КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 706104 томов
Объем библиотеки - 1347 Гб.
Всего авторов - 272715
Пользователей - 124641

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

medicus про Федотов: Ну, привет, медведь! (Попаданцы)

По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.

cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".

Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.

Итак: главный

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Dima1988 про Турчинов: Казка про Добромола (Юмористическая проза)

А продовження буде ?

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Colourban про Невзоров: Искусство оскорблять (Публицистика)

Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).
DXBCKT про Гончарова: Тень за троном (Альтернативная история)

Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах (ибо мелкие отличия все же не могут «не иметь место»), однако в отношении части четвертой (и пятой) я намерен поступить именно так))

По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...

Сразу скажу — я

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Гончарова: Азъ есмь Софья. Государыня (Героическая фантастика)

Данная книга была «крайней» (из данного цикла), которую я купил на бумаге... И хотя (как и в прошлые разы) несмотря на наличие «цифрового варианта» я специально заказывал их (и ждал доставки не один день), все же некое «послевкусие» (по итогу чтения) оставило некоторый... осадок))

С одной стороны — о покупке данной части я все же не пожалел (ибо фактически) - это как раз была последняя часть, где «помимо всей пьесы А.И» раскрыта тема именно

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Вогонь-охоронець [Гліб Миколайович Голубєв] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Гліб Голубєв ВОГОНЬ-ОХОРОНЕЦЬ







Науково-фантастична повість

Малюнки Л. Призанта





ДИВНІ ЗНАХІДКИ

Відомостей, невідомих людям у давнину, було дуже багато.

М. Твен


Розповідає Олекса Скорчинський

Неймовірна ця історія й без того дуже заплутана, та ще Мишко Званцев наполіг, щоб ми її розповідали неодмінно ось так — по черзі, розділами, доповнюючи один одного. То краще вже я вам одразу відрекомендуюсь, щоб уникнути плутанини. Звуть мене Олексієм, прізвище — Скорчинський. Науковий співробітник Інституту археології.[1]

От бачите, Мишко вже кепкує і перебиває мене, такий у нього характер. Хоч ми й домовилися не заважати один одному. Нехай кожен висвітлює події по-своєму і розтлумачує таємниці та незвичайні пригоди, яких ми зазнали. Але втручатись у чужу розповідь — це вже прийом заборонений, це значить впливати на оповідача.

Гаразд, не збочуватиму. Отже, про все з самого початку.

Я сиджу на купі м'якої землі, щойно викинутої із розкопок, і сумовито поглядаю у глибоку яму. Знову невдача!

Власне кажучи, з наукового погляду ніякої невдачі немає. Ми розкопуємо стародавнє грецьке місто Уранополіс, яке існувало понад дві тисячі років тому тут, на Кримському узбережжі. Сьогодні розчистили залишки фундаменту ще одного будинку, в якому за двадцять століть до нас жили люди. Ось там, напевно, було вогнище, біля нього вечорами збирались усією родиною, дивились, як довгі язики полум'я лижуть старий казанок з бобовою юшкою, — кіптява досі збереглась на камінні, вона так глибоко в'їлась, що її не стерли віки.

Звичайнісінький будинок… А чого ж я чекав?

Все йде добре, все нормально.

Оцей останній розкоп дає змогу відновити контури вулиці, якою блукають мої студенти з рейкою і теодолітом, наносячи її на план.

Поступово з-під землі вимальовується силует стародавнього міста. Ось тут була виноробня: на великому, трохи похилому зацементованому майданчику раби ногами чавили стиглий виноград, і червоний сік стікав жолобками в три великі резервуари. А в цих глибоких цистернах, видовбаних і теж старанно зацементованих просто в скелі поблизу берега моря, безперечно, солили рибу. Вона була важливим предметом експорту: вже на той час навіть у далеких Афінах славився жирний керченський оселедець.

За два роки розкопок ми добули з-під землі стільки цікавих речей, що взимку, коли припиняються польові роботи, ніяк не встигаємо їх упорядковувати і описувати. Ящиками з нашими колекціями в інституті заставили дві кімнати до самої стелі. Час писати дисертацію…

Чому ж не радіти?

Скажу чесно: все це череп'я амфор, залишки фундаментів і фортечних мурів, дитячі іграшки, викинуті багато століть тому на смітник, знаходять під час розкопок будь-якого старогрецького міста. А я чогось чекаю незвичайного. Чого — поки що не знаю сам.

Щоправда, нам поталанило за знахідками відновити в найменших деталях, як це місто загинуло в полум'ї дві тисячі років тому під час нападу войовничих скіфів.

Але й тут немає нічого незвичайного. Такі сутички відбувались тоді дуже часто. Всі міста і поселення грецьких пришельців понад берегами Чорного моря перебували під постійною загрозою нападу скіфів, таврів, сіндів чи інших місцевих племен, що оточували їх з усіх боків, притискуючи до моря. Платон глузливо порівнює ці поліси з жабами, що розсілися на берегах величезної калюжі.

Серед епітафій на мармурових плитах, які ми знаходили, розкопуючи некрополь, — стародавнє кладовище на околиці міста, — раз у раз натрапляли:

«Лісімах, син Псіхаріона, прощавай! Лісімаха, у поводженні з усіма громадянами і чужоземцями ласкавого, убив шалений Арей номадів. Кожен жалібно заквилив по ньому, померлому, оплакуючи квітучий вік мужа…»

«Філотт, син Мирмека, наразився на страшний варварський спис…»

І, як печальний приспів, у кінці кожного надгробного напису повторюється одне слово: «хайре» — «прощавай».

Чому ж я все-таки жду від розкопок чогось незвичайного? Які таємниці непокоять. мене? Передусім: чому місто називалося Уранополісом! В перекладі це означає — «місто неба».

Сьогодні ми знову знайшли стародавню монету, загублену кимось із городян на вулиці дві тисячі років тому. Звичайна монета, мідна, завбільшки з нашу трикопійкову. Греки називали її геміоболом — половинкою обола.[2] Вона майже не стерта, можна добре роздивитись усе, що на ній зображено: бог лікування Асклепій, що спирається на свій традиційний жертовний триніжок, обвитий змією, а праворуч від його голови — кілька зірочок у променях сонця. Вздовж обідка монети маленькими літерами написано грецькою: «Слава Ураніду й Аглотілу».

Необізнаному — монета як монета, чудова прикраса будь-якої нумізматичної колекції. А для мене, хоч вже третій рік розкопую це стародавнє місто, вона — цілковита таємниця.

Зображення різних богів на грецьких монетах того часу — явище звичайне, причому кожне місто мало своїх улюблених. В Херсонесі на монетах, як правило, карбували голову богині Діви, вона вважалась захисницею цього міста. На пантікапейських монетах часто трапляються зображення якогось бородатого божка з довгими цапиними вухами — щось схоже на міфічного Сатира, часом постаті Геракла, богині перемоги Нікі, німф, а також левів, коней, бою биків, дельфінів і осетрів. Але бога Асклепія, як мені відомо, в жодному з міст не шанували настільки, щоб його зображенням прикрашати монети.

І зовсім уже незрозуміло, чому бога лікування, котрий не має ніякого відношення до астрономії, зображено в оточенні якихось зірок. Не прояснює загадки, а тільки ще більше заплутує справу і лаконічний напис на монеті. Аглотіл — ім'я типово грецьке, а Уранід в перекладі означає «син неба». Надто незвично для нормального імені, скоріше якийсь своєрідний псевдонім.

Хто були ці Аглотіл та Уранід? За віщо їх удостоєно такої честі, що заради них спеціально карбували монету? Протягом трьох років ми знайшли вже кілька таких монет: і грошові мідні геміоболи, і більш цінні драхми (цінні, звичайно, з точки зору людей тих часів, для нас же зараз будь-яка стародавня монета однаково дорога), знайшли навіть один важкий статер — ціле багатство як на той час. І на всіх монетах однотипні малюнки, ті ж загадкові імена. І, головне, всі монети зовсім не стерті, щойно з-під карбу. Отже, їх було випущено на ознаменування тієї ж самої події.

А подія ця, про яку я після тривалих розшуків, переглянувши гору історичних джерел, знайшов лише одну коротеньку згадку, теж була загадкова і незрозуміла.

Місто заснували ще в V столітті до нашої ери мілетські купці, яких за непосидючість прозвали «вічними мореплавцями», і було воно спершу не Уранополісом, а Гераклією. Все ясно і зрозуміло: на честь відомого міфічного героя, ніяких загадок.

Чому ж раптом у 63 році до нашої ери, всього за кілька місяців до своєї загибелі в полум'ї пожарищ, воно раптом оголосило себе Небесним містом?!

Певно, така знаменна подія, — перейменування міст, — відзначалась за звичаєм у стародавніх греків спеціальним пам'ятним написом на мармуровій стелі. От коли б її знайти! Тоді ми б ураз про все довідались. Але де вона, ця стела? Можливо, лежить у землі під фундаментом одного з санаторіїв? Чи вже давно викопана якимсь заповзятливим місцевим жителем, розбита на куски, замурована в стіну ось цієї чистої кам'янички, заштукатурена, схована від моїх очей. Адже тут багато будинків зведено з уламків стародавніх споруд.

Та сподіватися знайти чудом уцілілу стелу з детальним пам'ятним написом, а ще більше якийсь історичний документ, що відразу з'ясували б усі таємниці, не доводиться. Залишається одне: відновлювати істину по крупинках, по розбитих черепках та обгорілих уламках, як це здебільшого й робимо ми, археологи.

І ось я сиджу на купі свіжовиритої землі, перевертаючи в руках знайдену монету, знов і знов розглядаю зображення бога Асклепія із зоряним вінком над головою й марно намагаючись щось зрозуміти.

Коли б вона могла говорити!

Хіба можна по черепках відновити психологію Одіссея чи Ахілла? Ці герої сивої давнини так і залишились би невідомими для нас, якби не оспівав їх у свій час Гомер. Та моє містечко не Троя, і в нього не було свого Гомера.

— О вельмишановний кандидате могильних наук, чи можу я сподіватись на вашу просвіщенну увагу? — перебиває мої роздуми знайомий насмішкуватий голос.

Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.

Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.

— Здорово, старий!

— Нарешті вибрався!

— Ну, докопався до центра землі?.

— Дуже радий бачити тебе, бісова душе! — Що за вислів, маестро!

Після цих безладних привітань ми знову міцно обіймаємося, поплескуючи один одного по спині.

— Ну, а тепер у море, — горланить Мишко, розмахуючи вихопленими з кишені плавками. — Дайте мені море, я його перепливу!

— Розумієш, до обідньої перерви ще година, — нерішуче відповідаю я.

— Що? Ти хочеш запевнити мене, що ви дотримуєтесь тут якогось табельного режиму? Біля самісінького синього моря, а пилюку змиваєте лише після роботи?

Оце завжди так. Чомусь усі вважають, ніби в Криму можна тільки відпочивати, а працювати тут і гадки нема. Варто сказати, що їдеш на розкопки в Крим, як на обличчях попутників у поїзді враз з'являються дзвозначні посмішки.

— Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, — твердо кажу я. — Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.


Слово Михайлу Званцеву

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

— Тим паче, чому ж ви його не засиплете? Ну, знайшли, подивились, зняли там схемку. Не залишати ж цей нікому вже не потрібний колодязь ще на тисячу років!

Він дивиться на мене, як на безнадійного шизофреника. Власне, я думаю, що вони тут усі божевільні, прибиті якісь.

Вранці запитаєш когось:

— Де Олекса, що це його не видно?

— Олексій Миколайович? Він у Пантікапей поїхав…

А цього Пантікапея на жодній карті не знайдеш, хіба що в підручнику з стародавньої історії. Він уже не існує добрих двадцять століть. Та для них Керч — усе ще стародавній Пантікапей. Фанатики! Страшні люди!

Але я, я, великомученик, у чому завинив? Ледь вирвав від начальства давним-давно належну відпустку, пригнався на цей благословенний берег — і що? Теж маю землю носом рити? Чи ножичком шкребти, затамувавши подих?

Мене завжди зворушує, яким знаряддям розкопують зловісні таємниці історії ці мудреці. Весь світ уже вгризається в земні надра скерованими кумулятивними вибухами чи, на гірший випадок, крокуючими екскаваторами з ковшем кубиків на двадцять п'ять. А вони — ножичком, ножичком… Найзвичайнісіньким, вульгарним кухонним ножем, який можна придбати в будь-якій господарчій крамниці. Або ще краще — колупають землю шилом, ланцетиком, голочкою швейною, натуральною. Та й це в них вважається занадто грубим інструментом. Якщо видряпають з-під землі уламок стародавньої нічної посудини, то вже користуються більш тонким і ніжним інструментарієм: обережненько зчищають сірий порох щіточкою для взуття, віничком чи помазком. А один у них, бувалий хлопець, Алик Рогов, ще вищий за мене, дужий, так той докумекав порох здувати… дитячою гумовою клізмочкою. Він тепер у них гордо в новаторах ходить: збагатив науку найновішим знаряддям дослідження.

І це у вік Атома й Кібернетики!

А найцікавіше: шпортаються вони отак годинами під пекучим сонцем, колупають землю голочкою, здувають порох новаторською клізмочкою — і що ж знаходять? Скарби Монтесуми?[3] Копальні царя Соломона? Ну, хоч би нову наукову істину?

Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.

І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.

В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.

— Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…

Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.

Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.

Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.

Спробував підмовити на прогулянки Тамару — є у них в експедиції така бідова смугляночка — теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.

Тепер ми так спланували час: вони копались, а ми купались. Хай нам буде гірше!

А бачились з Олексою тільки в обід та вечорами.

Вечеряти з цими земляними кротами було весело. У дворі маленького будиночка на околиці, де їхня база, щоразу розводили велике багаття. Всі вмощувались довкола на перекинутих ящиках, на відрах, що правили цій юрбі за посуд, а хто й просто простягався на теплій землі. І починалися байки та побрехеньки. Народ підібрався все молодий, зубастий, нудьгувати не доводилось.

Я, відверто кажучи, їх весь час під'юджував, по-блюзнірському називав археологію «найточнішою з усіх неточних наук», весь час викликав на суперечку. А вони з піною на губах відстоювали свої «визначні історичні відкриття», хоч, як на мене, то не дуже переконливо. Все ж, що не кажи, ми живемо у вік

фізики, техніки, кібернетики, і, звичайно, всі хлопці з головою на плечах обирають саме ці галузі науки. А вже археологія чи там література хай лишаються невдахам або одержимим, таким, як мій дружок Олекса.

Під час однієї з таких суперечок біля вогнища він не витримав і сплів досить цікаву й фантастичну історію про загибель цього самого Уранополіса, залишки якого вони по черепочку викопували голками та ножичками з-під землі.

— Слухай, ти, кібернетичний скептику! — накинувся він на мене. Видно, добре я йому допік того вечора своїми каверзними запитаннями. — Отже, по-твоєму, ми займаємось дурницями? А хочеш, я тобі по оцих самих «черепках», як ти зневажливо називаєш неоціненні пам'ятки стародавньої матеріальної культури, відновлю точну картину однієї давньої трагічної ночі в усіх деталях?

— За методом високоповажного Шерлока Холмся, маестро?

— А хоч би й так. Але ж дивись: будеш перебивати своїми дурними жартами — уб'ю!

— А ми підтримаємо! — охоче загаласували його архарівці-гробокопачі. — Роздеремо!

Вони демонстративно посідали навколо мене, щоб відрізати всі шляхи до відступу. Тамара навіть озброїлась виделкою. Що мені залишалось?

Та послухати варт було і без примусу. Я давно знав, яким цікавим оповідачем буває Олекса, коли в гуморі. А цього вечора на нього явно найшло благодатне натхнення.

— Чуєш, ти, вчений з-під батога! — розпочав він і прибрав урочисту позу жерця, який роздає благословення.

— Тільки без цитат! Якщо власних дотепів не вистачає, не кради їх у Бернарда Шоу… Давай своїми словами.

Олекса спробував знищити мене поглядом, а цей довготелесий очкарик Алик Рогов у вилинялій драній картатій сорочці люто штурхнув мене під бік.

— Своїми словами? Гаразд. Уявіть собі — хто має хоч трохи уяви, звичайно, — темну ніч кінця серпня шістдесят третього року до нашої ери. Тоді не було ні цього танцмайданчика, звідкіль до нас линуть такі музикальні звуки фокса «Ямайка», ні асфальтових доріжок, ні цього маяка на скелі, який постійно посилає в море закличний яскравий промінь… Темрява упала на вузькі вулички Уранополіса, що притулився в міжгір'ї під захистом фортечних мурів. Денна спека спала. Гасли світильники в будинках. Укладалися спати потомлені ремісники. Тільки раби закінчували роботи, для них не вистачило дня. На те вони й раби, щоб трудитись без сну і спочинку…

«А в нас на те і вуха, щоб слухати ці хрестоматійні казочки для дітей молодшого шкільного віку…» — хотів вставити я, але, глянувши скоса на виделку в засмаглих Тамариних руках, промовчав. Вона дівчина рішуча.

— Отже настала ніч. В залі багатого будинку, прикрашеному кольоровою мозаїкою та мармуровими постатями грифонів, раб згорнув килим, простелений до самих дверей, і поставив важкий згорток біля мармурового порога: йому вже несила було вибивати килим сьогодні, і він вирішив зробити це завтра вдосвіта. В сусідній кімнаті інший раб, писар, поклав на коліна дощечку з натягнутим на неї папірусом і виводив останні рядки звіту про сьогоднішні покупки, щоб доповідати вранці господареві. У сторожовій будці на воротях старий воротар Сіріск перед сном захопився своєю улюбленою забавою, якою соромився займатися вдень, на людях: з блискучого жовтуватого оленячого рога він з любов'ю випилював крихітні фігурки химерних звірів — дикої лісової кішки, легконогого тура, білки з пухнастим хвостом…

Усі принишкли. Тільки вогнище потріскувало, рудими пасмами язиків облизувало чорне, нависле над ними небо.

— Ще палало гаряче полум'я в горні тісної й брудної майстерні зброяра, що прилипла над урвищем моря поблизу фортечного муру. Майстер у цей пізній час закінчував великий щит із електрона,[4] прикрашений зображеннями биків та оленів. Він роздивлявся його при тьмяному, згасаючому світлі й ніяк не міг намилуватися своєю чудовою роботою. О, коли б він знав тієї миті, що його щитом так і не скористається ніхто з оцих ось воїнів з гострими списами в руках, які прогулюються стежинками на вершині фортечних мурів і пильно вдивляються в нічну темряву!.. Стомлена жінка зброяра насипала на завтра зерна у велику кам'яну ступку. Треба було провіяти його, та не встигла дотемна, доведеться раніше вставати. І вона кинула з досади на долівку біля вогнища дерев'яний совок. Якби вона знала цієї миті, що вранці буде вже пізно взяти його в руки!.. Ми обережно викопаємо цей совок з пороху аж через двадцять століть. Засинає маленьке місто, що притулилось серед кримських скель на чужому березі, далеко від рідної

Еллади. Ніч і тиша, тільки час від часу голосно перекликаються стражники на фортечних мурах. А довколишніми скелями, ховаючись у нічному мороці, по-зміїному підступно й нечутно підкрадалося лихо…

— А кішка, Олексію Миколайовичу! Ви забули про кішку! — перебила Тамара, порушивши всю чарівність казки.

— І справді, про кішку я забув. Отож усе затихло у фортеці. Тоді у величезному льоху, де зберігались пузаті глиняні піфоси з чудовим кримським вином, вийшла на полювання кішка. Поблискуючи зеленими очима, вона нишком скрадалася між піфосами. І раптом побачила мишу! Кішка кинулась до неї, а миша, шукаючи рятунку, стрибнула на кришку піфоса! Він був порожній, бо час збору винограду ще не настав, і миша шурхнула у глибоку глиняну посудину з урвистими гладенькими стінками. Тієї ж миті туди впала й кішка, бо зопалу не розрахувала своїх рухів. Тепер їй було вже не до миші… Їм не вибратися з кам'яного полону: за півгодини пролунає над горами умовний трубний звук, з усіх боків на місто кинуться ворожі воїни, що підкралися в темряві, запалають хатини, залементують люди, і полум'я охопить фортецю.

Олексій замовк, і всі мовчали. Вогнище, в яке забули підкинути хмизу, догорало, й вугілля в ньому жевріло, мов справжні залишки якогось попелища. А темрява, що огорнула нас, здавалась неспокійною, загрозливою, сповненою якихось незрозумілих шарудінь і скрадливих тіней.

Уміє ж він задурити голову своїми вигадками!

— Особливо вдало у тебе вийшло з кішкою, — якомога поблажливіше сказав я, щоб відігнати чаклунську тишу. — Стоїть вона у мене перед очима, ну просто як жива. І кішка, і мишка… заздрю вашій професії, братці гробокопачі. Мабуть, не поступається перед астроботанікою. Спробуй-но перевір, що росте на Марсі або як кішка ловила мишку дві тисячі років тому! Улюблена професія барона Мюнхгаузена…

На мене відразу накинулися з обох боків. Та я був готовий до нападу цих землерийних фанатиків.

Я схопився, вирвався з їхніх рук і одним стрибком перемахнув через багаття, запорошивши, мабуть, очі переслідувачам хмарою попелу. А потім, як олень, помчав стежкою вгору, намагаючись не зачепити щось у темряві та не зламати собі шию.

Вони було погналися за мною, але невдовзі відстали. Тоді я звернув із стежки й заліг під кущем ялівцю.

Ніч була така тепла, духмяна, так яскраво сяяли зорі, що я досить довго лежав під своїм кущем і бездумно стежив за променем маяка, який рівномірно описував кола в небі над моєю головою. Можливо, я навіть задрімав ненароком, бо коли повернувся до табору, всі вже спали.

Я нишком пробрався в куток двору і примостився на кошмі поруч з Олексою.

Він не спав і відразу намертво стис мені горло.

— Здаюсь! — прохрипів я, покірно здіймаючи руки. — І визнаю, що давно не чув таких цікавих казок. А яка витонченість деталей: кішки, мишки, дерев'яний совочок, недбало кинутий біля вогнища… Тобі історичні романи писати б, а не ритися, як кріт, у землі, закопуючи свій талант.

— Іди ти к бісу, базіка нещасний! — ображено сказав він. — Думаєш, усе це казочки, гра фантазії. А я кладу голову на плаху, що тієї ночі все саме так і було.

— Звичайно. І головне, як зручно вигадувати: спробуй перевір, що справді сталося тієї чарівної ночі дві тисячі років тому!

— А коли я тобі доведу достовірність кожної деталі?

— Ану. Почни хоч би з того, що це була справді ніч і до того ж неодмінно серпнева.

— Дуже просто. Хто ж, по-твоєму, зненацька нападатиме вдень на укріплену фортецю? Звичайно, це сталося вночі, коли всі, окрім варти, спали.

— Гаразд, а чому серпнева?

— Бо серед обгорілих залишків одного будинку ми знайшли скелет корови. А в її шлунку — насіння кавуна, травинки і навіть ціла неперетравлена квітка. Такі й зараз ростуть на гірських схилах саме в кінці літа, в серпні.

Це вже зацікавлювало, і я присунувся ближче.

— А історія з втомленою жінкою?

