Розмова за пільговим тарифом [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 2

сумувати? Коли я диктую ці записи, я живий. І ти, коли слухаєш їх, теж живий. Але один одного зрозуміти ми не можемо. Ніхто з ‘ нас не може ні про що попередити другого, хоч ми й перемовляємось: я — автоматично, ти — по-людськи пристрасно. Я живу зараз. Ти живеш пізніше від мене. Нехай це маячня. Плакати не стану — майбутнє мені невідоме, а коли так, я лишаюсь оптимістом. Записи сховано від тебе, і вони реагують не на будь-які, а лише на певні подразники з твого боку. Чи можеш ти вимагати від мерця, щоб той заридав?

— Припини! — вигукнув старий. Він відчув знайомий напад болю. — Боже, який ти був безсердечний! Геть!

— Чому був? Я є. Поки стрічка ковзає по тонвалу, поки крутяться бобіни і сховані від тебе електронні очі читають, вибирають і трансформують слова, я буду молодий — і буду жорстокий. Я лишуся молодим і жорстоким навіть через багато років після того, як ти помреш. До побачення…

— Стривай! — вигукнув старий.

У трубці клацнуло.

Бартон довго сидів, стискаючи в руках онімілу трубку. Серце завдавало йому несподіваного болю. Яким божевіллям це було! Він був молодий — і які дурні, які натхненні були ті перші роки самотності, коли він монтував усі ці керуючі ланцюги, плівки, схеми, програмував виклики на реле часу…

Пролунав дзвінок.

— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..

Знову!

— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати…

— Дякую. Знову дзвінок.

— Бартон? Це я, Бартон. Пообідаємо разом? У ресторані «Ракета»?

— Гаразд.

— Там і побачимось. Бувай!

Дз-з-з-е-е-н-н-нь!

— Це ти? Хотів підбадьорити тебе. Вище носа і так далі. А щсяк завтра по нас прилетить рятувальна ракета?

— Авжеж. Завтра — завтра — завтра — завтра… У трубці клацнуло.

Але роки перетворились на дим. Бартон сам заглушив підступні телефони і всі їхні хитрі репліки. Тепер телефон повинен був викликати його тільки тоді, як йому мине вісімдесят, якщо він ще буде живий. І ось сьогодні він дзвонить, і минуле дихає йому у вуха, нашіптує, нагадує…

Телефон!

«Нехай дзвонить. Мені ж зовсім не обов’язково відповідати», — подумав він.

Дзеленчання!

«Це ніби сам із собою розмовляєш, — подумав він, — Але є різниця. Господи, яка різниця!..»

Він відчув, як його рука сама підняла трубку.

— Алло, старий Бартон, говорить молодий Бартон. Мені сьогодні двадцять один! За минулий рік я встановив голоси-мозки ще в двохстах містах. Я заселив Марс Бартонами!

— Так, так…

Старий пригадав ті ночі, шість десятиріч тому, коли він мотався по горах і долинах у машині, набитій різною технікою, і насвистував, щасливий. Ще один апарат, ще одне реле. Хоч якесь заняття. Дотепне, незвичайне, сумне. Приховані голоси. Приховані, таємні. У ті молоді дні смерть не була смертю, час не був часом, а старість здавалася тільки смутною луною з глибокої прірви років, що лежали попереду. Молодий ідіот, садист, дурень, який навіть гадки не мав, що врожай доведеться збирати йому самому…

— Учора ввечері, — сказав Бартон двадцяти одного року, — я сам сидів у кіно серед безлюдного міста. Прокрутив давній фільм з Лорелом і Гарфі. Ох, і насміявся ж!

— Так, так…

— У мене народилась ідея. Я записав свій голос на одну й ту ж плівку тисячу разів підряд. Запустив її через гучномовець — звучить, як тисяча голосів. Гомін юрби, виявляється, заспокоює. Я так усе влаштував, що двері в місті грюкають, діти співають, радіоли грають, і все автоматично. Якщо не дивитись у вікно, тільки слухати, тоді здорово. А визирнеш — ілюзія зникає. Мабуть, починаю відчувати свою самотність…

— Ось тобі й перший сигнал, — сказав старий.

— Що?

— Ти вперше зізнався собі, що самотній…

— Я провів досліди із запахами. Коли я гуляю безлюдними вулицями, з будинків долинають запахи бекону, яєчні, риби. Все з допомогою захованих пристроїв…

— Божевілля!

— Самозахист!

— Я стомився…

Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…

Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.

Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.

Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.

Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.

У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.

Він пройшов мимо. Телефон замовк.

Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе