Відьомські двері [Рей Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3

перериваючись через лагідні вибухи сміху, бо вони самі усвідомлювали, наскільки кумедно це виглядає збоку. Вони ніколи не знали, що ще скаже Саша, але дозволяли йому виговоритись аж до світанку, а потім засинали із посмішкою на губах.

— То як щодо Геловіна? — запитав він десь на шостому місяці.

— Геловіна? — здивувались вони.

— Хіба це не свято смерті? — пробурмотів Саша.

— Так, але…

— Я не певен, що хотів би народитись саме того вечора.

— А коли б ти хотів народитися?

Тиша, бо Саша розмірковував.

— В ніч Ґая Фокса,^[5] — нарешті шепнув він.

— Ґая Фокса???

— Це ж феєрверки, Порохова змова, Парламент, чи не так? «Пам’ятна розрада — П'яте листопада»?^[6]

— Гадаєш, зможеш почекати до того часу?

— Спробую. Не думаю, що готовий розпочати з черепів та кісток. Порох мені більше до вподоби. І я би міг про це написати.

— Ти хочеш стати письменником?

— Роздобудьте мені лише друкарську машинку та стос паперу.

— І ти не даватимеш нам спати своїм клацанням по клавішах?

— Ну, тоді хоча б олівець, ручку і блокнот!

— Згода!

Отак усе вирішилось, а тим часом дні вишиковувались у тижні, а тижні перейшли з літа у перші дні осені, а Сашин голос усе міцнішав, як і його серцебиття та поштовхи рук і ніг. Іноді під час сну Меґґі будив його голос, і вона торкалася рукою свого рота, звідки виривались його власні враження про сон.

— Ну-ж бо, Сашо, відпочинь! Спи!

— Спати, — сонно відповідав він. — Спати… — і затихав.

* * *

— На вечерю, будь ласка, свинячі котлети!

— І жодних солоних огірків з морозивом? — перепитували вони в один голос.

— Свинячі котлети! — вперто казав він, і минало ще багато днів і світанків, коли врешті він замовляв: — Гамбургери!

— На сніданок?

— З цибулею, — уточняв він.

До кінця жовтня залишався один день, і тоді…

Геловін добіг кінця.

— Дякую, — сказав Саша, — за те, що допомогли мені перескочити через нього. Що нас чекає у найближчі п’ять ночей?

— Ґай Фокс!

— О, так! — кричав він.

І п’ятьма днями пізніше, за хвилину по півночі, Меґґі підвелася, пішла у ванну, а тоді розгублена повернулася назад.

— Любий, — сказала вона, присідаючи на краєчок ліжка.

Напівсонний Дуґлас Сполдінґ обернувся до неї.

— Так?

— Який сьогодні день? — прошепотів Саша.

— Нарешті Ґай Фокс. То й що?

— Я не зовсім добре почуваюся, — сказав Саша. — Та ні, я сповнений сил. Я бадьорий і жвавий. І готовий вийти назовні. Час прощатися. Чи то вітатися? Що я маю на увазі?

— Кажи вже прямо.

— Чи є якісь сусіди, котрі будь-якої миті змогли би відвезти нас у лікарню?

— Так.

— То зателефонуйте їм, — промовив Саша.

І вони зателефонували сусідам.

Вже у лікарні Дуґлас поцілував його в те місце, де мав би знаходитися Сашин лоб, і прислухався.

— Тут було непогано, — сказав Саша.

— Ти мав усе найкраще!

— Ми більше не говоритимемо. До побачення!

— До побачення! — відповіли вони.

На світанку звідкілясь почувся слабкий крик. І невдовзі потому Дуґлас увійшов в лікарняну палату дружини. Вона поглянула на нього і сказала:

— Саші немає.

— Я знаю, — сказав він спокійно.

— Але він замовив словечко, і ось тепер тут є хтось інший. Поглянь.

І він підійшов до ліжка, а вона відгорнула кутик ковдрочки.

— Здуріти можна!

Він поглянув на маленьке рожеве личко й очі, які на мить зблиснули яскраво-блакитним і враз заплющилися.

— Хто це? — спитав він.

— Твоя донька. Познайомся, це — Олександра.

— Привіт, Олександре!

— А знаєш, як буде Олександра скорочено?

— Як?

— Саша, — сказала вона.

Він обережно торкнувся крихітної щічки.

— Привіт, Сашо, — сказав він.

Вітер

Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.

— Алло!

— Привіт! Гербе?

— Це ти, Алліне?

— Твоя дружина вдома?

— Звісно ж. А що таке?

— Чорт!

Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:

— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!

— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.

— В нас будуть гості.

— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?

— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.

— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.

— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.

— Добре було б, якби ти заїхав.

— Але в чому річ? Знову цей вітер?

— О, ні! Ні.

— То це вітер? — запитав Томпсон.

Голос у слухавці трохи затнувся.

— Так… Так, це вітер.

— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!

— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.

— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у