— Теж не вигадана. Серед уламків ступки ми знайшли обгорілі пшеничні зерна. І совок насправді лежав неподалік від залишків вогнища. Значить, його напевно тут кинули, не прибравши на місце. І викінчений щит знайшли в руїнах майстерні зброяра, а килимову доріжку — під уламками будинку.

— Так, — замислено і спроквола мовив я. — Виходить усе цілком логічно, хоч і скидається на оповідання проникливого Шерлока Холмса.

— А що ж, він, гадаєш, свої припущення із стелі брав? Звичайний дедуктивний метод.[5]

І знаєте, що в кінці розмови сказав мені цей божевільний, солодко потягуючись:

— От коли б можна було перенести звідси сучасні будинки, всі ці халупки і санаторії! Отоді б ми покопались!..

— Спи, фанатику, — відповів йому я.


Розповідає Олекса Скорчинський

Спробуй засни, коли думки так і скачуть у голові. Чудний Мишко! Продемонстрував йому звичайнісінький приклад відновлення картини минулого за елементарними археологічними знахідками, і йому це здається мало не дивом. А нам завжди доводиться ось так, за крихтами бачити істину. Обвуглені зерна, черепки посуду, дитяча іграшка, ненароком загублена тисячі років тому… Хіба тут можна обійтися без фантазії чи без тверезої залізної логіки?

А от коли немає ніякої опори, ніяких знахідок, за котрі можна було б учепитися, що тоді? Легко відновити навіть детально загибель міста. Та чому воно врешті стало Уранополісом? Хто мені пояснить?

А вранці ми натрапили ще на одну таємницю.

Днів за два до цього я перекинув більшість своїх хлопців на розкопування споруди, що за моїми припущеннями була храмом. Звичайно, від нього нічого не збереглось, крім фундаменту. Проте уцілілі в землі бази п'яти колон перед фасадом — доказ того, що будівля, очевидно, мала певне громадське значення і служила для героїзації чи обожнювання. Про будову храмових споруд у грецьких містах Криму відомо поки що небагато, ось чому я й вирішив приділити особливу увагу саме цьому об'єкту.

Я попередив усіх про надзвичайне значення роботи, а сам уважно стежив за ходом розкопок на кожній з трьох ділянок, вибраних так, щоб розкрити зразу якомога більшу площу. Хоч храм, безсумнівно, був геть пограбований тієї трагічної ночі, і, напевно, згорів дотла, можливо, думав я, вдасться знайти якийсь уцілілий посуд чи навіть уламки статуй, якими звичайно прикрашали такі приміщення.

Поки що мої сподівання не справдились. Виростали гори перемішаної з попелом, просіяної крізь густі сита землі, та, крім будівельного сміття і зовсім безформних головешок, нічого цікавого не траплялось. Щоправда, обпалені уламки соленів — це у греків так називали великі листи черепиці — підтверджували, що споруда була багатою й гарною.

І раптом мене гукнула Тамара:

— Олексію Миколайовичу, тут якась залізна пластинка і на ній, здається, літери.

Я поспішив до неї. Справді, на забрудненій дівчачій долоні лежала невеличка металева пластинка.

— Навіщо ви її викопували без мене?

— Та вона сама випала з землі. Тільки торкнулась пінцетом, вона й випала.

— І що це за «якась пластинка»? Навіть відрізнити залізо від міді не можете…

— Та годі, Олексію Миколайовичу, не бурчіть. Тепер, коли ви її очистили від землі, я й сама бачу, що вона мідна. А це що таке?

Але я вже не слухав її. Сів на землю і перемальовував у польовий щоденник знахідку. У мене вже виробився умовний рефлекс: негайно братися за блокнот — хтозна, що може статися із знахідкою?

Тонка мідна пластинка була свідоцтвом проксенії Так називали греки право гостинності й захисту інтересів іноземців на території своїх полісів — щось на зразок сучасної «візи на в'їзд». Я відразу ж записав у блокноті приблизний переклад напису на пластинці.

«Проксенія Ураніда.

Рада й народ дав. Феотім Антігон, син Автея, і Аглотіл, жрець, син Нікагора, сказали: дати Ураніду проксенію і громадянство самому та роду його й право в'їзду чи виїзду йому самому і майнові їх у військовий та мирний час».

Знову ті ж імена! Дещо тепер з'ясовується: Аглотіл був жрець, можливо, навіть в цьому самому храмі. Отже, натрапили на правильний слід. А загадковий Уранід — іноземець. За якісь заслуги йому народні збори міста за пропозицією Феотіна Антігона та жерця Аглотіла вирішили дати проксенію й права громадянства.

За віщо? За послуги, що були відзначені карбуванням монет з іменами Аглотіла та Ураніда? Але що вони зробили, що удостоїлись такої честі? І хто був цей Уранід, з яких країв прибув він до міста, де його батьківщина? Може, він мав інше ім'я, але тут, у грецькому місті, його чомусь замінили на цей дивний псевдонім — Уранід. А може, його справжнє ім'я було «варварське» і грекам важко було його вимовляти?

Є над чим замислитись…

Мишко, звичайно, знову має привід для жартів:

— Як у перекладі звучить твій Уранід? Син неба? Так що ж тут голову ламати? Оголоси його просто прихідцем з якоїсь планети, бажано подалі від Землі, і скажи, що він перевернув за своїм бажанням усе життя грецького містечка. Такі гіпотези нині в моді…

Так, останнім часом стало модно всюди, де є археологічні таємниці, шукати сліди космічних прихідців. Вражає своїми розмірами стародавня Баальбекська веранда в пустині — отже, збудували її гості з космосу, не інакше. Зображення древніх богів «немовби в скафандрах» на скелях Сахари оголошуються портретами марсіан. Кумедний, одначе, метод — підміняти одні таємниці іншими, ще заплутанішими…

Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.

Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!

Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті — від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…

Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище — отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.

У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.

Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря — ніби вмитися.

А через два дні мій друг знову збаламутив наші міцні дослідницькі лави. Зі своїми новими дружками він знайшов якусь печеру недалеко від берега й так натхненно розмальовував її увечері біля вогнища, що багато кому з хлопців закортіло теж заглянути в цю кляту печеру. Довелося виділити їм вихідний день, яких, до речі, в нас уже давненько не було. Я, відверто кажучи, не давав вихідних під різними приводами, бо намагався якнайбільше розкопати за короткий літній сезон. Але тепер довелося офіціально оголосити наступну неділю неробочим днем.


З досади я не хотів ні в якому разі лізти з ними в цю злощасну печеру. Та потім вирішив, що нерозумно самому стовбичити цього дня на розкопці — той самий Мишко засміє. До того ж в печері, можливо, збереглися якісь сліди стоянки чи просто тимчасового перебування первісних людей, як у багатьох інших підземеллях Криму. Хоч первісне суспільство і не моя спеціальність, та варто простежити, щоб не пошкодили залишків печерної культури, коли їх пощастить знайти.

Зрештою — хоч я в цьому і не хотів сам собі признатися — треба було й мені трохи освіжити голову від настирливих думок, розвіятися, переключитися на щось далеке від таємниць мого Уранополіса.

Рушили ми в печеру рано-вранці. Захопили ліхтарі, свічки, вірьовки. Тут зовсім несподівано виявилось, що мій найближчий помічник із студентів, Алик Рогов, давно захоплюється спелеологією і облазив немало печер у Підмосков'ї та на Кавказі. Так що я йому доручив усе керівництво цією «підземною мандрівкою».

До печери було з півкілометра. Вхід до неї ховався в густих зарослих чагарника. Приміткою служив білий вапняковий камінь, покладений тут Михайлом.

Із тісного входу війнуло вогкістю та прохолодою. Світло наших ліхтариків проникало туди метрів на три, не більше. Далі все потопало в темряві.

— На клаустрофобію з вас ніхто не хворіє? — раптом запитав Алик.

— На що, на що?

— Ну, на клаустрофобію… Побоювання закритого простору. Є така хвороба. Вважайте, бо під землею погано буде.

Ми переглянулися. Нічого собі, приємне напутнє слово!

Один за одним, зігнувшись і штовхаючись, ми почали спускатися пологим тунелем. Тільки загавишся і необережно підведеш голову, зразу ж боляче вдаряєшся об мокрі виступи скелі.

Та ось хід став трохи ширший, можна випростатися на повний зріст. Піднявши над головою ліхтарики й свічки, ми обдивились. У невеличкому гроті ледь біліли брили вапняку в жовтуватих брудних патьоках. Одна з них заступала нам дорогу. Насилу боком попротискувались крізь вузьку щілину між цією брилою і мокрою стіною печери.

Я вперше забрався під землю і, одверто кажучи, почував себе не зовсім впевнено. Та й всі інші принишкли, перемовлялись чомусь пошепки, дівчата тулились одна до одної.

Наші велетенські спотворені тіні танцювали і смикались по стінах печери, а часом, при різкому повороті, немовби кидались нам назустріч і примушували дівчат злякано верещати. Під ногами хлюпала холодна грязюка. Вона налипала на черевики, йти щокроку ставало все важче. Я проклинав себе: завтра, напевно, багато хто матиме нежить, розкисне й працюватиме, як сонна муха.

Алик Рогов і Михайло, що йдуть попереду, так раптово зупинились, що ми тицьнулись в їхні спини.

— Що сталося?

— Чому зупинились?

— Там снігова людина, уа!

— Тихо! — голосно вигукнув Михайло. — Попереду роздоріжжя, як у казці. Три лазівки. Треба відгадати, яка з них нам найбільше підхожа. Нараду витязів вважаю відкритою.

Справді: далі тунель розділяється на три рукави. По якому з них іти? Звичайно, зразу починаються суперечки:

— Бери праворуч, там пролізти легше.

— Ні, треба ліворуч…

— Нехай Алик вирішує.

Алик присідає навпочіпки і ворожить із свічкою: то опускає її до самого долу, то піднімає вище. Тонесенький язичок полум'я безладно смикається і тріпоче.

— Я гадаю, треба повернути праворуч, — нарешті не дуже рішуче каже він. — Звідти сильніша тяга повітря, можливо, там вихід.

Слідом за Аликом ми одне за одним просуваємось далі. В душі я сподіваюсь, що і цей шлях виявиться невірним чи непрохідним, тоді можна буде з чистою совістю запропонувати всім повернутися назад. Але вузький лаз знову розширюється, вже можна випростатися, не ризикуючи набити на лобі гулю об сталактити. Доведеться лізти далі.

Знову під ногами хлюпає грязюка. Стає важче дихати. Низьке склепіння печери гнітить, примушує весь час мимоволі втягувати голову в плечі. Чи це в мене починається приступ тієї самої клаустрофобії, якою налякав нас Алик?

Попереду раптом чути плюскіт води та Аликів крик. Всі знову зупиняються, наштовхуючись на спини одне одному.

— Обережно. Тут вода! — попереджає Алик. — Я не помітив і хлюпнувся.

— Замочив ноги?

— Та я їх давно замочив, уже висихати почали. А тепер знову.

Обережно, тримаючись одне одного, ми збираємось біля Алика. Хтось із дівчат теж потрапляє у воду, сповіщаючи про це голосним вереском. А води й справді зовсім не видно. Тільки коли нагнешся із свічкою, тремтливий язичок її полум'я відбивається в дзеркальній чорній гладіні.

Коридор тут ширшає, утворюючи невеликий зал. Але далі дороги немає. Весь зал займає підземне озеро. Мишко розчаровано крекче, а я радий, що наш підземний похід, здається, закінчився.

— Гляньте, автограф печерної людини! — урочисто проголошує Михайло, все ж намагаючись пробратись далі вузькою смужкою берега.

При світлі кількох піднятих свічок на мокрій стіні сяє напис кривими білими літерами:

«Вася Хариков і Паша Буравко були тут 10. 07. 62 року. І вам того бажаємо!»

— Годі, рушаймо назад, — сказав я. — Чи хтось із вас теж має бажання залишити тут свій автограф?

Всі досить охоче почали збиратися назад. Але…

— Цікаво було б пірнути в це озеро, — замріяно промовив невгамовний Алик. — Може, печера тягнеться далі?

Певна річ, Мишко зразу ж загорівся.

— Слухайте! У нас же є акваланги, давайте принесемо їх сюди й пірнемо! — запропонував він з урочистим виразом новоз'явленого Архімеда.

Очі в усіх так загорілись, наче аж посвітлішало в печері. Я поспішаю втрутитися.

— Ні, нехай цим займаються спеціалісти, спортсмени-печерники. А ми сюди приїхали працювати на розкопках, а не в підземні озера пірнати. Хто хоче, щоб я негайно звільнив з роботи, — будь ласка!

Мишко почав був огризатися:

— Менше піни, на мене твої заборони не поширюються. Я, брат, вільний козак…

Але я досить переконливо посварився на нього кулаком і твердо сказав:

— Гаразд, кінчаймо балачки. Збираймося назад у дорогу, час уже пізній.

Завдяки позначкам на стінах ми вибралися з печери без ускладнень. Лише в одному місці заблукали в боковий тунель, та швидко помітили свою помилку.


І далі розповідає Олекса Скорчинський

Не знаю, як кому, а мені все ж було страшенно приємно вибратись із цього похмурого склепу на білий світ і вдихнути на повні груди свіжий морський вітерець. Та, здається, й інші теж відчули себе впевненіше й спокійніше.

Один тільки Мишко з властивою йому цапиною впертістю сказав, багатозначно позираючи на мене: — А я все ж якось загляну сюди з водолазним костюмчиком. Цікаво буде попірнати під землею…

Я промовчав. Вирішив серйозно поговорити з ним потім, щоб він або не баламутив мені хлопців, або забирався геть з нашого табору.

Але цього вечора розмова не відбулась: Мишко пішов на танці й повернувся, коли я вже спав. Уранці він не згадував про свій задум пірнати в підземному озері, мовчав і я.

А наступного дня нова незрозуміла знахідка сколихнула наш табір.

Я всіх суворо попередив, щоб, натрапивши на найменші ознаки якихось металевих речей, тканин чи папірусу, негайно припиняли розкопки і викликали мене. Але на цю дивну знахідку натрапив я сам, коли розчищав землю навколо залишків фундаменту однієї з колон храму.

Грубо обтесаний камінь зацікавив мене ледь помітним узором, що майже стерся від часу. Малюнок міг мати й природне походження, — скажімо, залишила вода чи проточив слимак. Ну, а раптом цей орнамент наніс якийсь невідомий художник тавр на камені, що його потім греки використали на будівництві храму? Така можливість теж не виключена.

І все ж, легенько відгрібаючи ножем землю, щоб очистити весь камінь і краще роздивитись на ньому узор, я раптом намацав щось тверде. Почав обережніше розчищати землю в цьому місці — поступово оголився обвуглений, згорнутий в трубочку шматочок шкіри.

Пергамент? Документи могли писати й на пергаменті, він тоді вже був широко розповсюджений.

Мене хтось гукнув. Я не відізвався, намагаючись навіть не дихати.

Тільки дивне відчуття, немов у розкопці раптом стало темніше, змусило мене підвести голову: звідки взялись хмари?

Але то були не хмари. Просто навколо ями зібралися всі учасники нашої експедиції. Вони з мого захоплення побачили: знайдено щось цікаве.

— Що сталося? Чого ви тут скупчились? — розштовхуючи хлопців, пробрався наперед стривожений Мишко. Волосся у нього було мокре, як видно, щойно повернувся з моря.

— Тю, ти живий-здоровий! — сказав він. — А я вже зрадів, думав, тебе завалило ненароком. Давно цього слід було ждати з твоєю одержимістю,

— Що ви знайшли, Олексію Миколайовичу? — перебила його Тамара.

Що я знайшов? Я цього ще й сам не знав. Обережно тримаючи на долоні знахідку, я з допомогою простягнутих до мене рук виліз із ями. Хтось швиденько розіслав на землі носову хустину, я поклав знахідку на неї й тільки тепер почав її уважно розглядати.

Так, безперечно, шматок шкіри, згорнутий в трубку і зверху дуже обгорілий. Мабуть, зразу був засипаний землею і тому не згорів увесь.

Але всередині є ще щось…

Обережно, двома пінцетами, почав я розкручувати згорток. Всередині містилися дві вузькі дерев'яні планки, скріплені між собою під тупим кутом так, що вийшла немовби рогатка. Шкіру було пришито до цих планок міцними волячими жилами.

Що це могло бути? Кінці планок, що розходилися, обламані. Може, якась частина храмової прикраси чи посуду для богослужінь?

Здогадки посипалися з усіх боків і, як завжди, найфантастичніші:

— Деталь фриза?

— А може, шматок драпіровки?

— Може, маска, яку одягав жрець?

— Таке! Що ж він, шаманом був, чи що?

— А може, це уламок іграшки? — нерішуче сказав Алик.

— Якої іграшки?

Алик зніяковів і так почервонів, що навіть загар не міг цього приховати.

— Ну, чого ти соромишся? — підбадьорив я. — Здогад, у всякому разі, більш вірогідний, ніж домисли про маски чи архітектурні деталі. Іграшки цілком могли бути в храмі як дарунки дітей, котрі одужали. Відомий випадок, коли хлопчик, на ім'я Євфан, приніс в дар Асклепію за успішне лікування найдорожче, що в нього було, — десять кісточок для гри в гилки…

— Та ну! Хіба й тоді вже грали в гилки?

— Звичайно, Мишко. Про цей дарунок зберігся запис на стіні храму Асклепія в Епідаврі. Так що Аликів здогад може бути цілком правильним.

— Ні, Олексію Миколайовичу, я зморозивдурницю, — захитав головою Алик. — Це я зопалу. Схожість вже надто велика…

— З чим?

— Що ти мнешся? Почав, так кажи! — напали па бідолаху з усіх боків.

— Та розумієте, я в дитинстві авіамоделізмом захоплювався… — Він знову замовк, червоніючи.

— І що ти хочеш сказати?

— Мені здалося, ніби це схоже на модель літака… На частину крила…

Ой, скільки тут було сміху. Але всіх перекрив своїм гучним голосом Мишко.

— Тихо, діти! — закричав він. — Це ж сенсація, найвидатніше відкриття нашого століття! Треба бігти на телеграф: «Знайдено рештки крил Ікара. Деталі поштою…» Або краще так: «Виявлено сліди діяльності юних авіамоделістів першого століття до нашої ери…»

Треба заступитися за бідолашного Алика і швидше втихомирити Мишка.

— Слухай, а ти даремно насміхаєшся над технічними знаннями стародавніх, — сказав я. — Тут ще може бути немало гідних подиву відкриттів для вашого брата скептика-інженера. Чув ти, наприклад, про знамениту знахідку біля острова Антикітеру?

— Біля якого острова? Не перебивай ти мене, будь ласка, цими старогрецькими назвами. І, пардон, що там було знайдено — діючу модель атомної бомби?

— Ні, чудово діючий обчислювальний механізм, звичайно, не електронний, як у вас тепер, але не менш ефективний як на той час.

— Цікаво! Коли можна — детальніше, маестро.

— Ну, лекцію читати я не збираюсь, не бійся. Скажу коротко: до цієї знахідки вважалось, ніби стародавні греки мали великі успіхи в галузі чистої математики, але механіка в них не досягла особливого

розквіту. І раптом на початку нинішнього століття ловці губок знаходять на дні моря біля острова Антикітеру прилад, який показував річний рух Сонця в зодіаці, точний час сходу і заходу найяскравіших зірок і найважливіших для орієнтування сузір'їв у різні пори року. Крім того, були особливі покажчики основних фаз Місяця, часу заходу й сходу всіх планет, відомих грецьким астрономам, — Меркурія, Венери, Марса, Юпітера й Сатурна, ба навіть схеми їх руху по небосхилу.

— І скільки ж будинків він займав на дні моря, цей чудо-прилад? — усе ще впирався Мишко, хоч уже з явною цікавістю.

— В тім-то й річ, що прилад портативний, не більший від сучасного настільного годинника.

— А коли його створили? — спитав Алик.

— Корабель, на якому був прилад, зазнав аварії десь у першій половині першого століття до нашої ери, зараз точно не пам'ятаю. Можна довідатись з опису знахідки.

— А ти навіть опис маєш?

— Звичайно. Чи ти думаєш, що я все це теж вигадав? Треба пошукати увечері. Здається, навіть журнал у мене є з собою. Там і детальний опис, і схема, кілька фотознімків…

— Ну, коли навіть фотознімки є, то я повірю, що до нашої ери був гурток авіамоделістів.

— Гаразд! А поки що — до роботи, — розпорядився я. — І так багато часу змарнували!..

Увечері я розшукав товстий том «Античного світу» з описом чудової знахідки біля берегів Антикітеру, і Михайло забув навіть про танці та традиційне вечірнє купання. Я теж рився в книжках, намагаючись знайти хоч натяк на розгадку того, що ми сьогодні знайшли.

Я розглядав фотознімки й малюнки античних іграшок, різних предметів домашнього вжитку, взуття й одягу. Потім мені здалося, ніби дивна знахідка має якесь відношення до мореплавства тих часів. Може, це шматок вітрил? Та навряд чи їх робили з такої доброї шкіри. А точніше перевірити це припущення, на жаль, немає змоги, бо до нас не дійшов жоден старогрецький парусник, хіба що їхні зображення на вазах.

Мишко, видно, захопився. Він креслив якісь схеми, раз у раз чулося його бурмотіння:

— Отже, верхній циферблат прикріплений над головним приводним клесом. А стрілки поверталися за допомогою ось цього барабана — ексцентрика… Ну, а цей штифтик для чого?

«Клюнув, — радів я. — Тепер надовго забуде про свою печеру. Давай, брате! Над цим хитромудрим механізмом уже багато хто ламав голову…»

Та згодом ним оволоділа нова манія: почав вимагати в мене зразки посуду та уламки обпаленої цегли для якихось аналізів.

— Та навіщо тобі воно? Що ти збираєшся робити?

— Удосконалювати метод палеомагнетизму.

Заперечувати проти цього було важко. Метод палеомагнетизму, розроблений останнім часом фізиками, дуже полегшив нам, археологам, датування знахідок. Чаклуючи зі своїми хитрими приладами над глиняними черепками, вони умудрялись дізнаватись, яким було магнітне поле Землі того часу, коли ця посудина обпалювалась у гончарній печі. А потім, користуючись складними графіками й діаграмами, на основі цих даних досить точно визначали час виготовлення посуду.

Майже для кожного знайденого зразка я про всяк випадок добирав і дублікати. Та все одно розлучатися з ними не хотілось: хтозна, що могло статися?..

А Мишко був невблаганний.

— Ану, не скупись! Для тебе ж стараюсь. Через кілька днів закінчилась його відпустка. Михайла телеграмою достроково викликали в Москву.

Коли я проводжав його на автобус, він раптом посварився на мене пальцем і, кепкуючи, сказав:

— А печерку ти мені прибережи до наступного приїзду. Я до неї неодмінно полізу.

— Прибережу, прибережу, — пообіцяв я похмуро.

— Я туди навіть вхід замурую й землею засиплю, щоб ти його ніколи більше не знайшов, бродяго!

Він мав з собою цілий ящик обгорілої цегли.

— Навіщо тобі стільки? — запитав я. — Цілий дім можна побудувати.

— Є у мене одна ідейка, — сказав Мишко, — але поки що ні слова.

Любить він напускати таємничість! Для чого йому та цегла?

Наступного дня сталося таке, що сторонні думки зразу вилетіли в мене з голови. Я забув про все на світі, крім роботи.

