Скорботна п'ятниця [Мігель Анхель Астуріас] (fb2) читать постранично, страница - 2

тоді відходи від випитого й з’їденого можна було в повністю використати.

А горе-перукар, — машинка якого, замість стригти, скубла, бритва, замість голити, мало не причісувала, а гребінець, замість причісувати, мало не голив, — погоджувався з тим, що екскременти — то гроші, однак зауважував, що йому, мовляв, боляче, коли аптекар, говорячи про справляння людських потреб, виставляє нашу рідну матір, тобто матір-природу, в якомусь свинському вигляді.

— Але ж пропадає амоніак! — кричав у відповідь аптекар. — Ammoniacus, якщо комусь незрозуміло!

Де вже тут незрозуміло, коли він того амоніаку крутить у носі, бо ним раз у раз щедро поливають стіни, на яких намальований святий архангел Рафаїл з його юним супутником Товієм.

— Чого вони ходять мочитися саме сюди, саме під мої двері? — розпачливо питав аптекар.

Перукар знав чого.

На картині обіч дверей святий архангел та його супутник витягали з води не злощасну рибину, а русалку, синьооку, рудокосу, хвостату, з трьома грудьми замість двох.

— Порушенням звабливої симетрії грудей, — пояснював аптекар, — з образу усунуто все поганське, сексуальне, еротичне і яскраво показано тільки харч, християнський і пісний!

Люди мочилися на знак протесту проти блюзнірства й масонства. Неосвяченою водою й грішним кропилом відвертали напасті та злигодні, що загрожували передмістю через оте богохульство.

Чому він не намалював оту тригруду русалку біля страшного й потворного бандюги з рибиною на спині, яким лякали дітей, примушуючи їх пити риб’ячий жир? Але ж ні. Підсунув її самому архангелові. Безбожник! Блюзнір! І гляньте лишень: з одного боку дверей аптеки — святий архангел Рафаїл з тригрудою русалкою, а з другого — бандюга з рибиною!

— Ну й передмістя, ну й народ! — просторікував перукар, коли аптекар лаяв на всі заставки цвинтарного сторожа за те, що той — нахаба! — запускав кулі просто з могилок у день святого Тенасона — отого, що виносить з пекла жарини й гасить їх.

— Тільки жарини чи й чортів? — спитав перукар.

— Цього не скажу, але кулі над кладовищем у день святого Тенасона, що є святим заступником цього гидкого паскудника, я бачив на власні очі. Здавалося, ніби то злітали в небо могилки.

Ну й передмістя, ну й народ! Босі дітлахи ганяють ганчір’яного м’яча. Гарні бойові півні зі спутаними ногами дзьобають золоті розсипи кукурудзяних зерен і замріяно виспівують своє «кукуріку». Бойовий півень до курей байдужий, а кури тут усі білі та гладкі, мов оперні співачки.

Удари палиці. Крики. Усе передмістя знає, де це. То отой дурбило. Та й вона теж — дає себе лупцювати. Прасувала йому костюм. Старе ганчір’я не обновить ніяка праска. Сказав тобі: стрілки! А ти що зробила? Вогкий піджак треба було підсушити праскою. Бо смердить гірчицею. Луп-луп-луп. От дурбило. А вона теж — терпить його. Та я б на її місці…

— Заткнися, бридка індіанко. Раденька, що знайшла собі чоловічка, який дає хропака вдень і валандається ночами.

— А ти чого роззявила ротяку, хоч возом заїжджай, дивися, щоб дишлем язика не проткнуло.

— Гляди, щоб тобі не проткнуло. Навіщо даєш себе бити?

— Бо так мені подобається.

— Чуєте, подобається, а сама ходить, й від неї тхне арніківкою!^[1]

— Це краще, ніж марганцівкою!

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Нюхом чую.

— То понюхай краще.

— Тебе нюхати? Я краще здохну!

— Тоді прикуси язика.

— Язик мій: хочу — прикушу, хочу — ні.

— Ото й усе, що в тебе є!

— А в тебе й того нема!

— Годі вам теревені правити. Погляньте краще, як прийнялись паростки «трьох сорочечок Христа», що їх мені подарували. Уже й квіточки розпукуються: і золотенькі, і голубенькі, і ліловенькі.

— Ану покажи язичка, маленький, покажи. Це в нього від нетравлення!

— У мене є іпекакуана^[2], якщо хочеш…

— Дякую, візьму в тебе, щоб не зв’язуватися з отим безбожником із аптеки. А нетравлення — це від голоду.

— Звичайно. Це найгірше нетравлення, яке тільки буває. Вони ж, бідолашненькі, їдять вряди-годи, коли вдається чогось роздобути, і їжа не перетравлюється як слід у порожніх шлунках. Бо шлунок уже звик бути порожнім. Отак і ростуть з порожніми шлуночками.

— Оце вже не бреши…

— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..

— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.

— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.

— А вчора він коли прийшов?

— Хто?

— Та ваш чоловік?

— О третій ночі. Пізня робота й далеко.

— Він у вас, здається, друкар.

— Лінотипіст.

— Вони добре заробляють…

— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.

— Якби ж окремий будиночок з патіо^[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого