Душниця [Володимир Арєнєв] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (47) »
Дід оглянув другого, кивнув. — Ці були найпаскудніші. Їх пускали, коли по-іншому — ніяк. Ми називали їх «прокаженими». За пики розмальовані… й не тільки. — Він усівся зручніше на табуреті, обіперся спиною на шафу. Та тихо рипнула. — З'явилися вони не одразу. Миротворці думали, що швидко впораються. Думали, все обійдеться малою кров'ю. «Диктаторський, антизаконний режим», «народ втомився…», «…як уже неочікуваних визволителів». Пізно допетрали, що Батя саме цього й чекав і від самого початку готувався. Ось тут у нього вся армія була, усенька! — Дід стиснув кулак, аж кісточки хруснули. — А ми тоді мало що розуміли. Коли «прокази» почали зачищати геть усіх: армійських, цивільних, будь-кого, — от тоді ми докумекали… — Дід помовчав, мружачи очі від світла настільної лампи, що стояла аж надто близько. — А вони кажуть: «зрадили ідею», «майнули до диктатора», «ударили в спину». Сашко сидів тихо. Дід сьогодні був дивний, дивніший, ніж зазвичай. — Гаразд, — мовив він, — забули. Хочеш — грайся. Ліпше так… За вечерею дід жартував і взагалі здавався надміру бадьорим. — Таки підписали угоду? — поцікавився батько. Мама кинула на нього докірливий погляд, а дід лише гмикнув: — Якби ж то! Їм, сучим синам, новеньке неси! «Ваша „Гірська луна“ — без сумніву, класика та бестселер, але ж якби до цієї поеми та кілька нових…» Нічого, я їм напишу! Подумаєш, проблема! Напишу так, щоб аж… — він знову щосили стиснув кулак і потрусив ним у повітрі. — Вони з ляку вірнопідданського накладуть у штани, але надрукують таки, еге ж!.. Ти, доча, на мене не поглядай і не шикай! Сам знаю! Але я — дикун, мені можна! — Не вигадуй, — втомлено сказала мама. — Ну який із тебе дикун?.. — Окультурений! Котрий «усвідомив» і «втік із постдиктаторської анархії». Чи, гадаєш, я газет не читаю? Досі он пишуть, а скільки років минуло… Тато похитав головою й навіть відклав свій електронний рідер. — Чого ви зважаєте на їхню думку? Вони всі ці роки говорили й надалі говоритимуть. У них мізки так влаштовані. Вони ж без цього збожеволіють від власної нікчемності. — Не любиш ти людей, — усміхнувся дід. — А ще лікар! Він раптом заспокоївся, немов нарешті прийняв для себе якесь дуже важливе рішення. Тато стенув плечима: — А ви — любите? Усіх, до єдиного? Після того, що пережили? Дід одним духом допив чай і витер серветкою вуса. — Це, — кинув, — інша історія. Не за столом і не при дітях… Коли Сашко чистив зуби перед сном, він почув, як мама з татом миють посуд і стиха про щось сперечаються. — …знову щось чудитиме. — Не чудитиме. — Упевнена? — За всі ці роки він не втручався. — Але ж ми з тобою знаємо, що хотів. А тепер, коли… Ти ж чула, що він казав. — Він говорить це не вперше. Нехай собі. Вони там його не сприймають серйозно. — Наші чи..? — І ті, й інші. Нехай собі. Це він себе накручує, йому тоді краще пишеться. «Ну от, — похмуро подумав Сашко, — йому краще, а іншим страждати». Дід насадив на носа окуляри, влаштувався в себе за столом і вимкнув верхнє світло. Абажур із феніксами підтяг ближче, розклав зошити, якісь пожовклі аркушики, нотатники. Лузав насіння й шурхотів папером. Інколи щось нотував недогризком олівчика. Насіння й вірші — це в нього було нероздільно, як вдих і видих. Сашко, коли зовсім маленьким був, думав, що всі поети так писали: і Святослав Долинський, і Анатоль Пуассе, і навіть великий Річард Олдсміт, — в одній руці перо, друга кидає до рота насіння. — Саньку, ходи-но сюди, — мовив дід, не обертаючись. Сашко підійшов. Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні. — Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… — він махнув рукою, наче й говорити не було про що. — Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш. Сашко тихцем зітхнув: почалося. — Ти не зітхай, не зітхай! — незлобливо прогудів дід. — Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир? — Мир, — підтвердив Сашко. — Отож-бо! Тримай, — дід простягнув на долоні свій складаний ножик. — Щоб зручніше було підставки зачищати.
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (47) »
Последние комментарии
4 часов 3 минут назад
14 часов 23 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 12 часов назад