Король шрамів [Лі Бардуґо] (fb2) читать постранично, страница - 5

— Це тобі. З братами не ділися.

Діма дивився, як вона випливла крізь двері стайні. Змусив себе поворушити ногами. Хотілося повернутися додому, знайти маму й загорнутися в її спідниці, але водночас розпачливо кортіло востаннє подивитися на гришу та її чудовисько. Хлопчик якомога тихіше пішов за ними назирці. У затінку залитої місячним сяйвом головної дороги чекав велетенський екіпаж із убраним у чорне погоничем. Візник зіскочив на землю, схопив ланцюг і допоміг затягнути потвору всередину.

Діма зрозумів, що йому все достоту наснилося, попри холодну вагу срібла в долоньці, адже погонич, подивившись на чудовисько, сказав не «Рухайся, тварюко!» чи «Ти більше ніколи не завдаси цим людям клопоту», як зробив би казковий герой.

Натомість Дімі здалося, що в глибокій тіні під розгойданими соснами чоловік промовив: «Не вдартеся головою, ваша величносте».

2

Зоя

В екіпажі висів густий сморід крові. Зоя затиснула носа рукавом, щоб відігнати запах, але брудна вовна тхнула пліснявою, що було не набагато краще.

Відразливо. Мало того, що їй довелося посеред ночі мчати равканськими селами в позиченому екіпажі з поганими ресорами, але щоб у такому одязі? Неприйнятно. Вона зірвала з тіла пальто. Сморід досі чіплявся зсередини до вигаптуваної шовкової кефти, але тепер дівчина трохи більше почувалася собою.

Вони були за п’ятнадцять кілометрів від Івця й майже за сто п’ятдесят від безпечної столиці, мчали вузькими дорогами, що мали привести їх назад до господаря торгового саміту — герцога Радімова. Зоя не надто вправно вміла молитися, тож могла лише сподіватися, що ніхто не бачив, як Ніколаї втік зі своїх покоїв і здійнявся в небеса. Якби вони були вдома, в Ос Альті, цього б ніколи не сталося. Верескунка сподівалася, що вони вжили достатньо заходів. Проте гірше помилитися не могла.

Лунко гупали кінські підкови, колеса екіпажа гуркотіли й підстрибували, а поруч із Зоєю король Равки скреготів гострими як голки зубами і смикався в кайданах.

Зоя трималася подалі. Вона вже бачила, що може накоїти укус Ніколаї, коли він у такому стані, а їй аж ніяк не хотілося втратити кінцівку чи ще щось гірше. Якась частина її навіть хотіла попросити Толю чи Тамар, брата і сестру, котрі служили в особистій королівській варті, посидіти з нею в екіпажі, поки Ніколаї не поверне собі людську подобу.

Їхній батько був шуанським крамарем і навчив їх битися, а матір — гришею, від неї обоє успадкували дар серцетлумачення. Зоя б зраділа присутності будь-кого з близнюків. Проте її гордість завадила цьому, до того ж вона знала, що це означатиме для короля. Достатньо й одного свідка його жалюгідного стану.

На вулиці завивав вітер. Це більше скидалося на високий несамовитий регіт давнього друга, який правив їм за візника, ніж на виття. Вітер виконував Зоїні забаганки, відколи вона була дитиною. Однак такими ночами їй не вдавалося відігнати відчуття, що він їй не служник, а спільник: буря, що нуртує, аби замаскувати гарчання потвори, приховати звуки боротьби в напівзаваленій стайні, мимохідь позбутися проблем на вулицях чи в сільських шинках.

Це був західний вітер, Адезку, баламут, поважний товариш. Навіть якщо той хлопчик із ферми розповість геть усім в Івці про те, що бачив, містяни спишуть усе на Адезку, шахрайський вітер, що змушує жінок стрибати в ліжко до сусіда й розкидає, наче купу опалого листя, божевільні думки в чоловічих головах.

Вони проїхали ще півтора кілометра, і гарчання в екіпажі стихло. Дзенькіт кайданів ущух, а потвора, здавалося, дедалі дужче втискалася в затінок на сидінні. Аж нарешті хрипкий і змучений голос озвався:

— Припускаю, ти не прихопила мені чистої сорочки?

Зоя підняла з підлоги екіпажа пакунок і витягнула з нього чисту білу сорочку й підбите хутром пальто — пристойне вбрання для короля, який зібрався на нічну гулянку.

Ніколаї без жодного слова підвів закуті в кайдани зап’ястки. Пазури зникли, але руки досі були помережані тонесенькими чорними лініями, що вкрили шкіру три роки тому, наприкінці громадянської війни. Король часто надівав рукавички, щоб приховати їх, проте Зоя вважала це помилкою.

Шрами були нагадуванням про тортури, яких він зазнав у Дарклінґових руках, та ціну, яку він заплатив разом зі своєю країною. Звичайно, це була лише частина історії, та саме з нею найкраще вдавалося змиритися мешканцям Равки.

Дівчина відімкнула кайдани важким ключем, який носила на шиї. Вона сподівалася, що це лише витівки уяви, проте шрами на руках Ніколаї останнім часом здавалися темнішими, наче заповзялися не вицвітати.

Щойно руки звільнилися, король стягнув із себе пошматовану сорочку. Скориставшись ганчіркою і водою з фляжки, яку йому простягнула Зоя, Ніколаї витер