаке:


…среди услуг, которые я и мои единомышленники готовы предоставить:

Препродакшн: Разработка сценария, бюджетирование, поиск локаций, кастинг, оборудование для съемок, подбор съемочной команды.

Продакшн: Дизайн и строительство декораций, реквизит и костюмы, спецэффекты, съемки с участием зверей и каскадеров…


– ААААА!!! Мама-а-а!!! Зверей і каскадьорав! Єдінамашлєннікі! Єдінамишлєннікі звєрі і каскадьори!

– Ти шо? – прибігає злякана Стоґнєвіч.

– Не, ну це піздєц. Я навіть не знаю, хто тут на цього урода з його «єдіномишлєнніками» має в суд подавати: каскадери скаржитися в товариство захисту прав людини за те, що їх поставили через «і» з волохатими тварюками, чи звірі в товариство захисту прав тварин за те, що їх вважають дешевим м'ясом нарівні з каскадерами.

– Каскадери-мародери, – знизує плечима Стоґнєвіч.

– Ага. Я теж в дитинстві думала, що вони деруть із когось каски.

І тут же я пірнаю в себе, думаючи про Давида, його маму і детектива, що давненько щось не проявлявся в мене на хвості.

00:00:02:03

Деякі люди володіють технікою населяння собою наших снів. Нахабно являються туди ледь не щоночі, аж хочеться стиснути їм горлянку і прохрипіти: «Ану перестань мені снитися!»

Віднедавна Тріші почав снитися Дафліш. Вві сні він жив у трикутній квартирі біля моря. Нереалізовані стосунки плюс нереалізоване навчання на архітектурному факультеті?

– Удачі тобі, хлопчику мій, – шепоче, прокинувшись, Трі-ша, – за те, що я свідомо поставила на тобі хрест як на зодчому. Несвідоме шпигає мене твоїми витворами в моїх же снах. Головне – не роби, будь ласка, собі житла з моїх снів.

Долоріо їй більше не снився. Значить, із ним усе було розкрито, по-чесному і непідробно близько. Як у брата і сестри, котрих, не зважаючи на різницю в віці, запхали в одну ясельну групу.

Давид приходив, щоби запхати в серце Тріші штик-ніж, прокрутити його, як ручку м'ясорубки, і знову надовго зникнути, лишивши по собі свинцевий серпанок Підземної нареченої.

Льотчик не снився. Із Льотчиком теж усе було чесно.

Так само Психіатр.

Деколи приходив покійний Трішин чоловік, робив якусь дрібну каку і йшов назад у своє прекрасное дальоко.

Хлопець на ім'я *** навіть удень здавався далекою прекрасною примарою.

А от Кройб з'являвся систематично. Проникав у будь-яку фазу сну. Звідти ж, зі сну, Тріша могла писати йому довгі листи, котрі чудово пам'ятала наяву, але так ніколи й не відсилала:


Ти чуєш, як шумить море, коханий? Ти чуєш, як шумить DVD з сімома фільмами Ґрінвея в моєму лаптопі?

І тут же, усвідомлено:

Ти знову став мені часто снитися. Ну і добре – ці сни мене роблять сильнішою. Ми, вочевидь, двоє найкрасивіших людей з-поміж тих, хто подібний до нас. Хто робить схожі речі. Ми – Божественна Пара бодай на цьому рівні.


І вже зовсім наяву, посилаючи мейла Хноні і копії Стоґнєвіч та Соні (ого – в Тріші назбиралося аж три подруги! Сійся-родися!):


Мені, можливо, потрібен хтось такий, як він – старший, у певних речах досвідченіший і більш харизматичний, аніж я. Щоби поряд із ним моє мислення розквітало суцвіттями незацофаних кадрів, композицій, динамічних ходів і просто недозволеними поєднаннями кольорів. Щоби я придумувала людям нові емоції і нові вирази облич. Щоби люди – актори і неактори – їх втілювали. Нові моделі поведінки. Поряд із ним я почуваюся десь по сусідству зі своєю Небесною Батьківщиною.


Жодна з дівчат не відповіла на цього листа.

00:00:02:04

– Ну то що, знімаємо порно? – радісно питає Тріша.

– Художнє порно, – робить уточнення Соня.

– Робимо… порно, – не знаючи, на що йде, погоджується жертва.

– Дивися, пограємо в таку гру… – починає Тріша, закріплюючи камеру на штативі.

– Давай! – знову радісно погоджується жертва.

– От блядь, шо ж ти такий сгаворчівий… – зітхає Тріша. – Прям ніякої інтриги з тобою. Пококетував би, чи що.

Соня тоненько хіхікає.

– Знаєш що? – позіхає Тріша. – Вали-но ти звідси на хуй. Я передумала.

– Що?! – синхронно підскакують Жертва і Соня.

– То. – Тріша, не дивлячись, відкриває двері, а дивлячись, уже набирає номер на мобільному:

– Привіт, моя радість. Є тут для тебе ду-у-уже термінова справа. Дуже. – Це вже майже пошепки. – Мгм, життя і смерті. Хіба ж я коли-небудь дзвоню тобі за дрібніших обставин?

…У нього дивне тату. Дракон, що нападає з висоти. Доста велике тату натурального кольору Якби природа трохи артистичніше ставилася до маркування нас своїми позначками, цього дракона запросто можна було сприйняти за родиму пляму. Нижній край плями (голова дракона) роззявлявся на основу члена. Верхній (хвіст дракона) гадючився вгору, так що його кінчик завжди трохи виглядав із низько посаджених джинсів.

– Я нічого не знаю про Японію, – шепоче Соня на вухо Тріші. – І про такі тату…

– А якби знала, то шо? – шепоче Тріша, роблячи страшні очі номер дев'ять. – Записалася б в якудза до нього кухарем?

– Я не вмію готувати… – зітхає Соня.

– А він – не член якудза. Зате у нього член, який тобі точно сподобається. – Тріша гучно ставить пляшку вина на стіл. Потім неспішно розливає вино по склянках і дві з них простягає Соні: – Іди. Поспілкуйся. Я ж знаю, що він тобі подобається.

Коли Тріша за кілька хвилин по тому заходить в кімнату, бачить вино практично незайманим. І Соня, Соня… Вчи-вчи, а нема з ким край боронити. Так казала мудра Трішина вчителька живопису. Колись давним-давно.

Соня боїться, аж тремтить. Хоч не плач ти, га? Ну й кого тут боятися? Дивися, який сидить: гарний, сильний, з розпиленою наполовину сорочкою, проникливими очима, чуттєвими губами і просто люмінесцентною шкірою.

– Зараз я все тобі покажу зблизька… – хтозна-кому каже Тріша. Може, невидимому глядачеві, бо саме зараз вона вмикає встановлену на штативі камеру… В інтер'єрі цього помешкання її запросто можна сприйняти за частину декору. В усякому разі, гість ніц не помітив.

– Дивися, сонечко, – це вже до нього, – зараз я зав'яжу тобі очі. А потім ми по черзі будемо тебе торкатися… По-всякому торкатися. І все, що треба робити тобі – вгадувати, хто це був. OK?

Він посміхається.

Соня дивиться з благоговійним жахом. Тріша знімає у неї з шиї шовковий шарф (ручна робота, та ж сама майстриня гаптує одяг екс-президентці Індонезії, королеві Таиланду та прем'єр-міністрам ще ряду країн; украдено Трішею в Лаосі 22 квітня, на день народження Леніна, але в 2005 році; привезено у подарунок Соні) і пов'язує ним очі того, хто посміхається.

Музика! Цього разу Ганс Вернер – попурі з його опер «Король-олень» та «Молодий лорд»… Для початку.

Тріша спиною відчуває, як Соня перестає дихати.

– Почувайся зручно, любий. Чи що мені належить казати?… Випростайся, а краще ляж собі делікатно ось на ці подушки. Ну от. Bellissimo, топ amor. Думай, що ти десь в опійному клубі Сайгону, чи що. І явно не в нашому столітті. І ти не боїшся. Ти ж нічого не боїшся…

Ніжні доторки як мікропорізи.

Першою підскочила Соня. Якось зовсім зненацька, з-за Трішеної спини. Нетерплячим рухом вона рвонула його ремінь. Тріша вдарила її по пальцях.

– Соня і Тріша… – посміхнувся він.

– Ага, блядь, Чук і Гек! – Тріша крутила пальцем коло скроні, витріщивши свої велетенські обурені очі у велетенські Сонині перелякані.

– Ну… Тріша. Перестань. Давай уже, – оксамитово, він.

– You'd wish! [74] – Тріша. – Тепер чекай, а я покурю. Заспокоюся…

Однак за секунду вона вже наблизила свої губи до його шиї, потім ледь помітно вказала Соні на симетричну точку з іншого боку. Там, за вухом, де проходить артерія. Соня нахилилася і лизнула те місце.

– Соня, – вгадав він. Тріша не засміялася.

Відтак вони трохи відійшли від нього, ніби оцінюючи стратегічний аеродром перед нелегальною посадкою двох приватних літаків. Є. Двері підготовлено та перевірено, cabin crew in landing position [75].

Тут-то все і почалося по справжньому.

We're the low Art Gloominati
And we aim to depress
The scabaret sacrilegends
This is the Golden Age of Grotesque… [76]

Срібне відерце з льодом, пінцет, затискачки, два пакетики незрозумілого рожевого порошку, червоний шовковий шнурок, ще один лаоський шовковий шарф тонкого гаптування – якраз тих пурпурово-золотих відтінків, котрі він не любить, тонкий скальпель, натуральний каучуковий кляп і крихітні чорні свічки з солодким ароматом безвиході.

– Це все тобі, все тобі…

І все це на підлозі, і всього цього він не бачить. Він чекає чо-ось несподівано приємного, а буде як буде. Тріша ж апологет імровізації. Хоча хто там знає, чого він чекає насправді…

Соня, здається, заповзялася виконати геть усю роботу. Дуже ікаво спостерігати за жінкою, котра десь там на задньому дворі свого лібідо приховано хотіла чужого м'яса, і тут зненацька отримала кед авторизації.

– Забирай його тіло. Навіщо воно мені здалося таке, без його душі? – ні, Тріша не могла би озвучити такої патетики. Хоч і непідробно сумної. Натомість вона тихо промовила:

– Тіло я й так куплю. Будь-яке.

Але це тіло таки було особливим. Тіло обдароване особливою сексуальністю. І, попри всю його видиму мужність, це тіло таки було андроґінним. Воно так пахло. І це чудово відчувала Соня. І Соня користалася ним із ревністю дикого звіряти, котрому відомо про близьку лісову пожежу, після якої всім гарантовано хан-тимансійськ.

Соня не звертає уваги на те артистичне причандалля, запропоноване турботливою компанією Trishas Tortures. Соня творить свій танець сама: голим по голому.

І раптом Тріша не витримує, хапає Соню й заходиться надсадно її цілувати. Так, ніби вливає їй до рота розплавлене срібло. Соня спершу пручається від несподіванки, відтак її тіло обм'якає, воно стає готовим на все, і ось вона вже повільно розшпиляє Трі-шину сукню на спині. Про декого тут наче забуто?

І тут уже не витримує він. Миттєво зриває зі своїх очей шарф, зіскакує на рівні, хапає Трішу і падає разом з нею на підлогу, на купу металево-шовкового мотлоху, боляче б'ється хребтом об щось тверде і гостре, та все ж не перестає здирати з Тріші сукню. Соня тане й просочується в глиб кімнати. Тріша боляче вдарилася головою, її шию стиснуто худими мускулистими руками… Він різко входить в неї і рухається так, ніби розбиває скелі. Ніби пробиває шлях собі до волі, а насправді все безнадійніше застрягає в пастці.

– Я… Я ненавиджу тебе! – хрипить він. – Навіщо ти все це робиш? За що мені таке, Трішо? Сука. Хочу, щоб ти здохла. Я любив тебе…

… І will step on you on my way up
And I will step on you on my way down…

– … як же ти дістала мене, тварюка…

…call me bitch
Call me fagot
Call те whitey
But I'm something that you'll never be [77]

Мерілін Менсон. Трішин брат во Христі.

Хлопчик плаче. Це схоже на диво. Тонкі смужки сліз із міцно заплющених очей по красивому обличчю.

