Понтиїзм. Казки кінця світу [Олександр Михед] (fb2) читать постранично, страница - 2

бензину, і Асфальт задихався від їхнього смороду, але все ж таки привітно дослухався до бензинового мурмотіння про далекі вантажні перевезення і глобальне перекачування нафти, що «реально дає несусвітнє бабло». Часом у вибої­ні відображалися зірки, і Асфальт почувався щасливим, уявляючи, що відчуває їхнє холодне далеке світло. Але найбільше він радів, коли якісь тварини підбігали напитися з нього. Асфальтові було лоскотно, він хотів здригнутися, дременути, розсміятися всім тілом, всім полотном.

Тварини розповідали останні новини. Від знайомої кицьки Асфальт довідався, що депутатова партія чи то провалилася на виборах, чи то його самого посадили за ґрати, чи то розбився на машині, злітаючи злітною смугою додому, чи то взагалі хтось збив його, коли він у розтягнутих радянських штанцях уночі крутив педалі велосипеду «Країна» до своєї любки, весело мугикаючи естрадну мелодію. Одне слово — з депутатом точно щось трапилося лихе, а коханка без жодної копійчини і в сильній депресивній ломці повернулася в рідне село.

Хоч там як, життя Асфальту мало змінитися. 40 днів по депутату чи 40 діб виправних робіт давно минули, відгриміли єрихонські фанатські дудки чергового світового чемпіонату, життя входило у звичний ритм і прокладало власні колії. Асфальт прибирав знайомої форми. Його величезне полотно, цей чорний майстерно виписаний прямокутник, знову старішало і раділо новим спогадам. Полотном Асфальту люди і машини, звірі і дощі писали власну щоденну історію, залишали свої сліди. Малеча вдивлялася в обличчя Асфальту, намагаючись розгледіти тріщинки, і ґраційно їх обходила, стараючись не робити йому боляче. Кілька разів місцеві гопники вибивали дух із випадкових перехожих і все тіло Асфальту здригалося від глухого звуку, з яким побиті тіла гепалися на нього. Асфальт опирався всім своїм єством і обурена кров змушена була стікати деінде, де всеїдна і голодна земля з чавкотінням усотувала свіжу кров. Але ніхто не залишався лежати на Асфальті навічно — побитих піднімали, п’яних Асфальт зігрівав своїм теплом і не давав замерзнути, а малих дітей оберігав розмазаними кривими перечками переходу. Малеча виростала на його очах, полишала домівки і часом поверталася. Змінювалися машини, про які вони мріяли, змінювалися їхні розмови, але незмінною була їхня самотність, коли вони одиноко крокували нічним полотном Асфальту.

А потім була війна. Ніхто не знав, чому вона почалася. І де вона тепер. Була вона скрізь. Рухалася лініями електро­передач, радіохвилями, небом і землею. Довжелезні шеренги танків тягнулися по видноколу. Були сльози та далека луна вибухів і боїв. Кожен постріл пробивав болючу вибоїну на полотні життя.

Ночами Асфальт слухав шурхотіння тварин, зітхання вічно юної сестри, на тілі якої де-не-де проступали перші зморшки і тріщини. Вона зітхала, сама не знаючи, чого хоче. А ще він чув бурмотіння старого шляху, який утратив сам себе, за яким ніхто не доглядав, і він набурмосено занепащував себе, перебираючи подумки історії сміттєзвалищ.

І часом Асфальт мріяв, що вічна війна скінчиться, і хлопці повернуться додому. І колись йому поталанить у їхніх дітей, які гратимуться тут, просто на ньому, позичити багато різнокольорової крейди. В нього виростуть руки. І він велетенськими різнокольоровими літерами виведе на власному тілі: «ТУТ БУВ АСФАЛЬТ». І коли його вже не буде тут, літери ці все одно залишаться. І люди будуть їх оминати, а дощі — омивати.

Картина

«… мій тимчасовий приятель подарував мені чисте полотно, натягнуте на підрамник. Він був із тих приятелів, які з’являються у твоєму житті, коли їм щось від тебе треба. Він казав: «Старий, я знаю, ти давно хотів почати своє власне ремесло. Своє мистецтво. От з цього й починай». Свого не попрохавши, приятель зник, так і не вигулькнувши, ні в скайпі, ні в контакті. Його профілі лишалися незмінними і висіли мертвим вантажем на багнюці соцмереж, а стурбовані власними віртуальними фермами і сексами друзі все одно забруднювали його стіну своїми малюнками, піснями та відосами. А полотно залишилося мені.

Часто доводилося чути або читати про страх перед білизною нової, незаповненої сторінки чи полотна, чи новоналагоджених стосунків, чи хитромудрою білúзною звабливої жінки. Перед полотном 2 х 2 метри я почувався, як на порозі величезного білого поля. Вглядаючись у глибини полотна, я розрізняв обриси тіл, далеких міст і замків, екзотичних птахів і рослин, але їхні зображення проступали неявно, немов засніжені яскравим снігом. Часом я відчував холод, яким тягнуло від полотна, і розумів, наскільки тонкі кордони розмежовують наші світи.

Так минув якийсь час, я повісив полотно на стіну і називав його серед приятелів «Білим квадратом». І якби я мав якийсь талан, то наважився хоча б окреслити обриси того, що бачив. Мені потрібен був хист, щоб як надпотужним протитуманним ліхтарем прояснити, проявити простір