Потапенко Игнат [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

переривчастим голосом:

– Здається... Це дуже ймовірно...

Раптом старий піднявся:

– Дозвольте мені пояснити... Я не можу більше себе стримувати ...Він бреше! Ця молода людина –

мій син, але я говорю, що він бреше! Він знає, що я не пив вина!.. У цей день я майже не їв за

обідом і випив не більше півсклянки вина. Він це знає і бреше... Він знає причину, він добре знає

її…

…Я сказав йому, що мені все відомо... А він мені відповів з отруйною посмішкою: «А, вам уже

наскаржилися». Я запитав: «Ти не заперечуєш, що ця дівчина стала матір’ю від тебе?». Він

відповів: «Мабуть!». Я сказав: «Ти говорив їй, що женишся на ній, коли скінчиш курс?». Він

відповів: «У таких випадках завжди це говорять». Я сказав: «Якщо ти чесна людина, ти повинен

зараз же з нею обвінчатися! Я випрошу тобі дозвіл у попечителя...».

Він знизав плечима: «Невже ви хочете, щоб я через якусь дурість, через скороминуще захоплення

зіпсував усю мою кар’єру?». Після цього в мене ще вистачило сил сказати: «Я хочу тільки, щоб ти

не був негідником!». Він відповів, слухайте, що він відповів: «Ой, тату! Ви дожили до старості і не

знаєте, що в житті нічого не можна домогтися, якщо будеш завжди вчиняти чесно». Він сказав

це... Цим він відрізав себе від мене...

Пам’ятаю тільки, що я весь перетворився на обурення. Я не знаю, що я з ним зробив, як у руці моєї

з’явився ніж, чи падала тарілка, чи він кричав... Проте маю неясний спогад чи – точніше сказати –

почуття..., що я хотів його задушити... От як була справа... Це все! …Я тільки шкодую... Я про

одне шкодую.

Він зупинився і важко перевів подих.

– Про що ви шкодуєте? Договорюйте, підсудний!

– Я шкодую, що тоді... що не... не вбив цього негідника!..

В НЬОМУ ЖИВ АЗАРТ, зі спогадів Г. Потапенка

Монте-Карло справляло на нього (Чехова А. – авт.) гнітюче враження, але було б неправдою

сказати, що він залишився недоступний його отруті. І ось він – тверезий, розсудливий, обережний

– піддався спокусі. Ми накупили цілу гору бюлетенів, навіть маленьку рулетку, і цілими

годинами сиділи з олівцями в руках над папером, який обписували цифрами. Ми розробляли

систему, ми шукали секрет. Якось ми його знайшли і поїхали в Монте-Карло з точно певним

планом. Гра була маленька, обережна, і, проте, закінчивши її, ми не дорахувалися пари сотень

франків. Знову бюлетені, знову олівці і цифри.

Хто з тих, що знали його, повірить, що в ньому жив азарт? Ми сперечалися, кожен пропонував

свою систему і захищав її. У нього з’являлися дотепні думки в цій області, і головне – що

хвилювання його було відверто спортивним, оскільки він програвав, по суті, дрібницю. Днів

десять тривало його захоплення рулеткою. Він перестав брати до уваги мої думки і сам розробляв

якісь способи.

Здається, що в результаті всіх цих спроб трапився у нього невеликий виграш. Це і є той

небезпечний момент, коли гравець сліпне і з головою поринає в гру. А у нього вийшло інакше.

Одного разу він безумовно і твердо заявив, що з рулеткою покінчено: і дійсно, після цього

жодного разу більше не поїхав туди.

Взяли верх його звичайні якості – розсудливість, обережність, врівноваженість, а головне – йому

стало соромно захоплюватися і віддаватися таким дурницям. Воля чеховська була великою силою,

він беріг її і рідко вдавався до її сприяння, а іноді йому приносило задоволення обходитися без неї, переживати коливання, бути навіть слабким.

ПИСАВ БАГАТО І ШВИДКО, з книги М. Чехова «Навколо Чехова»

Першого ж літа приїхали до нас в Меліхово П. О. Сергієнко і І. М. Потапенко. Побачивши

ставочок, що вже почав покриватися зеленню, Сергієнко роздягся, шубовснув в нього і став в

ньому плавати.

– Потапенко! – кричав він з води. – Чого ж ти не купаєшся? Роздягайся швидше!

– Ну навіщо я купатимуся в цій брудній калюжі?

– А ти спробуй!

– Та й пробувати не хочу. Одна суцільне багно!

– Але ж в хімії багна не існує. Поглянь оком професора!

– І дивитися не бажаю.

– Ну, зроби Антону задоволення, покупайся в цій його калюжі! Зроби йому ласку. Адже це ж

неввічливо з твого боку. Приїхати до нового землевласника в гості і не покупатися в його

помийній ямі.

...Антон Павлович... всякий раз, увірвавши хвилинку, писав рядків п’ять-шість і знову піднімався і

йшов до гостей.

– Написав на шістдесят копійок, – говорив він, посміхаючись.

Траплялося, що в цей же самий час, з іншого боку його письмового столу, сідав писати термінову