Тріша зараз не думає про те, які в нього очі.

Тріша кінчає першою. Він за кілька секунд після неї. Соня все ще в шоці. Механічно черкає кремнем запальнички, не потрапляючи вогником на повислу з рота сигарету.

– Навіщо ти? Я люблю тебе, – для чогось повторює він уже в теперішньому часі дійсного способу і безсило скочується поряд на підлогу. Весь цей монолог не те щоби Трішу не зачепив – просто у неї дивна властивість думати в такі моменти про зовсім віддалені речі. Зараз вона думала про маятник. Вікторіанського годинника. Чомусь.

Він стягує з дивану покривало і огортає ним своє голе й геть беззахисне тепер тіло. Навіть дракон в паху видається розгубленим. Він схлипує:

– Ти… ти, най…

– Чш-ш-ш, – каже Тріша і навпомацки, дивлячись у порожнечу, гладить його волосся. – Усе добре. Йди в ванну, Давиде.

FIN [78]


Cast

Special thanks to

Every one starring in this movie suffered [79].

00:00:02:04[a)

Н-да. Якийсь, певно, так собі порнофільм палучілся. Ну а якої мистецькості ти, Трішечко, хотіла з однієї стаціонарної точки? На чужий вонг-карвай рот не раззівай… Зато буде що подивитися довгими зимовими вечорами. Не знімати ж таке хоум-відео, коли тобі стукне вісімдесят? Хоча тоді його можна буде дорожче продати, це вже точно.

00:00:02:05

В цьому місті завжди забагато туристів. Ну і чого вони сюди лізуть? І скільки разів я клялася собі, що приїду тут погуляти взимку, десь в лютому місяці, коли на дворі так бридко, що жодна собацюра і хвоста за двері не виставить. І піду гуляти о шостій ранку, щоби вже точняк. А тут ще й цей кінофестиваль. Чого, питається, не влаштувати його де-небудь в горах, без усякої реклами і навіть без розголошення загодя місця його проведення? Ажіотажу було б ніяк не менше, а кожен журналіст, що потрапив би на перегляди і нагородження, вважався б відчайдушним екс-тремалом, посвяченим у таїнство якоїсь там хуйні… Ну, та добре. Пора перестати втикати й почати слухати. Дехто вже й так порядна свиня, бо проспав більшість показів, тож хоч на врученні призів віддамо шану колегам-щасливчикам і поспівчуваємо колегам-нєпавєзло.

– …і переможцем цьогорічного фестивалю в номінації «Кращий іноземний фільм» журі визнало роботу… «Перламутрове Порно» Тріші Торнберґ, Україна!!!

Хуясі. Шо такое?

Тут усі починають плескати, свистіти й прикидатися, що вони дуже за цю Трішу Торнберґ раді. Я, чесно кажучи, насправді припухаю і вже зовсім не розумію, що слід робити в таких випадках. Порядні тьолки тренують сльози щастя й виголошення подяки першій вчительці перед дзеркалом. А я в якому стані дзеркало останній раз бачила? Був би тут бодай Янгол, ми поплескали б одне одному в долоні, а потім би він мене попідкидав догори. Або я його, на крайняк. Грижа лікується. А так – хто тут зі мною? Купка шарових журналістів? Зануди, що вчергове напишуть оте своє «і вже точно незрозуміло, за що журі відзначило оцей «фільм»? Друзі, що потягнули б до посольства comme il faut [80], усі, як на зло, роз'їхалися хто куди, а з друзів – fuckin punks [81] – падлюки не дали візи жодному. А раптом ці диверсанти збираються нелегально підтирати дули євро-паралітикам? Чи підступно збирати апельсини. А то й підводні бомби з будильників складати. Хто їх, тих рускіх, знає…

Стоґнєвіч чесно збиралася приїхати, але перед виходом з дому вирішила зіграти в російську рулетку. На посошок. Ні, вона-то вижила, але «цілком автоматично» кинула собі «Макарова» (в арсеналі апдейт!) до наплічника. Рулетка крутилася далі сама, її «автоматично» зупинив перший же мент на вокзалі. Мета – обшук на марихуану. Результат перевершив сподіване. Ну нічо'. Повернуся – витягну. Хех…

Мене хтось сіпає за руку і штовхає просто в бік сцени, я, балансуючи на високих підборах, намагаюся елеґантно перебирати ногами в заданому напрямку… мама.

Чомусь відчуваю себе так, ніби мені вручать якусь пиздувату нагороду MTV. Типу, треба стати до мікрофону і щось смішне проказати. А що? Навіть тьолки симпатичної поблизу нема, аби поцілувати її взасос і позбутися слів. Нє. Ведуча – занадто кістлява і трохи старувата, як на мене.

І тут ситуація рятує себе сама – в залі звучить постріл, і мені, здається, відриває руку. Десь від плеча. А може, й голову заодно відриває.

«Первая пуля папапа в руку, больна, сука,
Вторая в щьоку уладіла, касой муділа…»

Бозна-чого пронеслося у мене в голові. Значить, ще не відірвало, раз із неї щось доноситься. М-да… От уже чого ніколи не б подумала, так, що останнім меседжем моєї, з понтом мистецької, свідомості буде шматок лірики групи КРОВОСТОК. А як же «La Crimosa»?!

А поміж тим, мені явно було не до стьобу – хоч тями я не втратила, але впала на сцені, мов мішок із тирсою, та й усе. Навряд чи я вміла красиво падати, як годиться красивим супергеройкам. Але ліпше би свідомість бодай на деякий час звалила – не довелося б чути бридке верещання дамочок, котрі ломилися стадом овець до виходу, ламаючи свої височенні шпильки й деручи вечірні сукенки. Еліта, блядь.

Мене схопили і теж кудись поволокли. Ну лана, пацани… Па-мру маладой просто-таки в зеніті слави. Якщо помру, канєшна.

…Цікаво: коли настане день воскресіння мертвих, чи знайдуться всі ті труси й шкарпетки, що колись безслідно позникали з наших гардеробів?…

00:00:02:06

– Доброго ранку, пані Торнберґ, як ви почуваєтеся? Лікар каже, нічого серйозного. Комариний укус… чого було так театрально падати? Жартую-жартую, не хвилюйтеся, вам ліпше лежати…

Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.

– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…

– України.

– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.

– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.

– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.

– Перепрошую?

– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?

– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.

Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»

Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.

Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…

Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.

Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.

– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.

Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.

Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.

Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.

Зате я дивлюся прямо на нього.

– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?

– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.

00:00:02:07

Сонце сьогодні заходило якось незвично повільно. Наш будинок, пісок, одяг, волосся мого чоловіка з білих поставали рожевими і ніяк не хотіли набирати кольору сутінків. Океан і сам був несподівано тихим, аби не привертати зайвої уваги. Слуги, чи то пак кер-тейкери [82], як ми їх політкоректно називаємо, сьогодні мають вихідний. Не приходила навіть Естер, котра тут насправді нами всіма опікується і все тримає в порядку, а я її вчу української та англійської. Я спостерігаю свої стопи в гамаку на тлі виднокраю.

– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.

Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.

Я королева снігу і каміння
Я знаю острів де нас повінчають
На півночі Шотландії
Ти вийдеш
До мене із туману
Ти єдиний

– написала я колись давним-давно. І ніде ніхто про це не знав. Листівки родичам, запрошення якось у нас погостювати кілька тижнів.

Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.

На даний момент теперішнього все спокійно, і на диво при цьому красиво. Добра їжа, вишукані контрабандні напої, приємний на дотик до голого тіла одяг, наймудріший і найвродливіший чоловік планети, котрого я кохаю ось уже, здається, безліч років, із того найпершого моменту, коли побачила і зненавиділа за те, що він такий із себе весь мудрий і гарний. Ну, а попереду світова прем'єра мого останнього фільму – рівно за два тижні. Хех.

– Bitches get everything, – вперше у житті кажу я щось повчальне своїй доньці…

Навряд чи Кім розуміє мене у свої один місяць і вісімнадцять днів.

І keep the wolf from the door… [83]

Харків – Київ – Берлін – Варшава – Київ – Баґдад – Сінгапур – Джакарта – Джокджакарта (о. Ява) – о. Бунакен (на північ від о. Сулавесі) – Кута (о. Балі) – Сентані, Вамена (о. Папуа – Нова Гвінея) – Київ – Тернопіль (о. Україна) – Київ – Лондон – Единбург – Київ – Срака (п-в Крим) – Київ.