Зранку все йшло як завжди. Вже другий тиждень ми вели розкопки бокового вівтаря храму. Поволі розчищався останній куток невеликої комірчини, що була, очевидно, притулком комусь із храмових служників-рабів. Тут годі й думати знайти бодай залишки простого домашнього начиння. Яке майно міг мати раб?

Зачистку вів старанний і акуратний Алик Рогов. Я йому довіряв найскладніші розкопки, так що спокійно залишив його самого й пішов на інший об'єкт, де кілька студентів тільки-но починали розкривати фрагмент фундаменту фортечної стіни. Я попрацював з ними майже годину, коли побачив, що до нас біжить Тамара. Вона ще здаля відчайдушно махала рукою.

Захекавшись, гукнула:

— Олексію Миколайовичу, йдіть швидше! Вас Алик кличе.

— Що там трапилося?

— Він знайшов якийсь рукопис!

Ми всі помчали до Алика — попереду я, за мною, покидавши лопати, студенти, а позаду всіх зовсім знесилена Тамара.

Рогов сидів у ямі, час від часу нетерпляче висовуючи звідти голову, а сам прикривав долонями й всім тілом знахідку, смішно розчепіривши лікті — зовсім як квочка на гнізді. Я сплигнув до нього в розкоп, решта скупчилась навколо, відсапуючись і переводячи дух.

Алик обережно прийняв руки, і я побачив, що із землі стирчав край чогось плетеного з лози, можливо, кошика. Пруття обвуглилось.

Я це відразу помітив, машинально. Всю увагу мою привернув шматок папірусу, що стирчав між пруттям. Невже чудом зберігся якийсь письмовий документ?

Стримуючи тремтіння рук, за допомогою Алика, який, наче асистент під час складної хірургічної операції, з одного руху моїх брів подавав то скальпель, то гумову грушу для здування пилюки, я почав розчищати землю навколо кошика.

Пінцетом я вийняв з неї шматок ганчірки, клубочок вовни, кілька трісочок, глиняну пластинку… І, на решті, невеликий, тонкий згорток папірусу, за ним другий. Їх я зразу ж, поки не розсипалися на порох від свіжого повітря, розгорнув і затис між двома скельцями. Тепер можна було витерти піт з лоба й спробувати повернути зовсім занімілу шию…

Я подивився на годинник. Не дивно, що шия так страшенно боліла: проморочився дві години сімнадцять хвилин і зовсім не помітив цього.

Я проглянув коротенький напис на табличці: «Клеот запитує бога, чи вигідно й корисно йому розводити овець?»

Так, усе зрозуміло, звичайне питання до оракула. Тепер папіруси. На першому з них написано: «Я рішуче докоряю тобі за те, що ти дав загинути двом поросятам внаслідок перевтоми від довгої дороги, адже ти міг покласти їх на віз і доставити благополучно. На Геракліда вина не падає, бо ти сам, за його словами, наказав йому, щоб поросята бігли всю дорогу. І потім не забудь пустити…»

Далі записка обривалася, хоч на папірусі ще залишалось вільне місце і чорніла велика клякса, ніби того, що писав, хтось підштовхнув під руку.

Я швиденько перемалював текст у свій блокнот і зайнявся іншим шматком папірусу. Це теж, мабуть, якась чернетка. Літери недбало розбіглися нерівними рядками: дельта, іпсилон, сигма, омікрон… Я перечитав їх знову й міцно потер лоба.

Всі літери були знайомі, але я нічого не розумів. Вони не складались в нормальні, зрозумілі слова. Звичайнісінькі грецькі літери… Але з їх сполучення виходила справді якась тарабарщина, позбавлена будь-якого смислу.

Я склав лише окремі слова: «по-ахейськи», «націди», а ось це, мабуть, «розмішай». Та й вони були якісь спотворені, перекручені, з наче навмисне усіченими закінченнями, тому я швидше вгадував їх зміст, ніж розумів його точно.

Дуже незвичний і болісний стан! Уявіть собі, що ви добре знаєте, як вимовляється кожна літера рідного алфавіту, але розуміти смисл складених із цих літер слів раптом розучились. Стала чужою своя рідна мова!

Таке діялося й зо мною. Зовсім розгублений, я підвів голову і сказав студентам:

— Нічого не розумію… Що за чортівня!







МИ ПІРНАЄМО ПІД ЗЕМЛЮ

Мати переконання — отже бути пильним.

С. Лікок [6]


Розповідає Михайло Званцев

Мій Олекса покинув свої розкопки й примчав у Москву зовсім очманілий. Завжди такий спокійний, розсудливий, як на мій погляд, навіть занадто повільний, він був сам не свій. Ще б пак, уявіть себе на його місці: відшукав заповітне «писемне джерело», а прочитати його не може!.. Із шістдесяти восьми слів розібрав тільки п'ять.

Увечері ми вдвох сушили голову над цією таємницею. Невеликий, криво віддертий шматок папірусу, списаний упоперек стовбцями нерівних рядків. Літери вицвіли, ледь помітні — недарма його, мабуть, викинули в корзину для сміття. А мій фанатик просто тремтить над ним, неначе це не знати який скарб.

Але, чесно кажучи, я вже поділяв його запал. У мене теж руки засвербіли розгадати цей документ.

— Слухай, а може, це справді якийсь шифр? — припустив я.

— Кому треба зашифровувати якісь господарські поради? — знизав він плечима.

— Чому господарські? Ти що, їх прочитав?

— Ні, але я користуюсь тим самим методом дедуктивного аналізу, в силі якого ти вже мав нагоду переконатися. Дивись, — він схилився над столом, водив олівцем по склу, під яким лежав шматочок папірусу, — бачиш, в кінці четвертого рядка одинока літера «бета», в кінці п'ятого — «альфа», а дев'ятий рядок закінчується літерою «гама». Це, напевно, цифри: 2, 1, 3. Греки тоді позначали цифри літерами. Отже, йде якийсь перелік, опис чогось.

— Можливо, ти маєш рацію.

— Уже є зачіпка. Отже, рано чи пізно ми його розшифруємо…

— Так, це залежить від того, наскільки часто повторюватимуться окремі літери. Чистісінька тобі математика й статистика! І все ж я правий, а не ти: ключ до цієї тарабарської мови треба шукати, як до звичайної шифровки. Ми з тобою перебуваємо зараз у становищі Вільяма Леграна…

— Якого ще Леграна?

— Маестро, треба знати класиків. Едгар По, «Золотий жук».

Я легко відшукав на полиці сірий томик і відкрив потрібну сторінку, не звертаючи уваги на в'їдливий випад:

— Це твій основний посібник по розшифровці невідомих письмен?

— Отже, що зробив завбачливий Вільям Легран? Він підійшов до розгадки суто науково. В будь-якій мові кожен елемент — звук, літера, склад тощо — повторюється з певною частотою. На цьому і засноване розуміння секретних кодів. Знаючи, що в англійській мові найчастіше вживається літера «е», Легран підрахував, яка цифра найбільше зустрічається в піратській криптограмі, і всюди замість неї підставив цю літеру. Потім, знову-таки за законом частоти повторення, він літеру за літерою розгадав усю шифровку й пізнав таємницю піратів: «Добре скло в трактирі епіскопа…»

— Не бачу все ж особливої схожості з нашим завданням, — перебив він мене.

— Слухай, ти інколи буваєш на диво нетямущий! Цю фразу можна зашифрувати так, як зробив піратський отаман Кідд.

Я накидав на аркушику паперу криптограму з оповідання


— А можна її зашифрувати й інакше — словами. Скажімо: «Лобасто кіре а курако пула…» Виходить точно, як твоя тарабарська мова. Лишається переписати це грецькими літерами, яких я не знаю, чи латинськими, й можна видавати за стародавній манускрипт невідомою мовою. — Я тієї ж миті проробив цю нескладну операцію й подав йому аркушик:

«Lobasto kire a kurako pula…»

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив він, розглядаючи мене. — Це вдасться розшифрувати…

— Та чи ти знаєш, любий мій осквернителю стародавніх могил, скільки часу на це піде? — я швиденько прикинув на папері, що трапився під рукою. — Так, під кінець життя, старим дідуганом ти, нарешті, прочитаєш: «Цим засвідчую, що мною, жерцем О. М. Евріпідусом, справді викрадені з храмової казни 3 — в дужках прописом: три — бронзові голки». Що й казати — звабна мета, їй не шкода й життя!

— Ну й базікало ти, Мишко! — зітхнувши, сказав він. — По-перше, кожний новий документ старовини дуже важливий для науки. А по-друге, я не збираюся скніти над розшифровкою, як кустар-одиночка. Опублікую копію в журналі, й спільними зусиллями якось ми розгадаємо цю таємницю найближчого року…

— А найближчого тижня не хочеш? — згорда спитав я. — Ти забув, що в наш час найвидатніші відкриття здійснюються на стиках далеких одна від одної наук?

— Тобто?

— Тобто тобі на допомогу прийде всемогутня кібернетика, певна річ, в моїй особі.

І знаєте, що він мені відповів, цей зарозумілий нахаба?

— Я знаю, — каже, — що нині дехто, втративши надію сягнути зірок у своїй власній науці, поспішає примазатися до тих галузей, де їх слабкість не так помітна непосвяченим. За стародавнім принципом: в країні сліпих і кривий — король. Що ти розумієш в археології чи лінгвістиці?

— Он як! — сказав я. — Тоді нам немає про що говорити.

Але тут він почав всіляко улещати мене:

— Ну годі комизитись, це я так, заради красного слівця бовкнув. Конкретно, що ти пропонуєш?

— А чи не час уже припинити захоплення цими кустарними методами і згадати, що ми живемо у вік електроніки. Пам'ятаєш, як вдало розшифрували недавно новосибірці мову майя! А вона, мабуть, складніша за твою тарабарщину. Коротко: пропоную покласти твій горішок на зубок електронно-обчислювальної машини. Домовлюся з шефом. Сподіваюсь, він дозволить уладнати цю справу в нашому інституті. Коли документ написаний відомими літерами, але невідомою мовою, його можна розглядати як шифровку. Щоб підібрати до неї ключ, тобі доведеться нидіти кілька років. А машина це зробить далеко швидше.

— Невже це можливо?

— Вибачаю тобі сумніви тільки тому, що ти цілковитий невіглас у кібернетиці,— поважно сказав я.


Розповідає Олексій Скорчинський

Мишко — великий базіка, і я, по правді, не дуже вірив у його райдужні обіцянки. Але щодо того, що «в країні сліпих і кривий — король», — це я йому, звичайно, бовкнув даремно, незаслужено, хоч і мало розуміюсь на кібернетиці. Товариші по роботі його дуже поважають і цінують; за їх відгуками, він там, у своєму інституті, якщо й не король, то принаймні подає великі надії.

І все ж він не замикається у вузькофахову «шкаралупу» — це мені теж в ньому подобається. Астрономією захоплюється, та й на літературі розуміється непогано, а тепер ще затіяв якісь мудрі досліди з палеомагнетизмом, замучив мене зовсім, вимагаючи все нових і нових зразків для аналізів. От тільки в історії та археології слабенький, але хто ж охопить неосяжне!..

Вже наступного дня Михайло подзвонив мені й сказав, що мав «попередню дипломатичну бесіду з шефом і справа вирішиться найближчим часом». Та я не став цей час марнувати.

Я набрав у бібліотеках товстезних праць з лінгвістики й порівняльного мовознавства. І що більше читав, то важчим здавалось завдання.

З такою ж проблемою кілька років тому зіткнулись наші археологи, коли розкопали біля стародавньої парфянської столиці Ніси на півдні Туркменії таблички з арамейськими письменами. Ці письмена відомі вченим давно, їх уміють читати. Але складність полягала у тому, що зручнішими порівняно з клинописом чи ієрогліфами арамейськими письменами користувались в старовину багато народів Азії, які говорили найрізноманітнішими мовами.

Розшифрувати таблички, знайдені в Нісі, вдалося досить швидко, бо хоч приблизно можна було уявити, якою мовою вони написані,— адже Ніса була в той час столицею Парфянського царства. Цей здогад підтвердився. Для розшифрування написів об'єднались археологи, знавці іранських наріч та спеціалісти з семітських мов, до яких належить арамейська писемність. І стародавні папери заговорили.

А що робити? Знайдений документ написано грецькими літерами, але якою мовою? Може, це мова скіфів — вони населяли тоді всю степову частину Криму і своєї писемності не мали. Якщо ж у них не було ніякої писемності й не збереглося жодного документа, де мені знайти тепер людину, яка знала б скіфську мову? Не було своєї писемності й у таврів, мова їхня вмерла для нас безповоротно.

Ниточки, за які я марно чіплявся, намагаючись розплутати цей клубок, обривались тут-таки, з самого початку.

От одне слово в знайденому документі звучало зовсім як грецьке «кокіт». Так називали в деяких міфах річку в загробному підземному царстві. Але сюди це явно не пасувало, виходила цілковита нісенітниця, та й до того ж слово було написане з маленької, а не з великої літери — отже, не було власним ім'ям. Воно тільки за звучанням схоже, а означало, напевно, щось зовсім інше, ніж загробну річку…

Я відчував, що скочуюсь у небезпечну пастку етимологічного методу. Прихильники його прагнуть у схожих випадках зрозуміти невідому мову тільки через її порівняння з якоюсь іншою, відомою. Особливо вони захоплюються при порівнянні звуковим збігом слів у мовах.

Але це хибний шлях. Спробуйте дізнатися з одного лише звучання, що означає слово catz мовою індійців майя. Воно звучить зовсім як німецьке katze, але означає зовсім інше: у майя це «птахи», а в німців — «кішка». Новогрецьке слово «па» чується звично для російського вуха. А означає воно зовсім не заперечення, а, навпаки, ствердження — «так».

Треба було не піддаватися спокусі знайомого співзвуччя, а йти довшим і тяжчим, але зате єдино надійним шляхом: порівнювати й співставляти комбінації слів-повторень у їх зв'язку з тим, що міг приблизно означати цей документ, з якою метою він був написаний. Цим я і зайнявся.

Поступово я розширював коло пошуків, заново перечитуючи все відоме про скіфів, таврів та інших сусідів грецьких поселень у Криму. Ключ до розгадки таємниці невідомої мови слід було, по-моєму, шукати десь тут.

Та через тиждень телефонний дзвінок Мишка Званцева вирвав мене з цього стародавнього світу й переніс у зовсім інший, надсучасний…

— Приїзди негайно в інститут, я тебе чекаю, — сказав він. — Шеф дозволив займатися твоїм шифруваннячком після роботи. Треба підготувати всі матеріали. На тому тижні нам дадуть машину на тридцять шість годин…

— Тільки? — зажурився я. — А що ми встигнемо за цей час?

Він так розлючено засопів у трубку, що я мерщій додав:

— Ну добре, добре, їду…

Інститут був за містом, кілометрів із сорок від Москви. Просто серед соснового бору здіймались високі корпуси, сяючи проти сонця величезними вікнами. І всередині все було новеньке, ультрасучасне. Я почував себе не дуже зручно в цьому зовсім незрозумілому мені світі машин, оточених, немов звірі в зоопарку, захисними дротяними сітками, приладів, які займали цілі кімнати, пультів, що підморгували кольоровими лампочками від підлоги до самої стелі.

А Мишко походжав як господар і за звичкою «розпускав павиний хвіст»: любив похизуватися.

— Чудо-машина, її слід було б назвати: «Смерть дурням!» Враз розвінчає і шпаргалочника в інституті, й пройдисвіта-окозамилювача, і липового плановика, який усі цифри бере із стелі…

Хлопець у синьому халаті, з логарифмічною лінійкою, що стирчала з кишені, був, навпаки, дуже небагатослівним.

— Віктор, колосальний програміст, — представив мені його Мишко Званцев.

А хлопець уже спокійно схилився над копією знайденого документа, машинально виймаючи з кишені свою логарифмічну лінійку. Чим вона йому тут може допомогти?

Що творилося далі, досі не збагну до пуття і тому навряд чи зможу детально розповісти. Я раптом знову відчув, що перебуваю в дурному становищі, як і тієї миті, коли дістав дивний документ з-під землі. Михайло і Віктор про щось заклопотано розмірковували, але я майже нічого не розумів із їх бесіди. Алгоритм, статистичні властивості тексту, кодування за таблицями випадкового набору символів, ентропія, математичне очікування й дисперсія[7] — ні, вони говорили справді якоюсь невідомою мені мовою.

Я й не намагався надто вникати в їхню розмову, озиваючись тільки на питання, що стосувалися особисто мене чи археології. Вони замінили кожну літеру грецького алфавіту цифрами. Звичайна грецька літера «альфа» набула внаслідок цього зовсім дивовижного, по-моєму, вигляду: 100000. А «іпсилон» набув вигляду — 100101. Ось тепер, здається, документ справді надійно перетворили на якусь шифровку…

Взагалі про технологію всієї підготовчої роботи по розбору знайденого документа я більше нічого говорити не буду: хто хоче (і здатний в цьому розібратися), можуть дізнатись про всі деталі із спеціальної статті, яку Михайло й Віктор готують зараз для збірки, присвяченої проблемам кібернетики.

Так вони чаклували над цифрами щовечора протягом тижня. І Віктор, похитуючи головою, кілька разів казав мені:

— Надто мало тексту, боюсь, нічого не вийде. Повторюваність деяких літер мізерна. Якби ви нам дали побільше тексту…

Дивак! Я й сам хотів би знайти нові документи: хай навіть незрозумілі, написані такою ж загадковою мовою. Але, крім цього шматка папірусу, у нас поки що нічого не було.

Врешті настав день, коли за розпорядженням шефа, якого я так і не бачив і навіть не знав його імені, нашій групі № 15, як вона, виявляється, офіціально вже називалася, повинні були за графіком дати на тридцять шість годин обчислювальну машину. В зал, де вона стояла, мене не пустили.

— Однаково нічого не побачиш, а тільки будеш плутатись під ногами, — суворо сказав мені Михайло.

І цього разу я не наважився з ним сперечатись, тільки глянув через напіввідчинені двері на машину. Але не побачив нічого нового, крім тих самих пультів з лампочками та загадкових приладів уздовж стін. А потім двері зачинились, і я пішов додому чекати…

Не знаю, скільки минуло часу до наступного вечора, — мабуть, тридцять шість не годин, а років чи, може, десятиріч. Я почув Мишкові швидкі кроки і відчинив двері раніше, ніж він устиг подзвонити. Передусім уп'явся поглядом в його лице. Воно було збентежене. Отже, все виявилось липою, ще однією брехнею?

— Ну?

— Та дай ти мені роздягтися! — сказав він, одпихаючи мене вбік і розмотуючи шарф. — Розумієш, дуже мало тексту, Віктор мав рацію.

— Де текст? — закричав я.

Ніяковіючи, Михайло поклав переді мною аркушик паперу, на якому було написано:


«Візьми. . по-ахейськи

«благовон», вичави з неї. . і роз

Веди. . водою із. .

Додай. . . . два,

. . візьми. . пива. одну,

заріж. . націди його. в ту

і. . і доверху. . розведеним

. . це розмішуй. . .

не. . піна. . три

. . . і. . . .

. . . змова. . .

. . . «Сарон, Калафон. .

. . і. . одним духом. .»


— Оце і все. Як бачимо, не дуже густо. Але нічого не вдієш, текст занадто коротенький, куций, — сказав Михайло так, нібито у чомусь завинив. — Тарабарщина. І, по-моєму, не дуже цікава: чи то сторінка з кухонної книги, чи то рецепт якоїсь отрути — не випадково тут згадується слово «змова» й чиїсь імена.

— Нічого ти не розумієш в археології,— вирішив я втішити його, хоч і сам був розчарований. — Тобі все здається, ніби для нас найважливіше знайти якийсь скарб. А часом звичайнісінькі черепки посуду чи ось такий запис можуть розповісти куди більше, ніж гарна ваза і золотий кубок. Матеріальна культура народних мас стародавнього світу — ось що нас цікавить над усе: як розвивались продуктивні сили суспільства, що люди сіяли на полях, що виробляли в майстернях, у які виробничі відносини вступали вони між собою в процесі праці.

— Ну, й про що тобі говорить ця куца розписка, доморощений Шерлоку Холмсе?

— Ну, по-перше, я помилявся, вважаючи це за якийсь господарський опис чи реєстр. Найпевніше, це рецепт, який жрець чомусь хотів засекретити, приховати від чужих очей…

— А може, все ж повідомлення про змову? Мишкові дуже хотілося йти слідами героїв Едгара По. Рецепт його не вдовольняв: яка в ньому романтика?

— Та ні, слово «змова» тут вжито в розумінні «замовлення». А імена справді не грецькі, мабуть, якісь магічні божества чи демони.

Я ще раз уважно переглянув запис і додав: — Деякі пропуски, здається, можна відновити за змістом, допомогти твоїй чудо-машині. По-ахейськи «благовоном» називали м'яту. Отже, перший рядок читається: «Візьми м'яти, що називається по-ахейськи «благовон»… Шостий рядок: «заріж», мабуть, якусь жертовну тварину, а не підступного ворога, як ти гадаєш; «націди її»1—напевно, «крові» — в якусь посудину… Так, без сумніву, рецепт. Але навіщо жерцю треба було зашифровувати його, не розумію!

— Хотів приховати, щоб стати монополістом. Ти думаєш, у стародавні часи шахраїв не було, чи що?

— Можливо.

Тут я помітив, що Михайло якось дивно мнеться, неначе хоче щось сказати, та соромиться, — зовсім на нього не схоже.

— Ти чого?

— Та так, є одне міркування…

— Ну, кажи.

— Боюсь бовкнути таку нісенітницю, як тоді Алик про стародавніх авіамоделістів, — засміявся Мишко. — Розумієш, я теж думав: навіщо все це здалося жерцю? Чому його не влаштовувала рідна мова, від якої потім пішли всі писемності Європи й деякі алфавіти Азії? В порівнянні з громіздким вавілонським клинописом чи єгипетськими ієрогліфами грецький алфавіт уже на той час був найпрогресивнішим, простим і логічним. Недарма його, по-різному зінивши написання літер, взяли потім за основу своєї писемності й деякі інші народи.

— Ти, виявляється, не гаяв марно часу…

— Навіщо ж було жерцю, полишивши грецький алфавіт, складати якусь нову мову, зберігши для неї лише деякі грецькі слова, та ще й перекручені? — вів далі він, відмахнувшись від мене, як від мухи. — Чи тільки для зашифрування цих секретів? Та задля цього можна було й не займатись складанням нової мови — досить лише зашифрувати записи цифрами чи умовними значками, як це робили пірати в оповіданні Едгара По.

Він помовчав і додав:

— Ти зверни увагу, що ця загадкова мова була, мабуть, якоюсь дуже простою, логічною і ясною, бо чимало слів машина розшифрувала швидко і легко…

— Ну й що ж ти хочеш, врешті, сказати?

— «Щось на зразок есперанто», — визначив її Віктор Крилов. А його логічний розум дуже точно схоплює такі речі…

Мишко люто подивився на мене — чи не сміюсь, як він у свій час над Аликом, і вів далі.

— Що більше я аналізував думки, які виникали в процесі підготовки програми для машини, то більше внутрішньо погоджувався з таким визначенням. Так, простотою граматичних форм, логічністю і лаконізмом мова цього документа дуже нагадує есперанто.

