Чорний замок Ольшанський [Володимир Семенович Короткевич] (fb2) читать постранично, страница - 2

а зовсім не тоді, коли ми прикривали відхід наших і Коляду вбили, а мене, засипаного землею, взяли в полон. Було це на північ від Орші.

Я втік з ешелону під Альбертином. І тут же в Слонімі мало знову не потрапив… Врятував мене дядько Здіслав Криштофович. Хвалили його, як тільки хотіли: «прислужник, і підбрехач, і…»

Німці опісля, наприкінці сорок другого року, повісили цього доброго чоловіка в селі під Слонімом. І добре хоч те, що вже десять років стоїть йому в тому селі пам'ятник.

Отак-то, друзі.

Партизанщина. Знову армія. Тяжко поранений під Потсдамом. Демобілізований.

І почали мене тут в університеті наставляти «на добрий розум». У п'ятдесят першому отримав диплома, у п'ятдесят четвертому закінчив аспірантуру. Дивуюся, як від усієї цієї науки не став несусвітнім дубом. Дисертацію захистив «по шістнадцятому століттю». Діячі Реформації. Гуманісти. Став кандидатом, спеціалістом із середньовічної історії, непоганим палеографом. Написав кілька десятків статей, три монографії — можна й доктором вже бути. Збираюся. Ось-ось. «Молодий, талановитий доктор історичних наук». — Тьху!

Окремі прикмети:

Світлий шатен, очі сині, ніс середній, рот — щілиною в поштовій скриньці на головпоштамті, пика — суміш варяга з пізнім неандертальцем, руки граблями, ноги довгі, немов у поліського злодія.

Спортивні дані:

Сто дев'яносто один сантиметр на зріст. Вісімдесят дев'ять кілограмів ваги. Плавання — перший розряд, фехтування — другий, а хай вам грець! Ставлення до баскетболу? Міг би і в баскетбол: Але хтось на першому тренуванні витер об мене пітну спину Зрозуміло, не робочий піт, не жіночий, а з різко смердючого волосатого тіла. З якого мало не спливав жир… Кинув це діло. Бридливий занадто. Футболу не люблю. У гімнастиці — нуль. Не знаю, чи здужаю п'ятнадцять разів підтягтися на перекладині.

От, здається, і все, що цікавить людей. Ф-фу-у!

А щодо того, чим дихаю, що тільки моє, так це пошуки в минулому. Окрім вищезгаданих праць, написав ще кілька, щось на зразок… ну, суворо обгрунтованих, документальних історичних детективів, чи що. Деякі з'явилися в журналах. Деякі ще чекають. «Зла доля роду Галинських», «Убивство в Дуриничах» і т. ін. Якщо оця історія вас зацікавить, я згодом познайомлю вас і з тими.

Смішно? Справді, смішно. Науковий працівник — і раптом пінкертонівщина в минулому. Мені теж смішно. Зате — цікаво.

І от писав, писав я — від почуття неповноцінності, бо письменник з мене нікудишній — ці твори популярного тепер жанру; писав, беручи замість таланту вмінням розібратися в плутанині актів, фактами і логікою. Писав і не знав, що того вечора доля — через одного стривоженого чоловіка — вплутає мене в справжній детектив.

Того поганого березневого вечора я саме готувався до роботи. Щиро кажучи, не терпілося допастися до неї: багато місяців я займався не тим, чим хотів. Для мене ці перші хвилини — чи не найбільша насолода в житті. Методично розкласти на столі речі: чистий папір — праворуч, ліворуч — місце для списаного. Праворуч трохи далі — вимита до блиску попільниця. Біля неї непочата (обов'язково непочата!) пачка сигарет. Дві ручки заправлені чорнилом. На підвіконні ліворуч свіжозмелена кава в герметичному слоїку і кавовий апарат. На столі жодної порошинки.

Сам ти щойно поголився. Прийняв ванну, неодмінно одягнув нову чисту сорочку. Перед тобою білісінький аркуш лискучого паперу, і зелена лампа кидає На нього яскравий, з салатовим відтінком, круг. Ти можеш відкласти роботу до ранку — однак в душі ти готовий до неї. А можеш сісти й зараз. І дідько з ним, що за вікнами шаленіє і косо мчить мокра твань березневого снігу, що за ним ледве видно вуличні сиротливі ліхтарі, скоцюрблені тіні перехожих, рухливий кран неподалік і червоний шпичак телевежі.

Байдуже. У тебе тепло. І ти увесь, і тілом, і душею, підготовлений до великої роботи, сповнений єдиним, що в тебе є. І все це — немовби чекаєш найдорожчої зустрічі, а вона чекає на тебе, і серце завмирає й падає. І незайманий, цнотливий аркуш паперу чекає першого поцілунку пера. Дзвінок!

Я в думці вилаявся. Але стіл був прибраний, і чекав, і міг чекати до завтра, і, може, це було ще краще, як краще чекати дорогої зустрічі, щоб довше відчувати радісну невситимість. Лягти спати, знаючи, що «завтра» принесе першу — завжди першу! — радість, і прокинутися з почуттям цієї радості, і встати, і взяти її. До того ж дзвінок був знайомий, «тільки для своїх». Та й хто поперся б кудись із хати в таку собачу сльоту без пильної потреби?

Я відчинив двері. На площадці сходів стояла, дриґаючи, як журавель, ногами, худа, тонка постать у темно-сірому пальті, домотканому картатому шарфі, товстому, як ковдра, і в бобровій шапці.

Цей бобер від мокрого снігу, щиро кажучи, дуже нагадував кішку під дощем. Повернувся до рідної стихії.

— Заходь, Мар'яне.

Він немов прошмигнув у передпокій, грюкнув за собою дверима, зітхнув і тільки тоді сказав:

— І бути тому палацові княжому багатим, як