Загальна тривалість книжки 2 секунди 7 кадрів

Дурна, як пробка, дитяча книжка. Це піздєц. Ідіоти реально ніколи нічого не вчаться.

(Сандей Таймз)

Примечания

1

Ми ж всього один раз живемо, так? Ну, за винятком Лазаря. Горопашний вилупок мусив помирати двічі (англ.).

(обратно)

2

Ніколи не бачене (фр.). – парафраз «дежавю».

(обратно)

3

Безпрецедентне (фр.).

(обратно)

4

Білий непотріб (американська англ.).

(обратно)

5

Особливий вид німецького сиру з дуже різким аміачним запахом.

(обратно)

6

Вибачення (нім.).

(обратно)

7

Писки (діал.).

(обратно)

8

Від англ. «Вродливих крихіток із гарними цицьками».

(обратно)

9

Палахнюк, Чак – американський письменник, автор низки культових романів, серед котрих «Fight Club», «Lullaby», «Survivor» etc.

(обратно)

10

Іди дрочи і трахай свого молодшого братика (англ.).

(обратно)

11

Відлижи мені (англ.).

(обратно)

12

Відсмокчи в мене (фр.).

(обратно)

13

Що за курвомамче гівно (англ.).

(обратно)

14

Віддай мені моє бабло (англ.).

(обратно)

15

До наступного разу, бубочка моя (фр.).

(обратно)

16

Special thanks to Maxym Kucherenko from UNDERWOOD band.

(обратно)

17

Вірш MALMO. ©???????????н, шведський поет і фільм-мейкер. Пер. Левка Грицюка.

(обратно)

18

У кожного свій смак (фр.).

(обратно)

19

Так, сексу (англ.).

(обратно)

20

Вочевидь, тут чергова алюзія на бідолашного Рікера з його «Сам як інший».

(обратно)

21

З пісні «Хоп» альбому «Болєзні Пєвчіх Птіц» ФАКТИЧНО САМІ.

(обратно)

22

Одіозною і претензійною (фр.).

(обратно)

23

Дарма (фр.).

(обратно)

24

Сучасний італійський кінорежисер («Ессе bombo», «Palombella rossa», «Dear diary» etc).

(обратно)

25

«Якщо» – вірш Р. Кіплінґа, котрому (віршу) нібито поставлено пам'ятник. Альбом ФАКТИЧНО САМІ, 2005 року.

(обратно)

26

Разом зі Швейцарією – стереотипне місце розташування найвідоміших психіатричних клінік.

(обратно)

27

Це незбагненно! (фр.).

(обратно)

28

Коханий Психіатр (англ., розм.).

(обратно)

29

Що значить – «повсякчас»? Що значить – «назавжди»? (англ., з пісні TRICKY).

(обратно)

30

Тут про Бі-Бі-Сі, а не про Воєнно-Воздушниє Сіли. Це я так додаю, під час редагування, бо й сама злякалася, як побачила (Карпа).

(обратно)

31

За сюжетом бла-бла-бла…

(обратно)

32

Богиню Віскі (англ.).

(обратно)

33

Понадміру зверхоцінені (чогось англ.).

(обратно)

34

Я щойно прокинувся від шоку, від флеш-беку просто посеред ночі. Ось що з тобою роблять гарячіч точки – вони ламають людей безповоротно. Повір мені, ти цього не хочеш (англ.).

(обратно)

35

Товсті плетені шкарпетки, переважно з овечої шерсті. Бувають із собачої – це ще корисніше. Для тепла можна натирати ноги котячим жиром. Сленґовий термін для психоаналітика, якщо я ще цього не казала.

(обратно)

36

«Покоління кенгуру» (англ.). Феномен пізнього дорослішання в суч. західноєвропейському суспільстві. Хоча тут вжитий не в найпрямішому сенсі.

