ВДВ (Великий Дружній Велетень) [Роальд Даль] (fb2) читать постранично, страница - 2

відчинене вікно, в ту кімнату, де спали маленькі Ґучі. Бачила, як він набрав повні груди повітря і — фу-у-у! — дмухнув У сурму.

Шуму ніякого не було, але Софія зрозуміла — усе, що було в банці, вдмухнулося тепер у спальню малих Ґучі.

Цікаво, що це могло бути?

Коли велетень витяг з вікна сурму і нахилився до своєї валізи, він раптом озирнувся і зиркнув на другий бік вулиці.

У сяйві місяця Софія побачила його довжелезне бліде і зморшкувате обличчя з велетенськими вухами. Він мав гострющого, наче ніж, носа і двоє блискучих очей, і ці очі дивилися просто на неї.

У тому погляді було щось люте й біснувате.

Софія зойкнула й сахнулася від вікна. Вона пробігла через спальню, стрибнула в ліжко і заховалася під ковдру.

І там принишкла, мов те мишеня, тремтячи з голови до ніг.

Викрадення 

Софія завмерла під ковдрою.

За хвилину-другу вона відхилила краєчок ковдри і виглянула з-під неї.

Уже вдруге за ніч кров захолола в її жилах, вона спробувала закричати, але не змогла. У вікні з розсунутими шторами з’явилася величезна, довга, бліда і зморшкувата мармиза велетня. Його миготливі чорні очиська втупилися в Софіїне ліжко.

Потім у вікно просунулася велетенська долоня з блідими пальцями. За нею з’явилася ціла рука — товста, наче стовбур дерева, і ця рука, ця долоня й пальці простяглися через усю кімнату до її ліжка.

Ось тепер Софія вже по-справжньому заверещала, але тільки на секунду, бо величезна рука спритно накрила її ковдрою, щоб заглушити вереск.

Скрутившись клубочком, дівчинка відчула, як міцнющі пальці схопили її разом з ковдрою і миттю витягли у вікно.

Якщо ви здатні уявити щось жахливіше, що могло б статися з вами серед ночі, то прошу мені розказати.

Найстрашніше те, що Софія чудово знала, що відбувається, хоч і не могла нічого бачити. Вона розуміла, що та почвара (або велетень) з величезною, довгою, блідою і зморшкуватою мармизою і лютими очиськами хапнула її в нечисту годину з ліжечка і, загорнувши в ковдру, винесла через вікно.

А далі сталося ось що. Коли Велетень витяг свою здобич на вулицю, він схопив одним ручиськом усі чотири кінці ковдри, і Софія опинилася всередині. Другим ручиськом він схопив свою валізу й довгу сурму і щосили побіг.

Софія, не тямлячись від страху, таки спромоглася висунути голову в маленький отвір, що з’явився під пальцями Велетня, і роззирнулася довкола.

Вона побачила, як повз неї пролітають сільські будиночки. Велетень стрімголов мчав униз по Гай-стріт. Він біг так швидко, що його чорний плащ лопотів за спиною, наче пташині крила. Кожен його крок був завдовжки з тенісний корт. Він вибіг із села, і ось вони вже мчали залитими місячним сяйвом полями. Живоплоти, що розділяли ці поля, аж ніяк не перешкоджали Велетневі. Він легко їх перестрибував. А коли на його шляху зринула широка річка, він одним стрибком перестрибнув і її.

Софія сіла навпочіпки і знову виглянула з-під ковдри. Вона розгойдувалася біля ноги Велетня, наче якийсь мішок із картоплею. Вони залишали позаду поля, живоплоти й ріки. І тут в Софіїну голову закралася страхітлива думка. «Велетень так поспішає, — подумала вона, — бо він голодний і хоче якнайшвидше прибігти додому і з’їсти мене на сніданок».

Печера.

Велетень біг далі й далі. Але тепер його біг якось дивно змінився. Він мовби раптом увімкнув вищу швидкість і помчав так, що все довкола стало розпливатися. Від вітру Софії аж запекли щоки. Потім засльозилися очі. Вітер батожив її по чолу і свистів у вухах. Дівчинка не відчувала, щоб ноги Велетня торкалися землі. Здається, вони летіли. Неможливо було зрозуміти, над чим вони летять — над землею чи над морем. Цей Велетень мав якісь чародійні ноги. Вітер ще більше підсилився, і Софії довелося пірнути під ковдру, щоб їй не відірвало голову.

Невже вони летіли через моря-океани? Цілком вірогідно, що так. Софія знову зіщулилась у ковдрі, дослухаючись, як завиває вітер. Здавалося, що їхній політ тривав багато годин.

Аж раптом завивання вітру вщухло. Швидкість почала зменшуватись і Софія відчула, як ноги Велетня знову затупотіли по землі. Вона визирнула з ковдри. Довкола були густі ліси й бурхливі ріки. Велетень і справді уповільнив свій рух і тепер пересувався майже нормально, хоч тільки дурень міг назвати нормальним його скажений біг. Він перестрибнув з десяток річок, перетрощив купу дерев у дрімучому лісі, а тоді збіг у долину і піднявся на гладесенькі, мов бетон, узгір’я. І ось він уже біг підстрибцем по безлюдній пустелі, що нагадувала іншу планету. Земля тут була пласка і блідо-жовта. Довкола валялися великі голубі валуни і стриміли, наче скелети, засохлі дерева. Місяць давно вже зник за