Тут вже я не витримав:

— Есперанто в першому столітті до нашої ери? Тобі шкодить читати багато книжок з лінгвістики! Слухай, це все із тієї ж серії геніальних, але забутих відкриттів стародавніх людей. Стальні колони, які не іржавіють, марсіяни в пустелі Сахара, металеві цвяхи, шпильки, нібито знайдені в доісторичних шарах вапняку… Все це можуть вигадувати такі, як ти, що зовсім не знайомі з реальним побутом стародавніх людей. Рабовласницький лад, грецькі міста в оточенні ворожих племен скіфів і таврів, які не мають ще своєї писемності,— ну, скажи мені, зроби ласку, чого це грецькому жерцю з храму Асклепія раптом спаде на думку складати за таких умов есперанто для полегшення і зміцнення міжнародних зв'язків? Відсутність найменшого чуття історизму! Ні, ти вже краще частіше згадуй в'їдливі, але цілком справедливі слова Марка Твена: «Відомостей, невідомих людям у давнину, було дуже багато…»

— Гаразд, вважаймо, що цієї розмови не було. Що ти збираєшся далі робити?

— Копати, шукати! Якщо цей жрець вів шифровані записи, то й ховав їх у якийсь тайник. І, звичайно, не встиг звідти забрати тієї ночі, коли зненацька напав ворог. Відшукати цей тайник! Треба буде — підпалю ваш проклятий майданчик для танців, але докопаюсь до нього!

— Ні, все ж доведеться тебе, мабуть, зв'язувати й відправляти до психіатричної лікарні… Та гаразд, я поки що нікому не скажу, що ти з глузду з'їхав, тільки надсилай мені побільше обгорілих цеглинок для аналізів.

Ну й дались йому ці цеглини!..


Знову бере слово О. Скорчинський

Новий сезон розкопок я вирішив почати з планомірного повторного обстеження всіх руїн храму Асклепія. Храм мав у плані форму літери «Т». Ми розкопали ліве крило й центральну частину. Праве крило, на жаль, було для нас недоступне: на його місці уже збудували санаторій.

Комірчина писаря-раба, де ми знайшли залишки кошика з папірусом, була якраз в кінці лівого плеча літери «Т». Я припускав, що й усе праве крило займали, мабуть, службові приміщення. Навряд чи там міг бути тайник. Найпевніше всього, його слід шукати десь поблизу центральних приміщень, де містилися жертовники та мешкали жерці.

Вся ця частина була розкопана ще торік. Але ми почали її обстежувати наново, розуміючи, що при звичайних розкопках тайник цілком можна пропустити, якщо не шукати його спеціально.

Знову, сантиметр за сантиметром, я сам перекопував усю землю в торішньому розкопі. Мені допомагав Алик Рогов, та незабаром йому ця робота, мабуть, почала здаватися марною. Він копав абияк, тільки «відбував», а потім негайно змивав пилюку й бруд і десь зникав на весь вечір.

Я довго не міг зрозуміти, куди ж це він поспішає щовечора, поки випадково не побачив акваланг. Отже, торішній візит Мишка все-таки залишив свої наслідки: мої хлоп'ята теж помітили, що море у них під боком. Не вистачало ще тільки Мишкової чергової відпустки, щоб вони додумались разом з ним пірнати в це злощасне підземне озеро.

Та я помилився.

Одного разу ввечері я сидів у наметі й заповнював щоденник розкопок. Алик зник, як завжди, зразу після роботи, взявши акваланг. Сонце вже сіло за гори, в наметі темніло. Час було засвітити ліхтар.

І раптом вхідна запона відкрилась, і в намет просунулась патлата Аликова голова. Все обличчя його було в глині. Чи не трапилось чого?

— Олексію Миколайовичу… Я скелет знайшов, — поспішно заговорив Алик, насилу втискуючи в намет своє довгов'язе тіло й для чогось волочачи за собою теж вимазаний грязюкою акваланг.

— Де? Який скелет? Утопленика, чи що?

— Та ні, не в морі, а в тій печері, що восени розвідували. Я вирішив її добре обстежити. Пірнав кілька разів у підземне озеро, там друга печера…

Так ось куди, виявляється, виряджався він щовечора з аквалангом! А я гадав, він собі пірнає в море, як усі нормальні люди…

— Нічого особливого не знайшов… А от сьогодні в боковій кишені побачив скелету — нескладно розповідав він далі.

— В якій кишені?

— Та це у нас, спелеологів, підземні тупики так називаються. Зовсім невеликий грот, а в ньому скелет.

— Стародавнє поховання?

— Не знаю, не зміг визначити. Треба вам самим подивитись.

Більше я нічого путнього від нього не добився. Рушати в печеру проти ночі було небезпечно. Вирішили чекати ранку.

— А як же ти туди один лазив? — накинувся я на нього. — Ще хвастався, ніби досвідчений печерник. Хіба можна це робити?

— Так я ж не один, — ніяковіючи, виправдовувався Алик, даремно намагаючись стерти з розпаленого обличчя бруд і тільки розмазуючи його ще більше. — Павлик Курашов зі мною ходив для страхування й сидів на березі озера, поки я пірнав. І щоразу ми біля входу записку клали з позначенням часу, коли зайшли в печеру й коли мали намір повернутися. Отже, я всіх правил безпеки дотримувався. Та й товариші знали, куди ми йшли.

— Виходить, потай від мене?

— Чому потай? — пробурмотів він. — Обстежували печеру у вільний час. Ніхто не може нам заборонити займатися спортом після роботи, адже так? А вам і хлопцям не говорили, щоб не створювати навколо цієї справи нездорового ажіотажу…

— Ось я тобі покажу нездоровий ажіотаж за порушення експедиційної дисципліни, — посварився я йому кулаком, хоч це, мабуть, було не зовсім педагогічно. — Ти забув, що все-таки в експедиції знаходишся, а не на курорт дикуном приїхав? Я ж за кожного з вас головою відповідаю чи в робочий, чи в неробочий час! А зараз іди вмийся… печерний жителю.

Лізти в цю печеру та ще й пірнати в підземне озеро мені, визнаю, зовсім не хотілось. Та не залишити ж стародавнє поховання необстеженим!

Вранці, без зайвих розмов, я доручив одному студентові замінити мене на розкопках, а сам у супроводі Алика й Павлика Курашова подався в печеру. Акваланг у нас один, та Алик прихопив ще маску з дихальною трубкою. Каже, що добре вивчив, як треба користуватися, й цілком обійдеться цим простим спорядженням.

При вході до печери ми лишили записку: зайшли о такій-то, маємо намір повернутися не пізніше шостої вечора. Про це повідомили й мого заступника на розкопках.

Усю підземну дорогу до самого озера ми пройшли без будь-яких ускладнень. Алик проходив тут не раз і старанно розмітив шлях крейдяними стрілками на стінах.

Ось і озеро. Вода в ньому при світлі наших трьох ліхтарів здавалась зовсім чорною, густою й маслянистою, виблискувала, мов нафта. При думці, що доведеться поринати в неї, в мене мурашки пробігли по шкірі. Та Алик швидко роздягнувся, діловито приладнав маску, в той же час інструктуючи мене:

— Як пірнете, пливіть біля самого дна, щоб головою об скелю не стукнутись. Це недалеко, всього метрів три з половиною буде. Тоді можна виплисти. Я піду першим і вам посвічу там біля виходу.

Потім він прискіпливо перевірив, чи добре запаковані в гумовий, водонепроникливий мішок фотоапарат з лампою-спалахом і блокнот. Я захопив усе, щоб там, на місці, як належить сфотографувати й замалювати знахідки, перш ніж їх досліджувати.


Нарешті зібралися. Щулячись, я дивився, як Алик тримається за каміння, входить у чорну воду й зникає в ній з головою. Зараз моя черга. Павлик залишився на березі з нашим одягом.

Дуже неприємне це відчуття — занурюватись у холодну брудну воду. В ній набралося так багато мулу, що вона здавалася липкою та в'язкою. Мимоволі хотілося швидше вилізти з цієї підземної трясовини…

Здається, фізично відчуваєш, як важко давить на тебе все громаддя скелі, що нависла зверху. І я проти волі майже плазував замуленим дном, притискався до нього всім тілом — так і виповз на берег замурзаний.

Раптом у вічі мені вдарило світло ліхтаря. Крізь мутні патьоки брудної води на склі маски я ледве розгледів Алика, який простягав руку. Він допоміг мені вибратись на слизький берег і скинути акваланг.

Підземний зал, до якого ми потрапили таким незвичним шляхом, був, мабуть, величезним. Наші ліхтарики виривали з темряви то блискучі гігантські бурульки сталактитів, що звисали звідкілясь згори, з невидимої нам стелі, то кусок скелі, вкритий гострими кристалами неправильної форми. А далі все потопало в мороці. Вздовж однієї стіни вишикувались тонкі білі колони, нагадуючи труби величезного механізму. Вапнякові патьоки покривали всі стіни, наче химерні драпіровки й мережива. І всюди неголосно дзюрчала, дзвеніла, шепотіла вода, безліччю струмків уливаючись у підземне озеро…

Але роздивлятися зал ніколи. Алик тягне мене туди, де темрява здається особливо густою й похмурою.

Ми боком пробираємося мимо наїжаченої гострими шипами скелі. Тоді хекаємо й задихаємось, майже плазом пробираючись вузьким проходом. Алик підводиться на весь зріст і намацує променем ліхтарика невеликий майданчик під навислим козирком скелі.

— Ось тут, — хрипко вимовляє він.

Я спрямовую світло свого ліхтарика туди, під навислу скелю, й поволі наближаюсь.

Скелет лежить у невеликій ніші, роздивитись його важко. Але спочатку треба виконати перше тверде правило: сфотографувати й замалювати знахідку перед тим, як торкатися до неї. Скільки випадків відомо в історії археології, коли від дотику невправної руки розсипались, вмить перетворювались на порох, пилюку дуже цінні знахідки! Для цього інколи й торкатися не треба, досить лише струменя свіжого повітря.

Я поспіхом розпаковую гумовий мішок, виймаю з нього лампи, фотоапарат, готую до зйомки.


— Олексію Миколайовичу, а якого приблизно часу це поховання? — знову пошепки, ніби остерігаючись порушити підземний спокій, питає Алик.

Я розумію його приховане бажання, щоб знахідка неодмінно виявилась якоюсь винятковою, дуже давньою, дивовижною для науки. Та поки що нічого відповісти йому не можу.

— Можливо, таврів чи навіть кизилкобинців. Це загадкове плем'я населяло тутешні гори ще до таврів і, як правило, влаштовувало могильники саме в печерах. Кожна нова знахідка їх особливо цікава для науки.

«А може, це зовсім не могила?» — майнуло в моїй голові. Ні ритуальних предметів, якими всі стародавні племена обов'язково обряджали покійників у дорогу до загробного царства, ані прикрас.

Кортить оглянути скелет краще, але я стримую себе. Насамперед сфотографувати.

Апарат готовий. Осяваючи підземелля сліпучими спалахами електронної лампи, я роблю один за одним десять знімків з різних положень. Потім ми встановлюємо навколо майданчика кілька свічок, і я починаю замальовувати в зошит детальний план поховання. Алик схвильовано сопе в мене над вухом.

Малювання вимагає повної уваги й зосередженості. Та в моїй голові все ж одна за одною спливають уривчасті, безладні думки.

Який, мабуть, таємничий і зловісний ми маємо вигляд збоку: при неправильному освітленні свічок дві принишклі людини схилилися над скелетом… Чому в нього такий потворний лоб? І на кістках грудної клітки слід удару. Чим?.. Ні, цю руку я намалював неправильно, вона йде ось сюди.

Так. Здається, перший малюнок закінчено. Тепер треба розмітити ділянку на квадрати й приступати до детального обстеження. Можливо, по сережках чи персню, по залишках прикрас, поховальних речей вдасться, нарешті, визначити, до якого часу належить поховання.

Ми з Аликом забиваємо кілочки по краях майданчика, натягуємо між ними міцну мотузку. Її сплетіння утворює чітку сітку правильних квадратів, щоб кожна кістка, кожна знахідка мали точну адресу і можна було записати в щоденник розкопок: «Знайдено в квадраті такому-то».

Скеля тверда, кілочки не хочуть у неї вбиватися, мокрі руки зриваються. Нарешті ми справляємося з цією нелегкою роботою, закривавивши собі пальці. Тепер можна перепочити й посмалити цигарку.

Ми сідаємо просто на мокре каміння біля скелета, оточеного свічками. Я дивлюсь на годинник. Хіба минуло вже шість годин, відколи ми увійшли в печеру? Тут втрачаєш усяке відчуття часу. Треба поспішати, бо нагорі почнуть турбуватися й, чого доброго, підуть на розшуки.

Прикро, але я не бачу прикмет, які допомогли б визначити час поховання. Одяг давно зітлів, нема ні металевих, ні кістяних прикрас. А може, це зовсім не поховання, людина просто забрела в печеру та й загинула тут? Від чого? Вбивство? Але коли воно сталося? І якою зброєю перебиті ребра, куди вона поділась?

Алик світив мені, тримаючи в руках, крім ліхтарика, ще дві свічки. Розтоплений стеарин капав йому на руки, та він не помічав цього.

Мені здалось, що біля долоні скелета щось тьмяно блиснуло.

— Ану, посвіти сюди краще! — сказав я.

Так, серед каміння виднівся якийсь довгастий предмет. Я обережно підчепив його пінцетом і витягнув.

— Нічого не розумію! — розгублено пробурмотів я.

У мене на долоні лежав досить довгий, сантиметрів із десять, звичайний металевий стержень, щільно обплетений дротом!

Я протер ганчіркою вапняковий наліт, що покривав його. Так, безперечно, дріт намотаний на металевий стержень.

— Це ж дріт! — вигукнув я здивовано.

— Як?! — Алик потягся до мене. При цьому вільна його рука, якою він притримувався за уламок скелі, раптом ковзнулась і зачепила череп.

Тієї ж миті череп на наших очах зник, зруйнувався. Ми не встигли опам'ятатися, як замість нього перед нами лежала невеличка купка сірого пороху.

— Що ти наробив! — вигукнув я, але тут-таки махнув рукою. — А втім, нічого страшного.

— Чому? — зовсім принишкло спитав уражений Алик.

— Та тому, що даремно ми з тобою стільки часу згаяли. Пірнали в підземелля, підкрадалися до цього скелета мало не навшпиньках, намагались не дихати, фотографували, малювали. А кому він потрібний?

— Виходить, це не стародавнє поховання? — несміливо спитав Алик.

— Звичайно, ні. Стародавні люди дроту не вміли робити.

— А як же він сюди потрапив?

— Нехай це слідчий з'ясовує. 3бирай манатки та й гайда звідси, нічого нам тут робити.

Ми мовчки засунули в гумовий мішок фотоапарат, зошит, погасили й прибрали недогарки свічок. Стержень, обмотаний дротом, я теж захопив з собою.

Ми вже добрались до берега озера й приготувались пірнати, коли заглиблений у сумні думки Алик раптом гірко сказав:

— Надало ж мені зачепити цей череп? І чому він розсипався?

— Це, брат, у хіміків та анатомів треба спитати. Може, тут вода така, що роз'їдає кості. Чи повітря в печері. Ти не дуже сумуй, — втішав я його. — Один археолог знайшов в Італії гробницю етруського воїна — це справді цінність. Почав її розкривати, тільки заглянув у щілину. Воїн лежав у гробниці, мов живий. Кожна зморшка на його обличчі чітко виднілася, кожна волосинка вусів. І враз усе перетворилось на пилюку від струменя свіжого повітря. Мумія воїна зникла, щезла на очах приголомшеного дослідника. От для нього це був удар, уявляєш? Ну, гаразд, пірнаймо.

Тепер, після такоїприкрої невдачі, занурюватися в цю грязюку було ще бридкіше. Та нічого не вдієш.

— Довго ж ви там копалися! — невдоволено сказав Павлик, який чекав нас. — Я зовсім змерз. Ходімо швидше на волю. А що знайшли?

— Юнацький скелет Александра Македонського, — буркнув я.

Поки ми вибирались із печери, Алик поспіхом розповів йому про наш невдалий похід. Павлик експансивно охкав, сплескував у долоні, крутив головою.

Вибравшись на білий світ, ми спершу поспішили на берег моря змити грязюку. А коли скупались, витяглії з мішка й знову стали розглядати дріт. Його вкривала товста вапнякова плівка — осад підземної води.

— Ану спробуймо зшкребти грязюку й відмити його як слід, — запропонував Павлик.

— Ні, на ньому, може, збереглися відбитки пальців, — зупинив його Алик.

— Які відбитки пальців?

— Ну, того… хто його туди приніс, у печеру. Дактилоскопія. Ви ж віддасте цей дріт слідчому? — спитав мене Алик.

Я кивнув.

— Отже, чіпати його не можна, — суворо сказав він.

— Та ви вже замацали його своїми пальцями, поки розглядали в печері,— цілком резонно заперечив йому Павлик.

— Нічого, там розберуться, — не дуже впевнено сказав Алик. — Там відрізнять наші відбитки від слідів пальців злочинця.

— То ти гадаєш, його там убили, в печері? — пожвавішав Павлик. — А хто? Й коли?

Тут вони стали вдвох малювати такі фантастичні здогадки, що я рішуче перебив їх:

— Ну, досить з мене цієї печери Ліхтвейса. Ходімте до табору, сищики. І глядіть, хай спробує хтось знову полізти в печеру! Негайно відчислю з експедиції!

Наступного дня я пішов до районного відділення міліції й розповів про нашу несподівану знахідку. Молодий рум'янощокий лейтенант вислухав мене дуже уважно, відразу набрав суворого й ділового вигляду, навіть застебнув комірець кітеля. А коли я передав йому дріт на стержні, очі в нього загорілись. Ще б, я розумів його: не часто доводиться вивчати історії загадкових скелетів, знайдених у підземеллі!..

— Дякую вам за важливе повідомлення, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Ми негайно ж займемося цією темною справою.

Уже в дверях я озирнувся. Лейтенант, зовсім забувши й про мене, й, мабуть, про все на світі, для чогось пильно розглядав дріт крізь сильну лупу. Може, він і справді шукав на ньому відбитки пальців?..

Увечері я проявив плівку, щоб відправити слідчому й фотознімки, зроблені в печері. «Який він був головастий! — мимоволі подумав я, розглядаючи ще мокрі відбитки при зловісному світлі червоної лабораторної лампочки. — Шкода, що череп розсипався. Можна було б відновити риси за методом професора Герасимова. Людину з такою головою не важко було б розпізнати…»

«А що, коли це був стародавній кизилкобінець чи тавр? — подумав я. — Бо стержень з дротом міг підкинути хтось із жартівників, як отой Вася Хариков, що лишив свій безглуздий автограф у печері…»

Коли відбитки просохли, я відправив їх одним студентом у пакеті до слідчого.

За кілька днів знову подумав, що треба було б і самому навідатись до міліції, дізнатися, чи не знайшли вони чогось новенького в печері. Та нова несподівана — вірніше, довгождана! — знахідка відразу примусила мене забути й про цей нерозумний похід у печеру, і про наші детективні пошуки.

Ми нарешті виявили тайник!

Сталося це так. Я разом з Аликом вдруге обстежував залишки фундаменту однієї з колон спаленого храму. Звичайно для цього використовували грубо обтесані брили місцевого каміння. Та коли я постукав молотком по цій брилі, звук відразу показав: у ній є якась порожнина. І справді, коли я всунув лезо ножа в щілину, що виднілась між брилою і мармуровою плитою, яка прикривала її зверху, плита поволі, мовби неохоче, зрушила з місця, відкриваючи темний отвір.

Тайник? Але зараз я якось навіть не дуже радів і хвилювався. Мабуть, тому, що в душі давно чекав цієї миті, твердо був упевнений, — рано чи пізно знайду тайник, нехай заради цього довелося б кілька років перекопувати всю землю серед руїн стародавнього храму. Тепер я просто переконався, що йшов правильним шляхом.

Я засунув по лікоть руку в темну пащу тайника.

Вона намацала щось холодне, металеве. Невже мідна циста, в яких греки як правило ховали й перевозили рукописи, оберігаючи їх від вологи? Серце в мене так і закалатало.

Я поволі витягнув дивний предмет із тайника, й всі навколо зойкнули. Це була… нижня щелепа людини, тільки не справжня, а досить майстерно зроблена, здається, із срібла. Слідом за нею я витягнув ніс — довгий, з характерною горбинкою, теж срібний.

— Що це? Срібний скелет? — вигукнув хтось із студентів за моєю спиною.

Я теж з великим подивом і збентежено розглядав цікаві знахідки. От тобі й маєш: знайти ще один скелет, цього разу срібний!

І раптом згадав про стародавній забобонний звичай: хворий, що вилікувався, іноді офірував богові щось на зразок «макета» тієї частини тіла, яка в нього боліла. Найчастіше такі жертовні дари робили саме із срібла. А жрець, який зробив цей тайник, мабуть, привласнив кілька цінних речей.

Коли нашвидку пояснив хлопцям, вони ніби трохи розчарувалися. Видно, намірилися справді знайти цілий срібний скелет.

Але раптом знову всі завмерли, бо я засунув руку в тайник глибше, по самий лікоть, і витягнув довгождану цисту — позеленілий від часу мідний циліндричний футляр.

«А що, як у ньому нічого немає? — Я раптом так злякався, аж піт проступив у мене на лобі, й довелось його швиденько стерти брудною рукою. — Циста не запечатана, кришка закручена не до краю. А коли жрець не встиг покласти в неї ніяких документів і вони згоріли тієї панічної ночі?..»

Руки в мене тремтіли, поки я відгвинчував кришку цисти, а всі напружено стежили.

Але ось із футляра поволі виповз товстий згорток папірусу. Я гучно зітхнув, і всі навколо теж полегшено перевели подих.

Краєчок трохи зіпсований, відвологлий. Та це нічого. Вже при першому побіжному огляді рукопису я зрозумів: його знову написано грецькими літерами, але зашифровано. Теж не страшно. Рукопис великий, ми його неодмінно розшифруємо!

На ранок я вже вилетів у Москву й просто з аеродрому помчав до Мишка в інститут. П'ять хвилин, поки я чекав його на прохідній, здались мені вічністю… І ось знову ми складаємо таблиці, перекладаємо літери на мову двійкового обчислення. Але зараз ця робота вже йде куди веселіше: адже стільки матеріалів у нас в руках — цілий рукопис!..

Сам директор інституту (він виявився, до речі, зовсім не старим, як я собі його уявляв з розповідей Мишка, а веселим засмаглим чоловіком років під сорок п'ять з хорошою спортивною виправкою) кілька разів заходив до нас і підганяв, допомагав дуже слушними порадами. Схоже, що він теж вечорами займався порівняльною лінгвістикою…

Нарешті ми стоїмо перед машиною, що блимає різнокольоровими вогниками сигнальних ламп. Вона неголосно басовито гуде, немов підбадьорює та заспокоює.

Проте я ніяк не міг угамуватися до тієї самої хвилини, поки переді мною не ліг на стіл перший, щойно віддрукований на друкарській машинці аркуш, і я вільно читаю першу фразу:

«Воістину за сорок років служіння в храмі Асклепія не раз довелось мені бути очевидцем разючих проявів людської дурості…»







СУПЕРНИКИ

Ми схильні часом вважати півторарозумних за напіврозумних, бо сприймаємо тільки третину їхнього розуму.