(обратно)

37

Вітаміни такі. Стимулюють кровообіг головного мозку. Гребе від них серйозно і жодної шкоди для здоров'я. Немає ні звикання, ні відходняків, що доводить перевагу цих речовин перед значно дорожчими штуками типу фену, амфітаміну etc…

(обратно)

38

Я відчуваю (англ.).

(обратно)

39

Перекручена цитата з «Перверзії» Ю. Андруховича.

(обратно)

40

Цього разу життя закоротке (англ., неправильно почуте з пісні MOR-СНЕЕВА).

(обратно)

41

Під приводом… (фр.).

(обратно)

42

Вельми енергетичний скарб (англ.).

(обратно)

43

Цитата з «Мертвої Землі» Т. С Еліота…

(обратно)

44

Під приводом сексу. Нестерпна Дитина проти Фатальної Жінки.

(обратно)

45

Важко знайти риму до слова «вагіна» (англ.). З пісні «Three Point One Four» BLOODHOUND GANG, альбом «Hooray For Boobies».

(обратно)

46

Перфектний наркотик (англ.).

(обратно)

47

Місто настільки потворне, що Тріша з Руфусом охрестили його «Сан-тьяґо-де-Аско» – Сантьяґо-Страшко (ісп.). Київські кабаки славляться вмінням впарювати найвідстійніші чилійські вина за орбітальними цінами.

(обратно)

48

Коронна фраза вредного псевдоінваліда Енді Піпкіна з Бі-Бі-Сішного серіалу «Little Britain».

(обратно)

49

Тим гірше (фр.).

(обратно)

50

Слова з «What Else Is There» ROYKSOPP.

(обратно)

51

Тільки чистяк (англ.).

(обратно)

52

Малайська зупа на основі кокосового молока. Я вже про неї писала. Хто не читав попередні мої кулінарні книги – я не винувата.

(обратно)

53

Хоча би VoiceDesigner – непогано змінює тембр людського голосу. Результат в аудіозаписі, наприклад, – різка зміна висоти й обертонів. З чоловічого можна зробити жіночий голос і навпаки. Без жодної карикатурності.

(обратно)

54

Вочевидь, тут Торнберґ таки планувала втулити продакт-плейсмент і злупити бабло на частину фільму з котрогось виробника мобільних телефонів.

(обратно)

55

Просто дай мені біль, до якого я звик (англ.) © DEPECHE MODE.

(обратно)

56

Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.

ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

«Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»

Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.

(обратно)

57

Я не знаю, про що просити. Мені дано всього одне бажання (англ.) © ROYKSOPP.

(обратно)

58

Знавцями (фр.).

(обратно)

59

Автоматичне збереження (комп.).

(обратно)

60

Я можу це зробити (англ.).

(обратно)

61

Чоловічий одяг, зроблений із висушеного довгастого гарбуза і двох мотузочків. Гарбуз вдягається на статевий орган, один мотузок зав'язується довкола талії, другий довкола мошонки. Ніякі спроби ні церкви, ні уряду змусити цих людей носити «пристойний одяг» успіхом не увінчалися. Поміж тим з кожним роком залишається все менше носіїв котек та оригінальної кільтури. Молодь не збирається наслідувати старі звичаї, так само як і жити в селі, а поступово перебирається до «міста» – у брудну і потворну Вамену, єдине місто долини Балієм, що була відкрита білими лише 1938 року.

(обратно)

62

Puncak Jaya – Вершина Перемоги (індон.).

(обратно)

63

Традиційна папуаська страва. Густе тягуче і прозоре желе. В принципі, смак папеди практично невловимий, поки не змішати її з лимонно-рибним соусом. Найважче самому допетрати, як зачепити шматок цього холодцю, щоб донести в тарілку з соусом. Холера тягнеться за паличками вся. Невиховано якось – із загальної тарілки. Вчасно прийшла на допомогу офіціантка – намотала потрібну кількість папеди на дві палички з космічною швидкістю. Подібний культурний шок буває в нас хіба в дитинстві на вигляд того, як чудо-машина намотує на паличку цукрову вату.

(обратно)

64

Йобана українська видряпувальна машина (англ.).

(обратно)

65

Padang – традиція приготування та вживання їжі на північній Суматрі-Всі страви виставляються у скляній вітрині на окремих тарілках, ти вибираєш, чого тобі покласти і що поставити на стіл, а потім сумарно розплачуєшся. Із найпоширеніших складових падангу – водяний шпинат, яйця в кокосово-лимонному карі-соусі, яловичина ранчана (смачна шо капєц, а складників не пригадаю).

(обратно)

66

Перекручені слова з пісні «Auf Achse» FRANZ FERDINAND:

Tu бачиш його, ти не можеш до нього торкнутися,

Ти чуєш його, ти не можеш його обійняти,

Ти хочеш його, але не можеш його мати,

Ти би хотіла, але він не дозволить тобі.

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко…

(обратно)

67

Він не такий вже й особливий, тож подивися, дівчинко, що ти наробила… (англ.)

(обратно)

68

Бути в дорозі (розм., нім.).

(обратно)

69

Я встрелю місяць просто тут із неба для тебе, дитинко… (англ.) – слова з пісні Тома Вейтса.

(обратно)

70

Вибач, малий, обраний не ти (англ.) – фраза відьми з фільму «Матриця».

(обратно)

71

Твій особистий… Вовк за дверима (англ.). Тут просто гібрид із пісенних фраз Dйpкche Mode І Radiohead. Ну з ким не буває?

(обратно)

72

Слова з пісні «І Feel You» DEPECHE MODE.

(обратно)

73

Червона смужка (англ.).

(обратно)

74

Ти би хотів (англ.).

(обратно)

75

Команда літака готова до посадки (англ.).

(обратно)

76

З пісні «The Golden Age of Grotesque» Мереліна Менсона, альбом «The Golden Age of Grotesque».

(обратно)

77

«…називай мене сукою, називай мене підаром, називай мене білим гівном, та однаково я – це те, чим ніколи не стати тобі…» З пісні «The Better of Two Evils» того ж Менсона того ж альбому «The Golden Age of Grotesque».

(обратно)

78

Кінець (фр.). Або плавник (англ.).

(обратно)

79

Кожен, хто було був знятий у цьому фільмі, постраждав (англ.).

(обратно)

80

Такі як треба, порядні (фр.).

(обратно)

81

Грьобані панки (англ.).

(обратно)

82

Ті, що дбають – дослівно з англ. Наймані працівники, котрі доглядають (тут) за будинком і садом, займаються господарськими справами.

(обратно)

83

Із пісні «A Wolf at The Door» RADIOHEAD. Ви знаєте, що там далі за текстом?…

(обратно)

Оглавление

  • 00:00:00:01
  • 00:00:00:02
  • 00:00:00:03
  • 00:00:00:04
  • 00:00:00:05
  • 00:00:00:06
  • 00:00:00:07
  • 00:00:00:08
  • 00:00:00:09
  • 00:00:00:10
  • 00:00:00:11
  • 00:00:00:12
  • 00:00:00:13
  • 00:00:00:14
  • 00:00:00:15
  • 00:00:00:16
  • 00:00:00:17
  • 00:00:00:18
  • 00:00:00:19
  • 00:00:00:20
  • 00:00:00:21
  • 00:00:00:21 (а)
  • 00:00:00:22
  • 00:00:00:23
  • 00:00:00:24
  • 00:00:01:01
  • 00:00:00:01:02
  • 00:00:01:03
  • 00:00:01:04
  • 00:00:01:05 (b)
  • 00:00:01:05 (а)
  • 00:00:01:06
  • 00:00:01:07
  • 00:00:01:08
  • 00:00:01:09
  • 00:00:01:10
  • 00:00:01:11
  • 00:00:01:11(а)
  • 00:00:01:12
  • 00:00:01:13
  • 00:00:01:14
  • 00:00:01:15
  • 00:00:01:16
  • 00:00:01:17
  • 00:00:01:18
  • 00:00:01:19
  • 00:00:01:20
  • 00:00:01:20 (а)
  • 00:00:01:21
  • 00:00:01:22
  • 00:00:01:23
  • 00:00:01:23 (а)
  • 00:00:01:24
  • 00:00:02:01
  • 00:00:02:02
  • 00:00:02:03
  • 00:00:02:04
  • 00:00:02:04[a)
  • 00:00:02:05
  • 00:00:02:06
  • 00:00:02:07