Иванов-Козельский Митрофан [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

який повертається з засилання після

двадцятирічної розлуки і випадково впізнає свою доньку.

Козельський при зустрічі зі мною так ридав, що я не могла узяти себе в руки. І замість

того, щоб вимовляти необхідний текст, залилася гарячими сльозами.

Козельський вирішив мене заспокоїти і тихо шепотів, повернувшись спиною до публіки:

«Дитинко, це все навмисне. Опам’ятайтеся... Дитинко».

Проте я була настільки приголомшена його грою, що до кінця спектаклю сльози бігли

струмками... Видатний був актор.

ВРАЖАЛИ ЩИРІСТЬ І ПРОСТОТА, зі спогадів М. Велізарій

Іде п’єса «Від долі не втечеш». Сцена у слідчого. Відчиняються двері, показується голова

– неприваблива, дивно сіпається, а за нею – і вся фігура в старенькому пальті. Боязка, ніби

прибита. Починає говорити. Голос то ледве звучить, то несподівано посилюється. Голосно

вимовляє слово і, буцімто лякаючись, знову говорить ледве чутно.

Дивовижно вірний штрих! У людей, котрі довго перебували в одиночному ув’язненні,

голос спочатку не слухається і зривається...

Якісь своєрідні, дуже щирі інтонації і простота... Він розповідає слідчому, як потрапив в

камеру-одиначку, де пробув багато років. Потім погляд його падає на фотографію, що

лежить на столі. Він впізнає свою доньку, сильно хвилюється, однак приховує своє

хвилювання від слідчого.

Йде, потім знову повертається, аби поцілувати зображення доньки, коли в кімнаті вже

нікого немає.

КОЗЕЛЬСЬКИЙ, БРАВО, зі спогадів В. Давидова

Старіючий «лев» провінційної сцени Милославський, легко, хоч і дещо пихато грає

меланхолійного Гамлета, «оксамитового принца», під прихильні оплески перших рядів

партеру і за холодного мовчання гальорки.

І тут же – дещо недоладний Козельський, котрий створює образ гуманіста-мислителя,

обуреного пануючою неправдою, – Козельський з його м’яким, проникливим голосом і

прагненням... до життєвої правди, з його гарячою щирістю і задушевністю. Театрали

перших рядів знаходять його «вульгарним», зате гальорка безумствує, і зверху, в

тьмяному світлі газових ріжків, звішуються патлаті, скуйовджені голови студентів і лунає

рев: «Козе-е-льський, бра-а-а-во!»

МАВ ВИДАТНИЙ УСПІХ, уривок з книги М. Синельникова «Шістдесят років на сцені»

На початку 70-х років минулого століття (XIX ст. – авт.) на сцені Харківського

драматичного театру з’явилася непомітна фігура актора на ролі других коханців. Ні

публіка, ні актори не звернули ані найменшої уваги на нелюдиму, непривабливу, – погано

одягнену людину, яка непомітно виступала в жалюгідних ролях злощасного амплуа. І

прізвище його було таке ж непоказне – Іванов.

У вбиральні, одягаючись з товаришами, він більше мовчав. Входив, одягався і йшов

непомітно.

У жовтні чи листопаді, в дощовий, непогідний вечір відбувся бенефіс непомітного актора.

Порожнеча в театрі була волаючою, навіть на галереї сиділо не більше десяти-п’ятнадцяти

глядачів. Йшла п’єса «В світі жити – мирське творити».

Публіка нудьгувала, але раптом щось трапилося: з сцени повіяло чимось, що відразу

викликало увагу. Звучав сильний, наповнений правдою голос, непідроблена драма

відбувалася перед глядачем. Оплески покрили чудово зіграну сцену.

За лаштунками подив: «Кому аплодують?» Не допускають і думки, що успіх належить

Іванову. На його щастя, на гальорці знаходилися студенти університету, люди освічені,

розумні, ті, що люблять і знають театр, чуйні до всякої появи таланту. Після спектаклю, в

якому Іванов мав видатний успіх, студенти прийшли на сцену – знайомитися з ним.

І з цього вечора життя непомітної людини змінюється. Змінюється ставлення до нього і за

лаштунками.

ПРЕКРАСНЕ ДАРУВАННЯ РОЗТРИНЬКАВ, зі спогадів М. Синельникова

Де, куди зникло (мова про 1893 р. – авт.) прекрасне дарування? Не можна навіть уявити, що перед тобою – Іванов-Козельський.

Що раніше дивувало, приголомшувало, чіпало до сліз, – нині блідо, нудно, невпізнанно.

ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА, уривок з книги М. Морозова «Митрофан Трохимович Іванов-

Козельський»

Неотесаний, з незграбними манерами, ...абсолютно безнадійний у «фрачних» п’єсах, він

мало імпонував глядачам перших рядів. Та й багато хто з акторів ставився до нього з

презирством. Його називали «самоучкою», «писарем», «хамом».

Сліди цього, за визначенням очевидця, «панськи-поблажливого ставлення» збереглися і

згодом, коли Іванов мав