Г. Торо


Ось що написано в рукописі, який ми розшифрували (початок його, як уже зазначалось, на жаль, трохи зіпсований, є прикрі пропуски, але далі текст зберігся майже повністю[8]).

«1….. Воістину за сорок років служіння в храмі Асклепія не раз довелось мені бути очевидцем разючих проявів людської дурості. Це….. те, яка легковірна та нестійка людська юрба, й навчило справжньої мудрості. Без такого знання…… неможливо…… лікування не тільки душ, а й тіла, бо для цього замало вміти, як жінка єгиптянина Фона.

Багато скласти корисних ліків, але також і отрути.[9] І все ж мушу визнати перед всевидющими, всезнаючими богами, моя мудрість зазнала серйозного випробування з появою цього чужинця. Мені довелось докласти немало зусиль і старання, щоб припинити його небезпечну й злочинну діяльність, яка могла б принести місту незліченні лиха…

2. Але далі…… Слід передусім погодитись, що час для своєї появи він обрав досить вдало. Напередодні все населення нашого міста стало свідком незвичайного, як чудо, знамення. Опівдні, коли небо було безхмарне й чисте, раптом почувся гуркіт, схожий на грім, і над горами щось сліпуче спалахнуло, набагато яскравіше, ніж блискавка. Здавалось, над містом промчала колісниця Фаетона й зникла десь у бік Херсонеса, — багато хто так і подумав, спостерігаючи цей небесний блиск і гуркіт. До самого вечора люди того дня. перебували в тривозі, розгубленості. Час був неспокійний, скрізь панували страх і розпач. Долітали чутки, ніби в Пантікапеї підступний Фарнак повстав проти свого батька, великого царя Мітрідата, й навіть позбавив його життя. Римляни вже у синдів.[10]

Віроломні скіфи все частіше стали нападати на наші поліси. Що за лихо могло ще провіщати нам грізне небесне знамення? Люди йшли до храму, бажаючи почути оракула. Та я сам був вельми спантеличений таким незвичайним знаменням і не знав, як його тлумачити.


А тим часом, як з'ясувалось уже наступного ранку, це всемогутні боги попереджали про грізне лихо, що насувалося на нас. Рано-вранці, ледь почало розвиднятися, земля раптом заколивалась, немов хистка морська стихія. Руйнувались будинки, ховаючи під собою сонних. З гори……[11] зірвалась величезна брила й пошкодила частину фортечного муру, розбивши катаракту[12] воріт. Було також пошкоджено водогін від гірських джерел. Храм якимсь чудом уцілів, щоправда, одна колона з правого краю дала широку тріщину і з даху звалилось кілька соленів.[13]

На щастя, земна хитавиця тривала недовго. Пізніше ми дізналися, що цього ранку гнів богів покарав не лише нас, а й всі міста Боспорського царства В Пантікапеї навіть дуже пошкодило акрополь і під уламками, що зірвалися вниз із гори, загинуло кілька будинків разом з мешканцями. У нас жертв було небагато, але тривога виникла велика. І ось у самий розпал цього лиха й з'явився дивний чужинець.[14]

3. Його впіймали на горі……[15] пельтасти[16] — сторожа, виставлена для охорони від підступних таврів, які останнім часом зовсім знахабніли та все частіше робили свої наскоки на наші виноградники й поля. Потім я сам опитав усіх солдатів, щоби……. більш точні відомості……. вони чужинця. Але всі події…… дня так переплуталися в їхніх дурних головах, що якогось пуття не вдалося добрати. Солдати кажуть, що чужинець, коли вони кинулись на нього, не чинив найменшого опору. На запитання відповідав незрозумілою мовою і все показував убік……

Якраз у цей час і почалось хитання землі. А тут, зі слів солдатів, саме з того боку, куди показував знаками чужинець, знову, як учора, почувся страшний грім і гуркіт, і сліпучий спалах змусив усіх зажмурити очі……. кинутися на землю, яка, правду кажучи, сама в цю страшну годину не…… надійного сховища. Солдати всі як один запевняють, що чужинець поводився тієї миті, мов одержимий: він намагався вирватись і втекти…… сліпучий спалах. Та солдати не розгубились, міцно тримали його, й згодом він заспокоївся. Тільки став……. В такому стані він…… храм.

4. Але тепер варто бодай у кількох словах описати його дивну зовнішність і одяг…… хоч я й не майстер живописати. Був він, безперечно, вельми потворний……. голова на маленькому тілі, величезні очі, що глибоко запали, немов у голодного раба. Руки в нього були надміру довгі, слабкі й тонкі. Одяг пошитий з незнаних у наших краях тканин. Він показував, що ця людина багата й знатного походження, тому кожний мимоволі перед ним схилявся.

Я зустрів чужинця з поклоном, наказав негайно розв'язати йому руки й спитав його божественними віршами Гомера:

«Ти хто, чоловіче, хто батько твій, звідки ти родом?»[17]

Він не розумів чи удавав, що не розуміє. Я повторив те ж запитання по-скіфськи, по-таврськи і мовою єгиптян. Він так само не тямив моїх слів, та, здається, зрозумів жести, бо з кривою посмішкою звів руку, показуючи на небо. Солдати й раби, які прислужували в храмі, відразу ж попадали перед ним ниць. Мені теж довелося удати, нібито вірю в його божественне походження, й вклонитися йому, щоправда вже тоді я здогадувався, що бачу перед собою талановитого пройдисвіта. Хіба не вражає те, як вдало він вибрав час загального переполоху для своєї появи? Простих нерозумних людей цілком могли переконати в його небесному походженні і незвичайний одяг, і дивна зовнішність, хоч справжнього мудреця це не могло б здивувати: яких тільки несхожих на звичайних людей чудовиськ не живе на кордонах Ойкумени.[18] Розповідав же достославний Геродот про «народ голомозих» та про антрофагів, що живляться людським м'ясом, чи про неврів, які оберталися на вовків. Звідки саме родом був чужинець, я так і не допитався, бо він до останку вперто відстоював вигадку про своє божественне походження, так що його прозвали Уранідом, і він озивався на це прізвисько вельми охоче. Та я гадаю, що його батьківщиною була країна чарівників-колхів, де, кажуть, нерідко зустрічаються люди з такою шкірою.[19] А приплив він до наших берегів, мабуть, на кораблі, уламки якого через два дні викинув шторм недалеко від міста. Всі його супутники загинули. У всякому разі, солдати, послані на розшуки, нікого не знайшли.

5. Але незабаром і я ладен був повірити в його неземне походження. Взяти хоч би таке: не минуло й місяця, як він перестав ховатися і почав….. добре й вільно розмовляти по-грецьки. Так він виказав, що знав нашу мову й раніше, тільки приховував це, бо немислимо за такий короткий час оволодіти чужою мовою. Він виявив велику зацікавленість стародавніми рукописами та творами кращих……. які я роками збирав у храмі, й цілими днями уважно читав їх, хоч я чинив тому опір, не бажаючи відкривати перед…… найзаповітніші таємниці нашої мудрості. Жив він у храмі, в спеціально відведеній йому просторій і зручній кімнаті, й, не питаючи дозволу, втручався в усі наші справи. Це часто обтяжувало мене та виводило з рівноваги, але я намагався стримуватися, бо воістину треба було проявити терпіння й мудрість, щоб використати для блага храму чудові здібності цього зайди, а не робити його своїм ворогом.

А здібності його справді були великі й гідні подиву. Я успадкував від батька чимало цінних рукописів з медицини. Серед них було два папіруси — «Про дієту при гострих захворюваннях» та «Про повітря, води й місцевості», написані, за переказом, рукою самого Гіппократа. Крім того, в мене зберігалась праця Гіппократа «Про стародавню медицину», переписана одним найближчим його учнем. Я добре розумівся на травах, і виготовлені мною настої завжди приносили полегшення хворим.

6. Та особливо я прославився своєю великою владою над душами людей. За довгі роки служіння Асклепію я добре засвоїв, яку силу має слово. В цьому я наслідував мудрі заповіти божественного Піфагора, про якого поет сказав точно, хоч і не так шанобливо, як на те заслуговує мудрець:


Прагнув колись Піфагор чародійника слави зажити;
Душі людей полонив балачками пихато-гучними.[20]

Чималих успіхів я досяг і в астрології, і в піромантії, і в скапулімантії, і в рапсодомантії, і в орнітомантії, і в гаруопиції.[21] Багатьох вражала моя майстерність онейроскопії та хресмології.[22] Здалеку, з боспорських міст, ба навіть з Ольвії,[23] приїжджали люди, щоб ставити питання нашому храмовому оракулу. В цій справі мені допомагав вірний раб лідієць[24] Сонон, обтяжений, на жаль, багатьма пороками, та дуже спритний, — про нього ще буде мова далі.

Як повелось ще з часів земного перебування самого Асклепія — до його вознесіння на Олімп, у сонм богів, ми успішно виліковували від багатьох хвороб священним сном. Але й тут я з допомогою всемогутніх богів зумів домогтися вельми…… успіхів. Щоб накликати священний сон, я перший використовував не тільки блискучі металеві посудини чи полум'я світильника, дивлячись на яке хворі швидко……., але й нові вражаючі засоби, що викликали у людей трепет. У мене засинали й починали пророкувати від звуків гонга чи маленького срібного дзвіночка, хоч це, мабуть, здається багато кому неймовірним.[25]

Та спритний чужинець, як виявилось, мав над людськими душами таємничу владу, що, як не гірко це визнати, набагато перевершувала мої здібності й можливості. Ось кілька прикладів його чудодійної сили. Мав один заможний мешканець нашого міста Тімагор єдиного сина. Звали його Посій. У нього з дитинства були припадки. І ось під час одного з таких припадків у юнака враз відібрало ліву ногу. Я лікував його травами та різними рідкісними ліками, але ніщо не допомагало. І тут Син Неба сотворив справжнє чудо. Уранід наказав юнакові заснути. І той заснув. Потім він узяв його, сонного, за руку і почав водити по храму, приказуючи: «Ти будеш ходити, ти будеш ходити!» — голосом добрим і владним. Потім наказав йому: «Прокинься!» І той прокинувся й, дивуючи всіх, сам вільно почав ходити по храму, немов ногу в нього ніколи й не відбирало. Але це не все. Вже не присипаючи його, Син Неба сказав: «Йди з миром додому, більше припадків у тебе ніколи не буде». Юнак повернувся додому, і справді ось уже півроку в нього не було більше жодного припадку.


7. Велику владу мав він не тільки над людьми, а й над безсловесними тваринами. Розповім про один разючий випадок. У нас у храмі був пес доброї породи, звали його Аякс. Він полюбив Сина Неба й просто ходив за ним по п'ятах. Одного разу перед жертвуванням мені потрібний був дзвіночок, якого я забув у себе в кімнаті. Я хотів послати по нього раба, та Уранід зупинив мене словами: «Аякс принесе». Він присів навпочіпки, взяв морду собаки в свої долоні й кілька хвилин пильно дивився псу у вічі. Потім відпустив його. Аякс вибіг із залу й незабаром повернувся із дзвіночком у зубах.

8. Зрозуміло, що я всіляко намагався використати такі чудові здібності чужинця для блага храму й слави божественного Асклепія. Це не подобалось моєму головному помічникові, хитромудрому рабу-лідійцю Сонону, котрий першим побачив у чужинцеві небезпечного суперника. Від Сонона я нічого не приховував. Він допомагав мені налагодити складний пристрій, який, коли відчинялися двері, змушував на відстані спалахувати священний вогонь у вівтарі храму чи вітати відвідувачів урочистими трубними звуками, які лилися невідомо звідки, немовби з неба. Звичайно, Сонон допомагав мені потай, бо закон і звичаї забороняють рабам брати участь у релігійних церемоніях та жертвуваннях. Він був добре обізнаний з механікою і допоміг мені влаштувати в храмі й інші складні механізми, розроблені наймудрішим Героном для прославлення богів у його «Пневматиці».[26] За порадою Герона, ми влаштували так, що під час запалювання священного вогню дві статуї, які стояли з обох боків жертовника, самі починали виділяти запашне масло та при цьому, зовсім наче жива, голосно шипі ла й підводила голову змія, котра лежала біля підніжжя жертовника. Це щоразу викликало в людей трепет.

Завжди допомагав мені спритний раб і під час пророкувань оракула. Щоб справити більше враження на прихожан, я радив кожному написати на табличці, про що він хоче спитати оракула, а потім власноручно зав'язати й запечатати табличку воском, глиною чи ще чимсь. Я обіцяв їм повернути таблички нерозпечатаними, але вже з приписаною відповіддю божества. Сонон ходив по храму, збирав таблички й передавав мені. Він же придумав і способи, як читати таблички, не руйнуючи печаток. Одержавши відповідь оракула з цілою й непошкодженою печаткою, всі дивувалися. Часто в натовпі чулося: «І звідки він міг дізнатися, що я йому передав? Адже я старанно запакував, і мою печатку важко підробити, звичайно, це вдіяв бог, який все достоту знає». Я був обережний та розсудливий у відповідях, ніколи не пророкуючи надто категорично й певно. Найчастіше оракула питали про майбутнє, і я давав такі відповіді:

«Цілих сто років проживеш ти на світі й вісім десятків».

Кому не сподобається обіцянка довго жити! Крім того, як я вже казав, за багаторічне служіння в храмі я навчився добре читати людські душі. Знаючи одверті бажання багатьох мешканців міста, я сміливо міг розраховувати, що пророкування оракула завжди будуть правильні й принесуть благу надію тим, хто просить. Важче було відповідати на питання про крадіжки, коли вимагалось точно вказати винуватця. Але тут, як завжди, мені знову приходив на допомогу спритний раб. Блукаючи містом і маючи багато дружків на базарі та серед домашніх рабів, він завжди був начинений……. міськими плітками, й відповіді, які я давав за його допомогою, потрапляли звичайно в ціль. Щоб викрити злочинця, я часто ще користувався ворожінням з кільцем, що гойдалося. Воно також завжди справляло дуже сильне враження на непосвященних. Робив я це так. Раб підказував мені, хто з міщан за поголосом знає ім'я злочинця чи чув про нього, та приховує. Цю людину приводили до храму, і я давав їй золоте кільце, підвішене на тонкій вовняній нитці. Він тримав кільце у простягненій руці над чашею, по краях якої були написані всі літери алфавіту. Минало всього кілька хвилин, і кільце з волі всемогутніх богів починало помаленьку розгойдуватись. Тепер лишалося тільки стежити, над якими літерами воно проходить. Із цих літер, на подив усім, поступово складалось ім'я злочинця, хоч допитуваний і намагався зберегти його в таємниці.[27]

Славились і мої тлумачення сновидінь. Для цього я, як повелося ще з часів найбожественнішого Асклепія, укладав чоловіка, який хотів побачити віщий….. в алтарі храму на шкуру жертовної тварини й накликав на нього священний сон. Прокинувшись, він розповідав мені, що бачив у сні, а я давав пояснення. Але мої тлумачення були не такі розпливчасті й традиційні, як в інших онейромантів, — на зразок наведеного Аклеподором у своєму…..: «Коли ремісник бачить, що в нього багато рук, то це добре передчуття: в нього завжди буде досить роботи. Крім того, цей сон мав хороший смисл для тих, хто сумлінний і веде порядне життя. Я часто спостерігав, що він означає збільшення дітей, рабів, майна. Для шахраїв такий сон, навпаки, провіщає тюрму, вказуючи на те, що багато рук буде займатися ними». Це не так просто — застосувати подібне тлумачення в наш вік загального занепаду моралі, коли кожен ремісник одночасно є і завзятим шахраєм. Що ж тоді йому віщують безліч рук у сновидінні: тюрму чи багатство?

Я тлумачив сни розумніше. Накликаючи на чоловіка священний сон тими засобами, про які вже згадував, я зберігав свою владу над його душею і в той час, поки вона блукала в царстві тіней. Він бачив ті сни, які я йому навіював. А навіював я йому тільки те, чого він сам бажав наяву, але не усвідомлював цього, прохопившись про свої мрії тільки близьким друзям і челяді. Але й цього було досить для чутливих вух мого раба Сонона. Тому мої тлумачення снів завжди приносили людям радість і вселяли приємні сподівання.

9. Але чужинець своїми дивовижними пророкуваннями загрожував похитнути мою славу. Він умів бачити події й обличчя людей, які були за сотні стадіїв[28] від нашого храму. Одного разу зник хлопчик семи років. Два дні не могли його знайти. Я вважав, що дитина потрапила до рук таврів, які постійно никали останнім часом на околицях міста, й так і сказав зажуреному батькові, коли він прийшов у храм за проріканням. Але Син Неба зупинив мене: «Хлопчик заблукав у печері». Він сам повів нас туди, й ми справді знайшли в печері дитину, яка зовсім знесиліла від голоду та спраги.[29]

За всі ці заслуги за моїм наполяганням екклесія[30] ухвалила видати йому проксенію.[31] Та як показав час, нечестивець відплатив мені злом за мою доброту до нього.

Розповім ще кілька випадків його чудодійної могутності. «Навіщо ти збираєш трави для цієї старої? Вона зовсім не слаба, а просто вигадала собі хворобу», — казав він мені одного разу. Потім на моїх очах зліпив дві кульки з чистого тіста……. І таким способом він виліковував багатьох. Він накликав на людей священний сон швидше і краще, ніж я, не вдаючись при цьому ні до блиску срібних посудин, що привертають погляд, ні до звуків дзвіночка чи гонга, а просто дивлячись їм у вічі. І що особливо вражає, люди не звільнялися з-під влади і після того, як прокидались від сну. Він міг їм наказати, сонним: «Зроби після пробудження те чи це». І вони слухняно виконували його наказ, прокинувшись і вже повернувшись додому.

10. Мене він, навіть не накликаючи сну, змусив одного разу якимось чарівним способом розучитись писати. Він просто уважно подивився мені в очі, а потім запропонував узяти….. й написати щось за моїм власним бажанням. І, який жах, я раптом відчув, що не можу вивести жодної літери. Я забув, як вони пишуться та що означають. Потім він розворожив мене, і я знову почав писати. А раба Сонона він таким же дивним способом змусив забути все, що з ним сталося торік. Раб пам'ятав усе, що відбувалось раніше й що траплялося з ним місяць чи два тому. Та жодної торішньої події не збереглось в його пам'яті. Він не прикидався, не вступав у таємну змову з чужинцем, щоб обдурити мене, як це можна було запідозрити. Мушу визнати, щоб переконатися, чи не обдурюють мене, я наказав раба катувати. Але й тоді він не зміг пригадати нічого з торішніх подій.

Найдивніше те, що Син Неба міг впливати одночасно на багатьох людей. Одного разу він зробив так, що всі прихожани в храмі раптом відчули, як храм наповнює на диво приємний і ніжний аромат. Люди почали обнюхувати свої руки, одяг, навколишнє повітря, шукаючи джерело чудових пахощів. Іншого дня він так само зробив свідками надзвичайного чуда відразу близько двох десятків людей, які прийшли до храму. Він сів на кам'яну підлогу, біля жертовника, тримаюча в руках наповнену землею глиняну посудину. Всі тісно оточили його. Чужинець накрив посудину хусткою та досить довго ворушив під хусткою руками, нашіптуючи незрозумілі слова. Потім він задоволено вийняв руки з-під хустки й відкинувся вбік, відпочиваючи. А хустка раптом почала поволі підійматися, ніби під нею було щось живе. Чужинець швидким рухом смикнув хустку з горщика, і ми узріли чудо: з землі на наших очах виростала гнучка виноградна лоза. Вона ставала все довшою. Чаклун змахнув хусткою, й тоді на лозі з'явились три чи чотири виноградні грона. Він зірвав одне з них, міцно стис над підставленою посудиною, і туди тонким струмочком полилось вино. Це було справжнє вино й дуже приємне на смак — на зразок коського.

Вражає, що сам він ставився до цих чудес з іронією, щоразу кепкуючи з нас, наче базарний фокусник, який розкриває одурманеним таємну механіку своїх витівок. На мою думку, в цьому проявлялись одночасно й надмірна гординя, й розбещеність його розуму, що не визнає нічого святого. Чудесно лікуючи хворих, як я вже розповідав, він щоразу казав мені: «Якби ти менше вшановував божественного Асклепія, а краще вивчав мудрого Гіппократа, то розумів би, що всі хвороби мають природні причини й виліковуються природними засобами. Але ти не можеш збагнути цього, ось чому тобі все здається чудом. Чим же ти розумніший за будь-якого неписьменного раба?»

11. Слід розповісти й про інші чудові здібності чужинця. Він умів наносити собі глибокі рани ножем і проколювати наскрізь свої долоні, плече, стегно довгою та товстою голкою, не відчуваючи при цьому ніякого болю. Цей чудовий дар приніс йому потім немало користі, про що йтиме далі мова. Він умів за своїм бажанням то прискорювати, то сповільнювати в себе биття серця, ба навіть зовсім зупиняти його на кілька хвилин. Я сам можу засвідчити це. Одного разу він пролежав так у своїй кімнаті три дні і три ночі, не дихаючи й не подаючи ніяких інших ознак життя, немовби мертвий. Дивно, що з такими справді надзвичайними здібностями він в той же час мав дуже слабке здоров'я і часто нездужав. З міцно зав'язаними очима він міг розрізняти навпомацки кольори та пальцями читати будь-який рукопис. Із закритого мішка чужинець безпомилково діставав мотки ниток певного кольору. «Навіщо ти розпечатуєш таблички? Я можу довідатися, що в них написано, не займаючи печаток», — глузуючи, казав він мені. І справді, читав безпомилково прохання до оракула, не торкаючись табличок. Щоб перевірити його, я заховав папірус із віршами божественного Евріпіда в мідну цисту з товстими стінками. А він прочитав мені вірші, не відкриваючи цисти:


О, радуйтесь… ви, в кого радість буя…
Хто лиха не знає й страждання,
Чи ж той не щасливіший в світі?[32]

Деякі люди мають чудову здібність, тримаючи в руках роздвоєну горіхову гілку, визначати, де під землею ховаються водяні джерела. А Син Неба міг без будь-якої палички не лише точно вказати, де протікає підземний потік, але й встановити його ширину, швидкість, напрямок руху води, простежити всю його течію.

12. Не дивно, що серед міщан зміцніла віра в справді божественне походження спритного чужинця і в його всемогутність. Та найбільшу славу йому принесло врятування міста від нападу підступних таврів.

Ось як це сталося. Одного разу Уранід сказав мені: «Місту загрожує небезпека. Я відчуваю, як в горах повсюди збираються люті воїни в баранячих шкурах. Вони готують раптовий наскок». А наступного дня він сказав: «Це станеться сьогодні вночі. Попередь усіх». Одверто кажучи, я вагався, все ще маючи сумнів у його здібностях бачити те, що відбувається, мовляв, у навколишніх горах. Та все ж попередив стратегів і членів ареопагу. Наші воїни приготувались до бою. І справді, вночі таври напали на місто, але були відбиті. Ми навіть захопили в полон сина й брата їхнього головного вождя та багато інших полонених. Екклесія прийняла рішення на знак вдячності за чудом врятоване від лиха місто назвати його Уранополісом, як таке, що перебуває під особливим заступництвом небесних богів. Було викарбувано монети з пам'ятним написом на мою честь і честь Ураніда.[33] Та він зневажив цими почестями й образив громадян, а мене жорстоко висміяв: «Невже ти справді віриш, ніби можна пророкувати події, які ще тільки мають відбутися? Справа просто в спостережливості та вмінні розмірковувати над побаченим. Блукаючи горами, я помітив ворожих лазутчиків, простежив за ними й зрозумів, що вони затівають. Але щоб ви повірили в попередження, його неодмінно треба було видати за пророкування та проголошення волі богів». В цих словах чулось явне знущання й над всемогутніми богами, й над старійшинами ареопагу. Але я не наважився повідомити про них когось, остерігаючись похитнути славу храму та віру в мої пророкування.

13. Зрозуміло, як важливо було для мене весь час тримати хитромудрого чужинця при храмі. Я вбачав у ньому серйозного суперника й тому всіляко нама гався догодити йому. У сварках Ураніда з рабом, який, як я вже вам казав, зразу незлюбив його, я завжди був на боці Сина Неба, Але що далі, то важче ставало утримувати його під своєю владою. У нього було багато химерного. Володіючи такими потаємними знаннями, він був у той же час до непристойності допитливий. Весь час рився в храмових рукописах, які я мав усі підстави ховати від нього. Особливо цікавили його праці прославленого Герона з Александрії, на основі яких, як я вже розповідав, із допомогою раба Сонона я приладнав кілька чаклунських механізмів у храмі, що викликали страх і захоплення. Син Неба годинами морочився з цими механізмами, поки я не заборонив йому наближатися до них, побоюючись, щоб він їх не зламав. До того ж він намагався розголосити їх секрет, доводячи, що нічого чудесного в них немає. Він навіть намагався перемалювати креслення такої машини з «Пневматики» Герона для двох ковалів, які зацікавилися його розповідями, але я вчасно розгадав підступний задум і сховав від нього всі праці Герона.

Ось іще приклад його зіпсованості й підступності: захоплюючись винахідливістю, як він її називав, Герона, Син Неба в той же час нерідко висміював і ганьбив хитромудрого александрійця за те, що той, мовляв, створював свої машини лише для забави та обману легковірних у храмах. «Якби він поставив хоча б свій геніальний еоліпіл на корабель, щоб той приводив його в рух без вітрил і весел, чи примусив обертатися жорна в млині, тоді б він приніс куди більше користі своєму народові», — казав Уранід. Чи не є це ще одним свідченням його нерозумності? Коли вже щось із творінь Герона й можна назвати іграшкою, то саме цей кумедний, але нікому не потрібний «Еолів м'яч».[34]

Він навіть сам спробував збудувати досить великий еоліпіл і пристосував його обертати ручку колеса біля колодязя на одному з виноградників храму. Це було цікаво, та я наказав зламати споруду й черпати воду, як і досі, бо раби, приставлені до колодязя, забайдикували і тільки скалили зуби, замість того щоб працювати. Однак потай від мене, як повідомив мені вірний Сонон, чужинець і далі будував якісь машини, зовсім не лікував хворих, не брав участі в пророкуванні, а саме тут на його допомогу я дуже сподівався. Тепер він мало часу приділяв храму, цілими днями блукав містом, зав'язуючи довгі бесіди не лише з простими ремісниками, а навіть із рабами. Я кілька разів казав, що такою поведінкою він викликає в людей сумніви щодо власної мудрості. Та він тільки сміявся у відповідь. А вдруге на подібне зауваження він надокучливо відмахнувся й відповів мені словами Гомерового героя: «Адже не бог я — й безсмертним мене ти вважаєш даремно»…[35]

Зухвалість його ставала нестерпимішою що не день. На площах міста він говорив, ніби раби такі ж люди, як і вільні, й тому суперечить людській природі пригноблювати їх та примушувати підневільно працювати. Повертаючись до храму, він при сторонніх висміював мої ворожіння й пророкування, показував людям, як влаштовано механізм, що змушує запалювати жертовний вогонь, коли відчиняються вхідні двері. Він глумився над мудрими одкровеннями божественного Піфагора й протиставляв йому нечистивця Епікура, проклятого богами за свою невіру. В своїй кімнаті він навіть написав на стіні мерзотну пораду цього лжефілософа, та я наказав зшкребти напис і заново побілити стіну.[36] Він мріяв про те, щоб об'єднати греків з таврами, скіфами та іншими варварами, й вигадав для цього нову мову, якою могли б користуватися і……. племена, що не мають навіть своїх писемних літописів і тому безсилі зберігати й передавати новим поколінням мудрість батьків. Ця нова мова виявилася справді зовсім простою та зручною, свідченням цього може служити хоч би те, як легко й вільно я викладаю нею всі свої думки отут у рукописі. В той же час вона була зовсім незрозумілою для необізнаних. Таким чином наші думки були сховані від чужого ока й вух. Корисний винахід, та хіба можна його віддавати іноплеменним варварам?![37] Адже він саме з такою метою й створив нову мову. Хіба це не говорить відразу й про його нерозумність, і про його підступні наміри?

Я усвідомлював, що він намагається похитнути мою славу, вижити мене з храму та зайняти місце головного жерця. Треба було старанно продумати, як запобігти цьому й позбутися підступного чужинця. Раб пропонував просто вбити його. Та мені було шкода розлучитися з таким умілим помічником, і я вирішив почекати, спробувати ще раз утримати його під своєю владою, розуміючи, скільки незліченних вигод принесло б це храму. Але підступний Уранід випередив мене. Одного разу вранці він пішов з храму, залишивши коротеньку записку про те, що дякує мені за гостинність і буде віднині жити в місті. Отже, я зрозумів, що він повернеться в храм тільки тоді, коли вижене мене звідси і знеславить. Війну було оголошено.

14. Передусім я потурбувався показати кожному, що саме храм залишається тим місцем, де відбуваються чудеса. Я проголосив, що боги відвернулись від Ураніда за його нечестиві думки й вигнали з храму. Віднині на мені лежить милість богів. Коли весь храм був заповнений народом, за моїм сигналом оракул промовив:


Маєте всі ви мого тлумача шанувати;
Я про багатство не дбаю: пророка пильную.
Слухайте, люди, його!

Але чужинець теж не упустив нагоди показати свою владу. Велику славу принесло йому зцілення одного раба, якого звали Мосіхоном. Раб цей хворів справді на дивну й загадкову хворобу. Шістнадцятирічним юнаком, працюючи одного разу на винограднику, він раптом побачив велику гадюку, яка виповзала з кущів. Хлопець так злякався, що знепритомнів і впав. Гадюка не вжалила його, та коли він отямився, ноги відмовили йому служити. Крім того, він став несповна розуму. Він вважав себе дев'ятирічним хлопчиком і поводився відповідно: кидав камінням у птахів, бавився з хлопчаками й уникав дорослих. При цьому він забув чисто все, що з ним сталося та чого він навчився після……. дев'ятирічного віку. Оскільки ноги в нього відібрало, господар наказав перевести його на роботу в свою кравецьку майстерню, де Мосіхон почав наново навчатися ремеслу. Років через два він знову пережив великий переляк: в будинку почалася пожежа, і раб, злякавшись, що його, безпорадного, не встигнуть витягти з вогню, від жаху знову втратив свідомість. Його врятували товариші-раби й привели до пам'яті. І тут з ним сталося справді дивне. Ноги в нього знову почали діяти, немовби ніякої хвороби й не було. Він пригадав усе своє життя до зустрічі з гадюкою на винограднику. Але зате забув про час, проведений у майстерні, ба навіть розучився шити!

Всім стало ясно, що до сердешного навперемінно вселяються чиїсь чужі душі. Я взяв його в храм і різними способами намагався вигнати…… душі геть. Та марно! Переляканий господар запропонував мені убити….. раба. Однак Син Неба взяв його під свій захист. Він приспав його не в храмі, не на священній шкурі жертовної тварини, а прямо на березі моря, в оточенні величезного натовпу людей, щось довго шепотів йому на вухо, погладжуючи пальцями обличчя сонного, й потім владно промовив: «Вставай, на тебе чекає робота!» Мосіхон схопився, наче нічого й не було, та пішов до майстерні, де відразу ж почав швидко і вправно шити, як і раніше. Тепер він усе пам'ятав і був зовсім здоровий. Я подумав би, що він вступив у змову з чужинцем, аби всіх обдурити, коли б не знав……. історії його химерної хвороби, як і кожна людина в нашому місті. З того часу цей Мосіхон дуже полюбив чужинця, і той навіть викупив його в господаря майстерні. Він справедливо побоювався тримати в своєму будинку раба, в якого кожної миті знову могла вселитися чиясь блукаюча душа.

Після цього чужинець все більше й більше…. почав зближуватися з рабами. Він лікував їх без всякої платні. Він навіть часто ходив за місто й перебував там цілі дні серед рабів, які працювали на виноградниках чи в каменоломнях. Кажуть, він і там робив спроби будувати якісь машини, що допомагали без особливих труднощів підіймати великі вантажі, поки раби байдикували, сховавшись від наглядача. Така дружба тривожила багатьох людей в місті. Ще в пам'яті не стерлось повстання скіфів-рабів під керівництвом підступного Савмака. Користуючись цим занепокоєнням, я поширював чутки, нібито чужинець теж мріє підбурити рабів, перебити всіх вільних і створити на Кіммерійському півострові державу варварів.

Мені допоміг випадок. В горах……., де було одне із джерел, що давало місту воду, Син Неба незбагненним способом виявив велику золоту жилу. З розповідей очевидців, він просто попрохав у Тімагора, сина якого Посія вилікував у свій час від паралічу ніг (про це вже розповідалось), чотирьох рабів на один день. Син Неба привів їх у гори, до джерела, й наказав: «Копайте тут!» Зробили всього кілька ударів молотом, і один з рабів…… знайшов великий золотий самородок. Чужинець хотів використати це багатство на придбання кількох рабів у різних господарів. Але я натякнув номофілакам,[38] що це лише перший крок, а потім Уранід спробує звільнити всіх рабів. Сина Неба викликали на суд ареопагу, який поставив вимогу негайно здати все золото в казну, оскільки його знайдено на міській землі, біля громадського джерела. На диво кмітливий чужинець не став перечити цьому. «Я поважаю громадські інтереси й не піду проти них, хоч би й слід було, по-моєму, рахуватися з інтересами рабів, які також є повноправними членами суспільства. Забирайте ваше золото, як ви вже його так любите», — сказав він. Але, кажуть, залишаючи ареопаг, додав так, що його міг багато хто почути: «Нічого, я відкрию нові поклади на нічиїй землі». Знайдене золото якраз було до речі, бо казна дуже збідніла. Всі за це дякували Уранідові, я ж знову залишився осторонь. Воістину тричі мав рацію поет, коли сказав:


Лиш золото одне панує над людьми.

Так я замість жаданої перемоги і цього разу тимчасово зазнав поразки. Його влада зміцнювалась і зростала, моя ж весь час занепадала. Часто я тоді повторював гіркі слова поета:


Всі колись тріумфували, а тепер усяк мене,
Наче ворога лихого, зневажає і клене.[39]

Та ось одного разу в моїй пам'яті промайнув інший вірш — ті самі слова, що ними якось відповів мені Син Неба, коли ще ми були з ним у дружбі, а я дорікав йому за хлопчачу цікавість, недостойну мудреця.

«Адже не бог я — й безсмертним мене ти вважаєш даремно…»

Ця думка з'являлась у мене все частіше й частіше. А разом з нею й інша:

«Всяк повинен скоритися смерті всесильній…»[40]

Справді: якщо я хотів зберегти свою владу й не чекати, як дурна вівця, поки мене виженуть з храму чизроблять помічником цього пройдисвіта, я мав діяти рішуче і швидко, не вагаючись.

15. Відданий раб Сонон, який зазнав чимало глузувань з боку чужинця, взявся допомогти мені. Він вистежив, що Уранід уподобав собі одне місце, де на самому березі моря була невелика печера. Тут він любив сидіти іноді цілими днями, нічого не роблячи, й дивитися на море. Коли починався дощ, Син Неба забирався в печеру. Там ми його й вирішили підстерегти та вбити. Місце було глухе, раби з сусіднього виноградинка не почули б крику. І всі подумали б, що чужинця підстерегли й убили таври. Щоб переконати всіх у цьому, мій хитрий Сонон навіть спеціально розшукав таврський кинджал і дротик з кістяним наконечником, маючи намір підкинути їх біля трупа. Так ми гадали, але я забув слова поета:


Багато що Зевс на Олімпі вирішує,
Та й на несподіванки щедрі боги…
А те не приходить, чого ми чекаємо![41]

Кілька днів підряд Сонон вистежував Сина Неба за міським муром, але невдало. Згодом він десь підслухав, що наступного ранку чужинець збирається йти саме в те відлюдне місце, де ми готувалися влаштувати йому пастку. Того вечора я від збудження довго не міг заснути, а коли, нарешті, задрімав,


… у тишині амбросичної ночі
Дивний приснивсь мені сон,[42]

та такий виразний і ясний, що ні в чому не поступався перед істиною. Ще й зараз переді мною стоять побачені тієї ночі образи й почуте лунає в моїх вухах.

Переді мною була ніби печера, ледь освітлена тьмяним неясним світлом, яке точилось звідкись збоку. В цьому підземеллі десь протікав струмочок: я виразно чув тихе дзюрчання води. Потім попереду виникла тінь. Вона наблизилась, і я впізнав свого раба Сонона. Він озирався на всі боки, немовби шукав собі куточка, затишного й темного. Відкілясь зверху покотився камінь. Я виразно чув його стук. Сонон сховався за уламком скелі. І тут раптом почувся тихий зловісний сміх. Я впізнав голос чужинця. Потім він вимовив якісь незрозумілі слова невідомою мені мовою. Світло в печері раптом померкло. І в густій пітьмі, що залягла довкола, я почув страшний крик Сонона: «Господарю, я гину, я гину!..»

Я підхопився на своєму ліжку, обливаючись холодним потом. Був уже ранок. Я зрозумів з цього віщого сну, що чужинець якимсь чаклунським способом розгадав наші плани. Слід було застерегти Сонона, щоб він сьогодні не нападав на Сина Неба. Та скільки за моїм наказом не шукали його по всій садибі храму, ніде не могли знайти. Сторож сказав, ніби раб кудись пішов ще на світанку. Така велика була його жадоба помсти, що він занадто поспішив назустріч своїй смерті. А в тому, що судилося йому сьогодні загинути, я вже не мав сумніву після віщого сну. Послати інших рабів Сононові на допомогу до печери я не міг. Зробити так — означало б розкрити свій задум перед цілим містом, більшість мешканців якого дуже поважала чужинця. Мені залишалось тільки терпляче ждати волі всемогутніх богів. Тепер я остаточно був переконаний, що наш план не вдався і мій вірний раб сам потрапив у підступну засідку й, напевно, загинув. І справді, його ніколи більше не бачили. Наступного дня я, про людське око, сповістив, ніби він утік від мене, й відправив воїнів на розшуки в різні місця. В тому числі я доручив їм також оглянути місця біля печери, які ми вибрали для засідки. Та ніяких слідів зниклого раба так і не вдалося знайти. А увечері того ж дня я зустрів на вулиці Сина Неба. Посміхнувшись, він сказав: «Я чув, що ти втратив найвірнішого помічника. Шкода. Як же ти будеш тепер пророкувати без такого оракула?» Його очі в цей час були красномовніші слів. Я прочитав у них погрозу. Переміг знову він, і я міг сподіватись тепер від нього різних неприємностей. А вони не забарились. Якісь дивні речі почали творитися зо мною. Ночами мене часто мучили кошмари. Я потрапляв у….. підземелля й задихався. На мене обвалювались величезні брили й душили. Однієї ночі мені приснилось, ніби в кімнату вповзла велика гадюка. Як не намагався я від неї заховатися, вона вжалила мене просто в груди. Тут я з криком прокинувся. А через три дні в мене на грудях, якраз на тому місці, де вжалила уві сні гадюка, утворилась маленька, але дуже болюча ранка,[43] яка довго не заживала. Тоді я зрозумів, що й цей сон був віщим. Всесильні боги посилали з Олімпу нове попередження про небезпеку, яка загрожувала мені з боку підступного чужинця. Я все ж не послухав цього мудрого застереження й боровся з ним далі, хоч і потай, приховано, поширюючи різні тривожні чутки та намагаючись підбурити проти нього якнайбільше мешканців міста. Він тільки глузливо посміхався, зустрічаючись зо мною. Я зрозумів, що він розгадує мої думки й готує удар у відповідь.

Я ще раз не послухав перестороги неба. Якась справді зла сила підштовхнула мене знову несхвально відгукнутись про Сина Неба. Переказали йому про це чи він сам підслухав мої слова, перебуваючи в іншому кінці міста, в що я також цілком вірю, — як би там не було, удару-відповіді не довелось довго ждати. Того ж вечора, готуючись прочитати молитву, я замість неї раптом на загальний подив і власний жах загорланив посеред храму сороміцьку мілетську пісню, слова якої навіть не зважуюсь навести тут. Я розумів, що чиню блюзнірство, але нічого не міг вдіяти з собою, поки отак, з піснею, не вибіг з храму й не сховався в кутку двора.

Цей випадок, викликавши в місті загальне обурення, сповнив мою душу жахом. Я зрозумів, що не зможу боротися з таким підступним і могутнім ворогом.


Не слід виховувати левеня у місті.
Бо виросте — всім доведеться слухатись його.[44]

Син Неба взявся будувати якусь мудру машину. Вона скидалась на величезні крила птаха чи швидше на велетенського метелика. Раби подейкували, що на цих крилах він збирається літати.[45] Тоді я через оракула оголосив, мовляв, гніваються боги на такі нечестиві задуми й повеліли мені зруйнувати машину. В оточенні варти та в супроводі багатьох знатних людей я вирушив до будинку, де жив чужинець. Ледь я простягнув руку до машини, як Син Неба гукнув: «Не чіпай, бо опечешся!» Я злякався, але все ж у великому гніві не послухав його оклику й схопився за дерев'яне сплетіння крила, на яке він натягував бичачу шкіру. Тієї ж миті на долоні моїй здувся великий пухир, неначе справді від сильного опіку, хоч готовий поклястися всіма богами, що дерево було зовсім холодне й навіть сирувате. Побачивши таке чаклунство, натовп закидав згубну машину камінням.


Три дні після цього Уранід не з'являвся в місті: мабуть, заліковував рани. А я тим часом пророкував у храмі, що Син Неба збирається відчинити міські ворота таврам, знищити всіх вільних людей і встановити в місті владу рабів, як це зробив свого часу Савмак у Пантікапеї. Боги вимагають, провіщав оракул, щоб чаклуна було закуто в ланцюги й кинуто до в'язниці при храмі, бо тільки я зможу тримати його в покорі та з допомогою всемогутніх богів приборкати його чудодійну владу. І я домігся свого. Ареопаг більшістю голосів вирішив закувати чужинця в ланцюги й тримати під моїм наглядом у в'язниці при храмі.

16. Так ми вирішили, і я вже торжествував цілковиту перемогу. Але боги — чи злі сили, що допомагали чаклунові,— знову зруйнували наші плани. Я наказав закувати його міцніше й кинути в надійну в'язницю. А ключ від неї задля обережності потай віддав своїм друзям, наказавши при цьому, щоб вони не повертали мені його, хоч би як я просив. Адже, користуючись своєю могутньою чаклунською силою, він міг навіяти мені думку, щоб я відчинив темницю й випустив його на волю. Друзів же я вибрав навмисне таких, котрих він не знав в лице й через те не міг навіяти їм своїх думок.


Мої побоювання справдились. Ось уже третій день він спокушає мене, й під тиском навіяних ним думок, які весь час штовхають мене на різні несподівані вчинки, я все більше жахаюсь. Хто кого тримає в полоні? Так, він сидить на ланцюзі у в'язниці. Але він скував мою волю, я його раб, я більше не належу собі. Сьогодні вранці він знову змусив мене прийти до віконця в дверях в'язниці й заявив, що має дуже важливе повідомлення для екклесії. Мені він передати його відмовився — тільки народним зборам. Я знову відчув нездоланну потребу негайно випустити його і привести на агору, тому з розпачу втік подалі від храму, щоб не піддатися цій спокусі. Я знаю, чого він хоче. Він зуміє підкорити своїй страшенній волі всі народні збори, і його не тільки звільнять, але й зроблять головним жерцем. Випустити його на свободу з такими могутніми здібностями?

О ні! Моя рука те поховає…»

…На цій цитаті з трагедії Евріпіда «Медея» (вірш 1619-й) уривається знайдений нами рукопис, хоч іще є досить великий шматок чистого, несписаного папірусу.







КРІЗЬ ДАЛЕЧІНЬ ВІКІВ

За найтяжчих обставин зберігай глузд.

Горацій


Званцев. Ну, мій шановний кроте, що ти скажеш про цей цікавий документик?

Скорчинський. Документик! Ти навіть приблизно збагнути не можеш, який цінний він для нас!

Званцев. Ото дива, цікава байка про сварки двох стародавніх шахраїв!

Скорчинський. О-о! Багато хто з тих, хто не вивчав античної історії, саме так його й розцінить: «Цікавий документ, досить втішне, знаєте, оповіданнячко про підступи хитрого жерця, який намагався вижити з міста свого суперника дві тисячі років тому…» А для нас це справжній скарб. Скільки тут найцікавіших відомостей, тонких деталей, яких тобі просто не втямити!

Званцев. Гаразд, прошу без особистостей. Повернемось до наших стародавніх героїв. Звідки ж він все-таки взявся, цей загадковий Син Неба?

Скорчинський. Саме це мене теж цікавить над усе.

Званцев. А чому? Що в ньому такого надто дивного? Спритний фокусник і дурисвіт, тільки й того! Адже ти, здається, казав мені, що в ті забобонні часи таких пройд немало блукало світами. Ще наводив мені за приклад легендарного Аполлонія Тіанського з його липовими чарами: надзвичайні пророкування, воскресіння мертвих, здатність переміщуватись у повітрі в будь-яке місце, — та він на сто очок випередить нашого Сина Неба! Чого ти мовчиш?

Скорчинський. Слухаю й захоплююсь твоїми швидкими успіхами з античної історії.

Званцев. Ну, а якщо облишити балачки, — про що ти думаєш?

Скорчинський. Не забувай, що жрець писав тільки для себе, зашифровував свої записи. Отже, він був щирий і зовсім не схильний вигадувати якісь пусті байки про неіснуючі чудеса. Чи не так? І даремно ти називаєш цього дивного прихідця спритним дурисвітом. Є в його поведінці чимало загадкового, що змушує серйозно замислитись. Навіщо, наприклад, йому треба було створювати якусь нову мову для зміцнення дружніх зв'язків між греками й сусідніми племенами?..

Званцев. Ти навіть не повірив у можливість цього, а я, виявляється, мав рацію щодо цієї стародавньої мови.

Скорчинський. Я тому й не міг повірити, бо така ідея здавалась мені зовсім неможливою як на ті часи. Але це факт. Та й інші його вчинки змушують добре подумати. Велика зацікавленість технікою, спроби створити якісь машини, щоб полегшити працю рабів. І водночас висміювання забобонів, розвінчування різних витівок жерця. Як хочеш, а коло його інтересів показує, що це був зовсім не якийсь-то шарлатан, а допитливий дослідник.

