Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
а зовсім не тоді, коли ми прикривали відхід наших і Коляду вбили, а мене, засипаного землею, взяли в полон. Було це на північ від Орші.
Я втік з ешелону під Альбертином. І тут же в Слонімі мало знову не потрапив… Врятував мене дядько Здіслав Криштофович. Хвалили його, як тільки хотіли: «прислужник, і підбрехач, і…»
Німці опісля, наприкінці сорок другого року, повісили цього доброго чоловіка в селі під Слонімом. І добре хоч те, що вже десять років стоїть йому в тому селі пам'ятник.
Отак-то, друзі.
Партизанщина. Знову армія. Тяжко поранений під Потсдамом. Демобілізований.
І почали мене тут в університеті наставляти «на добрий розум». У п'ятдесят першому отримав диплома, у п'ятдесят четвертому закінчив аспірантуру. Дивуюся, як від усієї цієї науки не став несусвітнім дубом. Дисертацію захистив «по шістнадцятому століттю». Діячі Реформації. Гуманісти. Став кандидатом, спеціалістом із середньовічної історії, непоганим палеографом. Написав кілька десятків статей, три монографії — можна й доктором вже бути. Збираюся. Ось-ось. «Молодий, талановитий доктор історичних наук». — Тьху!
Окремі прикмети:
Світлий шатен, очі сині, ніс середній, рот — щілиною в поштовій скриньці на головпоштамті, пика — суміш варяга з пізнім неандертальцем, руки граблями, ноги довгі, немов у поліського злодія.
Спортивні дані:
Сто дев'яносто один сантиметр на зріст. Вісімдесят дев'ять кілограмів ваги. Плавання — перший розряд, фехтування — другий, а хай вам грець! Ставлення до баскетболу? Міг би і в баскетбол: Але хтось на першому тренуванні витер об мене пітну спину Зрозуміло, не робочий піт, не жіночий, а з різко смердючого волосатого тіла. З якого мало не спливав жир… Кинув це діло. Бридливий занадто. Футболу не люблю. У гімнастиці — нуль. Не знаю, чи здужаю п'ятнадцять разів підтягтися на перекладині.
От, здається, і все, що цікавить людей. Ф-фу-у!
А щодо того, чим дихаю, що тільки моє, так це пошуки в минулому. Окрім вищезгаданих праць, написав ще кілька, щось на зразок… ну, суворо обгрунтованих, документальних історичних детективів, чи що. Деякі з'явилися в журналах. Деякі ще чекають. «Зла доля роду Галинських», «Убивство в Дуриничах» і т. ін. Якщо оця історія вас зацікавить, я згодом познайомлю вас і з тими.
Смішно? Справді, смішно. Науковий працівник — і раптом пінкертонівщина в минулому. Мені теж смішно. Зате — цікаво.
І от писав, писав я — від почуття неповноцінності, бо письменник з мене нікудишній — ці твори популярного тепер жанру; писав, беручи замість таланту вмінням розібратися в плутанині актів, фактами і логікою. Писав і не знав, що того вечора доля — через одного стривоженого чоловіка — вплутає мене в справжній детектив.
Того поганого березневого вечора я саме готувався до роботи. Щиро кажучи, не терпілося допастися до неї: багато місяців я займався не тим, чим хотів. Для мене ці перші хвилини — чи не найбільша насолода в житті. Методично розкласти на столі речі: чистий папір — праворуч, ліворуч — місце для списаного. Праворуч трохи далі — вимита до блиску попільниця. Біля неї непочата (обов'язково непочата!) пачка сигарет. Дві ручки заправлені чорнилом. На підвіконні ліворуч свіжозмелена кава в герметичному слоїку і кавовий апарат. На столі жодної порошинки.
Сам ти щойно поголився. Прийняв ванну, неодмінно одягнув нову чисту сорочку. Перед тобою білісінький аркуш лискучого паперу, і зелена лампа кидає На нього яскравий, з салатовим відтінком, круг. Ти можеш відкласти роботу до ранку — однак в душі ти готовий до неї. А можеш сісти й зараз. І дідько з ним, що за вікнами шаленіє і косо мчить мокра твань березневого снігу, що за ним ледве видно вуличні сиротливі ліхтарі, скоцюрблені тіні перехожих, рухливий кран неподалік і червоний шпичак телевежі.
Байдуже. У тебе тепло. І ти увесь, і тілом, і душею, підготовлений до великої роботи, сповнений єдиним, що в тебе є. І все це — немовби чекаєш найдорожчої зустрічі, а вона чекає на тебе, і серце завмирає й падає. І незайманий, цнотливий аркуш паперу чекає першого поцілунку пера. Дзвінок!
Я в думці вилаявся. Але стіл був прибраний, і чекав, і міг чекати до завтра, і, може, це було ще краще, як краще чекати дорогої зустрічі, щоб довше відчувати радісну невситимість. Лягти спати, знаючи, що «завтра» принесе першу — завжди першу! — радість, і прокинутися з почуттям цієї радості, і встати, і взяти її. До того ж дзвінок був знайомий, «тільки для своїх». Та й хто поперся б кудись із хати в таку собачу сльоту без пильної потреби?
Я відчинив двері. На площадці сходів стояла, дриґаючи, як журавель, ногами, худа, тонка постать у темно-сірому пальті, домотканому картатому шарфі, товстому, як ковдра, і в бобровій шапці.
Цей бобер від мокрого снігу, щиро кажучи, дуже нагадував кішку під дощем. Повернувся до рідної стихії.
— Заходь, Мар'яне.
Він немов прошмигнув у передпокій, грюкнув за собою дверима, зітхнув і тільки тоді сказав:
— І бути тому палацові княжому багатим, як
Последние комментарии
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 11 часов назад