Званцев. Не забувай ще й про те, що він робив спроби створити якийсь літальний апарат, уламок якого найшов Алик Рогов! Шкода, що від нього так мало залишилось, важко уявити конструкцію. Навряд, щоб це був планер — швидше щось на зразок орнітоптера. Але все одно: людина, яка задумала дві тисячі років тому створити орнітоптер, мала геніальну голову на плечах. Це йому, звичайно, не вдалось би — над цим завданням досі б'ються інженери. Та розмах його мені до душі, справжній винахідник. Ти правий: це була якась незвичайна особа. Слухай, я б не здивувався, якби він і насправді був Сином Неба.

Скорчинський. Космічний гість?

Званцев. Так! Пригадай, як описує жрець його появу: страшний гуркіт і спалах на безхмарному небі, ніби промчала колісниця легендарного Фаетона. Дуже схоже на приземлення космічного корабля!

Скорчинський. Та не міг же він висадитися сам. Куди поділись інші?

Званцев. Загинули, потрапили в полон до таврів, відлетіли в аварійному порядку, забувши про нього, коли почався землетрус, — звідки я знаю? Треба шукати, копати далі, йти його слідами! До речі, де дріт, що ти знайшов у печері?

Скорчинський. Тиж знаєш: віддав у міліцію.

Званцев. Молодець! Треба його негайно звідти визволити. Мені чомусь здається, що він якоюсь мірою зв'язаний з цим Сином Неба…

Скорчинський. Мені теж. Я ж тобі розповідав, що в цього скелета була дуже незвичайна, лобаста голова. Та ось тобі фотознімок, поглянь сам.

Званцев. Повністю співпадає з описом жерця. І пам'ятаєш: жрець пише, що Уранід ховався для роздумів у печерах? Можливо, це ти його череп знайшов у печері й зробив з нього купу пороху, розтелепа?! Тепер дріт не загуби. Як тільки приїдеш, забери його з міліції та надсилай мені. Ми тут зробимо аналізи. А сам не займай, боронь тебе боже!..

Скорчинський. Гаразд.

Званцев. А мені, щоб тут не нудьгувати, дай іще черепків з твоїх колекцій.

Скорчинський. Можеш ти, врешті, сказати, навіщо вони тобі?

Званцев. Я ж казав: удосконалюємо метод палеомагнетизму. Ясно? А докладніше пояснювати — однак не зрозумієш, голова в тебе надто гуманітарна.

Скорчинський. Годі, годі… А ти не міг би експериментувати з якимись іншими матеріалами? Нащо тобі здалися зразки саме з наших колекцій? Їх же мало.

Званцев. Слухай, не будь таким Плюшкіним у квадраті. І це після того, як ми допомогли тобі розшифрувати такий унікальний рукопис. О чорна невдячність!


Розповідає Олекса Скорчинський

З Мишком я не дуже ділився думками, що обступили мене, бо остерігався його глузувань. «А, то ти відмовляєшся від своїх попередніх заперечень? І так люто сперечався! Де ж твоя принциповість, учений кроте?»

Невже це був небесний захожий? Що більше я вчитувався в рукопис жерця та розмірковував над ним, то частіше повертався до думки, яка спершу здавалася зовсім неймовірною.

Справді: казкова поява чужинця, як її описав жрець, вельми нагадувала картину приземлення якогось космічного корабля. Він опустився вдало, висадив розвідників. І треба ж було статися цьому злополучному землетрусу: звичайно, корабель був вимушений в аварійному порядку швидко злетіти знову, залишивши напризволяще свого відважного й жадібного до знань розвідника, який раптом став самотнім полоненим на чужій планеті — й без усякої надії на повернення додому!

Можна собі уявити, яку бурю почуттів пережив у цю справді трагічну мить Син Неба, коли під ногами в нього враз заходила ходором земля, він почув раптом ревіння двигунів і побачив, як рідний корабель, який проніс його неушкодженим серед зірок, набираючи швидкість, шугнув без нього в голубе небо… Яка разюча, безглузда, коли вдуматись, випадковість: благополучно подолати мільйони кілометрів міжпланетних просторів, де, здавалось, на кожному кроці підстерігає набагато більше різних небезпек — і метеори, й космічне випромінювання, й поля радіації,— та вибрати для посадки фатальний час землетрусу.

Мало не загинути у хвилюючу й урочисту мить зустрічі з невідомою цивілізацією!

Звичайно, Син Неба міг залишитися самотнім. І яка страшенна, справді трагічна доля, якщо вдуматися, випала йому! Промчати між зорями — й опинитися самому на невідомій планеті. Мати дивовижні здібності — а бути зустрінутим, як чарівник, пройдисвіт, яких чимало водилося в ті часи. Палко прагнути допомогти людям — і наштовхнутися на повне, цілковите нерозуміння.

Ось яке міркування підтверджувало мої думки. На перший погляд воно може здатися парадоксальним, але, якщо вдуматися, — дуже важливе: саме те, що Син Неба залишив так мало помітних слідів свого перебування на Землі, й переконувало мене в можливості висадки з космічного корабля. Адже що твердили автори різних гіпотез про космічних прихідців, які я завжди повністю відкидав і висміював? Що ці небесні гості, відвідавши нашу планету, одним махом створювали нові цивілізації, були навіть мало не засновниками всього роду людського. З точки зору серйозної науки це, звичайно, дурниця.

Але ось так — без особливого галасу, без якихось помітних змін у давно налагодженому побуті місцевих народів, які мали свою стародавню культуру, — так, мабуть, цілком міг здійснитися епізодичний візит на Землю гостей з інших світів. І не багатьох гостей, а лише одного, — в тім-то й річ!

Мені спали на думку останні рядки лермонтовської чудової «Тамані». Пригадайте, як розмірковував Печорін над своєю пригодою серед «чесних контрабандистів»: «Неначе камінь, кинутий в тихе джерело, я розтривожив їхній спокій, і, немов камінь, мало сам не пішов на дно!» Так і з Сином Неба: кола швидко розійшлися, й вода знову стала спокійна та гладенька. Як тепер в її глибині відшукати його сліди?

Я думав про це по дорозі в Крим, а діставшись до бази, всупереч усім своїм давнім звичкам не пішов на розкопки, а спершу завітав до міліції,

— Добре, що ви приїхали, — сказав мені слідчий, виймаючи з шафи досить тоненьку папку. — Вже кілька повісток вам надсилали. Маєте протокол підписати, ви ж перші знайшли цей скелет і повідомили про нього. А через це я ніяк справу закрити не можу.

— Ну, а щось з'ясувати вдалося? Лейтенант меланхолійно знизав плечима.

— Після того, як очистили від вапняку остеологічний матеріал, вияснилось, що людина загинула не менше десяти років тому. Можливо, ще під час Вітчизняної війни, тоді багато хто переховувався в печерах. Давно це було, зараз важко дізнатись.

— Ви його там і залишили?

— Кого?

— Та скелет.

— Ні. Скелет просто розсипався в руках. Довелося скріплювати кістки особливою речовиною. Після дослідження експертом остеологічний матеріал поховали як належить.

Отже, від дивовижного скелета з потворним черепом тепер нічого не залишилось, крім цих фотознімків…

На душі зробилось тривожно й гірко.

Я побіжно переглянув протокол: «18 вересня цього року в РВ міліції прийшов гр. Скорчинський О. М., який назвався начальником археологічної експедиції Інституту археології Академії наук, і зробив таку заяву:

Напередодні, тобто 17 вересня цього року, оглядаючи з науковою метою одну з печер на березі моря на південний захід, недалеко від селища, ним був знайдений скелет невідомої людини. Тут же виявлено металевий стержень, що нагадував ручку саморобного ножа, обмотаного дротом…»

— До речі, а де цей дріт? — запитав я.

— У мене, серед речових доказів.

— Мене просили надіслати його в Москву для аналізу в один науковий інститут.

— Криміналістичний?

— Так, вони займаються й криміналістикою, — туманно відповів я.

— Від них повинен бути запит.

— Ну, не будемо такими формалістами. Вони запит потім пришлють, я ж не знав, що так треба.

— Взагалі-то не дозволяється, — нерішуче сказав лейтенант.

— А що ви з ним збираєтесь робити, коли закриєте справу?

Він знизав плечима.

— Та ліквідуємо всі речові докази, які надалі непотрібні будуть.

— Викинете, просто кажучи?

— Не зберігати ж вічно, у нас складу немає.

— От і віддайте мені, а я вам розписку дам.

Лейтенант порився в шафі, дістав велику картонну коробку, а з неї — дріт на металевому стержні й, загорнувши в папірець, передав мені. Я написав розписку, підмахнув протокол і попрямував на пошту, щоб відразу ж надіслати дріт Мишкові в Москву.

Тепер лишалось одне: терпляче чекати. Та хіба це можливо, коли йдеться про такі таємниці!..

Я не стримався й вирішив обстежити місце, де, за туманними натяками в рукописі жерця, міг приземлитися космічний корабель. Розшуки ніяких наслідків не дали та й не залишили надії на майбутнє. Тут, на березі моря, траплялися часті зсуви, й, звичайно, він дуже змінився за двадцять століть. Досі ще збереглися сліди різких зміщень шарів землі, які сталися під час останнього землетрусу 1929 року, а одне із селищ поблизу так і називається Оползневе. А скільки разів тут здригалась земля й змішувались верхні нашарування грунту за минулі двадцять століть?

Ні, шукати треба тільки навколо храму. Й дуже точно спершу накреслити план дальших розкопок, а для цього ще не раз уважно проштудіювати рукопис жерця, щоб вибрати правильний шлях і не копати наосліп.

Ще й ще раз я уважно вчитувався в кожне речення, намагаючись не пропустити жодної дрібниці, яка могла б стати важливою. Зважаючи на значення храму, на імена ремісників, що згадувалися в рукописі, місто було, як видно, більше, ніж ми досі припускали, й займало, мабуть, велику площу. Щоб перевірити це, я намітив закласти кілька розвідувальних розкопок на східній околиці сучасного селища, де ми раніше не копали: можливо, тут, на незабудованих поки що ділянках, вдасться знайти залишки міських мурів чи якихось стародавніх споруд. Варто краще перекопати всі руїни храму й місця довкола. По-перше, я сподівався знайти ще невідомі інші тайники: навряд чи хитрий жрець обмежився одним. По-друге, дуже цікавило відшукати темницю при храмі, до якої жрець ув'язнив свого переможеного супротивника, загадкового чужинця. А що, коли там збереглись написи на стінах, які звичайно роблять в'язні, намагаючись збавити час?

Перечитуючи вже вкотре рукопис і довго роздумуючи над ним, я майже вивчив його напам'ять. І ніби зжився, я навіть сказав би, зріднився з людьми, які жили тут, ось на цьому кам'яному березі, двадцять століть тому, вирощували виноград, чавили сік, робили з нього вино, влаштовували бенкети, торгувались на базарній площі, вірили всяким спритним пройдисвітам, шанували оракулів, сперечалися за владу. В моїй буйній уяві малювались живі картини тогочасного життя. Шкода, що я не романіст! Як можна було б розписати всі перипетії боротьби Ураніда з хитрим жерцем на барвистому й мальовничому фоні життя грецького міста — чудовий роман про крутія в дусі Апулея вийшов би.

Таємниці, які давно мучили мене, тепер було розгадано. Я дізнався, чому мешканці міста раптом переіменували його в Уранополіс, на честь якої події викарбували монети із зображенням бога Асклепія та небесних світил. Розкрилась і таємниця загадкової мови, яка завдала нам так багато клопоту.

Все прояснилось. І дивна річ: я відчував від цього не тільки цілком природну радість відкриття, а й смуток теж. Що не кажи, а на кілька загадок у світі стало менше.

Але зате яка захоплююча таємниця чекала попереду! Невже ми й справді натрапили на слід космічних гостей?

Ми повели розкопки зразу на кількох ділянках. Заблищали на сонці наші лопати, насунулись численні турботи: як розподілити робітників, добути харчі дешевші, щоб зекономити побільше та за рахунок цього продовжити строк робіт. Мене з головою поглинули повсякденні справи.

Вже почались із новачками смішні пригоди, без яких не обходиться жоден розкопочний сезон, — певна ознака, що робота входить в нормальну колію.

Увечері біля вогнища, знищивши величезний таз жарених бичків, хлопці потішалися над одним студентом-першокурсником, який зробив сьогодні сенсаційне відкриття. Він уперше брав участь у розкопках, був досить романтичний, і легко уявити його зворушення, коли вже після кількох змахів лопати з землі раптом показався краєчок документа. Та якого! Не на папірусі, а на справжнісінькому папері.

Він примчав до мене, руки в нього тряслися, обличчя взялося червоними плямами, в грязюці, й, заїкаючись від хвилювання, доповів про свою знахідку.

Я вже знав, чим це кінчиться, і досить спокійно вислухав повідомлення про стародавній документ, який було надруковано на папері друкарським способом.

— Розкопуй його й далі сам, — запропонував я.

— Сам?

— Звичайно, я тобі довіряю.

Більше він до мене не прибігав, а за обідом намагався не потрапляти на очі. Але я все ж спитав його:

— Так що ж ти знайшов? Як розкопки?

— Газету «Советская Россия», — похмуро відповів він.

— Свіжу? — невинно поцікавився хтось із хлопців.

— Торішню. Хтось пожартував.

— Та ніхто не жартував, — втішав його Алик. — Просто так водиться — по закінченню розкопки класти в шурф якусь газету для прикмети, що тут уже працювали. Так і зробили. Отож не сумуй, і зо мною таке колись бувало.

Але через три дні нам пощастило відкопати справді неймовірну знахідку. Ми натрапили на ту саму темницю, в якій мучився Уранід!

Це була глибока, метрів на три яма, обкладена необтесаним камінням. Дах її завалився під час пожежі від ваги покрівлі храму, яка рухнула тоді на нього.

Ви розумієте, з яким трепетом я розкопував цю стародавню тюрму, де кінчив свої дні Син Неба. Так, він загинув саме тут, сумнівів тепер не було!

Ми знайшли два скелети. Один лежав біля самого порога, все ще стискаючи в давно зотлілому кулаці ручку заіржавілого меча. Другий скелет лежав у кутку — і навколо нього все ще гадюкою обвивався міцний, важкий ланцюг, що приковував його до стіни.

Це був, без сумніву, Син Неба. Але чиї ж останки ми знайшли в печері? Отже, дріт не має до Ураніда ніякого відношення?

Яка драма розігралася в цьому підземеллі тієї далекої ночі, коли місто гинуло в полум'ї й вулицями його мчали войовничі скіфи? Хто ж був цей загадковий Син Неба?

Чи дізнаємось ми колись про це?

Я не знав, що й думати, і хотів уже скоріше розповісти про цю знахідку Михайлові докладно в листі. Та раптом від нього надійшла дивна, незрозуміла телеграма-«блискавка»:

«Вилітай негайно Москву мені сняться дивні сни вилітай негайно!..»


Розмова по телефону

— Москва? Званцев? З вами говоритимуть…

— Алло! Мишко? Слухай, кинь ти свої ідіотські жарти! Які сни тобі сняться?

— Здоровий будь, старина! Я сподівався, що ти вже летиш у Москву…

— Можеш ти мені пояснити до ладу, навіщо я тобі?

— Ну ось… Знову лайка замість вдячності…

— Годі випендрюватись, ти й так мені угробив цілий день. В чім справа?

— Кидай свої лопати й клізмочки та поспішай до Москви. Поздоровляю з найвидатнішим відкриттям в історії людства!

— Слухай, я покладу трубку!

— Стривай, стривай, не кип'ятись. Знаєш, ти просто геній! Він справді прилітав, Син Неба. І записав на дроті свій звіт про те, що бачив. Розумієш?

— Як записав?

— Прочитати тобі лекцію? Але це дорого коштуватиме по телефону. Прилітай сюди і все побачиш на власні очі. Розумієш: побачиш сам своїх стародавніх греків!

— Годі мене розігрувати!

— Я не жартую. Колосальне відкриття. Називаю на літери: кумир, осел, літає, Ольга, сорока…

— Роз'єдную, ваш час кінчився.

— Вилітай негайно!

Розповідає Олекса Скорчинський

Невже це можливо?

Невже ми й справді випадково наткнулися на слід відвідин нашої планети гістьми з космосу?! І хоч я інтуїтивно чекав, що відгадку Сина Неба принесе саме цей дріт, який ми знайшли в печері, все одно Михайлова розповідь про його складні досліди та несподіване відкриття зовсім приголомшила мене.

Дріт лежав на білому лабораторному столі, й я не міг відвести від нього погляду. Невже на цій тонкій металевій нитці справді записаний звіт про те, що побачив Син Неба, закинутий з волі фортуни дві тисячі років тому в маленьке грецьке містечко на Кримському березі? І невже я зараз сам зазирну в той далекий світ, побачу все його очима?!

Мені кортіло подивитись, і я погано слухав пояснення Михайла про техніку розшифровки відеозапису на дроті, про те, як він добирав найкращий режим, які використав прилади, — але він, на подив, здається, не образився за мою неуважність. Потім почав клясти себе, що під час експериментів над дротом розмагнітив частину запису.

— І яку частину! Самий початок! Там, мабуть, було зафіксовано приземлення космічного корабля. А тепер ми не дізнаємось, як це відбувалося. І надала ж мені лиха година перевірити його електропровідність!

— Гаразд, зараз цього вже не виправиш. Показуй швидше, що є! — благав я.

Та він немов навмисне зволікав і вирішив обставити перегляд магнітного запису не менш таємниче та урочисто, ніж той жрець свої пророкування в храмі Асклепія. Посадив мене в глибоке крісло в лабораторії перед овальним екраном, наказав спертися вільно на спинку, розслабити м'язи й ні про що не думати.

— Просто дивись, що за картини почнуть виникати. І запам'ятовуй усі деталі, щоб опісля точніше записати.

Потім він пригасив світло в кімнаті, лишивши тільки лампочку низької напруги біля приладів, з якими дуже нудно й довго порався, щось налагоджував.

— Та скоро ти? — не витримав я і тут же замовк на півслові, бо побачив те, що сталося на кримській землі дві тисячі років тому…

Зображення було розпливчасте, неясне, нерізке, мов знімок, зроблений недосвідченим фотографом, без будь-якого наведення на різкість. Часом воно зовсім зникало, потім з'являлося знову. Але моє досвідчене око археолога доповнювало деталі, яких не вистачало, а багато що просто вгадувало.

Переді мною, без сумніву, була головна міська площа — агора, вимощена черепками битого посуду та заповнена строкатим натовпом. Особливо виразно виднівся один її куток, обгороджений дерев'яними жердинами, — мабуть, спеціально для торгівлі рабами. Про це згадувалось в деяких працях.

Біля підніжжя мармурової статуї, на п'єдесталі якої написано: «Народ поставив статую Агасікла, сина Ктесії, який запропонував декрет про гарнізон і влаштував його…», прилягла на каміння зовсім байдужа і отупіла зморшкувата стара жінка, схожа на купу брудних ганчірок. Поряд з нею лежать два скіфи: один з рудою кіскою, що стримить з-під драної гостроверхої шкіряної шапки, й в куртці з грубих баранячих шкур, другий майже зовсім голий, голова скуйовджена. Руки й ноги їхні заковані в ланцюги…

…Тінистий мармуровий портик якогось, мабуть, громадського будинку. За низеньким столом з сувоями папірусу сидять троє літніх греків і уважно, але досить байдуже спостерігають, як плечистий, роздягнений до пояса кат з поголеною головою прив'язує до великого катувального колеса переляканого раба, ще зовсім підлітка.

Все це в якомусь дивному ракурсі — немовби побачене людиною, яка сидить навпочіпки.


…Ніч. Заснулим морем поволі й безшумно пливе невеликий човен. На носі його прикріплена довга палиця, яка закінчується смолоскипом, що виступає далеко вперед. Полум'я відбивається в чорній воді, кидає в неї шиплячі іскри, вихоплює з темряви навислі над морем скелі.

На носі човна стоїть юнак з набедреною пов'язкою, з тризубцем у занесеній над головою руці й вдивляється у воду при тьмяному світлі смолоскипа…

Картини давноминулого життя виникали перед моїми очима. Вони були уривчасті, незв'язні: промайне — і зникла. Так допитливий турист, потрапивши в незнайоме місто, безцільно клацає направо й наліво своїм нерозлучним фотоапаратом, не даючи йому ні відпочинку, ні спокою. Тому й переказати ці коротенькі вуличні сценки, строкатий калейдоскоп облич міщан, воїнів, цікавих жінок, замурзаних хлопчаків — до ладу переказати все це просто неможливо. Та ще й, як я вже казав, зображення часом були дуже невиразні, ледь видні, до того ж збивали з пантелику несподівані ракурси.

То промайне хлопчик, що повис на вуздечці впертого віслюка й марно намагається зрушити його з місця… То атлет з побілілим від напруги обличчям. Він захекався і важко дихає, з щоки зчищає стригалем, схожим на серп, налиплу грязь, а вдалині видніється куточок стадіону…

На похилому кам'яному майданчику з жолобками раби чавлять босими ногами виноград. Один з них так пританцьовує, що бризки розлітаються далеко на всі боки.

А на сусідньому майданчику застосовано вже примітивну «механізацію», яка, мабуть, зацікавила небесного гостя. Тут виноград чавлять пресом, накладаючи на нього кам'яні плити — тарпани. Зверху ягоди накривають дошкою й притискають її довгим важелем, на кінці якого, дригаючи ногами, повисають двоє здорових рабів.

Син Неба заглянув у ливарну майстерню — і ось перед нами майстер у шкіряному фартусі, прикриваючи долонею очі від полум'я, обережно зливає в форму розплавлену бронзу, що пашить жаром…

А ось гончар формує на дерев'яному рухомому крузі, який втомлено крутить худенький хлопчик, гостродонну амфору.

Ми бачимо, як дорослі, вмостившись під тінню великої сосни, захоплено грають в щось схоже на шашки, пересуваючи по розлінованій дошці круглі кістяні пластинки. А поруч, тут же, хлопчик і дівчинка садовлять глиняну ляльку в малесенький візочок з непомірно великими колесами.

З'являються на мить вуличні музиканти: підліток, надувши щоки, старанно награє на сопілці — сірінге, а боса дівчинка пританцьовує, вдаряючи у тамбурин…

Кладовище на схилі гори за містом. Молода жінка, прикривши обличчя краєм білого траурного пеплоса, плаче біля мармурової плити.

Частина міської стіни. Із сторожки біля воріт визирає воїн з кучерявою руденькою бородою, а на стіні видно напис, який раптом звучить на диво по-сучасному: «За рішенням міської ради забороняється тут звалювати гній і пасти кіз…» Кінця напису, на жаль, не видно.

Знову галасливий базар на міській агорі. Впадає у вічі, що на ньому майже немає жінок. Продають і купують самі чоловіки.

Все цікавить космічного гостя: він уважно роздивляється риб, які жадібно роззявляють роти й підскакують на мокрому гранітному прилавку. Миготять зображення чайок, гусей, качок, різних рослин…

Із цих розрізнених сценок, немовби із шматочків мозаїки, виникає безцінна жива картина буденного життя старогрецького міста, яку досі археологам доводилось з величезними труднощами відтворювати за випадковими знахідками та розрізненими черепками битого посуду. Як багато це дає для науки!

Побачили ми на власні очі жерця, чий рукопис завдав нам стільки клопоту. Йому вже, мабуть, за шістдесят. Чисто виголена голова, одутле зморшкувате обличчя й дуже проникливі, чіпкі чорні очі.

На ньому простий сірий гіматій, накинутий поверх білосніжного хітона. На ногах сандалії з темної шкіри. Посувається він плавно, велично, рухи повільні, але іноді різкий поворот голови та гостре примруження очей видають незламну волю й енергію, яка поки що ховається, немов у стиснутій пружині.

Жрець готується ворожити на кільці. Для цього застосовують, як виявляється, досить складну споруду. На невисокій металевій тринозі закріплено квадратну бронзову плитку у вигляді рівностороннього трикутника, прикрашену постатями богів і якимись загадковими значками, що мають, очевидно, магічне значення. Із центра трикутника стирчить вісь з круглим диском з якогось тьмяного металу. Диск обертається, він розкреслений на сектори з літерами грецького алфавіту. Звідкілясь зверху на тонкій нитці звисає важке дуте кільце, мабуть золоте.

Все обставлялось дуже урочисто. Кільце висіло, немов дамоклів меч, полум'я двох світильників, що стояли на високих канделябрах, неясно відбивалось на бронзі…

Знову замигтіли, немов кадри кінохроніки, уривчасті картини: напівголі раби, надсаджуючись, підтягують до якоїсь будівлі, що зводиться на агорі, важенні брили каміння. Необережність — і камінь падає набік просто на ногу одного з рабів.

Як уже згадувалось, люди на екрані були нерухомі, завмерлі, наче на примітивному фотовідбитку. Але їх було «схоплено» слушної миті, тому кожен кадр був сповнений життя й експресії. Уява доповнювала те, що бачило око, й, коли розповідаєш про це, весь час мимоволі вживаєш дієслова: рухаються, пливуть, линуть — навіть ніби починаєш чути голоси, які давно відлунали.

…Дорогою в хмарах пилюки поволі котиться дивний віз із величезними колесами, запряжений биком…

У гавань входить трієра. Немов живі машини, раби монотонно розгойдуються на широких лавках, рівномірно змахуючи важкими веслами…

Два стратеги обходять фронт важкоозброєних гоплітів у дворі фортеці. Сонце гаряче жахтить на залізних панцирах, засліплює очі, відбиваючись від шоломів. Шоломи воїнів різної форми: в одних вони закривають усе обличчя вилицюватими нащічниками, тільки крізь вузькі прорізи блищать очі. В інших нащічники рухомі, вони зараз відкинуті, і це дає змогу роздивитися червоні спітнілі обличчя й бороди, які стирчать з-під шоломів.

Щити в гоплітів теж неоднакової форми — то овальні, то круглі, й оббито їх в кого листовою бляхою, а в кого просто бичачою шкірою. Кожний воїн має довгий, до двох метрів, дерев'яний спис із залізним наконечником, меч на перекинутій через праве плече перев'язі, а ноги закриті до колін бронзовими поножами. З досить-таки сумного вигляду воїнів, їхніх втомлених, розморених спекою облич можна зробити висновок, що нелегко, мабуть, тягати на собі всю цю масу металу. Та гопліти призначаються для ближнього оборонного бою, їм не доведеться багато ходити. Вони стоятимуть стіною, наїжачившись проти ворожої кінноти вістрями списів.

На горі роздають добровільцям легшу зброю: дротики, луки зі стрілами, невеликі щити — пельти. У цих рухливіших воїнів-пельтастів і панцири вже не металеві, а шкіряні чи навіть просто з грубого рядна.

Певно, йде підготовка до бою з таврами, про який згадується в рукописі жерця.

Вершники підтягують попруги коням, які дико хропуть і стають дибки. На фортечних мурах лаштують біля бійниць катапульти для метання важких дротиків і незграбні онагри — вони валитимуть на голови ворогів кам'яні ядра, витесані з вапняку, чи просто кругляки. Біля кожної катапульти вже заготовлено велику купу каміння, а раби все підносять і підносять…

А коло воріт напоготові вишикувалися гопліти, прислухаються. Два воїни завмерли біля величезного засува, який замикає ворота, щоб розчинити їх за першим сигналом. Ворота подвійні, їх зроблено так, щоб між зовнішнім та внутрішнім мурами утворився невеликий майданчик з двома баштами по кутках. Отже, ворог, навіть ввірвавшись у перші, зовнішні ворота, неодмінно застряне перед внутрішніми й опиниться під ударом з усіх боків.

Згодом швидко промайнуло кілька сценок бою. Нещадний і страшний, цей бій в нічній темряві тільки де-не-де освітлюється неясним, хитким світлом смолоскипів. Миготять спотворені болем і гнівом обличчя, кінські морди з піною на вуздечках…

В саму гущу тих, хто б'ється, не розбираючи своїх і чужих, падають кам'яні ядра і дротики, обвиті палаючим клоччям.

Молодому грецькому воїну стріла стромляється просто в горло, і він конвульсивно хапає її руками, намагається витягти, але тут-таки падає під ноги коней.

…А потім сяючий сонячний день, стадіон, заповнений тріумфуючим натовпом.

З усіх боків летять букетики яскравих квітів, вінки…

Мабуть, це вшановують Сина Неба й жерця після перемоги над таврами. Ось я знаходжу в натовпі вже знайоме обличчя жерця. А де ж Уранід? Може, він з'являвся і в інших сценках. Та як впізнати його?

Чи апарат для запису був завжди при ньому й ми так і не побачимо, який вигляд мав небесний гість: адже ми дивимось його очима?..

На арені стадіону похмурим натовпом чвалають заковані в ланцюги полонені.

Попереду гопліти женуть високого патлатого юнака-тавра, впираючись гострими списами йому в спину. Він у драному одязі з вовчих шкур, обшитому білим хутром: мабуть, той самий син вождя племені, що потрапив у полон. Про нього згадувалось у рукописі жерця.

Втомлено крокують по квітах босі, зранені ноги полонених.

І раптом темрява. Все обірвалось. Я не відразу розумію, що сиджу в лабораторії перед погаслим екраном,

— Ну як? — питає Михайло.

— Спочатку. Крути все спочатку! — хрипко кажу я.

— Почекай, — посміхається він. — Ану спершу підіб'ємо підсумки.

Я дивлюсь на нього й не розумію.


Ми підбиваємо підсумки

— І надав же тобі нечистий розмагнітити початковий шматок запису! Звичайно, там були сцени прибуття космічного корабля на землю, а може, навіть і якісь картини іншої планети, з якої він прилетів.

— Хто прилетів?

— Ну, Син Неба, Уранід.

— Який Син Неба?

— Слухай, Мишко, ти знову починаєш пендритися…

— Не розумію тебе. Про що ти говориш? Ніхто нізвідки не прилітав.

— Як?! А запис на дроті?

— І запису ніякого не було. Ось він, твій дріт. Нічого в ньому нема загадкового. Звичайнісінький дріт, тільки трохи заіржавів у підземеллі. Можеш повернути його в міліцію…

Званцев. Я б дорого заплатив, щоб ви могли побачити, яким стало Олексове обличчя в цю мить! Та словами описати цього неможливо.

— Та я ж сам бачив, на власні очі! — зарепетував він, коли знову йому повернуло мову. — Що ж я бачив?! Знову твої ідіотські жарти?

Ефект, який я так старанно готував і давно відчував смак, здається, перевершив усі мої сподівання. Я навіть злякався трохи: чого доброго, мій кращий друг у мене на очах збожеволіє. І я поспішив, трохи зібгавши художню частину, швидше перейти до наукової.

— Заспокойся, заспокойся, ти справді бачив стародавніх греків! Тільки космічні гості й записи на дроті тут ні до чого.

— Що-о?!.

— Просто, поки ти копався в своїх гробницях та підземеллях, я зробив невелике відкриття, яке й продемонстрував тобі зараз.

— Яке?

— Ну, як тобі висловити точніше?.. Я знайшов спосіб воскрешати зображення, які відбилися на поверхні деяких предметів. Розумієш? Гаразд, не завжди ж тобі мучити мене своїми лекціями. Послухай і мою одну невеличку. Висловлюватимусь коротко, зважаючи на твій низький технічний рівень та хворобливий стан в даний час…

Скорчинський. Мені дуже хотілось дати йому ляпаса, але Мишко втік, відгородився від мене широким лабораторним столом та почав звідти урочисто провіщати противним лекторським тоном:

— Про так званий ефект залишкового намагнічування навіть ти, здається, маєш досить приблизне уявлення. Полягає він в тому, що деякі гірські породи й будівельні матеріали, що містять в собі магнетит чи гематит, мають цікаву властивість: коли їх дуже нагріти, вони набувають під дією магнітного поля Землі слабку постійну намагніченість. При наступному охолодженні в них начебто «замерзає» згусток магнітного поля давніх історичних епох, і спеціальні прилади можуть відновити його параметри…

— Ти мені ще розкажи, як цей метод палеомагнетизмузастосовується в археології для встановлення віку стародавніх гончарних виробів, — перебив я його. — Годі молоти! Не бачу ніякого зв'язку між залишковою намагніченістю й твоїм нібито «відкриттям».

— Це ще раз підтверджує, як погано ти розумієшся на фізиці та як повільно мислиш. Що таке світло, як не особливий вид електромагнітних коливань? Магніт-них — тепер збагнув? Пригадуєш, ти якось вдало сказав: «Вогонь охороняє»? Це того вечора, коли розповідав біля вогнища про загибель міста. І я подумав: «Справді, якби не ця стародавня пожежа, що застала людей так зненацька, ми, мабуть, так нічого й не дізналися б про їх давнє життя. Парадокс? Але саме вогонь зберіг для нас його сліди, засипав рятівним попелом гарні крихкі вази, різьблені статуетки, обвуглений, але вцілілий дерев'яний совок».

І відразу думка запрацювала далі. Чи не можна знайти інші способи заглянути в далеке минуле? Займався я, як ти знаєш, палеомагнетизмом давно, й там теж усе з вогнем пов'язано! Так поступово і додумався до цієї цікавої ідейки. Звичайно, вирішено її поки досить недосконало. Це перша спроба. Але наслідки вже є, і непогані. І знову допоміг вогонь-охоронець!

— Чекай, чекай! Отже, тобі вдалося знайти спосіб відроджувати залишкову намагніченість, що виникла під дією світла?..

— І знову перетворювати її в зорові образи, — ти вгадав. Здається, твої розумові здібності ще можуть удосконалюватися. Суть справи досить проста, щоб бути зрозумілою навіть тобі. Метод, звичайно, далеко не досконалий: ти бачив, які нечіткі й розпливчасті виходять зображення. Тільки спеціаліст може в них як слід розібратися. Та й відповідні зразки доводиться вибирати один з тисячі. Але основне знайдено: вдалося розробити апаратуру, здатну вловлювати таку слабку намагніченість і перетворювати її в зорові образи. Скажу без удаваної скромності: створення її свідчить про мою безперечну геніальність, але малювати тобі схеми і графіки, які підтверджували б це, даремно — все одно не второпаєш.

Він говорив ще щось в тому ж дусі, як завжди, та я перебив його:

— Отже, ти можеш відродити картини будь-якої епохи?

— Звичайно, якщо тільки вони відбились на хорошому матеріалі саме в той час, коли він сильно нагрівався. Годяться черепки із стародавніх гончарних печей, цегла зі стін спалених будинків, шматки вулканічної лави з більш віддалених епох, коли ще людини на Землі не було, чи, на гірший кінець, просто обпалене ударом блискавки каміння, — та, звичайно, далеко не все. На щастя, твої стародавні греки дуже любили — є нагода, нема — запалювати жертовні вогні. Та й попелищ у них збереглось чимало. От тільки ти, кротоподібний Плюшкіне, тремтів над кожним черепком і цеглинкою. Тепер ти розумієш, як заважав мені?

— Але чому ж ти зразу не сказав, для чого вони тобі потрібні? Для чого потрібен був весь цей дурний жарт про космічного прихідця й запис, нібито зроблений на дроті?

І знаєте, що він мав нахабство мені відповісти?

— А я хотів перевірити міцність і стійкість твоїх поглядів. Ти тоді дуже гарно й переконливо доводив неможливість прильоту до нас у минулому гостей із космосу. По суті, правильно, оскільки ніяких точних доказів таких візитів наука не має. Ось чому такого роду гіпотези просто курям на сміх. Але я вирішив тебе спробувати спокусити. І ти не встояв, впіймався на гачок, забув про мудре правило: «Мати переконання — отже, бути пильним»… Нестійкий, брате, в тебе світогляд — і все тому, що замкнувся, як кріт, у свою археологію, не стежиш за успіхами інших наук. От і віриш усіляким байкам, якщо тільки їм надати про людське око науковості. Описав жрець якесь «небесне знамення», а ти вже запалився: «Дуже схоже на приземлення космічного корабля!..» Може, ти так і в реальність гримучої колісниці Іллі-пророка повіриш?

Варто все ж нам'яти йому боки за таку каверзу! Та я вже захопився перспективами, які відкривав перед археологією його винахід. Заглянути в глибину віків і на власні очі побачити, яким був світ за часів стародавніх греків, єгипетських фараонів, заглянути в печери, де грілися біля вогнищ наші первісні предки, — хто з археологів не мріяв про таке! Можливо, побачити світ навіть таким, яким він був на самому світанку, ще задовго до появи на Землі людини! Чом не «машина часу»?

— Але хто ж тоді був оцей Син Неба? — вигукнув я, одриваючись від своїх мрій.

Мишко знизав плечима.

— Це вже доведеться з'ясовувати тобі за допомогою твого хваленого дедуктивного методу. У всякому разі, до неба він не має ніякого відношення. Та все одно постать досить цікава: створив оригінальну мову, мріяв об'єднати греків з варварами, намагався побудувати якусь літальну машину на зразок орнітоптера. Можливо, він був геніальним винахідником, і поряд з іменами Піфагора, Евкліда, Архімеда й Герона слід поставити і його ім'я… А ми навіть не знаємо точно, як його звали: не вносити ж його в історію техніки під псевдонімом «Син Неба», який йому дали твої греки? Це було б кумедно.

Так, Михайло правий: людина, яка прозивалася Сином Неба, була, безперечно, великим ученим. І боротьба, яку він вів з хитрим жерцем, — зовсім не суперництво за владу та почесті. Крізь віки ми стали свідками ще однієї драматичної сутички у великій давній битві між світлом і темрявою, релігійними забобонами й наукою. І як жаль, що ми так мало дізналися про цю чудову людину!..

— Слухай, — враз стукнуло мені. — А ми ж можемо його побачити, якщо ти знову не розіграв мене й не вигадав усю цю історію із своїм відкриттям.

— Ну, вже такого вибрику…

— Добре, добре, не сварися! Я ж тобі казав, що розкопав в'язницю, в якій мучився Уранід і, мабуть, загинув тієї ночі, коли місто спалили вороги-скіфи. Ми знайшли там два завалені скелети.

— Все ясно! — закричав Мишко. — Де вона, ця обгоріла цегла?

І ось ми побачили…

…Тісне, вогке підземелля, похмуро освітлене чадним смолоскипом. Полум'я хитається, тремтить, і по кам'яних стінах бігають тривожні тіні.

Людина, прикута ланцюгом до стіни, насторожено дивиться на тих, хто зайшов до нього у в'язницю з смолоскипом. Так, це звичайна людина, і в ній нема нічого небесного: вона в брудному лахмітті, в неї втомлене, виснажене обличчя, очі, глибоко запалі під великим лобом, здаються бездонними. Обличчя не грецьке — швидше це виходець з Малої Азії чи звідкись з Північного Кавказу.

Та добре роздивитись його ніколи. Заступаючи на мить світло смолоскипа, який тримає хтось нам невидимий, наперед виступає жрець. Він, очевидно, щось уривчасто каже полоненому. (Якби ми навчились і чути крізь даль віків!) Уранід киває головою. Тоді жрець замахується на нього коротким мечем…

І в ту саму хвилину все зникає в пітьмі під палаючою покрівлею, яка обвалюється…

— Ну й гад цей жрець! Навіть у такий час намагався знищити суперника, — похмуро коментує Мишко. — І потрапив у пастку, туди йому й дорога! А Ураніда шкода…

Потім ми довго мовчимо, приголомшені цією короткочасною сценою трагедії, що розігралась двадцять століть тому й тепер завдяки чудесній владі науки раптом знову воскресла перед нами.

Ми мовчимо й думаємо про одне… Як дізнатися побільше про долю земного Сина Неба? Які нові сцени вдасться нам відтворити за допомогою чудового Михайлового винаходу? І скільки ще нових дивних відкриттів чекає на нас у загадковій глибині віків!..




1

Мені здається, якщо вже заповнювати анкету, то треба це робити за всіма правилами: чоловіча, росіянин, ні, не був, не маю, англійською слабо, неодружений. (Примітка М. Званцева).


(обратно)

2

Дрібна старогрецька монета.


(обратно)

3

Спадковий верховний вождь ацтеків, голова спілки індіанських племен на території Мексіки. Середина XV — поч. XVI ст.


(обратно)

4

Давньогрецька назва янтарю — викопної смоли хвойних дерев.


(обратно)

5

Спосіб дослідження, коли із загальних положень логічно виводять часткові.


(обратно)

6

Стівен-Батлер Лікок — канадський письменник (1869–1944).


(обратно)

7

В даному випадку герої книги користувалися спеціальними термінами з кібернетики й вищої математики.


(обратно)

8

Можливо, деякі слова й вислови здадуться занадто сучасними — зарані за це вибачаюсь: переклад був дуже поспішним і ще потребує великої доробки. (Примітка О. Скорчинського. Далі буде позначатися просто: О. С.).


(обратно)

9

Вірш з «Одіссеї», IV. 230. Поєднувати текст з віршованими цитатами різних поетів — досить поширений звичай античності. Добір цих цитат свідчить як про поетичні смаки, так і про велику начитаність жерця. — О. С.


(обратно)

10

Так тоді називали нинішню Кубань і Північний Кавказ. — О. С.


(обратно)

11

Назва гори, очевидно, таврська і не піддається розшифруванню. — О. С.


(обратно)

12

Катарактами називались спеціальні залізні грати, якими закривались зовні фортечні ворота. — О. С.


(обратно)

13

Солени — великі плескаті й широкі шматки черепиці. — О. С.


(обратно)

14

Згадка про землетрус дає можливість точно встановити дату події: він стався, як відомо з інших джерел, навесні 63 року до нашої ери. — О. С.


(обратно)

15

Назва гори знову не піддається розшифруванню. — О. С.


(обратно)

16

Так називали легко озброєних воїнів, які мали невеликі щити — пельти. — О. С.


(обратно)

17

«Одіссея», 4, 166.— О. С.


(обратно)

18

Так називали стародавні греки відомий їм населений світ. — О. С.


(обратно)

19

Країною колхів у ті часи греки називали Кавказ. — О. С.


(обратно)

20

Рядки з сатиричного вірша Тімона Фліунтського, який жив у IV–III століттях до нашої ери. — О. С.


(обратно)

21

Жрець перелічує різні види ворожіння, поширені за стародавніх часів: піромантія — ворожіння на вогні, скапулімантія — на лопаточних кістках биків, рапсодемантія — на розкритих навздогад віршах якогось поета, орнітомантія — ворожіння за льотом птахів, гаруспиція — по нутрощах жертовних тварин. — О. С.


(обратно)

22

Ворожіння по снах і «безпосередньому одкровенню». — О. С.


(обратно)

23

Ольвія розташована в гирлі Дніпра, на місці теперішнього міста Нікополя. — О. С.


(обратно)

24

Лідія — країна в Малій Азії, на території сучасної Туреччини. — О. С.


(обратно)

25

Це ж справжній гіпноз! (Примітка Михайла Званцева, надалі: М. 3.). Як свідчать деякі джерела, гіпнотичні явища були відомі вже в стародавньому світі й застосовувались жерцями з релігійною метою. Отже, дивуватись тут нема чого. — О. С.


(обратно)

26

В уривках твору, що дійшов до нас під цією назвою, геніального винахідника стародавнього світу Герона Александрійського дійсно описано різні механізми для «храмових таїнств». Багато які з них відзначаються великою дотепністю і винахідливістю. — О. С.


(обратно)

27

Це «ворожіння» засноване на зараз добре вивченому наукою явищі ідеомоторного акту — довільних рухів, які виказують думки спеціально підібраного «ворожбита». — М. З.


(обратно)

28

1 Стадій — міра відстані в Стародавній Греції. В різних місцевостях коливався в межах від 177 до 185 метрів, — О. С.


(обратно)

29

На підставі деяких прикладів можна вважати, що Уранід мав виняткові психічні та фізіологічні властивості, яким сучасна наука дає повне пояснення. Але в розповіді жерця правдоподібні дані частенько перемішані з різними забобонними вигадками на зразок «віщих видінь». — О. С.


(обратно)

30

Народні збори, які вирішували всі найважливіші державні справи. — О. С.


(обратно)

31

Це саме та табличка з утвердженням Ураніда в правах громадянства, яку ми знайшли під час розкопок храму. — О. С.


(обратно)

32

Евріпід, Електра, 1428–1430, — О. С.


(обратно)

33

Як просто, виявляється, розкривалась таємниця, що мучила мене! — О. С.


(обратно)

34

В цій суперечці правда повністю на боці Ураніда: відомий «Еолів м'яч» Герона Александрійського був, власне, першою в світі паровою турбіною. — М. 3.


(обратно)

35

«Одіссея», XVI, 187. — О. С.


(обратно)

36

Мабуть, мається на увазі відомий «Четверний засіб», так сформульований Епікуром в його «Головних думках»:

Нічого боятися богів.
Нічого боятися смерті.
Можна переносити страждання.
Можна досягти щастя. — О. С.

(обратно)

37

Я мав рацію! Чи не нагадують ці просторікування хитрого жерця ті докази, які наводив, заперечуючи мені, шановний О. Скорчинський?! — М. 3.


(обратно)

38

Колегія номофілаків стежила за правильним виконанням законів і вносила нові на розгляд народних зборів. — О. С.


(обратно)

39

Вірші ці належать, мабуть, Солону, який був не тільки видатним законодавцем, але й талановитим поетом. — О. С.


(обратно)

40

Рядок із оди Піндаря. — О. С. Вміло вій віршами прикриває свою підлість! — М. З.


(обратно)

41

Евріпід, Медея, 1673–1675. — О. С.


(обратно)

42

«Іліада», II, 56. — О. С.


(обратно)

43

Мова йде, мабуть, про відомі сучасній медицині випадки «уявного удару» (так само як і «несправжній опік» на наступній сторінці) під впливом навіювань. — О. С.


(обратно)

44

Арістофан, Жаби, 1432–1433. — О. С.


(обратно)

45

Отже, колишній авіамоделіст Алик Рогов мав рацію! — М. З.


(обратно)

Оглавление

  • Гліб Голубєв ВОГОНЬ-ОХОРОНЕЦЬ
  • ДИВНІ ЗНАХІДКИ
  • МИ ПІРНАЄМО ПІД ЗЕМЛЮ
  • СУПЕРНИКИ
  • КРІЗЬ ДАЛЕЧІНЬ ВІКІВ
  • *** Примечания ***